Змістовий модуль ІІ.

КРАЇНИ ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ (1919 РІК – ПОЧАТОК ХХІ

СТОЛІТТЯ) Тема 4. ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНА ЄВРОПА У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД
Заняття 1.
1. Центрально-Східна Європа між демократією і диктатурою.
2. Польща між двома світовими війнами.
3. Чехословацька Республіка: утворення та розвиток.
4. Країни Прибалтики у міжвоєнний період.
Заняття 2.
1. Румунія в нових кордонах та її розвиток у 20-ті роки, економічна криза і політичне становище у 30-ті
роки.
2. Греція у міжвоєнний період.
3. Болгарія між двома світовими війнами.
4. Королівство Югославія.

1. Центрально-Східна Європа між демократією і диктатурою.

Післявоєнний устрій Європи: проблема кордонів і Версальська система мирних
договорів. Перша світова війна увійшла в історію насамперед як величезний злочин перед
людством. Вона принесла людські жертви, що дорівнювали втратам у Європі протягом
попередніх двох століть. Крім воєнних дій, що тривали понад чотири роки, величезного лиха
завдали хвороби і голод: життєвий рівень більшості населення впав. Війна на довгі роки
вкарбувалась у памʼять народів. повсякчас нагадувала про себе втратами й каліцтвом
мільйонів людей. Не випадково генерація молодих людей, які пройшли чистилише Першої
світової війни невдовзі у європейській літературі одержала назву "втраченого (загубленого)
покоління". До того ж майже всі європейські держави зазнали величезних матеріальних
збитків. Вони становили третину національного багатства держав-учасниць війни - понад 80
млрд. доларів у матеріальному обчисленні.
Закінчення війни, разом з тим, підводило риску під усім довоєнним розвитком людства.
яке ще під час неї розпочало пошук дійових засобів розвʼязання своїх найболючіших проблем.
Ця війна зокрема, довела єдність та взаємозалежність світової цивілізації й започаткувала
докорінні зміни в економіці, внутрішньополітичному житті, міжнародних відносинах,
культурі, а також у свідомості й поведінці людей. Розпад держав-імперій, відступ імперського
мислення, а також поява на цих руїнах самостійних держав і нове співвідношення сил на
міжнародній арені як головні наслідки світової війни не тільки суттєво змінили геополітичну
мапу європейського континенту, але й принесли надії нового устрою післявоєнної Європи на
засадах національної рівноправності і мирного співжиття народів, демократизації та
гуманізації європейського суспільства. Втім, на жаль, ці надії виснажених війною мільйонів
людей так і залишилися нездійсненими. Якщо 1918-1919 роки здавалися початком ери
демократії в Європі. то невдовзі ситуація змінилася на протилежну: на Старому континенті
поширилися автократичні і тоталітарні режими, які через двадцять років, ще за життя
учасників Першої світової війни допровадили народи до нової, Другої світової війни, ще більш
страшної й жорстокої. Чому сталося саме так?
Причини такого розвитку історичних подій треба шукати насамперед в недосконалості
Версальської системи післявоєнного устрою Європи і міжнародних відносин, що склалася
внаслідок рішень Паризької мирної конференції держав-переможниць у Першій світовій війні,
невдоволенні та обуренні переможених й морально принижених країн і народів довільним
перекроюванням європейської мапи під багато в чому лицемірним і нереальним, як виявилося,
гаслом права націй на самовизначення, а також у жахливому матеріальому становищі мас, яке
багаторазово погіршилося на межі 20-30-х років внаслідок першої світової економічної кризи
1929-1933 рр.
Перша світова війна призвела до глибоких політичних, економічних і територіальних
змін у багатьох регіонах світу, насамперед у Європі — основному театрі воєнних дій. Щодо
політичної карти світу, то вона змінювалась на очах. Ще під час перебігу війни не витримав її
випробувань державно-політичний устрій Австро-Угорщини, Німеччини, Російської і
Османської імперій. Імперії Гогенцоллернів, Габсбургів, Романових і турецьких султанів
розпалися й перестали існувати. Загалом війна і революції в ряді європейських країн
спричинили крах монархій: з 41-ої правлячої династії в Європі напередодні війни після її
завершення залишилося лише 17. На уламках імперій постали нові держави – Польська
Республіка, Чехословацька Республіка, Королівство Сербів, Хорватів і Словенців (з 1929 р. -
Югославія), Австрія, Угорщина, Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія. Сталися радикальні зміни у
співвідношенні сил в Європі і усьому світі. Зокрема. більшовицька революція у колишній
Російській імперії, справжню мету якої на той час далеко не всі усвідомлювали і яка
справила досить значний вплив на світові політичні процеси, водночас на тривалий час
поставила її поза колом великих держав. Внаслідок поразки у війні також випали з гурту
держави, котрі визначали світову політику, країни Четверного союзу - Австро-Угоршина
(зокрема її спадкоємці Австрія, Угорщина та інші країни), Німеччина, Болгарія і Туреччина.
Англія і Франція, виснажені війною, істотно поступилися своїми позиціями США та Японії,
значення і вплив яких незмірно зросли, особливо Сполучених Штатів Америки, які почали
дедалі більше відігравати роль кредитора європейських держав (їх заборгованість США разом
з процентами складала на 1923 р. майже 12 млрд. доларів) і провідну роль у світовій політиці
взагалі. Активізувався національно-визвольний рух у колоніальних і залежних країнах Азії та
Африки: почала занепадати колоніальна могутність європейських держав. Нарешті значно
змінилися кордони європейських держав: на 70% сучасні кордони в Європі склалися саме
внаслідок Першої світової війни. Відтак посилилися міграційні процеси: великі маси людей
переселилися з однієї країни в іншу (наприклад, тільки з Росії та України за 1918-1920 рр.
емігрувало близько 2 млн осіб), що викликало проблему біженців.
Саме з метою розробки й укладення мирних договорів між переможними країнами
Антанти і переможеними державами Четверного союзу та визначення нових післявоєнних
кордонів в Європі і остаточного підведення підсумків Першої світової війни була скликана
Паризька мирна конференція (січень 1919 - січень 1920). Хоча в її роботі взяли участь
представники 27 країн, але основні питання післявоєнного устрою світу вирішувалися
т.зв."радою трьох": премʼєр-міністром Великобританії Д.Ллойд-Джорджем, президентом США
.Вільсоном і премʼєр-міністром Франції Ж.Клемансо. Настрій і наміри цих миротворців досить
влучно передають слова президента Франції Р.Пуанкаре, який офіційно відкрив конференцію
18 січня 1919 р. "Панове, — заявив він. — рівно сорок вісім років тому у Дзеркальному залі
Версальського палацу було проголошено Німецьку імперію. Сьогодні ми зібралися тут для
того, щоб зруйнувати та змінити все, що було створено того дня".
У ході тривалих дебатів й обговорення мирних договорів із переможеними країнами
виявилися серйозні протиріччя між основними учасниками переговорів. У підсумку в
більшості випадків було досягнуто компромісів. Підготовка мирних договорів формально
велася на основі "14 пунктів президента Вільсона", тобто при визначенні кордонів
післявоєнної Європи слід було виходити з принципу національності й самовизначення. а
головною умовою післявоєнного устрою повинно було стати, створення більш справедливого
й демократичного порядку, який би виключив повторення світової війни і забезпечив мир
через роззброєння та заснування Ліги Націй як інстументу миру. 3 "14 пунктів" також випли-
вало, що таємні домовленості між союзниками не повинні братися до уваги. Одначе вони
постійно впливали на вироблення умов післявоєнного устрою світу.
Основою післявоєнного врегулювання в Європі став Версальський мирний договір країн
Антанти і Німеччини (28 червня 1919 р.), за яким останню було оголошено головним
винуватцем війни. За договором Німеччина втратила 1/7 частину території, 1/12 частину
населення, позбавлялася всіх колоній, які були поділені між державами-переможцями. Згідно
договору Франції поверталися її землі — Ельзас і Лотарингія, а також передавалися угільні
шахти Саару; одначе цей район на 15 років переходив під управління Ліги Націй. Німеччина
передавала Польші Познань, частину Верхньої Силезії, райони Поморʼя (Померанії) та Східної
Пруссії, яку відділяв від території Німеччини "Польський (Данцизький) коридор" з виходом до
Балтійського моря. Бельгія отримувала округи Ейпен, Мальмеді та Морене після плебісциту,
Данія — північну частину Шлезвігу, порт Мемель (Клайпеда) переходив під контроль держав-
переможниць (1923 р. був приєднаний до Литви), а Данциг (Гданськ) оголошувався вільним
містом під захистом Ліги Націй. Окрім того Німеччині заборонялося тримати в армії більш як
100 тис. вояків, мати військово-повітряний і підводний флоти, важку артилерію тощо. За
рішенням спеціальної комісії Німеччина мусила сплачувати державам-переможцям репарації,
загальний обсяг яких становив величезну суму - 132 млрд. золотих марок, що аж ніяк не
відповідала реальним можливостям переможеної й урізаної в своїх кордонах країни.
Версальський договір поставив Німеччину, її народ у надзвичайно складне становище, тому й
не міг стати основою тривалого й міцного миру.
Країни Антанти не виявилися милосердними переможцями щодо інших переможених
держав і народів, що засвідчили підписані на Паризькій мирній конференції договори з
союзниками Німеччини — Австрією, Болгарією, Угорщиною та Туреччиною. У них зокрема
було зафіксовано державні кордони, що зʼявилися з утворенням нових національних держав у
Центрально-Східній Європи. За Сен-Жерменським мирним договором з Австрією від 10
вересня 1919 р. припинила своє існування Австро- Угорська монархія. Колишні австрійські
володіння — провінції Богемія, Моравія та Силезія увійшли до складу Чехословаччини. Італія
отримала Південний Тіроль, Юлійську Крайну, майже всю Істрію, крім міста Фіуме (Рієкка),
що викликало обурення італійської делегації. Королівство Сербів, Хорватів і Словенців
(КСХС) отримало Боснію та Герцеговину, Далмацію, Крайну. Словенію. До Румунії перейшла
Буковина, а Польща захопила Галичину. Австрії дозволялося мати 30-тисячну армію і
заборонявся аншлюс (приєднання) до Німеччини.
