Тема 2.

Установчі договори Європейських співтовариств та Європейського

Союзу та їх загальна характеристика

БАЛАБАШ С.В. Прав-22

1. Паризький договір 1951 р. про створення Європейського співтовариства з вугілля

та сталі.

2. Римські договори про створення Європейського Економічного Співтовариства та

Європейського співтовариства з атомної енергії (1957).

3. Єдиний європейський акт 1986 р.

4. Маастрихтський договір 1992 р.

5. Амстердамський договір 1997 р.

6. Ніццькій договір 20001 р.

7. Договір про запровадження Конституції для Європи 2004 р.

8. Лісабонський договір 2007 р.

1. Паризький договір 1951 р. про створення Європейського співтовариства з

вугілля та сталі.

Передумови:

 В. Черчилль 19 вересня 1946 р. під час виступу в університеті м. Цюриха

закликав до відновлення сім’ї європейських народів у вигляді Сполучених
Штатів Європи. Першим кроком до об’єднаної Європи мало стати партнерство
Франції, Великобританії та Німеччини.Цю промову В. Черчілля називають
ідейним маніфестом об’єднання Європи.
 5 червня 1947 р. держсекретар США Дж. Маршалл повідомив про готовність
його країни надати широкомасштабну допомогу державам Європи в процесі
відновлення їхньої економіки та подолання бідності. 16 західноєвропейських
країн улітку 1947 р. підписали відповідний протокол, погодившись на умови
американців. Для розподілу цієї допомоги й координації національних
економічних політик у квітні 1948 р. починає діяти Європейська організація
економічного співробітництва, до складу якої увійшли всі європейські держави
– учасниці плану Маршалла.
 У березні 1948 р. Велика Британія, Франція, Бельгія, Люксембург і Нідерланди
підписали Договір про економічне, соціальне, культурне співробітництво та
колективну самооборону (Брюссельський пакт) строком на 50 років.
 У 7 травня 1948 р. в Гаазі зібрався Перший конгрес європейських рухів (далі
– Конгрес), у якому брало участь понад 800 делегатів із 25 країн. За підсумками
роботи Конгресу прийнято компромісний документ «Звернення до європейців»
– своєрідний заклик до створення Союзу, який би ґрунтувався на 3 європейських
цінностях : співробітництво, повага до особистості й повага до свободи, і мав би
 у своєму розпорядженні наднаціональні інституції, позбавлені права прийняття
політичних рішень.
 28 січня 1949 р. домовилися про створення Ради Європи у складі Комітету
міністрів та Європейської консультативної асамблеї. Навесні 1949 р. прийнято
Статут Ради Європи.
 Головна мета об’єднання та це, на думку Ж. Монне, – мир і примирення,
припинення національного суперництва в Європі. Політик запропонував віддати
під спільне управління все виробництво сталі та видобуток вугілля у Франції й
Німеччині в організацію, відкриту для участі інших європейських держав. Цей
план був спрямований на те, щоби запобігти підготовці до нової війни.
«Меморандум Монне» 3 травня 1950 р. передано міністру закордонних справ
Франції Р. Шуману, який узяв його за основу Декларації, виголошеної від імені
французького уряду 9 травня 1950 р. : "єдина Європа не створиться одразу згідно
з певним планом. Вона будуватиметься через конкретні досягнення, які спочатку
створять солідарність де-факто". Він запропонував створити спільний ринок у 2
життєво важливих економічних секторах, які до цього використовувалися у
військовій сфері: вугільному та сталевому. Вугілля тоді задовольняло 65 %
потреб в енергії західноєвропейських країн, а сталь була провідним матеріалом у
добу другої промислової революції. Об’єднання сталі-вугілля" повинно було
започаткувати динаміку розширення інтеграції на інші сфери виробництва.

Паризький договір, основні положення

18 квітня 1951 р. у Парижі Франція, Німеччина, Італія й країни Бенілюксу

підписали договір, який на 50 років засновував Європейське об’єднання з вугілля та
сталі (ЄОВС). Згідно зі ст. 1 Договору ЄОВС ґрунтувалося на трьох ключових
засадах: спільному ринку, спільних цілях і спільних інститутах.

Договір установлював спільний ринок вугілля, залізної руди, залізного брухту й

сталі на принципах вільної торгівлі й регульованої конкуренції.

Мета договору визначалася в координації й модернізації виробництва задля

зростання, а також зниження цін шляхом скасування торговельних мит і кількісних
обмежень на рух товарів. Для досягнення цієї мети в рамках Договору були
розроблені правила інвестування, фінансової допомоги й ціноутворення.
Передбачалися підготовчий і перехідний періоди для адаптації національної
промисловості, після завершення яких запроваджувався спільний зовнішній тариф
стосовно третіх країн.

Набуття чинності: Паризький договір набув чинності 23 липня 1952 р. після його
ратифікації національними парламентами.

Інституції: Договір про ЄОВС засновував інституції, які стали прообразом

відповідних структур Європейського Співтовариства:

• Вище правління – виконавчий, колегіальний, незалежний від урядів

наднаціональний орган, який мав повноваження прийняття рішень. Складався з
восьми членів, призначених за спільною згодою держав-членів на шість років, а
також дев’ятого, який кооптувався іншими вісьмома. Перший голова – Ж. Монне
(1952–1955); Вищий керівний орган приймає рішення, дає рекомендації чи
висновки. Рішення є обов'язковими у всіх своїх частинах. Рекомендації є
обов'язковими у частині, що стосується переслідуваних цілей, але залишають вибір
відповідних методів досягнення цих цілей за тими, кому адресовано рекомендації.
Висновки не мають обов'язкової сили. У випадках, коли Вищий керівний орган є
компетентним приймати рішення, може обмежитися рекомендацією.

• Рада міністрів представляла уряди для координації діяльності Вищого

правління з економічною політикою окремих держав. Одноголосне схвалення Радою
або більшістю голосів залишалося необхідною умовою для прийняття важливих
рішень, що обмежувало федеративний характер інституціональної системи ЄОВС
(створена на пропозицію держав Бенілюксу);

• Асамблея – призначалася національними парламентами держав-членів для

здійснення демократичного контролю над Вищим правлінням. Не мала
законодавчих і бюджетних можливостей, але могла висловлювати вотум недовіри і
зміщувати Вище правління двома третинами голосів;

• Суд складався з призначених урядами, але незалежних від них шістьох суддів,
які отримали повноваження вирішувати спірні питання і могли анулювати рішення
органів ЄОВС; Суду сприяють шість юридичних радників. Юридичний радник
зобов'язаний подати на відкритому судовому засіданні повністю неупереджений,
незалежний та мотивований висновок у справі, що розглядається Судом, щоб
допомогти останньому виконати своє завдання.

• Консультативний комітет – дорадчий орган, який не мав можливостей

прийняття рішень, представляв промисловців, робітників, комерсантів і споживачів.
Він складається з не менше ніж 72 і не більше ніж 91 члена та включає в себе рівну
кількість виробників, трудящих, споживачів та комерсантів. Члени
Консультативного комітету призначаються на дворічний термін у персональній
якості. Вони не пов'язані жодними мандатами або інструкціями від організацій, що
їх висунули.

Фінансування: Паризький договір передбачив незалежне від держав фінансування

ЄОВС шляхом упровадження податку на продукцію металургійної і вугільної
галузей промисловості – першого справді європейського податку. Вище правління
уповноважувалося щорічно встановлювати суму оподаткування різноманітних
виробів ЄОВС згідно з їхньою середньою вартістю, але не могла перевищувати 1
%.Вищий керівний орган може піддавати підприємства, не виконуючі рішення,
прийняті ним відповідно до цієї статтею, додатковому оподаткуванню, що не
перевищує 5% за кожен квартал прострочення.

Виробництво: 1. Вищий керівний орган віддає перевагу таким непрямим

методам впливу: - співпраця з урядами в регулюванні або впливі на загальне
споживання;

- інтервенція відносно цін і комерційної політики, як це передбачається цим

Договором (ст. 57).
 У разі бездіяльності Вищого керівного органу, держава-член може внести питання
на розгляд Ради. Вищий керівний орган на основі встановлених пріоритетів
розробляє виробничі програми для підприємств (ст. 58-59)

Ціни: Забороняється певна цінова практика: дії, що ведуть до недобросовісної

конкуренції;, дискрімінаційні дії, включаючи нерівні умови при порівняних
операціях особливо з урахуванням національності покупця.

Вищий керівний орган має право:

- встановлювати максимальні ціни в загальному ринку;

- встановлювати мінімальні ціни в загальному ринку;
- встановлювати, після консультацій з асоціаціями, яким належать відповідні
підприємства, мінімальні або максимальні експортні цілі;
- встановлювати рівень цін для одного або декількох видів продукції (ст. 61);
- санкціонувати здійснення платежів за вугілля, які б були однаковими для різних
підприємств, які мають спільну сировинну бізу (ст. 62);
- усунути купівельну дискримінацію у вугільному та стелеливарному секторах
економіки (ст. 63);
- накладати штрафи на підприємства, які порушили правила купівельних відносин
(ст. 64).

Сфера праці: Вищий керівний орган має право:

- регулювати рівень заробітної плати (включаючи компенсації через занижений

рівень плати);

- забезпечувати умови для виконання держав-членів зобов’язань щодо прав

працівників (ст. 68).

Вищий керівний орган забезпечує загальне керівництво і сприяє діяльності держав-

членів, що спрямовані на застосування даної статті. Ця стаття не стосується
міжнародних зобов'язань держав-членів (ст. 69).

