ПИТАННЯ ДЛЯ ІСПИТУ/ЗАЛІКУ

Питання
1) Ідейно-історичні передумови відокремлення господарського права як самостійної
галузі права.
Методичка:
На доктринальному рівні виокремлюють такі етапи становлення та розвитку
господарського права: звичаєве торговельне право, купецьке (торговельне) право,
промислове та господарське право. Виокремлення торговельного права починається у
XІ ст. і продовжується до XV ст. Батьківщина торговельного права – узбережжя
Середземного моря, саме там у згадувані часи зосередилася міжнародна торгівля.
Учасниками торговельних відносин були купці, які здійснювали торгівлю у
феодальних містах та об’єднувалися в гільдії. Купецтво, організоване в гільдії,
поступово завойовувало особливе юридичне становище, почали створюватися особливі
суди; набуло розвитку торговельне право, предметом регулювання якого стали
торгівля, морський транспорт, банківська справа.
В історії розвитку торговельного права традиційно виділяють три періоди:
італійський, французький та германський.
Італійському періоду притаманне панування станових засад; торговельне право
має звичаєву природу та різниться за місцевостями. Середньовічне торговельне право
(до XVІ ст.) мало такі риси:1) воно було правом купців, тобто поширювало свій
регулювальний вплив на відносини між купцями (членами купецького стану), а не
тільки на відносини між особами, які вели торгівлю у вигляді промислу; 2) купецьке
право запозичило ті частини римського права, які створювалися на основі розвиненого
торговельного обігу класичного періоду римського права; 3) за своєю природою воно
було місцевим, здебільшого звичаєвим правом.
Протягом французького періоду (XVІІ-XVІІІ ст.) становий характер
торговельного права хоча і зберігався, втім значна його частина була кодифікована. У
таких країнах як Франція, Німеччина, Італія, Іспанія, Португалія, Японія та ін. було
прийнято торговельні кодекси (устави, укладення, ордонанси), які стають спеціальним
регулятором організаційних та оперативних форм торговельної діяльності.
Германському періоду (XІX ст.) притаманне падіння станових основ, купецьке
право перетворюється на торговельне та стає приватним нарівні із цивільним, звичаєве
право поступається місцем законодавчому регулюванню.
У більшості європейських країн протягом XIX ст. було проведено кодифікацію
торговельного права, а впродовж усього XX ст. велися пошуки оптимальної моделі
втручання держави в господарську діяльність. Розвиток господарського права пішов
шляхом помірного або максимального його впливу на економіку. За першим напрямком
розвинулося господарське законодавство в країнах з ринковою системою
господарювання. За другим напрямом воно розвивалося в країнах із системою
централізованого державного керівництва економікою.
При вивченні періодизації розвитку господарського права необхідно враховувати
велику кількість законодавчих актів, прийнятих в різних державах в різні періоди
історичного розвитку, які стали підґрунтям формування сучасної концепції
господарського права. Сьогодні оновлені комерційні та господарські кодекси прийнято
у Франції, Бельгії, Туреччині, Казахстані, Південній Кореї тощо.
В рамках сучасного періоду розвитку господарського права, після здобуття
Україною незалежності відповідно до Концепції судово-правової реформи почав
розроблятися Господарський (Комерційний) кодекс України, перший варіант якого
спіткала невдача, а другий (під дещо зміненою назвою – як Господарський кодекс
 України) після тривалих складнощів (трьох читань, врахування пропозицій Президента)
був ухвалений 16 січня 2003 р. і набрав чинності з 01.01.2004 р.
2) Загальна характеристика предмету регулювання господарського права.
МЕТОДИЧКА
Господарське право, як і будь-яка інша галузь права, має свій предмет правового регулювання
– коло відносин, регулювання яких покликані забезпечити норми цієї галузі права. Предмет
господарського права становлять господарські правовідносини і господарська діяльність.
Предмет господарсько-правового регулювання слід визначати виходячи зі ст. 1 ГК України:
це господарські відносини, які виникають у процесі організації та здійснення господарської
діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими
учасниками відносин у сфері господарювання. Таким чином, можна говорити про дві
складові предмета господарського права.
Перша складова – функціональна (припускає виокремлення відносин, які спрямовані на
процес організації та здійснення господарської діяльності). Друга складова – суб’єктна
(припускає виокремлення спеціального суб’єктного складу відносин – суб’єктів
господарювання і учасників відносин у сфері господарювання). Функціональний аспект
предмету господарсько-правового регулювання розкривається в ст. 3 ГК України, відповідно
до якої господарська діяльність визначена як діяльність суб’єктів господарювання у сфері
суспільного виробництва, спрямована на виготовлення і реалізацію продукції, виконання
робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Суспільний
характер господарської діяльності знаходить відображення також у тому, що це не разовий
акт чи одноразова дія, а багатоетапна, складна діяльність, здійснювана систематично,
професійно, у вигляді промислу. Важливо також враховувати, що господарська діяльність має
яскраво виражений економічний характер. Вона може здійснюватися з метою одержання
прибутку (комерційна господарська діяльність, або підприємництво), а може і не
переслідувати таку мету (некомерційна господарська діяльність). ГК України в ст. 3 визначає,
що сферу господарських відносин складають господарсько-виробничі, організаційно-
господарські і внутрішньогосподарські відносини. Господарсько-виробничі відносини
виникають між суб’єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської
діяльності. Організаційно-господарські 12 відносини складаються між суб’єктами
господарювання і суб’єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління
господарською діяльністю. Такі відносини є проявом публічного та іншого владного інтересу
в сфері господарювання. Внутрішньогосподарські відносини виникають між структурними
підрозділами суб’єкта господарювання-юридичної особи, а також між таким суб’єктом і його
структурними підрозділами (цехами, відділами, філіями, представництвами тощо).
Відносини, які є складовими предмета господарського права, можуть бути диференційовані з
погляду їх цілеспрямованості. У цьому сенсі слід виділяти комерційну і некомерційну
господарську діяльність. Також в аспекті дослідження предмету господарського права
необхідним є проведення розмежування предмета господарського права і суміжних галузей
права, що дозволить краще зрозуміти специфіку господарсько-правового регулювання та
наявні міжгалузеві зв’язки.
ІНТЕРНЕТ
Предмет правового регулювання є одним із вихідних критеріїв поділу системи права на
галузі. Предметом господарсько-правового регулювання є відносини, що виникають у сфері
господарювання (господарські відносини), та на які спрямовано регулювальний вплив гос-
подарського права.
Предмет регулювання господарського права визначено в ст. 1 ГК. В цій статті, в першу чергу,
встановлено, що воно визначає основні засади господарювання в Україні. І далі, що
предметом правового регулювання господарського права є господарські відносини, які
виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами
господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері
господарювання.
Під господарською діяльністю у Господарському кодексі розуміється діяльність суб'єктів
господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію
продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову
визначеність (ч. 1 ст. 3 ГК).
У наведеному визначенні представлені такі ознаки господарської діяльності як: особливий
суб'єктний склад (господарську діяльність здійснюють суб'єкти господарювання); особлива
сфера здійснення господарської діяльності — сфера суспільного виробництва; вартісний
характер результатів господарської діяльності, що мають цінову визначеність. Отже,
господарська діяльність розглядається як суспільно-корисна діяльність членів суспільства, їх
спілок (об'єднань) щодо виготовлення продукції, надання послуг, виконання робіт.
Дамо теоретичну характеристику господарським правовідносинам як предмету
господарського права. Вона включає наступні ознаки:
1. Господарські правовідносини виникають у зв’язку з організацією та безпосереднім
здійсненням господарської діяльності.
2. У господарських правовідносинах реалізуються як приватні, так і публічні інтереси.
3. За своєю природою господарські правовідносини є відносними (в них завжди чітко
визначені учасники, що наділені один щодо одного правами та обов’язками).
4. Відповідно до ст. 2 ГК України учасниками відносин у сфері господарювання є суб’єкти
господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування,
наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які
виступають засновниками суб’єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-
господарські повноваження на основі відносин власності. Відповідно до ст. 3 ГК України
сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-
господарські та внутрішньогосподарські відносини.
Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами
господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності.
Під організаційно-господарськими відносинами у Господарському кодексі розуміються
відносини, що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-
господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю.
Внутрішньогосподарськими є відносини, що складаються між структурними підрозділами
суб'єкта господарювання, та відносини суб'єкта господарювання з його структурними
підрозділами.
Визначимо, які відносини не є господарськими. Розмежування відносин у сфері
господарювання з іншими видами відносин встановлене ст. 4 ГК, в ч. 1 якої зазначено,
що не є предметом регулювання Господарського кодексу: а) майнові та особисті
немайнові відносини, що регулюються Цивільним кодексом України; б) земельні, гірничі,
лісові та водні відносини, відносини щодо використання й охорони рослинного і тваринного
світу, територій та об'єктів природно-заповідного фонду, атмосферного повітря; в) трудові
відносини; г) фінансові відносини за участі суб'єктів господарювання, що виникають у
процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів; д) адміністративні та інші
відносини управління за участі суб'єктів господарювання, в яких орган державної влади або
місцевого самоврядування не є суб'єктом, наділеним господарською компетенцією, і
безпосередньо не здійснює організаційно-господарських повноважень щодо суб'єкта
господарювання.
З урахуванням вище приведеного можна запропонувати таку дефініцію галузі господарське
право. Господарське право – це галузь права, яка є системою господарсько-правових норм,
що регулюють відносини у сфері організації та безпосереднього здійснення господарської
діяльності або керівництва нею (такою діяльністю) із застосуванням різних методів правового
регулювання з метою задоволення суспільних потреб і одержання прибутку.

3) Підприємництво як предмет регулювання господарського права.

Інтернет:
Конституційні засади підприємницької діяльності передбачені ст. 42 Конституцією
України. Так, згідно з цією статтею кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не
заборонена законом. У той же час така діяльність депутатів, посадових і службових осіб
органів державної влади та місцевого самоврядування, правоохоронних органів,
військовослужбовців обмежується законом. Визначальні нормативні приписи, які є
відправними у здійсненні правового регулювання передбачені ГК.
Підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик
господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з
метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Характеристика підприємницької діяльності (підприємництва)
1. Підприємництво є самостійною діяльністю. Це означає, що, по-перше,
підприємництво в Україні може здійснюватися в будь-яких організаційних формах,
визначених законами України, на вибір підприємця (ст. 45 ГК).
2. Підприємництво є добровільною діяльністю. Це означає, що зайняття
підприємницькою діяльністю є добровільним вчинком. Жоден державний орган, недержавна
організація, посадова особа не можуть примусити особу до зайняття підприємницькою ді-
яльністю.
3. Підприємництво є систематичною діяльністю. Чітких кількісних критеріїв
систематичності (тобто скільки разів потрібно зайнятися діяльністю для того, щоб вона
вважалася підприємницькою) законодавством не встановлено.
4. Підприємництво є діяльністю на власний ризик. Це означає, що за порушення
договірних зобов'язань, кредитно-розрахункової і податкової дисципліни, вимог до якості
продукції та інших правил здійснення господарської діяльності підприємство та приватний
підприємець самостійно несуть відповідальність, передбачену законодавством України.
5.Підприємництво є господарською діяльністю. Це означає, що, не зважаючи на свою
специфіку, підприємницька діяльність є складовою ширшого за обсягом поняття
«господарська діяльність».
6. Підприємницька діяльність здійснюється суб'єктами господарювання
(підприємцями). Іншими словами, підприємницька діяльність провадиться фізичними та
юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку,
встановленому законодавством.
7. Внаслідок підприємницької діяльності досягаються економічні й соціальні
результати. Підприємницька діяльність суттєво впливає на розвиток економіки і соціальної
сфери. Серед економічних результатів найбільш принциповими є утворення конкурентного
середовища, насичення ринку товарами і послугами, значна активізація міжнародних
економічних стосунків. Малий і середній бізнес має нові робочі місця, значно стимулює
підвищення кваліфікації працівників, їх ініціативу і творчість, загалом сприяє виживанню
населення в кризові періоди. Поступове зміцнення суб'єктів підприємництва, їх прибутковість
закладає додаткову фінансову базу для такої соціально корисної діяльності, як бла-
годійництво та спонсорство.
8. Метою підприємницької діяльності є отримання прибутку. Якщо метою тієї чи
іншої діяльності не є отримання прибутку, вона не може бути віднесена до підприємницької.
Ця мета, як правило, знаходить своє відображення в установчих документах суб'єкта
підприємницької діяльності і простежується, виходячи з характеру його діяльності. За цією ж
ознакою підприємницька діяльність відмежовується від поняття господарської діяльності, в
якій отримання прибутку не ставиться за основну мету.
Підприємництво здійснюється на основі таких принципів:
1. вільного вибору підприємцем виду підприємницької діяльності. Суб'єкт
підприємницької діяльності самостійно вирішує, якими видами діяльності йому займатися, з
огляду на обмеження, встановлені чинним законодавством;
2. самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору
постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-
технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом;
3. вільного найму підприємцем працівників. Цей принцип обмежується
положеннями законодавства про зайнятість, що містить положення, якими обмежуються
трудові права іноземних громадян та осіб без громадянства — ст. 8 Закону України від 1
березня 1991 р. «Про зайнятість населення» передбачена необхідність отримання дозволу на
працевлаштування у державній службі зайнятості України;
4. комерційного розрахунку та власного комерційного ризику. За порушення
договірних зобов'язань, кредитно-розрахункової і податкової дисципліни, вимог до якості
продукції та інших правил здійснення господарської діяльності підприємство та приватний
підприємець самостійно несуть відповідальність, передбачену законодавством України;
5. вільного розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати
податків, зборів та інших платежів, передбачених законом. Цей принцип суттєво
обмежується шляхом встановлення правил щодо цільового використання коштів суб'єкта
підприємницької діяльності — юридичної особи, обмежень на проведення операцій у
готівкових коштах та ін.;
6. самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності,
використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на спій розсуд. Цей
принцип обмежується, зокрема, положеннями Закону України під 23 вересня 1994 р. «Про
порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті», ст. 1 якого встановлені правила щодо
обов'язкового зарахування на їх валютні рахунки в уповноважених банках виручки резидентів
у іноземній валюті у терміни виплати заборгованостей, зазначених в контрактах, але не
пізніше 190 календарних днів з дати митного оформлення (виписки вивізної вантажної митної
декларації) продукції, що експортується.
Існують обмеження щодо здійснення господарської діяльності. Їх можна поділити
на наступні види:
1. обмеження, пов'язані з організаційно-правовою формою підприємців (наприклад,
проведення ломбардних операцій може здійснюватися повними товариствами);
2. обмеження, пов'язані з формою власності суб'єкта підприємництва (наприклад,
діяльність, пов'язана і виготовленням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї,
видобуванням бурштину, охороною окремих особливо важливих об'єктів права державної
власності, може здійснюватися тільки державними підприємствами та організаціями);
3. обмеження, пов'язані з необхідністю придбання ліцензії. Перелік видів діяльності,
що підлягають ліцензуванню, міститься у ст. 9 Закону «Про ліцензування певних видів
господарської діяльності»;
4. обмеження діяльності, пов'язані із необхідністю придбання патенту (види
діяльності, що підлягає патентуванню, а також порядок патентування Податковим кодексом
України).
Методичка:
Згідно ст. 42 ГК України, підприємництво – це самостійна, ініціативна, систематична, на
власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання
(підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержаним
прибутку. Характерні ознаки підприємництва: самостійність (означає, що, по-перше,
підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких 14 організаційних формах, передбачених
законом, на вибір підприємця (ст. 45 ГК України), а по-друге, зважаючи на закріплений у ч. 1
ст. 44 ГК України принцип вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності,
підприємці мають право самостійно здійснювати будь-яку діяльність відповідно до потреб
ринку, на власний розсуд приймаючи відповідні рішення, що не суперечать законодавству);
ініціативність (означає, що зайняття підприємницькою діяльністю є добровільним вчинком,
жоден державний орган, недержавна організація, посадова особа не можуть примусити особу
до зайняття підприємницькою діяльністю, проте це не означає, що особа не може бути
примушена до виконання добровільно взятих на себе зобов’язань (наприклад, за договором,
укладеним в процесі здійснення підприємницької діяльності) або зобов’язань, що передбачені
державою і випливають зі здійснення особою підприємницької діяльності(наприклад,
обов’язку зі сплати податків); систематичність (що означає постійний, професійний характер
такої діяльності); це діяльність на власний ризик (це означає, що за порушення договірних
зобов’язань, кредитно-розрахункової та податкової дисципліни, вимог до якості продукції й
інших правил здійснення господарської діяльності підприємство, приватний підприємець
самостійно несуть відповідальність, передбачену законодавством України, тобто суб’єкти
підприємницької діяльності беруть на себе як позитивні, так і негативні наслідки
підприємницької діяльності); підприємництво є господарською діяльністю (це означає, що, не
зважаючи на свою специфіку, підприємницька діяльність є складовою більш ширшого за
обсягом поняття «господарська діяльність»); підприємницька діяльність здійснюється
суб’єктами господарювання – підприємцями (іншими словами, підприємницька діяльність
провадиться фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб’єкти
підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством); внаслідок
підприємницької діяльності досягаються економічні та соціальні результати (підприємницька
діяльність суттєво впливає на розвиток економіки і соціальної сфери – серед економічних
результатів найбільш принциповими є утворення конкурентного середовища, насичення
ринку товарами і послугами, значна активізація міжнародних економічних
відносин);отримання прибутку. При вивченні особливостей підприємницької діяльності
необхідним є також дослідження групи осіб, яким заборонено займатися підприємницькою
діяльністю, встановлення співвідношення між підприємницькою та некомерційною
господарською діяльністю відповідно до положень ГК України та інших законодавчих актів
4) Некомерційна діяльність як складова предмету господарського права.
Некомерційне господарювання — це самостійна систематична господарська діяльність, що
здійснюється суб’єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціаль-
них та інших результатів без мети одержання прибутку (ст. 52 ГК).
Некомерційна господарська діяльність здійснюється суб’єктами господарювання державного
або комунального секторів економіки в галузях (видах діяльності), в яких відповідно до ст. 12
ГК забороняється підприємництво, на підставі рішення відповідного органу державної влади
чи органу місцевого самоврядування. Некомерційну господарську діяльність можуть вести
також інші суб’єкти господарювання, яким здійснення господарської діяльності у формі
підприємництва забороняється законом.
Не можуть здійснювати некомерційну господарську діяльність органи державної влади,
органи місцевого самоврядування, їх посадові особи.
До суб’єктів некомерційної господарської діяльності можна віднести: 1) установи, організації,
створені органами державної влади України, що утримуються за кошти відповідних
бюджетів; 2) установи, організації, створені органами місцевого самоврядування, що
утримуються за кошти відповідних бюджетів; 3) кредитні спілки; 4) благодійні фонди і
благодійні організації; 5) громадські організації, створені з метою провадження екологічної,
оздоровчої, аматорської, спортивної, культурної, освітньої та наукової діяльності; 6) творчі
спілки; 7) політичні партії; 8) науково-дослідні установи; 9) вищі навчальні заклади III—IV
рівнів акредитації, внесені до Державного реєстру наукових установ, яким надається
підтримка держави.

5) Метод, мета та принципи правового регулювання господарської діяльності як

системоутворюючі елементи господарського права.
Методичка:
Двоїстість природи господарських правовідносин (а саме поєднання в них
організаційних і майнових елементів, приватних і публічних інтересів як рушіїв дій їх
суб’єктів) породжує чисельність методів правового регулювання господарської діяльності,
що є особливістю господарського права як галузі права. Методи правового регулювання
господарської діяльності – це застосовувані законодавцем способи правового оформлення
господарських відносин відповідно до їх властивостей і цілей правового регулювання, що
відображають взаємне становище сторін, порядок прийняття ними юридично значущих
рішень, характер юридичної відповідальності у разі порушення і способи юридичного
захисту прав і законних інтересів сторін. До них відносяться: метод приписів, який
передбачає право прийняття юридично значущих рішень органом господарського
управління (власником майна) стосовно підлеглого йому суб’єкта (рішення власника щодо
створення підприємства або його реорганізації чи ліквідації); метод автономних рішень,
що дозволяє суб’єктам господарювання приймати самостійно (але в межах своєї 13
компетенції) юридично значущі рішення і передбачає обов’язок всіх інших суб’єктів не
перешкоджати прийняттю і виконанню цих рішень (прийняття загальними зборами
акціонерного товариства рішення про напрями використання прибутку товариства за
минулий фінансовий рік); метод координації, який забезпечує прийняття юридично
значущих рішень за згодою сторін, кожна з яких не має права нав’язувати свої умови іншій
стороні, а рішення приймається шляхом компромісу (укладення господарського договору);
метод рекомендацій, який передбачає видання компетентними органами пропозицій
(рекомендацій), адресованих суб’єктам господарювання по визначеній (бажаній для
суспільства, ефективній) поведінці чи порядку дій у сфері господарської діяльності
(примірні господарські договори). Важливим засобом тлумачення норм господарського
права є його принципи. Принципи господарського права – це керівні засади, які
визначають спрямованість правового регулювання господарської діяльності. Це:
забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб’єктів
господарювання; свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом;
вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України; обмеження державного
регулювання економічних процесів у зв’язку з необхідністю забезпечення соціальної
спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного
захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави; захист
національного товаровиробника, заборона незаконного втручання органів державної влади
та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.
Інтернет:
Метод правового регулювання господарської діяльності.
Подвійність природи господарських правовідносин (поєднання в них організаційних і
майнових елементів, приватних і публічних інтересів як рушіїв дій їх суб'єктів) породжує
чисельність методів правового регулювання господарської діяльності, що є особливістю
господарського права як галузі права.
Методи правового регулювання господарської діяльності - це застосовувані
законодавцем способи правового оформлення господарських відносин відповідно до їхніх
властивостей і цілей правового регулювання, що відображають взаємне становище сторін,
порядок прийняття ними юридично значущих рішень, характер юридичної відповідальності у
випадку порушення та способи юридичного захисту прав і законних інтересів сторін.
Розрізняють чотири основні методи правового регулювання господарської діяльності,
що забезпечують комплексне та більш-менш збалансоване врахування публічних та
приватних інтересів у сфері господарювання. До них належать:
метод приписів, що передбачає право прийняття юридично значущих рішень органом
господарського управління (власником майна) щодо підпорядкованого йому суб'єкта
(рішення власника про створення підприємства чи його реорганізацію, ліквідацію; видача
ліцензії; розміщення державного замовлення на підприємствах, що функціонують на базі
державного майна, і підприємствах-монополістах). Застосування цього методу законодавцем
відбувається у формі імперативних норм (щодо мінімального розміру статутного
фонду/капіталу окремих видів господарських товариств, комерційних банків, корпоративних
інвестиційних фондів та ін.), джерел формування їх майна, обов'язковості певних фондів чи
резервів (або навпаки - забороні їх створювати, як це передбачено ст. 12 Закону «Про
інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)». Метод
владних приписів передбачає насамперед урахування публічних інтересів (якщо
застосовується державою чи територіальною громадою в особі уповноважених органів).
Разом з тим він використовується будь-яким власником майна щодо створеного ним
підприємства (у формі статуту, що визначає межі використання підприємством майна
власника та обов'язки щодо власника) і, відповідно, віддзеркалює інтереси власника;
метод автономних рішень дозволяє суб'єктам господарювання приймати самостійно
(але в межах своєї компетенції) юридично значущі рішення й передбачає обов'язок усіх інших
суб'єктів не перешкоджати прийняттю та виконанню цих рішень (наприклад, ухвалення
загальними зборами акціонерного товариства рішення про напрями використання прибутку
товариства за минулий фінансово-господарський рік);
метод координації забезпечує прийняття юридично значущих рішень за згодою сторін,
кожна з яких не вправі нав'язувати свої умови іншій стороні; рішення приймається шляхом
компромісу (укладення господарського договору);
метод рекомендацій передбачає видання компетентними органами пропозицій
(рекомендацій), адресованих суб'єктам господарювання щодо певної (бажаної для
суспільства, ефективної) поведінки (порядку дій) у сфері господарювання. Це примірні
господарські договори, примірні установчі та внутрішні правові документи господарських
організацій, у тому числі відкритих акціонерних товариств.

6) Джерела господарського права: поняття, види та система.

Джерела господарського права - це сукупність нормативно-правових актів і правових норм,
які регулюють відносини щодо безпосереднього здійснення господарської діяльності та
управління (в тому числі організації) такою діяльністю.
Визначимо види джерел господарського права.
За формальною ознакою до нормативних актів, які входять до галузі господарського
законодавства, належать: Конституція України, Господарський кодекс України, закони
України, постанови Верховної Ради України, декрети, постанови та розпорядження Кабінету
Міністрів України, укази та розпорядження Президента України, нормативні акти
міністерств, державних комітетів, комісій та інших центральних органів виконавчої влади
(правила, накази, інструкції тощо), акти територіальної (локальної) дії місцевих рад та
держадміністрацій із господарських питань.
Увесь масив господарського законодавства за змістовною ознакою можна розподілити
на наступні види, серед яких:
1. Нормативно-правові акти, якими встановлюються загальні засади функціонування
господарського обороту.
2. Нормативно-правові акти, що регламентують порядок легалізації суб’єктів господарської
діяльності.
3. Нормативно-правові акти, що регламентують діяльність владних структур та визначають їх
організаційно-господарські повноваження у процесі управління господарською діяльністю .
4. Нормативно-правові акти, що регламентують правовий статус суб’єктів господарської
діяльності.
5. Нормативно-правові акти, які визначають правові та організаційні засади якості продукції,
що виробляється суб’єктами господарювання, та технічні параметри виробництва.
6. Нормативно-правові акти, спрямовані на впорядкування господарсько-виробничих
відносин у межах окремих виробничих ринків, та інституціоналізацію засобів державного
регулювання відносин, що виникають у межах цих ринків.
Система джерел господарського права - це розташування господарсько-правових актів з
урахуванням їх зв'язків і властивостей.
Систематизацію господарського законодавства можна здійснювати за різними
критеріями: а) за юридичною силою актів, у яких фіксуються господарсько-правові норми
(вертикальна систематизація); б) за предметом правового регулювання (горизонтальна
систематизація): за видами і характером господарської діяльності, галузями і сферами
народного господарства (економіки).
Критерій юридичної сили застосував законодавець у ст. 7 ГК - «Нормативно-правове
регулювання господарської діяльності». За юридичною силою нормативних актів система
господарсько-правових актів складається з:
 положень Конституції України щодо забезпечення державою соціальної орієнтації
економіки України (ст. 13), права громадян на підприємницьку діяльність (ст. 42) та
приватну власність (ст. 41), щодо основних засад державного регулювання суспільних
відносин у сфері вітчизняної економіки (ч. 4 ст. 13, статті 42, 92);
 законів України, що регулюють господарські відносини, провідне місце серед яких
посідають кодифіковані акти: Господарський кодекс України (визначає основні
засади господарювання, правовий статус її суб'єктів, правовий режим майна суб'єктів
господарювання, основні засади зобов'язальних відносин і відповідальності за
правопорушення у сфері господарювання, а також визначає особливості правового
регулювання в окремих галузях і сферах господарювання), положення Цивільного
кодексу, що мають застосовуватися на субсидіарних засадах (якщо Господарським
кодексом не регулюється певна категорія відносин у сфері господарювання; наприклад,
щодо договору факторингу), Кодекс торговельного мореплавства та ін.; закони: «Про
промислово-фінансові групи в Україні» від 21.11.1995 р.; «Про концесії» від 16.07.1999
p.; «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 p.; «Про
інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від
15.03.2001 p.; «Про кооперацію» від 10.07.2003 p.; «Про цінні папери та фондовий
ринок» від 23.02.2006 р. та ін.;
 постанов Верховної Ради України, таких як, наприклад, Постанова від 01.11.1990 р.
«Про Концепцію переходу Української PCP до ринкової економіки»; Постанова від
12.09.1991 р. «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів
законодавства СРСР»;
указів Президента України: від 12.03.1996 р. «Про Загальне положення про міністерство,
інший центральний орган державної виконавчої влади»; «Про деякі заходи з дерегулювання
підприємницької діяльності» від 23.07.1998 № 817/98; «Про запровадження дозвільної
системи у сфері підприємницької діяльності» від 20.05.1999 № 539/99; «Питання Державного
комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва» від 25.05.2000
№ 721/2000; «Про заходи щодо забезпечення підтримки та дальшого розвитку
підприємницької діяльності» від 15.07.2000 № 906/2000 та інші;
 актів Уряду України, що поділяються на такі види:
 декрети Кабінету Міністрів України, що видавалися протягом 6 місяців -з грудня 1992
р. по травень 1993 р. в силу делегування Верховною Радою Уряду повноважень щодо
видання нормативних актів, за юридичною силою рівнозначних законам (від 19.02.1993
р. «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності, в будівництві та
промисловості будівельних матеріалів»; від 17.03.1993 р. «Про довірчі товариства» та
ін.;
 постанови Кабінету Міністрів України (наприклад, постанова КМУ від 28.12.1992 р. №
731 «Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативних актів
міністерств та інших органів державної виконавчої влади»);
 відомчих нормативних актів, що видаються компетентними міністерствами та
відомствами щодо регулювання діяльності певної галузі народного господарства або
певної сфери економіки (наприклад, Положення про порядок державної реєстрації
торгово-промислових палат, затверджене наказом Міністерства юстиції від 08.06.1998
р. № 35/5); накази Міністерства фінансів України від 31.03.1999 р. № 87 і від 29.11.1999
р. № 290 «Про затвердження положень (стандартів) бухгалтерського обліку»);
 регіональних нормативних актів, що приймаються органами місцевого самоврядування
відповідно до делегованих державою повноважень і встановленого порядку
(регіональні правила забудови населених пунктів і територій області, затвердження
яких входить до компетенції обласної ради народних депутатів відповідно до ст. 11
Закону України від 16.11.1992 р. «Про основи містобудування»; регіональні будівельні
норми та правила;
 локальних нормативних актів, що приймаються (укладаються) безпосередньо
суб'єктами господарювання або їх засновниками (установчі та внутрішні правові
документи суб'єктів господарських відносин).
Джерелом господарського права можуть бути і міжнародні договори України (універсальні,
міжнародних організацій, двосторонні), ратифіковані Верховною Радою України або укладені
за її згодою.
Своєрідним джерелом права є звичаї ділового обороту, в тому числі міжнародні торговельні
звичаї (згідно зі ст. 2 Закону України «Про режим іноземного інвестування», оцінка окремих
видів іноземних інвестицій може здійснюватися за міжнародними торговими звичаями; ст. 7
Цивільного кодексу України закріплює принцип застосування звичаїв ділового обороту, що
стосується сфери підприємництва, тобто комерційної господарської діяльності).
Господарський кодекс України в ст. 38 визначає основні засади застосування правил
професійної етики у конкуренції, що можуть використовуватися при укладенні договорів,
розробці установчих та інших документів суб'єктів господарювання (тобто є узвичайненнями,
що застосовуються лише за згодою суб'єктів господарювання).
Відповідно до систематизації нормативних актів за предметним критерієм розрізняють:
 компетенційні нормативні акти, тобто такі нормативно-правові акти різної юридичної
сили, що визначають правове становище суб'єктів господарських відносин (розділ II
«Суб'єкти господарювання» Господарського кодексу України; закони «Про товарну
біржу», «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні
фонди)», «Про кооперацію», «Про холдингові компанії в Україні», Декрет Кабінету
Міністрів «Про довірчі товариства», укази Президента України «Про корпоратизацію
підприємств» та ін.);
 договірне право як інститут господарського законодавства, що регулює зобов'язальні
відносини у сфері господарювання. До джерел цього інституту належать норми
 Господарського кодексу України (глава 20 «Господарські договори», глави 30-36);
Цивільного кодексу (глави 52-54, 56, 58, 60-77), закони «Про інвестиційну діяльність»,
«Про поставки для державних потреб», «Про інноваційну діяльність», «Про концесії»,
«Про угоди про розподіл продукції»; постанова Кабінету Міністрів від 18.01.2000 р. №
72 «Про реєстр концесійних договорів»; Примірний договір фінансового лізингу, затв.
наказом Міністерства у справах науки та техніки від 03.03.1998 р. № 59; Положення про
форму зовнішньоекономічного договору (контракту), затв. наказом Міністерства
економіки та з питань європейської інтеграції від 06.09.2001 р.№201.
До окремих інститутів господарського законодавства належать нормативні акти, що
регулюють ринок капіталів, страхування, інвестиційну діяльність, зовнішньоекономічну
діяльність, порядок розгляду господарських спорів тощо.
Система господарського законодавства України (за критерієм юридичної сили нормативно-
правових актів).

7) Методи та форми державного регулювання господарських відносин.

Методичка:
Форми державного регулювання господарських відносин являють собою
зовнішнє вираження дій держави, направлених на реалізацію специфічних завдань та
функцій в процесі застосування обраних методів впливу держави на економіку.
Формами державного регулювання господарської діяльності є планування
(директивне і індикативне), нормативне регулювання, індивідуальні управлінські
рішення, контроль та нагляд, координація, формування звітності, інформаційне
забезпечення, попередження і припинення правопорушень, відновлення правових
положень, відповідальність за порушення господарського законодавства тощо.
Методи державного регулювання господарських відносин – це сукупність
прийомів впливу держави через органи законодавчої, виконавчої, судової влади на
суб’єктів господарських відносин з метою створення і забезпечення умов господарської
діяльності, які відповідають ідеї соціальної орієнтованості економіки.
Методи державного регулювання господарських відносин можливо
класифікувати за наступними критеріями:
за суб’єктом впливу (державні, суспільні, ринкові);
за часом дії (довгострокові, короткострокові);
за характером впливу (прямі і непрямі);
за масштабом впливу (загальні, приватні);
за змістом (економічні, адміністративні, інституціональні, соціально-
психологічні);
за способом прийняття (правові, неправові);
за природою дії (стримуючі, стимулюючі, комплексні);
за рівнями реалізації (загальнодержавні, місцеві);
за об’єктом дії (галузеві, функціональні).
Найбільший інтерес становить класифікація методів державного регулювання
господарських відносин за характером впливу на прямі і непрямі.
Прямі методи являються обов’язковими для суб’єктів господарювання, їх
реалізація забезпечена певним примусом і мірами відповідальності. До цієї групи
методів слід віднести державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців
та громадських формувань; ліцензування видів господарської діяльності; ліцензування і
квотування зовнішньоекономічної діяльності; стандартизацію і сертифікацію; атестацію
виробництва; валютне регулювання.
Непрямі методи не є обов’язковими, застосовуються суб’єктами господарювання
за їх ініціативою, можуть розглядатися як засоби підтримки і розвитку суб’єктів
 господарювання. Вони включають підтримку добросовісної економічної конкуренції;
публічні закупівлі; дотації, субвенції, субсидії та інші види підтримки і розвитку малого
та середнього підприємництва; державне кредитування; податкові пільги і преференції;
приватизацію державного майна.

Інтернет:
Підставою державного регулювання підприємництва є ст. 42 ГК, у якій передбачена
необхідність забезпечення реалізації та охорони публічних (державних та суспільних)
інтересів.
Процес правового регулювання господарської діяльності складається кількох стадій:
1. Правова регламентація підприємницької діяльності. На цій стадії передбачається
розробка правових норм як загальнообов'язкових правил поведінки при здійсненні
підприємницької діяльності.
2. Виникнення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків — перехід від загальних
приписів правових норм до конкретної моделі поведінки конкретних господарюючих
суб'єктів.
3. Реалізація (фактичне застосування) суб'єктивних справ і юридичних обов'язків.
Існують дві групи методів державного регулювання: прямі (адміністративні) і непрямі
(економічні). При всьому різноманітті як тих, так і інших методів специфіка
адміністративних методів полягає в тому, що вони є комплексом обов'язкових для виконання
вимог і розпоряджень держави стосовно суб'єктів господарської діяльності. Непрямі методи
припускають вплив держави на економічні інтереси товаровиробників, створення таких
рамок їхньої діяльності, у яких вона може бути вигідною чи невигідною.
Адміністративні методи значно обмежують свободу економічного вибору, а часом її
виключають, у той час як економічні методи залишають повну свободу вибору для суб'єктів
господарювання, не обмежуючи її. У цьому перевага непрямих методів над адміністра-
тивними методами.
Існують і такі сфери діяльності, де адміністративні методи досить ефективні, а їхнє
застосування не просте бажане, а й необхідне. Це контроль над монополістичними ринками;
забезпечення екологічної безпеки суспільства і збереження не відтворених природних
ресурсів; розробка низки важливих загальнонаціональних стандартів, спрямованих на
збереження здоров'я, безпечних умов життя і праці і контроль за їхнім дотриманням;
визначення і підтримка мінімально необхідних параметрів життя людей (гарантований
мінімум заробітної плати, соціальні виплати і допомоги); захист національних інтересів
країни в системі міжнародних економічних зв'язків.
Слід визнати обґрунтованість адміністративних методів регулювання і для захисту
стратегічно важливих галузей економіки, наприклад, сільського господарства, природних
монополій і т.д.
Держава повинна саме адміністративними заходами забезпечувати затребуваність
сільськогосподарської продукції на тих умовах, що дозволять зрівняти можливості
промислового і сільськогосподарського виробництва. Тільки адміністративними заходами
можна забезпечити єдину тарифну політику у базових галузях, що власне кажучи є
державними монополіями (енергопостачання, залізничні перевезення і т.д.).
Таким чином, слід заперечувати адміністративні методи не самі по собі, а лише тоді,
коли вони економічно не обґрунтовані і втручаються в ті сфери економіки і підприємництва,
що можуть і повинні бути урегульовані економічними методами. У тих же сферах, де як було
показано, застосування адміністративних методів необхідне, держава має активно
здійснювати політику публічного регулювання.
 Економічна свобода, у тому числі свобода підприємницької діяльності, не може бути
безмежною, її межі і способи здійснення встановлює держава, яка діє в інтересах суспільства.
При цьому важливо зберігати баланс між державними (публічними) і приватними інтересами,
тобто повинні бути задоволені не тільки приватні, а й публічні інтереси, що може бути
досягнуто лише за допомогою державного регулювання економіки.
Держава покликана ефективно регулювати підприємницьку діяльність і контролювати
законність її здійснення, причому державне регулювання підприємництва в кінцевому
рахунку зводиться до проблеми забезпечення балансу приватних (підприємницьких) і
публічних (суспільних і державних) інтересів.
Управління будь-якою господарською системою здійснюється в різних формах. До
них належать: нормативне регулювання (тобто встановлення правил здійснення
господарської діяльності конкретної системи); планування (визначення з фіксацією у
відповідному правовому документі основних напрямів і конкретних результатів діяльності
господарської системи певного рівня); управління поточними справами (вирішення
конкретних організаційних питань); контроль (встановлення ступеня відповідності фактичних
напрямів і результатів діяльності учасників господарської системи певного рівня
встановленим правилам, виявлення порушень, вжиття заходів щодо їх усунення).

8) Порядок поставки для державних потреб та закупівель за державні кошти.

ЗУ «Про публічні закупівлі» - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/922-19?
find=1&text=поставка#Text
До планованих договорів поставки слід віднести насамперед державні контракти на поставку
продукції для пріоритетних державних потреб, що укладаються на підставі державних
замовлень. Порядок укладання та особливості змісту державних контрактів визначаються
Законом «Про публічні закупівлі».
Державними замовниками виступають Верховна Рада України, органи державної виконавчої
влади, а також державні організації та установи, уповноважені Кабінетом Міністрів України
укладати державні контракти з виконавцями державного замовлення. Виконавцями
державного замовлення є суб'єкти господарської діяльності України всіх форм власності, які
виготовляють і постачають продукцію для державних потреб відповідно до умов укладеного
державного контракту.
Проте засади виконання державного замовлення можуть бути різними - обов’язковими та
добровільними. Відповідно до пункту 8 статті 2 цього Закону для виконавців державного
замовлення, заснованих повністю або переважно на державній власності (державні
комерційні та казенні підприємства, державні акціонерні товариства, акціонерні товариства,
контрольний пакет акцій яких належить державі, орендні підприємства, що функціонують на
орендованому цілісному майновому комплексу державного підприємства чи його
структурного підрозділу), а також для суб'єктів господарської діяльності України всіх форм
власності - монополістів на відповідному ринку продукції державні замовлення на поставку
продукції є обов'язковими, якщо виконання державного замовлення не спричиняє збитків
зазначеним виконавцям державного замовлення. У разі необґрунтованої відмови виконавця
державного замовлення від укладення державного контракту на поставку продукції для
державних потреб у випадках, коли обов'язковість його укладення встановлена Законом «Про
державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб» виконавець може
бути примушений до укладення державного контракту за рішенням суду.
Інші суб'єкти господарювання (тобто такі, що не підпадають під названі категорії виконавців
державного замовлення, для яких останнє є обов'язковим) можуть добровільно, у
визначеному законом порядку (зазвичай на конкурентних засадах) виконувати державне
замовлення на підставі державних контрактів.
Особливості укладання господарських договорів за державним замовленням (ст. 183 ГК)
полягає в тому, що:
 договір, що укладається на підставі державного замовлення, іменується державним
контрактом;
 укладення договорів на підставі державного замовлення для певних суб'єктів
господарювання (державних підприємств, підприємств-монополістів та підприємств,
які функціонують переважно на базі державної власності) є обов'язковим, а для решти -
добровільним;
 договори за державним замовленням укладаються між визначеними законом суб'єктами
господарювання - виконавцями державного замовлення та державними замовниками,
що уповноважені від імені держави укладати договори (державні контракти);
 укладення державного контракту за державним замовленням з підприємствами, для
яких він є обов'язковим, здійснюється в загальному порядку, передбаченому статтею
181 ГК з урахуванням особливостей, передбачених законодавством; у решті випадків -
як правило, із застосуванням конкурентних способів визначення виконавців
 зміст державного контракту становлять господарські зобов'язання сторін щодо
виконання державного замовлення;
 форма державного контракту - повна письмова (єдиний правовий документ, що
підписується обома сторонами);
 держава в особі Кабінету Міністрів України виступає гарантом за зобов'язаннями
державних замовників;
 ухилення від укладення договору за державним замовленням є порушенням
господарського законодавства і тягне за собою негативні наслідки (в тому числі заходи
відповідальності) для виконавця, який без належних підстав ухиляється від укладення
договору; переддоговірні спори, пов'язані з укладенням договору за державним
замовленням, вирішуються господарським судом;
• виконавець державного замовлення звільняється від обов'язку укладення державного
контракту на умовах, визначених державним замовленням, у разі визнання в судовому
порядку державного замовлення недійсним.
9) Сутність та складові елементи легалізації господарської діяльності.
Легалізація - це наділення суб'єкта господарювання необхідними юридичними документами,
що дозволяють йому законно здійснювати господарську діяльність.
Легітимація — підтвердження в різних життєвих ситуаціях законності здійснення
господарської діяльності суб'єктом господарювання за результатами перевірки його
правовстановлюючих та дозвільних документів і самої діяльності на предмет відповідності
вимогам законодавства. Остаточну оцінку легітимності діяльності суб'єкта господарювання
може дати лише суд.

Важливо враховувати, що ГК і закони України припускають процедуру легалізації загалом

господарської, а не тільки підприємницької діяльності. І це не випадково. Підприємництво
розглядається складовою частиною господарської діяльності — комерційною господарською
діяльністю (глава 4 ГК України). Проте іншою її частиною є некомерційна господарська
діяльність (глава 5 ГК України). Більш того, ст. 58 ГК України, закони України «Про
державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців», «Про ліцензування
певних видів господарської діяльності» тощо поширюють процеси легалізації на будь-яку
господарську діяльність, а не тільки на підприємництво.
Водночас слід ураховувати, що не будь-яка діяльність фізичної особи у сфері господарювання
є підприємництвом і вимагає легалізації даної особи як підприємець (див. докладніше розділ
1 цього курсу про підприємництво як предмет господарського права).
Виходячи з характеристики дозвільних процедур, необхідних для державного підтвердження
законності входження суб'єкта в господарський оборот, легалізація суб'єктів господарської
діяльності включає від 1 до 10 і більше складові:
1)державну реєстрацію суб'єктів господарювання;
2)ліцензування певних видів господарської (підприємницької) діяльності;
3)патентування деяких видів підприємницької діяльності;
4)одержання дозволу на виготовлення печаток і штампів;
5)дозвіл (висновок) органів санітарного, пожежного і екологічного контролю, органів
охорони праці та інших органів на початок експлуатації торговельно-промислових об'єктів;
6)квотування і ліцензування господарської діяльності у ЗЕД;
7)реєстрація (поставлення на облік) в податкових, митних органах, органах соціального і
пенсійного страхування;
8)дозвіл органів Антимонопольного комітету на концентрацію І узгоджені дії, що обмежують
конкуренцію, тощо.
Перелік етапів легалізації не є вичерпним і залежить від виду і сфери господарської
діяльності. їх склад залежить від суспільних вимог до безпеки, якості та інших характеристик
господарської діяльності. Зокрема, в сфері морських перевезень додатково встановлюється
порядок реєстрації морських суден, у сфері автоперевезень — реєстрація і періодичний
технічний огляд автотранспортних засобів і т. п.

10) Підстави та порядок державної реєстрації суб’єктів господарювання.

Відповідно до ч.1. ст. 58 ГК України державна реєстрація є однією з основних умов набуття
учасниками відносин у сфері господарювання статусу суб’єкта господарювання. Окрім
коментованої норми, необхідність державної реєстрації передбачено ст. 50 ЦК України – для
фізичних осіб – підприємців та ст. 89 ЦК України – для юридичних осіб. Державна реєстрація
юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців здійснюється на умовах та в порядку,
передбаченому Зако ном України від 15.05.2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних
осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань». Відповідно до ст. 1
зазначеного Закону державна реєстрація юридичних осіб, громадських формувань, що не
мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб – підприємців (державна реєстрація) –
офіційне визнання шляхом засвідчення державою факту створення або припинення
юридичної особи, громадського формування, що не має статусу юридичної особи,
засвідчення факту наявності відповідного статусу громадського об’єднання, професійної
спілки, її організації або об’єднання, політичної партії, організації роботодавців, об’єднань
організацій роботодавців та їхньої символіки, засвідчення факту набуття або позбавлення
статусу підприємця фізичною особою, зміни відомостей, що містяться в Єдиному
державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань,
про юридичну особу та фізичну особу – підприємця, а також проведення інших реєстраційних
дій, передбачених цим Законом.
Державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців проводиться державним
реєстратором. Державний реєстратор юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та
громадських формувань – це особа, яка перебуває у трудових відносинах з суб’єктом
державної реєстрації, нотаріус.
Суб’єктами державної реєстрації є: виконавчі органи сільських, селищних та міських рад,
Київська та Севастопольська міські, районні, районні у містах Києві та Севастополі державні
адміністрації, нотаріуси, акредитовані суб’єкти – у разі державної реєстрації юридичних осіб
та фізичних осіб – підприємців. Виконавчі органи сільських, селищних та міських рад (крім
міст обласного та/або республіканського Автономної Республіки Крим значення) набувають
повноважень з державної реєстрації інших юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців
відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб –
підприємців та громадських формувань» у разі прийняття відповідною радою такого рішення.
Чинним законодавством України передбачено, що державна реєстрація базується на таких
основних принципах:
1) обов’язковості державної реєстрації в Єдиному державному реєстрі;
2) публічності державної реєстрації в Єдиному державному реєстрі та документів, що стали
підставою для її проведення;
3) врегулювання відносин, пов’язаних з державною реєстрацією, та особливостей державної
реєстрації виключно цим Законом;
4) державної реєстрації за заявницьким принципом;
5) прийняття документів для державної реєстрації та здійснення державної реєстрації за
принципом екстериторіальності в межах України;
6) єдності методології державної реєстрації;
7) об’єктивності, достовірності та повноти відомостей у Єдиному державному реєстрі;
8) внесення відомостей до Єдиного державного реєстру виключно на підставі та відповідно
до цього Закону;
9) відкритості та доступності відомостей Єдиного державного реєстру.
Процедура проведення державної реєстрації включає в себе чотири етапи:
перевірку комплектності документів, які подаються для реєстрації, та повноти відомостей, що
вказуються в документах;
перевірку поданих документів на відсутність підстав для відмови у проведенні державної
реєстрації;
внесення відомостей про юридичну особу чи фізичну особу – підприємця до Єдиного
державного реєстру;
оформлення і видачу виписки з Єдиного державного реєстру.
Перелік документів, які подаються на реєстрацію, вимоги щодо порядку оформлення та
подання таких документів передбачені в Законі України «Про державну реєстрацію
юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань». Для розуміння
змісту реєстраційних процедур необхідним є вивчення відповідних положень Закону. Також
доцільним є аналіз особливостей державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-
підприємців, та підстав відмови у проведенні реєстраційних дій, передбачених
законодавством.
Датою реєстрації суб’єкта господарювання є дата внесення до Єдиного державного реєстру
запису про проведення державної реєстрації юридичної особи чи фізичної особи –
підприємця. Строк розгляду документів, поданих для державної реєстрації регламентується
статтею 26 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб –
підприємців та громадських формувань».
11) Установчі документи суб’єктів господарювання.
Згідно зі ст. 57 ГК України установчими документами суб'єкта господарювання є рішення про
його утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут
(положення) суб'єкта господарювання.
Засновницький договір є установчим документом для повного та командитного товариств.
Державна реєстрація суб'єкта господарювання, створеного на основі засновницького
договору, породжує комплекс прав і обов'язків як між суб'єктом господарювання і
учасниками засновницького договору, так і між самими учасниками.
Стату́ т — встановлений засновником (власником майна) організації обсяг правил, що
регулюють її правовий стан, відносини, пов'язані з внутрішнім управлінням, стосунки з
іншими організаціями чи громадянами.
 Стосовно змісту установчих документів, вимоги до нього зазначаються у різних законах,
зокрема ГК України, ЦК України, ЗУ "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних
осіб - підприємців", ЗУ "Про господарські товариства", ЗУ "Про акціонерні товариства" тощо.
За загальними правилами в установчих документах повинні бути зазначені найменування
суб'єкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його
органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу
прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено
законом.
Згідно із ЗУ "Про господарські товариства" обов'язковим установчим документом для
акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з
додатковою відповідальністю є статут, для повного товариства та командитного товариства -
установчий договір.
У засновницькому договорі засновники зобов'язуються утворити суб'єкт господарювання,
визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого
майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю суб'єкта
господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових
засновників, інші умови діяльності суб'єкта господарювання, які передбачені законом, а
також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону.
Статут суб'єкта господарювання повинен містити відомості про його найменування, мету
і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів, порядок
розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови
реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомості, пов'язані з
особливостями організаційної форми суб'єкта господарювання, передбачені законодавством.
Статут може містити й інші відомості, що не суперечать законодавству.
Положенням визначається господарська компетенція органів державної влади, органів
місцевого самоврядування чи інших суб'єктів у випадках, визначених законом.
Статут (положення) затверджується власником майна (засновником) суб'єкта
господарювання чи його представниками, органами або іншими суб'єктами відповідно до
закону.
12) Підстави та порядок державної реєстрації припинення суб’єктів господарювання.
Державна реєстрація припинення юридичної особи або припинення підприємницької
діяльності фізичної особи здійснюється за його (чи його органів) рішенням (добровільне
припинення), або на підставі рішення суду, чи в результаті смерті (визнання померлою)
фізичної особи (примусове припинення). На сьогодні, ч. 10 ст. 17 “Про державну
реєстрацію…” передбачає перелік документів, що мають подаватися для державної реєстрації
рішення про припинення юридичної особи, прийнятого її учасниками або відповідним
органом юридичної особи, а у випадках, передбачених законом, – відповідним державним
органом. Для розуміння порядку реєстрації припинення юридичної особи необхідним є
вивчення відповідних законодавчих положень. Також треба враховувати, що свої особливості
має процедура державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті її
реорганізації. Особливості реєстрація припинення суб’єктів господарювання з інших підстав
визначаються положеннями ст. 25 Закону “Про державну реєстрацію…”. Державна реєстрація
припинення підприємницької діяльності фізичної особи регулюється ч. 4 ст. 18 Закону “Про
державну реєстрацію…”, який передбачає підстави припинення підприємницької діяльності
фізичної особи, що відрізняються від підстав припинення юридичної особи.
13) Порядок ліцензування господарської діяльності.
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/222-19#Text

ГКУ
 Стаття 14. Ліцензування, патентування та квотування у господарській діяльності
1. Ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування є
засобами державного регулювання у сфері господарювання, спрямованими на забезпечення
єдиної державної політики у цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів держави,
суспільства та окремих споживачів.
2. Правові засади ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та
квотування визначаються виходячи з конституційного права кожного на здійснення
підприємницької діяльності, не забороненої законом, а також принципів господарювання,
встановлених у статті 6 цього Кодексу.
3. Відносини, пов’язані з ліцензуванням видів господарської діяльності, регулюються
законом.
{Частина третя статті 14 в редакції Закону № 222-VIII від 02.03.2015}
4. У сферах, пов'язаних із торгівлею за грошові кошти (готівку, чеки, а рівно з
використанням інших форм розрахунків та платіжних карток на території України), обміном
готівкових валютних цінностей (у тому числі операції з готівковими платіжними засобами,
вираженими в іноземній валюті, та з платіжними картками), у сфері грального бізнесу та
побутових послуг, інших сферах, визначених законом, може здійснюватися патентування
підприємницької діяльності суб'єктів господарювання.
Торговий патент - це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта господарювання
займатися певними видами підприємницької діяльності впродовж встановленого строку.
Спеціальний торговий патент - це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта
господарювання на особливий порядок оподаткування відповідно до закону. Порядок
патентування певних видів підприємницької діяльності встановлюється законом.
5. У необхідних випадках держава застосовує квотування, встановлюючи граничний
обсяг (квоти) виробництва чи обігу певних товарів і послуг. Порядок квотування виробництва
та/або обігу (включаючи експорт та імпорт), а також розподілу квот встановлюється
Кабінетом Міністрів України відповідно до закону.
Ліцензування — це діяльність повноважних органів державної влади чи місцевого
самоврядування з видачі, обліку, переоформлення і анулювання ліцензій (визнання їх
недійсними), а також з контролю за дотриманням ліцензіатами ліцензійних умов і
законодавства про ліцензування.
Ліцензія — це документ державного зразка, що засвідчує право суб'єкта господарювання —
ліцензіата на здійснення вказаного в ньому виду господарської діяльності протягом певного
терміну за умови виконання ліцензійних умов (ч. З ст. 14 ГК України). Ліцензії видаються
на строк не менше 5 років, якщо інше не передбачено законом.
Ліцензійні умови — це встановлений з урахуванням вимог законів вичерпний перелік
організаційних, кваліфікаційних та інших спеціальних вимог, які є обов'язковими для
виконання при проведенні (здійсненні) видів господарської діяльності, які підлягають
ліцензуванню. Дані ліцензійні умови встановлюються органами ліцензування за узгодженням
з Держкомпідприємництвом України.
Перелік видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, наведений у ч. 2 ст.2 і
ст. 9 Закону «Про ліцензування певних видів господарської діяльності». До таких видів,
зокрема, належать:
-пошук (розвідка) корисних копалин;
-виробництво, ремонт і торгівля вогнепальною зброєю, боєприпасами до нього, холодною
зброєю;
- виготовлення вибухових речовин і матеріалів (за переліком, який встановлюється Кабінетом
Міністрів України);
- видобуток дорогоцінних металів;
- медична практика;
- діяльність арбітражних керуючих;
- посередницька діяльність митного брокера;
- послуги, пов'язані з охороною державної та комунальної власності, інші певні види
господарської діяльності.
Повний перелік ліцензованих видів господарської діяльності складає понад 60 пунктів на
момент видання цієї книги. Ліцензування банківської діяльності, професійної діяльності на
ринку цінних паперів та фінансових послуг, зовнішньоекономічної діяльності, діяльності в
галузі телебачення і радіомовлення, у сфері електроенергетики та використання ядерної
енергії, освіти та інтелектуальної власності, виробництва і торгівлі спиртом етиловим,
коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами, телекомунікацій,
будівництві здійснюється згідно з окремими законами.
Документи, що подаються для отримання ліцензії
2.1. Здобувач ліцензії може подати заяву разом із підтвердними документами до НКРЕКП
одним із таких способів:
нарочно (у паперовій формі);
поштовим відправленням з описом вкладення;
в електронній формі в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
2.2. Заява про отримання ліцензії подається за формою, визначеною ліцензійними
умовами.
Якщо заява разом із підтвердними документами подаються нарочно, здобувач ліцензії
пред’являє документ, що посвідчує його особу. У разі подання документів представником
здобувача ліцензії додатково пред'являється оригінал документа (засвідчена копія), що
засвідчує його повноваження.
2.3. Заява про отримання ліцензії та підтвердні документи,подані нарочно, приймаються
за описом.
2.4. У заяві про отримання ліцензії повинна міститися інформація про:
1) здобувача ліцензії:
для юридичної особи - повне найменування, ідентифікаційний код, місцезнаходження,
перелік відокремлених підрозділів, у межах яких планується провадження господарської
діяльності, що підлягає ліцензуванню;
для фізичної особи-підприємця - прізвище, ім'я, по батькові (за наявності), дані про місце
проживання, реєстраційний номер облікової картки платника податків (не зазначається
фізичною особою, яка через свої релігійні переконання відмовляється від прийняття
реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомила про це відповідний
контролюючий орган і має відмітку в паспорті. У такому випадку подається копія цієї
відмітки) та згода на обробку персональних даних з метою забезпечення виконання вимог
цього Закону;
2) вид господарської діяльності (повністю або частково), зазначений у пункті 1.2 глави 1
цього Порядку, на провадження якого здобувач ліцензії має намір отримати ліцензію.
2.5. До заяви про отримання ліцензії додаються:
1) документи, перелік яких визначений відповідними ліцензійними умовами та є
вичерпним;
2) копія паспорта керівника здобувача ліцензії (або його уповноваженого представника) із
відміткою контролюючого органу про повідомлення про відмову через свої релігійні
переконання від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків
(подається тільки фізичними особами-підприємцями, які через свої релігійні переконання
відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та
повідомили про це відповідний контролюючий орган);
 3) опис документів, що подаються для отримання ліцензії, у двох екземплярах (у разі
подання документів у паперовій формі). При поданні заяви поштовим відправленням
посадовою особою НКРЕКП один екземпляр опису повертається здобувачу ліцензії
поштовим відправленням.
2.6. Посадовим особам НКРЕКП забороняється вимагати від здобувача ліцензії:
1) подання оригіналів документів (крім документів, що складаються безпосередньо
здобувачем ліцензії);
2) зазначення в документах, що подаються для отримання ліцензії, інформації або
подання документів, не передбачених ліцензійними умовами;
3) документи та інформацію, які органи державної влади не можуть вимагати відповідно
до частини сьомої статті 9 Закону України «Про адміністративні послуги»;
{Підпункт 3 пункту 2.6 глави 2 в редакції Постанови Національної комісії, що здійснює
державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг № 405 від 26.04.2022}
4) наявність на документі (його копії), що подається суб'єктом господарювання, відбитка
його печатки або нотаріального засвідчення вірності копії документа, якщо обов'язковість
такого нотаріального засвідчення не встановлена законом.
2.7. НКРЕКП може за зверненням здобувача ліцензії повернути заяву разом із
підтвердними документами, поданими ним для отримання ліцензії, протягом десяти робочих
днів з дати отримання звернення та зняти розгляд цього питання з порядку денного засідання
НКРЕКП у формі відкритого слухання.
3. Процедура залишення заяви про отримання ліцензії без розгляду
3.1. НКРЕКП протягом семи робочих днів з дня одержання заяви про отримання ліцензії
встановлює наявність або відсутність підстав для залишення її без розгляду. У разі наявності
таких підстав відповідний структурний підрозділ НКРЕКП готує проєкт листа про залишення
заяви без розгляду, який надається на підпис члену НКРЕКП відповідно до розподілу
функціональних обов'язків.
3.2. Підставою для залишення заяви про отримання ліцензії без розгляду є:
1) подання не в повному обсязі документів, що додаються до заяви про отримання
ліцензії, крім подання документів у порядку, передбаченому пунктом 3.4 цієї глави;
2) заява або хоча б один із документів, що додається до заяви про отримання ліцензії,
підписані особою, яка не має на це повноважень;
3) подання заяви з порушенням строків, передбачених пунктом 4.2 глави 4 цього Порядку
у разі відмови здобувачу ліцензії у видачі ліцензії на підставі виявлення недостовірності
даних у підтвердних документах;
4) відсутність у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців
та громадських формувань відомостей про здобувача ліцензії (суб'єкта господарювання) або
наявність відомостей про державну реєстрацію його припинення.
3.3. У листі про залишення заяви про отримання ліцензії без розгляду зазначаються:
1) реквізити заяви про отримання ліцензії;
2) вид господарської діяльності, зазначений здобувачем ліцензії в заяві про отримання
ліцензії;
3) дані про здобувача ліцензії (найменування та ідентифікаційний код юридичної особи
або прізвище, ім'я, по батькові та реєстраційний номер облікової картки платника податків
фізичної особи-підприємця (серія та номер паспорта для фізичної особи, яка через свої
релігійні переконання відмовляється від прийняття реєстраційного номера облікової картки
платника податків, повідомила про це відповідний контролюючий орган та має відмітку в
паспорті));
4) опис підстави (підстав) для залишення заяви про отримання ліцензії без розгляду і
пропозиції щодо порядку її усунення.
 3.4. Після усунення причин залишення заяви про отримання ліцензії без розгляду
здобувач ліцензії може повторно подати заяву про отримання ліцензії.
При повторному поданні до НКРЕКП здобувачем ліцензії заяви про отримання ліцензії до
такої заяви можуть додаватися лише ті підтвердні документи, що стали підставою для
залишення заяви без розгляду, за умови, що попередньо подані документи, що наявні в
ліцензійній справі, на момент повторної подачі заяви зберегли свою актуальність.
3.5. При повторному розгляді документів не допускається залишення заяви без розгляду з
причин, раніше не зазначених у листі про залишення заяви про отримання ліцензії без
розгляду, за умови, що на момент повторного розгляду раніше подані документи зберегли
свою актуальність.

14) Поняття та види учасників господарських відносин.

Стаття 2. Учасники відносин у сфері господарювання
1. Учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання, споживачі,
органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською
компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають
засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські
повноваження на основі відносин власності.
КОМЕНТАР
1. Головне значення цієї статті полягає в тому, що в ній вперше у господарському
законодавстві окреслене коло учасників відносин у сфері господарювання. Справа в тому, що
всі перелічені у цій статті «учасники» поодинці згадувалися в тих чи інших господарсько-
правових актах і відігравали корисну роль у різних правовідносинах. Однак лише під час
кодифікаційних робіт з'явилася можливість узагальнити таку участь і дати перелік її
представників. Цей перелік допомагає більш чіткому визначенню понять «господарські
відносини» і «господарські правовідносини». Таким чином і виникло узагальнююче поняття
«учасник відносин у сфері господарювання». Можна сподіватися, що воно не стане зайвим як
у самому господарському законодавстві, так і в практиці його застосування.
Узагальнення, про яке йшлося вище, не позбавляє юридичної специфіки кожного різновиду
учасників відносин у сфері господарювання. У цьому можна переконатися при вивченні
подальших текстів Кодексу та коментарів до них. Наприклад, тільки питанням правового
статусу суб'єкта господарювання (а це провідний учасник відносин у сфері господарювання)
присвячено майже 80 статей Кодексу (див.: Розділ II «Суб'єкти господарювання»). Тут
важливо врахувати й той факт, що поняття «суб'єкт господарювання» отримало закріплення у
Конституції України (ч. 4 ст. 13). Чимало статей у Кодексі присвячено й визначенню
правового статусу інших учасників відносин у сфері господарювання.
За логікою законодавця, суб'єкт господарювання як учасник відносин у сфері господарювання
має особливий правовий статус тому, що він безпосередньо здійснює господарську
діяльність. Усім іншим учасникам така ознака не притаманна, хоча їх дії мають той чи інший
конкретний зв'язок саме з цією діяльністю. Наприклад, органи державної влади та органи
місцевого самоврядування не визнаються суб'єктами господарювання (ч. 1 ст. 8 Кодексу).
Однак вони можуть впливати на здійснення господарської діяльності, якщо наділені
відповідною господарською компетенцією.
2. При коментуванні даної статті деяких пояснень потребує поняття «споживачі». Кодекс не
дає визначення цього поняття. Тому слід скористатися тим визначенням, яке міститься в
іншому акті господарського законодавства, а саме у Законі України «Про природні
монополії» [419]. Стаття 1 цього Закону визначає споживача товарів як фізичну або
юридичну особу, що придбаває товар. Виходячи з цього стає зрозумілим, що Кодекс,
назвавши споживачів учасниками відносин у сфері господарювання, має на увазі юридичних
осіб - організації, які споживають результати господарської діяльності, незалежно від того, чи
є вони господарюючими, а чи негосподарюючими суб'єктами (споживачі енергії, природного
газу тощо). ■ Відповідно до цього не є учасниками відносин у сфері господарювання
споживачі - фізичні особи, права яких визначені окремим законодавством (див., наприклад,
Закон України «Про захист прав споживачів» [286]).
3. Закінчуючи коментування даної статті, слід звернути увагу на деякі юридичні тонкощі
розуміння поняття «учасники відносин у сфері господарювання». По-перше, це поняття, як
узальнююче, вказує на певну різноманітність таких учасників, що обумовлює особливості
правового статусу кожного з них. Головний критерій, за яким визначаються ці особливості,
має економічний характер — це наближеність того чи іншого учасника до здійснення
безпосередньої господарської діяльності. По-друге, якщо ці учасники вступають у
господарські правовідносини, то вони набувають суто юридичну якість - стають суб'єктами
цих правовідносин.
Наразі можна стверджувати, що учасники господарських відносин залежно від характеру
повноважень поділяються на три групи: 1) суб’єкти господарювання, споживачі, органи
державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією;
2) громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб’єктів
господарювання; 3) громадяни, громадські та інші організації, які здійснюють щодо суб’єктів
господарювання організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.
Суб’єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють
господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських
прав та обов’язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми
зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. Тобто всі
суб’єкти господарювання є учасниками господарських відносин, але не всі учасники
господарських відносин є суб’єктами господарювання.
Суб’єкти господарювання — це:
1) господарські організації — юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу
України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до ГК, а також інші
юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому
законом порядку;
2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську
діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці;
3) філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні
одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності.
Суб’єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права
власності, права господарського відання, права оперативного управління та права
оперативно-господарського використання майна відповідно до визначення цієї компетенції в
цьому Кодексі та інших законах.
До першої групи учасників господарських відносин крім суб’єктів господарювання входять
споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені
господарською компетенцією (держава, органи державної влади та органи місцевого
самоврядування є учасниками відносин у сфері господарювання, але не є суб’єктами
господарювання).
Варто зауважити, що ГК не наводить визначення терміна «споживач», тому для з’ясування
цього поняття необхідно звернутись до Закону України «Про захист прав споживачів» від
12.05.1991 і до Закону України «Про природні монополії» від 20.04.2000.
Закон України «Про захист прав споживачів» (далі — Закон) визначає споживача як
громадянина, який придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити
товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб. Проте визначення Законом
споживача тільки як громадянина видається не зовсім прийнятним у контексті ГК, бо
зникають споживачі — юридичні особи.
У ст. 1 Закону України «Про природні монополії» (далі — Закон) міститься визначення
споживача товарів, що їх виробляють суб’єкти природних монополій. Таким споживачем є
фізична або юридична особа, яка придбаває товар, що виробляється (реалізується) суб’єктами
природних монополій. З огляду на те, що згідно із Законом суб’єкт природних монополій є
суб’єктом господарювання (хоч і монопольним утворенням), визначення споживача, наведене
в Законі, може стати в пригоді для визначення поняття споживача як учасника господарських
відносин.
Водночас варто зауважити, що відповідно до ч. 3 ст. 175 ГК зобов’язання майнового
характеру, що виникають між суб’єктами господарювання та негосподарюючими суб’єктами
— громадянами (читай — споживачами), не є господарськими і регулюються іншими
законодавчими актами.
Стосовно до органів державної влади та органів місцевого самоврядування як учасників
господарських відносин можна зазначити таке.
У ГК бракує визначень органів державної влади та органів місцевого самоврядування,
наділених господарською компетенцією, а також переліку таких органів. Аналіз ГК
уможливлює припущення, що господарською компетенцією органи державної влади та
органи місцевого самоврядування наділяються не завжди, а тільки в певних випадках.
Як зазначають автори Методичних рекомендацій щодо вивчення Цивільного та
Господарського кодексів України[1], з ч. 2 ст. 8, статей 22, 24, 173, 176, 186 ГК можна
зробити висновок про те, що органи державної влади та місцевого самоврядування наділені
господарською компетенцією в організаційно-господарських відносинах лише в таких
випадках: 1) державні органи управління наділяються організаційно-госдарськими
повноваженнями (компетенцією) стосовно суб’єктів господарювання, що належать до
державного сектору (ст. 22 ГК); 2) органи місцевого самоврядування здійснюють
організаційно-господарські повноваження щодо суб’єктів господарювання комунального
сектору (ст. 24 ГК).
До третьої групи учасників господарських відносин входять громадяни, громадські та інші
організації, які здійснюють щодо суб’єктів господарювання організаційно-господарські
повноваження на основі відносин власності. Зміст організаційно-господарських повноважень,
а також коло суб’єктів таких повноважень можна визначити за допомогою ст. 176 ГК
«Організаційно-господарські зобов’язання». Організаційно-господарськими визнаються
господарські зобов’язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю
між суб’єктом господарювання та суб’єктом організаційно-господарських повноважень,
унаслідок яких зобов’язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну
управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена
сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.
15) Загальна класифікація суб’єктів господарювання.
ГКУ
РозділII
СУБ'ЄКТИ ГОСПОДАРЮВАННЯ
Глава6
ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
Стаття 55. Поняття суб'єкта господарювання
1. Суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які
здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність
господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за
своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.
 2. Суб'єктами господарювання є:
1) господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного
кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього
Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та
зареєстровані в установленому законом порядку;
2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють
господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.
{Пункт 3 частини другої статті 55 виключено на підставі Закону № 2424-IV від
04.02.2005}
3. Суб’єкти господарювання залежно від кількості працюючих та доходів від будь-якої
діяльності за рік можуть належати до суб’єктів малого підприємництва, у тому числі до
суб’єктів мікропідприємництва, середнього або великого підприємництва.
Суб’єктами мікропідприємництва є:
фізичні особи, зареєстровані в установленому законом порядку як фізичні особи -
підприємці, у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) не
перевищує 10 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 2
мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом Національного банку України;
юридичні особи - суб’єкти господарювання будь-якої організаційно-правової форми та
форми власності, у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) не
перевищує 10 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 2
мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом Національного банку України.
Суб’єктами малого підприємництва є:
фізичні особи, зареєстровані в установленому законом порядку як фізичні особи -
підприємці, у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) не
перевищує 50 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну
10 мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом Національного банку України;
юридичні особи - суб’єкти господарювання будь-якої організаційно-правової форми та
форми власності, у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) не
перевищує 50 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну
10 мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом Національного банку України.
Суб’єктами великого підприємництва є юридичні особи - суб’єкти господарювання
будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, у яких середня кількість
працівників за звітний період (календарний рік) перевищує 250 осіб та річний дохід від будь-
якої діяльності перевищує суму, еквівалентну 50 мільйонам євро, визначену за
середньорічним курсом Національного банку України.
Інші суб’єкти господарювання належать до суб’єктів середнього підприємництва.
{Статтю 55 доповнено новою частиною згідно із Законом № 4618-VI від 22.03.2012}
4. Суб'єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі
права власності, права господарського відання, права оперативного управління відповідно до
визначення цієї компетенції у цьому Кодексі та інших законах.
{Частина статті 55 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2424-IV від 04.02.2005}
5. Суб'єкти господарювання - господарські організації, які діють на основі права
власності, права господарського відання чи оперативного управління, мають статус
юридичної особи, що визначається цивільним законодавством та цим Кодексом.
6. Суб'єкти господарювання, зазначені у пункті першому частини другої цієї статті,
мають право відкривати свої філії, представництва, інші відокремлені підрозділи без
створення юридичної особи.
{Частина статті 55 в редакції Закону № 2424-IV від 04.02.2005}
Стаття 55-1. Фіктивна діяльність суб'єкта господарювання
 1. Ознаки фіктивності, що дають підстави для звернення до суду про припинення
юридичної особи або припинення діяльності фізичною особою - підприємцем, в тому числі
визнання реєстраційних документів недійсними:
зареєстровано (перереєстровано) на недійсні (втрачені, загублені) та підроблені
документи;
незареєстровано у державних органах, якщо обов'язок реєстрації передбачено
законодавством;
зареєстровано (перереєстровано) у органах державної реєстрації фізичними особами з
подальшою передачею (оформленням) у володіння чи управління підставним (неіснуючим),
померлим, безвісти зниклим особам або таким особам, що не мали наміру провадити
фінансово-господарську діяльність або реалізовувати повноваження;
зареєстровано (перереєстровано) та проваджено фінансово-господарську діяльність без
відома та згоди його засновників та призначених у законному порядку керівників.
{Кодекс доповнено статтею 55-1 згідно із Законом № 2756-VI від 02.12.2010}
Стаття 56. Утворення суб'єкта господарювання
1. Суб’єкт господарювання - господарська організація, яка може бути утворена за
рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках,
спеціально передбачених законодавством, також за рішенням інших органів, організацій і
фізичних осіб шляхом заснування нової господарської організації, злиття, приєднання,
виділу, поділу, перетворення діючої (діючих) господарської організації (господарських
організацій) з додержанням вимог законодавства.
{Частина перша статті 56 в редакції Закону № 642-VII від 10.10.2013}
2. Суб'єкти господарювання можуть утворюватися шляхом примусового поділу (виділу)
діючого суб'єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів відповідно до
антимонопольно-конкурентного законодавства України.
{Частина друга статті 56 із змінами, внесеними згідно із Законом № 642-VII від
10.10.2013}
3. Створення суб'єктів господарювання здійснюється з додержанням вимог
антимонопольно-конкурентного законодавства.
4. Суб'єкт господарювання може створюватися та діяти на підставі модельного статуту,
затвердженого Кабінетом Міністрів України, що після його прийняття учасниками стає
установчим документом.
{Статтю 56 доповнено частиною четвертою згідно із Законом № 3262-VI від
21.04.2011}
5. Якщо суб'єкт господарювання створюється та діє на підставі модельного статуту в
рішенні про його створення, яке підписується усіма засновниками, зазначаються відомості
про його найменування, мету і предмет господарської діяльності, а також інформація про
провадження діяльності на основі модельного статуту.
{Статтю 56 доповнено частиною п'ятою згідно із Законом № 3262-VI від 21.04.2011}
Стаття 57. Установчі документи
1. Установчими документами суб'єкта господарювання є рішення про його утворення
або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут (положення) суб'єкта
господарювання.
2. В установчих документах повинні бути зазначені найменування суб'єкта
господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів
управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу
прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено
законом.
 {Частина друга статті 57 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2452-IV від
03.03.2005}
3. У засновницькому договорі засновники зобов'язуються утворити суб'єкт
господарювання, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови
передачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю
суб'єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових
засновників, інші умови діяльності суб'єкта господарювання, які передбачені законом, а
також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону.
4. Статут суб'єкта господарювання повинен містити відомості про його найменування,
мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного капіталу та інших фондів,
порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію,
про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомості,
пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта господарювання, передбачені
законодавством. Статут може містити й інші відомості, що не суперечать законодавству.
Положенням визначається господарська компетенція органів державної влади, органів
місцевого самоврядування чи інших суб'єктів у випадках, визначених законом.
{Частина четверта статті 57 із змінами, внесеними згідно із Законами № 2452-IV від
03.03.2005, № 2850-VI від 22.12.2010}
5. Статут (положення) затверджується власником майна (засновником) суб'єкта
господарювання чи його представниками, органами або іншими суб'єктами відповідно до
закону.
Стаття 58. Державна реєстрація суб'єкта господарювання
1. Суб'єкт господарювання підлягає державній реєстрації як юридична особа чи фізична
особа-підприємець у порядку, визначеному законом.
2. Відкриття суб'єктом господарювання філій (відділень), представництв без створення
юридичної особи не потребує їх державної реєстрації.
Відомості про відокремлені підрозділи суб'єктів господарювання залучаються до її
реєстраційної справи та включаються до Єдиного державного реєстру в порядку, визначеному
законом.
{Стаття 58 в редакції Закону № 2424-IV від 04.02.2005}
Стаття 58-1. Печатки суб’єкта господарювання
1. Суб’єкт господарювання має право використовувати у своїй діяльності печатки.
Використання суб’єктом господарювання печатки не є обов’язковим.
2. Відбиток печатки не може бути обов’язковим реквізитом будь-якого документа, що
подається суб’єктом господарювання до органу державної влади або органу місцевого
самоврядування. Копія документа, що подається суб’єктом господарювання до органу
державної влади або органу місцевого самоврядування, вважається засвідченою у
встановленому порядку, якщо на такій копії проставлено підпис уповноваженої особи такого
суб’єкта господарювання або особистий підпис фізичної особи - підприємця. Орган
державної влади або орган місцевого самоврядування не вправі вимагати нотаріального
засвідчення вірності копії документа у разі, якщо така вимога не встановлена законом.
3. Наявність або відсутність відбитка печатки суб’єкта господарювання на документі не
створює юридичних наслідків.
4. Виготовлення, продаж та/або придбання печаток здійснюється без одержання будь-
яких документів дозвільного характеру.
{Кодекс доповнено статтею 58-1 згідно із Законом № 1206-VII від 15.04.2014; текст
статті 58-1 в редакції Закону № 1982-VIII від 23.03.2017}
Стаття 59. Припинення суб'єкта господарювання
1. Припинення суб’єкта господарювання здійснюється відповідно до закону.
 Методичка:
Законодавств о України, у тому числі Конституція України (ст. 13)
використовують кілька понять, які можуть відноситися до категорії суб’єкта
господарського права: «суб’єкт господарювання», «суб’єкт господарської діяльності»,
«учасник господарських відносин». У відповідності зі ст. 2 ГК України учасниками
відносин у сфері господарювання, визнаються: 1) суб’єкти господарювання; 2)
споживачі (ст. 20, ст. 39 ГК); 3) органи державної влади та органи місцевого
самоврядування, наділені господарською компетенцією (названі органи не є суб’єктами
господарювання за ГК України, однак від цього їх роль у сфері господарювання не
зменшується); 4) громадяни, громадські та інші організації, які виступають
засновниками суб’єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-
господарські повноваження на основі відносин власності. Системний аналіз
господарського законодавства вказує на те що суб’єктами господарського права слід
вважати тільки тих осіб, які мають особливий правовий статус та безпосередньо
здійснюють господарську діяльність у сфері суспільного виробництва, яка спрямована
на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного
характеру, що мають цінову визначеність 48 (ст. 3). При цьому не залежно від мети
здійснення такої діяльності – досягнення економічних і соціальних результатів та з
метою одержання прибутку (підприємницька) або без такої мети (некомерційна
господарська діяльність). Відповідно до ст. ст. 2, 55 ГК України учасниками відносин у
сфері господарювання є, зокрема, суб’єкти господарювання – учасники господарських
відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську
компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно
і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків,
передбачених законодавством. Юридичною ознакою суб’єкта господарського права є
його господарська правосуб’єктність, тобто сукупність загальних юридичних
можливостей з безпосередньої або опосередкованої участі в господарській діяльності
шляхом набуття відповідних прав і обов’язків. При вивченні зазначеної тематики також
необхідним є встановити співвідношення між учасником господарських відносин та
суб’єктом господарювання, визначити коло учасників господарських відносин,
проаналізувати ознаки суб’єктів господарювання. На підставі глав 4 «Господарська
комерційна діяльність (підприємництво)» і 5 «Некомерційна господарська діяльність»
(у тому числі положення статей 42 і 52) ГК України, можна прийти до висновку, що за
критерієм наявності мети одержання прибутку можна суб’єктів господарювання
розділити на два види: комерційний суб’єкт господарювання (підприємець) і
некомерційний суб’єкт господарювання. Суб’єкти господарювання поділяються також
на колективні та індивідуальні. Колективні утворення це організації і їхні структурні
підрозділи, а індивідуальні це громадяни – підприємці (або, як їх часто називають,
приватні підприємці).

Інтернет:
Згідно зі ст. 2 Господарського кодексу України, учасниками відносин у сфері
господарювання є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи
місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни,
громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи
здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин
власності.
Суб'єкти господарського права (господарських правовідносин) - це учасники
господарських відносин, що безпосередньо здійснюють господарську діяльність або
управляють такою діяльністю, створені у встановленому законом порядку, мають необхідне
для здійснення такої діяльності майно і володіють господарською правосуб'єктністю.
Суб'єктам господарського права притаманні наступні ознаки:
• безпосереднє здійснення господарської діяльності (виробництво продукції,
виконання робіт, надання послуг), що є предметом діяльності індивідуальних підприємців,
підприємств різних організаційно-правових форм, виробничих кооперативів, інших
господарських організацій основної ланки економіки, або управління господарською
діяльністю, що притаманно для власників майна підприємств, господарських об'єднань,
холдингових компаній, промислово-фінансових груп, господарських міністерств і відомств;
• створення (набуття статусу суб'єкта господарських відносин) у встановленому
законом порядку, хоча порядок створення для різних суб'єктів господарських відносин різний
залежно від виду (суб'єкт господарювання чи орган/організація господарського керівництва),
організаційно-правової форми (унітарне підприємство, господарське товариство, виробничий
кооператив), основного або виключного виду діяльності (комерційний банк, страхова
компанія, фондова біржа, промислово-фінансова група та ін.); набуття статусу суб'єкта
господарських відносин (що, як правило, є завершальною стадією процесу створення
господарської організації) зазвичай пов'язується з їх державною реєстрацією; державна
реєстрація може здійснюватися в загальному порядку (відповідно до положень ГК України -
ст. 58, ЦК України - статті 50, 89, Закону України від 15.05.2003 р. «Про державну реєстрацію
юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців») та/або в спеціальному порядку
(передбачається Законом «Про банки і банківську діяльність» - статті 17-18, 22, Законом «Про
державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» - пункти 13-14 ч. 2 ст. 7; «Про
інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» - статті 8, 11;
та ін.);
• наявність майна, необхідного для здійснення обраної суб'єктом або покладеної на
нього господарської діяльності чи управління такою діяльністю; таке майно може
закріплюватися за суб'єктами господарського права на різних правових титулах: праві
власності (господарські товариства, виробничі кооперативи), праві господарського відання
(державне та комунальне комерційні підприємства), праві оперативного управління (казенне
підприємство, комунальне некомерційне підприємство), праві користування (може засто-
совуватися з будь-яким з названих правових титулів; є характерною ознакою орендного
підприємства);
• наявність господарської правосуб'єктності, тобто визнаної державою за певним
суб'єктом господарських відносин можливості бути суб'єктом прав (мати і здійснювати
господарські права та обов'язки, відповідати за їх належне виконання і мати юридичну
можливість захищати свої права та законні інтереси від можливих порушень); обсяг
господарської правосуб'єктності учасників господарських правовідносин фіксується в законі
та в їх установчих документах і залежить від низки чинників (зокрема, від правового титулу
майна, виду та характеру діяльності).
Суб'єкти господарського права надзвичайно різноманітні, тому їх класифікують, тобто
поділяють на групи.
За критерієм характеру здійснюваної діяльності розрізняють:
• суб'єкти господарювання, тобто суб'єкти господарського права, які безпосередньо
здійснюють господарську діяльність (до них належать індивідуальні підприємці,
підприємства, виробничі кооперативи, більшість господарських товариств, комерційні банки
та ін.); • суб'єкти організаційно-господарських повноважень, які здійснюють управління
господарською діяльністю, в т. ч. організацію такої діяльності (до них належать господарські
й функціональні міністерства та відомства, органи місцевого самоврядування та їх виконкоми,
господарські об'єднання, промислово-фінансові групи, холдингові компанії, власники майна
підприємств, Національний депозитарій України). Залежно від форм власності, на базі якої
вони функціонують, розрізняють державні, комунальні, колективні, приватні та змішані
(функціонують на базі двох і більше форм власності) суб'єкти господарського права. До
перших (державних) належать державні та казенні підприємства, державні господарські
об'єднання, державні холдингові компанії, господарські міністерства та відомства. До других
(комунальних) належать комунальні підприємства, органи місцевого самоврядування та їх
виконавчі органи. До третіх (колективних) - господарські товариства, виробничі кооперативи,
добровільні господарські об'єднання, унітарні підприємства, створені кооперативами,
господарськими товариствами, громадськими та релігійними організаціями До четвертих
(приватних) - індивідуальні підприємці, приватні підприємства. До п'ятих (змішаних) -
орендні підприємства, спільні підприємства, а також промислово-фінансові групи, до складу
яких можуть входити господарські організації різних форм власності.
16) Характерні ознаки суб’єктів господарювання.
Стаття 55. Поняття суб'єкта господарювання
1. Суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які
здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність
господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність
за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених
законодавством.
2. Суб'єктами господарювання є:
1) господарські організації- юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу
України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього
Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та
зареєстровані в установленому законом порядку;
2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську
діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці;
3) філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій
(структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності.
3. Суб'єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі
права власності, права господарського відання, права оперативного управління та
права оперативно-господарського використання майна відповідно до визначення цієї
компетенції у цьому Кодексі та інших законах.
4. Суб'єкти господарювання - господарські організації, які діють на основі права
власності, права господарського відання чи оперативного управління, мають статус
юридичної особи, що визначається цивільним законодавством та цим Кодексом.
5. Суб'єкти господарювання - відокремлені підрозділи (структурні одиниці)
господарських організацій можуть діяти лише на основі права оперативно-
господарського використання майна, без статусу юридичної особи.
1. Учасники процесу господарювання іменуються в Кодексі суб'єктами господарювання.
Враховуючи те, що в "господарюванні" розрізняють дві його сторони - безпосереднє
здійснення виробничо-господарської діяльності і керівництво нею, слід враховувати складний
(організаційно-майновий) характер тих відносин, суб'єктами яких вони стають.
Визначення поняття суб'єкта господарювання в Кодексі не дається. Суб'єкти господарювання
з'ясовуються в ньому через поняття "учасники господарських відносин, що здійснюють
господарську діяльність". Оскільки господарська діяльність регламентується законодавством
і її здійснення поза правовими рамками неможливо, учасники процесу господарювання,
вступаючи між собою в різні відносини, врегульовані нормами права, стають носіями
суб'єктивних прав і суб'єктивних обов'язків, тобто - суб'єктами господарських правовідносин,
суб'єктами господарського права.
Сукупність загальних юридичних можливостей щодо участі у правовідносинах, що
закріплюється законодавством за суб'єктами господарювання як суб'єктами права, у науковій
літературі іменують господарською правосуб'єктністю. її фактична реалізація можлива за
наявності ознак, властивих усякому суб'єкту господарського права. Три з них названі в статті
55: майнова відокремленість, самостійна майнова відповідальність за своїми обов'язками,
господарська компетенція. До них варто додати ще дві: визначеність організаційно-правової
форми і легітимність існування як суб'єкта господарювання. Кожна з названих ознак має свій
власний, цілком визначений, конкретний зміст. "Господарська компетенція" - базова ознака
будь-якого суб'єкта господарювання, через яку в правовому полі реалізується його
призначення. Вона є сукупністю законодавчо закріплених за суб'єктом прав, обов'язків і
конкретної правомочності, необхідних йому для здійснення передбачених статутом функцій
господарювання. Без останньої ознаки підприємницька структура, що бере особисту участь у
господарській діяльності, не будучи зареєстрованою в установленому законом порядку, не
буде легальним суб'єктом господарювання (суб'єктом господарського права) і повинна
розцінюватися як тіньова структура з усіма наслідками, що звідси випливають, як
господарюючий суб'єкт, що функціонує поза правовим полем підприємництва.
Про зміст і значення інших ознак суб'єкта господарювання буде сказано нижче.
2. У частині 2 коментованої статті дається неповна класифікація видів суб'єктів
господарювання, що включає:
1) господарські організації. їх головна відмітна ознака, що поєднує в один вид суб'єктів
господарювання, полягає у тому, що, незалежно від організаційно-правових форм (будь-які
підприємства, господарські товариства, кооперативи, фермерські господарства, господарські
об'єднання, органи господарського керівництва), усі вони є юридичними особами, тобто
можуть бути самостійними (діяти від свого імені, під власну майнову відповідальність за
зобов'язаннями, виступати позивачем і відповідачем у судах) учасниками товарно-грошового
обороту;
2) фізичні особи (у тому числі громадяни України, іноземці, особи без громадянства).
Головний критерій для їх легального функціонування в процесі господарювання - бути
зареєстрованими як суб'єкт підприємництва в установленому законом порядку (тобто бути
легітимізованими) ;
3) філії, представництва, інші (незалежно від назви) внутрішньоструктурні підрозділи
господарських організацій - юридичних осіб, створювані останніми для здійснення
господарської діяльності.
3. У частині 3 статті 55 дістає вияв така ознака суб'єкта господарювання, як "майнова
відокремленість", її не слід ототожнювати з будь-якою наявністю майна у суб'єкта
господарювання без аналізу підстав його перебування в останнього. Майно в того чи іншого
господарюючого суб'єкта може перебувати без достатніх на те підстав, або в тимчасовому
користуванні, або на збереженні, у заставі і на інших подібних підставах, але жодна з них не
може свідчити про майнове відокремлення суб'єкта в процесі господарювання. Про наявність
майна як особливої ознаки суб'єкта господарського права можна говорити там і тоді, де і коли
в основі приналежності майна конкретному суб'єкту лежить, як правило, не зобов'язальне, а
речове право. Види речових прав наведені у частині 3 статті, що коментується.
4. Господарська компетенція суб'єкта господарювання не може бути реалізована без правової
основи майнової діяльності, іменованої "господарською".
92Форми майнової відокремленості суб'єктів господарювання різних видів не однакові.
Наприклад, для індивідуального підприємця, господарського товариства і кооперативу це -
право власності; для державних і комунальних підприємств - право господарського відання;
для установ і казенних підприємств - право оперативного управління. У кожному з
вищеназваних варіантів майнового відокремлення суб'єктів господарювання, хай то буде
право власності чи інше, похідне від нього, обмежене речове право, мають місце специфічні
особливості закріплення приналежності майнових об'єктів господарюючим суб'єктам, які
створюють організаційно-майнову базу для самостійного здійснення процесів
господарювання, участі підприємницьких та інших господарюючих структур у господарських
правовідносинах.
Не всяка правова форма закріплення приналежності майна конкретному господарюючому
суб'єкту створює необхідні передумови для свободи його дій у процесі господарювання. Так,
правомочності власника майна, що існують у зобов'язально-правових відносинах, обмежені
строком і змістом самого зобов'язання, за яким було передано це майно. Крім того, ці
правомочності можуть припинитися і передчасно, наприклад, у випадках дострокового
розірвання, припинення зобов'язання.
Перелік, обсяг і зміст правомочності суб'єкта господарювання на майно, що є в нього у
наявності, отримане в рамках зобов'язальних правовідносин, визначаються, таким чином,
загальною метою зобов'язання і конкретною метою його передачі. Окреслюються вони в
кожному конкретному зобов'язанні самими його учасниками за їхньою власною волею. Тому
навіть у тотожних зобов'язаннях, наприклад у підряді на капітальне будівництво, щодо майна,
отриманого від замовників підрядниками, останні в різних випадках матимуть далеко не
однакові права.
Об'єм конкретних можливостей суб'єкта господарювання в майновій сфері залежить від
властивої йому форми майнової відокремленості. У той же час, це не впливає на принципову
(загальну) можливість різних видів господарських організацій на участь у товарно-грошовому
обороті як юридичних осіб.
5. Внутрішньоструктурні підрозділи господарських організацій не є юридичними особами,
але теж мають своє майно. Належить воно їм не на праві власності, праві господарського
відання, праві оперативного управління, а на праві оперативно-господарського використання
майна. Відмінність в обсязі правомочностей різних форм майнової відокремленості різних
видів суб'єктів господарювання роз'яснюється у розділі III цього Кодексу.

17) Поняття та види підприємств як основних суб’єктів господарювання.

ГКУ
Глава 7
ПІДПРИЄМСТВО
Стаття 62. Підприємство як організаційна форма господарювання
1. Підприємство - самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним
органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для
задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої,
науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому
цим Кодексом та іншими законами.
2. Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для
некомерційної господарської діяльності.
3. Підприємство, якщо законом не встановлено інше, діє на основі статуту або
модельного статуту. Підприємства незалежно від форми власності, організаційно-правової
форми, а також установчих документів, на основі яких вони створені та діють, мають рівні
права та обов'язки.
{Частина третя статті 62 в редакції Закону № 3262-VI від 21.04.2011}
4. Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс,
рахунки в установах банків та може мати печатки.
{Частина четверта статті 62 із змінами, внесеними згідно із Законом № 1206-VII від
15.04.2014}
5. Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб.
 Стаття 63. Види та організаційні форми підприємств
1. Залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти
підприємства таких видів:
приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта
господарювання (юридичної особи);
підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної
власності);
комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної
громади;
державне підприємство, що діє на основі державної власності;
підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних
форм власності);
спільне комунальне підприємство, що діє на договірних засадах спільного фінансування
(утримання) відповідними територіальними громадами - суб’єктами співробітництва.
{Частину першу статті 63 доповнено новим абзацом згідно із Законом № 1508-VII від
17.06.2014}
В Україні можуть діяти також інші види підприємств, передбачені законом.
2. У разі якщо в статутному капіталі підприємства іноземна інвестиція становить не
менш як десять відсотків, воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями.
Підприємство, в статутному капіталі якого іноземна інвестиція становить сто відсотків,
вважається іноземним підприємством.
3. Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного капіталу в
Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.
4. Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для
того майно, формує відповідно до закону статутний капітал, не поділений на частки (паї),
затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який призначається
(обирається) засновником (наглядовою радою такого підприємства у разі її утворення), керує
підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує
питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні,
комунальні, підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації
або на приватній власності засновника.
{Частина четверта статті 63 із змінами, внесеними згідно із Законом № 1405-VIII від
02.06.2016}
5. Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше
засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або
підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління
справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються,
участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними
є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського
товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох
або більше осіб.
6. Особливості правового статусу унітарних і корпоративних підприємств
встановлюються цим Кодексом, іншими законодавчими актами.
{Частину сьому статті 63 виключено на підставі Закону № 4618-VI від 22.03.2012}
8. У випадках існування залежності від іншого підприємства, передбачених статтею
126 цього Кодексу, підприємство визнається дочірнім.
9. Для підприємств певного виду та організаційних форм законами можуть
встановлюватися особливості господарювання.
Стаття 64. Організаційна структура підприємства
 1. Підприємство може складатися з виробничих структурних підрозділів (виробництв,
цехів, відділень, дільниць, бригад, бюро, лабораторій тощо), а також функціональних
структурних підрозділів апарату управління (управлінь, відділів, бюро, служб тощо).
2. Функції, права та обов'язки структурних підрозділів підприємства визначаються
положеннями про них, які затверджуються в порядку, визначеному статутом підприємства
або іншими установчими документами.
3. Підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює
чисельність працівників і штатний розпис.
Організаційна структура підприємства, яке є резидентом Дія Сіті, визначається ним
самостійно з урахуванням положень Закону України "Про стимулювання розвитку цифрової
економіки в Україні".
{Частину третю статті 64 доповнено абзацом другим згідно із Законом № 1667-IX від
15.07.2021}
4. Підприємство має право створювати філії, представництва, відділення та інші
відокремлені підрозділи, погоджуючи питання про розміщення таких підрозділів
підприємства з відповідними органами місцевого самоврядування в установленому
законодавством порядку. Такі відокремлені підрозділи не мають статусу юридичної особи і
діють на основі положення про них, затвердженого підприємством. Підприємства можуть
відкривати рахунки в установах банків через свої відокремлені підрозділи відповідно до
закону.
{Частина четверта статті 64 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2424-IV від
04.02.2005}
5. Діяльність розташованих на території України відокремлених підрозділів
підприємств, що знаходяться за її межами, регулюється цим Кодексом та іншими законами.
Стаття 64-1. Кінцевий бенефіціарний власник (контролер) підприємства
{Назва статті 64-1 із змінами, внесеними згідно із Законом № 198-VIII від 12.02.2015}
1. Підприємства, крім державних та комунальних підприємств, зобов’язані
встановлювати свого кінцевого бенефіціарного власника (контролера), регулярно оновлювати
і зберігати інформацію про нього та надавати її державному реєстратору у випадках та в
обсязі, передбачених законом.
Термін "кінцевий бенефіціарний власник (контролер)" розуміється у значенні, що
вживається в Законі України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів,
одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження
зброї масового знищення".
{Абзац другий частини першої статті 64-1 із змінами, внесеними згідно із Законом №
198-VIII від 12.02.2015}
{Кодекс доповнено статтею 64-1 згідно із Законом № 1701-VII від 14.10.2014; текст
статті 64-1 із змінами, внесеними згідно із Законом № 198-VIII від 12.02.2015}
Стаття 65. Управління підприємством
1. Управління підприємством здійснюється відповідно до його установчих документів
на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і участі в
управлінні трудового колективу.
2. Власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або
через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства чи інших установчих
документів.
3. Для керівництва господарською діяльністю підприємства власник (власники)
безпосередньо або через уповноважені органи чи наглядова рада такого підприємства (у разі
її утворення) призначає (обирає) керівника підприємства, який є підзвітним власнику, його
уповноваженому органу чи наглядовій раді. Керівник підприємства, головний бухгалтер,
члени наглядової ради (у разі її утворення), виконавчого органу та інших органів управління
підприємства відповідно до статуту є посадовими особами цього підприємства. Статутом
підприємства посадовими особами можуть бути визнані й інші особи.
{Частина третя статті 65 в редакції Закону № 1405-VIII від 02.06.2016}
4. У разі найму керівника підприємства з ним укладається договір (контракт), в якому
визначаються строк найму, права, обов'язки і відповідальність керівника, умови його
матеріального забезпечення, умови звільнення його з посади, інші умови найму за
погодженням сторін.
5. Керівник підприємства без доручення діє від імені підприємства, представляє його
інтереси в органах державної влади і органах місцевого самоврядування, інших організаціях,
у відносинах з юридичними особами та громадянами, формує адміністрацію підприємства і
вирішує питання діяльності підприємства в межах та порядку, визначених установчими
документами.
6. Керівника підприємства може бути звільнено з посади достроково на підставах,
передбачених договором (контрактом) відповідно до закону.
7. На підприємствах, які використовують найману працю, укладається колективний
договір, яким регулюються виробничі, трудові, соціально-економічні відносини між
роботодавцем і працівниками, їх представниками. Питання укладення колективних договорів
регулюються законодавством про колективні договори.
{Абзац перший частини сьомої статті 65 в редакції Закону № 2253-IX від 12.05.2022}
Соціальні та інші відносини гіг-спеціалістів та підприємств, що є резидентами Дія Сіті,
пов’язані з виконанням робіт (наданням послуг) за гіг-контрактами, регулюються гіг-
контрактами, укладеними згідно із Законом України "Про стимулювання розвитку цифрової
економіки в Україні".
{Частину сьому статті 65 доповнено абзацом другим згідно із Законом № 1667-IX від
15.07.2021}
8. Трудовий колектив підприємства становлять усі громадяни, які своєю працею беруть
участь у його діяльності на основі трудового договору (контракту, угоди) або інших форм, що
регулюють трудові відносини працівника з підприємством. Повноваження трудового
колективу щодо його участі в управлінні підприємством встановлюються статутом або
іншими установчими документами відповідно до вимог цього Кодексу, законодавства про
окремі види підприємств, закону про трудові колективи.
9. Рішення з соціально-економічних питань, що стосуються діяльності підприємства,
виробляються і приймаються його органами управління за участі трудового колективу і
уповноважених ним органів.
10. Особливості управління підприємствами окремих видів (організаційних форм
підприємств) встановлюються цим Кодексом та законами про такі підприємства.
Стаття 66. Майно підприємства
1. Майно підприємства становлять виробничі і невиробничі фонди, а також інші
цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства.
2. Джерелами формування майна підприємства є:
грошові та матеріальні внески засновників;
доходи, одержані від реалізації продукції, послуг, інших видів господарської діяльності;
доходи за фінансовими інструментами;
{Абзац четвертий частини другої статті 66 із змінами, внесеними згідно із Законом №
738-IX від 19.06.2020}
кредити банків та інших кредиторів;
капітальні вкладення і дотації з бюджетів;
 майно, придбане в інших суб'єктів господарювання, організацій та громадян у
встановленому законодавством порядку;
інші джерела, не заборонені законодавством України.
3. Єдиний майновий комплекс підприємства визнається нерухомістю і може бути
об'єктом купівлі-продажу та інших угод, на умовах і в порядку, визначених цим Кодексом та
законами, прийнятими відповідно до нього.
4. Реалізація майнових прав підприємства здійснюється в порядку, встановленому цим
Кодексом, іншими законодавчими актами України.
5. Володіння і користування природними ресурсами підприємство здійснює в
установленому законодавством порядку за плату, а у випадках, передбачених законом, на
пільгових умовах.
6. Підприємство випускає, реалізує та придбаває цінні папери відповідно до
законодавства України.
7. Держава гарантує захист майнових прав підприємства. Вилучення державою у
підприємства майна, що ним використовується, здійснюється лише у випадках і порядку,
передбачених законом.
Стаття 67. Господарські відносини підприємства з іншими підприємствами,
організаціями, громадянами
1. Відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями, громадянами в
усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів.
2. Підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов
господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України.
3. Підприємство має право реалізовувати самостійно всю продукцію на території
України і за її межами, якщо інше не передбачено законом.
{Частина третя статті 67 із змінами, внесеними згідно із Законом № 3205-IV від
15.12.2005}
4. Державні підприємства, у тому числі господарські товариства (крім банків), у
статутному капіталі яких державі належить 50 та більше відсотків акцій (часток, паїв),
здійснюють залучення внутрішніх довгострокових (більше одного року) та зовнішніх
кредитів (позик), надають гарантії або є поручителями за такими зобов'язаннями за
погодженням з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну фінансову
політику, здійснюють залучення внутрішніх короткострокових (до одного року) кредитів
(позик), надають гарантії або є поручителями за такими зобов'язаннями - за погодженням з
органом виконавчої влади, який здійснює функції управління державною
власністю. Порядок таких погоджень встановлюється Кабінетом Міністрів України.
{Статтю 67 доповнено частиною четвертою згідно із Законом № 2457-VI від
08.07.2010; із змінами, внесеними згідно із Законом № 5463-VI від 16.10.2012}
Стаття 68. Зовнішньоекономічна діяльність підприємства
1. Підприємство самостійно здійснює зовнішньоекономічну діяльність, яка є частиною
зовнішньоекономічної діяльності України і регулюється законами України, іншими
прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
2. Порядок використання коштів підприємства в іноземній валюті визначається цим
Кодексом та іншими законами.
3. Підприємство, яке здійснює зовнішньоекономічну діяльність, може відкривати за
межами України свої представництва, філії та виробничі підрозділи, утримання яких
здійснюється за кошти підприємства.
Стаття 69. Соціальна діяльність підприємства
1. Питання щодо поліпшення умов праці, життя і здоров'я, гарантії обов'язкового
медичного страхування працівників підприємства та їх сімей, а також інші питання
соціального розвитку вирішуються трудовим колективом за участі власника або
уповноваженого ним органу відповідно до законодавства, установчих документів
підприємства, колективного договору.
2. Підприємство забезпечує підготовку кваліфікованих робітників та спеціалістів, їх
економічне і професійне навчання як у власних навчальних закладах, так і в інших
навчальних закладах за відповідними угодами. Підприємство надає пільги відповідно до
закону своїм працівникам, які навчаються без відриву від виробництва.
3. Пенсіонери та особи з інвалідністю, які працювали до виходу на пенсію на
підприємстві, користуються нарівні з його працівниками наявними можливостями медичного
обслуговування, забезпечення житлом, путівками в оздоровчі та профілактичні заклади,
іншими соціальними послугами і пільгами, що передбачені статутом підприємства.
4. Власник, органи управління підприємства зобов'язані забезпечити для всіх
працівників підприємства належні і безпечні умови праці. Підприємство несе
відповідальність в установленому законом порядку за шкоду, завдану здоров'ю та
працездатності його працівників.
5. Підприємство зобов'язане забезпечити сприятливі умови праці жінок та
неповнолітніх, забезпечувати їх роботою переважно в денний час; жінок, які мають
малолітніх дітей, вагітних жінок переводити на легшу роботу з нешкідливими умовами праці,
надавати їм інші пільги, передбачені законом. Підприємство із шкідливими умовами праці
створює окремі цехи, дільниці для надання жінкам, неповнолітнім та окремим категоріям
працюючих більш легкої роботи.
6. Підприємство самостійно встановлює для своїх працівників додаткові відпустки,
скорочений робочий день та інші пільги, а також має право заохочувати працівників інших
підприємств, установ, організацій, які його обслуговують.
7. Підприємство має право забезпечувати додатковою пенсією, незалежно від розмірів
державної пенсії, працівника, який став особою з інвалідністю на даному підприємстві
внаслідок нещасного випадку або професійного захворювання. У разі смерті працівника
підприємства при виконанні ним службових обов'язків власник, підприємство добровільно чи
за рішенням суду забезпечують сім'ю працівника допомогою відповідно до закону.
8. Підприємство з правом найму робочої сили забезпечує визначену відповідно до
закону кількість робочих місць для працевлаштування неповнолітніх, осіб з інвалідністю,
інших категорій громадян, які потребують соціального захисту. Відповідальність
підприємства за невиконання даної вимоги встановлюється законом.
9. Соціальна діяльність підприємств, що є резидентами Дія Сіті, щодо гіг-спеціалістів
визначається підприємствами самостійно з урахуванням положень Закону України "Про
стимулювання розвитку цифрової економіки в Україні" та укладених з такими гіг-
спеціалістами гіг-контрактів.
{Статтю 69 доповнено частиною дев'ятою згідно із Законом № 1667-IX від
15.07.2021}
Стаття 70. Об'єднання підприємств
1. Підприємства мають право на добровільних засадах об'єднувати свою господарську
діяльність (виробничу, комерційну та інші види діяльності) на умовах і в порядку,
встановлених цим Кодексом та іншими законами.
2. За рішенням Кабінету Міністрів України або органів, до повноважень яких належить
управління державними або комунальними підприємствами, можуть утворюватися
об'єднання підприємств на умовах і в порядку, встановлених цим Кодексом та іншими
законами.
 3. Види об'єднань підприємств, їх загальний статус, а також основні вимоги щодо
здійснення ними господарської діяльності визначаються цим Кодексом, інші питання їх
діяльності регулюються законодавством України.
Стаття 71. Облік і звітність підприємства
1. Облік і звітність підприємства здійснюються відповідно до вимог статті 19 цього
Кодексу та інших нормативно-правових актів.
2. Відомості, не передбачені законом, підприємство надає органам державної влади,
органам місцевого самоврядування, іншим підприємствам, установам, організаціям на
договірній основі або в порядку, передбаченому установчими документами підприємства.
Стаття 72. Законодавство про підприємства
1. Підприємства в Україні здійснюють свою діяльність відповідно до вимог статей 62-
71 цього Кодексу, якщо інше щодо підприємств окремих видів не передбачено цим Кодексом
та іншими законами, прийнятими відповідно до цього Кодексу.
2. Якщо чинним міжнародним договором України, згоду на обов'язковість якого надано
Верховною Радою України, встановлено правила інші, ніж ті, які передбачені законодавством
про підприємства, то застосовуються правила міжнародного договору.

