Г.М.

Цвєтков

МІЖНАРОДНІ
ВІДНОСИНИ
Й ЗОВНІШНЯ
ПОЛІТИКА
в 1917-1945 рр.

Допущено
Міністерством освіти України

Навчальний посібник
для студентів вищих
закладів освіти

Київ
“ЛИБІДЬ”
1997
 ББК 63.3(0)6я73
Ц27

Розповсюдження та тиражування
без офіційного дозволу видавництва
заборонено
Рецензенти:
доктори історичних наук,
професори В. С. Бруз, В. А. Манжола
Головна редакція літератури
з духовного відродження України
та історико-філософських наук
Головний редактор С. В. Головко Редактор О. О.
Вербило
Цвєтков Г. М.
Ц27 Міжнародні відносини й зовнішня політика
в 1917 — 1945 рр.: Навч. посібник. —К.: Либідь,
1997. - 232 с.
ІЗВМ 5-325-00836-6.
У книзі на широкому фактичному матеріалі висвітлюються основні
міжнародні події з кінця першої до завершення другої світових воєн,
аналізуються зміст і значення найважливіших міжнародних актів,
дипломатичних конференцій, угод та договорів між державами.
Розкриваються особливості зовнішньої політики України, діяльність
радянської й зарубіжної дипломатії.
Для студентів вищих закладів освіти.
 ц
224-97 Без ББК 63.3(0)6я73
I5ВN 5-325- оголошен © О. Г. Цвєтков, 1997
00836-6 08020 ня
00000-007
 Його любили всі...
Ви щойно відкрили книгу — на превеликий жаль, останню — видатного
українського вченого-міжнародника, дипломата Гліба Миколайовича Цвєткова. Його
життя — взірець служіння своїй справі, своїй Батьківщині, яку він гідно і з
притаманним йому блиском представляв на високій трибуні ЮНЕСКО. Його добре
знали й поважали за рубежем, безліч вдячних слухачів залишив він і в Україні, бо
забути лекції, що їх невтомно читала ця людина в усіх куточках рідного краю,
неможливо. Гліб Миколайович багато років очолював факультет міжнародних
відносин і міжнародного права Київського університету й виховав кілька генерацій
українських учених-міжнародників та дипломатів. Завидна доля: вцілів у вогні
Великої Вітчизняної, залишив близько двохсот наукових праць, залишив учнів, що
працюють по всьому світові. Помер Гліб Миколайович за робочим столом, де,
поміж іншим, лежала й верстка цієї книги. Так, доля завидна. І все ж сум і гіркота
охоплюють душу, бо вже ніколи не почути його завжди бадьорого голосу, не
зазирнути в ті осяяні добром очі, не побачити тієї чарівної посмішки...
 ПЕРЕДМОВА
XX століття принесло людству безліч бурхливих, драматичних і часто трагічних
подій — дві жахливі світові війни з десятками мільйонів жертв, численні державні
перевороти, політичні, економічні й збройні конфлікти між країнами, крах імперій і
колоніальної системи, утворення десятків нових держав, нескінченні зміни на
міжнародній арені.
У стрімкому коловороті міжнародного життя зароджувалися, розвивалися й
розпадалися різні системи міжнародних відносин, їхні концепції та доктрини.
Завдяки міжнародним дипломатичним конференціям та переговорам, угодам та
договорам міжнародна обстановка періодично стабілізувалася, але згодом нові
кризи вибухали у світі й спричинялися до суперечливих та далеко не однозначних
наслідків.
Розвиток міжнародних відносин у XX ст., зокрема після першої світової війни,
вирізнявся комплексним характером. Міжнародного виміру набули майже всі сфери
державного життя — політична, соціальна, економічна, воєнно-стратегічна,
екологічна, культурна тощо. Збільшувалися масштаби й темпи міжнародних зрушень,
вони часто виходили з-під контролю й набирали небезпечного, непередбаченого
характеру, що загострювало проблему виживання окремих соціально-політичних і
міжнародних систем, створювало нові джерела міжнародної напруженості.
Взагалі для історика ні в темній далечині століть, ні в перебігу минулого, яке
щойно було сучасним, не існує «нецікавих» сторінок. Проте період між двома
світовими війнами й жахливий вибух другої світової бойні становить предмет не
тільки наукового інтересу. Він є джерелом повчального досвіду, на жаль,
здебільшого досвіду нереалізованих можливостей. Стоячи на порозі нового
століття, ми вдивляємося в минуле й уражаємося його напрочуд сучасним
звучанням. Дипломатичні успіхи, укладання демократичних союзів та коаліцій у
міжвоєнний період не відвернули другої світової війни, не забезпечили благо та
процвітання народів. Проблема виживання людства не стала менш болючою нині,
і загальний мир лишається недосяжною метою на тлі збройних конфліктів, що
виникають у різних куточках світу. Отже, людство не в змозі нічого навчитися?... І
все ж надія вмирає останньою. Навіть у наш жорстокий ракетно-ядерний час
лишаються перспективи мирного розвитку людської цивілізації, сучасних і
майбутніх поколінь.
Звичайно, щоб дістати урок з минулого, слід мати про нього об'єктивне
уявлення. На жаль, період історії міжнародних відносин і зовнішньої політики, що
розглядається в цій книзі, нерідко ставав предметом ідеологічних спекуляцій з боку
як вітчизняних, так і зарубіжних учених. І все ж, з певними застереженнями, можна
порекомендувати студентам такі фундаментальні праці, як «Історія міжнародних
відносин і зовнішньої політики СРСР» у трьох томах за редакцією В. Г.
Трухановського, «Історія дипломатії» в п'яти томах та «Історія зовнішньої
політики СРСР» у двох томах за редакцією А. А. Громико та інших (див. список
рекомендованої літератури). Вони містять неоцінний фактичний матеріал та
докладний аналіз дипломатичної історії, зокрема періоду 1917 — 1945 рр.
Пропонований читачеві навчальний посібник створено на базі архівних джерел і
документів, а також багатого фактичного матеріалу, опублікованого в працях відомих
вітчизняних, російських та зарубіжних учених. У його основу покладено курс лекцій,
прочитаних в авторському варіанті в Інституті міжнародних відносин Київського
національного університету імені Тараса Шевченка та в університетах міст Мурхеда й
Беміджі (штат Міннесота, США).
Особливу увагу автор приділив діяльності дипломатії України, яка,
незважаючи на суттєві обмеження, що їх створювала імперська влада, зуміла
зробити чималий внесок у справу оздоровлення міжнародних відносин. І сьогодні,
коли українські дипломати представляють незалежну державу, вони мають
скористатися досвідом своїх попередників, щоб не загубити виборене ними в дуже
непростих умовах.
Автор покладає надію, що матеріали навчального посібника будуть корисними
для майбутніх фахівців у галузі дипломатії чи політології, всіх, хто цікавиться
історією міжнародних відносин і зовнішньої політики.
 Розділ І
МІЖНАРОДНА СИТУАЦІЯ НА ЗАКЛЮЧНОМУ ЕТАПІ ПЕРШОЇ
СВІТОВОЇ ВІЙНИ
_____________(1917 — 1918 рр.)___________
Глава 1
Міжнародні відносини
в період війни в Європі
(1917 р.)
• Зміни в ході першої світової війни в 1917 р. • Лютнева революція в
Росії й зовнішня політика Тимчасового уряду • Вступ США в першу світову
війну
Зміни в ході першої світової війни в 1917 р. Наприкінці 1916 — на початку
1917 рр. в ході першої світової війни відбулися серйозні зміни. Держави Антанти
й Четверного союзу ще виношували плани посилення воєнних операцій і
майбутнього переділу світу на свою користь. Але два з половиною роки війни не
принесли вирішальної перемоги жодній стороні.
Німеччина загарбала найбільше територій у Європі. Вона захопила всю
Бельгію, значну частину Франції, Польщу, частину Прибалтики й Білорусії, разом
з союзниками розгромила Сербію та Румунію. Проте в цілому німецький
стратегічний план був зірваний, «блискавичної» перемоги не вийшло. Війна на
два фронти, морська блокада Англії й загальне виснаження ресурсів змусили уряд
Німеччини шукати сепаратного миру хоча б з одним супротивником за рахунок
інших.
Здобутки держави Антанти були меншими — перемога союзників на Марні
та успіхи російських військ у боях з австрійцями й турками не стали
вирішальними. І все ж Антанта затягнула війну і, маючи більше людей,
економічних та фінансових ресурсів, урешті-решт дістала кращі перспективи для
кінцевої перемоги.
Воєнні дії на фронтах на початку 1917 р. зайшли у безвихідь. Швидко
наростали загальне незадоволення народних мас, їхні антивоєнні та революційні
настрої. Економічне виснаження воюючих держав і назрівання революційної ситуації
в Європі викликали крутий поворот у світовій політиці від імперіалістичної війни
до пошуків імперіалістичного миру. Правлячі кола країн обох коаліцій прагнули
досягти якнайшвидшого закінчення війни шляхом загальних чи сепаратних
переговорів або вирішальної переможної битви.
Німеччина вдалася до сепаратних переговорів з царською Росією, а 12 грудня
1916 р. сповістила про свою готовність «негайно приступити до мирних
переговорів» з усією Антантою. У випадку відмови німецький уряд розраховував
перекласти на Антанту відповідальність за продовження війни й зокрема за посилення
дій своїх підводних човнів. У разі згоди Антанти німецька дипломатія сподівалася
внести розкол серед її держав та укласти сепаратний мир.
Дипломатія країн Антанти розгадала наміри Німеччини й відкинула її
пропозицію. Прем'єр і міністр закордонних справ Франції А. Бріан обумовив
переговори про мир явно неприйнятними для Німеччини вимогами.
Останньою конференцією Антанти, в якій брали участь царські дипломати,
були переговори чотирьох союзних держав у Петрограді в січні — лютому 1917 р.
Вимагаючи від Росії активної участі в наступі проти Німеччини, союзники обіцяли їй
фінансову допомогу, кредити та продовольство. Обіцянки залишилися обіцянками,
зате царський уряд ще встиг послати на фронт ряд військових частин.
14 лютого — 11 березня 1917 р. російський і французький уряди за спиною
Англії уклали сепаратну угоду шляхом обміну нотами про умови майбутнього миру.
Росія підтримала Францію в її претензіях на Ельзас — Лотарингію й Саар та окупацію
лівого берега Рейну. Французький уряд натомість підтвердив попередню угоду про
«права» Росії на Константинополь і протоки. Російсько-французька угода
викликала велике незадоволення Лондона, який не бажав значного посилення
Франції.
Німеччина в 1917р. розгорнула нещадну підводну війну проти Антанти, що
спричинило тяжкі втрати, насамперед Англії. Німецькі підводні човни топили
десятки кораблів супротивників і нейтральних країн. Однак вони не могли підірвати
морську могутність Англії й знекровити її. Навпаки, піратські дії Німеччини привели
до загального протесту нейтральних країн, зокрема США, й посилили прагнення
Антанти розгромити ворога.
Навесні 1917 р. в ході війни сталися кардинальні зміни. До цього
спричинилися передусім дві суттєві події: по-перше, в Росії відбулася буржуазно-
демократична революція, яка повалила царизм і в цілому послабила Антанту; по-
друге, Сполучені Штати, нарешті, відмовилися від традиційного нейтралітету і,
виходячи зі своїх інтересів, оголосили війну Німеччині.
Лютнева революція в Росії й зовнішня політика Тимчасового уряду. Царська
Росія, одна з великих держав Антанти, ще до світової війни переживала
революційну ситуацію, її внутрішні суперечності ще більше поглибилися під час
війни. Величезні жертви й невдачі на фронтах, глибока економічна й соціально-
політична криза надзвичайно загострили ситуацію в країні. Буржуазні кола,
об'єднані в так званий «прогресивний блок», намірялися здійснити двірцевий
переворот і замінити Миколу II його братом Михайлом. Посли Англії Б'юкенен і
Франції Палеолог всіляко їм допомагали, обговорювали плани й деталі цього
перевороту, по суті втручалися у внутрішні справи Росії. Разом з послом США
Френсісом вони були фактично учасниками змови. І все це робилося заради
продовження Росією війни в складі Антанти.
Антиурядова змова в Росії виникла на тлі революційного народного руху
проти війни, за хліб, мир і свободу, що сприяло успіхові буржуазно-демократичної
революції 12 березня 1917 р. (27 лютого за старим стилем). У Росії була повалена
монархія, до влади 15 березня прийшов Тимчасовий уряд, міністр закордонних
справ якого П. М. Милюков висловив твердий намір уряду продовжувати війну «до
остаточної перемоги».
Але одночасно з цим революційні маси створили в Петрограді Раду
робітничих і солдатських депутатів, яка рішуче виступила проти продовження
війни. В столиці Росії створилося по суті двовладдя, протилежні сторони якого
по-різному трактували питання війни і миру. Це, звичайно, послабило Антанту в
боротьбі з Четверним союзом і викликало тривогу її керівників.
22 березня союзні держави визнали Тимчасовий уряд. Його перші
 зовнішньополітичні акти підтвердили вірність цілям і політиці Антанти,
прагнення продовжувати війну проти Німеччини. Щоб заспокоїти населення, 9
квітня публікується «Звернення Тимчасового уряду до російських громадян», де
поряд г обіцянкою виконувати зобов'язання перед союзниками проголошувалося,
що нова Росія хоче миру на основі самовизначення народів. Демагогія уряду,
здавалося, задовольнила населення, але викликала роздратування в Парижі й
Лондоні.
Тепер уже в інтересах союзників Мілюков публікує З травня ноту, де
підтверджує курс уряду на продовження війни «до рішучої перемоги». Нота
Мілюкова викликала вибух народного обурення, величезні народні демонстрації
протесту й урядову кризу.
8
Петроградська Рада, відображаючи настрої широких народних мас,
вимагала відставки Тимчасового уряду й офіційного визнання метою зовнішньої
політики Росії укладення миру без анексій і контрибуцій, з правом народів на
самовизначення. Міністри Мілюков і Гучков змушені були піти у відставку. В
новому коаліційному Тимчасовому уряді на чолі з О. Керенським у травні
міністром закордонних справ став мільйонер М. Терещенко, який багато говорив
про мир без анексій і водночас продовжував політику ведення війни.
Ще у квітні захлинувся наступ французьких військ. Антанта вимагала від
уряду Керенського переходу російських військ у наступ проти Німеччини. І хоча
російська армія розвалювалася, а серед солдатських мас наростало прагнення
покінчити з війною, Тимчасовий уряд, заручившись обіцянкою фінансової й
матеріальної допомоги від Антанти і США, 1 липня 1917 р. знову кинув російські
війська у наступ. Це була безнадійна авантюра, яка призвела до нових великих
жертв і закінчилася невдачею. Проте Росія в той час усе ж стримувала на своєму
фронті близько 160 дивізій Німеччини та її союзників — на 16 дивізій більше, ніж
на Західному фронті.
Тиск Антанти на Петроград посилився влітку 1917 р. Англо-французька
дипломатія безцеремонне втручалася у внутрішні справи Росії. Вона навіть
підтримала заколот генерала Корнилова проти Керенського, розраховуючи, що
військовий диктатор утримає Росію у стані війни проти Німеччини. Характерно,
що англійські танкові частини, які знаходилися на російському фронті, брали
участь у корниловському заколоті.
За Керенського роль головного кредитора Росії перейшла від Англії до
США. Американський посол у Петрограді Френсіс писав державному секретарю
Р. Лансінгу, що бізнесмени США «дивляться з пожадливістю на багатства надр
Росії... Всі вважають, що немає жодного краю на Землі, який може зрівнятися з
нею».
США надали велику фінансову підтримку урядові Керенського, плануючи в
майбутньому виділяти йому до 8 млрд.. карбованців на «відновлення» економіки.
Влітку 1917 р. майже 2500 американських фірм бажали брати участь в
експлуатації сировинних та інших ресурсів Росії. В червні до Петрограда прибула
місія американського сенатора Рута для вивчення можливостей надання допомоги
Тимчасовому уряду. Комісія американських експертів на чолі зі Стівенсом
вивчала питання про поліпшення роботи Сибірської залізниці й передання її під
контроль США.
Уряди США, Англії й Франції досягай угоди про розмежування сфер впливу в
Росії. Так, США брали на себе реорганізацію російських залізниць (окрім
Мурманської, яка контролювалася Англією, та західних і південно-західних
залізниць, де хазяйнували фірми Франції), Англія ще контролювала морський
транспорт Росії, Франція — російську армію.
9 жовтня 1917р. посли Англії, Франції та Італії вручили О. Керенському
колективну ноту, де вимагали відновлення боєздатності армії й придушення
революційних виступів населення.
Вступ США в першу світову війну. Після Лютневої революції роль Росії у
війні Антанти проти Четверного союзу зменшилася. Зате збільшилася роль США.
Ще 10 січня 1917 р. союзні держави надіслали президентові США В. Вільсону
ноту, де повідомляли про свої плани «реорганізації Європи» й конкретні умови
майбутнього миру. 31 січня Німеччина повідомила Вільсона про свої умови миру й
одночасно сповістила його про відновлення необмеженої підводної війни. Німецькі
підводні човни потопили близько десятка американських кораблів. Це тільки
підштовхнуло Вільсона на рішучі кроки проти Німеччини. З лютого він оголосив
про розрив дипломатичних відносин з Німеччиною. США поступово відмовлялися
від нейтралітету і втягувалися у світову війну. Для них була невигідною цілковита
перемога будь-якої з воюючих коаліцій, проте найменш бажаною — перемога
Німеччини. США вважали за краще для себе зберегти в Європі два суперницьких
угруповання держав.
2 квітня 1917 р. Вільсон на сесії конгресу проголосив стан війни з
Німеччиною. Спочатку сенат, а 6 квітня палата представників прийняли рішення
про стан війни з Німеччиною, про пряму участь у світовій війні. Лютнева
революція в Росії й вступ США у війну ознаменували початок нового етапу
міжнародних відносин, на якому Сполучені Штати мали намір здобути домінуючі
позиції.
Перед вступом у війну США мали невеликі збройні сили — всього 134 тис.
солдатів і офіцерів та 123 тис. чоловік національної гвардії. Формування нової армії
почалося лише 18 травня 1917 р., після прийняття конгресом закону про військову
повинність. На кінець війни США вже мали армію в 4,8 млн.. чоловік. Військово-
морський флот налічував 197 бойових і 106 допоміжних кораблів.