Торгівля: Компетенція Об'єднання у питаннях торгової політики по відношенню до

третіх країн, не може перевищувати повноважень держав-членів за міжнародними
угодами, в яких вони беруть участь (ст.71). Можуть встановлюватися мінімальні і
максимальні ставки митних зборів на вугілля тасталь в торгівлі з третіми країнами
(с.72).

2. Римські договори про створення Європейського Економічного

Співтовариства та Європейського співтовариства з атомної енергії (1957).

Історія:
 Створенню ЄЕС передувало утворення в 1951 р. Європейського об'єднання вугілля
та сталі, що започаткувало процеси інтеграції у Західній Європі. Рішення про
підготовку договору, що передбачає розширення сфери економічної інтеграції, було
прийнято у червні 1955 р. у Мессіні міністрами закордонних справ 6 держав -
засновників ЄЕС (ФРН, Франції, Італії, Бельгії, Нідерландів та Люксембургу).
Підготовка договору велася Комітетом експертів, який отримав назву «Комітет
Спаака» на ім'я його голови. Переговори про підписання договору проходили у
Брюсселі з червня 1956 року.

Договір про заснування ЄЕС був підписаний у Римі (Римський договір) 25 березня
1957 р. і офіційно набув чинності 1 січня 1958 р. (одночасно з договором про
створення «Євратома») після його ратифікації парламентами всіх шести країн
засновників.

Основні положення:

Найбільш значним з точки зору інтеграції ринків зазначених раніше європейських

держав, був ДЄЕС. Метою підписання цього договору було створення спільного
ринку (ст.2). Для її досягнення було передбачено низку заходів (ст.3): усунення
митних тарифів, кількісних обмежень або заходів, що мають еквівалентний ефект,
встановлення загального митного тарифу і загальної торговельної політики щодо
третіх країн, усунення перешкод до вільного руху факторів виробництва,
затвердження загальної сільськогосподарської і загальної транспортної політики,
координація економічної політики держав-членів.
Головними цілями Співтовариства визначалися:

• забезпечення економічного і соціального прогресу країн-членів;

•постійне поліпшення умов життя й праці народів держав-членів;

•зміцнення і більш тісне зближення національних економік;

•забезпечення гармонійного розвитку держав-членів шляхом зменшення

відмінностей між різними регіонами й подолання відсталості менш розвинених
районів.

Провідна мета інститутів Співтовариства за Римською угодою – створення

Спільного ринку між державами-членами – містила три принципові аспекти:

• формування митного союзу, що передбачав вільне переміщення товарів,

робітників, послуг і капіталів;

• здійснення спільної торговельної політики щодо третіх країн і запровадження

спільного митного тарифу (СМТ);

• проведення спільної політики в галузі сільського господарства й транспорту,

а також спільної політики у сфері конкуренції.
У торгівлі між державами-членами забороняються кількісні обмеження на імпорт, а
також будь-які еквівалентні заходи, за умови, що це не завдасть шкоди положенням
ДЄЕС

Договір передбачав заснування Європейського соціального фонду (ЄСФ), який

мав сприяти врегулюванню питань зайнятості, та Європейського інвестиційного
банку (ЄІБ).

Втілення в життя проекту Спільного ринку мало відбуватися поступово, протягом

дванадцятирічного перехідного періоду, який охоплював три етапи: 1958-1961;
1962-1965; 1966-1969 рр. Характеристика перехідного періоду в Договорі
обмежувалася визначенням загальних принципів спільної політики, зокрема тих, що
стосувалися зближення економічної політики країн-членів та національних
законодавств:

• Гармонізація податкових систем;

• адаптація трудового законодавства, гармонізація соціальної політики;

• регламентація приватних угод або державних монополій, які спричиняють

невідповідність цін;

• координація фінансової, кредитної та бюджетної політики;

• опрацювання європейського корпоративного законодавства.

Ст. 235 Договору надавала державам-членам можливість проводити спільну

політику у сферах, не регламентованих Догором, що дозволяло ЄЕС
започатковувати спільну політику в різних сферах без внесення змін в установчий
договір.

Другий Римський договір

засновував Європейське співтовариство з атомної енергії (Євратом), яке мало

"створити умови розвитку для потужної атомної індустрії" з метою збільшення
європейського енергетичного потенціалу.

Договір передбачав створення спільного ринку ядерних матеріалів і обладнання,

розробку спільного ядерного законодавства, створення спільної системи постачання,
системи мирного використання ядерної енергії, розробку спільних стандартів
безпеки щодо здоров’я та захисту населення від іонізуючого випромінювання.
Фундаментом технологічного прогресу в атомній промисловості Європи мали стати
наукові дослідження, здійснювані в спільному дослідницькому центрі. Таким
чином, Євратом не ставив за мету монополізацію державами-членами виробництва
атомної енергії чи зброї. Його головною метою було постачання на прийнятних
умовах енергії, вкрай необхідної Європі, та забезпечення більшої незалежності
коаліції шести держав у сфері атомного виробництва.
 Завдання Співтовариства - шляхом створення необхідних умов виникнення та
швидкого зростання атомної промисловості сприяти піднесенню життєвого рівня в
державах-членах та розвитку взаємних обмінів із іншими країнами.

З метою виконання цього завдання в умовах, передбачених цим Договором,

Спільнота буде:

a) розвивати дослідницьку роботу та поширювати технічні знання;

b) розробляти єдині норми безпеки для захисту здоров'я трудящих і всього

населення та стежити за їх виконанням;

c) спрощувати інвестиційний режим і забезпечувати, заохочуючи, зокрема,

ініціативу підприємств, створення установок для фундаментальних досліджень,
необхідних для розвитку атомної енергетики у Спільноті;

d) стежити за регулярним та справедливим постачанням споживачів у

Співтоваристві ядерним паливом та рудою;

e) гарантувати, шляхом належного контролю, неможливість використання

ядерних матеріалів на інші цілі, крім тих, яких вони призначені;

f) використати право власності, яке визнається, на володіння спеціальними

матеріалами, що розщеплюються;

g) забезпечити широкий збут та доступ до кращих технічних засобам шляхом

створення спільного ринку спеціального обладнання та матеріально-технічного
забезпечення, вільного руху капіталів для інвестицій в атомні галузі, а також
шляхом вільного вибору місця роботи спеціалістами усередині Співтовариства;

h) встановлювати з іншими та міжнародними країнами організаціями всілякі

зв'язки, що сприяють прогресу у мирному використання атомної енергії.

Інституції: Обидві угоди мали одну спільну деталь: Вище правління ЄОВС
замінювалося Радою міністрів як ключовим органом в інституційній системі
Європейських Співтовариств.

У ЄЕС постійне поточне управління справами Співтовариства покладалося на

Комісію з дев’яти членів, призначених за спільною згодою держав-учасниць.
Головне завдання Комісії полягало в забезпеченні належного функціонування й
розвитку Спільного ринку.

Європейська парламентська асамблея, спільна для ЄЕС, ЄОВС, Євратому,

складалася зі 142 парламентарів, призначених національними парламентами, і
виконувала консультативні й контролюючі функції. Асамблея могла двома
третинами голосів накладати вето на рішення Комісії ЄЕС.

Договір заснував дорадчий Економічний та соціальний комітет, а також Суд.

Договір про Євратом засновував структури, подібні До установ ЄЕС (Рада
міністрів, Комісія в складі п’яти членів, Науковий комітет, Суд, Економічний
та соціальний комітет). Одразу після підписання Римських договорів була
підготовлена й того ж дня підписана Конвенція про деякі майбутні інститути
Співтовариств, згідно з якою було засновано Суд, єдиний для всіх трьох
Співтовариств.

Ратифікація: Ратифікація Римських договорів національними парламентами не

становила особливих труднощів, і 1 січня 1958 р. вони набули чинності. Заснування
ЄЕС і Євратому стало вирішальним кроком на шляху реалізації стратегії
європейської інтеграції, яка відкривала шлях до розбудови єдиної Європи.

3. Єдиний європейський акт 1986 р.

Передумови:

У 1976 р. за дорученням Європейської ради прем'єр-міністр Бельгії Л. Тіндеманс

розробив програму розбудови інститутів Європейського співтовариства з метою
їхнього перетворення на ланки єдиного механізму управління західноєвропейською
інтеграцією в усіх галузях («доповідь Тіндемансу»). Проект передбачав
перетворення Європейського співтовариства на Європейський Союз, як про те ще
1972 р. йшлося на зустрічі країн ЄС у Парижі

Доповідь Л.Тіндеманса була розглянута на нараді ЄС у Гаазі у листопаді 1976 р.

Вона не була схвалена, але країни-учасниці вирішили проводити обговорення
шляхів перетворення Європейського співтовариства в союз щороку.

У листопаді 1981 р. міністр закордонних справ ФРН Ганс-Дітріх Геншер та прем'єр-

міністр Італії У.Коломбо підготували проект нового документа, в якому було
розвинуто багато ідей плану Л.Тіндеманса. На його основі у 1983 р. на нараді в
Штутгарті країни ЄС вирішили вийти до підписання договору про перетворення
спільноти на союз протягом п'яти наступних років, підписавши Урочисту
декларацію про Європейський Союз. Прискоренню цього процесу чинили опір
Британія, Греція та Данія. Ці країни були готові погодитися навіть із частковим
обмеженням свого суверенітету у сфері політики, із чим неминуче пов'язане
входження у майбутній союз, який повинен мати більші наднаціональні
повноваження, ніж, якими володіло співтовариство.