27 листопада 1919 р. було підписано Нейський мирний договір з Болгарією. Вона
втратила Західну Фракію, яка передавалася Греції, та позбавлялася виходу до Егейського моря.
Частину Македонії було передано КСХС. а Південна Добруджа залишалася у складі Румунії.
Чисельність армії обмежувалася 20 тис. чоловік.
Тріанонський мирний договір з Угорщиною був підписаний лише 4 червня 1920 р., що
було повʼязане з революційними подіями в країні, проголошенням і тимчасовим існуванням
Угорської та Словацької ралянських республік. Територія Угорщини за цим жорстоким
договором скорочувалась аж на 77%, а населення - на 59%. Зокрема, Румунія отримала
Трансильванію та Банат, КСХС — Воєводину і Хорватію, а Чехословаччина — Словаччину і
Угорську Русь (Карпатську Україну). Армія обмежувалася 35 тис. вояків, до того ж Угорщина,
як і інші союзники Німеччини, повинна була сплачувати репарації переможцям.
10 серпня 1920 р. султанський уряд Туреччини підписав Севрський мирний договір, за
яким відбувався поділ колишньої Османської імперії: вона втрачала близько 80% своїх
володінь, а за чорноморськими протоками було встановлено міжнародний контроль країн
Антанти. Втім, у звʼязку з революційними подіями в Туреччині — ліквідацією султанату і
проголошенням президентом республіки М.Кемаля — Севрський договір, що зводив країну до
стану колоніальної залежності, у силу не вступив, а в липні 1923 р. було підписано
Лозаннський мирний договір, за яким юридично закріплювався розпад Османської імперії і
визначалися нові кордони Туреччини як незалежної держави.
Важливим підсумком Паризької мирної конференції стало утворення незалежної
Польщі, територія якої перевищувала 388 тис. кв.км, а населення - 27 млн. осіб. Однак кордони
Польші охоплювали також частину німецьких, чеських, українських земель, що заповідало на
майбутне гострі міжнаціональні й міжнародні суперечності.
Щодо колишньої імперії Габсбургів, то мабуть не було іншого такого регіону світу, де
так важко було б утілити в життя ідеї Вільсона про національне самовизначення і кордони за
національною ознакою. На Балканах, наприклад, не існувало чітко визначених національних
кордонів, однак були національні меншини — в основному з числа словʼянських народів.
Після поразки панівних націй — австрійців та угорців, сталося так, що не словʼяни а німці,
угорці, австрійці і навіть румуни та італійці стали національними меншинами в тих країнах,
що утворилися на території колишньої імперії. У Парижі союзники намагалися видозмінити
країни Центральної Європи таким чином, щоб були встановлені найбільш справедливі
кордони, які б забезпечували права національних меншин. Втім влада в цих країнах вже
знаходилася в руках сильних національних лідерів. Австрія перетворилася в маленьку державу
з населенням в 6,5 млн. чоловік. Відносно переможених принцип національного
самовизначення постійно порушувався переможцями. Зокрема, італійцям було обіцяно
природний кордон, що проходив по перевалу Бреннера, хоча при цьому майже чверть
мільйона німецькомовних тірольців опинялися в складі Італії. Нова чехословацька держава
отримала "історичні" кордони, наслідком проведення котрих в її складі опинилася Богемія і 3,5
млн німецькомовних австрійців. Крім того, Чехословаччина і Польща, а також Румунія
поділили між собою тих українців, які проживали в Західній Україні. Угорщина була урізана
до областей, в яких переважно проживали угорці. Тепер вона перетворилася в невелику
державу з населенням у 8 млн. чоловік. А понад 750 тис. угорців опинилися в Чехословаччині,
чимало їх залишилося в КСХС та Румунії. Угорщина протестувала проти умов мирного
договору, вимагаючи їх перегляду. Її змагання викликали серйозні побоювання у сусідів —
Румунії, Чехословаччини та Югославії, які незабаром утворили блок Мату Антанту для
протидії угорському ревізіонізму.
Отже за Версальською системою мирних договорів відбувся такий переділ кордонів у
Центрально-Східній Європі, за яким у багатьох країнах виникли райони з компактним
проживанням національних меншин, що потрапили туди у більшості випадків не з власної волі
(17 млн чоловік опинилися на землях не своїх держав). Розраховувати на підтримку
Версальської системи цими народами навряд чи доводилося. Через зазначені вище обставини
хвиля шовінізму й націоналізму, піднята Першою світовою війною, не вщухала, тепер її силу
підтримувало почуття національного приниження, особливо серед угорців і німців, які
відверто марили про ревізію мирних договорів. Під час їх складання було допущено стільки
компромісів, що не лише переможені, але й колишні союзники були невдоволені окремими
умовами договорів. І все ж паризькі миротворці, зокрема В.Вільсон, покладали велики надії на
Лігу Націй (1919-1946 рр.), статут якої за наполяганням президента США став складовою
Версальського мирного договору. Втім, як засвідчили подальші історичні події, Ліга Націй не
виправдала надій, що на неї покладались.
Основні тенденції розвитку держав Центрально-Східної Європи. Світовий розвиток
в міжвоєнні роки пройшов кілька чітко визначених етапів. 1918-1923 рр. були періодом
післявоєнної нестабільності. Національні й соціальні конфлікти, революції, реформи, перегляд
кордонів, створення нової системи міжнародної безпеки, політична та економічна кризи
привели до:
- розгортання революційних процесів, наслідки яких у різних країнах були
відмінними. Так, в Італії у 1922 р. до влади доступилися фашисти, в Угорщині встановилася
авторитарна диктатура, в утвореній наприкінці 1922 р. СРСР - комуністична диктатура, а в
Німеччині постала Веймарська республіка, заснована на союзі соціал-демократії та військово-
аристократичної верхівки;
- активізації демократичних й робітничих рухів та розколу в останньому (створення
комуністичного та соціалістичного інтернаціоналів, обʼєднання профспілок), реформаторської
діяльності урядів, спрямованої на зняття соціальної напруги в суспільстві:
- створення Версальсько-Вашингтонської системи післявоєнних міжнародних
відносин (мирні договори з Німеччиною та її союзниками були доповнені серією угод,
підписаних на Вашингтонській конференції (12 листопада 1921 р. - 6 лютого 1922 р.),
присвяченій питанням обмеження морських озброєнь та відносинам в Азіатсько
Тихоокеанському регіоні).
1924 - 1929 рр. увійшли в історію як період стабілізації. У ці роки країни Європи та
США впоралися з наслідками війни, перевели господарство на мирні рейки, відбудували його
й стали збільшувати темпи економічного розвитку. Для періоду стабілізації були
характерними такі риси соціально-економічного та політичного розвитку країн:
- модернізація промислового виробництва, впровадження нової техніки, нових
галузей і методів організації праці;
- стабілізація кредитно-фінансової системи;
- зменшення державного регулювання;
- установлення авторитарних режимів у країнах Центрально-Східної Європи (за
винятком Чехословаччини), утвердження фашистського режиму в Італії, відродження
Російської імперії у формі СРСР та її визнання багатьма державами світу;
- формування нової системи європейської безпеки, послаблення Версальсько-
Вашингтонської системи;
- суттєві зміни в ідейно-політичній, культурній, соціально-психологічній,
моральній атмосфері західного суспільства (зростання ролі засобів масової інформації,
демократизація одягу, розвиток спорту, туризму, поява нових жанрів мистецтв тощо).
1929-1933 рр. в історії людства були позначені великою депресією. У 1929 р. в
результаті перевиробництва товарів світ опинився перед загрозою небаченої економічної
кризи, яка охопила всі промислово розвинені країни і особливо США та Німеччину, а також
майже всі галузі економіки. Основними причинами кризи були надзвичайно високий ступінь
концентрації та монополізації капіталів і виробництва, перехід до технології масового
виробництва, зменшення державного виробництва, нерівномірність розподілу національних
багатств та вузькість внутрішнього ринку.
1933 - 1939 рр. стали роками назрівання Другої світової війни. Світова економічна криза
загострила протиріччя між країнами, що привело зокрема до виникнення "торговельних війн" і
міждержавних конфліктів. Якщо одні країни шукали виходу з кризи шляхом здійснення
ліберальних реформ в інтересах широких верств населення й поширення державного
контролю над економікою (США, Англія, Канада, Франція, Іспанія, Чилі, Скандинавські
країни), то у Німеччині, Італії, Угорщині, Болгарії, Японії, а згодом Іспанії було встановлено
тоталітарні режими, які вбачали вихід з кризи через перегляд результатів Першої світової
війни та воєнну експансію. Завершилося формування тоталітарного комуністичного режиму в
СРСР, який теж став на шлях територіальної та політичної експансії. Це загострило у другій
половині 30-х років протистояння демократії й тоталітаризму, яке незважаючи на поширення
антивоєнного і антифашистського руху привело людство до Другої світової війни.
У період між двома світовими війнами значний вплив на вибір напрямів суспільного
розвитку, форм і методів розвʼязання соціально-економічних проблем в країнах світу мали такі
ідейно-політичні течії як консерватизм, лібералізм і соціал-демократія, від якої відкололося
ліворадикальне крило - комуністичний рух, і праворадикальний напрям - фашизм і нацизм.
