1. Поняття та стадії.

Доказування як процесуальна діяльність суду має складну структуру. Воно

складається з послідовного ряду дій, які спрямовані на формування предмету доказування,
збирання, подання, дослідження доказів та їх правову оцінку. Думки правознавців щодо
числа і наявності елементів в структурі доказування різноманітні і досить дискусійні,
проте об’єднує їх те, що доказування у всіх випадках розглядається як зміна послідовно
слідуючих один за одним етапів – операцій, які призводять до зміни дійсності.
В юридичній науці виділяють різні складові, елементи (стадії) процесу
доказування. На три етапи поділяє його С.С. Бичкова, виділяючи: 1) збирання доказів, 2)
дослідження доказів 3) їх оцінку. Збирання доказів, на її думку – це процесуальна
діяльність суду та інших учасників цивільного процесу щодо залучення доказів, яка, в
свою чергу, складається з: а) подання доказів сторонами та іншими особами, які беруть
участь у справі; б) витребування доказів судом; в) надання судових доручень щодо
збирання доказів. Такого ж триелементного загального поділу дотримується і В.В.
Комаров.
Професор Д.А. Фурсов відстоює більш широку структуру діяльності по
доказуванню: виявлення, фіксація, збирання, зберігання, дослідження, перевірка та оцінка
доказів, надаючи кожному елементу особливої значущості.
Виявлення доказів, на його думку, залежить від висування реальних версій, які
визначають всі можливі варіанти їх знаходження, а також перевірочних заходів з приводу
кожної з них. Фіксація доказів потрібна для їх збереження в незмінному вигляді. Вона
може мати місце в протокольній формі, в письмових доказах або на електронних носіях.
Як бачимо, деякі автори вважають, що стадійність в доказуванні має співпадати з
теоретичною концепцією стадійності цивільного процесу і, в основному, не звертають
увагу на особливості процесу доказування. Зокрема, відокремлюють класифікацію стадій
процесу доказування від класифікації стадій судового процесу, зазначаючи значний
вплив останньої на формування структури процесу доказування. Виділяють наступні
стадії:
1) формування предмету доказування;
2) збирання доказів;
3) процедура їх надання;
4) аналіз доказів на предмет їх:
– належності до справи;
– допустимості як доказу по конкретній справі;
– достатності доказів у сукупності для доведення певної обставини;
– значимості як доказу по конкретній справі та переваги над доказами іншої
сторони.
Звичайно, першим та основним в доказовому процесі є визначення кола обставин,
що підлягають доказуванню. Формування предмету доказування є досить специфічною
стадією, враховуючи його поділ стосовно осіб, які беруть участь в судовому розгляді
справи. Адже позивач доказуватиме підстави позову, відповідач - обставини, що лежать в
основі заперечення проти позову. Коло обставин, які підлягають доказуванню кожним із
них, зумовлюється метою його участі в процесі.
 Збирання доказів – наступна стадія в якій можна виділити два види: самостійне або
за допомогою представника-адвоката та за сприянням суду. Самостійне збирання доказів є
правом позивача: при поданні позовної заяви зазначати докази, які підтверджують кожну
обставину, якими він обґрунтовує свої вимоги. Таке досудове збирання доказів може
здійснюватися самою особою, яка захоче звернутися до суду за захистом її порушеного
права. Переважна більшість доказів і надається сторонами, оскільки саме вони знають
осіб, які були свідками тих чи інших дій, стану чи подій, в них зберігаються
правовстановлюючі документи тощо.
Також широким колом прав щодо збирання доказів наділені адвокати: збирати
відомості про факти, які можуть бути використані як докази в цивільних, господарських,
кримінальних справах і справах про адміністративні правопорушення, що допомагає їм
правильно визначити необхідні для доказування докази та отримати їх, шляхом звернення
з адвокатським запитом до службових, посадових осіб. Проте в силу об’єктивних
обставин адвокату може бути відмовлено у наданні певних доказів, можливі й інші
перешкоди у збиранні доказів у зацікавлених сторін.
Передбачивши виникнення даних трудностей, законодавець поклав на суд
обов’язок сприяти особам в отриманні доказів. Під сприянням слід розуміти такі дії суду,
як: 1) витребування доказів (ст. 137 ЦПК); 2) тимчасове вилучення доказів (ст. 93
ЦПК); 3) доручення щодо збирання доказів (ст. 132 ЦПК);
4) призначення експертизи та 5) інші способи забезпечення доказів (ст.133 ЦПК).
Пред’являючи заяву до суду позивач може клопотати про сприяння йому у витребуванні
доказів. Клопотання може мати місце як у самій позовній заяві, так і в окремій заяві про
витребування доказу. Такі докази направляються безпосередньо суду або через
уповноважену особу. Зобов’язані особи мають право повідомити суд про причини