Внаслідок складних переговорів у грудні 1985 р. у Люксембурзі вдалося нарешті

прийняти проект Єдиного європейського акту.

Основні положення Єдиного європейського акта

Акт наділив Спільноту новими функціями: було вирішено розпочати політику

соціально-економічного згуртування країн ЄС, а також науково-технічну та
екологічну політику. Документ зафіксував юридичний статус Європейського
політичного співробітництва, у рамках якого проводилася координація
зовнішньополітичних дій країн-членів. Це відкривало шлях до становлення спільної
зовнішньої політики ЄС та більш тісної співпраці держав-членів у галузі безпеки та
оборони. У ЄЕА вперше після 1969–1970 років. було заявлено, що Європейське
співтовариство має на меті створення економічного та валютного союзу.

Акт узаконив практику регулярних зустрічей глав держав і урядів країн ЄС. Таким
чином, Європейська рада офіційно стала ще одним органом ЄС. Було розширено
повноваження Суду ЄС та започатковано новий орган — Суд першої інстанції,
покликаний розвантажити Суд ЄС. Розширилися повноваження Ради (міністрів) та
Європейського парламенту. Щоб покращити роботу органів ЄС, було спрощено
деякі процедури та розширено коло питань, рішення з яких можуть прийматися
більшістю голосів, а не одноголосно.

ЄЄА проголошував центральним завданням Співтовариства утворення до 31

грудня 1992 р. "простору без внутрішніх кордонів", тобто завершення формування
єдиного спільного ринку, усунення всіх перешкод щодо вільного переміщення
товарів, людей, послуг та капіталу в рамках ЄЕС.

ЄЄА вносив доповнення в Римський договір, згідно з яким уперше в історії

Співтовариства країни-члени зобов’язувались тісно координувати економічну та
валютну політику з метою перетворення Співтовариства на валютно-економічний
союз. Однак через опозицію ФРН і Великої Британії договір не передбачав ні
засоби, ні терміни його реалізації.

Особливе значення ЄЄА надавав інтеграції у сфері наукових досліджень і

розробок, у розвитку й освоєнні нових технологій. Таким чином, технологічна
політика ЄЕС уперше отримала законодавчу базу у вигляді спеціальної статті
Римського договору.

З метою активізації діяльності Співтовариства вносились зміни в порядок

прийняття рішень. Було передбачено, що в Раді Міністрів рішення будуть
прийматися більшістю голосів у таких галузях, як взаємний обмін послугами,
капіталами, діяльність морського та повітряного транспорту. Разом із тим кожна
країна ЄЄ зберігала за собою право вето, якщо доводила, що те чи інше рішення
зачіпає її "життєві інтереси".

Особливе місце в ЄЄА приділялось Європейському політичному

співробітництву в галузі зовнішньої політики. Воно вперше отримало
законодавчу основу і мало регулюватися на основі міжурядового договору, який
зобов’язував країни ЄЕС не тільки інформувати одна одну про передбачувані
зовнішньополітичні акції, а й спільно виробляти принципи і цілі зовнішньої
політики, а також керуватися ними під час проведення національної політики.
Військові питання у зв’язку з гострими розбіжностями між країнами не були
включені в договір.

Новаційними були положення ЄЄА про соціальну політику й охорону довкілля.

Інституції:

Єдиний акт легітимізував новий інститут Співтовариства – Європейську Раду, яка

зайняла найвище місце в системі управління Співтовариств. Число засідань
Європейської Ради було скорочено до двох на рік, і вони мали проводитися після
закінчення шестимісячних термінів головування чергової країни.

Новим інститутом став Суд першої інстанції, який мав розглядати трудові й
адміністративні позови і так розвантажити Суд Європейських Співтовариств. На
запит Суду і після консультацій з Комісією і Європейським Парламентом Рада
одностайним рішенням може створити при Суді судовий орган з компетенцією
суду першої інстанції, правомочний приймати до розгляду деякі види позовів
фізичних і юридичних осіб і виносити щодо них рішення, що можуть бути
оскаржені в Суді, але тільки в тому випадку, якщо стосуються питань права, і
тільки відповідно до умов, передбачених Статутом Суду. Цей судовий орган не
буде правомочний ані розглядати, ані приймати рішення як за позовами держав-
членів або інститутів Співтовариства, так і з питань, що вимагають
попереднього регулювання.
ЄЄА значно розширив повноваження Європейського Парламенту (ЄП).
Передбачалось у перспективі (згідно із заявою Ж. Делора), що 80 % важливих
економічних, фінансових і соціально-політичних рішень прийматимуться на
європейському рівні. За допомогою складної системи подвійного читання ЄП міг
більшістю голосів або змінити, або скасувати рішення Ради Міністрів. Правда, для
цього необхідна була б широка єдність у самому ЄП серед його восьми – десяти
парламентських фракцій, жодна з яких не мала більшості голосів. Крім того, ЄЄА
уповноважував ЄП затверджувати договори про асоціацію й прийняття нових
членів у Співтовариство, а також брати участь у виробленні правових актів щодо
функціонування внутрішнього ринку Європейського Співтовариства.

ЄЄА передбачив прийняття "процедури співробітництва" між ЄП та Радою

Міністрів. Так зване подвійне читання встановлювало обов’язкову участь ЄП у
прийнятті правових норм у багатьох сферах. Отримавши згідно з ЄЄА можливість
вносити поправки в пропозиції, що обговорюються, Парламент отримав своєрідне
право законодавчої ініціативи.

Застосовується така процедура:

a) Рада, приймаючи рішення кваліфікованою більшістю за пропозицією

Комісії і після одержання висновку Європейського Парламенту виробляє
загальну
позицію.

b) Загальна позиція Ради повідомляється Європейському Парламентові.

Рада і Комісія доводять до відома Європейського Парламенту вичерпні доводи,
що спонукали Раду схвалити її загальну позицію, а також інформують про позиції
Комісії.
Якщо протягом трьох місяців після такого повідомлення Європейський
Парламент схвалює цю загальну позицію або не приймає жодного рішення
впродовж цього періоду, Рада видає в остаточній редакції акт з розглянутого
питання відповідно до загальної позиції.

c) Європейський Парламент може в тримісячний строк абсолютною більшістю

голосів своїх членів пропонувати виправлення до загальної позиції Ради. Він може
також
на основі такої ж більшості відкинути загальну позицію Ради. Результат
обговорень передається Раді і Комісії. Якщо Європейський Парламент відкинув
загальну позицію Ради, остання може прийняти рішення в другому читанні тільки
одностайно.

d) Комісія вивчає повторно протягом одного місяця пропозицію, на основі якої

Рада прийняла загальну позицію, з урахуванням виправлень, запропонованих
Європейським Парламентом. Комісія передає Раді одночасно з повторно
розглянутою
пропозицією виправлення Європейського Парламенту, що нею не прийняті,
висловлюючи свою думку з цього приводу. Рада може схвалити ці виправлення
одностайним рішенням.

e) Рада кваліфікованою більшістю приймає пропозицію, що пройшла

повторний розгляд у Комісії. Рада може вносити зміни до пропозиції, що пройшла
повторний
розгляд у Комісії, тільки одностайно.

Значне місце в роботі ЄП займало виконання бюджетних повноважень.

Починаючи з 1970 р. Парламент отримав право брати участь в обговоренні й
прийнятті всіх фінансових документів, що дало йому можливість стати
законодавчим органом поряд із Радою Міністрів. ЄЄ А закріпив і зафіксував цей
стан речей. З 1986 р. акт про затвердження бюджету Співтовариства став
підписуватись головою Європейського Парламенту.

Значну увагу ЄЄА відводив механізму функціонування Європейського

політичного співробітництва. Основне :
- Держави зобов'язуються інформувати і консультувати один одного з будь-
якого питання зовнішньої політики, що представляє загальний інтерес, з метою
домогтися, щоб їхній спільний вплив забезпечувався найбільш ефективно
шляхом координації, зближення їхніх позицій та здійснення спільних дій.
- Взаємні консультації передують прийняттю державами їхньої остаточної
позиції. - Кожна з держав, розробляючи національну позицію і здійснюючи
національні дії, повною мірою враховує позиції інших партнерів і належним
чином бере до уваги важливість прийняття і реалізації загальноєвропейських
рішень.
- З метою підвищення своєї здатності до спільних дій у сфері зовнішньої
політики держави забезпечують поступальний розвиток і конкретизацію єдиних
принципів і завдань.
- Держави мають уникати будь-яких дій або рішень, що завдають шкоди їхнім
ефективним діям як об'єднаній силі в міжнародних відносинах або в рамках
міжнародних організацій.
- Міністри закордонних справ і один із членів Комісії збираються не рідше
чотирьох разів на рік у рамках системи європейської політичної співпраці. Вони
можуть також обговорювати питання зовнішньої політики, що перебувають у
компетенції
політичної співпраці, під час сесій Ради Європейських Співтовариств;
- Держави забезпечують тісну взаємодію з Європейським Парламентом у рамках
європейської політичної співпраці. Для цього держава-член, що головує в Раді ЄС,
регулярно інформує Європейський Парламент про питання зовнішньої політики,
розглянуті у рамках політичної співпраці, і домагається, щоб думка Європейського
Парламенту враховувалося належним чином.
- У структурі ЄПС був закладений такий інститут, як Політичний комітет, який
регулярно збирав директорів Політичних департаментів МЗС із метою підтримки
послідовної діяльності ЄПС і підготовки питань для обговорення на сесії міністрів
закордонних справ ЄЕС. У Брюсселі засновувався Секретаріат, який мав
допомагати голові Ради Міністрів координувати й ініціювати зовнішньополітичне
співробітництво.
- Розширювалась також сфера компетенції ЄПС, до якої безпосередньо включались
питання європейської безпеки, хоча це положення не набуло обов’язкового
характеру і стосувалося, головним чином, політичних, економічних, технологічних
аспектів безпеки, тоді як військове співробітництво і надалі розвивалося в
основному в межах НАТО і ЗЄС. Рішення продовжували ухвалюватися
одноголосно, однак, щоб не ускладнювати прийняття рішень, держава могла
утриматися під час голосування.