Демократична та комуністична моделі суспільного розвитку претендували на універсальність,
але мало хто ними скористався. Ліберальний лад, у свою чергу, викликав неприязність у свого
базису — широких мас, бо не давав відчуття стабільності та добробуту і до того ж більшість
країн регіону не мала тривалої демократичної традиції. У середовищі європейських
інтелектуалів після Першої світової війни переважали песимізм та кризова свідомість,
викликана занепадом гуманістичних традицій. Вони, як правило, не приєдналися до захисту
парламентаризму, не піднесли свій голос проти авторитарно-консервативних і тоталітарно-
фашистських тенденцій в Європі, що в міжвоєнні роки все більш набирали силу. Розвиток
молодих країн Центрально-Східної Європи ускладнювався внутрішніми проблемами
державотворення. Але найбільшою їх трагедією було те, що у міжвоєнні роки вони опинилися
між двома тоталітарними державами, що претендували на світове панування - комуністичним
СРСР та нацистською Німеччиною. Саме Перша світова війна, її наслідки народили перші в
історії людства тоталітарні диктатури в Європі: в радянській Росії, в гортистській Угорщині, в
Італії і згодом Німеччині. Усі ці держави обʼєднувало незадоволення Версальською системою,
і тому вони являли собою пряму загрозу для молодих країн Центрально-Східної Європи, що
постали завдяки цій системі.
3 утворенням незалежних держав в центрально-східному регіоні Європи перед ними
постала головна проблема - якою буде характер державної влади. В Югославії та Румунії
королівська влада вирішила це питання на свою користь військовою силою. У Болгарії теж
залишилося монархічне правління. Іншою була ситуація в Польщі та Чехословаччині, де
ключові позиції зайняли керівники еміграційних осередків національно-визвольного руху і
було встановлено республіканське правління. Втім і в цих державах політична система
формувалася й розвивалася у відповідності до національних традицій, соціальної та політичної
активності окремих верств, виявлених ними здібностей до політичної волі. 3a
багатопартійною системою створюється консолідуючий центр у вигляді угрупування "Града".
У Польщі після 1926 р. також відбувся зсув управо, втім більш різкий, у бік авторитарного
режиму
Що стосується Угорщини та Австрії, то їх незалежність, вимушена і в кордонах, які
визначили переможці, вступала у конфлікт з історичними традиціями великодержавності.
Корона св. Стефана втратила усяку привабливість для неугорських народів, і вони з легкою
душею восени 1918 р. відмовилися від будь-яких звʼязків з нею. У 1920-1921 рр. в країні
утвердився авторитарний націоналістичний режим адмірала М.Горті. Австрія прийняла свою
незалежність як політичну реальність Версальської системи, цінність якої на той час
австрійські німці (як вони себе тоді називали) не розуміли. Остаточно усвідомити себе
австрійською нацією їм "допомогла" трагедія Другої світової війни.
Повоєнна разруха, економічні кризи, голод і безробіття значно посилили соціальну
активність й внутрішньополітичну боротьбу у країнах Центрально-Східної Європи. У деяких з
них (Австрії, Угорщині) відбулися демократичні революції, в інших (Болгарії, Польші)
пройшли великі виступи робітничого класу й широких народних мас. Погіршення соціально-
економічної обстановки призвело до активізації ліворадикальних сил, підбурюваних
російськими більшовиками. В Угорщині та Словаччині в 1919 р. були проголошені ралянські
республіки за російським зразком, керівники яких намагалися утвердити революційну владу в
формі диктатури пролетаріату. Однак не маючи міцної підтримки, ці республіки незабаром
впали.
Для молодих держав Центрально-Східної Європи був властивий розвиток
конституційних процесів і ухвалення нових конституцій, які відбивали нові політичні реалії.
Так, в лютому 1920 р. конституцію було затверджено у Чехословаччині, в березні 1921 р. - у
Польші, червні 1921 р. - Видовданську конституцію у Королівстві СХС. 1923 р. — Румунії.
Майже всі конституції того часу проголошували формальну рівність громадян незалежно від
їхнього походження, мови і релігії, надавали демократичні свободи, які на практиці грубо
порушувались. У політичному житті країн регіону дедалі помітніший вплив справляли
селянські партії, які, маючи найширшу соціальну базу, вимагали проведення аграрних реформ,
обмеження великого землеволодіння й наділення землею селян. Селянські партії в країнах
Центрально-Східної Європи у міжвоєнний період стали носіями ідей аграраму, повʼязаних з
пошуками альтернативного "третього шляху" суспільного розвитку, який би давав відчуття
стабільності, порядку, вгамовуючи одночасно і "класові битви". і "дикий капіталізм".
Поряд із соціальними та політичними проблемами державотворення для країн
Центрально-Східної Європи особливо гострими були національні суперечності, що виникали
на історичному, територіальному, економічному, культурному й релігійному грунті. В
Югославії, наприклад, антагонізм був характерним для стосунків між сербами і хорватами, в
Румунії, зокрема в Трансильванії, — між угорцями і румунами. У Румунії, Польші уряди
провадили відверто шовіністичну політику щодо національних меншин. Навіть у порівняно
найбільш демократичній з поміж країн регіону Чехословаччині з кінця 20-х років почали
зростати сепаратистські настрої серед німців і словаків, ірредентистські - серед угорців та
автономістські - серед закарпатських українців.
Країни Центрально-Східної Європи в міжнародних відносинах. Поява низки малих
держав у Центрально-Східній Європі внесла корективи в міжнародні відносини, з чим
вимушена була рахуватися Антанта, версальські миротворці. Наявність одинадцяти держав,
більшість з яких утворилися після війни, стало завершенням тривалого процесу національно-
визвольної боротьби. Світова війна лише загострила й прискорила процес становлення
національних держав. Уперше в історії малі держави стали субʼєктом міжнародних відносин і
перед ними повстала проблема зовнішньополітичної орієнтації та вироблення зовнішньої
політики. Більшість з них у міжвоєнні роки однозначно орієнтувалися на Антанту, що сприяла
їх виникненню, й насамперед на Францію, котра намагалась створити дієву противагу
Німеччині. Остання поступово ставала на ноги завдяки Рапальському договору з Росією 1922
р., перемозі в руському конфлікті з Францією 1923 р. і реалізації планів Дауеса (1924 р.) та
Юнга (1928 р.). У підсумку знов виникала проблема блокоутворення, на цей раз для малих
країн. Югославія, Румунія і Чехословаччина вбачали головну небезпеку для себе не у
відродженні німецького імперіалізму, а в угорському та болгарському ревізіонізмі. Тому для
закріплення створених Версальською системою кордонів і збереження здобутих територій в
1920-1921 рр. вони утворили під егідою Франції військово-політичний блок Малу Антанту.
Але невдовзі Франція змістила акценти у своїй зовнішній політиці. На передній план
вийшла ідея історичного примирення з новою Німеччиною для утвердження в Європі більш
рівноправних і мирних відносин. Головними її ініціаторами й пропагандистами стали міністри
закордонних справ Франції та Німеччини А.Бріан та Г.Штреземан. Після Локарнської
конференції (жовтень 1925 р.), яка встановила нову систему європейської безпеки, Франції
довелося відмовитися від традиційної системи воєнних союзів, зокрема від Малої Антанти.
Нетривким виявився й іншій військово-політичний союз – Балканська Антанта, створений
1934 р. Румунією, Грецією, Туреччиною та Югославією під егідою Франції.
Основою нової системи європейської безпеки став Рейнський гарантійний пакт, згідно з
яким Франція, Німеччина та Бельгія брали на себе зобовʼязання поважати існуючі кордони. Це
було перше після війни визнання Німеччини рівноправним партнером у міжнародних
відносинах. У 1926 р. Німеччину було прийнято до Ліги Націй. Ставши постійним членом
Ради, вона отримала статус великої держави. А на переговорах про роззброєння 1932 р. їй було
обіцяно рівноправність в озброєннях. Відверте зростання зовнішньополітичної активності й
агресивності Німеччини, особливо після приходу в ній до влади гітлерівців. змусило Францію
шукати союзників на Сході Європи. У 1932 р. був укладено пакт про ненапад з СРСР, а 1935 р.
- підписаний франко-радянський договір про взаємодопомогу.
Франція підписала також договори з Польщею та Чехословаччиною, в яких містилися
зобовʼязання, що Франція надасть їм допомогу в разі агресії Німеччини. СРСР уклав подібний
договір з Чехословаччиною. Але дії Франції і СРСР ставились у залежність від дій один
одного та від рішення Ліги Націй. Великобританія теж шукала противагу Німеччині, уклавши
в 30-ті роки воєнні союзи з Францією, Польщею, Румунією, Грецією, Туреччиною.
Ці та інші міжнародні договори відкривали шлях до спільної боротьби проти агресора,
але були неадекватними навислій загрозі. Міцної системи колективної безпеки в Європі так і
не було утворено, що склало пряму загрозу насамперед малим країнам центрально-східного
регіону, які незабаром стали першими жертвами нацистської Німеччини у Другій світовій
війні. Слабкість системи нових країн регіону як складової частини Версальської системи
визначалася не лише міжнародними факторами та відсутністю у них ефективної та послідовної
зовнішньої політики, але й багатьма факторами внутрішньої політики.
 2. Польща між двома світовими війнами.
Польське питання на Паризькій конференції було важливим, адже воно перепліталося з
питанням про відношення до Радянської Росії та Німеччини – двох фактично нових держав на
карті Європи. Зменшивши територіальні претензії Польщі, правлячі кола Великобританії та
США тим самим схилялися до підтримки Німеччини проти свого французького союзника.
Внаслідок цього Польща отримала лише в два рази менше територій території ніж сподівалась.
Гданськ було перетворено на „вільне місто”, що опинилося під опікою Ліги Націй. Загалом
Паризька мирна конференція при вирішенні польсько-німецьких питань відверто пішла
шляхом ігнорування інтересів Польщі.
