МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Київський національній торговельно-економічний университет

Кафедра адміністративного, фінансового та інформаційного права

ІТ-ПРАВО

Лекція: № 1

«Поняття IT-права, сфера його дії та структура»

Обговорено та схвалено на засіданні кафедри фінансового та

адміністративного права факультету міжнародної торгівлі і права Київського
національного торговельно-економічного університету

Протокол від «____»_______________201_ року №____

Київ – 2018
 План:
1. Поняття ІТ-права.
2. Методи регулювання ІТ-відносин.
3. Функції ІТ-права.
4. Структура ІТ-права

1. Поняття ІТ-права
Сучасні тенденції розвитку суспільства, формування світового
інформаційного простору, розвиток інформаційних технологій,
комп’ютеризація потягли настільки серйозні зміни й у самому характері
людського буття, що їх без перебільшення можна іменувати «інформаційною
революцією». А країни «Великої вісімки» у 2000 р. прийняли Хартію
глобального інформаційного суспільства (Окінавську хартію). На такому
підґрунті Президент України видав Указ «Про заходи щодо розвитку
національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та
забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні», де йдеться про
вдосконалення правового регулювання діяльності суб’єктів інформаційних
відносин, виробництва, використання, поширення та зберігання електронної
інформаційної продукції, захисту прав на інтелектуальну власність тощо.
Отже, «інформаційний бум» ставить перед правом як суспільним
регулятором завдання упорядкування відносин у сфері використання
інформаційних технологій, володіння інформацією та її поширення. У
процесі вирішення названих завдань відбувається формування низки більш
чи менш чітко визначених нормативних масивів, поміж яких найбільше
привертають увагу категорії «Інтернет-право», «Інформаційне право» та «ІТ-
право».
Зауважимо, що кожна з цих категорій може вживатися в декількох
значеннях: галузь права, система законодавства, частина науки про право,
навчальна дисципліна. Тому надалі для характеристики та з’ясування сутності

2
феномена, який нас цікавить, передусім, маємо встановити, про що, власне,
йдеться; про «ІТ-право» чи про «ІТ-законодавство»?
Передусім, зазначимо, що, визначаючи співвідношення між поняттями
права та законодавства, слід виходити із загального методологічного
посилання, згідно з яким законодавство взаємодіє з правом за принципом
єдності форми і змісту. Законодавство є зовнішньою формою вираження
права. У свою чергу, право впливає на характер і зміст законодавства.
Разом із тим, попри ту обставину, що право може розглядатися як зміст
законодавства, а останнє - як форма вираження права, таке визначення
співвідношення між ними потребує уточнення. Адже при такому підході ці
поняття виглядають, практично, як рівнозначні, хоча й перебувають у різних
площинах. Але ж поняття «законодавство» не охоплює повністю поняття
«право», оскільки останнє включає в себе не лише правові норми, а й також
правову доктрину, ідеї тощо, які набувають практичного значення при
укладенні договорів, не передбачених нормами законодавства, застосуванні
аналогії (особливо аналогії права), при тлумаченні судами норм
законодавства тощо. Тому, хоча право й становить зміст законодавства, але
останнє є сукупністю форм вираження лише нормативної частини права.
Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що хоча термін
поняття «право» та «законодавство» мають низку спільних рис, між ними
існують і суттєві відмінності, головна з яких полягає в тому, що, коли
«право» являє собою сукупність концепції, правових ідей, юридичних норм
тощо, то «законодавство» — це система правових форм, у яких
виражаються норми, що регулюють відповідні відносини.
Позначення «IT-право» може вживатися як у сенсі «право», так і
значенні «законодавство». Однак, якщо для того, щоб говорити про IT-право
як галузь права необхідна наявність відповідної його концепції, правових ідей,
юридичних норм тощо, то для виокремлення IT-права (законодавства)
достатньо вольового рішення владного суб’єкта або суб’єкта наукового