Важливою частиною ЄЄА було утворення в перспективі до 1993 р. єдиного ринку

(завершення формування єдиного ринку товарів, послуг, капіталу та робочої сили.
Передбачалися ліквідація митних та податкових бар’єрів, що ще залишилися на той
час, гармонізація законодавства стосовно прямого й непрямого оподаткування. Для
виконання цієї програми Комісія ЄС виокремила чотири сфери прямого
оподаткування, на які Рада Міністрів мала звернути особливу увагу: гармонізація
оподаткування компаній; ухилення від сплати податків; утворення таких умов у
національних податкових системах, в яких приватні особи вкладатимуть гроші в
державні цінні папери; обмеження на капіталовкладення пенсійних фондів країн-
членів.

ЄЄА утворював широку правову основу для науково-технічної інтеграції. Стаття

130 ЄЄА містила розгорнуте правове обґрунтування цілей, форм і методів
співробітництва у сфері науки й техніки. Визначались також заходи здійснення
науково-технічної інтеграції: виконання програм досліджень, технологічного
розвитку і взаємної інформації з метою стимулювання співробітництва між
підприємствами, дослідницькими центрами, вищими навчальними закладами;
підтримка співробітництва з третіми країнами і міжнародними організаціями у сфері
досліджень; розроблення й поширення результатів досліджень. Стаття 130
передбачала прийняття Співтовариством багаторічних рамкових програм, що
узгоджували наукові й технічні цілі співробітництва, відповідні пріоритетні сфери,
принципи планування дій, деталі фінансової участі ЄЕС у спільних програмах.

4. Маастрихтський договір 1992 р.

Передумови:

МААСТРИ́ ХТСЬКИЙ ДО́ ГОВІР 1992 – угода про утворення Європейського

Союзу.
 Рішення про інтенсифікацію перемовин щодо створення Європейського Союзу,
було ухвалено на зустрічі голів держав в рамках саміту Європейської ради у
Дубліні, який проходив з 25 по 26 червня 1990 р. Самі ж договори, які
започаткували Європейський Союз (далі ЄС), були погоджені у Маастрихті у грудні
1991 р., під час іншої зустрічі глав держав та урядів у межах Європейської ради.
Остаточний варіант Договору про ЄЄ було підписано 7 лютого 1992 р. Він набрав
чинності 1 листопада 1993 р. після ратифікації всіма державами-членами.

Договір про Європейський Союз підписано в нідерландському м. Маастрихті 7

лютого 1992 р. Він набрав чинності 1 листопада 1993 р. після ратифікації всіма
державами-членами.

Основні положення

Мета Європейського Союзу – створення економічного та валютного союзу,

зокрема запровадження єдиної валюти, проведення спільної політики в галузі
закордонних справ і безпеки, установлення єдиного громадянства Європейського
Союзу, співробітництво у сфері юстиції та внутрішніх справ.

У Маастрихтському договорі було сформульовано наступні основні завдання:

– створення економічного і валютного союзів (01 січня 1999 року нова валюта була
офіційно введена в кредитно-грошовий обіг);

– формування загальної соціальної політики;

– перетворення Європейського економічного співтовариства в Європейське

співтовариство з розширенням кола його компетенції;

– доповнення наднаціонального економічного інтеграційного будівництва

співпрацею у сфері зовнішньої політики і безпеки (друга опора), а також в галузі
юстиції та внутрішніх справ (третя опора);

– об’єднання всіх трьох опор в рамках Європейського Союзу.

Формально він створив нову структуру – Європейський Союз та одночасно вніс

зміни й доповнення до Паризького договору 1951 р., а також до обох Римських
договорів 1957 р. Згідно з Маастрихтським договором структура Європейського
Союзу включає Європейські Співтовариства й політичний союз.

Європейський Союз не наділявся міжнародною правосуб’єктністю, але статус

юридичної особи мають Співтовариства – незалежні суб’єкти права із самостійною
компетенцією, незалежною від держав-членів.

Новими напрямами діяльності Європейського Співтовариства (назву

Європейського Економічного Співтовариства змінено на Європейське
Співтовариство) стали освіта, культура, охорона здоров’я, захист прав споживачів та
транс’європейська мережа комунікацій. Зросла роль Європейської ради щодо
визначення основних напрямів політичної діяльності ЄС.
Договір про Європейський Союз затвердив так звану «триопорну» структуру ЄС:

1) Європейське Співтовариство, Європейське співтовариство з атомної енергії та

Європейське співтовариство вугілля та сталі;

2) співробітництво у галузі закордонних справ і безпеки;

3) співробітництво з юстиції та поліції в кримінальних справах.

Договір поглибив і розширив сфери діяльності Співтовариства. Було

активізовано політику у сфері охорони довкілля, досліджень і технологічного
розвитку, розширено повноваження ЄС у таких сферах, як промисловість, охорона
здоров’я, транс’європейські мережі, захист споживачів, культура, освіта, професійна
підготовка.

Економічна сфера:

Договір передбачив заснування Економічного і валютного союзу, а також

запровадження єдиної валюти в межах ЄС. План утворення ЕВС передбачалося
виконати протягом трьох етапів, зміст яких дещо відрізнявся від передбаченого у
плані Делора.

• Перший, підготовчий етап мав завершитись наприкінці 1993 р. Він передбачав

лібералізацію фінансового ринку; поліпшення координації економічної політики
держав-членів і створення механізму багатостороннього контролю за перебігом цієї
координації; розвиток співробітництва між центральними банками держав-членів.

• Другий етап передбачалося розпочати з 1 січня 1994 р. Договір передбачав

заснування Європейського валютного інституту (ЄВІ) , який мав координувати
валютну політику країн. Протягом цього періоду економічні політики держав-членів
мали досягти значного ступеня конвергенції, що відповідав би таким критеріям:
стабільність цін (рівень інфляції не перевищує 1,5 % відносно трьох країн, які
досягли найбільшої стабільності цін); стабільність фінансового становища
(бюджетний дефіцит не більший від 3% ВВП); дотримання встановленої межі
курсових коливань протягом не менше ніж двох років.

• Цей період передбачав заміну ЄВІ Європейським центральним банком (ЄЦБ),

незалежним від національних урядів та інститутів ЄС, який керуватиме валютною
політикою ЄС, співпрацюючи з національними центральними банками. На цьому
етапі мав відбутися перехід до єдиної європейської валюти.

Спільна зовнішня політика та політика безпеки:

Якщо в ЄЄА йшлося лише про наміри держав-членів проводити узгоджену

зовнішню політику й політику безпеки, то в тексті Договору чітко було зазначено,
що "держави-члени активно і відкрито підтримують зовнішню політику й політику
безпеки Союзу в дусі лояльності та взаємодопомоги". Передбачалася також
необхідність постійної координації політики держав-членів згідно з принципами і
загальними напрямами, визначеними на сесіях Європейської Ради. Договір
зобов’язував держав-членів утримуватись від дій, які суперечили інтересам Союзу
або могли послабити його ефективність як єднальної сили в міжнародних
відносинах.

Сформульована процедура узгодження спільних позицій і спільних дій з тими чи

іншими зовнішньополітичними питаннями і питаннями безпеки з метою "підтримки
європейської ідентичності на міжнародній арені". Передбачалося, що основні
принципи і загальні напрями спільної зовнішньої політики визначатимуться
головами держав і урядів на засіданнях Європейської Ради. Рішення щодо
зовнішньополітичних питань мали прийматися переважно одностайно.

Такі складні й делікатні аспекти спільної зовнішньої політики та політики безпеки

Співтовариства, як питання оборони, мали вирішуватися лише на основі принципу
одноголосності, як було і раніше. Також уряди держав-членів могли погоджувати
позиції й дії на рівні міжнародних організацій і форумів. Було виокремлено головні
пріоритетні напрями, в яких застосовувалися спільні заходи:

1) процес ОБСЄ;

2) розробка, контроль, нерозповсюдження атомної зброї;

3) економічні аспекти безпеки (контроль за переданням вій¬ськових технологій

країнам, що не є членами Співтовариства; контроль за експортом озброєнь)

Сфера юстиції і внутрішніх справ:

Співробітництво в цій сфері стосувалося насамперед проблем, пов’язаних із

розбудовою "вільного простору без кордонів": охорона зовнішніх кордонів ЄС,
імміграційна політика, надання притулку, візовий контроль, юридичне
співробітництво, співробітництво органів охорони правопорядку, боротьба проти
міжнародної злочинності, наркобізнесу, тероризму, корупції та шахрайства тощо.
Співробітництво органів правопорядку спирається на організовану в масштабі
Союзу систему обміну інформацією, створену в Європейському поліційному
управлінні –Європолі. Сфера юстиції і внутрішніх справ підлягала правилам
міжурядового співробітництва, що передбачало одноголосне прийняття рішень у цій
сфері.

