МІНІСТЕРСТВО ФІНАНСІВ УКРАЇНИ

УНІВЕРСИТЕТ ДЕРЖАВНОЇ ФІСКАЛЬНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

Навчально-науковий інститут права

Кафедра кримінального процесу та криміналістики

КУРСОВА РОБОТА

на тему: «Показання як процесуальне джерело доказів»

 2

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………….3
РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ПОКАЗАНЬ
ЯК ДЖЕРЕЛА ДОКАЗІВ
1.1. Поняття та види доказів у кримінальному проваджені………………….5
1.2. Загальна характеристика показань………………………………………..8
РОЗДІЛ 2 ОКРЕМІ АСПЕКТИ ВИДІВ ПОКАЗАНЬ У
КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕНІ
2.1. Особливості показань свідка……………………………………………..16
2.2. Показання підозрюваного та обвинуваченого…………………………..22
2.3. Показання потерпілого як джерело доказів……………………………..30
РОЗДІЛ 3 ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ПОКАЗАННЯ З ЧУЖИХ
СЛІВ……………………………………………………………………………...35
ВИСНОВКИ……………………………………………………………………..44
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
 3

ВСТУП

Актуальність теми. Одним із завдань кримінального провадження,

відповідно до ст. 2 Кримінального процесуального кодексу України (далі -
КПК України), є забезпечення швидкого, повного та неупередженого
розслідування і судового розгляду, щоб кожен, хто вчинив кримінальне
правопорушення, був притягнутий до відповідальності за свою провину,
жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не
була піддана необгрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного
учасника кримінального провадження була застосована належна правова
процедура. Суд встановлює наявність фактів та обставин, що мають значення
для кримінального провадження на основі доказів, серед яких показання є
найбільш поширеним джерелом.
Особливе місце у реалізації завдань кримінального провадження
посідають показання підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого, свідка та
експерта. Механізм реалізації кримінального судочинства, що
характеризується відповідністю його результатів у кожному конкретному
випадку при реальному забезпеченні призначення кримінального процесу,
встановленому ст. 2 КПК України, може бути реалізовано лише при
всебічному, повному й об’єктивному дослідженні обставин кримінального
провадження. Пізнання цих обставин здійснюється шляхом кримінально-
процесуального доказування, яке можливе лише за наявності доказів,
отриманих належним способом і з встановлених законом джерел.
Теоретичною основою дослідження слугували праці, присвячені
проблемам використання показання як джерела доказів у кримінальному
провадженні, таких вчених, як В.Д. Арсеньєв, М.І. Бажанов, РС. Бєлкін, В.Я.
Дорохов, Ю.М. Грошевой, Ц.М. Каз, І.М. Карнєєва, А.М. Ларін, П.А.
Лупинська, Г.М. Міньковський, І.Л. Петрухін, А.Р. Ратинов, Р.Д. Рахунов,
С.М. Стахівський, М.С. Строгович, Ф.Н. Фаткуллін, С.А. Шейфер, П.С.
Елькинд та ін.
 4

Мета і завдання курсової роботи. Мета полягає у встановленні місця і

ролі показання як джерела доказів із врахуванням сучасного стану науки та
Кримінального процесуального кодексу України.
Для досягнення мети були поставлені такі завдання:
 висвітлити поняття та види доказів у кримінальному проваджені;
 здійснити загальну характеристику показань;
 розглянути особливості показань свідка;
 дослідити показання підозрюваного та обвинуваченого;
 зазначити показання потерпілого як джерело доказів;
 охарактеризувати проблемні питання показання з чужих слів.
Об’єктом курсової роботи суспільні відносини, що склалися у сфері
правового регулювання процесу доказів і доказування.
Предметом кусової роботи є показання як процесуальне джерело
доказів.
Методи курсової роботи. Методологічну основу курсової роботи
становить система загальнонаукових і спеціальних методів. Історико-
правовий метод використано для дослідження використання показань;
порівняльно-правовий метод використано під час дослідження
законодавства, з питань показань; системно-структурний метод дозволив
висвітлити формування показань.
 5

РОЗДІЛ 1
ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ПОКАЗАНЬ ЯК
ДЖЕРЕЛА ДОКАЗІВ

1.1. Поняття та види доказів у кримінальному проваджені

Віддаючи данину традиції, у ст. 84 КПК поняття доказів

сформульовано так: «1. Доказами в кримінальному провадженні є фактичні
дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких
слідчий, прокурор. Слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи
відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального
провадження та підлягають доказуванню. 2. Процесуальними джерелами
доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів» [1].
Вказаній нормі законодавець дав лаконічну назву «Докази». Це
дозволяє стверджувати, що у двох її частинах йдеться про зміст і форму
доказів. Так, в ч. 1 ст. 84 КПК вказується, які фактичні дані можуть
використовуватися для підтвердження чи спростування фактів та обставин,
що мають значення для кримінального провадження. Ця складова дефініції
поняття доказів вказує на їх зміст. У частині 2 ст. 84 КПК йдеться про форму
доказів, тобто які джерела можуть бути носіями вказаних фактичних даних.
Процесуальна форма відображає специфіку виникнення доказів, яка
поділяється на два розмежованих у часі, але взаємопов’язаних етапи. Перший
відноситься до слідоутворення, коли подія, що підлягає доказуванню,
залишає в оточуючому середовищі матеріальні та ідеальні сліди. Для того,
щоб сліди стали доказами, необхідно їм надати відповідну процесуальну
форму. Другий етап настає, коли слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд з
дотриманням встановлених вимог, у тому числі значимості для предмета
доказування, придають їм форму показань, речових доказів, документів,
висновків експертів. У такий спосіб фактичні дані набувають статус доказів
лише в процесі кримінального провадження із застосуванням норм, що
 6

регулюють збирання, перевірку й оцінку доказів. Відомості та їх джерела

знаходяться в органічній єдності й утворюють єдине ціле.
Фактичні дані завжди повинні мати своє джерело, визначене законом,
що дає можливість здійснювати перевірку як відомостей, так і їх джерел.
Інтерпретація поняття доказів, що ґрунтується на положеннях ст. 84
КПК, є уразливою для критики. На жаль, нормативно закріплене поняття
доказів не охоплює всіх істотних властивостей та ознак цього складного
соціально-юридичного феномена. Навряд чи це можливо. За межами
запропонованого в законі формулювання залишається те, що докази - це
результат людської діяльності з властивою їй логікою, психологією,
інтерпретацією з урахуванням професійного та індивідуальних інтересів її
суб’єктів.
В. Д. Спасович мав рацію, коли стверджував, що «... питання про
судові докази не юридичне. Воно належить до сфери логіки і антропології
впирається своїм корінням в філософію, його треба вивчати в окремій
людині» [2].
Із цього випливає, що докази структурно формуються із відносно
ненадійних і різнопланових компонентів. У частині 1 ст. 84 КПК в числі
суб’єктів отримання доказів значаться слідчий і прокурор, що вказує на
слідчий спосіб їх формування. Зважаючи на складну гносеологічну і правову
природу доказів, неважко переконатися в тому, що слідчий або прокурор не в
змозі одноособово належним чином оцінити і перевірити докази в повному
обсязі. Річ у тім, що на справність таких операцій, як зазначалося вище,
суттєво впливає низка чинників, зокрема соціальна позиція суб’єктів
доказування, наявність процесуального інтересу та ін. Приміром, слідчий
згідно зі своїм функціональним призначенням, будучи учасником сторони
обвинувачення у кримінальному процесі, не може бути вільним в перевірці
та оцінці доказів. При такій конструкції ст. 84 КПК він одноосібно сам і для
себе визначає доброякісність зібраних ним же доказів на предмет їх
допустимості й належності. Однобічність в оцінці і, як наслідок,
 7

необ’єктивність доказів в стадії досудового розслідування значною мірою

підсилюється і тим, що збирання доказів у цій частині процесуальної
діяльності здійснюється реально лише стороною обвинувачення. Положення
п. 3 ст. 93 КПК про те, що сторона захисту, потерпілий, представник
юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, збирають докази,
має декларативний характер. Дані учасники кримінального провадження не
наділені правами по проведенню слідчих (розшукових) і негласних слідчих
(розшукових) дій. Вони можуть лише клопотати перед стороною
обвинувачення про таке і практично позбавлені можливості впливати на
процес формування доказів у стадії досудового розслідування. Крім цього, у
чинному КПК не унормований механізм подання стороною захисту зібраних
матеріалів і їх легалізації як доказів. Усунення таких диспропорцій можливе
наданням стороні захисту права на збирання доказів і шляхом комунікації з
іншими суб’єктами-конкурентами доказування (захисником, підозрюваним,
обвинуваченим, потерпілим та ін.), що зумовлено коопераційним і
комунікаційним характером діяльності процесуального доказування. Саме в
такий спосіб за допомогою предметів-посередників (доказів) між ними
здійснюється взаємний обмін результатами логіко-практичної діяльності.
Цьому слугує змагальна процедура судового розгляду, в рамках якої
забезпечується рівноцінність презентованих сторонами доказів, незалежність
суду від сторін, а головне - його вільна й неупереджена оцінка доказів.
Внаслідок таких процесуальних операцій докази, отримані на
досудовому розслідуванні, пройшовши через процесуальне «горнило»
судового розгляду, очищуються» від небажаних суб’єктивістичних і
релятивістичних нашарувань і міркувань, можуть визнаватися процесуально
доброякісними. Такі докази вважаються більш авторитетними в порівнянні з
тими, що отримані в перебігу досудового розслідування. Даний підхід в
дослідженні доказів обґрунтовується доктринальним положенням, згідно
якого чим більше суб’єктів перевіряє докази винуватості особи у вчиненні
злочину, тим менша імовірність засудження невинуватого [3, c. 241].
 8

Виходячи з цих міркувань, в ст. 23 КПК на рівні засади кримінального

процесу закріплено положення про безпосередність дослідження показань,
речей і документів судом, а в ч. 2 даної норми прямо вказується, що «не
можуть бути доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і
документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім
випадків, передбачених цим Кодексом».
Таким прийомом законодавчої техніки у КПК невиправдано вчинено
розподіл доказів на дослідчі й судові. Навряд чи це сприяє правильному
тлумаченню їх природи. Неузгодженість положень ч. 2 ст. 23 і змісту ст. 84
КПК дає приводи для помилкового висновку про рівнозначність доказів,
отриманих органами досудового розслідування, і доказів, легалізованих за
результатами дослідження в судовому порядку. Незважаючи на таке, чинний
КПК послідовно проводить лінію на диференціацію таких видів доказів.
Таким чином, загальне поняття "доказ" повинно бути юридичною
конструкцією, яка акумулює у собі основні характеристики і вимоги,
властиві доказу як системі взаємопов’язаних елементів. Важливо
підкреслити, що в доказуванні в кримінальному провадженні можуть
використовуватись лише ті докази, які містяться у встановлених законом
процесуальних джерелах, до яких належать показання, речові докази,
документи і висновки експертів (ч. 2 ст. 84 КПК України).