Перші американські війська з'явилися в Європі влітку 1917 р., але навіть на
початку 1918 р. у Франції було не більше 200 тис. погано навчених американських
солдатів. Тільки в листопаді 1918 р. їхня кількість на Західному фронті зросла до
2 млн.. чоловік, які з боями вже досягли кордонів Німеччини. Військова
присутність у Європі поряд з величезною заборгованістю країн Антанти, що
закупили американських товарів у роки війни на 11,9 млрд.. дол. (80 % — у
кредит), значно збільшила претензії США на світове лідерство. В американській
пресі відверто стверджувалося: «Нам призначено відігравати важливу роль у
війні, і нам буде що сказати, коли почнуть визначати умови миру».
Правлячі кола США прагнули йти своїм шляхом, не зв'язуючи себе якимись
угодами чи обіцянками. Вони пропагували американську програму майбутнього
миру: свободу морів і торгівлі, ліберальні умови миру, ніяких репресій проти
переможених, ніякого протекціонізму, політика «відкритих дверей» і т. п. За
зовнішнім миролюбством Вашингтона крився намір утвердити свої позиції на
світових ринках і в міжнародних відносинах. Роль США на міжнародній арені
ставала дедалі вирішальнішою.
Глава 2
Жовтнева революція й міжнародні відносини (1917 — початок
1918 рр.)
• Жовтнева революція й перші зовнішньополітичні акти
радянського уряду • Утворення Української Народної Республіки та її
переговори з радянською Росією
• Перемир'я Росії з державами Четверного союзу
Жовтнева революція й перші зовнішньополітичні акти радянського уряду.
7 — 8 листопада (25 — 26 жовтня за старим календарем) 1917 р. в Петрограді
відбувся збройний переворот. Тимчасовий уряд був заарештований, до влади
прийшли більшовики. Сталася Жовтнева соціалістична революція, яка незабаром
охопила всю Росію, де робітники, солдати й селянська біднота під керівництвом
більшовиків створили нову, радянську державу.
Відбувся крутий поворот в історії народів Росії, який значно вплинув на
весь світовий розвиток, спричинивши серйозну перебудову міжнародних відносин.
На міжнародній
11
арені з'явився новий чинник — радянська зовнішня політика зі своїми
принципами, концепціями й особливостями.
Другий Всеросійський з'їзд Рад у Петрограді, в якому брали участь також
140 делегатів від 75 Рад України, 7 листопада (25 жовтня) 1917 р. проголосив
створення радянської держави — Російської Соціалістичної Федеративної
Радянської Республіки. Згодом постали радянські республіки в Україні, Прибалтиці,
Середній Азії та Закавказзі. В РСФРР 8 листопада був сформований радянський
уряд — Рада народних комісарів на чолі з В. І. Леніним. Своїми завданнями в
галузі зовнішньої політики радянська держава визначила боротьбу за
демократичний мир, за негайне припинення світової війни. Радянський уряд Росії
розгорнув активну зовнішньополітичну діяльність. Першим зовнішньополітичним
актом радянської держави став Декрет про мир, написаний В. І. Леніним і
прийнятий з'їздом Рад 8 листопада (26 жовтня) 1917 р. Декрет пропонував усім
воюючим країнам негайно почати переговори про справедливий, демократичний
мир. Рішуче засуджувалася світова війна, підкреслювалося, що «продовження
грабіжницької імперіалістичної війни є величезним злочином проти людства».
Висувалася вимога загального миру.
В Декреті про мир по суті проголошувалися принципи радянської зовнішньої
політики. зокрема, була відображена ідея можливості мирного співіснування
держав різних соціально-економічних систем. У своїй доповіді про мир В. І.
Ленін підкреслював: «Ми відкидаємо всі пункти про грабежі та насильства, але всі
пункти, де містяться умови добросусідські й угоди економічні, ми радо приймемо».
 В Декреті чітко визначалося, який мир радянська держава визнавала
справедливим і демократичним: мир без анексій і контрибуцій. Було дано
визначення анексії, викривалися цілі воюючих держав. Декретом скасовувалася
таємна дипломатія. Всі імперіалістичні договори та угоди царського й Тимчасового
урядів анульовано рішуче й безповоротно. Радянському урядові пропонувалося
терміново розпочати переговори про мир.
Другим радянським зовнішньополітичним актом стало створення Народного
комісаріату закордонних справ (НКЗС). Він був першим у списку 18 Народних
комісаріатів Ради народних комісарів, утвореної з'їздом Рад у ніч на 9 листопада
1917 р. Наркомом закордонних справ призначено Л. Д. Троїцького.
12
 Чиновники колишнього МЗС Росії, викравши шифри й ключі від
сейфів, втекли або саботували рішення нової влади. Наказом по НКЗС 29
листопада вони були звільнені, а 9 грудня уряд звільнив усіх представників
Тимчасового уряду за кордоном, які не визнали радянської влади (за винятком
повірених у справах Росії в Португалії та Іспанії).
Зарубіжні держави відмовилися визнати радянський уряд, хоча їхні
посли й численні місії протягом тривалого часу залишалися на території Росії.
В НКЗС терміново створювали новий дипломатичний апарат з числа
старих більшовиків, робітників та матросів. Саме тоді з'явилася ціла плеяда
перших радянських дипломатів — Г. В. Чичерін, Я. А. Берзін, П. Л. Войков,
В. В. Воровський, Л. М. Карахан, Л. Б. Красін, М. М. Лит-винов, Д. 3.
Мануїльський, В. Р. Менжинський та багато інших. Фактичним керівником
НКЗС із січня 1918 р. став заступник наркома, а потім і нарком Г. В. Чичерін.
2 грудня 1917 р. повпредом радянської Росії у Швеції, Данії й Норвегії
(без визнання) був призначений В. В. Воровський. На тих самих умовах у січні
1918 р. повпредом в Англії став М. М. Литвинов, пізніше Л. Б. Красін. У тому
ж січні консулом Росії в Нью-Йорку призначено громадянина США Джона
Ріда, а в січні 1919 р. офіційним представником у США — Л. К. Мартенса,
радянськими радниками в Австралії — Лж. Макліна, П. Ф. Симонова та ін.
Однак зарубіжні уряди відмовлялися визнавати їх де-юре.
На кінець січня 1918 р. в апараті НКЗС уже працювало близько 200
чоловік. Одним з найважливіших його завдань була публікація текстів таємних
договорів попередніх російських урядів. Співробітник Наркомату матрос М.
Г. Маркін (загинув у 1918 р. на Східному фронті) розкрив секретні сейфи й
розшифрував таємні документи. Протягом 5 — 6 тижнів у газетах були
опубліковані понад сто секретних договорів та угод, а потім сім окремих
книжок «Збірника секретних документів з архіву колишнього МЗС» (про поділ
Туреччини, про таємну змову з Японією в Китаї й т. п). Це справило
надзвичайне враження на світову громадськість.
Третім зовнішньополітичним актом радянського уряду стала
«Декларація прав народів Росії», опублікована 15 листопада 1917 р.
Проголошувалися рівність і суверенітет народів Росії, ліквідація
національного гноблення, ворожнечі й недовір'я, право народів Росії на
вільне са-
13
 мовизначення, аж до відділення від Росії й створення самостійної держави.
Згодом цим правом скористалися й створили незалежні держави Фінляндія,
Естонія, Латвія, Литва й Польща, а також тимчасово Україна, Білорусія,
середньоазіатські та закавказькі республіки — колишні частини царської Росії.
Четвертим актом був наказ радянського уряду від 20 листопада верховному
головнокомандуючому російської армії генералу Духоніну, який перебував у
Могильові, домовитися із супротивником про взаємне припинення воєнних дій.
Наступного дня НКЗС повідомив про це послів союзних держав у Петрограді і
запропонував розпочати мирні переговори з Німеччиною. Духонін відповів, що
не визнає радянського уряду. Тоді 22 листопада Ленін звільнив Духоніна за
непокору й призначив головнокомандуючим більшовика прапорщика М. В.
Криленка. Він закликав солдатів армії взяти у свої руки проведення мирних
переговорів. Почалося «братання» російських і німецьких солдатів. Уже 27
листопада було укладено перемир'я на Північному фронті, дещо пізніше — на
інших фронтах.
Однак країни Антанти й США навіть не відповіли радянському урядові.
Кабінет міністрів Англії 22 листопада у відповідь вирішив розглянути «ефективні
заходи в Росії проти більшовиків». Державний секретар США Лансінг назвав
звернення радянського уряду про перемир'я «прямою загрозою існуючому
громадському порядку в усіх країнах». У той же день посли союзних держав
зібралися у Френсіса в Петрограді й вирішили бойкотувати радянський уряд, не
відповідати на його ноти. Це була «змова послів», які перебували на території
радянської Росії, їхні країни взяли курс на боротьбу з радянською владою.
Тільки представники Швеції, Норвегії й Швейцарії коротко повідомили в
НКЗС про одержання ноти. Посол Іспанії Ціснерос передав текст ноти
телеграфом у Мадрид, але тут же був відкликаний з Росії.
П'ятим зовнішньополітичним актом радянського уряду стало його
звернення «До трудящих мусульман Росії й Сходу», прийняте 3 грудня 1917 р.
Оголошувалися анульованими всі нерівноправні таємні договори, укладені
царською дипломатією. зокрема, були розірвані й ліквідовані договори про поділ
Туреччини, Ірану та ін. Російські війська виводилися із цих країн.
Шостим зовнішньополітичним актом радянського уряду був прийнятий у
грудні 1917 р. спеціальний декрет,
14
 яким визнавалися суверенітет і незалежність Фінляндії (пізніше — Польщі).
В серпні 1918 р. була анульована угода з Пруссією й Австрією про поділ Польщі.
Наступним, сьомим зовнішньополітичним актом радянського уряду стало
рішення від 10 лютого 1918 р. про націоналізацію банків та іншої власності
іноземних компаній, анулювання іноземних позик попередніх урядів Росії, за
якими тільки за одні відсотки слід було виплачувати понад 3 млрд.. крб. золотом
щорічно. При цьому протести західних держав були рішуче відхилені.
Росія фактично потрапила в кабалу західних держав через безрозсудну
політику царського та Тимчасового урядів. Борги царської Росії тільки країнам
Антанти становили близько 5,7 млрд.. золотих карбованців. Російські борги
Німеччині дорівнювали 1,6 млрд.. золотих карбованців. Протягом першої світової
війни позики Росії з боку Антанти перевищили 7,2 млрд.. крб. І все це при
національному доході, який у довоєнному 1913 р. становив 1 2 — 1 5 млрд..
золотих карбованців. Починаючи з листопада 1917 р. радянський уряд приступив
до націоналізації промислових підприємств, торговельного флоту, залізниць і т. п.
Без цього нова Росія не змогла б відстояти свою незалежність.
Нарешті, восьмим зовнішньополітичним актом був декрет від 22 квітня
1918 р. про націоналізацію зовнішньої торгівлі. Тепер тільки держава мала
монополію на торгівлю з іноземними державами й окремими фірмами. Для
організації експорту й імпорту, укладання торговельних угод при Наркоматі
торгівлі та промисловості була заснована Рада зовнішньої торгівлі.
Утворення Української Народної Республіки та її переговори з
радянською Росією. В Україні ще 17 (4) березня 1917р. була створена
Центральна Рада на чолі з першим президентом України М. С. Грушевським.
Генеральним секретаріатом (урядом) пізніше став керувати В. К. Винниченко,
секретарем військових справ був С. В. Петлюра. 23 (10) червня І Універсал
(звернення до населення) Центральної Ради проголосив автономію України в
складі Російської Федерації. 16 (3) липня II Універсалом Центральна Рада
підтвердила угоду з Тимчасовим урядом Керенського й висловилася проти
автономії України до скликання загальноросійських Установчих зборів.
Центральна Рада засудила Жовтневу революцію й не визнала радянського
уряду. III Універсал 20 (7) листопа-
15
 да 1917 р. проголосив створення Української Народної Республіки в межах
9 губерній у складі Російської Федерації (нерадянської). В Україні роззброювали
більшовицькі військові частини, були введені свої гроші й створена національна
армія. Англія й Франція в грудні 1917 р. визнали Центральну Раду й призначили
своїми офіційними представниками в Києві відповідно Дж. Багге та генерала Табуї.
22 (9) січня 1918 р. своїм IV Універсалом Центральна Рада проголосила
незалежність Української Народної Республіки. Але вже через два тижні Червона
Армія примусила її разом з урядом та своїми військами покинути Київ і відійти до
Житомира, а потім у Західну Україну. На початку лютого в Київ вступили
більшовицькі війська на чолі з лівим есером М. Муравйовим, за наказом якого
почалася розправа над прихильниками Центральної Ради. За свої жорстокі дії він
був звільнений з посади головнокомандуючого радянськими військами в Україні й
пізніше страчений. Ще через місяць Центральна Рада повернулася в Київ з
допомогою німецьких інтервентів.
Одним з актів її зовнішньої політики була спроба досягти мирної угоди з
радянською Росією, яка за вимогою Брестського договору визнала незалежність
УНР. зо березня 1918 р. Рада міністрів УНР запропонувала Росії розпочати ці
переговори в Києві. До того обидві сторони підписали документи про
встановлення демаркаційної лінії.
23 травня (після розпуску Центральної Ради німцями) розпочалися
переговори між українською делегацією на чолі з С. Шелухіним і російською,
очолюваною X. Раковським із заступником Д. Мануїльським. За прелімінарним
договором від 12 червня були припинені воєнні дії й засновані українські
генеральш консульства в Москві й Петрограді та консульства у 18 містах Росії (в
Курську, Тулі, Воронежі, Владивостоці тощо). Російські генеральні консульства
відкрито в Києві, Харкові та Одесі, консульства — в Полтаві, Чернігові, Кам'янці-
Подільському та Житомирі.
На переговорах довго дискутувалися питання про кордони, фінанси та поділ
державного майна. 7 жовтня російсько-українські переговори зайшли в безвихідь і
були пригашені, не давши жодного результату.
Перемир'я Росії з державами Четверного союзу. Найголовнішим
зовнішньополітичним завданням для радянської Росії було припинення війни. Не
діставши підтрим-
16
 ки й навіть відповіді з боку союзників, радянський уряд ще раз звернувся до
них із пропозицією приєднатися до переговорів з Німеччиною про перемир'я. Він
заявив: «Російська армія і російський народ не можуть і не хочуть більше чекати. 2
грудня ми приступаємо до мирних переговорів. Якщо союзні народи не пришлють
своїх представників, ми вестимемо переговори з німцями самі».
Англійському посольству було, зокрема, роз'яснено: «Радянська влада
прагне до загального, а не сепаратного миру», однак вона готова й одна почати
переговори, коли союзники відмовляться.
Проте держави Антанти й цього разу нічого не відповіли. Міністр
закордонних справ Австро-Угорщини О. Чернін пізніше висловив точку зору
урядів Четверного союзу: «Було б краще не вступати з цими людьми (тобто
більшовиками. — Г. Ц.) в переговори, а йти на Петроград і навести там порядок.
Але такої сили в нас немає».
23 листопада глави союзних воєнних місій вручили генералу Духоніну
колективну ноту протесту проти укладання сепаратного перемир'я з Німеччиною.
Пізніше такий самий категоричний протест передав у російську ставку
американський офіцер Керт від імені уряду США.
НКЗС, не знаючи про ноти союзників, звернувся до послів нейтральних
держав із пропозицією про посередництво. Але ці держави організували навколо
мирних пропозицій радянського уряду змову мовчання. Тим часом у штабі
Духоніна почали формувати склад опозиційного уряду на чолі з есером В. Черновим.
Отже, нехтування мирної ініціативи радянського уряду фактично означало війну за
ліквідацію радянської влади.
Німеччина й Австро-Угорщина, виснажені війною на два фронти, прагнули
припинити війну з Росією. В Німеччині панували дві точки зору з цього приводу.
Військова група на чолі з Вільгельмом II розраховувала розгромити знесилену Росію
коротким ударом, після чого перекинути свої війська на Західний фронт. Прусська
вояччина закликала: «На Петроград!» Друга ж група, в основному підприємці,
виступала за сепаратний мир з Росією.
Широкі народні маси в країнах Четверного союзу вітали Жовтневу
революцію. Масові демонстрації в містах вимагали від своїх урядів розпочати
мирні переговори на основі російських пропозицій про мир без анексій і
контрибуцій. Ширилися заворушення в армії. Новий німецький канцлер Гертлінг
мусив у своїй промові в рейхстазі дати згоду на переговори з радянським урядом. 27
лис-
 топада Німеччина повідомила Петроград про свою згоду розпочати мирні
переговори.
Переговори радянської Росії з державами Четверного союзу про перемир'я
почалися в Брест-Литовську 3 грудня 1917 р. Радянську делегацію очолював А. А.
Йоффе, делегацію німецького блоку (Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини й
Болгарії) — генерал М. Гофман.
Німецька сторона відкинула радянський проект про перемир'я, зокрема про
заборону передислоковувати після перемир'я свої війська на Західний фронт.
Гофман з обуренням зазначав, що такі умови можна висувати лише переможеній
країні, якою Німеччина себе не вважала. Понад 100 німецьких дивізій і значна
частина військ її союзників протистояли російській армії (на Західному фронті
Німеччина мала ще 153 дивізії). За роки війни Німеччина із союзниками захопила
550 тис. км2 чужої території. Проте її становище ставало дедалі гіршим: не
вистачало промислової сировини й особливо продовольства для населення, яке
голодувало. Так, денна норма видачі борошна в Німеччині становила того часу
всього 170 г на особу. Бурхливо зростали ціни, різко посилилися антивоєнні
настрої. Тому німецька делегація сама була заінтересована підписати угоду про
вихід із війни хоча б на Східному фронті. Вона побоювалася, що Росія може взагалі
припинити переговори через неприйнятність німецьких вимог.
5 грудня радянська делегація зажадала перерви у зв’язку з розбіжністю
позицій. Уклали тимчасову угоду про перемир'я на 10 днів — із 7 до 17 грудня,
під час якого війська мали залишатися на своїх позиціях.
6 грудня НКЗС знову звернувся до послів Англії, Франції, США, Італії,
Китаю, Японії, Румунії, Бельгії й Сербії з повідомленням про хід переговорів і
позиції сторін. НКЗС наполягав, щоб уряди союзних країн чітко визначили «свою
готовність або свою відмову взяти участь у переговорах про перемир'я та мир і —
на випадок відмови — відкрито перед лицем усього людства заявити ясно, точно й
виразно, в ім'я яких цілей народи Європи повинні стікати кров'ю протягом
четвертого року війни». Однак і це (п'яте за один місяць) звернення радянського
уряду до Антанти залишилося без відповіді.
15 грудня переговори в Бресті закінчилися підписанням угоди про перемир'я
між Росією і країнами Четверного союзу на 28 днів (із 17 грудня 1917 р. до 14
січня 1918 р). Радянська делегація домоглася зобов'язання дру-
18
гої сторони не перекидати війська на Захід. Росія й Туреччина домовилися
вивести свої війська з Ірану.
Під час перемир'я радянський уряд знову звертався до союзників із закликом
визначити своє ставлення до мирних переговорів. У зверненні «До трудящих,
пригнічених і знекровлених народів Європи» від 19 грудня та в інших нотах він
попереджав, що, коли союзні держави не приєднаються до переговорів, радянська
Росія вестиме їх самостійно.
Глава З
Мирні переговори Росії та України
з державами Четверного Союзу.
Брестський мир (1918 р.)
 • Етапи мирних переговорів у Брест-Литовську
• Брестський мир між Росією й державами Четверного союзу •
Закінчення першої світової війни
Етапи мирних переговорів у Брест-Литовську. Перед мирною конференцією
радянський уряд знову спробував залучити країни Антанти до участі в ній. У
колективному зверненні Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету
(ВЦВК), Петроградської Ради й представників громадських організацій до
трудящих мас усіх країн (від 22 грудня 1917 р.) закликалося: «Робітники Франції,
Англії й Італії, народи стікаючої кров'ю Сербії й розореної Бельгії!.. Ви повинні
вимагати, щоб і ваші представники взяли участь у переговорах». Союзні держави,
як і раніше, відмовчувалися.
Німецьке командування вимагало від свого уряду якомога скоріше завершити
переговори, бо на середину березня воно призначило генеральний наступ на
Західному фронті.
Мирна конференція в Брест-Литовську велася в три етапи — з 22 грудня
1917 р. до 3 березня 1918 р.
На першому етапі (22 — 28 грудня 1917 р.) глава радянської делегації А.
Йоффе запропонував проводити відкриті засідання з правом публікації їхніх
протоколів і обговорити умови демократичного миру без анексій і контрибуцій
згідно з Декретом про мир.
Глава німецької делегації міністр закордонних справ Р. фон Кюльман
спочатку домігся трьох днів перерви для
19
 відповіді, а потім дав згоду, якщо... країни Антанти «без винятку й без
застережень» теж погодяться на ці умови. Зрозуміло, що німецьке застереження
фактично перекреслювало їх згоду на мир без анексій і контрибуцій. Гофман
заявив, що згода німецької делегації не означає звільнення Німеччиною
загарбаних нею країв, які раніше входили до Росії.
Радянська делегація запропонувала зафіксувати в мирному договорі пункт
про виведення російських військ із захоплених ними частин Австро-Угорщини,
Туреччини та Ірану, а також військ Четверного союзу з Польщі, Курляндії, Литви
та інших у минулому російських територій. Кюльман у відповідь заявив, що
німецькі війська не можуть бути евакуйовані, а ось російські війська повинні
вийти з Ліфляндії та Естляндії. У зв'язку з розбіжністю в позиціях домовлено
зробити перерву на 10 днів.
З січня 1918 р. в Брест-Литовськ прибула делегація Української Народної
Республіки на чолі з В. Голубовичем. Того часу в Києві — столиці УНР —
перебували офіційні представники Франції й Англії, а також воєнні місії Італії,
Японії, Румунії, Сербії та Бельгії. Однак коли УНР почала переговори в Бресті з
Німеччиною, країни Антанти розірвали з нею відносини. З тієї ж причини США
так і не визнали Центральну Раду й уряд УНР.
Делегація УНР у Бресті офіційно оголосила, що не визнає радянський уряд і
почала сепаратні переговори з Німеччиною та Австро-Угорщиною. В Україні тоді
встановилося двовладдя — в Києві Центральна Рада, а в Харкові — уряд
радянської України. Відступивши під натиском радянських військ у Західну
Україну, Центральна Рада дала згоду на укладення сепаратного мирного договору
з Німеччиною та її союзниками.
По суті, її влада в Україні стала вже фікцією. Але коли в Брест прибула
делегація радянської України, Німеччина й Австро-Угорщина відмовилися її
визнати й вирішили укласти договір з урядом Центральної Ради, допомогти йому
повернутися в Україну ціною своєї воєнної окупації й українських продовольчих
поставок.
Договір між Центральною Радою й представниками Четверного союзу був
підписаний у Бресті 9 лютого 1918р. Згідно з договором німецькі війська мали
окупувати всю Україну, допомогти відновити владу Центральної Ради. Разом з
німецькими окупантами війська Центральної Ради ввійшли в Київ 2 березня. За
військову допомогу Німеччини Україна зобов'язалася до 31 липня
20
 1918 р. поставити їй близько 1 млн.. т зерна (60 млн.. пудів), 44 тис. т м'яса,
600 тис. т залізної руди, 400 млн. штук яєць, сало, крупи тощо. Кожний
німецький солдат мав право щоденно надсилати поштою додому посилку вагою
до 12 фунтів (близько 5 кг).
Окупувавши Україну, німецькі війська згодом розігнали Центральну Раду й
надали владу по-німецьки орієнтованому гетьману П. Скоропадському.
Брестський договір Центральної Ради з Четверним союзом приніс Україні
німецьку воєнну окупацію протягом понад 8 місяців і масове економічне
пограбування.
На другому етапі мирних переговорів радянської Росії з Четверним союзом
у Бресті (9 січня — 10 лютого 1918 р.) радянську делегацію очолив Л. Д.
Троцький, який зайняв досить давну позицію. Він не виконав вказівок В. І. Лені-
на, офіційно визнав делегацію Центральної Ради й дав привід німцям зірвати
переговори та перейти в збройний наступ проти радянської держави.
Перед цим етапом переговорів президент США В. Вільсон представив у
конгресі 8 січня 1918 р. свою програму мирного врегулювання з 14 пунктів. Ця
програма мала загальнодемократичний характер, проте пропонований Вільсоном
стабільний світовий порядок передбачав забезпечення США позицій домінуючої
держави. Згідно з «14 пунктами» докорінна реконструкція й демократизація
системи міжнародних відносин мала здійснюватися насамперед в інтересах
могутніх Сполучених Штатів.
Тим часом на конференції в Бресті 18 січня генерал Гофман поклав на стіл
перед радянською делегацією карту, де було визначено, яку територію (понад 150
тис. км2) буде відрізано від Росії на користь Німеччини. Росія мала погодитися на
окупацію України відповідно до договору з Центральною Радою. Німецька
делегація категорично зажадала задоволення її умов. Радянська делегація домоглася
нової перерви на 10 днів, яка фактично тривала 12 днів — до зо січня.
Весь цей час В. І. Ленін вів рішучу боротьбу проти «лівих комуністів», які
закликали до «революційної війни» проти Німеччини. Він вимагав негайно
укласти мирний договір з Четверним союзом, щоб урятувати радянську
республіку. Ленін домігся відповідного рішення III Всеросійського з'їзду Рад
наприкінці січня й дав категоричну настанову Троцькому на переговорах — «ми
тримаємося до ультиматуму німців, після ультиматуму ми здаємо».
Кюльман сформулював для радянської делегації «абсолютно обов'язкові»
територіальні вимоги Німеччини.
21
 Це й був її ультиматум Росії, на який росіяни мали відповісти 10 лютого.
Всупереч прямим вказівкам Леніна підписати мир Троцький 10 лютого оголосив
на конференції про припинення Росією стану війни й демобілізацію армії, а також
про відмову підписати мирний договір з Німеччиною. Тобто — «ні війни, ні миру».
Мирна конференція в Бресті таким чином була зірвана. Навіть німців здивувала
позиція Троцького.
Дії Троцького спочатку були підтримані багатьма організаціями в Петрограді й
Москві, зокрема «лівими комуністами» на чолі з М. І. Бухаріним. Але невдовзі
виявилася ціна демагогічної заяви Троцького: 18 лютого німецькі війська по всьому
фронту перейшли в наступ проти радянської держави. Виникла пряма загроза її
існуванню.
Авантюрна позиція Троцького дорого обійшлася радянській державі.
Німецькі війська після окупації України вдерлися в Прибалтику й Білорусію,
почали наступ по території Росії. Ленін вимагав негайно прийняти німецькі
вимоги, підписати мирний договір і дати збройну відсіч агресорові. Екстрений з'їзд
партії прийняв рішення погодитися на мир з Німеччиною. Новостворена Червона
Армія завдала сильних ударів по німецьких військах і зупинила їхній наступ. Тільки
тоді Німеччина погодилася відновити переговори.
Третій етап переговорів відбувся 1 — 3 березня 1918 р. в Бресті. Тепер
Німеччина диктувала набагато кабальніші умови, ніж у січні — на початку лютого.
При цьому німецький уряд вимагав прийняти ультиматум протягом 48 годин, а
ще через три дні підписати мирний договір і ратифікувати його у двотижневий
термін.
Умови німців були настільки несприятливі, що навіть Й. В. Сталін, який до
цього підтримував В. І. Леніна, запропонував поки що договір не підписувати. На
засіданні ЦК партії Ленін заявив: «Ці умови треба підписати. Якщо ви їх не
підпишете, то ви підпишете смертний вирок радянській владі через 3 тижні».
Ленін знову взяв гору. 1 березня радянська делегація в Бресті заявила, що
змушена «прийняти умови, які зі зброєю в руках продиктовані Німеччиною
Російському урядові». Обговорювати умови договору вона відмовилася.
Брестський мир між Росією й державами Четверного союзу. З березня 1918 р.
Брестський принизливий, грабіжницький мир між Росією, з однієї сторони, і
Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Туреччиною — з другої, був
підписаний. Мирний договір, зокрема, передбачав: припинення стану війни,
демобілізацію російської армії, відторгнення від Росії Прибалтики, Білорусії й
України, визнання Росією Центральної Ради, виведення російських військ з Карса,
Ардагана й Батума, відновлення невигідного для Росії торговельного договору 1904
р. тощо. Загалом було підписано 6 документів: мирний договір Росії з державами
Четверного союзу (з 13 статей), заключний протокол та додаткові договори з
кожною з цих держав.
Брестський договір містив дуже тяжкі умови для Росії, але був своєрідним
компромісом з Німеччиною, вивів Росію з війни, дав їй можливість мирного
перепочинку.
Країни Антанти й США ще намагалися не допустити ратифікації договору,
обіцяючи зброю та гроші, якщо Росія буде воювати. В ноті від 5 березня радянський
уряд запитував уряд США, чи може Росія у випадку відновлення воєнних дій
конкретно «розраховувати на підтримку США, Великобританії й Франції в боротьбі
проти Німеччини». Західні держави навіть не відповіли на цю ноту. Посол
Френсіс категорично заявив: «Ми не визнаємо Брест-Литовського миру». А
президент США, звертаючися телеграмою до з'їзду Рад, наполягав відхилити
договір, обіцяв дати по 100 золотих карбованців за кожного російського солдата,
який воюватиме проти Німеччини. США, які до весни 1918 р. втратили у війні
проти Німеччини 162 солдатів, вимагали продовження участі у війні Росії, яка на
той час утратила вбитими понад 2,3 млн. чоловік.
IV Надзвичайний з'їзд Рад, незважаючи на вкрай тяжкі умови Брестського
мирного договору, ратифікував його 15 березня 1918р. Понад 2/3 делегатів (784
особи) проголосували за ратифікацію (проти — 261, утрималися — 115). 17 березня
Брестський мирний договір був ратифікований також Німеччиною й набрав сили.
Брестський мир мав серйозні наслідки для міжнародних відносин. У березні
війська Антанти висадилися в Мурманську, щоб... не допустити його захоплення
німцями. У квітні почалася відкрита збройна інтервенція Японії, а пізніше Англії,
Франції й США на Далекому Сході. Новостворена Закавказька федерація розірвала
відносини з Росією. Турецькі війська захопили Баку, а Грузія вийшла з федерації й
уклала договір з Німеччиною про введення німецьких військ на її територію.
Німеччина й Австро-Угорщина окупували Україну та Румунію, постійно
розширяли зони окупації в Курській і Воронезькій губерніях, на Дону і в Криму.
Практично вся Східна Європа й Кавказ були окуповані військами Четверного
союзу. На території Росії в березні 1918 р. перебували понад 1 млн. німецьких
солдатів і офіцерів (улітку — вдвоє менше — до 53 дивізій) та майже зо0-тисячна
австро-угорська армія.
Після вбивства 6 липня 1918 р. в Москві лівими есерами німецького посла
фон Мірбаха 27 серпня радянський уряд змушений був підписати додаткові
угоди до Брестського договору. зокрема, радянська Росія зобов’язувалася
виплатити Німеччині 6 млрд. марок (у тому числі передати їй близько 245,6 т
золота, товарів на 1 млрд. марок до 31 березня 1920 р. і 2,5 млрд. марок
кредитними білетами позики).
Закінчення першої світової війни. Брестський мир не врятував держави
Четверного союзу від поразки у війні. Німеччина ще вдалася в березні 1918 р. до
наступу на Францію (193 німецькі дивізії проти 172 піхотних та 9 кавалерійських
дивізій Антанти й США). Німці просунулися на 65 км, навіть обстріляли
далекобійною артилерією Париж. Але влітку союзники на фронті вже мали 210
дивізій проти 207 німецьких і більше бойової техніки. Після їхнього контрнаступу
й розгрому німців у серпні в районі Ам'єна почався «стратегічний відступ» військ
Четверного союзу, держави якого одна за одною капітулювали перед Антантою.
29 вересня 1918 р. в Салоніках підписали угоду про перемир'я
представники Болгарії, яку окупували війська Антанти.
зо жовтня в Мудроській бухті на британському крейсері «Агамемнон» було
підписано перемир'я між Туреччиною й Антантою. Зі сторони Антанти його
підписав представник Англії, війська якої окупували Сирію, Месопотамію, Ліван,
територію Туреччини зі Стамбулом тощо. Османська імперія фактично перестала
існувати, турецькі війська евакуйовувалися з Ірану, Закавказзя та Аравії.
Союзники дістали право зайняти Баку й Батум.
У жовтні припинила існування монархія Габсбургів. Слов'янські народи
створювали свої держави — Чехословаччину, Сербо-Хорвато-Словенську
(Югославію). Незалежність проголосила Угорщина. З листопада в Падуї австро-
угорське командування підписало угоду про перемир’я, згідно з якою австро-
угорська армія (за винятком зо дивізій) демобілізувалася, флот роззброювався,
половина військового майна передавалася Антанті.
Становище Німеччини стало зовсім безнадійним. 26 вересня проти неї
почався генеральний наступ Антан-
24
 ти. Новий уряд Німеччини на чолі з принцом М. Баденським через
Швейцарію звернувся до Вільсона з проханням укласти перемир'я на основі його
«14 пунктів». Вільсон погоджувався за умови негайного припинення підводної
війни й руйнувань в Європі, а також усунення кайзера Вільгельма II. 25 жовтня
представники союзних держав на чолі з французьким маршалом Ф. Фошем
розробили проект воєнних умов перемир'я з Німеччиною.
З листопада 1918 р. в Німеччині почалася буржуазна революція. Першими
зняли повстання військові моряки Кіля, Гамбурга, Любека й Бремена.
Вислужуючись перед Антантою, уряд Баденського ще встиг розіграти провокацію
з підкинутими радянському дипкур'єру «антинімецькими листівками» і 5
листопада розірвав дипломатичні відносини з РСФРР. Та вже 9 листопада
революція скинула монархію в Німеччині.
Ще 7 листопада німецька делегація на чолі з Ерцбергером вела переговори
про перемир'я з делегацією Антанти, очолюваною Фошем, у спеціальному вагоні
поблизу станції Ретонд, у Комп'єнському лісі. Генерал Вейган зачитав
капітулянтські умови перемир'я: Німеччина зобов’язувалася протягом 15 днів
очистити від своїх військ території в Бельгії, Франції, Люксембурзі, покинути
Ельзас—Лотарингію, Румунію, вивести війська з Австро-Угорщини й Туреччини,
відмовитися від Брестського та Бухарестського договорів, капітулювати в Східній
Африці, звільнити лівий берег Рейну. Німеччина мала передати союзникам 5 тис.
локомотивів, 150 тис. вагонів, 5 тис. вантажних автомашин, 5 тис. гармат, 1700
літаків, зо тис. кулеметів. Окрім того, вона повинна була видати 6 дредноутів, 8
важких крейсерів, 10 крейсерів, 300 підводних човнів тощо. Блокада Німеччини
зберігалася. Термін перемир’я був установлений на 36 днів.
Територію Росії німецькі війська мали покинути тільки тоді, коли
«союзники визнають, що для цього настав момент, беручи до уваги внутрішнє
становище цих територій» (ст. 12). Таким чином, Антанта збиралася ще
використати німецькі війська для інтервенції проти радянської Росії.
Німецька делегація робила спроби заперечувати і, вказуючи «на
більшовицьку небезпеку», домагалася пом’якшення вимог капітуляції. Але новий
уряд Німеччини, очолюваний Ебертом, запропонував своїй делегації висунути
заперечення проти найсуворіших вимог, а потім підписати угоду. Німецька
делегація домоглася незначних
25
 поступок: кількість кулеметів для видання зменшено з зо тис. до 25 тис.,
підводних же човнів у наявності було не більше 100.
О 5-й годині ранку 11 листопада сторони підписали перемир'я. Уже об 11
годині ранку 11 листопада 1918 р. воєнні дії скрізь припинилися. Прогуркотів
артилерійський салют у 101 постріл. Перша світова війна, яка тривала 51 місяць і 2
тижні, під час якої було вбито 9,2 млн. військовослужбовців і 0,5 млн. чоловік
цивільного населення, 21,1 млн. чоловік поранено, закінчилася Комп'енським
перемир'ям.
13 листопада 1918 р. радянський уряд анулював Брестський і всі додаткові
договори з Німеччиною та її союзниками. Почався новий етап розвитку
міжнародних відносин.
 Р о з д і л II
ВЕРСАЛЬСЬКО-ВАШИНГТОНСЬКА СИСТЕМА МІЖНАРОДНИХ
ВІДНОСИН У 20-х РОКАХ
Глава 4
Паризька мирна конференція й становлення
Версальської системи міжнародних відносин
(1919 — 1920 рр.)
• Плани великих держав щодо устрою післявоєнного миру •
Організація роботи Паризької мирної конференції • Створення Ліги Націй •
Основні питання Паризької мирної конференції • Версальська система
мирних договорів
Плани великих держав щодо устрою післявоєнного миру.
Закінчення першої світової війни ознаменувалося могутнім революційним
піднесенням у багатьох країнах, кризою колоніальної системи, крахом
величезних імперій і докорінним переподілом ринків збуту і сфер впливу, всієї
політичної карти світу. І держави-переможниці, і переможені гарячкове
розробляли свої плани післявоєнного устрою, напружено готувалися до загальної
мирної конференції, щоб обстояти свої інтереси. По суті йшлося не про
справедливий і демократичний мир, хоча про нього всі згадували, а про поділ між
переможцями захоплених територій. Переможеш країни Четверного союзу, які не
були допущені на мирну конференцію, намагалися шляхом надіслання численних
нот, проголошення заяв і меморандумів пом'якшити умови договорів.
Які ж плани плекали великі держави щодо устрою післявоєнного світу?
На міжнародній арені провідну роль тепер відігравали Сполучені Штати, які за
роки війни перетворилися з країни-боржника на країну-кредитора, якій усі винні.
США нажилися на війні найбільше й тепер намагалися закріпити своє домінуюче
становище з допомогою системи договорів. Американська армія не була виснажена
боями й зазнала порівняно невеликих утрат — 1зо тис. убитих і померлих від хвороб.
Свої плани післявоєнного устрою керівники США прикривали фразеологією
про мир, демократію, «відкриті двері», «рівні можливості» й «свободу морів».
Проте реалізація цих планів наштовхнулася на досить активну протидію інших
великих держав. Американські правлячі
27
 кола намагалися використати мирну конференцію для реалізації свої мети:
не допустити посилення Англії на світовій арені, Франції — в Європі, Японії —
на Далекому Сході, не ослабити остаточно Німеччину, яка мала залишатися
противагою проти інших великих держав.
Президент Вільсон був вороже настроєний щодо радянського уряду,
особливо після ратифікації Брестського договору. Він підкреслював:
«Більшовицька... Росія не може бути прийнята в союз демократичних і вільних
народів» і рішуче виступав проти запрошення радянської держави до участі в
мирній конференції. Про свої погляди щодо ролі США у світі Вільсон відверто
говорив: «Ми повинні фінансувати весь світ, а ті, хто фінансує світ, повинні ним
керувати...»
Англія домоглася у війні основної мети — ослабила головного конкурента
в Європі — Німеччину, як колоніальну й морську суперницю, і загарбала
величезний масив територій — підмандатних, залежних і просто колоніальних. Не
випадково тоді говорили, що сонце не заходить над Британською імперією.
Проте Англія була й сама досить ослаблена війною. Вона втратила в боях 744
тис. убитими й 1,7 млн. пораненими. Загальні втрати Британської імперії — 946
тис. убитих і 2,1 млн. поранених. Війна коштувала Англії 10 млрд. фунтів
стерлінгів, вона заборгувала США 3,7 млрд. дол. (хоч і їй союзники мали борг 4,3
млрд. дол.). У всякому разі британська фінансова могутність була серйозно
підірвана.
Плани Англії щодо післявоєнного устрою у світі спрямовувалися на
закріплення в системі договорів свого панування в загарбаних країнах і
територіях. Досягти цієї мети передбачалося, використавши США в боротьбі
проти прагнення Франції до гегемонії в Європі, Францію — проти таких же
прагнень США, Німеччину — для противаги Франції. Отже, ставка робилася на
традиційну англійську політику «балансу сил», або «тягання каштанів із вогню
чужими руками».
Франції перемога дісталася дорогою ціною — вона втратила на фронтах
близько 1,4 млн. чоловік убитими і 2,8 млн. пораненими. В руїнах лежали десять
французьких північних промислове розвинутих департаментів (де до війни
вироблялося 80% чавуну, 60% сталі, 90% льняних тканин і т. п.). Під кінець
війни Франція заборгувала США й Англії майже 3,5 млрд. дол.
Головним для Франції було здобути гарантії проти німецького реваншу.
Вона мала найбільшу й найсильнішу в
28
 Європі сухопутну армію, яка стояла на Рейні. Франція намагалася
розчленувати Німеччину на ряд дрібних країн (за станом до Вестфальського миру
1648 р.), ослабити її й оточити недружніми державами. Цю програму прагнув
здійснити прем'єр-міністр Франції Ж. Клемансо, який уперто повторював: «20
мільйонів німців є зайвими». Його підтримував генерал Фош, який диктував
Німеччині умови перемир'я.
Франція хотіла б утвердити свою гегемонію на континенті й ще —
закріпити свої завоювання в Африці та на Близькому Сході. Втрату Росії як
союзниці Франція прагнула компенсувати створенням сильної Польщі.
Італія вважалася великою державою в Європі, хоча після розгрому
італійських військ австро-угорською армією під Капоретто на неї мало зважали.
Домагання Італії перевищували її можливості, не відповідали боєздатності її армії.
Вона підтримувала всі претензії США, Англії й Франції, сподіваючись одержати
щось і собі («Даю, щоб ти дав»).
Італія вимагала Південний Тіроль, Трієст, Істрію, Далмацію, протекторат
над Албанією, порт Фіуме, турецькі землі тощо, її делегати відверто домагалися
перетворити Адріатичне море в «Італійське озеро».
Японія в європейських воєнних діях участі не брала, але, користуючись
війною в Європі, захопила китайську провінцію Шаньдун і німецькі острови в
Тихому океані. Вона першою почала інтервенцію на Далекому Сході проти
радянської Росії. Головну свою мету Японія вбачала в закріпленні воєнних
завоювань у мирних договорах.
Отже, держави-переможниці прагнули до поділу здобичі у власних
інтересах, що викликало загострення суперечностей між ними. В цьому зв'язку
наведемо дуже красномовний діалог між прем'єр-міністрами Франції й Англії. Ж.
Клемансо говорив Д. Ллойд-Джорджу: «Я вам маю сказати, що на другий день
після перемир'я я знайшов у вашій особі ворога Франції». Ллойд-Джордж
спокійно відповів: «Не дивно. Це завжди було традиційною політикою уряду його
Величності».
Німеччина зазнала поразки у війні. Вона втратила 13,5% довоєнної
території, де проживало 10,5% її населення (це в основному раніше захоплені нею
землі), а також усі свої колонії в Африці та на Далекому Сході. Тепер її
представники, не допущені до конференції, закидали інші делегації своїми
письмовими зауваженнями й прагнули використати суперечності між
переможцями для пом'якшення умов миру.
29
 Організація роботи Паризької мирної конференції. Паризька мирна
конференція, покликана створити систему мирних договорів після війни, відбувалася
з 18 січня 1919 р. з перервами до 21 січня 1920 р. Перед конференцією між
союзниками тривали нескінченні переговори. В Париж приїхала більшість прем'єр-
міністрів і міністрів закордонних справ. 13 грудня 1918 р. на пароплаві «Джордж
Вашингтон» прибув у Францію президент США В. Вільсон у супроводі великої
охорони й понад 1зо0 співробітників. Як тоді казали, «американський пароплав
стогнав і скрипів під тягарем ерудиції експертів». Вільсона в Європі зустрічали як
новоз'явленого Христа, сподіваючись на допомогу багатої Америки.
Конференція почала свою роботу в дзеркальному залі Версальського палацу
— в тому самому залі й у той самий день, де 48 років тому (в 1871 р.) був
проголошений 2-й німецький рейх. У конференції брали участь делегації 27
держав Європи, Азії й Америки, в тому числі 9 тих, що активно воювали, 15 тих, що
оголосили війну, і 3 нові держави — Польща, Чехословаччина й майбутня
Югославія. Переможених і радянську Росію не запрошували.
Головою конференції обрали главу французького уряду «тигра» Ж. Клемансо.
Вершителями справ стали В. Вільсон, Д. Ллойд-Джордж і Ж. Клемансо — «Велика
трійка». Були створені головні органи конференції — «Рада 10-ти» (прем'єр-міністри
й міністри закордонних справ США, Франції, Англії, Італії та Японії), «Рада 5-ти»
(міністри закордонних справ цих країн) і пізніше «Рада 4-х» (прем'єри 4-х країн без
Японії). Коли делегати малих країн протестували проти обмеження їхніх прав,
Клемансо відповідав: «Дякуйте, що вас запросили в Париж у такий урочистий
період».
Загалом до підписання Версальського договору було тільки 10 пленарних
засідань, усе вирішувалося в різних комісіях, на залаштункових нарадах. Було
створено 58 комісій, усього проведено 1902 засідання (по 12 на день). Мабуть, не
можна назвати в історії дипломатії ще одну таку безладну конференцію, як
Паризька: багато її важливих нарад залишилося без протоколів і записів. Коли вічно
зайнятому Клемансо вказували на це, він звичайно відповідав: «До біса
протоколи...» Як зазначали журналісти, «близько зо % енергії на конференції було
витрачено на організаційні заходи, 10% — на непотрібні деталі, майже 40 % — на
відвернення розриву й тільки близько 20 % — на встановлення миру».
зо
 Розбіжності між учасниками конференції загострилися вже з перших хвилин,
коли вирішували питання про робочі мови. Клемансо підкреслював, що до цього
часу дипломати використовували французьку мову й немає потреби змінювати
цей звичай, особливо якщо згадати, «що пережила Франція».
Ллойд-Джордж нагадував, що півсвіту спілкуються англійською. Італійський
міністр Сонніно, який бездоганно володів французькою, заявив, що пропозиція
Клемансо «зневажає Італію». Клемансо бурчав: «Поганий початок для
майбутнього союзу націй». Вирішили — французька та англійська мови.
Багато було суперечок з приводу порядку денного. Вільсон наполягав на
першочерговому розгляді питання про створення Ліги Націй, лідери інших великих
держав — на невідкладному обговоренні територіальних питань, з яких у кожного
була своя думка. І все ж Вільсон настояв на першочерговому розгляді питання про
створення міжнародної організації, яка «має назавжди покласти кінець війнам».
Створення Ліги Націй. У делегацій різних країн були свої варіанти статуту
майбутньої організації. Так, французький представник Л. Буржуа пропонував
створити міжнародну армію під контролем Ліги Націй (маючи на увазі пріоритет
Франції в цьому питанні). Англійський лорд У. Філлімор наполягав на організації
блоку великих держав для збереження статус-кво, фельдмаршал Сметс (Південно-
Африканський Союз) — на вирішенні проблеми мандатів на колонії.
Американський проект передбачав використання можливостей усіх держав для
мирного урегулювання міжнародних конфліктів і забезпечення їхньої солідарності
при відсічі будь-якому агресору.
Вільсон сам очолив комісію з розробки Статуту Ліги Націй і домігся ухвалення
його на пленарному засіданні конференції 28 квітня. Потім «пакт Ліги Націй» як
частина перша ввійшов до текстів мирних договорів з Німеччиною та її союзниками.
Датою народження Ліги Націй стало 10 січня 1920 р. після ратифікації
Версальського договору.
Згідно із Статутом Ліги Націй у неї приймалися союзні держави, які підписали
мирні договори; 13 нейтральних держав, які визнали Статут; і будь-які інші незалежні
держави, за яких проголосують дві третини членів Асамблеї. Вже в середині 20-х
років у Лігу Націй входили 56 держав, у тому числі й колишні учасники німецького
блоку. Характерно, що серед членів організації завжди були відсутні з різних причин
не менше ніж дві великі держави.
зі
 Головними органами Ліги Націй стали Асамблея, Рада й Секретаріат з місцем
перебування в Женеві. У 26 статтях Статуту проголошувалися принципи мирних
гарантій територіальної цілісності й суверенітету всіх членів Ліги Націй, її право
використати будь-які засоби для забезпечення миру, необхідність скорочення
озброєнь, колективних санкцій проти агресора. В Статуті (ст.22) встановлювалася
мандатна система на колишні колонії Німеччини й арабські території Туреччини.
В Раду Ліги Націй входили п'ять великих держав — постійних членів і чотири
непостійних члени. Першим генеральним секретарем обрано англійця Дж.
Драмонда. Потім на цю посаду по черзі обирали представників Франції й Англії.
Створення Ліги Націй було важливим кроком у розвитку міжнародних
відносин. Але цей «ковчег миру», як його називали в газетах, фактично
перетворився на знаряддя політики великих держав, трибуну для нескінченних
дискусій і джерело нереальних рішень щодо мирного врегулювання.
Утворення Ліги Націй не підтримали в США, хоча це було виплеканою
ідеєю Вільсона. Більшість американських сенаторів і політичних діячів
висловлювали побоювання, що членство в Лізі втягне США в європейські
конфлікти й порушить доктрину Монро. Врешті-решт сенат США у березні 1920 р.
відмовився від вступу до Ліги Націй і ратифікації Версальського договору. 49
сенаторів голосували «за», 35 — «проти», до 2/3 не вистачало лише 7 голосів. У
1921 р. США уклали сепаратні мирні договори з Німеччиною, Австрією та
Угорщиною, без згадки про Лігу Націй.
Основні питання Паризької мирно! конференції. Ухваливши Статут Ліги
Націй, учасники Паризької конференції розгорнули боротьбу за поділ територій
переможених держав. Особливо серйозні суперечності виявилися при обговоренні
й рішенні німецької проблеми, Зокрема питань про її території, кордони, колонії й
репарації. Конференція розглянула такі основні питання:
1. Надзвичайно гострі й тривалі суперечки викликала проблема
територіального розчленування Німеччини. (Так, Ллойд-Джордж у «меморандумі
з Фонтенбло», де він відпочивав, піддав критиці французькі вимоги й виклав
англійську програму мирного врегулювання.) З територіальних питань було
вирішено:
а) Ельзас—Лотарингія поверталася Франції з дати підписання перемир'я 11
листопада 1918 р.;
32
 б) Саарська область передавалася під контроль Ліги Націй в особі комісії з
п'яти членів на чолі з французом строком на 15 років. Франція діставала у свою
власність шахти (як компенсацію за руйнування шахт півночі під час відступу
німецьких військ). Через 15 років мав відбутися плебісцит місцевого населення;
в) лівий берег Рейну й 50 км на правому березі оголошувалися
демілітаризованою зоною, де не буде укріплень і збройних сил;
г) Бельгія анексувала дві невеликі німецькі округи — Ейпен і Мальмеді;
д) Північний Шлезвіг після плебісциту в березні 1920 р. відійшов до Данії;
е) Польща одержала Данцігський «коридор» (район Познані й частина
Західної Пруссії), який давав їй вихід до моря. Данціг оголошено вільним містом
під контролем Ліги Націй в особі верховного комісара. Відтак Східна Пруссія була
відрізана від решти Німеччини, залишаючися її територією;
є) Польща одержала в жовтні 1921 р. за рішенням Ліги Націй ще південну
частину Верхньої Сілезії (1/3 цього промислового району);
ж) Сілезький район Цешина, який до 1918 р. входив до складу Австро-
Угорщини, з 1920 р. був поділений між Польщею й Чехословаччиною;
з) Мемельська область (1зо тис. населення) спочатку була відтята від
Німеччини без плебісциту й тимчасово управлялася міжнародною адміністрацією,
а з 1923 р. перейшла до Литви.
В цілому Німеччина втратила 1/7 своєї території та 1/10 населення.
2. Проблеми колоній були вирішені шляхом установлення так званої
мандатної системи (до речі, деякі делегати навіть не зрозуміли, що означає
«мандат»). Ліга Націй як «спадкоємниця» Німецької та Османської імперій
надавала «мандати» країнам-наступницям — так званим «мандатаріям». Було
встановлено три види мандатів:
Мандат «А» — колишні арабські частини Туреччини стали формально
незалежними, передавалися «під опіку» великих держав.
Мандат «В» — колишні центральноафриканські колонії Німеччини потрапили
під управління мандатаріїв, «опіка» для них була визнана недостатньою.
Заборонялася торгівля рабами й зброєю.
33
 Мандат «С» — колишні німецькі колонії в Південно-західній Африці й на
Тихому океані просто «приєднувалися» до територій мандатаріїв відкритою
анексією як колонії.
Більшість мандатів розподілила Верховна Рада Антанти (без Італії). Франція
одержала мандати на частину Того й Камеруну (другу частину віддали Англії),
частину Французької Екваторіальної Африки; Англія — крім того, на всю Східну
Африку, золотий Берег тощо; Португалія — на Анголу, Кіонгу та ін.; Бельгія —
на Руанду-Урунді та частину Конго; Південно-Африканський Союз — на
Південно-Західну Африку; Австралія отримала в Океанії німецьку частину Нової
Гвінеї та німецькі острови на південь від екватора; Нова Зеландія — острови
Західного Самоа; Японія — на північ від екватора острови Маріанські,
Маршаллові, Каролінські та Палау.
Згідно з Версальським договором Німеччина віддавала свої «права та
інтереси» в Шаньдуні (Китай) Японії. У зв'язку з цим Китай відмовився
підписати Версальський договір. Громадськість США теж засудила це рішення
Вільсона. Тільки в 1922 р. після Вашингтонської конференції Японія й Китай
уклали угоду, за якою в 6-місяч-ний термін Шаньдун був повернутий Китаю.
3. Щодо проблеми репарацій найнепримиреннішу позицію зайняла
Франція, яка вимагала від Німеччини сплатити всі збитки — до 800 млрд. марок,
що означало б цілковите розорення Німеччини. Ллойд-Джордж, який у 1918 р.
загрожував «вивернути кишені в Німеччини», тепер назвав французькі цифри
«дикими» й запропонував зменшити їх до 100 млрд. марок.
Конференція так і не встановила ні остаточного розміру, ні терміну
виплати репарацій. Домовилися, що Німеччина спочатку сплатить 20 млрд.
золотих марок до 1 травня 1921 р. (2/5 цієї суми мала одержати першочергово
Бельгія). Значна частина повинна була сплачуватися натурою (понад 2,7 млн. т
суднового тоннажу, поставки вугілля тощо). Верховна Рада союзників на
конференції в Спа в липні 1920 р. за участю Німеччини лише розподілила
репарації по країнах: Франції — 52%, Англії — 22, Італії — 10, Бельгії — 8,
Греції, Румунії й Югославії — 6,5, Японії — 0,75, Португалії — 0,75%. Проблема
репарацій ще багато років остаточно не вирішувалася.
4. На конференції виявилися розбіжності щодо польського питання.
Франція наполягала на відновленні кордонів Польщі 1772 р., прагнучи зробити її
сильною як свого союзника. Бальфур (Англія) осаджував французів: «Але
34
 ж тепер 1919 рік!» США підтримували Англію. Як уже згадувалося, Польща
одержала частину німецьких територій. Польські війська окупували Східну
Галичину (Західна Україна), в 1920 р. здійснили збройну інтервенцію проти
України. Але поки що її східні кордони не були визначені.
5. Претензії Італії були більшими, ніж її внесок у війну. Вона вимагала
Далмацію, Істрію, порт Фіуме, протекторат над Албанією тощо. Під час дебатів у
«Раді 4-х» італійський прем'єр Орландо, нічого не здобувши, навіть розридався.
Але його сльози нікого не зворушили. Коли Орландо на знак протесту у квітні
покинув конференцію, Клемансо, проводжаючи його, зазначив, що союзники
жалкуватимуть із приводу його від'їзду, але він побоюється, що італійська делегація
шкодуватиме більше.
Справді, демарш Орландо нічого не дав Італії. Коли він у травні тихенько
повернувся, союзники вже розподілили основні території. Італії відмовили навіть на
Близькому Сході, тільки й віддали, що Південний Тіроль.
6. Претензії Японії були більше враховані, бо її делегація, користуючись
моментом, теж загрожувала покинути конференцію. Від'їзд двох делегацій був дуже
небажаним, тому Японія одержала все жадане, крім, як уже згадувалося, Шаньдуну.
7. Радянська проблема не потрапила до офіційного порядку денного, але
сама конференція, її основні органи весь час поверталися до цього питання. Росія
— населення 1/6 частини Землі — зробила найбільший внесок у війну проти
Четверного союзу, втратила більше солдатів, ніж її союзники, разом узяті.
Створення радянської держави й ряду національних держав на території Росії
висунули перед союзниками болюче питання — як ставитися до нових реалій на
сході Європи?
Конференція в Парижі почалася, коли союзні держави вже розгорнули
воєнну інтервенцію на півночі, півдні й Далекому Сході Росії. Вони вперто не
визнавали радянський уряд, запровадили «санітарний кордон» — блокаду
радянської держави, розпочали збройну боротьбу проти неї, інколи, щоправда,
намагалися вступити з нею в переговори. Маршал Фош декілька разів вимагав
надати йому двомільйонну армію, щоб «поставити радянську Росію на коліна».
Ллойд-Джордж і Вільсон, панічно боячись поширення більшовизму у своїх
країнах і арміях, здійснювали приховану інтервенцію.
Наприкінці лютого 1918 р. весь дипломатичний корпус у Росії з ініціативи
Френсіса перебрався у Вологду. В
35
 червні радянський уряд призначив М. М. Литвинова своїм повноважним
представником у США, але держдепартамент не видав йому візи. В лютому 1919 р.
прибулий у Париж Френсіс просив виділити йому три корпуси (американський,
англійський і французький) по 50 тис. солдатів і 20 тис. італійських солдатів, щоб
ліквідувати радянську владу.
Тим часом Вільсон за підтримки Ллойд-Джорджа вирішив таємно встановити
контакти з Леніним і з цією метою відрядити в Москву (яка з 11 березня 1918 р.
стала столицею РСФРР) секретну місію. До складу місії ввійшли: У. Булліт, аташе
американської делегації в Парижі, журналіст Л. Стеффенс, розвідник каштан У.
Петтіт та секретар Р. Лінг. На початку березня місія прибула до Москви,
зустрічалася з Леніним, Чичеріним та Литвиновим. Ленін назвав умови Вільсона
«тяжким миром» і все ж дав згоду, щоб вони стали основою мирного договору із
США й Антантою.
Радянський уряд уніс суттєві поправки до проекту договору: виведення
іноземних військ із Росії, припинення воєнної допомоги всім антирадянським силам у
Росії, одночасне скорочення радянських та контрреволюційних армій, установлення
торговельних зв'язків тощо. Москва готова була прийняти пропозиції Антанти до 10
квітня 1919 р.
Булліт повернувся в Париж 25 березня, але Вільсон його не прийняв, заявивши,
що нічого не знає про жодні «союзницькі умови». Ллойд-Джордж також публічно
сказав неправду: він, мовляв, «ніколи не чув про Булліта». Справа в тому, що
відбулися серйозні зміни в міжнародній ситуації: в Москві утворений
Комуністичний Інтернаціонал, в Угорщині проголошена Радянська Республіка, а в
Росії почався генеральний наступ Колчака, проти радянської влади виступили армії
Денікіна, чехословацький корпус та ін. Правлячі кола Антанти та США тепер уже й
слухати не хотіли про будь-які переговори з радянським урядом.
Паризька конференція перетворилася по суті на організатора антирадянської
інтервенції: вона санкціонувала економічну блокаду радянської держави, схвалила
захоплення Бессарабії румунськими військами, підтримала перебування німецьких
військ у Прибалтиці, визнала уряд Колчака, великі держави організували широку
воєнну допомогу антирадянським арміям і самі посилили збройну інтервенцію в
Росії.
«Рада 3-х» за ініціативою Ллойд-Джорджа вирішила зібрати представників усіх
урядів, які фактично поділили між
36
 собою територію Росії. Ллойд-Джордж пропонував влаштувати зустріч у
Парижі, але Вільсон настояв на Принцевих островах поблизу Константинополя.
22 січня 1919 р. він опублікував звернення до всіх сторін. Москва офіційного
запрошення не дістала, але 4 лютого Чичерін погодився «негайно розпочати»
переговори. Та вже 16 лютого антирадянські уряди в Росії відмовилися від цієї
зустрічі.
Тим часом «Рада 4-х» продовжувала допомагати антибільшовицьким силам
у Росії й приймати в Парижі їхніх представників. У Раді побували представники
Колчака, українські націоналісти, делегації Грузії, Азербайджану, Вірменії,
донських і кубанських козаків, російський князь Львов, Савінков, Чайковський,
Струве та ін. За вказівкою «Ради 4-х» у білогвардійські армії відряджалися
численні «союзницькі воєнні місії». Паризька конференція стала своєрідним
штабом антирадянської інтервенції.
8. Позиція Німеччини, яку не запросили на конференцію, була досить
складною. Нарешті, одержавши запрошення, її делегація на чолі з міністром
закордонних справ фон Брокдорф-Ранцау прибула у Версаль 29 квітня. 7 травня
делегація одержала текст мирного договору на 208 сторінках без права дискусії,
тільки із зобов'язанням протягом 15 днів передати письмові зауваження.
Проте минуло 7 тижнів, поки договір був підписаний. Німці буквально
наводнили конференцію своїми письмовими нотами, меморандумами, різними
запереченнями. Брокдорф-Ранцау відмовився взагалі підписувати договір, заявивши
прилюдно: «Союзні держави пропонують нам самогубство». Але більшість
депутатів Національних зборів Німеччини на чолі з Шейдеманом погоджувалися з
прийняттям договору, усвідомлюючи загрозу окупації військ Антанти.
І справді, вже 9 травня «Рада 4-х» обговорювала пропозицію Клемансо про
окупацію Берліна й Франкфурта-на-Майні. Фош тричі на «Раді 4-х» викладав
план воєнної окупації Німеччини. 19 травня він доповідав, що 18 французьких, 2
американські, 10 англійських і 7 бельгійських дивізій готові до вторгнення. Але
16 червня він заявив, що для окупації не вистачає сил: із 37 дивізіями неможливо
подолати збройний опір населення в густонаселених районах Німеччини. Фош
пропонував розділити її на частини й підписувати сепаратні договори з кожною
частиною.
20 червня «Рада 4-х» фактично поставила ультиматум перед німцями —
якщо вони до 7-ї години 23 червня не дадуть згоди підписати мирний договір,
Німеччина буде окупована союзними військами.
37
 Брокдорф-Ранцау подав у відставку. Проте Національні збори Веймарської
Республіки більшістю голосів погодилися підписати договір. (В цей час
посилились обурення й протести німецького населення проти свого уряду, у
квітні була проголошена Радянська Республіка в Баварії, назрівала нова
революційна ситуація.)
28 червня 1919 р., в п'яті роковини сараєвського вбивства, в дзеркальному
палаці Версаля, де в 1871 р. Бісмарк проголосив створення Німецької імперії,
мирний договір з Німеччиною був підписаний.
Версальська система мирних договорів. Версальський мирний договір
містив 440 статей і 15 частин. Частина 1 (Статут Ліги Націй) і частина VIII
(Міжнародна організація праці) потім без змін входили в усі інші договори,
вироблені Паризькою конференцією. Слід тільки додати, що Німеччина
зобов'язувалася «беззастережно поважати незалежність Австрії» (цю умову
Німеччина грубо порушила в березні 1938 р., здійснивши аншлюс Австрії). Крім
того, Німеччина визнавала незалежність Чехословаччини й Люксембургу. Англія
одержала мандат на протекторат над Єгиптом, Франція — над Марокко.
Суворими були воєнні обмеження Німеччини (частина V). Так, на 31
березня 1920 р. склад німецької армії мав не перевищувати 100 тис. солдатів і 4
тис. офіцерів. У Німеччині скасовувалася військова повинність, ліквідовано
генеральний штаб, заборонялося проводити будь-яку військову підготовку в
навчальних закладах. Категорично заборонялося мати важку артилерію, танки,
підводні човни, дирижаблі й військову авіацію. Військово-морський флот
обмежувався 6 броненосцями, 6 легкими крейсерами і 12 контрміноносцями з 15
тис. чоловік особового складу.
Німецькі території на захід від Рейну тимчасово окуповувалися союзними
військами, для чого встановлювалися три зони окупації на лівому березі: північна
зона (Кьольн), звідкіля окупанти будуть виведені черев 5 років (у січні 1925 р.),
центральна (Кобленц) — через 10 років (у січні 19зо р.) та південна зона (Майнц)
— через 15 років (у січні 1935 р.).
Контроль за виконанням воєнних постанов Версальського договору
покладено на воєнну, морську й повітряну міжсоюзницькі комісії,
9 липня 1919 р. Національні збори Німеччини ратифікували Версальський
мирний договір. До 10 січня 1920 р. його ратифікували 4 головні союзні держави
(без США,
38
 які підписали сепаратний мирний договір з Німеччиною 25 серпня 1921 р.).
В цей день він набрав сили. Хіджаз і Еквадор, як і США, підписали договір, але
не ратифікували. Китай, як уже згадувалося, відмовився підписувати. Загалом
підписали й ратифікували Версальський договір 23 союзні держави.
В дусі Версальського договору були розроблені й підписані мирні договори
з іншими державами Четверного союзу в тодішніх передмістях Парижа (поблизу
Версальського палацу):
Сен-Жерменський з Австрією — 10 вересня 1919 р.;
Нейїський з Болгарією — 27 листопада 1919 р.;
Тріанонський з Угорщиною — 4 червня 1920 р.;
Севрський з Туреччиною — 10 серпня 1920 р.
Більшість статей у цих договорах були аналогічні. Так, у них передбачалося
певне зменшення територій переможених держав. Угорщина втратила 2/3 своєї
довоєнної території, Болгарія — не тільки всі свої завоювання, а й 11 %
довоєнної площі. Османська імперія дощенту була розібрана переможцями:
Туреччина втратила всі свої арабські володіння й навіть більшу частину власної
етнічної території. Армії переможених країн скорочувалися до мінімуму: Австрії
— до зо тис. чоловік, Угорщини — до 35 тис., Туреччини — до 50 тис. чоловік, їм
заборонялося мати важку зброю, танки й авіацію. Переможені держави
зобов’язувалися визнати всі територіально-державні зміни в Європі, передбачені
Версальською системою договорів. Установлювався суворий контроль за їхнім
виконанням.
Мирні договори були імперіалістичними за своєю суттю й викликали серед
переможених країн вибухи національних повстань, заворушень і переворотів.
Так, у результаті національного піднесення в березні 1919 р. була проголошена
Радянська Республіка в Угорщині на чолі з комуністом Бела Куном. Тільки в
серпні 1919 р. війська Антанти, Чехословаччини й Румунії задушили угорську
революцію й поставили у влади правоконсервативний уряд контр-адмірала М.
Хорті, змусивши його підписати ще принизливіший договір.
Севрський договір спричинив могутній загальнонаціональний рух у
Туреччині під керівництвом генерала М. Кемаля (майбутнього «Ататюрка» —
«Батька турків», лідера Турецької буржуазної республіки). Турецька армія
розгромила окупаційні війська Греції, очистила від них всю Анатолію й
фактично розірвала грабіжницький Севрський договір. Згідно з Муданійським
перемир'ям від
39
 11 жовтня 1922 р. з країнами Антанти Туреччина повернула свої права на
етнічні території. На Лозаннській конференції (листопад 1922 р. — липень 1923 р.)
було остаточно досягнуте мирне врегулювання з Туреччиною. Турецька республіка
підтвердила свою відмову від арабських територій і погодилася з відповідними
мандатами (групи «А») Паризької конференції, а також з анексією Кіпру Англією,
її протекторатом над Єгиптом тощо. Зате вона домоглася скасування режиму
капітуляцій і привілеїв, пом'якшення умов режиму чорноморських проток.
Створення нової, Версальської системи міжнародних відносин у Європі на
основі п'яти мирних договорів на певний час — в усякому разі у 20-х роках —
стабілізувало післявоєнний устрій на континенті. Але вона не могла забезпечити
стабільність на триваліший термін, оскільки мала органічні дефекти, не розв'язала
глибинні суперечності між державами. Невдовзі далися взнаки й деструктивні
тенденції в її реалізації.
1. Насамперед, ця система мала імперіалістичний характер, була спрямована
на загарбницький переділ територій. Вона узаконила світову колоніальну систему,
пригнічення майже 70 % населення колоній і напівколоній купкою великих
держав. «Саме тому, — зазначав В. І. Ленін, — весь цей міжнародний устрій,
порядок, який тримається Версальським миром, тримається на вулкані».
2. Архітектори Версальської системи будували її без радянської держави, яка
за своєю територією переважала всі інші європейські країни, разом узяті.
Ігнорування інтересів радянської держави в такій системі не могло не підірвати її
найближчим часом.
3. США відмовилися бути гарантом Версальської системи, що, безперечно,
наперед прирікало її на загибель. Не можна було, наприклад, сполучити величезну
допомогу США в ремілітаризації Німеччини у 20-х роках з виконанням
капітулянтських умов Версальського договору. Небажання США брати участь у Лізі
Націй уже з моменту створення підірвало її ефективність і універсальний характер.
4. Не треба забувати, що всі уряди Німеччини після підписання
Версальського мирного договору головним завданням своєї зовнішньої політики
вважали його ліквідацію частинами й у цілому. Так, репарації планувалося
стягувати з Німеччини до 1988 р., а фактично вона перестала їх платити після
мораторію Гувера (в червні 1931 р.). Гітлерівський уряд з 1933 р. розгорнув
гарячкову ремілітаризацію Німеччини, яка розпочалася ще у 20-х роках,
40
 усе робив для дострокового анулювання рішень Паризької конференції.
Версальська система відображала новий баланс сил у Європі, але вона не
тільки не усунула докорінних суперечностей між державами-переможцями і
переможеними, між самими переможцями тощо, — а ще більше їх загострила.
Вона містила в собі насіння другої світової війни, яка й вибухнула незабаром.
Глава 5
Зовнішня політика РСФРР і УНР під час
іноземної інтервенції та громадянської війни
(1918 — 1921 рр.)
• Радянська дипломатія й Україна на початку іноземної воєнної
інтервенції в 1918 р. • зовнішньополітична діяльність РСФРР і УНР
в 1919 р. • зовнішня політика радянської держави й УНР у період
закінчення іноземної інтервенції та громадянської війни
Радянська дипломатія й Україна на початку іноземної воєнної інтервенції
в 1918 р. Західні держави планували інтервенцію проти радянської Росії ще
наприкінці 1917 р., після Жовтневої революції. 23 грудня 1917 р. в таємній англо-
французькій конвенції «Про райони майбутніх операцій британських і
французьких військ на території Росії», підписаній Клемансо і військовим
міністром Англії Мілнером, дві держави фактично поділили землі російського
союзника на сфери впливу. В англійську зону передбачалося включити Кавказ,
Кубань та Дон, у французьку — Україну, Бессарабію та Крим. По суті це було
рішення про майбутню інтервенцію в Росію.
Саме з санкції Антанти румунські війська в січні 1918р. першими почали цю
інтервенцію. Користуючись невизначеністю радянського кордону з Румунією, її
уряд силою загарбав Бессарабію. Пізніше — 8 квітня — Верховна рада Антанти
схвалила ці дії румунських військ. А 28 жовтня 1920 р. Франція, Британська
імперія, Японія й Італія підписали з Румунією в Парижі договір, яким
«узаконили» румунську анексію Бессарабії. Радянський уряд рішуче протестував,
вимагав плебісциту, але даремно. Радянська держава довгий час вважала
Бессарабію своєю «за-
41
 гарбаною» територією й тільки в 1940 р. за угодою з Румунією повернула її
собі.
Укладення Брестського договору в березні 1918 р. допомогло радянській Росії
вийти з війни. Але західні держави одна за одною почали вторгатися на територію
Росії та України. Центральна Рада, яка вже відступила з Києва на Волинь, 9
лютого 1918 р. уклала «хлібний мир» з Четверним союзом. Згідно з цим договором
23 німецькі дивізії першими почали наступ 18 лютого на Україну, в більшій
частині якої встановилася радянська влада. 27 лютого до них приєдналися 10
австро-угорських дивізій. Колишній голова уряду УНР В. К. Винниченко записав
тоді в щоденнику: «Німці і австріяки наступають... Так, можливо, німці й
принесуть самостійну Україну. Але чи вони ж цим задовольняться? Чи не схотять
вони принести поміщицьку, мілітаристську, щиро буржуазну Україну?»
Винниченко як у воду дивився: окупанти почали відкрито грабувати багатства
України.
2 березня 1918 р. вони разом з військами Центральної Ради вступили в Київ.
У травні в Україні вже було понад 450 тис. окупантів. У 1918 р. чисельність
німецьких військ досягла тут 1 млн., а австро-угорських — до зо0 тис. солдатів і
офіцерів.
Ще наприкінці квітня німці роззброїли війська Центральної Ради в Києві,
визнавши єдиною владою в Україні режим свого ставленика гетьмана П.
Скоропадського. Таким чином була знехтувана Конституція УНР, затверджена 29
квітня Центральною Радою на чолі з головою М. С. Грушевським. Скоропадський
майже беззастережно підкорявся окупантам. Німецький штаб у Києві в травні
доповідав у Берлін, що «в даний момент Скоропадський перебуває цілком і
повністю під впливом головного командування». В. К. Винниченко у своїй книзі
«Відродження нації» підкреслював, що гетьман із своїм урядом виявилися в
цілковитій залежності від окупантів.
10 вересня 1918 р. окупаційні власті на додаток до Брестського договору з
Центральною Радою підписали нову економічну угоду з гетьманом Скоропадським.
В обмін на збройну підтримку тепер уже Скоропадському німці й австрійці одержали
право вивезти з України 1,2 млн. т хліба (більше, ніж за угодою з Центральною
Радою), 11 млн. пудів живої ваги великої рогатої худоби, 2 млн. пудів м'ясних
консервів, зо0 тис. голів овець, 460 тис. пудів сала, масла й сиру, 37,5 млн. пудів
залізної, 3 млн. пудів
42
 марганцевої руди, необмежену кількість овочів, картоплі, меду тощо.
Умови угоди були вкрай кабальними для України. Окупанти відверто
грабували український народ, спираючись на військову силу.
Однак задля справедливості слід згадати, що гетьманський уряд за 7 місяців
своєї діяльності встиг дещо зробити в галузі української освіти, науки й культури.
Так, в умовах окупації йому вдалося відкрити 150 українських гімназій,
Український державний університет у Києві та Український університет у
Кам'янці-Подільському, були засновані Українська Академія наук. Український
державний архів, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей,
Українська національна бібліотека.
Користуючись невизначеністю кордонів між Україною й Росією, німецькі
війська вторглися також на радянську територію — у Воронезьку, Курську та
інші області. Та буржуазна революція в Німеччині в листопаді 1918 р. припинила
інтервенцію в Україні й Росії німецьких та австро-угорських військ, які почали
відступ.
Український національний союз, що перебував в опозиції до гетьманщини,
напівлегально сформував у Києві 14 листопада новий український уряд —
Директорію на чолі з В. Винниченком (військовим міністром став С. Петлюра).
Наступного дня Директорія переїхала до Білої Церкви, де дислокувався корпус
січових стрільців. 17 листопада там була підписана угода з німцями про їхній
нейтралітет у боротьбі Директорії зі Скоропадським.
У середині грудня понад 20 тис. січовиків оточили Київ, розгромили
залишки гетьманських військ, яким допомагали білогвардійські офіцери, і 14
грудня 1918 р. вступили в Київ. 26 грудня Директорія проголосила Декларацію
про відновлення незалежної Української Народної Республіки. В Україні настав
новий етап громадянської війни між армією УНР і радянськими військами, які
наступали на Київ з боку Харкова й Чернігова. Ще 24 грудня 1918 р. уряд РСФРР
офіційно заявив, що не визнає УНР самостійною державою.
Тим часом війська держав Антанти вже активно здійснювали інтервенцію в
різних краях Росії.
Ще 9 березня 1918 р. у Мурманську за змовою з місцевими російськими
керівниками висадився перший загін англійських інтервентів — 200 солдатів із
двома гарматами. 14 березня там з'явився перший французький крейсер, а 18
березня — другий. 27 травня в Мурманськ при-
43
 був американський крейсер «Олімпія», який доставив туди великий десант
американських і союзних військ. У липні близько 15 тис. антло-франко-
американських інтервентів почали наступати на Архангельськ, 2 серпня захопили
його й створили там антирадянський «Північний уряд» на чолі з есером
Чайковським.
Загальна кількість інтервентів на півночі Росії — американських,
англійських та французьких — на той час уже перевищила 40 тис. солдатів і
офіцерів, у тому числі англійських — 28 тис., із США — понад 13 тис. чоловік.
За даними США, втрати американців у боях з Червоною Армією в цьому районі
на зо червня 1919 р. становили 244 чоловіки вбитими і зо5 пораненими.
На території Росії перебували численні групи агентів іноземних секретних
служб і різних місій, які брали безпосередню участь у спробах повалити радянську
владу. Найактивнішу підривну діяльність провадили кадрові англійські
розвідники Бр. Локкарт і С. Рейлі, генеральний консул США в Москві М.
Саммерс та його заступник Де Уітт Пул, американські консули Ф.Сміт у Тифлісі,
Дж. Коддуелл у Владивостоці, Д. Дженкшс у Києві, генеральний консул в Іркутську
Е. Гарріс, консульства США, Англії й Франції в Петрограді, Архангельську,
Єкатеринбурзі, Самарі, Омську, Ташкенті, Томську, Читі, Мурманську,
Владивостоці та ін. Глава американської воєнної місії в Росії генерал У. Джадсон
доповідав у Вашингтон 18 червня 1919 р., що військові представники США
створили в Росії «дуже ефективну таємну організацію... для боротьби з
більшовиками». Іноземні інтервенти, їхні дипломати й агенти тісно співробітничали
в Росії з опозиційними більшовикам силами. Так, з їхньою допомогою есери
підняли антирадянські повстання у червні — липні 1918 р. у 23 містах — Ярославлі,
Муромі, Костромі, Рибінську, Москві тощо. 6 липня есери провокаційно вбили
німецького посла в Москві Мірбаха. зо серпня есерка Каплан тяжко поранила В. І.
Леніна, того самого дня у Петрограді есери вбили М. С. Урицького. Заколотниками
керували англійські агенти Локкарт і Рейлі, американці Пул і Коломатіано. Пізніше
есерівський лідер Б. Савінков визнав, що для свого «Союзу захисту батьківщини»
він одержав понад 2,5 млн. золотих карбованців від французького посла в Росії
Ж. Нуланса.
З 1918 р. держави Антанти і США цілком припинили торгівлю з
радянською державою.
5 квітня 1918 р. під приводом захисту життя японських громадян у
Владивостоці висадилися японські
44
 війська. У травні близько 50 тис. чехословацьких солдатів і офіцерів, які з
дозволу радянського уряду поверталися додому через Сибір, підняли заколот
проти радянської влади й захопили Сибірську залізницю. По дорозі до них
приєдналися понад 10 тис. білогвардійців. У результаті Поволжя, Урал і Сибір
наприкінці травня опинилися ізольованими від радянської Росії.
29 червня чехословацькі інтервенти скинули радянську владу у
Владивостоці. Того самого дня там висадилися великі десанти японських і
англійських військ, загін американських військових моряків. За ними з'явилися
численні загони японських, англійських, французьких та американських військ.
16 серпня висадився майже 100-тисячний американський експедиційний корпус
під командуванням генерала Гревса і почав просуватися по радянській території.
Тільки на утримання чехословацького корпусу президент Вільсон з особистого
воєнного фонду виділив 8 млн. дол., а за рахунок уряду — 7 млн. дол. Величезну
кількість військового спорядження (на 12 млн. дол.) надіслав чехословакам
американський Червоний Хрест. Іноземні окупанти грабували багатства Росії,
розправлялися з населенням.
Наприкінці листопада англо-французькі десанти з'явилися в
Новоросійську, Севастополі та Одесі, захопили Херсон і Миколаїв. Лише в Одесі
18 грудня 1918 р. висадилися 20 тис. французьких солдатів та офіцерів. Війська
іноземних інтервентів просунулися до Туркестану, Астрахані, Тифліса, Баку,
Батумі тощо. І все це — без оголошення війни. На початку 1919р. їхні війська
тільки на півдні Росії й в Україні налічували понад 1зо тис. солдатів і офіцерів.
Радянська держава опинилася у ворожому кільці, була відрізана від джерел
продовольства й палива.
Що ж робила в цей час радянська дипломатія? Спинимося на основних
формах її діяльності в 1918 р.
1. Наркомат закордонних справ і радянський уряд надсилали урядам країн
Антанти й США ноти протесту проти їхньої збройної інтервенції на радянській
території. В 1918р. було надіслано 7 таких нот із пропозиціями миру. Це,
зокрема, звернення до урядів Англії, Франції, Італії й США від 12 червня 1918 р.
щодо чехословацького заколоту, а також ноти країнам Антанти й США (20
травня, 6 і 14 червня) з вимогою виведення їхніх військових кораблів із
прибережних вод півночі Росії. В ноті НКЗС від 25 квітня союзникам закидалася
підривна діяльність консулів країн Антанти у Владивостоці та їхня участь у
змовах з метою повалення радянської влади. Радянський
45
 уряд висловив протест урядові Франції щодо ворожої заяви посла Нуланса,
який у пресі схвалив японську інтервенцію на Далекому Сході. За вимогою НКЗС
Нуланс був відкликаний Парижем з Росії.
2. Рада народних комісарів і особисто В. І. Ленін кілька разів зверталися
безпосередньо до народів союзних держав з роз'ясненням цілей інтервентів і
закликом засудити їхні дії. Так, 31 липня у зверненні до трудящих мас Франції,
Англії, Америки, Італії та Японії Раднарком Росії роз'ясняв: «Три цілі мають вони
на меті: перша 'їхня ціль — загарбання по можливості більшої території Росії, щоб
її багатствами, залізницями забезпечити відсотки за позиками; друга їхня ціль —
роз топтання робітничої революції...; третя ціль — це створити новий східний
фронт, відвернути німців з західного фронту на російську територію».
3. Радянський уряд неодноразово пропонував державам Антанти й США
компроміси, економічні поступки та угоди, концесії, плани мирного врегулювання
суперечок. Так, через главу місії американського Червоного Хреста полковника Р.
Робінса В. І. Ленін 14 травня 1918 р. передав урядові США план широкого
розвитку радянсько-американських економічних відносин. План містив детальний
список товарів, які Росія могла б продавати США, а також перелік концесій, що їх
можна було б надати американським компаніям (оренда вугільних шахт, участь у
залізничному будівництві, в експлуатації морських багатств, у будівництві
електростанцій тощо). Робіне представив радянські пропозиції державному
секретареві в доповіді «Американське економічне співробітництво з Росією»,
доводячи його необхідність для США. Вашингтон не відреагував ні на доповідь
Робінса, ні на радянські пропозиції.
НКЗС запрошував спеціальну місію з Англії, щоб обговорити можливості
встановлення взаємовигідних економічних відносин, надсилав ноти Японії,
Китаю та іншим країнам з пропозиціями про взаємну торгівлю. Але в 1918 р.
вони ще ухилялися від торговельних зв'язків з радянською державою.
І все ж ряд країн не підтримали економічну блокаду й установили такі
зв'язки. Так, радянський уряд уклав понад 20 великих торговельних угод із
Швецією, торгував з Данією тощо.
4. Радянська дипломатія намагалася використовувати у своїх інтересах
суперечності між: великими державами. Так, зв'язки з урядами деяких країн
Антанти давали Росії змогу ослаблювати й навіть нейтралізувати дії інших. Ра-
46
 дянський повпред у Німеччині А. Йоффе в листі до НКЗС зазначав, що такі
зв'язки — це «важливий козир у наших руках, який дає можливість угоди з
однією імперіалістичною коаліцією проти іншої».
Наприкінці 1918 р. війська іноземних держав у Сибіру й на Далекому Сході
налічували 120 тис. чоловік. Крім того, англійські кораблі з десантами з'явилися в
портах Талліна (Ревеля), Риги тощо. Антанта використовувала в Прибалтиці для
боротьби з радянською владою залишки німецьких військ. Загальна кількість
іноземних інтервентів на території колишньої царської Росії на початок 1919 р.
досягла 1 млн. солдатів і офіцерів.
Проте спроби держав Антанти, США й Німеччини в 1918 р. своїми силами
повалити радянську владу зазнали поразки. В листопаді 1918 р. була
проголошена Українська СРР, у грудні — на певний час радянські республіки в
Латвії й Литві, в січні 1919 р. — Білоруська СРР. В березні створено
Комуністичний Інтернаціонал.
Зовнішньополітична діяльність РСФРР і УНР в 1919 р. На початку 1919 р.
Антанта й США спробували встановити контакти з радянським урядом (місія У.
Булліта, намагання зібрати на Принцевих островах представників усіх урядів,
створених на території колишньої Російської імперії, про що вже згадувалося). Але
тим часом сили білогвардійських генералів активізувалися і настав новий етап у
громадянській війні та іноземній воєнній інтервенції. Переконавшись у
неефективності інтервенції, західні держави тепер зробили ставку на підтримку
внутрішніх антибільшовицьких сил: військ генералів Корнилова, Алексєєва,
Денікіна, Юденича, Краснова, Мамонтова, Міллера та інших. Не було жодного
кандидата в білогвардійські «правителі» Росії, якому б держави Антанти й США
не допомагали грішми, військовою технікою, боєприпасами.
Особливо велика допомога Заходу була надана адміралові О. Колчаку, який
у листопаді 1918 р. проголосив себе «верховним правителем Росії». Його уряд,
створений в Омську, визнали США й країни Антанти, відрядивши туди свої
дипломатичні й військові місії. У Вашингтоні за дорученням міністра
закордонних справ цього уряду С. Сазонова інтереси Колчака представляв Г.
Бахметьєв.
400-тисячна армія Колчака озброювалася й екіпірувалася головним чином
за рахунок США, які надали адміралові позик на кількасот мільйонів доларів.
Тільки через американського генерала Гревса Колчак одержав понад 600 тис.
рушниць, більше ніж 20 млн. патронів, літаки,
47
 броньовики, танки, 400 автомашин, обмундирування для сотень тисяч
солдатів тощо. Пізніше у своїх мемуарах Гревс стверджував, що «Колчак жоден
місяць не утримався б у влади без підтримки іноземних військ у Сибіру».
Після розгрому Червоною Армією військ Колчака США й держави Антанти
стали більше допомагати іншим білогвардійським генералам — Юденичу, Денікіну
тощо. Так, через Американську адміністрацію допомоги (АРА), якою керував Г.
Гувер, Денікін одержав із США різних товарів на 87 млн. дол. У серпні — жовтні
1919 р. США передали йому понад 140 тис. рушниць, декілька мільйонів патронів,
320 тис. пар чобіт, 200 тис. шинелей тощо. Але й це не допомогло: Червона Армія
розгромила білогвардійські війська. Інтервенти мусили розпочати евакуацію своїх
солдатів і офіцерів з усіх районів Росії. Американський сенатор У. Бора,
виступаючи 5 вересня 1919 р. в сенаті, підкреслював, що війська США змушені
«забиратися звідтіля так, як це довелося зробити Наполеону». Він зазначив, що
конгрес США не оголошував війни радянській Росії й тому присутність там
американських військ сама по собі була незаконною. «Американський народ, —
говорив Бора, — не хоче воювати з Росією. Якби це питання було поставлено перед
нашим народом, він одностайно проголосував би проти війни з Росією або з будь-
якою частиною російського народу».
Які найважливіші зовнішньополітичні акції здійснила радянська дипломатія в 1919 р.
?
1. Влітку радянські республіки, які виникли на терені колишньої царської
Росії, об'єднали свої воєнні зусилля для боротьби проти іноземних інтервентів. 1
червня 1919 р. 5 радянських республік — Росія, Україна, Білорусія, Латвія й Литва
— утворили воєнний союз. Спільні для всіх республік колегії об'єднали
керівництво військами, управління господарством, транспортом і фінансами. Це
створило організаційну основу не тільки для колективної боротьби проти іноземних
загарбників і внутрішньої контрреволюції, а й для формування в майбутньому
єдиної радянської держави.
2. Радянський уряд став практикувати звернення до солдатів іноземних
інтервенціоністських армій, роз'яснюючи їм грабіжницькі цілі неоголошеної війни
їхніх урядів проти радянської Росії, закликаючи їх повернутися додому. Через
американське агентство «Юнайтед Прес» 20 липня 1919 р. радянський уряд
повідомляв, що народи Росії борються проти вторгнення іноземних держав,
хокрема США та
48
 Японії, прагнуть «відбити їх нахабну, злочинну, грабіжницьку... навалу на
Росію. Обом цим державам ми багато разів і урочисто пропонували мир, але вони
навіть не відповідали нам і продовжують війну з нами, допомагаючи Денікіну й
Колчаку, грабуючи Мурманськ і Архангельськ, спустошуючи й рощоряючи особливо
Східний Сибір...»
Радянський уряд у своїх нотах 20 жовтня 1919 р. попередив уряди Німеччини,
Швеції, Норвегії, Данії, Голландії й Швейцарії про серйозні наслідки для них у
випадку їхнього приєднання до економічної блокади Росії й допомоги
