ТЕМА 1: СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА УКРАЇНИ ЯК ГАЛУЗІ ПУБЛІЧНОГО

ПРАВА
Семінарське заняття – 2 год.
Навчальні питання:
1. Становлення та розвиток камералістики.
Свій розвиток адміністративне право починає з камеральної науки (наука про
фінанси, економіку, господарство, управління), яка виникла в Австрії і Германії, і
яку в часи її розвитку ще називали поліцейською наукою [25, с.15].

Становлення камералістики як науки відбулося у зв´язку з підвищеною необхідністю

у фінансах для утримання двору (держави), чиновного апарату, армії тощо. Політична за
своєю суттю, вона враховувала також вчення про економіку і про державні фінанси. Вона
мала свій інструментарій вивчення управління, його структурну організацію і процес
здійснення. На її теоретичних основах і виникла у XIX столітті нова наука -
адміністративне право.

У середньовічних європейських університетах до камералістики як навчального

предмета входив ряд адміністративних і економічних дисциплін.

З розвитком управління у важливу правову галузь камералістика поступово

перетворилася на поліцейське, а потім адміністративне право. Вона напрацьовувала свою
термінологію, створювала спеціальні правові норми, систему категорій, форми і методи
діяльності.

Сучасне адміністративне право є продуктом європейського

континентального правового розвитку. Вже в середині XIX ст. у системі
адміністративного (тоді поліцейського) права переважає вплив французької та
німецької адміністративних шкіл, хоча першим кроком у розвитку цієї галузі
можна вважати "Наказ о градском благополучии", поширений в Україні у другій
половині XVIII ст. Цей акт відіграв певну роль у кодифікації поліцейського
законодавства, адже до цього українське право спиралося на "Литовський
статут" - конгломерат юридичних норм. Саме у "Наказі" започатковано поняття
"порядок", "безпека", "благочиння" [17, с.9]. Тут же було врегульовано життєві
відносини щодо охорони економічної діяльності, засоби попередження,
припинення стихійного лиха, відвертання шкоди правопорушень і порядок
застосування державних примусових заходів.
Учням також необхідно засвоїти ту особливість розвитку
адміністративного права в України на початку XX ст., що в колишньому
Радянському Союзі адміністративне право двічі заборонялося як галузь права і
навчальна дисципліна - (1917-1921 рр., 1928-1937 рр.). У 1938 р. воно було
реабілітовано за умови його розвитку тільки на марксистсько-ленінській
ідеології, що передбачало неприйняття адміністративної юстиції як складової
адміністративного права. Одночасно в ході дискусії 1938-1941 рр. був
визначений предмет адміністративного права - суспільні відносини у сфері
державного управління, поняття і сутність якого використовується в теорії
адміністративного права до цього часу [15, с.12].
Наука адміністративного права як царської Росії, так і після революції 1917
р. включала в себе багато збережених до нашого часу адміністративно-правових
інститутів, таких як поліцейське право (застосовувати держав-новладні
повноваження), охорону громадського порядку, примус, акти управління,
державна служба.
У розвитку адміністративного права України як галузі загального права
можна виділити кілька періодів:
- Період Київської Русі.
- Польсько-Литовський період.
- Період козацтва.
- Україна у складі Російської та Австрійської імперій.
- Україна у XX ст.

Головними досягненнями науки адміністративного права останніх 70-

80 років є:
- збільшення державного втручання (державного регулювання) в
економіку;
- внутрішня перебудова адміністративного законодавства;
- розвиток судової практики з адміністративних справ (адміністративної
юстиції);
- розробка правових проблем процесу публічного управління;
- захист прав і свобод громадян від дій та рішень органів державного
управління;
- встановлення основ професійної державної служби;
- нова структура адміністративного права, яка змінювалася під впливом
нового адміністративного законодавства.

2. Поняття та основні засади поліцейського права.

Одним із основних результатів розвитку теорії адміністративного права в Україні за останні

