ГОСПОДАРСЬКЕ ПРАВО ІСПИТ

1. Предмет регулювання господарського права.
Розмежування відносин у
сфері господарювання з іншими видами відносин.
Господарське право є системою норм, що
регулюють господарські відносини, тобто відносини, що виникають у процесі організації та
здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єкта-
ми та іншими учасниками відносин у сфері господарювання. Отже, саме господарські відносини у
сфері економіки України і становлять предмет господарського права.
Зміст предмета господарського права визначається двома поняттями:
1. Організація господарської діяльності
2. Здійснення господарської діяльності
Господарська діяльність - діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного
виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання
послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність (ч.1 ст.3 ГК).
Здійснення господарської діяльності також можна розглядати:
o Господарська комерційна діяльність (підприємництво) здійснюється суб’єктом
господарювання (підприємцем) як самостійна, ініціативна, систематична, на власний
ризик діяльність з метою досягнення економічних і соціальних результатів та
одержання прибутку (ст.42 ГК)
o Некомерційна господарська діяльність здійснюється з метою задоволення певних
суспільних потреб незалежно від прибутковості такої діяльності: отримання
прибутку від такої діяльності відіграє другорядну роль (наприклад, діяльність
казенних підприємств).
Під господарською діяльністю у Господарському кодексі розуміється діяльність суб’єктів

господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію про-
дукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність (ч.
1 ст. 3 ГК) наведеному визначенні зазначені такі ознаки господарської діяльності, як:
— особливий суб’єктний склад (господарську діяльність здійснюють суб’єкти господарю-
вання);
— особлива сфера здійснення господарської діяльності — сфера суспільного виробництва;
— вартісний характер результатів господарської діяльності, що мають цінову визначеність.
Отже, господарська діяльність розглядається як суспільно корисна діяльність членів суспіль-
ства, їх спілок (об’єднань) щодо виготовлення продукції надання послуг, виконання робіт.
Господарські відносини як предмет регулювання складаються лише з двох елементів — орга-
нізаційного (організація виробництва, обігу) і майнового. Сукупність господарських відносин у та-
кому вузькому розумінні є предметом господарського права. За предметом у такому розумінні гос-
подарське право вирізняється з інших галузей права, норми яких діють у сфері господарювання.
Розмежування відносин у сфері господарювання з іншими видами відносин встановлене

ст. 4 ГК, в ч. 1 якої зазначено, що не є предметом регулювання Господарського кодексу: а) майно-
ві та особисті немайнові відносини, що регулюються Цивільним кодексом України; б) земельні,
гірничі, лісові та водні відносини, відносини щодо використання й охорони рослинного і тварин-
ного світу, територій та об’єктів природно-заповідного фонду, атмосферного повітря; в) трудові
відносини; г) фінансові відносини за участі суб’єктів господарювання, що виникають у процесі
формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів; д) адміністративні та інші відносини
управління за участі суб’єктів господарювання, в яких орган державної влади або місцевого са-
моврядування не є суб’єктом, наділеним господарською компетенцією, і безпосередньо не здійс-
нює організаційно-господарських повноважень щодо суб’єкта господарювання.
2. Господарські правовідносини, їх ознаки та види.
Господарськими є відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарсь-
кої діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учас-
никами відно- син у сфері господарювання. Господарські відносини як предмет регулювання с-
кладаються лише з двох елементів — організаційного (організація виробництва, обігу) і майново-
го.
Господарські відносини мають певні ознаки:
1. обмежене, порівняно з цивільним правом, коло суб’єктів. Такими суб’єктами є учасники відносин
у сфері господарювання, перелік яких встановлено ст. 2 ГК. Це: суб’єкти господарювання; спо-
живачі; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською ко-
мпетенцією; громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб’єктів го-
сподарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі
відносин власності. Особливим суб’єктом господарських відносин є держава, від імені якої діють
її органи.
2. існування організаційно-господарських зобов’язань як окремого виду госпо- дарських зобов’язань,
а також поєднання в господарських відносинах організаційних і майнових елементів. Таке по-
єднання викликане тим, що однією з правових підстав виникнення та функціонування господарсь-
ких правовідносин між суб’єктами господарювання та їх контрагентами є, зокрема, державні замо-
влення і державні завдання (ст. 13 ГК). Правовою підставою виникнення господарських право-
відносин є рішення їхніх суб’єктів укласти відповідний договір.
3. їх матеріальний зміст, тобто суспільне виробництво і реалізація (оборот) суб’єктами господар-
ювання продукції (виконання робіт, надання послуг).
Відповідно до ч. 4 ст. 3 ГК сферу господарських відносин становлять господарсько-виро-
бничі (є майнові та інші відносини, що виникають між суб’єктами господарювання при безпосер-
едньому здійсненні господарської діяльності), організаційно-господарські( розуміються віднос-
ини, що складаються між суб’єктами господарювання та суб’єктами організаційно-господарських
повноважень у процесі управління господарською діяльністю) та внутрішньогосподарські
(відносини, що складаються між структурними підрозділами суб’єкта господарювання, та віднос-
ини суб’єкта господарювання з його структурними підрозділам) відносини.
Господарські правовідносини можуть бути класифіковані за різними ознаками:
за характером правовідносин розрізняють:
— відносини з безпосереднього здійснення господарської діяльності (виробництва та реалі-
зації продукції, виконання робіт, надання послуг);
— відносини з організації господарської діяльності (державна реєстрація, ліцензування, па-
тентування, квотування та інші форми державного регулювання господарської діяльності).
За взаємним становищем сторін правовідносини поділяються на:
— горизонтальні, учасники яких рівноправні;
— вертикальні, в яких одним з учасників виступає орган управління, в тому числі власник
майна чи уповноважений ним орган.
За сферою дії правовідносини поділяються на:
— внутрішньогосподарські, що виникають всередині господарської організації між її струк-
турними підрозділами, а також між господарською організацією та її структурними підрозділами;
— міжгосподарські (зовнішньогосподарські), що виникають між юридично самостійними су-
б’єктами господарювання.
За галузями господарювання і сферами управління, в яких вони виникають і функціонують,
виділяють такі правовідносини:
— у галузі промисловості;
— у галузі сільського господарства;
— у галузі транспорту;
— у галузі капітального будівництва;
— у сфері приватизації;
— у сфері антимонопольного (конкурентного) регулювання;
— у сфері зовнішньоекономічної діяльності тощо.
3. Загальні принципи господарювання.

Під господарською діяльністю (господарюванням) у Господарському кодексі розуміється
діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлен-
ня та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають ці-
нову визначеність
Господарська діяльність (господарювання) здійснюється на загальних принципах, перелік
яких встановлено у ст. 6 ГК. До них належать:
— забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб’єктів гос-
подарювання;
— свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом;
— вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України;
— обмеження державного регулювання економічних процесів у зв’язку з необхідністю за-
безпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, еко-
логічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави;
— захист національного товаровиробника;
— заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самовряду-
вання, їх посадових осіб у господарські відносин
Отже, господарська діяльність розглядається як суспільно корисна діяльність членів сус-

пільства, їх спілок (об’єднань) щодо виготовлення продукції надання послуг, виконання робіт.
4. Методи господарського права.

Методи господарського права — це сукупність способів регулюючого впливу норм госпо-
дарського права на поведінку суб’єктів господарських правовідносин. Концептуально методи гос-
подарського права будуються на двох принципах: загальнодозвільному («дозволено все, що не
заборонено законом»), за яким діють підприємства і підприємці, та зобов’язуючому («суб’єкти гос-
подарського права зобов’я- зані і мають вчиняти те, що на них покладено законом»).
Господарські відносини є комплексними відносинами. Вони поєднують у собі організаційні і
майнові (вартісні) елементи. Тому у господарському праві як комплексній галузі права загалом
діють три основні методи правового регулювання. Iнші ж відступають на «другий план» і застос-
овуються тоді, коли це прямо передбачено (не заборонено) законодавством, якщо в них виникає
потреба.
Методи господарського права будуються на двох принципах:
 загальнодозвільному («дозволено все, що не заборонено законом»), за яким діють
підприємства і підприємці
 зобов'язуючому («суб'єкти господарського права зобов’язані і мають вчиняти те, що
на них покладено законом»). Цей принцип в основному стосується органів
державного управління економікою.
У господарському праві загалом діють три основні методи правового регулювання. При цьому
щодо певних конкретних відносин може діяти лише один з названих методів. Інші ж відступають
на «другий план» і застосовуються тоді, коли це прямо передбачено (не заборонено)
законодавством, якщо в них виникає потреба.
1. метод автономних рішень суб’єктів господарських відносин. Він ґрунтується на тому, що су-
б’єкти господарювання мають право з влас- ної ініціативи приймати будь-які рішення, які не су-
перечать законодавству України. Це означає, що суб’єкти господарських відносин самостійно: а)
планують свою господарську діяльність; б) в межах законодавства вільно обирають предмети гос-
подарських договорів і визначають зобов’язання в них, інші умови господарських взаємовідносин.
2. метод владних приписів (вимог законів і вказівок компетентних органів, обов’язкових для су-
б’єктів господарських відносин). Згідно з ним діяльність (поведінка) суб’єктів господарювання
підпорядковується обов’язковим моделям правовідносин, визначеним законодавством. Це, зокр-
ема, обов’язковість дотримання заборон закону щодо здійснення господарської діяльності
(ліцензії, квоти, спеціальні режими тощо), обов’язок визначених у законодавстві суб’єктів госпо-
дарювання укладати з державою державні контракти та ін.
3. метод рекомендацій - держава регулює поведінку суб’єктів господарських відносин шляхом р-
екомен- дованих моделей відповідних правовідносин. Наприклад, примірні форми договорів що-
до окремих видів відносин, методичні рекомендації стосовно окремих видів діяльності у сфері гос-
подарювання — це приклади застосування державою зазначеного методу.
Залежно від конкретних господарських ситуацій, інтересу держави стосовно тих або інших
господарських відносин та інших чинників,що регулюють господарське життя, можуть використо-
вуватися будь-які із зазначених методів, виходячи з того, який з них буде найефективнішим.
5. Господарська діяльність: поняття, ознаки та види.
Під господарською діяльністю у Господарському кодексі розуміється діяльність суб’єктів

господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію про-
дукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність (ч.
1 ст. 3 ГК) наведеному визначенні зазначені такі ознаки господарської діяльності, як:
— особливий суб’єктний склад (господарську діяльність здійснюють суб’єкти господарю-
вання);
— особлива сфера здійснення господарської діяльності — сфера суспільного виробництва;
— вартісний характер результатів господарської діяльності, що мають цінову визначеність.
Отже, господарська діяльність розглядається як суспільно корисна діяльність членів суспіль-
ства, їх спілок (об’єднань) щодо виготовлення продукції надання послуг, виконання робіт.
Така суспільно-корисна господарська діяльність має наступні ознаки:
 по-перше, вона полягає у виробництві продукції, виконанні робіт, наданні послуг не для власних
потреб виробника, а для задоволення потреб інших осіб (сфера суспільного виробництва);
 по-друге, вона виконується на професійних засадах;
 по-третє, результати такої діяльності мають вартісний характер, вони реалізуються за плату, тобто
функціонують як товар;
 по-четверте, ця діяльність поєднує як приватні інтереси виробника, так і публічні інтереси (держа-
ви, суспільства, значних прошарків населення тощо).
Господарську діяльність можна класифікувати за різними ознаками.

За критерієм мети здійснення господарська діяльність може бути комерційною
(підприємницькою) та некомерційною (ч. 2 ст. З ГК України): комерційна діяльність
(підприємництво) має місце, якщо її суб'єкт (підприємець) діє з метою отримання прибутку;
некомерційна господарська діяльність здійснюється для досягнення певних економічних і
соціальних результатів, проте мета отримання прибутку при цьому відсутня (є неосновною).
За предметом господарської діяльності розрізняють виробничу, торговельну, банківську,
страхову, інноваційну, концесійну діяльність, спільне інвестування та ін. Залежно від ринку
(внутрішній чи зовнішній), національної приналежності суб'єктів господарювання (вітчизняні
товаровиробники/резиденти чи іноземні інвестори та нерезиденти) розрізняють господарську
діяльність за участю вітчизняних товаровиробників (резидентів) і зовнішньоекономічну діяльність
(за участю резидентів і нерезидентів), у тому числі іноземне інвестування (за участю іноземного
інвестора).
Залежно від ринку (внутрішній або зовнішній), національної належності суб'єктів
господарювання: а)господарська діяльність за участю вітчизняних товаровиробників (резидентів);
б) зовнішньоекономічна діяльність (за участю резидентів і нерезидентів), у тому числі іноземне
інвестування (за участю іноземного інвестора).
Узагальнене поняття підприємницької діяльності дається в ст. 42 Господарського кодексу:

Підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська
діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення
економічних і соціальних результатів та одержання прибутку".
Некомерційна господарська діяльність здійснюється суб'єктами господарювання державного
або комунального секторів економіки у галузях (щодо окремих видів діяльності), в яких,
відповідно до ч. 4 ст. 12 ГК України, забороняється підприємництво; здійснення такої діяльності
відбувається на основі рішення відповідного органу державної влади чи органу місцевого
самоврядування, який для цього створює некомерційне (казенне) підприємство. Некомерційна
господарська діяльність може здійснюватися також іншими суб'єктами господарювання,
насамперед у тих випадках, якщо здійснення господарської діяльності у формі підприємництва
забороняється законом (біржова діяльність, наприклад).
6. Господарська комерційна діяльність (підприємництво): поняття та ознаки.

Підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська
діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення
економічних і соціальних результатів та одержання прибутку".
Підприємництво здійснюється на власний ризик і під власну відповідальність підприємця,
який навіть може бути визнаний банкрутом у разі негативних фінансових результатів своєї
діяльності (стійкої та значної неплатоспроможності). Підприємництво є основним видом госпо-
дарської діяльності. Основні положення щодо здійснення підприємництва встановлені нормами
глави 4 ГК (ст. 42—51). Так, згідно з ч. 1 ст. 43 ГК «Свобода підприємницької діяльності» підпри-
ємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь яку підприємницьку діяльність, яку
не заборонено законом.
Ознаки підприємницької діяльності:
 ініціативність, що забезпечує пошук нових напрямів такої діяльності, запровадження новітніх
технологій, виробництво принципово нових товарів або товарів з принципово новими
властивостями (є необхідним для збереження або збільшення підприємцем своєї частки на ринку
певного товару і відповідно - успішного функціонування в умовах економічної конкуренції). Для
цього суб'єкт підприємницької діяльності повинен мати значний рівень самостійності.
 наявність мети отримання прибутку від здійснення такої діяльності, що досягається шляхом
задоволення суспільних потреб у певних товарах, роботах, послугах в результаті їх реалізації за
плату (більшу, ніж собівартість виробництва цих благ);
 ризиковий характер такої діяльності, оскільки сам підприємець несе основні ризики у разі
негараздів у своїй діяльності, невдалого вибору контрагентів тощо;
 власна відповідальність підприємця у разі невиконання (неналежного виконання) зобов'язань
перед кредиторами, державою, територіальною громадою та іншими особами усім майном, що
належить йому на праві власності чи праві господарського відання, а також можливість визнання
підприємця банкрутом у разі його стійкої та значної неплатоспроможності; держава, територіальна
громада чи інші особи (в тому числі засновники та учасники суб'єкта підприємництво) за
загальним правилом не несуть субсидіарної відповідальності за результати його діяльності
підприємця (крім деяких визначених законом випадків);
 самостійність здійснення підприємницької діяльності, що дозволяє її суб'єкту вжити максимально
можливі заходи для успішності такої діяльності та оперативно реагувати на кон'юнктуру ринку, на
поведінку контрагентів, на відгуки споживачів тощо.
 систематичність означає постійний, регулярний (а не разовий) характер діяльності з виробництва
продукції, виконання робіт, надання послуг і под.;
 одержання прибутку (доходу) — мета діяльності з виробництва продукції, виконання робіт,
надання послуг чи ведення торгівлі, бо результати діяльності реалізуються на ринку товарів і
послуг на платних засадах, а в ціну товару (послуги) включається і можливий прибуток (дохід);
7. Принципи підприємницької діяльності.
Принципи підприємницької діяльності - основоположні базові ідеї та положення, яким

повинна відповідати підприємницька діяльність і які виходять із загальних положень про свободу
здійснення такої діяльності.
Ст. 44 ГК “принципи підприємницької діяльності” визначає, що підприємницька діяльність
здійснюється на основі:
 вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності (суб’єкт підприємницької
діяльності самостійно приймає рішення, якою діяльністю він має намір займатися, з урахуванням
обмежень, передбачених чинним законодавством. Так, наприклад, згідно зі ст. 4 Закону України
«Про підприємництво» діяльність, пов’язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних,
судово-психіатричних експертиз, може здійснюватися тільки державними підприємствами та
організаціями)
 самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і
споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших
видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та
послуги відповідно до закону;
 вільного найму підприємцем працівників;
 комерційного розрахунку та власного комерційного ризику;
 кожен суб’єкт підприємництва має покривати свої витрати за рахунок одержуваних доходів,
при цьому забезпечуючи не тільки самоокупність, а й певне перевищення доходу над витратами,
тобто досягати прибутковості своєї діяльності. Власний комерційний ризик виявляється у
відповідальності суб’єктів комерційної господарської діяльності за результати своєї діяльності або
бездіяльності, при цьому отримані збитки покриваються за рахунок власних коштів самих
підприємців;
 вільного розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів
та інших платежів, передбачених законом;
 самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання
підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.
З статті Р. В. Яковенка можна визначити ще ряд принципів:
1. Економічна свобода, що передбачає вільний вибір діяльності, залучення на добровільних
засадах до здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян;
самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і споживачів виготовленої
продукції.
2. Економічна зацікавленість. Головною рушійною силою підприємницької діяльності є
інтерес. Підприємець працює заради збільшення власних доходів і його активність тим вища, чим
більший обсяг очікуваної вигоди.
3. Економічна відповідальність. Даний принцип передбачає те, що суб’єкти
підприємництва в разі невдачі відшкодовують всі збитки особам, з якими вони мають ділові
стосунки, і несуть майнову та іншу визначену законом відповідальність.
4. Принцип еквівалентності обміну. Поняття економічності адекватне поняттю
еквівалентності. Підприємництво може розвиватись лише в умовах еквівалентності обміну. Тобто,
коли результат виробництва та прибутки, які він приносить, виправдовують витрати на його
продукування.
5. Принцип порівняльних переваг, що полягає в можливості альтернативного використання
ресурсів для отримання різних розмірів прибутку. Мета підприємця – визначити таку комбінацію
доступних ресурсів, яка принесе йому найбільший прибуток.
6. Ризикованість. Підприємницька діяльність є ризикованою за своєю суттю.
Підприємницький ризик – це можливість втрати ресурсів чи неотримання доходів, що не можуть
бути покриті за рахунок наявних на певний момент коштів.
7. Конкуренція. Економічна діяльність здійснюється при наявності певних, відповідних її
сенсу відносин, сутність яких відображає конкуренція. В сучасному розумінні її трактують як
суперництво, боротьбу за досягнення результатів.
8. Ринковість. Ринок являє собою сукупність відносин між господарськими одиницями та
споживачами, що виступають як продавці й покупці. Їх мета – взаємодія попиту і пропозиції на
конкретні групи товарів.
9. Принцип переважання малого підприємництва, який гарантує розвиток та збереження
ефективної конкуренції. Притаманною рисою малого підприємництва є швидка обіговість коштів,
а на цій основі – можливість його швидкого технічного переозброєння.
8. Некомерційна господарська діяльність: поняття та ознаки.
Некомерційна господарська діяльність здійснюється з метою задоволення певних

суспільних потреб незалежно від прибутковості такої діяльності: отримання прибутку від такої
діяльності відіграє другорядну роль (наприклад, діяльність казенних підприємств).
Ознаки некомерційної діяльності:
o самостійність її здійснення;
o відсутність такої мети, як отримання прибутку;
o фінансування (за рахунок бюджету) або із власних джерел доходів.
Некомерційна господарська діяльність здійснюється суб'єктами господарювання
державного або комунального секторів економіки в тих галузях (видах діяльності), де відповідно
до ст. 52 ГК України забороняється підприємництво.
Стаття 52. Некомерційне господарювання

1. Некомерційне господарювання - це самостійна систематична господарська діяльність
(діяльність суб'єктів господарювання у сфері сусп. виробництва, спрямована на виготовлення та
реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову
визначеність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів), що
здійснюється суб'єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та
інших результатів без мети одержання прибутку.
-здійснюється суб'єктами господарювання державного або комунального секторів економіки у
галузях (видах діяльності), в яких відповідно до статті 12 забороняється підприємництво, на основі
рішення відповідного органу державної влади чи омс.
- може здійснюватися також іншими суб'єктами господарювання, яким здійснення господарської
діяльності у формі підприємництва забороняється законом.
3. Не можуть здійснювати некомерційну господарську діяльність органи державної влади,
органи місцевого самоврядування, їх посадові особи.
Стаття 53. Організаційні форми здійснення некомерційної господарської діяльності
1. Некомерційна господарська діяльність може здійснюватися суб'єктами господарювання на
основі права власності або права оперативного управління в організаційних формах, які
визначаються власником або відповідним органом управління чи органом місцевого
самоврядування з урахуванням вимог, передбачених цим Кодексом та іншими законами.
2. Порядок створення, державної реєстрації, діяльності, реорганізації та ліквідації суб'єктів
господарювання окремих організаційних форм некомерційної господарської діяльності
визначається цим Кодексом та іншими законами.
3. У разі якщо господарська діяльність громадян або юридичної особи, зареєстрованої як
суб'єкт некомерційного господарювання, набуває характеру підприємницької діяльності, до неї
застосовуються положення цього Кодексу та інших законів, якими регулюється підприємництво.
Стаття 54. Регулювання некомерційної господарської діяльності
1. На суб'єктів господарювання, які здійснюють некомерційну господарську діяльність,
поширюються загальні вимоги щодо регулювання господарської діяльності з урахуванням
особливостей її здійснення різними суб'єктами господарювання, які визначаються цим Кодексом
та іншими законодавчими актами.
2. При укладенні трудового договору (контракту, угоди) суб'єкт господарювання, що здійснює
некомерційну господарську діяльність, зобов'язаний забезпечити належні і безпечні умови праці, її
оплату не нижчу від визначеного законом мінімального розміру, а також забезпечити інші
соціальні гарантії, передбачені законом.
Господарський кодекс вперше закріпив таке поняття, як «господарче забезпечення діяльності
негосподарюючих суб’єктів». Відповідно до ч. 3 ст. 3 ГК це діяльність негосподарюючих суб’єк-
тів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціону-
вання, що здійснюється за участі або без участі суб’єктів господарювання (наприклад, ремонт гур-
тожитків університету як силами залучених ремонтно-будівельних організацій, так і власними
силами; закупівля обладнання, устаткування, підручників, меблів тощо для їх використання в на-
вчальній та науково-дослідній роботі).
9. Поняття, ознаки та особливості господарського законодавства.

Господарське законодавство загалом можна визначити як систему нормативних актів, які
згідно із законом є інституційними джерелами господарського права. Основними джерелами
господарського права є саме закони та інші нормативні акти. Такі форми права, як звичай, судовий
прецедент, у цій сфері застосовуються рідко.
Згідно зі ст. 1 ГК цей Кодекс визначає основні засади господарювання в Україні і регулює гос-
подарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності
між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у
сфері господарювання.
Система господарського законодавства загалом зумовлена предметом регулювання. Предметом
господарського законодавства є господарські відносини, тобто відносини між організаціями з
виробництва та реалізації (постачання, купівлі-продажу, міна) продукції, відносини у
капітальному будівництві, відносини у закупівлі сільськогосподарської продукції у аграрних
товаровиробників, відносини організацій усіх видів транспорту з клієнтами та між собою,
відносини у державному страхуванні, зовнішньоекономічній діяльності тощо. Це погляд
представників теорії господарського права. Відповідно до неї господарське законодавство
являє собою самостійну галузь систему нормативних актів, правила яких регулюють
господарські відносини щодо організації та здійснення господарської діяльності в галузі
громадського виробництва та обігу. Теорія господарського права виходить з того, що як галузь
господарське законодавство окреслене лише господарськими відносинами і не включає всіх нор-
мативних актів (фінансового, адміністративного, трудового права тощо), які теж регулюють
відносини у сфері економіки. У такому спеціальному значенні господарське законодавство коди-
фіковане шляхом прийняття Господарського кодексу.
*Друга теорія: за «критерієм адресата» — за відношенням нормативних актів до народного гос-

подарства, адресуванням їх цьому об’єктові. Згідно з цим господарське законодавство є суку-
пністю нормативних актів, які регулюють усі, а не тільки господарські відносини у економіці.
Тобто це широка «суперсистема» законодавства («безмежний нормативний масив»).
Ознаки та особливості господарського законодавства, однією з яких є
1) комплексний зміст основних нормативних актів, більш повно характеризують цю галузь

законодавства. Більшість нормативних актів господарського законодавства включає норми двох і
більше галузей права. (Приклад- Транспортні кодекси і статути: Повітряний кодекс, Кодекс
торговельного мореплавства, *Статут залізниць України (поточна редакція))
2) включає в себе одногалузеві акти господарського законодавства. (Наприклад-
Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення). Одногалузеві, бо регулю-
ють відносини щодо укладання та виконання відповідних господарських договорів.
3) множинність актів.(різні види госп. діяльності, різні форми власності, до цього часу засто-
совуються окремі акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством
України, тривалий час був відсутній кодифікований акт господарського законодавства, натомість)
4)поєднання з комерційним правом інших країн та міжнародними договорами з
господарських питань. Воно здійснюється згідно з принципами: пріоритету спеціальних норм
міжнародного договірного права над загальними нормами господарського права України; надання
нормам міжнародних економічних договорів статусу національного законодавства України; право
сторін зовнішньоекономічних договорів обирати (погоджувати вибір) право країни, яким визнача-
ються права та обов’язки сторін договорів.
Поняття господарське законодавство охоплює господарські закони у власному значенні та інші
нормативні акти з питань господарської життєдіяльності. Включає відомче господарське законо-
давство. До відомчих нормативних актів належать ті, що мають нормативну силу стосовно прав і
обов’язків суб’єктів господарських відносин. Це нормативні акти центральних органів виконавчої
влади, що здійснюють державне регулювання економіки.
До господарського законодавства належать також нормативні акти, які називають локальними,
або статутними. Це статути і засновницькі договори підприємств, господарських товариств, го-
сподарських об’єднань, положення про структурні підрозділи господарських організацій, у тому
числі відособлені (філії, представництва, відділення). За колом осіб такі акти є «суб’єктними», по-
ширюються лише на тих суб’єктів, що їх прийняли.
10.Система господарського законодавства.
Система господарського законодавства — це розташування господарсько-правових актів з
урахуванням їх зв’язків і властивостей.
Систематизацію господарського законодавства можна здійснювати за різними критеріями:
а) за юридичною силою актів, в яких фіксуються господарсько-правові норми (вертикальна,
ієрархична систематизація);
б) за предметом правового регулювання: за видами і характером господарської діяльності,
галузями і сферами народного господарства (економіки).
Відповідно до першого критерію (ст. 7 ГК України) систему господарсько-правових актів
складають:
1) положення Конституції України щодо забезпечення державою соціальної орієнтації
економіки України (ст. 13), права громадян на підприємницьку діяльність (ст. 42), щодо основних
засад державного регулювання суспільних відносин в сфері вітчизняної економіки (ст. 42) та
правового становища її суб'єктів;
Правовий господарський порядок в Україні формується на основі оптимального поєднання ринко-
вого саморегулювання економічних відносин суб’єктів господарювання та державного регулюван-
ня макроекономічних процесів, виходячи з конституційної вимоги відповідальності держави перед
людиною за свою діяльність та визначення України як суверенної і незалежної, демократичної, со-
ціальної, правової держави. Конституційні основи правового господарського порядку в Україні
становлять: право власності Українського народу на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та
інші природні ресурси, що здійснюється від імені Українського народу органами державної влади
і органами місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України; право кожного
громадянина користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону;
забезпечення державою захисту прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальної
спрямованості економіки, недопущення використання власності на шкоду людині і суспільству;
право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї ін-
телектуальної, творчої діяльності; визнання усіх суб’єктів права власності рівними перед законом,
непорушності права приватної власності, недопущення протиправного позбавлення власності;
економічна багатоманітність, право кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену зако-
ном, визначення виключно законом правових засад і гарантій підприємництва; забезпечення дер-
жавою захисту конкуренції у підприємницькій діяльності, недопущення зловживання монополь-
ним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуре-
нції, визначення правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання виключно законом;
забезпечення державою екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території
України; забезпечення державою належних, безпечних і здорових умов праці, захист прав спожи-
вачів; взаємовигідне співробітництво з іншими країнами; визнання і дія в Україні принципу верхо-
венства права.
2) закони України, загальні (Господарський кодекс України, Цивільний кодекс України, який ре-
гулює окремі види господарських відносин і договорів); закони про види і правовий статус су-
б’єктів господарювання (закони «Про товариства з обмеженою та додатковою
відповідальністю», «Про акціонерні товариства», «Про колективне сільськогосподарське підприєм-
ство» тощо), а також закони, норми яких визначають види та організаційно-господарські повно-
важення інших учасників господарських відносин (закони «Про Кабінет Міністрів України»,
«Про центральні органи виконавчої влади» тощо); закони про окремі види господарської діяль-
ності (закони «Про поштовий зв’язок», «Про транспорт», «Про залізничний транспорт», «Про ав-
томобільний транспорт», тощо);
а) постанови Верховної Ради України з господарських питань, які були прийняті як акти поточ-
ного законодавства;
б) Декрети Кабінету Міністрів з господарських питань, які приймалися Кабінетом Міністрів
України на підставі тимчасових повноважень, делегованих йому Верховною Радою України.
3) підзаконні нормативні акти: а) укази Президента України з господарських питань («Про ін-
вестиційні фонди та інвестиційні компанії», «Про державну комісію з цінних паперів та фондового
ринку».); б) розпорядження Президента України з окремих господарських питань, які видають-
ся як оперативні господарські акти (наприклад, «Про заходи щодо врегулювання відносин забор-
гованості підприємств»; в) постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України з госпо-
дарських питань, які приймаються відповідно до статті 117 Конституції України; г) господарські
нормативні акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. Ці акти при-
ймаються у вигляді положень, інструкцій, правил тощо, затверджуваних наказами відповідних мі-
ністрів. До цієї групи відомчого законодавства належать також акти, прийняті господарськими
об’єднаннями (асоціаціями, корпораціями, концернами тощо), та локальні нормативні акти су-
б’єктів господарювання; д) нормативні акти господарського законодавства місцевих рад та
місцевих держадміністрацій (нормативні господарські акти територіальної дії)
Залежно від змісту доктрина господарського права розрізняє чотири види актів: — акти, норми
яких є загальними правилами функціонування господарських відносин. Такі норми містяться у
кодексах (передусім, в Господарському кодексі), які кодифікують окремі інститути господарсько-
го права. Цивільний кодекс кодифікує норми про договірні господарсько-правові інститути: купів-
лю-продаж, поставку та інші форми обміну. — компетенційні акти, які визначають види суб’єк-
тів господарювання та інших учасників господарських відносин, а також їхні права і обов’язки
щодо господарювання, тобто господарську компетенцію; — нормативні документи, що регулю-
ють технічні параметри виробництва та його результати, зокрема технологічні процеси, якість
продукції (робіт, послуг), витрати (норми витрат матеріальних і трудових ресурсів, норми виробіт-
ку тощо). Формами нормативних документів є, зокрема, стандарти, технічні умови, а також держа-
вні будівельні норми і правила; — нормативні акти, що виражають норми-завдання, тобто ви-
значають своїм адресатам конкретні результати, яких мають досягти суб’єкти господарсь-
ких відносин при належній правомірній поведінці, а не загальні правила поведінки. Юридично-
технічною формою актів цього виду є акти планування, програми (технічна форма) і закони та по-
станови про їх затвердження (юридична форма).
До окремих інститутів господарського законодавства належать нормативні акти, що регулюють
ринок капіталів, страхування, зовнішньоекономічну діяльність, порядок розгляду господарських
спорів тощо.
Крім вертикальної (згідно з юридичною силою актів) системи, господарське законодавство

має так звану горизонтальну систему. Вона визначається предметом регулювання у широкому
розумінні, тобто видами господарської (продукція, роботи, послуги) та функціональної
(управління, фінансування, ціноутворення, стандартизація) діяльності, галузями народного
господарства, видами господарських відносин.
Оскільки на сьогодні господарське законодавство України певним чином кодифіковане, його
система визначається структурою Господарського кодексу. Оскільки на сьогодні господарське за-
конодавство України до певної міри кодифіковане, його система визначається структурою Гос-
подарського кодексу. Кодекс складається з статей згрупованих у 9 розділів: Розділ I Основні засади
господарської діяльності, Розділ II Суб'єкти господарювання, Розділ III Майнова основа
господарювання, Розділ IV Господарські зобов'язання, Розділ V Відповідальність за
правопорушення у сфері господарювання, Розділ VI Особливості правового регулювання в
окремих галузях господарювання, Розділ VII Зовнішньоекономічна діяльність, Розділ VIII
Спеціальні режими господарювання, Розділ IX Прикінцеві положення.
11.Основні напрями економічної політики держави
Як встановлено ч. 1 ст. 8 ГК, держава, органи державної влади та органи місцевого самовряду-
вання не є суб’єктами господарювання. Проте, господарське право регулює відносини щодо дер-
жавного регулювання економіки (організаційні відносини), яке здійснюється органами державної
влади та органами місцевого самоврядування у певних правових формах і за допомогою певних
методів.
Державне регулювання господарської діяльності — це здійснення державою в особі її ко-
мпетентних органів комплексу економіко-правових, організаційно-правових (управлінських) та ю-
ридичних (правових) заходів щодо упорядкування діяльності господарських організацій та фізич-
них осіб—підприємців з метою реалізації економічної політики, виконання цільових економічних
та інших програм і програм економічного і соціального розвитку шляхом застосування різноманіт-
них засобів і механізмів такого регулювання.
Господарська компетенція органів державної влади та органів місцевого самоврядування р-
еалізується від імені відповідної державної чи комунальної установи. Безпосередня участь держави,
органів державної влади та органів місцевого самоврядування у господарській діяльності може здійсню-
ватися лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України
(ч. 3 ст. 8 ГК).
Як носій політичної влади і як власник певної частини засобів виробництва, держава реалізує
економічну і соціальну політику у сфері господарювання у двох формах — у формі довгостр-
окової (стратегічної) політики і у формі поточної (тактичної) політики, що спрямовані на р-
еалізацію та оптимальне узгодження інтересів суб’єктів господарю- вання і споживачів, різних су-
спільних верств і населення в цілому (ч. 1 ст. 9 ГК).
1)Економічна стратегія визначається в ч. 2 ст. 9 ГК як обраний дер- жавою курс економічної
політики, розрахований на тривалу перспективу і спрямований на вирішення крупномасштабних
економічних та соціальних завдань, завдань культурного розвитку, забезпечення економічної
безпеки держави, збереження і примноження її економічного потенціалу і національного багатс-
тва, підвищення народного добробу- ту. Економічна стратегія включає визначення пріоритетних
цілей на- родного господарства, засобів та способів їх реалізації, виходячи зі зміс- ту об’єктивних
процесів і тенденцій, що мають місце в національному та світовому господарстві, та враховуючи
законні інтереси суб’єктів господарювання.
2)Економічна тактика згідно з ч. 3 ст. 9 ГК — це сукупність найближ- чих цілей, завдань, засо-
бів і способів їх досягнення для реалізації стратегічного курсу економічної політики в конкретних
умовах, що складаються в поточному періоді розвитку народного господарства.
Правове закріплення економічної політики здійснюється шляхом визначення засад внутрішньої
і зовнішньої політики, у прогнозах і програмах економічного і соціального розвитку України та о-
кремих її регіонів, програмах діяльності Кабінету Міністрів України, цільових програмах еконо-
мічного, науково-технічного і соціального розвитку, а також відповідних законодавчих актах (ч. 4
ст. 9 ГК).
Відповідно до ст. 10 ГК основними напрямами економічної політики, що визначаються державо-
ю, є:
структурно-галузева політика, спрямована на здійснення державою прогресивних змін у стру-
ктурі народного господарства, удосконалення міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій, с-
тимулювання розвитку галузей, які визначають науково-технічний прогрес, забезпечують конкур-
ентоспроможність вітчизняної продукції та зростання рівня життя населення. Складовими цієї по-
літики є промислова, аграрна, будівельна та інші сфери економічної політики, щодо яких держава
здійснює відносно самостійний комплекс заходів стимулю- ючого впливу;
інвестиційна політика, спрямована на створення суб’єктам госпо- дарювання необхідних умов
для залучення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виро-
бництва, пере- важно у галузях, розвиток яких визначено як пріоритети структурно-галузевої по-
літики, а також забезпечення ефективного і відповідально- го використання цих коштів та здійс-
нення контролю за ним;
амортизаційна політика, спрямована на створення суб’єктам гос- подарювання найбільш спр-
иятливих та рівноцінних умов забезпечення процесу простого відтворення основних виробничих і
невиробничих фондів переважно на якісно новій техніко-технологічній основі;
політика інституційних перетворень, спрямована на формування раціональної багатоукладної
економічної системи шляхом трансформування відносин власності, здійснення роздержавлення
економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів, забезпечення на власній основі ро-
звитку різних форм власності і господарювання, еквівалентності відносин обміну між суб’єктами
господарювання, державну підтримку і захист усіх форм ефективного господарювання та лікві-
дацію будь-яких протизаконних економічних структур;
цінова політика, спрямована на регулювання державою відносин обміну між суб’єктами ринку
з метою забезпечення еквівалентності в процесі реалізації національного продукту, дотримання
необхідної паритетності цін між галузями та видами господарської діяльності, а також забезпеч-
ення стабільності оптових та роздрібних цін;
антимонопольно-конкурентна політика, спрямована на створення оптимального конкурентно-
го середовища діяльності суб’єктів господа- рювання, забезпечення їх взаємодії на умовах недопу-
щення проявів дискримінації одних суб’єктів іншими, насамперед у сфері монопольного ціноутво-
рення та за рахунок зниження якості продукції, послуг, сприяння зростанню ефективної соціально
орієнтованої економіки;
бюджетна політика, спрямована на оптимізацію та раціоналізацію формування доходів і вико-
ристання державних фінансових ресурсів, підвищення ефективності державних інвестицій в еко-
номіку, узго- дження загальнодержавних і місцевих інтересів у сфері міжбюджетних відносин, р-
егулювання державного боргу та забезпечення соціальної справедливості при перерозподілі націо-
нального доходу;
податкова політика, спрямована на забезпечення економічно об- ґрунтованого податкового
навантаження на суб’єктів господарювання, стимулювання суспільно необхідної економічної
діяльності суб’єктів, а також дотримання принципу соціальної справедливості та конститу- ційних
гарантій прав громадян при оподаткуванні їх доходів;
грошово-кредитна політика, спрямована на забезпечення народного господарства економічно
необхідним обсягом грошової маси, досягнен- ня ефективного готівкового обігу, залучення коштів
суб’єктів господа- рювання та населення до банківської системи, стимулювання викорис- тання
кредитних ресурсів на потреби функціонування і розвитку еко- номіки;
валютна політика, спрямована на встановлення і підтримання па- ритетного курсу національ-
ної валюти щодо іноземних валют, стиму- лювання зростання державних валютних резервів та їх
ефективне ви- користання;
зовнішньоекономічна політика, спрямована на регулювання державою відносин суб’єктів гос-
подарювання з іноземними суб’єктами господарювання та захист національного ринку і вітч-
изняного товаровиробника.
Держава здійснює також екологічну політику, що забезпечує раціо- нальне використання та по-
вноцінне відтворення природних ресурсів, створення безпечних умов життєдіяльності населення.
У соціально-економічній сфері держава здійснює соціальну політику захисту прав споживачів,
політику заробітної плати і доходів на селення, політику зайнятості, політику соціального захисту
та соціаль- ного забезпечення.
В теорії господарського права виділяють правові форми здійснення державного регулювання
економіки:
— державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку
України. Основними формами державного планування господарської діяльності є Державна про-
грама економічного та соціального розвитку України, Державний бюджет України, а також інші
державні програми з питань економічного і соціального розвитку, порядок розробки, завдання та
реалізація яких визначаються законом про державні програми (ч. 3 ст. 11 ГК).
— управління — прийняття компетентним органом юридично значущих рішень для суб’єктів
господарювання з оперативних питань господарського життя (державна реєстрація суб’єктів гос-
подарювання, ліцензування певних видів господарської діяльності, встановлення лімітів викорис-
тання природних ресурсів, ліцензування і квотування зовнішньоекономічних операцій тощо);
— контроль — це сукупність організаційно-технічних і правових заходів, спрямованих на ви-
значення компетентними органами ступеня відповідності фактичних напрямів і результатів діяль-
ності суб’єктів господарського життя встановленим державою правилам, нормам і нормативам, а
також виявлення порушень в діяльності цих суб’єктів, вжиття заходів щодо їх усунення, в тому
числі застосування господарсько-правових санкцій. –
- нормативне регулювання — — встановлення компетентними державними органами пра-
вил здійснення господарської діяльності.
12.Організація та управління господарською діяльністю

Господарська діяльність (як і будь-яка інша) вимагає організації та управління.
Слово "організація" означає налагодження, впорядкування, приведення чогось у систему.
Організація господарської діяльності - це система заходів, спрямованих на раціональне
поєднання в часі та просторі всіх елементів господарської системи відповідного рівня: економіки
країни, господарської системи певного регіону (Автономної Республіки Крим, певної
територіальної громади, суб'єкта господарювання).
Будь-яка господарська система складається з елементів.
Господарські системи можуть бути різних рівнів. Складність господарської система
обумовлює складність і рівень регулювання.
Господарська система - впорядкована (організована) на певних засадах сукупність
складових, необхідних для забезпечення господарської діяльності певного рівня
1. Елементи (складові підсистеми )
· Суб'єкти (суб'єкти господарювання, органи управління та контролю, споживачі)
· Майнова база (матеріальні ресурси, необхідні для функціонування системи)
· Нормативна основа, що визначає правила її функціонування, в тому числі правовий статус
суб'єктів, правові режими манна, правові форми взаємовідносин між суб'єктами, відповідальність
тощо
· Інформаційна система, що забезпечує двосторонній зв'язок між центром системи та/або її
елементами та ін.
2. Рівні
· Вищий рівень - економіка країни (макроекономіка)
· Середній рівень - економіка певного регіону (АР Крим, області, міста, району, селища,
села)
· Проміжний рівень - господарські об'єднання, промислово-фінансові групи, холдингові
групи
· Локальний рівень - суб'єкт господарювання
Будь-яка господарська система складається з елементів (складових або підсистем), серед яких:
суб'єкти (суб'єкти господарювання, органи управління та контролю, споживачі); майнова база
(матеріальні ресурси, необхідні для функціонування системи); нормативне регулювання, що
визначає правила функціонування відповідної господарської системи, в тому числі правовий
статус суб'єктів, правові різкими майна, правові форми взаємовідносин між суб'єктами,
відповідальність тощо; інформаційна підсистема, що забезпечує двосторонній зв'язок між
центром системи та/або її елементами та інші складові.
Господарські системи можуть бути різних рівнів: вищого - економіка країни
(макроекономіка), середнього - економіка певного регіону, локального - суб'єкти
господарювання, проміжних - господарські об'єднання, промислово-фінансові групи, холдингові
групи та інші об'єднання суб'єктів господарювання; в умовах глобалізації економіки особливого
значення набувають транснаціональні господарські системи (транснаціональні корпорації,
зокрема). Складність господарської система обумовлює складність і рівень регулювання.
Загальнодержавний рівень застосовується для забезпечення функціонування економіки країни в
цілому та визначення параметрів діяльності її складових (суб'єктів господарювання, їх об'єднань,
органів управління різного рівня); регіональний рівень має врахувати специфіку господарської
системи конкретного регіону в межах наданих державою повноважень; на локальному та
проміжному рівнях суб'єкти господарювання та їх об'єднання з урахуванням вимог вищих рівній
регулювання визначають особливість господарських зв'язків між собою, власні параметри
діяльності тощо.
Управління будь-якою господарською системою здійснюється в різних формах. До них
належать: нормативне регулювання (тобто встановлення правил здійснення господарської
діяльності конкретної системи); планування (визначення з фіксацією у відповідному правовому
документі основних напрямів і конкретних результатів діяльності господарської системи певного
рівня); управління поточними справами (вирішення конкретних організаційних питань);
контроль (встановлення ступеня відповідності фактичних напрямів і результатів діяльності
учасників господарської системи певного рівня встановленим правилам, виявлення порушень,
вжиття заходів щодо їх усунення).
13.Методи державного регулювання економіки.

Державне регулювання - це здійснення державою комплексних заходів (організаційних,
правових, економічних тощо) у сфері соціальних, економічних, політичних, духовних та інших
суспільних процесів з метою їх упорядкування, встановлення загальних правил і норм суспільної
поведінки, а також запобігання негативним явищам у суспільстві. Найвиразніше ця функція
держави виявляється в регулюванні економіки в умовах ринкового господарювання шляхом
забезпечення правової основи економічних рішень, захисту національних інтересів, формування
відповідної інфраструктури виробництва, створення умов для конкуренції між
товаровиробниками, контролю базових параметрів грошового обігу.
У сфері економіки державне регулювання передбачає встановлення загальних правил і порядку
господарювання, відповідальності за дотримання цих правил, включає пряме втручання держави
та її органів у діяльність економічних структур. Воно базується на законодавчо визнаній стратегії
суспільного розвитку, державних соціально-економічних програмах, механізмі правого примусу,
економічних інтересах суб'єктів господарювання.
Методи державного регулювання економіки - це способи впливу держави на сферу

підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки з метою створення умов
їх ефективного функціонування відповідно до напрямків державної економічної політики.
Традиційно в науці господарського права виділяють дві групи методів впливу держави на еко-
номіку, на поведінку суб’єктів господарювання — адміністративні й економічні.
Оперативно-господарчення, так і за допомогою майнової відповідальності за результати госпо-
дарської діяльності). Регулювання за допомогою економічних методів дає змогу суб'єктам ринку
зберегти право на вільний вибір своєї поведінки. Пов'язані зі створенням державою фінансових чи
матеріальних стимулів, здатних впливати на економічні інтереси суб'єктів господарювання,
зумовлювати їхню поведінку. Економічне регулювання здійснюється інструментами фіскальної,
бюджетної, податкової, грошово-кредитної, амортизаційної та інших напрямків державної
економічної політики. Інструментами фіскальної політики є державні закупівлі, які
характеризують бюджетні видатки, і податки, які визначають бюджетні доходи. Отже, існує
зв'язок між фіскальним, бюджетним та податковим напрямками політики.
Методи ДРЕ класифікуються за двома ознаками: за формами впливу та засобами впливу.

За формами впливу методи ДРЕ поділяють на дві групи: методи прямого та непрямого впливу.
Методи прямого впливу безпосередньо діють на функціонування суб’єктів ринку. Такий
безпосередній вплив здійснюється за допомогою інструментів адміністративно-правового
характеру, які регламентують діяльність суб’єктів господарювання, та економічних інструментів
прямого впливу. Останні спрямовано на регулювання темпів зростання та структури економіки,
обсягів виробничого та невиробничого споживання, масштабів діяльності суспільного сектору
економіки та ін.
Беручи загалом, можна сказати, що основними інструментами прямого державного
регулювання є: нормативно-правові акти, макроекономічні плани та цільові комплексні програми,
державні замовлення, централізовано встановлені ціни, нормативи, ліцензії, квоти, державні
бюджетні витрати, ліміти і т. д.
Методи непрямого регулювання — це методи, які регламентують поведінку суб’єктів
ринку не прямо, а опосередковано, через створення певного економічного середовища, яке змушує
їх діяти в потрібному державі напрямку. Опосередковане регулювання — це вплив на економічні
інтереси. Держава втілює в життя свої рішення на підставі мотивації. У даному контексті
мотивація — це процес спонукання суб’єктів ринку до діяльності в напрямку державних
пріоритетів.
До методів непрямого регулювання належать інструменти фіскальної, бюджетної,
грошово-кредитної, інвестиційної, амортизаційної, інноваційної та інших напрямків економічної
політики, а також методи морального переконування.
Залежно від засобів впливу виділяють правові, адміністративні, економічні та
пропагандистські методи.
Правове регулювання — це діяльність держави щодо встановлення обов’язкових для
виконання юридичних норм (правил) поведінки суб’єктів права. Необхідний у цьому разі примус
забезпечується розвитком громадської свідомості та силою державної влади.
Адміністративні методи ДРЕ — це інструменти прямого впливу держави на діяльність
суб’єктів ринку. Їхні ознаки: прямий вплив державного органу або посадових осіб на дії
виконавців через встановлення їхніх обов’язків, норм поведінки та віддавання команд (наказів,
розпоряджень); безальтернативний вибір способів розв’язування завдань, варіанта поведінки;
обов’язковість виконання наказів, розпоряджень; відповідальність суб’єктів господарювання за
ухиляння від виконання наказів.
14. Засоби державного регулювання господарської діяльності.