1.2. Загальна характеристика показань

Відповідно до ч. 1 ст. 95 КПКУкраїни показання як процесуальне

джерело доказів - це відомості, які надаються в усній або письмовій формі
під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим,
експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що
мають значення у цьому кримінальному провадженні [1]. Таким чином,
ознаками показань як процесуального джерела доказів, виходячи із їх
законодавчої дефініції, є:
 9

1) показання - це відомості, які надаються під час допиту (в усній

або письмовій формі) (ознака, що стосується процесуальної форми
отримання показань);
2) показання можуть бути надані підозрюваним, обвинуваченим,
свідком, потерпілим, експертом (ознака, що стосується суб’єкта їх надання);
3) зв’язок відомостей, які складають зміст показань, з обставинами,
що мають значення для кримінального провадження (ознака, що стосується
змісту показань).
Відсутність вказаних ознак позбавляє отримані відомості значення
показань як процесуального джерела доказів у кримінальному провадженні.
У зв’язку з цим законодавець передбачив можливість використання в
кримінальному провадженні (проте не в якості джерела доказів) пояснень
окремих осіб. Так, відповідно до ч. 8 ст. 95 КПК України сторони
кримінального провадження, потерпілий мають право отримувати від
учасників кримінального провадження та інших осіб за їх згодою пояснення,
які не є джерелом доказів. Уявляється, що такі пояснення можуть бути
використані для обґрунтування позиції сторони кримінального провадження,
потерпілого стосовно заявленого клопотання, скарги тощо.
Наведена законодавча дефініція показань в кримінальному
провадженні в якості їх іманентної ознаки включає процесуальний порядок їх
отримання - в ході допиту. Проте в науковій літературі, уявляється,
небезпідставно неодноразово наголошувалося на тому, що показання можуть
бути отримані також і в ході інших слідчих та судових дій - пред’явлення для
впізнання (ст. 228-230 КПК України), слідчого експерименту (ст. 240 КПК
України), огляду (ст. 237 КПК України), у ході яких особа може повідомити
відомості, що матимуть важливе значення як для проведення самої слідчої
(розшукової) чи судової дії, так і взагалі для вирішення кримінального
провадження [4, с. 10-15; 5, с. 8].
Концептуальною нормою КПК України є правило, передбачене ч. 4 ст.
95 КПК України. Воно обумовлено засадою безпосередності дослідження
 10

показань, речей і документів (ст. 23 КПК України), а, крім того, має

принципове значення в доказуванні - суд може обґрунтовувати свої висновки
лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового
засідання або отриманих у порядку, передбаченому ст. 225 КПК України.
Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими
слідчому, прокурору, або посилатися на них. У такий спосіб законодавець
чітко розставив акценти стосовно вектору доказування в змагальному
кримінальному процесі, визнавши судовими доказами лише ті, що
безпосередньо досліджені судом у судовому засіданні за участю сторін.
Таким чином, в умовах новітнього законодавства України необхідно
розрізняти судові докази та докази, які збираються під час досудового
розслідування. У зв’язку з цим доречним бачиться звернення до наукових
праць відомих дореволюційних вчених, які вже на той час ґрунтовно
дослідили різні аспекти розглядуваної проблематики. Так, зокрема, Л. Е.
Владимиров у своїй відомій праці «Учение об уголовных доказательствах»
зазначав: «.. .следуетпризнать, что в нашем процессе можно считать
судебным доказательством лишь то, которое дано предсудебной властью, на
суде» [6, с. 330]. На необхідності розмежування досудових і судових доказів
першим після прийняття нового кримінального процесуального
законодавства України наголосив М. Є. Шумило - докази на досудовому
провадженні будуть лише для слідчого і прокурора, але ймовірними для
захисника і суду. Структура кримінального провадження за КПК України,
обґрунтовано зазначає науковець, передбачає, що в ході досудового
розслідування збираються матеріали, які може визнати доказами лише суд [7,
с. 48].
Тлумачення вказаних правил статей 95 та 225 КПК України дозволяє
зробити наступні висновки:
1) показання, надані під час досудового розслідування, мають
значення доказів лише для обґрунтування процесуальних рішень слідчого та
прокурора (крім тих показань, що отримані у порядку ст. 225 КПК України).
 11

Якщо допит фіксується за допомогою технічних засобів, текст показань може

не вноситися до відповідного протоколу допиту за умови, що жоден з
учасників процесуальної дії не наполягає на цьому. У такому разі у протоколі
зазначається, що показання зафіксовані на носії інформації, який додається
до нього (ч. 2 ст. 104 КПК України). Таке спрощення процесуального
фіксування показань під час досудового розслідування зумовлено, зокрема,
тим, що вони не мають доказового значення в судовому розгляді, а тому й
немає сенсу письмово їх фіксувати за умови фіксації технічними засобами
(зрозуміло, якщо на цьому не наполягають учасники);
2) судові рішення можуть ґрунтуватися лише на тих показаннях, які
безпосередньо були сприйняті: 1) судом - під час судового розгляду; 2)
слідчим суддею - під час досудового розслідування, що допускається у
виняткових випадках, пов’язаних із необхідністю отримання показань свідка
чи потерпілого, якщо через існування небезпеки для життя і здоров’я свідка
чи потерпілого, їх тяжкої хвороби, наявності інших обставин, що можуть
унеможливити їх допит в суді або вплинути на повноту чи достовірність
показань (ст. 225 КПК України). Необхідно звернути увагу на те, що в
порядку ст. 225 КПК України можуть бути допитані виключно свідок та
потерпілий;
3) показання підозрюваного у всіх випадках мають доказове
значення лише під час досудового розслідування.
Закон не розрізняє окремі види показань залежно від процесуального
статусу суб’єкта, від якого вони отримані, що пояснюється однаковою
правовою природою цього джерела доказів. Водночас, процесуальний статус
суб’єкта показань безпосередньо впливає на:
1) визначення значення тих чи інших показань в кримінальному
провадженні(так, показання підозрюваного, обвинуваченого та потерпілого
мають значення не тільки процесуального джерела доказів у кримінальному
провадженні, а і способу захисту їх законних інтересів.Саме тому, відповідно
до ч. 2 ст. 95 КПК України підозрюваний, обвинувачений, потерпілий мають
 12

право (а не зобов’язані) давати показання під час досудового розслідування

та судового розгляду. На відміну від цих осіб свідок, експерт зобов’язані
давати показання слідчому, прокурору, слідчому судді та суду в порядку,
установленому КПК України (ч. 3 ст. 95 КПК України). При цьому слід
враховувати правило, передбачене ст. 63 Конституції України та п. 3 ч. 1 ст.
66 КПК України, а саме - свідок має право відмовитися давати показання
щодо себе, близьких родичів та членів своєї сім’ї, що можуть стати
підставою підозри, обвинувачення у вчиненні ним, близькими родичами чи
членами сім’ї кримінального правопорушення, а також показання щодо
відомостей, які згідно з положеннями ст. 65 КПК України не підлягають
розголошенню);
2) особливості їх оцінки;
3) процесуальну форму їх отримання (забезпечення участі
захисника, представника тощо.Крім того, потерпілий, зокрема, перед
допитом попереджається про кримінальну відповідальність за давання
завідомо неправдивих показань, свідок - за відмову давати показання (крім
тих осіб, які вказані вище) та за дачу завідомо неправдивих показань (ч. 3 ст.
224 КПК України). Підозрюваний та обвинувачений взагалі не
попереджаються про кримінальну відповідальність, оскільки характер їх
показань визначається тактикою їх захисту);
4) на процесуальну форму кримінального провадження (зокрема,
показання підозрюваного, обвинуваченого, який беззаперечно визнає свою
вину, є процесуальною підставою диференціації кримінальної процесуальної
форми, застосування договірних процедур та спрощеного порядку
кримінального провадження, а саме - провадження на підставі угод та
спрощеного провадження щодо кримінальних проступків).
Однією із ознак показань як процесуального джерела доказів є, як
зазначено вище, те, що відомості, які складають їх зміст, повинні стосуватися
обставин, що мають значення для кримінального провадження. Така ознака
складає сутність належності як однієї із властивостей доказів (ст. 86 КПК
 13

України). При цьому важливу роль відіграють правила, закріплені у ч. 5-7 ст.
95 КПК України:
1) особа дає показання лише щодо фактів, які вона сприймала
особисто, за винятком випадків, передбачених КПК України. Такими
винятками є закріплені ст. 97 КПК України показання з чужих слів, під якими
розуміють висловлювання, здійснене в усній, письмовій або іншій формі,
щодо певного факту, яке ґрунтується на поясненнях іншої особи. За своєю
суттю показання з чужих слів є похідними доказами, а тому й доказування
має спрямовуватися до першоджерела відомостей, що мають значення для
кримінального провадження, мінімізації їх інтерпретаторів. Втім, суду
виняткових випадках має право визнати допустимим доказом показання з
чужих слів незалежно від можливості допитати особу, яка надала первинні
пояснення, якщо такі показання є допустимим доказом згідно з іншими
правилами допустимості доказів. При прийнятті цього рішення суд
зобов’язаний враховувати: - значення пояснень і показань, у випадку їх
правдивості, для з’ясування певної обставини і їх важливість для розуміння
інших відомостей; - інші докази щодо цих питань, які подавалися або можуть
бути подані; - обставини надання первинних пояснень, які викликають довіру
щодо їх достовірності; - переконливість відомостей щодо факту надання
первинних пояснень; - складність спростування пояснень, показань з чужих
слів для сторони, проти якої вони спрямовані; - співвідношення показань з
чужих слів з інтересами особи, яка надала ці показання; - можливість допиту
особи, яка надала первинні пояснення, або причини неможливості такого
допиту. Врахування вказаних положень у сукупності надає можливість суду
дійти обґрунтованого висновку щодо визнання показань з чужих слів
допустимими.
Показання з чужих слів можуть бути використані як з метою перевірки
інших доказів, так і у випадках відсутності первинних доказів або визнання
судом неможливості допиту особи, якщо вона: - відсутня під час судового
засідання внаслідок смерті або через тяжку фізичну чи психічну хворобу; -
 14