десятиліття можна вважати формування і зміцнення позиції щодо необхідності використання нових
підходів до розуміння поняття та структури Особливої частини цієї правової галузі. На зміну виділенню
трьох чи чотирьох сфер публічного управління та його адміністративно-правового забезпечення має
прийти система підгалузей як сукупностей правових норм, що регулюють суспільні відносини у цих
сферах. Однією з таких підгалузей є поліцейське право.
Найперше, без чого формування концепції поліцейського права неможливе, – це
осмислення предмета цієї адміністративно-правової підгалузі, тобто кола суспільних
відносин, на які поширюється регулюючий вплив її норм. З викладеного можна зробити
висновок, що поліцейське право регулює поліцейські відносини, тобто відносини, що
виникають під час здійснення поліцейської діяльності. Важливо встановити сутність цієї
діяльності та її особливості. З цією метою варто звернутись до сучасних європейських
документів. Так, у Європейському кодексі поліцейської етики зазначено, що він
застосовується до традиційних публічних сил поліції або поліцейських служб, або інших
владно уповноважених та/або контрольованих органів з основними завданнями
забезпечення права і порядку в громадянському суспільстві, і уповноважених державою
застосовувати силу та/або спеціальні повноваження для цих цілей [6]. Тобто основними
властивостями цієї діяльності є, по, перше, завдання забезпечення права і порядку в
громадянському суспільстві і, по друге, можливість застосовувати для цих цілей силу та/або
спеціальні повноваження. Такі повноваження має не тільки поліція, а й інші суб’єкти
публічного управління. Наприклад, ще в одному європейському документі, Декларації про
поліцію, встановлено, що вона поширюється на всіх співробітників і організації, включаючи
такі органи, як секретні служби, військова поліція, збройні сили або міліція, що виконують
поліцейські функції, які відповідальні за правоохоронну діяльність, розслідування
правопорушень, охорону громадського порядку і державної безпеки [7].
Говорячи про мету та завдання поліцейської діяльності, необхідно знову звернутись до
Європейського кодексу поліцейської етики, в якому встановлено, що основними цілями
поліції в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві права, є: підтримка
публічного спокою, забезпечення права і порядку в суспільстві; захист і дотримання
основоположних прав і свобод особи, закріплених, зокрема в Європейській конвенції про
права людини; запобігання та подолання злочинності; виявлення злочинів; надання
допомоги і послуг суспільству [6]. Подібні положення відображені також у ст. 2 Закону
України «Про Національну поліцію» як її завдання [8]. В той же час необхідно наголосити, що
поліцейське право ми розглядаємо як структурну частину права адміністративного. Що ж
стосується розслідування правопорушень, зокрема злочинів, їх виявлення, то ця діяльність
хоча європейськими нормами і визнається поліцейською, але в Україні адміністративно-
правовими нормами не регулюється. Адміністративне право визначає лише організаційно-
управлінські засади цієї діяльності. Та й згаданий Європейський кодекс поліцейської етики у
п. 6 містить застереження щодо поліції і системи кримінальної юстиції, зокрема, що має бути
чітке відокремлення ролі поліції та служби обвинувачення, судової та пенітенціарної системи;
поліція не повинна мати жодних контрольних функцій над цими органами [6].
Тому ці відносини до предмета поліцейського права можна віднести лише частково. У
зв’язку з цим викликає заперечення визначення поліцейського права як сукупності норм,
покликаних регулювати діяльність суб’єктів публічної адміністрації, пов’язану із реалізацією
державної політики у правоохоронній сфері [9, с. 225], адже коло таких суб’єктів є дуже
широким, так само як і розуміння правоохоронної сфери.
Ще один момент, на який необхідно звернути увагу в характеристиці поліцейської
діяльності як предмета поліцейського права, – це її засоби. Не будь-яка діяльність, яка
стосується охорони порядку і безпеки, протидії правопорушенням, є поліцейською. Така
діяльність має ще й здійснюватись з використанням сили та/або спеціальних повноважень,
тобто особливих поліцейських заходів, як правило, примусових. Їх види та порядок
застосування мають бути чітко визначені законом. Тому положення Закону України «Про
Національну поліцію», які визначають повноваження поліції щодо застосування поліцейських
заходів, є універсальними, їх приписи поширюються і на інших суб’єктів поліцейської
діяльності: Державну прикордонну службу, Національну гвардію, Службу безпеки тощо.
В законах, які визначають їх правовий статус, міститься пряме посилання на дію Закону
«Про Національну поліцію» з цих питань. Підсумовуючи викладене, варто зазначити, що
предметом поліцейського права України варто розуміти відносини, які виникають під час
здійснення поліцейської діяльності, тобто діяльності різних суб’єктів забезпечення права і
порядку в громадянському суспільстві із застосуванням з цією метою сили та/або спеціальних
повноважень.

3. Розвиток адміністративного права на українських землях.

