МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ

На правах рукопису

ГРИЗА Олександр Вікторович

УДК 343.13

ГАРАНТІЇ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДОТРИМАННЯ ТАЄМНИЦІ

ПІД ЧАС ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ

Спеціальність 12.00.09 – кримінальний процес та криміналістика;

судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність

Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Науковий керівник –
доктор юридичних наук, професор
Татаров Олег Юрійович

Дніпро – 2017
 2

ЗМІСТ

Перелік умовних скорочень ………………………………………………… 4

ВСТУП ……………………………………………………………………….. 5

Розділ 1. ПОНЯТТЯ, ЗАВДАННЯ, ЗМІСТ І СИСТЕМА ГАРАНТІЙ

ТАЄМНИЦІ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ ……………… 13
1.1. Поняття та завдання таємниці досудового розслідування …………… 13
1.2. Зміст і система гарантій таємниці досудового розслідування ……….. 30
1.3. Співвідношення таємниці досудового розслідування
з іншими видами охоронюваних законом таємниць
у кримінальному провадженні ………………………………………… 43
Висновки до розділу 1 ………………………………………………………… 61

Розділ 2. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДОТРИМАННЯ ТАЄМНИЦІ ДОСУДОВОГО

РОЗСЛІДУВАННЯ НА ПОЧАТКОВОМУ ТА ПОДАЛЬШОМУ
ЕТАПАХ РОЗСЛІДУВАННЯ ……………………………………. 64
2.1. Забезпечення дотримання таємниці досудового розслідування
на початковому етапі кримінального провадження …………………… 64
2.2. Забезпечення дотримання таємниці досудового розслідування
під час проведення окремих слідчих (розшукових) дій ……………… 86
2.3. Забезпечення дотримання таємниці досудового розслідування
під час застосування заходів забезпечення
кримінального провадження …………………………………………… 107
Висновки до розділу 2 ………………………………………………………... 126
 3

Розділ 3. ЗБЕРЕЖЕННЯ ТАЄМНИЦІ У КРИМІНАЛЬНОМУ

ПРОВАДЖЕННІ УКРАЇНИ ТА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН:
АСПЕКТИ СПІВВІДНОШЕННЯ ТА ШЛЯХИ ОПТИМІЗАЦІЇ .. 130
3.1. Співвідношення таємниці у кримінальному провадженні
України та зарубіжних країн …………………………………………… 130
3.2. Оптимізація застосування засобів і заходів збереження таємниці
досудового розслідування у кримінальному провадженні України … 151
Висновок до розділу 3 ………………………………………………………. 163

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………… 167
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………. 173
ДОДАТКИ …………………………………………………………………….. 190
 4
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

ГПУ Генеральна прокуратура України

ГУ НП Головне управління Національної поліції
ЗУ Закон України
ЄРДР Єдиний реєстр досудових розслідувань
КК Кримінальний кодекс
КПК Кримінальний процесуальний кодекс
КУ Конституція України
МВС Міністерство внутрішніх справ
НАБУ Національне антикорупційне бюро України
НПУ Національна поліція України
НСРД негласні слідчі (розшукові) дії
ОРД оперативно-розшукова діяльність
ОРЗ оперативно-розшукові заходи
п. пункт
СБУ Служба безпеки України
ст. стаття
ч. частина
 5

ВСТУП

Актуальність теми. Конституцією України гарантується недопущення

збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації
про особу без її згоди, крім випадків визначених законом, і лише в інтересах
національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ст. 32). За
положеннями ч. 3 ст. 14 КПК України інформація, отримана внаслідок
втручання в спілкування, не може бути використана інакше як для вирішення
завдань кримінального провадження, оскільки будь-яке розголошення
відомостей, отриманих в ході досудового розслідування може завдати шкоди
гарантованим Конституцією України правам людини і громадянина.
Розголошення відомостей досудового розслідування може стосуватись
як інформації про стан розслідування, інших охоронюваних законом
таємниць, так і особистого життя учасників кримінального провадження, що
в підсумку істотно впливає на хід кримінального провадження, стає на заваді
встановлення обставин, що підлягають доказуванню, а також може
розглядатись як один із способів приниження честі і гідності особи.
Незважаючи на законодавчо регламентовану заборону розголошення
відомостей досудового розслідування (ст. 387 КК України, ст. 222 КПК
України), їх дієвість на тлі постійного зростання кількості кримінальних
проваджень за фактом розголошення даних досудового розслідування,
свідчить про низьку ефективність документування та розслідування вказаних
кримінальних проваджень. Так, в порівнянні з 2014 р. реєстрація фактів
розголошення даних досудового роздування станом на 2015 рік зросла на
33%, у 2016 на 300% у порівнянні за аналогічний період 2015 року. При
цьому, до суду не направлено жодного кримінального провадження, а у 53%
проваджень прийнято рішення про їх закриття за відсутністю складу
кримінального правопорушення (п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України).
Наукові та практичні аспекти таємниці досудового розслідування у
 6
своїх працях розглядали Ю.П. Аленін, Р.В. Бараннік, А.М. Благодарний,
І.В. Бондар, С.Л. Ємельянов, В.А. Глуховеря, Г.Г. Камалов, Л.М. Лобойко,
Є.Д. Лук’янчиков, А.І. Марущак, С.І. Мінченко, М.А. Погорецький,
А.А. Рожнова, С.М. Стахівський, В.І. Сліпченко, О.Ю. Татаров,
В.М. Тертишник, Л.Д. Удалова, В.І. Фаринник, М.С. Цуцкірідзе,
С.С. Чернявський, О.Г. Шило, Д.О. Шумейко, М.Є. Шумило, О.О. Юхно,
Р.Я. Яблоков, О.Г. Яновська та ін.
Значний внесок у дослідження інституту таємниці досудового
розслідування зробили І.В. Кончакова, І.Б. Король, І.В. Кутазова,
В.Г. Лісогор, А.О. Ляш та інші вчені, в працях яких вирішувалася
розглядувана проблематика.
Однак, наукові розробки з цього питання здебільшого присвячені
окремим аспектам таємниці досудового розслідування як комплексного
юридичного поняття та за положеннями КПК України 2012 року не
розглядались. Чимало проблемних питань, зокрема співвідношення понять
«слідча таємниця» та «таємниця досудового розслідування», «відомості» та
«дані» досудового розслідування, питання до якого виду таємниці (державна
чи професійна) слід відносити інформацію, одержану під час досудового
розслідування, встановлення об’єктивних та суб’єктивних факторів, які
впливають на механізм збереження таємниці досудового розслідування
залишається не дослідженими.
У зв’язку з цим, особливий інтерес викликає дослідження саме гарантій
дотримання таємниці досудового розслідування на різних етапах
кримінального провадження, вивчення досвіду правової регламентації цього
питання у зарубіжних країнах, формулювання пропозицій щодо оптимізації
засобів і заходів збереження таємниці досудового розслідування у
кримінальному провадженні України.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертаційне дослідження виконано відповідно до Стратегії реформування
судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015-2020 рр.,
 7
схваленій Указом Президента України № 276/2015 від 20.05.2015 р.,
узгоджується з тематикою Пріоритетних напрямів наукового забезпечення
діяльності органів внутрішніх справ України на період 2015-2019 рр.,
затвердженим наказом МВС України № 275 від 16.03.2015 р., відповідає
положенням Концепції першочергових заходів з реформування системи
Міністерства внутрішніх справ і Стратегії розвитку органів внутрішніх справ,
затвердженої Розпорядженням Кабінету Міністрів України № 1118-р від
22.10.2014 р., спрямоване на реалізацію планів науково-дослідних робіт
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ за науковою
темою «Теорія і практика застосування кримінально-правових і кримінально-
процесуальних норм, кримінологічних, криміналістичних заходів протидії
злочинності в Україні органами внутрішніх справ» (державний
реєстраційний номер 0112U003551).
Мета і задачі дослідження. Мета дисертаційного дослідження
полягає у вирішенні наукового завдання щодо з’ясування поняття, змісту та
системи гарантій забезпечення дотримання таємниці під час досудового
розслідування, а також обґрунтування пропозицій, спрямованих на
вдосконалення положень законодавства України.
Для досягнення поставленої мети сформульовано такі задачі:
- визначити поняття та окреслити завдання таємниці досудового
розслідування;
- з’ясувати зміст та розкрити систему гарантій таємниці досудового
розслідування;
- визначити співвідношення таємниці досудового розслідування з
іншими видами охоронюваних законом таємниць у кримінальному
провадженні;
- розкрити особливості дотримання таємниці досудового розслідування
на початковому етапі кримінального провадження;
- виокремити особливості забезпечення дотримання таємниці
досудового розслідування під час проведення окремих слідчих (розшукових)
 8
дій;
- розкрити дотримання таємниці досудового розслідування під час
застосування заходів забезпечення кримінального провадження;
- визначити співвідношення таємниці у законодавстві України та
зарубіжних країн;
- обґрунтувати пропозиції щодо оптимізації застосування засобів і
заходів збереження таємниці досудового розслідування в кримінальному
провадженні України;
Об’єкт дослідження – правовідносини, які виникають під час
забезпечення дотримання таємниці досудового розслідування.
Предмет дослідження – гарантії забезпечення дотримання таємниці
досудового розслідування.
Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного
дослідження є комплекс загальнонаукових і спеціально-наукових методів
наукового пізнання. Діалектичний метод наукового пізнання
використовувався для розкриття змісту понять «таємниця досудового
розслідування», «слідча таємниця», «гарантії таємниці досудового
розслідування» (підрозділи 1.1, 1.2, 1.3); спеціально-наукові методи:
системного аналізу – для аналізу правових норм, що регламентують порядок
дотримання таємниці досудового розслідування (розділи 1-3); формально-
логічний – для уточнення понятійного апарату (підрозділи 1.1, 1.2, 1.3);
системно-структурний – для класифікації охоронюваних законом таємниць,
систематизації гарантій таємниці досудового розслідування, ризиків, що
впливають на розголошення відомостей досудового розслідування
(підрозділи 1.2, 1.3, 2.1); логіко-юридичний – для аналізу норм КПК України з
метою обґрунтування пропозицій щодо їх зміни та доповнення (розділи 2-3);
порівняльно-правовий – для порівняльного дослідження правової
регламентації таємниці за законодавством України та деяких зарубіжних
країн (підрозділ 3.1); соціологічний – з метою отримання інформації шляхом
здійснення опитування (анкетування) адвокатів, слідчих, прокурорів та
 9
суддів для з’ясування проблем забезпечення дотримання таємниці
досудового розслідування в КПК України та практики її здійснення (розділ 2,
підрозділ 3.2); статистичний – для здійснення узагальнення результатів
анкетування та вивчення слідчо-прокурорської та судової практики (розділи
2-3). Комплексне застосування зазначених методів забезпечило всебічність,
повноту, об’єктивність дисертаційного дослідження.
Емпіричну базу дослідження становлять узагальнені результати
вивчення 257 матеріалів кримінальних проваджень у період 2013-2016 рр.;
дані, отримані на основі аналізу практики Європейського суду з прав
людини, аналітичні матеріали та статистичні дані Головного слідчого
управління Національної поліції України, Вищого спеціалізованого суду
України з розгляду цивільних і кримінальних справ за 2013-2016 рр.; зведені
дані анкетування 207 респондентів (17 адвокатів, 141 слідчого, 24 прокурорів
і 25 суддів Дніпропетровської області).
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що
дисертація є першим в Україні комплексним дослідженням поняття, змісту,
завдань гарантій таємниці досудового розслідування, в якому на основі
положень теорії кримінального процесу, узагальнення слідчо-прокурорської
практики та вивчення зарубіжного досвіду запропоновано шляхи оптимізації
заходів збереження таємниці досудового розслідування. Автором
сформульовано низку важливих для науки кримінального процесу положень,
висновків і пропозицій, найсуттєвішими з яких є наступні:
уперше:
– запропоновано поняття таємниці досудового розслідування як
відомостей конфіденційного, правового, таємного та професійного (в т.ч.
службового) характеру про стан та результати кримінальної процесуальної
діяльності під час здійснення досудового розслідування;
– сформульовано поняття гарантій таємниці досудового
розслідування як визначених законом засобів та способів збереження
відомостей конфіденційного, правового, таємного та професійного (в т.ч.
 10
службового) характеру про стан та результати кримінальної процесуальної
діяльності під час здійснення досудового розслідування;
– наведено аргументи, що таємницю досудового розслідування слід
вважати не засадою (принципом) кримінального провадження, а умовою його
здійснення, що застосовується у передбачених законом випадках, з метою
сприяти ефективності досудового розслідування, забезпечувати охорону
існуючих видів таємниці, конфіденційної та правової інформації під час
здійснення досудового розслідування;
– запропоновано відомості, одержані під час здійснення кримінальної
процесуальної діяльності, відносити до таємниці досудового розслідування за
умови відповідності наступним критеріям: 1) наявність процесуального права
особи у доступі до таких відомостей; 2) здатність відомостей досудового
розслідування після їх розголошення ганьбити людину, принижувати її честь
і гідність; 3) здатність відомостей досудового розслідування після їх
розголошення зашкодити повноті та неупередженості розслідування; 4) дані
про застосування заходів безпеки; 5) належність інформації до іншого виду
охоронюваної законом таємниці;
– запропоновано поділ ризиків, які впливають на дотримання
таємниці досудового розслідування на початковому етапі кримінального
провадження та під час проведення окремих слідчих (розшукових) дій на
об’єктивні та суб’єктивні;
удосконалено:
– положення щодо розмежування професійних таємниць
(комерційної, банківської, нотаріальної, аудиторської, лікарської,
журналістської, слідчої, судової, таємниці усиновлення та сповіді), та
таємниці досудового розслідування в частині можливості їх співвідношення
у кримінальному провадженні як окремого та загального;
– теоретичні положення щодо визначення в якості суб’єктів,
відповідальних за стан забезпечення дотримання таємниці досудового
розслідування, керівників правоохоронних органів, які здійснюють відомчий
 11
контроль та нагляд за процесуальною діяльністю слідчого, процесуального
керівника розслідуванням у конкретному кримінальному провадженні;
– поняття «слідча таємниця» як відомостей, що стали відомі слідчому
та іншим учасниками процесу при здійсненні кримінального провадження, в
тому числі шляхом гласних і негласних пошукових, розвідувальних та
контррозвідувальних заходів, при виконанні ними своїх професійних
обов'язків та розголошення яких може завдати шкоди самому провадженню
чи створити загрозу життю та/або здоров’ю людини й громадянина.
дістало подальшого розвитку:
– ідеї щодо необхідності закріплення в КПК України обов’язку
заявника не розголошувати відомості про кримінальне правопорушення, які
становлять або можуть становити охоронювану законом таємницю, без
дозволу слідчого, прокурора або суду;
– положення про необхідність закріплення в КПК України письмового
попередження осіб, яким стала відома таємниця досудового розслідування,
про їх обов’язок не розголошувати такі відомості;
– теоретичні положення про те, що слідча таємниця є різновидом
професійної таємниці і не повинна ототожнюватись з таємницею досудового
розслідування;
– положення про те, що з метою забезпечення дотримання таємниці
досудового розслідування під час проведення окремих слідчих (розшукових)
дій необхідне використання конспірації; раптовості; проведення слідчої
(розшукової) дії у певний час, у певному місці, за участю певного кола осіб;
одночасного проведення слідчої (розшукової) дії у декількох місцях;
д) приховання поінформованості та ін.
Практичне значення одержаних результатів. Полягає в тому, що
сформульовані в дисертації висновки та пропозиції можуть бути використані:
- в нормотворчій діяльності – для вдосконалення норм КПК України,
інших нормативно-правових актів, що регламентують порядок забезпечення
дотримання таємниці досудового розслідування (довідка про впровадження
 12
Інституту законодавства Верховної Ради України №22/217-1-15 від
25.04.2016);
- в практичній діяльності – пропозиції та рекомендації, викладені в
дисертації, можуть бути використані в діяльності органів досудового
розслідування під час проведення окремих слідчих (розшукових) дій,
ініціюванні клопотання про застосування заходів забезпечення
кримінального провадження, плануванні досудового розслідування на його
початковому та подальшому етапах (акт впровадження Головного слідчого
управління МВС України від 04.05.2016);
- в навчальному процесі – під час підготовки та проведення лекцій,
семінарських і практичних занять з навчальних дисциплін «Кримінальний
процес України», «Актуальні проблеми кримінального процесу України» та
при підготовці підручників і посібників, методичних матеріалів (акт
впровадження Дніпропетровського державного університету внутрішніх
справ від 13.09.2016).
Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційної роботи
доповідалися та обговорювалися на міжнародних і всеукраїнських науково-
практичних конференціях: «Стан та перспективи розвитку юридичної науки»
(Дніпропетровськ, 2015), «Нове міжнародне право та національне
законодавство – нові завдання юридичної науки» (Київ, 2015), «Актуальні
проблеми правових наук в євроінтеграційному вимірі» (Харків, 2015),
«Громадянське суспільство в Україні : проблеми забезпечення правотворчої
діяльності» (Харків, 2016), «Сучасні правові системи світу : тенденції та
фактори розвитку» (Запоріжжя, 2016).
Публікації. Основні положення та висновки дисертації викладено в
дванадцяти наукових працях, серед яких п’ять статей у наукових фахових
виданнях України з юридичних наук, дві статті у зарубіжних виданнях та
п’яти тезах доповідей на науково-практичних конференціях.
 13

Розділ 1
ПОНЯТТЯ, ЗАВДАННЯ, ЗМІСТ І СИСТЕМА ГАРАНТІЙ
ТАЄМНИЦІ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ

1.1. Поняття та завдання таємниці досудового розслідування

КПК України 2012 року став революційним кроком у реформуванні

кримінальної юстиції України, докорінно змінивши як засади, так і
процедуру самої кримінальної процесуальної діяльності.
Ключовим питанням, яке може вплинути на виконання завдань
кримінального провадження, встановлення обставин, що підлягають
доказуванню, забезпечення захисту прав і свобод громадян, в т.ч. і як
учасників кримінального процесу, є таємниця досудового розслідування,
проблемні питання якої досліджували у своїх наукових працях такі вчені:
Ю.П. Аленін, Т.В. Варфоломеєва, В.Г. Гончаренко, А.В. Іщенко,
О.А. Кириченко, М.В. Костицький, В.К. Лисиченко, Г.А. Матусовський,
С.І. Мінченко, В.Т. Нор, М.І. Панов, М.В. Салтевський, В.Ю. Шепітько,
Д.О. Шумейко, М.Є. Шумило та ін. Науковцями здійснювалось дослідження
окремих аспектів, пов’язаних із забезпеченням дотримання таємниці
досудового розслідування, та інших, суміжних за змістом, питань.
Крім цього, частково проблема збереження таємниці досудового
розслідування висвітлювалася такими вітчизняними та зарубіжними
вченими: В.Д. Берназ, В.В. Бірюков, О.М. Гумін, С.Д. Ігнатов, І.О. Копилов,
О.М. Ларін, Є.Д. Лук’янчиков, І.І. Мартинович, М.А. Михайлов, О.В. Одерій,
І.Л. Петрухін, О.О. Садченко, І.В. Смолькова, А.А. Фатьянов, П.В. Цимбал та
ін.
Наукові дослідження цих авторів мають суттєве значення для теорії
кримінального процесу в частині тлумачення таємниці досудового
 14
розслідування, визначення механізму її збереження тощо. Однак чимало
питань на сьогоднішній день залишаються невирішеними, зокрема це
стосується:
1) співвідношення понять «слідча таємниця» та «таємниця
досудового розслідування»;
2) співвідношення понять «відомості» та «дані» у визначеному
законодавцем (ст. 387 КК та ст. 222 КПК України) процесі «нерозголошення
інформації досудового розслідування»;
3) проблеми віднесення інформації, одержаної під час досудового
розслідування, до одного з видів таємниці (державна чи професійна);
4) формування завдань збереження таємниці досудового
розслідування;
5) встановлення об’єктивних та суб’єктивних факторів, які
впливають на механізм збереження таємниці досудового розслідування.
Викладені обставини і визначили предмет дослідження – таємницю
досудового розслідування та її завдання.
Дослідження поняття «таємниці досудового розслідування»
пропонуємо здійснити, використовуючи метод наукового аналізу. Для цього
перш за все проаналізуємо сутність терміна «таємниця».
У чинному українському законодавстві немає загального поняття
таємниці, фактично його немає і в юридичній літературі.
Так, згідно з інформаційною електронною бібліотекою «Вікіпедія»,
таємниця розглядається як те, що не підлягає розголошенню, що
приховується від інших обмеженим колом осіб або особою [21].
За публічним електронним словником української мови поняття
«таємниці» має схоже тлумачення, зокрема: таємниця – це те, що
приховується від інших, відоме не всім; секрет [131].
Український тлумачний словник розкриває сутність таємниці по-
іншому: таємниця – це те, що не пізнане, не стало відомим або ще не
доступне пізнанню; прихована внутрішня сутність явища, предмета;
 15
прихована причина [175].
Великий тлумачний словник сучасної української мови надає таке
визначення таємниці: «1) те, що приховується від інших, відоме не всім,
секрет; те, що не підлягає розголошенню; відомості, знання про щось,
способи досягнення чого-небудь, невідомі іншим; 2) те, що не пізнане, не
стало відомим або ще не доступне пізнанню; прихована внутрішня сутність
явища, предмета; прихована причина» [17, с. 1426].
В.І. Даль зазначає: таємниця – хто чого не знає, те для нього таємниця;
усе приховане, невідоме, незнане. Щось, що потайки зберігається, що
приховують від кого-небудь з наміром [27, с. 386].
У свою чергу, І.В. Смолькова визначила таємницю як секретну або
конфіденційну інформацію (відомості), яка відома або довірена вузькому
колу суб’єктів, розголошення якої тягне юридичну відповідальність [147, с.
39–42]. Зі змістовної сторони, на думку І.В. Смолькової, таємниця може бути
визначена як охоронювана законом секретна або конфіденційна інформація,
відома або довірена вузькому колу суб’єктів у силу виконання службових,
професійних та інших обов’язків або окремих доручень, розголошення якої
може спричинити юридичну відповідальність [148, с. 17].
Висловлені тлумачення «таємниці» мають спільне – конспіративний,
прихований характер інформації, яку віднесено до таємниці. Поряд з цим,
І.В. Смолькова наділяє таємницю такою ознакою як настання юридичної
відповідальності у випадку порушення визначеної законодавцем процедури
роботи з таємною інформацією.
Цілком погоджуємося із таким тлумаченням поняття «таємниці». Крім
цього, в юридичній літературі досить вдало, на наш погляд, визначено
аспекти «таємниці», які можна використовувати під час аналізу змісту цього
поняття, зокрема:
1) професійної таємниці – як інформації конспіративного характеру з
обмеженим доступом, з приводу якої існують певні правовідносини;
2) правового інституту – як системи правових норм, що регулюють
 16
певні відносини в інформаційній сфері, і порушення яких тягне за собою
настання юридичної відповідальності;
3) державної таємниці – як виду правового режиму інформації, якій
присвоєно відповідний ступінь захисту [93].
Перший аспект – таємниця як конкретна інформація, з приводу якої
складаються певні правовідносини. Визначення таємниці як певного роду
інформації пропонує В. А. Мазуров. Так, під таємницею автор розуміє
конфіденційні та секретні відомості приватного життя громадян, які
охороняються законом у підприємницькій, фінансовій, політичній,
економічній, військовій та інших сферах життя, відомі або довірені певному
колу осіб унаслідок виконання ними професійних, службових та інших
обов’язків, незаконне одержання, використання, розголошення яких заподіює
шкоду або створює загрозу заподіяння шкоди правам та законним інтересам
громадян, суспільства, держави і тягне за собою настання відповідальності
винних осіб згідно з чинним законодавством [93; 88, с. 13]. Автор поділяє
інформацію на два різновиди – конфіденційну та секретну. Проте сам термін
«секретний» є рівнозначним терміну «таємний» та вживається для
позначення одного явища – таємниці. В.Г. Лісогор зазначає, що поняття
«таємниця», «конфіденційна інформація», «секрет» є рівнозначними. Але при
цьому автор наголошує, що відмінність між таємницею та конфіденційною
інформацією полягає у тому, що в юридичній науці таємниця означає ще й
правовий режим інформації [93; 79, с. 9].
Конфіденційна інформація, залежно від змісту самих відомостей, може
належати до різних видів конфіденційної інформації, яка у чинному
законодавстві характеризується різними ступенями захисту та належністю до
певного правового режиму.
Так, наприклад, персональні дані про фізичну особу одночасно можуть
належати до предметної частини різних таємниць і захищатися різними
правовими режимами (державної, службової, професійної таємниці).
Проведене анкетування слідчих та оперативних працівників свідчить, що
 17
опитані респонденти вважають персональні дані осіб (підозрюваних,
потерпілих, свідків) інформацією, яка належить до слідчої таємниці (86 %).
Опитані банківські працівники відносять персональні дані клієнта банку до
банківської таємниці (100 % респондентів). Отже, варто погодитися із
зауваженнями, зробленими В. Ю. Шепітьком, що за своєю сутністю
конфіденційна інформація є різновидом такого правового інституту як
професійна таємниця [93; 188, с. 67].
Другий аспект – таємниця як сукупність правових норм, що регулюють
певні відносини в інформаційній сфері (правовий інститут). І.В. Смолькова
наголошує, що таємниця виникає у двох галузях суспільного життя –
соціальній та правовій, що дає підстави визнати її соціально-правовим
інститутом [93; 148, с. 23]. Розглядаючи таємницю як явище правової сфери,
Ю.С. Пилипенко зазначає, що таємниця є правовим явищем та правомірною
забороною доступу до інформації, несанкціоноване отримання якої або
розголошення чи інше використання може завдати шкоди учасникам
правовідносин, які існують із приводу таємниці [93; 103, с. 19–24].
Третій аспект – таємниця як вид правового режиму інформації.
Правовий режим конфіденційної інформації передбачає її захист не лише від
розголошення, а й від іншого неправомірного використання [93; 103, с. 19–
24]. Одна й та сама інформація може одночасно охоронятися кількома
правовими режимами. Тобто одна й та сама інформація, додатково до
першого, набуває другого (третього і т. д.) правового режиму таємниці.
Особливо такий процес спостерігається на прикладі професійної таємниці,
коли її існування може додатково супроводжуватися режимом захисту
таємниці.
На наш погляд, А.В. Крилов досить влучно визначив систему
відомостей, які можуть складати таємницю досудового розслідування:
1. Залежно від об’єктів захисту: відомості, що стосуються посадових
осіб правоохоронних органів (слідчий, прокурор) та інших учасників
кримінального процесу.
 18
2. Залежно від необхідності засекречування: 1) відомості, які повинні
складати таємницю під час кримінального провадження (інформація про
слідчі версії, тактику проведення слідчих (розшукових) дій, заходи безпеки,
що застосовуються до учасників розслідування); 2) відомості, віднесення
яких до таємниці залежить від слідчого і прокурора (наприклад, відомості
про результати окремих слідчих (розшукових) дій).
3. Від тривалості дії режиму таємності: 1) відомості постійної дії: про
заходи безпеки, що застосовані до правопорушників, які погодилися
співпрацювати з органами досудового розслідування в обмін на зміну їх
«установчих» даних та місця проживання; 2) відомості тривалого часу:
результати провадження слідчих (розшукових) дій, які були проведені без
участі підозрюваного і його захисника, допити очевидців та інших свідків,
потерпілого можуть складати таємницю досудового розслідування і бути
недоступними для підозрюваного та його захисника до закінчення
провадження і відкриття матеріалів для ознайомлення; 3) відомості
короткострокової дії: про тактику проведення слідчих (розшукових) дій, в
яких брав участь підозрюваний.
4. Залежно від суб’єктів, які можуть бути носіями таємниці досудового
розслідування: 1) відомості, носіями яких можуть бути винятково працівники
правоохоронних органів: про планування розслідування, про взаємодію
слідчих і оперативних працівників, про заходи безпеки, застосовані до
окремих учасників процесу, і деякі інші; 2) відомості, носіями яких, крім
працівників правоохоронних органів, можуть бути потерпілі, очевидці, інші
свідки, адвокати, поняті.
5. Залежно від змісту таємниці досудового розслідування: 1) відомості
про особу, місце проживання та інші ідентифікуючі ознаки учасників
розслідування: працівників правоохоронних органів, які брали участь у
розслідуванні, слідчих, прокурорів, експертів і спеціалістів; про родичів і
близьких працівників правоохоронних органів, що брали участь у
розслідуванні; окремих учасників досудового розслідування (свідків,
 19
потерпілих, підозрюваних та ін.); про родичів та інших близьких учасників
кримінального процесу, які не є працівниками правоохоронних органів;
2) відомості про заходи забезпечення безпеки учасників розслідування;
3) відомості, що відображають стратегію і тактику розслідування [93; 71,
с. 32–38].
Запропонована А.В. Криловим наукова позиція щодо відомостей, які
можна відносити до таємниці досудового розслідування, є досить важливою.
Адже український законодавець не тільки не розкриває зміст таємниці
досудового розслідування у текстах нормативно-правових актів, а ще й
здійснює підміну понять «відомості» та «дані», ототожнюючи їх у статтях
387 КК України та 222 КПК України.
Вважаємо, що більш правильним є вживання поряд з «таємницею
досудового розслідування» поняття «відомостей». Зазвичай, термін «дані»
асоціюється з чимось точним і використовуються у літературі як текстові,
цифрові, звукові, образотворчі дані. Натомість, поняття «відомості»
акумулює в собі інформацію про певні події і явища [175].
За таких умов поняття «відомості» є значно ширшим, ніж поняття
«дані». Крім цього, враховуючи те, що процес досудового розслідування
пов’язаний з явищами та подіями, які аналізуються в межах визначеної
правової кваліфікації, правильним буде використання словосполучення
«відомості досудового розслідування».
Таким чином, з метою забезпечення однозначного трактування та
формулювання юридичних термінів у текстах нормативно-правових актів
сучасного українського законодавства пропонуємо внести зміни до статті 387
КК України і викласти її у такій редакції:
«Стаття 387. Розголошення даних ОРД та відомостей досудового
розслідування
1. Розголошення без дозволу прокурора, слідчого або особи, яка
провадила ОРД, даних ОРД або відомостей досудового розслідування
особою, попередженою в установленому законом порядку про обов'язок не
 20
розголошувати такі дані або відомості.
2. Розголошення даних ОРД, відомостей досудового розслідування,
вчинене суддею, прокурором, слідчим, працівником оперативно-розшукового
органу незалежно від того, чи брала ця особа безпосередню участь в ОРД,
досудовому розслідуванні, якщо розголошені дані, відомості ганьблять
людину, принижують її честь і гідність.
Відомості досудового розслідування, згідно з ч. 1 ст. 222 КПК України,
можна оголосити лише з дозволу слідчого або прокурора, і в тому обсязі, в
якому вони визнають можливим. При цьому слідчий, прокурор повинні
обов’язково визначити, які відомості й у якому обсязі можна розголосити, з
урахуванням можливого настання негативних наслідків, оскільки чинним
законом межі розголошення відомостей не встановлені [98, с. 185–193]. Ми
погоджуємося із запропонованою О.А. Осауленком думкою, а також
В.Г. Лісогором, котрі зазначають, що важливість збереження таємниці
зумовлена необхідністю уникати випадків розповсюдження інформації,
отриманої під час досудового розслідування, що може призвести до значних
збитків і компрометації людей, заподіяння їм моральної шкоди; загрози
життю та здоров’ю осіб, які сприяли розкриттю злочинів; зниження
ефективності процесу розслідування; негативного впливу на формування
показань свідків і суспільної думки; ускладнення роботи слідчого з
розслідування злочинів, отримання необхідної інформації, збільшення
кількості проведених слідчих дій та, відповідно, строку розслідування та
використаних ресурсів [78, с. 31–32].
Таким чином, наявні приклади дозволяють стверджувати, що різні види
таємниць мають різний ступінь правової захищеності, а її розголошення –
характеризується настанням різного роду наслідків. Це пов’язано з
відмінністю у їх змісті та нормативно-правовій регламентації, їх впливі на ті
чи інші правовідносини. Слід погодитися із думкою Б.Р. Бицадзе, що
необхідність обмеження гласності на досудовому розслідуванні зумовлена
низкою об’єктивних причин: неможливістю ефективного збирання доказів у
 21
провадженні, коли розголошення даних про них може сильно ускладнити або
зробити неможливим отримання інших доказів; захистом репутації та
відгородженням від чуток громадян, які підозрюються у вчиненні злочину,
захист інших інтересів особи до винесення вироку суду; запобігання
можливості розголошення деяких інтимних обставин особистого життя
учасників розслідування; охороною безпеки учасників розслідування [13,
с. 17].
Тому сукупність відомостей, якими володіє слідчий, прокурор у
процесі досудового розслідування, на наш погляд, слід відносити до
професійної таємниці.
Щоб підтвердити нашу позицію, розглянемо дефініції поняття
«професійна таємниця» та «слідча таємниця».
В юридичній енциклопедії «професійна таємниця» визначається як
узагальнена назва відомостей (переважно з обмеженим доступом), якими
володіє особа у зв’язку зі здійсненням нею професійної діяльності й
розголошення яких заборонено. В Україні такими є відомості, що становлять
адвокатську, банківську, лікарську, комерційну, нотаріальну, службову
таємниці, таємницю листування, телефонних розмов, поштових відправлень
та інших повідомлень, таємницю усиновлення (удочеріння) тощо [93; 192].
Професійна таємниця – це матеріали, документи, інші відомості, якими
користується особа у процесі та у зв’язку з виконанням своїх професійних
обов’язків, які забороняється розголошувати у будь-якій формі. У правовій
науці виділено певні критерії, за якими інформація може бути віднесена до
професійної таємниці. Слід погодитися з думками І. Бачило, В. Лопатіна,
М. Федотова та Г. Виноградової, котрі зазначають, що, по-перше, така
інформація довірена або стала відомою особі виключно через виконання нею
своїх професійних обов’язків; по-друге, особа, якій довірено інформацію, не
перебуває на державній або муніципальній службі; по-третє, заборону на
поширення довіреної або такої, що стала відомою, інформації, яка може
зашкодити правам або законним інтересам довірителя, встановлено законом;
 22
по-четверте, інформація не належить до відомостей, що становлять державну
або комерційну таємницю [20; 10].
Професійні таємниці – це таємниці, довірені представникам певних
професій громадянами з метою здійснення (захисту) своїх прав та законних
інтересів. В основі професійних таємниць лежать особисті таємниці,
захищені від розголошення правовими заборонами, які адресовані тим, кому
ці таємниці за необхідністю довірені [102, с.14].
Враховуючи правову природу професійної таємниці, умовно можна
виокремити дві точки зору щодо розуміння вказаного поняття. Перша полягає
в тому, що професійна таємниця розглядається у широкому розумінні як
матеріали, документи, інші відомості, якими користується особа у процесі та
у зв’язку з виконанням своїх професійних обов’язків, що забороняється
розголошувати у будь-якій формі [93; 20]. За такою логікою різновидом
професійної таємниці є службова. До неї належать відомості, якими
користуються у процесі та у зв’язку з виконанням своїх обов’язків службові
особи, тобто такі, що постійно чи тимчасово здійснюють функції
представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на
підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форм власності
посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи
адміністративно-господарських обов’язків, або виконують такі обов’язки за
спеціальними повноваженнями [93; 133, с. 280–291].
Друга позиція підтримується науковцями, серед яких І.Л. Бачило,
Б.А. Кормич, В.М. Лопатін, А.А. Рожнов, І.В. Смолькова, О.О. Фатьянов. На
думку зазначених вчених, професійна таємниця – це охоронювана законом
інформація, яка була довірена чи стала відома особі (утримувачу) виключно
у зв’язку з виконанням своїх професійних обов’язків, не пов’язаних із
державною та муніципальною службою, розголошення якої може
спричинити збитки правам та законним інтересам іншої особи (довірителя),
що довірила ці відомості, які не є державною чи комерційною таємницею.
Ми погоджуємося з думкою Г.І. Рєзнікової про те, що ключовою
 23
ознакою професійної таємниці є й те, що вона може належати «особі, яка у
зв’язку зі своїм професійним статусом отримала доступ до конфіденційних
відомостей та не перебуває на державній чи муніципальній службі, оскільки
у цьому випадку інформація має характер службової таємниці» [93; 133,
с. 280–291].
Розглянемо дефініцію поняття «слідча таємниця».
Слідчу таємницю становить інформація, яка стала відома оперативним
працівникам, слідчим, посадовим особам, службовому персоналу та
обслуговуючому персоналу органів прокуратури, МВС, СБУ та інших
органів, уповноважених на здійснення досудового розслідування, під час
здійснення ними своїх професійних обов'язків та розголошення якої може
завдати шкоди оперативним заходам, розслідуванню, дізнанню чи створити
загрозу життю людини [140].
Пропонуємо також в якості «носіїв» слідчої таємниці розглядати й
слідчого суддю, який, вивчаючи ризики у кримінальному провадженні під
час обрання заходів забезпечення кримінального провадження,
обґрунтування сторін при санкціонуванні обшуку, розгляді скарг на рішення,
дії чи бездіяльність слідчого або прокурора під час досудового розслідування
(ст. 303 КПК України), є суб’єктом, який має забезпечувати збереження
одержаних відомостей.
«Слідча таємниця», – зазначає С.Д. Ігнатов, – це обмежені строком
досудового розслідування відомості, які мають, на думку слідчого,
належність до обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному
провадженні, приховувані від інших, відомі не всім, можливо, не пізнані, які
можуть бути розголошені до суду тільки суворо з дозволу слідчого” [78; 36,
с. 257–258.].
В.П. Лавров під слідчою таємницею розуміє “...відомості, які мають
значення для правильного вирішення справи й встановлені розслідуванням,
розголошення яких може призвести до втрати доказів, уникнення злочинцем
відповідальності, перешкодити відшкодуванню шкоди, конфіскації майна або
 24
іншим способом перешкодити здійсненню правосуддя“. Як зазначає автор, це
поняття надане у криміналістичному аспекті [78; 74, с. 56].
Професор А. Д. Бойков вважає, що предмет слідчої таємниці може бути
обмежений доказовою інформацією та слідчими версіями, які вимагають
перевірки, а також тактичною інформацією, яка стосується умов збирання
доказів (наприклад, об’єкт, мета й час майбутнього обшуку) [14, с. 3–9].
Однак найбільш прийнятною, на нашу думку, є позиція О. Маслова,
який визначив таємницю слідства як охоронювану кримінальним і
кримінальним процесуальним законом інформацію (відомості), яка
відображає інтереси розслідування, конфіденційність якого визначається
слідчим або прокурором і захищається з метою усунення реальної або
потенційної небезпеки заподіяння шкоди зазначеним інтересам [87, с. 12].
На нашу думку, віднесення слідчої таємниці до професійної є
теоретично обґрунтованим та заслуговує на увагу. Крім цього, зважаючи на
те, що слідча таємниця є предметом кримінальної процесуальної діяльності
суб’єктів, які за родом своєї професії є службовцями, тобто виконують
організаційно-розпорядчі чи адміністративно-господарські функції, її можна
охарактеризувати як вид професійної таємниці, в тому числі службової.
Такої самої позиції дотримуються і Р.В. Бараннік та П.Г. Назаренко,
котрі вказують на те, що слідча таємниця належить до категорії професійних
таємниць, оскільки вона випливає із змісту кримінальної процесуальної
діяльності [7, с. 15–18].
Поряд з цим, на наш погляд, поняття «таємниця досудового
розслідування» є більш ширшим, ніж «слідча таємниця», яка за юридичним
змістом є професійною.
У кримінальному процесуальному законодавстві йдеться лише про
відомості досудового розслідування, а такий термін як «таємниця досудового
розслідування» не використовується. У ст. 222 КПК вказано про
"недопустимість розголошення відомостей досудового розслідування".
Норми цієї статті належать до заходів, спрямованих на захист інституту
 25
таємниці, вони сприяють створенню окремих інформаційних переваг для
посадових осіб, які здійснюють розслідування.
Щодо наявності у кримінальному законодавстві інформації, яку можна
відносити до таємної, слід, на наш погляд, проаналізувати предмет злочину,
передбачений ст. 387 КК (розголошення даних ОРД, досудового
розслідування). Варто погодитися з думкою О.А. Осауленка, котрий зазначає,
що у КПК відсутня норма, яка б передбачала обов’язок особи не
розголошувати даних ОРД, а також положення про необхідність
попередження осіб, які беруть участь у проведенні ОРД, про недопустимість
розголошення цих даних. Ст. 222 КПК регламентує процедуру
нерозголошення лише відомостей досудового розслідування. Так як КК
України передбачає кримінальну відповідальність за розголошення даних
ОРД та досудового розслідування, то доцільно було б вказати у ст. 222 КПК і
на дані ОРД [98, с. 185–193].
Враховуючи те, що відповідно до Закону України «Про ОРД» її
здійснення передбачено в порядку, визначеному самим законом та главою 21
КПК України, якою також передбачено і порядок проведення негласних
слідчих (розшукових) дій під час досудового розслідування, пропонуємо
розглянути більш детально поняття «негласні слідчі (розшукові) дії».
Відповідно до ст. 246 КПК України, НСРД – це різновид слідчих
(розшукових) дій, відомості про факт і методи проведення яких не
підлягають розголошенню, за винятком випадків, передбачених КПК
України.
З огляду на те, що НСРД, як і ОРЗ, здійснюються із застосуванням
оперативних та оперативно-технічних засобів, проводяться таємно і
наділяються відповідним грифом секретності, то інформація про підготовку
та проведення НСРД належить до таємної, а результати (у зв’язку з
необхідністю їх оприлюднення на етапі відкриття матеріалів кримінального
провадження) – пропонуємо відносити до конфіденційної. В обох випадках,
відповідно до ст. 21 Закону України «Про інформацію», таємна та
 26
конфіденційна інформація є різновидами інформації з обмеженим доступом.
На необхідності додержання такого роду інформації, в контексті
забезпечення дотримання прав і свобод людини, наголошує С.І. Мінченко,
зазначаючи при цьому, що під час проведення ОРЗ правоохоронні органи
зобов’язані забезпечувати передбачені Конституцією України права на
недоторканність житла (ст. 30), таємницю листування, телефонних розмов,
телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31), невтручання в особисте та
сімейне життя (ст. 32) тощо [91].
Таким чином, інформація, отримана при проведенні НСРД, становить
таємницю досудового розслідування і містить відомості про факт і методи
проведення НСРД, що належить до таємної інформації з відповідним грифом
секретності.
Ми погоджуємося з В.А. Колесніком, котрий наголошує, що
негласність слідчих (розшукових) дій означає особливий порядок їх
підготовки, проведення та зберігання і використання отриманих результатів у
режимі прихованості до певного часу від інших осіб, які не причетні до їх
проведення [151; 51, с. 129–134]. До того ж утаємниченими такі відомості
мають бути не лише від осіб, стосовно яких проводяться ці «негласні» дії, а й
від будь-яких інших осіб, зокрема й працівників органів досудового
розслідування, оперативних підрозділів, посадових осіб правоохоронних та
інших органів, пересічних громадян тощо, які не задіяні в підготовці й
проведенні конкретних негласних слідчих (розшукових) дій, навіть якщо
вони беруть участь в інших заходах із здійснення досудового розслідування у
конкретному кримінальному провадженні. Саме негласність виступає тим
чинником, який істотно впливає на визначення видів негласних слідчих
(розшукових) дій, отримання відповідних дозволів та встановлення порядку
їх проведення, визначення основних виконавців і кола учасників, обрання
способу фіксування перебігу й результатів проведення [151].
Як і будь-який кримінальний процесуальний інститут, правові
положення, визначені ст. 222 КПК України, тісно взаємопов’язані з іншими
 27
нормами кодексу, які створюють механізми реалізації приписів про
нерозголошення відомостей досудового розслідування. Водночас їх окремі
елементи виступають процесуальними гарантіями забезпечення досудового
розслідування [65, с. 56].
Слід погодитися з думкою О.А. Осауленка, який зазначає, що
показовою є позиція законодавця щодо поділу слідчих (розшукових) дій за
критерієм гласності (відкритості, загальнодоступності їх результатів для усіх
учасників кримінального провадження). З одного боку – гласні слідчі
(розшукові) дії, з іншого – главою 21 КПК України регламентовано
процесуальну форму проведення негласних слідчих (розшукових) дій, які
визначаються як різновид слідчих (розшукових) дій, відомості про факт та
методи проведення яких не підлягають розголошенню, за винятком випадків,
передбачених КПК України [98, с. 185–193].
Таким чином, слідча таємниця формується під час досудового
розслідування, зокрема проведення гласних та негласних слідчих
(розшукових) дій.
Враховуючи зазначене, пропонуємо під слідчою таємницею розуміти
відомості, які стали відомі слідчому та іншим учасниками процесу при
здійсненні кримінального провадження, в тому числі шляхом гласних і
негласних пошукових, розвідувальних та контррозвідувальних заходів, при
виконанні ними своїх професійних обов'язків та розголошення яких може
завдати шкоди самому провадженню чи створити загрозу життю та/або
здоров’ю людини й громадянина.
Дослідження поняття «таємниця», співвідношення професійної та
слідчої таємниць під час досудового розслідування, визначення сутності
слідчої таємниці, дозволяє, на наш погляд, перейти до аналізу поняття
«таємниця досудового розслідування».
Перш за все слід зазначити конфіденційний характер, притаманний
таємниці досудового розслідування. Так, до кримінального провадження в
якості учасників залучаються фізичні особи, інформація про яких, відповідно
 28
до ст. 11 Закону України «Про інформацію», є конфіденційною і належить до
інформації з обмеженим доступом [122]. У цьому аспекті таємниця
досудового розслідування стосується приватного життя учасників
кримінального провадження, предметом якого виступають особисті або
приватні відомості (про національність, освіту, сімейний стан, релігійні
переконання, стан здоров’я, адресу проживання, дату та місце народження).
Конфіденційний характер таємниці досудового розслідування також
забезпечується обмеженням кола осіб, що мають доступ до матеріалів
кримінального провадження; організацією спеціального діловодства з
документами, що містять таємницю; використання технічних засобів для
запобігання несанкціонованому доступу до електронних та інших носіїв
інформації, які містять таємницю, тощо.
По-друге, варто наголосити, що таємниця досудового розслідування
включає в себе й правову інформацію, змістом якої, згідно зі ст. 17 Закону
України «Про інформацію», є відомості про правопорушення та боротьбу з
ними. Правова інформація також належить до інформації з обмеженим
доступом.
По-третє, з урахуванням можливості проведення НСРД у
кримінальному провадженні, таємниця досудового розслідування включає
також і таємну інформацію про форми і методи проведення НСРД.
По-четверте, особливістю таємниці досудового розслідування є те, що
у кримінальному провадженні можуть знайти своє співвідношення різні види
професійних таємниць, в т.ч. і слідча. Адже до процесу досудового
розслідування можуть залучатися, наприклад, як свідки чи спеціалісти
представники різних професій – нотаріуси, адвокати, священнослужителі,
банківські працівники та інші. З урахуванням того, що за законодавством
України вони є носіями інформації, яка становить таємницю їхньої
діяльності, ці суб’єкти наділені правом не розголошувати професійну
таємницю під час досудового розслідування.
По-п’яте, таємниця досудового розслідування охороняється
 29
кримінальним та кримінальним процесуальним законодавством України, де
передбачено заборону розголошення відомостей досудового розслідування та
відповідальність порушення цієї заборони.
Визначені нами ознаки таємниці досудового розслідування дозволяють
сформулювати її поняття. Пропонуємо під таємницею досудового
розслідування розуміти відомості конфіденційного, правового, таємного та
професійного (в т.ч. службового) характеру про стан та результати
кримінальної процесуальної діяльності під час здійснення досудового
розслідування.
З урахуванням запропонованої дефініції поняття таємниці досудового
розслідування та ознак, на наш погляд, доцільно виділити такі її завдання:
1) дотримання нормативно-правових приписів та формулювання
правових заборон розголошення без дозволу органів досудового
розслідування та прокурора інформації, здобутої під час проведення слідчих
та негласних слідчих (розшукових) дій, які викладені у нормах
кримінального та кримінального процесуального законодавства;
2) додержання процедури документообігу у кримінальному
провадженні, яка полягає у необхідності попередження учасників про
недопустимість розголошення відомостей досудового розслідування під
загрозою кримінальної відповідальності;
3) дотримання засад кримінального провадження, які визначають
основи забезпечення таємниці досудового розслідування;
4) використання процесуальних можливостей органів досудового
розслідування, прокурора, слідчого судді застосовувати заходи забезпечення
кримінального провадження з метою реалізації положень, визначених ст. 222
КПК України.
 30