3
пошуку, результатом якого може бути створення, наприклад, ІТ-
законодавства.
Враховуючи цю обставину, розглянемо далі наявність підстав для
визнання самостійності існування галузей права та галузей законодавства
«ІТ-право».
Почнемо зі з’ясування обґрунтованості виокремлення IT-права як
галузі права, спираючись при цьому на розуміння права як сукупності
концепції, ідей та правових норм, що регулюють суспільні відносини, і дамо
його стислу загальну характеристику.
Взяте у такому сенсі, об’єктивне право є складовою частиною
цивілізації (культури). З перших стадій розвитку цивілізації право так і
розвивається у складі двох відносно самостійних сфер - публічного і
приватного права. При цьому якість права в цілому визначається розвитком
кожної з них. Недооцінка суспільством якоїсь із цих сфер призводить до
деформації всієї правової системи, її однобічності.
На основі такого розуміння суті приватного і публічного права
можна встановити їхнє значення для регулювання тих чи інших
відносин, характер співвідношення публічних або приватних елементів у
їхньому регулюванні. Візьмемо як приклад відносини, що складаються у
галузі підприємницької діяльності, галузева приналежність яких на
сьогоднішній день викликає дискусії. Скажімо, при визначенні
характеру взаємовідносин підприємців з державою, встановленні
державних гарантій здійснення такої діяльності, оподаткуванні
підприємців, визначенні наслідків несумлінної конкуренції і т. д. -
застосовуються публічно-правові засади. Тут враховується, передусім,
сукупний колективний інтерес, застосовується імперативний метод
правового регулювання, діють принципи публічного права. З іншого
боку, для регулювання відносин, що виникають з договорів між
приватними особами, навіть у процесі здійснення ними господарської,

4
підприємницької діяльності, повного мірою придатні норми приватного
права.
Отже, що стосується реальних відносин, то вони підлягають
регулюванню на засадах приватного або публічного права залежно від їх
конкретного змісту.
На рівні національного права це знаходить відображення у розрізненні
галузей національного права, які виступають як прояв засад приватного або
публічного права при регулюванні відповідних груп відносин. Проте хибним
було б ототожнювати приватне право з цивільним, а публічне - з
адміністративним. Натомість йдеться про те, що у цивільному праві,
головним чином (але не тільки), проявляються засади, правила та норми
приватного права, а у праві адміністративному - проявляються засади та
норми публічного права.
Отже, виникає питання про конституювання та розмежування галузей
національного права, що регулюють схожі відносини.
У пошуках критеріїв такого розмежування галузей національного права
правознавці традиційно звертаються, передусім, до характеристики їхнього
предмета (предмета правового регулювання), під яким маються на увазі ті
суспільні відносини, що знаходяться у правовому полі і можуть бути піддані
впливу юридичних норм.
Скажімо, як випливає зі ст. 1 ЦК України, предметом регулювання ЦК
є особисті немайнові та майнові відносини. Проте, віднесення тих чи інших
суспільних відносин до кола немайнових та майнових цивільних відносин
критерієм розмежування цивільного права з іншими галузями слугувати не
може, оскільки майнові відносини можуть регулюватися різними галузями
права (ст. 1 та 9 ЦК України). Крім того, вадою формулювання ст. 1 ЦК
України є неврахування існування так званих організаційних цивільних
відносин, які можуть мати ознаки немайнових або майнових відносин, не
будучи такими за своєю сутністю. Разом із тим, організаційні відносини, які

