Єкпл на 27.

03

1.Право на життя (ст. 2 Конвенції): зміст та особливості порівняно з усіма

іншими правами.

Життя є найціннішим благом, яке має правову охорону. У ст. 2 Конвенції визначено, що право
людини на життя «... є одним з найбільш фундаментальних положень Конвенції і охороняє одну з
основних цінностей демократичного суспільства». Так зазначено, зокрема, у рішенні ЄСПЛ у
справі Андронікоу та Константіноу проти Кіпру.

Стаття 2 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод має назву
«Право на життя» і встановлює таке.

1. Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя
інакше ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у
вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання.

2. Позбавлення життя не розглядається як таке, що вчинене на порушення цієї статті, якщо воно є
наслідком виключно необхідного застосування сили:

a) для захисту будь-якої особи від незаконного насильства;

b) для здійснення законного арешту або для запобігання втечі особи, яку законно тримають під
вартою;

c) при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання.

Стаття 2 ЄКПЛ говорить, що право кожного на життя охороняється законом. Це означає, що над
державою тяжіє обов’язок зробити все для того, щоб людське життя перебувало у безпеці.

ЄСПЛ вперше розглянув справу щодо порушення ст. 2 Конвенції «Маккан та інші проти
Сполученого Королівства» у
1995 р. У цій справі держава-відповідач була визнана відповідальною за порушення ст. 2
Конвенції через те, що служби спецпризначення вчинили убивство трьох терористів Ірландської
Республіканської Армії. Після цієї справи кількість звернень до ЄСПЛ щодо порушення ст. 2
Конвенції стрімко зросла, в основному за рахунок справ, де державою-відповідачем була
Туреччина (справа «Гулег проти Туреччини» від 27 липня 1998 р., справа «Курт проти Туреччини»
від 25 травня 1998 р., справа «Акдивар прорти Туреччини» від 16 вересня 1996 р. тощо). Існує
чимало справ, де державою-відповідачем є Україна: справа «Муравська проти України», справа
«Гонгадзе проти України», справа «Кац та інші проти України», справа «Шевченко проти України».
У цих справах ЄСПЛ констатував порушення ст. 2 Конвенції - невиконання позитивних обов’язків
держави щодо захисту права на життя з боку держави. У справі «Гонгадзе проти України», ЄСПЛ
зазначив: «Суд повторює, що перше речення п. 1 ст. 2 Конвенції зобов’язує державу не тільки
утримуватись від умисного або незаконного позбавлення життя, але також вживати відповідних
заходів для захисту життя тих, хто знаходиться під її юрисдикцією. Це включає основне завдання
держави щодо забезпечення права на життя шляхом прийняття ефективних норм кримінальних
законів для попередження злочинів проти особи, що забезпечуються правоохоронним механізмом
для попередження, усунення та покарання порушень таких норм. За відповідних обставин це
також поширюється на позитивний обов’язок органів державної влади вживати заходів
попередження для захисту особи або осіб, чиє життя знаходиться під загрозою здійснення
кримінальних дій іншими особами» ( п. 164 рішення ).

Сфера застосування статті 2 Конвенції:

· усі випадки насильницької смерті чи зникнення особи;

· розслідування обставин смерті та зберігання матеріалів такого розслідування;

· планування та проведення операцій із застосуванням сили;

· виключно необхідне застосування сили;

· застосування зброї та спецзасобів;

· смерть під час військової служби;

· надзвичайні ситуації, бойові дії, військові навчання;

· загроза для життя у разі вислання (депортації, екстрадиції);

· безпечність спорудження та експлуатації об’єктів;

· компенсація у зв’язку зі смертю (зникненням).

Обов’язки держав за статтею 2 Конвенції:

· Негативні – утримуватися від умисного або незаконного позбавлення життя;

· позитивні – вживати відповідні заходи для захисту життя тих, хто знаходиться під юрисдикцією
держави:

2. Обмеження права на життя.

Позбавлення життя не розглядається як таке, що вчинене на порушення
цієї статті, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування
сили:

 для захисту будь-якої особи від незаконного насильства;

 для здійснення законного арешту або для запобігання втечі особи, яку
законно тримають під вартою;
 при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання.

3. Зобов’язання держави щодо права на життя. Матеріальні і процесуальні
зобов’язання. Межі зобов’язань.
Якщо звернутися до деяких положень преамбули Конвенції, то ми побачимо, що Високі
Договірні Сторони зобов’язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії
цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними
діями (зокрема, шляхом судового захисту прав за Конвенцією, втручання в які не йде
безпосередньо від держави), так і утриманням від вчинення будь-яких дій (утриманням
від втручання безпосередньо держави, її органів та представників в права людини). Така
діяльність держави по гарантуванню прав людини пов’язана з видами зобов’язань з боку
держав-учасниць Конвенції.