Становлення адміністративного права, слід пов’язувати з усвідомленням

суспільної значущості правової регламентації управління як окремої функції
державної влади. У розвитку адміністративного права України як галузі
загального права можна виділити кілька періодів:
– Період Київської Русі
Так, у часи Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, тобто в
княжу добу, основним завданням влади було забезпечення зовнішнього і
внутрішнього миру, а її функції майже повністю зводилися до військової,
судової і фінансової діяльності. Найвідоміша правова пам’ятка того часу
— Руська Правда, якщо не рахувати кількох приписів фінансово-правового
характеру про розподіл судових та інших зборів, жодним чином не стосувалася
відносин управлінського характеру.
Проте існували окремі норми (в звичаєвому праві, договорах Русі з
Візантією, князівських уставах і уроках), які регулювали військову організацію,
порядок стягнення податків, торгівлю, будівництво шляхів та мостів тощо. Їх
можна певною мірою вважати прообразом норм майбутнього адміністративного
права.
– Польсько-Литовський період
В наступну, так звану литовсько-польську, добу, в ході розвитку
шляхетської демократії і станово-представницьких установ набула поширення
ідея обмеження влади володаря правовими рамками. На українських землях
основним джерелом права став Литовський Статут.
На цьому етапі право ще виступає як єдине ціле, без чіткого поділу на
галузі, але вже зароджується тенденція виокремлення інститутів, властивих
адміністративному праву. Зокрема, у Статуті виразно простежуються обриси
інституту військової служби, передбачено норми про ненадання високих
державних посад простолюдинам, іноземцям та деякі інші вимоги щодо
державної служби загалом. Є також окремі норми, що регламентують
заняття ремеслом чи торгівлею. Згідно зі Статутом караються штрафом
різноманітні правопорушення в галузі охорони природного середовища, хоча ця
відповідальність має не стільки публічний (адміністративний), скільки
приватний (цивільно-правовий) характер і розрахована передусім на захист
майнових інтересів власника відповідної землі, лісу або озера.
Друге за ступенем поширеності на українських землях джерело права цього
періоду — магдебурзьке феодальне міське право — теж містить низку норм
управлінського характеру, що стосуються як відносин усередині самоврядної
міської громади, так і відносин між громадою та центральною і місцевою
адміністрацією.
Іншими нормативно-правовими актами закріплювалися основи державного
регулювання сільськогосподарського виробництва («Устава на волоки» 1557 p.),
торгівлі, ремісництва тощо.
– Період козацтва
У козацько-гетьманську добу на українських землях як традиційні джерела
права продовжували діяти Литовський статуті магдебурзьке право.
Законодавче регулювання дістали лише деякі управлінські відносини. Так,
найдосконаліша пам’ятка козацької правової культури «Права, за якими
судиться малоросійський народ» 1743 р. містить глави «Про службу військову,
про магістрат, суди, посадових осіб, про торги, купецькі контракти тощо», які
переважно включали норми адміністративно-правового характеру.
– Україна у складі Російської та Австрійської імперій
Проте поступове обмеження правової автономії України, яке почалося з
переходом її під юрисдикцію московського царя, врешті-решт
завершилося наприкінці першої половини XIX ст. припиненням дії
магдебурзького права і Литовського Статуту, поширенням на українські
землі Зводу законів Російської імперії. Водночас на українських землях
в Австро-Угорщині внаслідок централізаторської політики теж
запанувало загальноімперське законодавство.
Інтеграція в правові системи Росії і Австрії мала для України і
деякі позитивні наслідки.Зокрема, з другої половини XVIII ст. у цих країнах
набула розвитку (принаймні зовнішнього) політика освіченого абсолютизму,
що, поміж іншим, передбачала визнання обов’язку монарха дбати про безпеку і
добробут своїх підданих в дусі тогочасної доктрини «поліцейської держави».
Проблеми раціональної організації державного управління починають посідати
дедалі більше місце в державно-правовій теорії й практиці.
За Петра І у Росії було здійснено реформу державного апарату, яку
закріпили «Статут військовий» 1716 p., «Генеральний регламент» 1720 р. та
інші акти, що містили переважно адміністративно-правові приписи. За
Катерини II з’явився «Статут благочинства, або поліцейський», що остаточно
утвердив наявність у законодавстві нової, цілісної, внутрішньо узгодженої
галузі — поліцейського (а пізніше — адміністративного) права. Надалі цей
статут, який діяв і на українських землях, трансформувався у «Статут
попередження та припинення злочинів». Останній можна вважати своєрідним
аналогом сучасного Кодексу України про адміністративні правопорушення. Він
мав три редакції (1842, 1857 та 1876) і був чинний аж до повалення російського
самодержавства.
– Україна у XX ст.
Початковим етапом радянського періоду розвитку українського
адміністративного права було заснування 5 травня 1918 р. Державної Академії
Наук у Києві. В складі Академії був створений Відділ соціальних наук, який для
подальшого розвитку академічної юридичної науки визначив 9 кафедр, серед
яких і кафедри державного, адміністративного і міжнародного права. До
найважливіших питань цієї кафедри було віднесено теорію управління і
вивчення адміністративних актів.
У цей період найбільш вагомим внеском у розвиток науки
адміністративного права слід вважати створення Адміністративного кодексу
УРСР. Зміст Адміністративного кодексу УРСР охоплював практично всі
існуючі на той час адміністративно-правові інститути.
Подальший розвиток адміністративно-правової науки в Україні не можна
(в силу відомих причин того часу) назвати продуктивним. Йдеться насамперед
про репресії щодо вчених цієї галузі у 1932-1940 pp. та у 1946-1952 pp.
У період з 1950 до середини 60-х років дослідження проблем
адміністративного права зводилися, як правило, до вивчення організаційної
діяльності місцевих органів влади УРСР.
Більш плідним етапом у розвитку науки адміністративного права в Україні
можна вважати період з 1965 по 1980 р. Виокремлення цих часових рамок
обумовлено трьома підставами.
По-перше, це роки безпосередньої участі представників науки
адміністративного права, поряд з державознавцями та дослідниками проблем
державного будівництва, в підготовці законів про місцеві Ради УРСР.
По-друге, активно розроблялася проблема управлінської діяльності
виконавчо-розпорядчих органів.
По-третє, саме в ці роки досліджувалася наукова спадщина 20-х років XX
ст., безпосередньо пов’язана з вивченням і запровадженням в життя досягнень у
галузі соціального управління, наукової організації праці, зокрема управлінської
праці, з метою їх впровадження в практичну діяльність державних органів,
насамперед виконавчо-розпорядчих.
– Адміністративне право України в роки незалежності
З грудня 1991 року починається новий етап в історії вітчизняного
адміністративного права. Адміністративне право України з набуттям державою
незалежності почало розвиватися переважно на базі власних наукових шкіл.
Змінився вектор стратегічного розвитку цієї важливої правової галузі, сутність
якого чітко викладено в нормах статті 3 Конституції України. Вони
проголошують, що людина, її життя і здоров я, честь і гідність, недоторканність
і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Держава відповідає перед
людиною за свою діяльність. Утвердження й забезпечення прав і свобод
людини є головним обов язком держави.
На сучасному етапі становлення адміністративного права України
проблема структури його змісту, що так і не була належним чином розв язана на
початку минулого століття, знову стає актуальною. її позитивне вирішення
залежить від успіху адміністративної реформи та реформи адміністративного
права України, які не так давно розпочаті в нашій молодій державі.

4. Сучасне адміністративне право, як публічна галузь права та його

розмежування від приватного права.
Адміністрати́ вне пра́ во — це самостійна галузь права, яка регулює суспільні відносини,
що виникають в процесі діяльності суб'єктів публічного адміністрування щодо забезпечення прав
та свобод, інтересів суспільства та держави, а також реалізації управлінських функцій держави та
місцевого самоврядування в соціально-економічних, адміністративно-політичних сферах.
Адміністративне право регулює діяльності структур виконавчої влади, місцевого
самоврядування, державних і недержавних підприємств, установ, організацій. Є обов'язковим
інструментом, здійснення державної виконавчої влади у формі державного управління. Норми
адміністративного права складаються під впливом цивільного, трудового, сімейного та інших
галузей права.