5
складаються між юридично рівними особами стосовно майнових чи
немайнових благ за своєю сутністю, зазвичай є відносинами цивільними.
Названа можливість регулювання одних і тих самих відносин нормами
різних галузей права загострює проблему встановлення критеріїв останньої,
оскільки використання правових засобів, не властивих певній сфері права,
призводить до неефективності правового регулювання.
Зазначені обставини впливають і на можливість розгляду ІТ-права як
галузі права, оскільки у цьому випадку йдеться про існування комплексу
відносин, котрі можуть бути предметом правового регулювання.
Констатувавши цю обставину, розглянемо специфіку відносин, котрі
пропонується розглядати як окремий предмет правового регулювання.
Почнемо з того, що у контексті дослідження особливостей предмета
правового регулювання у згаданій сфері використовуються терміни
«інформацій відносини», «інформаційно-комунікативні відносини»,
«інтернет-відносини», а також «IT-відносини», що точніше
«розшифровувати» не буквально, а за сутністю - «інформаційно-
технологічні відносини».
Найбільш популярні з них, як об’єкт дослідження, є «Інтернет-
відносини», котрі визначають як частину відносин у віртуальному
просторі, учасниками яких є носії суб’єктивних прав та обов’язків у
мережі Інтернет. Специфіка цих відносин полягає у невизначеності
місцезнаходження сторін; складнощах ідентифікації учасників відносин
у мережі Інтернет; залежності відносин між учасниками мережі Інтернет
від відносин з інформаційними провайдерами; електронному характері
документообігу у Мережі; невизначеності юридичного статусу мережі
Інтернет; існуванні віртуальних організацій тощо.
Разом із тим, необхідно зазначити, що використання терміну «Інтернет-
відносини» є не зовсім коректним. Натомість, має йтися про «відносини у
мережі Інтернет», оскільки відносини, що складаються у Мережі, існують
паралельно з реальними відносинами, водночас співпадаючи з останніми за

6
змістом. Таким чином, віртуальні відносини можна класифікувати за
предметним критерієм так само, як і відносини реальні. На такому
підгрунті у цифровому середовищі виникають відносини різної галузевої
приналежності: цивільно-правові, адміністративно-правові, фінансово-
правові тощо. За межами зазначених відносин залишаються відносини, що
виникають при порушенні прав і обов’язків суб’єктами, які діють у Мережі,
- відносини цивільної, адміністративної відповідальності, кримінальної
відповідальності.
Відсутність предметної цілісності відносин у мережі Інтернет дає
підстави для висновку про необгрунтованість визнання існування інтернет-
права «змішаним» або «комплексним» інститутом, а тим більше, галуззю чи
підгалуззю права.
Натомість, має йтися про виникнення у цій сфері регулятивних
правовідносин різної галузевої приналежності: цивільно-правових,
адміністративно-правових тощо.
Слід наголосити, що «Інтернет-відносини» є лише частиною більш
загальної категорії «IT-відносини», під якими, у першому наближенні,
можна розуміти усю сукупність суспільних відносин, що виникають у
процесі (в результаті) створення і використання інформаційних
технологій. Таким чином, «IT-відносини» є загальною категорією, що
охоплює також і відносини, які складаються у мережі Інтернет.
Разом із тим, останні можуть і не бути «інформаційними», у точному
значенні цього слова. Так, до сфери IT-права відносять широке коло
різноманітних відносин, які регулюються нормами цивільного,
господарського, адміністративного законодавства. Зокрема, у сферу цивільно-
правового регулювання попадають «IT-відносини» надання послуг
програмного забезпечення або його розробки; правового захисту web-
сторінок і контенту; юридичної допомоги у відкритті IT-бізнесу;
юридичного аудиту IT-компаній; юридичного обслуговування фрілансерів;
оформлення та захисту авторських прав і торгової марки в мережі

