МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ «ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА» НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ

ІНСТИТУТ ПРАВА, ПСИХОЛОГІЇ ТА ІННОВАЦІЙНОЇ ОСВІТИ

Кафедра цивільного права і процесу

КОНТРОЛЬНА РОБОТА №2
з навчальної дисципліни «Цивільний процес»

Варіант 8

Виконала:

студентка III курсу

групи ПВ-31з

заочної форми навчання

Мельничук Марта Анатоліївна

Науковий керівник:

Старший викладач кафедри ЦПП

Василів Соломія Степанівна

Львів – 2023
 1. ПРЕД’ЯВЛЕННЯ ЗУСТРІЧНОГО ПОЗОВУ

Згідно із принципом диспозитивності цивільного судочинства особи,

які беруть участь у справі, розпоряджаються своїми правами щодо
предмета спору на власний розсуд. При цьому слід враховувати, що,
реалізуючи одні права, сторона «нападає», реалізуючи інші -
«захищається».
Однією з процесуальних форм захисту інтересів відповідача є
реалізація права на пред’явлення зустрічного позову.
Зустрічний позов - це самостійна вимога відповідача до позивача, що
подається для одночасного розгляду у справі за позовом позивача і
виступає одним із способів захисту інтересів відповідача проти позову.
Зустрічний позов в залежності від ситуації може бути найбільш дієвим
засобом захисту відповідача проти позову, тому що спрямований на повний
чи частковий підрив підстави первісного позову.
Ознаками зустрічного позову є: 1) самостійний характер вимоги; 2)
виконання функції захисту проти первісного позову; 3) одночасний розгляд
в одному провадженні з основним позовом. [5]
Зазвичай пред'явивши зустрічний позов, відповідач ставить окремі
вимоги відхилити вимоги позивача, і таким чином задовольнивши
зустрічний позов можна виключити вимоги позивача.
Пред'явлення зустрічного позову може мати й іншу мету - вирішення
всіх пов'язаних між собою спорів. Подача зустрічного позову, хоча і
пов’язаного з первісним позовом, може істотно ускладнити розгляд
основного спору, але при цьому забезпечує процесуальну економію.
Принцип процесуальної економії полягає не лише в швидкому вирішенні
спору при максимально спрощеній судовій процедурі як для суду так і для
учасників процесу, але і в розумному поєднанні необхідності розгляду
декількох позовів в рамках одного провадження з істотним ускладненням
вивчення матеріалів справи, дослідження наданих доказів, у зв’язку із
збільшенням їх кількості, а так само розрахунків ціни позову та інших його
складових.
Відповідно до ст. 193 ЦПК відповідач має право пред'явити
зустрічний позов у строк для подання відзиву.
Зустрічний позов приймається до спільного розгляду з первісним
позовом, якщо обидва позови взаємопов'язані і спільний їх розгляд є
доцільним, зокрема, коли вони виникають з одних правовідносин або коли
вимоги за позовами можуть зараховуватися, або коли задоволення
зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення
первісного позову.
Вимоги за зустрічним позовом ухвалою суду об'єднуються в одне
провадження з первісним позовом.
Зустрічний позов може бути пред'явлений лише до первісного
позивача (або одного з співпозивачів).
Умовами пред'явлення зустрічного позову є:
1) взаємопов'язаність зустрічного позову з первісним.
Взаємопов'язаність позовів виявляється у тому, що вони виникають з одних
правовідносин (наприклад, з одного й того самого договору).
2) доцільність сумісного розгляду основного і зустрічного позовів.
Доцільним є сумісний розгляд, коли це дозволяє більш повно і об'єктивно
дослідити обставини справи, встановити справжні взаємовідносини сторін,
виключити ухвалення взаємосуперечливих чи взаємовиключних судових
рішень.
 Доцільним є сумісний розгляд первісного і зустрічного позову, якщо:
• вимоги за позовами можуть зараховуватися (наприклад, у разі
пред'явлення власником будинку позову про виселення наймача через
несплату обумовленої договором найму суми, останній може пред'явити
зустрічний позов про стягнення коштів, витрачених на капітальний ремонт
будинку). Це положення стосується лише тих вимог, які мають грошову
оцінку;
• задоволення зустрічного позову може виключити повністю або
частково задоволення первісного позову.
Недоцільно розглядати первісний і зустрічний позови, якщо це
затягне розгляд справи, істотно розширить предмет доказування, призведе
до необхідності залучення нових учасників процесу.
Про об'єднання зустрічного та первісного позову суд виносить
ухвалу, яка не підлягає оскарженню, оскільки не перешкоджає розглядові
цивільної справи.
 2. ВИМОГИ, ЯКИМ МАЄ ВІДПОВІДАТИ СУДОВЕ РІШЕННЯ