Методичка:
Згідно зі ст. 62 ГК України підприємство — це самостійний суб’єкт
господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом
місцевого самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення суспільних та
особистих потреб 49 шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-
дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим
Кодексом та іншими законами. ЦК України в ст. 191 говорить про цілісний майновий
комплекс підприємства як про об’єкт права. Проте це не означає, що підприємство,
завдяки ЦК України, втрачає статус суб’єкта правовідносин. Про це, зокрема, свідчать
ст. 152,167,169,708,722,913,916,918,972 ЦК України, в яких застосовується поняття
підприємства як суб’єкта майнових правовідносин. Тому поняття «підприємство» лише
в окремому значенні (як цілісний майновий комплекс) може розглядатися як об’єкт
майнових прав. У найбільш поширеному значенні таке поняття характеризує суб’єкта
майнових правовідносин. Зокрема, Конституція У країни в статтях
37,46,86,103,120,142,143 говорить про підприємство як про суб’єкт, а не об’єкт права.
Бюджетний, Земельний, Кримінальний, Господарський кодекси, переважна більшість
інших законодавчих актів розглядають підприємство як суб’єкт правовідносин.
Аналогічний підхід застосовується в Німеччині і в інших країнах, в законодавстві
Європейського Союзу (наприклад, в ст. 85, 86 Римського договору 1957 p.). Тому слід
говорити не стільки про підприємство як об’єкт майнових прав, скільки про цілісний
майновий комплекс підприємства як об’єкт таких прав. Так, відповідно до ч. 3 ст. 66 ГК
України цілісний майновий комплекс підприємства визнається нерухомістю і може
бути об’єктом купівлі-продажу і інших угод, на умовах і в порядку, визначених цим
Кодексом і законами, прийнятими відповідно до нього. Питання про співвідношення
поняття підприємства і поняття юридичної особи вимагає поглиблення в економіко-
правову природу сучасних господарських відносин. Для розуміння сутності
підприємства необхідним є вивчення різних форм підприємств, зокрема державного
комерційного і казенного підприємств, приватного підприємства тощо, визначення
особливостей їх правового статусу. У сьогоднішній фінансово-монополістичній
економіці діяльність суб’єктів господарювання не може бути вільною, особливо у
відносинах між засновником і юридичною особою, між дочірньою і материнською
компанією. В результаті з’являються суб’єкти, що формально вважаються юридичними
особами, але позбавлені класичних цивілістичних ознак юридичної особи (майнова
 відосо- 50 бленість, рівність з іншими суб’єктами, самостійна відповідальність,
автономна воля тощо). В юридичній літературі наголошується, що за ситуації, коли
держава і інші крупні власники капіталу «у будь-який момент можуть вторгнутися (і
дійсно роблять це) у відносини між рівноправними суб’єктами, категорія юридичної
особи розмивається до такого ступеня, що дослідники починають пошук іншої правової
конструкції». Як результат, на заході народилася теорія персоніфікації підприємств. У
СРСР її аналогом виступила теорія господарського органу, яка згодом була витіснена
розумінням підприємства як суб’єкта права.

Інтернет:
Домінуюче місце серед суб'єктів господарювання належить підприємствам.
Поняття «підприємство» є узагальнюючим. Воно, по-перше, визначає підприємства як
суб'єкти господарського права стосовно всіх форм і видів власності в Україні (організаційні
форми і види підприємств). По-друге, це поняття є загальногалузевим, тобто взагалі визначає
промислові (фабрики, заводи, шахти), будівельні, транспортні, сільськогосподарські,
торговельні та інші підприємства.
Згідно з ч. 1 ст. 62 ГК підприємство — це самостійний суб'єкт господарювання,
створений компетентним органом державної влади, або органом місцевого самоврядування,
або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом
систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської
діяльності в порядку, передбаченому ГК та іншими законами.
Отже, по-перше, підприємство є самостійним суб'єктом. Самостійність у прийнятті
господарських рішень є однією з основних і необхідних умов діяльності підприємства як
товаровиробника. Юридичний аспект такого визначення полягає в тому, що підприємство при
здійсненні своєї господарської діяльності має право з власної ініціативи приймати будь-які
рішення, що не суперечать законодавству України.
По-друге, закон визначає, що підприємство — це суб'єкт господарювання. Суть
визначення «суб'єкт господарювання» полягає в тому, що підприємство є товаровиробником,
трудовий колектив якого на професійній основі (промисел) виробляє і реалізує свій товар з
метою одержання прибутку. Як господарюючий суб'єкт підприємство здійснює виробничу,
науково-дослідну, торговельну та іншу господарську діяльність. Як правило, підприємства
належать до комерційних, спрямованих на прибуток, організацій (на відміну від
неприбуткових організацій — релігійних, об'єднань громадян тощо), хоч можуть
створюватися і для некомерційної діяльності (ч. 2 ст. 62 ГК).
Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для
некомерційної господарської діяльності. Воно є юридичною особою, має відокремлене майно,
самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та
ідентифікаційним кодом. Підприємство не може мати у своєму складі інших юридичних осіб.
Підприємства можуть бути різних видів та організаційно-правових форм. Відповідно до
ст. 63 ГК України, підприємства класифікуються за різними ознаками:
1. Залежно від форм власності в Україні можуть діяти підприємства таких видів:
приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта
господарювання (юридичної особи); підприємство, що діє на основі колективної власності
(підприємство колективної власності); комунальне підприємство, що діє на основі
комунальної власності територіальної громади; державне підприємство, що діє на основі
державної власності; підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі
об'єднання майна різних форм власності).
2. За критерієм наявності в статутному фонді підприємства іноземної інвестиції та
розміру останньої ч. 2 ст. 63 ГК розрізняє: підприємства з іноземними інвестиціями (в
статутному фонді такого підприємства іноземна інвестиція має становити не менше ніж 10%);
іноземні підприємства (в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить
100%).
3. Залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації
продукції за рік, відповідно до ч. 7 ст. 63, підприємства бути можуть віднесені до малих
підприємств, середніх або великих підприємств:
• малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких
середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує 50 осіб, а
обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує
суми, еквівалентної 500 тис. євро за середньорічним курсом Національного банку України
щодо гривні;
• великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова
чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує 1000 осіб, а обсяг валового
доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну 5 млн.
євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні;
• усі інші підприємства вважаються середніми (середньооблікова чисельність
працюючих за звітний рік від 50 до 1000 осіб; обсяг валового доходу від реалізації продукції
(робіт, послуг) за рік у межах гривневого еквівалента суми від 500 тис. євро до 5 млн. євро за
середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні).
• Залежно від способу утворення (заснування), формування статутного фонду та
порядку управління підприємством розрізняють унітарні підприємства та корпоративні
підприємства (частини 3-5 ст. 63 ГК України):
• унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для
того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї),
затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним
призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового
найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства
державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної
організації або на приватній власності засновника;
• корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше за-
сновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або
підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління
справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються,
участі засновників (учасників) у розподілі доходів і ризиків підприємства. Корпоративними є
кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського
товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох
або більше осіб.
Підприємства, що використовують закріплене за ними майно на праві господарського
відання чи оперативного використання, є залежними від власника майна (засновника)
підприємства. Проте і підприємства-власники, попри наявність у них майна на праві
власності, можуть опинятися в організаційній та/або економічній залежності від іншого
суб'єкта. Зазначена обставина зумовила ще одну класифікацію підприємств, що
закріплена в ст. 126 ГК України: за критерієм залежності від іншого суб'єкта
господарювання або можливості впливу на інше підприємство розрізняють асоційовані
підприємства двох видів: залежне підприємство (контрольним пакетом акцій або
відповідною часткою в майні чи голосів на загальних зборах якого володіє інший суб'єкта
господарювання); контролююче підприємство (підприємство, яке здійснює вирішальний
вплив на інше підприємство через володіння контрольним пакетом акцій чи відповідною
часткою в майні залежного підприємства, або на підставі володіння більшістю голосів у
загальних зборах чи в інших органах управління залежного підприємства).
 Творці і прихильники теорії "персоніфікації підприємства" бачать у власникові
підприємства лише "першого слугу підприємства". Французький юрист М. Деспакс у праці
"Підприємство і право" прагне довести, що підприємство має свої власні інтереси, відмінні
від інтересів його власника, і останній змушений поступитися частиною своїх благ для
забезпечення належного функціонування підприємства. Правомочності власника
підприємства, вважає Деспакс, є скоріше теоретичними, тому що численні законодавчі
обмеження, насамперед податкові, утрудняють використання майна підприємства його
власником на свій розсуд.
Практична мета цієї теорії — обмежити відповідальність власника підприємства за
борги останнього розмірами майна самого підприємства. Однак для досягнення її в західних
країнах використовуються вже апробовані конструкції, в тому числі інститут юридичної
особи у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, довірчої
власності. Як ми вже переконалися, сучасне цивільне право держав Заходу легалізувало і
компанію однієї особи, що також широко використовується в зазначених цілях.

18) Правовий статус громадянина як суб’єкта господарської діяльності.

Відповідно до ст. 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка
не заборонена законом. Вказана форма підприємництва не передбачає створення юридичної
особи, проте громадянин набуває статусу підприємця з моменту державної реєстрації. Аналіз
норм ГК України доводить, що підприємцями можуть бути громадяни України, іноземці,
особи без громадянства, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності. Порядок
реєстрації підприємців визначений ст. 58 Господарського кодексу України (див. коментар до
ст. 58 ГК України) та Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних
осіб – підприємців та громадських формувань». Частина 3 статті 128 ГК встановлює
правомочності громадянина-підприємця при здійсненні підприємницької діяльності:
здійснювати її безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним
створюється; із залученням або без залучення найманої праці; самостійно або спільно з
іншими особами. Громадянин-підприємець може займатися господарською діяльністю
самостійно або разом з іншими громадянами, а також залучати найманих працівників.
Здійснювати управління створеним приватним підприємством фізична особа може
самостійно або через керівника, який наймається за підставі трудового договору (контракту) у
відповідності до законодавства України про працю.
Відповідно до ч. 5 статті 128 ГК громадянин-підприємець здійснює свою діяльність на
засадах свободи підприємництва та відповідно до принципів, передбачених у статті 44 ГК
України. Частина 6 статті 128 ГК визначає основні обов’язки громадянина-підприємця у
сфері господарювання. Громадянин-підприємець зобов’язаний додержуватися вимог,
передбачених статтями 46 і 49 ГК України а також іншими законодавчими актами, і несе
майнову та іншу встановлену законом відповідальність за завдані ним шкоду і збитки
Особливістю правосуб’єктності фізичних осіб — підприємців є обсяг майнової
відповідальності таких осіб, оскільки вони відповідають не тільки тим майном, яке
використовується ними для здійснення підприємництва, але і всім іншим майном, що
належить їм на праві приватної власності (включаючи частку в спільній сумісній власності
подружжя), окрім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернене стягнення (ч. 1
ст. 52, ст. 366 ГК України).
19) Правовий статус державних, в тому числі казенних підприємств.
ГКУ
Стаття 73. Поняття державного унітарного підприємства
1. Державне унітарне підприємство утворюється компетентним органом державної
влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як
правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління.
 2. Орган державної влади, до сфери управління якого входить підприємство, є
представником власника і виконує його функції у межах, визначених цим Кодексом та
іншими законодавчими актами.
3. Майно державного унітарного підприємства перебуває у державній власності і
закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання чи праві
оперативного управління.
4. Найменування державного унітарного підприємства повинно містити слова
"державне підприємство".
5. Державне унітарне підприємство не несе відповідальності за зобов'язаннями власника
і органу влади, до сфери управління якого воно входить.
6. Органами управління державного унітарного підприємства є:
керівник підприємства, який призначається (обирається) суб’єктом управління
об’єктами державної власності, що здійснює функції з управління підприємством, або
наглядовою радою такого підприємства (у разі її утворення) і є підзвітним органу, який його
призначив (обрав);
наглядова рада підприємства (у разі її утворення), яка в межах компетенції, визначеної
статутом підприємства та законом, контролює і регулює діяльність керівника підприємства.
Наглядова рада державного унітарного підприємства утворюється за рішенням суб’єкта
управління об’єктами державної власності, що здійснює функції з управління підприємством.
Порядок утворення, організації діяльності та ліквідації наглядової ради державного
унітарного підприємства (крім підприємств оборонно-промислового комплексу) та її
комітетів визначається Кабінетом Міністрів України та переглядається не рідше ніж раз на
п’ять років. Порядок утворення, організації діяльності та ліквідації наглядової ради
державного унітарного підприємства оборонно-промислового комплексу визначається
відповідно до Закону України "Про особливості управління об’єктами державної власності в
оборонно-промисловому комплексі".
Особливості управління державним унітарним підприємством визначаються Законом
України "Про управління об’єктами державної власності".
Особливості управління державним унітарним підприємством оборонно-промислового
комплексу визначаються законами України "Про особливості управління об’єктами
державної власності в оборонно-промисловому комплексі" та "Про особливості
реформування підприємств оборонно-промислового комплексу державної форми власності".
{Абзац шостий частини шостої статті 73 в редакції Закону № 1630-IX від 13.07.2021}
{Частина шоста статті 73 в редакції Закону № 1405-VIII від 02.06.2016}
7. Законом можуть бути визначені особливості статусу керівника державного
унітарного підприємства, в тому числі встановлено підвищену відповідальність керівника за
результати роботи підприємства.
Стаття 74. Державне комерційне підприємство
1. Державне комерційне підприємство є суб'єктом підприємницької діяльності, діє на
основі статуту або модельного статуту і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності
усім належним йому на праві господарського відання майном згідно з цим Кодексом та
іншими законами, прийнятими відповідно до цього Кодексу.
{Частина перша статті 74 із змінами, внесеними згідно із Законами № 2664-IV від
16.06.2005, № 3262-VI від 21.04.2011}
2. Майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві
господарського відання.
3. Статутний капітал державного комерційного підприємства утворюється
уповноваженим органом, до сфери управління якого воно належить. Розмір статутного
капіталу державного комерційного підприємства встановлюється зазначеним уповноваженим
органом.
Статутний капітал державного комерційного підприємства підлягає сплаті до
закінчення першого року з дня державної реєстрації такого підприємства.
{Частина третя статті 74 в редакції Закону № 3263-VI від 21.04.2011}
{Частину четверту статті 74 виключено на підставі Закону № 3263-VI від 21.04.2011}
{Зміни до частини четвертої статті 74 див. в Законі № 3262-VI від 21.04.2011}
5. Держава та орган, до сфери управління якого входить державне комерційне
підприємство, не несуть відповідальності за його зобов'язаннями, крім випадків,
передбачених цим Кодексом та іншими законами.
6. Збитки, завдані державному комерційному підприємству внаслідок виконання рішень
органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, які було визнано судом
неконституційними або недійсними, підлягають відшкодуванню зазначеними органами
добровільно або за рішенням суду.
7. Державне унітарне комерційне підприємство може бути перетворене у державне
акціонерне товариство, 100 відсотків акцій якого належать державі, у порядку, встановленому
Кабінетом Міністрів України.
{Частина сьома статті 74 в редакції Закону № 4498-VI від 13.03.2012}
Стаття 75. Особливості господарської діяльності державних комерційних підприємств
1. Державне комерційне підприємство зобов'язане приймати та виконувати доведені до
нього в установленому законодавством порядку державні замовлення, враховувати їх при
формуванні виробничої програми, визначенні перспектив свого економічного і соціального
розвитку та виборі контрагентів, а також складати і виконувати річний та з поквартальною
розбивкою фінансовий план на кожен наступний рік.
{Абзац другий частини першої статті 75 виключено на підставі Закону № 5044-VI від
04.07.2012}
Державне підприємство, його дочірні підприємства, а також підприємства, господарські
товариства, у статутному капіталі яких 50 і більше відсотків належить державному
підприємству, об’єднання таких підприємств, у разі здійснення ними закупівель за умови, що
вартість предмета закупівлі дорівнює або перевищує межі, визначені частиною першою статті
2 Закону України "Про публічні закупівлі", оприлюднюють на веб-порталі Уповноваженого
органу, визначеного Законом України "Про публічні закупівлі", звіт про укладення договору
про закупівлю товарів, робіт і послуг за кошти підприємств та інформацію про зміну його
істотних умов не пізніше ніж через сім днів з дня укладення договору про закупівлю або
внесення змін до нього. У звіті обов’язково зазначаються: найменування, кількість товару та
місце його поставки, вид робіт і місце їх виконання або вид послуг і місце їх надання,
інформація про технічні та якісні характеристики товарів, робіт і послуг, найменування і
місцезнаходження постачальника, виконавця робіт і надавача послуг, з яким укладено
договір, ціна за одиницю товару, робіт і послуг та сума, визначена в договорі, дата укладення
договору, строк поставки товарів, виконання робіт і надання послуг тощо.
2. Основним плановим документом державного комерційного підприємства є
фінансовий план, відповідно до якого підприємство отримує доходи і здійснює видатки,
визначає обсяг та спрямування коштів для виконання своїх функцій протягом року відповідно
до установчих документів.
Фінансовий план підлягає затвердженню до 1 вересня року, що передує плановому,
якщо інше не передбачено законом:
{Абзац другий частини другої статті 75 із змінами, внесеними згідно із Законом №
5213-VI від 06.09.2012}
 підприємств, що є суб’єктами природних монополій, та підприємств, плановий
розрахунковий обсяг чистого прибутку яких перевищує 50 мільйонів гривень, - Кабінетом
Міністрів України;
інших підприємств - органами, до сфери управління яких вони належать.
Підприємства електроенергетики, ліцензована діяльність яких регулюється шляхом
затвердження національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері
енергетики, складають фінансові плани з урахуванням затвердженої цією комісією структури
тарифів на електричну та теплову енергію. Фінансові плани таких підприємств підлягають
затвердженню до 31 грудня року, що передує плановому.
За несвоєчасне подання на розгляд, погодження або затвердження річного фінансового
плану та звіту про його виконання посадові особи державного комерційного підприємства
несуть адміністративну відповідальність, установлену законом.
{Частина друга статті 75 в редакції Закону № 4498-VI від 13.03.2012}
3. Органи, до сфери управління яких входять державні комерційні підприємства,
надають центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері
економічного розвитку, до 1 вересня року, що передує планованому, зведені показники
фінансових планів та фінансові плани у розрізі окремих державних комерційних підприємств,
які входять до сфери їх управління.
{Частина третя статті 75 із змінами, внесеними згідно із Законами № 4498-VI від
13.03.2012, № 5463-VI від 16.10.2012}
4. Форма та методичні рекомендації по розробці фінансового плану затверджуються
центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у
сфері економічного розвитку.
{Частина четверта статті 75 із змінами, внесеними згідно із Законом № 5463-VI від
16.10.2012}
5. Державне комерційне підприємство не має права безоплатно передавати належне
йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбачених законом.
Відчужувати майнові об'єкти, що належать до основних фондів, державне комерційне
підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно
належить, і лише на конкурентних засадах, якщо інше не встановлено законом.
Розпоряджатися в інший спосіб майном, що належить до основних фондів, державне
комерційне підприємство має право лише у межах повноважень та у спосіб, що передбачені
цим Кодексом та іншими законами.
Відчуження нерухомого майна, а також повітряних і морських суден, суден
внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту здійснюється за умови
додаткового погодження в установленому порядку з Фондом державного майна України, крім
випадків, передбачених законом.
{Частину п'яту статті 75 доповнено абзацом згідно із Законом № 549-V від
09.01.2007; із змінами, внесеними згідно із Законом № 1630-IX від 13.07.2021}
Фонд державного майна України виступає організатором продажу нерухомого майна в
порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.
{Частину п'яту статті 75 доповнено абзацом третім згідно із Законом № 3713-VI від
08.09.2011}
{Частина п'ята статті 75 із змінами, внесеними згідно із Законом № 549-V від
09.01.2007}
6. Кошти, одержані від продажу майнових об'єктів, що належать до основних фондів
державного комерційного підприємства, використовуються відповідно до затвердженого
фінансового плану, якщо інше не передбачено законом.
 Кошти, одержані від продажу нерухомого майна, за вирахуванням балансової
(залишкової) вартості такого майна, якщо інше не встановлено законом, зараховуються до
загального фонду Державного бюджету України.
{Частину шосту статті 75 доповнено абзацом другим згідно із Законом № 3713-VI від
08.09.2011}
{Частина шоста статті 75 із змінами, внесеними згідно із Законом № 3713-VI від
08.09.2011}
7. Списання з балансу не повністю амортизованих основних фондів, а також прискорена
амортизація основних фондів державного комерційного підприємства можуть проводитися
лише за згодою органу, до сфери управління якого входить дане підприємство.
8. Державні комерційні підприємства утворюють за рахунок прибутку (доходу)
спеціальні (цільові) фонди, призначені для покриття витрат, пов'язаних з їх діяльністю:
амортизаційний фонд;
фонд розвитку виробництва;
фонд споживання (оплати праці);
резервний фонд;
інші фонди, передбачені статутом підприємства.
Порядок використання цих фондів визначається відповідно до затвердженого
фінансового плану.
9. Розподіл прибутку (доходу) державних комерційних підприємств здійснюється
відповідно до затвердженого фінансового плану з урахуванням вимог цього Кодексу та інших
законів.
10. В фінансовому плані затверджуються суми коштів, які направляються державі як
власнику і зараховуються до Державного бюджету України.
11. Органи, до сфери управління яких відносяться державні комерційні підприємства,
до 15 липня року, що передує плановому, надають Кабінету Міністрів України інформацію
про обсяги перерахування прибутку державних комерційних підприємств для їх врахування
при формуванні державного бюджету.
12. У разі зміни керівника державного комерційного підприємства обов'язковим є
проведення ревізії фінансово-господарської діяльності підприємства в порядку,
передбаченому законом.
13. Інші особливості господарської та соціальної діяльності державних комерційних
підприємств визначаються законом.
{Стаття 75 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2505-IV від 25.03.2005; в
редакції Закону № 2668-IV від 16.06.2005}
Стаття 75-1. Державне некомерційне підприємство
1. Державне некомерційне підприємство є суб’єктом некомерційної господарської
діяльності, спрямованої на досягнення соціальних та інших результатів, яке утворюється у
сфері охорони здоров’я, соціальній та/або гуманітарній сферах без мети одержання прибутку і
діє на підставі статуту.
2. Майно державного некомерційного підприємства закріплюється за ним на праві
оперативного управління.
3. Орган державної влади, до сфери управління якого входить державне некомерційне
підприємство, не несе відповідальності за його зобов’язаннями, крім випадків, передбачених
цим Кодексом та іншими законами.
{Кодекс доповнено статтею 75-1 згідно із Законом № 1962-IX від 15.12.2021}
Стаття 76. Казенне підприємство
1. Казенні підприємства створюються у галузях економіки, в яких:
 законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним
підприємствам;
основним (понад п'ятдесят відсотків) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає
держава;
за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи
споживачів;
переважаючим (понад п'ятдесят відсотків) є виробництво суспільно необхідної
продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним
задовольняються, як правило, не може бути рентабельним;
приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом.
{Абзац сьомий частини першої статті 76 виключено на підставі Закону № 1962-IX від
15.12.2021}
2. Казенне підприємство створюється за рішенням Кабінету Міністрів України. У
рішенні про створення казенного підприємства визначаються обсяг і характер основної
діяльності підприємства, а також орган, до сфери управління якого входить підприємство, що
створюється. Реорганізація і ліквідація казенного підприємства проводяться відповідно до
вимог цього Кодексу за рішенням органу, до компетенції якого належить створення даного
підприємства.
3. Майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві оперативного
управління.
{Частина третя статті 76 із змінами, внесеними згідно із Законом № 3262-VI від
21.04.2011}
4. Казенне підприємство є юридичною особою, має відповідні рахунки в установах
державного банку, печатку із своїм найменуванням.
5. Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, затверджує статут
підприємства, призначає його керівника, дає дозвіл на здійснення казенним підприємством
господарської діяльності, визначає види продукції (робіт, послуг), на виробництво та
реалізацію якої поширюється зазначений дозвіл.
6. Найменування казенного підприємства повинно містити слова "казенне
підприємство".
Стаття 77. Особливості господарської діяльності казенних підприємств
1. Казенне підприємство здійснює господарську діяльність відповідно до виробничих
завдань органу, до сфери управління якого воно входить.
2. Казенне підприємство самостійно організовує виробництво продукції (робіт, послуг) і
реалізує її за цінами (тарифами), що визначаються в порядку, встановленому Кабінетом
Міністрів України, якщо інше не передбачено законом.
{Абзац другий частини другої статті 77 виключено на підставі Закону № 5044-VI від
04.07.2012}
Казенне комерційне підприємство, його дочірні підприємства, а також підприємства,
господарські товариства, у статутному капіталі яких 50 і більше відсотків належить
казенному комерційному підприємству, у разі здійснення ними закупівель та за умови, що
вартість предмета закупівлі дорівнює або перевищує межі, визначені частиною першою статті
2 Закону України "Про публічні закупівлі", оприлюднюють на веб-порталі Уповноваженого
органу, визначеного Законом України "Про публічні закупівлі", звіт про укладення договору
про закупівлю товарів, робіт і послуг за кошти підприємств та інформацію про зміну його
істотних умов не пізніше ніж через сім днів з дня укладення договору про закупівлю або
внесення змін до нього. У звіті обов’язково зазначаються: найменування, кількість товару та
місце його поставки, вид робіт і місце їх виконання або вид послуг і місце їх надання,
інформація про технічні та якісні характеристики товарів, робіт і послуг, найменування і
місцезнаходження постачальника, виконавця робіт і надавача послуг, з яким укладено
договір, ціна за одиницю товару, робіт і послуг та сума, визначена в договорі, дата укладення
договору, строк поставки товарів, виконання робіт і надання послуг тощо.
{Частину другу статті 77 доповнено абзацом згідно із Законом № 1197-VII від
10.04.2014; із змінами, внесеними згідно із Законом № 922-VIII від 25.12.2015 - щодо введення
в дію зміни див. пункт 1 розділу IX Закону № 922-VIII від 25.12.2015}
3. Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, здійснює контроль
за використанням та збереженням належного підприємству майна, і має право вилучити у
казенного підприємства майно, яке не використовується або використовується не за
призначенням, та розпорядитися ним у межах своїх повноважень.
4. Казенне підприємство не має права відчужувати або іншим способом розпоряджатися
закріпленим за ним майном, що належить до основних фондів, без попередньої згоди органу,
до сфери управління якого воно входить.
Відчуження нерухомого майна, а також повітряних і морських суден, суден
внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту здійснюється за умови
додаткового погодження в установленому порядку з Фондом державного майна України, крім
випадків, передбачених законом.
{Частину четверту статті 77 доповнено абзацом згідно із Законом № 549-V від
09.01.2007; із змінами, внесеними згідно із Законом № 1630-IX від 13.07.2021}
Фонд державного майна України виступає організатором продажу нерухомого майна в
порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.
{Частину четверту статті 77 доповнено абзацом третім згідно із Законом № 3713-VI
від 08.09.2011}
5. Джерелами формування майна казенного підприємства є:
державне майно, передане підприємству відповідно до рішення про його створення;
кошти та інше майно, одержані від реалізації продукції (робіт, послуг) підприємства;
цільові кошти, виділені з Державного бюджету України;
кредити банків;
частина доходів підприємства, одержаних ним за результатами господарської
діяльності, передбачена статутом;
інші джерела, не заборонені законом.
6. Казенне підприємство одержує кредити для виконання статутних завдань під
гарантію органу, до сфери управління якого входить підприємство.
7. Казенне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями лише коштами, що
перебувають у його розпорядженні. У разі недостатності зазначених коштів держава, в особі
органу, до сфери управління якого входить підприємство, несе повну субсидіарну
відповідальність за зобов'язаннями казенного підприємства.
8. Порядок розподілу та використання прибутку (доходу) казенного підприємства
визначається фінансовим планом, який затверджується у порядку, встановленому статтею
75 цього Кодексу для державних комерційних підприємств.
{Частина восьма статті 77 в редакції Законів № 2505-IV від 25.03.2005, № 2668-IV від
16.06.2005}
9. Інші особливості господарської та соціальної діяльності казенних підприємств
визначаються цим Кодексом, законом про державні підприємства та іншими законодавчими
актами.
Інтернет:
Підприємства державної форми власності були основним суб'єктом господарювання за
планово-розподільчої економіки, і в ринкових умовах господарювання (з притаманною
ринковим відносинам конкуренцією) їх частка серед суб'єктів господарювання залишається
досить значною попри приватизаційні процеси. Це пов'язано з необхідністю залишення в
державній власності об'єктів загальнодержавного значення (ч. 2 ст. 5 Закону України «Про
приватизацію державного майна»), що забезпечують:
• виконання державою своїх функцій, обороноздатність та економічну само-
стійність української держави (підприємства з лісовідновлення, лісорозведення та охорони
лісу, сортовипробувальні станції, підприємства, що забезпечують випуск і зберігання
грошових знаків і цінних паперів тощо);
• соціальний розвиток, збереження та підвищення культурного, наукового
потенціалу, духовних цінностей (об'єкти Національного космічного агентства при Кабінеті
Міністрів України; архіви; майнові комплекси установ Національної академії наук України та
ін.);
• життєдіяльність держави в цілому (підприємства авіаційної промисловості;
підприємства залізничного транспорту; метрополітен; хлібоприймальні та хлібозаготівельні
підприємства, що забезпечують розміщення та зберігання мобілізаційних запасів, та ін.);
• контроль за діяльністю яких з боку держави гарантує захист громадян від
наслідків впливу неконтрольованого виготовлення, використання або реалізації
небезпечної продукції, послуг або небезпечних виробництв (підприємства з виготовлення
усіх видів зброї, яка є на озброєнні Збройних сил України, Служби безпеки України;
підприємства з випуску наркотичних, біологічних, бактеріологічних, психотропних,
сильнодіючих хімічних та отруйних засобів (крім аптек), підприємства, що забезпечують
діяльність у сфері обігу зброї та радіоактивних речовин, та ін.).
Правове становище підприємств державної форми власності регулюється
Господарським кодексом України (статті 73-77 - щодо державних комерційних і казенних
підприємств, статті 167-172 - щодо корпоративних прав держави, яких вона набуває при
створенні державних/національних акціонерних товариств і державних холдингових
компаній, а також участі в так званих змішаних товариствах - за участю суб'єктів різних форм
власності).
Підприємства державної форми власності можуть бути як унітарного, так і
корпоративного типу. До перших (унітарного типу) належать державне комерційне
підприємство і казенне підприємство, до других (корпоративного типу) - державне
(національне) акціонерне товариство (корпоратизоване підприємство).
Державне унітарне підприємство - це таке підприємство унітарного типу, яке діє на
базі відокремленої частини державної власності без поділу її на частки, створюється в
розпорядчому порядку компетентним органом держави і входить до сфери управління
зазначеного органу. Ознаки державного унітарного підприємства закріплені в ст. 73
Господарського кодексу України.
Державному унітарному підприємству, крім загальних ознак (характерних для всіх
підприємств), притаманні специфічні риси, більшість з яких зафіксована в ст. 73
Господарського кодексу України:
• господарська організація унітарного типу;
• підприємство-невласник, що зумовлює необхідність виконання вказівок власника
(відповідно до його компетенції) і погодження з ним основних питань діяльності;
• функціонування на базі державного майна, яке закріплюється за державним
унітарним підприємством на праві господарського відання чи оперативного управління;
• функції власника майна (органу, уповноваженого управляти державним майном)
щодо державного унітарного підприємства виконує галузеве міністерство (відомство), до
сфери діяльності якого входить підприємство, або державне господарське об'єднання, до
складу якого включено підприємство;
 • управління державним унітарним підприємством здійснюється одноособовим
керівником, який призначається на посаду шляхом укладення з ним контракту органом,
уповноваженим управляти державним майном;
• обов'язкове включення до найменування державного унітарного підприємства слів
«державне підприємство»;
• відсутність у державного унітарного підприємства обов'язку відповідальності за
зобов'язаннями власника (держави) і органу влади, до сфери управління якого воно входить.
Державні унітарні підприємства залежно від комплексу ознак (виду господарської
діяльності - комерційна чи некомерційна, правового титулу майна - право господарського
відання чи право оперативного управління, можливості чи неможливості бути суб'єктом
банкрутства, порядку створення та ін.) поділяються на державні комерційні підприємства і
казенні підприємства (ч. 8 ст. 73 Господарського кодексу України).
Основні ознаки державного комерційного підприємства містяться в статтях 74-75
Господарського кодексу України:
• наявність статусу суб'єкта підприємницької діяльності, що діє на основі статуту на
принципах підприємництва, зазначених у статті 44 Господарського кодексу;
• основний правовий титул майна - право господарського відання, відповідно до
якого державне комерційне підприємство володіє, користується і розпоряджається майном,
закріпленим за ним уповноваженим органом з обмеженням правомочності щодо
розпорядження майном, зокрема: заборонено передавати на безоплатній основі майно будь-
якій особі;
• обов'язковість формування засновником, функції якого виконує уповноважений
орган держави (галузеве міністерство/відомство чи державне господарське об'єднання),
статутного фонду з дотриманням вимог закону щодо його мінімального розміру до реєстрації
цього підприємства як суб'єкта господарювання;
• обов'язковість формування з дотриманням встановлених законом нормативів і
порядку спеціальних (цільових) фондів: амортизаційного, резервного, фонду розвитку
виробництва, фонду споживання (оплати праці), інших фондів, передбачених статутом
підприємства;
• необхідність підтримання майново-фінансового стану (розміру активів)
державного комерційного підприємства не нижче встановленого мінімального розміру
статутного фонду, який досі законом не передбачений;
• наявність обов'язку приймати та виконувати доведені до підприємства в
установленому законодавством порядку державні замовлення та державні завдання, а також
враховувати їх при формуванні виробничої програми, визначенні перспектив економічного та
соціального розвитку підприємства й виборі контрагентів;
• затвердження фінансового плану підприємства до 1 вересня року, що передує
плановому, компетентним органом держави, а саме: а) щодо підприємств, що є суб'єктами
природних монополій, і підприємств, плановий розрахунковий обсяг чистого прибутку яких
перевищує 50 млн. грн., - Кабінетом Міністрів України; б) щодо інших підприємств -
органами, до сфери управління яких вони входять;
• обов'язок самостійної відповідальності за наслідки своєї діяльності усім на-
лежним на праві господарського відання майном (у тому числі у разі визнання банкрутом);
• відсутність у держави та уповноваженого органу обов'язку субсидіарної від-
повідальності за зобов'язаннями державного комерційного підприємства, крім передбачених
законом випадків (зокрема, ч. 6 ст. 74 Господарського кодексу передбачається, що збитки,
завдані державному комерційному підприємству внаслідок виконання рішень органів
державної влади чи органів місцевого самоврядування, які було визнано судом
неконституційними або недійсними, підлягають відшкодуванню зазначеними органами
добровільно або за рішенням суду);
• можливість перетворення у передбачених законом випадках і порядку в
корпоратизоване підприємство (державне/національне акціонерне товариство) чи казенне
підприємство.
Різновидом підприємств державної форми власності є казенні підприємства, які були
легалізовані Законом України від 04.02.1998 р. «Про внесення змін до Закону України «Про
підприємства в Україні». Особливості правового становища казенних підприємств
визначаються статтями 76-77 Господарського Кодексу України, а також низкою постанов
Кабінету Міністрів України, зокрема: від 16.06.1998 р. № 914 «Про Типовий статут казенного
підприємства»; від 30.06.1998 р. № 987 «Про перетворення державних підприємств у казенні»
та ін.
Казенне підприємство - це державне некомерційне унітарне підприємство, яке діє на
базі відокремленої частини державної власності, що не підлягає приватизації, створюється за
рішенням Кабінету Міністрів України і входить до сфери управління органу, уповноваженого
управляти відповідним державним майном.
Основними рисами казенного підприємства є такі:
• господарська організація унітарного типу;
• здійснення некомерційної господарської діяльності (як основної в поєднання з
комерційною чи без такого поєднання);
функції власника майна (органу, уповноваженого управляти державним майном) щодо
казенного підприємства виконує галузеве міністерство (відомство);
• діє на підставі статуту, що розробляється відповідно до затвердженого Кабінетом
Міністрів України Типового статуту казенного підприємства, і має включати, крім загальних
положень, положення про обов'язкову звітність казенного підприємства за встановленою
Кабінетом Міністрів формою та відповідальність керівника підприємства за результати його
господарської діяльності;
• належить до підприємств-невласників; функціонує на базі державного
майна, що закріплюється за казенним підприємством на праві оперативного управління.
20) Правовий статус комунальних унітарних підприємств.
Стаття 78. Комунальні унітарні підприємства
1. Комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого
самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної
власності і входить до сфери його управління.
2. Орган, до сфери управління якого входить комунальне унітарне підприємство, є
представником власника - відповідної територіальної громади і виконує його функції у
межах, визначених цим Кодексом та іншими законодавчими актами.
3. Майно комунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власності і
закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне
комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне
підприємство).
4. Статутний капітал комунального унітарного підприємства утворюється органом, до
сфери управління якого воно належить. Розмір статутного капіталу комунального унітарного
підприємства визначається відповідною місцевою радою.
Статутний капітал комунального унітарного підприємства підлягає сплаті до закінчення
першого року з дня державної реєстрації такого підприємства.
{Частина четверта статті 78 в редакції Закону № 3263-VI від 21.04.2011}
 5. Найменування комунального унітарного підприємства повинно містити слова
"комунальне підприємство" та вказівку на орган місцевого самоврядування, до сфери
управління якого входить дане підприємство.
6. Комунальне унітарне підприємство не несе відповідальності за зобов'язаннями
власника та органу місцевого самоврядування, до сфери управління якого воно входить.
7. Органами управління комунального унітарного підприємства є:
керівник підприємства, який призначається (обирається) органом, до сфери управління
якого належить підприємство, або наглядовою радою цього підприємства (у разі її утворення)
і є підзвітним органу, який його призначив (обрав);
наглядова рада підприємства (у разі її утворення), яка в межах компетенції, визначеної
статутом підприємства та законом, контролює і спрямовує діяльність керівника підприємства.
Наглядова рада комунального унітарного підприємства утворюється за рішенням
органу, до сфери управління якого належить комунальне унітарне підприємство. Критерії,
відповідно до яких утворення наглядової ради комунального унітарного підприємства є
обов’язковим, а також порядок утворення, організації діяльності та ліквідації наглядової ради
та її комітетів, порядок призначення членів наглядової ради затверджуються рішенням
відповідної місцевої ради.
{Частина сьома статті 78 в редакції Закону № 1405-VIII від 02.06.2016}
8. Річна фінансова звітність комунального унітарного підприємства може підлягати
обов’язковій перевірці незалежним аудитором в порядку, передбаченому рішенням
відповідної місцевої ради. Критерії відбору незалежного аудитора та критерії віднесення
комунальних унітарних підприємств до таких, фінансова звітність яких підлягає обов’язковій
перевірці незалежним аудитором, встановлюються рішенням відповідної місцевої ради.
Комунальне унітарне підприємство оприлюднює інформацію про свою діяльність, крім
випадків, установлених законом, шляхом розміщення її на власній веб-сторінці (веб-сайті)
або на офіційному веб-сайті суб’єкта управління об’єктами комунальної власності, що
здійснює функції з управління підприємством, у строки та в порядку, визначені рішенням
відповідної місцевої ради. Доступ до таких веб-сторінок та веб-сайтів є цілодобовим і
безоплатним.
Обов’язковому оприлюдненню підлягає така інформація:
цілі діяльності комунального унітарного підприємства;
квартальна, річна фінансова звітність комунального унітарного підприємства за останні
три роки, включаючи (за наявності) видатки на виконання некомерційних цілей державної
політики та джерела їх фінансування;
аудиторські висновки щодо річної фінансової звітності комунального унітарного
підприємства за останні три роки, якщо аудит проводився відповідно до вимоги закону або за
рішенням наглядової ради комунального унітарного підприємства (у разі її утворення) або
суб’єкта управління об’єктами комунальної власності, що здійснює функції з управління
підприємством;
статут комунального унітарного підприємства у чинній редакції, а також у редакціях,
що діяли раніше;
біографічна довідка (включаючи професійну характеристику) керівника комунального
унітарного підприємства (з урахуванням вимог законодавства про захист персональних
даних);
біографічні довідки (включаючи професійні характеристики) членів наглядової ради (у
разі її утворення) комунального унітарного підприємства (з урахуванням вимог законодавства
про захист персональних даних), принципи їх добору, їхнє членство у наглядових радах
інших суб’єктів господарювання, а також зазначається, хто із членів наглядової ради
комунального унітарного підприємства є незалежним;
 річні звіти керівника та наглядової ради (у разі її утворення) комунального унітарного
підприємства;
структура, принципи формування і розмір винагороди керівника та членів наглядової
ради комунального унітарного підприємства, включаючи компенсаційні пакети і додаткові
блага, які вони отримують (або на отримання яких мають право) під час виконання посадових
обов’язків, а також у зв’язку із звільненням;
рішення суб’єкта управління об’єктами комунальної власності щодо комунального
унітарного підприємства;
опис істотних передбачуваних факторів ризику, що можуть вплинути на операції та
результати діяльності комунального унітарного підприємства, та заходи щодо управління
такими ризиками;
відомості про договори, учасником яких є комунальне унітарне підприємство,
інформація про які підлягає оприлюдненню відповідно до Закону України "Про відкритість
використання публічних коштів";
інформація про операції та зобов’язання комунального унітарного підприємства з
державним та/або місцевим бюджетом, державними та/або місцевими установами,
підприємствами та організаціями, включаючи договірні зобов’язання комунального
унітарного підприємства (фінансові та нефінансові), що виникають у результаті державно-
приватного партнерства.
Комунальне унітарне підприємство оприлюднює річну фінансову звітність разом з
аудиторським висновком щодо неї, якщо аудит проводився відповідно до вимоги закону або
за рішенням наглядової ради комунального унітарного підприємства (у разі її утворення) або
суб’єкта управління об’єктами комунальної власності, що здійснює функції з управління
підприємством до 30 квітня року, що настає за звітним періодом.
Відповідальність за оприлюднення та достовірність інформації, визначеної цією
статтею, несе керівник комунального унітарного підприємства відповідно до законів України
та умов укладеного з ним контракту.
{Статтю 78 доповнено новою частиною згідно із Законом № 1405-VIII від 02.06.2016}
9. Збитки, завдані комунальному унітарному підприємству внаслідок виконання рішень
органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, підлягають відшкодуванню
зазначеними органами добровільно або за рішенням суду.
10. Особливості господарської діяльності комунальних унітарних підприємств
визначаються відповідно до вимог, встановлених цим Кодексом щодо діяльності державних
комерційних або казенних підприємств, а також інших вимог, передбачених законом.
{Абзац другий частини статті 78 виключено на підставі Закону № 5044-VI від
04.07.2012}
Комунальне унітарне підприємство, його дочірні підприємства, а також підприємства,
господарські товариства, у статутному капіталі яких 50 і більше відсотків належить
комунальному підприємству, у разі здійснення ними закупівель та за умови, що вартість
предмета закупівлі дорівнює або перевищує межі, визначені частиною першою статті 2
Закону України "Про публічні закупівлі", оприлюднюють на веб-порталі Уповноваженого
органу, визначеного Законом України "Про публічні закупівлі", звіт про укладення договору
про закупівлю товарів, робіт і послуг за кошти підприємств та інформацію про зміну його
істотних умов не пізніше ніж через сім днів з дня укладення договору про закупівлю або
внесення змін до нього. У звіті обов’язково зазначаються: найменування, кількість товару та
місце його поставки, вид робіт і місце їх виконання або вид послуг і місце їх надання,
інформація про технічні та якісні характеристики товарів, робіт і послуг, найменування і
місцезнаходження постачальника, виконавця робіт і надавача послуг, з яким укладено
договір, ціна за одиницю товару, робіт і послуг та сума, визначена в договорі, дата укладення
договору, строк поставки товарів, виконання робіт і надання послуг тощо.
{Частину статті 78 доповнено абзацом згідно із Законом № 1197-VII від 10.04.2014; із
змінами, внесеними згідно із Законом № 922-VIII від 25.12.2015 - щодо введення в дію зміни
див. пункт 1 розділу IX Закону № 922-VIII від 25.12.2015}
ПІДРУЧНИК
Правове становище комунального унітарного підприємства
Правовому статусу комунального унітарного підприємства присвячено ст. 78 ГК, згідно з
якою комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого
самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної
власності і входить до сфери його управління.
Відповідно до п. 30 ст. 26 Закону України від 21 травня 1997 р. "Про місцеве самоврядування
в Україні" питання про створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання
підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної
громади вирішується виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради.
Орган, до сфери управління якого входить комунальне унітарне підприємство, є
представником власника - відповідної територіальної громади і виконує його функції у
межах, визначених ГК та іншими законодавчими актами.
Майно комунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власності і
закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне
комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне
підприємство).
Статутний капітал комунального унітарного підприємства утворюється органом, до сфери
управління якого воно належить. Розмір статутного капіталу комунального унітарного
підприємства визначається відповідною місцевою радою.
Статутний капітал комунального унітарного підприємства підлягає сплаті до закінчення
першого року з дня державної реєстрації такого підприємства.
Найменування комунального унітарного підприємства повинно містити слова "комунальне
підприємство" та вказівку на орган місцевого самоврядування, до сфери управління якого
входить дане підприємство.
Комунальне унітарне підприємство не несе відповідальності за зобов'язаннями власника та
органу місцевого самоврядування, до сфери управління якого воно входить.
Комунальне унітарне підприємство очолює керівник підприємства, що призначається
органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органові.
Збитки, завдані комунальному унітарному підприємству внаслідок виконання рішень органів
державної влади чи органів місцевого самоврядування, підлягають відшкодуванню
зазначеними органами добровільно або за рішенням суду.
Особливості господарської діяльності комунальних унітарних підприємств визначаються
відповідно до вимог, встановлених ГК щодо діяльності державних комерційних або казенних
підприємств, а також інших вимог, передбачених законом.
Для закупівель товарів, робіт чи послуг комунальне унітарне підприємство застосовує
процедури закупівель, визначені Законом України "Про здійснення державних закупівель".
21) Господарські товариства як підприємства корпоративного типу: поняття та
класифікація.
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1576-12#Text

Методичка:
Історія спроб правового регулювання підприємництва на основі кооперації
(об’єднання) починається із середньовіччя, коли купці стали першими підприємцями.
Початкового розвитку набуло унітарне підприємництво, тобто діяльність однієї
фізичної особи для отримання прибутків з необмеженими повноваженнями щодо
керівництва своїми справами і своєю працею. Згодом стало виникати родинне
підприємництво, яке було викликане необхідністю організувати діяльність з отримання
прибутків і підтримки власного господарства під керівництвом глави сімейства і при
підпорядкуванні йому решти всіх членів сім’ї. Подібна форма колективного
господарювання є прообразом сучасних повних товариств, які набули остаточну
організаційну форму лише у XIV–XV століттях. Надалі, для збереження або збільшення
обсягів виробництва і реалізації товарів, до товариства почали приймати інших осіб.
Одні з учасників таких товариств могли брати участь у діяльності своєю працею, інші –
своїм майном (грошовими коштами), треті давати 52 ділові поради або передавати
відомості технічного, комерційного або іншого характеру. Але, беручи таким чином
участь у спільній справі, вони розраховували на отримання дивідендів від своїх вкладів
і вимагали відповідних юридичних гарантій реалізації своїх інтересів. Подібні правові
зв’язки є аналогом стосунків, що існують сьогодні в командитному товаристві. Після
появи в XVI – на початку ХVII століття таких акціонерних товариств, як знаменита
Ост-Індійська компанія (1600 рік), Голландська Ост-Індійська компанія (1602 рік) та ін.,
підприємництво набуває корпоративного устрою. Подальший розвиток колективних
форм здійснення підприємницької діяльності йде шляхом зближення правових ознак і
властивостей повного товариства і акціонерних товариств. З’являються їхні проміжні
(гібридні) форми (товариства з обмеженою і додатковою відповідальністю, командитні
товариства, акціонерні командити та інші). У результаті, на початок XX століття
формується спільне поняття/ корпорації англосаксонська правова система) і
господарського товариства (континентальна правова система). Отже, корпорація,
розглядається віднині як єдине ціле і може виступати учасником у господарському
обороті. Види господарських товариств встановлені ч. 1 ст. 80 ГК України, ч. 2 ст. 113
ЦК України, ч.2 ст.1 Закону України «Про господарські товариства»: це акціонерні
товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою
відповідальністю, повні товариства, командитні товариства. Акціонерне товариство
(AT) має статутний капітал, розділений на певну кількість акцій рівної номінальної
вартості, що засвідчують корпоративні права акціонерів, несе відповідальність за
зобов’язаннями тільки своїм майном, при цьому акціонери несуть ризик збитків,
пов’язаних з діяльністю товариства, в межах вартості акцій, що їм належать (ст.152 ЦК
України, ч. 2 ст. 80 ГК України, ст.3 Закону України «Про акціонерні товариства»).
Товариство з обмеженою відповідальністю (ТОВ) має статутний капітал, поділений на
частки, розмір яких визначається установчим документом, таке товариство несе
відповідальність за своїми зобов’язаннями тільки своїм майном, а учасники товариства
несуть ризик збитків, пов’язаний з діяльністю товариства, в межах своїх вкладів (ст. 53
140 ЦК України, ч. 3 ст. 80 ГК України, Закон України «Про товариства з обмеженою і
додатковою відповідальністю»). Товариство з додатковою відповідальністю (ТДВ)
відрізняється від ТОВ тільки тим, що в разі недостатності майна товариства, його
учасники несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими
документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників (ст. 151 ЦК
України, ч. 4 ст. 80 ГК України, ст.56 Закону України «Про товариства з обмеженою і
додатковою відповідальністю»). Повне товариство характеризується тим, що всі його
учасники відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку
діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за
зобов’язаннями товариства всім своїм майном (ч. 5 ст. 80 ГК України, ст. 119 ЦК
України, ст. 66 Закону України «Про господарські товариства»). Командитне
товариство схоже на повне товариство, проте поряд з одним або декількома
 учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за
його зобов’язаннями додаткову солідарну відповідальність всім своїм майном, тобто —
повними учасниками, у товаристві є також вкладники, які не беруть участі в управлінні
товариством і ризикують тільки своїми вкладами (ч. 6 ст. 80 ГК України, ст. 133 ЦК
України, ст. 66 Закону України «Про господарські товариства»). Детальний аналіз
наведених законодавчих положень щодо правого статусу різних видів господарських
товариств, порядку їх створення та функціонування, правового положення їх органів
управління та порядку прийняття ними рішень є неодмінною передумовою засвоєння
матеріалу навчального курсу.

Інтернет:
Господарські товариства - це господарські організації, які створюються фізичними
та/або юридичними особами на договірних засадах шляхом об'єднання майна та
підприємницької діяльності з метою отримання прибутку (як загальне правило).
Правове становище господарських товариств регулюється Господарським кодексом
України (статті 79-92), Цивільним кодексом України (статті 113-162), Законом України від
19.09.1991 р. «Про господарські товариства».
Характерні риси (статті 79-92 ГК України; статті 113-118 ЦК України; статті
1-23 Закону «Про господарські товариства»):
• господарські організації корпоративного типу (як правило, наявність двох і
більше засновників - фізичних та/або юридичних осіб, а також подільність майна на частки та
корпоративна форма управління справами);
• універсальність цієї організаційно-правової форми: можливість її застосування
для підприємств, інших господарських організацій низової ланки економіки, що мають на
меті отримання прибутку (банків, страхових компаній, корпоративних інвестиційних фондів),
неприбуткових господарських організацій (фондові біржі тощо), господарських об'єднань у
формі холдингових груп, кожна з яких складається з холдингової компанії та її
корпоративних/дочірніх підприємств;
• наявність статусу юридичної особи;
• основний правовий титул майна товариства - право власності, основними
джерелами формування якого є: вклади засновників та учасників товариства; вироблена
продукція; отримані доходи; майно, набуте на підставі договорів та інших правочинів, не
заборонених законом;
• корпоративний характер управління - учасниками товариства (в персональних
товариствах) або за допомогою органів управління (об'єднання капіталів);
• подільність майна товариства на частки, розмір яких визначається установчим
документом товариства;
• можливість для засновників (залежно від їхніх інтересів щодо порядку управління
товариством, можливості залучення коштів інших осіб до формування майна товариства,
ступеня закритості товариства, виду діяльності та ін.) вибору форми товариства з 5, що
передбачені законом: акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю,
товариство з додатковою відповідальністю, повне товариство, командитне товариство;
наявність в учасників ГТ корпоративних прав: право участі в розподілі прибутку товариства,
право участі в його управлінні, право участі в розподілі майна товариства у разі його
ліквідації (це типовий склад корпоративних прав, а фактичний - залежить від форми
товариства, правового статусу його учасників, сфери діяльності товариства, положень його
установчого документа).
Залежно від особливостей створення, правового статусу засновників та учасників,
порядку управління, організаційної структури та інших ознак господарські товариства
можуть мати такі форми (хоча законодавець їх визначає як види): повне товариство (ПТ),
командитне товариство (КТ), акціонерне товариство (АТ), товариство з обмеженою
відповідальністю (ТОВ), товариство з додатковою відповідальністю (ТДВ).
Історична першість належить персональним (повному та командитному) товариствам,
які домінували у сфері господарювання протягом багатьох століть. Поява більш
пристосованих до умов економічної конкуренції об'єднань капіталів у особі акціонерних
товариств поклала край домінуванню персональних товариств.
На рубежі ХVІ-ХVІІ століть з ініціативи підприємців майже одночасно в Голландії та
Англії виникли перші акціонерні товариства з однаковою назвою - Ост-Індські компанії.
Другий представник об'єднань капіталів - товариство з обмеженою відповідальністю -
своєю появою завдячує німецьким юристам, які за дорученням парламенту наприкінці XIX
століття розробили три законопроекти про нову форму товариства, яке б мало привабливі для
малого бізнесу риси акціонерного товариства (насамперед відсутність у акціонерів
субсидіарної відповідальності за зобов'язаннями товариства) і повного товариства
(забезпечення закритості товариства). Один з цих законопроектів був прийнятий німецьким
парламентом і досі е чинним. Закон Німеччини від 20 квітня 1892 р. «Про товариства з
обмеженою відповідальністю» завдяки ґрунтовності та оптимальності регулювання відносин,
що виникають при створенні, функціонуванні та припиненні таких товариств, є взірцем для
законодавців інших країн.
Товариство з додатковою відповідальністю фактично є модифікацією товариства з
обмеженою відповідальністю і відрізняється від останнього лише наявністю у його учасників
додаткової обмеженої відповідальності за зобов'язаннями товариства
За сукупністю ознак (порядком створення; розміром, порядком формування та
складом майнової бази; порядком управління справами; особливістю правового статусу
учасників товариства та ін.) розрізняють такі форми (види) господарських товариств:
повне товариство; командитне товариство; акціонерне товариство; товариство з обмеженою
відповідальністю; товариство з додатковою відповідальністю.
22) Правовий статус, види та порядок створення акціонерних товариств.
ЗАКОН України Про акціонерні товариства https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/514-
17#Text
https://studfile.net/preview/1755851/page:32/
Акціонерне товариство - господарське товариство, статутний капітал якого розділений на
певну кількість часток однакової номінальної вартості, корпоративні права за якими
посвідчуються акціями.
Акціонерне товариство не відповідає за зобов'язаннями акціонерів.До товариства та його
органів не можуть застосовуватися будь-які санкції, що обмежують їх права, у разі вчинення
акціонерами протиправних дій, крім випадків, визначених законом.
Акціонери не відповідають за зобов'язаннями товариства і несуть ризик збитків, пов'язаних з
діяльністю товариства, тільки в межах належних їм акцій.До акціонерів не можуть
застосовуватися будь-які санкції, що обмежують їх права, у разі вчинення протиправних дій
товариством або іншими акціонерами.
Акціонери, які не повністю оплатили акції, у випадках, визначених статутом товариства,
відповідають за зобов'язаннями товариства у межах неоплаченої частини вартості належних
їм акцій.
Акціонерні товариства за типом поділяються на публічні акціонерні товариства та приватні
акціонерні товариства.
Тип акціонерного товариства зазначається в статуті акціонерного товариства.
Публічну пропозицію власних акцій може здійснювати виключно публічне акціонерне
товариство.
Якщо приватне акціонерне товариство має намір здійснити публічне розміщення власних
акцій, загальні збори такого товариства разом з прийняттям рішення про проведення
публічної пропозиції своїх акцій повинні прийняти рішення про зміну типу товариства з
приватного на публічне.
Зміна типу товариства з приватного на публічне або з публічного на приватне не є його
перетворенням.
Створення і перетворення акціонерного товариства
Акціонерне товариство може бути створене шляхом заснування або злиття, поділу, виділення
або перетворення підприємницького (підприємницьких) товариств, державного (державних),
комунального (комунальних) та інших підприємств в акціонерне товариство.
Товариство створюється без обмеження терміну діяльності, якщо інше не встановлено його
статутом.
Товариство вважається створеним і набуває прав юридичної особи з дати його державної
реєстрації в установленому законодавством порядку.
Повне найменування акціонерного товариства українською мовою повинно містити його
організаційно-правову форму (акціонерне товариство). Тип акціонерного товариства не є
обов'язковою складовою найменування акціонерного товариства. Товариство з обмеженою
відповідальністю самостійно визначає необхідність вказувати в своєму найменуванні його
тип, передбачений статтею 5 Закону «Про акціонерні товариства».
Товариство може мати скорочене найменування українською мовою, повне та скорочене
найменування іноземною мовою (мовами).
Словосполучення "Товариство з обмеженою відповідальністю" і похідні від нього в своєму
найменуванні можуть використовувати тільки юридичні особи, які зареєстрували в
установленому порядку випуск власних акцій і функціонують відповідно до Закону «Про
акціонерні товариства» з урахуванням особливостей, визначених законами, і юридичні особи
- корпоративні інвестиційні фонди , які створені та функціонують відповідно до
законодавства, що регулює діяльність у сфері спільного інвестування.
Акціонерне товариство може бути створене однією особою чи може складатися з однієї особи
у разі придбання одним акціонером усіх акцій товариства.Відомості про це підлягають
реєстрації і опублікуванню для загального відома в порядку, встановленому Національною
комісією з цінних паперів та фондового ринку.
Створення акціонерного товариства здійснюється за такими етапами:
1) прийняття зборами засновників рішення про створення акціонерного товариства та про
закрите (приватне) розміщення акцій;
2) подання заяви та всіх необхідних документів на реєстрацію випуску акцій до Національної
комісії з цінних паперів та фондового ринку;
3) реєстрація Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку випуску акцій та
видача тимчасового свідоцтва про реєстрацію випуску акцій;
4) присвоєння акціям міжнародного ідентифікаційного номера цінних паперів;
5) укладення з Центральним депозитарієм цінних паперів договору про обслуговування емісії
акцій;
6) закрите (приватне) розміщення акцій серед засновників товариства;
7) оплата засновниками повної вартості акцій;
8) затвердження установчими зборами товариства результатів закритого (приватного)
розміщення акцій серед засновників товариства, затвердження статуту товариства, а також
прийняття інших рішень, передбачених законом;
9) реєстрація товариства в органах державної реєстрації;
10) подання Національній комісії з цінних паперів та фондового ринку звіту про результати
закритого (приватного) розміщення акцій;
11) реєстрація Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку звіту про
результати закритого (приватного) розміщення акцій;
12) отримання свідоцтва про реєстрацію випуску акцій;
13) видача засновникам товариства документів, що підтверджують право власності на акції.
23) Правовий статус товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю.
Інтернет: ?????????????????????????????????
Товариство з обмеженою відповідальністю - це таке господарське товариство,
статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів, і
яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями усім своїм майном; учасники, які повністю
сплатили свої внески, несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, у межах
вартості своїх внесків.
Основні риси:
• різновид господарського товариства - об'єднання капіталів;
• спеціальне регулювання: ГК України (ч. 3 ст. 80), ЦК України (статті 140-150),
Закон «Про господарські товариства» (статті 50-64);
• наявність статусу юридичної особи;
• установчий документ - статут;
• вимоги до майнової бази: а) складу - статутний фонд (капітал) і резервний фонд
(щонайменше 25% від статутного фонду) - ст. 87 ГК України, ст. 14 Закону «Про господарські
товариства»; б) поділ статутного фонду на частки, розмір яких визначається установчими
документами і може бути будь-яким (рівним або різним); в) на момент державної реєстрації
товариства статутний фонд (СФ) має бути сформований щонайменше на 50%; частина СФ, що
залишається несплаченою, підлягає сплаті протягом першого року діяльності TOB (ч. 3 ст. 144
ЦК України); г) законодавча вимога підтримувати чисті активи TOB на рівні не менше ніж
розмір статутного фонду/капіталу (ч. 4 ст. 144 ЦК);
• відповідальність товариства за власними зобов'язаннями усім своїм майном;
• відсутність в учасників товариства субсидіарної майнової відповідальності за
борги товариства, якщо вони повністю сплатили свої частки;
• наявність в учасників, які не повністю сплатили свої вклади, додаткової
відповідальності за борги товариства у межах вартості несплаченої частини вкладу, у
випадках, передбачених статутом товариства;
• органи управління та контролю TOB: 1) обов'язкові: а) вищий орган - збори
учасників; б) виконавчий орган - дирекція або одноособовий директор; 2) контрольний
орган: ревізійна комісія чи ревізор - необов'язковий орган, якщо закон не вимагає іншого
(наприклад, щодо комерційного банку, що має форму TOB - як і будь-яку іншу, передбачену
законом, органи контролю та внутрішнього аудиту повинні формуватися відповідно до статей
41 і 45 Закону «Про банки і банківську діяльність);
• збори учасників товариства: а) виключна компетенція (ч. 4 ст. 145 ЦК): 1)
визначення основних напрямів діяльності товариства, затвердження його планів і звітів про їх
виконання; 2) внесення змін до статуту товариства, зміна розміру його статутного капіталу; 3)
створення та відкликання виконавчого органу товариства; 4) визначення форм контролю за
діяльністю товариства, створення та визначення повноважень відповідних контрольних
органів; 5) затвердження річних звітів і бухгалтерських балансів, розподіл прибутку та збитків
товариства; 6) вирішення питання про придбання товариством частки учасника; 7)
виключення учасника з товариства; 8) прийняття рішення про припинення товариства,
призначення ліквідаційної комісії (комісії щодо припинення товариства в процесі
реорганізації), затвердження ліквідаційного балансу (передавального акту чи розподільчого
балансу); б) збори учасників вважаються повноважними за умови присутності на них
учасників, сукупна частка яких у статутному фонді (капіталі)
 TOB перевищує 60% рішення приймаються зазвичай простою більшістю голосів
присутніх на зборах учасників крім питань: (а) визначення основних напрямів діяльності
товариства і затвердження його планів та звітів про їх виконання; (б) внесення змін до статуту
товариства; (в) виключення учасника з товариства, які приймаються за умови, якщо за них
проголосували учасники TOB, які в сукупності володіють понад 50% голосів; г) періодичність
скликання чергових загальних зборів - не рідше двох разів на рік, якщо інше не передбачено
статутом TOB; позачергових - у випадках, передбачених законом та статутом TOB; д) право
скликання позачергових зборів мають: виконавчий орган; учасники товариства, що
володіють у сукупності понад 20% голосів (мають право вимагати скликання позачергових
зборів учасників у будь-який час і з будь-якого приводу, що стосується діяльності товариства;
якщо протягом 25 днів виконавчий орган товариства не виконав зазначеної вимоги, вони
вправі самі скликати збори учасників);
• виконавчий орган TOB: а) формується загальними зборами з учасників това-
риства та/або найманих працівників; б) може бути колегіальним (дирекція на чолі з
генеральним директором) або одноособовим (директор); в) компетенція - вирішення усіх
питань діяльності товариства, крім віднесених до компетенції загальних зборів;
представництво товариства у відносинах з третіми особами (в особі одноособового директора
чи генерального директора, який очолює колегіальний орган - дирекцію; ці особи вправі діяти
без довіреності);
• контроль за діяльністю виконавчого органу: а) органи контролю в TOB є
необов'язковими і формуються у разі, якщо вони передбачені законом або статутом
товариства; б) у разі відсутності органів контролю в товаристві їх функції (в тому числі
проведення разових чи періодичних перевірок за фінансовою діяльністю TOB) за рішенням
зборів учасників або відповідно до статуту TOB можуть на договірних засадах покладатися на
аудитора (аудиторську організацію);
• обов'язковість для учасників майнової участі в товаристві: сплатити основний і
додаткові (якщо останні передбачені статутом TOB або рішенням зборів учасників) внески;
• незначні вимоги щодо персональної участі в діяльності товариства його
учасників, завдяки закріпленим у законі принципам: 1) діяльності зборів товариства (а
саме: визначення кількості голосів, що належать кожному учаснику - пропорційно розміру
частки учасника у статутному фонді; визначення кворуму зборів учасників: за умови, якщо
на них присутні учасники чи їхні представники, які володіють у сукупності понад 60%
голосів; прийняття рішень зборами учасників зазвичай простою більшістю голосів присутніх
на зборах учасників, а з окремих питань - визначення основних напрямів діяльності
товариства і затвердження його планів і звітів про їх виконання; внесення змін до статуту
товариства; при вирішенні питання про виключення учасника з товариства, якщо за рішення
проголосували учасники, що володіють у сукупності понад 50% загальної кількості голосів;
застосування принципу одностайності передбачається лише у випадках: а) прийняття
рішень зборами учасників шляхом опитування, при цьому рішення приймається за відсутності
заперечень хоча б одного учасника товариства; б) прийняття рішень з питань, не включених
до порядку денного: для цього необхідна згода всіх учасників, присутніх на зборах); 2) мож-
ливості формування виконавчого органу з найманих працівників, які не є учасниками
товариства (що звільняє учасників TOB від обов'язку участі в управлінні його поточними
справами);
• можливість відступлення учасником своєї частки (її частини) іншому учаснику
(учасникам) за згодою решти учасників або третім особам (якщо інше не передбачено
статутом товариства);
• обмежений рух учасників; зміна складу учасників відбувається шляхом: а)
виключення учасника з товариства; б) відступлення частки іншому учаснику (учасникам) або
третій особі; в) спадкування частки учасника - фізичної особи або правонаступництва
учасника - юридичної особи (з дотриманням установленого статутом TOB порядку, в тому
числі згоди його учасників на перехід частки до спадкоємця/правонаступника);
• припинення участі в товаристві відбувається внаслідок: а) смерті учасника -
фізичної особи або реорганізації чи ліквідації учасника - юридичної особи; б) відступлення
частки іншому учаснику (учасникам) або третій особі; в) виключення учасника з товариства;
г) добровільного виходу учасника з товариства з викупом його частки самим товариством; д)
виділення частки учасника, якщо для покриття його боргів не вистачає його власного майна;
• додаткові підстави припинення TOB: перевищення передбаченої законом мак-
симальної кількості учасників (поки що не встановлена); при цьому ЦК (ст. 141) передбачає
два варіанти: 1) перетворення протягом одного року TOB у ВАТ; 2) після спливу цього строку
- ліквідація TOB у судовому порядку, якщо кількість учасників товариства не зменшиться до
встановленої межі.
Товариство з додатковою відповідальністю (ТДВ) - це таке господарське товариство,
статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів, і
яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями усім власним майном, а у разі його
недостатності - також майном учасників у визначеному статутом товариства кратному розмірі
до вкладу кожного з них.
Основні риси:
• різновид господарського товариства, що належить до об'єднань капіталів;
• спеціальне регулювання: ГК України (ч. 4 ст. 80), ЦК України (ст. 151), Закон «Про
господарські товариства» (ст. 65), Декрет Кабінету Міністрів України від 17.03.1993 р. «Про
довірчі товариства»;
• мінімальний розмір статутного фонду - сума, еквівалентна 100 мінімальним
заробітним платам за ставкою, що діє на момент створення товариства (крім довірчих
товариств, вимоги до розміру майнової бази яких встановлюється вищезгаданим Декретом);
• поділ статутного фонду на частки, розмір яких визначається статутом товариства і
може бути будь-яким (рівним або різним);
• наявність системи органів управління: збори учасників - вищий орган, дирекція
(колегіальний) або директор (одноособовий) - виконавчий орган, ревізійна комісія -
контрольний орган;
• субсидіарнаобмеженамайновавідповідальністьучасниківзазобов'язаннями
товариства, граничний розмір якої встановлюється або законом (щодо довірчих товариств)
та/або статутом ТДВ в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до їх вкладів;
• характер субсидіарної відповідальності учасників - солідарний;
• подібність правового становища ТДВ і його учасників до правового становища
товариства з обмеженою відповідальністю та його учасників, за винятком обсягу
відповідальності учасників і пов'язаних з цим питань (у тому числі змісту статуту товариства).
24) Правовий статус командитного та повного товариств.
Правове становище повного товариства
Повним є товариство, учасники якого відповідно до укладеного між ними договору
здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і солідарно несуть додаткову
(субсидіарну) відповідальність за його зобов’язаннями усім майном, що їм належить. Особа
може бути учасником тільки одного повного товариства (ст. 119 ЦК України, ст. 66 Закону
України «Про господарські товариства»).
Правове становище командитного товариства
Командитним товариством є товариство, в якому разом з учасниками, які здійснюють від
імені товариства підприємницьку діяльність і солідарно несуть додаткову (субсидіарну)
відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном (повними учасниками), є
один чи кілька учасників (вкладників), які несуть ризик збитків, пов’язаних із діяльністю
товариства, у межах сум зроблених ними вкладів та не беруть участі в діяльності товариства
(ст. 133 ЦК України).
ЗУ{Закон втратив чинність у частині, що стосується товариств з обмеженою
відповідальністю та товариств з додатковою відповідальністю на підставі Закону №
2275-VIII від 06.02.2018} «Про господарські товариства»
Глава 4. ПОВНЕ ТОВАРИСТВО
Стаття 66. Поняття повного товариства
Повним визнається таке товариство, всі учасники якого займаються спільною
підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями
товариства усім своїм майном.
Особа може бути учасником тільки одного повного товариства.
{Статтю 66 доповнено частиною другою згідно із Законом № 997-V від 27.04.2007}
Найменування повного товариства повинно містити імена (найменування) всіх його
учасників, слова "повне товариство" або містити ім'я (найменування) одного чи кількох
учасників з доданням слів "і компанія", а також слів "повне товариство".
{Статтю 66 доповнено частиною третьою згідно із Законом № 997-V від 27.04.2007}
Стаття 67. Зміст засновницького договору про повне товариство
Засновницький договір про повне товариство, крім умов, передбачених статтями
4 і 66 цього Закону, повинен визначати розмір частки кожного з учасників, розмір, склад та
порядок внесення вкладів, форму їх участі у справах товариства.
Стаття 68. Ведення справ повного товариства
Ведення справ повного товариства здійснюється за загальною згодою всіх учасників.
Ведення справ товариства може здійснюватися або всіма учасниками, або одним чи
кількома з них, які виступають від імені товариства. В останньому випадку обсяг
повноважень учасників визначається дорученням, яке повинно бути підписано рештою
учасників товариства.
Якщо в засновницькому договорі визначаються декілька учасників, які наділяються
повноваженнями на ведення справ товариства, то передбачається, що кожен з них може діяти
від імені товариства самостійно. В засновницькому договорі може бути відзначено, що такі
учасники мають право вчиняти відповідні дії лише спільно.
Учасники, яким було доручено ведення справ повного товариства, зобов'язані надавати
решті учасників на їх вимогу повну інформацію про дії, що виконуються від імені та в
інтересах товариства.
Повноваження учасника на ведення справ товариства припиняються повністю або
частково з припиненням самого товариства у зв'язку з відмовою учасника від доручення чи
скасуванням доручення на вимогу хоча б одного з решти учасників.
{Частина п'ята статті 68 із змінами, внесеними згідно із Законом № 642-VII від
10.10.2013}
Учасник, який діяв у спільних інтересах, не маючи повноважень, у випадках, коли його
дії не будуть схвалені рештою учасників, вправі ставити вимогу до товариства відшкодувати
витрати за умови, якщо доведено, що внаслідок його дій товариство зберегло чи відповідно
надбало майно, яке перебільшує за вартістю понесені товариством витрати.
Стаття 69. Відступлення частки (її частини) учасника повного товариства
Передача учасником повного товариства своєї частки (її частини) іншим учасникам цього
товариства або третім особам може бути здійснена лише за згодою всіх учасників.
З передачею частки (її частини) третій особі здійснюється одночасно перехід усієї
сукупності прав та обов'язків, що належали учаснику, який вибув з повного товариства або
відступив частину своєї частки.
 При реорганізації юридичної особи, учасника повного товариства, або смерті
громадянина, учасника повного товариства, правонаступник (спадкоємець) має переважне
право вступу до товариства за згодою решти учасників.
Правонаступник (спадкоємець) несе відповідальність за борги учасника, що виникли за
час діяльності товариства, перед повним товариством, а також за борги товариства перед
третіми особами.
У разі відмови правонаступника (спадкоємця) від вступу до повного товариства або
відмови товариства у прийнятті правонаступника (спадкоємця) йому виплачують вартість
частки, що належить реорганізованій юридичній особі (спадкоємцю), розмір якої
визначається на день реорганізації (смерті) учасника. В цих випадках відповідно зменшується
розмір майна товариства, вказаний в засновницькому договорі.
Стаття 70. Про заборону учасникам повного товариства конкурувати з повним
товариством
Учасники повного товариства не вправі від свого імені та в своїх інтересах здійснювати
угоди, однорідні з цілями діяльності товариства, а також брати участь у будь-яких
товариствах (крім акціонерних товариств), які мають однорідну з повним товариством мету
діяльності.
У разі порушення правил, встановлених цією статтею, учасники повного товариства
зобов'язані компенсувати збитки, заподіяні товариству цими діями.
Стаття 71. Вихід учасника з повного товариства
Учасник повного товариства, що було створено на невизначений строк, може в будь-який
час вийти з товариства, заявивши про це не пізніш як за 3 місяці. Справжність підпису на
заяві про вихід із товариства підлягає нотаріальному засвідченню.
{Частина перша статті 71 із змінами, внесеними згідно із Законом № 1666-VIII від
06.10.2016}
Вихід із товариства, що було створено на визначений строк, допускається лише при
наявності поважних причин та за умови, що попередження про це надійшло не пізніш як за 6
місяців.
Якщо при виході учасника з повного товариства це товариство зберігається, то учаснику
виплачується вартість його внеску відповідно до балансу, складеного на день виходу. На
вимогу учасника та за згодою товариства вклад може бути повернуто повністю або частково в
натуральній формі.
Учаснику, який вибув, виплачується належна йому частина прибутку, одержаного
товариством у даному році. Майно, передане учасникам товариства тільки для користування,
повертається в натуральній формі без винагороди.
Стаття 72. Виключення учасника з повного товариства
Учасника повного товариства, який систематично не виконує чи неналежним чином
виконує обов'язки або перешкоджає своїми діями досягненню цілей товариства, може бути
виключено з товариства в порядку, передбаченому установчими документами.
Виключення учасника з повного товариства призводить до наслідків,
передбачених статтею 71 цього Закону.
Стаття 73. Звернення стягнення на частку учасника в повному товаристві
Звернення стягнення на частку учасника в повному товаристві за його власними
зобов'язаннями не допускається. При недостатності майна учасника для покриття боргів за
зобов'язаннями кредитори можуть вимагати у встановленому порядку виділення частки
учасника-боржника.
{Частина перша статті 73 із змінами, внесеними згідно із Законом № 997-V від
27.04.2007}
 Решта учасників вправі з метою збереження товариства виділити частку учасника-
боржника в грошовій або натуральній формі відповідно до балансу, складеного на день
вибуття такого учасника з товариства.
Стаття 74. Відповідальність учасників за борги повного товариства
Якщо при ліквідації повного товариства виявиться, що наявного майна не вистачає для
сплати всіх боргів, за товариство у недостатній частині несуть солідарну відповідальність
його учасники усім своїм майном, на яке відповідно до законодавства України може бути
звернено стягнення. Учасник товариства відповідає за борги товариства незалежно від того,
виникли вони після чи до його вступу до товариства.
Учасник, який сплатить повністю борги товариства, вправі звернутися з регресною
вимогою у відповідній частині до решти учасників, які несуть перед ним відповідальність
пропорційно своїй частці у майні товариства.
Глава 5. КОМАНДИТНЕ ТОВАРИСТВО
Стаття 75. Поняття командитного товариства
Командитним товариством визнається товариство, в якому разом з одним або більше
учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть
відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном, є один або більше
учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майні товариства (вкладників), та які
не беруть участі в діяльності товариства.
{Частина перша статті 75 в редакції Закону № 769/97-ВР від 23.12.97; із змінами,
внесеними згідно із Законом № 997-V від 27.04.2007}
Якщо у командитному товаристві беруть участь два або більше учасників з повною
відповідальністю, вони несуть солідарну відповідальність за боргами товариства.
Особа може бути повним учасником тільки в одному командитному товаристві. Повний
учасник командитного товариства не може бути учасником повного товариства. Повний
учасник командитного товариства не може бути вкладником цього самого товариства.
{Статтю 75 доповнено частиною третьою згідно із Законом № 997-V від 27.04.2007}
Найменування командитного товариства повинно містити імена (найменування) всіх
повних його учасників, слова "командитне товариство" або містити ім'я (найменування) хоча
б одного повного учасника з доданням слів "і компанія", а також слів
"командитне товариство".
{Статтю 75 доповнено частиною четвертою згідно із Законом № 997-V від 27.04.2007}
Якщо у найменування командитного товариства включене ім'я вкладника, такий
вкладник стає повним учасником товариства.
{Статтю 75 доповнено частиною п'ятою згідно із Законом № 997-V від 27.04.2007}
Стаття 76. Зміст засновницького договору про командитне товариство
Засновницький договір про командитне товариство, крім умов, передбачених статтею
4 цього Закону, повинен включати розмір часток кожного з учасників з повною
відповідальністю, розмір, склад і порядок внесення ними вкладів, форму їх участі у справах
товариства.
В засновницькому договорі стосовно вкладників вказуються тільки сукупний розмір їх
часток у майні товариства, а також розмір, склад і порядок внесення ними вкладів.
Стаття 77. Застосування щодо командитного товариства норм про повне товариство
Щодо командитного товариства застосовуються норми статей 67-74 з урахуванням
особливостей, передбачених статтями 78-83 цього Закону.
Стаття 78. Вступ вкладника до командитного товариства
Вкладник може вступити до командитного товариства шляхом внесення грошових або
матеріальних вкладів.
Стаття 79. Права вкладників командитного товариства
 Вкладник командитного товариства має право:
а) одержувати частину прибутку товариства відповідно до його частки у складеному
капіталі товариства в порядку, встановленому засновницьким договором (меморандумом);
б) діяти від імені товариства в разі видачі йому довіреності та відповідно до неї;
в) переважно перед третіми особами набувати відчужувану частку (її частину) в
складеному капіталі товариства відповідно до положень цього Закону.
Якщо бажання викупити частку (її частину) виявили декілька вкладників, зазначена
частка розподіляється між ними відповідно до їхніх часток у складеному капіталі товариства;
г) вимагати першочергового повернення вкладу в разі ліквідації товариства;
д) ознайомлюватися з річними звітами та балансами товариства;
е) після закінчення фінансового року вийти з товариства та одержати свій вклад у
порядку, встановленому засновницьким договором (меморандумом);
є) передати свою частку (її частину) у складеному капіталі іншому вкладнику або третій
особі, повідомивши про це товариство.
Передання вкладником усієї своєї частки іншій особі припиняє його участь у
командитному товаристві.
Засновницьким договором (меморандумом) командитного товариства можуть бути
передбачені також інші права вкладника.
{Стаття 79 в редакції Закону № 997-V від 27.04.2007}
Стаття 80. Обов'язки вкладників командитного товариства
Вкладники командитного товариства повинні вносити вклади і додаткові внески у
розмірі, способами і у порядку, передбаченими засновницьким договором.
Сукупний розмір часток вкладників не повинен перевищувати 50 відсотків майна
товариства, зазначеного в засновницькому договорі.
Складений капітал командитного товариства підлягає сплаті його учасниками до
закінчення першого року з дня державної реєстрації товариства.
{Частина третя статті 80 в редакції Закону № 3263-VI від 21.04.2011}
Стаття 81. Управління справами командитного товариства
Управління справами командитного товариства здійснюється тільки учасниками з
повною відповідальністю.
У командитному товаристві, де є тільки один учасник з повною відповідальністю,
управління справами здійснюється цим учасником самостійно.
Вкладники не вправі перешкоджати діям учасників з повною відповідальністю по
управлінню справами командитного товариства.
Стаття 82. Відповідальність вкладника командитного товариства
Якщо вкладник командитного товариства вчиняє правочин від імені та в інтересах
товариства без відповідних повноважень, то в разі схвалення його дій командитним
товариством він звільняється від відповідальності перед кредиторами за вчинений правочин.
{Частина перша статті 82 в редакції Закону № 997-V від 27.04.2007}
Якщо схвалення не буде одержано, вкладник відповідає перед третьою особою
самостійно усім своїм майном, на яке відповідно до законодавства може бути звернено
стягнення.
Вкладник командитного товариства відповідає за борги товариства, які виникли до його
вступу у товариство, перед третіми особами в тому ж порядку, як і інші вкладники.
Стаття 83. Особливості припинення командитного товариства
Командитне товариство, крім підстав, зазначених у статті 19 цього Закону, припиняється
також у разі вибуття всіх учасників з повною відповідальністю.
 Командитне товариство ліквідовується у разі вибуття усіх вкладників. Повні учасники
командитного товариства у разі вибуття всіх вкладників мають право
перетворити командитне товариство у повне товариство. Командитне товариство
ліквідовується також на підставах, установлених законом.
{Частина друга статті 83 в редакції Закону № 2555-VI від 23.09.2010}
Наявні у командитного товариства грошові кошти, включаючи і виручку від продажу
його майна при ліквідації, після розрахунків по оплаті праці найманих працівників товариства
і виконання обов'язків перед банками, бюджетом, іншими кредиторами у першу чергу
розподіляються між вкладниками для повернення їм їх вкладів, а потім між учасниками з
повною відповідальністю у порядку і на умовах, передбачених цим Законом та
засновницьким договором. У разі недостатності коштів товариства для повного повернення
вкладникам їх вкладів наявні кошти розподіляються між вкладниками відповідно до їх долі у
майні товариства.
25) Правовий статус та характерні ознаки господарських об’єднань.
ГКУ
Глава 12
ОБ'ЄДНАННЯ ПІДПРИЄМСТВ
Стаття 118. Поняття об'єднання підприємств
1. Об'єднанням підприємств є господарська організація, утворена у складі двох або
більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для
вирішення спільних економічних та соціальних завдань.
2. Об'єднання підприємств утворюються підприємствами на добровільних засадах або
за рішенням органів, які відповідно до цього Кодексу та інших законів мають право
утворювати об'єднання підприємств. В об'єднання підприємств можуть входити
підприємства, утворені за законодавством інших держав, а підприємства України можуть
входити в об'єднання підприємств, утворені на території інших держав.
3. Об'єднання підприємств утворюються на невизначений строк або як тимчасові
об'єднання.
4. Об'єднання підприємств є юридичною особою.
5. Державна реєстрація об'єднання підприємств здійснюється відповідно до статті
58 цього Кодексу.
Стаття 119. Види об'єднань підприємств
1. Залежно від порядку заснування об'єднання підприємств можуть утворюватися як
господарські об'єднання або як державні чи комунальні господарські об'єднання.
2. Господарське об'єднання - об'єднання підприємств, утворене за ініціативою
підприємств, незалежно від їх виду, які на добровільних засадах об'єднали свою господарську
діяльність.
3. Господарські об'єднання діють на основі установчого договору та/або статуту, який
затверджується їх засновниками.
4. Державне (комунальне) господарське об'єднання - об'єднання підприємств, утворене
державними (комунальними) підприємствами за рішенням Кабінету Міністрів України або, у
визначених законом випадках, рішенням міністерств (інших органів, до сфери управління
яких входять підприємства, що утворюють об'єднання), або рішенням компетентних органів
місцевого самоврядування.
5. Державне (комунальне) господарське об'єднання діє на основі рішення про його
утворення та статуту, який затверджується органом, що прийняв рішення про утворення
об'єднання.
 6. Положення цієї глави застосовуються також до об'єднань інших суб'єктів
господарювання - юридичних осіб або об'єднань підприємств за участі таких осіб, якщо інше
не передбачено цим Кодексом та іншими законами.
Стаття 120. Організаційно-правові форми об'єднань підприємств
1. Господарські об'єднання утворюються як асоціації, корпорації, консорціуми,
концерни, інші об'єднання підприємств, передбачені законом.
2. Асоціація - договірне об'єднання, створене з метою постійної координації
господарської діяльності підприємств, що об'єдналися, шляхом централізації однієї або
кількох виробничих та управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації
виробництва, організації спільних виробництв на основі об'єднання учасниками фінансових
та матеріальних ресурсів для задоволення переважно господарських потреб учасників
асоціації. У статуті асоціації повинно бути зазначено, що вона є господарською асоціацією.
Асоціація не має права втручатися у господарську діяльність підприємств - учасників
асоціації. За рішенням учасників асоціація може бути уповноважена представляти їх інтереси
у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями.
3. Корпорацією визнається договірне об'єднання, створене на основі поєднання
виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що об'єдналися, з делегуванням
ними окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників
органам управління корпорації.
4. Консорціум - тимчасове статутне об'єднання підприємств для досягнення його
учасниками певної спільної господарської мети (реалізації цільових програм, науково-
технічних, будівельних проектів тощо). Консорціум використовує кошти, якими його
наділяють учасники, централізовані ресурси, виділені на фінансування відповідної програми,
а також кошти, що надходять з інших джерел, в порядку, визначеному його статутом. У разі
досягнення мети його створення консорціум припиняє свою діяльність.
5. Концерном визнається статутне об'єднання підприємств, а також інших організацій,
на основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників об'єднання, з
централізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної,
фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Учасники концерну наділяють його
частиною своїх повноважень, у тому числі правом представляти їх інтереси у відносинах з
органами влади, іншими підприємствами та організаціями. Учасники концерну не можуть
бути одночасно учасниками іншого концерну.
6. Державні і комунальні господарські об'єднання утворюються переважно у формі
корпорації або концерну, незалежно від найменування об'єднання (комбінат, трест тощо).
Стаття 121. Статус підприємства - учасника об'єднання підприємств
1. Підприємства - учасники об'єднання підприємств зберігають статус юридичної особи
незалежно від організаційно-правової форми об'єднання, і на них поширюються положення
цього Кодексу та інших законів щодо регулювання діяльності підприємств.
2. Підприємство - учасник господарського об'єднання має право:
добровільно вийти з об'єднання на умовах і в порядку, визначених установчим
договором про його утворення чи статутом господарського об'єднання;
бути членом інших об'єднань підприємств, якщо законом, засновницьким договором чи
статутом господарського об'єднання не встановлено інше;
одержувати від господарського об'єднання в установленому порядку інформацію,
пов'язану з інтересами підприємства;
одержувати частину прибутку від діяльності господарського об'єднання відповідно до
його статуту. Підприємство може мати також інші права, передбачені засновницьким
договором чи статутом господарського об'єднання відповідно до законодавства.
 3. Підприємство, яке входить до складу державного або комунального господарського
об'єднання, не має права без згоди об'єднання виходити з його складу, а також об'єднувати на
добровільних засадах свою діяльність з іншими суб'єктами господарювання та приймати
рішення про своє припинення.
{Частина третя статті 121 із змінами, внесеними згідно із Законом № 642-VII від
10.10.2013}
4. Рішення про утворення об'єднання підприємств (установчий договір) та статут
об'єднання погоджуються з Антимонопольним комітетом України в порядку, встановленому
законодавством.
Стаття 122. Управління об'єднанням підприємств
1. Господарські об'єднання мають вищі органи управління (загальні збори учасників) та
утворюють виконавчі органи, передбачені статутом господарського об'єднання.
2. Вищий орган господарського об'єднання:
затверджує статут господарського об'єднання та вносить зміни до нього;
вирішує питання про прийняття в господарське об'єднання нових учасників та
виключення учасників з його складу;
утворює виконавчий орган господарського об'єднання відповідно до його статуту чи
договору;
вирішує фінансові та інші питання відповідно до установчих документів
господарського об'єднання.
3. Виконавчий орган господарського об'єднання (колегіальний чи одноособовий)
вирішує питання поточної діяльності, які відповідно до статуту або договору віднесені до
його компетенції.
4. Управління державним (комунальним) господарським об'єднанням здійснюють
правління об'єднання і генеральний директор об'єднання, який призначається на посаду та
звільняється з посади органом, що прийняв рішення про утворення об'єднання. Склад
правління визначається статутом об'єднання. Порядок управління державним (комунальним)
господарським об'єднанням визначається статутом об'єднання відповідно до закону.
Законом може бути передбачений інший порядок управління державним (комунальним)
господарським об'єднанням в оборонно-промисловому комплексі.
{Частину четверту статті 122 доповнено абзацом другим згідно із Законом № 3531-VI
від 16.06.2011}
5. Здійснення управління поточною діяльністю об'єднання підприємств може бути
доручено адміністрації одного з підприємств (головного підприємства об'єднання) на умовах,
передбачених установчими документами відповідного об'єднання.
6. Спори, що виникають між учасниками об'єднання, вирішуються в порядку,
передбаченому статутом об'єднання, або в судовому порядку відповідно до закону.
Стаття 123. Майнові відносини в об'єднанні підприємств
1. Учасники об'єднання підприємств можуть вносити на умовах і в порядку,
передбачених його установчими документами, майнові внески (вступні, членські, цільові
тощо).
2. Майно передається об'єднанню його учасниками у господарське відання або в
оперативне управління на основі установчого договору чи рішення про утворення об'єднання.
Вартість майна об'єднання відображається у його балансі.
3. Господарське об'єднання має право утворювати за рішенням його вищого органу
управління унітарні підприємства, філії, представництва, а також бути учасником
(засновником) господарських товариств. Утворені господарським об'єднанням підприємства
діють відповідно до положень цього Кодексу, інших законів та статуту підприємства,
затвердженого об'єднанням.
 4. Об'єднання підприємств не відповідає за зобов'язаннями його учасників, а
підприємства-учасники не відповідають за зобов'язаннями об'єднання, якщо інше не
передбачено установчим договором або статутом об'єднання.
Стаття 124. Вихід учасника з об'єднання. Припинення об'єднання підприємств
1. Підприємства - учасники об'єднання можуть вийти з його складу із збереженням
взаємних зобов'язань та укладених договорів з іншими суб'єктами господарювання.
2. Вихід підприємства із складу державного (комунального) господарського об'єднання
здійснюється за рішенням органу, що прийняв рішення про утворення об'єднання.
3. Припинення об'єднання підприємств відбувається в результаті його реорганізації в
інше об'єднання або ліквідації.
4. Реорганізація господарського об'єднання здійснюється за рішенням підприємств-
учасників, а реорганізація державного (комунального) господарського об'єднання - за
рішенням органу, що прийняв рішення про утворення об'єднання.
5. Ліквідація господарського об'єднання провадиться за рішенням підприємств-
учасників, а ліквідація державного (комунального) об'єднання - за рішенням органу, що
прийняв рішення про утворення об'єднання. Ліквідація об'єднання підприємств здійснюється
в порядку, встановленому цим Кодексом щодо ліквідації підприємства. Майно, що
залишилося після ліквідації об'єднання, розподіляється між учасниками згідно зі статутом
об'єднання підприємств чи договором.
{Статтю 125 виключено на підставі Закону № 2522-VI від 09.09.2010}
Стаття 126. Асоційовані підприємства. Холдингові компанії
1. Асоційовані підприємства (господарські організації) - це група суб'єктів
господарювання - юридичних осіб, пов'язаних між собою відносинами економічної та/або
організаційної залежності у формі участі в статутному капіталі та/або управлінні. Залежність
між асоційованими підприємствами може бути простою і вирішальною.
2. Проста залежність між асоційованими підприємствами виникає у разі якщо одне з
них має можливість блокувати прийняття рішень іншим (залежним) підприємством, які
повинні прийматися відповідно до закону та/або установчих документів цього підприємства
кваліфікованою більшістю голосів.
3. Вирішальна залежність між асоційованими підприємствами виникає у разі якщо між
підприємствами встановлюються відносини контролю-підпорядкування за рахунок
переважної участі контролюючого підприємства в статутному капіталі та/або загальних
зборах чи інших органах управління іншого (дочірнього) підприємства, зокрема володіння
контрольним пакетом акцій. Відносини вирішальної залежності можуть встановлюватися за
умови отримання згоди відповідних органів Антимонопольного комітету України.
4. Про наявність простої та вирішальної залежності має бути зазначено у відомостях
державної реєстрації залежного (дочірнього) підприємства та опубліковано відповідно до
закону.
{Частина четверта статті 126 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2424-IV від
04.02.2005}
5. Холдингова компанія - публічне акціонерне товариство, яке володіє, користується, а
також розпоряджається холдинговими корпоративними пакетами акцій (часток, паїв) двох
або більше корпоративних підприємств (крім пакетів акцій, що перебувають у державній
власності).
{Частина п'ята статті 126 в редакції Закону № 3528-IV від 15.03.2006; із змінами,
внесеними згідно із Законом № 1617-VI від 24.07.2009}
6. Якщо корпоративне підприємство через дії або бездіяльність холдингової компанії
виявиться неплатоспроможним та визнається банкрутом, то холдингова компанія несе
субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями корпоративного підприємства.
 {Частина шоста статті 126 в редакції Закону № 3528-IV від 15.03.2006}
7. Загальні засади функціонування холдингових компаній в Україні, в тому числі
Державної керуючої холдингової компанії, а також особливості їх утворення, діяльності та
ліквідації регулюються Законом України "Про холдингові компанії в Україні" та іншими
нормативно-правовими актами.
{Частина сьома статті 126 в редакції Закону № 3528-IV від 15.03.2006; із змінами,
внесеними згідно із Законом № 4498-VI від 13.03.2012}
Стаття 127. Інші форми об'єднання інтересів підприємств
1. Законом можуть визначатися й інші форми об'єднання інтересів підприємств (союзи,
спілки, асоціації підприємців тощо), не передбачені у статті 120 цього Кодексу.
Методичка:
Об’єднанням підприємств притаманні такі ознаки: 1) об’єднання підприємств
складаються з двох чи більше підприємств, тобто оскільки це об’єднання, то виходячи з
етимологічного значення даного слова – учасників має бути принаймні двоє; 2)
підприємства (господарські організації), які входять до складу об’єднання, зберігають
права юридичної особи; 3) засновники та учасники об’єднань підприємств є виключно
юридичними особами відповідно до 54 ч. 6 ст. 119 ГК України; 4) мета створення –
координація діяльності учасників, досягнення економічного чи соціального результату;
5) наявність статусу юридичної особи; 6) діють на основі установчого договору та/або
статуту, який затверджується їх засновниками; 7) необхідність державної реєстрації в
порядку, встановленому законодавством України. Частина 2 статті 118 ГК України
встановлює, що об’єднання підприємств утворюються підприємствами на добровільних
засадах або за рішенням органів, які відповідно до ГК України та інших законів мають
право утворювати об’єднання підприємств. Об’єднання підприємств є юридичною
особою, тобто їм притаманні всі ознаки юридичних осіб. Залежно від порядку
заснування об’єднання підприємств можуть утворюватися як господарські об’єднання
або як державні чи комунальні господарські об’єднання. Державне (комунальне)
господарське об’єднання – об’єднання підприємств, утворене державними
(комунальними) підприємствами за рішенням Кабінету Міністрів України або, у
визначених законом випадках, рішенням міністерств (інших органів, до сфери
управління яких входять підприємства, що утворюють об’єднання), або рішенням
компетентних органів місцевого самоврядування. Державне (комунальне) господарське
об’єднання діє на основі рішення про його утворення та статуту, який затверджується
органом, що прийняв рішення про утворення об’єднання. Частина 6 ст. 119 наголошує,
що положення глави 12 ГК України застосовуються також до об’єднань інших суб’єктів
господарювання – юридичних осіб або об’єднань підприємств за участі таких осіб,
якщо інше не передбачено ГК України та іншими законами. До таких інших об’єднань
можна віднести: кооперативні об’єднання (ст. ст. 30 – 33 Закону України «Про
кооперацію» від 10.07.2003 р.); кооперативні об’єднання сільськогосподарських
обслуговуючих кооперативів (ст. 10 Закону України «Про сільськогосподарську
кооперацію» від 17.07.97 р.), спілки споживчих товариств (ст. 8 Закону України «Про
споживчу кооперацію» від 10.04.92 р.); об’єднання страховиків (ст. 13 Закону України
«Про страхування» від 07.03.96 р.); асоціації кредитних спілок (ст. 24 Закону України
«Про кредитні спілки» від 20.12.2001 р.); об’єднання фермерських господарств (ст. 26
Закону України «Про фермерське господарство» від 19.06.2003 р.) та ін. 55 Частина 1
статті 120 ГК України визначає, що господарські об’єднання можуть діяти як асоціації,
корпорації, консорціуми, концерни, інші об’єднання підприємств (наприклад, союзи,
спілки, трести тощо), передбачені законом. Одним з видів договірних господарських
об’єднань є асоціація. Мета її створення визначена в ч. 2 статті 120 ГК, зокрема це
постійна координація господарської діяльності підприємств, що об’єдналися, шляхом
 централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій, розвиток
спеціалізації і кооперації виробництва, організація спільних виробництв на основі
об’єднання учасниками фінансових та матеріальних ресурсів для задоволення
переважно господарських потреб учасників асоціації. Відповідно до ч. 3 статті 120 ГК
корпорацією є договірне об’єднання, що створюється на основі поєднання виробничих,
наукових і комерційних інтересів підприємств, які до нього входять. Учасники
корпорації делегують окремі повноваження централізованого регулювання їх діяльності
органам управління корпорації. Перелік вказаних повноважень закріплюється в
установчому договорі корпорації. Строковим статутним об’єднанням підприємств,
метою створення якого є досягнення його учасниками певної спільної господарської
мети (реалізації цільових програм, науково-технічних, будівельних проектів тощо), є
консорціум. Учасники консорціуму можуть бути членами декількох консорціумів
одночасно. У статуті консорціуму серед іншого визначається порядок використання
коштів, якими його наділяють учасники; централізованих ресурсів, виділених на
фінансування відповідної програми; коштів, що надходять з інших джерел. Консорціум
завжди тимчасове господарське об’єднання, оскільки у разі досягнення мети його
створення воно припиняє свою діяльність. Однією з характерних особливостей такого
статутного об’єднання підприємств, а також інших організацій як концерн є його
побудова на основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників об’єднання,
з централізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної,
фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Такі об’єднання створюються в
галузях по всьому комплексі видобутку, транспортування і розподілу 56 газу,
нафтопереробної промисловості, у виробництві добрив і наданні послуг по їхньому
використанню. Високий ступінь централізації та глибина зв’язку між учасниками є
основною відмінність концерну від інших видів господарських об’єднань. Також
концерни поділяють на вертикальні і горизонтальні. Вертикальні концерни мають дуже
складну структуру і поєднують підприємства різних галузей промисловості, які беруть
участь у виробничо-технологічному процесі, як, наприклад, розробка надр – металургія
– машинобудування. Горизонтальні концерни за своєю будовою простіші, оскільки
вони поєднують підприємства однієї галузі економіки.

Інтернет:
Господарське об'єднання (ГО) - це організаційно оформлена група підприємств, інших
господарських організацій низової ланки економіки різних форм власності, яка створюється з
метою координації діяльності своїх учасників, об'єднання їхніх зусиль для вирішення
соціальних та економічних завдань.
Правове становище ГО визначається ГК України (статті 118-127), законами: «Про
промислово-фінансові групи в Україні», «Про банки та банківську діяльність» (статті 9-13),
«Про кооперацію» (статті 30-33), «Про сільськогосподарську кооперацію» (ст. 26) та ін.
Основні риси ГО:
• господарські організації корпоративного типу;
• належність до організацій, які здійснюють управління діяльністю їх учасників (у
тому числі координацію їх діяльності) і є вторинними структурами;
• вимоги до учасників ГО: наявність статусу юридичної особи;
• основна мета діяльності - координація діяльності учасників і об'єднання їхніх
зусиль для вирішення спільних соціальних та економічних завдань (досягнення спільних
соціальних та економічних результатів);
• відсутність спрямованості (мети) на отримання прибутку;
 • тяжіння до монополізму, що зумовлює необхідність отримання згоди
Антимонопольного комітету на створення ГО (у випадках, передбачених Законом «Про захист
економічної конкуренції) та здійснення цим органом контролю за функціонуванням ГО;
• реєстрація в загальному для всіх юридичних осіб порядку (за деякими ви-
нятками);
• добровільність виходу учасників з ГО (за винятком державних, комунальних та
інших об'єднань, що створюються в розпорядчому порядку) з внесенням відповідних змін до
установчих документів і відомостей державної реєстрації та збереженням за учасниками, які
вийшли з ГО, їхніх зобов'язань по укладених договорах.
26) Різновиди господарських об’єднань та їх порівняльна характеристика.
Глава 12
ОБ'ЄДНАННЯ ПІДПРИЄМСТВ
Стаття 118. Поняття об'єднання підприємств
1. Об'єднанням підприємств є господарська організація, утворена у складі двох або
більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для
вирішення спільних економічних та соціальних завдань.
2. Об'єднання підприємств утворюються підприємствами на добровільних засадах або за
рішенням органів, які відповідно до цього Кодексу та інших законів мають право утворювати
об'єднання підприємств. В об'єднання підприємств можуть входити підприємства, утворені за
законодавством інших держав, а підприємства України можуть входити в об'єднання
підприємств, утворені на території інших держав.
3. Об'єднання підприємств утворюються на невизначений строк або як тимчасові
об'єднання.
4. Об'єднання підприємств є юридичною особою.
5. Державна реєстрація об'єднання підприємств здійснюється відповідно до статті
58 цього Кодексу.
Стаття 119. Види об'єднань підприємств
1. Залежно від порядку заснування об'єднання підприємств можуть утворюватися як
господарські об'єднання або як державні чи комунальні господарські об'єднання.
2. Господарське об'єднання - об'єднання підприємств, утворене за ініціативою
підприємств, незалежно від їх виду, які на добровільних засадах об'єднали свою господарську
діяльність.
3. Господарські об'єднання діють на основі установчого договору та/або статуту, який
затверджується їх засновниками.
4. Державне (комунальне) господарське об'єднання - об'єднання підприємств, утворене
державними (комунальними) підприємствами за рішенням Кабінету Міністрів України або, у
визначених законом випадках, рішенням міністерств (інших органів, до сфери управління
яких входять підприємства, що утворюють об'єднання), або рішенням компетентних органів
місцевого самоврядування.
5. Державне (комунальне) господарське об'єднання діє на основі рішення про його
утворення та статуту, який затверджується органом, що прийняв рішення про
утворення об'єднання.
6. Положення цієї глави застосовуються також до об'єднань інших суб'єктів
господарювання - юридичних осіб або об'єднань підприємств за участі таких осіб, якщо інше
не передбачено цим Кодексом та іншими законами.
Стаття 120. Організаційно-правові форми об'єднань підприємств
1. Господарські об'єднання утворюються як асоціації, корпорації, консорціуми, концерни,
інші об'єднання підприємств, передбачені законом.
 2. Асоціація - договірне об'єднання, створене з метою постійної координації
господарської діяльності підприємств, що об'єдналися, шляхом централізації однієї або
кількох виробничих та управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації
виробництва, організації спільних виробництв на основі об'єднання учасниками фінансових
та матеріальних ресурсів для задоволення переважно господарських потреб учасників
асоціації. У статуті асоціації повинно бути зазначено, що вона є господарською асоціацією.
Асоціація не має права втручатися у господарську діяльність підприємств - учасників
асоціації. За рішенням учасників асоціація може бути уповноважена представляти їх інтереси
у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями.
3. Корпорацією визнається договірне об'єднання, створене на основі поєднання
виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що об'єдналися, з делегуванням
ними окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників
органам управління корпорації.
4. Консорціум - тимчасове статутне об'єднання підприємств для досягнення його
учасниками певної спільної господарської мети (реалізації цільових програм, науково-
технічних, будівельних проектів тощо). Консорціум використовує кошти, якими його
наділяють учасники, централізовані ресурси, виділені на фінансування відповідної програми,
а також кошти, що надходять з інших джерел, в порядку, визначеному його статутом. У разі
досягнення мети його створення консорціум припиняє свою діяльність.
5. Концерном визнається статутне об'єднання підприємств, а також інших організацій, на
основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників об'єднання, з централізацією
функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової,
зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Учасники концерну наділяють його частиною
своїх повноважень, у тому числі правом представляти їх інтереси у відносинах з органами
влади, іншими підприємствами та організаціями. Учасники концерну не можуть бути
одночасно учасниками іншого концерну.
6. Державні і комунальні господарські об'єднання утворюються переважно у формі
корпорації або концерну, незалежно від найменування об'єднання (комбінат, трест тощо).
27) Правовий статус та види кооперативів.
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1087-15/stru#Stru

Виробничий кооператив — кооператив, який утворюється шляхом об’єднання

фізичних осіб на засадах членства для спільної виробничої або іншої господарської
діяльності при їх обов’язковій трудовій участі і об’єднанні його членами майнових
пайових внесків з метою отримання прибутків (ст. 163 ЦК України). Згідно зі ст. 95 ГК
України найменування такого підприємства повинне містити слова «виробничий
кооператив» або «кооперативне підприємство». Частина 1 ст. 163 ЦК України
закріплює, що засновниками виробничого кооперативу є громадяни: Ч. 1 ст. 97 ГК
України уточнює це положення, відносячи до членів кооперативу громадян України,
іноземців і осіб без громадянства. Водночас, Закон «Про кооперацію» дозволяє також
юридичним особам бути членами кооперативів. Дану колізію слід тлумачити таким
чином, що у споживчих і обслуговуючих кооперативах допускається участь юридичних
осіб — членів кооперативу, а у виробничих — не допускається. Цей висновок
знаходить підтримку в спеціальній літературі. Громадяни можуть бути одночасно
членами виробничих кооперативів, а також членами кооперативів інших типів
(споживчих, обслуговуючих і т. ін.). Виробничий кооператив – кооператив, який
утворюється шляхом об’єднання фізичних осіб для спільної виробничої або іншої
господарської діяльності на засадах їх обов’язкової трудової участі з метою одержання
прибутку (стаття 2 Закону України «Про кооперацію» від 10.07.2003). Обслуговуючий
кооператив – кооператив, який утворюється шляхом об’єднання фізичних та/або
 юридичних осіб для надання послуг переважно членам кооперативу, а також іншим
особам з метою провадження їх господарської діяльності. Обслуговуючі кооперативи
надають послуги іншим особам в обсягах, що не перевищують 20 відсотків загального
обороту кооперативу (стаття 2 Закону України «Про кооперацію»). Споживчий
кооператив (споживче товариство) – кооператив, який утворюється шляхом об’єднання
фізичних та/або юридичних осіб для організації торговельного обслуговування,
заготівель сільськогосподарської продукції, сировини, виробництва продукції та
надання інших послуг з метою задоволення споживчих потреб його членів.
Кооперативи за галузевою ознакою можуть бути розділені на промислові,
сільськогосподарські, будівельні, побутові, житлово-будівельні, садово-городні,
гаражні, торговельно-закупівельні, транспортні, туристичні та ін.