Версальський договір залишив відкритим питання про східні кордони Польщі. Водночас
з укладенням цього договору відбулося підписання Польщею, Великобританією, Францією,
США та іншими країнами особливого договору „Про захист прав національних меншин” у
польській державі. Згідно з цим договором Польща зобов’язувалася забезпечити свободу й
рівноправність національним меншинам, що мешкали на її території. Було встановлено лінію,
яка визначала кордон, за межами якого поляки не становили більшості населення. Згодом вона
дістала найменування „лінія Керзона”. 14 березня 1923 р. конференція послів Антанти
прийняла остаточне рішення про приєднання Східної Галичини до Польщі за умови надання
українському населенню автономії. Польські правлячі кола прагнули відновити Річ Посполиту
„від моря й до моря”. До цієї держави передбачалося включити Литву, Білорусь та Україну.
1919 р. польські війська окупували Білорусь, Західну Волинь, райони Полісся.
21-23 квітня 1920 р. між Польщею та УНР було підписано Варшавський договір.
Польща визнавала Директорію як головну владу УНР, оформлювався союз для боротьби з
більшовиками, надалі вся Правобережна Україна мала відійти до Польщі. Розпочався спільний
наступ військ Польщі та УНР. 7 травня 1920 р. поляки здобули Київ, однак обіцяне
С.Петлюрою Ю.Пілсудському народне антибільшовицьке повстання не відбулося. Хоча в
травні польсько-українські війська зайняли Житомир, Вінницю, Київ і Директорія переїхала до
столиці, між поляками і УНР відносини почали загострюватися. У цей час війська Радянської
Росії розпочали наступ проти поляків у напрямі України та Білорусі. 12 червня було взято
Київ. Наприкінці червня Західний фронт вийшов на варшавський напрям. 15 серпня 1920 р.
польські війська перейшли до контрнаступу під Варшавою й розгромили частини Червоної
Армії. Радянська сторона була змушена укласти в жовтні 1920 р. перемир’я у Ризі. За його
умовами припинялися бойові дії, встановлювався кордон між Польщею, Росією та Україною.
Західна Україна та Західна Білорусія залишились у складі польської держави за Ризьким
мирним договором, що був підписаний 18 березня 1921 р. РСФСР, УРСР і Польщею.
У березні 1921 р. сейм прийняв конституцію Польської республіки, що мала
демократичний характер. Ю.Пілсудський, незадоволений тим, що конституція обмежувала
повноваження глави держави, відмовився балотуватися на пост президента. Більшістю голосів
президентом було обрано підтриманого лівими партіями й партіями національних меншин
професора Г.Нарутовича. Проте через тиждень після виборів його було вбито. Новим
президентом було обрано С.Войцеховського.
Ю.Пілсудський демонстративно пішов з поста начальника генерального штабу, але
виношував плани приходу до влади. 12 травня 1926 р. війська, якими командували вірні
Ю.Пілсудському генерали та офіцери, розпочали похід на Варшаву. Вони відрізали столицю
від західних воєводств, де уряд мав великі сили. Проти уряду виступив робітники. Комуністи
теж підтримали Ю.Пілсудського. 14 травня страйк залізничників перетворився на загальний.
Того ж дня президент та уряд склали повноваження. Главою нового уряду за вказівкою
Ю.Пілсудського було призначено професора К.Бартеля. Сам же Пілсудський абсолютною
більшістю голосів депутатів сейму і сенату був обраний президентом, але демонстративно
відмовився прийняти цей вибір, обійнявши пост військового міністра й головного інспектора
армії. За вимогою Ю.Пілсудського президентом став І.Мосьцицький. Фактично ж
Ю.Пілсудський одноособово здійснював контроль за внутрішньою й зовнішньою політикою
держави.
Режим, який було встановлено після перевороту Ю.Пілсудським отримав назву
„санації” (оздоровлення). Прихід Ю.Пілсудського до влади збігся з частковою стабілізацією
польської економіки. Стабілізацію було досягнуто не в останню чергу за допомогою
іноземного капіталу. Підвищення рівня промислового виробництва привело до значного
скорочення безробіття, сприяло послабленню соціальних конфліктів. Однак численні репресії
спричинили незадоволення в країні. Напередодні виборів до Становлення незалежних держав
ЦСЄ у міжвоєнний період сейму й сенату, призначених на березень 1928 p., Ю.Пілсудський
створив Безпартійний блок співробітництва з урядом. Його підтримали і магнати польського
капіталу, і католицька церква. Проте на виборах Безпартійний блок отримав стільки ж голосів
скільки й ліві партії. Новий парламент виявився неспроможним у боротьбі з урядом і
змушений був надати йому можливість здійснювати політику, накреслену Ю.Пілсудським.
Проте вже 1926 р. у Польщі почали з’являтися перші ознаки кризи, яка тяжко вразила
економіку 1928 р. Дуже загострилось соціальне становище країни. Загалом режим санації в
першій половині 30-х років помітно еволюціонував праворуч. Головні положення нової
конституції 1935 р. відбивали ідеї Ю.Пілсудського про державу як вищу інстанцію, якій
повинно прислуговувати суспільство. За цією конституцією президент відповідав тільки перед
Богом та історією: всі інші органи влади – уряд, сейм, сенат, суди, збройні сили – підкорялися
президентові, що обирався вузькою колегією. Уряд ставав незалежним від парламенту.
Конституція вводила таким чином авторитарний режим, що зберігав лише незначні залишки
парламентської демократії.
У травні 1935 р. маршал Ю.Пілсудський помер. Генеральним інспектором збройних сил
став генерал Е.Ридз-Смігли, який перебрав на себе функції неформального диктатора.
Президентом залишився І.Мосьцицький. Влітку 1935 р. було затверджено новий виборчий
закон, на основі якого восени проведено вибори до парламенту. Усі опозиційні партії
виступили з гаслом бойкоту виборів. Санація зазнала відчутної поразки: 54,1% виборців не
взяли участі в голосуванні.
У травні 1936 р. новим прем’єром став генерал Ф.Складковський, уряд якого найдовше
протримався при владі до вересня 1939 p. Склад уряду свідчив про стабілізацію і рівновагу між
двома головними санаційними фракціями: поміркованою групою президента І.Мосьцицького
та військовою Е.РидзаСмігли.
Чергові спроби інтеграції санаційного табору були здійснені 1937 p., коли було
утворено нове політичного угруповання – Табір Національної Єдності. Однак жодна з
поважних політичних організацій і партій не виявила бажання приєднатися до нього. У
діяльності правлячого табору посилились тоталітарні й великодержавні риси, все більший
вплив на внутрішню і зовнішню політику чинили агресивні військові кола. У 1936-1937 pp. по
країні прокотилися численні робітничі, селянські страйки та демонстрації під демократичними
гаслами. Однак брак єдності не дозволив об’єднати опозиційні сили.
У вересні 1938 р. президент І.Мосьцицький за погодженням з Е.Ридз-Смігли розпустив
обидві палати парламенту. Вибори відбулися у листопаді того ж року; у них взяла участь
більша частина населення. Тоді ж пройшли вибори до органів територіального
самоврядування, в яких успіху добилася опозиція.
Серед багатьох проблем, що постали перед закордонною політикою Польщі, стала
дилема двох великих сусідів на сході та заході – СРСР та Німеччини. У 1921 р. вона підписала
союзний договір з Францією, який зобов’язував сторони надавати взаємну допомогу в разі
німецької агресії. Польсько-німецькі відносини загострилися, коли у березні 1939 р. польський
уряд відхилив німецькі вимоги в справі Ґданська та екстериторіальних комунікаційних шляхів
через Помор’я. Позицію Польщі підтримала Великобританія, а згодом і Франція.
 3. Чехословацька Республіка: утворення та розвиток.
Становлення Чехословацької Республіки Перший уряд Чехословацької республіки
було створено на основі всенародної коаліції чеських та словацьких партій. У квітні 1919 р. в
умовах піднесення селянського руху Національні збори прийняли закон про аграрну реформу.
Ця реформа була насамперед спрямована проти австрійського та угорського поміщицького
землеволодіння й мала на меті зміцнити позиції національного капіталу.
Остаточно кордони Чехословаччини було визначено у 1919-1920 pp. Версальським, Сен-
Жерменським, Тріанонським мирними договорами. До складу чехословацької держави
увійшли Чехія, Моравія, частина Сілезії, Словаччина та Закарпатська Україна. До складу
Чехословаччини в січні 1919 р. ввійшла Закарпатська Україна.
20 лютого 1920 р. Національні збори прийняли Конституцію Чехословацької
республіки, що декларувала основні демократичні свободи. Президент, якого обирали
Національні збори терміном на 7 років, наділявся великими повноваженнями, разом з урядом
він здійснював виконавчу владу. Законодавча влада належала Національним зборам.
Прийняттям Конституції завершилося створення Чехословацької республіки.
На міжнародній арені Чехословаччина орієнтувалася на Францію, а в 1920-1921 pp.
разом з Румунією та Югославі- Становлення незалежних держав ЦСЄ у міжвоєнний період єю
створила Малу Антанту, яка була важливою ланкою системи військово-політичних союзів під
егідою Франції.
Чехословаччина, успадкувавши 4/5 промислового потенціалу імперії Габсбургів, стала
однією з найбільш розвинених в економічному відношенні країн Центрально-Східної Європи.
На кінець 1923 р. економіка країни вийшла з повоєнної економічної кризи. Чеському
монополістичному капіталу вдалося завоювати багато ринків, особливо в Центральній Європі,
де раніше провідні позиції займали німецький та австрійський капітали. Промислове
виробництво Чехословаччини неухильно збільшувалося і у 1927-1929 pp. перевищило
довоєнний рівень на 20%.