відмовляється давати показання в судовому засіданні, не підкорюючись

вимозі суду дати показання; - не прибуває на виклик суду, а її
місцезнаходження не було встановлено шляхом проведення необхідних
заходів розшуку; - перебуває за кордоном та відмовляється давати показання
(ч. 3 ст. 97 КПК України) (наукова об’єктивність вимагає констатувати, що
навіть для англійської правової традиції, у якій, за загальним правилом,
показання з чужих слів не приймаються як докази, є певні винятки, коли суд
може їх взяти до уваги разом з іншими доказами по справі).
Використання як доказів у кримінальному провадженні показань з
чужих слів є винятком із загального правила щодо особистого сприйняття
фактів особою, яка дає показання, оскільки в такому випадку можливі
перекручування отриманої інформації, виникнення сумнівів щодо її
достовірності, вплив суб’єктивного фактору, що зменшує її переконливість.
Саме тому законодавець передбачив низку правил, що обмежують
використання таких доказів і визначають умови їх допустимості: а) правом
визнати такі докази допустимими наділений лише суд; б) суд може визнати їх
допустимими, якщо сторони погоджуються визнати їх доказами; в) суд має
право визнати допустимим доказом показання з чужих слів, якщо
підозрюваний, обвинувачений створив або сприяв створенню обставин, за
яких особа не може бути допитана; г) показання з чужих слів не може бути
допустимим доказом факту чи обставин, на доведення яких вони надані,
якщо показання не підтверджуються іншими доказами, визнаними
допустимими згідно з правилами КПК України; д) у будь-якому разі не
можуть бути визнані допустимим доказом показання з чужих слів, якщо вони
даються слідчим, прокурором, співробітником оперативного підрозділу під
час здійснення ними кримінального провадження;
2) висновок або думка особи, яка дає показання, можуть
визнаватися судом доказом лише, якщо такий висновок або думка корисні
для ясного розуміння показань (їх частини) і ґрунтуються на спеціальних
 15

знаннях в розумінні ст. 101 КПК України (наукових, технічних або інших
спеціальних знаннях);
3) якщо особа, яка дає показання висловила думку або висновок, що
ґрунтується на таких спеціальних знаннях, а суд визнав їх недопустимими
доказами в порядку, передбаченому ч. 2 ст. 89 КПК України, інша сторона
має право допитати особу згідно правил допиту експерта.
 16

РОЗДІЛ 2
ОКРЕМІ АСПЕКТИ ВИДІВ ПОКАЗАНЬ У КРИМІНАЛЬНОМУ
ПРОВАДЖЕНІ

2.1. Особливості показань свідка

Особливу важливість показань свідків можна пояснити однією

аксіомою. У теорії неодноразово зустрічається поділ учасників
кримінального провадження на зацікавлених у результатах справи і тих, хто
відіграє допоміжну роль у здійсненні кримінально-процесуальної діяльності.
До першої групи зазвичай належать сторони обвинувачення та сторона
захисту. Потерпілий та підозрюваний прагнуть вигідного особисто для себе
вигідного підсумку проведення кримінального провадження. Зацікавленість у
результатах справи кожної з цих сторін спонукає підійти до оцінювання їх
показань з особливою ретельністю, оскільки ця особливість може ускладнити
визначення об’єктивності показань як потерпілого, так і підозрюваного.
Обидві сторони зазвичай дають показання саме на свою користь.
Свідків як учасників кримінального процесу відносять до групи тих
осіб, які відігріють допоміжну роль у здійсненні кримінального процесу
поруч з експертом, спеціалістом, перекладачем тощо. Ця група учасників
кримінального провадження не має зацікавленості у результатах справи,
тому інформація, надана ними, може максимально наближатися до
правдивої. Саме ця особливість правового статусу свідка надає його
показанням особливу важливість у здійсненні кримінального процесу.
Мова йде про те, що свідок як суб’єкт кримінального провадження
характеризується такою рисою як неупередженість. У зв’язку з тим саме
показання свідка відіграють головну роль у прийнятті сторонами
кримінального провадження рішення щодо винності або невинуватості
особи, щодо якої відкрито кримінальне провадження. Неодноразово на
 17

практиці траплялися випадки, коли суттєво впливає на прийняття рішення, і,

відповідно, кардинально змінюється хід справи.
Це ті випадки, коли свідок змінює свої показання. Так, на стадії
досудового розслідування свідок може ділитися певною інформацією з
уповноваженими особами, яка стала йому відома ще до того, як розпочалось
кримінальне провадження. Вже на стадії судового розгляду кримінальної
справи ця особа може розголошувати нові фактичні данні, які стали йому
відомі під час досудового слідства. Це може призвести до різних правових
наслідків - аж до втрати обвинуваченням своїх процесуальних положень [8, с.
878].
Відомо, що свідок надає показання, що стосуються як самої події
вчинення кримінального правопорушення, так і особи, що брала
безпосередню участь у його вчиненні. У зв’язку з тим С. Ю. Задерейко
класифікує показання свідків так:
1) відомості щодо самої події кримінального правопорушення - за
допомогою цієї інформації відтворюються обставини кримінального
правопорушення, відбувається реконструювання цієї події при тому, що вона
настала в минулому;
2) відомості щодо особи правопорушника - ця інформація відіграє
не менш важливу роль у здійсненні кримінально-процесуальної діяльності. її
значимість пов’язана з тим, що обставини, які характеризують особу
обвинуваченого, допомагають судді на стадії судового розгляду кримінальної
справи підібрати індивідуальне покарання, що може застосуватися до самого
обвинуваченого [9, с. 212-213].
Показання свідка характеризуються ще однією не менш важливою
ознакою - суб’єктом надання таких відомостей. Так, свідком може стати
будь-яка фізична особа, якій відома певна інформація про подію вчинення
злочину, а також про особу підозрюваного. Така особа відповідно
викликається на допит як свідок [9, с. 213; 10, с. 74].
 18

Проте у ч. 2 ст. 65 чинного КПК України зафіксовані випадки, коли

особа не може бути допитана як свідок. Мова йде про осіб, яким стала відома
потрібна для здійснення кримінального провадження інформація в ході
виконання ними своїх професійних обов’язків (адвокати, лікарі, нотаріуси,
священики, журналісти...), особи, щодо яких застосовано заходи безпеки,
захисник, законний представник потерпілого, цивільного позивача,
цивільного відповідача і т. д.
В іншому разі, як свідок можуть бути викликані на допит будь-які
фізичні особи. До них відносяться також малолітні та неповнолітні особи.
Допит малолітніх та неповнолітніх осіб як свідків має свої особливості та
складнощі.
Почнімо з малолітніх свідків. Насамперед зазначимо, що до такої
«категорії» свідків належать особи віком до 14 років. Процедура допиту
малолітніх осіб як свідків передбачає обставини, які можуть як сприяти, так і
перешкоджати отриманню суб’єктом допиту правдивих показань. Так,
свідомість малолітньої особи характеризується розвитком пізнавальних
процесів. У зв’язку з цим зростає самосвідомість дитини, тяга до знань, а слід
за нею - бажання спілкуватися з дорослими, зростає почуття
відповідальності. Вищезгадані обставини, відповідно, підвищенню шансів
надання малолітнім свідком правдивих показань, а також максимального
реконструювання події вчинення злочину [11, с. 277].
Проте не менш важливо знати, що психіка малолітньої особи перебуває
на стадії розвитку. Несформованість дитячої психіки може спричинити
неправильне сприйняття дитиною тих чи інших обставин, за яких вчинялося
кримінальне правопорушення. У такому разі потрібна допомога законних
представників малолітньої особи, яка допитується як свідок (батьки, опікуни,
працівники спеціально відведених закладів для малолітніх, у яких
знаходяться допитувані діти), оскільки вони мають досвід спілкування з
дитиною а також дитячих психологів, які можуть знайти індивідуальний
підхід до дитини, визначити вікові особливості її психіки, рівень розвитку,
 19

знань, життєвого досвіду, вміння мислити логічно і що не менш важливо -

схильність до навіювання та фантазування [11, с. 277-278].
Вищезгадані умови стосуються також допиту неповнолітнього свідка -
особи віком від 14 до 18 років. Крім цього, ст. 168 КПК України передбачає
необхідність присутності педагога, а в деяких випадках - лікаря, батьків,
опікунів чи інших законних представників неповнолітнього при допиті свідка
віком до 14 років (у даному випадку це обов’язково), а також свідка віком до
16-ти років у тому разі, коли слідчий виявить у цьому потребу [12, с. 334].
Наступним важливим питанням порядку проведення допиту
малолітнього чи неповнолітнього свідка є тривалість допиту.
Довготривалість допиту є недопустимою, оскільки неповнолітні особи
можуть відчути важке психологічне напруження, у зв’язку з чим настає
швидка втома та неуважність. Крім цього, втомлена дитина може забути
важливі обставини вчинення злочину, які мають стати предметом
доказування. Відповідно у ч. 2 ст. 226 чинного КПК України зафіксовано
конкретний відрізок часу, протягом якого може проводитись допит - не
більше однієї години без перерви, а загалом - не більше двох годин на день
[13, с. 389].
Не менш важливим є те, що перш ніж розпочнеться допит, особам, що
не досягли 16-річного віку, роз’яснюється їх обов’язок про надання
правдивих показань без попередження про кримінальну відповідальність за
надання завідомо неправдивих показань, а також умисне ухилення від
допиту. Водночас особам віком від 16 до 18 років необхідно адресувати це
попередження, оскільки у цьому разі настав вік, коли особа може
притягуватись до кримінальної відповідальності.
Після завершення допиту необхідно скласти відповідний
процесуальний документ - протокол допиту. Важливою умовою складання
протоколу допиту є записи у ньому показань неповнолітнього свідка
зрозумілими для нього речення. Слід врахувати особливість його мови. Цей
документ оголошується не самому неповнолітньому, а особам, які були
 20

присутніми на допиті - педагогу, лікарю, а також законним представникам

допитаного неповнолітнього. Саме вони підписують протокол допиту,
засвідчуючи те, що надані неповнолітнім свідком показання є правдивими
[12, с. 334].
Перш ніж суд буде використовувати показання свідка як джерело
доказів, потрібно визначити їх придатність до використання. Мова йде про
оцінювання судом показань свідків. Стержнем оцінювання показань свідка є
внутрішнє переконання судді, що полягає у його впевненості в тому, що ним
надано правильну оцінку всіх пред’явлених перед судом доказів. Як і інші
джерела доказів, показання свідка оцінюються за критеріями: допустимість,
достовірність та достатність і крім цього - належність та взаємозв’язок [14, с.
200].
Для повного оцінювання показань свідка потрібно врахувати такі
фактори:
1) джерело походження;
2) особа свідка;
3) характер показань свідка;
4) співвідношення показань свідка з іншими джерелами даного
провадження з метою виявити суперечності або узгодженості між ними [14,
с. 201].
Для оцінювання достовірності показань свідка передбачено
застосування кількох методів:
1) оцінювання загальної правдоподібності показань свідка;
2) врахування можливості свідка правильно сприймати обставини
вчинення злочину;
3) перевірка взаємопов’язаності всіх частин показань;
4) перевірка відповідності показань свідка іншим джерелам доказів;
5) особисте спостереження за поведінкою свідка з метою виявлення
ознак надання неправдивих показань [15, с. 106].
 21