ГКУ
Глава 10
ПІДПРИЄМСТВА КОЛЕКТИВНОЇ ВЛАСНОСТІ
Стаття 93. Поняття підприємства колективної власності
1. Підприємством колективної власності визнається корпоративне або унітарне
підприємство, що діє на основі колективної власності засновника (засновників).
2. Підприємствами колективної власності є виробничі кооперативи, підприємства
споживчої кооперації, підприємства громадських та релігійних організацій, інші
підприємства, передбачені законом.
Стаття 94. Господарська діяльність кооперативів
1. Кооперативи як добровільні об'єднання громадян з метою спільного вирішення ними
економічних, соціально-побутових та інших питань можуть створюватися у різних галузях
(виробничі, споживчі, житлові тощо). Діяльність різних видів кооперативів регулюється
законом.
2. Господарська діяльність кооперативів повинна здійснюватися відповідно до вимог
цього Кодексу, інших законодавчих актів.
З метою здійснення господарської діяльності на засадах підприємництва громадяни
можуть утворювати виробничі кооперативи (кооперативні підприємства).
Стаття 95. Виробничий кооператив
1. Виробничим кооперативом визнається добровільне об'єднання громадян на засадах
членства з метою спільної виробничої або іншої господарської діяльності, що базується на їх
особистій трудовій участі та об'єднанні майнових пайових внесків, участі в управлінні
підприємством та розподілі доходу між членами кооперативу відповідно до їх участі у його
діяльності.
2. Виробничі кооперативи можуть здійснювати виробничу, переробну, заготівельно-
збутову, постачальницьку, сервісну і будь-яку іншу підприємницьку діяльність, не
заборонену законом.
3. Виробничий кооператив є юридичною особою і діє на основі статуту.
4. Найменування виробничого кооперативу повинно містити слова "виробничий
кооператив" або "кооперативне підприємство".
Стаття 96. Принципи діяльності виробничого кооперативу
1. Виробничі кооперативи створюються та здійснюють свою діяльність за такими
принципами:
добровільність членства громадян у кооперативі та вільний вихід з нього;
особиста трудова участь членів кооперативу у діяльності підприємства;
відкритість і доступність членства для тих, хто визнає статут кооперативу, бажає брати
участь у його діяльності на умовах, встановлених статутом кооперативу;
 демократичний характер управління кооперативом, рівні права членів кооперативу при
прийнятті рішень;
розподіл доходу між членами кооперативу відповідно до їх трудової та майнової участі
в діяльності кооперативу;
контроль членів кооперативу за його роботою в порядку, визначеному статутом.
Стаття 97. Загальні умови створення виробничого кооперативу
1. Засновниками (членами) виробничого кооперативу можуть бути громадяни, іноземці
та особи без громадянства. Чисельність членів виробничого кооперативу не може бути
меншою, ніж три особи.
2. Рішення про створення виробничого кооперативу приймається його установчими
зборами.
3. Виробничий кооператив вважається створеним і набуває статусу юридичної особи з
дня його державної реєстрації відповідно до вимог цього Кодексу.
Стаття 98. Членство у виробничому кооперативі
1. Членами виробничого кооперативу можуть бути громадяни, які досягли 16-річного
віку, визнають статут кооперативу та дотримуються його вимог, беруть майнову та трудову
участь у діяльності кооперативу.
2. Громадяни можуть бути одночасно членами виробничих кооперативів, а також
членами кооперативів інших типів (споживчих, житлових тощо).
3. Вступ до виробничого кооперативу здійснюється на підставі письмової заяви
громадянина. Член кооперативу робить вступний та пайовий внески в порядку, визначеному
статутом виробничого кооперативу. Рішення правління (голови) кооперативу про прийняття у
члени кооперативу підлягає затвердженню загальними зборами. Порядок прийняття такого
рішення та його затвердження визначається статутом кооперативу.
4. Членство у виробничому кооперативі припиняється у разі:
добровільного виходу з кооперативу;
припинення трудової участі в діяльності кооперативу;
виключення з кооперативу у випадках і в порядку, визначених статутом;
незатвердження загальними зборами членів кооперативу рішення правління (голови)
про прийняття до кооперативу;
смерті члена кооперативу.
5. Порядок і майнові наслідки припинення членства у виробничому кооперативі
визначаються цим Кодексом та статутом кооперативу.
6. Виключення з виробничого кооперативу (звільнення члена кооперативу з
кооперативного підприємства) може бути оскаржено до суду.
Стаття 99. Права та обов'язки членів виробничого кооперативу
1. Основними правами членів виробничого кооперативу є:
участь в управлінні кооперативом, право голосу на загальних зборах членів
кооперативу, право обирати і бути обраним в органи управління кооперативом;
користування послугами кооперативу;
одержання кооперативних виплат та частки доходу на пай;
одержання достовірної та повної інформації про фінансово-господарську діяльність
кооперативу;
одержання паю у разі виходу з кооперативу в порядку і строки, визначені його
статутом.
2. Основними обов'язками членів виробничого кооперативу є дотримання статуту та
виконання рішень органів управління кооперативу.
 3. Статутом виробничого кооперативу можуть передбачатися також інші права та
обов'язки членів кооперативу.
Стаття 100. Майно виробничого кооперативу
1. Майно виробничого кооперативу становить колективну власність кооперативу.
Виробничий кооператив є власником будівель, споруд, майнових внесків його членів,
виготовленої ним продукції, доходів, одержаних від її реалізації та іншої діяльності,
передбаченої статутом кооперативу, іншого майна, придбаного на підставах, не заборонених
законом.
2. Члени кооперативу можуть передавати як пайовий внесок право користування
належною їм земельною ділянкою у порядку, визначеному земельним законодавством. За
земельну ділянку, передану виробничому кооперативу в користування, з кооперативу може
справлятися плата у розмірах, визначених загальними зборами членів кооперативу.
3. Для здійснення господарської та іншої діяльності виробничий кооператив за рахунок
власного майна формує відповідні фонди.
4. Майно виробничого кооперативу відповідно до його статуту поділяється на пайовий і
неподільний фонди. Неподільний фонд утворюється за рахунок вступних внесків і майна
кооперативу (за винятком землі). Пайові внески членів кооперативу до нього не включаються.
Порядок формування і розміри неподільного фонду встановлюються статутом.
5. Розміри пайових внесків до кооперативу встановлюються в рівних частинах та/або
пропорційно очікуваній участі члена кооперативу в його господарській діяльності.
6. Фінансові ресурси виробничого кооперативу формуються за рахунок доходу від
реалізації продукції (робіт, послуг), пайових та інших внесків членів кооперативу, кредитів та
інших надходжень, не заборонених законодавством.
Стаття 101. Управління виробничим кооперативом
1. Управління виробничим кооперативом здійснюється на основі самоврядування,
гласності, участі його членів у вирішенні питань діяльності кооперативу.
2. Вищим органом управління виробничого кооперативу є загальні збори членів
кооперативу. До органів управління кооперативу належать правління (голова) кооперативу та
ревізійна комісія (ревізор) кооперативу.
3. Статутом виробничого кооперативу може бути передбачено спостережну раду
кооперативу. Члени ревізійної комісії (ревізор) кооперативу не можуть бути членами його
правління (головою кооперативу) чи спостережної ради.
Стаття 102. Загальні збори членів виробничого кооперативу
1. Загальні збори:
вносять зміни до статуту кооперативу;
обирають шляхом прямого таємного голосування голову кооперативу, членів правління
кооперативу, членів ревізійної комісії (ревізора), членів спостережної ради кооперативу;
затверджують напрями розвитку кооперативу;
заслуховують звіти органів управління кооперативу про їх діяльність;
визначають види і розміри фондів кооперативу, порядок їх формування та
використання;
затверджують правила внутрішнього розпорядку кооперативного підприємства, річний
звіт і баланс кооперативу, порядок формування і розподілу доходу кооперативу, рішення
правління (голови) кооперативу про прийняття нових членів;
вирішують питання про входження кооперативного підприємства до об'єднань
підприємств (кооперативів), участь кооперативу у заснуванні інших суб'єктів
господарювання;
приймають рішення про реорганізацію або ліквідацію кооперативу.
 2. Загальні збори мають право приймати будь-які інші рішення, пов'язані зі статутною
діяльністю виробничого кооперативу.
3. Загальні збори членів кооперативу проводяться щорічно після закінчення
фінансового року. Вони можуть скликатися також у будь-який час за рішенням правління
(голови) кооперативу чи з ініціативи не менш як третини членів кооперативу, якщо інше не
передбачено статутом.
4. Загальні збори правомочні приймати рішення, якщо на них присутні більше половини
членів виробничого кооперативу. Рішення з питань, зазначених у частині першій цієї статті,
приймаються більшістю голосів загальної кількості членів кооперативу.
Стаття 103. Правління виробничого кооперативу
1. Правління виробничого кооперативу створюється у кооперативі, до складу якого
входить не менше десяти членів.
2. Правління кооперативу:
розробляє і вносить на затвердження загальних зборів напрями розвитку кооперативу;
скликає загальні збори членів кооперативу і контролює виконання прийнятих ними
рішень;
вносить на затвердження загальних зборів рішення про прийняття до кооперативу
нових членів та припинення членства;
забезпечує збереження майна кооперативу;
організовує проведення незалежних аудиторських перевірок діяльності кооперативу;
вирішує питання навчання членів кооперативу, співробітництва з вітчизняними та
іноземними організаціями;
делегує виконавчому директору кооперативу право на прийняття відповідних рішень з
питань компетенції правління, якщо це передбачено статутом кооперативу;
вирішує інші питання діяльності кооперативу.
3. Правління очолює голова кооперативу, який обирається загальними зборами членів
виробничого кооперативу. Функції голови кооперативу і порядок його відкликання
визначаються статутом кооперативу.
4. Члени правління можуть обирати зі свого складу заступника голови та секретаря
правління відповідно до статуту кооперативу.
5. Члени правління кооперативу працюють переважно на громадських засадах. У
статуті кооперативу може бути передбачено винагороду за роботу членів правління.
6. Періодичність проведення засідань правління кооперативу визначається статутом
кооперативу. Рішення приймається більшістю голосів за наявності на засіданні не менше двох
третин членів правління кооперативу.
7. У разі якщо до складу виробничого кооперативу входить менше десяти членів,
функції та повноваження правління здійснюють загальні збори та голова кооперативу
відповідно до статуту.
Стаття 104. Виконавчий директор виробничого кооперативу
1. Правління виробничого кооперативу може наймати виконавчого директора для
оперативного управління діяльністю підприємства. Виконавчий директор не може бути
членом кооперативу.
2. Виконавчий директор здійснює свою діяльність на умовах контракту, який укладає з
ним правління кооперативу, та виконує функції відповідно до статуту.
3. Виконавчий директор несе відповідальність за свою діяльність перед кооперативом.
4. У разі відсутності у виробничому кооперативі посади виконавчого директора
роботою кооперативного підприємства керує голова кооперативу.
Стаття 105. Спостережна рада виробничого кооперативу
 1. У разі якщо кількість членів виробничого кооперативу становить більш як п'ятдесят
осіб, у кооперативі може утворюватися спостережна рада для контролю за діяльністю
виконавчого директора кооперативного підприємства.
2. Спостережна рада обирається загальними зборами з числа членів кооперативу у
складі трьох - п'яти осіб. Член спостережної ради не може бути членом правління чи
ревізійної комісії.
3. Порядок обрання спостережної ради та її голови, а також порядок діяльності
спостережної ради встановлюються статутом кооперативу.
Стаття 106. Ревізійна комісія (ревізор) виробничого кооперативу
1. З метою контролю за фінансово-господарською діяльністю виробничого кооперативу
обирається ревізійна комісія, а в кооперативі, до складу якого входить менше десяти членів, -
ревізор.
2. Ревізійна комісія (ревізор) обирається загальними зборами з числа членів
кооперативу відповідно до його статуту. Членами ревізійної комісії (ревізором) не можуть
бути члени правління чи спостережної ради виробничого кооперативу.
3. Ревізійна комісія (ревізор) підзвітна загальним зборам членів виробничого
кооперативу.
Стаття 107. Господарська діяльність виробничого кооперативу
1. Виробничий кооператив відповідно до його статуту самостійно визначає основні
напрями господарської діяльності, здійснює її планування та організацію.
2. Виробничий кооператив реалізує свою продукцію, надає послуги за цінами і
тарифами, які встановлюються ним самостійно або на договірній основі, а у випадках,
передбачених законодавством, - за державними цінами і тарифами.
3. Відносини виробничого кооперативу з іншими підприємствами, установами,
організаціями та громадянами в усіх сферах господарської діяльності встановлюються на
основі договорів.
4. Доход виробничого кооперативу формується з надходжень від господарської
діяльності після покриття матеріальних та прирівняних до них витрат і витрат на оплату праці
найманого персоналу. Доход спрямовується на сплату податків та інших обов'язкових
платежів, на погашення кредитів, покриття збитків, проведення відрахувань у фонди
кооперативу, кооперативні виплати, виплату часток доходу на паї тощо.
5. Кооперативні виплати - частина доходу виробничого кооперативу, що розподіляється
між членами кооперативу з урахуванням їх трудової та іншої участі в діяльності кооперативу.
Нарахування і виплата часток доходу на паї здійснюються за підсумками фінансового року з
доходу, що залишається у розпорядженні кооперативу з урахуванням необхідності
формування його фондів. За рішенням загальних зборів членів кооперативу виплата часток
доходу на паї може здійснюватися у грошовій формі, товарами, цінними паперами тощо.
6. Порядок використання доходу виробничого кооперативу визначається статутом
кооперативу відповідно до закону.
7. Виробничий кооператив самостійно здійснює зовнішньоекономічну діяльність
відповідно до закону. Порядок використання коштів кооперативу в іноземній валюті
встановлюється законом та статутом кооперативу.
8. Майнові відносини члена виробничого кооперативу з кооперативом у разі
припинення членства в кооперативі та щодо переходу паю регулюються цивільним
законодавством.
Стаття 108. Майнова відповідальність виробничого кооперативу
1. Виробничий кооператив відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним йому
майном. Члени виробничого кооперативу несуть за зобов'язаннями кооперативу субсидіарну
(додаткову) відповідальність своїм майном у розмірі, не меншому їх пайового внеску, якщо
більший розмір відповідальності не передбачено законом або статутом кооперативу.
Виробничий кооператив не несе відповідальності за зобов'язаннями членів кооперативу.
2. Виробничий кооператив може застрахувати своє майно і майнові права за рішенням
загальних зборів членів кооперативу, якщо інший порядок не встановлено законом.
Стаття 109. Припинення виробничого кооперативу
{Назва статті 109 із змінами, внесеними згідно із Законом № 642-VII від 10.10.2013}
1. Виробничий кооператив за рішенням загальних зборів членів кооперативу може бути
реорганізований у підприємства інших форм господарювання в порядку, визначеному
статутом кооперативу відповідно до вимог цього Кодексу.
2. Виробничий кооператив ліквідується в загальному порядку ліквідації суб'єкта
господарювання, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням такого:
ліквідація виробничого кооперативу здійснюється ліквідаційною комісією,
призначеною загальними зборами членів кооперативу, а у разі його ліквідації за рішенням
суду - ліквідаційною комісією, сформованою відповідно до цього рішення;
розпорядження землею виробничого кооперативу, що ліквідується, здійснюється в
порядку і на умовах, передбачених земельним законодавством. Майно кооперативу, що
залишилося після розрахунків з бюджетом та кредиторами, розподіляється між членами
виробничого кооперативу пропорційно вартості їх паю.
Стаття 110. Інші питання діяльності виробничого кооперативу
1. Інші питання діяльності виробничого кооперативу регулюються цим Кодексом,
іншими законами.
Стаття 111. Споживча кооперація. Підприємства споживчої кооперації
1. Споживча кооперація в Україні - система самоврядних організацій громадян
(споживчих товариств, їх спілок, об'єднань), а також підприємств та установ цих організацій,
яка є самостійною організаційною формою кооперативного руху.
2. Первинною ланкою споживчої кооперації є споживче товариство - самоврядна
організація громадян, які на основі добровільності членства, майнової участі та
взаємодопомоги об'єднуються для спільної господарської діяльності з метою колективного
організованого забезпечення своїх економічних і соціальних інтересів. Кожний член
споживчого товариства має свою частку в його майні.
3. Споживче товариство є юридичною особою і діє на основі статуту.
4. Споживчі товариства можуть на добровільних засадах об'єднуватися в спілки, інші
форми об'єднання, передбачені законом, єдину спілку споживчих товариств України та мають
право вільного виходу з них.
5. Власність споживчої кооперації складається з власності споживчих товариств, спілок
(об'єднань) та їх спільної власності і є однією з форм колективної власності. Володіння,
користування та розпорядження власністю споживчої кооперації здійснюють її органи
відповідно до установчих документів товариств, спілок (об'єднань).
Об'єкти права власності споживчої кооперації можуть перебувати у спільній власності
споживчих товариств, спілок (об'єднань). Їх частка у власності визначається договором.
6. Правові засади організації та діяльності споживчої кооперації визначаються законом.
7. Споживчі товариства, їх спілки (об'єднання) можуть утворювати для здійснення своїх
статутних цілей підприємства, установи та інші суб'єкти господарювання відповідно до вимог
цього Кодексу та інших законів.
8. Підприємствами споживчої кооперації визнаються унітарні або корпоративні
підприємства, утворені споживчим товариством (товариствами) або спілкою (об'єднанням)
споживчих товариств відповідно до вимог цього Кодексу та інших законодавчих актів з
метою здійснення статутних цілей цих товариств, спілок (об'єднань).
Стаття 112. Підприємства об'єднань громадян, релігійних організацій
 1. Підприємством об'єднання громадян, релігійної організації є унітарне підприємство,
засноване на власності об'єднання громадян (громадської організації, політичної партії) або
власності релігійної організації для здійснення господарської діяльності з метою виконання їх
статутних завдань.
2. Право власності об'єднань громадян реалізують їх вищі статутні органи управління в
порядку, передбаченому законом та статутними документами. Право власності релігійних
організацій реалізується їх органами управління відповідно до закону.
3. Засновником підприємства об'єднання громадян є відповідне об'єднання громадян,
що має статус юридичної особи, а також об'єднання (спілка) громадських організацій у разі,
якщо його статутом передбачено право заснування підприємств. Політичним партіям та
юридичним особам, що ними створюються, забороняється засновувати підприємства, за
винятком засобів масової інформації, підприємств, що здійснюють продаж суспільно-
політичної літератури, інших пропагандистсько-агітаційних матеріалів, виробів з власною
символікою, проведення виставок, лекцій, фестивалів та інших суспільно-політичних заходів.
4. Релігійні організації мають право засновувати видавничі, поліграфічні, виробничі,
реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, необхідні для
забезпечення діяльності цих організацій.
5. Підприємство об'єднання громадян, релігійної організації діє на основі статуту і є
юридичною особою, здійснюючи свою діяльність на праві оперативного управління або
господарського відання відповідно до вимог цього Кодексу.
6. Обмеження щодо створення та діяльності окремих видів підприємств об'єднання
громадян, релігійної організації встановлюються законами.
Інтернет:
Учасниками господарських відносин у сфері господарювання є кооперативи, їх
правовий статус визначається ГК України (ст. ст. 94—111), ЦК (§ 2 гл. 8), закони України від
10.07.2003 р «Про кооперацію», від 10.04.1992 р. «Про споживчу кооперацію», від 17.07.1997
р. «Про сільськогосподарську кооперацію».
Відповідно до ст. 2 Закону України «Про кооперацію» (далі – Закон) кооператив — це
юридична особа, утворена фізичними та/або юридичними особами, які добровільно
об'єдналися на основі членства для ведення спільної господарської та іншої діяльності з
метою задоволення своїх економічних, соціальних та інших потреб на засадах
самоврядування. Кооператив є юридичною особою.
Основні види кооперативів також встановлюються Законом України «Про кооперацію»,
згідно зі ст. 6 якого відповідно до завдань та характеру діяльності кооперативи поділяються на:
виробничі, обслуговуючі та споживчі.
Виробничий кооператив — кооператив, який утворюється шляхом об'єднання
фізичних осіб для спільної виробничої або іншої господарської діяльності на засадах їх
обов'язкової трудової участі з метою одержання прибутку. Виробничі кооперативи можуть
здійснювати виробничу, переробну, заготівельно - збутову, постачальницьку, сервісну і будь-
яку іншу підприємницьку діяльність, не заборонену законом.
Сільськогосподарський кооператив, відповідно до Закону України від 10.07.1997 р.
«Про сільськогосподарську кооперацію» (далі – Закон) визначається як добровільне
об'єднання фізичних і юридичних осіб (членів) в іншу юридичну особу на засадах членства,
об'єднання пайових внесків, участі у спільній сільськогосподарській виробничій діяльності та
обслуговуванні переважно членів кооперативу. Відповідно, він є виробничим або
обслуговуючим. Сільськогосподарський виробничий кооператив (СВК) розглядається як
підприємство, створене для спільного виробництва продукції сільського, рибного і лісового
господарства, з обов'язковою трудовою участю його діяльності.
СВК має такі особливості:
 -специфічний предмет діяльності - виробництво продукції сільського, рибного і
лісового господарства;
-можливість участі юридичних осіб, переважно в ролі асоційованих членів;
-обов'язкова наявність неподільного фонду, що формується за рахунок вступних
внесків учасників та майна кооперативу (за винятком землі); у разі виходу, члена кооперативу
з останнього вступні внески не повертаються і виплати з зазначеного фонду не здійснюються;
цей фонд може бути поділений між. членами кооперативу лише в разі його ліквідації після
виплати заробітної плати працівникам, виконання зобов'язань перед бюджетом, банками та
іншими кредиторами (ст.ст. 2, 29 Закону).
-збереження за членами кооперативу права власності на земельну ділянку, що
передається кооперативу в рахунок пайової участі (ч. 2 ст. 20);
-можливість створення спостережної ради в кооперативах з кількістю понад 50 членів
(ст. 18), а також формування з найманих працівників виконавчої дирекції чи найом
одноособового виконавчого директора для здійснення управління оперативно -
господарською діяльністю кооперативу (ст. 17);
-можливість доручення функцій контрольного органу в кооперативах з незначною (до
10) кількістю членів одній особі — ревізору (ч. 1 ст. 19);
-відсутність у членів кооперативу субсидіарної відповідальності за борги кооперативу
(ч. 1 ст. 23);
-можливість залучення до кооперативу асоційованих членів, які зробили пайовий
внесок і визнають його статут, з наданням їм лише права дорадчого голосу, з відсутністю в
них обов'язку брати безпосередню трудову участь у діяльності кооперативу, але наявністю
першочергового (перед іншими членами кооперативу) права на отримання свого майнового
внеску та відповідних часток доходу і повернення земельних ділянок у натурі в разі ліквідації
кооперативу (ст. 12);
-можливість створення для підготовки окремих питань за рішенням загальних зборів, а
в період між ними правлінням або спостережною радою спеціальних комісій з членів
кооперативу із залученням як консультантів найманих працівників (ч. 3 ст. 13).
Споживчий кооператив (споживче товариство) - кооператив, який утворюється
шляхом об'єднання фізичних та/або юридичних осіб для організації торговельного
обслуговування, заготівель сільськогосподарської продукції, сировини, виробництва продукції
та надання інших послуг з метою задоволення споживчих потреб його членів.
Також за напрямами діяльності кооперативи можуть бути: житлово-будівельними,
садово-городніми, гаражними, торговельно-закупівельними, транспортними, освітніми,
туристичними, медичними тощо.
28) Інститути спільного інвестування як особливі учасники господарських відносин
ЗУ Про інститути спільного інвестування https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/5080-
17#Text
10) інститут спільного інвестування - корпоративний або пайовий фонд;
Стаття 4. Учасники інституту спільного інвестування
1. Учасник інституту спільного інвестування - особа, яка є власником цінних паперів
інституту спільного інвестування.
Зберігач активів інституту спільного інвестування, депозитарій, аудитор (аудиторська
фірма), оцінювач майна інституту спільного інвестування та їх пов’язані особи не можуть
бути учасниками інституту спільного інвестування, з яким вони уклали договори про
обслуговування.
 Держава або територіальна громада, а також юридичні особи, частка державної або
комунальної власності в яких перевищує 25 відсотків, не можуть бути учасниками інституту
спільного інвестування.
2. Фізична особа може бути учасником венчурного фонду за умови придбання цінних
паперів такого фонду в кількості, яка за номінальною вартістю цих цінних паперів складає
суму не менше ніж 1500 мінімальних заробітних плат у місячному розмірі, встановленому
законом на 1 січня 2014 року.
3. Фізична особа може бути учасником кваліфікаційного інституту спільного
інвестування за умови придбання цінних паперів такого інституту в кількості, яка за
номінальною вартістю цих цінних паперів складає суму не менше ніж 100 мінімальних
заробітних плат у місячному розмірі, встановленому законом на 1 січня 2014 року.
4. Особа, яка має намір набути статус учасника інституту спільного інвестування, цінні
папери якого існують у бездокументарній формі, зобов’язана відкрити рахунок у цінних
паперах у зберігача цінних паперів у порядку, встановленому законодавством про
депозитарну систему.
Учасники цивільних відносин набувають статус учасника інституту спільного
інвестування з моменту набуття права власності на цінні папери інституту спільного
інвестування відповідно до законодавства про депозитарну систему.
5. Власником усіх цінних паперів інституту спільного інвестування може бути одна
особа.
6. Вимоги Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків
фінансових послуг" щодо погодження набуття істотної участі у фінансовій установі не
застосовуються до осіб, які придбавають акції корпоративних інвестиційних фондів.
Стаття 7. Класифікація інституту спільного інвестування
1. Інститут спільного інвестування залежно від порядку провадження діяльності може
бути відкритого, інтервального та закритого типу.
Інститут спільного інвестування належить до відкритого типу, якщо інститут (компанія з
управління його активами) бере на себе зобов’язання здійснювати у будь-який час на вимогу
учасників цього інституту викуп цінних паперів, емітованих таким інститутом (компанією з
управління його активами).
Інститут спільного інвестування належить до інтервального типу, якщо інститут
(компанія з управління його активами) бере на себе зобов’язання здійснювати на вимогу
учасників цього інституту викуп цінних паперів, емітованих таким інститутом (компанією з
управління його активами), протягом обумовленого у проспекті емісії строку (інтервалу).
Інститут спільного інвестування належить до закритого типу, якщо інститут (компанія з
управління його активами) не бере на себе зобов’язань щодо викупу цінних паперів,
емітованих таким інститутом (компанією з управління його активами), до моменту його
припинення.
2. Інститут спільного інвестування може бути строковим або безстроковим.
Строковий інститут спільного інвестування створюється на певний строк, встановлений у
його регламенті, після закінчення якого зазначений інститут спільного інвестування
припиняється, якщо відповідно до положень абзаців четвертого або п’ятого та з дотриманням
вимог абзаців шостого і сьомого цієї частини не прийнято рішення про продовження строку
діяльності такого інституту спільного інвестування.
Інститут спільного інвестування закритого типу може бути лише строковим.
Строк діяльності строкового корпоративного фонду може бути продовжено за рішенням
загальних зборів учасників фонду.
Строк діяльності строкового пайового фонду може бути продовжено за рішенням органу
компанії з управління активами фонду, уповноваженого вносити зміни до його регламенту.
 У разі продовження строку діяльності строкового інституту спільного інвестування
обов’язково здійснюється викуп цінних паперів такого інституту в його учасників, які
протягом трьох місяців з дня прийняття зазначеного рішення подали письмову заяву про
викуп у них цінних паперів, а в учасника корпоративного інвестиційного фонду - також за
умови, що цей учасник не голосував за прийняття відповідного рішення. Такий викуп
здійснюється за розрахунковою вартістю станом на день прийняття рішення про продовження
строку діяльності строкового інституту спільного інвестування, а кількість цінних паперів, які
викуповуються в учасника, не може перевищувати кількості цінних паперів, власником яких
він був на день прийняття зазначеного рішення. Порядок обов’язкового викупу цінних
паперів інституту спільного інвестування встановлюється Комісією.
Строк, на який продовжується діяльність строкового інституту спільного інвестування,
не може перевищувати строку діяльності такого інституту спільного інвестування,
передбаченого його регламентом на день реєстрації цього регламенту. Кількість рішень про
продовження строку діяльності строкового інституту спільного інвестування не обмежується.
Безстроковий інститут спільного інвестування створюється на невизначений строк.
3. Інститути спільного інвестування можуть бути диверсифікованого,
недиверсифікованого, спеціалізованого або кваліфікаційного виду.
4. Інститут спільного інвестування вважається диверсифікованим, якщо він одночасно
відповідає таким вимогам:
1) сумарна вартість цінних паперів одного емітента в активах інституту спільного
інвестування не перевищує 10 відсотків загального обсягу цінних паперів відповідного
випуску цінних паперів такого емітента;
2) сумарна вартість цінних паперів, які становлять активи інституту спільного
інвестування в обсязі, що перевищує 5 відсотків загального обсягу випуску цінних паперів, на
момент їх придбання не перевищує 40 відсотків вартості чистих активів;
3) не менш як 70 відсотків загальної вартості активів інституту спільного інвестування
становлять кошти, у тому числі на банківських депозитних рахунках, ощадні сертифікати
банку, депозитні сертифікати банку, банківські метали, корпоративні облігації та облігації
місцевих позик, державні цінні папери, облігації міжнародних фінансових організацій, що
розміщуються на території України, а також цінні папери, що допущені до торгів на
регульованому фондовому ринку.
{Пункт 3 частини четвертої статті 7 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2210-
VIII від 16.11.2017; в редакції Закону № 738-IX від 19.06.2020}
5. Інститут спільного інвестування вважається спеціалізованим, якщо він інвестує активи
виключно у визначені цим Законом активи.
До спеціалізованих інститутів спільного інвестування належать інвестиційні фонди таких
класів:
1) фонди грошового ринку;
2) фонди державних цінних паперів;
3) фонди облігацій;
4) фонди акцій;
5) індексні фонди;
6) фонди банківських металів.
6. Інститут спільного інвестування вважається кваліфікаційним, якщо він інвестує активи
виключно в один із кваліфікаційних класів активів та кошти, а також не має будь-яких вимог
до структури активів.
До кваліфікаційних належать такі класи активів:
1) об’єднаний клас цінних паперів;
2) клас нерухомості;
 3) клас рентних активів;
4) клас кредитних активів;
5) клас товарних активів, що допущені до торгів на багатосторонніх торговельних
майданчиках;
{Пункт 5 частини шостої статті 7 із змінами, внесеними згідно із Законом № 738-IX від
19.06.2020}
6) інші класи активів, які Комісія може вводити та відносити до кваліфікаційних.
7. Інститути спільного інвестування, які не відповідають вимогам цього Закону та
нормативно-правових актів Комісії до диверсифікованого, спеціалізованого або
кваліфікаційного інституту спільного інвестування, є недиверсифікованими.
8. Відкритими інститутами спільного інвестування можуть бути тільки диверсифіковані
інститути спільного інвестування та спеціалізовані інститути спільного інвестування.
Інтервальними інститутами спільного інвестування можуть бути тільки диверсифіковані
інститути спільного інвестування, спеціалізовані інститути спільного інвестування та
кваліфікаційні інститути спільного інвестування.
9. Біржовими інститутами спільного інвестування можуть бути відкриті спеціалізовані
інвестиційні фонди класів, зазначених у пунктах 5 і 6 частини п’ятої цієї статті. Біржовим
інститутом спільного інвестування є інститут спільного інвестування, проспектом емісії
цінних паперів якого передбачається, що:
1) цінні папери такого інституту підлягають обов’язковому обігу на регульованому
фондовому ринку, визначеному проспектом емісії;
{Пункт 1 частини дев'ятої статті 7 із змінами, внесеними згідно із Законом № 738-IX
від 19.06.2020}
2) придбання цінних паперів під час їх первинного розміщення чи продаж емітентом
раніше викуплених цінних паперів або пред’явлення до викупу цінних паперів такого
інституту здійснюється учасниками такого інституту чи інвесторами через андеррайтера
таких цінних паперів або андеррайтером за власний рахунок чи за рахунок його клієнтів;
3) інвестиційна фірма, яка здійснила андеррайтинг цінних паперів такого інституту,
зобов’язана виконувати функцію маркет-мейкера щодо таких цінних паперів ІСІ у
встановленому Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку порядку;
{Пункт 3 частини дев'ятої статті 7 в редакції Закону № 738-IX від 19.06.2020}
4) оплата цінних паперів такого інституту під час їх продажу або викупу емітентом може
здійснюватися у відповідній пропорції активами, визначеними інвестиційною декларацією
зазначеного інституту.
Проспектом емісії цінних паперів біржового інституту спільного інвестування можуть
встановлюватися вимоги щодо мінімальної кількості або вартості цінних паперів, що можна
придбати при їх розміщенні або пред’явити до викупу.
Порядок взаємодії компанії з управління активами біржового інституту спільного
інвестування та андеррайтером цінних паперів такого інституту встановлюється Комісією.
10. Недиверсифікований інститут спільного інвестування закритого типу, який здійснює
виключно приватне розміщення цінних паперів інституту спільного інвестування серед
юридичних та фізичних осіб, є венчурним фондом.
11. Забороняється змінювати тип та вид інституту спільного інвестування, клас
спеціалізованого або кваліфікаційного інституту спільного інвестування та належність
інституту спільного інвестування до біржових або венчурних.
12. Словосполучення "корпоративний інвестиційний фонд", "пайовий інвестиційний
фонд", "диверсифікований інвестиційний фонд", "спеціалізований інвестиційний фонд",
"кваліфікаційний інвестиційний фонд", "недиверсифікований інвестиційний фонд", "біржовий
інвестиційний фонд", "венчурний інвестиційний фонд" та похідні від них можуть
використовуватися лише в найменуванні інститутів спільного інвестування, створених згідно
з цим Законом.
29) Суб’єкти некомерційної господарської діяльності.
Некомерційне господарювання — це самостійна систематична господарська діяльність,
що здійснюється суб’єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних,
соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку (ст. 52 ГК).
Некомерційна господарська діяльність здійснюється суб’єктами господарювання
державного або комунального секторів економіки в галузях (видах діяльності), в яких
відповідно до ст. 12 ГК забороняється підприємництво, на підставі рішення відповідного
органу державної влади чи органу місцевого самоврядування. Некомерційну господарську
діяльність можуть вести також інші суб’єкти господарювання, яким здійснення господарської
діяльності у формі підприємництва забороняється законом.
Не можуть здійснювати некомерційну господарську діяльність органи державної влади,
органи місцевого самоврядування, їх посадові особи.
До суб’єктів некомерційної господарської діяльності можна віднести: 1) установи,
організації, створені органами державної влади України, що утримуються за кошти
відповідних бюджетів; 2) установи, організації, створені органами місцевого самоврядування,
що утримуються за кошти відповідних бюджетів; 3) кредитні спілки; 4) благодійні фонди і
благодійні організації; 5) громадські організації, створені з метою провадження екологічної,
оздоровчої, аматорської, спортивної, культурної, освітньої та наукової діяльності; 6) творчі
спілки; 7) політичні партії; 8) науково-дослідні установи; 9) вищі навчальні заклади III—IV
рівнів акредитації, внесені до Державного реєстру наукових установ, яким надається
підтримка держави.
ГКУ
Глава 5
НЕКОМЕРЦІЙНА ГОСПОДАРСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ
Стаття 52. Некомерційне господарювання
1. Некомерційне господарювання - це самостійна систематична господарська діяльність,
що здійснюється суб'єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних,
соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку.
2. Некомерційна господарська діяльність здійснюється суб'єктами господарювання
державного або комунального секторів економіки у галузях (видах діяльності), в яких
відповідно до статті 12 цього Кодексу забороняється підприємництво, на основі рішення
відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування. Некомерційна
господарська діяльність може здійснюватися також іншими суб'єктами господарювання, яким
здійснення господарської діяльності у формі підприємництва забороняється законом.
3. Не можуть здійснювати некомерційну господарську діяльність органи державної
влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи.
Стаття 53. Організаційні форми здійснення некомерційної господарської діяльності
1. Некомерційна господарська діяльність може здійснюватися суб'єктами
господарювання на основі права власності або права оперативного управління в
організаційних формах, які визначаються власником або відповідним органом управління чи
органом місцевого самоврядування з урахуванням вимог, передбачених цим Кодексом та
іншими законами.
2. Порядок створення, державної реєстрації, діяльності, реорганізації та ліквідації
суб'єктів господарювання окремих організаційних форм некомерційної господарської
діяльності визначається цим Кодексом та іншими законами.
3. У разі якщо господарська діяльність громадян або юридичної особи, зареєстрованої
як суб'єкт некомерційного господарювання, набуває характеру підприємницької діяльності,
до неї застосовуються положення цього Кодексу та інших законів, якими регулюється
підприємництво.
Стаття 54. Регулювання некомерційної господарської діяльності
1. На суб'єктів господарювання, які здійснюють некомерційну господарську діяльність,
поширюються загальні вимоги щодо регулювання господарської діяльності з урахуванням
особливостей її здійснення різними суб'єктами господарювання, які визначаються цим
Кодексом та іншими законодавчими актами.
2. При укладенні трудового договору (контракту, угоди) суб'єкт господарювання, що
здійснює некомерційну господарську діяльність, зобов'язаний забезпечити належні і безпечні
умови праці, її оплату не нижчу від визначеного законом мінімального розміру, а також
забезпечити інші соціальні гарантії, передбачені законом.
30) Правовий режим майна господарських організацій: поняття та види.
Правовий режим майна суб’єкта господарювання – це система правовідносин між суб’єктом
господарювання та іншими учасниками господарських відносин, об’єктом яких є цілісний
майновий комплекс суб’єкта господарювання або його складова частина, а предметом – права
та обов’язки учасників господарювання, пов’язані з речовою правомочністю на цілісний
майновий комплекс у господарській діяльності. Єдиний (цілісний) майновий комплекс
суб’єкта господарювання як сукупність матеріальних та нематеріальних цінностей виконує
три основні функції і займає провідне місце одразу в кількох інститутах господарського
права.
З огляду впливу на виробничий процес цілісний майновий комплекс розділений на виробничі
та невиробничі фонди (ст. 10, 66 ГК України). З огляду участі у виробництві, цілісний
майновий комплекс поділяють на основні оборотні засоби (фонди) (ст. 47, 139 ГК України).
До основних засобів відносять речі та права, які беруть участь у виробництві впродовж
кількох циклів, зберігаючи свою первинну форму за винятком зносу і ремонтів, наприклад:
будівлі, споруди, верстати, прилади, меблі, інструменти. До оборотних засобів відносять речі
і права, що протягом одного виробничого циклу втрачають (або істотно змінюють) унаслідок
використання свої матеріальні властивості, наприклад: сировина, напівфабрикати,
енергоносії, грошові кошти і т. п.
Правовий режим майна суб’єкта господарювання визначає: встановлений законодавством
порядок набуття підприємством прав; обсяг та обмеження прав суб’єкта господарювання
щодо володіння, користування та розпорядженням майном; наявність та обсяг прав третіх
осіб (власника) на майно суб’єкта господарювання; межі майнової відповідальності суб’єкта
господарювання; порядок звернення стягнення на майно за вимогою кредиторів суб’єктів
господарювання.
Відповідно до ст. 133 ГК України основу правового режиму майна суб’єктів господарювання,
на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права
— право господарського відання, право оперативного управління. Згідно із ч. 1 ст. 139 ГК
України майном визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні
активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності
суб’єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших
передбачених законом формах обліку майна цих суб’єктів.
Ознаками майна суб’єктів господарювання відповідно до ч. 1 ст. 139 ГК України визначають:
а) вартісне визначення (оцінка);
б) виробництво чи використання у діяльності суб’єкта господарювання;
в) відображення у балансі суб’єкта господарювання або врахування в інших встановлених
формах обліку майна суб’єкта господарювання.
Відповідно до ст. 190 ЦК України майном як особливим об’єктом вважаються окрема річ,
сукупність речей, а також майнові права та обов’язки. Згідно із ч. 2 ст. 139 ГК України
залежно від економічної форми, якої набуває майно у процесі здійснення господарської
діяльності, майнові цінності належать до основних фондів, оборотних засобів, коштів,
товарів. При визначенні правового режиму майна суб’єктів господарювання необхідним є
аналіз кола суб’єктів майнових прав, особливості обліку майна суб’єктів господарювання. У
складі майна суб’єктів господарювання виділяють цілісний майновий комплекс, корпоративні
права, цінні папери, грошові кошти й інші валютні цінності, об’єкти інтелектуальної
власності тощо. Дослідження особливостей різних об’єктів у складі майна суб’єктів
господарювання є неодмінною передумовою засвоєння матеріалу курсу.
31) Право власності суб’єктів господарювання: поняття, підстави виникнення, форми
власності та форми права власності.
ГКУ
Стаття 134. Право власності - основне речове право у сфері господарювання
1. Суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права
власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і
розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим
суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві
оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених
цим Кодексом.
2. Майно, що використовується у господарській діяльності, може перебувати у спільній
власності двох або більше власників.
3. Правовий режим власності та правові форми реалізації права власності у сфері
господарювання визначаються цим Кодексом і законом.

Методичка:
Поняття права власності та його форм ґрунтується на висновку про те, що право
власності є абсолютним речовим правом, яке надає його володареві найширші
правомочності з усіх можливих. ГК України зазначає стосовно права власності у ст.
134, що воно виступає як “основне речове право у сфері господарювання”, яке дозволяє
суб’єктові господарювання “на свій розсуд, одноособово або спільно з іншими
суб’єктами володіти, користуватися та розпоряджатися майном, що належить йому
(їм)”, зокрема власник може “надати майно іншим суб’єктам для використання його на
праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління”.
Право власності як речове право суб’єкта господарювання характеризують такі
властивості: а) право наслідування, яке полягає в безперервному існуванні права на річ
незалежно від її правомірних переходів від одного суб’єкта господарських
правовідносин до іншого; б) переважна сила, тобто в разі виникнення колізії права
власності та зобов’язального права (наприклад, відповідно, поклажодавця і зберігача),
“сильнішим” традиційно вважається саме право власності і перевага віддається йому, у
наведеному прикладі – поклажодавцю; в) винятковість, яка означає, що “жодна інша
особа не може мати на одну річ таке саме право” (тобто права власності). Щоправда, з
цього правила існують винятки, наприклад, інститут права спільної власності; г)
абсолютна природа відносин: індивідуально-визначена одна сторона відносин –
власник, управнена особа, та друга сторона – будь–які та будь–яка кількість інших осіб
та суб’єктів, які мають обов’язок утримуватися від порушень права власності
управненої особи; д) еластичність, завдяки якій правомочності власника – суб’єкта
господарювання відновлюються в повному обсязі одразу після зникнення законних
обмежень права власності; е) недоторканність, оскільки за загальним правилом право
власності не може бути обмежене без підстав, зазначених у законі. В Україні діє
конституційна заборона на позасудове позбавлення права власності; ж) безстроковість,
тобто право власності триває невизначено довго, хоча можливе встановлення обмежень
 у момент набуття такого права; з) незалежність, яка означає, що суб’єкт
господарювання вільний здійснювати свої права та незалежний від волі інших осіб
відносно речі, що належить йому на праві власності тощо. Традиційно українська
юридична доктрина відносить до змісту права власності тріаду правомочностей
власника – володіння, користування й розпорядження. Для розуміння сутності права
власності необхідним є аналіз змісту визначених правомочностей, що складають право
власності, також доцільним є дослідження питання щодо форм власності та форм права
власності, що закріплені в чинному законодавстві України. Серед способів набуття
права власності розрізняють: створення (заснування) суб’єкта господарювання;
виготовлення нової речі; переробка речі; господарське використання майна власника;
привласнення загальнодоступних дарів природи; безхазяйне майно; знахідка (скарб);
окупація (узаконене захоплення речей, від яких власник добровільно відмовився);
приватизація; націоналізація; правонаступництво; законний правочин, пов’язаний із
набуттям титулу на майно у власника або в особи, уповноваженої представляти
власника; набувальна давність. Підставами припинення права власності суб’єкта
господарювання є правоприпиняльні юридичні факти, які для одного суб’єкта
припиняють право власності, а для іншого водночас стають підставою набуття такого
права. Право власності можна припинити у будь– який спосіб, а саме: відчуження
власником свого майна відповідно до законної угоди; відмова власника від свого майна
(права власності); припинення існування суб’єкта господарювання; знищення
(руйнування) об’єкта власності; смерть (припинення існування) власника; припинення
права власності на майно на підставі закону (ст. 348 ЦК України); реквізиція (ст. 353
ЦК України); конфіскація (ст. 354 ЦК України); примусовий продаж за рішенням суду
тощо.

Інтернет:
Відповідно до ч. 1 ст. 139 Господарського кодексу України, майном у сфері
господарювання визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні
активи), які мають вартісне визначення, виробляються та використовуються у діяльності
суб'єктів господарських відносин і відображаються в їх балансі або враховуються в інших
передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів.
Основним правовим режимом майна господарських організацій є право власності.
Відносини власності - це суспільні відносини, що виникають у зв'язку і з приводу
привласнення матеріальних благ. Сутність відносин власності у сфері економіки полягає в
належності наявних засобів виробництва і продуктів праці, що отримуються від їх
експлуатації, певним суб'єктам.
Власність в економічному розумінні - це економічне панування суб'єкта над об'єктом,
що належить йому, використання суб'єктом цих об'єктів своєю владою й у власних інтересах.
Право власності передбачає можливість вільного, але в межах закону, використання
власником свого майна у власних інтересах. Правомочності власника щодо його майна, яке
використовується у сфері господарювання, складні: крім відомої з часів римського права
тріади (володіння, користування та розпорядження), до їх складу входять: засновницькі
(щодо заснування інших суб'єктів господарювання та наділення їх відповідним майном),
регулятивні (щодо визначення меж використання майна, яке передається власником іншим
суб'єктам господарювання на похідних від права власності правових титулах), оперативно-
управлінські (щодо управління створеним власником суб'єктом господарювання),
контрольні (щодо контролю за використанням майном, яке на певному, зазвичай похідному
від права власності, правовому титулі закріплюється за іншим суб'єктом господарювання) та
охоронні (щодо охорони прав власника від посягань інших осіб на його майно та захисту прав
і законних інтересів власника у разі їх порушення іншими особами) повноваження.
Засновницькі, регулятивні, оперативно-управлінські, контрольні, охоронні повноваження
забезпечують власнику реалізацію однієї з основних його функцій - функцію управління
своєю власністю.
Зазначені положення (щодо повноважень власника майна у сфері господарювання)
віддзеркалені в статтях 134 і 135 ГК України. Відповідно до ч. 1 ст. 134, суб'єкт
господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій
розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається
належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для
використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного
управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених ГК.
Похідними правами від права власності у господарському праві є:
а) право довірчої власності; б) право господарського відання; в) право оперативного
управління; г) право користування (в тому числі оренди). Всі вони є похідними від права влас-
ності й залежними від власника (первісного власника). В межах закону, що вимагає зміст
кожного з цих інститутів, власник, залежно від мети передачі майна, тією чи іншою мірою
«підрегульовує» свої відносини з відповідним суб'єктом.
Право довірчої власності було започатковано 19.06.2003 р. (шляхом внесення
відповідних змін до Цивільного кодексу України) у зв'язку з прийняттям двох законів: «Про
іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати»
(19.06.2003 р.) і «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві
житла та операціях з нерухомістю» (19.06.2003 р.). Відповідно до ч. 2 ст. 316 ЦК України,
право довірчої власності визнається особливим видом права власності, яке виникає на
підставі закону або договору управління майном.
Право користування широко використовується як додатковий правовий титул майна
суб'єктами господарських правовідносин, що виникає на договірних засадах (на підставі
договору оренди та інших видів договорів, що передбачають користування чужим майном -
договір лізингу, концесійний договір та ін.), в тому числі у результаті внесення учасником
господарської організації корпоративного типу (господарського товариства, кооперативу,
добровільного господарського об'єднання) свого вкладу/паю у формі права на користування
певним майном (земельною ділянкою, іншими об'єктами нерухомості, устаткуванням) без
передання права власності на таке майно господарській організації за участь/членство в ній.
32) Право господарського відання та оперативного управлінняв господарських
відносинах.
Право господарського відання – це особливе речове право суб’єкта господарювання –
юридичної особи володіти, користуватися та розпоряджатися майном, що належить йому, в
межах, установлених законом та установчими документами суб’єкта господарювання (ст. 74,
75, 136 ГК України).
Суб’єкт господарювання обліковує на своєму балансі майно, яке передане йому на праві
господарського відання та самостійно вступає у відносини стосовно такого майна з третіми
особами. При захисті своїх прав від порушення третіми особами суб’єкт права
господарського відання прирівнюється до власника майна. У відносинах із власником суб’єкт
права господарського відання наділений певною правосуб’єктністю, яку можна
охарактеризувати як щось середнє між статусом володаря речових прав та статусом володаря
зобов’язальних прав. Право господарського відання виникає на підставі рішення власника
майна та оформляється актом прийому-передачі.
Таким чином, суб’єкт господарювання – набувач майна, у свою чергу, приймає його на
баланс. Право господарського відання припиняється:
а) на підставі рішення власника (уповноваженого органу) згідно із законом та локальними
актами суб’єкта господарювання – шляхом передачі майна, що оформляється відповідним
актом прийому-передачі;
б) після передачі майна третім особам у власність – на підставі договору, рішення суду або
відповідно до закону;
або в) після припинення існування об’єкта прав, що повинно підтверджуватися відповідним
документом.
Право оперативного управління за змістом близьке до права господарського відання:
правомочності суб’єкта права оперативного управління мають додаткові обмеження
порівняно із правом господарського відання. Оперативне управління може бути визначене як
влада, надана власником юридичній особі – суб’єкту господарювання у формі речового права
з володіння, користування та розпорядження цілісним майновим комплексом в інтересах
власника та з обмеженнями, встановленими (1) законом, (2) метою діяльності суб’єкта
господарювання, (3) призначенням майна та, нарешті, (4) завданнями власника майна
(уповноваженого ним органу). Як правило, режим оперативного управління встановлюється
стосовно майна суб’єкта господарювання для здійснення некомерційної (неприбуткової)
діяльності (ст. 137 ГК України). Таких суб’єктів і фінансують переважно із зовнішніх джерел,
а не з результатів власних господарських операцій. Оперативне управління застосовують,
зокрема, для казенних підприємств, підприємств споживчої кооперації, підприємств
громадських та релігійних організацій. Режим оперативного управління доцільно
встановлювати також для цілісного майнового комплексу навчальних закладів,
неприбуткових установ, окремих форм господарювання у сфері надання послуг тощо. Як
право господарського відання, так і право оперативного управління характеризуються
тріадою правомочностей щодо володіння, розпорядження і користування майном. Водночас,
порівняно із правом власності, в праві господарського відання та праві оперативного
управління правомочність розпорядження майном є обмеженою. При вивченні окресленого
питання необхідним є аналіз змісту вказаних правомочностей та особливостей їх реалізації в
праві господарського відання та праві оперативного управління
33) Право промислової власності в господарських відносинах.

Відповідно до законодавства України права інтелектуальної власності суб’єктів

господарювання можуть набувати різних форм. Вони є результатами інтелектуальної чи
творчої діяльності людини та належать до нематеріальних благ. Право кожного
володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої
діяльності є складовою конституційних основ правового господарського порядку в
Україні. Об’єкти права інтелектуальної власності є різними за своєю суттю та режимом
правової охорони. У ст. 155 ГК України наведено перелік об’єктів прав інтелектуальної
власності у сфері господарювання: винаходи та корисні моделі; промислові зразки;
сорти рослин та породи тварин; торговельні марки (знаки для товарів і послуг);
комерційне (фірмове) найменування; географічне зазначення; комерційна таємниця;
комп’ютерні програми. Перелік не є вичерпним. 69 Додаткові об’єкти права
інтелектуальної власності згадуються, зокрема, у ст. 420 ЦК України: літературні та
художні твори; комп’ютерні програми; компіляції даних (бази даних); виконання;
фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення; наукові відкриття;
компонування (топографії) інтегральних мікросхем; раціоналізаторські пропозиції;
комерційні таємниці. Серед різноманітності об’єктів прав інтелектуальної власності
прийнято виділяти дві великі групи об’єктів – 1) об’єкти авторського права та суміжних
прав; 2) об’єкти промислової власності. До об’єктів авторського права та суміжних прав
належать літературні та художні твори; комп’ютерні програми; компіляції даних (бази
даних), якщо вони за добором або упорядкуванням їх складових частин є результатом
 інтелектуальної діяльності; інші твори, а також об’єкти суміжних прав – виконання;
фонограми; відеограми; програми (передачі) організацій мовлення. До об’єктів
промислової власності відносять винаходи, корисні моделі, промислові зразки,
торговельні марки, зазначення походження товару, топографії інтегральних мікросхем.
Джерелами правового регулювання відносин щодо охорони та захисту прав
інтелектуальної власності, крім ГК та ЦК України, виступають: Паризька конвенція
1883 року про охорону промислової власності, закони України «Про охорону прав на
знаки для товарів і послуг» від 15.12.1993, «Про охорону прав на винаходи і корисні
моделі» в редакції від 01.06.2000, «Про авторське право і суміжні права» від 11.07.2001,
Закон України «Про охорону прав на зазначення походження товарів» від 16.06.1999;
Закон України «Про охорону прав на промислові зразки» від 15.12.1993; «Про охорону
прав на сорти рослин» в редакції від 17.01.2002; Закон “Про племінне тваринництво”
від 15 грудня 1993 р., «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» від
05.11.1997 тощо. Майнові права на об’єкти права інтелектуальної власності можуть
переходити до інших осіб та є чинними протягом строків, встановлених законом чи
договором.

У сфері господарювання широко застосовуються об'єкти права промислової власності

або так звані «промислові права». Право промислової власності - це суб'єктивні права на
різноманітні результати інтелектуальної творчості (технічні та нетехнічні), яким надається
спеціальна правова охорона з огляду на їх важливе значення для господарської діяльності
(виробничої та торговельної). До об'єктів права промислової власності належать:
винаходи та корисні моделі; промислові зразки; сорти рослин та породи тварин; торговельні
марки (знаки для товарів і послуг); комерційне (фірмове) найменування; географічне
зазначення; комерційна таємниця; комп'ютерні програми; компіляція даних (бази даних);
виконання; наукові відкриття; компонування (топографії) інтегральних мікросхем;
фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення; інші об'єкти, передбачені
законом.
У зв'язку з наданням особливої охорони об'єктам права промислової власності для них
притаманний спеціальний правовий режим, що характеризується такими рисами:
Спеціальне правове регулювання за допомогою системи нормативно-правових
актів: кодексів: Господарського кодексу, який містить главу 16 «Використання у господар-
ській діяльності прав інтелектуальної власності» (статті 154-162); Цивільного кодексу, в
якому ціла книга (кн. 4 «Право інтелектуальної власності») з 12 глав присвячена
регулюванню відносин, пов'язаних з використанням об'єктів права промислової власності;
законів: загального - від 23.12.1993 р. «Про авторське право і суміжні права» (спрямований на
охорону особистих немайнових прав і майнових прав авторів та їх правонаступників,
пов'язаних зі створенням і використанням творів науки, літератури та мистецтва, а також прав
виконавців, виробників фонограм і відеограм та організацій мовлення як носіїв суміжних
прав); спеціальних (щодо певних об'єктів права промислової власності): від 18.09.1991 р.
«Про інвестиційну діяльність», який регулює відносини, пов'язані з використанням
інвестиційного проекту будівництва, в тому числі проведення обов'язкової державної
комплексної експертизи цих проектів як необхідної умови їх реалізації; від 13.12.1991 р. «Про
основи державної політики у сфері науки і наукової діяльності»; від 21.04.1993 р. «Про
охорону прав на сорти рослин»; від 25.06.1993 р. «Про науково-технічну інформацію»; від
15.12.1993 р. «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» тощо.; актів Уряду України,
серед яких: постанова Кабінету Міністрів України від 09.08.1993 р. № 611 «Про перелік
відомостей, що не становлять комерційної таємниці»; Положення про представників у
справах інтелектуальної власності (патентних повірених) затв. постановою Кабінету
Міністрів України від 27.08.1997 р. № 938 та ін.; відомчих нормативно-правових актів, у тому
числі таких: Правила складання та подання заявок на винахід та заявки на корисну модель:
затв. наказом Міністерства освіти і науки України від 22.01.2002 р. № 97.
Особливості використання прав на об'єкти промислової власності передбачені
Господарським кодексом (щодо відносин, не врегульованих цим кодексом, застосовуються
відповідні положення ЦК України та згаданих законів): щодо використання винаходу,
корисної моделі та промислового зразка (ст. 156 ГК України; глава 39 ЦК України; закони
«Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», «Про охорону прав на промислові
зразки»); щодо використання торговельної марки (статті 157-158 ГК України; глава 44 ЦК
України): щодо комерційного найменування (ст. 159 ГК України; глава 43 ЦК України), щодо
використання географічного зазначення (ст. 160 ГК України; глава 45 ЦК України), щодо
назви країни походження товару (ст. 161ГК України), щодо комерційної таємниці (ст. 162 ГК
України; глава 46 ЦК України).
34) Особливості правових режимів нерухомого майна, корпоративних прав та цінних
паперів у складі майна суб’єкта господарювання.
https://studfile.net/preview/5455498/page:39/
У процесі здійснення господарської діяльності майно суб'єкта набуває певної економічної
форми. Залежно від цього виділяють: 1) основні фонди; 2) оборотні фонди та грошові кошти.
До законодавства, що уточнює критерії поділу майнового комплексу на вказані групи, крім
ГК України і спеціальних нормативних актів про бухгалтерський облік, належить
законодавство про аудиторські стандарти, деякі положення права про порядок надання
фінансових послуг тощо. Крім того, істотний вплив на облік майна суб'єкта господарювання
надає законодавство про оподаткування та податковий облік.
Економічний, бухгалтерський і податковий облік суб'єкта господарювання можуть не
співпадати. Зокрема, будівлі і споруди за стандартами бухгалтерського обліку слід відносити
до основних засобів, тоді як вони можуть виступати товаром у торговців нерухомістю. З
податкової точки зору така нерухомість, залежно від речових прав на неї і терміну
користування нею, може робити вплив різної сили на собівартість продукції і ефективність
(рентабельність) господарської діяльності.
Однією з базових категорій основних фондів цілісного майнового комплексу є нерухоме
майно (нерухомість). Цей термін широко і часто вживається в українській практиці
господарювання, його визначення закріплене в ст. 181 ЦК України. Нерухомістю визнають: а)
земельні ділянки; б) ділянки надр; у) об'єкти, розташовані на земельних ділянках,
переміщення яких без їх знищення і зміни їх призначення неможливе; г) ліси, багаторічні
насадження; д) повітряні і морські судна, судна внутрішнього плавання; е) космічні об'єкти;
ж) інші речі, права на яких підлягають державній реєстрації.
Стаття 283 ГК України роз'яснює поняття "нерухоме майно" як будови, споруди і приміщення
без додаткових деталей. Додатково ст. 66 ГК України і ст. 191 ЦК України до нерухомого
майна відносять цілісний майновий комплекс підприємства, тобто «господарські об'єкти із
завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг)».
Важлива особливість правового режиму нерухомості полягає в тому, що будь-які юридично
значущі дії: виникнення, зміна (у вигляді обтяжень), перехід і припинення речових прав на
них підлягають обов'язковій реєстрації в єдиному державному реєстрі. Ця процедура має
публічний характер, надає додаткову можливість оскарження в судовому порядку
неправомірних операцій з нерухомістю.
Проте доступність інформації про операції з нерухомістю в даний час ускладнена у зв'язку з
тим, що інформація про різні види нерухомості і пов'язані з нею зобов'язання містяться в
різних реєстрах і знаходяться у веденні різних органів.
Набуття суб'єктом господарювання існуючих об'єктів власності здійснюється на підставі
операцій, як передбачених законом, так і не передбачених, але таких, що не суперечать йому.
Створення і зміна деяких видів нерухомості вимагають узгодження з компетентними
господарськими органами на предмет відповідності встановленим стандартам технічної
сумісності і безпеки для людей і навколишнього природного середовища.
Зокрема, будівлі і споруди промислового і житлового призначення, теле- і радіовежі, радари і
ретранслятори, об'єкти, що мають радіоелектронне випромінювання, що енергогенерує
устаткування і енергорозподільні мережі, трубопроводи, земляні, меліораційнії гідротехнічні,
водні споруди і інші об'єкти капітального будівництва вимагають обов'язкового узгодження
під час:
а) планування (проводять зонування, проведення попередніх експертиз);
б) розробки проектної і будівельної документації (перевірки на відповідність технічним
завданням, плановим нормам допустимості, сумісність з існуючими об'єктами нерухомості і
планами розвитку відповідних територій і п. п.);
в) проведення будівельних робіт і пускових випробувань (сумісність з роботою прилеглих
інфраструктур і галузевих систем, вплив на навколишнє середовище);
г) введення в експлуатацію (відповідність проектним нормативам і вимогам безпеки).
Узгодження створення об'єктів нерухомості проводять галузеві органи — відповідно до
галузевої специфіки. Наприклад, будівництво газо- і нафтопроводів, енергогенеруючого
устаткування і енергорозподільчих мереж узгоджується з Національною комісією
регулювання електроенергетики України (НКРЕ); будівництво і телекомунікаційних мереж,
радіовипромінюючого устаткування і приладів — Національною комісією з питань
регулювання зв'язку України і центром * У крчастотнаг ляд ».
Крім того, у зв'язку з плануванням розвитку населених пунктів і техногенного навантаження
на навколишнє природне середовище, деякі органи здійснюють узгодження за всіма видами
капітального будівництва:
 органи Міністерства будівництва, архітектури і житлово- комунального господарства
України — з питань, пов'язаних з розробкою будівельної документації і веденням
будівельних робіт в Україні;
 органи Державного комітету водних ресурсів і водного господарства України — з
питань, пов'язаних з планованим і фактичним використанням об'єктів водного
господарства України;
 державна санітарно-епідеміологічна служба Міністерства охорони здоров'я України —
з питань санітарної і епідеміологічної безпеки об'єктів будівництва для населення;
 органи Міністерства культури України — з питань охорони культурної спадщини;
 органи Міністерства охорони навколишнього природного середовища України — з
питань екологічної безпеки об'єктів.
Здебільшого, право власності на новостворене майно виникає з моменту завершення його
створення. Створення нерухомості є винятком з цього правила, оскільки закон вимагає
введення в експлуатацію об'єкта і/або державну реєстрацію права власності (ст.ст. 182, 331
ЦК України). До здійснення таких процедур у володільця майна існує економічна власність,
але вирішення юридичної долі майна утруднене або заборонене. До завершення створення
нового майна закон визнає лише право суб'єкта на матеріали і устаткування, використані в
будівництві. Стаття 331 ЦК України в частині З закріплює окрему можливість розпорядитися
об'єктом незавершеного будівництва — при дотриманні певних обмежень і лише "у разі
потреби".
До складу оборотних фондів у складі майна суб'єкта господарювання можуть входити
також корпоративні права.
Поняття корпоративних прав подане в ст. 167 ГК України: це права особи, частка якої
визначена в статутному фонді (майні) господарської організації, що включають
правомочності на участь такої особи в управлінні господарською організацією, отримання
певної частини прибутку (дивідендів) даної організації і активів у разі ліквідації останньої
відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом і статутними
документами.
Правовий режим корпоративних прав наближений до режиму товару. Проте слід враховувати
два моменти переходу речової правомочності на корпоративні права. Перший перехід
відбувається між суб'єктом господарювання (наприклад, продавцем корпоративних прав), що
відчужує, і набувачем (покупцем). Другий — до операції додаються публічно-правові
відносини між їх набувачем та державою (суспільством) з моменту державної реєстрації змін
в установчих документах суб'єкта господарювання, корпоративні права в якому отримуються.
Корпоративні права, що належать державі в капіталі різних суб'єктів господарювання,
враховуються також у спеціальному реєстрі. Законодавство не передбачає особливих на-
слідків внесення корпоративних прав у такий реєстр і не пов'язує жодних наслідків для третіх
осіб у зв'язку з виключенням з нього. Даний реєстр необхідний для організації ефективного
управління і контролю за використанням державного майна.
До корпоративних прав належать не тільки права на акції, але й інші права засновників
господарських організацій. На думку професора В. Щербини, на відміну від корпоративного
підприємства (ч. 5 ст. 63 ГК України), унітарне підприємство (ч. 4 ст. 63 ГК України), а також
договірні (нестатутні) господарські товариства не є суб'єктами корпоративних відносин,
оскільки закон це прямо не передбачає. Разом із тим, позитивне вирішення характеру від-
носин таких суб'єктів господарювання із своїми засновниками не запропоноване. Отже, у
випадку зі встановленням прав засновника стосовно унітарного підприємства доречно вести
мову про застосування положень про корпоративні права за аналогією закону.
Правовий режим, цінних паперів у складі майна суб'єкта господарювання. У складі обігових
коштів особливе місце займають цінні папери, тобто документи встановленої форми, що
підтверджують майнове (грошове) право й певні відносини між власником і суб'єктом
( «емітентом»), що випустив їх, і передбачають виконання зобов'язань відповідно до умов їх
випуску, а також можливість передання іншим особам прав, які випливають з цих документів
(ч. 7 ст. 139, ст. 163 ГК України).
Цінний папір як об'єкт права власності в господарському обігу специфічний тим, що сам по
собі він як документ не має жодної цінності (окрім вартості чистого бланка). Цінують
виключно права, які надано власникові цінного папера. Такі права слідують за папером.
Власник цінного папера має деяку сукупність прав відносно емітента чи інших суб'єктів,
наприклад, власник акцій має право брати участь у розподілі прибутку акціонерного
товариства і формуванні його органів; власник векселя — вимагати сплати певної грошової
суми від векселедавця або аваліста; власник застави — передати певну річ або товар тощо.
Тому термін «право власності» на зобов'язання точніше описував би таку юридичну
конструкцію, незважаючи на певну тавтологічність.
Господарське значення цінного папера полягає у виділенні з комплексних господарських
правовідносин (операцій) окремого зобов'язання з правами кредитора і кореспондуючими
обов'язками боржника, наприклад, з виконання роботи, видачі товару, виплати грошової суми
тощо. Завдяки « типовому» змісту зобов'язання і стандартному оформленню (формі) цінного
папера відносно легко можна міняти власників цінного папера (кредиторів у зобов'язанні),
тоді як боржником залишається та ж сама особа, яка випустила такий папір у господарський
обіг (емітент). Випуск цінних паперів, таким чином, дозволяє розширити коло контрагентів
суб'єкта господарювання, через що такий суб'єкт отримує кращі умови фінансування своєї
діяльності, що, у свою чергу, знижує собівартість готової продукції (товарів, робіт і послуг) і
підвищує конкурентоспроможність емітента.
Як видно, при зміні володільця цінного папера (кредитора), в процес часто вступають ті, хто
не знайомий безпосередньо з діяльністю емітента і його кредитоспроможністю. Тому
законодавець зацікавлений у підтримці певного рівня довіри до боржників, які випускають ці
папери. Для заохочення обігу цінного папера використовують різні юридичні конструкції:
залучення третіх осіб як гарантів, порука, страхування ризиків. Крім того, застосовуються
складні техніко-юридичні засоби закріплення зобов'язань і відповідальності емітента. До
організації випуску цінних паперів (емісії) також можуть залучатися незалежні організації й
індивіди — вони виступають як експерти за змістом зобов'язання, підтвердженого цінним
папером, а також відповідають за власні дії — в господарському та господарсько-
адміністративному порядку.
Закони України «Про цінні папери та фондовий ринок», «Про державне регулювання ринку
цінних паперів в Україні» і «Про Національну депозитарну систему та особливості
електронного обігу цінних паперів» встановлюють основні параметри правового режиму
цінних паперів і їх обігу в Україні зокрема, види цінних паперів:
а) пайові (акції і інвестиційні сертифікати);
б) боргові (облігації суб'єктів господарювання, держави і місцевих цозик; казначейські
зобов'язання; ощадні сертифікати і векселі);
в) іпотечні (іпотечні облігації, іпотечні сертифікати, застави і сертифікати фондів операцій з
нерухомістю);
г) приватизаційні;
ґ) похідні (деривати); та
д) товаророзпорядчі (складські свідоцтва, коносаменти тощо). За визначеністю власника
цінні папери поділяють на:
а) іменні — за якими право належить лише зазначеній на бланку особі;
б) на пред'явника реалізувати право може будь-який володар;
в) ордерні — за якими правовласник може вимагати виконання сам або через призначеного
представника.
За формою випуску цінні папери можуть бути документарними і бездокументарними.
Слід врахувати, що серед усіх передбачених законом видів цінних паперів (18 або 19 видів),
векселі підлягають спеціальному регулюванню, оскільки використовуються переважно як
засіб для розрахунків, зокрема міжнародних. У зв'язку з цим до обігу векселів не
застосовують положення, які є обов'язковими для всіх інших цінних паперів, і навпаки,
спеціальні правові інструменти міжнародного і національного характеру про векселі не
можуть аналогічно застосовуватися до решти цінних паперів. У зв'язку з цим обіг векселів
розглянуто окремо в розділі про грошові зобов'язання та розрахунки цього підручника.
Цінні папери здебільшого належать правовому регулюванню в межах однієї держави і не
можуть перебувати в обігу в декількох державах. Законодавство окремих держав (особливо
невеликих) і міждержавних об'єднань, таких як Європейський Союз може не обмежувати
розміщення цінних паперів всіх інших або окремих держав на своїй території. Разом з тим,
держава Україна використовує дозвільний порядок для розміщення цінних паперів
українських емітентів за кордоном і для розміщення цінних паперів іноземних емітентів в
Україні.
Цикл існування цінного папера включає декілька етапів: а) випуск; б) розміщення; в) обіг; і г)
погашення.
Випуск цінного папера поєднує внутрішньогосподарські і господарсько-організаційні
відносини.
Оскільки акції підтверджують право власності на частку капіталу і право участі в управлінні
господарським товариством, їх пра вий режим є одним з найскладніших видів цінних паперів.
Порядок випуску акцій регулюється зазначеними вище законами, а також Законом України
«Про акціонерні товариства». Крім законів слід також брати до уваги низку нормативно-
правових, розпорядчих та індивідуальних актів ДКЦПФР, зокрема, Положення про порядок
реєстрації випуску акцій, Норми і правила обліку цінних паперів в Національній депозитарній
системі, Положення про депозитарну діяльність, Положення про розрахунково-клірингову
діяльність за договорами щодо цінних паперів, Положення про порядок ведення реєстрів
власників іменних цінних паперів. З квітня 2011 року всі акції будуть випускатися виключно
в електронній (бездокументарній) формі, у зв'язку з чим функція реєстраторів прав власності
на цінні папери (див. нижче) втратить самостійне значення в акціонерних відносинах.
Цінні папери, які належать суб'єктові господарювання на праві власності, за загальним
правилом повинні обліковуватися серед оборотних активів. Цінні папери в бездокументарній
формі можуть зберігатися тільки у ліцензованих хранителів. Кожному з хранителів, у свою
чергу, депозитарій відкриває власні рахунки. Депозитарій — суб'єкт господарювання,
утворений не менше, ніж 10 хранителями, який здійснює виключно депозитарну діяльність.
Крім того, право власності на акції акціонерних товариств може обліковувати сам емітент або
ліцензований реєстратор. Кандидатура реєстратора і умови договору з ним затверджують
загальні збори акціонерів. Відсутність особи в реєстрі акціонерів позбавляє його можливості
користуватися правами акціонера, хоча й не позбавляє права власності.
Закон встановлює спеціальні правила для обігу цінних паперів в Україні. Обіг цінних паперів
може здійснюватися через фондову біржу або поза біржею, але завжди за участю
ліцензованих торговців цінними паперами (брокерів, дилерів), які мають статус суб'єкта
господарювання, — професійного учасника ринку цінних паперів. При цьому розрахунки в
бездокументарних цінних паперах можуть проводитися виключно хранителем або
депозитарієм.
Цінні папери, випущені в Україні, можуть отримувати іноземні суб'єкти господарювання,
проте для переміщення таких паперів через митний кордон України необхідно отримати
спеціальний дозвіл Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку України (ДКЦПФР)
та НБУ. Придбання суб'єктами господарювання України цінних паперів, випущених за
кордоном» дорівнює зарубіжній інвестиції, при цьому оплата цінних паперів і корпоративних
прав грошовими коштами підлягає ліцензуванню НВУ, а на оплату інвестицій іншим майном
ліцензії видає Мінекономіки У країни. Суб'єкт господарювання може випустити цінні папери
і закордоном (тобто, їх оборот буде призначений, перш за все, для зарубіжного ринку). Такий
випуск, проте, повинен бути зареєстрований у ДКЦПФР України і можливий лише у випадку,
якщо цінні папери цього емітента вже випускалися в Україні.
Особливим об'єктом господарського обороту є грошові кошти та інші валютні цінності які
можуть знаходитися у суб'єктів господарювання тільки на праві власності. За загальним
правилом, гроші таких суб'єктів господарювання зберігають у банках та інших фінансових
установах, а розрахунки здійснюють переважно в безготівковій формі. Суб'єкти
господарювання можуть мати готівку в касі; розмір готівкових коштів у касі обмежений
законодавством і встановлюється банком, а фермерськими господарствами, приватними
підприємцями і небанківськими фінансовими установами — самостійно (див. докладніше
розділ 7 цього видання).
Правове регулювання використання природних ресурсів суб'єктами господарювання
закріплене в главі 15 ГК України. Слід зазначити особливий порядок, пов'язаний з тим, що ці
ресурси віднесені ст. 13 Конституції України до об'єктів права власності Українського
народу. Природні ресурси, що використовуються в господарській діяльності, залежно від їх
форми, можна розділити на: а) повітря, б) земельні, в) водні, г) гірничі (додатково виділяють
нафту і газ), ґ) лісові, д) тваринні, е) рослинні. Останні три категорії, в особливо цінних
поєднаннях можуть виступати як об'єкти природно-заповідного фонду. Кожній з категорій
властиві особливе правове положення і специфічна участь у господарській діяльності. За
характером відтворення природні ресурси можна розділити на відтворювані (рослинні,
тваринні, лісові) і невідтворювані (гірничі, повітря, водні). За характером використання в
господарській діяльності природні ресурси прийнято ділити на споживні і неспоживні.
До природних ресурсів замість традиційної тріади правомочностей власника застосовують
правомочність управління. Виняток
становлять земельні ресурси, які можуть перебувати у власності. Щодо споживаних
природних ресурсів часто використовують термін «користування». За змістом користування
природними ресурсами підрозділяють на загальне і спеціальне. Загальне користування
природними ресурсами е безкоштовним і необмеженим, без закріплення природних ресурсів
за окремими суб'єктами користування. Для здійснення спеціального користування необхідний
відповідний дозвіл (ліцензія, відведення, квиток, ордер тощо), виданий уповноваженим
органом. Спеціальне користування природними ресурсами здійснюють за плату, розмір якої
визначають нормативно-правові акти за кожним видом ресурсів.
Зі ст.ст. 152-153 ГК України випливає, що суб'єкт господарювання з метою використання
природних ресурсів зобов'язаний застосовувати нові технології у виробничій діяльності, хоча
в законі не закріплена відповідальність за порушення цього обов'язку.
Законом можуть бути передбачені обмеження на використання природних ресурсів у
господарській діяльності. Наприклад, суб'єкт господарювання не може передавати іншим
особам права, що випливають з ліцензії на використання природних ресурсів, але
зобов'язаний особисто здійснювати спеціальне користування. Закон може містити і пряму
заборону — «не можуть бути об'єктами лізингу земельні ділянки, інші природні об'єкти» (ст.
292 ГК України).
Видобуті природні ресурси є товаром, який виступає сировиною і матеріалами для
виробництва продукції суб'єктом господарювання. Питання правового режиму сировини і
матеріалів в основному врегульовані положеннями законодавства про права на рухоме майно.
Спеціальні обмеження встановлені для виробництва і обороту продукції з дорогоцінних
металів і каменів, харчової промисловості, сировини для атомних електростанцій,
«стратегічних» матеріалів, які використовуються у високотехнологічних і оборонних
секторах промисловості (кольорові і рідкоземельні метали, кварцеві кристали тощо), в
медицині і фармації (наркотична сировина і прекурсори), високочастотні і низькочастотні
передавачі, джерела активного випромінювання тощо).
Порівняно новим питанням для господарського законодавства України є регулювання
обороту відходів, під якими слід розуміти будь-які речовини, матеріали і предмети, які
утворюються в процесі господарської діяльності і не мають подальшого використання за
місцем утворення чи виявлення, а підлягають утилізації чи видаленню (Закон України «Про
відходи» від 05.03.98 р.). За загальним правилом, право власності на відходи належить
суб'єктам господарювання, за місцем знаходження яких розташовані відходи.
Роль права промислової власності відіграє з кожним роком більшу роль у господарських
відносинах. Право промислової власності (патентне право) є складовою частиною прав
інтелектуальної власності, що використовуються у сфері господарювання. До права
промислової власності належать: права на винахід, корисні моделі, промислові зразки,
раціоналізаторські пропозиції, селекційні досягнення в рослинництві і тваринництві,
топографії інтегральних мікросхем, засоби індивідуалізації учасників господарських від-
носин (право на комерційне (фірмове) найменування, торгову марку, географічне
позначення). Водночас, у царині господарювання використовують також інші об'єкти
інтелектуальної власності; комерційна таємниця, а також авторські і суміжні права.
До матеріальних і нематеріальних правовідносин застосовуються різні норми, тому зміст
права власності стосовно нематеріальних об'єктів, якими є плоди інтелектуальної діяльності
(творчості), виглядає трохи іншим. Відмінності між такими об'єктами відбиває формула:
«Якщо у А е яблуко, й у В є яблуко, і вони ними обмінялися, то у кожного буде по одному
яблуку, а якщо у А є одна ідея, й у В є одна ідея, і вони обмінялися ними, то у кожного буде
по дві ідеї».
Відповідно до ст. 154 ГК України положення ГК України про інтелектуальну власність е
спеціальними стосовно норм ЦК України. Слід відзначити, що об'єкти інтелектуальної
власності відносять до основних фондів суб'єктів господарювання, зокрема, до такого їх
різновиду як нематеріальні активи.
Підставою виникнення права інтелектуальної власності е, як правило, факт створення
відповідного нематеріального об'єкта автором або ж договір, наприклад, авторський договір,
договір на створення і передачу результатів науково-технічної діяльності (за ГК України),
договір на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних
робіт (за ЦК України). Водночас, для об'єктів промислової власності і засобів індивідуалізації
учасників господарських відносин реєстрація є необхідною умовою виникнення відповідних
прав.
Існує певна проблема оцінки прав промислової власності як об'єкта обліку у складі цілісного
майнового комплексу. Оскільки йдеться про нематеріальні об'єкти, складно виробити єдині
об'єктивні критерії і методики для подібної оцінки. Разом з тим, очевидно, що нині чинний
договірний порядок оцінки таких прав (наприклад, при внесенні до стартового капіталу)
допускає зловживання з боку суб'єктів господарювання та їх засновників (учасників), а тому
потребує законодавчих обмежень.
Коли йдеться про припинення прав інтелектуальної власності, слід розділяти майнові
права (виключні права на використання, виключні права на передачу і заборону використання
об'єкта третіми особами) і немайнові права (право автора на визнання, право на не-
комерційне використання, право на цілісність і незмінність твору і так далі). Немайнові права
не можуть бути припинені інакше, ніж відповідно до закону, тоді як припинення майнових
прав здійснюються на розсуд власника, у тому числі за договором.

Користуванняозначає діставання, витягування з.речі її корисних властивостей. Тут є низка

особливостей, пов'язаних зі змістом та формою речей та інших об'єктів права власності.
Зокрема, для споживчих речей користування за обсягом співпадає з розпорядженням.
Користування не може поширюватися на відносини з цінними паперами, наприклад,
векселедержатель може вилучити корисні властивості з векселя тільки шляхом пред'явлення
його до сплати. В цьому випадку право користування здійснюється через право вимоги.
Користування не лише складає одну з правомочностей власника, але й є самостійним речовим
правом. Різновидами такого самостійного права виступають: сервітут(право користування
чужим нерухомим майном), емфітевзис(право користування чужою земельною ділянкою для
сільськогосподарських потреб) або суперфіцій(право користування чужою земельною
ділянкою для забудови) відповідно до глав 32 - 34 ЦК України, а також право постійного
користуванняземлями державної та комунальної власності відповідно до ст. 92 Земельного
кодексу України,
Розпорядження — правомочність власника, яка полягає у самостійному вирішенні подальшої
юридичної та фактичної долі майна:наприклад, власник може передати річ іншому
суб'єктові господарювання за договором чи установчими документами, відмовитися від усіх
прав на річ тощо. Відзначимо, що право розпорядження може існувати автономно від права
власності (себто, як самостійне речове право). Зокрема, суб'єкт господарювання — боржник у
процедурі банкрутства позбавляється права на розпорядження власним майном на підставі
ухвали господарського суду. Разом з тим, таке право отримує розпорядник майна (сенатор
тощо). Таким саме чином управитель, довірчий власник, комісіонер (на підставі договору),
виконавча служба, аукціонна служба (на підставі закону та вирішення суду), які не є
власниками, можуть розпоряджатися майном суб'єкта господарювання або його частиною від
свого імені.
Власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається своїм майном (ст. 319 ЦК
України). Це положення Закону іноді використовують для обґрунтування юридичної
доктрини, що наявність усіх трьох правомочностей водночас можлива лише у власника. Між
тим, закон та практика доводять, що особа інша, ніж власник, також може реалізувати усю
зазначену тріаду, питання лише в обсязі кожної з правомочностей. Речові правомочності
іншої, ніж власник, особи можуть випливати з закону, договору, адміністративного акта,
установчого документа тощо. Правомочність власника обмежена лише законом, а суб'єкта,
який не є власником — законом та волею власника.
У господарсько-правовій характеристиці права власності, спеціальній щодо цивільно-
правового регулювання, розглядають організаційно-засновницькі повноваження власника,
передбачені ст. 135 ГК України. За змістом ці повноваження можна класифікувати так:
а) телеологічні: право визначати мету та предмет діяльності суб'єкта господарювання, склад
та компетенцію його органів управління, порядок ухвалення ними рішень, інші умови
господарювання в локальних актах такого суб'єкта;
б) розпорядчі:
 право одноособово або спільно з іншими власниками на основі майна, що належить
йому (їм), створювати (засновувати) господарські організації;
 право здійснювати господарську діяльність в організаційно-правових формах
господарювання, не заборонених законом;
 право на об'єднання підприємств у господарські об'єднання;
 право самостійно визначати структуру створеного ним суб'єкта господарювання, склад
та компетенцію його органів управління;
 право на припинення господарської організації та інші;
в) управлінські: право вирішувати будь-які питання управління діяльністю суб'єкта
господарювання безпосередньо або через уповноважені органи (наприклад, затверджувати
основні напрямки та плани діяльності, приймати звіти, притягати до відповідальності
посадових осіб тощо);
г) майнові:
 закріплювати майно за створеним суб'єктом господарювання на праві власності,
господарського відання, оперативного управління або на іншому речовому праві, що не
суперечить закону;
 право визначати склад та порядок використання майна (цільове призначення).
Форми, власності слід розглядати як організаційно-економічне розмаїття, багатошаровість
способів (порядку) закріплення майна
заокремими суб'єктами, а форму права власності — як правовийрежимрегулювання відносин
власності. У цивілістичній літературіокремі науковці пропонують відмовитися від
зазначенняформивласності як ключового поняття. Головний аргумент, який наводять — всі
форми власності є рівними перед законом, а економічна сутність відносин схожа за усіх
форм. На відміну від цього, господарсько-правова доктрина вважає за необхідне
враховуватизмістсуспільних відносин, на які спрямоване правове регулювання.У зв'язку з
формою власності неодноразово підкреслено, що характер(особливості) власності
відрізняються залежно від суб'єкта. Наприклад, власність Українського народу і приватної
особи будерізноюза обсягом і за змістом. Рівність перед законом не
означаєрівностісуб'єктивних прав та юридичних обов'язків. Отже, форма права власності не
співпадає з економічною формою власності, асистема форм права власностіне є
тотожною системі форм власності (привласнення)(див. табл. 3).
В Україні різноманітні нормативно-правові акти називають різні форми власності,
зазначаючи також форми права власності. Ані Конституція, ані ЦК України, ані ГК України
не містять норм із вичерпним переліком форм власності. Проте аналіз можна почати зі ст.ст,
324-327 ЦК України, які згадують види права власності:1) право власності Українського
народу, 2) право приватної власності (фізичних та юридичних осіб), 3) право державної
власності, та 4) право комунальної власності. ЦК України також у ст. 318 вказує, що
суб'єктом права власності може бути лише учасник цивільних відносин, передбачений ст. 2
ЦК України, а саме: особа (фізична чи юридична), держава Україна, Автономна Республіка
Крим, територіальні громади, іноземні держави, інші суб'єкти публічного права та
Український народ.
Скасований Закон України «Про власність» 1991 року закріплював
наявність трьохрівноправних форм власності: приватну, колективну та державну (ст. 2) та
погоджувався з існуванням змішаної форми власності (ст. 3). ГК України у ст. 134, як було
вже відзначено, визначає право власності основним правовим режимом майна суб'єктів
господарювання, а непрямий перелік його різновидів можна скласти на підставі ст. 63 ГК
України, де закріплені види підприємств відповідно до форм власності, передбачених
законом, у тому числі, самим ГК. Отже, ст. 63 дозволяє розрізняти такі форми власності: 1)
приватна (громадян або юридичної особи), 2) колективна, 3) комунальна (територіальної
громади), 4)державна, та 5) змішана.
Таблиця 3. Закріплення форм власності та форм права власності в законодавстві України
Форми власності | Форми Нормативний
права власності акт
І приватна і. право Конституція
приватної України^ ЦК,
власності ГК України
державна* право Конституція
державної України ЦК
власності, та ГК України
право
власності
Українського
народу
комунальна*право Конституція
комунальної України, ЦК
власності та ГК України
колективна ** ГК України
змішана *** ГК України
довірча зобов'язальні ЦК України
правомоч-
ності (на
підставі
договору
управління
майном,
комісії тощо)
* — може бути розтлумачена як різновид колективної форми власності;
** — фактично реалізується правом власності юридичних осіб; *** — фактично реалізується
об'єднанням власного майна (в т.ч. загальною власністю) декількох суб'єктів права власності,
як правило, без створення юридичної особи.
Змішана і колективна форми власності та правові форми їх здійснення.Як видно з таблиці 3,
цивільне та господарське законодавство України прямо не передбачають спеціальної форми
права власності задля реалізації колективної та змішаної форм власності. Крім того, із
скасуванням Закону України «Про власність» 1991 року, колективна та змішана форми
власності не передбачені прямо законом, хоча ГК України регулює деякі форми їх реалізації,
зокрема, колективну форму власності (глава 10). Проте відсутність згадки у законі не
виключає існування відповідних форм власності в економіці, а також самостійних форм їх
правового регулювання, зокрема, передбачених нормами господарського законодавства.
Колективна власність багато в чому е спорідненою з такими формами як комунальна
власність (адже власність територіальної громади як єдиного суб'єкта, правомочності щодо
такої власності реалізують обрані органи місцевого самоврядування), а також (урядова)
власність, власність Українського народу. За умов, коли «колектив», що мешкає на певній
території
(територіальнагромада, український народ) може бути носієм прававласності,немає підстав
забороняти іншим колективам, наприклад,членам партії,релігійних організацій, об'єднань
підприємств, кооперативів,разом виступати об'єднаним носієм права власності. Тому формою
правової реалізації колективної власності повинно бути право колективної власності.
Дотепер, ЦК України (ст.ст. 91, 325) передбачає в юридичної особи наявність лише права
приватноївласності,не враховуючи економічний зміст та особливості відповідних суспільних
відносин, зокрема, поєднаних з колективним привласненням матеріальних та пов'язаних з
ними благ.
Питання змішаної форми власності також є дискусійним. П. З ст.З Закону України «Про
власність» дозволялося об'єднання майна громадян, юридичних осіб та держави й створення
на цій основі змішаних форм власності (зокрема, вказувалося на спільні підприємства за
участю юридичних осіб та громадян інших держав). Себто законодавець не передбачав чіткої
межі між колективною та змішаною формами власності. Разом з тим, вважають, що
об'єднання майна різних суб'єктів із створенням юридичної особи призводить, відповідно до
ст. 21 того ж самого закону, до виникнення колективної власності. Такий висновок враховує
також положення ст. 63 ГК України щодо можливості створення підприємств, заснованих на
змішаній формі власності — внаслідок об'єднання майна різних форм власності. Якщо ж
після об'єднання майна різних форм власності нова юридична особа або інший суб'єкт права
власності не виникають, проте створений новий об'єкт власності, то правомірно говорити про
змішану форму власності учасників такого об'єднання, особливо, якщо вони є суб'єктами
різних форм права власності.
Суб'єкти права змішаної власності не здійснюють правомочності спільно, але кожен зберігає
повний контроль за майном — наприклад, у межах договірних відносин. Зокрема, в межах
договору про спільну діяльність суб'єкти господарювання можуть діяти без об'єднання
внесків, володіючи та користуючись майном контрагента, а також передбачаючи підстави для
переходу титулу. Крім договору про спільну діяльність, змішана власність може виникати за
угодою про розподіл продукції, про виробничу кооперацію, про співпрацю, згідно з
договором підряду, про надання послуг тощо.
Підстави виникнення та припинення права (правовідносин) власності слід розглядати,
виходячиіз загального висновку, що основою виникнення будь-якого правовідношення є
юридичний факт, себто обставини, з якими закон пов'язує виникнення (припинення) права
власності на певне майно у конкретних суб'єктів.
Як зазначено в Конституції (ст. 92), основи права власності встановлюються виключно
законами України. Глави 24-25 ЦК України, ст. 144 ГК України містять підстави виникнення
права власності (правостворюючі факти,себто такі, що створюють суб'єктивне право
власності), які можна поділити на первинні(створення майна на законних підставах та
державна реєстрація майна) та похідні, до яких належать правочини, передбачені законом, або
такі, що не встановлені законом, але й не суперечать йому; а також акти органів державної
влади та органів місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб у випадках, прямо
передбачених у законі; отримання майна на підставі закону.
Серед способівнабуття права власності розрізняють: створення (заснування) суб'єкта
господарювання; виготовлення нової речі; переробка речі; господарське використання майна
власника; привласнення загальнодоступних дарів природи; безхазяйне майно; знахідка
(скарб); окупація (узаконене захоплення речей, від яких власник добровільно відмовився);
приватизація; націоналізація; правонаступництво; законний правочин, пов'язаний з набуттям
титулу на майно у власника, або в особи, уповноваженої представляти власника; набувальна
давність.
Набувальна давність, що є новелою для України з 2004 року (ст. 344 ЦК України) передбачає
законне перетворення добросовісного володільця на власника за дотримання декількох умов,
серед яких відкрите та безперервне володіння майном протягом тривалого терміну.
Підставами припинення права власності суб'єкта господарювання
є правоприпиняючіюридичні факти, які для одного суб'єкта припиняють право власності, а для
іншого водночас стають підставою набуття такого права. Право власності можна припинити у
будь-який спосібз таких: відчуження власником свого майна відповідно до законної угоди;
відмова власника від свого майна (права власності); припинення існування суб'єкта
господарювання; знищення (руйнування) об'єкта власності; смерть (припинення існування)
власники; припинення права власності на майно на підставі закону (ст. 348 ЦК України);
реквізиція (ст. 353 ЦК України); конфіскація (ст. 354 ЦК України); примусовий продаж за
рішенням суду тощо.
35) Основні способи захисту майнових прав у господарських відносинах.
1. Державні гарантії захисту прав і законних інтересів суб’єктів
господарювання
Для захисту від порушень інтересів суб’єктів господарювання і для надання їм
впевненості у своїй роботі держава надає їм свої гарантії. Державними гарантіями для
підприємців в Україні є передбачені законодавством можливості вільного здійснення
підприємницької діяльності без протиправних посягань. Вони надаються різним загальним і
спеціальним законодавством за предметною, галузевою, територіальною, часовою чи іншими
ознаками. Основним актом у сфері господарювання – Господарським кодексом України (у
статті 47) встановлено: загальні гарантії прав підприємців: ОРГАНІЗАЦІЙНІ: ця група
гарантій передбачає, що держава гарантує усім підприємцям, незалежно від обраних ними
організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права та рівні можливості для
залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних,
природних та інших ресурсів. Забезпечення підприємця матеріально-технічними та іншими
ресурсами, що централізовано розподіляються державою, здійснюється з метою виконання
підприємцем поставок, робіт чи послуг для пріоритетних державних потреб. Збитки, завдані
підприємцю внаслідок порушення громадянами чи юридичними особами, органами
державної влади чи органами місцевого самоврядування його майнових прав,
відшкодовуються підприємцю відповідно до Господарського кодексу України та інших
законів; МАЙНОВІ: ця група гарантій передбачає, що держава гарантує недоторканність
майна і забезпечує захист майнових прав підприємця. Вилучення державою або органами
місцевого самоврядування у підприємця основних і оборотних фондів, іншого майна
допускається відповідно до статті 41 Конституції України на підставах і в порядку,
передбачених законом. Крім цього передбачено СОЦІАЛЬНІ ГАРАНТІЇ: ця група гарантій
передбачає, що підприємець або громадянин, який працює у підприємця по найму, у
передбачених законом випадках може бути залучений до виконання в робочий час державних
або громадських обов’язків, з відшкодуванням підприємцю відповідних збитків органом,
який приймає таке рішення. Спори про відшкодування збитків вирішуються судом. Завдяки
трьом групам гарантій у спеціальному законодавстві визначаються правила ведення
господарської діяльності, здійснення інвестиційної та інноваційної діяльності, правила
захисту своїх інтересів у суді, в адміністративному порядку, правила щодо володіння,
користування і розпорядження майном, використання прибутків тощо. 2. Способи захисту
права власності та інших речових прав Основними способами захисту прав власності
суб’єктів господарювання є: Речово-правові – спрямовані на захист від безпосередньо
неправомірного впливу будь-яких осіб (віндикація). Віндикаційний позов – це позов
неволодіючого власника до незаконно володіючого не власника про витребування свого
майна в натурі. Він пред’являється у випадку, коли власник втрачає правомочність володіння
своєю річчю і вимагає повернення власного майна з чужого незаконного володіння.
Віндикаційний позов пред’являється до господарського суду. Суб’єктом, який має право на
пред’явлення віндикаційного позову є власник майна або титульний власник, а суб’єктом, 9
зобов’язаним повернути майно, є незаконний набувач майна, яке знаходиться у нього на час
пред’явлення позову. Метою віндикаційного позову є відновлення порушеного володіння на
індивідуально-визначену річ. Оскільки предметом віндикаційного позову може бути тільки
індивідуально-визначена річ, то власник має право вимагати повернення саме тієї речі, на яку
він має право власності та яку він втратив, а не подібного майна. Індивідуально-визначена річ
є юридично незамінною, й тому її загибель приводить до втрати власником права на
віндикаційний позов. Він може вимагати тільки відшкодування збитків, заподіяних загибеллю
речі. До відсутності предмета віндикації повинні прирівнюватися і значно змінені речі.
Наприклад, коли автомобіль було викрадено у власника та за підробними паперами продано
новому власнику, який на підставах, не заборонених законом, переобладнав цей автомобіль зі
зміною кузова, двигуна тощо. У цьому випадку також слід вважати, що предмет віндикації
відсутній. Майно може вибути з володіння власника або особи, якій воно було передано
власником у володіння, без їхньої волі іншим шляхом у дуже рідких випадках. Можна уявити,
що майно внаслідок повені, урагану, землетрусу або іншого стихійного лиха залишається без
нагляду. Пізніше, знайшовши це майно у добросовісного набувача, власник або титульний
володілець має право витребувати його. Якщо майно було передано особою, якій власник
передав його у тимчасове користування або зберігання, то витребувати майно від
добросовісного набувача неможливо. У цій ситуації право власності виникає у
добросовісного набувача. Хоча особа, якій власник передав майно у тимчасове користування
або зберігання, зловживала довірою власника, останній сам винен у необережному виборі
контрагента, сам передав йому майно (з власної волі) і може тільки вимагати від порушника
відповідного відшкодування збитків. Добросовісність або недобросовісність набувача має
суттєве значення також при розрахунках у випадку повернення майна з незаконного
володіння. Власник, поряд з витребуванням речі, має право вимагати повернення або
відшкодування сум усіх неотриманих прибутків, які власник отримав або повинен був
отримати: у недобросовісного володільця – за весь час володіння, у добросовісного
володільця – лише з моменту, коли той дізнався або отримав повістку за позовом власника
про повернення майна. Право володільця (як добросовісного, так і недобросовісного)
вимагати від власника відшкодування проведених ним необхідних витрат є самостійним
суб’єктивним правом. Воно існує і в тому випадку, коли відсутні доходи, які мав би стягнути
з володільця власник майна. Якщо відділити поліпшення неможливо, добросовісний
володілець має право вимагати відшкодування зроблених на поліпшення майна витрат, але не
більше розміру збільшення вартості речі. Віндикаційний позов може пред’являти будь-який
власник (громадянин, суб’єкт господарювання чи держава) відносно будь-якого майна, що
вибуло з його володіння, за виключенням грошей та цінних паперів на пред’явника від
добросовісного набувача. Це правило стосується всіх видів грошових знаків, які мають обіг у
державі, а також цінних паперів на пред’явника, які вільно обертаються (акції, облігації,
казначейські зобов’язання, ощадні сертифікати, векселя). Таке становище зміцнює віру
учасника господарських відносин у стабільність обігу грошей та цінних паперів.
Віндикаційний позов є позадоговірним позовом, тобто його може бути пред’явлено лише при
відсутності договірних відносин між власником та володільцем. Тому власник, який передав
майно іншій особі за договором, не має права вимагати повернення його на підставі
віндикаційного позову, тому що конкуренція зобов’язально-правових та речово-правових
позовів недопустима. Однак, якщо строк договору закінчився, а майно не було повернено,
власник має право вимагати повернення майна в силу того ж договору. Інакше кажучи, у всіх
випадках необхідно розрізняти віндикаційний позов як речовоправовий, що спирається на
право власності на майно, що вибуло всупереч волі власника із його володіння, та позов про
повернення майна, що виникає через невиконання відповідачем (наприклад, наймачем) умов
договору. Але якщо власник майна не може довести законність своїх вимог за зобов’язально-
правовим позовом, то він може змінити підстави позову і вимагати повернення йому майна,
посилаючись на своє право власності, тобто пред’явити віндикаційний позов. Негаторний
позов може бути пред’явлено у випадку створення умов, що перешкоджають нормальному
здійсненню власником своїх правомочностей за користуванням та розпорядженням своїм
майном, хоч би порушення і не були поєднані із позбавленням володіння річчю. Сторонами за
негаторним позовом є власник та третя особа, що 11 перешкоджає своїми протиправними
діями нормальному здійсненню власником своїх правомочностей. Власник майна має право
вимагати усунення будь-яких перешкод у здійснені його прав протягом усього часу існування
цих правопорушень. Це означає, що на негаторний позов не поширюється позовна давність.
Власник має можливість пред’явити до суду позов і в тих випадках, коли його право
власності порушується на законних підставах. Коли власник не згодний із цим рішенням, то
воно не може бути виконано до вирішення спору судом. При розгляді спору вирішуються
також усі питання відшкодування власникові завданих збитків. Віндикаційними та
негаторними позовами вичерпуються усі засоби захисту права власності. Серед інших
позовів, що виконують функцію засобів захисту, слід відзначити позови про визнання та
позови про виключення майна з опису. У юридичній літературі були висловлені різноманітні
точки зору про правову природу цих позовів. Одні автори відносять позови про визнання до
негаторних, а інші вважають, що це самостійні речово-правові позови. Остання точка зору є
превалюючою. Безспірно, що віндикаційний позов передбачає визнання за власником його
права власності на майно. Коли він пред’являється – відпадає необхідність у пред’явленні
позову про визнання. У цей же час у рішенні суду за позовом про визнання права власності на
майно суд лише констатує присутність у власника його права і не покладає на відповідача
зобов’язань повернути майно або усунути перешкоду при здійсненні власником своїх
правомочностей. Відносячи позови про виключення майна із опису до негаторних позовів,
автори цієї точки зору виходять з того, що власник описаного майна позбавляється
можливості здійснювати свої правомочності щодо користування та розпорядження майном.
Це справедливо по відношенню правомочностей розпорядження лише в тому випадку, коли
заарештоване майно знаходиться у власника. Захист права власності здійснюється і в тих
випадках, коли позов про усунення перешкод у користуванні або розпорядженні майном (а
також про витребування майна з чужого незаконного володіння) – тобто негаторний або
віндикаційний позов пред’являється не безпосередньо власником, а титульним володільцем –
тобто особою, яка володіє майном у силу закону або договору із власником.
36.Поняття, види та функції господарських зобов’язань.
Однією з підстав виникнення господарських зобов’язань (і найпоширенішою у сфері
економіки) є господарські договори, за допомогою яких опосередковуються зв’язки між
суб’єктами господарювання, а також між ними та іншими учасниками господарських
відносин. Термін «господарський договір» широко використовується в законодавстві,
юридичній літературі та в господарській практиці. Однак чинне законодавство не містить
визначення господарського договору, хоча в Господарському кодексі Україні йому
присвячена ціла глава – 20 «Господарські договори» (статті 179-188).
Господарський договір – це зафіксовані в спеціальному правовому документі на підставі
угоди зобов’язання учасників господарських відносин (сторін), спрямовані на обслуговування
(забезпечення) їх господарської діяльності (господарських потреб), що ґрунтуються на
оптимальному врахуванні інтересів сторін і загальногосподарського інтересу. Господарський
договір виконує низку важливих функцій. Одні з них (функцій) притаманні будь-яким
договорам (регулятивна, координаційна, контрольно-інформаційна, охорона), інші –
переважно господарським договорам (планування, опосередкування відносин між суб’єктами
господарювання, узгодження економічних інтересів сторін договірного зв’язку з урахуванням
загальногосподарського інтересу).
Поділ господарських договорів на певні види можна здійснити за різними критеріями: за
ознакою підстав виникнення договірних зобов’язань розрізняють плановані договори та
регульовані договори; за ознакою взаємного становища сторін у договірних відносинах
господарські договори поділяють на вертикальні та горизонтальні; за строками дії
розрізняють довгострокові та короткострокові договори; за сукупністю критеріїв
(економічним змістом та юридичними ознаками) господарські договори можна поділити на
такі групи: договори на реалізацію майна (купівлі-продажу, поставки, міни/ бартеру,
контрактації сільськогосподарської продукції, забезпечення електроенергією, газом, водою
тощо), договори на передачу майна в користування (безоплатне користування майном,
оренда, лізинг); підрядні договори (підряд на капітальне будівництво, підряд на виконання
проектно-вишукувальних, дослідно-конструкторських та інших робіт); транспортні договори
(перевезення вантажів, буксирування, тайм-чартеру, подачі та забирання вагонів, експлуатації
залізничної під’їзної колії та ін.); договори на надання послуг (фінансових, консалтингових,
щодо охорони об’єктів, зберігання майна та ін.); договори про спільну діяльність – договори
про кооперацію, про спільну інвестиційну діяльність, про заснування господарської
організації корпоративного типу, що діє на підставі статуту (акціонерне товариство,
товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою відповідальністю,
статутне господарське об’єднання) та ін.; засновницькі договори (договори, що відіграють
роль установчого документа господарської організації корпоративного типу – повного
товариства, командитного товариства, договірних господарських об’єднань – асоціації,
корпорації); за тривалістю застосування у сфері господарювання (підприємництва) можна
виділити традиційні та новітні договори; за ступенем складності розрізняють прості та складі
договори. Більш детальна нормативна інформація щодо договорів міститься у ЦК України та
інших законодавчих актах, наприклад, законах України «Про концесію», «Про угоди про
розподіл продукції», «Про інвестиційну діяльність», «Про публічні закупівлі», тощо.
ІНТЕРНЕТ
Відповідно до ч. 1 ст. 173 ГК України, господарським визнається зобов'язання, що виникає
між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері
господарювання з підстав, передбачених ГК, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у
тому числі боржник) повинен вчинити певну дію господарського чи управлінсько-
господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно,
сплатити гроші, надати інформацію тощо) або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт
(управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони
виконання її обов'язку.
Змістом господарського зобов'язання є дії господарського чи управлінсько-господарського
характеру, які на вимогу управненої сторони має виконати чи від вчинення яких має
утриматись зобов'язана сторона. При цьому сторони можуть за взаємною згодою
конкретизувати або розширити зміст господарського зобов'язання в процесі його виконання,
якщо законом не встановлено інше.
Основними видами господарських зобов'язань, згідно з ч. 2 ст. 173, є майново-господарські
зобов'язання та організаційно-господарські зобов'язання.
Майново-господарськими (згідно з ч. 1 ст. 175) визнаються цивільно-правові зобов'язання,
що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської
діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на
користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право
вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Організаційно-господарськими (згідно з ч. 1 ст. 176 ГК України) визнаються господарські
зобов'язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом
господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких
зобов'язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-
господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має
право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Як окремі види господарських зобов'язань ГК України визначає соціально-комунальні
зобов'язання суб'єктів господарювання (ст. 177, ч. 4 ст. 175) та публічні зобов'язання
суб'єктів господарювання (ст. 178).
Господарський договір - це зафіксовані в спеціальному правовому документі на підставі
угоди зобов'язання учасників господарських відносин (сторін), спрямовані на обслуговування
(забезпечення) їх господарської діяльності (господарських потреб), що ґрунтуються на
оптимальному врахуванні інтересів сторін і загальногосподарського інтересу.
Господарський договір виконує низку важливих функцій. Одні з них (функцій) притаманні
будь-яким договорам (регулятивна, координаційна, контрольно-інформаційна, охорона), інші
- переважно господарським договорам (планування, опосередкування відносин між
суб'єктами господарювання, узгодження економічних інтересів сторін договірного зв'язку з
урахуванням загальногосподарського інтересу).
Регулятивна функція проявляється в тому, що за допомогою господарського договору
здійснюється регулювання відносини між сторонами.
Координаційна функція проявляється в тому, що сторони господарського договору
розробляють умови цього договору шляхом узгодження своїх позицій щодо змісту договору
(з урахуванням приписів закону).
Контрольно-інформаційна функція проявляється в тому, що за допомогою господарського
договору здійснюється контроль за ефективністю діяльності суб'єктів господарювання.
Ступінь ефективності охоронної функції господарського договору (проявляється в
можливості забезпечити захист прав і законних інтересів сторін договору) залежить від
форми та змісту договору.
Господарський договір виконує також функцію планування - як господарських зв'язків, так і
поточної діяльності суб'єктів господарювання.
Поділ господарських договорів на певні види можна здійснити за різними критеріями:
За ознакою підстав виникнення договірних зобов'язань розрізняють:
Плановані договори укладаються на підставі прийнятого державного замовлення у
випадках, коли таке прийняття є обов'язковим для певних суб'єктів: державних
підприємств, підприємств-монополістів, підприємств, які функціонують переважно на базі
державної власності чи контролюються державою;
Регульовані договори укладаються вільно, на розсуд учасників господарських відносин.
За ознакою взаємного становища сторін у договірних відносинах господарські договори
поділяють на:
вертикальні - укладаються між нерівноправними суб'єктами - органом господарського
керівництва та підпорядкованим йому підприємством (наприклад, державний контракт); певні
умови договору є обов'язковим для підпорядкованої сторони і не можуть корегуватися навіть
із застосуванням судової процедури (судового порядку розгляду переддоговірного спору);
горизонтальні - укладаються між рівноправними суб'єктами; при цьому всі умови договору
сторони погоджують між собою, а у разі виникнення спору можуть звернутися до суду.
За строками дії розрізняють:
довгострокові договори - укладаються на строк понад 5 років (наприклад, концесійні
договори, договір оренди цілісного майнового комплексу підприємства); в таких договорах
організаційні елементи переважають майнові; середньострокові договори - строком дії від 1
до 5 років (наприклад, договори підряду на капітальне будівництво); організаційні елементи в
подібних договорах урівноважені з майновими; короткострокові договори - строком дії до 1
року; в цих договорах переважають майнові елементи; разові договори укладаються на одну
господарську операцію, містять зазвичай лише майнові елементи.
За сукупністю критеріїв (економічним змістом та юридичними ознаками) господарські
договори можна поділити на такі групи: договори на реалізацію майна (купівлі-продажу,
поставки, міни/бартеру, контрактації сільськогосподарської продукції, забезпечення
електроенергією, газом, водою тощо); договори на передачу майна в користування
(безоплатне користування майном, оренда, лізинг); підрядні договори (підряд на капітальне
будівництво, підряд на виконання проектно-вишукувальних, дослідно-конструкторських та
інших робіт); транспортні договори (перевезення вантажів, буксирування, тайм-чартеру,
подачі та забирання вагонів, експлуатації залізничної під'їзної колії та ін.); договори на
надання послуг (фінансових, консалтингових, щодо охорони об'єктів, зберігання майна та ін.);
договори про спільну діяльність - договори про кооперацію, про спільну інвестиційну
діяльність, про заснування господарської організації корпоративного типу, що діє на підставі
статуту (акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з
додатковою відповідальністю, статутне господарське об'єднання) та ін.; засновницькі
договори (договори, що відіграють роль установчого документа господарської організації
корпоративного типу - повного товариства, командитного товариства, договірних
господарських об'єднань - асоціації, корпорації).
За тривалістю застосування у сфері господарювання (підприємництва) можна
виділити: традиційні договори, що застосовуються протягом багатьох століть (договори
купівлі-продажу, підряду, про спільну діяльність, перевезення); новітні договори, поява яких
протягом останніх двох століть викликана ускладненням господарського життя (договір
лізингу, договір факторингу, агентські договори та ін.).
За ступенем складності розрізняють: прості договори, що містять ознаки договору одного
виду (відповідно до класифікації IV); до них належить більшість традиційних договорів, у
тому числі купівлі-продажу, перевезення, підряду, майнового найму; комплексні (складні)
договори передбачають наявність ознак кількох вищезгаданих договорів (договір факторингу,
договір консигнації, договір лізингу, концесійний договір та ін.).
Залежно від ролі у встановленні господарських зв'язків розрізняють: генеральні договори
(рамочні контракти) визначають основних учасників договірних відносин та параметри їх
наступних договірних зв'язків (генпідрядні договори, договір комерційної концесії);
субдоговори укладаються на підставі генеральних договорів (договори субпідряду) або
рамочних контрактів (наприклад, договір комерційної субконцесії).
За ознакою можливості чи неможливості корегування умов договору останні можна
поділити на: некореговані договори - одна чи дві сторони договірних відносин позбавлені
можливості корегування заздалегідь визначених умов договору; до них належать типові
договори (затверджуються Кабінетом Міністрів України чи у випадках, передбачених
законом, іншим органом державної влади) та договори приєднання (зміст договору
визначається однією зі сторін без права іншої наполягати на його зміні; наприклад, договори
купівлі-продажу акцій у процесі проведення відкритої підписки на акції); кореговані
договори - умови договору визначаються шляхом вільного волевиявлення сторін, які мають
право на власний розсуд погодити будь-які умови договору, якщо це не суперечить
законодавству, в тому числі використовуючи примірні договори, що мають рекомендаційний
характер; у разі недосягнення сторонами згоди щодо окремих умов договору, що свідчить про
виникнення переддоговірного спору, вони можуть звернутися до суду.
У разі використання при встановленні господарського зв'язку попередніх переговорів
договірні відносини між їх учасниками оформляються за допомогою двох категорій
договорів: попереднього договору, в якому фіксуються намір сторін укласти в майбутньому
(не пізніше року з моменту укладення попереднього договору - ч. 1 ст. 182 ГК) основний
договір певних параметрів (предмет та інші умови договору), зобов'язання сторін щодо
проведення підготовчих дій, спрямованих на забезпечення укладення та виконання основного
договору (страхування ризиків, підготовка відповідної документації, отримання ліцензій,
інших дозволів тощо), а також відповідальність сторін за ухилення від укладення основного
договору; основний договір укладається на умовах та у термін, визначені попереднім
договором (проте зобов'язання сторін укласти основний договір припиняється, якщо до
закінчення встановленого терміну жодна з них не надішле іншій проект основного договору -
ч. 4 ст. 182 ГК).
Залежно від домінування в господарському договорі майнових чи організаційних
елементів розрізняють: майнові договори: до них належать договори, в яких домінують
майнові елементи (за можливої наявності організаційних елементів, проте без переваги остан-
ніх). Переважно майновими є більшість господарських договорів, у тому числі поставки,
міни/бартеру, підрядні, банківського обслуговування, значна частина транспортних та ін.;
організаційні договори (ст. 186 ГК) спрямовані на забезпечення організації господарської
діяльності двох і більше учасників господарських відносин (суб'єктів господарювання), хоча і
можуть містити майнові елементи (без переваги останніх над організаційними). До таких
договорів належать засновницькі договори, договори про кооперацію, про спільну
інвестиційну діяльність та ін.
37)Сутність організаційно-господарських зобов’язань та їх різновиди. Їх
відмінність від майново-господарських зобов’язань.
Стаття 176. Організаційно-господарські зобов'язання
1. Організаційно-господарськими визнаються господарські зобов'язання, що виникають
у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом
організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов'язана сторона повинна
здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію
або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної
сторони виконання її обов'язку.
2. Організаційно-господарські зобов'язання можуть виникати:
між суб'єктом господарювання та власником, який є засновником даного суб'єкта, або
органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською
компетенцією щодо цього суб'єкта;
між суб'єктами господарювання, які разом організовують об'єднання підприємств чи
господарське товариство, та органами управління цих об'єднань чи товариств;
між суб'єктами господарювання, у разі якщо один з них є щодо іншого дочірнім
підприємством;
в інших випадках, передбачених цим Кодексом, іншими законодавчими актами або
установчими документами суб'єкта господарювання.
3. Організаційно-господарські зобов'язання суб'єктів можуть виникати з договору та
набувати форми договору.
4. Суб'єкти господарювання мають право разом здійснювати господарську діяльність
для досягнення спільної мети, без утворення єдиного суб'єкта господарювання, на умовах,
визначених договором про спільну діяльність. У разі якщо учасники договору про спільну
діяльність доручають керівництво спільною діяльністю одному з учасників, на нього може
бути покладено обов'язок ведення спільних справ. Такий учасник здійснює організаційно-
управлінські повноваження на підставі доручення, підписаного іншими учасниками.
 Стаття 175. Майново-господарські зобов'язання
1. Майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають
між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких
зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або
утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони
виконання її обов'язку.
Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин,
регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим
Кодексом.
2. Суб'єктами майново-господарських зобов'язань можуть бути суб'єкти
господарювання, зазначені у статті 55 цього Кодексу, негосподарюючі суб'єкти - юридичні
особи, а також органи державної влади, органи місцевого самоврядування, наділені
господарською компетенцією. Якщо майново-господарське зобов'язання виникає між
суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими
суб'єктами - юридичними особами, зобов'язаною та управненою сторонами зобов'язання є
відповідно боржник і кредитор.
3. Зобов'язання майнового характеру, що виникають між суб'єктами господарювання та
негосподарюючими суб'єктами - громадянами, не є господарськими і регулюються іншими
актами законодавства.
4. Суб'єкти господарювання у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими
законами, можуть добровільно брати на себе зобов'язання майнового характеру на користь
інших учасників господарських відносин (благодійництво тощо). Такі зобов'язання не є
підставою для вимог щодо їх обов'язкового виконання.