У вирішенні політичних питань велику роль відігравала „група Града”, що дістала свою
назву від резиденції президента в Празі. Президент Чехословаччини Т.Масарик мав великий
авторитет в країні. З ним тісно співпрацював один з ідеологів національно-соціалістичної
партії, що обіймав в усіх урядах пост міністра закордонних справ, – Е.Бенеш. „Град” впливав
на вирішення найважливіших питань внутрішньої та зовнішньої політики через так звану
„П’ятірку” – лідерів провідних чеських партій, хоча між ними виникали розбіжності та
конфлікти в зв’язку з прагненням „П’ятірки” до незалежності від „Града”. У Чехословаччині
істотних змін демократичного устрою вбік диктаторського правління не сталося. Хоча
тенденції до таких змін існували.
Світова економічна криза вразила всі галузі економіки, за винятком військової
промисловості. Заводи „Шкода” продовжували постачати зброєю союзників Чехословаччини
по Малій Антанті та інші країни Європи.
Крім соціально-економічних проблем, за всі роки існування республіки найгострішою
залишалася національна проблема. Незважаючи на низку наданих конституцією прав,
національні меншини не почували себе рівноправними з панівною чеською нацією. Основою
цього нерівноправ’я було те, що провідні позиції в економіці займала чеська буржуазія.
Серед національних меншин у найбільш привілейованому становищі перебували німці,
але в умовах гострої конкуренції посилилися античеські настрої серед німецьких підприємців,
торговців, дрібних власників. Після приходу до влади в Німеччині Гітлера було створено
Судето-німецьку партію, що згодом стала на позиції приєднання до „третього рейху”.
Після відставки Т.Масарика президентом Чехословацької республіки було обрано
Е.Бенеша. Уряд чехословацько-німецької коаліції очолив видний діяч аграрної партії М.Годжа.
У вирішенні питань внутрішньої та зовнішньої політики республіки посилився вплив правого
крила аграрної партії, пов’язаної з фінансовим капіталом і великою аграрно-промисловою
буржуазією. Вона виступала за зближення з нацистською Німеччиною.
У 1936-1938 pp. посилилась активність судето-німецької партії і словацьких, угорських,
польських сепаратистів. Після „аншлюсу” Австрії Гітлер затвердив „План Грюн” – план
нападу на Чехословаччину. У березні 1938 р. уряд Чехословаччини провів часткову
мобілізацію. Чехословаччина володіла однією з найсильніших армій в Європі, тому Гітлер
змушений був відступити.
Уряди Великобританії та Франції здійснювали постійний тиск на Прагу. Вони
рекомендували передати Німеччині ті райони, де німці становили більше 50% населення. 21
вересня 1938 р. уряд Чехословаччини заявив, що приймає пропозицію Великобританії та
Франції. Після бурхливих демонстрацій протесту уряд М.Годжи був змушений піти у
відставку. Наступного дня було сформовано позапартійний уряд, який прийняв диктат
західних країн, гітлерівської Німеччини та фашистської Італії. Внаслідок мюнхенської угоди
Судетську область було передано Німеччині. Чехословаччина втратила 1/5 частину території.
Мюнхенська угода зобов’язала Чехословаччину задовольнити претензії Польщі та Угорщини:
спочатку було передано Тешинську область, потім – частину Словаччини та Закарпаття.
4.Країни Прибалтики у міжвоєнний період
29листопада 1918 р. у захопленій радянськими військами Нарві була проголошена
Естляндська Трудова Комуна, яка проіснувала до червня 1919 р. „Самостійні” радянські
республіки, які мали тісний військово-політичний союз з Радянською Росією, виникли також в
Латвії та Литві.
5 грудня 1919 р. почалися мирні переговори Естонії з Радянською Росією, які
завершилися підписанням 2 січня 1920 р. Тартуського мирного договору. Згідно з ним
Радянська Росія визнавала Естонську Республіку та встановлювала з нею дипломатичні
відносини. Незалежну Естонську Республіку визнали й західні держави.
За роки незалежності в Естонії були проведені економічні, соціальні та політичні
реформи. Найважливішою в економічній та соціальній сферах була аграрна реформа 1919 р.:
велика земельна власність передавалася селянам, в першу чергу добровольцям у війні за
незалежність. Становлення незалежних держав ЦСЄ у міжвоєнний період
Система політичних партій після здобуття незалежності зазнала незначних змін.
Діяльність Комуністичної Партії Естонії була заборонена. Селянська партія (Маапійт) була
перейменована у партію Об’єднання Аграріїв (лідер К.Пятс). Зберегла свої позиції
Християнська Народна Партія. Лівий табір був представлений Естонською Соціалістичною
Робітничою Партією. На початку 30-х років в республіці активізувалися радикально-
націоналістичні сили, які утворили партію Естонський Центральний Союз Учасників
Визвольної Війни (скорочено партія „вапсів” – від естонської назви партії).
Про зростання впливів вапсів свідчить їх перемога на парламентських виборах у жовтні
1933 р. та ухвалення Державною думою представленого ними проекту змін до Конституції.
Вибори Державного Старійшини були призначені на 22-23 квітня 1934 р., а через тиждень –
вибори до Державної думи. У республіці розгорнулася гостра політична боротьба. Партія
аграріїв запропонувала на посаду президента К.Пятса, частина партії вапсів пропонувала
кандидатуру генерала Й.Лайдонера. Однак з’їзд вапсів обрав кандидатом на президентську
посаду генерала А.Ларка. К.Пятс та Й.Лайдонер вирішили не доводити справу до виборів, а
здійснити державний переворот. 12 березня 1934 р. було заборонено діяльність партії вапсів.
Одночасно на вулиці вийшли війська, які взяли під контроль урядові установи. На основі
підготовлених заздалегідь списків почалися арешти лідерів вапсів. У березні 1935 р. були
заборонені всі політичні партії. Замість них створювалася єдина офіційна правляча партія –
„Ізамаалійт” („Вітчизняний союз”).
Стабілізація політичної ситуації в країні дозволила президенту відповідно до підсумків
референдуму 1936 p., провести вибори до Законодавчих зборів, які розпочали роботу в січні
1937 р. Естонія проголошувалась президентською республікою з двопалатним парламентом. У
1938 р. відбулися парламентські та президентські вибори. Населення проголосувало за єдину
запропоновану кандидатуру – президента К.Пятса.
У незалежній Естонії були створені сприятливі умови для розвитку національної
культури. У естонській літературі набула популярності історична тематика. Відродилася
традиція співочих свят, які почали проводити регулярно раз на 5 років.
У зовнішній політиці Естонія орієнтувалася насамперед на Великобританію. У червні
1939 р. естонський уряд підписав з Німеччиною договір про ненапад.
Поразка Німеччини у війні сприяли проголошенню незалежності Латвії при
покровительстві Великобританії та Франції. 18 листопада 1918 р. у м. Рига була проголошена
Латвійська Республіка й сформована Національна Рада та коаліційний Тимчасовий уряд, який
очолив К.Ульманіс.
4 грудня 1918 р. у місті Валка був створений Тимчасовий радянський уряд Латвії. У
своєму Маніфесті до трудового народу Латвії він оголосив про створення Радянської
Республіки Латвії, яка проіснувала до 13 січня 1920 p. У січні 1919 р. радянська влада була
встановлена на всій території Латвії, за винятком Лієпаї, Айзпуте та околиць. Проте до січня
1920 р. Червона Армія залишила терени Латвії і було відновлено контроль ризького уряду
К.Ульманіса. Уряд Радянської Росії 11 серпня 1920 р. підписав радянсько-латвійський мирний
договір.
У квітні 1920 р. були проголошені вибори до Установчих зборів, які 15 лютого 1922 р.
ухвалили Конституцію. Основний закон держави проголосив Латвію „демократичною
республікою”. Першим президентом було обрано Я.Чаксте. Політичне становище в країні було
нестабільним. За період 1919-1934 pp. тут змінилося 18 урядів. На чолі урядів здебільшого
стояли лідери Селянського Союзу. Латвія залишалася аграрною країною.
Економіка країни знаходилася у сильній залежності від іноземного капіталу.
Стабілізації економіки краю сприяла грошова реформа 1922 p., в результаті якої була
запроваджена власна валюта – лат. Економічна криза 1929-1933 pp. загострила соціальні
суперечності. Упродовж цих років у сеймі активно виступала робітничо-селянська фракція, що
пропагувала соціалістичні ідеї. Набули напруження міжнаціональні відносини. Враховуючи
ситуацію в країні лідер Селянського Союзу К.Ульманіс у ніч на 16 травня 1934 р. здійснив
державний переворот. К.Ульманіса сформував уряд Національної єдності та управляв країною
без парламенту. Усі політичні партії, включаючи Селянський Союз, були розпущені, їх лідери
опинилися у концентраційному таборі в Лієпає. Обмежувалися права національних меншин.
Новому режиму вдалося стабілізувати ситуацію в країні та добитися певного економічного
пожвавлення.

З відновленням державності латвійська національна еліта поставила питання про

підвищення рівня освіти населення, поширення національної ідеї. 1935 р. був схвалений закон
про державну мову, за яким латвійська мова стала обов’язковою на всіх рівнях. Літературна
творчість оберталась навколо національної Становлення незалежних держав ЦСЄ у
міжвоєнний період тематики. З 1926 р. відновилось проведення співочих свят.
У зовнішній політиці Латвія орієнтувалася на держави Заходу, зокрема Великобританію
та Францію. У кризові 1938 та 1939 рр. Латвія дотримувалася нейтралітету. Однак, у червні
1939 р. Латвія підписала договір про ненапад з Німеччиною.
Наприкінці жовтня 1918 р. німецький канцлер оголосив про право Литви самостійно
вирішувати питання державного будівництва. 2 листопада 1918 р. Державна Тариба ухвалила
Тимчасову Конституцію. Згідно з нею вищу законодавчу владу обійняла Державна Тариба
(голова – А.Смятона), а виконавчу – Президія Державної Тариби і Кабінет міністрів.
