ЛЕКЦІЯ

ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА МОДЕЛЬ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

1. Партійно-політична система і громадянське суспільство сучасної Німеччини
2. Політична система та інститути громадянського суспільства Австрійської
Республіки
3. Швейцарія — країна громадянської консолідації та прямої демократії

Нині країни східноєвропейського регіону переживають суперечливий період

сходження до демократії. Тож у часи трансформаційних перетворень, які переживає
Україна, доцільно звернутися до досвіду утвердження та функціонування сучасної
партійно-політичної системи інших держав, зокрема провідних країн Західної Європи.
Йдеться насамперед про Німеччину, Австрію, Швейцарію. Кожна з них віднайшла
власний шлях демократичного розвитку і може слугувати певним взірцем політично й
економічно розвиненої країни, уособленням досягнень західної представницької
демократії.
1.Партійно-політична система і громадянське суспільство сучасної Німеччини
Конституційно-правові особливості партійно-політичної системи ФРН. За умов
парламентської демократії носіями плюралізму, розмаїття ідей та підходів щодо
розвитку країни є партії. У ФРН існувало раніше і діє нині кілька десятків різних
політичних партій. Однак серед них слід вирізняти багаточисельні, що об'єднують
найширші верстви населення. У Німеччині християнські демократи та соціал-демократи
справедливо вважають себе народними партіями. Це підтверджується як кількістю їхніх
членів (відповідно понад 600 і 750 тис), так і досить широкими ідейно-політичними
засадами. Слід зазначити що політичні партії Німеччини, які перемогли на виборах,
мають право брати участь у формуванні уряду. Передусім це характерно для партій
центристської орієнтації, що прагнуть проведення зваженої політики на основі широкого
суспільного консенсусу з урахуванням інтересів більшості громадян країни. Упродовж
понад півстолітньої історії після утворення ФРН у 1949 р. партії центристської орієнтації
зуміли забезпечити собі провідне становище не лише на федеральному, а й на
земельному рівні, отримуючи переважну більшість голосів виборців. Відтак вони
відтіснили на узбіччя суспільного життя політичні сили, що перебувають у "системній
опозиції" чинному конституційному порядку.

1
 До числа партій центристської орієнтації належать Християнсько-
демократичний союз (ХДС), Християнсько-соціальний союз (ХСС), Соціал-
демократична партія Німеччини (СДПН) і Вільна демократична партія (ВДП). Хоча
всі вони відрізняються за своєю політико-ідео-логічною спрямованістю, проте мають
певні точки перетину: це спільна відданість класичним ліберально-демократичним
цінностям, орієнтація на модель демократичної правової і соціальної держави та на
засади соціально-ринкового господарства, що виходить із потреби соціального
коригування, яке діє на принципах вільної конкуренції та ринкових механізмів.
На відміну від ХДС, ХСС, ВДП і СДПН, які дотримуються класичної ліберально-
демократичної моделі, партія "зелених" висуває так звану альтернативну модель
суспільного устрою. Під час виборчих кампаній вона стабільно набирає від 5 до 10%
голосів. Базисно-демократична модель "зелених" передбачає широкий розвиток засад
самодіяльності й самоорганізації поза структурами традиційних інститутів на основі
"розподілу влади" між усіма громадянами.
Етапи утвердження сучасної партійно-політичної системи в Німеччині. У
процесі становлення демократії у ФРН можна виокремити п'ять етапів формування
партійно-політичної системи, яка є основою суспільно-політичної системи і
представницької чи парламентської форми правління:
1. перший (1945—1949 рр.) — організаційне оформлення ХДС, ХСС, ВДП, СДПН
спочатку на земельному, а потім на федеральному рівнях;
2. другий (1949—1960 рр.) — зміцнення партій центристської орієнтації.
Підтвердженням цьому є зростання відсотка голосів виборців, відданих на їх користь:
у 1949 р. ХДС, ХСС, ВДП і СДПН разом набирали 72,1 %, а в 1961 р. — 94,3 %
голосів;
3. третій (1961—1982 рр.) — утвердження на рівні парламенту трипартійної системи. В
ці роки у бундестазі зростає представленість партій центристської орієнтації:
християнських та християнсько-соціальних демократів, вільних демократів і соціал-
демократів;
4. четвертий (80-ті роки XX ст.) — з уходженням у 1983 р. до бундестагу нової партії
"зелених" у ФРН сформувалася чотирипартійна система. Водночас дедалі гучніше
заявляє про себе створена того самого року права радикальна партія республіканців,
яка періодично домагається більш-менш помітних успіхів на виборах до ланд-тагів, а
у 1989 р. навіть набрала 7,1 % голосів на виборах до Європарламенту. Проте
республіканцям так і не вдалося перетворитися на п'яту партію загального
федерального значення, і протягом наступного десятиліття вони залишалися
маргіналами;
5. п'ятий (90-ті роки XX ст.) — формування п'яти-партійної системи. З жовтня 1990 р.
було відновлено німецьку державну цілісність — до ФРН приєдналися п'ять
2
 східнонімецьких земель і Східний Берлін. Об'єднання країни супроводжувалось
процесом організаційного злиття політичних партій обох її частин і формування
єдиної партійно-політичної системи. ХДС, СДПН і ВДП злилися зі східнонімецькими
організаціями до перших загальнонімецьких виборів 2 грудня 1990 р., а в "зелених"
цей процес тривав до травня 1993 р., коли з ними остаточно об'єдналися
східнонімецькі правозахисники "Союз 90", утворивши нову партію під назвою "Союз
90/зелені". Правонаступниця Соціалістичної єдиної партії Німеччини — Партія
демократичного соціалізму — стала п'ятою партією бундестагу.
Окремо слід зазначити, що партійно-політична система й засади демократії у ФРН
доводять свою життєдіяльність і міцність, незважаючи на зміну вподобань і підтримки
електорату щодо тих чи тих політичних програм та боротьби партій за домінування в
уряді й суспільстві. Скажімо, не сталося жодних політичних потрясінь, коли у 1973 р.
пішов у відставку видатний представник соціал-демократії федеральний канцлер ФРН В.
Брандт, коли його наступника Г. Шмідта змінив у жовтні 1982 р. на 16 років
християнський демократ Г. Коль. Без серйозних політичних відхилень відбулося й
відновлення державної єдності Німеччини – засади демократії, партійно-політична
система ФРН навіть поширилися на терени колишньої НДР.
Відповідно до конституційних вимог ФРН федеральний канцлер обирається
бундестагом за пропозицією президента країни, який його офіційно призначає.
Показовою щодо цього є практика формування загальнонімецького урядового кабінету.
Члени уряду призначаються федеральним президентом саме на пропозицію канцлера.
Згідно з законом члени уряду не повинні обов'язково бути членами парламенту, але на
практиці майже завжди є такими.
Члени уряду колективно й індивідуально несуть політичну відповідальність перед
бундестагом. Істотним є те, що канцлер і загалом уряд спираються на парламентську
більшість. Тому уряд завжди має можливість провести своє рішення, обстояти власну
позицію. Тож нескладно спрогнозувати прийняття німецьким парламентом того або того
рішення з питань і законопроектів, які ініціює уряд.
Важливим є також положення щодо зміцнення позиції глави і всього уряду ФРН
завдяки принципу конструктивного вотуму недовіри. Цей принцип означає, що
конструктивність недовіри канцлеру полягає в одночасній наявності підтримки
більшістю депутатів бундестагу нового кандидата на цю посаду.
Федеральний уряд Німеччини працює на засадах колегіальності, але кожен міністр
особисто відповідає за свою сферу. Проте звільняє федерального міністра не парламент,