Засоби державного регулювання господарської діяльності — це встановлені законом еконо-
мічні, організаційні і правові інструменти (знаряддя) регулюючого впливу держави в особі упов-
нова[1]жених органів на діяльність суб’єктів господарювання.
Перелік основних засобів регулюючого впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання
визначено в ч. 2 ст. 12 ГК. До нього входять:
· державне замовлення;
· ліцензування, патентування і квотування;
· сертифікація та стандартизація;
· застосування нормативів та лімітів;
· регулювання цін і тарифів;
· надання інвестиційних, податкових та інших пільг;
· надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.
Передбачені законодавством засоби державного регулювання господарської діяльності можуть
бути класифіковані за кількома критеріями. Так, з урахуванням характеру (сутності) тих або інших
засобів державного регулювання господарської діяльності, є всі підстави для того, щоб умовно по-
ділити всі (зазначені як в ст. 12 ГК України, так і в інших статтях ГК та в інших законах) засоби
державного регулювання господарської діяльності на 3 групи:
— економіко-правові засоби (державне замовлення; державні закупівлі ; регулювання цін і та-
рифів; надання інвестиційних, податкових та інших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових
інновацій та субсидій);
— організаційно-правові засоби (ліцензування і квотування, видача документів дозвільного ха-
рактеру , сертифікація та стандартизація, за[1]стосування нормативів і лімітів, контроль та нагляд
за господарською діяльністю);
— юридичні (правові) засоби, які охоплюють штрафні та адміністративно-правові санкції, орга-
нізаційно-господарські договори, типові та примірні договори.
Залежно від того, стосовно яких суб’єктів застосовуються засоби державного регулювання, мо-
жна розрізняти індивідуальні, групові і загальні для всіх суб’єктів господарювання засоби держав-
ного регулювання.
Виходячи з обов’язковості застосування тих або інших засобів що[1]до окремих видів господар-
ської діяльності або окремих суб’єктів господарювання, їх можна поділити на обов’язкові і необо-
в’язкові.
За строками застосування можна виділити разові, тимчасові і постійні засоби державного регу-
лювання. Не викликає особливих заперечень поділ засобів державного регулювання господарської
діяльності на засоби тарифного регулювання (регулювання цін і тарифів, надання інвестиційних,
податкових та ін[1]ших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій) і не-
тарифного регулювання (ліцензування і квотування, сертифікація та стандартизація, застосування
нормативів і лімітів), а також на адміністративні, які передбачають встановлення певних правил
або обмежень у здійсненні господарської діяльності, порушення яких тягне за собою застосування
адміністративно-господарських санкцій, і економічні, які спрямовані на підтримку окремих су-
б’єктів господарювання, забезпечення їх заінтересованості в проведенні суспільно важливих видів
виробничої діяльності чи здійсненні інших соціально значимих заходів у господарській сфері.
15. Ліцензування видів господарської діяльності.
Ліцензія — це документ державного зразка, який засвідчує право суб’єкта господарювання —

ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом
визначеного строку у разі його встановлення Кабінетом Міністрів за умови виконання ліцензійних
умов. Відносини, пов’язані з ліцензуванням певних видів господарської діяльності, регулюються
Законом України від 1 червня 2000 р. «Про ліцензуванн видів господарської діяльності». Цей
закон визначає види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, порядок їх
ліцензування, встановлює державний контроль у сфері ліцензування, відповідальність суб’єктів
господарювання та органів ліцензування за порушення законодавства у сфері ліцензування. Дія
цього Закону поширюється на всіх суб’єктів господарювання, проте види господарської
діяльності, що не передбачені у ст. 7 Закону, не підлягають ліцензуванню.
Виходячи зі змісту ст. 7 Закону види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню,

можна поділити на дві великі групи.
1. Види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню відповідно до спеціальних
законів: — банківська діяльність; — професійна діяльність на ринку цінних паперів; — діяльність
із надання фінансових послуг; — зовнішньоекономічна діяльність; — діяльність у галузі
телебачення і радіомовлення; — діяльність у сфері електроенергетики та використання ядерної
енергії; — діяльність у сфері освіти; — виробництво і торгівля спиртом етиловим, коньячним і
плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами; — діяльність у сфері
телекомунікацій; — будівельна діяльність; — надання послуг з перевезення пасажирів, вантажу
повітряним транспортом. Крім того, господарська діяльність з обігу наркотичних засобів,
психотропних речовин і прекурсорів, а також господарська діяльність з виробництва лікарських
засобів, оптової та роздрібної торгівлі лікарськими засобами підлягають ліцензуванню відповідно
до цього Закону з урахуванням особливостей, визначених законами України «Про наркотичні
засоби, психотропні речовини і прекурсори» та «Про лікарські засоби».
2. Види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню відповідно до ст. 7 Закону. Це,
зокрема, такі види господарської діяльності: — виробництво та ремонт вогнепальної зброї
невійськового призначення і боєприпасів до неї, холодної зброї, окремих видів пневматичної
зброї, а також торгівля зазначеними товарами; — виробництво вибухових матеріалів
промислового призначення (за переліком, що затверджується спеціально уповноваженим
центральним органом виконавчої влади з питань нагляду за охороною праці та державного
гірничого нагляду); — виробництво особливо небезпечних хімічних речовин (за переліком, який
визначається Кабінетом Міністрів України); — видобуток дорогоцінних металів і дорогоцінного
каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння; —
виробництво ветеринарних медикаментів і препаратів, оптова, роздрібна торгівля ветеринарними
медикаментами і препаратами тощо.
У заяві про видачу ліцензії повинні міститися такі дані: 1) відомості про суб’єкта
господарювання-заявника: найменування, місцезнаходження, банківські реквізити,
ідентифікаційний код — для юридичної особи; прізвище, ім’я, по батькові, паспортні дані (серія,
номер паспорта, ким і коли виданий, місце проживання), ідентифікаційний номер фізичної особи-
платника податків та інших обов’язкових платежів — для фізичної особи; 2) вид господарської
діяльності, вказаний згідно зі ст. 7 Закону (повністю або частково), на провадження якого заявник
має намір одержати ліцензію. У разі наявності у заявника філій, інших відокремлених підрозділів,
які провадитимуть господарську діяльність на підставі отриманої ліцензії, у заяві зазначається їх
місцезнаходження. До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну
реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності або копія довідки про внесення до Єдиного
державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчена нотаріально або органом, який
видав оригінал документа. Рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі приймається
органом ліцензування у строк не пізніше ніж десять робочих днів з дати надходження заяви про
видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви, якщо спеціальним законом, що регулює
відносини у певних сферах господарської діяльності, не передбачений інший строк видачі ліцензії
на окремі види діяльності. Заява про видачу ліцензії залишається без розгляду, якщо: заява
подана (підписана) особою, яка не має на це повноважень; документи подані з порушенням
установлених вимог. Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскаржено в судовому
порядку. За видачу ліцензії справляється плата, розмір та порядок зарахування якої до Державного
бюджету України встановлюється Кабінетом Міністрів України. Плата за видачу ліцензії
вноситься після прийняття рішення про видачу ліцензії. Вона становить одну мінімальну
заробітну плату виходячи з її розміру, що діє на дату прийняття органом ліцензування рішення
про видачу ліцензії, крім плати, розмір якої встановлений законом. У ліцензії зазначаються:
найменування органу ліцензування, що видав ліцензію; вид господарської діяльності, вказаний
згідно зі ст. 7 Закону (в повному обсязі або частково), на право провадження якої видається
ліцензія; найменування юридичної особи, або прізвище, ім’я, по батькові фізичної особи —
суб’єкта підприємницької діяльності; ідентифікаційний код юридичної особи або
ідентифікаційний номер фізичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності;
місцезнаходження юридичної особи або місце проживання фізичної особи — суб’єкта
підприємницької діяльності; дата прийняття та номер рішення про видачу ліцензії; строк дії
ліцензії; посада, прізвище та ініціали особи, яка підписала ліцензію; дата видачі ліцензії. Строк дії
ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності, як правило, є необмеженим, за
винятками, встановленими Кабінетом Міністрів України щодо окремих видів господарської
діяльності (тоді він може складати для різних видів діяльності 5 років, а для діяльності з випуску і
проведення лотерей — 12 років). Ліцензія може бути анульована.
Згідно з ст. 7 3акону ліцензуванню підлягають, зокрема, такі види господарської
діяльності:
- освітня діяльність, яка ліцензується з урахуванням особливостей, визначених
спеціальними законами у сфері освіти;
- виробництво торгівля спиртом етиловим, коньячним і плодовим та зерновим дистилятом,
біоетанолом, алкогольними напоями та тютюновими виробами і пальним, зберігання пального, яка
ліце- нзуеться відповідно до Закону України «Про державне регулювання виробництва i обігу
спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв, тютюнових виробів та пального»;
- надання послуг у галузі криптографічного захисту інформації (крім послуг електронного
цифрового підпису) та технічного захисту інформації, за переліком, що визначається Кабінетом
Мiністрів України;
- виробництво лікарських засобів, оптова та роздрібна торгівля лікарськими засобами,
імпорт лікарських засобів (крім активних фармацевтичних інгредієнтів)-з урахуванням
особливостей, визначених Законом України «Про лікарські засоби»;
- виробництво та ремонт вогнепальної зброї невійськового призначення і боєприпасів до
неї, холодної зброї, пневматичної зброї калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі
понад 100 метрів на секунду, торгівля вогнепальною зброєю невійськового призначення та
боєприпасами до неї, холодною зброєю, пневматичною 3ороею калібру понад 4,5 міліметра і
швидкістю польоту кулі понад 100 метрів на секунду; виробництво спеціальних засобів,
заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, індивідуального захисту, активної оборони
та їх продаж;
- надання послуг і виконання робіт протипожежного призначення за переліком, що
визначається Кабінетом Міністрів України;
- медична практика;
- ветеринарна практика;
- випуск та проведення лотерей з урахуванням особливостей визначених Законом України
«Про державні лотереї в Україні»;
- діяльність на ринку азартних ігор, яка ліцензується відповідно до Закону України «Про
державне регулювання діяльності щодо організації та проведення азартних ігор»;
- туроператорська діяльність;
- посередництво у працевлаштуванні за кордоном;
- промисловий вилов водних біоресурсів за межами юрисдикції України.
Строк прийняття рішення про видачу ліцензії або про відмову в її видачі становить десять
робочих днів з дня одержання органом ліцензування заяви про отримання ліцензії. З
а видачу ліцензії справляється разова плата в розмірі одного прожиткового мінімуму,
виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, що діє на день прийняття
органом ліцензування рішення про видачу ліцензії, якщо інший розмір плати не встановлений
законом.
Переоформлення ліцензії є безоплатним, ліцензія на провадження виду господарської
діяльності може бути зупинена повністю або частково.
16. Публічні закупівлі.

Публічні закупівлі — придбання замовником товарів, робіт і послуг у порядку, встановленому
Законом України «Про публічні закупівлі». Закупівля здійснюється відповідно до річного плану.
Закупівля може здійснюватися шляхом застосування однієї з таких процедур:
 відкриті торги;
 конкурентний діалог;
 торги з обмеженою участю;
 переговорна процедура закупівлі.
Коли ми говоримо про публічні закупівлі, то маємо на увазі наступні аспекти:
1. закупівлю здійснює орган публічної адміністрації;
2.купівля товарів і послуг здійснюється за кошти платників податків;
3.закупівля здійснюється в інтересах громадян: задля надання якісних послуг органом публічної
адміністрації чи державним підприємством.
4.громадяни можуть брати участь у контролі здійснення публічної закупівлі.
Хто є покупцем в публічних закупівлях?

Закон визначає наступний перелік публічних закупівельників:
 органи державної влади;
 органи місцевого самоврядування;
 органи соціального страхування;
 юридичні особи (підприємства, установи, організації) та їх об’єднання, які забезпечують
потреби держави або територіальної громади, якщо така діяльність не здійснюється на
промисловій чи комерційній основі, за наявності однієї з таких ознак:
1. юридична особа є розпорядником, одержувачем бюджетних коштів;
2.органи державної влади чи органи місцевого самоврядування або інші замовники володіють
більшістю голосів у вищому органі управління юридичної особи;
3.у статутному капіталі юридичної особи державна або комунальна частка акцій (часток, паїв)
перевищує 50 відсотків.
 до замовників також належать юридичні особи та/або суб’єкти господарювання, які
здійснюють діяльність в окремих сферах господарювання та відповідають хоча б одній з таких
ознак:
1.органам державної влади, органам місцевого самоврядування належить частка у статутному
капіталі суб’єкта господарювання в розмірі більше ніж 50%, або такі органи володіють більшістю
голосів у вищому органі суб’єкта господарювання чи правом призначати більше половини складу
виконавчого органу або наглядової ради суб’єкта господарювання;
2.наявність спеціальних або ексклюзивних прав;
Хто може бути продавцем в публічних закупівлях?
Закон вистачає коло закупівельників наступним чином:
 фізична особа, у тому числі фізична особа – підприємець, яка надала тендерну
пропозицію;
 юридична особа (резидент або нерезидент), яка подала тендерну пропозицію або взяла
участь у переговорах у разі застосування переговорної процедури закупівлі.
«Публічними» закупівлі є через те, що:

– усі тендери – відкриті, а інформація про них доступна кожному у повному обсязі;
– кожен підприємець чи підприємство, незалежно від свого розміру, може подати
пропозицію в закупівлю та виграти у ній. Знайомства та хабарі більше не вирішують справи;
– кожна зацікавлена особа може спостерігати за тендерами, переглядати документацію та
впливати на результат у разі виявлення порушень;
– ні держава, ні адміністратор системи не можуть вплинути на учасників закупівлі та
відсіювати їх поза загальними правилами, виконання яких легко контролювати.
Закупівля здійснюється відповідно до річного плану.
Закупівля може здійснюватися шляхом застосування однієї з таких процедур:

 відкриті торги;
 конкурентний діалог;
 торги з обмеженою участю;
 переговорна процедура закупівлі.
17. Сертифікація та стандартизація у сфері господарювання.

Згідно з ч. 1 ст. 15 ГК, що має назву «Технічне регулювання у сфері господарювання», у сфері
господарювання застосовуються:
 технічні регламенти;
 стандарти;
 кодекси усталеної практики;
 технічні умови.
Застосування стандартів чи їх окремих положень є обов’язковим для:
 суб'єктів господарювання, якщо обов’язковість застосування стандартів чи кодексів усталеної
практики установлено нормативно-правовими актами;
 учасників угоди (контракту) щодо розроблення, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ній
(ньому) є посилання на певні стандарти чи кодекси усталеної практики;
 виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декларацію про відповідність продукції
певним стандартам чи застосував позначення цих стандартів у її маркуванні.
Стандарт — нормативний документ, заснований на консенсусі, прийнятий визнаним
органом, що встановлює для загального і неодноразового використання правила, настанови або
характеристики щодо діяльності чи її результатів, та спрямований на досягнення оптимального
ступеня впорядкованості в певній сфері (ст. 1 Закону України «Про стандартизацію»).
Сертифікація, тобто підтвердження відповідності якості продукції та послуг вимогам
стандартів, здійснюється з метою запобігання наданню послуг та реалізації продукції, небезпечних
для життя, здоров’я та майна громадян і довкілля, сприяння споживачеві в виборі продукції,
створення умов для участі суб’єктів господарювання в міжнародному економічному, науково-
технічному співробітництві та міжнародній торгівлі.
Сутність стандартизації полягає у встановленні правил, загальних принципів та
характеристик для загального і багаторазового застосування з метою захисту життя, здоров'я та
майна людини, охорони довкілля та усунення загрози для національної безпеки. Крім того, метою
стандартизації є створення умов для раціонального використання всіх видів національних ресурсів
та відповідності продукції, процесів та послуг їх функціональному призначенню, сприяння
науково-технічному прогресу та міжнародному співробітництву, а також створення умов для
усунення невиправданих технічних перешкод у міжнародній торгівлі.
У процесі стандартизації виробляються нормативні документи: технічні регламенти,
стандарти, кодекси усталеної практики та технічні умови.
Стандартизації та сертифікації у сфері господарювання присвячені норми Господарського
кодексу та інших законодавчих актів.
Стандартизація має на меті вироблення і впровадження в життя стандартів.
Стандарт - документ, що встановлює для загального і багаторазового застосування правила,
загальні принципи або характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, з метою
досягнення оптимального ступеня впорядкованості в певній галузі, розроблений у встановленому
порядку на основі консенсусу. Так визначає його ЗУ"Про стандартизацію" .
У сфері господарювання застосовуються:
державні стандарти, прийняті центральним органом виконавчої влади у сфері
стандартизації і доступні для широкого кола користувачів;
кодекси усталеної практики (зведення правил) - документи, що містять практичні правила
чи процедури проектування, виготовлення, монтажу, технічного обслуговування, експлуатації
обладнання, конструкцій чи виробів.
Кодекс усталеної практики може бути стандартом, його частиною або окремим
документом; технічні умови - документ, що встановлює технічні вимоги, яким повинні
відповідати продукція, процеси чи послуги.
Технічні умови теж можуть бути стандартом, частиною стандарту або окремим
документом.
Міжнародні та регіональні стандарти - стандарти, прийняті відповідно міжнародним та
регіональним органом стандартизації, а також національні стандарти інших країн - застосовуються
в Україні відповідно до чинних міжнародних договорів.
Стандарти повинні відповідати потребам ринку, сприяти розвитку вільної торгівлі,
підвищенню конкурентоспроможності вітчизняної продукції. Вони мають бути викладені таким
чином, щоб їх неможливо було використовувати з метою введення в оману споживачів продукції,
якої стосується стандарт.
Сертифікація на відповідність продукції обов'язковим вимогам нормативних документів
провадиться виключно в державній системі сертифікації. Обов'язкова сертифікація в усіх випадках
повинна включати перевірку та випробування продукції для визначення її характеристик і
подальший технічний нагляд за сертифікованою продукцією.
Процедура підтвердження відповідності в законодавчо регульованій сфері є обов'язковою
для виробника, постачальника чи уповноваженого органу з сертифікації, а в законодавчо
нерегульованій сфері здійснюється на добровільних засадах. Відповідність продукції вимогам,
встановленим законодавством, засвідчується декларацією про відповідність або сертифікатом
відповідності.
Виробник забезпечує підтвердження відповідності і складає декларацію про відповідність, якщо
це встановлено технічним документом з підтвердження відповідності на цей вид продукції. Він
зобов'язаний надавати органам, що здійснюють державний нагляд у сфері підтвердження
відповідності, декларацію про відповідність та документацію, що підтверджує декларовану
відповідність протягом встановленого законодавством строку їх зберігання.
Сертифікація в законодавчо регульованій сфері провадиться згідно з вимогами технічних
регламентів з підтвердження відповідності. За результатами проведення сертифікації в разі
позитивного рішення уповноваженого органу з сертифікації заявникові видається сертифікат
відповідності, зразок якого затверджується спеціально уповноваженим органом виконавчої влади
у сфері підтвердження відповідності (ст. 11 згаданого Закону).
18. Поняття та види суб’єктів господарського права.
Частина 1 ст. 55 ГК визнає суб’єктами господарювання учасників господарських відносин, які
здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність
господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми
зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. Наведене
визначення дає підстави виділити наступні ознаки суб’єкта господарювання:
 цей суб’єкт є учасником господарських відносин;
 він безпосередньо здійснює господарську діяльність;
 він наділений господарською правосуб’єктністю;
 він має відокремлене від інших суб’єктів (у тому числі і від власника) майно;
 він несе відповідальність за своїми зобов’язаннями у межах закріпленого за ним майна.
Суб’єктами господарювання згідно з ч. 2 ст. 55 ГК є:

 господарські організації — юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу
України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до Господарського
кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та
зареєстровані в установленому законом порядку;
 громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську
діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.
Суб'єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права
власності, права господарського відання та права оперативного управління відповідно до
визначення цієї компетенції у ГК та інших законах.
Суб'єкти господарювання-господарські організації, які діють на основі права власності,
права господарського відання чи права оперативного управління, мають статус юридичної особи,
що визначається цивільним законодавством та ГК. Вони мають право відкривати свої філії,
представництва, інші відокремлені підрозділи без створення юридичної особи.
Суб'єкти господарювання залежно від кількості працюючих та доходів від будь-якої
діяльності за рік можуть належати до суб'єктів малого підприємництва, у тому числі до суб'єктів
мікропідприємництва, середнього або великого підприємництва.
Суб' єктами мікропідприємництва є: фізичні особи, зареєстровані в установленому законом
порядку як фізичні особи-підприємці, у яких середня кількість працівників за звітний період
(календарний рік) не перевищує 10 oсіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує
суму, еквівалентну 2 мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом Національного банку
України; юридичні особи-суб'єкти господарювання будь-якої організаційно-правової форми та
форми власності, у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) не
перевищує 10 оcіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 2
мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом Національного банку України.
Суб'єктами малого підприємництва є: фізичні особи, зареєстровані в установленому
законом порядку як фізичні особи-підприємці, у яких середня кількість працівників за звітний
період (календарний рік) не перевищує 50 ocіб та річний дохід від будь-якої діяльності не
перевищує суму, еквівалентну 10 мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом
Національного банку України; юридичні особи-суб' єкти господарювання будь-якої організаційно-
правової форми та форми власності, у яких середня кількість працівників за звітний період
(календарний рік) не перевищує 50 оcіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує
України.
Суб'єктами великого підприємництва є юридичні особи-суб'єкти господарювання будь-якої
організаційно-правової форми та форми власності, у яких середня кількість працівників за звітний
період (календарний рік) перевищує 250 оcіб та річний дохід від будь-якої діяльності перевищує
України. Інші суб'єкти господарювання належать до суб'єктів середнього підприємництва.
Суб’єкти господарювання — господарські організації, які діють на основі права власності, права
господарського відання чи оперативного управління, мають статус юридичної особи, що
визначається цивільним законодавством та Господарським кодексом. Вони мають право
відкривати свої філії, представництва, інші відокремлені підрозділи без створення юридичної
особи.
19. Утворення суб’єктів господарювання: поняття, способи, порядок.

Згідно з ч. 1 ст. 56 ГК суб’єкт господарювання може бути утворений:
а) за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу (загальний
порядок). Уповноважені органи, які можуть бути засновниками підприємств, визначає власник.
б) у випадках, спеціально передбачених законодавством, — за рішенням інших органів,
організацій і громадян (спеціальний порядок).
Стаття 56 ГК визначає також способи утворення суб’єкта господарювання:

 шляхом заснування нового суб’єкта господарювання;
 шляхом реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення)
діючого (діючих) суб’єкта господарювання;
 шляхом примусового поділу (виділення) діючого суб’єкта господарювання за
розпорядженням антимонопольних органів відповідно до антимонопольно-конкурентного
законодавства.
Закон вимагає, щоб створення суб’єктів господарювання здійснювалося з додержанням
вимог антимонопольно-конкурентного законодавства. Суб’єкт господарювання може
створюватися та діяти на підставі модельного статуту, затвердженого Кабінетом Міністрів
України, що після його прийняття учасниками стає установчим документом.
Термін «утворення» -це правове поняття господарського права. Це поняття включає
врегульовані нормами господарського права умови фактичного виникнення та легітимації суб'єкта
господарювання, суб'єкта права.
Слід мати на увазі, що наслідком приєднання одного або кількох суб'єктів господарювання
до іншого суб'єкта господарювання є припинення суб'єктів господарювання, які приєдналися, але
новий суб'єкт господарювання при цьому не утворюється;
o шляхом примусового поділу (виділу) діючого суб'єкта господарювання за
розпорядженням антимонопольних органів відповідно до антимонопольно-
конкурентного законодавства.
Так примусовий поділ суб'єкта господарювання здійснюється згідно з рішенням
Антимонопольного комітету України, його територіальних управлінь.
Рішення про поділ підприємства-монополіста c обов'язковим для власника (власників) або
уповноваженого органу.
Рішенням про примусовий поділ визначається строк утворення нових підприємств, який не
може бути менше шести місяців. Чибнне антимонопольно-конкурентне передбачає такого способу
утворення суб'єкта господарювання як примусовий виділ.
Суб'єкт господарювання може створюватися та діяти на підставі модельного статуту,
затвердженого Кабінетом Міністрів України, що після його прийняття учасниками стає
установчим документом.
Модельний статут - це типовий установчий документ, затверджений Кабінетом Міністрів
України, який використовується для створення та провадження діяльності юридичних осіб
відповідних організаційно-правових форм, містить встановлені що регулюють правовий статус,
права, законом правила, обов'язки та відносини, які пов'язані із створенням, управлінням та
провадженням господарської діяльності відповідних юридичних осіб.
Якщо суб'єкт господарювання створюється та діє на підставі модельного статуту в рішенні
про його створення, яке підписується усіма засновниками, зазначаються відомості про його
найменування, мету і предмет господарської діяльності, а також інформація про провадження
діяльності на основі модельного статуту.
20. Державна реєстрація юридичних та фізичних осіб – підприємців.

Державна реєстрація суб'єктів господарювання - це засвідчення факту створення або
припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця
фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені законом, шляхом
внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.
Порядок державної реєстрації суб'єктів господарювання як юридичних осіб та фізичних
осіб-підприємців встановлений ЗУ «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-
підприємців та громадських формувань».
Згідно з цим Законом державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців-
це офіційне визнання шляхом засвідчення державою факту створення або припинення юридичної
особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, зміни
відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-
підприємців та громадських формувань, про юридичну особу та фізичну особу-підприємця, а
також проведення інших реєстраційних дій, передбачених Законом.
Суб'єктами державної реєстрації суб'єктів господарювання є виконавчі органи
сільських, селищних та міських рад, Київська та Севастопольська міські, районні, районні у містах
Києві та Севастополі державні адміністрації, нотаріуси - у разі державної реєстрації юридичних
осіб та фізичних осіб-підприємців.
Виконавчі органи сільських, селищних та міських рад (крім міст обласного та/або
республіканського Автономної Республіки Крим значення) набувають повноважень з державної
реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців відповідно до цього Закону у разі
прийняття відповідною радою такого рішення.
Переліки документів, що їх мають подавати заявники для проведення державної реєстрації
юридичної особи чи фізичної особи-підприємця, визначені Законом. Порушення встановленого
законом порядку створення суб'єкта господарювання або недостовірність чи невідповідність
вимогам законодавства документів, що подаються для його реєстрації, е підставою для відмови в
державній реєстрації суб’єкта господарювання. Підстави для зупинення розгляду документів,
поданих для державної реєстрації, встановлені ст. 27, а підстави для відмови у державній
реєстрації - ст. 28 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-
підприємців та громадських формувань».
Відмова у реєстрації суб'єкта господарювання з інших підстав не допускається.
Законодавством України можуть бути встановлені спеціальні правила державної реєстрації
окремих організаційних форм господарювання. Наприклад, такі спеціальні правила встановлені
сьогодні для банків і деяких інших фінансових установ, товарних i фондових бірж.
Відповідно до ЗУ “Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та

громадських формувань”, державна реєстрація — це офіційне визнання шляхом засвідчення
державою факту створення або припинення юридичної особи, громадського формування, що не
має статусу юридичної особи, засвідчення факту наявності відповідного статусу громадського
об’єднання, професійної спілки, її організації або об’єднання, політичної партії, організації
роботодавців, об’єднань організацій роботодавців та їхньої символіки, засвідчення факту набуття
або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, зміни відомостей, що містяться в Єдиному
державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, про
юридичну особу та фізичну особу - підприємця, а також проведення інших реєстраційних дій,
передбачених цим Законом.
Порядок проведення державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців
включає, зокрема:
 перевірку комплектності документів, які подаються державному реєстратору, та повноти
відомостей, що вказані в реєстраційній картці;
 перевірку документів, які подаються державному реєстратору, на відсутність підстав для
відмови у проведенні державної реєстрації;
 внесення відомостей про юридичну особу або фізичну особу - підприємця до Єдиного
державного реєстру;
 оформлення і видачу свідоцтва про державну реєстрацію та виписки з Єдиного державного
реєстру.
Державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців проводиться державним
реєстратором.
Для проведення державної реєстрації юридичної особи засновник (засновники) або

уповноважена ними особа повинні особисто подати державному реєстратору (надіслати
рекомендованим листом з описом вкладення або в разі подання електронних документів подати
опис, що містить відомості про надіслані електронні документи, в електронній формі) такі
документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації юридичної особи;
примірник оригіналу (ксерокопію, нотаріально засвідчену копію) рішення засновників або
уповноваженого ними органу про створення юридичної особи у випадках, передбачених законом;
два примірники установчих документів (у разі подання електронних документів — один
примірник).
Для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем та
має реєстраційний номер облікової картки платника податків, або уповноважена нею особа
повинна подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення або в разі
подання електронних документів подати опис, що містить відомості про надіслані електронні
документи, в електронній формі) або через уповноважену особу державному реєстратору за
місцем проживання такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної
реєстрації фізичної особи — підприємця; копію документа, що засвідчує реєстрацію у
Державному реєстрі фізичних осіб — платників податків; документ, що підтверджує внесення
реєстраційного збору за проведення державної реєстрації фізичної особи — підприємця;
нотаріально посвідчену письмову згоду батьків (усиновлювачів) або піклувальника, або органу
опіки та піклування, якщо заявником є фізична особа, яка досягла шістнадцяти років і має бажання
займатися підприємницькою діяльністю.
21. Припинення суб’єкта господарювання.

Припинення діяльності суб’єкта господарювання здійснюється:
 за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним (ними) органів;
 за рішенням інших осіб - засновників суб'єкта господарювання чи їх
правонаступників;
 за рішенням суду.
Види припинення діяльності: добровільне, примусове.
Форми припинення діяльності: ліквідація, реорганізація.
Способи реорганізації суб’єкта господарювання:
1) Злиття двох і більше суб’єктів господарювання в один означає перехід усіх майнових прав та
обов’язків кожного з них до суб’єкта господарювання, що утворений внаслідок злиття;
2) Приєднання одного або кількох суб’єктів господарювання до іншого суб’єкта господарювання
означає, що до цього останнього переходять усі майнові права та обов'язки приєднаних суб’єктів
господарювання;
3) Поділ суб’єкта господарювання означає, що усі його майнові права і обов’язки переходять за
роздільним актом (балансом) у відповідних частках до кожного з нових суб’єктів господарювання,
що утворені внаслідок цього поділу;
4) Виділення одного або кількох нових суб’єктів господарювання означає, що до кожного з них
переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках майнові права і обов'язки
реорганізованого суб’єкта;
5) Перетворення одного суб’єкта господарювання в інший до новоутвореного суб’єкта
господарювання переходять усі майнові права і обов'язки попереднього суб’єкта господарювання.
Суб’єкт господарювання ліквідується:

 за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним (ними) органів,
засновників суб’єкта господарювання чи їх правонаступників, або суду;
 у зв’язку із закінченням строку, на який він створювався, чи у разі досягнення мети,
заради якої його було створено;
 у разі визнання його в установленому порядку банкрутом, крім випадків,
передбачених законом;
 у разі скасування його державної реєстрації у випадках, передбачених законом.
30.1. Припинення ФОП

Залежно від підстав припинення підприємницької діяльності:
a) Добровільним - на підставі прийнятого рішення особисто ФОПом.
b) Примусовим - на підставі судового рішення за порушення(наприклад, здійснення фіктивної
діяльності - ст. 551 ГК).
c) Вимушеним - в силу юридичних фактів, що не залежать від волі ФО(Напркилда, смерть).
Припинення такого суб’єкта господарювання, як ФОП, полягає у позбавленні її статусу
підприємця. Фізична особа - підприємець позбавляється статусу підприємця з дати внесення до
Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької
діяльності цією фізичною особою.
Порядок дій:
1. Подати до ЄДР через ЦНАП заяву про внесення запиту про припинення.
2. Подання ліквідаційної звітності та сплата податків та ЄВ.
3. Закриття рахунків у фінансових установах, відкритих для ведення підприємницької
діяльності.
4. Зняття з реєстрації у контролюючих органах.

Для державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи -
підприємця подається один з таких документів:
1) заява про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи -
підприємця за її рішенням - у разі державної реєстрації припинення підприємницької діяльності
фізичної особи - підприємця за її рішенням;
2) ксерокопія свідоцтва про смерть фізичної особи, судове рішення про визнання фізичної
особи безвісно відсутньою - у разі державної реєстрації припинення підприємницької діяльності
фізичної особи - підприємця у зв’язку з її смертю, визнанням її безвісно відсутньою або
оголошенням померлою.
+доступна онлайн процедура припинення через Урядовий Портал «Дія».
+Правова доля зобов’язань, які залишились після припинення статусу ФОП: її зобов’язання
за укладеними договорами не припиняються, а продовжують існувати, оскільки вона як фізична
особа не перестає існувати та відповідає за своїми зобов’язаннями, пов’язаними з
підприємницькою діяльністю, усім своїм майном (Постанова Великої Палати Верховного Суду від
13 лютого 2019 року).
30.2. Припинення ГО
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ: загальні норми - 104 - 112 ЦК, відсильні - 59, 247-248 ГК; вчинення
реєстраційних дій, пов’язаних з припиненням, регулюється законом України про державну
реєстрацію. Також, спеціальна законодавства визначає особливості припинення суб’єктів
господарювання окремих видів та організаційно-правових форм (наприклад, статті 48-55 ЗУ «Про
товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», статті 79-89 ЗУ «Про акціонерні
товариства», стосовно банків — норми ЗУ «Про банки та банківську діяльність» тощо).
+Необхідно розмежувати поняття «припинення суб’єкта господарювання» та «припинення
господарської діяльності суб’єкта господарювання», які не є тотожними.
«Припинення господарської діяльності суб’єкта господарювання» може бути результатом

початку процедури ліквідації у справі про банкрутство; або у разі якщо виключний ви діяльності
здійснюється на підставі ліцензії, яка анульована; або з економічних причин — через відсутність
попиту на продукцію, невигідність виробництва тощо, ПРОТЕ допоки не внесено до Єдиного
державної реєстру запису про його припинення шляхом реорганізації чи ліквідації, він зберігає
статус суб’єкта права.
«Припинення суб’єкта господарювання» — відбувається в день державної реєстрації такого
припинення, унеможливлює здійснення ним і господарської діяльності, що означає її припинення
(якщо вона з тих чи інших причин не була припинена раніше).
Виділяють 2 правові форми припинення за критерієм правонаступництва:
1. Ліквідація.
2. Реорганізація.
30.2.1. Ліквідація СГ
Ліквідація СГ - процедура, яка закріплює встановлену законом послідовність дій,
спрямованих на припинення СГ як суб’єкта права та послідовність їх здійснення.
2 основні процедури:
1. Ліквідація ЮО, що не пов’язана з банкрутством.
2. Ліквідаційна процедура у межах справи про банкрутство (див. питання 88).
30.2.2. Реорганізація СГ
Законодавство визначає 5 способів реорганізації: злиття, приєднання, виділ, поділ і
перетворення, з яких усі, крім виділу, тягнуть за собою припинення суб’єкта господарювання.
Особливість поняття реорганізації полягає у тому, що вона є не лише формою припинення, але й
формою створення суб’єкта господарювання.
Порядок припинення юридичної особи шляхом злиття, приєднання, поділу та
перетворення:
1. Прийняття уповноваженим суб’єктом рішення про організацію.
2. Суб’єкт, що прийняв рішення про організацію, зобов’язаний протягом 3 робочих днів з
дати прийняття рішення письмово повідомити про це реєстратора.
3. Призначається комісія з припинення суб’єкта господарювання. Повідомляються

кредитори.
4. Кредитор може вимагати від СГ, що припиняється, виконання зобов'язань якої не

забезпечено, припинення або дострокового виконання зобов'язання, або забезпечення
виконання зобов'язання, крім випадків, передбачених законом.
5. Після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторами та задоволення чи

відхилення цих вимог комісія з припинення СГ складає передавальний акт (у разі
злиття, приєднання або перетворення) або розподільчий баланс (у разі поділу), який
має містити положення про правонаступництво щодо майна, прав та обов’язків СГ, що
припиняється шляхом поділу, стосовно всіх її кредиторів та боржників, включаючи
зобов'язання, які оспорюються сторонами.
6. Суб’єкт господарювання є таким, що припинився, з днем внесення до єдиного

державного реєстру запису про його припинення.
+ документи, які подаються державному реєстратору для реєстрації припинення юридичної особи
у випадку реорганізації, різняться залежно від форми реорганізації.
22. Поняття та ознаки підприємства як організаційної форми господарювання.
Підприємством (ЦК) є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення

підприємницької діяльності.
До складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені
для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар,
сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше
позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом.
Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для
некомерційної господарської діяльності.
Підприємство:
 діє на основі статуту (модельного статуту – на даний момент даний статут затверджений
лише для ТОВ).
Для окремих організаційно-правових форм – повне товариство (засновницький договір),
командитне товариство (засновницький договір або меморандум);
 має рівні права та обов’язки, незалежно від форми власності, організаційно-правової форми,
та установчих документів;
 є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах
банків та може мати печатки;
 не має у своєму складі інших юридичних осіб; ст. 62
ГК
 наявність господарської правосуб’єктності;
 індивідуалізація кожного підприємтсва (наявність комерційного найменування і наявність
ідентифікаційного коду).
Домінуюче місце серед суб’єктів господарювання належить підприємствам. Це зумовлено

особливими економічними і соціальними функціями підприємства в економічній системі, а саме
функціями товаровиробника, який задовольняє суспільні потреби у продукції, роботах, послугах.
Поняття «підприємство» є узагальнюючим, або збірним. Воно, по-перше, визначає
підприємства як суб’єкти господарського права стосовно всіх форм і видів власності в
Україні(організаційні форми і види підприємств). По-друге, це поняття є загальногалузевим, тобто
взагалі визначає промислові (фабрики, заводи, шахти), будівельні, транспортні,
сільськогосподарські, торговельні та інші підприємства.
Підприємство як соціально-економічний і правовий інститут має певну сукупність економічних,
організаційних і юридичних ознак, за якими кваліфікується як суб’єкт господарювання і суб’єкт
права. За допомогою цих ознак, систематизованих ч. 1 ст. 62 ГК, уніфіковано визначається
правове становище підприємств усіх форм власності і галузей народного господарства.
Згідно з ч. 1 ст. 62 ГК підприємство — це самостійний суб’єкт господарювання, створений
компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими
суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення
виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку,
передбаченому ГК та іншими законами.
Отже, по-перше, підприємство є самостійним суб’єктом. Самостійність у прийнятті
господарських рішень є однією з основних і необхідних умов діяльності підприємства як
товаровиробника. Юридичний аспект такого визначення полягає в тому, що підприємство при
здійсненні своєї господарської діяльності має право з власної ініціативи приймати будь-які
рішення, що не суперечать законодавству України.
По-друге, закон визначає, що підприємство — це суб’єкт господарювання. Суть визначення
«суб’єкт господарювання» полягає в тому, що підприємство є товаровиробником, трудовий
колектив якого на професійній основі (промисел) виробляє і реалізує свій товар з метою
одержання прибутку. Як суб’єкт господарювання підприємство здійснює виробничу, науково-
дослідну торговельну та іншу господарську діяльність. Як правило, підприємства належать до
комерційних, спрямованих на прибуток, організацій (на відміну від неприбуткових організацій —
релігійних, об’єднань громадян тощо), хоч можуть створюватися і для некомерційної діяльності
(ч. 2 ст. 62 ГК).
Підприємство — це статутний суб’єкт господарювання. Статут (модельний статут)
підприємства як локальний акт господарського законодавства нормативно визначає цілі і предмет
діяльності окремого підприємства, відхилятися від яких без зміни статуту підприємству
заборонено. Статут також визначає межі спеціальної правоздатності підприємства як юридичної
особи. Це один із найважливіших правових актів підприємства.
Підприємство має необхідне для суб’єкта господарювання майно — основні і оборотні кошти,
інші цінності, якими воно володіє, користується і розпоряджається на певному правовому титулі
(на праві власності, господарського відання чи оперативного управління). Це майно юридично
відмежоване, як правило, від майна власника підприємства і закріплене за підприємством як
суб’єктом права. Основні і оборотні кошти знаходяться на самостійному балансі, гроші — на
поточному рахунку підприємства в банку.
Підприємство має печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом.
Підприємство є самостійним суб’єктом права. З одного боку, закон визначає його компетенцію
(права та обов’язки) як суб’єкта господарювання, з другого, — зазначає, що підприємство є
юридичною особою, яка не має у своєму складі інших юридичних осіб (ч. 4, 5 ст. 62 ГК). Цим
підприємство суттєво відрізняється від об’єднань підприємств, до складу яких входять юридичні
особи.
Стаття 63. Види та організаційні форми підприємств

1. Залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти підприємства таких
видів:
приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта
господарювання (юридичної особи);
підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);
комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;
державне підприємство, що діє на основі державної власності;
підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм
власності);
спільне комунальне підприємство, що діє на договірних засадах спільного фінансування
(утримання) відповідними територіальними громадами - суб’єктами співробітництва.
В Україні можуть діяти також інші види підприємств, передбачені законом.
2. У разі якщо в статутному капіталі підприємства іноземна інвестиція становить не менш

як десять відсотків, воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями.
Підприємство, в статутному капіталі якого іноземна інвестиція становить сто відсотків,
вважається іноземним підприємством.
3. Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного капіталу в Україні діють
підприємства унітарні та корпоративні.
4. Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того
майно, формує відповідно до закону статутний капітал, не поділений на частки (паї), затверджує
статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який призначається (обирається)
засновником (наглядовою радою такого підприємства у разі її утворення), керує підприємством і
формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та
ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства,
засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності
засновника.
5. Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх
спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи
трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі
корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників
(учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні
підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші
підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.
6. Особливості правового статусу унітарних і корпоративних підприємств встановлюються цим
Кодексом, іншими законодавчими актами.
8. У випадках існування залежності від іншого підприємства, передбачених статтею 126 цього
Кодексу, підприємство визнається дочірнім.
9. Для підприємств певного виду та організаційних форм законами можуть встановлюватися
особливості господарювання.
23. Організаційна структура та управління підприємством.

Підприємство може складатися з:
 виробничих структурних підрозділів (виробництв, цехів, відділень, дільниць, бригад,
бюро, лабораторій тощо), а також
 функціональних структурних підрозділів апарату управління (управлінь, відділів,
бюро, служб тощо).
Функції, права та обов'язки структурних підрозділів підприємства визначаються
положеннями про них, які затверджуються в порядку, визначеному статутом підприємства або
іншими установчими документами.
Підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру; встановлює чисельність
працівників і штатний розпис.
Управління підприємством здійснюється
1. відповідно до його установчих документів;
2. на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і участі
в управлінні трудового колективу.
1. Власник:
 здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через
уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства чи інших установчих документів;
 безпосередньо або через уповноважені органи чи наглядова рада такого підприємства (у
разі її утворення) для керівництва господарською діяльністю підприємства призначає (обирає)
керівника підприємства, який є підзвітним власнику, його уповноваженому органу чи
наглядовій раді.
2. Керівник підприємства:
 є посадовою особою підприємства;
 без доручення діє від імені підприємства;
 представляє його інтереси в органах державної влади і органах місцевого самоврядування,
інших організаціях, у відносинах з юридичними особами та громадянами;
 формує адміністрацію підприємства;
 вирішує питання діяльності підприємства в межах та порядку, визначених установчими
документами;
 у разі найму керівника з ним укладається договір (контракт), в якому визначаються строк
найму, права, обов'язки і відповідальність керівника, умови його матеріального забезпечення,
умови звільнення його з посади, інші умови найму за погодженням сторін;
 його може бути звільнено з посади достроково на підставах, передбачених договором
(контрактом) відповідно до закону.
3. Головний бухгалтер, члени наглядової ради (у разі її утворення), виконавчого органу та
інших органів управління підприємства відповідно до статуту є посадовими особами цього
підприємства. Статутом підприємства посадовими особами можуть бути визнані й інші особи.
Стаття 64. Організаційна структура підприємства

1. Підприємство може складатися з виробничих структурних підрозділів (виробництв, цехів,
відділень, дільниць, бригад, бюро, лабораторій тощо), а також функціональних структурних
підрозділів апарату управління (управлінь, відділів, бюро, служб тощо).
2. Функції, права та обов'язки структурних підрозділів підприємства визначаються положеннями
про них, які затверджуються в порядку, визначеному статутом підприємства або іншими
установчими документами.
3. Підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність
працівників і штатний розпис.
Організаційна структура підприємства, яке є резидентом Дія Сіті, визначається ним самостійно з
урахуванням положень Закону України "Про стимулювання розвитку цифрової економіки в
Україні".
4. Підприємство має право створювати філії, представництва, відділення та інші
відокремлені підрозділи, погоджуючи питання про розміщення таких підрозділів підприємства з
відповідними органами місцевого самоврядування в установленому законодавством порядку. Такі
відокремлені підрозділи не мають статусу юридичної особи і діють на основі положення про них,
затвердженого підприємством. Підприємства можуть відкривати рахунки в установах банків через
свої відокремлені підрозділи відповідно до закону.
5. Діяльність розташованих на території України відокремлених підрозділів підприємств, що
знаходяться за її межами, регулюється цим Кодексом та іншими законами.
Стаття 65. Управління підприємством

1. Управління підприємством здійснюється відповідно до його установчих документів на основі
поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і участі в управлінні
трудового колективу.
2. Власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через
уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства чи інших установчих документів.
3. Для керівництва господарською діяльністю підприємства власник (власники) безпосередньо або
через уповноважені органи чи наглядова рада такого підприємства (у разі її утворення) призначає
(обирає) керівника підприємства, який є підзвітним власнику, його уповноваженому органу чи
наглядовій раді. Керівник підприємства, головний бухгалтер, члени наглядової ради (у разі її
утворення), виконавчого органу та інших органів управління підприємства відповідно до
статуту є посадовими особами цього підприємства. Статутом підприємства посадовими
особами можуть бути визнані й інші особи.
4. У разі найму керівника підприємства з ним укладається договір (контракт), в якому
визначаються строк найму, права, обов'язки і відповідальність керівника, умови його
матеріального забезпечення, умови звільнення його з посади, інші умови найму за погодженням
сторін.
5. Керівник підприємства без доручення діє від імені підприємства, представляє його інтереси в
органах державної влади і органах місцевого самоврядування, інших організаціях, у відносинах з
юридичними особами та громадянами, формує адміністрацію підприємства і вирішує питання
діяльності підприємства в межах та порядку, визначених установчими документами.
6. Керівника підприємства може бути звільнено з посади достроково на підставах, передбачених
договором (контрактом) відповідно до закону.
7. На підприємствах, які використовують найману працю, укладається колективний договір, яким
регулюються виробничі, трудові, соціально-економічні відносини між роботодавцем і
працівниками, їх представниками. Питання укладення колективних договорів регулюються
законодавством про колективні договори.
Соціальні та інші відносини гіг-спеціалістів та підприємств, що є резидентами Дія Сіті, пов’язані з
виконанням робіт (наданням послуг) за гіг-контрактами, регулюються гіг-контрактами,
укладеними згідно із Законом України "Про стимулювання розвитку цифрової економіки в
Україні".
8. Трудовий колектив підприємства становлять усі громадяни, які своєю працею беруть участь у
його діяльності на основі трудового договору (контракту, угоди) або інших форм, що регулюють
трудові відносини працівника з підприємством. Повноваження трудового колективу щодо його
участі в управлінні підприємством встановлюються статутом або іншими установчими
документами відповідно до вимог цього Кодексу, законодавства про окремі види підприємств,
закону про трудові колективи.
9. Рішення з соціально-економічних питань, що стосуються діяльності підприємства,
виробляються і приймаються його органами управління за участі трудового колективу і
уповноважених ним органів.
10. Особливості управління підприємствами окремих видів (організаційних форм підприємств)
встановлюються цим Кодексом та законами про такі підприємства.
24. Види та організаційно-правові форми підприємств.
В законодавстві України про підприємства наявні такі поняття, як види та організаційні форми
підприємств. Кожне з них вживається для класифікації підприємств за певними ознаками.
Вид передбачає класифікацію підприємств залежно від форм власності, визначених Конституцією
України та Господарським кодексом, і від способів розмежування в підприємствах окремих форм
власності й управління майном. Юридичне значення цієї класифікації полягає в урахуванні в
законодавстві (в першу чергу, в ГК і у спеціальних законах) особливостей правового становища
підприємств окремих видів.
Загалом вид і організаційна форма визначають суб’єкта, який має право присвоювати результати
діяльності підприємства.
Залежно від форм власності ч.1 ст.63 ГК виділяє такі види підприємств:
- приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб’єкта
господарювання (юридичної особи);
- підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);
- комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;
- державне (в тому числі казенне) підприємство, що діє на основі державної власності;
- підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об’єднання майна різних форм
власності);
- спільне комунальне підприємство, що діє на договірних засадах спільного фінансування
(утримання) відповідними територіальними громадами - суб’єктами співробітництва.
У разі якщо в статутному капіталі підприємства іноземна інвестиція становить не менш як 10%,
воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями.
Підприємство, у статутному капіталі якого іноземна інвестиція становить 100%, вважається
іноземним підприємством. Ця назва є умовною, оскільки таке підприємство створюється і діє на
території України відповідно до її законодавства.
Слід мати на увазі, що відповідно до чинного на момент створення підприємств законодавства в
Україні були створені і діють до цього часу й інші види підприємств: індивідуальні, сімейні,
спільні (в тому числі з іноземними інвестиціями) підприємства.
Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного капіталу ч. 3 ст. 63 ГК
поділяє підприємства на унітарні і корпоративні.
Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно,
формує відповідно до закону статутний капітал, не поділений на частки (паї), затверджує статут,
розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує
підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання
реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні,
підприємства, засновані на власності об’єднання громадян, релігійної організації або на
приватній власності засновника (ч. 4 ст. 63 ГК).
Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх
спільним рішенням (договором), діє на основі об’єднання майна та/або підприємницької чи
трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі
корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників
(учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні
підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші
підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб (ч. 5 ст. 63 ГК).
У випадках існування залежності від іншого підприємства, передбачених ст. 126 ГК, підприємство
визнається дочірнім (ч. 8 ст. 63 ГК).
Юридичне значення виділення видів і організаційних форм підприємств полягає в тому, що для
них законом можуть встановлюватися особливості господарювання.
25. Правове становище державних комерційних підприємств.