7
Інтернет; оформлення договорів купівлі-продажу сайту, домену, бренду
тощо; правового забезпечення діяльності інтернет-магазинів; створення і
реєстрації юридичних осіб у цій галузі; ліцензійних угод; захисту прав
інтелектуальної власності; захисту інформації тощо.
Враховуючи викладене, у загальному вигляді IT-право можна
охарактеризувати як відносно визначену сукупність норм та правил, що
опосередковують діяльність щодо забезпечення реалізації
інформаційних технологій та інформаційної активності у мережі
Інтернет. Таким чином, категорія «IT-право» є ширшою, ніж «Інтернет-
право», оскільки стосується також відносин, що складаються поза Мережею.
З’ясовуючи співвідношення IT-відносин та відносин інформаційних,
згадаємо про існування у вітчизняній правовій доктрині вражаючого
різноманітністю спектру поглядів щодо природи, об’єкта, особливостей тощо
останніх. При цьому найпоширенішими вважаються теорія інформаційного
права як окремої галузі права (IT-права) і приватноправова концепція
інформаційних відносин як інституту цивільного права і комплексного
інституту законодавства України.
Підтримуючи другу з названих позицій, маємо зазначити, що спочатку
варто з’ясувати особливості відносин, які є тут предметом правового
регулювання, а потім розглянути можливість виокремлення відповідного
правового інституту, галузі права тощо. Адже будь-які зусилля законодавців
створити галузь права чи законодавства не можуть завершитися успішно,
якщо предметом регулювання слугують різнорідні відносини. Визначаючи
ступінь однорідності IT-відносин та інформаційних відносин, зазначимо, що,
хоча вони мають багато спільного, але усе ж не є тотожними.
Співвідношення між ними виглядає як часткове накладення кіл,
оскільки не всі інформаційні відносини є «технологічними», так само, як не
всі «технологічні» - є інформаційними. Відповідно, й IT-право та
інформаційне право не лише не є тотожними категоріями, але й не
можуть розглядатися як рід та вид. Проте це не заважає розглядати їх як

8
подібні правові концепти. При цьому з таких позицій можна стверджувати,
що концепт «IT-право» є ширшим, ніж концепт «інформаційне право»,
оскільки охоплює і сферу «інформаційних», і сферу «інформаційно-
технологічних» відносин.
На підставі викладеного можна зробити висновок про недостатність
врахування предмета правового регулювання як критерію виокремлення
самостійної галузі ІТ-права.
2. Методи регулюваня ІТ-відносин
Критерій розмежування галузей права - метод правового регулювання,
у якому знаходять відображення засади (принципи), притаманні відповідній
галузі. При цьому в найбільш загальному вигляді принципи права визначають
як керівні засади (ідеї), які зумовлюють зміст і спрямованість правового
регулювання суспільних відносин. Значення принципів права вбачають у
тому, що вони в стислому вигляді концентровано відображають найсуттєвіші
риси права, є його квінтесенцією, «обличчям». Поміж ознак принципів права
називають: регулятивність; внутрішню єдність, що простежується в їх
системно-структурній внутрішній збалансованості, несуперечності,
інтегрованості і водночас диференційованості на певні види; їх об’єктивну
обумовленість, тобто їх відповідність характеру суспільних відносин,
економічних, політичних, ідеологічних процесів, що відбуваються у
суспільстві; матеріалізацію їх у праві шляхом безпосереднього
формулювання у нормах права (текстуального закріплення) або виведення
принципів права зі змісту нормативно-правових актів (змістовне
закріплення); їхню історичність. Категорія принципів є загальною для
об’єктивного права взагалі. Але для окремих галузей права (законодавства)
формуються окремі принципи, специфіка яких залежить від їхньої галузевої
приналежності і визначається, зокрема, методом правового регулювання,
властивого певній галузі, та відображається у ньому.
Отже, охарактеризуємо далі метод правового регулювання у якості
критерію виокремлення галузі права, виходячи при цьому з того, що він є