білогвардійським військам. Ці ноти публікувалися в деяких країнах, бентежили
громадськість і солдатів армій Антанти. Слід додати, що війна та інтервенція в
Росії, нескінченне перекачування туди матеріальних ресурсів згубно позначилися на
економічному стані населення західних країн.
У військах інтервентів почалися заворушення. Так, в Одесі французькі
моряки на чолі з Андре Марті підняли червоний прапор. У Мурманську солдати
держав Антанти і США почали вимагати повернення додому. Наприкінці літа
1919 р. уряди Англії, а потім Франції й США, побоюючись революційного
розкладу своїх військ, почали виводити їх з Баку, з півночі Росії, з Далекого Сходу.
Інтервенти в жовтні стали евакуйовуватися з півдня Росії й Кавказу, залишили
Архангельськ і Мурманськ.
Змушену евакуацію військ інтервентів з території Росії В. І. Ленін вважав
«найголовнішою перемогою, яку ми здобули над Антантою», — «ми в неї відняли її
солдатів». Навіть Ллойд-Джордж у листопаді мусив визнати: « Росія — країна,
небезпечна для інтервенції».
3. Радянська дипломатія використовувала будь-які можливості контактів з
урядами США й країн Антанти, щоб передати їм свої пропозиції мирного
врегулювання й налагодження економічних зв'язків та взаємовигідної торгівлі.
Особливо ефективною була діяльність бюро представника РСФРР у Нью-Йорку й
Вашингтоні Л. К. Мартенса в січні 1919 р. — лютому 1921 р. Незважаючи на
перешкоди з боку офіційних органів, Мартене укладав з американськими фірмами
контракти на поставки радянській Росії машин, взуття, продуктів харчування.
Через У. Булліта В. І. Ленін передав у березні 1919 р. В. Вільсону проект
угоди про припинення воєнних дій на всіх фронтах у Росії й обговорення на
Паризькій конференції питання про мир на таких принципах: визнання влади всіх
урядів, фактично існуючих на території колишньої Російської імперії й Фінляндії;
скасування економіч-
49
 ної блокади радянської Росії; відновлення дипломатичних відносин з
радянською державою; амністія політв'язням з обох сторін; право радянської Росії
на транзит товарів на всіх залізницях і в портах колишньої імперії; негайне (після
підписання угоди) виведення з Росії всіх військ «Союзних і Об'єднаних Урядів та
інших неросійських урядів».
Проте США й Антанта відмовилися від переговорів з радянською державою.
Радянська дипломатія продовжувала шукати контактів із західними країнами.
Наприкінці 1919 р. М. М. Литвинов провів переговори в Лондоні з представниками
уряду Англії про зняття економічної блокади радянської держави. Йому вдалося
закупити в Європі й відправити в Росію медикаменти та інші товари. 16 січня 1920
р. Верховна рада Антанти вирішила скасувати економічну блокаду.
Вела активну діяльність у 1919 р. й дипломатія УНР. В умовах громадянської
війни вже на початку лютого 1919р. Директорія змушена була під натиском Червоної
Армії залишити Київ і переїхати до Вінниці. Спочатку новий президент Директорії й
головнокомандуючий української армії С. Петлюра намагався здобути визнання й
воєнну підтримку УНР з боку командування французьких інтервентів на півдні
України. Делегація Директорії на переговорах в Одесі запропонувала віддати під
контроль Франції на 5 років фінанси, залізниці, економіку й навіть внутрішню
політику України. Натомість французьке командування гарантувало політичну
підтримку й військово-технічну допомогу Директорії в її боротьбі з Червоною
Армією.
Наприкінці березня 1919 р. був готовий робочий варіант двосторонньої угоди,
хоч це й викликало невдоволення уряду Англії, який заперечував проти посилення
позицій Франції в Україні. Та Червона Армія своїм наступом перекреслила
домовленість Петлюри з французькими інтервентами, які припинили переговори й
наприкінці березня — на початку квітня почали терміново евакуюватись з Одеси.
Після цього Петлюра запропонував співробітництво генералові Денікіну,
який зі своєю Добровольчою армією активно просувався через Україну на
радянську Росію. Знову — обіцянки ресурсів України в обмін на воєнну підтримку
білогвардійців. Спочатку Денікін погодився, разом з петлюрівцями його війська
наприкінці серпня 1919 р. захопили Київ. Але згодом він відмовився від підтримки
Директорії, бо прагнув до відновлення «єдиної та неподільної» Росії. Денікінське
командування почало переслідувати українську інтелігенцію, заборонило українську
мову в
50
 Україні, яку називало «Південною Росією», «Малоросією». Фактично Денікін
розв'язав неоголошену війну проти УНР. Петлюрівці змушені були залишити Київ.
7 жовтня 1919 р. Директорія звернулася з нотою «Державам Антанти та
державам всього світу», в якій протестувала проти дій генерала Денікіна, вимагала
змусити його залишити Україну, прохала визнати УНР і надати їй воєнну
допомогу. Але країни Антанти навіть не відповіли Петлюрі. Секретар міністерства
закордонних справ Англії Дж. Грегорі доповідав урядові: «Ми ніколи не мали
ніяких справ з Україною і не бачимо причини, з якої розпочали б їх тепер. Бандит
Петлюра, що називає себе головою українського уряду, вже втік до Польщі».
Грегорі, який підтримував зв'язки з дипломатами й промисловцями України, все ж
радив своєму уряду «не звертати уваги на ноту Директорії».
Ще в травні 1919 р. в Лондон прибула дипломатична місія Директорії в
складі 11 осіб на чолі з М. Стаховським, яка намагалася встановити контакти з
представниками англійського уряду й провести переговори про визнання УНР. На
початку 1920 р. до Лондона прибув новий голова української місії А. Марголін,
який звергнувся з листом до Керзона, зустрічався з його заступником Хардінгом
тощо. Та даремно: міністерство закордонних справ Англії після підписання
Директорією союзного договору з Польщею (21 квітня 1920 р.) відразу припинило
всякі зв'язки з УНР.
Тим часом Червона Армія змусила денікінські війська залишити Київ у грудні
1919 р., а потім і вщент їх розгромила.
Зовнішня політика радянської держави й УНР у період закінчення іноземної
інтервенції та громадянської війни. У 1920 р. правлячі кола США й країн Антанти
підтримали в боротьбі проти радянської Росії війська Польщі та генерала Врангеля.
Керівник польського уряду Ю. Пілсудський виношував тоді план антирадянської
збройної інтервенції й створення союзу всіх прикордонних з Росією країн на чолі з
Польщею. Як він сам зазначав, його метою було створення свого роду «Ліги
Націй на сході Європи для боротьби з більшовиками».
До Пілсудського приєднався й голова Директорії С. Петлюра. Делегація
Директорії на чолі з міністром закордонних справ УНР А. Левицьким 21 і 24 квітня
1920 р. уклала з Польщею таємний «Варшавський договір» — політичну та воєнну
конвенції. Польський уряд визнав Директорію УНР «верховною владою на
Україні», а Дирек-
51
 торія погодилася на відновлення кордонів Польської держави 1772 р. Це
передбачало передання Польщі Східної Галичини, Західної Волині, Холмщини з
Підляшшям і Полісся — території з населенням майже 10 млн. чоловік, переважно
українців. Більше того, Директорія дала згоду відновити права польських
поміщиків на землі в межах самої УНР. Згідно з воєнною конвенцією польські та
українські війська мали брати участь у спільному наступі проти радянських військ
під керівництвом польського головного командування. Польща обіцяла озброїти й
спорядити три дивізії УНР, а Директорія зобов'язувалася забезпечити постачання
польських військ під час їхнього перебування на території України.
Змова петлюрівців з поляками, досягнута ціною нехтування національних
інтересів українського народу, викликала глибоке обурення громадськості України.
Зокрема, В. К. Винниченко рішуче виступив проти Петлюри й пропонував урядам
РСФРР та УСРР свою допомогу в боротьбі проти поляків.
25 квітня 1920 р. польські війська кількістю 65 тис. солдатів і офіцерів з 15-
тисячним військом УНР та двома галицькими бригадами вступили на територію
радянської України. З півдня їх підтримала зо-тисячна армія генерала Врангеля.
Практично необмежену владу на територіях Правобережжя й Полісся отримала
польська адміністрація.
Велику матеріальну допомогу польським військам надали США й держави
Антанти. Із залишків своїх воєнних запасів у Франції уряд США відправив у
Польщу в першій половині 1920 р. різного військового спорядження на 1,7 млрд.
дол., у тому числі понад 200 танків і зо0 літаків, 20 тис. кулеметів, 3 млн.
комплектів солдатського обмундирування, 4 млн. пар солдатського взуття тощо.
Одягу й взуття вистачило б на кілька років інтервенції.
Пізніше США відрядили свою воєнну місію на чолі з адміралом Мак-Келлі
до Врангеля й стали постачати його військам зброю та різне спорядження. Навіть
за найскромнішими підрахунками, уряд Вільсона через своїх представників, через
АРА та інші організації передав антибільшовицьким силам у Росії в період
громадянської війни позик, зброї й різного військового спорядження на загальну
суму приблизно 4 млрд. дол. Проте все було даремно: США не здобули переможних
лаврів. Дехто з американців прозвав антирадянські дії Вашингтона «безплідною
похмурою трагікомедією».
52
 Війська Польщі та УНР спочатку успішно просувалися по Україні. Як у
серпні 1919 р. з допомогою армії Денікіна петлюрівці здобули Київ, так і тепер,
6 травня 1920 р., спільно з польськими легіонерами вони знову його захопили.
Але не надовго: Червона Армія разом з партизанськими загонами перейшла в
наступ. Невдовзі бойові дії велися вже на території Польщі.
Однак на ведення війни на два фронти — проти поляків разом з
петлюрівцями і білогвардійців Врангеля — радянська влада не спромоглася. Не
вистачало людських ресурсів, боєприпасів та зброї. Радянська дипломатія активно
вела переговори з урядом Польщі про припинення воєнних дій і перемир'я. В
цьому було заінтересована й Антанта, що тривожилася за долю своїх союзників-
поляків.
12 липня 1920 р. уряд Англії поставив ультиматум радянській Росії,
вимагаючи припинити наступ у Польщі й укласти з нею перемир'я на основі
визнання кордону по «лінії Керзона», затвердженій декларацією Антанти 8
грудня 1919 р. (Гродно — Ялівка — Немирів — Брест-Литовськ — Дорогуськ
— Устилут — Крилов — на захід від Рави-Руської — східніше Перемишля до
Карпат).
10 серпня 1920 р. була опублікована «нота Колбі» — нота державного
секретаря США, який підтверджував проведення Вашингтоном і надалі політики
ворожнечі та невизнання радянської держави.
Користуючись підтримкою Антанти й США, уряд Польщі відмовився
визнати «лінію Керзона» й після варшавської битви кинув у контрнаступ великі
сили, які знову просунулися по території України й Білорусії до 400 км. Обидві
сторони були знесилені. 25 вересня радянський уряд закликав Польщу до
припинення воєнних дій, з чим вона погодилася, і 12 жовтня 1920 р. в Ризі
представники РСФРР й УСРР підписали з Польщею договір про перемир'я.
Голова дипломатичної місії УНР у Варшаві А. Левиць-кий намагався
домовитися із НКЗС РСФРР про спільну участь у переговорах з Польщею. Але
Г. Чичерін відповів, що в Україні існує тільки уряд УСРР, представники якого
входять до складу спільної радянської делегації. До Риги приїжджав делегат УНР
С. Шелухін для участі в переговорах, але його до них не допустили.
В УНР мінялися прем'єр-міністри (В. Чехівського в Кам'янці-
Подільському на початку 1920 р. заступив І. Мазепа), Директорія ще виряджала
свої дипломатичні місії в різні країни, але її час уже минув. Український на-
53
 род здебільшого не визнавав її, а члени її місій за кордоном ставали
емігрантами й згодом утратили всі зв'язки з Україною.
Так, у Празі з 1919 р. неофіційно перебувала місія УНР, її голова М.
Славинський ще 15 січня 1921 р. надсилав доповідну записку Директорії, проте це
вже була марна справа. Спочатку конструктивно розвивалися відносини УНР з
Туреччиною (в Константинополі працював перший український посол М.
Левицький, потім від Директорії — О. Лотоцький, у Києві ще в 1918 р. активно
діяв турецький посол Ахмед Мухтар-бей), але вже з 1921 р. уряд Кемаля-паші
фактично визнав радянську Україну.
Місія УНР у Будапешті перебувала там з 1918 по 1924 р., та члени її
перетворилися в емігрантів. Те ж саме сталося у Варшаві, Лондоні, Парижі тощо.
Загалом у 1918 — 1920 рр. УНР направила за кордон де-факто 36 своїх
представництв (19 посольств 1-го і 2-го класів, 9 консульств та 8 дипломатичних
місій). Проте недостатнє фінансування їхнього утримання і відсутність
дипломатичного визнання УНР позбавляли діяльність українських дипломатів
ефективності. У свою чергу, в Україні в той час було ще більше іноземних
представників (у Києві, Харкові, Одесі, Миколаєві, Херсоні, Бердянську, Полтаві
тощо).
Уряди УНР не мали чітких зовнішньополітичних програм, діяли епізодично,
прагнули здобути воєнну підтримку й дипломатичне визнання інших держав, але
мляво й нерішуче. Про причини такої хиткої політики писав В. Винниченко: «Та й
Антанти, що стояла в Одесі, було боязко; та й німців страшно; та й небезпечно
більшовиків».
До провалу зовнішньої політики УНР та її дипломатичних місій у різних
країнах призвели передовсім складні відносини й суперечки між великими
державами, які недовірливо сприймали несталість зовнішньополітичного курсу
українських лідерів та їхнє прагнення силою зброї встановити свою владу в
Україні. Крім того, далися взнаки політична роз'єднаність українського народу,
його розчарування в діях гетьмана П. Скоропадського й голови Директорії С.
Петлюри на терені України.
11 листопада 1920 р. Червона Армія штурмом оволоділа укріпленим валом на
Перекопі, після чого остаточно звільнила Крим. Війська Врангеля на
французьких, англійських та американських кораблях утекли за кордон.
54
 Восени 1920 р. громадянська війна та іноземна інтервенція в європейській
частині Росії, в Україні й Білорусії закінчилися перемогою радянської влади.
Прибалтійські республіки проголосили свою незалежність.
Отже, Червона Армія продемонструвала свою могутність усьому світові,
країна Рад відстояла свій суверенітет. І в цьому велику роль відіграла молода
дипломатія радянських республік.
Що було найважливішим у діяльності радянської дипломатії в 1920р.?
1. Нейтралізація малих країн Прибалтики. Проголосивши відділення від Росії й
державний суверенітет, вони не підтримали білогвардійських генералів (зокрема
Юденича), які воювали за «єдину й неділиму» Росію, їм були ближчі декларовані
радянською Росією зовнішньополітичні принципи, зокрема теза про право народів
на самовизначення, та її пропозиції про відновлення торговельних зв'язків.
У серпні 1919 р. радянський уряд запропонував цим країнам укласти мир на
основі визнання їхньої національної незалежності. Під тиском Антанти
переговори були перервані. Прибалтійські уряди спочатку допомагали
білогвардійцям, а Фінляндія ще й сама організувала збройний напад на Карелію.
Проте прибалтійські країни були заінтересовані в мирному врегулюванні. 5
грудня 1919 р. відновилися радянсько-естонські переговори в Юр'єві (Тарту), а 2
лютого 1920 р. підписано російсько-естонський мирний договір про взаємне
визнання й установлення дипломатичних та консульських відносин.
Юр'євський договір був перемогою радянської дипломатії, бо означав
прорив політичної блокади радянської держави. Ленін назвав його «вікном, яке
російські робітники пробили в Західну Європу». В березні держави уклали
взаємовигідний торговельний договір, котрий розглядався як пробний камінь
подальшого мирного співіснування.
Після цього радянський уряд запропонував розпочати мирні переговори
урядам інших прибалтійських країн.
12 липня 1920 р. радянська Росія підписала мирний договір з Литвою, 11
серпня — з Латвією і, нарешті, 14 жовтня 1920 р. в Юр'єві — мирний договір з
Фінляндією. Фінляндія одержала більшу частину Карелії й Печенгу (росіяни залишили
за собою право вільного транзиту через неї до Норвегії). Східна Карелія переходила
до Росії.
Отже, відбувся прорив «санітарного кордону» Росії.
55
 2. За умовами мирного договору з Польщею в Ризі 18 березня 1921 р. Польща,
завдяки підтримці Антанти, закріпила своє загарбання Західної України й Західної
Білорусії, встановивши кордон на 150 км на схід від «лінії Керзона». Радянська
дипломатія пішла на поступки заради досягнення миру. Головної своєї мети вона
досягла — закінчилася цілковитою поразкою інтервенція Антанти й США,
радянська держава здобула мирну передишку.
3. На Далекому Сході ще тривала інтервенція Японії й США. В лютому 1920
р., після розгрому Колчака, НКЗС запропонував Японії почати мирні переговори.
Але японці не тільки не відповіли, а й ще захопили північну частину острова
Сахалін, що викликало рішучий протест радянського уряду. Японці вийшли із
Забайкалля під тиском Червоної Армії, але продовжували окупацію Приморського
краю.
6 квітня 1920 р. було створено Далекосхідну Республіку як своєрідний «буфер»
між радянською Росією і Японією. ДСР обіймала території на схід від озера Байкал
до узбережжя Тихого океану. 14 травня 1920 р. її офіційно визнав радянський уряд, а
потім і Японія. Мирні переговори з Японією з ініціативи ДСР розпочалися лише в
жовтні 1921 р. на Дайренській конференції'. Умови, висунуті японцями, мали на меті
перетворити ДСР у свій придаток (зокрема, вони зажадали одержання в «оренду» на
80 років Північного Сахаліну). Ультиматум Японії у квітні 1922 р. був відхилений,
переговори перервані.
Червона Армія й партизани поступово очищали Приморський край від
загонів отамана Семенова та японських інтервентів, у лютому 1922 р. звільнили
Хабаровськ. У вересні за проханням японської сторони відбулися переговори Японії
з ДСР і радянською Росією в Чанчуні (Маньчжурія). Але японські загарбницькі
вимоги й на цей раз зірвали переговори.
Тільки перемоги Червоної Армії й партизанських загонів над
білогвардійцями та японськими інтервентами, звільнення Владивостока 25 жовтня
1922 р. змусили японців, а також невеликий американський загін на початку
листопада 1922 р. поспішно евакуюватися з території ДСР. Острів Сахалін поки що
утримувався Японією (до 1925 р.). Далекий Схід за рішенням Народних зборів
ДСР від 14 листопада 1922 р. ввійшов до складу РСФРР, Далекосхідна республіка
перестала існувати.
Після майже п'яти років блокади, внутрішньої контрреволюції, війн із
державами Четверного союзу й Польщі
56
 на території колишньої царської Росії (крім країн Прибалтики) зазнала
цілковитої поразки іноземна збройна інтервенція, а громадянська війна
закінчилася перемогою радянської влади.
Глава 6
Міжнародні відносини й зовнішня політика
радянської Росії на Сході
(1919 — 1921 рр.)
• Встановлення дипломатичних відносин РСФРР із країнами
Близького й Середнього Сходу • Радянська Росія і національно-
визвольний рух у Монголії та Китаї
Встановлення дипломатичних відносин РСФРР із країнами Близького й
Середнього Сходу. Першою країною, яка встановила дипломатичні відносини з
радянською Росією, був Афганістан. У лютому 1919 р. він покінчив із
сорокарічним пануванням англійських колонізаторів і проголосив свою політичну
незалежність. 7 квітня 1919 р. афганський король Аманулла-хан направив у
Москву послання з побажанням установити дружні дипломатичні відносини між
Росією і Афганістаном.
27 травня В. І. Ленін і М. І. Калінін відповіли згодою, влітку до Кабула
направлено радянського повпреда Я. 3. Суріца. В жовтні до Москви прибула
афганська делегація на чолі з Мухаммедом Валі-ханом.
Тільки в серпні 1919 р. після провалу своєї збройної агресії на афганській
території Англія визнала незалежність Афганістану. Це дало можливість успішно
закінчити переговори в Москві й 13 вересня 1920 р. парафувати попередній
договір про дружбу між Росією та Афганістаном.
Англія намагалася зірвати підписання цього договору. Керзон двічі в жовтні
надсилав у Москву ноти, де обвинувачував радянський уряд в антибританській
діяльності в Афганістані. Незважаючи на протидію Англії, 28 лютого 1921 р. в
Москві був підписаний радянсько-афганський договір про встановлення дружніх
відносин. Сторони визнали незалежність одна одної, зобов'язалися не вступати з
третьою державою в угоди, які б завдавали шкоди одній із сторін.
Радянська Росія погодилася надати Афганістану грошову та іншу
матеріальну допомогу. зокрема, радянський уряд зобов'язався надати йому літаки
й створити авіашко-
57
 лу, передати 5000 рушниць з необхідним запасом патронів, збудувати завод з
виготовлення бездимного пороху, поставити обладнання для будівництва
телеграфної лінії, відрядити до Афганістану технічних спеціалістів тощо.
Це був перший рівноправний договір, який Афганістан уклав з великою
державою, що мало значення для всього Сходу. Збудована радянськими
спеціалістами радіостанція в Кабулі почала свою роботу передачею радіограми
короля Афганістану, де він високо оцінив радянський дарунок.
Радянський уряд передав Афганістану 12 березня першу частину допомоги в
розмірі 120 тис. крб. золотом і другу в серпні на суму 500 тис. золотих крб. 7
листопада 1921 р. в Кабул прибули 25 радянських спеціалістів. Радянський уряд
цілком виконав свої зобов'язання.
Не допускаючи ніякого втручання у внутрішні справи Афганістану, надалі
радянська держава продовжувала політично та економічно підтримувати його. В
розвиток договору 1921 р. пізніше (31 серпня 1926 р.) між Радянським Союзом і
Афганістаном було укладено договір про нейтралітет та взаємний ненапад. Ці
договори сприяли зміцненню незалежності й економічному розвиткові Афганістану.
З Іраном (до 1935 р. називався Персією) переговори про дипломатичні
відносини ускладнювалися протидією англійських представників та впливових
іранських політичних кіл. У 1918 р. Англія окупувала Іран. У серпні в Тегеран
прибула радянська дипломатична місія на чолі з І. О. Коломийцевим, яку
іранський уряд не визнав. У листопаді білогвардійські та англійські офіцери напали
на місію, пограбували й арештували її співробітників. Коломийцеву вдалося
врятуватися.
Влітку 1919 р., після вигнання британських військ із радянського Закавказзя,
в Тегеран була відряджена нова місія на чолі з Коломийцевим. Але по дорозі
білогвардійці за участю англійців і при потуранні іранських властей убили
Коломийцева. Тим часом (9 серпня 1919 р.) Англія уклала кабальну угоду з Іраном і
не допускала його зближення з радянською державою. Англійські представники
розпоряджалися армією, державним апаратом та фінансами Ірану.
Така діяльність Англії не могла тривати довго. Спроби Керзона перетворити
Іран на англійський протекторат зазнали поразки. Англійські інтервенціоністські
війська були вигнані із Закавказзя та Середньої Азії, Червона Армія підійшла до
кордонів Ірану. Іранський уряд 20 трав-
58
 ня 1920 р. звернувся з нотою до радянського уряду про визнання
Азербайджанської СРР і з пропозицією встановити дипломатичні відносини з
РСФРР.
Англійські окупанти кілька разів організовували державні перевороти в Ірані,
міняли уряди, не допускали направлення іранських делегацій у Москву та Баку,
ультимативно вимагали від Ірану ратифікації англо-іранського договору. Але
парламент Ірану (меджліс) так і не ратифікував цей договір. У листопаді 1920 р. в
Москву прибув Надзвичайний посол Ірану Мошавер-оль-Мемалек для укладення
договору з Росією.
21 лютого 1921 р. в результаті державного перевороту на чолі уряду Ірану
став Сеїд Зія ед-Дін. Велику роль відігравав командир полку козачої дивізії Ірану
Реза-хан, який пізніше став шахом.
26 лютого 1921 р. в Москві був підписаний радянсько-іранський договір про
встановлення дружніх відносин (перший такий договір радянської Росії з країнами
Сходу). Того самого дня Іран офіційно відмовився ратифікувати договір з Англією,
а потім його взагалі анулював.
Згідно з договором радянський уряд відмовлявся від усіх нерівноправних
договорів, укладених царським урядом на шкоду Ірану, від привілеїв, не сплачених
Іраном боргів, концесій, російських володінь в Ірані й від капітуляцій. Росія
віддала Ірану збудовані нею на його території шосейні дороги, залізниці, лінії
зв'язку, електростанцію, порт Ензелі, кораблі, баржі тощо — всього на суму 600
млн. крб. золотом. Обидві сторони домовилися не допускати утворення й
перебування на своїй території ворожих угруповань і збройних сил третіх держав.
Особливе значення мала стаття 6 договору, згідно з якою радянському
урядові надавалося «право ввести свої війська на територію Персії» навіть без її
згоди, якщо треті країни зроблять спробу перетворити цю територію «в базу для
воєнних виступів проти Росії» й загрожуватимуть безпеці радянських кордонів.
Договір установлював кордон між обома країнами, Іран одержував право на
військовий флот на Каспійському морі. Обидві країни зобов'язувалися не
втручатися у внутрішні справи одна одної.
Радянсько-іранський договір мав величезне міжнародне значення. Це був
серйозний удар по колоніальній системі. Спираючись на договір і підтримку
радянської Росії, Іран домігся евакуації англійських військ зі своєї території й
зміцнив своє міжнародне становище.
59
 З Туреччиною Росія встановила дипломатичні відносини тільки після
перемоги там демократичної революції на чолі з національним героєм генералом
Мустафою Кемаль-пашою (з 1934 р. — Ататюрк).
Грабіжницькі умови Севрського договору (10 серпня 1920 р.) й окупація
англійськими, французькими, італійськими та грецькими військами Стамбула й
територій власне Туреччини викликали бурхливе піднесення національно-
визвольного руху в країні. Турецьке населення не могло примиритися з
капітуляціями й поділом уже самої Туреччини на протекторати й анексовані зони
Антанти, зі спробами місцевих греків у районі чорноморських міст Самсун і
Трабзон створити грецьку державу Понт, з намаганням країн Антанти відкинути
Туреччину з європейських земель.
Війська Антанти нещадно розправлялися з повстанцями. Султан в
окупованому Стамбулі цілковито їм підкорявся й сприяв розгону англійцями
турецького парламенту, арешту значної частини депутатів. Указом султана
Мустафа Кемаль та його прихильники були позбавлені військових звань і
орденів, військовий суд заочно виніс їм смертний вирок.
23 квітня 1920 р. Кемаль та його прихильники зібрали в Анкарі новий
парламент, який назвали Великими національними зборами Туреччини. Головою
Зборів і уряду став Кемаль. Султана оголошено «полоненим невірних», а його
закони, прийняті в умовах окупації, — такими, що втратили силу.
Через три дні після відкриття Великих національних зборів — 26 квітня —
Кемаль направив листа Леніну з пропозицією встановити дипломатичні
відносини, укласти воєнний союз між обома країнами і надати допомогу
Туреччині в боротьбі за незалежність.
2 червня 1920 р. Рада народних комісарів РСФРР дала згоду на
встановлення дипломатичних відносин і направила в Анкару свого представника.
В Москву прибула турецька делегація на чолі з Бекір Самі-беєм, яка до осені
брала участь у розробці проекту договору.
Дипломатія Англії й Франції намагалася зірвати російсько-турецькі
переговори шляхом погроз, обіцянок та відвертих провокацій. Так, саме вона
спровокувала конфлікт Туреччини з дашнакською Вірменією, спокушаючи
турецьких експансіоністів можливими захопленнями територій у Закавказзі.
Після розгрому слабої дашнакської армії турецький уряд підписав 2 грудня 1920
р. з Вірменією кабальний Александропольський мир, який пере-
60
 творював Вірменію (за винятком Єревана й озера Севан) по суті в
турецький протекторат. Уряд РСФРР не визнав цей мир, а встановлення
радянської влади у Вірменії перекреслило агресивні плани турецької реакції.
Тим часом наступ грецьких військ, криваві розправи з турецьким
населенням погіршили становище самої Туреччини, яка звернулася по допомогу
до Росії. До Москви в лютому 1921 р. виїхала нова делегація, очолювана
Юсуфом Кемаль-беєм.
Характерно, що одночасно з цим у Лондоні перебувала турецька делегація
на чолі з Бекір Самі-беєм, якому Ллойд-Джордж обіцяв передати під протекторат
Туреччини все Закавказзя. НКЗС висловив подив у зв'язку з секретними
переговорами в Лондоні, запитуючи турецьку делегацію в Москві, чи не
змінилася орієнтація уряду Кемаль-паші. Глава делегації Юсуф Кемаль-бей
запевнив радянське керівництво в щирості дружніх щодо нової Росії намірів
турецького уряду й народу Туреччини.
16 березня 1921 р. переговори в Москві закінчилися підписанням
радянсько-турецького договору про дружбу й братерство. В договорі фіксувалося
право народів на самовизначення; не визнавалися ніякі міжнародні договори чи
інші акти, до прийняття яких примушували б силою одну із сторін;
підкреслювалося бажання встановити між обома народами «постійні сердечні
взаємовідносини й нерозривну щиру дружбу».
Визначався північно-східний кордон Туреччини, Росія віддала їй округи
Каре і Ардаган. а Туреччина звільняла Батум зі своїм районом для Грузії.
Нахічеванська область була визнана автономною територією під суверенітетом
радянського Азербайджану.
Радянський уряд звільнив Туреччину від грошових та інших зобов'язань,
які вона мала перед царським урядом. Сторони домовилися не допускати
створення або перебування на своїй території організацій або груп, претендуючих
на роль уряду другої країни. Сторони погодилися передати остаточне рішення щодо
міжнародного статусу Чорного моря й проток майбутній спеціальній конференції.
Одночасно з Московським договором була досягнута домовленість про
надання Росією Туреччині безоплатної фінансової допомоги в 10 млн. золотих
крб. З цієї суми 5,4 млн. крб. Туреччина одержала частинами протягом першої
половини 1921 р. Наприкінці року, незважаючи на власну економічну скруту,
Росія передала Туреччині ще 1,1 млн. крб. золотом.
61
 Радянська дипломатія взяла активну участь у розробці договору між
Туреччиною і закавказькими радянськими республіками. 13 жовтня 1921 р. за
участю РСФРР у Кар-сі було укладено договір про дружбу й братерство між
Туреччиною, з однієї сторони, й Азербайджаном, Вірменією та Грузією — з другої.
Він повторював основні положення Московського договору від 16 березня 1921 р.
З травня 1922 р. уряд РСФРР передав Туреччині 3,5 млн. крб. золотом — останній
внесок у рахунок наданих 10 млн. крб.
2 січня 1922 р. М. В. Фрунзе в Анкарі підписав договір про дружбу й
братерство між Українською СРР і Туреччиною, де також фіксувалися основні
положення Московського договору. Радянсько-турецькі договори про дружбу й
братерство сприяли перемозі турецького народу в національно-визвольній боротьбі.
Кемаль-паша зазначав на Великих національних зборах Туреччини: «Ми з Росією
— друзі. Бо Росія раніше, ніж будь-хто інший, визнала наші національні права й
проявила до них повагу».
Радянська Росія і національно-визвольний рух у Монголії та Китаї. З
Монголією відносини радянської Росії розвивалися успішно. Вже в лютому 1918 р.
радянський уряд повідомив її, що радянська держава назавжди відмовляється від
імперської політики царизму, анулює кабальні договори й борги Монголії за
російськими позиками. В серпні 1919 р. радянський уряд звернувся до Монголії з
пропозицією встановити дипломатичні відносини. У зверненні зазначалось:
«Російський народ відмовився від усіх договорів з японським і китайським
урядами щодо Монголії. Монголія є вільна країна... Вся влада й суд у країні
мають належати монгольському народові».
Ще в жовтні 1918 р. китайські інтервенти окупували Монголію. Після
одержання звернення радянського уряду монгольські революційні організації
направили в серпні 1919 р. в Москву листа з проханням про допомогу. Восени 1920
р. становище в Монголії різко погіршилося у зв'язку з вторгненням у країну з
Китаю білогвардійських загонів, очолюваних бароном Унгерном фон
Штернбергом. У Монголії встановився кривавий режим.
Тоді в Москву виїхала монгольська делегація з листом, де підкреслювалося:
«Ми просимо допомоги у Великої Радянської Росії. Ми хочемо зробити свою
країну незалежною». Делегацію прийняв В. І. Ленін і пообіцяв допомогу Червоної
Армії.
У березні 1921 р. в Монголії були створені тимчасовий народний уряд і
народна армія для боротьби з китайськи-
62
 ми окупантами й білогвардійською диктатурою Унгерна. З допомогою
Червоної Армії й частин армії ДСР монгольські війська розгромили інтервентів і
до кінця 1921 р. звільнили від них усю країну.
У жовтні 1921 р. в Москву прибула монгольська делегація на чолі з лідером
монгольської революції Сухе-Батором. 5 листопада 1921 р. радянський уряд і
делегація Монгольської Народної Республіки підписали угоду про встановлення
дружніх відносин між двома країнами. Обидва уряди зобов'язалися у своїх
політичних, дипломатичних та економічних взаємовідносинах керуватися
принципом найбільшого сприяння, не допускати на своїй території діяльності
організацій, ворожих для другої сторони. Монголії передавалося телеграфне
обладнання, що було встановлене за часів царизму. Укладено взаємовигідну
торговельну угоду.
З Китаєм у перші роки після Жовтневої революції радянська Росія
відносин не мала. Пекінський уряд вороже сприйняв радянську владу. До березня
1918 р. його посланник у Росії не визнавав радянського уряду, а потім узагалі
був відкликаний додому. Китайський уряд продовжував підтримувати зносини з
царською місією й консульствами до вересня 1920 р., не допускав у країну
радянських представників. Більше того, весь цей час пекінський уряд здійснював
ворожі акти проти радянської держави: в грудні 1917 р. заборонив вивозити в
Росію чай та інші продукти харчування, 11 січня 1918 р. взагалі закрив кордон з
Росією, а в серпні послав свої війська в Сибір для участі в інтервенції Антанти
проти радянської держави, дав цілковиту свободу дій білогвардійським загонам
отамана Семенова на кордонах із РСФРР.
Неодноразові звернення радянського уряду щодо нормалізації відносин,
ліквідації нерівноправних договорів і взаємовигідної торгівлі Пекін або відхиляв,
або просто відмовчувався.
Південний уряд Китаю на чолі з Сунь Ятсеном публічно підкреслював
спільність цілей російської й китайської революцій, висловлював симпатії до
радянської держави. 25 липня 1919 р. Раднарком РСФРР опублікував декларацію
«До китайського народу й до урядів Північного і Південного Китаю», якою
денонсував нерівноправні договори, укладені царським урядом з Китаєм,
відмовився від російської частки «боксерської контрибуції», зобов'язався не
втручатися у внутрішні справи Китаю.
63
 Пекінський уряд не відповів на це звернення. Глава Південного уряду
Сунь Ятсен у своїй відповіді В. І. Леніну від імені всього китайського народу
щиро подякував за дружню ініціативу.
Тільки в серпні 1920 р. в Пекіні почалися переговори між делегацією
Далекосхідної Республіки й Північним урядом Китаю, а у вересні-жовтні — в
Москві між радянським урядом і військово-дипломатичною делегацією Китаю.
Офіційні відносини не були встановлені, але Пекін усе ж відмовився визнавати
представників царського уряду.
У новому зверненні радянського уряду до Китаю 27 вересня 1920 р. були
повторені миролюбні радянські ініціативи щодо проведення переговорів і
встановлення дипломатичних та консульських відносин. Переговори в Пекіні
спочатку з делегацією ДСР, а потім у грудні 1921 р. з делегацією радянської Росії
знову нічого їй- дали. Пекінський уряд ухилявся від нормалізації
дипломатичних відносин з радянською державою.
Лише 31 травня 1924 р., в рік визнання Радянського Союзу багатьма
державами, Китай установив з ним нормальні дипломатичні й консульські
відносини.
Глава 7
Вашингтонська конференція й становлення
Вашингтонської системи міжнародних відносин
(1921 — 1922 рр.)
• Політика великих держав на Далекому Сході • Вашингтонська
конференція • Крах Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних
відносин та його причини
Політика великих держав на Далекому Сході. Ні переділ світу після першої
світової війни, ні договори Версальської системи не ліквідували суперечностей
між великими державами, не забезпечили стійкість міжнародного становища.
Основи Версальської системи міжнародних відносин підривалися відсутністю
США й радянської Росії в Лізі Націй, їхньою неучастю в багатьох договорах. Не
були врегульовані проблеми Азіатсько-тихоокеанського регіону, а також питання
морських та сухопутних озброєнь.
Зокрема, становище на Далекому Сході після світової війни залишилося
особливо напруженим. Народи регіо-
64
 ну, пробуджуючись від вікової сплячки, дедалі більше втягувалися у вир
національно-визвольної боротьби.
В різних районах Китаю хазяйнували місцеві уряди з числа великих
феодалів, які орієнтувалися то на Японію, то на Англію або США. Між ними
точилася постійна боротьба за збільшення своїх територій. Рішення Паризької
конференції про передання Японії колишніх німецьких концесій у Щаньдуні ще
більше загострили внутрішнє становище в Китаї. 4 травня 1919 р. розпочався
масовий рух протесту проти Версальського договору, що охопив усі основні
центри країни й став загальнонаціональним. Пекінський уряд був змушений
усунути зі свого складу прояпонських міністрів і відмовитися підписувати
Версальський договір.
Поряд із протестом проти зазіхань Японії в країні дедалі рішучіше стали
вимагати виведення всіх іноземних військ і поліції. Одночасно в 1919 р. вибухнуло
всенародне повстання в окупованій японцями Кореї. Великі держави, кожна з яких
грабувала Китай і Корею, намагалися придушити національно-визвольний рух у
цих країнах і домогтися переваг для своїх концернів та фірм.
Після світової війни й поразки Німеччини значно посилилися позиції Японії
на Далекому Сході й у басейні Тихого океану. Користуючись тим, що США й
Англія були зайняті проблемами Європи, Японія односторонньо порушила
довоєнне співвідношення сил у регіоні й прагнула ще більше експлуатувати Китай,
здійснила інтервенцію в радянському Сибіру. Англо-японський воєнний союз 1902
р., продовжений у 1911 р. ще на 10 років, зміцнював позиції Японії. Особливо це
позначилося на збільшенні частки Японії в торгівлі з Китаєм (до 50 % його
зовнішньоторговельного обороту, тоді як на частку Англії припадало 17,1 %, а США
— 15,7 %). В 1918 р. японський експорт у Китай збільшився до 2 млрд. ієн (у 1913
р. становив близько 65 млн. ієн, тобто в 31 раз менше). Гасло «Азія — для азіатів»
Японія своєрідно тлумачила як «Азія — для японців».
Британська імперія після війни була впевнена у своїй військово-морській
могутності. В цілому принцип «стандарт двох держав» як співвідношення
тоннажу англійських кораблів до тоннажу двох інших наймогутніших морських
держав витримувався. Але вже розгорілося суперництво в цій галузі між великими
державами, і це саме тоді, коли Англія була змушена скорочувати свої витрати на
флот у зв'язку з виплатою боргів.
65
 Так, у 1919 р. Англія мала 737 військових кораблів (з них 43 лінкори-
дредноути), США — 595 кораблів (у тому числі 22 лінкори), Японія — 192
кораблі (з них 13 лінкорів). Проте США до 1925 — 1926 рр. збиралися збудувати
ще 10 лінкорів, 5 важких крейсерів, 10 мінних крейсерів, 50 торпедних катерів,
39 підводних човнів тощо. Сполучені Штати прагнули створити наймогутніший
військово-морський флот у світі.
Японія з 1920 р. згідно з програмою «8 + 8» планувала будувати кожні 8
років дві ескадри по 8 лінкорів, більш могутніх, ніж у США, 24 крейсери (в тому
числі 8 важких), 45 есмінців та 65 підводних човнів. Англія ж у 1920 р. заклала
лише 4 могутніх крейсери. Військово-морське суперництво й безперспективність
продовження англо-японського воєнного союзу 1911 р. значно ускладнювали
позиції Англії на Тихому океані.
США нічого не одержали за договорами Версальської системи, але стали
наймогутнішою економічною державою і всесвітнім кредитором. У 1922 р.
частка США, де проживало тільки 6 % людства, у світовому виробництві
автомашин становила 85 %, сталі та нафти — 66, алюмінію та міді — 60,
видобутку вугілля — 50 % і т. п. В їхньому володінні було 1/2 світового запасу й
20 % світового видобутку золота. А борги країн Антанти Сполученим Штатам із
процентами досягали 12 млрд. дол.
У липні 1920 р. був відкритий Панамський канал, який скоротив шлях для
американських кораблів, скажімо, від Нью-Йорка до Гонолулу на 8 тис. миль.
США поліпшили свої позиції в Тихому океані. Щоб це закріпити, вони
домоглися створення на 5 років консорціуму банків США, Англії, Франції та
Японії для фінансування Китаю, промислових позик і т. п. До речі, за ці 5 років
консорціум не надав Китаю жодної позики, але сприяв посиленню ролі США в
регіоні.
Політичні невдачі США на Паризькій конференції викликали
незадоволення серед американської громадськості. Опозиція Вільсону в конгресі
обвинуватила адміністрацію в надмірному захопленні європейськими
проблемами на шкоду інтересам США на Далекому Сході. Проте це було
перебільшенням. Саме Вільсон ще до вступу США у війну розробив широку
програму військово-морського будівництва в США, що, за його намірами, мало
забезпечити переваги США на морях і океанах не тільки над Німеччиною чи
«морською володаркою» Англією, але й Японією в Азіатсько-тихоокеанському
регіоні.
66
 Новий президент США У. Гардінг і його державний секретар Ч. Юз у 1921 р.
поставили завдання — «виправити помилки» Вільсона, домогтися переваг у
політиці на далекосхідному напрямку й «узяти реванш» за невдачі в Парижі.
Радянська Росія мала слабі позиції на Далекому Сході, які ще
ускладнювалися антирадянською інтервенцією Японії, США, Англії й Франції, а
також кривавими набігами банд барона Унгерна й отаманів Семенова та
Калмикові. Червона Армія розгромила війська Колчака, але припинила наступ
далі на схід. Радянська Росія, яка вже вела війну з Польщею, шукала невоєнних
засобів припинення агресії на Далекому Сході, особливо Японії. Створення
Далекосхідної Республіки (6 квітня 1920 р. — 14 листопада 1922 р.) як
своєрідного буфера сприяло нейтралізації антирадянських дій японських
інтервентів.
Вашингтонська конференція. 10 липня 1921 р. Ч. Юз від імені уряду США
виступив із заявою про скликання міжнародної конференції з питань обмеження
морських озброєнь і обговорення тихоокеанських проблем. Передбачалося
запросити у Вашингтон делегації Англії, Японії, Франції, Італії, Бельгії, Голландії,
Португалії та Китаю. Європейські держави, британські домініони й Китай вітали
ініціативу США. Японія схвалила пропозицію обговорити військово-морські
проблеми, але висловила побажання не відкривати дискусій з питань становища
на Далекому Сході. Радянський уряд висловив 19 липня рішучий протест «проти
виключення його з конференції, котра безпосередньо його торкається», а також
проти незапрошення ДСР. Він попередив, що не визнаватиме рішень конференції,
якщо там не будуть брати участь РСФРР і ДСР.
11 серпня Вашингтон направив офіційні запрошення на конференцію
вищезазначеним країнам, ігноруючи протести радянської Росії й ДСР. Тим часом
у самому державному департаменті існували незгоди щодо запрошення РСФРР і
ДСР. «Російський відділ» був категорично проти запрошення обох країн,
відмовлявся від переговорів з ними. «Далекосхідний відділ» виступав проти
японських претензій і тому навіть погоджувався запросити до Вашингтона
делегацію ДСР без участі в конференції.
Делегація Далекосхідної Республіки таки прибула неофіційно до
Вашингтона, хоч і не була допущена до переговорів. Вона відіграла велику роль у
розкритті загарбницьких планів окремих держав на Далекому Сході. Маючи у
своєму розпорядженні секретні документи, делегація ДСР почала публікувати їх
в американській пресі.
67
 В першій групі документів повідомлялося про домовленість японської
дипломатії з отаманом Семеновим та іншими білогвардійцями щодо наступу
на Амурську область. У новорічних газетах США публікувалися подробиці
франко-японських таємних переговорів та угод під заголовками: «Розкриття
франко-японської змови!», «Франція хоче вимести США з Азії» та ін.
Через 4 дні американські газети вмістили матеріали про брехливість
японської дипломатії та її дії на Далекому Сході, про прагнення Японії до
загарбань у Росії. Це була сенсація. Французькі та японські делегації намагалися
викрутитися, але їхні пояснення ще більше загострювали невдоволення США.
Вашингтонська конференція 9 держав тривала з 12 листопада 1921 р. до
6 лютого 1922 р. Були присутні також представники британських домініонів та
Індії. Тому вважалося, що в конференції брали участь 14 держав.
На урочистому відкритті Вашингтонської конференції було оголошено,
що всі засідання будуть відкритими, а виступи делегатів публікуватимуться у
пресі. З великим галасом повідомлялося про відміну таємної дипломатії. Але
все це виявилося риторикою. Фактично тексти договорів погоджувалися за
кулісами, всі основні питання вирішувала «Велика трійка» — Ч. Юз (США), А.
Бальфур (Англія) і С. Като (Японія).
Характерно, що на першому ж засіданні главі делегації Франції А. Бріану
навіть місця за центральним столом не дісталося, і він був змушений сісти
збоку, що просто приголомшило французьких дипломатів. Тільки в кінці
засідання американський офіцер поступився йому місцем. Пізніше про
«договір 4-х» делегація Франції дізналася лише за два дні до його підписання.
Ще менше рахувалися з Італією та іншими країнами. Американська дипломатія
навіть у таких питаннях брала реванш за невдачі в Паризькій конференції.
Офіційний порядок денний містив тільки два питання: 1) обмеження
морських і сухопутних озброєнь, правила користування новими засобами
війни; 2) тихоокеанське та далекосхідне питання.
Питання про англо-японський воєнний союз, термін якого закінчувався в
1921 р., в порядку денному не значилося, але стало предметом залаштункової
політичної боротьби. В результаті цієї боротьби США, Англія, Японія і Франція
домовилися поважати колоніальні володіння одна одної й взаємно гарантувати
їх безпеку.
68
 Цю домовленість було втілено в кількох договорах.
1. СІІІА, Англія, Японія і Франція підписали «Договір 4-х» (13 грудня 1921
р.) — трактат про взаємну гарантію недоторканності їхніх острівних володінь на
Тихому океані. Договір укладено на 10 років з умовою (вона мала надзвичайне
значення), що після його ратифікації англо-японський воєнний союз 1911 р.
втрачає свою силу (ст. 4). Глава японської делегації потім сказав англійському
колезі: «Ви влаштували союзові блискучий похорон». Проте фактично це був
результат дій і політичної перемоги американської дипломатії, яка, до речі,
зробила у відповідь поступку Японії — США визнали її права на мандат Ліги
Націй щодо островів Маріанських, Маршаллових та Каролінських. «Договір 4-х»
юридичне оформив принцип партнерства великих держав на Тихому океані.
Вашингтонський «четверний договір» не міг бути тривким, оскільки не
розв'язав суперечностей між його учасниками і не враховував інтересів
колонізованих народів Далекого Сходу.
2. Другий договір — трактат між США, Англією, Японією, Францією та
Італією — «Договір 5-ти держав» був підписаний 6 лютого 1922 р. терміном на
15 років і стосувався обмеження морських озброєнь. Укладанню цього договору
передувала дуже гостра дискусія на конференції.
Юз запропонував припинити будівництво наймогутніших військових
дредноутів (у США не вистачало баз, великі кораблі не проходили через
Панамський канал), виключити частину старих кораблів, установити
максимальний тоннаж одного лінкора в 35 тис. т, протягом 10 років їх не
будувати і т. п. Це була сенсація. Газети писали, що, коли Юз говорив про
припинення будівництва лінкорів, не попереджений заздалегідь англійський
адмірал лорд Бітті нагадував бульдога, який дрімав на сонці й раптом одержав
стусана від зухвалого перехожого.
Проте Англія підтримала Юза: її флот вимагав величезних витрат, від
старих кораблів хотіли позбавитися, уряд прагнув підвищити якість кораблів за
рахунок скорочення їх кількості. Японія заперечувала лише проти
запропонованого Юзом співвідношення загального тоннажу лінкорів для США,
Англії й Японії — 10:10:6. Японська делегація вимагала встановити
співвідношення 10:10:7. Американська делегація пригрозила: якщо японці
будуть затинатися, то Сполучені Штати будуватимуть по 4 кораблі на кожний
японський корабель.
69
 Серйозні суперечки з цих питань виникли в Англії та Франції. Англія не
зуміла домогтися скорочення сухопутної армії Франції в Європі, тому стала
вимагати скорочення французького підводного флоту. Спочатку вона пропонувала
взагалі ліквідувати цей флот у всіх країнах. Але Франція не тільки категорично
заперечила проти цього, але й не погодилася навіть на його скорочення. Бріан
відверто заявив: «Англія вживає запобіжних заходів проти нас, а ми бажаємо вжити
запобіжних заходів проти Англії». Після безрезультатної дискусії питання про
підводний флот залишилося невирішеним.
У «Договорі 5-ти держав» було встановлено співвідношення розмірів лінкорів
— 10:10:6:3,5:3,5; тобто для США, Англії, Японії, Франції й Італії загальний
тоннаж лінкорів визначався відповідно (в тисячах тонн) — 526 (18 кораблів): 559
(20 кораблів): зоЇ (10 кораблів): 221 (10 кораблів): 183 (10 кораблів). Держави
зобов'язувалися не будувати лінкорів водотоннажністю більше ніж 35 тис. т
кожний.
Договір не містив обмежень для крейсерів та підводних човнів. Заборонялося
створювати нові морські бази в центральній та західній частинах Тихого океану.
США й Англія не могли мати бази ближче 5 тис. км до Японії, тому США
позбавилися можливості будувати такі бази на Філіппінах та острові Гуам. Англія
ж зберігала право зміцнювати Сінгапур.
«Договір 5-ти держав» установлював глобальну військово-морську рівновагу
великих держав. США утвердилися як наймогутніша морська держава, досягли
паритету з Англією за тоннажем важких кораблів. Зате Англія зберегла лідерство
в надводному флоті.
Стратегічно більше виграла Японія. Договір не містив обмежень щодо
підводних човнів і кораблів середнього тоннажу. США й Англія позбавилися права
будувати нові морські бази біля Японії. Тож у випадку війни США або Англія
могли зосередити лише 1/3 свого флоту в Тихому океані.
«Договір 5-ти держав» був наскрізь пройнятий духом гострих суперечностей
між державами. Через це він не міг вирішити і, природно, не вирішив проблеми
обмеження морських озброєнь. Навпаки, він підштовхнув великі держави згодом до
нового бурхливого піднесення військово-морського будівництва.
3. Третій договір, підписаний в останній день роботи Вашингтонської
конференції (6 лютого 1922 р.), — трак-
70
 тат між усіма учасниками — «Договір 9-ти держав». Він визначав
принципи й політичні зобов'язання держав - учасниць щодо Китаю.
Китай у той час був поділений між Північним (Пекінським) і Південним
(Кантонським) урядами. Фактично вони правили лише кількома провінціями, в
інших боролися за владу й чинили нескінченні перевороти численні феодали й
генерали. В Маньчжурії, Шаньдуні, Порт-Ар-турі й Дайрені хазяйнували японці,
в Тибеті й Вейхайвеї — англійці. Китай був роздрібнений на окремі автономні
провінції й «зони впливу» іноземних держав.
У Південному Китаї Сунь Ятсен, лідер Гоміндану (націоналістичної партії),
обраний у травні 1921 р. президентом Китайської Республіки, правив до своєї
смерті в 1925 р. Він листувався з В. І. Леніним, приймав радянських
представників (зокрема в січні 1923 р. А. Йоффе, з яким підписав угоду про
підтримку радянською Росією об'єднання Китаю та забезпечення його
незалежності від великих держав). Сунь Ятсен відмовився посилати своїх
представників на Вашингтонську конференцію в складі пекінської делегації, не
визнав рішень конференції.
Великі держави визнавали Пекінський уряд (ще загравали з багатьма
генералами, правителями окремих провінцій). Пекінська делегація на конференції
виступала у Вашингтоні від імені всього Китаю й прагнула досягти перегляду
договорів на основі зміцнення суверенітету Китаю. Вона підтримувала
американську пропозицію про «відкриті двері й рівні можливості» всіх держав,
наполягала на відмові Японії від «21-ї вимоги», на поверненні Шаньдуну та
інших китайських територій, де хазяйнували окремі іноземні держави.
Обговорення «китайського питання» було дуже гострим і напруженим.
Китайська програма в цілому була відхилена, ряд її пунктів знайшов
відображення в американському проекті договору. У своїй політиці щодо Китаю
учасники «Договору 9-ти» зобов'язувалися «поважати суверенітет, незалежність і
територіальну та адміністративну недоторканність Китаю» як нейтральної
держави «з метою дійсного встановлення й підтримки принципу рівних
можливостей для торгівлі та промисловості всіх націй на території Китаю» (стаття
І). У цьому та ще в принципі «відкритих дверей» і ліквідації «зон впливу» (стаття
III) полягав головний зміст «Договору 9-ти держав».
Договір був спрямований проти зазіхань Японії на монопольне
хазяйнування в Китаї. Вважаючи таку спрямо-
71
 ваність важливим досягненням дипломатії США, державний секретар Юз
пізніше підкреслював, що «завдяки цьому договору «відкриті двері» в Китаї
стали, нарешті, реальністю».
Під тиском Сполучених Штатів, які пригрозили відновити гонку морських
озброєнь, Японія погодилася на фактичну відмову від більшості привілеїв за
угодою «21-ї вимоги». 4 лютого 1922 р. (напередодні закінчення Вашингтонської
конференції) вона змушена була підписати угоду з Китаєм про повернення йому
Шаньдуну в шестимісячний строк з викупом колишнього німецького майна за 66
млн. франків золотом і виведенням звідтіля японських військ.
У цілому «Договір 9-ти» означав створення єдиного фронту колоніальних
держав на чолі з США щодо спільної експлуатації Китаю й певну політичну
поразку Японії та Англії, не кажучи вже про явний реванш США перед
французькою дипломатією. Проте Японія тоді так і не віддала орендовані Порт-
Артур і Дайрен, Англія ж підписала угоду з Китаєм про «готовність» повернути
йому орендовану територію Вейхайвею, але обіцянки цієї не виконала.
Вашингтонські договори доповнили систему Версальських договорів,
зафіксувавши баланс сил великих держав. Разом вони встановили Версальсько-
Вашингтонську систему міжнародних відносин, яка забезпечила тимчасову
стабілізацію міжнародного становища.
Вашингтонські рішення продемонстрували перемогу американської
дипломатії, посилення впливу США на міжнародній арені як провідної держави
світу.
Крах Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин та його
причини. Версальсько-Вашингтонська система зафіксувала й оформила
результати першої світової війни, визначила нове співвідношення сил у Європі й
на Далекому Сході.
Та чи могла вона бути тривалою й стійкою?
Саме життя показало неміцність Версальсько-Вашингтонської системи
післявоєнного устрою міжнародних відносин, її крах у близькому майбутньому
був неминучим. У чому припини цього краху?
1. Система 8 договорів не могла усунути суперечностей між великими
державами, навпаки, вона ще більше 'їх загострила, посіявши насіння другої
світової війни.
2. Версальсько-Вашингтонські договори «узаконили» колоніальну
систему, але водночас викликали нове піднесення революційної національно-
визвольної бороть-
72
 би народів, що породило кризу, а пізніше й розпад колоніалізму.
3. Із Версальсько-Вашингтонської системи західні держави виключили
радянську Росію, що відразу знецінило договори. Та й сама радянська держава
не збиралася бути гарантом створеного Заходом суперечливого «балансу сил»
на міжнародній арені.
4. Ізоляціонізм у зовнішній політиці США, що зростав, їх неучасть у
діяльності Ліги Націй і згодом «політика невтручання», фактичного потурання
агресії Німеччини, Японії та Італії прирекли глобальну Версальсько-
Вашингтонську систему на безумовний провал.
5. Одну з причин цього провалу становила також невирішеність
проблеми репарацій. Серед великих держав не було єдності з цього питання.
Вже після мораторію Г. Гувера в червні 1931 р. припинилася виплата
репарацій, що й поклало початок краху всієї системи післявоєнних
договорів.
6. Не було створено дійового контролю за виконанням підписаних
договорів. Німеччина після Паризької конференції з допомогою тих же держав-
переможниць почала швидко переозброюватись. А самі великі держави відразу
ж після укладення «Договору 5-ти», використовуючи різні лазівки в договорі,
стали нарощувати темпи військово-морського будівництва. Так, Англія почала
збільшувати свій крейсерський флот. З 1925 до 19зо р. вона додатково
розгорнула будівництво 15 крейсерів (крім 5 вже закладених раніше), 27
есмінців, 1 авіаносця, 24 підводних човнів тощо.
Тим же шляхом пішли й інші учасники договору. В США після
Вашингтонської конференції було асигновано на будівництво бойових
кораблів 1 млрд. дол. За 8 років після конференції морські держави заклали 52
нових крейсери (Англія — 15, США — 13, Японія — 12, Франція — 6, Італія
— 6).
Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин зберігала
відносну дієвість до зо-х років, становила своєрідну передишку перед новою
світовою війною.
 Глава 8
Проблеми нормалізації міжнародних
економічних відносин у Європі
в 1922 — 1923 рр.
• Потреби економічного відродження Європи після війни •
Активізація зовнішньополітичної діяльності радянської України •
Генуезька конференція й Рапалльський договір • Гаазька конференція •
Створення Радянського Союзу • Лозаннська конференція та її договори
Потреби економічного відродження Європи після війни.
В 1920 — 1921 рр. в усьому світі вибухнула економічна криза — перша
післявоєнна криза перевиробництва. Спочатку в США, Англії й Японії, а потім в
інших капіталістичних країнах вона охопила всі галузі економіки. У квітні 1921 р.
падіння промислового виробництва досягло максимуму (у США його індекс
скоротився на 32%, зовнішня торгівля зменшилася вдвоє).
Особливо тяжкою була криза в Європі, яка тільки-но почала виходити з
воєнної розрухи. У квітні 1921 р. в Європі налічувалося до 10 млн. безробітних і
близько зо млн. зайнятих неповний робочий тиждень, в Англії — до 2,5 млн.
безробітних, тобто 15% усіх робітників. У США було близько 5 млн. безробітних.
Загальна кількість робітників, уражених безробіттям, у всьому світі досягла 1зо
млн. чоловік.
У Європі відчувалася гостра потреба у відродженні економіки й
налагодженні міжнародних економічних відносин. Виключення Німеччини та її
колишніх союзників зі сфери дії системи європейського господарства, важкий тягар
репарацій завдали нещадного удару не тільки по переможених державах, які вже не
могли вчасно виплачувати ці репарації, але й по переможницях, що втратили
нормальні торговельні зв'язки. «Пасивний опір» Німеччини, не вилікувані
економічні рани війни й загальне зубожіння мас населення призвели до тяжких
наслідків і вкрай загострили суперечності між державами.
Радянська Росія відстояла свою незалежність. Але країна була розорена
війною та іноземною інтервенцією. В 1920 р. продукція тяжкої промисловості була
в 7 разів меншою за довоєнну (13,8 %), виплавка чавуну становила З % довоєнного
рівня, посівна площа — 49 % довоєнної.
Радянська влада з метою термінового подолання розрухи перейшла до нової
економічної політики. Зовнішня
74
 політика мала забезпечити мир і нормалізацію економічних зв'язків з якомога
більшою кількістю іноземних держав. Уже в березні 1921 р. радянська Росія без
дипломатичного визнання мала торговельні угоди з Англією, Німеччиною,
Австрією, Італією, Данією й Чехословаччиною, торгувала з Норвегією і Швецією.
Крім того, з 9 сусідніми державами вже були встановлені дипломатичні та
економічні відносини. Радянська країна прагнула до відновлення старих
економічних зв'язків, коли, скажімо, в 1913 р. поставки Росії становили половину
європейського імпорту сільськогосподарських продуктів, 2/3 світової потреби в
коноплях тощо.
Ділові кола європейських держав теж були заінтересовані в розвитку
торговельних відносин, зокрема з радянською Росією. «Є сила, — зазначив Ленін,
— більша, ніж бажання, воля і рішення будь-яких з ворожих урядів або класів, ця
сила — загальні економічні всесвітні відносини, котрі примушують їх вступити на
цей шлях зносин з нами». Однак уряди держав Антанти навіть допомогу
голодуючим Поволжя й України обумовлювали сплатою боргів попередніх урядів
Росії й поверненням іноземної власності. Про це гарячкове радилися правлячі кола
Англії, Франції та інших держав, намагаючись подолати економічну кризу.
Активізація зовнішньополітичної діяльності радянської України. В 1921 —
1922 рр., в умовах розрухи й голоду, радянська Україна розгорнула активну
міжнародну діяльність під керівництвом голови Раднаркому й наркома
закордонних справ X. Г. Раковського. В січні 1921 р. була утворена дипломатична
місія УСРР при уряді Росії на чолі з Ю. М. Коцюбинським. Разом із спеціальним
посланником українського уряду Ф. Я. Коном Ю. М. Коцюбинський провів у
Москві успішні переговори з делегацією литовського уряду й 14 лютого 1921 р.
підписав з Литвою перший в історії УСРР договір про встановлення
дипломатичних відносин.
Представники уряду України Е. Й. Квірінг та О. Я. Шумський входили до
об'єднаної радянської делегації під час підготовки й укладення радянсько-
польського мирного договору в березні 1921 р. Україна разом з Росією й Польщею
ратифікувала договір у середині квітня. На початку жовтня О. Я. Шумський у ранзі
українського посла виїхав до Варшави.
В 1921 — 1922 рр. українська дипломатія успішно діяла в єдиному
зовнішньополітичному фронті радянських
75
 республік у справі прориву дипломатичної ізоляції й установлення ділових
контактів з зарубіжними державами. Головним завданням усіх республік було
вийти зі стану розрухи, відновити підірвані війною економічні відносини.
У квітні 1921 р. Німеччина визнала УСРР де-факто, підписавши з нею в
Берліні договір про обмін військовополоненими та інтернованими громадянами. У
серпні Україна уклала двосторонній мирний договір з Латвією, а в листопаді — з
Естонією, тоді ж почала працювати українська місія в Берліні, очолювана М.
Левицьким. Почалися ефективні дипломатичні переговори з Чехословаччиною.
Чехословацька Республіка, яка тільки в 1934 р. встановила дипломатичні
відносини з СРСР, у травні 1921 р. фактично визнала радянську Україну. Це
сталося, коли до Праги прибув голова торговельної місії УСРР М. Левицький, а
до Харкова на чолі делегації — майбутній президент Чехословаччини Е. Бенеш.
Після переговорів у Празі 6 червня 1922 р. був підписаний тимчасовий торго-
вельний договір, що поклав початок взаємовигідному економічному
співробітництву між обома країнами й дружнім відносинам між їхніми
«самостійними представництвами». Стали розвиватися ефективні зв'язки між зов-
нішньоторговельними організаціями, експортними фірмами й підприємствами
обох республік. Чехословаччина надала допомогу потерпілим в Україні від
голоду 1921 — 1922 рр., підтримала біженців та емігрантів з України.
Г. В. Чичерін у той час високо оцінював можливості самостійних, але
скоординованих дій дипломатії радянських республік, зокрема України. Так, у
телеграмі X. Г. Раковському (1 червня 1921 р.) він зазначав, що «було б краще,
якби УСРР частіше виступала самостійно, одна, виявляючи самостійність своєї
зовнішньої політики, і тільки в найважливіших випадках ми могли б надавати
дипломатичну допомогу».
7 грудня були встановлені де-факто дипломатичні відносини УСРР з
Австрією. Повноважним представником України у Відні направлено Ю. М.
Коцюбинського. Україна вирядила свого представника також в Італію. Загалом у
1922 р. УСРР мала близько 40 своїх повпредів, консулів, тимчасових
дипломатичних місій у різних країнах (у Москві, Ташкенті, Лондоні, Берліні,
навіть у китайському місті Харбіні).
Ефективно розвивалися відносини України з Туреччиною. 2 січня 1922 р.
українська надзвичайна місія на чолі з М. В. Фрунзе підписала в Анкарі Договір
про дружбу
76
 й братерство. А наступного дня на прийомі з цієї нагоди Мустафа Кемаль-
паша у своїй промові підкреслив: «Туреччина та Україна — найближчі одна до
одної країни. Так само є близька й дружба між народами цих двох країн». Через
півроку в Харкові було відкрито посольство Туреччини. У вересні 1922 р. в
Анкарі з'явилася повноважна місія України, але проіснувала недовго.
Дедалі інтенсивнішими ставали торговельні зв'язки між обома країнами.
Турецькі купці без будь-яких перешкод приїжджали в Україну, брали участь у
Київському, Харківському та Одеському ярмарках. Турецькі торговельні кораблі
відвідували українські порти без усяких віз, що, у свою чергу, дозволялося
українським суднам при заході в Туреччину. Так, уже в 1926 — 1927 рр.
Туреччина посідала перше місце у зовнішній торгівлі України: на її мастку
припадало 45 % усього українського зовнішнього товарообороту, а в експорті
СРСР до Туреччини частка УСРР становила близько 35%.
Особливе значення для незалежної радянської України мали відносини з
Росією. У травні 1920 р. IV Всеукраїнський з'їзд Рад закликав до активізації
політичного й господарського зближення з нею. У прийнятій спеціальній ухвалі
«Про державні взаємини між УСРР і РСФРР» з'їзд визнав доцільним об'єднання
ряду народних комісаріатів двох країн. У результаті 28 грудня 1920 р. у Москві
був підписаний «Союзний робітничо-селянський договір між РСФРР і УСРР», за
яким обидві республіки «з метою оборони, а також в інтересах їхнього
господарського будівництва» уклали союз і об'єднали свої комісаріати військових
і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошти
й телеграфу.
Мету зближення радянських республік В. І. Ленін вбачав не у «вступі до
РСФРР», а у «формальному об’єднанні з РСФРР у союз радянських республік
Європи й Азії».
Зі створенням єдиного Радянського Союзу більшість наркоматів у
республіках (у тому числі в Україні) з 6 липня 1923 р. стали союзно-
республіканськими, а основні (зокрема Народні комісаріати закордонних справ)
перетворилися на союзні, чи, як тоді називали, «злиті» з місцем перебування в
Москві. Україна, як і інші республіки, втратила право самостійно здійснювати
зовнішньополітичну діяльність. У серпні 1923 р. консульські та дипломатичні
служби України за кордоном автоматично зливалися з відповідними установами
НКЗС СРСР. Наркомат закордонних справ Української РСР офіційно перестав
існувати 20 вересня 1923 р.
77
 Генуезька конференція і Рапалльський договір. 28 жовтня 1921 р. уряд РСФРР
запропонував західним країнам скликати загальну міжнародну конференцію з
питань економічних зв'язків та російських боргів. Москва різко засудила рішення
Англії, Франції, Бельгії, Японії, Німеччини та інших країн на Брюссельській
конференції, що відбулася 6 — 8 жовтня 1921 р. й у своїй резолюції висувала
умовою допомоги Росії сплату нею старих боргів. У своїй ноті радянський уряд
зазначив: «Жоден народ не зобов'язаний сплачувати вартість тих ланцюгів, які
він носив протягом віків». Разом з тим він повідомляв про свою готовність
зробити ряд поступок у питанні про борги, особливо за умови надання кредитів.
Це збігалося з позицією прем'єр-міністра Англії Ллойд-Джорджа, який того
часу пропонував провести загальноєвропейську конференцію за участю Німеччини
й радянської Росії з метою економічної перебудови Європи. На його зустрічі в
Лондоні в грудні з прем'єром Франції Бріаном було вирішено скликати засідання
Верховної ради Антанти для розгляду цього питання разом з питанням про гарантії
кордонів союзників.
Експерти наприкінці 1921 р. підготували матеріали й рішення цього
засідання. Конференція Верховної ради в складі прем'єр-міністрів Англії, Франції,
Італії, Бельгії й Японії (зі спостерігачем США) розпочалася 6 січня 1922 р. в Каннах
(Франція) і в той самий день прийняла резолюцію про скликання «економічної
конференції» Європи. Вирішено запросити на цю конференцію всі держави
колишнього Четверного союзу й радянську Росію. Уряд кожної держави —
учасниці конференції мав прийняти шість попередніх умов. Найголовнішими з
них були дві: уряд забезпечує недоторканість іноземного капіталу й майна
іноземців, їхніх прав та прибутків (пункт 2); визнає всі державні борги та
зобов'язання попередніх урядів, а також зобов'язується відновити всю приватну
власність, що належала іноземцям, або компенсувати їм збитки, завдані
конфіскацією (пункт 3).
У пункті 6 своїх умов Каннська конференція закликала всі держави
утримуватися від ворожих дій проти сусідніх країн і спеціально зазначила, що
західні держави запрошують радянський уряд на конференцію лише після
прийняття ним усіх цих умов.
Наступного дня (7 січня) за дорученням Верховної ради Антанти італійський
уряд передав у Москву через радянську торговельну делегацію в Римі зміст
резолюції
78
 Каннської конференції й запрошення Леніну особисто очолити радянську
делегацію. В західній пресі як сенсацію передали повідомлення про запрошення
Леніна на конференцію. Але в Росії десятки тисяч телеграм і резолюцій було
надіслано в Кремль з настійною вимогою — «Бережіть Леніна», «Не пускайте
Леніна на Захід, там небезпечно» і т. п. Такі поради мали рацію: буквально через
рік у Швейцарії й Польщі були вбиті два визначних радянських дипломати.
Почалася ретельна підготовка держав до майбутньої конференції.
У Франції 14 січня прийшов до влади уряд Пуанкаре, якого згодом назвали
«Пуанкаре-війна». Він наполягав на укладанні на конференції в Генуї пакту «про
союз рівноправних партнерів» (можливо з військовою угодою) на 10 років з
гарантією східних кордонів Європи. Така домовленість була досягнута в 1925 р. в
Локарно. Але в 1922 р. Ллойд-Джордж відкинув цю ідею, наполягаючи на
розгляді суто економічних питань.
Підготовка країн Антанти до Генуезької конференції включала такі заходи:
1. Нарада Пуанкаре й Ллойд-Джорджа в Білоні 25 — 27 лютого 1922 р. Про
пакт не згадували, досягли компромісного рішення — зняти з обговорення
питання про перегляд Версальського договору й про німецькі репарації,
«російське питання» розглянути попередньо на спеціальному комітеті експертів
без участі Росії. Було також вирішено, що запрошення радянського уряду на
Генуезьку конференцію не означає його визнання де-юре. Головне — прийняття
Москвою умов Каннської конференції.
2. 20 — 28 березня в Лондоні працювали фінансові та економічні експерти
союзників, які розробили детальний проект резолюцій конференції з питань
економічних відносин з Росією.
Вони підготували дві доповіді: про відновлення Росії й окремо про
відновлення Європи. В першому сформульовано вимоги до радянського уряду: а)
сплатити довоєнні й воєнні борги всіх російських урядів (у тому числі борги
Колчака, Денікіна та інших) на суму до 18 млрд. крб. золотом; б) повернути
націоналізовану власність іноземців (до Жовтневої революції їм належали в Росії
по суті весь Донбас, більшість промисловості Петербурга, бакинська нафта,
більшість залізниць у країні й т. п); в) відшкодувати збитки іноземців після
Жовтневої революції, для контролю створити «комісію російського боргу»; г)
вста-
79
 новити екстериторіальний статус іноземців у Росії; д) скасувати монополію
уряду на зовнішню торгівлю; е) заборонити комуністичну пропаганду за
кордоном. Таким чином, англо-французька дипломатія запропонувала висунути
радянській Росії капітулянтські вимоги в обмін на визнання її Заходом.
, 3. З ініціативи французької дипломатії в лютому 1922 р. в Бухаресті
відбулася конференція представників Малої Антанти (Чехословаччини, Румунії
та Югославії) з участю Польщі, яка підтримала умови Каннської конференції. В
березні у Варшаві зібралася нарада прибалтійських країн (Польщі, Латвії, Естонії
й Фінляндії), яка у Варшавському договорі підтвердила наміри спільно діяти на
Генуезькій конференції. Дипломатія Пуанкаре прагнула створити під своїм
контролем серію антирадянських (пізніше також антинімецьких) блоків держав
на кордонах радянської Росії.
Підготовка радянського уряду до конференції. Під керівництвом Леніна, який
був затверджений головою радянської делегації, але утримався від поїздки в
Геную, була розроблена чітка програма й тактика делегації на конференції.
Радянський уряд мав твердий намір налагодити економічне співробітництво з
капіталістичними країнами й ретельно підготувався до конференції.
1. У відповідь на формування єдиного дипломатичного фронту держав
Антанти уряд РСФРР 22 лютого 1922 р. створив єдиний дипломатичний союз 9
радянських республік (Росії, України, Білорусії, Азербайджану, Вірменії, Грузії,
Хорезмської, Бухарської та Далекосхідної республік). Підготовка до конференції
велася спільно. Урядові Росії доручалося обстоювати на конференції інтереси
всіх 9 республік і від їхнього імені підписувати всі договори.
2. У відповідь на підрахунки збитків країн Антанти в Росії до війни й під
час інтервенції, що їх вели західні держави, радянський уряд зробив облік
шкоди, заподіяної Росії та її союзникам іноземними державами під час
інтервенції й громадянської війни. Ці збитки, за неповними даними, становили
близько 39 млрд. крб. золотом. Радянська делегація повезла в Геную документи,
які це підтверджували.
3. Враховуючи суперечності між західними державами, радянська делегація
по дорозі в Геную вела переговори з прибалтійськими країнами й досягла
домовленості про спільні дії під час конференції. зо березня 1922 р. була
підписана Ризька угода між Росією, Польщею, Латвією й
80
 Естонією про економічне співробітництво та взаємну безпеку. Фронтові
західних держав радянська дипломатія протиставила фронт із сусідніми
державами.
З квітня радянська делегація провела переговори в Берліні. Уряд Німеччини
відмовився сепаратне підписувати якусь угоду з радянською Росією, але все ж ці
переговори допомогли потім під час конференції підтримувати контакти й досягти
порозуміння між обома державами.
6 квітня радянська делегація на чолі з Г. В. Чичеріним (В. І. Ленін
залишався головою делегації) прибула в Геную.
Генуезька конференція відбулася 10 квітня — 19 травня 1922 р. В ній брали
участь Делегації 29 держав, а з урахуванням англійських домініонів — 34. Це була
найбільш представницька міжнародна конференція в Європі з часів світової війни,
де за стіл переговорів уперше сіли представники країн Четверного союзу та Росії.
Основну роль на конференції відігравала Верховна рада Антанти, передусім глави
делегацій Англії (Ллойд-Джордж), Франції (Барту) й Італії (Факта).
США відмовилися брати участь у конференції через те, що, мовляв, вона
«не є суто економічною конференцією, а має скоріше характер політичної». Така
позиція Вашингтона пояснювалася тим, що правлячі кола США побоювалися
зв'язати себе обговоренням на конференції питань ліквідації або скорочення боргів.
У Генуї був присутнім як спостерігач американський посол Р. Чайлд, який, однак,
справляв великий вплив на роботу конференції.
На конференції були створені чотири комісії: політична (або «російська»),
фінансова, економічна та транспортна. Радянську делегацію включили лише в
політичну комісію.
Головою конференції обрано італійського прем'єр-міністра факту. Ллойд-
Джордж у своєму виступі дав характеристику хаосу й розрусі в економіці
європейських країн. Барту підтримав Каннські рішення й категорично висловився
проти перегляду договорів Версальської системи. Німецький канцлер Вірт
оголосив довгу промову про становище в Німеччині (як казали тоді, він звалив
«весь тягар німецьких репарацій на своїх слухачів») .
Радянський нарком закордонних справ Чичерін закликав до мирного
співіснування й взаємовигідного, рівноправного економічного співробітництва
всіх держав,
81
 запропонував домовитися про загальне скорочення озброєнь і збройних
сил, зокрема про заборону отруйних газів і використання авіації проти мирного
населення, про скликання всесвітнього конгресу народів для встановлення
загального миру.
Західні делегації виступили різко проти радянських пропозицій. Барту
категорично заявив тричі: «Ні!». Цим він ще більше привернув увагу присутніх
до радянської ініціативи. Барту вимагав«не перевантажувати корабля» і зняти
питання про роззброєння, обговорити в першу чергу питання про борги. Він
зазначив: «Якщо пан Чичерін відповість позитивно, робота буде продовжена.
Якщо негативно, доведеться роботу закінчити. Якщо він не може сказати ні
«так», ні «ні», робота чекатиме».
Радянській делегації вручили меморандум лондонських експертів. 14 квітня
на віллі Альбертіе (резиденція Ллойд-Джорджа) цей документ обговорювали
глави делегацій Англії, Франції, Італії, Бельгії та Росії. Чичерін рішуче відхилив
вимоги Верховної ради Антанти й висунув контр претензії радянського уряду про
відшкодування збитків, яких завдали радянській Росії іноземні держави під час
воєнної інтервенції. Переговори нічого не дали, але показали можливість
досягнення угоди між Антантою й Росією.
Це особливо стурбувало делегацію Німеччини, яка боялася, що її можуть
обійти. Тому, коли Чичерін запропонував їй провести переговори, німці
погодилися.
16 квітня 1922 р. Чичерін і Ратенау разом з експертами зустрілися в
Рапалло (поблизу Генуї), обговорили проблеми взаємовідносин двох держав і
підписали сепаратний радянсько-німецький договір. У розробці цього договору
важливу роль відіграв представник УСРР X. Г. Раковський, який був членом
радянської делегації. Характерно, що німці пізніше приватне називали його
«батьком Рапалло».
Рапалльський договір передбачав відновлення дипломатичних і
консульських відносин між обома країнами — це був удар по ізоляції
радянської Росії й Німеччини. Обидві держави взаємно відмовилися
відшкодувати воєнні витрати (Німеччина відмовилася від Брестського миру,
Росія — від німецьких репарацій) і претензії у зв'язку з націоналізацією
німецької власності в Росії. Договір передбачав розвиток взаємовигідної
торгівлі між обома державами на основі принципу найбільшого сприяння.
82
 Рапалльський договір мав велике значення. Це було перше юридичне
визнання країни Рад однією з великих держав. Обидві країни були життєво
заінтересовані в такому договорі. Вже наприкінці 1922 р. німецький експорт у
Росію збільшився вдвоє, а імпорт із Росії — в 14 разів.
Договір вніс суттєві зміни в міжнародну політичну ситуацію і сприяв
розвиткові взаємовигідного співробітництва Росії й Німеччини не тільки в
економічній, політичній та культурній галузях, але навіть у військовій. У 1921 — 1923
рр. в Москві й Берліні проведено ряд таємних двосторонніх переговорів. У Росії після
цього в 1924 — 1926 рр. було побудовано кілька німецьких військових заводів. Під
керівництвом створених у військовому міністерстві Німеччини «Зондергрупи Р» і
в німецькому посольстві в Москві спеціального органу «Центр Москва» (за згодою
радянського уряду) почали активно діяти військові навчальні центри рейхсверу в
Росії. Це були — льотна школа й авіаційний полігон під Липецьком, танкова школа
й полігон під Казанню, агрохімічна станція з випробуванням хімічної зброї під
Саратовом. Німецькі й радянські спеціалісти навчалися тут аж до приходу
гітлерівців до влади в Німеччині.
Крім того, на території Росії створювалися змішані радянсько-німецькі
підприємства, в тому числі підприємства оборонної промисловості. Це —
авіаційний завод у Філях (за участю «Юнкерса»), хімзавод «Берсоль» з виробництва
отруйних речовин поблизу Самари (за участю фірми «Штольценберга») та різні
радянські заводи, що виробляли «за німецького технічного сприяння» боєприпаси
для артилерії (за участю концерну Круппа). Авіазавод у Філях згодом перетворився
на флагмана радянського літакобудування.
В Німеччині курс на військове співробітництво з радянською Росією
проводили засновник рейхсверу генерал фон Сект, барон фон Мальтцан, який
тяжів до цього співробітництва, протиставляючи його військовій взаємодії з
Францією, та колишній міністр закордонних справ Брокдорф-Ранцау. З боку
радянської держави активно сприяли такому співробітництву повпред СРСР у
Німеччині М. М. Крестинський і заступник голови Реввійськради СРСР Й. С.
Уншліхт.
Таємне військове співробітництво між радянською державою й Німеччиною не
було чимось незвичайним у практиці міжнародних відносин. У ті роки військово-
технічне
83
 співробітництво з Німеччиною в обхід Версальського договору здійснювали
США, Японія, Італія та інші країни.
Рапалльський договір вразив союзників, наче вибух бомби. Він порушував
плани Антанти використати Німеччину проти радянської держави, тому
союзники вимагали розірвання договору. Після певних вагань Німеччина все ж
ратифікувала Рапалльський договір, за що була усунена від роботи в політичній
комісії.
Радянська делегація оголосила на конференції свій меморандум у відповідь
на лондонську доповідь експертів. Радянський уряд висловив готовність
компенсувати збитки, іноземців у Росії, якщо будуть відшкодовані радянські
втрати від іноземної інтервенції. Разом з тим він погоджувався сплатити довоєнні
борги за умови відстрочення їх на зо років і' надання радянській державі кредитів,
а також здати в оренду (концесію) іноземцям деякі фабрики, заводи й шахти.
11 травня радянська делегація відхилила запропоновані союзниками нові
кабальні умови співробітництва. Фактично конференція зайшла в безвихідь _і
закінчила свою роботу 19 травня. Було вирішено продовжити переговори на
конференції в Гаазі, але без Німеччини.
В цілому Генуезька конференція закінчилася безрезультатно. Г. В. Чичерін
заявив, що «безпосередні результати конференції не справдили великих
сподівань, котрі вона збудила серед народів усіх країн».
Гаазька конференція. Гаазька конференція, що стала продовженням
Генуезької, відбулася з 15 червня до 20 липня 1922 р. за участю 26 країн, без
Німеччини. США представляв спостерігач — посол у Голландії Сассдорф. Проте
склад конференції різко змінився: країни представляли не повноважні
представники чи керівники урядів, а промислові й банківські магнати. Серед них
— нафтовий «король» Детердінг, крупні банкіри Уркварт і Шевільї, Катгьє,
Альфан,. Ястржембовський, Яманучі та інші, в минулому власники
націоналізованих підприємств і банків у Росії. Природно, що головним питанням
на конференції стало повернення націоналізованої приватної власності іноземців
у Росії. Проблема погашення боргів відійшла на другий план.
Були створені «неросійська» й «російська» комісії. В останній — підкомісії
приватної власності (де точилася найнапруженіша боротьба, головна вимога —
повернути!), боргів (погоджувалися надати кредити Росії за умови погашення
нею всіх боргів) та кредитна (союзники ви-
84
 магали в обмін на кредити скасувати монополію радянської держави на
зовнішню торгівлю).
Радянська делегація, яка прибула в Гаагу на чолі з М. М. Литвиновим 26
червня, передала конференції список підприємств із колишньої власності
іноземців, які радянський уряд міг би здати в оренду або концесію. Основна
мета делегації: домогтися кредиту від союзних держав на суму 3224 млн. золотих
карбованців на 3 роки в обмін на надання в оренду колишнім власникам
окремих націоналізованих підприємств; -добитися скасування воєнних боргів
Росії ціною відмови від відшкодування втрат часів воєнної інтервенції.
Делегація радянської Росії йшла на компроміси — погоджувалася на
переговори про сплату довоєнних боргів за певних умов, про відшкодування
збитків колишнім іноземним власникам тощо. Англійська та італійська
делегації вже навіть схилялися до компромісних рішень. Але американський
посол Сассдорф, хоч і не брав прямої участі в роботі конференції, вдався до
відкритого тиску на західні делегації. За дорученням державного секретаря
США Юза (телеграмою від 15 липня) він через Каттьє попередив усі делегації,
що, коли якась країна піде на згоду з радянською Росією, вона не одержить
економічної підтримки від США.
Всі делегації прибули на 10 днів раніше за радянську, щоб твердо
домовитися про єдність на конференції. «Неросійська» комісія у своїй резолюції
20 липня попередила уряди країн-учасниць, щоб «жодного рішення не було
прийнято інакше, як спільно» з усіма урядами. Коли деякі делегації виявили
заінтересованість радянськими пропозиціями (йдеться насамперед про Англію),
було вирішено припинити роботу конференції.
Генуезька й Гаазька конференції, хоч і закінчилися безрезультатно (за
винятком сепаратного договору в Рапалло), мали певне міжнародне значення.
1. Участь радянської Росії в цих міжнародних конференціях разом з
іншими державами означала фактичне визнання її з боку західних держав,
свідчила про необхідність і можливість мирного співіснування держав різних
соціально-економічних систем.
2. Були зірвані спроби великих держав створити єдиний антирадянський
фронт, нав'язати Росії свою волю. Радянська країна не скасувала монополію на
зовнішню торгівлю, не визнала боргів і, хоч не одержала кредитів, відновила
своє народне господарство.
85
 3. На конференції в Генуї й Гаазі зміцніло бажання ряду країн установити з
радянською Росією прямі двосторонні відносини.
4. Конференції відкрили шлях до «смуги визнань» радянської влади в 1924
— 1925 рр., до встановлення з нею економічних і дипломатичних відносин
багатьма державами світу.
Створення Радянського Союзу. Наприкінці 1922 р. відбулася дуже важлива
міжнародна подія — утворився Радянський Союз. Цей процес пройшов три
етапи:
1. 1918 — 1921 рр. — створення воєнно-політичного союзу п'яти
радянських республік, оформлене рішенням від 1 червня 1919 р.
2. 1921 — середина 1922 р. — формування єдиного дипломатичного
фронту дев'яти радянських республік (офіційно з 22 лютого 1922 р.). Утворено
цілісний договірний комплекс — «договірну федерацію».
3. Кінець 1922 р. — господарче й державне об’єднання на І Всесоюзному
з'їзді Рад зо грудня 1922 р. чотирьох радянських республік (Росії, України,
Білорусії й Закавказької СФРР) у єдиний Союз Радянських Соціалістичних
Республік.
Створення СРСР, безперечно, мало велике значення. Воно зміцнило
економічну й оборонну могутність радянської держави, розширило можливості її
співробітництва з іншими країнами. Не рахуватися з державою, шо простяглася
від Чорного моря до Тихого океану, Захід уже не міг. Зовнішня політика
Радянського Союзу дедалі рішуче стала впливати на розв'язання міжнародних
проблем.
Лозаннська конференція та її договори. Тим часом конфлікт, що жеврів на
Близькому Сході, розгорівся. Збройні сили молодої Турецької республіки в
серпні — вересні 1922 р. розгромили на своїй території війська грецьких
інтервентів. Тільки в Смірні вони взяли в полон 50 тис. греків. Звільняючи від
інтервентів Анатолію, турецька армія почала просуватися до Константинополя,
який був окупований англійськими й союзними військами. Уряд Кемаля вимагав
від Антанти анулювати кабальний Севрський договір та евакуювати їхні війська
з Туреччини.
Занепокоєний уряд Е. Бонар-Лоу, впливові кола якого ще виношували ідею
створення так званої «Англійської середньо східної імперії» на території
ліквідованої Османської імперії, звернувся до своїх домініонів із проханням
прислати в цей регіон війська.
86
 Намагаючись ослабити напруженість на Близькому Сході, з яким
радянська держава безпосередньо межувала, НКЗС запропонував 24 вересня
1922 р. заінтересованим державам зібрати міжнародну конференцію для