Рішення суду повинно відповідати вимогам, встановленим законом.

Такими вимогами є: законність (ст. 263 ЦПК); обґрунтованість (ст. 263
ЦПК); дотримання порядку ухвалення (ст. 259 ЦПК); зміст (ст. 265 ЦПК);
порядок проголошення (ст. 268 ЦПК). Відповідність цим вимогам робить
рішення суду правосудним. 

Законність рішення - це його відповідність нормам матеріального та

процесуального закону. Умовами законності є: правильне застосування
закону, який підлягає застосуванню; незастосування закону, який не
підлягає застосуванню; правильне тлумачення закону. 

Вимоги законності рішення суду забезпечується також правильним

застосуванням приписів цивільного процесуального закону – додержання
передбаченого ними цивільного процесуального порядку, процесуальної
форми, точним здійсненням прав і обов’язків та правильною реалізацією
повноважень. 

Суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів

України та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана
Верховною Радою України. Інші нормативно-правові акти застосовуються,
якщо вони прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень
та у спосіб, що встановлені законом. Якщо правовий акт не відповідає
закону України або міжнародному договору, суд застосовує акт
законодавства, який має вищу юридичну силу. Якщо ж закон України не
відповідає міжнародному договору, згода на обов’язковість надана
Верховною Радою України, то суд застосовує відповідний міжнародний
договір. У випадках, встановлених законом, суд може застосовувати норми
права інших держав, аналогію закону чи аналогію права (ст. 10 ЦПК). 

Обґрунтованість рішення – це його правильність з фактичної

сторони. Вимогами обґрунтованості є: повне і всебічне з’ясування
обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і
заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в
судовому засіданні; доведеність цих обставин, які суд вважає
встановленими; відповідність висновків суду, викладеним у рішенні,
обставинам справи, які були встановлені у судовому засіданні.

Встановлені судом обставини повинні бути обґрунтовані лише тими

доказами, які одержані у визначеному законом порядку, дослідженні,
перевірені та оцінені у судовому засіданні. Відхилення доказів повинно
бути обґрунтованим, наприклад, у зв’язку із неналежністю чи
недопустимість доказів чи засобів доказування.

Рішення суду повинно бути ухваленим у порядку, встановленому

цивільним процесуальним законом. 

При прийнятті рішення суд повинен вирішити ряд питань, які

стосуються як матеріально-правової вимоги, так і подальшого розвитку
цивільного процесу у справі. Так, відповідно до ст. 264 ЦПК такими
питаннями є: 

1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і

заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 

2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності

тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх
підтвердження; 
 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 

4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин;

5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 

6) як розподілити між сторонами судові витрати; 

7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 

8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. 

При виборі правової норми, що підлягає застосуванню до спірних

правовідносин, суд зобов'язаний враховувати висновки Верховного Суду
України, викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв
про перегляд судового рішення. 

Важливою вимогою до судового рішення є його форма. Воно

викладається в письмовій формі головуючим або одним з суддів при
колегіальному розгляді справи і підписується всім складом суду, який бере
участь в ухваленні рішення (ст. 259 ЦПК). Не допускається наявність у
рішенні суду різноманітних підчисток, зафарбувань чи інших способів
коректування тексту. Як правило рішення суду не повинно мати і
виправлень, однак якщо вони наявні у тексту, то ці поправки повинні бути
застережені перед підписом суддів.