9
сукупністю специфічних прийомів юридичного впливу на учасників
суспільних відносин у певній сфері буття суспільства.
Головними проявами правового методу, зазвичай, вважається
вирішення за його допомогою питань про те: 1) яким є юридичне становище
осіб, визначене правовою нормою; 2) з якими обставинами (юридичними
фактами) норма права пов’язує виникнення, зміну, припинення та інші
трансформації правовідносин; 3) яким чином визначаються права і обов’язки
учасників відповідних правовідносин; 4) яким є порядок захисту прав та
інтересів учасників правовідносин.
На цій підставі відбувається первісне розділення імперативного та
диспозитивного методів правового регулювання як найпростіших і, разом з
тим, головних прийомів юридичного впливу, що визначають головне у
правовому статусі суб'єктів, у їх вихідних юридичних позиціях.
Імперативний метод (метод субординації) характеризується тим, що
регулювання здійснюється згори вниз і ґрунтується на владно-імперативних
засадах.
Характерними для імперативного методу є наступні властивості:
1) за його допомогою відбувається формування та використання
владних відносин, за яких норми приймаються та реалізуються за принципом
«розпорядження-виконання». Суб’єкт, що приймає обов’язкові рішення та
видає розпорядження, не зв’язаний згодою сторони, якій вони адресовані;
суб’єкти публічного права, що реалізують владні повноваження, у
свою чергу, жорстко обмежені законами, сфера їхньої діяльності
окреслена правовими рамками, що є однією з ознак правової держави.
Суб’єкти публічного права мають право діяти на свій розсуд тільки у
встановлених для них межах повноважень. Тут діє принцип «можна
тільки те, що дозволено законом» або «заборонено все, крім того, що
приписує законодавство». Це означає, що для посадових осіб може бути
встановлений тільки закритий перелік повноважень;

10
 2) для правового регулювання у публічній сфері характерним є
«нормативне» зобов’язування, тобто покладення нормами публічного права
на його суб’єктів обов’язку діяти певним чином для досягнення тієї чи іншої
мети. Це зобов’язування може бути як загальнонормативним, так і мати
характер конкретного припису;
3) досить часто імперативний метод проявляється у забороні
якихось дій. Норми-заборони у даному випадку окреслюють зону можливої
неправомірної поведінки і застерігають суб’єктів від неї;
4) цей метод, разом із тим, не складається з одних лише заборон і
зобов’язань, за його допомогою у публічному праві поєднуються примус і
переконання, однак з наданням при цьому переваги застосуванню засобів
державного примусу.
Внаслідок особливостей імперативного методу правового регулювання
публічно-правові галузі охоплюють інституції та інститути, що
функціонують у «вертикальній площині» суспільних відносин, ґрунтуються
на засадах влади і підпорядкування (субординації) суб’єктів відповідних
правовідносин).
Диспозитивний метод (метод координації) характерний для
регулювання на засадах формальної рівності, ініціативності та вільного
розсуду учасників відповідних відносин. На процес такого регулювання
впливає активність учасників суспільних відносин, які регулюються за його
допомогою.
Характерними властивостями диспозитивного методу є:
1) регулювання відносин між юридично рівними учасниками
немайнових та майнових цивільних відносин (між особами приватного
права);
2) визнання пріоритетності волевиявлення приватної особи
стосовно положень актів законодавства, що виражається у наявності (та
переважанні) у відповідному законодавстві диспозитивних норм;

11
 3) забезпечення приватного інтересу із акцентуванням уваги на
економічній свободі та рівності товаровиробників, захисті власників від
сваволі держави;
4) широке використання «уповноважувальних» норм, які
забезпечують ініціативність сторін при встановленні цивільних відносин, та
вільне волевиявлення суб’єктів при реалізації їхніх прав;
5) широке використання договірної форми регулювання суспільних
(цивільних) відносин;
6) максимальне забезпечення можливості вільного розсуду
учасників суспільних відносин при обранні ними правил поведінки, прямо не
заборонених законом.
До цього слід додати, що від санкціонування приватних відносин або
забезпечення захисту інтересів їх учасників державою характер
приватноправового регулювання не змінюється, оскільки в ідеальному
варіанті закони держави мають відповідати приписам і положенням
природного права, а в реальному контексті, - якщо і не відповідають, то
повинні тяжіти до цього (звісно, якщо йдеться про громадянське суспільство
і правову державу). У характерних рисах диспозитивного методу
проявляються особливості приватного права як наднаціонального феномена,
що складається, передусім, із сукупності гуманітарних ідей, правових
принципів, правил і норм, що стосуються визначення статусу і захисту
інтересів окремої особи (людини).
На такій основі має визначатися зв’язок категорій
«диспозитивний» та «імперативний» метод, котрі в різному
співвідношенні присутні у галузевих методах правового регулювання.