Державне комерційне підприємство є суб'єктом підприємницької діяльності,
діє на основі статуту або модельного статуту і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності
усім належним йому на праві господарського відання майном згідно з цим Кодексом та
іншими, прийнятими відповідно до цього Кодексу.
Статутний капітал державного комерційного підприємства

 утворюється уповноваженим органом, до сфери управління якого воно належить;
 розмір статутного капіталу державного комерційного підприємства встановлюється
зазначеним уповноваженим органом;
 статутний капітал державного комерційного підприємства підлягає сплаті до закінчення
першого року з дня державної реєстрації такого підприємства.
Особливості відносин між ДКП та державою та/або компетентним органом
1. держава та орган, до сфери управління якого входить державне комерційне
підприємство, не несуть відповідальності за його зобов'язаннями, крім випадків,
передбачених цим Кодексом та іншими законами;
2. збитки, завдані державному комерційному підприємству внаслідок виконання рішень
органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, які було визнано судом
неконституційними або недійсними, підлягають відшкодуванню зазначеними органами
добровільно або за рішенням суду.
Державне унітарне комерційне підприємство може бути перетворене у державне
акціонерне товариство, 100 відсотків акцій якого належать державі, у порядку, встановленому
Кабінетом Міністрів України.
Фінансові плани ДКП
Основним плановим документом державного комерційного підприємства є фінансовий
план, відповідно до якого підприємство
 отримує доходи і здійснює видатки,
 визначає обсяг та спрямування коштів для виконання своїх функцій протягом року
відповідно до установчих документів.
Фінансовий план підлягає затвердженню до 1 вересня року, що передує плановому, якщо
інше не передбачено законом:
 підприємств, що є суб’єктами природних монополій, та підприємств, плановий
розрахунковий обсяг чистого прибутку яких перевищує 50 мільйонів гривень, - Кабінетом
Міністрів України;
 інших підприємств - органами, до сфери управління яких вони належать.
Підприємства електроенергетики, ліцензована діяльність яких регулюється шляхом
затвердження національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики,
складають фінансові плани з урахуванням затвердженої цією комісією структури тарифів на
електричну та теплову енергію. Фінансові плани таких підприємств підлягають затвердженню
до 31 грудня року, що передує плановому.
За несвоєчасне подання на розгляд, погодження або затвердження річного фінансового

плану та звіту про його виконання посадові особи державного комерційного підприємства
несуть адміністративну відповідальність, установлену законом.
Фінансовий план
1. визначає порядок використання спеціальних (цільових) фондів;
2. відповідно до нього здійснюється розподіл прибутку (доходу) державних комерційних
підприємств;
3. затверджує суми коштів, які направляються державі як власнику і зараховуються до
Державного бюджету України;
4. компетентні органи до 15 липня року, що передує плановому, надають КМУ інформацію
про обсяги перерахування прибутку державних комерційних підприємств для їх врахування при
формуванні державного бюджету.
Щодо майна ДКП
Державне комерційне підприємство
 не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи
громадянам, крім випадків, передбачених законом;
 має право відчужувати майнові об'єкти, що належать до основних фондів, лише за
попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно належить, і лише на конкурентних
засадах, якщо інше не встановлено законом;
 розпоряджатися в інший спосіб майном, що належить до основних фондів, державне
комерційне підприємство має право лише у межах повноважень та у спосіб, що передбачені
цим Кодексом та іншими законами;
 відчуження нерухомого майна, а також повітряних і морських суден, суден
внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту здійснюється за умови
додаткового погодження в установленому порядку з Фондом державного майна України,
який також виступає організатором продажу нерухомого майна.
Стаття 74. Державне комерційне підприємство

1. Державне комерційне підприємство є суб'єктом підприємницької діяльності, діє на основі
статуту або модельного статуту і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним
йому на праві господарського відання майном згідно з цим Кодексом та іншими законами,
прийнятими відповідно до цього Кодексу.
2. Майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського
відання.
3. Статутний капітал державного комерційного підприємства утворюється уповноваженим
органом, до сфери управління якого воно належить. Розмір статутного капіталу державного
комерційного підприємства встановлюється зазначеним уповноваженим органом.
Статутний капітал державного комерційного підприємства підлягає сплаті до закінчення першого
року з дня державної реєстрації такого підприємства.
5. Держава та орган, до сфери управління якого входить державне комерційне підприємство,
не несуть відповідальності за його зобов'язаннями, крім випадків, передбачених цим Кодексом
та іншими законами.
6. Збитки, завдані державному комерційному підприємству внаслідок виконання рішень органів
державної влади чи органів місцевого самоврядування, які було визнано судом
неконституційними або недійсними, підлягають відшкодуванню зазначеними органами
добровільно або за рішенням суду.
7. Державне унітарне комерційне підприємство може бути перетворене у державне акціонерне
товариство, 100 відсотків акцій якого належать державі, у порядку, встановленому Кабінетом
Міністрів України.
Стаття 75. Особливості господарської діяльності державних комерційних підприємств
1. Державне комерційне підприємство зобов'язане приймати та виконувати доведені до нього в
установленому законодавством порядку державні замовлення, враховувати їх при формуванні
виробничої програми, визначенні перспектив свого економічного і соціального розвитку та виборі
контрагентів, а також складати і виконувати річний та з поквартальною розбивкою фінансовий
план на кожен наступний рік.
Державне підприємство, його дочірні підприємства, а також підприємства, господарські
товариства, у статутному капіталі яких 50 і більше відсотків належить державному підприємству,
об’єднання таких підприємств, у разі здійснення ними закупівель за умови, що вартість предмета
закупівлі дорівнює або перевищує межі, визначені частиною першою статті 2 Закону України
"Про публічні закупівлі", оприлюднюють на веб-порталі Уповноваженого органу, визначеного
Законом України "Про публічні закупівлі", звіт про укладення договору про закупівлю товарів,
робіт і послуг за кошти підприємств та інформацію про зміну його істотних умов не пізніше ніж
через сім днів з дня укладення договору про закупівлю або внесення змін до нього. У звіті
обов’язково зазначаються: найменування, кількість товару та місце його поставки, вид робіт і
місце їх виконання або вид послуг і місце їх надання, інформація про технічні та якісні
характеристики товарів, робіт і послуг, найменування і місцезнаходження постачальника,
виконавця робіт і надавача послуг, з яким укладено договір, ціна за одиницю товару, робіт і послуг
та сума, визначена в договорі, дата укладення договору, строк поставки товарів, виконання робіт і
надання послуг тощо.
2. Основним плановим документом державного комерційного підприємства є фінансовий
план, відповідно до якого підприємство отримує доходи і здійснює видатки, визначає обсяг та
спрямування коштів для виконання своїх функцій протягом року відповідно до установчих
документів.
Фінансовий план підлягає затвердженню до 1 вересня року, що передує плановому, якщо інше не
передбачено законом:
підприємств, що є суб’єктами природних монополій, та підприємств, плановий розрахунковий
обсяг чистого прибутку яких перевищує 50 мільйонів гривень, - Кабінетом Міністрів України;
інших підприємств - органами, до сфери управління яких вони належать.
Підприємства електроенергетики, ліцензована діяльність яких регулюється шляхом затвердження
національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики, складають
фінансові плани з урахуванням затвердженої цією комісією структури тарифів на електричну та
теплову енергію. Фінансові плани таких підприємств підлягають затвердженню до 31 грудня року,
що передує плановому.
За несвоєчасне подання на розгляд, погодження або затвердження річного фінансового плану та
звіту про його виконання посадові особи державного комерційного підприємства несуть
адміністративну відповідальність, установлену законом.
3. Органи, до сфери управління яких входять державні комерційні підприємства, надають
центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері економічного
розвитку, до 1 вересня року, що передує планованому, зведені показники фінансових планів та
фінансові плани у розрізі окремих державних комерційних підприємств, які входять до сфери їх
управління.
4. Форма та методичні рекомендації по розробці фінансового плану затверджуються центральним
органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері економічного
розвитку.
5. Державне комерційне підприємство не має права безоплатно передавати належне йому майно
іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбачених законом. Відчужувати
майнові об'єкти, що належать до основних фондів, державне комерційне підприємство має право
лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно належить, і лише на
конкурентних засадах, якщо інше не встановлено законом. Розпоряджатися в інший спосіб
майном, що належить до основних фондів, державне комерційне підприємство має право
лише у межах повноважень та у спосіб, що передбачені цим Кодексом та іншими законами.
Відчуження нерухомого майна, а також повітряних і морських суден, суден внутрішнього
плавання та рухомого складу залізничного транспорту здійснюється за умови додаткового
погодження в установленому порядку з Фондом державного майна України, крім випадків,
передбачених законом.
Фонд державного майна України виступає організатором продажу нерухомого майна в порядку,
що встановлюється Кабінетом Міністрів України.
6. Кошти, одержані від продажу майнових об'єктів, що належать до основних фондів державного
комерційного підприємства, використовуються відповідно до затвердженого фінансового плану,
якщо інше не передбачено законом.
Кошти, одержані від продажу нерухомого майна, за вирахуванням балансової (залишкової)
вартості такого майна, якщо інше не встановлено законом, зараховуються до загального фонду
Державного бюджету України.
7. Списання з балансу не повністю амортизованих основних фондів, а також прискорена
амортизація основних фондів державного комерційного підприємства можуть проводитися лише
за згодою органу, до сфери управління якого входить дане підприємство.
8. Державні комерційні підприємства утворюють за рахунок прибутку (доходу) спеціальні
(цільові) фонди, призначені для покриття витрат, пов'язаних з їх діяльністю:
амортизаційний фонд;
фонд розвитку виробництва;
фонд споживання (оплати праці);
резервний фонд;
інші фонди, передбачені статутом підприємства.
Порядок використання цих фондів визначається відповідно до затвердженого фінансового плану.
9. Розподіл прибутку (доходу) державних комерційних підприємств здійснюється відповідно до
затвердженого фінансового плану з урахуванням вимог цього Кодексу та інших законів.
10. В фінансовому плані затверджуються суми коштів, які направляються державі як власнику і
зараховуються до Державного бюджету України.
11. Органи, до сфери управління яких відносяться державні комерційні підприємства, до 15 липня
року, що передує плановому, надають Кабінету Міністрів України інформацію про обсяги
перерахування прибутку державних комерційних підприємств для їх врахування при формуванні
державного бюджету.
12. У разі зміни керівника державного комерційного підприємства обов'язковим є проведення
ревізії фінансово-господарської діяльності підприємства в порядку, передбаченому законом.
13. Інші особливості господарської та соціальної діяльності державних комерційних підприємств
визначаються законом.
26. Правове становище казенних підприємств.

Казенні підприємства створюються у галузях економіки, в яких:
1. законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам;
2. основним (понад п'ятдесят відсотків) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає
держава;
3. за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи
споживачів;
4. переважаючим (понад п'ятдесят відсотків) є виробництво суспільно необхідної
продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються,
як правило, не може бути рентабельним;
5. приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом;
6. здійснюється медичне обслуговування населення.
Загальні ознаки:
є суб’єктом некомерційного господарювання;
майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві оперативного управління;
є юридичною особою;
статутний капітал не формується;
має відповідні рахунки в установах державного банку, печатку із своїм найменуванням;
діє на підставі статуту, який затверджується органом, до сфери управління якого входить
казенне підприємство;
найменування повинно містити слова «казенне підприємство».
Створення казенного підприємства

Казенне підприємство
 створюється за рішенням КМУ;
 у рішенні про створення казенного підприємства визначаються обсяг і характер
основної діяльності підприємства, а також орган, до сфери управління якого входить
підприємство, що створюється;
 реорганізація і ліквідація казенного підприємства проводяться відповідно до вимог
цього Кодексу за рішенням органу, до компетенції якого належить створення даного
підприємства;
 орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство,
o затверджує статут підприємства,
o призначає його керівника,
o дає дозвіл на здійснення казенним підприємством господарської діяльності,
o визначає види продукції (робіт, послуг), на виробництво та реалізацію якої
поширюється зазначений дозвіл.
Особливості господарської діяльності казенних підприємств
Казенне підприємство
 здійснює господарську діяльність відповідно до виробничих завдань органу, до сфери
управління якого воно входить;
 самостійно організовує виробництво продукції (робіт, послуг) і реалізує її за цінами
(тарифами), що визначаються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, якщо
інше не передбачено законом.
Щодо майна казенного підприємства
Джерелами формування майна казенного підприємства є:
1. державне майно, передане підприємству відповідно до рішення про його створення;
2. кошти та інше майно, одержані від реалізації продукції (робіт, послуг) підприємства;
3. цільові кошти, виділені з Державного бюджету України;
4. кредити банків;
5. частина доходів підприємства, одержаних ним за результатами господарської діяльності,
передбачена статутом;
6. інші джерела, не заборонені законом.
Стаття 76. Казенне підприємство

1. Казенні підприємства створюються у галузях економіки, в яких:
законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам;
основним (понад п'ятдесят відсотків) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає держава;
за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів;
переважаючим (понад п'ятдесят відсотків) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт,
послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не
може бути рентабельним;
приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом.
2. Казенне підприємство створюється за рішенням Кабінету Міністрів України. У рішенні
про створення казенного підприємства визначаються обсяг і характер основної діяльності
підприємства, а також орган, до сфери управління якого входить підприємство, що створюється.
Реорганізація і ліквідація казенного підприємства проводяться відповідно до вимог цього Кодексу
за рішенням органу, до компетенції якого належить створення даного підприємства.
3. Майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві оперативного управління.
4. Казенне підприємство є юридичною особою, має відповідні рахунки в установах державного
банку, печатку із своїм найменуванням.
5. Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, затверджує статут
підприємства, призначає його керівника, дає дозвіл на здійснення казенним підприємством
господарської діяльності, визначає види продукції (робіт, послуг), на виробництво та реалізацію
якої поширюється зазначений дозвіл.
6. Найменування казенного підприємства повинно містити слова "казенне підприємство".
Стаття 77. Особливості господарської діяльності казенних підприємств

1. Казенне підприємство здійснює господарську діяльність відповідно до виробничих завдань
органу, до сфери управління якого воно входить.
2. Казенне підприємство самостійно організовує виробництво продукції (робіт, послуг) і реалізує її
за цінами (тарифами), що визначаються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України,
якщо інше не передбачено законом.
Казенне комерційне підприємство, його дочірні підприємства, а також підприємства, господарські
товариства, у статутному капіталі яких 50 і більше відсотків належить казенному комерційному
підприємству, у разі здійснення ними закупівель та за умови, що вартість предмета закупівлі
дорівнює або перевищує межі, визначені частиною першою статті 2 Закону України "Про публічні
закупівлі", оприлюднюють на веб-порталі Уповноваженого органу, визначеного Законом України
"Про публічні закупівлі", звіт про укладення договору про закупівлю товарів, робіт і послуг за
кошти підприємств та інформацію про зміну його істотних умов не пізніше ніж через сім днів з
дня укладення договору про закупівлю або внесення змін до нього.
У звіті обов’язково зазначаються: найменування, кількість товару та місце його поставки, вид
робіт і місце їх виконання або вид послуг і місце їх надання, інформація про технічні та якісні
характеристики товарів, робіт і послуг, найменування і місцезнаходження постачальника,
виконавця робіт і надавача послуг, з яким укладено договір, ціна за одиницю товару, робіт і послуг
та сума, визначена в договорі, дата укладення договору, строк поставки товарів, виконання робіт і
надання послуг тощо.
3. Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, здійснює контроль за
використанням та збереженням належного підприємству майна, і має право вилучити у казенного
підприємства майно, яке не використовується або використовується не за призначенням, та
розпорядитися ним у межах своїх повноважень.
4. Казенне підприємство не має права відчужувати або іншим способом розпоряджатися
закріпленим за ним майном, що належить до основних фондів, без попередньої згоди органу,
до сфери управління якого воно входить.
Відчуження нерухомого майна, а також повітряних і морських суден, суден внутрішнього
плавання та рухомого складу залізничного транспорту здійснюється за умови додаткового
погодження в установленому порядку з Фондом державного майна України, крім випадків,
Фонд державного майна України виступає організатором продажу нерухомого майна в порядку,
що встановлюється Кабінетом Міністрів України.
5. Джерелами формування майна казенного підприємства є:
державне майно, передане підприємству відповідно до рішення про його створення;
кошти та інше майно, одержані від реалізації продукції (робіт, послуг) підприємства;
цільові кошти, виділені з Державного бюджету України;
кредити банків;
частина доходів підприємства, одержаних ним за результатами господарської діяльності,
передбачена статутом;
інші джерела, не заборонені законом.
6. Казенне підприємство одержує кредити для виконання статутних завдань під гарантію органу,
до сфери управління якого входить підприємство.
7. Казенне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями лише коштами, що перебувають у
його розпорядженні. У разі недостатності зазначених коштів держава, в особі органу, до сфери
управління якого входить підприємство, несе повну субсидіарну відповідальність за
зобов'язаннями казенного підприємства.
8. Порядок розподілу та використання прибутку (доходу) казенного підприємства визначається
фінансовим планом, який затверджується у порядку, встановленому статтею 75 цього Кодексу для
державних комерційних підприємств.
9. Інші особливості господарської та соціальної діяльності казенних підприємств визначаються
цим Кодексом, законом про державні підприємства та іншими законодавчими актами.
27. Правове становище комунального унітарного підприємства.
Правове становище комунальних унітарних підприємств має такі особливості:

1) підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в
розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери
його управління.
Рішення про створення підприємства має право приймати відповідна сільська, селищна або
міська рада;
2) повноваження щодо управління підприємством здійснюється виконавчим органом
відповідної сільської, селищної або міської ради;
3) підприємство очолює керівник, що призначається органом, до сфери управління якого
воно входить, і є підзвітним цьому органові.
У разі зміни керівника підприємства обов'язковим є проведення ревізії фінансово-
господарської діяльності підприємства (ч. 12 ст. 75 ГК, яка застосовується за аналогією);
4) підприємство має статутний капітал, що утворюється органом, до сфери управління
якого належить підприємство:
 Розмір статутного капіталу комунального підприємства визначається відповідною
місцевою радою.
 Статутний капітал підприємства підлягає сплаті до закінчення першого року з дня
державної реєстрації такого підприємства;
5) майно підприємства перебуває у комунальній власності.
 Легальне визначення права комунальної власності закріплює абз. 15 ст. 1 Закону «Про
місцеве самоврядування в Україні», згідно яким - право територіальної громади володіти,
доцільно, економно, ефективно користуватися i pозпоряджатися на свій розсуд та в своїх
інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, та і через органи місцевого
самоврядування.
 майно закріплюється за такими підприємствами на праві господарського відання
(комунальне комерційне підприємство) абo праві оперативного управління (комунальне
некомерційне підприємство).
6) підприємство не несе відповідальності за зобов’язання власника чи ОМС, до сфери
управління якого воно входить;
7) підприємство зобов'язане складати і виконувати річний та з поквартальною розбивкою
фінансовий план на кожен наступний рік (ч. 2 ст. 75, ч. 8 ст. 77 ГК, які застосовуються за
аналогією).
8) найменування підприємства повинно містити слова «комунальне підприємство» та
вказівку на орган місцевого самоврядування, до сфери управління якого входить дане
підприємство (ч. 5 ст. 78 ГК).
Органами управління комунального унітарного підприємства є:
 керівник підприємства, який призначається (обирається) органом, до сфери управління
якого належить підприємство, або наглядовою радою цього підприємства (у разі її утворення) і
є підзвітним органу, який його призначив (обрав);
 наглядова рада підприємства (у разі її утворення), яка в межах компетенції, визначеної
статутом підприємства та законом, контролює і спрямовує діяльність керівника підприємства.
o Наглядова рада комунального унітарного підприємства утворюється за рішенням
органу, до сфери управління якого належить комунальне унітарне підприємство.
o Критерії, відповідно до яких утворення наглядової ради комунального унітарного
підприємства є обов’язковим, а також порядок утворення, організації діяльності та ліквідації
наглядової ради та її комітетів, порядок призначення членів наглядової ради затверджуються
рішенням відповідної місцевої ради.
Стаття 78. Комунальні унітарні підприємства

1. Комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого
самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності
і входить до сфери його управління.
2. Орган, до сфери управління якого входить комунальне унітарне підприємство, є представником
власника - відповідної територіальної громади і виконує його функції у межах, визначених цим
Кодексом та іншими законодавчими актами.
3. Майно комунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власності і
закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне
комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне
підприємство).
4. Статутний капітал комунального унітарного підприємства утворюється органом, до сфери
управління якого воно належить. Розмір статутного капіталу комунального унітарного
підприємства визначається відповідною місцевою радою.
Статутний капітал комунального унітарного підприємства підлягає сплаті до закінчення першого
року з дня державної реєстрації такого підприємства.
5. Найменування комунального унітарного підприємства повинно містити слова "комунальне
підприємство" та вказівку на орган місцевого самоврядування, до сфери управління якого входить
дане підприємство.
6. Комунальне унітарне підприємство не несе відповідальності за зобов'язаннями власника та
органу місцевого самоврядування, до сфери управління якого воно входить.
7. Органами управління комунального унітарного підприємства є:
керівник підприємства, який призначається (обирається) органом, до сфери управління якого
належить підприємство, або наглядовою радою цього підприємства (у разі її утворення) і є
підзвітним органу, який його призначив (обрав);
наглядова рада підприємства (у разі її утворення), яка в межах компетенції, визначеної статутом
підприємства та законом, контролює і спрямовує діяльність керівника підприємства.
Наглядова рада комунального унітарного підприємства утворюється за рішенням органу, до сфери
управління якого належить комунальне унітарне підприємство. Критерії, відповідно до яких
утворення наглядової ради комунального унітарного підприємства є обов’язковим, а також
порядок утворення, організації діяльності та ліквідації наглядової ради та її комітетів, порядок
призначення членів наглядової ради затверджуються рішенням відповідної місцевої ради.
8. Річна фінансова звітність комунального унітарного підприємства може підлягати обов’язковій

перевірці незалежним аудитором в порядку, передбаченому рішенням відповідної місцевої ради.
Критерії відбору незалежного аудитора та критерії віднесення комунальних унітарних
підприємств до таких, фінансова звітність яких підлягає обов’язковій перевірці незалежним
аудитором, встановлюються рішенням відповідної місцевої ради.
Комунальне унітарне підприємство оприлюднює інформацію про свою діяльність, крім випадків,
установлених законом, шляхом розміщення її на власній веб-сторінці (веб-сайті) або на
офіційному веб-сайті суб’єкта управління об’єктами комунальної власності, що здійснює функції з
управління підприємством, у строки та в порядку, визначені рішенням відповідної місцевої ради.
Доступ до таких веб-сторінок та веб-сайтів є цілодобовим і безоплатним.
Обов’язковому оприлюдненню підлягає така інформація:
цілі діяльності комунального унітарного підприємства;
квартальна, річна фінансова звітність комунального унітарного підприємства за останні три роки,
включаючи (за наявності) видатки на виконання некомерційних цілей державної політики та
джерела їх фінансування;
аудиторські висновки щодо річної фінансової звітності комунального унітарного підприємства за
останні три роки, якщо аудит проводився відповідно до вимоги закону або за рішенням наглядової
ради комунального унітарного підприємства (у разі її утворення) або суб’єкта управління
об’єктами комунальної власності, що здійснює функції з управління підприємством;
статут комунального унітарного підприємства у чинній редакції, а також у редакціях, що діяли
раніше;
біографічна довідка (включаючи професійну характеристику) керівника комунального унітарного
підприємства (з урахуванням вимог законодавства про захист персональних даних);
біографічні довідки (включаючи професійні характеристики) членів наглядової ради (у разі її
утворення) комунального унітарного підприємства (з урахуванням вимог законодавства про
захист персональних даних), принципи їх добору, їхнє членство у наглядових радах інших
суб’єктів господарювання, а також зазначається, хто із членів наглядової ради комунального
унітарного підприємства є незалежним;
річні звіти керівника та наглядової ради (у разі її утворення) комунального унітарного
структура, принципи формування і розмір винагороди керівника та членів наглядової ради
комунального унітарного підприємства, включаючи компенсаційні пакети і додаткові блага, які
вони отримують (або на отримання яких мають право) під час виконання посадових обов’язків, а
також у зв’язку із звільненням;
рішення суб’єкта управління об’єктами комунальної власності щодо комунального унітарного
опис істотних передбачуваних факторів ризику, що можуть вплинути на операції та результати
діяльності комунального унітарного підприємства, та заходи щодо управління такими ризиками;
відомості про договори, учасником яких є комунальне унітарне підприємство, інформація про які
підлягає оприлюдненню відповідно до Закону України "Про відкритість використання публічних
коштів";
інформація про операції та зобов’язання комунального унітарного підприємства з державним
та/або місцевим бюджетом, державними та/або місцевими установами, підприємствами та
організаціями, включаючи договірні зобов’язання комунального унітарного підприємства
(фінансові та нефінансові), що виникають у результаті державно-приватного партнерства.
Комунальне унітарне підприємство оприлюднює річну фінансову звітність разом з аудиторським
висновком щодо неї, якщо аудит проводився відповідно до вимоги закону або за рішенням
наглядової ради комунального унітарного підприємства (у разі її утворення) або суб’єкта
управління об’єктами комунальної власності, що здійснює функції з управління підприємством до
30 квітня року, що настає за звітним періодом.
Відповідальність за оприлюднення та достовірність інформації, визначеної цією статтею, несе
керівник комунального унітарного підприємства відповідно до законів України та умов
укладеного з ним контракту.
9. Збитки, завдані комунальному унітарному підприємству внаслідок виконання рішень органів
державної влади чи органів місцевого самоврядування, підлягають відшкодуванню зазначеними
органами добровільно або за рішенням суду.
10. Особливості господарської діяльності комунальних унітарних підприємств визначаються
відповідно до вимог, встановлених цим Кодексом щодо діяльності державних комерційних або
казенних підприємств, а також інших вимог, передбачених законом.
Комунальне унітарне підприємство, його дочірні підприємства, а також підприємства,
господарські товариства, у статутному капіталі яких 50 і більше відсотків належить комунальному
підприємству, у разі здійснення ними закупівель та за умови, що вартість предмета закупівлі
дорівнює або перевищує межі, визначені частиною першою статті 2 Закону України "Про публічні
закупівлі", оприлюднюють на веб-порталі Уповноваженого органу, визначеного Законом України
"Про публічні закупівлі", звіт про укладення договору про закупівлю товарів, робіт і послуг за
кошти підприємств та інформацію про зміну його істотних умов не пізніше ніж через сім днів з
дня укладення договору про закупівлю або внесення змін до нього. У звіті обов’язково
зазначаються: найменування, кількість товару та місце його поставки, вид робіт і місце їх
виконання або вид послуг і місце їх надання, інформація про технічні та якісні характеристики
товарів, робіт і послуг, найменування і місцезнаходження постачальника, виконавця робіт і
надавача послуг, з яким укладено договір, ціна за одиницю товару, робіт і послуг та сума,
визначена в договорі, дата укладення договору, строк поставки товарів, виконання робіт і надання
послуг тощо.
28. Поняття, види та правове становище підприємств колективної власності.
Підприємством колективної власності визнається корпоративне або унітарне підприємство,

що діє на основі колективної власності засновника (засновників) (ч. 1 ст. 93 ГК).
До підприємств колективної власності належать:
1. виробничі кооперативи;
2. підприємства споживчої кооперації:
3. підприємства громадських та релігійних організацій;
4. інші підприємства, передбачені законом (ч. 2 ст. 93 ГК).
Видами кооперативів є:
 виробничий кооператив – кооператив, який утворюється шляхом об'єднання фізичних
оcіб для спільної виробничої або іншої господарської діяльності на засадах їх обов'язкової
трудової участі з метою одержання прибутку. Тільки даний вид кооперативу задовольняє
потреби ринку;
 обслуговуючий кооператив – кооператив, який утворюється шляхом об'єднання
фізичних та/або юридичних осіб для надання послуг переважно членам кооперативу, а
також іншим особам з метою провадження їх господарської діяльності. Обслуговуючі
кооперативи надають послуги іншим особам в обсягах, що не перевищують 20 відсотків
загального обороту кооперативу;
 споживчий кооператив (споживче товариство) – кооператив, який утворюється
шляхом об'єднання фізичних та/або юридичних осіб для організації торговельного
обслуговування, заготівель сільськогосподарської продукції, сировини, виробництва продукції
та надання інших послуг з метою задоволення споживчих потреб його членів.
Правове становище виробничих кооперативів має такі особливості:
1) засновниками (членами) кооперативу можуть бути не менш як три фізичні особи, що
досягли 16-pічного віку.
o У кооперативі допускається асоційоване членство для осіб, які визнають його статут
та внесли пай.
o Асоційованим членом може бути як фізична, такі юридична особа, яка внесла пайовий
внесок і користується правом дорадчого голосу в кооперативі.
o При ліквідації кооперативу асоційований член кооперативу має переважне порівняно з
членами кооперативу право на одержання паю;
2) необхідною є особиста трудова участь членів кооперативу
3) умовою членства в кооперативі є внесення вступного та пайового внесків;
4) метою членства є отримання кооперативних виплат та виплат на паї.
o Кооперативні виплати – це частина доходу, що розподіляється за результатами
фінансового року між членами кооперативу пропорційно їх участі в господарській діяльності
кооперативу та в порядку, визначеному рішенням вищого органу управління кооперативу.
o Виплати на паї – це виплати частини доходу кооперативу на паї члена та
асоційованого члена кооперативу. Розмір виплат на паї встановлюється рішенням загальних
зборів членів кооперативу після відрахувань обов'язкових коштів на формування і поповнення
його фондів.
o Виплати можуть здійснюватися у грошовій формі, товарами, цінними паперами, а
також у формі збільшення паю та в інших формах, передбачених статутом кооперативу.
o Загальна сума виплат на паї не може перевищувати 20 відсотків доходу, визначеного до
розподілу.
5) статутний капітал не утворюється, майно кооперативу поділяється на пайовий і
неподільний фонди.
o Пайовий фонд – це майно кооперативу, що формується за рахунок паїв (у тому числі
додаткових) членів та асоційованих членів кооперативу;
o Нeподільний фонд створюється в обов'язковому порядку і формується за рахунок
вступних внесків та відрахувань від доходу кооперативу. Цей фонд не може бути розподілений
між членами кооперативу, крім випадків, передбачених законом.
6) opганами управління кооперативу є загальні збори членів, правління (голова)
кооперативу, спостережна рада (може утворюватися в кооперативі, в якому кількість членів
перевищує 20 оcіб), ревізійна комісія (ревізор). На загальних зборах кожному члену
кооперативу належить один голос, який не можна передати іншій особі;
7) має місце додаткова (субсидіарна) відповідальність членів виробничого кооперативу
за зобов'язаннями кооперативу своїм майном у розмірі, не меншому їх пайового внеску, якщо
більший розмір відповідальності не передбачено законом або статутом кооперативу. Видається,
що встановлення такої відповідальності створює невиправданий тягар для членів кооперативу і
знижує привабливість цієї організаційно-правової форми.
До інших підприємств колективної власності належать:
 пiдприємства споживчої кооперації (ст. 111 ГК)
o Споживча кооперація в Україні це система самоврядних організацій громадян
(споживчих товариств, їх спілок, об'єднань), а також підприємств та установ цих
організацій, яка є самостійною оргнізаційною формою кооперативного руху.
o Підприємствами споживчої кооперації визнаються унітарні або корпоративні
підприємства, утворені споживчим товариством (товариствами) або спілкою (об'єднанням)
споживчих товариств з метою здійснення статутних цілей цих товариств, спілок (об'єднань);
 пiдприємства об'єднань громадян, релігійних організацій (ст. 112 ГК)
o унітарні підприємства, засновані на власності об’єднання громадян (громадської
організації, політичної партії) або власності релігійної організації для здійснення
господарської діяльності з метою виконання їх статутних завдань.
o Такі підприємства здійснюють свою діяльність на праві оперативного управління або
господарського відання.
Стаття 93. Поняття підприємства колективної власності

1. Підприємством колективної власності визнається корпоративне або унітарне підприємство, що
діє на основі колективної власності засновника (засновників).
2. Підприємствами колективної власності є виробничі кооперативи, підприємства споживчої
кооперації, підприємства громадських та релігійних організацій, інші підприємства,
передбачені законом.
Стаття 94. Господарська діяльність кооперативів
1. Кооперативи як добровільні об'єднання громадян з метою спільного вирішення ними
економічних, соціально-побутових та інших питань можуть створюватися у різних галузях
(виробничі, споживчі, житлові тощо). Діяльність різних видів кооперативів регулюється законом.
2. Господарська діяльність кооперативів повинна здійснюватися відповідно до вимог цього
Кодексу, інших законодавчих актів.
З метою здійснення господарської діяльності на засадах підприємництва громадяни можуть
утворювати виробничі кооперативи (кооперативні підприємства).
а) Одним з найпоширеніших видів підприємств колективної власності є виробничий кооператив.

Стаття 95. Виробничий кооператив
1. Виробничим кооперативом визнається добровільне об'єднання громадян на засадах членства з
метою спільної виробничої або іншої господарської діяльності, що базується на їх особистій
трудовій участі та об'єднанні майнових пайових внесків, участі в управлінні підприємством та
розподілі доходу між членами кооперативу відповідно до їх участі у його діяльності.
2. Виробничі кооперативи можуть здійснювати виробничу, переробну, заготівельно-збутову,
постачальницьку, сервісну і будь-яку іншу підприємницьку діяльність, не заборонену законом.
3. Виробничий кооператив є юридичною особою і діє на основі статуту.
4. Найменування виробничого кооперативу повинно містити слова "виробничий кооператив" або
"кооперативне підприємство".
Стаття 96. Принципи діяльності виробничого кооперативу
1. Виробничі кооперативи створюються та здійснюють свою діяльність за такими принципами:
добровільність членства громадян у кооперативі та вільний вихід з нього;
особиста трудова участь членів кооперативу у діяльності підприємства;
відкритість і доступність членства для тих, хто визнає статут кооперативу, бажає брати участь у
його діяльності на умовах, встановлених статутом кооперативу;
демократичний характер управління кооперативом, рівні права членів кооперативу при прийнятті
рішень;
розподіл доходу між членами кооперативу відповідно до їх трудової та майнової участі в
діяльності кооперативу;
контроль членів кооперативу за його роботою в порядку, визначеному статутом.
Стаття 97. Загальні умови створення виробничого кооперативу
1. Засновниками (членами) виробничого кооперативу можуть бути громадяни, іноземці та
особи без громадянства. Чисельність членів виробничого кооперативу не може бути меншою,
ніж три особи.
2. Рішення про створення виробничого кооперативу приймається його установчими зборами.
3. Виробничий кооператив вважається створеним і набуває статусу юридичної особи з дня його
державної реєстрації відповідно до вимог цього Кодексу.
Стаття 98. Членство у виробничому кооперативі
1. Членами виробничого кооперативу можуть бути громадяни, які досягли 16-річного віку,
визнають статут кооперативу та дотримуються його вимог, беруть майнову та трудову
участь у діяльності кооперативу.
2. Громадяни можуть бути одночасно членами виробничих кооперативів, а також членами
кооперативів інших типів (споживчих, житлових тощо).
3. Вступ до виробничого кооперативу здійснюється на підставі письмової заяви громадянина.
Член кооперативу робить вступний та пайовий внески в порядку, визначеному статутом
виробничого кооперативу. Рішення правління (голови) кооперативу про прийняття у члени
кооперативу підлягає затвердженню загальними зборами. Порядок прийняття такого рішення та
його затвердження визначається статутом кооперативу.
4. Членство у виробничому кооперативі припиняється у разі:
добровільного виходу з кооперативу;
припинення трудової участі в діяльності кооперативу;
виключення з кооперативу у випадках і в порядку, визначених статутом;
незатвердження загальними зборами членів кооперативу рішення правління (голови) про
прийняття до кооперативу;
смерті члена кооперативу.
5. Порядок і майнові наслідки припинення членства у виробничому кооперативі визначаються цим
Кодексом та статутом кооперативу.
6. Виключення з виробничого кооперативу (звільнення члена кооперативу з кооперативного
підприємства) може бути оскаржено до суду.
Стаття 99. Права та обов'язки членів виробничого кооперативу
1. Основними правами членів виробничого кооперативу є:
участь в управлінні кооперативом, право голосу на загальних зборах членів кооперативу, право
обирати і бути обраним в органи управління кооперативом;
користування послугами кооперативу;
одержання кооперативних виплат та частки доходу на пай;
одержання достовірної та повної інформації про фінансово-господарську діяльність кооперативу;
одержання паю у разі виходу з кооперативу в порядку і строки, визначені його статутом.
2. Основними обов'язками членів виробничого кооперативу є дотримання статуту та виконання
рішень органів управління кооперативу.
3. Статутом виробничого кооперативу можуть передбачатися також інші права та обов'язки членів
кооперативу.
Стаття 100. Майно виробничого кооперативу
1. Майно виробничого кооперативу становить колективну власність кооперативу. Виробничий
кооператив є власником будівель, споруд, майнових внесків його членів, виготовленої ним
продукції, доходів, одержаних від її реалізації та іншої діяльності, передбаченої статутом
кооперативу, іншого майна, придбаного на підставах, не заборонених законом.
2. Члени кооперативу можуть передавати як пайовий внесок право користування належною їм
земельною ділянкою у порядку, визначеному земельним законодавством. За земельну ділянку,
передану виробничому кооперативу в користування, з кооперативу може справлятися плата у
розмірах, визначених загальними зборами членів кооперативу.
3. Для здійснення господарської та іншої діяльності виробничий кооператив за рахунок власного
майна формує відповідні фонди.
4. Майно виробничого кооперативу відповідно до його статуту поділяється на пайовий і
неподільний фонди. Неподільний фонд утворюється за рахунок вступних внесків і майна
кооперативу (за винятком землі). Пайові внески членів кооперативу до нього не включаються.
Порядок формування і розміри неподільного фонду встановлюються статутом.
5. Розміри пайових внесків до кооперативу встановлюються в рівних частинах та/або пропорційно
очікуваній участі члена кооперативу в його господарській діяльності.
6. Фінансові ресурси виробничого кооперативу формуються за рахунок доходу від реалізації
продукції (робіт, послуг), пайових та інших внесків членів кооперативу, кредитів та інших
надходжень, не заборонених законодавством.
Стаття 101. Управління виробничим кооперативом
1. Управління виробничим кооперативом здійснюється на основі самоврядування, гласності,
участі його членів у вирішенні питань діяльності кооперативу.
2. Вищим органом управління виробничого кооперативу є загальні збори членів кооперативу. До
органів управління кооперативу належать правління (голова) кооперативу та ревізійна комісія
(ревізор) кооперативу.
3. Статутом виробничого кооперативу може бути передбачено спостережну раду кооперативу.
Члени ревізійної комісії (ревізор) кооперативу не можуть бути членами його правління (головою
кооперативу) чи спостережної ради.
Стаття 102. Загальні збори членів виробничого кооперативу
1. Загальні збори:
вносять зміни до статуту кооперативу;
обирають шляхом прямого таємного голосування голову кооперативу, членів правління
кооперативу, членів ревізійної комісії (ревізора), членів спостережної ради кооперативу;
затверджують напрями розвитку кооперативу;
заслуховують звіт
заслуховують звіти органів управління кооперативу про їх діяльність;
визначають види і розміри фондів кооперативу, порядок їх формування та використання;
затверджують правила внутрішнього розпорядку кооперативного підприємства, річний звіт і
баланс кооперативу, порядок формування і розподілу доходу кооперативу, рішення правління
(голови) кооперативу про прийняття нових членів;
вирішують питання про входження кооперативного підприємства до об'єднань підприємств
(кооперативів), участь кооперативу у заснуванні інших суб'єктів господарювання;
приймають рішення про реорганізацію або ліквідацію кооперативу.
2. Загальні збори мають право приймати будь-які інші рішення, пов'язані зі статутною діяльністю
виробничого кооперативу.
3. Загальні збори членів кооперативу проводяться щорічно після закінчення фінансового року.
Вони можуть скликатися також у будь-який час за рішенням правління (голови) кооперативу чи з
ініціативи не менш як третини членів кооперативу, якщо інше не передбачено статутом.
4. Загальні збори правомочні приймати рішення, якщо на них присутні більше половини членів
виробничого кооперативу. Рішення з питань, зазначених у частині першій цієї статті, приймаються
більшістю голосів загальної кількості членів кооперативу.
Стаття 103. Правління виробничого кооперативу
1. Правління виробничого кооперативу створюється у кооперативі, до складу якого входить не
менше десяти членів.
2. Правління кооперативу:
розробляє і вносить на затвердження загальних зборів напрями розвитку кооперативу;
скликає загальні збори членів кооперативу і контролює виконання прийнятих ними рішень;
вносить на затвердження загальних зборів рішення про прийняття до кооперативу нових членів та
припинення членства;
забезпечує збереження майна кооперативу;
організовує проведення незалежних аудиторських перевірок діяльності кооперативу;
вирішує питання навчання членів кооперативу, співробітництва з вітчизняними та іноземними
організаціями;
делегує виконавчому директору кооперативу право на прийняття відповідних рішень з питань
компетенції правління, якщо це передбачено статутом кооперативу;
вирішує інші питання діяльності кооперативу.
3. Правління очолює голова кооперативу, який обирається загальними зборами членів
виробничого кооперативу. Функції голови кооперативу і порядок його відкликання визначаються
статутом кооперативу.
4. Члени правління можуть обирати зі свого складу заступника голови та секретаря правління
відповідно до статуту кооперативу.
5. Члени правління кооперативу працюють переважно на громадських засадах. У статуті
кооперативу може бути передбачено винагороду за роботу членів правління.
6. Періодичність проведення засідань правління кооперативу визначається статутом кооперативу.
Рішення приймається більшістю голосів за наявності на засіданні не менше двох третин членів
правління кооперативу.
7. У разі якщо до складу виробничого кооперативу входить менше десяти членів, функції та
повноваження правління здійснюють загальні збори та голова кооперативу відповідно до статуту.
Стаття 104. Виконавчий директор виробничого кооперативу
1. Правління виробничого кооперативу може наймати виконавчого директора для оперативного
управління діяльністю підприємства. Виконавчий директор не може бути членом кооперативу.
2. Виконавчий директор здійснює свою діяльність на умовах контракту, який укладає з ним
правління кооперативу, та виконує функції відповідно до статуту.
3. Виконавчий директор несе відповідальність за свою діяльність перед кооперативом.
4. У разі відсутності у виробничому кооперативі посади виконавчого директора роботою
кооперативного підприємства керує голова кооперативу.
Стаття 105. Спостережна рада виробничого кооперативу
1. У разі якщо кількість членів виробничого кооперативу становить більш як п'ятдесят осіб, у
кооперативі може утворюватися спостережна рада для контролю за діяльністю виконавчого
директора кооперативного підприємства.
2. Спостережна рада обирається загальними зборами з числа членів кооперативу у складі трьох -
п'яти осіб. Член спостережної ради не може бути членом правління чи ревізійної комісії.
3. Порядок обрання спостережної ради та її голови, а також порядок діяльності спостережної ради
встановлюються статутом кооперативу.
Стаття 106. Ревізійна комісія (ревізор) виробничого кооперативу
1. З метою контролю за фінансово-господарською діяльністю виробничого кооперативу
обирається ревізійна комісія, а в кооперативі, до складу якого входить менше десяти членів, -
ревізор.
2. Ревізійна комісія (ревізор) обирається загальними зборами з числа членів кооперативу
відповідно до його статуту. Членами ревізійної комісії (ревізором) не можуть бути члени
правління чи спостережної ради виробничого кооперативу.
3. Ревізійна комісія (ревізор) підзвітна загальним зборам членів виробничого кооперативу.
Стаття 107. Господарська діяльність виробничого кооперативу
1. Виробничий кооператив відповідно до його статуту самостійно визначає основні напрями
господарської діяльності, здійснює її планування та організацію.
2. Виробничий кооператив реалізує свою продукцію, надає послуги за цінами і тарифами, які
встановлюються ним самостійно або на договірній основі, а у випадках, передбачених
законодавством, - за державними цінами і тарифами.
3. Відносини виробничого кооперативу з іншими підприємствами, установами, організаціями та
громадянами в усіх сферах господарської діяльності встановлюються на основі договорів.
4. Доход виробничого кооперативу формується з надходжень від господарської діяльності після
покриття матеріальних та прирівняних до них витрат і витрат на оплату праці найманого
персоналу. Доход спрямовується на сплату податків та інших обов'язкових платежів, на
погашення кредитів, покриття збитків, проведення відрахувань у фонди кооперативу,
кооперативні виплати, виплату часток доходу на паї тощо.
5. Кооперативні виплати - частина доходу виробничого кооперативу, що розподіляється між
членами кооперативу з урахуванням їх трудової та іншої участі в діяльності кооперативу.
Нарахування і виплата часток доходу на паї здійснюються за підсумками фінансового року з
доходу, що залишається у розпорядженні кооперативу з урахуванням необхідності формування
його фондів. За рішенням загальних зборів членів кооперативу виплата часток доходу на паї може
здійснюватися у грошовій формі, товарами, цінними паперами тощо.
6. Порядок використання доходу виробничого кооперативу визначається статутом кооперативу
відповідно до закону.
7. Виробничий кооператив самостійно здійснює зовнішньоекономічну діяльність відповідно до
закону. Порядок використання коштів кооперативу в іноземній валюті встановлюється законом та
статутом кооперативу.
8. Майнові відносини члена виробничого кооперативу з кооперативом у разі припинення членства
в кооперативі та щодо переходу паю регулюються цивільним законодавством.
Стаття 108. Майнова відповідальність виробничого кооперативу
1. Виробничий кооператив відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним йому майном.
Члени виробничого кооперативу несуть за зобов'язаннями кооперативу субсидіарну (додаткову)
відповідальність своїм майном у розмірі, не меншому їх пайового внеску, якщо більший розмір
відповідальності не передбачено законом або статутом кооперативу. Виробничий кооператив не
несе відповідальності за зобов'язаннями членів кооперативу.
2. Виробничий кооператив може застрахувати своє майно і майнові права за рішенням загальних
зборів членів кооперативу, якщо інший порядок не встановлено законом.
Стаття 109. Припинення виробничого кооперативу
1. Виробничий кооператив за рішенням загальних зборів членів кооперативу може бути
реорганізований у підприємства інших форм господарювання в порядку, визначеному статутом
кооперативу відповідно до вимог цього Кодексу.
2. Виробничий кооператив ліквідується в загальному порядку ліквідації суб'єкта господарювання,
передбаченому цим Кодексом, з урахуванням такого:
ліквідація виробничого кооперативу здійснюється ліквідаційною комісією, призначеною
загальними зборами членів кооперативу, а у разі його ліквідації за рішенням суду - ліквідаційною
комісією, сформованою відповідно до цього рішення;
розпорядження землею виробничого кооперативу, що ліквідується, здійснюється в порядку і на
умовах, передбачених земельним законодавством. Майно кооперативу, що залишилося після
розрахунків з бюджетом та кредиторами, розподіляється між членами виробничого кооперативу
пропорційно вартості їх паю.
Стаття 111. Споживча кооперація. Підприємства споживчої кооперації
1. Споживча кооперація в Україні - система самоврядних організацій громадян (споживчих
товариств, їх спілок, об'єднань), а також підприємств та установ цих організацій, яка є
самостійною організаційною формою кооперативного руху.
2. Первинною ланкою споживчої кооперації є споживче товариство - самоврядна організація
громадян, які на основі добровільності членства, майнової участі та взаємодопомоги об'єднуються
для спільної господарської діяльності з метою колективного організованого забезпечення своїх
економічних і соціальних інтересів. Кожний член споживчого товариства має свою частку в його
майні.
3. Споживче товариство є юридичною особою і діє на основі статуту.
4. Споживчі товариства можуть на добровільних засадах об'єднуватися в спілки, інші форми
об'єднання, передбачені законом, єдину спілку споживчих товариств України та мають право
вільного виходу з них.
5. Власність споживчої кооперації складається з власності споживчих товариств, спілок
(об'єднань) та їх спільної власності і є однією з форм колективної власності. Володіння,
користування та розпорядження власністю споживчої кооперації здійснюють її органи відповідно
до установчих документів товариств, спілок (об'єднань).
Об'єкти права власності споживчої кооперації можуть перебувати у спільній власності споживчих
товариств, спілок (об'єднань). Їх частка у власності визначається договором.
6. Правові засади організації та діяльності споживчої кооперації визначаються законом.
7. Споживчі товариства, їх спілки (об'єднання) можуть утворювати для здійснення своїх статутних
цілей підприємства, установи та інші суб'єкти господарювання відповідно до вимог цього Кодексу
та інших законів.
8. Підприємствами споживчої кооперації визнаються унітарні або корпоративні підприємства,
утворені споживчим товариством (товариствами) або спілкою (об'єднанням) споживчих товариств
відповідно до вимог цього Кодексу та інших законодавчих актів з метою здійснення статутних
цілей цих товариств, спілок (об'єднань).
Стаття 112. Підприємства об'єднань громадян, релігійних організацій
1. Підприємством об'єднання громадян, релігійної організації є унітарне підприємство, засноване
на власності об'єднання громадян (громадської організації, політичної партії) або власності
релігійної організації для здійснення господарської діяльності з метою виконання їх статутних
завдань.
2. Право власності об'єднань громадян реалізують їх вищі статутні органи управління в порядку,
передбаченому законом та статутними документами. Право власності релігійних організацій
реалізується їх органами управління відповідно до закону.
3. Засновником підприємства об'єднання громадян є відповідне об'єднання громадян, що має
статус юридичної особи, а також об'єднання (спілка) громадських організацій у разі, якщо його
статутом передбачено право заснування підприємств. Політичним партіям та юридичним особам,
що ними створюються, забороняється засновувати підприємства, за винятком засобів масової
інформації, підприємств, що здійснюють продаж суспільно-політичної літератури, інших
пропагандистсько-агітаційних матеріалів, виробів з власною символікою, проведення виставок,
лекцій, фестивалів та інших суспільно-політичних заходів.
4. Релігійні організації мають право засновувати видавничі, поліграфічні, виробничі,
реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, необхідні для забезпечення
діяльності цих організацій.
5. Підприємство об'єднання громадян, релігійної організації діє на основі статуту і є юридичною
особою, здійснюючи свою діяльність на праві оперативного управління або господарського
відання відповідно до вимог цього Кодексу.
6. Обмеження щодо створення та діяльності окремих видів підприємств об'єднання громадян,
релігійної організації встановлюються законами.
29. Правовий статус фізичної особи – підприємця.