неможливості подати докази у встановлений ним строк протягом п’яти днів з дня
отримання ухвали. У разі не виконання обов’язків щодо подання доказів до осіб
застосовується відповідальність.(ст. 185-6 КУпАП). Якщо ж все-таки на вимогу суду
письмові та речові докази не надано без поважних причин та не повідомлено причини
такого ненадання, суд постановляє ухвалу про тимчасове їх вилучення для дослідження
(ст. 93 ЦПК).
У деяких випадках закон дозволяє збір доказів за місцем їх знаходження, поза
межами діяльності суду, що розглядає справу. За дорученням цього суду докази збирає
інший суд. Про судове доручення виноситься ухвала, яка є обов’язковою для суду, якому
вона адресована. На практиці ці відносини рідко застосовуються, проте в законодавстві
вони передбачені. Також суд уповноважений здійснювати інші заходи спрямовані на
зберігання відомостей про обставини справи, якщо використання джерел цих відомостей
у майбутньому виявиться неможливим або утрудненим, і тим самим сприяти
зацікавленим особам в отримані доказів. Не слід забувати про те, що збір доказів судом
може здійснюватися і з особистої ініціативи. Як уже зазначалося, обов’язком суду є
сформувати предмет доказування під час попереднього судового засідання, якщо таке
проводиться.
Подання або представлення доказів як процесуальна дія полягає в фактичній
передачі їх сторонами і іншими особами, які беруть участь у справі, в розпорядження
суду. За загальним правилом, докази повинні бути подані чи про них суд має бути
повідомлений до або під час попереднього судового засідання. Якщо докази подані із
порушенням вимог, то суд може їх не прийняти, за винятком, коли сторони доведуть, що
докази подано несвоєчасно з поважних причин.
Останніми двома стадіями процесу доказування є дослідження доказів та їх оцінка.
Дослідження доказів – це процесуальна діяльність суду та інших учасників цивільного
процесу щодо безпосереднього сприйняття і вивчення у судовому засіданні фактичних
даних, якими сторони обґрунтовують свої вимоги чи заперечення. Вона провадиться в
судовому засіданні з додержанням принципів усності, безпосередності і
безперервності. Зокрема під час судового розгляду справи, заслухавши пояснення сторін
та інших осіб, які беруть участь у справі, суд встановлює порядок з’ясування обставин, на
які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, та порядок дослідження
доказів, якими вони обґрунтовуються. При цьому порядок дослідження доказів, залежно
від змісту спірних правовідносин, визначається судом, і в разі необхідності може бути
змінений (ст. 177 ЦПК).
Оцінка доказів завершує весь процес доказування. Результати оцінки доказів
знаходять відображення в мотивувальній частині судового рішення, в якому суд
зобов’язаний вказати, які факти судом встановлені, на основі яких доказів, які докази
були відкинуті судом і з яких мотивів.
Оцінка доказів – це розумова діяльність суду та інших учасників цивільного
процесу, що ґрунтується на законах логіки і правових нормах і спрямована на
формування у суб’єктів доказування власної думки щодо достовірності обставин, якими
сторони обґрунтовують свої вимоги чи заперечення, а також ухвалення судом законного й
обґрунтованого рішення. Оцінка зібраних доказів здійснюється з точки зору їх
достовірності, повноти, несуперечності, достатності на основі внутрішніх переконань.
У теорії цивільного процесуального права класифікують оцінку доказів за
юридичним та суб’єктним критеріями.
За юридичним значенням виділяється:
1) попередня оцінка – здійснюється під час судового розгляду до виходу суду до
нарадчої кімнати;
2) остаточна оцінка – здійснюється судом в нарадчій кімнаті і є підставою для
ухвалення рішення у справі;
3) контрольна оцінка – здійснюється судами апеляційної та касаційної інстанції
під час перевірки законності й обґрунтованості рішення судів першої інстанції.
За суб’єктами доказової діяльності:
1) рекомендаційна оцінка – здійснюється сторонами та іншими учасниками
цивільного процесу крім суду, у формі пояснень, клопотань, заперечень тощо;
2) владна оцінка – здійснюється судом і є підставою для прийняття ним
законного і обґрунтованого рішення.
Безумовно, оцінка судових доказів – елемент доказування, який підводить
підсумки і завершує весь пізнавальний процес підсумковими висновками. Без оцінки
процес доказування матиме незавершений характер та не породжуватиме юридичних
наслідків. Важливо зазначити, що оцінка доказів не є безконтрольною розумовою
діяльністю суддів, яку не можна регулювати нормами процесуального права. Вона в
загальних рисах підпорядковується правовому регулюванню. Аналізуючи ст. 212 ЦПК
України, можна виділити наступні правила оцінки доказів, а саме:
1) суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на
всебічному повному, об’єктивному дослідженні наявних у справі доказів;
2) жоден доказ для суду не має наперед встановленого значення;
3) суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а
також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності.
Також доступним є інша постановка питання, яка розкриває додаткові перспективи
у вивченні структури судового доказування, місця і ролі окремих елементів в його
системі. Варто зазначити, що судове доказування можна класифікувати в аспекті
структури діяльності учасників процесу, виходячи з положень, які відносяться до
загальної структури людської діяльності. В даній класифікації в якості основного
моменту визначення покладено суспільно-сутнісну людську діяльність як цілеспрямовану
активність. У складі структури доказової діяльності можна виділити ціль доказування,
засіб доказування, безпосередньо процес діяльності по доказуванню, результат.
Важливо відмітити поділ цілі судового доказування як необхідного елемента та
центрального компонента структури судової діяльності, як мислимої моделі того
результату, який досягається за допомогою практики. Ціль судового доказування
правознавець визначає у двох значеннях. Загальна ціль полягає в отриманні істинних
знань про факти, з наявністю чи відсутністю яких закон пов’язує виникнення зміну чи
припинення матеріально-правових відносин. Вона зумовлена цілями цивільного
судочинства. В процесі ж визначення юридично значимих фактів, які підлягають
встановленню, тобто предмета доказування, формується предметний зміст цілі
доказування по конкретній справі, що перебуває у провадженні.
Вищевказаний структурний поділ процесу судового доказування є цілком
прийнятним. Адже неможливо досліджувати доказування без визначення його цілі,
засобів доказування як визначених засобів здійснення цілі, самого процесу доказування
як такого, а також його результату – наявності необхідних істинних знань про факти.
Зазначаючи структуру найпростішого процесу доказування слід розуміти, що в
кожній конкретній справі воно буде мати свої особливості та відрізнятиметься складністю
і може трансформуватись в залежності від таких факторів як: суб'єктивна позиція судді,
суб'єктивна позиція позивача, стадії цивільного процесу, коли справа розглядається в суді
загальної юрисдикції чи в порядку перегляду, а також важливим питанням є те, на
доведення яких обставин спрямовано доказ: матеріальних чи процесуальних. Стадійність
процесу доведення має також умовний характер, оскільки важко передбачити, коли
потрібно його розпочати і коли він закінчиться.
2. Поняття предмету доказування.
Предмет доказування у цивільному процесі - це сукупність обставин, які належить
встановити суду для вирішення справи по суті.
Предмет доказування визначається на підставі позовних вимог та заперечень відповідача.
Суд визначає, які обставини мають бути встановлені для вирішення справи, виходячи з
характеру спірних правовідносин та доказів, наданих сторонами.
До предмета доказування можуть належати:
факти, що обґрунтовують позовні вимоги або заперечення відповідача;
факти, що мають значення для правильного вирішення справи, зокрема:
обставини, які підтверджують або спростовують обставини, що обґрунтовують позовні
вимоги або заперечення відповідача;
обставини, які мають значення для визначення прав та обов'язків сторін;
обставини, які мають значення для правильного вирішення спору;
інші обставини, необхідні для вирішення справи.
Суд може визнати обставину недоведеною, якщо вона не підтверджена жодним доказом
або якщо суд не бере до уваги докази, які не відповідають вимогам закону.
Установлення обставин справи є обов'язком суду. Сторони мають право надавати суду
докази і брати участь у їхньому дослідженні.
Предмет доказування у цивільному процесі є важливим правовим інститутом, який
забезпечує справедливе та законне вирішення цивільних спорів.
Основні ознаки предмета доказування у цивільному процесі:
об'єктивність - предмет доказування визначається на підставі фактичних обставин справи,
які існували поза волею сторін;
конкретизація - предмет доказування визначається судом з урахуванням вимог позовних
вимог та заперечень відповідача;
процесуальна визначеність - предмет доказування визначається судом на початку розгляду
справи та не може бути змінений без згоди сторін;
обов'язковість для суду - суд зобов'язаний встановити обставини, які входять до предмета
доказування.
Предмет доказування у цивільному процесі має важливе значення для забезпечення права
сторін на справедливий судовий розгляд. Правильне визначення предмета доказування
дозволяє суду повно та всебічно розглянути справу і прийняти законне та обґрунтоване
рішення.