Дещо більшої ретельності потребує оцінювання показань з чужих слів,

оскільки цьому різновиду показань свідка властивий доволі високий рівень
суб’єктивізму. Однозначно допускається можливість визнання суддями
показань з чужих слів як таких, що можуть враховуватись у процесі
прийняття судом рішення. У зв’язку з тим виокремлено такі критерії
оцінювання показань з чужих слів:
1) їх значимість для з’ясування певних обставин та розуміння інших
відомостей;
2) обставини, що викликають довіру до їх правдивості;
3) переконливість таких показань;
4) складність спростування показань з чужих слів для сторони,
проти якої вони спрямовані;
5) співвідношення між цими показаннями та інтересами особи, яка
їх надала;
6) можливість допиту особи, яка надала первинні пояснення або
визначення причини неможливості проведення такого допиту.
Неможливість проведення допиту особи, що надала первинні
пояснення, може виникнути у разі:
1) ухилення від допиту;
2) відсутності під час судового засідання внаслідок смерті або через
тяжку фізичну чи психічну хворобу;
3) неприбуття особи на допит, а її місце проживання не було
встановлено;
4) перебування за кордоном [9, с. 215].
З вищезгаданого стає зрозуміло, що як свідок у кримінальному
провадженні може виступати не тільки особа, яка була безпосереднім
очевидцем події вчинення злочину.
З наведених вище характеристик можна виявити, які процесуальні
особливості виокремлюють показання свідків з-поміж інших джерел доказів.
Першою з них є суб’єкт давання показань, який стосується учасників, що
 22

відігріють допоміжну роль у здійсненні кримінально-процесуальної

діяльності, а отже, не повинен бути зацікавленим у результатах справи.
Також щодо суб’єкта надання показань свідка не встановлено законом
вікових обмежень. Показання свідка документально закріплені в протоколі
допиту. Варто також зазначити про кримінальну відповідальність за надання
неправдивих показань, до якої притягується особа, яка досягла 16-річного
віку. Кінцевим є виокремлення окремих критерій оцінювання як показань,
що надаються очевидцем вчинення злочину, так і показань з чужих слів.

2.2. Показання підозрюваного та обвинуваченого

Для підозрюваного давати показання - право, а не обов’язок, тому

показання підозрюваного можуть бути отримані при допиті, й тільки в
добровільному порядку [16, с. 286]. Підозрюваний не несе відповідальності
за завідомо неправдиві показання. Якщо підозрюваний дає неправдиві
показання, заявляючи, що кримінальне правопорушення, у вчиненні якого
його підозрюють, вчинено іншою особою, то він не може бути притягнутий
до відповідальності за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення
злочину за ст. 383 КК України. Давання підозрюваним, а потім і
обвинуваченим завідомо неправдивих показань не може розглядатися і як
обставина, що обтяжує його покарання. Підозрюваний може скористатися
свободою від самовикриття та правом не свідчити проти близьких родичів та
членів сім’ї у будь-який момент. Особа має право не відповідати на
запитання з приводу тих обставин, щодо надання яких є пряма заборона у
законі, або які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у
вчиненні нею, близькими родичами чи членами її сім’ї кримінального
правопорушення, а також щодо службових осіб, які виконують негласні
слідчі (розшукові) дії, та осіб, які конфіденційно співпрацюють із органами
досудового розслідування. Згідно із ст. 224 КПК України у разі відмови
підозрюваного відповідати на запитання, давати показання, особа, яка
 23

проводить допит, зобов’язана його зупинити одразу після отримання такої

заяви [1].
Хоча підозрюваному повідомляється, в чому він підозрюється, але
підозра за своєю природою обґрунтована та сформульована не настільки
чітко, як обвинувачення. Дані, на основі яких виникає і формується підозра,
можуть бути отримані у результаті доказування, на підставі достатніх
доказів. Вони є лише ймовірними, неповними знаннями про кримінальне
правопорушення і особу, причетну до його вчинення [16, с. 286]. Відтак, і в
показаннях підозрюваного зазвичай немає такого деталізованого і
конкретизованого викладу фактів і аргументів, яку показаннях
обвинувачуваного.
Недотримання процесуальних прав підозрюваного та обвинуваченого
під час допиту передбачає визнання доказів неприпустимими. Свої показання
підозрюваний дає в ході допиту, про що складається протокол [17, с. 102-
103].
Предмет показань підозрюваного у КПК України не сформульований,
очевидно він визначається змістом того документа, винесення якого вводить
підозрюваного в процес [16, с. 286]. Отже, варто звернутися до
доктринального формулювання, так, предмет показань підозрюваного - це
обставини, які були підставою для його затримання або обрання до нього
одного з передбачених запобіжних заходів, а також інші обставини, які
підлягають доказуванню у кримінальному провадженні.
Доказами в його показаннях є тільки відомості про обставини, які
становлять предмет доказування у кримінальному провадженні. Якщо
підозрюваний визнає себе винуватим, він може у своїх показаннях докладно
розповісти про вчинене кримінальне правопорушення, про співучасників
тощо, оскільки йому більше, ніж будь-кому, відомі всі обставини
кримінального правопорушення. Показання, в яких підозрюваний визнає себе
винуватим і повідомляє про вчинення ним кримінального правопорушення, є
 24

доказами, але одних цих показань недостатньо для висновку про винуватість
особи, для цього необхідна система доказів.
Показання підозрюваного, обвинуваченого використовуються ними для
захисту своїх законних інтересів і тому містять, крім фактичних даних, також
думки, припущення. Останні можуть і не мати доказового значення, але
можуть слугувати підставою для висунення версій про наявність обставин,
що спростовують обвинувачення чи пом’якшують відповідальність.
У своїх показаннях підозрюваний може не визнавати себе винуватим та
висловлювати свої міркування про осіб, які вчинили кримінальне
правопорушення, пропонувати свою оцінку доказів, що йому відома.
Оскільки показання підозрюваного є не тільки джерелом доказів, а й засобом
захисту підозрюваним своїх інтересів, його показання, міркування, оцінки
мають бути належним чином зафіксовані, оцінені та перевірені. Однак
міркування, здогади, умовиводи, висловлені підозрюваним, доказами не є, а
показання - доказ, який підлягає перевірці нарівні із іншими доказами.
КПК України у ч. 1 ст. 42 зазначає, що обвинуваченим (підсудним) є
особа, обвинувальний акт щодо якої переданий до суду в порядку,
передбаченому ст. 291 цього Кодексу [1]. Процесуальне становище
обвинуваченого, як учасника кримінальної процесуальної діяльності, має
специфічну природу, оскільки це - особа, яка може бути визнана винуватою і
піддана покаранню [16, с. 286].
Показання обвинуваченого - це зафіксоване у встановленій
процесуальній формі усне повідомлення про обставини, що підлягають
доказуванню і надаються добровільно під час допиту (ст. 351 КПК України).
Це - будь-які відомості, які повідомляються ним під час судового розгляду та
відрізняються від допиту під час досудового розслідування, оскільки
чисельно збільшується кількість осіб, які беруть участь у допиті
обвинуваченого.
Зміст показань обвинуваченого визначається двома основними
моментами. По-перше, необхідністю захищатися від звинувачень у вчиненні
 25

кримінального правопорушення, у зв’язку з чим основу їх показань

складають пояснення з відповідних питань. По-друге, презумпція
невинуватості, згідно з якою на обвинуваченого не може бути покладено
обов’язок доводити свою невинуватість.
Предмет показань обвинуваченого становлять відомості, які
підлягають доказуванню у кримінальному провадженні. Предмет показань у
даному випадку не вичерпується формулюванням обвинувачення.
Підозрюваний допитується також про обставини, що передували
кримінальному правопорушенню, про відносини з потерпілими, свідками, з
іншими обвинуваченими тощо. Він вправі давати показання про будь-які
обставини, якщо вважає, що вони мають значення. Обвинувачений здійснює
свій захист не тільки шляхом повідомлення даних, що стосуються фактів
справи, айза допомогою пояснень цих фактів [16, с. 285].
Обвинувачений, як і підозрюваний, має право, але не зобов’язаний
давати показання, він може взагалі відмовитися давати показання, а може
відмовитися відповідати на деякі питання. Процесуальне становище
обвинуваченого у зв’язку з наданням ним показань таке ж, як і у
підозрюваного, й все, що зазначене вище відносно показань підозрюваного,
стосується і показань обвинуваченого.
Показання обвинуваченого підлягають ретельній перевірці. Якщо
обвинувачений посилається на обставини, що свідчать про його
невинуватість, то встановити або спростувати такі обставини повинна
сторона обвинувачення. Спростувати доводи обвинуваченого, які він
наводить у свій захист, можна тільки за допомогою доказів. Сам же
обвинувачений нічого доказувати не зобов’язаний внаслідок дії презумпції
невинуватості. Якщо доводи обвинуваченого, висунуті ним у свій захист не
спростовані, слід керуватися правилом про тлумачення сумнівів щодо
доведеності вини на користь обвинуваченого (ст. 62 Конституції України, ч.
2 ст. 17 КПК України).
 26

Показання обвинуваченого підлягають оцінці за тими ж правилами, що

й усі докази, наявні у матеріалах кримінального провадження. Якщо
обвинувачений змінював свої показання, то в підсумкових судових рішеннях
слід надати оцінку всім показанням із зазначенням, які з них і чому
визнаються достовірними, а які ні. Слід враховувати, що обвинувачений
більшою мірою обізнаний про докази, наявні у провадженні, у нього, як
правило, було більше часу, щоб обміркувати лінію своєї поведінки. Це зовсім
не означає, що можна наперед дійти висновку про перевагу одних доказів
перед іншими.
Залежно від змісту показання підозрюваного та обвинуваченого
можуть бути класифіковані на такі види:
Особа своїми показаннями заперечує (повністю або частково) власну
винуватість та надає відомості, які спростовують пред’явлені їй підозру чи
обвинувачення.
Повне або часткове заперечення винуватості - це показання
підозрюваного, обвинуваченого, в яких він не визнає себе винуватим у
вчиненні кримінального правопорушення та повідомляє слідчому,
прокурору, суду про обставини, що встановлюють його невинуватість,
спростовують докази, на яких ґрунтується підозра, обвинувачення.
У практичній діяльності найчастіше зустрічається подібна ситуація.
Такі показання необхідно ретельно та всебічно перевіряти, а доводи, на які
посилається підозрюваний, обвинувачений, повинні бути або підтверджені,
або спростовані слідчим, прокурором чи судом. Спростування як правило
відбувається за допомогою інших доказів, які містяться у матеріалах
кримінального провадження. У випадку, якщо після цього залишаються якісь
сумніви, то вони трактуються на користь підозрюваного, обвинуваченого.
Якщо ж ці учасники кримінального процесу відмовляються від своїх
показань, уповноваженій особі чи органу необхідно перевірити причини
відмови.
 27