Поділ права на публічне та

приватне є класичним у теорії
права та свій початок ще з
часів
Римської імперії. За
найпростішим тлумаченням
публічне право стосувалося
інтересів держави,
а приватне право – людини;
Традиційно галузями
публічного права називають
конституційне
адміністративне, кримінальне
тощо. Галузями приватного
права – цивільне. Однак на
практиці,
в силу динамічності
правових відносин, не все
так однозначно. Тож в
теорії існує низка
концепцій, які намагаються
пояснити і розмежувати
публічне та приватне право.
Концепції розмежування
публічного та приватного
права
 Розкривають відмінності
між публічним та приватним
правом
 Підкреслюють характерні
риси, які притаманні
публічному праву, а також
адміністративному
праву, як його складовій.
 Класичними концепціями
розмежування публічного та
приватного права є: концепція
суб’єкта
права та концепція інтересу,
формальна концепція тощо.
Критерії розмежування
публічного та приватного
права
Критерій різниці суб'єктів
права
 У публічному праві
учасником конкретних
правовідносин за загальним
правилом бере участь
представник публічної влади,
або суб’єкт, наділений
публічно-владними
повноваженнями.
Поділ права на публічне та
приватне є класичним у теорії
права та свій початок ще з
часів
Римської імперії. За
найпростішим тлумаченням
публічне право стосувалося
інтересів держави,
а приватне право – людини;
Традиційно галузями
публічного права називають
конституційне
адміністративне, кримінальне
тощо. Галузями приватного
права – цивільне. Однак на
практиці,
в силу динамічності
правових відносин, не все
так однозначно. Тож в
теорії існує низка
концепцій, які намагаються
пояснити і розмежувати
публічне та приватне право.
Концепції розмежування
публічного та приватного
права
 Розкривають відмінності
між публічним та приватним
правом
 Підкреслюють характерні
риси, які притаманні
публічному праву, а також
адміністративному
праву, як його складовій.
 Класичними концепціями
розмежування публічного та
приватного права є: концепція
суб’єкта
права та концепція інтересу,
формальна концепція тощо.
Критерії розмежування
публічного та приватного
права
Критерій різниці суб'єктів
права
 У публічному праві
учасником конкретних
правовідносин за загальним
правилом бере участь
представник публічної влади,
або суб’єкт, наділений
публічно-владними
повноваженнями.
Поділ права на публічне та приватне є класичним у теорії права та свій початок ще з часів
Римської імперії. За найпростішим тлумаченням публічне право стосувалося інтересів держави, а
приватне право – людини; Традиційно галузями публічного права називають конституційне
адміністративне, кримінальне тощо. Галузями приватного права – цивільне. Однак на практиці, в
силу динамічності правових відносин, не все так однозначно. Тож в теорії існує
низка концепцій, які намагаються пояснити і розмежувати публічне та приватне право.
Концепції розмежування публічного та приватного права
Розкривають відмінності між публічним та приватним правом
Підкреслюють характерні риси, які притаманні публічному праву, а також
адміністративному праву, як його складовій.
Класичними концепціями розмежування публічного та приватного права є: концепція
суб’єкта права та концепція інтересу, формальна концепція тощо.
Критерії розмежування публічного та приватного права
Критерій різниці суб'єктів права
У публічному праві учасником конкретних правовідносин за загальним правилом бере

участь представник публічної влади, або суб’єкт, наділений публічно-владними повноваженнями.

В адміністративному праві, як складовій публічного права, однією із сторін

конкретних правовідносин виступають представники публічної адміністрації
Критерій різниці правового становища учасників правових відносин
У публічно-правових відносинах один із суб’єктів уповноважений законом вирішувати
питання про права та інтереси іншого суб’єкта.
Наявність відносин влади - підпорядкування.
В адміністративному праві, значну частину правовідносин складають правовідносини,
засновані на принципах «влади - підпорякування»
 5. Проблеми визначення предмета та метода адміністративного права.