Громадянство:

Громадянство ЄС доповнює національне громадянство і гарантує свободу

пересування й проживання на території держав-членів кожному громадянину
Союзу. Громадяни Союзу, які проживали на території держав-членів, але не були їх
громадянами, отримали право обирати й бути обраними на муніципальних виборах і
на виборах у Європарламент. Введене право громадян Союзу звертатися з
проханнями або скаргами до інститутів Співтовариства, які мали виконувати
арбітражну роль у розв’язанні конфліктів.

Інституції :

Найбільші зміни були пов’язані з функціонуванням Європарламенту, який

отримав право виступати не лише як консультативний орган, нехай навіть і
обов’язковий, а й як інститут, що бере участь у прийнятті рішень. Як і раніше,
більшість найважливіших нормативних актів мала прийматись шляхом
використання процедури "подвійного читання". Таким чином, три форми діяльності
Європарламенту – спільне рішення, співробітництво й консультації – розширили
його участь у законодавчому процесі Співтовариства.

Маастрихтський договір поширив голосування кваліфікованою більшістю, а

також удосконалив процес прийняття рішень. Новим елементом, що збільшував
шанси досягти консенсусу, був новоутворений Погоджувальний комітет (входять
члени Ради або їхні представники і така сама кількість представників
Європарламенту, має на меті досягнення згоди щодо спільного проекту
кваліфікованою більшістю членів Ради або їхніх представників і більшістю голосів
представників Європарламенту).

Новий договір розширив контролюючі можливості Європарламенту, зокрема у

бюджетній сфері. Згідно зі ст. 189 "б" Комісія ЄС має подавати проекти
законодавчих актів як у Раду ЄС, так і в Європарламент, причому обидва інститути
мають право приймати й відхиляти проект.

Маастрихтський договір подовжив час дії мандата Комісії до п’яти років,

починаючи з 1995 р., щоб її функціонування хронологічно збігалося з
повноваженнями Європарламенту.

Маастрихтський договір увів у ранг п’ятого інституту Співтовариства Палату

аудиторів, створену в 1975 р., що сприяло демократизації інституціональної
системи ЄС, заснував Комітет регіонів суто консультативного характеру й посаду
Омбудсмена з метою посилення захисту прав громадян ЄС.

Держави-члени взяли на себе зобов’язання дотримуватись інтересів

Співтовариства, що набуло відображення в ідеї субсидіарності, яку Маастрихтський
договір визначив як фундаментальний принцип функціонування ЄС (ст. 5 Договору
про заснування Європейського Співтовариства). Принцип субсидіарності
передбачає, що коли в питаннях, на які не поширюються виключні повноваження
Співтовариства і цілі не можуть бути досягнуті відповідними діями держав-членів, в
інтересах справи використовується спільна політика Співтовариства.

Ратифікація:

Під час ратифікації державами-членами Маастрихтського договору виникла

колізія, яка суттєво вплинула на подальший розвиток правового механізму
європейської інтеграції, що здійснюється в межах Євросоюзу. Низка держав-членів
Євросоюзу — Данія, Велика Британія та Ірландія — умовою своєї ратифікації
договору поставили відмову від приєднання до деяких положень, закріплених у
Маастрихтському договорі та додатках до нього. Для того щоб не зірвати процесу
створення Євросоюзу, інші держави-члени вимушені були дозволити такий
вибірковий підхід до прийняття зобов’язань за Маастрихтським договором (opt-out).
Так, Велика Британія не приєдналася до Соціального протоколу, єдиної валюти,
Шенгенської угоди; Ірландія — до Шенгенської угоди; Данія — до Шенгенської
угоди, єдиної валюти, спільної політики у сфері оборони, співпраці у галузі
внутрішньої політи- ки та юстиції, європейського громадянства.
 Таким чином, було створено прецедент, який стосувався гомогенного розвитку
правової інтеграції в Євросоюзі. Це був перший крок на шляху до ерозії концепції
acquis communautaire («спільного доробку»), згідно з якою основні положення права
Євросоюзу повинні охоплювати усі держави-члени. Одночасно в договорі одним із
завдань визначалось дотримання у повному обсязі acquis communautaire (ст. B
Договору про Євросоюз). Тим самим закладалась одна з суперечностей між
положеннями договору та практикою його виконання.

Із набранням чинності Маастрихтським договором утворився складний механізм

правового регулювання інтеграції в Євросоюзі. Він став складатися з трьох
основних частин: європейських співтовариств, спільної політики у сфері оборони,
безпеки, зовнішніх зносин та співпраці у галузі внутрішніх справ та юстиції.

5. Амстердамський договір 1997 р.

Передумови:

У березні 1996 р. в Турині розпочала роботу міжурядова конфе ренція, головним

завданням якої фактично була підготовка нового договору про перебудову
Європейського Союзу. Напередодні Комісія європейських співтовариств подала
доповідь “Про посилення політичного союзу й підготовку до розширення”, де не
приховували ся застороги, що значне кількісне збільшення Союзу може підірвати
його конструкції та послабити основоположні принципи. Тому вся наступна робота,
незважаючи на ревізію Маастрихтського договору, мала, як і раніше, спиратися на
історичні досягнення інтеграції. На думку авторів доповіді, у центр уваги
міжурядової конференції слід було поставити модель соціального розвитку,
гарантування реальної свободи й безпеки людини, підвищення ефективності
зовнішньо політичних акцій Союзу, реформування його інституцій. І, незважаю чи
на серйозні складнощі, що виникли під час підготовки нового до говору, завдання,
поставлене перед конференцією, було виконане.

Концептуальні розходження виявилися, як і раніше, у питаннях глибини та темпів

інтеграції. Якщо Франція і Німеччина традиційно виступали за прискорені темпи
“підсиленого співробітництва”, то Велика Британія побоювалася втратити контроль
у рамках Союзу в разі можливого позбавлення права застосування власного вето. У
процесі вироблення компромісної згоди постала концепція “просу нутого
співробітництва”, яка могла реалізовуватися учасниками за умови дотримання
певної кількості критеріїв. Ця концепція і лягла в основу майбутнього документа.

В червні 1997 р. сесія Європейської Ради на вищому рівні в Ам стердамі схвалила

проект нового договору, а в жовтні того ж року в столиці Нідерландів відбулася
урочиста церемонія підписання гла вами держав і урядів Договору, що змінює
Договір про Європейсь кий Союз, а також договорів щодо заснування європейських
співто вариств та деяких супровідних актів.

Основні положення :

Основні цілі ЄС:

• захист спільних цінностей, фундаментальних інтересів, незалежності та
інтегрованості Союзу відповідно до принципів Статуту ООН;

• посилення безпеки Союзу в усіх аспектах;

• збереження миру та посилення міжнародної безпеки згідно з принципами

Статуту ООН, Гельсінського заключного акта та Паризької хартії;

• підтримка міжнародного співробітництва;

• розвиток та консолідація демократії, повага прав людини та фундаментальних

свобод.

Громадянство:

Відбулось ввиділення статей в окрему частину "Громадянство Союзу". Договір

уточнив співвідношення між європейським і національним громадянством: ст. 17
частини II консолідованих договорів визначає, що громадянство Союзу доповнює, а
не замінює національне громадянство.

Інституції:

- Розширені законодавчі повноваження Європарламенту.Так, Договір розширив

процедуру прийняття спільного рішення (ст. 251 Договору про заснування ЄС), яка
замінила процедуру співробітництва (ст. 252 Договору про заснування ЄС), за
винятком питань, що стосувалися ЕВС.

Крім процедури прийняття спільного рішення, Європарламент використовує

процедуру консультації та процедуру згоди, тобто схвалення або накладання вето на
акт, який ухвалюється Радою одноголосно.

- Відтепер призначення Голови Комісії урядами держав-членів мав затверджувати

Європарламент. Уряди держав-членів разом із новопризначеним Головою
призначають інших членів Комісії, повний склад якої затверджується голосуванням
у Парламенті.

- АД розширив сферу прийняття рішень у Раді кваліфікованою більшістю. Відтак

кваліфікована більшість могла застосовуватись до більшості нових положень
Договору про заснування Європейського Співтовариства: ініціативи щодо створення
робочих місць, рівні можливості для чоловіків і жінок, заходи боротьби з
шахрайством, єдина митна політика, віддалені регіони, прийняття програм у галузі
наукових досліджень і технологічних розробок, охорона здоров’я. Кваліфікована
більшість становила 62 голоси з 87, коли рішення приймалося за пропозиціями,
внесеними Комісією, під час вирішення особливо гострих питань кваліфікована
більшість мала підкріплюватись голосуванням десяти держав із п’ятнадцяти.

- АД розширив повноваження голови Комісії. У нових доповненнях і поправках до

статей Договору зазначалося, що Комісія ЄС працює під політичним керівництвом
свого голови, який з часу призначення бере участь у виборі членів Комісії. Комісія
отримала право поряд з державами-членами на ініціативні пропозиції у сфері
кримінального переслідування й боротьби зі злочинністю, а також у сфері СЗПБ.