Методичка:
Організаційно-господарськими (згідно з ч. 1 ст. 176 ГК України) визнаються
господарські зобов'язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю
між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, в
силу яких зобов'язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну
управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена
сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Суб'єктами господарювання є особи, визначені ст. 55 ГК України.
До категорії суб'єктів організаційно-господарських зобов'язань належать:
• органи державної влади, наділені господарською компетенцією, - щодо
підпорядкованих їм державних підприємств і підконтрольних (з певних питань) підприємств
та інших господарських організацій будь-яких форм власності;
• органи місцевого самоврядування, що діють у межах своєї господарської компетенції,
- щодо комунальних підприємств та організацій і підконтрольних (з певних, визначених
законом питань) підприємств та організацій будь-яких форм власності, що розташовані на
території відповідної територіальної громади;
• господарські об'єднання - щодо підприємств-учасників;
• холдингові компанії - щодо своїх корпоративних підприємств;
• головне підприємство промислово-фінансової групи - щодо інших учасників такої
групи;
• засновники унітарних підприємств (у тому числі дочірніх) і власники їхнього майна
(ними можуть бути суб'єкти господарювання – господарські товариства, виробничі
кооперативи, господарські об'єднання та ін.) щодо створених ними підприємств;
 • учасники господарських організацій корпоративного типу, що володіють
корпоративними правами (в тому числі правом брати участь в управлінні організацією такого
типу);
• суб'єкти господарювання, наділені управлінськими повноваженнями щодо інших
суб'єкті на підставі укладених між ними договорів підприємницького характеру - про
делегування управлінських повноважень одному з них, щодо підпорядкування двох і більше
суб'єктів господарювання іншому та ін.
Відтак, розрізняють окремі підвиди організаційно-господарських зобов'язань
залежно від: а) підстав виникнення (закон, договір, акт управління); б) від складу суб'єктів, у
тому числі такі, що виникають:
• між суб'єктом господарювання та власником, який є засновником даного суб'єкта;
• між суб'єктом господарювання та органом державної влади, органом місцевого
самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього
суб'єкта;
• між господарським об'єднанням та його засновниками (учасниками);
• між холдинговою компанією та її корпоративними підприємствами;
• між материнським та її дочірнім підприємством;
• між суб'єктами господарювання, у разі якщо один з них є щодо іншого залежним
підприємством;
• між двома і більше суб'єктами господарювання відповідно до укладеного між ними
договору про спільну діяльність, за яким керівництво спільною діяльністю доручається
одному з учасників з покладанням на нього обов'язку ведення спільних справ (такий учасник
здійснює організаційно-управлінські повноваження на підставі доручення, підписаного
іншими учасниками);
• в інших випадках, передбачених ГК, іншими законодавчими актами або установчими
документами суб'єкта господарювання.
38) Підстави виникнення та припинення господарських зобов’язань. Принципи виконання
господарських зобов’язань.
Підставою виникнення господарських зобов’язань, як і інших господарських правовідносин, є
передбачені ГК юридичні факти, що породжують господарські права та обов’язки.
Відповідно до ст. 174 ГК господарські зобов’язання можуть виникати:
1) безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, що регулює господарську
діяльність;
2) з акта управління господарською діяльністю;
3) з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не
передбачених законом, але таких, які йому не суперечать;
4) унаслідок заподіяння шкоди суб’єктові або суб’єктом господарювання, придбання або
збереження майна суб’єкта або суб’єктом господарювання за рахунок іншої особи без
достатніх на те підстав;
5) у результаті створення об’єктів інтелектуальної власності та інших дій суб’єктів, а також
унаслідок подій, з якими закон пов’язує настання правових наслідків у сфері господарювання.
Не слід випускати з уваги, що однією з підстав виникнення господарських зобов’язань є
угоди, передбачені законом, а також угоди, не передбачені законом, але такі, які йому не
суперечать. Однак поняття угоди (як і господарського договору) у ГК немає, а в ЦК
використовуються поняття договору і правочину (ч. 2 ст. 11 ЦК). Така неузгодженність
важливих положень ГК і ЦК може призвести до певних труднощів у правозастосуванні норм,
що регулюють виникнення господарських зобов’язань.
Загальні умови припинення господарських зобов'язань викладені в ст. 202 ГК України. Згідно
з цією статтею господарське зобов'язання припиняється у разі:
- виконання, яке проведено належним чином;
- зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов'язання;
- у разі поєднання управненої та зобов'язальної сторони в одній особі;
- за згодою сторін;
- через неможливість його виконання;
- у випадках його розірвання чи визнання недійсним за рішенням
суду;
- в інших випадках, передбачених ГК або іншими законами.
Більшість зобов'язань припиняється їх виконанням. Одначе припинення зобов'язань може
бути обумовлено не будь-яким, а саме належним його виконанням, тобто таким, яке
відповідає умовам зобов'язання, вимогам закону та інших правових актів, а в разі відсутності
таких вимог і умов - іншим вимогам, які зазвичай висуваються. Належне виконання - це таке
виконання коли досягнуто мету, заради якої виникло зобов'язання. Якщо зобов'язальна
сторона мала два або декілька зобов'язань, за якими вона мала право вибору (альтернативне
зобов'язання), і належним чином виконала хоча б одне - то господарське зобов'язання
вважається виконаним. В альтернативному зобов'язанні боржник повинен вчинити для
кредитора одну із декількох дій, які передбачені чи законом, чи договором. При цьому
альтернативне зобов'язання, незважаючи на множинність предмета, - єдине зобов'язання.
Зарахування зустрічної однорідної вимоги як спосіб припинення зобов'язання
характеризується тим, що при наявності двох зустрічних однорідних вимог, строк виконання
яких настав чи виконання яких можна вимагати в один і той же час, вони взаємно погашають
один одного повністю (якщо суми зустрічних зобов'язань рівні) чи частково (якщо суми
зустрічних зобов'язань різні). Зарахування повинно бути проведене за заявою однієї зі сторін,
за наявності трьох умов у сукупності: зустрічність вимог, тобто участь сторін одночасно у
двох зобов'язаннях; однорідність предмету зобов'язання; настання строку виконання за цими
вимогами. Не допускається зарахування вимог, за якими за заявою іншої сторони належить
застосувати строк позовної давності і цей строк вийшов. Крім цього, не можна вимагати
зарахування зобов'язання, за яким вийшов строк позовної давності.
Господарське зобов'язання може бути припинене за згодою сторін. Розрізняють три види
підстав припинення господарських зобов'язань за згодою сторін: угода про заміну одного
зобов'язання іншим між тими ж сторонами - новація, відступлення та прощення боргу. Для
новації характерні такі ознаки: наявність угоди сторін, тобто відсутність спору щодо
припинення дії попереднього зобов'язання і щодо умов нового зобов'язання; припинення
попереднього зобов'язання; припинення всіх додаткових зобов'язань, які забезпечують
виконання попереднього зобов'язання, у разі якщо сторони не домовились при укладенні
нової угоди про інше; виникнення між тими ж особами нового зобов'язання, яке містить
умови про інший предмет чи інший спосіб виконання. При прощенні боргу зобов'язання
припиняється звільненням кредитором боржника від покладених на нього обов'язків, якщо це
не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора. За згодою сторін зобов'язання може бути
припинено наданням замість виконання відступного (сплата грошей, передача майна,
виконання робіт тощо). Розмір, строки та порядок надання відступного встановлюється
сторонами.
Господарське зобов'язання припиняється при поєднанні управненої та зобов'язальної сторін в
одній особі. Ця умова припинення зобов'язання має місце у випадках злиття та приєднання
юридичних осіб, пов'язаних взаємними зобов'язаннями. В обох випадках зникає інший суб'єкт
правовідносин, у зв'язку з чим припиняються і самі правовідносини. Зобов'язання виникає
знову, якщо це об'єднання припиняється.
Господарське зобов'язання припиняється у разі неможливості його виконання. Зобов'язання
припиняється, якщо неможливість виконання викликана обставинами, за які жодна із сторін
не відповідає, тобто неможливість виконання повинна настати через об'єктивні обставини
(випадково). На практиці такі обставини сторони називають обставинами нездоланної сили
(форс-мажор). Зобов'язання припиняється неможливістю виконання при ліквідації суб'єкта
господарювання (боржника або кредитора), крім випадків, коли виконання зобов'язань
ліквідованої юридичної особи покладається на іншу особу в порядку правонаступництва.
Крім того, однією з підстав припинення господарського зобов'язання є ліквідація суб'єкта
господарювання - банкрута, який є учасником зобов'язання.
Загальні принципи і умови виконання господарських зобов'язань, а також господарських
договорів врегульовані главою 22 ГК (ст.193-198). Щодо господарських договорів
застосовуються відповідні положення ЦК з урахуванням особливостей, передбачених ГК.
Зокрема, на господарські договори поширюються такі інститути і категорії загального
зобов'язального права, як загальні умови виконання зобов'язань (ст. 526-545 ЦК) та
забезпечення виконання зобов'язань (ст. 546-597 ЦК). Особливість виконання господарських
договорів полягає лише в тому, що ці категорії та інститути певною мірою деталізуються ще
й господарським законодавством про окремі види договорів. Основним принципом виконання
господарського зобов'язання є принцип належного виконання. Він закріплений у ч. 1 ст. 193
ГК, згідно з якою суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні
виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових
актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно
до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
39)Поняття, форма, істотні умови та характерні ознаки господарських
договорів.
ГКУ
Глава 20
ГОСПОДАРСЬКІ ДОГОВОРИ
Стаття 179. Загальні умови укладання договорів, що породжують господарські
зобов'язання
1. Майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання
або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами
на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями.
2. Кабінет Міністрів України, уповноважені ним або законом органи виконавчої влади,
державні органи та органи державної влади можуть рекомендувати суб'єктам господарювання
орієнтовні умови господарських договорів (примірні договори), а у визначених законом
випадках - затверджувати типові договори.
3. Укладення господарського договору є обов'язковим для сторін, якщо він заснований
на державному замовленні, виконання якого є обов'язком для суб'єкта господарювання у
випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості
укладення договору для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної
влади або органів місцевого самоврядування.
4. При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на
основі:
вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-
які умови договору, що не суперечать законодавству;
примірного договору, рекомендованого органом управління суб'єктам господарювання
для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною
згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його
зміст;
типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках,
передбачених законом, іншим державним органом або органом державної влади, коли
сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати
його умови;
договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих
суб'єктів, коли ці суб'єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його
змісту.
5. Зміст договору, що укладається на підставі державного замовлення, повинен
відповідати цьому замовленню.
6. Суб'єкти господарювання, які забезпечують споживачів, зазначених у частині першій
цієї статті, електроенергією, зв'язком, послугами залізничного та інших видів транспорту, а у
випадках, передбачених законом, також інші суб'єкти зобов'язані укладати договори з усіма
споживачами їхньої продукції (послуг). Законодавством можуть бути передбачені обов'язкові
умови таких договорів.
7. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним
кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими
нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Стаття 180. Істотні умови господарського договору
1. Зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його
сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як
погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору
відповідно до законодавства.
2. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених
законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови,
визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких
на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
3. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі
погодити предмет, ціну та строк дії договору.
4. Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування
(номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх
якості. Вимоги щодо якості предмета договору визначаються відповідно до обов'язкових для
сторін нормативних документів, зазначених у статті 15 цього Кодексу, а у разі їх відсутності -
в договірному порядку, з додержанням умов, що забезпечують захист інтересів кінцевих
споживачів товарів і послуг.
5. Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому цим
Кодексом, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України. За згодою сторін у
господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію
(роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з
нормативними.
6. У разі визнання погодженої сторонами в договорі ціни такою, що порушує вимоги
антимонопольно-конкурентного законодавства, антимонопольний орган має право вимагати
від сторін зміни умови договору щодо ціни.
7. Строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські
зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору. На зобов'язання, що виникли у
сторін до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укладеного
договору, якщо договором не передбачено інше. Закінчення строку дії господарського
договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час
дії договору.
Стаття 181. Загальний порядок укладення господарських договорів
1. Господарський договір укладається в порядку, встановленому Цивільним кодексом
України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
 {Стаття 181 із змінами, внесеними згідно із Законом № 1206-VII від 15.04.2014; в
редакції Закону № 738-IX від 19.06.2020}
Стаття 182. Особливості укладання попередніх договорів
1. За попереднім договором суб'єкт господарювання зобов'язується у певний строк, але
не пізніше одного року з моменту укладення попереднього договору, укласти основний
господарський договір на умовах, передбачених попереднім договором.
2. Попередній договір повинен містити умови, що дозволяють визначити предмет, а
також інші істотні умови основного договору. До укладення попередніх договорів не
застосовується загальний порядок укладення господарських договорів.
3. У разі якщо сторона, яка уклала попередній договір, одержавши проект договору від
іншої сторони, ухиляється від укладення основного договору, друга сторона має право
вимагати укладення такого договору в судовому порядку.
4. Зобов'язання укласти основний договір, передбачене попереднім договором,
припиняється, якщо до закінчення строку, в який сторони мають укласти основний договір,
одна із сторін не надішле проект такого договору другій стороні.
5. Відносини щодо укладення попередніх договорів регулюються Цивільним кодексом
України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
6. Угода сторін про наміри (протокол про наміри тощо) не визнається попереднім
договором і не породжує юридичних наслідків.
Зміст і форма господарського договору
Відповідно до ч. 1 ст. 180 ГК зміст господарського договору становлять умови
договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або
припинення господарських зобов'язань. При цьому закон розрізняє два види умов: а) умови,
погоджені сторонами, б) умови, що приймаються ними як обов'язкові умови договору
відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між
сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його
істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів
даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута
згода. Так, згідно з ч. 3 ст. 180 ГК при укладенні господарського договору сторони зобов'язані
у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. Отже, предмет, ціна і строк
дії договору визнані законом як істотні умови будь-якого господарського договору. Умови
про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру,
асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо
якості предмета договору визначаються відповідно до обов'язкових для сторін нормативних
документів, зазначених у ст. 15 ГК, а у разі їх відсутності - в договірному порядку, з
додержанням умов, що забезпечують захист інтересів кінцевих споживачів товарів і послуг
(ч. 4 ст. 180 ГК). Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому ГК,
іншими законами, актами Кабінету Міністрів України. За згодою сторін у господарському
договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи,
послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними (ч.
5 ст. 180 ГК). У разі визнання погодженої сторонами в договорі ціни такою, що порушує
вимоги антимонопольно-конкурентного законодавства, антимонопольний орган має право
вимагати від сторін зміни умови договору щодо ціни. Строком дії господарського договору
визнається час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на
основі цього договору. На зобов'язання, що виникли у сторін до укладення ними
господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не
передбачено інше. Закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від
відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору. Ч. 1 ст. 639 ЦК
встановлює, що договір може бути укладений у будьякій формі, якщо вимоги щодо форми
договору не встановлені законом. Відповідно до ст. 208 ЦК у письмовій формі належить,
зокрема, вчиняти: а) правочини між юридичними особами; б) правочини між фізичною та
юридичною особою, крім правочинів, які повністю виконуються сторонами у момент їх
вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або)
державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має
наслідком їх недійсність. Таким чином, господарські договори мають укладатися в письмовій
формі.
40)Порядок укладання, зміни та припинення господарських договорів.
Розрізняють конкурентні та неконкурентні способи укладення господарських договорів.
Конкурентними способами укладення господарських договорів є: торги (аукціони, тендери)
застосування таких процедур передбачається у ГК України (ст. 185), та інших законах
(наприклад, ЗУ «Про приватизацію державного і комунального майна»). За критерієм кола
осіб розрізняють торги і конкурси таких видів: відкриті (до участі в торгах чи конкурсі
запрошуються всі виконавці, що відповідають встановленим вимогам), закриті або з
обмеженою участю (лише спеціально запрошені претенденти можуть брати участь у торгах
чи конкурсі). Загальний порядок укладання господарських договорів: процедура укладення
господарського договору цим способом (передбачена ст. 181 ГК України) складається з
кількох стадій (при цьому кожна наступна настає лише в тому випадку, якщо на попередній
стадії договір не було укладено): 1 стадія – розробка проекту договору та його надсилання
потенційному контрагенту; 2 – стадія розгляду одержаного проекту договору та його
підписання, а якщо у потенційного контрагента виникли розбіжності з проектом договору –
то й одночасне складання протоколу розбіжностей та відправлення разом з підписаним
договором автору проекту (протягом 20 днів з моменту отримання проекту договору); 3 –
стадія розгляду й узгодження розбіжностей, якщо останні мали місце, і передачі
переддоговірного спору на розгляд господарського суду (як правило, протягом 20 днів з
моменту отримання підписаного договору з протоколом розбіжностей), якщо узгодження
розбіжностей не відбулося; 4 – стадія судового рішення, якщо розбіжності не були
врегульовані й одна зі 108 сторін передала спір на розгляд господарського суду). Наслідки
непередання переддоговірного спору на розгляд господарського суду залежать від підстав
укладення договору: а) якщо договір ґрунтується на державному замовленні або державному
завданні (тобто укладення його є обов’язковим), то він вважається укладеним у редакції
протоколу розбіжностей; б) у разі укладення договору за волевиявленням сторін
неузгодження розбіжностей свідчить про відсутність згоди сторін на його укладення у
відповідній редакції; Специфіка укладання господарських договорів на основі вільного
волевиявлення сторін, примірних і типових договорів відповідно до положень ст. 184 ГК
полягає в можливості застосування різних модифікацій письмової форми договору (щодо
регульованих договорів) чи певної її модифікації (шляхом підписання сторонами єдиного
правового документа) – щодо договорів, які укладаються на основі типових чи примірних
договорів. Зміна та розірвання договору здійснюється зазвичай за згодою сторін (якщо інше
не передбачено законом та договором), а у разі відсутності згоди – в судовому порядку за
позовом заінтересованої сторони за умови дотримання порядку, передбаченого ст. 188 ГК
України (сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна
надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала
пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання
пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не
досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у
встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право
передати спір на вирішення суду. Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано,
договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо
іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду). Слід також
проаналізувати норми ГК та ЦК України щодо порядку укладання, зміни та припинення
господарських договорів та інших законодавчих актів, наприклад, Законів України «Про
публічні закупівлі», «Про товарну біржу», «Про концесії», «Про оренду державного та
комунального майна», тощо.
ІНТЕРНЕТ
5.2.1. Порядок укладання господарських договорів
Загальний порядок укладання господарських договорів визначається ст. 181 ГК і є досить
заформалізованим (порівняно з порядком укладання цивільно-правових договорів), а також
установлює завеликий строк для врегулювання можливих розбіжностей між сторонами.
Господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа,
підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладання господарських
договорів у спрощений спосіб, тобто через обмін листами, факсограмами, телеграмами,
телефонограмами тощо, а також способом підтвердження взяття до виконання замовлень,
якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладання даного виду
договорів.
Проект договору може бути запропонований будь-якою зі сторін. У разі якщо проект
договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках.
Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір і
повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму
тощо у двадцятиденний строк після одержання договору.
За наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору,
складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження в договорі, та у
двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей
разом з підписаним договором.
Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов’язана протягом двадцяти
днів розглянути його, в цей самий строк вжити заходів для врегулювання розбіжностей з
другою стороною та включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що
залишились неврегульованими, передати в цей самий строк до суду, якщо на це є згода другої
сторони.
У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених у протоколі
розбіжностей, така згода повинна бути підтверджена в письмовій формі (протоколом
узгодження розбіжностей, листами, телеграмами, телетайпограмами тощо).
Якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо умов договору, заснованого на
державному замовленні або такого, укладення якого є обов’язковим для сторін на підставі
закону, або сторона—виконавець за договором, що в установленому порядку визнаний
монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг), яка одержала протокол розбіжностей,
не передасть у зазначений двадцятиденний строк до суду розбіжності, що залишилися
неврегульованими, то пропозиції другої сторони вважаються прийнятими.
У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий
договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся).
Певні різновиди господарських договорів мають свої особливості укладання (спрощений
спосіб укладання договору, обов’язковість укладання договору, відповідальність за
неукладення договору, незастосування загального порядку укладання договору взагалі тощо).
ГК установлює особливості укладання таких договорів: попередніх договорів (ст. 182 ГК),
договорів, що укладаються на підставі державного замовлення (ст. 183 ГК), договорів, що
укладаються на основі вільного волевиявлення сторін, зразкових і типових договорів (ст. 184
ГК), господарських договорів, що укладаються на біржах, ярмарках та публічних торгах (ст.
185 ГК), організаційно-господарських договорів (ст. 186 ГК), договорів, що укладаються за
рішенням суду (ст. 187 ГК).
Попередній договір
За попереднім договором суб’єкт господарювання зобов’язується у визначений строк, але не
пізніше одного року з моменту укладення попереднього договору, укласти основний
господарський договір на умовах, передбачених попереднім договором.
Попередній договір повинен містити умови, що дозволяють визначити предмет, а також інші
істотні умови основного договору. До укладання попередніх договорів не застосовується
загальний порядок укладання господарських договорів. У разі якщо сторона, яка уклала
попередній договір, одержавши проект договору від іншої сторони, ухиляється від укладення
основного договору, друга сторона має право вимагати укладення такого договору в судовому
порядку.
Угода сторін про наміри (протокол про наміри тощо) не визнається попереднім договором і
не призводить до юридичних наслідків.
Договори за державним замовленням
Договори за державним замовленням укладаються між визначеними законом суб’єктами
господарювання—виконавцями державного замовлення та державними замовниками, що
вповноважені від імені держави укладати договори (державні контракти), в яких
визначаються господарські зобов’язання сторін та регулюються відносини замовника з
виконавцем щодо виконання державного замовлення.
Ухилення від укладення договору за державним замовленням є порушенням господарського
законодавства і тягне за собою відповідальність, передбачену ГК та іншими законами.
Особливості укладання господарських договорів на основі
вільного волевиявлення сторін, зразкових і типових договорів
У разі укладення господарського договору на основі вільного волевиявлення сторін проект
договору може бути розроблений за ініціативою будь-якої зі сторін у строки, погоджені
самими сторонами.
Укладення договору на основі вільного волевиявлення сторін може відбуватись у спрощений
спосіб або у формі єдиного документа, з додержанням загального порядку укладання
господарських договорів.
Виокремлення господарських договорів, що укладаються на основі вільного волевиявлення
сторін, та встановлення особливого порядку укладання таких договорів є ще одним
чинником, що свідчить про глибоку відмінність цивільно-правових договорів від
господарських договорів. Вільне волевиявлення сторін у цивільно-правовому договорі є
загальним правилом (засадничим положенням), тоді як у господарському договорі вільне
волевиявлення сторін виглядає, скоріше, як виняток.
Укладання господарських договорів на підставі зразкових і типових договорів має
здійснюватися з додержанням загальних умов укладання договорів, що породжують
господарські зобов’язання, не інакше як способом викладу договору у вигляді єдиного
документа, оформленого згідно з вимогами ГК та відповідно до правил, установлених
нормативно-правовими актами щодо застосування зразкового або типового договору.
Особливості укладання господарських договорів на біржах, ярмарках та публічних торгах
До укладання господарських договорів на біржах, оптових ярмарках, публічних торгах
застосовуються загальні правила укладання договорів на основі вільного волевиявлення, з
урахуванням нормативно-правових актів, якими регулюється діяльність відповідних бірж,
ярмарків та публічних торгів.
Укладання організаційно-господарських договорів
Договірне оформлення організаційно-господарських зобов’язань може здійснюватись
учасниками господарських відносин як на основі вільного волевиявлення сторін, так і на
основі примірних договорів, якщо укладання таких договорів передбачено відповідними
нормативно-правовими актами. Спрощений спосіб укладання організаційно-господарських
договорів не допускається.
Укладання господарських договорів за рішенням суду
Спори, що виникають під час укладання господарських договорів за державним замовленням
або договорів, укладання яких є обов’язковим на підставі закону та в інших випадках,
установлених законом, розглядаються судом. Інші переддоговірні спори можуть бути
предметом розгляду суду в разі, якщо це передбачено угодою сторін або якщо сторони
зобов’язані укласти певний господарський договір на підставі укладеного між ними поперед-
нього договору.
День набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного
спору, вважається днем укладення відповідного господарського договору, якщо рішенням
суду не визначено інше.
Порядок зміни та розірвання господарських договорів
Порядок зміни та розірвання господарських договорів визначається ст. 188 ГК. За загальним
правилом зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не
допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.
Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати
пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію
про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції
повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди
щодо зміни (розірвання) договору або в разі неодержання відповіді в установлений строк з
урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на
вирішення суду.
Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір уважається зміненим або
розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності
не встановлено за рішенням суду.
41)Правові підстави та наслідки визнання господарських договорів недійсними.
Виходячи із особливостей господарських договірних відносин та його
суб’єктного складу можуть бути визначені наступні загальні підстави визнання
господарських договорів (зобов’язань) недійсними (ст.ст. 203, 215, 218, 219 ЦК
України):
1. Зміст правочину суперечить законодавчим актам, а також інтересам держави і
суспільства, його моральним засадам.
2. Вихід хоча б однією зі сторін за межі господарської компетенції, встановленої
законом чи установчими документами, якщо інша сторона знала чи не могла не знати
про такі обмеження.
3. Порушено вільне волевиявлення учасника правочину або правочин не
відповідає внутрішній волі цього учасника.
4. Правочин не спрямований на реальне настання правових наслідків, що
зумовлені ним.
5. Сторонами не додержано письмової форми правочину у випадках, прямо
передбачених законом (наприклад, це стосується договору поруки, гарантії,
страхування).
6. Недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення
договору.
Для більш детального розгляду зазначеного питання необхідно проаналізувати
відповідні норми ЦК України. Виконання господарського зобов’язання, визнаного
судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня
набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту
його виникнення. У разі якщо за змістом зобов’язання воно може бути припинено лише
 на майбутнє, таке зобов’язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.
Визнання господарського зобов’язання недійсним тягне наслідки, передбачені законом
(зокрема, ст. 208 ГК), а саме – припинення зобов’язання повністю або в частині з дня
набрання законної сили відповідним рішенням суду; якщо за змістом зобов’язання воно
може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов’язання припиняється на майбутнє;
Якщо господарське зобов’язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка
завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох
сторін – у разі виконання зобов’язання обома сторонами – в доход держави за рішенням
суду стягується все одержане ними за зобов’язанням, а у разі виконання зобов’язання
однією стороною з другої сторони стягується в доход 110 держави все одержане нею, а
також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності
наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій
стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується
за рішенням суду в доход держави. Двостороння реституція – у разі визнання недійсним
зобов’язання з інших підстав: кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні все
одержане за зобов’язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі –
відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов’язання не
передбачені законом. Також слід звернути увагу на процесуальні аспекти щодо підстав
визнання господарських договорів (зобов’язань) недійсними за нормами ГПК України
та інших актів.

 42) Правове регулювання господарсько-торговельної діяльності.

Глава 30
ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ГОСПОДАРСЬКО-
ТОРГОВЕЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Стаття 263. Господарсько-торговельна діяльність
1. Господарсько-торговельною є діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання
у сфері товарного обігу, спрямована на реалізацію продукції виробничо-технічного
призначення і виробів народного споживання, а також допоміжна діяльність, яка забезпечує
їх реалізацію шляхом надання відповідних послуг.
2. Залежно від ринку (внутрішнього чи зовнішнього), в межах якого здійснюється
товарний обіг, господарсько-торговельна діяльність виступає як внутрішня торгівля або
зовнішня торгівля.
3. Господарсько-торговельна діяльність може здійснюватися суб'єктами господарювання
в таких формах: матеріально-технічне постачання і збут; енергопостачання; заготівля; оптова
торгівля; роздрібна торгівля і громадське харчування; продаж і передача в оренду засобів
виробництва; комерційне посередництво у здійсненні торговельної діяльності та інша
допоміжна діяльність по забезпеченню реалізації товарів (послуг) у сфері обігу.
4. Господарсько-торговельна діяльність опосередковується господарськими договорами
поставки, контрактації сільськогосподарської продукції, енергопостачання, купівлі-продажу,
оренди, міни (бартеру), лізингу та іншими договорами.
1. Визначення господарсько-торговельної діяльності, що дається у частині 1 коментованій
статті, передбачає, що учасниками цієї діяльності є тільки суб'єкти господарювання (щодо
поняття суб'єктів господарювання див. ст. 55 ГК), сферою її здійснення є товарний обіг, а її
спрямованістю є реалізація продукції виробничо-технічного призначення і виробів народного
споживання (щодо поняття продукції виробничо-технічного призначення і виробів народного
споживання див. ст. 262 ГК). Господарсько-торговельною діяльністю охоплюється також
допоміжна діяльність, метою якої є забезпечення реалізації продукції виробничо-технічного
призначення і виробів народного споживання шляхом надання відповідних послуг
(зберігання, транспортування тощо).
2. Частина 2 даної статті передбачає поділ господарсько-торговельної діяльності на
внутрішню торгівлю і зовнішню торгівлю, беручи за основу такого поділу залежність від
ринку (внутрішнього чи зовнішнього), в межах якого здійснюється товарний обіг.
3. Частина 3 коментованої статті містить перелік форм, у яких може здійснюватися
господарсько-торговельна діяльність. Зміст і порядок здійснення форм цієї діяльності
визначаються у подальших статтях даної глави.
4. Залежно від форми здійснення господарсько-торговельної діяльності вона
опосередковується господарськими договорами, примірний перелік яких містить частина 4
коментованої статті.
Поняття господарсько-торговельної діяльності
Ст. 263 ГК України визначає господарсько-торговельну діяльність як таку діяльність, що
здійснюється суб'єктами господарювання у сфері товарного обігу, спрямована на реалізацію
продукції виробничо-технічного призначення і виробів народного споживання, а також
допоміжну діяльність, яка забезпечує їх реалізацію шляхом надання відповідних послуг.
Господарсько-торговельна діяльність здійснюється як внутрішня торгівля або зовнішня
торгівля залежно від ринку (внутрішнього чи зовнішнього), в межах якого здійснюється
товарний обіг.
Форми, в яких може здійснюватися господарсько-торговельна діяльність, встановлені ч. 3 ст.
263 ГК України, відповідно до якої виділяють: матеріально-технічне постачання і збут;
енергопостачання; заготівлю; оптову торгівлю; роздрібну торгівлю і громадське харчування;
продаж і передачу в оренду засобів виробництва; комерційне посередництво у здійсненні
торговельної діяльності та іншу допоміжну діяльність із забезпечення реалізації товарів
(послуг) у сфері обігу. Зміст і порядок здійснення зазначених форм господарсько-
торговельної діяльності встановлюють подальші статті гл. 30 ГК України.
Залежно від форми здійснення господарсько-торговельної діяльності вона опосередковується
господарськими договорами, примірний перелік яких містить ч. 4 ст. 263 ГК України. Це
господарські договори поставки, контрактації сільськогосподарської продукції,
енергопостачання, купівлі-продажу, оренди, міни (бартеру), лізингу та інші договори.
Правова забезпеченість господарсько-торговельної діяльності
Залежно від ринку (внутрішнього чи зовнішнього), в межах якого здійснюється товарний обіг,
ст. 263 ГК України зазначає, що господарсько-торговельна діяльність виступає як внутрішня
торгівля або зовнішня торгівля. Господарсько-торговельна діяльність може здійснюватися
суб'єктами господарювання в таких формах: матеріально-технічне постачання і збут;
енергопостачання; заготівля; оптова торгівля; роздрібна торгівля і громадське харчування;
продаж і передача в оренду засобів виробництва; комерційне посередництво у здійсненні
торговельної діяльності та інша допоміжна діяльність із забезпечення реалізації товарів
(послуг) у сфері обігу.
Торговельна діяльність в Україні регулюється Законами України "Про захист прав
споживачів", "Про споживчу кооперацію", "Про зовнішньоекономічну діяльність", "Про
забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", "Про лікарські засоби",
"Про якість і безпеку харчових продуктів та продовольчої сировини", іншими актами
законодавства.
Детально загальні правила здійснення торговельної діяльності регулює підзаконний
нормативно-правовий акт - Порядок заняття торговою діяльністю і правила торговельного
обслуговування населення, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від
15.06.2006 р. № 833 . Ці Порядок і правила визначають загальні умови здійснення
торговельної діяльності, основні вимоги до торговельної (торговельно-виробничої) мережі і
торговельного обслуговування громадян, що набувають товари для власних побутових потреб
у підприємств (їх об'єднань), установ, організацій незалежно від форм власності, громадян-
підприємців та іноземних юридичних осіб, які здійснюють підприємницьку діяльність на
території України у сфері торгівлі.
Торговельна діяльність може здійснюватися у сферах роздрібної та оптової торгівлі, а також у
торгово-виробничій (громадське харчування) сфері.
 43) Істотні умови договору з постачання продукції.
ГКУ
§ 1. Поставка
Стаття 264. Матеріально-технічне постачання та збут
1. Матеріально-технічне постачання та збут продукції виробничо-технічного
призначення і виробів народного споживання як власного виробництва, так і придбаних у
інших суб'єктів господарювання, здійснюються суб'єктами господарювання шляхом поставки,
а у випадках, передбачених цим Кодексом, також на основі договорів купівлі-продажу.
2. Законодавством можуть бути передбачені особливості поставки окремих видів
продукції виробничо-технічного призначення або виробів народного споживання, а також
особливий порядок здійснення поставки продукції для пріоритетних державних потреб.
{Частина друга статті 264 із змінами, внесеними згідно із Законом № 3205-IV від
15.12.2005}
3. Основні вимоги щодо укладення та виконання договорів поставки встановлюються
цим Кодексом, іншими законодавчими актами.
Стаття 265. Договір поставки
1. За договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати
(поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець
зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.
2. Договір поставки укладається на розсуд сторін або відповідно до державного
замовлення.
3. Сторонами договору поставки можуть бути суб'єкти господарювання, зазначені
у пунктах 1, 2 частини другої статті 55 цього Кодексу.
4. Сторони для визначення умов договорів поставки мають право використовувати
відомі міжнародні звичаї, рекомендації, правила міжнародних органів та організацій, якщо це
не заборонено прямо або у виключній формі цим Кодексом чи законами України.
{Частина четверта статті 265 із змінами, внесеними згідно із Законом № 5060-VI від
05.07.2012}
5. Поставка товарів без укладення договору поставки може здійснюватися лише у
випадках і порядку, передбачених законом.
6. Реалізація суб'єктами господарювання товарів негосподарюючим суб'єктам
здійснюється за правилами про договори купівлі-продажу. До відносин поставки, не
врегульованих цим Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу
України про договір купівлі-продажу.
Стаття 266. Предмет, кількість і асортимент поставки
1. Предметом поставки є визначені родовими ознаками продукція, вироби з
найменуванням, зазначеним у документації до зразків (еталонів), прейскурантах чи
товарознавчих довідниках. Предметом поставки можуть бути також продукція, вироби,
визначені індивідуальними ознаками.
{Частина перша статті 266 із змінами, внесеними згідно із Законом № 124-IX від
20.09.2019}
2. Загальна кількість товарів, що підлягають поставці, їх часткове співвідношення
(асортимент, сортамент, номенклатура) за сортами, групами, підгрупами, видами, марками,
типами, розмірами визначаються специфікацією за згодою сторін, якщо інше не передбачено
законом.
Стаття 267. Строки і порядок поставки
1. Договір поставки може бути укладений на один рік, на строк більше одного року
(довгостроковий договір) або на інший строк, визначений угодою сторін. Якщо в договорі
строк його дії не визначений, він вважається укладеним на один рік.
2. Строки поставки встановлюються сторонами в договорі з урахуванням необхідності
ритмічного та безперебійного постачання товарів споживачам, якщо інше не передбачено
законодавством.
3. Якщо в довгостроковому договорі кількість поставки визначено лише на рік або
менший строк, у договорі повинен бути передбачений порядок погодження сторонами строків
поставки на наступні періоди до закінчення строку дії договору. Якщо такий порядок не
передбачений, договір вважається укладеним на один рік.
4. У разі якщо сторонами передбачено поставку товарів окремими партіями, строком
(періодом) поставки продукції виробничо-технічного призначення є, як правило, квартал, а
виробів народного споживання, як правило, - місяць. Сторони можуть погодити в договорі
також графік поставки (місяць, декада, доба тощо).
5. У договорі поставки за згодою сторін може бути передбачений порядок
відвантаження товарів будь-яким видом транспорту, а також вибірка товарів покупцем.
6. Договором може бути передбачено відвантаження товарів вантажовідправником
(виготовлювачем), що не є постачальником, та одержання товарів вантажоодержувачем, що
не є покупцем, а також оплата товарів платником, що не є покупцем.
7. Договором може бути передбачений порядок поставки недоодержаної покупцем у
встановлений строк кількості товарів.
Стаття 268. Якість товарів, що поставляються
1. Якість товарів, що поставляються, повинна відповідати стандартам, технічним
умовам (у разі наявності), іншій технічній документації, яка встановлює вимоги до їх якості,
або зразкам (еталонам), якщо сторони не визначать у договорі більш високі вимоги до якості
товарів.
2. Номери та індекси стандартів, технічних умов (у разі наявності) або іншої
документації про якість товарів зазначаються в договорі. Якщо вказану документацію не
опубліковано у загальнодоступних виданнях, її копії повинні додаватися постачальником до
примірника договору покупця на його вимогу.
3. У разі відсутності в договорі умов щодо якості товарів остання визначається
відповідно до мети договору або до звичайного рівня якості для предмета договору чи
загальних критеріїв якості.
4. Постачальник повинен засвідчити якість товарів, що поставляються, належним
товаросупровідним документом, який надсилається разом з товаром, якщо інше не
передбачено в договорі.
5. У разі поставки товарів більш низької якості, ніж вимагається стандартом,
технічними умовами (у разі наявності) чи зразком (еталоном), покупець має право
відмовитися від прийняття і оплати товарів, а якщо товари уже оплачені покупцем, - вимагати
повернення сплаченої суми.
6. У разі якщо недоліки поставлених товарів можуть бути усунені без повернення їх
постачальнику, покупець має право вимагати від постачальника усунення недоліків у
місцезнаходженні товарів або усунути їх своїми засобами за рахунок постачальника.
7. Якщо поставлені товари відповідають стандартам або технічним умовам (у разі
наявності), але виявляться більш низького сорту, ніж було зумовлено, покупець має право
прийняти товари з оплатою за ціною, встановленою для товарів відповідного сорту, або
відмовитися від прийняття і оплати поставлених товарів.
8. У разі якщо покупець (одержувач) відмовився від прийняття товарів, які не
відповідають за якістю стандартам, технічним умовам (у разі наявності), зразкам (еталонам)
або умовам договору, постачальник (виробник) зобов'язаний розпорядитися товарами у
десятиденний строк, а щодо товарів, які швидко псуються, - протягом 24 годин з моменту
одержання повідомлення покупця (одержувача) про відмову від товарів. Якщо постачальник
(виробник) у зазначений строк не розпорядиться товарами, покупець (одержувач) має право
реалізувати їх на місці або повернути виробникові. Товари, що швидко псуються, підлягають
в усіх випадках реалізації на місці.
{Текст статті 268 із змінами, внесеними згідно із Законом № 124-IX від 20.09.2019}
Стаття 269. Гарантії якості товарів. Претензії у зв'язку з недоліками поставлених
товарів
1. Строки і порядок встановлення покупцем недоліків поставлених йому товарів, які не
могли бути виявлені при звичайному їх прийманні, і пред'явлення постачальникові претензій
у зв'язку з недоліками поставлених товарів визначаються законодавством відповідно до цього
Кодексу.
2. Стандартами, технічними умовами (у разі наявності) або договором щодо товарів,
призначених для тривалого користування чи зберігання, можуть передбачатися більш тривалі
строки для встановлення покупцем у належному порядку зазначених недоліків (гарантійні
строки). Сторони можуть погодити в договорі гарантійні строки більш тривалі порівняно з
передбаченими стандартами або технічними умовами (у разі наявності).
{Частина друга статті 269 із змінами, внесеними згідно із Законом № 124-IX від
20.09.2019}
3. Гарантійний строк експлуатації обчислюється від дня введення виробу в
експлуатацію, але не пізніше одного року з дня одержання виробу покупцем (споживачем), а
щодо виробів народного споживання, які реалізуються через роздрібну торгівлю, - з дня
роздрібного продажу речі, якщо інше не передбачено стандартами, технічними умовами (у
разі наявності) або договором.
{Частина третя статті 269 із змінами, внесеними згідно із Законом № 124-IX від
20.09.2019}
4. Гарантійний строк придатності та зберігання товарів обчислюється від дня
виготовлення товару.
5. Постачальник (виробник) гарантує якість товарів у цілому. Гарантійний строк на
комплектуючі вироби і складові частини вважається рівним гарантійному строку на основний
виріб, якщо інше не передбачено договором або стандартами, технічними умовами (у разі
наявності) на основний виріб.
{Частина п'ята статті 269 із змінами, внесеними згідно із Законом № 124-IX від
20.09.2019}
6. Постачальник (виробник) зобов'язаний за свій рахунок усунути дефекти виробу,
виявлені протягом гарантійного строку, або замінити товари, якщо не доведе, що дефекти
виникли внаслідок порушення покупцем (споживачем) правил експлуатації або зберігання
виробу. У разі усунення дефектів у виробі, на який встановлено гарантійний строк
експлуатації, цей строк продовжується на час, протягом якого він не використовувався через
дефект, а при заміні виробу гарантійний строк обчислюється заново від дня заміни.
7. У разі поставки товарів неналежної якості покупець (одержувач) має право стягнути з
виготовлювача (постачальника) штраф у розмірі, передбаченому статтею 231 цього Кодексу,
якщо інший розмір не передбачено законом або договором.
 8. Позови, що випливають з поставки товарів неналежної якості, можуть бути
пред'явлені протягом шести місяців з дня встановлення покупцем у належному порядку
недоліків поставлених йому товарів.
Стаття 270. Комплектність товарів, що поставляються
1. Товари повинні поставлятися комплектно відповідно до вимог стандартів, технічних
умов (у разі наявності) або прейскурантів. Договором може бути передбачено поставку з
додатковими до комплекту виробами (частинами) або без окремих, не потрібних покупцеві
виробів (частин), що входять до комплекту.
{Частина перша статті 270 із змінами, внесеними згідно із Законом № 124-IX від
20.09.2019}
2. Якщо комплектність не визначено стандартами, технічними умовами (у разі
наявності) або прейскурантами, вона в необхідних випадках може визначатися договором.
{Частина друга статті 270 із змінами, внесеними згідно із Законом № 124-IX від
20.09.2019}
3. У разі поставки некомплектних виробів постачальник (виробник) зобов'язаний на
вимогу покупця (одержувача) доукомплектувати їх у двадцятиденний строк після одержання
вимоги або замінити комплектними виробами у той же строк, якщо сторонами не погоджено
інший строк. Надалі до укомплектування виробу або його заміни покупець (одержувач) має
право відмовитися від його оплати, а якщо товар уже оплачений, вимагати в установленому
порядку повернення сплачених сум. У разі якщо постачальник (виробник) у встановлений
строк не укомплектує виріб або не замінить його комплектним, покупець має право
відмовитися від товару.
4. Прийняття покупцем некомплектних виробів не звільняє постачальника (виробника)
від відповідальності.
Стаття 271. Положення про поставки і Особливі умови поставок
1. Кабінет Міністрів України відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів
затверджує Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення та
поставки виробів народного споживання, а також Особливі умови поставки окремих видів
товарів.
 44) Особливості договорів енергопостачання та договорів контрактації
сільськогосподарської продукції.
ГКУ - Стаття 275. Договір енергопостачання
1. За договором енергопостачання енергопостачальне підприємство (енергопостачальник)
відпускає електричну енергію, пару, гарячу і перегріту воду (далі - енергію) споживачеві
(абоненту), який зобов'язаний оплатити прийняту енергію та дотримуватися передбаченого
договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію
енергетичного обладнання, що ним використовується.
Окремим видом договору енергопостачання є договір постачання електричної енергії
споживачу. Особливості постачання електричної енергії споживачам та вимоги до договору
постачання електричної енергії споживачу встановлюються Законом України "Про ринок
електричної енергії".
2. Відпуск енергії без оформлення договору енергопостачання не допускається.
3. Предметом договору енергопостачання є окремі види енергії з найменуванням,
передбаченим нормативно-правовим актом.
5. Енергопостачальні підприємства інших, крім державної і комунальної, форм власності
можуть брати участь у забезпеченні енергією будь-яких споживачів, у тому числі через
державну (комунальну) енергомережу, на умовах, визначених відповідними договорами.
 ГКУ - Стаття 276. Кількість і якість енергії. Строки, ціни та порядок розрахунків за
договором енергопостачання
1. Загальна кількість енергії, що відпускається, визначається за погодженням сторін. У
разі якщо енергія виділяється в рахунок замовлення на пріоритетні державні потреби (ліміту),
енергопостачальник не має права зменшувати абоненту цей ліміт без його згоди.
2. Пропозиції абонента щодо кількості та видів енергії, строків її відпуску є
пріоритетними за наявності виробничих можливостей у енергопостачальника.
3. Показники якості енергії узгоджуються сторонами шляхом погодження переліку
(величини) показників, підтримання яких є обов'язком для сторін договору.
4. Строки постачання енергії встановлюються сторонами у договорі виходячи, як правило,
з необхідності забезпечення її ритмічного та безперебійного надходження абоненту.
Основним обліковим періодом енергопостачання є декада, з коригуванням обсягів протягом
доби. Сторони можуть погоджувати постачання енергії протягом доби за годинами, а також
час і тривалість максимальних та мінімальних навантажень.
5. Кількість енергії, недоодержаної у попередні періоди з вини енергопостачальника,
підлягає поповненню на вимогу абонента. Якщо енергію не вибрано абонентом або
недоодержано ним для обігрівання у зв'язку зі сприятливими погодними умовами,
поповнення недоодержаної енергії здійснюється за погодженням сторін.
6. Розрахунки за договорами енергопостачання здійснюються на підставі цін (тарифів),
встановлених/визначених відповідно до вимог закону.
7. Оплата енергії, що відпускається, здійснюється відповідно до умов договору. Договір
може передбачати попередню оплату, планові платежі з наступним перерахунком або оплату,
що проводиться за вартість прийнятих ресурсів.
8. У разі якщо абонент має власне енергоджерело і відпускає енергію в мережі
енергопостачальника, допускаються розрахунки за сальдо взаємно одержаної енергії.

ЗУ «Про ринок електричної енергії»

(не вся стаття) Стаття 6. Державне регулювання ринку електричної енергії
1. Державне регулювання ринку електричної енергії здійснює Регулятор у межах
повноважень, визначених цим Законом та іншими актами законодавства.
2. До основних завдань Регулятора на ринку електричної енергії належить:
1) сприяння співпраці з Радою регуляторних органів Енергетичного Співтовариства та
національними регуляторами у сфері енергетики інших держав - сторін Енергетичного
Співтовариства, становленню конкурентного єдиного ринку електричної енергії в рамках
Енергетичного Співтовариства з урахуванням інтересів забезпечення безпеки постачання
електричної енергії та сталості навколишнього природного середовища, ефективному
відкриттю ринку електричної енергії для всіх покупців держав - сторін Енергетичного
Співтовариства;
2) забезпечення належних умов для ефективного і надійного функціонування електричних
мереж з огляду на довгострокові цілі розвитку;
3) розвиток конкуренції та забезпечення належного функціонування регіональних
(міжнародних) ринків у рамках Енергетичного Співтовариства, зокрема єдиного ринку
Енергетичного Співтовариства, з метою досягнення цілей, зазначених у пункті 1 цієї частини;
4) усунення перешкод та обмежень для торгівлі електричною енергією між учасниками
ринків держав - сторін Енергетичного Співтовариства;
5) сприяння розвитку безпечної, надійної та ефективно функціонуючої ОЕС України,
орієнтованої на потреби покупців, що дозволить забезпечити недискримінаційний доступ до
неї існуючих та потенційних користувачів системи, достатність потужності для потреб ринку
електричної енергії та її енергоефективність, а також інтеграцію до систем розподілу
розподіленої генерації та виробників, що здійснюють виробництво електричної енергії з
використанням альтернативних джерел енергії;
6) забезпечення простих і необтяжливих умов приєднання та доступу до електричних
мереж для нових користувачів системи, зокрема усунення бар’єрів, що можуть перешкоджати
доступу нових покупців та виробників електричної енергії, у тому числі тих, що здійснюють
виробництво електричної енергії з альтернативних джерел енергії, шляхом встановлення
порядку формування плати за приєднання до системи передачі та систем розподілу
відповідно до цього Закону;
7) забезпечення короткострокових та довгострокових стимулів для оператора системи
передачі, операторів систем розподілу та користувачів системи з метою підвищення
ефективності експлуатації енергосистеми та інтеграції ринку електричної енергії;
8) створення передумов для отримання покупцями економічних вигод від ефективного
функціонування ринку електричної енергії шляхом сприяння конкуренції на ринку
електричної енергії та реалізації дієвих механізмів захисту прав споживачів;
9) сприяння досягненню високих стандартів виконання спеціальних обов’язків для
забезпечення загальносуспільних інтересів на ринку електричної енергії, захисту вразливих
споживачів та налагодження процесу обміну даними, необхідними для реалізації
споживачами права на зміну електропостачальника;
10) моніторинг технічної співпраці між оператором системи передачі та операторами
систем передачі третіх країн…
ЗУ «Про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики
та комунальних послуг»
Стаття 4. Основні принципи діяльності Регулятора
1. Основними принципами діяльності Регулятора є:
1) законність;
2) самостійність і незалежність у межах, визначених законом;
3) компетентність;
4) ефективність;
5) справедливість;
6) прогнозованість та своєчасність прийняття рішень;
7) адресність регулювання;
8) неупередженість та об’єктивність під час прийняття рішень;
9) відкритість і прозорість, гласність процесу державного регулювання;
10) недопущення дискримінації;
Державна закупка сільськогосподарської продукції здійснюється за договорами контрактації,
які укладаються на основі державних замовлень на поставку державі сільськогосподарської
продукції.

Стаття 272. Договір контрактації сільськогосподарської продукції

1. Державна закупка сільськогосподарської продукції здійснюється за договорами
контрактації, які укладаються на основі державних замовлень на поставку державі
сільськогосподарської продукції.
2. За договором контрактації виробник сільськогосподарської продукції (далі - виробник)
зобов'язується передати заготівельному (закупівельному) або переробному підприємству чи
організації (далі - контрактанту) вироблену ним продукцію у строки, кількості, асортименті,
що передбачені договором, а контрактант зобов'язується сприяти виробникові у виробництві
зазначеної продукції, прийняти і оплатити її.
3. У договорах контрактації повинні передбачатися:
 - види продукції (асортимент), гранично допустимий вміст у продукції шкідливих
речовин;
- кількість продукції, яку контрактант приймає безпосередньо у виробника;
- ціна за одиницю, загальна сума договору, порядок і умови доставки, строки
здавання-приймання продукції;
- обов'язки контрактанта щодо подання допомоги в організації виробництва
сільськогосподарської продукції та її транспортування на приймальні пункти і
підприємства;
- взаємна майнова відповідальність сторін у разі невиконання ними умов договору;
- інші умови, передбачені Типовим договором контрактації сільськогосподарської
продукції, затвердженим у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
ЦКУ - Стаття 713 також має положення про Договір контрактації
сільськогосподарської продукції
Сторони договору:
 сільськогосподарський товаровиробник - юридична особа незалежно від
організаційно-правової форми або фізична особа - підприємець, яка займається
виробництвом сільськогосподарської продукції та/або розведенням, вирощуванням
та виловом риби у внутрішніх водоймах (озерах, ставках та водосховищах) та її
переробкою на власних чи орендованих потужностях, у тому числі
власновиробленої сировини на давальницьких умовах, та здійснює операції з її
постачання (ст. 14.1.235. Податкового Кодексу України).
 сільськогосподарська продукція (сільськогосподарські товари) -
продукція/товари, що підпадають під визначення груп 1-24 УКТ ЗЕД, якщо при
цьому такі товари (продукція) вирощуються, відгодовуються, виловлюються,
збираються, виготовляються, виробляються, переробляються безпосередньо
виробником цих товарів (продукції), а також продукти обробки та переробки цих
товарів (продукції), якщо вони були придбані або вироблені на власних або
орендованих потужностях (площах) для продажу, переробки або
внутрішньогосподарського споживання (ст. 14.1.234. Податкового Кодексу
України).
Істотні умови договору контрактації сільськогосподарської продукції
У договорах контрактації повинні передбачатися (ст.272 ГКУ):
 види продукції (асортимент), гранично допустимий вміст у продукції шкідливих
речовин;
 кількість продукції, яку контрактант приймає безпосередньо у виробника;
 ціна за одиницю, загальна сума договору, порядок і умови доставки, строки
здавання-приймання продукції;
 обов'язки контрактанта щодо подання допомоги в організації виробництва
сільськогосподарської продукції та її транспортування на приймальні пункти і
підприємства;
 взаємна майнова відповідальність сторін у разі невиконання ними умов договору;
 інші умови, передбачені Типовим договором контрактації сільськогосподарської
продукції, затвердженим у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Особливості виконання договорів контрактації (ст.273 ГКУ)
Виробник повинен не пізніш як за п'ятнадцять днів до початку заготівлі продукції повідомити
контрактанта про кількість і строки здачі сільськогосподарської продукції, що пропонується
до продажу, та погодити календарний графік її здачі.
Контрактант зобов'язаний прийняти від виробника всю пред'явлену ним продукцію на
умовах, передбачених у договорі. Нестандартну продукцію, яка швидко псується, придатну
для використання у свіжому або переробленому вигляді, та стандартну продукцію, яка
швидко псується, що здається понад обсяги, передбачені договором, контрактант приймає за
цінами і на умовах, що погоджені сторонами.
У договорі контрактації можуть передбачатися обсяги сільськогосподарської продукції,
приймання якої контрактант здійснює безпосередньо у виробника, та продукції, яка
доставляється безпосередньо виробником торговельним підприємствам. Решта продукції
приймається контрактантом на визначених договором приймальних пунктах, розташованих у
межах адміністративного району за місцезнаходженням виробника.
Забезпечення виробників тарою та необхідними матеріалами для пакування продукції
здійснюється у кількості, порядку та строки, передбачені договором.
Інші особливості виконання договорів контрактації встановлюються Положенням про
контрактацію сільськогосподарської продукції, яке затверджується Кабінетом Міністрів
України.
Відповідальність за договором контрактації (ст.274 ГКУ)
За нездачу сільськогосподарської продукції у строки, передбачені договором контрактації,
виробник сплачує контрактанту неустойку в розмірі, встановленому договором, якщо інший
розмір не передбачений законом.
За невиконання зобов'язання щодо приймання сільськогосподарської продукції безпосередньо
у виробника, а також у разі відмови від приймання продукції, пред'явленої виробником у
строки і в порядку, що погоджені сторонами, контрактант сплачує виробнику штраф у розмірі
п'яти відсотків вартості неприйнятої продукції, враховуючи надбавки і знижки, а також
відшкодовує завдані виробникові збитки, а щодо продукції, яка швидко псується, - повну її
вартість.
У разі якщо продукцію не було своєчасно підготовлено до здавання-приймання і про це не
було попереджено контрактанта, виробник відшкодовує контрактанту завдані цим збитки.
У договорі контрактації можуть бути передбачені також інші санкції за невиконання або
неналежне виконання зобов'язань відповідно до вимог Господарського кодексу України.
 45) Особливості товарообмінних (бартерних) відносин у сфері господарської
діяльності.
ГКУ

Стаття 293. Міна (бартер) у сфері господарювання

1. За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов'язується передати другій стороні у
власність, повне господарське відання чи оперативне управління певний товар в обмін на
інший товар.
2. Сторона договору вважається продавцем того товару, який вона передає в обмін, і
покупцем товару, який вона одержує взамін.
3. За погодженням сторін можлива грошова доплата за товар більшої вартості, що
обмінюється на товар меншої вартості, якщо це не суперечить законодавству.
4. Не може бути об'єктом міни (бартеру) майно, віднесене законодавством до основних
фондів, яке належить до державної або комунальної власності, у разі якщо друга сторона
договору міни (бартеру) не є відповідно державним чи комунальним підприємством.
Законодавством можуть бути встановлені також інші особливості здійснення бартерних
(товарообмінних) операцій, пов'язаних з придбанням і використанням окремих видів майна, а
також здійснення таких операцій в окремих галузях господарювання.
5. До договору міни (бартеру) застосовуються правила, що регулюють договори
купівлі-продажу, поставки, контрактації, елементи яких містяться в договорі міни (бартеру),
якщо це не суперечить законодавству і відповідає суті відносин сторін.
https://www.golovbukh.ua/article/9167-bartern-operats-2021 - оподаткування бартеру
 Стаття 1. Загальні положення
1. Товарообмінна (бартерна) операція у галузі зовнішньоекономічної діяльності - це один
з видів експортно-імпортних операцій, оформлених бартерним договором або договором із
змішаною формою оплати, яким часткова оплата експортних (імпортних) поставок
передбачена в натуральній формі, між суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності України та
іноземним суб'єктом господарської діяльності, що передбачає збалансований за вартістю
обмін товарами, роботами, послугами у будь-якому поєднанні, не опосередкований рухом
коштів у готівковій або безготівковій формі.
Оцінка товарів за бартерними договорами здійснюється з метою створення умов для
забезпечення еквівалентності обміну, а також для митного обліку, визначення страхових сум,
оцінки претензій, застосування санкцій. Умовою еквівалентності обміну за бартерним
договором є обмін товарами (роботами, послугами) за цінами, що визначаються суб'єктами
зовнішньоекономічної діяльності України на договірних засадах з урахуванням попиту та
пропозиції, а також інших факторів, які діють на відповідних ринках на час укладення
бартерних договорів. У випадках, передбачених законодавством України, контрактні ціни
визначаються суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України відповідно до
індикативних цін.
2. У бартерному договорі зазначається загальна вартість товарів, що імпортуються, та
загальна вартість товарів (робіт, послуг), що експортуються за цим договором, з обов'язковим
вираженням в іноземній валюті, віднесеній Національним банком України до першої групи
Класифікатора іноземних валют.
3. Усі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності України мають право на проведення
товарообмінних (бартерних) операцій відповідно до законодавства України.
4. З метою збільшення надходжень в Україну валютних коштів, стабілізації грошової
національної одиниці та оздоровлення фінансово-банківської системи держави в цілому може
бути заборонено проведення товарообмінних (бартерних) операцій у галузі
зовнішньоекономічної діяльності з товарами (роботами, послугами), перелік яких
визначається Кабінетом Міністрів України.
 46) Договір зберігання на товарному складі та його документальне оформлення.
ГКУ
Стаття 294. Зберігання у товарному складі
1. Товарним складом визнається організація, що здійснює зберігання товарів та надає
пов'язані із зберіганням послуги на засадах підприємницької діяльності.
2. Товарний склад є складом загального користування у разі якщо із закону, інших
правових актів або виданого суб'єкту господарювання дозволу (ліцензії) випливає, що він
зобов'язаний приймати на зберігання товари від будь-якого товароволодільця.
3. Зберігання у товарному складі здійснюється за договором складського зберігання.
4. До регулювання відносин, що випливають із зберігання товарів за договором
складського зберігання, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України.
ЦКУ
Стаття 957. Договір складського зберігання
1. За договором складського зберігання товарний склад зобов'язується за плату зберігати
товар, переданий йому поклажодавцем, і повернути цей товар у схоронності.
2. Договір складського зберігання, укладений складом загального користування, є
публічним договором.
3. Договір складського зберігання укладається у письмовій формі. Письмова форма
договору складського зберігання вважається дотриманою, якщо прийняття товару на
товарний склад посвідчене складським документом.
Договір складського зберігання є одним із видів договору зберігання і на нього поширюється
більшість загальних положень договору зберігання. Він виділяється за суб´єктним складом,
змістом та оформленням, які в свою чергу зумовлені зберіганням товарної маси, для
прискорення та спрощення товарного обороту. Договір зберігання на товарному складі є
двостороннім, консенсуальним та сплатним.
У ч.І статті, що коментується, визначається договір складського зберігання як договір,
відповідно якого товарний склад (зберігач) зобов´язується за винагороду зберігати товари,
передані йому поклажодавцем, і повернути ці товари у схоронності. Наведене визначення
дозволяє виділити три неодмінних ознаки даного виду договору зберігання. 1) «Товари» є
особливим предметом договору зберігання. 2) Особливий суб´єктний склад. Контрагентами
товарного складу в розглянутому договорі можуть бути лише особи, для яких передані на
збереження речі є товаром, тобто такими речами, продаж яких поклажодавці можуть
здійснювати в рамках своєї підприємницької діяльності. Тільки в цьому випадку на них
поширюється передбачений у № 2 гл. 66 ЦК порядок, включаючи можливість оформлення
відносин по збереженню товарів розпорядчими документами, а також наділення товарного
складу правом реалізовувати товари, що знаходяться на зберіганні та ін. У всіх інших
випадках зберігання на товарному складі повинне здійснюватися виключно в режимі
звичайного збереження. І, відповідно, на них поширюються загальні положення про
збереження. 3) Відповідні послуги надаються товарним складом за винагороду. Тим самим
оплатність договору складського зберігання не поширюється на випадок, передбачений
імперативною нормою, а є конститутивною ознакою складського зберігання. Відносини щодо
безоплатногоу зберігання, навіть тоді, коли відповідні послуги надаються товарним складом,
знаходяться поза межами регулювання № 2 гл. 66 ЦК.
Договір складського зберігання слід віднести до публічних договорів, оскільки він має
укладатися з будь-ким, хто цього бажає, і на однакових для всіх умовах.
Договір зберігання у товарному складі повинен бути укладений у письмовій формі.
Відповідно до ч. З ст. 957 ЦК така форма вважається дотриманою, якщо прийняття товару на
товарний склад посвідчене складським документом. У свою чергу, ст.961 ЦК містить перелік
таких документів. Він включає подвійне складське свідоцтво, просте складське свідоцтво та
складську квитанцію.
Усі три документи, хоча й закріплюють самі по собі волю лише однієї сторони — зберігача,
прирівнюються до письмової форми договору, оскільки друга сторона — поклажодавець
виражає, у свою чергу, власну волю укласти договір шляхом прийняття відповідного
документа в обмін на передані на зберігання товари.
Складські документи
Важливу роль в організації та забезпеченні складського зберігання грають складські
документи. З одного боку, такий документ дозволяє власникові товару - поклажодавцю
отримати підтвердження передачі товару на зберігання на певний час, а, з іншого боку (в
залежності від виду складського документа), дає можливість вільно розпоряджатися цим
товаром під час його перебування на складі. Такі властивості складського документу значно
підвищують ефективність ведення бізнесу.
Нижче ми розглянемо деякі особливості складських документів з урахуванням положень
чинного законодавства України.
Складська квитанція
Відповідно до ч. 1 ст. 961 ГК України товарний склад на підтвердження прийому товару
видає складську квитанцію. Складська квитанція видається на підставі укладення договору
складського зберігання і підтверджує його наявність і зміст. Таким чином, даним документом
підтверджується тільки факт прийняття на зберігання конкретної кількості товару певної
якості, а тому складська квитанція, по суті, є первинним документом. Складська квитанція не
є оборотним документом, що значною мірою звужує її застосування.
Просте складське свідоцтво
Просте складське свідоцтво видається на пред'явника, а тому фактичний власник простого
складського свідоцтва є власником товару, зданого на зберігання.
Подвійне складське свідоцтво
Подвійне складське свідоцтво має найбільшу кількість особливостей в порівнянні з
перерахованими вище документами. Головною особливістю є те, що подвійне складське
свідоцтво складається з двох частин: складського свідоцтва та заставного свідоцтва (варанта).
Право повною мірою розпоряджатися товаром має тільки власник обох частин (свідоцтв).
Тримач тільки складського свідоцтва має право розпоряджатися товаром, але цей товар не
може бути взятий зі складу до погашення кредиту, виданого за заставним свідоцтвом.
У той же час, власник заставного свідоцтва має право застави на товар на суму відповідно до
суми кредиту та відсотків за користування ним. У разі застави товару відмітка про це
робиться на складському свідоцтві.
Складське та заставне свідоцтва можуть передаватися разом або окремо за відповідними
передавальними написами.
Згідно ч. 2 ст. 2 Закону України «Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні
складські свідоцтва» від 23.12.2004, складські свідоцтва видаються лише сертифікованими
складами, які отримали сертифікат про відповідність надання послуг із зберігання.
Складське свідоцтво, крім іншого, володіє двома ознаками: є титульним і оборотним
документом. Титул підтверджує право власності на товар, а оборотність дозволяє передавати
таке право іншій особі. Подібні властивості документу спрощують операції з товаром, що
знаходиться на складі.
Згідно ст. 25 Закону України «Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські
свідоцтва» права за простим складським свідоцтвом передаються шляхом вчинення на них
передавального напису, який засвідчує перехід прав за ним до іншої особи. Передавальний
напис переносить усі права, що випливають з простого складського свідоцтва. Таким чином,
фактично право власності на товар передається досить швидким і простим чином.
Закон України Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські
свідоцтва
Стаття 2. Складські свідоцтва
Складські свідоцтва бувають двох видів - прості складські свідоцтва і подвійні складські
свідоцтва.
Складські свідоцтва видаються лише сертифікованими складами, які отримали
сертифікат про відповідність надання послуг із зберігання.
Стаття 3. Просте складське свідоцтво
Просте складське свідоцтво видається на пред'явника.
У простому складському свідоцтві зазначаються відомості згідно із Цивільним кодексом
України.
Якщо на зберігання приймається товар, який визначений родовими ознаками, то у
простому складському свідоцтві робиться відповідний запис.
Документ, що не відповідає вимогам цієї статті, не є простим складським свідоцтвом.
Стаття 4. Подвійне складське свідоцтво
Подвійне складське свідоцтво складається з двох частин - складського свідоцтва та
заставного свідоцтва, які можуть бути відокремлені одне від одного.
Подвійне складське свідоцтво є іменним.
У подвійному складському свідоцтві зазначаються відомості згідно із Цивільним
кодексом України.
 Обидві частини подвійного складського свідоцтва повинні містити всі реквізити,
передбачені його формою.
Якщо на зберігання приймається товар, який визначений родовими ознаками, то в обох
частинах подвійного складського свідоцтва робиться відповідний запис.
ЦКУ
Стаття 961. Складські документи
1. Товарний склад на підтвердження прийняття товару видає один із таких складських
документів:
складську квитанцію;
просте складське свідоцтво;
подвійне складське свідоцтво.
2. Товар, прийнятий на зберігання за простим або подвійним складським свідоцтвом,
може бути предметом застави протягом строку зберігання товару на підставі застави цього
свідоцтва.
Стаття 962. Подвійне складське свідоцтво
1. Подвійне складське свідоцтво складається з двох частин - складського свідоцтва та
заставного свідоцтва (варанта), які можуть бути відокремлені одне від одного.
2. У кожній з двох частин подвійного складського свідоцтва мають бути однаково
зазначені:
1) найменування та місцезнаходження товарного складу, що прийняв товар на зберігання;
2) номер свідоцтва за реєстром товарного складу;
3) найменування юридичної особи або ім'я фізичної особи, від якої прийнято товар на
зберігання, її місцезнаходження або місце проживання;
4) найменування і кількість прийнятого на зберігання товару - число одиниць та (або)
товарних місць та (або) міра (вага, об'єм) товару;
5) строк, на який прийнято товар на зберігання, або вказівка на те, що товар прийнято на
зберігання до запитання;
6) розмір плати за зберігання або тарифи, на підставі яких вона обчислюється, та порядок
її сплати;
7) дата видачі свідоцтва.
Кожна з двох частин подвійного складського свідоцтва повинна також містити ідентичні
підписи уповноваженої особи товарного складу.
Стаття 965. Просте складське свідоцтво
1. Просте складське свідоцтво видається на пред'явника.
2. Просте складське свідоцтво має містити відомості, встановлені пунктами 1, 2, 4, 7 та
абзацом дев'ятим частини другої статті 962 цього Кодексу, а також вказівку на те, що воно
видане на пред'явника.
3. Документ, що не відповідає вимогам цієї статті, не є простим складським свідоцтвом.
 47) Правове регулювання господарської діяльності з перевезення вантажів та її
договірного забезпечення.
ГКУ
Глава 32
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
Стаття 306. Перевезення вантажів як вид господарської діяльності
1. Перевезенням вантажів у цьому Кодексі визнається господарська діяльність,
пов'язана з переміщенням продукції виробничо-технічного призначення та виробів народного
споживання залізницями, автомобільними дорогами, водними та повітряними шляхами, а
також транспортування продукції трубопроводами.
 2. Суб'єктами відносин перевезення вантажів є перевізники, вантажовідправники та
вантажоодержувачі.
3. Перевезення вантажів здійснюють вантажний залізничний транспорт, автомобільний
вантажний транспорт, морський вантажний транспорт та вантажний внутрішній водний
транспорт, авіаційний вантажний транспорт, трубопровідний транспорт, космічний
транспорт, інші види транспорту.
{Частина третя статті 306 із змінами, внесеними згідно із Законом № 1054-IX від
03.12.2020}
4. Допоміжним видом діяльності, пов'язаним з перевезенням вантажу, є транспортна
експедиція.
5. Загальні умови перевезення вантажів, а також особливі умови перевезення окремих
видів вантажів (вибухових речовин, зброї, отруйних, легкозаймистих, радіоактивних та інших
небезпечних речовин тощо) визначаються цим Кодексом і виданими відповідно до нього
кодексами, законами, транспортними статутами та іншими нормативно-правовими актами.
{Частина п'ята статті 306 із змінами, внесеними згідно із Законом № 1054-IX від
03.12.2020}
6. Відносини, пов'язані з перевезенням пасажирів та багажу, регулюються Цивільним
кодексом України та іншими нормативно-правовими актами.
Стаття 307. Договір перевезення вантажу
1. За договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується
доставити ввірений їй другою стороною (вантажовідправником) вантаж до пункту
призначення в установлений законодавством чи договором строк та видати його
уповноваженій на одержання вантажу особі (вантажоодержувачу), а вантажовідправник
зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.
2. Договір перевезення вантажу укладається в письмовій формі. Укладення договору
перевезення вантажу підтверджується складенням перевізного документа (транспортної
накладної, коносамента тощо) відповідно до вимог законодавства. Перевізники зобов'язані
забезпечувати вантажовідправників бланками перевізних документів згідно з правилами
здійснення відповідних перевезень.
3. Вантажовідправник і перевізник у разі необхідності здійснення систематичних
впродовж певного строку перевезень вантажів можуть укласти довгостроковий договір, за
яким перевізник зобов'язується у встановлені строки приймати, а вантажовідправник -
подавати до перевезення вантажі у погодженому сторонами обсязі.
4. Залежно від виду транспорту, яким передбачається систематичне перевезення
вантажів, укладаються такі довгострокові договори: довгостроковий - на залізничному і
морському транспорті, навігаційний - на внутрішньому водному транспорті, спеціальний - на
повітряному транспорті, річний - на автомобільному транспорті. Порядок укладення
довгострокових договорів встановлюється відповідними транспортними кодексами,
транспортними статутами або правилами перевезень.
{Частина четверта статті 307 із змінами, внесеними згідно із Законом № 1054-IX від
03.12.2020}
5. Умови перевезення вантажів окремими видами транспорту, а також відповідальність
суб'єктів господарювання за цими перевезеннями визначаються кодексами, законами,
транспортними статутами та іншими нормативно-правовими актами. Сторони можуть
передбачити в договорі також інші умови перевезення, що не суперечать законодавству, та
додаткову відповідальність за неналежне виконання договірних зобов'язань.
{Частина п'ята статті 307 із змінами, внесеними згідно із Законом № 1054-IX від
03.12.2020}
Стаття 308. Приймання вантажу до перевезення
 1. Вантаж до перевезення приймається перевізниками залежно від виду транспорту та
вантажу в місцях загального або незагального користування.
2. Відповідальність перевізника за збереження вантажу виникає з моменту прийняття
вантажу до перевезення.
3. Вантажовідправник зобов'язаний підготувати вантаж до перевезення з урахуванням
необхідності забезпечення транспортабельності та збереження його в процесі перевезення і
має право застрахувати вантаж у порядку, встановленому законодавством.
4. У разі якщо для здійснення перевезення вантажу законодавством або договором
передбачено спеціальні документи (посвідчення), які підтверджують якість та інші
властивості вантажу, що перевозиться, вантажовідправник зобов'язаний передати такі
документи перевізникові разом з вантажем.
5. Про прийняття вантажу до перевезення перевізник видає вантажовідправнику в
пункті відправлення документ, оформлений належним чином.
Стаття 309. Зміна умов перевезення
1. Вантажовідправник має право в порядку, встановленому транспортними кодексами
чи статутами, одержати назад зданий до перевезення вантаж до його відправлення, замінити
вказаного в перевізному документі одержувача вантажу (до його видачі адресату),
розпорядитися вантажем у разі неприйняття його одержувачем чи неможливості видачі
вантажу одержувачу.
2. У разі переривання або припинення перевезення вантажів з незалежних від
перевізника обставин перевізник зобов'язаний повідомити вантажовідправника і одержати від
нього відповідне розпорядження щодо вантажу.
Стаття 310. Одержання вантажу в пункті призначення
1. Перевізник зобов'язаний повідомити одержувача про прибуття вантажу на його
адресу.
2. Одержувач зобов'язаний прийняти вантаж, який прибув на його адресу. Він має право
відмовитися від прийняття пошкодженого або зіпсованого вантажу, якщо буде встановлено,
що внаслідок зміни якості виключається можливість повного або часткового використання
його за первісним призначенням.
3. Відповідальність перевізника за збереження вантажу припиняється з моменту його
видачі одержувачу в пункті призначення. Якщо одержувач не затребував вантаж, що прибув,
в установлений строк або відмовився його прийняти, перевізник має право залишити вантаж у
себе на зберігання за рахунок і на ризик вантажовідправника, письмово повідомивши його
про це.
4. Вантаж, не одержаний протягом місяця після повідомлення перевізником
одержувача, вважається невитребуваним і реалізується в установленому законодавством
порядку.
Стаття 311. Плата за перевезення вантажів
1. Плата за перевезення вантажів та виконання інших робіт, пов'язаних з перевезенням,
визначається за цінами, встановленими відповідно до законодавства.
Стаття 312. Договір мультимодального перевезення
1. За договором мультимодального перевезення перевезення здійснюється двома або
більше видами транспорту на підставі документа мультимодального перевезення вантажів під
відповідальністю оператора мультимодальних перевезень.
2. Договір мультимодального перевезення укладається між оператором
мультимодальних перевезень та замовником послуги мультимодального перевезення
відповідно до Закону України "Про мультимодальні перевезення".
 3. Відносини фактичних перевізників під час мультимодального перевезення та умови
роботи мультимодальних терміналів регулюються вузловими угодами, укладеними
відповідно до законодавства України.
{Стаття 312 в редакції Закону № 1887-IX від 17.11.2021}
Стаття 313. Відповідальність перевізника за прострочення доставки вантажу
1. Перевізник зобов'язаний доставити вантаж до пункту призначення у строк,
передбачений транспортними кодексами, статутами чи правилами. Якщо строк доставки
вантажів у зазначеному порядку не встановлено, сторони мають право встановити цей строк у
договорі.
2. Перевізник звільняється від відповідальності за прострочення в доставці вантажу,
якщо прострочення сталося не з його вини.
3. Розмір штрафів, що стягуються з перевізників за прострочення в доставці вантажу,
визначається відповідно до закону.
4. Сплата штрафу за доставку вантажу з простроченням не звільняє перевізника від
відповідальності за втрату, нестачу або пошкодження вантажу, що сталися внаслідок
прострочення.
Стаття 314. Відповідальність перевізника за втрату, нестачу, пошкодження вантажу
1. Перевізник несе відповідальність за втрату, нестачу та пошкодження прийнятого до
перевезення вантажу, якщо не доведе, що втрата, нестача або пошкодження сталися не з його
вини.
2. У транспортних кодексах чи статутах можуть бути передбачені випадки, коли
доведення вини перевізника у втраті, нестачі або пошкодженні вантажу покладається на
одержувача або відправника.
3. За шкоду, заподіяну при перевезенні вантажу, перевізник відповідає:
у разі втрати або нестачі вантажу - в розмірі вартості вантажу, який втрачено або якого
не вистачає;
у разі пошкодження вантажу - в розмірі суми, на яку зменшилася його вартість;
у разі втрати вантажу, зданого до перевезення з оголошенням його цінності, - у розмірі
оголошеної цінності, якщо не буде доведено, що вона є нижчою від дійсної вартості вантажу.
4. Якщо внаслідок пошкодження вантажу його якість змінилася настільки, що він не
може бути використаний за прямим призначенням, одержувач вантажу має право від нього
відмовитися і вимагати відшкодування за його втрату.
5. У разі якщо вантаж, за втрату чи нестачу якого перевізник сплатив відповідне
відшкодування, буде згодом знайдено, одержувач (відправник) має право вимагати видачі
йому цього вантажу, повернувши одержане за його втрату чи нестачу відшкодування.
6. Гранична межа відповідальності оператора мультимодальних перевезень
визначається Законом України "Про мультимодальні перевезення".
{Статтю 314 доповнено частиною шостою згідно із Законом № 1887-IX від
17.11.2021}
Стаття 315. Порядок вирішення спорів щодо перевезень
1. До пред'явлення перевізникові позову, що випливає з договору перевезення вантажу,
можливим є пред'явлення йому претензії.
{Частина перша статті 315 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2705-IV від
23.06.2005}
2. Претензії можуть пред'являтися протягом шести місяців, а претензії щодо сплати
штрафів і премій - протягом сорока п'яти днів.
3. Перевізник розглядає заявлену претензію і повідомляє заявника про задоволення чи
відхилення її протягом трьох місяців, а щодо претензії з перевезення у прямому змішаному
сполученні - протягом шести місяців. Претензії щодо сплати штрафу або премії
розглядаються протягом сорока п'яти днів.
{Частина третя статті 315 в редакції Закону № 2705-IV від 23.06.2005}
4. Якщо претензію відхилено або відповідь на неї не одержано в строк, зазначений у
частині третій цієї статті, заявник має право звернутися до суду протягом шести місяців з дня
одержання відповіді або закінчення строку, встановленого для відповіді.
5. Для пред'явлення перевізником до вантажовідправників та вантажоодержувачів
позовів, що випливають з перевезення, встановлюється шестимісячний строк.
6. Щодо спорів, пов'язаних з міждержавними перевезеннями вантажів, порядок
пред'явлення позовів та строки позовної давності встановлюються транспортними кодексами
чи статутами або міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною
Радою України.
Стаття 316. Договір транспортного експедирування
1. За договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор)
зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати
виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу.
Договором транспортного експедирування може бути встановлений обов'язок
експедитора організувати перевезення вантажу транспортом і за маршрутом, вибраним
експедитором або клієнтом, укладати від свого імені або від імені клієнта договір перевезення
вантажу, забезпечувати відправку і одержання вантажу, а також виконання інших зобов'язань,
пов'язаних із перевезенням.
Договором транспортного експедирування може бути передбачено надання додаткових
послуг, необхідних для доставки вантажу (перевірка кількості та стану вантажу, його
завантаження та вивантаження, сплата мита, зборів і витрат, покладених на клієнта,
зберігання вантажу до його одержання у пункті призначення, одержання необхідних для
експорту та імпорту документів, виконання митних формальностей тощо).
2. Плата за договором транспортного експедирування здійснюється за цінами, що
визначаються відповідно до глави 21 цього Кодексу.
 48) Господарсько-правова характеристика відносин щодо здійснення капітального
будівництва.
ГКУ
Глава 33
КАПІТАЛЬНЕ БУДІВНИЦТВО
Стаття 317. Підрядні відносини у капітальному будівництві
1. Будівництво об'єктів виробничого та іншого призначення, підготовка будівельних
ділянок, роботи з обладнання будівель, роботи з завершення будівництва, прикладні та
експериментальні дослідження і розробки тощо, які виконуються суб'єктами господарювання
для інших суб'єктів або на їх замовлення, здійснюються на умовах підряду.
2. Для здійснення робіт, зазначених у частині першій цієї статті, можуть укладатися
договори підряду: на капітальне будівництво (в тому числі субпідряду); на виконання
проектних і досліджувальних робіт; на виконання геологічних, геодезичних та інших робіт,
необхідних для капітального будівництва; інші договори. Загальні умови договорів підряду
визначаються відповідно до положень Цивільного кодексу України про договір підряду, якщо
інше не передбачено цим Кодексом.
3. Господарські відносини у сфері матеріально-технічного забезпечення капітального
будівництва регулюються відповідними договорами підряду, якщо інше не передбачено
законодавством або договором сторін. За згодою сторін будівельні поставки можуть
здійснюватися на основі договорів поставки.
Стаття 318. Договір підряду на капітальне будівництво
 1. За договором підряду на капітальне будівництво одна сторона (підрядник)
зобов'язується своїми силами і засобами на замовлення другої сторони (замовника)
побудувати і здати замовникові у встановлений строк визначений договором об'єкт
відповідно до проектно-кошторисної документації або виконати зумовлені договором
будівельні та інші роботи, а замовник зобов'язується передати підряднику затверджену
проектно-кошторисну документацію, надати йому будівельний майданчик, прийняти
закінчені будівництвом об'єкти і оплатити їх.
2. Договір підряду відповідно до цієї статті укладається на будівництво, розширення,
реконструкцію та перепрофілювання об'єктів; будівництво об'єктів з покладенням повністю
або частково на підрядника виконання робіт з проектування, поставки обладнання,
пусконалагоджувальних та інших робіт; виконання окремих комплексів будівельних,
монтажних, спеціальних, проектно-конструкторських та інших робіт, пов'язаних з
будівництвом об'єктів.
3. Забезпечення будівництва матеріалами, технологічним, енергетичним,
електротехнічним та іншим устаткуванням покладається на підрядника, якщо інше не
передбачено законодавством або договором.
4. Зміст договору підряду на капітальне будівництво, що укладається на підставі
державного замовлення, має відповідати цьому замовленню.
5. Договір підряду на капітальне будівництво повинен передбачати: найменування сторін;
місце і дату укладення; предмет договору (найменування об'єкта, обсяги і види робіт,
передбачених проектом); строки початку і завершення будівництва, виконання робіт; права і
обов'язки сторін; вартість і порядок фінансування будівництва об'єкта (робіт); порядок
матеріально-технічного, проектного та іншого забезпечення будівництва; режим контролю
якості робіт і матеріалів замовником; порядок прийняття об'єкта (робіт); порядок розрахунків
за виконані роботи, умови про дефекти і гарантійні строки; страхування ризиків, фінансові
гарантії; відповідальність сторін (відшкодування збитків); урегулювання спорів, підстави та
умови зміни і розірвання договору.
Стаття 319. Генеральний підрядник і субпідрядник
1. Договір підряду на капітальне будівництво може укладати замовник з одним
підрядником або з двома і більше підрядниками.
2. Підрядник має право за згодою замовника залучати до виконання договору як третіх
осіб субпідрядників, на умовах укладених з ними субпідрядних договорів, відповідаючи
перед замовником за результати їх роботи. У цьому випадку підрядник виступає перед
замовником як генеральний підрядник, а перед субпідрядниками - як замовник.
3. Договір підряду на виконання робіт з монтажу устаткування замовник може укладати з
генеральним підрядником або з постачальником устаткування. За згодою генерального
підрядника договори на виконання монтажних та інших спеціальних робіт можуть укладатися
замовником з відповідними спеціалізованими підприємствами.
Стаття 320. Права замовника
1. Замовник має право, не втручаючись у господарську діяльність підрядника,
здійснювати контроль і технічний нагляд за відповідністю обсягу, вартості і якості виконаних
робіт проектам і кошторисам. Він має право перевіряти хід і якість будівельних і монтажних
робіт, а також якість матеріалів, що використовуються.
2. У разі якщо підрядник не береться своєчасно за виконання договору або виконує
роботу настільки повільно, що закінчення її до строку стає явно неможливим, замовник має
право вимагати розірвання договору та відшкодування збитків.
3. Підрядник має право не братися за роботу, а розпочату роботу зупинити у разі
порушення замовником своїх зобов'язань за договором, внаслідок якого початок або
продовження робіт підрядником виявляються неможливими чи значно ускладненими.
 4. Недоліки виконання робіт чи матеріалів, що використовуються для робіт, допущені з
вини підрядника або субпідрядника, повинні бути усунені підрядником за свій рахунок.
Стаття 321. Розрахунки за договором підряду на капітальне будівництво
1. У договорі підряду на капітальне будівництво сторони визначають вартість робіт (ціну
договору) або спосіб її визначення.
2. Вартість робіт за договором підряду (компенсація витрат підрядника та належна йому
винагорода) може визначатися складанням приблизного або твердого кошторису. Кошторис
вважається твердим, якщо договором не передбачено інше. Зміни до твердого кошторису
можуть бути внесені лише за погодженням сторін.
3. У разі виникнення потреби значно перевищити приблизний кошторис підрядник
зобов'язаний своєчасно попередити про це замовника. Якщо підрядник не попередив
замовника про перевищення кошторису, він зобов'язаний виконати роботу, не вимагаючи
відшкодування понесених додаткових витрат.
4. Підрядник не має права вимагати збільшення твердого кошторису, а замовник - його
зменшення. У разі істотного зростання після укладення договору вартості матеріалів та
устаткування, які мали бути надані підрядником, а також послуг, що надавалися йому третіми
особами, підрядник має право вимагати збільшення встановленої вартості робіт, а у разі
відмови замовника - розірвання договору в установленому порядку.
5. Якщо договором не передбачено попередньої оплати виконаної роботи або окремих її
етапів, замовник зобов'язаний сплатити підряднику зумовлену договором ціну після
остаточної здачі об'єкта будівництва, за умови, що робота виконана належним чином і в
погоджений строк або, за згодою замовника, - достроково.
6. Підрядник має право вимагати виплати йому авансу, якщо така виплата та розмір
авансу передбачені договором.
7. У разі необхідності консервації будівництва з незалежних від сторін обставин
замовник зобов'язаний оплатити підряднику виконані до консервації роботи та відшкодувати
йому пов'язані з консервацією витрати.
Стаття 322. Відповідальність за порушення договору підряду на капітальне будівництво
1. За невиконання або неналежне виконання зобов'язань за договором підряду
на капітальне будівництво винна сторона сплачує штрафні санкції, а також відшкодовує
другій стороні збитки (зроблені другою стороною витрати, втрату або пошкодження її майна,
неодержані доходи) в сумі, не покритій штрафними санкціями, якщо інший порядок не
встановлено законом.
2. Недоліки, виявлені при прийнятті робіт (об'єкта), підрядник зобов'язаний усунути за
свій рахунок у строки, погоджені з замовником. У разі порушення строків усунення недоліків
підрядник несе відповідальність, передбачену договором.
3. Позовна давність для вимог, що випливають з неналежної якості робіт за договором
підряду на капітальне будівництво, визначається з дня прийняття роботи замовником і
становить:
один рік - щодо недоліків некапітальних конструкцій, а у разі якщо недоліки не могли
бути виявлені за звичайного способу прийняття роботи, - два роки;
три роки - щодо недоліків капітальних конструкцій, а у разі якщо недоліки не могли бути
виявлені за звичайного способу прийняття роботи, - десять років;
тридцять років - щодо відшкодування збитків, завданих замовникові протиправними
діями підрядника, які призвели до руйнувань чи аварій.
4. У разі якщо договором підряду або законодавством передбачено надання гарантії
якості роботи і недоліки виявлено в межах гарантійного строку, перебіг строку позовної
давності починається з дня виявлення недоліків.
 Стаття 323. Умови укладання та виконання договорів підряду в капітальному
будівництві
1. Договори підряду (субпідряду) на капітальне будівництво укладаються і виконуються
на загальних умовах укладання та виконання договорів підряду в капітальному будівництві,
затверджених Кабінетом Міністрів України, відповідно до закону.
2. Договори підряду на капітальне будівництво за участі іноземних суб'єктів
господарювання укладаються і виконуються в порядку, передбаченому цим Кодексом,
міждержавними угодами, а також особливими умовами укладання та виконання договорів
підряду в капітальному будівництві, затвердженими в порядку, встановленому Кабінетом
Міністрів України.
Стаття 324. Договір підряду на проведення проектних і досліджувальних робіт
1. За договором підряду на проведення проектних і досліджувальних робіт підрядник
зобов'язується розробити за завданням замовника проектну документацію або виконати
обумовлені договором проектні роботи, а також виконати досліджувальні роботи, а замовник
зобов'язується прийняти і оплатити їх.
2. До відносин, що виникають у процесі виконання проектних та досліджувальних робіт,
можуть застосовуватися положення статті 318 цього Кодексу.
3. Підрядник несе відповідальність за недоліки проекту, в тому числі виявлені в процесі
його реалізації та експлуатації побудованого за даним проектом об'єкта.
4. У разі виявлення недоліків проекту підрядник зобов'язаний безоплатно переробити
проект, а також відшкодувати замовнику збитки, спричинені недоліками проекту.
5. Позов про відшкодування замовнику збитків, спричинених недоліками проекту, може
бути заявлено протягом десяти років, а якщо збитки замовнику завдано протиправними діями
підрядника, які призвели до руйнувань, аварій, обрушень, - протягом тридцяти років з дня
прийняття побудованого об'єкта.
ЗАКОН України Про регулювання містобудівної діяльності
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3038-17?find=1&text=капітальне#Text

 49) Правове регулювання договору підряду на капітальне будівництво.

ГКУ
Глава 33
КАПІТАЛЬНЕ БУДІВНИЦТВО
Стаття 317. Підрядні відносини у капітальному будівництві
1. Будівництво об'єктів виробничого та іншого призначення, підготовка будівельних
ділянок, роботи з обладнання будівель, роботи з завершення будівництва, прикладні та
експериментальні дослідження і розробки тощо, які виконуються суб'єктами господарювання
для інших суб'єктів або на їх замовлення, здійснюються на умовах підряду.
2. Для здійснення робіт, зазначених у частині першій цієї статті, можуть укладатися
договори підряду: на капітальне будівництво (в тому числі субпідряду); на виконання
проектних і досліджувальних робіт; на виконання геологічних, геодезичних та інших робіт,
необхідних для капітального будівництва; інші договори. Загальні умови договорів підряду
визначаються відповідно до положень Цивільного кодексу України про договір підряду, якщо
інше не передбачено цим Кодексом.
3. Господарські відносини у сфері матеріально-технічного забезпечення капітального
будівництва регулюються відповідними договорами підряду, якщо інше не передбачено
законодавством або договором сторін. За згодою сторін будівельні поставки можуть
здійснюватися на основі договорів поставки.
Стаття 318. Договір підряду на капітальне будівництво
 1. За договором підряду на капітальне будівництво одна сторона (підрядник)
зобов'язується своїми силами і засобами на замовлення другої сторони (замовника)
побудувати і здати замовникові у встановлений строк визначений договором об'єкт
відповідно до проектно-кошторисної документації або виконати зумовлені договором
будівельні та інші роботи, а замовник зобов'язується передати підряднику затверджену
проектно-кошторисну документацію, надати йому будівельний майданчик, прийняти
закінчені будівництвом об'єкти і оплатити їх.
2. Договір підряду відповідно до цієї статті укладається на будівництво, розширення,
реконструкцію та перепрофілювання об'єктів; будівництво об'єктів з покладенням повністю
або частково на підрядника виконання робіт з проектування, поставки обладнання,
пусконалагоджувальних та інших робіт; виконання окремих комплексів будівельних,
монтажних, спеціальних, проектно-конструкторських та інших робіт, пов'язаних з
будівництвом об'єктів.
3. Забезпечення будівництва матеріалами, технологічним, енергетичним,
електротехнічним та іншим устаткуванням покладається на підрядника, якщо інше не
передбачено законодавством або договором.
4. Зміст договору підряду на капітальне будівництво, що укладається на підставі
державного замовлення, має відповідати цьому замовленню.
5. Договір підряду на капітальне будівництво повинен передбачати: найменування
сторін; місце і дату укладення; предмет договору (найменування об'єкта, обсяги і види робіт,
передбачених проектом); строки початку і завершення будівництва, виконання робіт; права і
обов'язки сторін; вартість і порядок фінансування будівництва об'єкта (робіт); порядок
матеріально-технічного, проектного та іншого забезпечення будівництва; режим контролю
якості робіт і матеріалів замовником; порядок прийняття об'єкта (робіт); порядок розрахунків
за виконані роботи, умови про дефекти і гарантійні строки; страхування ризиків, фінансові
гарантії; відповідальність сторін (відшкодування збитків); урегулювання спорів, підстави та
умови зміни і розірвання договору.
Стаття 319. Генеральний підрядник і субпідрядник
1. Договір підряду на капітальне будівництво може укладати замовник з одним
підрядником або з двома і більше підрядниками.
2. Підрядник має право за згодою замовника залучати до виконання договору як третіх
осіб субпідрядників, на умовах укладених з ними субпідрядних договорів, відповідаючи
перед замовником за результати їх роботи. У цьому випадку підрядник виступає перед
замовником як генеральний підрядник, а перед субпідрядниками - як замовник.
3. Договір підряду на виконання робіт з монтажу устаткування замовник може укладати
з генеральним підрядником або з постачальником устаткування. За згодою генерального
підрядника договори на виконання монтажних та інших спеціальних робіт можуть укладатися
замовником з відповідними спеціалізованими підприємствами.
Стаття 320. Права замовника
1. Замовник має право, не втручаючись у господарську діяльність підрядника,
здійснювати контроль і технічний нагляд за відповідністю обсягу, вартості і якості виконаних
робіт проектам і кошторисам. Він має право перевіряти хід і якість будівельних і монтажних
робіт, а також якість матеріалів, що використовуються.
2. У разі якщо підрядник не береться своєчасно за виконання договору або виконує
роботу настільки повільно, що закінчення її до строку стає явно неможливим, замовник має
право вимагати розірвання договору та відшкодування збитків.
3. Підрядник має право не братися за роботу, а розпочату роботу зупинити у разі
порушення замовником своїх зобов'язань за договором, внаслідок якого початок або
продовження робіт підрядником виявляються неможливими чи значно ускладненими.
 4. Недоліки виконання робіт чи матеріалів, що використовуються для робіт, допущені з
вини підрядника або субпідрядника, повинні бути усунені підрядником за свій рахунок.
Стаття 321. Розрахунки за договором підряду на капітальне будівництво
1. У договорі підряду на капітальне будівництво сторони визначають вартість робіт
(ціну договору) або спосіб її визначення.
2. Вартість робіт за договором підряду (компенсація витрат підрядника та належна йому
винагорода) може визначатися складанням приблизного або твердого кошторису. Кошторис
вважається твердим, якщо договором не передбачено інше. Зміни до твердого кошторису
можуть бути внесені лише за погодженням сторін.
3. У разі виникнення потреби значно перевищити приблизний кошторис підрядник
зобов'язаний своєчасно попередити про це замовника. Якщо підрядник не попередив
замовника про перевищення кошторису, він зобов'язаний виконати роботу, не вимагаючи
відшкодування понесених додаткових витрат.
4. Підрядник не має права вимагати збільшення твердого кошторису, а замовник - його
зменшення. У разі істотного зростання після укладення договору вартості матеріалів та
устаткування, які мали бути надані підрядником, а також послуг, що надавалися йому третіми
особами, підрядник має право вимагати збільшення встановленої вартості робіт, а у разі
відмови замовника - розірвання договору в установленому порядку.
5. Якщо договором не передбачено попередньої оплати виконаної роботи або окремих її
етапів, замовник зобов'язаний сплатити підряднику зумовлену договором ціну після
остаточної здачі об'єкта будівництва, за умови, що робота виконана належним чином і в
погоджений строк або, за згодою замовника, - достроково.
6. Підрядник має право вимагати виплати йому авансу, якщо така виплата та розмір
авансу передбачені договором.
7. У разі необхідності консервації будівництва з незалежних від сторін обставин
замовник зобов'язаний оплатити підряднику виконані до консервації роботи та відшкодувати
йому пов'язані з консервацією витрати.
Стаття 322. Відповідальність за порушення договору підряду на капітальне
будівництво
1. За невиконання або неналежне виконання зобов'язань за договором підряду на
капітальне будівництво винна сторона сплачує штрафні санкції, а також відшкодовує другій
стороні збитки (зроблені другою стороною витрати, втрату або пошкодження її майна,
неодержані доходи) в сумі, не покритій штрафними санкціями, якщо інший порядок не
встановлено законом.
2. Недоліки, виявлені при прийнятті робіт (об'єкта), підрядник зобов'язаний усунути за
свій рахунок у строки, погоджені з замовником. У разі порушення строків усунення недоліків
підрядник несе відповідальність, передбачену договором.
3. Позовна давність для вимог, що випливають з неналежної якості робіт за договором
підряду на капітальне будівництво, визначається з дня прийняття роботи замовником і
становить:
один рік - щодо недоліків некапітальних конструкцій, а у разі якщо недоліки не могли
бути виявлені за звичайного способу прийняття роботи, - два роки;
три роки - щодо недоліків капітальних конструкцій, а у разі якщо недоліки не могли
бути виявлені за звичайного способу прийняття роботи, - десять років;
тридцять років - щодо відшкодування збитків, завданих замовникові протиправними
діями підрядника, які призвели до руйнувань чи аварій.
4. У разі якщо договором підряду або законодавством передбачено надання гарантії
якості роботи і недоліки виявлено в межах гарантійного строку, перебіг строку позовної
давності починається з дня виявлення недоліків.
 Стаття 323. Умови укладання та виконання договорів підряду в капітальному
будівництві
1. Договори підряду (субпідряду) на капітальне будівництво укладаються і виконуються
на загальних умовах укладання та виконання договорів підряду в капітальному будівництві,
затверджених Кабінетом Міністрів України, відповідно до закону.
2. Договори підряду на капітальне будівництво за участі іноземних суб'єктів
господарювання укладаються і виконуються в порядку, передбаченому цим Кодексом,
міждержавними угодами, а також особливими умовами укладання та виконання договорів
підряду в капітальному будівництві, затвердженими в порядку, встановленому Кабінетом
Міністрів України.
Стаття 324. Договір підряду на проведення проектних і досліджувальних робіт
1. За договором підряду на проведення проектних і досліджувальних робіт підрядник
зобов'язується розробити за завданням замовника проектну документацію або виконати
обумовлені договором проектні роботи, а також виконати досліджувальні роботи, а замовник
зобов'язується прийняти і оплатити їх.
2. До відносин, що виникають у процесі виконання проектних та досліджувальних
робіт, можуть застосовуватися положення статті 318 цього Кодексу.
3. Підрядник несе відповідальність за недоліки проекту, в тому числі виявлені в процесі
його реалізації та експлуатації побудованого за даним проектом об'єкта.
4. У разі виявлення недоліків проекту підрядник зобов'язаний безоплатно переробити
проект, а також відшкодувати замовнику збитки, спричинені недоліками проекту.
5. Позов про відшкодування замовнику збитків, спричинених недоліками проекту, може
бути заявлено протягом десяти років, а якщо збитки замовнику завдано протиправними діями
підрядника, які призвели до руйнувань, аварій, обрушень, - протягом тридцяти років з дня
прийняття побудованого об'єкта.
 50) Правове регулювання договору оренди в господарських відносинах.
Стаття 283. Оренда майна у сфері господарювання
1. За договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві)
за плату на певний строк у володіння та користування майно для здійснення господарської
діяльності.
{Частина перша статті 283 із змінами, внесеними згідно із Законом № 1201-IX від
04.02.2021}
2. За договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-
технічного призначення (або єдиний майновий комплекс), що не втрачає у процесі
використання своєї споживчої якості (неспоживна річ).
{Частина друга статті 283 із змінами, внесеними згідно із Законом № 1201-IX від
04.02.2021}
3. Об'єктом оренди можуть бути:
державні та комунальні підприємства або їх структурні підрозділи як єдині майнові
комплекси, тобто господарські об'єкти із завершеним циклом виробництва продукції (робіт,
послуг), відокремленою земельною ділянкою, на якій розміщений об'єкт, та автономними
інженерними комунікаціями і системою енергопостачання;
нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення);
інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення, що
належить суб'єктам господарювання.
4. Оренда структурних підрозділів державних та комунальних підприємств не повинна
порушувати виробничо-господарську цілісність, технологічну єдність даного підприємства.
5. Законом може бути встановлено перелік державних та комунальних підприємств,
єдині майнові комплекси яких не можуть бути об'єктом оренди.
 6. До відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу
України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Стаття 284. Умови договору оренди
1. Істотними умовами договору оренди є: об'єкт оренди (склад і вартість майна з
урахуванням її індексації); строк, на який укладається договір оренди; орендна плата з
урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення
орендованого майна та умови його повернення або викупу.
2. Оцінка об'єкта оренди здійснюється за відновною вартістю, крім об'єктів оренди
державної та комунальної власності, оцінка яких здійснюється за методикою, затвердженою
Кабінетом Міністрів України. Умови договору оренди зберігають свою силу на весь строк дії
договору, а також у разі якщо після його укладення законодавством встановлено правила, що
погіршують становище орендаря.
{Частина друга статті 284 із змінами, внесеними згідно із Законом № 3269-VI від
21.04.2011}
3. Реорганізація орендодавця не є підставою для зміни умов або розірвання договору
оренди.
4. Строк договору оренди визначається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви
однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця
після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на
тих самих умовах, які були передбачені договором.
Стаття 285. Основні права та обов'язки орендаря
1. Орендар має переважне право перед іншими суб'єктами господарювання на
продовження строку дії договору оренди.
2. Орендар може бути зобов'язаний використовувати об'єкт оренди за цільовим
призначенням відповідно до профілю виробничої діяльності підприємства, майно якого
передано в оренду.
3. Орендар зобов'язаний берегти орендоване майно відповідно до умов договору,
запобігаючи його псуванню або пошкодженню, та своєчасно і в повному обсязі сплачувати
орендну плату.
4. Орендар відшкодовує орендодавцю вартість орендованого майна у разі відчуження
цього майна або його знищення чи псування з вини орендаря.
Стаття 286. Орендна плата
1. Орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно
від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за
погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством.
2. Орендар має право вимагати зменшення розміру орендної плати, якщо через
обставини, за які він не відповідає, змінилися передбачені договором умови господарювання
або істотно погіршився стан об'єкта оренди.
3. Орендна плата встановлюється у грошовій формі. Залежно від специфіки виробничої
діяльності орендаря орендна плата за згодою сторін може встановлюватися в натуральній або
грошово-натуральній формі.
4. Строки внесення орендної плати визначаються в договорі.
 51) Особливості оренди державного та комунального майна.
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/157-20#Text

ГКУ
Стаття 287. Оренда державного та комунального майна
1. Орендодавцями щодо державного та комунального майна є:
 1) Фонд державного майна України, його регіональні відділення - щодо єдиних
майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке є
державною власністю, а також іншого майна у випадках, передбачених законом;
2) органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим або
місцевими радами управляти майном, - відповідно щодо майна, яке належить Автономній
Республіці Крим або є у комунальній власності;
3) державні (комунальні) підприємства, установи та організації - щодо нерухомого
майна, загальна площа якого не перевищує 200 квадратних метрів на одне підприємство,
установу, організацію, та іншого окремого індивідуально визначеного майна, якщо інше не
передбачено законом;
{Пункт 3 частини першої статті 287 в редакції Закону № 3269-VI від 21.04.2011; із
змінами, внесеними згідно із Законом № 5213-VI від 06.09.2012}
4) державне підприємство із забезпечення функціонування дипломатичних
представництв та консульських установ іноземних держав, представництв міжнародних
міжурядових організацій в Україні Державного управління справами - щодо нерухомого
майна та іншого окремого індивідуально визначеного майна цього підприємства.
{Частину першу статті 287 доповнено пунктом 4 згідно з Законом № 5063-VI від
05.07.2012}
2. Організаційні та майнові відносини, пов'язані з передачею в оренду єдиних майнових
комплексів державного сектора економіки, а також єдиних майнових комплексів, що є
комунальною власністю, регулюються законодавством відповідно до цього Кодексу.
3. Мета і предмет господарської діяльності, визначені в установчих документах суб'єкта
господарювання, який здійснює господарську діяльність на базі орендованого майна, не
можуть суперечити умовам договору оренди.
{Частина третя статті 287 в редакції Закону № 3269-VI від 21.04.2011}
Стаття 288. Суборенда державного та комунального майна
1. Орендар має право передати окремі об'єкти оренди в суборенду, якщо інше не
передбачено законом або договором оренди.
2. Передача в суборенду єдиних майнових комплексів не допускається.
https://wiki.legalaid.gov.ua/index.php/Оренда_державного_та_комунального_майна

 52) Правове регулювання договору фінансового лізингу.