У процесуальній літературі існує думка, що заперечення

обвинуваченим своєї вини або зовсім не має доказової сили, або його
доказова сила досить незначна. Аналізуючи це, варто зазначити, що дане
твердження може існувати лише в ідеальному світі, але з врахуванням
сучасних реалій таким чином можуть бути порушені права як підозрюваного,
обвинуваченого, які не зможуть захистити свої законні інтереси, так і інших
учасників кримінального процесу. М.С. Строгович стверджує, що це
абсолютно неправильна та необгрунтована точка зору, адже оскільки
процесуальне законодавство визнає показання підозрюваного,
обвинуваченого, то немає жодної вагомої підстави вважати, що доказами
являються лише ті показання, де особа визнає себе винуватою. Отже, і ті, й
інші показання мають доказову силу, це залежить від обставин кожного
окремого провадження та встановлюється в ході перевірки та оцінки [2].
Можемо зробити висновок, що у даному випадку виключення показань
підозрюваного, обвинуваченого взагалі із числа доказів буде такою ж
крайністю, як і визнання їхньої ролі основною, адже доказом є не сам факт
визнання винуватості, а дані, які становлять його зміст та мають значення
лише у сукупності з іншими доказами.
Варто зауважити, що на практиці часто зустрічається заперечення
допитуваним своєї вини та свідчення проти інших осіб, тобто обмова.
Обмова - це показання підозрюваного, обвинуваченого, у яких він правдиво
чи неправдиво викриває інших осіб у вчиненні кримінального
правопорушення. Доказами у цьому випадку можуть визнаватися лише ті
показання щодо інших осіб, в яких підозрюваний, обвинувачений повідомляє
про вчинення, чи не вчинення того правопорушення, у якому підозрюється,
обвинувачується сам. Якщо ж вказані учасники кримінального провадження
повідомляють про обставини, які стосуються іншого кримінального
провадження, то вони допитуються як свідки [16, с. 285].
Показання проти інших осіб підозрюваний, обвинувачений може
давати у зв’язку із тим, що використовувати право на захист він може за
 28

своїм розсудом, при відсутності відповідальності за неправдиві свідчення.

Часто допитувана особа, яка надає неправдиві показання щодо іншого навіть
не усвідомлює масштабності шкоди, яку вона завдає процесу розслідування,
не кажучи про осіб, яких вона обмовляє. Через неї розслідування може піти
хибним шляхом.
Усі показання повинні ретельно та всебічно перевірятися, а наведені
доводи бути спростовані або підтверджені. Ні один із доказів, в тому числі й
показання підозрюваного, обвинувачуваного, не мають заздалегідь
встановленої сили, а повинні бути ретельно досліджені та співставленні з
іншими здобутими у провадженні даними. Для викриття обмови слідчий має
використовувати тактичні прийоми переконання, порівняння показань,
отриманих раніше, пред’явлення речових доказів тощо.
Особа визнає (повністю або частково) свою вину і дає правдиві
показання щодо вчиненого кримінального правопорушення.
Зізнання підозрюваного, обвинуваченого (повне або часткове) - це
показання підозрюваного, обвинуваченого, у яких він визнає себе винуватим
у повідомленій йому підозрі, обвинуваченні й надає факти та обставини
вчиненого ним кримінального правопорушення.
Визнання вини буде мати доказове значення тільки за наявності двох
ознак:
1) показання підозрюваного, обвинуваченого повинні містити
відомості, інформацію щодо вчиненого кримінального правопорушення;
2) показання підозрюваного, обвинуваченого повинні
підтверджуватися іншими доказами, що містяться у матеріалах
кримінального провадження.
Наявність нез’ясованих істотних протиріч у показаннях свідчить про
те, що дані докази не можуть бути покладені в основу підозри чи
обвинувачення.
Протягом довгого часу в теорії доказування саме визнання винуватості
було «царицею доказів». Проте, визнання вини за чинним кримінальним
 29

процесуальним законодавством не вважається беззаперечним доказом, хоча і

є цінним джерелом доказової інформації. Воно висловлює лише суб’єктивне
ставлення особи до повідомленої йому підозри чи обвинувачення. Якщо
вказані учасники кримінального провадження визнають себе винуватими, це
все одно не звільняє слідчого, прокурора та суд від всебічної, повної та
неупередженої перевірки та оцінки показань окремо, та всієї доказової бази у
сукупності. Перебільшення значення зізнання підозрюваного,
обвинуваченого, як найбільш надійного доказу, є істотним порушенням засад
кримінального провадження [10, с. 118].
На практиці відомі також випадки неправдивого визнання вини
(самообмови). Самообмовою є такі показання підозрюваного,
обвинуваченого, в яких він зізнається у вчиненні кримінального
правопорушення, якого не вчиняв. Законодавством передбачені правові
наслідки за надання цих показань, якщо у подальшому підозрюваний буде
реабілітований. Так, у ч. 4 ст. 1176 ЦК України встановлено, що фізична
особа, яка у процесі досудового розслідування або судового провадження
шляхом самообмови перешкоджала з’ясуванню істини, і цим сприяла
незаконному засудженню, незаконному притягненню до кримінальної
відповідальності, незаконному застосуванню запобіжного заходу,
незаконному затриманню, незаконному накладенню адміністративного
стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, не має права на
відшкодування шкоди.
На думку А.Г. Порсева, існує безліч мотивів для самообмови:
підозрюваний, обвинувачений зізнається у вчиненні кримінального
правопорушення невеликої тяжкості, яке він не вчиняв, щоб уникнути
відповідальності за тяжче, до якого причетний; під дією психічного та
фізичного впливу, погроз; задля того, щоб звільнити від відповідальності
близьку особу, родича, члена сім’ї, які вчинили кримінальне
правопорушення; особа визнає себе винуватою у зв’язку із психо-емоційним
навантаженням, депресією, стресом, помилковим уявленням про
 30

безнадійність свого становища, переконанням, що зізнання може полегшити

його тощо. Тому при оцінюванні показань підозрюваного, обвинуваченого
необхідно враховувати психічний стан особи в момент її затримання,
застосування тримання під вартою та безпосереднього допиту [18, с. 114].
Інститут показань за останні роки зазнав значних змін, які знайшли
своє втілення у КПК України. Показання займають важливе місце серед
процесуальних джерел доказів, оскільки доказова база багатьох
кримінальних проваджень будується на показаннях учасників кримінального
провадження. Крім того, показання, надані на досудовому розслідуванні
дають змогу отримати докази з інших процесуальних джерел.
Значення показань підозрюваного, обвинуваченого для вирішення
завдань кримінального провадження є надзвичайно вагомим, адже
найчастіше забезпечення досягнення завдань кримінального провадження
відбувається саме на їх основі. Показання підозрюваного, як і показання
обвинуваченого, мають подвійну природу, будучи, з одного боку, джерелом
доказової інформації, а з іншого - засобом захисту їх інтересів. Відмова
давати показання або давати завідомо неправдиві показання є формами
правомірної поведінки підозрюваного, обвинуваченого. Така поведінка не є
доказом його вини і не повинна впливати на призначення покарання.
Формування показань підозрюваного, обвинуваченого відбувається під
впливом різних об’єктивних і суб’єктивних чинників, які можуть
деформувати зміст показань. Тому при перевірці й оцінці показань
підозрюваного, обвинуваченого слід враховувати їх вплив.

2.3. Показання потерпілого як джерело доказів

Показання потерпілого - це дані, повідомлені ним на допиті під час

проведення досудового розслідування чи в судовому засіданні. Допит
потерпілого повинен проводитись на підставі вимог, зазначених у ст. 224,
225, 353 КПК [1]. За кримінальною процесуальною природою показання
 31

потерпілого багато в чому схожі з показаннями свідка. Зміст показань

потерпілого має певні особливості. Вони в більшості випадків пов’язані з
обставинами злочинного посягання (місцем, часом, способом вчинення
злочину, особою, що його вчинила, тощо). Значним може бути і обсяг
відомостей про фактичні обставини справи, які відомі лише потерпілому і
особі, що вчинила злочин (наприклад, коли злочинне посягання
здійснювалось у відсутності інших осіб). Думки і припущення потерпілого,
повідомлені ним при допиті, є невід’ємною частиною його показань. Вони
повинні бути зафіксовані в протоколі допиту і підлягають обов’язковій
перевірці в процесі доказування. Будь- які показання потерпілого, перш ніж
вони будуть використані при прийнятті рішень, повинні бути перевірені.
Перевірка здійснюється шляхом співставлення з доказами, які є у справі. Це
дозволяє впевнитись у частковому чи повному збігові показань з іншими
доказами [16, с. 288].
Показання, надані під час досудового розслідування, мають значення
доказів лише для обґрунтування процесуальних рішень слідчого та
прокурора. Якщо допит фіксується за допомогою технічних засобів, текс
показань може не вноситися до відповідного протоколу допиту за умов, що
кожен з учасників процесуальної дії не наполягає на цьому. Таке спрощення
процесуального фіксування показань під час досудового розслідування
зумовлено, зокрема ти, що вони не мають до доказового значення в судовому
розгляді, а тому й не має сенсу письмово їх фіксувати за умови фіксації
технічними засобами [19, с. 207].
Стаття 58 КПК визначає, що потерпілого у кримінальному провадженні
може представляти представник - особа, яка у кримінальному провадженні
має право бути захисником. Представником юридичної особи, яка є
потерпілим, може бути її керівник, інша особа, уповноважена законом або
установчими документами, працівник юридичної особи за довіреністю, а
також особа, яка має право бути захисником у кримінальному провадженні.
Юридична особа, хоча і може бути визнана поетрпілим, але у кримінальному
 32