3. Функції ІТ-права
Враховуючи ту обставину, що до сфери IT-права зараховують
різноманітні інформаційні, інформаційно-технологічні, комунікативні тощо
відносини, які за своєю сутністю є соціальними з’вязками по «горизонталі»

12
та «вертикалі», природним є те, що для їхнього впорядкування
використовують як диспозитивний, так і імперативний методи.
Ця обставина, а також визнання складної структури методу правового
регулювання, про що йшлося вище, дозволяє зробити висновок, що такий
метод також не дає підстав для виокремлення IT-права як самостійної галузі.
Припустімо, що такими критеріями можуть слугувати функції галузі
права, тобто головні напрями впливу правових норм на суспільні відносини з
метою впорядкування останніх. При цьому враховуємо, що при
характеристиці функцій певної галузі права розрізняють ті з них, які є
спільними для права взагалі (загальноправові на рівні галузі права), і ті, що є
специфічними саме для цієї галузі (специфічні галузеві функції).
Загальноправовими функціями, що проявляються на рівні галузі
права, є:
1) інформаційно-орієнтаційна функція, яка виконує завдання
ознайомлення суб’єктів відповідних відносин з концепцією, загальними
тенденціями правового регулювання у цій галузі тощо;
2) виховна (попереджувально-виховна, превентивна) функція, що
полягає у вихованні поваги до права взагалі, прав інших осіб, правопорядку
тощо;
3) регулятивна функція, що полягає у позитивному регулюванні
відповідних відносин, наданні прав та обов’язків учасникам цих відносин,
встановленні правил поведінки суб’єктів права;
4) захисна функція, яка виконує завдання захисту суб’єктивних прав
та інтересів від порушень.
Вказані функції властиві будь-якій галузі права, але набувають
специфічних властивостей за рахунок предмета (сфери відповідних
відносин), методу правового регулювання та засад, на яких здійснюється
досягнення мети. Крім того, галузь права виконує специфічні функції,
властиві лише їй, оскільки в інших галузях така мета, як правило, не
ставиться).

13
 Однак спроба застосувати і цей критерій не дає позитивного результату
з тієї самої причини, з якої є неефективною спроба використати як такого
критерію метод правового регулювання: надто вже різноманітними є
відносини, що належать до сфери ІТ-права.
Звідси випливає висновок щодо сумнівності розгляду ІТ-права та
аналогічних правових масивів як самостійних (чи, навіть, комплексних або
ще якихось галузей права), оскільки вони не відповідають таким критеріям як
існування оригінальних предмета та методу правового регулювання,
спеціальних принципів та функцій.
Таким чином, можна зробити висновок, що IT-права, так само, як
Інтернет права, інформаційного права і т. п. як галузей права не існує.
Натомість, має йтися про концепти, тобто вербально виражені
уявлення, знання, емоції тощо, за допомогою яких штучно утворені
сукупності норм, що регулюють різноманітні відносини, тим чи іншим чином
поєднані зі створенням та використанням інформаційних технологій.
Такий висновок створює можливість вивчення та аналізу IT-права як
цивілізаційного феномена, невід’ємного елементу сучасної культури, котрий
з правового погляду може бути охарактеризований як сукупність норм і
правил, що опосередковують діяльність щодо забезпечення безпеки
інформаційних технологій та інформаційної активності в мережі Інтернет
.
4. Структура ІТ-права
Ґрунтуючись на такому розумінні IT-права, можна встановити його
структуру.
Як згадувалося, зараз до сфери його правового регулювання відносять
широке коло відносин. Зокрема, до IТ-права включають норми цивільного,
господарського, адміністративного, кримінального, митного, податкового
права.
Особливо багато різноманітних IT-відносин виникає у сфері
цивільно-правового регулювання.