Визначають 2 види зобов’язань держави: негативні та позитивні.

Негативні зобов’язання – це зобов’язання держави утримуватися від втручання в права

та свободи. Наприклад стаття 17 ЄСПЛ забороняє будь-кому зловживати правами за
для будь- якого обмеження прав, закріплених в Конвенції:

«Жодне з положень цієї Конвенції не може тлумачитись як таке, що надає будь-якій

державі, групі чи особі право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію,
спрямовану на скасування будь-яких прав чи свобод, визнаних цією Конвенцією, або на
їх обмеження в більшому обсязі, ніж це передбачено в Конвенції».

Як приклад можна навести положення статті 8 Конвенції щодо права на повагу до

приватного та сімейного життя: на державі лежить обов’язок, згідно з яким державні
органи та посадовці не повинні втручатися в приватне та/або сімейне життя особи, за
винятком ситуацій, в яких таке втручання виправдовується положеннями частини 2
статті

8. Те ж саме стосується положень статей 9-11 Конвенції та статті 1 Протоколу

№ 1. Тобто, держава зобов’язується «нічого не робити», тобто, не втручатися в
користування своїми особами правами, передбаченими в зазначених вище
положеннях, а якщо ж вона це робить, то такі дії мають бути виправдані через
призму критеріїв втручання, про які й йтиме мова у цьому занятті.
Позитивні зобов’язання – навпаки. Держава повинна щось зробити, вчинити певні дії,
щоб особа могла скористатися своїми правами за конвенцією. Це, наприклад, може
включати в себе прийняття законодавства, що допоможе забезпечити користування
гарантованими Конвенцією правами, або забезпечення реальних умов для реалізації
прав.

Зазначене можна продемонструвати на прикладі статті 8 ЄКПЛ. Хоча основна мета

статті 8 полягає в захисті осіб від свавільного втручання з боку державних органів, вона
також може накладати на державу певні позитивні зобов’язання щодо забезпечення
ефективного дотримання прав, закріплених у ній. Так, стаття 8 накладає на держави
позитивне зобов’язання щодо забезпечення своїм громадянам права на ефективну
повагу до їхньої фізичної та психологічної цілісності, що захищаються статтею 8. Крім
того, це зобов’язання може включати в себе прийняття конкретних заходів, у тому числі
надання ефективних та доступних засобів захисту права на повагу до приватного життя.

Часто коли мова йде про позитивні зобов’язання держави, йдеться також про те, що
вона повинна певним чином відреагувати на стверджувані втручання в права за
Конвенцією, вчинені приватними сторонами. Згідно зі своєю практикою, Суд надає
державам-учасницям Конвенції (її судовим органам) певну свободу розсуду при
прийнятті рішення про те, чи потрібне втручання, та, якщо так, то до якого ступеню. Ця
свобода розсуду йде пліч-о-пліч з європейським контролем та поширюється як на
законодавство, так і на рішення, в яких воно застосовується. Завдання Суду полягає в
тому, щоб визначити, чи були заходи, прийняті на національному рівні, в принципі
виправдані та пропорційні. Якщо оскаржувані дії були вчинені приватними особами чи
компаніями, а тому не можуть бути безпосередньо пов’язані з діями держави-відповідача
(тобто, безпосереднє втручання з боку держави як таке відсутнє), Суд повинен
розглянути ці питання з точки зору позитивного зобов’язання державних органів щодо
забезпечення прав, передбачених статтями 8-11 Конвенції, тим, хто знаходиться під
їхньою юрисдикцією (див., з відповідними змінами, справи « Palomo Sánchez та інші проти
Іспанії» [ВП], №№ 28955/06, 28957/06, 28959/06 та 28964/06, §§ 58-61, ECHR
2011; «Otto-Preminger-Institut проти Австрії», рішення від 25 листопада 1994 року,
Series A no. 295, § 47).
Суд зазначає, що межа між позитивними та негативними зобов’язаннями держави за
Конвенцією не піддається точному визначенню. Тим не менш, застосовні принципи є
схожими. Зокрема, в обох контекстах слід брати до уваги справедливий баланс, який
необхідно встановити між конкуруючими інтересами окремого індивіда та суспільства в
цілому; при цьому в будь-якому разі береться до уваги свобода розсуду, якою
користується держава («Palomo Sánchez та інші», § 62; «Eweida та інші проти Сполученого
Королівства», №№ 48420/10, 36516/10, 51671/10, рішення від 15 січня 2013 року).

4. Дискусійні питання, пов’язані з правом на життя. Відсутність консенсусу

щодо певних питань та свобода розсуду держави.