Під поняттям ФО-підприємець розуміється фізична особа, яка у встановленому законом
порядку набула повної цивільної дієздатності:
 відповідно до ч. 1 ст. 34 ЦК, за загальним правилом, повну цивільну дієздатність має
фізична особа, яка досягла 18 років (повноліття);
 з цього загального правила ЦК передбачає кілька винятків-випадків набуття або надання
повної цивільної дієздатності до досягнення 18-pічного віку;
 зокрема, згідно з ч. 3 ст. 35 ЦК повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній
особі, яка досягла 16 років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю. За наявності
письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування така
особа може бути зареєстрована як підприємець.
Підприємницька діяльність ФО може здійснюватися у різних варіантах:
 безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним створюється
(щоправда, в останньому випадку виникає питання: суб'єктом підприємництва є приватне
підприємство, чи сам підприємець.
o На нашу думку, громадянин, який є засновником створеного ним унітарного приватного
підпримства, не є суб'єктом підприємництва, хоч і є згідно з ч. 1 ст. 2 ГК учасником відносин у
сфері господарювання);
 iз залученням або без залучення найманої праці
o громадянин може здійснювати управління заснованим ним приватним підприємством
безпосередньо або через керівника, який наймається за контрактом;
o так само він може залучати найману працю інших осіб (працівників приватного
підприємства);
 самостійно або спільно з іншими особами.
o У разі здійснення підприємницької діяльності спільно з іншими громадянами або
юридичними особами громадянин має права та обов'язки відповідно:
a) засновника та/або учасника господарського товариства;
b) члена кооперативу тошо;
c) або права i обов'язки, визначені укладеним за його участі договором про спільну діяльність
без створення юридичної особи. Володіння корпоративними правами при цьому не вважається
підприємництвом (ст. 128 та ст. 167 ГК).
Відповідальність ФО-підприємця:
 відповідає за своїми зобов'язаннями усім своїм майном незалежно від того,
використовувалося воно для провадження підприємницької діяльності чи призначено для
задоволення особистих і побутових потреб цієї фізичної особи;
 виняток із цього правила складає майно, на яке згідно із законом не може бути звернене
стягнення (ст. 55 ЗУ «Про виконавче провадження», перелік міститься в Додатку до даного
закону).
ФО зобов'язаний також додержуватися вимог, передбачених ст. 46 (щодо забезпечення
соціальних гарантій найманих працівників) і ст. 49 (не завдавати шкоди довкіллю, не
порушувати права й інтереси громадян тощо) ГК, а також іншими законодавчими актами, і
несе майнову та іншу встановлену законом відповідальність за завдані ним шкоду і збитки.
На ФО - підприємців поширюються низка обмежень на здійснення окремих видів
підприємницької діяльності. Вони не можуть здійснювати такі види підприємницької діяльності:
 страхова,
 довірча,
 банківська,
 ломбардна,
 космічна,
 з випуску та обігу цінних паперів,
 операцій з металобрухтом,
 у сфері загальної середньої освіти,
 у сфері організації телебачення і радіомовлення,
 концесійна та ін.
У випадку припинення статусу суб’єкта підприємницької діяльності зобов’язання ФОПа за
укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як фізичною особою оскільки
фізична особа не перестає існувати
Статус фізичної особи підприємця це юридичний статус, який засвідчує право особи на заняття
підприємницькою діяльністю, а саме: самостійною, ініціативною, систематичною, на власний
ризик господарською діяльністю, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з
метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
При цьому, юридичний статус "фізична особа підприємець" сам по собі не впливає і ніяким
чином не обмежує будь-які правомочності особи, які випливають з її цивільної право-, та
дієздатності.
Водночас, згідно з частиною першою статті 128 Господарського кодексу України,
громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької
діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи
відповідно до статті 58 ГК.
Саме у господарських відносинах фізичні особи підприємці приймають участь перш
за все як підприємці, а не як фізичні особи, та лише на підставі їх реєстрації і внесення відомостей
про них до Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб підприємців.
Статтею 51 Цивільного кодексу України передбачено, що до підприємницької діяльності
фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку
діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.
Громадянин-підприємець здійснює свою діяльність на засадах свободи підприємництва та
відповідно до принципів, передбачених у ст. 44 ГК. Здійснюючи підприємницьку діяльність,
громадянин-підприємець зобов’язаний:
· у передбачених законом випадках і порядку одержати ліцензію на здійснення певних видів
господарської діяльності;
· повідомляти органи державної реєстрації про зміну його адреси, зазначеної в реєстраційних
докуметах, предмета діяльності, інших суттєвих умов своєї підприємницької діяльності, що
підлягають відображенню у реєстраційних документах;
· дотримуватися прав і законних інтересів споживачів, забезпечувати належну якість товарів
(робіт, послуг), що ним виготовляються, додержуватися правил обов’язкової сертифікації
продукції, встановлених законодавством;
· не допускати недобросовісної конкуренції, інших порушень антимонопольно-
конкурентного законодавства;
· вести облік результатів своєї підприємницької діяльності відповідно до вимог
законодавства;
· своєчасно надавати податковим органам декларацію про майновий стан і доходи
(податкову декларацію), інші необхідні відомості для нарахування податків та інших обов’язкових
платежів; сплачувати податки та інші обов’язкові платежі в порядку і в розмірах, встановлених
законом.
Громадянин-підприємець зобов'язаний додержуватися вимог, передбачених статтями 46 і

49 ГК, а також іншими законодавчими актами, і несе майнову та іншу встановлену законом
відповідальність за завдані ним шкоду і збитки. Громадянин-підприємець може бути визнаний
судом банкрутом відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів.
30. Правове становище приватного підприємства.
Згідно із ст. 113 ГК, приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі
приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх)
праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі
приватної власності суб'єкта господарювання юридичної особи.
Тобто, приватне підприємство створюється виключно на основі приватної власності однієї або
кількох фізичних осіб чи юридичної особи.
Виходячи з того, що на сьогодні закон, який регулює порядок створення та діяльності
приватних підприємств, відсутній, такі підприємства діють на загальних підставах відповідно до
Цивільного та Господарського кодексів України.
Так, приватні підприємства можуть бути утворені за рішенням власника (власників) майна або
уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством,
також за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом заснування нового, реорганізації
(злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого (діючих) суб’єкта господарювання
з додержанням вимог законодавства, зокрема антимонопольно-конкурентного законодавства.
Приватні підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для
некомерційної господарської діяльності.
Для створення приватного підприємства його учасники (засновники) розробляють
установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками
(засновниками).
В установчих документах повинні бути зазначені найменування підприємства, мета і
предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок
прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його
реорганізації та ліквідації.
Установчими документами приватного підприємства є рішення про його утворення або
засновницький договір, а також статут (положення) підприємства.
У засновницькому договорі засновники зобов’язуються утворити приватне підприємство,
визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна,
порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю підприємства та участі в ньому
засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності
підприємства, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону.
Можна окреслити такі основні ознаки приватного підприємства, як відсутність законодавчо
встановленого обмеження, пов’язаного з формуванням статутного фонду, можливість
самостійного визначення засновниками принципів і механізмів управління підприємством,
здійснення господарської діяльності з використанням найманої праці чи без її використання. Саме
самостійне, на власний розсуд, визначення власником засад діяльності приватного підприємства
обумовлює поширеність зазначеного виду підприємства в Україні.
Відповідно до ч. 2 ст. 113 ГК, порядок організації та діяльності приватних підприємств

визначається цим Кодексом та іншими законами. Насправді, жодних інших особливостей
правового становища приватних підприємств законодавство не встановлює. Це змушує суди
вдаватися до аналогії закону при вирішенні спорів з відносин, що виникають в приватних
підприємствах.
У справі № 907/167/17, що вирішувалася Верховним Судом у складі колегiї суддів Касаційного
господарського суду
1. позивач – учасник приватного підприємства заявляв про позбавлення його права участі в
загальних зборах учасників у зв'язку з неповідомленням його про проведення зборів,
2. це призвело до порушення його права власності стосовно частки у статутному капіталі
підприємства
Позиція ВС:
 приватне підприємство є окремою організаційно-правовою формою суб’єкта
 наявність у підприємства, яке може діяти, зокрема, на основі приватної власності кількох
громадян, статутного капіталу не є достатньою підставою для ототожнення його з господарським
товариством;
 разом з тим Суд відзначив, що порядок створення та діяльності уповноважених власником
органів управління приватним підприємством не врегульовані ні ЦК, ні ГК;
 зокрема, наведеними НПА не передбачений порядок скликання та проведення загальних
зборів учасників ПП;
 оскільки підприємство засноване на приватній власності двох осіб (засновників), а
статутний капітал поділений між учасниками на частки, Суд вважав правильним застосування до
спірних правовідносин положень законодавства, які регулюють правовідносини щодо порядку
скликання та проведення загальних зборів ТОВ.
31. Поняття та види господарських товариств.

Їх правовий статус визначається положеннями Цивільного кодексу, Господарського
кодексу та ЗУ “Про господарські товариства”.
Відповідно до ст. 1 ЗУ “Про господарські товариства”, господарськими товариствами
цим Законом визнаються підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди
юридичними особами і громадянами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності з
метою одержання прибутку.
З наведеного визначення випливають наступні ознаки господарського товариства:
а) це підприємство або інший суб’єкт господарювання;
б) його засновниками є юридичні особи та/або громадяни;
в) товариство утворюється шляхом об’єднання майна засновників;
г) учасники товариства беруть участь у підприємницькій діяльності товариства;
д) товариство створюється з метою одержання прибутку.
Господарські товариства є юридичними особами. Суб’єкти господарювання — юридичні
особи, які стали засновниками або учасниками господарського товариства, зберігають статус
юридичної особи, тобто вони продовжують діяти як суб’єкти права. Господарські товариства
можуть здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, якщо інше не передбачено законом.
До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з
обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства,
командитні товариства.
Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний капітал,
поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за
зобов'язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов'язаних із
діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій, крім випадків, визначених законом.
Статутний капітал акціонерного товариства має акціонерну природу, тобто утворюється з суми
номінальної вартості всіх розміщених акцій товариств. Мінімальний розмір статутного капіталу
становить 1250 мінімальних заробітних плат, виходячи зі ставки мінімальної заробітної плати, що
діє на момент створення АТ. Акціонерні товариства за типом поділяються на публічні акціонерні
товариства та приватні акціонерні товариства. Кількісний склад акціонерів приватного
акціонерного товариства не може перевищувати 100 акціонерів. Публічне акціонерне товариство
може здійснювати публічне та приватне розміщення акцій, а приватне — тільки приватне
розміщення.
Товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має
статутний капітал, поділений на частки, і несе відповідальність за своїми зобов'язаннями тільки
своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків,
пов'язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.
Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний
капітал якого поділений на частки і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями власним
майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну
відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу
кожного з учасників.
Повним товариством є господарське товариство, всі учасники якого відповідно до
укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і
несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.
Командитним товариством є господарське товариство, в якому один або декілька учасників
здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов'язаннями
додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути звернено
стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми
вкладами (вкладники).
32. Органи управління господарським товариством, їх компетенція.

Орган господарського товариства – це організаційно відокремлена та структурно
оформлена частина господарського товариства, яка формується у визначеному законом і
статутом товариства порядку із фізичних осіб, наділена повноваженнями, необхідними для
реалізації господарської компетенції товариства, і через яку формується та/або реалізується
воля господарського товариства як суб'єкта господарського права.
Посадові особи господарського товариства – це фізичні особи, обрані (призначені) до
органів товариства, які вчиняють дії з виконання функцій таких органів у межах їх компетенції.
Учасники господарського товариства – це особи, які володіють корпоративними правами
певного господарського товариства. Учасниками можуть бути фізичні, юридичні особи,
держава в особі органу, уповноваженого управляти державним майном, територіальні громади
в особі органів, уповноважених управляти комунальним майном.
Управління господарським товариством залежно від його виду може здійснюватися
 через систему органів;
 шляхом ведення справ учасниками товариства
Через систему органів управління здійснюється в товариствах, які віднесено до об'єднань
капіталів (АТ, ТОВ, ТДВ).
До системи органів управління господарських товариств входять:
 вищий орган;
 виконавчий орган;
 наглядовий орган;
 контрольний орган;
 інші органи.
Вищим органом управління господарського товариства є ЗАГАЛЬНI ЗБОРИ:
 в АТ вищий орган має назву «загальні збори АТ» або «загальні збори акціонерів», у ТОВ
та ТДВ – «загальні збори учасників»;
 в акціонерних товариствах з одним акціонером повноваження загальних зборів можуть
здійснюватися акціонером одноосібно;
 керівний характер загальних зборів проявляється в тому, що цей орган приймає рішення
з найбільш значущих питань організації та діяльності господарського товариства;
 якщо окремі питання віднесені законом або статутом до компетенції іншого органу
загальні збори можуть прийняти рішення з таких питань (подальше прийняття рішення
нижчестоящим органом не є необхідним);
 залежно від періодичності проведення, загальні збори бувають чергові (річні) й
позачергові;
 чергові: здійснюється оцінка діяльності органів господарського товариства та підбиваються
підсумки функціонування товариства за рік;
 позачергові: скликаються здебільшого для вирішення екстраординарних питань діяльності
господарського товариства, що потребують якомога швидшого волевиявлення вищого органу
товариства
Питання, що належать до компетенції вищого органу господарського товариства,
поділяються на дві групи:
І. Питання, що належать до виключної компетенції. Їх вирішення не може бути передане
(делеговане) іншим органам товариства. При цьому неможливе не тільки постійне, але й
тимчасове делегування вищим oрганом таких повноважень іншим органам (хоча іноді статути
ГТ суперечать даному положенню).
Питання виключної компетенції вишого органу поділяються на дві групи:
1) передбачені законом;
Наприклад, ст. 30 ЗУ «Про ТОВ та ТДВ» визначення основних напрямів діяльності
товариства; внесення змін до статуту товариства, прийняття рішення про здійснення
діяльності товариством на підставі модельного статуту; зміна розміру статутного
капіталу товариства; затвердження грошової оцінки негрошового вкладу учасника;
перерозподіл часток між учасниками товариства у випадках, передбачених цим Законом;
обрання та припинення повноважень наглядової ради товариства або окремих членів
наглядової ради.
2) передбачені статутом.
ІІ. Питання загальної компетенції. Загальні збори можуть делегувати ці повноваження
наглядовій раді або виконавчому органу господарського товариства шляхом прийняття
відповідних рішень. До повноважень цієї групи належать усі інші питання.
ВИКОНАВЧИЙ ОРГАН
 ключова ланка системи управління господарським товариством;
 на нього покладається поточне кеpівництво його діяльністю, що передбачає
реалізацію господарських цілей, стратегії і політики товариства;
 зазвичай при прийнятті рішення про створення господарського товариства його
засновники одночасно приймають рішення про створення виконавчого органу, його склад,
компетенцію та порядок усунення виконавчого органу від виконання своїх обов'язків;
 натомість у вже існуючих господарських товариствах створення виконавчого органу
віднесено до компетенції наглядової ради, а в разі, якщо вона не сформована – вищого органу
товариств;
 підзвітний загальним зборам і наглядовій раді;
 законодавець не конкретизує повноваження виконавчого органу, вони деталізуються у
статуті та/або у положенні про виконавчий орган.
У господарському товаристві виконавчий орган може бути
 колегіальним,
у ТОВ та ТДВ з назвою «дирекція», а в АТ «правління», «дирекція».
 одноосібним.
у ТОВ та ТДВ є «директор», а в АТ – «директор», «генеральний директор», якщо статутом не
передбачена інша назва
Членство та кількісний склад виконавчого органу:
 кількісний склад виконавчого органу, порядок призначення його членів визначаються
статутом господарського товариства;
 членом виконавчого органу може бути будь-яка фізична особа, яка має повну цивільну
дієздатність і не є членом наглядового чи контрольного органу господарського товариства.
НАГЛЯДОВА РАДА
- колегіальний орган, що здійснює захист прав учасників товариства
 і в межах компетенції, визначеної статутом та законом, здійснює управління
господарським товариством,
 а також контролює та регулює діяльність виконавчого органу.
Обов'язковість утворення наглядової ради залежить від виду (типу) господарського
товариства та інших обставин:
a) наглядова рада створюється в обов'язковому порядку у ПАТ, а також у ПрАТ з кількістю
акціонерів 10 і більше осіб (крім випадку, коли всі акціонери є афілійованими один до одного);
b) у ТОВ та ТДВ, а також у ПрАТ з кількістю акціонерів менше 10 оcіб утворення
наглядової ради є необов'язковим.
КОНТРОЛЬНИЙ ОРГАН
 може створюватися у господарському товаристві для здійснення контролю за його
фінансово-господарською діяльністю;
 контрольний орган може бути колегіальним (ревізійна комісія) або одноосібним
(ревізор).
Залежно від виду господарського товариства формування контрольного органу може мати
певні особливості.
ПрАТ:
1) загальні збори можуть обирати ревізійну комісію (ревізора);
2) у ПрАТ з кількістю акціонерів, що не перевищує 100 осіб може запроваджуватися посада
ревізора або обиратися ревізійна комісія, а в товариствах з кількістю акціонерів більше 100 осіб
може обиратися лише ревізійна комісія;
3) строк повноважень членів ревізійної комісії (ревізора) встановлюється на період до по
проведення чергових річних загальних зборів, якщо статутом товариства, або положенням
про ревізійну комісію, або рішенням загальних зборів акціонерного товариства не передбачено
інший строк повноважень, але не більше ніж на п'ять років.
Згідно з ст. 89 ГК, управління діяльністю господарського товариства здійснюють його органи та
посадові особи, склад і порядок обрання (призначення) яких визначається залежно від виду
товариства, а у визначених законом випадках - учасники товариства.
Посадовими особами органів управління товариства є фізичні особи - голова та члени
виконавчого органу, ревізійної комісії, ревізор товариства, а також голова та члени іншого органу
товариства, наділені повноваженнями з управління товариством, якщо утворення такого органу
передбачено установчими документами товариства.
Посадовими особами органів управління товариства не можуть бути народні депутати
України, члени Кабінету Міністрів України, керівники центральних та інших органів виконавчої
влади, військовослужбовці, нотаріуси, депутати місцевих рад, які працюють у цих радах на
постійній основі, посадові особи органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ,
а також посадові особи органів державної влади та місцевого самоврядування, крім випадків, коли
державні службовці здійснюють функції з управління акціями (частками, паями), що належать
державі, та представляють інтереси держави в наглядовій раді товариства або ревізійній комісії
товариства. Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути посадовими
особами тих товариств, які здійснюють цей вид діяльності. Особи, які мають непогашену
судимість за крадіжки, одержання неправомірної вигоди та інші корисливі кримінальні
правопорушення, не можуть займати у товариствах керівні посади і посади, пов'язані з
матеріальною відповідальністю.
Посадові особи відповідають за заподіяну ними товариству шкоду відповідно до чинного
законодавства України. Посадові особи повинні зберігати комерційну таємницю та конфіденційну
інформацію і несуть за її розголошення відповідальність, передбачену чинним законодавством
України та установчими документами товариства.
Вищим органом акціонерного товариства є загальні збори товариства. У загальних зборах
мають право брати участь усі акціонери, незалежно від кількості та виду акцій, власниками яких
вони є. До компетенції загальних зборів належить:
а) визначення основних напрямів діяльності акціонерного товариства і затвердження його планів
та звітів про їх виконання;
б) внесення змін до статуту товариства, у тому числі зміна розміру його статутного капіталу;
в) обрання і відкликання членів наглядової ради;
г) утворення і відкликання виконавчого та інших органів товариства;
д) затвердження річних результатів діяльності акціонерного товариства, включаючи його дочірні
підприємства, затвердження звітів і висновків ревізійної комісії, порядку розподілу прибутку,
строку та порядку виплати частки прибутку (дивідендів) з урахуванням вимог, передбачених цим
та іншими законами, визначення порядку покриття збитків;
е) створення, реорганізація та ліквідація дочірніх підприємств, філій та представництв,
затвердження їх статутів та положень;
є) винесення рішень про притягнення до майнової відповідальності посадових осіб органів
управління товариства;
ж) затвердження правил процедури та інших внутрішніх документів товариства, визначення
організаційної структури товариства;
з) вирішення питання про придбання акціонерним товариством акцій, що випускаються ним;
и) визначення умов оплати праці посадових осіб акціонерного товариства, його дочірніх
підприємств, філій та представництв;
В акціонерному товаристві з числа акціонерів може створюватися наглядова рада
акціонерного товариства, яка представляє інтереси акціонерів у період між проведенням загальних
зборів і в межах компетенції, визначеної статутом, контролює і регулює діяльність виконавчого
органу. Контроль за фінансово-господарською діяльністю правління акціонерного товариства
здійснюється ревізійною комісією, яка обирається з числа акціонерів.
Вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори учасників.
Вони складаються з учасників товариства або призначених ними представників. До компетенції
зборів товариства з обмеженою відповідальністю належить:
а) встановлення розміру, форми і порядку внесення учасниками додаткових вкладів;
б) вирішення питання про придбання товариством частки учасника;
в) виключення учасника з товариства;
г) визначення форм контролю за діяльністю виконавчого органу, створення та визначення
повноважень відповідних контрольних органів.
У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган: колегіальний
(дирекція) або одноособовий (директор). Дирекцію очолює генеральний директор. Членами
виконавчого органу можуть бути також і особи, які не є учасниками товариства. Дирекція
(директор) вирішує усі питання діяльності товариства, за винятком тих, що належать до виключної
компетенції загальних зборів учасників. Загальні збори учасників товариства можуть винести
рішення про передачу частини повноважень, що належать їм, до компетенції дирекції (директора).
Управління справами командитного товариства здійснюється тільки учасниками з повною
відповідальністю.
33. Права і обов’язки учасників господарського товариства.
Учасники господарського товариства — це суб’єкти господарювання, інші учасники госпо-

дарських відносин (споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наді-
лені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації), які висту-
пають засновниками (учасниками) товариства. Це можуть бути як юридичні особи, так і грома-
дяни.
Їх права і обов’язки як учасників господарського товариства (незалежно від виду товариства)
встановлені ст. 88 ГК, згідно з якою учасники господарського товариства мають право: брати
участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за ви-
нятком випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами; брати участь у розподілі при-
бутку товариства та одержувати його частку (дивіденди); одержувати інформацію про товариство.
На вимогу учасника товариство зобов’язане надати йому для ознайомлення річні баланси, звіти
про фінансово-господарську діяльність товариства, протоколи ревізійної комісії, протоколи зборів
органів управління товариства тощо; вийти в передбаченому установчими документами порядку зі
складу товариства. Учасники товариства мають також інші права, передбачені ГК, іншими закона-
ми та установчими документами товариства. Так, згідно з п. 4) ч. 1 ст. 116 ЦК учасники товарист-
ва, крім перелічених прав, мають також право здійснити відчуження часток у статутному (скла-
деному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, у порядку, вста-
новленому законом.
Частина 3 ст. 88 ГК покладає на учасників господарського товариства наступні обов’язки: до-
держуватися вимог установчих документів товариства, виконувати рішення його органів управлін-
ня; вносити вклади (оплачувати акції) у розмірі, порядку та коштами (засобами), що передбачені
установчими документами, відповідно до ГК та закону про господарські товариства; нести інші
обов’язки, передбачені ГК, іншими законами та установчими документами товариства (наприклад,
не розголошувати комерційну таємницю та конфіденційну інформацію про діяльність товариства
(п. 3 ч. 1 ст. 117 ЦК).
34. Майно та майнові права в господарському товаристві.
З урахуванням ст. 139 ГК майно господарського товариства може бути визначене як
сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які
 мають вартiсне визначення,
 виробляються чи використовуються у діяльності господарського товариства
 та відображаються в його балансі або враховуються в інших передбачених законом формах
обліку майна цих суб’єктів.
Основним джерелом формування майна господарського товариства при його створенні є
вклади засновників. Майно господарського товариства, сформоване за рахунок вкладів його
засновників та інших не заборонених законом джерел, закріплюється за товариством на праві
власності і є відокремленим від майна учасників (засновників).
Окрім внесення вкладів засновників джерелами формування майна господарського товариства
можуть бути:
 доходи від реалізації продукції (робіт, послуг);
 доходи від цінних паперів;
 капітальні вкладення і дотації з бюджетів;
 надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об'єктів (комплексів), що належать їм,
придбання майна інших суб'єктів;
 кредити банків та інших кредиторів;
 безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій і громадян;
 інші джерела, не заборонені законом.
Залежно від економічної форми, якої набуває майно у процесі здійснення господарської
діяльності, майнові цінності належать до основних фондів, оборотних засобів, коштів, товарів.
Основні фонди (основні засоби) – це матерiальні активи, очікуваний строк корисного
використання (експлуатації) яких з дати введення в експлуатацію становить понад один рік (або
операційний цикл, якщо він довший за рік), і вартість яких поступово зменшується у зв'язку з
фізичним або моральним зносом.
До основних фондів (основних засобів) належать будинки, споруди, машини та устаткування,
обладнання, інструмент, виробничий інвентар і приладдя, господарський інвентар та інше майно
тривалого використання, що віднесено законодавством до основних фондів (основних засобів).
Оборотними засобами у складі майна господарських товариств є сировина, паливо, матеріали,
малоцінні предмети та предмети, що швидко зношуються, інше майно виробничого і
невиробничого призначення, що віднесено законодавством до оборотних засобів.
Коштами у складі майна господарських товариств є гроші у національній та іноземній валюті,
призначені для здійснення товарних відносин цих суб'єктів з іншими суб'єктами, а також
фінансових відносин відповідно до законодавства.
Товарами у складі майна господарських товариств визнаються вироблена продукція (товарні
запаси), виконані робот та послуги.
Особливим видом майна господарських товариств є цінні папери.
Господарське товариство як суб’єкт і об’єкт права власності (майновий комплекс) характеризу-

ється складною майновою і фінансовою структурою. Поняття майна товариства використовується,
зокрема, у ст. 115 ЦК, а також у ст. 80 ГК, відповідно до якої товариство «несе відповідальність за
зобов’язаннями тільки майном товариства». Поняття «майно товариства» узагальнює всі види
майна і майнових прав цього суб’єкта права. Зміст його необхідно визначати згідно з правилами
ст. 190 ЦК, за якою майном як особливим об’єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а
також майнові права та обов’язки.
Відповідно до ч. 1 ст. 139 ГК майном визнається сукупність речей та інших цінностей (включаю-
чи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у ді-
яльності суб’єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших пе-
редбачених законом формах обліку майна цих суб’єктів. Залежно від економічної форми, якої на-
буває майно товариства у процесі здійснення господарської діяльності, воно належить до осно-
вних фондів, оборотних засобів, коштів, товарів .
Майно товариства юридично відособлене від майна власників товариства (акціонерів, учасни-
ків). Це майно є власністю саме товариства як юридичної особи. Товариство в статусі суб’єкта
права володіє, користується і розпоряджається майном товариства. --- Юридично-технічною фор-
мою, яка постійно відображає майновий стан товариства, є його самостійний бухгалтерський ба-
ланс, тобто документ про його активи і пасиви. Грошові кошти товариства відображені на його по-
точному та інших рахунках в установах банків.---
Джерела формування майна товариства: :
а) майно, переданого йому учасниками у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу;
Це майно називається вкладами засновників та учасників до статутного (складеного) капіта-
лу (ч. 1 ст. 115 ЦК. вкладами можуть бути будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні
цінності, цінні папери, права користування землею, водою та іншими природними ресурсами, бу-
динками, спорудами, а також інші майнові права (включаючи майнові права на об’єкти інтелекту-
альної власності), кошти, в тому числі в іноземній валюті. порядок оцінки вкладів визначається
установчими документами товариства.
б) продукції, виробленої товариством в результаті господарської діяльності; називається власним
капіталом товариства. Це продукція, вироблена в результаті господарської діяльності товариства
в) одержаних доходів;
г) іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законом. ; (доходи від продажу акцій, об-
лігацій; кредити банків, інвестиції під державні контракти, надходження від пожертвувань тощо).
Статутний капітал є однією з майнових гарантій стабільності товариства як ділового партнера.
мінімальні розміри статутних капіталів для окремих видів суб’єктів господарювання, створених у
формі господарських товариств — банків, страхових компаній. Статутний капітал у певному розу-
мінні є неподільним майном господарського товариства, тому закон імперативно регулює поря-
док його зміни — збільшення або зменшення.
До майнових прав учасника товариства належать такі права: брати участь у розподілі прибутків
товариства; одержувати частину прибутку товариства (в акціонерному товаристві — дивіденди);
отримувати частину вартості майна товариства у разі його ліквідації. Ця частина має бути пропор-
ційною вартості частки (акцій), що належать учаснику; розпоряджатися часткою (акціями): прода-
вати, передавати, відчужувати іншим способом у порядку, визначеному чинним законодавством та
установчими документами товариства; купувати частку (її частину) у разі відступлення учасником
товариства (додатково випущені акції — в акціонерному товаристві). Учасник господарського то-
вариства зобов’язаний вносити вклади (сплачувати акції) у розмірі, порядку та коштами (засоба-
ми), що передбачені установчими документами відповідно до закону.
Майном як особливим об’єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права
та обов’язки. Майнові права визначають як права фізичних чи юридичних осіб, які пов’язані з
майном, відмінні від права власності. При цьому, майнові права є неспоживною річчю. Майнові
права визнаються речовими правами. Щодо підприємство як єдиний майновий комплекс, то
слід звернути увагу на те, що Цивільний кодекс України під терміном «підприємство» розуміє
об’єкт цивільних прав, а Господарський кодекс України під цим же терміном розуміє суб’єкта
господарських відносин. Підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для
здійснення підприємницької діяльності. До складу підприємства як єдиного майнового комплексу
входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі,
споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на
торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або
законом. Підприємство або його частина можуть бути об’єктом купівлі-продажу, застави, оренди
та інших правочинів.
35. Правове становище акціонерних товариств.
Акціонерне товариство – це господарське товариство, яке має статутний капітал, поділений

на визначену кількiсть акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за
зобов'язаннями лише майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов'язаних із
діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій, крім випадків, визначених законом.
Ознаки акціонерного товариства:
1) статутний капітал акцiонерного товариства поділений на певну кількість рівних між
собою частин, виражених акціями (цінним паперами рівної номінальної вартості).
2) засновники акціонерного товариства несуть солідарну вiдповідальність за пов'язаними
з його заснуванням зобов'язаннями, що виникли до його державної реєстрації.
o Акціонерне товариство відповідає за пов'язаними з його заснуванням зобов’заннями
засновників тільки у разі схвалення їх дій загальними зборами акціонерів, які мають бути
проведені протягом шести місяців після державної реєстрації товариства;
3) мінімальний розмір статутного капіталу акціонерного товариства становить 1250
мінімальних заробітних плат виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, що діє на момент
створення (реестрації) акціонерного товариства.
o Статутний капітал товариства визначає мінімальний розмір майна товариства, який
гарантує інтереси його кредиторів;
4) акціонерне товариство може бути створене однією особою чи може складатися з
однієі особи у разі придбання одним акціонером усіх акцій товариства.
o При цьому акціонерне товариство не може мати єдиним учасником інше підприємницьке
товариство, учасником якого є одна особа.
o Акціонерне товариство також не може мати у своєму складі лише акціонерів-юридичних
осіб, єдиним учасником яких є одна й та ж особа;
5) установчим документом акціонерного товариства є статут.
o Статут акціонерного товариства повинен містити відомості, передбачені ст. 57, ст. 82
ГК, ст. 88 ЦК, ч. 2 ст. 13 Закону України «Про акціонерні товариства».
o Засновниками може укладатися засновницький договір, у якому визначаються порядок
провадження спільної діяльності щодо створення акціонерного товариства, кількість, тип і клас
акцій, що підлягають придбанню кожним засновником, номінальна вартість і вартість
придбання цих акцій, строк і форма оплати вартості акцій, строк дії договору.
o Засновницький договір не є установчим документом товариства і діє до дати реєстрації
НКЦПФР звіту про результати приватного розміщення акцій;
6) внесенням вкладу до статутного капіталу акціонерного товариства шляхом оплати
вартості акцій, що розміщуються пiд час заснування товариства, набувається право бути
його акціонером.
o оплата вартості акцій може здійснюватися грошовими коштами, цінними паперами (крім
боргових емісійних цінних паперів, емітентом яких є засновник, векселів), майном і майновими
правами, нематеріальними активами, що мають грошову оцінку;
o особа, яка зробила вклад до статутного капіталу АТ, втрачає безпосередні права на
майно, яке вона внесла при заснуванні;
o безпосередній зв'язок її із зробленими вкладами, що розчинилися в майні, яке належить
тепер уже цілому АТ, не може бути відновлений до припинення акціонерного товариства.
o Але в цьому випадку акціонер отримvє не свій початковий вклад, а частину майна,
пропорційну його участі в товаристві;
7) частки учасників акціонерного товариства (акціонерів), виражені в цінних паперах –
акціях, можуть вільно відчужуватись.
o Проте свобода відчуження акцій не є безумовно необхідною ознакою акціонерного
товариства.
o Можливі обмеження свободи відчуження акцій. Наприклад, у статуті приватних
акціонерних товариств може передбачатись наявність переважного права акціонерів
приватного товариства на придбання акцій цього товариства, які пропонуються їх власником до
продажу третій особі, та порядок його реалізації або відсутність такого права;
8) акціонерне товариство самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями усім своїм
майном.
o Акціонери не відповідають за зобов'язаннями товариства і несуть ризик збитків,
пов'язаних з діяльністю товариства, у межах вартості акцій, що їм належать.
o При цьому межі майнового ризику акціонера визначаються не номінальною вартістю
акцій, а фактично понесеними акціонером витратами на придбання акцій;
9) між акціонерами може укладатися договір, предметом якого є реалізація прав на акції
та/aбо прав за акціями, передбачених законодавством чи внутрішніми документами. За
договором між акціонерами його сторони зобов’язуються реалізовувати у спосіб, передбачений
таким договором, свої права та/або утримуватися від реалізації зазначених прав;
10) припинення участі акціонера в АТ яке відбувається шляхом відчуження акцій або
правонаступництва, прямо не впливає на статутний капітал АТ;
11) управління акціонерним товариством здійснюється через систему органів управління ,
що включає загальні збори акціонерів (АТ), наглядову раду, виконавчий орган, ревізійну комісію
(ревізора).
Види господарських товариств узагальнено названо у ст. 80 ГК (слід зазначити, що в назві ст. 113
ЦК вжито термін «види», а в ч. 2 цієї ж статті йдеться про «форми» господарських товариств —
такі самі, як і види за ст. 80 ГК). Згідно з ч. 1 ст. 80 ГК і ч. 2 ст. 1 Закону «Про господарські това-
риства» до господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою
відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні това-
риства.
Акціонерне товариство — це так зване товариство капіталів. Особливості його правового статусу
обумовлені способом формування і функціонування статутного капіталу товариства. Акціонерним
товариством є господарське товариство, статутний капітал якого поділено на визначену кіль-
кість акцій однакової номінальної вартості, корпоративні права за якими посвідчуються ак-
ціями. Акціонерне товариство не відповідає за зобов’язаннями акціонерів. До товариства та йо-
го органів не можуть застосовуватися будь-які санкції, що обмежують їх права, у разі вчинення ак-
ціонерами протиправних дій. Акціонери не відповідають за зобов’язаннями товариства і несуть
ризик збитків, пов’язаних з діяльністю товариства, тільки в межах належних їм акцій. До акціоне-
рів не можуть застосовуватися будь-які санкції, що обмежують їх права, у разі вчинення протипра-
вних дій товариством або іншими акціонерами (ст. 3 Закону України «Про акціонерні товарист-
ва»). Правовий статус акціонерного товариства має певні особливості, зумовлені тим, що:
по-перше, статутний капітал акціонерного товариства має акціонерну природу, тобто утворюєть-
ся з суми номінальної вартості всіх розміщених акцій товариства. Мінімальний розмір статут-
ного капіталу акціонерного товариства становить 1250 мінімальних заробітних плат виходячи зі
ставки мінімальної заробітної плати, що діє на момент створення (реєстрації) акціонерного това-
риства. Статутний капітал товариства визначає мінімальний розмір майна товариства, який га-
рантує інтереси його кредиторів;
по-друге, лише акціонерне товариство має публічний статус емітента таких цінних паперів, як
акції. Акція товариства посвідчує корпоративні права акціонера щодо цього акціонерного товари-
ства. Шляхом емісії і розміщення акцій акціонерне товариство формує статутний капітал, а шля-
хом розміщення додаткових акцій — збільшує його, якщо це необхідно. Акції публічного акціоне-
рного товариства продаються і купуються виключно на фондовій біржі, на якій акціонерне това-
риство пройшло процедуру лістингу (включення цінних паперів до реєстру організатора торгівлі
та здійснення контролю за відповідністю цінних паперів і емітента умовам та вимогам, установле-
ним у правилах організатора торгівлі), а акції приватного акціонерного товариства не можуть ку-
пуватися та/або продаватися на фондовій біржі, за винятком продажу шляхом проведення на біржі
аукціону;
по-третє, фізичні і юридичні особи, а також держава в особі органу, уповноваженого управляти
державним майном, або територіальна громада в особі органу, уповноваженого управляти комуна-
льним майном, які є власниками акцій товариства, набувають статусу акціонерів. Права та обов’я-
зки акціонерів визначені статтями 25—29 Закону України «Про акціонерні товариства». При цьо-
му зазначений закон розмежовує права акціонерів — власників простих і привілейованих акцій
(Привілейовані акції надають їх власникам переважні, стосовно власників простих акцій, права на
отримання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів та на отримання части-
ни майна акціонерного товариства у разі його ліквідації, а також надають права на участь в управ-
лінні акціонерним товариством у випадках, передбачених статутом і законом, який регулює питан-
ня створення, діяльності та припинення акціонерних товариств; Прості акції товариства не
підлягають конвертації у привілейовані акції або інші цінні папери акціонерного товариства.
Частина привілейованих акцій у розмірі статутного капіталу акціонерного товариства не може
перевищувати 25 відсотків);
по-четверте, акціонерне товариство має більш складну структуру органів, порівняно з іншими
господарськими товариствами, повноваження та форми роботи яких досить повно закріплені в за-
коні. Так, в акціонерному товаристві створюється наглядова рада, яка може утворювати постійні
чи тимчасові комітети з числа її членів, а також обирати корпоративного секретаря. Акціонер-
ні товариства за типом поділяються на публічні акціонерні товариства та приватні акціонерні
товариства. Кількісний склад акціонерів приватного акціонерного товариства не може перевищу-
вати 100 акціонерів. Публічне акціонерне товариство може здійснювати публічне та приватне
розміщення акцій, а приватне — тільки приватне розміщення. У разі прийняття загальними збора-
ми приватного акціонерного товариства рішення про здійснення публічного розміщення акцій до
статуту товариства вносяться відповідні зміни, у тому числі — про зміну типу товариства — з
приватного на публічне. Зміна типу товариства з приватного на публічне або з публічного на
приватне не є його перетворенням. Акціонерне товариство може бути створене однією особою
чи може складатися з однієї особи у разі придбання одним акціонером усіх акцій товариства.
36. Правове становище товариства з обмеженою відповідальністю.
Товариство з обмеженою відповідальністю – це господарське товариство, що має статутний

капітал, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе
відповідальність за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном.
Ознаки товариства з обмеженою відповідальністю:
1) обмеження відповідальності учасників за зобов'язаннями товариства.
o Учасники товариства з обмеженою відповідальністю не відповідають за його
зобов'язаннями і несуть ризик збитків, пов’язаних з діяльністю товариства, у межах вартості
своїх вкладів.
o Учасники товариства, які не повністю внесли вклади, несуть солідарну відповідальність за
його зобов'язаннями у межах вартості невнесеної частини вкладу кожного з учасників;
2) товариство з обмеженою відповідальністю може бути засноване однією особою.
Максимальна кількість учасників товариства законодавцем не обмежується;
3) установчим документом товариства з обмеженою відповідальністю є статут.
o Товариство з обмеженою відповідальністю може створюватися та діяти на підставі
модельного статуту в порядку, визначеному законом.
o Модельний статут товариства з обмеженою відповідальністю, затверджено
постановою Кабінету Mіністрів України.
o Договір про створення товариства, який може укладатися між засновниками,
установчим документом не визнається і діє до дня державної реєстрації товариства, якщо інше
не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання;
4) обов'язковість формування статутного капіталу.
o Розмiр статутного капіталу товариства складається з номінальної вартості часток
його учасників, виражених у національній валюті України.
o Розмір частки учасника товариства у статутному капіталі товариства може
додатково визначатися у відсотках.
o У такому випадку він повинен відповідати співвідношенню номінальної вартості його
частки та статутного капіталу товариства. Мінімальний розмір законодавством не
визначений.
o Може формуватися резервний капітал. Тільки якщо сформовано такий капітал ТОВ має
право придбавати частки у власному статутному капіталі без його зменшення на розмір такої
частки;
5) можливість розстрочки сплати вкладів учасників до статутного капіталу.
o Кожен учасник товариства повинен повністю внести свій вклад протягом шести місяців з
дати державної реєстрації товариства, якщо інше не передбачено статутом.
o Якщо учасник прострочив внесення вкладу чи його частини, виконавчий орган товариства
має надіслати йому письмове попередження про прострочення, де має міститися додатковий
строк, наданий для погашення заборгованості який не може перевищувати 30 днів.
o Якщо учасник товариства не погасив заборгованість протягом даного додаткового
строку, виконавчий орган товариства має скликати загальні збори учасників, які можуть
прийняти одне з таких рішень:
 про виключення учасника товариства, який має заборгованість із внесення вкладу;
 про зменшення статутного капіталу товариства на розмір неоплаченої частини частки
учасника товариства;
 про перерозподіл неоплаченої частки (частини частки) між іншими учасниками
товариства без зміни розміру статутного капіталу товариства та сплату такої
заборгованості відповідними учасниками;
 про ліквідацію товариства;
6) здійснення управління товариством з обмеженою відповідальністю через систему
органів.
o До системи органів товариства входять загальні збори учасників, наглядова рада та
виконавчий орган.
o Загальні збори учасників є вищим органом товариства, який може вирішувати будь-які
питання діяльності товариства.
o Наглядова рада в межах компетенції, визначеної статутом товариства, контролює та
регулює діяльність виконавчого органу товариства.
o Виконавчий орган товариства здійснює управління поточною діяльністю товариства;
7) можливість формування складу наглядової ради та виконавчого органу товариства з
обмеженою відповідальністю з числа осіб, які не є учасниками товариства.
o Особи, обрані до складу наглядової ради та виконавчого органу товариства, набувають
статусу посадових осіб ТОВ;
8) порядок виходу учасника з ТОВ залежить від розміру його частки у статутному
капiталі товариства.
o Учасник товариства з часткою менше 50 відсотків, може вийти з товариства у будь-
який час без згоди інших учасників.
o Учасник, частка якого становить 50 або більше відсотків, може вийти з ТОВ за згодою
інших учасників.
o Вихід учасника з товариства, внаслідок у якого у товаристві не залишається жодного
учасника, забороняється.
Відповідно до ч. 3 ст. 80 ГК товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товари-

ство, що має статутний капітал, поділений на частки, розмір яких визначається установчи-
ми документами, і несе відповідальність за своїми зобов’язаннями тільки своїм майном.
Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов’язаних з дія-
льністю товариства, у межах своїх вкладів. Отже, називаючи цей вид товариства товариством «з
обмеженою відповідальністю», законодавець не має на увазі обмеження відповідальності товарис-
тва як суб’єкта господарського права (юридичної особи) якимись певними розмірами майна або
грошових коштів (наприклад, лише розміром статутного капіталу). Насправді йдеться про обме-
ження відповідальності учасників товариства, які несуть ризик збитків у межах своїх вкладів до
статутного капіталу (у разі фінансового краху товариства його учасники лише понесуть збитки у
розмірі їх вкладів до статутного капіталу товариства).
На сьогодні мінімальний розмір статутного капіталу зазначеного товариства законом не ви-
значено (раніше було не менше суми, еквівалентної одній мінімальній заробітній платі, діючій на
момент створення товариства). Статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю
підлягає сплаті учасниками товариства до закінчення першого року з дня державної реєстра-
ції товариства. Якщо учасники до закінчення першого року з дня державної реєстрації товариства
не внесли (не повністю внесли) свої вклади, загальні збори учасників приймають одне з таких
рішень: про виключення зі складу товариства тих учасників, які не внесли (не повністю внесли)
свої вклади, та про визначення порядку перерозподілу часток у статутному капіталі; про зменшен-
ня статутного капіталу та про визначення порядку перерозподілу часток у статутному капіталі;
про ліквідацію товариства. Учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право продати
чи іншим чином відступити свою частку (її частину) у статутному капіталі одному або кільком
учасникам цього товариства (ч. 1 ст. 147 ЦК).
Відчуження учасником товариства з обмеженою відповідальністю своєї частки (її частини) тре-
тім особам допускається, якщо інше встановлено статутом товариства. Учасники товариства кори-
стуються переважним правом купівлі частки учасника, який її відступив, пропорційно їхнім
часткам у статутному капіталі товариства, якщо статутом товариства чи домовленістю між учас-
никами не встановлений інший порядок здійснення цього права. Якщо учасники товариства не
скористаються своїм переважним правом протягом місяця з дня повідомлення про намір учасни-
ка продати частку (її частину) або протягом іншого строку, встановленого статутом товариства чи
домовленістю між його учасниками, частка (її частина) учасника може бути відчужена третій
особі (ч. 2 ст. 147 ЦК). У разі передачі частки (її частини) третій особі відбувається одночасний
перехід до неї всіх прав та обов’язків, що належали учаснику, який відступив її повністю або част-
ково. Частка учасника товариства може бути придбана самим товариством, яке протягом одного
року зобов’язане реалізувати її іншим учасникам або третім особам у порядку, встановленому ста-
тутом і законом, або зменшити свій статутний капітал відповідно до ст. 144 ЦК. Будь-який з учас-
ників товариства з обмеженою відповідальністю має право вийти з товариства зі сплатою йому
вартості частини майна товариства, пропорційної його частці у статутному капіталі. За до-
мовленістю між учасником та товариством виплата вартості частини майна товариства може бути
замінена переданням майна в натурі (ч. 2 ст. 148 ЦК). Не встан мін к-сть учасників; Можливість
заочного голос;
37. Правове становище товариства з додатковою відповідальністю.