обговорення кризового становища в цьому регіоні й питання про режим
чорноморських проток. Він попередив, що без участі радянської Росії жодні
рішення щодо проток не будуть остаточними.
Але англійський уряд не бажав обговорення з участю радянських
представників. Більше того, користуючись статусом окупантів, він навіть
заборонив радянським торговельним кораблям проходити протоками.
Радянський уряд заявив протест і нагадав Лондону, що він ще не відповів на
радянську ноту.
Англія мусила вступити в переговори з кемалістською Туреччиною й разом
із союзниками запропонувала їй обговорити питання про перемир'я. 11 жовтня
1922 р. в турецькому порту Муданья була підписана угода про перемир’я
військовими представниками Туреччини, з однієї сторони, й Англії, Франції та
Італії (через два дні до них приєдналася Греція) — з другої. Угода передбачала
припинення воєнних дій між Туреччиною й Грецією, передислокацію військ
країн Антанти та скликання мирної конференції.
Події на Близькому Сході викликали державний переворот у Греції
(зречення короля Константна, арешт і страту ряду міністрів та
головнокомандуючого), а також зміну уряду в Англії, де до влади 24 жовтня
прийшов консерватор Бонар-Лоу з міністром закордонних справ Керзоном.
У зв'язку з фактичним скасуванням Севрського договору Англія, Франція й
Італія запропонували скликати міжнародну конференцію для підготовки нового
мирного договору з Туреччиною й установлення режиму чорноморських проток.
Конференція відбулася в Лозанні з 20 листопада 1922 р. до 24 липня 1923 р. (з
перервою від 4 лютого до 22 квітня 1923 р). В конференції, крім «запрошуючих»,
взяли участь Греція, Японія, Румунія, Югославія і Туреччина. Болгарія
запрошувалася тільки в одну комісію. Радянська Росія, Україна й Грузія в одній
делегації були допущені лише для обговорення питання про протоки. США
відрядили своїх «спостерігачів».
Радянський уряд кількома нотами протестував проти такої дискримінації. В
окремій ноті й потім в інтерв'ю англійським газетам Ленін виклав радянську
програму вирішення проблеми чорноморських проток:
87
 1. Задоволення національних прагнень Туреччини, відновлення її прав на
належні їй території.
2. Закриття проток для військових кораблів і авіації всіх країн, крім
Туреччини, у мирний і воєнний час.
3. Цілковита свобода торговельного мореплавства.
Офіційно відсторонити радянські республіки, території котрих розташовані в
басейні Чорного моря, Заходові не вдалося. 1 грудня 1922 р. радянська делегація на
чолі з Г. В. Чичеріним прибула в Лозанну, де вже перебував член делегації В. В.
Воровський. Радянська делегація брала участь у роботі комісії з територіальних і
воєнних питань при вирішенні проблеми чорноморських проток. Вона внесла на
розгляд комісії свій проект її розв'язання. Але радянську делегацію по суті
відсторонили з 20 грудня від участі в роботі конференції. Радянський проект
узагалі не обговорювався в комісії.
Після внесення англійського проекту Керзон 31 січня 1923 р. поставив
ультиматум перед турецькою делегацією. 4 лютого Кемаль відхилив ультиматум, і за
вимогою Керзона робота конференції припинилася. Вона була відновлена 23 квітня
обговоренням турецького проекту. Взагалі турецька делегація поводилася
несміливо, намагалася досягти поміркованого договору, щоб за всяку ціну, навіть
шляхом певних поступок Англії зберегти завоювання революції у своїй країні.
24 липня 1923 р. англійський проект з урахуванням турецьких заперечень був
прийнятий. Головне полягало в тому, що кемалістська Туреччина домоглася
міжнародного визнання, скасування Севрського договору з його режимом
капітуляцій і політичних та фінансових привілеїв іноземцям. Передбачалася
демілітаризація проток, право вільного проходу отримували не більше ніж три
військові кораблі будь-якої держави тоннажем кожний не більше за 10 тис. т як у
мирний, так і у воєнний час. Туреччина визнавала оттоманський державний борг
у частині, що відповідала турецькій території.
Лозаннський договір (17 окремих документів: Заключний акт, Лозаннський
мирний договір, Конвенція про режим чорноморських проток, Конвенція про обмін
грецьким і турецьким населенням та ін.) підписали 8 країн — учасниць
конференції (включаючи Туреччину). В день підписання (24 липня) до нього
приєдналися Бельгія й Португалія. Туреччина ратифікувала договір 23 серпня 1923
р. Іноземні війська були виведені з її території. Війська Туреччини 6 жовтня вступили
в Константинополь.
88
 Радянська держава підписала Конвенцію про режим проток (із
серйозними застереженнями), але відмовилася її ратифікувати.
Тим часом 1923 рік приніс нове загострення міжнародних відносин,
зокрема між Англією й СРСР. Напередодні створення СРСР 28 грудня 1922 р. X
Всеросійський з'їзд Рад у зверненні «До всіх народів світу» повідомив, що
Червона Армія скорочується з 5 млн. до 800 тис. чоловік і найближчим часом ще
на 25 % — до 600 тис. чоловік. З'їзд попереджував європейські народи про
«загрозу нової кровопролитної війни». Заклик був своєчасним. Франція й
Бельгія з метою примусити Німеччину продовжувати виплату репарацій ввели
туди свої війська. 28 травня 1923 р. англійський міністр закордонних справ Кер-
зон, якого в самій Англії прозвали «твердолобим», пред’явив ультиматум
радянському урядові, безпідставно звинувачуючи його в проведенні
«антибританської пропаганди в Індії, Афганістані та Ірані». Керзон вимагав
відкликати радянські дипломатичні місії з Афганістану й Ірану, протестував
проти репресій щодо контрреволюціонерів у Росії, вимагав компенсації за
осуджених англійських шпигунів. Ставлячи термін 10 днів для виконання цього
ультиматуму, він пригрозив Москві розривом торговельних відносин. У Біле
море з провокаційною метою були заслані англійські військові кораблі. Англія
розпалювала чергову антирадянську кампанію.
Вже через два дні — 10 травня — натхнені англійським ультиматумом
колишні денікінські офіцери Конраді й Прлунін у Лозанні під час обіду
вдерлися в готель і пострілами впритул убили радянського делегата
Лозаннської конференції, видатного дипломата В. В. Воровського та тяжко
поранили його співробітника.
Радянський уряд відхилив ультиматум Керзона. Москва оголосила
політичний і економічний бойкот Швейцарії. Лише згодом — у 1927 р. —
швейцарський уряд висловив співчуття з приводу вбивства В. В. Воровського і
дав згоду на матеріальну компенсацію його доньці.
В СРСР пройшли масові мітинги і демонстрації протесту проти
ультиматуму Керзона з гаслами «Руки геть від СРСР!» У Берліні понад 150
тис. трудящих супроводжували труну з тілом В. В. Воровського між
вокзалами. По всій Англії прокотилася хвиля мітингів протесту під гаслом
«Геть війну!» Рух солідарності з СРСР розгорнувся в Німеччині, Франції,
Швеції, Норвегії та інших країнах.
89
 Уряд Англії змушений був відступити. Агресивна політика уряду Бонар-
Лоу — Керзона провалилася. Вже 22 травня 1923 р. він пішов у відставку. До влади
в Англії прийшов уряд С. Болдуїна вже без Керзона. Радянський Союз домігся
політичної перемоги.
Глава 9
Стабілізація міжнародних відносин у 1924 — 1929 рр.
• Рік дипломатичного визнання СРСР • Криза репараційної системи
й «план Дауеса» • Локарнські угоди та їхні міжнародні наслідки •
Міжнародні договори СРСР у другій половині 20-х років • Пакт Бріана—
Келлога
Рік дипломатичного визнання СРСР. 1924 р. став роком початку своєрідної
стабілізації світових міжнародних відносин. Це не значить, що в Європі відродилася
економіка, припинилися конфлікти чи були усунуті суперечності між державами.
Але протиріччя справді дещо ослабли. Великі держави домовилися не заважати
одна одній грабувати «свої» колонії, вони вийшли з післявоєнної кризи
виробництва, торгівлі й фінансів, створили Версальсько-Вашингтонську систему
міжнародних відносин, якоюсь мірою відбили атаки революційних та національно-
визвольних рухів.
У ряді європейських країн у результаті парламентських виборів до влади
прийшли більш помірковані й «ліві» уряди. Так, в Англії 22 січня 1924 р. вперше в її
історії був сформований лейбористський уряд, який очолив Рамзей Макдональд. У
Франції в червні прийшов до влади уряд «лівого блоку» на чолі з Едуардом Ерріо,
прихильником франко-радянського співробітництва. Послідовники концепції
ізоляції СРСР Пуанкаре, Керзон та інші змушені були піти у відставку. Як тоді
в'їдливо говорили, «замість ізоляції Радянського Союзу вийшла ізоляція ізоляторів».
Бурхливо розвивалася економіка радянської держави. Так, якщо в 1923 р.
загальна продукція радянської державної промисловості становила 35 % довоєнної,
то в 1924 — 1925 господарчому році вона зросла до 75 %. Це теж сприяло
загальній стабілізації міжнародного становища.
90
 Питання визнання Радянського Союзу стояло одним з перших у
передвиборних програмах партій, що перемогли в Європі. В результаті 1924 рік
став своєрідною смугою дипломатичного визнання СРСР. До 1924 р. Радянський
Союз мав дипломатичні відносини з 10 країнами: з Естонією, Литвою, Латвією,
Фінляндією, Іраном, Афганістаном, Туреччиною, Польщею, Монголією та
Німеччиною. Тепер одна за одною різні країни встановлювали нормальні
відносини з радянським урядом.
Першим на цей шлях став уряд Англії. Р. Макдональд спочатку в листах
радянському урядові ще намагався ставити певні умови й вимагати попередніх
переговорів. В обмін на визнання він хотів домогтися від СРСР згоди виплатити
борги царського й Тимчасового урядів. Радянський уряд відхилив англійські
домагання, хоч і повідомив Лондон про свою готовність після визнання провести
переговори щодо врегулювання спірних питань.
2 лютого 1924 р. Макдональд через англійського офіційного агента в
Москві Р. Ходжсона передав у НКЗС ноту про визнання СРСР. У своїй відповіді
радянський уряд вітав рішення Великобританії й заявив, що він готовий
«обговорити та вирішити дружнім способом усі питання, що випливають прямо
або опосередковано з фактора визнання».
Того самого дня II Всесоюзний з'їзд Рад у своїй резолюції високо оцінив
установлення відносин між СРСР і Англією, здійснене «у формі, що гідна
великих народів обох країн і закладає фундамент для їхнього дружнього
співробітництва». Більшість англійської громадськості теж схвалила цей акт.
Проте були й супротивники. Так, Керзон назвав визнання СРСР «найбільшою
помилкою у світі».
Врегулюванню спірних питань між обома державами була присвячена
англо-радянська конференція в Лондоні (з 14 квітня до 8 серпня 1924 р.).
Обговорення ускладнилося надмірними вимогами Лондона до радянського уряду
(сплата боргів, задоволення претензій британських власників російських цінних
паперів і націоналізованого майна в Росії, відновлення дореволюційних
двосторонніх договорів і т. п.). Урешті-решт 8 серпня були підписані два
договори між Великобританією і СРСР — Загальний договір, який в основному
торкався політичних проблем, та договір про торгівлю й мореплавство.
Договори знову знайшли впливових супротивників в Англії (У. Черчілль,
О. Чемберлен, Г. Асквіт та ін.). Після нових парламентських виборів Макдональд
у листопа-
91
 ді пішов у відставку, а консервативний уряд Болдуїна відмовився подавати
договори на ратифікацію. Знову почалася антирадянська кампанія (фальшивий
«лист Комінтерну», провокації щодо радянських співробітників тощо). Проте
дипломатичні відносини двох країн збереглися і, за оцінкою Г. В. Чичеріна,
стали «першим кроком на шляху нових світових відносин».
Другою державою, яка встановила дипломатичні відносини з СРСР у той
час, стала Італія. Переговори про юридичне визнання радянської Росії почалися
ще у вересні 1923 р. Тоді ж сторони уклали торговельний договір. Обидві
країни були заінтересовані в нормалізації відносин, особливо торговельних.
Італія значно потерпіла від економічної кризи й потребувала радянських хліба й
нафти, її експорт в радянську Росію включав медикаменти, сільськогосподарські
машини, електротехніку тощо.
Уряд Б. Муссоліні спочатку зволікав із визнанням СРСР, але потім,
дізнавшись про нормалізацію англо-радянських відносин, вирішив терміново
зробити те саме. Буквально через кілька днів (7 лютого) він заявив радянському
урядові про бажання Італії відновити дипломатичні відносини між двома країнами
«в їхніх власних інтересах, а також в інтересах усієї Європи». Того самого дня був
підписаний італо-радянський договір про торгівлю й мореплавство. Обидві країни
зробили взаємні поступки заради взаємної вигоди.
Такий хід дипломатичного процесу прискорив юридичне визнання
Радянського Союзу рядом інших держав. 15 лютого про це заявив уряд Норвегії,
25 лютого — уряд Австрії, 8 березня — Греція, 15 березня — Швеція, загалом за
півтора місяці — 6 країн. ЗІ травня були встановлені дипломатичні відносини
СРСР з Китаєм, 18 червня — з Данією, 4 серпня — з Мексикою, в серпні — з
Хіджазом (з 1932 р. ввійшов до складу Саудівської Аравії), першою з арабських
держав, що визнали СРСР.
Глава уряду Франції Р. Пуанкаре, який завжди вороже ставився до
радянської влади, зважаючи на зміни в міжнародній ситуації, розпочав
переговори з радянським урядом про його визнання ще на початку 1924 р., але
висунув кабальні попередні умови, вимагаючи поступок з багатьох суттєвих
питань. Москва відкинула умови Парижа, не бажаючи купувати визнання ціною
образливих поступок. Тільки після приходу до влади уряду Е. Ерріо почалися
рівноправні франко-радянські переговори. Обидві держави були життєво
заінтересовані в нормалізації від-
92
 носин і невдовзі дійшли до взаєморозуміння. 28 жовтня Е. Ерріо в
телеграмі М. І. Калініну запропонував «установити негайно нормальні
дипломатичні відносини з урядом Союзу шляхом взаємного обміну послами». У
відповіді ЦВК СРСР підкреслювалися надзвичайне значення нормалізації
відносин між Францією і Радянським Союзом, важливість усунення
непорозумінь між ними й перспективи укладення загальної угоди.
У листопаді повпредом СРСР у Франції призначено наркома зовнішньої
торгівлі Л. Б. Красіна, а повпредом Франції в Москві — Ж. Ербетта.
У Японії в травні 1924 р. в результаті парламентських виборів до влади
прийшов уряд Т. Като, міністром закордонних справ став К. Сідехара,
прихильник нормалізації відносин із СРСР. У результаті його діяльності в травні
почалися переговори між послами в Пекіні, а 25 лютого 1925 р. були встановлені
дипломатичні й консульські відносини. Обидві країни обмінялися послами.
Конвенція про основні принципи взаємовідносин, підписана в січні 1925 р.,
забезпечила радянській державі мирну передишку на Далекому Сході.
В рік дипломатичного визнання СРСР 12 держав установили з ним
нормальні відносини. На початку 1925 р. Радянський Союз підтримував
дипломатичні відносини з 22 країнами. З них мали представництва в Москві де-
юре 12 країн, де-факто — 7 країн. Зі свого боку, Радянський Союз акредитував за
кордоном у 1924 р. свої представництва в 9 країнах де-юре і в 6 країнах де-факто.
Це був прорив дипломатичної ізоляції СРСР.
Уряд Албанії 4 липня 1924 р. заявив про встановлення взаємовідносин з
СРСР, але сам же незабаром їх перервав. Те ж саме зробила тоді Угорщина:
договір про нормалізацію відносин із СРСР підписано 5 вересня 1924 р., але він
не був ратифікований і сили не набрав. Обидві ці країни встановили
дипломатичні відносини з Радянським Союзом тільки в 1934 р.
Криза репараційної системи й «план Дауеса». Однак стабілізація
міжнародних відносин ледве не перервалася новим вибухом воєнного конфлікту
між Францією й Німеччиною. У зв'язку з економічною депресією Німеччина
виявилася неспроможною платити репарації. Уряд же Пуанкаре рішуче вимагав
від неї «безумовного виконання Версальського договору».
Міністр закордонних справ Німеччини В. Ратенау намагався це робити й
поплатився своїм життям: 28 червня
93
 1922 р. він загинув від вибуху гранати, кинутої терористом. Уряд К. Вірта
в липні заявив, що він не спроможний продовжувати виплату репарацій і просить
установити мораторій на 2 — 4 роки. На цей час Німеччина вже сплатила
репарації на суму 3,4 млрд. марок (у тому числі на 1,8 млрд. марок готівкою і на
1,6 млрд. марок поставками вугілля, лісу та ін.).
Пуанкаре відмовився від будь-яких поступок Німеччині й твердо вирішив
окупувати Рур, щоб примусити Німеччину платити репарації. 11 січня 1923 р.
війська Франції (5 дивізій) та Бельгії (2 дивізії), зміцнені танками й артилерією,
окупували основні центри Рурського басейну.
Німецький уряд заявив протест, відкликав свого посла з Парижа й наказав
населенню Руру вдатися до «пасивного опору», який часто ставав активним. У
результаті німецька економіка була дезорганізована, Рур відрізано від усієї
країни, тисячі німецьких підприємств зупинилися через нестачу вугілля й
сировини. Німеччина втратила 88% видобутку вугілля й 70 % продукції чавуну.
США й Англія зайняли очікувальну позицію. .Радянський Союз засудив дії
Пуанкаре, підкресливши, що це — «небезпечна гра з вогнем», яка може
викликати нову воєнну пожежу. СРСР направив населенню Німеччини десятки
ешелонів із хлібом і продовольством.
Уряд Пуанкаре взяв під контроль рурські залізниці, які експлуатувалися
під наглядом військ окупантів. На шахти привезли тисячі французьких і
бельгійських шахтарів. Натомість з окупованої зони насильно виселили 145 тис.
німців.
У Німеччині назрівала революційна ситуація. Спалахнуло повстання в
Гамбурзі, економічний саботаж і зростання реваншизму німців ще більше
ускладнили становище в країні. Компартія Німеччини закликала робітників:
«Бити Пуанкаре на Рейні, а Куно (німецький канцлер. — Г. Ц.) — на Шпреє».
Окупація Руру мала тяжкі економічні та політичні наслідки для Франції.
Зросли окупаційні витрати, а поставки вугілля з Руру скоротилися через саботаж
німців. У самій Франції й серед світової громадськості ширилося осудження
окупаційної політики уряду Пуанкаре.
США й Англія, обмінявшись нотами, вирішили втрутитися, щоб
«урятувати Європу від катастрофи». Державний секретар Юз, виступаючи в
Нью-Хейвені наприкінці грудня 1922 р., заявив, що «серед ночі почув голос Бо-
94
 жий, який порадив йому створити міжнародний комітет експертів для
розробки репараційного плану й послати туди американських представників.
Через рік — 12 жовтня 1923 р. — уряд Великобританії підхопив цю ідею й
нотою до Вашингтона запропонував йому взяти на себе роль арбітра в
репараційному питанні. Французькій дипломатії довелося відступити й дати
згоду на створення такого комітету.
У листопаді 1923 р. вирішено організувати два комітети експертів. Перший
— для розробки планів стабілізації німецької марки й бюджету Німеччини.
Другий — для пошуку шляхів повернення та припливу капіталів у Німеччину.
Не чекаючи рекомендацій комітетів, США й Англія надали німецькому урядові
першу велику позику.
В січні — квітні 1924 р. в Парижі працювали обидва комітети експертів у
складі представників США, Англії, Франції, Італії та Бельгії. Головою першого
комітету став американський банкір (і генерал) Чарльз Дауес, директор одного з
банків групи Моргана в Чикаго. В комітеті також працював ще один
американець — Оуен Юнг, генеральний директор морганівської компанії
«Дженерал електрик». Другий комітет очолював англійський фінансист Мак-
Кенна.
Дауес фактично взяв на себе вивчення репараційної проблеми в цілому. 9
квітня експерти подали свої доповіді. Згодом — 1 червня — пішов у відставку
Пуанкаре, а новий прем'єр-міністр Ерріо об'єднав питання репарацій з
виведенням французьких військ із Руру.
Доповідь комітету Дауеса включала основні положення репараційного
плану для Німеччини, розрахованого на 5 років. Цей план розглянула й офіційно
схвалила Лондонська конференція 9 держав (у тому числі США й союзні
держави), яка працювала з 16 липня до 16 серпня 1924 р. Німецьку делегацію
(канцлера Маркса, міністрів Штреземана та Лютера) запросили тільки на
закінчення конференції — з 5' серпня.
Конференція розглянула доповідь комітету експертів, який назвали
«планом Дауеса», і питання про виведення військ окупантів. Прийнятий «план
Дауеса» містив такі положення.
1. Загальна сума й остаточний термін сплати репарацій Німеччиною не
визначалися. Встановлено ануїтети (річні платежі) на 5 років (з 1924 — 1925 до
1928 — 1929 фінансових років) і відповідно 1 млрд. марок, 1,22, 1,22, 1,75 і 2,5
млрд. марок.
95
 2. Визначалися джерела репарацій — відрахування державного бюджету за
рахунок непрямих податків (на цукор, тютюн, пиво, спиртні напої тощо) й
спеціального транспортного податку, а також відрахування від прибутків
промисловості та залізниць. Передбачався випуск облігацій на 16 млрд. марок, 6 %
від яких — 960 млн. марок — щорічно мали переказуватися до репараційного
фонду. Перші дві статті фінансування репарацій — основні джерела, що важким
тягарем лягали на плечі німецьких трудящих, а третя — часткова —
зобов'язувала фірми й корпорації.
3. Репараційна комісія з французьким керівником ліквідувалася.
Встановлювалася посада репараційного генерального комісара з податків, який
наділявся широкими повноваженнями. Першим обійняв цю посаду
американський банкір (знову ж таки з групи Моргана) П. Джіль-берт. Прямо або
опосередковано тим самим була поставлена під англо-американський контроль
уся економіка Німеччини. Створено емісійний банк на 40 років, який не
підлягав німецькому урядові.
4. Передбачалося надати Німеччині державні й приватні кредити та
позики для відновлення її важкої промисловості (основна їхня маса
спрямовувалася на ремілітаризацію Німеччини). Відразу ж після того, як «план
Дауеса» зо серпня 1924 р. набрав сили, Німеччина одержала міжнародну позику
на суму 200 млн. дол. (з них ПО млн. дол. виділили американські банки). З 1924
по 1932 р. Німеччина у вигляді позик та інших надходжень одержала від держав
Антанти й особливо від США понад 31,8 млрд. марок, а виплатила репарацій на
суму близько 11,5 млрд. марок і 7,8 млрд. марок платежів за позиками. Таким
чином, на початку 1933 р. вона мала 12,5 млрд. марок неповернутих надходжень.
Більше одержала, ніж виплатила репарацій.
5. У «плані Дауеса» передбачалося, що свою продукцію Німеччина буде
збувати Радянському Союзові, щоб не конкурувати з державами Антанти. СРСР
тоді бурхливо розвивав свою промисловість, мав активні торговельні зв'язки з
Німеччиною, навіть здійснював військово-технічне співробітництво з нею, але не
збирався бути її аграрним придатком. У цій частині «план Дауеса» виявився
нереальним.
Гострі суперечки на Лондонській конференції викликала проблема
виведення військ окупантів із Німеччини. Французький уряд намагався
залишити свої війська в Рурі на невизначений термін для контролю над
виплатою репарацій. Але під рішучим тиском США й Англії уряди
96
 Франції та Бельгії змушені були зобов'язатися, що за умови виконання рішень
конференції вони через рік евакуюють свої війська. Справді, рівно через рік — у
серпні ,1225 р. — достроково почалося виведення французьких та бельгійських
військ з Руру.
Локарнські угоди та їхні міжнародні наслідки. Держави Антанти прагнули
доповнити «план Дауеса», який становив результат їхнього економічного
компромісу, політичним об'єднанням з участю Німеччини. У вересні 1924 р. уряд
Німеччини настійно ставив питання про прийняття своєї країни до Ліги Націй з
наданням їй постійного місця в Раді, про зняття з неї відповідальності за війну, про
перегляд воєнних статей Версальського договору. В грудні Німеччина знову
порушила ці питання, підкресливши необхідність ліквідувати нерівність в
озброєнні. Характерно, що Англія була вже готова задовольнити домагання
Німеччини в обмін на гарантії її західних кордонів. Обидві держави пропонували
укласти гарантійний пакт про додержання територіального статус-кво на Рейні.
Новий президент США К. Кулідж двічі влітку 1925 р. підтримав цю ідею.
Більше того, американський посол в Англії А. Хаутон попередив, що США не
нададуть кредитів тим країнам, які не підпишуть гарантійного пакту. Державний
секретар Ф. Келлог заявив, що гарантійний пакт — це «природне й остаточне
розв'язання завдань комісії Дауеса».
Для здійснення об'єднання Західної Європи на основі політичної інтеграції
Німеччини у Версальську систему була скликана 5 — 16 жовтня 1925 р.
Локарнська конференція. В ній брали участь Англія, Франція, Німеччина, Італія й
Бельгія, в кінці конференції Польща й Чехословаччина. Країн-учасниць
репрезентували відповідно О. Чемберлен, А. Бріан (новий міністр закордонних
справ Франції, який обіймав цю посаду до січня 1932 р.), Штреземан, Муссоліні та
Вандервельде.
На конференції в Локарно було вироблено комплекс з 8 угод і договорів.
Заключний протокол підписано 16 жовтня, а останні 7 документів парафовано і
потім остаточно підписано в Лондоні 1 грудня 1925 р., а трохи пізніше
ратифіковано.
Найважливіший з документів становив Рейнський гарантійний пакт, який
передбачав взаємне й колективне гарантування кордонів та зобов'язання про
взаємний ненапад між Німеччиною й Францією, між Німеччиною й Бельгією під
гарантію Англії та Італії. В статті 2 зазна-
97
 малося, що в разі вторгнення Німеччини в Рейнську демілітаризовану зону
проти неї може бути застосована сила. Стаття 4 визначала можливість допомоги
жертві агресії.
Крім того, були підписані 4 двосторонні конвенції про арбітраж між
Німеччиною і кожною окремо Францією, Бельгією, Польщею й Чехословаччиною
на випадок виникнення якихось прикордонних суперечок. Долучалося також
двосторонні договори про союз між Францією й Польщею, Францією й
Чехословаччиною. Німеччина за підтримки Англії заблокувала всі спроби
заінтересованих держав укласти гарантійний пакт про німецькі східні кордони.
Згідно з 9-м документом — колективним зверненням до Ліги Націй — 8
вересня 1926 р. Німеччина була прийнята в Лігу з наданням їй постійного місця в
Раді. Через два дні німецька делегація на чолі зі Штреземаном уперше взяла участь
у роботі Асамблеї Ліги Націй.
Отже, підсумки Локарнської конференції однозначно свідчили: її угоди було
укладено в інтересах Німеччини. Загалом у Локарно німецька дипломатія досягла
безперечного успіху: вона домоглася відносної «рівноправності» з великими
державами. Правлячі кола західних держав-союзників пишномовне рекламували
Локарнські угоди як «початок нової ери» й «ліквідацію війни назавжди».
Чемберлен, Бріан і Штреземан здобули Нобелівські премії за «миротворчу»
діяльність. Але, на відміну від них, німецька дипломатія із самого початку розглядала
«пакт примирення» й компроміс, досягнутий у Локарно, як перший крок до
ліквідації Версальської системи. Для Берліна Локарнські угоди були тимчасовим
компромісом на шляху до відновлення світової могутності Німеччини. Пізніше, в зо-
х роках, гітлерівці, не вагаючись, холоднокровне розірвали ці угоди під час агресії
в Європі.
Ще один, не менш важливий висновок — Локарнський комплекс договорів,
створюючи міраж «умиротворення Європи», спрямовувався проти Радянського
Союзу. Саме в Локарно було покладено початок майбутній «мюнхенській»
політиці західних держав щодо «умиротворення», а фактично — заохочування
фашистських агресорів. «План Дауеса» по суті становив економічну базу, а
Локарнські договори й конвенції — політичне оформлення блоку капіталістичних
держав Європи з відвертим антирадянським змістом. Французькі газети писали 18
жовтня: «Локарнський акт — це перший дуже важливий крок до створення англо-
європейського блоку, вістря якого спрямова-
98
 не проти Радянського Союзу». Штреземан занотував у листопаді 1925 р.:
«Я бачу в Локарнському пакті засіб для збереження рейнських земель і
можливість для повернення німецьких земель на сході».
За зразком Локарнських договорів англійська й французька дипломатія
заходилася розробляти проекти створення «Прибалтійського Локарно»,
«Північного Локарно», «Східного Локарно», «Балканського Локарно»,
«Середньоєвропейського Локарно», «Балкано-Дунайської федерації» й т. п. —
різні комбінації об'єднання відповідних держав на кордонах СРСР з явно
вираженою антирадянською спрямованістю. По суті це означало не що інше, як
нову розстановку сил для майбутньої війни — так званий «дух Локарно» в
міжнародних відносинах.
Міжнародні договори СРСР у другій половині 20-х років. У такій ситуації
радянська дипломатія мусила створювати противагу для антирадянського блоку,
що формувався. СРСР розпочав переговори з сусідніми країнами щодо укладання
системи договорів про нейтралітет і гарантії ненападу.
Особливо важливими були торговельно-економічний договір (підписаний
12 жовтня 1925 р., тобто в дні роботи Локарнської конференції) і договір про
дружбу й нейтралітет з Німеччиною від 24 квітня 1926 р. Уряд Німеччини
відмовився брати участь у відверто антирадянських блоках і погодився з
пропозицією Москви закріпити «рапалльську лінію» в радянсько-німецьких
відносинах. Німеччина, яка стала членом Ради Ліги Націй, обіцяла використати
своє «право вето» в разі антирадянських дій Ліги.
17 грудня 1925 р. СРСР підписав з Туреччиною договір про дружбу й
нейтралітет. У 1926 р. він уклав подібні договори з Афганістаном (31 серпня) і
Литвою (28 вересня), в 1927 р. — з Латвією й Іраном, 1 листопада 1928 р. —
договір про дружбу і торгівлю з Єменом.
Тим часом старий ворог СРСР — Англія — не вгамовувався. Спочатку 23
лютого 1927 р. уряд Великобританії направив у Москву ноту протесту щодо
«антибританської пропаганди» за кордоном і монополії на зовнішню торгівлю. Це
був привід, а потім сталися у квітні 1927 р. бандитські напади з участю
англійських офіцерів на радянське постпредство в Пекіні й консульства в Шанхаї
та Тяньцзині. 12 травня 1927 р. близько 200 поліцаїв учинили розгром у
лондонських приміщеннях радянського торговельного представництва й Англо-
Радянського акціонерного товариства (АРКОС). Протягом чотирьох днів
99
 вони бешкетували там, зламали всі сейфи, захопили коди й секретні
документи.
Радянський уряд своїми нотами від 12 і 17 травня рішуче протестував проти
грубого порушення британським урядом англо-радянської торговельної угоди 1921
р. Але міністр закордонних справ Англії О. Чемберлен на основі сфабрикованих
документів, котрі деякі лідери лібералів назвали мішаниною «безглуздя і
неймовірної дурниці», повідомив радянський уряд 27 травня 1927 р. про
анулювання торговельної угоди 1921 р. й розрив дипломатичних відносин із СРСР.
Радянський уряд нотою від 28 травня категорично відхилив усі необґрунтовані
обвинувачення й поклав відповідальність за наслідки розриву відносин на уряд
Англії. В Лондоні очікували, що, як і в 1924 р., інші держави наслідують його
приклад, але цього не сталося. Однак антирадянські дії не припинялися: 7 червня
1927 р. на вокзалі у Варшаві був убитий білогвардійцем при потуранні поліції
радянський повпред у Польщі П. Л. Войков.
На Женевській нараді міністрів закордонних справ Англії, Франції,
Німеччини, Японії, Італії й Бельгії (14 — 15 червня 1927 р.) Чемберлен закликав
союзників організувати «хрестовий похід» проти СРСР. Але союзники відхилили цю
ідею. Штреземан назвав її «безглуздою й непродуманою», зазначивши: «Цей похід
зміцнить Росію і тільки ослабить Європу». Навіть Бріан відмовився від пропозиції
розірвати відносини з Радянським Союзом.
Спроби західних держав організувати антирадянські змови закінчилися
провалом.
Пакт Бріана—Келлога. Найважливішим дипломатичним документом кінця
20-х років став пакт Бріана— Келлога, що був першим практично загальним
міжнародним договором, який містив міжнародно-правові норми, спрямовані
проти агресивних воєн. До пакту приєдналися майже всі держави (69), з них на
вересень 1929 р. 49 держав, у тому числі Радянський Союз, ратифікували його,
урочисто підтвердивши своє прагнення розв'язувати конфлікти тільки мирним
шляхом і відмову від війни як знаряддя національної політики.
Ідею боротьби за демократичний мир і відмови від будь-яких форм агресії
вперше у XX ст. було проголошено на державному рівні в ленінському Декреті про
мир. Безпосереднім попередником пакту дехто вважав Женевський протокол,
розроблений Лігою Націй у жовтні 1924 р. і з вини уряду Англії не ратифікований.
Келлог же більше поси-
100
 лався на рішення Панамериканської конференції в Гавані (січень — лютий
1928 р.), де в останньому документі, зокрема, декларувалося, що «наступальні війни
є злочином проти людства», «неправомірними» й «забороненими».
6 квітня 1927 р. міністр закордонних справ Франції А. Бріан звернувся до
США з пропозицією укласти двосторонній договір «про вічну дружбу і заборону
звернення до війни як знаряддя національної політики». 20 червня він направив
офіційну ноту у Вашингтон з проектом договору «про вічну дружбу»,
розраховуючи цим договором підняти авторитет Франції.
Державний секретар США Ф. Келлог спочатку не звернув уваги на цю ноту, але
потім вирішив використати ідею Бріана задля посилення впливу США на світову
політику й створення нового політичного об'єднання держав на противагу Лізі
Націй. 27 грудня він послав ноту-відповідь Франції з пропозицією укласти не
двосторонній, а багатосторонній договір між «головними державами світу» про
недопустимість війни між ними. Келлог познайомив уряди ряду держав з цим
листуванням.
Першою відповіла Німеччина (27 квітня 1928 р.), яка підтримала
американський проект. Серйозні застереження зробив уряд Англії (19 травня), який
категорично заявив, що не допустить будь-якого втручання в райони «особливого
життєвого інтересу» для своєї країни. Отже, Лондон заздалегідь обумовлював собі
«право» вести війни в таких районах як «захід самозахисту» Британської імперії.
Одночасно він заперечував проти участі держав, «уряди яких не здобули ще
загального визнання». Йшлося, зрозуміло, про СРСР, з яким уряд консерваторів
рік тому розірвав дипломатичні відносини.
Французький уряд висунув (21 квітня) свій контрпроект договору,
обумовлюючи право «на законну самооборону в межах існуючих договорів». Уряди
Японії та Італії вітали пакт як «цілковите знищення війни» й повторили французькі
застереження.
28 червня 1928 р. Келлог надіслав нову ноту й переглянутий проект
договору 14 країнам. Уточнялося, що відмова від війни торкалася відносин між
учасниками договору, а не між усіма країнами.
В результаті тривалого дипломатичного листування з питання трактування
поняття «війни поза законом» 15 держав (деякі з усними застереженнями) на чолі
із США й Францією підписали в Парижі 27 серпня 1928 р. «Пакт загальної відмови
від війни».
101
 Паризький пакт (який ще стали називати «пакт Бріана—Келлога»)
складався з преамбули та двох основних статей. У статті 1 сторони заявили, що
«засуджують використання війни для вирішення міжнародних суперечок і
відмовляються від неї як від інструмента державної політики в їхніх взаєминах». У
статті 2 сторони визнали, що «для врегулювання всіх суперечок чи конфліктів...
вони прагнутимуть удаватися тільки до мирних засобів».
Договір, безперечно, мав позитивне значення.
1. Надзвичайно важливим став сам факт колективного проголошення
державами «права на мир» і відмови від «наступальної війни» як «інструмента
державної політики».
2. Безпрецедентними для того часу були масовість учасників договору,
кількість країн, що підписали й ратифікували його.
3. Універсальна форма пакту відкривала можливості приєднання до нього
залежних і напівколоніальних країн.
4. Паризький пакт, як зазначав М. М. Литвинов у ноті послу Франції в
Москві Ж. Ербетту 31 серпня 1928 р., об'єктивно покладав «певні зобов'язання на
держави перед громадською думкою». Справді, деякий час він служив відносною
перешкодою для агресивних дій держав-учасниць.
Разом з тим Паризький пакт мав серйозні недоліки.
По-перше, його загальна декларативність і суто формальний характер.
Відмова від «права на війну» не була підкріплена жодними зобов'язаннями держав у
галузі роззброєння або хоча б обмеження гонки озброєнь.
По-друге, невизначеність самого формулювання про заборону війни залишала
простір для довільних тлумачень. Тим часом договір мав поставити поза законом
будь-яку міжнародну війну й воєнні дії (інтервенції, блокади, воєнну окупацію чужої
території, чужих портів і т. п.).
По-третє, Паризький пакт знецінювався рядом застережень Франції, Англії та
інших його головних учасників. Такі застереження («право на самооборону» тощо),
хоч і не ввійшли до договору, проте давали можливість державам використовувати
його в дусі своєї зовнішньої політики.
Радянський уряд публічно відзначив принципові недоліки пакту й водночас
заявив про свою готовність приєднатися до нього, підкресливши його значення в
боротьбі за ослаблення воєнної небезпеки.
27 серпня 1928 р., в день підписання пакту в Парижі, державний департамент
США через своїх послів направив ноти ще 48 державам (у тому числі СРСР та 7
країнам — нечленам Ліги Націй) із запрошенням приєднатися до до-
102
 говору. Того ж дня посол Франції в Москві Ж. Ербетт передав таке
запрошення радянському урядові.
Президія ЦВК СРСР уже 29 серпня ратифікувала Паризький пакт після
підписання його урядом. У ноті Ербетту М. М. Литвинов проаналізував
недостатність і неконкретність формулювань договору, вказав на відсутність у
ньому будь-яких гарантій виконання учасниками взятих зобов'язань. Радянські
застереження, на відміну від західних, були спрямовані не на обмеження, а на
всемірне розширення зобов'язань держав-учасниць. У ноті повідомлялося про
приєднання СРСР до Паризького пакту. 6 вересня це було офіційно підтверджено
радянською декларацією, переданою Ербетту.
США ратифікували пакт 17 січня 1929 р. Радянський Союз, не чекаючи
ратифікації з боку інших держав, запропонував 7 сусіднім країнам достроково
ввести пакт у дію. Після дипломатичних переговорів СРСР, Естонія, Латвія,
Польща й Румунія на конференції в Москві 9 лютого 1929 р. підписали протокол
про негайне набрання Паризьким пактом сили. Пізніше до Московського
протоколу приєдналися Туреччина, Іран та Литва. Пакт набрав сили 24 липня
1929 р. після ратифікації його іншими країнами.
Пакт Бріана—Келлога не справдив надій людства. Відсутність гарантій і
двозначність формулювань стали головною причиною підриву його ефективності.
Держави-агресори — Японія, Німеччина та Італія на початку зо-х років першими
грубо його порушили. Паризький пакт не міг відвернути небезпеку нової світової
війни, зупинити агресорів. І все ж він залишив певний слід у теорії й практиці
міжнародних відносин і міжнародного права. Ідея недопустимості війни,
заборони на застосування сили в міжнародних відносинах знайшла своє
відображення й була закріплена в Статуті ООН та багатьох післявоєнних
міждержавних договорах та угодах.
 Розділ III
МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ Й ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА В 30-х
РОКАХ
Г л а в а 10
Міжнародні відносини в період світової економічної кризи 1929
— 1933 рр.
• Особливості світової економічної кризи 1929 —1933 рр. та її вплив
на міжнародні відносини • «План Юнга» й кінець репараційної системи •
Загострення міждержавних суперечностей і посилення конфронтації
західних країн з СРСР • зовнішньополітичні ініціативи Радянського Союзу
Особливості світової економічної кризи 1929 — 1933 рр. та її вплив на
міжнародні відносини. Восени 1929 р. в капіталістичному світі розпочалася глибока
економічна криза, яка справила величезний вплив на економіку багатьох країн і
міжнародні відносини. По суті сталася економічна катастрофа в капіталістичному
світі.
За причинами виникнення й характером це була типова криза відносного
перевиробництва — результат загострення суперечності між суспільним характером
виробництва і приватним способом присвоєння його прибутків. Але світова
економічна криза 1929 — 1933 рр. не являла собою просте циклічне повторення
попередніх. Вона мала свої характерні особливості.
1. Це була найбільша й найглибша в історії економічна криза. Світове
капіталістичне виробництво в середньому знизилося на 45%, торгівля — на 56 %.
Такого всесвітнього економічного потрясіння людство не знало ні раніше, ні після
того періоду.
2. Криза 1929 — 1933 рр. як ураган захопила всі капіталістичні та колоніальні
країни. Жахлива катастрофа вразила майже всі галузі виробництва, відкинула його
назад на зо — 35 років, призвела до зростання масового безробіття — роботу
втратили понад 40 млн. чоловік, у тому числі 17 млн. у США, 7,5 млн. у
Німеччині, 4 млн. в Англії, 3 млн. в Японії тощо.
3. Найсильніше криза вразила США — найбагатшу країну світу. Там вона
почалася з вересня 1929 р. й тривала 44 місяці; обсяги втраченої через неї
продукції оцінюються в більш ніж зо0 млрд. дол. Порівняно з 1929 р.
104
 промислове виробництво під час кризи зменшилося в США на 46,2%
(майже вдвоє), в Німеччині — на 40,6 , у Японії — на 36,7, у Франції — на
32,9 , в Англії — на 23,8%.
4. Промислова криза переплелася з кризою в сільському господарстві,
особливо вразила тваринництво. Так, у США в 1933 р. з метою виходу з кризи
було знищено 6,4 млн. свиней, 10,4 млн. акрів посівів, 10 тис. персикових дерев,
зерно спалювали в топках локомотивів, молоко виливали в річки. Фрукти,
свинину тощо обливали гасом. І все для того, щоб зберегти ціни на продукцію.
5. Криза не обмежилася сферою виробництва, вона вразила фінансову,
кредитну систему, сферу грошового обігу, призвела до великої інфляції.
Більшість країн відмовилася від золотого стандарту, проводила девальвацію
своїх грошей (у тому числі США).
6. Криза розвивалася нерівномірно: в США почалася в 1929 р., у Франції -
в 19зо р. і т. д. Найнижчою точка падіння в США була в липні 1932 р., коли їхня
сталеливарна промисловість працювала на 15%, а автомобільна — на 5 % своєї
потужності. В 1932 р. американська вугільна промисловість була відкинута до
рівня 1904 р., виробництво сталі — до 1901 р., чавуну — до 1896 р. і т. п.
Економічна криза 1929 — 1933 рр. до краю загострила міжнародне
становище. Вона справила значний вплив на розвиток міжнародних відносин,
поглибила суперечності між великими державами, переможцями й
переможеними країнами, метрополіями й колоніями. Посилилася боротьба за
ринки збуту й джерела сировини. Загроза нової світової війни стала зловісно
реальною.
«План Юнга» й кінець репараційної системи. Проблеми сплати репарацій
Німеччиною і боргів союзниками США дуже загострилися. Термін дії «плану
Дауеса» закінчувався в 1929 р., але він не визначав ані остаточної суми репарацій,
ані періоду їхньої сплати. Союзники-переможці ще в 1929 р. створили «комітет
експертів» на чолі з американським банкіром Юнгом, який виробив новий
репараційний план. «План Юнга» після гострих суперечок був затверджений на
Гаазькій конференції 12 держав і почав діяти з січня 19зо р.
«План Юнга» встановлював загальну суму репарацій Німеччини (в 1921 р.
визначалося 132 млрд. марок, тепер — 113,9 млрд. марок). Остаточний термін
їхньої сплати встановлено до 1988 р. Розмір щорічних репарацій зменшувався на
20 % — до 2 млрд. марок. Змінено порядок
105
 збирання репарацій — тільки за рахунок непрямих податків і залізничних
прибутків (без облігацій з концернів). Були ліквідовані всі види контролю над
Німеччиною, засновано Базельський банк міжнародних розрахунків (замість
репараційної комісії).
«План Юнга» становив продовження «плану Дауеса» й передбачав певну
систему сплати боргів: Німеччина торгує з Радянським Союзом (як писала
«Кьольніше цайтунг», « зі шкіри німецького народу робити батіг для боротьби з
більшовиками»), сплачує репарації європейським союзникам, а ті, у свою чергу,
сплачують борги Сполученим Штатам.
Так було задумано, проте без урахування економічних та політичних
обставин. Німеччина намагалася взагалі перекреслити Версальський договір.
Франція вимагала, щоб репарації для неї перевищували її борги Америці. Англія,
у свою чергу, збиралася анулювати свої борги. Світова економічна криза ще
більше загострила міжімперіалістичні суперечності.
На прохання президента Німеччини П. Гінденбурга президент США Г.
Гувер 20 червня 1931 р. запропонував усім державам оголосити загальний
мораторій на борги — припинити на рік виплату репарацій і союзницьких боргів.
З мораторієм Гувера, який діяв протягом року (до 20 червня 1932 р.), погодилися
всі заінтересовані країни. Навіть Франція, яка на різниці репарацій і боргів
Сполученим Штатам втрачала 2 млрд. франків щорічно, але не хотіла, щоб її
визнали винною в загостренні труднощів.
Проте посилення економічної кризи змусило західні держави знову
повернутися до проблеми репарацій. «План Юнга» не міг зупинити фінансову
паніку. Розмах кризи й загроза економічної катастрофи Німеччини (щоб
виплатити репарації за «планом Юнга», вона мала збільшити свій експорт до 5
млрд. марок, що викликало різкий опір інших держав) — усе це робило
неможливим виконання задумів західної дипломатії.
Почалися нові консультації, нові конференції. Врешті-решт на міжнародній
репараційній конференції в Лозанні (червень — липень 1932 р.) було ухвалено
взагалі ліквідувати репарації. Німеччина мала сплатити за 15 років залишок у
розмірі 3 млрд. марок через облігації й на 1 млрд. марок здійснити деякі поставки
в натуральному вигляді, після чого вона офіційно звільнялася від репарацій.
Та й цього не сталося. Фактично з моменту оголошення мораторію Гувера
(1931 р.) Німеччина припинила виплату репарацій. З установленої загальної суми
репарацій
106
 Франція, наприклад, загалом одержала 22,9 млрд. марок, хоча їй
належало 52 % усіх репарацій. Між іншим, борг Франції Сполученим Штатам у
1932 р. становив 51 млрд. марок.
Отже, репарації практично були ліквідовані. Та й борги Сполученим
Штатам, незважаючи на їх заперечення, союзники в кінці 1932 р. припинили
сплачувати. Тільки Фінляндія сплачувала свої щорічні суми, до речі мізерні.
Загострення міждержавних суперечностей і посилення конфронтації
західних країн з СРСР. Загострення міждержавних суперечностей в умовах
економічної кризи причинило ряд спроб урядів і громадськості нормалізувати
міжнародні відносини.
Деякі рухи й окремі діячі в Європі ще з 1929 р. пропонували створити
«Сполучені Штати Європи» (без США та СРСР). Французький прем'єр, пізніше
міністр закордонних справ А. Бріан гаряче підтримав ідею створення постійної
Європейської конференції представників усіх європейських держав — членів
Ліги Націй. Проте з 26 європейських країн лише Югославія й Болгарія в 19зор.
беззастережно підтримали бріанівський проект «Європейського союзу». Інші
висловили свої претензії й критичні зауваження. Бріана обвинуватили в
односторонніх поступках Німеччині. Його проект, як і пропозиції створення
різних блоків (Дунайської федерації, Прибалтійського блоку та ін.), зазнав
цілковитої поразки.
Тим часом посилилися суперечності між великими державами за панування
на морі. На Лондонській морській конференції (в січні — квітні 19зо р.), де
головними учасниками були Англія, США, Японія, Франція та Італія (творці
Вашингтонського договору 1922 р.), гостра боротьба розгорілася навколо
проблем подальшого військово-морського будівництва та співвідношення
тоннажів різних видів кораблів. Підписаний новий договір не зменшив
суперечностей. У цілому він був дипломатичною перемогою США, військово-
морський флот яких зрівнювався з британським. Франція та Італія відмовилися
обмежити кількість своїх крейсерів та підводних човнів. Японська вояччина
відкидала будь-які компроміси із США. Воєнні витрати в бюджеті Японії в ті
роки становили 29 %, Італії та Англії — 24, Франції — 22, США — 21 % ( за
розмірами вони тут були більшими, ніж в інших країнах).
Не пом'якшили міжнародну ситуацію ні Женевська конференція понад 60
держав з питань роззброєння (1932
107
 — 1933 рр.), яка в цілому провалилася, ні Лондонська міжнародна
економічна конференція в 1933 р., ні інші дипломатичні переговори. Західні
держави намагалися розв'язати ті чи інші суперечності за рахунок СРСР. Саме в
роки світової економічної кризи значно посилилася антирадянська спрямованість
їхньої зовнішньої політики.
В чому полягала суть цієї політики? Які були її основні напрями?
Насамперед вона проявилася в галасливих антирадянських кампаніях на Заході.
Так, у січні 19зо р. О. Керенський виступив у французькому парламенті перед
фракцією соціалістів, закликаючи допомогти білогвардійцям кількома дивізіями,
щоб «у недалекому майбутньому» повалити радянську владу. Це широко
пропагувалося в пресі.
У лютому римський папа Пій XI одержав позику від США на суму 1,5 млн.
дол., після чого в усьому католицькому світі були організовані антирадянські
молебні, папа закликав до «хрестового походу» проти СРСР.
У 1932 р. білогвардієць Горгулов убив президента Франції П. Думера,
розраховуючи «примусити Францію» розірвати відносини з Радянським Союзом.
Одночасно в Москві був здійснений замах на життя німецького посла фон
Дірксена.
У США конгрес закликав ліквідувати Комуністичну партію США,
припинити торгівлю з СРСР і вислати співробітників Амторгу. Президент Г.
Гувер в інтерв'ю кореспондентові «Сан-Франциско ньюс» Джону Беррі розповів,
як у бесіді з Маршем заявив: «Щиро кажучи, мета мого життя — знищити
радянську Росію!».
Комісія палати представників конгресу на чолі з Гамільтоном Фішем
розслідувала «документи Уоллена» (шефа поліції Нью-Йорка), де ніби на бланках
Комінтерну та радянського уряду давалися вказівки американським комуністам
повалити існуючу владу. Ліва преса вже довела, що «документи Уоллена» були
грубою фальшивкою, а його бланки надруковані в одній з нью-йоркських
друкарень (з характерною дореволюційною літерою «ять» у російській абетці).
Проте комісія Фіша вирішила перевірити цей факт. З травня 19зо р. до січня 1931
р. вона допитала 275 свідків, витративши 25 тис. дол., і... визнала «документи
Уоллена» брехнею. Тим часом член комісії Карл Бегманн записав дивовижний
висновок: «Радянський уряд претендує на те, щоб Сполучені Штати стали
частиною СРСР».
Ще одним прикладом розпалювання антирадянської істерії в США було
слухання в нью-йоркському суді в 1931 р.
108
 «справи про радянське золото». В 1928 р. радянський Державний банк
переправив і здав на зберігання двом нью-йоркським банкам для оплати
американського імпорту 406 золотих зливків загальною вагою 7,81 т. Французький
банк пред'явив позов — ніби це було французьке золото, передане ще до революції
Францією Петербургу на зберігання. Банк вимагав повернути йому золото на 5 млн.
дол. Два місяці тривало слухання «справи». Але «сенсаційний процес» закінчився
провалом: суд відхилив обвинувачення як безпідставне. В результаті радянський
уряд відправив золото в Німеччину й передав їй свої замовлення.
Сам Гувер обвинувачував СРСР у демпінгу пшениці, сірників та ін., у
«господарській агресії» на світовому ринку, у сприянні... економічній кризі та
безробіттю в США. Це було безглузде обвинувачення. Частка СРСР у світовому
експорті в 1929 р. не перевищувала 1,4%, в 1932 р. — 2,3%. Такий мізерний
радянський експорт, звичайно, не міг розладнати економіку західних країн.
Більше того, Радянський Союз фактично сприяв пом'якшенню дії кризи в
інших країнах, розширюючи свій імпорт. Так, у 19зо р. СРСР закупив 1/4
світового експорту машин, імпортував 70 % англійського експорту верстатів. У
1931 р. на СРСР припало 77 % експорту тракторів США, 57 % металообробних
верстатів і т. п.
Проте західні політики й урядовці, нехтуючи економічною вигодою,
закликали до бойкоту радянських товарів, до економічної блокади СРСР. У США з 1
січня 1932 р. ввійшов у дію § зо7 тарифного акта Хоулея—Смута. На його основі
США значно скоротили торгівлю із СРСР з 1932р. Сенатор Одді, конгресмен
Джонсон та інші вимагали накласти ембарго на всі радянські товари, їхній приклад
наслідували уряди інших західних країн.
Після поїздки американського міністра фінансів Меллона у жовтні 19зо р. до
європейських столиць згодом значно обмежила імпорт радянських товарів Франція,
потім — Югославія, Румунія, Угорщина, Бельгія, Люксембург. У 1931 р. Канада
наклала повне ембарго на радянські товари. Поступово складалася економічна
блокада Радянського Союзу.
Поряд з цим західні держави в роки економічної кризи посилили свої воєнні
готування. Генеральні штаби Франції, Англії, Польщі, Румунії тощо розробляли
конкретні плани нападу на СРСР. Гувер закликав «мобілізувати почуття війни
проти СРСР». Американський журналіст Пейтон Вертенбейкер писав: «Кожна країна
одержала б тільки
109
 полегшення від війни, ще довшої й кривавішої, ніж остання... Нам потрібна
нова війна, яка б тривала довше, вбила б більше людей... і обійшлася б дорожче,
ніж остання».
Комісія представників генеральних штабів Франції, Англії та Польщі під
керівництвом французького генерала Жанена розробила детальний план нападу
на СРСР, згідно з яким воєнні дії передбачалося почати на румуно-радянському
кордоні, потім вступити у війну мали Польща та прибалтійські країни разом із
французькими й англійськими військами. В Новоросійську планувалася висадка
20 тис. красновських козаків і врангелівських офіцерів з Югославії. Визначалися
роль і місце в антирадянській інтервенції для Франції, Англії, Польщі, Румунії,
Югославії, Чехословаччини, Болгарії, прибалтійських країн та білогвардійців.
Загальне керівництво покладалося на російського емігрантського генерала
Лукомського. Термін початку дій проти СРСР — літо 19зо р. Потім через провал
антирадянської провокації на Китайське-Східній залізниці він був перенесений на
літо 1931 р. Більшу роль тепер мали відіграти Франція та Польща.
Тим часом західні держави гарячкове озброювалися. Збройні сили Франції
(найбільші в Європі) перевищили 1 млн. солдатів та офіцерів. У Польщі було 303
тис. солдатів. Маршала Пілсудського оголошено головнокомандуючим збройних
сил Польщі й Румунії, які терміново переозброювалися за рахунок французьких
позик. Тільки в Югославії розміщалися 120 тис. колишніх російських солдатів і
офіцерів. Білогвардійський генерал Міллер, який інспектував їх у 1930 р., заявив:
«Ми готові почати війну. Чекаємо на фінансову допомогу».
Вперше після світової війни американські лінкори «Арканзас», «Флорида» та
«Юта» відвідали Балтійське море. Американська військова авіаескадрилья
розмістилася в Констанці (Румунія). Польща та Румунія оголосили часткову
мобілізацію. Начальник генштабу США генерал Д. Макартур 7 вересня 1932 р.
прибув до Варшави, за два місяці відвідав Польщу, Чехословаччину, Австрію,
Угорщину, Румунію, Туреччину. У Волинській області Польщі та в Бессарабії
побував на військових маневрах біля радянського кордону.
Японія, Німеччина та Італія в той час переходили до прямих воєнних дій,
демонструючи свою агресивність. Ліга Націй виявилася абсолютно недійовою.
Людство поступово втягувалося в нову світову війну.
Зовнішньополітичні ініціативи Радянського Союзу. Період кризи на Заході
був для СРСР роками першої п'ятиріч-
110
 ки, виконаної достроково. Радянський Союз перетворився в ці роки в
могутню індустріальну державу. Вже в 1931 р. він посідав перше місце в Європі з
випуску промислової продукції й друге у світі (після США). Рівень
промислового виробництва в 4 рази перевищив довоєнний.
За роки першої п'ятирічки в СРСР було збудовано 1500 промислових
підприємств. Серед них такі гіганти, як Харківський, Сталінградський і
Челябінський тракторні заводи. Московський та Горьківський автозаводи,
Ростсільмаш, Магнітогорська та Кузнецька домни, Дніпрогес тощо. З'явилися
нові галузі промисловості — автомобільна, тракторна, авіаційна,
комбайнобудівника та ін. Ряд заводів реконструйовано з метою виробництва
нової військової техніки — артилерійської, танкової, авіаційної. В 1929 р. була
створена Особлива Далекосхідна Червона Армія, в 1932 р. — Тихоокеанський
флот. Поліпшилося технічне озброєння Червоної Армії.
Західні спостерігачі відзначали: «Те, що відбувається в СРСР, —
найвизначніша подія в світі.... Росія будується: не відбудовується, а саме
будується. В неї все нове з самого початку». Американський сенатор Бора після
відвідування СРСР у 1931 р. іронічно зауважував: «Так званий радянський
економічний вакуум тепер щорічно купує в Сполучених Штатах товарів на 150
млн. доларів». Журнал «Рипаблік» писав: «Подобається нам чи ні, але СРСР
сьогодні являє собою величезну воєнну й економічну силу».
У відповідь на дискримінацію радянських товарів і спроби західних
держав організувати економічну блокаду СРСР радянський уряд 20 жовтня 19зо
р. прийняв постанову «Про економічні взаємовідносини з країнами, що
встановлюють особливий обмежений режим для торгівлі з СРСР». В результаті
Радянський Союз у 1931 р. втроє зменшив закупки у Франції, припинив імпорт з
Канади, в 1933 р. перестав купувати товари в Англії. В 1932 р. порівняно з 19зо
р. радянський імпорт тракторів зі США зменшився в зо9 разів, плугів — у 431
раз і т. п. Зате з Німеччиною торгівля зросла вдвоє. СРСР став найбільшим
імпортером продукції німецької промисловості: з 353,9 млн. марок у 1929 р.
німецький експорт в СРСР збільшився до 625,8 млн. марок у 1932 р. У
Німеччині, Польщі, Австрії й Швеції в період кризи ряд галузей промисловості
розвивалися за рахунок радянських замовлень. Англія й Франція змусили
скасувати ембарго на радянські товари.
Іп
 На міжнародній економічній конференції в червні 1933 р. Радянський Союз
запропонував усім країнам економічне перемир'я. Він висловив готовність
розмістити замовлення товарів на 1 млрд. дол., у тому числі щорічно закуповувати
всі 100% світового виробництва кораблів, третину світового експорту машин.
Мирні ініціативи СРСР у роки кризи справили, як писали в європейських газетах,
«надзвичайне враження».
Французький уряд намагався не допустити СРСР до участі в Європейській
комісії Ліги Націй з питань «об'єднання Європи». Того Радянського Союзу, який
обіймав майже 45% території всієї Європи. В 1931 р. західні держави все-таки
мусили запросити СРСР до участі в цій комісії.
В 1932 р. Радянський Союз був запрошений також на Женевську
конференцію з питань роззброєння, де в лютому радянська делегація виступила з
новою ініціативою — загальне й цілковите роззброєння всіх країн, знищення
найагресивніших типів озброєнь.
У цей період радянська дипломатія багато зробила для нормалізації відносин
з іншими країнами. Так, у 1929 і 1931 рр. були підписані з Туреччиною
протоколи щодо продовження договору 1925 р. про дружбу і нейтралітет; у червні
1931 р. продовжений радянсько-німецький договір 1926 р. про нейтралітет.
Перетворення СРСР в могутню індустріальну державу і зростання
реваншизму в Німеччині змушували сусідні європейські держави переглядати
свої відносини з Радянським Союзом. З ініціативи радянської дипломатії в
першій половині 1932 р. були підписані договори про ненапад з Фінляндією,
Латвією та Естонією, в липні — з Польщею, в листопаді — з Францією. В ра-
дянсько-французькому договорі сторони зобов'язалися не перешкоджати
розвиткові зовнішньої торгівлі й не втручатися у внутрішні справи одна одної, «не
допустити існування на своїй території військових організацій, що мали б метою
збройну боротьбу проти другої Сторони...»
Лише Румунія і Японія відхилили радянську пропозицію.
В липні 1933 р. радянська делегація в Лондоні уклала конвенцію про
визначення агресора з Естонією, Латвією, Литвою, Польщею, Румунією,
Чехословаччиною, Югославією, Туреччиною, Іраном та Афганістаном і пізніше — з
Фінляндією.
112
 Деякі країни ще продовжували ворожі дії проти Радянського Союзу. Так,
наприкінці 1929 р. Китай, а в січні 19зо р. Мексика спровокували розрив
дипломатичних відносин з радянською державою. Але дедалі нові й нові країни
шукали шляхів нормалізації відносин із СРСР.
У жовтні 1929 р. Англія та в грудні 1932 р. Китай відновили дипломатичні
відносини з Радянським Союзом. У липні 1933 р. встановилися дипломатичні
відносини між СРСР та Іспанією. У США посилився рух за визнання Радянського
Союзу. В 1931 р. в радянській промисловості працювали 2,5 тис. американських
робітників та інженерів-добровольців. Деякі з них (наприклад, інженер Купер на
будівництві Дніпрогесу) були нагороджені радянськими орденами. «Товариство
друзів Радянського Союзу» в той час існувало в 20 штатах, утворивши 796
організацій. Восени 1929. літак «Країна Рад» здійснив переліт Москва — Нью-
Йорк, його захоплено зустрічали.
В січні 1933 р. 800 професорів із 268 американських університетів
звернулися з петицією до нового президента Франкліна Рузвельта, де наполягали на
визнанні СРСР. Улітку 1933 р. був створений громадський «Комітет з американо-
радянських відносин», який запропонував газетам і журналам США запитання:
«Схвалюєте чи заперечуєте ви визнання Росії?» Відповіли редакції 1139 газет і
журналів — 63% «за», 27% «проти», 10% — не визначилися.
Президент Рузвельт не міг ігнорувати бажання більшості американської
громадськості й зростання могутності Радянського Союзу, та й сам симпатизував
радянському народові. 16 листопада 1933 р. після 16 років «невизнання» США
встановили дипломатичні відносини з СРСР.
Цим подіям сприяли зростання економічної та військової могутності,
авторитету Радянського Союзу, його миролюбні зовнішньополітичні ініціативи,
посилення агресивних дій Німеччини, Японії та Італії.
В березні 1932 р. в багатьох країнах Заходу пройшов «тиждень боротьби
проти воєнної небезпеки». 25 серпня 1932 р. в Амстердамі відбувся перший
міжнародний антивоєнний конгрес, який організували М. Горький, Р. Роллан та А.
Барбюс (Горького й Шверника голландські власті не допустили у свою країну). В
конгресі брали участь понад 2200 делегатів з 57 країн та організацій. Після нього
відбулися масові мітинги й національні конгреси в найбільших країнах світу під
гаслом: «Проти війни й фашизму».
113
 Тим часом загроза нової світової війни наростала. Людство поступово
підходило до кошмару нової всесвітньої бойні.
Глава 11
Утворення вогнищ війни
на Далекому Сході та в Європі
(1933 — 1935 рр.)
• Експансія Японії в Китаї й виникнення вогнища війни на
Далекому Сході • Створення Німеччиною вогнища війни в Європі •
Проблеми європейської колективної безпеки в зовнішній політиці СРСР
1933 рік став переломним у міжнародних відносинах. Цього року в
Німеччині прийшли до влади фашисти на чолі з Гітлером, що мало трагічні
міжнародні наслідки. Німеччина відверто взяла курс на агресію в Європі й
воєнний переділ світу. Японія й Німеччина демонстративно вийшли з Ліги Націй,
щоб розв'язати руки для агресії. Європа та Далекий Схід поступово втягувалися у
воєнні дії, що врешті-решт призвело до світової катастрофи.
Радянський Союз і США активізували свою дипломатичну діяльність —
перший обстоював ідею створення системи колективної безпеки, а другі,
прийнявши закони про нейтралітет, водночас дедалі більше втручалися в справи
інших країн. Усе виразніше виявлялося в той час розмежування між країнами —
блок агресивних держав, західні демократичні держави, малі країни, що шукали за-
хисту в Лізі Націй, і Радянський Союз.
Експансія Японії в Китаї й виникнення вогнища війни на Далекому Сході. На
початку зо-х років міжнародне становище на Далекому Сході особливо загострилося.
За інвестиціями в Китаї в 1931 р. перше місце посідала Англія (36,7 %), друге —
Японія (35,1 %). У зовнішній торгівлі Китаю перше місце закріпилося за Японією
(23,4 %), друге — з а США (18,8 %). Сполучені Штати, підтримуючи уряд Чан
Кайші в Нанкіні, рішуче відтісняли своїх конкурентів з китайського ринку.
* Звернімо увагу на цікавий збіг обставин: у січні 1933 р. у США прийшов до
влади 32-й президент Франклін Д. Рузвельт, а в Німеччині — Адольф Гітлер, які
дотримувалися прямо протилежних курсів у зовнішній політиці. Обидва вони були
керівниками своїх країн до своєї смерті у квітні 1945 р.
114
 Але ще в середині 1927 р. японський уряд генерала Танаки, відбиваючи
інтереси найагресивніших кіл Японії, прийняв програму широкої експансії на
Далекому Сході. В «меморандумі Танаки» ставилися по черзі основні завдання
японських збройних інтервенцій. Щоб з допомогою політики «заліза та крові»
кінець кінцем розтрощити США, як це зробила Японія з Росією в 1905 р.,
необхідно спочатку завоювати Китай. Щоб завоювати Китай, потрібно насамперед
захопити Маньчжурію, потім Внутрішню Монголію і навіть зовнішню — МНР.
Далі знову схрестити зброю з Росією. В меморандумі підкреслювалося: «Поки цей
підводний риф (СРСР) не буде знищений, ми не зможемо піти швидко вперед».
Протягом тривалого часу «меморандум Танаки» становив зовнішньополітичну
програму японських мілітаристів.
У 1928 р. японські війська окупували Шаньдунський півострів у Китаї. В
1929 р. з допомогою мукденівських китайських військ і білогвардійців вони
захопили телеграф Китайське-Східної залізниці, яка контролювалася спільно
СРСР і Китаєм, і заарештували понад 200 радянських співробітників. У листопаді
1929 р. мукденівські війська з білогвардійцями перейшли радянський кордон у
Примор'ї та Забайкаллі, але були відкинуті Червоною Армією. Укладений після
радянське -мукденівських переговорів Хабаровський договір (грудень 1929 р.)
відновив статус-кво на КСЗ.
У 1931 р. різко погіршилося економічне становище Японії: її промислове
виробництво скоротилося на третину, з'явилося понад 3 млн. безробітних.
Агресивні кола Японії бачили вихід тільки у війні в Китаї.
У ніч на 19 вересня 1931 р. біля Мукдена на залізниці пролунав вибух
бомби. Це була провокація, привід для вступу японських військ у північно-східні
міста Китаю — Мукден, Чанчунь, Гірин та ін. Почалася японська окупація в
Маньчжурії.
Китай звернувся зі скаргою до Ради Ліги Націй, яка зажадала від Японії
вивести свої війська з Китаю. Оскільки японська інтервенція тривала, Рада Ліги
Націй на прохання Китаю вирішила 9 грудня 1931 р. відрядити на місце подій
спеціальну комісію на чолі з лордом Літтоном. Поки комісія Літтона понад
півроку добиралася до Китаю, японська агресія в Китаї поширювалася. Наприкінці
1931 — в січні 1932 рр. японські війська окупували Цицикар, Харбін, а потім усю
Маньчжурію, захопили Шанхай, бомбардували китайські міста.
115
 Західні держави морально осудили Японію за порушення пакту Бріана—
Келлога, але не оголосили ніяких санкцій проти неї. Президент Гувер, осудивши
інтервенцію Японії («доктрина Стімсона або Гувера» від 7 січня 1932 р. про
невизнання її захоплень китайської території), водночас оголосив: «Вони (японці.
— Г. Ц.) відновлюють порядок у більшовизованій частиш Китаю». Дауес (посол
США в Англії), запрошений на засідання Ради Ліги Націй, у Парижі заявив, що
США не хочуть економічних санкцій проти Японії й пропонують спільну
«інтернаціоналізацію» дій і створення «нейтральної зони» в Маньчжурії.
Французький генерал Вейган зазначив, що Японія «зміцнює позиції
цивілізації на Сході проти більшовиків». Французький генштаб почав готувати
«добровольців» для відрядження в Китай.
Радянський Союз оголосив суворий нейтралітет і запропонував Японії
укласти договір про ненапад, але остання відмовилася. Тоді за пропозицією СРСР
12 грудня 1932 р. були відновлені радянсько-китайські дипломатичні відносини.
СРСР почав економічно допомагати Китаю.
Не натрапивши на опір великих держав (жодних санкцій з боку Ліги Націй!),
японське командування з допомогою своїх китайських прихильників проголосило 9
березня 1932 р. маріонеткову державу Маньчжоу-Го на чолі з імператором Пу І,
який прибрав собі ім'я Канте.
Нарешті комісія Літтона добралася до Китаю і в жовтні 1932 р. (майже через
рік після призначення) опублікувала свою доповідь. Комісія в цілому осудила
японську окупацію Маньчжурії, обвинуватила Японію в порушенні пакту Бріана—
Келлога та Вашингтонського «договору 9-ти» (1922 р.) і закликала до
«міжнародного співробітництва» і «відкритих дверей» у Китаї. Радянському Союзу
закидалася підтримка антияпонського руху в Китаї.
В грудні 1932 р. надзвичайна сесія Асамблеї Ліги Націй заслухала
представників Китаю та Японії. Лорд Саймон навіть підтримав Японію, після чого
японський представник подякував йому за те, що той «за півгодини чітко
сформулював позицію Японії, яку протягом 10 днів вона намагалася висловити на
Асамблеї». Асамблея передала питання в «Комісію 19-ти» й підкомітети Ліги Націй.
Тим часом японські війська спокійно просувалися до Пекіна й Внутрішньої
Монголії.
В лютому 1933 р. Генеральна Асамблея Ліги Націй нарешті затвердила
доповідь (Японія голосувала проти),
116
 осудивши Японію, але без жодних санкцій, і закликала «продовжувати
переговори». Ліга Націй виявила своє цілковите безсилля. Японська делегація
лицемірно заявила, що «зусилля Японії щодо співробітництва з Лігою Націй
досягли своєї межі» і що Японія не може залишатися членом організації. 28 березня
1933 р. Японія вийшла з Ліги.
Окупація Маньчжурії й демонстративний вихід Японії з Ліги Націй створили
вогнище війни на Далекому Сході. В той час понад 50 тис. японських солдатів
перебували в Китаї. В 1937 р. їх налічувалося вже понад зо0 тис.
Створення Німеччиною вогнища війни в Європі. зо січня 1933 р. в Німеччині
після виборів канцлером став А. Гітлер, який швидко обернув свою владу на
фашистську диктатуру. 5 березня було скасовано Веймарську конституцію й
проголошено «третій райх». Гітлер захопив усю повноту влади (президент, канцлер,
верховний головнокомандуючий і фюрер нацистської партії), розпустив усі інші
політичні партії. Розгорнулися дикий терор і криваві репресії проти комуністів та
соціал-демократів, систематичні переслідування євреїв, пограбування їхнього майна.
За короткий час було вбито й замучено до 1 млн. чоловік.
Німеччина почала готуватися до воєнної агресії в Європі. Ще в 1924 р.
Гітлер писав у «Майн кампф»: «Ми починаємо там, де Німеччина закінчила 600
років тому. Ми... звертаємо свій погляд до земель на Сході». Тепер Гітлер
заявляв: «Нам потрібна Європа та її колонії». За вдалим визначенням Георгія
Димитрова, в Німеччині встановилася «урядова система політичного бандитизму».
Щоб нейтралізувати загрозу з боку ультранаціоналістичних керівників
фашистської Німеччини, сусідні держави посилили дипломатичні переговори про
різні комбінації коаліцій проти або разом з Німеччиною. Західні держави
«умиротворяли» Гітлера, продавали Німеччині стратегічну сировину та зброю,
намагаючись зберегти свої території та колонії й сподіваючись спрямувати
фашистську агресію на Схід.
У 1933 р. Муссоліні запропонував укласти «пакт чотирьох» великих
європейських держав (Франції, Італії, Німеччини та Англії) «Про згоду й
співробітництво з метою підтримання миру». Йшлося про можливість перегляду
договорів Версальської системи й фактично про територіальні зміни в Європі. Через
загострення суперечностей між державами й різко негативне ставлення до нього
малих країн «пакт чотирьох», підписаний 15 липня у Римі на 10 років, не був
ратифікований. Розлючений Муссолі-
117
 ні загрожував: «Якщо не можна переглядати договори за «пактом
чотирьох», говоритиме її величність гармата».
Ще в лютому 1932 р. почалася Женевська міжнародна конференція з
роззброєння за участю 62 країн (у тому числі СРСР і США). Франція, яка не
збиралася роззброюватися й намагалася зберегти своє верховенство,
запропонувала передати найпотужнішу зброю під командування Ліги Націй,
створити міжнародну поліцію та застосувати арбітраж з відповідними
санкціями. США й Англія виступили за обмежене і якісне роззброєння, Гувер
висунув план скорочення всіх сухопутних військ на третину. Німеччина
вимагала для себе рівних прав (до роззброєння спочатку піднести рівень своїх
збройних сил до масштабів інших великих держав). Японія взагалі була проти
всякого роззброєння. Лише Радянський Союз запропонував конкретний план
загального повного роззброєння.
Німеччина під приводом, що їй не надається рівноправність з іншими,
відмовилася навіть від компромісів і у вересні покинула конференцію, «не
бажаючи обмежувати себе в озброєнні». Лорд Саймон (Англія) назвав
Німеччину «оскаженілим собакою».
Після офіційного повідомлення про залишення конференції Німеччина 19
жовтня 1933 р. заявила про вихід з Ліги Націй. Вона наполягала на створенні своєї
армії в зо0 тис. чоловік і збільшенні кількості німецьких танків, авіації та
артилерії. Стався розрив між «третім райхом» та іншими державами. З 1934 р.
Німеччина почала гарячкове переозброюватися. В Європі таким чином нею було
створено вогнище майбутніх агресивних дій і війни.
Спочатку Німеччина спробувала поширити фашистський режим на
Австрію, висунувши план її анексії (аншлюсу). Після кривавої розправи зо червня
1934 р. з супротивниками фашизму в самій Німеччині («ночі довгих ножів»)
австрійські нацисти вбили канцлера Австрії Е. Дольфуса, намагаючись приєднати
свою країну до Німеччини. Але спроба перевороту в Австрії закінчилася тоді
поразкою. Франція, Англія й Італія різко протестували проти замаху на
незалежність Австрії. Муссоліні, який мав свої плани щодо Австрії, навіть
відрядив до її кордону дві дивізії альпійських стрільців. Гітлер змушений був
заявити, що не схвалює ініціативи австрійських нацистів.
Отже, перша «проба сили» нацистів не вдалася. Франція перед явною
загрозою гітлерівських реваншистів почала змінювати своє ставлення до СРСР. її
зближення з Ра-
 дянським Союзом посилилося після укладення в 1932 р. радянсько-
французького пакту про ненапад. 16 травня 1933 р. палата депутатів Франції
ратифікувала цей пакт (лише один прем'єр Тардьє голосував проти). Особливо
велику роль у зближенні двох країн відіграв міністр закордонних справ Франції Луї
Барту, який намагався після виходу Японії та Німеччини з Ліги Націй зміцнити цю
організацію шляхом запрошення до неї Радянського Союзу.
Весною 1934 р. Барту запропонував укласти договір між Німеччиною,
СРСР, Фінляндією, Естонією, Латвією, Польщею та Чехословаччиною з
приєднанням Франції про взаємну гарантію кордонів і воєнну допомогу в разі
агресії. Фактично ідею Барту підтримали лише Чехословаччина та СРСР. Польща
після підписання в січні 1934 р. угоди з Німеччиною на 10 років про ненапад і
«мирне вирішення суперечок» разом з Німеччиною відмовилася від «Східного
пакту».
З травня 1934 р. почалися франко-радянські переговори, обидві держави
схвалили проект Барту. Але ідея «Східного пакту» практично була зірвана вбивством
Барту разом з королем Югославії Александром у Марселі. Замах здійснили 9 жовтня
1934 р. хорватські терористи, керовані гітлерівцями. Наступник Барту П'єр Лаваль
став проводити політику «задобрювання» й «умиротворення» Німеччини. Саме він,
коли загострилося питання про плебісцит у Саарі (згідно з Версальським мирним
договором 1919 р. — через 15 років), заявив: «Саар не вартий франко-німецької
війни... Франція не заінтересована в його результатах».
Плебісцит у Саарі відбувся 13 серпня 1935 р. в умовах розпалення німецької
пропаганди. Із 528 тис. його учасників понад 477 тис. (90%) висловилися за
повернення до Німеччини. 31 березня 1935 р. Саарська область за рішенням Ліги
Націй була включена до складу Німеччини.
Тепер гітлерівці відкрито стали висловлювати претензії на території, які
відійшли від Німеччини за Версальським договором. 16 березня 1935 р. Німеччина
відновила обов'язкову військову службу, її армія тоді була збільшена до 36 дивізій,
налічуючи до 480 тис. солдатів і ще близько 2-мільйонні напіввійськові
формування. Це означало пряме порушення воєнних постанов Версальського
договору. Протягом року Німеччина планувала довести чисельність армії до 700
тис. чоловік, кількість літаків — до 2 тис., танків — до 3 тис.
Уряди Англії, Франції й Італії направили Німеччині ноти протесту проти
одностороннього порушення части-
119
 ни V Версальського договору. 11 квітня 1935 р. вони відкрили конференцію у
Стрезі, де тільки висловили жаль і словесне осудження з приводу німецьких дій,
питання про санкції навіть не порушувалося. Західні держави ще активніше стали
проводити політику «умиротворення», а насправді — заохочування гітлерівської
Німеччини, аби зберегти свої колонії та сфери впливу.
Проблеми європейської колективної безпеки в зовнішній політиці СРСР.
Уряд Радянського Союзу бив на сполох у зв'язку з розширенням агресії гітлерівців.
У грудні 1933 р. він висунув ідею організації колективної відсічі агресорам.
Радянська дипломатія керувалася завданням об'єднати держави з метою створення
ефективної системи колективної безпеки в Європі для збереження загального миру.
Посольство США в Москві сприйняло, як воно повідомило 4 травня 1935 р.
Вашингтон, з роздратуванням «раптовий вибух дипломатичної ініціативи
Радянського Союзу в Східній Європі». Посол у Москві У. Булліт вороже оцінив
радянську ідею колективної безпеки і натякав, що існувала альтернатива більш
«приваблива... — розв’язати руки Німеччини на Сході». Державний секретар
США К. Хелл відмовився розглядати радянські пропозиції про колективні санкції й
публічно закликав «не бити передчасно в барабан». Президент Ф. Рузвельт
підтримав резолюцію конгресу й підписав 31 серпня 1935 р. закон про нейтралітет
США. В лютому 1936 р. новий закон про нейтралітет США зберіг обмеження
торгівлі зброєю з воюючими країнами, що пізніше негативно позначилося на долі
Ефіопії та Іспанії. Сполучені Штати заздалегідь попереджали агресорів про своє
«невтручання», хоч їхні фірми й продовжували торгувати стратегічною сировиною
та зброєю з самими агресорами.
В умовах розширення агресії мілітаристських країн Радянський Союз
висував нові ініціативи, пропонуючи об'єднатися для колективної відсічі
агресорам.
Що конкретно пропонувала й чого домагалася в ті роки радянська дипломатія?
1. На Женевській конференції з роззброєння, в якій брали участь 62 країни,
СРСР, окрім пропозиції про загальне й повне роззброєння, в лютому 1933 р. вніс
для обговорення проект конвенції про визначення агресора.
2. В червні 1933 р. на Лондонській економічній конференції Радянський
Союз запропонував програму міжнародного економічного співробітництва і вніс
проект
120
 протоколу про економічний ненапад та мирне співіснування, про
«економічне перемир'я».
3. В липні 1933 р. СРСР, як уже згадувалося, підписав у Лондоні конвенцію
про визначення агресора з 11 сусідніми країнами. Це створювало передумови для
організації системи колективної безпеки.
4. Радянська дипломатія активізувала переговори з Францією та іншими
країнами про укладення Східного пакту. Відбувалися радянсько-французькі обміни
візитами міністрів. Так, у липні 1933 р. до Франції прибув нарком закордонних
справ СРСР М. Литвинов, у серпні Радянський Союз відвідали майбутній прем'єр
Франції Едуард Ерріо та міністр авіації П'єр Кот. 11 січня 1934 р. було підписано
радянсько-французьку торговельну угоду. В грудні — угоди з Францією та
Чехословаччиною про погодження умов Східного пакту.
5. У 1933 — 1935 рр. СРСР установив дипломатичні відносини з 10
країнами: з Іспанією і США — в 1933 р.; з Угорщиною, Румунією,
Чехословаччиною, Болга рією й Албанією — в 1934 р.; з Бельгією, Колумбією,
Люксембургом — у 1935 р. Це була «друга смуга» дипломатичного визнання СРСР.
У 1935 р. 29 держав підтримували дипломатичні відносини з Радянським Союзом.
6. У вересні 1934 р. зо членів Ліги Націй звернулися до радянського уряду із
запрошенням «вступити в Лігу Націй і принести їй своє цінне співробітництво». 18
вересня 1934 р. 39 голосами з 42 Радянський Союз був прийнятий до Ліги Націй і, як
велика держава, отримав місце постійного члена Ради. Проти голосували тільки
делегати Португалії, Голландії та Швейцарії.
У січні 1935 р. в промові на сесії Ради Ліги Націй Литвинов проголосив
знаменне гасло: «Мир неділимий!» Він зазначав: «Час визнати, що немає безпеки
тільки у власному світі та спокою, якщо не забезпечено мир сусідів — ближніх і
дальніх»; «усі прикордонні стовпи на всіх кордонах Європи є опорами миру, а
усунення хоча б одного такого стовпа неминуче потягне за собою падіння всієї
будівлі миру».
7. Зусилля радянського уряду щодо створення колективної безпеки в Європі
діставали підтримку в прогресивної громадськості Франції. Явна відмова західних
країн від усякої протидії німецькій експансії ставила під загрозу безпеку й саме
існування Франції. В цих умовах французький уряд просто змушений був
відновляти колишній альянс із Росією. Після відповідних пе-
121
 реговорів 2 травня 1935 р. в Парижі французький міністр закордонних
справ Лаваль і радянський посол Потьомкін підписали договір про взаємну
допомогу між Францією й Радянським Союзом. Договір, укладений на випадок
нападу якоїсь європейської держави на одну із сторін, передбачав порядок
надання взаємної допомоги навіть без рекомендації Ради Ліги Націй. Термін дії
договору визначався на 5 років з можливістю його автоматичного продовження.
В ході радянсько-французьких переговорів під час перебування Лаваля в
Москві (13 — 15 травня) обидві сторони заявили про свою готовність
продовжувати зусилля щодо створення колективної безпеки в Європі.
8. 16 травня 1935 р. президент французької союзниці Чехословаччини
Едуард Бенеш і радянський посланник Сергій Александровський підписали в
Празі договір про взаємну допомогу між СРСР і Чехословаччиною. Він був
ідентичний радянсько-французькому, за винятком статті 2 протоколу, яка
передбачала надання взаємної допомоги тільки у випадку виступу Франції на
допомогу жертві агресії.
Обидва оборонні договори в той час мали важливе політичне значення, але
вони не створили фундамент для справді дружніх відносин Франції та
Чехословаччини з Радянським Союзом. Лаваль і французький посол у Берліні
Франсуа-Понсе запевняли Гітлера, що Франція готова пожертвувати договором з
Радянським Союзом, якщо це потрібно буде для угоди з Німеччиною. Не були
підписані відповідні воєнні конвенції. Восени 1939 р., коли створилася пряма
загроза нападу Німеччини на Чехословаччину, Франція їй нічим не допомогла, а
уряд Бенеша відмовився від пропозиції Сталіна про воєнну допомогу.
Відповідальність за це несли уряд Даладьє—Лаваля й безпосередньо Бенеш.
Таким чином, у середині зо-х років у міжнародних відносинах чітко
визначилися три головні лінії: розширення агресії Німеччини, Італії та Японії й
створення їхнього блоку; «невтручання» й «умиротворення» агресорів з боку
західних демократичних держав; послідовна боротьба Радянського Союзу за
колективну відсіч агресорам.
Усипляючи пильність західних держав, гітлерівська Німеччина 18 червня 1935
р. підписала з Англією морську угоду. На словах декларуючи дотримання
Локарнських угод, Німеччина домоглася узаконення збільшення свого військово-
морського флоту до 35 % і підводних човнів —
122
 до 100% відносно рівня Британії. Це був ще один крок у ремілітаризації
Німеччини.
Для справжньої відсічі агресії потрібно було згуртування миролюбних
європейських держав у єдиному фронті колективної безпеки, як це наполегливо
пропонував тоді Радянський Союз. На жаль, західні держави ухилилися від
радянських пропозицій, що врешті-решт призвело до наростання воєнної агресії
гітлерівської Німеччини. В умовах роздрібненості миролюбних сил,
«умиротворення» гітлерівців західними державами й гарячкової підготовки
Німеччини, Японії та Італії до війни за новий переділ світу радянська програма
колективної безпеки не була підтримана. Світова війна ставала неминучою.
Г л а в а 12
Воєнна агресія Італії, Німеччини та Японії в 1935 —
1937 рр.
• Агресія Італії проти Ефіопії й Ліга Націй • Громадянська
війна й воєнна інтервенція Італії та Німеччини в Іспанії. Позиції
великих держав • Новий етап агресії Японії в Китаї й політика
Радянського Союзу
Агресія Італії проти Ефіопії й Ліга Націй. Італія готувала агресію проти
Ефіопії декілька років. Ефіопія (Абіссінія) володіла значними природними
багатствами, мала вигідне стратегічне положення (на шляхах з Європи до Азії).
Вже з 1934 р. італійська вояччина організувала ряд провокацій на кордоні Ефіопії
з Італійським Сомалі. Ефіопія неодноразово зверталася до Ліги Націй зі скаргами
на порушення Італією договору про ненапад.
У травні 1935 р. комісія Ліги Націй доповіла, що винуватців «інциденту» на
кордоні вона... не виявила. Ефіопія звернулася до США по допомогу. Але конгрес
США 31 серпня 1935 р. прийняв об'єднану резолюцію про нейтралітет.
Продовжуючи через посередників торгувати з Італією, США одночасно
попереджали, що не допомагатимуть жертві агресії. Інші західні держави, боячись
за свої колонії в Африці, холодно поставилися до закликів Ефіопії про допомогу.
Англія та Франція на переговорах з Італією навіть запропонували їй запровадити
спільний мандат над Ефіопією. Це над рівноправним членом Ліги Націй!
123
 Негус Ефіопії Хайле Селассіє І у вересні 1935 р. інформував Лігу Націй, що
ефіопські війська вже кілька місяців як відведені на зо км від кордону. Та все було
даремно. Заохочувана політикою великих західних держав, Італія без оголошення
війни 3 жовтня 1935 р. вдерлася в Ефіопію.
Італія з початку війни зосередила на кордонах Ефіопії близько 500 тис.
солдатів, майже 400 літаків, 400 танків і 800 гармат. Ефіопія, феодальна країна, не
мала єдиної армії, її війська були оснащені в основному холодною зброєю. Явна
нерівність сторін. І все ж ефіопський народ чинив героїчний опір агресорові.
Результат війни по суті визначався позицією великих держав. Яка ж була
їхня позиція?
Англія та Франція, які побоювалися зазіхань Італії на їхні володіння в
Східній Африці та Середземномор'ї, не заважали італійській агресії проти Ефіопії.
Більше того, в грудні 1935 р. міністр закордонних справ Англії Хор уклав таємну
угоду з прем'єром Франції Лавадем про розчленування Ефіопії на зони впливу
(половина Ефіопії призначалася Італії). Це викликало величезне обурення
громадськості й вимушену відставку урядів обох країн. Англія та Франція в
цілому потурали Італії.
США позбавили Ефіопію можливості купувати американську зброю, але
поставляли її Італії через посередників. Так, якщо середньомісячний експорт зброї й
військових матеріалів зі США до Італії в 1934 р. не перевищував 25 тис. дол., то в
жовтні 1935 р. (після нападу на Ефіопію) він становив 368 тис. дол., у листопаді —
584 тис. дол. Поставки нафти в італійські володіння в Африці з 1934 по 1935 р.
збільшилися в 149 разів.
З великих держав тільки Радянський Союз підніс голос на захист
ефіопського народу. Він попереджав, що італійська агресія є загрозою загальному
миру. СРСР закликав до колективних санкцій проти Італії й заявляв про готовність
виконати свої зобов'язання перед Лігою Націй. Рада Ліги Націй нарешті вирішила
оголосити обмежені фінансові та економічні санкції проти Італії. Асамблея Ліги
Націй підтримала ці напівзаходи (Австрія, Угорщина й Албанія взагалі голосували
проти, Швейцарія втрималася), хоч згідно з міжнародним договором належало
розірвати з агресором усі зв'язки. Але навіть ці обмежені санкції могли б стати
вирішальними, якби вони виконувалися. В тому-то й справа, що більшість членів
Ліги Націй їх не виконувала, а США взагалі не були членом Лі-