3
а тільки федеральний канцлер. Парламент Німеччини має право лише не схвалити
діяльність того чи іншого міністра або ж вимагати його відставки. Прийняття кадрових
рішень залишається конституційною прерогативою канцлера. Все це є гарантією того,
що уряд може впевнено виконувати свої функції.
Реальні виміри німецького парламентаризму. Парламентська демократія у ФРН
виявляється в широкому спектрі політичного життя держави. Це стосується класичного
поділу влади між різними її гілками, практики діяльності двох палат законодавчого
органу — бундестагу та бундесрату.
У політичній системі ФРН як федеративної держави належна роль відводиться
саме бундесрату — палаті представників від усіх 16 членів федерації. Через бундесрат,
до складу якого входять члени урядів федеральних земель, вони беруть участь у
законодавстві та управлінні державою.
Пленум німецького бундестагу досить часто називають "форумом нації", на якому
публічно дискутуються політичні підходи різних партій щодо тієї чи тієї проблеми
суспільного розвитку. Політична культура, високий професіоналізм більшості депутатів,
чіткий регламент роботи бундестагу та деякі інші чинники уможливлюють плідну
законотворчу діяльність німецького парламенту. Н-д, за XIII легіслатурний період, тобто
з 1994 по 1998 рр. бундестаг затвердив більш як 560 законів, а в останні роки приймає
понад 140 законів щороку.
Отже, суспільно-політичний устрій Федеративної Республіки Німеччини постає
типовим взірцем представницької демократії, парламентської республіки. Федеративний
устрій є непорушним конституційним принципом функціонування держави. В ній діє
традиційний розподіл повноважень і компетенцій між трьома гілками влади. Водночас
особливістю діяльності законодавчої гілки є досить сильний вплив і провідне становище
так званої канцлерської демократії, урядової партійної коаліції.
Важливу роль у контексті розвитку та утвердження демократії відіграє
громадянське суспільство об'єднаної Німеччини. У добу значних трансформаційних
перетворень на європейському континенті в країнах так званої молодої демократії дедалі
більше уваги приділяють проблемі формування та розвитку засад громадянського
суспільства. І це невипадково. Адже саме громадянське суспільство постає однією з
головних складових демократії, відіграє визначальну роль у формуванні розвиненої

4
політичної системи. Західному демократичному суспільству притаманні як високий
рівень соціально-економічного поступу, так і зрілість та висока відповідальність
населення за розвиток культурних і моральних відносин, дотримання норм правового
простору. Тим-то основу стійкої демократії становлять правова держава, ринкові
відносини та відповідальність громадян — як кожного окремо, так і їхніх різноманітних
об'єднань.
Конституційно-правові засади суспільного ладу і громадянське суспільство.
Практика існування розвиненої правової системи — одна із важливих умов буття
кожного цивілізованого суспільства. Досвід повоєнної Німеччини — до 1990 р. Західної,
а потім об'єднаної — показує, яким чином законодавство дало відповідь на питання, що
їх порушило суспільство у процесі подолання тоталітарного минулого. До принципових
положень слід віднести: поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову; формування
правової держави з відповідним конституційним контролем; визначення місця
політичних партій у державному механізмі та належне унормування прав і свобод
громадян
Конституція ФРН, що офіційно називається Основним Законом, історично стоїть в
одному ряду з повоєнними конституціями західноєвропейських держав, зокрема Франції
та Італії. Всі вони були прийняті у 40-ві роки, і хоча й дещо по-різному, відобразили
процес демократичного оновлення Європи. Однак, з огляду на досвід Веймарської
республіки й практику інших держав, автори Конституції Німеччини застосували
власний підхід до вирішення традиційних проблем, а також внесли до Основного Закону
чимало нового.
У Конституції знайшли відображення особливості демократичних устремлінь та
спрямування повоєнного часу. Основний Закон став результатом суспільно-політичного
компромісу в умовах значного піднесення антифашистського та демократичного руху.
Задекларовані й докладно прописані в ньому демократичні принципи, соціальні та
політичні права і свободи громадян надалі стали солідною опорою в діяльності
демократичних сил.
Привертають увагу закони щодо прав громадян, політичних та особистих свобод, а
також соціальних прав та вимірів їх регулювання. Всі ці закони були предметом гострих
дискусій у німецькому парламенті, викликали широкий резонанс у суспільстві. Водночас

5
слід наголосити, що в Основному Законі ФРН беззастережно діє важливий принцип
федеральної організації країни, відповідно, до якого норми федерального права мають
перевагу над земельним законодавством. Принципи державної єдності, переваги
федерального права над земельними, засади єдиного правового статусу громадян на всій
території країни зафіксовано у ст. 33 Основного Закону ФРН та відображено практично в
усіх земельних конституціях.
Основний Закон фіксує традиційний для сучасних конституцій перелік прав та
свобод громадян і загалом відповідає рівню Загальної декларації прав людини ООН. У
ньому закріплено свободу віросповідання, висловлення думки, зборів та зібрань,
створення спілок, вибору професії тощо. Проголошені права й свободи реалізуються в
об'єднаній Німеччині в суворих межах, створених самими конституційними
положеннями та звичайним законодавством, а також судовою та адміністративною
практикою. Окремими законами, але також досить докладно, регулюються можливості
заборони мітингів і демонстрацій, правила їх проведення, права й обов'язки
організаторів, поведінка учасників. Так, Закон про зібрання та демонстрації регламентує
такі санкції, як застосування великих грошових штрафів і навіть позбавлення волі.
Упродовж повоєнного періоду поряд із практичною політикою саме законодавство
поставало важливим чинником становлення громадянського суспільства та держави.
Яскравими прикладами впливу громадянського суспільства об'єднаної Німеччини на
законодавче розв'язання нагальних проблем є ініціювання рухом "зелених"
законодавчого ухвалення рішення про закриття атомних електростанцій, запровадження
після терористичних актів у США 11 вересня 2001 р. більш жорсткого правового нагляду
за ісламістськими угрупованнями тощо.
Слід наголосити, що поряд зі свободами в Основному Законі ФРН зафіксовано
права, що забезпечують рівність громадян. Загальну тезу щодо рівності людей перед
законом конкретизовано у положеннях про те, що нікому не може бути заподіяно шкоду
чи віддано перевагу за ознакою статі, походження, раси, мови, місця народження і
соціального походження, релігійних чи політичних поглядів. Однозначно закріплено
рівність чоловіків і жінок. Нарешті, Конституція гарантує рівний доступ до державних
посад. Основні права охоплюють захист таких соціальних інститутів, як сім'я, шлюб,
церква, школа тощо.

6
 Структура, складові та межі функціонування громадянського суспільства.
Громадянське суспільство — це демократична форма самоорганізації суспільства, що
незалежна від держави та ринку, але взаємодіє з ними. Демократичною вона є саме тому,
що коли хтось не визнає основних прав громадянина та людини, він сам не може бути
частиною громадянського суспільства. Інакше кажучи, громадянське суспільство постає
сутнісною складовою демократії. Державу створюють громадяни, а не окрема інституція
чи група зацікавлених осіб, тому саме вони мають право на участь у політичних
рішеннях держави і контроль над ними.
В об'єднаній Німеччині існує широке коло дійових осіб та організацій, які
репрезентують не державу і не ринок, а належать до третього сектору — є складовими
громадянського суспільства. Це профспілки, церква, вільні групи виборців, вільна преса
та інші засоби масової інформації, об'єднання охорони прав споживачів, поза-державні
природоохоронні групи, організації сусідської взаємодопомоги, жіночі та спортивні
організації, протипожежна добровільна служба тощо. У цих організаціях та об'єднаннях
громадяни вирішують конкретні проблеми, через них відбувається представництво їхніх
інтересів. Саме завдяки таким об'єднанням громадяни проводять велику суспільно
значущу роботу, беручи на себе добровільну відповідальність за спільне благо. Слід
наголосити, що соціальна й політична відповідальність громадянина — коригувальний
чинник розвитку ринкових сил, які самі по собі не можуть бути основою функціонування
суспільства.
Згідно з Основним Законом ФРН, уся влада походить від народу. Народ — це
громадяни з їхніми конституційними правами, обов'язками підтримувати належний
порядок у суспільстві й брати посильну участь у розв'язанні його проблем. Ключовим
положенням тут є співпричетність до справ у державі та суспільстві. Співучасть у цих
справах не може обмежуватися лише волевиявленням раз на чотири роки біля виборчих
скриньок. Жива демократія, як свого часу слушно зауважив федеральний президент
Ріхард фон Вайцзеккер, потребує активної, критичної та дієвої співучасті громадян і в
між-виборчий період.
Таким чином, громадянське суспільство є запорукою консолідації, а не
розмежування. Динамічний розвиток та належна стабільність у суспільстві
забезпечуються можливостями публічного представництва законних потреб, залученням