СТАТТЯ 80 ГКУ - 4. Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство,
статутний капітал якого поділений на частки і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями
власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову
солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі
до вкладу кожного з учасників.
Установчим документом є статут (ч.1 ст.82 ГК), перелік відомостей, що повинні міститися у
статутах товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю, визначається виключно
Законом України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю".
ЗУ «ПРО ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ТА ДОДАТКОВОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ»
- Глава VII. Товариство з додатковою відповідальністю:
До ТДВ застосовуються норми щодо ТОВ (окрім питання відповідальності).
Загальні хар-ка як ТДВ, так і ТОВ:
1. Створюється за рішенням засновників.
2. Може бути засновано 1 однією особою. Макс. кількість учасників не обмежена.
3. Установчим документом товариства є статут:
 Підписується усіма учасниками
 Містить: найменування
 органи управління, їх компетенцію
 порядок вступу, виходу
5. Договір про створення не є уст.док. Діє до дня державної реєстрації товариства
4. обов'язковість формування статутного капіталу.
 розмір складається з нотмінальної вартості часток учасників, виражених у нац. валюті
України.
 Може додатково визначатись у відсотках
 Мінімальний розмір не встановлено.
5. здійснення управління через систему органів:
 загальні збори – вищий орган, вирішує будь-які питання;
 наглядова рада – контр., рег. діяльність учасників
 виконавчий орган – управління поточною д-стю.
6. Можливість формування складу наглядової ради з числа осіб, які НЕ є учасниками.
7. Вихід: якщо частка менше 50% - в будь-який час без згоди, більше 50% - за згодою інших
учасників.
8. Учасник має переважне право на придбання частки іншого учасника товариства
ОСОБЛИВІСТЬ:
1. Учасники солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за його
зобов’язаннями своїм майном у розмірі, який встановлюється статутом товариства з додатковою
відповідальністю і є однаково кратним для всіх учасників до вартості внесеного кожним з них
вкладу.
Тобто, відповідальність учасників ТДВ:
за характером - додаткова (субсидіарна),
за обсягом - однаково кратна для всіх учасників до вартості внесеного кожним з них вкладу до
статутного капіталу товариства.
2. У разі визнання банкрутом одного з учасників ТДВ його відповідальність за
зобов’язаннями ТДВ розподіляється між іншими учасниками цього товариства пропорційно до
розміру належних їм часток у статутному капіталі.
Стаття 56. Товариство з додатковою відповідальністю

1. Учасники товариства з додатковою відповідальністю солідарно несуть додаткову
(субсидіарну) відповідальність за його зобов’язаннями своїм майном у розмірі, який
встановлюється статутом товариства з додатковою відповідальністю і є однаково кратним для всіх
учасників до вартості внесеного кожним з них вкладу.
2. У разі визнання банкрутом одного з учасників товариства з додатковою відповідальністю
його відповідальність за зобов’язаннями товариства з додатковою відповідальністю
розподіляється між іншими учасниками цього товариства пропорційно до розміру належних їм
часток у статутному капіталі.
3. До товариств з додатковою відповідальністю застосовуються норми цього Закону щодо
товариств з обмеженою відповідальністю, що не суперечать нормам цієї статті.
Стаття 11. Статут товариства
1. Установчим документом товариства є статут.
2. Перша редакція статуту товариства підписується всіма учасниками товариства. Справжність
підписів учасників засвідчується нотаріально.
5. У статуті товариства зазначаються відомості про:
1) повне та скорочене (за наявності) найменування товариства;
2) органи управління товариством, їх компетенцію, порядок прийняття ними рішень;
3) порядок вступу до товариства та виходу з нього.
6. Статут товариства може містити інші відомості, що не суперечать закону.
Стаття 28. Органи товариства
1. Органами товариства є загальні збори учасників, наглядова рада (у разі утворення) та
виконавчий орган.
1) Стаття 29. Загальні збори учасників
1. Загальні збори учасників є вищим органом товариства.
2. Кожен учасник товариства має право бути присутнім на загальних зборах учасників, брати
участь в обговоренні питань порядку денного і голосувати з питань порядку денного загальних
зборів учасників.
3. Кожен учасник товариства на загальних зборах учасників має кількість голосів, пропорційну
до розміру його частки у статутному капіталі товариства, якщо інше не передбачено статутом.
2) Стаття 38. Наглядова рада товариства
1. Статутом товариства може бути передбачено утворення наглядової ради.
2. Наглядова рада в межах компетенції, визначеної статутом товариства, контролює та регулює
діяльність виконавчого органу товариства. Зокрема, до компетенції наглядової ради може бути
віднесено обрання одноосібного виконавчого органу товариства або членів колегіального
виконавчого органу товариства (всіх чи окремо одного або декількох з них), зупинення та
припинення їхніх повноважень, встановлення розміру винагороди членам виконавчого органу
товариства.
3) Стаття 39. Виконавчий орган товариства
1. Виконавчий орган товариства здійснює управління поточною діяльністю товариства.
2. До компетенції виконавчого органу товариства належить вирішення всіх питань, пов’язаних з
управлінням поточною діяльністю товариства, крім питань, що належать до виключної
компетенції загальних зборів учасників та наглядової ради товариства (у разі утворення).
38. Правове становище командитного товариства.

· Командитним товариством є товариство, в якому разом з учасниками, які здійснюють від
імені товариства підприємницьку діяльність і солідарно несуть додаткову (субсидіарну)
відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном (повними учасниками), є один
чи кілька учасників (вкладників), які несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, у
межах сум зроблених ними вкладів та не беруть участі в діяльності товариства.
1. Найменування має містити імена (найменування) всіх повних його учасників, слова
"командитне товариство" або містити ім'я (найменування) хоча б одного повного учасника з
доданням слів "і компанія", а також слів "командитне товариство".
2. Установчий документ – засновницький договір, містить:
 розмір часток кожного з учасників з повною відповідальністю,
 розмір, склад і порядок внесення ними вкладів,
 форму їх участі у справах товариства.
Якщо у КТ є тільки 1 повний учасник, установчий док. – одноособова заява (меморандум)
3. Складений капітал (за рахунок внесків учасників):
 мінімальний розмір не встановлено
 підлягає сплаті протягом року з дня реєстрації КТ.
4. Управління:
 Відсутність органів управління
 Здійснюється лише повними учасниками
 Там де 1 повний – самостійно
 Вкладникам заборонено перешкоджати діям повним учасників по управлінню
5. УЧАСНИКИ
2 види учасників:
 Повні учасники (учасники з повною відповідальністю)
 Вкладники
Повні учасники:
 особа може бути повним учасником тільки в 1 КТ.
 не може бути учасником повного товариства.
 не може бути вкладником цього самого товариства.
 здійснюють управління
Вкладники:
 зобов’язаний зробити вклад;
 сукупний розмір вкладів вкладників не повинен перевищувати 50% складеного капіталу
КТ.
 не бере участь в управлінні
 заборонено перешкоджати управлінню повним учасникам
 має право:
1) одержувати частину прибутку відповідно до його частки у складеному капіталі в порядку,
встановленому засновницьким договором (меморандумом);
2) діяти від імені КТ у разі видачі йому довіреності та відповідно до неї;
3) переважне право набувати відчужувану частку (її частину) в складеному капіталі
товариства
Якщо бажання викупити частку (її частину) виявили декілька вкладників, зазначена частка
розподіляється між ними відповідно до їхніх часток у складеному капіталі товариства;
4) вимагати першочергового повернення вкладу у разі ліквідації товариства;
5) ознайомлюватися з річними звітами та балансами товариства;
6) після закінчення фінансового року вийти з товариства та одержати свій вклад у порядку,
встановленому засновницьким договором (меморандумом);
7) передати свою частку у складеному капіталі іншому вкладнику або третій особі,
повідомивши про це товариство.
8. Припинення:
Командитне товариство ліквідовується при вибутті усіх вкладників.
Повні учасники мають право у разі вибуття всіх вкладників перетворити командитне
товариство у повне товариство.
ГКУ – СТАТТЯ 80 – Ч. 6. Командитним товариством є господарське товариство, в якому один

або декілька учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за
його зобов'язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за законом
може бути звернено стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства
лише своїми вкладами (вкладники).
ОЗНАКИ КТ:
· наявність одного установчого документа – засновницького договору;
· обов'язковість не лише майнової, а й персональної участі в товаристві для частини його
учасників (командитне товариство);
· наявність у частини учасників (командитне товариство) повної субсидіарної
відповідальності за зобов'язаннями товариства;
· відсутність законодавчих вимог до мінімального розміру статутного капіталу товариства
та порядку його формування (це має визначатися засновницьким договором);
· управління справами здійснюється безпосередньо самими учасниками товариства, що
несуть повну субсидіарну відповідальність за його зобов'язаннями;
· порядок управління справами товариства визначають самі учасники, закріплюючи його в
засновницькому договорі;
· заборона для таких учасників конкурувати з товариством;
· складність виходу з товариства (заборона або обмеження можливості відступлення
учасником своєї частки третім особам, необхідність повідомлення про вихід за певний термін і в
передбачених випадках).
7. Учасниками повного товариства, повними учасниками командитного товариства можуть
бути лише особи, зареєстровані як суб'єкти підприємництва.
ЗУ «ПРО ГОСПОДАРСЬКІ ТОВАРИСТВА»: Стаття 75. Поняття командитного товариства

Командитним товариством визнається товариство, в якому разом з одним або більше
учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть
відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном, є один або більше учасників,
відповідальність яких обмежується вкладом у майні товариства (вкладників), та які не беруть
участі в діяльності товариства.
Якщо у командитному товаристві беруть участь два або більше учасників з повною
відповідальністю, вони несуть солідарну відповідальність за боргами товариства.
Особа може бути повним учасником тільки в одному командитному товаристві. Повний
учасник командитного товариства не може бути учасником повного товариства. Повний учасник
командитного товариства не може бути вкладником цього самого товариства.
Найменування командитного товариства повинно містити імена (найменування) всіх повних
його учасників, слова "командитне товариство" або містити ім'я (найменування) хоча б одного
повного учасника з доданням слів "і компанія", а також слів "командитне товариство".
Якщо у найменування командитного товариства включене ім'я вкладника, такий вкладник стає
повним учасником товариства.
39. Правове становище повного товариства.
ГК, ЦК, ЗУ «Про госп.тов.»

Повним товариством (далі – ПТ) є господарське товариство,
 всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють
підприємницьку діяльність від імені товариства,
 несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм
майном.
Ознаки
 не доцільно використовувати при великій кількості учасників або великих капіталах;
 характеризується крайньою заінтересованістю всіх учасників у д-сті;
 ґрунтується на довірі, оскільки кожен учасник може істотно впливати на його д-сть;
 характерна обмежена кількість учасників;
 відсутність органів управління;
 обмежений рух учасників;
 заборона конкуренції учасників з ПТ.
Особливості:
1. Установчий документ – засновницький договір, містить:
 найменування
 розмір частки кожного з учасників,
 розмір, склад та порядок внесення вкладів,
 форму їх участі у справах товариства.
2. УЧАСНИКИ:
 можуть бути лише особи, зареєстровані як суб’єкти підприємництва
 особа може бути учасником лише 1 ПТ;
 не має права без згоди інших вчиняти від свого імені та у своїх інтересах або в інтересах
третіх осіб правочини, що є однорідними з тими, які становлять предмет діяльності товариства.
 заборонено від свого імені та в своїх інтересах здійснювати угоди, однорідні з цілями
діяльності ПТ, брати участь у будь-яких товариствах (крім АТ), які мають однорідну з ПТ мету
 Передача частки може бути здійснена лише за згодою усіх учасників.
 У разі смерті – правонаступник має переважне право вступу
3. Складений капітал (за рахунок внесків учасни ків):
 Забезпечує фін-госп. д-сть;
 Мінімальний розмір не встановлено, через те що кредитоспроможність базується не
тільки на майні ПТ, а на сумі усього майна, що належить кожному із учасників ПТ.
4. Управління та ведення справ:
 Відсутні органи управління;
 Здійснюють самі учасники, шляхом ведення справ;
 Здійснюється за загальною згодою кожного;
 Або усіма одночасно, або одним з учасників (обсяг повноважень вказується у дорученні)
 Учасники, що ведуть справи зобов. на вимогу інших надати повну інформацію про дії, що
виконуються
 Повноваження припиняються:
 з припиненням самого ПТ,
 з відмовою учасника,
 скасуванням доручення на вимогу хоча б 1 учасника.
5. Прибуток та збитки розподіляються пропорційно до часток.
6. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ:
 У разі недостатності у ПТ майна для задоволення вимог кредиторів учасники солідарно
відповідають за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.
а) за масштабом - необмежена. Хоча у товариства є відокремлене майно, яким воно відповідає
по своїм зобов'язанням, у випадку його недостатності стягнення кредиторів може бути звернено
також і на майно учасників. Така небезпека загрожує кожному учаснику;
б) за характером - солідарна. Вимога про стягнення може бути звернена до будь-якого із
учасників товариства, до одного або декількох відразу.
 Звернення стягнення на частку учасника у складеному капіталі за його власними
зобов'язаннями допускається тільки у разі недостатності іншого майна для задоволення вимог.
7. Вихід і виключення учасників:

 Вихід , якщо:
ПТ утворено на НЕвизн. строк – в будь-який час, заявивши про це за 3 міс.
ПТ утворено на визначений строк – за поважних причин, та повідомивши за 6 міс.
 Виплачується вартість внеску
 Виплачується частина прибутку за рік
Виключення можливе у випадку систематичного не виконання обов’язків або
перешкоджанню досягненню цілей ПТ. (порядок встановлюється в засн. договорі)
8. Особливі підстави припинення:
Ліквідовується якщо в товаристві залишається один учасник.
СТАТТЯ 80 ГКУ - 5. Повним товариством є господарське товариство, всі учасники якого

відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені
товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм
майном.
Ознаки ПТ:
· наявність одного установчого документа – засновницького договору;
· створення товариства з метою спільного здійснення його учасниками підприємницької
діяльності;
· наявність у всіх (повне товариство) учасників повної субсидіарної відповідальності за
зобов'язаннями товариства;
· відсутність законодавчих вимог до мінімального розміру статутного капіталу товариства
та порядку його формування (це має визначатися засновницьким договором);
· управління справами здійснюється безпосередньо самими учасниками товариства, що
несуть повну субсидіарну відповідальність за його зобов'язаннями;
· порядок управління справами товариства визначають самі учасники, закріплюючи його в
засновницькому договорі;
· складність виходу з товариства (заборона або обмеження можливості відступлення
учасником своєї частки третім особам, необхідність повідомлення про вихід за певний термін і в
передбачених випадках).
ЗУ «ПРО ГОСПОДАРСЬКІ ТОВАРИСТВА»

Стаття 74. Відповідальність учасників за борги повного товариства
Якщо при ліквідації повного товариства виявиться, що наявного майна не вистачає для сплати
всіх боргів, за товариство у недостатній частині несуть солідарну відповідальність його учасники
усім своїм майном, на яке відповідно до законодавства України може бути звернено стягнення.
Учасник товариства відповідає за борги товариства незалежно від того, виникли вони після чи до
його вступу до товариства.
Учасник, який сплатить повністю борги товариства, вправі звернутися з регресною вимогою у
відповідній частині до решти учасників, які несуть перед ним відповідальність пропорційно своїй
частці у майні товариства.
40. Поняття об’єднання підприємств.

Регулюється главою 12 розіду 2 ГК, іншими НПА.
Стаття 70 ГКУ. Об'єднання підприємств:1. Підприємства мають право на добровільних
засадах об'єднувати свою господарську діяльність (виробничу, комерційну та інші види
діяльності) на умовах і в порядку, встановлених цим Кодексом та іншими законами.
2. За рішенням Кабінету Міністрів України або органів, до повноважень яких належить
управління державними або комунальними підприємствами, можуть утворюватися об'єднання
підприємств на умовах і в порядку, встановлених цим Кодексом та іншими законами.
3. Види об'єднань підприємств, їх загальний статус, а також основні вимоги щодо здійснення
ними господарської діяльності визначаються цим Кодексом, інші питання їх діяльності
регулюються законодавством України.
Стаття 118. Поняття об'єднання підприємств

1. Об'єднанням підприємств є господарська організація, утворена у складі двох або більше
підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення
спільних економічних та соціальних завдань.
2. Об'єднання підприємств утворюються підприємствами на добровільних засадах або за
рішенням органів, які відповідно до цього Кодексу та інших законів мають право утворювати
об'єднання підприємств. В об'єднання підприємств можуть входити підприємства, утворені за
законодавством інших держав, а підприємства України можуть входити в об'єднання підприємств,
утворені на території інших держав.
3. Об'єднання підприємств утворюються на невизначений строк або як тимчасові об'єднання.
4. Об'єднання підприємств є юридичною особою.
5. Державна реєстрація об'єднання підприємств здійснюється відповідно до статті 58 цього
Кодексу.
ОЗНАКИ:
1. мета створення - координація виробничої, наукової та іншої діяльності учасників для вирішення
спільних економічних та соціальних завдань.
2. Складна правосуб’єктність - учасниками об’єднання можуть бути лише підприємства (організації)
— юридичні особи, кожне з яких при входженні до об’єднання зберігає статус юридичної особи
незалежно від організаційно-правової форми об’єднання, і на них поширюються положення ГК та
інших законів щодо регулювання діяльності підприємств. Цим об’єднання відрізняється від під-
приємства, яке не має в своєму складі інших юридичних осіб. Тобто підприємства як учасники
об’єднання залишаються самостійними суб’єктами господарського права. Разом з тим об’єднання
підприємств також є самостійним суб’єктом права.
3. Мінімальний склад учасників - двоє.
4. Наявність статусу юр.ососби (ч.4 ст.118 ГК).
5. Наявність майна, юридично відособлене від майна членів об'єднань (ч.2 ст.123 ГК). Майном об’єд-
нання є: а) основні фонди і оборотні кошти, передані членами об’єднання на його баланс згідно з
договором чи статутом; б) майно, набуте об’єднанням в результаті господарської діяльності; в)
майно створених об’єднанням підприємств. Учасники об’єднання підприємств можуть вносити на
умовах і в порядку, передбачених його установчими документами, майнові внески (вступні, член-
ські, цільові тощо).
6. Діють на основі установчого договору та/або статуту, який закріплюється його засновниками (ч.3
ст.119 ГК).
7 ) Централізація в руках об’єднання як суб’єкта права функцій і повноважень його учасників.
Це організаційно-правова ознака. Склад функцій, які централізує об’єднання, визначають його за-
сновники у договорі або статуті. Це можуть бути виробничо-господарські, науково-технічні, коме-
рційні, правозастосовчі (захисні) та інші функції. Юридичним вираженням їх централізації є деле-
гування учасниками об’єднанню у відповідних частинах належних їм повноважень з метою
централізованого керівництва їхньою діяльністю з боку органів об’єднання. Правовою формою де-
легування таких повноважень є договір або статут об’єднання.
41. Види та організаційно-правові форми об’єднань підприємств.

Види:
1. залежно від характеру діяльності учасників господарського об’єднання:
А) Об’єднання товаровиробників: - об’єднання підприємств; - об’єднання кооперативів; -
об’єднання сільськогосподарських кооперативів; - об’єднання фермерських господарств.
Б) Об’єднання учасників інфраструктури ринку: -банківські об’єднання; - об’єднання інших
фін.установ (саморегулівні організації ринку цінних паперів, кредитних спілок, страхових
організацій і т.д.).
В) Холдинги (холдингові групи);
Г) Промислово-фінансові групи – на сьогодні такий вид законодавчо не врегульований, бо ЗУ
втратив чинність.
2. Залежно від національної приналежності: національні і міжнародні.
3. Залежно від форми власності: приватні, комунальні, державні і змішані.
4. За підставами створення: добровільні (засновниками є самі підприємства); створені у
розпорядчому порядку (засновники – уповноважені органи держ влади і місцевого
самоврядування).
5. Залежно від наявності статусу юр.особи: а) що мають його (асоціайції, корпорації, консорціуми,
концерни); б) що не мають (холдингові групи).
Організаційно-правові форми об'єднань підприємств – передбачені ст.120 ГК.
1. Господарські об'єднання утворюються як асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, інші
об'єднання підприємств, передбачені законом.
2. Асоціація - договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської
діяльності підприємств, що об'єдналися, шляхом централізації однієї або кількох виробничих та
управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації виробництва, організації спільних
виробництв на основі об'єднання учасниками фінансових та матеріальних ресурсів для
задоволення переважно господарських потреб учасників асоціації. У статуті асоціації повинно
бути зазначено, що вона є господарською асоціацією. Асоціація не має права втручатися у
господарську діяльність підприємств - учасників асоціації. За рішенням учасників асоціація може
бути уповноважена представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими
підприємствами та організаціями.
3. Корпорацією визнається договірне об'єднання, створене на основі поєднання виробничих,
наукових і комерційних інтересів підприємств, що об'єдналися, з делегуванням ними окремих
повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органам управління
корпорації.
4. Консорціум - тимчасове статутне об'єднання підприємств для досягнення його учасниками
певної спільної господарської мети (реалізації цільових програм, науково-технічних, будівельних
проектів тощо). Консорціум використовує кошти, якими його наділяють учасники, централізовані
ресурси, виділені на фінансування відповідної програми, а також кошти, що надходять з інших
джерел, в порядку, визначеному його статутом. У разі досягнення мети його створення консорціум
припиняє свою діяльність.
5. Концерном визнається статутне об'єднання підприємств, а також інших організацій, на основі їх
фінансової залежності від одного або групи учасників об'єднання, з централізацією функцій
науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та
іншої діяльності. Учасники концерну наділяють його частиною своїх повноважень, у тому числі
правом представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та
організаціями. Учасники концерну не можуть бути одночасно учасниками іншого концерну.
6. Державні і комунальні господарські об'єднання утворюються переважно у формі корпорації або
концерну, незалежно від найменування об'єднання (комбінат, трест тощо).
42. Функції та компетенція об’єднання підприємств.

Функції та компетенція об’єднання підприємств за загальним правилом визначаються в індивіду-
альному порядку — тими актами, якими створюється об’єднання.
виконання завдань, визначених договором, статутом, актом про створення об'єднання
(промислова діяльність, будівництво, транспортна діяльність та ін.);
вирішення спільних для групи підприємств питань, зокрема питань соціально-економічного
розвитку;
проведення спільної для галузі науково-технічної політики (поліпшення якості продукції,
підвищення технічного рівня виробництва, ефективне використання потужностей,
зовнішньоекономічна діяльність тощо);
виконання при необхідності планових функцій, якщо це передбачено статутом або
засновницьким договором;
координаційні;
захист прав та інтересів підприємств об'єднання тощо.
Iснує також практика делегування Кабінетом Міністрів України окремим об’єднанням
підприємств функцій і повноважень центральних органів виконавчої влади. Зокрема, це здійснено
Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. «Про управління майном, що є у
загальнодержавній власності, в будівництві та промисловості будівельних матеріалів» . Цим
декретом державним корпораціям, створеним у будівництві та промисловості будівельних
матеріалів, надано статус центральних органів виконавчої влади, тобто вони є вищестоящими ор-
ганами щодо підприємств, які входять до об’єднання.
Компетенція. Господарське об'єднання виступає суб’єктом організаційно-господарських
повноважень по відношенню до його учасників. Обсяг залежить від: організаційно-правової
форми господарського об’єднання; положень актів законодавства (наприклад, ЗУ «Про
особливості управління об’єктами державної власності в оборонно-промисловому комплексі»);
установчих (статут чи засновницький договір) і внутрішніх документів (в т.ч. рішення загальних
зборів учаників добровільного господарського об’єднання про закріплення за останнім додаткових
повноважень).
43. Управління об’єднанням підприємств.
Господарські об'єднання мають:
 вищі органи управління (загальні збори учасників) та

 утворюють виконавчі органи, передбачені статутом господарського об'єднання.
Вищий орган (загальні збори):
 затверджує статут господарського об'єднання та вносить зміни до нього;

 вирішує питання про прийняття в ГО нових учасників та виключення учасників з його
складу;
 утворює виконавчий орган господарського об'єднання відповідно до установчого
документу;
 вирішує фінансові та інші питання відповідно до установчих документів ГО;
Виконавчий орган (колегіальний чи одноособовий) вирішує питання поточної діяльності, які

відповідно до статуту або договору віднесені до його компетенції.
Управління державним (комунальним) господарським об'єднанням.

Управління державним (комунальним) суб'єктами здійснюють:
правління об'єднання (склад визначається статутом)
генеральний директор об'єднання (призначається на посаду та звільняється з посади органом, що
прийняв рішення про утворення об'єднання)
Порядок управління державним (комунальним) ГО визначається статутом об'єднання відповідно
до закону.
Врегульовано ст.122 ГК.

1. Господарські об'єднання мають вищі органи управління (загальні збори учасників) та
утворюють виконавчі органи, передбачені статутом господарського об'єднання.
2. Вищий орган господарського об'єднання:
затверджує статут господарського об'єднання та вносить зміни до нього;
вирішує питання про прийняття в господарське об'єднання нових учасників та виключення
учасників з його складу;
утворює виконавчий орган господарського об'єднання відповідно до його статуту чи договору;
вирішує фінансові та інші питання відповідно до установчих документів господарського
об'єднання.
3. Виконавчий орган господарського об'єднання (колегіальний чи одноособовий) вирішує
питання поточної діяльності, які відповідно до статуту або договору віднесені до його компетенції.
4. Управління державним (комунальним) господарським об'єднанням здійснюють правління
об'єднання і генеральний директор об'єднання, який призначається на посаду та звільняється з
посади органом, що прийняв рішення про утворення об'єднання. Склад правління визначається
статутом об'єднання. Порядок управління державним (комунальним) господарським об'єднанням
визначається статутом об'єднання відповідно до закону.
Законом може бути передбачений інший порядок управління державним (комунальним)
господарським об'єднанням в оборонно-промисловому комплексі.
5. Здійснення управління поточною діяльністю об'єднання підприємств може бути доручено
адміністрації одного з підприємств (головного підприємства об'єднання) на умовах, передбачених
установчими документами відповідного об'єднання.
6. Спори, що виникають між учасниками об'єднання, вирішуються в порядку, передбаченому
статутом об'єднання, або в судовому порядку відповідно до закону.
Додатково ч.3 ст.123 ГК передбачає: Господарське об'єднання має право утворювати за
рішенням його вищого органу управління унітарні підприємства, філії, представництва, а також
бути учасником (засновником) господарських товариств. Утворені господарським об'єднанням
підприємства діють відповідно до положень цього Кодексу, інших законів та статуту
підприємства, затвердженого об'єднанням.
44. Асоційовані підприємства та холдингові компанії.
Асоційовані підприємства (господарські організації) — це група суб'єктів господарювання

— юридичних осіб, пов'язаних між собою відносинами економічної та/або організаційної
залежності у формі участі в статутному капіталі та/або управлінні. (ч. 1 ст. 126 ГК)
Залежність між асоційованими підприємствами може бути:

 простою (виникає у разі якщо одне з них має можливість блокувати прийняття рішень
іншим (залежним) підприємством, які повинні прийматися відповідно до закону та/або установчих
документів цього підприємства кваліфікованою більшістю голосів.);
 вирішальною (виникає у разі якщо між підприємствами встановлюються відносини
контролю-підпорядкування за рахунок переважної участі контролюючого підприємства в
статутному фонді та/або загальних зборах чи інших органах управління іншого (дочірнього)
підприємства, зокрема володіння контрольним пакетом акцій. Відносини вирішальної залежності
можуть встановлюватися за умови отримання згоди відповідних органів Антимонопольного
комітету України.
Контроль – це вирішальний вплив однієї чи декількох пов’язаних юридичних та/або фізичних

осіб на господарську діяльність суб’єкта господарювання чи його частини (ЗУ «Про захист
екон.конкуренції»)
Способи набуття контролю:
 придбання акцій (часток, паїв) та інших активів господарських товариств, в тому числі у
поєднанні з угодою учасників такого придбання (у випадках набуття спільного контролю);
 на підставі договору (угоди, контракту) , що призводить до виникнення права;
 + інші способи (при цьому вичерпного переліку таких способів не існує, і вирішальну роль
у набутті контролю можуть відігравати виключно економічні відносини).
 Про наявність будь-якої із залежностей має бути зазначено у відомостях державної

реєстрації залежного (дочірнього) підприємства та опубліковано відповідно до закону (ч. 4 ст. 126
ГК)
Холдингові компанії:
ГК, ЗУ «Холдингові компанії в Україні»
Холдингова компанія – це публічне акціонерне товариство, яке володіє, користується, а
також розпоряджається холдинговими корпоративними пакетами акцій (часток, паїв) двох або
більше корпоративних підприємств (крім пакетів акцій, що перебувають у державній власності.
 Корпоративне підприємство – господарське товариство, холдинговим корпоративним
пакетом акцій (часток, паїв) якого володіє, користується та розпоряджається холдингова компанія;
 Холдинговий корпоративний пакет акцій (часток, паїв) - пакет акцій (часток, паїв)
корпоративного підприємства, холдингової компанії, який перевищує 50 відсотків чи становить
величину, яка забезпечує право вирішального впливу на господарську діяльність корпоративного
підприємства, холдингової компанії
45. Правовий режим майна суб’єктів господарювання.

Під правовим режимом майна суб’єктів господарювання в теорії господарського права розумі-
ють встановлені правовими нормами: а) структуру цього майна; б) порядок його придбання (фор-
мування), використання і вибуття; в) порядок звернення на нього стягнення кредиторів.
Основою правового режиму майна суб’єктів господарювання, на якій базується їх господарська
діяльність, відповідно до ч. 1 ст. 133 ГК є право власності, а також речові права осіб, які не є вла-
сниками, — право господарського відання і право оперативного управління.
Крім зазначених, господарська діяльність може здійснюватися також на основі інших речових
прав, до яких відносяться, зокрема, права володіння, права користування.
Право володіння чужим майном виникає на підставі договору із власником або особою, якій
майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом (ст. 398 ЦК).
Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки,
інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення по-
треб суб’єктів господарювання, які не можуть бути задоволені іншим способом (ч. 1 ст. 401 ЦК).
Право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можли-
вості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропе-
редачі, зв’язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо (ч. 1 ст. 404 ЦК).
Майно суб’єктів господарювання може бути закріплено на іншому, крім зазначених у ч. 1 ст.
133 ГК, праві відповідно до умов договору із власником майна. Отже, ч. 2 ст. 133 ГК передбачає
можливість визначення інших прав, які належать не до речових, а до зобов’язальних прав. Одним
із них є, на нашу думку, право оренди цілісного майнового комплексу державного (комунального)
підприємства або його структурного підрозділу. Це право виникає на підставі договору суб’єкта
господарювання із власником майна про здійснення на його (майна) основі цим суб’єктом само-
стійного господарювання.
До прав, щодо яких ідеться в ч. 2 ст. 133 ГК, можна віднести іпотеку (заставу).
Як встановлено в ч. 3 ст. 13 Конституції України, держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів
права власності і господарювання. Це положення знайшло свій розвиток у ч. 4 ст. 133 ГК, згідно з
якою держава забезпечує рівний захист майнових прав усіх суб’єктів господарювання. Такий за-
хист забезпечується незалежно від того, про яке право йде мова, — чи то про право власності, чи
про інші речові права.
Стаття 134. Право власності - основне речове право у сфері господарювання

1. Суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності,
на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і
розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим
суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві
оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених цим
Кодексом.
2. Майно, що використовується у господарській діяльності, може перебувати у спільній
власності двох або більше власників.
3. Правовий режим власності та правові форми реалізації права власності у сфері
господарювання визначаються цим Кодексом і законом.
Стаття 136. Право господарського відання
1. Право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє,
користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним
органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою
власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.
2. Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб'єктом підприємництва,
здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або
через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність
підприємства.
3. У випадках, визначених Законом України "Про трубопровідний транспорт", з метою
створення оператора газотранспортної системи держава через уповноважених суб’єктів
управління об’єктами державної власності на підставі договору може передавати суб’єкту
господарювання об’єкти державної власності на праві господарського відання без права їх
відчуження.
4. Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені
для захисту права власності. Суб'єкт підприємництва, який здійснює господарську діяльність на
основі права господарського відання, має право на захист своїх майнових прав також від власника.
5. Суб’єкт господарювання, якому з метою створення оператора системи передачі або
оператора газотранспортної системи на праві господарського відання передані об’єкти державної
власності, повинен бути повністю незалежним у прийнятті рішень щодо їх використання,
експлуатації, обслуговування, планування, розвитку та фінансування відповідно до законів
України "Про ринок природного газу", "Про ринок електричної енергії".
6. Уповноважений суб’єкт управління об’єктами державної власності, що використовуються у
процесі провадження діяльності з транспортування та/або зберігання природного газу, а також
суб’єкт управління системи передачі електричної енергії не можуть відмовити у фінансуванні
відповідно оператором системи передачі або оператором газотранспортної системи, або іншою
заінтересованою особою інвестицій, погоджених з Національною комісією, що здійснює державне
регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг. При погодженні таких інвестицій
Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних
послуг, керується, зокрема, необхідністю забезпечення безпеки постачання природного газу,
передачі електричної енергії, операційної безпеки Об’єднаної енергетичної системи України.
Державне комерційне підприємство
Комунальне унітарне
Стаття 137. Право оперативного управління
1. Правом оперативного управління у цьому Кодексі визнається речове право суб'єкта
господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним
власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності,
у межах, встановлених цим Кодексом та іншими законами, а також власником майна
(уповноваженим ним органом).
2. Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб'єктом
господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне
управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у
суб'єкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується, та майно,
що використовується ним не за призначенням.
3. Право оперативного управління захищається законом відповідно до положень,
встановлених для захисту права власності.
Право власності є основним, самостійним правом, в той час як право господарського відання вторинне
і залежить від права власності. Якщо право власності може існувати і без права господарського
відання, то останнє неможливе без права власності.
Вторинним характером права господарського ведення зумовлені і такі його обмеження як право
власника контролювати використання майна шляхом аудиторських та інших перевірок, отримувати
частку прибутку від використання цього майна, ухвалювати рішення про ліквідацію або реорганізацію
юридичної особи, в господарське ведення якої було надане майно, тощо.
Як і право господарського відання, право оперативного управління є похідним від права власності
і більш обмежене порівняно з ним. Воно також вужче, ніж право господарського відання.
Якщо право господарського відання містить усі 3 правомочності - володіння, користування і

розпорядження, то право оперативного управління, зазвичай охоплює одночасно лише 2 -
володіння і користування або володіння і розпорядження.
У будь-якому випадку особа, в оперативному управлінні якої знаходиться майно, не має права
розпоряджатися цим майном на свій розсуд, а може це робити лише в межах, встановлених
власником
46. Види майна суб’єктів господарювання та джерела його формування.

Майно – це сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які
мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб'єктів
господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом
формах обліку майна цих суб'єктів. (139 ГК)
Визначення не є повним:
(ст. 190 ЦК), Майном як особливим об'єктом вважається:
 окрема річ (предмет матеріального світу, щодо якого виникають цив. права та обов.)
 сукупність речей,
 майнові права та обов'язки (також відображаються в балансі).
Щоб об’єкти визнавались речами у розумінні ГК, необхідна наявність ознак:
1. Вартісне значення
2. Вироблення чи використання у д-сті суб. госп-ння;
3. Відображались в балансі суб’єктів або враховувались в інших формах обліку майна
Нематеріальні активи (за 139 ГК) – немонетарний актив, якмй не маж матеріальної форми та
може бути ідентифікованим (Міжн. стандарт бухгалт. обліку 38)
Види:
діяльності, майнові цінності належать до:
 основних фондів,
 оборотних засобів,
 коштів,
 товарів.
 ++ особливий вид – цінні папери.
1. Основні засоби — це матеріальні активи, які підприємство утримує з метою:

 використання їх у процесі виробництва або постачання товарів,
 надання послуг,
 здавання в оренду іншим особам або
 для здійснення адміністративних і соціально-культурних функцій,
очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких більше 1 року (або операційного
циклу, якщо він довший за рік).
а) основні виробничі фонди - приймають участь в процесі виробництва(машини,
обладнання) або створюють умови для виробництва, збереження або переміщення матеріальних
цінностей (виробничі приміщення, склади, транспорт);
б) основні НЕвиробничі фонди – безпосередньо НЕ приймають участь у виробництві, а
служать для задоволення побутових та культурних потреб працівників (гуртожитки, магазини,
поліклініки), які знаходятся на балансі підприємства.
Основні фонди виробничого і невиробничого призначення є:
 будинки,
 споруди,
 машини та устаткування,
 обладнання,
 інструмент,
 виробничий інвентар і приладдя,
 господарський інвентар,
 інше майно тривалого використання, що віднесено законодавством до основних фондів.
2. Оборотні засоби (активи): гроші та їх еквіваленти, що не обмежені у використанні, а також

інші активи, призначені для реалізації чи використання протягом операційного циклу чи протягом
дванадцяти місяців з дати балансу; (Наказ МінФін 2013 року Про затвердження Національного
положення (стандарту) бухгалтерського обліку 1 «Загальні вимоги до фінансової звітності»)
 !!!! споживається в кожному технологічному циклі виготовлення продукції і повністю
переносить свою вартість на вартість цієї продукції
 призначені забезпечувати динамічну складову економічної діяльності підприємства!!!
Виділяють:
 сировина,
 паливо,
 матеріали,
 малоцінні предмети та предмети, що швидко зношуються,
 інше майно виробничого і невиробничого призначення, що віднесено законодавством до
оборотних засобів.
3. Кошти:
 гроші у національній та іноземній валюті,
 призначені для здійснення товарних відносин цих суб'єктів з іншими суб'єктами, а також
4. Товари:
 вироблена продукція (товарні запаси),
 виконані роботи та послуги.
Товар - будь-яка продукція, послуги, роботи, права інтелектуальної власності та інші
немайнові права, призначені для продажу (оплатної передачі); (ЗУ Про зовн.екон. д-сть)
або Товар - продукція, об’єкти будь-якого виду та призначення, у тому числі сировина, вироби,
устаткування, технології, предмети у твердому, рідкому і газоподібному стані, а також послуги,
пов’язані з постачанням таких товарів, якщо вартість таких послуг не перевищує вартості самих
товарів («Про публічні закупівлі»)
Вироблена (готова) продукція — продукція, що виготовлена на підприємстві, призначена для

продажу і відповідає усім технічним та якісним характеристикам, передбаченим договором або
НПА.
Роботи:
 розроблення проектної документації на об’єкти будівництва,
 науково-проектної документації на:
 реставрацію пам’яток архітектури та містобудування, будівництво нових, розширення,
реконструкція, капітальний ремонт та реставрація існуючих об’єктів і споруд виробничого та
невиробничого призначення,
 роботи з нормування в будівництві,
 технічне переоснащення діючих підприємств та супровідні роботам послуги,
 у тому числі геодезичні роботи, буріння, сейсмічні дослідження, аеро- і супутникова
фотозйомка та інші послуги, що включаються до кошторисної вартості робіт, якщо вартість
таких послуг не перевищує вартості самих робіт;
Послуги - будь-який предмет закупівлі, крім товарів і робіт, зокрема транспортні послуги,
освоєння технологій, наукові дослідження, науково-дослідні або дослідно-конструкторські
розробки, медичне та побутове обслуговування, найм (оренда), а також фінансові та
консультаційні послуги, поточний ремонт;
5. Цінні папери
Суб'єкт господарювання має право випускати власні цінні папери, реалізовувати їх громадянам
і юридичним особам, а також придбавати цінні папери інших суб'єктів
Цінним папером є документ установленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує
грошове або інше майнове право, визначає взаємовідносини емітента цінного папера (особи, яка
видала цінний папір) і особи, яка має права на цінний папір, та передбачає виконання зобов'язань
за таким цінним папером, а також можливість передачі прав на цінний папір та прав за цінним
папером іншим особам.
Стаття 139 ГК визнає майном сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні
активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб’єктів
господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом
формах обліку майна цих суб’єктів.
Поняття речі вміщене у ст. 179 ЦК, яка під річчю розуміє предмет матеріального світу, щодо
якого можуть виникати цивільні права й обов’язки.
З урахуванням положень ст. 190 ЦК майном вважаються окрема річ, сукупність речей, а та-
кож майнові права і обов’язки, проте для визнання цих об’єктів речами в розумінні Господарсько-
го кодексу необхідно, щоб вони відповідали ознакам, зазначеним у ч. 1 ст. 139 ГК, а саме: а) мали
вартісне визначення; б) вироблялися чи використовувалися у діяльності суб’єктів господарюван-
ня; в) відображалися в балансі цих суб’єктів або враховувалися в інших встановлених законом фо-
рмах обліку майна цих суб’єктів.
Відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 8 «Нематеріальні активи», за-
твердженого наказом Мінфіну України від 18 жовтня 1999 р. № 242, нематеріальний актив — це
немонетарний актив, який не має матеріальної форми, може бути ідентифікований та утримується
підприємством з метою використання протягом періоду більше одного року (або одного операцій-
ного циклу, якщо він перевищує один рік) для виробництва, торгівлі, в адміністративних цілях чи
надання в оренду іншим особам.
Майнові цінності в залежності від економічної форми, якої набуває майно у процесі здійснення
господарської діяльності, можуть належати до основних фондів, оборотних засобів, коштів, то-
варів.
Зміст цих понять та перелік об’єктів, що належать до тієї або іншої економічної форми, встано-
влені у ст. 139 ГК, в законах та підзаконних нормативно правових актах з питань бухгалтерського
обліку і фінансової звітності.
Основними фондами виробничого і невиробничого призначення є будинки, споруди, машини та
устаткування, обладнання, інструмент, виробничий інвентар і приладдя, господарський інвентар
та інше майно тривалого використання, що віднесено законодавством до основних фондів.
Оборотними засобами є сировина, паливо, матеріали, малоцінні предмети та предмети, що
швидко зношуються, інше майно виробничого і невиробничого призначення, що віднесено
законодавством до оборотних засобів.
Коштами у складі майна суб'єктів господарювання є гроші у національній та іноземній валюті,
призначені для здійснення товарних відносин цих суб'єктів з іншими суб'єктами, а також
Товарами у складі майна суб'єктів господарювання визнаються вироблена продукція (товарні
запаси), виконані роботи та послуги.
Особливим видом майна суб'єктів господарювання є цінні папери.
За ст. 191 ЦК майном є також підприємство як єдиний майновий комплекс, що
використовується для здійснення підприємницької діяльності. До складу підприємства як єдиного
майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи
земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги,
борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не
встановлено договором або законом. Підприємство як єдиний майновий комплекс за ЦК є
нерухомістю.
Загальні, найпоширеніші джерела, з яких формується майно суб’єктів господарювання, встано-
влює ст. 140 ГК.
1. Джерелами формування майна суб'єктів господарювання є:
 грошові та матеріальні внески засновників;
 доходи від реалізації продукції (робіт, послуг);
 доходи за фінансовими інструментами;
 капітальні вкладення і дотації з бюджетів;
 надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об'єктів (комплексів), що належать їм,
придбання майна інших суб'єктів;
 кредити банків та інших кредиторів;
 безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій і громадян;
 інші джерела, не заборонені законом.
Грошові та матеріальні внески засновників, як правило, є джерелом формування статутного
капіталу господарських товариств, майна виробничого кооперативу на стадії заснування цих су-
б’єктів. За рахунок майнових внесків (вступних, членських, цільових тощо) учасників формується
майно об’єднання підприємств. При утворенні державного унітарного підприємства компетентним
органом державної влади останній наділяє таке підприємство майном — відокремленою частиною
державної власності. Так само комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним ор-
ганом місцевого самоврядування на базі відокремленої частини комунальної власності.
Зміст доходів з джерелом їх походження з України визначений пп. 14.1.54 Податкового кодексу
України, згідно з яким це будь-який дохід, отриманий резидентами або нерезидентами, у тому чи-
слі від будь-яких видів їх діяльності на території України (включаючи виплату (нарахування) ви-
нагороди іноземними роботодавцями), її континентальному шельфі, у виключній (морській) еко-
номічній зоні.
Капітальні вкладення як джерело формування майна суб’єкта господарювання — це інвестиції,
спрямовані на створення і відновлення основних фондів. При цьому розрізняють державні і недер-
жавні капітальні вкладення. Державні капітальні вкладення — це інвестиції, спрямовані на ство-
рення і відновлення основних фондів, джерелом фінансування яких є кошти державного бюджету,
державних підприємств та організацій, а також місцевих бюджетів. У їх складі виділяють державні
централізовані капітальні вкладення — інвестиції, що спрямовані на створення і відновлення ос-
новних фондів і фінансуються за рахунок коштів державного бюджету та бюджетних позичок.
Надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об’єктів (комплексів), що належать су-
б’єктам господарювання, придбання майна інших суб’єктів — одне з джерел формування майна,
що поділяється на кілька складових: 1) виручка від продажу майнових об’єктів; 2) надходження у
вигляді орендної плати як платежу за користування об’єктом оренди; 3) придбання майна інших
суб’єктів (у власність, господарське відання або оперативне управління) відповідно до укладених
договорів.
Кредити банків та інших кредиторів — це кошти та матеріальні цінності, які надаються рези-
дентами або нерезидентами у користування юридичним або фізичним особам на визначений строк
та під процент. Кредит розподіляється на фінансовий кредит, товарний кредит, інвестиційний по-
датковий кредит та кредит під цінні папери, що засвідчують відносини позики.
Безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій та громадян складають незначне
за розміром джерело формування майна суб’єктів господарювання.
47. Склад майна, що використовується у сфері господарювання.
діяльності, майнові цінності належать до:
 основних фондів,
 оборотних засобів,
 коштів,
 товарів.
 ++ особливий вид – цінні папери.
1. Основні засоби — це матеріальні активи, які підприємство утримує з метою:

 використання їх у процесі виробництва або постачання товарів,
 надання послуг,
 здавання в оренду іншим особам або
 для здійснення адміністративних і соціально-культурних функцій,
очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких більше 1 року (або операційного
циклу, якщо він довший за рік).
а) основні виробничі фонди - приймають участь в процесі виробництва(машини,
обладнання) або створюють умови для виробництва, збереження або переміщення матеріальних
цінностей (виробничі приміщення, склади, транспорт);
б) основні НЕвиробничі фонди – безпосередньо НЕ приймають участь у виробництві, а
служать для задоволення побутових та культурних потреб працівників (гуртожитки, магазини,
поліклініки), які знаходятся на балансі підприємства.
2. Оборотні засоби (активи): гроші та їх еквіваленти, що не обмежені у використанні, а також

інші активи, призначені для реалізації чи використання протягом операційного циклу чи протягом
дванадцяти місяців з дати балансу; (Наказ МінФін 2013 року Про затвердження Національного
положення (стандарту) бухгалтерського обліку 1 «Загальні вимоги до фінансової звітності»)
 !!!! споживається в кожному технологічному циклі виготовлення продукції і повністю
переносить свою вартість на вартість цієї продукції
 призначені забезпечувати динамічну складову економічної діяльності підприємства!!!
3. Кошти:
 гроші у національній та іноземній валюті,
 призначені для здійснення товарних відносин цих суб'єктів з іншими суб'єктами, а також
4. Товари:
 вироблена продукція (товарні запаси),
 виконані роботи та послуги.
Товар - будь-яка продукція, послуги, роботи, права інтелектуальної власності та інші
немайнові права, призначені для продажу (оплатної передачі); (ЗУ Про зовн.екон. д-сть)
або Товар - продукція, об’єкти будь-якого виду та призначення, у тому числі сировина, вироби,
устаткування, технології, предмети у твердому, рідкому і газоподібному стані, а також послуги,
пов’язані з постачанням таких товарів, якщо вартість таких послуг не перевищує вартості самих
товарів («Про публічні закупівлі»)
Послуги - будь-який предмет закупівлі, крім товарів і робіт, зокрема транспортні послуги,
освоєння технологій, наукові дослідження, науково-дослідні або дослідно-конструкторські
розробки, медичне та побутове обслуговування, найм (оренда), а також фінансові та
консультаційні послуги, поточний ремонт;
5. Цінні папери
Суб'єкт господарювання має право випускати власні цінні папери, реалізовувати їх громадянам
і юридичним особам, а також придбавати цінні папери інших суб'єктів
Цінним папером є документ установленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує
грошове або інше майнове право, визначає взаємовідносини емітента цінного папера (особи, яка
видала цінний папір) і особи, яка має права на цінний папір, та передбачає виконання зобов'язань
за таким цінним папером, а також можливість передачі прав на цінний папір та прав за цінним
папером іншим особам.
48. Право власності та похідні права (право господарського відання, право оперативного
управління) у сфері господарювання.
ПРАВО ВЛАСНОСТІ
Економічний аспект власності – присвоєння матеріальних благ, суть якого полягає в належності
наявних засобів виробництва і одержуваних продуктів праці державі, територіальній громаді,
окремому колективу чи індивіду.
Право власності:
В об’єктивному значенні- це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності.
В суб’єктивному значенні є:
 основним речовим правом у сфері господарювання,
 зміст якого складають повноваження (права) власника щодо:
 володіння, користування і розпорядження належним йому майном при здійсненні
господарської діяльності.
Володіння - це закріплення матеріальних благ за конкретними власниками - індивідами і
колективами, фактичне утримання речі у сфері господарювання цих осіб.
Користування - це вилучення з речей їхніх корисних властивостей, які дають можливість
задовольнити відповідні потреби індивіда чи колективу.
Розпорядження - це визначення власником юридичної або фактичної долі речі.
ПРАВО ГОСПОДАРСЬКОГО ВІДАННЯ
Право господарського відання – правова форма, що відповідно до ч.1 ст. 136 ГК
застосовується для встановлення правового режиму майна, закріпленого лише за суб’єктом
підприємництва (заснованому в організаційно-правовій формі підприємства).
!!! За суб’єктами господарювання, які не належать до суб’єктів підприємництва майно на
праві госп відання не закріплюється.!!!
Відповідно, право господарського відання – це речове право суб’єкта підприємництва, який,
як і власник, володіє, користується і розпоряджається закріпленим за ним майном.
Проте, обмежується повноваження з розпорядження окремими видами майна (реалізується
лише за згодою власника!).
 Власник майна здійснює контроль за використанням та збереженням майна:
 через уповноважений орган
 безпосередньо сам.
 Суб’єкт, який здійснює господарювання на основі такого права є підприємством, може:
 нести відповідальність за своїми зобов’язаннями закріпленим за ним майном ,
 звертатися до суду за захистом порушених майнових прав у тому числі і в тому випадку,
коли таке порушення мало місце з боку власника.
ПРАВО ОПЕРЕТИВНОГО УПРАВЛІННЯ
Право оперативного управління – це речове право суб’єкта господарювання, який здійснює
некомерційну господарську діяльність.
Зміст:
 Повноваження володіння,
 користування,
 розпорядження майном, закріпленим за суб’єктом господарювання власником
 Проте реалізація цих повноважень здійснюється у межах, встановлкних ГК, іншими
законами, а також власником.
1. Закріплюється за:
 казенними підприємствами
 комунальними некомерційними підприємствами.
2. Втручання власника майна:

не тільки здійснює контроль, а й має право вилучати у суб’єкта господарювання:
 надлишкове майно,
 майно, що не використовується,
 майно, що використовується ним не за призначенням.
Стаття 136. Право господарського відання

1. Право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє,
користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним
органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою
власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.
2. Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб'єктом підприємництва,
здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або
через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність
підприємства.
3. У випадках, визначених Законом України "Про трубопровідний транспорт", з метою
створення оператора газотранспортної системи держава через уповноважених суб’єктів
управління об’єктами державної власності на підставі договору може передавати суб’єкту
господарювання об’єкти державної власності на праві господарського відання без права їх
відчуження.
4. Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені
для захисту права власності. Суб'єкт підприємництва, який здійснює господарську діяльність на
основі права господарського відання, має право на захист своїх майнових прав також від власника.
5. Суб’єкт господарювання, якому з метою створення оператора системи передачі або оператора
газотранспортної системи на праві господарського відання передані об’єкти державної власності,
повинен бути повністю незалежним у прийнятті рішень щодо їх використання, експлуатації,
обслуговування, планування, розвитку та фінансування відповідно до законів України "Про ринок
природного газу", "Про ринок електричної енергії".
6. Уповноважений суб’єкт управління об’єктами державної власності, що використовуються у
процесі провадження діяльності з транспортування та/або зберігання природного газу, а також
суб’єкт управління системи передачі електричної енергії не можуть відмовити у фінансуванні
відповідно оператором системи передачі або оператором газотранспортної системи, або іншою
заінтересованою особою інвестицій, погоджених з Національною комісією, що здійснює державне
регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг. При погодженні таких інвестицій
Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних
послуг, керується, зокрема, необхідністю забезпечення безпеки постачання природного газу,
передачі електричної енергії, операційної безпеки Об’єднаної енергетичної системи України.
Стаття 137. Право оперативного управління
1. Правом оперативного управління у цьому Кодексі визнається речове право суб'єкта
господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним
власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності,
у межах, встановлених цим Кодексом та іншими законами, а також власником майна
2. Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб'єктом господарювання,
здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна
безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у суб'єкта
господарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується, та майно, що
використовується ним не за призначенням.
3. Право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, встановлених
для захисту права власності.
49. Корпоративні права: поняття, ознаки, загальні засади здійснення.

У Господарському кодексі України ціла глава (гл. 18) присвячена корпоративним правам.
Відповідно до ст. 167 ГК цієї глави, корпоративні права - це права особи, частка якої
визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності
на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку
(дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також
інші правомочності, передбачені законом та установчими документами.
Щербина пише – «На нашу думку, всі законодавчі визначення поняття корпоративних прав є
недосконалими і потребують певних уточнень. Так, у визначеннях поняття корпоративних прав,
закріплених у ГК України та ПК України, слова “частки прибутку” доцільно було б замінити
словами “частини прибутку”, а слова “статутними документа- ми” – словами “установчими
документами” (останню заміну доцільно здійснити і у визначенні, встановленому Законом України
“Про акціонерні товариства”).
Видається некоректним вживання в усіх визначеннях скалькованого з російської мови терміна
“правомочності”, зміст якого в чинному законодавстві у розумінні “передбаченої законом
можливості учасника пра- вовідносин здійснювати певні дії або вимагати їх від іншого учасника
цих же правовідносин” не розкритий, що на практиці може призвести до різного тлумачення
співвідношення понять “право” і “правомочність”.»
Корпоративні права виникають у особи, яка в обмін на майнову участь у господарській
організації отримує право на частку в її статутному фонді (майні).
Комплекс корпоративних прав складний і включає такі їх види:

- основні корпоративні права (притаманні учасникові будь-якої господарської організації)
визначаються цим Кодексом та загальними законами (“Про господарські товариства” - ст. 10, “Про
цінні папери і фондову біржу” — ст. 5;
- спеціальні, наявність яких пов'язується з участю в суб'єкті господарювання певної
організаційно-правової форми або в господарській організації з певним видом виключної
діяльності та закріплюється спеціальними законами;
- локальні — передбачаються установчими документами конкретної господарської організації
з врахуванням специфіки корпоративних відносин, що складаються між нею та її засновниками і
учасниками.
Корпоративними правами за загальним правилом можуть володіти будь-які особи, що мають
відповідний обсяг право- і дієздатності, в тому числі суб'єкти господарювання, громадяни,
юридичні особи, держава, територіальні громади.
Щодо ознак корпоративних прав, то можна виділити думки деяких науковців :

1. Виникають лише щодо корпоративного товариства, тобто щодо підприємницьких юридичних
осіб.
2. Належить лише особам, частка якої визначається в статутному капіталі юридичної особи
3. Мають складну структуру, яка включає права як майнового, так і немайнового характеру
4. Можуть бути передані не тільки законами, але і локальними актами самої юридичної особи.
5. Належність особі корпоративних прав не вважається заняттям нею підприємницької
діяльністю
6. Корпоративні права учасників господарських товариств виникають внаслідок внесення
учасниками вкладів до статутного фонду господарського товариства
7. Виникають в результаті створення юридичної особи
Мають організаційно-майновий характер, тобто передбачають право на управління або участі в
управлінні, право на доходи
8. Пов’язані з впливом засновника на формування волі юридичної особи.
50. Поняття та види цінних паперів.
Цінним папером є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідує гро-

шове або інше майнове право і визначає взаємовідносини між особою, яка його розмістила
(видала), і власни- ком та передбачає виконання зобов’язань згідно з умовами його розмі- щення, а
також можливість передачі прав, що випливають з цього документа іншим особам (ч. 1 ст. 194
ЦК).
Цінним папером є:
Ø документ установленої форми
Ø з відповідними реквізитами,
Ø що посвідчує грошове або інше майнове право,
Ø визначає взаємовідносини емітента (особи, яка видала цінний папір), і особи, яка має права
на цінний папір,
Ø передбачає виконання зобов’язань за таким цінним папером,
Ø а також можливість передачі прав на цінний папір та прав за цінним папером іншим особам.
Цінний папір відрізняється від інших документів тим, що він завжди є документом майнового
характеру. Але на відміну від інших документів, що фіксують певні майнові права (боргових ро-
зписок, страхо- вих полісів, заповітів тощо), цінний папір може бути реалізований лише шляхом
його пред’явлення. Iнакше кажучи, цінний папір — це такий документ, пред’явлення якого потр-
ібне для здійснення засвідченого ним майнового права.
Цінний папір має бути складений у визначеній законом формі й мати всі необхідні реквізити,
перелік яких щодо конкретних видів цін- них паперів встановлюється законодавством.
! Сутність цінного папера- особливий правовий зв’язок між правом на цінний папір як на
документ та правом з цінного папера. !
Види цінних паперів закріплені у ст. 3 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок»,
згідно з якою цінні папери поділяються:
а) за порядком їх розміщення (видачі) на: емісійні та неемісійні
Емісійні цінні папери — цінні папери, що посвідчують однакові права їх власників у межах о-
дного випуску стосовно особи, яка бере на себе відповідні зобов’язання (емітент). До емісійних
цінних паперів належать акції; облігації підприємств; облігації місцевих позик; держав- ні о-
блігації України; іпотечні сертифікати; іпотечні облігації; сертифікати фондів операцій з нерухо-
містю (сертифікати ФОН); інвестиційні сертифікати; казначейські зобов’язання України;
Неемісійні цінні папери можуть існувати виключно в документарній формі і за формою випуску можуть
бути лише ордерними або на пред’явника. Неемісійні цінні папери можуть видаватися та існувати
виключно в документарній формі як паперові або як електронні документи. Перелік цінних паперів, що
можуть видаватися як електронні документи, визначається Національною комісією з цінних паперів та
фондового ринку за погодженням з Національним банком України.
б) за формою існування на:

— документарні;
— бездокументарні;
в) за формою випуску:
— на пред’явника (права, посвідчені цим цінним папером, нале- жать його пред’явникові);
— іменні (права, посвідчені цим цінним папером, належать особі, зазначеній у цінному папері);
— ордерні (права, посвідчені цим цінним папером, належать особі, зазначеній у цінному папері,
яка може сама здійснити ці права або при- значити своїм розпорядженням (наказом) іншу уповно-
важену особу.
Як зазначено в ч. 2 ст. 163 ГК, в Україні можуть випускатися і перебувати в обігу пайові, бор-
гові та інші цінні папери. Ширший, хоч теж неповний, перелік груп цінних паперів, що можуть
бути в обігу в Україні, встановлює ч. 1 ст. 195 ЦК. Це, зокрема, такі групи1:
1) пайові цінні папери — цінні папери, які посвідчують участь їх власника у статутному капіталі
(крім інвестиційних сертифікатів та сертифікатів ФОН), надають власнику право на участь в упр-
авлінні емітентом (крім сертифікатів ФОН) і отримання частини прибутку, зокрема у вигляді
дивідендів, та частини майна у разі ліквідації емітен- та (крім сертифікатів ФОН). До цієї групи
належать акції, інвестиційні сертифікати, сертифікати ФОН.
А) Акція — це іменний цінний папір, який посвідчує майнові права його власника (акціонера),
що стосуються акціонерного товариства, включаючи право на отримання частини прибутку акціо-
нерного това- риства у вигляді дивідендів та право на отримання частини майна акці- онерного то-
вариства у разі його ліквідації, право на управління акціо- нерним товариством, а також немайнові
права, передбачені Цивільним кодексом України та законом, що регулює питання створення,
діяль- ності та припинення акціонерних товариств і законодавством про ін- ститути спільного
інвестування (ч. 1 ст. 6 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок»).
Акції існують виключно в бездокументарній формі. Акція має номінальну вартість, устано-
влену в національній валюті. Мінімальна номінальна вартість акції не може бути меншою, ніж о-
дна копійка.
Акціонерне товариство розміщує акції двох типів — прості та привілейовані.
Прості акції надають їх власникам право на отримання частини при- бутку акціонерного товар-
иства у вигляді дивідендів, на участь в управ- лінні акціонерним товариством, на отримання час-
тини майна акціонер- ного товариства у разі його ліквідації та інші права, передбачені законом,
що регулює питання створення, діяльності та припинення акціонерних товариств. Прості акції
надають їх власникам однакові права. Прості акції не підлягають конвертації у привілейовані акції
або інші цінні папери акціонерного товариства.
Привілейовані акції надають їх власникам переважні, стосовно влас- ників простих акцій, права
на отримання частини прибутку акціонер- ного товариства у вигляді дивідендів та на отримання ч-
астини майна акціонерного товариства у разі його ліквідації, а також надають права на участь в у-
правлінні акціонерним товариством у випадках, передба- чених статутом і законом, який регулює
питання створення, діяльності та припинення акціонерних товариств.
Б) Iнвестиційний сертифікат — цінний папір, який розміщується ін- вестиційним фондом,
інвестиційною компанією, компанією з управлін- ня активами пайового інвестиційного фонду та
посвідчує право влас- ності інвестора на частку в інвестиційному фонді, взаємному фонді ін- вес-
тиційної компанії та пайовому інвестиційному фонді.
Емітентом інвестиційних сертифікатів виступає інвестиційний фонд, інвестиційна компанія
або компанія з управління активами пайо- вого інвестиційного фонду.
Кількість проголошених інвестиційних сертифікатів пайового ін- вестиційного фонду зазнач-
ається у проспекті емісії. Строк розміщення інвестиційних сертифікатів відкритого та інтер- валь-
ного пайових інвестиційних фондів не обмежується.
Iнвестиційні сертифікати можуть надавати його власнику право на отримання доходу у вигляді
дивідендів. Дивіденди за інвестиційни- ми сертифікатами відкритого та інтервального пайового
інвестиційних фондів не нараховуються і не сплачуються.
В) Сертифікат фонду операцій з нерухомістю (сертифікат ФОН) — це цінний папір, що
засвідчує право його власника на отримання до- ходу від інвестування в операції з нерухомістю.
Правовий режим сер- тифікатів ФОН (у тому числі умови їх випуску і обігу) встановлено Законом
України від 19 червня 2003 р. «Про фінансово-кредитні меха- нізми і управління майном при бу-
дівництві житла та операціях з неру- хомістю».
2) боргові цінні папери — цінні папери, що посвідчують відносини позики і передбачають зобо-
в’язання емітента сплатити у визначений строк кошти, передати товари або надати послуги відпо-
відно до зобо- в’язання. До боргових цінних паперів відносяться: а) облігації під- приємств; б) дер-
жавні облігації України; в) облігації місцевих позик; г) казначейські зобов’язання України; ґ) о-
щадні (депозитні) сертифі- кати; д) векселі.
А) Облігація — це цінний папір, що посвідчує внесення його першим власником грошей,
визначає відносини позики між власником обліга- ції та емітентом, підтверджує зобов’язання
емітента повернути власни- кові облігації її номінальну вартість у передбачений умовами розмі-
щення облігацій строк та виплатити доход за облігацією, якщо інше не передбачено умовами ро-
зміщення. Облігації можуть існувати виключно в бездокументарній формі.
Б) Державні облігації України можуть бути:
довгострокові — понад п’ять років; середньострокові — від одного до п’яти років;
короткострокові — до одного року (ч. 1 ст. 10 Закону України «Про цінні папери та фондовий
ринок»). Державні облігації України поділяються на облігації внутрішніх державних позик Укр-
аїни, облігації зовнішніх державних позик України та цільові облігації внутрішніх державних по-
зик України.
Облігації внутрішніх державних позик України — державні цінні па- пери, що розміщуються
виключно на внутрішньому фондовому ринку і підтверджують зобов’язання України щодо
відшкодування пред’яв- никам цих облігацій їх номінальної вартості з виплатою доходу відпо-
відно до умов розміщення облігацій.
Цільові облігації внутрішніх державних позик України — облігації внутрішніх державних по-
зик, емісія яких є джерелом фінансування дефіциту державного бюджету в обсягах, передбачених
на цю мету за- коном про Державний бюджет України на відповідний рік, та в межах граничного
розміру державного боргу.
Облігації зовнішніх державних позик України — державні боргові цінні папери, що розміщую-
ться на міжнародних фондових ринках і під- тверджують зобов’язання України відшкодувати пр-
ед’явникам цих об- лігацій їх номінальну вартість з виплатою доходу відповідно до умов ро-
зміщення облігацій.
Ґ) Ощадний (депозитний) сертифікат — цінний папір, який під- тверджує суму вкладу, внес-
еного у банк, і права вкладника (власни- ка сертифіката) на одержання зі спливом встановленого
строку суми вкладу та процентів, встановлених сертифікатом, у банку, який його видав. Ощадний
(депозитний) сертифікат є неемісійним цінним папером, що видається на певний строк (під відсо-
тки, передбачені умовами його видачі). Ощадні (депозитні) сертифікати можуть бути іменними
або на пред’явника та існують виключно у документарній формі.
Д) Вексель — цінний папір, який посвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця або
його наказ третій особі сплатити після на- стання строку платежу визначену суму власнику векс-
еля (векселедер- жателю). Векселі можуть бути прості або переказні та існують виключно у доку-
ментарній формі. Особливості видачі та обігу векселів, здійснення операцій з вексе- лями, по-
гашення вексельних зобов’язань та стягнення за векселями визначаються законом;
3) іпотечні цінні папери — цінні папери, випуск яких забезпечено іпотечним покриттям (іпотеч-
ним пулом) та які посвідчують право влас- ників на отримання від емітента належних їм коштів.
До іпотечних цін- них паперів належать: a) іпотечні облігації; б) іпотечні сертифікати; в) заставні.
а) Заставна, як зазначено у ст. 20 Закону України від 5 червня 2003 р. «Про іпотеку»1, — це
борговий цінний папір, який засвідчує безумовне право його власника на отримання від боржника
виконання за основ- ним зобов’язанням, за умови, що воно підлягає виконанню в грошовій формі,
а в разі невиконання основного зобов’язання — право звернути стягнення на предмет іпотеки. Зас-
тавна оформлюється, якщо її видача передбачена іпотечним договором. Заставна може пер-
едаватися її власником будь-якій особі шляхом вчинення індосаменту відповідно до Закону «Про
іпотеку». Наступний власник заставної має ті ж права, що мав іпотекодержатель згідно з до- гово-
ром, яким обумовлене основне зобов’язання, та іпотечним догово- ром, на підставі якого була о-
формлена заставна.
Б)Iпотечний сертифікат — це іпотечний цінний папір, забезпечений іпотечними активами
або іпотеками. Iпотечні сертифікати мають строк обігу, сертифікати з фіксованою дохідністю —
номінальну вартість, сер- тифікати участі — частку консолідованого іпотечного боргу, що припа-
дає на один сертифікат. Номінальна вартість та строк обігу сертифіка- тів одного випуску мають
бути однаковими. Номінальна вартість може бути встановлена в національній валюті з ураху-
ванням інфляційного застереження.
4) похідні цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов’язаний з правом на придбання чи
продаж протягом строку, встановленого договором, цінних паперів, інших фінансових та (або) то-
варних ресурсів.
Одним із видів похідних цінних паперів є дериватив, поняття якого містить Податковий ко-
декс України.
Дериватив — це стандартний документ, що засвідчує право та/або зобов’язання придбати чи
продати у майбутньому цінні папери, мате- ріальні або нематеріальні активи, а також кошти на
визначених ним умовах. Стандартна (типова) форма деривативів і порядок їх випуску та обігу вс-
тановлюються законодавством. Зокрема, постановою Кабі- нету Міністрів України від 19 квітня
1999 р. No 632 затверджено Поло- ження про вимоги до стандартної (типової) форми дер-
ивативів1.
До деривативів належать:
а) своп — цивільно-правова угода про здійснення обміну потоками платежів (готівкових або
безготівкових) чи іншими активами, розрахо- ваними на підставі ціни (котирування) базового
активу в межах суми, визначеної договором на конкретну дату платежів (дату проведення розр-
ахунків) протягом дії контракту;
б) опціон — цивільно-правовий договір, згідно з яким одна сторона контракту одержує право
на придбання (продаж) базового активу, а інша сторона бере на себе безумовне зобов’язання про-
дати (придбати) базовий актив у майбутньому протягом строку дії опціону чи на вста- новлену
дату (дату виконання) за визначеною під час укладання тако- го контракту ціною базового активу.
За умовами опціону покупець ви- плачує продавцю премію опціону;
в) форвардний контракт — цивільно-правовий договір, за яким продавець зобов’язується у
майбутньому в установлений строк переда- ти базовий актив у власність покупця на визначених у-
мовах, а поку- пець зобов’язується прийняти в установлений строк базовий актив і сплатити за нь-
ого ціну, визначену таким договором.
г) ф’ючерсний контракт (ф’ючерс) — стандартизований строковий контракт, за яким про-
давець зобов’язується у майбутньому в установ- лений строк (дата виконання зобов’язань за ф’юч-
ерсним контрактом) передати базовий актив у власність покупця на визначених специфіка- цією у-
мовах, а покупець зобов’язується прийняти базовий актив і спла- тити за нього ціну, визначену с-
торонами контракту на дату його укладення.
Товаророзпорядчі цінні папери – надають їх держателю право розпоряджатися майном,

зазначеним у цих документах.
I. ЗА ВИДОМ ЕМІТЕНТА :
Ø Державні
Ø Цінні папери адміністративно-територіальних одиниць
Ø Цінні папери міжнародних фінансових організацій
Ø Цінні папери Фонду гарантування вкладів фізичних осіб
Ø Корпоративні цінні папери.
II. ЗАЛЕЖНО ВІД ГРОШОВОГО ЕКВІВАЛЕНТА В ЯКОМУ НОМІНОВАНІ ЦІННІ
ПАПЕРИ :
Ø Номіновані у національній валюті
Ø Номіновані в іноземній валюті
III. ЗАЛЕЖНО ВІД СТРОКУ ОБІГУ :
1) Строкові (облігація, інвестиційни сертфікат та інші)

ü Довгосрокові ( строк обігу-5+ років)
ü Середньострокові (строк обігу 1-5 років)
ü Короткострокові ( до одного року)
2) Без визначеного строку обігу ( акція)
51. Регулювання ринку цінних паперів.

Державне регулювання ринку цінних паперів — це здійснення державою комплексних заходів
щодо упорядкування, контролю, нагля- ду за ринком цінних паперів та їх похідних та запобігання
зловживан- ням і порушенням у цій сфері (ст. 1 Закону України «Про державне регулювання р-
инку цінних паперів в Україні»).
Державне регулювання ринку цінних паперів здійснюється з метою:

реалізації єдиної державної політики у сфері випуску та обігу цін- них паперів та їх похідних;
створення умов для ефективної мобілізації та розміщення учасниками ринку цінних паперів
фінансових ресурсів з урахуванням інтере- сів суспільства;
одержання учасниками ринку цінних паперів інформації про умови випуску та обігу цінних
паперів, результати фінансово-господар- ської діяльності емітентів, обсяги і характер угод з
цінними паперами та іншої інформації, що впливає на формування цін на ринку цінних паперів;
забезпечення рівних можливостей для доступу емітентів, інвесто- рів і посередників на ринок
цінних паперів;
гарантування прав власності на цінні папери;
захисту прав учасників фондового ринку;
інтеграція в європейський та світовий фондові ринки;
дотримання учасниками ринку цінних паперів вимог актів законодавства;
запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної конкуренції на ринку
цінних паперів;
контролю за прозорістю та відкритістю ринку цінних паперів .
За критерієм суб’єкта, який здійснює функції щодо регулювання ринку поділяється на:
Ø Державне регулювання ( спеціальними уповноваженими державними органами)
Ø Саморегулювання (об’єднаннями професійних учасників фондового ринку)
Ø Локальне (у тому числі внутрішньокорпоративне і договірне, здійснюване професійними
учасниками фондового ринку.
Державне регулювання ринку цінних паперів здійснює Національна комісія з цінних

паперів та фондового ринку. Iнші державні органи здійснюють контроль за діяльністю учасників
ринку цінних паперів у межах своїх повноважень, визначених чинним законодавством.
При Національній комісії з цінних паперів та фондового ринку створюються Консультаційно-
експертна рада, інші органи та установи. Консультаційно-експертна рада розробляє рекомендації
щодо по- літики на ринку цінних паперів та бере участь у підготовці й обгово- ренні проектів нор-
мативно-правових актів, які розробляються і роз- глядаються Національною комісією з цінних
паперів та фондового ринку. Склад Консультаційно-експертної ради та положення про неї затвер-
джуються Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку.
Основними завданнями Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку є:
1) формування та забезпечення реалізації єдиної державної політи- ки щодо розвитку і функціо-
нування ринку цінних паперів та їх похід- них в Україні, сприяння адаптації національного ринку
цінних паперів до міжнародних стандартів; 2) координація діяльності державних органів з
питань функціону- вання в Україні ринку цінних паперів та їх похідних; 3) здійснення державно-
го регулювання та контролю за випуском і обігом цінних паперів та їх похідних на території Укр-
аїни, а також у сфері спільного інвестування; 4) захист прав інвесторів шляхом здійснення заходів
щодо запобі- гання і припинення порушень законодавства на ринку цінних паперів, застосування
санкцій за порушення законодавства у межах своїх пов- новажень; 5) сприяння розвитку ринку
цінних паперів; 6) узагальнення практики застосування законодавства України з питань випуску
та обігу цінних паперів в Україні, розроблення пропо- зицій щодо його вдосконалення.
Повноваження Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку визначені ст. 8 Закону
України «Про державне регулювання ринку цінних паперів».
Форми державного регулювання ринку цінних паперів встановлені ст. 3 Закону України
«Про державне регулювання ринку цінних паперів». До них належать:
прийняття актів законодавства з питань діяльності учасників рин- ку цінних паперів; регулю-
вання випуску та обігу цінних паперів, прав та обов’язків учасників ринку цінних паперів; видача
ліцензій на здійснення професійної діяльності на ринку цін- них паперів та забезпечення контро-
лю за такою діяльністю; реєстрація випусків (емісій) цінних паперів та інформації про випуск
(емісію) цінних паперів; контроль за системами ціноутворення на ринку цінних паперів; контроль
за діяльністю осіб, які обслуговують випуск та обіг цінних паперів; і тд.
Відповідно до ст. 4 Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в
Україні» Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку у встановленому нею по-
рядку видає ліцензії на такі види професійної діяльності на ринку цінних паперів:
1) брокерська діяльність — укладення торговцем цінними папера- ми цивільно-правових дого-
ворів (зокрема договорів комісії, доручен- ня) щодо цінних паперів від свого імені (від імені іншої
особи), за до- рученням і за рахунок іншої особи;
2) дилерська діяльність — укладення торговцем цінними паперами цивільно-правових договор-
ів щодо цінних паперів від свого імені та за свій рахунок з метою перепродажу, крім випадків,
передбачених законом;
3) андеррайтинг — розміщення (підписка, продаж) цінних паперів торговцем цінними паперами
за дорученням, від імені та за рахунок емітента;
4) діяльність з управління цінними паперами — діяльність, яка про- вадиться торговцем
цінними паперами від свого імені за винагороду протягом визначеного строку на підставі договор-
у про управління пе- реданими йому цінними паперами та грошовими коштами, призначе- ними
для інвестування в цінні папери, а також отриманими в процесі цього управління цінними папер-
ами та грошовими коштами, які нале- жать на праві власності установнику управління, в його
інтересах або в інтересах визначених ним третіх осіб;
5) діяльність з управління активами — професійна діяльність учас- ника фондового ринку —
компанії з управління активами, що прова- диться нею за винагороду від власного імені або на
підставі відповідно- го договору про управління активами, які належать інституційним ін- вестор-
ам на праві власності;
6) діяльність з управління іпотечним покриттям — діяльність, що провадиться управителем іпо-
течного покриття від свого імені за вина- городу протягом визначеного строку на підставі догово-
ру про управ- ління іпотечним покриттям та передбачає представництво інтересів власників іпо-
течних облігацій, здійснення контролю за додержанням умов заміни іпотечних активів чи включ-
ення нових іпотечних активів до складу іпотечного покриття, здійснення контролю за своєчасніс-
тю та повнотою здійснення емітентом платежів за звичайними іпотечни- ми облігаціями, забезпеч-
ення відповідності іпотечного покриття ви- могам законодавства, виконання інших функцій,
визначених законо- давством;
7) депозитарна діяльність депозитарної установи — діяльність з депозитарного обліку та обслу-
говування розміщення, обігу цінних па- перів та операцій емітента щодо розміщених ним цінних
паперів на ра- хунках у цінних паперах її депонентів;
8) діяльність із зберігання активів інститутів спільного інвестуван- ня — діяльність із збер-
ігання активів інститутів спільного інвестуван- ня (документів, що підтверджують право власності
на активи інститу- тів спільного інвестування), обслуговування операцій інститутів спіль- ного
інвестування та здійснення контролю за їх діяльністю у випадках та порядку, що визначені законо-
м;
9) діяльність із зберігання активів пенсійних фондів — діяльність з обслуговування пенсійного
фонду відповідно до Закону України «Про недержавне пенсійне забезпечення»;
10) діяльність з організації торгівлі на фондовому ринку — діяль- ність професійного учасника
фондового ринку (організатора торгівлі) із створення організаційних, технологічних, інфор-
маційних, правових та інших умов для збирання та поширення інформації стосовно попиту і про-
позицій, проведення регулярних торгів фінансовими інструмента- ми за встановленими пр-
авилами, централізованого укладання і вико- нання договорів щодо фінансових інструментів, у то-
му числі здійснен- ня клірингу та розрахунків за ними, та розв’язання спорів між членами ор-
ганізатора торгівлі;
11) клірингова діяльність — діяльність з визначення зобов’язань, що підлягають виконанню за
правочинами щодо цінних паперів та ін- ших фінансових інструментів, підготовка документів
(інформації) для проведення розрахунків, а також створення системи гарантій з вико- нання зобо-
в’язань за правочинами щодо цінних паперів та інших фі- нансових інструментів.
52. Поняття біржі, види бірж, основи їх правового статусу.

Правовому регулюванню біржової торгівлі присвячено, зокрема, статті 278—282 ГК (щодо то-
варної біржі) та статті 360—361 ГК (щодо фондової біржі).
Терміном «біржа» в літературі і практиці біржової торгівлі позначається: 1) сукупність ос-
іб, що постійно в певному місці здійснюють торговельні операції; 2) місце їх зібрання; 3) сукупніс-
ть угод, які укла- даються у цьому місці.
У ГК зазначається, що товарна біржа - є особливим суб'єктом господарювання, який надає

послуги в укладенні біржових угод, виявленні попиту і пропозицій на товари, товарних цін,
вивчає, упорядковує товарообіг і сприяє пов'язаним з ним торговельним операціям.
У новій редакції ЗУ «Про товарну біржу» - товарна біржа є юридичною особою, що провадить
діяльність з організації торгівлі продукцією на товарних біржах.
З наведених понять, можна зробити висновок, що біржа:
1) є господарською організацією, що забезпечує регулярне функціонування організованого
ринку товарів, валют, цінних паперів, похідних фінансових інструментів;
2) виконує ринкові регулятивні (організаційні та економічні) функції в економіці завдяки
виявленню курсу товарних цін, попиту і пропозиції.
3) Основна її мета - сприяти зведенню в одному місці (на біржі) попиту і пропозиції на певні
товари, обслуговування їх обороту.
Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону «Про товарну біржу» товарна біржа є організацією, що об’єднує юр-
идичних і фізичних осіб, які здійснюють виробничу і комерційну діяльність, і має на меті надання
послуг щодо укладання біржових угод, виявлення товарних цін, попиту і пропо- зицій товарів,
вивчення, упорядкування і полегшення товарообороту і пов’язаних з ним торговельних операцій. З
цього визначення можна зробити такий висновок: біржа є господарською організацією, яка ви- ко-
нує певні, а саме ринкові регулятивні (організаційні та економічні) функції в економіці завдяки
виявленню курсу товарних цін, попиту і пропозиції. Основна її мета — сприяти зведенню в одно-
му місці (на біржі) попиту і пропозиції на певні товари, обслуговування їх обороту. Це характер-
изує біржу як економічну категорію.
Залежно від предмета діяльності розрізняються фондові і товарні біржі.
Фондова біржа — є організатором торгівлі на фондовому ринку. Діяльність з організації тор-
гівлі на фондовому ринку — діяльність фондової біржі із створення організаційних, технологіч-
них, інформацій- них, правових та інших умов для збирання та поширення інформації стосовно
пропозицій цінних паперів та інших фінансових інструмен- тів і попиту на них, проведення регу-
лярних біржових торгів цінними паперами та іншими фінансовими інструментами, централізо-
ваного укладання договорів щодо цінних паперів та інших фінансових інстру- ментів згідно з пр-
авилами, встановленими такою фондовою біржею, зареєстрованими у встановленому законом по-
рядку. Діяльність з орга- нізації торгівлі на фондовому ринку може включати здійснення клірин-
гу та розрахунків за фінансовими інструментами, іншими, ніж цінні папери.
Правове становище фондової біржі визначається Законом України «Про цінні папери та фондо-
вий ринок». Об’єктами операцій фондової біржі є цінні папери, допущені до обігу на ній.
З точки зору правового становища фондова біржа являє собою суб’єкт господарювання у
формі акціонерного товариства або товари- ства з обмеженою відповідальністю, який зосереджує
в собі попит і пропозицію цінних паперів, сприяє формуванню їх біржового курсу.
Товарна біржа є організацією, що об'єднує юридичних і фізичних осіб, які здійснюють
виробничу і комерційну діяльність, і має за мету надання послуг в укладенні біржових угод,
виявлення товарних цін, попиту і пропозицій на товари, вивчення, упорядкування і полегшення
товарообігу і пов'язаних з ним торговельних операцій.
Щодо правового становища : Товарна біржа діє на основі самоврядування, господарської
самостійності, є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, власні поточні
та вкладні (депозитні) рахунки в банках та може мати печатки. Товарна біржа не займається
комерційним посередництвом і не має на меті одержання прибутку.
Товарні біржі можуть бути класифіковані на види залежно від ряду підстав.
Залежно від характеру асортименту товарів товарні біржі поділяються:
1) на вузькоспеціалізовані (предметом торгівлі на таких біржах є один вид товарів);
2) спеціалізовані (предметом біржової торгівлі є, як правило, однотипні групи товарів);
3) універсальні (предметом торгівлі є широкий асортимент різноманітних товарів).
Залежно від характеру біржових угод виділяють:
1) біржі реального товару, на яких предметом купівлі - продажу є реальний товар (як
вироблений, так і намічений для виготовлення);
2) ф'ючерсні, на яких здійснюється торгівля не реальними товарами, а контрактами на них;
опціонні, предметом торгів на яких є тільки права на купівлю або продаж реальних товарів або
контрактів на них у наступному періоді;
3) комплексні, на яких укладаються угоди щодо реального товару, а також ф'ючерсні та
опціонні угоди.
Залежно від ступеня відкритості (можливості участі в торгах) товарні біржі поділяються:
1) відкриті (публічні), на яких крім членів біржі в біржових операціях можуть брати участь і
відвідувачі торгів (постійні і разові)
2) закриті, на яких право участі в біржових торгах і укладання біржових угод мають лише
члени цієї товарної біржі.
53.Правове становище товарної біржі.
З 05.08. 2021 року набула чинності нова редакція ЗУ «Про товарні біржі».
Відповідно до ст.3 ЗУ «Про товарні біржі» - Товарна біржа є юридичною особою, що функціонує
у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю або товариства з
додатковою відповідальністю та провадить діяльність з організації торгівлі продукцією на
товарних біржах, а також інші види діяльності, передбачені цим Законом.
Виключно на товарній біржі укладаються біржові договори на умовах спот - договори, умови
яких передбачають, що фактичне постачання біржового товару заплановано здійснюється в межах
найбільшого з таких проміжків часу:
двох робочих днів;
проміжку часу, визначеного звичаєм ділового обороту, зафіксованим правилами товарної біржі.
2. Юридична особа набуває статусу товарної біржі з дня отримання ліцензії на провадження
діяльності з організації торгівлі продукцією на товарних біржах та/або ліцензії на провадження
діяльності з організації укладання деривативних контрактів на товарних біржах, що видається
Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку в порядку, передбаченому статтями
71 і 72 Закону України "Про ринки капіталу та організовані товарні ринки".
Юридична особа, яка отримала ліцензію на провадження діяльності з організації торгівлі
продукцією на товарних біржах та/або ліцензію на провадження діяльності з організації укладання
деривативних контрактів на товарних біржах, є професійним учасником організованих товарних
ринків.
Товарна біржа починає функціонувати після реєстрації Національною комісією з цінних
паперів та фондового ринку правил товарної біржі відповідно до статті 9 цього Закону.
3. Товарна біржа, крім ліцензії на провадження діяльності з організації торгівлі продукцією на
товарній біржі, ліцензії на провадження діяльності з організації укладання деривативних
контрактів на товарних біржах, має право у порядку, встановленому Законом України "Про ринки
капіталу та організовані товарні ринки", отримати ліцензію (ліцензії) на провадження на ринках
капіталу таких видів діяльності:
1) клірингова діяльність з визначення зобов’язань;
2) діяльність з організації укладання деривативних контрактів на регульованому ринку
деривативних контрактів;
3) діяльність з організації укладання деривативних контрактів на БТМ деривативних
контрактів; (Багатосторонній торговельний майданчик)
4) діяльність з організації укладання деривативних фінансових інструментів на ОТМ
деривативних контрактів. (Організований торговельний майданчик)
4. Товарна біржа не може бути учасником біржових торгів та здійснювати торгівлю
біржовими товарами за власний рахунок або за рахунок третіх осіб і бути стороною біржової
угоди (біржового договору) щодо купівлі-продажу біржових товарів, що укладається на такій
товарній біржі.
Товарна біржа може здійснювати позабіржові операції з біржовим чи іншим товаром у
випадках, передбачених законодавством.
5. Слова "товарна біржа", "оператор організованого ринку", "організований ринок" та похідні
від них дозволяється використовувати у назві лише юридичним особам, які отримали ліцензію на
провадження діяльності з організації торгівлі продукцією на товарних біржах, відповідно до вимог
цього Закону.
Права товарної біржі

1. Товарна біржа зокрема має право:
1) розробляти та затверджувати правила товарної біржі відповідно до цього Закону;
2) утворювати підрозділи (у тому числі відокремлені), комітети, комісії, біржові секції тощо та
затверджувати положення про них;
3) розробляти стандартні (типові) умови біржових угод (біржових договорів) відповідно до вимог,
встановлених цим Законом;
4) зупиняти на деякий час або припиняти біржові торги певним біржовим товаром, якщо ціни на
такий біржовий товар протягом торгової сесії відхиляються більше, ніж на визначений правилами
товарної біржі рівень;
5) установлювати і стягувати внески та плату за отримання членами біржі права здійснювати
торгівлю на товарній біржі як учасника біржових торгів, за укладання та/або реєстрацію біржових
угод (біржових договорів) та за надання інших послуг згідно з цим Законом, статутом та/або
правилами товарної біржі;
6) установлювати і стягувати штрафи та застосовувати інші санкції за порушення правил товарної
біржі.
Зобов’язання товарної біржі
1. Товарна біржа зобов’язана:
1) забезпечувати організацію та проведення біржових торгів;
2) здійснювати моніторинг біржових торгів та контроль за дотриманням учасниками біржових
торгів правил товарної біржі, у тому числі з метою запобігання маніпулюванню на товарній біржі
та інсайдерській торгівлі;
3) вести реєстр учасників біржових торгів, їхніх заявок, укладених угод і договорів;
4) оприлюднювати на своєму веб-сайті перелік учасників біржових торгів із зазначенням
учасників, допуск яких до біржових торгів зупинено або припинено, реєстр біржових товарів;
5) розкривати інформацію, передбачену законодавством;
6) виконувати інші обов’язки, пов’язані із здійсненням діяльності з організації торгівлі продукцією
на товарних біржах.
Книга Щербини:
Принципами діяльності бірж є: рівноправність учасників біржових торгів; застосування вільних
(ринкових) цін; публічне проведення біржових торгів.
Функції (основні напрями діяльності) біржі випливають насамперед з поняття цієї спеціальної
господарської організації, а саме: товарна біржа виконує функцію товаророзподільчого каналу або
механізму, завдяки якому товар розподіляється між споживачами за реальною ціною; товарна бір-
жа є свого роду господарюючим суб’єктом, який організовує ринок. Тому її ще називають органі-
зованим ринком. Вона створює необхідні умови учасникам біржових торгів у їх проведенні.
Завдяки коливанню біржового попиту і біржової пропозиції тут не може бути державного регу-
лювання цін; товарна біржа стабілізує ціни на біржовий товар. Функція стабілізації цін здійсню-
ється через механізм біржової спекуляції або гри на підвищення і зниження цін; біржа є місцем так
званого біржового котирування цін. Біржове котирування — це реєстрація біржовими органами
курсів цін, що виникають стихійно, на окремі біржові товари (цінні папери) з урахуванням укладе-
них біржових угод;
біржа здійснює збирання і обробку ринкової інформації, тобто є інформаційним центром ринку
щодо виробництва біржового товару, динаміки попиту на товари, цін на біржових та інших ринках
тощо. Біржа забезпечує інформаційне обслуговування своїх клієнтів, у тому числі шляхом видання
біржового бюлетеня — періодичного органу, в якому публікуються курси цін на товари (цінні па-
пери);
товарна біржа розробляє товарні стандарти, встановлює сорти товарів, реєструє марки фірм,
допущених до біржової торгівлі; товарна біржа виконує арбітражні функції, тобто розглядає спори
між членами біржі, а також між членами біржі та їх контрагентами. Рішення арбітражної комісії
біржі є обов’язковими і мають силу виконавчого документа.
54.Правове становище фондової біржі.

12 серпня 2020 року був підписаний закон "Про внесення змін до деяких законодавчих актів
України щодо спрощення залучення інвестицій та запровадження нових фінансових інструментів",
який викладає у нових редакціях закони "Про цінні папери та фондовий ринок" (він буде
називатися "Про ринки капіталу та організовані товарні ринки") та "Про товарну біржу", а
також вносить зміни до низки кодексів та інших законів.
( із закону "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення
залучення інвестицій та запровадження нових фінансових інструментів":
в абзацах другому - сьомому слова "фондова біржа" в усіх відмінках та числах замінити
словами "організовані ринки капіталу" у відповідному відмінку і числі;)
§ 3. Посередництво у здійсненні операцій з цінними паперами. Фондова біржа у ГКУ.
{По суті весь параграф було виключено на підставі Закону № 738-IX від 19.06.2020}
· Замість фондової біржі у нас тепер буде 3 нові форми ринку: регульований ринок,
багатосторонній торговельний майданчик і організований торговельний майданчик, , де
проводяться регулярні торги та укладаються контракти за ринковими цінами. А замість торговців
цінними паперами у нас з 1 липня будуть функціонувати інвестиційні фірми.
· Така парадигма професійних посередників передбачена відповідними актами
європейського законодавства, тобто це є частиною Угоди про асоціацію, яку Україна зобов'язалася
виконати якраз до 2021 р.
Членами фондової біржі можуть бути виключно торговці цінними паперами, які мають
ліцензію на право провадження професійної діяльності на фондовому ринку та взяли на себе
зобов’язання виконувати всі правила, положення і стандарти фондової біржі.
У разі анулювання отриманої торговцем цінними паперами ліцензії на право провадження
професійної діяльності на фондовому ринку його членство у фондовій біржі тимчасово
зупиняється до поновлення ним ліцензії або надання на біржу листа щодо виключення його з
членів біржі. Інші підстави припинення або тимчасового зупинення членства у фондовій біржі
визначаються правилами фондової біржі.
Членство у фондовій біржі припиняється у разі анулювання ліцензії на право провадження
професійної діяльності на фондовому ринку, виданої торговцю цінними паперами.
Відповідно до ст.23 ЗУ «Про цінні папери та фондовий ринок» - Фондова біржа зобов’язана
оприлюднювати та надавати Національній комісії з цінних паперів та фондового ринку
інформацію, передбачену законом та/або нормативно-правовими актами Національної комісії з
цінних паперів та фондового ринку, у тому числі про:
1) перелік торговців цінними паперами, допущених до укладання договорів купівлі-продажу
цінних паперів та інших фінансових інструментів на фондовій біржі;
2) перелік цінних паперів, які пройшли процедуру лістингу/делістингу;
3) обсяг торгівлі цінними паперами та іншими фінансовими інструментами (кількість цінних
паперів та інших фінансових інструментів, їх загальну вартість згідно з укладеними договорами,
біржовий курс цінних паперів щодо кожного цінного паперу, що перебуває в обігу на фондовій
біржі) за період, установлений Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку.
Відповідно до кращих міжнародних практик, запроваджена можливість торгівлі відповідними
активами на різних майданчиках, зокрема (ЗУ "Про ринки капіталу та організовані товарні
ринки"):
· регульованому ринку (традиційному ринку для великих гравців) — багатосторонній системі, що
управляється оператором регульованого ринку та у встановленому Національною комісією з
цінних паперів та фондового ринку порядку забезпечує згідно з недискреційними правилами,
встановленими таким оператором регульованого ринку та зареєстрованими у встановленому цим
Законом порядку, взаємодію третіх сторін щодо купівлі-продажу фінансових інструментів
(укладання деривативних контрактів) та створення організаційних, технологічних, інформаційних,
правових та інших умов для збирання і поширення інформації стосовно пропозицій щодо
фінансових інструментів, допущених до торгів на такому регульованому ринку, і попиту на них та
для проведення регулярних торгів такими інструментами, а також забезпечує централізоване
вчинення та централізоване виконання правочинів, у т. ч. кліринг щодо таких інструментів;
· багатосторонньому торговому майданчику, або БТМ (альтернативному саморегулівному
майданчику для менших бізнесів, що діє на підставі недискреційних правил) — багатосторонній
системі, що управляється оператором багатостороннього торгового майданчика і у встановленому
Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку порядку та згідно з визначеними
таким оператором БТМ недискреційними правилами забезпечує взаємодію третіх сторін щодо
купівлі-продажу фінансових інструментів (укладання деривативних контрактів), результатом чого
є договори (контракти), які укладаються у встановленому Законом порядку;
· організованому торговому майданчику (далі — ОТМ) — багатосторонній системі, яка не є
регульованим ринком або БТМ, управляється оператором ОТМ та відповідно до дискреційних
правил такого оператора ОТМ забезпечує взаємодію третіх сторін щодо купівлі-продажу
фінансових інструментів (укладання деривативних контрактів), результатом чого є відповідні
договори (контракти).
При цьому всі оператори ринку мають бути ліцензовані Національною комісією з цінних
паперів та фондового ринку. Іноземні особи також вправі подавати документи й отримувати таку
ліцензію, що мало б зробити український фондовий ринок відкритим для конкуренції.
55.Поняття та види професійної діяльності з торгівлі цінними паперами.