3. Доказування обов’язки
Обов'язок доказування в цивільному процесі покладається на сторони, які беруть участь у
справі. Це означає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона
посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Основним принципом розподілу обов'язків доказування є принцип належності. Відповідно

до цього принципу, сторона, яка заявляє про наявність певної обставини, повинна довести
її наявність.
Так, якщо позивач заявляє про порушення відповідачем його прав, то позивач повинен
довести факт порушення цих прав, а також розмір заподіяної шкоди.
Якщо відповідач заперечує наявність порушення його прав, то він повинен довести
відсутність такого порушення.
У деяких випадках закон встановлює винятки з принципу належності. Наприклад, у разі
коли суд має справу з позовом про визнання недійсним правочину, який вчинено з метою
уникнення сплати податків, суд може визнати цей правочин недійсним і без доказів того,
що позивач не міг виконати свого зобов'язання без укладення такого правочину.
Суд також може розподілити обов'язки доказування між сторонами. Це може бути
зроблено, якщо сторона, на яку покладено обов'язок доказування, не може виконати його
самостійно. Наприклад, суд може зобов'язати відповідача надати докази, які знаходяться в
його розпорядженні, але які не є загальновідомими.
Суд не повинен визнавати обставину доведеною, якщо сторона, на яку покладено
обов'язок доказування, не надала належних і допустимих доказів.
Значення розподілу обов'язків доказування
Розподіл обов'язків доказування є важливим елементом цивільного процесу. Він
забезпечує справедливе та обґрунтоване вирішення спорів, оскільки дозволяє суду
встановити обставини справи на підставі доказів, наданих сторонами.

Підстави
Традиційно разом із фактами, які вимагають доведення шляхом подання доказів, виділяють
також обставини, що не потребують складної доказової процедури. Аналіз чинного
процесуального законодавства свідчить про наявність трьох основних груп фактів, які ведуть
до звільнення від тягаря доведення: визнані, загальновідомі та преюдиціальні обставини.

Обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть

участь у справі
Відповідно до ч. 1 ст. 82 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)
обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має
обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.
Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи,
поясненнях учасників справи, їхніх представників.
Визнання - це повідомлення стороною чи іншими особами, що беруть участь у справі,
обставин, що підтверджують наявність чи відсутність фактів, які за законом повинні доводити
друга сторона чи інші особи.
Процесуальним наслідком визнання в цивільному процесі однією зі сторін факту
встановленим, є набуття фактом безспірного характеру і звільнення другої сторони від його
доказування.
Визнання певної обставини звільняє від обов‘язку її доказування лише тоді, коли її
визнали інша сторона, треті особи, представники сторін та третіх осіб. Якщо хоча б хтось з
числа цих осіб, які беруть участь у справі обставину не визнає, вона потребує доказування.
Визнання обставини не можна ототожнювати із визнанням позову.
Згідно із ч. 2 ст. 82 ЦПК України відмова від визнання обставин приймається судом, якщо
сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має
істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини
визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про
прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття
судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.

