1

ЛЕКЦІЯ 6.
ПЕРЕДУМОВИ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ
1. Холодна війна як передумова появи "атлантичної "Європи
2. Формування трансатлантичного воєнно-політичного співробітництва
3. Створення Ради Європи

1. Холодна війна як передумова появи "атлантичної "Європи

1946 р. характеризувався зростанням напруженості у взаємовідносинах
між СРСР та США. 15 березня цього року В. Черчілль під час виступу у
Фултоні, штат Міссурі, закликав до протидії радянському експансіонізмові й
заявив, що "від Щецина на Балтиці та до Трієста на Адріатиці на континент
упала "залізна завіса". Черчілль зробив висновок, що для відвернення
радянської загрози необхідний союз між Сполученими Штатами і Британською
Співдружністю Націй. Однак довготерміновим рішенням, на його думку, була
європейська єдність, "від якої не може бути назавжди відсторонена жодна
держава".
У 1947 р. уже можна було говорити про наявність двох ворожих таборів.
12 березня цього року президент США Гаррі Трумен виступив перед
Конгресом США і зажадав від нього підтримки програми надання допомоги
Греції й Туреччині в розмірі 400 млн. дол. Він звернув увагу на прямий зв'язок
між економічними й соціальними проблемами в Європі та зростанням впливу
комуністичних ідей і запропонував збільшити фінансову допомогу іншим
європейським державам. 5 червня 1947 р., менше ніж через три місяці після
оголошення доктрини Трумена, державний секретар США Джордж Маршалл
під час доповіді в Гарвардському університеті оголосив про необхідність
прийняття Америкою програми широкомасштабної допомоги європейським
країнам з метою попередження "економічного, політичного й соціального
хаосу" і відродження Європи. Відтак, схваливши доктрину Трумена та "план
Маршалла", Сполучені Штати зробили ставку на уніфікацію Західної Європи,
якій відводилася вирішальна роль у збереженні геополітичної рівноваги.
 2
Після провалу французьких спроб консолідувати Європу під франко-
британським керівництвом або в союзі з Бенілюксом ідея "західного союзу"
трансформувалася в план "атлантичного співробітництва", який спочатку
отримав визнання у Франції, Італії та Бельгії. Водночас у Західній Німеччині
Християнсько-демократичний союз і Конрад Аденауер обстоювали ідею
західноєвропейської федерації навколо франко-німецького ядра і на базі
економічної інтеграції з метою прориву німецької ізоляції.
12 липня 1947 р. в Парижі почала роботу конференція 16 європейських
держав, які погодилися взяти участь у "плані Маршалла", з метою визначення
спільних економічних потреб. Під тиском Радянського Союзу шість держав з
комуністичними урядами (Албанія, Болгарія, Польща, Угорщина, Румунія,
Югославія) або відмовилися від американських пропозицій, або поставили
умови, рівнозначні відмові. Чехословаччина, де при владі був уряд Народного
фронту, спочатку дала принципову згоду, але була змушена змінити рішення
під тиском СРСР. Від участі в "плані Маршалла" "з політичних та географічних
причин" змушена була відмовитися і Фінляндія. "План Маршалла" в тлумаченні
Радянського Союзу і всіх комуністичних партій був виявом американського
імперіалізму, націленого на встановлення економічного та політичного диктату
в Європі.
"План Маршалла" відіграв вирішальну роль у відбудові й модернізації
Європи, насамперед у відродженні Західної Німеччини та в налагодженні її
тісних зв'язків з європейськими партнерами. З 1948 по 1952 р. США надали в
межах цього плану 12,8 млрд. дол., із них 85 % у вигляді допомоги і 15 % у
вигляді довготермінових позичок. Близько 60 % усіх сум отримали Велика
Британія, Франція, Італія і Західна Німеччина. У цілому з 1945 по 1962 р.
Сполучені Штати надали Європі фінансову допомогу в розмірі близько 30
млрд. дол.
У квітні 1948 р. розпочала діяльність Європейська організація
економічного співробітництва (ЄОЕС), до якої увійшли 16 держав — учасниць
"плану Маршалла". ЄОЕС мала забезпечити розподіл американської допомоги,
 3
а також координацію національних економічних політик держав-учасниць. Для
керівництва ЄОЕС були створені Рада Міністрів, виконавчий і технічний
комітети. Генеральним секретарем Організації став Роберт Маржолін,
майбутній віце-голова Комісії Європейського Співтовариства.
На пропозицію США, підтриману англійцями, ЄОЕС заснувала
Європейський союз розрахунків, який мав сприяти лібералізації європейської
торгівлі шляхом упровадження системи багатосторонніх компенсацій і
автоматичного надання кредитів країнам, які цього потребували. Союз було
ліквідовано у 1958 р. після досягнення поставлених перед ним цілей. ЄОЕС
стала школою міжнародного співробітництва, де європейські політики
набували навичок спільного опрацювання й прийняття наднаціональних
рішень. Зокрема ЄОЕС сприяла роботі Європейського агентства ядерної
енергетики і Європейського агентства продуктивності. Таким чином, ЄОЕС
була першою європейською організацією, що відкрила шлях до майбутніх
автономних ініціатив європейців. У 1960 р. ЄОЕС було трансформовано в
Організацію економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), до якої
приєднались США і Канада.