- АД дещо змінив повноваження Суду. Хоча друга опора залишається виключеною

з будь-якого судового контролю, Суд отримав певні повноваження щодо третьої
опори. Однак ці повноваження є обмеженими і, таким чином, не рівнозначними
повноваженням Суду стосовно першої опори. Крім того, стосовно нового розділу
Договору про ЄС, присвяченого візовій політиці, політиці надання притулку та
імміграційній політиці, Суд має обмежені повноваження. Головне обмеження
повноважень Суду щодо третьої опори та нового розділу про візову політику,
політику надання притулку та імміграційної політики полягає в тому, що Суд не
може втручатися у підтримання прав та порядку та охорони внутрішньої безпеки
Держави-члена. У рамках третьої опори Суд може відповідати на попередні питання
щодо дійсності та тлумачення пов'язаних з нею рішень. Однак ці повноваження
обмежені лише тими державами-членами, які попередньо визнають юрисдикцію
Суду з цих питань. Держава-член зможе обмежити можливість завдання попередніх
питань своїми верховними судами. Щодо контролю за законністю рішень,
прийнятих Європейським Союзом у рамках третьої опори, Суд матиме юрисдикцію
лише стосовно позовів, порушених Державами-членами або Комісією.

- АД розширив сфери, у межах яких Економічний і соціальний комітет мав право

надавати консультації, а також розширив соціальне поле діяльності Комітету
регіонів. Договір передбачив можливість для Європарламенту консультуватися з
комітетами, звертатися до них за відповідними довідками.

- АД посилив відкритість у процесі прийняття рішень у Євросоюзі, запровадив

поняття гласності, що передбачало відкритий доступ громадян і громадських
об’єднань до законодавчої документації європейських інститутів, чим
скорочувалась дистанція між ними й громадянами.

СЗПБ:

Амстердамський договір модифікував організаційно-управлінську структуру

СЗПБ. Згідно зі ст. ЛЗ вищим органом, який повинен визначати принципи і загальні
напрями СЗПБ, розробляти спільну стратегію в регіонах, де держави-члени мають
важливі спільні інтереси, є Європейська Рада. Рада Міністрів закордонних справ
згідно зі статтями ЛЗ і Л4 реалізує спільні стратегії шляхом визначення спільних дій
та спільних позицій, а також сфери застосування спільних дій, основних цілей
їхнього застосування, а у випадку необхідності – тривалості, засобів, процедури й
умов реалізації. Рада може звернутися до Комісії з проханням надати їй пропозиції у
справі реалізації спільних проектів. Значно підвищена роль Європарламенту, з яким
повинен консультуватися Голова Європейської Ради. Вводилась нова посада
Високого представника з питань СЗПБ. Особа, що обіймала цю посаду, одночасно
була Генеральним секретарем Ради і мала свій виконавчий апарат – групу
планування політики й швидкого реагування.

Сфера юстиції:

АД зберіг правові інструменти співробітництва, які стали більш ефективними.

Було скорочено сферу правового співробітництва й співробітництва у сфері
внутрішніх справ. Відтак у рамках "третьої опори" залишились оперативне
співробітництво у справі розкриття кримінальних правопорушень, співробітництво
між правоохоронними органами у зв’язку з розслідуванням серйозних форм
організованої злочинності тощо.

Розділ "Вільне пересування осіб, право притулку, імміграція" передбачав

регламентацію перетину внутрішніх і зовнішніх кордонів держав — членів ЄС,
гармонізацію політики притулку й імміграції, адміністративного й правового
співробітництва в цивільній сфері. Рада отримала право протягом перехідного
періоду тривалістю в п’ять років із часу набуття чинності Амстердамським
договором приймати в цій сфері рішення на пропозицію Комісії або за ініціативою
держави-члена за винятком питань гармонізації законодавства держав-членів.

Амстердамський договір окремим протоколом до Договору про ЄС інтегрував

Шенгенські угоди до правової системи Союзу. Протокол застеріг, що Шенгенські
угоди діють лише у випадку, коли не суперечать правопорядку ЄС. Функції
Виконавчого комітету – органу, який забезпечував функціонування механізму
Шенгенських угод, були передані Раді ЄС, яка мала приймати рішення в цій сфері
на основі одноголосності.

Виключно важливим для майбутнього Союзу стало розширення сфери

застосування права Співтовариств і юрисдикції Суду ЄС. Особливо показово це
виразилося в комунітаризації[1] Шенгенських угод. Відповідні положення, що
відносяться до регулювання візової політики, надання притулку і регулювання
міграційної політики, були безпосередньо інкорпоровані в текст Амстердамського
договору. Проте не всі держави-члени Союзу погодилися з цим рішенням. Англія,
Ірландія і Данія обумовили в спеціальних документах, доданих до тексту Договору,
свою особливу позицію. Враховуючи ситуацію, коли в рамках Союзу ті або інші
угоди і засновані на них юридичні розпорядження застосовуються не до всіх, а лише
до частини держав-членів, Амстердамський договір формулює концепцію
просунутої співпраці. Згідно цієї концепції держави, що вживають заходи і кроки,
спрямовані на поглиблення інтеграційних процесів, можуть вводити у відносинах
між собою положення, які сприяють прискореній реалізації цілей і завдань,
визначених в засновницькому договорі. Амстердамський договір не тільки визнав
правомірність подібної практики, коли узгоджені рішення застосовуються тільки
частиною держав-членів, але і передбачив порядок і механізм реалізації концепції
просунутої співпраці. Ця ж концепція була покладена в основу формування
Валютного союзу, до якого увійшло 11 з 15 держав-членів.

Сфера захисту прав людини:

Амстердамський договір посилив захист прав і свобод людини. Договір передбачив

застосування санкцій проти держав-членів, які порушували фундаментальні
принципи свободи й демократії (базові принципи ЄС), аж до їхнього виключення із
Союзу. Констатація "серйозного й неодноразового порушення" входить до
обов’язків Ради, яка збирається на рівні голів держав і урядів та виносить постанову
одностайним голосуванням на пропозицію третини держав-членів або Комісії після
відповідного висновку Європарламенту. Договір надав офіційний статус
процедурам, спрямованим на зміцнення прав і свобод людини. Амстердамський
договір наголосив на значенні соціальних прав. Хартією Співтовариства про
основоположні соціальні права робітників 1989 р. Амстердамський договір визначив
механізм забезпечення захисту від дискримінації в будь-яких виявах, зокрема
наголосив на необхідності послідовної реалізації рівноправності чоловіків і жінок.

Соціальна політика:

Приєднання Великої Британії до спільної соціальної політики ЄС дало змогу

ввести в Амстердамський договір окремий розділ "Соціальна політика, освіта,
професійна підготовка та молодь", складений шляхом об’єднання видозміненого
тексту Угоди про соціальну політику з відповідними положеннями Маастрихтського
договору. Договір посилив положення про захист довкілля, охорону здоров’я, захист
споживачів.

В Амстердамському договорі було виділено окремий розділ "Зайнятість". Розділ

про зайнятість фактично засновував нову спільну політику, головною метою якої
було досягнення високого рівня зайнятості в ЄС. Згідно з Договором Європейська
Рада повинна щорічно розглядати ситуацію із зайнятістю у Співтоваристві та
робити висновки на основі спільного звіту Ради й Комісії. На підставі висновків ЄР
Рада рішенням, прийнятим кваліфікованою більшістю на пропозицію Комісії і після
консультацій з ЄП та відповідними комітетами, щорічно визначає основні напрями,
якими держави-члени мають керуватися під час проведення своєї політики
зайнятості.

Поглиблена співпраця:

Незважаючи на існування різних термінів, що стосуються того самого питання

(диференційована європейська інтеграція, концентричні кола, багатошвидкісна
Європа, виборча геометрія), поглиблена співпраця по суті означає те, що не всі
Держави-члени просуваються шляхом європейської інтеграції з однією швидкістю.

При справжньому стані Союзу основною проблемою стало те, що з усією ясністю
вимальовуються різні погляди на європейську інтеграцію у різних держав-членів. У
тій ситуації, коли Рада потребує одностайного голосування, це може призвести до
паралічу процесу прийняття рішень. Для того, щоб уникнути цієї проблеми (яка
стане ще більшою після того, як до Союзу приєднається більше держав) можна
запропонувати ширше використання процедури поглибленої співпраці. Цього разу
немає основі ad hoc, але основі більш структурного підходу. Проте, абсолютно
очевидною є небезпека, що виникає через це: зрештою, це може призвести до
роз'єднаного Європейського Союзу. Для того, щоб уникнути такого сценарію, будь-
яка поглиблена співпраця має супроводжуватися необхідними гарантіями для acquis
communautaire, що дозволяють уникнути системи "береш і вибираєш".

Основні принципи поглибленої співпраці визначено у Договорі про Європейський

Союз (Статті з 43 до 45 Договору про Європейський Союз). Крім цих загальних
принципів, існують ще й особливі статті для першої опори (Стаття 11 Договору про
ЄС) та для третьої опори (Стаття 40 Договору про Європейський Союз). Правила,
що застосовуються для третьої опори, не використовуються для інтеграції Schengen
acquis. Очевидно, що моделі повинні відрізнятися залежно від опор. Можна легко
уявити диференційовані ініціативи в тих секторах, де Європейський Союз досі
багато чого не реалізував. Важче таке можна уявити у сферах, де зроблено вже
багато, як, наприклад, у межах внутрішнього ринку. Необхідно звернути увагу на
те, що поглиблена співпраця не передбачена для другої опори. Нарешті, Суд
компетентний виносити рішення щодо використання техніки поглибленої співпраці.

6. Ніццькій договір 2001 р.

Передумови:

Вступ нових держав у союз означало розширення спектра національних інтересів,

що могло призвести до зупинення процесу європейської інтеграції. З іншого боку,
створення єдиного ринку України та запровадження єдиної валюти позначили
значимість початку наступного щаблі інтеграції – політичного союзу. Перед ЄС
постали завдання демократизації політичних процесів та посилення ефективності
наднаціональних інституцій.