1.2. Зміст і система гарантій таємниці досудового розслідування

Гарантії таємниці досудового розслідування досліджувалися відомими

вченими-процесуалістами, зокрема такими: Т.В. Варфоломєєва,
В.Г. Гончаренко, І.В. Гессен, Ю.М. Грошевий, О.Р. Михайленко,
В.В. Молдован, В.С. Натрускін, І.Л. Петрухін, М.А. Погорецький,
О.Д. Святоцький, Л.Д. Удалова, П.В. Хотенець та ін.
Методологічно вірно, на наш погляд, розпочинати розгляд питань,
пов’язаних із дослідженням гарантій таємниці досудового розслідування, з
дослідження їх родового поняття – гарантій у найширшому розумінні цього
терміна, потім процесуальних гарантій і насамкінець – гарантій таємниці
досудового розслідування.
Розглянемо етимологію такого поняття як «гарантія».
Термін “гарантія” походить від французького “garantie”, яке означає
поруку, умову, яка що-небудь забезпечує. У тлумачному словнику
української мови термін «гарантія» означається як: а) порука, б) умова, в)
забезпечення. Саме порука визначається як запевнення, гарантія в чому-
небудь; взята на себе відповідальність за когось [107, с. 421–429; 142; 16].
Гарантії визначають як систему соціально-економічних, моральних,
політичних та юридичних умов, засобів і способів, що забезпечують їхню
фактичну реалізацію, охорону та надійний захист; все те, що тією чи іншою
мірою сприяє досягненню певних результатів або забезпечує певний стан,
може бути розцінене як гарантія відповідної діяльності або стану, тому що
сприяє діяльності, захищає стан, гарантує їх; загальне поняття гарантії часто
є досить умовним і, так би мовити, рухливим, оскільки те, що в одному
випадку виступає гарантією, в іншому випадку не є такою; як сукупність
умов і засобів, що дозволяють безперешкодно реалізувати правові норми,
користуватися суб'єктивними правами і виконувати юридичні обов'язки [107,
с. 421–429; 33, с. 14; 53].
 31
Таким чином, закріплення у нормативно-правових актах певних
положень і є гарантією їх реалізації з огляду на обов’язковість виконання
наділених юридичною силою законів чи підзаконних актів. Це об’єктивні
умови, які створюються державою, що виступають механізмом реалізації
суб’єктивних прав.
Враховуючи наведені поняття «гарантій», розглянемо дефініцію
«кримінальні процесуальні гарантії».
Кримінальні процесуальні гарантії, як вид юридичних гарантій – це
засоби та умови, що забезпечують вирішення завдань кримінального
провадження й охорони прав особи [107, с. 421–429].
Під час аналізу змісту поняття «кримінальні процесуальні гарантії» ми
підтримуємо думку П.С. Елькінда, який наголошує на основних видах
гарантій: діяльність учасників кримінального провадження; принципи,
закріплені у правових нормах; система процесуального примусу,
процесуальні санкції; процесуальні норми, закріплені у них права та
обов’язки учасників кримінального провадження; система перевірки
обґрунтованості прийнятих рішень; кримінальна процесуальна форма;
система контролю законності процесуальних дій [191, с. 66–77].
Хочемо звернути увагу на дефініцію, запропоновану Ю.М. Грошевим,
який під кримінальними процесуальними гарантіями пропонує розуміти
спеціальні правові засоби, що забезпечують реалізацію прав та законних
інтересів учасників кримінального провадження, та виконання ними своїх
обов’язків [66, с. 15].
Аналіз думок вчених дозволяє автору дисертаційного дослідження
визначити ряд ознак, якими характеризується поняття «кримінальні
процесуальні гарантії»:
1) закріплення у нормативно-правових актах;
2) спрямованість на досягнення мети і виконання завдань
кримінального провадження;
3) обов’язковість дотримання законодавчо визначеної процедури
 32
здійснення кримінальної процесуальної діяльності;
4) наявність механізму реалізації певних положень кримінального
процесуального законодавства через наявну систему засобів та способів.
Таким чином, виходячи з аналізу наведених вище понять, пропонуємо
під кримінальними процесуальними гарантіями розуміти закріплені у
нормативно-правових актах засоби та способи, спрямовані на досягнення
мети і виконання завдань кримінального провадження, з обов’язковим
додержанням законодавчо визначеної процедури та наявністю механізму її
можливої реалізації.
Зважаючи на сучасні тенденції законотворчого процесу в Україні у
сфері регулювання кримінальних процесуальних правовідносин та реалії
процесуальної діяльності органів досудового розслідування, важливе місце у
сфері наукових досліджень з кримінального процесу посідає інститут
гарантій таємниці досудового розслідування.
Дослідивши кримінальні процесуальні гарантії крізь призму
забезпечення додержання таємниці досудового розслідування, враховуючи
визначені вище ознаки, притаманні кримінальним процесуальним гарантіям,
тлумачення самого поняття «таємниця досудового розслідування», маємо
змогу сформувати дефініцію поняття гарантій таємниці досудового
розслідування, під якими слід розуміти визначені законом засоби та способи
збереження відомостей конфіденційного, правового, таємного та
професійного (в т.ч. службового) характеру про стан та результати
кримінальної процесуальної діяльності під час здійснення досудового
розслідування.
У зв’язку із багатогранністю зазначених напрямів наукових
досліджень, у науці кримінального процесуального права слід звернути увагу
і на те, що правовий інститут гарантій забезпечення таємниці досудового
розслідування в Україні знаходиться на стадії генезису.
Як і будь-який кримінальний процесуальний інститут, правові
положення, визначені ст. 222 КПК України, тісно пов’язані з нормами КПК,
 33
які створюють механізми реалізації приписів про нерозголошення відомостей
досудового розслідування. Водночас їх окремі елементи виступають
процесуальними гарантіями забезпечення таємниці досудового
розслідування. Державним органам і посадовим особам кримінальні
процесуальні гарантії забезпечують можливість виконання своїх обов’язків
та використання наданих повноважень для виконання завдань кримінального
провадження, а іншим учасникам кримінального процесу – реально
використовувати надані їм процесуальні засоби для охорони прав, свобод і
законних інтересів [65].
Враховуючи наведену дефініцію поняття «гарантії таємниці досудового
розслідування», положення ст. 222 КПК України, а також той факт, що будь-
якому правовому явищу притаманні певні ознаки, виникає необхідність у їх
конкретизації. Такими ознаками є:
1) полiтична значимість: гарантiї таємниці досудового розслідування
слугують показником рiвня законностi й дотримання прав людини, свого
роду iндикатором, за яким можна визначити рiвень демократiї у країнi;
2) загальний (а не локальний) характер: питання про iснування гарантiй
таємниці досудового розслідування має вирiшуватися безвiдносно до
конкретних обставин конкретного провадження, незалежно вiд того, були чи
не були допущенi якiсь порушення таємниці, були чи не були застосовані
засоби, покликанi її забезпечити;
3) вираженiсть у правi: гарантiя таємниці досудового розслідування
повинна бути закрiпленою в національному законодавстві;
4) спрямованiсть на досягнення одного з таких завдань: а) забезпечення
здiйснення процесуального iнтересу; б) захист процесуального iнтересу вiд
посягань на нього; в) створення умов для унеможливлення посягань та
мінімізації негативних наслідків.
Розкриття предмета гарантій таємниці досудового розслідування
передбачає з’ясування того, що входить в поняття «таємниця досудового
розслідування» і що пiдлягає захисту за допомогою названих гарантiй, тобто
 34
збереження відомостей конфіденційного, правового, таємного та
професійного (в т.ч. службового) характеру про стан та результати
кримінальної процесуальної діяльності під час здійснення досудового
розслідування.
Водночас, як правильно зазначає В.М. Горшенєв, реалізація гарантій
таємниці на досудовому розслідуванні може виявитися неефективною і не
дати позитивних результатів, якщо вона не буде підтримана чинниками
об’єктивного порядку, тобто умовами надійності [157, с. 160].
Роль чинників, що забезпечують реалізацію прав у практичній
діяльності компетентних органів, виконує система передбачених
законодавством положень, завдяки яким у кримінальному процесі може бути
забезпечена реалізація прав осіб з такими результатами, які будуть
корисними як для публічних, так і для приватних інтересів.
Кримінальні процесуальні гарантії таємниці, що спрямовані на успішне
досудове розслідування та судовий розгляд, виступають у ролі гарантій щодо
ефективної діяльності слідчого, прокурора і слідчого судді.
На думку В.М. Трофименка, гарантії таємниці, що забезпечують
реалізацію прав людини у сфері кримінального провадження, доцільно
іменувати гарантіями забезпечення свободи реалізації прав і законних
інтересів особи [163, с. 4].
Л.М. Лобойко стверджує, що гарантування таємниці у сфері
кримінального судочинства і досягнення ефективності самого кримінального
судочинства є взаємопов’язаним, оскільки досягнення мети кримінального
процесу в кожному кримінальному провадженні сприяє тому, що у членів
усього суспільства виникає впевненість у реалізації своїх можливостей із
захисту порушених злочином прав [81].
Зрозуміло, що такий зміст гарантій таємниці досудового розслідування
є умовним, оскільки гарантії ефективної діяльності органів, які ведуть
кримінальний процес, і гарантії реалізації прав та інтересів особи у своїй
сукупності утворюють засоби ефективного функціонування кримінального
 35
провадження в цілому.
Слушною з цього приводу є думка С.М. Смокова, котрий зазначає, що
гарантії таємниці досудового розслідування полягають у можливостях
застосування суб’єктами, наділеними владними повноваженнями, заходів
процесуального примусу [146], наприклад, обрання запобіжних заходів, у т.ч.
і визначення мети та обґрунтування мотивів їх застосування.
Слід погодитися з думкою Ю.М. Грошевого про те, що передчасне та
неконтрольоване розголошення даних досудового розслідування може
завдати шкоди не тільки швидкому й неупередженому дослідженню
обставин кримінального провадження, а й законним інтересам потерпілого,
свідка, інших учасників кримінального судочинства [28].
Враховуючи наведену специфіку змісту поняття «гарантії таємниці
досудового розслідування», виникає необхідність класифікації гарантій
таємниці досудового розслідування, які можна систематизувати за різними
критеріями. Поділ гарантій таємниці досудового розслідування, на нашу
думку, слід здійснювати за такими критеріями: за формою закріплення
гарантій; за змістом; за суб’єктним складом осіб; за принципом дії правових
норм; залежно від засобів захисту таємниці досудового розслідування.
За формою закріплення (загальні та відомчі) гарантії таємниці
досудового розслідування поділяють на гарантії, закріплені в законах, і
гарантії, які закріплюються в підзаконних нормативно-правових актах. До
загальних слід відносити ті, які закріплені, наприклад, у КПК і стосуються
нерозголошення відомостей, які стали відомі слідчому під час кримінального
провадження, а до відомчих – гарантії таємниці досудового розслідування,
передбачені в підзаконних нормативно-правових актах, наприклад наказі
МВС України № 686 від 9 серпня 2012 року «Про організацію діяльності
органів досудового розслідування Міністерства внутрішніх справ України»
[160].
До того ж деякі гарантії таємниці досудового розслідування, закріплені
у ст. 10 Закону України «Про доступ до публічної інформації», наприклад,
 36
право кожної особи на ознайомлення з інформацією, зібраною про неї [116],
не мають належної регламентації у підзаконних нормативно-правових актах,
що робить законодавчі норми декларативними, зокрема у зв’язку з
відсутністю механізму реалізації можливості ознайомлення особи з
інформацією, зібраною про її особисте життя.
За змістом гарантії таємниці досудового розслідування поділяються на
ті, які:
1) визначають обсяг таємниці досудового розслідування;
2) визначають права та обов’язки учасників кримінального процесу
щодо поводження з таємницею;
3) закріплюють умови для збереження та передачі відповідної таємної
інформації;
4) передбачають юридичну відповідальність за порушення таємниці
досудового розслідування.
Гарантії таємниці досудового розслідування, які визначають обсяг
таємниці, можуть бути, на нашу думку, двох видів: ті, які передбачають
можливість самої людини визначати сфери особистого життя, інформація
про які є таємною; і такі, що чітко вказують на конкретні види інформації, які
становлять таємницю у кримінальному провадженні.
За суб’єктним складом осіб виділяємо гарантії таємниці досудового
розслідування за загальним суб’єктом і гарантії за спеціальним суб’єктом. До
загального суб’єкта слід відносити осіб, які безпосередньо беруть участь у
кримінальному провадженні, відповідно до норм КПК. До спеціальних
суб’єктів відносимо інших учасників процесу, необхідність залучення яких
може виникати на окремих стадіях кримінального провадження. Причому,
якщо для першої категорії суб’єктів гарантії таємниці мають бути
розширеними, то для другої звуженими у зв’язку з особливим правовим
статусом.
Відповідно до дії правових норм, якими закріплюються гарантії
таємниці досудового розслідування, їх можна поділяти на матеріальні і
 37
процесуальні гарантії. Матеріальні гарантії визначають сутність таємниці
досудового розслідування, а процесуальні – правові механізми реалізації
відповідних суб’єктивних прав. До матеріальних гарантій таємниці
досудового розслідування слід відносити положення, які відображають
сприйняття уповноваженим суб’єктом таємної інформації, рівень її цінності.
До процесуальних – вимоги КПК України. На сьогодні необхідність
збереження таємниці досудового розслідування визначено у ст. 222 КПК
України як обов’язок учасника кримінального провадження. Так, відомості
досудового розслідування можна розголошувати лише з дозволу слідчого або
прокурора і в тому обсязі, в якому вони визнають можливим. Частиною 2 цієї
статті передбачено, що в необхідних випадках слідчий, прокурор попереджає
осіб, яким стали відомі відомості досудового розслідування у зв’язку з
участю в ньому, про їх обов’язок не розголошувати такі відомості без його
дозволу. Незаконне розголошення відомостей досудового розслідування
тягне за собою кримінальну відповідальність, встановлену законом. Однак у
цій нормі не визначено межі гарантій таємниці досудового розслідування, а
ведеться мова лише про окремі відомості досудового розслідування, а також
про можливість попередити визначене коло осіб під час провадження слідчих
(розшукових) дій, тобто про обов’язок не розголошувати лише ту
інформацію, яка була зафіксована у відповідному процесуальному документі,
або інші обставини проведення слідчої (розшукової) дії. Водночас назва
самої статті свідчила про можливість поширювати її вимоги на всю
кримінальну процесуальну діяльність органів досудового розслідування і
прокурора.
Ми підтримуємо думку про те, що попередження про кримінальну
відповідальність за ст. 387 КК України та про обов’язок не розголошувати
дані досудового розслідування є необхідним і його доцільно фіксувати під
підпис у протоколі слідчої (розшукової) дії, результати проведення якої
органи досудового розслідування забороняють розголошувати, або в
окремому, спеціально для цього призначеному протоколі чи іншому
 38
документі (наприклад, підписці про нерозголошення даних досудового
розслідування), оскільки письмова форма сприятиме можливості
обґрунтовано вирішувати питання про відповідальність винуватих у
розголошенні даних досудового розслідування осіб [28].
Свого часу В.М. Тертишник пропонував спеціально передбачити в
бланках документів – протоколів обшуку відповідні реквізити, спрямовані на
реалізацію ст.ст. 121 і 185 КПК України 1960 року [159]. За аналогією з
положеннями недопустимості розголошення відомостей досудового
розслідування, В.В. Король пропонував передбачити в кримінальному
процесуальному законодавстві норму щодо забезпечення нерозголошення
даних закритого судового засідання, у зв’язку із чим в учасників закритого
судового розгляду відбирати підписку та робити відповідний запис у
протоколі судового засідання [61].
Забезпечення збереження таємниці досудового розслідування можливе,
якщо застосовуються заходи забезпечення конфіденційності відомостей про
особу (заміна прізвища, імені, по-батькові псевдонімами). Зустрічаються
непоодинокі випадки, коли відомості про учасника, до якого застосовано
захід забезпечення безпеки у вигляді зміни анкетних даних, під час слідчої
(розшукової) дії стають відомі іншим учасникам досудового розслідування.
У такому разі слідчий обов’язково має отримати від останніх письмові
зобов’язання про нерозголошення відомостей розслідування.
Залежно від засобів захисту таємниці досудового розслідування слід
виділяти організаційно-процедурні та техніко-технологічні гарантії. Перші
стосуються переважно умов і принципів формування таємниці досудового
розслідування, другі – технічних і технологічних аспектів збереження такої
таємниці. Друга група гарантій набуває усе більшого значення з розвитком
нових інформаційних технологій, засобів отримання, зчитування, передачі і
перетворення інформації.
Збільшення обсягів інформації, що надходить та обробляється,
розвиток технічних засобів обробки інформації зумовили необхідність
 39
використання сучасних засобів комп'ютерної техніки та новітніх
інформаційних технологій у діяльності правоохоронних органах і, зокрема,
органів досудового розслідування, з метою підвищення ефективності їх
роботи. Виразно проявляється тенденція до використання персональних
комп'ютерів, поширюється сфера їх застосування, створюються комп'ютерні
мережі обміну інформацією. При цьому необхідно пам'ятати, що у своїй
діяльності підрозділи ОВС використовують відомості, які містять службову,
державну таємницю, іншу конфіденційну інформацію, доступ до якої
повинен бути дозволений лише для обмеженої кількості співробітників.
Виходячи з вищевикладеного, постає питання про необхідність захисту
інформації від неправомірного заволодіння та її використання. Захисту
комп'ютерів і комп'ютерних мереж необхідно приділяти особливу увагу,
оскільки відомо багато випадків несанкціонованого доступу до інформації,
яка зберігається у комп'ютерах, що стосується як окремих користувачів, так і
користувачів, об'єднаних у мережу. Рівень розвитку технічних засобів
дозволяє злочинцям з їх допомогою отримувати зазначену інформацію.
Широкого розповсюдження набули технічні пристрої, що дозволяють
знімати інформацію з каналів зв'язку, прослуховувати розмови в кабінетах,
квартирах, автомобілях, на вулиці, по телефону і т.ін. [134].
Класифікацію гарантій таємниці досудового розслідування, на наш
погляд, слід проводити, окрім зазначених вище, за такими критеріями:
1. Залежно від поведінки учасників кримінального провадження:
об’єктивні (пересилання кримінальних проваджень, надання вказівок
контролюючими органами) та суб’єктивні (обізнаність учасника
кримінального провадження про обставини злочину та хід досудового
розслідування).
2. Стосовно об’єктів захисту: а) забезпечення таємниці щодо
учасників процесу; б) збереження таємниці про хід досудового
розслідування, а також проведення НСРД.
3. 3алежно від характеру таємниці та ступеня конфіденційності
 40
відомостей досудового розслідування: а) загальна – забезпечення таємниці
відомостей при розслідуванні кожного кримінального провадження,
незалежно від його категорії. До числа таких гарантій слід відносити
таємницю про слідчі версії, тактику проведення слідчих (розшукових) дій,
заходи безпеки, застосовувані до учасників розслідування; б) визначальна –
таємність відомостей, ступінь конфіденційності яких визначається слідчим та
прокурором.
4. Залежно від тривалості додержання таємниці досудового
розслідування: а) гарантії таємниці досудового розслідування постійної дії:
відомості про заходи безпеки, вжиті щодо учасників кримінального
провадження, які погодилися співпрацювати з органами досудового
розслідування; б) гарантії таємниці досудового розслідування обмеженої дії:
результати провадження слідчих (розшукових дій) дій, які були проведені без
участі підозрюваного, його захисника. Дані відомості (допити свідків,
потерпілого) можуть становити таємницю досудового розслідування й бути
недоступними для підозрюваного і його захисника до закінчення
розслідування та відкриття матеріалів кримінального провадження сторонам;
відомості про проведення слідчих (розшукових) дій, у яких бере участь
підозрюваний, після проведення яких, у більшості випадків, їх зміст стає
відомим підозрюваному і втрачає конфіденційний характер.
5. Залежно від суб’єктів, які можуть бути «носіями» таємниці в
досудовому розслідуванні: а) гарантії таємниці досудового розслідування
щодо відомостей, «носіями» яких можуть бути винятково працівники
правоохоронних органів: відомості про планування розслідування, про
взаємодію слідчих і оперативних працівників, про заходи безпеки, вжиті
щодо певних учасників розслідування; б) гарантії таємниці досудового
розслідування щодо відомостей, носіями яких, крім працівників
правоохоронних органів, можуть бути потерпілі, свідки, адвокати, поняті.
Таким чином, класифікація таємниці досудового розслідування
ґрунтується як на об’єктивних, так і суб’єктивних критеріях. З урахуванням
 41
того, що обидва критерії впливають на ступінь збереження таємниці
досудового розслідування, важливість їх виокремлення не викликає сумнівів,
а необхідність дослідження – є актуальним у сучасному кримінальному
провадженні.
Запропонована дефініція поняття «гарантії таємниці досудового
розслідування» та їх класифікація дозволяє визначити ряд проблем, що
виникають при забезпеченні гарантій таємниці досудового розслідування, та
визначити найбільш імовірні джерела витоку таємних відомостей.
Слушно зазначає Г.А. Зорін – «сучасна злочинність – складне
багатогранне явище з тисячею облич, масок, характерів, спеціалізацій, цілей,
причин і наслідків, зв'язків і систем захисту». Система забезпечення безпеки
злочинця містить у собі використання корумпованих зв'язків. На жаль, такі
зв'язки підтримують і співробітники органів внутрішніх справ. Загроза, що
виходить не ззовні, а зсередини, має особливо небезпечний характер для
процесу розслідування у кримінальному провадженні [134; 35, с. 26].
В. П. Бахін, В. К. Весельський, Н. С. Карпов зазначають, що сьогодні
система розслідування злочинів полягає і в значному обсязі документообігу
та складності процесуального оформлення доказів, тривалому терміні
розслідування, у виникненні у зв'язку з останнім додаткових можливостей
для здійснення впливу на потерпілих і свідків з метою зміни їх показань [134;
9, с. 77–78].
В.П. Лавров визначає деякі проблеми в забезпеченні гарантій таємниці
досудового розслідування, насамперед він вказує, що розголошення, втрата
відомостей, що становлять таємницю в досудовому розслідуванні, стають
можливими через такі чинники: а) недбалість, необережність посадових осіб,
поінформованих про хід розслідування; б) випадковий збіг обставин; в) дії
злочинців, спрямовані на отримання такої інформації [134; 74, с. 81].
З поглядами В.П. Лаврова, В. П. Бахіна, В. К. Весельського та
Н. С. Карпова ми погоджуємося лише частково, оскільки вони не враховують
чинників суб’єктивного характеру, які притаманні слідчій діяльності.
 42
Ми погоджуємося з Г.А. Зоріним в частині того, що дії злочинців перш
за все спрямовуються на отримання якомога повнішої інформації стосовно
заходів, що проводяться органами внутрішніх справ з попередження
злочинів, конкретних кримінальних проваджень, отриманих доказів,
встановлених свідків, потерпілих, місця, часу, строків проведення тієї чи
іншої слідчої (розшукової) дії або операції, сил та засобів, які при цьому
застосовуються, тощо.
Слідча практика розкрила різноманітні прийоми та методи
зацікавленого втручання в хід досудового розслідування з боку сторонніх,
зацікавлених осіб. Ці прийоми та методи, як правило, реалізуються після
виявлення правоохоронними органами будь-якого епізоду злочинної
діяльності або усього злочину у процесі оперативно-розшукових, слідчих або
інших заходів у ході розпочатого досудового розслідування. Теоретично,
протидіяти процесу розслідування можуть будь-які його учасники, а також
свідки, експерти, спеціалісти, прокурор, який здійснює нагляд за
провадженням. Однак основними суб'єктами протидії є підозрювані та їх
захисники [134].
Одним із елементів протидії незаконному втручанню сторонніх осіб у
хід досудового розслідування є передбачена ст. 387 КК України кримінальна
відповідальність. Її реалізація є дієвим засобом впливу на учасників
кримінального провадження, який забезпечує збереження останніми у
таємниці відомостей досудового розслідування, що стали їм відомі.
Отже, враховуючи викладене, можна зробити висновок про те, що у
підрозділі 1.2 дисертаційного дослідження автором на підставі наукового
аналізу поняття «таємниця досудового розслідування», думок вчених
стосовно дефініцій «гарантії», «кримінальні процесуальні гарантії», надано
тлумачення поняття «гарантії таємниці досудового розслідування», під яким
запропоновано розуміти визначені законом засоби та способи збереження
відомостей конфіденційного, правового, таємного та професійного (в т.ч.
службового) характеру про стан та результати кримінальної процесуальної
 43
діяльності під час здійснення досудового розслідування.
На підставі аналізу висловлених науковцями поглядів, норм КПК
України вважаємо, що ознаками гарантій таємниці досудового розслідування
є такі: 1) політична значимість; 2) загальний (а не локальний) характер
впливу; 3) вираженість у праві; 4) спрямованість на досягнення одного з
таких завдань: а) забезпечення здійснення процесуального інтересу; б) захист
процесуального інтересу від посягань; в) створення умов для
унеможливлення посягань та мінімізації негативних наслідків.
Системний аналіз гарантій таємниці досудового розслідування свідчить
про необхідність їх класифікації за такими критеріями: форма закріплення
гарантій; зміст; суб’єктний склад; принцип дії правових норм; залежно від
засобів захисту таємниці досудового розслідування; залежно від поведінки
учасників кримінального провадження; стосовно об’єктів захисту; залежно
від характеру таємниці та ступеня конфіденційності відомостей досудового
розслідування; залежно від тривалості додержання таємниці досудового
розслідування; залежно від суб’єктів, які можуть бути «носіями» таємниці на
досудовому розслідуванні.