Обставини, визнані судом загальновідомими

Ще однією з підстав звільнення від доказування, визначених в ЦПК України, є обставини, які
визнані судом загальновідомими (ч.3 ст. 82 ЦПК України), і в такому разі вони не
потребують доказування.
Загальновідомими є обставини, які відомі широкому колу осіб, в тому числі і складу суду.
Вони не потребують доказування тому, що об’єктивність їх існування очевидна.
Загальновідомі обставини поділяються на:

 всесвітньо відомі (наприклад столиці держав, географічні назви);

 відомі на території певної держави (наприклад, національні свята, історичні події,
прізвища керівників держави);
 локальні, тобто відомі на обмеженій території (наприклад, місцезнахоження органів
місцевого самоврядування, назви вулиць).
Не можуть вважати загальновідомими обставинами не факти, а їх оцінки, позиції державних та
громадських органів, відомості про окремих фізичних осіб, а також обставини, які хоч і відомі
широкому колу осіб, але які не мають об‘єктивного існування.
Загальновідомі обставини не потребують доказування незалежно від згоди сторін, оскільки
вони достеменно відомі суду.
Загальновідомість конкретних обставин суд повинен визнати. Для того, що б суд це питання
розглянув, зацікавлена особа, та на яку покладається тягар доказування цієї
обставини, повинна подати клопотання про визнання певної обставини
загальновідомою. Клопотання вирішується ухвалою суду про визнання обставини
загальновідомою. Така ухвала оскарженню не підлягає.

Преюдиціальні обставини
Третьою підставою звільнення від доказування є преюдиціальність обставин, існування або
не існування якої встановлене судовим рішенням, що вступило в законну силу, у цивільній,
господарській або адміністративній справі (ч. 5 ст. 82 ЦПК України).
Преюдиціальність - це обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло
законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені
факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає
необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність
судового акту, який вступив в законну силу.
Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній
справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій
беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не
встановлено законом.
Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній
або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої
справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі
у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Тобто, обставини встановлені рішенням суду не доказуються при розгляді інших справ, в яких
беруть участь ті ж особи, або особа, щодо якої встановлені ці обставини.
Преюдиціальність дає привілей стороні у справі повторно не доказувати такі факти для
обґрунтування своїх позовних вимог, а іншій стороні не дає права спростовувати ці факти
іншими засобами доказування.
Дія преюдиції припиняється, коли попереднє преюдиціальне рішення, зокрема
судове, скасовано в установленому порядку.
Якщо суд дійде висновку, що обставини спору протилежні чи колізійні визначеним під час
слухання іншої адміністративної, цивільної чи господарської справи, то справу слід вирішити
відповідно до тих обставин, які безпосередньо встановлені судом, котрий її розглядає.
Сторона у справі може заперечувати преюдиціальні факти належними та допустимим
доказами й суд повинен ці заперечення розглядати й оцінювати.
Вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального
провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у
справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов’язковими
для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи,
стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали
місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою. (ч. 6 ст. 82 ЦПК України).
Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов'язковою
для суду. Обставини,встановлені рішенням третейського суду або міжнародного комерційного
арбітражу, підлягають доказуванню в загальному порядку при розгляді справи судом.