7
їх до процесу ухвалення політичних рішень. Зрештою, користь від цього мають усі, а не
лише представники окремих груп за інтересами.
Важливу роль у громадянському суспільстві відіграють профспілки, що мають
вельми розгалужену систему. Найбільшою профспілковою організацією ФРН нині є
Об'єднання німецьких профспілок — ОНП, до якої входять близько 8 млн членів. Для
ОНП характерний галузевий принцип: вони приймають до своїх лав робітників та
службовців конкретної галузі економіки чи навіть кількох галузей незалежно від
професій, за якими вони працюють на підприємстві.
Страйкову боротьбу в Німеччині дозволено лише з питань, пов'язаних з
укладанням колективних договорів, переглядом тарифних угод. Слід відзначити високий
рівень організованості та широкий спектр форм демонстрації підтримки вимог
німецькими профспілками. Досить показовою є практика тиску профспілок під час
тарифних переговорів, перегляду колективних угод з роботодавцями. За рішенням
профспілкового органу можуть водночас зупинити роботу сотні підприємств або вийти
на демонстрацію мільйонні загони найманих працівників. Однак профспілки й
роботодавці зазвичай спроможні дійти консенсусу й порозумітися.
Чільне місце у спектрі інститутів громадянського суспільства Німеччини посідає
церква. Так, понад 55 млн громадян країни вважають себе прихильниками християнства.
З них майже 28 млн є протестантами, 27,5 млн — католиками, меншість населення
належить до інших християнських громад. Наголосімо, що у ФРН немає державної
церкви, тобто не існує взаємозв'язку між державою та церковною адміністрацією. Церква
має статус самостійної публічно-правової корпорації. її соціальна та благодійна
діяльність — важливий компонент громадського життя. Вона поширюється на лікарні,
будинки для людей похилого віку, школи та інші навчальні заклади.
Дієвим чинником громадянського суспільства ФРН є жіночі організації та їх
активна позиція з найактуальніших питань розвитку країни. "Чоловіки та жінки мають
рівні права", — стверджує Основний Закон. Це конституційне положення важко
сформулювати точніше. Проте воно скоріше відображає поставлену мету, аніж суспільну
практику. Саме тому впродовж останніх десятиліть було розширено конституційно-
правові й законодавчі засади рівноправності. Нині у Німеччині понад 55 % жінок
працюють у народному господарстві,, загалом у країні жінок на 2 млн більше, ніж

8
чоловіків. У ролі "жіночого лобі" виступає Німецька рада у справах жінок — федеральне
об'єднання численних жіночих товариств і груп. Німецька рада у справах жінок має у
своєму складі понад 50 об'єднань і представляє інтереси майже 11 млн громадянок.
Відчутними для громадянського суспільства ФРН є численні молодіжні
формування та об'єднання. Близько 40 % підлітків і дорослої молоді Західної та майже
20 % Східної Німеччини є членами різноманітних молодіжних об'єднань. Приблизно 60
% цієї кількості припадає на спортивні спілки. Федеральне об'єднання "Культурне
виховання молоді" являє собою асоціацію майже 50 спеціалізованих спілок, союзів, які
діють у межах усієї федерації. У їх заходах щороку беруть участь понад 12 млн молодих
громадян. Досить важливою є не лише внутрішня, а й міжнародна діяльність цих спілок.
За фінансової підтримки федерального уряду вони проводять 3000 заходів на рік у галузі
міжнародної молодіжної співпраці. Так, у заходах молодіжного Німецько-французького
форуму щороку бере участь понад 150 тис. німців та французів, а Німецько-польського
форуму — відповідно 90 тис. молодих німців і поляків 1. Усе це сприяє як соціалізації
молоді, так і формуванню в неї високих громадянських якостей.
Діє в об'єднаній Німеччині й широка палітра громадських рухів, різноманітних
формувань за інтересами. Говорячи про громадські рухи як складову громадянського
суспільства, не можна оминути увагою досить показовий приклад, пов'язаний зі
становленням так званого зеленого руху й формуванням із нього владної партії. Адже
партія "зелених" — це плід одразу двох громадських рухів 70-х і 80-х років, а саме:
екологічного й пацифістського в Західній Німеччині, а також руху за громадянські права
в НДР. Представники останнього, як відомо, мужньо обстоювали права людини та
громадянина, наближаючи своєю діяльністю демонтаж структур НДР і возз'єднання
країни.
Вільна преса та інші засоби масової інформації. У Федеративній Республіці
Німеччині склалася й розвивається система інформаційного забезпечення
функціонування не лише державних органів влади, а й недержавних соціальних
інститутів. Головною складовою цієї системи є вільна преса та інші засоби масової
інформації, серед них державні установи та позадержавні суспільно-політичні інституції.
До підрозділів, які покликані інформаційно забезпечувати життєдіяльність політичної
системи ФРН, належать: із державних — Відомство преси та інформації федерального

9
уряду, інформаційні підрозділи державних установ; із позадержавних — інформаційні
агентства, служби, різноманітна щоденна та щотижнева преса і часописи, центри
вивчення громадської думки, партійні фонди та їхні ЗМІ, широка мережа видавництв,
теле- і радіомовлення, а також Інтернет.
Відповідно до Основного Закону держави кожен має право вільно висловлювати та
популяризувати свою думку (як усно, письмово, так і візуально) та безперешкодно
отримувати інформацію із загальнодоступних джерел. Гарантовано свободу друку та
поширення інформації засобами радіо, телебачення і кіно. Цензура не проводиться,
натомість визнається інститут "свободи слова і друку" як атрибут громадянського
суспільства.
Таким чином, засоби масової інформації самі визначають, що їм друкувати чи
передавати в ефір. ЗМІ висвітлюють і коментують діяльність уряду, різних установ та
політичних структур, однак ні уряд, ні інші відомства не можуть впливати на форму чи
зміст цих повідомлень. З іншого боку, всім ЗМІ має бути надано вільний доступ до
інформації урядових та позаурядових установ. Ніхто не повинен зазнати дискримінації
через оприлюднення небажаних висловлювань.
Нині щорічний тираж щоденної преси сягає близько 25 млн примірників. У країні
виходять в ефір понад 230 радіопрограм. Жителі мають понад 32 млн телевізорів,
приблизно 23 млн радіоприймачів, а кожна сім'я в середньому може приймати понад 30
телепрограм. У 2004 р. дорослі німці щодня витрачали близько 5 годин на читання газет і
журналів, перегляд чи прослуховування теле-, радіопередач. Більшість громадян
регулярно отримує інформацію з двох і більше джерел.
Отже, проаналізувавши особливості партійно-політичної системи, складові
громадянського суспільства ФРН та його інститути в об'єднаній Німеччині, слід зробити
кілька зауважень. Нинішня ФРН, її партійно-політична система може виступати гідним
прикладом для багатьох країн молодої демократії, зокрема України. Українське
суспільство, за наявності навіть понад 100 політичних партій, спроможне сформувати
засади парламентаризму, стійкого і демократичного розвитку. Передумовами цього, з
огляду на досвід ФРН, є, окрім іншого, утвердження впливових народних партій, через
які переважна більшість громадян могла б здійснювати своє волевиявлення, обстоювати
власні та суспільні інтереси. Підвищення рівня політичної культури, сповідування

10
толерантності та верховенства закону — це ті складові, що дають змогу громадянам,
політичним партіям і органам державної влади знаходити шляхи до компромісів та
досягнення консенсусу.
Усі складові громадянського суспільства функціонують на солідній конституційно-
правовій основі з урахуванням найвищих досягнень сучасної демократії. Представники
громадянського суспільства у Німеччині є бажаними й важливими партнерами
державних установ і владних структур. Інститути громадянського суспільства постають
так званим третім сектором поряд із державою та ринковими відносинами. їх діяльність
сприяє динамічній рівновазі й стабільному розвитку суспільства.
У сучасній Німеччині вельми розгалужена структура інститутів, об'єднань і
формувань, що, власне, й становлять саме громадянське суспільство. Проте кожна
складова має своє, законодавчо визначене поле діяльності й потужного впливу на перебіг
подій як у державі, так і в суспільстві. Досить наочним і корисним прикладом для нашої
країни є те, що ініціативи та діяльність інститутів громадянського суспільства є
потрібними, до їх позиції дослухаються владні державні органи, які нерідко приймають
рішення з огляду на думку тих чи тих громадських об'єднань і формувань.