Рішення суду повинно відповідати вимогам щодо змісту, викладеним

у ст. 260 ЦПК, а також повинно дати відповідь на усі питання, які
вирішувалися судом у нарадчій кімнаті при його ухваленні. Воно має
чотириелементну структуру і складатися із вступної, описової,
мотивувальної та резолютивну частин. 
 У вступній частині рішення зазначається: час та місце його
ухвалення; найменування суду, що ухвалив рішення; прізвища та ініціали
судді (суддів – при колегіальному розгляді); прізвища та ініціали секретаря
судового засідання; імена (найменування) сторін та інших осіб, які брали
участь у справі; предмет позовних вимог. Метою викладу цієї частини є
визначення суб’єктного складу учасників судового засідання та зазначення
справи, по якій ухвалюється рішення. 

В описовій частині міститься узагальнений виклад позиції

відповідача; пояснення осіб, які беруть участь у справі; інших доказів,
досліджених судом. Тобто, у ній визначається розвиток спору, цивільного
процесу по справі, опис доказової бази, яка досліджувалась у судовому
засіданні. 

В мотивувальній частині вказується: встановлені судом обставин і

визначені відповідно до них правовідносин; мотиви, з яких суд вважає
встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися
вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує
зазначені в рішенні нормативно-правові акти; чи були порушені, не визнані
або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася
до суду, а якщо були, то ким; назви, статті, її частини, абзацу, пункту,
підпункту закону, на підставі якого вирішено справу, а також
процесуального закону, яким суд керувався. Цією частиною суд
обґрунтовує свої висновки аналізуючи юридичну та фактичну сторони
справи. 

В резолютивній частині вміщується висновок суду про задоволення

позову або відмову в позові повністю чи частково; висновок суду по суті
позовних вимог; розподіл судових витрат; вказується строк і порядок
набрання рішенням суду законної сили та його оскарження.

Резолютивна частина рішення – це владне розпорядження суду, як

державного органу, по справі, яке буде предметом виконання сторонами та
іншими органами й особами, щодо яких воно ухвалене. 
У ряді зобов’язань, які були предметом судового розгляду та
вирішення, встановлено особливості щодо формулювання цієї частини
судового рішення. Так, наприклад, суд, ухвалюючи рішення на користь
кількох позивачів або проти кількох відповідачів, повинен зазначити, в якій
частині рішення стосується кожного з них, або зазначити, що обов’язок чи
право стягнення є солідарним (ст. 266 ЦПК). Суд, який ухвалив рішення,
може визначити порядок його виконання, надати відстрочку або
розстрочити виконання, вжити заходів для забезпечення його виконання,
про що зазначає в рішенні (ст. 267 ЦПК).
В резолютивній частині рішення суду може зазначатися положення
про негайне виконання, яке застосовується у випадках, встановлених ст.
430 ЦПК. При чому зазначення цієї умови у рішенні може бути обов’язком
для суду, а також віднесено на розсуд суду. 

У випадку складності справи суд може відкласти складання повного

рішення суду на строк не більше ніж п’ять днів з дня закінчення судового
розгляду справи, оголосивши вступну та резолютивну частини рішення у
тому судовому засіданні, в якому закінчився розгляд справи (259 ЦПК). 

Ухвалене рішення суду проголошується прилюдно, крім справ, які

розглядалися у закритому судовому засіданні, що оголошуються лише
особам, які беруть у судовому засіданні (ст.8 ЦПК). Головуючий роз’яснює
зміст рішення, порядок і строк його оскарження (ст. 268 ЦПК). У разі
проголошення неповного судового рішення суд повідомляє, коли особи, які
беруть участь у справі, зможуть ознайомитися з повним рішенням суду.
 3. ПОСТАНОВИ СУДУ АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА ПОРЯДОК
ЇХ УХВАЛЕННЯ

Процесуальними актами, які ухвалюються та постановлю- ються

судом апеляційної інстанції, е ухвали та рішення. Ці акти мають
відповідати певним вимогам, передбаченим законом.

Апеляційний суд ухвалює рішення та постановляє ухвалу за

правилами, встановленими ЦПК для судових рішень суду першої інстанції,
з винятками і доповненнями, зазначеними у статтях 314 - 316 ЦПК.