124
г

ги Націй. Суецький канал залишався відкритим для італійських

кораблів. Практично тільки Радянський Союз послідовно виконував санкції
щодо Італії.
Політика західних держав дала Італії змогу розгромити Ефіопію. 5
травня 1936 р. італійські війська ввійшли в Аддис-Абебу. 9 травня
Муссоліні проголосив приєднання Ефіопії як колонії до Італії, а італійського
короля — «ефіопським імператором». Ефіопський народ не припиняв
активну партизанську війну проти Італії, сковуючи у своїй країні майже
півмільйонну італійську армію.
Перемозі Італії дуже сприяли агресивні дії Німеччини. Ще 7 березня
1936 р., коли Ефіопія в котрий уже раз звернулася до Ліги Націй по
допомогу, Гітлер оголосив про ,денонсування Німеччиною Локарнських
угод, про ремілітаризацію Німеччини і введення її військ у Рейнську
демілітаризовану зону. Ці дії остаточно поховали Версальський мирний
договір.
З трибуни рейхстагу Гітлер заявив, що Локарнські угоди, мовляв,
«погасли» і втратили своє значення у зв'язку з підписанням радянсько-
французького договору про взаємну допомогу. Він повідомив, що
«символічні підрозділи» німецької армії вступили в Рейнську зону. При цьому
Німеччина лицемірно пропонувала Франції та Бельгії розпочати переговори
щодо підписання договорів про ненапад протягом 25 років. Гітлер зазначив
також можливість повернення Німеччини в Лігу Націй за умови реформи
організації й повороту Німеччині її колишніх колоній.
«Символічні підрозділи» німецької армії, які вдерлися в Рейнську зону,
налічували 19 батальйонів і 12 артилерійських батарей, близько зо тис.
солдатів та офіцерів. При цьому командири всіх частин отримали секретні
пакети, які було наказано відкрити при зустрічі хоча б одного французького
солдата. Пакети містили наказ — негайно відійти на вихідні позиції у
випадку появи французьких військ. Тож при найменшому опорі з боку
французьких військ гітлерівський уряд був готовий відмовитися від
ремілітаризації Рейнської зони. В 1938 р. в бесіді з австрійським канцлером
Шушнігом Гітлер визнавав, що якби тоді, в березні 1936 р., Франція
виступила проти, Німеччина б відступила. Гітлерівський генерал Йодль
пізніше згадував: «У нас було неспокійне почуття картяра, який поставив
на кін усю свою кар'єру».
Але ні Франція, ні інші західні країни не вжили жодних заходів.
Згодом підійшли інші німецькі частини. 99 % населення Рейнської зони
підтримало гітлерівців. У січні
125
 1937 р. Німеччина офіційно заявила, що односторонньо знімає свій підпис
під Версальським договором.
У зв'язку з італійською агресією в Ефіопії надзвичайно загострилося питання
про протоки, зокрема чорноморські. Рішення Лозаннської конференції 1923 р.
явно не відповідали міжнародним обставинам зо-х років. 22 червня — 21 липня 1936 р.
в Монтре зібралася конференція учасників Лозаннського договору (крім Італії, яка
потім приєдналася до їхнього рішення). 20 липня 1936 р. була укладена на 20 років
Конвенція про режим чорноморських проток. Торговельні кораблі дістали право
проходити Дарданеллами як у мирний, так і воєнний часи за нейтралітету
Туреччини. Якщо ж Туреччина перебуватиме в стані війни, це право мало
поширюватися тільки на ті держави, які не воюватимуть проти Туреччини.
Військові кораблі чорноморських держав тепер могли вільно проходити протоками, а
нечорноморських країн — з обмеженням (зо тис. т загального тоннажу й не більше
ніж 20 тис. т кораблів однієї держави протягом не більше від 3 тижнів). Під час
війни заборонялося проходження військових кораблів воюючих країн. Міжнародна
комісія з питань Дарданелл розпускалася, контроль переходив до Туреччини, яка
дістала право на ремілітаризацію зони проток. Конференція в Монтре була кроком
уперед у визнанні особливих прав чорноморських держав (у тому числі СРСР) на
визначення режиму Дарданелл і Босфору.
Громадянська війна й воєнна інтервенція Італії та Німеччини в Іспанії.
Позиції великих держав. Тим часом в Іспанії вибухнув фашистський заколот і
розпочалася громадянська війна. Наприкінці 1935 р. активізував свою діяльність
Народний фронт Іспанії, керований комуністами. В лютому 1936 р. партії
Народного фронту перемогли на виборах в кортеси (парламент) і створили
республіканський уряд єдиного фронту.
Представники правих сил і військового командування на чолі з генералом
Франко почали готувати військовий переворот Характерно, що посольства США,
Англії та Франції з Мадриді знали про це й за 3 — 4 дні до заколоту повідомляли
свої міністерства про дії заколотників. Використовуючи як привід убивство поліцією
депутата-монархіста Сотело, фашисти після спеціального кодового заклику
мадридської радіостанції — «Над усією Іспанією безхмарне небо» — розпочали
17 липня 1936 р. заколот в Іспанському Марокко та на Канарських островах, а 18
липня — в самій Іспанії. Заколот спочатку було придуше-
126
 но, але уряди Німеччини та Італії одразу ж втрутилися, надали широку
військову допомогу заколотникам і надіслали своїх «добровольців» в Іспанію. Вже
наприкінці 1936 р. на боці фашистів у громадянській війні в Іспанії брали участь 55
тис. іноземців (понад 20 тис. німецьких і 35 тис. італійських солдатів та офіцерів).
На березень 1937 р. там було вже близько 100 тис. інтервентів з Німеччини та Італії.
Громадянська війна й воєнна інтервенція фашистських держав в Іспанії
викликали широкий резонанс у світі. Які ж позиції зайняли великі держави?
Франція, побоюючись потрапити в оточення з двох боків диктаторськими
режимами, спочатку навіть допомагала республіканському урядові Іспанії. Та
згодом французький уряд став потурати фашистам. За його пропозицією 26 серпня
1936 р. 27 країн вирішили обрати політику «невтручання». У вересні в Лондоні вони
створили, «міжнародну комісію невтручання». Проте фактично більшість західних
урядів підтримувала фашистів, побоюючись перемог народних фронтів у своїх
країнах.
США солідаризувалися з позицією Англії та Франції. Розвиваючи ідеї «Акта
про нейтралітет», уряд США в серпні 1936 р. наклав «моральне ембарго» на
експорт зброї до Іспанії. Тимчасом тільки за півроку після початку інтервенції
Німеччини США поставили їй зброї й військових матеріалів на 400 тис. дол.
Фірми США через Португалію постачали зброю Франко. З лютого 1937 р.
США визнали заколотного генерала й відкрили при ньому своє консульство.
Справа дійшла до того, що уряд США заборонив американцям виїзд для вступу в
лави інтернаціональної бригади при республіканському уряді й узяв під контроль
збір коштів і медикаментів для Іспанії. Державний департамент навіть
запропонував зібрані населенням кошти на суму близько 1 млн. дол. розділити
навпіл — заколотникам і республіканцям, що викликало обурення американської
громадськості.
Для Німеччини та Італії інтервенція була засобом створення разом із
заколотниками генерала Франко нового вогнища війни. Тож вони не тільки
придушували демократію, а й здійснювали репетицію майбутніх воєн. Як визнавав
у 1938 р. гітлерівський генерал В. Райхенау, німецьке командування в Іспанії
виправляло свої помилки у воєнній стратегії й тактиці, перевіряло якість нових ви-
дів зброї — найновіших літаків, танків та гармат. У своїй доповіді він писав:
«Завдяки нашим позиціям в Іспанії ми
127
 перебуваємо в сприятливому становищі, пануючи над життєвими
пунктами стратегічного району».
^Радянський Союз, який спочатку ввійшов до «міжнародної комісії
невтручання», вже в жовтні 1936 р. висловив протест проти того, що комісія
фактично сприяла фашистським заколотникам, і невдовзі покинув цю комісію.
СРСР вимагав від західних держав установити контроль над
португальськими портами, протестував проти їхнього фактичного втручання в
громадянську війну в Іспанії на користь заколотників (віддали їм іспанських
біженців від французького кордону, іспанський флот і залишок державного
золотого фонду Іспанії, продовжували таємно переправляти зброю заколотникам і
т. п.).
Радянський уряд майже три місяці обережно реагував на численні прохання
республіканців про поставки радянської зброї. Йому не хотілося йти на воєнний
конфлікт із Німеччиною та Італією, тим більше що на Далекому Сході радянським
кордонам загрожувала японська вояччина.
Тим часом об'єднані фашистські війська підійшли до Мадрида.
Республіканський уряд знову звернувся до Москви з проханням прийняти на
зберігання частину свого золотого запасу з тим, щоб за цей рахунок направити в
Іспанію радянську зброю. 17 жовтня 1936 р. Радянський Союз дав згоду. Іспанське
золото в 7800 ящиках по 65 кг (загальною вагою близько 510 т) перевезли до Одеси
4 радянські пароплави — «Нева», «КІМ», «Кубань» та «Волго-ліс». 6 листопада
вантаж був у Москві. Іспанія оплатила Радянському Союзові частину його воєнних
поставок, навчання в СРСР близько 20 тис. спеціалістів для Народної армії, послуги
радянських військових радників. (До речі, цікаво зазначити, що в 90-х роках були
розсекречені дані про державний золотий запас СРСР. Так, у рік смерті Й. Сталіна
(1953) він становив майже 2050 т, а в рік розпаду СРСР (1991) не перевищував 140
т.)
Крім цього, Радянський Союз відкрив іспанському урядові кредит у 85 млн.
крб., населення СРСР зібрало 56 млн. крб. у фонд допомоги іспанському народу. До
березня 1936 р. Радянський Союз встиг поставити республіканському уряду до 500
тис. т зброї, боєприпасів та інших матеріалів. На Піренейський півострів морем з
Радянського Союзу було переправлено 648 літаків і 347 танків (майже всі зі своїми
екіпажами), 1186 гармат, 20648 кулеметів, понад півмільйона рушниць, боєприпаси
та ін. Декілька радянських пароплавів з борошном і продовольством німецькі та
італійські підводні човни потопили в Середземному морі.
128
 Тисячі іспанських дітей, вивезеш з Іспанії, на багато
років знайшли собі притулок у Радянському Союзі (в тому числі в Києві).
На допомогу Іспанській республіці в складі «Інтернаціональної бригади»
прибули 42 тис. добровольців з 54 країн (у тому числі понад 3 тис. радянських
громадян, з яких кількасот чоловік там загинули). Але сили були нерівними.
Німеччина та Італія в цілому відрядили до Іспанії за три роки війни близько зо0
тис. своїх солдатів та І офіцерів (з них 250 тис. італійців).
Спільна інтервенція Німеччини та Італії в Іспанії ще більше зблизила
обидві фашистські держави й сприяла оформленню їх воєнно-політичного блоку.
25—жовтня 1936 р. в Берліні була підписана угода про німецько-італійський союз.
Німеччина та Італія домовилися про розмежування сфер своєї експансії на
Балканах і в Дунайському басейні, а також про тактику у війні проти Іспанської Ч
республіки. Німеччина офіційно визнала загарбання Італією Ефіопії. Так була
створена вісь «Берлін — Рим».
А рівно через місяць — 25 листопада 1936 р. — в Берліні був підписаний
договір між: Німеччиною і Японією, відомий як «Антикомінтернівський пакт». Цим
пактом обидві сторони зобов'язувалися вести спільну боротьбу проти
Комуністичного Інтернаціоналу, рекомендували те ж саме будь-якій третій
державі, котрій «загрожує підривна робота Комінтерну». Термін дії пакту
визначався в 5 років. У додатковому протоколі сторони зобов'язувалися вживати
необхідних заходів щодо «агентів Комінтерну». А в секретному додатку
зазначалося, що у випадку війни з СРСР сторони не будуть полегшувати його
становище. Протягом строку дії договору вони зобов'язувалися «без взаємної
згоди не укладати з СРСР ніяких політичних договорів, які б суперечили духові
даної угоди».
Вже наступного дня (26 листопада) японська вояччина влаштувала
провокацію проти СРСР. У районі озера Ханко батальйон японських солдатів зі
зброєю вдерся на радянську територію. Радянські прикордонники розгромили
провокаторів.
«Антикомінтернівський пакт» викликав бурхливу реакцію протесту в СРСР.
Голова уряду України П. Любченко зазначив, що Німеччина та Японія готують
«священну війну проти Радянського Союзу».
6 листопада 1937 р. до «Антикомінтернівського пакту» приєдналася Італія.
Через місяць вона теж вийшла з Ліги Націй. Таким чином, фашистські держави —
Німеччина
129
 та Італія разом із мілітаристською Японією досягли політичної єдності, яка
пізніше була закріплена укладенням тристороннього воєнного союзу, котрий
відіграв вирішальну роль у розв'язанні другої світової війни.
Тим часом іспанські заколотники зазнали поразки під Мадридом. Але Італія
та Німеччина посилили свою допомогу Франко. Так, тільки в листопаді 1936 р.
Німеччина направила туди понад 100 бойових літаків і 5 тис. чоловік особового
складу з легіону «Кондор». Німецька авіація бомбардувала іспанські міста.
Західні держави продовжували негласно підтримувати режим Франко. В 1937
р. лише одна Англія надала таємну позику Франко на суму в 1 млн. ф. ст. Франція
передала йому золотий фонд Іспанії. 27 лютого 1939 р. уряди Франції та Англії
офіційно визнали фашистський режим в Іспанії. Французьким послом при Франко
був призначений маршал А. Петен — майбутній глава капітулянтської Франції.
В березні 1939 р. «п'ята колона» в Мадриді за підтримки англійської й
французької агентури здійснила переворот. Мадрид був захоплений фашистами,
республіка роздавлена. 2 квітня 1939 р. вже й США офіційно визнали
франкістський уряд.
Отже, спільними зусиллями гітлерівської Німеччини, фашистської Італії,
Англії, Франції та США Іспанська республіка була потоплена в крові. Це стало
ще одним кроком до розв'язання Німеччиною другої світової війни через якихось 5
місяців.
Новий етап агресії Японії в Китаї й політика Радянського Союзу. Після підписання з
Німеччиною «Антикомінтернівського пакту» Японія почала новий етап своєї агресії
в Китаї. В прийнятій ще в серпні 1936 р. в Японії новій зовнішньополітичній
програмі «Основні принципи національної політики» ставилися завдання
«ліквідувати загрозу з півночі, з боку Радянського Союзу», «зустріти у всеозброєнні
Англію та Америку», поширити «національне й економічне просування на південь,
особливо в район країн південних морів». Зазначалося, що основна мета
зовнішньої політики Японії — «перетворити імперію номінальне й фактично на
стабілізуючу силу в Східній Азії».
Спочатку японська вояччина, згідно з «меморандумом Танаки», вдерлася на
територію Монгольської Народної Республіки (березень 1936 р.). Але радянський
уряд 12 березня 1936 р. підписав із МИР протокол про взаємну допомогу на 10
років. Монгольські війська разом з Черво-
1зо
 ною Армією розгромили японських інтервентів. Це змусило Японію
змінити напрямок своєї агресії.
7липня 1937р. японські агресори, спровокувавши інцидент в 10 км від
Пекіна, без оголошення війни вдерлися в Північний Китай і за короткий
час захопили Пекін, Тяньцзінь, Калган та ряд інших міст. Вони збиралися
створити на окупованих територіях п'яти північних китайських провінцій
маріонеткові режими (щось на зразок Маньчжоу-Го, утвореного японцями
в окупованій Маньчжурії 1 березня 1932 р. на чолі з маріонетковим
імператором Пу 1). Через місяць японські війська висадилися біля Шанхая,
захопили його й попрямували на захід, здобули Нанкін (тодішню столицю
Китаю) та Ханькоу, захопили велику територію. Починаючи з 1939 р. й до
1944 р. Японія дещо припинила наступальні операції й організувала
блокаду морського узбережжя Китаю, намагаючись перекрити шляхи
постачання йому зброї.
Становище Китаю в цих умовах значною мірою залежало від
позицій великих держав. Яка ж була реакція великих держав на події в
Китаї?
США, додержуючись «доктрини Стімсона» (від 7 січня 1932 р.), «не
визнавали» захватів Японії в Китаї. 16 липня 1937 р. державний секретар К.
Хелл направив звернення до 62 країн — учасниць пакту Бріана—Келлога,
де вкрай обережно осуджував політику Японії, навіть не називав її
агресором і не пропонував нічого конкретного для припинення цієї війни.
Американський закон про нейтралітет забороняв експорт воєнних
матеріалів до воюючих країн. Користуючись тим, що ні Японія, ні Китай
не оголошували стану війни, Ф. Рузвельт заявив, що на них дія цього
закону не поширюється. Американські поставки (в тому числі
стратегічних матеріалів) в Японію в 1937 р. збільшилися майже в 3 рази
порівняно з 1936 р. й продовжували зростати. Поставки ж у Китай через
японську морську блокаду зменшилися.
5 жовтня 1937 р. у своїй промові в Чикаго Рузвельт закликав до
створення «карантину» щодо японського агресора. Суперечності між
США й Японією ще більше загострилися після потоплення японською
авіацією в грудні 1937 р. трьох американських танкерів. Проте в цілому
політика США щодо Японії залишалася незмінною.
Ліга Націй зайняла нерішучу позицію. У Брюссельській конференції
учасників Вашингтонського «Договору 9-ти» в листопаді 1937 р. Японія
відмовилася брати участь. Зате взяли участь СРСР і всього 19 держав. У
131
 прийнятій 24 листопада резолюції, за яку не голосувала Італія, Японія не
називалася агресором. Тільки СРСР порушив питання про санкції проти неї. Як і
раніше, Ліга Націй пропонувала Японії й Китаю «припинити ворожі дії й
продовжити переговори». Західні держави не бажали втручатися в японсько-
китайську війну, фактично потурали Японії.
СРСР, осудивши агресію Японії, вдався до конкретних заходів. 21 серпня 1937
р. він підписав з Китаєм договір про ненапад на 5 років і значно збільшив йому воєнні
поставки, а також надав позики (в 1938 р. — на 100 млн. дол., а в 1939 р. — на 150
млн.). У червні 1939 р. в Москві між обома державами був підписаний торговельний
договір, який передбачав посилення радянської допомоги Китаю. Радянський Союз
направляв у Китай літаки, танки, гармати, боєприпаси, бензин і т. п. Радянські
льотчики прикривали китайські міста від японської авіації, бомбардували японські
військові об'єкти на Тайвані, їхні кораблі на річці Янцзи.
В той час японська вояччина здійснила воєнні провокації проти Радянського
Союзу. В липні — серпні 1938 р. вона атакувала радянський кордон у районі озера
Хасан. Це не був звичайний прикордонний інцидент — японці використовували
важку артилерію. Радянські війська розгромили й відкинули агресорів з радянської
території, втративши 263 чоловіки убитими. Було підписано перемир'я.
Проте японські мілітаристи на цьому не зупинилися. 11 травня 1939 р. вони
вдерлися на територію Монгольської Народної Республіки в районі річки Халхін-
Гол. Агресор мав спочатку 38 тис., а на середину серпня 75 тис. чоловік, понад 500
гармат, 182 танки, до 350 літаків. Японська вояччина розраховувала з боями
захопити не тільки Монголію, а й частину радянської території. Однак 20 серпня
радянські та монгольські війська перейшли в рішучий наступ і за 10 днів
закінчили оточення та розгром японських інтервентів. І це за день до початку дру-
гої світової війни! Тут уперше розкрився талант полководця Г. К. Жукова. Можна
тільки уявити собі, що було б, якби тоді Червона Армія не завдала поразки
японським військам. Одночасно з нападом Німеччини на Польщу Японія могла б
відкрити другий фронт проти Радянського Союзу. Але 15 вересня 1939 р. Японія
змушена була підписати з СРСР та МНР угоду про припинення воєнних дій з 16
вересня.
Воєнна агресія Італії, Німеччини та Японії в 1935 — 1937 рр. остаточно
розставила/на протилежних позиціях
132
 два блоки держав у капіталістичному світі. Західна політика «невтручання»,
«умиротворення» мілітаристських держав, їх відмова від радянських пропозицій
колективної відсічі агресорам неминуче вели до нової світової війни.
Глава 1 З
Агресія Німеччини в Центральній Європі
й Мюнхенська змова західних держав
(1938 р.)
• Аншлюс Австрії Німеччиною і загострення політичного
становища в Європі • Мюнхенська конференція західних держав та
їі наслідки
У другій половині зо-х років значно зросли військово-промислова могутність
і вплив у Європі фашистської Німеччини. В 1938 р. вона виробляла 12 % світової
промислової продукції й стала другою індустріальною державою в Європі після
СРСР. З 1933 р. до 1939 р. її військові витрати зросли в 10 разів. У 1937 р.
Німеччина мала 42 дивізії, в 1939 р. — вже 103 дивізії з 4 млн. солдатів. Німецький
уряд відкрито проголошував свої наміри розширяти агресію в Європі.
Все це створювало небезпечну ситуацію на континенті. Проте західні великі
держави вперто відхиляли пропозиції Радянського Союзу про створення системи
колективної безпеки. Навіть на прямі загрози Берліна західні держави відповідали
політикою «невтручання» й «умиротворення», сподіваючись, що німецька агресія
буде спрямована на Схід і не зачепить їхніх територій.
Аншлюс Австрії Німеччиною й загострення політичного становища в Європі. У
відповідності із Зовнішньополітичними планами в європейських країнах відбулися
зміни в їхньому керівництві. Гітлер у лютому 1938 р. замінив поміркованих
керівників на більш рішучих нацистів — міністром закордонних справ став Й.
Ріббентроп, головнокомандуючим — генерал Браухіч, начальником штабу —
генерал Кейтель.
В Англії Н. Чемберлен призначив міністром закордонних справ замість А.
їдена лорда Е. Галіфакса, який в листопаді 1937 р. був прийнятий Гітлером і в
розмові з ним дав зрозуміти, що Англія не реагуватиме в разі за-
133
 гарбання Німеччиною Австрії, Чехословаччини й Гданська. Англійським
послом у Берліні став германофіл Н. Гендерсон, який у березні 1938 р. вів
переговори безпосередньо з Гітлером, пропонуючи йому укласти дружній договір з
Англією. Він підкреслював, що йдеться не про якусь торговельну угоду, а про
«встановлення основи для справжньої й щирої дружби між двома країнами».
У Франції тоді уряд очолив замість Леона Блюма відвертий антикомуніст К.
Шотан, який у листопаді 1937 р. таємно приймав у Парижі фон Папена й планував
запропонувати Гітлеру «разом заснувати європейську політику на нових і здорових
засадах, — це була б всесвітньо-історична подія».
Державний департамент США відкликав з Берліна відомого антифашиста У.
Додда й призначив своїм послом профашистськи настроєного X. Вільсона. Через
посла у Франції У. Булліта, який відвідав Берлін, Вашингтон повідомив, що не
заперечуватиме проти зазіхань Німеччини щодо Австрії та Чехословаччини. 8
березня 1938 р. (за 4 дні до загарбання Австрії німцями) Берлін відвідав колишній
президент США Г. Гувер, який у дружній розмові з Гітлером та Герінгом запевняв
їх у солідарності Вашингтона з планами Берліна.
Отже, загальна західна політика «умиротворення» фашистської Німеччини
всіляко сприяла здійсненню агресивних планів Гітлера. Черговою жертвою
фашистської агресії стала Австрія.
У лютому Гітлер викликав у Берлін австрійського канцлера К.Шушніга,
поводився з ним брутально, вимагав свободи діяльності нацистів і призначення
міністром внутрішніх справ Австрії нацистського лідера А. Зайсс-Інкварта.
Шушніг прийняв ультиматум, але ще зробив спробу навіть провести у своїй країні
13 березня 1938 р. плебісцит з питання незалежності. Проте за вимогою Берліна
Шушніг мусив піти у відставку, замість нього 11 березня канцлером був
призначений гітлерівський ставленик Зайсс-Інкварт. А наступного дня — 12 березня
1938р. — опівдні за проханням нового канцлера Німеччина без жодного пострілу
ввела свої війська в Австрію. Було здійснено приєднання (аншлюс) Австрії до
Німеччини.
Великі західні держави майже не відреагували на цю подію. Ще напередодні
(11 березня) Галіфакс запевняв у Лондоні Ріббентропа, що Англія не втручатиметься
в австрійське питання. Міністр фінансів Саймон пізніше заявив, що, мовляв,
Англія взагалі ніколи не давала гаран-
134
 тій Австрії. Державний секретар США К. Хелл повідомив, що це питання «не
торкається Сполучених Штатів».
Посли Англії та Франції в Берліні намагалися було «протестувати» проти
насильницьких дій Німеччини, але їх навіть не прийняли. 2 квітня 1938 р. західні
країни визнали анексію Австрії й перетворили свої посольства у Відні в
консульства. Між іншим, у Мадриді через рік вони повелися протилежним чином,
визнавши фашистський уряд Франко.
Радянський Союз зайняв принципову позицію й заявив рішучий протест
проти загарбання Австрії Німеччиною, визначивши дії останньої як агресію й
загрозу безпеці не тільки 11 сусіднім із Німеччиною країнам, а й усьому світові.
Проте Англія та Франція відхилили радянську пропозицію організувати
колективний захист незалежних країн.
Аншлюс Австрії дуже загострив політичне становище в Європі. Німеччина
значно збільшила свій військово-промисловий потенціал і почала готуватися до
нових агресивних дій. У Римі 16 квітня 1938 р. була підписана англо-італійська
угода (так звана «джентльменська»), за якою Лондон визнав загарбання Італією
Ефіопії, фактично підтримав італо-німецьку інтервенцію в Іспанії й погодився на
надання Італії англійських позик.
Мюнхенська конференція західних держав та її наслідки. Дивлячись на тогочасну
карту Європи, неважко побачити, що наступною жертвою гітлерівської Німеччини
мала стати Чехословаччина. Німецькі кордони з трьох боків оточували
Чехословаччину. На заході країни, в Судетській про-мислово розвинутій області,
жили майже 3,2 мільйона німців, тобто близько 23 % усього населення ЧСР. Судет-
ські німці мали своїх представників у парламенті Чехосло-ваччини і до березня 1938
р. — в її уряді. Вони ще з 1937 р. вимагали надати автономію своїй області. Після
аншлюсу Австрії на нараді в Берліні керівник нацистської Судето-німецької партії
К. Генляйн обвинуватив чехословацький уряд у «пригнічуванні німців» і рішуче
вимагав автономії області. Гітлер публічно заявив йому: «Із завтрашнього дня ви
— мій намісник у Чехословаччині».
У квітні Генляйн оголосив програму своєї партії, вимагаючи цілковитої
автономії, свободи визнання нацистської ідеології, офіційного узаконення
німецької мови, відшкодування збитків німцям з 1918 р. та ін. Гітлер підписав
«Зелений план», який передбачав окупацію Судетської області, і почав
концентрувати війська на чехосло-
135
 вацьких кордонах. Уряди Франції та Англії закликали президента Е. Бенеша
розпочати прямі переговори з Ген-ляйном і поступитися йому заради миру.
В самій Чехословаччині населення, невдоволене поступками уряду, вимагало
рішучих дій проти нацистів. У ніч на 21 травня уряд Чехословаччини оголосив
часткову мобілізацію. Це викликало занепокоєння Франції та Англії й роздратування
Гітлера. Вибухнула «травнева криза». Гітлер призначив виконання «Зеленого плану»
на 1 жовтня 1938 р.
Одна за одною були направлені дипломатичні місії західних держав до Праги
і в Берлін. Так, у липні Лондон відвідав ад'ютант Гітлера Відеман, який домовлявся
з Галіфаксом про візити Герінга й навіть Гітлера. В серпні до Праги виїхав лорд
Ренсімен, який у бесідах з Генляйном радив йому вимагати не автономії, а
відокремлення Судетської області від Чехословаччини. Бенешу він наполегливо
пропонував задовольнити вимоги судетських німців і розірвати договір 1935 р. про
взаємодопомогу з Радянським Союзом.
Посол США в Берліні Вільсон теж прибув у Прагу з такою ж місією. Західні
великі держави одностайно умовляли Бенеша поступитися Гітлеру.
Радянський Союз у цій ситуації запропонував провести міжнародну
конференцію заінтересованих держав, а також нараду військових представників
СРСР, Франції та Чехословаччини. Однак уряди Франції, Англії й ЧСР відхилили
радянські пропозиції. Тим часом англійський уряд розробив «план 2», за яким
Чемберлен на зустрічі з Гітлером мав дати йому згоду на загарбання Судетської
області.
13 вересня 1938 р. Прага задовольнила вимоги судетських німців про
автономію їхньої області. Але це вже не задовольняло Гітлера, який виступив з
дуже різкою публічною промовою про чехів, які «катують» німців.
14 вересня Чемберлен запросив Гітлера до Лондона для обговорення
чехословацької проблеми. Але Гітлер відмовився й у свою чергу запросив
Чемберлена до Німеччини. Генляйн тоді вже вимагав анексії Судетів.
Переговори в Німеччині пройшли у вересні 1938 р. в три етапи.
1. 15 вересня в резиденції Гітлера в Берхтесгадені відбулася його зустріч із
Чемберленом. Гітлер фактично у формі ультиматуму вимагав анексії Судетської
області до Німеччини. Чемберлен не заперечував, тільки відповів, що йому треба
проконсультуватися зі своїм урядом і Францією. Коментуючи ці переговори,
державний секре-
136
 тар США Хелл із задоволенням зазначив: «Це історична конференція!»
Президент ЧСР Бенеш, уже погодившися на відділення Судетської області,
запитав уряди Франції, Англії та СРСР про їхні позиції. Париж і Лондон після
консультації 18 вересня наступного дня надіслали Бенешу спільний ультиматум про
відторгнення Судетської області як «уне-сок у справу збереження миру».
Радянський уряд відповів 20 вересня, що СРСР надасть Чехословаччині
негайну й дійову допомогу, якщо Франція теж виконає свої зобов'язання (згідно з
договорами про взаємну допомогу 1935 р.). Тільки в грудні 1949 р. керівник К.ПЧ К.
Готвальд розповів, як у вересні 1938 р. Й. Сталін просив через нього передати Е.
Бенешу, що Радянський Союз готовий надати конкретну воєнну допомогу
Чехословаччині й без Франції, але за двох умов: якщо Чехословаччина попросить
Москву про таку допомогу і якщо сама захищатиметься від німецької агресії.
Радянський Союз не обмежився заявами про свою готовність допомогти
Чехословаччині згідно з договором і як член Ліги Націй. У Київському та
Білоруському військових округах почалося термінове формування 6 армійських груп.
До кордонів Польщі та Румунії були пересунуті зо стрілецьких і 10 кавалерійських
дивізій, 1 танковий корпус, 3 танкові бригади, 12 авіаційних бригад тощо. Для
відправлення до Чехословаччини виділено 548 бойових літаків (246
бомбардувальників СБ і зо2 винищувачі ї-16). У збройні сили СРСР додатково
мобілізовано 328,7 тис. солдатів і офіцерів. У зв'язку із загрозами Польщі щодо
Чехословаччини радянський уряд попередив Варшаву, що може анулювати договір з
нею про ненапад. Отже, Радянський Союз на всіх етапах виявляв готовність дієво
допомогти Чехословаччині.
Але Англія та Франція 21 вересня попередили Бенеша, що допомагати
Чехословаччині не будуть, а якщо вона прийме допомогу СРСР, західні держави рам з
Німеччиною розв'яжуть «хрестовий похід» проти СРСР і зітруть Чехословаччину з лиця
Землі. В той самий день Бенеш прийняв цей ультиматум, а наступного дня в
Чехословаччині почався загальний страйк.
2. 22 вересня Чемберлен, який раніше ніколи не користувався повітряним
транспортом, прилетів до іншої резиденції Гітлера — в Годвсберг. На зустрічі з
Птлером Чемберлен повідомив, що домігся згоди на анексію Су-
137
 детської області також від французького та чехословацького урядів. Але
Гітлер зухвало зазначив: «Я дуже жалкую, але цього вже недостатньо». Він
вимагав негайно за 10 днів віддати Німеччині не тільки Судети, але й райони, де
німці були в меншості, а також задовольнити територіальні претензії Польщі та
Угорщини.
Як потім визнавав Чемберлен, він тоді був шокований. Наступного дня в
листі Гітлеру він писав, що світова громадськість не може прийняти надмірних
німецьких домагань. Але тоді ж у Годесберзі Гітлер заявив, що не відмовиться від
жодної зі своїх вимог, і запропонував скликати міжнародну конференцію 4-х
держав (без СРСР і Чехословаччини). В істеричній промові в Берліні Гітлер
вимагав «негайно вирішити» чехословацьке питання, запевняючи, що «це —
остання територіальна вимога, яку я висуваю в Європі».
- 26 вересня президент Рузвельт направив Гітлеру «послання- миру»,
наступного дня — нове послання з копіями до Праги, Лондона та Парижа, де
пропонував продовжити переговори й скликати конференцію заінтересованих
країн (без СРСР).
. 28 вересня Чемберлен у листі Гітлеру підтримав цю пропозицію, в той
самий день Гітлер запросив керівників Франції, Англії та Італії до Німеччини на
конференцію.
3. 29—зо вересня відбулася Мюнхенська конференція Гітлера, Муссоліні,
Чемберлена й Даладьє з їхніми міністрами. Чехословацька делегація прибула до
«коричневого будинку», де проходила конференція, але в зал засідань не
допущена. Після безладного обміну думками і наклепницьких обвинувачень на
адресу Чехословаччини сторони підписали основну угоду.
Мюнхенська угода про поділ Чехословаччини складалася з головної частини,
додатка й трьох декларацій про «міжнародні комісії», які мали остаточно
визначити кордони ЧСР. Основний зміст угоди: а) Судетська область відділяється
від Чехословаччини й передається Німеччині з 1 по 10 жовтня; б) все майно, в
тому числі зброя, укріплення, особисті речі, худоба, меблі громадян, має
залишатися на місці; в) Чехословаччина повинна задовольнити територіальні
претензії Польщі та Угорщини. Коли американський посол у Німеччині Вільсон
показав чехословацькій делегації, яка в окремій кімнаті з хвилюванням чекала
вироку конференції, карту поділеної Чехословаччини, вони вигукнули: «Це ж
обурливо! Це жорстоко й злочинно безглуздо!» Вільсон відповів: «Вибачте, але
сперечатися даремно».
138
 Чехословацьку делегацію запросили до зали тільки після закінчення
конференції на зустріч із Чемберленом і Даладьє. Перший, позіхаючи, читав
газету, другий сухо повідомив про підписану угоду й необхідність прийняття її
без усяких заперечень.
Пізніше в Празі міністр закордонних справ Чехосло-ваччини К. Крофта
заявив послам Англії, Франції та Італії: «Для нас це катастрофа... Я не знаю, чи
одержать ваші країни вигоду від прийнятого в Мюнхені ріїпення. В одному ми
впевнені — ми, звичайно, не останні, після нас постраждають інші».
Посол СРСР в Англії І. М. Майський у телеграмі в НКЗС повідомляв, що
вранці зо вересня чехословацький посланник у Лондоні Я. Масарик при зустрічі з
ним розплакався й сказав: «Вони продали мене в рабство німцям, як колись
продавали негрів у рабство в Америці».
Чемберлен же, повернувшися з Мюнхена й стоячи в лондонському
аеропорту зі своєю незмінною парасолькою, вигукнув: «Співвітчизники! Це мир
на цілі покоління!» Рузвельт на довідці про результати конференції написав на
адресу Чемберлена: «Молодець!» А через 11 місяців почалася друга світова
війна...
До яких же безпосередніх наслідків спричинилася Мюнхенська конференція ?
1. Це була цинічна змова Англії та Франції з фашистськими державами за
спиною Чехословаччини про її розчленування, «миротворчість» за чужий
рахунок. Німеччина одержала 1/5 території Чехословаччини й близько 1/4 її
населення, майже половину чеської важкої промисловості. Німецький кордон
проходив тепер у долині в 40 км від Праги.
Польща 2 жовтня ввела свої війська в Тешинську Сілезію й загарбала
шматок чехословацької території з населенням 2зо тис. чоловік. Через місяць
Угорщина захопила територію з населенням близько 1 млн. чоловік. У
Словаччині фашистський ставленик Тісо сформував самостійний уряд, а в
березні 1939 р. проголосив самостійність цієї частини Чехословаччини.
Одночасно самостійність проголосила Підкарпатська Русь, яку Гітлер передбачав
використати при створенні «незалежної російської України під опікою
Німеччини». Й. Сталін у березні 1939 р. висміяв гітлерівські плани «приєднати
слона, тобто Радянську Україну, до кузьки, тобто до так званої Карпатської
України». Отже, Мюнхен «благословив» розчленування Чехословаччини.
139
 2. Мюнхенська змова фактично означала поразку самої політики
«невтручання» й «умиротворення» фашистських агресорів. Гітлер цинічно
визнавав, що піде на будь-які угоди, щоб потім їх порушити заради своїх інтересів.
Ще зо вересня Гітлер підписав у Мюнхені англо-ні-мецьку декларацію, своєрідний
пакт про ненапад, де говорилося про «бажання наших обох народів ніколи більше
не вести війни один проти одного». 6 грудня 1938 р. в Парижі Ріббентроп підписав
аналогічну франко-німецьку декларацію, по суті справи теж пакт про ненапад.
Мюнхенська політика «умиротворення» агресорів через 11 місяців призвела до
війни між самими «мюнхенцями».
3. «Мюнхенський мир» за одну ніч перетворив Францію на жалюгідну
другосортну країну, позбавивши її союзників й загальної поваги, Англії ж завдав
такого нищівного удару, якого вона не знала в останні 200 років. Як пізніше писав У.
Черчілль, «Англія мусила вибирати між війною й ганьбою, її міністри обрали
ганьбу, щоб потім одержати війну». Посол США в Іспанії К. Бауерс у листі
колишньому послу США в Німеччині У. Додду зазначав тоді: «Півтора століття
тому за такий учинок Чемберлена засадили б в Тауерську в'язницю, а Даладьє
стратили б на гільйотині». В Празі на центральній площі чехи — ветерани першої
світової війни, які одержали ордени й медалі від французького уряду,
демонстративно кидали їх у ящик для сміття. Багатотисячні демонстрації й мітинги
протесту проти змовників пройшли у Франції, Англії, США та інших країнах.
Моріс Торез у Парижі на мітингу сказав: «День 29 вересня ввійде в історію як день
небаченої зради... Ті, хто зрадив Чехословаччину, завдали тим самим удару по
Франції». В англійському парламенті говорили, що «Чемберлен рятував не
Чехословаччину, а Гітлера».
4. З вини західних держав зазнала поразки й радянська політика щодо
створення системи колективної безпеки в Європі. СРСР залишався єдиною
державою, яка осудила Німеччину й послідовно виступала за колективне стри-
мання агресорів. ТАРС 2 і 4 жовтня повідомляв, що радянський уряд не має
ніякого відношення до Мюнхенської конференції й рішуче протестує проти її
ухвал. Радянські газети писали, що мюнхенський акт французького й англійського
урядів «за своїм безстидством перевершив усе те, що мало місце після першої
світової війни».
5. Мюнхенські рішення докорінно змінили стратегічне становище в Європі.
Через 5 із половиною місяців Чехословацька держава перестала існувати. Над
Польщею з
140
 трьох боків нависли німецькі збройні сили. Західні країни опинилися перед
суцільним італо-німецьким плацдармом від Середземномор'я до Скандинавії.
Мюнхен став прологом до нової світової війни. І закономірно постає питання: а чи
можна було тоді приборкати фашистських агресорів і відвернути світову трагедію?
Відомо, що, посилаючи війська в Рейнську демілітаризовану зону в 1936 р.,
гітлерівці сумнівалися в успіху своїх дій. Проте Захід розв'язав їм руки. Так само
сталося і в 1938 р. Якби Англія, Франція та Чехословаччина погодилися тоді на
радянські пропозиції про колективну відсіч агресорам, війна, найімовірніше,
вибухнула б, але могла бути відвернена світова трагедія з десятками мільйонів
жертв.
Західні політики та історики відкидають таку можливість, підтримуючи міф
про «військову перевагу» Німеччини в 1938 р. Саме німецька військова могутність,
як запевняли Чемберлен і Даладьє, змусила їх відмовитися від опору агресорам.
Звернімося до цифр і порівняймо співвідношення збройних сил основних
держав у 1938 р.
Збро Ні Ч Ф СРСР
йні меччина схослов ранці (виставив
Солд 1, 1, 1
ати та 8 МЛН. 6 МЛН.
офіцери МЛН.
(+•5
Диві 3 3 40
зії Бойо 9 24 6 1 548
Танк 7 4 з Танко
и 20 00 о00 вий корпус
На західних кордонах Німеччини і в її резерві влітку 1938 р. залишалося
близько 10 дивізій. У Чехословаччині була вже мобілізована армія, яка мала на
озброєнні 2100 гармат, 44 тис. кулеметів тощо. Англія мала тоді приблизно 1000
бойових літаків. Наприкінці вересня 1938 р. СРСР на своїх західних кордонах привів
у бойову готовність 17 стрілецьких дивізій, 22 танкові, 3 мотострілецькі бригади та ін.
Як бачимо, фашистську Німеччину можна було б тоді приборкати й
нав'язати їй самій капітулянтські умови. В
141
 Мюнхені західні держави програли шанс відвернути світову війну. Томас
Манн писав: «Мир можна було врятувати просто і з абсолютною надійністю,
якби західні демократії, спираючись на підтримку Америки, рішуче встали разом
з Росією на захист чехословацької держави».
В 1938 р. була втрачена реальна можливість запобігти світовій катастрофі.
Мюнхенська змова західних держав не тільки стала прологом до другої
світової війни, вона її наблизила.
Г л а в а 14
Передвоєнна політична криза в Європі (1939 р.)
• Розчленування Чехословаччини Німеччиною • Англо-франко-
радянські переговори в Москві • Пакт про ненапад між СРСР та
Німеччиною
Розчленування Чехословаччини Німеччиною. Після Мюнхенської
конференції більшість урядів і дипломатів країн Західної Європи були
переконані, що, як писав міністр закордонних справ Франції Ж. Бонне, «німецька
політика віднині орієнтується на боротьбу проти більшовизму. Німеччина виявляє
свою волю до експансії на Схід». Міністр внутрішніх справ США Г. Ікес у своєму
таємному щоденнику зазначив: «Англія плазує перед Птлером, боючись
комунізму». Не випадково вже перед війною Чемберлен говорив: «Якщо загибелі
Британської імперії можна запобігти, тільки звернувшись по допомогу до Ра-
дянського Союзу, то хай краще вона гине».
Користуючись такою політикою Франції та Англії, Гітлер готувався до
нової агресії. В жовтні 1938 р. в Берліні був розроблений план цілковитої
ліквідації чехословацької держави. За вимогою Гітлера новий президент ЧСР
Гаха весною 1939 р. в 2,5 раза зменшив збройні сили країни (з 250 тис. до 100
тис., тоді як ще влітку 1938 р. Чехословаччина мала 1,6 млн. солдатів).
У березні 1939 р. в Словаччині відбувся путч сепаратистів, і 14 березня
словацький парламент проголосив самостійну державу, запитавши в Гітлера
допомоги проти «чеського засилля». В цій складній ситуації Гітлер викликав
президента Гаху до Берліна, де погрожував розгромити Прагу й примусив його
підписати документ про пере-
142
 творення Чехословаччини на протекторат Німеччини. Тим часом у ніч на 75
березня 1939 р. німецькі війська вже вступили в Чехословаччину. Німецький уряд
оголосив «протекторат Богемія і Моравія». Наступного дня, проголосивши
«незалежність», Словаччина теж стала протекторатом Німеччини. Угорські війська
захопили Підкарпатську Русь. Чехословацька держава була остаточно ліквідована,
навіть усупереч деяким мюнхенським домовленостям. Це набагато посилило
воєнно-промислову могутність Німеччини. Тільки чехословацькі заводи «Шкода»
— другий за значенням арсенал Центральної Європи, захоплений гітлерівцями, —
із серпня 1938 р. до вересня 1939 р. випустили майже стільки військової
продукції, скільки вся Англія за цей час.
Як же поставилися великі держави до нового акту агресії Німеччини?
Англія в день розчленування Чехословаччини підписала в Дюссельдорфі
економічну угоду з Німеччиною, а через 10 днів офіційно визнала фашистську
окупацію. Чем-берлен заявив, що «Англія не несе відповідальності... Че-
хословаччина — взагалі штучне утворення». Бонне назвав німецьке загарбання
Чехословаччини «нормальним явищем», оскільки вона «нездатна на самостійне
існування».
Американський посол у Франції Булліт спокійно від-реагував на дії
Німеччини, зазначивши, що «коли виникне війна в Європі, то США втрутяться в
кінці і завершать її». Італійські газети відверто захоплювалися Гітлером і
закликали Муссоліні діяти в такому ж дусі.
Радянський уряд заявив протест Німеччині, назвав її дії «свавільними,
насильницькими, агресивними» й офіційно не визнав включення Чехословаччини
до складу Німецької імперії. Сталін підкреслив, що «німцям віддали райони
Чехословаччини ціною зобов'язання розпочати війну з Радянським Союзом».
Після остаточного розчленування Чехословаччини політична криза в Європі
посилилася. Дедалі більше засобом розв'язання міжнародних проблем ставала
сила.
Уже 22 березня 1939 р. Берлін поставив ультиматум Литві про передання
Німеччині Мемельської (Клайпедської) області. Через 48 годин порт Мемель був
окупований німцями.
23 березня Гітлер нав'язав нерівноправну економічну угоду Румунії. Того ж
дня Угорщина приєдналася до «Ан-тикомінтернівського пакту», а 18 квітня
демонстративно вийшла з Ліги Націй.
143
 З квітня до Лондона прибув міністр закордонних справ Польщі Бек. Чемберлен
офіційно пообіцяв Польщі надати воєнну допомогу в разі чиєїсь агресії. 1 саме в цей
день за наказом Гітлера Кейтель підписав «Білий план» про напад Німеччини на
Польщу, починаючи з 1 вересня 1939 р.
7 квітня, за прикладом Гітлера, Муссоліні почав збройну інтервенцію проти
Албанії й наступного дня оголосив її протекторатом Італії.
28 квітня Гітлер денонсував англо-німецьку морську угоду 1935 р. й німецько-
польський пакт 1934 р. про ненапад. Він відкинув мирні пропозиції Рузвельта й став за-
грожувати Англії.
Після тривалих переговорів Німеччина й Італія підписали 22 травня в Берліні
«Сталевий пакт» — воєнно-політичний договір про взаємну допомогу (Японія відмовила-
ся приєднатися до цього союзу). Обидві сторони зобов'язалися «виступити об'єднаними
силами з метою забезпечення їх життєвого простору». Політичне становище в Європі
різко загострилося.
Воєнний союз агресорів наближав загальну війну в Європі. В пошуках союзників
Німеччина уклала пакти про ненапад з Данією, Латвією та Естонією. Радянський Союз
настійно пропонував Англії та Франції укласти договір про союз, скликати міжнародну
конференцію про безпеку в Європі, дати гарантії прибалтійським країнам. Західні
держави вдалися до політики маневрування.
Англо-франко-радянські переговори в Москві. Переговори між СРСР, Англією та
Францією відбувалися в три етапи.
1. Середина квітня — середина червня 1939 р. — обмін нотами, переговори з
послами в Москві — У. Сідсом (Англії) й Ж. Пайяром (Франції). Англія пропонувала
Радянському Союзу дати односторонні гарантії Польщі та Румунії. СРСР у відповідь
17 квітня запропонував Англії та Франції укласти на 5—10 років союзний договір із
воєнною конвенцією про взаємну допомогу. Проте Англія відмовилася від радянської
ініціативи.
Англійський уряд, не бажаючи такого пакту з СРСР, продовжував переговори з
тим, щоб, як висловився Галі-факс, «не віддаляючи від себе Росію, весь час тримати її в
грі».
З травня М. Литвинова, прихильника європейської колективної безпеки, на
посаді наркома закордонних справ заступив В. Молотов. Це була ознака змін у
зовнішній політиці СРСР. Радянський уряд шукав можливостей уник-
144
 нуги воєнної загрози з боку Заходу й зміцнити безпеку країни шляхом
переговорів з обома блоками. Але Англія в нотах від 8 і 27 травня знову наполягала
на односторонніх зобов'язаннях СРСР без укладення з ним воєнної конвенції про
взаємну допомогу. Рузвельт порівняв позицію британського уряду на переговорах з
поведінкою «торгаша, що купує килим на базарі», — торгується й уникає головного
— визначення конкретних умов.
Уряди Англії та Франції вважали свої контакти з Радянським Союзом
насамперед знаряддям тиску на Німеччину, аби домогтися від неї якихось поступок,
і, крім того, як писав американський посол у Лондоні Дж. Кеннеді (батько Джона
Кеннеді), засобом «зв'язати Росію», щоб вона не уклала угоди з Німеччиною.
Тим часом Радянський Союз вжив активних заходів для зміцнення своєї
обороноздатності. Як повідомив нарком оборони К. Є. Ворошилов, порівняно з
1934 р. восени 1939 р. особовий склад Червоної Армії зріс у 2 рази, кількість
танків — у 2,8, літаків — у 2,3 раза. В 1938 р. СРСР виробив майже 5,5 тис.
літаків і 2,3 тис. танків.
Разом з тим уряд СРСР весною та влітку 1939 р. щиро намагався
домовитися з Англією та Францією про створення єдиного фронту проти
агресорів. 2 червня він передав їм чіткі проекти договору про взаємодопомогу й
воєнної конвенції трьох держав. Це внесло деякі зміни у ведення переговорів.
Вирішено перейти від обміну нотами до прямих переговорів у Москві.
2. Другий етап — політичні переговори із середини червня до 23 липня 1939р.
Москва запросила до прямих переговорів міністра закордонних справ Англії. Але
Галіфакс відмовився, заявив, що йому «важко відлучитися з Лондона». В Москву
направили У. Стренга — відомого «мюнхенця», керівника одного з департаментів
Форін офісу (колишнього радника англійського посольства в СРСР). Навіть Черчілль
визнавав, що відрядження в Москву «настільки другорядної особи було фактично
образливим». Ллойд-Джордж нагадав, що Галіфакс кілька разів зустрічався з Птлером
і Ге-рінгом, Чемберлен відправлявся «в обійми фюрера тричі підряд». На питання
«Чому?» він відповідав: «Тому, що лідери Англії не бажають союзу з Росією». Тепер
той самий Чемберлен відверто заявляв, що поїздка в Москву англійського міністра
«була б принизливою».
Стренг, звичайно, мало допоміг справі — Лондон дав йому вказівку
саботувати й зволікати з переговорами. Як відзначив у «Правді» 29 червня А. А.
Жданов, «англійці й
145
 французи хочуть не справжнього договору, а тільки розмов про договір». Із
75 днів переговорів 59 днів було витрачено на непотрібні деталі, щоб зірвати
переговори. Англія та Франція, підкреслював Жданов, хочуть використати
Радянський Союз як батрака, щоб звалити на його плечі весь тягар боротьби з
агресором.
У липні англійська дипломатія розглядала два можливих результати
переговорів у Москві — 'їх зрив або укладення обмеженого пакту. Водночас вона
вела таємні переговори з німецькими дипломатами. Так, радник Чембер-лена Г.
Вільсон мав бесіди з німецьким чиновником з особливих доручень X. Вольтатом
щодо можливості підписання англо-німецької угоди про відмову від застосування
сили у взаємовідносинах і про «розмежування сфер інтересів» (невтручання
Німеччини в справи Британської імперії, а Англії — в справи «Великого німецького
райху»).
Про це ж вели таємні переговори в Лондоні міністр зовнішньої торгівлі Р.
Хадсон з X. Вольтатом, Г. Вільсон з німецьким послом Г. Дірксеном та особистим
секретарем Ріббентропа Т. Кордтом. Деяка інформація про переговори просочилася
в англійську пресу, і причини зволікання англійської делегації в Москві стали
очевидними. Радянський уряд також мав детальну інформацію про концентрацію
німецьких військ на польських кордонах з метою нападу на Польщу в кінці серпня.
Все це спонукало радянський уряд припинити неефективні політичні
переговори з Англією та Францією й запропонувати їм проведення воєнних
переговорів з метою укладення воєнної конвенції.
3. Третій етап — воєнні англо-франко-радянські переговори. Вони відбулися в
Москві 12 — 21 серпня 1939 р.
Радянський уряд призначив для цих переговорів делегацію високого рангу —
наркома оборони К. Є. Вороши-лова, начальника Генерального штабу Б. М.
Шапошни-кова, наркома ВМФ М. Г. Кузнецова, начальника ВПС РСЧА О. Д.
Локтіонова та ін. Це свідчило про велике значення, яке надавав переговорам
Радянський Союз.
Уряди Англії та Франції відрядили до Москви другорядних військових. Так,
керівником англійської делегації був призначений відставний адмірал П. Дракс,
який «не хотів турбувати» морських офіцерів і добирався до Радянського Союзу
звичайним пароплавом 6 днів. У Москві виявилося, що в нього немає офіційних
повноважень для підписання угоди. Була тільки інструкція із 117 пунктів, що
підкорялися одній вказівці — «вести переговори дуже повільно» і все
146
 погоджувати з Лондоном. Чемберлен «заспокоїв» англійський парламент, що,
мовляв, у минулому мали місце прецеденти — переговори про англо-японський союз
тривали 6 місяців, про англо-французьку Антанту — 9 місяців, а про англо-російську
Антанту — 15 місяців.
Французьку воєнну місію очолив маловідомий генерал Ж. Думенк. Захщні
уряди за три тижні до світової війни знову затіяли переговори заради переговорів, щоб
тільки ввести в оману світову громадськість. Головними в директивах англійській
делегації були пункти про те, що не треба їй робити—не брати на себе жодних
конкретних зобов'язань, не обговорювати питання про оборону прибалтійських держав,
обмежуватися «загальними формулюваннями». Призначений новий посол Франції П.
Наджіар зазначав, що інструкції з Парижа й Лондона вимагають від їх місій займати
«позицію вичікування» і «не укладати конкретної й певної угоди».
Дракс і Думенк, які тільки пізніше представили свої письмові
повноваження, у своїх перших промовах сформулювали «в загальних рисах проект
наших спільних цілей» і три загальних принципи «про використання проти
супротивника всіх сил». Коли ж радянська делегація запропонувала від
абстрактних заяв перейти до обговорення кількості військ на випадок оборони від
агресора й питань воєнного співробітництва, англійський генерал Хей-вуд заявив,
що Англія може виставити 5 піхотних і 1 механізовану дивізію. Думенк зазначив,
що французька армія сконцентрується «на вигідних місцях для дії танків та
артилерії й перейде в контратаку».
Переговори були не просто безглуздими, це було знущання над самою ідеєю
воєнного співробітництва трьох держав перед загрозою агресії Німеччини.
Начальник Генерального штабу Червоної Армії Б. М. Шапошников у
доповіді 15 серпня виклав радянські пропозиції: Радянський Союз готовий
виставити проти агресора в Європі 136 дивізій, 5 тис. важких гармат, до 10 тис.
танків, до 5,5 тис. бойових літаків. При цьому радянська делегація розглянула три
варіанти спільних воєнних дій СРСР, Англії та Франції.
Варіант 1. У випадку нападу агресорів на Англію та Францію Радянський
Союз одразу готовий виставити збройні сили, що дорівнюватимуть 70 % англо-
французь-ких сил, виставлених проти Німеччини. Так, якщо Франція та Англія
виділять проти Німеччини 90 піхотних дивізій, то СРСР виставить 63 піхотні і 6
кавалерійських дивізій загальною кількістю близько 2 млн. чоловік.
147
 Варіант 2. Якщо агресор нападе на Польщу та Румунію, вони мобілізують
усі свої сили, Англія та Франція негайно оголосять війну Німеччині, Радянський
Союз «виставить 100% від збройних сил, які виділять Англія та Франція».
Варіант 3. У випадку нападу Німеччини на СРСР через Прибалтику
Радянський Союз виставить 120 піхотних і 16 кавалерійських-дивізій, а Франція й
Англія — 70% цих сил. Польща зобов'язана, як їхня союзниця, виставити проти
Німеччини не менш як 45 дивізій.
Англійська делегація в розгубленості доповідала в Лондон, що Радянський
Союз «не має наміру дотримуватися оборонної тактики, що її нам було наказано
пропонувати», а «висловлює бажання брати участь у наступальних операціях».
Західні місії по суті знехтували радянськими пропозиціями, навіть не
відповіли, чи Польща пропустить через свою територію радянські війська.
Переговори зайшли у безвихідь.
Що мав робити тоді радянський уряд? Чекати, поки Англія та Франція
зрозуміють усю небезпеку передвоєнної кризи, відмовляться від збанкрутілої
«мюнхенської» політики й, нарешті, вживуть заходів до колективного приборкання
агресорів?
Тим часом преса на Заході повідомляла про таємні англо-німецькі
переговори, про те, що на початку серпня члени англійського уряду на чолі з
прем'єр-міністром пішли у відпустку, не рекомендуючи нічого конкретного своїй
делегації в Москві. Як тоді писали, Чемберлен спокійно ловив рибу, а Галі факс грав
у крикет. 18 серпня він заявив, що «не вважає правильним жодним чином відпо-
відати» на радянські пропозиції. І це менше ніж за 2 тижні до світової війни.
К. Є. Ворошилов запропонував припинити 21 серпня переговори, поки уряди
Англії та Франції «не внесуть повної ясності» у свої позиції. «Коли будуть одержані всі
відповіді, тоді будемо працювати», — були його заключні слова.
Пакт про ненапад між СРСР та Німеччиною. В цих умовах радянський уряд
повернувся до пропозиції Німеччини щодо укладення пакту про ненапад, яку
німецька дипломатія висувала перед Москвою ще з травня 1939 р. Альтернативи для
СРСР тоді не було: Англія та Франція саботували переговори. Радянський уряд
непокоїла безпека своєї країни, тим більше що на Халхін-Голі 38 тис. японських солда-
тів у той час намагалися прорватися на радянську територію.
148
 Тому й дала Москва згоду на приїзд міністра закордонних справ Німеччини
Ріббентропа й укладення радянсько-німецького пакту про ненапад. Ворошилов 27
серпня заявив: «Не тому були перервані воєнні переговори з Англією та
Францією, що СРСР уклав пакт про ненапад з Німеччиною, а навпаки, СРСР
уклав пакт про ненапад з Німеччиною в результаті того, що переговори з Англією
та Францією зайшли в безвихідь». Такий крок СРСР означав поразку англо-
французької політики. Був перекреслений франко-радянський договір 1935 р. (а
втім, він фактично не діяв уже після підписання франко-німецько-го пакту про
ненапад 1938 р.).
Німеччина поспішала, Гітлер планував напад на Польщу 1 вересня 1939 р.,
тому переговори в Москві пройшли швидко.
Договір про ненапад між СРСР і Німеччиною був підписаний Молотовим і
Ріббентропом 23 серпня 1939 р. на 10 років. У преамбулі й 6 статтях договору
зазначалося, що обидві країни зобов'язалися «утримуватися від усякого
насильства, від усякої агресивної дії й усякого нападу» одна проти одної, не
підтримувати жодної третьої держави, яка розв'язала б війну проти однієї із сторін,
проводити взаємні консультації, розв'язувати конфлікти виключно мирним
шляхом.
Був і таємний протокол, існування якого багато років заперечувалося
радянською стороною. В його трьох основних статтях поділялися «зони впливу»:
до «зони впливу» Радянського Союзу «в разі політико-територіальних змін»
віднесено Фінляндію, Естонію та Латвію, пізніше — Литву, визнавалися «інтереси
СРСР щодо Бессарабії» й межі «зон впливу» СРСР та Німеччини в Польщі по лінії
Нар,ев — Вісла — Сан.
Радянсько-німецький договір мав величезні наслідки.
1. Він зірвав на певний час спроби західних держав зіштовхнути між собою
Німеччину й Радянський Союз, проте об'єктивно сприяв Німеччині в розв'язанні
нової агресії в Європі.
2. Договір відвернув напад Японії на СРСР і війну Радянського Союзу на два
фронти. Японський уряд К. Хіра-нуми, який готувався до спільної японо -німецької
війни проти СРСР, після укладення договору Молотова—Ріббентропа запитав
перемир'я на Халхін-Голі, а сам на знак протесту проти рішення Гітлера пішов у
відставку.
3. Не тільки Японія, а й інші союзники Німеччини були незадоволені її
договором з СРСР. Італія висловила
149
 «глибоке почуття образи», Іспанія заявила про нейтралітет.
«Антикомінтернівський пакт» не спрацював, єдність блоку агресорів у той час
була підірвана. Як зазначила лондонська газета «Санди тайме» 15 жовтня,
«договір з Росією коштував Німеччині дружби Франко в Іспанії, підтримки Італії
й допомоги з боку Японії».
4. Договір Молотова—Ріббентропа (пізніше дехто на Заході називав його
«пактом Сталіна—Птлера») був вимушеним кроком, який дав можливість
Радянському Союзу відтягнути війну проти себе майже на два роки, зміцнити
свою обороноздатність. Саме це слід вважати головним. Адже оцінка будь-якої
угоди, укладеної тією чи іншою державою, зводиться в цілому до відповіді на
запитання, що ця угода дала для забезпечення національних інтересів даної
держави. А радянсько-німецький пакт про ненапад якраз служив у 1939—1940 рр.
передусім національним інтересам Радянського Союзу.
Тому дивно слухати, як певні політологи намагаються спекулювати на
настроях громадськості або дають оцінку пакту без розуміння проблеми. Так,
дуже важливе питання — чи був цей договір причиною нападу Німеччини на
Польщу? Більшість зарубіжних історіографів схиляються до висновку, що не цей
договір, а надання Англією своїх гарантій Варшаві зробило німецьку агресію
неминучою. Саме Англія, точніше її «мюнхенська» політика «умиротворення» й
фактичного заохочування агресорів, унеможливила «мирне врегулювання»
польської проблеми, призвела до нападу гітлерівців на Польщу. До речі, Гітлер
почав концентрувати свої війська на польських кордонах задовго до рішення
Москви підписати пакт із Німеччиною.
Таємний протокол до договору, що торкався інтересів і територіальної
цілісності інших держав, з якими СРСР мав угоди про ненапад, означав відступ
від декларованих Радянським Союзом принципів зовнішньої політики.
Підписаний згодом, 28 вересня 1939 р., договір з Німеччиною про дружбу й
кордони взагалі становив непрощенну помилку з боку Сталіна. Але в будь-якому
разі розглядати ці документи слід з урахуванням конкретних реалій того часу.
 Р о з д і л IV
МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ ТА ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА В
ПЕРІОД ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВШИЙ
Глава 15
Міжнародні відносини на початку другої світової війни (вересень 1939
— травень 1941 рр.)
• Напад Німеччини на Польщу й початок другої світової війни •
«Дивна війна» в Європі • Воєнна капітуляція Франції та її міжнародні
наслідки • Заходи Радянського Союзу щодо зміцнення своєї безпеки
• Підготовка Німеччини до війни з СРСР
Напад Німеччини на Польщу й початок другої світової війни. Друга світова війна не
була випадковістю. Не була вона й результатом помилок якогось уряду, хоч таких по-
милок у міжнародних відносинах тоді було доволі. До другої світової війни
спричинилося різке загострення суперечностей між великими державами, угруповання
і коаліції яких протистояли одна одній. Намагання західних держав зіштовхнути
Німеччину з Радянським Союзом у 1939 — 1940 рр. провалилися. Війна із самого по-
чатку мала імперіалістичний характер. Тільки після капітуляції Франції та інших
європейських країн у 1940 р., виникнення народного руху опору фашистській агресії
війна з боку Франції, Англії та їхніх союзників стала національно-визвольною. Народам
Європи було не однаково, хто переможе в цій війні. Вступ СРСР у війну остаточно
визначив антифашистський, визвольний її характер з боку антигітлерівської коаліції
держав і народів.
Після укладення пакту Молотова — Ріббентропа Гіт-лер уже відкрито
загрожував Польщі війною. Проте короткозорість європейських політиків була
дивовижною. Так, польський міністр закордонних справ Бек гордовито заявляв 27
серпня: «Птлер не зважиться зараз на війну».
Тим часом фюрер 22 серпня на нараді командуючих військами, як пізніше
розповів Кейтель на Нюрнберзькому процесі, заявив: «Рано чи пізно ми захопимо
Польщу... Нам ніхто не загрожує... Я познайомився з цими клятими черв'яками —
Даладьє і Чемберленом — у Мюнхені. Вони занадто боягузливі, щоб нападати, вони
обмежаться блокадою... Єдине, чого я боюсь, — це приїзду до мене Чемберлена або
якоїсь іншої свині з пропозицією
151
 змінити мої рішення. Але я його спущу зі сходів, навіть якщо мені самому
доведеться вдарити його ногою в живіт на очах фотокореспондентів».
Президент США Рузвельт 24 серпня звернувся з посланням до Гітлера й
президента Польщі І. Мосцицько-го, закликаючи до полюбовного врегулювання
суперечок. Рузвельт, папа римський, бельгійський король, уряди Англії та Франції
гарячкове намагалися знайти можливість для «компромісу* з польського питання. В
умовах загострення кризи в Європі уряд Англії 25 серпня уклав угоду з Польщею
про взаємодопомогу. (Забіжимо трохи вперед: Англія під час війни не послала
Польщі жодного літака, жодного солдата. Лицемірство «мюнхенців» було надзви-
чайним!)
О. Харві (помічник Галіфакса) 27 серпня зазначив у щоденнику, що
«готуються новий Мюнхен і зрада щодо поляків». Того самого дня Чемберлен
заявив на засіданні уряду: «Головне полягає в тому, що, коли Англія залишить
пана Гітлера у спокої в його сфері (Східна Європа), то він дасть спокій нам».
Чемберлен справді був упевнений, що, як і в Мюнхені, з Гітлером удасться
домовитися й війни не буде.
Те ж саме робив уряд Франції. Даладьє в посланні Гіт-леру зазначав, що
«проблема Данціга» не може бути причиною війни, «найважливіше для нас —
зміцнення між нашими країнами не тільки миру, а й щирого співробітництва».
Однак гітлерівці вже рвалися до війни. В бесіді з французьким послом
Кулондром Гітлер заявив: «Думка, що через Польщу мені довелося б воювати з
Францією, дуже мене ятрить,... я не нападу на Францію, але, якщо вона ввійде в
конфлікт, піду до кінця».
Німецькі газети наприкінці серпня писали: «Польща — це пляма на тілі
світової цивілізації, загроза миру, нещастя для народів». Тон преси й дипломатів
Німеччини став задиркуватим.
Гітлер вимагав приїзду до Берліна надзвичайного повноважного представника
Польщі. Але зв'язок з Варшавою був порушений, польський посол Й. Ліпський
мусив сам увечері 31 серпня з'явитися на виклик Ріббентропа. Німецький міністр
закордонних справ напередодні настільки брутально поводився з послом Англії
Гендерсоном, що ледве не дійшло до рукоприкладства. Ліпського він примусив
довго чекати в приймальні, а потім просто виставив з кабінету. Тим часом Гітлер
уже проголошував промову в рейхстазі про початок війни проти Польщі. Він го-
152
 ворив, що «не заінтересований у війні, але змушений». Підкреслював, що
розраховує на Італію, але її підтримки не потребує, підтверджував гарантії
західних кордонів і вірність договорові про ненапад з Радянським Союзом.
Німецькі війська тоді вже вступили в Данціг (Гданськ), а о 4.45 ранку 1 вересня з
трьох боків по всьому кордону вони вдерлися в Польщу.
Співвідношення сил було не на користь Польщі. Німеччина кинула проти
неї 44 з 52 діючих піхотних дивізій, усі 5 бронетанкових і 1З моторизованих дивізій
— загалом 57 піхотних дивізій, 2500 танків, 2000 бойових літаків тощо. Польща тоді
мала близько 33 дивізій, здебільшого кавалерійських, її авіація (771 літак) була
знищена в перші ж дні.
Німеччина оголосила війну Польщі тільки після зруйнування 36 основних
польських стратегічних пунктів. Як привід до війни гітлерівці використали
провокацію. Есесівці з допомогою групи в'язнів, одягнених у польську форму,
розіграли «напад» на радіостанцію в прикордонному німецькому м. Глайвіце,
перед мікрофоном було зроблено декілька пострілів і вигуків польською мовою із
закликом до війни проти Німеччини. Як з'ясувалося пізніше в Нюрнберзі, в'язнів, а
слідом за ними есесівців, які організували провокацію, розстріляли. Німецька
пропаганда волала про «злочинність поляків».
Посли Англії та Франції лише ввечері 1 вересня вручили Ріббентропу ноти,
де їхні уряди повідомляли, що «дізналися» про вторгнення німецьких військ у
Польщу і що, як «їм здається», це вимагає виконання Англією і Францією своїх
зобов'язань перед Польщею. Якщо Німеччина не представить «запевнень» про
припинення воєнних дій проти Польщі й «готовність виведення» своїх військ з її
території, Англія й Франція змушені будуть виконати свої зобов'язання.
Муссоліні 31 серпня і потім 2 вересня пропонував скликати конференцію
заінтересованих держав 5 вересня. Гітлер відповів, що подумає. Тим часом
німецька авіація здійснювала варварські нальоти на польські міста й села. Бек
заявив англійському представникові: «Війна йде вже повним ходом, зараз
потрібна не конференція, а спільні дії союзників, щоб її зупинити». Муссоліні
відмовився від ідеї скликання конференції, назвавши позицію Англії й Франції
щодо Польщі «ідіотською».
Однак громадськість західних держав вимагала рішучих дій. їхні уряди
змушені були діяти. З вересня о 9-й
153
 годині ранку посол Гендерсон передав Берліну англійський ультиматум —
якщо він не дасть позитивної відповіді до 11.00, Англія вважатиме себе в стані
війни з Німеччиною. Об 11.15 З вересня Чемберлен по радіо оголосив війну
Німеччині.
Французький посол Кулондр передав ультиматум Ріб-бентропу о 12.20, з
17.00 Франція вступила у війну. Потім війну Німеччині оголосили англійські
домініони.
Друга світова війна вибухнула, її початком вважається 1 вересня 1939 р. —
день нападу Німеччини на Польщу.
Англія та Франція ніякої допомоги Польщі не надали. Сама ж Польща
припинила опір за 2-3 тижні, уряд Бека— Ридз-Смігли—Мосцицького покинув
свою країну й утік до Румунії.
Чому так швидко капітулювала Польща ?
1. Основна причина — цілковита неспроможність і гнилість державного
устрою, економічна та воєнна відсталість Польщі. Вона не була готова до війни,
Німеччина мала безперечну перевагу.
2. Нереалістична польська зовнішня політика спрямовувалася на створення
«Великої Польщі». Бек та інші керівники Польщі бачили головну загрозу для
своєї держави на Сході. Характерною була заява Бека у квітні 1939 р. в Лондоні:
«Чобіт москаля ніколи не топтатиме польської землі». Саме в ті дні Гітлер
підписав «Білий план» нападу на Польщу. Варшава плекала ілюзії, що Гітлер не
піде війною проти Польщі. Короткозора політика підвела керівників Польщі.
3. Шовіністична внутрішня політика уряду позбавила його підтримки
непольського населення країни. Тимча-сом майже 40 % населення становили
національні меншини — в тому числі 13 мільйонів українців і білорусів, які
мешкали в основному на сході Польщі — на територіях, захоплених нею в 1920 р.