провадженні може брати участь лише в особі свого представника-фізичної

особи. Однак, особа дає показання лише щодо фактів, які вона сприймала
особисто, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом (ч. 5 ст. 95
КПК). Право давати пояснення, показання або відмовитися їх давати може
реалізовуватися потерпілим у таких напрямах: 1) як конкретний прояв участі
потерпілого у доказуванні, яке нерозривно пов’язане із правом подавати
докази; 2) як субсидіарне для підкріплення вимог потерпілого, викладених у
його відводах, клопотаннях та при вчиненні інших процесуальних дій.
Указане право є диспозитивним і реалізується на розсуд потерпілого, про що
свідчить вказівка на право відмовитися давати пояснення та показання [1].
На наш погляд, як самостійний вид докази показання потерпілого
характеризуються певними ознаками: це усне або письмове повідомлення; це
повідомлення про обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному
провадженні; це повідомлення осіб, які є потерпілими відповідно до
кримінально- процесуальним законом; це повідомлення, яке отримують
органи досудового розслідування і суд в установленому законом порядку; це
повідомлення, зроблене при допиті і зафіксоване в установленому законом
порядку в протоколі допиту потерпілого або в протоколі судового засідання.
Ряд авторів стверджує, що показання взагалі і показання потерпілого,
зокрема, - лише усні повідомлення. Так, наприклад, Ю.К. Орлов вказує, що
показання потерпілого - його усне повідомлення про обставини, що мають
значення для справи, зроблене під час допиту і запротокольовані в
установленому законом порядку [20, с. 42-43]. Інші, навпаки, вважають, що
показання, в тому числі і показання потерпілого, можуть бути як усним, так і
письмовим повідомленням.
Показання потерпілого - це самостійний вид доказів, що являє собою
відомості про будь-яких обставин, що підлягають доказуванню у
кримінальному провадженні, в тому числі про свої взаємини з підозрюваним,
обвинуваченим, повідомлені потерпілим на допиті, проведеному в ході
досудового розслідування і зафіксовані відповідно в протоколі допиту чи
 33

протоколі судового засідання. Значення показань потерпілого в процесі

доказування як одного з видів доказів у кримінальному провадженні полягає
в тому, що, по-перше, вони являють собою ефективний засіб відстоювання
прав та інтересів потерпілого, і, по-друге, з їх допомогою встановлюються
обставини, що мають значення для з’ясування обставин вчинення
кримінального правопорушення. У своєму першому значенні свідчення
потерпілого служать одним з головних засобів реалізації прав та інтересів
потерпілого. Тут вони грають виключно важливу роль, яка полягає в тому,
що сприяють безпосередній можливості потерпілим вплинути на результат
кримінального провадження на свою користь. За допомогою своїх показань
потерпілий може вплинути на висновки як органу досудового розслідування,
так і суду щодо обставин вчиненого злочину. Його свідчення дозволяють
йому відстоювати свої права та законні інтереси. У другому значенні
свідчення потерпілого виступають важливим засобом встановлення
значущих у кримінальному провадженні обставин у випадках, коли
потерпілий у своїх свідченнях прямо вказує на причетність особи, винної у
скоєнні злочину або повідомляються їм важливі відомості про обставини
злочину дозволяють надалі встановити винну особу. За допомогою показань
потерпілого можуть бути встановлені інші обставини, що підлягають
доказуванню. Можливість встановлення за допомогою показань потерпілого
з достовірністю обставин кримінального провадження забезпечується також
відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань за ст. 384 КК
України [21, с. 1119].
Отже, чинний Кримінальний процесуальний кодекс України
потерпілого відносить до сторони обвинувачення, адже на потерпілого
покладається обов’язок доказати винуватість особи, яка вчинила кримінальне
правопорушення, тому показання потерпілого підлягають ретельній
перевірці та оцінці в сукупності з усіма обставинами, встановленими по
кримінальному провадженню.
 34

Новелою КПК є те, що суд може ґрунтувати свої висновки лише на

показаннях, які він отримав безпосередньо під час судового засідання, або на
тих, що отримані в порядку, передбаченому ст. 225 КПК. Суд не має права
ґрунтувати свої рішення на показаннях, наданих слідчому, прокурору, або
посилатися на них. Заборона дослідження цих показань у судовому засіданні
здається нам необґрунтованою і такою, що не сприятиме встановленню
істини у кримінальному провадженні.
 35

РОЗДІЛ 3
ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ПОКАЗАННЯ З ЧУЖИХ СЛІВ

Необхідність виключення доказів, заснованих на чутках, під час

ухвалення рішення у справі була вперше визнана в Англії в XIII ст. Це
правило розвивалось протягом багатьох років, разом із визнанням
необхідності забезпечення більшої надійності показань свідків. На початку
XIX ст. увага правників переключилася на визначення меж цього правила і
формулювання винятків із нього. На цьому етапі формуються два основних
підходи: за одним, всі докази, засновані на чутках, мали бути виключені, крім
випадків їх допустимості; за іншим, ці докази, за загальним правилом,
визнаються допустимими, крім виключних випадків [22, с. 566-567]. На
сьогодні домінуючим у державах як загальної, так і континентальної системи
права є перший підхід. Саме такий підхід використовується і в Україні, хоч
він однозначно не закріплений.
Показання є одним із процесуальних джерел доказів, відповідно до ч. 2
ст. 84 КПК України. Під показаннями розуміють відомості, які надаються в
усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим,
свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному
провадженні, які мають значення для цього кримінального провадження (ч. 1
ст. 95 КПК України). За загальним правилом, особа дає показання лише щодо
фактів, які вона сприймала особисто, за винятком випадків, передбачених
цим Кодексом (ч. 5 ст. 95 КПК України). Крім того, суд може обґрунтовувати
свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час
судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому ст. 225 КПК (ч.
5 ст. 95 КПК України). Зазначені положення спрямовані на забезпечення
надійності і переконливості доказів, зменшення суб’єктивних факторів
впливу, адже у разі сприйняття показань із первинного джерела інформації
зводиться до мінімуму кількість носіїв фактичних даних, а також їхніх
інтерпретаторів [16, с. 274]. Винятком із цього правила є положення ст. 97
 36

КПК України, що закріплює умови допустимості показань із чужих слів. З

метою вираження іх як винятку із загального правила про недопустимість
доказів, заснованих на чутках і припущеннях, варто доповнити відповідним
положенням ст. 88 КПК України, яка встановлює недопустимість доказів та
відомостей, які стосуються особи підозрюваного, обвинуваченого.
Таке джерело доказів відоме кримінальному процесуальному
законодавству більшості іноземних держав. Найбільш розробленою і науково
обґрунтованою є теорія допустимості показань із чужих слів як доказів у
кримінальній процесуальній науці США та Англії (hearsay evidence), де
правила про їх допустимість також сформульовані як виняток із загальних
правил. Доцільно провести оцінку положень національної конструкції
показань свідка із чужих слів через призму порівняння з теоретичними і
нормативними положеннями саме цих держав. Так, джерелом для
дослідження правил про аналогічні джерела доказів у США є Федеральні
Правила про Докази (Federal Rules of Evidence) [23] (далі - Правила США),
які застосовуються федеральними судами; в Англії - це Закон про
кримінальне правосуддя (Сгішіпаї Justice Act 2003) (далі - Закон Англії) [24].
Відповідно до ч. 1 ст. 97 КПК України, показаннями з чужих слів є
висловлювання, здійснене в усній, письмовій або іншій формі, щодо певного
факту, яке ґрунтується на поясненні іншої особи. В українському
законодавстві ідеться саме про показання, яке є окремим джерелом доказів,
отримане з чужих слів. Тоді як в США і деяких інших англомовних державах
вживається поняття «hearsay evidence» або «hearsay», яке дослівно можна
перекласти як «докази, засновані на чутках» або «чутки». Хоч український
аналог «показання з чужих слів» не відображає повною мірою зміст цих
понять, у цій статті ми будемо використовувати їх як синоніми.
Як уже було зазначено, у кримінальному процесуальному праві як
США, так і Англії закріплена заборона свідчення з чужих слів. Водночас
право обох держав закріплює численні винятки та умови визнання їх
допустимими. Відповідно до ст. 8 Правил США, доказ, заснований на чутках,
 37

- це твердження («stateraent»), відмінні від показань заявника («declarant») під

час слухання справи, які представлені для того, щоб довести істинність
положення, про яке йдеться у відповідному твердженні. Такі докази
включають усні і письмові твердження, а також невербальні дії, якщо вони
передбачають твердження.
Подібне розуміння цього виду доказу існує і в Англії. При чому в
Законі про кримінальне правосуддя передбачено два аспекти: загальну
заборону використання відомостей, джерело походження яких невідоме і які
не можуть бути перевірені за допомогою перехресного допиту; а також право
свідка не надавати будь-яких свідчень у передбачених законом випадках.
Тож відзначимо недосконалість визначення, яке містить КПК України.
Поширеним як в Україні, так і в іноземних державах, є подання саме
письмових доказів через свідків, які дають свідчення про достовірність
відомостей у цих матеріалах. Натомість, визначення, яке міститься у ч. 1 ст.
97 КПК України (словосполучення «яке ґрунтується на поясненні іншої
особи») не дає однозначну відповідь на те, чи охоплюються таким джерелом
доказів показання свідка про зміст документа, який він читав, але не є його
автором, а також надані свідком так звані «бізнес-документи» (договори і т.
п.), безпосередні автори яких не викликаються як свідки.
Також оскільки, відповідно до ч. 1 ст. 95, показання - це, перш за все,
відомості, такий термін варто застосувати і щодо видової категорії - показань
із чужих слів. Крім того, цей термін є ширшим, адже «висловлювання»
означає «передавати словами (думки, почуття і т. ін.)» [25, с. 489]; у статті ж
йдеться про усну, письмову та іншу форму висловлювання. З огляду на це,
пропонуємо викласти ч. 1 ст. 97 КПК у такій редакції: «Показаннями з чужих
слів є відомості, які надаються в усній, письмовій або іншій формі, щодо
певного факту, яке ґрунтується на твердженні, зробленому іншою особою в
усній чи письмовій формі».
У показаннях свідка з чужих слів закладена ненадійність і велика
ймовірність їх помилковості, адже така особа виступає своєрідним
 38