2. Формування трансатлантичного воєнно-політичного співробітництва

Головною відповіддю Радянського Союзу на "план Маршалла" було
створення восени 1947 р. Комінформу (Комуністичного бюро інформації) —
органу зв'язку між комуністичними партіями на європейському рівні. На його
першому засіданні радянський представник Андрій Жданов заявив про поділ
світу на два табори: імперіалістичний та капіталістичний, очолюваний США, і
антиімперіалістичний та антикапіталістичний, керований СРСР.
Протягом 1948 р. конфронтація між СРСР і західними державами
посилилась. У лютому цього року відбувся державний переворот у Празі, у
результаті якого до влади прийшов комуністичний уряд. Навесні, у відповідь на
сепаратні дії колишніх союзників у німецькому питанні, радянська сторона
розпочала блокаду західних зон Берліну, яка тривала майже рік. "Холодна
 4
війна" зумовила активізацію діяльності комуністичних партій у західних
державах. Так, у Франції у 1948 р. відбувся масовий страйк, який подекуди
набрав форми повстання, зокрема на шахтах і в портах.
Події 1947—1948 рр. змусили західноєвропейські держави шукати нову
систему союзництва. 17 березня 1948 р. у Брюсселі Велика Британія, Франція і
країни Бенілюксу підписали Договір про економічне, соціальне і культурне
співробітництво та колективну самооборону терміном на 50 років.
Брюссельський договір визначив зобов'язання щодо спільних дій його
учасників на випадок виникнення війни в Європі й втягнення у неї хоча б
одного з них. Взяття таких зобов'язань фактично означало створення в Європі
військового угруповання — Західного союзу.
Брюссельський договір став лише підготовчим етапом створення в 1949 р.
Організації Північноатлантичного договору. З появою НАТО Західний союз на
деякий час втратив самостійне значення, й у 1954 р. після провалу планів
створення Європейського оборонного співтовариства трансформувався у
Західноєвропейський союз. Унаслідок протидії Великої Британії виявилися
невдалими також спроби економічного і митного об'єднання в межах Західного
союзу.
Західний союз, нарешті, не врятував Європу від уявної радянської
загрози. Аналізи співвідношення сил свідчили про східноєвропейських держав
самостійно протистояти Радянському Союзові. За цих умов стала популярною
ідея створення спільної оборонної системи держав, які підписали
Брюссельський пакт, та Сполучених Штатів.
3 огляду на геополітичні реалії американці відмовилися від традиційного
ізоляціонізму. 11 червня 1948 р. Сенат США надав дозвіл урядові укладати в
мирний час договори про союзи з державами за межами Американського
континенту.
4 квітня 1949 р. у Вашингтоні п'ять членів Брюссельського пакту, США,
Канада, Італія, Португалія, Ісландія, Норвегія й Данія підписали
 5
Північноатлантичний договір. Відтак Америка залучалась до оборони Європи,
на яку поширювалась американська "ядерна парасолька".
Радянський Союз відповів створенням Ради економічної взаємодопомоги
в січні 1949 р. і укладенням у 1955 р. Варшавського договору.
Отже, Європа виявилась розколотою на дві сфери впливу вздовж усієї
розмежувальної лінії в Центральній Європі з протистоянням двох військових
блоків. Разом із тим геополітичне розчленування Європи полегшило
досягнення європейського порозуміння і прискорило початок європейської
інтеграції.