4. Докази
Належність, допустимість, достовірність та достатність доказів
Належність доказів
Належність доказів означає, що вони стосуються обставин, які мають значення для
справи.
Належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують або спростовують обставини,
що обґрунтовують позовні вимоги або заперечення сторін, а також інші обставини, які
мають значення для вирішення справи.
Приклади належних доказів:
документи, які підтверджують факти, на які посилаються сторони;
показання свідків, які бачили або чули обставини, які мають значення для справи;
висновки експертів, які підтверджують або спростовують обставини, на які посилаються
сторони;
інші докази, які можуть бути використані для встановлення обставин справи.
Допустимість доказів
Допустимість доказів означає, що вони отримані у встановленому законом порядку.
Допустимими є докази, які отримані без порушення прав і свобод людини і громадянина,
а також інших суб'єктів права.
До недопустимих доказів належать:
докази, отримані внаслідок істотних порушень норм процесуального права;
докази, які є недопустимими відповідно до закону;
докази, які отримані незаконними методами.
Достовірність доказів
Достовірність доказів означає, що вони відповідають дійсності.
Достовірними є докази, які не викликають сумніву в їхній правдивості.
Достовірність доказів визначається судом на підставі їхнього змісту, а також інших
обставин справи.
Достатність доказів
Достатність доказів означає, що вони дозволяють суду встановити обставини справи.
Достатніми є докази, які дозволяють суду встановити обставини справи з достатньою
повнотою і точністю.
Достатність доказів визначається судом на підставі їхньої сукупності.
Взаємозв'язок між належністю, допустимістю, достовірністю та достатністю доказів
Належність, допустимість, достовірність та достатність доказів є взаємопов'язаними
поняттями.
Докази, які є належними та допустимими, можуть бути не достовірними. У цьому випадку
суд не повинен визнавати обставину доведеною.
Докази, які є належними, допустимими та достовірними, можуть бути недостатніми для
встановлення обставин справи. У цьому випадку суд може витребувати додаткові докази.
Значення належності, допустимості, достовірності та достатності доказів
Належність, допустимість, достовірність та достатність доказів є важливими гарантіями
справедливого та обґрунтованого вирішення спорів. Вони забезпечують, щоб суд
встановлював обставини справи на підставі доказів, які відповідають вимогам закону і
дійсності.