Перше з них подано в ЗУ «Про фінансовий лізинг», в ст. 1 якого вказано, що за договором
фінансового лізингу (далі – договір лізингу) лізингодавець зобов’язується набути у власність
річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем
специфікацій та умов і передати її в користування лізингоодержувачу на визначений термін
не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі). Отже, фінансовий лізинг має
такі основні ознаки:
1) лізингодавець має набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до
встановлених лізингоодержувачем специфікацій і умов; на практиці точні характеристики
предмета лізингу одразу зазначаються в договорі;
2) термін лізингу має становити не менше одного року; на практиці строк фінансово лізингу
найчастіше становить два – чотири роки;
3) оплатність фінансового лізингу. Згідно з вимогами ст. 6 ЗУ «Про фінансовий лізинг»
договір фінансового лізингу укладається у письмовій формі. Хоча ст. 218 Цивільного кодексу
України встановлено, що недодержання сторонами письмової форми правочину, яка
встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених
законом, отже нібито є імовірність укладання договору фінансового лізингу в усній формі.
Необхідно зауважити, що угода фінансового лізингу має містити значну кількість значних
умов, тож укладення в усній формі навряд чи можливе на практиці. Навпаки договори
фінансового лізингу, як правило, відрізняються від багатьох інших цивільно-правових
договорів ширшою регламентацією прав і обов’язків сторін, а простіше кажучи, значно
більшими за обсягом.
Статтею 6 ЗУ «Про фінансовий лізинг» встановлені суттєві умови договору фінансового
лізингу, які включають: – строк, на який лізингоодержувачу надається право користування
предметом лізингу (термін лізингу); – розмір лізингових платежів; – інші умови, щодо яких за
заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Крім вищезазначених умов, згідно з
вимогами ст. 180 Господарського кодексу України в договорі фінансового лізингу, як і в
будь-якому іншому господарському, має бути вказаний строк дії договору. На практиці крім
суттєвих сторони в договорі фінансового лізингу визначають багато інших умов, зокрема: –
порядок придбання лізингодавцем предмета лізингу, дії сторін в разі виявлення недоліків у
предметі лізингу, що придбавається; – порядок передачі предмета лізингу лізингоодержувачу;
– порядок використання (експлуатації) предмета лізингу, контроль лізингодавця за
використанням предмету лізингу – дії, права і обов’язки сторін при пошкодженні чи
пошкодженні предмета лізингу; – порядок дострокового розірвання договору лізингу; –
порядок повернення предмета лізингу; – відповідальність сторін за порушення зобов’язань,
підстави звільнення від відповідальності; – обставини непереборної сили тощо. Крім того слід
надати характеристику лізинговим операціям, які закріплює ПК України та порядок їх
здійснення.
ЗУ Про фінансовий лізинг - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1201-20#Text
договір фінансового лізингу - договір, за яким надаються послуги з фінансового лізингу;
Розділ II
ДОГОВІР ФІНАНСОВОГО ЛІЗИНГУ
Стаття 12. Укладення договору фінансового лізингу
1. Визначення лізингодавцем можливості укладення договору фінансового лізингу
здійснюється на підставі відповідного запиту (заяви) лізингоодержувача, у тому числі з
використанням засобів дистанційного зв’язку.
2. Лізингодавцю забороняється встановлювати плату за розгляд запиту (заяви) про
укладення договору фінансового лізингу.
3. До укладення договору фінансового лізингу лізингодавець має право, а якщо
лізингоодержувачем є фізична особа - зобов’язаний, використовуючи свої професійні
можливості, оцінити фінансову спроможність лізингоодержувача, враховуючи, зокрема,
строк фінансового лізингу, вартість об’єкта фінансового лізингу, доходи лізингоодержувача
та мету отримання у володіння та користування об’єкта фінансового лізингу. Оцінка
фінансової спроможності лізингоодержувача здійснюється на підставі достатньої інформації,
отриманої від лізингоодержувача, та (за необхідності) на підставі інформації, отриманої з
інших джерел відповідно до законодавства.
4. У разі ненадання лізингоодержувачем документів чи відомостей про себе та/або свій
фінансовий стан, що вимагаються згідно із законодавством та/або внутрішніми документами
лізингодавця, лізингодавець відмовляє такому лізингоодержувачу в укладенні договору
фінансового лізингу.
5. Інформація про лізингоодержувача, отримана лізингодавцем у зв’язку з укладенням,
виконанням та припиненням договору фінансового лізингу з таким лізингоодержувачем,
може бути передана третім особам без згоди такого лізингоодержувача лише у випадках і
порядку, встановлених законом.
6. Лізингодавець несе відповідальність за порушення прав лізингоодержувачів у сфері
захисту персональних даних згідно із законом.
 7. Лізингодавець має право розірвати договір фінансового лізингу в односторонньому
порядку та застосувати до лізингоодержувача визначені таким договором штрафні санкції у
разі встановлення факту надання лізингоодержувачем недостовірної інформації та/або
документів, необхідних для здійснення оцінки його спроможності виконувати свої
зобов’язання за договором фінансового лізингу.
Стаття 13. Особливості укладення договору фінансового лізингу з фізичною особою (крім
фізичної особи - підприємця)
1. Лізингодавець розміщує на своєму власному веб-сайті інформацію про умови, на яких
надаються послуги з фінансового лізингу лізингоодержувачам - фізичним особам.
2. До укладення договору фінансового лізингу з лізингоодержувачем - фізичною особою
лізингодавець повинен безоплатно надати такому лізингоодержувачу в письмовій формі (в
електронній формі або у формі паперового документа) із зазначенням дати надання та строку
актуальності інформацію, необхідну для порівняння різних пропозицій цього лізингодавця з
метою прийняття лізингоодержувачем рішення щодо укладення відповідного договору.
Крім передбаченої абзацом першим цієї частини інформації, на вимогу лізингоодержувача
- фізичної особи лізингодавець надає такому лізингоодержувачу пояснення з метою
забезпечення можливості оцінити, чи адаптовано договір до потреб цього лізингоодержувача
та його фінансового стану, у тому числі шляхом роз’яснення істотних характеристик
запропонованих послуг та наслідків для такого лізингоодержувача, зокрема у разі
невиконання ним зобов’язань за таким договором.
3. Зазначена в абзаці першому частини другої цієї статті інформація повинна включати:
1) кількість, строки сплати та розмір лізингових платежів на дату надання інформації
виходячи з обраних лізингоодержувачем умов. Інформація про лізингові платежі може бути
надана у формі графіка лізингових платежів;
2) розмір та умови сплати додаткових платежів та комісій, пов’язаних з укладенням,
обслуговуванням договору та достроковим викупом об’єкта фінансового лізингу;
3) розмір та умови сплати платежів за супровідні послуги, що надаються лізингодавцем
та/або іншими особами та є обов’язковими для укладення договору фінансового лізингу чи
можуть надаватися протягом строку дії договору фінансового лізингу, якщо такі платежі не
включені до складу платежів, передбачених пунктами 1 і 2 цієї частини;
4) строк, на який лізингоодержувачу передається об’єкт фінансового лізингу у володіння
та користування;
5) інформацію про необхідність укладення з третіми особами договорів щодо послуг, які є
обов’язковими для укладення договору фінансового лізингу, перелік осіб, яких лізингодавець
визначив для надання відповідних послуг (за наявності);
6) умови переходу об’єкта фінансового лізингу у власність лізингоодержувача, якщо такий
перехід передбачений договором фінансового лізингу;
7) порядок та умови повернення об’єкта фінансового лізингу лізингодавцю;
8) проект договору фінансового лізингу.
4. Для укладення договору фінансового лізингу з лізингоодержувачем - фізичною особою,
яка перебуває у шлюбі, лізингодавець повинен отримати від такої особи письмову згоду її
подружжя на укладення такого договору.
Стаття 14. Договір фінансового лізингу
1. Договір фінансового лізингу повинен відповідати вимогам статті 6 Закону України "Про
фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", статті 18 Закону
України "Про захист прав споживачів" та цього Закону.
2. Крім вимог, зазначених у частині першій цієї статті, договір фінансового лізингу
повинен містити:
 1) найменування та опис об’єкта фінансового лізингу із зазначенням індивідуальних ознак,
що дають змогу його чітко ідентифікувати. У разі якщо на день підписання договору
фінансового лізингу виробництво об’єкта фінансового лізингу, що є предметом такого
договору, не завершено та/або його індивідуальні ознаки невідомі, такий договір має містити
посилання на документ та/або додаткову угоду, в якій визначені індивідуальні ознаки такого
об’єкта;
2) строк, на який лізингоодержувачу надається право володіння та користування об’єктом
фінансового лізингу;
3) строк передачі об’єкта фінансового лізингу лізингоодержувачу;
4) порядок та графік сплати лізингоодержувачем лізингових платежів, який містить
загальну суму, що підлягає сплаті, розмір, строки та кількість таких платежів (у тому числі
авансового платежу), інших платежів, що безпосередньо пов’язані з виконанням договору
фінансового лізингу;
5) розмір, порядок розрахунку та умови сплати додаткових платежів і комісій (за
наявності), пов’язаних з укладенням, виконанням, зміною та розірванням договору
фінансового лізингу, достроковим викупом об’єкта фінансового лізингу, а також порядок
зміни та/або індексації таких платежів;
6) положення щодо необхідності укладення договорів щодо послуг третіх осіб (за
наявності), у тому числі щодо страхування об’єкта фінансового лізингу та/або ризиків,
пов’язаних з виконанням договору фінансового лізингу, та визначення особи, зобов’язаної
здійснити страхування.
3. У договорі фінансового лізингу можуть бути зазначені інші умови за домовленістю
сторін.
4. Грошове зобов’язання за договором фінансового лізингу, у разі якщо
лізингоодержувачем є фізична особа, має бути виражене виключно у гривні, без визначення
грошового еквівалента такого зобов’язання в іноземній валюті.
У разі якщо лізингоодержувачем є юридична особа або фізична особа - підприємець,
грошове зобов’язання за договором фінансового лізингу має бути виражене у гривні, при
цьому сторони такого договору мають право визначити грошовий еквівалент зобов’язання в
іноземній валюті, а сума, що підлягає сплаті у гривні, визначається за офіційним курсом
відповідної валюти, встановленим Національним банком України на день платежу, або за
курсом банку за домовленістю сторін, якщо інший порядок визначення такої суми не
встановлений договором або законодавством.
5. Забороняється у будь-який спосіб ускладнювати прочитання лізингоодержувачем
інформації щодо розміру лізингових та інших платежів, зазначених у договорі фінансового
лізингу або в додатку до такого договору, у тому числі шляхом друкування такої інформації
шрифтом меншого розміру, ніж основний текст, злиття кольору шрифту з кольором фону,
застосування меншого розміру міжрядкових та міжсимвольних інтервалів, ніж в основному
тексті.
6. У разі якщо договором фінансового лізингу передбачено зміну розміру та/або
індексацію передбачених таким договором платежів, такий договір повинен визначати
порядок проведення зміни розміру та/або індексації платежів. У такому разі проведення
лізингодавцем зміни зазначеного порядку зміни розміру та/або індексації платежів,
передбачених договором фінансового лізингу, в односторонньому порядку забороняється.
7. У разі якщо договором фінансового лізингу не передбачено зміни розміру та/або
індексації лізингових і будь-яких інших платежів, проведення лізингодавцем таких змін
розміру та/або індексації в односторонньому порядку забороняється.
8. Лізингодавець за письмовою заявою та/або письмовою згодою лізингоодержувача має
право проводити реструктуризацію зобов’язань за договором фінансового лізингу.
 9. Кожна сторона договору фінансового лізингу отримує по одному примірнику договору з
додатками до нього, якщо інше не встановлено таким договором.
У разі укладення договору фінансового лізингу з фізичною особою обов’язок доведення
того, що один з оригіналів такого договору переданий лізингоодержувачу - фізичній особі,
покладається на лізингодавця.
Примірник договору фінансового лізингу, що належить лізингоодержувачу - фізичній
особі, передається йому невідкладно після підписання договору сторонами. Примірник
договору фінансового лізингу, укладеного в електронному вигляді, та додатків до нього
надаються лізингоодержувачу - фізичній особі у спосіб, що дає змогу встановити особу, яка
отримала примірник договору та додатків до нього, зокрема шляхом направлення на
електронну адресу або в інший спосіб з використанням контактних даних, зазначених
лізингоодержувачем під час укладення договору фінансового лізингу.
У разі якщо один з оригіналів договору фінансового лізингу направлено лізингодавцем
поштою або кур’єром, доказом його направлення є поштова квитанція (чек) про відправку та
опис вкладення або повідомлення про вручення (у разі направлення кур’єром).
Положення цієї частини поширюються також і на угоди, якими вносяться зміни та/або
доповнення до договору фінансового лізингу.
10. Умови договору фінансового лізингу, що суперечать положенням цього Закону або
обмежують права лізингоодержувача порівняно з правами, встановленими законодавством
про захист прав споживачів, є нікчемними.
Стаття 15. Форма договору фінансового лізингу
1. Договір фінансового лізингу укладається в письмовій формі.
2. Договір фінансового лізингу не підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків,
встановлених законом або домовленістю сторін.
3. Договір фінансового лізингу транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає
нотаріальному посвідченню на вимогу однієї із сторін такого договору.
Стаття 16. Лізингові платежі
1. Лізингові платежі, належні до сплати за договором фінансового лізингу, здійснюються в
порядку, встановленому договором фінансового лізингу.
2. До складу лізингових платежів включаються:
1) сума, що відшкодовує частину вартості об’єкта фінансового лізингу;
2) винагорода лізингодавцю за отриманий у фінансовий лізинг об’єкт фінансового лізингу;
3) інші складові, зокрема платежі та/або витрати, що безпосередньо пов’язані з
виконанням договору фінансового лізингу та передбачені таким договором.
Протягом строку дії договору фінансового лізингу розмір лізингових платежів може бути
змінено у випадках та порядку, передбачених таким договором.
3. З метою виконання лізингодавцем своїх зобов’язань за договором фінансового лізингу
щодо оплати товарів, виконання робіт тощо лізингодавець має право отримати від
лізингоодержувача авансовий платіж, що підлягає сплаті відповідно до умов договору
фінансового лізингу. Авансовий платіж не є залученими коштами лізингодавця, а є
складовою лізингових платежів за договором фінансового лізингу, що відшкодовує частину
вартості об’єкта фінансового лізингу.
Стаття 17. Відмова від договору фінансового лізингу та дострокове розірвання договору
фінансового лізингу
1. У разі прострочення передачі лізингоодержувачу об’єкта фінансового лізингу більш як
на 30 календарних днів та за умови, що договором фінансового лізингу не передбачено інший
строк, лізингоодержувач до моменту передачі йому об’єкта фінансового лізингу має право
відмовитися від договору фінансового лізингу в односторонньому порядку, письмово
повідомивши про це лізингодавця. Для обрахунку строку прострочення не включаються дні,
коли лізингоодержувач порушував свої обов’язки за договором фінансового лізингу, що
призвело до такого прострочення, а також строк повідомлення лізингодавця
лізингоодержувачем про односторонню відмову.
У разі якщо лізингоодержувач скористався своїм правом односторонньої відмови від
договору фінансового лізингу з підстав, визначених абзацом першим цієї частини,
такий договір вважається розірваним з дати, зазначеної лізингоодержувачем у повідомленні
про таку відмову, але не раніше дня отримання повідомлення лізингодавцем.
У такому разі сторони звільняються від будь-яких зобов’язань за таким договором, у тому
числі зобов’язань щодо сплати будь-яких платежів у зв’язку з відмовою від договору
фінансового лізингу, а всі кошти (зокрема авансовий платіж), сплачені лізингоодержувачем за
договором фінансового лізингу, підлягають поверненню лізингодавцем не пізніше трьох
робочих днів, починаючи з робочого дня, наступного за днем отримання ним повідомлення
лізингоодержувача про відмову від договору фінансового лізингу.
У разі якщо об’єкт фінансового лізингу не передано лізингодавцю продавцем
(постачальником), а лізингодавець використав кошти (зокрема авансовий платіж), отримані
від лізингоодержувача, для сплати продавцю (постачальнику) за цей об’єкт фінансового
лізингу до того, як лізингоодержувач скористався своїм правом односторонньої відмови від
договору фінансового лізингу, лізингодавець повинен письмово повідомити продавця
(постачальника) про таку відмову протягом трьох робочих днів з дня отримання
повідомлення лізингоодержувача про односторонню відмову від договору фінансового
лізингу і повернути лізингоодержувачу кошти (зокрема авансовий платіж) не пізніше трьох
робочих днів з дня повернення коштів лізингодавцю продавцем (постачальником), який
зобов’язаний повернути лізингодавцю кошти, отримані від такого лізингодавця, протягом
трьох робочих днів з дня отримання повідомлення лізингодавця.
2. У разі прострочення передачі об’єкта фінансового лізингу від продавця (постачальника)
лізингодавцю більш як на 30 календарних днів та за умови, що договором купівлі-продажу
(поставки) не передбачено інший строк, лізингодавець має право відмовитися від договору
поставки та договору фінансового лізингу в односторонньому порядку, письмово
повідомивши про це продавця (постачальника) та лізингоодержувача.
У разі якщо лізингодавець скористався своїм правом односторонньої відмови від договору
купівлі-продажу (поставки) та договору фінансового лізингу, такі договори вважаються
розірваними з дати, зазначеної лізингодавцем у повідомленні про таку відмову, але не раніше
дня отримання повідомлення продавцем (постачальником) та лізингоодержувачем.
У такому разі сторони звільняються від будь-яких зобов’язань за такими договорами, у
тому числі зобов’язань щодо сплати будь-яких платежів у зв’язку з відмовою від договору
фінансового лізингу, а всі кошти (зокрема авансовий платіж), сплачені лізингоодержувачем за
договором фінансового лізингу, підлягають поверненню лізингодавцем не пізніше трьох
робочих днів з дня надсилання ним повідомлення про відмову від договору.
У разі якщо лізингодавець використав кошти, отримані від лізингоодержувача, для сплати
продавцю (постачальнику) за об’єкт фінансового лізингу, такий лізингодавець повинен
повернути лізингоодержувачу зазначені кошти протягом трьох робочих днів з дня отримання
ним коштів від продавця (постачальника), який зобов’язаний повернути кошти лізингодавцю
протягом трьох робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову лізингодавця від
договору.
3. Якщо лізингодавець та/або продавець (постачальник) не виконує обов’язку щодо
повернення коштів (зокрема авансового платежу) у встановлений частинами
першою та другою цієї статті строк, лізингоодержувач має право вимагати від відповідної
сторони сплати неустойки (пені) у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку
України, що діяла у періоді прострочення, від суми заборгованості за кожний день
прострочення. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору фінансового лізингу
здійснений лізингодавцем, продавець (постачальник) та лізингодавець несуть перед
лізингоодержувачем солідарну відповідальність за повернення коштів (зокрема авансового
платежу), у тому числі за сплату неустойки у визначеному цією частиною розмірі.
4. Після отримання лізингоодержувачем об’єкта фінансового лізингу лізингодавець має
право відмовитися від договору фінансового лізингу в односторонньому порядку, письмово
повідомивши про це лізингоодержувача, та/або вимагати повернення об’єкта фінансового
лізингу, у тому числі у безспірному порядку, на підставі виконавчого напису нотаріуса:
1) у разі якщо лізингоодержувач не сплатив за договором фінансового лізингу лізинговий
платіж частково або в повному обсязі та прострочення становить більше 60 календарних днів;
2) за наявності інших підстав, встановлених договором фінансового лізингу або законом.
Повернення предмета договору фінансового лізингу за виконавчим написом нотаріуса
здійснюється в порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження".
Вчинення виконавчого напису про витребування предмета договору фінансового лізингу
здійснюється нотаріусом відповідно до вимог та в порядку, встановлених главою 14 Закону
України "Про нотаріат".
{Абзац четвертий частини четвертої статті 17 в редакції Закону № 1953-IX від
14.12.2021}
5. Для цілей цієї статті сторона вважається повідомленою про відмову від договору та його
розірвання, якщо минуло шість робочих днів (у разі якщо договором не передбачено більший
строк) з дня, наступного за днем надсилання іншою стороною відповідного повідомлення на
поштову адресу та/або адресу електронної пошти, зазначену в договорі, що розривається.
6. Договір фінансового лізингу може бути достроково розірваний з інших підстав,
встановлених законом або таким договором.
7. Лізингові платежі, сплачені лізингоодержувачем за договором фінансового лізингу до
дати односторонньої відмови лізингодавця від договору фінансового лізингу або його
розірвання, не підлягають поверненню лізингоодержувачу, крім випадків, якщо одностороння
відмова від договору фінансового лізингу або його розірвання здійснюються до моменту
передачі об’єкта фінансового лізингу лізингоодержувачу. Лізингодавець має право стягнути з
лізингоодержувача заборгованість із сплати лізингових платежів на дату розірвання договору,
неустойку (штраф, пеню), документально підтверджені витрати, у тому числі на оплату
ремонту, відшкодування витрат на ремонт об’єкта фінансового лізингу та/або сплати інших
платежів, безпосередньо пов’язаних з виконанням договору фінансового лізингу, відповідно
до умов такого договору та законодавства, у тому числі витрати, понесені лізингодавцем у
зв’язку із вчиненням виконавчого напису нотаріусом.
{Частина сьома статті 17 в редакції Закону № 1953-IX від 14.12.2021}
8. Відмова від договору фінансового лізингу та його розірвання є підставою для
припинення договорів про надання послуг, що були визначені таким договором фінансового
лізингу як обов’язкові для отримання об’єкта фінансового лізингу та укладені лізингодавцем
або лізингоодержувачем. Лізингодавець або третя сторона зобов’язані повернути
лізингоодержувачу кошти, сплачені ним за такі послуги, не пізніше 14 календарних днів з дня
надсилання письмового повідомлення про відмову від договору фінансового лізингу, якщо
такі послуги не були фактично надані до дня відмови лізингоодержувача від договору
фінансового лізингу у порядку, визначеному законодавством.
Стаття 18. Повернення об’єкта фінансового лізингу у разі відмови від договору
фінансового лізингу або його розірвання
1. У разі повернення лізингоодержувачем об’єкта фінансового лізингу, у тому числі з
підстав розірвання договору фінансового лізингу та в інших випадках, визначених договором
фінансового лізингу та цим Законом, лізингоодержувач зобов’язаний повернути об’єкт
фінансового лізингу лізингодавцю у стані, в якому такий об’єкт було отримано від нього, з
урахуванням нормального зносу, або у стані, визначеному договором фінансового лізингу та
супровідною документацією на об’єкт фінансового лізингу.
Якщо об’єкт фінансового лізингу повертається лізингодавцю в неналежному стані,
лізингоодержувач зобов’язаний на вимогу лізингодавця в повному обсязі оплатити ремонт
об’єкта фінансового лізингу або відшкодувати лізингодавцю витрати на ремонт.
У разі тимчасової державної реєстрації об’єкта фінансового лізингу за лізингоодержувачем
він повинен зняти такий об’єкт з обліку та передати лізингодавцю реєстраційні документи на
об’єкт фінансового лізингу.
Стаття 19. Передача лізингоодержувачем об’єкта фінансового лізингу третій особі
1. Лізингоодержувач відповідно до закону може передавати об’єкт фінансового лізингу
третій особі на підставі окремого договору з урахуванням особливостей, визначених цією
статтею. У разі якщо об’єкт фінансового лізингу передається лізингоодержувачем третій
особі на умовах фінансового лізингу, такий лізингоодержувач повинен відповідати вимогам
законодавства, встановленим для лізингодавця.
2. Передача лізингоодержувачем об’єкта фінансового лізингу третій особі можлива лише
за письмовою згодою лізингодавця.
3. Строк договору, відповідно до якого здійснюється передача лізингоодержувачем об’єкта
фінансового лізингу третій особі, не може перевищувати строку договору фінансового
лізингу.
4. Лізингодавець має право здійснювати контроль за використанням об’єкта фінансового
лізингу третьою особою.
5. У разі невиконання чи неналежного виконання лізингоодержувачем зобов’язань за
договором фінансового лізингу лізингодавець має право вимагати безпосередньо від третьої
особи, якій лізингоодержувач передав об’єкт фінансового лізингу, повернення такого об’єкта
та/або виконання грошових зобов’язань відповідно до договору, на підставі якого
лізингоодержувач передав об’єкт фінансового лізингу третій особі.
6. Особа, яка отримала об’єкт фінансового лізингу від лізингоодержувача, зобов’язана
користуватися об’єктом фінансового лізингу відповідно до призначення такого об’єкта та
умов, визначених договором фінансового лізингу.
7. Лізингоодержувач та особа, яка отримала об’єкт фінансового лізингу від
лізингоодержувача, несуть перед лізингодавцем солідарну відповідальність за зобов’язанням
щодо належного використання об’єкта фінансового лізингу, передбаченого відповідним
договором фінансового лізингу, повернення об’єкта фінансового лізингу та оплати ремонту
об’єкта фінансового лізингу або відшкодування витрат на його ремонт.
8. Дострокове припинення або розірвання договору фінансового лізингу у випадках,
встановлених таким договором та цим Законом, є підставою для розірвання договору,
відповідно до якого об’єкт фінансового лізингу переданий лізингоодержувачем третій особі,
та повернення такою особою об’єкта фінансового лізингу.
Стаття 20. Права та обов’язки лізингодавця
1. Лізингодавець має право:
1) інвестувати у придбання об’єкта фінансового лізингу власні та/або залучені кошти з
урахуванням вимог, встановлених законом та нормативно-правовими актами органів, що
здійснюють державне регулювання ринків фінансових послуг;
2) здійснювати перевірки дотримання лізингоодержувачем умов володіння та
користування об’єктом фінансового лізингу, його утримання та експлуатації;
3) у випадках, передбачених законом та/або договором фінансового лізингу, відмовитися
від договору фінансового лізингу, стягнути з лізингоодержувача несплачені лізингові
платежі, термін сплати яких настав на дату такої відмови, вимагати повернення об’єкта
фінансового лізингу та у разі невиконання лізингоодержувачем обов’язку щодо повернення
об’єкта фінансового лізингу - сплати неустойки у розмірі, встановленому цим Законом, за
володіння та користування об’єктом фінансового лізингу за час прострочення повернення
об’єкта фінансового лізингу, якщо інший розмір неустойки не визначений договором
фінансового лізингу;
4) стягувати з лізингоодержувача прострочену заборгованість відповідно до умов договору
фінансового лізингу та законодавства;
5) вимагати від лізингоодержувача відшкодування збитків, у тому числі оплати ремонту,
відшкодування витрат на ремонт об’єкта фінансового лізингу, та/або сплати інших платежів,
безпосередньо пов’язаних з виконанням договору фінансового лізингу, відповідно до умов
такого договору та законодавства;
6) вимагати повернення об’єкта фінансового лізингу у разі невиконання
лізингоодержувачем чи особою, яка отримала об’єкт фінансового лізингу від
лізингоодержувача відповідно до цього Закону, обов’язку щодо належного використання
об’єкта фінансового лізингу за договором фінансового лізингу;
7) вимагати усунення будь-яких порушень, що призвели до обмеження права власності
лізингодавця на об’єкт фінансового лізингу;
8) у разі відмови лізингодавця від договору фінансового лізингу та неповернення
лізингоодержувачем об’єкта фінансового лізингу на вимогу лізингодавця у строки,
передбачені договором фінансового лізингу, вимагати дострокову сплату розміру всіх
майбутніх лізингових платежів у частині оплати вартості об’єкта фінансового лізингу, якщо
інше не передбачено договором фінансового лізингу та/або законодавством.
{Пункт 8 частини першої статті 20 в редакції Закону № 1953-IX від 14.12.2021}
2. Лізингодавець зобов’язаний:
1) у передбачені договором фінансового лізингу строки передати лізингоодержувачу
об’єкт фінансового лізингу у стані, що відповідає призначенню такого об’єкта та умовам
договору фінансового лізингу;
2) попередити лізингоодержувача про всі права третіх осіб на об’єкт фінансового лізингу,
всі відомі йому особливі властивості та недоліки об’єкта фінансового лізингу, що можуть
становити небезпеку для життя, здоров’я, майна лізингоодержувача чи інших осіб або
призводити до пошкодження самого об’єкта фінансового лізингу під час володіння та/або
користування ним;
3) відповідно до умов договору фінансового лізингу своєчасно та в повному обсязі
виконувати передбачені таким договором зобов’язання щодо утримання об’єкта фінансового
лізингу, якщо інше не передбачено договором фінансового лізингу;
4) відшкодовувати лізингоодержувачу витрати на поліпшення об’єкта фінансового лізингу,
що здійснені за письмовою згодою лізингодавця та не можуть бути відокремлені від об’єкта
фінансового лізингу без заподіяння йому шкоди, на утримання такого об’єкта або усунення
недоліків у порядку та випадках, передбачених законом та/або договором фінансового
лізингу;
5) прийняти об’єкт фінансового лізингу у разі розірвання договору фінансового лізингу
або в разі закінчення строку, на який лізингоодержувачу надавалося право володіння та
користування об’єктом фінансового лізингу, якщо інше не передбачено договором
фінансового лізингу.
3. Лізингодавець може мати також інші права та обов’язки відповідно до умов договору
фінансового лізингу та законодавства.
Стаття 21. Права та обов’язки лізингоодержувача
1. Лізингоодержувач має право:
 1) вибрати об’єкт фінансового лізингу, що належить лізингодавцю на праві власності і
набутий ним без попередньої домовленості з лізингоодержувачем, та/або встановити
специфікацію об’єкта фінансового лізингу і доручити вибір такого об’єкта лізингодавцю;
2) відмовитися від прийняття об’єкта фінансового лізингу, що не відповідає встановленим
договором фінансового лізингу умовам, специфікаціям;
3) вимагати розірвання договору фінансового лізингу або відмовитися від такого договору
у випадках, передбачених договором фінансового лізингу та законодавством;
4) вимагати від лізингодавця відшкодування збитків, завданих невиконанням або
неналежним виконанням договору фінансового лізингу лізингодавцем;
5) оскаржити в суді одностороннє розірвання договору фінансового лізингу лізингодавцем
та повернення об’єкта фінансового лізингу на підставі виконавчого напису нотаріуса,
вимагати повернення об’єкта фінансового лізингу і відшкодування збитків, завданих
вилученням такого об’єкта.
2. Лізингоодержувач зобов’язаний:
1) у разі якщо об’єкт фінансового лізингу відповідає встановленим договором фінансового
лізингу умовам та специфікаціям, прийняти такий об’єкт, володіти та користуватися ним
відповідно до його призначення та умов договору фінансового лізингу;
2) відповідно до умов договору фінансового лізингу своєчасно та в повному обсязі
виконувати зобов’язання щодо утримання та експлуатації об’єкта фінансового лізингу,
підтримувати його у справному стані;
3) своєчасно сплачувати передбачені договором фінансового лізингу лізингові та інші
платежі;
4) надавати лізингодавцю доступ до об’єкта фінансового лізингу і забезпечувати
можливість здійснення перевірки умов його використання, експлуатації та утримання у
порядку та на умовах, передбачених договором фінансового лізингу;
5) письмово повідомляти лізингодавця про всі випадки виявлення несправностей об’єкта
фінансового лізингу, його поломок або збоїв у роботі протягом строку дії договору
фінансового лізингу, а у випадках та строки, передбачені таким договором, - також і продавця
(постачальника) такого об’єкта;
6) письмово повідомляти лізингодавця про порушення строків проведення або
непроведення поточного чи сезонного технічного обслуговування, а про будь-які інші
обставини, що можуть негативно позначитися на стані об’єкта фінансового лізингу, - негайно,
але не пізніше наступного робочого дня після дня настання зазначених обставин, подій чи
фактів, якщо інше не встановлено договором фінансового лізингу;
7) у разі закінчення строку, на який лізингоодержувачу передано об’єкт фінансового
лізингу у володіння та користування (якщо до лізингоодержувача не переходить право
власності на об’єкт фінансового лізингу), а також у разі дострокового розірвання договору
фінансового лізингу та в інших випадках дострокового повернення об’єкта фінансового
лізингу, повернути об’єкт фінансового лізингу у стані, в якому його було прийнято у
володіння та користування, з урахуванням нормального зносу, або у стані, визначеному
договором фінансового лізингу та супровідною документацією на об’єкт фінансового лізингу;
8) дотримуватися умов договорів страхування об’єкта фінансового лізингу;
9) надавати лізингодавцю за його запитом інформацію та документи щодо свого
фінансового стану та змісту діяльності у порядку та строки, визначені договором фінансового
лізингу та/або законом;
10) у разі тимчасової державної реєстрації об’єкта фінансового лізингу за
лізингоодержувачем при закінченні строку, на який лізингоодержувачу було передано об’єкт
фінансового лізингу у володіння та користування (якщо до лізингоодержувача не переходить
право власності на об’єкт фінансового лізингу), або у разі дострокового розірвання договору
фінансового лізингу зняти такий об’єкт з обліку та передати лізингодавцю реєстраційні
документи на об’єкт фінансового лізингу.
3. Лізингоодержувач може мати також інші права та обов’язки відповідно до умов
договору фінансового лізингу, цього Закону та нормативно-правових актів, що регулюють
відносини фінансового лізингу.
4. Невиконання лізингоодержувачем обов’язку щодо сплати лізингових платежів
відповідно до умов договору фінансового лізингу є підставою для нарахування неустойки,
сплату якої лізингодавець має право вимагати від лізингоодержувача, у розмірі подвійної
облікової ставки Національного банку України, що діяла у періоді прострочення, від суми
заборгованості за кожний день прострочення, за час прострочення, якщо інший розмір
неустойки не визначений умовами договору фінансового лізингу.
Невиконання лізингоодержувачем обов’язку щодо повернення об’єкта фінансового лізингу
відповідно до умов договору фінансового лізингу є підставою для нарахування неустойки,
сплату якої лізингодавець має право вимагати від лізингоодержувача, у розмірі подвійної
суми лізингового платежу, який необхідно було сплатити в останньому періоді, що передує
періоду невиконання зазначеного обов’язку, в розрахунку за кожний день такого
невиконання, за час невиконання, якщо інший розмір неустойки не визначений умовами
договору фінансового лізингу.
Стаття 22. Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження об’єкта
фінансового лізингу та його страхування
1. З моменту передачі об’єкта фінансового лізингу у володіння та користування
лізингоодержувачу ризик випадкового знищення, втрати або випадкового пошкодження
об’єкта фінансового лізингу переходить до лізингоодержувача.
2. Об’єкт фінансового лізингу та/або ризики, пов’язані з виконанням договору фінансового
лізингу, підлягають страхуванню, якщо обов’язковість такого страхування встановлена
законом або передбачена договором фінансового лізингу.
3. Витрати на страхування за договором фінансового лізингу несе лізингоодержувач, якщо
інше не встановлено таким договором.
4. У разі настання страхового випадку або оскарження факту його невизнання
лізингоодержувач має право самостійно звернутися до страховика та/або до суду за захистом
своїх порушених прав.
Стаття 23. Утримання об’єкта фінансового лізингу
1. Лізингоодержувач протягом усього часу перебування об’єкта фінансового лізингу в його
володінні та користуванні повинен підтримувати його у стані, в якому його прийнято від
лізингодавця, з урахуванням нормального зносу, або у стані, визначеному договором
фінансового лізингу та супровідною документацією на об’єкт фінансового лізингу.
2. Лізингоодержувач протягом строку фінансового лізингу несе витрати на утримання
об’єкта фінансового лізингу, пов’язані з його експлуатацією, технічним обслуговуванням,
ремонтом, якщо інше не встановлено договором фінансового лізингу або законом.
3. Якщо на об’єкті фінансового лізингу встановлено додаткове обладнання,
лізингоодержувач несе відповідальність за втрату або пошкодження такого обладнання та
зобов’язаний компенсувати вартість втраченого або пошкодженого додаткового обладнання
лізингодавцю.
4. Умови ремонту і технічного обслуговування об’єкта фінансового лізингу визначаються
договором фінансового лізингу або окремим договором.
Стаття 24. Поліпшення лізингоодержувачем об’єкта фінансового лізингу
1. Лізингоодержувач має право поліпшити майно, яке є предметом договору фінансового
лізингу, лише за письмовою згодою лізингодавця.
 2. Якщо поліпшення об’єкта фінансового лізингу здійснено без письмової згоди
лізингодавця, лізингоодержувач має право вилучити здійснені ним поліпшення, за умови що
такі поліпшення можуть бути відділені від об’єкта фінансового лізингу без шкоди для нього.
Якщо такі поліпшення неможливо відокремити від об’єкта фінансового лізингу без шкоди для
нього, вони безоплатно переходять у власність лізингодавця. Лізингоодержувач сплачує
лізингодавцю передбачену договором фінансового лізингу неустойку за кожний випадок
здійсненого ним поліпшення об’єкта фінансового лізингу без згоди лізингодавця.
3. Якщо поліпшення об’єкта фінансового лізингу здійснено за згодою лізингодавця,
лізингоодержувач має право (на вибір лізингодавця) на відшкодування вартості необхідних
витрат або на зарахування такої вартості до складу лізингових платежів.
Стаття 25. Вирішення спорів
1. Спори, що виникають при укладенні та виконанні договорів фінансового лізингу,
вирішуються відповідно до законодавства.
Стаття 26. Нарахування амортизації
1. Нарахування амортизації на об’єкт фінансового лізингу здійснюється відповідно до
законодавства.
 53) Правове регулювання та характерні особливості договору комерційної концесії
(договору про франшизу)
Глава 36
ВИКОРИСТАННЯ У ПІДПРИЄМНИЦЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ПРАВ ІНШИХ
СУБ'ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ (КОМЕРЦІЙНА КОНЦЕСІЯ)
Стаття 366. Договір комерційної концесії
1. За договором комерційної концесії одна сторона (правоволоділець) зобов'язується
надати другій стороні (користувачеві) на строк або без визначення строку право використання
в підприємницькій діяльності користувача комплексу прав, належних правоволодільцеві, а
користувач зобов'язується дотримуватися умов використання наданих йому прав та сплатити
правоволодільцеві обумовлену договором винагороду.
2. Договір комерційної концесії передбачає використання комплексу наданих
користувачеві прав, ділової репутації і комерційного досвіду правоволодільця в певному
обсязі, із зазначенням або без зазначення території використання щодо певної сфери
підприємницької діяльності.
Стаття 367. Форма договору комерційної концесії
{Назва статті 367 в редакції Закону № 191-VIII від 12.02.2015}
1. Договір комерційної концесії повинен бути укладений у письмовій формі у вигляді
єдиного документа. Недодержання цієї вимоги тягне за собою недійсність договору.
{Частину другу статті 367 виключено на підставі Закону № 191-VIII від 12.02.2015}
{Частину третю статті 367 виключено на підставі Закону № 191-VIII від 12.02.2015}
4. Інші вимоги щодо укладання договору комерційної концесії встановлюються
законом.
Стаття 368. Комерційна субконцесія
1. Договором комерційної концесії може бути передбачено право користувача
дозволяти іншим особам користування наданим йому комплексом прав або часткою цього
комплексу прав на умовах комерційної субконцесії, погоджених ним із правоволодільцем або
визначених у договорі комерційної концесії.
2. Якщо договір комерційної концесії визнано недійсним, недійсні також укладені на
його основі договори комерційної субконцесії.
Стаття 369. Винагорода за договором комерційної концесії
 1. Винагорода за договором комерційної концесії може виплачуватися користувачем
правоволодільцеві у формі разових або періодичних платежів або в іншій формі, передбаченій
договором.
Стаття 370. Обов'язки правоволодільця
1. Правоволоділець зобов'язаний:
передати користувачеві технічну та комерційну документацію і надати іншу
інформацію, необхідну користувачеві для здійснення прав, наданих йому за договором
комерційної концесії, а також проінструктувати користувача і його працівників з питань,
пов'язаних із здійсненням цих прав;
видати користувачеві передбачені договором ліцензії (дозволи), забезпечивши їх
оформлення у встановленому законодавством порядку.
2. Якщо договором комерційної концесії не передбачено інше, правоволоділець
зобов'язаний:
{Абзац другий частини другої статті 370 виключено на підставі Закону № 191-VIII від
12.02.2015}
надавати користувачеві постійне технічне та консультативне сприяння, включаючи
сприяння у навчанні та підвищенні кваліфікації працівників;
контролювати якість товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються або
надаються) користувачем на підставі договору комерційної концесії.
Стаття 371. Обов'язки користувача
1. З урахуванням характеру та особливостей діяльності, що здійснюється користувачем
за договором комерційної концесії, користувач зобов'язаний:
використовувати при здійсненні передбаченої договором діяльності торговельну марку
та інші позначення правоволодільця визначеним у договорі способом;
забезпечити відповідність якості товарів, що виробляються ним на основі договору,
виконаних робіт, послуг, що надаються, якості таких самих товарів (робіт, послуг), що
виробляються (виконуються або надаються) безпосередньо правоволодільцем;
дотримуватися інструкцій і вказівок правоволодільця, спрямованих на забезпечення
відповідності характеру, способів та умов використання комплексу наданих прав
використанню цих прав правоволодільцем;
надавати покупцям (замовникам) додаткові послуги, на які вони могли б розраховувати,
купуючи (замовляючи) товар (роботу, послуги) безпосередньо у правоволодільця;
інформувати покупців (замовників) найбільш очевидним для них способом про
використання ним торговельної марки та інших позначень правоволодільця за договором
комерційної концесії;
не розголошувати секрети виробництва правоволодільця та іншу одержану від нього
конфіденційну інформацію;
сплатити правоволодільцеві обумовлену договором винагороду.
Стаття 372. Обмеження прав сторін за договором комерційної концесії
1. Договором комерційної концесії можуть бути передбачені обмеження прав сторін за
цим договором, зокрема:
обов'язок правоволодільця не надавати іншим особам аналогічні комплекси прав для їх
використання на закріпленій за користувачем території або утримуватися від власної
аналогічної діяльності на цій території;
обов'язок користувача не допускати його конкуренції з правоволодільцем на території,
на яку поширюється чинність договору комерційної концесії стосовно підприємницької
діяльності, що здійснюється користувачем з використанням належних правоволодільцеві
прав;
 відмова користувача від одержання за договором комерційної концесії аналогічних прав
у конкурентів (потенційних конкурентів) правоволодільця;
обов'язок користувача погоджувати з правоволодільцем місце розташування
виробничих приміщень, що мають використовуватися при здійсненні наданих за договором
прав, а також їх внутрішнє і зовнішнє оформлення.
2. Обмежувальні умови можуть бути визнані недійсними, якщо ці умови суперечать
законодавству.
Стаття 373. Відповідальність правоволодільця за вимогами, що заявляються до
користувача
1. Правоволоділець несе субсидіарну відповідальність за вимогами, що заявляються до
користувача комерційної концесії у разі невідповідності якості товарів (робіт, послуг), які
продаються (виконуються, надаються) користувачем.
2. За вимогами, що заявляються до користувача як виробника продукції (товарів)
правоволодільця, останній відповідає солідарно з користувачем.
Стаття 374. Зміна та розірвання договору комерційної концесії
1. Договір комерційної концесії може бути змінений відповідно до положень,
встановлених статтею 188 цього Кодексу.
{Частину другу статті 374 виключено на підставі Закону № 191-VIII від 12.02.2015}
3. Кожна із сторін договору комерційної концесії, укладеного без зазначеного строку,
має право у будь-який час відмовитися від договору, повідомивши про це другу сторону за
шість місяців, якщо договором не передбачений більш тривалий строк.
{Частину четверту статті 374 виключено на підставі Закону № 191-VIII від
12.02.2015}
5. При оголошенні правоволодільця або користувача неплатоспроможним (банкрутом)
договір комерційної концесії припиняється.
Стаття 375. Наслідки зміни торговельної марки чи іншого позначення правоволодільця
1. У разі зміни торговельної марки чи іншого позначення правоволодільця, права на
використання яких входять у комплекс прав за договором комерційної концесії, цей договір
зберігає чинність щодо нових позначень правоволодільця, якщо користувач не вимагає
розірвання договору.
2. У разі продовження чинності договору комерційної концесії користувач має право
вимагати відповідного зменшення належної правоволодільцеві винагороди.
3. Якщо в період дії договору комерційної концесії припинилося право, користування
яким надано за цим договором, договір продовжує свою чинність, крім положень, що
стосуються права, яке припинилося, а користувач, якщо інше не передбачено договором, має
право вимагати відповідного зменшення належної правоволодільцеві винагороди.
Стаття 376. Правове регулювання комерційної концесії
1. Відносини, пов'язані з використанням у підприємницькій діяльності прав інших
суб'єктів господарювання, регулюються цим Кодексом та іншими законами.
 54) Поняття і роль приватизації, державна програма приватизації. Правові
способи приватизації.
ЗАКОН України Про приватизацію державного і комунального майна
Приватизація державного або комунального майна (далі - приватизація) - платне відчуження
майна, що перебуває у державній або комунальній власності, на користь фізичних та
юридичних осіб, які відповідно до цього ЗУ «Про приватизацію державного і
комунального майна» можуть бути покупцями;
Стаття 2. Мета та принципи приватизації
1. Основною метою приватизації є прискорення економічного зростання, залучення
іноземних і внутрішніх інвестицій, зменшення частки державної або комунальної власності у
структурі економіки України шляхом продажу об’єктів приватизації ефективному
приватному власнику.
2. Приватизація здійснюється на основі таких принципів:
законності;
відкритості та прозорості;
рівності та змагальності;
державного регулювання та контролю;
продажу об’єктів приватизації з урахуванням особливостей таких об’єктів;
захисту економічної конкуренції;
створення сприятливих умов для залучення інвестицій;
повного, своєчасного та достовірного інформування про об’єкти приватизації та порядок
їх приватизації;
забезпечення конкурентних умов приватизації.
Стаття 3. Законодавство України про приватизацію
1. Законодавство України про приватизацію складається з цього Закону, інших
законодавчих актів. Галузеві особливості приватизації об’єктів державної власності можуть
встановлюватися виключно законами.
2. Дія цього Закону не поширюється на приватизацію об’єктів державного житлового
фонду, у тому числі гуртожитків.
3. Дія цього Закону не поширюється на відчуження належних державі пакетів акцій у
порядку, передбаченому статтями 65, 65-1, 65-2, 65-3, 68 та 69 Закону України "Про акціонерні
товариства".
4. Дія цього Закону не поширюється на дії суб’єктів управління, спрямовані на вихід з
складу учасників товариства з обмеженою відповідальністю, учасником якого є держава або
територіальна громада і розмір державної або комунальної частки в якому становить 50 або
менше відсотків.
5. Дія цього Закону не поширюється на внесення майна державних підприємств оборонно-
промислового комплексу, в тому числі казенних підприємств, до статутних капіталів
господарських товариств, що створюються відповідно до Закону України "Про особливості
реформування підприємств оборонно-промислового комплексу державної форми власності",
а також на розміщення додаткових випусків акцій таких акціонерних товариств існуючої
номінальної вартості згідно із законодавством.
6. Приватизація (відчуження) майна, що перебуває у комунальній власності, здійснюється
органами місцевого самоврядування відповідно до вимог цього Закону.
7. Приватизація земель державних і комунальних підприємств, установ та організацій
регулюється Земельним кодексом України.
Процес приватизації офіційно розпочався в Україні 1 грудня 1992 року, і на сьогодні уже
створено відповідні організаційні та правові його засади.
Процеси приватизації зумовили прийняття низки нормативних актів, які реґламентують, і
визначають правовий режим і механізм приватизації. Це перш за все Закон України "Про
приватизацію майна державних підприємств від 04.03.1992 р. (з наступними змінами та
доповненнями); Закон України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу
приватизацію)" від 06.03.1992 р.; Закон України "Про приватизаційні папери" від 06.03.1992
р; Закон України "Про приватизацію державного житлового фонду" від 19.06.1992 р.
В окремих галузях народного господарства можуть бути визначені особливості правового й
організаційного реґулювання приватизації майна державних підприємств. Такі особливості
встановлені, зокрема, Законами України "Про особливості приватизації підприємств, що
належать до сфери управління Міністерства оборони України" від 18.05.2000 р., "Про
особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі" від 10.07.1996 р., "Про
особливості приватизації об’єктів незавершеного будівництва" від 14.09.2000 р.
Приймаються також закони, що реґулюють питання приватизації окремих державних
підприємств. Наприклад, Закон України "Про особливості приватизації відкритого
акціонерного товариства «Укртелеком»" від 13.07.2000 p., Закон України "Про особливості
приватизації пакета акцій, що належить державі в статутному фонді ВАТ «Маріупольський
металургійний комбінат імені Ілліча»" від 2.11.2000 р.
Крім того, процеси приватизації реґулюються декретами Кабінету Міністрів України,
постановами, указами Президента України.
Щороку приймається Державна програма приватизації, яка визначає умови та пріоритети
проведення приватизації, завдання та прогнози щодо зміни структури власності. У Державній
програмі приватизації визначаються:
- завдання щодо приватизації майна, яке перебуває в державній власності, і державного
майна, що належить Автономній Республіці Крим;
- відповідні способи приватизації для різних груп об’єктів;
- завдання відповідним органам виконавчої влади із забезпечення проведення приватизації;
- заходи щодо залучення інвесторів до процесу приватизації.
Основні цілі приватизації в Україні:
- структурна перебудова економіки – формування ринкових відносин;
- розвиток конкуренції й обмеження монополізму;
- одержання підприємством ефективного власника;
- залучення додаткових інвестицій з метою підвищення ефективності виробництва й
відновлення основних фондів підприємств.
Завдання приватизації: забезпечення підвищення соціально-економічної ефективності
виробництва, залучення коштів на структурну перебудову економіки.
Стаття 13. Способи приватизації
1. Приватизація державного або комунального майна здійснюється шляхом:
1) продажу об’єктів права державної або комунальної власності на аукціоні, у тому числі:
аукціоні з умовами;
аукціоні без умов;
аукціоні за методом покрокового зниження стартової ціни та подальшого подання цінових
пропозицій;
аукціоні із зниженням стартової ціни;
2) викупу об’єктів приватизації.
 Об’єкти та суб’єкти, а також істотні умови приватизаційних угод. Стадії
приватизаційного процесу.
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2269-19/stru#Stru
Об’єктами приватизації є:
• цілісні майнові комплекси державних підприємств і їх структурних підрозділів;
• об’єкти незавершеного будівництва й законсервовані об’єкти;
• акції (частки, паї), які належать державі в майні господарських товариств та інших
об’єднань.
Не можуть бути об’єктами приватизації:
Приватизації не підлягають казенні підприємства, а також нижчезазначені об’єкти, що мають
загальнодержавне значення:
а) об’єкти, які забезпечують виконання державою її функцій, обороноздатність, економічну
незалежність, а також об’єкти права власності українського народу, майно, яке складає
матеріальну основу державного суверенітету України;
б) об’єкти, діяльність яких забезпечує соціальний розвиток, збереження та збільшення
культурного, наукового потенціалу, духовних цінностей;
в) об’єкти, контроль за діяльністю яких з боку держави ґарантує захист громадян від наслідків
впливу неконтрольованого виготовлення, використовування або реалізації небезпечної
продукції, послуг або небезпечних виробництв;
г) об’єкти, які забезпечують життєдіяльність держави в цілому.
Вичерпний список таких об’єктів міститься в статті 5 Закону України "Про приватизацію
державних підприємств" (у ред. від 19.02.1997 р.). До таких об’єктів відносяться:
 майно органів державної влади й управління, Збройних Сил України, Служби безпеки
України;
 золотий і валютний фонди;
 атомні електростанції та ін.
Перелік об’єктів, що не підлягають приватизації, затверджується Верховною Радою України
за постановою Кабінету Міністрів України.
Суб’єктами приватизації є:
Стаття 6. Суб’єкти приватизації
1. Суб’єктами приватизації є:
державні органи приватизації;
місцеві ради, органи приватизації територіальних громад;
покупці.
Стаття 10. Порядок приватизації
1. Порядок приватизації державного і комунального майна передбачає:
формування та затвердження переліків об’єктів, що підлягають приватизації;
опублікування переліку об’єктів, що підлягають приватизації, на офіційному веб-сайті
Фонду державного майна України, на офіційних сайтах місцевих рад та в електронній
торговій системі;
прийняття рішення про приватизацію;
прийняття місцевою радою рішення про приватизацію об’єкта комунальної власності;
опублікування інформації про прийняття рішення про приватизацію об’єкта;
проведення інвентаризації та оцінки відповідно до законодавства;
проведення у випадках, передбачених законом, аудиту, екологічного аудиту об’єкта
приватизації;
перетворення державного або комунального підприємства в господарське товариство у
процесі приватизації у випадках, передбачених цим Законом;
затвердження плану розміщення акцій акціонерних товариств, створених у процесі
приватизації, у випадках, передбачених цим Законом, та його виконання;
затвердження у випадках, передбачених цим Законом, умов продажу об’єктів
приватизації, розроблених аукціонною комісією;
опублікування інформації про умови продажу, в тому числі стартову ціну об’єкта
приватизації;
проведення аукціону, укладення договору купівлі-продажу;
укладення договору купівлі-продажу в разі приватизації об’єкта шляхом викупу;
опублікування інформації про результати приватизації;
прийняття рішення про завершення приватизації.
2. Приватизація об’єкта вважається завершеною з моменту його продажу та переходу до
покупця права власності або завершення розміщення всіх акцій, передбачених до продажу
планом розміщення акцій, і оформлюється наказом відповідного органу приватизації.
 56) Правове регулювання та види посередницьких відносин у сфері господарювання.
 ГК Глава 31
КОМЕРЦІЙНЕ ПОСЕРЕДНИЦТВО (АГЕНТСЬКІ ВІДНОСИНИ) У СФЕРІ
ГОСПОДАРЮВАННЯ
Стаття 295. Агентська діяльність
1. Комерційне посередництво (агентська діяльність) є підприємницькою діяльністю, що
полягає в наданні комерційним агентом послуг суб'єктам господарювання при здійсненні
ними господарської діяльності шляхом посередництва від імені, в інтересах, під контролем і
за рахунок суб'єкта, якого він представляє.
2. Комерційним агентом може бути суб'єкт господарювання (громадянин або юридична
особа), який за повноваженням, основаним на агентському договорі, здійснює комерційне
посередництво.
3. Не є комерційними агентами підприємці, що діють хоча і в чужих інтересах, але від
власного імені.
4. Комерційний агент не може укладати угоди від імені того, кого він представляє,
стосовно себе особисто.
5. Законом можуть бути встановлені обмеження або заборона здійснення комерційного
посередництва в окремих галузях господарювання.
Стаття 296. Підстави виникнення агентських відносин
1. Агентські відносини виникають у разі:
надання суб'єктом господарювання на підставі договору повноважень комерційному
агентові на вчинення відповідних дій;
схвалення суб'єктом господарювання, якого представляє комерційний агент, угоди,
укладеної в інтересах цього суб'єкта агентом без повноваження на її укладення або з
перевищенням наданого йому повноваження.
Стаття 297. Предмет агентського договору
1. За агентським договором одна сторона (комерційний агент) зобов'язується надати
послуги другій стороні (суб'єкту, якого представляє агент) в укладенні угод чи сприяти їх
укладенню (надання фактичних послуг) від імені цього суб'єкта і за його рахунок.
2. Агентський договір повинен визначати сферу, характер і порядок виконання
комерційним агентом посередницьких послуг, права та обов'язки сторін, умови і розмір
винагороди комерційному агентові, строк дії договору, санкції у разі порушення сторонами
умов договору, інші необхідні умови, визначені сторонами.
3. Договором повинна бути передбачена умова щодо території, в межах якої комерційний
агент здійснює діяльність, визначену угодою сторін. У разі якщо територію дії агента в
договорі не визначено, вважається, що агент діє в межах території України.
4. Агентський договір укладається в письмовій формі. У договорі має бути визначено
форму підтвердження повноважень (представництва) комерційного агента.

 57) Поняття та види цін, порядок їх встановлення.

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/5007-17#Text
ГКУ
 Глава 21
ЦІНИ І ЦІНОУТВОРЕННЯ У СФЕРІ ГОСПОДАРЮВАННЯ
Стаття 189. Ціна у господарських зобов'язаннях
1. Ціна в цьому Кодексі є вираженим у грошовій формі еквівалентом одиниці товару
(продукції, робіт, послуг, матеріально-технічних ресурсів, майнових та немайнових прав), що
підлягає продажу (реалізації), який повинен застосовуватися як тариф, розмір плати, ставки
або збору, крім ставок і зборів, що використовуються в системі оподаткування.
{Частина перша статті 189 в редакції Закону № 5007-VI від 21.06.2012}
2. Ціна є істотною умовою господарського договору. Ціна зазначається в договорі у
гривнях. Ціни у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) можуть визначатися в
іноземній валюті за згодою сторін.
3. Суб’єкти господарювання використовують у своїй діяльності вільні та державні
регульовані ціни.
Стаття 190. Вільні ціни
1. Вільні ціни визначаються на всі види продукції (робіт, послуг), за винятком тих, на
які встановлено державні регульовані ціни.
{Частина перша статті 190 із змінами, внесеними згідно із Законом № 5007-VI від
21.06.2012}
2. Вільні ціни визначаються суб'єктами господарювання самостійно за згодою сторін, а
у внутрішньогосподарських відносинах - також за рішенням суб'єкта господарювання.
Стаття 191. Державні регульовані ціни
1. Державні регульовані ціни запроваджуються Кабінетом Міністрів України, органами
виконавчої влади, державними колегіальними органами та органами місцевого
самоврядування відповідно до їх повноважень у встановленому законодавством порядку.
{Частина перша статті 191 із змінами, внесеними згідно із Законом № 1540-VIII від
22.09.2016}
2. Державне регулювання цін здійснюється згідно із Законом України "Про ціни і
ціноутворення" та іншими законами.
{Частина друга статті 191 із змінами, внесеними згідно із Законом № 1089-IX від
16.12.2020}
3. Державні регульовані ціни встановлюються на бланки документів, у тому числі
суворого обліку, які використовуються органами виконавчої влади, іншими державними
органами для оформлення результатів надання адміністративних послуг (крім власних
бланків цих органів), відповідно до закону.
{Статтю 191 доповнено частиною третьою згідно із Законом № 5203-VI від
06.09.2012}
{Стаття 191 в редакції Закону № 5007-VI від 21.06.2012}
Стаття 192. Законодавство про ціни і ціноутворення
1. Політика ціноутворення, порядок встановлення та застосування цін, повноваження
органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо встановлення та
регулювання цін, а також контролю за цінами і ціноутворенням визначаються законом про
ціни і ціноутворення, іншими законодавчими актами.

Залежно від способу встановлення, суб'єктів ціноутворення, сфери застосування тощо

та відповідно до чинного законодавства в Україні застосовуються різні види цін і тарифів. За
способом встановлення ціни і тарифи поділяються на:
вільні ціни і тарифи, що, у свою чергу, поділяються на договірні та ціни, що
встановлюються самостійно суб'єктами господарювання;
державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи.
 Суб'єкти господарювання, як встановлено ч. З ст. 189 ГК, можуть використовувати у
господарській діяльності вільні ціни, державні фіксовані ціни та регульовані ціни - граничні
рівні цін або граничні відхилення від державних фіксованих цін.
Вільні ціни і тарифи встановлюються на всі види продукції, товарів і послуг, за
винятком тих, на які встановлено державні ціни (ч. 1 ст. 190 ГК). Вільні ціни визначаються
суб'єктами господарювання самостійно за згодою сторін, а у внутрішньогосподарських
відносинах - також за рішенням суб'єкта господарювання (ч. 2 ст. 190 ГК).
Державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи встановлюються на ресурси, що
справляють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін, на товари і послуги, що
мають суттєве соціальне значення для населення. Перелік зазначених ресурсів, продукції,
послуг затверджує Кабінет Міністрів України (ч. 1 ст. 191 ГК).
Відповідно до закону державні ціни встановлюються також на продукцію (послуги)
суб'єктів господарювання - природних монополістів. Переліки видів продукції (послуг)
зазначених суб'єктів затверджуються Кабінетом міністрів України (ч. 2 ст. 191 ГК).
Законом може бути передбачено встановлення комунальних цін на продукцію та
послуги, виробництво яких здійснюється комунальними підприємствами (ч. 4 ст. 191 ГК).
Державне регулювання цін і тарифів здійснюється шляхом встановлення:
 а) фіксованих державних та комунальних цін;
 б) граничних рівнів цін;
 в) граничних рівнів торговельних надбавок і постачальницьких винагород;
 г) граничних нормативів рентабельності або
 д) шляхом запровадження обов'язкового декларування зміни цін (ч.5ст. 191 ГК).
Постановою Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 1994 р. № 733 "Про
ціноутворення в умовах реформування економіки"1 намічено скоротити обсяги державного
регулювання цін і тарифів, обмеживши їх тільки природними та окремими штучними
монополіями.
Державні фіксовані та регульовані ціни встановлюються державними органами
України. Постановою від 25 грудня 1996 р. № 1548 Кабінет Міністрів затвердив
Повноваження центральних органів виконавчої влади, Ради Міністрів Автономної Республіки
Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, виконавчих
органів міських рад щодо регулювання цін і тарифів на окремі види продукції, товарів і
послуг (додаток до постанови). До органів, наділених повноваженнями щодо встановлення
цін і тарифів, цією постановою віднесені Мінтрансзв'язку, МОН, МОЗ, Мінпраці, інші
міністерства та відомства, а також Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, обласні та
міські (міст Києва і Севастополя) державні адміністрації.
Державні ціни мають враховувати середньогалузеву собівартість продукції і
забезпечувати мінімальний рівень рентабельності продукції, на яку вони поширюються. Якщо
цей рівень рентабельності не забезпечується державними цінами, то держава повинна
забезпечити його дотацію за умови, що продукція підприємства є суспільно необхідною.
Крім розглянутих вище, Кабінет Міністрів України може вводити інші методи
державного регулювання цін.
З огляду на те, коли і кому реалізуються продукція та товари, усі ціни (і вільні, і
державні фіксовані та регульовані) поділяються на оптові та роздрібні.
Оптові (відпускні) ціни застосовуються при розрахунках між підприємствами і
організаціями-товаровиробниками і споживачами (покупцями) продукції і товарів. Оптова
ціна в таких випадках включає в себе собівартість, прибуток (норматив прибутку) і податок
на додану вартість2.
Якщо продукцію (товар) віднесено у встановленому законодавством порядку до
підакцизних, до її ціни включається акцизний збір - непрямий податок на високорентабельні
та монопольні товари3. У такому разі податок на додану вартість обчислюється з
урахуванням суми акцизного збору.
У випадках реалізації продукції (товарів) через посередників за вільними цінами до
ціни включаються також постачальницько-збутові надбавки (націнки), граничний розмір яких
може обмежуватися державою1.
Роздрібні ціни на товари формуються, виходячи з оптової ціни, шляхом включення до
неї торговельної надбавки (націнки). Такі ціни застосовуються у відносинах між
підприємствами торгівлі та населенням, що споживає товари.
 58) Система та повноваження державних органів по контролю за цінами.
Господарський кодекс України (ст. 189-192), Закони України "Про ціни і ціноутворення",
Постанова КМ України "Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та
виконавчих органів місцевих рад щодо регулювання цін і тарифів" є основними нормативно-
правовими актами, які визначають засади державного регулювання цін в Україні, а також
спеціальні рішення парламенту, укази президента та постанови уряду, які доповнюють та
конкретизують зазначені документи.
Ці закони визначають основні правила і засади формування цін, регламентують порядок
здійснення контролю за цінами, відповідальність за порушення у галузі ціноутворення, права
та обов'язки органів виконавчої влади у сфері ціноутворення і цінової політики.
Суб'єкти господарювання можуть використовувати у господарській діяльності вільні ціни,
державні фіксовані ціни та регульовані ціни - граничні рівні цін або граничні відхилення від
державних фіксованих цін.
Вільні ціни визначаються на всі види продукції (робіт, послуг), за винятком тих, на які
встановлено державні ціни. Вільні ціни визначаються суб'єктами господарювання самостійно
за згодою сторін, а у внутрішньогосподарських відносинах - також за рішенням суб'єкта
господарювання.
Державні фіксовані та регульовані ціни встановлюють на ресурси, що справляють
визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін, а також на продукцію та послуги, що
мають суттєве соціальне значення для населення. Перелік зазначених ресурсів, продукції,
послуг затверджує Кабінет Міністрів України. Відповідно до закону державні ціни
встановлюються також на продукцію (послуги) суб'єктів господарювання - природних
монополістів. Переліки видів продукції (послуг) зазначених суб'єктів затверджує Кабінет
Міністрів України. Державні ціни встановлюють також на імпортні товари, придбані за
рахунок коштів Державного бюджету України. Законом може бути передбачено встановлення
комунальних цін на продукцію та послуги, виробництво яких здійснюється комунальними
підприємствами.
Державне регулювання цін здійснюється шляхом встановлення фіксованих державних та
комунальних цін, граничних рівнів цін, граничних рівнів торговельних надбавок і
постачальницьких винагород, граничних нормативів рентабельності або шляхом
запровадження обов'язкового декларування зміни цін.
А політика ціноутворення, порядок встановлення та застосування цін, повноваження органів
державної влади й органів місцевого самоврядування щодо встановлення та регулювання цін,
а також контролю за цінами і ціноутворенням визначаються Законом України "Про ціни і
ціноутворення", ГКУ (2003 р.) та іншими законодавчими актами.
Реалізацією цінової політики в Україні займаються:
 на загальнодержавному рівні - Міністерство економіки України, Антимонопольний
комітет;
 на регіональному рівні - управління з питань цінової політики місцевих державних
адміністрацій;
 на відомчому рівні - міністерства і відомства;
  встановлення цін на природний газ для виробників і постачальників, тарифів на його
транспортування територією України та роздрібних цін для населення.

 59) Порядок виконання грошових зобов’язань господарського характеру. Принцип

номіналізму та винятки з нього.

Принципи реального виконання зобов’язання є фактичним продовженням принципу

належного виконання. Цей принцип означає виконання зобов’язання в натурі. Вимога закону
щодо виконання господарського зобов’язання в натурі підкріплюється положенням ч. 2 ст.
194 ГК, відповідно до якої неналежне виконання зобов’язання третьою особою не звільняє
сторони від обов’язку виконати зобов’язання в натурі, крім випадків, передбачених ч. 3 ст.
193 ГК якщо інше передбачено законом або договором; якщо управнена сторона відмовилася
від прийняття виконання зобов’язання.
Кожна сторона господарського зобов’язання повинна вжити усіх заходів, необхідних для
належного виконання нею зобов’язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення
загальногосподарського (публічного) інтересу. Порушення зобов’язань є підставою для
застосування господарських санкцій, передбачених ГК, іншими законами або договором.
Серед способів виконання господарських зобов’язань виділяють: 1.Неустойка – (штраф, пеня)
визнається визначена законом або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити
кредиторові в разі невиконання або неналежного виконання зобов’язання, зокрема в разі
прострочення виконання. 2. Застава. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право в
разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов’язання одержати
задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Застава
виникає в силу договору чи закону. Заставою може бути забезпечена дійсна вимога. 3.
Порука. За договором поруки поручитель зобов’язується перед кредитором іншої особи
відповідати за виконання нею свого зобов’язання в повному обсязі або в частині. Порука
може забезпечувати лише дійсну вимогу. Договір поруки повинен бути укладений у
письмовій формі. 4.Завдаток. Завдатком визнається грошова сума, що видається однією з
договірних сторін в рахунок належних з неї за договором платежів другій стороні в
підтвердження укладення договору і в забезпечення його виконання. Якщо за невиконання
договору відповідальною є сторона, яка дала завдаток, він залишається у другої сторони.
Якщо за невиконання договору відповідальною є сторона, яка одержала завдаток, вона
повинна сплатити другій стороні подвійну суму завдатку.5. Гарантія є специфічним засобом
забезпечення виконання господарських зобов’язань шляхом письмового підтвердження
(гарантійного листа) банком, іншою кредитною установою, страховою організацією
(банківська гарантія) про задоволення вимог управненої сторони у розмірі повної грошової
суми, зазначеної у письмовому підтвердженні, якщо третя особа (зобов’язальна сторона) не
виконає вказане у ньому певне зобов’язання, або настануть інші умови, передбачені у
відповідному підтвердженні.
Для детальної характеристики способів забезпечення виконання господарських зобов’язань
слід звернутися до відповідних положень ЦК України, Законів України «Про іпотеку», «Про
заставу», «Про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень», «Про страхування», тощо.
Принцип номіналізму грошових зобов'язань означає, що такі підлягають виконанню саме в
тому вигляді (в тих грошових одиницях і в тому їх кількості), який вони мають відповідно до
умов зобов'язання. Практично принцип номіналізму означає, що платіж, скажімо, в сумі 1 тис.
грн., Неодмінно задовольняє 1000 гривневий майновий інтерес кредитора, незалежно від того,
коли і в яких саме умовах цей платіж був здійснений; доведення зворотного не допускається.
В умовах відсутності в обороті повноцінних грошей, в умовах їх заміни грошовими знаками,
реальна купівельна спроможність яких ніяк не "прив'язується" (не співвідноситься) з їх
номінальною вартістю, принцип номіналізму входить в різке протиріччя з принципом
платності (оплатне) грошових зобов'язань. Способами згладжування цього протиріччя
традиційно вважаються методи (1) валютної застереження і (2) індексації суми грошового
зобов'язання.

ГКУ
Стаття 198. Виконання грошових зобов'язань
1. Платежі за грошовими зобов'язаннями, що виникають у господарських відносинах,
здійснюються у безготівковій формі або готівкою через установи банків, якщо інше не
встановлено законом.
2. Грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і
підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті
лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між
собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов'язань, виражених в
іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.
3. Відсотки за грошовими зобов'язаннями учасників господарських відносин застосовуються
у випадках, розмірах та порядку, визначених законом або договором.
 60) Правова природа фінансової діяльності суб’єктів господарювання та її
співвідношення із фінансовими послугами. Суб’єкти надання фінансових послуг.
ГК Глава 35
ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Стаття 333. Фінансова діяльність суб'єктів господарювання
1. Фінанси суб'єктів господарювання є самостійною ланкою національної фінансово-
кредитної системи з індивідуальним кругообігом коштів, що забезпечує покриття витрат
виробництва продукції (робіт, послуг) і одержання прибутку.
2. Фінансова діяльність суб'єктів господарювання включає грошове та інше фінансове
посередництво, страхування, а також допоміжну діяльність у сфері фінансів і страхування.
3. Фінансовим посередництвом є діяльність, пов'язана з отриманням та перерозподілом
фінансових коштів, крім випадків, передбачених законодавством. Фінансове посередництво
здійснюється установами банків та іншими фінансово-кредитними організаціями.
4. Страхуванням у сфері господарювання є діяльність, спрямована на покриття
довготермінових та короткотермінових ризиків суб'єктів господарювання з використанням
заощаджень через кредитно-фінансову систему або без такого використання.
Стаття 339. Банківські операції
1. Фінансове посередництво здійснюється банками у формі банківських операцій.
Основними видами банківських операцій є депозитні, розрахункові, кредитні, факторингові
та лізингові операції.
2. Перелік банківських операцій визначається законом про банки і банківську діяльність.
Стаття 335. Національний банк України. Рада Національного банку України
1. Національний банк України - центральний банк держави, основною функцією якого є
забезпечення стабільності грошової одиниці України - гривні.
2. Правовий статус Національного банку України визначається законом про Національний
банк України.
Стаття 355. Законодавство про страхування у сфері господарювання
Об'єкти страхування, види обов'язкового страхування, а також загальні умови здійснення
страхування, вимоги до договорів страхування та порядок здійснення державного нагляду за
страховою діяльністю визначаються Цивільним кодексом України, цим Кодексом, законом
про страхування, іншими законодавчими актами.
 Стаття 353. Суб'єкти страхової діяльності у сфері господарювання
 1. Суб'єкти господарювання - страховики здійснюють страхову діяльність за умови
одержання ліцензії на право проведення певного виду страхування. Страховик має
право займатися лише тими видами страхування, які визначені в ліцензії.
 2. Предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування,
перестраховування та фінансова діяльність, пов'язана з формуванням, розміщенням
страхових резервів та управлінням ними. Допускається здійснення вказаних видів
діяльності у вигляді надання послуг для інших страховиків за договорами про спільну
діяльність.
 3. Страхувальниками у цьому Кодексі визначаються учасники господарських відносин,
які уклали договори страхування із страховиками або є страхувальниками відповідно до
закону.
Стаття 362. Аудиторська діяльність
1. Аудиторська діяльність - це незалежна професійна діяльність аудиторів та суб’єктів
аудиторської діяльності, зареєстрованих у Реєстрі аудиторів та суб’єктів аудиторської
діяльності, з надання аудиторських послуг.
2. Аудиторська діяльність регулюється цим Кодексом, законом про аудиторську
діяльність та іншими прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
Стаття 364. Аудитор і суб’єкти аудиторської діяльності
1. Аудитор - це фізична особа, яка підтвердила кваліфікаційну придатність до
провадження аудиторської діяльності, має відповідний практичний досвід та внесена до
Реєстру аудиторів та суб’єктів аудиторської діяльності.
2. Суб’єкт аудиторської діяльності - це аудиторська фірма або аудитор, який провадить
аудиторську діяльність як фізична особа - підприємець або провадить незалежну професійну
діяльність, що набув права на провадження аудиторської діяльності на підставах та в порядку,
передбачених законодавством, та внесений до Реєстру аудиторів та суб’єктів аудиторської
діяльності.
Стаття 365-1. Лотерейна діяльність в Україні
1. В Україні діє державна монополія на організацію і проведення лотерей.
2. Проведення в Україні будь-яких інших лотерей, крім державних, заборонено.
3. Відносини у сфері лотерейної діяльності регулюються цим Кодексом та Законом
України "Про державні лотереї в Україні".

 61) Поняття та види банківської діяльності.

ГКУ ---- глава 35

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2121-14#Text
Одним з видів фінансової діяльності є банківська діяльність, яка здійснюється організаціями
зі спеціальним правовим статусом - банками.
Згідно зі ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банківська діяльність – це
залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених
коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення
банківських рахунків фізичних та юридичних осіб
Банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, а
також філій іноземних банків, що створені і діють на території України відповідно до Закону
України "Про банки і банківську діяльність.
До банківської системи входять:
Національний банк України - центральний банк України, центральний орган державного
управління у сфері банківської діяльності;
комерційні банки - організації, що безпосередньо здійснюють банківські операції;
створюються в певних організаційно-правових нормах (відкритого акціонерного товариства,
пайового банку); залежно від комплексу банківських послуг, що надаються цими
організаціями, розрізняють універсальні банки (можуть здійснювати різні види банківської
діяльності та банківських операцій) і спеціалізовані, а саме; ощадні, іпотечні, інвестиційні,
розрахункові (клірингові); за критерієм форми власності, на базі якої функціонують банки, -
держанні (створюються за рішенням Кабінету Міністрів України) та недержавні банки
(рішення про створення приймають фізичні особи та юридичні особи, що не належать до
сфери державної власності).
Банк, крім надання фінансових послуг, має право здійснювати також діяльність щодо:
1) інвестицій;
2) випуску власних цінних паперів;
3) випуску, розповсюдження та проведення лотерей;
4) зберігання цінностей або надання в майновий найм (оренду) індивідуального банківського
сейфа;
5) інкасації коштів та перевезення валютних цінностей;
6) ведення реєстрів власників іменних цінних паперів (крім власних акцій);
7) надання консультаційних та інформаційних послуг щодо банківських та інших фінансових
послуг.
 62) Поняття та підстави застосування готівкових розрахунків за участю суб’єктів
господарювання.
Готівкові розрахунки – це спосіб здійснення розрахунків, за яким платіж
здійснюється паперовими грошима чи металевою монетою. У законодавстві
розрахунки з використанням платіжної картки, як правило, прирівнюються до
готівкових розрахунків.
При розрахунках за допомогою готівки не виникає таких яскраво виражених
відокремлених відносин у рамках вихідних майнових відносин, як при
безготівкових розрахунках. Тут, як правило, нерозривні и передачі товарів і
сплати грошей, що робить грошовий платіж органічною частиною еквівалентних
відносин518. Водночас, діють спеціальні правила документального оформлення
процедур приймання–передачі готівки, а також тісно пов’язаних із ними операцій
зі зберігання, обліку і обігу готівки (касові операції). Це дозволяє розглядати
готівкові розрахунки в рамках самостійних правовідносин.
Згідно зі ст. 198 ГК України платежі за грошовими зобов’язаннями, що
виникають у господарських відносинах, здійснюються в безготівковій формі або
готівкою через установи банків, якщо інше не встановлено законом. Готівкові
розрахунки через банківські установи в цьому випадку є внесенням готівки до
каси банків для переказу на рахунки суб’єктів господарювання, або видачі ним у
вигляді готівкових коштів. Таким чином, за загальним правилом між суб’єктами
господарювання не можуть здійснюватися готівкові розрахунки поза банківськими
установами. Це положення ГК України уточнюють загальне правило
ст. 1087 ЦК України про те, що між юридичними особами, а також за участю
громадян – підприємців готівкові розрахунки допускаються, якщо інше не
встановлене законом. “Інше” в даному випадку встановлене ГК України для
сфери господарювання.

Положення ГК України розвиваються в Законі України “Про застосування

реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування і
послуг” в редакції від 01.06.2000 р. (далі – Закон про РРО) і Положенні про
ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затвердженому
постановою Правління НБУ від 29.12.2017 № 148 (далі – Положення про
ведення касових операцій).
Стаття 3 Закону про РРО встановлює обов’язок суб’єктів підприємництва при
готівкових розрахунках у сфері торгівлі, громадського харчування і послуг
використовувати реєстратори розрахункових операцій (далі – РРО), тобто
пристрої або програмно-технічні комплекси з реалізованими фіскальними функціями, а також
розрахункові книжки з номерними розрахунковими квитанціями і
книги обліку розрахункових операцій. РРО, розрахункові книжки і книги обліку
підлягають реєстрації в податкових органах. Аналогічні вимоги поширюються на
розрахунки в цих же сферах із використанням платіжних карток, платіжних чеків
і жетонів.
У деяких випадках РРО, розрахункові книжки і книги обліку розрахункових
операцій у готівкових розрахунках не застосовуються. Зокрема, у разі продажів
підприємствами продукції власного виробництва розрахунки проводяться через
каси підприємств з оформленням прибуткових або видаткових касових ордерів.
При продажу проїзних і перевізних документів оформляються квитки, квитанції,
талони тощо. Проте у будь–якому випадку споживачеві повинен бути виданий
розрахунковий документ установленої форми на суму проведеної операції
(касовий або товарний чек, квитанція, квиток та ін.).
Розділ V Закону про РРО встановлює адміністративно-господарські штрафи
до суб’єктів господарювання за непроведення розрахунків через РРО,
неоформлення розрахункового документа, проведення розрахункової операції
без використання розрахункової книжки в установлених випадках. Крім того,
працівники суб’єктів господарювання за такі порушення притягуються до
адміністративної відповідальності за ст. 155–1 КУпАП.
Положення про ведення касових операцій є обов’язковим для всіх суб’єктів
господарювання України.
Розрахунки готівкою суб’єктів господарювання між собою, а також із
громадянами можуть здійснюватися за рахунок коштів, одержаних із кас банків,
а також за рахунок виручки від реалізації товарів (робіт, послуг) і позареалізаційних
надходжень (наприклад, внесок засновників до статутного
капіталу підприємства).
Сума платежу готівкою одного суб’єкта господарювання іншому суб’єктові
господарювання не повинна перевищувати 10 тис. грн, з фізичними особами – у
розмірі до 50 тис. грн – протягом одного дня незалежно від кількості платіжних
документів. Проте кількість суб’єктів господарювання, з якими можуть
проводитися розрахунки протягом дня, не обмежується. Платежі понад указану
суму повинні здійснюватися виключно безготівковим способом. Дія цього
правила не поширюється на закупівлі сільгосппродукції, на розрахунки за
спожиту електроенергію, на розрахунки з бюджетами, а також на розрахунки
суб’єктів господарювання з громадянами.
Якщо здійснюються готівкові розрахунки понад указані вище суми, то кошти,
які перевищують їх, розрахунково додаються до залишків готівки в касі для
подальшого контролю з боку держави.
При цьому підприємства зобов’язані дотримувати ліміт залишку готівки в
касі – максимальний розмір грошової суми, який може знаходитися в касі
підприємства на кінець дня, і встановлюється самостійно підприємством
відповідно до нормативних актів НБУ з урахуванням особливостей господарської
діяльності підприємства (режим і специфіка роботи, віддаленість від банку,
розмір касових оборотів, графік роботи інкасатора). Ліміт каси не
встановлюється банкам та фізичним особам–підприємцям.
Усі понадлімітні суми готівки підприємства зобов’язані здавати в банк у
порядку і терміни, встановлені банком, для зарахування на їхні поточні рахунки.
Невиконання цих вимог тягне господарсько-правові санкції, встановлені
Указом Президента України “Про застосування штрафних санкцій за порушення
норм із регулювання обігу готівки” від 12.06.95 р. № 436 в редакції від 11.05.99 р.
№ 491 – за такі порушення, як: перевищення лімітів каси, неоприбутковування
готівки в касі тощо.
На перший погляд, застосування цих санкцій на підставі Указу Президента
суперечить правилу ст. 238 ГК України про те, що адміністративно-господарські санкції
можуть бути встановлені виключно законами.
Проте цей Указ був виданий у період, коли відповідно до ст. 114-5 чинної тоді
Конституції Української РСР, Президент мав право приймати Укази з питань
економічної реформи, не врегульовані законами України, які повинні були діяти
до прийняття відповідних законів. Окрім того, остання редакція цього Указу від
11.05.99 р. відноситься до періоду, коли Президент України мав аналогічні права
згідно з перехідним положенням чинної Конституції України. Ця обставина
прирівнює Указ за юридичною силою до закону.
Застосування санкцій за порушення правил здійснення готівкових розрахунків
цілком виправдане. Адже неадекватне зростанню виробництва зростання
готівкової маси призводить до знецінення грошей, інфляції, розбалансованості
споживчого ринку519, незаконним валютним операціям, підвищенню касових
витрат520 тощо. Тому правове регулювання розрахунків має всіляко стимулювати
розвиток безготівкових платежів521.
Форми готівкових розрахунків обумовлені правилами документального
оформлення готівкових операцій.
Формалізація готівкових розрахунків виконує пасивну функцію у порівнянні з
активною функцією формалізації безготівкових розрахунків. Це зумовлено тим,
що формалізація готівкових розрахунків лише фіксує дані проведеної операції,
тоді як формалізація безготівкових розрахунків прямо визначає механізм
переказу грошових коштів.

Розрахунки з використанням РРО – це форма готівкових розрахунків у сфері

торгівлі, громадського харчування і послуг, за якої підтвердження готівкової
операції проводиться із застосуванням зареєстрованого, опломбованого і
переведеного у фіскальний режим роботи РРО з видачею касового чека або
іншого розрахункового документа (залежить від типу РРО).
Розрахунки з використанням розрахункової книжки – це форма готівкових
розрахунків, за якою у випадку неможливості використання РРО (поломка,
ремонт, розрахунки в гірських населених пунктах тощо) фіксація розрахункової
операції проводиться з використанням належним чином зброшурованої,
прошнурованої і зареєстрованої книжки, яка містить номерні розрахункові
квитанції, що видаються платникові.
Розрахунки з використанням видаткового касового ордера – це форма
готівкових розрахунків, за якою видача готівкових коштів з каси підприємства
оформляється видатковим касовим ордером. Ця форма розрахунків застосовується в разі
закупівлі сільгосппродукції у населення, повернення проданої
раніше продукції власного виробництва, видачі коштів під звіт тощо.
Розрахунки з використанням прибуткового касового ордера – це форма
готівкових розрахунків, за якою внесення готівки до каси підприємства
оформляється прибутковим касовим ордером з видачею особі, яка внесла готівку,
відривної квитанції, що підтверджує факт внесення коштів. Ця форма
розрахунків застосовується в разі продажу продукції власного виробництва, а
також при операціях разового або нетоварного характеру.
Розрахунки з використанням товарного чека – це форма готівкових
розрахунків, за якою у випадках, установлених законодавством України, суб’єкт
господарювання уповноважений проводити операції без використання реєстратора
розрахункових операцій і розрахункових книжок, але на вимогу покупця
оформляє товарний чек, який підтверджує дані проведеної операції.
В сфері господарювання можуть також використовуватися інші касові
документи (відомості на виплату готівки, квитанції програмно-технічних
комплексів самообслуговування, відомості закупівлі сільськогосподарської
продукції, інші прибуткові та видаткові касові документи), за допомогою яких
відповідно до законодавства України оформляються касові операції, звіти про
використання коштів, а також відповідні журнали встановленої форми для
реєстрації цих документів та книги обліку.
 63) Форми безготівкових розрахунків у сфері господарської діяльності.
Безготівкові розрахунки – це спосіб приймання-передачі грошового еквівалента за
допомогою банківських переказів певної суми з рахунка платника на рахунок одержувача, або
з каси банку на рахунок одержувача. Як указувалося вище, згідно зі ст. 198 ГК України
платежі за грошовими зобов’язаннями у сфері господарювання здійснюються за загальним
правилом у безготівковій формі або в готівковій формі через установи банків.
При безготівкових розрахунках скорочуються витрати обігу внаслідок економії витрат
на друк, перевезення, зберігання грошових знаків тощо.
Правильна організація безготівкового обігу сприяє пом’якшенню сезонних
макроекономічних коливань. Наприклад, зростаюча в період масової заготівлі
сільгосппродукції грошова маса за умови збільшення безготівкових розрахунків
сільськогосподарськими підприємствами призводить до більш рівномірного її обігу. При
безготівкових розрахунках створюються сприятливі умови для державного регулювання
грошового обігу522; поліпшується економічний стан суб’єктів господарювання, позаяк
прискорюється обіг капіталу, забезпечується тісний зв’язок із банками і грошовим ринком
загалом, стимулюються інвестиції.
Безготівкові розрахунки протидіють розвитку “тіньової” економіки. Зокрема, контроль
за розрахунками через банки забезпечує порядок в оподаткуванні підприємств торгівлі, які
при готівкових розрахунках допускають неоприбуткування частини виручки.
У теорії безготівкових розрахунків виділяється дискусія щодо суті безготівкових
грошей. Прихильники однієї з точок зору розглядають записи на банківських рахунках як
особливі знаки дійсних грошей, що приймають за межами банку форму готівки525. Згідно з
іншим підходом записи на банківських рахунках є рухом прав на гроші526, є “простим
правом” на одержання грошей, яке може замінювати дійсні гроші. Третя зводить безготівкові
гроші до свідоцтв, що обертаються за рахунками, на право одержання грошей.
Виходячи з можливості поєднувати економічний зміст і правову форму відносин банку і
клієнта, найбільше визнання отримала перша з указаних точок зору, зокрема, використана в
законодавстві при кваліфікації безготівкових грошей як записів на банківських рахунках.
Здійснення платежів реалізується дорученнями платника до банку за договором
банківського рахунка. У процесі переказу грошей банк платника виступає третьою особою,
яка виконує грошове зобов’язання за боржника (платника) в порядку ст. 194 ГК України (ст.
528 ЦК України). Шляхом зазначення банківських реквізитів у договорі або рахунку-фактурі
одержувач коштів (бенефіціар) указує платникові на обслуговуючий банк як на третю особу,
стосовно якої має бути виконане грошове зобов’язання згідно зі ст. 195 ГК України (ст. 636
ЦК України).

Законна платіжна сила безготівкових грошей у сучасних умовах господдарювання не

тільки дорівнює платіжній силі готівкових грошей, а й за багатьма параметрами перевищує її
(зокрема, зважаючи на відсутність обмежень за сумами і видами платежів). За законодавством
України безготівкові гроші є виразом того ж законного засобу платежу, що й готівка. У ст. 3
Закону України “Про платіжні системи та переказ коштів в Україні” від 05.04.2001 р.
встановлено: “Гроші існують у готівковій формі (формі грошових знаків) і в безготівковій
формі (формі записів на рахунках в банках)”. Готівка (грошові знаки) і безготівкові кошти
розглядаються в законодавстві як єдиний об’єкт майнових прав.
Основою правового регулювання безготівкових розрахунків є положення гл. 35 ГК
України, гл. 74 ЦК України, Закон України “Про платіжні системи та переказ коштів в
Україні” та “Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті”,
затверджена постановою Правління НБУ від 21.01.2004 р. № 22, (далі – Інструкція НБУ про
безготівкові розрахунки) та інструкція “Про міжбанківський переказ грошей в Україні в
національній валюті”, затверджена постановою Правління НБУ 16.08.2006 р. № 320. Окремі
розрахункові операції (наприклад, вексельні розрахунки) регламентуються в спеціальному
порядку.
Принципи безготівкових розрахунків орієнтують на одноманітне застосування
норм права у сфері безготівкових розрахунків.
Першим принципом безготівкових розрахунків слід назвати проведення таких
розрахунків через банківські установи529. Інструкція НБУ про безготівкові розрахунки
закріпила цей принцип у п. 1.4, установивши, що безготівкові розрахунки – це перерахунки
коштів із рахунків платників на рахунки одержувачів коштів, зокрема перерахунки банків за
дорученням клієнтів коштів, внесених готівкою в касу банку, на рахунок одержувачів.
Другим принципом безготівкових розрахунків слід визнати правило “прямого
платежу”, що припускає заборону платежів однієї особи за рахунок коштів іншої.
 Така заборона обумовлена п. 22.12 ст. 22 Закону “Про платіжні системи та переказ
коштів в Україні”: “Ініціація клієнтом банку переказу на користь третіх осіб може
здійснюватися у випадках, передбачених законодавством”. Приклад такого винятку –
відступлення права вимоги і переведення боргу.
Третім принципом безготівкових розрахунків є загальне правило про вільний вибір
суб’єктами господарювання умови про попередню оплату товарів (робіт, послуг) за винятком
випадків, закріплених у законодавстві530. Наприклад, згідно зі ст. 17 Закону України “Про
страхування” від 17.03.96 р. договір страхування набирає сили з моменту внесення першого
страхового платежу. Крім того, окремими указами Президента і постановами Уряду України
передбачена попередня оплата в таких господарських відносинах, як перевезення вантажів,
постачання хлібопродуктів, води, електро- і теплової енергії, природного газу тощо.

Четвертим принципом безготівкових розрахунків є положення про те, що платежі

проводяться лише тоді, коли на рахунку платника є вільні кошти, або за рахунок кредиту
банку531. Це правило відзначене в ст. 341 ГК України, ст. 1090 ЦК України, п. 22.9 ст. 22
Закону “Про платіжні системи і переказ грошей в Україні”. За відсутності коштів платіжні
документи банком не приймаються (за винятком оформлення кредиту). Із 2000 р. банки не
здійснюють облік не сплаченої в строк заборгованості клієнтів і не ведуть картотеки (реєстр
несплачених документів, крім випадків, коли це передбачено в договорі банківського
рахунка. Проте при частковій наявності коштів на рахунку платежі здійснюються в межах їх
залишку.
П’ятий принцип безготівкових розрахунків полягає у вимозі ст. 1087 ЦК України,
ст.ст. 18, 20–26 Закону “Про платіжні системи та переказ коштів в Україні”, ст. 51 Закону
“Про банки і банківську діяльність” про їхню формалізацію шляхом використання платіжних
інструментів на паперових або електронних носіях у зв’язку з необхідністю строгої фіксації
обігу самого ліквідного товару – грошей.
Шостий принцип безготівкових розрахунків – банки проводять списання коштів із
рахунків клієнтів тільки за їх розпорядженням (згодою чи акцептом), окрім випадків
примусового і договірного списання (див. далі).
Розрахунки між учасниками господарських відносин здійснюються на підставі
розрахункових документів.
Поняття розрахункових документів можна трактувати в широкому і вузькому значеннях
слова. В широкому – це документи, що використовуються учасниками розрахункових
операцій для оформлення переказу коштів платника одержувачу (документи на переказ). У
вузькому – це передбачені ст. 22 Закону “Про платіжні системи та переказ коштів в Україні”
документи для ініціації платежу, що подаються ініціатором платежу (платником або
одержувачем – залежно від форми розрахунків) до обслуговуючої банківської установи для
переказу коштів з рахунка платника на рахунок одержувача. До документів на переказ, окрім
документів для ініціації платежу, належать також документи напереказ готівки, міжбанківські
розрахункові документи, клірингові вимоги тощо.
Згідно зі ст. 17, 18 вказаного Закону документи на переклад можуть бути паперовими
або електронними. Низка розрахункових документів використовується тільки у сфері
банківських операцій, наприклад, меморіальний ордер, банківське авізо.
Поняття платіжного інструменту ширше за поняття розрахункового документа. Згідно
зі ст. 1 Закону “Про платіжні системи та переказ коштів в Україні” до платіжних
інструментів, окрім документів на переказ, належать також спеціальні платіжні засоби, що є
засобами зберігання інформації, необхідної для ініціації платежу (наприклад, платіжні
картки).
 Отже, розрахунковий документ – це документарна вказівка, виконана в паперовій або
електронній формі відповідно до державних стандартів, що містить необхідну інформацію
для здійснення суб’єктами господарювання безготівкових операцій.

Реквізити розрахункових документів, особливості їх оформлення, обробки і захисту

регламентуються НБУ.
Зокрема, можна виділити такі обов’язкові реквізити розрахункових документів: а) назва
документа і його вихідні дані; б) назви і коди (номери) платника і одержувача коштів; в)
реквізити банків платника і одержувача; г) суму платежу цифрами і прописом; д) призначення
платежу. Якщо здійснюється примусове списання (стягнення) коштів, то необхідне посилання
на відповідну статтю закону; е) відтиск печатки (за її наявності) і підпис відповідальних осіб
ініціатора платежу; е) коди бюджетної класифікації і термін настання платежу (у разі
бюджетних платежів); ж) суму ПДВ або напис “без ПДВ”, за винятком документів про сплату
податків.
Обов’язковим реквізитом електронного документа є електронний цифровий підпис.
При виконанні розрахункової операції в національній валюті банк зобов’язаний
перевіряти належне оформлення розрахункового документа. При розрахунках в іноземній
валюті банки, виступаючи суб’єктами валютного контролю, перевіряють також підставу
платежу (наявність контракту тощо).
Необхідно розмежовувати поняття “Розрахунковий документ” і “цінний папір”. По-
перше, якщо розрахункові документи опосередковують відносини щодо зберігання коштів
між банками і клієнтами, то цінні папери відповідно до ст. 3 Закону “Про цінні папери та
фондовий ринок” посвідчують грошові або інші майнові права, визначають взаємовідносини
особи, яка їх розмістила (видала), і власника, та передбачають виконання зобов’язань згідно з
умовами їх розміщення, а також можливість передачі прав, що випливають із цих документів,
іншим особам. По-друге, цінні папери при виконанні зобов’язань реалізують не грошові
платежі, а заміну одного майнового зобов’язання іншим із метою уникнути (відстрочити)
грошовий платіж. По-третє, цінний папір належить до складу майна особи, а розрахунковий
документ лише містить необхідну інформацію для здійснення розрахункових операцій.
Форми безготівкових розрахунків зумовлюють механізм розрахункових операцій
(активна функція формалізації у).
Форми безготівкових розрахунків необхідно поділяти на дві групи залежно від їх
співвідношення з поняттям самостійних розрахункових правовідносин: інструментальні
(прості) та інтегративні (комплексні). Першій групі властива завершена здатність без
залучення інших форм реалізовувати переказ коштів з рахунка платника на рахунок
одержувача. Інтегративним формам розрахунків така самостійність не властива. Вони є
комплексними утвореннями і можуть бути остаточно реалізованими переважно із
використанням інструментальних форм розрахунків. Проте інтегративні форми розрахунків
додають вихідним господарським відносинам додаткові властивості кредитного,
організаційного й іншого характеру.
Критерій розмежування двох груп форм безготівкових розрахунків виявляється при
співставленні розрахунків акцептованими акредитивами та стандартних акредитивів. У
першому випадку бенефіціар, подавши певні документи до банку, не може отримати платіж
за акредитивом без додаткової згоди (акцепту) платника. Тут акредитивна форма
доповнюється процедурою одержання згоди платника на оплату за рахунок акредитива.
Аналогічним чином виникає комплексність (інтегративність) акредитива, що передбачає
акцепт переказного векселя (рамбурсний акредитив).
 Перелік форм (видів) безготівкових розрахунків за законодавством не є вичерпним.
Банки в Україні можуть здійснювати розрахунки у формах, що застосовуються в міжнародній
банківській практиці (ст. 341 ГК, ст. 1088 ЦК).
Розрахунки з використанням платіжного доручення – це інструментальна форма
розрахунків, за якою платіж проводиться за допомогою надання платником банку, який його
обслуговує, належно оформленого доручення на переказ певної суми зі свого рахунка на
рахунок одержувача коштів.
ГК України не здійснює спеціального регулювання цієї форми розрахунків.
Тут діють ст.ст. 1089–1092 ЦК України.
Важливо враховувати, що розрахунки з використанням платіжного доручення є
основною формою безготівкових розрахунків. Усі інші форми використовуються за
спеціальною домовленістю господарюючих суб’єктів або вказівки закону (наприклад,
примусове списання здійснюється платіжними вимогами).
Чинна Інструкція НБУ про безготівкові розрахунки усунула детальне регулювання
взаємин між учасниками розрахунків у порядку переказу коштів через органи зв’язку,
необхідні в тих випадках, коли, наприклад, у віддаленій місцевості відсутні установи банків.
Ці питання вирішуються Українським державним підприємством поштового зв’язку
“Укрпошта”. В теперішній час через підприємства зв’язку здійснюються перекази на ім’я
підприємств – для виплати заробітної плати, за організований набір працівників, для заготівлі
сільгосппродукції тощо.
Розрахунки з використанням розрахункового чека – це інструментальна форма
розрахунків, за якою платник видає одержувачеві документ, що містить нічим не обумовлене
розпорядження банку, який обслуговує чекодавця, переказати чекодержателю вказану в чеку
суму грошей. Ця форма встановлюється ст.ст. 1102–1106 ЦК України і банківськими
правилами.
Чеки застосовуються для здійснення розрахунків у безготівковій формі між
юридичними особами, а також фізичними і юридичними особами з метою скорочення
розрахунків готівкою за одержані товари, виконані роботи і надані послуги. У чековій формі
розрахунків обов’язково беруть участь троє суб’єктів: чекодавець – особа, що здійснює
платіж за допомогою чека; чекодержатель – особа, що одержує кошти за чеком; банк–емітент
– банк, який обслуговує чекодавця і видає йому чекову книжку (розрахунковий чек).
Незаповнені чеки групуються в чекові книжки, обмежені граничною сумою коштів –
лімітом. Розрахункові чеки і чекові книжки є бланками суворої звітності. Без видачі чекової
книжки розрахунковий чек може бути виданий банком–емітентом фізичній особі для разових
розрахунків із підприємствами торгівлі або послуг. Термін дії чекової книжки – один рік. Чек,
виданий із чекової книжки, повинен бути пред’явлений до сплати протягом 10 днів. Термін
дії розрахункового чека для разового розрахунку з фізичною особою – 3 місяці. Для
порівняння Уніфікований торговий кодекс США в ст. 4–404 дає 6 місяців для представлення
чека до сплати.
Чек із чекової книжки виписується в момент здійснення платежу і видається
чекодавцем чекодержателю за одержані ним товари (послуги). Чекодержатель здає чек у банк
разом із реєстром, що відображає сумарні (кількісні) характеристики пред’явлених до оплати
чеків.
Банк-емітент може відмовитися від оплати чека у випадках, якщо чек або реєстр
заповнені з порушенням правил НБУ; чек виписаний чекодавцем на суму більшу, ніж
депонована (заброньована) ним на спеціальному банківському рахунку.
На відміну від векселя розрахунковий чек не є цінним папером. Видача чека не погашає
грошового зобов’язання, на виконання якого він виданий (ч. 4 ст. 1102 ЦК України). У разі
неоплати банком чека чекодержатель не має права вимагати примусового стягнення сум за
чеком з обслуговуючого чекодавця банку. В цьому випадку чекодержатель має можливість
вимагати у чекодавця не виконання “розрахункового чека”, а виконання вихідного грошового
зобов’язання (наприклад, щодо оплати товару).
Згідно зі ст.ст. 1105–1106 ЦК України чекодержатель зобов’язаний повідомити
чекодавця про неплатіж протягом 2 робочих днів, наступних за днем здійснення протесту або
інших рівнозначних актів (підтвердження неплатежу за чеком). Проте це не означає, що
порушення цього обов’язку позбавляє чекодержателя права на пред’явлення до суду позову
про неоплату чека, як вважають деякі автори532. Частина 2 ст. 1105 недвозначно указує на те,
що “особа, що не надіслала повідомлення у зазначений строк, не втрачає своїх прав”.
Єдиний наслідок, який передбачений для такої особи – “вона відшкодовує збитки, які
можуть статися внаслідок неповідомлення про несплату чека”, але розмір відшкодуванння
“не може перевищувати суму чека”. Такі збитки можуть виникнути в чекодавця у зв’язку з
неможливістю своєчасно пред’явити вимоги до свого банку внаслідок визнання його
банкрутом, ліквідації тощо.
Розрахунки акредитивом – це інструментальна форма розрахунків, при якій банк–
емітент (банк, що відкрив акредитив) за дорученням клієнта (платника – заявника акредитива)
зобов’язується здійснити платіж одержувачеві (бенефіціару) після одержання визначених в
акредитиві документів. Останні, як правило, – товаротранспортні документи, які
підтверджують факт виконання товарного зобов’язання перед платником. Банк-емітент може
доручити іншому банку (виконуючому банку) здійснити платіж.
Ця форма розрахунків, окрім ст.ст. 1093–1098 ЦК України регламентується також
Інструкцією НБУ про безготівкові розрахунки й Уніфікованими правилами і звичаями для
документарних акредитивів у редакції 2007 року, публікації Міжнародної торговельної
палати № 600 (далі – УПДА). При вказівці на підстави платежу за акредитивом
застосовується поняття “проти документів”, що означає “після надання документів”.
Види акредитивів достатньо різноманітні.
За забезпеченістю коштами платника вони поділяються на:

а) покритий акредитив, за якого своєчасно бронюються кошти платника в повній сумі

на окремому рахунку в банку;
б) непокритий акредитив, оплата за яким гарантується банком–емітентом за рахунок
банківського кредиту.

За можливістю дострокового відкликання невиконаного акредитива вони

поділяються на:
а) відкличний акредитив, який може бути замінено або анульовано банком– емітентом
без попереднього узгодження з бенефіціаром;
б) безвідкличний акредитив, який може бути замінений або анульований тільки з відома
бенефіціара, на користь якого він відкритий.
У разі відсутності вказівки в акредитиві він вважається безвідкличним.
Чинна Інструкція НБУ про безготівкові розрахунки, так само як і УПДА, не встановлює
граничний термін, на який може бути відкритий акредитив.
Акредитив може бути депонованим (розміщеним) у банку бенефіціара або в банку
платника – згідно з умовами акредитива.
Інструкція НБУ не містить заборони щодо переадресації акредитива, тобто акредитив
може призначатися для розрахунків із кількома бенефіціарами. Це відповідає ст. 54 УПДА,
що передбачає переказний (трансферабельний) акредитив. Останній дозволяє торговому
посередникові передати своє право на одержання коштів за акредитивом (як правило, за
винятком посередницької націнки) третій особі (фактичному постачальникові).
 Для виконання акредитива бенефіціар надає виконуючому банку документи,
передбачені умовами акредитива. Але банк не перевіряє відповідність документів фактично
проведеним операціям (наприклад, не перевіряє прибуття вантажу в місце призначення).
Документи перевіряються лише за формальними ознаками (їх склад, реквізити, наявність
певних даних, підписів тощо). Саме тому УПДА веде мову про “документарний” акредитив.
Розрахунки по інкасо (з використанням інкасового доручення) згідно зі ст.ст. 1099–
1101 ЦК України характеризуються тим, що банк (банк–емітент) за дорученням клієнта
здійснює дії з одержання від платника платежу та/або акцепту платежу (наприклад, з
одержання акцепту переказного векселя).
Розрахунки по інкасо можуть бути трьох видів, два з яких є інкасо документів, що не
вимагають згоди платника і одне – передбачає таку згоду.
Розглянемо ці види інкасо.
Розрахунки по інкасо документів, що вимагають згоди платника, є інтегративною
формою розрахунків, за якою одержувач коштів доручає банку, який його обслуговує,
отримати грошовий платіж від платника після надання (“проти”) комерційних документів або
в результаті інших інструкцій.
У господарському обороті України поширене інкасо чеків і векселів, коли банки беруть
на себе зобов’язання здійснити комплекс заходів щодо представлення цих документів до
оплати платникам у необхідні строки і порядку, зокрема з виконанням супутніх процедур
(наприклад, протесту в неплатежі).
Основою регламентації інкасової форми розрахунків є нормативні акти НБУ, а також
Уніфіковані правила по інкасо в редакції 1995 року, публікації Міжнародної торгової палати
№ 550.
Розрахунки по інкасо в порядку примусового списання (стягнення) – це специфічна
інструментальна форма розрахунків, за якою у випадках, установлених законами України,
банк здійснює платіж із рахунка платника, поза його волевиявленням, на підставі платіжної
вимоги одержувача. Примусове списання коштів відповідає усталеному поняттю “безспірне
стягнення коштів”.
Правовою основою для такої форми розрахунків служить ч. 2 ст. 1071 ЦК України,
Закон України “Про виконавче провадження”, що встановлюють виняткові випадки стягнень
(списань) коштів із банківських рахунків платника без їх на те згоди. Йдеться про виняток із
правила ст. 1071 ЦК України про списання коштів із банківського рахунка особи лише з її
згоди (розпорядження).
Примусові списання здійснюються для реалізації виконавчих документів у таких
випадках:
1) ч. 2 ст. 1071 ЦК України передбачає можливість списання коштів із банківського
рахунка клієнта на підставі рішення суду, а також у випадках, установлених договором банку
з клієнтом;
2) ст.ст. 46, 50, 63 Закону України “Про виконавче провадження” – в порядку
виконавчого провадження.
Перелік виконавчих документів визначається Законом “Про виконавче провадження”,
зокрема рішення комісій з трудових спорів, виконавчі написи нотаріусів тощо.
Розрахунки по інкасо в порядку договірного списання є самостійною
інструментальною формою розрахунків стосовно примусового списання (стягнення) коштів.
Поняття договірного списання вперше було встановлені в Законі “Про платіжні системи та
переказ коштів в Україні” і охоплює собою процедуру, за якою банк реалізує платіжну
вимогу, ініційовану одержувачем, на виконання договору між платником і одержувачем.
Стаття 1071 ЦК України передбачає можливість списання банком коштів із рахунка
клієнта без його розпорядження на підставі укладеного між ними договору (а не договору
клієнта з іншими особами). Тому одержувач має право ініціювати договірне списання лише в
разі, коли в договорі банківського рахунка його контрагента обумовлена умова про договірне
списання.
У договорі між клієнтом і банком, який його обслуговує, може передбачатися,
наприклад, договірне списання плати за розрахунково–касове обслуговування.
Тут сам банк виступає ініціатором списання.
Розрахунки, основані на заліку взаємної заборгованості, – це інтегративна форма
розрахунків, за якою взаємні зобов’язання боржників і кредиторів один до одного
погашаються в рівновеликих сумах, а на різницю здійснюється платіж на загальних підставах,
тобто з використанням платіжного доручення, чека або векселя.
Правова основа таких розрахунків – ст.ст. 203, 341 ГК України, що встановлюють
припинення зобов’язання заліком зустрічної однорідної вимоги, термін якої настав, або
термін якої не вказаний, або визначений моментом вимоги. Для заліку достатньо заяви однієї
сторони. Те саме передбачає ЦК в ст.ст. 601–603.
У випадках, указаних у законі, наприклад, при закінченні позов-ної давності, залік
зустрічних вимог не допускається.
Структурованим видом заліку взаємних вимог учасників платежів слід визнавати
кліринг, під яким у ст. 1 Закону “Про платіжні системи та переказ коштів в Україні”
розуміється механізм, що включає збір, сортування, реконсиляцію (контроль) і проведення
взаємозаліку взаємних вимог фінансових установ, а також обчислення за кожним з них
сумарного залишку на певний період часу між загальними обсягами вимог і зобов’язань.