26 лютого 2001 р. підписано Ніццький договір, який вніс зміни до Договору про
Європейський Союз, а також тих, які засновують європейські співтовариства, а
також деяких пов’язаних із ними актів.

Основні положення:

В результаті внесених змін було посилено законодавчі та наглядові повноваження

Європейського парламенту, розширено можливості прийняття рішень
кваліфікованою більшістю у сферах, пов'язаних зі свободою пересування громадян;
правовим співробітництвом у цивільних справах; укладанням міжнародних
торгових угод; промисловою політикою; співробітництвом із третіми країнами;
прийняттям норм та правил, що регулюють роботу членів Європейського
парламенту; діяльністю політичних партій на європейському рівні; прийняттям
правил, що стосуються Європейського суду та Суду першої інстанції та ін. Водночас
Ніццький договір обмежив можливість застосування державами-членами права вето
на законопроекти та інші рішення.

Інституції:

З урахуванням розширення було змінено квоти на заміщення місць у

Європейському парламенті. Договір збільшив максимально допустиму кількість
депутатів Європарламенту з 700 до 732, при цьому знизивши кількість місць, що
займаються чинними державами-членами, з 626 до 535. Скорочення не торкнулося
Німеччини та Люксембургу: Німеччина тим самим зберегла за собою максимальну
кількість голосів у Європарламенті.

Було також змінено порядок формування Європейської комісії та встановлено

граничну чисельність її складу. Кожна з держав – членів ЄС отримала можливість
висунути трохи більше одного представника. Договір визначив систему ротації
членів Європейської комісії, яка відображала демографічний склад Європейського
Союзу та його географію.
 Ніццький договір розширив повноваження голови Європейської комісії, який
одержав можливість приймати рішення щодо внутрішньої структури комісії,
відповідальності кожного з її членів. Крім того, договір змінив співвідношення
голосів у Раді Європейського Союзу: п'ять найбільш населених держав ЄС
(Німеччина, Великобританія, Франція, Італія та Іспанія) отримали 60% голосів
замість колишніх 55%.

Було прийнято рішення щодо перебалансування позицій у голосуванні в Раді ЄС,

яке мало набути чинності після розширення ЄС. Таким чином, керівники великих
держав домоглися перерозподілу голосів у Раді на свою користь. Для майбутніх
держав – членів ЄС квоти для голосування у Раді ЄС також були узгоджені згідно з
кількісним складом населення. Необхідна кваліфікована більшість голосів для
прийняття рішень у Раді становила 62/87 (71,26 % населення, мінімум 8 держав), а
блокуюча меншість — 26/87 (29,89 %, мінімум З держави). Після вступу в ЄС 12
нових держав кваліфікова¬ною більшістю мало бути не менше 255 голосів із
загальних 342, але лише у випадку, якщо вони представлятимуть не менше 62 %
загального населення ЄС.

Було прийнято рішення, що після розширення ЄС усі держави-члени матимуть по

одному комісіонеру в Європейській Комісії, кількісний склад якої не
перевищуватиме 27 комісарів. У випадку подальшого розширення ЄС Комісія
функціонуватиме на основі ротаційної системи. Президент ЄК та її члени
призначатимуться главами держав і урядів ЄС за процедурою голосування
кваліфікованою більшістю голосів. Були розширені повноваження Голови Комісії:
він призначатиме віце-голів, розподілятиме обов’язки між членами Комісії і матиме
право звільняти комісарів. Кількість європарламен-тарів збільшиться до 738 осіб.

У зв'язку з побоюваннями щодо перевантаженості судової системи було внесено

суттєві доповнення, покликані прискорити судовий процес на європейському рівні.
Засновано Суд ЄС, до складу якого увійшли по одному судді від кожної держави-
члена, а також Суд першої інстанції та спеціалізовані судові палати. Суд першої
інстанції став судом загальної юрисдикції, у його розгляді опинилися справи, подані
фізичними та юридичними особами, позови, пов'язані з порушеннями юридичними,
приватними особами та державами-учасницями рішень та директив Європейського
Союзу. Інші судові справи опинилися в юрисдикції Суду ЄС. Спеціалізовані судові
палати було засновано з метою розгляду справ у окремих галузях, наприклад у сфері
інтелектуальної власності.

Була розширена сфера застосування голосування кваліфікованою більшістю в Раді

ЄС. Відтепер від голосування більшістю залежали такі питання, як вибори
керівництва ЄС, контроль за бюджетом, надання фінансових послуг, а з 2007 р. –
розподіл допомоги ЄЕС несприятливим регіонам. Однак голосування на основі
консенсусу залишилось у питаннях оподаткування, соціального забезпечення,
імміграційної політики, торгівлі аудіовізуальною продукцією. Загалом предметом
одностайного голосування залишилися 70 пунктів, що становило 10 % від усіх
статей Договору про заснування ЄС.

Стаття 191 Договору про Європейський Союз щодо політичних партій на

європейському рівні була доповнена параграфом про правила їх фінансування.
Поглиблена співпраця:

Ніццький договір суттєво змінив умови поглибленої співпраці між державами –

членами ЄС. Зафіксовано мінімальну кількість держав-членів (8), із вступом до
союзу нових країн передбачено зміну необхідного мінімуму до однієї третини
держав-членів. Договір передбачав можливість поглибленої співпраці в рамках
узгодженої зовнішньої політики ЄС (спільної зовнішньої політики та політики
безпеки), зокрема, спільних дій та формування спільних позицій. Подібна співпраця
не може здійснюватися у питаннях, що стосуються безпеки союзу.

7. Договір про запровадження Конституції для Європи 2004 р.

Передумови:

15 грудня 2001 р у м. Лакені (Бельгія) Європейська рада прийняла Декларацію

про майбутнє Європейського Союзу, яка відкрила шлях до подальших реформ
інституційного та конституційного устроїв Союзу. Створено Європейський конвент
– тимчасовий міжурядовий орган для підготовки проекту Конституційного договору
Європейського Союзу.

Конституційний договір Європейського Союзу підписано в м. Римі (Італія)

головами урядів держав – членів Європейського Союзу (2004 р.). Цей документ
(офіційна назва – «Договір, що встановлює Конституцію для Європи») уключав усі
наявні установчі договори Європейського Союзу та Хартію основних прав
Європейського Союзу. Після набрання чинності Конституційним договором усі
попередні джерела первинного права мали бути замінені на єдиний кодифікований
акт – Конституційний договір Європейського Союзу.

Основні положення:

Основна новація Конституційного договору Європейського Союзу – заміна

незграбної «триопорної структури Європейського Союзу» (Європейське
Співтовариство плюс дві окремі «опори» – співробітництво у сфері зовнішньої
політики й у кримінально-правовій сфері) – на єдиний Європейський Союз, хоча
сфери зовнішньої політики та політики безпеки й сфери юстиції та кримінальної
поліції було збережено як спеціальні міждержавні.

Крім того, усунуто колізії між Договором про Європейський Союз і Договором
про Співтовариство за допомогою визначення міжнародної правосуб’єктності ЄС.

Конституція ЄС містить чотири розділи: інститути ЄС, компетенція інститутів ЄС

та її здійснення, політика ЄС у різних сферах, порядок перегляду Основного закону.

У преамбулі конституції зазначається, що вона "надихається культурною,

релігійною й гуманістичною спадщиною Європи”. А у її текст включена
Європейська хартія основних прав і свобод громадян.
 Конституція змінює структуру і функції інститутів Євросоюзу. У Раді ЄС мала
з'явитися посада президента. Зараз пост глави Ради за принципом ротації кожні
півроку передається з однієї країни ЄС до іншої, президент же буде призначатися
Радою строком на два з половиною роки, при цьому його повноваження будуть
дуже обмежені.

У Євросоюзі також мав з’явитись міністр закордонних справ, що повинен був

представляти єдину європейську зовнішню політику. Однак країни - члени ЄС як і
раніше змогли би виробляти власну позицію з будь-якого питання, і глава МЗС
Євросоюзу зміг би говорити від його імені тільки в тому випадку, якщо буде
досягнутий консенсус.

Конституція розширювала повноваження Європарламенту, який мав не тільки

затверджувати бюджет, але й займатися проблемами, пов'язаними зі станом
громадянських свобод, прикордонного контролю й імміграції, співробітництва
судових і правоохоронних структур всіх країн ЄС.

До цього у Раді Європи рішення досягалися за згодою всіх країн, що затягувало їх

прийняття. Конституція ж вводить поняття «подвійної більшості»: для того щоб
закон був прийнятий, за нього повинні проголосувати 55 відсотків країн, де
проживають не менш як 65 відсотків населення ЄС. Окремі держави, відповідно до
конституції, не могли мати права вето. При цьому, якщо яка-небудь країна буде
незадоволена постановою або рішенням Європейської Ради, вона зможе зупинити
його дію за умови, що її підтримають ще як мінімум три інших держави.

Число депутатів Європарламенту мало не перевищувати 750 осіб. Обмежено

мало бути й число членів Еврокомісії: якщо до цього у кожної держави-члена
повинен бути в "уряді" ЄС свій представник, те незабаром їх мало бути всього 18.

Закони ЄС мали прийматися за наступною процедурою: Еврокомісія розробляє

законопроект і направляє його в Європарламент. При схваленні більшістю голосів у
Європарламенті, законопроект направляється в Європейську Раду, яка повинна
затвердити його кваліфікованою більшістю.