1.
Ухвала суду про витребування доказів у справі № 910/18224/22
Цією ухвалою суд витребував у відповідача копії документів, які підтверджують факт
отримання відповідачем товарів від позивача.
Позивач звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за поставлені товари.
Відповідач заперечував наявність заборгованості, посилаючись на те, що він не отримував
від позивача товарів.
Позивач у клопотанні про витребування доказів зазначив, що він надав суду копії
документів, які підтверджують факт поставки товарів відповідачу. Однак відповідач
заперечує отримання цих товарів. Для встановлення фактичних обставин справи позивач
просив суд витребувати у відповідача копії документів, які підтверджують факт
отримання товарів.
Рішення суду:
Ухвала суду про витребування доказів у справі № 910/18224/22 є законною та
обґрунтованою. Суд правильно встановив, що позивач не має можливості самостійно
отримати докази, необхідні для встановлення обставин справи. Докази, які позивач просив
витребувати у відповідача, є належними та допустимими. Отримані докази дозволять суду
встановити, чи отримував відповідач товарів від позивача.
Ухвала суду про витребування доказів у справі № 910/18225/22
Цією ухвалою суд витребував у третіх осіб копії документів, які підтверджують факт
укладення між ними та позивачем договору купівлі-продажу.
Позивач звернувся до суду з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу,
укладеного між ним та третіми особами. Треті особи заперечували наявність підстав для
визнання договору недійсним.
Позивач у клопотанні про витребування доказів зазначив, що він не має можливості
самостійно отримати докази, необхідні для встановлення обставин справи. Докази, які
позивач просив витребувати у третіх осіб, є належними та допустимими. Отримані докази
дозволять суду встановити, чи укладений договір купівлі-продажу між позивачем та
третіми особами.
Рішення суду:
Ухвала суду про витребування доказів у справі № 910/18225/22 є законною та
обґрунтованою. Суд правильно встановив, що позивач не має можливості самостійно
отримати докази, необхідні для встановлення обставин справи. Докази, які позивач просив
витребувати у третіх осіб, є належними та допустимими. Отримані докази дозволять суду
встановити, чи укладений договір купівлі-продажу між позивачем та третіми особами.
Ухвала суду про витребування доказів у справі № 910/18226/22
Цією ухвалою суд витребував у державного органу копії документів, які підтверджують
факт порушення позивачем законодавства.
Позивач звернувся до суду з позовом про визнання протиправним та скасування рішення
державного органу. Відповідач заперечував протиправність свого рішення.
Позивач у клопотанні про витребування доказів зазначив, що він не має можливості
самостійно отримати докази, необхідні для встановлення обставин справи. Докази, які
позивач просив витребувати у державного органу, є належними та допустимими.
Отримані докази дозволять суду встановити, чи було порушення позивачем
законодавства.
Рішення суду:
Ухвала суду про витребування доказів у справі № 910/18226/22 є законною та
обґрунтованою. Суд правильно встановив, що позивач не має можливості самостійно
отримати докази, необхідні для встановлення обставин справи. Докази, які позивач просив
витребувати у державного органу, є належними та допустимими. Отримані докази
дозволять суду встановити, чи було порушення позивачем законодавства.
Аналіз підстав та доводів сторін, якими вони обґрунтовують наявність труднощів в
отриманні доказів
У всіх трьох справах підставою для витребування доказів було те, що сторона, яка
просила про витребування доказів, не могла самостійно їх отримати.
2.
Ухвала суду у справі № 910/18227/22
У цій справі суд визнав недопустимими доказами показання свідків, які були надані суду
без письмового доручення від позивача.
Позивач звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за поставлені товари.
Відповідач заперечував наявність заборгованості, посилаючись на те, що він не отримував
від позивача товарів.
Позивач у якості доказів надав суду показання свідків, які підтверджували факт поставки
товарів відповідачу. Однак ці показання були надані суду без письмового доручення від
позивача.
Рішення суду:
Ухвала суду у справі № 910/18227/22 є законною та обґрунтованою. Суд правильно
встановив, що показання свідків були надані суду без письмового доручення від позивача.
Це є порушенням правил допустимості доказів. Показання свідків, надані без письмового
доручення від сторони, яка їх надає, не можуть бути використані судом для встановлення
обставин справи.
Ухвала суду у справі № 910/18228/22
У цій справі суд визнав недопустимими доказами висновок експерта, який був складений
на підставі документів, які не були належним чином завірені.
Позивач звернувся до суду з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу.
Відповідач заперечував наявність підстав для визнання договору недійсним.
Позивач у якості доказів надав суду висновок експерта, який підтверджував, що договір
купівлі-продажу укладений з порушенням вимог закону. Однак висновок експерта був
складений на підставі документів, які не були належним чином завірені.
Рішення суду:
Ухвала суду у справі № 910/18228/22 є законною та обґрунтованою. Суд правильно
встановив, що висновок експерта був складений на підставі документів, які не були
належним чином завірені. Це є порушенням правил допустимості доказів. Висновок
експерта, складений на підставі документів, які не були належним чином завірені, не може
бути використаний судом для встановлення обставин справи.
Ухвала суду у справі № 910/18229/22
У цій справі суд визнав недопустимими доказами пояснення сторони, які були надані суду
в усній формі.
Позивач звернувся до суду з позовом про визнання протиправним та скасування рішення
державного органу. Відповідач заперечував протиправність свого рішення.
Позивач у якості доказів надав суду пояснення, які він надав суду в усній формі. Однак ці
пояснення не були зафіксовані в протоколі судового засідання.
Рішення суду:
Ухвала суду у справі № 910/18229/22 є законною та обґрунтованою. Суд правильно
встановив, що пояснення сторони, надані суду в усній формі, не можуть бути використані
судом для встановлення обставин справи. Пояснення сторони, які не були зафіксовані в
протоколі судового засідання, не можуть бути використані судом для встановлення
обставин справи.
Узагальнення найбільш поширених порушень правил належності та допустимості доказів
На підставі аналізу зазначених судових рішень можна зробити висновок, що найбільш
поширеними порушеннями правил належності та допустимості доказів є:
надання доказів без письмового доручення від сторони, яка їх надає;
надання доказів, які складені на підставі документів, які не були належним чином завірені;
надання доказів у формі пояснень, які не були зафіксовані в протоколі судового засідання.
Ці порушення можуть призвести до того, що суд не зможе встановити обставини справи
та прийняти законне та обґрунтоване рішення.
Рекомендації сторонам для недопущення порушень правил належності та допустимості
доказів
Щоб уникнути порушень правил належності та допустимості доказів, сторонам необхідно
дотримуватися таких рекомендацій:
надавати суду докази тільки в належній формі;
надавати суду докази, які були отримані в порядку, встановленому законом;
надавати суду докази, які не викликають сумніву