Предмет адміністративного права являє собою певні суспільні відносини, які

виникають у сфері державного управління.
Предмет адміністративного права в тій редакції, яка використовується в даний час майже у
всіх підручниках з адміністративного права, був визначений в ході дискусії 1938-1941 рр. Саме
тоді було встановлено, що предмет адміністративного права – це суспільні відносини у сфері
державного управління.
До предмета адміністративного права належать так звані «класичні управлінські відносини»,
тобто суспільні відносини, що виникають під час здійснення державного управління у сфері
економіки, соціально-культурної та адміністративно-політичної діяльності.
Важливо відзначити, що до предмета адміністративного права, окрім зовнішніх, належать
і внутрішньо-організаційні управлінські відносини, що складаються в процесі внутрішньої
організації та діяльності апарату інших державних органів (апарату прокуратури, апарату
суду, Секретаріату Верховної Ради України, Адміністрації Президента України та ін.), а також в
адміністраціях державних підприємств, установ і організацій. Як наголошується в теорії
адміністративного права, така внутрішньо-організаційна діяльність є допоміжною щодо основної
діяльності.
Крім вищеназваних, складовою частиною предмета адміністративного права є управлінські
відносини, пов’язані з реалізацією функцій і повноважень виконавчої влади, делегованих
державою органам місцевого самоврядування, громадським організаціям та іншим недержавним
інстанціям.
Важливим і новим елементом предмета адміністративного права виступають суспільні
відносини, пов’язані з наданням громадянам різноманітних управлінських послуг.
До предмета адміністративного права відносяться також суспільні відносини, що виникають
у зв’язку з організацією та діяльністю адміністративних судів, тобто у сфері адміністративної
юстиції.
І, нарешті, до предмета адміністративного права належать суспільні відносини, які
виникають у зв’язку із застосуванням заходів адміністративного примусу та
адміністративної відповідальності до фізичних і юридичних осіб. Важливо відзначити, що це
та частина суспільних відносин, яка раніше охоплювалася поняттям предмета «поліцейське
право», на основі якого і виникло адміністративне право.
На підставі вищевикладеного, можна зробити висновок, що предмет адміністративного
права – це сукупність суспільних відносин, що виникають у процесі організації та функціонування
органів державного управління, здійснення державного управління сферами суспільного життя,
функціонування адміністративної юстиції та притягнення до адміністративної відповідальності.
Під методом адміністративного права розуміють сукупність правових засобів і способів здійснення
адміністративно-правового регулювання суспільних відносин.
Особливості адміністративного права як галузі права проявляються в методах адміністративно-
правового регулювання.
Серед методів адміністративного права виділяють загальні методи, які характерні для всіх
галузей права: імперативний і диспозитивний. Особливість полягає в пріоритетності цих
методів щодо регулювання управлінських суспільних відносин для даної галузі права. Для
адміністративного права основним був і залишається імперативний метод, тобто метод владних
приписів, коли в об’єкта управління немає вибору варіанту поведінки і він повинен діяти лише так,
як йому наказано. Даний метод є основним щодо управління такою сферою, як адміністративно-
політична.
Разом з цим необхідно відзначити, що цей метод поступово «віддає» частину свого впливу
методу диспозитивному. Цей метод характеризується тим, що об’єкт управління має певну
свободу вибору варіанту поведінки, виходячи зі своїх інтересів. В першу чергу це стосується таких
сфер суспільного життя, як економічна і соціально-культурна.
Вищеназвані методи реалізуються шляхом:
а) використання приписів (прямий обов’язок вчинити певні дії);
б) встановлення заборон (прямий обов’язок не вчиняти певні дії);
в) надання дозволів (право здійснювати певні дії на власний розсуд).
 Крім загальних методів правового регулювання, адміністративному праву притаманні і
спеціальні методи,
зокрема: субординації, координації, реординації, адміністративного договору, реєстрації
стимулювання,інвестицій та ін.
Метод субординації є одним з провідних методів адміністративно-правового
регулювання. Без застосування цього методу в регулюванні суспільних відносин неможливо
налагодити чітку життєздатну систему управління. Цей метод встановлює, що у відносинах між
керованим об’єктом і керівним суб’єктом закріплюється положення підпорядкованості, що й
означає субординацію між ними.
Метод координації полягає в закріпленні можливостей узгодження управлінських дій між
кількома органами одного структурного рівня для досягнення загальної мети (наприклад, органи
внутрішніх справ і органи державної безпеки координують свої дії щодо недопущення
та припинення корупції та корупційних дій).
Відносно новим є метод реординації, який полягає в тому, що керованому об’єкту
надається право вимагати від керівного суб’єкта створення необхідних умов для своєї
діяльності (матеріальних, організаційних, фінансових).
Метод адміністративного договору має місце, наприклад, тоді, коли органи
виконавчої влади делегують ряд своїх повноважень органам місцевого самоврядування, або ж
коли органи внутрішніх справ беруть під охорону об’єкти державної власності та наділяються
за договором правом затримувати співробітників, що порушують правила внутрішнього трудового
розпорядку, громадського порядку або підозрюються у вчиненні дрібного розкрадання.

6. Мета та завдання адміністративного права.

Мета й завдання адміністративного права України мають своїм підґрунтям

положення теорії природного права та Конституції України, відповідно до яких
«людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в
Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії
визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед
людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є
головним обов’язком держави».

Метою адміністративного права є створення пріоритету правових умов для

забезпечення публічною адміністрацією прав, свобод й інтересів людини і
громадянина у сфері публічного адміністрування.

Основними завданням адміністративного права України є такі:

1. Конкретизація прав, свобод приватних осіб, які мають забезпечуватися суб

´єктами публічної адміністрації, як реалізація конституційної формули стосовно
утвердження прав і свобод людини. Це здійснюється в законах України та
підзаконних нормативно-правових актах, які визначають обов’язки (компетенцію /
повноваження суб’єктів публічної адміністрації).

Приклад: у Законі «Про Національну поліцію» конкретизовано, що завданнями

поліції є надання поліцейських послугу сферах: забезпечення публічної безпеки і
порядку; охорони прав і свобод людини, а також інтересів суспільства і держави;
протидії злочинності; надання послуг, які з об´єктивних обставин громадяни не
можуть отримати за рахунок приватної ініціативи. Органи поліції та поліцейські
зокрема зобов´язані: здійснювати превентивну та профілактичну діяльність;
припиняти виявлені кримінальні та адміністративні правопорушення; уживати заходів,
спрямованих на усунення загрози життю та здоров´ю фізичних осіб і публічній
безпеці.

2. Формування ефективних адміністративних інструментів реалізації прав і

свобод у сфері публічного адміністрування як реалізація конституційної формули
щодо забезпечення прав і свобод людини.
Приклад: Постановою Кабінету Міністрів України від 10.11.2017р. № 833 сформовано
адміністративний інструментарій фіксації адміністративних правопорушень у сфері
забезпечення безпеки дорожнього руху в автоматичному режимі реалізації, що дає
можливість більш ефективно реалізувати право осіб на життя і здоров´я людей, а
також захист права власності у сфері дорожнього руху.

3. Підвищення ефективності функціонування публічних інститутів держави й

суспільства. Наприклад, через створення громадянським суспільством і державою
нових антикорупційних органів - Національного антикорупційного бюро та
Національного агентства із запобігання корупції.