Тимчасова Конституція скасувала станові привілеї і оголосила рівність всіх громадян,
гарантувала демократичні свободи. Був обраний Тимчасовий уряд Литви, який очолив
А.Вольдемарас. У квітні 1919 р. було прийнято другу Тимчасову Конституцію, яка переказала
функції Президії Державної Тариби президенту країни. Його обов’язки почав виконувати лідер
партії „Пажанга” (Партія національного прогресу) А.Смятона. У травні 1920 р. новообраний
парламент обрав президентом країни лідера Християнсько-Демократичної Партії
А.Стулгінскіса.
Комуністи Литви вже восени 1918 р. розпочали боротьбу за встановлення радянської
влади в Литві. Незабаром у Вільнюсі з допомогою Червоної армії утвердилася більшовицька
влада. Уряд незалежної Литви організував загони опору радянським військам і незабаром
Червона Армія змушена була відступити, а 12 липня 1920 р. був підписаний радянсько-
литовський мирний договір, за яким Литва була визнана незалежною державою.
Після вигнання більшовиків литовці зустрілися з ще одним ворогом – польською
армією. Урядові кола новоствореної Польщі прагнули відновити державність в кордонах
давньої Речі Посполитої. Восени 1920 p., після досягнутих польською армією успіхів у
боротьбі з радянськими військами, активізувалися воєнні дії на території Литви. 9 жовтня
польські війська захопили Вільнюс. Незабаром була створена т. зв. Серединна Литва –
„самостійна держава” з центром у Вільнюсі. За задумом Ю.Пілсудського передбачалось також
об’єднати „Східну Литву” й „Каунаську (тобто незалежну) Литву” і відновити Велике
Князівство Литовське у складі Польщі. Однак західні держави не визнали Серединної Литви.
У січні 1922 р. на її території були проведені „вільні вибори” за присутності польських
окупаційних військ. Сейм проголосив включення Сере-динної Литви до складу Тема 4 86
Польщі.
Не менш драматичним був внутрішньополітичний розвиток Литовської Республіки.
Після здобуття незалежності політичним впливом у Литовській Республіці користувалася
ХристиянськоДемократична Партія, яка спільно з ідейно близькими Землеробським Союзом і
Федерацією Праці будували нову державу. Для стабілізації економічного життя Литви
важливе значення мали закони про земельну і фінансову реформи, ухвалені сеймом 1922 р. До
кінця 20-х років економіка Литви досягла довоєнного рівня. Протекціоністська політика уряду
сприяла розвитку місцевого господарства.
Перелом наступив після виборів 1926 p., коли до влади прийшла коаліція національних
соціалістів та соціальних демократів. Новий уряд М.Слезявічюса звернув свій погляд на
Радянський Союз, підписавши 1926 р. договір про ненапад. 1924 р. виникла партія „Союз
литовських Таутінінків”, до якої влилися „Пажанга” та Землеробський Союз. Керівні позиції в
ній перебрав А.Смятона. 17 грудня 1926 р. Союз Таутінінків спільно з партією християнських
демократів і при підтримці армії здійснили державний переворот. Президентом республіки був
проголошений А.Смятона. Відбувся перехід від парламентаризму до воєнної та однопартійної
влади.
Після державного перевороту 1926 р. політичне становище в країні залишалось
нестабільним. У зв’язку з неодноразовими спробами захоплення влади 1936 р. усі опозиційні
партії були заборонені, а у сеймі залишилися тільки представники таутінінків. Президент
отримав широкі повноваження, був проголошений „главою нації”. Фактично встановлювалась
авторитарна влада.
У зовнішній політиці Литва орієнтувалась на Францію та Великобританію. Актуальною
була й ідея створення Балтійського оборонного союзу: у 1923 р. Литва приєдналася до
естонськолатвійського договору 1921 р. про взаємодопомогу. У 1934 р. була створена
Балтійська Антанта, як результат договору про дружбу та співробітництво, підписаного між
трьома балтійськими державами. Однак на практиці цей блок не проявив активної діяльності.
Не маючи реальних сил протидіяти сусідам, у березні 1939 р. литовський уряд підписав з
Німеччиною договір про ненапад і змушений був погодитися з приєднанням Клайпедської
області до останньої.
 1. Румунія в нових кордонах та її розвиток у 20-ті роки, економічна криза і
політичне становище у 30-ті роки.
Після війни Румунія перетворилася на державу, де національні меншини складали
більше чверті населення. Незважаючи на декларування рівноправності націй, румунський уряд
провадив політику насильницької румунізації та обмеження прав національних меншин.
Величезних розмірів досягла спекуляція. Складно було з продовольством.
У січні 1918 р. Румунія розпочала інтервенцію в Бессарабію, де перед тим було
встановлено радянську владу. Селянський з’їзд, що зібрався в умовах румунської окупації в
Кишиневі, одностайно висловився за радянську владу. Румунський уряд в березні 1918 р.
уклав угоду з радянським урядом, за умовами якої румунська влада була зобов’язана залишити
протягом двох місяців територію Бессарабії й не вживати жодних дій проти Радянської Росії.
Однак у квітні 1918 p. Румунія відмовилася від виконання угоди й анексувала Бессарабію.
Румунська окупаційна влада інсценувала „волевиявлення” населення про приєднання до
Румунії за умови надання територіальної автономії. В листопаді1918 р. до складу Румунії було
введено й Буковину.
Політичні реформи 1920-х рр. були спробою стабілізації суспільства в умовах певного
пожвавлення економіки. Найбільш важливою з них було створення в березні 1923 р. нової
конституції. Законодавча влада згідно з Конституцією формально належала двопалатному
парламенту (палата депутатів і сенат). Однак влада парламенту була обмежена правом короля
санкціонувати закони й накладати на них дворазове вето. Виконавча влада повністю належала
королю, що мав право призначати та усувати міністрів, розпускати неугодний йому парламент,
а також повністю або частково переглядати текст самої конституції.
Наприкінці 1925 р. націонал-лібералам вдалося домогтися позбавлення принца Кароля
прав на престол. 1927 p., після смерті престарілого короля Фердинанда, главою держави було
проголошено 6-річного сина Кароля Міхая, а регентську раду очолив брат прем’єр-міністра
В.Бретіану. Румунія продовжувала залишатися монархією.
Економічна криза вразила Румунію вже 1928 p. За роки кризи значно погіршилася
внутрішньополітична обстановка, ознакою якої була часта зміна урядів. 1930 р. до країни
повернувся принц Кароль, що коронувався на престол як король Кароль II. Новий монарх не
приховував свого прагнення до встановлення режиму особистої диктатури.
Уряд великого промисловця й фінансиста Г.Тетереску, одного із лідерів Націонал-
ліберальної партії, що прийшов до влади 1934 p., взяв курс на зближення з нацистською
Німеччиною. „Залізна гвардія”, що отримала матеріальну й моральну допомогу з Німеччини,
ставала дедалі впливовішою фашистською партією в Румунії. Були в країні також і політики,
промисловці, що дотримувалися орієнтації на Захід, насамперед на Францію.
В умовах кризи конституційно-парламентського ладу король Кароль II у лютому 1938 р.
встановив свою диктатуру. Законодавчо це було оформлено прийняттям нової конституції, що
фактично надала королю всю повноту влади й перетворила парламент на дорадчий орган.
Політичні партії і профспілки було заборонено. Багато хто з лідерів колишніх партій вступив у
створений наприкінці 1938 р. „Фронт національного відродження”, проголошений
„національною організацією всіх румун, що бажають боротися за високі ідеали країни”. Таким
чином, опозицію було фактично ліквідовано.
На міжнародній арені королівський уряд намагався знайти спільну мову як з
демократичними, так і з тоталітарними державами Заходу. Поступово відбувалося зближення з
Німеччиною, в якої Румунія намагалася дістати підтримку протидії зазіханням Угорщини на
Трансильванію.

2. Греція у міжвоєнний період.

У травні 1919 р. грецький уряд отримав згоду Антанти на окупацію малоазійського
міста Смірни. Успіхи Греції в цьому регіоні повністю залежали від позиції Великобританії та
Франції. Згідно з Севрським договором (серпень 1920 р.) до складу Греції відходили Фракія,
Егейські острови та Смірна. У ряді цих регіонів упродовж наступних п’яти років зберігалися
органи місцевого турецького самоврядування. Додеканеські острови, що перебували під
контролем Італії, також мали бути передані Греції. У цілому ж рішення Паризької мирної
конференції та їх реалізація сприяли перетворенню Греції на провідну балканську й
середземноморську державу.
Однак Севрський договір виявився недовговічним, оскільки турецький уряд Ататюрка
відмовився визнати його правомірність. Внутрішньополітичне становище в країні залишалося
надзвичайно складним і характеризувалося протистоянням монархістів та „венізелістів”. До
того ж 25 жовтня 1920 р. помер грецький король Александрос. Після поразки Ліберальної
партії
на парламентських виборах у листопаді 1920 р. Е.Венізелос залишив посаду прем’єра.
За підсумками плебісциту 5 грудня 1920 р. на грецький трон повернувся Константинос.
У грецькому суспільстві стали переважати прихильники силових засобів щодо
революційної Туреччини. Наприкінці березня 1921 р. грецькі збройні сили розпочали операції
в малоазійському регіоні. Проте через відсутність коштів, слабке матеріально-технічне
забезпечення військ та низький рівень підготовки офіцерів Греція зазнала поразки. У липні
1923 р. у Лозанні було підписано мирний договір.
Військова поразка остаточно підірвала позиції короля Константиноса. 11 вересня 1922 р.
в грецьких військах, що перебували в Малій Азії, розпочалося повстання, яке очолив
полковник Н.Пластірас. Це зумовило урядову кризу, а 15 вересня король зрікся престолу на
користь свого сина Георгіоса II. Революційна рада, яка прийшла до влади, амністувала
політичних в’язнів, декларувала свободи, проголосила початок здійснення аграрної реформи.