2. Політична система та інститути громадянського суспільства Австрійської

Республіки
Історичний контекст становлення сучасної австрійської політичної системи.
Нинішня Австрія є класичним прикладом європейської парламентсько-президентської
системи державного устрою. Процес її формування в одній із найвпливовіших монархій
Центральної Європи тривав близько ста тридцяти років і супроводжувався низкою
бурхливих політичних, економічних та військових колізій. Появу реформаторських
настроїв на австрійських теренах пов'язують з Великою французькою буржуазною
революцією 1789 р. її демократичні ідеї стали першим потрясінням для утвореної 1745 р.
так званої Священної Римської імперії германської нації. Зростання симпатій освічених
верств населення країни до руху якобінців, підтримка ідеї скасування феодальних
відносин змусили імператора Франца II, онука Марії Терезії та небожа страченої
повстанцями Марії Антуанетти, приєднатися до альянсу проти революційного Парижа.

11
 12 березня 1938 р. німецькі війська перетнули кордон Австрії, а наступного дня
було опубліковано закон "Про возз'єднання Австрії з Німецькою імперією". У Другій
світовій війні Австрія брала участь як частина Німеччини — Остмарк. Поразка фашизму
стала водночас відновленням австрійської державності. В країні було обрано
Національну раду, яка відкрила своє засідання 19 грудня 1945 р. Після перемоги над
фашизмом за згодою між СРСР, США, Англією і Францією всю територію Австрії було
розділено на чотири зони окупації, що існували упродовж десяти років.
26 жовтня 1955 р. парламент країни прийняв Федеральний конституційний закон
про постійний нейтралітет Австрії, який вважають складовою частиною Конституції
Австрійської Республіки. Наслідком його ухвалення стала конституційна колізія, що
існує й донині, коли статус постійного нейтралітету обмежує можливості країни, зокрема
в реалізації оборонної доктрини ЄС.
У грудні 1955 р. Австрія стала членом Організації Об'єднаних Націй. З липня 1989
р. країна є членом Європейської асоціації вільної торгівлі (ЕРТА). 12 червня 1994 р. було
проведено референдум щодо вступу до Європейського Союзу, на якому 67 % населення
країни підтримали приєднання до цієї організації. Австрія стала членом Євросоюзу 1
січня 1995 р.
Сучасна політична система, її позитивні риси та проблеми функціонування.
Конституція країни набула чинності 1920 р. За часів існування першої Австрійської
Республіки (1918—1938 рр.) Основний Закон двічі зазнав виправлень — у 1925 і 1929 рр.
Найістотніші зміни, внесені 1929 р., стосувалися перерозподілу повноважень між
федеральною і земельною владою. Також істотно розширилися повноваження
федерального президента, функція якого раніше була майже винятково
представницькою. Водночас фундаментальний характер Основного Закону Австрійської
Республіки залишається незмінним донині. Відтоді він має офіційну назву "Федеральний
Конституційний закон від 10 листопада 1920 року, в редакції 1929 року". Автором
Основного Закону країни вважають австрійського експерта міжнародного права Ханса
Келсена, який узяв за зразок Конституцію Німеччини 1919 р. і Конституцію
Швейцарської Конфедерації 1874 р.
Відповідно до чинної Конституції Австрія — конституційна федеративна
республіка в складі дев'яти федеральних земель. Глава держави — президент.

12
Законодавчий орган — двопалатний парламент, який складається з Національної ради,
що репрезентує провідні політичні партії, та Федеральної ради, яка представляє інтереси
австрійських громадян на земельному рівні. Столицею федерації і місцем перебування
верховних органів є Відень. Законодавча влада в країні здійснюється парламентом.
До Національної ради входять 183 депутати, обрані шляхом рівного, прямого,
таємного й особистого голосування на загальнонаціональних виборах. Термін її
повноважень — чотири роки. До сфери її компетенції входить прийняття федеральних
законів, їй представляють ново-призначений федеральний уряд. Національна рада може
змістити федеральний уряд загалом або окремих його членів, скориставшись вотумом
недовіри. її президентом з 2003 р. є Андреас Коль (АНП). До нього цю посаду протягом
12 років обіймав представник соціал-демократівX. Фішер.
Депутати, які представляють, партії, що подолали чотири відсотковий бар'єр,
мають право створювати парламентські клуби (фракції). Для визнання клубу потрібно не
менше п'яти депутатів. Відповідно до кількості представлених у ньому партій у
сучасному парламенті існує чотири клуби.
З метою попереднього опрацювання питань, що виносяться на обговорення
Національної ради, обираються парламентські комітети (нині їх 32). Залежно від
важливості сфери компетенції комітету до його складу входять 17 або 21 депутат.
Виняток — головний комітет (29 депутатів).
Федеральна рада представляє земельні парламенти (ланд-таги) й уряди та втілює в
собі принцип федеральної держави, її членами є 64 особи, делеговані федеральними
землями пропорційно до кількості населення в кожній з них.
Земля з найбільшою чисельністю громадян висуває дванадцять членів, інші —
відповідно частину від цього числа, пропорційну співвідношенню чисельності її
громадян і зазначеної найбільшої кількості членів Федеральної ради. Проте за будь-яких
обставин кожна федеральна земля має право висунути не менше трьох представників.
Головують у Федеральній раді по черзі представники різних земель, які змінюють
один одного щопівроку. Для ухвалення рішень Федеральною радою потрібна
присутність не менш як однієї третини членів і проста більшість поданих голосів.
Національна рада і Федеральна рада разом утворюють Федеральні збори
(№ііопаІУег$аттІип£). Вони скликаються на спільне відкрите засідання за місцем

13
перебування Національної ради для приведення до присяги федерального президента й
ухвалення рішення про оголошення війни. Федеральні збори скликаються федеральним
президентом та (у деяких випадках) федеральним канцлером.
Федеральний президент обирається народом Австрії на основі рівного, прямого
виборчого права шляхом особистого таємного голосування. Обраною вважається особа,
яка отримала понад половину всіх визнаних дійсними голосів. Якщо такої більшості
немає, проводиться другий тур виборів. Федеральним президентом може бути обрано
тільки особу, яка має право брати участь у виборах до Національної ради і досягла до 1
січня року виборів віку 35 років. Права бути обраним позбавлені члени імператорських
родин.
Термін повноважень федерального президента становить шість років з можливістю
переобрання ще на один строк. Протягом періоду виконання службових обов'язків
президентові заборонено вести іншу професійну діяльність.
До найважливіших обов'язків федерального президента належать призначення і
розпуск федерального уряду, призначення федеральних посадових осіб, визначення дати
зібрання і перерви в роботі парламенту, представлення країни за кордоном, підписання
міжнародних угод, акредитація іноземних дипломатичних представників.
У політичному розумінні глава держави відповідає перед австрійським народом, у
межах законодавства — перед Федеральними зборами. Цей законодавчий орган у разі
виявлення факту можливого порушення президентом Основного Закону країни має
право звернутися до Конституційного Суду. Якщо наявність такого факту підтвердиться,
започатковується процедура імпічменту.
Президент призначає федерального канцлера, яким здебільшого є керівник
політичної партії, що отримала на парламентських виборах найбільшу кількість голосів,
та за його рекомендацією — членів уряду.
Конституційні закони про федерального президента та вибори депутатів
парламенту залишаються в Австрії незмінними вже упродовж кількох десятиліть.
Останні незначні корективи було внесено у 1945 р. Відтоді пост глави Австрійської
держави обіймали сім осіб
До федерального уряду країни входять федеральний канцлер, віце-канцлер і
федеральні міністри. Федеральний канцлер і за його пропозицією інші члени