4. Ще однією причиною швидкої капітуляції Польщі стала провокаційна,
віроломна політика союзників — урядів Англії й Франції, які мали з Польщею
договори про взаємодопомогу (відповідно від 25 серпня й 7 вересня 1939 р.),
проте нічого не зробили, щоб її врятувати. Вони спокійно спостерігали агонію
свого союзника.
«Дивна війна» в Європі. Оголосивши війну Німеччині, здійснивши
мобілізацію, Франція та Англія й не збиралися серйозно воювати, їхні війська
відсиджувалися за «лінією Мажіно». Солдати грали у футбол, приймали пода-
рунки, не вели ніяких воєнних операцій, поки Німеччи-
154
 на громила Польщу. Даладьє особисто направив на фронт ]000 футбольних
м'ячів, декілька вар'єте тощо.
Протягом 8 місяців — до травня 1940 р. — в Західній Європі тривала
незвичайна війна, яку називали «дивною», «сидячою», «смішною» і т. п. 110
дивізій союзників байдикували, стоячи проти 23 німецьких дивізій, які дис-
локувалися по інший бік фронту за «лінією Зігфріда». Загалом німцям
протистояли 142 дивізії: 99 французьких, 10 англійських, 1 польська дивізія, які
мали понад 3 тис. танків і 4 тис. літаків, крім того — 22 бельгійські та 10
голландських дивізій.
Весною 1940 р. на Францію наступали 135 дивізій та 1 бригада німецьких
військ, які мали 2580 танків і 3500 літаків.
Таким чином, союзники спочатку мали явну перевагу.
Генерал Йодль на Нюрнберзькому процесі визнавав: «Ми уникли воєнної
катастрофи... виключно завдяки бездіяльності Франції й Великобританії». За
перші 4 місяці «дивної війни» (до кінця 1939 р.) Великобританія втратила З
солдати вбитими, Франція — 1433 вбитими, пораненими й безвісти пропалими,
Німеччина — 696 чоловік убитими.
Промисловість Франції випускала тоді навіть менше танків, літаків і
гармат, ніж до війни. Франція та Англія не хотіли сердити Гітлера (!) й
продовжували сподіватися на змову з ним. У період «дивної війни» різні офіційні
та неофіційні особи Англії й Франції здійснили 160 таємних переговорів з
німецькими агентами. Більшість урядовців західних країн вважали, що війна
проти Німеччини була помилкою, «справжня війна мала вестися на Сході».
Що ж найдавніше в тій «дивній війні» в Західній Європі?
Найбільш гідне подиву те, що Англія та Франція перебували в стані війни з
Німеччиною і в цей самий час їхні генеральш штаби розробляли таємні плани
спільного нападу на... СРСР. У жовтні 1939 р. воєнний кабінет Англії поставив за-
вдання проаналізувати «переваги й недоліки, які можуть виникнути для нас у тому
випадку, якщо ми офіційно або неофіційно оголосимо війну Радянському Союзові».
В липні 1940 р., вже після капітуляції Франції, німці захопили в
маленькому містечку Ла Шаріте вивезені з Парижа таємні французькі архіви,
зокрема записи англо-французьких воєнних переговорів 1939 р. Після цього МЗС
Німеччини опублікувало 6 «Білих книг» з тих архівів, у тому числі сенсаційні
документи про розробку Лондоном і Парижем планів бомбардування Баку,
вторгнення їхніх військ на радянський Кавказ, планів підготовки
155
 воєнних акцій проти СРСР з півночі й півдня. Розвиваючи свою
«мюнхенську» політику, Англія та Франція знову намагалися знайти
взаєморозуміння з Німеччиною щодо нападу на СРСР.
Після початку радянсько-фінської війни Верховна воєнна рада Англії та
Франції (існувала вона з 12 вересня
1939 р. до кінця квітня 1940 р.) рекомендувала своїм урядам вирядити до
Фінляндії через норвезькі порти Петса-мо або Нарвік спільний експедиційний
корпус «добровольців» і надіслати зброю для війни проти СРСР.
Виконуючи рекомендації Верховної воєнної ради, уряд Англії підготував
для транспортування через Нарвік до Фінляндії: 100 тис. солдатів, 101 бойовий
літак, 214 гармат, близько 1 млн. снарядів, бомб та ін. Франція була готова
послати у Фінляндію 50 тис. солдатів, 175 літаків, близько 500 гармат, 5000
кулеметів, 1 млн. снарядів та бомб тощо. Союзники не встигли реалізувати ці
плани через те, що війна у Фінляндії закінчилася 12 березня
1940 р. І все ж понад 11 тис. 'їхніх «добровольців» практично взяли участь
у війні проти СРСР.
До речі, США вирядили у Фінляндію до кінця лютого 1940 р. понад зо0
військових льотчиків-«доброволь-ців», передали фінській армії 44 літаки-
винищувачі, 176 крупнокаліберних кулеметів, 60 млн. патронів, 60 тис.
протигазів, запчастини для літаків та ін.
19 січня 1940 р. Даладьє зажадав від головнокомандуючого союзними
військами у Франції генерала Гамеле-на розробити меморандум про «можливу
інтервенцію з метою знищення російських нафтоносних районів» і «прямого
вторгнення на Кавказ». У доповіді «Воєнні наслідки воєнних дій проти Росії в
1940 р.», підготовленій британськими начальниками штабів 8 березня 1940 р., бу-
ло детально визначено «методи, з допомогою яких союзники можуть завдати
удару по Росії».
Розробка подібних планів тривала й після радянсько-фінської війни. Того
самого дня, коли в Лондон надійшло попередження про намір Гітлера 10 травня
вдертися в Голландію, прем'єр-міністр Франції П. Рейно повідомив Чемберлена:
генерал Вейган буде готовий 15 травня бомбардувати Баку (!) Але... 10 травня
Гітлер уже почав наступальну операцію «Розріз серпом» на основі розробленого
ще 19 жовтня 1939 р. плану «Фаль Гельб» («Жовтий план») проти Голландії, а
потім і самої Франції. «Мюнхенська» політика Англії й Франції вкотре зазнала
цілковитої поразки.
156
 Воєнна капітуляція Франції та її міжнародні наслідки.
Тим часом Гітлер сконцентрував уздовж бельгійського й голландського
кордонів 90 дивізій. Після радянсько-фін-ляндського перемир'я уряд Даладьє
пішов у відставку. Новий французький уряд Рейно підписав 28 березня 1940 р. в
Лондоні спільну декларацію про зобов'язання не укладати з Німеччиною
сепаратного миру.
Та Німеччина вже перейшла до нових воєнних акцій. 9 квітня її війська
окупували Данію, потім Норвегію, де створили пронімецький уряд на чолі з
фашистом Квіслінгом.
10 травня німецькі війська напали на Бельгію, Голландію і Люксембург, потім
на Францію. В англійському парламенті депутати закликали Чемберлена: «В ім'я
Бога, йдіть у відставку!» І Чемберлен, який ще 5 травня заявляв, що в 10 разів
більше впевнений у перемозі, 10 травня мусив піти у відставку. Уряд очолив
Уінстон Черчілль. «Мюнхенська» політика остаточно провалилася. Через місяць
поразка Англії та Франції на континенті стала очевидною. На північ від «лінії
Мажіно» 50 погано озброєних французьких дивізій не могли протистояти вже 150
німецьким дивізіям.
10 червня уряд і парламент покинули Париж, що був оголошений відкритим
містом. У той самий день Італія оголосила війну Англії й Франції. Французька армія
розпадалася.
14 червня німці ввійшли в Париж, а 21 червня біля станції Ретонд у
Комп'єнському лісі, у «вагоні перемир'я» 1918 р., за участю Гітлера відбулася
церемонія капітуляції Франції. Французьку делегацію очолювали генерал Хюн-
тцігер і колишній посол у Польщі Ноель. У німецьку делегацію входили
Ріббентроп, Герінг, Гесс, Кейтель, Йоддь та інші. Біля вагона ще стояв пам'ятник
на честь перемоги Франції в першій світовій війні з написом: «Тут загинула
злочинна гордота німців».
Гітлер у своїй заяві поклав відповідальність за війну на Францію. Після того,
як він залишив вагон, генерали Кейтель і Йодль, відхиливши всі французькі умови,
ультимативно виклали німецькі. Кейтель у своїй декларації підкреслив: «11 листопада
1918 р. в цьому вагоні почалися страждання німецького народу». 22 червня 1940 р. о
18.50 за німецьким часом генерали Кейтель і Хюнтцігер підписали Комп'єнську угоду
про перемир'я. Франція капітулювала.
24 червня було підписано перемир'я з Італією. У Франції створено
окуповану зону (60 % території), в не-окупованій зоні у Віші тимчасово (до 1942
р.) перебував уряд А. Петена.
157
 Англія спочатку пропонувала створити «Франко-Бри-танський союз» —
двоєдину державу — й передати їй французький флот. Коли з цього нічого не
вийшло, англійська ескадра під командуванням адмірала Соммервіл-ла
розстріляла колишній союзницький флот в Мере-ель Кебірі. Багато кораблів було
потоплено, загинуло 1200 французьких моряків.
Воєнна капітуляція Франції мала серйозні міжнародні наслідки.
1. Співвідношення сил у Європі різко змінилося на користь Німеччини, яка
в період тільки з квітня по червень 1940 р. захопила територію 6 країн (Данію,
Норвегію, Бельгію, Голландію, Люксембург і Францію). Пізніше, в 1941 р.,
окупувала Грецію і Югославію, а загалом у Європі — територію в 5зо тис. кв. км
з населенням 107,7 млн. чоловік. Крім того, раніше були окуповані Австрія,
Чехословаччина, Польща — до червня 1941 р. 11 держав. Німеччина здобула всю
промисловість (у тому числі воєнну) Західної та Центральної Європи, велику
кількість зброї та військової техніки.
2. Створився міф про непереможність гітлерівської Німеччини, яка
підкорила собі 11 європейських держав і ще 5 держав зробила союзниками.
3. Змінився характер війни. Поневолені європейські народи розгорнули
антифашистську визвольну боротьбу (у Франції — рух «макі»).
4. Радянський Союз змушений був посилити заходи щодо зміцнення своєї
обороноздатності.
Заходи Радянського Союзу щодо зміцнення своєї безпеки. Яких же заходів
ужив у цьому напрямі СРСР з вересня 1939 до червня 1941 р.?
В 1939р.:
1. У зв'язку з розпадом Польщі радянський уряд вирішив взяти під свій
захист українське й білоруське населення східних районів Польщі, захоплених
нею в 1920 р. Червона Армія перетнула кордон Польщі 17 вересня 1939 р. Через 5
днів була визначена демаркаційна лінія між німецькою й радянською зонами.
Варшаву зайняли німецькі війська, її передмістя Прага на правому березі Вісли
— радянські. 1 листопада 1939 р. Західна Україна й Західна Білорусія ввійшли до
складу радянських України та Білорусії. Отже, був покладений початок
створенню «східного валу» на шляху фашистської агресії.
2. 28 вересня у Москві підписано радянсько-німецький договір «Про
дружбу й кордони» — явно на догоду
15
,8
 німцям з метою не допустити їхньої агресії проти СРСР.
3. У вересні — жовтні 1939 р. Радянський Союз уклав договори про
взаємну допомогу з Естонією (28 вересня), Латвією (5 жовтня) та Литвою (10
жовтня). СРСР передав їм зброю і військову техніку, одержав військово-морські
та військово-повітряні бази на їхніх територіях. Литві було повернено Вільнюс.
З Туреччиною подібного договору підписати не вдалося, бо вона одночасно
домовлялася про укладення такого ж договору з Англією й Францією, що могло
втягнути Радянський Союз у війну з Італією та Німеччиною.
4. Аналогічний договір СРСР запропонував укласти Фінляндії з
додатковими умовами надання баз на її території. Фінляндський кордон проходив
у 32 км від Ленінграда, населення якого майже дорівнювало населенню
Фінляндії. Радянський уряд запропонував передати СРСР в оренду півострів
Ханко й відсунути кордон на 70 км від Ленінграда, натомість Фінляндія мала
одержати вдвоє більшу територію в радянській Карелії.
Переговори почалися в Москві 11 жовтня. Проте уряд Фінляндії відхилив
радянські пропозиції — біля Ленінграда була створена могутня «лінія
Маннергейма». 28 листопада СРСР денонсував пакт про ненапад з Фінляндією,
29-го розірвав з нею дипломатичні відносини, а зо листопада 1939р. Червона Армія
перетнула фінський кордон. Розв'язалася війна — так звана «зимова війна».
Все почалося із «семи пострілів» біля прикордонного містечка Майпола. З
якого боку — фінського чи радянського? Суперечки були вже марні: Радянський
Союз оголосив війну Фінляндії, розгорілися дуже тяжкі бої на «лінії
Маннергейма» в умовах надзвичайно суворої зими. Червона Армія зазнала в цій
війні непропорційно великих утрат.
Західні держави розгорнули антирадянську кампанію й стали допомагати
Фінляндії. США надали їй дві позики на зо млн. дол. та кредити. Вони наклали
ембарго на торгівлю із СРСР.
Державні діячі США вимагали розриву відносин з Радянським Союзом.
Англія та Франція ініціювали виключення СРСР з Ліги Націй. З 52 держав у
Женеву прибули представники 40, з них 29 проголосували за це рішення (за
відсутності СРСР). 14 грудня 1939р. Радянський Союз був виключений із Ліги
Націй.
Червона Армія надзвичайно великою ціною здобула перемогу над
Фінляндією. Після здобуття Виборга Москва вирішила укласти перемир'я.
Договір був підписаний у
159
 Москві 12 березня 1940 р. Карельський перешийок відійшов до СРСР, кордон
від Ленінграда відсунуто на 150 км, півострів Ханко надано в оренду Радянському
Союзові на зо років за 8 млн. фінських марок. Радянські війська залишили Петсамо.
Обидві держави зобов'язалися утримуватися від нападу одна проти одної (в 1941 р.
Фінляндія порушила це зобов'язання). Безпека на півночі Радянського Союзу була
серйозно зміцнена.
В 1940р.:
\. Наприкінці червня радянському урядові вдалося мирно вирішити питання
про повернення СРСР Бессара-бії, яку Румунія захопила в 1918 р. 28 червня Червона
Армія вступила в Бессарабію, а також у північну Буковину. Бессарабія ввійшла в
склад Молдавської АРСР, 2 серпня була проголошена МРСР.
2. Після липневих виборів до сеймів Естонія, Латвія, та Литва в серпні стали
радянськими республіками. Не будемо тут з'ясовувати, що то було: волевиявлення
народів чи насильницька акція з боку СРСР. Зазначимо тільки — що це за окупація
без жодного пострілу?
3. 12 — 13 листопада в Берліні відбулися переговори Гітлера й глави
радянського уряду Молотова. Гітлер пропонував СРСР розширити свою територію на
південь, вийти до Перської затоки, захопити Іран, переглянути конвенцію Монтре про
чорноморські протоки й приєднатися до Берлінського договору Німеччини, Італії та
Японії. Фюрер пізніше визнав, що «докладав усіх зусиль до того, щоб втягнути
Росію у велику комбінацію проти Англії».
Молотов відхилив німецьку програму агресій і зажадав виведення військ
Німеччини з Фінляндії й припинення її експансії на Балканах.
Обидві сторони не прийняли пропозицій одна одної, та й не розраховували
на це: переговори були своєрідним зондажем.
У 1941р.:
1. 4 березня радянський уряд попередив Болгарію про небезпечні наслідки її
приєднання 1 березня до Тристороннього пакту.
2. 25 березня СРСР обмінявся з Туреччиною заявами про додержання
нейтралітету.
3. 5 квітня радянський уряд уклав з Югославією договір про дружбу й
ненапад. У випадку агресії з боку третьої держави сторони зобов'язалися
дотримуватись політики дружніх взаємин. Але вже наступного дня після
160
 підписання договору почалася окупація Югославії Німеччиною.
4. 13 квітня в Москві був підписаний пакт про нейтралітет між СРСР і
Японією на 5 років. Сторони домовилися поважати територіальну цілісність і
недоторканість одна одної. Застережено, що СРСР не вдаватиметься до ворожих
акцій щодо Маньчжоу-Го, а Японія — щодо МНР.
У 1939 — 1941 рр. Радянський Союз багато зробив для зміцнення своєї
оборони й розвитку економіки. В 1940 р. було зібрано великий урожай. Воєнний
бюджет значно збільшено: в 1939 р. — 25,6 %, у 1940 р. — 32,6, а в 1941 р. — 43,4
% усіх витрат. Кіровський, Харківський, Сталін-градський і Челябінський
тракторні заводи повністю переведено на виробництво танків. З'явилися
славнозвісні танки КВ, ИС, Т-34, літаки Як, МІГ, Пе-2, перші «Катюші». За 1939
— першу половину 1941 рр. СРСР виробив понад 17 тис. бойових літаків, 7,6
тис. танків, 80 тис. гармат та мінометів, 200 тис. кулеметів та автоматів.
6 червня 1941 р. затверджено мобілізаційний план виробництва
боєприпасів на другу половину 1941 р. Чисельність збройних сил у 1939 р. до
початку війни збільшилася втроє, в тому числі сформовано нові 125 дивізій. По-
чалася, проте не була закінчена до війни передислокація збройних сил і масова
механізація армії.
Отже, Радянський Союз посилено готувався до війни з Німеччиною,
неминучість котрої стала очевидною для будь-якого неупередженого
спостерігача. Проте це аж ніяк не означає, що Гітлер завдав «превентивного
удару» по СРСР, оскільки Сталін і радянський уряд ніби готували війну проти
Німеччини. Останнім часом деякі новоз'яв-лені міфотворці, зокрема німецькі
автори Й. Хофман, Б. Пост і В. Мазер, російські «дисиденти» Резун (Суво-ров),
В. Данилов, Б. Соколов (заради справедливості слід зазначити, що 'їх дуже мало),
нехтуючи загальновідомими фактами й документами, обвинувачують СРСР... у
розв'язанні війни з Німеччиною. Рєзун (Суворов) навіть дату початку
запланованої Сталіним війни проти Німеччини називає — 9 липня 1941 р.
Мовляв, тому Гітлер і почав раніше — 22 червня — щоб «випередити Сталіна»
(!).
Звичайно, це вигадка, яку неважко документально спростувати. Але
вигадка небезпечна, оскільки дезорієнтує необізнаного читача. Названі автори не
приховують своєї мети. Так, Рєзун (Суворов) пише, шо прагне «зруйнувати єдину
святиню» в радянській історії — пам'ять про війну й перемогу над нацистською
Німеччиною.
161
 Заходи Радянського Союзу щодо зміцнення своєї обороноздатності напередодні
війни з Німеччиною були досить вагомими. Що ж призвело до трагедії перших місяців
війни?
1. Тайфун необгрунтованих репресій, що обрушився, зокрема, на вищий
командний склад армії з травня 1937 р. до вересня 1938 р. Були репресовані 39 761
командир і політпрацівник Червоної Армії, всі командуючі військовими округами,
80 % командирів корпусів і дивізій, 90 % командирів полків. До початку війни
тільки 7 % командирів полків мали вищу військову освіту. Червона Армія по суті
була обезглавлена Сталіним. Страх перед «змовами» в Радянському Союзі
спричинив масові розправи з надуманими «ворогами народу».
2. Прорахунки Сталіна в оцінці воєнно-стратегічної ситуації. Він справді
гадав, що Гітлер ще не готовий до війни на два фронти. Ігнорувалися дані розвідки,
які Сталін безпідставно вважав дезінформацією.
3. Не закінчена була підготовка аеродромів, шосейних доріг та інших
оборонних рубежів на нових радянських кордонах, не приведені в бойову
готовність укріпрайони й перші ешелони військ, основні збройні сили дислоку-
валися далеко від кордонів.
4. Промисловість перед війною було переведено на воєнні рейки тільки
наполовину. Мобілізаційний план прийнято лише в червні 1941 р.
5. Радянський Союз на той час розгубив союзників і мав на початку війни
дипломатичні відносини лише з 10 державами. Німеччина захопила 11 країн і мала
6 союзників у Європі та Азії.
Підготовка Німеччини до війни з СРСР. Гітлерівська Німеччина в 1940 —
1941 рр. набагато краще підготувалася до війни проти СРСР. Ще 23 листопада 1939
р. Гітлер сказав Кейтелю про можливість розв'язання війни з СРСР восени 1940 р.
Принципове рішення було прийнято після розгрому Франції — почати війну
проти СРСР весною 1941 р. 29 липня 1940 р. генерал-майор Е. Маркс одержав
офіційне завдання розробити відповідний план операції «Ост», який він
представив 5 серпня.
Цей план став основою секретної «директиви № 21» («план Барбаросса»*),
її*
який Гітлер підписав 18 грудня 1940 р. Кінцевий рубіж наступу в СРСР — лінія
Волги. Гальдер додав: Волга — Архангельськ. І напрямки — Ле-нінград, Москва,
Київ. Початок воєнних дій — середина
За прізвиськом німецького імператора Фрідріха І (XIІ ст.), відомого
завойовницькими походами.
162
 травня 1941 р. Передбачалося блискавичними операціями закінчити розгром
СРСР за 2—3 місяці.
Німеччина розгорнула гарячкову підготовку до війни з СРСР.
На початку 1941 р. вона підкорила собі економіку більшої частини Європи.
Фашистський блок у Європі об'єднував разом з Німеччиною, її спільниками й
захопленими країнами 17 держав з населенням понад 290 млн. чоловік. Військове
виробництво райху з 1933 р. збільшилося у 22 рази. Тільки військового майна
Німеччина загарбала на 9 млрд. ф. ст. 92 німецькі дивізії були озброєні трофейними
французькими автоматами. Військово-промисловий потенціал Німеччини
(включаючи потенціал захоплених країн) переважав відповідні потужності СРСР. Так,
у 1941 р. Німеччина разом з окупованими країнами виробила 31,8 млн. т сталі
(СРСР у 1940 р. — 18,3 млн. т), 404 млн. т вугілля (СРСР у 1940 р. — 165,9 млн. т),
7,5 млн. т нафти (СРСР у 1940 р. — 31,3 млн. т) тощо.
Влітку 1941 р. Німеччина мала понад 7,2 млн. солдатів і офіцерів (224 дивізії)
й понад 1 млн. солдатів країн-сате-літів — разом близько 8,5 млн. чоловік, 5640
танків і майже 10 тис. бойових літаків. Співвідношення сил на кордоні між СРСР і
Німеччиною в 1941 р. було таким:
 Солд Німеччина СРСР
ати та 5,5 млн. чоловік 2,9 млн.
офіцери (німців — 4,6 млн.) чоловік
Дивізії 190 (153 німецьких
Танк і 37 союзницьких) 149
ий 4300 1800
самохідки 4980 1540
Літак 47 200 35 000
и
Гарм
ати й
міномети
 Німеччина здійснила також ефективну політичну й дипломатичну підготовку.
1. 27 вересня 1940 р. вона уклала Тристоронній пакт (Берлінський) трьох
агресорів — Німеччини, Італії, Японії — про поділ сфер впливу в СРСР і
встановлення «нового світового порядку» в Європі та Азії. В таємному додатку
передбачалася взаємодопомога в підготовці війни проти Англії й США, але
загалом цей воєнний союз спрямовувався насамперед проти СРСР.
2. У жовтні 1940 р. німецькі збройні сили були введені до Румунії. Антонеску
дав згоду на розміщення необ-
163
 меженої кількості німецьких солдатів, підкорився рішенню гітлерівського
Віденського арбітражу (серпень 1940 р.) про передання Північної Трансільванії
Угорщині. Йому були обіцяні Південна Україна й Бессарабія, Буковина, Одеса
— територія аж до Дніпра.
3. В листопаді 1940 р. Угорщина, Словаччина й Румунія приєдналися до
Тристороннього пакту (Болгарія — 1 березня 1941 р.).
4. 13 грудня 1940 р. фюрер затвердив план операції «Маріта» про
окупацію Греції. Ще наприкінці жовтня Італія напала на Грецію. Муссоліні
зазначав: «Гітлер завжди ставить мене перед здійсненим фактом. На цей раз я
відплачу йому його ж монетою. Він дізнається з газет, що я окупував Грецію».
Проте Італія зазнала воєнної й дипломатичної поразки, її війська були викинуті
з Греції, що викликало обурення Гітлера.
5. В грудні 1940 р. на таємній нараді в Генеральному штабі Німеччини в
Цоссені була проведена оперативна гра з участю генералів країн-сателітів —
репетиція нападу на СРСР.
6. 6 квітня 1941 р. почалася німецька окупація Югославії й Греції.
7. У травні 1941 р. Німеччина домовилася з Фінляндією про спільний наступ
на СРСР (план «Голубий песець»).
8. 18 червня 1941 р. укладено німецько-турецький договір про дружбу й
ненапад — таким чином забезпечено південний фланг Німеччини.
9. Напередодні війни з СРСР Гітлер зробив спробу порозумітися з
Лондоном. 10 травня 1941 р. заступник Гітлера з керівництва партією Р. Гесс на
літаку-винищувачі вилетів у Північну Англію до герцога Гамільтона, який сим-
патизував гітлерівцям. З парашутом приземлився в Шотландії, мав таємні
переговори з Кіркпатриком, Саймоном та іншими. Виклав німецькі умови миру:
Німеччина дістає свободу дій у Європі, їй повертаються колишні колонії, Росія
включається в її «сферу впливу»; Англія панує в Британській імперії, Черчілль
повинен піти у відставку тощо. Але невигідність умов для Англії, вибух
обурення громадськості змусили англійський уряд відхилити ініціативу Берліна.
Самі ж гітлерівці оголосили Гесса божевільним, і це Гесса — третю людину в
гітлерівському райху.
Таким чином, Німеччина закінчила підготовку до війни проти Радянського
Союзу. зо квітня Гітлер остаточно визначив дату нападу на СРСР — 22 червня
1941 р.
164
 Глава 16 Міжнародні відносини в період утворення антигітлерівської
коаліції (червень 1941 — червень 1942 рр.)
• Напад Німеччини на СРСР • Початок створення
антигітлерівської коаліції • Міжнародне значення розгрому німецько-
фашистських військ під Москвою
• Вступ США в другу світову війну • Завершення утворення
антигітлерівської коаліції
Напад Німеччини на СРСР. Напередодні нападу гітлерівської Німеччини
уряд СРСР ужив серйозних заходів щодо посилення обороноздатності країни.
Програма цих заходів була розрахована на 4 роки й передбачала швидкі темпи
розвитку оборонної промисловості та створення великої кількості новітніх видів
зброї. В 1941 р. перед війною Радянський Союз уже виробляв танків і літаків у пів-
тора раза більше, ніж Німеччина. Швидко збільшувалася чисельність збройних сил.
У 1937 р. вони налічували 1,47 млн. чоловік, на початок 1939 р. — близько 2 млн.,
а на червень 1941 р. — понад 4,5 млн. чоловік. Через 8 днів після початку війни в
армію було мобілізовано 5,3 млн. чоловік, чисельність її доведено до 10 млн.
чоловік. Крім того, сформовано близько 60 дивізій і 200 окремих полків народного
ополчення — загалом до 2 млн. чоловік.
Але здійснення програм зміцнення обороноздатності країни, зокрема
мобілізаційного плану червня 1941 р., перервала війна. Радянський Союз не встиг
належним чином підготуватися. Напередодні війни — 14 червня 1941 р. — нарком
оборони С. Тимошенко й начальник Генерального штабу Г. Жуков намагалися
умовити Й. Сталіна підняти по тривозі війська прикордонних округів і вивести їх на
передові позиції. Проте Сталін відповів 'їм: «Це ж війна! Розумієте ви обидва це чи
ні?» ТАРС того ж дня повідомив, що «чутки про намір Німеччини розірвати пакт і
напасти на СРСР позбавлені будь-якого грунту».
21 червня о 21.зо Молотов запросив до НКЗС німецького посла Ф.
Шуленбурга для з'ясування претензій Німеччини й причин погіршення радянсько-
німецьких відносин. Шуленбург із дружніх почуттів намагався навіть натякнути
на фактичну можливість війни (через кілька років він був розстріляний за наказом
Гітлера). Але в цілому ухилився від переговорів.
165
 О 0.40 22 червня радянському послу в Берліні направлена телеграма з
вказівкою негайно провести переговори з Ріббентропом. Перед цим, о 23.45 21
червня, Сталін, нарешті, дав наказ наркомату оборони привести в бойову
готовність війська на кордоні. В наказі, переданому по телеграфу, зазначалося:
«Протягом 22 — 23 червня можливий раптовий напад німців... Перед світанком
розосередити авіацію по польових аеродромах».
Це було в ніч на неділю. Передача телеграми до військ закінчилася 22 червня
о 0.зо за московським часом. Але було вже запізно. Через 3 години почалося
вторгнення німецьких військ. Виведеш на ударні позиції 5,5 млн. солдатів
Німеччини та її союзників по всьому радянському кордону від Баренцева до Чорного
морів о 3.зо 22 червня 1941 р. без оголошення війни вдерлися на територію
Радянського Союзу. «Київ бомбили, нам об'явили, що почалася війна».
Почалася Велика Вітчизняна війна радянського народу, яка тривала 1418
днів.
Того самого дня у війну вступили війська Фінляндії, Румунії, Словаччини й
пізніше Італії, Угорщини та «голуба дивізія» Іспанії. Глава уряду Франції (Віші)
Петен, зло-радіючи, зо червня розірвав відносини з Радянським Союзом.
Які цілі ставили перед собою в цій війні керівники гітлерівського райху?
1. Вони розглядали завоювання Радянського Союзу як усунення
найсерйознішої перешкоди на шляху до світового панування. Це була головна
імперіалістична мета гітлерівської Німеччини.
2. Вони намагалися знищити радянський державний і суспільний лад. зо
березня 1941 р. Гітлер у промові перед генералітетом проголосив:
війна з СРСР — це зіткнення двох протилежних світоглядів;
уся територія Радянського Союзу має бути поділена на ряд протекторатів і
залежних держав. Майбутнє цієї території: північна Росія ввійде до складу
Фінляндії; південна Україна — до Дніпра — до Румунії; будуть створені про-
текторати прибалтійських країн, України, Білорусії та ін.;
«єврейсько-більшовицька інтелігенція» — «поневолювач народів» — має бути
ліквідована;
за жодних обставин місце більшовицької Росії не має заступити Росія
національна. Територія Москви стане великим морем, Ленінград і Сталінград —
купами каміння.
166
 3. Метою фашистських загарбників було захоплення багатств радянської
країни. Герінг заявляв: «Війна з Росією — це війна за розкішний обідній стіл, за хліб
та її величезні природні багатства». Геббельс обіцяв: «Москва за все заплатить... У
цій війні супротивникові треба залишити тільки очі, щоб він оплакував своє
нещастя». Гітлер запевняв свій народ: «Росія — це колос на глиняних ногах... Війна з
нею є не більше ніж гра в пісочок». У директиві Верховного командування
вермахту зазначалося: «Ця боротьба вимагає нещадних і енергійних заходів проти
більшовицьких комісарів, партизанів, саботажників, євреїв і цілковитої ліквідації
будь-якого активного та пасивного опору».
Реакція в західних країнах на початок радянсько-німецької війни була
неоднозначною. зокрема, дехто злорадів і жадав кровопролиття. Майбутній
президент США сенатор Г. Трумен, як повідомила 24 червня газета «Нью-Йорк
тайме», заявив: «Якщо ми побачимо, що виграє Німеччина, ми маємо допомогти
Росії, а якщо виграватиме Росія, то ми повинні допомагати Німеччині, і, таким
чином, хай вони вбивають один одного як можна більше».
Військовий міністр США Стімсон зазначив: «Напад Німеччини на
Радянський Союз послано... самим Богом». Англійський міністр авіаційної
промисловості Мур-Бра-базон висловив аналогічну думку: «Що стосується Англії,
то для неї було б найвигідніше, якщо б Німеччина й СРСР побільше стікали
кров'ю. В кінці війни Англія стане хазяїном становища в Європі».
О 12.00 22 червня В. М. Молотов у промові по радіо звернувся до
радянського народу зі звісткою про війну. Народи Радянського Союзу піднялися
на визвольну Вітчизняну війну. Було висунуто заклик: «Усе для фронту! Все для
перемоги!»
зо червня створено Державний Комітет Оборони на чолі зі Сталіним —
повновладним керівником радянської держави. До цього він декілька днів перебував у
розгубленості, плекаючи надію, що, «можливо, питання ще владнається мирним
шляхом». З липня Сталін виступив по радіо з дуже важливою промовою. Він заявив:
«Справа йде про життя й смерть Радянської держави, про життя й смерть народів
СРСР».
Сталін оголосив цілі Радянського Союзу в цій війні'.
1. Сприяти створенню й зміцненню коаліції держав, що воювали проти
фашистської Німеччини, та якнайшвидшому відкриттю другого фронту в Європі.
167
 2. Відвернути напад з боку держав, які зберігали нейтралітет у війні
Німеччини проти СРСР (передусім Японії).
3. Допомогти народам Європи, які закабалив німецький фашизм,
звільнитися й відновити свій суверенітет.
Сталін завершив промову гаслом: «Ворог буде розбитий! Перемога буде
за нами!»
Проте в перші місяці війни гітлерівські війська завдали Червоній Армії
страшенних поразок. За три тижні вони вклинилися на глибину до 600 км,
захопили Прибалтику, Білорусію, Молдавію, значну частину України, роз-
громили до 100 радянських дивізій, взяли в полон понад 2 млн. радянських
солдатів. По суті наприкінці 1941 р. з німцями воювала вже інша за складом
армія.
4 липня Гітлер поквапився оголосити: «СРСР фактично програв війну».
Начальник Генерального штабу Німеччини Гальдер записав у щоденнику 3
липня: «Похід проти Росії був виграний протягом 14 днів». Гітлер уже
призначав губернаторів завойованих територій.
Проте гітлерівці поспішили з тріумфом. Уже в середині жовтня Гітлер
визнав перед генералами вермахту: «22 червня ми розчинили двері й не знали,
що за ними ховається». На кінець 1941 р. німецькі війська та 'їх союзники
втратили в Росії понад 8зо тис. солдатів і офіцерів.
Виявляючи безпрецедентний героїзм, радянські війська поступово самі
переходили в контрнаступ. Певну допомогу їм надали США й Англія.
Початок створення антигітлерівської коаліції. В 1941 р. були зроблені перші
кроки щодо створення антигітлерівської коаліції.
1. В червні 1941 р. керівники США й Англії публічно заявили про
готовність 'їхніх країн підтримати Радянський Союз. 22 червня У. Черчілль
зазначив, що останні 25 років він послідовно боровся проти комунізму, але тепер
«небезпека, що загрожує Росії, — це небезпека, що загрожує нам і Сполученим
Штатам... Звідси випливає, що ми надамо Росії й російському народові всю
допомогу, яку тільки зможемо».
23 червня виконуючий обов'язки державного секретаря США С. Уеллес від
імені уряду оголосив: «Будь-яка боротьба проти гітлеризму... сприятиме нашій
власній обороні й безпеці».
24 червня президент Ф. Рузвельт особисто додав в заяві уряду фразу:
«Тепер гітлерівські армії є головною небезпекою для американського
континенту». Він висловив
168
 готовність надати Радянському Союзу «будь-яку можливу допомогу».
2. В липні радянський уряд здійснив 4 дипломатичні акції:
12 липня в Москві була підписана «Угода між урядами СРСР і
Великобританії про спільні дії у війні проти Німеччини». Обидві сторони
зобов'язалися надавати одна одній допомогу й підтримку у війні проти Німеччини,
не вести з нею переговорів й не укладати сепаратного мирного договору. Ця угода
поклала початок утворенню антигітлерівської коаліції;
18 липня в Лондоні радянський уряд підписав угоду з емігрантським
урядом Чехословаччини про відновлення дипломатичних відносин, обмін
посланниками, взаємну допомогу та підтримку у війні проти Німеччини й
створення національних чехословацьких військових частин на території СРСР;
22 липня радянський уряд відновив дипломатичні відносини з
емігрантським урядом Югославії;
зо липня СРСР і емігрантський уряд Польщі в Лондоні підписали угоду,
аналогічну радянсько-чехословацькій, — про відновлення дипломатичних відносин,
взаємну допомогу та підтримку у війні проти Німеччини й створення
національних польських військових частин на території СРСР.
3. 29 липня — 1 серпня відбулася місія Г. Гопкінса (США) в Москву, де
він підтвердив радянському урядові обіцянку президента Ф. Рузвельта «негайно
надати СРСР усіляку допомогу без будь-яких застережень». Пізніше Г. Гопкінс
очолив керівництво американською програмою ленд-лізу.
4. В липні — серпні радянський уряд відновив дипломатичні відносини з
емігрантськими урядами Греції, Норвегії та Бельгії.
5. 14 серпня Ф. Рузвельт і У. Черчілль підписали на військовій базі Арджентія
(на острові Ньюфаундленд) декларацію «Атлантична хартія», де були проголошені
право всіх народів вибирати форму правління, прагнення до економічного спів-
робітництва між усіма країнами, свобода особистості, свобода думки й
віросповідання, свобода від злиднів й свобода від страху (тобто захист від війни).
Рузвельт і Черчілль одночасно запропонували скликати в Москві нараду для
обговорення питань про воєнне постачання Радянського Союзу.
6. 26 серпня радянські та британські війська ввійшли в Іран.
7. 26 вересня Радянський Союз визнав уряд де Гол-ля — уряд «Вільної
Франції», що було рівнозначно встановленню дипломатичних відносин.
169
 8. 29 вересня — 1 жовтня в Москві відбулася конференція представників
СРСР, США й Великобританії (Мо-лотов, Гарріман і Бівербрук). Брав участь Сталін.
Сторони підписали протокол про поставки США й Англії до СРСР з 1 жовтня до зо
червня 1942 р. щомісяця: 400 літаків, 500 танків, 2 тис. т алюмінію, 1 тис. т
броньових листів для танків та ін. У свою чергу, СРСР зобов'язався поставляти
Англії й США необхідну стратегічну сировину.
9. зо жовтня Рузвельт повідомив Москву про рішення уряду США надати
СРСР безпроцентну позику в розмірі 1 млрд. дол. з виплатою її через 5 років після
війни. 7 листопада Рузвельт поширив положення закону про ленд-ліз на
Радянський Союз. До кінця 1941 р. СРСР одержав за ленд-лізом матеріали зі США
на суму 545 тис. дол. Протокол Московської конференції в цілому був виконаний
на 80 % (з окремих видів зброї — на зо — 37 %). Радянський Союз одержав від Англії в
жовтні — грудні 1941 р. 669 літаків, 487 танків і 3зо танкеток; від США до червня
1942 р. — 267 бомбардувальників (29,7% зобов'язань), 278 винищувачів, 783
танки, 16 502 грузовики й т. п.
Тим часом дві історичні події остаточно закріпили початок створення
антигітлерівської коаліції — розгром ні-мецько-фаіпистських військ під Москвою і
вступ США в другу світову війну.
Міжнародне значення розгрому німецько-фашистських військ під Москвою.
Восени 1941 р. вирішальні бої на радянсько-німецькому фронті проходили на
московському напрямку. В жовтні гітлерівські війська були зупинені на підступах
до Москви, німецькі офіцери в біноклі вже розглядали московські околиці. 7
листопада на Красній площі відбувся парад радянських військ, які прямо з параду
йшли на фронт.
У зв'язку із загрозою Москві радянський уряд з дипломатичним корпусом було
евакуйовано до Куйбишева (нині — Самара). Сталін і Молотов залишилися в
Москві.
16 листопада почався генеральний наступ німецьких військ на Москву під
назвою «Тайфун». На Москву було кинуто 51 дивізію, 1500 танків, тисячі гармат і
літаків. Гітлер наказав: «Найближчим часом за всяку ціну покінчити зі столицею
Москвою». Вже розмічалися розміщення військ і їх парад у Москві.
Але 5 грудня 1941 р. по фронту 800 км радянські війська перейшли в
контрнаступ і відкинули ворога від Москви подекуди на 200 — 400 км. Розгром
німецько-фашистських військ під Москвою мав велике міжнародне значення.
170
 1. Це була перша велика воєнна поразка гітлерівського вермахту.
2. Перемога радянських військ під Москвою означала крах гітлерівської
стратегії «бліцкригу».
3. Загострилися суперечності всередині фашистської коаліції. Японський
уряд одразу ж відмовився нападати на СРСР і вирішив спочатку оголосити
війну США. Угорщина й Румунія стали відкликати свої війська з радянського
фронту, що привело до великого роздратування гітлерівців.
4. Перемога радянських військ відкрила новий етап національно-
визвольної боротьби в окупованих країнах Європи.
5. Це був важливий стимул для створення антигітлерівської коаліції. 6
грудня Англія оголосила війну Угорщині, Румунії та Фінляндії. 1 6 — 1 7 грудня
в Москві відбулися англо-радянські переговори, на яких радянський уряд
запропонував укласти воєнний і політичний договори про взаємодопомогу. Після
обміну думками такі договори були підписані через півроку.
Польська національна армія на території СРСР збільшилася з зо до 96 тис.
чоловік.
Радянський Союз запропонував створити нову міжнародну організацію
замість збанкрутілої Ліги Націй.
Вступ США в другу світову війну. Активно готувалася вступити у війну
Японія. В Токіо сперечалися тільки щодо того, хто має бути першою жертвою
агресії. Міністр закордонних справ Мацуока, який нещодавно (у квітні 1941 р.)
підписав пакт про нейтралітет із СРСР, наполягав на негайному нападі на
Радянський Союз. Мацуока заявив імператору: «Тепер, коли між Німеччиною й
Радянським Союзом почалася війна, Японія має співробітничати з Німеччиною
й напасти на Радянський Союз. Передусім — напад на СРСР».
Проте більшість членів уряду Коное трималася іншої думки. Військовий
міністр Тодзіо говорив: «Японія... почне напад у момент, коли Радянський Союз,
як спіла хурма, буде готовий упасти на землю». Згідно з планом «Кан-токуен»
(«Особливі маневри Квантунської армії» в Маньчжурії) чисельність цієї армії й
кількість її танків порівняно з 1937 р. подвоїлися, кількість літаків — потроїлася.
В січні 1942 р. в Маньчжоу-Го уже було близько 1,1 млн. японських солдатів і
офіцерів.
Нарешті, японський уряд вирішив 8 грудня за токійським часом почати
війну, але продовжував вагатися —
171
 проти кого спочатку? Домовились остаточно дати радіо-пароль із Токіо:
«Східний вітер, дощ» — означав початок війни проти США.
«Західний вітер, ясно» — війна проти Англії.
«Північний вітер, хмарність» — війна проти СРСР.
Американська розвідка ще з кінця 1940 р. розкрила секрет японських
шифрів і протягом усієї війни Вашингтон читав шифроване листування Токіо зі
своїми посольствами й місіями в інших країнах. Тому в Білому домі знали про
можливі радіосигнали, чекали на вступ у війну Японії, але тільки не проти США.
Не окремі службові помилки, а загальна орієнтація на неминучий напад Японії на
СРСР привела до того, що США були захоплені зненацька. В 1941 р. Вашингтон
збирався вступити у війну тільки в її кінці.
Навіть коли радіо Токіо передало 4 грудня «Східний вітер, дощ», у
Вашингтоні не надали цьому значення. 7 грудня японська нота з 14 пунктів о 14.20
за вашингтонським часом була вручена Хеллу японським послом Номура як
відповідь на меморандум США. Безперечно, поразка німецьких військ під
Москвою вплинула на остаточне рішення Японії — напасти на США. В момент
вручення ноти японські літаки вже бомбили Перл-Харбор. Хелл знав про це й
заявив: «Ніколи за всі 50 років моєї дипломатичної служби я не бачив документа,
сповненого такою кількістю брехливих заяв і перекручень». Він мовчки показав
послу на двері. Рузвельт сказав: «Це — війна!»
Отже, о 7.55 ранку в неділю 8 грудня за місцевим часом (7 грудня — за
вашингтонським) японська ескадра почала бомбардування головної бази
тихоокеанського флоту США — Перл-Харбор («Перлинна гавань»). Командував
ескадрою віце-адмірал Нагумо, котрому головнокомандуючий японським флотом
адмірал Ямамото вручив перед походом японську реліквію — прапор, під яким
адмірал Того здобув перемогу над російською ескадрою в Цусімському бою 1905
р.
У складі японської ескадри було 32 кораблі (в тому числі 6 авіаносців, 2
лінкори, 4 крейсери, 3 підводних човни та ін.) і 350 літаків. У Перл-Харборі
дислокувалися 8 лінкорів, 8 крейсерів, 29 есмінців, 5 підводних човнів, десятки
допоміжних кораблів, понад 2зо літаків США.
Японська ескадра за 12 днів таємно підібралася від острова Ітуруп з півночі
до Гаванських островів. У той час, коли біля американських лінкорів
вишикувалися оркестри,
172
 американські моряки готувалися до недільного відпочинку, перша хвиля
японських літаків обрушила на них смертоносний вантаж. Японські льотчики під
вигуки «Тора! Тора! Тора!» («Тигр» тричі — символ удачі операції) невпинно
атакували й знищили або пошкодили майже весь флот — 4 лінкори потопили, 4
зруйнували, знищили 6 крейсерів, есмінець — усього 18 кораблів і 219 літаків.
Було вбито понад 2400 американців. Японці втратили 29 літаків.
Наступного дня біля узбережжя Малайзії японці потопили 2 англійських
лінкори, висадили десанти на півночі Малайського півострова та на Філіппінах.
Тільки після цього 8 грудня японський імператор оголосив війну Сполученим
Штатам та Британській імперії. Таїланд зробив те ж саме й пропустив на свою
територію японські війська. Японія захопила американські острови Гуам та Уейк,
почала бої в Бірмі, на Філіппінах тощо. Під контролем Японії опинилася вся Східна
Азія від Маньчжурії до Сінгапуру.
Рузвельт назвав 7 грудня 1941 р. «днем ганьби Сполучених Штатів» і 8
грудня оголосив війну Японії. 11 грудня Німеччина, а слідом за нею Італія,
Болгарія, Угорщина, Румунія, Словаччина, Хорватія й Маньчжоу-Го оголосили
війну Сполученим Штатам. США вступили у війну, яка втягувала дедалі нові й
нові країни. В самих США понад 120 тис. японців були арештовані й без суду
кинуті в концтабори до кінця війни. Американці металися за Перл-Харбор,
вистежили й збили влітку 1942 р. літак з адміралом Ямамото, потім довели до
харакірі адмірала Нагумо. Як помста за ганьбу Перл-Харбора в серпні 1945 р.
скинули атомні бомби на Хіросіму та Нагасакі, в чому взагалі не було воєнної
потреби.
Завершення утворення антигітлерівської коаліції. 11 грудня 1941 р.
Німеччина, Італія і Японія підписали нову угоду про воєнний союз. Але
зміцнювалася й антигітлерівська коаліція. Після московських англо-радянських
переговорів 1 6 — 1 7 грудня 1941 р. відбулася Вашингтонська конференція США й
Англії (з 22 грудня 1941 р. до 14 січня 1942 р.). Рузвельт і Черчілль разом із
міністрами й військовими керівниками домовилися про те, що Німеччина для
їхніх країн є ворогом № 1. У Вашингтоні вони конкретно вирішили, що внесок
їхніх держав у війну з ворогом № 1 полягатиме в проведенні блокади й бом-
бардування Німеччини, в десантних операціях у Французькій Північній Африці в
1942 р. Для спільного керівництва війною було створено Об'єднаний комітет
начальників штабів США й Англії.
173
 За пропозицією Рузвельта країни — учасниці антигітлерівської коаліції стали
називатися не «союзні держави», а «Об'єднані нації». Саме ці 26 Об'єднаних націй 1
січня 1942 р. підписали у Вашингтоні Декларацію про співробітництво й цілковиту
перемогу у війні проти учасників Тристороннього пакту та їхніх спільників. Об'єднані
нації зобов'язалися «не укладати сепаратного перемир'я або миру з ворогами».
Влітку Радянський Союз підписав дуже важливі договори з США й Англією.
В. Молотов (під іменем «Браун») на чолі радянської делегації таємно
прилетів до Лондона, де 21 — 26 травня 1942 р. відбулися союзницькі переговори. В
цілому сторони досягли взаєморозуміння, проте англійський уряд усе ж не хотів
включати в договір питання про визнання кордонів СРСР за станом на 22 червня
1941 р., а також про відкриття другого фронту в Європі.
26 травня 1942 р. в Лондоні був підписаний англо-ра-дянський «Договір про
союз у війні проти гітлерівської Німеччини та її спільників у Європі й про
співробітництво та взаємну допомогу після війни», який замінив англо-радянську
угоду від 12 липня 1941 р.
Обидві країни зобов'язалися, згідно з частиною І, не вступати в переговори з
гітлерівським урядом чи з будь-яким урядом Німеччини, який продовжуватиме
політику агресії; надавати одна одній воєнну та іншу допомогу й усіляку
підтримку у війні проти Німеччини. Згідно з частиною II обидві сторони
зобов'язалися після війни діяти спільно з метою відвернення нової агресії,
здійснювати політичне та економічне співробітництво, не брати участі в жодній
коаліції, спрямованій проти однієї зі сторін. Ця частина договору мала чинність
протягом 20 років.
До Вашингтона Молотов прибув 29 травня 1942 р. і мав переговори з
Рузвельтом, Хеллом та Гопкінсом. Рузвельт повідомив, що другий фронт буде
відкрито в 1942 р. і що американський та англійський штаби працюють у цьому
напрямі. 11 червня 1942 р. сторони підписали аме-рикано-радянську угоду про
принципи, «застосовані до взаємної допомоги у веденні війни проти агресорів».
Угода встановлювала, що США постачатимуть СРСР «оборонні матеріали... й
оборонну інформацію» (озброєння, військову техніку тощо). Уряд Радянського Со-
юзу зобов'язувався надавати США «матеріали, обслуговування, пільги та
інформацію». Сторони домовилися «сприяти взаємовигідним економічним угодам
і поліпшенню світових економічних відносин».
174
 Договір СРСР з Англією й угода зі США оформили правову основу союзу
трьох держав, завершили утворення антигітлерівської коаліції Об'єднаних націй —
бойової співдружності народів, сприяли ізоляції фашистських агресорів та їхніх
спільників. З'явилася основа для післявоєнного сгавробітництва СРСР, США й
Англії, для створення нової міжнародної організації — Організації Об'єднаних
Націй.
Г л а в а 17
Міжнародні відносини й зовнішня політика періоду докорінного перелому в
другій світовій війні
(1943 р.)
• Міжнародні наслідки перемог Червоної Армії під
Сталінградом і Курськом • Проблема другого фронту в Європі в
1941 — 1943 рр. • Англо-американські переговори • Московська
конференція міністрів закордонних справ СРСР, США й Англії •
Тегеранська конференція глав урядів СРСР, США й Англії
Міжнародні наслідки перемог Червоної Армії під Сталінградом і Курськом.
Улітку 1942 р. гітлерівська Німеччина, користуючись відсутністю другого фронту в
Європі, кинула на радянсько-німецький фронт 3/4 всієї своєї армії (270 дивізій
Німеччини та її союзників). Західні держави сковували тоді в Північній Африці
тільки 1,2 % вермахту. На південному напрямку радянсько-німецького фронту
розгорнулася безпрецедентна битва під Сталінградом. За 6,5 місяця цієї битви
Німеччина втратила 66 дивізій, або приблизно чверть своїх сил, які воювали на
радянській території.
19 листопада 1942 р. Червона Армія під Сталінградом перейшла в
контрнаступ і 23 листопада замкнула кільце оточення 22 дивізій Німеччини та її
союзників — Румунії, Італії та Угорщини. 2 лютого 1943 р. залишки гітле-
рівських військ на чолі з фельдмаршалом Паулюсом капітулювали. В Німеччині
на три дні був оголошений траур. Загальні втрати Німеччини в цій битві досягли
майже 1 млн. чоловік — 183 тис. убитих, понад зо0 тис. полонених і більш ніж
500 тис. поранених. Радянські війська продовжили наступ на захід.
У травні 1943 р. Гітлер затвердив план операції «Цитадель» —
відчайдушної спроби з допомогою майже всіх
175
 резервів країни відрізати й ліквідувати групу радянських військ у районі
Курського виступу. Перед липнем Німеччина зосередила в цьому районі 900 тис.
солдатів і офіцерів, 70 дивізій, у тому числі 14 танкових, близько 10 тис. гармат і
мінометів, 2,7 тис. танків. 5 липня 1943 р. вони перейшли в наступ.
Але радянське командування завдяки розвідці дізналося про плани гітлерівців і
сконцентрувало в цьому районі до 40% усіх своїх основних військ і всі танкові
армії. В одному лише бою під Прохорівкою брали участь з обох сторін понад 1,5
тис. танків — це була найбільша танкова битва в історії воєн, яка закінчилася
поразкою гітлерівців. 15 липня радянські війська перейшли в контрнаступ і
просунулися на зо0 — 600 км. Протягом 1943 р. було розгромлено 118 гітлерівських
дивізій. Гітлер на нараді командуючих військами 27 грудня 1943 р. розлючено
вигукнув: «Повинні ж росіяни врешті-решт видихнутися! В кінцевому підсумку
вони ж не казкові гіганти...» Проте занепад гітлерівського вермахту став
необоротним.
Катастрофічний розгром німецько-фашистських військ під Сталінградом і
Курськом мав величезні міжнародні наслідки.
1. Перемоги Червоної Армії в 1943 р. продемонстрували безперечну воєнну
могутність Радянського Союзу, значно посилили його міжнародний авторитет. Ф.
Рузвельт назвав Сталінградську битву «поворотним пунктом війни союзних націй
проти сил агресії». 23 лютого 1943 р. він урочисто заявив: «Червона Армія й
російський народ... завоювали на довгі часи захоплення народу Сполучених
Штатів». У. Черчілль у своєму виступі підкреслив: «Майбутні покоління визнають
свій борг перед Червоною Армією, як це робимо ми».
2. Перемога радянських військ під Сталінградом поклала початок новому
етапу, корінному перелому в ході другої світової війни, а битва під Курськом —
початок занепаду гітлерівської Німеччини, краху її воєнної стратегії.
3. Ці перемоги привели до кризи фашистського блоку. Вже в 1943 р.
Муссоліні, дивізії якого в СРСР були вщент розгромлені, запропонував «припинити
безнадійну війну на Сході», «закрити російську главу». Уряди Румунії та
Угорщини відмовилися посилати додатково свої війська до Радянського Союзу.
Фінляндський лідер В. А. Таннер заявив: «Настав момент для виходу Фінляндії з
конфлікту». Такі висловлювання обурили Гітлера. Погрожуючи Фінляндії, він
нагадав її урядові, що вона воює разом з
176
 Німеччиною, тож «не може вийти з війни, як виходять із трамвая, — коли
заманеться». Деякі урядовці країн-сате-літів уже почали розробляти плани
колективного виходу з війни.
4. Катастрофічні поразки гітлерівських військ серйозно вплинули на
міжнародні позиції й зовнішню політику нейтральних країн, котрі ще вагалися, до
якого блоку примкнути. Так, Туреччина перед Сталінградською битвою готувалася
до нападу на радянське Закавказзя. Прем'єр-міністр Сараджоглу запевняв, що
«палко бажає знищення Росії», «ліквідації принаймні половини росіян».
Начальник турецького генерального штабу Чакмак проголошував: «Вступ
Туреччини у війну проти Росії майже неминучий».
Німецький посол у Туреччині фон Папен після бесіди з Сараджоглу переказав
Гітлеру його слова, що «Туреччина приєднається до великої німецької армії в
боротьбі проти Радянського Союзу». В грудні Сараджоглу вже запевняв фон
Палена, що той неправильно його зрозумів — «Туреччина морально приєднається
до великої німецької армії...» Німецький генеральний консул у Стамбулі іронічно
доповідав у Берлін: «Туреччина... бажає нам... успіхів у поході проти Росії».
Японія теж вичікувала зручного моменту для відкриття другого фронту проти
СРСР. Коли гітлерівський уряд намагався прискорити дії Японії, посилаючися на
ніби перемогу вермахту під Сталінградом, японський дипломат високого рівня
завбачливо відповів: «Хай Москва повідомить, що Сталінград уже здобутий
німецькими військами». Японія так і не зважилася напасти на Радянський Союз.
5. Перемоги Червоної Армії вплинули на позиції США, Англії та їхніх
союзників, сприяли зміцненню антигітлерівської коаліції. Своєю Вашингтонською
декларацією союзники юридичне оформили коаліцію Об'єднаних націй у боротьбі
проти гітлерівської Німеччини. До кінця
1942 р. 16 держав оголосили війну Німеччині, 10 розірвали з нею відносини.
Уряди США й Англії після Сталінградської й Курської битв активізували
свої дії проти Німеччини. 8 листопада 1942 р. 227 тис. солдатів і офіцерів англо-
американ-ських військ висадилися в Північній Африці. 10 липня
1943 р. союзники почали операцію «Хаскі» — наступ у Сицилії. На англо-
американських переговорах на найвищому рівні в Касабланці (січень 1943 р.), у
Вашингтоні (в травні) й Квебеці (в серпні) сторони, побоюючися, що
177
 «можуть запізнитися», зробили єдиний висновок — посилити воєнні дії проти
Німеччини.
6. Воєнні успіхи Радянського Союзу сприяли значному піднесенню
антифашистського національно-визвольного руху в Європі. В березні 1943 р. в
складі радянських військ почала діяти французька авіаційна ескадрилья
«Нормандія» на радянських літаках, яка вже в 1943 р. перетворилася на полк. У
травні на окупованій території Франції була створена Національна Рада опору, яка
організувала могутню партизанську боротьбу проти окупантів. Разом із
французькими «макі» в цій збройній боротьбі проти гітлерівців брали активну
участь колишні радянські військовослужбовці, які втекли з німецького полону. Се-
ред них було багато українців, частина їх віддала своє життя за визволення
Франції. Французи й зараз бережуть пам'ять про них. Так, недалеко від Парижа
місцеве населення ретельно доглядає на кладовищі могилу розстріляного німцями
українця — радянського офіцера й французького партизана. На його могилі
встановлено кам'яну брилу, привезену із Житомирської області, з написом:
«Герою Радянського Союзу Василю Порику від українського народу».
В Чехословаччині, Польщі, Югославії, Румунії, Болгарії, Греції в 1943 р.
значно посилився партизанський рух, учасники якого почали завдавати могутніх
ударів по гітлерівських військах.
Проблема другого фронту в Європі в 1941 — 1943 рр. З початком докорінного
перелому у війні ще більшого значення набула проблема відкриття в Європі другого
фронту проти Німеччини. Це була одна з найважливіших і принципових проблем
другої світової війни.
18 липня 1941 р. радянський уряд у листі до Черчілля вперше порушив
питання про відкриття другого фронту проти гітлерівців у Північній Франції. З
вересня Сталін вдруге перепитав Черчілля про можливості Англії, яка вже
підготовила 33 дивізії для висадки на континент. Черчілль у листуванні зі Сталіним
висловлював захоплення мужністю Червоної Армії і відповідав, що Англія ще не
готова. В самій Англії говорили, що «Черчілль готовий воювати до останнього
російського солдата».
Ряд подій і заяв 1942 р. були безпосередньо пов'язані з проблемою другого
фронту.
1. У квітні Рузвельт писав Черчіллю: «Ваш народ і мій вимагають створення
другого фронту. Росіяни сьогодні вбивають більше німців і знищують більше
їхнього спо-
178
 рядження, ніж ми з вами, разом узяті». Тепер він частіше звертається до
цього питання, наполягаючи на більш рішучих воєнних акціях союзників проти
Німеччини. В травні Рузвельт у листі генералу Макартуру повторює свої думки про
різну роль СРСР і союзників у війні проти Німеччини. «Російські армії, — писав
Рузвельт, — убивають більше солдатів «Осі» й знищують більше спорядження
ворога, ніж усі інші 25 Об'єднаних націй, разом узяті».
2. У квітні начальник генерального штабу США генерал Дж. Маршалл і
представник Ф. Рузвельта, його особистий друг Г. Гопкінс виїхали в Лондон з
конкретним планом вторгнення союзних військ у Францію не пізніше за 1 квітня
1943 р. Цей план передбачав, що в операції братимуть участь зо американських і 18
англійських дивізій, а також 5000 англійських і спочатку 700 американських
літаків. Головний тягар лягав на Англію з подальшим збільшенням внеску
Сполучених Штатів.
Черчілль гаряче схвалював американський план, захоплено погоджувався з
його основними положеннями, але, посилаючись на те, що Англія не готова для
такої операції, запропонував перенести її на 1943 р.
3. 12 червня Рузвельт повідомив наркома Молотова, який перебував у США,
що союзники відкриють другий фронт у Європі в 1942 р. Це навіть було
відображено в офіційному комюніке. Рузвельт запевнив Молотова й повпреда
СРСР Литвинова, що він «тисне на англійців» у цьому питанні й готовий послати
американські війська в Англію для наступного десантування на континент.
4. У липні в листі Сталіну й під час перебування в Москві 12 — 14 серпня
Черчілль остаточно відмовився від негайного відкриття другого фронту в Європі.
Він запевняв Сталіна, що «широке вторгнення на Європейський континент
відбудеться весною 1943 р.» Сталін же, виходячи з того, що «майже всі сили
німецьких військ, і при тому кращі сили, відвернені на Східний фронт», під час
бесіди 13 серпня підкреслив, що «саме в 1942 р., можливо, і слід створити другий
фронт в Європі». Коли Черчіл-ля запитували, для чого ж він виїжджав у Москву,
він звичайно відповідав: «Тільки щоб подати їм надію». Іншими словами, щоб за
рахунок нових жертв СРСР зберегти сили своєї країни й використати їх на
заключному етапі війни.
Загалом у червні 1942 р. 237 дивізіям Німеччини та її союзників (з них 3/4
були на Сході) Англія й США могли протиставити 172 дивізії (99 — Англія й 73 —
США),
12' 179
 але тільки 23 з них (15 англійських і 8 американських) фактично брали
участь у бойових діях.
5. Висадження союзних військ 8 листопада 1942 р. в Північній Африці
Сталін вітав, але висловив жаль, що це зроблено не в Європі. Характерно, що
німецьке командування особливого значення цьому не надало, з Німеччини й
Франції в той час терміново були перекинуті 27 дивізій під Харків, де точилися
найзапекліші бої.
Англо-американські переговори. В 1943 р. між Англією й США відбувався
активний переговорний процес щодо відкриття другого фронту.
1. В січні пройшла зустріч Рузвельта й Черчілля в Касабланці. Черчілль
наполягав, щоб другий фронт у Європі був відкритий на Балканах. «Балканський
варіант» потрібен був Черчіллю, щоб зупинити просування Червоної Армії в Цен-
тральну й Західну Європу. Рузвельт заперечував проти цього.
В Касабланці прийнято два головних рішення:
а) приступити до здійснення операції «Хаскі» — висадження в Сицилії.
Після відповідної підготовки союзні війська, не наражаючись на серйозний опір,
10 липня почали наступ у Сицилії, потім перейшли на континент. 8 вересня 1943
р. Італія капітулювала, але бої з німецькими військами тривали;
б) Рузвельт і Черчілль домовилися вести воєнні дії проти Німеччини до її
беззастережної капітуляції.
2. В травні відбулися переговори Рузвельта й Черчілля у Вашингтоні, на яких вони
прийшли до двох головних рішень:
а) продовжити просування союзних військ на північ Італії, призначити
висадження в Західній Європі на 1 травня 1944 р. Отже, свої попередні обіцянки
щодо відкриття другого фронту ні США, ні Англія не виконали. Сталін у посланні
до Черчілля 24 червня різко протестував проти такого сепаратного рішення союзних
держав. «Ідеться, — писав Сталін, — не просто про розчарування Радянського
уряду, а про збереження його довіри до союзників». Більше того, справа була
навіть не в довірі до союзників. «Не можна забувати того, — зазначалося у
посланні Сталіна, — що мова йде про врятування мільйонів людей в окупованих
районах Західної Європи й Росії, про скорочення колосальних жертв радянських
армій, в порівнянні з якими жертви анг-ло-американських військ становлять
незначну величину»;
б) посилити масові бомбардування Німеччини. Пізніше в пресі
повідомлялося, що США планували скинути першу атомну бомбу на Дрезден у
1945 р., тільки не встигли до закінчення війни в Європі.
180
 3. В серпні відбулася Квебецька конференція Рузвельта й Черчітя, де прийнято
основні рішення:
а) надати абсолютний пріоритет операції «Оверлорд» — висадці союзних
військ у Нормандії не пізніше за 1 травня 1944 р.(цей термін знову не був
виконаний). Разом з тим затверджено резервну операцію «Ренкін» — термінове
вторгнення в Німеччину, щоб захопити Берлін раніше, ніж радянські війська. Цей
амбіційний задум був відверто нереальним — союзні війська не могли б цього
зробити, якби навіть захотіли: вони розмішувалися надто далеко від Німеччини;
б) домовлено про спільні воєнні дії проти Японії;
в) сторони таємно обговорили питання про організацію роботи над
створенням атомної бомби. Вирішили об'єднати зусилля обох держав,
сконцентрувати дослідження в США, зокрема вирядити туди відповідних фа-
хівців — англійських та полонених німецьких учених.
Московська конференція міністрів закордонних справ СРСР, США й
Англії. 19 — зо жовтня 1943 р. в Москві відбулася конференція союзних держав.
Брали участь В. М. Молотов, К. Хелл і А. Ід єн, які розглянули найважливіші
питання, що стояли в той час перед союзними державами, і прийняли відповідні
рішення.
1. Головне питання становило прискорення закінчення війни й у зв'язку з
цим — зобов'язання урядів Великобританії та США забезпечити вторгнення їхніх
армій у Північну Францію весною 1944 р. Британський військовий представник
генерал Г. Л. Ізмей заявив міністрам, що вторгнення буде здійснене, якщо
«кліматичні умови в районі Ла-Маншу стануть сприятливими», а «німецькі резерви
у Франції в момент вторгнення не перевищуватимуть 12 дивізій». Якби такі умови
ставив Генеральний штаб Радянського Союзу, довго довелося б чекати перемоги
над Німеччиною.
Радянській делегації так і не вдалося на цій конференції домогтися від
союзників остаточного визначення дати вторгнення в Західну Європу. Союзники
дали лише загальне зобов'язання почати операцію «Оверлорд» весною 1944 р.
Делегація СРСР запропонувала зафіксувати в таємному протоколі конференції,
що радянський уряд «бере до відома» заяви союзників із цього питання й вис-
ловлює надію на здійснення у строк «плану вторгнення англо-американських
військ у Північну Францію весною 1944 р.»
З інших питань порядку денного конференції була досягнута цілковита
згода її учасників.
181
 2. Основний документ, вироблений конференцією, становила «Декларація
чотирьох держав про загальну безпеку» (приєднався посол Китаю в Москві за
дорученням свого уряду):
а) сторони твердо домовилися продовжувати воєнні дії проти Німеччини та
її союзників до їхньої беззастережної капітуляції;
б) вирішено створити нову міжнародну організацію — Організацію
Об'єднаних Націй, розпочати спільну роботу чотирьох держав над виробленням
проекту Статуту 00Н;
в) міністри підтвердили рішучість своїх урядів зміцнювати єдність і
співробітництво держав як під час війни, так і після неї.
3. Щодо післявоєнного устрою Німеччини США й Англія висували плани
розчленування країни на п'ять або три окремі держави. Радянський міністр
виступив проти, зазначивши: «Гітлери приходять і зникають, а народ німецький,
держава німецька залишаються». Вирішено передати це питання для вивчення в
Європейську Консультативну Комісію в Лондоні. Створити таку комісію запро-
понував Радянський Союз.
4. Прийнято «Декларацію про Австрію». Оголошено аншлюс її
гітлерівською Німеччиною «неіснуючим і недійсним». Сторони домовилися, що
союзники забезпечать «відновлення вільної та незалежної Австрії». Разом з тим
зазначено, що вона несе відповідальність за участь у війні на боці Німеччини.
5. «Декларація про Італію» підтверджувала рішення союзників про
знищення фашизму, створення в країні демократичного режиму. Вирішено
створити Консультативну Раду з питань Італії з метою визначення її після-
воєнного устрою.
6. Прийнято декларацію про відповідальність гітлерівців за здійснювані
звірства. «Велика трійка» — Й. В. Сталін, Ф. Д. Рузвельт і У. Черчілль — від
імені 32 (на той час) Об'єднаних націй підписали цю декларацію, вимагаючи
суду над гітлерівськими воєнними злочинцями в тих країнах, де вони вчиняли
свої звірства.
7. Міністри домовилися про підготовку Тегеранської конференції глав
урядів їхніх країн.
Оцінюючи роботу Московської конференції, Рузвельт підкреслив, що
«рішення конференції є видатним досягненням». «Нас, — відзначив Черчілль, —
запалюють результати конференції в Москві».
182
 Московська конференція стала першою офіційною зустріччю міністрів
закордонних справ СРСР, США та Англії. Вона підтвердила єдність і міць
антигітлерівської коаліції. Після конференції вищий командний склад армії США
став рішуче вимагати від уряду виконати свою обіцянку про відкриття другого
фронту у Франції. Оперативне управління штабу армії США в доповіді Рузвельту 8
листопада 1943 р. зазначило: «Відмову від угод не можна більше терпіти... Етап
балаканини закінчено, — треба, як каже англійське прислів'я, або тягти рибу, або
різати принаду».
Тегеранська конференція глав урядів СРСР, США й Англії. 28 листопада — 1
грудня 1943 р.^в Тегерані відбулася перша зустріч «Великої трійки» — Й. В.
Сталіна, Ф. Д. Рузвельта й У. Черчілля. Перед цим Рузвельт і Черчілль зустрілися
в Каїрі. Черчілль знову порушив питання про «балканський варіант». Рузвельту
було не важко цього разу остаточно відкинути домагання Черчілля: напередодні
німецькі війська розгромили британські десанти біля Греції. Рузвельт підкреслив,
що англо-американські війська вже спізнилися, бо Червона Армія перебувала в 60
км від Праги й 40 км від Бессарабії.
Тегеранська конференція глав урядів СРСР, США й Англії проходила на
території радянського посольства в Тегерані, де жили Сталін і Рузвельт (за
запрошенням Сталіна у зв'язку із загрозою диверсії з боку гітлерівських агентів).
Конференція прийняла ряд дуже важливих узгоджених документів.
1. Воєнні рішення Тегеранської конференції спрямовувалися на прискорення
закінчення війни. Нарешті більш-менш точно було визначено початок операції
«Оверлорд» у Нормандії — в травні 1944 р. (Але й цей строк союзники не
дотримали: операція почалася 6 червня.) Характерно, що американські військові
радники категорично попереджали Рузвельта: «Якщо ми не зможемо повідомити
росіянам точної дати вторгнення у Францію, то немає рації продовжувати
конференцію». Тоді вже стало ясно, що Радянський Союз може наодинці
розгромити Німеччину.
2. До цих рішень, розроблених штабами союзників, була додана «Декларація
трьох держав» (прийнята в кінці конференції). В ній підкреслювалося, що наступ
союзних армій буде нещадний — зі Сходу, Заходу й Півдня — і триватиме до
беззастережної капітуляції Німеччини.
Декларація проголосила взаєморозуміння «Великої трійки», твердий намір
їхніх народів спільно працювати
183
 як під час війни, так і в мирний час. «Ми, — говорилося в Декларації, —
від'їжджаємо друзями за духом і метою».
3. Щодо повоєнної долі Німеччини Рузвельт знову висунув «проект
Моргентау» — про розчленування Німеччини на 5 держав. Черчілль пропонував з
частин Німеччини й сусідніх країн створити Дунайську федерацію. Сталін
висловився проти, виступаючи за єдину, демократичну й миролюбну Німеччину.
Вирішили ще повернутися до цієї проблеми.
4. В «Декларації трьох держав про Іран» союзники домовилися зберегти його
суверенітет, вивести радянські й англійські війська з країни після війни, надати
Ірану фінансову й економічну допомогу.
5. «Велика трійка» обмінялася думками про Польщу. Радянський Союз
пропонував установити західні кордони Польщі по річках Одеру й Нейсе, а східну
— по «лінії Кер-зона». Питання про уряд Польщі залишилося відкритим.
Сторони в принципі домовилися про передання Радянському Союзові
областей Кенігсберга й Мемеля, а також частини італійського військово-морського
флоту.
6. Радянська делегація в таємному протоколі зазначила, що після капітуляції
Німеччини СРСР вступить у війну проти Японії.
Міжнародне значення Тегеранської конференції, незважаючи на певні
суперечності між її учасниками, було величезним, її рішення передбачали не
тільки прискорення закінчення війни в Європі, а й перспективи розвитку
європейських країн у мирний час. Конференція «Великої трійки» підтвердила силу