14
 Зокрема, це:
1) IT-договори надання послуг програмного забезпечення або його
розробки;
2) IT-договори роботи із ФОП або програмістами;
3) юридичний супровід фрілансерів;
4) юридичний аудит ІТ-компаній;
5) правовий захист web-сторінок і контенту;
6) оформлення та захист авторських прав і торгової марки в мережі
Інтернет;
7) оформлення договору купівлі-продажу сайту, домену, бренду
тощо;
8) правове забезпечення діяльності інтернет-магазинів;
9) створення і реєстрація юридичних осіб у цій галузі;
10) ліцензійні угоди;
11) захист прав інтелектуальної власності;
12) захист інформації тощо.
Отже, до сфери дії, власне, ІТ-права доцільно відносити лише
регулятивні відносини і, відповідно, норми законодавства, що їх регулюють.
Наступним кроком систематизації та структурування ІТ-права має бути
розрізнення цього поняття у широкому та вузькому сенсі.
Під IT-правом у широкому сенсі розуміємо сукупність усіх норм і
правил, що регулюють діяльність щодо використання інформаційних
технологій та інформаційної правомірної активності в мережі Інтернет.
Структура ІТ-права у широкому сенсі виглядає як відносно інтегрована
система багаторівневого порядку, що містить приватноправові та публічно-
правові елементи. Необхідність врахування приватноправового та публічно-
правового забарвлення IT-відносин має враховуватися, аби визначити
пріоритетність інтересів (приватні чи публічні) і на цьому підґрунті
особливості методів правого регулювання, що застосовуються. Разом із тим,
публічно-правові за своєю сутністю IT-відносини можуть складатися і в

15
галузі цивільного права. Наприклад, такими є відносини цивільної
відповідальності за шкоду, завдану цивільними правопорушеннями у сфері
IT-відносин. Вони виникають не з правомірних дій; їхні суб’єкти, зміст,
підстави і порядок виникнення та припинення визначаються безпосередньо
нормами законодавства. Згадані вище відносини за своєю сутністю є або
організаційними, або охоронними і ніколи не бувають регулятивними.
Врахування цієї обставини має прагматичне значення, оскільки на
практиці потребує врахування тієї обставини, що такі відносини
регулюються лише нормами актів законодавства і не можуть бути змінені або
пригшнені за домовленістю.
IT-відносини, пов’язані зі створенням та припиненням юридичних осіб,
відносини інтелектуальної власності, договірні відносини за участі суб’єктів
IT-відносин, відносини спадкування тощо, належать до приватноправової
сфери правового регулювання. Такі відносини переважно є регулятивними,
але у деяких випадках можуть також супроводжуватися цивільними
організаційними відносинами (у галузі створення та діяльності юридичних
осіб). Оскільки йдеться про сферу приватного права, де діє принцип
«дозволено все, що не заборонено законом», існування якого забезпечує
надання договору значення норми цивільного законодавства, можна
стверджувати, що саме за його допомогою складається основний масив
норм ІТ-права.
Таким чином, ІТ-право у вузькому сенсі - це регулятивні норми
(переважно цивільно-правові), що забезпечують функціонування ІТ-
відносин.
Перед тим, як визначити структуру ІТ-права у вузькому сенсі, слід
зробити застереження стосовно того, що тут здається необхідним
виокремлення групи норм, присвячених загальним положенням
законодавства, котрі стосуються ІТ-права. Не варто відтворювати хиби
інституційної системи, де відсутність загальної частини створювала чимало