ретранслятором сприйняття та пам’яті іншої особи. З огляду на це,

противники цієї процесуальної конструкції вказують на небезпеку їх
фальсифікації, наслідком чого може бути неправомірне рішення суду. У
практиці США гарантіями того, що показання свідка достовірні, є публічне
складення ним присяги (клятви), а отже, усвідомлення можливості
відповідальності за лжесвідчення; здійснення безпосереднього допиту свідка
дає можливість суду та присяжним спостерігати за його емоціями, виразом
обличчя; проведення перехресного допиту сприяє виявленню розходжень у
свідченнях тощо. Щодо показань із чужих слів дія таких гарантій є
обмеженою. Відзначимо, що відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 87 КПК України
порушення права на перехресний допит є одним з істотних порушень прав та
свобод людини, наслідком яких є недопустимість отриманих у результаті
доказів.
З іншого боку, показання, засновані на чутках, у певних випадках
мають велике значення для встановлення істини у справі, будучи
«найкращим доступним» джерелом доказів [26, с. 23], зокрема в разі
відсутності чи обмеженої кількості первинних доказів, а також необхідності
усунення сумнівів в їх надійності, втрати можливості отримати докази з
первинного джерела, їх використання для встановлення місцезнаходження
інших прямих доказів тощо. Англійські судді XIX ст. Меллор і Кромптон
вказували на допустимість будь-яких доказів, якщо вони сприяють
встановленню істини, незалежно від дотримання форми доведення [27, с. 86-
100]. Наявні у законодавстві США та Англії винятки із загального правила
про недопустимість доказів, заснованих на чутках, є диспозитивними і
залежать від розсуду суду у справі з урахуванням конкретних обставин і
умов, оцінка яких проводиться з урахуванням принципів справедливості та
розумності.
Загалом ст. 97 КПК України встановлює три винятки з правила про
недопустимість показань із чужих слів: 1) незалежно від можливості
допитати особу, яка надала первинні пояснення, у виняткових випадках такі
 39

показання є допустимим доказом згідно з іншими правилами допустимості

доказів (ч. 1 ст. 97); 2) сторони погоджуються визнати їх доказами (ч. 4 ст.
97); підозрюваний, обвинувачений створив або сприяв створенню обставин,
за яких особа не може бути допитана (ч. 5 ст. 97).
Суд в Україні має право визнати допустимим доказом показання з
чужих слів незалежно від можливості допитати особу, яка надала первинні
пояснення, у виняткових випадках, якщо такі показання є допустимим
доказом згідно з іншими правилами допустимості доказів. Такі докази мають,
насамперед, відповідати вимогам, викладеним у ст.ст. 84-89 КПК, а також
спеціальним вимогам. Існування особливих правил оцінки допустимості
показань із чужих слів зумовлено тим, що в них закладена велика
вірогідність бути помилковими, адже їх зміст залежить від загальних
закономірностей передачі і суб’єктивного сприйняття інформації [16, с. 274].
Під час прийняття цього рішення суд зобов’язаний враховувати низку
визначених у Кодексі факторів, до яких належать: значення пояснень і
показань, у разі їх правдивості, для з’ясування певної обставини і їх
важливість для розуміння інших відомостей; інші докази щодо питань,
передбачених пунктом 1 цієї частини, які подавалися або можуть бути
подані; обставини надання первинних пояснень, які викликають довіру щодо
їх достовірності; переконливість відомостей щодо факту надання первинних
пояснень; складність спростування пояснень, показань із чужих слів для
сторони, проти якої вони спрямовані; зіставлення показань із чужих слів з
інтересами особи, яка надала ці показання; можливість допиту особи, яка
надала первинні пояснення, або причини неможливості такого допиту (ч. 2
ст. 97 КПК України).
На наш погляд, більшість обставин викладено досить загально, а тому
мають бути розтлумачені вищим судом на основі практики застосування.
Наприклад, Правила США закріплюють понад 20 детально розроблених
умов: заява з чужих слів, визнана сторонами; ділові папери (наприклад,
бухгалтерські книги); висловлювання в стані емоційного збудження чи
 40

зроблені під миттєвим враженням; заява вмираючої особи про причини

смерті тощо. Закон Англії закріплює такі випадки допустимості показань,
заснованих на чутках: людина, яка зробила заяву, на якій засновані показання
свідка, не може з’явитися в суд і дати свідчення як свідок; заява була
зроблена в бізнес-документі або професійному документі; являє собою
особливий тип заяви, яка була зроблена до давання показань у суді свідком і
яку було визнано допустимою. В англійській практиці під час оцінки
юридичної сили показань із чужих слів до уваги береться також те, чи є
джерелом таких показань відомості з перших рук або з більш віддалених
джерел [26, с. 71].
У ст. 97 КПК України встановлені випадки, коли суд має право визнати
неможливим допит особи: вона відсутня під час судового засідання внаслідок
смерті або через тяжку фізичну чи психічну хворобу; відмовляється давати
показання в судовому засіданні, не підкоряючись вимозі суду дати
показання; не прибуває на виклик до суду, а її місцезнаходження не було
встановлено шляхом проведення необхідних заходів розшуку; перебуває за
кордоном та відмовляється давати показання (ч. З ст. 97 КПК). Деякі вчені
вказують на необхідність перегляду цих підстав. Зокрема, п. 1 ч. З ст. 97 КПК
зазначає змогу свідка, який дає показання з чужих слів, посилатися на
висловлювання психічно хворої людини. Проте багато психічних
захворювань пов'язані із порушенням здатності усвідомлювати чи оцінювати
реальність, що свідчить про крайню ненадійність показань зі слів такої
людини [27]. Однак зазначена підстава цілком відповідає практиці іноземних
держав, адже в ній йдеться саме про фізичний чи психічний стан у період
судового розгляду справи. Проте деякі із зазначених підстав, на наш погляд,
не передбачають неможливість допиту свідка. Такими обставинами є відмова
давати показання в судовому засіданні, не підкоряючись вимозі суду дати
показання, а також перебування за кордоном та відмова давати показання.
У ст. 8 Правил США встановлені такі критерії недоступності
(відсутності) свідка-заявника: звільнений постановою суду на підставі
 41

привілеї від дачі показань щодо предмета заяви; наполягає на відмові від
давання показань з предмету заяви, незважаючи на розпорядження суду
зробити це; посилається на забудькуватість щодо предмета заяви; не може
бути присутнім або давати показання через смерть або наявного фізичного
або психічного захворювання або нездоров’я; відсутній на слуханні, і свідок,
що представляє заяву, був не в змозі забезпечити присутність самого
заявника (або в разі винятків із правила про неприпустимість показань із
чужих слів) у встановленому порядку або в інший розумний спосіб.
У Законі Англії також встановлені випадки, коли свідок розглядається
як недоступний: особа померла; особа не може бути свідком через його
фізичний або психічний стан; особа перебуває за межами Сполученого
Королівства, а забезпечення його присутності не відповідає практичній
розумності; особу не можуть знайти, хоча таких кроків було вжито; через
страх особа не дає (або не продовжує давати) усні свідчення під час розгляду,
або взагалі, або в зв’язку з предметом заяви, і суд дозволяє лишити його
заяву як доказ (секція 116).
З огляду на міжнародний досвід, пропонуємо закріпити такі обставини,
які свідчать про неможливість допиту особи: 1) відсутня під час судового
засідання внаслідок смерті або через наявну тяжку фізичну чи психічну
хворобу; 2) відмовляється давати показання в судовому засіданні через страх;
3) не прибуває на виклик до суду, а її місцезнаходження не було встановлено
шляхом проведення необхідних заходів розшуку; 4) перебуває за кордоном, а
забезпечення її присутності не відповідає практичній розумності.
Згідно з ч. 4 ст. 97 КПК України, суд може визнати доказами показання
з чужих слів, якщо сторони погоджуються визнати їх доказами. Сторонами
кримінального провадження з боку обвинувачення є слідчий, керівник органу
досудового розслідування, прокурор, а також потерпілий, його представник
та законний представник у випадках, установлених цим Кодексом; а з боку
захисту - підозрюваний, обвинувачений (підсудний), засуджений,
виправданий, особа, стосовно якої передбачається застосування примусових
 42

заходів медичного чи виховного характеру або вирішувалося питання про їх

застосування, їхні захисники та законні представники (п. 19 ч. 1 ст. 3 КПК).
Особливе місце в англійському праві займає визнання вини
обвинуваченого, яке було повідомлене третім особам, зокрема посадовій
особі правоохоронних органів. Умовами їх допустимості є добровільність
такої заяви та дотримання прав цієї особи. Відповідно ж до ч. 7 ст. 97 КПК
України, у будь-якому разі не можуть бути визнані допустимим доказом
показання з чужих слів, якщо вони даються слідчим, прокурором,
співробітником оперативного підрозділу або іншою особою стосовно
пояснень осіб, наданих слідчому, прокурору або співробітнику оперативного
підрозділу під час здійснення ними кримінального провадження. Вважаємо,
що в умовах українських реалій таке положення є цілком виправданим.
Використання показань свідка з чужих слів відбувається відповідно до
правил застосування непрямих доказів, зокрема, лише в сукупності з
прямими доказами вони можуть визнаватися достатніми для прийняття
судового рішення [16, с. 275]. Так, ч. 6 ст. 97 КПК України встановлює, що
показання з чужих слів не може бути допустимим доказом факту чи
обставин, на доведення яких вони надані, якщо показання не
підтверджується іншими доказами, визнаними допустимими згідно з
правилами, відмінними від положень ч. 2 цієї статті.
Показання свідків з чужих слів визнаються допустимими за деяких
обставин і у практиці ЄСПЛ. Зокрема, умовою допустимості непрямих
доказів Суд визнавав те, що за конкретних обставин їх використання не є
несправедливим. Умовою допустимості показань свідків, як правило, є
можливість обвинуваченого провести перехресний допит свідків
обвинувачення. Однак у низці рішень (наприклад, Bocos-Cuesta v. The
Netherlands; Mild and Virtanen v. Finland) ЄСПЛ вказував на те, що ст. 6.3 (d)
Конвенції вимагає можливості перехресного допиту свідків тільки в тому
разі, коли показання відіграють основну або вирішальну роль в ухваленні
рішення. Таке обмеження пов’язане із тим, що в їх змісті не виключено
 43

надмірну частку суб’єктивності. Як правило, засудження не має бути

засноване на показаннях свідка, якому обвинувачений не мав можливості
поставити запитання на досудовій стадії, коли свідок давав показання, або на
більш пізній стадії процесу [28].
Отже, за загальним правилом показання з чужих слів є недопустимими
доказами у кримінальному провадженні як України, так і розглянутих нами
держав. Однак, враховуючи те, що показання свідка з чужих слів за деяких
умов є необхідним джерелом доказів, у кримінальному процесуальному праві
встановлюються винятки із цього правила. Наявна в КПК України юридична
конструкція потребує деяких удосконалень. Наявні у кримінальному
процесуальному праві США та Англії винятки, пов’язані із допустимістю
доказів, заснованих на чутках, є детально розробленими як на рівні
нормативних актів, так і тривалої практики судів. Такі винятки враховують
широке коло обставин та умови, які можуть свідчити про надійність таких
джерел доказів.
Положення ж ст. 97 КПК України є невиправдано стислим і неповним.
Так, обставини, які враховує суд під час визнання показань із чужих слів
допустимими, викладено досить загально, а тому мають бути розтлумачені
вищим судом на основі практики застосування. Потребують перегляду також
обставини, які свідчать про неможливість допиту особи. Власне ж
визначення показань з чужих слів у ч. 1 ст. 97 КПК пропонуємо викласти у
такій редакції: «Показаннями з чужих слів є відомості, які надаються в усній,
письмовій або іншій формі, щодо певного факту, яке ґрунтується на
твердженні, зробленому іншою особою в усній чи письмовій формі».
 44