14
федерального уряду призначаються федеральним президентом. Посаду федерального
канцлера, віце-канцлера або федерального міністра може обіймати особа, яка має право
бути обраною до Національної ради, але не входить до її складу.
Органи самоврядування. Окрім земель, влада яких чітко відокремлена від
повноважень федерального уряду конституційними положеннями, подальшим елементом
у системі децентралізації є ради громад. Вони є не частиною загальнодержавної
адміністрації, а місцевими органами з правом самоврядування.
Очолює місцеву громаду місцева рада, яка обирає мера міста. Громади великих
міст мають власний статут. Існує також посада керівника місцевої громади, який
допомагає мерові у вирішенні адміністративних питань.
Найважливішим принципом австрійської системи судочинства є незалежність
судової влади. Цивільні і кримінальні судові слухання зазвичай проходять три стадії,
завершальною у будь-якому випадку є Верховний Суд у Відні. Суди є незалежними і
підпорядковуються лише закону. Смертну кару заборонено Конституцією.
Основні політичні партії. Партійний спектр Австрії порівняно невеликий.
Визнаним лідером є Австрійська народна партія на чолі з федеральним канцлером В.
Шюсселем. До останнього часу ця партія неухильно виборювала в Соціал-демократичної
партії Австрії позиції у ключових сферах політичного та економічного життя країни.
Відповідно соціал-демократи посідали другу позицію.
Серед партій другого ешелону — Австрійська партія свободи, яка традиційно
посідає третє місце в загальнонаціональному рейтингу. Останнім часом приблизно
аналогічні результати демонструє Партія "зелених".
Механізм стримувань і противаг, його ефективність. Австрія є парламентською
демократією, в якій фундаментальні права людини гарантовано Конституцією, а всебічна
система контролю і процедур нагляду забезпечує їх ефективне здійснення.
Потенційно найрадикальнішим заходом у механізмі стримувань і противаг є
проголошення вотуму недовіри окремому міністру або уряду загалом. Якщо Національна
рада вдається до такого кроку, федеральний президент має негайно звільнити цього
міністра або розпустити весь уряд.
Виборча система. Участь політичних партій у формуванні владних органів. В
основу виборчої системи Австрійської Республіки відповідно до Закону "Про вибори",

15
прийнятого Національною радою 1 травня 1993 р., покладено принципи пропорційного
представництва. Депутати вищого законодавчого органу країни — Національної ради —
обираються під час загальнонаціональних виборів на основі рівного, прямого виборчого
права, шляхом особисто здійснюваного таємного голосування. Як зазначено у
Федеральній Конституції, Віденському державному договорі та Першому додатковому
протоколі до Конвенції про захист прав та основних свобод людини, всі австрійські
громадяни виборчого віку (в Австрії — з 19 років) незалежно від статі, соціального
положення, посади, освіти, віросповідання мають право обирати та бути обраними.
Позбавлені виборчого права лише особи, які визнані в судовому порядку недієздатними,
перебувають під судом, слідством або засуджені.
Взаємодія влади та інститутів громадянського суспільства. Засоби масової
інформації. Законодавчі гарантії свободи преси діють в Австрії з 1867 р. Тоді було
прийнято фундаментальні положення з прав людини, які 1920 р. набули конституційного
статусу. Зокрема, у ст. 13 цих положень зазначено: "Кожен має право в межах закону
вільно висловлювати свою думку усно або у письмовій формі, у друкованому або
ілюстрованому вигляді. Преса не може піддаватись цензурі та обмежуватись системою
ліцензування".
1982 р. набув чинності Закон "Про ЗМІ". У преамбулі до нього викладено
декларацію про свободу преси, як вона сформульована в Європейській конвенції про
захист прав людини та основних свобод: "Цей федеральний закон гарантує повну
свободу ЗМІ з метою забезпечення свободи волевиявлення та вільного доступу до
інформації". Свобода ЗМІ передбачає певні зобов'язання журналістів перед суспільством,
але будь-які обмеження можливі лише в межах статті 10, параграфа 2 зазначеної
Конвенції. Таким чином, свобода не тільки преси, а й усіх засобів масової інформації
гарантується як Конституцією, так і звичайним законодавством.
Закон "Про ЗМІ" стосується як друкованих, так і електронних масмедіа (радіо,
телебачення та ін.). З одного боку, він забезпечує для журналістів незалежність, яка
необхідна для повноцінного виконання професійних обов'язків, з іншого — захищає
особистість від наклепу та втручання у приватне життя.

16
 Інститут уповноваженого з прав людини (Омбудсмен) існує в Австрії з 1977 р. У
1981 р. до Конституції країни було внесено спеціальну поправку, відповідно до якої він
набув конституційного статусу.
Будь-який громадянин Австрії, який вважає, що його конституційні права було
порушено федеральними адміністративними органами і не має інших законних
механізмів захисту, може звернутись до офісу омбудсмена. Три фахівці, які відповідають
за офіс, призначаються Національною радою на шестирічний термін і можуть також
діяти з власної ініціативи у дослідженні можливих зловживань у федеральній
адміністративній системі. Якщо таке дослідження виявляє будь-яке зловживання, офіс
уповноваженого з прав людини має право надати необхідну рекомендацію відповідному
державному органу. Така рекомендація має бути реалізована протягом восьми тижнів, а
за неможливості її виконання має бути надане письмове пояснення. Особі, яка подала
початкову скаргу, повідомляють результати проведених заходів.
Влада й опозиція, цивілізованість взаємовідносин. Характерною рисою політичної
системи Австрії після 1945 р. є так зване соціальне партнерство. Незважаючи на
фундаментальні розбіжності інтересів підприємців і представників найманої праці, їм
удалося досягти постійно підтримуваного компромісу. В основу соціального партнерства
покладено ідею про те, що співпраця між підприємцями та робітниками, інтереси яких
представляють профспілки, більше відповідає спільним інтересам, ніж стан
перманентної класової боротьби. При цьому обидві сторони цінують соціальну
стабільність як важливу передумову процвітання австрійської економіки.
Головним форумом системи соціального партнерства є Паритетна комісія із
заробітної платні і цін. Цей орган на основі компромісу узгоджує розмір заробітної
платні, вирішує інші економічні або соціальні проблеми з метою запобігання конфліктам
між підприємцями й робітниками. Паритетна комісія є добровільною установою, її
діяльність не регулюється законодавством.
Австрійська Федерація профспілок (ОСВ) — високо-централізована безпартійна
профспілкова організація. її членами є дві третини австрійських працівників. Членство
добровільне і відкрите для будь-кого, хто отримує заробітну платню в Австрії. Одна з
найважливіших функцій ООВ полягає в підготовці та схваленні колективних угод щодо
оплати праці.

17
 Фінансове забезпечення депутатської діяльності. У 1985 р. в Австрії було
прийнято закон "Про фінансування парламентських фракцій". Відповідно до його
положень парламентські фракції мають право на державне покриття витрат, пов'язаних з
виконанням покладених на них завдань. Реалізація цього закону належить до компетенції
голови парламенту й федерального міністра фінансів.
Фінансове та матеріальне забезпечення депутатської діяльності регулюється
федеральним законом "Про отримання доходів вищими федеральними органами,
членами Національної ради, Федеральної ради та австрійськими депутатами
Європейського парламенту" від 1997 р. У п. 2 цього документа визначено базову суму на
утримання депутата Національної ради — близько 7 000 євро на місяць, а з урахуванням
додаткових виплат та надбавок вона не повинна перевищувати 10 000 євро на місяць.
Виходячи з цієї суми, розраховується заробітна платня для вищого керівництва держави.
Зокрема, для федерального президента вона становить 280 %, федерального канцлера —
250 %, голови Національної ради — 210 %, федерального міністра — 200 %, заступників
голови Національної ради та голів парламентських фракцій — 170 %, австрійських
членів Європарламенту та голови Федеральної ради — 100 %, депутатів Федеральної
ради — 50 % згаданої базової суми.
Право на службову квартиру за рахунок держави відповідно до п. 8 зазначеного
закону має тільки федеральний президент.
Депутатам відшкодовуються кошти на дорогу від місця проживання до парламенту
в тому випадку, якщо вони витрачають на неї понад одну годину. За кожні додаткові 30
хвилин вони отримують доплату — 3 % базової суми. Якщо депутати мешкають у трьох
віддалених федеральних землях (Каринтія, Тіроль, Форарльберг), їм компенсуються
витрати на літак або проїзд у спальному вагоні, а також проживання в готелі або
найманій квартирі у Відні. Право на користування службовою машиною з водієм надано
головам Національної ради та Федеральної ради. При цьому вони мають щомісяця
сплачувати 1,5 % купівельної вартості автомобіля, але не більше 7 % базової суми.