Безпосередні винуватці поразки в Малій Азії за вироком суду були страчені.
Внутрішньополітичне становище Греції після того, як король Константинос І втратив
трон характеризувалося двома головними тенденціями: зростанням політичного та соціального
напруження в суспільстві та прагненням Революційної ради досягти компромісу між
лібералами („венізелістами”) та монархістами.
За підсумками парламентських виборів у грудні 1923 р. ліберали здобули 200
депутатських місць у парламенті, республіканці – 100, а монархісти (Народна партія) – 7.
Король Георгіос II у другій половині грудня з родиною виїхав з країни. Формування уряду
було доручено Е.Венізелосу. Він наполягав на проведенні плебісциту, натомість республіканці
вимагали негайного скасування монархії. Не зумівши досягти компромісу, голова уряду в
середині лютого 1924 р. подав у відставку, а в День незалежності Грецію було проголошено
Республікою. Президентом країни був обраний адмірал П.Кунтуріотіс.
Відтепер становище в Греції стало визначатися суперництвом між республіканцями та
„венізелістами”. Політичне протистояння не тільки погіршувало й без того важке
соціальноекономічне становище більшості населення.
Зростаюча нестабільність у країні стала причиною військового перевороту 25 липня
1925 р. Владу захопила група офіцерів на чолі з генералом Т.Пангалосом. Військовий режим
розпустив
парламент, запровадив цензуру, здійснив арешти опозиції. У серпні 1926 р. у результаті
чергового перевороту влада перейшла до іншої групи військових на чолі з генералом
Г.Кондилісом. Новий уряд здійснив амністію політв’язнів та дозволив проведення виборів до
парламенту. За підсумками виборів найбільшу кількість голосів здобула Ліберальна партія. У
червні 1927 р. парламент прийняв нову конституцію, згідно з якою запроваджувалась посада
президента країни, а законодавча влада передавалася двопалатним Національним зборам.
Уже в 1923-1924 pp. згідно з умовами Лозаннського договору відбувався обмін
населенням (за віросповіданням) між Грецією і Туреччиною. Крім того, до Греції прибули 100
тис. переселенців з Болгарії та СРСР. Перед грецькою владою постало завдання забезпечити
переселенців житлом і роботою, оскільки значну їх частину становили жінки (зокрема вдови)
та майже 25 тис. дітей-сиріт. Переселенцям надавали кредити, наділяли землею, допомагали з
улаштуванням на роботу. Проте не всім біженцям вдалося облаштуватися на новій
батьківщині, і вони ще досить довго були приречені на злиденне існування.
Наприкінці 20-х років у Греції відбулося певне покращення фінансово-економічного
становища. Цьому сприяли заходи щодо зміцнення зовнішньо-економічних зв’язків з Італією,
Албанією, СРСР, Болгарією та Югославією.
За підсумками серпневих (1928 р.) парламентських виборів перемогу знову здобула
Ліберальна партія, її знову очолив Е.Венізелос, який повернувся з еміграції. Уряд Е.Венізелоса
взяв курс на модернізацію економіки, створення робочих місць та реформування судової
системи. Зовнішня політика спрямовувалася на посилення позицій Греції як на Балканах, так і
на континенті в цілому. Зовнішньополітичні пріоритети Греції були спрямовані на покращення
стосунків Греції із своїми сусідами. Саме уряд Е.Венізелоса уклав важливі договори про
дружбу з Італією та з
Югославією, нормалізував відносини з Болгарією та Албанією. Світова економічна
криза, яка розпочалася наприкінці 1929 p., вкрай негативно вплинула на економіку країни.
Погіршення економічного стану населення спричинило активізацію робітничого та
селянського руху. За підсумками травневих (1932 р.) парламентських виборів Ліберальна
партія позбулася значної частини депутатських місць, а прем’єр Е.Венізелос пішов у відставку.
На дострокових виборах більшість завоювала Народна партія. Уряд очолив лідер монархістів
П.Цалдаріс. Економіка Греції вже з 1934 р. стала поступово виходити з кризового стану.
Внутрішньополітична ситуація в країні характеризувалася наростанням протистояння
між монархістами та лібералами. Прихильники Е.Венізелоса серед військових 1 березня 1935
р. вчинили заколот. Але двотижневі бої завершилися поразкою заколотників, а Е.Венізелос
змушений був назавжди залишити країну.
За підсумками червневих (1935 р.) парламентських виборів перемогу здобула Народна
партія. Національні збори прийняли рішення про проведення плебісциту з „королівського
питання”. Однак уряд П.Цалдаріса продовжував негативно ставитись до монархії. 10 жовтня
1935 р. монархічно налаштовані військові змусили призначити головою уряду генерала
Г.Кондиліса. Нова влада скасувала республіканську конституцію 1927 р. та віднови-
Становлення незалежних держав ЦСЄ у міжвоєнний період ла чинність конституції 1911 р. У
листопаді 1935 р. було проведено плебісцит на якому перемогу святкували прихильники
відновлення монархії. Невдовзі до Греції повернувся король Георгіос II.
За підсумком дострокових січневих (1936 р.) парламентських виборів Народна партія
отримала 143 депутатські мандати, Ліберальна (разом з Селянською та Республіканською) –
141. Баланс влади опинився в руках Комуністичної Партії Греції, яка отримала 15
депутатських місць. Лідери монархістів і лібералів розпочали таємні переговори з
керівництвом компартії. Інформація про ці контакти та низка раптових смертей у січні-травні
1936 р. провідних політичних лідерів (Г.Кондиліса, Е.Венізелоса, К.Демердзіса, П.Цалдаріса)
викликали занепокоєння у військових.
В умовах наростаючої політичної нестабільності та соціальної напруги в країні король
призначив у квітні 1936 р. головою уряду генерала І.Метаксаса. Новий прем’єр негайно
розпорядився заборонити профспілки, заарештовувати робітничих ватажків та заборонити
страйки. 4 серпня Георгіос II підписав декрет про запровадження в країні надзвичайного стану.
Генерал І.Метаксас став правителем Греції з необмеженою владою. Крім голови уряду він
обіймав посади міністрів закордонних справ, оборони, військово-морських та військово-
повітряних сил. Політичний режим, встановлений І.Метаксасом, являв собою авторитарну
диктатуру. З метою залучення на свій бік широких верств населення нова влада розпочала
реформи.
Ідеологічним підґрунтям нової моделі стала концепція „третьої еллінської цивілізації”, її
суть полягала в утвердженні принципу спадкоємності існуючого режиму, який оголосив себе
нащадком „перших двох еллінських цивілізацій” – давньої поганської Греції та християнської
Візантії. Невдовзі І.Метаксаса стали називати „першим селянином” або „першим робітником”.
У системі середньої та вищої освіти відбувалася ревізія навчальних курсів та підручників.
Диктаторський режим став директивно запроваджувати важку для більшості греків штучну
архаїзовану мову „катаревуси” („чисту мову”). Головні функції придушення інакодумства в
країні взяло на себе міністерство громадської безпеки (асфалія). Репресивні заходи
застосовувалися проти будьяких опонентів або критиків режиму, незважаючи на їхню
політичну орієнтацію та вагу. Після окупації Італією у квітні 1939 р. Албанії І. Метаксас
звернувся до британського уряду з проханням надати гарантії грецького суверенітету.Їх
надали відразу Греції та Румунії.

3. Болгарія між двома світовими війнами.

Після виборів до Народних зборів у серпні 1919 р. лідер Болгарського землеробського
народного союзу О.Стамболійський сформував новий уряд разом з представниками Народної
та Прогресивно-ліберальної партій. Діяльність уряду О.Стамболійського розпочалася в
складній внутрішній та міжнародній обстановці. 27 листопада 1919 р. держави Антанти
підписали Нейїський мирний договір з Болгарією, за яким Болгарія була відрізана від
Егейського моря й втратила значну частину своєї території. Впродовж 37 років країна повинна
була сплатити 2250 млн. золотих франків репарацій. Нейїський договір поглибив і без того
важке економічне становище Болгарії. Через два дні після підписання договору в Софії
відбулася масова демонстрація проти його грабіжницьких умов, зростання податків,
дорожнечі. 27 грудня 1919 р. почали страйкувати залізничники й робітники зв’язку, а 23
грудня розпочався загальний політичний страйк. З ініціативи уряду Народні збори прийняли
закон про покарання винуватців національної катастрофи, було віддано до суду ряд міністрів
колишніх кабінетів.
Після поразки страйку залізничників О.Стамболійський вирішив сформувати
однопартійний уряд БЗНС. Виникла ситуація, коли селянська партія перетворилася на
одноосібно правлячу політичну силу. Новий уряд здійснив ряд соціально-економічних
реформ: закон про загальну трудову повинність для всіх громадян, аграрна реформа,
зосередження в руках держави торгівлі зерном, прогресивно-прибуткове оподаткування,
податок на прибутки товариств. Багато з реформ О.Стамболійського не було здійснено, але
уряд одержав широку популярність. За короткий час чисельність БЗНС зросла до 150 тис. чол.
У зовнішньополітичній сфері уряд провадив курс на встановлення лояльних стосунків із
сусідами й державами Антанти, але не зміг добитися перегляду Нейїського договору.