і єдність антигітлерівської коаліції, знаменувала новий етап її діяльності.
Г л а в а 18
Міжнародні відносини під мас вирішальних перемог антигітлерівської
коаліції в 1944 р.
• Визвольна місія Червоної Армії в Європі • Відкриття другого
фронту в Західній Європі • Міжсоюзницькі конференції • Розпад
фашистського блоку • Воєнні дії в Західній Європі
Визвольна місія Червоної Армії в Європі. 1944 рік — рік десяти
вирішальних ударів Червоної Армії й відкриття другого фронту союзників у
Західній Європі. Настав
184
 час розплати з фашистською Німеччиною, її остаточної поразки.
Влітку 1944 р. на радянсько-німецькому фронті воювали 228 дивізій і 23
бригади Німеччини та її союзників у Європі, в тому числі 15 дивізій і 9 бригад
Фінляндії, 11 дивізій і 3 бригади Угорщини, 22 дивізії й 6 бригад Румунії та
одна словацька дивізія. На заході воювали 102 німецькі дивізії й 3 бригади, в
тому числі в Західній Європі — 64 дивізії (близько 20%); в Італії — 19 дивізій
(приблизно 6 %); в Албанії й Греції — 10 дивізій (3 %); у Югославії — 9 дивізій
(близько 3%).
В результаті могутніх наступальних операцій Червона Армія в 1944 р.
розгромила й узяла в полон 138 німецьких дивізій, цілком звільнила радянську
територію й восени розпочала свою визвольну місію на території Румунії,
Болгарії, Чехословаччини, Югославії, Угорщини, Норвегії, Фінляндії та Польщі.
Ще й досі багато західних політологів вважають ці дії Радянського Союзу
«окупацією частини Європи». У відомій роботі французького історика Жана-
Батіста Дюрозе-ля «Історія дипломатії від 1919 року до наших днів» (видана в
перекладі на українську мову в Києві 1995 р.) визвольний похід Червоної Армії
названо «початком радянського завоювання Східної Європи». До речі,
історичним битвам Червоної Армії під Сталінградом та Курськом у цій
фундаментальній праці присвячено 2 рядки, а висадка союзників у Нормандії
трактується як «найсенсаційні-ша подія цієї війни». Що ж, це типова точка зору
для багатьох західних учених з років «холодної війни» аж до нашого часу. Але
бажано просто почути від них, що сталося б з людством, якби радянські збройні
сили не зламали в Європі хребет німецькій воєнній машині? І чи можна було
розгромити гітлерівські війська без проходження через інші країни до Берліна?
У всіх європейських країнах Червона Армія знешкоджувала
профашистські режими й допомагала місцевим демократичним силам
відновлювати нормальне життя. За визволення народів цих країн від
фашистського рабства радянські солдати й офіцери платили дорогою ціною —
своїм життям. Тільки в Польщі загинуло в 1944—1945 рр. понад 600 тис. воїнів
Червоної Армії.
Вступ радянських військ у європейські країни сприяв створенню
демократичних народних об'єднань — Вітчизняного фронту в Болгарії,
Патріотичного фронту в Румунії, Антифашистського віче народного визволення
Югос-
185
 лавії. Антифашистського національно-визвольного конгресу в Албанії,
Крайової Ради Народової (як тимчасового парламенту) в Польщі та ін. Визволення
всіх цих країн Червоною Армією відкривало шляхи для їх відродження. Зберігаючи
на визволених територіях верховну владу у військових справах за
Головнокомандуючим радянськими військами, уряд СРСР укладав з місцевою
цивільною владою угоди про взаємне співробітництво. Так, 12 грудня
1943 р. в Москві з головою чехословацького емігрантського уряду Е.
Бенешем був підписаний «Договір про дружбу, взаємну допомогу й післявоєнне
співробітництво між СРСР і Чехословацькою Республікою» на 20 років. 8 травня
1944 р. в Лондоні укладено «Угоду про відносини між Радянським
Головнокомандуючим і Чехословацькою Адміністрацією після вступу радянських
військ на територію Чехословаччини».
Радянський Союз надав велику допомогу партизанському рухові й
всенародному збройному повстанню в Че-хословаччині зброєю, боєприпасами й
своїми партизанськими та регулярними військовими частинами. В жовтні
1944 р. на Дукельському перевалі Червона Армія разом з Чехословацьким
корпусом, який був сформований на території СРСР і перед цим уже брав участь у
визволенні України, в тому числі м. Києва, зламала відчайдушний опір
гітлерівських військ і почала визволення Чехословаччини. Населенню посилено
допомагали поставками продовольства і в організації цивільного самоврядування.
З польським емігрантським урядом Миколайчика уряд СРСР відмовився мати
справу у зв'язку з його неприховане антирадянською орієнтацією. Після виведення на
Близький Схід польської армії генерала Андерса, сформованої на радянській
території, уряд Миколайчика став вимагати встановлення своєї влади на польських
територіях, визволених Червоною Армією, в серпні 1944 р. ініціював авантюрне
повстання у Варшаві, що було жорстоко придушене гітлерівцями. Розраховуючи на
успіх цього повстання, Миколайчик на переговорах з Польським комітетом
національного визволення (ПКНВ), що були організовані радянським урядом у
Москві в серпні та жовтні 1944 р., вимагав для себе «особливих прав», відновлення
в Польщі конституції 1935 р. й встановлення польсько-радянського кордону не по
«лінії Керзона», а за кордоном 1939 р.
Тим часом реальне становище в Польщі складалося без участі
емігрантського уряду. 22 липня 1944 р. ПКНВ проголосив утворення Народної
Польщі й об'єднання Ар-186
 мії Людової з польськими частинами, сформованими в СРСР, в єдиному
Війську Польському. Радянський уряд визнав ПКНВ і 26 липня підписав з ним
«Угоду про відносини між Радянським Головнокомандуючим і Польською
Адміністрацією після вступу радянських військ на територію Польщі». В той самий
день НКЗС СРСР у заяві про відносини з Польщею підкреслив, що радянські
війська вступають на польську територію з єдиною метою — «розгромити ворожі
німецькі армії й допомогти польському народові в справі його визволення від ярма
німецьких загарбників і відновлення незалежної, суверенної та демократичної
Польщі». У визволені райони Польщі Радянський Союз направив десятки ешелонів з
продовольством, медикаментами, сировиною та паливом. Польському комітетові
національного визволення, який на початку 1945 р. був реорганізований у
Тимчасовий національний польський уряд, повністю передавалася вся цивільна
влада на місцях.
Тоді ж уряд СРСР визнав Національний комітет визволення Югославії на чолі
з Й. Тіто й рішуче відхилив пропозицію Черчілля про поділ Югославії на сфери
впливу. Радянський Союз надав дипломатичну, воєнну й матеріальну допомогу
Народно-визвольній армії й урядові Югославії, особливо після переговорів з Й.
Тіто в Москві у вересні 1944 р. Протягом цього року радянська авіація доставила
партизанам та армії Югославії 1758 т різних вантажів, допомогла населенню
продовольчими товарами і медикаментами. В райони бойових дій були
направлені 2684 радянських офіцери й медичних працівники.
Вступ радянських військ на югославську територію посилив їх
співробітництво з урядом Й. Тіто. Створення в листопаді 1944 р. об'єднаного уряду
Тіто—Шубашича (з представниками емігрантів) було підтримано радянським
урядом, який пізніше активно сприяв проведенню демократичних перетворень і
зміцненню міжнародних позицій Югославії.
Перемоги Червоної Армії допомогли також Албанії в її боротьбі за свободу й
незалежність. На прохання албанського Антифашистського національно-
визвольного конгресу, який відбувся наприкінці травня 1944 р., в Албанію в серпні
була направлена радянська військова місія. Після створення в Албанії в жовтні
Тимчасового демократичного уряду Радянський Союз значно збільшив йому
військові поставки. Урядові Е. Ходжі вдалося зірвати спроби Англії висадити в
Албанії свої війська. Полі-
187
 тична й матеріальна підтримка Радянського Союзу допомогла албанському
народу наприкінці листопада 1944 р. завершити визволення своєї країни від
італо-німецьких загарбників і проголосити її суверенною республікою.
У країнах фашистського блоку (Румунії, Болгарії, Угорщині) після розгрому
гітлерівських військ командування Червоної Армії створювало комендатури й органи
місцевого цивільного самоврядування, допомагало демократичним силам.
Перемоги Червоної Армії в 1944 р. мали величезне воєнно-політичне
значення й справили вирішальний вплив на хід другої світової війни.
Відкриття другого фронту в Західній Європі. З огляду на швидке просування
радянських військ на Захід керівники США та Англії стали поспішати з планами
наступу в Європі. Американська преса попереджала: «Росіяни можуть здобути не
тільки Берлін, а й Париж».
4 червня 1944 р. англо-американські війська вступили в Рим, хоч Італія
оголосила про свою капітуляцію ще 8 вересня 1943 р.
Через два дні — 6 червня* 1944 р. — союзники висадилися в Нормандії, на
півночі Франції. Вони, нарешті, відкрили другий фронт в Європі, дочекавшися
наближення фактичного краху Німеччини. Експедиційні сили, що брали участь у
цій операції під назвою «Оверлорд» під командуванням генерала Д. Ейзенхауера,
налічували 37 дивізій, 12 бригад, 13,3 тис. літаків, понад 6 тис. кораблів. Німці мали
там не більше за 10 дивізій (чекали висадки дещо східніше, в районі Па-де-Кале).
Через місяць їх було вже 29, але в цілому співвідношення сил на плацдармі в
Нормандії наприкінці липня було на користь союзників: за кількістю солдатів і
офіцерів вони переважали ворога в 2,5 раза, за танками — в 2,7 і за бойовими
літаками — майже в 22 рази. Американо-англійський військовий флот повністю
панував на Атлантичному океані і в Північному морі.
Операція союзників була добре підготовлена й успішно виконана. Й. В.
Сталін у посланні У. Черчіллю 11 червня 1944 р. зазначав, що «десант, задуманий
у грандіозних масштабах, удався повністю... історія війн не знає іншої подібної
акції з точки зору її масштабів, широкого задуму й майстерності виконання». В
результаті висадки союзних військ у Нормандії Німеччина, нарешті, опини-лася
під тиском двох фронтів, що прискорило її розгром.
Цікаво, що німецька метеослужба інформувала своє верховне командування
про неможливість вторгнення американо-англійських військ 5 і 6 червня через
штормову погоду, яка могла тривати кілька днів.
188
 За перший тиждень боїв у Нормандії союзні війська ззширили захоплений
ними плацдарм до 80 км по фронту й 17 км у глибину. Потім наступ дещо
сповіль-;я, наприкінці липня вони збільшили плацдарм до }00 км по фронту і до
50 км у глибину.
На вирішальному радянсько-німецькому фронті Червона рмія в цей час
перейшла в грандіозний наступ. Вона роз-змила ворога на Карельському перешийку,
біля Петрозаводська і в Білорусії, визволила частину Польщі й підійшла ріо кордонів
Східної Пруссії, розгорнула наступ у Прибалти-Іі й західних областях України. Тільки
в Білорусії з 23 черв-ї до кінця липня німецько-фашистські війська були відки-гі на
500-600 км. Як зазначив У. Черчілль в англійському парламенті 2 серпня 1944 р.,
Червона Армія у війні «відігра-па головну роль і випускає кишки з німецької армії».
25 липня 1944 р. почався новий наступ англо-амери-іських військ, які на
кінець серпня зайняли всю терито-зію Північно-Західної Франції, за винятком
окремих пор-у Бретані. 15 серпня союзники висадилися в Південній акції й почали
наступати на північ одночасно з розширенням бойових операцій французького
руху Опору. І25 серпня в результаті повстання парижан була визволена (столиця
Франції. Все це зміцнювало антигітлерівську коа-|лщію й наближало її перемогу над
Німеччиною.
Міжсоюзницькі конференції. Восени 1944 р. відбулися І чотири
міжсоюзницькі конференції, які сприяли активі -I зації спільних дій великих держав
коаліції.
1. 21 серпня — 28 вересня 1944 р. в Думбартон-Оксі | працювала конференція
представників США, СРСР та Англії з питань створення нової «міжнародної
Організації для підтримання міжнародного миру й безпеки» у відповідності з
рішенням Московської конференції міністрів закордонних справ цих країн 1943 р.
Брали участь Е. Стетгініус (який замінив хворого К. Хел-ла), А. Громико (новий
посол СРСР у США) та О. Кадоган. Рішення конференції в 1945 р. стали основою
Статуту ООН. Не вдалося дійти згоди лише з питань про порядок голосування в Раді
Безпеки ООН («право вето») та про склад країн — фундаторів майбутньої ООН. У
другій частині конференції (вересень — жовтень) брали участь представники
США, Англії й Китаю, які схвалили попередні рішення.
2. У вересні 1944 р. відбулася друга Квебецька конференція Рузвельта й
Черчілля. В основному обговорювалися питання війни на Тихому океані, про
висадку англо-американських військ у Центральній та Південно-Схід-
189
 ній Європі у випадку «раптової капітуляції Німеччини» перед Радянським
Союзом і про післявоєнний устрій Німеччини та зони окупації США й Англії. В
центрі дискусії був «план Моргентау» — про розчленування післявоєнної
Німеччини, її повну «аграризацію». США знову пропонували поділити ЇЇ на 5
окремих держав, Англія — на 3, при цьому її представники закликали
«перетворити Німеччину на країну полів і пасовиськ».
3. 8—18 жовтня 1944 р. в Москві відбулися переговори Сталіна з Черчіллем
за участю американського посла А. Гаррімана. Обговорювалися питання
майбутнього Німеччини, створення польського уряду за участю емігрантського
прем'єра Миколайчика та поділу сфер впливу на Балканах (Черчілль висунув ідею
поділу сфер впливу в Румунії, Болгарії, Югославії й Греції між Англією і Радян-
ським Союзом). Сталін рішуче відхилив англійські пропозиції з усіх цих питань і
запропонував радянську програму повоєнних перетворень у Європі.
4. В грудні 1944 р. у Москві відбулися переговори Сталіна й лідера
Тимчасового уряду Франції де Голля. Радянський Союз усіляко підтримував
Францію як велику державу та де Голля як керівника її уряду. 23 жовтня СРСР
визнав французький Тимчасовий уряд, а в Москві 10 грудня 1944 р. підписав
Договір про союз і взаємну допомогу з Францією терміном на 20 років. Цей
договір серйозно зміцнив міжнародний авторитет і незалежність Франції.
Розпад фашистського блоку. Червона Армія успішно громила війська
Німеччини та її союзників у Європі, що врешті-решт привело до розпаду
фашистського блоку й ізоляції Німеччини.
В самій Німеччині поширювалася антифашистська боротьба. Наближення
Червоної Армії до Німеччини спонукало певні політичні кола до спроб усунути
Гітле-ра, «вистрибнути з поїзда, що мчався у прірву», й урятувати райх від
катастрофи. Було декілька «генеральських змов». 20 липня 1944 р. група
військових на чолі з полковником Штауфенбергом учинила замах на Гітлера. Мі-
на вибухнула в ставці Гітлера, вбила кількох чоловік, але сам фюрер випадково не
постраждав. Усіх учасників змови страчено. Тільки за один рік (серпень 1943 —
липень 1944 рр.) в країні було винесено 1744 смертних вироки за «державну
зраду».
Наступ Червоної Армії змусив чотирьох останніх країн — спільників
Німеччини одна за одною капітулювати, почався розпад фашистського блоку.
190
 1. Першою в Східній Європі капітулювала Румунія. У квітні 1944 р. уряд
Антонеску ще відхилив досить м'які умови перемир'я, запропоновані Радянським
Союзом. Бухарест вирядив князя Штирбея в Анкару й Каїр, щоб домовитися з
представниками США та Англії про сепаратний мир, направлення в Румунію їхніх
військ, аби відвернути вступ туди Червоної Армії.
Проте Червона Армія почала 20 серпня стрімкий наступ на німецькі та
румунські війська, розташовані в Румунії, і блискуче провела Яссько-Кишинівську
операцію. 23 серпня народне повстання скинуло фашистську диктатуру Антонеску,
а наступного дня Румунія вийшла з війни й 29 серпня оголосила війну Німеччині.
Німці бомбардували Бухарест, їхні війська з Югославії були перекинуті до Румунії,
але сюди вже прийшла Червона Армія й відбила всі атаки гітлерівців. 18
румунських дивізій повернули зброю проти німецьких військ. Румунські війська,
які щойно обстрілювали дивізії 2-го Українського фронту, повертали гармати й
відкривали вогонь по своїх колишніх союзниках. За перший тиждень вони взяли в
полон 51 тис. гітлерівців, а згодом розгорнули бойові дії проти Угорщини.
12 вересня 1944 р. в Москві між СРСР, США й Англією, з однієї сторони, і
Румунією — з іншої була підписана угода про перемир'я. Румунія зобов'язувалася
вести війну проти Німеччини й Угорщини силами не менше ніж 12 дивізій,
відновити кордон з СРСР згідно з угодою від 28 червня 1940 р. й відшкодувати
збитки, заподіяні Радянському Союзові, в сумі зо0 млн. дол. (за румунськими
даними, фактично ці збитки перевищували 1,5 млрд. дол.). «Віденський арбітраж»
був анульований, Північна Трансільванія поверталася Румунії. В країні мали бути
проведені демократичні реформи.
2. Фінляндія спочатку не хотіла укладати з Радянським Союзом угоди про
перемир'я і просила Птлера про додаткову воєнну допомогу. Але наступ Червоної
Армії прискорив події, вона могла вже безборонне зайняти територію Фінляндії,
що змусило останню запитати Москву про перемир'я. Угоду про перемир'я з
Фінляндією було підписано 19 вересня 1944 р. в Москві від імені СРСР й Англії (США
не оголошували війни Фінляндії). СРСР відмовлявся від своїх прав на оренду
півострова Ханко (згідно з договором 1940 р.), а натомість одержав в оренду те-
риторію в районі Порккала-Удд. Фінляндія повертала СРСР область Петсамо
(Печенга) і зобов'язувалася спла-
191
 тити йому зо0 млн. дол. на відшкодування завданих збитків. Відновлювався
радянське-фінляндський кордон 1940 р. Фінляндія зобов'язувалася роззброїти
німецькі війська на своїй території й передати їх союзникам як
військовополонених.
3. Болгарія теж спочатку відмовилася задовольнити законні вимоги
Радянського Союзу й залишалася плацдармом для німецьких військ. У червні
1944 р. тільки у Варні дислокувалося понад 2 тис. німецьких солдатів, понад 50
німецьких військових кораблів, у тому числі підводні човни, 12 гідролітаків тощо.
5 вересня радянський уряд оголосив Болгарії війну. 8 вересня 1944 р.
радянські війська вступили на територію Болгарії, де почалося всенародне збройне
повстання й до влади прийшов уряд Вітчизняного фронту. Болгарія розірвала
відносини з Німеччиною та Угорщиною і розпочала переговори про перемир'я.
Угода про перемир 'я між СРСР, США й Англією, з однієї сторони, і Болгарією
— з іншої була підписана в Москві 28 жовтня 1944 р Болгарія зобов'язувалася взяти
участь у війні проти Німеччини, вивести свої війська з Греції й Югославії,
розпустити фашистські організації, сплатити репарації Греції й Югославії. У воєнних
операціях проти Німеччини взяли участь близько 340 тис. болгар, у тому числі на
території Угорщини — 100-тисячна болгарська армія.
4. Угорщина — останній союзник Німеччини — в 1943 — 1944 рр. вела
таємні переговори з Англією про сепаратний мир, навіть уклала угоду в Босфорській
протоці у вересні 1943 р. про свою беззастережну капітуляцію в обмін на обіцянку
англо-американських представників вирядити у відповідний час до Будапешта свою
парашутну бригаду. У вересні 1944 р. Гітлер і Йодль підписали наказ підготувати
план можливої атаки на Угорщину й арешту Хорті, якщо він вирішить
капітулювати.
Та Червона Армія порушила всі ці плани. В запеклих боях під Будапештом і
біля озера Балатон вона розгромила численні німецькі та угорські дивізії. Оточені в
Будапешті гітлерівці відхилили ультиматум командуючого 2-м Українським
фронтом маршала Р. Я. Малиновського і вбили радянського парламентера
капітана Остапенка та його угорського перекладача. Після цього радянські війська
штурмом здобули Будапешт. Останній сателіт Німеччини капітулював.
У грудні 1944 р. у звільненому місті Дебрецен був сформований
Тимчасовий національний уряд Угорщини,
192
 який запитав перемир'я в радянського уряду й оголосив війну Німеччині.
20 січня 1945 р. в Москві між СРСР, Англією і США, з одної сторони, й
Угорщиною — з іншої була підписана угода про перемир'я. Визначалося, що Угорщина
оголосила війну фашистській Німеччині й зобов'язувалася вивести свої війська з
окупованих територій Чехословаччини, Югославії й Румунії. Всі акти про анексію
цих територій Угорщиною скасовувалися. Угорщина мала сплатити репарації в
сумі зо0 млн. дол. (Радянському Союзові — 200, Че-хословаччині й Югославії —
100 млн. дол.) В угоді підкреслювалося, що ця сума лише частково покриває
збитки, завдані Угорщиною названим країнам.
Воєнні дії в Західній Європі. Англо-американські війська досить поволі
розгортали свій наступ у Західній Європі. За три місяця після їхньої висадки в
Нормандії гітлерівці в боях з ними втратили 294 тис. чоловік, тоді як у боях з
Червоною Армією втрати Німеччини за цей час досягай 912 тис. солдатів.
У жовтні 1944 р. англ о-американські союзники вирішили оточити Рур. Але
вони не зуміли прорвати «лінію Зігфріда» й форсувати Рейн. Зима ускладнила
становище їхніх військ. Командуючий американськими збройними силами в
Європі О. Бредлі на початку грудня, доповідаючи Д. Ейзенхауеру про нестачу
поповнень військ і боєприпасів, запитував про керівників у Вашингтоні: «Невже
вони не розуміють, що ми все ще можемо програти війну в Європі?»
Гітлер вирішив домогтися перелому у воєнних діях на Заході, щоб схилити
США й Англію до сепаратного миру. В грудні 1944 р. він так викладав
командуючим вермахту свої плани: «Я бачу, як ці суперечності (всередині
«Великої трійки». — Г. Ц.) стають дедалі сильнішими з кожною годиною. Якщо
зараз ми зуміємо завдати нечисленних тяжких ударів, тоді цей... єдиний фронт
раптово завалиться».
16 грудня німецько-фашистські війська перейшли в наступ в Арденнах. На
Західному фронті 87 союзницьким дивізіям протистояли до 39 німецьких дивізій.
Але гітлерівці зосередили свої сили (25 дивізій) на вузькому фронті. Під тиском
німецьких танків американські солдати відступили назад. На 100-кілометровій
ділянці фронту німці просунулися до 90 км углиб.
Черчілль і Рузвельт звернулися до Сталіна з проханням почати наступ
радянських військ. 6 січня Черчілль
13 - 7-1737 193
 писав Сталіну, що союзники дуже розраховують на великий
російський наступ протягом січня. В Москві було вирішено розпочати
наступ не пізніше другої половини січня. Але на прохання союзників з
12 січня 1945 р. розпочався величезний наступ радянських військ по
всьому 1200-кілометровому фронту. Це врятувало союзницькі війська
від розгрому. Черчілль 17 січня висловив подяку радянському урядові
й надіслав «вітання з нагоди того гігантського наступу», який
здійснили радянські війська.
Гітлерівські керівники прорахувалися. Арденни переконливо
показали важливість співробітництва антигітлерівської коаліції й
значну роль у ній Радянського Союзу. Постало нагальне питання про
узгодження дій «Великої трійки» на останньому етапі війни проти
Німеччини й у повоєнний період.
Глава 19
Міжнародні відносини й зовнішня політика
напередодні і в період розгрому Німеччини
(лютий — травень 1945 р.)
• Ялтинська конференція глав урядів СРСР, США й
Англії. Питання про членство України та Білорусії в ООН •
Проблеми ленд-лізу • Міжнародні відносини в період
розгрому й капітуляції Німеччини • Міжнародна
конференція в Сан-Франциско й утворення ООН. Україна
— одна з країн-фундаторів ООН
Ялтинська конференція глав урядів СРСР, США й Англії. Питання
про членство України та Білоруси в ООН. На початку 1945 р. Червона
Армія вступила на територію Німеччини. В лютому вона форсувала
Одер і вже була в 60 км від Берліна. Перемоги Червоної Армії
примусили союзників активізувати свої воєнні та дипломатичні дії.
Оскільки в процесі координації цих дій виникло багато проблем
(післявоєнний устрій Німеччини, створення ООН, вступ СРСР у війну
проти Японії, польське, югославське та інші питання), була конче
потрібна нова нарада керівників трьох великих держав
антигітлерівської коаліції.
Такою нарадою стала Ялтинська (Кримська) конференція Й.
Сталіна, Ф. Рузвельта й У. Чернілля 4—11 лютого 1945 р. Черчілль
запропонував назвати її шифровано «Аргонавт». Рузвельт писав йому:
«Ви і я — прямі нащадки аргонав-
194 13 •
 тів». Отже, як і стародавні грецькі міфологічні герої, Рузвельт і Черчілль
вирушили за «золотим руном» — тільки не в Колхіду, а в Крим.
У Ялті зібралося близько 700 осіб — члени делегацій та їхній допоміжний
склад. Конференція проходила в Лі-вадійському палаці — тимчасовій резиденції
Рузвельта. Англійська делегація мешкала у Воронцовському палаці (Алупка),
Сталін — у Юсуповському палаці (в Кореїзі).
Радянська делегація наполягала на обговоренні й прийнятті 11 рішень.
1. Передусім було обговорено питання про тісну координацію воєнних зусиль
трьох союзників і остаточний розгром Німеччини, узгоджені воєнні плани завдання
останніх ударів по гітлерівському райху до його безумовної капітуляції.
2. Союзники домовилися про післявоєнну окупацію і спільний контроль над
Німеччиною. Стало ясно, що радянські війська вже самі здобудуть Берлін.
Американські дипломати відверто говорили, що скоріше «росіяни опиняться на
Рейні», ніж «американці та англійці вийдуть на Одер». Тому США й Англія
запропонували заздалегідь визначити точні кордони окупаційних зон союзників у
Німеччині. Вирішено створити три зони окупації (пізніше за рахунок
американської та англійської зон виділили зону для Франції) й окрему спеціальну
тристоронню зону «Великого Берліна». Для узгодження політики щодо Німеччини
утворювалася Центральна контрольна комісія з місцем перебування в Берліні
(пізніше її назвали Союзною контрольною радою для Німеччини).
Союзники проголосили свою головну мету: «Знищення шмецького
мілітаризму та нацизму й створення гарантії того, що Німеччина ніколи більше не
спроможеться порушити мир в усьому світі». За вимогою СРСР підкреслювалося,
що в плани союзників не входять знищення німецького народу й розчленування
німецької держави.
3. Було вирішено питання про репарації з Німеччини з метою відшкодування
збитків жертвам її агресії. Сума збитків окремих держав становила: США — 1,3
млрд. дол., Англії — 6,4 млрд. дол., Франції — понад 21,1 млрд. дол. Пряма шкода
Радянському Союзу — понад 128 млрд. дол. В СРСР німецько-фашистські війська
знищили зо % його національного багатства — зруйнували й спалили 1710 міст,
понад 70 тис. сіл, більше 6 млн. будинків, 32 тис. підприємств, 1876 радгоспів, 98
тис. колгоспів та ін. Радянська й американська сторони погодилися в Ялті
встановити загальну суму репарацій на рівні значно мен-
195
 шому, ніж справжні збитки (20 млрд. дол., з них 50 % — Радянському Союзові).
Англійська делегація заперечувала, вимагаючи їх зменшення. Вирішили стягувати
репарації з Німеччини в трьох формах: одночасне вилучення промислового
обладнання, транспорту тощо протягом двох років після капітуляції; щорічні товарні
поставки поточної продукції; використання праці військовополонених.
4. Сторони домовилися скликати міжнародну конференцію для створення
ООН 25 квітня 1945 р. в Сан-Франциско. Проект Статуту ООН був вироблений ще
на конференції в Думбартон-Оксі (серпень—вересень 1944 р.). При обговоренні
двох невирішених тоді питань знову спалахнула гостра дискусія. Радянська
делегація наполягала на одноголосності («право вето») і єдності рішень великих
держав — постійних членів Ради Безпеки, щоб не протиставляти одні великі
держави іншим. Делегації США й Англії загалом не заперечували проти «права ве-
то», але бачили в ньому потенційну загрозу своїм інтересам. Так, США
заперечували, щоб «право вето» змусило їх використовувати свої збройні сили в
чужих інтересах. Англія побоювалася, що «право вето» може бути використано
проти її імперських інтересів.
Делегації зійшлися на компромісній пропозиції США: поділити конфлікти на
дві категорії — з використанням воєнних, політичних та економічних санкцій і
суто мирних процедурних засобів. У першому випадку постійні члени Ради
Безпеки мали «право вето», в другому — учасник суперечки мав утримуватися від
голосування. Фактично була прийнята радянська точка зору з урахуванням
пропозиції США.
Щодо учасників-фундаторів ООН повної єдності не було досягнуто через
різні підходи до вирішення польського питання.
5. Делегації прийняли «Декларацію про звільнену Європу» — мирну,
демократичну, з наданням їй допомоги у відродженні нормального життя.
6. Питання про прийняття Української РСР й Білоруської РСР до ООН як її
членів-засновників викликало дискусію, але після складних переговорів делегації
США й Англії зобов'язалися підтримати цю радянську пропозицію.
Вже після Московської та Тегеранської конференцій СРСР порушив питання
про відновлення зовнішньополітичних прав союзних республік, щоб вони
формально могли вступити до ООН.
196
 1 лютого 1944 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон «Про надання
Союзним Республікам повноважень у галузі зовнішніх зносин та про
перетворення у зв'язку з цим Народного Комісаріату Закордонних Справ із
загальносоюзного в союзно-республіканський Народний Комісаріат». Відтак
після більш ніж двадцятирічної перерви всі союзні республіки, в тому числі й
Україна, знову, хоч і формально, одержали право на зовнішньополітичну діяль-
ність, якого були позбавлені після утворення СРСР.
Згідно з цим законом 5 лютого 1944 р. Президія Верховної Ради
Української РСР своїм указом створила Народний Комісаріат Закордонних
Справ УРСР, а Верховна Рада України 4 березня прийняла відповідний закон і
внесла зміни в Конституцію УРСР. Із 5 лютого першим наркомом закордонних
справ УРСР був призначений відомий український письменник О. Є. Корнійчук.
Із 12 липня 1944 р. до 1952 р. на цій посаді працював Д. 3. Ма-нуїльський.
Д. 3. Мануїльський очолював у той час різні урядові делегації України: на
конференції ООН у Сан-Франциско, на конференціях для підписання мирних
договорів з Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною та Фінляндією, на сесіях
Генеральної Асамблеї й засіданнях Ради Безпеки ООН тощо. За його ініціативою
в Київському університеті ім. Т. Г. Шевченка восени 1944 р. був створений
факультет міжнародних відносин, який підготував основну когорту українських
дипломатів та вчених-між-народників і в 90-х роках перетворився в Інститут
міжнародних відносин. З того часу, хоч і в рамках загальносоюзної радянської
дипломатії, значно розширилися зовнішньополітичні зв'язки України.
Питання про представництво всіх 15 радянських республік у майбутній
Організації Об'єднаних Націй ставилося радянським урядом ще на конференції в
Думбартон-Оксі. Ф. Рузвельт у листі Й. Сталіну від 31 серпня 1944 р.
запропонував відкласти розв'язання цього питання до заснування самої
організації. Сталін у відповіді (7 вересня) наполягав на членстві в ООН хоча б
двох—трьох союзних республік. зокрема він аргументував, що Україна й Біло-
русія «за кількістю населення та за їхнім політичним значенням переважають
деякі держави, стосовно яких ми всі згодні, що вони мають бути зараховані до
числа ініціаторів створення міжнародної організації».
На Ялтинській конференції, яку разом із наступною Потсдамською
конференцією українські історики назва-
197
 ли «сестрами Великої Перемоги», В. Молотов 7 лютого 1945 р. запропонував
включити в число членів-засновни-ків ООН Україну, Білорусію й Литву. Він
підкреслив, що ці республіки «зазнали найбільших жертв у війні та були першими
територіями, на які вдерлися німці». Ф. Рузвельт і У. Черчілль у принципі
погодилися з цим, але обмежили кількість республік до двох. Наступного дня (8
лютого) А. Іден заявив, що Великобританія і США «підтримують СРСР у тому,
щоб серед первинних членів організації були дві радянські республіки». Саме в
Ялті 11 лютого й було вирішено «Великою трійкою» включити в число фундаторів
ООН Україну й Білорусію. Керівники США й Англії вперше зафіксували їх
міжнародний статус.
7. Польське питання було вирішене в цілому компромісне. В цей час існували
два польських уряди: один з реальною владою в Польщі (Тимчасовий
Національний польський уряд у Любліні), з яким СРСР 5 січня 1945 р. встановив
дипломатичні відносини, і другий — емігрантський (у Лондоні), з яким СРСР
розірвав дипломатичні відносини. США й Англія, у свою чергу, не визнавали
уряд Б. Берута.
За рішенням конференції, майбутній уряд Польщі мав утворитися на базі
Тимчасового Національного польського уряду з включенням деяких польських діячів
з Лондона.
При розгляді на конференції питання про східні кордони Польщі Рузвельт
наполягав на переданні їй Львова та деяких нафтоносних районів, що виходили за
межі «лінії Керзона». Після активної дискусії Сталін підкреслив, що «лінія
Керзона» придумана не росіянами. Посилаючись на волевиявлення українського
народу, він додав: «Що ж, ви бажаєте, між іншим, щоб ми виявилися менше
росіянами, ніж Керзон і Клемансо? Тим самим ви доведете нас до ганьби. Що
скажуть українці, якщо ми приймемо вашу пропозицію? Вони, певно, скажуть,
що Сталін і Молотов виявилися менш надійними захисниками росіян і українців,
ніж Керзон і Клемансо».
Врешті-решт «Велика трійка» вирішила, що «східний кордон Польщі має
проходити вздовж «лінії Керзона» з відхиленнями від неї у деяких районах від
14*
п'яти до восьми кілометрів на користь Польщі».
Для України це означало міжнародно-правове визнання возз'єднання
українських земель, що забезпечило остаточне формування єдиної української
нації й справило вирішальний вплив на завершення процесів її консолідації.
198
 8. Щодо Югославії було вирішено: сприяти об'єднанню в уряді й парламенті
демократичних сил серед прибічників Тіто й Шубашича і створенню Тимчасового
об'єднаного уряду.
9. Учасники конференції вирішили утворити постійну нараду міністрів
закордонних справ СРСР, США й Англії (НМЗС), яка мала збиратися раз на 3 — 4
місяці для консультацій і практичних рішень.
10. Була прийнята заява «Єдність в організації миру, як і у веденні війни»,
де підкреслено загальну рішучість зберегти й посилити в наступний мирний
період єдність цілей і дій трьох великих держав.
11. 11 лютого сторони підписали таємну угоду про вступ СРСР у війну з
Японією через 2 — 3 місяці після капітуляції Німеччини. Угода передбачала
задоволення висунутих СРСР умов: збереження статус-кво в Монголії, повернення
Радянському Союзові Південного Сахаліну з островами, інтернаціоналізація порту
Дайрен і відновлення радянської оренди Порт-Артура, спільна з Китаєм екс-
плуатація Китайсько-Східної й Південно-Маньчжурської залізниць, передання
Радянському Союзові Курильських островів. Радянські війська мали визволити від
японських військ Маньчжурію і Північну Корею.
Ялтинська конференція мала видатне міжнародне значення. Вона прийняла
конкретні рішення про координацію спільних дій СРСР, США й Англії на
заключному етапі другої світової війни й у післявоєнний час, продемонструвала
єдність і могутність антигітлерівської коаліції великих держав.
Проблеми ленд-лізу. Поставки воєнної техніки, боєприпасів, зброї й
матеріалів Радянському Союзові зі США й Англії, безперечно, мали важливе
значення. В цілому після прийняття в США закону про ленд-ліз («у позику» і «в
оренду» з поверненням після війни вцілілої техніки й домовленою оплатою) з 11
березня 1941 р. до 1 жовтня 1945 р. США надали за цією програмою допомогу 42
країнам у розмірі 46 млрд. дол. зокрема, Британській імперії — на зо,3 млрд. дол.
(69 % усіх поставок), Радянському Союзові — на 10 801 131 000 дол. (25 % по-
ставок), Франції — на 1,4 млрд. дол., Китаю — на понад 0,6 млрд. дол. (1,5 %), на
решту країн припадало 4,5% усіх поставок. Так, США передали СРСР під час
війни 14 795 літаків, 7 056 танків, 51 503 легкових автомашини, 375 883 вантажних
автомашини, 35 170 мотоциклів, 8 071 трактор, 131 633 автомати, 8 218 зенітних
гармат, 1 981
199
 локомотив, 2 670 000 т нафтопродуктів, 106 893 000 ярдів бавовняної
тканини, 62 485 000 ярдів шерстяної тканини, 15 417 000 пар армійського
взуття, 5 млн. т продуктів харчування тощо.
В середньому американо-англійські поставки в СРСР в 1941 — 1945 рр.
становили 4% відповідного радянського виробництва (в тому числі літаків —
13,6%, танків — 10,4 %, гармат — 2 %). Звичайно, поставки за ленд-лізом не
могли бути вирішальними для СРСР, проте не можна заперечувати й значення
цієї допомоги. І матеріально, і політичне, і морально західні союзники серйозно
допомагали Радянському Союзові (особливо в 1943 — 1944 рр.). Автор цих
рядків у 1943—1945 рр. в складі діючої Червоної Армії працював на різних
американських військових радіостанціях (від ротної В-100 до фронтових СЦР),
бачив різну військову техніку США на радянському фронті й зберіг особисту
вдячність до американських союзників за їхню допомогу. Хоча, звичайно, ця
допомога могла б бути й більшою, особливо в 1941 —1942 рр., коли Червона
Армія, як ніхто інший, стікала кров'ю.
Радянський Союз частково повернув США після війни орендовану
військову техніку. Він наполягав на оплаті використаної техніки в такій
пропорції, як це зробила Великобританія. Переговори тривали довго. Тільки в
1972 р. Л. Брежнєв і Р. Ніксон уклали компромісну угоду про покриття СРСР
залишку боргу за поставки за ленд-лізом (суму встановили всього 722 млн. дол.).
Були зроблені два платежі, але відмова Вашингтона від надання кредитів Москві
перекреслила досягнуту угоду. Питання до кінця так і залишилося невирішеним.
Міжнародні відносини в період розгрому й капітуляції Німеччини. Весною
1945 р. ще могутнішим став наступ Червоної Армії. Радянські війська вийшли на
Берлінський напрямок, зо березня вступили на територію Австрії й 13 квітня
оволоділи її столицею Віднем. 4 квітня була визволена Братислава, в середині
квітня завершено визволення Угорщини, значної частини Чехословаччини.
В цих умовах Радянський Союз підписав у Москві договори про дружбу,
взаємну допомогу й післявоєнне співробітництво з Югославією (11 квітня 1945 р.)
та Польською Республікою (21 квітня).
Англо-американські війська, ледве оправившися від поразки в Арденнах,
перейшли в наступ. 25 березня вони вийшли на Рейн, до 1 квітня оточили Рур. 8
березня Ал-лен Даллес зробив спробу провести в Берні (Швейцарія)
200
 таємні переговори з німецькими генералами про сепаратне перемир'я.
Сталін у листі Рузвельту висловив протест і зазначив: «Зараз німці на Західному
фронті по суті припинили війну проти Англії й Америки. Разом з тим німці
продовжують війну з Росією».
У своїй відповіді Рузвельт подякував Сталіну за щире звернення у зв'язку з
«бернським інцидентом». Він писав: «У будь-якому випадку не повинно бути
взаємної недовіри, і незначні непорозуміння такого характеру не повинні
виникнути в майбутньому». Цей останній лист Ф. Рузвельта Й. Сталін одержав
уже після раптової смерті президента від крововиливу в мозок 12 квітня в
госпіталі Ворм-Спрінгз (штат Джорджія). Чотириразове обраний президент
США так і не дочекався перемоги у війні, якій він віддав усі свої сили.
Гітлер і Геббельс були в захопленні від цієї звістки: зі сльозами на очах
згадували, як російська імператриця раптово померла під час Семирічної
війни, що докорінно змінило хід тієї війни, і королю Фрідріху Великому,
якого боготворив Гітлер, не довелося кінчати життя самогубством.
Проте Червона Армія не залишила фашистським керівникам жодного
шансу. Не змогли стримати її переможного наступу і віроломні дії деяких
західних діячів. Так, наприкінці війни знову посилилися антира-дянські
тенденції в політиці Черчідлй. Пізніше у своїх мемуарах він визнав, що тоді
дійшов висновку про «смертельну загрозу для вільного світу» з боку радян-
ської держави, про необхідність негайно створити новий фронт, аби
припинити стрімкий наступ її армії, вважаючи головною метою англо-
американських армій здобуття Берліна. ° В 1954 р. на зустрічі з виборцями
Черчілль розповідав, що напередодні капітуляції Німеччини він наказав
фельдмаршалові Монтгомері збирати й складувати німецьку зброю, зберегти
в строю до 500 тис. полонених німецьких солдатів, роздати їм цю зброю,
«якщо радянський наступ поширюватиметься» далі на Захід.
16 квітня 1945 р. 2,5 мільйона радянських солдатів і офіцерів почали
штурм Берліна, який обороняли понад один мільйон гітлерівців. За наказом
Гітлера десятки німецьких дивізій зняли із Західного фронту на допомогу
Берліну.
І все ж 25 квітня Червона Армія повністю замкнула кільце оточення
німецької столиці. Того ж дня радянські
201
 війська на березі Ельби в районі Торгау зустрілися з американськими
частинами, зламано опір німецького гарнізону в Східній Пруссії, а в Сан-
Франциско розпочалася конференція Об'єднаних Націй.
28 квітня партизани Італії, виконуючи вирок народного трибуналу,
розстріляли й повісили за ноги Муссоліні та його прибічників. Не надовго
пережив його Гітлер — зо квітня 1945 р. він отруїв свою дружину Єву Браун, з
якою щойно справив весілля в бомбосховищі, та самого себе. Оскільки отрута
не подіяла, застрілився, їхні трупи разом з трупами Геббельса, його дружини та
їх шести дочок, яких особисто отруїла мати, есесівці спалили у дворі. Пізніше,
щоб не було непорозумінь, спеціальна комісія в Берліні й Москві ретельно
обстежила череп Гітлера й офіційно підтвердила факт його самогубства.
Спадкоємці Гітлера — голова «уряду» Деніц, начальник генерального
штабу Кребс та інші — намагалися затіяти мирні переговори з радянським
командуванням, але їм була поставлена єдина умова — беззастережна капіту-
ляція. Деніц ще 1 травня в наказі військам заявив, що буде «рішуче вести війну
проти більшовиків». 2 травня він оголосив: «Нашою головною метою є
капітуляція тільки на Західному фронті». Але вранці 2 травня 1945 р. берлін-
ський гарнізон капітулював. Червона Армія штурмом оволоділа столицею
Німеччини.
7 травня в штабі Ейзенхауера в Реймсі генерал А. Йодль підписав
попередній протокол про капітуляцію Німеччини перед представниками
військового командування трьох союзних держав.
8 травня 1945 р. в передмісті Берліна Карлсхорсті перед представниками
СРСР, США, Англії і Франції на чолі з маршалом Г. К. Жуковим був підписаний
остаточний акт про безумовну капітуляцію Німеччини. Від імені німецького
верховного командування «Акт про воєнну капітуляцію» підписали Кейтель,
Фрідебург та Штумпф. О 23.01 за центральноєвропейським часом замовкли
гармати. Війна завершилася цілковитою капітуляцією Німеччини.
Міжнародна конференція в Сан-Франциско й утворення ООН. Україна —
одна з країн-фундаторів ООН. Напередодні закінчення війни в Європі — 25
квітня 1945 р. — в Сан-Франциско (США) розпочалася конференція
Об'єднаних Націй. Основна її мета — розробка Статуту ООН, проект якого
підготувала конференція в Думбар-тон-Оксі в 1944 р.
202
 В конференції брали участь США, СРСР, Англія й Китай (запрошуючі
держави), глави делегацій яких по черзі головували на пленарних засіданнях,
ще 22 країни, котрі підписали Вашингтонську декларацію і січня 1942 р., та
держави, що оголосили війну Німеччині або Японії до 1 березня 1945 р.
Загалом — 46 держав. Під час роботи конференції було запрошено також
делегації України, Білорусії, Аргентини та Данії. За Польщею залишили місце
(до розв'язання суперечок щодо визнання її уряду). Відмовили тоді Монголії та
Албанії. Отже, учасниками конференції — в майбутньому членами-
засновниками ООН — стали 50 держав. Пізніше (15 жовтня 1945 р.) Польща
підписала Статут ООН і стала 51-ю державою-засновни-цею ООН.
Усього за двомісячну роботу конференції в Сан-Франциско (з 25 квітня до
26 червня 1945 р.) відбулося 9 пленарних засідань і близько 400 засідань різних
комісій та комітетів. Загальна кількість делегатів становила 282 чоловіки, разом
з радниками і секретаріатом брали участь близько 1500 чоловік. Крім того,
понад 3500 журналістів висвітлювали роботу конференції.
На початок роботи конференції негативно вплинув «твердий курс» щодо
СРСР, який мав намір проводити новий президент США Г. Трумен. За кілька
днів до конференції, знаючи про завершення найближчим часом створення
американської атомної бомби, Трумен загрожував: «Росіяни скоро будуть
поставлені на місце, і тоді Сполучені Штати візьмуть на себе керівництво рухом
світу». В день відкриття конференції на нараді у Вашингтоні він заявив: «Якщо
вона (атомна бомба. — Г. Ц.), як я гадаю, вибухне, тоді в мене буде дубина
проти цих російських хлопців». Наполягаючи на недопущенні варшавського
уряду до роботи конференції й на американському формулюванні «принципу
вето», Трумен рішуче підкреслював: «Я маю намір провести конференцію в
Сан-Франциско, і, якщо росіяни не хочуть приєднатися до нас, то хай
забираються до біса!»
Такий настрій американської делегації, підтриманої більшістю учасників
(особливо з Латинської Америки), спричинив палкі дискусії, суперечки
делегацій з різних питань.
зовнішньополітичний курс Г. Трумена ускладнив радянсько-американські
відносини, зокрема з питань визнання уряду Польщі, членства держав ООН
тощо. Лише напередодні конференції в Сан-Франциско на нараді мі-
203
 ністрів закордонних справ СРСР, США, Англії та Китаю (23 квітня 1945 р.)
після тривалої дискусії було досягнуто спільне рішення про запрошення на
конференцію делегацій України та Білорусії.
Вже на другий день роботи конференції в Сан-Франциско (26 квітня) всі її
делегації одержали меморандум і заяву уряду УРСР за підписами голови РНК
України М.С. Хрущова й наркома Д. 3. Мануїльського, де зазначалося, що
«український народ, який зазнав таких великих жертв у цій війні та віддав усі
свої матеріальні ресурси справі розгрому ворога, український народ, солдати
якого становлять принаймні одну п'яту Збройних сил Радянського Союзу,
життєво заінтересований у тому, щоб його зусилля та зусилля всіх народів
Радянського Союзу, а також інших народів, що борються зі спільним ворогом,
завершилися тривалим миром». Україна повідомляла про своє бажання
приєднатися до ООН як одна з держав-фундаторів і всіляко «сприяти
встановленню гарантій миру та безпеки після війни».
27 квітня глави делегацій у Сан-Франциско підтримали заяву В. Молотова
про запрошення України й Білорусії та включення 'їх до складу членів-
засновників організації. зо квітня це рішення одностайно підтримали Виконавчий
комітет і засідання глав делегацій, а потім і п'яте пленарне засідання конференції.
1 травня українська делегація в складі 12 чоловік на чолі з Д. 3. Мануїльським
вилетіла через Москву, Сибір і Канаду до Сан-Франциско.
Члени делегації УРСР з 6 травня активно включилися в роботу комісій і
комітетів конференції. Д. 3. Мануїльського обрали головою першого комітету
першої комісії, де він справив велике враження на делегатів своєю ерудицією і
знанням багатьох мов. На прес-конференції 22 травня Д. 3. Мануїльський
грунтовно висвітлив основні напрями зовнішньої політики України й підкреслив
готовність українського уряду обмінятися дипломатичними та консульськими
представниками з іншими країнами.
Член делегації віце-президент АН УРСР О. В. Палладій, який працював у
першому й другому комітетах першої комісії, неодноразово зазначав
необхідність обов'язкового дотримання принципу єдності великих держав та
одностайного вирішення ними найважливіших питань. Заступник голови уряду
України І. С. Сенін, директор Інституту історії АН УРСР М. Н. Петровський,
ректор Київського університету їм. Т. Г. Шевченка В. Г. Бондар-чук, член-
кореспондент АН УРСР П. С. Погребняк та по-
204
 мічники Д. 3. Манушьського дипломати О. Д. Война й П. П. Удовиченко
у виступах і матеріалах конференції підкреслювали необхідність дотримання
поваги до прав і основних свобод людини, в тому числі й права на працю,
спільної конструктивної роботи Генеральної Асамблеї й Ради Безпеки тощо,
зробили вагомий внесок у розроблення Статуту ООН.
Українська діаспора в США, Канаді й Південній Америці гаряче вітала
появу України на міжнародній арені як члена-засновника ООН, з величезною
увагою стежила за роботою її делегації на конференції в Сан-Франциско.
Члени делегації виступали з доповідями перед ученими Стенфордського й
Каліфорнійського університетів, перед діячами Американо-Російського
інституту в США, перед українськими організаціями в США, Канаді та Англії.
зокрема, Д. 3. Мануїльський на зустрічі з громадськими діячами в США
зазначав: «Тепер, коли війна в Європі завершилася й гітлерівці кінчають життя
самогубством... треба подумати, між іншим, про відновлення культурних
зв'язків між народами... Так давайте ж будемо спільно працювати на користь
людської культури, на користь суспільного прогресу, що не знає кордонів».
Робота української делегації на конференції в Сан-Франциско була
важливим кроком на шляху України до міжнародного визнання. На Статуті
Організації Об'єднаних Націй серед підписів представників її країн-фундато-рів
зберігається підпис народного комісара закордонних справ України Д. 3.
Мануїльського.
В той час загальне прагнення до миру було настільки сильним, що, як
заявив глава делегації СРСР (після від'їзду В. Молотова) посол у США А.
Громико, «всі основні труднощі вдалося подолати й успішно розв'язати по-
ставлені перед конференцією завдання».
За пропозицією делегації СРСР учасники конференції компромісне
вирішили питання про «право вето» (домовилися вважати питання про початок
розгляду в Раді Безпеки якогось конфлікту між державами процедурними, що
знімало потребу в застосуванні «вето»), а також про збереження місця серед
членів-засновників для Польщі тощо.
25 червня в оперному театрі Сан-Франциско в надзвичайно урочистій
обстановці всі делегації, стоячи й аплодуючи, одноголосне прийняли Статут
ООН. Наступного дня — 26 червня — в Будинку ветеранів у Сан-Франциско всі
50 делегацій підписали Статут ООН і Статут Між-
205
 народного Суду. 15 жовтня це зробила Польща. Першими поставили свої
підписи делегати Китаю — першої жертви агресії.
24 жовтня 1945 р. після ратифікації Статуту О ОН СРСР, США, Англією,
Францією, Китаєм та більшістю держав — учасниць конференції в Сан-
Франциско він набрав сили.
Цей день — 24 жовтня — щорічно відзначається як День Об'єднаних Націй.
Г л а в а 20 Міжнародні відносини на заключному етапі
другої світової війни (червень — вересень 1945 р.)
• Рішення союзників після капітуляції Німеччини
• Потсдамська конференція глав урядів СРСР, США й Англії •
Капітуляція Японії й закінчення другої світової війни • Історичне значення
перемоги Об'єднаних Націй у другій світовій війні
. Рішення союзників після капітуляції Німеччини. Після капітуляції
Німеччини радянські танкові частини, здійснивши безпрецедентний марш з
Берліна, 9 травня о 4-й ранку ввійшли в Прагу для допомоги чеському народно-
му повстанню. За 5 — 6 годин столиця Чехословаччини була очищена від
гітлерівців і власовців. Війська 2-го і 4-го Українських фронтів добили в
Чехословаччині ні-мецько-фашистське угруповання генерала Шернера й за-
хопили зрадника Власова з його штабом.
5 червня 1945 р. в Берліні представники 4-х союзних держав підписали
«Декларацію про поразку Німеччини і взяття на себе верховної влади щодо
Німеччини урядами СРСР, Англії, США та Тимчасовим урядом Французької
Республіки». В Декларації формулювалися основи політики щодо Німеччини,
конкретизувалися рішення Ялтинської конференції.
Проголошувалося, що взяття влади союзниками не було анексією
Німеччини. Союзники цілком відмовилися від ідеї розчленування Німеччини.
Декларація передбачала: цілковите роззброєння й демілітаризацію Німеччини,
арешт і віддання під суд нацистських лідерів, оголошення поза законом
націонал-соціалістичної партії, розпуск
206
 усіх збройних сил Німеччини, СС, СА, СД і гестапо (за рішенням від 25
липня 1945 р.). Союзники застерегли своє право контролювати фінанси,
промисловість та сільське господарство Німеччини.
6 червня була опублікована угода про контрольний механізм у Німеччині.
Четверо головнокомандуючих мали діяти як члени верховного контрольного
органу — Союзної Контрольної Ради. Для спільного управління районом
«Великого Берліна» засновано Міжсоюзницьку комендатуру в складі чотирьох
комендантів.
24 червня 1945 р. в Москві відбувся Парад Перемоги, який у радянській
пресі назвали «Парадом безсмертних».
1 липня почався відхід американських і англійських військ у свої зони
окупації в Німеччині та Берліні, 25 серпня — у Відні. Німеччину було поділено
на 4 зони окупації:
зона Т На
Радянськ ериторі1 селення,
18,6
Америка 1 15,7
Англійсь 9 22,
Француз 3 6,0
Населення радянського сектора «Великого Берліна» становило 1,14 млн.
чоловік, американського — 0,87 млн., англійського — 0,58 млн., французького
— 0,43 млн. чоловік.
Потсдамська конференція глав урядів СРСР, США й Англії. У зв'язку зі
зростанням напруженості у відносинах СРСР із США та Англією після смерті Ф.
Рузвельта, а також з необхідністю завершення війни проти Японії потрібні були
нові переговори між лідерами союзних держав.
Західні керівники дедалі частіше висловлювали анти-радянські ідеї.
Черчілль у бесіді з Д. Девісом, спеціальним представником Трумена, наприкінці
травня 1945 р. загрожував «негайно почати війну проти Радянського Союзу». У
своєму звіті Трумену Девіс писав: «Я сказав йому, що був нечувано вражений,
зустрівши настільки несамовитий і розлючений настрій... Це жахливо. Я
охоплений страхом, що віднині не може бути миру... Позиція Чер-чілля
створює реальну загрозу миру не тільки в майбутньому, але й тепер».
У листі Трумену від 4 червня 1945 р. Черчілль висловив свої
«найпохмуріші передчуття» через те, що «радянська держава опиниться в
самому серці Західної Європи
207
 й між нами та всім тим, що розташовується східніше, опуститься залізна
завіса».
Трумен у вузькому колі своїх прибічників теж став говорити про
Радянський Союз як про майбутнього супротивника, натякаючи на великі
можливості США у зв'язку з їхньою монополією на атомну зброю.
Проте можливості США й Англії виявилися значно меншими за бажання їх
лідерів. Не були ліквідовані наслідки війни з Німеччиною, ще тривала війна з
Японією, союзники не могли вирішити ці питання без СРСР. Вони мусили також
зважати на зростання могутності й міжнародного авторитету Радянського Союзу,
загальне прагнення народів до зміцнення миру.
Отже, назріла необхідність нової конференції «Великої трійки». Така
конференція відбулася в Потсдамі, передмісті Берліна, з 17 по 25 липня і з 28липня
по 2 серпня 1945р. (перерва була викликана зміною англійського уряду після
парламентських виборів). Делегації очолювали Й. Сталін. Г. Трумен і У. Черчілль
(після перерви — К. Еттлі).
Спочатку Трумен хотів провести переговори тільки з радянською
делегацією, а потім запросити Англію. Але Черчілль надзвичайно обурився, з
гіркотою заявивши: «Це — чорна невдячність за мою підтримку й дружбу з
США». Трумен мусив відступити.
Чекаючи повідомлення зі США про випробування першої атомної бомби,
президент відтягував початок конференції в Потсдамі. Тільки одержавши коротке
шифроване повідомлення («Немовлята благополучно народилися»), яке
підтверджувало випробування атомної бомби на полігоні в штаті Невада 16
липня, Трумен дав згоду починати конференцію наступного дня. Новий державний
секретар Дж. Бірнс визнавав, що атомна бомба була необхідна США не стільки
для приборкання Японії, скільки для того, щоб «зробити Росію більш
зговірливою в Європі».
Потсдамська конференція проходила в палаці Цеці-лієнгоф. Вона стала
останньою зустріччю «Великої трійки» в 40-ві роки. Наступна конференція
керівників СРСР, США, Англії й Франції відбулася лише в 1955 р. В Потсдамі
обговорювалися проблеми післявоєнного устрою в Європі, були укладені дуже
важливі угоди.
1. Прийнято ряд рішень про ліквідацію наслідків війни, про майбутнє
Німеччини. Перетворення в Німеччині мали включати:
демократизацію — демократичну перебудову політичного життя країни;
208
 демілітаризацію — цілковите роззброєння Німеччини, поділ її військове -
морського й торговельного флоту порівну між трьома союзними державами;
денацифікацію — ліквідацію націонал-соціалістичної партії та всіх її філій і
закладів.
Сторони по-новому домовилися про репарації. Американці відійшли від
ялтинських угод. Зафіксовано, що репараційні претензії СРСР
задовольнятимуться шляхом вилучення обладнання та продукції з радянської
зони окупації й додаткового одержання протягом двох років із західних зон 15 %
вилученого промислового устаткування (з компенсацією протягом п'яти років) та
10 % безоплатно. В радянські репарації враховувалося також використання праці
військовополонених. Польща мала одержати репарації з частки СРСР. Претензії
США, Англії та інших країн, які мали право на репарації, домовлено задоволь-
няти шляхом вилучення промислового обладнання із західних зон окупації. Але
для США й Англії більше значення мало те, що конференція узаконила
захоплення ними німецьких золота, валюти, патентів, технічної документації та
закордонних активів у всіх країнах (крім Болгарії, Фінляндії, Угорщини, Румунії
й Східної Австрії).
2. Закріплено міжнародно-правовий статус Берліна як місця перебування
верховного органу влади чотирьох союзників у Німеччині — Контрольної Ради.
3. Засновано Раду міністрів закордонних справ (5 союзних країн) з метою
негайної підготовки мирних договорів для Італії, Румунії, Болгарії, Угорщини та
Фінляндії й пізніше Німеччини. Після підписання мирних договорів три союзних
уряди зобов'язалися підтримати прохання цих країн про прийняття у члени ООН.
4. Знову розгорілася дискусія щодо кордонів Польщі. Західні делегації затято
наполягали відкласти це питання до мирної конференції, їм удалося записати
застереження, що «остаточне визначення західного кордону Польщі відкладається
до мирного врегулювання». І все ж були затверджені пропозиції делегації СРСР.
Вирішено тимчасово передати Польщі німецькі території на схід від кордону по
річках Одер і Західна Нейсе, Східну Пруссію (крім Кенігсберга й Мемеля, які
відійшли до Радянського Союзу) та Данціг.
5. У спеціальному рішенні підтверджено передання Кенігсберга й
прилеглого району Радянському Союзові. Місто Танжер оголошено
міжнародним.
6. Вирішено провести міжнародний суд над головними воєнними
злочинцями. Союзні держави вважали «спра-
209
 вою величезної важливості, щоб суд над цими головними злочинцями
розпочався якомога скоріше в Нюрнберзі.
7. Радянська делегація підтвердила попереднє рішення Радянського Союзу
про вступ у війну проти Японії.
Потсдамська конференція мала дуже важливе міжнародне значення.
По-перше, вона врегулювала найскладніші міжнародні проблеми, пов'язані
з ліквідацією наслідків війни в Європі.
По-друге, конференція продемонструвала можливість досягнення єдності
великих держав антигітлерівської коаліції в мирний час, як і в роки війни.
По-третє, рішення Потсдамської конференції стали програмою
післявоєнного устрою Європи.
На жаль, західні держави досить скоро почали забувати й перекреслювати
деякі з цих рішень. Проте потсдамські рішення протягом тривалого часу
допомагали мирно вирішувати найскладніші міжнародні проблеми.
Капітуляція Японії й закінчення другої світової війни. Під час перерви між
двома частинами Потсдамської конференції — 26 липня 1945 р. — була
опублікована Потсдамська декларація США, Англії й Китаю, в якій вони
закликали Японію капітулювати й попереджали, що відмова Токіо призведе до
цілковитого розгрому Японії й знищення її збройних сил.
У Потсдамській декларації визначалася політика союзників щодо Японії
після її капітуляції: демілітаризація й демократизація країни, роззброєння армії,
тимчасова окупація її території, суворе покарання воєнних злочинців, виплата
репарацій та ін.
Прем'єр-міністр Японії генерал Судзукі 28 липня відхилив ультиматум
союзних держав і висловився за продовження затяжної війни. Це робило вступ
Радянського Союзу у війну проти Японії неминучим.
Між СРСР і Японією 13 квітня 1941 р. був укладений договір про
нейтралітет. Під час війни Японія кілька разів збиралася порушити свій
нейтралітет і напасти на СРСР. Так було восени 1941 р., але у зв'язку з розгромом
німецько-фашистських військ під Москвою Токіо переніс напад на весну 1942 р.
В кінці 1942 р. японський уряд чекав тільки падіння Сталінграда, щоб здійснити
напад на СРСР. Протягом 1942 р. війська Японії вчинили 96 порушень
радянських кордонів. За 1941—1945 рр. японці захопили й потопили 18
радянських торговельних кораблів, завдали збитків Радянському Союзові на суму
637 млн.
210
 крб. Упродовж усієї війни японське посольство в Москві постачало Берліну
через Токіо інформацію про Радянський Союз. На кордонах Радянського Союзу
Японія тримала Квантунську армію (у серпні 1945 р. — понад 800 тис. солдатів,
1000 танків та 1500 літаків) і близько 400 тис. солдатів військ, підлеглих
Маньчжоу-Го та Внутрішній Монголії. Тож СРСР мусив навіть у найтяжчі роки
війни тримати на Далекому Сході до 40 дивізій і Тихоокеанський флот.
5 квітня 1945 р. Радянський Союз повідомив Японію про денонсування
пакту про нейтралітет (згідно з цим пактом обидві сторони мали право це зробити
після 4-х років його дії).
8 серпня 1945 р. о 17-й годині японському послу в Москві Н. Сато була
вручена заява радянського уряду для передання в Токіо. В заяві підкреслювалося,
що Японія відхилила ультиматум США, Англії та Китаю і «виявилася єдиною
великою державою, яка все ще виступає за продовження війни». Бажаючи
«наблизити мир, урятувати народи від дальших жертв і страждань», Радянський
Союз приєднався до Потсдамської декларації США, Англії та Китаю і з 9 серпня
1945 р. вважав себе в стані вій-ни з Японією. Цим самим СРСР прагнув
прискорити закінчення другої світової війни (американське командування ще
планувало операції на 1946 р.), виконати зобов'язання перед союзниками й
зробити свій внесок у визволення народів від японської окупації.
Вранці 9 серпня почалися воєнні дії радянських військ на кордонах з
Маньчжурією й Північною Кореєю, на Сахаліні й Курильських островах.
Радянський Союз виконав свою обіцянку, дану на Ялтинській конференції.
Перед цим — 6 серпня о 8.15 — американський літак скинув атомну бомбу
на Хіросіму. Загинуло зразу понад 150 тис. чоловік і ще більше — в наступні роки.
9 серпня США скинули ще одну атомну бомбу на Нагасакі, яка знищила понад 70
тис. чоловік. Ці акції не мали ніякого стратегічного значення: Японія була готова
капітулювати. «Було б помилкою, — писав пізніше Черчілль, — припускати, що
долю Японії вирішила атомна бомба».
Багато політологів вважають, що таким чином уряд США помстився Японії
за Перл-Харбор і одночасно загрозливо попередив Радянський Союз. Англійський
учений М. Блекетт зазначив: «Вибухи атомних бомб у Японії були не останнім
актом другої світової війни, а першим актом холодної дипломатичної війни проти
Росії».
211
 14 серпня імператор Японії повідомив союзників про свою згоду прийняти
ультиматум Потсдамської декларації. Відповідно до «Загального наказу № 1»
Трумена від 15 серпня радянські війська мали прийняти капітуляцію японських
військ у Маньчжурії, на Сахаліні та в Північній Кореї (пізніше додано — і на
Курильських островах), китайські війська — на Тайвані та в Індокитаї.
14 серпня Радянський Союз підписав з Китаєм договір про дружбу й союз.
Червона Армія (близько 60 дивізій) на той час уже визволила велику частину
територій, названих Труменом. Практично в перші ж дні війни після висадження
радянських десантів у Мукдені та інших маньчжурських містах й захоплення
штабу Квантунської армії радянські війська виконали своє завдання. В останні
дні, втративши понад 8 тис. солдатів і офіцерів, Червона Армія закінчила розгром
японських військ на виділених територіях.
27 серпня американські війська почали висаджуватися в Японії (в
Південній Кореї — 8 вересня).
2 вересня на борту американського лінкора «Міссурі» в Токійській затоці
представник імператора і японського уряду М. Сігеміцу та представник
імператорського генерального штабу генерал Юмецу підписали акт про безу-
мовну капітуляцію Японії. Від імені союзників акт підписали американський
командуючий генерал Д. Макартур, представник СРСР генерал К. Деревянко та
військові представники інших країн, які воювали проти Японії.
Історичне значення перемоги Об'єднаних Націй у другій світовій війні. 2
вересня 1945 р. закінчилася найкровопро-литніша в історії людства друга світова
війна, в якій перемогла антифашистська коаліція народів і держав. Ця перемога
мала історичне значення.
1. Це була перемога прогресивних сил людства над фашистською реакцією,
над державною системою німецько-нацистської та японсько-мілітаристської
тиранії й поневолення народів, над нелюдською ідеологією фашизму. В
досягнення перемоги найвагоміший внесок зробили народи й армії передусім
СРСР, США, Англії, Франції та Китаю. Важливу роль відіграли інші Об'єднані
Нації — члени антигітлерівської коаліції. Назавжди ввійшли в історіїо героїчні дії
Польської й Чехословацької армій, що воювали разом з Червоною Армією, мужня
боротьба партизанів, патріотів-підпільників, учасників рухів Опору в Албанії,
Болгарії, Югославії, Франції, Греції та інших окупованих фашистами країнах.
212
 2. Вирішальний внесок у перемогу зробив Радянський Союз. Червона Армія
розгромила й взяла в полон 507 (з 587) німецьких дивізій і близько 100 дивізій
сателітів Німеччини, знищила приблизно 75% її бойової техніки. Понад 10 млн.
німецьких солдатів і офіцерів навіки залишилися в радянській землі. Союзники
розгромили 176 дивізій гітлерівського райху та його сателітів.
У нещадних битвах збройні сили СРСР зламали хребет головним силам
гітлерівців. Фашистські війська так і не здобули Москви, Ленінграда, Сталшграда.
Зате Червона Армія штурмом оволоділа Берліном, а перед цим — Бухарестом,
Будапештом, Віднем, визволила Варшаву, Прагу тощо.
3. Перемога була досягнута великою кров'ю в найбільшій в історії людства
війні. В цій війні брали участь народи 61 держави, понад 80 % людства. Бойові дії
проходили на території 40 країн Європи, Азії та Африки. Було мобілізовано понад
ПО млн. чоловік, за неповними даними, вбито більше ніж 31 млн.
військовослужбовців і понад 32 млн. цивільного населення, 35 млн. чоловік
поранено.
Радянський Союз втратив 27 млн. чоловік убитими (далеко не остаточна
цифра), Німеччина — 13,6 млн., Китай — понад 10 млн., Польща — 6 млн.,
Японія — 2 млн., США — 405 тис., Англія — 375 тис. тощо. Тільки в Україні
гітлерівці вбили 4 млн. мирних жителів, понад 2,2 млн. примусово вигнали на
роботу в Німеччину.
4. Перемога антифашистської коаліції привела до кардинальних змін у
міжнародних відносинах та* у внутрішньому житті більшості країн світу. Вона
врятувала народи світу від фашистського поневолення, відкрила шлях до
демократичних перетворень. Червона Армія визволила від фашистського рабства
10 країн Європи й частково 2 країни в Азії (загалом з населенням близько 200
млн. чоловік). Понад 1 млн. радянських солдатів та офіцерів загинули в боях за
їхню свободу, в тому числі в Польщі — понад 600 тис. чоловік, Чехословаччині —
140 тис., Угорщині — 140 тис., Румунії — 69 тис., Австрії — 26 тис., Югославії — 8
тис., Китаї — 8 тис., у Німеччині — 102 тис. чоловік тощо.
5. Перемога відкрила шлях до могутнього піднесення національно-
визвольного руху в Азії, Африці та Латинській Америці, врешті-решт привела до
розпаду колоніальної системи. На її уламках пізніше виникло понад 100 нових
держав.
6. Перемога підтвердила життєву необхідність для
213
 всього людства міждержавного співробітництва заради миру. І нині гарантом
міжнародної безпеки залишаються співробітництво і взаєморозуміння
демократичних держав, передусім великих ядерних держав сучасності.
7. Перемога в другій світовій війні сприяла підвищенню міжнародного
авторитету Радянського Союзу, посиленню його впливу на світову політику. Якщо
перед війною СРСР підтримував дипломатичні відносини з 25 державами, а в червні
1941 р. — тільки з 10, то в роки війни 32 країни офіційно встановили з ним
нормальні зв'язки. В кінці війни Радянський Союз мав дипломатичні відносини з 52
державами. (В 1990 р. це число досягло 143.) Жодна серйозна міжнародна проблема
вже не могла вирішуватися без Радянського Союзу. Після розпаду СРСР в 1991 р.
торжество й славу Перемоги свято бережуть народи незалежних держав, що постали
на його території.
 НАЙВАЖЛИВІШІ ДАТИ
1917 рік