1.3. Таємниця досудового розслідування в системі охоронюваних

законом таємниць

Досить часто у публіцистичній, науковій, юридичній літературі

вживається термін «таємниця» у різноманітних значеннях та її класифікація
здійснюється за окремими підставами.
У підрозділі 1.1 ми розглядали тлумачення поняття «таємниця»,
дослідивши думки вчених з цього питання, зокрема: І.В. Смолькової,
В.А. Мазурова, В.Г. Лісогора, Ю.С. Пилипенка, А.В. Крилова та інших. У
зв’язку з цим нами було визначено три аспекти, за якими здійснено науковий
аналіз поняття «таємниці»:
 44
- як професійної таємниці – інформації конспіративного характеру, з
обмеженим доступом, з приводу якої існують певні правовідносини;
- як правового інституту – сукупності правових норм, що регулюють
певні відносини в інформаційній сфері і порушення яких тягне за собою
настання юридичної відповідальності;
- як державної таємниці – виду правового режиму інформації.
Враховуючи предмет дослідження у підрозділі 1.3 – співвідношення
таємниці досудового розслідування з іншими охоронюваними законом
видами таємниць, пропонуємо більш детально їх розглянути, зокрема у
контексті використання та взаємодії при здійсненні кримінальної
процесуальної діяльності.
Серед найбільш розповсюджених класифікацій таємниць виділяють
таку: державна; комерційна; банківська; лікарська; адвокатська; слідча;
журналістська [21].
Так, В.А. Коломієць класифікує інформацію обмеженого доступу за
інформаційними напрямками, що відповідають об'єктам цивільного права:
таємниця приватного життя громадян, службова таємниця, комерційна
таємниця, державна таємниця [52, с. 9]. В. Михайлов здійснив класифікацію
таємниць на три основні групи: таємниця приватного життя, комерційна
таємниця, державна таємниця [89, с. 3–8]. На думку С.І. Семилєтова,
конфіденційна інформація (обмеженого доступу) поділяється на: а) службову
інформацію; б) інформацію про комерційну і службову таємницю (у тому
числі усі види професійної таємниці і ноу-хау); в) інформацію про громадян
(персональні дані) [137, с. 67–74]. В. Н. Лопатін вважає, що конфіденційна
інформація має містити в собі такі об'єкти: комерційну таємницю, банківську
таємницю; професійну таємницю; персональні дані; службову таємницю [82,
с. 85–91].
У Законі України «Про інформацію» від 02.10.1992 року залежно від
доступу до інформації її поділяють на відкриту та з обмеженим доступом.
Остання, у свою чергу, поділяється на конфіденційну, таємну та службову
 45
[122].
Так, слід погодитися із визначеними вище видами таємниці. Спільним
для них є те, що їх статус передбачено у нормативно-правових актах та
охороняється законами України.
З метою систематизації видів таємниці, які зустрічаються у науковій
літературі та текстах нормативно-правових актів, пропонуємо класифікувати
таємницю за такими критеріями:
1) загальнообов’язковість;
2) корпоративність;
3) нормативно-правова обґрунтованість;
4) кількісний та якісний аналіз таємниці.
За першим критерієм пропонуємо класифікувати таємницю на
державну та професійну. До державної належить інформація,
нерозголошення (чи збереження) якої є загальнообов’язковим.
Під державною таємницею, відповідно до статті 1 Закону України «Про
державну таємницю», слід розуміти вид таємної інформації, що охоплює
відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин,
державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може
завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку,
встановленому законом, державною таємницею і підлягають охороні
державою [115].
До державної таємниці слід також віднести і конфіденційну
інформацію, яка, відповідно до ч. 3 ст. 30 Закону України «Про інформацію»,
визначається такою, що є власністю держави і знаходиться в користуванні
органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, підприємств,
установ та організацій усіх форм власності, з метою її збереження може бути
відповідно до закону встановлено обмежений доступ і надано відповідний
статус [122].
Стосовно професійної таємниці в юридичній літературі наявний
плюралізм думок вчених, які, до речі, не відзначаються одностайністю
 46
розуміння.
Одні вчені (І.Л. Бачило, В.М. Лопатін, М.А. Федоров) під професійною
таємницею розуміють матеріали, документи, інші відомості, якими
користується особа у процесі та у зв’язку з виконанням своїх професійних
обов’язків, які забороняється розголошувати у будь-якій формі [10, с. 538].
Інші (І.Л. Петрухін) визначають професійну таємницю як таку, що
довірена представникам певних професій громадянами з метою здійснення
своїх прав та законних інтересів [102, с. 14].
У підрозділі 1.1 дисертаційного дослідження нами визначено, що з
урахуванням можливості проведення НСРД у кримінальному провадженні,
таємниця досудового розслідування включає також і таємну інформацію про
факт і методи проведення НСРД. Підставою цього є положення п.п. 4.12.4 та
4.12.5 Зводу відомостей, що становлять державну таємницю, стосовно
віднесення інформації про факт або методи проведення негласних слідчих
(розшукових) дій до державної таємниці, а також відомостей, що дають
змогу ідентифікувати особу, місце або річ, щодо якої планується проведення
таких дій, віднесені до державної таємниці з грифом «таємно».
Корпоративність, як другий критерій класифікації, характеризується
специфічним змістом таємниці, притаманної певній сфері професійної
діяльності (комерційна, банківська, лікарська, адвокатська, журналістська,
релігійна, слідча, судова, нотаріальна, страхова, аудиторська, таємниця
усиновлення, діяльності психолога, таємниця кореспонденції).
Вважаємо, що наведені вище види таємниці потребують поглибленого
наукового аналізу, зокрема:
а) комерційна – відомості, пов'язані з виробництвом, технологічною
інформацією, управлінням, фінансами та іншою діяльністю підприємства, що
не є державною таємницею, але розголошення (передача, витік) яких може
завдати шкоди його інтересам. Предмет комерційної таємниці становлять
відомості про виробництво, управління, плани розвитку підприємства,
фінансовий стан ринку, партнери, переговори, контракти, науково-технічні
 47
досягнення, власну безпеку підприємства. Кожен підприємець самостійно
визначає склад відомостей, що належать до комерційної таємниці.
Український законодавець встановлює два обмеження, застосовуваних до
таких відомостей: по-перше, це відомості, що становлять державну
таємницю; по-друге, затверджено перелік відомостей, що не стосуються
комерційної діяльності (установчі документи, документи, що дозволяють
займатися підприємницькою чи господарською діяльністю та її окремими
видами; інформація за усіма встановленими формами державної звітності;
дані, необхідні для перевірки обчислення і сплати податків та інших
обов'язкових платежів; відомості про чисельність і склад працюючих, їхню
заробітну плату в цілому та за професіями й посадами, а також наявність
вільних робочих місць; документи про сплату податків і обов'язкових
платежів; інформація про забруднення навколишнього природного
середовища, недотримання безпечних умов праці, реалізацію продукції, що
завдає шкоди здоров'ю, а також інші порушення законодавства України та
розміри заподіяних при цьому збитків; документи про платоспроможність;
відомості про участь посадових осіб підприємства в кооперативах, малих
підприємствах, спілках, об'єднаннях та інших організаціях, які займаються
підприємницькою діяльністю; відомості, що відповідно до чинного
законодавства підлягають оголошенню) [54];
б) банківська – це інформація про діяльність та фінансовий стан
клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та
взаємовідносин з ним чи третіми особами при наданні послуг банку і
розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту.
Предметом банківської таємниці є відомості про стан рахунків клієнтів,
фінансово-економічний стан клієнтів. Банківською таємницею зокрема є:
1) відомості про стан рахунків клієнтів, у тому числі стан кореспондентських
рахунків банків у Національному банку України; 2) операції, які були
проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди;
3) фінансово-економічний стан клієнтів; 4) системи охорони банку та
 48
клієнтів; 5) інформація про організаційно-правову структуру юридичної
особи – клієнта, її керівників, напрями діяльності; 6) відомості стосовно
комерційної діяльності клієнтів чи комерційної таємниці, будь-якого
проекту, винаходів, зразків продукції та інша комерційна інформація;
7) інформація щодо звітності по окремому банку, за винятком тієї, що
підлягає опублікуванню; 8) коди, що використовуються банками для захисту
інформації [174; 114];
в) лікарська (ст. 40 Закону України «Основи законодавства України про
охорону здоров’я») – інформація про стан здоров'я, яка стала відома про
особу (пацієнта) лікарю (лікуючому персоналу), обслуговуючому персоналу,
посадовим особам та службовому персоналу медичної установи при
здійсненні ними своїх професійних обов'язків. Предмет даної таємниці
становлять відомості: про сам факт звернення особи за медичною
допомогою; про хворобу, діагноз; про застосовувані медичні засоби та їх
ефективність; про особу, яка звернулася за допомогою, її минуле, звички,
психічні та фізичні вади та ін.; про сім’ю хворого.
Відповідно до ст. 40 Закону «Основи законодавства України про
охорону здоров’я» медичні працівники та інші особи, яким унаслідок
виконання професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу,
медичне обслуговування, сімейні сторони життя, не мають права
розголошувати інформацію, крім випадків, передбачених законодавчими
актами [99];
г) адвокатська (ст. 22 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську
діяльність») – будь-яка інформація, що стала відома адвокату, помічнику
адвоката, стажисту адвоката, особі, яка перебуває у трудових відносинах з
адвокатом, про клієнта, а також питання, з яких клієнт (особа, якій
відмовлено в укладенні договору про надання правової допомоги з
передбачених законом підстав) звертався до адвоката, адвокатського бюро,
адвокатського об’єднання, зміст порад, консультацій, роз’яснень адвоката,
складені ним документи, інформація, що зберігається на електронних носіях,
 49
та інші документи і відомості, одержані адвокатом під час здійснення
адвокатської діяльності. Інформація або документи можуть втратити статус
адвокатської таємниці за письмовою заявою клієнта (особи, якій відмовлено
в укладенні договору про надання правової допомоги з передбачених
законом підстав). При цьому інформація або документи, що отримані від
третіх осіб і містять відомості про них, можуть поширюватися з урахуванням
вимог законодавства з питань захисту персональних даних. Обов’язок
зберігати адвокатську таємницю поширюється на адвоката, його помічника,
стажиста та осіб, які перебувають у трудових відносинах з адвокатом,
адвокатським бюро, адвокатським об’єднанням, а також на особу, стосовно
якої припинено або зупинено право на заняття адвокатською діяльністю.
Адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об’єднання зобов’язані забезпечити
умови, що унеможливлюють доступ сторонніх осіб до адвокатської таємниці
або її розголошення [174; 112];
д) журналістська – інформація про особу, яка бажає залишитися
анонімним джерелом інформації, що стала відома журналісту, посадовим
особам, журналістському та службовому персоналу засобу масової
інформації при виконанні ними своїх професійних обов'язків. Журналістська
таємниця передбачена і захищається законодавством України. У частині 3
ст. 25 Закону України «Про інформацію» зазначено: «Журналіст має право не
розкривати джерело інформації або інформацію, яка дозволяє встановити
джерела інформації, крім випадків, коли його зобов'язано до цього рішенням
суду на основі закону». Аналогічна норма міститься й у п. 11 ч. 2 статті 26
Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні»
від 16.11.1992. Це означає, що лише суд може вимагати (шляхом
санкціонування обшуку, тимчасового доступу до речей і документів) від
журналіста документи, які можуть встановити особу, що надала інформацію.
Таким чином, режим таємниці джерел поширюватиметься і на будь-які
документи, які встановлюють зв'язок між журналістом та джерелом
інформації [122];
 50
е) релігійна (таємниця сповіді) – це інформація, що стала відома
священнослужителю при здійснені релігійних обрядів. У частині 5 статті 3
Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»
передбачається, що «ніхто не має права вимагати від священнослужителів
відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих» [127]. У пункті 5
частини 2 статті 65 КПК України йдеться, що священнослужителі не можуть
бути допитані як свідки про відомості, одержані ними на сповіді віруючих,
окрім випадку, коли сама особа (яка сповідалась) дозволить розголошення
змісту сповіді, що в обов’язковому порядку має бути оформлено у
письмовому вигляді [68]. Якщо ж священнослужитель сам виявить бажання
дати показання про обставини, які стали йому відомі під час сповіді, то
одержані під час допиту відомості будуть вважатись недопустимими
доказами – як одержані у спосіб, що не передбачений КПК України (т.зв.
процесуальна форма). У цьому випадку слідчий не вправі допитувати його як
свідка, оскільки такі показання не матимуть доказового значення;
є) нотаріальна (ст. 8 Закону України «Про нотаріат») – сукупність
відомостей, отриманих під час вчинення нотаріальної дії або звернення до
нотаріуса заінтересованої особи, в тому числі про особу, її майно, особисті
майнові та немайнові права й обов'язки тощо. Нотаріуси не можуть бути
допитані як свідки з приводу того, що їм довірено або стало відомо при
здійсненні професійної діяльності (за винятком ч. 3 ст. 65 КПК України).
Вимога додержання таємниці нотаріальних дій полягає в тому, що
нотаріальні дії належить виконувати виключно в присутності зацікавленої
особи (або осіб) і лише у випадку необхідності – в присутності тих, хто їм
допомагає (представників, перекладачів, громадян, які підписують документи
за хворих або неписьменних). Ніхто зі сторонніх осіб не повинен
спостерігати за ходом нотаріальної процедури. Цю вимогу нотаріус
зобов’язаний виконувати незалежно від того, здійснює він нотаріальну дію у
приміщенні контори чи за її межами. Довідки та документи про вчинення
нотаріальної дії видаються лише громадянам та юридичним особам, за
 51
дорученням яких або щодо яких вчинялися нотаріальні дії [124];
ж) страхова (ст. 40 Закону України «Про страхування») –
конфіденційна інформація щодо діяльності та фінансового стану
страхувальника-клієнта страховика, яка стала відомою йому під час
взаємовідносин з клієнтом чи з третіми особами при провадженні діяльності
у сфері страхування, розголошення якої може завдати матеріальної чи
моральної шкоди клієнту, є таємницею страхування. Інформація щодо
юридичних та фізичних осіб, яка містить таємницю страхування, надається
страховиком у таких випадках: на письмовий запит або з письмового дозволу
власника такої інформації; на письмові вимоги суду або за рішенням суду;
органам прокуратури України, СБ України, НП, податкової міліції на їх
письмову вимогу стосовно операцій страхування конкретної юридичної або
фізичної особи за конкретним договором страхування у разі повідомлення
про підозру у вчиненні кримінального правопорушення даній особі
[174; 128];
з) аудиторська (ст. 19 Закону України «Про аудиторську діяльність») –
інформація, отримана при проведенні аудиту та виконанні інших
аудиторських послуг. Аудитори й аудиторські фірми зобов'язані не
розголошувати відомості, що становлять предмет комерційної таємниці, і не
використовувати їх у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб [113];
к) таємниця усиновлення (ст. 226, 227 Сімейного кодексу України) –
право на збереження таємниці про облік тих осіб, які бажають усиновити
дитину, про пошук дитини для усиновлення, подання заяви про усиновлення
та її розгляд, рішення суду про усиновлення. Закономірним у більшості
випадків є прагнення усиновлювачів до того, щоб ніхто, у тому числі й сам
усиновлений, не знали, що усиновлювачі не є його рідними батьками. Тому
закон закріплює право на таємницю усиновлення і передбачає ряд заходів,
які її забезпечують. Особи, яким у зв'язку з виконанням службових обов'язків
доступна інформація щодо усиновлення (перебування осіб, які бажають
усиновити дитину, на обліку; пошук ними дитини для усиновлення; подання
 52
заяви про усиновлення; розгляд справи про усиновлення; здійснення нагляду
за дотриманням прав усиновленої дитини тощо), зобов'язані не
розголошувати її, зокрема й тоді, коли усиновлення для самої дитини не є
таємним. Усиновлена дитина також має право на таємницю факту її
усиновлення, в тому числі й від неї самої. Лише по досягненні чотирнадцяти
років остання має право на одержання інформації щодо свого усиновлення.
Якщо усиновлюється дитина, яка не досягла семи років, посадові особи при
виявленні її згоди на усиновлення зобов'язані вживати заходів щодо
забезпечення таємниці усиновлення від самої дитини. Усиновлювач має
право приховувати від дитини факт її усиновлення, якщо розкриття таємниці
усиновлення може завдати шкоди її інтересам. Крім цього, він має право
вимагати нерозголошення цієї інформації особами, яким стало відомо про неї
як до, так і після досягнення дитиною повноліття [139];
л) таємниця діяльності психолога – це інформація, яка стала відома
психологу про клієнта при виконанні своїх професійних обов’язків. Психолог
зобов'язаний додержуватися конфіденційності у всьому, що стосується
взаємин з клієнтом, його особистого життя і життєвих обставин. Виняток
становлять випадки, коли виявлені симптоми є небезпечними для клієнта та
інших людей, і психолог зобов'язаний поінформувати тих, хто може надати
кваліфіковану допомогу. Психолог не збирає додаткових відомостей про
обстежуваного без його згоди і задовольняється лише тією інформацією, яка
потрібна для виконання професійного завдання. Запис на магнітну стрічку і
відеоплівку, фотографування і занесення інформації про клієнта до
комп'ютерних банків даних здійснюються лише за згодою учасників.
Психолог зобов’язаний оберігати професійну таємницю, не поширювати
відомостей, отриманих у процесі діагностичної і корекційної роботи,
додержуватись анонімності імені клієнта (наприклад, під час навчання, в
публікаціях). Для демонстрації і прослуховування будь-яких матеріалів
потрібний письмовий дозвіл людини, за чиєю згодою вони були записані; на
вимогу клієнта матеріали негайно знищуються. Документація роботи
 53
психологів повинна вміщувати лише професійно необхідні матеріали. До цих
матеріалів, пов'язаних з конфіденційним змістом діяльності психологів, має
виключатися доступ сторонніх осіб. У тих же випадках, коли психологи
звертаються за допомогою до інших фахівців, потрібно спеціально
ознайомити їх з питаннями, що стосуються умов і терміну зберігання таких
матеріалів, а також обмежень у використанні інформації про клієнта. Якщо
психолог не в змозі надалі виконувати свої функції, він з'ясовує, чи потрібно
зберігати матеріали (а також інформацію, занесену до комп'ютера). Психолог
інформує клієнтів про правила додержання конфіденційності. Смерть або
зникнення обстежуваного не звільняє психолога від необхідності зберігати
професійну таємницю. Психолог не передає методичних матеріалів особам,
які не уповноважені здійснювати психологічну діяльність [174; 156];
м) таємниця кореспонденції (ст. 306 Цивільного кодексу України) –
недоторканність усіх видів кореспонденції (листів, телеграм, повідомлень,
переказів), телефонних розмов тощо. Фізична особа має право на таємницю
листування, телеграм, телефонних розмов, телеграфних повідомлень та
інших видів кореспонденції. Листи, телеграми тощо є власністю адресата.
Листи, телеграми та інші види кореспонденції можуть використовуватися,
зокрема шляхом опублікування, лише за згодою особи, яка направила їх, та
адресата. Якщо кореспонденція стосується особистого життя іншої фізичної
особи, то для її використання, зокрема шляхом опублікування, необхідна
згода цієї особи. Кореспонденція, яка стосується фізичної особи, може бути
долучена до судової справи лише у разі, якщо в ній містяться докази, що
мають значення для вирішення справи. Інформація, яка міститься в такій
кореспонденції, не підлягає розголошенню. Порушення таємниці
кореспонденції може бути дозволено судом у випадках, встановлених
законом, з метою запобігання злочинові чи під час кримінального
провадження, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо
[174; 178]. Таємниця кореспонденції означає категоричну заборону
ознайомлюватися й розголошувати зміст кореспонденції [143, с. 497];
 54
н) судова (п. 4 ч. 4 ст. 55 Закону України «Про судоустрій та статус
суддів») – нерозголошення відомостей, які становлять таємницю, що
охороняється законом, у тому числі таємницю нарадчої кімнати і закритого
судового засідання. У процесі прийняття (ухвали) судового рішення виникає
таємниця нарадчої кімнати. Згідно з нормами процесуального права, вирок
виноситься в спеціально обладнаному для прийняття судових рішень
приміщенні – нарадчій кімнаті. Під час ухвалення вироку ніхто не має права
перебувати в нарадчій кімнаті, крім складу суду, який здійснює судовий
розгляд. Суд вправі перервати нараду лише для відпочинку з настанням
нічного часу. Під час перерви судді не можуть спілкуватися з особами, які
брали участь у кримінальному провадженні. Судді не мають права
розголошувати хід обговорення та ухвалення вироку в нарадчій кімнаті [129].
У статті 6 Кодексу професійної етики судді також йдеться про те, що суддя
не має права розголошувати інформацію, яка стала йому відома у зв’язку з
розглядом справи в закритому судовому засіданні [48]. Крім цього, у п. 1.5
Європейської хартії про статус суддів зазначено, що під час виконання своїх
обов’язків суддя повинен пильно стежити за дотриманням таємниці
інформації, яку йому довірено в ході судового розгляду [31]. Таємниця
наради суддів – це передбачений законом порядок, згідно з яким нарада
суддів при постановленні судового рішення проводиться в ізольованому
приміщенні – нарадчій кімнаті, де можуть перебувати лише судді, які
входять до складу суду в цій справі. Суддям заборонено розголошувати
міркування, що висловлювалися у нарадчій кімнаті. Недотримання таємниці
наради суддів вважається істотним порушенням процесуального закону і має
наслідком скасування вироку або судового рішення [143, с. 497];
о) слідча – це відомості, які стали відомі слідчому та іншим учасниками
процесу при здійсненні кримінального провадження, в тому числі шляхом
гласних і негласних пошукових, розвідувальних та контррозвідувальних
заходів, при виконанні ними своїх професійних обов'язків, та розголошення
яких може завдати шкоди самому провадженню чи створити загрозу життю
 55
та/або здоров’ю людини й громадянина. Обов’язок не розголошувати
відомості, віднесені до слідчої таємниці, покладається на учасників
кримінального провадження, які уповноважені здійснювати досудове
розслідування (слідчий, прокурор), а також слідчого суддю під час розгляду
питання про застосовування заходів забезпечення кримінального
провадження, в т.ч. при обранні запобіжних заходів, санкціонуванні обшуку,
розгляді скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора під
час досудового розслідування (ст. 303 КПК України).
Спільним для різних (залежно від професій) видів професійної
таємниці є їх закріплення у законодавчих та підзаконних нормативно-
правових актах. Однак, крім правової регламентації, існують певні загальні
критерії віднесення інформації до професійної таємниці:
- інформація довірена або стала відомою особі виключно у зв'язку з
виконанням нею своїх професійних обов'язків;
- заборону на розповсюдження довіреної або такої, що стала відомою.
інформації, яка може зашкодити правам або законним інтересам довірителя,
встановлено законом;
- інформація не належить до відомостей, що становлять державну
таємницю [130].
За третім критерієм пропонуємо класифікувати таємницю на таку, що
закріплена і регламентована нормативно-правовими актами, та соціальну
(особисту, сімейну, колективну тощо).
Таємниця може бути не тільки законодавчо визначеною, а й мати
соціальне підґрунтя. Кожна особа володіє у своєму житті особистою
таємницею, яку не розповідає нікому або ж розголошує лише визначеному
колу осіб, наприклад щодо певного захворювання, якої-небудь значимої події
тощо. Теж саме трапляється і з сімейними таємницями, що інколи навіть
можуть переростати у традиції. Ведучи мову про такі соціальні групи, як
цигани, національні меншини, доречним буде екстраполювати саме на них
можливість збереження «табором» колективних таємниць про певних членів-
 56
співмешканців, обряди, події, релігійні культи тощо.
За четвертим критерієм пропонуємо класифікувати таємницю на:
- особисту, групову, державну (в основу розмежування покладено
кількісний чинник – інформація стосується однієї людини, декількох, групи
чи нації, суспільства в цілому);
- комерційну, банківську, лікарську, адвокатську, журналістську,
релігійну, слідчу, судову, нотаріальну, страхову, аудиторську, таємницю
усиновлення, діяльності психолога, таємницю кореспонденції (якісний
чинник).
Аналіз видової класифікації таємниці як соціального явища дає автору
наукового дослідження можливість виявити деякі закономірності
взаємозв’язку таємниці досудового розслідування з іншими видами
таємниць, розглянутих вище за текстом, а також виявити ряд особливостей,
притаманних лише слідчій таємниці.
По-перше, спільним для більшості видів таємниць є нормативно-
правове закріплення та їх законодавча регламентація. Важливість, наприклад,
державної таємниці не може викликати сумнівів, адже має обґрунтування
стосовно захисту національних інтересів, територіальної цілісності, захисту
конституційного ладу тощо. Те ж саме стосується і таємниці досудового
розслідування, адже у кримінальному провадженні використовуються форми
і методи проведення слідчих (розшукових) дій, розголошення яких знижує
ефективність їх проведення та дозволяє «злочинцям» підлаштуватись під
роботу слідчого, прокурора, уникаючи певних видів поведінкової діяльності
(розмови по телефону, зустрічі з фігурантами тощо).
По-друге, важливим кроком законодавчої ініціативи стало
встановлення заборони розголошення того чи іншого виду таємниці. Так,
наприклад, у ст. 222 КПК України закріплено норму щодо недопустимості
розголошення відомостей досудового розслідування.
На наш погляд, слід використовувати словосполучення «забезпечення
дотримання таємниці досудового розслідування» у зв’язку з тим, що воно за
 57
своїм змістом охоплює як процеси збирання, збереження, так і
нерозголошення відомостей. Адже додержання конфіденційності під час
досудового розслідування повинно носити системний характер і
розповсюджуватись на підготовчі етапи, які передують або за результатами
яких буде одержана інформація, що у подальшому вважатиметься таємницею
досудового розслідування.
Вживання ж словосполучення «недопустимість розголошення
відомостей» допускається у законах України «Про судоустрій і статус
суддів», «Про аудиторську діяльність», «Про страхування», «Про нотаріат»,
«Про державну таємницю», «Про банки і банківську діяльність», «Про
адвокатуру та адвокатську діяльність», «Про інформацію», «Про свободу
совісті та релігійні організації», в Основах законодавства України про
охорону здоров’я, у Цивільному, Кримінальному та Сімейному кодексах
тощо. З огляду на те, що більшість з цих нормативно-правових актів
приймалась у 1990-ті роки, вживання словосполучення «недопустимість
розголошення відомостей» є застарілим. Однак, з урахуванням оновлення
чинного законодавства України, сьогодні правильним, на наше переконання,
буде використання словосполучення «забезпечення дотримання таємниці
досудового розслідування».
По-третє, слід відзначити важливість законодавчого закріплення
підстав для притягнення до відповідальності за розголошення таємниці
досудового розслідування.
Так, статтею 387 КК України передбачено кримінальну
відповідальність за розголошення без дозволу прокурора, слідчого або особи,
яка провадила ОРД, даних ОРД або досудового розслідування особою,
попередженою в установленому законом порядку про обов’язок не
розголошувати такі дані. Крім цього, згідно з ч. 2 ст. 387 КК передбачено
кримінальну відповідальність за розголошення даних ОРД, досудового
розслідування, вчинене суддею, прокурором, слідчим, працівником
оперативно-розшукового органу незалежно від того, чи приймала ця особа
 58
безпосередню участь в ОРД, досудовому розслідуванні, якщо розголошені
дані ганьблять людину, принижують її честь і гідність [8].
По-четверте, особливістю таємниці досудового розслідування є те, що
до кримінального провадження можуть залучатись суб’єкти, які володіють
іншими видами охоронюваної законом таємниці. У цьому випадку
законодавець чітко передбачив обмеження щодо надання ними показань, тим
самим підсилюючи конкретно визначені заборони щодо розголошення
певного виду таємниці у відповідному законодавчому акті.
Так, за частиною 2 ст. 65 КПК України не можуть бути допитані як
свідки:
1) захисник, представник потерпілого, цивільного позивача, цивільного
відповідача, юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження,
законний представник потерпілого, цивільного позивача у кримінальному
провадженні – про обставини, які стали їм відомі у зв’язку з виконанням
функцій представника чи захисника;
2) адвокати – про відомості, які становлять адвокатську таємницю;
3) нотаріуси – про відомості, які становлять нотаріальну таємницю;
4) медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням
професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне
обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя особи –
про відомості, які становлять лікарську таємницю;
5) священнослужителі – про відомості, одержані ними на сповіді
віруючих;
6) журналісти – про відомості, які містять конфіденційну інформацію
професійного характеру, надану за умови нерозголошення авторства або
джерела інформації;
7) професійні судді, народні засідателі та присяжні – про обставини
обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення
судового рішення, за винятком випадків кримінального провадження щодо
прийняття суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, ухвали;
 59
8) особи, які брали участь в укладенні та виконанні угоди про
примирення в кримінальному провадженні, – про обставини, які стали їм
відомі у зв’язку з участю в укладенні та виконанні угоди про примирення;
9) особи, до яких застосовані заходи безпеки, – щодо дійсних даних про
їх особи;
10) особи, які мають відомості про дійсні дані про осіб, до яких
застосовані заходи безпеки, – щодо цих даних.
Вказані особи можуть бути звільнені від обов’язку зберігати
професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості, у визначеному
нею обсязі. Таке звільнення здійснюється у письмовій формі за підписом
особи, що довірила зазначені відомості. Не можуть без їх згоди бути допитані
як свідки особи, які мають право дипломатичної недоторканності, а також
працівники дипломатичних представництв – без згоди представника
дипломатичної установи. Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд перед
допитом осіб, зазначених в абзаці першому цієї частини, зобов’язані
роз’яснити їм право відмовитися давати показання [68].
Як підсумок зазначимо, що у підрозділі 1.3 здійснено систематизацію
видів таємниці за такими критеріями: загальнообов’язковість;
корпоративність; нормативно-правова обґрунтованість; кількісний та якісний
аналіз таємниці.
Слід зазначити, що таємниця досудового розслідування є комплексним
поняттям, яке через призму кримінальної процесуальної діяльності охоплює
своїм змістом конфіденційну, правову, таємну та професійну інформацію.
У кримінальному провадженні можуть поєднуватись різні види
охоронюваних законом таємниць, які співвідносяться з таємницею
досудового розслідування.
Як приклад, факт поєднання одним учасником кримінального
провадження (слідчим, прокурором) необхідності недопущення
розголошення слідчої таємниці та дотримання таємниці досудового
розслідування. Адже, з одного боку, слідчий, прокурор за частиною 2
 60
статті 387 КК України є суб’єктом злочину за розголошення відомостей
досудового розслідування, а з іншого – вони повинні вимагати від інших
учасників кримінального провадження дотримання таємниці досудового
розслідування.
Розголошення даних досудового розслідування, як зазначає
Б.Т. Безлєпкін, допускається лише у визначеному обсязі, за умови, що
розголошення не суперечить інтересам досудового розслідування і не
пов’язане із порушенням прав і законних інтересів учасників кримінального
провадження, а розголошення відомостей про приватне життя третім особам
або засобам масової інформації можливе лише у виняткових випадках і лише
за згодою тієї особи, якої ці дані стосуються [11]. Ми поділяємо думку
І.В. Гори, що така згода повинна бути надана у письмовій формі і в
обов’язковому порядку має долучатися до матеріалів кримінального
провадження [70].
Тобто слідчий повинен сам зберігати слідчу таємницю і вимагати
збереження таємниці досудового розслідування від інших учасників
кримінального провадження, а також, водночас, забезпечувати збереження
професійної таємниці деякими свідками, які нею володіють і нерозголошення
якої охороняється законом у вигляді настання кримінальної відповідальності
за ст. 387 КК України.
З цього витікає, що саме кримінальне провадження в цілому та слідча
ситуація зокрема є тією правовою площиною, де може виникати «конфлікт
таємниць». І саме від слідчого, його професійних вмінь, знань та навичок
залежатиме характер взаємозв’язку та взаємодії таємниці досудового
розслідування з іншими видами охоронюваних законом таємниць.
Отже, наведений науковий аналіз положень чинного законодавства
України, наукових юридичних джерел, думок вчених стосовно питання
таємниці у вітчизняному законодавстві та науковій літературі дає можливість
автору стверджувати, що таємниця досудового розслідування
співвідноситься з іншими видами охоронюваних законом таємниць як
 61
загальне та часткове між собою.
Таємниця досудового розслідування посідає ключову роль у системі
визначених українським законодавцем таємниць. Поряд з деякими іншими
вона є офіційно закріпленою у нормативно-правових актах. Крім цього,
правове забезпечення її охорони здійснюється шляхом передбачення
кримінальної відповідальності за розголошення таємниці досудового
розслідування.
Важливість та значущість положень, якими регламентується
збереження таємниці досудового розслідування, підтверджується низкою
правових заборон та закріпленням у чинному законодавстві кримінальної
відповідальності за порушення порядку правовідносин, якими врегульовано
конфіденційність у кримінальному провадженні. Маємо на увазі положення
КК (ст. 381, 387) та КПК (ст. 222). За таких умов можна стверджувати, що
збереження конфіденційності будь-яких проявів таємниць (державної, різних
видів професійної) забезпечується обов’язком дотримання таємниці
досудового розслідування, яка об’єднує їх за своїм змістом.

Висновки до розділу 1

Нами було виявлено та проаналізовано низку проблемних питань,

пов’язаних з таємницею досудового розслідування; запропоновано шляхи їх
вирішення.
Перш за все, висловлено авторську позицію про необхідність
розмежування за своїм змістом понять «слідча таємниця», «професійна
таємниця» та «таємниця досудового розслідування».
Слідча таємниця – це відомості, які стали відомі слідчому та іншим
учасниками процесу при здійсненні кримінального провадження, в тому
числі шляхом гласних і негласних пошукових, розвідувальних та
контррозвідувальних заходів, при виконанні ними своїх професійних
 62
обов'язків та розголошення яких може завдати шкоди самому провадженню
чи створити загрозу життю та/або здоров’ю людини й громадянина.
Суб’єктами – носіями слідчої таємниці автором запропоновано
розглядати й слідчого суддю, який, вивчаючи ризики у кримінальному
провадженні під час застосування заходів забезпечення кримінального
провадження, обґрунтування сторін при санкціонуванні обшуку, розгляді
скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора під час
досудового розслідування (ст. 303 КПК України), має забезпечувати
збереження одержаних відомостей.
Таємницею досудового розслідування є визначені відомості
конфіденційного, правового, таємного та професійного (в т.ч. службового)
характеру про стан та результати кримінальної процесуальної діяльності під
час здійснення досудового розслідування.
Завданнями таємниці досудового розслідування є: 1) дотримання
нормативно-правових приписів та закріплення правових заборон;
2) додержання визначеної нормативно-правовими актами процедури
оформлення, складання, пересилання документів та матеріалів кримінального
провадження з метою збереження конфіденційності розслідування;
3) дотримання засад кримінального провадження, що визначають основи
забезпечення таємниці досудового розслідування; 4) ефективне використання
повноважень, передбачених ст. 222 КПК України, органами досудового
розслідування, прокурором, слідчим суддею з метою забезпечення
конфіденційності розслідування.
Зміст гарантій таємниці досудового розслідування складають визначені
законом засоби та способи збереження відомостей конфіденційного,
правового, таємного та професійного (в т.ч. службового) характеру про стан
та результати кримінальної процесуальної діяльності під час здійснення
досудового розслідування.
До ознак гарантій таємниці досудового розслідування слід відносити:
1) політичну значимість; 2) загальний (а не локальний) характер впливу;
 63
3) вираженість у праві; 4) спрямованість на досягнення одного з таких
завдань: а) забезпечення здійснення процесуального інтересу; б) захист
процесуального інтересу вiд посягань; в) створення умов до унеможливлення
розголошення відомостей досудового розслідування.
Гарантії таємниці досудового розслідування систематизовано за такими
критеріями: форма закріплення гарантій; зміст; суб’єктний склад; принцип
дії правових норм; залежно від засобів захисту таємниці досудового
розслідування; залежно від поведінки учасників кримінального провадження;
стосовно об’єктів захисту; залежно від характеру таємниці та ступеня
конфіденційності відомостей досудового розслідування; залежно від
тривалості додержання таємниці досудового розслідування; залежно від
суб’єктів, які можуть бути «носіями» таємниці на досудовому розслідуванні.
Таємниця досудового розслідування як комплексне поняття за своїм
змістом може охоплювати різні види професійних таємниць, а також
правову, конфіденційну й таємну інформацію. Дотримання ж таємниці
досудового розслідування є гарантією збереження інших охоронюваних
законом таємниць у кримінальному провадженні, а тому може
співвідноситись з ними як загальне та часткове відповідно.
Види таємниць, що передбачені в українському законодавстві,
можливо поділити за чотирма критеріями: загальнообов’язковістю;
корпоративністю; нормативно-правовою обґрунтованістю; кількісним та
якісним чинниками.
Спільними ознаками професійних таємниць та таємниці досудового
розслідування є: передбачення нормативно-правовими актами, обов’язок
нерозголошення, суб’єкти – носії таємниці тощо. Як відмінні ознаки
виділено: предмет таємниці залежно від сфери суспільних відносин, настання
негативних наслідків у випадку розголошення інформації, кількість суб’єктів,
уповноважених на збереження конфіденційності відомостей, тощо.
 64

Розділ 2
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДОТРИМАННЯ ТАЄМНИЦІ ДОСУДОВОГО
РОЗСЛІДУВАННЯ НА ПОЧАТКОВОМУ ТА ПОДАЛЬШОМУ
ЕТАПАХ РОЗСЛІДУВАННЯ

2.1. Забезпечення дотримання таємниці досудового розслідування

на початковому етапі кримінального провадження

Перед розглядом питання забезпечення дотримання таємниці

досудового розслідування на початковому етапі кримінального провадження
розглянемо спочатку, що розуміється під «забезпеченням дотримання».
Згідно з положеннями ч. 2 ст. 214 КПК України досудове розслідування
розпочинається з моменту внесення відомостей до ЄРДР.
В етимологічному значенні термін «забезпечувати» означає створювати
надійні умови для здійснення чого-небудь, гарантувати щось [144, с. 18], а
термін «дотримання» означає виконання правил, законів [29]. Іншими
словами, забезпечення дотримання таємниці досудового розслідування є
створенням надійних умов для гарантування виконання кримінального
процесуального закону в частині збереження конфіденційності.
Щодо початкового етапу кримінального провадження слід зазначити,
що, на відміну від КПК 1960 року, у КПК України 2012 року не передбачено
стадії порушення кримінальної справи. Важливою є не тільки відмінність у
поняттях «порушення справи» та «початок кримінального провадження», а й
можливість їх віднесення до стадій кримінального процесу. Будь-яка
кримінальна процесуальна діяльність може розглядатися як «стадія процесу»
за умови наявності кола учасників певної стадії, наділених відповідними
правами та обов’язками, та можливістю винесення певного рішення як
результату діяльності на певній стадії.
 65
Наразі точаться лише наукові дискусії стосовно того, чи можна
вважати момент внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових
розслідувань (початок кримінального провадження) самостійною стадією
кримінальної процесуальної діяльності? А законодавчого обґрунтування та
відповідного закріплення у текстах нормативно-правових актів немає.
Стан початкового етапу розслідування, на наш погляд, не
регламентований КПК України у повному обсязі. Є лише певні, окремо
прописані, не систематизовані у Кодексі положення, що не відображають
весь процес початкового етапу досудового розслідування.
Так, наприклад, передбачено як обов’язок слідчого, прокурора
невідкладно, але не пізніше ніж 24 години після подання заяви, повідомлення
про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення
ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення
кримінального правопорушення, внести відповідні відомості до ЄРДР та
розпочати досудове розслідування [67].
Разом з тим у ст. 303 КПК України також визначено можливість
оскарження бездіяльності слідчого, прокурора, яка полягає у невнесенні
відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР після отримання
заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення [67].
Більш деталізованим процес початкового етапу досудового
розслідування регламентований Положенням про порядок ведення Єдиного
реєстру досудових розслідувань, затвердженим наказом ГПУ від 06.04.2016
№ 139.
Враховуючи те, що наказ ГПУ є підзаконним нормативно-правовим
актом і не має вищої юридичної сили, то й обов’язок його виконання
розповсюджується лише на працівників правоохоронних органів, до
компетенції яких відноситься використання електронної бази ЄРДР.
У випадку ж закріплення деталізованого порядку початкового етапу
розслідування у тексті КПК України, який наділений статусом закону та має
вищу юридичну силу, ці положення стануть обов’язковими до виконання
 66
усіма учасниками кримінального провадження, а не тільки працівників
правоохоронних органів.
Крім цього, на наш погляд, розширення змісту ст. 214 КПК України
шляхом деталізації початку кримінального провадження також повинно
передбачати і прийняття рішення, що дозволить цілком обґрунтовано
відносити «внесення відомостей про кримінальне правопорушення» до стадії
кримінального процесу, а не піддавати сумніву це твердження.
Сьогодні у теорії кримінального процесу вченими вже висловлюються
думки про те, що внесення відомостей до ЄРДР є самостійною стадією
кримінального процесу. Такої позиції дотримуються І.В. Чурікова,
В.В. Вапнярчук, О.Ю. Татаров, А.В. Столітній [184, с. 226-231; 15, с. 177-186;
149, с. 151-154; 152, с. 76-77]. У свою чергу, ми погоджуємося з думкою
вказаних науковців.
Однак, якщо говорити про початковий момент кримінального
провадження, з якого виникають відносини з охорони інформації, що може
становити таємницю досудового розслідування, ми не можемо залишити поза
увагою такий факт. Після подання заяви, повідомлення про вчинення
кримінального правопорушення або після самостійного виявлення ним з
будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення
кримінального правопорушення, слідчий, прокурор невідкладно, але не
пізніше 24 годин, зобов’язані внести відомості до ЄРДР. І хоча, як зазначає
М.А. Погорецький, «24-годинний термін – це не перевірка заяв та
повідомлень про кримінальне правопорушення, а лише внесення відповідних
відомостей до ЄРДР» [106, с. 93-103], у цей проміжок часу може бути
проведений огляд місця події (ч. 3 ст. 214 КПК), під час якого може
відбутися витік інформації, яку в інтересах досудового розслідування
необхідно зберігати у таємниці.
Також, як зазначає Л.М. Лобойко, «норми КПК «вмикають» тоді, коли
є підстави для досудового розслідування. Це може мати місце як після
внесення відомостей до ЄРДР, так і у певних «екстрених» випадках до цього
 67
моменту» [80, с. 87-92]. Так, такими екстреними випадками є виявлення
ознак кримінального правопорушення на морському чи річковому судні, що
перебуває за межами України (у цьому випадку відомості про нього
вносяться до ЄРДР за першої можливості – п. 3 ст. 214 КПК України). Отже,
говорячи про забезпечення дотримання таємниці досудового розслідування
на початковому етапі кримінального провадження, вважаємо, що це
створення надійних умов для гарантування виконання кримінального
процесуального закону в частині додержання таємниці відомостей про хід,
характер та особливості досудового розслідування, що починається з
моменту подачі заяви, повідомлення про вчинення кримінального
правопорушення, самостійного виявлення слідчим, прокурором з будь-якого
джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального
правопорушення.
Чинний КПК України містить лише одну статтю – ст. 222, в якій
закріплено положення про недопустимість розголошення відомостей
досудового розслідування і, зокрема, зазначено, що відомості досудового
розслідування можна розголошувати лише з дозволу слідчого або прокурора
і в тому обсязі, в якому вони визнають це можливим. У ч. 2 ст. 222 КПК
регламентовано, що у необхідних випадках слідчий, прокурор попереджає
осіб, яким стали відомі відомості досудового розслідування, у зв’язку з
участю в ньому, про їх обов’язок не розголошувати такі відомості без його
дозволу. Незаконне розголошення відомостей досудового розслідування
тягне за собою кримінальну відповідальність, встановлену законом (ст. 387
КК України). І хоча на законодавчому рівні положення ст. 222 КПК України
не є новими, механізм їх реалізації у КПК не визначений [67].
Так, І.В. Кутазова визначає, що структуру механізму кримінального
процесуального забезпечення недопустимості розголошення відомостей
кримінального провадження складають такі елементи: 1) кримінальні
процесуальні норми, які регулюють відкритість і закритість кримінального
провадження з метою забезпечення недопустимості розголошення даних під
 68
час досудового розслідування; 2) правовідносини, що забезпечують
реалізацію процесуальних норм у сфері захисту конфіденційної інформації;
3) правосвідомість, що міститься у внутрішній потребі в законослухняній
поведінці у сфері забезпечення недопустимості розголошення даних у
кримінальному провадженні; 4) рішення, що визначають зміст документів,
які забезпечують нерозголошення даних у кримінальному провадженні;
5) юридична відповідальність за порушення учасником кримінального
процесу обов’язку з нерозголошення даних у кримінальному провадженні
[72].
Вважаємо, що думка І.В. Кутазової стосовно елементів механізму
кримінального процесуального забезпечення недопустимості розголошення
відомостей кримінального провадження є цілком обґрунтованою, відтак, на
наш погляд, визначені елементи можна відносити до гарантій збереження
таємниці досудового розслідування, точне поняття сутності та структури
яких нами проаналізовано у підрозділі 1.2 дисертаційного дослідження.
Також цілком логічною та обґрунтованою є позиція В.Г. Лісогора щодо
виділення елементами організації збереження таємниці досудового слідства
таких заходів:
1) організаційно-правові;
2) методичні;
3) технічні;
4) тактичні;
5) належний рівень організації збереження таємниці досудового
слідства у процесі спілкування слідчого з:
– особами, які залучаються до процесу розслідування (свідки,
потерпілі, підозрювані, обвинувачені, захисники, експерти та ін.);
– громадськістю;
– представниками засобів масової інформації;
– колегами (у процесі розслідування, у складі слідчо-оперативної
групи, у побуті тощо) [78, с. 110].
 69
Враховуючи те, що об’єктом нашого наукового дослідження є, у першу
чергу, відносини, пов’язані з кримінальною процесуальною діяльністю,
пропонуємо врахувати визначені В.Г. Лісогором криміналістичні заходи під
час аналізу елементів організації забезпечення дотримання таємниці
досудового розслідування на початковому етапі кримінального провадження.
На нашу думку, початковий етап доцільно досліджувати крізь призму
конкретних процесуальних дій (т.зв. підетапів), якими нами виділено:
1) момент прийняття заяви, повідомлення про вчинене кримінальне
правопорушення; 2) внесення відомостей про кримінальне правопорушення
до ЄРДР; 3) створення та діяльність слідчих та слідчо-оперативних груп;
4) огляд місця події; 5) визначення прокурора як процесуального керівника
досудового розслідування; 6) надання доручення начальником слідчого
підрозділу на здійснення досудового розслідування конкретному слідчому.
1. Організація забезпечення дотримання таємниці досудового
розслідування при прийнятті заяви, повідомлення про вчинене кримінальне
правопорушення.
Відомості, що можуть становити таємницю досудового розслідування
на початковому етапі кримінального провадження, можуть бути відомі, крім
службових осіб органів досудового розслідування, оперативного підрозділу,
блоку превентивної діяльності та прокуратури, також й іншим учасникам
кримінального провадження, наприклад заявнику, потерпілому. У КПК
України передбачено порядок попередження слідчим або прокурором про
обов’язок не розголошувати відомості досудового розслідування осіб, яким
стали відомі такі відомості (потерпілий, спеціаліст). Так, ст. 57 КПК України
передбачає обов’язок потерпілого не розголошувати без дозволу слідчого,
прокурора, суду відомості, які стали йому відомі у зв’язку з участю у
кримінальному провадженні і які становлять охоронювану законом
таємницю (п. 3 ст. 57 КПК України). Однак у КПК України не закріплено
норми про обов’язок зберігати таємницю досудового розслідування такому
учаснику провадження, як заявник, який є особою, яка звернулася із заявою
 70
або повідомленням про кримінальне правопорушення до органу державної
влади, уповноваженого розпочати досудове розслідування, і не є потерпілим
(ст. 60 КПК України) [67].
Саме на початковому етапі досудового розслідування особа, яка
заявила про злочин, має статус заявника, який є учасником кримінального
провадження. Процесуального статусу заявника особа набуває з моменту
подання заяви чи повідомлення про вчинення кримінального
правопорушення слідчому, прокуророві. Відповідно до ч. 2 ст. 60 КПК
заявник має право: 1) отримати від органу, до якого він подав заяву,
документ, що підтверджує її прийняття і реєстрацію; 2) подавати на
підтвердження своєї заяви речі і документи; 3) отримати інформацію про
закінчення досудового розслідування [67]. На відміну від обов’язків
потерпілого, передбачених у ст. 57 КПК України, на заявника не покладено
обов’язку не розголошувати без дозволу слідчого, прокурора, суду відомості,
які стали йому відомі і становлять таємницю досудового розслідування. Тому
ми пропонуємо доповнити ст. 60 КПК України ч. 3 і викласти її у такій
редакції: «Заявник попереджається про обов’язок не розголошувати
відомості про факт вчинення кримінального правопорушення, які становлять
або можуть становити охоронювану законом таємницю, без дозволу слідчого,
прокурора або суду».
Прикладом розголошення заявником відомостей досудового
розслідування на початковому етапі розслідування (в силу емоційного
збудження, хвилювання, неприязних відносин тощо) є повідомлення
інформації (у вигляді погрози, помсти, звинувачень тощо) про те, що «скоро
до тебе прийдуть і заберуть всі твої іграшки», що стосувалось кримінального
провадження, розпочатого за повідомленням заявника про незаконне
зберігання особою зброї чи боєприпасів, зареєстрованому до ЄРДР за ч. 1
ст. 263 КК України. Особа, отримавши інформацію про те, що на неї
поскаржились до правоохоронних органів, скоріш за все, змінить місце
зберігання наявних у неї заборонених речей (зброї та боєприпасів), а
 71
проведений в рамках кримінального провадження обшук не забезпечить
виявлення небезпечних предметів.
2. Організація забезпечення дотримання таємниці досудового
розслідування при внесенні відомостей до ЄРДР.
Як вже було зазначено, досудове розслідування розпочинається з
внесення до ЄРДР відомостей про кримінальне правопорушення. Порядок
внесення відомостей до ЄРДР регламентується Положенням про порядок
ведення ЄРДР, затвердженого Наказом ГПУ № 139 від 06.04.2016 [120].
Захист відомостей, які містяться в ЄРДР, здійснюється шляхом
обмеження доступу до зазначеного електронного обліку сторонніх осіб, а
здійснювати вхід в систему мають право лише певні суб’єкти через
електронні ключі з оригінальними паролями до них. Так, реєстраторами
ЄРДР є: прокурори, у тому числі керівники прокуратур; керівники органів
досудового розслідування; слідчі органів прокуратури, поліції, безпеки,
органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового
законодавства, та органів Державного бюро розслідувань; детективи
підрозділів детективів та внутрішнього контролю НАБУ, уповноважені
здійснювати досудове розслідування кримінальних правопорушень.
Користувачами Реєстру є: керівники прокуратур та органів досудового
розслідування; прокурори; слідчі органів поліції, безпеки, органів, що
здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства, та
Державного бюро розслідувань, детективи НАБУ; інші уповноважені особи
органів прокуратури та досудового розслідування, які виконують функції з
інформаційно-аналітичного забезпечення правоохоронних органів та ведення
спеціальних обліків (оперативних, оперативно-облікових, дактилоскопічних
тощо) відповідно до чинного законодавства [120].
Забезпечення збереження таємниці досудового розслідування на цьому
етапі полягає у тому, що доступ до внесених у Реєстр відомостей щодо
захоплення заручників, кримінальних правопорушень проти статевої свободи
та статевої недоторканості особи, а також пов’язаних з прийняттям
 72
пропозиції, обіцянки одержання або одержанням неправомірної вигоди,
незаконним зайняттям гральним бізнесом, створенням або утриманням місць
розпусти, звідництвом, сутенерством або втягненням особи в зайняття
проституцією, збутом наркотичних засобів, психотропних речовин, їх
аналогів і прекурсорів, отруйних чи сильнодіючих речовин або отруйних чи
сильнодіючих лікарських засобів, відкривається з моменту оголошення особі
про підозру або прийняття рішення про закриття провадження без
оголошення підозри особі [120].
Винятком з цього правила є Генеральний прокурор України, слідчий та
прокурор, які здійснюють процесуальне керівництво, керівник слідчого
підрозділу та керівник прокуратури, які, відповідно, проводять досудове
розслідування та здійснюють контроль і нагляд у цьому кримінальному
провадженні (п. 7 вказаного Положення) [120].
Таким чином, визначаючи можливість до оголошення особі про підозру
мати доступ до відомостей ЄРДР, акцентується на здійсненні контролюючої
функції в підрозділах НПУ та процесуального керівництва – з боку органів
прокуратури. За таких умов суб’єктами, відповідальними за стан
забезпечення дотримання таємниці досудового розслідування, є керівники
правоохоронних органів, які здійснюють відомчий контроль за
процесуальною діяльністю слідчого, процесуального керівника прокуратури
у конкретному кримінальному провадженні, яким заборонено розголошення
відомостей досудового розслідування, що передбачено ст. 387 КК України.
Аналогічної позиції дотримується й В.Г. Лісогор, який наголошує, що у
КК України передбачено кримінальну відповідальність за розголошення
даних ОРД, досудового розслідування, вчинене суддею, прокурором,
слідчим, працівником оперативно-розшукового органу незалежно від того, чи
брала ця особа безпосередню участь в ОРД, досудовому розслідуванні, якщо
розголошені дані ганьблять людину, принижують її честь і гідність (ч. 2
ст. 387 КК України). З цього приводу ним же висловлені рекомендації щодо
необхідності організації належної підготовки, перепідготовки слідчих щодо
 73
застосування заходів збереження таємниці досудового розслідування
[78, с. 110].
Таким чином, при внесенні відомостей до ЄРДР забезпечення
дотримання таємниці досудового розслідування полягає в обмеженні доступу
до самого реєстру виключно особами, які мають відповідний статус:
адміністратора, користувача, реєстратора тощо. Крім цього, розголошення
відомостей досудового розслідування, в т.ч. і щодо початку кримінального
провадження (внесення відомостей до ЄРДР) заборонено і тягне за собою
відповідальність, передбачену ст. 387 КК України.
3. Організація забезпечення дотримання таємниці досудового
розслідування під час діяльності слідчих та слідчо-оперативних груп.
На не меншу уваги й актуальність заслуговують особливості
збереження таємниці досудового розслідування під час організації діяльності
слідчих та слідчо-оперативних груп у кримінальному провадженні.
Відповідно до Інструкції про порядок створення та організації діяльності
слідчих і слідчо-оперативних груп, затвердженої Наказом МВС України від
20.10.2014 № 1107, з метою усебічного, повного та неупередженого
досудового розслідування у складних та великих за обсягом кримінальних
провадженнях, а також щодо злочинів, які набули суспільного резонансу,
учинених на території декількох адміністративно-територіальних одиниць
України та інших держав, здійснення ефективної взаємодії слідчих та
працівників оперативних підрозділів ОВС України під час досудового
розслідування у кримінальних провадженнях, в яких здійснення досудового
розслідування доручено Генеральним прокурором України, його
заступниками, прокурорами Автономної Республіки Крим, областей, міст
Києва та Севастополя і прирівняними до них прокурорами за вмотивованими
постановами, у разі неефективного досудового розслідування, утворюється
слідча група або слідчо-оперативна група.
Слідча група – це передбачена КПК України організаційна форма
здійснення двома чи більше слідчими досудового розслідування у
 74
кримінальному провадженні; слідчо-оперативна група – це організаційна
форма взаємодії слідчих та працівників оперативних підрозділів ОВС
України, що полягає у здійсненні досудового розслідування слідчим
(декількома слідчими) та за його (їх) письмовим(и) дорученням(и) здійснення
слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій
працівниками оперативних підрозділів ОВС України у кримінальному
провадженні, яке знаходиться у провадженні слідчих підрозділів ОВС
України [119].
До складу СГ, СОГ залучаються працівники структурних підрозділів
апарату МВС України, територіальних органів в Автономній Республіці
Крим, областях, містах Києві та Севастополі, на транспорті, районних,
районних у містах, міських управлінь (відділів), лінійних управлінь
(відділів), окремих підрозділів поліції [119].
Проблемною залишається ситуація із забезпеченням таємниці
досудового розслідування в умовах збільшення кількості слідчих
(розшукових) дій та залучених до кримінальної процесуальної діяльності
учасників кримінального провадження. Наприклад, під час досудового
розслідування багатоепізодного шахрайства, де необхідно допитати декілька
тисяч потерпілих у різних частинах України, за дорученням слідчого
оперативному підрозділу іншої області необхідно буде провести ряд слідчих
(розшукових) дій у визначений дорученням строк. За таких умов немає
гарантії того, що оперативний працівник, маючи бажання виконати
доручення слідчого, допитає визначених потерпілих детально, якісно, із
дотриманням конфіденційності відомостей досудового розслідування, а не
просто відбере якомога більше пояснень про те, що мешканці певного
містечка нічого не бачили, їм нічого не відомо, при цьому ще і повідомить
причину проведення процесуальних дій, що є розголошенням відомостей
досудового розслідування.
Проблема у роботі слідчо-оперативної групи полягає в тому, що зі
збільшенням кількості слідчих, оперативних працівників, задіяних до
 75
процесу кримінального провадження, зростають ризики можливого
розголошення відомостей досудового розслідування.
Хоча, якщо грамотно організувати та спланувати процес розслідування,
визначивши окремі завдання для кожного з виконавців, при цьому не ввівши
їх в курс справи у цілому, ймовірність розголошення відомостей, що
становлять таємницю досудового розслідування, зменшується.
У зв’язку з цим А.Ф. Оперчук зазначає, що “…включати до складу
слідчо-оперативних груп працівників правоохоронних органів, порядність
яких викликає сумніви, не слід. Від керівників органів дізнання необхідно
вимагати включення до складу таких груп лише перевірених працівників –
тих, кому можна довіряти” [97, с. 83-87].
Однак не завжди у керівників є така можливість, особливо в умовах
збільшення кількості завдань, покладених на слідчі підрозділи, та обмеженої
кількості працівників. Адже сьогодні організаційно-штатні зміни, які
проводять за «кущовим» принципом, не збільшують кількість посад у
слідчих підрозділах, а навпаки – скорочують їх. А якщо врахувати те, що
деякі підрозділи реорганізуються (БНОН, управління захисту економіки), а їх
працівники намагаються залишитись в органах поліції на інших посадах, то й
виникає ситуація, коли у слідчому підрозділі працюють колишні оперативні
працівники, дільничні інспектори, працівники штабу тощо. Вважаємо, що ця
обставина прямо впливає на якісний склад працівників органів досудового
розслідування в цілому та стан роботи слідчих і слідчо-оперативних груп у
конкретних кримінальних провадженнях.
Так, відповідно до наказу МВС України від 14.08.2012 № 700, яким
затверджено Інструкцію з організації взаємодії органів досудового
розслідування з іншими органами та підрозділами внутрішніх справ у
попередженні, виявленні та розслідуванні кримінальних правопорушень [38]
зі змінами і доповненнями, внесеними наказом МВС України від 23.06.2015
№ 748 [34], п. 5.1, діяльність СОГ здійснюється на підставі спільного плану
проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій,
 76
в яких відображаються версії учинення кримінального правопорушення,
конкретні виконавці та терміни виконання [38]. План погоджується
керівником слідчого й оперативного підрозділу і затверджується
начальником територіального відділу (відділення) поліції. Під час складання
такого плану, а також його погодження і затвердження керівниками слідчого,
оперативного підрозділів та територіального відділу (відділення) поліції
існує реальна можливість витоку інформації, що може бути віднесена до
таємниці досудового розслідування. Ні КПК України, ні відомчі накази та
інструкції не передбачають відібрання письмового зобов’язання в учасників
кримінального провадження, які безпосередньо здійснюють досудове
розслідування, про нерозголошення відомостей досудового розслідування під
час кримінального провадження, що здійснюється слідчою групою.
Сьогодні у зв’язку з досить високим рівнем корумпованості у вказаних
органах є можливість витоку інформації, яка становить таємницю. У
подальшому це може призвести до втрати доказової інформації у
кримінальному провадженні і як наслідок, перешкоджання розслідуванню,
неможливості притягнення винного до кримінальної відповідальності, а у
деяких випадках – і до створення загрози життю та здоров’ю громадян.
Яскравим прикладом цього є ситуація, коли Генеральний прокурор України
Ю. Луценко на брифінгу розкрив інформацію про свідка у кримінальному
провадженні про державну зраду високопосадовця.
Відповідно до п. 2.16 вказаної вище Інструкції члени СГ, СОГ
зобов’язані дотримуватися вимог законодавства України, професійної етики.
Так, відповідно до п. 3 розділу 2 Правил етичної поведінки працівників
апарату МВС України, територіальних органів, закладів, установ і
підприємств, що належать до сфери управління МВС, затверджених Наказом
МВС України від 28.04.2016 № 326, одним з принципів етики працівника
МВС є доброчесність, що включає в себе нерозголошення та невикористання
інформації, що стала відома у зв’язку з виконанням працівниками МВС своїх
обов’язків, у тому числі після припинення своєї діяльності (крім випадків,
 77
установлених законом) [121].
Таким чином, збільшення кола осіб, залучених до процесу досудового
розслідування одного кримінального провадження (слідча група, СОГ, інші
учасники провадження), впливає на стан дотримання таємниці досудового
розслідування, з урахуванням зростання ризиків можливого розголошення
конфіденційної інформації про хід розслідування.
4. Організація забезпечення дотримання таємниці досудового
розслідування під час огляду місця події.
Відповідно до ч. 3 ст. 214 КПК України у невідкладних випадках до
внесення відомостей до ЄРДР може бути проведено огляд місця події з
метою виявлення та фіксації відомостей щодо обставин вчинення
кримінального правопорушення. Відповідно до ч. 3 ст. 237 КПК України з
метою одержання допомоги з питань, що потребують спеціальних знань,
слідчий, прокурор для участі в огляді може запросити спеціалістів. Крім
цього, за правилами ст. 223 КПК України огляд житла чи іншого володіння
особи здійснюється з обов’язковою участю не менше двох понятих
незалежно від застосування технічних засобів фіксування відповідної слідчої
(розшукової) дії. Обов’язок не розголошувати відомості, які безпосередньо
стосуються суті кримінального провадження та процесуальних дій, що
здійснюються (здійснювались) під час цього провадження і які стали йому
відомі у зв’язку з виконанням його обов’язків, передбачено в нормах КПК
щодо обов’язків спеціаліста (п. 3 ч. 5 ст. 71 КПК України).
Відповідно до ч. 3 ст. 66 КПК України особа, яку залучають до
проведення процесуальних дій під час досудового розслідування як понятого
або яка стала очевидцем таких дій, зобов’язана на вимогу слідчого,
прокурора не розголошувати відомості щодо проведеної процесуальної дії.
Однак виникають проблеми зі здійснення попередження понятих про
заборону розголошення відомостей про факт огляду, коли розслідування ще
не розпочалось, а проводиться лише огляд місця події. Тобто правові
підстави для забезпечення збереження таємниці першочергової інформації
 78
про злочин, яка у подальшому складатиме зміст таємниці досудового
розслідування, відсутні.
Крім цього, слід враховувати особливості досудового розслідування,
яке здійснюється у сільській місцевості, селищі тощо, де всі один одного
(жителі, слідчий, оперативний працівник, фігурант, свідки) знають, а
інформація про вилучені з місця події речі, предмети, сліди злочину тощо,
наприклад при вчиненні крадіжки з житла, розповсюджується миттєво.
Таким чином, ступінь родинних відносин, товаришування прямо впливає на
стан забезпечення збереження таємниці досудового розслідування,
зменшуючи ступінь конфіденційності інформації про стан розслідування та
зібрані докази.
Слід звернути увагу на роль водія як учасника СОГ, що виїжджає на
місце події. Відповідно до положень ст. 387 КК України забороняється
розголошення відомостей, одержаних під час проведення досудового
розслідування. Водію, який не є учасником огляду місця події як слідчої дії,
ніхто не забороняє перебувати на місці огляду – здебільшого його ще й
залучають до перенесення речових доказів до автомобіля, рідше – до пошуку
свідків та очевидців вчинення злочину.
Таким чином, нами встановлено, що, з точки зору збереження таємниці
досудового розслідування під час огляду місця події, у КПК України існують
прогалини, зокрема щодо: врегулювання можливості слідчого, прокурора
попереджати понятих про обов’язок нерозголошення відомостей про факт
огляду, коли розслідування ще не розпочалось; ролі та статусу водія як члена
СОГ.
5. Організація забезпечення дотримання таємниці досудового
розслідування під час визначення прокурора як процесуального керівника
досудового розслідування.
Відповідно до ч. 2 ст. 36 КПК України прокурор здійснює нагляд за
додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі
процесуального керівництва. Конкретний прокурор, який буде здійснювати
 79
процесуальне керівництво, визначається керівником відповідного органу
прокуратури після початку досудового розслідування. У разі необхідності
керівник органу прокуратури може визначити групу прокурорів, які
здійснюватимуть повноваження прокурорів у конкретному кримінальному
провадженні, а також старшого прокурора такої групи, який керуватиме
діями інших прокурорів (ст. 37 КПК України). У Концепції реформування
кримінальної юстиції України, затвердженій Указом Президента України від
08.04.2008, було зазначено, що процесуальне керівництво прокурором
розглядається як «організація процесу досудового розслідування, визначення
напрямів розслідування, координація процесуальних дій, сприяння
створенню умов для нормального функціонування слідчих, забезпечення
дотримання в процесі розслідування вимог законів України» [59]. Відповідно
до відомчого наказу Генерального прокурора України від 19.12.2012 № 4гн
(п. 2.3) на керівників органів прокуратури покладено обов’язок невідкладно
призначати процесуальних керівників досудового розслідування
кримінальних правопорушень з урахуванням складності їх кваліфікації,
суспільного резонансу, прогнозованих обсягів процесуальної роботи та з
огляду на професійну майстерність і досвід відповідних прокурорів [125].
У вказаному наказі не закріплено норму про необхідність витребування
матеріалів, на підставі яких внесено відомості до ЄРДР, хоч на практиці такі
випадки є непоодинокими. Це підтверджує проведене анкетування слідчих,
які зазначили, що у 89% випадків процесуальні керівники у кримінальних
провадженнях, протягом 1-3 днів з початку досудового розслідування,
витребовують матеріали з мотивів необхідності надання вказівок.
На необхідності нормативно-правового закріплення витребовування
кримінальних проваджень наголошує Ю.В. Коробко, пропонуючи доповнити
наказ Генерального прокурора України від 19.12.2012 № 4гн нормою про
уповноваження керівників прокуратури витребовувати в органах досудового
розслідування матеріали, на підставі яких внесено відомості до ЄРДР,
перевіряти правильність кваліфікації діяння та достовірність відомостей,
 80
внесених до ЄРДР, а копії вказаних матеріалів слід долучати до наглядових
проваджень [60, с. 73].
Ми не погоджуємося з такою пропозицією. Адже пересилання
матеріалів кримінального провадження є одним з можливих способів
розголошення таємниці досудового розслідування. За умов необхідності
направити кримінальне провадження зі слідчого відділу до прокуратури
залучається таке коло осіб:
1) слідчий, який здійснює досудове розслідування;
2) керівник слідчого підрозділу, який підписує супровідний лист;
3) секретар, яка реєструє супровідний лист з додатком у вигляді
матеріалів кримінального провадження;
4) помічник слідчого, оперативний працівник або інший працівник
районного підрозділу поліції, якому доручено відвезти провадження;
5) секретар у прокуратурі, яка реєструє вхідну кореспонденцію;
6) прокурор, який розписує кореспонденцію на виконавця;
7) процесуальний керівник у кримінальному провадженні.
Таким чином, між двома суб’єктами, які безпосередньо здійснюють
досудове розслідування (слідчий та процесуальний керівник), під час
пересилання матеріалів кримінального провадження залучено ще 5 осіб.
Вважаємо, що розширення кола є умовою можливого розголошення
інформації, що може складати таємницю досудового розслідування у
кримінальному провадженні.
6. Організація забезпечення дотримання таємниці досудового
розслідування під час надання доручення про проведення досудового
розслідування конкретному слідчому.
Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 39 КПК України керівник органу досудового
розслідування уповноважений визначати слідчого (слідчих), який
здійснюватиме досудове розслідування, а у випадках досудового
розслідування слідчою групою – визначати старшого слідчої групи, який
керуватиме діями інших слідчих [67]. Після офіційного прийняття та
 81
реєстрації заява (повідомлення) про кримінальне правопорушення
передається керівнику органу досудового розслідування, який визначає
правову кваліфікацію та працівника, який буде здійснювати досудове
розслідування. Це процесуально оформлюється у вигляді письмового
доручення начальника слідчого підрозділу провести досудове розслідування
конкретному слідчому. Взагалі повноваження начальника слідчого відділу
визначати слідчого для здійснення провадження, а також передача
проваджень від одного слідчого іншому мають прямий вплив та важливе
значення для забезпечення таємниці досудового розслідування, якісного
проведення слідчих (розшукових) дій і захисту законних прав та інтересів
учасників кримінального судочинства.
Проте слід зауважити, що в окремих випадках необґрунтовані й часті
передачі проваджень розцінюються як серйозний недолік у діяльності
керівника слідчого підрозділу. Адже можна припустити, що саме начальник
слідчого відділу не зміг раціонально розподілити провадження між слідчими,
зважаючи на реальні можливості кожного з них (спеціалізацію,
навантаження, досвід), що викликало процесуальну тяганину, збільшення
строків досудового розслідування. Крім цього, можливим є витік інформації,
що становить таємницю досудового розслідування. Так, під час тривалого
відрядження, відпустки чи хвороби слідчого, які перешкоджають
своєчасному закінченню досудового розслідування, або звільнення слідчого
начальник слідчого підрозділу передає провадження іншому слідчому для
здійснення досудового розслідування. Це так звані об’єктивні підстави
передачі провадження від одного слідчого до іншого [92, с. 419]. Крім цього,
існують і суб’єктивні (факультативні) підстави передачі кримінальних
проваджень від одного слідчого іншому, що прямо впливає на стан
збереження таємниці досудового розслідування. Адже, якщо кримінальне
провадження по черзі буде розслідувати весь слідчий підрозділ, важко
вважати процес такого досудового розслідування ефективним.
До причин передачі кримінальних проваджень належать необхідність
 82
підвищення ефективності та якості досудового розслідування, виконання
вимог щодо спеціалізації слідчих (наприклад, коли один слідчий не
спеціалізується на розслідуванні такої категорії кримінальних проваджень),
надмірна завантаженість слідчого, а також зміна штатної чисельності та
структури слідчого підрозділу (що потребує перерозподілу навантаження
між працівниками слідчого підрозділу). Крім вказаних підстав
Д.М. Мірковець виділяє ще такі: недостатній досвід та кваліфікація слідчого,
виявлення керівником слідчого відділу при вивченні справи тяганини,
неповноти, необ’єктивності розслідування [92, с. 420].
За таким умов збільшення кола осіб, залучених до процесу досудового
розслідування одного кримінального провадження, зменшує ймовірність
забезпечення гарантії дотримання таємниці досудового розслідування.
На підтвердження вказаного наведемо такий приклад. Керівник
спеціалізованої антикорупційної прокуратури Назар Холодницький в ефірі
"5 каналу" розповів про те, які гучні розслідування нині перебувають у
провадженні САП і НАБУ і що перешкоджає довести справи до суду. «У нас
було одне провадження щодо одного з суддів, і коли ми звернулися з
клопотанням про проведення обшуку, нам цей обшук дали. Але яке було
здивування, коли ми на цей обшук прийшли, а в цього судді знайшли саме
цю ухвалу суду про цей обшук. Тобто він ще за день до цього знав…» [177].
І в ситуації, якій опинилися детективи НАБУ, вже не важливо, чи
дізнався суддя про обшук з реєстру судових рішень, до якого він має доступ,
або ж мав місце витік інформації з боку «прихильних» до судді
правоохоронців. Результат, як-то кажуть, очевидний.
Розглянувши вказані елементи організації забезпечення дотримання
таємниці досудового розслідування на початковому етапі кримінального
провадження, а також проаналізувавши дані кримінальних проваджень, ми
отримали можливість встановити ризики, які безпосередньо впливають на
збереження конфіденційності відомостей досудового розслідування. Ці
ризики можна поділити на два види: об’єктивного та суб’єктивного
 83
характеру. Ризики об’єктивного характеру – це обумовлені нормативно-
правовими актами положення, виконання яких передбачено кримінально-
процесуальним законодавством. Вони пов’язані, наприклад, зі здійсненням
відомчого контролю та процесуального керівництва у кримінальному
провадженні і призводять до збільшення випадків пересилання матеріалів
кримінального провадження для його вивчення та надання вказівок. Інколи
це здійснюється формально – для отримання відмітки про систематичний
контроль за станом розслідування кримінального провадження. Також не
слід забувати про необхідність формування наглядових проваджень,
заслуховування стану досудового розслідування тощо.
Ризики суб’єктивного характеру пов’язані з розширенням кола осіб,
залучених до кримінальної процесуальної діяльності, а також допоміжного
персоналу (секретарі, помічник слідчого), які стають обізнаними щодо
початку та стану досудового розслідування певного провадження з
урахуванням необхідності направлення кримінального провадження
процесуальному керівникові прокуратури протягом 1-3 днів з моменту
внесення відомостей до ЄРДР для надання вказівок у кримінальному
провадженні.
КК України передбачено відповідальність за розголошення даних ОРД,
досудового розслідування. На думку окремих авторів, попередження
учасників кримінального провадження про обов’язок нерозголошення таких
даних може бути зроблене і в усній формі [95, с. 188].
На письмовому відібранні підписки наголошує І.В. Гора, який зазначає,
що таку підписку слідчий, прокурор може відібрати від будь-якої особи,
незалежно від процесуального статусу, ролі як учасника слідчої (розшукової)
дії, джерела чи способу отримання ними даних про досудове розслідування
[70, с. 480]. Такої ж думки дотримується і А.О. Ляш, яка також пропонує
фіксувати факт попередження про обов’язок не розголошувати відомості
досудового розслідування у письмовій формі і пропонує ч. 2 ст. 222 КПК
України після слів «без його дозволу» доповнити такими словами: «і
 84
відбирає розписку в письмовій формі з попередженням про кримінальну
відповідальність за ст. 387 КК України, яку долучає до матеріалів
кримінального провадження» [86], адже підписка – це письмове зобов'язання
або посвідчення чогось, а розписка – це документ з підписом, який засвідчує
одержання чого-небудь [2].
Сьогодні є приклади відкриття кримінальних проваджень за фактами
розголошення відомостей досудового розслідування, що передбачено ст. 387
КК України. Так, за даними МВС України, у 2014 р. обліковано
6 кримінальних правопорушень, три з яких закрито цього ж року, а ще три –
у наступному. У 2015 році обліковано 8 кримінальних правопорушень, проте
жодного не направлено до суду з обвинувальним актом. Дещо кардинально
відмінною, порівняно з 2014-2015 роками, є ситуація зростання кількості
облікованих кримінальних правопорушень у 2016 році (24 провадження, 6 з
яких вже закрито, а щодо 18 досудове розслідування триває [101]). Так,
слідчі Управління СБ України в Житомирській області оголосили жительці
обласного центру про підозру у розголошенні без дозволу слідчого та
прокурора даних досудового розслідування, які їй стали відомі у зв’язку з
участю в ньому. «У рамках досудового розслідування у кримінальних
провадженнях стосовно двох житомирян (батька і сина, до недавнього –
власників приватної служби таксі), які нині як командир й заступник
командира незаконного збройного формування «Оплот» беруть участь у
бойових діях на боці терористичної організації «ДНР», працівниками
Управління та прокуратури було проведено санкціоновані обшуки за місцем
їх реєстрації у Житомирі. Свідок та учасниця слідчих дій – племінниця
одного з бойовиків, незважаючи на письмове попередження про
нерозголошення відомостей досудового розслідування, фактично одразу по
їх завершенні зателефонувала одному з обвинувачених у пособництві
терористам. Під час розмови вона повідомила йому усі важливі деталі, які
стали їй відомі, та яких заходів безпеки, на її думку, їм варто вжити для
уникнення кримінальної відповідальності. Її співрозмовник, у свою чергу,
 85
«проінструктував» жінку, яку саме вигідну йому інформацію повідомляти
слідчим у справі, й обумовив способи конспірації для подальших контактів із
ним. Матеріали кримінального провадження за ч. 1 ст. 387 (розголошення без
дозволу прокурора, слідчого даних досудового розслідування) КК України з
обвинувальним актом скеровано до суду для розгляду по суті» [63].
Існують випадки, коли здійснення попередження суб’єктів
кримінального процесу про нерозголошення даних досудового слідства є
обов’язком слідчого та прокурора. Так, цими випадками можуть бути
подання обґрунтованого клопотання підозрюваного чи його захисника,
потерпілого чи його представника про бажання залишити в таємниці
відомості приватного життя, які стали відомі у зв’язку з кримінальним
провадженням. Як слушно зазначає А.В. Самодін, «органам досудового
розслідування, прокуратури і суду необхідно дотримуватись певних
обмежень щодо отримання і використання відомостей про приватне життя
особи у кримінальному провадженні, а також забезпечити збереження таких
відомостей у таємниці» [136, с. 149].
Тому, не лише для забезпечення таємниці досудового розслідування, а
й для гарантування додержання такого конституційного принципу
кримінального провадження, передбаченого ст. 7 КПК України, як
невтручання у приватне життя, пропонуємо доповнити ст. 222 КПК
частиною 3 та викласти її у такій редакції: «За клопотанням підозрюваного
чи його захисника, потерпілого, представника потерпілого про бажання
залишити в таємниці відомості приватного життя, які стали відомі у зв’язку з
кримінальним провадженням, слідчий, прокурор зобов’язаний відібрати
підписку про нерозголошення даних досудового розслідування від осіб, яким
стало відомо про такі відомості під час кримінального провадження».
Отже, аналіз наукових думок та положень чинного кримінального
процесуального законодавства в частині додержання таємниці досудового
розслідування на початковому етапі кримінального провадження дозволив
автору дисертаційного дослідження встановити та проаналізувати наявні
 86
ризики, які впливають на стан збереження конфіденційності відомостей
досудового розслідування.
Також нами виявлено проблемні питання процесуального, правового та
організаційного характеру, що впливають на стан дотримання таємниці
досудового розслідування. У зв’язку з цим сформовано пропозиції до КПК
України, направлені на їх вирішення.