3. Швейцарія — країна громадянської консолідації та прямої демократії

В умовах сьогодення, коли національні інтереси країн бодай частково
перетинаються, а громадяни України і Швейцарії вже мають певне уявлення про свого

18
європейського партнера, досить плідно співпрацюючи в різних галузях, нові обставини
спонукають дослідників до аналізу перспектив співробітництва на майбутнє та
визначення "точок дотику" у відносинах, на яких варто було б зосередити зусилля в
найближчі роки. Парадокс полягає в тому, що центральноєвропейська країна зі
взірцевими умовами життя, колосальними фінансовими ресурсами, яка стабільно посідає
провідне місце за розміром ВВП на душу населення (39,3 тис. євро у 2005 р. ),
поступаючись в Європі лише Норвегії та Люксембургу, згадується в газетах, підручниках
чи монографіях лише як "країна тисячі озер", гірський курорт, нейтральна держава та у
зв'язку з низкою розслідувань щодо відмивання коштів іноземними громадянами.
Частково це можна пояснити певною пасивністю Швейцарії на міжнародній арені,
зокрема тим, що країна поки не є членом ЄС і НАТО, зазвичай не втручається у
внутрішні справи інших держав, уникає гучних офіційних заяв щодо міжнародних
конфліктів чи резонансних скандалів. Ще одна причина — малоємний внутрішній ринок,
брак власних родовищ корисних копалин або галузей (за винятком фінансової), у яких
країна мала б помітний вплив на розвиток світової економіки
Історія становлення. Як і більшість європейських країн, Швейцарія має за плечима
тривалу, складну й суперечливу історію. У вересні 1998 р. швейцарці відсвяткували 150-
ту річницю прийняття Федеральної конституції. Проте історії держави вже понад сім
століть. У 1291 р. три кантони — Урі, Швіц (звідси — Швейцарія) та Унтерваль-ден — з
метою взаємодопомоги в боротьбі проти Габсбургів уклали між собою вічний союз, що
став основою майбутньої конфедерації. Поступово до укладеного союзу приєднувалися
сусідні кантони з населенням, що розмовляло німецькою, французькою, італійською та
ретороманською мовами. Однією з останніх (у 1815 р. ) як 22-й кантон приєдналася
Женева — стародавнє вільне місто, центр міжнародної торгівлі, реформації та еміграції,
а згодом — і міжнародного бізнесу та міжнародних організацій. Завдяки своєму
вигідному географічному розташуванню та з огляду на те, що всі історичні процеси тут
відбувалися раніше, ніж в інших кантонах, Женеву можна вважати моделлю, прототипом
або еталоном розвитку Швейцарії загалом.
Упродовж тривалого історичного періоду — від укладення першого оборонного
союзу до прийняття 1848 р. першої Конституції — всі кантони були пов'язані один з
одним політично. Конституція окреслила вже досить чіткі контури нової держави та

19
визначила механізм захисту від зазіхань інших країн. Отже, із нестійкого політичного
союзу держав-кантонів Швейцарія перетворилася на єдину федеративну країну з
постійним органом виконавчої влади — урядом, що складався із семи федеральних
радників (міністрів), які обиралися на спільному засіданні двох палат парламенту —
Національної ради і Ради кантонів, тобто Федеральними зборами. Федеральний уряд був
уже на той час наділений правом чеканити монети та визначати зовнішню політику.
Столицею держави став Берн.
У XIII ст. після остаточного занепаду Київської Русі починає формуватися як
держава й Україна. Інші природні умови, наявність відкритих кордонів по суходолу та
агресивних сусідів призвели до того, що процес утворення української державності
розтягнувся на декілька віків. Після невдалої спроби вибороти незалежність у XVII ст.
"весну народів" 1848 р. Україна зустріла у складі одразу двох імперій. Зрозуміло, за такої
ситуації говорити про становлення української нації як суб'єкта міжнародного права було
складно. Однак саме в цей час українська науково-політична думка досить предметно
звернулася до Швейцарії — багатонаціональної держави, яка поряд з іншими
центральноєвропейськими країнами була для вітчизняних мислителів зразком
федералізму, "старої демократії", зростання добробуту та конструктивного вирішення
соціальних проблем. Зокрема М. Грушевський бачив у Швейцарії приклад того, як
"кілька народів — німці, французи й італійці — дружно тримаються разом у федерації і
не тягне їх по сусідах, одноплемінних їм самостійних державах" 1( Грушевський М. Вільна Україна // 1

)
Політологія. Кінець XIX — перша половина XX ст.: Хрестоматія / За ред. О. І. Семківа. — Л.: Світ, 1996. - С. 214. . Т. Зінківський, І.

Франко, Ю. Липа згадують цю країну у зв'язку з вільним співіснуванням кількох етносів,

збереженням середньовічних державних вольностей, стійкістю до зовнішніх впливів.
Найяскравішим прикладом з огляду на це може бути видатний український громадський
діяч, письменник, історик і гуманіст М. Драгоманов, який жив у Женеві в 1876—1889
рр., провадив активну видавничу та політичну діяльність, виступаючи представником
українського національно-визвольного руху в Західній Європі. Тут він заснував ук-
раїнську друкарню, налагодив видання творів української літератури для таємної
пересилки на батьківщину, а також збірок та брошур іншими мовами для інформування
європейської громадської думки про визвольні прагнення України. Окремо слід згадати
укладений М. Драгомановим у Женеві конституційний проект "Вільна спілка —
Вольньш Союз — Ьа Ресіегагіо", в якому він пропонує перетворення тодішньої царської
Росії на федерацію автономних народів, де з українців створюється громада "Вільна
спілка".
Суспільство, парламент, уряд. Як і її найближчі сусіди — Німеччина та Австрія,
сучасна Швейцарія є федеративною парламентською республікою, що складається з 23
кантонів, три з яких поділено на напівкантони. Кожна з цих 26 адміністративних
одиниць має власні Конституцію, уряд і парламент, а отже, значно більший рівень
самостійності у самоврядуванні порівняно з Австрією або Німеччиною. Кантони є
суверенними у вирішенні питань, що відповідно до Конституції належать до їх

20
компетенції, і самі визначають, які завдання із тих, що не належать до компетенції
Федерації, вони виконуватимуть. У випадках, передбачених Конституцією, кантони
беруть участь у прийнятті рішень на федеральному рівні, зокрема у федеральному
законодавчому процесі. У разі виникнення правових колізій федеральний закон має
пріоритет над законом кантону. Федеральна влада забезпечує дотримання федерального
законодавства кантонами.
Усі пропозиції щодо змін до Федеральної Конституції та вступу до міжнародних
організацій підлягають обов'язковому винесенню на всенародний референдум. На
вимогу 50 тис. громадян або 8 кантонів можуть також бути організовані факультативні
референдуми з будь-яких інших питань внутрішнього життя країни. Народна ініціатива
вважається схваленою в разі її підтримання як більшістю громадян, що взяли участь у
голосуванні, так і більшістю кантонів. Такий механізм, що дістав назву прямої
демократії, є одним з головних надбань швейцарців, і ним вони в жодному разі не згодні
поступитися.
З етнодержавного погляду сучасна Швейцарія нагадує "плавильну піч",
температура в якій ніколи не підвищується настільки, щоб компоненти, які входять до її
складу, могли утворити органічний сплав. У кантонах діють різні законодавства,
податкові системи та системи освіти. Державними мовами є німецька, французька,
італійська та ретороманська. З 23 кантонів 14 є німецько-мовними, 4 — франкомовними,
1 — італомовним; 3 кантони використовують дві (французьку та німецьку) і 1 — три
(ретороманську, німецьку та італійську) мови. Така лінгвістична розмаїтість зумовлює
багату палітру культур, що зберігається завдяки широкій автономії, якою Конституція
наділяє кантони в організації початкової та середньої освіти та в галузі культури.
Кантони гарантують здобуття всіма дітьми — громадянами країни — початкової освіти,
яка є обов'язковою. Навчання в державних школах безоплатне. У Швейцарії 9
університетів (у Базелі, Цюріху, Берні, Женеві, Лозанні, Фрібурзі, Невшателі, Лу-гано та
Санкт-Галлені). Країна дбає про збереження своєї багатої культурної спадщини й
упродовж усього історичного періоду свого розвитку так само, як і в наш час, постійно
дарує світу видатних художників, письменників, учених, спортсменів.
Громадянство в країні також визначається належністю до певного кантону і навіть
громади. Ці звичаєві норми і традиції знайшли відображення і в законодавстві: згідно зі