Рішення апеляційного суду оформлюється суддею-доповідачем і

підписується всім складом суду, який розглядав справу.
Розглянувши справу, апеляційний суд постановлює ухвалу у
випадках: 

1) відхилення апеляційної скарги і залишення рішення суду без змін; 

2) скасування рішення з направленням справи на новий розгляд; 

3) скасування рішення суду із закриттям провадження у справі або

залишенням заяви без розгляду; 

4) відхилення апеляційної скарги і залишення ухвали суду без змін; 

5) зміни ухвали суду першої інстанції; 

6) скасування ухвали з направленням на новий розгляд або

вирішенням питання по суті. 

Апеляційний суд ухвалює рішення у випадках скасування судового

рішення і ухвалення нового або зміни рішення.

Ухвала суду апеляційної інстанції складається з: 

 1) вступної частини із зазначенням: часу і місця її постановлення;
найменування суду; прізвищ та ініціалів головуючого і суддів; прізвища та
ініціалів секретаря судового засідання; найменування справи та повних
імен (найменувань) осіб, які беруть участь у справі; 

2) описової частини із зазначенням: короткого змісту вимог

апеляційної скарги і судового рішення суду першої інстанції; узагальнених
доводів особи, яка подала апеляційну скаргу; узагальнених доводів та
заперечень інших осіб, які беруть участь у справі; встановлених судом
першої інстанції обставин;

3) мотивувальної частини із зазначенням: мотивів, з яких

апеляційний суд виходив при постановленні ухвали, і положення закону,
яким він керувався; 

4) резолютивної частини із зазначенням: висновку апеляційного суду;

розподілу судових витрат; строку і порядку набрання ухвалою законної
сили та її оскарження. 

У разі відхилення апеляційної скарги в ухвалі зазначаються мотиви її

відхилення.

У разі скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому

провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду
досуду першої інстанції в ухвалі має бути зазначено, які порушення закону
були допущені судом першої інстанції. 

Рішення апеляційного суду складається з: 

1) вступної частини із зазначенням: часу і місця його ухвалення;

найменування суду; прізвищ та ініціалів головуючого і суддів; прізвища та
ініціалів секретаря судового засідання; найменування справи та повних
імен (найменувань) осіб, які беруть участь у справі; 

2) описової частини із зазначенням: короткого змісту позовних вимог

і рішення суду першої інстанції; короткого змісту вимог апеляційної
скарги; узагальнених доводів особи, яка подала апеляційну скаргу;
узагальнених доводів та заперечень інших осіб, які беруть участь у справі; 

3) мотивувальної частини із зазначенням: мотивів зміни рішення,

скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення;
встановлених судом першої інстанції та не оспорених обставин, а також
обставин, встановлених апеляційним судом, і визначених відповідно до них
правовідносин; чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права,
свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду; назви,
статті, її частини, абзацу, пункту, підпункту закону, на підставі якого
вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався; 

4) резолютивної частини із зазначенням: висновку апеляційного суду

про зміну чи скасування рішення, задоволення позову або відмову в позові
повністю чи частково; висновку апеляційного суду по суті позовних вимог;
розподілу судових витрат; строку і порядку набрання рішенням законної
сили та його оскарження. 

Рішення або ухвала апеляційного суду набирають законної сили з

моменту їх проголошення. 
 ЗАДАЧА

Батюк заявив своїй дружині позов про розподіл будинку, що є їх

спільною власністю. Суддя відмовив у прийнятті позовної заяви, вказавши,
що з аналогічним позовом раніше зверталася дружина Батюка, але згодом
відмовилась від позову, і провадження у справі було припинене. Чи
правильно зробив суд?

У ч. 2 ст. 256 вказано, що  у разі закриття провадження у справі

повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами,
про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається. Наявність
ухвали про закриття провадження у зв’язку з прийняттям відмови позивача
від позову не позбавляє відповідача в цій справі права на звернення до суду
за вирішенням цього спору.

Отож, можна зробити висновок, що суддя вчинив неправильно,

оскільки згідно із статтею вище, дружина Батюка не позбавлена права на
звернення до суду з аналогічним позовом для вирішення цього спору.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