2.2. Забезпечення дотримання таємниці досудового розслідування

під час проведення окремих слідчих (розшукових) дій

Ефективність кримінальної процесуальної діяльності, пов’язаної з

розслідуванням злочинів, залежить від багатьох чинників. Особи, які її
здійснюють, щоденно у своїй роботі стикаються з проблемами різного
характеру, зокрема:
- правового – наявність прогалин та юридичних колізій у нормативно-
правових актах, що потребують доопрацювання з урахуванням реформи
кримінальної юстиції, появи нових правоохоронних та контролюючих
органів у сфері забезпечення правопорядку і законності;
- організаційного – налагодження, наприклад, процесуальної взаємодії
між підрозділами в системі Національної поліції, контролюючих органів з
підконтрольними, з судами різних ланок;
- технічного – незабезпеченість належними матеріально-технічними
засобами та умовами роботи, відсутність системи стимулів тощо;
- професійного – наявність ризиків, зумовлена особливістю соціальних
груп, з якими доводиться працювати (грабіжники, вбивці, крадії) та ін.
Зазначені проблеми зумовлюють вплив на всебічність, повноту й
неупередженість досудового розслідування. Однією з проблем професійного
характеру є розголошення відомостей, що становлять таємницю досудового
розслідування.
 87
Аналіз слідчої практики показує, що розголошення таємниці
досудового розслідування може призвести до негативних наслідків як для
кримінального провадження, так і для його учасників, а також негативно
вплинути на процес документування та розкриття злочину. Цей вплив
проявляється у різних формах: фізичному або психічному впливі на
потерпілих, свідків та інших осіб, приховуванні й знищенні слідів злочину,
ухиленні від органів досудового розслідування.
Проблемам удосконалення слідчої діяльності у кримінальному
провадженні України приділяли увагу у наукових працях відомі вчені
України: Ю.П. Аленін, В.П. Бахін, Т.В. Варфоломеєва, А.Ф. Волобуєв,
В.Г. Гончаренко, Ю.М. Грошевий, В.А. Журавель, А.В. Іщенко,
О.А. Кириченко, Н.І. Клименко, В.О. Коновалова, М.В. Костицький,
В.С. Кузьмічов, В.К. Лисиченко, В.Г. Лукашевич, Г.А. Матусовський,
О.Р. Михайленко, В.Т. Нор, М.І. Панов, І.В. Постіка, М.В. Салтевський,
М.Я. Сегай, І.Я. Фрідман, В.Ю. Шепітько, М.Є. Шумило та ін.
Однак питання, пов’язані зі збереженням таємниці досудового
розслідування, досліджувались фрагментарно, не піддавались комплексному
науковому пізнанню та аналізу і зводились переважно до констатації
необхідності нерозголошення відомостей досудового розслідування без
дозволу слідчого або прокурора, що закріплено у ст. 222 КПК України.
Також в юридичних джерелах досить поширеним є аналіз збереження
таємниці досудового розслідування у контексті дослідження прав слідчого та
прокурора. Складається враження, що реалізація функції щодо забезпечення
дотримання таємниці досудового розслідування зведена до двох суб’єктів –
слідчого та прокурора – і ґрунтується виключно на визначених КПК України
повноваженнях, зокрема: прокурор, а також слідчий у необхідних випадках,
має право попередити свідків, потерпілого, позивача, відповідача, захисника,
експерта, спеціаліста, перекладача, понятих, а також інших учасників
кримінального провадження та осіб, присутніх під час проведення слідчих
(розшукових) дій, про обов’язок дотримання таємниці досудового
 88
розслідування.
На нашу думку, питання збереження таємниці досудового
розслідування є багатоаспектним явищем, сфера наукового пізнання якого
поєднує кримінальну процесуальну діяльність з іншими суспільними
відносинами, які мають пряме чи опосередковане відношення до предмета
досудового розслідування. Через це нами у першому розділі дисертаційного
дослідження здійснено аналіз теоретичних положень, думок вчених-
науковців, положень українського законодавства, що регламентують різні за
змістом суспільні відносини: правові (адвокатська, нотаріальна, слідча
діяльність та судова практика), релігійні (щодо таємниці сповіді), медичні
(щодо лікарської таємниці), економічні (аудиторська, страхова, банківська
діяльність, питання комерційної таємниці), цивільні (журналістська, питання
усиновлення) тощо.
Предметом наукового дослідження у підрозділі 2.2 виступає
забезпечення дотримання таємниці досудового розслідування під час
проведення окремих слідчих (розшукових) дій. У працях вітчизняних вчених
досить часто досліджуються питання ефективності досудового
розслідування, в т.ч. і під час проведення слідчих дій, однак нами вперше
здійснено спробу проаналізувати цю ефективність крізь призму дотримання
таємниці досудового розслідування.
Відразу ж зазначимо, що наслідки розголошення таємниці досудового
розслідування призводять до ускладнень, пов’язаних з притягненням осіб до
кримінальної відповідальності, та додаткових процесуальних витрат часу.
З метою визначення шляхів вирішення проблем, пов’язаних із
дотриманням таємниці досудового розслідування під час проведення
окремих слідчих (розшукових) дій, пропонуємо піддати останні більш
детальному науковому аналізу.
Для різноманітних слідчих (розшукових) дій є різною сукупність
тактичних прийомів збереження таємниці досудового розслідування. У той
же час деякі з них можуть застосовуватися під час проведення більшості
 89
слідчих (розшукових) дій. До таких тактичних прийомів можна віднести:
а) використання раптовості; б) конспірації; в) проведення слідчої дії у певний
час, у певному місці, за участю певного кола осіб; г) одночасне проведення
слідчої (розшукової) дії у декількох місцях; д) приховання поінформованості
та ін. [78].
Незважаючи на те що питання тактичних прийомів належить до
предмета науки криміналістики, нехтування ними у кримінальній
процесуальній діяльності може негативно вплинути на результативність
досудового розслідування та кримінального провадження в цілому. Тому
врахування особливостей тактичних прийомів збереження таємниці під час
проведення окремих слідчих (розшукових) дій є скоріше не правом слідчого,
прокурора, а їх обов’язком.
Слід звернути увагу, що той чи інший вид слідчих (розшукових) дій
характеризується особливим процесуальним завданням, спеціальним
порядком виконання, характерним колом учасників, відповідною формою
закріплення, тому і тактичні прийоми дотримання таємниці досудового
розслідування повинні застосовуватись окремо до кожної слідчої
(розшукової) дії.
Автор дисертаційного дослідження пропонує проаналізувати декілька
слідчих (розшукових) дій, результативність проведення яких прямо залежить
від ступеня розголошення таємниці досудового розслідування. Формування
кола цих слідчих (розшукових) дій відбувалось враховуючи результати
проведеного анкетування слідчих з точки зору залежності ефективного їх
проведення від можливого розголошення інформації про час та дату
проведення. Це обшук (25%), огляд (22%), допит та одночасний допит
декількох осіб (18%), пред’явлення для впізнання (15%), освідування (11%),
слідчий експеримент (5%), призначення експертиз (4%).
Забезпечення таємниці досудового розслідування при проведенні
обшуку.
У системі слідчих (розшукових) дій важливе місце посідає обшук.
 90
Процесуальні питання провадження обшуку регламентовані ст. 234-236 КПК
України. Відповідно до ст. 234 КПК обшук проводиться з метою виявлення
та фіксації відомостей про обставини вчинення кримінального
правопорушення, відшукання знаряддя кримінального правопорушення або
майна, яке було здобуте у результаті його вчинення, а також встановлення
місцезнаходження розшукуваних осіб.
При безпосередньому проведенні обшуку чи після нього можливе
розголошення інформації (про виявлені речі та предмети, результативність
обшуку) через учасників даної слідчої (розшукової) дії. Так, обшук може
бути проведено як слідчим, прокурором, так і за дорученням слідчого
працівником оперативного підрозділу. Головною умовою ефективності
вказаної слідчої (розшукової) дії є її раптовість та конспіративність.
Дотримання цих умов слідчим позбавляє особу, яка вчинила злочин,
можливості зникнути, дозволяє запобігти приховуванню або знищенню
речових доказів зацікавленими в цьому особами.
На думку В.Г. Лісогора, для досягнення ефективності при проведенні
обшуку необхідно знайомити з планами майбутнього обшуку тільки тих осіб,
які є його учасниками, відбираючи у них підписку про нерозголошення
даних досудового розслідування, та запрошувати окремих учасників
(понятих, спеціалістів та ін.) для участі в обшуку безпосередньо перед
виїздом за місцем його проведення [78, с. 155].
Ми частково погоджуємося з такою думкою. По-перше, обшук не
завжди передбачає виїзд, тому ми не можемо стверджувати, що саме перед
виїздом необхідно відбирати підписку про нерозголошення даних досудового
розслідування. Доречніше було б зазначити – «безпосередньо перед початком
проведення обшуку, зокрема коли усім учасникам цієї слідчої (розшукової)
дії оголошуються їх права та обов’язки під час проведення обшуку».
По-друге, досить важливим є етап планування проведення обшуку,
коли слідчий в обов’язковому порядку повинен встановити дані про
обшукуваного, передбачити можливість опору з боку останнього, в т.ч. і
 91
збройного, психічну неадекватність тощо. У цьому випадку цілком логічним
буде попередження учасників цієї слідчої (розшукової) дії з числа
правоохоронців про можливі ризики під час її проведення, а також
вироблення стратегії мінімізації будь-яких негативних проявів з боку
обшукуваної особи.
По-третє, не від усіх учасників обшуку необхідно відбирати підписку
про нерозголошення. Так, на оперативного працівника, дільничного
інспектора поліції, які можуть бути учасниками обшуку, обов’язок не
розголошувати відомості досудового розслідування покладено законом.
Так, наприклад, відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 18 Закону України «Про
Національну поліцію» обов’язком поліцейського є збереження інформації з
обмеженим доступом, яка стала йому відома у зв’язку з виконанням
службових обов’язків [123]. Крім цього, забезпечення нерозголошення даних
досудового розслідування( п. 1.3.5 Інструкції) є одним з принципів взаємодії
органів досудового розслідування з іншими органами і підрозділами
внутрішніх справ, закріплених Наказом МВС України № 700 від 14.08.2012
[38].
Зазначені нами аспекти можливого розголошення інформації
пропонуємо поділити на: інформацію про час та місце проведення обшуку;
інформацію про встановлені безпосередньо під час проведення речі,
предмети та документи.
Визначені нами види інформації, а точніше її розголошення, можуть
спричинити різні за своїм ступенем правові наслідки. З огляду на це
пропонуємо дослідити причини, які сприяють витоку інформації про
проведення обшуку та його результати.
На етапі планування обшуку, підготовки та погодження необхідних
процесуальних документів (клопотання, документальні відомості про об’єкт
проведення обшуку), до цієї діяльності залучаються виключно працівники
поліції та представники прокуратури, які погоджують клопотання. У зв’язку
з цим важливо вживати заходів конспірації під час поширення інформації у
 92
службовому або побутовому спілкуванні без належного дотримання вимог
конспірації, уважно поводитись з документами по кримінальним
провадженням під час їх пересилання до прокуратури, не залишати без
нагляду матеріали проваджень на столі, забезпечити їх належне зберігання у
сейфі.
Стосовно розголошення інформації про результати проведення обшуку
слід підкреслити важливість врахування суб’єктивного фактору, коли
учасники слідчої (розшукової) дії можуть розповісти про проведений обшук,
виявлені та вилучені речі, предмети і документи.
Так, до участі у проведенні обшуку може бути запрошений потерпілий,
підозрюваний, захисник, представник та інші учасники кримінального
провадження. З метою одержання допомоги з питань, що потребують
спеціальних знань, слідчий прокурор для участі в проведенні обшуку має
право запросити спеціалістів. Особа, яка проводить обшук, вживає належних
заходів для забезпечення присутності під час проведення обшуку осіб, чиї
права та законні інтереси можуть бути обмежені або порушені.
Для забезпечення збереження таємниці досудового розслідування
необхідно попередити всіх учасників цієї слідчої (розшукової) дії про
обов’язок нерозголошення цих відомостей. Як слушно зауважує
О.А. Осауленко, «формою фіксування попередження особи про
недопустимість розголошення відомостей досудового розслідування є
виключно окремий протокол, а у випадках, коли особа у силу свого
процесуального статусу попереджалась про недопустимість розголошення
відомостей досудового розслідування при проведенні слідчої (розшукової)
дії – протокол такої слідчої (розшукової) дії» [98, с. 190].
Одну з характерних рис обшуку складає примусовий характер
пошукових дій і неминуче, у зв'язку з цим, вторгнення в сферу особистих
інтересів особи, в якої проводиться обшук, а в окремих випадках – й інших
осіб. Так, при проведенні цієї слідчої (розшукової) дії можуть бути виявлені
відомості, що становлять таємницю приватного життя не лише
 93
підозрюваного, а й будь-якої іншої особи, у тому числі такої, що не має
процесуального статусу у кримінальному провадженні. Згідно з ч. 4 ст. 15
КПК України кожен, кому надано доступ до інформації про приватне життя,
зобов’язаний запобігати її розголошенню. Ми погоджуємося з думкою
І.І. Галагана про те, що «це положення повною мірою розповсюджується на
випадки проведення обшуку, за якого більшою є ймовірність встановлення
обставин особистого чи сімейного життя громадян, ніж при проведенні
інших передбачених КПК України слідчих (розшукових) дій» [23, с. 117].
Отже, з викладеного витікає, що процес забезпечення дотримання
таємниці досудового розслідування при проведенні обшуку включає в себе
етапи планування та безпосереднього проведення цієї слідчої (розшукової)
дії, кожний з який характеризується певними особливостями застосування
елементів конспірації та умов, за яких можливий виток процесуальної
інформації. Встановлено, що ключовим носієм інформації (таємниці
досудового розслідування) є учасники проведення обшуку. У зв’язку з цим
автором запропоновано акцентувати під час оформлення та погодження
процесуальних документів на проведенні обшуку, особливостях збереження
матеріалів кримінального провадження, пересиланні документів, веденні
службових бесід з колегами тощо. Крім цього, на етапі безпосереднього
проведення обшуку не слід нехтувати правилами конспірації, які, до того ж,
стосовно одержаної інформації про особисте життя прямо передбачені
чинним законодавством та задекларовані на конституційному рівні.
Забезпечення таємниці досудового розслідування при проведенні
допиту.
Процесуальний порядок допиту регламентується статтями 224-227
КПК України. До його початку учасника кримінального провадження
необхідно попередити про обов’язок нерозголошення відомостей досудового
розслідування, а також про настання кримінальної відповідальності у разі
невиконання цього обов’язку. Як приклад, публікація 2008 р. в газеті
«Українська правда», після того, як стався допит її журналіста Сергія
 94
Лещенка. «Цим інтерв’ю ти не порушуєш таємницю слідства? – Я не можу її
порушити з простої причини – я не знаю, що таке таємниця слідства.
Слідчий мені не розповідав, що ось зараз ви почнете впізнавати таємницю
слідства. Він не говорив, де таємниця слідства починається, а де закінчується.
Хоча я дуже просив слідчого викласти мені, в чому саме полягає таємниця,
щоб я це не розголошував» [76].
У цьому випадку на журналіста було покладено обов’язок зберігати
відомості, які обговорювали (незалежно від того, чи були йому вони відомі
або ж він про них дізнався вперше) під час проведення допиту, що прямо
передбачено диспозицією ст. 387 КК України. Аналізуючи вказане
висловлювання, вважаємо, що С. Лещенко вчинив суспільне небезпечне
діяння, яке може містити ознаки кримінального правопорушення, а
висловлювання щодо необізнаності про таємницю слідства є лише
намаганням виправдати себе.
У зв’язку з цим слідчий повинен бути готовий до можливих провокацій
з боку інших учасників кримінального провадження і вміло використовувати
надані йому повноваження під час здійснення кримінальної процесуальної
діяльності.
На жаль, прикро констатувати, але у роботі слідчого випадки
відбирання письмово зобов’язання від потерпілих, свідків про
нерозголошення таємниці досудового розслідування носять поодинокий
характер і здебільшого стосуються проведення допитів за матеріалами НСРД.
Ми наполягаємо на тому, що попередження свідка, потерпілого під час
допиту про обов’язок не розголошувати відомості досудового розслідування
повинно мати не формальний характер, а детально інформувати про наслідки
порушення такого зобов’язання.
Для забезпечення таємниці досудового розслідування під час допиту,
особливо підозрюваного, необхідно, щоб сам слідчий з’ясував для себе, які
відомості становлять таємницю, оскільки «суперечність цілей та інтересів
учасників допиту надає допиту підозрюваного конфліктного характеру, за
 95
якого виникає психологічна боротьба за інформацію» [194, с. 8].
До формулювання, постановки кожного питання необхідно підходити з
підготовкою, з метою вжиття всіх заходів, направлених на нерозголошення
інформації, оскільки у кожному питанні є багато інформації, яка розкриває
різні аспекти кримінального правопорушення і може свідчити про ступінь
обізнаності того ж слідчого щодо обставин вчиненого діяння.
«Вміло обрана тактика допиту, – зазначає В.О. Коновалова, – забезпечує
достовірність показів, успішність розслідування злочинів» [57, с. 13].
З метою припинення дезінформації з боку осіб, які протидіють
слідству, та одержання правдивих свідчень слідчий використовує систему
прийомів правомірного психічного впливу [18, с. 151-158]. Для забезпечення
збереження таємниці досудового розслідування під час допиту слідчому не
слід видавати інформацію, що є в його розпорядженні, при постановці
деталізуючих запитань.
Особливо слід звернути увагу на збереження джерел інформації
оперативного характеру або отриманої в результаті НСРД, якщо слідчий
оперує ними під час допиту. У цьому випадку обов’язок зберегти такі
відомості покладається виключно на слідчого.
У ст. 224 КПК України зазначено: кожний свідок допитується окремо,
без присутності інших свідків. Для цього необхідно спланувати майбутні
допити таким чином, щоб уникнути можливих зустрічей між свідками,
потерпілими під кабінетом слідчого. Це пов’язано з тим, що «свідки,
викликані слідчим, очікуючи запрошення на допит, можуть обмінюватися
думками, розповісти один одному відомі їм обставини; одні свідки
впливають на інших із метою зміни показів на користь осіб, зацікавлених
результатом розслідування» [56, с. 64-65; 19]. Для цього слідчому необхідно
дотримуватись одного з обов’язкових правил – щоб при допиті не було
сторонніх осіб. Але у багатьох випадках цього не вдається досягти в силу
того, що слідчі не завжди мають окремі кабінети. Проблема забезпечення
таємниці досудового розслідування під час допиту виникає і у випадках, коли
 96
допит проводиться не в службовому кабінеті слідчого, а в іншому місці
(наприклад, у лікарні). У цьому випадку витік інформації, яку слідчий бажає
зберегти у таємниці, є неминучим.
Забезпечення таємниці досудового розслідування під час проведення
одночасного допиту декількох осіб.
Одночасний допит є слідчою (розшуковою) дією, яка займає одне з
ключових місць серед засобів усунення протидії розслідуванню у формі
давання неправдивих показань і розбіжностей у показаннях раніше
допитаних осіб. Процесуальний порядок проведення одночасного допиту
регламентується ч. 9 ст. 224 КПК України, відповідно до якої слідчий,
прокурор має право провести одночасний допит двох чи більше вже
допитаних осіб для з’ясування причин розбіжностей в їхніх показаннях. У
наукових джерелах інколи одночасний допит називають ще перехресним
допитом. Так, у Науково-практичному коментарі КПК України «перехресний
допит слідує за самим допитом та полягає в запитуванні свідка протилежною
стороною, при цьому зберігається право ставити запитання й тією стороною,
що його викликала (одночасний допит)» [69, с. 258]. Одночасний допит не
можна ототожнювати з перехресними допитом. Аргументами на користь
цього твердження є те, що: 1) перехресний допит – це один з видів судового
допиту [6, с. 322-328; 192, с. 228]; 2) перехресний допит – це допит, за якого
допитувана особа є одна, а учасників судового розгляду – декілька, при
цьому вони «можуть почергово задавати одній і тій самій особі питання щодо
будь-яких епізодів (фрагментів) її показань з метою їх уточнення [47, с. 188],
а одночасний допит – це ставлення запитань по черзі в присутності один
одного двом чи більше раніше допитаним особам про одні й ті ж самі
обставини кримінального правопорушення з числа свідків, потерпілих,
підозрюваних, який може бути проведений в тому числі і під час досудового
розслідування.
Слід зазначити, що, як і будь-яка інша слідча (розшукова) дія,
одночасний допит потребує проведення організаційно-підготовчих заходів.
 97
Однак, як зазначає Д.О. Шумейко, при розслідуванні прийняття
пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою
особою у слідчого чи прокурора в переважній більшості випадків відсутній
час для належної підготовки до допиту свідків на початковому етапі
розслідування. Особливо така ситуація проявляється за умови проведення
контролю за вчиненням злочину у формі проведення спеціального слідчого
експерименту, за результатами реалізації якого вигодоодержувача затримано
та проводяться невідкладні слідчі (розшукові) дії. За таких умов слідчому
необхідно здійснити одночасно комплекс слідчих (розшукових) дій з метою
належного процесуального закріплення слідів кримінального
правопорушення, без відкладень допитати свідків, які були присутні при
затриманні, інших осіб тощо. У зв'язку з цим детально підготуватись до
проведення кожного допиту відповідно до викладених рекомендацій слідчий
об'єктивно не має можливості. Водночас при допиті свідків не слід
переоцінювати фактор раптовості, оскільки в багатьох випадках допитувані
особи є фаховими юристами, з глибокими знаннями тактики проведення
слідчих дій та методики розслідування (працівники слідчих підрозділів,
прокуратури, суду тощо), в зв'язку з чим є достатньо підготовленими
[190, с. 91].
Проведення ж одночасного допиту має носити невідкладний характер і,
водночас, бути обґрунтованим процесуальною необхідністю. «Будь-яке
зволікання з проведенням одночасного допиту може призвести до зниження
можливості отримання позитивних її результатів. Будь-які невиправдані
зволікання з його проведенням тягнуть отримання неправдивих показань або
взагалі відмову від їх надання» [180, с. 548-555]. Однак, за чинним КПК
України, дуже важко реалізувати тактичний прийом «раптовості» і
«таємності», який використовується під час проведення допиту. Відповідно
до ст. 135 КПК України особа має отримати повістку про виклик або бути
повідомленою про нього іншим шляхом не пізніше, ніж за три дні до того
часу, коли вона зобов’язана прибути за викликом. За цей проміжок часу
 98
особа, яку викликає слідчий або прокурор, через певні мотиви (чи то з
особистих причин, матеріальних, у зв’язку з службовою залежністю тощо)
має можливість спланувати свою поведінку під час допиту, підготуватися до
нього, обговорити деталі з іншою викликаною особою. Навіть розголошення
інформації про сам факт виклику до слідчого або прокурора може звести
нанівець ефективність проведення цієї слідчої (розшукової) дії.
За положеннями ч. 9 ст. 224 КПК України слідчий або прокурор під час
такого одночасного допиту може оголошувати попередні покази
допитуваних осіб. Таке оголошення дозволяється лише після надання ними
показань, але, щоправда, не зазначено, хто має право проявити ініціативу і чи
зобов’язаний слідчий цю ініціативу підтримати. Звичайно, що таке бажання
буде завжди у підозрюваного з метою підготовки до своєї лінії захисту,
поведінки у суді. Під час одночасного допиту крім самих допитуваних осіб з
числа свідків, потерпілих, підозрюваних, відповідно до ч. 9 ст. 224 КПК
України, можуть бути присутні їх захисники, представники. Звичайно, що за
таких умов дуже важко забезпечити дотримання таємниці досудового
розслідування, навіть відібравши від них відповідне зобов’язання. Крім
цього, розкривши іншій допитуваній особі зміст попередніх показань,
особливо тих, на підставі яких підтверджується винуватість особи у вчиненні
кримінального правопорушення, такого учасника даної слідчої (розшукової)
дії слідчий або прокурор наражає на небезпеку, адже підозрюваний може
вчиняти на нього вплив, і не лише моральний, а й фізичний. Під час
одночасного допиту необхідно з’ясувати причини розбіжностей в
показаннях, відтак повне виключення такого права слідчого призведе до
того, що у проведенні цієї слідчої (розшукової) дії не буде досягнуто мети,
вона не матиме будь-якого доказового значення. Тому, з метою забезпечення
таємниці досудового розслідування, пропонуємо ч. 9 ст. 224 КПК викласти у
такій редакції: «Оголошення показань, наданих учасниками допиту на
попередніх допитах, дозволяється лише після надання ними показань під час
проведення слідчої (розшукової) дії у межах й обсязі, визначеними слідчим,
 99
прокурором».
Забезпечення таємниці досудового розслідування під час проведення
пред’явлення для впізнання.
Сьогодні пред’явлення для впізнання є досить розповсюдженою у
практиці досудового розслідування слідчою (розшуковою) дією.
Вона проводиться з метою встановлення тотожності, подібності або
відмінності наданих для ознайомлення декількох предметів або окремих осіб
з тими, які очевидець (свідок, потерпілий, підозрюваний або обвинувачений)
сприймав за певних обставин розслідуваної події [64, с. 117, 341; 37, с. 447;
46, с. 450].
Процесуальний порядок пред’явлення для впізнання закріплений у
ст. 228-231 КПК. Учасниками вказаної слідчої (розшукової) дії, окрім
слідчого або прокурора, є особа, якій пред’являються речі або особи для
впізнання (свідок, потерпілий, підозрюваний), поняті (окрім випадків
застосування безперервного відеозапису ходу проведення відповідної слідчої
(розшукової) дії), статисти, серед яких проводяться впізнання (відповідно до
ч. 2 ст. 228 КПК України особа, яка підлягає впізнанню, пред’являється
особі, яка впізнає, разом з іншими особами тієї ж статі, яких має бути не
менше трьох і які не мають різких відмінностей у віці, зовнішності та одязі).
Пред’явлення для впізнання є такою слідчою (розшуковою) дією, яка
не може бути проведена повторно. Звідси ефективність та доказове значення
результатів впізнання значною мірою залежить від якості проведення
слідчим організаційно-підготовчих заходів [181, с. 265-272].
Слідчий зобов’язаний враховувати, що при проведенні цієї слідчої
(розшукової) дії задіяно значну кількість осіб, тому необхідно передбачити
заходи запобігання витоку інформації. Крім цього, як зазначає
К.О. Чаплинський, ознайомлювати осіб, присутніх при пред’явленні для
впізнання, з деякими фактичними даними небажано та недоцільно як з
тактичних, так і з етичних міркувань [182, с. 156-160]. У разі неможливості
дотримання усіх кримінальних процесуальних й організаційно-тактичних
 100
умов пред’явлення для впізнання слідчий повинен відмовитись від нього та
провести інші слідчі (розшукові) дії [183, с. 241-242]. Особливого захисту
потребує інформація про особу, щодо якої за положеннями КПК України
вжито (вживається) заходів безпеки, а пред’явлення для впізнання їй
здійснювалося відповідно до ч. 4 ст. 228 КПК України поза її візуальним та
аудіоспостереженням. Відомості про таку особу до протоколу не вносяться і
зберігаються окремо, або вносяться змінені анкетні дані в порядку,
визначеному законом.
Таким чином, збереження таємниці досудового розслідування під час
проведення впізнання впливає не тільки на якість кримінального
провадження, а й забезпечує конфіденційність збереження інформації про
осіб, які залучаються до проведення даної слідчої (розшукової) дії,
розголошення якої може негативно вплинути на їх спосіб життя та
досягнення завдань кримінального провадження.
Забезпечення таємниці досудового розслідування під час проведення
освідування.
КПК України виділяє освідування як самостійну слідчу (розшукову)
дію, процесуальний порядок проведення якої регулюється ст. 241 КПК. Так,
слідчий, прокурор здійснює освідування підозрюваного, свідка чи
потерпілого для виявлення на їхньому тілі слідів кримінального
правопорушення або особливих прикмет. Забезпечення збереження таємниці
відомостей досудового розслідування під час проведення освідування має
особливе значення, адже під час його проведення можливе обмеження права
громадян на особисту (тілесну) недоторканність, що охороняється не лише
Конституцією України, а й міжнародно-правовими актами.
КПК України 1960 року передбачав два види освідування – слідче і
судово-медичне. У чинному КПК України не згадується про судово-медичне
освідування, а тому, погоджуючись з Є.Д. Лук'янчиковим, з упевненістю
можна вести мову лише про один вид освідування – слідче, що повною
мірою відповідає загальним положенням щодо визначення слідчих
 101
(розшукових) дій та суб'єктів їх проведення [85, с. 127-128].
Розголошення відомостей досудового розслідування під час
проведення освідування може відбутися через його учасників. Так, ними
можуть бути: слідчий, прокурор або за їх дорученням інша особа (п. 3 ч. 2
ст. 40 КПК), судово-медичний експерт або лікар (ч. 2 ст. 241 КПК), поняті
(ч. 7 ст. 223 КПК). Відповідно до ч. 2 ст. 241 КПК України, якщо освідування
супроводжується оголенням освідуваної особи, то воно має здійснюватися
особами відповідної статі. Іншими словами, слідчий-чоловік, за необхідності
провести освідування потерпілого, свідка або підозрюваного жіночої статі,
надає доручення слідчому або працівнику оперативного підрозділу жіночої
статі на проведення освідування. На практиці ніхто не попереджає колегу про
недопустимість розголошення інформації, яка отримується в результаті цієї
слідчої (розшукової) дії. При службовому або побутовому спілкуванні як з
колегами, так й з іншими особами можливе розголошення інформації, що
становить таємницю досудового розслідування, зокрема в частині особистих
даних, розголошення яких може призвести до образи, приниження честі і
гідності освідуваної особи (наявність певних хронічних захворювань,
фізичних вад тощо). На нашу думку, питання про недопустимість
розголошення таємниці досудового розслідування має постійно
наголошуватись на оперативних нарадах керівництвом слідчих підрозділів,
територіальних відділів (відділень) поліції, в якому вони функціонують. Це
повинно бути не лише задекларованим формальним зобов’язанням,
закріпленим КПК України, відомчими наказами та інструкціями, а й
моральним обов’язком кожного працівника.
Щодо присутності понятих при здійсненні освідування, то, як вже було
зазначено вище, слідчий зобов'язаний запросити не менше двох
незаінтересованих осіб (понятих) або застосувати безперервний відеозапис
цієї слідчої дії (ч. 7 ст. 223 КПК). При вирішенні питання про доцільність
залучення понятих ми підтримуємо думку Є.Д. Лук’янчикова про те, що,
виходячи з етичних міркувань, з почуття сором'язливості, не кожна особа з
 102
захопленням поставиться до того, що під час огляду її тіла, крім слідчого,
спеціаліста, будуть присутні інші учасники (поняті) [85, с. 121-132]. На нашу
думку, при проведенні цієї слідчої (розшукової) дії ефективніше буде
застосування безперервного відеозапису, фотографування чи інших
технічних засобів. Це буде об’єктивним відображенням дійсності і не
залежатиме від пам’яті людини, її суб’єктивного усвідомлення. Однак
звичайно на слідчого покладається обов’язок збереження матеріального носія
із зображенням чи відеозаписом результатів проведення цієї слідчої
(розшукової) дії, недопустимість демонстрації відеозапису стороннім особам
та у спосіб, не передбачений КПК України, розголошення інформації про
нього тощо.
Забезпечення таємниці досудового розслідування під час підготовки та
проведення слідчого експерименту.
Відповідно до ст. 240 КПК України з метою перевірки і уточнення
відомостей, які мають значення для встановлення обставин кримінального
правопорушення, слідчий, прокурор має право провести слідчий експеримент
шляхом відтворення дій, обстановки, обставин певної події, проведення
дослідів чи випробувань. Витік інформації, що становить таємницю
досудового розслідування, під час проведення цієї слідчої (розшукової) дії є
можливим, тому що до проведення цієї слідчої (розшукової) дії залучається
численна кількість сторонніх осіб. Так, відповідно до ч. 3 ст. 240 КПК до
участі у слідчому експерименті можуть бути залучені підозрюваний,
потерпілий, свідок, захисник, представник. За змістом ч. 2 ст. 240 КПК за
необхідності до участі у слідчому експерименті запрошується спеціаліст.
Крім цього, відповідно до ч. 7 ст. 223 КПК, при проведенні слідчого
експерименту слідчий зобов’язаний запросити понятих. Однак, крім
учасників кримінального провадження, що можуть бути присутні при цій
слідчій (розшуковій) дії, сторонніми учасниками можуть бути: водій,
конвоїри (якщо слідчий експеримент проводиться за участю підозрюваного,
якого затримано чи обрано запобіжний захід тримання під вартою), статисти
 103
(за необхідності), сторонні особи (сусіди). Слідчий одразу повинен обмежити
коло осіб, які присутні при проведенні слідчого експерименту. Від усіх
учасників слідчої (розшукової) дії, за необхідності, слідчий повинен
відібрати зобов’язання про нерозголошення відомостей, що становлять
таємницю досудового розслідування. Всім стороннім особам, які не є
учасниками даної слідчої (розшукової) дії, слідчий повинен обмежити доступ
до місця її проведення.
Таким чином, попередження учасників кримінального провадження
про заборону розголошення відомостей про проведення слідчого
експерименту є гарантією додержання їх прав та свобод, а також надає
впевненість у тому, що їх покази не стануть предметом обговорення
сторонніх, зацікавлених осіб, які у подальшому прагнутимуть звести особисті
рахунки. Крім цього, конфіденційний характер проведення слідчого
експерименту сприятиме підвищенню ефективності при встановленні істини
у кримінальному провадженні.
Забезпечення таємниці досудового розслідування при призначенні та
проведенні експертизи.
Відповідно до ст. 242 КПК України, якщо для з’ясування обставин, що
мають значення для кримінального провадження, необхідні спеціальні
знання, за зверненням сторони кримінального провадження або за
дорученням слідчого судді чи суду може бути призначена експертиза.
Відповідно до п.2.1 Інструкції про призначення та проведення судових
експертиз й експертних досліджень, затверджених наказом Міністерства
юстиції України від 08.10.1998 № 53/5 (у редакції наказу Міністерства
юстиції України від 26.12.2012 № 1950/5), експерт має право
ознайомлюватися з матеріалами кримінального провадження, які стосуються
предмета експертизи [39]. При цьому виникає ризик витоку інформації, яка
становить таємницю досудового розслідування. Так, при проведенні
експертизи відеозвукозапису експерту надається протокол прослуховування
фонограм з роздрукованим текстом розмов (п. 20.4 Інструкції), при
 104
призначенні автотехнічної експертизи разом з постановою про залучення
експерта до проведення експертизи, за необхідності, експерту надаються всі
матеріали кримінального провадження (п.1.7 Інструкції).
Відповідно до п. 2.2 вказаної Інструкції експерт зобов’язаний не
розголошувати без дозволу органу (особи), який (яка) призначив(ла)
експертизу (залучив(ла) експерта), відомості, що стали йому відомі у зв'язку з
виконанням обов'язків, або не повідомляти будь-кому, крім органу (особи),
який (яка) призначив(ла) експертизу (залучив(ла) експерта), чи суду про хід
проведення експертизи та її результати. Обов’язок не розголошувати
відомості, що стали відомі у зв’язку з виконанням обов’язків, або не
повідомляти будь-кому, крім особи, яка його залучила, чи суду про хід
проведення експертизи та її результати передбачений і у ч. 5 ст. 69 КПК
України. Однак питання забезпечення таємниці відомостей досудового
розслідування при проведенні експертизи залишається відкритим, оскільки
доступ до матеріалів кримінального провадження мають інші особи
(керівник експертної установи, його заступник, працівники канцелярії тощо).
Так, відповідно до п. 4.1 вказаної Інструкції, керівник експертної установи
розглядає отримані матеріали і доручає відповідному структурному
підрозділу експертної установи організувати проведення експертизи. При
цьому він може безпосередньо призначити експерта та встановити строк
виконання експертизи відповідно до вимог Інструкції або передати
вирішення цих питань заступнику керівника експертної установи чи
керівникові підрозділу. Якщо в експертній установі не проводяться певні
види експертиз та відсутні фахівці з певної галузі спеціальних знань,
керівник експертної установи повідомляє про це орган (особу), який (яка)
призначив(ла) експертизу (залучив(ла) експерта), та повертає матеріали
справи без виконання.
Розслідування злочинів пов’язане з численним обсягом документообігу
та складністю процесуального оформлення доказів, тривалими строками
розслідування. У зв’язку з цим виникають додаткові можливості для
 105
здійснення впливу на потерпілих і свідків з метою зміни їх показань.
Працівники слідчих органів звертають увагу на громіздкість та
«забюрократизованість» процедури розслідування, а також надто широке
коло осіб, які, так чи інакше, можуть знайомитись з матеріалами
кримінального провадження. Також звертається увага на дії зацікавлених
осіб, спрямовані на отримання якомога більш повної інформації про хід
розслідування конкретних кримінальних проваджень, отримані докази,
встановлених свідків, потерпілих, про місце, час, строки проведення тієї чи
іншої слідчої дії або операції, про сили та засоби, які при цьому
застосовуються, тощо.
Отже, як підсумок слід зазначити, що автором дисертаційного
дослідження у цьому підрозділі систематизовано проблеми, які впливають на
ефективність кримінальної процесуальної діяльності в цілому. Обґрунтовано
запропоновану класифікацію проблем: правового, організаційного,
технічного, професійного характеру. Наголошено, що розголошення
відомостей досудового розслідування належить до проблем професійного
характеру.
Нами доведено, що той чи інший вид слідчих (розшукових) дій
характеризується особливим процесуальним завданням, спеціальним
порядком виконання, характерним колом учасників, відповідною формою
закріплення, у зв’язку з чим і тактичні прийоми дотримання таємниці
досудового розслідування повинні визначатись і застосовуватись до кожної
слідчої (розшукової) дії окремо.
Крім цього, визначено характер впливу дотримання таємниці
досудового розслідування на ефективність проведення слідчих (розшукових)
дій. За результатами проведеного анкетування слідчих ГУНП у
Дніпропетровській області сформовано перелік слідчих (розшукових) дій,
результативність проведення яких прямо залежить від ступеня розголошення
таємниці досудового розслідування.
Виходячи з того, що слідчі (розшукові) дії характеризується особливим
 106
процесуальним завданням, спеціальним порядком виконання, характерним
колом учасників, відповідною формою закріплення, тактичні прийоми
збереження таємниці досудового розслідування застосовуються окремо при
виконанні кожної з них. Особливостями забезпечення дотримання таємниці
досудового розслідування під час проведення окремих слідчих (розшукових)
дій є: необхідність використання конспірації; раптовості; проведення слідчої
(розшукової) дії у певний час, у певному місці, за участю певного кола осіб;
одночасного проведення слідчої (розшукової) дії у декількох місцях;
приховання поінформованості та ін. [78].
Оскільки організація дотримання таємниці досудового розслідування є
системою заходів, то, як і будь-яка інша система, вона складається з
взаємодіючих елементів, пов’язаних один з одним закономірними зв’язками.
До цих елементів можна віднести такі заходи: організаційно-правові;
методичні; технічні; тактичні та належний рівень організації збереження
таємниці досудового розслідування у процесі спілкування слідчого з
учасниками кримінального процесу (свідки, потерпілі, підозрювані,
обвинувачені, захисники, експерти та ін.); громадськістю; представниками
засобів масової інформації; працівниками правоохоронних органів (у процесі
розслідування, у складі слідчо-оперативної групи, у побуті тощо). Система
заходів, спрямованих на забезпечення дотримання таємниці досудового
розслідування, включає також належний рівень організації роботи слідчих
щодо збереження таємниці; діяльності керівників слідчих підрозділів із
питань дотримання вимог збереження таємниці досудового розслідування;
збереження таємниці при роботі з матеріалами кримінального провадження;
збереження таємниці при проведенні різного роду нарад. Сукупність
організаційних заходів щодо збереження таємниці досудового розслідування,
наведених вище, не є вичерпною. Кількісна та якісна характеристика
елементів організації, способи їх зв’язку й процесів, що організовуються,
залежать від обставин, які складаються під час розслідування кримінального
провадження [78].
 107