4. Уніфікація та закріплення на законодавчому рівні процедур адміністративної

діяльності публічної адміністрації.
Приклад: Верховна рада Україна через закон закріпила адміністративну процедуру
щодо стратегічного екологічного оцінювання.

5. Оптимізація публічного контролю інститутом громадянського суспільства за

діяльністю суб´єктів публічної адміністрації.
Приклад: Громадські ради центральних і місцевих органів виконавчої влади
здійснюють громадський контроль за врахуванням органом пропозицій та зауважень
громадськості, забезпечення ним прозорості та відкритості своєї діяльності, доступу
до публічної інформації, а також дотриманням ним нормативно-правових актів,
спрямованих на запобігання та протидію корупції.

6. Удосконалення інституту юридичної відповідальності 3. Наприклад, 2014 р.

КУпАП було доповнено главою 13-А «Адміністративні правопорушення, пов’язані з
корупцією», суб´єктом адміністративного проступку яких визначено спеціальні
суб’єкти публічної адміністрації.

Динамічний розвиток суспільних відносин в Україні щодо адаптації як суспільного

життя, так і правової практики до інституцій ЄСпризводить до того, що завдання
адміністративного права постійно уточнюються, доповнюються та змінюються.
 7. Поняття і система принципів адміністративного права.

Принципи адміністративного права — це основні вихідні, об'єктивно

зумовлені засади, на яких будується діяльність суб'єктів адміністративного
права, забезпечуються права та свободи людини і громадянина, нормальне
функціонування громадянського суспільства та держави.[5]
Принцип верховенства права є одним з основоположних принципів
правопорядку Української держави, закріплений він у статті 8 Конституції
України. Його дія поширюється на всі органи державної влади, органи
місцевого самоврядування та їх посадових осіб у сферах нормотворчої,
правоохоронної та правозастосовної діяльності. Водночас цей принцип є
юридично обов’язковою нормою найвищого рівня.
Після ухвалення Конституції України основоположний принцип
конституційного устрою став правовою нормою. Так, Кодекс адміністративного
судочинства встановлює, що суд у вирішенні справи керується принципом
верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються
найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності
держави; суд застосовує цей принцип з урахуванням судової практики
Європейського суду з прав людини.
Рішення Європейського суду з прав людини стали обов’язковими для
України після ратифікації Європейської конвенції з прав людини 1997 року та
ухвалення Закону України «Про виконання рішень та застосування практики
Європейського суду з прав людини» 2006 року.
Верховенство права має такі складові:
 є своєрідним запобіжником від свавілля держави, її органів чи посадових
осіб стосовно громадянина;
 передбачає рівність усіх громадян перед законом;
 означає, що свободи людини не є наслідком ухвалених у нормативних
актах гарантій.
Навпаки, норми офіційних документів є наслідком природних прав особи.
Лише доктрина природного права є джерелом розуміння того, що права людини
й основоположні свободи не надані державою своїм громадянам права у вигляді
створених нею норм права – це природні права, що властиві людині від природи
та належать їй як творінню Природи, а не як члену суспільства, і тому вони є
невідчужуваними.
Важливим прикладом сутності верховенства права як принципу
українського конституційного права є зокрема частина друга статті восьмої
Конституції України, де закріплено принцип ієрархії юридичних норм. Він як
складова принципу верховенства права скерований на забезпечення
узгодженого характеру всієї юридичної системи, що є важливим у ситуації,
коли правові норми різних нормативних актів не узгоджуються між собою або
суперечать одна одній. Зміст принципу ієрархії юридичних норм полягає в
тому, що Конституція України наділена найвищою юридичною силою, тобто
вона стоїть над законами і всіма підзаконними актами, а також над
міжнародними договорами.
Особливостями принципу верховенства права є те, що:
– найвищою цінністю є Людина, її права і свободи, усі ж інші цінності,
зокрема держава і закон, є вторинними;
– законодавство і право не тотожні, нормативний акт, який порушує права і
свободи людини, є неправовим і не підлягає виконанню, його виконання є
карним;
– законодавство, що відповідає теорії природного права, підлягає
беззаперечному виконанню, а невиконання є караним;
– принцип верховенства права визначає зміст і спрямованість діяльності
держави, зокрема суду та суб’єктів публічної адміністрації.
Отже, значення принципу верховенства права в адміністративному
праві полягає в тому, що суб’єкти публічної адміністрації визнають право
як найвищу цінність, що забезпечує права і свободи приватних осіб та
публічний інтерес суспільства.
https://www.ssaals.com.ua/pravo/pryntsypy-administratyvnoho-prava-le/6628/
(ТУТ БАГАТО ПРИНЦИПІВ)

8. Джерела адміністративного права.

Джерела адміністративного права — це форми втілення його норм. Джерелом
адміністративного права є нормативно-правовий акт органу законодавчої або виконавчої влади
держави, що містить адміністративно-правові приписи, за допомогою яких здійснюється
регулювання виконавчо-розпорядчої діяльності.
Якщо в правовому акті поряд із нормами адміністративного права містяться норми інших
галузей права, то для адміністративного права він буде джерелом у тій частині, яка містить
адміністративно-правові приписи. Основою для класифікації джерел адміністративного права є їх
юридична сила.
Виокремлюють наступні джерела адміністративного права:

 Конституція України — має для адміністративного права установчий характер,

оскільки містить ряд приписів, які є вихідними для нього. Так, в Основному Законі
визначається статус Президента України, структуру Кабінету Міністрів України, закріплюється
система органів державної виконавчої влади тощо. Норми адміністративного права
деталізують, конкретизують загальні положення конституційного права щодо системи
виконавчої влади і регулюють на цій основі практичну діяльність її органів, визначають їх
компетенцію, закріплюють права і обов'язки громадян у сфері державного управління,
забезпечують їх практичну реалізацію адміністративно-правовими засобами, а також охорону
і захист їх від протиправних посягань. Тобто деякі напрямки державного управління
охоплюються водночас конституційним і адміністративним правами при пріоритеті норм
конституційного права, відмінність між ними інколи полягає лише в обсязі регулювання
(загальне і спеціальне).
  Закони — є найістотнішим джерелом адміністративного права, оскільки вони
закріплюють механізм реалізації державної виконавчої влади.
 Укази і нормативні розпорядження президента України.
 Постанови і нормативні розпорядження Кабінету Міністрів України.
 Міжнародні договори і угоди, виконавчі приписи до них.
 Акти центральних органів виконавчої влади України — міністерств, державних
комітетів.
 Акти місцевих державних адміністрацій.
 Рішення рад та виконавчих органів місцевого самоврядування.

2. a) Відносини, які виникають в процесі встановлення місцевих податків і

зборів:

• Так, ці відносини регулюються нормами адміністративного права.

• Податковий кодекс України та інші закони України визначають повноваження
органів місцевого самоврядування щодо встановлення місцевих податків і
зборів.
• Процес встановлення місцевих податків і зборів включає прийняття відповідних
рішень органами місцевого самоврядування, їх реєстрацію в органах юстиції, а
також контроль за їх дотриманням.
• Ці відносини мають публічно-правовий характер, оскільки однією з їх сторін
завжди є орган публічної влади.
b) Відносини, які виникають при вчиненні дисциплінарного проступку лікарем
комунальної поліклініки:

• Так, ці відносини регулюються нормами адміністративного права.

• Кодекс законів про працю України та інші закони України визначають порядок
притягнення до дисциплінарної відповідальності працівників, у тому числі
лікарів комунальних поліклінік.
• Процес притягнення до дисциплінарної відповідальності включає проведення
службового розслідування, прийняття рішення про накладення дисциплінарного
стягнення, а також оскарження цього рішення.
• Ці відносини мають публічно-правовий характер, оскільки однією з їх сторін є
роботодавець, який є органом публічної влади.
c) Відносини, які виникають в процесі управління трудовою діяльністю на
приватному підприємстві:

• Ні, ці відносини не регулюються нормами адміністративного права.

• Ці відносини регулюються нормами трудового права, які містяться в Кодексі
законів про працю України та інших законах України.
 • Трудові відносини виникають між працівником і роботодавцем на основі
трудового договору.
• Адміністративне право не регулює трудові відносини, що виникають на
приватних підприємствах.
d) Відносини, які виникають в процесі формування депутатської фракції:

• Ні, ці відносини не регулюються нормами адміністративного права.

• Ці відносини регулюються нормами конституційного права та регламентами
відповідних органів місцевого самоврядування.
• Депутатська фракція – це об'єднання депутатів, які обрані до одного органу
місцевого самоврядування і мають спільні політичні цілі.
• Адміністративне право не регулює порядок формування та діяльності
депутатських фракцій.
e) Відносини, які виникають в процесі реєстрації нормативно-правових актів
центральних органів виконавчої влади:

• Так, ці відносини регулюються нормами адміністративного права.

• Закон України "Про нормативно-правові акти" визначає порядок реєстрації
нормативно-правових актів центральних органів виконавчої влади.
• Процес реєстрації включає подання нормативно-правового акта до Міністерства
юстиції України, його перевірку на відповідність законодавству України, а
також внесення його до Державного реєстру нормативно-правових актів
України.
• Ці відносини мають публічно-правовий характер, оскільки однією з їх сторін є
орган публічної влади.

f) Відносини, які виникають при заміщенні вакантної посади державного

службовця:

Так, ці відносини регулюються нормами адміністративного права.

Законодавство:

• Закон України "Про державну службу"

• Порядок проведення конкурсу на заміщення вакантної посади державної
служби, затверджений постановою Кабінету Міністрів України

3.Конституція України
Міжнародний договір, ратифікований Верховною Радою України
Закон України
Постанова Верховної Ради України
Конституція Автономної Республіки Крим
Рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим
Постанова Кабінету Міністрів України
Указ Президента України
Розпорядження голови обласної державної адміністрації
Рішення міської ради
Розпорядження голови районної державної адміністрації
Постанова Ради Міністрів Автономної Республіки Крим
Наказ міністерства
Наказ керівника державного підприємства
Пояснення:
Конституція України має найвищу юридичну силу.
Міжнародні договори, ратифіковані Верховною Радою України, є частиною
національного законодавства і мають силу закону.
Закони України приймаються Верховною Радою України і мають обов'язкову силу на
всій території України.
Постанови Верховної Ради України мають силу закону, якщо вони прийняті за
процедурою, встановленою Конституцією України.
Конституція Автономної Республіки Крим має силу закону на території Автономної
Республіки Крим.
Рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим мають силу закону на території
Автономної Республіки Крим.
Постанови Кабінету Міністрів України є підзаконними актами і мають силу на всій
території України.
Укази Президента України є підзаконними актами і мають силу на всій території
України.
Розпорядження голів обласних, районних державних адміністрацій є підзаконними
актами і мають силу на відповідній території.
Рішення міської ради є підзаконними актами і мають силу на території відповідної
громади.
Постанови Ради Міністрів Автономної Республіки Крим є підзаконними актами і
мають силу на території Автономної Республіки Крим.
Накази міністерств є підзаконними актами і мають силу на всій території України.
Накази керівників державних підприємств є підзаконними актами і мають силу на
території відповідного підприємства.