З 1 липня 2021 року після набрання чинності змін до ЗУ "При ринки капіталу та організовані
товарні ринки" перелік видів професійної діяльності на ринках капіталу не змінився, проте
певних змін зазнала діяльність з торгівлі.
Зокрема, до неї додали такі види діяльності, як субброкерська діяльність та інвестиційне
консультування, а самі торговці тепер будуть називатися інвестиційними фірмами.
Стаття 44 ЗУ "При ринки капіталу та організовані товарні ринки".
Діяльність з торгівлі фінансовими інструментами
1. Діяльність з торгівлі фінансовими інструментами провадиться інвестиційними фірмами, які
створюються у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю або
товариства з додатковою відповідальністю, для яких операції з фінансовими інструментами є
виключним видом діяльності, крім випадків, передбачених цим Законом.
Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку визначає умови отримання
іноземними юридичними особами ліцензії на провадження відповідних видів діяльності в межах
професійної діяльності з торгівлі фінансовими інструментами.
Діяльність з торгівлі фінансовими інструментами включає такі види діяльності:
1) субброкерська діяльність;
2) брокерська діяльність;
3) дилерська діяльність;
4) діяльність з управління портфелем фінансових інструментів;
5) інвестиційне консультування;
6) андеррайтинг та/або діяльність з розміщення з наданням гарантії;
7) діяльність з розміщення без надання гарантії.
На провадження кожного виду діяльності з торгівлі фінансовими інструментами у

встановленому цим Законом порядку Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку
видається окрема ліцензія, передбачена статтею 4 Закону України "Про державне регулювання
ринків капіталу та організованих товарних ринків".
2. Інвестиційна фірма з урахуванням вимог законодавства може надавати клієнтам такі
додаткові послуги, якщо вони зазначені в рішенні Національної комісії з цінних паперів та
фондового ринку про видачу їй ліцензії на провадження відповідного виду діяльності в межах
професійної діяльності з торгівлі фінансовими інструментами та внесені до реєстру професійних
учасників ринків капіталу та організованих товарних ринків:
1) зберігання фінансових інструментів та коштів клієнтів (включаючи облік прав на цінні
папери та прав за ними на рахунках у цінних паперах клієнта в рамках провадження депозитарної
діяльності депозитарної установи), а також розпорядження фінансовими інструментами та
коштами клієнта, які є предметом забезпечення (включаючи користування правами за цінними
паперами в інтересах клієнта);
2) надання клієнтам кредитів та позик для укладення за участю або посередництвом такої
інвестиційної фірми деривативних контрактів та вчинення правочинів щодо фінансових
інструментів;
3) надання клієнтам консультацій з питань фінансування їхньої господарської діяльності,
стратегії розвитку, інших пов’язаних питань, надання послуг та консультацій щодо реорганізації
або купівлі корпоративних прав юридичних осіб;
4) послуги, які передбачають здійснення валютних операцій, у випадках, пов’язаних з наданням
інвестиційною фірмою послуг своєму клієнту. Надання таких послуг здійснюється з урахуванням
вимог Закону України "Про валюту та валютні операції";
5) проведення інвестиційних досліджень та фінансового аналізу або надання будь-яких інших
загальних рекомендацій, пов’язаних з проведенням операцій з фінансовими інструментами;
6) послуги, пов’язані з андеррайтингом;
7) надання гарантій щодо виконання зобов’язань перед третіми особами за договорами, що
укладаються від імені клієнта такої інвестиційної фірми.
Інвестиційна фірма під час провадження своєї діяльності на ринках капіталу має право
надавати додаткові послуги, передбачені цією частиною (депозитарної діяльності депозитарної
установи, передбаченої пунктом 1 цієї частини), без отримання додаткових ліцензій, інших
дозвільних документів.
3. Початковий капітал інвестиційної фірми, що провадить професійну діяльність з торгівлі
фінансовими інструментами, повинен відповідати вимогам щодо його розрахунку, встановленим
статтею 70 цього Закону, при цьому розмір такого початкового капіталу не може бути меншим
ніж 22 мільйони гривень, крім випадків, передбачених частинами четвертою та п’ятою цієї статті.
4. Розмір початкового капіталу інвестиційної фірми, що провадить професійну діяльність з
торгівлі фінансовими інструментами, передбачену пунктами 1, 2, 4 частини першої цієї статті (1)
субброкерська діяльність; 2) брокерська діяльність; 4) діяльність з управління портфелем
фінансових інструментів), за умови, що така інвестиційна фірма має право отримувати на
власний рахунок та розпоряджатися коштами та фінансовими інструментами клієнтів,
повинен відповідати вимогам щодо його розміру та порядку його розрахунку, встановленим
Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку, і не може бути меншим ніж 4
мільйони гривень.
5. Розмір початкового капіталу інвестиційної фірми, що провадить професійну діяльність з
торгівлі фінансовими інструментами, передбачену пунктами 1, 2, 4, 5 та 7 ((1) субброкерська
діяльність; 2) брокерська діяльність; 4) діяльність з управління портфелем фінансових
інструментів; 5) інвестиційне консультування; 7) діяльність з розміщення без надання гарантії)
частини першої цієї статті, за умови, що така інвестиційна фірма не має права отримувати на
власний рахунок і розпоряджатися коштами та фінансовими інструментами клієнтів,повинен
відповідати вимогам щодо його розміру та порядку його розрахунку, встановленим Національною
комісією з цінних паперів та фондового ринку, і не може бути меншим ніж 1,5 мільйона гривень.
6. Субброкерська діяльність - це діяльність інвестиційної фірми з прийняття від клієнтів
замовлень на укладення деривативних контрактів та вчинення правочинів щодо фінансових
інструментів за рахунок клієнтів і надання відповідних замовлень для виконання іншій
інвестиційній фірмі, яка здійснює брокерську діяльність.
7. Брокерська діяльність - це діяльність інвестиційної фірми з укладення деривативних
контрактів та вчинення правочинів щодо фінансових інструментів за рахунок та від імені клієнтів
або за рахунок клієнтів, але від свого імені.
8. Дилерська діяльність - це діяльність інвестиційної фірми з укладення деривативних
контрактів та вчинення правочинів щодо фінансових інструментів від свого імені та за власний
рахунок.
9. Діяльність з управління портфелем фінансових інструментів - це діяльність інвестиційної
фірми з управління портфелями фінансових інструментів, які складаються з одного або більше
фінансових інструментів, в інтересах клієнтів.
Інвестиційна фірма має право укладати договори про управління портфелем фінансових
інструментів з фізичними та юридичними особами.
10. Інвестиційне консультування - це діяльність інвестиційної фірми з надання
індивідуальних рекомендацій клієнту на його вимогу або з ініціативи інвестиційної фірми щодо
укладення деривативних контрактів, договорів про заміну сторони деривативного контракту,
вчинення правочинів щодо фінансових інструментів та валютних цінностей.
11. За договором андеррайтингу інвестиційна фірма зобов’язується на умовах та в строки,
визначені проспектом цінних паперів, діючи від імені емітента або оферента, організувати
розміщення заздалегідь обумовленого обсягу цінних паперів емітента або оферента та від свого
імені і за власний рахунок здійснити купівлю цінних паперів, які станом на кінець передбаченого
проспектом цінних паперів строку розміщення не були відчужені першим власникам.
13. Діяльність з розміщення без надання гарантії - це діяльність, яка провадиться
інвестиційною фірмою від імені емітента або оферента відповідно до умов договору про
організацію розміщення.
За договором про організацію розміщення інвестиційна фірма зобов’язується на умовах та в
строки, визначені проспектом цінних паперів, діючи від імені емітента або оферента,
організувати розміщення заздалегідь обумовленого обсягу цінних паперів емітента або оферента.
14. Інвестиційні фірми можуть отримувати на власний рахунок та розпоряджатися коштами та
фінансовими інструментами клієнтів відповідно до умов договорів, укладених у процесі надання
такими інвестиційними фірмами послуг клієнтам у рамках провадження діяльності з торгівлі
фінансовими інструментами.
15. Вимоги до правочинів, що вчиняються інвестиційними фірмами в процесі провадження
ними професійної діяльності, встановлюються Національною комісією з цінних паперів та
фондового ринку.
56.Поняття господарських зобов’язань, підстави їх виникнення.
Категорія господарського зобов’язання своєму виникненню зобов’язана науці господарського
права, яка розглядає господарські зобов’язання як одну з фундаментальних господарсько-право-
вих категорій, що відображає зміст особливої правової форми господарських відносин.
Сформульоване спочатку доктринально в юридичній літературі, а тепер закріплене (з деякими
модифікаціями, викликаними змінами в економічній системі) у ст. 173 ГК, визначення поняття
господарського зобов’язання дозволяє з’ясувати його основні ознаки, за якими воно відрізняється
від зобов’язання цивільно-правового.
Згідно з ч. 1 ст. 173 ГК господарське зобов’язання — це зобов’язання, що виникає між суб’єк-
том господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з під-
став, передбачених Кодексом, в силу якого один суб’єкт (зобов’язана сторона, у тому числі борж-
ник) зобов’язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру
на користь іншого суб’єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію
тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб’єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор)
має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.
З цього визначення випливають наступні ознаки господарського зобов’язання:
а) особливий суб’єктний склад учасників господарського зобов’язання.
Господарське зобов’язання виникає між суб’єктом господарювання й іншим учасником (учас-
никами) відносин у сфері господарювання.
Суб’єкти господарського зобов’язання
— зобов’язана сторона й управнена сторона — це не лише боржник і кредитор, які традиційно
характерні для цивільно-правових (майново-господарських — за ГК) зобов’язань, але й суб’єкти
організаційно-господарських повноважень;
б) особлива сфера суспільних відносин, в якій виникають господарські зобов’язання — сфера
в) особливі підстави виникнення господарських зобов’язань.
Господарські зобов’язання поділяються на два види:

майново-господарські зобов’язання;
організаційно-господарські зобов’язання.
Так, господарські зобов'язання можуть виникати:

а) безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, що регулює господарську
діяльність;
б) з акту управління господарською діяльністю;
Їх можна визначити як індивідуально-правові приписи владного характеру, що видані
компетентним суб'єктом, містять у собі розпорядження про встановлення, зміну або
припинення прав та обов'язків сторін у сфері здійснення господарської діяльності. Тобто
відносини між сторонами цього правовідношення будуються на основі владної залежності
суб'єкта господарювання від інших учасників господарських правовідносин (у організаційно
господарські зобовязання).
в) з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не
передбачених законом, але таких, які йому не суперечать;
г) внаслідок заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом господарювання, придбання або збереження
майна суб'єкта або суб'єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав;
д) у результаті створення об'єктів інтелектуальної власності;
е) у результаті інших дій суб'єктів, а також внаслідок подій, з якими закон пов'язує настання
правових наслідків у сфері господарювання (з конкурсу, тендеру, іншого публічного торгу
57. Майново-господарські зобов’язання.
Згідно з ч. 1 ст. 173 ГК господарське зобов’язання — це зобов’язання, що виникає між су-
б’єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з
підстав, передбачених Кодексом, в силу якого один суб’єкт (зобов’язана сторона, у тому числі бо-
ржник) зобов’язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характер-
у на користь іншого суб’єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інфор-
мацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб’єкт (управнена сторона, у тому числі кр-
едитор) має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.
Господарські зобов’язання поділяються на два види: майново-господарські зобов’язання; о-
рганізаційно-господарські зобов’язання. (ч. 2 ст. 173 ГК)
Майново-господарські зобов’язання — це цивільно-правові зобов’язання, що виникають
між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зо-
бов’язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утр-
иматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони вико-
нання її обов’язку.
Майнові зобов’язання, що виникають між учасниками господарських відносин, регулюють-
ся ЦКУ з урахуванням особливостей, передбачених ГК.
Суб’єктами майново-господарських зобов’язань можуть бути:
а) суб’єкти господарювання, зазначені у ст. 55 ГК;
б) негосподарюючі суб’єкти — юридичні особи;
в) органи державної влади і органи місцевого самоврядування, наділені господарською ко-
мпетенцією.
Якщо майново-господарське зобов’язання виникає між суб’єктами господарювання або між
суб’єктами господарювання і негосподарюючими суб’єктами — юридичними особами, зобо-
в’язаною та управненою сторонами зобов’язання є відповідно боржник і кредитор.
Частина 3 ст. 175 ГК містить застереження, згідно з яким зобов’язання майнового характер-
у, що виникають між суб’єктами господарювання та негосподарюючими суб’єктами — гро-
мадянами, не є господарськими і регулюються іншими актами законодавства (ЦК тощо).
Суб’єкти господарювання у випадках, передбачених ГК та іншими законами, можуть добр-
овільно брати на себе зобов’язання майнового характеру на користь інших учасників господарсь-
ких відносин (благодійництво тощо). Такі зобов’язання не є підставою для вимог щодо їх обо-
в’язкового виконання.
58. Організаційно-господарські зобов’язання.

Згідно з ч. 1 ст. 173 ГК господарське зобов’язання — це зобов’язання, що виникає між су-
б’єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з
підстав, передбачених Кодексом, в силу якого один суб’єкт (зобов’язана сторона, у тому числі бо-
ржник) зобов’язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характер-
у на користь іншого суб’єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інфор-
мацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб’єкт (управнена сторона, у тому числі кр-
едитор) має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.
Організаційно-господарські зобов’язання — це господарські зобов’язання, що виникають у
процесі управління господарською діяльністю між суб’єктом господарювання та суб’єктом ор-
ганізаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов’язана сторона повинна здійснити на
користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від
певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обо-
в’язку (ч. 1 ст. 176 ГК).
Організаційно-господарські зобов’язання можуть виникати:
— між суб’єктом господарювання та власником, який є засновником даного суб’єкта, або о-
рганом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською ко-
мпетенцією щодо цього суб’єкта;
— між суб’єктами господарювання, які разом організовують об’єднання підприємств чи го-
сподарське товариство, та органами управління цих об’єднань чи товариств;
— між суб’єктами господарювання, у разі якщо один з них є щодо іншого дочірнім підпр-
иємством;
— в інших випадках, передбачених ГК, іншими законодавчими актами або установчими до-
кументами суб’єкта господарювання.
Організаційно-господарські зобов’язання суб’єктів можуть виникати з договору та набу-
вати форми договору (наприклад, засновницького договору про створення об’єднання підприємс-
тв, в якому визначаються взаємовідносини між учасниками об’єднання та органом управління о-
б’єднання).
59. Соціально-комунальні зобов’язання суб’єктів господарювання.

У чинному законодавстві відсутнє легальне визначення поняття соціально-комунального
зобов'язання суб'єкта господарювання.
Суб'єкти господарювання відповідно до ст. 177 Господарського кодексу можуть,
незалежно від статутної мети своєї діяльності, брати на себе зобов'язання про господарську
допомогу у вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів їх місцезнаходження, у
будівництві й утриманні соціально-культурних об'єктів та об'єктів комунального господарства і
побутового обслуговування, подавати іншу господарську допомогу з метою розв'язання місцевих
проблем. Суб'єкти господарювання мають право брати участь у формуванні відповідних фондів
місцевих рад, якщо інше не встановлено законом, та у виконанні робіт щодо комплексного
економічного і соціального розвитку територій.
Суб'єкти господарювання відповідно до ч.4 ст. 175 Господарського кодексу в цих випадках
можуть добровільно брати на себе зобов'язання майнового характеру в інтересах інших учасників
господарських відносин. Такого роду добровільні зобов'язання не є підставою для вимог щодо
їхнього обов'язкового виконання. Таким чином, мова йде про благодійництво та його специфічні
форми: меценацтво і спонсорство. Під благодійництвом розуміється добровільне безкорисливе
пожертвування фізичних і юридичних осіб у вигляді надання матеріальної, фінансової,
організаційної та іншої благодійної допомоги. Детально питання благодійної діяльності і
благодійництва регламентуються Законом України “Про благодійництво та благодійні організації”
від 16.09.1997 р. Вищим арбітражним судом України в результаті аналізу та узагальнення судової
практики був виданий лист від 14.01.1998 р. № 01-8/9 “Про Закон України “Про благодійництво та
благодійні організації”, що роз'ясняє відповідні питання практики господарських судів України.
Окрім добровільного виконання соціально-комунальних зобов'язань, суб'єкти
господарювання зобов'язані за рахунок власних коштів створювати спеціальні робочі місця для
осіб з обмеженою працездатністю та організовувати їх професійну підготовку. Таке
розпорядження може міститися в рішенні місцевої ради або в законодавчому акті. Згідно зі ст. 19
Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” від 19.03.1991р. для
підприємств (об'єднань), установ і організацій незалежно від форми власності і форми
господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштуванйя
інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працюють від
15 до 25 чоловік — у кількості одного робочого місця. Керівники підприємств (об'єднань), установ
і організацій незалежно від форми власності і форми господарювання у разі незабезпечення
зазначених нормативів несуть відповідальність у встановленому законом порядку. Термін
“інвалід” означає особу, можливості якої одержувати, зберігати підходящу роботу і просуватися
по службі значно обмежені в зв'язку з належним чином підтвердженим фізичним або психічним
дефектом. Слід також зазначити, що Законом України від 06.03.2003 р. Верховна Рада України
ратифікувала конвенцію про професійну реабілітацію і зайнятість інвалідів № 159. Для цілей
зазначеної Конвенції кожна держава-член вважає задачею професійної реабілітації забезпечення
інвалідові можливості одержувати, зберігати підходящу роботу і просуватися по службі, сприяючи
тим самим його соціальній інтеграції або реінтеграції.
60. Публічні зобов’язання суб’єктів господарювання.

Публічним є зобов'язання, у якому одна сторона — підприємець приймає на себе
обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг, кожному, хто до неї
звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги
зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Зміст публічного зобов'язання є
однаковим для всіх споживачів, крім тих, кому законом надані відповідні пільги. Підприємець не
має права надавати переваги одному споживачу перед іншим щодо укладання публічного
договору, якщо інше не встановлено законом. Крім того, підприємець не має права відмовитися
від укладання публічного договору при наявності у нього можливостей надання споживачу
відповідних товарів (робіт, послуг).
У разі, якщо суб'єкт господарювання безпідставно ухиляється від виконання публічного
зобов'язання, він повинен відшкодувати іншій стороні заподіяні цим збитки. Склад, розмір, умови
і порядок відшкодування збитків визначається у главі 25 Господарського кодексу України, а також
у главі 51 Цивільного кодексу України та в інших нормативно-правових актах.
Уряд України може видавати правила, обов'язкові для сторін публічного зобов'язання, в
тому числі щодо встановлення або регулювання цін. Зараз в Україні питання цін і цінової політики
регулюються Законом України “Про ціни і ціноутворення”. Відповідно до Закону в народному
господарстві України застосовуються вільні, державні фіксовані і регульовані ціни і тарифи. Крім
того, у ст. 191 ГК України передбачені також комунальні ціни. Вільні ціни і тарифи
встановлюються на усі види продукції, товарів і послуг, за винятком тих, щодо яких здійснюється
державне регулювання. Державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи встановлюються на
ресурси, що справляють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін, на товари і
послуги, що мають суттєве соціальне значення, а також на продукцію, товари і послуги,
виробництво яких зосереджено на підприємствах, які займають монопольне становище на ринку.
Державні фіксовані і регульовані ціни і тарифи встановлюються державними органами України.
Державне регулювання цін і тарифів здійснюється шляхом встановлення: державних фіксованих
цін (тарифів); граничних рівнів цін (тарифів) або граничних відхилень від державних фіксованих
цін і тарифів. Повноваження центральних органів виконавчої влади, обласних і міських
адміністрацій в сфері регулювання цін і тарифів на окремі види продукції, споживчих товарів і
послуг закріплені кількома постановами Кабінету Міністрів, серед яких основною є Постанова
Кабінету Міністрів України “Про встановлення повноважень органів виконавчої влади і
виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)” від 25.12.1996 р. № 1548, а
також Законом України “Про місцеві державні адміністрації” від 09.04.1999 р.
Правила, обов'язкові для сторін публічного зобов'язання, видаються не тільки Кабінетом
Міністрів України, а й іншими органами, що мають владні повноваження в сфері управління
господарською діяльністю. Крім широких прав центральних виконавчих органів в області
регулювання цін, в Україні широко практикується адміністративне регулювання цін на
регіональному рівні.
61. Поняття та ознаки господарського договору.

Господарський договір – це домовленість суб’єкта господарювання з іншим учасником
відносин у сфері господарювання, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх прав та
обов’язків у сфері господарювання. Це господарське правовідношення між двома або більше
суб’єктами, змістом якого є їхні договірні зобов’язання діяти певним чином: передати і прийняти
майно, виконати роботу, надати послуги і тд.
Ознаки господарського договору:
 Господарське законодавство регулює цей договір як таку угоду, яка має визначену
економічну і правову мету. Господарський договір завжди укладається з господарською
(комерційною) метою для досягнення необхідних господарських і комерційних цілей.
 Форма господарського договору письмова і здебільшого регулюється імперативними
нормами.
 Стосовно господарськи договорів діють окремі правила щодо підстав їх укладення і
змісту господарських договірних зобов’язань.
 Законодавством встановлено, що ті договори, які спрямовані на забезпечення пріоритетних
потреб України в продукції, роботах та послугах, укладаються на підставі відповідних
державних замовлень. Юридичною особливістю в такому разі є те, що зміст господарського
договору, який укладається на підставі державного замовлення (державний контракт), повинен
відповідати цьому замовленню. Такі договори визначаються як плановані.
Ознаки господарського договору:

1) особливий суб’єктний склад (зазвичай господарські договори укладаються за участю суб’єктів
(суб’єкта) господарювання. Найчастіше сторонами в господарському договорі є суб’єкти
господарювання, проте такі договори можуть укладатися і за участю інших учасників господарських
відносин - органів/організацій господарського керівництва (при укладенні державних контрактів,
зокрема), негосподарських організацій (для задоволення їх господарських потреб в продукції, роботах,
послугах суб’єктів господарювання), громадян (для забезпечення здійснення ними спільної діяльності
щодо заснування суб’єктів господарювання) як засновників господарських організацій корпоративного
типу).
2) спрямованість на забезпечення господарської діяльності учасників договірних відносин -
матеріально-технічного забезпечення їх діяльності, реалізації виробленої ними продукції (робіт,
послуг), спільній діяльності щодо створення нового суб’єкта господарювання (господарської
організації), спільного інвестування, координації господарської діяльності та ін.
3) тісний зв’язок з плановим процесом, насамперед, внутрішньо фірмовим плануванням
учасників господарських відносин, а також державним (щодо суб’єктів, які функціонують на державній
формі власності, підприємств-монополістів), комунальним (щодо підприємств та організацій
комунальної форми власності). Ця риса господарських договорів пов’язана з попередньою і
віддзеркалює специфіку господарської діяльності - її систематичність, що потребує планування як
обов’язкового елемента організації такої діяльності.
4) поєднання в господарському договорі майнових (виготовлення/передача, продукції, її оплата
тощо) та організаційних елементів (визначення порядку виконання, приймання виконання, підстав
дострокового розірвання договору, порядку розгляду спорів між сторонами договору тощо).
5) обмеження договірної свободи з метою захисту інтересів споживачів (вимоги щодо якості та
безпеки товарів, робіт, послуг) та загальногосподарських інтересів (типові договори, заборона
застосування методів недобросовісної конкуренції, обов’язковість укладення державних контрактів для
окремих категорій суб’єктів господарювання, ліцензування та квотування зовнішньоекономічних
операцій тощо).
6) можливість відступлення від принципу рівності сторін (державні контракти, договори
приєднання, договори, що укладаються в межах рамочних контрактів).
62.Функції господарського договору

Господарський договір, як і будь-який інший, виконує в економіці ряд функцій. Функції
господарського договору - це передбачені або санкціоновані законом регулятивні властивості його
як юридичного акта, завдяки яким врегульовуються відповідні господарські відносини.
Господарському договору властиві загальні договірні і специфічні, тобто господарсько-договірні,
функції. Загальними функціями договору є:
Функції господарського договору-це передбачені або санкціоновані законом регулятивні
властивості його як юридичного акта, завдяки яким врегульовуються відповідні господарські
відносини.
Функції господарського договору поділяються на:
 Загальні договірні
 специфічні (господарсько-договірні)
Загальні функції договору:

 ініціативна (договір як акт вияву ініціативи і узгодженої волі сторін врегулювати певні
відносини);
 програмно-координаційна (договір як програма поведінки сторін щодо здійснення
господарських відносин і засіб узгодження, координації їхніх дій відповідно до економічних
інтереcів і намірів);
 інформаційна (договір завдяки формальній визначеності його умов включає в себе
інформацію про правове становище сторін у договорі, яка необхідна сторонам, а у відповідних
випадках- юрисдикційним органам, третім особам);
 гарантійна (лише завдяки договору включаються в дію такі правові гарантії виконання
договірних зобов'язань, як неустойка, завдаток, застава тощо);
 правозахисна (договір є правовою формою відносин, тобто формою, в межах якої
забезпечується примусове виконання зобов'язань стоpін шляхом використання майнових санкцій,
засобів оперативного впливу).
Специфічні функції господарського договору:
 функція правового забезпечення економічних потреб стосовно тих споживачів, потреби
яких централізовано враховуються державою і фінансуються за рахунок державного бюджету;
 правового засобу реалізації державних замовлень. Державні замовлення - це обов'язкові
для виконавців юридичні акти централізованого планування виробництва. У формі держзамовлень
планується: виробництво дефіцитної продукції; заходи щодо розвитку пріоритетних галузей
народного господарства; виконання міждержавних економічних угод; експортно-імпортна
діяльність; вирішення соціальних проблем тощо. Державне замовлення реалізується шляхом
укладання господарських договорів (державних контрактів) між його виконавцями і споживачами
продукції, послуг.
 Державних контракт – спеціальний вид договору, що спрямований на задоволення
пріоритетних потреб держави, імперативно встановлена обовязковість його укладення для певного
кола субєктів господарювання, його зміст повинен відповідати державному замовленню.
 Правового інструменту (засобу) децентралізованого планування господарської
Ця функція полягає в тому, що:
a) юридичними актами планування діяльності суб'єктів господарювання є їхні плани
виробничого і соціального розвитку (затверджуються як локальні правові акти). Плани на
перспективу розробляються суб'єктами господарювання, виходячи з попиту на продукцію, роботи,
послуги;
б) попит визначається двома правовими формами: державним замовленням та господарськими
договорами, які суб'єкти господарювання укладають зі споживачами та постачальниками
матеpiально-технічних ресурсів.
63. Класифікація господарських договорів.

Поділ господарських договорів на певні види можна здійснити за різними критеріями:
За ознакою підстав виникнення договірних зобов'язань розрізняють:
· Плановані договори укладаються на підставі прийнятого державного замовлення у
випадках, коли таке прийняття є обов'язковим для певних суб'єктів: державних підприємств,
підприємств-мопополістів, підприємств, які функціонують переважно на базі державної власності
чи контролюються державою;
· Регульовані договори укладаються вільно, на розсуд учасників господарських
відносин.
За ознакою взаємного становища сторін у договірних відносинах господарські договори
поділяють на:
· вертикальні - укладаються між нерівноправними суб'єктами - органом
господарського керівництва та підпорядкованим йому підприємством (наприклад, державний
контракт); певні умови договору є обов'язковим для підпорядкованої сторони і не можуть
корегуватися навіть із застосуванням судової процедури (судового порядку розгляду
переддоговірного спору);
· горизонтальні - укладаються між рівноправними суб'єктами; при цьому всі умови
договору сторони погоджують між собою, а у разі виникнення спору можуть звернутися до суду.
За строками дії розрізняють:
· довгострокові договори - укладаються на строк понад 5 років (наприклад, концесійні
договори, договір оренди цілісного майнового комплексу підприємства); в таких договорах
організаційні елементи переважають майнові;
· середньострокові договори - строком дії від 1 до 5 років (наприклад, договори
підряду на капітальне будівництво); організаційні елементи в подібних договорах урівноважені з
майновими;
· короткострокові договори - строком дії до 1 року; в цих договорах переважають
майнові елементи;
· разові договори укладаються на одну господарську операцію, містять зазвичай лише
майнові елементи.
За сукупністю критеріїв (економічним змістом та юридичними ознаками) господарські
договори можна поділити на такі групи;
· договори на реалізацію майна (купівлі-продажу, поставки, міни/бартеру,
контрактації сільськогосподарської продукції, забезпечення електроенергією, газом, водою тощо);
· договори на передачу майна в користування (безоплатне користування майном,
оренда, лізинг);
· підрядні договори (підряд на капітальне будівництво, підряд на виконання проектно-
вишукувальних, дослідно-конструкторських та інших робіт);
· транспортні договори (перевезення вантажів, буксирування, тайм-чартеру, подачі та
забирання вагонів, експлуатації залізничної під'їзної колії та ін.);
· договори на надання послуг (фінансових, консалтингових, щодо охорони об'єктів,
зберігання майна та ін.);
· договори про спільну діяльність - договори про кооперацію, про спільну
інвестиційну діяльність, про заснування господарської організації корпоративного типу, що діє на
підставі статуту (акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з
додатковою відповідальністю, статутне господарське об'єднання) та ін.;
· засновницькі договори (договори, що відіграють роль установчого документа
господарської організації корпоративного типу - повного товариства, командитного товариства,
договірних господарських об'єднань - асоціації, корпорації).
За тривалістю застосування у сфері господарювання (підприємництва) можна
виділити
· традиційні договори, що застосовуються протягом багатьох століть (договори
купівлі-продажу, підряду, про спільну діяльність, перевезення);
· новітні договори, поява яких протягом останніх двох століть викликана
ускладненням господарського життя (договір лізингу, договір факторингу, агентські договори та
ін.).
За ступенем складності розрізняють
· прості договори, що містять ознаки договору одного виду; до них належить
більшість традиційних договорів, у тому числі купівлі-продажу, перевезення, підряду, млинового
найму;
· комплексні {складні) договори передбачають наявність ознак кількох вищезгаданих
договорів (договір факторингу, договір консигнації, договір лізингу, концесійний договір та ін.).
Залежно від ролі у встановленні господарських зв'язків розрізняють:
· генеральні договори {рамочні контракти) визначають основних учасників
договірних відносин та параметри їх наступних договірних зв'язків (генпідрядні договори, договір
комерційної концесії);
· субдоговора укладаються на підставі генеральних договорів (договори субпідряду)
або рамочних контрактів (наприклад, договір комерційної субконцесії).
За ознакою можливості чи неможливості корегування умов договору
· останні можна поділити на:
· некореговані договори - одна чи дві сторони договірних відносин позбавлені
можливості корегування заздалегідь визначених умов договору; до них належать типові договори
(затверджуються Кабінетом Міністрів України чи у випадках, передбачених законом, іншим
органом державної влади) та договори приєднання (зміст договору визначається однією зі сторін
без права іншої наполягати на його зміні; наприклад, договори купівлі-продажу акцій у процесі
проведення відкритої підписки на акції);
· кореговані договори - умови договору визначаються шляхом вільного волевиявлення
сторін, які мають право на власний розсуд погодити будь-які умови договору, якщо це не
суперечить законодавству, втому числі використовуючи примірні договори, що мають
рекомендаційний характер; у разі недосягнення сторонами згоди щодо окремих умов договору, що
свідчить про виникнення переддоговірного спору, вони можуть звернутися до суду.
У разі використання при встановленні господарського зв'язку попередніх
· переговорів договірні відносини між їх учасниками оформляються за допомогою
· двох категорій договорів:
· попереднього договору, в якому фіксуються намір сторін укласти в майбутньому (не
пізніше року з моменту укладення попереднього договору - ч. 1 ст. 182 ГК) основний договір
певних параметрів (предмет та інші умови договору), зобов'язання сторін щодо проведення
підготовчих дій, спрямованих на забезпечення укладення та виконання основного договору
(страхування ризиків, підготовка відповідної документації, отримання ліцензій, інших дозволів
тощо), а також відповідальність сторін за ухилення від укладення основного договору;
· основний договір укладається на умовах та у термін, визначені попереднім
договором (проте зобов'язання сторін укласти основний договір припиняється, якщо до закінчення
встановленого терміну жодна з них не надішле іншій проект основного договору - ч. 4 ст. 182 ГК).
Залежно від домінування в господарському договорі майнових чи організаційних
елементів розрізняють:
· майнові договори: до них належать договори, в яких домінують майнові елементи
(за можливої наявності організаційних елементів, проте без переваги останніх). Переважно
майновими є більшість господарських договорів, у тому числі поставки, міни/бартеру, підрядні,
банківського обслуговування, значна частина транспортних та ін.;
· організаційні договори (ст. 186 ГК) спрямовані на забезпечення організації
господарської діяльності двох і більше учасників господарських відносин (суб'єктів
господарювання), хоча і можуть містити майнові елементи (без переваги останніх над
організаційними). До таких договорів належать засновницькі договори, договори про кооперацію,
про спільну інвестиційну діяльність та ін.
64. Зміст господарського договору.

Зміст договору може визначатися на підставі вільного волевиявлення сторін, примірного
(рекомендованого сторонам змісту) або типового договору (обов'язкового змісту), договору
приєднання (що пропонується першою стороною, а друга сторона може прийняти його без змін
або відмовитися). Зміст договору, що укладається на підставі державного замовлення, повинен
відповідати цьому замовленню.
При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі:
- вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови
договору, що не суперечать законодавству;
- примірного договору, рекомендованого органом управління суб’єктам господарювання для
використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою
змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст;
- типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених
законом, іншим державним органом або органом державної влади, коли сторони не можуть
відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови;
- договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб’єктів, коли
ці суб’єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту.
Стаття 180 ГКУ. Істотні умови господарського договору

1. Зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін,
спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені
сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до
законодавства.
2. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених
законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови,
визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на
вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
3. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити
предмет, ціну та строк дії договору.
«…Отже, предмет, ціна і строк дії договору визнані законом як істотні умови будь-якого господар-
ського договору...»
4. Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування
(номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості.
Вимоги щодо якості предмета договору визначаються відповідно до обов'язкових для сторін
нормативних документів, зазначених у статті 15 цього Кодексу (технічні регламенти, стандарти,
кодекси усталеної практики та технічні умови), а у разі їх відсутності - в договірному порядку, з
додержанням умов, що забезпечують захист інтересів кінцевих споживачів товарів і послуг.
5. Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому цим Кодексом,
іншими законами, актами Кабінету Міністрів України. За згодою сторін у господарському
договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги)
вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними.
«..Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому ГК України. Відповідно
до статей 189-191 ГК у господарських зобов'язаннях можуть застосовуватися такі види цін:
вільні ціни (встановлюються за погодженням сторін і віддзеркалюють закріплений у ст. 627 ЦК
України принцип свободи договору); встановлення вільних цін є загальним правилом
ціноутворення в господарських зобов'язаннях, за винятком випадків обов'язкового застосування
інших (насамперед державних цін - частини 1-3 ст. 191 ГК України); сторони також, як правило, є
вільними й у визначенні (за їх згодою) у господарському договорі доплат до встановленої ціни за
продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з
нормативними (ч.5ст. 180 ГК України);
державні ціни, в тому числі фіксовані (встановлені в твердій сумі) та регульовані (з
встановленням граничного рівня цін або граничного відхилення від державних фіксованих цін);
комунальні ціни, в тому числі фіксовані (встановлені в твердій сумі) та регульовані (зі
встановленням граничного рівня цін або граничного відхилення від фіксованих цін);
застосовуються, зокрема, у відносинах між комунальними підприємствами (ч. 4-6 ст. 191 ГК
України). Умови договору щодо ціни мають відповідати вимогам антимонопольно-конкурентного
законодавства. У разі визнання погодженої сторонами в договорі ціни такою, що порушує такі
вимоги, антимопопольний орган має право вимагати від сторін зміни умови договору щодо ціни
(ч. 6 ст. 180 ГК України)…»
6. У разі визнання погодженої сторонами в договорі ціни такою, що порушує вимоги
антимонопольно-конкурентного законодавства, антимонопольний орган має право вимагати
від сторін зміни умови договору щодо ціни.
7. Строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські
зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору. На зобов'язання, що виникли у сторін
до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо
договором не передбачено інше. Закінчення строку дії господарського договору не звільняє
сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.
«…Крім строку дії договору (як загального строку), розрізняють проміжні договірні строки
(строки виконання окремих етапів робіт, поставки продукції тощо)…».
+ Звичайними є такі умови господарського договору, які є характерними для певного його виду,
але відсутність яких у договорі не впливає на його юридичну силу (наприклад, умови договору
поставки щодо асортименту, номенклатури товарів, що включаються в договір зазвичай за згодою
сторін - ч. 2 ст. 266 ГК України).
Універсальна модель господарського договору, що забезпечує належний захист інтересів його
сторін, передбачає необхідність включення до нього умов щодо:
· предмета договору, його кількісних та якісних характеристик;
· строку дії договору та строків його виконання;
· суми договору та ціни одиниці виміру (тони, літра, метра, штуки тощо);
· порядку виконання та порядку передачі-приймання виконання;
· порядку та форми платежів;
· відповідальності за невиконання (неналежне виконання) сторонами договірних зобов'язань;
· обставин, що виключають відповідальність сторін за невиконання (неналежне виконання)
сторонами договірних зобов'язань (форс-мажор);
· способів забезпечення належного виконання договірних зобов'язань (застава, гарантія тощо);
· порядку розгляду спорів, що випливають з господарського договору, в тому числі визначення
юрисдикційного органу, а щодо зовнішньоекономічних контрактів - країни, законодавство якої
застосовуватиметься під час розгляду спору.
Універсальні моделі господарського договору певного виду можуть передбачатися актами
рекомендаційного характеру. Так, наприклад, модель договору підряду та капітальне будівництво
міститься в Положенні про підрядні контракти в будівництві України, що було затверджене
науково-технічною радою Мінбудархі-тектури України 15 грудня 1993 р. (протокол № 9). Проте
його можна застосовувати з урахуванням сучасного стану чинного законодавства, в тому числі
Загальних умов укладення та виконання договорів підряду в капітальному будівництві,
затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 01.09.2005 р. № 668.
Різні моделі договорів на реалізацію товарів (договору поставки) передбачені правилами
1НКОТЕРМС, порядок застосування яких в Україні закріплений ст. 265 ГК та Указом Президента
України від 4 жовтня 1994 р. "Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних
термінів (ІНКОТЕРМС)".
65. Форма господарського договору.

За ст. 181 ГК Господарський договір укладається в порядку, встановленому Цивільним кодексом
України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Частина 1 ст. 639 ЦК встановлює, що договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимо-
ги щодо форми договору не встановлені законом.
Відповідно до ст. 208 ЦК у письмовій формі належить, зокрема, вчиняти:
а) правочини між юридичними особами; б) правочини між фізичною та юридичною особою, крім
правочинів, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів,
які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для
яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.
Таким чином, господарські договори мають укладатися в письмовій формі.
Крім повної письмової форми допускається укладення господарських договорів у спро-
щений спосіб — шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами, радіо-
грамами, телетайпограмами тощо. Письмовою формою договору визнається також підтвердження
прийняття до виконання замовлень. Останні два способи можуть бути застосовані, якщо законом
не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів. (ЦК
Стаття 207)
Кабінет Міністрів України, уповноважені Президентом України міністерства, інші центральні ор-
гани виконавчої влади можуть рекомендувати суб’єктам господарювання орієнтовні умови го-
сподарських договорів (примірні договори), а у визначених законом випадках — затверджу-
вати типові договори (ч. 2 ст. 179 ГК). Прикладом можуть бути Типовий договір на постачання
природного газу, Типовий договір на транспортування природного газу, Типовий договір оренди
державного майна тощо.
При укладанні ряду господарських договорів застосовуються не довільні, а уніфіковані (стандар-
тні) форми договірних документів, щодо яких діють спеціальні правила їх складання і які мають
точно визначені офіційні назви. Зокрема, це стосується форми договорів перевезення вантажів.
Так, згідно зі ст. 6 Статуту залізниць України накладна є основним перевізним документом
встановленої форми, оформленим відповідно до Статуту та Правил перевезення вантажів і
наданим залізниці відправником разом з вантажем. Накладна є обов’язковою двосторонньою пись-
мовою формою угоди на перевезення вантажу, яка укладається між відправником та залізницею на
користь третьої сторони — одержувача. Накладна одночасно є договором на заставу вантажу для
забезпечення гарантії внесення належної провізної плати та інших платежів за перевезення.
Накладна супроводжує вантаж на всьому шляху перевезення до станції призначення. Виконання
повітряних перевезень вантажу здійснюється на підставі договору повітряного перевезення. Фор-
ми документів, які посвідчують цей договір, та правила їх застосування затверджує Міністерство
інфраструктури України.
Аналогічно регулюють форму договору перевезення вантажів й інші транспортні кодекси і стату-
ти. Так, на автомобільному транспорті формою договору є товарно-транспортна накладна, на вну-
трішньому водному — накладна. На морському транспорті накладною оформляються малокабо-
тажні перевезення вантажів. Для інших договорів морських перевезень вантажів застосовуються
такі форми, як рейсовий чартер і коносамент (ст. 134 Кодексу торговельного мореплавства).
Зі змісту статей 203, 205, 215 та 639 ЦК випливає, що недотримання встановленої законом
форми договору (правочину) не тягне за собою його недійсності. Оскільки згідно з ч. 1 ст. 638
ЦК договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов дого-
вору, то недотримання встановленої законом форми договору є підставою для того, щоб вважати
господарський договір неукладеним.
66. Порядок укладення, зміни та розірвання господарських договорів.

Укладання господарського договору — це зустрічні договірно-процедурні дії двох або більше су-
б’єктів господарювання щодо вироблення умов договору, які відповідають їх реальним намірам та
економічним інтересам, а також юридичне оформлення договору (надання цим умовам певної фо-
рми) як правового акта.
Особливістю господарських договорів є те, що при їх укладанні застосовуються певні техніко-
юридичні процедури, тобто порядок висловлення пропозиції укласти договір (оферти) та прийнят-
тя її (акцепту) значною мірою формалізований.
Порядок (процедура) укладання господарського договору поділяється на ряд стадій, на кожній
з яких відповідна сторона має вчинити певні дії, встановлені законом.
1-ша стадія — надсилання пропозиції укласти договір (оферта). Згідно з ч. 1 ст. 641 ЦК пропози-
цію укласти договір (оферту) може зробити кожна зі сторін майбутнього договору.
«Стаття 641 ЦКУ. Пропозиція укласти договір - Пропозиція укласти договір має містити істотні
умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її
прийняття.
У разі якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох
примірниках.
2-га стадія — прийняття пропозиції укласти договір (акцепт). Сторона, яка одержала проект дого-
вору, у разі згоди з його умовами оформляє договір відповідно до вимог ГК (вчиняє підпис і скріп-
лює його печаткою) і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на
лист (у двадцятиденний строк після одержання договору).
Особливістю процедури укладання господарських договорів є наявність у ній проміжної стадії —
оформлення і врегулювання розбіжностей, що виникли між сторонами майбутнього договору.
У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір
вважається неукладеним (таким, що не відбувся).
ГК, крім загального для всіх господарських договорів порядку укладання господарських до-
говорів, містить і певні особливості їх укладання:
а) залежно від виду договору:

— попередні договори (ст. 182 ГК - далі буде окреме питання по попереднім договорам).
Попередній договір спрямований на безпосереднє встановлення організаційно-юридичних
відносин його учасників з укладення основного договору в майбутньому. Майнові ж або
економічні відносини залишаються поза його рамками. Тому сторони не мають прав та обов’язків
по реальному виконанню дій, які будуть встановлюватися в майбутньому договорі.
— організаційно-господарські договори ( ст. 186 ГК).
Стаття 186. Укладання організаційно-господарських договорів - Договірне оформлення
організаційно-господарських зобов'язань може здійснюватися учасниками господарських відносин
як на основі вільного волевиявлення сторін, так і на основі примірних договорів, якщо укладання
таких договорів передбачено відповідними нормативно-правовими актами. Спрощений спосіб
укладання організаційно-господарських договорів не допускається.
б) залежно від підстав укладання:

— державні контракти (ст. 183 ГК). Зокрема, ч. 3 ст. 179 ГК встановлено, що укладення госпо-
дарського договору є обов’язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні,
виконання якого є обов’язком для суб’єкта господарювання у випадках, передбачених законом,
або існує пряма вказівка закону щодо обов’язковості укладення договору для певних категорій су-
б’єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування.
Стаття 183. Особливості укладання господарських договорів за державним замовленням
 1. Договори за державним замовленням укладаються між визначеними законом суб'єктами
господарювання - виконавцями державного замовлення та державними замовниками, що
уповноважені від імені держави укладати договори (державні контракти), в яких визначаються
господарські зобов'язання сторін та регулюються відносини замовника з виконавцем щодо
виконання державного замовлення.
 2. Держава в особі Кабінету Міністрів України виступає гарантом за зобов'язаннями державних
замовників.
 3. Укладення сторонами договору за державним замовленням (державного контракту)
здійснюється в порядку, передбаченому статтею 181 цього Кодексу, з урахуванням особливостей,
передбачених законодавством. Державний контракт укладається шляхом підписання сторонами
єдиного документа.
 4. Ухилення від укладення договору за державним замовленням є порушенням господарського
законодавства і тягне за собою відповідальність, передбачену цим Кодексом та іншими законами.
Спори, пов'язані з укладенням договору за державним замовленням, в тому числі при ухиленні від
укладення договору однієї або обох сторін, вирішуються в судовому порядку.
 5. Виконавець державного замовлення звільняється від обов'язку укладення державного контракту
на умовах, визначених державним замовленням, у разі визнання в судовому порядку державного
замовлення недійсним.
— договори, що укладаються на основі вільного волевиявлення сторін, примірних і типових
договорів (ст. 184 ГК).
Стаття 184. Особливості укладання господарських договорів на основі вільного волевиявлення
сторін, примірних і типових договорів
1. При укладенні господарського договору на основі вільного волевиявлення сторін проект
договору може бути розроблений за ініціативою будь-якої із сторін у строки, погоджені самими
сторонами.
2. Укладення договору на основі вільного волевиявлення сторін може відбуватися у спрощений
спосіб або у формі єдиного документа, з додержанням загального порядку укладення договорів,
встановленого статтею 181 цього Кодексу.
3. Укладення господарських договорів на основі примірних і типових договорів повинно
здійснюватися з додержанням умов, передбачених статтею 179 цього Кодексу, не інакше як
шляхом викладення договору у вигляді єдиного документа, оформленого згідно з вимогами статті
181 цього Кодексу та відповідно до правил, встановлених нормативно-правовими актами щодо
застосування примірного або типового договору.
— договори, що укладаються за рішенням суду (ст. 187 ГК).
Стаття 187. Укладання господарських договорів за рішенням суду
1. Спори, що виникають при укладанні господарських договорів за державним замовленням, або
договорів, укладення яких є обов'язковим на підставі закону та в інших випадках, встановлених
законом, розглядаються судом. Інші переддоговірні спори можуть бути предметом розгляду суду у
разі якщо це передбачено угодою сторін або якщо сторони зобов'язані укласти певний
господарський договір на підставі укладеного між ними попереднього договору.
2. День набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору,
вважається днем укладення відповідного господарського договору, якщо рішенням суду не
визначено інше.
в) залежно від місця укладання договору (ст. 185 ГК).
Стаття 185. Особливості укладання господарських договорів на організованих ринках капіталу,
організованих товарних ринках, ярмарках та публічних торгах
1. До укладення господарських договорів на організованих ринках капіталу, організованих
товарних ринках, оптових ярмарках, публічних торгах застосовуються загальні правила укладення
договорів на основі вільного волевиявлення, з урахуванням нормативно-правових актів, якими
регулюється діяльність відповідних організованих ринків капіталу, організованих товарних
ринків, ярмарків та публічних торгів..
(ЗУ «Про ринки капіталу та організовані товарні ринки»)
Розірвання ГД:
Зміною господарського договору є зміна зобов’язань, які сторони прийняли на себе за
договором, відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо.
Розірванням договору є припинення зобов’язань його сторін.
Під припиненням договірного зобов’язання розуміється абсолютне зникнення правового зв’язку
між сторонами договірного зобов’язання на підставах, встановлених у законі або в договорі, та
припинення їхніх прав та обов’язків.
Стаття 188. Порядок зміни та розірвання господарських договорів
- Зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються,

якщо інше не передбачено законом або договором.
Коментар:
Однак окремі договірні відносини, пов’язані із тимчасовим вибуттям із володіння майна, із
ризиком виробничої діяльності, із завчасним замовленням послуг, можуть ставити одну сторону у
значну залежність від волі іншої або створювати для однієї із сторін значні ризики. Також
передумовою для односторонньої зміни договору або відмови від нього незалежно від
особливостей відносин сторін є порушення договору. Стаття 236 як оперативно-господарські
санкції називає односторонню відмову від виконання зобов’язання (що може бути втілено у
відмові від усього договору) та встановлення в односторонньому порядку додаткових гарантій
належного виконання зобов’язань (що і є зміною договірних зобов’язань).
Також сторони мають беззаперечне право самостійно за взаємною згодою наділяти одну із сторін
або обидві сторони правом на односторонню відмову від нього. Виходячи із принципу свободи
договору, а також враховуючи, що закон визнає односторонню відмову або зміну договору – за
наявності в ньому такої умови – як юридичний факт, можна стверджувати, що обмеження
повноважень сторін у цьому питанні можливе тільки у випадку, коли це прямо встановлено
законом.
2. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати
пропозиції про це другій стороні за договором.
3. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у
двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її
розгляду.
4. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання
відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має
право передати спір на вирішення суду.
5. Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або
розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не
встановлено за рішенням суду.
67. Особливості укладення попередніх договорів.