2.3. Забезпечення дотримання таємниці досудового розслідування

під час застосування заходів забезпечення кримінального провадження

КПК України посилив правові гарантії захисту особи у кримінальному

судочинстві, змінив підходи не лише до механізму застосування, а й до самої
сутності заходів забезпечення кримінального провадження.
Метою застосування заходів забезпечення кримінального провадження
законодавець у ч. 1 ст. 131 КПК України визначив досягнення дієвості цього
провадження.
Відповідно ж до ч. 2 ст. 131 КПК України до заходів забезпечення
кримінального провадження належать:
1) виклик слідчим, прокурором, судовий виклик і привід;
2) накладення грошового стягнення;
3) тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом;
4) відсторонення від посади;
5) тимчасовий доступ до речей і документів;
6) тимчасове вилучення майна;
7) арешт майна;
8) затримання особи;
9) запобіжні заходи.
Досягнення дієвості кримінального провадження забезпечується
державно-правовим примусом, який може реалізовуватись згідно з
визначеною правовою процедурою. Обмежуючи права і свободи громадян,
заходи забезпечення кримінального провадження наділені властивостями,
притаманними заходам примусу, який реалізовується виключно суб’єктами
органів державної влади.
Дослідженню сутності, властивостей заходів забезпечення
кримінального провадження присвятили свої наукові праці відомі вчені-
процесуалісти: М.І. Карпенко, Г.М. Куцкір, К.І. Омельчук,
 108
М.А. Погорецький, О.Ю. Татаров, В.М. Тертишник, В.І. Фаринник,
М.Є. Шумило та ін.
Так, наприклад, М.І. Карпенко, Г.М. Куцкір, К.І. Омельчук,
О.Ю. Татаров, дотримуючись схожої позиції, що під заходами забезпечення
кримінального провадження розуміються передбачені кримінальним
процесуальним законом процесуальні засоби державно-правового примусу,
що застосовуються уповноваженими на те органами (посадовими особами),
які здійснюють кримінальне провадження, у чітко визначеному законом
порядку стосовно осіб, які залучаються до кримінальної процесуальної
діяльності для запобігання та припинення їх неправомірних дій, забезпечення
виявлення та закріплення доказів з метою досягнення дієвості кримінального
провадження [41, с. 81-89; 73, с. 301-305; 153, с. 113].
У свою чергу, В.М. Тертишник визначає заходи забезпечення
кримінального провадження як «передбачені законом правові механізми
стримувань, противаг та примусу, які використовуються у кримінальному
провадженні для досягнення мети і виконання завдань кримінального
процесу» [158, с. 388].
Враховуючи наведені вище думки вчених, а також положення КПК
України, пропонуємо виділити правові властивості, притаманні заходам
забезпечення кримінального провадження.
Перш за все, це наявність державно-правового примусу, використання
якого дозволено лише суб’єктам органів державної влади.
По-друге, це спрямованість на забезпечення виконання завдань
кримінального судочинства, у тому числі досягнення дієвості кримінального
провадження.
По-третє, це чітка урегульованість правової процедури (підстав,
механізму застосування та ініціювання тощо) застосування заходів
забезпечення кримінального провадження.
Вважаємо, що ефективність реалізації визначених властивостей заходів
забезпечення кримінального провадження напряму залежить і від стану
 109
дотримання таємниці досудового розслідування, що є предметом нашого
дисертаційного дослідження. Адже ступінь конфіденційності самої
процедури застосування заходів забезпечення кримінального провадження,
втаємничення майбутніх процесуальних дій – все це напряму впливає на
оперативність та дієвість здійснення досудового розслідування зокрема та
всієї кримінальної процесуальної діяльності в цілому.
На основі аналізу підстав застосування заходів забезпечення
кримінального провадження пропонуємо розглянути проблеми дотримання
таємниці досудового розслідування.
На наш погляд, останні полягають у необхідності врахування ризиків,
пов’язаних з процедурою прийняття рішення про застосування заходів
забезпечення кримінального провадження залежно від його суб’єкта –
слідчого, прокурора (ст. 133, 208 КПК України) чи слідчого судді (ст. 144,
148, 154, 159, 167, 170, 179-183 КПК України).
1. Забезпечення дотримання таємниці досудового розслідування під час
прийняття слідчим, прокурором рішення про застосування заходів
забезпечення кримінального провадження.
Відповідно до ст. 133 КПК України, слідчий, прокурор під час
досудового розслідування має право викликати підозрюваного, свідка,
потерпілого або іншого учасника кримінального провадження у
встановлених випадках для допиту чи участі в іншій процесуальній дії.
Підставою виклику є переконання слідчого, прокурора про те, що особа може
дати показання, які мають значення для кримінального провадження, або
якщо її участь у процесуальній дії є обов’язковою.
Вказана процесуальна дія реалізується шляхом вручення повістки про
виклик, надіслання її поштою чи факсимільним зв’язком, здійснення виклику
за телефоном або телеграмою (ст. 135 КПК України).
З точки зору дотримання таємниці досудового розслідування важливо
встановити можливі ризики стосовно витоку інформації про плани слідчого,
прокурора залучити до кримінального провадження ту чи іншу особу,
 110
«оприлюднення» її процесуального статусу, обізнаність про час і місце
слідчих (розшукових) дій, які будуть проводитись, тощо.
Доступною інформація, яка відноситься до таємниці досудового
розслідування, стає на етапі, коли слідчий, реалізуючи передбачені КПК
України повноваження, залучає до кримінальної процесуальної діяльності
допоміжний персонал (помічник слідчого, секретар канцелярії слідчого
відділу, працівники поштової та телеграфної служб, інтернет-провайдери
тощо) та надає доручення оперативному підрозділу, наприклад на вручення
повістки на допит.
Також доступності інформація набуває і у випадку, наприклад,
надходження поштою повістки про виклик певного працівника підприємства,
установи чи організації до відділу поліції. Про це дізнаються керівник
підприємства, секретар, можливо й інші працівники. Починають ставити
питання про те, з якого приводу викликають. Особа розповідає про певну
ситуацію, свідком якої вона стала випадково, або ж, наприклад, була понятим
під час проведення певної слідчої (розшукової) дії.
Наведені два випадки доступності інформації є прикладами
неусвідомленого розповсюдження відомостей досудового розслідування.
Маємо на увазі, що обізнаність сторонніх осіб про здійснення певного
досудового розслідування за фактом вчинення певного кримінального
правопорушення є закономірним результатом діяльності щодо виконання
задуму слідчого, прокурора викликати особу до відділу поліції.
Пропонуємо, поряд з неусвідомленим поширенням інформації,
виділяти й усвідомлену діяльність, спрямовану на оприлюднення
конфіденційної інформації, що становить таємницю досудового
розслідування. Розглянемо приклад: під час конфліктної ситуації між двома
мешканцями будинку виникла бійка, свідком якої стала бабуся, що мешкає
на першому поверсі, яка все бачила і чула. Один з учасників бійки наніс
іншому тілесні ушкодження, потерпілий звернувся до поліції.
У цьому випадку, коли усі учасники кримінального провадження
 111
знають один одного, усвідомленим буде поширення інформації з боку
потерпілого чи підозрюваного стосовно свідка (бабусі), де кожний з них по-
своєму трактуватиме її можливу участь у кримінальному провадженні.
Потерпілий буде наполягати на необхідності дати покази на його користь, що
мав місце напад на нього, закликаючи при цьому до громадського обов’язку
не бути осторонь вчинення злочину. Підозрюваний, у свою чергу, навпаки,
чинитиме психологічний вплив на свідка, наголошуючи на тому, що
необхідно буде ходити декілька разів до поліції, а потім ще й до суду, і
взагалі, необхідно розібратись, хто на кого нападав, а хто оборонявся.
В обох випадках матиме місце усвідомлене розголошення інформації
про здійснення досудового розслідування.
Стосовно дотримання таємниці досудового розслідування під час
прийняття рішення слідчим, прокурором про затримання особи в порядку
ст. 208 КПК України зазначимо, що на цьому етапі є ризики розголошення
інформації, не притаманні тим, які розглядались під час аналізу прийняття
рішення слідчим, прокурором про виклик особи.
Так, у ч. 5 ст. 208 КПК України визначено обов’язкові відомості, що
зазначаються у протоколі затримання, який вручається підозрюваному,
зокрема підстави затримання та результати особистого обшуку. Тобто
підозрюваний з цього моменту стає обізнаним про наявні докази, на підставі
яких його затримали. Крім цього, обов’язково викликається захисник з
центру безоплатної вторинної правової допомоги, який також знайомиться з
цими ж матеріалами. Одержана інформація про свідків та очевидців, докази,
на підставі яких здійснено затримання, яка за своєю сутністю є таємницею
досудового розслідування, з цього моменту набуває властивості «доступної»
і може бути використана для здійснення впливу на хід досудового
розслідування.
Таким чином, на етапі виклику слідчого, прокурора певних осіб для
проведення слідчих (розшукових) дій та під час затримання особи в порядку
ст. 208 КПК України до числа ризиків розповсюдження інформації, що
 112
становить таємницю досудового розслідування, слід відносити:
- розширення кола осіб, обізнаних про час і місце проведення слідчих
(розшукових) дій;
- неусвідомлене поширення інформації про наявність певного
кримінального провадження під час одержання повістки про виклик;
- цілеспрямована усвідомлена діяльність осіб, направлена на
розголошення відомостей про досудове розслідування у «вигідному» для
себе форматі, у зв’язку із наявністю особистої зацікавленості у ході
розслідування.
2. Забезпечення дотримання таємниці досудового розслідування під час
прийняття слідчим суддею рішення про застосування заходів забезпечення
кримінального провадження.
У переважній більшості випадків заходи забезпечення кримінального
провадження на етапі досудового розслідування застосовуються на підставі
ухвали слідчого судді.
Розголошення відомостей досудового розслідування на цьому етапі
пов’язується, в першу чергу, із необхідністю погодження клопотання про
застосування заходів забезпечення кримінального провадження з прокурором
та санкціонування його слідчим суддею.
З урахуванням визначення законодавцем єдиної правової процедури
застосування заходів забезпечення кримінального провадження, рішення по
яких приймається слідчим суддею, вважаємо, що виявлення та дослідження
ризиків можливого розголошення таємниці досудового розслідування на
цьому етапі буде достатнім на прикладі наукового аналізу декількох заходів.
Пропонуємо дослідити одні з найбільш застосовуваних, з точки зору
практичної діяльності, заходів забезпечення кримінального провадження –
арешт майна, запобіжні заходи та тимчасовий доступ до речей і документів.
Арешт майна. Відповідно до ст. 170 КПК України арештом майна є
тимчасове, до скасування в установленому КПК України порядку,
позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження,
 113
розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність
підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає
спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого,
третіх осіб, конфіскації в юридичної особи, для забезпечення цивільного
позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди,
можливої конфіскації майна. Завданням арешту майна є запобігання
можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення,
перетворення, відчуження. Клопотання про арешт майна розглядається
слідчим суддею, судом не пізніше двох днів з дня надходження до суду, за
участю слідчого, прокурора, цивільного позивача, якщо клопотання подано
ним, підозрюваного, обвинуваченого, іншого власника майна, і за наявності
також захисника, законного представника, представника юридичної особи,
щодо якої здійснюється провадження (ч. 1 ст. 172 КПК України). За
необхідності, з метою забезпечення арешту майна, клопотання слідчого,
прокурора, цивільного позивача про арешт майна, яке не було тимчасово
вилучене, може розглядатися без повідомлення підозрюваного,
обвинуваченого, іншого власника майна, їх захисника, представника чи
законного представника юридичної особи, щодо якої здійснюється
провадження (ч. 2 ст. 172 КПК України).
Однак, перш ніж слідчий винесе клопотання про арешт майна, йому за
допомогою процедури надсилання запитів та одержання інформації в
порядку ст. 93 КПК України необхідно з’ясувати власника майна,
характеристики майна, особливості щодо правовстановлюючих документів
на майно тощо. Таким чином, коло осіб, залучених під час процесу збору
інформації про майно, розширюється. У зв’язку з цим збільшується
ймовірність розголошення відомостей досудового розслідування, наприклад
в частині збору інформації про майно, ще до складання самого клопотання
про застосування заходу забезпечення кримінального провадження.
Можемо змоделювати ситуацію: власник автомобіля (брат)
зареєстрував транспортний засіб за допомогою свого товариша з МРЕВ, а це
 114
авто є предметом судового спору, який ще розглядається, щодо поділу
спадщини між братом і сестрою, остаточне рішення ще не прийнято; сестра
подала заяву до відділу поліції, бо дізналась про факт перереєстрації.
У цій ситуації цілком ймовірним може бути випадок, коли про запит
слідчого до МРЕВ стосовно надання інформації про власника авто стане
відомо зацікавленій особі з цього ж відомства, який у свою чергу, скоріш за
все, проінформує колишнього та нового власників автомобіля.
Оприлюднення інформації про хід досудового розслідування у такий
спосіб впливає на ефективність та дієвість кримінального провадження в
цілому, а також зменшує оперативність проведення та результативність
такого заходу, як накладення арешту на майно, і може створити ситуацію,
коли це майно підозрюваним, обвинуваченим, представником юридичної
особи, третіми особами, які є цивільними відповідачами, буде реалізовано,
передаровано іншим особам, знищено тощо. Це призведе до унеможливлення
відшкодування завданої шкоди злочином.
Таким чином, слідчий, з одного боку, повинен додержуватись правової
процедури, закріпленої у КПК України, а з іншого – стає заручником
документальної бюрократії, витрачаючи час на збирання необхідної
інформації в офіційному порядку.
Вирішення цієї проблеми вбачається нами у ретельному плануванні
слідчим усіх підготовчих дій, особливо пов’язаних із необхідністю
одержання інформації про майно в інших державних установах та
організаціях. Ретельність повинна полягати у тому, щоб, одержавши
відповідь, наприклад з тієї ж Сервісної служби (колишнє МРЕВ), відразу ж
звертатись до суду з клопотанням про накладення арешту на майно,
попередньо вже продумавши обов’язкові моменти погодження клопотання
прокурором та реєстрацію в канцелярії суду.
Слід наголосити, що непоодинокими у слідчо-судовій практиці є
випадки особистої зацікавленості у результатах досудового розслідування
самих суб’єктів органів державної влади (слідчих, начальників слідчих
 115
підрозділів, прокурорів, слідчих суддів) з різних мотивів – матеріальних,
недисциплінованості під час зберігання та поводження з документами,
необачності у спілкуванні тощо, хоча у законах та підзаконних нормативно-
правових актах визначено обов’язок посадових осіб правоохоронних органів
не розголошувати відомості досудового розслідування.
Так, наприклад, у ст. 43 Закону України «Про запобігання корупції» від
14.10.2014 передбачено обов’язок певної категорії осіб, у тому числі суддів,
посадових і службових осіб органів прокуратури, Державного бюро
розслідувань, поліцейських, про заборону розголошення і використовування
в інший спосіб конфіденційної та іншої інформації з обмеженим доступом,
що стала їм відома у зв’язку з виконанням своїх службових повноважень та
професійних обов’язків [117].
У ст. 56 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» серед
обов’язків суддів закріплено обов’язок не розголошувати відомості, які
становлять таємницю, що охороняється законом, у тому числі таємницю
нарадчої кімнати і закритого судового засідання [129].
У п. 5.3.5 Положення про органи досудового розслідування МВС
України, затвердженого Наказом МВС України від 09.08.2012 № 686
закріплено обов’язок слідчого не розголошувати відомості, що становлять
державну чи іншу охоронювану законом таємницю, інформацію про
приватне (особисте і сімейне) життя особи та інші відомості, здобуті при
розслідуванні кримінальних правопорушень [108].
На деталізації обов’язку кожної з посадових осіб правоохоронних
органів не розголошувати отримані під час кримінального провадження
відомості, що становлять таємницю, яка охороняється законом, наголошує
О.Є. Остапенко, який пропонує доповнити відповідні статті КПК України, де
регламентовано повноваження слідчого, керівника органу досудового
розслідування, прокурора, слідчого судді, суду, обов’язком додержання
конфіденційності, у тому числі й при реалізації своїх повноважень
[100, с. 154-158].
 116
Однак хочемо звернути увагу, що у слідчо-судовій практиці існують
випадки, коли слідчі, тимчасово вилучивши майно, не звертаються до
слідчого судді з клопотанням про накладення арешту на майно.
Так, наприклад, ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпро у
справі № 200/17962/16-к визнано вилучення мотоцикла і його подальше
поміщення на штраф-майданчик ПП «Авто-Клуб» в період проведення
експертизи істотним порушенням прав та свобод людини у зв’язку з тим, що
слідчий з відповідним клопотанням про арешт цього транспортного засобу,
всупереч вимогам ч. 5 ст. 171 КПК України, до суду не звертався [32].
Цей приклад, з одного боку, демонструє оперативність слідчого та
результативність здійснення кримінальної процесуальної діяльності –
вилучено транспортний засіб, є впевненість у тому, що предмет злочину
нікуди не зникне; з іншого боку, мають місце недбалість та неорганізованість
процесуальних дій слідчого, що, врешті, призвело до порушення закону.
Застосування запобіжних заходів. Вичерпний перелік запобіжних
заходів міститься у ст. 176 КПК України, відповідно до якої ними є: особисте
зобов’язання, особиста порука, застава, домашній арешт, тримання під
вартою. Тимчасовим запобіжним заходом є затримання особи (ч. 2 ст. 176
КПК України).
Відповідно до ст. 184 КПК України клопотання слідчого, прокурора
про застосування запобіжного заходу подається до місцевого суду, в межах
територіальної юрисдикції якого здійснюється досудове розслідування.
Згідно із ч. 3 вказаної статті до клопотання додаються: копії матеріалів,
якими слідчий, прокурор обґрунтовує доводи клопотання; перелік свідків,
яких слідчий, прокурор вважає за необхідне допитати під час судового
розгляду щодо запобіжного заходу; підтвердження того, що підозрюваному,
обвинуваченому надано копії клопотання та матеріалів, якими
обґрунтовується необхідність застосування запобіжного заходу. Як вірно
зазначає С.П. Єфимічев, «під час ознайомлення і розкривається таємниця
розслідування. Це створює загрозу у подальшому для розкриття злочину»
 117
[30, с. 116-123].
Продовжуючи думку науковця, слід зазначити, що цілком ймовірним є
випадок, коли підозрюваний, його захисник, ознайомившись зі змістом
клопотання слідчого про застосування того чи іншого запобіжного заходу,
використають одержану інформацію про свідків злочину, показання яких
стали основою мотивувальної частини клопотання слідчого, і будуть
створювати тиск на свідків з метою схилити останніх до зміни наданих
раніше показів.
Так, наприклад, змоделюємо ситуацію вчинення грабежу, коли особу
затримують, а викраденого майна при ній не знаходять. У цьому випадку
дуже важливим є сам момент затримання, під час якого працівники
правоохоронних органів, досить часто патрульної поліції, під час спілкування
із затриманим повідомляють останньому інформацію, яка у подальшому
становитиме таємницю досудового розслідування (дані про свідків, їх
первинні покази тощо), тим самим порушуючи конфіденційність відомостей
досудового розслідування.
КПК України визначає затримання як тимчасовий запобіжний захід
(ч. 2 ст. 176). Законодавцем визначено різні види затримання, кожний з яких
відзначається особливостями правової процедури його реалізації.
Так, В.Г. Гончаренко, розглядаючи затримання як тимчасову ізоляцію
підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення,
виділяє п’ять видів затримання, кожний з яких, маючи однаковий
процесуальний статус, відрізняється окремою метою та особливостями
процедурного характеру: а) затримання підозрюваного, обвинуваченого за
ухвалою слідчого судді або суду з метою забезпечення приводу для участі у
проведенні процесуальних дій під час досудового розслідування або
судового розгляду, якщо їх участь у проведенні цих дій є обов’язковою і вони
не з’явились без поважних причин на виклик слідчого або суду (ст. 139, 140
та 187-191 КПК); б) затримання підозрюваного, обвинуваченого за ухвалою
слідчого судді, суду, якщо до нього має бути застосований запобіжний захід,
 118
не пов’язаний із триманням під вартою (ст. 187, 204 КПК); в) законне
затримання (кожним кожного) у передбачених законом випадках без ухвали
слідчого судді, суду (ст. 207 КПК); г) затримання без ухвали слідчого судді,
суду уповноваженою службовою особою у визначених законом випадках
(ст. 208 КПК); д) затримання народних депутатів, суддів та інших осіб,
визначених ст. 480 КПК [25, с. 11-14].
Окрім названих, у КПК України також передбачено процедуру
здійснення затримання на території України особи, яка розшукується
іноземною державою у зв’язку із вчиненням кримінального правопорушення
(ст. 582 КПК).
З урахуванням вказаних видів затримання В.Г. Лісогор звертає увагу на
тому, що «операція із затримання має бути несподіваною для особи, яку
планується затримати. Несподівані операції можуть бути замасковані та
зашифровані. Під час здійснення замаскованої операції таємниця досудового
слідства забезпечується та реалізується маскуванням групи захоплення,
члени якої своїм екіпіруванням, зовнішнім виглядом і поведінкою не
відрізняються серед оточуючих їх громадян. Поява та перебування групи на
ділянці майбутнього затримання найстаранніше мають бути залегендовані з
тим, щоб ніяким чином не насторожити, не привернути до себе увагу
затримуваного» [78, с. 139].
Ретельно плануючи проведення процесуальних дій таким чином,
учасники кримінального провадження дійсно забезпечують дотримання
конфіденційності та збереження таємниці досудового розслідування.
Ці заходи реалізуються за умов одержання ухвали суду на затримання і
спрямовані на досягнення мети кримінального провадження, уникнення
ризику переховування підозрюваного та обвинуваченого від органів
досудового розслідування і суду.
Так, відповідно до ст. 188 КПК України, прокурор, слідчий, за
погодженням з прокурором, має право звернутися із клопотанням про дозвіл
на затримання підозрюваного, обвинуваченого з метою його приводу для
 119
участі у розгляді клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді
тримання під вартою. У КПК України передбачено особливі умови розгляду
клопотання про дозвіл на затримання та затримання з метою приводу. Так,
відповідно до ст. 189 КПК України таке клопотання розглядається слідчим
суддею винятково в закритому судовому засіданні за участю прокурора
негайно після одержання. При цьому, відповідно до ч. 5 ст. 190 КПК, ухвала
про дозвіл на затримання оскарженню не підлягає. Як слушно зазначає
В.І. Фаринник, «незважаючи на те, що розгляд такого клопотання не
передбачений як умова для проведення закритого судового засідання (ч. 2
ст. 27 КПК України), дане право не належить до загальних підстав
проведення закритого судового засідання, все одно порядок його здійснення
визначається з урахуванням вимог ч. 4 ст. 27 КПК – в закритому судовому
засіданні можуть бути присутні лише сторони та інші учасники
кримінального провадження. Подібний механізм сприяє забезпеченню
ефективності та таємниці досудового провадження» [176, с. 8].
Досить показовим прикладом впливу інформації про намір притягнути
до кримінальної відповідальності з подальшим затриманням є ситуація з
народним депутатом Олександром Онищенком. Спочатку Генеральний
прокурор України Ю. Луценко на всю країну заявляє про кримінальне
провадження, фігурантом якого є вказаний народний депутат, про наявність
достатніх доказів, на підставі яких найближчим часом буде висунута підозра.
Однак з моменту цих висловлювань і до офіційного звернення до Верховної
Ради України про зняття депутатської недоторканості з О. Онищенка (що є
обов’язковим етапом перед оголошенням підозри та затриманням особи) з
метою забезпечення його приводу до суду для розгляду клопотання про
застосування запобіжного заходу у вигляді утримання під вартою він виїхав
за межі України.
На наш погляд, дуже важливого значення, в контексті дослідження
питання розголошення таємниці досудового розслідування під час обрання
запобіжних заходів, набуває питання можливості витоку інформації під час
 120
перебування особи в СІЗО, після її затримання в порядку ст. 207-208 КПК.
У зв’язку з цим М.І. Порубов наводить ряд причин, з яких підозрювані
змінили свої покази, перебуваючи в СІЗО: негативний вплив з боку осіб, які
перебували з ними в СІЗО; порушення правил ізоляції один від одного
кількох підозрюваних під час утримання у слідчому ізоляторі, а також
доставляння до суду, результатом чого є змова співучасників відмовитись від
показань, що були надані раніше [109, с. 24].
В цілому ж, змова співучасників впливає на розкриття злочину,
викриття винних, оскільки «інформованість окремих зацікавлених осіб або
організованих злочинних угрупувань про направлення розслідування і про
конкретні слідчі дії та інші процесуальні дії дозволить їм активно протидіяти
зусиллям слідчого або оперативників [111, с. 146].
Як зазначає В.Ю. Шепітько, затримані, підозрювані, обвинувачені
намагаються «…дізнатися за допомогою контактів між собою у СІЗО, через
захисників та іншими можливими способами сутність доказів, наявних у
слідчого, і з урахуванням цього скоригувати свою позицію при закінченні
розслідування» [189, с. 37].
У ст. 8 Закону України «Про попереднє ув’язнення» закріплено, що
обвинувачених або підозрюваних в одному і тому самому кримінальному
провадженні за наявності відповідного рішення особи або органу, які
здійснюють кримінальне провадження, тримають роздільно [126]. Відповідно
до ч. 3 ст. 110 КПК рішення слідчого, прокурора приймається у формі
постанови. Вважаємо доречним, на розсуд слідчого або прокурора, для
забезпечення нерозголошення даних досудового розслідування, надати право
виносити постанову, за якою покласти на працівників органів, що
здійснюють попереднє ув’язнення (СІЗО), обов’язок тримати в окремих
камерах підозрюваних по одному кримінальному провадженню, що є
обов’язковим для виконання.
При цьому пропонуємо запровадити таку практику в усіх кримінальних
провадженнях щодо декількох осіб, підозрюваних у кримінальному
 121
правопорушенні, а не вибірково, як це робиться зараз. А також цієї практики
слід неухильно дотримуватись при транспортуванні затриманих до суду або
для участі у слідчих (розшукових) діях.
Тимчасовий доступ до речей і документів. Процесуальний порядок
здійснення такого заходу забезпечення кримінального провадження, як
тимчасовий доступ до речей і документів, закріплено у главі 15 КПК.
Відповідно до ст. 159 КПК тимчасовий доступ до речей і документів полягає
у наданні стороні кримінального провадження особою, у володінні якої
знаходяться такі речі і документи, можливості ознайомитися з ними, зробити
їх копії та вилучити їх (здійснити їх виїмки). У науковій літературі
тимчасовий доступ до речей і документів належить до групи заходів
забезпечення кримінального провадження, що обмежують суспільне і
приватне життя громадян [145, с. 628-632]; заходів, що забезпечують
отримання засобів доказування [65, с. 165]; заходів, спрямованих на збирання
та перевірку доказів [24, с. 293]. Тимчасовий доступ до речей і документів
здійснюється на підставі ухвали слідчого судді, суду (ч. 2 ст. 159 КПК
України). Забезпечення таємниці досудового розслідування під час такого
заходу забезпечення кримінального провадження має важливе значення не
лише для забезпечення інтересів кримінального судочинства, а й для
забезпечення конституційних прав громадян, таких як невтручання у
приватне життя, таємниця спілкування, заборона збирання, зберігання,
використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її
згоди. Так, тимчасовий доступ до речей і документів може бути здійснено і
щодо таких речей і документів, які містять охоронювану законом таємницю.
Відповідно до ст. 162 КПК України до неї належать: 1) інформація, що
знаходиться у володінні засобу масової інформації або журналіста і надана їм
за умови нерозголошення авторства або джерела інформації; 2) відомості, які
можуть становити лікарську таємницю; 3) відомості, які можуть становити
таємницю вчинення нотаріальних дій; 4) конфіденційна інформація, в тому
числі така, що містить комерційну таємницю; 5) відомості, які можуть
 122
становити банківську таємницю; 6) особисте листування особи та інші записи
особистого характеру; 7) інформація, яка знаходиться в операторів та
провайдерів телекомунікацій, про зв’язок, абонента, надання
телекомунікаційних послуг, у тому числі отримання послуг, їх тривалості,
змісту, маршрутів передавання тощо; 8) персональні дані особи, що
знаходяться у її особистому володінні або в базі персональних даних, яка
знаходиться у володільця персональних даних; 9) державна таємниця.
Згідно зі ст. 163 КПК України розгляд клопотання про тимчасовий
доступ до речей і документів здійснюється за участю особи, у володінні якої
знаходяться речі і документи, при цьому неприбуття такої особи без
поважних причин або неповідомлення нею про причини неприбуття не є
перешкодою для розгляду клопотання. Разом з тим, як зазначено у Листі
Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних
справ від 05.04.2013 № 223-558/0/4-13 «Про деякі питання здійснення
слідчим суддею суду першої інстанції судового контролю за дотриманням
прав, свобод та інтересів осіб під час застосування заходів забезпечення
кримінального провадження» судам слід враховувати, що зазначене не
звільняє суд від обов'язку повідомити (здійснити судовий виклик) таку особу
про розгляд відповідних клопотань. Беручи до уваги, що в ч. 1 ст. 135 КПК
України серед інших способів виклику до слідчого судді передбачено
надіслання повістки про виклик електронною поштою, враховуючи
положення ст. 136 КПК України та з огляду на строки розгляду клопотання
про тимчасовий доступ до речей і документів, правильним є направлення
оператору (провайдеру) телекомунікацій судового виклику електронною
поштою на надану (офіційно оприлюднену) оператором (провайдером)
телекомунікацій електронну адресу [196]. Без виклику особи, у володінні
якої знаходяться речі чи документи, про тимчасовий доступ до яких
ставиться питання, клопотання може бути розглянуто слідчим суддею,
судом, якщо стороною кримінального провадження, що звертається із
клопотанням, буде доведено наявність передбачених у ч. 2 ст. 163 КПК
 123
України підстав. До них належить наявність достатніх підстав вважати, що
існує реальна загроза зміни або знищення речей чи документів. На нашу
думку, такі клопотання повинні бути розглянуті у закритому судовому
засіданні. Так, тимчасовий доступ до речей і документів є таким заходом
забезпечення кримінального провадження, який пов'язаний з певним
обмеженням конституційних прав громадян. Однак для забезпечення таких
прав і свобод громадян, недопущення їх порушення з боку осіб, які
здійснюють кримінальне провадження, новий КПК України 2012 р., на
відміну від КПК 1960 р., передбачив здійснення такого заходу виключно за
рішенням слідчого судді, на яких відповідно до вказаного Листа покладено
обов’язок перевіряти наявність об'єктивної необхідності та виправданість
такого втручання у права і свободи особи, з'ясовувати можливість
досягнення мети, на яку посилається автор клопотання, без застосування цих
заходів. Попереджувати оператора чи провайдера телекомунікацій, або
працівника банку, нотаріуса, лікаря тощо, в яких буде здійснено тимчасовий
доступ до документів, які містять охоронювану законом таємницю, про
нерозголошення даних досудового розслідування, відібравши у них підписку
про нерозголошення можливо, однак це зобов’язує слідчого до особистої
зустрічі з ними. Це все займатиме час слідчого і не призведе до ефективності
кримінального провадження.
У практичній діяльності розголошення таємниці досудового
розслідування під час здійснення тимчасового доступу до речей і документів
може відбуватися у випадках, коли слідчі, отримавши право на тимчасовий
доступ до речей і документів, доручають його фактичне виконання
оперативним працівникам, які безпосередньо не вказані в ухвалах про
тимчасовий доступ. Так, відповідно до п. 17.2 Інформаційного листа ВССУ з
розгляду цивільних і кримінальних справ №223-558/0/4-13 від 05.04.2013
«Про деякі питання здійснення слідчим суддею суду першої інстанції
судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб під час
застосування заходів забезпечення кримінального провадження» «особа,
 124
зазначена в ухвалі слідчого судді, суду про тимчасовий доступ до речей і
документів як володілець речей або документів, зобов'язана згідно з ч. 1
ст. 165 КПК надати тимчасовий доступ до визначених в ухвалі речей або
документів особі, вказаній у відповідній ухвалі слідчого судді, суду або ж
особі, уповноваженій на здійснення тимчасового доступу на підставі
доручення слідчого» [196]. На нашу думку, така позиція ВССУ створює
ризики для можливого розголошення таємниці досудового розслідування
шляхом розширення кола суб’єктів (окрім слідчого), уповноважених на
виконання ухвали суду.
Крім цього, на підтвердження нашої думки, слід наголосити, що
тимчасовий доступ не є слідчою (розшуковою) дією, а відноситься до заходів
забезпечення кримінального провадження. Виконання таких заходів
забезпечення (на відміну від слідчих дій) не може бути проведено за
дорученням слідчого. Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 40 КПК України слідчий
уповноважений доручати «проведення слідчих (розшукових) дій та
негласних слідчих (розшукових) дій відповідним оперативним підрозділам».
Тобто слідчий може доручати проведення лише слідчих та негласних слідчих
дій, а не проведення заходів забезпечення кримінального провадження.
Отже, проаналізовані нами у підрозділі 2.3 випадки застосування
заходів забезпечення кримінального провадження, зокрема правових підстав,
передбачених КПК України, дозволяють цілком впевнено стверджувати, що
у самих законодавчих та підзаконних актах, якими врегульовано процес
здійснення кримінального провадження в Україні, закладено ризики щодо
можливого розголошення таємниці досудового розслідування.
Також автором дисертаційного дослідження з’ясовано, що
ефективність реалізації заходів забезпечення кримінального провадження
напряму залежить від стану дотримання таємниці досудового розслідування.
Адже ступінь конфіденційності самої процедури застосування заходів
забезпечення кримінального провадження, втаємничення майбутніх
процесуальних дій – все це напряму впливає на оперативність та дієвість
 125
здійснення досудового розслідування зокрема та всієї кримінальної
процесуальної діяльності в цілому.
Вперше нами запропоновано класифікацію проблематики дотримання
таємниці досудового розслідування за критерієм необхідності врахування
ризиків, пов’язаних з процедурою прийняття рішення про застосування
заходів забезпечення кримінального провадження залежно від його суб’єкта
– слідчого, прокурора (ст. 133, 208 КПК) чи слідчого судді (ст. 144, 148, 154,
159, 167, 170, 179-183 КПК).
Крім цього, виявлено та систематизовано ризики розповсюдження
інформації, що становить таємницю досудового розслідування, на етапі
виклику слідчого, прокурора певних осіб для проведення слідчих
(розшукових) дій та під час затримання особи в порядку ст. 208 КПК
України, зокрема це:
- розширення кола осіб, обізнаних про час і місце проведення слідчих
(розшукових) дій;
- неусвідомлене поширення інформації про наявність певного
кримінального провадження під час одержання повістки про виклик;
- усвідомлена діяльність осіб, направлена на розголошення відомостей
про досудове розслідування у «вигідному» для себе форматі, у зв’язку із
наявністю особистої зацікавленості у ході розслідування.
Також виявлено проблему, що під час застосування арешту майна
слідчий, з одного боку, повинен оперативно одержати дозвіл на його
проведення, а з іншого – додержуватись правової процедури, закріпленої у
КПК України, що пов’язано із значними витратами часу на збирання
необхідної інформації в офіційному порядку. Запропоновано вирішення цієї
проблеми шляхом ретельного планування слідчим усіх підготовчих дій,
особливо пов’язаних із необхідністю одержання інформації про майно в
інших державних установах та організаціях під час підготовки клопотання
про застосування заходу забезпечення кримінального провадження.
 126