4.Норми Конституції України, які є джерелами адміністративного права:

1. Стаття 19:
"Органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов'язані діяти лише
на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та
законами України."
"Ця норма закріплює принцип законності, який є основоположним принципом
адміністративного права."
2. Стаття 64:
"Кожен має право на життя. Це право охороняється законом. Ніхто не може бути
позбавлений життя, крім як за вироком суду."
"Ця норма закріплює право на життя, яке є одним із основних прав людини і
громадянина."
3. Стаття 65:
"Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути
затриманий або взятий під варту інакше як на підставі мотивованого ухвали суду."
"Ця норма закріплює право на свободу та особисту недоторканність, яке є одним із
основних прав людини і громадянина."
4. Стаття 66:
"Кожен має право на недоторканність житла. Ніхто не може проникнути до житла
інакше як на підставі мотивованого ухвали суду."
"Ця норма закріплює право на недоторканність житла, яке є одним із основних прав
людини і громадянина."
5. Стаття 72:
"Кожен має право на власність. Ніхто не може бути позбавлений права власності
інакше як за рішенням суду у випадках, передбачених законом."
"Ця норма закріплює право на власність, яке є одним із основних прав людини і
громадянина."
6. Стаття 73:
"Кожен має право на свободу підприємницької діяльності."
"Ця норма закріплює право на свободу підприємницької діяльності, яке є одним із
основних економічних прав людини і громадянина."
7. Стаття 133:
"Система адміністративно-територіального устрою України будується на засадах
децентралізації влади, забезпечення єдності та цілісності держави."
"Ця норма закріплює принцип децентралізації влади, який є одним із основоположних
принципів адміністративного права."
8. Стаття 192:
"Місцеве самоврядування визнається і гарантується Конституцією України. Місцеве
самоврядування є правом і реальним спроможністю територіальної громади
самостійно вирішувати питання місцевого значення в рамках Конституції та законів
України."
"Ця норма закріплює право на місцеве самоврядування, яке є одним із основних прав
людини і громадянина."

5.Приклади джерел адміністративного права:

a) Закон:
Кодекс України про адміністративні правопорушення
Закон України "Про державну службу"
b) Міжнародний договір:
Європейська конвенція з прав людини та основоположних свобод
Конвенція Організації Об'єднаних Націй проти корупції
c) Кодекс:
Податковий кодекс України
Кодекс законів про працю України
d) Указ Президента України:
Указ Президента України "Про Положення про Адміністрацію Президента України"
Указ Президента України "Про заходи щодо забезпечення захисту прав та свобод
громадян під час проведення антитерористичної операції"
e) Постанова:
Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Правил дорожнього руху"
Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку проходження
державної служби"
f) Розпорядження:
Розпорядження Кабінету Міністрів України "Про затвердження плану заходів щодо
реалізації Концепції розвитку державної служби на 2021 - 2025 роки"
Розпорядження голови обласної державної адміністрації "Про затвердження плану
заходів щодо забезпечення протиепідемічних заходів на території області"
g) Наказ:
Наказ Міністерства внутрішніх справ України "Про затвердження Інструкції з
організації діяльності патрульної поліції"
Наказ Міністерства освіти і науки України "Про затвердження Типового положення
про загальноосвітній навчальний заклад"
h) Інструкція:
Інструкція з діловодства в органах державної влади та місцевого самоврядування
Інструкція з ведення особових справ державних службовців
i) Правила:
Правила внутрішнього розпорядку в органах державної влади та місцевого
самоврядування
Правила дорожнього руху

Вона казала підготувати це питання

Адміністративні види дискреційного розсуду:

1. Вибір мети:

• Адміністративний орган має право вибирати одну з декількох можливих цілей,

визначених законом.
• Наприклад, орган місцевого самоврядування може вибрати, який саме вид
благоустрою буде проводитися в певному районі міста.
2. Вибір способу дії:

• Адміністративний орган має право вибирати один з декількох можливих

способів досягнення мети, визначеної законом.
• Наприклад, орган державної влади може вибрати, який саме вид податкової
перевірки буде проведено у певного підприємства.
3. Вибір міри покарання:
 • Адміністративний орган має право вибирати міру покарання за адміністративне
правопорушення в межах, встановлених законом.
• Наприклад, суддя може вибрати, який саме штраф буде накладено на порушника
правил дорожнього руху.
4. Видача дозволів:

• Адміністративний орган має право видавати або не видавати дозволи на певну

діяльність.
• Наприклад, орган ліцензування може видати або не видати ліцензію на
діяльність з обігу наркотичних засобів.
5. Реєстрація:

• Адміністративний орган має право реєструвати або не реєструвати певні об'єкти.

• Наприклад, орган державної реєстрації речових прав може зареєструвати або не
зареєструвати право власності на нерухоме майно.
6. Надання субсидій:

• Адміністративний орган має право надавати або не надавати субсидії певним

категоріям громадян.
• Наприклад, орган соціального захисту населення може надати або не надати
субсидію на оплату житлово-комунальних послуг.
Важливо:

• Дискреційний розсуд не є свавіллям.

• Адміністративний орган при прийнятті рішення на основі дискреційного розсуду
має діяти в межах закону, обґрунтовувати свої рішення та враховувати всі
обставини справи.
• Рішення адміністративного органу, прийняте на основі дискреційного розсуду,
може бути оскаржено до суду.
Приклади нормативно-правових актів, які регулюють адміністративні види
дискреційного розсуду:

• Кодекс України про адміністративні правопорушення

• Закон України "Про адміністративні послуги"
• Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку здійснення
державного нагляду (контролю) за діяльністю суб'єктів господарювання"