Карноза Єгор 11-Б

Зміни в світі після другої світової війни

Зміни в міжнародному становищі
Перемога союзників над агресивними державами «осі» в Другій світовій війні
докорінно змінила ситуацію у світі і визначила майбутній розвиток країн на
десятиріччя. З одного боку, призвідниці війни - Німеччина, Італія і Японія, що
раніше мали статус великих держав, внаслідок воєнної поразки не лише були
ослаблені економічно, а й втратили на певний час можливість брати активну
участь у міжнародному житті. З іншого боку, Франція і Велика Британія,
зазнавши великих матеріальних втрат у війні, також втратили статус світових
держав. Розпад їхніх колоніальних імперій, що почався відразу після закінчення
війни, ще більше продемонстрував послаблення міжнародних позицій колишніх
світових метрополій. Водночас домінуючі позиції на світовій арені займають
США і СРСР, які вийшли з війни найбільш зміцнілими у військовому і
політичному планах.
У Другій світовій війні вони виступали як союзники і спільно забезпечили
перемогу держав антигітлерівської коаліції. Проте ще не встигла закінчитися
війна, як між СРСР і США почали виникати непорозуміння і суперечності.
Вони були зумовлені розбіжностями двох великих держав у підходах до
післявоєнного устрою, зокрема прагненням Радянського Союзу, всупереч
Атлантичній хартії, встановити свою гегемонію в Європі та деяких азіатських
регіонах.
Радянське керівництво, захоплене перемогою, стало на шлях активного
просування ідеї соціалізму в країни Центральної та Південно-Східної Європи,
насаджуючи в них тоталітарні комуністичні режими. Зовнішня і внутрішня
політика цих країн була поставлена під контроль Радянського Союзу.
Посилення СРСР та перетворення країн Центральної і Південно-Східної Європи
на форпост подальшого просування соціалізму були сприйняті недавніми
союзниками як такі, що загрожували їх корінним інтересам. І якщо Радянський
Союз ставив своєю метою насадження соціалізму в світі, то Захід усіляко
протидіяв цьому. США, найсильніша в економічному плані країна світу, стала
об'єднувальною силою європейських країн у протидії СРСР. США заповнили
той вакуум сили в Західній Європі, що утворився в результаті розгрому
Німеччини.
 Створення ООН
Друга світова війна змусила світову спільноту докласти максимум зусиль, аби
жахіття світової війни більше ніколи не повторилися, для цього потрібно було
створити потужну та авторитетну міжнародну організацію, яка б виступала
арбітром міжнародних конфліктів. Ідея такої організації належала 
американському президенту Ф. Д. Рузвельту, головні питання створення цієї
організації були вирішені на міжнародних конференціях «великої трійки»,
остаточні рішення було прийнято на Ялтинській конференції в 1945 р. США,
СРСР та Англія прийняли рішення про скликання установчої конференції
ООН 25 квітня 1945 р. в Сан-Франциско. Учасниками конференції могли бути
всі держави, які оголосили війну Німеччині і Японії до 1 березня 1945 р. Право
стати членами ООН отримали Українська РСР і Білоруська РСР.
Конференція в Сан-Франциско проходила з 25 квітня по 26 червня 1945 р. У
ній взяли участь близько 300 делегатів від 46 країн світу. У прийнятому на
конференції Статуті ООН зазначалось, що метою нової організації є
підтримання міжнародного миру і безпеки колективними заходами, розвиток
дружніх відносин між країнами, здійснення міжнародного співробітництва при
розв'язанні проблем економічного, соціального та гуманітарного характеру.
ООН була заснована на принципах суверенної рівноправності всіх членів,
мирного улагодження суперечок, утримання від застосування сили. ООН не
мала права втручатись у внутрішні справи, крім випадків, коли таке втручання
необхідне для підтримання миру. Офіційною датою створення ООН вважається
24 жовтня 1945 p., коли було затверджено Статут ООН.