Висновки до розділу 2

Дотримання таємниці досудового розслідування на початковому етапі

кримінального провадження пов’язано з необхідністю врахування можливих
ризиків, що впливають на ступінь розголошення відомостей, які
систематизовано на об’єктивні та суб’єктивні.
Ризики об’єктивного характеру – це закріплені нормативно-правовими
актами положення, виконання яких передбачено кримінальними
процесуальними нормами, пов’язані, наприклад, зі здійсненням відомчого
контролю та процесуального керівництва у кримінальному провадженні, і які
призводять до збільшення випадків пересилання матеріалів кримінального
провадження для його вивчення та надання вказівок.
Ризики суб’єктивного характеру пов’язані з розширенням кола осіб,
залучених до кримінальної процесуальної діяльності, а також допоміжного
персоналу (секретарі, помічник слідчого та ін.), які стають обізнаними щодо
початку та стану досудового розслідування певного провадження.
Ризиками, які впливають на стан конфіденційності відомостей
досудового розслідування під час діяльності слідчої та слідчо-оперативної
групи, є збільшення кількості слідчих та оперативних працівників, задіяних
до кримінальної процесуальної діяльності, та їх формальне ставлення до
виконання своїх обов’язків. Запропоновано вирішення цієї проблеми шляхом
належного планування процесу досудового розслідування, деталізації
проведення кожної слідчої (розшукової) дії, визначення конкретних
виконавців, формулювання окремих завдань кожному учаснику СГ, СОГ, без
опису задуму в цілому.
Ризики розголошення відомостей досудового розслідування під час
огляду місця події пов’язані з відсутністю правової можливості
попередження понятих про заборону розголошення відомостей про факт
огляду, вилучені речі, предмети та документи. Не врегульованим
 127
законодавчо залишається питання участі водія СОГ у механізмі забезпечення
дотримання таємниці досудового розслідування під час огляду місця події.
Суб’єктами, відповідальними за стан забезпечення дотримання
таємниці досудового розслідування, є керівники правоохоронних органів, які
здійснюють відомчий контроль за процесуальною діяльністю слідчого,
процесуального керівника прокуратури у конкретному кримінальному
провадженні.
Тактичні прийоми дотримання таємниці досудового розслідування
повинні визначатись і застосовуватись до кожної слідчої (розшукової) дії
окремо, оскільки той чи інший вид слідчих (розшукових) дій
характеризується особливим процесуальним завданням, спеціальним
порядком виконання, характерним колом учасників, відповідною формою
закріплення.
Особливостями забезпечення дотримання таємниці досудового
розслідування під час проведення окремих слідчих (розшукових) дій є
необхідність використання конспірації; раптовості; проведення слідчої
(розшукової) дії у певний час, у певному місці, за участю певного кола осіб;
одночасного проведення слідчої (розшукової) дії у декількох місцях;
приховання поінформованості та ін.
Автором визначено прямий характер впливу дотримання таємниці
досудового розслідування на ефективність проведення слідчих (розшукових)
дій. Встановлено, що результативність проведення обшуку, огляду, допиту та
одночасного допиту декількох осіб, пред’явлення для впізнання, освідування,
слідчого експерименту, призначення експертиз безпосередньо залежить від
стану дотримання таємниці досудового розслідування.
Важливість дотримання таємниці досудового розслідування під час
проведення пред’явлення для впізнання полягає, перш за все, у підвищенні
якості проведення слідчої (розшукової) дії, а також у забезпеченні
конфіденційності збереження особистої інформації про осіб, залучених до
проведення впізнання.
 128
Під час проведення обшуку розголошення відомостей досудового
розслідування проявляється у формі розголошення інформації про час і місце
проведення обшуку та інформації про встановлені безпосередньо під час
проведення обшуку речі, предмети і документи.
Особливості дотримання таємниці досудового розслідування під час
застосування заходів забезпечення кримінального провадження полягають у
необхідності врахування ризиків, пов’язаних з процедурою прийняття
рішення про застосування заходів забезпечення кримінального провадження
залежно від його суб’єкта – слідчого, прокурора (ст. 133, 208 КПК) чи
слідчого судді (ст.ст. 144, 148, 154, 159, 167, 170, 179-183 КПК).
Ризиками розповсюдження інформації, що становить таємницю
досудового розслідування, на етапі виклику слідчого, прокурора певних осіб
для проведення слідчих (розшукових) дій та під час затримання особи в
порядку ст. 208 КПК України є: розширення кола осіб, обізнаних про час і
місце проведення слідчих (розшукових) дій; неусвідомлене поширення
інформації про наявність певного кримінального провадження під час
одержання повістки про виклик; цілеспрямована усвідомлена діяльність осіб,
направлена на розголошення відомостей про досудове розслідування у
«вигідному» для себе форматі, у зв’язку із наявністю особистої
зацікавленості у ході розслідування.
Ступінь конфіденційності самої процедури застосування заходів
забезпечення кримінального провадження, втаємничення майбутніх
процесуальних дій – все це напряму впливає на оперативність та дієвість
здійснення досудового розслідування.
Запропоновано внесення змін до КПК України, зокрема:
- статті 60 – стосовно обов’язку заявника не розголошувати відомості
про кримінальне правопорушення;
- статті 222 – щодо зобов’язання слідчого, прокурора відбирати
підписку про нерозголошення даних досудового розслідування від осіб, яким
стало відомо про відомості приватного життя учасників кримінального
 129
провадження;
- статті 229 – стосовно необхідності оголошення відомостей, які
містять таємницю і надані учасниками допиту на попередніх допитах, лише
після надання ними показань під час проведення наступного допиту у межах
й обсязі, визначеними слідчим, прокурором.
 130
Розділ 3
ЗБЕРЕЖЕННЯ ТАЄМНИЦІ У КРИМІНАЛЬНОМУ
ПРОВАДЖЕННІ УКРАЇНИ ТА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН: АСПЕКТИ
СПІВВІДНОШЕННЯ ТА ШЛЯХИ ОПТИМІЗАЦІЇ

3.1. Співвідношення таємниці у кримінальному провадженні

України та зарубіжних країн

Збереження таємниці у кримінальному провадженні є не тільки

вимогою закону стосовно офіційно закріплених та виокремлених видів
таємниці, а й об’єктивною необхідністю під час проведення слідчих
(розшукових) та процесуальних дій під час досудового розслідування та на
різних етапах судового провадження.
Український законодавець закріпив ряд положень, спрямованих на
забезпечення збереження та дотримання таємниці у кримінальному процесі.
Враховуючи геополітичні перспективи розвитку України та запроваджені у
зв’язку з цим реформи кримінальної юстиції, досить актуальним постає
вивчення досвіду кримінальної процесуальної регламентації статусу
таємниці та гарантій її збереження і додержання в інших державах, в першу
чергу європейських країнах, з установленими правовими традиціями та
країнами, близькими за національною спорідненістю, менталітетом та
ефективними надбаннями реформування кримінально-правових інститутів
відповідно до тенденцій сучасних економічних та глобалізаційних процесів.
Аналіз положень КПК України дозволяє сформувати наявні гарантії
забезпечення таємниці у кримінальному провадженні України та порівняти їх
з надбаннями зарубіжних країн.
Перш за все, слід звернути увагу на положення ст. 222 КПК України, де
визначено заборону без дозволу слідчого, прокурора розголошувати
відомості досудового розслідування. Вказана норма розповсюджується на
 131
всіх учасників кримінального провадження і стосується також слідчого,
прокурора, осіб, задіяних до проведення ОРЗ.
Таким само шляхом, правда дещо раніше, пішов і законодавець у
Республіці Білорусь, закріпивши у ст. 257 Кримінально-процесуального
кодексу вимогу про те, що за наявності у кримінальній справі відомостей, які
містять державну таємницю або іншу охоронювану законом таємницю, в
обвинуваченого, його законного представника та захисника відбирається
підписка з попередженням про кримінальну відповідальність за їх
розголошення [166].
Аналогічна заборона нерозголошення даних досудового розслідування
знайшла своє закріплення у Кримінально-процесуальному кодексі
Республіки Вірменії. При цьому тамтешній законодавець дещо розширив
коло суб’єктів, які надають дозвіл на розголошення, та конкретизував, які
саме відомості не підлягають розголошенню. Так, згідно з ч. 2 ст. 172
Кримінально-процесуального кодексу Республіки Вірменії, при проведенні
процесуальних дій не повинні без необхідності збиратись, зберігатись,
використовуватись та розповсюджуватись відомості, які містять службову,
комерційну та іншу охоронювану законом таємницю. За рішенням суду, а
також органу дізнання, слідчого, прокурора учасники слідчих та судових дій
зобов’язані не розголошувати вказані відомості, про що у них відбирається
підписка [165].
Майже синхронно із положеннями українського КПК визначено
постулати й у Кримінально-процесуальному кодексі Республіки Казахстан.
Зокрема, ст. 205 цього Кодексу закріплено, що дані попереднього слідства не
підлягають розголошенню. Вони можуть бути піддані гласності тільки з
дозволу слідчого, дізнавача, прокурора в тому об’ємі, в якому ними буде
визначено це можливим, якщо це не суперечить інтересам розслідування та
не пов’язано з порушенням прав та законних інтересів інших осіб. Слідчий
попереджає захисника, свідка, потерпілого, цивільного позивача, цивільного
відповідача або їх представників, експерта, спеціаліста, перекладача, понятих
 132
та інших осіб, присутніх при проведенні слідчих дій, про недопустимість
розголошення без його дозволу наявних у справі відомостей, про що від
вказаних осіб відбирається підписка з попередженням про відповідальність
[167].
Більш узагальнено йдеться про суб’єктів, які надають дозвіл на
розголошення даних досудового розслідування, у Кримінально-
процесуальному кодексі Республіки Молдова. Так, статтею 212 визначено,
що матеріали кримінального переслідування можуть бути розголошені тільки
з дозволу особи, яка здійснює кримінальне переслідування, і тільки в тому
обсязі, в якому вона визначить це можливим з урахуванням збереження
презумпції невинуватості і того, щоб не порушувались інтереси інших осіб та
подальшого ходу кримінального переслідування. У необхідних випадках для
збереження конфіденційності особа, яка здійснює кримінальне
переслідування, попереджає свідків, потерпілого, цивільного позивача,
цивільного відповідача або їх представників, захисника, експерта,
спеціаліста, перекладача та інших осіб, залучених до проведення дій у
кримінальному провадженні, про те, що вони не мають права розголошувати
відомості про кримінальне переслідування. Ці особи надають письмову заяву
про те, що вони були попереджені про відповідальність, передбачену ст. 315
Кримінального кодексу. Під охороною цієї ж норми перебуває і
розголошення відомостей про кримінальне переслідування особою, яка його
здійснює, або особою, уповноваженою контролювати діяльність органу
кримінального переслідування, якщо такі дії спричинили моральну або
матеріальну шкоду процесу кримінального переслідування [169].
Абсолютно тотожними є положення Кримінально-процесуального
кодексу Республіки Таджикистан стосовно заборони розголошення
відомостей досудового розслідування. Так, ст. 136 передбачено, що дані
попереднього слідства можуть бути розголошені лише з дозволу слідчого або
прокурора і тому обсязі, в якому вони визнають можливим. У необхідних
випадках слідчий попереджає свідків, потерпілого, цивільного позивача,
 133
цивільного відповідача, захисника, експерта, перекладача, спеціаліста,
понятих та інших осіб, залучених до проведення слідчих дій, про
недопустимість розголошення без його дозволу даних попереднього слідства.
Від вказаних осіб відбирається підписка з попередженням про
відповідальність за ст. 361 Кримінального кодексу Республіки Таджикистан
[170].
Найбільш конкретизованими, з чітко визначеним єдиним суб’єктом
надання дозволу на розголошення даних досудового розслідування, є
положення Кримінально-процесуального кодексу Естонської Республіки.
Статтею 117 визначено умови розголошення даних попереднього слідства,
зокрема наголошується, що останні підлягають гласності лише з дозволу
слідчого і в обсязі, в якому він визнає за можливе. У необхідних випадках
слідчий попереджає учасників процесу, свідків, експерта, спеціаліста,
перекладача та понятих про недопустимість розголошення даних
попереднього слідства [172].
Досить цікавими з точки зору визначення кола осіб, які можуть
надавати дозвіл на розголошення даних досудового розслідування, є
положення Кримінально-процесуального кодексу Латвійської Республіки. У
статті 130 передбачено, що дані досудового розслідування можуть
розголошуватись лише з дозволу начальника органу дізнання або прокурора і
тому обсязі, в якому вони визнають можливим. У разі необхідності прокурор
попереджає свідків, потерпілого, цивільного позивача, цивільного
відповідача, захисника, експерта, спеціаліста, перекладача та інших осіб,
залучених до проведення слідчих дій, про недопустимість розголошення
даних досудового розслідування, в тому числі і відомостей про учасників
кримінальної справи, яким необхідно забезпечити особисту безпеку. Від цих
осіб відбирається підписка з попередженням про відповідальність за ст. 304
Кримінального закону [168].
Вже традиційними з точки зору проаналізованих вище положень
стосовно нерозголошення даних досудового розслідування є норми
 134
Кримінально-процесуального кодексу Російської Федерації. Так, статтею 161
передбачено, що дані попереднього розслідування не підлягають
розголошенню, за винятком випадків надання дозволу прокурором, слідчим,
дізнавачем і в тому об’ємі, в якому це буде визнано допустимим, якщо
розголошення не суперечить інтересам попереднього розслідування та не
пов’язано з порушенням прав та законних інтересів учасників кримінального
судочинства. Прокурор, слідчий або дізнавач попереджає учасників
кримінального судочинства про недопустимість розголошення без
відповідного дозволу даних попереднього розслідування, що стали їм відомі,
та відбирається підписка з попередженням про відповідальність за ст. 310
Кримінального кодексу РФ [171].
Таким чином, проаналізувавши кримінально-процесуальне
законодавство окремих пострадянських країн, можна дійти висновку, що у
більшості випадків правові норми є схожими не тільки за своєю сутністю, а й
навіть і кількісно-графічним (за номером статті закону) показником. Причина
цього, на наш погляд, криється в тому, що за радянських часів усі союзні
держави дублювали Кримінально-процесуальний кодекс СРСР, лише дещо
видозмінюючи його з урахуванням національних традицій.
Незважаючи на плин часу, розвиток суспільних формацій, масштабних
глобалізаційних процесів, правове мислення законодавців пострадянських
країн не змінилось суттєво. Прикладом цього є те, що через 25 років з
моменту розпаду СРСР спільними для кримінально-процесуального
законодавства колишніх його країн-членів є положення про нерозголошення
відомостей досудового розслідування та визначення кола суб’єктів,
відповідальних за додержання вказаного постулату. Так, для України,
Казахстану, Таджикистану та Російської Федерації характерним є
формування кола вказаних суб’єктів на рівні прокурора, слідчого та
дізнавача (в Україні інститут дізнання ліквідовано у 2010 році). Законодавець
у Республіці Вірменії додає, окрім названих, ще й суд, а у Латвійській
Республіці замість слідчого і дізнавача повноваженнями стосовно нагляду за
 135
нерозголошенням даних досудового розслідування наділений керівник
органу дізнання. Найбільш загально перелік суб’єктів, відповідальних за
збереження таємниці досудового слідства, визначений законодавцем
Молдови – особа, що здійснює кримінальне переслідування. У цьому
випадку можна вести мову про багатьох представників правоохоронних
органів, залучених до сфери протидії злочинності та захисту прав, свобод,
законних інтересів людини і громадянина у державі.
Наступною гарантією збереження таємниці під час досудового
розслідування є закріплені у ст. 65 КПК України положення про
неможливість допиту як свідка суб’єкта, який за характером своєї
професійної діяльності володіє певною охоронюваною законом таємницею.
Це, зокрема:
1) захисник, представник потерпілого, цивільного позивача,
цивільного відповідача, законний представник потерпілого, цивільного
позивача у кримінальному провадженні – про обставини, які стали їм відомі
у зв’язку з виконанням функцій представника чи захисника;
2) адвокати – про відомості, які становлять адвокатську таємницю;
3) нотаріуси – про відомості, які становлять нотаріальну таємницю;
4) медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням
професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне
обстеження, огляд та їх результати, інтимну чи сімейну сторони життя особи
– про відомості, які становлять лікарську таємницю;
5) священнослужителі – про відомості, одержані ними на сповіді
віруючих;
6) журналісти – про відомості, які містять конфіденційну інформацію
професійного характеру, надану за умови нерозголошення авторства або
джерела інформації;
7) професійні судді, народні засідателі та присяжні – про обставини
обговорення в нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення
судового рішення, за винятком випадків кримінального провадження щодо
 136
прийняття суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, ухвали;
8) особи, які брали участь в укладенні та виконанні угоди про
примирення в кримінальному провадженні – про обставини, які стали їм
відомі у зв’язку з участю в укладенні та виконанні угоди про примирення;
9) особи, до яких застосовано заходи безпеки – щодо дійсних даних
про їх особи;
10) особи, які мають відомості про дійсні дані про осіб, до яких
застосовано заходи безпеки – щодо цих даних [67].
Така ж заборона допиту як свідка осіб, які володіють певною
професійною таємницею і залучені до кримінального провадження як його
учасник, передбачена і статтею 60 Кримінально-процесуального кодексу
Республіки Білорусь. Зокрема, не підлягають допиту як свідки:
1) адвокати, їх стажери, працівники президій колегій адвокатів,
юридичних консультацій – для одержання яких-небудь відомостей, які
можуть бути їм відомі у зв’язку з наданням юридичної допомоги під час
провадження за кримінальною справою;
2) особи, яким відомості, що відносяться до даної кримінальної
справи, стали відомі у зв’язку з їх участю у провадженні за кримінальною
справою у статусі захисника, представника, цивільного позивача, цивільного
відповідача;
3) прокурор, слідчий, дізнавач, секретар судового засідання – про
обставини кримінальної справи, які стали відомі у зв’язку з участю у
провадженні за кримінальною справою, а суддя – у зв’язку з обговоренням у
нарадчій кімнаті питань, які виникали під час ухвалення судового рішення;
4) священнослужитель – про обставини, які стали йому відомі під час
сповіді;
5) лікар – без дозволу особи, яка звернулась за наданням медичної
допомоги, про обставини, що містять лікарську таємницю [166].
Більше можливостей слідчого, прокурора під час розслідування
кримінальної справи стосовно одержання відомостей, що становлять
 137
професійну таємницю, передбачено Кримінально-процесуальним кодексом
Республіки Вірменії. Законодавець у ст. 172 «Збереження службової і
комерційної таємниці» наголошує на загальних положеннях щодо
передбачення законом заходів до збереження відомостей, які містять
службову, комерційну та іншу охоронювану законом таємницю. Поряд з цим
у частині 3 цієї ж статті вже конкретизується, що особи, яким орган, який
здійснює кримінальне провадження, пропонує повідомити або надати
відомості, які містять охоронювану законом таємницю, не можуть
відмовитись від виконання цієї вимоги із посиланням на необхідність
збереження службової, комерційної та іншої охоронюваної законом таємниці,
натомість мають право попередньо одержати від суду, прокурора, слідчого,
органу дізнання відображення у протоколі відповідної слідчої чи
процесуальної дії роз’яснення, яке підтверджує необхідність одержання
вказаних ними відомостей [165].
Такої ж думки, як і законодавець Республіки Вірменія, дотримуються і
в законодавстві Республіки Казахстан. Статтею 53 «Збереження
конфіденційності» передбачено, що особи, яким орган, що здійснює
кримінальне провадження, пропонує повідомити або надати відомості, які
містять державну або іншу таємницю, не можуть відмовитись від виконання
цієї вимоги із посиланням на необхідність збереження відповідної таємниці,
однак мають право попередньо одержати від нього роз’яснення, яке
підтверджує необхідність одержання вказаних відомостей для провадження
за кримінальною справою, з обов’язковим занесенням до протоколу
відповідної процесуальної дії. Крім цього, у ст. 125 «Збирання доказів»
законодавець ще раз наголошує на можливості органу, який здійснює
кримінальний процес, вимагати, із додержанням встановленого
законодавчими актами Республіки Казахстан, розголошення відомостей, що
становлять комерційну, банківську та іншу охоронювану законом таємницю,
від організацій, їх керівників, посадових осіб, громадян, а також органів, які
здійснюють ОРД [167].
 138
Досить цікаво, а головне зрозуміло та деталізовано у Кримінально-
процесуальному кодексі Республіки Молдова закріплено положення щодо
збереження професійної таємниці під час кримінального провадження. Так,
ст. 214 «Збереження комерційної та іншої охоронюваної законом таємниці»
передбачено, що в межах кримінального судочинства з метою охорони
відомостей, які містять комерційну або іншу охоронювану законом
таємницю, вживаються заходи, передбачені чинним Кримінально-
процесуальним кодексом, Законом про комерційну таємницю та іншими
нормативними актами. Під час кримінального судочинства не повинні без
необхідності збиратись, використовуватись та розповсюджуватись відомості,
які містять комерційну або іншу охоронювану законом таємницю. Особи,
яким орган кримінального переслідування або судова інстанція пропонує
повідомити або надати відомості, які містять комерційну або іншу
охоронювану законом таємницю, мають право переконатись у тому, що ці
відомості збираються у відповідній кримінальній справі, в іншому ж
випадку – відмовитись від повідомлення та надання відомостей. Особи, яким
орган кримінального переслідування або судова інстанція пропонує
повідомити або надати відомості, які містять комерційну або іншу
охоронювану законом таємницю, не можуть відмовитись від виконання цієї
вимоги, посилаючись на необхідність збереження таємниці, однак вправі
попередньо одержати від особи, яка витребовує вказані відомості, письмове
обґрунтування необхідності їх одержання. Після цього державний
службовець, працівник підприємства чи організації, незалежно від форми
власності, який повідомив інформацію стосовно довірених йому відомостей,
що містять комерційну чи іншу охоронювану законом таємницю, повідомляє
про це керівнику відповідного органу або керівнику підприємства чи
організації, якщо таке повідомлення не буде йому заборонене у письмовій
формі органом кримінального переслідування чи судовою інстанцією [169].
Таким чином, аналіз законодавства пострадянських країн стосовно
закріплення заборони розголошення професійної таємниці під час досудового
 139
розслідування дає можливість стверджувати, що найбільш захищеними права
особи, яка володіє комерційною чи іншою охоронюваною законом
таємницею (на нашу думку, її узагальнено можна назвати «професійною
таємницею»), передбачено у кримінально-процесуальному законодавстві
України та Республіки Білорусь. Стосовно інших республік (Республіка
Вірменія, Республіка Казахстан, Республіка Молдова), то на законодавчому
рівні передбачено можливість органу, який здійснює кримінальне
переслідування, витребовувати професійну інформацію від осіб, які нею
володіють, за умови роз’яснення необхідності її одержання та зазначення, за
якою саме кримінальною справою збираються вказані відомості.
Ще одна гарантія таємниці досудового розслідування стосується
збереження державної таємниці.
За Кримінально-процесуальним кодексом Республіки Вірменії, зокрема
ст. 171 «Охорона державної таємниці», передбачено, що під час
кримінального судочинства вживаються усі передбачені законом заходи з
охорони відомостей, які містять державну таємницю. Особи, яким орган
кримінального переслідування пропонує повідомити або надати відомості,
які містять державну таємницю, не можуть відмовитись від виконання цієї
вимоги із мотивів необхідності її збереження, однак можуть попередньо
одержати від прокурора, слідчого, органу дізнання належно закріплене у
протоколі допиту чи іншої слідчої дії роз’яснення, яке підтверджує
необхідність одержання вказаних відомостей органом кримінального
переслідування. Державний службовець, який надає покази стосовно
ввірених йому відомостей, які містять державну таємницю, письмово
повідомляє про це керівника відповідного державного органу, якщо це йому
прямо не забороняє орган, який здійснює кримінальне переслідування.
Провадження ж у кримінальних справах, пов’язаних з відомостями, що
містять державну таємницю, доручається суддям, прокурорам, слідчим,
працівникам органу дізнання, які надали підписку про нерозголошення таких
відомостей. Захисники та інші представники, а також інші особи, яким
 140
надаються для ознайомлення або іншим способом повідомляються відомості,
які містять державну таємницю, повинні попередньо надати підписку про
нерозголошення таких відомостей. У випадку відмови надати підписку
захисник або інший представник, крім законного представника,
позбавляються права участі у кримінальному судочинстві, а інші особи не
одержують для ознайомлення відомостей, що містять державну таємницю
[165].
Кримінальним судочинством Республіки Казахстан, зокрема ст. 53
«Збереження конфіденційності» Кримінально-процесуального кодексу,
також закріплено положення щодо захисту державної таємниці. Так, під час
провадження за кримінальною справою вживаються передбачені
законодавством заходи з охорони одержаних відомостей, які містять
державну таємницю. Особи, яким орган, що здійснює кримінальний процес,
пропонує повідомити або надати відомості, які містять державну таємницю,
не можуть відмовитись від вказаної вимоги, мотивуючи це необхідністю
збереження держаних таємниць, однак вони мають право попередньо
одержати занесене до протоколу процесуальної дії роз’яснення, яке
підтверджує необхідність одержання відомостей, що містять державну
таємницю. Докази, які одержані таким чином і містять державну таємницю,
досліджуються у закритому судовому засіданні [167].
За кримінально-процесуальним законодавством Республіки Молдови
також передбачено охорону державної таємниці у кримінальному
судочинстві. Так, статтею 213 Кримінально-процесуального кодексу цієї
країни закріплюються відповідні положення. Зокрема, у межах
кримінального судочинства для охорони відомостей, які містять державну
таємницю, вживаються заходи, передбачені чинним законодавством, в тому
числі Законом про державну таємницю. Особи, яким орган кримінального
переслідування або судова інстанція пропонує повідомити або надати
відомості, які містять державну таємницю, мають право переконатися у тому,
що ці відомості дійсно збираються у відповідній кримінальній справі, а в
 141
іншому випадку відмовитись у повідомленні чи наданні таких відомостей.
Особи, яким орган кримінального переслідування або судова інстанція
пропонує повідомити або надати відомості, які містять державну таємницю,
не можуть відмовитись від виконання цієї вимоги, посилаючись при цьому на
необхідність збереження державної таємниці, однак мають право попередньо
одержати від особи, яка здійснює кримінальне переслідування, або судової
інстанції обґрунтування необхідності їх одержання із включенням цього
обґрунтування до протоколу відповідної процесуальної дії. Державний
службовець, який надав покази стосовно довірених йому відомостей, що
містять державну таємницю, письмово повідомляє про це керівника
відповідного державного органу, у розпорядженні якого знаходяться ці
відомості, якщо таке повідомлення не буде заборонене у письмовій формі
органом кримінального переслідування або судовою інстанцією. Здійснення
кримінального переслідування чи судового розгляду за кримінальними
справами, пов’язаними із відомостями, що містять державну таємницю,
доручається лише особам, які надали підписку про нерозголошення вказаних
відомостей. Така підписка відбирається керівником органу кримінального
переслідування або головою судової інстанції і долучається до матеріалів
кримінальної справи. Захисники та інші представники, а також інші особи,
яким, відповідно до норм кримінального судочинства, будуть надані для
ознайомлення або іншим способом повідомлені відомості, які містять
державну таємницю, повинні попередньо надати підписку про
нерозголошення таких відомостей. У випадку відмови захисник або інший
представник, окрім законного представника, позбавляється права участі у
кримінальному судочинстві, а інші особи позбавляються доступу до
відомостей, які містять державну таємницю. Підписка про нерозголошення
відбирається від вказаних осіб органом, який здійснює кримінальне
переслідування, або судовою інстанцією і долучається до матеріалів
кримінальної справи. Обов’язок нерозголошення відомостей, які містять
державну таємницю, що беруть на себе учасники кримінального процесу, не
 142
позбавляє їх права заявлення клопотання щодо дослідження вказаних
відомостей у закритому судовому засіданні [169].
Законодавчий інтерес стосовно збереження та охорони державної
таємниці простежується і у кримінальному судочинстві Республіки
Таджикистан, статтею 13 Кримінально-процесуального кодексу якого
передбачається виняток щодо відкритості та гласності розгляду справ у
судових інстанціях, який полягає у тому, що у випадках, коли розгляд справ
протирічить інтересам охорони державної таємниці, допускається закритий
судовий розгляд справ [170].
Досить цікаво охорона державної таємниці знайшла своє законодавче
закріплення та обґрунтування у кримінальному судочинстві Республіки
Естонія. Так, відповідно до ст. 17 Кримінально-процесуального кодексу
задля попередження випадків можливого розголошення державної таємниці
суд може оголосити своє засідання закритим повністю або частково.
Статтею 17-1 «Доступ до державної таємниці» визначається коло осіб, які
допускаються до ознайомлення з інформацією, що містить державну
таємницю. Відповідно до займаної посади суддя має право доступу до
державної таємниці за умови виконання завдань, покладених на нього
Конституцією Естонської Республіки, законами та іншими підзаконними
актами. У випадку обґрунтованої необхідності одержання інформації слідчий
та прокурор мають право доступу до державної таємниці за умови наявності
дозволу на доступ до державної таємниці відповідного рівня. У випадку
необхідності, під час розслідування кримінальної справи, учасник
провадження має право на одержання інформації за наявності допуску до
державної таємниці відповідного рівня або на підставі обґрунтованого
клопотання слідчого, прокурора чи суду про необхідність ознайомлення із
відомостями, які містять державну таємницю, яким надано гриф
«Конфіденційно» або «Секретно». Доступ до державної таємниці із грифом
«Цілком таємно» заборонений для учасників кримінального провадження,
які не забезпечують його здійснення [172].
 143
У кримінальному судочинстві Російської Федерації стосовно охорони
державної таємниці передбачено судові заходи щодо можливості проведення
закритого судового засідання у випадку виявлення потенційної загрози
розголошення відомостей, які містять державну таємницю (ст. 241
Кримінально-процесуального кодексу РФ). Також під час розгляду
кримінальної справи у суді за участю присяжних наголошується, зокрема у
ст. 328, про письмове попередження присяжного (підписка) щодо
нерозголошення відомостей, які містять державну таємницю, у випадку
наявності такої. Щодо присяжного, який відмовляється давати таку підписку,
головуючому судді заявляється відвід і здійснюється його заміна [172].
Аналіз питання охорони державної таємниці у кримінальному
судочинстві деяких європейських та азіатських країн дозволив виявити ряд
спільних особливостей, притаманних вітчизняному кримінально-
процесуальному законодавству:
1) це неможливість відмови органу кримінального переслідування або
судовій інстанції у повідомленні чи наданні відомостей, які містять державну
таємницю;
2) обов’язкове обґрунтування одержання відомостей, які містять
державну таємницю, саме за конкретною кримінальною справою та
закріплення такого обґрунтування у протоколі процесуальної дії;
3) письмове повідомлення особою, яка на вимогу органу
кримінального переслідування чи судової інстанції надає показання, що
містять державну таємницю, керівника відповідного державного органу, у
розпорядженні якого знаходяться відповідні «державні секрети»;
4) можливість інших (крім слідчого, прокурора, суду) учасників
кримінального судочинства ознайомитись із відомостями, що становлять
державну таємницю, за умови надання ними письмової підписки про її
нерозголошення;
5) наявність обґрунтованої підозри щодо можливого розголошення
відомостей, які містять державну таємницю, є підставою до проведення
 144
закритого судового розгляду справи.
Серед відмінностей, якими характеризуються кримінально-
процесуальні законодавства проаналізованих країн, слід наголосити на
досвіді охорони та збереження державної таємниці у Республіці Естонія, де
на законодавчому рівні визначено суб’єктів допуску до державної таємниці:
- за посадою – судді;
- за необхідністю під час розслідування кримінальної справи –
слідчий, прокурор;
- у разі необхідності виконання вимог кримінально-процесуального
законодавства щодо ознайомлення з матеріалами кримінальної справи – інші
учасники провадження за мотивованим клопотанням слідчого, прокурора.
При цьому під категоричною забороною ознайомлення перебувають
відомості, які містять державну таємницю із грифом «Цілком таємно».
Наступною гарантією збереження таємниці у кримінальному
судочинстві є таємниця наради суддів під час розгляду клопотань про
застосування заходів забезпечення кримінального провадження.
Законодавець Республіки Білорусь у ст. 351 «Таємниця наради суддів»
Кримінально-процесуального кодексу визначає заборону розголошення
міркувань, які мали місце під час обговорення та ухвалення рішення суддями
[166].
За Кримінально-процесуальним кодексом Республіки Казахстан
(ст. 370) визначається, що будь-яке рішення ухвалюється судом у нарадчій
кімнаті за умов, які виключають можливість спричинення будь-якого тиску
на суд. Судді не вправі розголошувати міркування, які мали місце під час
ухвалення рішення [167].
Про заборону розголошення міркувань під час наради та ухвалення
судового рішення йдеться й у Кримінально-процесуальному кодексі
Республіки Таджикистан. Вказані правові положення закріплено ст. 304
«Таємниця наради суддів» [170].
Законодавче закріплення таємниця наради суддів знайшла у
 145
Кримінально-процесуальному кодексі Республіки Естонія. Так, статтею 261
забороняється розголошення міркувань, які висловлювались у нарадчій
кімнаті під час ухвалення судового рішення. Слід звернути увагу, що
естонський законодавець розширює коло осіб, які можуть перебувати у
нарадчій кімнаті, включивши, окрім суддів (складу суду з розгляду
конкретної справи), ще і секретаря судового засідання, присутність якого
обґрунтовується необхідністю письмового оформлення рішення [172].
За Кримінально-процесуальним кодексом Республіки Латвія (ст. 298),
судді також не вправі розголошувати думки, які висловлювались під час
ухвалення судового рішення у нарадчій кімнаті [168].
Аналогічна заборона розголошення таємниці наради суддів
передбачена й у кримінальному судочинстві Російської Федерації. Так,
статтею 298 Кримінально-процесуального кодексу передбачено, що судді не
вправі розголошувати міркування, які мали місце під час обговорення у
нарадчій кімнаті та ухвалення рішення [171].
Аналіз питання стосовно законодавчого закріплення таємниці наради
суддів дає можливість стверджувати про одностайність та одноманітність
відображення правових положень щодо визначення кола суб’єктів, які
можуть перебувати у нарадчій кімнаті, та заборони розголошення міркувань
суддями під час ухвалення судового рішення. У нормативно-правових актах
законодавцями використовується дві форми юридичних конструкцій щодо
нерозголошення міркувань суддів під час перебування у нарадчій кімнаті:
- у Кримінально-процесуальному кодексі Республіки Естонія
законодавцем забороняються такі дії;
- стосовно законодавців інших країн – допускається вживання
конструкції «судді не вправі розголошувати міркування».
Тобто, на наш погляд, естонський законодавець чіткіше проявляє свою
волю через вживання більш категоричної юридичної конструкції
«забороняється розголошення суддями думок у нарадчій кімнаті». Натомість
законодавці інших країн формулюванням «…не вправі розголошувати…»
 146
начебто позбавляють суддів такого права. Як у першому, так і у другому
випадках результат один – гарантія нерозголошення таємниці наради суддів.
Ще однією гарантією збереження таємниці під час досудового
розслідування є охоронювана Конституцією України та законами таємниця
особистого життя.
За Кримінально-процесуальним кодексом Республіки Вірменія
статтею 170 гарантується недоторканість особистого і сімейного життя.
Зокрема, наголошується, що кожен має право на захист від незаконного
втручання, посягання на його честь та гідність. Під час провадження
процесуальних дій не повинні без необхідності збиратись, зберігатись,
використовуватись та розповсюджуватись відомості, які містять таємницю
особистого та сімейного життя, а також інші відомості особистого характеру.
На вимогу суду, а також органу дізнання, слідчого, прокурора учасники
слідчих та судових дій зобов’язані не розголошувати вказані відомості, про
що у них відбирається підписка. Докази, які відносяться до інтимної сторони
життя, на вимогу учасника провадження, якому загрожує розголошення
таємниці особистого та сімейного життя, досліджуються у закритому
судовому засіданні. Крім цього, статтею 14 гарантується таємниця
переписки, телефонних переговорів, поштових, телеграфних та інших
повідомлень. Під час кримінального судочинства забороняється незаконне
позбавлення особи вказаних прав або їх обмеження чи порушення. Виключно
за рішенням суду у встановленому законом порядку дозволяється
здійснювати контроль за перепискою, поштовими, телеграфними та іншими
повідомленнями, прослуховування телефонних переговорів тощо [165].
Таємниця особистого життя піддана охороні і законодавцем Республіки
Казахстан. Статтею 16 Кримінально-процесуального кодексу гарантується
недоторканість особистого життя, таємниця переписки, телефонних
переговорів, поштових, телеграфних та інших повідомлень. У диспозиції
статті, зокрема, передбачено, що особисте життя громадян, особиста та
сімейна таємниця перебувають під охороною закону. Обмеження права на
 147
таємницю вкладів та заощаджень, переписки, телефонних переговорів,
поштових, телеграфних та інших повідомлень під час кримінального процесу
можливі лише у чітко визначених випадках і з додержанням відповідної
правової процедури [167].
Подібні гарантії збереження таємниці особистого життя закріплено у
статті 15 Кримінально-процесуального кодексу Республіки Молдова, де,
зокрема, наголошується, що кожна особа користується правом
недоторканності особистого життя, таємниці інтимного та сімейного життя,
захисту честі та гідності особи. Під час кримінального судочинства ніхто не
вправі самоправно та незаконно втручатись в інтимне життя особи. Крім
цього, статтею 14 визначається, що таємниця листування, телеграм та інших
поштових відправлень, телефонних переговорів та інших законних видів
зв’язку забезпечується державою. Під час кримінального процесу ніхто не
може бути позбавлений цього права або обмежений в ньому. Виняток
становить лише мотивоване рішення суду [169].
Кримінально-процесуальним кодексом Республіки Таджикистан,
зокрема статтею 7, також гарантується недоторканість житла, таємниця
особистого життя та листування, телефонних переговорів та телеграфних
повідомлень [170].
Подібними є положення статті 11-1 Кримінально-процесуального
кодексу Республіки Естонія, в якій закріплено, що особисте життя, таємниця
листування, телефонних переговорів та телеграфних повідомлень
охороняються законом [172].
Таємниця особистого життя у кримінальному судочинстві
охороняється також і Кримінально-процесуальним кодексом Республіки
Латвія. Статтею 11-1, зокрема, гарантується недоторканість житла, охорона
особистого життя і таємниця листування, телефонних переговорів та
телеграфних повідомлень [168].
За кримінально-процесуальним кодексом Російської Федерації
дозволяється обмеження прав громадян на таємницю листування,
 148
телефонних та інших переговорів, поштових, телеграфних та інших
повідомлень лише за рішенням суду. За такою ж правовою процедурою
передбачено можливість накладення арешту на поштові та телеграфні
відправлення і проведення їх виїмки у відділеннях зв’язку, здійснення
контролю та запису телефонних та інших переговорів [171].
Аналіз питання щодо гарантій охорони таємниці у кримінальному
провадженні, зокрема в частині збереження таємниці особистого та
сімейного життя, дає підстави стверджувати, що у кримінально-
процесуальному законодавстві пострадянських країн майже синхронно
закріплено положення, якими забороняється втручання в особисте життя
громадян. Виняток щодо обмеження чи порушення вказаного права
передбачається лише за мотивованим рішенням суду.
Ще однією особливістю, яка безпосередньо стосується таємниці
досудового розслідування та виступає гарантією її збереження, є
повідомлення близьких родичів, захисника про затримання особи.
Український законодавець безальтернативно наголошує на
необхідності негайного повідомлення уповноваженою службовою особою,
що здійснила затримання, близьких родичів, членів сім’ї чи інших осіб за
вибором затриманого. Статтею 213 КПК України передбачено, що якщо
уповноважена службова особа, яка здійснила затримання, має підстави для
обґрунтованої підозри, що при повідомленні про затримання ця особа може
зашкодити досудовому розслідуванню, вона може здійснити таке
повідомлення самостійно, проте без порушення вимоги щодо його
негайності. Крім цього, повідомлення про затримання також направляється
до регіонального центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги
[67].
Більшими повноваженнями наділені дізнавач, слідчий у Республіці
Казахстан за чинним Кримінально-процесуальним кодексом. Так, відповідно
до ст. 138, про затримання підозрюваного та місце його знаходження
дізнавач, слідчий повинні протягом 12 годин повідомити кого-небудь з
 149
повнолітніх членів його сім’ї, а за їх відсутності – інших родичів або
близьких осіб, або надати можливість такого повідомлення самому
підозрюваному чи обвинуваченому. Однак, на наш погляд, слід звернути
увагу на дуже важливу особливість: у виняткових випадках, коли цього
вимагає важливий характер справи, з метою належного забезпечення
збереження таємниці початкового етапу слідства з санкції прокурора, його
заступника повідомлення вказаних вище осіб про затримання може не
здійснюватися протягом 72 годин з моменту затримання, крім випадків, коли
підозрюваний є неповнолітнім. Аналогічна мотивація застосовується
законодавцем у ст. 150, де йдеться про арешт підозрюваного чи
обвинуваченого як запобіжний захід. У цьому випадку дозволяється
затримати повідомлення близьких родичів на строк до 10 діб, крім випадків
застосування арешту щодо неповнолітнього [167].
Можливість затягування із повідомленням про затримання
підозрюваного чи обвинуваченого передбачена також статтею 173
Кримінально-процесуального кодексу Республіки Молдова. Зокрема, у
виняткових випадках, пов’язаних з особливостями справи, з метою
забезпечення збереження таємниці початкового етапу кримінального
переслідування з дозволу суду про затримання може бути повідомлено у
строк, який не перевищує 72 годин з моменту затримання, крім випадків,
коли затриманий є неповнолітнім [169].
Ще більш жорстко таємниця досудового розслідування через призму
своєчасності повідомлення про затримання близьких родичів охороняється
Кримінально-процесуальним кодексом Республіки Естонія. Так, статтею 75
передбачено можливість затриманого через слідчого, прокурора або суд
повідомити як мінімум одній особі з числа близьких родичів на його вибір.
Однак це право може обмежуватись з мотивів попередження злочину або з
метою встановлення істини за кримінальною справою [172].
У Кримінально-процесуальному кодексі Російської Федерації
статтею 96 також передбачено обов’язок дізнавача, слідчого або прокурора
 150
не пізніше 12 годин з моменту затримання підозрюваного повідомити кого-
небудь з близьких родичів, а за їх відсутності – інших родичів або надати
можливість такого повідомлення самому підозрюваному. При цьому, за
необхідності збереження в інтересах попереднього розслідування у таємниці
факту затримання, з санкції прокурора повідомлення про затримання може не
здійснюватись, крім випадків, коли підозрюваний є неповнолітнім [171].
Таким чином, аналіз положень стосовно законодавчого закріплення
необхідності повідомлення близьких родичів про затримання особи дозволяє
дійти певних висновків. Законодавці пострадянських країн по-різному
визначають момент повідомлення про затримання та обов’язок його
здійснення стороною обвинувачення. Так, зокрема:
- негайне повідомлення близьких родичів передбачено КПК України,
крім цього повідомляється також центр надання безоплатної вторинної
правової допомоги;
- не пізніше 12 годин з моменту затримання (Російська Федерація,
Республіка Казахстан);
- не пізніше 72 годин з моменту затримання – з санкції прокурора
(Казахстан) або суду (Молдова) в інтересах збереження таємниці
початкового етапу розслідування;
- право повідомити про затримання підозрюваного або
обвинуваченого його близьких родичів може обмежуватись з мотивів
попередження злочину або з метою встановлення істини за кримінальною
справою (Естонія);
- можна взагалі не повідомляти про затримання – з санкції прокурора
за необхідності збереження в інтересах попереднього розслідування у
таємниці факту затримання (Російська Федерація).
Звичайно, найбільш гуманним в цьому аспекті є КПК України. В інших
же процесуальних актах скрізь наголошується на можливому обмеженні
права підозрюваного чи обвинуваченого задля збереження таємниці
початкового етапу розслідування. Спільним залишається визнання заборони
 151
будь-якого затягування строку повідомлення про затримання
неповнолітнього його батьків, близьких родичів тощо.
Таким чином, проаналізувавши кримінально-процесуальне
законодавство деяких європейських та азіатських країн (колишні радянські
республіки) можна дійти висновку, що у більшості випадків правові норми є
схожими не тільки за своєю сутністю, а й навіть і кількісно-графічним (за
номером статті закону) показником. Причина в цьому, на наш погляд,
криється в тому, що за радянських часів усі союзні держави дублювали
Кримінально-процесуальний кодекс СРСР, лише дещо видозмінюючи його з
урахуванням національних традицій.
Незважаючи на плин часу, розвиток суспільних відносин, масштабних
глобалізаційних процесів, правове мислення законодавців пострадянських
країн суттєво не змінилось. Прикладом цього є те, що і через 25 років з
моменту розпаду СРСР спільними для кримінально-процесуального
законодавства колишніх країн-членів є положення стосовно нерозголошення
відомостей досудового розслідування та визначення кола суб’єктів,
відповідальних за додержання вказаного постулату.