Розрахунки векселем – це ще одна інтегративна форма розрахунків, за якою замість

грошового зобов’язання, заснованого на вихідному товарному відношенні, учасники
розрахунків оформляють безумовне і абстрактне грошове зобов’язання однієї особи сплатити
іншій після настання строку певну суму.
Інтегративність тут зумовлена, по-перше, поєднанням у векселі кредитного і
розрахункового інструменту, по-друге, застосуванням при погашенні векселя інших форм
розрахунків – платіжного доручення, акредитива тощо.
Безумовність векселя означає, що зобов’язання щодо платежу за векселем повинне бути
простим і не обтяженим якими–небудь умовами і застереженнями.
Абстрактність векселя означає його відірваність від вихідного правочину як
текстуально, так за суттю, коли боржник не має права захищатися проти добросовісного
векселедержателя запереченнями, заснованими на дефектах і невиконанні операції, яка
передує видачі або передачі векселя. Вексельне зобов’язання цілком втілене в документі
строгої форми – векселі. Для стягнення боргу за векселем не вимагається інших доказів;
вексель не може бути знесилений ні запереченнями про безпідставність його видачі, ні
запереченнями про здійснений платіж533. Такий висновок підтверджується правилом ч. 2 ст.
198 ЦК України про те, що відмова від виконання зобов’язання, посвідченого цінним
папером, із посиланням на відсутність підстави зобов’язання або на його недійсність не
допускається.
Основу регламентації вексельних операцій в Україні складають вищенаведені Закон
“Про обіг векселів в Україні” від 05.04.2001 р. № 2374–III, Женевська конвенція від 1930 року
№ 358, що встановлює Уніфікований закон про переказний вексель та простий вексель; Закон
України “Про цінні папери та фондовий ринок”, Указ Президента України “Про сплату
державного мита за вексельні бланки” від 02.11.93 р. № 504/93; Положення про вимоги до
стандартної (типової) форми виготовлення вексельних бланків, затверджене рішенням
Нацкомфінпослуг від 03.09.2013 № 1681; Положення про порядок здійснення банками
операцій з векселями в національній валюті на території України, затверджене постановою
Правління НБУ від 16.12.2002 р. № 508.
Найбільш істотні особливості застосування векселів у господарському обігу України у
порівнянні з Женевською конвенцією 1930 року полягають у наступному: (1) векселі не
можуть видаватися як попередня оплата за товари (роботи, послуги), не можуть
використовуватися як внесок до статутного фонду господарських товариств; (2) векселі, крім
фінансових банківських, повинні оформлятися на бланках з відповідним ступенем захисту;
(3) платіж за векселем на території України допускається тільки безготівковим шляхом тощо.
Залежно від того, платіж за векселем проводиться безпосередньо векселедавцем, або за
його дорученням (“переказом”) іншою особою (акцептантом, його боржником), векселі
поділяються на прості та переказні (тратти).
При переказному векселі фактично відбувається відступлення векселедавцем
векселедержателеві вимоги до третьої особи, яка стає платником за векселем.
Проте, на відміну від відступлення вимоги (ст. 195 ГК і ст. 516 ЦК України), платник за
переказним векселем має дати згоду на платіж новому кредиторові, тобто акцептувати
вексель. Це пов’язано з абстрактним характером векселя.
Адже платник за векселем утрачає право висувати проти нового кредитора заперечення,
що він мав проти первісного кредитора.
Право одержання платежу за векселем (як за простим, так і за переказним)
векселедержатель має право передати іншій особі, що стає таким чином новим
векселедержателем. Така передача оформляється передавальним написом (індосаментом) на
обороті векселя або на додатковому листі до нього (алонжі).
Для одержання платежу векселедержатель має пред’явити вексель платникові до оплати
в строк платежу за векселем.
При неодержанні платежу за векселем векселедержатель зобов’язаний засвідчити цей
факт шляхом оформлення в нотаріальному порядку протесту в неоплаті. Згідно з Законом
“Про обіг векселів в Україні”, векселі для здійснення протесту в неоплаті приймаються
нотаріусами в день платежу або два наступних робочих дні (на відміну від Женевської
конвенції 1930 року, де такий термін визначений днем, наступним після дати платежу за
векселем, але не пізніше 12 години наступного після цього терміну дня).
Тільки опротестований вексель вважається виконавчим документом (документом із
виконавчим написом) і може бути пред’явлений державному виконавцю для примусового
стягнення коштів із боржника. Неопротестований вексель втрачає властивості векселя і
розглядається звичайною розпискою, яка може бути покладена в основу позову до суду про
стягнення грошового боргу.
 64) Поняття та ознаки депозитних та кредитних послуг. Відмежування кредиту
від позики, позички, фінансового лізингу.
В загальному правовому розумінні кредит – це фінансова послуга, яка полягає в передачі
коштів, банківських металів на засадах повернення такої ж їх кількості, наданні відстрочки
або розстрочки платежу.

У Цивільному кодексі України міститься наступне розуміння кредиту. Відповідно до ч. 1 ст.

1054 ЦК, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець)
зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах,
встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити
проценти.

Отже, згідно ст. 1054 ЦК України кредитний договір - єдина угода, з якої одночасно виникає
як обов'язок банку видати кредит, так і обов'язок позичальника його повернути. Тобто,
кредитний договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з
усіх істотних його умов (ч. 1 ст. 638 ЦК). Сторонами кредитного договору є: кредитор (банк
або кредитна спілка) та позичальник (фізична або юридична особа).

Правовідносини, що виникають за кредитним договором регулюються Цивільним кодексом

України, Господарським кодексом України, Законами України «Про банки і банківську
діяльність», «Про Національний банк України»; «Про фінансові послуги та державне
регулювання ринків фінансових послуг»; «Про кредитні спілки»; «Про платіжні системи та
переказ грошей в Україні»; «Про фінансовий лізинг»; «Про страхування», «Про кредитні
спілки», «Про організацію формування та обігу кредитних історій», «Про заставу», «Про
іпотеку» тощо.
Кредитний договір на відміну від договору позики є консенсуальним. Стаття 1054 ЦК
України розглядає кредитний договір як єдину угоду, з якого одночасно виникає як обов'язок
банку видати кредит, так і обов'язок позичальника його повернути. Тобто, кредитний договір
вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних його
умов (ч. 1 ст. 638 ЦК).
З консенсуальності кредитного договору випливає його двостороннє зобов'язуючий характер.
Особливість консенсуального кредитного договору полягає, однак, у тому, що ст. 1056 ЦК
допускає однобічне відмовлення від його виконання. Отже, на відміну від договору позики,
кредитний договір є двостороннім договором, оскільки правами та обов'язками наділені
обидві його сторони (ч. 4 ст. 626 ЦК).
У зв'язку з тим, що кредитування шляхом укладення кредитних договорів є підприємницькою
діяльністю різноманітних фінансових установ, іманентною рисою цього договору є його
відплатність. Тобто наявність у позичальника обов'язку сплатити на користь кредитора
проценти за користування наданими грошовими коштами (кредитом).
Істотними умовами кредитного договору, що визначені законом, є предмет, сума, строк
повернення, розмір процентів. Предметом кредитного договору, за винятком договору
комерційного кредиту, є грошові кошти (кредит). У статті 1 Закону України «Про фінансові
послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» зазначено, що фінансовим
кредитом є кошти, які надаються у позику юридичній або фізичній особі на визначений строк
та під певні проценти. У статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність»
наведено поняття банківського кредиту. Воно визначається як будь-яке зобов'язання банку
надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги
боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання
боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання на сплату процентів
та інших зборів з такої суми. На відміну від інших позикодавців банк, як правило, надає
грошові кошти, що не належать йому на праві власності. Проценти за користування
кредитними коштами нараховуються з моменту зарахування кредитних коштів на рахунок
позичальника, а не з моменту укладення договору або дати, з якої кредитодавець зобов'язаний
був надати грошові кошти.
На відміну від договору позики кредитний договір має укладатися у письмовій формі,
незалежно від суми кредиту. Якщо кредитний договір містить умову про заставу нерухомого
майна, а також в інших випадках, встановлених законом, такий договір підлягає
нотаріальному посвідченню та реєстрації в порядку, передбаченому законом (ст. 577 ЦК).
Від договору позички договір кредиту відрізняється тим, що у користування передаються
гроші, що визначені родовими ознаками, а не індиівідуально-визначена річ.
Відносно договору лізингу, то за цим договором одна сторона (лізингодавець) передає або
зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що
належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із
лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у
продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та
умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). Отже,
договір лізингу передбачає відноситься до договорів з передачі майна у користування,
предмет договору лізингу має індивідуально-визначені ознаки.

 65) Вексель як грошове зобов’язання. Облік векселів.

Векселем називають цінний папір, що є підтвердженням наявності безумовного грошового
зобов'язання векселедавця перед власником векселя, внаслідок якого перший повинен
сплатити другому певну суму в зазначений строк.
Щодо векселів є спеціальний закон – Закон “Про облік векселів в Україні” від 05.04.2001 р.
№ 2374
Види векселів
Існує дві класифікації векселів:
1. В залежності від способу застосування:
▪ простий — форма зобов'язання, згідно з якою людина, що видала вексель
(векселедавець) зобов'язана сплатити власнику векселя певну суму в певний
строк і в деякому місці;
▪ перекладний (тратта) — документ у формі письмової вказівки векселедавця,
зверненої до платника векселя (трасата), згідно з яким трасат зобов'язаний
сплатити певну суму в певний строк і в деякому місці власнику векселя;
▪ казначейський — державний цінний папір, в якому описано безумовне
грошове зобов'язання Державного казначейства України перед власником
векселя видати певну суму в певний строк.
2. Залежно від характеру договору, внаслідок укладення якого з'явився вексель:
▪ комерційний (також його називають товарний або ж торговий вексель) —
з'являється після здійснення реальної угоди купівлі-продажу деяких
товарів, послуг або робіт — може застосовуватися в публічних або
комерційних закупівлях;
▪ фінансовий — з'являється як результат проведення фінансової операції і
служить підтвердженням отримання людиною грошової позики.

Реквізити, необхідні для складання векселя

Обов'язковими складовими простого векселя є наступні дані:
1. Назва «Вексель».
2. Зобов'язання сплатити певну суму.
3. Термін, коли платіж має бути погашений.
4. Місце, де платіж має бути погашений.
5. Кому має бути сплачена деяка сума.
6. Дата і місце, де був складений вексель.
7. Підпис особи, яка видала даний вексель.

Реквізити переказного векселя відрізняються тільки двома моментами:

1. Наказ виплатити певну суму замість опису зобов'язання сплатити її.
2. Найменування платника, що зобов'язаний сплатити вексель.

Застосування векселів у державних закупівлях

В електронних тендерах вексель може застосовуватися як один з варіантів оплати за
поставлений предмет закупівлі. Даний документ видається постачальнику в розмірі вартості
фактично поставленого товару. У момент оформлення векселя зупиняються зобов'язання
замовника внести оплату за товар, і замість цього виникає зобов'язання сплатити вексель.

Також даний документ може фігурувати в якості предмета закупівлі в онлайн-торгах.

Наприклад, в форматі тендера щодо виконання зобов'язань за врахованими векселями, який
проводиться на електронному торговельному майданчику SmartTender.

Інші факти
Якщо боржник відмовляється або не має можливості сплатити передбачену векселем суму,
векселетримач має право звернутися до суду.
Векселетримач може не тільки очікувати погашення деякої суми, але й також
використовувати вексель як платіжний засіб. Він може отримати кредит в банку, якщо
перерахує вексель в банк до настання часу його погашення або якщо запропонує вексель
банку в якості застави.
Облік:
Статтею 4 Закону «Про обіг векселів в Україні» передбачено, що видавати переказні і прості
векселі можна лише для оформлення грошового боргу за фактично поставлені товари,
виконані роботи, надані послуги, за виключенням фінансових банківських векселів, векселів
Фонду гарантування вкладів фізичних осіб та фінансових казначейських векселів.
Умова щодо проведення розрахунків із застосуванням векселів обов’язково відображається у
відповідному договорі, який укладається в письмовій формі. У разі видачі (передачі) векселя
відповідно до договору припиняються грошові зобов’язання щодо платежу за цим договором
та виникають грошові зобов’язання щодо платежу за векселем.
Згідно з пп. 134.1.1 ПКУ об’єктом оподаткування податком на прибуток підприємств (далі –
податок) є прибуток із джерелом походження з України та за її межами, який визначається
шляхом коригування (збільшення або зменшення) фінансового результату до оподаткування
(прибутку або збитку), визначеного у фінансовій звітності підприємства відповідно до
національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку або міжнародних стандартів
фінансової звітності, на різниці, які виникають відповідно до положень ПКУ.
Різниці щодо операцій з продажу або іншого відчуження цінних паперів встановлені пп. 141.2
ПКУ.
Підпунктом 141.2.3 ПКУ визначено, що платники податку окремо визначають загальний
фінансовий результат за операціями з продажу або іншого відчуження цінних паперів
звітного періоду відповідно до національних або міжнародних стандартів фінансової
звітності.
Водночас пп. 141.2.6 ПКУ встановлено, що положення пп. 141.2 ПКУ не поширюються,
зокрема на:
• операції платників податку з розміщення, погашення, викупу та наступного продажу,
конвертації цінних паперів власного випуску, а також векселедавців, заставодавців та
інших осіб, що видали неемісійний цінний папір, під час видачі та погашення таких
цінних паперів;
• операції з врахування векселів, інші операції з цінними паперами, які відповідно до
положень (стандартів) бухгалтерського обліку визнаються кредитними.
Згідно з п. 1.2 глави 1 постанови НБУ №508, врахування векселя – це придбання банком
векселя до настання строку платежу за ним у векселедержателя за грошові кошти з
дисконтом.
Отже, векселедержатель за операціями з продажу або іншого відчуження векселів, у тому
числі з дисконтом, визначає окремо загальний фінансовий результат та здійснює коригування
фінансового результату до оподаткування у відповідності до положень п. 141.2 ПКУ.
При цьому, операції з видачі та погашення векселів платник податку відображає у складі
фінансового результату до оподаткування, визначеного на підставі даних бухгалтерського
обліку, без визначення різниць за такими операціями, встановленими п. 141.2 ПКУ.
 66) Господарсько-правові умови здійснення страхової діяльності в Україні. Форми
страхування.
Стаття 352. Страхування у сфері господарювання
1. Страхування - це діяльність спеціально уповноважених державних організацій та
суб'єктів господарювання (страховиків), пов'язана з наданням страхових послуг юридичним
особам або громадянам (страхувальникам) щодо захисту їх майнових інтересів у разі
настання визначених законом чи договором страхування подій (страхових випадків), за
рахунок грошових фондів, які формуються шляхом сплати страхувальниками страхових
платежів.
2. Страхування може здійснюватися на основі договору між страхувальником і
страховиком (добровільне страхування) або на основі закону (обов'язкове страхування).
3. Суб'єкти господарювання з метою страхового захисту їх майнових інтересів можуть
створювати товариства взаємного страхування в порядку і на умовах, визначених
законодавством.
Стаття 353. Суб'єкти страхової діяльності у сфері господарювання
1. Суб'єкти господарювання - страховики здійснюють страхову діяльність за умови
одержання ліцензії на право проведення певного виду страхування. Страховик має право
займатися лише тими видами страхування, які визначені в ліцензії.
2. Предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування,
перестраховування та фінансова діяльність, пов'язана з формуванням, розміщенням страхових
резервів та управлінням ними. Допускається здійснення вказаних видів діяльності у вигляді
надання послуг для інших страховиків за договорами про спільну діяльність.
3. Страхувальниками у цьому Кодексі визначаються учасники господарських відносин,
які уклали договори страхування із страховиками або є страхувальниками відповідно до
закону.
Стаття 354. Договір страхування
1. За договором страхування страховик зобов'язується у разі настання страхового
випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній
страхувальником у договорі страхування, а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові
платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.
2. Національний банк України має право відповідно до закону встановлювати додаткові
вимоги до договорів страхування.
3. При укладенні договору страхування страховик має право вимагати у страхувальника
довідку про його фінансовий стан, підтверджену аудитором (аудиторською організацією).
4. Укладення договору страхування може посвідчуватися страховим свідоцтвом
(полісом, сертифікатом), що є формою договору страхування.
Стаття 355. Законодавство про страхування у сфері господарювання
1. Об'єкти страхування, види обов'язкового страхування, а також загальні умови здійснення
страхування, вимоги до договорів страхування та порядок здійснення державного нагляду за
страховою діяльністю визначаються Цивільним кодексом України, цим Кодексом, законом
про страхування, іншими законодавчими актами.
 67) Договір страхування в сфері господарювання: поняття, суттєві умови, порядок
виконання.
 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/85/96-%D0%B2%D1%80#Text

ГКУ
§ 2. Страхування
Стаття 352. Страхування у сфері господарювання
1. Страхування - це діяльність спеціально уповноважених державних організацій та
суб'єктів господарювання (страховиків), пов'язана з наданням страхових послуг юридичним
особам або громадянам (страхувальникам) щодо захисту їх майнових інтересів у разі
настання визначених законом чи договором страхування подій (страхових випадків), за
рахунок грошових фондів, які формуються шляхом сплати страхувальниками страхових
платежів.
2. Страхування може здійснюватися на основі договору між страхувальником і
страховиком (добровільне страхування) або на основі закону (обов'язкове страхування).
3. Суб'єкти господарювання з метою страхового захисту їх майнових інтересів можуть
створювати товариства взаємного страхування в порядку і на умовах, визначених
законодавством.
Стаття 353. Суб'єкти страхової діяльності у сфері господарювання
1. Суб'єкти господарювання - страховики здійснюють страхову діяльність за умови
одержання ліцензії на право проведення певного виду страхування. Страховик має право
займатися лише тими видами страхування, які визначені в ліцензії.
2. Предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування,
перестраховування та фінансова діяльність, пов'язана з формуванням, розміщенням страхових
резервів та управлінням ними. Допускається здійснення вказаних видів діяльності у вигляді
надання послуг для інших страховиків за договорами про спільну діяльність.
3. Страхувальниками у цьому Кодексі визначаються учасники господарських відносин,
які уклали договори страхування із страховиками або є страхувальниками відповідно до
закону.
Стаття 354. Договір страхування
1. За договором страхування страховик зобов'язується у разі настання страхового
випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній
страхувальником у договорі страхування, а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові
платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.
2. Національний банк України має право відповідно до закону встановлювати додаткові
вимоги до договорів страхування.
{Частина друга статті 354 із змінами, внесеними згідно із Законами № 5463-VI від
16.10.2012, № 79-IX від 12.09.2019}
3. При укладенні договору страхування страховик має право вимагати у страхувальника
довідку про його фінансовий стан, підтверджену аудитором (аудиторською організацією).
4. Укладення договору страхування може посвідчуватися страховим свідоцтвом
(полісом, сертифікатом), що є формою договору страхування.
Стаття 355. Законодавство про страхування у сфері господарювання
1. Об'єкти страхування, види обов'язкового страхування, а також загальні умови
здійснення страхування, вимоги до договорів страхування та порядок здійснення державного
нагляду за страховою діяльністю визначаються Цивільним кодексом України, цим
Кодексом, законом про страхування, іншими законодавчими актами.

Договір страхування - це письмовий договір, за яким одна сторона (страховик) зобов'язується

у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні
(страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату),
а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови
договору (стаття 979 ЦК України).
Відповідно до статті 16 Закону України "Про страхування", договір страхування - це
письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе
зобов’язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику
або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої
укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник
зобов’язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови
договору.
Страховики, які здійснюють страхування життя, зобов’язані вести персоніфікований
(індивідуальний) облік договорів страхування життя в порядку та на умовах, визначених
Уповноваженим органом.
Предмет договору страхування
Предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, які не суперечать закону
(стаття 4 Закону України "Про страхування") і пов'язані з:
1. життям, здоров'ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням (особисте
страхування);
2. володінням, користуванням і розпорядженням майном (майнове страхування);
3. відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником (страхування відповідальності).
Форма договору страхування
Договір страхування укладається в письмовій формі.
Договір страхування може укладатись шляхом видачі страховиком страхувальникові
страхового свідоцтва (поліса, сертифіката). У разі недодержання письмової форми договору
страхування такий договір є нікчемним.
Істотні умови договору страхування
Договори страхування укладаються відповідно до правил страхування.
Відповідно до частини четвертої статті 16 Закону України "Про страхування" договір
страхування повинен містити:
• назву документа;
• назву та адресу страховика;
• прізвище, ім’я, по батькові або назву страхувальника та застрахованої особи, їх адреси
та дати народження;
• прізвище, ім’я, по батькові, дату народження або назву вигодонабувача та його адресу;
• зазначення предмета договору страхування;
• розмір страхової суми за договором страхування іншим, ніж договір страхування життя;
• розмір страхової суми та (або) розміри страхових виплат за договором страхування
життя;
• перелік страхових випадків;
• розміри страхових внесків (платежів, премій) і строки їх сплати;
• страховий тариф (страховий тариф не визначається для страхових випадків, для яких не
встановлюється страхова сума);
• строк дії договору;
• порядок зміни і припинення дії договору;
• умови здійснення страхової виплати;
• причини відмови у страховій виплаті;
 • права та обов’язки сторін і відповідальність за невиконання або неналежне виконання
умов договору;
• інші умови за згодою сторін;
• підписи сторін.
Уповноважений орган має право встановлювати додаткові вимоги до договорів страхування
життя та договорів страхування майна фізичних осіб. Істотними умовами договору
страхування є предмет договору страхування, страховий випадок, розмір грошової суми, в
межах якої страховик зобов'язаний провести виплату у разі настання страхового випадку
(страхова сума), розмір страхового платежу і строки його сплати, строк договору та інші
умови, визначені актами цивільного законодавства.
Відповідно до міжнародних систем страхування, які вимагають застосування уніфікованих
умов страхування, договори страхування укладаються відповідно до таких умов страхування,
з урахуванням вимог, передбачених Законом.
Зверніть увагу! У разі виїзду зареєстрованого в Україні автотранспортного засобу на
територію іншої країни - члена міжнародної системи автострахування "Зелена Картка",
власник такого транспортного засобу зобов’язаний укласти договір міжнародного
обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних
транспортних засобів, дія якого поширюється на ці країни, та отримати від страховика -
повного члена Моторного (транспортного) страхового бюро страховий сертифікат "Зелена
Картка" єдиного зразка, який прийнятий в усіх країнах - членах цієї міжнародної системи
страхування.
Сторони у договорі страхування
Страховиком є юридична особа, яка спеціально створена для здійснення страхової діяльності
та одержала у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності. Вимоги,
яким повинні відповідати страховики, порядок ліцензування їх діяльності та здійснення
державного нагляду за страховою діяльністю встановлюються законом.
Страхувальником може бути фізична або юридична особа.
Обов'язки сторін
Страховик зобов'язаний:
• ознайомити страхувальника з умовами та правилами страхування;
• протягом двох робочих днів, як тільки стане відомо про настання страхового випадку, вжити
заходів щодо оформлення всіх необхідних документів для своєчасного здійснення страхової
виплати або страхового відшкодування страхувальнику;
• при настанні страхового випадку здійснити страхову виплату або виплату страхового
відшкодування у передбачений договором строк. Страховик несе майнову відповідальність
за несвоєчасне здійснення страхової виплати (страхового відшкодування) шляхом сплати
страхувальнику неустойки (штрафу, пені), розмір якої визначається умовами договору
страхування або законом;
Важливо! Страхова виплата за договором особистого страхування здійснюється незалежно
від сум, що виплачуються за державним соціальним страхуванням, соціальним
забезпеченням, а також від відшкодування шкоди.
Страхова виплата за договором майнового страхування і страхування відповідальності
(страхове відшкодування) не може перевищувати розміру реальних збитків. Інші збитки
вважаються застрахованими, якщо це встановлено договором.
Страхова виплата за договором майнового страхування здійснюється страховиком у межах
страхової суми, яка встановлюється у межах вартості майна на момент укладення договору.
• відшкодувати витрати, понесені страхувальником при настанні страхового випадку
щодо запобігання або зменшення збитків, якщо це передбачено умовами договору;
 • за заявою страхувальника у разі здійснення ним заходів, що зменшили страховий ризик,
або збільшення вартості майна переукласти з ним договір страхування;
• не розголошувати відомостей про страхувальника та його майнове становище, крім
випадків, встановлених законом;
• надавати відповідним підрозділам Національної поліції інформацію про укладення
договорів обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників
наземних транспортних засобів, що підлягають обов’язковому технічному контролю.
Умовами договору страхування можуть бути передбачені також інші обов’язки страховика.
Страхувальник зобов'язаний:
• своєчасно вносити страхові платежі ;
• при укладанні договору страхування надати інформацію страховикові про всі відомі йому
обставини, що мають істотне значення для оцінки страхового ризику, і надалі інформувати
його про будь-яку зміну страхового ризику;
• при укладенні договору страхування повідомити страховика про інші чинні договори
страхування щодо цього предмета договору;
Якщо страхувальник не повідомив страховика про те, що об'єкт уже застрахований, новий
договір страхування є нікчемним.
• вживати заходів щодо запобігання та зменшення збитків, завданих внаслідок настання
страхового випадку;
• повідомити страховика про настання страхового випадку в строк, передбачений
умовами страхування.
Умовами договору страхування можуть бути передбачені також інші обов’язки
страхувальника.

Укладання і початок дії договору страхування

Відповідно до статті 18 Закону України "Про страхування", для укладання договору
страхування страхувальник подає страховику письмову заяву за формою, встановленою
страховиком, або іншим чином заявляє про свій намір укласти договір страхування. При
укладанні договору страхування страховик має право запросити у страхувальника баланс або
довідку про фінансовий стан, підтверджені аудитором (аудиторською фірмою), та інші
документи, необхідні для оцінки страховиком страхового ризику.
Зверніть увагу! Договори обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності
власників наземних транспортних засобів, що підлягають обов’язковому технічному
контролю відповідно до Закону України "Про дорожній рух", укладаються страховиками за
умови проходження транспортними засобами обов’язкового технічного контролю, якщо вони
згідно з протоколом перевірки технічного стану визнані технічно справними. Договори
обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних
транспортних засобів укладаються на строк, що не перевищує строку чергового проходження
транспортним засобом обов’язкового технічного контролю відповідно до вимог Закону
України "Про дорожній рух".
Факт укладання договору страхування може посвідчуватися страховим свідоцтвом (полісом,
сертифікатом), що є формою договору страхування.
Договір страхування набирає чинності з моменту внесення першого страхового платежу,
якщо інше не передбачено договором страхування.
Договір страхування життя може бути укладений як шляхом складання одного документа
(договору страхування), підписаного сторонами, так і шляхом обміну листами, документами,
підписаними стороною, яка їх надсилає. У разі надання страхувальником письмової заяви за
формою, встановленою страховиком, що виражає намір укласти договір страхування, такий
договір може бути укладений шляхом надіслання страхувальнику копії правил страхування та
видачі страхувальнику страхового свідоцтва (поліса), який не містить розбіжностей з
поданою заявою. Заява складається у двох примірниках, копія заяви надсилається
страхувальнику з відміткою страховика або його уповноваженого представника про
прийняття запропонованих умов страхування.
Припинення договору страхування
Дія договору страхування припиняється та втрачає чинність за згодою сторін, а також у разі:
1) закінчення строку дії;
2) виконання страховиком зобов’язань перед страхувальником у повному обсязі;
3) несплати страхувальником страхових платежів у встановлені договором строки. При цьому
договір вважається достроково припиненим у випадку, якщо перший (або черговий)
страховий платіж не був сплачений за письмовою вимогою страховика протягом десяти
робочих днів з дня пред’явлення такої вимоги страхувальнику, якщо інше не передбачено
умовами договору;
4) ліквідації страхувальника - юридичної особи або смерті страхувальника - фізичної особи чи
втрати ним дієздатності, за винятком випадків, передбачених статтями 22, 23 і 24 Закону;
5) ліквідації страховика у порядку, встановленому законодавством України;
6) прийняття судового рішення про визнання договору страхування недійсним;
7) в інших випадках, передбачених законодавством України.
Дію договору страхування може бути достроково припинено за вимогою страхувальника або
страховика, якщо це передбачено умовами договору страхування. Дія договору особистого
страхування не може бути припинена страховиком достроково, якщо на це немає згоди
страхувальника, який виконує всі умови договору страхування, та якщо інше не передбачено
умовами договору та законодавством України.
Про намір достроково припинити дію договору страхування будь-яка сторона зобов’язана
повідомити іншу не пізніш як за 30 календарних днів до дати припинення дії договору
страхування, якщо інше ним не передбачено.
У разі дострокового припинення дії договору страхування, крім договору страхування життя,
за вимогою страхувальника страховик повертає йому страхові платежі за період, що
залишився до закінчення дії договору, з відрахуванням нормативних витрат на ведення
справи, визначених при розрахунку страхового тарифу, фактичних виплат страхових сум та
страхового відшкодування, що були здійснені за цим договором страхування. Якщо вимога
страхувальника обумовлена порушенням страховиком умов договору страхування, то
останній повертає страхувальнику сплачені ним страхові платежі повністю.
У разі дострокового припинення договору страхування, крім страхування життя, за вимогою
страховика страхувальнику повертаються повністю сплачені ним страхові платежі. Якщо
вимога страховика обумовлена невиконанням страхувальником умов договору страхування,
то страховик повертає йому страхові платежі за період, що залишився до закінчення дії
договору, з вирахуванням нормативних витрат на ведення справи, визначених при розрахунку
страхового тарифу, фактичних виплат страхових сум та страхового відшкодування, що були
здійснені за цим договором страхування.
У разі дострокового припинення дії договору страхування життя страховик виплачує
страхувальнику викупну суму, яка є майновим правом страхувальника за договором
страхування життя.
Якщо вимога страховика зумовлена невиконанням страхувальником умов договору
страхування, страхувальнику повертається викупна сума.
Викупна сума - це сума, яка виплачується страховиком у разі дострокового припинення дії
договору страхування життя та розраховується математично на день припинення договору
страхування життя залежно від періоду, протягом якого діяв договір страхування життя,
згідно з методикою, яка проходить експертизу в Уповноваженому органі, здійснена актуарієм
і є невід’ємною частиною правил страхування життя. Уповноважений орган може встановити
вимоги до методики розрахунку викупної суми.
Зверніть увагу! Не допускається повернення коштів готівкою, якщо платежі було здійснено в
безготівковій формі, за умови дострокового припинення договору страхування.
Недійсність договору страхування
Договір страхування є нікчемним або визнається недійсним у випадках, встановлених
Цивільним кодексом України (стаття 998 ЦК України)
Договір страхування також визнається судом недійсним, якщо:
• його укладено після настання страхового випадку;
• об'єктом договору страхування є майно, яке підлягає конфіскації.
Наслідки недійсності договору страхування визначаються відповідно до положень про
недійсність правочинів, встановлених ЦК України.
Обов'язкове страхування
Законом може бути встановлений обов'язок фізичної або юридичної особи бути
страхувальником життя, здоров'я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій
рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов'язкове страхування).
До відносин, що випливають із обов'язкового страхування, застосовуються положення
Цивільного кодексу України, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства.
Стаття 7 Закону України "Про страхування" передбачає види обов’язкового страхування
Для здійснення обов’язкового страхування Кабінет Міністрів України, якщо інше не
визначено законом, встановлює порядок та правила його проведення, форми типового
договору, особливі умови ліцензування обов’язкового страхування, розміри страхових сум та
максимальні розміри страхових тарифів або методику актуарних розрахунків.
Для договорів міжнародного обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності
власників наземних транспортних засобів Кабінет Міністрів України встановлює максимальні
розміри страхових платежів, у межах яких Моторне (транспортне) страхове бюро України
встановлює обов’язкові для своїх повних членів єдині розміри страхових платежів за такими
договорами.
 68) Правовий статус та послуги біржових організацій.
ЗУ Про товарні біржі https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1956-12#Text
Стаття 3. Правове становище товарної біржі
1. Товарна біржа є юридичною особою, що функціонує у формі акціонерного товариства,
товариства з обмеженою відповідальністю або товариства з додатковою відповідальністю та
провадить професійну діяльність з організації торгівлі продукцією на товарних біржах,
професійну діяльність з організації укладання деривативних контрактів на товарних біржах, а
також інші види діяльності, передбачені цим Законом.
Виключно на товарній біржі укладаються біржові договори на умовах спот - договори,
умови яких передбачають, що фактичне постачання біржового товару заплановано
здійснюється в межах найбільшого з таких проміжків часу:
двох робочих днів;
проміжку часу, визначеного звичаєм ділового обороту, зафіксованим правилами товарної
біржі.
{Частина перша статті 3 в редакції Закону № 1587-IX від 30.06.2021}
2. Юридична особа набуває статусу товарної біржі з дня отримання ліцензії на
провадження діяльності з організації торгівлі продукцією на товарних біржах та/або ліцензії
на провадження діяльності з організації укладання деривативних контрактів на товарних
біржах, що видається Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку в порядку,
передбаченому статтями 71 і 72 Закону України "Про ринки капіталу та організовані товарні
ринки".
Юридична особа, яка отримала ліцензію на провадження діяльності з організації торгівлі
продукцією на товарних біржах та/або ліцензію на провадження діяльності з організації
укладання деривативних контрактів на товарних біржах, є професійним учасником
організованих товарних ринків.
Товарна біржа починає функціонувати після реєстрації Національною комісією з цінних
паперів та фондового ринку правил товарної біржі відповідно до статті 9 цього Закону.
{Частина друга статті 3 в редакції Закону № 1587-IX від 30.06.2021}
3. Товарна біржа, крім ліцензії на провадження діяльності з організації торгівлі
продукцією на товарній біржі, ліцензії на провадження діяльності з організації укладання
деривативних контрактів на товарних біржах, має право у порядку, встановленому Законом
України "Про ринки капіталу та організовані товарні ринки", отримати ліцензію (ліцензії) на
провадження на ринках капіталу таких видів діяльності:
1) клірингова діяльність з визначення зобов’язань;
2) діяльність з організації укладання деривативних контрактів на регульованому ринку
деривативних контрактів;
3) діяльність з організації укладання деривативних контрактів на БТМ деривативних
контрактів;
4) діяльність з організації укладання деривативних фінансових інструментів на ОТМ
деривативних контрактів.
{Частина третя статті 3 в редакції Закону № 1587-IX від 30.06.2021}
4. Товарна біржа не може бути учасником біржових торгів та здійснювати торгівлю
біржовими товарами за власний рахунок або за рахунок третіх осіб і бути стороною біржової
угоди (біржового договору) щодо купівлі-продажу біржових товарів, що укладається на такій
товарній біржі.
Товарна біржа може здійснювати позабіржові операції з біржовим чи іншим товаром у
випадках, передбачених законодавством.
5. Слова "товарна біржа", "оператор організованого ринку", "організований ринок" та
похідні від них дозволяється використовувати у назві лише юридичним особам, які отримали
ліцензію на провадження діяльності з організації торгівлі продукцією на товарних біржах,
відповідно до вимог цього Закону.
Універсальне поняття біржі в господарському законодавстві України відсутнє, оскільки
правове становище двох основних видів бірж - фондової і товарної - регулюється різними
нормативно-правовими актами - Законом України від 10.12.1991 р. «Про товарну біржу»
(чинний) та ЗАКОН України «Про ринки капіталу та організовані товарні ринки». У
Господарському кодексі України положення про ці види бірж містяться в різних главах: про
товарну біржу - в четвертому параграфі «Біржова торгівля» глави 39 «Особливості правового
регулювання в окремих галузях господарства», про фондову біржу - в параграфі 3
«Посередництво у здійсненні операцій з цінними паперами. Фондова біржа» глави 35
«Особливості правового регулювання фінансової діяльності». Водночас аналіз положень
зазначених законів і відповідних положень ГК України дозволяє виділити такі спільні
кваліфікуючі ознаки біржі будь-якого виду:
 зазвичай корпоративні засади створення та діяльності (організація корпоративного
типу), що передбачає створення кількома (для фондової біржі, що створюється у формі
акціонерного товариства чи товариства з обмеженою відповідальністю, - щонайменше
20) особами, які після державної реєстрації біржі набувають статусу учасника біржі;
управління біржею за допомогою системи органів, вищим з яких є загальні збори членів
біржі;
  спеціальний предмет діяльності, некомерційної за своїм характером, - організація торгів
на біржі, зосередження попиту та пропозиції на певне майно (продукцію, товари чи
цінні папери), сприяння формуванню їх біржового курсу (шляхом біржового
котирування цін на підставі реєстрації цін, що виникають стихійно на окремій біржі з
урахуванням укладених біржових угод); збирання й обробка інформації товарів (цінних
паперів), що допускаються до торгів на біржі, регулювання біржових операцій (порядку
укладення біржових угод);
 заборона здійснювати комерційне посередництво;
 можливість отримання плати за послуги, що надаються біржею за встановленими нею
цінами (відповідно до встановленого нею розміру плати) з метою забезпечення
основної діяльності й покриття пов'язаних з нею витрат;
 наявність власного майна, що формується за рахунок внесків учасників та інших
джерел, передбачених на підставі закону статутом біржі;
 обов'язковість двох локальних документів, на підставі яких функціонує біржа, - статуту
біржі та правил біржової торгівлі (правил фондової біржі щодо порядку організації та
проведення біржових торгів);
 особливий порядок укладення угод на біржі, що визначаються правилами торгівлі на
біржі, а також розгляду спорів, пов'язаних із біржовими угодами.
Узагальнення зазначених ознак дозволяє дати визначення біржі як некомерційної
господарської організації корпоративного типу, що забезпечує організацію та проведення
торгів на біржі й укладення за результатами торгів біржових угод, а також може надавати за
плату пов'язані з основною діяльністю послуги (крім комерційного посередництва).
Залежно від виду майнових цінностей (цінні папери чи товари), щодо яких здійснюється
організація та проведення торгів, розрізняють фондові біржі і товарні біржі.
Фондова біржа оперує цінними паперами, обіг яких не обмежений, а товарна біржа -
традиційними видами майна у формі речей (рухоме й нерухоме майно, що може вільно
продаватися на конкурентних засадах). Своєю чергою товарні біржі можна класифікувати за
різними критеріями.
Так, залежно від характеру асортименту товарів товарні біржі поділяються
на: вузькоспеціалізовані (предметом торгівлі на таких біржах є один вид товарів); спе-
ціалізовані (предметом біржової торгівлі є, як правило, однотипні групи
товарів); універсальні (предметом торгівлі є широкий асортимент різноманітних товарів).
Залежно від характеру біржових угод виділяють: біржі реального товару, на яких
предметом купівлі-продажу є реальний товар (як вироблений, так і намічений для
виготовлення); ф'ючерсні, на яких здійснюється торгівля не реальними товарами, а
контрактами на них; опціонні, предметом торгів на яких є тільки права на купівлю або
продаж реальних товарів або контрактів на них у наступному періоді; комплексні, на яких
укладаються угоди щодо реального товару, а також ф'ючерсні та опціонні угоди.
Залежно від ступеня відкритості (можливості участі в торгах) товарні біржі поділяються
на: відкриті (публічні), на яких крім членів біржі в біржових операціях можуть брати участь
і відвідувачі торгів (постійні і разові), та закриті, на яких право участі в біржових торгах і
укладання біржових угод мають лише члени цієї товарної біржі.
Товарна біржа є організацією, що об'єднує юридичних і фізичних осіб, які здійснюють
виробничу і комерційну діяльність, і має за мету надання послуг в укладенні біржових угод,
виявлення товарних цін, попиту і пропозицій на товари, вивчення, упорядкування і
полегшення товарообігу і пов'язаних з ним торговельних операцій.
 69) Види, особливість укладання та виконання біржових угод.
Вікіпедія:
1. Біржова угода[ред. | ред. код]
Біржова угода - укладені учасниками біржової торгівлі, договори, щодо біржового товару, в
ході біржової торгівлі. За своїм економічним змістом біржові угоди спрямовані на передачу
майна у власність покупця. Юридично така передача оформляється договорами купівлі-
продажу, поставки, міни. Біржові угоди в принципі не відрізняються від угод, укладених поза
біржею, але укладатися вони можуть брокерами. Укладена під час біржових торгів угода,
повинна бути подана для реєстрації на біржі не пізніше наступного дня. Угода вважається
укладеною з моменту її реєстрації на біржі.
Більшість біржових угод укладаються за участі біржових посередників, що здійснюють
брокерську або дилерську діяльність. У дилерській діяльності посередник, що отримує товар,
з метою наступного перепродажу на біржі, діє від свого імені за свій рахунок, стаючи
стороною укладеного договору. У брокерській діяльності при здійснені біржової угоди, він
виступає в інтересах клієнта. Діючи на підставі договору - доручення з клієнтом, посередник
укладає біржову угоду від імені та за рахунок клієнта.
2. Особливості біржових угод[ред. | ред. код]
Особливості угод укладених на товарних біржах:
1. Угода є документом на купівлю-продаж біржового товару з негайною поставкою.
2. Порядок укладання угоди відповідає законодавству про біржову торгівлю, а також
правилам біржової торгівлі.
3. Учасники біржової угоди є учасниками біржових торгів.
4. Підготовка до реалізації контракту, виконується до початку біржових торгів.
5. Угоди підлягають обов'язковій реєстрації відповідно до установлених правил.
6. Біржа є гарантом виконання угод, зареєстрованих на її торгах.
7. Біржа має право застосовувати санкції до учасників біржової торгівлі, які порушують
правила біржових торгів.
На кожній біржі розроблено спеціальні правила, які регулюють відношення між
контрагентами стосовно:
• підготовки угод;
• безпосереднього укладання угоди;
• оформлення укладеної угоди;
• виконання угоди,
• відповідальність за виконання угод і розгляд спірних питань за угодами, що можуть
виникнути.
Підготовку до укладання угоди здійснюють поза біржею, а саме укладання — під час
біржової торгівлі відповідно до нормативів і правил, які встановлено для конкретної біржі.
Угоду вважають укладеною, якщо є усна домовленість брокера, зафіксована маклером,
котрий обслуговує зареєстровану товарну секцію на біржі. Під час укладання угоди сторони
узгоджують між собою її зміст, тобто коло питань, які вирішуються внаслідок її укладання.
Умови змісту угоди є:
1. Вид контракту (спот, форвард, ф'ючерс),
2. найменування товару;
3. його якість;
4. кількість товару — біржова одиниця (партія товару, лот);
5. ціна й форма оплати за куплений товар;
6. базис (форма), термін виконання угоди, умови поставки (розподіл витрат на
транспортування, зберігання і страхування товару, який є об'єктом угоди між покупцем
і продавцем);
7. місцезнаходження товару.
Під час укладання угоди оголошуються: назва товару, його кількість і ціна, базис поставки,
вид контракту. Решта умов змісту угоди може не оголошуватися, бо це може бути
комерційною таємницею.
3. Види біржових угод.[ред. | ред. код]
Існують такі види біржових угод[ред. | ред. код]
• Форвардний контракт — це стандартний документ, який засвідчує зобов'язання особи
придбати (продати) цінні папери, товари або кошти у визначений час, та на визначених
умовах у майбутньому, з фіксацією цін такого продажу під час укладення такого
форвардного контракту. При цьому будь-яка сторона форвардного контракту має право
відмовитися від його виконання, виключно за наявності згоди іншої сторони контракту
або у інших випадках визначених цивільним законодавством.
• Ф'ючерсний контракт - контракт, предметом якого є стандартний біржовий контракт, на
стандартизований товар з визначеним наперед строком виконання, але за ціною,
встановленою на день укладання контракту.
• Ф'ючерсний контракт визначається також як стандартний документ, який засвідчує
зобов'язання придбати (продати) цінні папери, товари або кошти у визначений час та на
визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін на момент виконання зобов'язань
сторонами контракту. При цьому будь-яка сторона ф'ючерсного контракту має право
відмовитися від його виконання виключно за наявності згоди іншої сторони контракту
або у випадках, визначених цивільним законодавством.
• Опціонні угоди - стандартний документ, який засвідчує право придбати (продати) цінні
папери (товари кошти), на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією ціни на час
укладення такого опціона або на час такого придбання за рішенням сторін контракту.
Перший продавець опціона (емітент) несе безумовне та безвідкличне зобов'язання щодо
продажу цінних паперів (товарів, коштів) на умовах укладеного опціонного контракту.
Будь-який покупець опціона має право відмовитися у будь-який момент від придбання
таких цінних паперів (товарів, коштів).

Інтернет:

Під поняттям «біржова угода» у вузькому розумінні, підпадають винятково угоди, що

укладаються на біржі, між членами біржі або брокерами, що діють із дорученням членів
біржі, із приводу переходу прав і обов’язків, щодо біржового товару. Біржова угода – це
договір, укладений між учасниками біржової торгівлі про взаємну передачу прав і обов’язків
відносно біржових цінностей, допущених до обігу на біржі, вчинений учасниками біржової
торгівлі в процесі проведення біржових торгів, і зареєстрований біржею відповідно
законодавства й Правилами біржової торгівлі.
Необхідно відзначити, що до біржових договорів застосовуються норми Цивільного
Кодексу України у частині, яка визначає поняття договору, вимоги до договору (глава 16
Цивільного кодексу України) та положення книги п'ятої «Зобов'язальне право», як у частині
загальних положень про зобов'язання так і щодо договору купівлі-продажу (глава 54
Цивільного кодексу України).
Спеціальні правила щодо укладення договорів купівлі-продажу на біржі вста-
новлюються статтями 278—282 ГК, законами України: «Про товарну біржу»; «Про цінні
папери та фондовий ринок»; «Про національну депозитарну систему та особливості
електронного обігу цінних паперів в Україні», а також іншими нормативно-правовими
актами. Певні особливості щодо укладення договорів купівлі-продажу на біржі та їх
виконання передбачаються у Правилах біржової торгівлі як основному документі, що
регламентує порядок здійснення біржових операцій, ведення біржової торгівлі та розв'язання
спорів з цих питань (ст. 281 ГК). Правила біржової торгівлі затверджуються загальними
зборами членів товарної біржі або органом, ними уповноваженим.
Біржові угоди, що укладаються на товарній біржі, класифікуються за певними видами
ознак. Однією з основних ознак, що характеризує біржову угоду, є об'єкт торгу. Це може бути
як реальний товар, так і контракт, що дає право на володіння цим товаром або право на його
укладення. Відповідно до цієї ознаки біржові угоди поділяють на дві групи: угоди з
реальним товаром; угоди без реального товару.
Іншим різновидом угод з реальним товаром є форвардні, або строкові, контракти, тобто
взаємна передача прав і обов'язків щодо реального товару з відстроченим терміном
постачання. Такі угоди оформляються договором постачання.
Форвардний контракт - це стандартний документ, який засвідчує зобов'язання особи
придбати (продати) товари (цінні папери або кошти) у визначений час і на визначених умовах
у майбутньому, з фіксацією цін такого продажу під час укладення такого форвардного
контракту.
До різновидів форвардних біржових контрактів, що не змінюють їх суті, але покликані
знизити ступінь ризику контрагентів у біржовій торгівлі, належать такі угоди.
Угода із заставою - це договір, у якому один контрагент виплачує іншому контрагенту
в момент його укладення суму, взаємовизначену договором між ними як гарантії виконання
своїх зобов'язань. Застава може забезпечувати як інтереси продавця, так і інтереси покупця.
Тому розрізняють угоди із заставою на купівлю та угоди із заставою на продаж.
Угода з премією - це договір, у якому один із контрагентів на підставі особливої заяви
на певний день за встановлену винагороду (премію) одержує право зажадати від свого
контрагента або виконання зобов'язань за договором, або цілком відмовитися від угоди.
Форвардні угоди мають ще один різновид - угоди з кредитом. Це угоди між брокером і
клієнтом, згідно з якими брокер зобов'язується в обмін на товар, запропонований клієнтом,
надати йому товар, що цікавить його. З цією угодою брокер звертається в банк, де одержує
кредит на здійснення угоди. Використовуючи кредит, брокер купує на торгах товар, що
цікавить клієнта, після цього одержує той товар, що його пропонував клієнт. Отриманий
товар, як правило, дефіцитний, брокер самостійно продає його на біржі і повертає кредит
банку.
Одним з видів біржових угод на строк є ф'ючерсні договори, предметом яких є
стандартні біржові контракти на стандартизований товар з визначеним наперед строком
виконання, але за ціною, встановленою на день укладення контракту. Ф’ючерсний договір –
стандартний документ, що засвідчує зобов’язання продати або купити цінні папери, товари
або кошти в певний час і на певних умовах у майбутньому з фіксацією ціни на момент
виконання зобов’язань сторонами контракту.
Розглянемо один із основних та ефективних способів укладення біржових договорів –
біржові торги.
Важливе значення щодо забезпечення належного рівня правового забезпечення
біржових торгів мають положення Господарського кодексу України (далі - ГК України), де
зокрема у ч.3 ст.281 отримало закріплення поняття «біржові торги». Вперше на
законодавчому рівні було закріплено поняття біржових торгів, яке дає змогу визначити як
загальні вимоги щодо біржових торгів, так й принципи їх проведення.
Згідно ст.281 ГК України біржові торги, визначаються як торги, що публічно і гласно
проводяться в торгівельних залах біржі за участю членів біржі по товарах, допущених до
реалізації на біржі, в порядку встановленому правилами біржової торгівлі. Настання певного
правового результату, а саме укладання біржової угоди на біржі, таким способом як біржові
торги можливо тільки за дотримання певних умов, закріплених у ч.3 ст.281 ГК України.
Зокрема до таких умов слід віднести: 1) належний суб’єктний склад торгів (члени товарної
біржі); 2) належний об’єкт торгів (товар, допущений до реалізації на біржі); 3) місце
проведення торгів (торговельні зали біржі); 4) дотримання встановленого порядку проведення
торгів, який визначається спеціальними нормативними актами (Правилами біржової торгівлі).
 70) Аудиторська діяльність в Україні: поняття, види, завдання, правове
регулювання.
ЗУ Про аудит фінансової звітності та аудиторську діяльність
Ст.. 1 3) аудиторська діяльність - незалежна професійна діяльність аудиторів та
суб’єктів аудиторської діяльності, зареєстрованих у Реєстрі аудиторів та суб’єктів
аудиторської діяльності, з надання аудиторських послуг;
4.4. Види аудиту і аудиторської діяльності. Загальні методичні підходи до аудиторських
перевірок
Нові умови господарювання, які формуються в Україні в умовах ринкової економіки
об’єктивно зумовили необхідність розвитку аудиту, надання інших юридичних послуг, які
направлені на попередження помилок і зловживань в обліку і звітності підприємств різних
форм власності, підвищення ефективності їх управління.
Основними напрямками аудиторської діяльності є:
- перевірка достовірності бухгалтерської звітності, законності, доцільності виконаних
господарських операцій, стану системи бухгалтерського обліку;
- підтвердження балансу та звіту про фінансові результати підприємств, які приватизуються.
В залежності від форм поставленої цілі аудиторські перевірки відрізняються за змістом,
складом, обсягом інформації, яка залучається до перевірок, виділяються наступні напрямки
аудиторської перевірки:
- аудит фінансової звітності;
- аудит на відповідність чинного законодавства і нормативних вимог;
- аудит господарської діяльності та окремих господарських процесів.
Аудит фінансової звітності передбачає підтвердження достовірності відображення у звітності
фінансових результатів відповідно даним бухгалтерського обліку і первинної документації
про господарську діяльність підприємства (установи) та забезпечення взаємоузгодження
показників різних форм звітності.
Аудит на дотримання вимог діючих нормативних актів передбачає встановлення:
- відповідності діяльності суб’єкта підприємництва його статуту і іншим установчим
документам;
- дотримання норм, стандартів, правил в діяльності підприємства, які встановлені державою,
наприклад, дотримання встановлених законодавством мінімальних ставок заробітної плати
при її нарахуванні працівникам; обґрунтованість віднесення витрат на валові витрати чи
валові доходи; формування прибутку;
- дотримання внутрішніх документів, які регламентують порядок розрахунків із персоналом
та замовниками.
Аудит господарської діяльності та окремих господарських процесів передбачає перевірку і
оцінку роботи підприємства, у тому числі, використання ресурсів, причин і строків
заборгованості, обґрунтованість списання витрат на собівартість продукції, розрахунків з
оплати праці, нарахування амортизації, правильності і повноти обліку грошових коштів в
національній та іноземній валюті і ін., та надання рекомендацій щодо збільшення
прибутковості підприємства.
Крім аудиторських перевірок аудитори (аудиторські фірми) надають і інші види
аудиторських послуг, у тому числі такі, як:
- ведення і удосконалення системи бухгалтерського обліку на підприємствах різних форм
власності;
- відтворення бухгалтерської (фінансової) звітності;
- складання бухгалтерської (фінансової) звітності і податкових декларацій;
- проведення економічного і фінансового аналізу діяльності підприємства;
- розробка проектів документів, експертиз, висновків та інших матеріалів, які пов’язані із
створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств;
- консалтингові послуги, проведення семінарів, підвищення кваліфікації бухгалтерів
підприємств (установ).
З точки зору класифікаційних ознаків, аудиторські перевірки поділяються на наступні види:
- зовнішній аудит;
- внутрішній аудит;
- інші види аудиту.
Зовнішній аудит включає обов’язковий аудит і добровільний (ініціативний) аудит.
Згідно закону України «Про аудиторську діяльність» проведення аудиту є обов'язковим для:
- підтвердження достовірності та повноти річного балансу і звітності комерційних банків,
фондів, бірж, компаній, кооперативів, товариств та інших господарських суб'єктів незалежно
від форм власності і виду діяльності, звітність яких офіційно оприлюднюється, за винятком
установ та організацій, що повністю утримуються за рахунок державного бюджету і не
займаються підприємницькою діяльністю;
- перевірки фінансового стану засновників комерційних банків, підприємств з іноземними
інвестиціями, акціонерних товариств, холдінгових компаній, інвестиційних фондів, довірчих
товариств та інших фінансових посередників;
- державних підприємств при здачі в оренду цілісних майнових комплексів, приватизації і
корпоратизації та інших змінах форм власності;
- об'єктивної оцінки фінансового стану підприємства (установи) при визначенні
неплатоспроможності або банкрутстві;
- проведення аудиту в інших випадках, передбачених законами України.
Добровільний (ініціативний) аудит проводиться згідно рішення керівництва підприємства або
його засновників. Основними цілями добровільного аудиту є: виявлення недоліків в веденні
бухгалтерського обліку, в складанні форм звітності, в оподаткуванні; проведення аналізу
фінансового стану господарюючого об'єкту; надання підприємству-замовнику допомоги в
організації системи обліку і звітності.
До інших видів аудиту відносяться аудиторські перевірки, що пов'язані з особливостями
об'єкта і цілями перевірки і відповідно до якого перед аудитором ставляться специфічні
завдання, які він повинен розкрити і підтвердити в аудиторському висновку. До цих видів
аудиту відносяться, наприклад, такі як: аудит підприємств (організацій), що приватизуються
чи змінюють форму власності; аудит комерційних банків за зверненням Національного банку
України; аудит неплатоспроможних підприємств (банкрутів) за зверненням судових та інших
органів.
Організаційна стадія аудиту включає процедури організаційного характеру, спрямовані на
створення необхідних умов для якісного проведення аудиту в установлені терміни, вибір
методики аудиту, розробку плану і програми проведення аудиту.
Дослідницька стадія включає ознайомлення з об'єктом перевірки, вибір першочергових задач,
виконання аудиторських процедур і одержання свідчень і доказів, діалогове спілкування с
ПК.
Узагальнююча і контролююча стадія включає обробку одержаної інформації, аналітичне
узагальнення результатів дослідження, виявлення і групування виявлених недоліків, їх
підтвердження відповідними нормативними і законодавчими документами, узагальнення
результатів перевірки, розробку профілактичних заходів попередження помилок і
зловживань, контроль за виконанням узгоджених рекомендацій.
Аудиторські перевірки незалежно від цілей, задач та від виду діяльності і форми власності
об’єкту, що перевіряється, включає наступні етапи:
перший – попереднє ознайомлення з підприємством, у тому числі – форма власності, вид
діяльності, економічні зв’язки, фінансовий стан, система обліку, стан внутрішнього
контролю, наявність та своєчасність складання бухгалтерської та фінансової звітності;
другий – складається письмовий договір, в якому визначаються взаємні обов’язки, масштаб
робіт з проведення аудиту. В договорі вказується, що аудитор дає згоду на проведення
перевірки даного (відповідного) обсягу роботи, задачах, відповідальності, формі і строках
надання аудиторського висновку;
третій – складається план і програма проведення аудиторської перевірки, в яких визначаються
основні напрямки перевірки і, перш за все, вивчення і оцінка форм і методів обліку; оцінка
організації внутрішнього контролю; перевірка господарських операцій і облікових регістрів,
перевірка реальності статей балансу, перевірка відповідності даних бухгалтерської звітності
даним облікових регістрів; перевірка відповідності прибутку або збитку фактичним
результатам діяльності підприємства, перевірка відповідності бухгалтерської звітності
обліковій практиці та чинному законодавству; оцінка бухгалтерської звітності її достовірності
і об’єктивності; узагальнення результатів перевірки і складання аудиторського висновку.
Під час аудиторської перевірки план і програма можуть бути переглянуті, доповнені у зв’язку
з новими обставинами і змінами в господарському законодавстві.
Стаття 2. Сфера дії Закону
1. Цей Закон поширюється на аудиторів, суб’єктів господарювання незалежно від форми
власності та виду діяльності, органи державної влади та органи місцевого самоврядування.
2. Цей Закон не поширюється на діяльність органів державної влади, їх підрозділів та
посадових осіб, уповноважених законами України на здійснення державного фінансового
контролю, а також на діяльність з внутрішнього аудиту юридичних осіб, органів державної
влади та органів місцевого самоврядування.
Стаття 3. Правова основа аудиторської діяльності в Україні
1. Аудиторська діяльність регулюється цим Законом, іншими нормативно-правовими
актами та міжнародними стандартами аудиту. У разі якщо міжнародним договором, згода на
обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що
містить цей Закон, застосовуються правила міжнародного договору.
2. Кабінет Міністрів України може встановлювати особливості провадження
аудиторської діяльності щодо певних завдань відповідно до міждержавних угод, укладених
відповідно до законодавства від імені Уряду України з урядами інших держав.
3. Особливості проведення аудиту фінансової звітності Національного банку України та
банків встановлюються цим Законом та іншими актами законодавства.
Стаття 6. Аудиторська діяльність
1. Аудиторські послуги можуть надаватися лише суб’єктом аудиторської діяльності,
якому таке право надано в порядку та на умовах, визначених цим Законом.
2. Суб’єкти аудиторської діяльності можуть надавати неаудиторські послуги, за умови
що надання таких послуг не призводить до виникнення загроз щодо незалежності аудитора.
3. Аудиторська діяльність має обмеження щодо сумісності з підприємницькою та іншими
видами діяльності.
4. Цим Законом встановлюються обмеження на одночасне надання підприємствам, що
становлять суспільний інтерес, послуг з обов’язкового аудиту фінансової звітності та таких
неаудиторських послуг:
1) складання податкової звітності, розрахунку обов’язкових зборів і платежів,
представництва юридичних осіб у спорах із зазначених питань;
2) консультування з питань управління, розробки і супроводження управлінських рішень;
 3) ведення бухгалтерського обліку і складання фінансової звітності;
4) розробка та впровадження процедур внутрішнього контролю, управління ризиками, а
також інформаційних технологій у фінансовій сфері;
5) надання правової допомоги у формі: послуг юрисконсульта із забезпечення ведення
господарської діяльності; ведення переговорів від імені юридичних осіб; представництва
інтересів у суді;
6) кадрове забезпечення юридичних осіб у сфері бухгалтерського обліку, оподаткування
та фінансів, у тому числі послуги з надання персоналу, що приймає управлінські рішення та
відповідає за складання фінансової звітності;
7) послуги з оцінки;
8) послуги, пов’язані із залученням фінансування, розподілом прибутку, розробкою
інвестиційної стратегії, окрім послуг з надання впевненості щодо фінансової інформації,
зокрема проведення процедур, необхідних для підготовки, обговорення та випуску листів-
підтверджень у зв’язку з емісією цінних паперів юридичних осіб.
Суб’єкт аудиторської діяльності та/або учасник аудиторської мережі (мережі) має право
надавати послуги, передбачені пунктом 7 частини четвертої цієї статті, у разі, якщо:
а) такі послуги не впливають прямо або мають несуттєвий вплив окремо або в цілому на
фінансову звітність, що підлягає аудиту;
б) оцінка впливу на фінансову звітність, що підлягає аудиту, належним чином
задокументована та пояснена у додатковому звіті, що направляється аудиторському комітету
замовника;
в) суб’єкт аудиторської діяльності дотримується принципів незалежності, встановлених
цим Законом.
5. Аудитори можуть провадити викладацьку, творчу та наукову діяльність, підготовку
публікацій з отриманням відповідних гонорарів.
Стаття 15. Організація суспільного нагляду за аудиторською діяльністю
1. Усі аудитори та суб’єкти аудиторської діяльності підлягають суспільному нагляду.
2. Відповідальним за здійснення суспільного нагляду за аудиторською діяльністю в
Україні є Орган суспільного нагляду за аудиторською діяльністю.
3. Орган суспільного нагляду за аудиторською діяльністю складається з Ради нагляду за
аудиторською діяльністю (далі - Рада нагляду) та Інспекції із забезпечення якості (далі -
Інспекція).
4. Орган суспільного нагляду за аудиторською діяльністю забезпечує здійснення нагляду
і несе відповідальність за нагляд за:
1) реєстрацією аудиторів та суб’єктів аудиторської діяльності;
2) впровадженням міжнародних стандартів аудиту;
3) контролем за атестацією аудиторів та безперервним навчанням аудиторів, які
здійснюють обов’язковий аудит фінансової звітності;
4) контролем якості аудиторських послуг суб’єктів аудиторської діяльності, які
здійснюють обов’язковий аудит фінансової звітності;
5) дисциплінарними провадженнями щодо аудиторів та суб’єктів аудиторської
діяльності, які здійснюють обов’язковий аудит фінансової звітності;
6) застосуванням стягнень.
Орган суспільного нагляду за аудиторською діяльністю розглядає справи про
адміністративні правопорушення (у тому числі за зверненням користувачів фінансової
звітності), пов’язані з порушенням законодавства в частині ненадання інформації до Органу
суспільного нагляду за аудиторською діяльністю у випадках, передбачених цим Законом, та
неоприлюднення фінансової звітності разом з аудиторським звітом.
 5. Аудиторській палаті України, за умови що її організаційна структура унеможливлює
виникнення конфлікту інтересів, делегуються такі повноваження:
1) реєстрація аудиторів та суб’єктів аудиторської діяльності;
2) контроль за безперервним навчанням аудиторів, які здійснюють обов’язковий аудит
фінансової звітності, крім аудиту фінансової звітності підприємств, що становлять суспільний
інтерес;
3) контроль якості аудиторських послуг суб’єктів аудиторської діяльності, які
здійснюють обов’язковий аудит фінансової звітності, крім аудиту фінансової звітності
підприємств, що становлять суспільний інтерес;
4) здійснення дисциплінарних проваджень щодо суб’єктів аудиторської діяльності, які
здійснюють обов’язковий аудит фінансової звітності, крім суб’єктів аудиторської діяльності,
які здійснюють аудит фінансової звітності підприємств, що становлять суспільний інтерес.
6. Орган суспільного нагляду за аудиторською діяльністю в порядку, визначеному цим
Законом, здійснює нагляд за виконанням Аудиторською палатою України делегованих їй
повноважень.
7. У разі систематичного невиконання Аудиторською палатою України рішень Органу
суспільного нагляду за аудиторською діяльністю два і більше разів, виникнення конфлікту
інтересів при виконанні Аудиторською палатою України повноважень,
передбачених частиною п’ятою цієї статті, та допущення Аудиторською палатою України
порушень вимог пунктів 2-7 частини шостої та частини сьомої статті 47 цього Закону Орган
суспільного нагляду за аудиторською діяльністю ініціює скликання позачергового з’їзду
аудиторів з метою дострокового припинення повноважень членів Ради Аудиторської палати
України. Рішення про дострокове припинення повноважень членів Ради Аудиторської палати
України та рішення щодо делегування нових членів до Ради Аудиторської палати України
приймає з’їзд аудиторів у порядку, визначеному цим Законом. При цьому до складу Ради
Аудиторської палати України не можуть бути делеговані члени Ради Аудиторської палати
України, з вини яких відбулися порушення, що стали причиною скликання позачергового
з’їзду аудиторів.
8. Для здійснення нагляду Орган суспільного нагляду за аудиторською діяльністю має
право:
1) отримувати інформацію про аудитора (суб’єкта аудиторської діяльності), яка
стосується виконання таким аудитором (суб’єктом аудиторської діяльності) своїх
професійних обов’язків;
2) отримувати від юридичних та фізичних осіб інформацію стосовно аудитора та суб’єкта
аудиторської діяльності, пов’язану з виконанням аудитором (суб’єктом аудиторської
діяльності) професійних обов’язків, оприлюдненням фінансової звітності разом з
аудиторським звітом, а також щодо виконання Аудиторською палатою України делегованих
повноважень;
3) проводити виїзні перевірки аудиторів та суб’єктів аудиторської діяльності в частині
виконання ними професійних обов’язків;
4) направляти матеріали про виявлені правопорушення до правоохоронних органів;
5) залучати інспекторів та експертів до проведення перевірок та здійснення
дисциплінарного провадження;
6) накладати стягнення на аудиторів та суб’єктів аудиторської діяльності;
7) отримувати звіти від Аудиторської палати України та проводити перевірки
Аудиторської палати України з метою забезпечення виконання нею відповідно до вимог
Органу суспільного нагляду за аудиторською діяльністю делегованих повноважень;
8) розглядати та переглядати рішення, прийняті Аудиторською палатою України, в межах
виконання нею делегованих повноважень;
 9) надавати обґрунтовані рекомендації щодо дій, які необхідно здійснити Аудиторській
палаті України для належного виконання нею делегованих повноважень.
9. Члени Ради нагляду та співробітники Інспекції повинні дотримуватися режиму
конфіденційності щодо інформації, яка їм може стати відомою у процесі виконання
обов’язків, передбачених цим Законом.
10. На членів Ради нагляду поширюється законодавство у сфері запобігання корупції.
11. Орган суспільного нагляду за аудиторською діяльністю має бути незалежним від
суб’єктів аудиторської діяльності.
12. У разі якщо Радою нагляду залучаються експерти для виконання окремих завдань, то
вони не можуть брати участі у прийнятті будь-яких рішень. Залучені експерти не повинні
мати конфлікту інтересів стосовно аудитора (суб’єкта аудиторської діяльності), щодо якого
проводиться дисциплінарне провадження або перевірка, до якої залучається експерт.
13. Для забезпечення фінансування діяльності Органу суспільного нагляду за
аудиторською діяльністю суб’єкти аудиторської діяльності зобов’язані за кожним договором
з надання аудиторських послуг з обов’язкового аудиту підприємствам, що становлять
суспільний інтерес, сплачувати такі внески на користь Органу суспільного нагляду за
аудиторською діяльністю:
1) фіксований внесок, розмір якого становить три мінімальні заробітні плати,
встановленої законом на 1 січня звітного року, з кожного аудиторського звіту, підготовленого
суб’єктом аудиторської діяльності за результатами надання аудиторських послуг з
обов’язкового аудиту підприємству, що становить суспільний інтерес;
2) внесок у відсотках суми винагороди (без урахування податку на додану вартість) за
договором з надання аудиторських послуг з обов’язкового аудиту підприємствам, що
становлять суспільний інтерес, розмір якого визначається Кабінетом Міністрів України на
підставі кошторису Органу суспільного нагляду за аудиторською діяльністю, але не може
бути більшим 2 відсотків суми такої винагороди.
{Щодо зупинення дії абзацу третьго частини тринадцятої статті 15 див. пункт
13 розділу X}
Для забезпечення фінансування діяльності Аудиторської палати України суб’єкти
аудиторської діяльності зобов’язані за кожним договором з надання аудиторських послуг з
обов’язкового аудиту іншим юридичним особам, які не є підприємствами, що становлять
суспільний інтерес, сплачувати такі внески на користь Аудиторської палати України:
фіксований внесок, що становить 0,3 мінімальної заробітної плати, встановленої законом
на 1 січня звітного року, з кожного аудиторського звіту, підготовленого суб’єктом
аудиторської діяльності за результатами надання аудиторських послуг з обов’язкового
аудиту;
внесок у відсотках суми винагороди (без урахування податку на додану вартість) за
договором з надання аудиторських послуг з обов’язкового аудиту, розмір якого визначається
Аудиторською палатою України, але не може бути більшим за розмір внеску, що сплачується
на користь Органу суспільного нагляду за аудиторською діяльністю суб’єктами аудиторської
діяльності, які надають послуги з обов’язкового аудиту підприємствам, що становлять
суспільний інтерес.
{Щодо зупинення дії абзацу шостого частини тринадцятої статті 15 див. пункт
13 розділу X}
Сплата внесків, передбачених цією статтею, має бути здійснена суб’єктом аудиторської
діяльності не пізніше останнього дня місяця, наступного за місяцем, в якому було складено
(датовано) аудиторський звіт.
Кошторис Органу суспільного нагляду за аудиторською діяльністю затверджується
Кабінетом Міністрів України.
 Кошторис Аудиторської палати України в частині фінансування делегованих
повноважень затверджує Рада нагляду.
14. Орган суспільного нагляду за аудиторською діяльністю є юридичною особою
публічного права, яка не має на меті отримання прибутку. Статут Органу суспільного нагляду
за аудиторською діяльністю затверджується центральним органом виконавчої влади, що
забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері бухгалтерського обліку та
аудиту.
За рішенням Кабінету Міністрів України може бути:
1) сформований статутний капітал Органу суспільного нагляду за аудиторською
діяльністю за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України;
2) надане Органу суспільного нагляду за аудиторською діяльністю майно, що є
державною власністю, на праві господарського відання, в користування чи управління.
Орган суспільного нагляду за аудиторською діяльністю має право отримувати від урядів
іноземних держав, їх агентств та установ, а також міжнародних фінансових організацій
технічну допомогу у формі цільових грантів чи в інший спосіб на підставі відповідного
договору. Орган суспільного нагляду за аудиторською діяльністю забезпечує окремий облік
такої допомоги та на офіційному веб-сайті оприлюднює інформацію щодо розміру та
напрямів використання такої допомоги у порядку, визначеному центральним органом
виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері
бухгалтерського обліку та аудиту.
Орган суспільного нагляду за аудиторською діяльністю самостійно володіє, користується
і розпоряджається належним йому на праві власності майном.
Джерелами формування майна та коштів Органу суспільного нагляду за аудиторською
діяльністю можуть бути:
а) грошові внески до статутного капіталу;
б) внески суб’єктів аудиторської діяльності відповідно до цього Закону;
в) кошти, залучені на безповоротній основі (крім коштів від суб’єктів аудиторської
діяльності), у тому числі кошти, отримані від урядів іноземних держав, їх агентств та установ,
а також міжнародних фінансових організацій;
г) майно, придбане в установленому законодавством порядку;
ґ) інші джерела, не заборонені законодавством.
Майно, що є державною власністю і надане Органу суспільного нагляду за аудиторською
діяльністю на праві господарського відання в користування чи управління, включається до
його активів, але не може бути відчужене у будь-який спосіб без рішення Кабінету Міністрів
України. Списання та передача державного майна здійснюються відповідно до законодавства.
Зазначене у цьому абзаці майно не включається до статутного капіталу Органу суспільного
нагляду за аудиторською діяльністю.
Орган суспільного нагляду за аудиторською діяльністю зобов’язаний вести
бухгалтерський облік, подавати та оприлюднювати фінансову звітність, складену за
міжнародними стандартами фінансової звітності.
Річна фінансова звітність Органу суспільного нагляду за аудиторською діяльністю
підлягає обов’язковій перевірці незалежним суб’єктом аудиторської
діяльності. Порядок відбору незалежного аудитора визначає Кабінет Міністрів України.
У разі ліквідації Органу суспільного нагляду за аудиторською діяльністю всі кошти, що
залишилися після задоволення вимог кредиторів, спрямовуються до Державного бюджету
України.
15. Органи державної влади та інші суб’єкти не мають права втручатися в діяльність
Органу суспільного нагляду за аудиторською діяльністю з виконання ним своїх повноважень,
визначених цим Законом. Рішення Органу суспільного нагляду за аудиторською діяльністю з
питань їх неправомірності можуть бути оскаржені в судовому порядку.
16. Організаційно-технічне та методичне забезпечення діяльності Ради нагляду
забезпечує Інспекція.
 71) Форми державного фінансового контролю та органи, що його здійснюють.

ЗАКОН УКРАЇНИ
Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні
Розділ I
ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
Стаття 1. Орган державного фінансового контролю в Україні
Здійснення державного фінансового контролю забезпечує центральний орган
виконавчої влади, уповноважений Кабінетом Міністрів України на реалізацію державної
політики у сфері державного фінансового контролю (далі - орган державного фінансового
контролю).
{Частина перша статті 1 із змінами, внесеними згідно із Законом № 176-VIII від
10.02.2015}
Орган державного фінансового контролю у своїй діяльності керується Конституцією
України, Бюджетним кодексом України, цим Законом, іншими законодавчими актами, актами
Президента України та Кабінету Міністрів України.
{Частина друга статті 1 із змінами, внесеними згідно із Законом № 176-VIII від
10.02.2015}
{Стаття 1 в редакції Закону № 5463-VI від 16.10.2012}
Стаття 2. Головні завдання органу державного фінансового контролю
Головними завданнями органу державного фінансового контролю є: здійснення
державного фінансового контролю за використанням і збереженням державних фінансових
ресурсів, необоротних та інших активів, правильністю визначення потреби в бюджетних
коштах та взяттям зобов’язань, ефективним використанням коштів і майна, станом і
достовірністю бухгалтерського обліку і фінансової звітності у міністерствах та інших органах
виконавчої влади, державних фондах, фондах загальнообов’язкового державного соціального
страхування, бюджетних установах і суб’єктах господарювання державного сектору
економіки, в тому числі суб’єктах господарювання, у статутному капіталі яких 50 і більше
відсотків акцій (часток) належить суб’єктам господарювання державного сектору економіки,
а також на підприємствах, в установах та організаціях, які отримують (отримували у періоді,
який перевіряється) кошти з бюджетів усіх рівнів, державних фондів та фондів
загальнообов’язкового державного соціального страхування або використовують
(використовували у періоді, який перевіряється) державне чи комунальне майно (далі -
підконтрольні установи), за дотриманням бюджетного законодавства, дотриманням
законодавства про закупівлі, діяльністю суб’єктів господарської діяльності незалежно від
форми власності, які не віднесені законодавством до підконтрольних установ, за судовим
рішенням, ухваленим у кримінальному провадженні.
{Частина перша статті 2 із змінами, внесеними згідно із Законами № 1697-VII від
14.10.2014, № 176-VIII від 10.02.2015, № 2265-VIII від 21.12.2017, № 2479-IX від 29.07.2022}
Державний фінансовий контроль забезпечується органом державного фінансового
контролю через проведення державного фінансового аудиту, інспектування, перевірки
закупівель та моніторингу закупівлі.
{Частина друга статті 2 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2265-VIII від
21.12.2017}
 Порядок проведення органом державного фінансового контролю державного
фінансового аудиту, інспектування установлюється Кабінетом Міністрів України.
Стаття 3. Державний фінансовий аудит
Державний фінансовий аудит є різновидом державного фінансового контролю і полягає
у перевірці та аналізі органом державного фінансового контролю фактичного стану справ
щодо законного та ефективного використання державних чи комунальних коштів і майна,
інших активів держави, правильності ведення бухгалтерського обліку і достовірності
фінансової звітності, функціонування системи внутрішнього контролю. Результати
державного фінансового аудиту та їх оцінка викладаються у звіті.
{Стаття 3 в редакції Закону № 5463-VI від 16.10.2012}
Стаття 4. Інспектування
Інспектування здійснюється органом державного фінансового контролю у формі ревізії
та полягає у документальній і фактичній перевірці певного комплексу або окремих питань
фінансово-господарської діяльності підконтрольної установи, яка повинна забезпечувати
виявлення наявних фактів порушення законодавства, встановлення винних у їх допущенні
посадових і матеріально відповідальних осіб. Результати ревізії викладаються в акті.
На підконтрольних установах, щодо яких за відповідний період їх фінансово-
господарської діяльності відповідно до цього Закону проведено державний фінансовий аудит,
інспектування за ініціативою органу державного фінансового контролю не проводиться.
{Стаття 4 в редакції Закону № 5463-VI від 16.10.2012}
Стаття 5. Контроль за дотриманням законодавства у сфері закупівель
Контроль за дотриманням законодавства у сфері закупівель здійснюється шляхом
проведення моніторингу закупівлі у порядку, встановленому Законом України "Про публічні
закупівлі", проведення перевірки закупівель, а також під час державного фінансового аудиту
та інспектування.
Порядок та підстави проведення органом державного фінансового контролю перевірок
закупівель встановлюється Кабінетом Міністрів України.
{Статтю 5 доповнено новою частиною згідно із Законом № 114-IX від 19.09.2019}
Перевірка закупівель у замовників проводиться за місцезнаходженням юридичної
особи, що перевіряється, чи за місцем розташування об’єкта права власності, щодо якого
проводиться перевірка, і полягає у документальному та фактичному аналізі дотримання
замовником законодавства про закупівлі. Результати перевірки закупівель викладаються в
акті перевірки закупівель.
Моніторинг закупівлі здійснюється за місцезнаходженням органу державного
фінансового контролю.
{Стаття 5 в редакції Законів № 5463-VI від 16.10.2012, № 2265-VIII від 21.12.2017}
Стаття 6. Фінансове забезпечення діяльності органу державного фінансового контролю
Фінансове забезпечення діяльності органу державного фінансового контролю
здійснюється за рахунок коштів державного бюджету.
{Стаття 6 із змінами, внесеними згідно із Законом № 5463-VI від 16.10.2012; в редакції
Закону № 176-VIII від 10.02.2015}
Стаття 7. Координація діяльності органу державного фінансового контролю з іншими
контролюючими органами
Орган державного фінансового контролю координує свою діяльність з органами
місцевого самоврядування та органами виконавчої влади, фінансовими органами,
центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику,
центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну митну політику, іншими
контролюючими органами, органами прокуратури, Національної поліції України, Служби
безпеки України, Бюро економічної безпеки України.
 Орган державного фінансового контролю зобов’язаний надавати Бюро економічної
безпеки України відомості про обставини, що можуть свідчити про вчинення кримінального
правопорушення.
{Стаття 7 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2921-III від 10.01.2002; в редакції
Закону № 5463-VI від 16.10.2012; із змінами, внесеними згідно із Законами № 406-VII від
04.07.2013, № 901-VIII від 23.12.2015; в редакції Закону № 1150-IX від 28.01.2021}
Розділ II
ОСНОВНІ ФУНКЦІЇ ОРГАНУ ДЕРЖАВНОГО ФІНАНСОВОГО КОНТРОЛЮ
Стаття 8. Основні функції органу державного фінансового контролю
Орган державного фінансового контролю:
1) здійснює державний фінансовий контроль та контроль за:
виконанням функцій з управління об’єктами державної власності;
цільовим та ефективним використанням коштів державного і місцевих бюджетів;
{Абзац третій пункту 1 частини першої статті 8 із змінами, внесеними згідно із
Законом № 176-VIII від 10.02.2015}
цільовим використанням і своєчасним поверненням кредитів (позик), одержаних під
державні (місцеві) гарантії;
достовірністю визначення потреби в бюджетних коштах при складанні планових
бюджетних показників;
{Пункт 1 частини першої статті 8 доповнено новим абзацом згідно із Законом № 176-
VIII від 10.02.2015}
відповідністю взятих бюджетних зобов’язань розпорядниками бюджетних коштів
відповідним бюджетним асигнуванням, паспорту бюджетної програми (у разі застосування
програмно-цільового методу у бюджетному процесі);
{Пункт 1 частини першої статті 8 доповнено новим абзацом згідно із Законом № 176-
VIII від 10.02.2015}
веденням бухгалтерського обліку, а також складанням фінансової і бюджетної звітності,
паспортів бюджетних програм та звітів про їх виконання (у разі застосування програмно-
цільового методу у бюджетному процесі), кошторисів та інших документів, що
застосовуються в процесі виконання бюджету;
{Абзац сьомий пункту 1 частини першої статті 8 із змінами, внесеними згідно із
Законом № 176-VIII від 10.02.2015}
станом внутрішнього контролю та внутрішнього аудиту у розпорядників бюджетних
коштів;
усуненням виявлених недоліків і порушень;
2) розробляє пропозиції щодо усунення виявлених недоліків і порушень та запобігання
їм у подальшому;
3) вживає в установленому порядку заходів до усунення виявлених під час здійснення
державного фінансового контролю порушень законодавства та притягнення до
відповідальності винних осіб;
4) здійснює інші повноваження, визначені законами України та покладені на нього
Кабінетом Міністрів України.
{Пункт 4 частини першої статті 8 із змінами, внесеними згідно із Законом № 176-VIII
від 10.02.2015}
Орган державного фінансового контролю розглядає листи, заяви і скарги громадян про
факти порушення законодавства з фінансових питань. Звернення, в яких повідомляється про
крадіжки, розтрати, недостачі, інші правопорушення, негайно пересилаються
правоохоронним органам для прийняття рішення згідно з законодавством.
 72) Поняття інвестицій та інвестиційної діяльності, її форми, суб’єкти, об’єкти.
Поняття, форми та об'єкт и інвестиційної діяльності
Інвестиційна діяльність – це сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави
по реалізації інвестицій.
Поняття інвестиції зазначені в Податковому кодексі України та законах України "Про
інвестиційну діяльність" від 18.09.1991 р., "Про режим іноземного інвестування" від
19.03.1996 р., "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16.04.1991 р.
Під інвестиціями розуміється усі види майнових і інтелектуальних цінностей, що
вкладаються в об'єкти підприємницької й інших видів діяльності, в результаті якої
створюється прибуток або досягається соціальний ефект (ЗУ "Про інвестиційну діяльність",
ст. 1).
Інвестиційна діяльність може здійснюватися у формі:
 – інвестування може здійснюватися будь-якими юридичними особами незалежно від
форми власності а також фізичними особами – громадянами;
 – державне інвестування окремих ивдів господарської діяльності;
 – іноземне інвестування;
 – спільне інвестування юридичних і фізичних осіб громадян України й іноземних
держав.
Інвестиційна діяльність реалізується звичайно в правових формах, що
відповідають договорам підряду на капітальне будівництво, проектування, постачання й
інше.
Інвестування може відбуватися шляхом придбання акцій акціонерного товариства, вступу в
товариство з вкладенням паю. Інвестиції можуть здійснюватися шляхом придбання патенту
або прав користування по ліцензійному договорі, придбанням товарного знака і т.д.
Інвестиційний договір визначає взаємовідносини власників або власників засобів, вкладених
в об'єкти підприємницької діяльності, взаємодія в процесі реалізації інвестиційного проекту, у
розподілі прибутків від наступної експлуатації проекту, а також встановлює право на об'єкт.
Об'єктами інвестиційної діяльності можуть бути:
 – знову створювані і модернізовані основні й оборотні кошти у всіх сферах народного
господарства;
 – цільові грошові внески;
 – цінні папери;
 – науково-технічна продукція;
 – інтелектуальні цінності;
 – майнові права;
 – інші суб'єкти власності.
Основними суб'єктами інвестиційної діяльності є: інвестори, замовники, виконавці робіт і
користувачі об'єктів.
Інвестори – суб'єкти інвестиційної діяльності, що приймають рішення про вкладення
власних, позикових або притягнутих майнових і інтелектуальних цінностей в об'єкти
інвестування, які забезпечують їхнє цільове використання.
Замовником є суб'єкт, що безпосередньо реалізує проект, який здійснює для цього всі
необхідні дії в межах прав наданих інвестором. Функції замовника може здійснювати самий
інвестор.
Користувачами об'єктів можуть бути будь-які юридичні і фізичні особи, а також державні і
муніципальні підприємства, іноземні держави і міжнародні організації, для яких створюється
об'єкт інвестиційної діяльності і користування який закріплено в договорі з інвестором.
Інвестори, за законом, можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також
виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності. Права у всіх інвесторів,
незалежно від форми власності, рівне і розміщення інвестицій у будь-які об'єкти є їхній
невід'ємним правом, що охороняється законом.
Інвестор має право самостійно розпоряджатися результатами інвестицій і передавати частину
своїх повноважень іншим організаціям.
Інвестор визначає напрямки, об'єми, характер і ефективність інвестицій; контролює їхнє
цільове використання. Інвестор визначає об'єми інвестицій залучаючи для їхньої реалізації на
договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності, у тому числі і шляхом
організації конкурсів і торгів. Держава і посадові особи не мають права втручатися в
договірні відношення учасників інвестиційної діяльності понад своєю компетенцією.
Держава виступає одночасно як інвестор і як ініціатор інвестиційної діяльності для
задоволення інтересів суспільства. Державне регулювання інвестиційною діяльністю може
виступати у формі:
 – державних інвестиційних програм;
 – прямого керування державними інвестиціями;
 – податковій політиці;
 – надання фінансової допомоги на розвиток окремих територій, галузей, виробництв;
 – фінансової, кредитної, ціноутворювальної й амортизаційної політиці;
 – антимонопольно політиці;
 – приватизації об'єктів державної власності;
 – контролю за дотриманням норм і стандартів.
Фінансування здійснюється за рахунок засобів державного бюджету і позабюджетних
джерела, тобто від суб'єктів, що беруть долю в реалізації цих програм. Джерелом інвестицій
можуть бути і кредити банків під державні гарантії.
Попередній об'єм державних капітальних вкладень встановлюється Міністерством економіки
і повідомляється держзамовникам. На підставі попередніх об'ємів, розробляють перелік
об'єктів із техніко-економічним обгрунтуванням і необхідними розрахунками. Затверджений
перелік є підставою для проведення торгів підряду. Результатом проведення торгів
вважається висновок державних контрактів, у яких уточнюються всі необхідні дані: вартість,
терміни і т.д.
Державне регулювання інвестиційної діяльності полягає в гарантіях прав суб'єктів і захисту
інвестицій. Держава гарантує, насамперед, стабільність прав, що дуже важливо при
довгострокових інвестиціях. Інвестиції можуть бути припинені лише у випадку стихійних
лих, визнання інвестора банкрутом, надзвичайного положення й екологічних порушень [2].
Учасники інвестиційної діяльності – громадяни і юридичні особи інших держав, що
забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на підставі доручення
інвестора.
ЗАКОН України Про інвестиційну діяльність
Стаття 5. Суб'єкти інвестиційної діяльності
1. Суб'єктами (інвесторами і учасниками) інвестиційної діяльності можуть бути
громадяни і юридичні особи України та іноземних держав, а також держави.
{Частина перша статті 5 із змінами, внесеними згідно із Законом № 1955-12 від
10.12.91}
Недержавні пенсійні фонди, інститути спільного інвестування, страховики та фінансові
установи - юридичні особи публічного права здійснюють інвестиційну діяльність відповідно
до законодавства, що визначає особливості їх діяльності.
{Частину першу статті 5 доповнено абзацом другим згідно із Законом № 2367-VI від
29.06.2010; із змінами, внесеними згідно із Законом № 5080-VI від 05.07.2012}
 2. Інвестори - суб'єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладення
власних, позичкових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об'єкти
інвестування.
Інвестори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати
функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності.
3. Учасниками інвестиційної діяльності можуть бути громадяни та юридичні особи
України, інших держав, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або
на підставі доручення інвестора.
 73) Правова характеристика інвестиційного договору.
????????????????????????????????????????????????????
ПОНЯТТЯ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ДОГОВОРУ
До відома! Інвестувати можна у нерухоме майно та майнові права, в інноваційні ідеї та
вже діючий бізнес, в основні фонди та створення підприємства «з нуля». Інвестиціями можуть
бути грошові кошти, обладнання, цільові банківські вклади, знання та ділова репутація, паї,
інтелектуальні цінності таке інше. У зв’язку з таким розмаїттям форм інвестування загальним
поняттям «інвестиційний договір» об’єднуються різні способи юридичного оформлення
інвестицій.
Важливо! На разі ми зосередимо увагу виключно на договорах, пов’язаних з
інвестуванням у бізнес (на різних етапах його життєвого циклу).
Інвестиційний договір – це господарсько-правова угода, яка укладається між суб’єктами
інвестиційної діяльності: замовником/ фаундером проєкту та інвестором. Таким договором
фіксується факт вкладання коштів або інших цінностей в об’єкт інвестування, визначається
мета (отримання прибутку), регламентуються права та обов’язки сторін. Предметом договору
є інвестиція у будь-якій формі, що не заборонена законодавством України. Єдиного шаблону
такого документа немає і бути не може, бо кожен інвестиційний проєкт унікальний, як з
комерційної, так і з юридичної точки зору.
Замовити дзвінок
ЗАКОНОДАВЧЕ РЕГУЛЮВАННЯ
Оскільки інвестиційний договір за умов інвестування у бізнес – це господарський
правочин, то врегульовується він нормами Господарського кодексу України. З метою
визначення суттєвих засад укладання такої угоди звертатися потрібно й до положень
профільного закону №1560-XI «Про інвестиційну діяльність» від 18.09.1991, Цивільного
кодексу, постанови Кабміну №112 «Про затвердження Положення про порядок держ.
реєстрації договорів про спільну діяльність за участю іноземного інвестора» від 30.01.1997.
Важливо! Згідно зі статтею 9 закону №1560-XI, договір (угода) – основний правовий
документ, що регулює взаємовідносини між суб’єктами інвестиційної діяльності.
Крім згаданих вище нормативно-правових актів в розрізі правового регулювання
інвестиційної діяльності заслуговує на увагу також закон №1116-IX «Про держ. підтримку
інвестиційних проєктів зі значними інвестиціями» від 17.12.2020 та закон №1667-IX «Про
стимулювання розвитку цифрової економіки в Україні» від 15.07.2021. Останній варто
розглядати в контексті встановлення особливого правового режиму для резидентів «Дія City»
з можливістю укладання таких видів інвестиційних договорів, як договір конвертованої
позики та договір опціону.
Замовити дзвінок
ХАРАКТЕРИСТИКА СУБ’ЄКТІВ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ
ДІЯЛЬНОСТІ
Рушієм інвестиційної діяльності є, з одного боку потреба в фінансуванні чи залученні
негрошових цінностей для розвитку бізнесу, а з іншого – бажання отримати прибуток
особами, що володіють вільними грошовими коштами або негрошовими цінностями.
Відповідно, суб’єктами інвестиційної діяльності – сторонами інвестиційної угоди –
виступають замовник (особа, що залучає інвестиції) та інвестор (особа, що їх надає).
ЗАМОВНИК/ ФАУНДЕР ПРОЄКТУ
В залежності від стадії життєвого циклу бізнесу, на якій залучаються інвестиції, це
може бути автор інноваційної ідеї, засновник стартапу чи керівник діючого підприємства.
Надалі замовник відповідає за фінансові результати при реалізації проєкту, виконання
зобов’язань, передбачених інвестиційним договором, та за кошти, надані інвестором.
Замовити дзвінок
ІНВЕСТОР
Фізична або юридична особа, що вкладає кошти або негрошові цінності в розвиток
інвестиційного проєкту. Інвестор розраховує на отримання прибутків від свого внеску: а)
регулярних чи одноразових фінансових виплат (дивідендів); б) частки у статутному капіталі
компанії з правом управління та ухвалення рішень чи без нього. Може йтися про отримання
прибутку, як за короткий час після інвестування, так і за декілька років, а то й десятиліть.
Для інвестора існує ряд ризиків, які потрібно передбачити та заздалегідь врегулювати в
домовленостях із замовником. Наприклад:
 ухвалення рішення стосовно збільшення статутного капіталу (з можливим
«розмивання часток») та щодо операцій на суми від половини вартості компанії/ статутного
капіталу;
розмір, періодичність, строки отримання дивідендів;
 призначення головного директора та головного бухгалтера, звільнення одним із
партнерів співробітників в односторонньому порядку;
 контроль інвестора не над всією корпоративною структурою (коли компанія
складається з кількох господарюючих суб’єктів різної організаційно-правової форми) –
можливість відводу інвестиційних активів до непідконтрольних інвестору елементів
корпоративної структури.

До відома! Перед укладанням інвестиційного договору обов’язково варто провести

комплексну перевірку протилежної сторони (Due Diligence). Інвестору потрібно перевіряти: а)
об’єкт інвестування; б) особу потенційного замовника. Замовнику теж доречним буде
проаналізувати ділову репутацію потенційного інвестора.
Перевірка потенційного партнера перед укладанням інвестиційного договору повинна
включати:
 оцінку інформації про власників (бенефіціарів) та топ-менеджерів, а також
контрагентів компанії, що є об’єктом інвестування;
 пошук відомостей по держ. реєстрах – судові спори за участю потенційного
партнера, наявність податкового боргу або інших заборгованостей, арештів або інших
обтяжень майна компанії, корупційних правопорушень;
 експертиза установчих документів, кадрової документації та основних договорів
із контрагентами.

Замовити дзвінок
ВАРІАНТИ ІНВЕСТИЦІЙНИХ УГОД
Для коректного з юридичної точки зору оформлення інвестиційних угод
використовується кілька договірних конструкцій. Вибір на користь того чи іншого договору
робиться з урахуванням стадії життєвого циклу проєкту, завдань та побажань учасників. На
практиці перевага віддається лише кільком варіантам оформлення угод інвестування.
Договір купівлі-продажу корпоративних прав
 Здійснюється входження до статутного капіталу шляхом купівлі інвестором частки у
статутному капіталі/ робиться додатковий вклад у статутний капітал у грошовій чи
негрошовій формі. При цьому як інвестиції розглядається лише внесення коштів cash-in, коли
гроші від продажу частки потрапляють у компанію та йдуть на її розвиток. Купівля
корпоративних прав з внесенням коштів cash-out (коли гроші потрапляють у розпорядження
учасника, що продав частку) не є інвестиціями. До відома! Такий варіант оформлення
інвестиційної угоди оптимально підходить у випадку інвестування у вже діючий бізнес.
Договір позики
Надаючи кошти у позику, інвестор може розраховувати на прибуток у вигляді відсотків.
Це досить вигідна модель, бо замовник зобов’язаний буде виплатити позику навіть у разі
краху проєкту. Натомість у випадку успіху інвестор не зможе масштабувати свій прибуток –
він обмежений обсягом відсотків. До відома! Цей варіант інвестування доцільний, якщо
замовником виступає ФОП. Проте якщо виникає запит на закріплення інвестором своєї
частки в бізнесі належним чином (з можливістю збільшити прибуток у разі зростання
бізнесу), потрібно реєструвати юрособу, ТОВ чи АТ.
Договір про спільну діяльність
Альтернатива – договір простого товариства. Йдеться про врегульовані Цивільним
кодексом (статті 1130 – 1143) види договірних відносин без реєстрації юридичної особи.
Угоди можуть укладати фізичні й юридичні особи, ФОП. Спільна діяльність може
здійснюватися шляхом об’єднання внесків (просте товариство) чи без такого об’єднання. До
відома! Такий варіант вигідний під реалізацію певних окремих проєктів. Приміром, замовник
може надати кваліфікований персонал й технології, взяти на себе адміністрування, інвестор –
надати кошти та використати свою ділову репутацію для просування проєкту на ринку.
До відома! З набуттям чинності закону №1667-ІХ для IT-компаній – резидентів «Дія
City» – стають доступними нові в українському законодавстві варіанти оформлення
інвестиційних угод (ці елементи були адаптовані з англійського права).
Договір конвертованої позики
Умовами такої угоди передбачається право інвестора на власний розсуд вибирати
форму повернення позики у визначений термін: а) грошима; б) часткою у статутному
капіталі. Якщо проєкт успішний, інвестор може розраховувати на можливість масштабування
свого прибутку.
Договір опціону
Закріплення в угоді гарантій стосовно права інвестора на придбання частки у
статутному капіталі компанії за визначеною під час укладання такого контракту ціною. У разі
успішного розвитку компанії вартість частки зростає в рази, проте інвестор зможе придбати її
за попередньо визначену суму.
Структура та істотні умови інвестиційного договору
Укладення всіх наведених вище варіантів інвестиційних угод потребує ретельної
попередньої підготовки. Потрібно в письмовій формі закріпити велику кількість
домовленостей. Іноді такі домовленості слід виконати ще до появи об’єкта інвестування (до
створення компанії).
Важливо! За ряду обставин (зокрема, за умов інвестування в неструктурований бізнес)
доцільно перед підписанням інвестиційного договору укласти угоду про наміри (меморандум,
попередній договір, протокол про наміри). В такий документ збираються попередньо
досягнуті усні домовленості, зокрема – визначаються учасники проєкту, їхні зобов’язання та
відповідальність у разі недотримання таких зобов’язань. Натомість у випадку виникнення
спору та подання позову в суд однією зі сторін, угода про наміри не буде мати сили. Це лише
зручний інструмент попереднього врегулювання взаємовідносин між учасниками
інвестиційного проєкту до укладення основного договору.
 Безпосередньо сам інвестиційний договір розробляється досвідченими юристами. При
цьому обов’язково повинні залучатися юристи, що представляють інтереси, як інвестора, так і
замовника.
Серед істотних умов такого договору:
 зобов’язання та відповідальність сторін;
ціна договору;
 строки здійснення інвестиційного проєкту;
 розмір, спосіб та час отримання прибутків;
 дотримання NDA (конфіденційності).

До відома! Бажано потурбуватися про те, щоб угода не містила умов, які неможливо
виконати. Приклад – зобов’язання голосувати за певні рішення в органах управління
компанією.
Державна реєстрація договорів про спільну діяльність за участю іноземного інвестора
Важливо! Інвестиційні договори про спільну діяльність, не пов’язану зі створенням
юридичної особи, за участю інвестора-нерезидента підлягають обов’язковій держ. реєстрації,
що закріплюється законом № 93/96-ВР «Про режим іноземного інвестування» від 19.03.1996,
вже згаданою вище постановою Кабміну №112, а також наказом Міністерства зовнішніх
економічних зв’язків і торгівлі №125 «Про заходи щодо забезпечення виконання постанови
Кабміну №112» від 20.02.97. Зокрема, держ. реєстрації підлягають договори про виробничу
кооперацію, спільне виробництво таке інше.
Картка державної реєстрації інвестиційного договору видається на підставі заяви та
комплекту документів, що подається до обласної/ Київської міської державної адміністрації
(через ЦНАП). Комплект документів повинен включати:
 лист-звернення від заявника;
 договір в оригіналі та його копія (з нотаріальним посвідченням);
 інформаційна картка договору за формою, встановленою Мінекономіки;
 копії установчих документів суб’єкта ЗЕД (з нотаріальним посвідченням) та
свідоцтво про його держ. реєстрацію;
 ліцензія, якщо діяльність вимагає ліцензування згідно з законодавством України;
 реєстраційний документ на компанію-нерезидента – витяг із торговельного,
банківського чи судового реєстру (перекладений українською та легалізований);
 за умови подання документів представником – відповідне доручення на цього
представника;
документ про оплату адміністративного збору (квитанцію) у розмірі шести неоподаткованих
мінімумів доходів громадян.

 74) Пільги та гарантії іноземних інвесторів.