ВИСНОВКИ

1. Загальне поняття "доказ" повинно бути юридичною

конструкцією, яка акумулює у собі основні характеристики і вимоги,
властиві доказу як системі взаємопов’язаних елементів. Важливо
підкреслити, що в доказуванні в кримінальному провадженні можуть
використовуватись лише ті докази, які містяться у встановлених законом
процесуальних джерелах, до яких належать показання, речові докази,
документи і висновки експертів (ч. 2 ст. 84 КПК України).
2. Зміна методологічної парадигми, яка відбувається у зв’язку із
прийняттям нового Кримінального процесуального кодексу України, суттєво
вплинула на правове регулювання використання в доказуванні показань. На
відміну від інших процесуальних джерел доказів, стосовно яких позиція
законодавця щодо поділу їх на досудові та судові є не зовсім послідовною,
показання визнаються судовими доказами виключно якщо вони надані в
судовому засіданні (в судовому розгляді або під час досудового
розслідування слідчому судді). Ця та інші новації КПК України стосовно
особливостей використання показань як доказів у доказуванніє важливою
гарантією від зловживань з боку осіб, які здійснюють кримінальне
провадження.
3. З наведених характеристик виявили, які процесуальні
особливості виокремлюють показання свідків з-поміж інших джерел доказів.
Першою з них є суб’єкт давання показань, який стосується учасників, що
відігріють допоміжну роль у здійсненні кримінально-процесуальної
діяльності, а отже, не повинен бути зацікавленим у результатах справи.
Також щодо суб’єкта надання показань свідка не встановлено законом
вікових обмежень. Показання свідка документально закріплені в протоколі
допиту. Варто також зазначити про кримінальну відповідальність за надання
неправдивих показань, до якої притягується особа, яка досягла 16-річного
 45

віку. Кінцевим є виокремлення окремих критерій оцінювання як показань,

що надаються очевидцем вчинення злочину, так і показань з чужих слів.
4. Значення показань підозрюваного, обвинуваченого для
вирішення завдань кримінального провадження є надзвичайно вагомим, адже
найчастіше забезпечення досягнення завдань кримінального провадження
відбувається саме на їх основі. Показання підозрюваного, як і показання
обвинуваченого, мають подвійну природу, будучи, з одного боку, джерелом
доказової інформації, а з іншого - засобом захисту їх інтересів. Відмова
давати показання або давати завідомо неправдиві показання є формами
правомірної поведінки підозрюваного, обвинуваченого. Така поведінка не є
доказом його вини і не повинна впливати на призначення покарання.
Формування показань підозрюваного, обвинуваченого відбувається під
впливом різних об’єктивних і суб’єктивних чинників, які можуть
деформувати зміст показань. Тому при перевірці й оцінці показань
підозрюваного, обвинуваченого слід враховувати їх вплив.
5. Чинний Кримінальний процесуальний кодекс України
потерпілого відносить до сторони обвинувачення, адже на потерпілого
покладається обов’язок доказати винуватість особи, яка вчинила кримінальне
правопорушення, тому показання потерпілого підлягають ретельній
перевірці та оцінці в сукупності з усіма обставинами, встановленими по
кримінальному провадженню.
6. За загальним правилом показання з чужих слів є недопустимими
доказами у кримінальному провадженні як України, так і розглянутих нами
держав. Однак, враховуючи те, що показання свідка з чужих слів за деяких
умов є необхідним джерелом доказів, у кримінальному процесуальному праві
встановлюються винятки із цього правила. Наявна в КПК України юридична
конструкція потребує деяких удосконалень. Наявні у кримінальному
процесуальному праві США та Англії винятки, пов’язані із допустимістю
доказів, заснованих на чутках, є детально розробленими як на рівні
нормативних актів, так і тривалої практики судів. Такі винятки враховують
 46

широке коло обставин та умови, які можуть свідчити про надійність таких
джерел доказів.
Положення ж ст. 97 КПК України є невиправдано стислим і неповним.
Так, обставини, які враховує суд під час визнання показань із чужих слів
допустимими, викладено досить загально, а тому мають бути розтлумачені
вищим судом на основі практики застосування. Потребують перегляду також
обставини, які свідчать про неможливість допиту особи. Власне ж
визначення показань з чужих слів у ч. 1 ст. 97 КПК пропонуємо викласти у
такій редакції: «Показаннями з чужих слів є відомості, які надаються в усній,
письмовій або іншій формі, щодо певного факту, яке ґрунтується на
твердженні, зробленому іншою особою в усній чи письмовій формі».
 47

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13.04.2012 № 4651-

VI. Відомості Верховної Ради України. 2013. № 9-10. № 11-13. Ст. 88.
2. Шумило М. Є. Юридична конструкція доказів у кримінальному
провадженні. Вісник кримінального судочинства. № 1/2018. URL :
http://vkslaw.knu.ua/images/verstka/1_2018_Shymulo.pdf
3. В Самарина, В Луцик, Уголовный процесс европейских государств.
Москва, Проспект 2018. C. 241.
4. Новиков С. А. Показания обвиняемого в современном уголовном
процессе. СПб: Издат. Дом С. Петербургского гос. ун-та, 2004. 240 с.
5. Повзик Є. В. Правові наслідки визнання підозрюваним, обвинуваченим
своєї вини (порівняльно-правове дослідження). aвтореф. дис... канд.
юрид. наук: спец. 12.00.09. Національний університет «Юридична
академія України імені Ярослава Мудрого». Харків, 2013. 20 с.
6. Владимиров Л.Е. Учение об уголовных доказательствах. Тула:
Автограф, 2000. 464 с.
7. Шумило М. Є. Поняття «докази» у Кримінальному процесуальному
кодексі України: спроба критичного переосмислення ідеології
нормативної моделі. Вісник Верховного Суду України. 2013. № 2 (150).
С. 40-48.
8. Слінько С. В. Процесуальний статус свідка у кримінальному процесі.
Форум права. 2012. № 1. С. 878-882.
9. Задерейко С. Ю. Поняття та властивості показань свідка як джерела
доказів. Правове регулювання економіки : зб. наук. пр. / М-во освіти і
науки України, ДВНЗ «Київ. нац. екон. ун-т ім. Вадима Гетьмана»,
Навч.-наук. ін-т «Юридич. ін-т»; [редкол.: А. М. Колодій (голов. ред.)
та ін.]. Київ : КНЕУ, 2018. № 17. С. 209-217.
10.Банах С. В., Рогатинська Н. З., Сарахман А. М. Кримінальний процес :
підруч. Тернопіль : Екон. думка ТНЕУ, 2016. 264 с.
 48

11.Шульга А. О. Морально-етичні основи допиту малолітніх свідків.

Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені
Е.О. Дідоренка. 2012. № 1. С. 276-283.
12.Рогатинська Н. З., Мудрак Р. М. Особливості допиту малолітньої або
неповнолітньої особи. Право і суспільство. 2014. № 5. С. 333-338.
13.Кутій А. І. Тактика допиту неповнолітнього свідка під час
розслідування умисного вбивства, вчиненого в стані сильного
душевного хвилювання. Науковий вісник Львівського державного
університету внутрішніх справ. серія юридична. 2013. Вип. 3. С. 386-
393.
14.Лушпієнко В. Оцінка показань свідка судом у кримінальному процесі
України. Національний юридичний журнал: теорія і практика. 2017. №
2 (24). С. 200-202.
15.Лозинська Ю. І. Засоби з’ясування достовірності показань свідка у
кримінальному провадженні. Університетські наукові записки. 2018.
№ 1. С. 101-112.
16.Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний
коментар: у 2 т. Т.1 / О.М.Бандурка, Є.М. Блажівський, Є.П. Бурдоль та
ін.; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова. X.: Право,
2012. 768 с.
17.Качалов В.А., Качалова О.В. Уголовно-процессуальное право: Учебное
пособие для студентов и преподавателей юридических вузов и
факультетов. М.: МГИУ, 2017. 388 с.
18.Порсев А.Г. Признание обвиняемым вины - вред или польза?
Юридические науки: проблемы и перспективы: материалы II
междунар. науч. конф. Пермь: Меркурий, 2014. С. 113-115.
19.Кримінальний процес : підруч. / Ю. М. Грошевий, В. Я. Тацій, А. Р.
Туманянц та ін. ; за заг. ред. В. Я. Тація, О. В. Капліної, О. Г. Шило.
Х. : Право, 2014. 824 с.
 49

20.Орлов Ю. К. Проблемы теории доказательств в уголовном процессе.

М., 2009. 145 с.
21.Науково-практичний коментар кримінального кодексу України / за ред.
М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. 9-те вид., переробл. та допов. К. :
Юрид. думка, 2012. 1316 с.
22.Tapper. С. Cross and Tapper on Evidence. Oxford University Press, 2015.
721 p.
23.Federal Rules of Evidence, as amended to December 1, 2015 URL :
https://www.law. cornell.edu/rules/fre.
24.Criminal Justice Act 2003 URL :
http://www.legislation.gov.uk/ukpga/2003/44/contents.
25.Словник української мови: в 11 т. / ред. колег. І. Білодід (голова) та ін..
К.: Наукова думка, 2000-2010. Т. 1: A-В [ред. П. Горецький, А. Бурячок,
Г. Гнатюк, Н. Швидка]. К.: Наукова думка, 2010. 799 с.
26.The Law Commission Report on «Evidence in criminal proceedings: hearsay
and related topics» URL : http://www.lawcom.gov.uk/wp-
content/uploads/2015/03/lc245_Legislating_the_Criminal_Code_Evidence_i
n_ Criminal_Proceedings.pdf.
27.Ляш А. Показання з чужих слів: норма, яка підлягає виключенню з
КПК України II Матеріали V Міжнародної науково-практичної
конференції «Правове регулювання суспільних відносин в умовах
демократизації Української держави» (20-21 травня 2015 р., м. Київ) /
Укладачі: І. Голосніченко, Т. Чепульченко, В.. Пряміцин. 240 с.
28.Case of Mild and Virtanen v. Finland Application nos. 39481/98 and
40227/98 URL : https://wcd.coe.int/ViewDoc.jsp?
p=&id=890763&Site=COE&direct=true
50