За регулятивними функціями розрізняють: попередній й основний господарський договір.
Попередній договір визначає умови, на яких сторони зобов'язуються укласти основний
господарський договір («договор про договір») на умовах, передбачених попереднім договором.
Такий договір є необхідним щодо тих господарських відносин, у яких для укладення основного
договору треба здійснити ряд дій, без яких його укласти неможливо (підряд на капітальне
будівництво з об'єкта).
Стаття 182 ГКУ. Особливості укладання попередніх договорів
 1. За попереднім договором суб'єкт господарювання зобов'язується у певний строк, але не
пізніше одного року з моменту укладення попереднього договору, укласти основний
господарський договір на умовах, передбачених попереднім договором.
 2. Попередній договір повинен містити умови, що дозволяють визначити предмет, а також інші
істотні умови основного договору. До укладення попередніх договорів не застосовується
загальний порядок укладення господарських договорів.
 3. У разі якщо сторона, яка уклала попередній договір, одержавши проект договору від іншої
сторони, ухиляється від укладення основного договору, друга сторона має право вимагати
укладення такого договору в судовому порядку.
 4. Зобов'язання укласти основний договір, передбачене попереднім договором, припиняється,
якщо до закінчення строку, в який сторони мають укласти основний договір, одна із сторін не
надішле проект такого договору другій стороні.
 5. Відносини щодо укладення попередніх договорів регулюються Цивільним кодексом України з
урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
 6. Угода сторін про наміри (протокол про наміри тощо) не визнається попереднім договором і
не породжує юридичних наслідків.
Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у
порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не
встановлений актами цивільного законодавства.
Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо
форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі.
Сторона, яка необгрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім
договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не
встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства.
68. Електронна комерція.

Закон «Про електронну комерцію» визначає організаційно-правові засади діяльності у сфері
електронної комерції в Україні, встановлює порядок вчинення електронних правочинів із
застосуванням інформаційно-комунікаційних систем та визначає права і обов’язки учасників
відносин у сфері електронної комерції. Законодавство України у сфері електронної комерції
ґрунтується на Конституції України і складається із Цивільного і Господарського кодексів
України, законів України "Про захист прав споживачів", "Про рекламу", "Про електронні
документи та електронний документообіг", "Про захист інформації в інформаційно-
телекомунікаційних системах", "Про електронні комунікації", "Про електронний цифровий
підпис", "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", "Про фінансові послуги та державне
регулювання ринків фінансових послуг", "Про захист персональних даних", міжнародних
договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, цього Закону
та інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до них.
Електронна комерція - відносини, спрямовані на отримання прибутку, що виникають під час
вчинення правочинів щодо набуття, зміни або припинення цивільних прав та обов’язків, здійснені
дистанційно з використанням інформаційно-телекомунікаційних систем, внаслідок чого в
учасників таких відносин виникають права та обов’язки майнового характеру.
Простими словами це ведення комерції в інтернеті. Раніше товари продавали у традиційних
роздрібних магазинах, а зараз ще у мережі інтернет. Усі процеси з обміну товарів та послуг у
мережі можна назвати електронною комерцією.
У широкому значенні, електронна комерція - це господарська діяльність, яка здійснюється за
допомогою інформаційно-комунікаційних технологій, та яка включає в себе не лише укладення
правочинів в електронній формі, а й передбачає електронний обмін інформацією, електронний рух
капіталу, електронну торгівлю, обіг електронних грошей, електронний маркетинг, електронний
банкінг, електронні страхові послуги тощо.
У вузькому значенні, електронну комерцію варто розглядати як процес купівлі-продажу за
допомогою інформаційно-комунікаційних технологій, результатом якого є право чин, укладений в
електронній формі.
Згідно ст.4 Закону України «Про електронну комерцію» інформаційними електронними
послугами вважаються послуги щодо:
 розповсюдження реклами;
 створення можливостей для пошуку інформації та доступу до неї;
 передачі та зберігання інформації;
 розміщення інформації на замовлення іншої особи;
 передачі інформації за запитом особи або відправлення комерційних електронних повідомлень;
 вчинення інших дій у сфері електронної комерції.
До інформаційних електронних послуг не належать послуги, якщо їх надання:

 здійснюється без використання інформаційно-телекомунікаційних систем;
 за технологією потребує безпосередньої присутності замовника чи постачальника послуг,
включаючи послуги, що надаються з використанням електронних пристроїв (медична
консультація з оглядом пацієнта, аудит діяльності суб’єкта господарювання тощо);
 передбачає одночасну передачу інформації невизначеному колу осіб (телевізійне мовлення,
радіомовлення тощо).
Відповідно до ст.5 Закону України «Про електронну комерцію» основними принципами у сфері
електронної комерції є:
 свобода провадження підприємницької діяльності з використанням інформаційно-
телекомунікаційних систем;
 свобода вибору контрагента, електронних засобів, видів та форм діяльності;
 свобода конкуренції та забезпечення її сумлінності;
 свобода вчинення електронних правочинів;
 рівність і охорона прав учасників відносин у сфері електронної комерції;
 дотримання вимог законодавства, правил професійної етики, повага до прав, свобод, законних
інтересів учасників відносин у сфері електронної комерції;
 забезпечення належної якості товарів, робіт та послуг, що реалізуються у сфері електронної
комерції;
 однаковість юридичної сили електронних правочинів та правочинів, укладених в іншій формі,
передбаченій законодавством;
 забезпечення доступу до інформації всіх учасників відносин у сфері електронної комерції;
 доступність комерційних електронних повідомлень та можливість обмеження їх надходження;
 дотримання законодавства про державну мову.
Обмеження прав і свобод учасників відносин у сфері електронної комерції можуть
встановлюватися виключно законом.
Правочин не може бути визнано недійсним у зв’язку з його вчиненням в електронній формі, якщо
інше не передбачено законом.
У відповідності до ст.6 Закону України «Про електронну комерцію» учасниками відносин у
сфері електронної комерції є суб’єкти електронної комерції, постачальники послуг проміжного
характеру в інформаційній сфері, органи державної влади та органи місцевого самоврядування в
частині виконання ними функцій держави або місцевого самоврядування.
Суб’єкт електронної комерції - суб’єкт господарювання будь-якої організаційно-правової форми,

що реалізує товари, виконує роботи, надає послуги з використанням інформаційно-
телекомунікаційних систем, або особа, яка придбаває, замовляє, використовує зазначені товари,
роботи, послуги шляхом вчинення електронного правочину.
Постачальниками послуг проміжного характеру в інформаційній сфері є оператори (провайдери)
телекомунікацій, оператори послуг платіжної інфраструктури, реєстратори (адміністратори), що
присвоюють мережеві ідентифікатори, та інші суб’єкти, що забезпечують передачу та зберігання
інформації з використанням інформаційно-телекомунікаційних систем.
69. Поняття та ознаки господарсько-правової відповідальності.

Відповідальність у господарському праві — це комплексний правовий інститут, який має свій
особливий предмет регулювання — правопорушення у сфері господарювання (господарські пра-
вопорушення).
Господарське правопорушення — це протиправна дія або бездіяльність учасника господарських
відносин, яка не відповідає вимогам норм господарського права, не узгоджується з юридичними
обов’язками зазначеного учасника, порушує суб’єктивні права іншого учасника господарських
відносин або третіх осіб.
Як встановлено ст. 610 ЦК, порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з
порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання).
Господарські правопорушення можна класифікувати за видами і систематизувати в окремі гру-
пи за певними критеріями. Так, залежно від юридичної підстави (тобто, які юридичні норми пору-
шені) розрізняються
· договірні та позадоговірні правопорушення.
Договірні правопорушення поділяються на: правопорушення на стадії виникнення зобов’язань: по-
рушення порядку, змісту та строків укладання договорів (статті 179, 180 ГК); порушення строків
виконання договірних та інших господарських зобов’язань щодо поставки продукції та товарів
(найпоширеніші в господарській практиці), перевезення вантажів, виконання робіт та ін.
Прострочення виконання зобов’язання загалом тягне за собою обов’язок зобов’язаного суб’єкта
відшкодувати завдані простроченням збитки (статті 220, 221, 224 ГК), сплату боржником визначе-
ної законом чи договором неустойки, штрафу, пені (статті 230, 231 ГК), застосування оперативно-
господарських санкцій (ст. 236 ГК); порушення господарських зобов’язань щодо якості поставле-
ної продукції (товарів), виконаних робіт, наданих послуг (правові наслідки таких порушень вста-
новлені, зокрема, статтями 224, 231, 268 ГК); порушення державної дисципліни цін, пов’язані з ви-
конанням договорів.
Закон України від 21 червня 2012 р. «Про ціни і ціноутворення» визначає види порушень
законодавства про ціни і ціноутворення та встановлює адміністративно-господарські санкції за
них; порушення у сфері кредитних та розрахункових відносин, пов’язані з виконанням господар-
ських договорів (як правило, це порушення виконання грошових зобов’язань, штрафні санкції за
які встановлюються відповідно до ч. 6 ст. 231 ГК); порушення господарських зобов’язань щодо
перевезень вантажів: зобов’язань з планів перевезень (неподача перевізних засобів, непред’явлен-
ня вантажів до перевезення); простій транспортних засобів під навантаженням і розвантаженням
понад встановлені терміни; втрата, нестача, пошкодження вантажу; прострочення доставки ванта-
жу тощо. Відповідальність за ці правопорушення встановлена, крім статей 313 і 314 ГК, також
транспортними кодексами і статутами.
Предметом господарсько-правової відповідальності є також позадоговірні правопорушення:
 порушення законодавства про захист економічної конкуренції (антиконкурентні узгоджені дії;
 зловживання монопольним (домінуючим) становищем;
 антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-го-
сподарського управління та контролю), відповідальність за які встановлена нормами глави 28 ГК,
а також нормативно-правовими актами антимонопольно-конкурентного законодавства;
 порушення прав власника як поєднаних, так і не поєднаних з позбавленням прав володіння тощо.
Стаття 216 ГКУ. Господарсько-правова відповідальність учасників господарських відносин

1. Учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за
правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників
господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та
договором.
2. Застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів
громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських
відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері
господарювання.
Господарсько-правовій відповідальності властиві особливі ознаки.
1) З точки зору форми ця відповідальність є юридичною, тобто являє собою дію (вплив) креди-
тора (потерпілого) на правопорушника безпосередньо або за допомогою суду.
Юридична природа такої відповідальності полягає у негативній оцінці поведінки правопорушника
з боку держави і в прямій вимозі або санкції закону застосувати до нього заходи майнового впливу
у вигляді відшкодування збитків, сплати неустойки, штрафу, пені або інші несприятливі для пра-
вопорушника правові наслідки.
2) За змістом господарсько-правова відповідальність загалом є матеріальною і застосовується у
формі певної системи майнових (економічних) санкцій, передбачених або дозволених нормами го-
сподарського законодавства.
Суб’єкти господарювання (як господарські організації, так і громадяни-підприємці) можуть нести
лише матеріальні витрати як відповідальність (примусові виплати, неодержання належних сум,
зменшення майна внаслідок відшкодування збитків і т. ін.). Господарське законодавство закріп-
лює принцип повної майнової відповідальності суб’єктів господарювання аж до оголошення ба-
нкрутом (ч. 4 ст. 205 ГК). Таким чином, найвищою економічною санкцією згідно із законодав-
ством можна вважати процесуальне (судове) оголошення суб’єктаборжника банкрутом.
3) Господарсько-правова відповідальність застосовується лише у разі правопорушення, тобто
на такій юридичній підставі, як об’єктивні протиправні дії чи бездіяльність правопорушника, і за-
галом базується на презумпції його вини.
Таким чином, у функціональному відношенні господарсько-правова відповідальність покликана
стимулювати належне виконання учасниками господарських відносин господарських зобов’язань.
Згідно з цими принципами, закріпленими в ч. 3 ст. 216 ГК:

 потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи є застереження про
це в договорі;
 передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність продукції засто-
совується також незалежно від того, чи є застереження про це в договорі;
 сплата штрафних санкцій за порушення зобов’язання, а також відшкодування збитків не звільня-
ють правопорушника без згоди другої сторони від виконання прийнятих зобов’язань у натурі (крім
випадків, коли для управненої сторони не актуальне виконання зобов у натурі);
 у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відпові-
дальності виробника (продавця) продукції.
Правовим засобом відповідальності (формою реалізації відповідальності і одночасно мірою відпо-
відальності) у сфері господарювання є господарські санкції.
Стаття 217. Господарські санкції як правовий засіб відповідальності у сфері господарювання

1. Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері
господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні
та/або правові наслідки.
2. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування
збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції.
3. Крім зазначених у частині другій цієї статті господарських санкцій, до суб'єктів господарювання
за порушення ними правил здійснення господарської діяльності застосовуються адміністративно-
господарські санкції.
4. Господарські санкції застосовуються у встановленому законом порядку за ініціативою
учасників господарських відносин, а адміністративно-господарські санкції - уповноваженими
органами державної влади або органами місцевого самоврядування.
70. Функції та підстави господарсько-правової відповідальності.

Господарсько-правова відповідальність — це майново-організаційні за змістом і юридичні за
формою заходи впливу на економічні інтереси учасників господарських правовідносин у разі
вчинення ними господарського правопорушення.
Функції господарсько-правової відповідальності — це напрямки її дії, той господарський
результат, що настає в результаті застосування господарсько-правової відповідальності.
Функції господарсько-правової відповідальності:

1) загальні функції:
- попереджувально-стимулююча функція господарсько-правової відповідальності (як і будь-
якої юридичної) проявляється в тому, що не лише застосування господарсько-правової
відповідальності, а й сама загроза її застосування примушує учасників господарських
правовідносин (насамперед суб’єктів господарювання) діяти правомірно, аби уникнути
негативних наслідків в результаті застосування такої відповідальності;
- штрафна функція (функція покарання за вчинене правопорушення) незначною мірою
характерна для господарсько-правової відповідальності, хоча в певних випадках відіграє значну
роль (сплата штрафної неустойки, яка передбачає і сплату суми неустойки, і повного
відшкодування збитків; в окремих випадках це можуть бути господарсько-адміністративні штрафи
за заборонені законом дії у сфері економічної конкуренції, якщо вони створили лише загрозу
обмеження конкуренції на ринку, не завдавши шкоди її учасникам);
2) спеціальні функції:
– компенсаційно-відновлювальна функція — як провідна (на наш погляд) в системі функцій
полягає у відновленні порушеного правопорядку й усуненні наслідків неправомірної поведінки
суб’єкта господарювання;
– сигналізаційна функція — проявляється в тому, що застосування до суб’єкта
господарювання господарсько-правової відповідальності с сигналом для нього про необхідність
поліпшення своєї роботи з метою уникнення в майбутньому втрат від застосування такої
відповідальності, а для контрагентів такого господарюючого суб’єкта — сигналом про
необхідність зважити доцільність продовження з ним договірного зв’язку або розірвання
існуючого.
– інформаційна функція полягає в інформуванні учасників господарського життя про
негаразди в діяльності їх партнерів (якщо до останніх застосовуються господарсько-правові
санкції контролюючими органами, контрагентами тощо), а відтак - в доцільності корегування
своїх відносин з ними.
Підстави виникнення господарсько-правової відповідальності.

Як і будь-яка інша юридична відповідальність, господарськоправова відповідальність ґрунтується
на певних правових підставах.
Це, по-перше, нормативні підстави, тобто сукупність норм права про відповідальність учасників
господарських відносин. Другою правовою підставою є господарська правосуб’єктність право-
порушника (боржника) і потерпілого (кредитора).
Сторонами правовідносин щодо застосування відповідальності цього виду можуть бути суб’єкти
господарювання, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господар-
ською компетенцією, а також інші учасники господарських відносин (ч. 1 ст. 2; ч. 1 ст. 216 ГК).
Третя підстава називається юридико-фактичною. Вона встановлена ч. 1 ст. 218 ГК. Групи
підстав господарсько-правової відповідальності:
1) юридичні. Юридичні підстави - той правовий документ, що характеризує певну поведінку
суб’єкта господарювання як протиправну і передбачає за неї форму і розмір відповідальності:
такими підставами в господарському праві є закон і договір.
2) фактичні. Фактичні підстави - це ті життєві ситуації, що характеризуються законом або
договором як неправомірні. Притягнення до відповідальності можливе за наявності фактичних
підстав — протиправних дій суб`єкта господарювання, які порушують права та законні інтереси
інших осіб.
 Фактична протиправність дій порушника виявляється за таких умов:

 -наявність факту господарського правопорушення;
 -протиправність дії правопорушника;
 -причинний зв’язок між протиправною дією і порушенням;
 -вина правопорушника.
Перших три умови складають об’єктивну сторону правопорушення, четверта умова є

суб’єктивною стороною.
Наявність шкоди. Наявність факту господарського правопорушення, який супроводжується
спричиненням шкоди (або без такої, що буває рідше).
Шкода буває майнова або немайнова. Майнова шкода – це така шкода, яка реалізується для особи
у негативних майнових наслідках. Немайнова шкода виникає, наприклад, у випадку приниження
честі чи гідності особи (моральна шкода).
Протиправність дії. Саме тоді і виникає відповідальність, коли дія або бездіяльність, вчинені
всупереч вимог правової норми чи договору. У випадках, коли договір не містить правил
виконання зобов’язань, правопорушення виникає внаслідок невиконання/неналежного виконання
норм відповідного законодавчого акту.
Причинний зв’язок як умова відповідальності. Для того, щоб визнати особу відповідальною,
наприклад, у цивільно-правовому зобов’язанні, необхідно, щоб шкода кредитора була результатом
саме її дій або бездіяльності. При цьому умовою покладання відповідальності є закономірний і
очевидний характер зв’язку між діями чи бездіяльністю боржника і шкодою кредитора.
Вина як умова відповідальності. В теорії цивільного права прийнято вважати, що вина – це
психічне ставлення особи у формі умислу або необережності до своєї протиправної дії (чи
бездіяльності) та її результату.
Умисел – таке ставлення особи до своєї протиправної поведінки, коли ця особа передбачає
шкідливі наслідки свої протиправних діянь (дій чи бездіяльності) та бажає їх настання або
ставиться до настання шкідливих наслідків байдуже.
Необережність – таке ставлення особи до своєї протиправної поведінки, коли особа передбачає
шкідливі наслідки своєї протиправної поведінки, не бажає їх настання, однак або без достатніх
підстав легковажно гадає їх відвернути, або коли особа не передбачає шкідливих наслідків своєї
протиправної поведінки, але за обставинами справи повинна була б їх передбачити. У договірних
зобов’язаннях необережність виявляється тоді, коли особа бажає виконати вимоги договору, однак
не докладає до цього належних зусиль.
Для притягнення до господарської відповідальності підставою є вина як у формі умислу, так і у
формі необережності.
Стаття 218. Підстави господарсько-правової відповідальності

1. Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене
ним правопорушення у сфері господарювання.
2. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання
господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не
доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського
правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт
господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову
відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим
внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов
здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення
зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання
зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.
+ Сукупність (склад) чотирьох названих умов (факт господарського порушення, наслідок
протиправної поведінки, причинний зв’язок, вина правопорушника) утворює юридично-фактичні
підстави господарсько-правової відповідальності. Для застосування майнової відповідальності у
вигляді відшкодування збитків необхідна наявність усіх чотирьох умов, тоді як для застосування
неустойки (штрафу, пені), оперативно-господарських та адміністративно-господарських санкцій
досить лише одного з них: факту господарського правопорушення.
Стаття 219. Межі господарсько-правової відповідальності. Зменшення розміру та звільнення

від відповідальності
1. За невиконання або неналежне виконання господарських зобов'язань чи порушення правил
здійснення господарської діяльності правопорушник відповідає належним йому на праві власності
або закріпленим за ним на праві господарського відання чи оперативного управління майном,
якщо інше не передбачено цим Кодексом та іншими законами.
2. Засновники суб'єкта господарювання не відповідають за зобов'язаннями цього суб'єкта, крім
випадків, передбачених законом або установчими документами про створення даного суб'єкта.
Наприклад, учасники товариства з додатковою відповідальністю у разі недостатності майна това-
риства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами од-
наково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників (ч. 4 ст. 80 ГК); учасники повного товари-
ства несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном
(ч. 5 ст. 80 ГК); таку ж відповідальність несуть і повні учасники командитного товариства (ч. 6 ст.
80 ГК).
Iнший приклад: об’єднання підприємств не відповідає за зобов’язаннями його учасників, а під-
приємства-учасники не відповідають за зобов’язаннями об’єднання, якщо інше не передбачено
установчим договором або статутом об’єднання (ч. 4 ст. 123 ГК).
3. Якщо правопорушенню сприяли неправомірні дії (бездіяльність) другої сторони зобов'язання,
суд має право зменшити розмір відповідальності або звільнити відповідача від відповідальності.
4. Сторони зобов'язання можуть передбачити певні обставини, які через надзвичайний характер
цих обставин є підставою для звільнення їх від господарської відповідальності у випадку
порушення зобов'язання через дані обставини, а також порядок засвідчення факту виникнення
таких обставин.
Очевидно, що тут ідеться про обставини непереборної сили (форс-мажорні обставини). Крім того,
відповідно до ст. 617 ЦК особа, яка порушила зобов’язання, звільняється від відповідальності, як-
що вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку. Проте згідно з ЦК не вважається ви-
падком, зокрема, недодержання своїх обов’язків контрагентом боржника, відсутність на ринку то-
варів, потрібних для виконання зобов’язання, відсутність у боржника необхідних коштів.
71.Поняття та класифікація господарських санкцій.
Господарські санкції – це безпосередні заходи впливу на правопорушника у сфері
господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні або
правові наслідки
Види господарських санкцій:
 відшкодування збитків- учасник господарських відносин, який порушив господарське
зобовязання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен
відшкодувати завдані цим збитки субєкту, права або законні інтереси якого порушено.
Види витрат управненої сторони:
1)витрати зроблені управненою стороною
2)Втрата або пошкодження її майна
3)не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання
зобовязання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною
Склад збитків:
1) вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог
законодавства;
2) додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт,
додатково витрачених ма- теріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок
порушення зобов'язання другою стороною
3) неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право
розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною;
4) матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.
Певні вимоги щодо визначення розміру збитків: при визначенні розміру збитків, якщо
інше не передбачено законом або договором, враховуються ціни, що існували за місцем
виконання зобов'язання на день задоволення боржником у добровільному порядку вимоги
сторони, яка зазнала збитків, а у разі якщо вимогу не задоволено у добровільному порядку, -на
день подання до суду відповідного позову про стягнення збитків.
Виходячи з конкретних обставин, суд може задовольнити вимогу про відшкодування
збитків, беручи до уваги ціни на день винесення рішення суду.
Як правило, збитки не є майновою санкцією заздалегідь визначеного розміру. Саме в цьому
полягає універсальність їхнього застосування.
 штрафні санкції-господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня),
яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил
здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського
зобов'язання.
Штрафні санкції:
а) завжди застосовуються у вигляді грошової суми;
б) підставою застосування штрафних санкцій є: порушення учасником господарських відносин
правил здійснення господарської діяльності; невиконання або неналежне виконання
господарського зобов'язання;
в) суб'єктами права застосування штрафних санкцій є учас- ники відносин у сфері
господарювання, зазначені у ст. 2 ГК;
г) законом щодо окремих видів зобов'язань може бути визна- чений розмір штрафних санкцій,
зміна якого за погодженням сторін не допускається.
За загальним правилом розмір штрафних санкцій передбачається законом чи договором.
Пріоритету визначенні розміру санкцій надається закону. I лише в тих випадках, коли розмір
штра- фних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому
договором (ч. 4 ст. 231 Г).
ГК передбачає різні способи встановлення розміру санкцій договором:
- у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання;
- у певній, визначеній грошовій сумі;
- у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання; у
кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
Порядок застосування штрафних санкцій (співвідношення між збитками і неустойкою)
встановлено ст. 232 ГК.
За загальним правилом господарського законодавства, якщо за невиконання або неналежне
виконання зобов'язання встановлено штрафні санкції, то збитки відшкодовуються в частині, не
покритій цими санкціями (залікова неустойка).
Законом або договором можуть бути передбачені випадки, коли:
 допускається стягнення тільки штрафних санкцій (виключна пеустойка);
 збитки можуть бути стягнуті у повній сумі понад штрафні са- нкції (штрафна неустойка);
 за вибором кредитора можуть бути стягнуті або збитки, або штрафні санкції (альтернативна
неустойка).
 оперативно-господарські санкції,- заходи оперативного впливу на правопорушника з метою
припинення або попередження повторення порушень зобов'язання, що використовуються самими
сторо- нами зобов'язання в односторонньому порядку.
 адміністративно-господарські санкції -заходи організаційно-правового або майнового
характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію
його наслідків.
Особливості застосування цих санкцій, як випливає зі змісту ст. 238 ГК, полягають у
тому, що:
a) підставою їх застосування є порушення встановлених законодавчими актами правил
здійснення господарської діяльності;
б) ці санкції застосовуються лише до суб'єктів господарю- вання (а не до всіх учасників
господарських відносин);
в) ці санкції можуть бути застосовані уnовноваженими органами державної влади або
органами місцевого самоврядувого
г) ці санкції є заходами організаційно-правового або майнового характеру;
д) ці санкції спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та
ліквідацію його наслідків;
e) ці санкції можуть бути встановлені виключно законами;
є) ці санкції можуть бути застосовані до суб'єкта господарювання протягом шести місяців з дня
виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб'єктом встанов-
лених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків,
72. Підстави та порядок застосування господарсько-правових санкцій.
Як і будь-яка інша юридична відповідальність, господарсько-правова відповідальність ґрунтується

на певних правових підставах.
Це, по-перше, нормативні підстави, тобто сукупність норм права про відповідальність учасників
господарських відносин.
Другою правовою підставою є господарська правосуб’єктність правопорушника (боржника) і по-

терпілого (кредитора). Сторонами правовідносин щодо застосування відповідальності цього виду
можуть бути суб’єкти господарювання, органи державної влади та органи місцевого самовряду-
вання, наділені господарською компетенцією, а також інші учасники господарських відносин (ч. 1
ст. 2; ч. 1 ст. 216 ГК).
Третя підстава називається юридико-фактичною. Вона встановлена ч. 1 ст. 218 ГК, згідно з якою
підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене
ним правопорушення у сфері господарювання. Це можуть бути протиправні дії або бездіяльність
особи — господарського правопорушника, що порушують права і законні інтереси потерпілої осо-
би (кредитора) чи заважають їх реалізації.
Ця підстава складається з чотирьох елементів, які в теорії права називаються умовами госпо-
дарсько-правової відповідальності:
факт господарського порушення, тобто порушення норми закону, умови договору, державного ко-
нтракту тощо, внаслідок чого завдаються збитки або інша шкода майновим правам та інтересам
потерпілого (кредитора). Господарське порушення є наслідком протиправної поведінки господар-
ського порушника. Така умова визначається у господарському праві в широкому розумінні. Це мо-
же бути як дія, так і бездіяльність, що порушують правову норму, планове завдання, умови
договору тощо;
збитки, завдані порушенням господарського зобов’язання або установлених вимог щодо здійснен-
ня господарської діяльності;
причинний зв’язок між протиправною поведінкою порушника і завданими потерпілому збитками.

Йдеться про так званий причинно-необхідний зв’язок, коли протиправна дія чи бездіяльність є
об’єктивною причиною такого наслідку, як збитки або інша шкода, завдані потерпілому (кредито-
рові). Цей зв’язок необхідно доводити відповідними доказами;
вина правопорушника — учасника господарських відносин. Це негативне суб’єктивне ставлення

правопорушника до прав і законних інтересів потерпілого. При цьому слід мати на увазі застере-
ження закону, згідно з яким учасник господарських відносин відповідає за невиконання або нена-
лежне виконання господарського зобов’язання чи порушення правил здійснення господарської ді-
яльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення госпо-
дарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб’єкт гос-
подарювання за порушення господарського зобов’язання несе господарсько-правову відповідаль-
ність, якщо не доведе, що належне виконання зобов’язання виявилося неможливим внаслідок дії
непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення госпо-
дарської діяльності.
Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов’язань контрагентами правопоруш-

ника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов’язання товарів, відсутність у боржника
необхідних коштів (ч. 2 ст. 218 ГК).
Сукупність (склад) чотирьох названих умов утворює юридично-фактичні підстави господарсько-

правової відповідальності. Для застосування майнової відповідальності у вигляді відшкодування
збитків необхідна наявність усіх чотирьох умов, тоді як для застосування неустойки (штрафу, пе-
ні), оперативно-господарських та адміністративно-господарських санкцій досить лише одного з
них: факту господарського правопорушення.
ГКУ - Стаття 237. Підстави та порядок застосування оперативно-господарських санкцій

1. Підставою для застосування оперативно-господарських санкцій є факт порушення
господарського зобов'язання другою стороною. Оперативно-господарські санкції застосовуються
стороною, яка потерпіла від правопорушення, у позасудовому порядку та без попереднього
пред'явлення претензії порушнику зобов'язання.
2. Порядок застосування сторонами конкретних оперативно-господарських санкцій
визначається договором. У разі незгоди з застосуванням оперативно-господарської санкції
заінтересована сторона може звернутися до суду з заявою про скасування такої санкції та
відшкодування збитків, завданих її застосуванням.
3. Оперативно-господарські санкції можуть застосовуватися одночасно з відшкодуванням
збитків та стягненням штрафних санкцій.
73.Оперативно-господарські санкції: види, порядок застосування.
Оперативно-господарські санкції- заходи оперативного впливу на правопорушника з метою

припинення або попередження повторення порушень зобов'язання, що використовуються самими
сторо-нами зобов'язання в односторонньому порядку.
Отже, головна особливість застосування оперативно-господарських санкцій полягає у
застосуванні їх самими сторонами без звернення до судових або інших уповноважених органів, і
без згоди іншої сторони зобов'язання. Щоправда, слід мати на увазі, що до суб'єкта, який порушив
господарське зобов'язання, можуть бути застосовані лише ті оперативно-господарські санкції,
застосування яких передбачено договором.
Друга особливість полягає в тому, що оперативно-господарські санкції застосовуються
незалежно від вини суб'єкта, який порушив господарське зобов'язання.
Відповідно до ч. 1 ст. 236 ГК сторони можуть передбачати у господарських договорах
використання таких видів операти-вно-господарських санкцій:
1) одностороння відмова від виконання свого зобов 'язання управненою стороною, із
звільненням ї від відповідальності за це-у разі порушення зобов'язання другою стороною. Це може
бути:
 відмова від оплати за зобов'язанням, яке виконано неналежним чином або достроково
виконано боржником без згоди другої сторони;
 відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт внаслідок прострочення
виставлення акредитива платником, припинення видачі банківських позичок тощо;
2) відмова управненої сторони зобов'язання від прийняття подальшого виконання
зобов'язання, порушеного другою стороною, або повернення в односторонньому порядку
виконаного кредитором за зобов'язанням (списання з рахунку боржника в безакцентному по-
рядку коштів, сплачених за неякісну продукцію, тощо);
3) встановлення в односторонньому порядку на майбутнє даткових гарантій належного
виконання зобов'язань стороною, яка порушила зобов'язання: зміна порядку оплати продукції
(робіт, послуг), переведення платника на попередню оплату продук- ції (робіт, послуг) або на
оплату після перевірки їх якості тощо;
4) відмова від встановлення на майбутнє господарських відносин із стороною, яка порушує
Підставою для застосування оперативно-господарських санкцій є факт порушення
господарського зобов'язання другою стороною. Оперативно-господарські санкції застосовуються
стороною, яка потерпіла від правопорушення, у позасудовому порядку та без попереднього пред
явлення претензії порушнику зобов'язання.
Порядок застосування сторонами конкретних оперативно-господарських санкцій визначається
договором. У разі незгоди з застосуванням оперативно-господарської санкції заінтересована
сторона може звернутися до суду з заявою про скасування такої санкції та відшкодування збитків,
завданих ї застосуванням.
Оперативно-господарські санкції можуть застосовуватися одночасно з відшкодуванням збитків
та стягненням штрафних санкцій
74.Відшкодування збитків у сфері господарювання.

Юридичні підстави застосування цього виду відповідальності: «Учасник господарських
відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення
господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні
інтереси якого порушено» (ч. 1 ст. 224 ГК).
По-друге, визначено види втрат управненої сторони, які визначаються як збитки:
а) витрати, зроблені управненою стороною;
б) втрата або пошкодження її майна;
в) не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання
зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною (ч.
2 ст. 224 ГК).
Склад збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське

правопорушення:
o вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до
вимог законодавства;
o додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових
робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків
внаслідок порушення зобов'язання другою стороною;
o неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала
право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною;
o матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.
Вимоги щодо визначення розміру збитків: при визначенні розміру збитків, якщо інше не
передбачено законом або договором, враховуються ціни, що існували за місцем виконання
зобов'язання на день задоволення боржником у добровільному порядку вимоги сторони, яка
зазнала збитків, а у разі якщо вимогу не задоволено у добровільному порядку, -на день подання
до суду відповідного позову про стягнення збитків.
Умови і порядок відшкодування збитків встановлені ст. 226 ГК, відповідно до якої
учасник господарських відносин, який вчинив господарське правопорушення, зобов'язаний
вжити необхідних заходів щодо запобігання збиткам у господарській сфері інших учасників
господарських відносин або щодо зменшення їх розміру, а у разі якщо збитків завдано іншим
суб'єктам,-зобов'язаний відшкодувати на вимогу цих суб'єктів збитки у добровільному порядку
в повному обсязі, якщо законом або договором сторін не передбачено відшкодування збитків в
іншому обсязі.
Сторона, яка порушила своє зобов'язання або напевно знає, що порушить його при настанні
строку виконання, повинна невідкладно повідомити про це другу сторону.
У протилежному випадку ця сторона позбавляється права посилатися на невжиття другою
стороною заходів щодо запобігання збиткам та вимагати відповідного зменшення розміру
збитків.
Сторона господарського зобов'язання позбавляється права на відшкодування збитків, у разі
якщо вона була своєчасно попереджена другою стороною про можливе невиконання нею"
зобов'язання і могла запобігти виникненню збитків своїми діями, але не зробила цього, крім
випадків, якщо законом або договором не передбачено інше. Не підлягають відшкодуванню
збитки, завдані правомірною відмовою зобов'язаної сторони від подальшого виконання
У разі невиконання зобов'язання про передачу їй індивідуально визначеної речі (речей,
визначених родовими ознаками) управнена сторона має право вимагати відібрання цієї речі
(речей) у зобов'язаної сторони або вимагати відшкодування останньою збитків.
У разі невиконання зобов'язання виконати певну роботу (надати послугу) управнена сторона
має право виконати цю роботу самостійно або доручити ї виконання (надання послуги) третім
особам, якщо інше не передбачено законом або зобов'язанням, та вимагати відшкодування
збитків, завданих невиконанням зобов'язання.
Відшкодування збитків, завданих неналежним виконанням зобов'язання, не звільняє
зобов'язану сторону від виконання зобов'язання в натурі, крім випадків, зазначених у ч. 3 ст.
193 ГК (тобто, коли інше не передбачено законом або договором, або управнена сторона
відмовилася від прийняття виконання зобов'язання). Відшкодування збитків застосовується як
майнова санкція, виходячи з аналізу відповідних статей ГК та інших нормативно- правових
актів: у відносинах купівлі-продажу між суб'єктами господарювання.
75.Адміністративно-господарські санкції: види, підстави застосування.

Адміністративно-господарські санкції - заходи організаційно-правового або майнового
характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію
його наслідків.
Особливості застосування цих санкцій, як випливає зі змісту ст. 238 ГК, полягають у тому,
що:
a) підставою їх застосування є порушення встановлених законодавчими актами правил
здійснення господарської діяльності;
б) ці санкції застосовуються лише до суб'єктів господарю- вання (а не до всіх учасників
господарських відносин);
в) ці санкції можуть бути застосовані уnовноваженими органами державної влади або
органами місцевого самоврядувого
г) ці санкції є заходами організаційно-правового або майнового характеру;
д) ці санкції спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та
ліквідацію його наслідків;
e) ці санкції можуть бути встановлені виключно законами;
є) ці санкції можуть бути застосовані до суб'єкта господарювання протягом шести місяців з дня
виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб'єктом встанов-
лених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків,
Класифікація
За характером адміністративно-господарські санкції поділяються на:
 заходи організаційно-правового характеру;
 заходи майнового характеру.
За спрямованістю (метою застосування) ГК України поділяе зазначені санкції на:
 спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта гос- подарювання;
 спрямовані на ліквідацію наслідків порушення.
За суб'сктами (ініціаторами) застосування адміністративно- господарські санкції
поділяються на:
 санкції, що застосовуються органами державної влади;
 санкції, що застосовуються органами місцевого самоврядування.
Відповідно до ст. 239 ГК до суб'єктів господарювання можуть бути застосовані, зокрема, такі
адміністративно-господарські санкції:
а) вилучення прибутку (доходу). Прибуток (доход), одержаний суб'єктом господарювання
внаслідок порушення встановлених законодавством правил здійснення господарської діяльності, а
також суми прихованого (заниженого) прибутку (доходу) чи суми податку, несплаченого за
прихований об'єкт оподатку- вання, підлягають вилученню в доход відповідного бюджету в
порядку, встановленому законом. Крім того, з суб'єкта господарювання стягується у випадках і
порядку, передбачених законом, штраф, але не білыш як у двократному розмірі вилученої суми, а
у разі повторного порушення протягом року після застосування ціеї санкції — у трикратному
розмірі вилученої суми.
б) адміністративно-господарський штраф (ст. 241 ГК). Адміністративно-господарський
штраф — це грошова сума, що сплачується суб'єктом господарювання до відповідного бюджету у
разі порушення ним встановлених правил здійснення господар- ської діяльності. Перелік
порушень, за які з суб'єкта господарювання стягується штраф, розмір і порядок його стягнення
визначаються законами, що регулюють податкові та інші відносини, в яких допу- щено
правопорушення. Адміністративно-господарський штраф може застосовуватися у визначених
законом випадках одночасно з іншими адміністрати- вно-господарськими санкціями,
передбаченими ст. 239 ГК;
в) вилучення майна безпосередньо не названо в переліку адміністративно-господарських
санкцій, встановлених ст. 239 ГК України. Разом з тим, застосування цієї санкції можливе,
оскільки в зазначеній статті йдеться і про «інші адміні- стративно-господарські санкції,
встановлені цим Кодексом та іншими законами». У чинних законах вилучення майна, як
адміністративно-господарська санкція, застосовується, як правило, щодо продукції
г) Незважаючи на виключення з ГК України ст. 243 (згідно із Законом України від 15 березня
2006 року), чинне законодавство містить низку норм, що встановлюють підстави і визначають
порядок застосування такої санкції, як зупинення операцій за рахунками суб'єктів
господарювання. Так, відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 117 Бюджетного кодексу України за порушення
певних положень бюджетного законодавства застосовується така санкція, як зупинення операцій з
бюджетними коштами. Порушенням бюджетного законодавства відповідно до ч. 1 ст. 116
Бюджетного кодексу визнається порушення учасником бюджетного процесу встановлених
бюджетним законодавством норм щодо складання, розгляду, затвердження, внесення змін,
виконання бюджету і звіту щодо його виконання. Зупинення операцій з бюджетними коштами
полягає у зупиненні будь-яких операцій щодо здійснення платежів з рахунку порушника
бюджетного законодавства (ч. 1 ст. 120 Бюджетного кодексу).
д) застосування антидемпінгових, компенсаційних чи спеціальних заходів може мати
місце у разі здійснення окремими учасниками господарських відносин зовнішньоекономічної
діяльності, пов'язаної з одержанням незаконної переваги на ринку України (здійснення
демпінгового імпорту, субсидованого імпо- рту, а також інших дій, які визначаються законом як
недобросо- вісна конкуренція), що завдало шкоди економіці України або спричинило загрозу
виникнення такої шкоди;
e) припинення експортно-імпортних операцій (ч. 1 ст. 245 ГК) як санкція застосовується у
випадках недобросовісної конкуренції, розміщення валютних цінностей з порушенням встанов-
леного законодавством порядку на рахунках та вкладах за ме- жами України, а також випадках,
Якщо учасників зовнішньоекономічної діяльності завдають шкоди економіці України;
є) застосування індивідуального режиму ліцензування на умовах та в порядку, визначених
законом це санкція, що застосовується за порушення суб'єктами господарювання правил
здійснення зовнішньоекономічної діяльності щодо антимонопо- льних заходів, заборони
недобросовісної конкуренції та інших правил, якими встановлюються певні обмеження чи
заборони у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності;
ж) зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб 'сктом господарювання певних видів
господарської діяльності; анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб'сктом господарю-
вання окремих видів господарської діяльності; обмежения або зу- пинення діяльності
суб'скта господарювання. Ці три види санкцій тісно пов'язані між собою підставами
застосування. Як встановлено ст. 246 ГК, здійснення будь-якої господарсь- кої діяльності, що
загрожує життю і здоров'ю людей або становить підвищену небезпеку для довкілля,
забороняється. До підприємств торгівлі, громадського харчування і сфери послуг, що
неодноразово допустили реалізацію недоброякісних товарів або систематично порушують
встановлені законодавством правила торгівлі та надання послуг або умови зберігання і
транспортування товарів, крім господарських та адміністрати- вно-господарських санкцій,
передбачених ГК, можуть застосовуватися також спеціально передбачені законом про захист прав
споживачів адміністративно-господарські санкції, включаючи вилучення недоброякісних товарів
та зупинення діяльності зазна- чених суб'єктів у встановленому законом порядку.

ГОСПОДАРСЬКЕ ПРАВО ІСПИТ

Uploaded by

Document Information

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

ГОСПОДАРСЬКЕ ПРАВО ІСПИТ

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

1. Предмет регулювання господарського права.

Під господарською діяльністю у Господарському кодексі розуміється діяльність суб’єктів

Розмежування відносин у сфері господарювання з іншими видами відносин встановлене

3. Загальні принципи господарювання.

Отже, господарська діяльність розглядається як суспільно корисна діяльність членів сус-

4. Методи господарського права.

5. Господарська діяльність: поняття, ознаки та види.

Під господарською діяльністю у Господарському кодексі розуміється діяльність суб’єктів

Господарську діяльність можна класифікувати за різними ознаками.

Узагальнене поняття підприємницької діяльності дається в ст. 42 Господарського кодексу:

6. Господарська комерційна діяльність (підприємництво): поняття та ознаки.

7. Принципи підприємницької діяльності.

Принципи підприємницької діяльності - основоположні базові ідеї та положення, яким

8. Некомерційна господарська діяльність: поняття та ознаки.

Некомерційна господарська діяльність здійснюється з метою задоволення певних

Стаття 52. Некомерційне господарювання

9. Поняття, ознаки та особливості господарського законодавства.

*Друга теорія: за «критерієм адресата» — за відношенням нормативних актів до народного гос-

1) комплексний зміст основних нормативних актів, більш повно характеризують цю галузь

Крім вертикальної (згідно з юридичною силою актів) системи, господарське законодавство

12.Організація та управління господарською діяльністю

13.Методи державного регулювання економіки.

Методи державного регулювання економіки - це способи впливу держави на сферу

Методи ДРЕ класифікуються за двома ознаками: за формами впливу та засобами впливу.

14. Засоби державного регулювання господарської діяльності.

15. Ліцензування видів господарської діяльності.

Ліцензія — це документ державного зразка, який засвідчує право суб’єкта господарювання —

Виходячи зі змісту ст. 7 Закону види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню,

16. Публічні закупівлі.

Хто є покупцем в публічних закупівлях?

«Публічними» закупівлі є через те, що:

Закупівля може здійснюватися шляхом застосування однієї з таких процедур:

17. Сертифікація та стандартизація у сфері господарювання.

Суб’єктами господарювання згідно з ч. 2 ст. 55 ГК є:

19. Утворення суб’єктів господарювання: поняття, способи, порядок.

Стаття 56 ГК визначає також способи утворення суб’єкта господарювання:

20. Державна реєстрація юридичних та фізичних осіб – підприємців.

Відповідно до ЗУ “Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та

Для проведення державної реєстрації юридичної особи засновник (засновники) або

21. Припинення суб’єкта господарювання.

Суб’єкт господарювання ліквідується:

30.1. Припинення ФОП

4. Зняття з реєстрації у контролюючих органах.

«Припинення господарської діяльності суб’єкта господарювання» може бути результатом

3. Призначається комісія з припинення суб’єкта господарювання. Повідомляються

4. Кредитор може вимагати від СГ, що припиняється, виконання зобов'язань якої не

5. Після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторами та задоволення чи

6. Суб’єкт господарювання є таким, що припинився, з днем внесення до єдиного

22. Поняття та ознаки підприємства як організаційної форми господарювання.

Підприємством (ЦК) є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення

Домінуюче місце серед суб’єктів господарювання належить підприємствам. Це зумовлено

Стаття 63. Види та організаційні форми підприємств

2. У разі якщо в статутному капіталі підприємства іноземна інвестиція становить не менш

23. Організаційна структура та управління підприємством.

Стаття 64. Організаційна структура підприємства

Стаття 65. Управління підприємством

24. Види та організаційно-правові форми підприємств.

25. Правове становище державних комерційних підприємств.

Статутний капітал державного комерційного підприємства

За несвоєчасне подання на розгляд, погодження або затвердження річного фінансового

Стаття 74. Державне комерційне підприємство

26. Правове становище казенних підприємств.

Створення казенного підприємства

Стаття 76. Казенне підприємство