3.2. Оптимізація застосування засобів і заходів збереження таємниці

досудового розслідування у кримінальному провадженні України

Дослідження питання збереження таємниці досудового розслідування

дозволило автору виокремити прогалини у сучасному нормативно-правовому
та організаційно-технічному забезпеченні слідчої діяльності.
Перш за все, хочемо наголосити, що у 2000-х роках слідчі більше
замислювались над питанням необхідності збереження таємниці досудового
слідства. Підтвердженням цього є анкетування, проведене В.Г. Лісогором у
своєму дисертаційному дослідженні, яке засвідчило, що у 2003 році відсоток
слідчих, які вживали заходів щодо збереження таємниці досудового слідства,
 152
складав 99,2%. Серед них 66,1% респондентів назвали найбільш дієвим та
часто застосовуваним заходом попередження про недопустимість
розголошення даних; 58,9% – повідомлення іншим особам лише тієї
інформації, яка необхідна для виконання слідчих дій; 60,5% – обмеження
кола осіб, які можуть отримати інформацію про результати розслідування;
45,2% – збереження у таємниці підготовки слідчих дій; 2,4% – інші заходи
[78].
Сьогодні ситуація є дещо іншою. Більшість працівників органу
досудового розслідування, хоч і знають про наявність у кримінальному та
кримінальному процесуальному законодавстві норм щодо заборони
розголошення таємниці досудового розслідування, однак дуже рідко
використовують надані законодавцем повноваження. Серед опитаних слідчих
30% зазначило про систематичне невжиття заходів щодо письмового
попередження учасників кримінального провадження про заборону
розголошення даних досудового розслідування. 70% слідчих наголосило на
поодиноких випадках роз’яснення необхідності додержання таємниці
досудового розслідування, при цьому визнавши, що ці випадки стосуються
усного роз’яснення обов’язку нерозголошення даних досудового
розслідування, що аж ніяк не пов’язано із письмовим попередженням про
кримінальну відповідальність за ст. 387 КК України.
За такої статистики можна цілком сміливо стверджувати, що робота
слідчих стосовно забезпечення збереження таємниці досудового
розслідування ведеться досить пасивно та безініціативно і потребує
удосконалення, а засоби і заходи її реалізації – оптимізації.
Перш за все, на наш погляд, слід удосконалити законодавчу базу, яка
регламентує право слідчого вимагати нерозголошення даних досудового
розслідування. Однак КПК України чітко не визначає критеріїв, які дають
слідчому право відносити одні відомості до таємниці досудового
розслідування, а з іншими давати можливість учасникам кримінального
провадження знайомитись у випадку подачі відповідного клопотання в
 153
порядку ст. 221 КПК України.
Одним з критеріїв віднесення відомостей до таємниці досудового
розслідування слід вважати здатність інформації після її розголошення
ганьбити людину, принижуючи її честь та гідність (ч. 2 ст. 387 КК України).
З огляду на закріплення в Конституції України права на повагу до честі і
гідності кожної людини та громадянина на території нашої держави у
слідчого, як представника органу державної влади, автоматично виникає
обов’язок додержання приписів Конституції у кримінальному провадженні.
Так, наприклад, якщо аналізувати склад злочину, передбачений ст. 152 КК
України «Зґвалтування», то логічною видається думка про заборону
розголошення випадку наруги над особою, адже остання може зазнати
негативного психічного впливу від сторонніх осіб, що однозначно зашкодить
стосункам з друзями, романтичним відносинам з протилежною статтю тощо.
Не випадково судові справи про зґвалтування розглядаються, у переважній
більшості випадків, у закритому засіданні. Виникає цілком природне
науково-пізнавальне питання: чому український законодавець так
непослідовно захищає право особи на втручання в особисте життя? Адже, з
одного боку, на судовій стадії вказане питання врегульовано, а під час
досудового розслідування відсутня будь-яка заборона стосовно можливості
оприлюднення інформації про вчинений злочин.
Крім цього, важливим з точки зору аналізу слідчої ситуації є стан
очевидності чи неочевидності вчиненого кримінального правопорушення. За
умов очевидності важливим є якісний збір доказової інформації,
максимально ретельно та уважно, без будь-якого прояву недбалості. В
умовах же неочевидності годі й доводити важливість збереження у таємниці
не тільки відомостей про сам факт вчинення кримінального правопорушення,
а й форми і методи ОРЗ, слідчих (розшукових) дій на початковому етапі
розслідування та під час проведення невідкладних процесуальних дій.
Наступним критерієм віднесення даних до таємниці досудового
розслідування є наявність об’єктивних підстав вважати, що розголошення
 154
відомостей може зашкодити повноті та неупередженості розслідування.
Вказані принципи кримінального провадження починають реалізовуватись,
перш за все, під час складання плану спільних слідчих (розшукових) заходів.
У подальшому виконання всіх передбачених планом заходів саме і
спрямовано на забезпечення повноти досудового розслідування, а
послідовність їх проведення у чітко передбаченій кримінальній
процесуальній формі сприяє неупередженості проведення досудового
розслідування.
Безумовно, на думку автора дисертаційного дослідження, правильним
буде виокремлення як критерію віднесення інформації до таємниці
досудового розслідування відомостей про застосування заходів безпеки. Дана
процедура дуже рідко застосовується на практиці, однак вона передбачена
чинним кримінальним процесуальним законодавством, і поодинокі випадки
звернення учасників кримінального провадження до органу досудового
розслідування з метою забезпечення захисту мають місце у кримінальному
провадженні. Важливість окремих заходів підкреслюється тим, що вказане
питання врегульовано окремим нормативно-правовим актом – Законом
України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному
провадженні України».
Логічним та законодавчо обґрунтованим є віднесення охоронюваних
таємниць до критеріїв таємниці досудового розслідування.
Враховуючи зміст сформульованих нами понять «таємниця досудового
розслідування», «гарантії таємниці досудового розслідування», визначену
систему гарантій таємниці досудового розслідування у КПК України та
кримінально-процесуальних законодавствах зарубіжних країн, автором
виявлено проблемні питання слідчої діяльності, які потребують оперативного
вирішення, одним із яких є визначення критеріїв, які надають право слідчому
відносити одні відомості до таємниці досудового розслідування, а з іншими
надати можливість учасникам кримінального провадження знайомитись у
випадку подання відповідного клопотання в порядку ст. 221 КПК України.
 155
У зв’язку з цим пропонуємо внести зміни до ст. 222 КПК, виклавши її у
такій редакції:
Стаття 222. Недопустимість розголошення таємниці досудового
розслідування.
1. Відомості, одержані під час досудового розслідування,
вважаються таємницею і не підлягають розголошенню, за винятком
випадків, передбачених законом.
2. Таємницю досудового розслідування можна розголошувати лише з
дозволу слідчого або прокурора і в тій частині, в якій він визнає можливим.
3. Слідчий, прокурор письмово попереджає осіб, яким стала відома
таємниця досудового розслідування, про їх обов’язок не розголошувати такі
відомості.
4. Критеріями для віднесення відомостей до таємниці досудового
розслідування є:
наявність процесуального права особи у доступі до таких відомостей;
здатність відомостей досудового розслідування після їх розголошення
ганьбити людину, принижувати її честь і гідність;
здатність відомостей досудового розслідування після їх розголошення
зашкодити повноті та неупередженості в кримінальному провадженні;
всі дані про застосування заходів безпеки;
належність інформації до іншого виду охоронюваної законом
таємниці.
З метою попередження розголошення відомостей досудового
розслідування важливе значення має поняття і структура механізму
нерозголошення. Так, І.В. Кутазова вважає, що механізм недопустимості
розголошення даних кримінального судочинства – це законодавчо
санкціонований порядок організації фактично і юридично значимих дій
уповноважених суб’єктів обирати й застосовувати правові засоби механізму
кримінального процесуального забезпечення недопустимості розголошення
даних кримінального судочинства з метою захисту інтересів особистості,
 156
суспільства і держави, що зумовлюють успішне розслідування у досудовому і
судовому провадженні [72, с. 8].
Важливість структури механізму нерозголошення відомостей
досудового розслідування розкривається через окремі елементи. Слушною є
думка І.В. Кутазової, що структуру механізму кримінального процесуального
забезпечення недопустимості розголошення даних кримінального
судочинства складають такі елементи:
1) кримінальні процесуальні норми, які регулюють відкритість і
закритість кримінального судочинства з метою забезпечення недопустимості
розголошення даних у кримінальному провадженні;
2) правовідносини, що забезпечують реалізацію процесуальних норм у
сфері захисту конфіденційної інформації;
3) правосвідомість, що полягає у внутрішній потребі в
законослухняній поведінці у сфері забезпечення недопустимості
розголошення даних у кримінальному провадженні;
4) рішення, що визначають зміст документів, які забезпечують
нерозголошення даних у кримінальному провадженні;
5) юридична відповідальність за порушення учасником кримінального
процесу обов’язку з нерозголошення даних у кримінальному провадженні
[72, с. 9, 13-15].
Слід також, на нашу думку, звернути увагу на процес підготовки,
перепідготовки та підвищення кваліфікації слідчих, прокурорів. Під час
буденних трудових днів, у зв’язку із великим навантаженням в роботі, не
вистачає часу приділяти увагу поглибленому вивченню положень
кримінального процесуального законодавства, окрім тих, які найбільш часто
використовуються у слідчій та прокурорській діяльності. І, як не дивно,
сьогодні можна стверджувати, що до такого роду положень можна відносити
і ст. 222 КПК України. Адже незначне її застосування переводить у розряд
тих, що не перебувають щоденно у полі зору слідчого, прокурора.
Враховуючи це, на курсах підвищення кваліфікації та перепідготовки в
 157
обов’язковому порядку потрібно передбачати практичні заняття, спрямовані
на удосконалення навичок слідчого, прокурора оперативно та процесуально
грамотно встановлювати наявність критеріїв віднесення даних до таємниці
досудового розслідування та необхідності вчинення таких дій. Важливо, щоб
слідчий, прокурор по закінченні курсів перепідготовки чи підвищення
кваліфікації мав практичні навички у винесенні постанов про відмову в
ознайомленні з матеріалами досудового розслідування або ж частковому
задоволенні клопотання сторони кримінального провадження в аспекті
встановлення даних, віднесених до охоронюваних законом таємниць,
наявності критеріїв для відмови у доступі до матеріалів досудового
розслідування.
Удосконаленню слідчої та прокурорської діяльності підлягають також і
тактичні особливості проведення слідчих (розшукових) дій. Систематичне
проведення того самого допиту свідка щоденно створює у думках та діях
слідчого, прокурора елементи автоматизму, що не завжди може сприяти
повноті здійснення досудового розслідування. Так само як кримінальне
правопорушення кожне є індивідуальним за своєю сутністю, так і процес
його розслідування має свої тонкощі та особливості. Не можна шаблонно
допитувати людей у різних провадженнях. Перш за все, всі люди різні,
інформація, якою володіють свідки, також різна, у зв’язку з чим і характер та
необхідність тих самих уточнюючих запитань повинен визначатись
індивідуально, з урахуванням особистості допитуваного, характеру
кримінального правопорушення, предмета досудового розслідування тощо.
Не менш важливу роль відіграє й організація праці, облаштування
робочого місця слідчого, прокурора, що прямо впливає на можливість
збереження таємниці досудового розслідування. При розміщення удвох,
втрьох, а подекуди і вчотирьох у службовому кабінеті може виникнути
ситуація, коли кожний слідчий буде допитувати осіб одночасно, а останні
матимуть можливість слухати інформацію, дані про інші кримінальні
провадження.
 158
Так, звісно, можна розподілити між слідчими час проведення допитів
таким чином, щоб одночасно в кабінеті не перебувало 5-8 осіб. Але якщо у
провадженні одного слідчого перебуває 120-300 кримінальних проваджень,
то практично неможливо буде навіть лише спланувати дати та час
проведення допитів, не кажучи вже про їх безпосереднє проведення. А якщо
врахувати ще і випадки, коли допит проводиться з перервами 3-4 години, то
це взагалі нереально.
Виходячи із задекларованих проблем, одним зі способів їх вирішення
автор дисертаційного дослідження вбачає зниження кількості кримінальних
проваджень, які можуть розслідуватись одним слідчим. Пропонуємо на
технічному рівні створити фільтр в ЄРДР із обмеженням начальника органу
досудового розслідування у розподілі кримінальних проваджень на
конкретного слідчого понад, наприклад, 30 проваджень. Це саме та кількість
кримінальних проваджень, яка дозволяє слідчому проводити по ним
систематичну роботу, а не просто складати їх у сейфі. Таке процесуальне
навантаження було за часу дії положень КПК України 1960 р., коли
нерозкриті кримінальні справи зупинялися у зв’язку з невстановленням
особи, причетної до вчинення злочину, і скеровувались до слідчого архіву, а
у провадженні слідчого залишались кримінальні справи про злочини,
«перспективні» до розкриття.
З одного боку, сьогодні про це важко говорити, тому що система НПУ,
в т.ч. і слідчі підрозділи, перебувають у стані реформування (переатестація
кадрів, проходження курсів підвищення кваліфікації тощо), а з цього
випливає, що кадрового потенціалу для розподілу наявних у провадженні
певного слідчого підрозділу кримінальних проваджень серед реально
працюючих слідчих (а не штатних посад) не вистачає. Як варіант, для його
поповнення можна використати курси перепідготовки працівників НПУ.
Однак у цьому випадку постає інша проблема – професійність «нових»
слідчих, якість та кваліфікованість їх праці. Адже добір слідчих необхідно
робити не для того, щоб було на кого розписати кримінальне провадження, а
 159
для того, щоб за умов більшої кількості часу можна було використати всі
наявні у КПК України можливості для встановлення істини, збору й оцінки
доказів та притягнення винних до відповідальності через процедуру
проведення слідчих (розшукових) дій та НСРД.
Ще одним зі способів вирішення вказаної проблеми є обмеження
доступу осіб, в т.ч. з числа працівників НПУ, до матеріалів кримінальних
проваджень. Для порівняння можна згадати механізм здійснення досудового
розслідування за КПК України 1960 р., коли до матеріалів кримінального
провадження до моменту виконання вимог ст. 225 КПК України мали право
знайомитись лише слідчий, начальних слідчого відділу та прокурор. Сьогодні
ж зі збільшенням ролі прокурора у кримінальному провадженні як
процесуального керівника, момент «оприлюднення» матеріалів
кримінального провадження перед стороною захисту перенесено на більш
ранню стадію – повідомлення про підозру. Після цього особа набуває статусу
учасника кримінального провадження і має можливість подавати клопотання
про ознайомлення з матеріалами провадження в порядку ст. 221 КПК.
Крім прокурора, процесуального керівника прокуратури, до процесу
розслідування кримінального правопорушення залучаються також і
працівники оперативного підрозділу, технічних служб, експерти та навіть
представники громадськості. Слідчий за таких умов повинен не тільки вжити
заходів до збереження таємниці досудового розслідування, а й визначити
роль та участь кожного із учасників у розслідуванні та межі ознайомлення
останніх з матеріалами кримінального провадження, виходячи із принципів
доцільності, ефективності, оперативності, кримінально-правової
характеристики правопорушення тощо.
Також під час залучення осіб до процесу досудового розслідування
кримінального провадження, слідчий повинен враховувати той факт, що
особа, будь-то працівник правоохоронного органу чи громадський активіст,
може мати власний інтерес, що аж ніяк не сприятиме реалізації завдань
кримінального судочинства, передбачених у ст. 2 КПК України.
 160
У цьому аспекті слушною, на наш погляд, є пропозиція В.І. Гузя, який
пропонує роздроблення інформації на окремі елементи. За таких умов
повною інформацією володіє суворо окреслене коло осіб, що створює в
учасників досудового розслідування відчуття інформаційного вакууму,
відсутність цілісного уявлення про стан розкриття злочину та досудового
розслідування [78, с. 144-145].
Окрім відомостей про безпосереднє проведення слідчих (розшукових)
дій потребує нерозголошення інформація стосовно елементів керівництва
процесом розслідування, вжиття різного роду заходів організаційного,
тактичного характеру, спрямованих на пошук та фіксацію доказів у
кримінальному провадженні.
За таких умов доречним буде вести мову про роль керівництва слідчого
підрозділу, органу в цілому у процесі забезпечення збереження таємниці
досудового розслідування. Адже будь-яка діяльність матиме ефективність у
випадку додержання усіма учасниками колективу певних правил та заборон.
Ключова думка – усі без винятку, і начальник, і підлеглий, повинні однаково
добросовісно ставитись до забезпечення процесу збереження таємниці
досудового розслідування, кожен – в межах своєї компетенції.
У ході опитування працівники практичних підрозділів зазначили, що
якби на загальних зборах особового складу їм постійно доводили вимоги
чинного законодавства щодо додержання таємниці досудового
розслідування, наголошували на негативних випадках розголошення
інформації, наводили приклади порушення закону та притягнення осіб за це
до відповідальності, то ефективність роботи із забезпечення збереження
таємниці досудового розслідування значно б підвищилась.
Крім цього, 85% опитаних слідчих зазначили про необхідність та
бажання провести для них курси навчання заходам зі збереження таємниці
досудового розслідування.
Під час спілкування зі слідчими встановлено, що одні дотримуються
думки про необхідність збереження від розголошення процесу підготовки до
 161
проведення слідчих (розшукових) дій, наприклад обшуку чи виїмки, інші ж,
розмірковуючи дещо глибше, наголошують на «тотальній конспірації», тобто
необхідності вжиття заходів до збереження таємниці досудового
розслідування в частині й одержаних результатів проведених слідчих
(розшукових) дій.
Анкетування слідчих дозволило автору встановити найбільш важливі
та ключові слідчі (розшукові) дії з точки зору залежності їх ефективного
проведення від можливого розголошення інформації про час та дату її
проведення. Це обшук (25%), огляд місця події (22%), допит та одночасний
допит декількох осіб (18%), пред’явлення для впізнання (15%), освідування
(11%), слідчий експеримент (5%), призначення експертиз (4%).
У цьому випадку ефективність проведення вказаних слідчих
(розшукових) дій безпосередньо залежить від стану поінформованості
учасників кримінального провадження та взагалі сторонніх зацікавлених
осіб.
Автором наголошено на необхідності законодавчого закріплення
порядку письмового ознайомлення учасників кримінального провадження
про кримінальну відповідальність за розголошення відомостей досудового
розслідування. Пропонуємо внести зміни до положень ст. 101 КПК України,
яка передбачає вимоги до протоколів процесуальних дій.
Проведений нами аналіз слідчої діяльності в контексті забезпечення
дотримання таємниці досудового розслідування дозволив виявити ряд
проблемних питань нормативно-правового та організаційно-технічного
характеру.
Важливий вплив на забезпечення процесу збереження таємниці
досудового розслідування справляє процес підготовки, перепідготовки та
підвищення кваліфікації слідчих, прокурорів. У зв’язку з великим
навантаженням у роботі слідчий в межах самоосвіти досить рідко приділяє
увагу тим положенням кримінального процесуального законодавства, які у
повсякденній роботі використовуються не часто або виконання яких не
 162
вимагає керівник слідчого підрозділу чи процесуальний керівник
прокуратури у кримінальному провадженні. І, як не дивно, сьогодні можна
стверджувати, що до такого роду положень можна відносити і ст. 222 КПК.
Нами доведено, що удосконаленню слідчої та прокурорської діяльності
в частині забезпечення збереження таємниці досудового розслідування
підлягають також і тактичні особливості проведення слідчих (розшукових)
дій. Систематичність дій породжує явище автоматизму, що не завжди може
сприяти повноті здійснення досудового розслідування. Кримінальне
правопорушення за своє суттю є індивідуальним, тому і процес його
розслідування повинен бути позбавлений елементів шаблонності.
Автором акцентовано на організації праці, облаштуванні робочого
місця слідчого, прокурора, що прямо впливає на можливість збереження
таємниці досудового розслідування. Як вихід, запропоновано зменшити
кількість кримінальних проваджень, які можуть розслідуватись одним
слідчим, створивши в ЄРДР фільтр із обмеженням начальника органу
досудового розслідування у розподілі кримінальних проваджень на
конкретного слідчого понад, наприклад, 30 проваджень.
Дисертантом підтримано думку, що збереження таємниці досудового
розслідування вимагає від слідчого, прокурора виваженої роботи стосовно
визначення кола осіб, залучених до процесу досудового розслідування, з
уникненням випадків необґрунтованого залучення працівників НПУ або ж
задоволення їх цікавості станом розслідування кримінального провадження.
Обов’язково слідчим повинен враховуватися той факт, що особа, будь-то
працівник правоохоронного органу чи громадський активіст, може мати
власний інтерес, що аж ніяк не сприятиме реалізації завдань кримінального
судочинства, передбачених у ст. 2 КПК України.
Запропоновано зміни до ст. 222 КПК, зокрема викласти її у такій
редакції:
«Стаття 222. Недопустимість розголошення таємниці досудового
розслідування.
 163
1. Відомості, одержані під час досудового розслідування,
вважаються таємницею і не підлягають розголошенню, за винятком
випадків, передбачених законом.
2. Таємницю досудового розслідування можна розголошувати лише з
дозволу слідчого або прокурора і в тій частині, в якій він визнає можливим.
3. Слідчий, прокурор письмово попереджає осіб, яким стала відома
таємниця досудового розслідування, про їх обов’язок не розголошувати такі
відомості.
4. Критеріями для віднесення відомостей до таємниці досудового
розслідування є:
наявність процесуального права особи у доступі до таких відомостей;
здатність відомостей досудового розслідування після їх розголошення
ганьбити людину, принижувати її честь і гідність;
здатність відомостей досудового розслідування після їх розголошення
зашкодити повноті та неупередженості в кримінальному провадженні;
всі дані про застосування заходів безпеки;
належність інформації до іншого виду охоронюваної законом
таємниці».

Висновки до розділу 3

Автором визначено співвідношення таємниці у законодавстві України

та зарубіжних країн (Республіки Білорусь, Республіки Вірменії, Естонської
Республіки, Республіки Молдова, Республіки Казахстан, Російської
Федерації, Республіки Таджикистан та Латвійської Республіки). За
допомогою порівняльного аналізу положень КПК України і кримінально-
процесуального законодавства зарубіжних країн нами виявлені спільні
ознаки, зокрема у частині передбачення: заборони розголошення відомостей
досудового розслідування без дозволу слідчого, прокурора; неможливості
 164
проведення допиту суб’єктів, які за характером своєї професійної діяльності
володіють певною охоронюваною законом таємницею, як свідків; обов’язку
збереження державної таємниці; таємниці наради суддів під час розгляду
клопотання про застосування заходів забезпечення кримінального
провадження, надання дозволів на тимчасове обмеження прав та свобод
громадян; збереження таємниці особистого життя; необхідності
повідомлення близьких родичів, захисника про затримання особи.
Так, наприклад, спільними рисами у питанні охорони державної
таємниці у кримінальному судочинстві деяких європейських та азіатських
країн з вітчизняними кримінальними процесуальними нормами є:
1) неможливість відмови органу кримінального переслідування або судовій
інстанції у повідомленні чи наданні відомостей, які містять державну
таємницю; 2) обов’язкове обґрунтування одержання відомостей, які містять
державну таємницю, саме за конкретною кримінальною справою та
закріплення такого обґрунтування у протоколі процесуальної дії; 3) письмове
повідомлення особою керівника відповідного державного органу, у
розпорядженні якого знаходяться відповідні «державні секрети», про
необхідність давання показів, які містять державну таємницю, на вимогу
органу кримінального переслідування чи судової інстанції; 4) можливість
інших (крім слідчого, прокурора, суду) учасників кримінального судочинства
ознайомитись із відомостями, що становлять державну таємницю, за умови
надання ними письмової підписки про її нерозголошення; 5) наявність
обґрунтованої підозри щодо можливого розголошення відомостей, які
містять державну таємницю, стає підставою до проведення закритого
судового розгляду справи.
Відмінності у правовій регламентації питання збереження таємниці у
кримінальному провадженні України та досліджуваних зарубіжних країн
полягають у можливості розголошення професійної таємниці за умови
роз’яснення необхідності її одержання (Республіка Молдова); додержання
встановленої законом процедури розголошення (Республіка Казахстан);
 165
обов’язкового відображення у протоколі слідчої дії мети одержання таких
відомостей (Республіка Вірменія); передбаченні кола суб’єктів, наділених
правами здійснювати допуск та безпосередньо отримувати допуск до
державної таємниці, заборони ознайомлення з відомостями, які місять
державну таємницю із грифом «Цілком таємно» (Естонська Республіка);
передбаченні строку (негайно, 12 годин, 72 години) повідомлення близьких
родичів, захисника про затримання особи, за винятком випадків необхідності
збереження в інтересах розслідування таємниці факту затримання (Російська
Федерація) та з мотивів попередження злочину або з метою встановлення
істини у кримінальній справі (Естонська Республіка).
Звертаємо увагу на необхідність законодавчого закріплення порядку
письмового ознайомлення учасників кримінального провадження про
кримінальну відповідальність за розголошення відомостей досудового
розслідування. Запропоновано внести зміни до положень ст. 101 КПК
України, яка передбачає вимоги до протоколів процесуальних дій.
Вплив на забезпечення дотримання таємниці досудового розслідування
здійснює процес підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації
слідчих, прокурорів, а також організації праці, облаштування їх робочого
місця.
Якість досудового розслідування і стан дотримання таємниці
досудового розслідування напряму залежать від кількості кримінальних
проваджень, які розслідуються одним слідчим. Тому слід на технічному рівні
створити фільтр в ЄРДР із обмеженням начальника органу досудового
розслідування у розподілі кримінальних проваджень на конкретного слідчого
понад, наприклад, 30 проваджень.
Оптимізація застосування засобів і заходів збереження таємниці
досудового розслідування в кримінальному провадженні України полягає в
необхідності внесення змін та доповнень до КПК, зокрема:
– статтю 222 КПК України викласти у такій редакції:
«Стаття 222. Недопустимість розголошення таємниці досудового
 166
розслідування.
1. Відомості, одержані під час досудового розслідування, вважаються
таємницею і не підлягають розголошенню, за винятком випадків,
передбачених законом.
2. Таємницю досудового розслідування можна розголошувати лише з
дозволу слідчого або прокурора і в тій частині, в якій він визнає можливим.
3. Слідчий, прокурор письмово попереджає осіб, яким стала відома
таємниця досудового розслідування, про їх обов’язок не розголошувати такі
відомості.
4. Критеріями віднесення відомостей до таємниці досудового
розслідування є:
наявність процесуального права особи у доступі до таких відомостей;
здатність відомостей досудового розслідування після їх розголошення
ганьбити людину, принижувати її честь і гідність;
здатність відомостей після їх розголошення зашкодити повноті та
неупередженості досудового розслідування.
дані про застосування заходів безпеки;
належність інформації до іншого виду охоронюваної законом
таємниці.
 167

ВИСНОВКИ

Дисертаційне дослідження є першим комплексним монографічним

дослідженням таємниці досудового розслідування, де запропоновано нове
вирішення наукового завдання щодо визначення теоретичних і практичних
аспектів дотримання таємниці досудового розслідування, а також
сформульовано висновки, пропозиції та рекомендації, спрямовані на
удосконалення кримінального процесуального законодавства України,
зокрема:
1. Таємницею досудового розслідування є відомості конфіденційного,
правового, таємного та професійного (в т.ч. службового) характеру про стан
та результати кримінальної процесуальної діяльності під час здійснення
досудового розслідування.
Завданнями таємниці досудового розслідування є: 1) дотримання
нормативно-правових приписів та закріплення правових заборон;
2) додержання визначеної нормативно-правовими актами процедури
оформлення, складання, пересилання документів та матеріалів кримінального
провадження з метою збереження конфіденційності розслідування;
3) дотримання засад кримінального провадження, що визначають основи
забезпечення таємниці досудового розслідування; 4) ефективне використання
повноважень, передбачених ст. 222 КПК України, органами досудового
розслідування, прокурором, слідчим суддею з метою забезпечення
конфіденційності розслідування.
2. Зміст гарантій таємниці досудового розслідування складають
визначені законом засоби та способи збереження відомостей
конфіденційного, правового, таємного та професійного (в т.ч. службового)
характеру про стан та результати кримінальної процесуальної діяльності під
час здійснення досудового розслідування.
Ознаками гарантій таємниці досудового розслідування є: 1) політична
 168
значимість; 2) загальний (а не локальний) характер впливу; 3) вираженість у
праві; 4) спрямованість на досягнення одного з таких завдань:
а) забезпечення здійснення процесуального iнтересу; б) захист
процесуального iнтересу вiд посягань; в) створення умов до унеможливлення
розголошення відомостей досудового розслідування.
Гарантій таємниці досудового розслідування систематизовано за
наступними критеріями: формою закріплення гарантій; змістом; суб’єктним
складом; принципом дії правових норм; залежно від засобів захисту таємниці
досудового розслідування; залежно від поведінки учасників кримінального
провадження; стосовно об’єктів захисту; залежно від характеру таємниці та
ступеня конфіденційності відомостей досудового розслідування; залежно від
тривалості додержання таємниці досудового розслідування; залежно від
суб’єктів, які можуть бути «носіями» таємниці на досудовому розслідуванні.
3. Таємниця досудового розслідування як комплексне поняття за своїм
змістом може охоплювати різні види професійних таємниць, а також
правову, конфіденційну й таємну інформацію. Дотримання ж таємниці
досудового розслідування є гарантією збереження інших охоронюваних
законом таємниць у кримінальному провадженні, а тому може
співвідноситись з ними як загальне та часткове відповідно.
Види таємниць, що передбачені в українському законодавстві,
систематизовано за чотирма критеріями: загальнобов’язковістю;
корпоративністю; нормативно-правовою обґрунтованістю; кількісним та
якісним чинниками.
Спільними ознаками професійних таємниць та таємниці досудового
розслідування визначено: передбачення нормативно-правовими актами,
обов’язок нерозголошення, суб’єкти-носії таємниці тощо. В якості відмінних
ознак виділено: предмет таємниці залежно від сфери суспільних відносин,
настання негативних наслідків у випадку розголошення інформації, кількість
суб’єктів, уповноважених на збереження конфіденційності відомостей тощо.
4. Дотримання таємниці досудового розслідування на початковому
 169
етапі кримінального провадження пов’язано з необхідністю врахування
можливих ризиків, що впливають на ступінь розголошення відомостей, які
систематизовано на об’єктивні та суб’єктивні.
Ризики об’єктивного характеру – це закріплені нормативно-правовими
актами положення, виконання яких передбачено кримінальними
процесуальними нормами, пов’язані, наприклад, зі здійсненням відомчого
контролю та процесуального керівництва у кримінальному провадженні, і
призводять до збільшення випадків пересилання матеріалів кримінального
провадження для його вивчення та надання вказівок.
Ризики суб’єктивного характеру пов’язані з розширенням кола осіб,
залучених до кримінальної процесуальної діяльності, а також допоміжного
персоналу (секретарі, помічник слідчого), які стають обізнаними щодо
початку та стану досудового розслідування певного провадження.
Суб’єктами, відповідальними за стан забезпечення дотримання
таємниці досудового розслідування є керівники правоохоронних органів, які
здійснюють відомчий контроль за процесуальною діяльністю слідчого,
процесуального керівника прокуратури у конкретному кримінальному
провадженні.
5. Особливостями забезпечення дотримання таємниці досудового
розслідування під час проведення окремих слідчих (розшукових) дій є
необхідність використання конспірації; раптовості; проведення слідчої
(розшукової) дії у певний час, у певному місці, за участю певного кола осіб;
одночасного проведення слідчої (розшукової) дії у декількох місцях;
д) приховання поінформованості та ін.
Ефективність проведення обшуку, огляду, допиту та одночасного
допиту декількох осіб, пред’явлення для впізнання, освідування, слідчого
експерименту, призначення експертиз безпосередньо залежить від стану
дотримання таємниці досудового розслідування.
6. Особливості дотримання таємниці досудового розслідування під час
застосування заходів забезпечення кримінального провадження полягають у
 170
необхідності врахування ризиків, пов’язаних з процедурою прийняття
рішення про застосування заходів забезпечення кримінального провадження
в залежності від його суб’єкта – слідчого, прокурора (ст. 133, 208 КПК
України) чи слідчого судді (ст.ст. 144, 148, 154, 159, 167, 170, 179-183 КПК
України).
Процесуальна діяльність слідчого, прокурора та слідчого судді при
здійсненні заходів забезпечення кримінального провадження
характеризується наявністю ризиків, пов’язаних з: розширенням кола осіб,
обізнаних про час і місце проведення слідчих (розшукових) дій (ст. 133);
усвідомленим та неусвідомленим розголошенням відомостей досудового
розслідування.
7. Визначено співвідношення таємниці у законодавстві України та
зарубіжних країн (Республіки Білорусь, Республіки Вірменії, Естонської
Республіки, Республіки Молдова, Республіки Казахстан, Російської
Федерації, Республіки Таджикистан та Латвійської Республіки). За
допомогою порівняльного аналізу положень КПК України і кримінально-
процесуального законодавства зарубіжних країн виявлені спільні ознаки,
зокрема у частині передбачення: заборони розголошення відомостей
досудового розслідування без дозволу слідчого, прокурора; неможливості
проведення допиту суб’єктів, які за характером своєї професійної діяльності
володіють певною охоронюваною законом таємницею в якості свідка;
обов’язку збереження державної таємниці; таємниці наради суддів під час
розгляду клопотання про застосування заходів забезпечення кримінального
провадження, надання дозволів на тимчасове обмеження прав та свобод
громадян; збереження таємниці особистого життя; необхідності
повідомлення близьких родичів, захисника про затримання особи.
Відмінності у правовій регламентації питання збереження таємниці у
кримінальному провадженні України та досліджуваних зарубіжних країн
полягають у можливості розголошення професійної таємниці за умови
роз’яснення необхідності її одержання (Республіка Молдова); додержання
 171
встановленої законом процедури розголошення (Республіка Казахстан);
обов’язкового відображення у протоколі слідчої дії мети одержання таких
відомостей (Республіка Вірменія); передбаченні кола суб’єктів, наділених
правами здійснювати допуск та безпосередньо отримувати допуск до
державної таємниці, заборони ознайомлення з відомостями, які місять
державну таємницю із грифом «Цілком таємно» (Естонська Республіка);
передбаченні строку (негайно, 12 годин, 72 години) повідомлення близьких
родичів, захисника про затримання особи, за виключенням випадків
необхідності збереження в інтересах розслідування таємниці факту
затримання (Російська Федерація) та з мотивів попередження злочину або з
метою встановлення істини у кримінальній справі (Естонська Республіка).
8. Оптимізація застосування засобів і заходів збереження таємниці
досудового розслідування в кримінальному провадженні України полягає в
необхідності внесення змін та доповнень до КПК України:
- статтю 60 доповнити частиною 3, виклавши її у такій редакції: «ч. 3.
Заявник попереджається про обов’язок не розголошувати відомості про
факт вчинення кримінального правопорушення, які становлять або можуть
становити охоронювану законом таємницю, без дозволу слідчого, прокурора
або суду».
- статтю 222 КПК України викласти у такій редакції:
«Стаття 222. Недопустимість розголошення таємниці досудового
розслідування.
5. Відомості, одержані під час досудового розслідування вважаються
таємницею і не підлягають розголошенню, за виключенням випадків,
передбачених законом.
6. Таємницю досудового розслідування можна розголошувати лише з
дозволу слідчого або прокурора і в тій частині, в якій вони визнають
можливим.
7. Слідчий, прокурор письмово попереджає осіб, яким стала відома
таємниця досудового розслідування, про їх обов’язок не розголошувати такі
 172
відомості.
8. Критеріями віднесення відомостей до таємниці досудового
розслідування є:
наявність процесуального права особи у доступі до таких відомостей;
здатність відомостей досудового розслідування після їх розголошення
ганьбити людину, принижувати її честь і гідність;
здатність відомостей після їх розголошення зашкодити повноті та
неупередженості досудового розслідування.
дані про застосування заходів безпеки;
належність інформації до іншого виду охоронюваної законом
таємниці».
- доповнити ч. 9 ст. 224, виклавши її у такій редакції:
«Відомості, які містять таємницю і надані учасниками допиту на
попередніх допитах, дозволяється оголошувати лише після надання ними
показань під час проведення наступного допиту у межах і обсязі,
визначеними слідчим, прокурором».
 173

