21.Передумови виникнення Вестфальської системи.

Помилково вважати, що історія виникнення Вестфальської міжнародної системи пов'язана

лише з завершенням Тридцятирічної війни 1618-1648гг. Щоб зрозуміти, що спричинило
формування цієї системи, слід вивчити процеси, що передували становленню Вестфальської
міжнародної системи.

На рубежі середньовіччя розпочалося формування Європи як єдиного цілого. Для

європейської історії кінець XV-початок XVI ст. має виняткове значення. Багато істориків
називають цей час «часом великого прориву», і тому є все основания[21. З. 232]. Відбулася
зміна геополітичних інтересів європейських держав.

Формування в цей час капіталістичних відносин у Голландії, Англії та інших європейських

країнах призвело до перетворення європейської історії на всесвітню. Втягування різних країн
та континентів у світовий ринок сприяло руйнуванню феодальних форм виробництва,
висунула перед феодальними державами нові завдання та проблеми, що призвело до зміни
форм державного устрою – у цей період починалася епоха абсолютних монархій. Поява
нових ринків збуту дала потужний поштовх розвитку промисловості та торгівлі. Усе це
зрештою вело до складання капіталістичних відносин.

Відбувалися суттєві зміни в «розумах людей», чому тією чи іншою мірою сприяли Великі
географічні відкриття та перші колоніальні захоплення. Розквіт європейської економіки та
торгівлі викликав потребу у дорогоцінних металах. Незліченні багатства Сходу манили
європейських купців і мореплавців. Португальські, іспанські, та був інші кораблі прямували
до далеких берегів Індії. Принагідно мореплавці відкривали нові узбережжя та острови, було
відкрито і гігантський континент - Америка (1492). Кордони відомого європейцям світу
стрімко розсувалися. Великі географічні відкриття зруйнували середньовічну картину світу.
Межі його хіба що розсунулися, а кругосвітнє подорож португальця Ф. Магеллана (1519-
1522) підтвердило здогад у тому, що має форму кулі. Але головною причиною перелому в
умах, уявлення про світ був небачений зліт наукової думки. Величезний ривок у розвитку
техніки та природничих наук говорив про безмежність можливостей людського розуму.

Загалом XVI ст. можна визначити як найбільш значущий час історія Португалії та Іспанії.
Також XVI ст. відомий історія Європи як «золоте століття Іспанії»[7].

Кінець XV століття можна охарактеризувати як новий період міжнародних відносин у

Європі. Підходить до завершення формування низки країн: Іспанії, Португалії, Франції,
Польщі та що намітилася межах Священної Римської імперії німецької нації Австрії, тобто.
спадкових земель будинку Габсбургів. Туреччина, і навіть менш великі Скандинавські
держави такі як Данія, Швеція і Норвегія і вже дрібні західнонімецькі князівства, італійські
міські республіки, герцогства доповнюють політичну карту Европы[23. З. 72].

У Франції ще зберігалася абсолютна монархія. Там склалася своєрідна соціальна структура, в

якій переважали не підприємці, а лихварі, відкупні операції, сформувався найбільший
адміністративно-державний апарат. Такі історичні особливості зумовили значну участь в
економічних процесах французької держави, що підтримує розвиток мануфактур, активну
зовнішньоторговельна політика.

Особливістю розвитку Німеччини було збереження політичної роздробленості держави, що з

іншими чинниками уповільнило розвиток капіталістичних відносин і зумовило важке
становище селянства[21. З. 234].

Проблеми економічного розвитку європейських країн дуже впливали на міжнародні

відносини. Рівень та темпи розвитку капіталістичних відносин, їхня стабільність багато в
чому визначали успіхи окремих держав у міжнародній політиці. Таким чином, у цій ситуації
Німеччина, Італія, Іспанія поступалися Англії, Франції, Голландії, втрачаючи своє лідируюче
положення

Також однією з важливих рис XVI ст. вважається зміна конфесійної ситуації в Європі.
Конфесійний принцип ляже основою формування міждержавних спілок і військових
конфліктів до середини XVII в. У XVI столітті змінився характер релігійного протистояння:
принциповими політичними противниками виступали представники різних конфесій
усередині християнської церкви, що призводило до міждержавного протистояння
європейських країн, порушувало єдність християнської Європи та послаблювало її у
боротьбі з мусульманською експансією в особі імперії Османа.

Османська імперія була чи не єдиною державою Сходу, яка не тільки змушувала європейців
зважати на себе, а й вселяла їм довгий час панічний страх. Османська імперія була
найсильнішою світовою державою, вже перетворилася на невід'ємну частину європейської
політичної структури. Утвердившись у Східному Середземномор'ї та на Балканах, вона стала
безпосередньо загрожувати Центральній та Західній Європі. Аж до 70-х років XVII ст. Порта
робила завойовницькі походи проти Європи. Вона позбавила Венецію більшості її морських
володінь, захопила значну частину Угорського королівства, нападала на італійські береги,
австрійські та польські землі, підкорила дунайські князівства. Лише до кінця століття Європа
змогла перейти у контрнаступ. Османська імперія стала важливим чинником у житті
європейських держав. Вони мали виробити свою зовнішньополітичну позицію перед
Порти[10].