ЗУ Про режим іноземного інвестування
ДЕРЖАВНІ ГАРАНТІЇ ЗАХИСТУ ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ
Стаття 7. Правовий режим інвестиційної діяльності
Для іноземних інвесторів на території України встановлюється національний режим
інвестиційної та іншої господарської діяльності, за винятками, передбаченими
законодавством України та міжнародними договорами України.
Для окремих суб'єктів підприємницької діяльності, які здійснюють інвестиційні проекти
із залученням іноземних інвестицій, що реалізуються відповідно до державних програм
розвитку пріоритетних галузей економіки, соціальної сфери і територій, може
встановлюватися пільговий режим інвестиційної та іншої господарської діяльності.
 Законами України можуть визначатися території, на яких діяльність іноземних інвесторів
та підприємств з іноземними інвестиціями обмежується або забороняється, виходячи з вимог
забезпечення національної безпеки.
Законами України для суб’єктів господарської діяльності, які здійснюють інвестиційні
проекти у визначених законом галузях господарювання із залученням іноземних інвестицій,
можуть встановлюватися додаткові державні гарантії захисту іноземних інвестицій, у тому
числі гарантії захисту інвестицій від зміни законодавства, передбачені цим Законом.
{Статтю 7 доповнено частиною четвертою згідно із Законом № 810-IX від 21.07.2020}
Стаття 8. Гарантії у разі зміни законодавства
Якщо в подальшому спеціальним законодавством України про іноземні інвестиції або
законами України, які надають державні гарантії, будуть змінюватися гарантії захисту
іноземних інвестицій, зазначені в розділі II цього Закону або в законах України, які надають
державні гарантії, то протягом 10 років з дня набрання чинності таким законодавством на
вимогу іноземного інвестора застосовуються державні гарантії захисту іноземних інвестицій,
передбачені цим Законом або іншими законами України, які надають такі державні гарантії.
Державні гарантії захисту іноземних інвестицій, пов’язані із застосуванням "зеленого"
тарифу, застосовуються на весь строк дії "зеленого" тарифу.
До прав і обов’язків сторін, визначених угодою про розподіл продукції, протягом строку
її дії застосовується законодавство України, чинне на момент її укладення. До прав і
обов’язків сторін, визначених договором про купівлю-продаж електричної енергії за
"зеленим" тарифом, протягом строку його дії застосовується законодавство України, чинне на
дату набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законів України щодо
удосконалення умов підтримки виробництва електричної енергії з альтернативних джерел
енергії". Зазначені гарантії не поширюються на зміни до законодавства, що стосуються
питань оборони, національної безпеки, податкового законодавства, забезпечення
громадського порядку, охорони навколишнього природного середовища.
{Статтю 8 доповнено частиною згідно із Законом № 1807-III від 08.06.2000; в
редакції Закону № 810-IX від 21.07.2020}
Державні гарантії захисту інвестицій, пов’язані із застосуванням розмірів ставок рентної
плати за користування надрами для видобування газу природного (будь-якого походження),
визначених пунктом 252.20 статті 252 Податкового кодексу України, у тому числі рентної
плати за користування надрами для природного газу, видобутого із нових свердловин,
визначених станом на 1 березня 2022 року, застосовуються з 1 березня 2022 року до 1 березня
2032 року. Протягом цього періоду розмір ставок рентної плати за користування надрами для
видобування природного газу, в тому числі видобутого із нових свердловин, не може бути
збільшений, а також до них не можуть застосовуватися коригуючі коефіцієнти або інші
механізми (у тому числі ті, що призводять до скорочення строку дії таких ставок або їх
скасування), що можуть бути передбачені Податковим кодексом України або іншими актами
законодавства, що призведуть або можуть призвести до фактичного збільшення розміру
податкових зобов’язань з рентної плати за користування надрами для видобування
природного газу порівняно з розміром таких податкових зобов’язань, розрахованим згідно з
Податковим кодексом України станом на 1 березня 2022 року. Зазначені гарантії не
поширюються на зміни до законодавства, що стосуються питань оборони, національної
безпеки, забезпечення громадського порядку, охорони навколишнього природного
середовища.
{Статтю 8 доповнено частиною третьою згідно із Законом № 2139-IX від 15.03.2022 -
щодо набрання чинності та дії Закону див. пункт 1 розділу II}
Стаття 9. Гарантії щодо примусових вилучень, а також незаконних дій державних
органів та їх посадових осіб
 Іноземні інвестиції в Україні не підлягають націоналізації. Державні органи не мають
права реквізувати іноземні інвестиції, за винятком випадків здійснення рятівних заходів у разі
стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій. Зазначена реквізиція може бути проведена на
підставі рішень органів, уповноважених на це Кабінетом Міністрів України.
Рішення про реквізицію іноземних інвестицій та умови компенсації можуть бути
оскаржені в судовому порядку відповідно до статті 26 цього Закону.
Стаття 10. Компенсація і відшкодування збитків іноземним інвесторам
Іноземні інвестори мають право на відшкодування збитків, включаючи упущену вигоду і
моральну шкоду, завданих їм внаслідок дій, бездіяльності або неналежного виконання
державними органами України чи їх посадовими особами передбачених законодавством
обов'язків щодо іноземного інвестора або підприємства з іноземними інвестиціями,
відповідно до законодавства України. Не підлягає відшкодуванню упущена вигода інвестора
із значними інвестиціями за спеціальним інвестиційним договором у зв’язку з невиконанням
або неналежним виконанням державою в особі Кабінету Міністрів України та/або органом
місцевого самоврядування, якщо такий орган є стороною спеціального інвестиційного
договору, зобов’язань за таким договором.
{Частина перша статті 10 із змінами, внесеними згідно із Законом № 1116-IX від
17.12.2020}
Усі понесені витрати та збитки іноземних інвесторів, завдані їм внаслідок дій, зазначених
у статті 9 та частині першій цієї статті, повинні бути відшкодовані на основі поточних
ринкових цін та/або обгрунтованої оцінки, підтверджених аудитором чи аудиторською
фірмою.
Компенсація, що виплачується іноземному інвестору, повинна бути швидкою,
адекватною та ефективною. Компенсація, що виплачується іноземному інвестору внаслідок
дій, зазначених у статті 9 цього Закону, визначається на момент припинення права власності.
Компенсація, що виплачується іноземному інвестору внаслідок дій, зазначених у частині
першій цієї статті, визначається на час фактичного здійснення рішення про відшкодування
збитків. Сума компенсації повинна виплачуватись у валюті, в якій були здійснені інвестиції,
чи в будь-якій іншій прийнятній для іноземного інвестора валюті відповідно до законодавства
України. З моменту виникнення права на компенсацію і до моменту її виплати на суму
компенсації нараховуються відсотки згідно з середньою ставкою відсотка, за яким лондонські
банки надають позики першокласним банкам на ринку євровалют (ЛІБОР).
Стаття 11. Гарантії в разі припинення інвестиційної діяльності
У разі припинення інвестиційної діяльності іноземний інвестор має право на повернення
не пізніше шести місяців з дня припинення цієї діяльності своїх інвестицій в натуральній
формі або у валюті інвестування в сумі фактичного внеску (з урахуванням можливого
зменшення статутного капіталу) без сплати мита, а також доходів з цих інвестицій у грошовій
чи товарній формі за реальною ринковою вартістю на момент припинення інвестиційної
діяльності, якщо інше не встановлено законодавством або міжнародними договорами
України, або спеціальним інвестиційним договором, укладеним у порядку,
передбаченому Законом України "Про державну підтримку інвестиційних проектів із
значними інвестиціями".
{Стаття 11 із змінами, внесеними згідно із Законом № 1116-IX від 17.12.2020}
Стаття 12. Гарантії переказу прибутків, доходів та інших коштів, одержаних внаслідок
здійснення іноземних інвестицій
Іноземним інвесторам після сплати податків, зборів та інших обов'язкових платежів
гарантується безперешкодний і негайний переказ за кордон їх прибутків, доходів та інших
коштів в іноземній валюті, одержаних на законних підставах внаслідок здійснення іноземних
інвестицій.
 Порядок переказу за кордон прибутків, доходів та інших коштів, одержаних внаслідок
здійснення іноземних інвестицій, визначається Національним банком України.
Законом України «Про інвестиційну діяльність» передбачено, що держава гарантує
стабільність умов здійснення інвестиційної діяльності, додержання прав і законних інтересів
її суб’єктів. Це зумовлено тим, що інвестиційна діяльність пов’язана з певним ризиком для
інвестора, а тому обсяг інвестицій, особливо іноземних, залежить значною мірою від
ефективності правових гарантій, передбачених національним законодавством та
міжнародними договорами. Обов’язком держави є створення і забезпечення ефективності
існування механізму захисту інвестицій та інвесторів. І саме держава в особі уповноважених
нею державних органів має забезпечити законодавчі засади щодо сприяння захисту прав
інвесторів і створити належний механізм реалізації законодавчих норм.
Законодавство повинне забезпечити реалізацію таких основних прав інвесторів, як право на
отримання прибутку від здійснення інвестиційної діяльності; право на пересилання прибутку
за межі України; право на судовий захист законних прав та інтересів інвестора; право на
відшкодування заподіяних інвестору збитків. Значне місце в інвестиційному законодавстві
також має бути відведене гарантіям інвестиційної політики, до яких можна віднести такі:
стабільність інвестиційного законодавства; стабільність правового режиму інвестиційної
діяльності; стабільність правового статусу інвесторів та учасників інвестиційної діяльності;
можливість ефективного захисту прав у випадку їх порушення1 . Під гарантіями розуміється
підкріплена силою держави система юридичних засобів та умов, що посилюють права
уповноважених суб’єктів і обов’язки зобов’язаних суб’єктів правовідносин, які забезпечують
їх реалізацію за допомогою особливої процедури (деталізація регулювання, надання
регулюванню більшої юридичної сили2 ). Під захистом інвестицій розуміється комплекс
організаційних, технічних, правових заходів, спрямованих на створення умов, що сприяють
збереженню інвестицій, досягненню мети інвестиційної діяльності, ефективної діяльності
об’єктів інвестування та реінвестування, захисту законних прав і інтересів інвесторів, у тому
числі й права на отримання прибутку (доходу) від інвестицій3 . Правові гарантії захисту
інвестицій поділяються на: – гарантії від зміни законодавства; – гарантії від примусових
вилучень, а також незаконних дій державних органів та їх посадових осіб; – компенсація і
відшкодування збитків інвесторам; – гарантії в разі припинення інвестиційної діяльності; –
гарантії переказу доходів, прибутків та інших сум у зв’язку з іноземними інвестиціями.
Держава гарантує захист інвестицій незалежно від форм власності та джерел існування. Усім
інвесторам гарантується рівноправний режим, що забезпечує здійснення інвестиційної
діяльності, включаючи незастосування дискримінаційних заходів, способів
дискримінаційного характеру, які могли б зашкодити управлінню інвестиціями, їх
використанню та ліквідації, а також умови і порядок вивезення вкладених цінностей та
результатів інвестиційної діяльності.
https://ndipzir.org.ua/wp-content/uploads/2017/07/Boychuk/1_5.pdf
про пільги – https://voxukraine.org/zaluchennya-investitsij-i-podatkovi-pilgi-chi-dijsno-tse-
shlyah-do-ekonomichnogo-zrostannya/
 75) Правовий режим інноваційної діяльності, її види та організаційні форми
впровадження.
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/40-15#Text

ГКУ
Глава34
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Стаття 325. Інноваційна діяльність
1. Інноваційною діяльністю у сфері господарювання є діяльність учасників
господарських відносин, що здійснюється на основі реалізації інвестицій з метою виконання
довгострокових науково-технічних програм з тривалими строками окупності витрат і
впровадження нових науково-технічних досягнень у виробництво та інші сфери суспільного
життя.
Стаття 326. Інвестування інноваційної діяльності
1. Інвестиціями у сфері господарювання визнаються довгострокові вкладення різних
видів майна, інтелектуальних цінностей та майнових прав в об'єкти господарської діяльності з
метою одержання доходу (прибутку) або досягнення іншого соціального ефекту.
2. Формами інвестування інноваційної діяльності є:
державне (комунальне) інвестування, що здійснюється органами державної влади або
органами місцевого самоврядування за рахунок бюджетних коштів та інших коштів
відповідно до закону;
комерційне інвестування, що здійснюється суб'єктами господарювання за рахунок
власних або позичкових коштів з метою розвитку бази підприємництва;
соціальне інвестування, що здійснюється в об'єкти соціальної сфери та інших
невиробничих сфер;
іноземне інвестування, що здійснюється іноземними юридичними особами або
іноземцями, а також іншими державами;
спільне інвестування, що здійснюється суб'єктами України разом з іноземними
юридичними особами чи іноземцями.
3. Загальні умови реалізації інвестицій в Україні визначаються законом.
Стаття 327. Види інноваційної діяльності
1. Інноваційна діяльність передбачає інвестування наукових досліджень і розробок,
спрямованих на здійснення якісних змін у стані продуктивних сил і прогресивних
міжгалузевих структурних зрушень, розробки і впровадження нових видів продукції і
технологій.
2. Інноваційна діяльність здійснюється за такими напрямами:
проведення наукових досліджень і розробок, спрямованих на створення об'єктів
інтелектуальної власності, науково-технічної продукції;
розробка, освоєння, випуск і розповсюдження принципово нових видів техніки і
технології;
розробка і впровадження нових ресурсозберігаючих технологій, призначених для
поліпшення соціального і екологічного становища;
технічне переозброєння, реконструкція, розширення, будівництво нових підприємств,
що здійснюються вперше як промислове освоєння виробництва нової продукції або
впровадження нової технології.
3. Інвестування відтворення основних фондів і приросту матеріально-виробничих
запасів здійснюється як капітальні вкладення.
Стаття 328. Державне регулювання інноваційної діяльності
1. Держава регулює інноваційну діяльність шляхом:
визначення інноваційної діяльності як необхідної складової інвестиційної та
структурно-галузевої політики; формування і забезпечення реалізації інноваційних програм
та цільових проектів;
створення економічних, правових та організаційних умов для забезпечення державного
регулювання інноваційної діяльності;
створення та сприяння розвиткові інфраструктури інноваційної діяльності.
2. Держава здійснює контроль за інноваційною діяльністю суб'єктів господарювання та
інших учасників господарських відносин, її відповідністю вимогам законодавства і
державним інноваційним програмам. Законом можуть бути передбачені галузі або об'єкти
інноваційної діяльності, в яких обмежується чи забороняється використання іноземних
інвестицій.
Стаття 329. Державні гарантії інноваційної діяльності
1. Держава гарантує суб'єктам інноваційної діяльності:
підтримку інноваційних програм і проектів, спрямованих на реалізацію економічної та
соціальної політики держави;
підтримку створення та розвитку суб'єктів інфраструктури інноваційної діяльності;
охорону та захист прав інтелектуальної власності, захист від недобросовісної
конкуренції у сфері інноваційної діяльності;
вільний доступ до інформації про пріоритети державної економічної та соціальної
політики, про інноваційні потреби та результати науково-технічної діяльності, крім випадків,
передбачених законом;
підтримку щодо підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів у сфері
здійснення інноваційної діяльності.
Стаття 330. Державна експертиза інноваційних проектів
1. Інноваційні проекти, що інвестуються за рахунок Державного бюджету України або
місцевих бюджетів, а також проекти, замовниками яких є органи державної влади чи органи
місцевого самоврядування, підлягають обов'язковій державній експертизі відповідно до
законодавства. Інноваційні проекти, що інвестуються за рахунок інших джерел, підлягають
обов'язковій державній експертизі з питань додержання екологічних, містобудівних та
санітарно-гігієнічних вимог.
2. У разі необхідності експертиза окремих інноваційних проектів, що мають важливе
народногосподарське значення, може здійснюватися за рішенням Кабінету Міністрів України.
Стаття 331. Договір на створення і передачу науково-технічної продукції
1. За договором на створення і передачу науково-технічної продукції одна сторона
(виконавець) зобов'язується виконати зумовлені завданням другої сторони (замовника)
науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (далі - НДДКР), а замовник
зобов'язується прийняти виконані роботи (продукцію) і оплатити їх.
2. Предметом договору на передачу науково-технічної продукції може бути
модифікована науково-технічна продукція.
3. Науково-технічною продукцією є завершені науково-дослідні, проектні,
конструкторські, технологічні роботи та послуги, створення дослідних зразків або партій
виробів, необхідних для проведення НДДКР згідно з вимогами, погодженими із замовниками,
що виконуються чи надаються суб'єктами господарювання (науково-дослідними,
конструкторськими, проектно-конструкторськими і технологічними установами,
організаціями, а також науково-дослідними і конструкторськими підрозділами підприємств,
установ і організацій тощо).
4. Договір може укладатися на виконання усього комплексу робіт від дослідження до
впровадження у виробництво науково-технічної продукції, а також на її подальше технічне
супроводження (обслуговування).
5. У разі якщо науково-технічна продукція є результатом ініціативних робіт, договір
укладається на її передачу, включаючи надання послуг на її впровадження та освоєння.
6. Договори на створення і передачу науково-технічної продукції для пріоритетних
державних потреб та за участі іноземних суб'єктів господарювання укладаються і
виконуються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України відповідно до закону.
Стаття 332. Законодавство про інноваційну діяльність
1. Відносини, що виникають у процесі здійснення інноваційної діяльності, регулюються
цим Кодексом та іншими законодавчими актами. До вказаних відносин у частині, не
врегульованій цим Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу
України.
 76) Правове регулювання та види спеціальних режимів господарювання.
Гк Розділ VIII
СПЕЦІАЛЬНІ РЕЖИМИ ГОСПОДАРЮВАННЯ
Стаття 401. Визначення спеціальної (вільної) економічної зони
1. Спеціальною (вільною) економічною зоною вважається частина території України, на
якій встановлено спеціальний правовий режим господарської діяльності, особливий порядок
застосування та дії законодавства України. На території спеціальної (вільної) економічної
зони можуть запроваджуватися пільгові митні, податкові, валютно-фінансові та інші умови
підприємництва вітчизняних та іноземних інвесторів.
2. Спеціальні (вільні) економічні зони створюються з метою залучення інвестицій та
ефективного їх використання, активізації спільно з іноземними інвесторами підприємницької
діяльності з метою збільшення експорту товарів, поставок на внутрішній ринок високоякісної
продукції і послуг, впровадження нових технологій, розвитку інфраструктури ринку,
поліпшення використання природних, матеріальних і трудових ресурсів, прискорення
соціально-економічного розвитку України.
Стаття 405. Законодавство, що діє на території спеціальної (вільної) економічної зони
1. На території спеціальної (вільної) економічної зони діє законодавство України з
урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, законом про загальні засади
створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон, а також законом про
створення конкретної спеціальної (вільної) економічної зони, прийнятим відповідно до цього
Кодексу.
Глава 40
КОНЦЕСІЇ
Стаття 406. Концесія
1. Концесія - форма здійснення державно-приватного партнерства, яка полягає в наданні
концесієдавцем концесіонеру права на створення та/або будівництво (нове будівництво,
реконструкцію, реставрацію, капітальний ремонт та технічне переоснащення), та/або
управління (користування, експлуатацію, технічне обслуговування) об’єктом концесії, та/або
надання суспільно значущих послуг в порядку та на умовах, визначених концесійним
договором, і передбачає передачу концесіонеру переважної частини операційного ризику,
який охоплює ризик попиту та/або ризик пропозиції.
2. Концесійна діяльність здійснюється на основі концесійних договорів, що укладаються
відповідно до законодавства України між концесіонером та концесієдавцем.
ЗКУ про консесію
Глава 41
ІНШІ ВИДИ СПЕЦІАЛЬНИХ РЕЖИМІВ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Стаття 411. Виключна (морська) економічна зона України
1. Морські райони, зовні прилеглі до територіального моря України, включаючи райони
навколо островів, що їй належать, становлять виключну (морську) економічну зону України.
2. Ширина виключної (морської) економічної зони становить до двохсот морських миль,
відлічених від тих самих вихідних ліній, що і територіальне море України.
 5. Режим здійснення господарської діяльності у виключній (морській) економічній зоні
встановлюється відповідно до цього Кодексу законом про виключну (морську) економічну
зону України, іншими законодавчими актами, що регулюють питання, пов'язані з правовим
режимом виключної (морської) економічної зони України.
Стаття 416. Порядок здійснення господарської діяльності в умовах надзвичайного стану,
надзвичайної екологічної ситуації
1. Господарська діяльність в умовах надзвичайного стану - особливого правового режиму
діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств,
установ, організацій, передбаченого Конституцією України, який тимчасово допускає
обмеження у здійсненні конституційних прав і свобод громадян, а також прав юридичних
осіб та покладає на них додаткові обов'язки, - може здійснюватися з урахуванням обмежень
та зобов'язань, встановлених виданим відповідно до Конституції України указом Президента
України про введення надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях.
2. Повноваження органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо
учасників господарських відносин, заходи, що вживаються в умовах надзвичайного стану, а
також відповідальність за порушення режиму надзвичайного стану визначаються законом про
надзвичайний стан.
3. Правила цієї статті щодо здійснення господарської діяльності застосовуються також у
разі оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації.
Стаття 417. Порядок здійснення господарської діяльності в умовах воєнного стану
1. У період дії воєнного стану, введеного на території України або в окремих місцевостях,
правовий режим господарської діяльності визначається на основі закону про оборону
України, інших законодавчих актів щодо забезпечення обороноздатності держави
та законодавства про режим воєнного стану.
Стаття 418. Гарантії прав учасників господарських відносин в умовах спеціального
режиму господарювання
1. Запровадження спеціальних режимів господарювання, не передбачених цим Кодексом,
якими встановлюється обмеження прав суб'єктів господарювання, не допускається.
2. Держава гарантує суб'єктам господарювання та іншим учасникам господарських
відносин право на звернення до суду за захистом їх майнових та інших прав від незаконного
обмеження в умовах будь-якого спеціального режиму господарювання, передбаченого цим
Кодексом

 77) Договірні форми державно-приватного партнерства. Правове регулювання

концесійного договору.

ЗАКОН УКРАЇНИ
Про державно-приватне партнерство
Розділ I
ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
Стаття 1. Визначення та ознаки державно-приватного партнерства
1. У цьому Законі наведені нижче терміни вживаються в такому значенні:
державно-приватне партнерство - співробітництво між державою Україна, Автономною
Республікою Крим, територіальними громадами в особі відповідних державних органів, що
згідно із Законом України "Про управління об’єктами державної власності" здійснюють
управління об’єктами державної власності, органів місцевого самоврядування, Національною
академією наук України, національних галузевих академій наук (державних партнерів) та
юридичними особами, крім державних та комунальних підприємств, установ, організацій
(приватних партнерів), що здійснюється на основі договору в порядку, встановленому цим
Законом та іншими законодавчими актами, та відповідає ознакам державно-приватного
партнерства, визначеним цим Законом;
договір про фінансування - договір між приватним партнером та кредитором
(кредиторами) чи їхніми представниками, укладений з метою фінансування проекту, що
здійснюється на умовах державно-приватного партнерства;
кредитор - будь-яка фінансова установа, міжнародна фінансова організація, що надала
чи має намір надати боргове фінансування або видала гарантію приватному партнеру для
виконання ним зобов’язань за договором, укладеним в рамках державно-приватного
партнерства;
плата за експлуатаційну готовність - обумовлені договором, укладеним в рамках
державно-приватного партнерства, платежі на користь приватного партнера, що сплачуються
після прийняття об’єкта державно-приватного партнерства в експлуатацію, розмір яких
залежить від досягнення приватним партнером показників результативності, визначених
договором, укладеним в рамках державно-приватного партнерства;
показники результативності - кількісні та якісні показники щодо надійності та
доступності об’єкта державно-приватного партнерства, що повинні бути досягнуті в
результаті реалізації проекту, що здійснюється на умовах державно-приватного партнерства, з
урахуванням його мети та завдань;
прямий договір - договір між державним партнером, приватним партнером та
кредитором (кредиторами), що визначає порядок та умови зміни приватного партнера, а
також може передбачати зобов’язання сторін договору, пов’язані зі зміною приватного
партнера, виконання фінансових зобов’язань приватного партнера перед кредитором
(кредиторами) та інші положення, спрямовані на недопущення розірвання договору,
укладеного в рамках державно-приватного партнерства;
радник - фізична та/або юридична особа, яка за договором бере на себе зобов’язання
щодо надання послуг у процесі підготовки проекту, що здійснюється на умовах державно-
приватного партнерства;
суспільно значущі послуги - послуги, спрямовані на забезпечення суспільних інтересів
та потреб, що надаються необмеженому колу користувачів (споживачів) та/або надання яких
має забезпечуватися органами державної влади, органами місцевого самоврядування або
державними, комунальними підприємствами, установами, організаціями, господарськими
товариствами, 50 і більше відсотків акцій (часток) яких належать державі, територіальній
громаді чи Автономній Республіці Крим.
2. На стороні приватного партнера у договорі, укладеному в рамках державно-
приватного партнерства, можуть виступати декілька осіб, які відповідно до цього Закону
можуть бути приватними партнерами. Відносини між приватними партнерами та порядок
визначення приватного партнера для представництва інтересів інших приватних партнерів у
відносинах з державним партнером визначаються умовами договору, укладеного між
приватними партнерами, або умовами договору, укладеного в рамках державно-приватного
партнерства. Такі особи несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями, передбаченими
договором, укладеним в рамках державно-приватного партнерства.
Крім переможця (переможців) конкурсу з визначення приватного партнера приватним
партнером може виступати юридична особа, створена для здійснення державно-приватного
партнерства переможцем (переможцями) конкурсу з визначення приватного партнера, якщо
це передбачено умовами відповідного конкурсу.
Переможець (переможці) конкурсу несе (несуть) у повному обсязі відповідальність за
виконання зобов’язань за договором, укладеним у рамках державно-приватного партнерства.
За рішенням державного партнера на стороні державного партнера у договорі,
укладеному в рамках державно-приватного партнерства, можуть брати участь державне,
комунальне підприємство, установа, організація, господарське товариство, 100 відсотків акцій
(часток) якого належать державі, територіальній громаді чи Автономній Республіці Крим, на
яких може бути покладено виконання окремих зобов’язань у договорі, укладеному в рамках
державно-приватного партнерства. Державний партнер несе субсидіарну відповідальність за
зобов’язаннями такого підприємства, установи, організації або господарського товариства
відповідно до договору, укладеного в рамках державно-приватного партнерства.
Державним партнером у договорі, укладеному в рамках державно-приватного
партнерства, одночасно можуть виступати декілька органів державної влади та/або органів
місцевого самоврядування, Національна академія наук України, галузеві академії наук. Права
та обов’язки зазначених осіб щодо їх спільної участі у договорі, укладеному в рамках
державно-приватного партнерства, визначаються договором, укладеним між ними.
Такий договір повинен бути укладений до моменту затвердження конкурсної
документації та може містити інформацію про права та обов’язки, у договорі, укладеному в
рамках державно-приватного партнерства, у тому числі розподіл прав на об’єкт державно-
приватного партнерства після його прийняття в експлуатацію, та інші умови.
Копія такого договору повинна бути додана до договору, укладеного в рамках
державно-приватного партнерства.
3. До ознак державно-приватного партнерства належать:
1) створення та/або будівництво (нове будівництво, реконструкція, реставрація,
капітальний ремонт та технічне переоснащення) об’єкта державно-приватного партнерства
та/або управління (користування, експлуатація, технічне обслуговування) таким об’єктом;
2) довготривалість відносин (від 5 до 50 років);
3) передача приватному партнеру частини ризиків у процесі здійснення державно-
приватного партнерства;
4) внесення приватним партнером інвестицій в об’єкт державно-приватного
партнерства.
Всі інвестиційні проекти, що відповідають ознакам державно-приватного партнерства,
мають бути реалізовані лише із застосуванням вимог цього Закону.
{Стаття 1 із змінами, внесеними згідно із Законом № 817-VIII від 24.11.2015; в редакції
Закону № 155-IX від 03.10.2019}
Стаття 2. Правові засади державно-приватного партнерства
1. Правовими засадами державно-приватного партнерства є Конституція
України, Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України, цей Закон, інші
законодавчі акти України, а також міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких
надана Верховною Радою України.
2. У разі якщо міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана
Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені цим Законом,
застосовуються правила міжнародного договору.
3. Відносини, що виникають у зв’язку із державно-приватним партнерством, не можуть
встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім законів, що містять
виключно норми щодо внесення змін до цього Закону.
{Статтю 2 доповнено частиною третьою згідно із Законом № 155-IX від 03.10.2019}
 4. На відносини, що виникають у зв’язку з вибором приватного партнера та виконанням
договору, укладеного в рамках державно-приватного партнерства, та з наданням державної
підтримки здійснення державно-приватного партнерства, не поширюється законодавство про
публічні закупівлі.
{Статтю 2 доповнено частиною четвертою згідно із Законом № 155-IX від
03.10.2019}
Стаття 3. Основні принципи здійснення державно-приватного партнерства
1. До основних принципів здійснення державно-приватного партнерства належать:
рівність перед законом державних та приватних партнерів;
заборона будь-якої дискримінації прав державних чи приватних партнерів;
узгодження інтересів державних та приватних партнерів з метою отримання взаємної
вигоди;
забезпечення вищої ефективності діяльності, ніж у разі здійснення такої діяльності
державним партнером без залучення приватного партнера;
{Частину першу статті 3 доповнено новим абзацом згідно із Законом № 817-VIII від
24.11.2015}
незмінність протягом усього строку дії договору, укладеного в рамках державно-
приватного партнерства, цільового призначення та форми власності об'єктів, що перебувають
у державній або комунальній власності чи належать Автономній Республіці Крим, переданих
приватному партнеру;
визнання державними та приватними партнерами прав і обов'язків, передбачених
законодавством України та визначених умовами договору, укладеного у рамках державно-
приватного партнерства;
справедливий розподіл між державним та приватним партнерами ризиків, пов'язаних з
виконанням договорів, укладених у рамках державно-приватного партнерства;
визначення приватного партнера на конкурсних засадах, крім випадків, встановлених
законом.
Стаття 4. Сфери застосування державно-приватного партнерства
1. Державно-приватне партнерство застосовується в таких сферах:
{Абзац другий частини першої статті 4 виключено на підставі Закону № 155-IX від
03.10.2019}
виробництво, транспортування і постачання тепла та розподіл і постачання природного
газу;
будівництво та/або експлуатація автострад, доріг, залізниць, злітно-посадкових смуг на
аеродромах, мостів, шляхових естакад, тунелів і метрополітенів, морських і річкових портів
та їх інфраструктури;
машинобудування;
збір, очищення та розподілення води;
охорона здоров'я;
туризм, відпочинок, рекреація, культура та спорт;
забезпечення функціонування зрошувальних і осушувальних систем;
поводження з відходами, крім збирання та перевезення;
{Абзац десятий частини першої статті 4 в редакції Закону № 817-VIII від 24.11.2015}
виробництво, розподілення та постачання електричної енергії;
{Абзац дванадцятий частини першої статті 4 виключено на підставі Закону № 155-IX
від 03.10.2019}
надання соціальних послуг, управління соціальною установою, закладом;
 {Частину першу статті 4 доповнено абзацом тринадцятим згідно із Законом № 817-
VIII від 24.11.2015}
виробництво та впровадження енергозберігаючих технологій, будівництво та
капітальний ремонт житлових будинків, повністю чи частково зруйнованих внаслідок
бойових дій на території проведення антитерористичної операції;
встановлення модульних будинків та будівництво тимчасового житла для внутрішньо
переміщених осіб;
надання освітніх послуг та послуг у сфері охорони здоров'я;
управління пам'ятками архітектури та культурної спадщини;
донорство крові та/або компонентів крові, заготівля, переробка, тестування, зберігання,
розподіл і реалізація донорської крові та/або компонентів крові;
електронні комунікації.
2. За рішенням державного партнера державно-приватне партнерство може
застосовуватися в інших сферах діяльності, які передбачають надання суспільно значущих
послуг, крім видів господарської діяльності, які відповідно до закону дозволяється
здійснювати виключно державним підприємствам, установам та організаціям. Державно-
приватне партнерство застосовується з урахуванням особливостей правового режиму щодо
окремих об'єктів та окремих видів діяльності, встановлених законом.
{Частина друга статті 4 із змінами, внесеними згідно із Законами № 817-VIII від
24.11.2015, № 155-IX від 03.10.2019}
{Частину третю статті 4 виключено на підставі Закону № 817-VIII від 24.11.2015}
Розділ II
ФОРМИ ЗДІЙСНЕННЯ ТА ОБ'ЄКТИ ДЕРЖАВНО-ПРИВАТНОГО
ПАРТНЕРСТВА
Стаття 5. Форми здійснення державно-приватного партнерства
1. У рамках здійснення державно-приватного партнерства відповідно до цього Закону
та інших законодавчих актів України можуть укладатися:
концесійний договір;
договір управління майном (виключно за умови передбачення у договорі, укладеному в
рамках державно-приватного партнерства, інвестиційних зобов'язань приватного партнера);

договір про спільну діяльність;

{Абзац четвертий частини першої статті 5 із змінами, внесеними згідно із Законом №
155-IX від 03.10.2019}
{Абзац частини першої статті 5 виключено на підставі Закону № 5406-VI від
02.10.2012}
інші договори.
Договір, укладений у рамках державно-приватного партнерства, може містити елементи
різних договорів (змішаний договір), умови яких визначаються відповідно до цивільного
законодавства України.
{Абзац сьомий частини першої статті 5 в редакції Закону № 817-VIII від 24.11.2015}
{Частину другу статті 5 виключено на підставі Закону № 817-VIII від 24.11.2015}
3. Відносини, пов'язані з ініціюванням державно-приватного партнерства, вибором
приватного партнера, підготовкою до укладення, визначенням змісту договору, укладенням
та виконанням договорів, укладених у рамках здійснення державно-приватного партнерства
відповідно до частини першої цієї статті, регулюються нормами цього Закону, якщо інший
порядок вибору приватного партнера, підготовки до укладення, визначення змісту договору,
укладення та виконання таких договорів не визначений законом, що регулює відповідну
форму здійснення державно-приватного партнерства. У разі якщо договір, що має укладатися
в рамках державно-приватного партнерства, є змішаним договором, відносини щодо
ініціювання державно-приватного партнерства, підготовки до укладення договору та вибору
приватного партнера регулюються нормами цього Закону.
{Частина третя статті 5 в редакції Закону № 817-VIII від 24.11.2015; із змінами,
внесеними згідно із Законом № 155-IX від 03.10.2019}
4. Дія цього Закону не поширюється на угоди про розподіл продукції, порядок
укладення, виконання та припинення яких регулюється Законом України "Про угоди про
розподіл продукції".
{Статтю 5 доповнено частиною четвертою згідно із Законом № 5406-VI від
02.10.2012}
{Статтю 6 виключено на підставі Закону № 155-IX від 03.10.2019}
Стаття 7. Об'єкти державно-приватного партнерства
{Частину першу статті 7 виключено на підставі Закону № 817-VIII від 24.11.2015}
2. Об’єктами державно-приватного партнерства є:
існуючі, зокрема відтворювані (шляхом реконструкції, реставрації, капітального
ремонту та технічного переоснащення) об’єкти, що перебувають у державній або
комунальній власності чи належать Автономній Республіці Крим, або майно господарських
товариств, 100 відсотків акцій (часток) якого належить державі, територіальній громаді чи
Автономній Республіці Крим;
створювані або новозбудовані об’єкти відповідно до договору, укладеного в рамках
державно-приватного партнерства.
Об’єкт державно-приватного партнерства може складатися з майна, що перебуває на
балансі кількох державних, комунальних підприємств, установ, організацій, майна
господарських товариств, 100 відсотків акцій (часток) яких належать державі, територіальній
громаді чи Автономній Республіці Крим.
{Частина друга статті 7 в редакції Законів № 817-VIII від 24.11.2015, № 155-IX від
03.10.2019}
3. Передача приватному партнеру об’єкта державно-приватного партнерства, у тому
числі його подальша реконструкція, реставрація, капітальний ремонт та технічне
переоснащення приватним партнером, не зумовлює перехід права власності на цей об’єкт до
приватного партнера та не припиняє права державної чи комунальної власності на такий
об’єкт. Такі об’єкти підлягають поверненню державному партнеру після припинення дії
відповідного договору у порядку, передбаченому договором, укладеним в рамках державно-
приватного партнерства.
{Частина третя статті 7 із змінами, внесеними згідно із Законом № 817-VIII від
24.11.2015; в редакції Закону № 155-IX від 03.10.2019}
4. Нерухоме майно, новозбудоване приватним партнером на підставі та відповідно до
умов договору, укладеного в рамках державно-приватного партнерства, є об’єктом державної
чи комунальної власності, якщо інше не передбачено цим Законом.
Приватний партнер має право передавати частину майна, що входить до складу об’єкта
державно-приватного партнерства, в оренду, якщо це передбачено договором, укладеним в
рамках державно-приватного партнерства. У такому разі договір, укладений в рамках
державно-приватного партнерства, має містити вичерпний перелік майна, що може
передаватися в оренду, умови передачі в оренду та порядок списання такого майна.
На об’єкт державно-приватного партнерства протягом строку дії договору, укладеного в
рамках державно-приватного партнерства, не поширюється законодавство України про
оренду державного та комунального майна, а також законодавство України, що регулює
порядок списання такого майна. Умови передачі зазначених об’єктів в оренду та порядок
його списання регулюються договором, укладеним в рамках державно-приватного
партнерства.
Приватний партнер, за погодженням з державним партнером, може передати всі або
частину своїх майнових прав, що випливають із договору, укладеного в рамках державно-
приватного партнерства, третій особі на строк, що не перевищує строку такого договору,
якщо інше не встановлено договором, укладеним в рамках державно-приватного партнерства.
Майнові права, що випливають з договору, укладеного в рамках державно-приватного
партнерства, за погодженням з державним партнером можуть бути предметом застави, якщо
інше не встановлено договором, укладеним в рамках державно-приватного партнерства.
Передача в заставу майнових прав, що випливають із договору, укладеного в рамках
державно-приватного партнерства, можлива виключно за умови передачі в заставу всього
комплексу прав приватного партнера, що випливають із договору, укладеного в рамках
державно-приватного партнерства. Звернення стягнення на предмет застави в такому випадку
відбувається виключно шляхом заміни приватного партнера відповідно до положень прямого
договору.
Для цілей цього Закону місцезнаходженням майнових прав, що випливають із договору,
укладеного в рамках державно-приватного партнерства, є держава Україна.
Приватний партнер є власником рухомого майна, придбаного ним для виконання
договору, укладеного в рамках державно-приватного партнерства, якщо інше не встановлено
таким договором.
Передача приватному партнеру об’єкта державно-приватного партнерства або
будівництво приватним партнером об’єкта державно-приватного партнерства є підставою для
здійснення реєстрації за приватним партнером речових прав володіння та користування на
об’єкт державно-приватного партнерства в Державному реєстрі речових прав на нерухоме
майно. У разі будівництва приватним партнером об’єкта державно-приватного партнерства
реєстрації речових прав приватного партнера передує реєстрація права власності держави або
територіальної громади, крім випадків, передбачених абзацом десятим цієї частини.
Об’єкти державно-приватного партнерства відображаються на балансі приватного
партнера та відокремлюються від його майна. Щодо такого майна приватний партнер веде
відокремлений облік.
Договором, укладеним у рамках державно-приватного партнерства, може бути
передбачено виникнення спільної часткової власності державного та приватного партнера на
створювані (новозбудовані) об’єкти державно-приватного партнерства. Порядок визначення
часток у праві власності створюваних (новозбудованих) об’єктів, що перебувають у спільній
частковій власності державного та приватного партнера, а також умови і порядок відчуження
частки у праві спільної часткової власності визначаються договором, укладеним в рамках
державно-приватного партнерства.
{Статтю 7 доповнено новою частиною згідно із Законом № 817-VIII від 24.11.2015; в
редакції Закону № 155-IX від 03.10.2019}
5. Об'єктами державно-приватного партнерства не можуть бути об'єкти, щодо яких
прийнято рішення про приватизацію.
6. Об'єкти державно-приватного партнерства не можуть бути приватизовані протягом
усього строку здійснення державно-приватного партнерства.
ГКУ
Глава 40
КОНЦЕСІЇ
Стаття 406. Концесія
1. Концесія - форма здійснення державно-приватного партнерства, яка полягає в
наданні концесієдавцем концесіонеру права на створення та/або будівництво (нове
будівництво, реконструкцію, реставрацію, капітальний ремонт та технічне переоснащення),
та/або управління (користування, експлуатацію, технічне обслуговування) об’єктом концесії,
та/або надання суспільно значущих послуг в порядку та на умовах, визначених концесійним
договором, і передбачає передачу концесіонеру переважної частини операційного ризику,
який охоплює ризик попиту та/або ризик пропозиції.
2. Концесійна діяльність здійснюється на основі концесійних договорів, що
укладаються відповідно до законодавства України між концесіонером та концесієдавцем.
 78) Поняття, значення та функції господарсько-правової відповідальності. Форми
господарсько-правової відповідальності.
За порушення вимог господарського законодавства до порушників застосовуються
заходи господарської відповідальності.
Ознаки господарсько-правової відповідальності:
1) загальні (родові) ознаки — характерні для будь-якої юридичної відповідальності;
2) специфічні (видові) ознаки.
До загальних (родових) ознак відносяться:
– юридична підстава — закон;
– фактична підстава застосування господарсько-правової відповідальності —
правопорушення;
– зміст — негативні наслідки, що зазнає порушник;
– можливість застосування державного примусу для покладення на порушника
господарсько-правової відповідальності.
Водночас зазначені риси юридичної відповідальності в господарських правовідносинах
проявляються специфічно.
Специфічні (видові) ознаки господарсько-правової відповідальності:
– сфера застосування — господарські правовідносини (господарсько-майнові та/або
господарсько-організаційні);
– юридична підстава — акти господарського законодавства та господарські договори;
– фактичні підстави — господарське правопорушення, склад якого залежить від виду
(форми) господарсько-правової відповідальності;
– презумпція вини порушника та особливість визначення вини (про що мова йтиме
далі);
– суб’єктами господарсько-правової відповідальності є учасники господарських
правовідносин (суб’єкти господарювання, суб’єкти господарсько-організаційних
повноважень, засновники та учасники господарських організацій, власники майна суб’єктів
господарювання; контрагенти суб’єктів господарювання за господарськими договорами);
– спрямованість господарсько-правової відповідальності переважно на майнову базу
порушника і лише в окремих випадках — на особу порушника (примусова реорганізація та
примусова ліквідація);
– змістом господарсько-правової відповідальності є заходи впливу (санкції) —
майнової (відшкодування збитків, штрафні санкції, конфіскація) та/або організаційної
(призупинення дії або анулювання ліцензій, скасування відомостей державної реєстрації,
примусова реорганізація та ін.) спрямованості, що відбиваються на економічних інтересах
порушника;
– порядок застосування — залежно від виду та форми господарсько-правової
відповідальності: а) судовий або претензійно-позовний (статті 222-223 ГК України), б)
безпосередньо кредитором в оперативному порядку (статті 235-237 ГК України), в)
спеціальний — уповноваженими органами - ст. 238 ГК України).
Господарська відповідальність – це несприятливі майнові чи адміністративно-
управлінські наслідки, які настають для суб’єкта господарювання у випадку невиконання чи
неналежного виконання ним вимог господарського договору або господарського
законодавства.
Господарсько-правова відповідальність — це майново-організаційні за змістом і
юридичні за формою заходи впливу на економічні інтереси учасників господарських
правовідносин у разі вчинення ними господарського правопорушення.
1. Функції юридичної відповідальності у сфері господарювання.

Функції господарсько-правової відповідальності — це напрямки її дії, той

господарський результат, що настає в результаті застосування господарсько-правової
відповідальності.
Функції господарсько-правової відповідальності:
1) загальні функції:
- попереджувально-стимулююча функція господарсько-правової відповідальності (як і
будь-якої юридичної) проявляється в тому, що не лише застосування господарсько-правової
відповідальності, а й сама загроза її застосування примушує учасників господарських
правовідносин (насамперед суб’єктів господарювання) діяти правомірно, аби уникнути
негативних наслідків в результаті застосування такої відповідальності;
- штрафна функція (функція покарання за вчинене правопорушення) незначною мірою
характерна для господарсько-правової відповідальності, хоча в певних випадках відіграє
значну роль (сплата штрафної неустойки, яка передбачає і сплату суми неустойки, і повного
відшкодування збитків; в окремих випадках це можуть бути господарсько-адміністративні
штрафи за заборонені законом дії у сфері економічної конкуренції, якщо вони створили лише
загрозу обмеження конкуренції на ринку, не завдавши шкоди її учасникам);
2) спеціальні функції:
– компенсаційно-відновлювальна функція — як провідна (на наш погляд) в системі
функцій полягає у відновленні порушеного правопорядку й усуненні наслідків неправомірної
поведінки суб’єкта господарювання;
– сигналізаційна функція — проявляється в тому, що застосування до суб’єкта
господарювання господарсько-правової відповідальності с сигналом для нього про
необхідність поліпшення своєї роботи з метою уникнення в майбутньому втрат від
застосування такої відповідальності, а для контрагентів такого господарюючого суб’єкта —
сигналом про необхідність зважити доцільність продовження з ним договірного зв’язку або
розірвання існуючого.
– інформаційна функція полягає в інформуванні учасників господарського життя про
негаразди в діяльності їх партнерів (якщо до останніх застосовуються господарсько-правові
санкції контролюючими органами, контрагентами тощо), а відтак - в доцільності корегування
своїх відносин з ними.
2. Форми господарсько-правових санкцій: відшкодування збитків, неустойка,
конфіскація, оперативно-господарські санкції, адміністративно-господарські санкції.
Відповідальність за заподіяну шкоду.
Форми господарсько-правових санкцій (залежно від характеру та спрямованості
впливу, механізму реалізації, фактичних підстав застосування):
– відшкодування збитків;
– сплата неустойки;
– конфіскація як вид господарсько-правових санкцій;
– господарсько-адміністративні штрафи;
– оперативно-господарські санкції;
– планово-госпрозрахункові (оціночні) санкції;
– господарсько-організаційні санкції.
 У ГК України закріплено лише чотири форми господарсько-правової відповідальності у
вигляді видів господарсько-правових санкцій: відшкодування збитків, штрафних санкцій,
оперативно-господарських санкцій, адміністративно-господарських санкцій.
Відшкодування збитків — це відновлення майнового стану учасника господарських
правовідносин за рахунок іншого суб’єкта — правопорушника.
Неустойка — господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня),
яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил
здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання
господарського зобов’язання (ст.230 ГК).
Види неустойки (штрафних санкцій):
а) за юридичними підставами:
– законна (передбачається в законі);
– договірна (передбачається в договорі);
– законно-договірна (передбачається в законі, і розмір її коригується договором в
межах, не заборонених законом);
б) за співвідношенням стягнення неустойки та відшкодування збитків:
– залікова (стягується неустойка, а збитки - в частині, не покритій неустойкою);
– альтернативна (на вибір кредитора стягується неустойка або відшкодовуються
збитки);
– виключна (стягується лише неустойка, збитки не підлягають відшкодуванню);
– штрафна (стягується неустойка і повністю відшкодовуються збитки).
Форми неустойки (штрафних санкцій):
– в процентному відношенні до суми порушеного зобов’язання незалежно від строку
прострочення (наприклад, 20% вартості поставленої продукції, що не відповідає вимогам
щодо її якості);
– в процентному відношенні до суми порушеного зобов’язання залежно від строку
прострочення (наприклад, 0,1% несплаченої суми за кожний день прострочення);
– в твердій сумі (застосовується рідко через інфляційні процеси в економіці);
– в кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
Оперативно-господарські санкції - це передбачені законодавством заходи
економічного впливу кредитора на господарюючого суб’єкта-боржника (правопорушника),
спрямовані на попередження або зменшення втрат кредитора від порушень боржника.
Види оперативно-господарських санкцій (ст.236 ГК):
1) одностороння відмова від виконання свого зобов’язання управненою стороною, із
звільненням її від відповідальності за це — у разі порушення зобов’язання другою стороною;
2) відмова управненої сторони зобов’язання від прийняття подальшого виконання
зобов’язання, порушеного другою стороною, або повернення в односторонньому порядку
виконаного кредитором за зобов’язанням;
3) встановлення в односторонньому порядку на майбутнє додаткових гарантій
належного виконання зобов’язань стороною, яка порушила зобов’язання;
4) відмова від встановлення на майбутнє господарських відносин із стороною, яка
порушує зобов’язання.
Планово-госпрозрахункові санкції - це передбачені чинним законодавством заходи
економічного впливу на господарюючого суб’єкта в зв’язку з порушенням ним планових
нормативів і планових завдань:
підвищення тарифу (розміру плати) за понадлімітне використання природних ресурсів,
електроенергії;
позбавлення пільг (наприклад, податкових) у зв’язку з порушенням умов їх надання;
 виключення із звітності даних про продукцію, виготовлену з порушенням ДСТ
(державних стандартів), ДБНП (державних будівельних норм та правил);
віднесення на прибуток, що залишається у розпорядженні господарюючого суб’єкта,
недонарахованої амортизації у випадках дострокового списання основних фондів (за
винятком передбачених законом випадків вимушеного списання).
Адміністративно-господарські штрафи (санкції) — це заходи організаційно-
правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб’єктом
господарювання та ліквідацію його наслідків, що застосовуються уповноваженими органами
державної влади або органами місцевого самоврядування у передбачених законом випадках.
Види адміністративно-господарських санкцій (залежно від характеру спрямування)
1) господарсько-організаційні;
2) адміністративно-майнові.
Господарсько-організаційні санкції — це передбачені законом заходи організаційного
впливу (обмеження) на суб’єкта господарювання, що застосовуються компетентними
державними органами або за їх ініціативою судом у передбачених законом випадках.
До них належать:
– обмеження або призупинення діяльності господарюючого суб’єкта до усунення
виявлених в його діяльності недоліків (у разі недотримання вимог екологічного
законодавства, санітарно-епідеміологічних правил - ст. 246 ГК);
– призупинення дії ліцензії (патенту);
– скасування ліцензій (ст. 21 Закону від 01.06.2000 р. «Про ліцензування певних видів
господарської діяльності»);
– скасування державної реєстрації (ст. 248 ГК);
– примусова реорганізація (в зв’язку з допущеним суб’єктом підприємницької
діяльності - монополістом на ринку певного товару - монополістичного правопорушення -
частини 3-5 ст. 40 ГК);
– застосування антидемпінгових заходів (ст. 244 ГК);
– припинення експортно-імпортних операцій (ст. 245 ГК);
– зупинення операцій за рахунками суб’єктів господарювання (ст. 243 ГК);
– застосування індивідуального режиму ліцензування;
– примусова ліквідація (у разі скасування державної реєстрації; скасування ліцензій,
якщо вся діяльність господарської організації ліцензується; визнання суб’єкта
підприємницької діяльності банкрутом, якщо після погашення його боргів у нього не
залишилося майна, необхідного для продовження своєї попередньої діяльності).
Адміністративно-майновими санкціями є передбачені законом заходи майнового
впливу на порушника, що застосовуються компетентними державними органами (щодо
конфіскації — судом) у передбачених законом випадках.
До таких санкцій належать:
– господарсько-адміністративний штраф;
– господарська конфіскація;
– безоплатне вилучення майна з метою його знищення;
– стягнення зборів (обов’язкових платежів) та ін.
Господарсько-адміністративний штраф - це грошова сума, що сплачується до
державного бюджету суб’єктом господарювання - правопорушником у передбачених законом
випадках.
Форми господарсько-адміністративного штрафу:
– в процентному або кратному відношенні до суми порушення;
– в певній кількості неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
 Конфіскація - це безоплатне вилучення в доход бюджету майна (коштів) суб’єкта
господарювання - правопорушника у випадках, прямо передбачених законом.

 79) Юридичні та фактичні підстави господарсько-правової відповідальності.

Стаття 218. Підстави господарсько-правової відповідальності
1. Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин
є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.
2. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне
виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської
діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для
недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено
законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського
зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне
виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто
надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської
діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов'язань
контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання
зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.
Юридичні підстави - той правовий документ (нормативно-правовий акт уповноважених
органів держави), що характеризує певну поведінку суб'єкта господарювання як протиправну.
Система актів законодавства, що передбачають випадки застосування відповідальності у
господарських відносинах, вид, форму га розмір санкцій, що застосовуються до порушника,
містить нормативно-правові акти різної юридичної сил. Це:
- Кодекси: Господарський кодекс України, зокрема, розділ У «Відповідальність за
правопорушення у сфері господарювання»;
- Цивільний кодекс України, зокрема: ст. 22 («Відшкодування збитків та інші способи
відшкодування майнової шкоди»), ст. 23 («Відшкодування моральної шкоди»), глава 19
«Позовна давність» (статті 256-268), глава 29 «Захист права власності» (статті 386-394),
параграф 2 «Неустойка» і параграф 7 «Притримання» глави 49, глава 51 «Правові наслідки
порушення зобов'язання. Відповідальність за порушення зобов'язання», глава 82
«Відшкодування шкоди» та ін.;
Юридичною підставою може бути (ч. 1 ст. 216 ГК України) не лише закон, але й
договір, укладений з дотриманням вимог закону в т. ч. засновницький, у яких
конкретизуються передбачені законом штрафні санкції (якщо закон встановлює межу -
мінімальну чи максимальну, чи не забороняє сторонам самостійно визначати розмір чи
різновид певних санкцій) або встановлює не передбачені законом санкції за конкретні
порушення договірних зобов'язань (за відсутності відповідних заборон у законі).
За невиконання чи неналежне виконання господарських зобов’язань чи порушення
правил здійснення господарської діяльності правопорушник відповідає належним йому на
праві власності або закріпленим за ним на праві господарського відання чи оперативного
управління майном, якщо інше не передбачене ГК чи іншими законами.
фактичні підстави - господарське правопорушення, склад якого залежить від виду (форми)
господарсько-правової відповідальності;

 80) Особливості складу господарського правопорушення.

Склад господарського правопорушення залежить від форми господарсько-правової
відповідальності і складається з чотирьох елементів:
1) факт протиправної господарської поведінки, тобто порушення норми закону, умови
договору, обов’язкового для учасника господарських відносин запланованого завдання тощо,
внаслідок чого заподіюються збитки чи інша шкода правам або інтересам потерпілого
учасника господарських відносин. Це може бути дія або бездіяльність (наприклад,
прострочення поставки товарів);
2) наявність збитків чи інших негативних наслідків для потерпілого (наприклад,
неможливість доступу підприємцем на ринок, підрив репутації підприємства тощо);
3) причинний зв’язок між протиправною поведінкою порушника і заподіяним потерпілому
збитками;
4) вина правопорушника, про яку в господарському праві свідчать два елементи: по-перше,
наявність у суб’єкта господарських відносин реальної можливості діяти правомірно і
попередити настання негативних наслідків (збитків) і, по-друге, неприйняття ним усіх
необхідних заходів для недопущення протиправної поведінки і запобігання настання збитків.
При дослідженні питання щодо юридичних та фактичних підстав господарської
відповідальності необхідно встановити випадка, коли для настання відповідальності
достатньо лише усіченого складу правопорушення, доречно звернутися до детального аналізу
вини у господарському правопорушенні.
 81) Оперативно-господарські санкції, відмежування від інших способів
самозахисту цивільних прав.
ГКУ
Стаття 235. Оперативно-господарські санкції
1. За порушення господарських зобов'язань до суб'єктів господарювання та інших
учасників господарських відносин можуть застосовуватися оперативно-господарські санкції -
заходи оперативного впливу на правопорушника з метою припинення або попередження
повторення порушень зобов'язання, що використовуються самими сторонами зобов'язання в
односторонньому порядку.
2. До суб'єкта, який порушив господарське зобов'язання, можуть бути застосовані лише
ті оперативно-господарські санкції, застосування яких передбачено договором.
3. Оперативно-господарські санкції застосовуються незалежно від вини суб'єкта, який
порушив господарське зобов'язання.
Стаття 236. Види оперативно-господарських санкцій
1. У господарських договорах сторони можуть передбачати використання таких видів
оперативно-господарських санкцій:
1) одностороння відмова від виконання свого зобов'язання управненою стороною, із
звільненням її від відповідальності за це - у разі порушення зобов'язання другою стороною;
відмова від оплати за зобов'язанням, яке виконано неналежним чином або достроково
виконано боржником без згоди другої сторони;
 відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт внаслідок прострочення
виставлення акредитива платником, припинення видачі банківських позичок тощо;
2) відмова управненої сторони зобов'язання від прийняття подальшого виконання
зобов'язання, порушеного другою стороною, або повернення в односторонньому порядку
виконаного кредитором за зобов'язанням (списання з рахунку боржника в безакцептному
порядку коштів, сплачених за неякісну продукцію, тощо);
3) встановлення в односторонньому порядку на майбутнє додаткових гарантій
належного виконання зобов'язань стороною, яка порушила зобов'язання: зміна порядку
оплати продукції (робіт, послуг), переведення платника на попередню оплату продукції
(робіт, послуг) або на оплату після перевірки їх якості тощо;
4) відмова від встановлення на майбутнє господарських відносин із стороною, яка
порушує зобов'язання.
2. Перелік оперативно-господарських санкцій, встановлений у частині першій цієї
статті, не є вичерпним. Сторони можуть передбачити у договорі також інші оперативно-
господарські санкції.
Стаття 237. Підстави та порядок застосування оперативно-господарських санкцій
1. Підставою для застосування оперативно-господарських санкцій є факт порушення
господарського зобов'язання другою стороною. Оперативно-господарські санкції
застосовуються стороною, яка потерпіла від правопорушення, у позасудовому порядку та без
попереднього пред'явлення претензії порушнику зобов'язання.
2. Порядок застосування сторонами конкретних оперативно-господарських санкцій
визначається договором. У разі незгоди з застосуванням оперативно-господарської санкції
заінтересована сторона може звернутися до суду з заявою про скасування такої санкції та
відшкодування збитків, завданих її застосуванням.
3. Оперативно-господарські санкції можуть застосовуватися одночасно з
відшкодуванням збитків та стягненням штрафних санкцій.
 82) Штрафні санкції у сфері господарювання.
ГКУ
Глава 26
ШТРАФНІ ТА ОПЕРАТИВНО-ГОСПОДАРСЬКІ САНКЦІЇ
Стаття 230. Штрафні санкції
1. Штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді
грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний
сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або
неналежного виконання господарського зобов'язання.
2. Суб'єктами права застосування штрафних санкцій є учасники відносин у сфері
господарювання, зазначені у статті 2 цього Кодексу.
Стаття 231. Розмір штрафних санкцій
1. Законом щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних
санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається.
2. У разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є
суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення
пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за
рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції
застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах:
за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг)
стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів
(робіт, послуг);
 за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка
вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день
прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі
семи відсотків вказаної вартості.
3. Законом може бути визначений розмір штрафних санкцій також за інші порушення
окремих видів господарських зобов'язань, зазначених у частині другій цієї статті.
4. У разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в
розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено
договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у
певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання
незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт,
послуг).
5. У разі недосягнення згоди між сторонами щодо встановлення та розміру штрафних
санкцій за порушення зобов'язання спір може бути вирішений в судовому порядку за заявою
заінтересованої сторони відповідно до вимог цього Кодексу.
6. Штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках,
розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час
користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або
договором.
7. Розмір штрафних санкцій, що застосовуються у внутрішньогосподарських відносинах
за порушення зобов'язань, визначається відповідним суб'єктом господарювання -
господарською організацією.
Стаття 232. Порядок застосування штрафних санкцій
1. Якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання встановлено штрафні
санкції, то збитки відшкодовуються в частині, не покритій цими санкціями.
2. Законом або договором можуть бути передбачені випадки, коли:
допускається стягнення тільки штрафних санкцій;
збитки можуть бути стягнуті у повній сумі понад штрафні санкції;
за вибором кредитора можуть бути стягнуті або збитки, або штрафні санкції.
3. Вимогу щодо сплати штрафних санкцій за господарське правопорушення може заявити
учасник господарських відносин, права чи законні інтереси якого порушено, а у випадках,
передбачених законом, - уповноважений орган, наділений господарською компетенцією.
4. Відсотки за неправомірне користування чужими коштами справляються по день сплати
суми цих коштів кредитору, якщо законом або договором не встановлено для нарахування
відсотків інший строк.
5. За грошовим зобов'язанням боржник не повинен платити відсотки за час прострочення
кредитора.
6. Нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не
встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли
зобов'язання мало бути виконано.
7. У випадках, передбачених законом, штрафні санкції за порушення господарських
зобов'язань стягуються судом у доход держави.
Стаття 233. Зменшення розміру штрафних санкцій
1. У разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками
кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги:
ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у
зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.
 2. Якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських
відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати
штрафних санкцій.
Стаття 234. Обов'язок боржника, який сплатив штрафні санкції, виконати зобов'язання в
натурі
1. Сплата штрафних санкцій за невиконання або неналежне виконання господарського
зобов'язання не звільняє боржника від виконання зобов'язання в натурі, крім випадків,
передбачених у частині третій статті 193 цього Кодексу.
 83) Поняття та склад збитків, що підлягають стягненню за господарські
правопорушення.
ГКУ
Глава 25
ВІДШКОДУВАННЯ ЗБИТКІВ У СФЕРІ ГОСПОДАРЮВАННЯ
Стаття 224. Відшкодування збитків
1. Учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або
установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані
цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено.
2. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або
пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у
разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської
діяльності другою стороною.
Стаття 225. Склад та розмір відшкодування збитків
1. До складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила
господарське правопорушення, включаються:
вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до
вимог законодавства;
додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових
робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків
внаслідок порушення зобов'язання другою стороною;
неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала
право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною;
матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.
2. Законом щодо окремих видів господарських зобов'язань може бути встановлено
обмежену відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язань.
3. При визначенні розміру збитків, якщо інше не передбачено законом або договором,
враховуються ціни, що існували за місцем виконання зобов'язання на день задоволення
боржником у добровільному порядку вимоги сторони, яка зазнала збитків, а у разі якщо
вимогу не задоволено у добровільному порядку, - на день подання до суду відповідного
позову про стягнення збитків.
4. Виходячи з конкретних обставин, суд може задовольнити вимогу про відшкодування
збитків, беручи до уваги ціни на день винесення рішення суду.
{Частину п'яту статті 225 виключено на підставі Закону № 289-VIII від 07.04.2015}
{Частину шосту статті 225 виключено на підставі Закону № 289-VIII від 07.04.2015}
{Частину сьому статті 225 виключено на підставі Закону № 289-VIII від 07.04.2015}
Стаття 226. Умови і порядок відшкодування збитків
1. Учасник господарських відносин, який вчинив господарське правопорушення,
зобов'язаний вжити необхідних заходів щодо запобігання збиткам у господарській сфері
інших учасників господарських відносин або щодо зменшення їх розміру, а у разі якщо
збитків завдано іншим суб'єктам, - зобов'язаний відшкодувати на вимогу цих суб'єктів збитки
у добровільному порядку в повному обсязі, якщо законом або договором сторін не
передбачено відшкодування збитків в іншому обсязі.
2. Сторона, яка порушила своє зобов'язання або напевно знає, що порушить його при
настанні строку виконання, повинна невідкладно повідомити про це другу сторону. У
протилежному випадку ця сторона позбавляється права посилатися на невжиття другою
стороною заходів щодо запобігання збиткам та вимагати відповідного зменшення розміру
збитків.
3. Сторона господарського зобов'язання позбавляється права на відшкодування збитків
у разі якщо вона була своєчасно попереджена другою стороною про можливе невиконання
нею зобов'язання і могла запобігти виникненню збитків своїми діями, але не зробила цього,
крім випадків, якщо законом або договором не передбачено інше.
4. Не підлягають відшкодуванню збитки, завдані правомірною відмовою зобов'язаної
сторони від подальшого виконання зобов'язання.
5. У разі невиконання зобов'язання про передачу їй індивідуально визначеної речі
(речей, визначених родовими ознаками) управнена сторона має право вимагати відібрання
цієї речі (речей) у зобов'язаної сторони або вимагати відшкодування останньою збитків.
6. У разі невиконання зобов'язання виконати певну роботу (надати послугу) управнена
сторона має право виконати цю роботу самостійно або доручити її виконання (надання
послуги) третім особам, якщо інше не передбачено законом або зобов'язанням, та вимагати
відшкодування збитків, завданих невиконанням зобов'язання.
7. Відшкодування збитків, завданих неналежним виконанням зобов'язання, не звільняє
зобов'язану сторону від виконання зобов'язання в натурі, крім випадків, зазначених у частині
третій статті 193 цього Кодексу.
Стаття 227. Солідарне відшкодування збитків
1. У разі заподіяння збитків одночасно кількома учасниками господарських відносин
кожний з них зобов'язаний відшкодувати збитки суб'єкту, якому завдано збитків, відповідно
до вимог статті 196 цього Кодексу.
Стаття 228. Регресні вимоги щодо відшкодування збитків
1. Учасник господарських відносин, який відшкодував збитки, має право стягнути
збитки з третіх осіб у порядку регресу. Державні (комунальні) підприємства за наявності
підстав зобов'язані вжити заходів щодо стягнення в порядку регресу збитків з інших суб'єктів
господарювання або стягнути збитки з винних працівників підприємства відповідно до вимог
законодавства про працю.
Стаття 229. Відшкодування збитків у разі порушення грошових зобов'язань
1. Учасник господарських відносин у разі порушення ним грошового зобов'язання не
звільняється від відповідальності через неможливість виконання і зобов'язаний відшкодувати
збитки, завдані невиконанням зобов'язання, а також сплатити штрафні санкції відповідно до
вимог, встановлених цим Кодексом та іншими законами.
2. Обчислення розміру збитків здійснюється у валюті, в якій провадилися або повинні
бути проведені розрахунки між сторонами, якщо інше не встановлено законом.
3. У разі висунення вимог щодо відшкодування збитків в іноземній валюті кредитором
повинен бути зазначений грошовий еквівалент суми збитків у гривнях за офіційним курсом
Національного банку України на день висунення вимог.
 84) Адміністративно-господарські санкції майнового характеру.
ГКУ
Глава 27
АДМІНІСТРАТИВНО-ГОСПОДАРСЬКІ САНКЦІЇ
Стаття 238. Застосування адміністративно-господарських санкцій до суб'єктів
господарювання
 1. За порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської
діяльності до суб'єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами
державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські
санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на
припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.
2. Види адміністративно-господарських санкцій, умови та порядок їх застосування
визначаються цим Кодексом, іншими законодавчими актами. Адміністративно-господарські
санкції можуть бути встановлені виключно законами.
Стаття 239. Види адміністративно-господарських санкцій
1. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх
повноважень та у порядку, встановленому законом, можуть застосовувати до суб'єктів
господарювання такі адміністративно-господарські санкції:
вилучення прибутку (доходу);
адміністративно-господарський штраф;
стягнення зборів (обов'язкових платежів);
{Абзац п'ятий частини першої статті 239 виключено на підставі Закону № 3541-IV від
15.03.2006}
застосування антидемпінгових заходів;
припинення експортно-імпортних операцій;
застосування індивідуального режиму ліцензування на умовах та в порядку, визначених
законом;
{Абзац восьмий частини першої статті 239 із змінами, внесеними згідно із Законом №
222-VIII від 02.03.2015}
зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарювання певних видів
господарської діяльності;
анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарювання окремих видів
господарської діяльності;
обмеження або зупинення діяльності суб'єкта господарювання;
ліквідація суб’єкта господарювання;
{Абзац дванадцятий частини першої статті 239 в редакції Закону № 642-VII від
10.10.2013}
інші адміністративно-господарські санкції, встановлені цим Кодексом та іншими
законами.
* Цей перелік не є вичерпним. У гл. 28 ГК і в інших законах України виділяються спеціальні
адміністративно-господарські санкції.
Стаття 240. Безоплатне вилучення прибутку (доходу)
1. Прибуток (доход), одержаний суб'єктом господарювання внаслідок порушення
встановлених законодавством правил здійснення господарської діяльності, а також суми
прихованого (заниженого) прибутку (доходу) чи суми податку, несплаченого за прихований
об'єкт оподаткування, підлягають вилученню в доход відповідного бюджету в порядку,
встановленому законом.
Крім того, з суб'єкта господарювання стягується у випадках і порядку, передбачених
законом, штраф, але не більш як у двократному розмірі вилученої суми, а у разі повторного
порушення протягом року після застосування цієї санкції - у трикратному розмірі вилученої
суми.
2. Перелік порушень, за які до суб'єкта господарювання застосовуються санкції,
передбачені цією статтею, а також порядок їх застосування визначаються законами.
Стаття 241. Штраф як адміністративно-господарська санкція
 1. Адміністративно-господарський штраф - це грошова сума, що сплачується суб'єктом
господарювання до відповідного бюджету у разі порушення ним встановлених правил
здійснення господарської діяльності.
2. Перелік порушень, за які з суб'єкта господарювання стягується штраф, розмір і порядок
його стягнення визначаються законами, що регулюють податкові та інші відносини, в яких
допущено правопорушення.
3. Адміністративно-господарський штраф може застосовуватися у визначених законом
випадках одночасно з іншими адміністративно-господарськими санкціями,
передбаченими статтею 239 цього Кодексу.
{Статтю 242 виключено на підставі Закону № 2756-VI від 02.12.2010}
{Статтю 243 виключено на підставі Закону № 3541-IV від 15.03.2006}
Стаття 244. Застосування антидемпінгових заходів
1. У разі здійснення окремими учасниками господарських відносин
зовнішньоекономічної діяльності, пов'язаної з одержанням незаконної переваги на ринку
України (здійснення демпінгового імпорту, субсидованого імпорту, а також інших дій, які
визначаються законом як недобросовісна конкуренція), що завдало шкоди економіці України
або спричинило загрозу виникнення такої шкоди, до цих учасників відносин можуть бути
застосовані антидемпінгові, компенсаційні або спеціальні заходи відповідно до закону.
2. Порядок визначення розміру шкоди (загрози шкоди) економіці України та
застосування заходів, зазначених у цій статті, встановлюється Кабінетом Міністрів України
відповідно до закону.
Стаття 245. Припинення експортно-імпортних операцій. Застосування індивідуального
режиму ліцензування
1. У випадках недобросовісної конкуренції, розміщення валютних цінностей з
порушенням встановленого законодавством порядку на рахунках та вкладах за межами
України, а також в інших випадках, якщо дії учасників зовнішньоекономічної діяльності
завдають шкоди економіці України, експортно-імпортні операції таких суб'єктів
господарювання припиняються на умовах і в порядку, передбачених законом.
2. За порушення суб'єктами господарювання правил здійснення зовнішньоекономічної
діяльності щодо антимонопольних заходів, заборони недобросовісної конкуренції та інших
правил, зазначених у частині першій цієї статті, якими встановлюються певні обмеження чи
заборони у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, до таких суб'єктів може
застосовуватися індивідуальний режим ліцензування. Порядок і строки застосування
індивідуального режиму ліцензування встановлюються законом.
Стаття 246. Обмеження та зупинення діяльності суб'єкта господарювання
1. Здійснення будь-якої господарської діяльності, що загрожує життю і здоров'ю людей
або становить підвищену небезпеку для довкілля, забороняється.
2. У разі здійснення господарської діяльності з порушенням екологічних вимог діяльність
суб'єкта господарювання може бути обмежена або зупинена Кабінетом Міністрів України,
Радою міністрів Автономної Республіки Крим, а також іншими уповноваженими органами в
порядку, встановленому законом.
3. Підстави і порядок обмеження та зупинення діяльності суб’єктів господарювання, а
також повноваження уповноважених органів приймати відповідні рішення встановлюються
законом.
{Частина третя статті 246 в редакції Закону № 1602-VII від 22.07.2014}
{Частину четверту статті 246 виключено на підставі Закону № 1602-VII від
22.07.2014}
Стаття 247. Ліквідація суб’єкта господарювання, діяльність якого суперечить закону чи
його установчим документам
 1. У випадках, встановлених законом, до суб'єкта господарювання може бути застосовано
адміністративно-господарську санкцію у вигляді його ліквідації за рішенням суду.
{Стаття 247 в редакції Закону № 642-VII від 10.10.2013}
Стаття 248. Державна реєстрація ліквідації суб’єкта господарювання
1. У разі ліквідації суб’єкта господарювання до Єдиного державного реєстру юридичних
осіб та фізичних осіб - підприємців вноситься відповідний запис;
{Стаття 248 в редакції Закону № 642-VII від 10.10.2013}
Стаття 249. Гарантії прав суб'єктів господарювання у разі неправомірного застосування
до них адміністративно-господарських санкцій
1. Суб'єкт господарювання має право оскаржити до суду рішення будь-якого органу
державної влади або органу місцевого самоврядування щодо застосування до нього
адміністративно-господарських санкцій.
2. У разі прийняття органом державної влади або органом місцевого самоврядування
акта, що не відповідає законодавству, і порушує права чи законні інтереси суб'єкта
господарювання, останній відповідно до статті 20 цього Кодексу має право звернутися до
суду із заявою про визнання такого акта недійсним.
3. Збитки, завдані суб'єкту господарювання у зв'язку з неправомірним застосуванням до
нього адміністративно-господарських санкцій, підлягають відшкодуванню в порядку,
встановленому цим Кодексом та іншими законами.
Стаття 250. Строки застосування адміністративно-господарських санкцій
1. Адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до суб'єкта
господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через
один рік з дня порушення цим суб'єктом встановлених законодавчими актами правил
здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.
2. Дія цієї статті не поширюється на штрафні санкції, розмір і порядок стягнення яких
визначені Податковим кодексом України, законами України "Про валюту і валютні
операції", "Про банки і банківську діяльність", "Про платіжні послуги" та іншими законами
України, контроль за дотриманням яких покладено на податкові та митні органи.
{Статтю 250 доповнено частиною другою згідно із Законом № 2756-VI від 02.12.2010; із
змінами, внесеними згідно із Законами № 406-VII від 04.07.2013, № 629-VIII від 16.07.2015, №
2473-VIII від 21.06.2018, № 440-IX від 14.01.2020; в редакції Закону № 1591-IX від 30.06.2021 -
вводиться в дію з 01.08.2022}
3. Дія цієї статті не поширюється на адміністративно-господарські санкції, передбачені
законами України "Про державний ринковий нагляд і контроль нехарчової продукції" та "Про
загальну безпечність нехарчової продукції".
{Статтю 250 доповнено частиною третьою згідно із Законом № 367-IX від 12.12.2019}

 85) Адміністративно-господарські санкції організаційного характеру.

Адміністративно-майновими санкціями є передбачені законом заходи майнового впливу
на порушника, що застосовуються компетентними державними органами (щодо конфіскації -
судом) у передбачених законом випадках. До таких санкцій належать: господарсько-
адміністративний штраф; господарська конфіскація; безоплатне вилучення майна з метою
його знищення; стягнення зборів (обов'язкових платежів) та ін.
Господарсько-адміністративний штраф - це грошова сума, що сплачується до
державного бюджету суб'єктом господарювання - правопорушником у передбачених законом
випадках.
Форми господарсько-адміністративного штрафу: в процентному або кратному
відношенні до суми порушення; в певній кількості неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян.
 Застосовується: а) лише у вертикальних відносинах; б) за постановою компетентних
органів (антимонопольних - за порушення антимонопольного та конкурентного
законодавства, санітарно-епідеміологічної служби - за порушення санітарно-епідеміологічних
вимог, державних органів контролю за цінами - за порушення державної дисципліни цін
тощо); в) без дотримання претензійного порядку; г) за наявності лише протиправної
поведінки (фактична підстава); д) юридична підстава - закон.
 86) Поняття та ознаки комерційного розрахунку.
Законодавчо питання про комерційний розрахунок до кінця не вирішене. Однак
принципові відмінності від свого попередника можна сформулювати так: підприємства
одержали право власності, що дає їм повну економічну самостійність;
В економічній теорії комерційний розрахунок розглядається в двох аспектах: як
економічна категорія і як метод господарювання.
Як економічна категорія, комерційний розрахунок – це система економічних відносин, що
виникають між підприємством і державою, підприємствами, між підприємством і його
працівниками, з приводу формування доходів і витрат підприємства.
Як економічна категорія, комерційний розрахунок являє собою систему економічних
відносин, які виникають у процесі купівлі-продажу сировини, матеріалів, товарів між:
 окремими підприємствами;
 окремими колективами працівників;
 підприємцями та працівниками.
Комерційний розрахунок – це такий метод господарювання, який заснований на
порівнянні вартісної (грошової) форми витрат і результатів господарської діяльності.
Раціональне використання капіталу, скорочення й оптимізація витрат виробництва,
підвищення рівня нормування й обліку трудових витрат, удосконалення виробництва й
організації праці – усе це відбиває зміст комерційного розрахунку як методу господарювання.
Комерційний розрахунок є методом ефективного ведення господарства, заснованим на
порівнянні у грошовій формі затрат та результатів господарської діяльності, відшкодування
витрат власними доходами.
Зміст його полягає в умінні рахувати й порівнювати доходи та витрати. Метою є
отримання максимально можливого прибутку при мінімальних затратах живої й уречевленої
праці.
Комерційний розрахунок базується на таких принципах:
1. Економічна самостійність – це створення умов для реалізації його економічного
суверенітету, що виявляється у реальній можливості вибору напряму діяльності,
постачальника,
місця, часу та інших умов придбання сировини й готової продукції, прийняття рішення про
те, в якій кількості, кому й за
якими цінами продавати.
Проте абсолютної свободи виробників не існує. Підприємство не є вільним від жорстких
вимог ринку, тому можна говорити про самостійність лише в певних межах.
2. Самооплатність та рентабельність, самофінансування. Економічна самостійність
можлива лише за рентабельної роботи. Рентабельність обов´язково передбачає
самооплатність та самофінансування. Самооплатність – передбачає покриття
витрат. Самофінансування – покриття витрат та забезпечення розширеного відтворення за
рахунок власних коштів. Самооплатність є нижньою межею самофінансування.
3. Матеріальна зацікавленість підприємства виявляється в отриманні прибутку.
Підприємець прагне до власної вигоди, але водночас працює й на суспільство, він створює
більш якісну продукцію, збільшує обсяг платежів до бюджету.
 4. Матеріальна відповідальність – виявляється у тому,
що підприємства, маючи право самостійного вибору напрямів
діяльності, одночасно несуть всю повноту відповідальності за
рішення, які приймаються, ризикує у разі неправильно прийнятого рішення всім своїм
майном аж до банкрутства.
Підприємство відповідає за порушення договірних, кредитних,
розрахункових та податкових обов´язків, за продаж товарів, використання яких може завдати
шкоди споживачеві, за порушення правил, передбачених законодавством. Відповідальність
здійснюється шляхом сплати штрафів, пені.
5. Контроль за господарсько-фінансовою діяльністю здійснюється самим підприємством
на всіх етапах його діяльності та державними органами в особі фінансових та податкових
органів.
Визнання принципів комерційного розрахунку означає також, що державний вплив на
підприємства буде здійснюватися за допомогою тільки економічних інструментів, таких як
податки, кредити, держзамовлення, контракти тощо.
Як метод господарювання комерційний розрахунок приймає різні організаційні форми:
 повний комерційний розрахунок;
 неповний комерційний розрахунок.
Повний комерційний розрахунок застосовують підприємства як юридичні особи. На
повному комерційному розрахунку знаходяться підприємства, які діють відповідно до Закону
«Господарський кодекс України». Вони мають основні й оборотні кошти, самостійний
бухгалтерський баланс, рахунки в банках, вносять платежі в бюджет держави, регіону.
Неповний комерційний розрахунок використовують структурні підрозділи, які знаходяться
у складі підприємства. На внутрішньому розрахунку перебувають структурні одиниці і
підрозділи, що входять до складу підприємства, вони не мають самостійного балансу і
рахунків у банках, тобто юридично вони обмежені.

 87) Поняття, причини та наслідки неплатоспроможності та банкрутства. Підстави

порушення справи про банкрутство суб’єкта господарювання.
ГКУ
Глава 23
ВИЗНАННЯ СУБ'ЄКТА ПІДПРИЄМНИЦТВА БАНКРУТОМ
Стаття 209. Неспроможність суб'єкта підприємництва
1. У разі нездатності суб'єкта підприємництва після настання встановленого строку
виконати свої грошові зобов'язання перед іншими особами, територіальною громадою або
державою інакше як через відновлення його платоспроможності цей суб'єкт (боржник)
відповідно до частини четвертої статті 205 цього Кодексу визнається неспроможним.
2. Нездатність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані
судом вимоги кредиторів інакше як через застосування визначеної судом ліквідаційної
процедури вважається банкрутством.
3. Суб'єктом банкрутства (далі - банкрутом) може бути лише суб'єкт підприємницької
діяльності. Не можуть бути визнані банкрутом казенні підприємства.
{Частина третя статті 209 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2424-IV від
04.02.2005}
4. Щодо банкрутства державних комерційних підприємств законом передбачаються
додаткові вимоги та гарантії права власності Українського народу.
Стаття 210. Кредитори неплатоспроможних боржників
1. Кредиторами неплатоспроможних боржників є юридичні або фізичні особи, а також
податкові органи та інші державні органи, які мають підтверджені у встановленому порядку
документами вимоги щодо грошових зобов’язань до боржника.
{Частина перша статті 210 в редакції Закону № 4212-VI від 22.12.2011}
2. У разі якщо до одного боржника мають грошові вимоги одночасно два або більше
кредиторів, вони утворюють збори (комітет) кредиторів відповідно до вимог закону.
{Стаття 210 із змінами, внесеними згідно із Законом № 440-IX від 14.01.2020}
Стаття 211. Заходи щодо запобігання банкрутству суб'єктів підприємництва
1. Засновники (учасники) суб'єкта підприємництва, власник майна, органи державної
влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, у межах
своїх повноважень зобов'язані вживати своєчасних заходів щодо запобігання його
банкрутству.
2. Власники майна державного (комунального) або приватного підприємства,
засновники (учасники) суб'єкта підприємництва, що виявився неплатоспроможним
боржником, кредитори та інші особи в межах заходів щодо запобігання банкрутству
вказаного суб'єкта можуть подати йому фінансову допомогу в розмірі, достатньому для
погашення його зобов'язань перед кредиторами, включаючи зобов'язання щодо сплати
податків, зборів (обов'язкових платежів), та відновлення платоспроможності цього суб'єкта
(досудова санація).
3. Подання фінансової допомоги боржнику передбачає його обов'язок взяти на себе
відповідні зобов'язання перед особами, які подали допомогу, в порядку, встановленому
законом.
4. Досудова санація державних підприємств здійснюється за рахунок бюджетних
коштів, обсяг яких встановлюється законом про Державний бюджет України. Умови
проведення досудової санації державних підприємств за рахунок інших джерел фінансування
погоджуються з органом, наділеним господарською компетенцією щодо боржника, у порядку,
встановленому Кабінетом Міністрів України.
Стаття 212. Процедури, що застосовуються до неплатоспроможного боржника
1. У випадках, передбачених законом, щодо неплатоспроможного боржника
застосовуються такі процедури:
розпорядження майном боржника;
{Абзац третій частини першої статті 212 виключено на підставі Кодексу № 2597-VIII
від 18.10.2018}
санація (відновлення платоспроможності) боржника;
ліквідація банкрута.
2. Санація боржника або ліквідація банкрута здійснюється з дотриманням вимог
антимонопольно-конкурентного законодавства.
 3. З дня винесення ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство
реорганізація юридичної особи - боржника власником (уповноваженим ним органом), а також
передача майна боржника в статутний капітал допускаються лише у випадках та порядку,
передбачених законом.
Стаття 213. Майнові активи неплатоспроможного боржника
1. З метою врегулювання заборгованості неплатоспроможного боржника у процедурах,
зазначених у статті 212 цього Кодексу, використовуються майнові активи, які належать йому
на підставі речових та зобов'язальних прав, а також права інтелектуальної власності.
2. До складу ліквідаційної маси включаються також майнові активи осіб, які
відповідають за зобов'язаннями неплатоспроможного боржника відповідно до закону або
установчих документів боржника.
Стаття 214. Державна політика з питань банкрутства
1. Державну політику щодо запобігання банкрутству, забезпечення умов реалізації
процедур відновлення платоспроможності суб'єкта підприємництва або визнання його
банкрутом щодо державних підприємств та підприємств, у статутному капіталі яких частка
державної власності перевищує двадцять п'ять відсотків, а також суб'єктів підприємництва
інших форм власності у випадках, передбачених законом, здійснює центральний орган
виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері банкрутства.
{Частина перша статті 214 із змінами, внесеними згідно із Законом № 5463-VI від
16.10.2012}
2. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері
банкрутства, сприяє створенню організаційних, економічних та інших умов, необхідних для
реалізації процедур відновлення платоспроможності суб'єктів підприємництва - боржників
або визнання їх банкрутами. Повноваження центрального органу виконавчої влади, що
реалізує державну політику у сфері банкрутства, визначаються законом.
{Частина друга статті 214 із змінами, внесеними згідно із Законом № 5463-VI від
16.10.2012}
3. Процедури щодо неплатоспроможних боржників, передбачені цим Кодексом, не
застосовуються до казенних підприємств. До державних підприємств, які відповідно до
закону не підлягають приватизації, вказані процедури застосовуються в частині санації чи
ліквідації лише після виключення їх у встановленому порядку з переліку об'єктів, що не
підлягають приватизації.
4. У справах про банкрутство державних підприємств, включених до Переліку
державних підприємств, що не підлягають приватизації, але можуть бути перетворені в
господарські товариства, що задіяні у виконанні державного оборонного замовлення,
виробництві, розробленні, модернізації, ремонті, обслуговуванні озброєння та військової
техніки, може застосовуватися судова процедура санації.
{Статтю 214 доповнено новою частиною згідно із Законом № 1630-IX від 13.07.2021}
5. Майно державних підприємств, включених до Переліку державних підприємств, що
не підлягають приватизації, але можуть бути перетворені в господарські товариства та
перебувають у процедурі банкрутства, може бути реалізовано в судовій процедурі санації за
погодженням з уповноваженим суб’єктом управління, визначеним Законом України "Про
особливості реформування підприємств оборонно-промислового комплексу державної форми
власності", у встановленому порядку, якщо таке майно не входить до складу єдиного
майнового комплексу, що забезпечує основні види діяльності такого суб’єкта
господарювання, або більше трьох років не використовується у виробничій діяльності і
подальше його використання не планується.
{Статтю 214 доповнено новою частиною згідно із Законом № 1630-IX від 13.07.2021}
 6. У випадках, передбачених законом, не застосовуються процедури банкрутства щодо
комунальних підприємств.
7. Щодо окремих категорій суб'єктів підприємництва законом можуть бути визначені
особливості регулювання відносин, пов'язаних з банкрутством.
8. Відносини, пов'язані з банкрутством, учасниками яких є іноземні кредитори,
регулюються законодавством України з урахуванням відповідних положень міжнародних
договорів, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.
Стаття 215. Відповідальність за порушення законодавства про банкрутство
1. У випадках, передбачених законом, суб'єкт підприємництва - боржник, його
засновники (учасники), власник майна, а також інші особи несуть юридичну відповідальність
за порушення вимог законодавства про банкрутство, зокрема фіктивне банкрутство,
приховування банкрутства або умисне доведення до банкрутства.
2. Фіктивним банкрутством визнається завідомо неправдива заява суб'єкта
підприємництва до суду про нездатність виконати зобов'язання перед кредиторами та
державою. Встановивши факт фіктивного банкрутства, тобто фактичну платоспроможність
боржника, суд відмовляє боржникові у задоволенні заяви про визнання банкрутом і
застосовує санкції, передбачені законом.
3. Умисним банкрутством визнається стійка неплатоспроможність суб'єкта
підприємництва, викликана цілеспрямованими діями власника майна або посадової особи
суб'єкта підприємництва, якщо це завдало істотної матеріальної шкоди інтересам держави,
суспільства або інтересам кредиторів, що охороняються законом.
4. Приховування банкрутства, фіктивне банкрутство або умисне доведення до
банкрутства, а також неправомірні дії у процедурах неплатоспроможності, пов'язані з
розпорядженням майном боржника, що завдали істотної шкоди інтересам кредиторів та
держави, тягнуть за собою кримінальну відповідальність винних осіб відповідно до закону.
 88) Загальна характеристика антимонопольно-конкурентного законодавства.
Антимонопо́ льне законода́ вство — сукупність законодавчих, урядових та
інших нормативно-правових актів, які обмежують монополізацію виробництва,
утворення монопольних структур і об'єднань (крім спеціально визначених державою). Воно
сприяє свободі підприємництва, вільному і рівному для всіх праву вибору напряму
виробничої чи торговельної діяльності, встановлення цін, одержання та розподілу прибутку.
Антимонопольне законодавство, як правило, спрямоване не проти великих монополій взагалі,
а проти монопольного розміщення їх на ринку певного товару, проти монополій, що
створюються для поглинання слабших конкурентів, проти їхньої змови з метою розподілу
сегментів — регіонів, монополії цін, ізоляції конкурентів.
Найбільшої досконалості антимонопольне законодавство досягло у США (антитрестове),
(з 1890 року — Закон Шермана). Воно поширене в європейських країнах, у тому числі
постсоціалістичних і пострадянських.
В Україні антимонопольне законодавство базується на таких законах:
 Про захист від недобросовісної конкуренції
 Про захист економічної конкуренції.
Антимонопольне законодавство передбачає такі заходи:
 організаційні — диференціація та оптимальні сполучення організаційно-економічних
форм і розмірів підприємств;
 економічні — сприяння розвиткові конкуренції, диверсифікації діяльності, вільного
утворення цін;
 економічне стимулювання та підтримка розвитку зовнішньоекономічної діяльності;
 адміністративно-правові заходи для боротьби з монопольними посяганнями, організація
антимонопольного державного контролю, контроль за справедливим роздержавленням
майна, сприяння конкуренції;
 недопущення зловживання монопольним становищем на ринку.
Ці акти спрямовані на підтримку розвитку підприємництва, зміцнення ринкових відносин і
піднесення економіки держави.
З набуттям чинності ГК України, розділ 3 якого закріпив основи обмеження монополізму та
захисту економічної конкуренції, система антимонопольно-конкурентного законодавства
набула остаточний вигляд. Якщо взяти до уваги позицію вітчизняного законодавця щодо
правового забезпечення політики держави у сфері антимонопольно-конкурентного
регулювання, то можна відзначити, що держава поступово перейшла від законодавчого
регулювання процесів забезпечення конкуренції, заснованого на концепції влади над ринком,
до законодавства, заснованого на концепції панування ринку. І зараз законодавство України,
що регулює суспільні відносини у сфері захисту економічної конкуренції, має на меті не
боротьбу з монополізмом, не переслідування крупних фірм - суб'єктів господарювання, а
створення та всебічну підтримку конкурентного середовища на ринку.
Державне антимонопольно-конкурентне регулювання - це цілеспрямована діяльність
держави, здійснювана на підставі та в межах, що допускаються законодавством, зі
встановлення та реалізації правил господарювання на товарних ринках з метою запобігання
монополістичним зловживанням, захисту добросовісної конкуренції та забезпечення
ефективності ринкових відносин. Причиною, що спонукає державу реалізовувати саме ці цілі,
є публічний інтерес, що полягає в необхідності підтримки конкурентних основ ринку.
Найважливішими формами державного антимонопольно-конкурентного регулювання є
нормативний та організаційний вплив. Нормативний вплив виявляється у встановленні в
нормативно-правових актах правил поведінки учасників господарських відносин, що
забезпечують конкурентне середовище у сфері господарювання. Таке регулювання втілює
особливу діяльність держави, направлену на створення правових форм економічного порядку.
У свою чергу, організаційний вплив полягає у створенні державою антимонопольних органів
і наділенні їх відповідним обсягом прав з тим, щоб вони могли надавати реальний і
позитивний вплив на економічні відносини.
Правове регулювання захисту економічної конкуренції ґрунтується на положеннях
Конституції України. Зокрема, ст. 42 Конституції України встановлює правила, відповідно
до яких:
1) держава забезпечує захист конкуренції в підприємницькій діяльності;
2) не допускаються зловживання монопольним положенням на ринку, неправомірне
обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція;
3) види і межі монополії визначаються законом.
Окрім цього, Конституція України встановлює порядок призначення на посаду і звільнення з
посади Голови АМКУ, що входить до складу повноважень Верховної Ради України і
Президента України (п. 12 ст. 85). У Конституції також закріплена необхідність виключно
законодавчого визначення правил конкуренції і норм антимонопольного регулювання (п. 8 ст.
92).
Визначення Конституцією України вимоги щодо законодавчого встановлення правил
конкуренції означає, що тільки спеціально уповноважені органи держави можуть трактувати
суть вказаного поняття і правил у відповідній сфері. Перевищення органами влади та
управління наданих повноважень є порушенням закону, суб'єкти господарювання та органи
влади і управління повинні дотримуватися тільки тих правил конкуренції, які встановлені
законом, та вправі оскаржити ті з них, які виходять за рамки вказаних повноважень.
Спеціальне законодавство у сфері захисту економічної конкуренції можна умовно
поділити на два блоки. Перший блок стосується протидії антиконкурентній поведінці з боку
суб'єктів господарювання (їх груп) та органів управління, що володіють ринковою владою.
Основними актами законодавства тут виступають положення ст. ст. 25 - 31 ГК України, Закон
України «Про захист економічної конкуренції», Закон України «Про природні монополії» від
20.04.2000 р. та ін. Другий блок стосується антиконкурентної поведінки суб'єктів
господарювання, що не володіють ринковою владою. Основу даного блоку складають
положення ст. ст. 32 - 38 ГК України, Законів України «Про захист від недобросовісної
конкуренції» від 07.06.1996 р., «Про рекламу» в редакції від 11.07.2003 р. тощо.
Загальним для всієї сфери економічної конкуренції є Закон України «Про Антимонопольний
комітет України».
На виконання названих законодавчих актів прийнята значна кількість підзаконних актів,
наприклад, РОЗПОРЯДЖЕННЯ
АНТИМОНОПОЛЬНОГО КОМІТЕТУ УКРАЇНИ13.06.2019 № 9-рп «Про внесення змін до
Типових вимог до узгоджених дій суб’єктів господарювання для загального звільнення від
попереднього одержання дозволу органів Антимонопольного комітету України на узгоджені
дії суб’єктів господарювання».
 89) Антиконкурентні узгоджені дії: поняття та прояви.
ЗУ «Про захист економічної конкуренції»