Переглядати ж Конституцію можна тільки одностайною ухвалою всіх держав-

членів. Така ж одноголосність потрібна і при прийнятті рішень, що стосуються
оборони Союзу.

Ратифікація:

Конституційний договір Європейського Союзу ратифіковано 15 державами-

членами (Австрія, Бельгія, Греція, Естонія, Іспанія, Італія, Кіпр, Латвія, Литва,
Люксембург, Мальта, Німеччина, Словаччина, Словенія та Угорщина). Але,
зважаючи на те, що французькі громадяни висловилися проти ратифікації
Конституційного договору Європейського Союзу, а також негативне ставлення до
ратифікації за результатами референдуму в Нідерландах, Конституційний договір не
набув чинності.
8. Лісабонський договір 2007 р.

Лісабонський договір або Договір про реформування ЄС (офіційна назва –

Лісабонський договір про внесення змін до Договору про Європейський Союз та
Договору про заснування Європейського співтовариства) – новий основоположний
договір ЄС, підписаний 13 грудня 2007 р., покликаний замінити собою Європейську
конституцію, що не вступила у силу, і ввести зміни в попередні установчі договори
для реформування інституційної структури, системи прийняття рішень і засад
функціонування ЄС. У спеціальній літературі в ході підготовки Лісабонський
договір також іменувався новим базовим Договором, Договором про реформу.
Вважається, що ідея підписати цей договір виникла замість Конституції ЄС, яка так і
не ввійшла в законну силу через бойкот окремих держав-членів ЄС. Вважається, що
підписання нового договору у формі змін і поправок до існуючих установчих актів
належала Н. Саркозі і була ним висловлена в період, ще коли він був кандидатом в
президенти Франції.

Наступним кроком становлення Європейського Союзу стало підписання 13 грудня

2007 р. Лісабонських договорів про Європейський Союз і про
функціонування Європейського Союзу, які набули чинності 1 грудня 2009 р. До
установчих договорів додано Хартію Європейського Союзу про основні права.

Основні положення:

Основними завданнями Лісабонського договору були:

 Реформування інституції ЄС та вдосконалення процесу прийняття рішень;

 Внесення змін до внутрішніх напрямів політики ЄС;

 Посилює демократії в ЄС;

 Посилення зовнішньополітичного вимір ЄС.

Структура:

Договір про Європейський Союз включає 55 статей, які містять загальні положення
й основоположні принципи діяльності ЄС, а Договір про функціонування
Європейського Союзу має 358 статей, що деталізують ці загальні положення
стосовно всіх сфер, на які поширено компетенцію Союзу.

Реорганізація:

Лісабонські договори враховують перспективи поглиблення європейської

інтеграції. Тому реформування охопило практично всі сфери діяльності
Європейського Союзу. Нововведення стосуються ліквідації поліструктурного
характеру Європейського Союзу та наділення його міжнародною
правосуб’єктністю. Європейський Союз замінив Європейське співтовариство й
став його правонаступником. Ліквідовано поділ Європейського Союзу на три опори.
Спільна зовнішня політика та політика безпеки (СЗППБ) разом із Європейською
політикою безпеки й оборони становлять окремий напрям діяльності Союзу, що
регулюється Договором про Європейського Союзу та не має суто міждержавного
характеру. Особливість цієї діяльності полягає насамперед в окремій процедурі
ухвалення рішень. Європейський Союз отримав додаткові повноваження у сфері
СЗППБ і спільної торговельної політики.

З’явилася низка нових сфер правового регулювання, підпорядкованих

Європейському Союзу: космос, спорт, туризм, енергія, цивільна оборона,
адміністративне співробітництво, гуманітарна допомога.

Інституції:

Лісабонський договір вносить зміни до положень щодо складу таких інституційних

органів ЄС, як: Європейський Парламент, Комітет Регіонів та Європейський
економічний та соціальний комітет.Відповідно до положень Договору, кількість
членів парламенту не повинна перевищувати 751 депутата (включаючи Президента
Європарламенту), а місця розподіляються за системою «пропорційності», де
мінімальна кількість представників від держави 5, а максимальна 96. Щодо
повноважень Європарламенту, їх було збільшено у сфері законодавчих та
бюджетних функцій та було прирівняно до Ради ЄС.

Лісабонський договір визначив розподіл компетенцій між ЄС та державами-

членами. Відповідно, з’явилось три види компетенцій реформованого
Європейського Союзу: виняткова компетенція; спільна компетенція; підтримуюча
компетенція.

До сфери виняткової компетенції ЄС належать: Митний союз; впровадження

правил конкуренції, необхідних для функціонування внутрішнього ринку;
монетарна політика щодо держав- членів Єврозони; збереження морських
біоресурсів відповідно до спільної політики в галузі риболовства; спільна
торгівельна полі-тика; укладання міжнародних договорів за певних умов.

У сферах спільної компетенції держави-члени можуть приймати юридично

обов’язкові документи у разі, якщо ЄС не здійснює регулювання у даній сфері.

До сфери спільної компетенції належать: внутрішній ринок; соціальна політика;

сільське господарство та риболовство; навколишнє середовище; захист споживача;
транспорт; транс- європейські мережі; енергетика; зона свободи, безпеки та пра-
восуддя; наука, технологічний розвиток, космос; гуманітарна допомога.

До підтримуючої компетенції ЄС держав-членів належать: охорона здоров’я;

промисловість; культура; туризм; освіта, спорт; соціальний захист; адміністративне
співробітництво.

Збільшено кількість інститутів Європейського Союзу: замість п’яти, їх стало сім.

До Європейського парламенту, ради, комісії, Суду та Рахункової палати додалися
Європейська рада і Європейський центральний банк. У їхній діяльності
посилились елементи наднаціональності. Інституційний механізм Європейського
Союзу став значно розгалуженішим.
 Лісабонський договір передбачає впровадження посади голови Європейської
ради, який обирається строком на два з половиною роки (із правом на одне
повторне обрання), та головуватиме на засіданнях головної міжурядової інституції
ЄС і забезпечуватиме стійкість та послідовність її роботи.

Високий представник із питань зовнішньої політики й політики безпеки обійняв

посаду віце-голови Комісії та став головною посадовою особою, яка відповідає за
реалізацію СЗППБ.

Реформування зазнали судові установи Союзу. До Суду Європейського Союзу

належать тепер Суд, Загальний суд і спеціалізовані суди. Його повноваження
розповсюджуються на всі сфери діяльності Союзу, окрім СЗППБ. Передбачено
збільшення кількості Генеральних адвокатів. Розширено права фізичних і
юридичних осіб стосовно випадків звернень до судових установ Європейського
Союзу.

Зменшено кількість видів актів інститутів Європейського Союзу. Основними їх

видами для всіх сфер діяльності Європейського Союзу залишилися регламенти,
директиви, рішення. Спростилися процедури їх ухвалення. У межах Договору про
функціонування Євросоюзу акти з ключових питань, що ухвалюються одноголосно
або більшістю голосів, стали називатися законодавчими актами, а їх ухвалення
здійснюється на основі звичайної й спеціальної законодавчих процедур. Акти, які
ухвалюються поза межами законодавчих процедур, віднесено до незаконодавчих
актів.

Значно обмежено повноваження Євроатому. Із самостійного європейського

співтовариства він перетворився на організацію, що існує при Європейському
Союзі. Договір про заснування Євроатому вже не відносять до установчих договорів
про Європейський Союз, а діяльність об’єднання підпорядкована Союзу.

Також, Лісабонський договір реформував процес прийняття рішень в Раді ЄС –

стара система зваженого голосування була скасована, і було запроваджене нове
визначення кваліфікованої більшості. Починаючи з 2014 року кваліфікованою
більшістю вважається як мінімум 55% голосів членів Ради (щонайменше 15 країн),
котрі представляють мінімум 65% населення Союзу. Блокувати процес прийняття
рішення можуть чотири держави- члени ЄС, які представляють 35% населення ЄС.

ЄС набув повноважень вживати заходів в енергетичній сфері з метою: забезпечити

функціонування енергетичного ринку; гарантувати безпеку енергопостачання;
сприяти енергоефективності; сприяти розширенню взаємозв’язку енергомереж.

Членство:

Набуття членства в ЄС за Лісабонським договором реалізується через так звані

«Копенгагенські критерії членства», що були ухвалені Європейською Радою в
Копенгагені у червні 1993 р. для держав-кандидатів з Центральної та Східної
Європи: стабільність інституцій, що гарантують демократію, верховенство права,
права людини та повагу і захист меншин (політичний критерій); наявність діючої
ринкової економіки, а також здатність протистояти конкурентному тиску й
ринковим силам у межах ЄС (економічний критерій); спроможність взяти
зобов’язання щодо членства, включаючи відданість цілям політичного,
економічного та валютного союзу (правовий критерій).

Ратифікація:

Процес ратифікації Лісабонського договору, що змінює Договір про Європейський

Союз і Договір про заснування Європейського Співтовариства, відбувався із
суттєвими проблемами через позицію Ірландії, Польщі й Чехії. Близько 53 %
населення Ірландії проголосувало проти Договору під час референдуму в червні
2008 р., і лише після повторного проведення референдуму 2 жовтня 2009 р. країна
більшістю голосів (67,1 %) схвалила цей документ. Президент Чехії підписав
Договір тільки після висновку Конституційного Суду країни. Завершення процедури
ратифікації всіма державами – членами Європейського Союзу – створило правові
підстави для набуття чинності Лісабонським договором 1 грудня 2009 р.