21
статтею 37 Федеральної Конституції, громадянство надається спочатку на рівні
муніципалітету, а вже потім законодавчо закріплюється на кантональному та
федеральному рівнях. Така роз'єднаність на рівні громад є водночас і джерелом
толерантності, на якій, власне, й побудовано політичну систему країни. Щоб стати
громадянином Швейцарії, іноземець має спочатку отримати дозвіл на перебування від
відповідної громади — первинного органу самоврядування в країні. Така, на перший
погляд, незвична, багаторівнева процедура насправді чудово зображує, наскільки добре в
державі розвинута система самоврядування. Ані федеральний уряд, ані найбільший у
країні кантон не можуть нав'язувати свою позицію, хоч би якою розумною вона була,
всьому суспільству. Завдяки виваженим конституційним нормам на загальнодержавному
рівні враховуються особливості географічного положення, економічна інфраструктура та
етнічний склад кожного кантону. А добре розвинута система самоврядування забезпечує
як нормальне співіснування всіх етнічних і соціальних груп, так і відносно
безконфліктну інтеграцію до швейцарського суспільства іноземців (до речі, іноземні
робітники становлять понад 20 % усіх зайнятих у виробництві). З іншого боку, подібний
механізм збереження суспільної рівноваги зумовлює значний опір громадян
запровадженню будь-яких нововведень, особливо якщо йдеться про зовнішні чинники.
У процесі історичного розвитку окремих кантонів виникали політичні партії
різного спрямування. Увесь партійний спектр формувався під впливом політичних течій
сусідніх країн: Німеччини, Франції, Італії. Він охоплює соціал-демократів, лібералів,
народників, християнських демократів та "зелених", тобто є цілком звичним для будь-
якої західно- або центральноєвропейської країни. Партії переважно представлені на рівні
громад, кантональному та федеральному. Для швейцарської багато-партійної системи
характерні: по-перше, відсутність вираженого антагонізму, зовнішня толерантність
(наявні суперечності розв'язуються у прихований спосіб); по-друге, те, що організаційні
структури провідних партій існують автономно в межах окремих кантонів, тобто
відсутній централізм, а тому й парламенти, й уряди в окремих кантонах можуть істотно
відрізнятися за політичним спрямуванням як один від одного, так і від складу
парламенту та Федерального уряду.
Швейцарський парламент, або Федеральні збори, є найвищим федеральним
законодавчим органом влади. Він складається з двох палат: Національної ради (200

22
депутатів) та Ради кантонів (46 депутатів), які мають рівні права. Члени нижньої палати
— Національної ради (один депутат від 34 тис. жителів) обираються на пропорційній
основі шляхом таємного голосування терміном на чотири роки. Депутати верхньої
палати — Ради кантонів (по два від кантону та по одному — від напівкантону)
обираються відповідно до кантонального законодавства (у більшості кантонів за
мажоритарною системою). Можливість утворювати фракцію за рішенням п'яти членів
однієї палати забезпечує в парламенті справедливе й недискримінаційне представництво
як за політичними уподобаннями, так і за різноманітними інтересами окремих
суспільних груп. Така система представництва дає підстави швейцарським юристам
убачати в своєму двопалатному парламенті копію Конгресу США.
Для Швейцарії є цілком природним, якщо депутат парламенту є водночас
представником профільної компанії чи банку. Однак найчастіше ключові адміністративні
пости в державі отримують особи, які є членами провідних партій. Скандал виникає
лише, якщо депутат відверто лобіює інтереси якоїсь (наприклад, транснаціональної)
компанії та бере участь у розподілі її прибутків.
Структура швейцарського парламенту є звичайною для держави з федеральним
устроєм, але її уряд має певну особливість, що вирізняє Конфедерацію з-поміж інших
країн. Щоб зрозуміти суть концепції уряду в його сучасному вигляді, слід зробити
невеличкий екскурс в історію. Після Другої світової війни Швейцарія подібно до інших
європейських країн потребувала оздоровлення економіки, відновлення торговельно-
економічних зв'язків, поліпшення свого іміджу на світовій арені, оскільки під час війни
країна вважалася сателітом Німеччини, а її нейтральний статус у повоєнні часи мало хто
визнавав і розумів. Роль федерального уряду, особливо під час війни, помітно зросла, і
він перебрав на себе опікування такими галузями, як міський транспорт, судноплавство,
водопостачання, авіаційне сполучення. Водночас передбачений Конституцією механізм
прямої демократії, тобто необхідність винесення на всенародне голосування будь-якої
ініціативи, приводив до того, що то ліві, то праві міністри змушені були подавати у
відставку через провал під час референдуму чергової пропозиції.
Відповідно до Конституції, найвищим розпорядчим та виконавчим органом
Конфедерації є Федеральна рада (уряд). У 1959 р. з метою запобігти перманентній
урядовій кризі й уможливити прийняття виважених рішень на федеральному рівні

23
представники провідних політичних партій домовились про формування уряду на
пропорційній основі: двоє його членів мали представляти Соціал-демократичну,
Християнську, Демократичну та Ліберальну партії і один — Народну партію Швейцарії
(НПШ). Таким чином, поряд з прямою в державі було забезпечено так звану
конкордантну (від лат. сопкогсіапііа — узгодження) демократію, тобто створення
колегіального збалансованого уряду, спроможного приймати конструктивні дієві
рішення. Такий право-ліво-центристський уряд, утворений за "магічною формулою", що
складався з семи федеральних радників (до 1998 р. — лише чоловічої статі) та структурі
якого приблизно відповідало співвідношення сил у парламенті, проіснував майже 44
роки. І лише парламентські вибори у жовтні 2003 р. засвідчили наявність серйозних
проблем, що назріли за цей час у суспільстві. Два явища: посилення міграційних
процесів у Європі та значне соціальне розшарування за рівнем прибутків у
швейцарському суспільстві призвели до поляризації політичних настроїв під час
чергового волевиявлення громадян. За результатами голосування народна партія здобула
в парламенті 64 місця, соціал-демократична — 61, вільна демократична — 54,
християнсько-демократична — 43 і "зелені" — 15. Очевидний успіх "народників", які
рішуче виступали за обмеження доступу до країни мігрантів, дав останнім можливість
висунути вимогу щодо коригування "магічної формули" та надання НПШ ще одного
місця в уряді за рахунок представника якоїсь із переможених партій. Бурхливі дебати у
суспільстві з цього приводу закінчилися вибором до Федеральної ради ще одного
представника "народників" та виведенням з неї представниці християнських демократів.
Такий результат перевиборів є, безумовно, справедливим з погляду демократії, проте не
сприяє політичній стабільності, оскільки уряд "поправішав" значно більше, ніж це
відповідає настроям швейцарського суспільства.
Президент Конфедерації обирається із числа членів Федеральної ради терміном на
один рік. Він же очолює уряд. Федеральна рада безпосередньо керує діяльністю
федеральної адміністрації. Кожен з федеральних радників очолює свій департамент, яких
відповідно до кількості членів уряду також сім: департаменти закордонних справ;
економіки; внутрішніх справ; транспорту, енергетики та комунікацій; юстиції та поліції;
фінансів та оборони.