12 Лютнева буржуазно-демократична революція в Росії

березня створення Тимчасового уряду в Росії створення Центральної
(27 Ради в Україні створення Рад робітничих, солдатських та се-
лютого ст. лянських депутатів в Україні вступ США в першу світову війну І
ст.) Універсал Центральної Ради II Універсал Центральної Ради
15 (2)
березня
Жовтнева соціалістична революція в Росії
створення радянського уряду в Росії на чолі з
В. І. Леніним. Ленінський декрет про мир
15 листопада— Декларація прав народів Росії
Листопад — анулювання радянським урядом таємних до
говорів царської Росії
20 листопада — ПІ Універсал Центральної Ради
З грудня — звернення Ради Народних Комісарів радян
ської Росії «До всіх трудящих мусульман Ро-
сїї й Сходу»
3 — 1 5 грудня — переговори про перемир'я між радянською
Росією й державами Четверного союзу в Брест-Литовську
11 — 12 грудня — Перший Всеукраїнський з'їзд Рад у
Харкові проголосив Українську Радянську Республіку
22 грудня З березня
мирні переговори між радянською Росією й державами
Четверного союзу в Брест-Литовську
1918 рік
8 звернення президента США В. Вільсона до конгресу («14
січня основних принципів») IV Універсал Центральної Ради.
Проголошення в Києві незалежної Української Народної
Республіки
зо Київ став столицею радянської України сепаратний
січня Брестський мирний договір між Центральною Радою й державами
Люти Четверного союзу
й— окупація України німецькими й австро-угор-ськими
березень З військами
березня підписання Брестського мирного договору між радянською
Росією й державами Четверного союзу
ратифікація Брестського договору ГУ' надзвичайним
Всеросійським з'їздом Рад
215
 Берез початок інтервенції
ень — Англії, Франції й США на
липень півночі радянської Росії
Квіте початок інтервенції Японії,
23
Англії, США й Франції на
травня —
Далекому Сході розпуск
7 жовтня
Центральної Ради німцями.
29 вересня
Проголошення в Києві
28 жовтня
гетьманом України П. Ско-
зо жовтня
ропадського
13 російсько-українські
листопада переговори в Києві перемир'я
13 — з Болгарією в Солоніках
14 проголошення
Чехословацької республіки
18 перемир'я з Туреччиною в
січня Мудроській бухті буржуазно-
1919 р. демократична революція в
21 Угорщині
січня 1920 буржуазна революція в
р. Німеччині розрив
Бер Німеччиною дипломатичних
езень відносин із РСФРР
21 Комп'єнське перемир'я
між державами Антанти й
1 Німеччиною. Закінчення
0 першої світової війни
січня анулювання
2 радянською Росією
Брестського мирного й

216
 6 захоплення Києва польськими військами підписання
Тріанонського мирного договору з Угорщиною
травня підписання мирного договору РСФРР з Литвою
4 антирадянська нота державного секретаря США Колбі.
червн Підписання Севрського мирного договору з Туреччиною
я підписання мирного договору РСФРР з Латвією підписання
мирного договору РСФРР з Фінляндією
 1921 рік
26
підписання договору
лютого
між РСФРР і Іраном про
встановлення дружніх
—
відносин підписання договору
28
між РСФРР і Афганістаном
лютого
про встановлення дружніх
відносин підписання
—
договору між РСФРР і
16
Туреччиною про дружбу й
березня
братерство. Підписання англо-
радянської торговельної угоди
1922 рік
2 підписання договору
січня між Українською СРР і
6 Туреччиною про дружбу й
січня Генуезька
22 договору між
конференція
лютого Гаазька конференція
1 Муданійське перемир'я
0 між країнами Антанти й
20 Туреччиною
листопада визволення Червоною

217
1923 рік
 1 окупація франко-бельгійськими військами Руру
1 антирадянська нота Ксрзона вбивство в Лозанні радянського
січня представника В. В. Веронського
8 підписання в Лозанні мирного договору Греції з Туреччиною
й конвенції про режим чорноморських проток проголошення
травн Туреччини республікою
 1924 рік
встановлення дипломатичних відносин між СРСР й
2
Англією
лютого
встановлення дипломатичних відносин між СРСР і Китаєм
31
Лондонська конференція. Прийняття «плану
травня
Дауеса»
1
підписання англо-радянського торговельного
6
й загальнополітичного договору
встановлення дипломатичних відносин між
СРСР і Францією
 1925 рік
20 січня — встановлення дипломатичних
відносин між
СРСР і Японією
5 — 16 жовтня — Локарнська конференція
12 жовтня — підписання радянсько-
німецького торговель
но-економічного договору
17 грудня — підписання договору про
дружбу й нейтралі
тет між СРСР і Туреччиною
 1926 рік
підписання договору про дружбу й нейтралітет між СРСР і
2
Німеччиною підписання договору про нейтралітет і взаємний
4
ненапад між СРСР і Афганістаном
квітня
вступ Німеччини до Ліги Націй підписання договору між
31
СРСР і Литвою про дружбу й нейтралітет
серпня
 1927 рік
підписання договору про нейтралітет між
9 СРСР і Латвією
контрреволюційний переворот Чан Кайші в
берез
Китаї
218 15'
 2 розрив Англією дипломатичних відносин із СРСР
7 вбивство повпреда СРСР П. Л. Войкова у Варшаві
травн меморандум Танаки «Про програму дій у Китаї»
я7 підписання договору між СРСР і Іраном про гарантії й
червн нейтралітет
 1928 рік
підписання в Парижі пакту Бріана—Келлога приєднання
2 СРСР до пакту Бріана—Келлога підписання договору між СРСР і
7 Єменом про дружбу й торгівлю
 1929 рік
9 Московський протокол
лютого між СРСР, Польщею,
Липе Естонією, Румунією, Латвією
нь — про дострокове введення в
грудень 6 дію пакту Бріана—Келлога
— 31 конфлікт на КСЗ. Розрив

19зо рік
 Лондонська морська конференція
2
розрив Мексикою дипломатичних відносин із
1
СРСР
січня -
друга Гаазька репараційна конференція.
Прийняття «плану Юнга»
 1931 рік
підписання договору про торгівлю й мореплавство між
16 СРСР і Туреччиною проголошення Іспанії республікою мораторій
березня Гувера початок агресії Японії в Північно-Східному Китаї
14 діяльність комісії Літтона в Китаї
квітня 20
 1932 рік
підписання договору про ненапад між СРСР і Фінляндією
21 січня
15* 219
г
 міжнародна конференція в Женеві з питань роззброєння
Л проголошення Японією маріонеткової держави Маньчжоу-
ютий Го
1932 р. - репараційна конференція в Лозанні
1935 р. підписання договору про ненапад між СРСР і
1 Польщею
березня підписання договору про ненапад між СРСР і
16 Францією
відновлення дипломатичних відносин між
СРСР і Китаєм
 1933 рік
встановлення фашистської диктатури в Німеччині
зо вихід Японії з Ліги Націй проект протоколу СРСР про
січня економічний ненапад на Міжнародній економічній конференції
28 підписання конвенції між СРСР, Афганістаном, Естонією,
березня Латвією, Іраном, Польщею, Румунією, Туреччиною,
20 Чехословаччиною, Югославією та Литвою про визначення
червня агресора підписання Німеччиною, Італією, Францією та Англією
3 «пакту чотирьох» встановлення дипломатичних відносин між
—5 СРСР і Іспанією
липня підписання пакту про дружбу, ненапад і нейтралітет між
1 СРСР і Італією вихід Німеччини з Ліги Націй встановлення
дипломатичних відносин між СРСР і США
 1934 рік
встановлення дипломатичних відносин між
4 СРСР і Угорщиною
лют встановлення дипломатичних відносин між
ого 9 СРСР і Чехословаччиною, між СРСР і Румунією
черв встановлення дипломатичних відносин між
ня 23 СРСР і Болгарією
липн встановлення дипломатичних відносин між
СРСР і Албанією
вступ СРСР до Ліги Націй
 1935 рік
16 березня — відмова Німеччини від воєнних статей Вер-
сальського договору 11 — 14 квітня — конференція
Англії, Франції та Італії в
Стрезі
220
 2
підписання договору
травн
про взаємну допомогу між
я 16
СРСР і Францією
травн
підписання договору
я 18
про взаємну допомогу між
червн
СРСР і Чехословаччиною
я 25
підписання англо-німецької
червн
військово-морської угоди
я 12
встановлення
липня
дипломатичних відносин між
СРСР і Колумбією
1 встановлення
6 дипломатичних відносин між
лютого СРСР і Бельгією
7 встановлення
березня дипломатичних відносин між
12 СРСР і Люксембургом
березня прийняття конгресом
5 США об'єднаної резолюції
травня про нейтралітет
війна Італії проти
Ефіопії
8 угода Лаваля—Хора
січня розрив Уругваєм
7 дипломатичних відносин із
липня СРСР
1936 рік
Грудень
перемога Народного
 1938 рік

12 березня
захоплення («аншлюс») Австрії Німеччиною
221
 2 радянсько-японські бої біля озера Хасан
9 липня фашистський заколот генляйнівців у Чехо-
— 11 словаччині
серпня Мюнхенська конференція
окупація частини Чехословаччини Німеччиною
 1939 рік
2 — визнання уряду
8 Франко Англією й Францією
лютог — загарбання
о 15 Чехословаччини Німеччиною
березн — захоплення Мемеля
я 22 (Клайпеди) Німеччиною
березн — визнання уряду
я 2 Франко Сполученими Шта-
квітня тами
7 — загарбання Албанії
квітня Італією
Квітень — англо-франко-
21 серпня радянські переговори в Москві
11 травня — бої в районі річки
— 15 Халхін-Гол (Монголія).
вересня Розіром японських
22 загарбників
травня — підписання
23 «Стального пакту» між
серпня Італією й Німеччиною
— підписання договору
12 між СРСР і Німеччиною про
березня ненапад («договору Молотова
9 —Ріббент-ропа») і таємного
протоколу

222
 10
травня — наступ німецьких військ
25 у Бельгії, Голландії й Франції
червня капітуляція Голландії
перед Німеччиною
— капітуляція Бельгії перед
14 Німеччиною захоплення
травня німецькими військами
Дюнкерка оголошення
— Італією війни Франції та
28 Англії вступ німецьких військ
у Париж вступ радянських
13 — військ в Естонію, Латвію й
16 вересня Литву
27 вересня капітуляція Франції
12 (Комп'єнське перемир'я)
жовтня 28 перемир'я між Францією й
жовтня 20 Італією повернення Румунією

1941 рік
I березня — приєднання Болгарії до
«Тристороннього
пакту». Вступ німецьких військ у Болгарію
II березня — прийняття закону про ленд-ліз у США
5 квітня — підписання договору про дружбу й ненапад
між СРСР і Югославією
6 — 17 квітня — загарбання Югославії німецькими військами
13 квітня — підписання пакту про нейтралітет між СРСР
і Японією
зо квітня — прийняття в Німеччині рішення про напад на
СРСР 22 червня 1941 р.
10 травня — місія Гесса в Англію
18 травня — капітуляція італійських військ в Ефіопії перед
англійцями
18 червня — укладення договору про дружбу й ненапад
між Німеччиною і Туреччиною
22 червня — напад Німеччини, Румунії й Фінляндії на
СРСР.
Початок Великої Вітчизняної війни
радянського народу.
223
 Оголошення Італією
2 війни проти СРСР. Заява У.
3 червня Черчілля про підтримку
2 СРСР заява уряду США про
4 червня підтримку СРСР виступ Ф.
29 Рузвельта про підтримку
липня СРСР оголошення
—1 Угорщиною війни проти
серпня СРСР угода між урядами
зо липня СРСР і Великобританії про
3 спільні дії у війні проти
—7 Німеччини угода між СРСР і
серпня Чехословаччиною про від-
14 новлення дипломатичних
серпня відносин і взаємну допомогу
16 місія Г. Гопкінса в
серпня Москву угода між СРСР і
25 Польщею про відновлення
серпня дипломатичних відносин і
27 взаємну допомогу
вересня відновлення дипломатичних
9 відносин між СРСР і
Норвегією та Бельгією
«Атлантична хартія» Ф.
Рузвельта й У. Черчілля
22 англо-радянська угода
грудня про торгівлю вручення нот
СРСР й Англії Ірану про вве-
1 дення їхніх військ в Іран
січня визнання радянським урядом

224
 лерівської Німеччини
та її спільників у Європі та
11
про співробітництво й
червня
взаємну допомогу після війни
12
підписання у
червня
Вашингтоні Угоди між СРСР
10
і США про принципи,
липня
застосовані до взаємної
17
допомоги в проведенні війни
липня 1942
проти агресії англо-радянське
р. — 2
й американо-радянське ко-
лютого 1943
мюніке про відкриття другого
р.
фронту в Європі в 1942 р.
18
Встановлення
липня
дипломатичних відносин між
19
СРСР і Канадою
серпня
встановлення
5—
дипломатичних відносин між
14 жовтня
СРСР і Голландією
23
битва під Сталінградом
жовтня 8
повідомлення про
листопада
нараду Й. Сталіна й У. Чер-
10 —
чілля в Москві
12
рейд англо-канадських
листопада
військ на Дьєпп встановлення
11
дипломатичних відносин
листопада
СРСР з Кубою, Австралією та
14
Люксембургом наступ
— 26
англійських військ під Ель-
січня 27
Аламейном висадка англо-

225
 11 конференція Ф.
— 24 Рузвельта й У. Черчілля у
серпня Квебеку
висадка англійських
19 — військ у Південній Італії
зо жовтня капітуляція Італії
6 оголошення урядом
листопада Бадольо війни Німеччині.
20 — Декларація СРСР, Англії,
26 США про визнання Італії
спільно воюючою стороною
 1944 рік
Закон Верховної Ради СРСР про надання союзним
I республікам повноважень у галузі зовнішніх зносин
лютого Указ Президії Верховної Ради УРСР «Про утворення НКЗС
5 УРСР»
лютого встановлення безпосередніх відносин між СРСР й Італією
7— вихід радянських військ на державний кордон з Румунією
11 березня вступ німецьких військ до Угорщини заява урядів СРСР,
26 США й Англії до Угорщини, Румунії, Болгарії й Фінляндії з
березня пропозицією негайно припинити війну на боці Німеччини висадка
Б англо-американських військ у Нормандії — відкриття другого
ерезе фронту в Європі визволення радянськими військами м. Мінська
нь 13 замах на Гітлера день народження народної Польщі
травн антигітлерівське повстання у Варшаві розрив Туреччиною
я дипломатичних відносин з Німеччиною
6 висадка американо-французьких військ у Південній Франції
червня конференція в Думбартон-Оксі
З визволення Парижа
липня 20 оголошення Румунією війни Німеччині
вихід Фінляндії з війни проти СРСР
оголошення радянським урядом війни Болгарії
конференція Ф. Рузвельта й У. Черчілля у
Квебеку
226
 12 вересня підписання в Москві
19 вересня 9 — 1 8 угоди про перемир'я з
жовтня -23 Румунією
жовтня - підписання в Москві
28 угоди про перемир'я з
жовтня - Фінляндією
29 переговори між Й.
листопада Сталіним і У. Черчіллем у
-

1945 рік
встановлення
2—5
дипломатичних відносин
січня
між СРСР і Польщею
визволення м. Варшави
—
підписання в Москві
17 січня
угоди про перемир'я з
Угорщиною
—
Ялтинська (Кримська)
20 січня
конференція глав урядів
СРСР, США, Англії
2 визволення м. Будапешта
оголошення Туреччиною
2
війни Німеччині та Японії
5
установлення
квітня
дипломатичних відносин
2
СРСР з Венесуелою,
5
Бразилією й Болівією
квітня
денонсація урядом СРСР
-
радянсько-японського пакту
2
про нейтралітет від 13 квітня

227
 2 підписання Статуту ООН на конференції в
6 Сан- Франциско
червня підписання Договору між СРСР і Чехосло-
29 ваччиною про Закарпатську Україну
червня випробування атомної бомби в штаті Невада
1 (США)
6 Потсдамська (Берлінська) конференція глав
липня урядів СРСР, США й Англії
1 США скинули атомну бомбу на м. Хіросіма
Заява уряду СРСР про стан війни з Японією
з 9 серпня
США скинули атомну бомбу на м. Нагасакі
підписання Договору про дружбу й союз між
СРСР і Китаєм
підписання акта про капітуляцію Японії.
Проголошення Демократичної Республіки
В'єтнам.
Кінець другої світової війни
 СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Основна
Дюрозель Жан-Батіст. Історія дипломатії від 1919 р. до наших часів / Пер. з
фр. К., 1995.
История внешней политики СССР / Под ред. А. А. Громнко, Б. Н.
Пономарева: В 2 т. Т. 1 (1917 - 1945). М., 1986.
История дипломатии / Под ред. А. А. Громмко й др.: В 5 т. 2-е изд. Т. З
(1914 — 1939). М., 1965; Т. 4 (1939 - 1945). М., 1975.
История мсждународньіх отношений й внешней политики СССР: 1917 -
1967 / Под ред. В. Г. Трухановского: В 3 т. Т. 1 (1917 - 1939). М., 1966;. Т. 2 (1939
- 1945). М., 1967.
История международннх отношений й внешней политики СССР: 1917 -
1987 / Под ред. Й. А. Кирилина: В 3 т. Т. 1 (1917 - 1945). М., 1986.
История США / Гл. ред. Г. Н. Севостьянов: В 4 т. Т. З (1918 — 1945). М.,
1985.
Клейменова Н. Е., Сидоров А. Ю. Версальско-Вашингтонская система
международннх отношений: проблеми становлення й развития: Курс лекций по
истории международннх отношений (1918 — 1939). Ч. 1. М., 1995.
Додаткова
Ахтамзян А. А. Рапалльская политика. Советско-германские отно-шения,
1922 - 1932. М., 1974.
Бережков В. М. Страницн дипломатической истории. М., 1984.
Борисов Ю. В. Советско-французские отношения, 1924 — 1945. М., 1964.
Винниченко В. Відродження нації: В 3 ч. К., 1990.
Дипломатический словарь / Под ред. А. А. Громнко й др.: В 3 т. 4-е изд. М.,
1984 - 1986.
Документи внешней политики СССР: В 21 т. М., 1957 — 1977.
Европа между миром й войной, 1918 — 1939. М., 1992.
Жилин П. А. Как фашистская Германия готовила нападение на Со-ветский
Союз. М., 1966.
Жуков Г. К. Воспоминания й размншления. М., 1992 (1969).
Загладин Н. В. История успехов й неудач советской дипломатии. М., 1990.
Земсков Й. Н. Дипломатическая история второго фронта в Европе. М., 1982.
Исразлян В. Л. Антигитлеровская коалиция: Дипломатическое со-
трудничество СССР, США й Англии в годи второй мировой войнн. М., 1964.
Исразлян В. Л. Дипломатическая история Всликой Отечественной войнн
1941 - 1945 гт. М., 1986.
Исразлян В. Л., Кутаков Л. Н. Дипломатия агрессоров. М., 1967.
229
 История второй мировой войнн. 1939 — 1945: В 12 т. М., 1973 — 1982.
Історія України / Л. Г. Мельник, В. Ф. Верстюк, М. В. Демчснко та ін.: Навч.
посібник: Курс лекцій: У 2 кн. К., 1992. Кн: 2: XX століття.
Кошкин А. А. Крах стратегии «Спелой хурмн». Воєнная политика Японии в
отношснии СССР, 1931 - 1945 гг. М., 1989.
Кутаков Л. Н. История советско-японских дипломатических отно-шений. М.,
1962.
О прошлом во имя будущего. Вторая мировая война: причини, ито-ги, уроки
/Под ред. П. А. Жилина, П. П. Севостьянова и др. М., 1985.
Переписка Председателя Совета Министров СССР с Президентами США и
Премьер-министрами Великобритании во время Великой Оте-чественной войнн 1941
— 1945 гг.: В 2 г. М., 1976.
Победа, изменившая мир / Г. Н. Цветков, Е. В. Сарнчев, Д. Фили-пов и др. К.,
1990.
Розтав Г. Л. Конец «третього рейха». М., 1985.
Севостьянов Г. Н. Дипломатическая история войнн на Тихом океане.
М., 1969.
Севостьянов П. П. Перед великим испнтанием: Внешняя политика
СССР накануне Великой Отечественной войнн, сентябрь 1939 г. — июнь
1941 г. М., 1981.
Сиполс В. Я. Советский Союз в борьбе за мир и безопасность, 1933 -
1939. М., 1974.
Сиполс В. Я. Дипломатическая борьба накануне второй мировой войнн.
М., 1979.
Советская внешняя политика, 1917 — 1945 гг. Поиски нових под-ходов.
М., 1992.
СССР в борьбе за мир накануне второй мировой войнн, сентябрь 1938 г.
— август 1939 г.: Документи и материалн. М., 1971.
Субтельний О. Україна: історія. К., 1993.
Українська державність у XX столітті: Історико-політологічний аналіз.
К., 1996.
Українська РСР на міжнародній арені / За ред. В. М. Корецького, К. С. Забігайла
та ін.: 36. документів (1917 — 1923 рр.). К., 1966.
Хміль І. С. З прапором миру крізь полум'я війни. (Дипломатична діяльність
Української РСР, 1917 - 1920 р). К., 1962.
Цветков Г. Н. Шестнадцать лет иепризнания. Политика США в от-ношении
Советского государства в 1917 — 1933 гг. К., 1971.
Цветков Г. Н. СССР и США: отношения, влияющие на судьбн мира. К., 1988.
 ЗМІСТ

Передмова
Розділ І
МІЖНАРОДНА СИТУАЦІЯ НА ЗАКЛЮЧНОМУ ЕТАПІ
ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1917 - 1918 рр.)
Глава 1. Міжнародні відносини в період війни в Європі (1917 р.)
Глава 2. Жовтнева революція й міжнародні відносини (1917 — початок
1918 рр.)
Глава 3. Мирні переговори Росії та України з державами Четверного Союзу.
Брестський мир (1918 р.)
Розділ II
ВЕРСАЛЬСЬКО-ВАШИНГТОНСЬКА СИСТЕМА
МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН У 20-Х РОКАХ
Глава 4. Паризька мирна конференція й становлення Версаль-ської системи
міжнародних відносин (1919 — 1920 рр.)
Глава 5. зовнішня політика РСФРР і УНР під час іноземної інтервенції та
громадянської війни (1918 — 1921 рр.)
Глава 6. Міжнародні відносини й зовнішня політика радянської Росії на
Сході (1919 - 1921 рр.)
" Глава 7. Вашингтонська конференція й становлення Вашингтонської
системи міжнародних відносин (1921 — 1922 рр.)
Глава 8. Проблеми нормалізації міжнародних економічних відносин у
Європі в 1922 — 1923 рр.
Глава 9. Стабілізація міжнародних відносин у 1924 — 1929 рр.
Розділ III МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ Й зоВНІШНЯ ПОЛІТИКА В зо-
Х РОКАХ
Глава 10. Міжнародні відносини в період світової економічної кризи 1929
— 1933 рр.
Глава 11. Утворення вогнищ війни на Далекому Сході та в Європі (1933 -
1935 рр.)
Глава 12 Воєнна агресія Італії, Німеччини та Японії в 1935 — 1937 рр.
Глава 13. Агресія Німеччини в Центральній Європі й Мюнхенська змова
західних держав (1938 р.)
Глава 14. Передвоєнна політична криза в Європі (1939 р.).
Розділ IV
МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ ТА зоВНІШНЯ ПОЛІТИКА В
ПЕРІОД ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
Глава 15. Міжнародні відносини на початку другої світової війни (вересень
1939 — травень 1941 рр.)
Глава 16. Міжнародні відносини в період утворення антигітлерівської
коаліції (червень 1941 — червень 1942 рр.)
Глава 17. Міжнародні відносини й зовнішня політика періоду докорінного
перелому в другій світовій війні (1943 р.)
 231
Глава 18. Міжнародні відносини під час вирішальних перемог
антигітлерівської коаліції в 1944 р. 184
Глава 19. Міжнародні відносини й зовнішня політика напередодні і в
період розгрому Німеччини (лютий — травень 1945 р.) 194
Глава 20. Міжнародні відносини на заключному етапі другої світової
війни (червень — вересень 1945 р.)206
Найважливіші дати 215
Навчальний посібник
Список рекомендованої літератури 229
 ЦВЄТКОВ Гліб Миколайович
МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ
Й зоВНІШНЯ ПОЛІТИКА
В 1917 - 1945 рр.
"
 Обкладинка художника Л. Ф. Кузнецовоі
Художній редактор О. Г. Григір
Технічний редактор Л. І. Швець
Коректори Л. Н Кучеренко, Н. М. Цуркан
Здано до складання 11.11.96. Підп. до друку 24.04.97. Формат
84x108/32. Папір офсет. №1. Гарн. Тайме. Друк.офсет. Ум. друк. арк.
12,18. Ум. фарбовідб. 12,6. Обл.-вид. арк. 12,79. Вид. N5 3800. Зам. № 7-
1737
Оригінал-макет виготовлений АТ «Видавництво «Столиця»
Видавництво «Либідь» при Київському
університеті 252001 Київ, Хрещатик, 10
Свідоцтво про державну реєстрацію № 05591690 від 23.04.94
Акціонерне товариство «ВШОЛ»
252151 Київ, вул. Волинська, 60