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Азаров В.А. Упрощенные судебные производства уголовного

процесса России и специфика их процессуальной формы / В.А. Азаров,
А.В. Боярская // Вестн. Том. гос. университета. 2011. № 353. С. 136-141.
2. Академічний тлумачний словник української мови (1970-1980).
URL: http://sum.in.ua/s/Pidpyska.
3. Аленін Ю.П. Повідомлення про підозру: загальна характеристика та
проблеми удосконалення / Ю.П. Аленін, І.В. Гловюк // Вісн. Півден. регіон.
центру Нац. акад. прав. наук України. 2014. № 1. С. 161-169.
4. Аленін Ю.П. Шляхи вдосконалення початку досудового
розслідування // Наукові праці Одеської юридичної академії. № 1. 2013.
С. 175-184.
5. Бабакін В.М. Використання матеріалів оперативно-розшукової
діяльності у кримінальних провадженнях щодо злочинів, учинених молоддю
// Науковий вісник Ужгородського національного університету. 2015. Серія
ПРАВО. Випуск 32. Том 3. С. 104-108.
6. Бабунич В.М. Суть та значення перехресного допиту. Процесуальні
особливості проведення перехресного допиту при розгляді кримінальної
справи в суді // Вісник Львівського університету. Серія «Юридична». 2011.
Вип. 53. С. 322-328.
7. Бараннік Р.В., Назаренко П.Г. Особливості охорони інформації, що
становить таємницю у кримінальному судочинстві // Адвокат. 2011. № 4
(127). С. 15-18.
8. Баулін Ю.В., Борисов В.І., Тютюгін В.І. та ін. Кримінальний кодекс
України. Науково-практичний коментар. 5-те вид., допов. Х.: Право, 2013.
Том 2. 376 с.
9. Бахин В.П., Весельский В.К., Карпов Н.С. Проблемы оптимизации
следствия // Современные проблемы криминалистики: Академия управления.
М., 2009. С. 77-78.
10. Бачило И.Л., Лопатин В.Н., Федотов М.А. Информационное право /
под ред. акад. РАН Б.Н. Топорнина. СПб, 2001. С. 538.
 174

11. Безлепкин Б.Т. Комментарий к Уголовно-процессуальному кодексу

Российской Федерации (постатейный). 9-е изд., перераб. и доп. М.: КНОРУС,
2010. 688 с.
12. Берназ В. Регламентація початку досудового розслідування як
основа кримінально-процесуального провадження / В. Берназ, Н. Неледва //
Вісник прокуратури. 2013. № 1. С. 62-67.
13. Бицадзе Б.Р. Актуальные вопросы проблемы реализации принципа
гласности на предварительном следствии и в суде: автореф. дис. … канд.
юрид. наук: спец. 12.00.09 / ВНИИ проблем укрепления законности и
правопорядка. М., 1991. С. 17.
14. Бойков А.Д. Предмет и пределы гласности уголовного
судопроизводства // Охрана прав граждан в уголовном судопроизводстве: сб.
науч. тр. / ВНИИ проблем укрепления законности и правопорядка. М.: ВНИИ
проблем укрепления законности и правопорядка, 1989. С. 3-9.
15. Вапнярчук В.В. Сутність початку досудового розслідування за
новим КПК України // Актуальні проблеми права: теорія і практика. 2013.
№ 26. С. 177-186. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/app_2013_26_26.
16. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і
допов.) / укл. і гол. ред. В.Т. Бусел. К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. 1728 с.
17. Великий тлумачний словник сучасної української мови / уклад.
В.Т. Бусел. К.; Ірпінь: Перун, 2002. С. 1426.
18. Весельський В.К. Концептуальні основи тактики слідчих дій
(слідчий огляд, допит, призначення і проведення судових експертиз)
// Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика).
2012. № 2. С. 151-158. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/boz_2012_2_20.
19. Весельський В.К. Сучасні проблеми допиту (процесуальні,
організаційні і тактичні аспекти): монографія. Київ: НВТ «Правник» –
НАВСУ, 1999. 126 с. URL: http://uadocs.exdat.com/docs/index-282525.html.
20. Виноградова Г. Професійна таємниця в міжнародно-правових
джерелах: окремі питання регулювання та використання в законодавстві
України. URL: http://www.justinian.com.ua /print. php?id=2219.
21. Вікіпедія. Вільна енциклопедія. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/
Таємниця.
 175

22. Галаган В. Дотримання засади невтручання у приватне життя під

час спеціального досудового розслідування / В. Галаган, Ж. Удовенко //
Право України. 2015. № 7. С. 9-15.
23. Галаган І.І. Забезпечення засади невтручання у приватне життя при
проведенні обшуку житла чи іншого володіння особи / І.І. Галаган,
Ж.В. Удовенко // Наукові записки НаУКМА. Юридичні науки. 2014. Т. 155.
С. 114-117. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/NaUKMAun_2014_155_28.
24. Гловюк І.В. Тимчасовий доступ до речей і документів як захід
забезпечення кримінального провадження, спрямований на збирання та
перевірку доказів / І.В. Гловюк, С.В. Андрусенко // Порівняльно-аналітичне
право. 2013. № 3-2. С. 293-296.
25. Гончаренко В.Г. Правові питання затримання особи в
кримінальному провадженні // Часопис Академії адвокатури України. 2014.
Т. 7, № 2. С. 11-14. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Chaau_2014_7_2_3.
26. Грібов М.Л. Прокурорський нагляд за виконанням доручень на
проведення негласних слідчих (розшукових) дій при розслідувані грабежів та
розбоїв // Вісник кримінального судочинства. 2015. № 1. С. 23-28. URL:
http://nbuv.gov.ua/j-pdf/vkc_2015_1_4.pdf.
27. Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка. М.: Рус.
яз., 1991. Т. 4. 683 с.
28. Досудове розслідування кримінальних справ: навч.-практ. посіб. /
Ю.М. Грошевий, В.В. Вапнярчук, О.В. Капліна, О.Г. Шило; за заг. ред.
Ю.М. Грошевого. X.: ФІНИ, 2009. 328 с.
29. Електронна енциклопедія рідкісних слів та варіантів їх значень
«Slova». URL: http://slova.pp.ua/index.php?newsid=102667.
30. Ефимичев С.П. Уголовно-процессуальное законодательство и
проблемы борьбы с организованной преступностью // Коррупция в России:
состояние и проблемы: материалы науч.-практ. конференции (26-27 марта
1996 года) / МВД России. Моск. ин-т. М., 1996. Вып. 1. С. 116-123.
31. Європейська хартія про закон «Про статус суддів»: Міжнародний
документ від 10.07.1998. URL: http://zakon5.rada.gov.ua.
32. Єдиний реєстр судових рішень: справа № 200/17962/16-к, ухвала
від 03.04.2017. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/65841931.
 176

33. Загальна теорія держави і права: підруч. для студ. юрид. спец.
вищих навч. закладів / М.В. Цвік, В.Д. Ткаченко, Л.Л. Богачова та ін.;
за ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. Х. : Право, 2002.
34. Зміни до Інструкції з організації взаємодії органів досудового
розслідування з іншими органами та підрозділами внутрішніх справ у
попередженні, виявленні та розслідуванні кримінальних правопорушень:
Наказ МВС України від 23 червня 2015 року № 748. URL:
http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/MVS597.html.
35. Зорин Г.А. Идея и перспективы криминалистического преактивизма
// Юридическая наука и образование в Республике Беларусь на рубеже XX-
XXI веков: матер. междунар. науч.-практ. конфер. / под ред. проф.
Г.А. Зорина. Гродно: ГрГУ, 2008. С. 26.
36. Игнатов С.Д. Следственная тайна и ее пределы // Правовая реформа
и проблемы ее реализации. Краснодар, 1989. С. 257-258.
37. Ищенко Е.П. Криминалистика: учебник / Е.П. Ищенко,
А.А. Топорков; под ред. Е.П. Ищенко. М.: Юрид. фирма “КОНТРАКТ”;
ИНФРА-М, 2005. 748 с.
38. Інструкція з організації взаємодії органів досудового розслідування
з іншими органами та підрозділами внутрішніх справ у попередженні,
виявленні та розслідуванні кримінальних правопорушень: Наказ МВС
України від 14.08.2012 № 700. URL : http://document.ua/pro-organizaciyu-
vzaemodiyi-organivdosudovogo-rozsliduvannj-doc119907.html.
39. Інструкція про призначення та проведення судових експертиз та
експертних досліджень: Наказ Міністерства юстиції України від 08.10.1998
№ 53/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 26.12.2012
№ 1950/5). URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z0705-98.
40. Інформаційний лист Вищого Спеціалізованого суду з розгляду
цивільних і кримінальних справ України №223-558/0/4-13 від 05.04.2013
«Про деякі питання здійснення слідчим суддею суду першої інстанції
судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб під час
застосування заходів забезпечення кримінального провадження». URL:
http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/v0558740-13.
41. Карпенко М.І. Заходи забезпечення кримінального провадження /
 177

М.І. Карпенко, К.І. Омельчук // Юридична наука. 2013. № 11. С. 81-89. URL:
http://nbuv.gov.ua/UJRN/jnn_2013_11_9.
42. Квашук О.Д. Підстави прийняття рішення про початок досудового
розслідування // Науковий вісник Херсонського державного університету.
Серія юридичні науки, 2013. Випуск 5. Том 2. С. 108-112.
43. Керевич О.В. До проблеми перевірки заяв та повідомлень про
кримінальні правопорушення // Порівняльно-аналітичне право. 2014. № 4.
С. 187-189.
44. Климчук М.П. Виконання доручень, як форма взаємодії слідчих та
оперативних підрозділів у кримінальному провадженні // Вісник
кримінального судочинства. 2015. № 1. С. 54-58. URL: http://nbuv.gov.ua/j-
pdf/vkc_2015_1_8.pdf.
45. Клочуряк С.С. Освідування в системі слідчих (розшукових) дій:
дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09. К., 2013. 199 с.
46. Когутич І.І. Криміналістика: курс лекцій. К.: Атіка, 2008. 888 с.
47. Когутич І.І. Особливості та види судового допиту // Вісник
Хмельницького інституту регіонального управління та права. 2003. № 1 (5).
С. 185-189.
48. Кодекс професійної етики судді: затверджено V з’їздом суддів від
24.10.2002. URL: http://lawua.info/jurdata/dir235/dk235391.htm.
49. Козій В.В. Об’єднання і виділення кримінальних проваджень за
законодавством України: дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.09 / Козій Василь
Васильович; Ген. прокуратура України, Нац. акад. прокуратури України.
Київ, 2016. 240 с.
50. Колесник В.А. Негласні слідчі (розшукові) дії / Валерій
Аркадійович Колеснік // Кримінальне процесуальне право України:
навчальний посібник / за ред. В.Г. Гончаренка, В.А. Колесника. Київ:
Юстініан, 2014. 573 с.
51. Колесник В.А. Суб’єкти здійснення та класифікація негласних
слідчих (розшукових) дій // Юридичний часопис Національної академії
внутрішніх справ. 2013. № 1. С. 129-134.
52. Коломиец А.В. Коммерческая тайна в гражданском праве
Российской Федерации: автореф. дисс. ... канд. юрид. наук: спец. 12.00.03
 178

«Гражданское право и процесс». М., 1999. 20 с.

53. Комаров С.А. Общая теория государства и права. М., 1996.
54. Комерційна таємниця. URL : http://nadoest.com/1-ponyattya-ta-
pravovi-oznaki-informacijnogo-suspilesta-stor-3.
55. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод. URL:
http://zakon3.rada.gov.ua/ laws/show/995_004.
56. Коновалова В.Е., Сербулов А.М. Тактика допроса при
расследовании преступлений. К.: РИО МВД УССР, 1978. 112 с.
57. Коновалова В.Е. Тактика допроса свидетелей и обвиняемых. Х.:
Изд-во Харьков. гос. ун-та им. А.М. Горького, 1956. 39 с.
58. Конституція України: прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради
України 28.06.1996. URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-
вр/ed20140302.
59. Концепція реформування кримінальної юстиції України: затверджена
Указом Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони
України від 15 лютого 2008 р. «Про хід реформування системи кримінальної
юстиції та правоохоронних органів» № 311 від 15 лютого 2008 р. // Офіційний
вісник Президента України. 2008. № 12. Ст. 486.
60. Коробко Ю.В. Процесуальні повноваження прокурора у
досудовому кримінальному провадженні: дис... канд. юрид. наук : 12.00.09 /
Коробко Юрій Вікторович; Ген. прокуратура України, Нац. акад.
прокуратури України. Київ, 2016. 220 арк.
61. Король В.В. Засада гласності та її обмеження в кримінальному
судочинстві України: автореф. дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.09
«Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза». К., 2002. 20 с.
62. Кривопишин В.Г. Актуальні проблеми досудового розслідування //
Теоретичні аспекти організації досудового розслідування: матеріали
всеукраїнської науково-практичної конференції (4 грудня 2015 року) / МВС
України; Харківський національний університет внутрішніх справ. Харків :
ХНУВС, 2015. С. 315-317.
63. Кримінал. URL: https://zt.20minut.ua/Kryminal/zhitomiryantsi-
zagrozhue-kriminalna-vidpovidalnist-za-rozgoloshennya-d-10545525.html.
64. Криминалистика: учебник / под ред. И.Ф. Пантелеева,
 179

Н.А. Селиванова. М.: Юрид. лит., 1984. 544 с.

65. Кримінальний процес: підруч. / за заг. ред. В.В. Коваленка,
Л.Д. Удалової, Д.П. Письменного. К.: Центр учбової літератури, 2013. 544 с.
66. Кримінальний процес: підручник / Ю.М. Грошевий, В.Я. Тацій,
В.П. Пшонка та ін.; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки. Х.: Право, 2013.
67. Кримінальний процесуальний кодекс України // Відомості
Верховної Ради України. 2013. № 9-10. № 11-12. № 13. Ст. 88.
68. Кримінальний процесуальний кодекс України: Закон України від
13.04.2012 № 4651-VІ. URL: http://zakon2.rada.gov.ua.
69. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково практичний
коментар: у 2 т. / О.М. Бандурка, Є.М. Блажівський, Є.Л. Бурдоль та ін.; за
заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова. Х.: Право, 2012. Т. 1. 768 с.
70. Кримінальний процесуальний кодекс. Науково-практичний
коментар / за заг. ред. В.Г. Гончаренка, В.Т. Нора, М.Є. Шумила. К.:
Юстиніан, 2012. 1224 с.
71. Крылов А.В. К вопросу об определении тайны следствия //
Российский следователь. 2003. № 9. С. 32-38.
72. Кутазова И.В. Механизм уголовно-процесуального обеспечения
недопустимости разглашения данных уголовного судопроизводства: автореф.
дисс. ... канд. юрид. наук. Тюмень, 2011. 24 с.
73. Куцкір Г.М. Заходи забезпечення кримінального провадження, які
обмежують майнові права громадян // Прикарпатський юридичний вісник.
2015. Вип. 3. С. 301-305. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Pjuv_2015_3_67.
74. Лавров В.П. Взаимодействие СМИ и правоохранительных органов
// Матер. научно-практической конф., 24 мая 2001 г. СПб, 2001. С. 56.
75. Лавров В.П. Проблема обеспечения следственной тайны в условиях
развития демократии и гласности // Проблемы демократизации
предварительного следствия: сб. науч. тр. / отв. ред. Ф. В. Глазырин и
др. Волгоград: ВСШ МВД СССР, 1989. С. 81.
76. Лещенко С. Таємниця слідства. URL: https://hromadskeradio.org/
programs/pravova-abetka/tayemnycya-slidstva-shcho-vid-nas-pryhovuyut.
77. Лисенкова К.Є. Принцип змагальності сторін у досудовому
кримінальному провадженні : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09 / Лисенкова
 180

Кіра Євгенівна; Ген. прокуратура України, Нац. акад. прокуратури України.

К., 2016. 253 арк.
78. Лісогор В.Г. Криміналістичне забезпечення збереження таємниці
досудового слідства: дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.09 / Нац. акад.
внутр. справ України. К., 2003. 213 с.
79. Лісогор В.Г. Криміналістичне забезпечення збереження таємниці
досудового слідства: наук.-практ. посіб. Д. : Юрид. акад. МВС України, 2005.
80. Лобойко Л.М. Актуальні проблеми визначення підстав і моменту
початку досудового розслідування // Вісник кримінального судочинства.
2015. № 1. С. 87-92. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/vkc_2015_1_13.
81. Лобойко Л.М. Кримінально-процесуальна компетенція: монографія.
Д.: Дніпропетр. держ. ун-т внутр. справ, 2006. 188 с.
82. Лопатин В. Н. Правовая охрана и защита служебной тайны //
Государство и право. 2000. № 6. С. 85-91.
83. Лук’янчиков Є. Д., Лук’янчиков Б. Є. Освідування як засіб
інформаційного забезпечення розслідування // Юридичний вісник. 2014.
№ 2 (31). С. 131-135.
84. Лук’янчиков Є.Д. Негласні слідчі (розшукові) дії як засоби
процесуального доказування / Є.Д. Лук’янчиков, Б.Є. Лук’янчиков // Право
України. 2014. № 10. С. 106-115.
85. Лук'янчиков Є.Д. Учасники освідування / Є.Д. Лук'янчиков,
Б.Є. Лук'янчиков // Вісник Луганського державного університету внутрішніх
справ імені Е.О. Дідоренка. 2015. Вип. 1. С. 121-132. URL: http://nbuv.gov.ua/
UJRN/Vlduvs_2015_1_14.
86. Ляш А.О. Недопустимість розголошення відомостей досудового
розслідування // Часопис Національного університету "Острозька академія".
Сер.: Право. 2013. № 1. URL : http://nbuv.gov.ua/UJRN/Choasp_2013_1_22.
87. Маслов А.Е. Следственная тайна как средство преодоления
противодействия расследованию : автореф. дисс. … канд. юрид. наук /
А.Е. Маслов. Воронеж, 2001. С. 12.
88. Мазуров В. А. Тайна: государственная, коммерческая, банковская,
частной жизни. Уголовно-правовая защита : учеб. пособие. М.: Дашков и Ко, 2003.
89. Михайлов В. Право на тайну // Закон. 1998. № 2. С. 3-8.
 181

90. Михайлова І.М. Ювенальна юстиція в системі запобігання

злочинам неповнолітніх: дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.08 / Михайлова Ілона
Миколаївна; Нац. акад. внутр. справ. Київ, 2015. 265 с.
91. Мінченко С.І. Проблеми забезпечення прав людини в оперативно-
розшуковій діяльності. URL : http://pravoznavec.com.ua/period/article/442/chap.
92. Мірковець Д.М. Деякі теоретичні та практичні аспекти реалізації
начальниками слідчого відділу функцій керівництва досудовим слідством //
Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ.
2012. № 1. С. 416-427. URL: https://docviewer.yandex.ua/?url=http%3A%2F%2
Fwww.nbuv.gov.ua%2Fold_jrn%2FSoc_Gum%2Fuk&c=5885246c0a37&page=1.
93. Місце лікарської таємниці в системі таємниць, що охороняються
законом. URL: http://megapredmet.ru/1-5076.html.
94. Нагорнюк-Данилюк О.О. Зарубіжний досвід спеціального
кримінального провадження / О.Ю. Татаров, О.О. Нагорнюк-Данилюк //
Юрид. часопис Нац. акад. внутр. справ. 2016. № 1. С. 288-302.
95. Науково-практичний коментар Кримінально процесуального
кодексу України / М.М. Михеєнко, В.Т. Нор, В.П. Шибіко. 2-ге вид., перероб.
і доп. К.: Либідь, 1999. 536 с.
96. Никифорчук Д.Й. Глава 21. Провадження негласних слідчих
(розшукових) дій / Д.Й. Никифорчук, С.І. Ніколаюк // Кримінальний процес:
підручник / за заг. ред. В.В. Коваленка, Л.Д. Удалової, Д.П. Письменного. К.:
Центр учбової літератури, 2013. 544 с.
97. Оперчук А.Ф. Організація взаємодії слідчих і органів дізнання при
розкритті та розслідуванні найбільш тяжких злочинів // Матеріали
навчально-методичного семінару прокурорів-криміналістів, начальників
слідчих відділів з питань роботи щодо розкриття та розслідування найбільш
тяжких злочинів проти особи в сфері економіки (27-28.11.1997) / ГПУ, ГСУ.
К., 1998. С. 83-87.
98. Осауленко О.А. Кримінальні процесуальні гарантії нерозголошення
відомостей досудового розслідування // Юрид. наука. 2015. № 7. С. 185-193.
99. Основи законодавства України про охорону здоров’я: Закон
України від 19.11.1992 № 2801-ХІІ. URL: http://zakon2.rada.gov.ua.
100. Остапенко О.Є. Недопустимість розголошення відомостей
 182

досудового розслідування як гарантія охорони нотаріальної таємниці //

Митна справа. 2014. № 1 (2.1). С. 154-158. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Ms_
2014_1)2.
101. Офіційна статистика стану досудового розслідування
кримінальних правопорушень підрозділами Національної поліції України у
2014-2016 роках / Головне слідче управління Національної поліції України.
URL: http://mvs.gov.ua/uploads/ files/Doc/Analiz.doc.
102. Петрухин И.Л. Личная жизнь: пределы вмешательства. М.: Юрид.
лит., 1989. 192 с.
103. Пилипенко Ю.С. Общие теоретические аспекты института
тайны // Государство и право. 2009. № 7. С. 19-24.
104. Плетенець В.М., Медвєдєв С.О. Організація і тактичне
забезпечення обшуку за фактами хабарництва // Актуальні питання протидії
корупції: стан, проблеми та перспективи на майбутнє: матеріали Всеукр.
наук-практ.конф. (м. Дніпропетровськ, 17 жовт. 2014 року). Дніпропетровськ:
Дніпроп. держ.ун-т внутр. справ, 2014. 332 с.
105. Погорецький М.А. Негласні слідчі (розшукові) дії та оперативно-
розшукові заходи: поняття, сутність і співвідношення / М.А. Погорецький,
Д.Б. Сергєєва // Боротьба з орг. злочинністю і корупцією (теорія і практика).
2014. № 2. С. 137-141.
106. Погорецький М.А. Початок досудового розслідування: окремі
проблемні питання // Вісник кримін. судочинства. 2015. № 1. С. 93-103.
107. Погорецький М.М. Поняття кримінальних процесуальних гарантій
адвокатської діяльності // Науковий вісник Дніпропетровського державного
університету внутрішніх справ. 2013. № 4. С. 421-429.
108. Положення про органи досудового розслідування Міністерства
внутрішніх справ країни: Наказ МВС України від 09.08.2012 № 686. URL:
http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z1769-12.
109. Порубов Н.И. Научные основы допроса на предварительном
следствии: автореф. дисс. … д-ра юрид. наук: 12.00.09 / Всесоюз. ин-т по
изучению причин и разработке мер предупреждения преступности
прокуратуры СССР. М., 1977. 31 с.
110. Постанова від 25 вересня 2015 року № 9 “Про узагальнення
 183

судової практики забезпечення права на захист у кримінальному

провадженні” // Часопис цивіл. і кримін. судочинства. 2015. № 6. С. 30.
111. Правовий захист інформації: навч. посібник / Н.І. Логінова,
Р.Р. Дробожур. Одеса: Фенікс, 2015. 264 с.
112. Про адвокатуру та адвокатську діяльність: Закон України від
05.07.2012 № 5076-VІ. URL : http://zakon2.rada.gov.ua.
113. Про аудиторську діяльність: Закон України від 22.04.1993 № 3125-
ХІІ. URL: http://zakon2.rada.gov.ua.
114. Про банки і банківську діяльність: Закон України від 07.12.2000
№ 2121-ІІІ. URL: http://zakon2.rada.gov.ua.
115. Про державну таємницю: Закон України від 21.01.1994 № 3855-
ХІІ. URL: http://zakon2.rada.gov.ua.
116. Про доступ до публічної інформації: Закон України від 13.01.2011
№ 2939-VI // Відомості Верховної Ради України. 2011. № 32. Ст. 314.
117. Про запобігання корупції: Закон України від 14.10.2014. URL:
http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1700-18/page5?text=%ED%E5+%F0%E8.
118. Про засади запобігання та протидії корупції: Закон України від
11 черв. 2009 р. № 1506-VI // Верховна Рада України [офіц. веб-сайт]. URL:
http://zakon4.rada.gov.ua/laws.
119. Про затвердження Інструкції про порядок створення та організації
діяльності слідчих груп та слідчо-оперативних груп: Наказ МВС України від
20.10.2014 № 1107. URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws.
120. Про затвердження Положення про порядок ведення Єдиного
реєстру досудових розслідувань: Наказ Генеральної прокуратури України від
06.04.2016 № 139. URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/z0680-16.
121. Про затвердження правил етичної поведінки працівників апарату
Міністерства внутрішніх справ України, територіальних органів, закладів,
установ і підприємств, що належать до сфери управління МВС: Наказ МВС
України від 28.04.2016 № 326. URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/
show/z0778-16.
122. Про інформацію: Закон України від 02.10.1992 № 2657-ХІІ. URL:
http://zakon2.rada.gov.ua.
123. Про Національну поліцію: Закон України від 02.07.2015. URL:
 184

http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/580-19/page?text=%F2%E0%BA%EC%E.
124. Про нотаріат : Закон України від 02.09.1993 № 3425-ХІІ. URL:
http://zakon2.rada.gov.ua/.
125. Про організацію діяльності прокурорів у кримінальному
провадженні : наказ Генерального прокурора України від 19.11.2012 № 4гн.
URL: http://www.gp.gov.ua/ua/gl.html?_m=publications&_t=rec&id=94102.
126. Про попереднє ув’язнення: Закон України від 30.06.1993 року..
URL: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/3352-12.
127. Про свободу совісті та релігійні організації : Закон України від
23.04.1991 № 987-ХІІ. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/.
128. Про страхування : Закон України від 07.03.1996 № 85/96 ВР URL.
URL : http://zakon2.rada.gov.ua/.
129. Про судоустрій і статус суддів : Закон України від 07.07.2010
№ 2453-VІ URL. URL : http://zakon2.rada.gov.ua/.
130. Професійна таємниця. URL: http://studies.in.ua/inf-pravo-seminar/
2154-profesyna-tayemnicya.html.
131. Публічний електронний словник української мови. URL:
http://ukrlit.org/slovnyk/таємниця.
132. Радецька В.Я. Криміналістична фоноскопія: етапи та методи
дослідження // Сучасні криміналістичні експертизи в розслідуванні злочинів:
матеріали кругл. столу: (Київ, 25 лютого 2015 року). К.: Нац. акад. внутр.
справ, 2015. 143 с.
133. Рєзнікова Г.І. Професійна таємниця: поняття, ознаки та види //
Трибуна докторанта, аспіранта і здобувача. 2013. № 26. С. 280-291.
134. Розголошення інформації, що становить таємницю досудового
слідства. URL: http://vchys.net/11598-referat-z-pravoznavstva-na-temu-
rozgoloshennya-nformacyi-scho-stanovit-tayemnicyu-dosudovogo-sldstva.html.
135. Романюк В. В. Кримінальне провадження щодо неповнолітніх:
автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.09 / Романюк Віталій
Володимирович ; Харків. нац. ун-т внутр. справ. Харків, 2015. 23 с.
136. Самодін А.В. Гарантії невтручання у приватне життя особи у
кримінальному провадженні // Юридична наука. 2015. № 6. С. 144-151. URL:
http://nbuv.gov.ua/UJRN/jnn_2015_6_20.
 185

137. Семилетов С.И. Информация как особый нематериальный объект

права // Государство и право. 2000. № 5. С. 67-74.
138. Сергєєва Д.Б. Використання результатів негласних слідчих
(розшукових) дій у кримінальному процесуальному законодавстві:
монографія / Діана Борисівна Сергєєва. К., 2014. 272 с.
139. Сімейний кодекс України: Закон України від 10.01.2002 № 2947-
ІІІ. URL : http://zakon2.rada.gov.ua/.
140. Слідча таємниця. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/Слідча
таємниця.
141. Слідчі (розшукові) дії: навч. посібник / О.В. Авраменко,
Р.І. Благута, Ю.В. Гуцуляк та ін.; за заг. ред. Р.І. Благути та Є.В. Пряхіна.
Львів: ЛьвДУВС, 2013. 416 с.
142. Словарь иностранных слов. 16-е изд., испр. / ред. В.В. Пчелкина.
М., 1988. 624 с.
143. Словник спеціальних термінів правоохоронної діяльності / за ред.
проф. Я.Ю. Кондратьєва. К.: Національна академія внутрішніх справ
України, 2005. 560 с.
144. Словник української мови: в 11 томах. Т. 3. 1972. URL:
http://sum.in.ua/s/zabezpechuvaty.
145. Смоков С.М. Види обмежень конституційних прав громадян у
новому Кримінальному процесуальному кодексі України // Форум права.
2012. № 2. С. 628-632. URL: http://www.irbisnbuv.gov.ua.
146. Смоков С.М., Горелкіна К.Г. Гарантії застосування заходів
процесуального примусу у кримінальному судочинстві. Одеса: Астропринт,
2012. 152 с.
147. Смолькова И.В. Гласность и тайна в уголовном процессе //
Законность. 1998. №7. С. 39-42.
148. Смолькова И.В. Проблемы охраняемой законом тайны в
уголовном процессе: автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 М.,
1998. С. 17.
149. Столітній А.В. Місце досудового розслідування у системі стадій
кримінального провадження // Науковий вісник Ужгородського
національного університету. Серія: Право. 2016. Вип. 36 (2). С. 151-154. URL:
 186

http://nbuv.gov.ua/UJRN/nvuzhpr_2016_36(2)_38.
150. Тагієв С.Р. Поняття та зміст негласних слідчих (розшукових) дій //
Науковий вісник Херсонського державного університету. 2015. Вип. 1. Т. 3.
С. 117-121.
151. Тарасюк Я.В. Поняття, види та класифікація негласних слідчих
(розшукових) дій: план-конспект лекції. URL: http://blogdocentyary.іo.ua/
s2375694/tema_ponyattya_vidi_ta_klasifikaciya_neglasnih_slidchih_rozshukovih_
diy._navchalna_disciplina_organizaciya_i_taktika_provedennya_neglasnih_slidchi
h_rozshukovih_diy_za_napryamom_pidgotovki_pravoznavstvo._plan-
konspekt_lekcie.
152. Татаров О.Ю. Досудове провадження у кримінальному процесі
України: теоретико-правові та організаційні засади (за матеріалами МВС):
монографія / О.Ю. Татаров. Донецьк: ТОВ «ВПП «Промінь», 2012. 640 с.
153. Татаров О.Ю. Заходи забезпечення кримінального провадження:
перший досвід застосування // Бюлетень Міністерства юстиції України. 2013.
№ 7. С. 113-122. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/bmju_2013_7_18.
154. Татаров О. Особливості застосування деяких нових інститутів
кримінального процесуального законодавства України // Право України. 2013.
№11. С. 63-69.
155. Татаров О. Проблеми повідомлення про підозру та шляхи їх
вирішення // Наук. часопис Нац. акад. прокуратури України. 2014. № 4.
С. 179-186.
156. Таємниця діяльності психолога. URL: http://nadoest.com/1-
ponyattya-ta-pravovi-oznaki-informacijnogo-suspilesta-stor-3.
157. Теория юридического процесса / под общ. ред. В.М. Горшенева.
Харьков: Вища школа, 1985.
158. Тертишник В.М. Кримінальний процес України. Загальна частина:
підручник. Академічне видання. К.: Алерта, 2014. 440 с.
159. Тертишник В.М. Науково-практичний коментар до Кримінально-
процесуального кодексу України. К.: А.С.К., 2002. 1056 с.
160. Типове положення про слідче управління (відділ) головного
управління, управління МВС України в Автономній Республіці Крим,
областях, містах Києві та Севастополі, на транспорті: затверджено наказом
 187

МВС України № 686 від 9 серпня 2012 року. URL: http://zakon2.rada.

gov.ua/laws/show/ zl769-12/conv.
161. Топчій В. Принципи взаємодії слідчого й оперативного працівника
органів внутрішніх справ при розкритті та розслідуванні злочинів // Право
України. 2015. № 3. С. 71-75.
162. Топчій В.В. Передумови взаємодії слідчого й оперативного
працівника ОВС у розкритті та розслідуванні злочинів // Право і суспільство.
2015. № 2. С. 286-293. URL: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/Pis_2015_2_49.pdf.
163. Трофименко В.М. Кримінально-процесуальні гарантії особистості
в стадії судового розгляду: автореф. дис. … канд. юрид. наук. Харків:
Національна юрид. академія України імені Ярослава Мудрого, 2000. С. 4.
164. Туровець Ю.М. Допит з використанням поліграфа: теоретичний
аспект проблеми // Порівняльне аналітичне право. 2014. № 6. С. 345-348.
165. Уголовно-процессуальный кодекс Республики Армения от
01 июля 1998 года. URL: http://www.parliament.am/legislation.
166. Уголовно-процессуальный кодекс Республики Беларусь: Закон
№ 295-3 от 16.07.1999. URL : http://etalonline.by/?type=text&regnum=HK
9900295 #load_text_none_1.
167. Уголовно-процессуальный кодекс Республики Казахстан: Закон
№ 231-V от 04.07.2014 [Электронный ресурс]. Режим доступа : URL :
http://online.zakon.kz/ Document/?doc_id=31575852#pos=4268;-292.
168. Уголовно-процессуальный кодекс Латвии от 06 января 1961 года.
URL: http://www.at.gov.lv/fails.php?id=364.
169. Уголовно-процессуальный кодекс Республики Молдова № 122 от
14.03.2003. URL: http://lex.justice.md/viewdoc.php?id=326970&lang=2.
170. Уголовно-процессуальный кодекс Республики Таджикистан от
03.12.2009 : http://www.base.spinform.ru/show_doc.fwx?rgn=30692.
171. Уголовно-процессуальный кодекс Российской Федерации от
22 ноября 2001 г. URL: http://www.hro.org/docs/rlex/upk2002/index_1.php.
172. Уголовно-процессуальный кодекс Эстонии. URL:
http://www.hot.ee/estonianlegislation/.
173. Удалова Л. Деякі проблемні питання правозастосування
кримінального процесуального законодавства // Актуальні питання
 188

кримінального процесуального законодавства України (Київ, 26 квітня 2013

року): зб. матеріалів міжвузівської наук. конф. / Національна академія
прокуратури України. К.: Алерта, 2013. 168 с.
174. Удалова Л.Д. Лікарська таємниця в кримінальному процесі
України: монографія / Л.Д. Удалова, Є.В. Кузьмічова-Кисленко. К.: Центр
учбової літератури, 2015. 134 с.
175. Український тлумачний словник. URL: http://ukrainian_explanatory.
academic.ru/175499/таємниця.
176. Фаринник В.І. Затримання особи: проблеми кримінальної
процесуальної регламентації та шляхи їх вирішення // Вісник кримінального
судочинства. 2015. № 2. С. 85-94. URL : http://nbuv.gov.ua/UJRN/vkc_
2015_2_13.
177. Холодницький Назар. URL: http://www.5.ua/interview/nazar-
kholodnytskyi-ye-takyi-ryzyk-shcho-antykoruptsiini-orhany-zaraz-budut-
nezruchni-usim-120103.html.
178. Цивільний кодекс України: Закон України від 16.01.2003 № 435-
ІV. URL: http://zakon2.rada.gov.ua.
179. Цуцкірідзе М. Використання негласних слідчих (розшукових) дій
як засобів доказування у кримінальному провадженні на досудовому
розслідуванні / М. Цуцкірідзе, О. Старенький // Право України. 2015. № 1.
С. 152-161.
180. Чаплинська Ю.А. Одночасний допит двох раніше допитаних осіб
(організаційний аспект) // Науковий вісник Дніпропетровського державного
університету внутрішн. справ. 2013. № 1. С. 548-555. URL: http://nbuv.gov.ua.
181. Чаплинська Ю.А. Особливості організаційно-підготовчих заходів
до пред’явлення для впізнання // Науковий вісник Дніпропетровського
державного університету внутрішніх справ. 2012. № 1. С. 265-272. URL:
http://nbuv.gov.ua/UJRN/nvdv_s_2012_1_38.
182. Чаплинський К.О. Особливості тактики пред’явлення для
впізнання в умовах протидії досудовому розслідуванню // Вісник Академії
митної служби України. Сер. : Право. 2014. № 1. С. 156-160. URL:
http://nbuv.gov.ua/UJRN/vamsup_2014_1_27.
183. Чаплинський К.О. Тактичне забезпечення проведення слідчих дій :
 189

монограф. Д., 2011.

184. Чурікова І.В. Початок досудового розслідування у кримінальному
процесі України // Юридичний часопис Національної академії внутрішніх
справ. 2013. № 2. С. 226-231. URL : http://nbuv.gov.ua/UJRN/mvs_2013_2_42.
185. Шаренко С. Спеціальне досудове розслідування і судове
провадження: проблемні питання правового регулювання / С. Шаренко,
О. Шило // Право України. 2015. № 7. С. 58-65.
186. Швидкова О.В. Обшук як спосіб збирання доказів // Часопис
Національного університету "Острозька академія". Серія "Право". 2014. № 2
(10). URL: http://lj.oa.edu.ua/articles/2014/n2/14sovszd.pdf.
187. Шевчук В.М. Функції тактичних операцій у кримінальному
провадженні // Право України. 2014. № 1. С. 266-273.
188. Шепітько В.Ю. Вибрані твори / Избранные труды. Х.: Вид. агенція
«Апостиль», 2010.
189. Шепитько В.Ю Тактика расследования преступлений,
совершаемых организованными группами и преступными организациями. Х.,
2000. 88 с.
190. Шумейко Д.О. Розслідування прийняття пропозиції, обіцянки або
одержання неправомірної вигоди службовою особою: дис. … канд. юрид.
наук : 12.00.09 / Дмитро Олександрович Шумейко. К., 2015. 258 с.
191. Элькинд П.С. Толкование и применение норм уголовно-
процессуального права. М.: Юрид. лит., 1967.
192. Юридична енциклопедія: в 6 т. / редкол.: Ю.С. Шемшученко
(голова) та ін. URL: http://cyclop.com.ua/content/ view/1277/58/1/14/# 26849.
193. Яковчук С.В. Взаємодія слідчого з оперативними підрозділами під
час розслідування серійних вбивств : автореф. дис. ... канд. юрид. наук :
12.00.09 / Нац. акад. внутр. справ. Київ, 2014. 20 c.
194. Ямпольский А.Е. Научные основы тактики допроса
подозреваемого: автореф. дисс. … канд. юрид. наук / БГУ. Минск, 1971. 20 с.
195. Яновська О. Участь обвинуваченого в судовому провадженні:
право чи обов’язок // Право України. 2015. № 7. С. 26-33.
196. Сайт Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних
і кримінальних справ. URL : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v0558740-13.
 190

ДОДАТКИ
Додаток А

Узагальнені результати анкетування адвокатів, слідчих, прокурорів і

суддів щодо питань, пов’язаних із забезпеченням дотримання таємниці
досудового розслідування у кримінальному провадженні1

1. Як часто Ви попереджаєте письмово учасників кримінального

провадження (свідків, потерпілого тощо) про заборону
розголошення відомостей досудового розслідування?
Таблиця А. 1.
Відповідь Слідчі Прокурори
особи % особи %
У кожному провадженні 0 0
Майже завжди 0 0 2 8
Дуже рідко 98 70 20 84
Не повідомляю 43 30 2 8

2. Які заходи Ви вважаєте більш дієвими у механізмі забезпечення

дотримання таємниці досудового розслідування?
Таблиця А. 2.
Відповідь Адвокати Слідчі Прокурори Судді
Ос. % Ос. % Ос. % Ос. %
Притягнення до кримін. 1 6 97 69 12 50 3 12
відповідальн. за ст. 387 КК
Роз’яснення обов’язку, 16 94 44 31 12 50 22 88
передбаченого ст. 222 КПК

3.Чи потрібно доповнювати КПК (окрім ст. 222) чи КК (окрім ст.ст.381,

387) статтями, які б додатково регламентували заборону розголошення
відомостей досудового розслідування?
Таблиця А. 3.
Відповідь Адвокати Слідчі Прокурори Судді
Ос. % Ос. % Ос. % Ос. %
Так 0 0 53 36 1 4 0 0
Ні 17 100 88 64 23 96 25 100

1
У ходіанкетуваннябулоопитано 17 адвокатів, 141 слідчого, 24 прокурори і
25 суддів
 191
4. Назвіть дві слідчі (розшукові) дії, результативність проведення
яких залежить від можливого розголошення інформації про час і
дату їх проведення?
Таблиця А. 4.
Відповідь Адвокати Слідчі Прокурор Судді
и
Ос. % Ос. % Ос. % Ос. %
Допит, одночасний допит 6 19 51 18 7 14 6 12
декількох осіб
Обшук 7 21 71 25 14 29 16 31
Огляд 7 20 62 22 11 23 15 30
Освідування 5 14 31 11 4 9 4 7
Пред’явлення для впізнання 6 17 42 15 7 14 3 6
Призначення експертиз 3 1 11 4 3 6 3 6
Слідчий експеримент 3 8 14 5 2 5 4 8

5. Чи впливає витребовування матеріалів кримінального

провадження процесуальними керівниками прокуратури на стан
дотримання таємниці досудового розслідування?
Таблиця А. 5.
Відповідь Слідчі Прокурори
особи % особи %
Так 103 73 1 4
Ні 38 27 23 96

6. У який термін процесуальні керівники прокуратури починають

витребовувати матеріали кримінального провадження після
внесення відомостей до ЄРДР для надання вказівок?
Таблиця А. 6.
Відповідь Слідчі Прокурори
особи % особи %
Протягом 1-3 днів 125 89 23 96
Через тиждень 10 7 0 0
Перед заслуховуванням 6 4 1 4

7. Чи повинен заявник попереджатися про обов’язок нерозголошення

інформації про вчинене кримінальне правопорушення?
Таблиця А. 7.
Відповідь Адвокати Слідчі Прокурори Судді
Ос. % Ос. % Ос. % Ос. %
Так 0 0 135 96 21 88 12 48
Ні 17 100 6 4 3 12 13 52
 192
8. Як Ви відноситесь до запровадження в системі службової
підготовки (перепідготовки, підвищення кваліфікації) занять,
присвячених заходам забезпечення дотримання таємниці
досудового розслідування?
Таблиця А. 8.
Відповідь Адвокати Слідчі Прокурори Судді
особи % особи % особи % особи %
Позитивно 10 59 120 85 20 83 22 87
І так багато 0 0 14 10 1 4 2 9
роботи
Це не дасть 7 41 7 5 3 13 1 4
результату

9. На кого окрім слідчого розповсюджується обов’язок збереження

таємниці досудового розслідування?
Таблиця А. 9.
Відповідь Адвокати Слідчі Прокурори Судді
особи % особи % особи % особи %
Керівника 5 30 42 30 10 40 6 24
слідчого відділу
Процесуального 5 30 42 30 5 20 6 24
керівника
прокуратури
Оперативного 4 23 35 25 7 30 6 24
працівника
Слідчого суддю 3 17 18 15 2 10 7 28
(під час розгл.
клопотання)

10. Як би Ви оцінили роботу Вашого підрозділу (об’єднання) із

забезпечення дотримання таємниці досудового розслідування у
кримінальному провадженні?
Таблиця А. 10.
Відповідь Адвокати Слідчі Прокурори Судді
особи % особи % особи % особи %
Позитивно 5 29 14 10 13 55 19 75
Незадовільно 0 0 113 80 4 15 0 0
Своя думка 12 71 14 10 7 30 6 25
 193

Додаток Б

Акти
впровадження результатів дослідження
194
195
196
197
198
199
200