Наприкінці 1920 р. праві партії розпочали боротьбу проти уряду БЗНС, але процес
консолідації йшов поволі. Навесні 1922 р. сформувалася „Народна змова” – невелика
організація, яка поставила за мету повалення уряду БЗНС й встановлення авторитарного
режиму. Завдяки її зусиллям влітку 1922 р. три провідні праві партії створили
„Конституційний блок”, який проголосив метою відновлення „зневажених конституційних
прав і свобод”. Опору вони вбачали у Військовій лізі, що була створена 1919 р. На чолі
Військової ліги стояв генерал І.Вилков, якого підтримував цар Борис III. Фактично він
виконував функції головнокомандувача болгарської армії. Керівництво „Народної змови” та
Військової ліги в ніч з 8 на 9 червня 1923 р. вчинило державний заколот. Міністрів і депутатів
БЗНС було заарештовано, а О.Стамболійського вбито. Внаслідок перевороту до влади
прийшов уряд на чолі з одним із лідерів „Народної змови” А.Цанковим. Провідні пости в
ньому обіймали військові. Новий режим мав військово-фашистський характер.
5-7 серпня 1923 р. на засіданні ЦК Болгарської комуністичної партії було прийнято
рішення про збройне повстання. Було розпочато переговори з керівництвом лівих партій, а з
БЗНС було підписано угоду про спільні дії проти диктаторського режиму. Уряд, діставши
звістку про підготовку повстання, розпочав превентивні репресії. В ніч з 22 на 23 вересня БКП
розпочала
повстання. Проте, воно було недостатньо підготоване. Політична орієнтація його
учасників не завжди була чіткою, лави повстанців розривали внутрішні протиріччя. Масового
характеру набуло повстання у Північно-Західній Болгарії. Повстанцям вдалося захопити м.
Фердинанд і ряд інших населених пунктів. Кілька днів точилися запеклі бої з урядовими
військами, але 27 вересня повстанці змушені були залишити Фердинанд, а після цього
відступити до Югославії.
У 1924-1925 pp. стала помітною стабілізація економіки Болгарії. Протекційна політика
уряду стимулювала промислове виробництво, але розвивалися лише галузі легкої
промисловості.
Стабілізації сприяло отримання Болгарією після 1926 р. позик від фінансових груп
Великобританії, Франції, США, проте ці позики посилили залежність болгарської економіки
від іноземного капіталу. Диктаторський режим після розгрому Вересневого повстання помітно
зміцнив свої позиції. Уряд А.Цанкова прагнув створити собі опору в народі, проголошуючи
політику „соціального миру”. Збільшувалася платня військовим і службовцям, надавалися
податкові пільги ремісникам, було прийнято закон про страхування робітників, хоча практичні
результати цієї політики були незначні, оскільки уряд не мав матеріальних ресурсів для
здійснення наміченої програми. Зрештою уряд А.Цанкова став непопулярним і змушений був
піти у відставку.
Новий уряд „Демократичного Зговору” очолив А.Ляпчев. Він проголосив програму
відновлення спокою в країні, додержання демократичних свобод, було дозволено діяльність
суспільнополітичних організацій. Однак 1929 р. країну вразила економічна криза, що тривала
до 1934 р.
Відбулися зміни у розстановці політичних сил. На виборах до Народних зборів у червні
1931 р. перемогу над „Демократичним Зговором” отримала опозиція, об’єднана в Народний
блок. Уряди Народного блоку в 1931-1934 pp. оголосили дві політичні амністії, але не
здійснили обіцяної напередодні виборів демократизації країни. З „Демократичного Зговору”
виокремилася група А.Цанкова, який створив свою партію – „Народно-соціальний рух”.
Конкурентом А.Цанкова виступала невелика організація „Ланка”, пов’язана з Військовою
лігою. В травні 1934 p., коли сталася урядова криза, фашистські угруповання підтримували дії
А.Цанкова, що планував розпочати похід на столицю. Його випередила група „Ланка”.
Спираючись на Військову лігу, вона 19 травня 1934 р. здійснила державний переворот. Новий
військовофашистський уряд очолив лідер „Ланки” полковник К.Георгієв. Було скасовано
конституцію, розпущено Народні збори, заборонено всі політичні партії та профспілки.
Організатори перевороту оголосили про своє прагнення створити позакласову диктатуру й
досягти „єдності нації”. Для поповнення державної скарбниці було введено державну
монополію на спирт, сіль, тютюн, нафтопродукти. Уряд К.Георгієва прагнув включити
Болгарію до Балканської Антанти. 1934 р. було встановлено дипломатичні відносини з СРСР.
Нове керівництво намагалося обмежити вплив царя Бориса III на вирішення державних справ,
що призвело до конфлікту з монархом. Цар зумів викликати розкол у Військовій лізі та,
спираючись на підтримку монархічно налаштованого офіцерства й Народно-соціального руху,
домігся в січні 1935 р. повалення уряду К.Георгієва. На кінець 1935 р. царю Борису III вдалося
зосередити всю повноту влади у своїх руках. Це означало затвердження монархо-фашистської
диктатури. Всі політичні партії та організації було заборонено, новий режим, що видавав себе
за позапартійний, спирався на армію й державний апарат, але не мав масової соціальної бази.
У другій половині 30-х років тривала запекла боротьба між великими угрупуваннями
буржуазії, що орієнтувалися на західноєвропейський і німецький капітали. Монархо-
фашистська диктатура лавірувала між ними, дедалі більше зсуваючись до співробітництва з
гітлерівською Німеччиною.

4. Королівство Югославія.
У листопаді 1920 р. в Королівстві СХС відбулися вибори до Установчих зборів, в яких
перемогу одержали сербські політичні партії, що виступали на захист політики централізації
держави.
28 липня 1921 р. на день св. Вида Установчі збори прийняли конституцію, що дістала
назву Видовданської. Сербо-хорватословенська держава проголошувалося конституційною,
парламентською і спадковою монархією. Особа короля проголошувалася недоторканою, також
він спільно зі скупщиною здійснював законодавчу владу, а через Раду міністрів – виконавчу.
Монарху належало право проведення зовнішніх відносин, він був верховним
головнокомандувачем збройних сил. Держава була поділена на 33 жупанії (губернаторства) на
чолі з жупанами, що призначалися королем. Конституція закріпила унітарний державний
устрій
і визнала наявність в країні єдиного сербо-хорвато-словенського народу. Депутат
Народної скупщини був зобов’язаний говорити і писати „сербо-хорвато-словенською
державною мовою”. Прийняттям Видовданської конституції завершилося формування
Югославської держави.
Унітарне Югославське королівство на чолі з сербською династією Карагеоргієвичів не
враховувало особливостей історичного розвитку та політичного стану народів і територій, що
входили до нього. Тому національне питання протягом всього міжвоєнного часу було віссю,
навколо якої оберталося внутрішньополітичне життя країни. Визначальними були сербо-
хорватські протиріччя. Поступка у вигляді надання Хорватії прав обмеженого самоврядування
лише тимчасово узгодила ці суперечності. Ряд опозиційних хорватських, словенських і
мусульманських партій виступали з вимогами вирівнювання прав національностей.
Популярність Хорватської Республіканської Селянської Партії зросла після того, як
влітку 1924 р. її лідер С.Радич поїхав до СРСР і заявив про вступ партії до Селянського
Інтернаціоналу. Прагнучи внести розкол у опозиційний рух, король і сербські партії пішли на
компроміс з С.Радичем. Він та інші представники ХРСП були включені до складу уряду,
партія перестала називати себе республіканською, визнала Відовданську конституцію й
вийшла з Селянського Інтернаціоналу.
Проте компроміс був тимчасовим. 20 червня 1928 р. під час бурхливої дискусії в
Скупщині депутатом від правлячої партії було смертельно поранено С.Радича, а двох інших
парламентарів Хорватської Селянської партії убито. В Хорватії почалися масові мітинги
протесту.
Вибухонебезпечна обстановка складалася і в Косово, де більшість населення становили
мусульмани албанці. У міжвоєнний період виникали численні конфлікти між сербами та
албанцями в цьому регіоні.
Загострення національних суперечностей призвело до військово-монархічного
перевороту 6 січня 1929 р. Того дня король Олександр опублікував маніфест, у якому заявив
про скасування Видовданської конституції й розпуск Народної скупщини, король взяв усю
повноту влади до своїх рук. Усі політичні партії та організації, підозрювані в антидержавній
діяльності, розпускалися. Королівство СХС було перейменоване на Королівство Югославія,
що мало символізувати державну й національну єдність „трийменного народу”. Введення
нового адміністративного поділу мало на меті стерти навіть в назвах областей будь-яку згадку
про окремі народи. Дев’ять нових областей – „бановін” – було названо за назвами рік. Кордони
проведено з таким розрахунком, щоб сербське населення складало в них більшість. Основою
всього правопорядку в країні став надзвичайний „Закон про захист держави”. Встановлення
„диктатури 6 січня”, як називали переворот 1929 р. в Югославії, означало перехід від
парламентської монархії до абсолютного диктаторського режиму, покликаного зміцнити
панування сербської влади. Переворот відбувся майже без опору.
3 жовтня 1931 р. король Олександр „дарував” народові конституцію. Нова конституція
по суті нічого не змінювала в державному устрої. Вона лише закріплювала реакційні порядки в
країні, трохи прикривши їх подобою парламентського правління. Окремі сили в югославській
державі почали вимагати економічного співробітництва з Німеччиною. Однак король
Олександр і більша частина правлячих кіл були схильні продовжувати традиційний
профранцузький курс. Тоді гітлерівці організували в жовтні 1934 р. вбивство в Марселі
югославського монарха і французького міністра Ж.-Л.Барту. Вони стали жертвами
терористичного акту хорватських усташів, що інспірувався гітлерівською Німеччиною. Після
вбивства Олександра королем було проголошено його 11-річного сина Петра, а на чолі
регентства поставлено дядька малолітнього монарха принца Павла. Підвалини держави
похитнулися. Диктатура відчувала свою слабість. Активізувалися опозиційні уряду сили.
Укладання договорів з Болгарією та Італією 1937 р. значно загострило стосунки між
державами Малої Антанти (Югославією, Чехословаччиною, Румунією). 1938 р. Мала Антанта
припинила своє існування.