3. Створення Ради Європи

Французький міністр Жорж Бідо, натхненний рішеннями Гаазького
конгресу, у липні 1948 р. склав меморандум щодо створення Європейського
Союзу. 18 серпня цього ж року уряд Франції вирішив передати проект на
розгляд членів Західного союзу. У листопаді — грудні в Парижі працював
Постійний комітет із проблем вивчення та розвитку європейської федерації, до
якого входили представники п'яти держав-членів Брюссельського договору.
Франко-бельгійські федералісти виступали за створення консультативної
асамблеї, яка б мала репрезентативний характер і в майбутньому започаткувала
європейський парламент. Британські представники наголошували на
неподільності національного суверенітету і вимагали обмежитися лише
Комітетом міністрів, який збиратиметься періодично і спиратиметься у своїй
діяльності на підтримку асамблеї, члени якої будуть призначатись урядами
країн.
28 січня 1949 р. міністри закордонних справ держав — членів Західного
союзу погодилися на компроміс. Було досягнуто згоду щодо створення Ради
Європи (РЄ), яка мала складатися з двох органів: Комітету міністрів, засідання
якого були б закритими; Європейської консультативної асамблеї, засідання якої
були б відкритими, а її члени призначалися б кожною країною згідно з її
власними традиціями. Функції асамблеї були обмеженими: її порядок денний
 6
визначався Комітетом міністрів і вона не мала жодних повноважень у питаннях
оборони. До участі в РЄ була запрошена Італія, а також було прийнято рішення,
що РЄ буде відкритою для вступу 17 держав — членів ЄОЕС.
5 травня 1949 р. десять держав: п'ять держав — членів
Брюссельського пакту, а також Італія, Данія, Ірландія, Норвегія й Швеція
підписали у Лондоні Статут, за яким було за сновано Раду Європи. Перша
сесія Ради Європи розпочалась у Страсбурзі 8 серпня 1949 р. Греція й
Туреччина були запрошені до організації 9 серпня, Ісландія — на наступній
сесії Ради. Питання про прийняття Німеччини було відкладено у зв'язку із
Саарською проблемою. Структура і міжурядовий характер РЄ стали
результатами компромісу між країнами-засновницями. РЄ включала три
основні органи:
Комітет міністрів — міжурядову інституцію, яка ухвалює рішення і
складається з міністрів закордонних справ (перший голова — П.В. Зеєланд);
Парламентська асамблея — дорадчий орган РЄ, де представлені
національні парламенти. Основне завдання Асамблеї полягає в опрацюванні
рекомендацій Комітету міністрів. Це була перша в історії континенту
європейська асамблея (перший голова — П.Х. Спаак);
Секретаріат, очолюваний Генеральним секретарем. Рада Європи стала
важливою міжнародною інновацією, яка заклала підвалини для подальшого
процесу європейської інтеграції, а також перетворилася на лабораторію ідей,
місце зустрічей та обміну думками. Асамблея Ради Європи була першою в
історії міжнародною парламентською асамблеєю. Головний здобуток РЄ —
розробка важливих юридичних актів, зокрема у сфері прав людини.
Перша стаття Статуту проголошувала, що Рада Європи заснована з метою
"реалізації найтіснішого союзу... шляхом прийняття угод, адаптації спільних
заходів в економічній, соціальній, культурній, науковій, адміністративній тощо
сферах". Але основними завданнями Ради Європи стали:
1. захист і зміцнення прав людини, плюралістичної демократії, верховенства
права;
 7
2. сприяння усвідомленню та оцінці європейської культурної самобутності та
розмаїття європейських культур;
3. пошук шляхів вирішення спільних проблем суспільства (національні
меншини, ксенофобія, захист навколишнього середовища, організована
злочинність тощо).
Протягом існування Рада розробила більше 200 рамкових конвенцій та
угод, спрямованих на формування своєрідного "європейського правового поля"
в найрізноманітніших сферах: права людини (дитини), соціальна сфера
(Європейська соціальна хартія, підписана у 1961 р.), захист споживачів,
питання охорони навколишнього середовища, освіта, охорона здоров'я,
культурна спадщина. На основі опрацьованих Радою Європи конвенцій та угод
змінюється законодавство в державах-учасницях відповідно до нормативних
вимог цих документів. Європейське Співтовариство приєдналося до деяких із
цих конвенцій і користується правом голосу, коли питання, що обговорюються,
належать до його сфери діяльності.
Найвизначнішим досягненням Ради Європи можна вважати Європейську
конвенцію з прав людини, яка набула чинності в 1953 р. Конвенція проголосила
невід'ємні права та свободи кожної особи і зобов'язала держави гарантувати ці
права й свободи кожній особі, що перебуває під їхньою юрисдикцією. Крім
того, Конвенція встановила міжнародну систему захисту цих прав: держави або
окремі особи могли звертатися до інституцій захисту прав людини, заснованих
в Страсбурзі, — Європейської комісії з прав людини і Європейського суду з
прав людини.
Рада Європи і Європейська конвенція з прав людини зробили значний
внесок у сучасну європейську архітектуру. Водночас перша спроба
європейської інтеграції обмежилась проголошенням урочистих принципів і
заснуванням інституцій, значно обмежених у політичному плані, а також в
економічних та воєнних питаннях.