24
 Федеральна рада визначає головні напрями зовнішньої та внутрішньої політики;
планує й координує діяльність федеральних державних структур, а також подає на
розгляд обох палат парламенту проекти законодавчих актів; приймає нормативно-
правові акти у межах своїх повноважень; забезпечує виконання судових рішень
федеральних судових органів; готує фінансовий план, проект бюджету й надає звіти
щодо його виконання за минулий рік; у взаємодії з парламентом вирішує питання
міжнародних відносин, представляє Швейцарію на міжнародній арені; дбає про
національну безпеку, національні інтереси і нейтралітет країни у міжнародних зносинах;
забезпечує взаємодію між Федерацією та кантонами, дотримується федерального та
кантонального законодавства, міжнародних угод і вживає для цього відповідні заходи.
Парламент обирає суддів Федерального суду, який є вищим федеральним судовим
органом. Організація та діяльність Федерального суду визначаються законом. При
обранні членів Федерального суду, до складу якого входять 26—28 суддів, парламент
забезпечує право використання в суді всіх офіційних мов держави. У своїй діяльності
Федеральний суд та інші федеральні органи влади дотримуються внутрішнього та
міжнародного законодавства. Розташований Федеральний суд Швейцарії в Лозанні, всі
інші федеральні органи влади — у Берні.
Нині, коли в Україні триває політична реформа, а на часі адміністративна, судова
та реформа місцевого самоврядування, думки українських учених знову звертаються до
Швейцарії, досвід якої хоч і не може бути безпосередньо перенесений на український
фунт, проте може стати в пригоді при остаточному визначенні стратегії демократичного
облаштування нашої держави. При цьому слід ураховувати певні обставини.
Перше. У XIX ст. ідеї федеративного устрою стосувалися саме Росії. Україна ж як
самостійна держава, з огляду на свій історичний розвиток, умови виникнення та
збереження або виживання, є скоріше державою унітарною, досвіду федеративного
устрою вона не має.
Друге. Швейцарський досвід з усією очевидністю переконує, що однією з умов
"успішності" Конфедерації є цілковита відкритість країни до своїх сусідів, тобто держав,
корінні етноси яких стали основою для формування нової спільноти, а саме німців,
французів, італійців. Тут має місце й економічна взаємозалежність, і культурна
спорідненість, і політична толерантність.

25
 Третє. Федеральна Конституція країни, зокрема її нова редакція, рельєфно
окреслює всі головні надбання Швейцарії як демократичної держави. Вона проголошує
основні цінності політичного суспільства, встановлює норми вільного співіснування його
громадян у мирі та безпеці. Конституція визначає завдання, поставлені перед
Конфедерацією, та розподіляє сфери компетенції між нею і кантонами, визначає
повноваження Федеральних зборів, Федеральної ради та Федерального суду.
Четверте. Надбанням, яке, безумовно, заслуговує на увагу, є добре розвинута
система самоврядування. До кантонів, залежно від їх території та населення, можуть
входити від 40 до 80 громад, наділених широкими правами щодо прийняття
адміністративних рішень.
І, нарешті, п'яте. У Швейцарії досить успішно розв'язано проблему вибору та
затвердження офіційної мови спілкування для кожного регіону — суб'єкта федерації.
При цьому всім чотирьом мовам, які є офіційними в окремих кантонах, — німецькій,
французькій, італійській та ретороманській — надано статусу державних на
федеральному рівні.
Чи легко малій країні бути світовим фінансовим центром? З огляду на вражаючі
загальні показники, важко осягнути тривалість періоду, протягом якого Швейцарія
поволі здобувала славу фінансового центру Європи і світу, й усвідомити, що
швейцарські банки лише в середині XX ст. набули репутації найнадійніших.
Більшість кантонів переважно гірської країни в центрі Європи не могли
розраховувати на вигідні місцеві природні умови. Джерела статків потрібно було шукати
назовні. І перші способи отримання прибутків виявилися досить специфічними.
Упродовж кількох віків громадяни економічно бідних кантонів були змушені
поповнювати як найманці лави армій практично всіх європейських держав. До речі,
охоронцями Папи Римського у Ватикані й досі є швейцарські гвардійці. Такий
своєрідний бізнес примножував доходи лихварів та вельмож, з ініціативи й під
контролем яких він здійснювався. У володінні лихварів перебували пенсії та грошові
внески найманців, які поверталися додому. Поступово такі підприємці ставали
банкірами, інвестуючи кошти, що належали іншим, та консультуючи під час проведення
різних грошових операцій. Єдиної валюти в країні не існувало. У кантонах оберталися
гроші як місцевого, так і іноземного походження. Торговці всіх мастей охоче займалися

26
обміном валют. За словами швейцарського дослідника Ж. Ладма-на, можновладці
практично всіх рівнів — від австрійського імператора, французького короля до
німецьких дрібних князів та французьких муніципалітетів XVII ст. були боржниками
швейцарських кантонів. Проте справжній розвиток банківської системи країни
розпочався лише в середині XIX ст., оскільки раніше для створення звичайного в
сучасному розумінні акціонерного банку просто бракувало б клієнтів: промисловість
була слабкорозвиненою, а власники невеликої кількості підприємств зовсім не виявляли
прагнення позичати гроші. Ліквідація у 1848 р. митних бар'єрів сприяла розвитку
капіталомістких підприємств м'ясомолочної промисловості й готельного будівництва
внаслідок припливу до "країни річок та озер" туристів з усього світу. Крім цього, банки
інвестували в текстильну, шоколадну, годинникову, машинобудівну, електротехнічну
галузі.
Нині Швейцарія відома в Україні і світі як високороз-винена індустріальна країна з
величезним досвідом ринкової економіки, як один з головних фінансових і банківських
експортерів капіталу. У віданні швейцарських банків перебуває близько третини всіх
світових активів (у грошах та цінних паперах). Це країна з обсягом ВВП, що постійно
збільшується (у 2005 р. він становив близько 295 млрд євро), позитивними торговельним
та платіжним балансами і відсутністю зовнішньої заборгованості. Країна посідає 15
місце у світі за обсягами зовнішньої торгівлі та сьоме — за обсягами закордонних
інвестицій.
Одним з невід'ємних атрибутів Швейцарії є її нейтралітет. Свого часу "вічний
нейтралітет" країни було визнано і гарантовано Віденським конгресом 1815 р. після
загибелі наполеонівської імперії і підтверджено Вер-сальською угодою 1919 р. після
закінчення Першої світової війни. Цей основоположний принцип зовнішньої політики
неодноразово піддавався історичним випробуванням. Так було, наприклад, під час
Другої світової війни. Хоча більшість мешканців країни справді були налаштовані
негативно щодо "наці", політика швейцарського уряду визначалася реальною ситуацією,
що склалася на той момент: Конфедерацію з усіх боків оточували окуповані фашистами
країни, до того ж вона цілком залежала від Німеччини та інших країн-сателітів у
забезпеченні своєї промисловості паливом. Тому швейцарці практично до кінця війни

27
мусили співпрацювати з німцями, постачаючи їм зброю. І така позиція загалом знайшла
виправдання в лідерів країн антигітлерівської коаліції.
Після закінчення холодної війни та розпаду СРСР розташована у серці Європи
країна, яка, незважаючи на тісне і реальне співробітництво з ЄС і НАТО, не є членом
жодної з цих організацій, прагне адаптувати концепцію нейтралітету до сучасних вимог.
У вересні 2002 р. Швейцарія після 200 років нейтралітету вступила до Організації
Об'єднаних Націй.
Країна реформує власні збройні сили, без поспіху оформлює стосунки в ЄС і бере
участь у миротворчих та гуманітарних операціях під егідою ООН і НАТО.
І насамкінець, Швейцарія однією з перших в Європі встановила дипломатичні
відносини з Україною (лютий 1992 р.) і відтоді активно сприяє розбудові її незалежності.
Як ініціатор численних гуманітарних, технічних, культурологічних проектів та освітніх
програм, фінансовий донор і кредитор, Конфедерація виступає неоціненним партнером
як для України, так і для інших країн СНД.
Стабілізація політичної та економічної ситуації в Україні, її інтеграція до
європейських структур, так само як і активна роль Швейцарії на міжнародній арені,
можуть зробити співпрацю між двома державами ще ефективнішою.
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРИ
1. Геополітика. Підручн. / А. І. Кудряченко, Ф. М. Рудич, В. О. Храмов. — К.: МАУП,
2004. - 296 с.
2. Порівняльний аналіз політичних структур Австрії та України. — Л., 1996. — 316 с.
3. Рудич С. Ф. Ненав'язливий європейський партнер? Україна і Швейцарія: історичний
та сучасний контексти // Трибуна. — 2001. — № 7—8. — С. 32—35.
4. Україна в сучасному геополітичному просторі: теоретичний і прикладний аспекти:
Кол. моногр. / За ред. Ф. М. Рудича. - К.: МАУП, 2002. - 488 с.
Контрольні запитання
1. Які основні напрями взаємовідносин політичної системи і громадянського суспільства
характерні для сучасної Німеччини?
2. У чому виявляються найтиповіші риси політичної системи і громадянського
суспільства Австрії?
3. Як діє механізм прямої демократії у Швейцарії?

28