Початок «холодної війни» та формування військово-політичних блоків

Ще під час Ялтинської конференції в 1945 р. між західними союзниками та
СРСР виникли серйозні конфронтації стосовно повоєнної долі Європи,
особливо серйозним каменем спотикання стало питання розподілу сфер впливу,
а особливо польське питання. Проте доки тривала війна з Німеччиною
союзники змушені були співпрацювати. Проте вже на Потсдамській
конференції в липні 1945 р. суперечності між учасниками антигітлерівської
коаліції щодо повоєнного врегулювання значно загострилися. Оволодіння США
монополією на ядерну зброю, насадження про-радянських режимів у
Центральній та Південно-Східній Європі, підтримка Радянським Союзом
прокомуністичних сил у інших регіонах поглибили взаємну недовіру.
Прагнення Радянського Союзу скористатися наслідками війни для різкого
розширення свого впливу не могло не викликати тривоги західних політиків.
Світ вступив у нову фазу міжнародних відносин, яка отримала назву – «холодна
війна». «Холодна війна» – це стан політичної, економічної, напіввійськової
конфронтації між країнами й суспільно – політичними системами. Стала
основою зовнішньої політики двох наддержав СРСР та США (створення
військово-політичних блоків), що призводило до постійної міжнародної
напруги.
Початком «холодної війни» вважають 5 березня 1946 р., коли колишній
прем'єр-міністр Великої Британії У. Черчілль, виступаючи в американському
місті Фултоні, у присутності нового президента США Г. Трумена довів, що
ситуація в Європі небезпечна для долі західних демократій. На його думку,
через усю Європу - від Балтики до Адріатики - пролягла "залізна завіса". Для
захисту західних демократій англійський політик закликав об'єднати зусилля
США і Великої Британії.
Вже 12 березня 1946 р. президент Трумен звернувся з посланням до конгресу
США, в якому проголосив доктрину стримування Радянського Союзу у зв 'язку
з комуністичною загрозою, що нависла над країнами Європи та Азії, зокрема
над Грецією та Туреччиною. Президент заявив про намір надати Греції і
Туреччині військову й економічну допомогу у розмірі 400 млн дол. Трумен
визначив зміст суперництва, що почалося між США і СРСР, як конфлікт між
демократією і тоталітаризмом. Так з'явилася на світ доктрина Трумена, що
стала початком переходу від післявоєнного співробітництва до протистояння.
План Маршалла. 5 червня 1947 р. державний секретар США Джордж
Маршалл запропонував країнам Європи економічну допомогу для їх
відродження. СРСР оцінив цей план як спрямований на капіталістичне
уярмлення Європи Америкою і змусив своїх східноєвропейських сателітів
відмовитися від участі в реалізації плану Маршалла. У цих країнах був
прискорений процес переходу влади до рук комуністів, до 1948 р. цей процес
загалом завершився. Для координації діяльності компартій Східної Європи у
вересні 1947 р. було створено Інформаційне бюро (Комінформ). Радянське
керівництво проголосило про розкол світу на дві непримиримі системи.
У квітні 1948 р. 16 західних країн підписали план Маршалла, за яким вони
повинні були отримати 17 млрд дол. допомоги протягом чотирьох років. Як
попередню умову для надання допомоги США поставили вимогу про виведення
комуністів зі складу урядів та відкриття європейських ринків для товарів США.
Для зміцнення військової могутності західних країн і координації їх діяльності
10 європейських країн: Бельгія, Ісландія, Данія, Люксембург, Нідерланди,
Норвегія, Португалія, Італія, Велика Британія, Франція, а також США і Канада
створили у 1949 р. воєнно-політичний союз - Організацію
Північноатлантичного договору (НАТО). 1952 р. до НАТО увійшли Греція і
Туреччина, 1955 р. - ФРН.
Політика «розрядки». З 1963 р. міжнародні відносини набувають мирного
характеру врегулювання конфліктів. Основними передумовами розрядки були:
по-перше, між США та СРСР наприкінці 70-х років був встановлений
військово-стратегічний паритет; по-друге, в результаті гострих криз і
небезпечних регіональних конфліктів керівництво обох наддержав
переконалось у згубності «балансування» на грані війни.
У липні 1968 р. був відкритий до підписання договір про нерозповсюдження
ядерної зброї, який вступив у силу в 1970 р.
Розрядка принесла відчутні зрушення в Європі.  З вересня 1971 р. між СРСР,
США, Англією та Францією була досягнута угода відносно Західного Берліну,
згідно з якою місто отримувало особливий статус і не повинно було належати
ФРН. Угоди також були укладені між НДР і ФРН, ПНР і ФРН, ЧССР і ФРН. Усі
сторони відмовлялись від взаємних територіальних претензій.
Гельсінський процес. Підсумком розрядки в Європі стала нарада з питань
безпеки і співробітництва на континенті, яка відбулась у столиці Фінляндії
Гельсінкі. 1 серпня 1975 р. керівники 33 європейських держав, в тому числі і
СРСР, а також США і Канади підписали Заключний акт наради. Його
серцевиною є Декларація принципів, якими держави-учасники будуть
керуватися у взаємних відносинах.