Розділ II
АНТИКОНКУРЕНТНІ УЗГОДЖЕНІ ДІЇ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ,
ЗЛОВЖИВАННЯ МОНОПОЛЬНИМ (ДОМІНУЮЧИМ) СТАНОВИЩЕМ НА
РИНКУ
Стаття 5. Узгоджені дії
1. Узгодженими діями є укладення суб’єктами господарювання угод у будь-якій формі,
прийняття об’єднаннями рішень у будь-якій формі, а також будь-яка інша погоджена
конкурентна поведінка (діяльність, бездіяльність) суб’єктів господарювання.
Узгодженими діями є також створення суб’єкта господарювання, об’єднання, метою чи
наслідком створення якого є координація конкурентної поведінки між суб’єктами
господарювання, що створили зазначений суб’єкт господарювання, об’єднання, або між ними
та новоствореним суб’єктом господарювання, або вступ до такого об’єднання.
{Абзац другий частини першої статті 5 в редакції Закону № 2596-IV від 31.05.2005}
2. Особи, які чинять або мають намір чинити узгоджені дії, є учасниками узгоджених
дій.
Стаття 6. Антиконкурентні узгоджені дії суб’єктів господарювання
1. Антиконкурентними узгодженими діями є узгоджені дії, які призвели чи можуть
призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції.
2. Антиконкурентними узгодженими діями, зокрема, визнаються узгоджені дії, які
стосуються:
1) встановлення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів;
2) обмеження виробництва, ринків товарів, техніко-технологічного розвитку, інвестицій
або встановлення контролю над ними;
3) розподілу ринків чи джерел постачання за територіальним принципом, асортиментом
товарів, обсягом їх реалізації чи придбання, за колом продавців, покупців або споживачів чи
за іншими ознаками;
4) спотворення результатів торгів, аукціонів, конкурсів, тендерів;
5) усунення з ринку або обмеження доступу на ринок (вихід з ринку) інших суб’єктів
господарювання, покупців, продавців;
 6) застосування різних умов до рівнозначних угод з іншими суб’єктами
господарювання, що ставить останніх у невигідне становище в конкуренції;
7) укладення угод за умови прийняття іншими суб’єктами господарювання додаткових
зобов’язань, які за своїм змістом або згідно з торговими та іншими чесними звичаями в
підприємницькій діяльності не стосуються предмета цих угод;
8) суттєвого обмеження конкурентоспроможності інших суб’єктів господарювання на
ринку без об’єктивно виправданих на те причин.
3. Антиконкурентними узгодженими діями вважається також вчинення суб’єктами
господарювання схожих дій (бездіяльності) на ринку товару, які призвели чи можуть
призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції у разі, якщо аналіз ситуації
на ринку товару спростовує наявність об’єктивних причин для вчинення таких дій
(бездіяльності).
{Статтю 6 доповнено частиною згідно із Законом № 2596-IV від 31.05.2005}
4. Вчинення антиконкурентних узгоджених дій забороняється і тягне за собою
відповідальність згідно з законом.
5. Особа, що вчинила антиконкурентні узгоджені дії, але раніше за інших учасників цих
дій добровільно повідомила про це Антимонопольний комітет України чи його територіальне
відділення та надала інформацію, яка має суттєве значення для прийняття рішення у справі,
звільняється від відповідальності за вчинення антиконкурентних узгоджених дій,
передбаченої статтею 52 цього Закону.
Органи Антимонопольного комітету України на підставі вмотивованого клопотання в
інтересах розслідування справи про порушення законодавства про захист економічної
конкуренції забезпечують конфіденційність інформації про особу.
{Частину п’яту статті 6 доповнено абзацом згідно із Законом № 2596-IV від
31.05.2005}
Не може бути звільнена від відповідальності особа, визначена у цій частині, якщо вона:
не вжила ефективних заходів стосовно припинення нею антиконкурентних узгоджених
дій після повідомлення про них Антимонопольному комітету України;
була ініціатором чи забезпечувала керівництво антиконкурентними узгодженими діями;
не надала всіх доказів або інформації стосовно вчинення нею порушення, про які їй
було відомо та які вона могла безперешкодно отримати.
Стаття 7. Узгоджені дії малих або середніх підприємців
Положення статті 6 цього Закону не застосовуються до будь-яких добровільних
узгоджених дій малих або середніх підприємців щодо спільного придбання товарів, які не
призводять до суттєвого обмеження конкуренції та сприяють підвищенню
конкурентоспроможності малих або середніх підприємців.
Стаття 8. Узгоджені дії стосовно постачання та використання товарів
1. Положення статті 6 цього Закону не застосовуються до узгоджених дій щодо
постачання чи використання товарів, якщо учасник узгоджених дій стосовно іншого учасника
узгоджених дій встановлює обмеження на:
використання поставлених ним товарів чи товарів інших постачальників;
придбання в інших суб’єктів господарювання або продаж іншим суб’єктам
господарювання чи споживачам інших товарів;
придбання товарів, які за своєю природою або згідно з торговими та іншими чесними
звичаями у підприємницькій діяльності не належать до предмета угоди;
формування цін або інших умов договору про продаж поставленого товару іншим
суб’єктам господарювання чи споживачам.
2. До узгоджених дій, передбачених частиною першою цієї статті, застосовуються
положення статті 6 цього Закону, якщо такі узгоджені дії:
 призводять до суттєвого обмеження конкуренції на всьому ринку чи в значній його
частині, у тому числі монополізації відповідних ринків;
обмежують доступ на ринок інших суб’єктів господарювання;
призводять до економічно необґрунтованого підвищення цін або дефіциту товарів.
Стаття 9. Узгоджені дії стосовно прав інтелектуальної власності
1. Положення статті 6 цього Закону не застосовуються до угод про передачу прав
інтелектуальної власності або про використання об’єкта права інтелектуальної власності в тій
частині, в якій вони обмежують у здійсненні господарської діяльності сторону угоди, якій
передається право, якщо ці обмеження не виходять за межі законних прав суб’єкта права
інтелектуальної власності.
2. Вважається, що не виходять за межі прав, зазначених у частині першій цієї статті,
обмеження стосовно обсягу прав, які передаються, строку та території дії дозволу на
використання об’єкта права інтелектуальної власності, а також виду діяльності, сфери
використання, мінімального обсягу виробництва.
Стаття 10. Узгоджені дії, які можуть бути дозволені
1. Узгоджені дії, передбачені статтею 6 цього Закону, можуть бути дозволені
відповідними органами Антимонопольного комітету України, якщо їх учасники доведуть, що
ці дії сприяють:
вдосконаленню виробництва, придбанню або реалізації товару;
техніко-технологічному, економічному розвитку;
розвитку малих або середніх підприємців;
оптимізації експорту чи імпорту товарів;
розробленню та застосуванню уніфікованих технічних умов або стандартів на товари;
раціоналізації виробництва.
2. Узгоджені дії, передбачені в частині першій цієї статті, не можуть бути дозволені
органами Антимонопольного комітету України, якщо конкуренція суттєво обмежується на
всьому ринку чи в значній його частині.
3. Кабінет Міністрів України може дозволити узгоджені дії, на які Антимонопольним
комітетом України не було надано дозволу відповідно до частини другої цієї статті, якщо
учасники узгоджених дій доведуть, що позитивний ефект для суспільних інтересів переважає
негативні наслідки обмеження конкуренції.
4. Дозвіл згідно з частиною третьою цієї статті не може бути наданий, якщо:
учасники узгоджених дій застосовують обмеження, які не є необхідними для реалізації
узгоджених дій;
обмеження конкуренції становить загрозу системі ринкової економіки.
5. Вчинення узгоджених дій, передбачених цією статтею, забороняється до отримання
дозволу органів Антимонопольного комітету України або Кабінету Міністрів України.
{Частина п’ята статті 10 в редакції Закону № 2596-IV від 31.05.2005}
Стаття 11. Типові вимоги до узгоджених дій
1. Антимонопольний комітет України може визначати типові вимоги до узгоджених дій,
передбачених у статтях 7, 8, 9 і 10 цього Закону.
2. Узгоджені дії, що відповідають типовим вимогам до певних видів узгоджених дій,
встановлених Антимонопольним комітетом України, дозволяються і не потребують дозволу
органів Антимонопольного комітету України відповідно до частини першої статті 10 цього
Закону, якщо про це прямо вказано в рішенні Антимонопольного комітету України про
встановлення типових вимог.
{Частина друга статті 11 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2596-IV від 31.05.2005
 90) Домінуюче (монопольне) становище: поняття та види зловживання ним.
Дослідженні сутності домінуючого (монопольного) становища та видів зловживання ним
необхідно проаналізувати види монополій, які можуть існувати в державі, ознаки монополій
та причини їх виникнення, визначити індивідуальний та колективний аспект монопольного
(домінуючого) становища тощо. Важливо зазначити, що згідно з положеннями Закону
України “Про захист економічної конкуренції” та конкурентного права України сама по собі
наявність монопольного (домінуючого) становища суб’єкта господарювання не є
протиправною поведінкою. Протиправним є зловживання вказаним становищем на ринку. Ця
заборона встановлена ч. 3 ст. 13 і ст. 50 вказаного Закону. Під зловживанням монопольним
(домінуючим) становищем на ринку Закон розуміє дії або бездіяльність суб’єкта
господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або
можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції або ущемлення
інтересів інших суб’єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливими за умови
існування значної конкуренції на ринку.
Україна з перших кроків незалежності розглядає підтримку економічної конкуренції та
боротьбу з монополізмом як найважливіші шляхи побудови розвиненої ринкової економіки.
Законодавчі засади забезпечення захисту економічної конкуренції закладені в таких
нормативно-правових актах, як Конституція України, закони України "Про Антимонопольний
комітет України", "Про захист від недобросовісної конкуренції", "Про захист економічної
конкуренції".
Відповідно до статті 42 Конституції України не допускаються зловживання монопольним
становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція.
Види і межі монополії визначаються законом. Статтею 92 Основного Закону передбачено, що
виключно законами України визначаються правила конкуренції та норми антимонопольного
регулювання.
Правові засади підтримки та захисту економічної конкуренції, обмеження монополізму в
господарській діяльності передбачені у Законі України "Про захист економічної конкуренції".
Цей Закон визначає економічну конкуренцію як змагання між суб’єктами господарювання з
метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб’єктами
господарювання, внаслідок чого споживачі, суб’єкти господарювання мають можливість
вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб’єкт господарювання не може
визначати умови обороту товарів на ринку.
А отже, конкуренція виступає фундаментальним елементом ринку, завдяки якому досягається
збалансованість між попитом і пропозицією. Суб’єкти господарювання, органи влади, органи
місцевого самоврядування, а також органи адміністративно-господарського управління та
контролю зобов’язані сприяти розвитку конкуренції та не вчиняти будь-яких неправомірних
дій, які можуть мати негативний вплив на конкуренцію.
Основним завданням Антимонопольного комітету України є участь у формуванні та
реалізації конкурентної політики в частині здійснення державного контролю за дотриманням
законодавства про захист економічної конкуренції на засадах рівності суб’єктів
господарювання перед законом та пріоритету прав споживачів, запобігання, виявлення і
припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції.
Порушеннями законодавства про захист економічної конкуренції, зокрема, є:
- зловживання монопольним (домінуючим) становищем.
Суб’єкт господарювання розглядається як такий, що займає монопольне (домінуюче)
становище на ринку товару, якщо: на цьому ринку у нього немає жодного конкурента; не
зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступу інших суб’єктів
господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар’єрів для
доступу на ринок інших суб’єктів господарювання, наявності пільг чи інших обставин.
Монопольним (домінуючим) вважається становище суб’єкта господарювання, частка якого на
ринку товару перевищує 35 відсотків, якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції.
Монопольним (домінуючим) також може бути визнане становище суб’єкта господарювання,
якщо його частка на ринку товару становить 35 або менше відсотків, але він не зазнає значної
конкуренції, зокрема внаслідок порівняно невеликого розміру часток ринку, які належать
конкурентам.
Визначається, що кожен із двох чи більше суб’єктів господарювання займає монопольне
(домінуюче) становище на ринку товару, якщо стосовно певного виду товару між ними немає
конкуренції або є незначна конкуренція і щодо них, разом узятих, виконується одна з таких
умов: на цьому ринку у нього немає жодного конкурента; не зазнає значної конкуренції
внаслідок обмеженості можливостей доступу інших суб’єктів господарювання щодо закупівлі
сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар’єрів для доступу на ринок інших
суб’єктів господарювання, наявності пільг чи інших обставин.
Монопольним (домінуючим) вважається також становище кожного з кількох суб’єктів
господарювання, якщо стосовно них виконуються такі умови: сукупна частка не більше ніж
трьох суб’єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки,
перевищує 50 відсотків; сукупна частка не більше ніж п’яти суб’єктів господарювання, яким
на одному ринку належать найбільші частки, перевищує 70 відсотків і при цьому вони не
доведуть, що між ними є конкуренція.
З точки зору законодавства про захист економічної конкуренції суб’єктом господарювання є
як окрема юридична чи фізична особа, що займається господарською діяльністю, так і група
суб’єктів господарювання, якщо один або декілька з них здійснюють контроль над іншими.
Монопольне (домінуюче) становище суб’єктів господарювання на ринку визначається
Антимонопольним комітетом України відповідно до Методики визначення монопольного
(домінуючого) становища суб’єктів господарювання на ринку.
Метою визначення монопольного (домінуючого) становища суб’єктів господарювання на
ринку є отримання необхідної інформації для прийняття рішень з питань розвитку і захисту
економічної конкуренції, зокрема демонополізації економіки, антимонопольного
регулювання, контролю за узгодженими діями, концентрацією; контролю за дотриманням
законодавства про захист економічної конкуренції; захисту інтересів суб’єктів
господарювання, груп суб’єктів господарювання та споживачів від його порушень.
Саме по собі монопольне становище законом не забороняється, забороняється зловживання
монопольним (домінуючим) становищем на ринку, яке і тягне за собою відповідальність.
Як зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку розглядаються дії чи
бездіяльність суб’єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на
ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження
конкуренції, зокрема обмеження конкурентоспроможності інших суб’єктів господарювання,
або ущемлення інтересів інших суб’єктів господарювання чи споживачів, які були б
неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку.
Зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку, зокрема, визнається: 1)
встановлення таких цін чи інших умов придбання або реалізації товару, які неможливо було б
встановити за умов існування значної конкуренції на ринку; 2) застосування різних цін чи
різних інших умов до рівнозначних угод з суб’єктами господарювання, продавцями чи
покупцями без об’єктивно виправданих на те причин; 3) обумовлення укладання угод
прийняттям суб’єктом господарювання додаткових зобов’язань, які за своєю природою або
згідно з торговими та іншими чесними звичаями у підприємницькій діяльності не стосуються
предмета договору; 4) обмеження виробництва, ринків або технічного розвитку, що завдало
чи може завдати шкоди іншим суб’єктам господарювання, покупцям, продавцям; 5) часткова
або повна відмова від придбання або реалізації товару за відсутності альтернативних джерел
реалізації чи придбання; 6) суттєве обмеження конкурентоспроможності інших суб’єктів
господарювання на ринку без об’єктивно виправданих на те причин; 7) створення перешкод
доступу на ринок (виходу з ринку) чи усунення з ринку продавців, покупців, інших суб’єктів
господарювання.
Антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого самоврядування, органів
адміністративно-господарського управління та контролю.
Антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядування, органів
адміністративно-господарського управління та контролю вважається прийняття будь-яких
актів (рішень, наказів, розпоряджень, постанов тощо), надання письмових чи усних вказівок,
укладення угод або будь-які інші дії чи бездіяльність органів влади, органів місцевого
самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю
(колегіального органу чи посадової особи), які призвели або можуть призвести до
недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції.
Термін "органи адміністративно-господарського управління та контролю" застосовується до
суб’єктів господарювання, об’єднань, інших осіб в частині виконання ними функцій
управління або контролю в межах делегованих їм повноважень органів влади чи органів
місцевого самоврядування.
Дії органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського
управління та контролю, які вважаються антиконкурентними, забороняються та тягнуть за
собою відповідальність. Такими діями є: заборона або перешкоджання створенню нових
підприємств чи здійснення підприємництва в інших організаційних формах у будь-якій сфері
діяльності, а також встановлення обмежень на здійснення окремих видів діяльності, на
виробництво, придбання чи реалізацію певних видів товарів; пряме або опосередковане
примушення суб’єктів господарювання до вступу в асоціації, концерни, міжгалузеві,
регіональні чи інші форми об’єднань або здійснення концентрації суб’єктів господарювання в
інших формах; пряме або
опосередковане примушення суб’єктів господарювання до пріоритетного укладення
договорів, першочергової поставки товарів певному колу споживачів чи першочергового їх
придбання у певних продавців; будь-яка дія, спрямована на централізований розподіл товарів,
а також розподіл ринків між суб’єктами господарювання за територіальним принципом,
асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи закупівель або за колом споживачів чи
продавців; встановлення заборони на реалізацію певних товарів з одного регіону країни в
іншому або надання дозволу на реалізацію товарів з одного регіону в іншому в певному
обсязі чи за виконання певних умов; надання окремим суб’єктам господарювання або групам
суб’єктів господарювання пільг чи інших переваг, які ставлять їх у привілейоване становище
стосовно конкурентів, що призводить або може призвести до недопущення, усунення,
обмеження чи спотворення конкуренції; дія, внаслідок якої окремим суб’єктам
господарювання або групам суб’єктів господарювання створюються несприятливі чи
дискримінаційні умови діяльності порівняно з конкурентами; дія, якою встановлюються не
передбачені законами України заборони та обмеження самостійності підприємств, у тому
числі щодо придбання чи реалізації товарів, ціноутворення, формування програм діяльності
та розвитку, розпорядження прибутком.
Також органам влади та органам місцевого самоврядування забороняється делегування
окремих владних повноважень об’єднанням, підприємствам та іншим суб’єктам
господарювання, якщо це призводить або може призвести до недопущення, усунення,
обмеження чи спотворення конкуренції. Забороняються дії чи бездіяльність зазначених вище
суб’єктів, що полягають у схиленні суб’єктів господарювання, органів влади, органів
місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю
до порушень законодавства про захист економічної конкуренції, створенні умов для вчинення
таких порушень чи їх легітимації.
Антиконкурентні узгоджені дії; концентрація без отримання відповідного дозволу органів
Антимонопольного комітету України у разі, якщо наявність такого дозволу необхідна.
Дії, які призвели чи можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції,
вважаються антиконкурентними узгодженими діями.
Укладення суб’єктами господарювання угод у будь-якій формі, прийняття об’єднаннями
рішень у будь-якій формі, а також будь-яка інша погоджена конкурентна поведінка
(діяльність, бездіяльність) суб’єктів господарювання вважаються узгодженими діями.
Узгодженими діями є також створення суб’єкта господарювання, метою чи наслідком
створення якого є координація конкуренційної поведінки між суб’єктами господарювання, що
створили зазначений суб’єкт господарювання, або між ними та новоствореним суб’єктом
господарювання.
Так, антиконкурентними узгодженими діями, які забороняються і тягнуть за собою
відповідальність, є: 1) встановлення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів; 2)
обмеження виробництва, ринків товарів, техніко-технологічного розвитку, інвестицій або
встановлення контролю над ними; 3) розподіл ринків чи джерел постачання за
територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи придбання, за
колом продавців, покупців або споживачів чи за іншими ознаками; 4) спотворення
результатів торгів, аукціонів, конкурсів, тендерів; 5) усунення з ринку або обмеження доступу
на ринок (вихід з ринку) інших суб’єктів господарювання, покупців, продавців; 6)
застосування різних умов до рівнозначних угод з іншими суб’єктами господарювання, що
ставить останніх у невигідне становище в конкуренції; 7) укладення угод за умови прийняття
іншими суб’єктами господарювання додаткових зобов’язань, які за своїм змістом або згідно з
торговими та іншими чесними звичаями в підприємницькій діяльності не стосуються
предмета цих угод; 8) суттєве обмеження конкурентоспроможності інших суб’єктів
господарювання на ринку без об’єктивно виправданих на те причин.
Звільняється від відповідальності за вчинення антиконкурентних узгоджених дій особа, яка
вчинила антиконкурентні узгоджені дії, але раніше за інших учасників цих дій добровільно
повідомила про це Антимонопольний комітет чи його територіальне відділення та надала
інформацію, яка має суттєве значення для прийняття рішення у справі. Але якщо особа не
вжила ефективних заходів стосовно припинення нею антиконкурентних узгоджених дій після
повідомлення про них Антимонопольний комітет; була ініціатором чи забезпечувала
керівництво антиконкурентними узгодженими діями; не надала всіх доказів або інформації
стосовно вчинення нею порушення, про які їй було відомо та які вона могла безперешкодно
отримати, то вона не може бути звільнена від відповідальності.
При цьому положення щодо антиконкурентних узгоджений дій суб’єктів господарювання не
застосовуються до:
- будь-яких добровільних узгоджених дій малих або середніх підприємців щодо спільного
придбання товарів, які не призводять до суттєвого обмеження конкуренції та сприяють
підвищенню конкурентоспроможності малих або середніх підприємців;
- узгоджених дій щодо постачання чи використання товарів, якщо учасник узгоджених дій
стосовно іншого учасника узгоджених дій встановлює обмеження на: використання
поставлених ним товарів чи товарів інших постачальників; придбання в інших суб’єктів
господарювання або продаж іншим суб’єктам господарювання чи споживачам інших товарів;
придбання товарів, які за своєю природою або згідно з торговими та іншими чесними
звичаями у підприємницькій діяльності не належать до предмета угоди; формування цін або
інших умов договору про продаж поставленого товару іншим суб’єктам господарювання чи
споживачам. Але якщо ці узгоджені дії призводять до суттєвого обмеження конкуренції на
всьому ринку чи в значній його частині, у тому числі монополізації відповідних ринків;
обмежують доступ на ринок інших суб’єктів господарювання; призводять до економічно
необґрунтованого підвищення цін або дефіциту на ринку, то вважаються антиконкурентними
узгодженими діями суб’єктів господарювання;
- угод про передачу прав інтелектуальної власності або про використання об’єкта права
інтелектуальної власності в тій частині, в якій вони обмежують у здійсненні господарської
діяльності сторону угоди, якій передається право, якщо ці обмеження не виходять за межі
законних прав суб’єкта права інтелектуальної власності.
Проте дії, які вважаються антиконкурентними, можуть бути дозволені Антимонопольним
комітетом, якщо вони сприяють вдосконаленню виробництва, економічному розвитку,
розвитку малих або середніх підприємців тощо за умови, що здійснення таких дій не тягне
істотного обмеження конкуренції на всьому ринку чи в значній його частині. До отримання
дозволу Антимонопольного комітету вчинення узгоджених дій забороняється.
На узгоджені дії, на які Антимонопольним комітетом не було надано дозволу, дозвіл може
дати Кабінет Міністрів України, але учасники узгоджених дій мають довести, що позитивний
ефект для суспільних інтересів переважає негативні наслідки обмеження конкуренції.
Антимонопольним комітетом України розроблено Типові вимоги до узгоджених дій суб’єктів
господарювання для загального звільнення від попереднього одержання дозволу органів
Антимонопольного комітету України на узгоджені дії суб’єктів господарювання.
Як економічна концентрація розглядаються: - злиття суб’єктів господарювання або
приєднання одного суб’єкта господарювання до іншого; - набуття безпосередньо або через
інших осіб контролю одним або кількома суб’єктами господарювання над одним або кількома
суб’єктами господарювання чи частинами суб’єктів господарювання, зокрема, шляхом:
безпосереднього або опосередкованого придбання, набуття у власність іншим способом
активів у вигляді цілісного майнового комплексу або структурного підрозділу суб’єкта
господарювання, одержання в управління, оренду, лізинг, концесію чи набуття в інший спосіб
права користування активами у вигляді цілісного майнового комплексу або структурного
підрозділу суб’єкта господарювання, в тому числі придбання активів суб’єкта
господарювання, що ліквідується; призначення або обрання на посаду керівника, заступника
керівника спостережної ради, правління, іншого наглядового чи виконавчого органу суб’єкта
господарювання особи, яка вже обіймає одну чи кілька з перелічених посад в інших суб’єктах
господарювання, або створення ситуації, при якій більше половини посад членів
спостережної ради, правління, інших наглядових чи виконавчих органів двох чи більше
суб’єктів господарювання обіймають одні й ті самі особи; створення суб’єкта
господарювання двома і більше суб’єктами господарювання, який тривалий період буде
самостійно здійснювати господарську діяльність, і при цьому зазначене створення не
приводить до координації конкурентної поведінки між суб’єктами господарювання, що
створили цей суб’єкт господарювання, або між ними та новоствореним суб’єктом
господарювання; - безпосереднє або опосередковане придбання, набуття у власність іншим
способом чи одержання в управління часток (акцій, паїв), що забезпечує досягнення чи
перевищення 25 або 50 відсотків голосів у вищому органі управління відповідного суб’єкта
господарювання.
Дозвіл органів Антимонопольного комітету на концентрацію суб’єктів господарювання
необхідно отримувати не у будь-якому випадку. Отримання дозволу необхідно у випадках,
зазначених вище, коли сукупна вартість активів або сукупний обсяг реалізації товарів
учасників концентрації, з урахуванням відносин контролю, за останній фінансовий рік, у тому
числі за кордоном, перевищує суму, еквівалентну 12 мільйонам євро, визначену за курсом
Національного банку України, що діяв в останній день фінансового року, і при цьому:
вартість (сукупна вартість) активів або обсяг (сукупний обсяг) реалізації товарів, у тому числі
за кордоном, не менш як у двох учасників концентрації, з урахуванням відносин контролю,
перевищує суму, еквівалентну 1 мільйону євро, визначену за курсом Національного банку
України, що діяв в останній день фінансового року у кожного, та вартість (сукупна вартість)
активів або обсяг (сукупний обсяг) реалізації товарів в Україні хоча б одного учасника
концентрації, з урахуванням відносин контролю, перевищує суму, еквівалентну 1 мільйону
євро, визначену за курсом Національного банку України, що діяв в останній день фінансового
року.
Концентрація, яка потребує дозволу, забороняється до надання такого дозволу на її
здійснення. При цьому, Антимонопольний комітет чи адміністративна колегія
Антимонопольного комітету надають ці дозволи, якщо концентрація не призводить до
монополізації чи суттєвого обмеження конкуренції на всьому ринку чи в значній його
частині. Учасники концентрації до отримання відповідного дозволу зобов’язані утримуватися
від дій, які можуть призвести до обмеження конкуренції.
Однак у разі відмови Антимонопольного комітету в наданні дозволу учасники концентрації
все одно можуть його отримати, але їм потрібно буде довести, що позитивний ефект для
суспільних інтересів зазначеної концентрації переважає негативні наслідки обмеження
конкуренції.
Для отримання дозволу учасники узгоджених дій, учасники концентрації, органи влади,
органи місцевого самоврядування, органи адміністративно-господарського управління та
контролю у тридцятиденний термін від дня прийняття Антимонопольним комітетом рішення
про заборону узгоджених дій чи концентрації можуть звернутися із спільною заявою про
надання дозволу до Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України.
Заявники, крім заяви, мають подати пакет документів, серед яких матеріали, якими заявники
обґрунтовують необхідність надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію, підтверджують,
що позитивний ефект для суспільних інтересів від узгоджених дій, концентрації буде
переважати негативні наслідки обмеження конкуренції, а також те, що обмеження
конкуренції, зумовлені концентрацією, або обмеження, які застосовуватимуть учасники
узгоджених дій, концентрації, є необхідними для досягнення мети концентрації чи реалізації
узгоджених дій і не становлять загрози системі ринкової економіки, зокрема економічне
обґрунтування очікуваного позитивного ефекту з відповідними розрахунками показників
соціально-економічних та інших наслідків узгоджених дій, концентрації.
У десятиденний термін з дня прийняття заяви Мінекономіки утворює комісію з питань оцінки
позитивних і негативних наслідків узгоджених дій, концентрації. Комісія готує рішення та
передає до Мінекономіки, яке розглядає його та готує проект мотивованого рішення Кабінету
Міністрів України щодо надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію чи відмови в його
наданні.
Контроль за виконанням рішень Кабінету Міністрів України покладається на
Антимонопольний комітет із залученням Мінекономіки. Основними завданнями контролю за
виконанням рішення Кабінету Міністрів України є дотримання законодавства про захист
економічної конкуренції, досягнення обсягів позитивного ефекту для суспільних інтересів від
дозволених узгоджених дій, концентрації та зіставлення негативних наслідків обмеження
конкуренції із досягнутими обсягами позитивного ефекту.
У разі невиконання учасниками узгоджених дій, концентрації вимог чи зобов’язань, якими
було обумовлено надання дозволу Кабінетом Міністрів України на узгоджені дії,
концентрацію, або неоднозначного вчинення інших порушень законодавства про захист
економічної конкуренції Антимонопольний комітет та Мінекономіки можуть порушити перед
Кабінетом Міністрів України питання про втрату чинності або визнання недійсним його
рішення про надання дозволу.
Слід зазначити, що одним із важливих елементів правового забезпечення протидії
порушенням антимонопольного законодавства у господарській діяльності є система
охоронних засобів правового впливу, що застосовуються за такі правопорушення. За
порушення законодавства про захист економічної конкуренції можливе застосування
адміністративної відповідальності, цивільно-правової відповідальності, а також накладення
Антимонопольним комітетом штрафів та примусовий поділ суб’єкта господарювання, що
займає монопольне (домінуюче) становище.
З метою запобігання порушенням законодавства про захист економічної конкуренції,
підвищення передбачуваності його застосування органи Антимонопольного комітету України
на підставі заяви про надання попередніх висновків та доданої до заяви інформації надають
суб’єктам господарювання, органам влади, органам місцевого самоврядування, органам
адміністративно-господарського управління та контролю попередні висновки стосовно
узгоджених дій, концентрації.
Оскільки процедури розслідування, доказування, прийняття відповідних рішень,
забезпечення дотримання необхідних процесуальних гарантій учасників процесу,
процесуальні строки тощо недостатньо врегульовані, виникає необхідність подальшого
розроблення і вдосконалення процесуальних норм законодавства про захист економічної
конкуренції. До 1 січня 2005 року Антимонопольний комітет має розробити Конкуренційний
процесуальний кодекс України. Затверджена Кабінетом Міністрів України Концепція
Конкуренційного процесуального кодексу України визначила основні засади, принципи,
напрями конкуренційного процесу, а також структуру Конкуренційного процесуального
кодексу. Концепція Кодексу визначає такі напрями розроблення проекту Кодексу, які дали б
можливість одночасно удосконалити та кодифікувати процесуальні норми, врахувати
динаміку адміністративної реформи в Україні та внести зміни до законодавства, забезпечити
створення демократичного та ефективного механізму захисту прав і законних інтересів
суб’єктів господарювання та споживачів, а також адаптацію процесуального конкуренційного
законодавства України до законодавства Європейського Союзу.
Постійне вдосконалення і розвиток законодавства про захист економічної конкуренції в
комплексі з економічними та організаційними заходами сприяє створенню єдиної системи і
ефективному механізму протидії монополізму в Україні.
 91) Правове обмеження концентрації суб’єктів господарювання.
ЗУ «Про захист економічної конкуренції»
Розділ V
КОНТРОЛЬ ЗА КОНЦЕНТРАЦІЄЮ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ
Стаття 22. Концентрація суб’єктів господарювання
1. З метою запобігання монополізації товарних ринків, зловживання монопольним
(домінуючим) становищем, обмеження конкуренції органи Антимонопольного комітету
України здійснюють державний контроль за концентрацією суб’єктів господарювання (далі -
концентрація).
2. Концентрацією визнається:
1) злиття суб’єктів господарювання або приєднання одного суб’єкта господарювання до
іншого;
2) набуття безпосередньо або через інших осіб контролю одним або кількома
суб’єктами господарювання над одним або кількома суб’єктами господарювання чи
частинами суб’єктів господарювання, зокрема, шляхом:
а) безпосереднього або опосередкованого придбання, набуття у власність іншим
способом активів у вигляді єдиного майнового комплексу або структурного підрозділу
суб’єкта господарювання, одержання в управління, оренду, лізинг, концесію чи набуття в
інший спосіб права користування активами у вигляді єдиного майнового комплексу або
структурного підрозділу суб’єкта господарювання, в тому числі придбання активів суб’єкта
господарювання, що ліквідується;
{Підпункт "а" пункту 2 частини другої статті 22 із змінами, внесеними згідно із
Законом № 2269-VIII від 18.01.2018}
 б) призначення або обрання на посаду керівника, заступника керівника спостережної
ради, правління, іншого наглядового чи виконавчого органу суб’єкта господарювання особи,
яка вже обіймає одну чи кілька з перелічених посад в інших суб’єктах господарювання, або
створення ситуації, при якій більше половини посад членів спостережної ради, правління,
інших наглядових чи виконавчих органів двох чи більше суб’єктів господарювання
обіймають одні й ті самі особи;
{Підпункт "в" пункту 2 частини другої статті 22 виключено на підставі Закону №
2596-IV від 31.05.2005}
3) створення суб’єкта господарювання двома і більше суб’єктами господарювання, який
протягом тривалого періоду буде самостійно здійснювати господарську діяльність, але при
цьому таке створення не призводить до координації конкурентної поведінки між суб’єктами
господарювання, що створили цей суб’єкт господарювання, або між ними та новоствореним
суб’єктом господарювання;
{Частину другу статті 22 доповнено пунктом згідно із Законом № 2596-IV від
31.05.2005}
4) безпосереднє або опосередковане придбання, набуття у власність іншим способом чи
одержання в управління часток (акцій, паїв), що забезпечує досягнення чи перевищення 25
або 50 відсотків голосів у вищому органі управління відповідного суб’єкта господарювання.
3. Не вважаються концентрацією:
1) створення суб’єкта господарювання, метою чи внаслідок створення якого
здійснюється координація конкурентної поведінки між суб’єктами господарювання, що
створили зазначений суб’єкт господарювання, або між ними та новоствореним суб’єктом
господарювання. Такі дії розглядаються як узгоджені дії відповідно до абзацу
другого частини першої статті 5 цього Закону;
2) придбання часток (акцій, паїв) суб’єкта господарювання особою, основним видом
діяльності якої є проведення фінансових операцій чи операцій з цінними паперами, якщо це
придбання здійснюється з метою їх наступного перепродажу за умови, що зазначена особа не
бере участі в голосуванні у вищому органі чи інших органах управління суб’єкта
господарювання. У такому випадку наступний перепродаж має бути здійснений протягом
одного року з дня придбання часток (акцій, паїв). На клопотання зазначених осіб із
обґрунтуванням про неможливість здійснення наступного перепродажу органи
Антимонопольного комітету України можуть прийняти рішення про продовження цього
строку;
3) дії, які здійснюються між суб’єктами господарювання, пов’язаними відносинами
контролю, у випадках, передбачених частиною другою цієї статті, крім випадків набуття
такого контролю без отримання дозволу Антимонопольного комітету України, якщо
необхідність отримання такого дозволу передбачена законом;
4) набуття контролю над суб’єктом господарювання або його частиною, в тому числі
завдяки праву управління та розпорядження його майном арбітражним керуючим, службовою
чи посадовою особою органу державної влади;
5) набуття у власність банком чи іншою фінансовою установою активів у вигляді
єдиного майнового комплексу, часток (акцій, паїв) суб’єкта господарювання у разі, якщо таке
набуття у власність передбачено планом реструктуризації, затвердженим відповідно
до Закону України "Про фінансову реструктуризацію", шляхом звернення стягнення на
предмет застави (іпотеки) чи іншого забезпечувального обтяження, за умови їх наступного
відчуження суб’єктам господарювання, не пов’язаним відносинами контролю з цим банком
чи з цією фінансовою установою, протягом двох років з дня такого набуття у власність.
 {Частину третю статті 22 доповнено пунктом 5 згідно із Законом № 112-IX від
19.09.2019 - зміна втрачає чинність одночасно із втратою чинності Законом України "Про
фінансову реструктуризацію" - див. п.2 розділу ІІ Закону № 112-IX від 19.09.2019}
Стаття 23. Учасники концентрації суб’єктів господарювання
Учасниками концентрації визнаються:
суб’єкти господарювання, стосовно яких здійснюється або має здійснитися злиття,
приєднання;
суб’єкти господарювання, які набувають або мають намір набути контроль над
суб’єктом господарювання, та суб’єкти господарювання, щодо яких набувається або має
набутися контроль;
{Абзац третій статті 23 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2596-IV від
31.05.2005}
суб’єкти господарювання, активи (майно), частки (акції, паї) яких набуваються у
власність, одержуються в управління (користування), оренду, лізинг, концесію або мають
набутися, та їх покупці (одержувачі), набувачі;
суб’єкти господарювання, що є або мають намір стати засновниками (учасниками)
новостворюваного суб’єкта господарювання. У разі коли одним із засновників є орган
виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, орган адміністративно-господарського
управління та контролю, учасником концентрації вважається також суб’єкт господарювання,
активи (майно), частки (акції, паї) якого вносяться до статутного капіталу новостворюваного
суб’єкта господарювання;
{Абзац п’ятий частини першої статті 23 із змінами, внесеними згідно із Законом №
2850-VI від 22.12.2010}
фізичні та юридичні особи, пов’язані з учасниками концентрації, зазначеними в абзацах
другому - п’ятому цієї статті, відносинами контролю, що дає підстави визнати відповідну
групу осіб згідно із статтею 1 цього Закону єдиним суб’єктом господарювання.
Стаття 24. Випадки, в яких необхідне отримання дозволу на концентрацію суб’єктів
господарювання
1. Концентрація може бути здійснена лише за умови попереднього одержання дозволу
Антимонопольного комітету України чи адміністративної колегії Антимонопольного
комітету України у випадках, передбачених частиною другою статті 22 цього Закону та
іншими нормативно-правовими актами, якщо:
сукупна вартість активів або сукупний обсяг реалізації товарів учасників концентрації, з
урахуванням відносин контролю, за останній фінансовий рік, у тому числі за кордоном,
перевищує суму, еквівалентну 30 мільйонам євро, визначену за офіційним валютним курсом,
установленим Національним банком України, що діяв в останній день фінансового року, при
цьому вартість (сукупна вартість) активів або обсяг (сукупний обсяг) реалізації товарів в
Україні не менш як у двох учасників концентрації, з урахуванням відносин контролю,
перевищує суму, еквівалентну 4 мільйонам євро, визначену за офіційним валютним курсом,
установленим Національним банком України, що діяв в останній день фінансового року, у
кожного; або
сукупна вартість активів або сукупний обсяг реалізації товарів в Україні суб’єкта
господарювання, щодо якого набувається контроль, або суб’єкта, активи, частки (акції, паї)
якого набуваються у власність чи одержуються в управління і користування, або хоча б
одного із засновників створюваного суб’єкта господарювання, з урахуванням відносин
контролю, за останній фінансовий рік перевищує суму, еквівалентну 8 мільйонам євро,
визначену за офіційним валютним курсом, установленим Національним банком України, що
діяв в останній день фінансового року, і при цьому обсяг реалізації товарів хоча б одного
іншого учасника концентрації, з урахуванням відносин контролю, за останній фінансовий рік,
у тому числі за кордоном, перевищує суму, еквівалентну 150 мільйонам євро, визначену за
офіційним валютним курсом, установленим Національним банком України, що діяв в
останній день фінансового року.
{Частина перша статті 24 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2596-IV від
31.05.2005; в редакції Закону № 935-VIII від 26.01.2016}
2. При розрахунку обсягів реалізації товарів учасників концентрації використовується
сума доходу (виручки) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за вирахуванням суми
податку на додану вартість, акцизного податку, інших податків або зборів, базою для
оподаткування в яких є оборот, за останній фінансовий звітний рік, що передував поданню
заяви. Кошти, отримані від реалізації товарів у межах однієї групи суб’єктів господарювання,
пов’язаних відносинами контролю, якщо такий облік ведеться, не враховуються.
{Частина друга статті 24 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2856-VI від
23.12.2010}
3. Якщо учасниками концентрації виступають комерційні банки, для розрахунку
вартості активів та обсягів реалізації використовується десята частина вартості активів
комерційного банку. У випадках, коли учасниками концентрації є страховики, для розрахунку
вартості активів страховика використовується сума неттоактивів, а для розрахунку обсягів
реалізації товарів - сума доходів від страхової діяльності, визначених відповідно до
законодавства України про страхову діяльність.
4. Порядок обчислення порогових показників, що використовуються для цілей цієї
статті, а також його особливості стосовно окремих категорій суб’єктів господарювання
встановлюються Антимонопольним комітетом України.
5. Концентрація, яка потребує дозволу відповідно до частини першої цієї статті,
забороняється до надання дозволу на її здійснення. До надання такого дозволу учасники
концентрації зобов’язані утримуватися від дій, які можуть призвести до обмеження
конкуренції та неможливості відновлення початкового стану.
6. Дозвіл на концентрацію не надається, якщо така концентрація заборонена відповідно
до Закону України "Про санкції".
{Статтю 24 доповнено частиною шостою згідно із Законом № 2195-VIII від
09.11.2017}
Стаття 25. Підстави надання дозволу на концентрацію суб’єктів господарювання
1. Антимонопольний комітет України чи адміністративна колегія Антимонопольного
комітету України надають дозвіл на концентрацію у разі, якщо вона не призводить до
монополізації чи суттєвого обмеження конкуренції на всьому ринку чи в значній його
частині.
2. Кабінет Міністрів України може дозволити концентрацію, на здійснення якої
Антимонопольний комітет України не надав дозволу як на таку, що не відповідає умовам
частини першої цієї статті, якщо позитивний ефект для суспільних інтересів зазначеної
концентрації переважає негативні наслідки обмеження конкуренції.
3. Дозвіл згідно з частиною другою цієї статті не може бути наданий, якщо обмеження
конкуренції, зумовлені концентрацією:
не є необхідними для досягнення мети концентрації;
становлять загрозу системі ринкової економіки.
 92) Антиконкурентні дії органів влади, місцевого самоврядування та
адміністративно-господарського управління та контролю: поняття та прояви.
Антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого самоврядування, органів
адміністративно-господарського управління та контролю.
Антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядування, органів
адміністративно-господарського управління та контролю вважається прийняття будь-яких
актів (рішень, наказів, розпоряджень, постанов тощо), надання письмових чи усних вказівок,
укладення угод або будь-які інші дії чи бездіяльність органів влади, органів місцевого
самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю
(колегіального органу чи посадової особи), які призвели або можуть призвести до
недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції.
Термін "органи адміністративно-господарського управління та контролю" застосовується до
суб’єктів господарювання, об’єднань, інших осіб в частині виконання ними функцій
управління або контролю в межах делегованих їм повноважень органів влади чи органів
місцевого самоврядування.
Дії органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського
управління та контролю, які вважаються антиконкурентними, забороняються та тягнуть за
собою відповідальність. Такими діями є: заборона або перешкоджання створенню нових
підприємств чи здійснення підприємництва в інших організаційних формах у будь-якій сфері
діяльності, а також встановлення обмежень на здійснення окремих видів діяльності, на
виробництво, придбання чи реалізацію певних видів товарів; пряме або опосередковане
примушення суб’єктів господарювання до вступу в асоціації, концерни, міжгалузеві,
регіональні чи інші форми об’єднань або здійснення концентрації суб’єктів господарювання в
інших формах; пряме або
опосередковане примушення суб’єктів господарювання до пріоритетного укладення
договорів, першочергової поставки товарів певному колу споживачів чи першочергового їх
придбання у певних продавців; будь-яка дія, спрямована на централізований розподіл товарів,
а також розподіл ринків між суб’єктами господарювання за територіальним принципом,
асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи закупівель або за колом споживачів чи
продавців; встановлення заборони на реалізацію певних товарів з одного регіону країни в
іншому або надання дозволу на реалізацію товарів з одного регіону в іншому в певному
обсязі чи за виконання певних умов; надання окремим суб’єктам господарювання або групам
суб’єктів господарювання пільг чи інших переваг, які ставлять їх у привілейоване становище
стосовно конкурентів, що призводить або може призвести до недопущення, усунення,
обмеження чи спотворення конкуренції; дія, внаслідок якої окремим суб’єктам
господарювання або групам суб’єктів господарювання створюються несприятливі чи
дискримінаційні умови діяльності порівняно з конкурентами; дія, якою встановлюються не
передбачені законами України заборони та обмеження самостійності підприємств, у тому
числі щодо придбання чи реалізації товарів, ціноутворення, формування програм діяльності
та розвитку, розпорядження прибутком.
Також органам влади та органам місцевого самоврядування забороняється делегування
окремих владних повноважень об’єднанням, підприємствам та іншим суб’єктам
господарювання, якщо це призводить або може призвести до недопущення, усунення,
обмеження чи спотворення конкуренції. Забороняються дії чи бездіяльність зазначених вище
суб’єктів, що полягають у схиленні суб’єктів господарювання, органів влади, органів
місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю
до порушень законодавства про захист економічної конкуренції, створенні умов для вчинення
таких порушень чи їх легітимації.
Антиконкурентні узгоджені дії; концентрація без отримання відповідного дозволу органів
Антимонопольного комітету України у разі, якщо наявність такого дозволу необхідна.
Дії, які призвели чи можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції,
вважаються антиконкурентними узгодженими діями.
Укладення суб’єктами господарювання угод у будь-якій формі, прийняття об’єднаннями
рішень у будь-якій формі, а також будь-яка інша погоджена конкурентна поведінка
(діяльність, бездіяльність) суб’єктів господарювання вважаються узгодженими діями.
Узгодженими діями є також створення суб’єкта господарювання, метою чи наслідком
створення якого є координація конкуренційної поведінки між суб’єктами господарювання, що
створили зазначений суб’єкт господарювання, або між ними та новоствореним суб’єктом
господарювання.
Так, антиконкурентними узгодженими діями, які забороняються і тягнуть за собою
відповідальність, є: 1) встановлення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів; 2)
обмеження виробництва, ринків товарів, техніко-технологічного розвитку, інвестицій або
встановлення контролю над ними; 3) розподіл ринків чи джерел постачання за
територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи придбання, за
колом продавців, покупців або споживачів чи за іншими ознаками; 4) спотворення
результатів торгів, аукціонів, конкурсів, тендерів; 5) усунення з ринку або обмеження доступу
на ринок (вихід з ринку) інших суб’єктів господарювання, покупців, продавців; 6)
застосування різних умов до рівнозначних угод з іншими суб’єктами господарювання, що
ставить останніх у невигідне становище в конкуренції; 7) укладення угод за умови прийняття
іншими суб’єктами господарювання додаткових зобов’язань, які за своїм змістом або згідно з
торговими та іншими чесними звичаями в підприємницькій діяльності не стосуються
предмета цих угод; 8) суттєве обмеження конкурентоспроможності інших суб’єктів
господарювання на ринку без об’єктивно виправданих на те причин.
Звільняється від відповідальності за вчинення антиконкурентних узгоджених дій особа, яка
вчинила антиконкурентні узгоджені дії, але раніше за інших учасників цих дій добровільно
повідомила про це Антимонопольний комітет чи його територіальне відділення та надала
інформацію, яка має суттєве значення для прийняття рішення у справі. Але якщо особа не
вжила ефективних заходів стосовно припинення нею антиконкурентних узгоджених дій після
повідомлення про них Антимонопольний комітет; була ініціатором чи забезпечувала
керівництво антиконкурентними узгодженими діями; не надала всіх доказів або інформації
стосовно вчинення нею порушення, про які їй було відомо та які вона могла безперешкодно
отримати, то вона не може бути звільнена від відповідальності.
При цьому положення щодо антиконкурентних узгоджений дій суб’єктів господарювання не
застосовуються до:
- будь-яких добровільних узгоджених дій малих або середніх підприємців щодо спільного
придбання товарів, які не призводять до суттєвого обмеження конкуренції та сприяють
підвищенню конкурентоспроможності малих або середніх підприємців;
- узгоджених дій щодо постачання чи використання товарів, якщо учасник узгоджених дій
стосовно іншого учасника узгоджених дій встановлює обмеження на: використання
поставлених ним товарів чи товарів інших постачальників; придбання в інших суб’єктів
господарювання або продаж іншим суб’єктам господарювання чи споживачам інших товарів;
придбання товарів, які за своєю природою або згідно з торговими та іншими чесними
звичаями у підприємницькій діяльності не належать до предмета угоди; формування цін або
інших умов договору про продаж поставленого товару іншим суб’єктам господарювання чи
споживачам. Але якщо ці узгоджені дії призводять до суттєвого обмеження конкуренції на
всьому ринку чи в значній його частині, у тому числі монополізації відповідних ринків;
обмежують доступ на ринок інших суб’єктів господарювання; призводять до економічно
необґрунтованого підвищення цін або дефіциту на ринку, то вважаються антиконкурентними
узгодженими діями суб’єктів господарювання;
- угод про передачу прав інтелектуальної власності або про використання об’єкта права
інтелектуальної власності в тій частині, в якій вони обмежують у здійсненні господарської
діяльності сторону угоди, якій передається право, якщо ці обмеження не виходять за межі
законних прав суб’єкта права інтелектуальної власності.
Проте дії, які вважаються антиконкурентними, можуть бути дозволені Антимонопольним
комітетом, якщо вони сприяють вдосконаленню виробництва, економічному розвитку,
розвитку малих або середніх підприємців тощо за умови, що здійснення таких дій не тягне
істотного обмеження конкуренції на всьому ринку чи в значній його частині. До отримання
дозволу Антимонопольного комітету вчинення узгоджених дій забороняється.
На узгоджені дії, на які Антимонопольним комітетом не було надано дозволу, дозвіл може
дати Кабінет Міністрів України, але учасники узгоджених дій мають довести, що позитивний
ефект для суспільних інтересів переважає негативні наслідки обмеження конкуренції.
Антимонопольним комітетом України розроблено Типові вимоги до узгоджених дій суб’єктів
господарювання для загального звільнення від попереднього одержання дозволу органів
Антимонопольного комітету України на узгоджені дії суб’єктів господарювання.
Як економічна концентрація розглядаються: - злиття суб’єктів господарювання або
приєднання одного суб’єкта господарювання до іншого; - набуття безпосередньо або через
інших осіб контролю одним або кількома суб’єктами господарювання над одним або кількома
суб’єктами господарювання чи частинами суб’єктів господарювання, зокрема, шляхом:
безпосереднього або опосередкованого придбання, набуття у власність іншим способом
активів у вигляді цілісного майнового комплексу або структурного підрозділу суб’єкта
господарювання, одержання в управління, оренду, лізинг, концесію чи набуття в інший спосіб
права користування активами у вигляді цілісного майнового комплексу або структурного
підрозділу суб’єкта господарювання, в тому числі придбання активів суб’єкта
господарювання, що ліквідується; призначення або обрання на посаду керівника, заступника
керівника спостережної ради, правління, іншого наглядового чи виконавчого органу суб’єкта
господарювання особи, яка вже обіймає одну чи кілька з перелічених посад в інших суб’єктах
господарювання, або створення ситуації, при якій більше половини посад членів
спостережної ради, правління, інших наглядових чи виконавчих органів двох чи більше
суб’єктів господарювання обіймають одні й ті самі особи; створення суб’єкта
господарювання двома і більше суб’єктами господарювання, який тривалий період буде
самостійно здійснювати господарську діяльність, і при цьому зазначене створення не
приводить до координації конкурентної поведінки між суб’єктами господарювання, що
створили цей суб’єкт господарювання, або між ними та новоствореним суб’єктом
господарювання; - безпосереднє або опосередковане придбання, набуття у власність іншим
способом чи одержання в управління часток (акцій, паїв), що забезпечує досягнення чи
перевищення 25 або 50 відсотків голосів у вищому органі управління відповідного суб’єкта
господарювання.
 93) Недобросовісна конкуренція: поняття та прояви.
ЗАКОН УКРАЇНИ
Про захист від недобросовісної конкуренції
(Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 36, ст.164)

{Вводиться в дію Постановою ВР № 237/96-ВР від 07.06.96, ВВР, 1996, № 36, ст.165}
{Із змінами, внесеними згідно із Законами № 642/97-ВР від 18.11.97, ВВР, 1998,
№ 10, ст. 36 № 783-XIV від 30.06.99, ВВР, 1999, № 34, ст.274 № 2783-III від
15.11.2001, ВВР, 2002, № 7, ст.51 № 762-IV від 15.05.2003, ВВР, 2003, № 30, ст.247 №
689-VI від 18.12.2008, ВВР, 2009, № 15, ст.204 № 782-VIII від 12.11.2015, ВВР, 2015,
№ 51, ст.473 № 124-IX від 20.09.2019, ВВР, 2019, № 46, ст.295 № 286-IX від
12.11.2019}
{У тексті Закону слова "господарюючий суб'єкт (підприємець)" і "підприємницька
діяльність" в усіх відмінках і числах замінено відповідно словами "суб'єкт
господарювання" та "господарська діяльність" у відповідному відмінку і числі згідно із
Законом № 689-VI від 18.12.2008}
 Цей Закон визначає правові засади захисту суб'єктів господарювання і споживачів від
недобросовісної конкуренції.
Закон спрямований на встановлення, розвиток і забезпечення торгових та інших чесних
звичаїв ведення конкуренції при здійсненні господарської діяльності в умовах ринкових
відносин.
Глава 1
ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
Стаття 1. Недобросовісна конкуренція
Недобросовісною конкуренцією є будь-які дії у конкуренції, що суперечать торговим та
іншим чесним звичаям у господарській діяльності.
{Частина перша статті 1 із змінами, внесеними згідно із Законом № 689-VI від
18.12.2008}
Недобросовісною конкуренцією є дії у конкуренції, зокрема визначені главами 2-
4 цього Закону.
{Частина друга статті 1 в редакції Закону № 689-VI від 18.12.2008}
Терміни, які вживаються для цілей цього Закону, визначені Законом України "Про
захист економічної конкуренції".
{Частина третя статті 1 із змінами, внесеними згідно із Законом № 689-VI від
18.12.2008}
Стаття 2. Застосування Закону
Закон застосовується до відносин, у яких беруть участь суб'єкти господарювання у
зв'язку з недобросовісною конкуренцією, у тому числі у разі вчинення ними дій за межами
України, якщо ці дії мають чи можуть мати негативний вплив на конкуренцію на її території,
якщо інше не встановлено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких
надана Верховною Радою України.
{Стаття 2 в редакції Закону № 689-VI від 18.12.2008}
Стаття 3. Законодавство України про захист від недобросовісної конкуренції
Відносини, пов'язані з захистом від недобросовісної конкуренції, регулюються цим
Законом, Законом України "Про захист економічної конкуренції", Законом України "Про
Антимонопольний комітет України", "Паризькою конвенцією про охорону промислової
власності від 20 березня 1883 року", міжнародними договорами України, згода на
обов'язковість яких надана Верховною Радою України, іншими актами законодавства,
виданими на підставі законів чи постанов Верховної Ради України.
{Стаття 3 із змінами, внесеними згідно із Законом № 689-VI від 18.12.2008}
Глава 2
НЕПРАВОМІРНЕ ВИКОРИСТАННЯ ДІЛОВОЇ РЕПУТАЦІЇ СУБ'ЄКТА
ГОСПОДАРЮВАННЯ
Стаття 4. Неправомірне використання позначень
{Назва статті 4 із змінами, внесеними згідно із Законом № 689-VI від 18.12.2008}
Неправомірним є використання імені, комерційного (фірмового) найменування,
торговельної марки (знака для товарів і послуг), рекламних матеріалів, оформлення упаковки
товарів і періодичних видань, інших позначень без дозволу (згоди) суб'єкта господарювання,
який раніше почав використовувати їх або схожі на них позначення у господарській
діяльності, що призвело чи може призвести до змішування з діяльністю цього суб'єкта
господарювання.
{Частина перша статті 4 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2783-III від
15.11.2001; в редакції Закону № 689-VI від 18.12.2008}
 Використання у фірмовому найменуванні власного імені фізичної особи не визнається
неправомірним, якщо до власного імені додається який-небудь відмітний елемент, що
виключає змішування з діяльністю іншого суб'єкта господарювання.
Стаття 5. Неправомірне використання товару іншого виробника
Неправомірним використанням товару іншого виробника є введення у господарський
обіг під своїм позначенням товару іншого виробника шляхом змін чи зняття позначень
виробника без дозволу уповноваженої на те особи.
Стаття 6. Копіювання зовнішнього вигляду виробу
Копіюванням зовнішнього вигляду виробу є відтворення зовнішнього вигляду виробу
іншого суб'єкта господарювання і введення його у господарський обіг без однозначного
зазначення виробника копії, що може призвести до змішування з діяльністю іншого суб'єкта
господарювання.
Не визнається неправомірним копіювання зовнішнього вигляду виробу або його частин,
якщо таке копіювання обумовлено виключно їх функціональним застосуванням.
Дія цієї статті не поширюється на вироби, що мають охорону як об'єкти права
інтелектуальної власності.
Стаття 7. Порівняльна реклама
Порівняльною є реклама, що містить порівняння з іншими особами, товарами
(діяльністю) іншої особи, прямо чи опосередковано ідентифікує конкурента або товари чи
послуги, що пропонуються конкурентом.
{Частина перша статті 7 із змінами, внесеними згідно із Законом № 286-IX від
12.11.2019}
Правомірність порівняння у рекламі та відповідальність за недотримання встановлених
законодавством вимог щодо змісту порівняльної реклами визначається Законом України "Про
рекламу".
{Частина друга статті 7 в редакції Закону № 286-IX від 12.11.2019}
Глава 3
СТВОРЕННЯ ПЕРЕШКОД СУБ'ЄКТАМ ГОСПОДАРЮВАННЯ У ПРОЦЕСІ
КОНКУРЕНЦІЇ ТА ДОСЯГНЕННЯ НЕПРАВОМІРНИХ ПЕРЕВАГ У
КОНКУРЕНЦІЇ
Стаття 8. Дискредитація суб'єкта господарювання
Дискредитацією суб'єкта господарювання є поширення у будь-якій формі неправдивих,
неточних або неповних відомостей, пов'язаних з особою чи діяльністю суб'єкта
господарювання, у тому числі щодо його товарів, які завдали або могли завдати шкоди
діловій репутації суб'єкта господарювання.
{Стаття 8 із змінами, внесеними згідно із Законом № 689-VI від 18.12.2008}
{Статтю 9 виключено на підставі Закону № 689-VI від 18.12.2008}
Стаття 10. Схилення до бойкоту суб'єкта господарювання
Схиленням до бойкоту суб'єкта господарювання є спонукання його конкурентом іншої
особи, безпосередньо або через іншу особу, до відмови від установлення договірних зв'язків
із цим суб'єктом господарювання, до невиконання (розірвання) або виконання неналежним
чином договірних зобов'язань перед цим суб'єктом господарювання.
{Стаття 10 в редакції Закону № 689-VI від 18.12.2008}
Стаття 11. Схилення постачальника до дискримінації покупця (замовника)
Схиленням постачальника до дискримінації покупця (замовника) є спонукання
постачальника конкурентом покупця (замовника), безпосередньо або через іншу особу, до
застосування постачальником до покупця (замовника) невигідних умов у господарській
діяльності порівняно з цим чи іншими конкурентами покупця (замовника).
{Стаття 11 в редакції Закону № 689-VI від 18.12.2008}
 {Статтю 12 виключено на підставі Закону № 689-VI від 18.12.2008}
Стаття 13. Підкуп працівника, посадової особи постачальника
{Назва статті 13 із змінами, внесеними згідно із Законом № 689-VI від 18.12.2008}
Підкуп працівника, посадової особи постачальника - це надання або пропонування йому
конкурентом покупця (замовника), безпосередньо або через іншу особу, матеріальних чи
інших вигод за неналежне виконання або невиконання працівником, посадовою особою
постачальника службових обов'язків, що випливають з укладеного або пов'язані з укладенням
між постачальником і покупцем (замовником) договору поставки товарів, виконання робіт,
надання послуг, іншого договору або за неукладення договору.
{Частина перша статті 13 в редакції Закону № 689-VI від 18.12.2008}
До працівника постачальника прирівнюється й інша особа, яка згідно з своїми
повноваженнями приймає рішення від імені постачальника про поставку товару, виконання
робіт, надання послуг, впливає на прийняття такого рішення або якимось чином пов'язана з
ним.
Стаття 14. Підкуп працівника, посадової особи покупця (замовника)
{Назва статті 14 із змінами, внесеними згідно із Законом № 689-VI від 18.12.2008}
Підкуп працівника, посадової особи покупця (замовника) - це надання або
пропонування йому конкурентом постачальника, безпосередньо або через іншу особу,
матеріальних чи інших вигод за неналежне виконання або невиконання працівником,
посадовою особою покупця (замовника) службових обов'язків, що випливають з укладеного
або пов'язані з укладенням між постачальником і покупцем (замовником) договору поставки
товарів, виконання робіт, надання послуг, іншого договору або за неукладення договору.
{Частина перша статті 14 в редакції Закону № 689-VI від 18.12.2008}
До працівника покупця прирівнюється й інша особа, яка згідно з своїми
повноваженнями приймає рішення від імені покупця про придбання товару, виконання робіт,
надання послуг, впливає на прийняття такого рішення або якимось чином пов'язана з ним.
Стаття 15. Досягнення неправомірних переваг у конкуренції
Досягненням неправомірних переваг у конкуренції є отримання таких відносно іншого
суб'єкта господарювання шляхом порушення чинного законодавства, яке підтверджено
рішенням органу державної влади, органу місцевого самоврядування, наділеного відповідною
компетенцією.
{Стаття 15 із змінами, внесеними згідно із Законом № 689-VI від 18.12.2008}
Стаття 15-1. Поширення інформації, що вводить в оману
Поширенням інформації, що вводить в оману, є повідомлення суб'єктом
господарювання, безпосередньо або через іншу особу, одній, кільком особам або
невизначеному колу осіб, у тому числі в рекламі, неповних, неточних, неправдивих
відомостей, зокрема внаслідок обраного способу їх викладення, замовчування окремих фактів
чи нечіткості формулювань, що вплинули або можуть вплинути на наміри цих осіб щодо
придбання (замовлення) чи реалізації (продажу, поставки, виконання, надання) товарів, робіт,
послуг цього суб'єкта господарювання.
Інформацією, що вводить в оману, є, зокрема, відомості, які:
містять неповні, неточні або неправдиві дані про походження товару, виробника,
продавця, спосіб виготовлення, джерела та спосіб придбання, реалізації, кількість, споживчі
властивості, якість, комплектність, придатність до застосування, характеристики, особливості
реалізації товарів, робіт, послуг, ціну і знижки на них, а також про істотні умови договору;
{Абзац другий частини другої статті 15-1 із змінами, внесеними згідно із Законом №
124-IX від 20.09.2019}
містять неповні, неточні або неправдиві дані про фінансовий стан чи господарську
діяльність суб'єкта господарювання;
 приписують повноваження та права, яких не мають, або відносини, в яких не
перебувають;
містять посилання на обсяги виробництва, придбання, продажу чи поставки товарів,
виконання робіт, надання послуг, яких фактично не було на день поширення інформації.
{Главу 3 доповнено статтею 15-1 згідно із Законом № 689-VI від 18.12.2008}
Глава 4
НЕПРАВОМІРНЕ ЗБИРАННЯ, РОЗГОЛОШЕННЯ ТА ВИКОРИСТАННЯ
КОМЕРЦІЙНОЇ ТАЄМНИЦІ
Стаття 16. Неправомірне збирання комерційної таємниці
Неправомірним збиранням комерційної таємниці вважається добування протиправним
способом відомостей, що відповідно до законодавства України становлять комерційну
таємницю, якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб'єкту господарювання.
Стаття 17. Розголошення комерційної таємниці
Розголошенням комерційної таємниці є ознайомлення іншої особи без дозволу особи,
уповноваженої на те, з відомостями, що відповідно до законодавства України становлять
комерційну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені або стали відомі у зв'язку з
виконанням відповідних обов'язків, якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб'єкту
господарювання.
{Стаття 17 в редакції Закону № 689-VI від 18.12.2008}
Стаття 18. Схилення до розголошення комерційної таємниці
Схиленням до розголошення комерційної таємниці є спонукання особи, якій були
довірені у встановленому порядку або стали відомі у зв'язку з виконанням відповідних
обов'язків відомості, що відповідно до законодавства України становлять комерційну
таємницю, до розкриття цих відомостей, якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб'єкту
господарювання.
{Стаття 18 із змінами, внесеними згідно із Законом № 689-VI від 18.12.2008}
Стаття 19. Неправомірне використання комерційної таємниці
Неправомірним використанням комерційної таємниці є впровадження у виробництво
або врахування під час планування чи здійснення господарської діяльності без дозволу
уповноваженої на те особи відомостей, що становлять відповідно до законодавства України
комерційну таємницю.
{Стаття 19 із змінами, внесеними згідно із Законом № 689-VI від 18.12.2008}
Глава 5
ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА НЕДОБРОСОВІСНУ КОНКУРЕНЦІЮ
Стаття 20. Види відповідальності
Вчинення дій, визначених цим Законом як недобросовісна конкуренція, тягне за собою
відповідальність, передбачену цим Законом.
{Стаття 20 в редакції Закону № 689-VI від 18.12.2008}
Стаття 21. Накладення штрафу за недобросовісну конкуренцію
Вчинення суб'єктами господарювання дій, визначених цим Законом як недобросовісна
конкуренція, тягне за собою накладення штрафу у розмірі до п'яти відсотків доходу (виручки)
від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) суб'єкта господарювання за останній звітний
рік, що передував року, в якому накладається штраф.
Якщо доходу (виручки) немає або відповідач на вимогу органів Антимонопольного
комітету України, голови його територіального відділення не надав відомостей про розмір
доходу (виручки), штраф, передбачений частиною першою цієї статті, накладається у розмірі
до десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Накладення штрафу здійснюється відповідно до частин третьої - сьомої статті 52 Закону
України "Про захист економічної конкуренції".
 Суми стягнутих штрафів та пені за прострочення їх сплати зараховуються до
державного бюджету.
{Стаття 21 в редакції Закону № 689-VI від 18.12.2008}
{Статтю 22 виключено на підставі Закону № 689-VI від 18.12.2008}
{Статтю 23 виключено на підставі Закону № 689-VI від 18.12.2008}
Стаття 24. Відшкодування шкоди
Особи, яким завдано шкоду внаслідок вчинення дій, визначених цим Законом як
недобросовісна конкуренція, можуть звернутися до суду із позовом про її відшкодування.
{Стаття 24 в редакції Закону № 689-VI від 18.12.2008}
Стаття 25. Вилучення товарів з неправомірно використаним позначенням та копій
виробів іншого суб'єкта господарювання
У разі визнання вчинення порушень, передбачених статтями 4 і 6 цього Закону, органи
Антимонопольного комітету України або особи, права яких порушені, мають право
звернутися до суду із позовом про вилучення відповідних товарів з неправомірно
використаним позначенням, копій виробів іншого суб'єкта господарювання і у виробника, і у
продавця.
{Частина перша статті 25 в редакції Закону № 689-VI від 18.12.2008}
Порядок використання вилучених товарів визначається Кабінетом Міністрів України.
Рішення про вилучення товарів з неправомірно використаним позначенням та копій
виробів іншого суб'єкта господарювання приймається у разі, якщо можливість змішування з
діяльністю іншого суб'єкта господарювання не може бути усунена в інший спосіб.
{Частина третя статті 25 в редакції Закону № 689-VI від 18.12.2008}
Стаття 26. Спростування неправдивих, неточних або неповних відомостей
У разі встановлення факту дискредитації суб'єкта господарювання органи
Антимонопольного комітету України мають право прийняти рішення про офіційне
спростування за рахунок порушника поширених ним неправдивих, неточних або неповних
відомостей у строк і спосіб, визначені законодавством або цим рішенням.
{Стаття 26 із змінами, внесеними згідно із Законом № 689-VI від 18.12.2008}
Глава 6
ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЗАХИСТУ ВІД НЕДОБРОСОВІСНОЇ КОНКУРЕНЦІЇ
Стаття 27. Процесуальні засади діяльності органів Антимонопольного комітету
України щодо захисту від недобросовісної конкуренції
Процесуальні засади діяльності органів Антимонопольного комітету України щодо
захисту від недобросовісної конкуренції, зокрема розгляд справ про недобросовісну
конкуренцію, порядок виконання рішень та розпоряджень органів Антимонопольного
комітету України, голів його територіальних відділень, їх перевірка, перегляд, оскарження та
гарантії учасників процесу, інші питання щодо захисту від недобросовісної конкуренції
регулюються законодавством про захист економічної конкуренції з урахуванням
особливостей, визначених цим Законом.
{Стаття 27 в редакції Закону № 689-VI від 18.12.2008}
Стаття 28. Строк звернення із заявою про захист прав
Особи, права яких порушені діями, визначеними цим Законом як недобросовісна
конкуренція, можуть протягом шести місяців з дня, коли вони дізнались або повинні були
дізнатися про порушення своїх прав, звернутися до Антимонопольного комітету України,
його територіальних відділень із заявою про захист своїх прав.
Закінчення строку звернення із заявою є підставою для відмови у прийнятті заяви, якщо
орган Антимонопольного комітету України не визнає поважними причини пропуску строку
звернення із заявою.
{Частина друга статті 28 в редакції Закону № 689-VI від 18.12.2008}
 {Частину третю статті 28 виключено на підставі Закону № 689-VI від 18.12.2008}
Стаття 28-1. Строк давності притягнення до відповідальності за недобросовісну
конкуренцію
Суб'єкт господарювання не може бути притягнутий до відповідальності за вчинення
дій, визначених цим Законом як недобросовісна конкуренція, якщо закінчився строк давності
притягнення до відповідальності.
Строк давності притягнення до відповідальності за недобросовісну конкуренцію
становить три роки з дня вчинення порушення, а в разі триваючого порушення - з дня
закінчення вчинення порушення.
Перебіг строку давності зупиняється на час розгляду органами Антимонопольного
комітету України справи про недобросовісну конкуренцію.
{Закон доповнено статтею 28-1 згідно із Законом № 689-VI від 18.12.2008}
Стаття 29. Попереднє рішення у справі
У процесі розгляду справи органи Антимонопольного комітету України можуть
прийняти попереднє рішення за умов та у порядку, передбачених статтею 47 Закону України
"Про захист економічної конкуренції".
{Стаття 29 із змінами, внесеними згідно із Законом № 762-IV від 15.05.2003; в редакції
Закону № 689-VI від 18.12.2008}
Стаття 30. Рішення органів Антимонопольного комітету України
{Назва статті 30 із змінами, внесеними згідно із Законом № 689-VI від 18.12.2008}
Органи Антимонопольного комітету України у справах про недобросовісну
конкуренцію приймають обов'язкові для виконання рішення про:
{Абзац перший частини першої статті 30 із змінами, внесеними згідно із Законом №
689-VI від 18.12.2008}
визнання факту недобросовісної конкуренції;
припинення недобросовісної конкуренції;
офіційне спростування за рахунок порушника поширених ним неправдивих, неточних
або неповних відомостей;
накладання штрафів;
закриття провадження у справі.
{Абзац шостий частини першої статті 30 в редакції Закону № 689-VI від 18.12.2008}
{Абзац сьомий частини першої статті 30 виключено на підставі Закону № 689-VI від
18.12.2008}
Органи Антимонопольного комітету України оприлюднюють рішення за результатом
розгляду справ про недобросовісну конкуренцію на офіційному веб-сайті Антимонопольного
комітету України протягом 10 робочих днів з дня їх прийняття. Рішення підлягає
оприлюдненню в повному обсязі, крім інформації, яка визначена інформацією з обмеженим
доступом. Інформація з обмеженим доступом має бути виключена або зачорнена чи змінена в
інший спосіб, який забезпечує достатній її захист та достатню прозорість щодо обґрунтування
органом Антимонопольного комітету України прийнятого рішення.
{Статтю 30 доповнено новою частиною згідно із Законом № 782-VIII від 12.11.2015}
{Частину статті 30 виключено на підставі Закону № 689-VI від 18.12.2008}
У разі надходження від заявника клопотання про відмову від заяви про захист своїх
прав органи Антимонопольного комітету України можуть прийняти рішення про закриття
провадження у справі.
{Частина статті 30 в редакції Закону№ 689-VI від 18.12.2008}
{Статтю 31 виключено на підставі Закону № 689-VI від 18.12.2008}
{Статтю 32 виключено на підставі Закону № 689-VI від 18.12.2008}
 Стаття 33. Правила професійної етики
Суб'єкти господарювання при сприянні Торгово-промислової палати України та інших
заінтересованих організацій можуть розробляти правила професійної етики у конкуренції для
відповідних сфер господарської діяльності, а також для певних галузей економіки. Правила
професійної етики у конкуренції погоджуються Антимонопольним комітетом України в
установленому ним порядку.
{Частина перша статті 33 із змінами, внесеними згідно із Законом № 689-VI від
18.12.2008}
Правила професійної етики у конкуренції можуть використовуватись при укладанні
договорів, розробці установчих та інших документів суб'єктів господарювання.
 94) Санкції за порушення законодавства про захист економічної конкуренції та
порядок їх застосування.
Відповідальність за порушення законодавства про захист економічної конкуренції та її види
передбачена розділом VІІІ Закону "Про захист економічної конкуренції".
За правопорушення у сфері економічної конкуренції передбачаються такі види
відповідальності: господарсько-організаційні санкції, господарсько-адміністративні штрафи,
безоплатне вилучення майна; відшкодування шкоди.
Господарсько-організаційні санкції застосовуються у формі: примусового поділу суб'єкта
господарювання, що зловживає монопольним (домінуючим) становищем на ринку
(застосовується антимонопольними органами за умови, якщо це можливо з організаційних,
територіальних й технологічних міркувань). Реорганізація суб'єкта господарювання, що
підлягає примусовому поділу, здійснюється на його розсуд впродовж встановленого строку,
який не може бути меншим шести місяців; надання обов'язкових до виконання вказівок
стосовно припинення виявлених порушень (у тому числі скасування чи зміна органом влади,
органом місцевого самоврядування, органом адміністративно-господарського управління та
контролю прийнятого ним рішення чи розірвання угоди, що визнані антиконкурентними
діями зазначених органів), відновлення попереднього стану на ринку; блокування цінних
паперів; скасування дозволу на узгоджені дії у випадку порушення умов його надання; вимога
щодо обов'язкового спростування порушником в офіційних органах преси неправдивих,
неточних або неповних відомостей (у разі встановлення факту дискредитації господарюючого
суб'єкта (підприємця); скасування на вимогу антимонопольних органів ліцензій, припинення
операцій зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів господарювання у випадку порушення
ними антимонопольного законодавства.
Рішення про примусовий поділ приймається якщо суб'єкт господарювання зловживає
монопольним чи домінуючим становищем. Примусовий поділ не застосовується у таких
випадках: за неможливості організаційного або територіального відокремлення підприємств,
структурних підрозділів чи одиниць; за наявності тісного технологічного зв'язку підприємств,
структурних підрозділів чи одиниць (якщо обсяг продукції, яку вживає суб'єкт
господарювання, перевищує 30% валового обсягу продукції підприємства, структурного
підрозділу чи одиниці).
Реорганізація суб'єкта господарювання, що підлягає примусовому поділу, здійснюється на
його розсуд за умови усунення монопольного (домінуючого) становища цього суб'єкта
господарювання на ринку.
Зазначені санкції застосовуються здебільшого антимонопольними органами чи на їх вимогу
самим порушником (примусовий поділ, спростування відомостей, що дискредитують
конкурента) чи іншим компетентним органом (скасування ліцензії).
 95) Поняття, види та суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності.
Розділ I
ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
 Стаття 1. Визначення термінів
Зовнішньоекономічна діяльність - діяльність суб’єктів господарської діяльності
України та іноземних суб’єктів господарської діяльності, а також діяльність державних
замовників з оборонного замовлення у випадках, визначених законами України, побудована
на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами;
Стаття 2. Принципи зовнішньоекономічної діяльності
Суб'єкти господарської діяльності України та іноземні суб'єкти господарської
діяльності при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності керуються такими принципами:
Принципом суверенітету народу України у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності,
що полягає у:
- виключному праві народу України самостійно та незалежно здійснювати
зовнішньоекономічну діяльність на території України, керуючись законами, що діють на
території України;
- обов'язку України неухильно виконувати всі договори і зобов'язання України в галузі
міжнародних економічних відносин;
Принципом свободи зовнішньоекономічного підприємництва, що полягає у:
- праві суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності добровільно вступати у
зовнішньоекономічні зв'язки;
- праві суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності здійснювати її в будь-яких формах,
які прямо не заборонені чинними законами України;
- обов'язку додержувати при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності порядку,
встановленого законами України;
- виключному праві власності суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності на всі
одержані ними результати зовнішньоекономічної діяльності;
Принципом юридичної рівності і недискримінації, що полягає у:
- рівності перед законом всіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, незалежно від
форм власності, в тому числі держави, при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності;
- забороні будь-яких, крім передбачених цим Законом, дій держави, результатом яких є
обмеження прав і дискримінація суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, а також
іноземних суб'єктів господарської діяльності за формами власності, місцем розташування та
іншими ознаками;
- неприпустимості обмежувальної діяльності з боку будь-яких її суб'єктів, крім
випадків, передбачених цим Законом;
Принципом верховенства закону, що полягає у:
- регулюванні зовнішньоекономічної діяльності тільки законами України;
- забороні застосування підзаконних актів та актів управління місцевих органів, що у
будь-який спосіб створюють для суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності умови менш
сприятливі, ніж ті, які встановлені законами України;
Принципом захисту інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, який полягає у
тому, що Україна як держава:
- забезпечує рівний захист інтересів всіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та
іноземних суб'єктів господарської діяльності на її території згідно з законами України;
- здійснює рівний захист всіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України за
межами України згідно з нормами міжнародного права;
- здійснює захист державних інтересів України як на її території, так і за її межами
лише відповідно до законів України, умов підписаних нею міжнародних договорів та норм
міжнародного права;
Принципом еквівалентності обміну, неприпустимості демпінгу при ввезенні та
вивезенні товарів.
 Стаття 3. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності
Суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності в Україні є:
- фізичні особи - громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які
мають цивільну правоздатність і дієздатність згідно з законами України і постійно
проживають на території України;
{Абзац другий частини першої статті 3 із змінами, внесеними згідно із Законом №
2157-IV від 04.11.2004}
- юридичні особи, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне
місцезнаходження на території України (підприємства, організації та об'єднання всіх видів,
включаючи акціонерні та інші види господарських товариств, асоціації, спілки, концерни,
консорціуми, торговельні доми, посередницькі та консультаційні фірми, кооперативи,
кредитно-фінансові установи, міжнародні об'єднання, організації та інші), в тому числі
юридичні особи, майно та/або капітал яких є повністю у власності іноземних суб'єктів
господарської діяльності;
- об'єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичних осіб, які не є юридичними
особами згідно з законами України, але які мають постійне місцезнаходження на території
України і яким цивільно-правовими законами України не заборонено здійснювати
господарську діяльність;
- структурні одиниці іноземних суб'єктів господарської діяльності, які не є юридичними
особами згідно з законами України (філії, відділення, тощо), але мають постійне
місцезнаходження на території України;
{Абзац п'ятий частини першої статті 3 із змінами, внесеними згідно із Законом №
2157-IV від 04.11.2004}
- спільні підприємства за участю суб'єктів господарської діяльності України та
іноземних суб'єктів господарської діяльності, зареєстровані як такі в Україні і які мають
постійне місцезнаходження на території України;
державні замовники у сфері оборони;
{Частину першу статті 3 доповнено новим абзацом згідно із Законом № 2672-VIII від
17.01.2019; в редакції Закону № 808-IX від 17.07.2020}
- інші суб'єкти господарської діяльності, передбачені законами України.
Україна в особі її органів, місцеві органи влади і управління в особі створених ними
зовнішньоекономічних організацій, які беруть участь у зовнішньоекономічній діяльності, а
також інші держави, які беруть участь у господарській діяльності на території України, діють
як юридичні особи згідно з частиною четвертою статті 2 цього Закону і законами України.
Стаття 4. Види зовнішньоекономічної діяльності
До видів зовнішньоекономічної діяльності, які здійснюють в Україні суб'єкти цієї
діяльності, належать:
- експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили;
- надання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг іноземним
суб'єктам господарської діяльності, в тому числі: виробничих, транспортно-експедиційних,
страхових, консультаційних, маркетингових, експортних, посередницьких, брокерських,
агентських, консигнаційних, управлінських, облікових, аудиторських, юридичних,
туристських та інших, що прямо і виключно не заборонені законами України; надання
вищезазначених послуг іноземними суб'єктами господарської діяльності суб'єктам
зовнішньоекономічної діяльності України;
- наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробнича, навчальна та інша
кооперація з іноземними суб'єктами господарської діяльності; навчання та підготовка
спеціалістів на комерційній основі;
 - міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами у випадках,
передбачених законами України;
- кредитні та розрахункові операції між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та
іноземними суб'єктами господарської діяльності; створення суб'єктами зовнішньоекономічної
діяльності банківських, кредитних та страхових установ за межами України; створення
іноземними суб'єктами господарської діяльності зазначених установ на території України у
випадках, передбачених законами України;
- спільна підприємницька діяльність між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та
іноземними суб'єктами господарської діяльності, що включає створення спільних
підприємств різних видів і форм, проведення спільних господарських операцій та спільне
володіння майном як на території України, так і за її межами;
- підприємницька діяльність на території України, пов'язана з наданням ліцензій,
патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших нематеріальних об'єктів власності з боку
іноземних суб'єктів господарської діяльності; аналогічна діяльність суб'єктів
зовнішньоекономічної діяльності за межами України;
- організація та здійснення діяльності в галузі проведення виставок, аукціонів, торгів,
конференцій, симпозіумів, семінарів та інших подібних заходів, що здійснюються на
комерційній основі, за участю суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності; організація та
здійснення оптової, консигнаційної та роздрібної торгівлі на території України за іноземну
валюту у передбачених законами України випадках;
- товарообмінні (бартерні) операції та інша діяльність, побудована на формах зустрічної
торгівлі між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами
господарської діяльності;
- орендні, в тому числі лізингові, операції між суб'єктами зовнішньоекономічної
діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності;
- операції по придбанню, продажу та обміну валюти на валютних аукціонах,
регульованих грошових ринках та на міжбанківському валютному ринку;
{Абзац дванадцятий частини першої статті 4 із змінами, внесеними згідно із
Законом № 738-IX від 19.06.2020}
- роботи на контрактній основі фізичних осіб України з іноземними суб'єктами
господарської діяльності як на території України, так і за її межами; роботи іноземних
фізичних осіб на контрактній оплатній основі з суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності
як на території України, так і за її межами;
- інші види зовнішньоекономічної діяльності, не заборонені прямо і у виключній формі
законами України.
Посередницькі операції, при здійсненні яких право власності на товар не переходить до
посередника (на підставі комісійних, агентських договорів, договорів доручення та інших),
здійснюються без обмежень.
 96) Загальні вимоги щодо здійснення зовнішньоекономічної діяльності, заходи
тарифного та нетарифного регулювання.
Регулювання зовнішньої торгівлі здійснюється, серед іншого, за допомогою економічних
та технічних заходів оперативного регулювання, які можна умовно поділити на такі:
тарифні – ґрунтуються на використанні Митного тарифу України, затвердженого Законом
України «Про Митний тариф України», а також особливих видів мита, передбачених
Законами України «Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту»,
«Про захист національного товаровиробника від субсидованого імпорту» та «Про
застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну»;
нетарифні – автоматичне або неавтоматичне ліцензування, тарифні квоти, субсидування,
повне або часткове ембарго, національні і міждержавні технічні регламенти, стандарти або
процедури підтвердження відповідності, режим попередніх імпортних депозитів, обмеження
строків розрахунків за зовнішньоекономічними операціями в іноземній валюті тощо.
Тарифні методи по-суті є економічними і діють через ринковий механізм. Вони спрямовані
на підтримку вітчизняного виробника товарів шляхом запровадження механізмів
здешевлення експорту, подорожчання імпорту і впливають на фінансові результати діяльності
суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України та іноземних суб’єктів господарської
діяльності.
Нетарифне регулювання – це комплекс заходів заборонно-обмежувального характеру, що
прямо або опосередковано обмежують імпорт іноземних товарів (послуг) на внутрішній
ринок країни чи взагалі його забороняють.
Засади тарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, визначені статтею 2 Закону
України «Про зовнішньоекономічну діяльність», яким встановлюються принципи
зовнішньоекономічної діяльності.
Серед основ тарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності можна виділити,
зокрема такі:
принцип юридичної рівності і недискримінації, що серед іншого полягає у рівності перед
законом всіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, незалежно від форм власності та
забороні будь-яких, крім передбачених законодавством, дій держави, результатом яких є
обмеження прав і дискримінація суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності за формами
власності, місцем розташування та іншими ознаками;
принцип верховенства закону, що полягає у регулюванні зовнішньоекономічної діяльності
тільки законами України та забороні застосування підзаконних актів та актів управління
місцевих органів, що у будь-який спосіб створюють для суб’єктів зовнішньоекономічної
діяльності умови менш сприятливі, ніж ті, які встановлені законами України;
принцип обов’язковості, що полягає у впровадженні норм щодо сплати податків і зборів
(обов’язкових платежів), визначених на підставі достовірних даних про об’єкти
оподаткування та встановленні відповідальності платників податків за порушення
податкового законодавства;
принцип стабільності, який реалізується шляхом забезпечення незмінності податків і зборів
(обов’язкових платежів) і їх ставок, а також податкових пільг протягом бюджетного року;
принцип економічної обґрунтованості щодо встановлення податків і зборів (обов’язкових
платежів) на підставі показників розвитку національної економіки та фінансових
можливостей з урахуванням необхідності досягнення збалансованості витрат бюджету з його
доходами;
принципи компетенції та єдиного підходу, що реалізуються шляхом встановлення і
скасування податків і зборів (обов’язкових платежів), а також пільг їх платникам
відповідно до законодавства про оподаткування виключно Верховною Радою України,
Верховною Радою Автономної Республіки Крим і сільськими, селищними, міськими радами
та забезпечення єдиного підходу до розробки податкових законів з обов’язковим визначенням
платника податку і збору (обов’язкового платежу), об’єкта оподаткування, джерела сплати
податку і збору (обов’язкового платежу), податкового періоду, ставок податку і збору
(обов’язкового платежу), строків та порядку сплати податку, підстав для надання податкових
пільг.
Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється за допомогою
широкого кола засобів, кількість яких постійно зростає. При цьому, класичним засобом
регулювання зовнішньої торгівлі являються митні тарифи, які по характеру впливу
відносяться до економічних регуляторів. Митний тариф України, згідно із Законом України
«Про Митний тариф України», являє собою систематизований згідно з Українською
класифікацією товарів зовнішньоекономічної діяльності перелік ставок ввізного мита, яке
справляється з товарів, що ввозяться на митну територію України. Товарною номенклатурою
Митного тарифу України є Українська класифікація товарів зовнішньоекономічної діяльності
(УКТ ЗЕД), яка базується на Гармонізованій системі опису та кодування товарів.
До нетарифних заходів регулювання відносяться:
1. Заборони експорту та імпорту. Це вимушені заходи, визнані міжнародною практикою.
Заборони можуть виступати у відкритій і закритій формі. Різновидом заборони відкритої
форми являються часткові заборони, які, в свою чергу, можуть мати безумовний і умовний
характер. Заборони безумовного характеру встановлюються на імпорт товарів, здатних
заподіяти шкоду різним сферам життєдіяльності держави. Умовні заборони використовують
тоді, коли постачальник імпортної продукції не дотримується встановлених правил і норм.
Крім постійно діючих заборон, використовуються також сезонні і тимчасові заборони на ввіз.
2. Кількісні обмеження експорту та імпорту. Вони являються традиційними методами
кількісного обмеження в міжнародній торгівлі. До них відносяться квотування і ліцензування.
Квотування являє собою лімітування розміру імпорту (експорту) з допомогою квот
(контингентів). Квота - це встановлення у вартісному чи фізичному вираженні певного
об'єму експорту (імпорту) на визначений період (рік, квартал, і т.ін.). Квотування
здійснюється з метою ліквідації торгового і платіжного дисбалансу з окремими країнами;
регулювання попиту і пропозиції на внутрішньому ринку; виконання міжнародних
зобов'язань і досягнення взаємовигідних домовленостей.
В Україні використовують такі види квот: глобальні - встановлюються для товарів без
визначення конкретних країн, куди вони експортуються чи з яких вони
імпортуються; групові - для товарів з визначенням групи країн, куди вони експортуються чи
з яких вони імпортуються; індивідуальні - для товарів з визначенням конкретної країни, куди
вони можуть експортуватися чи з якої вони можуть імпортуватися.
Ліцензування - це обмеження у вигляді одержання права чи дозволу(ліцензії) від
уповноважених державних органів на ввіз (вивіз) певного об'єму товарів.
На Україні використовуються такі види ліцензій: генеральна - відкритий дозвіл на
експортні (імпортні) операції по окремому товару чи окремій країні (групі країн) на протязі
періоду дії режиму ліцензування по даному товару; разова (індивідуальна) - одноразовий
дозвіл, який має іменний характер і видається для здійснення кожної окремої операції
конкретним суб'єктом ЗЕД на період, необхідний для її здійснення; відкрита
(індивідуальна) - дозвіл на експорт (імпорт) товару на протязі конкретного періоду (але не
менше одного місяця) з визначенням його загального об'єму.
Ліцензії на експортно-імпортні операції видаються на основі заявок суб'єктів ЗЕД згідно з
формою, затвердженою в даний час Міністерством економіки України.
Рішення про встановлення режиму ліцензування і квотування зовнішньоекономічних
операцій приймається Кабінетом Міністрів України з визначенням списку конкретних
товарів, які підлягають під режим ліцензування і квотування, а також періоду дії цього
режиму. Реалізація квот і ліцензій на окремі товари здійснюється Міністерством економіки
України.
3. "Добровільні" обмеження експорту. Їх відносять в особливу групу кількісних обмежень.
Вони являють собою неофіційну домовленість між експортером та імпортером про
обмеження ввозу певних товарів на ринок імпортера. Ці угоди в першу чергу торкаються
торгівлі текстильної, швейної, взуттєвої промисловості, чорної металургії, молочними
продуктами, побутовою електронікою, легковими автомобілями, металооброблюваними
станками та ін.
4. Антидемпінгові заходи - специфічні заходи нетарифного регулювання являють собою
судові та адміністративні тяжби, претензії, які пред'являють національні підприємці
іноземним постачальникам, звинувачуючи їх у продажу товарів по занижених цінах (нижче
"нормальних" цін), що може нанести шкоду місцевим виробникам.
Антидемпінгові заходи часто використовуються країною-імпортером для здійснення тиску на
експортерів з метою захисту свого ринку. Демпінгові санкції можуть бути різними: чи
демпінговий товар обкладається антидемпінговим митом, чи експортеру знижується квота
доставки товару.
5.Технічні бар'єри. Це перешкоди для імпорту іноземних товарів, що виникають в зв'язку з їх
невідповідністю до національних стандартів систем виміру та інспекції якості, вимог техніки
безпеки, санітарно-ветеринарних норм, правил упаковки, маркерування та інших вимог.
Перевірка відповідності ввезеного в країну товару всім цим вимогам обумовлюється
об'єктивними вимогами виробництва і споживання продукції. В той же час вони можуть
виконувати протекціоністську роль.
6. Заходи, пов'язані з виконанням митних формальностей. До них відносяться:
прикордонний податок, який накладається на товари за факт перетину кордону; платежі,
пов'язані з оформленням документів на митниці, митним оглядом товарів, перевіркою їх
якості; інші платежі (портові, статистичні, фітосанітарні і т.д.).
7. Імпортний депозит. Це попередня застава, яку імпортер повинен внести в свій банк перед
закупівлею іноземного товару. Розмір застави залежить від вартості угоди. Імпортер не
одержує по депозиту проценти, і через кілька місяців сума застави повертається.
Протекціоністське значення імпортних депозитів полягає в тому, що вони збільшують
витрати імпортера під час даної операції і підвищують ціну імпортного товару.
 97) Базисні умови зовнішньоекономічних контрактів купівліпродажу згідно
ІНКОТЕРМС: поняття та групи.
Інкоте́рмс (англ. Incoterms, International commerce terms) — міжнародні комерційні
умови, комплект міжнародних правил з тлумачення найбільш широко використовуваних
торговельних термінів (умов) в галузі міжнародної торгівлі.
Умови Інкотермс є стандартизованими. Ці умови регламентують розподіл витрат та
ризиків, пов'язаних із транспортуванням товару від продавця до покупця, але не визначають
момент передачі права власності на товар [1]. Застосовуються в міжнародних договорах
купівлі-продажу.
Інкоте́рмс встановлюють правила, які регулюють питання пов'язані з доставкою товарів
від продавця до покупця. Це включає в себе власне перевезення, відповідальність за
експортне та імпортне оформлення товарів. Ці правила визначають відповідального за сплату
доставки, митного оформлення, та страхування ризиків на шляху транспортування товарів
залежно від означених стандартних умов поставки.
Умови розробляються і публікуються Міжнародною торговою
палатою (англ. International Chamber of Commerce, ICC). Англомовна версія тексту є
офіційною версією Incoterms 2000, яка була затверджена Комісією ООН з міжнародного
торговельного права (англ. United Nations Commission on International Trade Law) скорочено
(англ. UNCITRAL).
Авторизований переклад на 31 мову світу можна придбати в національних комітетах
ICC. Переклад Інкотермс українською мовою здійснено Асоціацією експортерів і
імпортерів[2].
У вересні 2010 року Міжнародна торгова палата оголосила про випуск нової редакції
правил щодо використання національних і міжнародних торгових умов Incoterms 2010. Ці
правила, які застосовуються компаніями при проведенні численних операцій по всьому світу,
набули чинності 1 січня 2011[3].
 Incoterms 2010 — це восьма редакція міжнародних стандартних правил з тлумачення
використовуваних торгових умов в галузі зовнішньої торгівлі [4], які регламентують момент
передачі права власності на товар[джерело?] і всіх пов'язаних із цим ризиків.
Загальна кількість умов порівняно з попереднім Incoterms 2000 скорочена з 13 до 11.
Також у Правилах з'явилися 2 нових умови: DAT (Постачання на терміналі) і DAP
(Постачання в пункті). Крім того, нова версія містить невелике керівництво до кожної умови,
щоб допомогти користувачам Правил Incoterms 2010 вибрати потрібні умови.
Наразі профільна комісія ICC працює над розробкою правил Incoterms 3000, до складу
робочої групи шляхом участі в Українському національному комітеті Міжнародної торгової
палати[5] включені й українські фахівці.
Терміни, що входять до складу правил Інкотермс, позначені трилітерними
абревіатурами, де перша буква вказує на момент та місце переходу зобов'язань від продавця
до покупця:

E — зобов'язання переходять до одержувача в момент відправлення та у місці

відправлення вантажу

F - точка переходу зобов'язань - термінал відправлення вантажу, але тільки в тому

випадку, якщо основна частина поставки не сплачена;

С — оплата основної частини перевезення здійснюється повною мірою, а зобов'язання

переходять у той момент, коли вантаж надійде до терміналів прибуття;

D - так звана «повноцінна доставка» з переходом зобов'язань у момент, коли покупець

приймає товар.

EXW (Ex Works - "Франко завод")

Термін зобов'язує продавців здійснювати постачання у той момент, коли вони надають
товар у розпорядження покупців у своїх приміщеннях – на складі, на підприємстві чи іншому
узгодженому місці. Продавці не зобов'язані надавати навантаження та виконувати інші
формальності, пов'язані з вивезенням товару.

FCA (Free Carrier – «Франко перевізник»)

Термін розшифровується як передача товарів продавцями перевізникам чи іншим
особам, яких обрали покупці. Передача відбувається у приміщеннях продавців чи інших
раніше обумовлених місцях. У такому разі сторони повинні чітко узгодити місця постачання,
оскільки у цих пунктах усі ризики переходять на покупців.

CPT (Carriage Paidto – «Перевезення оплачено до»)

Термін означає, що відбувається передача вантажу продавцем перевізнику або іншій
особі, номінованій продавцем, яка здійснюється у узгодженому сторонами місці. При цьому
продавець повинен оформити договір перевезення та взяти на себе відповідальність за
витрати, пов'язані з доставкою товару до узгодженого місця.

CIP (Carriageand Insurance Paidto – «Перевезення та страхування оплачені до»)

Це термін, який зобов'язує продавців передати товари перевізникам чи іншим особам,
яких номінували продавці, у обумовленому сторонами місці. Крім цього, постачальники
повинні укласти договір перевезення та взяти на себе всі витрати, які потрібні для доставки
вантажу до місця призначення. Крім цього, продавці повинні оформити договір страхування,
який покриє всі ризики, пов'язані зі втратою або пошкодженням товару під час
транспортування.

DAT (Delivered at Terminal – «Постачання на терміналі»)

Термін встановлює, що продавці повинні здійснити поставку тільки тоді, коли товари,
які розвантажили з ТЗ, надані покупцям у узгодженому сторонами терміналі поіменованого
порту. Цей термінал означає будь-яке місце: авіа-, залізничний або автомобільний термінал,
контейнерний двір, склад або причал. За доставку та розвантаження товару у терміналі
відповідають продавці.

DAP (Delivere dat Place – «Постачання у місці призначення»)

Термін означає, що продавці повинні здійснити постачання тоді, коли товар на ТЗ
доставили до покупців у заздалегідь обумовлене сторонами місце. Ризики, пов'язані з
транспортуванням вантажу, лежать на продавцях.

DDP (Delivered Duty Paid – «Постачання з оплатою мит»)

Термін означає, що постачання, яке здійснюють продавці, коли вантаж, очищений від
мит, необхідних для імпорту, на ТЗ наданий покупцям. За ризики та витрати, пов'язані з
транспортуванням товару до місця призначення, зобов'язані відповідати продавці. Вони
повинні виконати формальності на митниці, що виникають під час вивезення та ввезення
товару, та сплатити необхідні збори.

Правила для морського або внутрішнього (річкового) водного транспорту:

FAS (Free Alongside Ship – «Вільно вздовж борту судна»)
Термін означає, що продавці вважатимуться такими, що виконали свої зобов'язання,
пов'язані з поставкою, коли розмістять товар уздовж борту судна (тобто на баржі або
причалі), номінованого покупцями в узгодженому порту. У той самий момент відбувається
перехід ризиків із продавців на покупців.

FOB (Freeon Board – «Вільна на борту»)

Термін встановлює, що продавці зобов'язуються поставити товар на борт судна, яке
номінували покупці у раніше обумовленому порту, або забезпечують надання товару таким
чином. Коли товар перебуває в борту судна, відбувається перехід ризиків за пошкодження чи
втрату товару з продавців на покупців. З того моменту витрати на товар несуть покупці.

CFR (Cost and Freight – «Вартість та фрахт»)

Термін означає, що продавці зобов'язуються доставити товар на борт судна або надати
товар таким чином. Коли товар виявиться на судні, відбувається перехід ризиків за
пошкодження чи втрату товару. Фрахт та витрати, пов'язані з доставкою товару до
обумовленого порту, оплачують продавці, які заздалегідь уклали договір.

CIF (Cost InsuranceandFreight – «Вартість, страхування та фрахт»)

Термін означає, що продавці зобов'язуються здійснити постачання товару на борт судна
або надати товар, який поставлений таким чином. Коли товар буде на судні, відбувається
перехід ризиків ушкодження чи втрати товару. Фрахт і витрати, які потрібні для
транспортировки
 98) Правові засади валютних операцій за контрактами у сфері
зовнішньоекономічної діяльності та засоби їх обмеження.
ЗУ Про зовнішньоекономічну діяльність
 Стаття 5. Право на здійснення зовнішньоекономічної діяльності
Усі суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності незалежно від форми власності та інших
ознак мають рівне право здійснювати будь-які види зовнішньоекономічної діяльності та дії
щодо її провадження, у тому числі будь-які валютні операції та розрахунки в іноземній
валюті з іноземними суб’єктами господарської діяльності, що прямо не заборонені або не
обмежені законодавством, у тому числі заходами захисту, запровадженими Національним
банком України відповідно до Закону України "Про валюту і валютні операції".
Відповідно до ч. 1 ст. 382 Господарського кодексу України суб'єкти зовнішньоекономічної
діяльності мають право укладати будь-які зовнішньоекономічні договори (контракти),
крім тих, укладення яких заборонено законодавством України.
З огляду на ч. 2 цієї статті Господарського кодексу України права й обов'язки сторін
зовнішньоекономічного договору (далі – ЗЕД) урегульовано Законом України "Про
міжнародне приватне право" та іншими законами.
Своєю чергою, ст. 32 Закону України "Про міжнародне приватне право" передбачає
можливість вибору сторонами ЗЕД права держави за домовленістю. У протилежному
випадку, якщо інше не передбачено або не випливає з умов, суті правочину або сукупності
обставин справи, то правочин більш тісно пов'язаний із правом держави, у якій сторона, що
повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту правочину, має
своє місце проживання або місцезнаходження.
Предметом аналізу цієї статті є ЗЕД, натомість об'єктом – організація взаєморозрахунків за
ЗЕД. У разі укладення ЗЕД (з імпорту або експорту товару), сторонами якого є резидент і
нерезидент України, надзвичайно важливо знати вимоги законодавства України, зокрема
валютного, адже навіть у разі підписання договору у формі єдиного письмового документа,
наявність усіх умов такого ЗЕД не звільняє його сторін від відповідальності за недотримання
наведених нижче вимог законодавства України.
Під організацією взаєморозрахунків між сторонами ЗЕД слід розуміти умови їх здійснення:
валюта платежу, спосіб (форма) оплати товарів (робіт, послуг), а також інші умови здійснення
оплати товарів (робіт, послуг).
Як убачається із пп. 1 п. 3 Інструкції про порядок валютного нагляду банків за дотриманням
резидентами граничних строків розрахунків за операціями з експорту та імпорту товарів,
затвердженої постановою Правління Національного банку України від 02.01.2019 р. № 7 (далі
– Інструкція № 7), валютою платежу є будь-яка валюта, у якій згідно з умовами договору
здійснюють оплату товару.
Водночас, як убачається з п. 28 Положення про здійснення операцій із валютними
цінностями, затвердженого постановою Правління Національного банку України від
02.01.2019 р. № 2 (далі – Постанова НБУ № 2), у розрахунках між резидентами та
нерезидентами за поточними торговельними операціями й операціями, пов'язаними з
рухом капіталу [крім операцій зі здійснення іноземних інвестицій і повернення іноземному
інвестору прибутків, доходів (уключно з дивідендами) та інших коштів, одержаних на
законних підставах унаслідок здійснення іноземних інвестицій], використовують як засіб
платежу іноземна валюту та гривню.
Отже, укладаючи ЗЕД, сторони мають право узгодити, що оплату вартості товару (робіт,
послуг) здійснює замовник (покупець) у валюті – гривні, або в будь-якій іншій іноземній
валюті (долар, євро тощо) за домовленістю сторін.
Щодо способу здійснення оплати товару (робіт, послуг), то чинне законодавство України,
зокрема п. 16 Положення про заходи захисту та визначення порядку здійснення окремих
операцій в іноземній валюті, затвердженого постановою Правління Національного банку
України від 02.01.2019 р. № 5 (далі – Положення № 5), передбачено, що розрахунки за
зовнішньоекономічними операціями потрібно здійснювати лише через рахунки в банках.
Отже, готівкову форму здійснення розрахунків за ЗЕД заборонено, за винятком випадку
оплати нерезидентом фізичній особі – резиденту, яка перебуває у відрядженні за кордоном,
для виконання зобов'язань за експортним договором, експлуатаційних витрат, пов'язаних з
обслуговуванням транспортного засобу, який належить резидентові – стороні договору.
Варто не оминути увагою, що за потреби виконання резидентом України обов'язку з оплати
вартості товару (робіт, послуг) нерезиденту України відповідно до ЗЕД з імпорту товарів цей
резидент має право здійснити валютну операцію через відкритий останнім рахунок в
іноземній фінансовій установі (ч. 3 ст. 4 Закону України "Про валюту і валютні операції",
далі – Закон).
Так само нерезиденти України, з урахуванням обмежень, визначених законами України,
мають право відкривати рахунки в українських фінансових установах і здійснювати через такі
рахунки валютні операції за експортним договором.
Зазначене вище дає можливість будь-якій стороні ЗЕД обрати банківську установу для
ведення господарської діяльності без прив'язки до місця її резидентності, але за умови
дотримання такою особою обов'язкових вимог законодавства України щодо виконання
валютного законодавства та/або вимог щодо подання відповідної звітності до компетентного
органу державної влади України (зокрема, до органів ДПС України, банківської установи).
Останніми роками значної популярності набуло питання здійснення українськими банками
валютного нагляду, спрямованого на забезпечення дотримання суб'єктами валютних
операцій, зокрема резидентами України, граничних строків розрахунків за операціями
експорту та імпорту товарів.
Пункт 5 Інструкції № 7 передбачає обов'язковість здійснення валютного нагляду тією
банківською установою, яка безпосередньо забезпечує здійснення розрахунків за операціями
з експорту та імпорту товарів резидента, які передбачають розрахунки у грошовій формі.
У цьому випадку не має значення, чи це ЗЕД з імпорту товарів, чи з експорту товарів. Адже в
будь-якому разі резидент України підпадає під прискіпливий контроль банківської установи,
через яку відбувається валютна операція за ЗЕД (агенту валютного нагляду). У зв'язку з
наведеним вище суб'єкти валютних операцій – резиденти (або нерезиденти України)
зобов'язані надавати агенту валютного нагляду інформацію про свої валютні операції в
межах, що стосується діяльності таких суб'єктів валютних операцій в Україні (ст. 10 Закону).
Відповідно до п. 6 Інструкції № 7 банк здійснює валютний нагляд за дотриманням
резидентом граничних строків розрахунків за:
1) операцією резидента з експорту товарів, якщо на дату митного оформлення продукції або
виконання резидентом робіт, надання послуг, експорту прав інтелектуальної власності, інших
немайнових прав, призначених для продажу (оплатного передання), розрахунки за такою
операцією не завершені (кошти від продажу нерезиденту товару на поточний рахунок
резидента не надійшли або надійшли не в повному обсязі) або в банку немає інформації про
завершення розрахунків за такою операцією;
2) операцією резидента з імпорту товарів, якщо на дату оплати резидентом товару нерезидент
не виконав постачання за операцією з імпорту товару з оформленням типів МД чи
оформленням первинного документа або в банку немає інформації про здійснення постачання
за такою операцією;
3) імпортною операцією резидента, якщо на дату оплати резидентом продукції імпортна
операція без увезення продукції на територію України не була завершена або в банку немає
інформації про завершення імпортної операції без увезення продукції на територію України.
Звертаємо увагу, що в разі митного оформлення продукції до банківської установи резидента
України (або банківської установи України, через яку здійснюють валютну операцію) від
спеціально вповноваженого органу надходить електронний реєстр увізних і вивізних митних
декларацій (МД), який, зокрема, містить інформацію про здійснення господарської операції
(п. 19 Інструкції № 7). Саме аналіз інформації, зазначеної в МД, дає змогу відповідному банку
пильнувати процес виконання резидентом України валютного законодавстві в разі експорту
(імпорту) продукції.
Відповідно до ст. 13 Закону Національний банк України має право встановлювати граничні
строки розрахунків за операціями з експорту та імпорту товарів.
Водночас варто звернути увагу, що згідно зі ст. 1 Закону України "Про зовнішньоекономічну
діяльність" товаром є будь-яка продукція, послуги, роботи, права інтелектуальної власності та
інші немайнові права, призначені для продажу (оплатного передання).
Отже, у розумінні Закону граничних строків розрахунків за ЗЕД має бути дотримано як у разі
продажу товарів, так і в разі продажу (постачання) робіт, послуг та/або будь-яких немайнових
прав.
Керуючись вимогами п. 21 Положення № 5 граничним строком розрахунків за операціями з
експорту та імпорту товарів є 365 календарних днів.
Своєю чергою, чинне законодавство України, а саме постанова Правління Національного
банку України "Про встановлення винятків та (або) особливостей запровадження граничних
строків розрахунків за операціями з експорту та імпорту товарів і внесення змін до деяких
нормативно-правових актів" від 14.05.2019 р. № 67, містить перелік винятків, коли
наведеного вище граничного строку взаєморозрахунків за ЗЕД може бути не дотримано,
зокрема в разі експорту послуг, робіт (крім транспортних і страхових послуг та/або
робіт), прав інтелектуальної власності та (або) інших немайнових прав.
Відповідно до ст. 13 Закону початок спливу вказаного вище строку розпочинається з дня
митного оформлення експортованої продукції, а в разі експорту робіт, послуг, прав
інтелектуальної власності та (або) інших немайнових прав – з дня оформлення в письмовій
формі (у паперовому або електронному вигляді) акта, рахунка (інвойсу) або іншого
документа, що засвідчує їх надання, або за операціями з імпорту товарів – з дня здійснення
платежу (списання коштів із рахунку клієнта) (п. 7 Інструкції № 7).
Згідно з п. 19 Інструкції № 7 грошові кошти від експорту товарів мають бути зараховані на
відкритий у банку поточний рахунок резидента не пізніше граничних строків розрахунків.
Виконання вказаної вище вимоги не поширюється на операцію з експорту, імпорту товарів
(включно з незавершеними розрахунками за операцією), сума якої (в еквіваленті за офіційним
курсом гривні до іноземних валют, установленим Національним банком на дату здійснення
операції) є меншою ніж 400 тисяч гривень (ст. 20 Закону України "Про запобігання та
протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню
тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення"), інакше кажучи
– незначна операція, крім дроблення операцій з експорту товарів або дроблення валютних
операцій.
Практика свідчить, що дуже часто сторони ЗЕД задля уникнення здійснення банком
валютного нагляду, що створює додаткові для них незручності (зокрема, потребу збору
необхідних за запитом банку документів, що підтверджують здійснення господарської
операції, додатковий час очікування аналізу відповідним банком зазначеного вище пакета
документів тощо), учиняють дії щодо дроблення господарської операції з експорту товарів.
Підпунктом 5 п. 3 Інструкції № 7 визначено, що дроблення операції з експорту товару – це
штучне ділення поставки товару за операцією з експорту товару, що передбачає одночасну
наявність таких ознак:
операції з експорту товару здійснює один резидентом;
операції, пов'язані між собою одним контрагентом-нерезидентом і договором (контрактом,
угодою, іншим документом, який застосовують у міжнародній практиці та який можна
вважати договором);
сума кожної операції з експорту товару є меншою за незначну суму;
сума операцій з експорту товару за календарний місяць перевищує десятикратний розмір
операції на незначну суму.
Отже, у разі виникнення в банку підозри, чи не є у випадку експорту товару валютна операція
дробленою операцією за допомогою складання сторонами ЗЕД, наприклад, кількох різних
інвойсів за фактично однією операцією, банк уповноважений надіслати будь-якій стороні
такого ЗЕД запит для отримання документів, які підтверджуватимуть, що ці операції є
різними.
Додатково за окремими операціями з експорту та імпорту товарів центральний орган
виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері
економічного розвитку, може продовжити граничні строки розрахунків, видавши висновок.
Для одержання зазначеного висновку резидент України має подати чітко визначені
законодавством України документи, зокрема:
заповнену заяву на одержання висновку,
копії зовнішньоекономічного договору (контракту), усіх специфікацій, додатків, додаткових
угод та інших документів, які є невід'ємними частинами договору (контракту),
копії документів, що підтверджують здійснення операції з експорту (імпорту) товарів, та ін.
(постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку видачі висновку щодо
продовження граничних строків розрахунків за окремими операціями з експорту та імпорту
товарів, установлених Національним банком" від 13.02.2019 р. № 104).
Отже, навіть у разі встановлення сторонами ЗЕД строків здійснення розрахунків замовника
(покупця) із виконавцем (продавцем) за постачання (продаж) відповідного товару (робіт,
послуг) грошові кошти підлягають зарахуванню на рахунки резидентів у банках України у
строки, зазначені в договорах, але не пізніше строку та в обсязі, установлених
Національним банком України (ст. 13 Закону).
Порушення ж резидентами строку здійснення розрахунків за зовнішньоекономічним
контрактом тягне за собою нарахування пені за кожний день прострочення в розмірі 0,3
відсотка суми неодержаних грошових коштів за договором (вартості недопоставленого
товару) у національній валюті (у разі здійснення розрахунків за зовнішньоекономічним
договором (контрактом) у національній валюті) або в іноземній валюті, перерахованій у
національну валюту за курсом Національного банку України, установленим на день
виникнення заборгованості.
Водночас валютне законодавство також допускає зупинення перебігу строку здійснення
розрахунків між сторонами зовнішньоекономічного контракту за наявності документального
підтвердження виникнення відповідної форс-мажорної обставини. Зокрема, в умовах
пандемії, спричиненої поширенням вірусу COVID-19, будь-яка зі сторін
зовнішньоекономічного контракту має право звернутися до компетентного органу країни
своєї резидентності для отримання документального підтвердження факту дії карантину, що
унеможливлює застосування до відповідної сторони зовнішньоекономічного контракту
відповідальності за невиконання (або неналежне виконання) умов такого контракту. Ця
обставина також є підставою для звільнення резидента від відповідальності за порушення
валютного законодавства.
Насамкінець додамо, що процес здійснення банківською установою валютного нагляду за
виконанням валютного законодавства має бути завершено належним чином, про що така
установа звітує перед Національним банком України у формі, визначеній чинним
законодавством України (ст. 10 Закону).
За загальним правилом, установленим п. 6 Інструкції № 7, банк завершує здійснення
валютного нагляду щодо дотримання резидентом граничного строку розрахунків за
операціями з експорту та імпорту товарів у разі появи інформації щодо переказу резидентом
коштів на користь нерезидента, або отримання реєстру МД за відповідною операцією (за
імпортним договором), або надходження від нерезидента коштів на користь резидента (за
експортним договором).
Крім того, п. 9 Інструкції № 7 також містить перелік випадків завершення банком здійснення
валютного нагляду за дотриманням резидентами граничних строків розрахунків, зокрема, у
разі коли сума незавершених розрахунків за операцією з експорту, імпорту товарів не
перевищує незначної суми.
Аналіз наведеного вище дає змогу зробити висновок щодо обов'язковості дотримання
сторонами ЗЕД вимог валютного законодавства, навіть попри право сторін ЗЕД узгоджувати
власні умови (порядок) виконання такого ЗЕД, з метою уникнення притягнення резидента
України як сторони ЗЕД до відповідної фінансової відповідальності та/або втрати можливості
своєчасного отримання відповідного блага (у формі грошових коштів та/або товару)
унаслідок здійснення агентом валютного нагляду валютного контролю, про що зазначено
вище.
 99) Санкції за порушення законодавства України про зовнішньоекономічну
діяльність.
ЗУ «Про ЗЕД»
Розділ VI
ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ У ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ
Стаття 32. Загальні засади відповідальності суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності
Україна як держава і всі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності та іноземні суб'єкти
господарської діяльності несуть відповідальність за порушення цього або пов'язаних з ним
законів України та/або своїх зобов'язань, які випливають з договорів (контрактів), тільки на
умовах і в порядку, визначених законами України.
Україна як держава не несе відповідальності за дії суб'єктів зовнішньоекономічної
діяльності.
Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності не несуть відповідальності за дії України як
держави.
Якщо Україна бере участь у зовнішньоекономічній діяльності як суб'єкт такої
діяльності згідно з статтею 3 цього Закону, вона несе відповідальність на загальних та
рівноправних засадах з іншими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності.
Всі справи та питання щодо визначення відповідальності, які виникають при
застосуванні цього та пов'язаних з ним законів України, підсудні судовим органам України.
Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності та іноземні суб'єкти господарської діяльності
мають право на судовий розгляд зазначених справ та питань.
Стаття 33. Види та форми відповідальності у зовнішньоекономічній діяльності
У сфері зовнішньоекономічної діяльності, що визначається цим та пов'язаними з ним
законами України, можуть застосовуватися такі види відповідальності:
- майнова відповідальність;
- кримінальна відповідальність.
Майнова відповідальність застосовується у формі матеріального відшкодування
прямих, побічних збитків, упущеної вигоди, матеріального відшкодування моральної шкоди,
а також майнових санкцій.
Якщо порушення суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності або іноземними
суб'єктами господарської діяльності цього або пов'язаних з ним законів України призвели до
виникнення збитків, втрати вигоди та/або моральної шкоди у інших таких суб'єктів або
держави, суб'єкти, що порушили закон, несуть матеріальну відповідальність у повному обсязі.
Кримінальна відповідальність у зовнішньоекономічній діяльності запроваджується
тільки у випадках, передбачених кримінальним законодавством України.
Стаття 34. Відповідальність України як держави
 Україна як держава несе майнову відповідальність у повному обсязі перед суб'єктами
зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності за всі
свої дії, що суперечать чинним законам України і спричиняють збитки (прямі, побічні),
моральну шкоду цим суб'єктам та призводять до втрати ними вигоди, а також за інші свої дії,
в тому числі й ті, які регулюють зовнішньоекономічну діяльність і прямо не передбачені в
цьому Законі, що спричиняють зазначені збитки (шкоду) та призводять до втрати вигоди,
крім випадків, коли такі дії зумовлені неправомірними діями зазначених суб'єктів
зовнішньоекономічної діяльності та іноземних суб'єктів господарської діяльності.
Україна як держава відповідає за дії, зазначені в цій статті, всім своїм майном.
Дії державних органів та офіційних службових осіб цих органів вважаються діями
України як держави в цілому. Держава несе за них відповідальність, як зазначено у цій статті.
Будь-який суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності або іноземний суб'єкт
господарської діяльності має право подати позов до України як держави. Зазначені позови
підсудні судам України відповідно до статті 39 цього Закону.
Зазначений позов подається суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності за місцем їх
постійного знаходження або проживання, іноземними суб'єктами господарської діяльності -
за місцезнаходженням державного органу та/або службової особи, що вчинили дії, зазначені у
цій статті.
Позов подається у загальному порядку, визначеному цивільно-процесуальним
законодавством України. Від імені України як держави в процесі виступають державний
орган та/або службова особа, вказані у позові.
{Частина шоста статті 34 із змінами, внесеними згідно із Законом № 1697-VII від
14.10.2014}
Україна як держава має право на регресне відшкодування своїх збитків, що виникли у
результаті задоволення зазначеного позову з боку державних органів та/або службових осіб за
рахунок їх майна (відповідно балансового або власного).
Стаття 35. Відповідальність суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності
Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності несуть відповідальність у видах та формах,
передбачених статтею 33 цього Закону, іншими законами України та/або
зовнішньоекономічними договорами (контрактами).
{Стаття 35 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2473-VIII від 21.06.2018}
Стаття 36. Порядок здійснення відповідальності
Порядок притягнення до відповідальності, здійснення відповідальності та звільнення
від відповідальності визначається процесуальними законами України.
Порядок притягнення до цивільно-правової відповідальності, здійснення такої
відповідальності та звільнення від неї може визначатися зовнішньоекономічними договорами
(контрактами), якщо це не суперечить чинним законам України.
{Статтю 37 виключено на підставі Закону № 2473-VIII від 21.06.2018}
 100) Поняття та напрями (форми) правової роботи на підприємстві. Функції
юридичної служби на підприємстві.
Правова робота - особливий, багатоплановий вид діяльності суб'єктів господарювання,
спрямований на забезпечення підвищення їхньої ділової активності, розвиток підприємництва
та на цій основі підвищення ефективності суспільного виробництва, його соціальну
спрямованість, підвищення продуктивності праці та якості роботи за дотримання планової,
договірної, трудової дисципліни.
Організація правової роботи на підприємстві, установі, організації – це комплекс
заходів, що здійснюються державними органами управління, посадовими особами з метою
забезпечення суворого дотримання закону в усіх сферах діяльності.
 Правова робота - це діяльність, пов’язана із застосуванням права і спрямована на правове
забезпечення діяльності конкретного підприємства або установи.
Правова робота як вид юридичної діяльності, охоплює різні сфери діяльності суб'єктів
господарювання у сфері суспільного виробництва, а саме: виготовлення та реалізації
продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову
визначеність та дають можливість визначити основні завдання правової роботи такі як:
- дотримання законності в діяльності суб'єктів господарювання;
- активне використання правових засобів для зміцнення господарського розрахунку та
поліпшення економічних показників;
- забезпечення зберігання майна підприємства;
- захист прав і законних інтересів підприємств.
Виконання зазначених завдань вимагає не тільки знання законодавства, але й уміння
організувати його реалізацію на практиці. Для цього необхідні розуміння суті правової
роботи, її місця та значення в управлінні виробництвом, правильний підхід до самої правової
роботи.
Правова робота за своїм змістом має універсальний характер, тому що вона,
охоплюючи всі сторони діяльності підприємств, одночасно пронизує всі сфери правової
дійсності: нормотворчість і правову реалізацію; аналіз практики застосування законодавства і
правове виховання.
Правова робота повинна забезпечувати виконання законів, планів та угод не тільки
підприємством, установою, організацією, а й іншим господарським органом цього
підприємства. Таким чином, до основних аспектів правової роботи відноситься,
багатопланова діяльність, що охоплює всі напрямки діяльності, безпосередньо пов'язані зі
створенням матеріальних цінностей, застосуванням праці робітників та службовців,
вирішення питань соціально-економічного, науково-технічного, культурного забезпечення
колективів підприємств та установ, а не тільки діяльність юридичної служби, що спрямована
на організацію контролю за виконанням законів, пропаганду права, складання юридичних
документів, участь у розгляді господарських та інших справ юрисдикційними органами.
До системи правової роботи належать суб'єкти господарювання, об'єкти, юридичні
(правові) дії, засоби і способи їх здійснення, результати юридичних (правових) дій.
Суб'єктами правової роботи є господарські організації - юридичні особи, створені
відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства,
створені відповідно до Господарського кодексу України, а також інші юридичні особи, які
здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку.
Суб'єктами правової роботи є також громадяни України, іноземці та особи без громадянства,
які здійснюють господарську діяльність і зареєстровані відповідно до закону як підприємці, а
також філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій
(структурні одиниці), структурні підрозділи підприємств (юридична служба, бухгалтерія,
відділ кадрів та ін.).
Об'єктами правової роботи є дії суб'єктів правової роботи, правові процеси (розгляд
господарських спорів у господарських судах, трудових спорів - у місцевих), правові
документи (договори, акти, претензії, позовні заяви, положення, інструкції та ін.).
Успішній організації правової роботи на підприємстві сприяє аналіз і узагальнення
практики застосування та реалізації правових норм, які містяться в різних галузях права:
цивільному, господарському, трудовому, фінансовому, аграрному та іншому.
У нових умовах господарювання особливого змісту набувають завдання правової роботи
та відповідно зростає роль юридичних служб, оскільки в процесі розбудови правової держави
та становлення громадянського суспільства актуальною стає законність, тобто - одностайне
розуміння, суворе і неухильне дотримання законів державними органами, посадовими
особами і громадянами в усіх сферах суспільного життя.
Таким чином, правова робота є невід'ємною частиною діяльності всіх структурних підрозділів
підприємства, серед яких важливе місце належить юридичній службі як спеціалізованому
правовому підрозділу підприємства. Але слід також мати на увазі, що проведення та
організація правової роботи покладається на керівництво підприємств.
Правова робота - невід'ємна частина діяльності всіх структурних підрозділів
підприємств. Найважливіше місце займає юридична служба, як ведучий спеціалізований
правовий структурний підрозділ, який організовує та забезпечує правильне виконання
актів законодавства, подає керівництву пропозиції щодо вирішення правових питань
виробничої, економічної та соціальної діяльності підприємства.
Правова робота має такі напрями: інформаційно-довідкова діяльність; правове
інструктування; координаційна; контролююча; правопідготовча; правоекспертна;
правовиконавча діяльності тощо.
1. Інформаційно-довідкова діяльність – передбачає ознайомлення працівників з їхніми
обов’язками. Для цього працівники ознайомлюються з різними правовими актами, в
тому числі, локальними. Крім того, працівниками відділу кадрів, керівником
підприємства, керівниками структурних підрозділів, юрисконсультом проводяться
лекції, семінари.
2. Правове інструктування– їх мета – це набуття практичних навиків із застосування
законодавства конкретними працівниками. Якщо перший напрямок правової роботи
здійснюється з метою ознайомлення працівників суб’єкта господарювання з тими
обов’язками, які вони мають виконувати, то другий напрямок передбачає навчити цих
працівників, як вони мають виконувати свої обов’язки.
3. Координація правової роботи – це погодження роботи різних відділів, або
працівників в тих випадках, коли ця діяльність направлена на досягнення єдиної мити.
Здійснюють керівник, керівники структурних підрозділів, юрисконсульти.
4. Контрольна діяльність – її мета встановити ступінь відповідності фактичної
діяльності структурних підрозділів, виявляючи відхилення від встановлених норм, а
також причини їх відхилення з метою вжиття заходів для їх усунення.
5. Підготовча діяльність – її мета підготовка локально-правових нормативних актів
(наприклад, накази, інструкції).
6. Правоекспертна діяльність– передбачає складання висновку по проектах локальних
правових актів з метою виявлення невідповідностей нормам законодавства.
7. Виконавча діяльність– правову роботу здійснюють всі працівники підприємства. Від
дотримання правової роботи на підприємстві залежить наслідки роботи підприємства,
добробут працівників, стабільність роботи, виконання соціальних програм.
Ці напрями є змістом всієї правової роботи.

 101) Правова робота з попередження рейдерства та протистояння рейдерським

атакам на підприємство.
У сучасній практиці господарських відносин поширення набуло небезпечне
явище, яке називають рейдерством і яке пов’язане зі встановленням контролю над
суб’єктом господарювання – юридичною особою, або майном у сфері господарювання
через конфлікт. Під рейдерством слід розуміти дії, що характеризуються наступним
испецифічними ознаками: – перехід майнових прав або контролю над суб’єктом
господарювання від однієї особи до іншої (рейдера); – відсутність згоди особи, якій
належать права або яка здійснює контроль над суб’єктом господарювання на законній
основі; – наявність спланованого рейдером конфлікту, що має удаване правове
 підґрунтя, але реалізується з імітацією дотримання встановлених законом процедур.
Саме одночасна наявність усіх цих ознак відрізняє рейдерство від звичайного
заволодіння чужим майном (коли загарбник не обґрунтовує законність своїх дій),від
звичайного господарського спору (який виникає через об’єктивні обставини, а не
планується повністю однією зі сторін), від добровільного переходу прав, або
корпоративного контролю (коли присутнє волевиявлення обох сторін на перехід прав
або контролю і відсутній конфлікт), а також – від законного недружнього поглинання)
коли контроль над 189 суб’єктом господарювання переходить без згод учасників, що
вже здійснюють корпоративний контроль та призначених ними органів управління
товариства (менеджменту), але сценарій, відповідно до якого здійснюється поглинання,
має належне правове обґрунтування і реалізується з повним додержанням правових
процедур). Система захисту від рейдерства є низкою спланованих і
взаємодоповнюючих правових, інформаційних, силових і організаційних заходів,
спрямованих на збереження контролю над суб’єктом господарювання і його майном за
органами управління, призначеними учасниками (акціонерами). Також слід врахувати
положення доктрини щодо визначення такого явища, як рейдерство та аналіз шляхів
його запобігання і усунення.
 102) Організація правової роботи при проведенні перевірок суб’єктів
господарювання з боку органів контролю та нагляду.
Кожне підприємство, в процесі здійснення своєї діяльності, контактує з державними
органами. Під такими взаємовідносинами маються на увазі частіше податкові перевірки і
обшуку правоохоронних органів. Найчастіше, органи контролю намагаються витягти з
підприємства максимальну вигоду. В такому випадку раціональним буде звернення до
фахівців в даній області, під уникнення конфліктних ситуацій. Супровід таких процесів
допоможе вибудувати коректні взаємини з податковими органами, своєчасно спрогнозувати
появу суперечок, уникнути ризики і забезпечити грамотну захист прав.
Юридичні послуги із супроводу перевірок контролюючих та правоохоронних органів,
податкових перевірок, є однією з основних задач юридичної служби

 підготовку та узгодження алгоритму дій адміністрації підприємства і його працівників

при проведенні перевірок;
 представництво інтересів і повний юридичний супровід проведення перевірок, особиста
присутність юриста;
 оскарження дій, рішень або інших актів реагування контролюючих органів під час і
після проведення відповідної перевірки;
 представництво інтересів у судах всіх рівнів у спорах із контролюючими органами;
 представлення інтересів посадових осіб підприємства в справах про адміністративні
правопорушення за результатами перевірки.
Що таке супровід податкової перевірки
Від візиту контролюючих органів не застрахована жодна організація. Керівники суб'єктів
господарювання знають, що незважаючи на прозорість податкового обліку та відсутність з
боку податківців претензій до підприємства або фізичній особі-підприємцю, треба завжди
бути готовим до можливих перевірок податкової.
Супровід податкових перевірок представляють собою консультаційну підтримку платників
податків на всіх процесуальних етапах такої перевірки, допомога в оформленні, ведення
переписки з податковими органами і відстоювання інтересів клієнта. Допомога при
податковій перевірці включає також перевірку законності дій фіскальних органів, дотримання
ними термінів і процедур. На даний момент існує безліч фахівців і компаній, які надають
допомогу в податкових перевірках і без їх консультації чи допомоги практично не обійтися.
Дані фахівці допоможуть вам зберегти сили і нерви, а також максимально грамотно пройти
цю процедуру.
Навіщо потрібно юридичний супровід податкових перевірок і який порядок дій
Неоднозначність застосування податкового законодавства іноді веде до того, що сумлінні
підприємці потрапляють під штрафні санкції. Оскільки податкові злочини вважаються
одними з найскладніших, то для вирішення даних питань необхідно заручитися підтримкою
профільних юристів і податкових консультантів, які надають таку послугу, як супровід
податкової перевірки.
Розглянемо детальніше, який порядок дій і з чого все починається:
1. Перше і найголовніше – це спочатку провести консультування співробітників по
перевірці і пояснити алгоритм їхніх дій при даній процедурі, щоб уникнути негативних
наслідків.
2. Далі необхідно підготуватися до самої цієї процедури, а саме зробити аналіз і
впорядкування документів і звітів на відповідність їх фактично проведеними
операціями і чинному законодавству.
3. Наступний крок – це підготувати відповідне звіти на всі запити податкових органів з
приводу надання документів, які їх цікавлять або ж інформації з приводу перевірки.
4. У разі потреби можна оскаржити накази про призначення таких перевірок, а саме позов
платника податків про оскарження наказу про призначення перевірки, але тільки в тому
випадку, якщо до моменту рішення суду не відбувся допуск податківців до перевірки.
5. Також дуже важливо фактична присутність фахівця при цій процедурі, щоб був
максимальний захист при податкових перевірках і щоб не допустити незаконні дії.
6. І фінальний крок – це оскарження прийнятих рішень за результатами перевірки.
Необхідні документи для супроводу податкових перевірок
 письмове повідомлення від контролюючого органу про майбутню перевірку або запит
про надання інформації;
 направлення на перевірку;
 службове посвідчення перевіряючого;
 довіреність на представлення інтересів підприємства.