16
незручностей, котрі були усунені лише після створення пандектної системи
побудови права.
Зазначене дає підстави визначити структуру ІТ-права у вузькому сенсі
наступним чином:
1) загальні положення (норми) цивільного законодавства, що
стосуються ІТ-відносин (можуть бути застосовані для регулювання ІТ-
відносин). До них належать засади цивільного законодавства; положення про
аналогію закону та аналогію права; підстави виникнення цивільних прав та
обов’язків у сфері ІТ-відносин; самозахист та захист суб’єктивних прав;
положення про об’єкти цивільних прав, зокрема про інформацію як такий
об’єкт; положення про пра- вочини; представництво; строки та терміни;
захист особистих немайнових прав фізичної особи тощо;
2) положення цивільного законодавства (норми), що стосуються
суб’єктного складу IT-відносини. Сюди мають бути віднесені положення про
створення та припинення юридичних осіб; визначення видів юридичних осіб
і форм товариств, які можуть створюватися для забезпечення діяльності у IT-
сфері; положення про внесення продуктів IT як частки у статутному фонді;
норми, що опосередковують внутрішньокорпоративні відносини; захист прав
корпорацій;
3) положення (норми) цивільного законодавства, що стосуються
прав інтелектуальної власності. Зокрема, положення, що стосуються
визначення інформації та об’єктів прав інтелектуальної власності; правового
обслуговування програмного забезпечення; захисту інформації та прав
інтелектуальної власності; оформлення та захисту авторських прав і торгової
марки в мережі Інтернет; правовий захист web-сторінок і контенту;
положення про ліцензійні умови
4) положення (норми) цивільного законодавства, що стосуються
договорів у сфері IT-відносин. Зокрема, загальні положення про договори, їх
укладення, зміну, виконання, припинення та способи забезпечення
належного виконання; договори про надання послуг програмного

17
забезпечення або його розробки; договори роботи із ФОП або програмістами;
договори про юридичний супровід фрілансерів; договори про юридичний
аудит IT-компаній; договори купівлі-продажу сайту, домену, бренду тощо;
договори про правове забезпечення діяльності інтернет-магазинів; концесійні
договори; ліцензійні угоди; договори про сумісну діяльність у сфері IT-
відносин тощо;
5) положення (норми) цивільного законодавства, що стосуються
недоговірних відносин у сфері IT. Зокрема, положення про оголошення
винагороди, конкурсу щодо продуктів IT; діяльність у сфері IT-відносин в
інтересах іншої особи без її доручення; відшкодування шкоди, завданої у
сфері ІТ-відносин; повернення безпідставно отриманого (збереженого) майна
у сфері ІТ-відносин тощо;
6) положення (норми) цивільного законодавства, що стосуються
спадкування у сфері ІТ-відносин. Зокрема, положення, що стосуються
складання заповіту на продукти ІТ-відносин та його виконання; спадкування
інтелектуальної власності на продукти IT, авторських прав на них тощо;
поділ успадкованих прав на продукти IT між кількома спадкоємцями;
переходу прав на продукти IT за спадковим договором тощо;
7) положення (норми) сімейного законодавства, що стосуються
виникнення права спільної сумісної власності подружжя на продукти IT та
права спільної часткової власності членів сім’ї на такі продукти; поділ
спільної сумісної власності подружжя на продукти IT; встановлення права
власності на продукти IT за шлюбним договором; захист прав неповнолітніх
членів сім’ї у IT-відносинах тощо.
Варто зазначити, що запропонована вище структура може стосуватися
не лише IT-права у вузькому сенсі, а й інших подібних нормативних масивів
(скажімо, підприємницького права, корпоративного права та ін.). Тому
доцільним є виокремлення «IT-права у спеціальному сенсі». При цьому до
відповідного нормативного масиву мають бути віднесені вже лише ті норми,
що стосуються суто сфери ІТ-відносин: інформаційних відносин; відносин

18
створення та використання програмного забезпечення; інтернет-відносин та
деяких інших.
Структура (система) IT-права, що пропонується тут, припускає
інваріантність. Але у кожному разі, з прагматичних міркувань, створення
такої системи необхідне, оскільки системний підхід полегшує вирішення
багатьох практичних питань правового забезпечення виникнення та
реалізації ІТ-відносин.

19