У європейській політичній фразеології османи фігурували як "природний ворог", який має

бути вигнаний із Європи. Однак упродовж століть відносини з ним не обмежувалися війною.
Дедалі більша роль відводилася дипломатії. Процес виникнення дипломатичної служби
торкнувся і Порту» З середини XV остаточно XVI в. у Стамбулі з'явилися постійні
дипломатичні місії найзначніших європейських держав: Венеції, Франції, австрійських
Габсбургів, Польщі, Англії, Голландії тощо. Поруч із Венецією і Римом, Стамбул
перетворився на найважливіший дипломатичний центр, куди сходилися нитки міжнародної
політики та інформацію у тому, що у світі[24].
Все більшої ролі набувають протиріччя між великими державами. Ці держави створюють
навколо себе коаліції середніх та дрібних держав. Таким чином, у дипломатичні та військові
конфлікти виявляється втягнутою значна кількість великих і малих країн, і самі конфлікти
набувають загальноєвропейського характеру.

Зростає роль морського флоту у забезпеченні державних інтересів та захист торгівлі від
піратства. З'явилися нові типи кораблів, які мають більшу швидкість, маневреність,
вантажопідйомність, озброєні важкими знаряддями.

Створюється система постійних посольств при закордонних дворах, встановлюється

дипломатична ієрархія держав. Розробляється форма дипломатичного протоколу,
удосконалюється мова дипломатичного листування. У міжнародному праві розвивається
вчення про посольську недоторканність.

Серед причин, що викликали міжнародні конфлікти, були прикордонні суперечки,

династичні претензії, боротьба торгову монополію. В умовах формування національних
держав з особливою гостротою постало прикордонне питання. Невизначеність кордонів між
окремими країнами, збереження політичної самостійності деякими прикордонними
областями різних держав із спорідненим з мови та культури населенням перетворювали
прикордонні області на об'єкти запеклої боротьби. Серйозною перешкодою розвитку, держав
залишався середньовічний династичний принцип, з якого (шляхом шлюбів чи успадкування)
під владою одного государя могли бути країни й області, різні у національному відношенні і
роз'єднані територіально (приклад -- імперія Карла V)[8].

З XVI ст. посилюється боротьба за оволодіння морськими шляхами, ринками сировини та

збуту, за монопольну експлуатацію колоній. Торгові війни, відповідали інтересам буржуазії,
що формується, поєднуються з суто середньовічними колонізаційними походами на користь
дворянства.

У XVI ст. у Європі склалося три основні вузли міжнародних протиріч, що загрожували
войнами[17]:

1. зіткнення торгових і колоніальних інтересів Іспанії, з одного боку, і Франції та Англії - з

іншого, що вилилися в кінці XV - першій половині XVI ст. в Італійські війни, а в другій
половині XVI ст. у війну між Іспанією та Англією;

2. взаємини між європейськими державами та Османською імперією;

3. Боротьба між країнами Північної Європи за панування на Балтиці.

Франко-габсбурзьке протистояння (маючи на увазі і іспанських, і австрійських Габсбургів),
боротьба європейських країн за колонії, суперництво за переважання на північних морських
шляхах, османська експансія та багато інших, більш приватних міжнародних конфліктних
ситуацій, мали продовження і багато в чому визначили століття, історія якого найбільшою
подією міжнародного життя стала Тридцятирічна війна 1618--1648 гг.

24 жовтня 1648 р. у м. Мюнстер (Вестфалія) було підписано мир, який завершив

Тридцятилітню війну. Вестфальський світ традиційна історична наука найчастіше розглядає
як подію, яка заклала основи сучасного світового порядку – поділу світу на національні
держави та появу нових принципів міжнародного права. Таким чином, Вестфальський світ
започаткував складання нової системи міжнародних відносин, яка називається
Вестфальською.

Отже, бачимо, що передумовами формування Вестфальської системи міжнародних відносин

були досить складні процеси, які потребують докладного описи. Це потрібно для того, щоб
уявити картину, яка склалася перед Тридцятилітньою війною, а також щоб простежити, як ті
чи інші події вплинули на відносини між країнами і чому таки склалася ця система.

22.Поява великих держав і їхня роль у стабільності міжнародної системи.

З часу Віденського конгресу 1815 р. до шістдесятих років Великими

державами називались п'ять європейських країн: Велика
Британія, Франція, Австрія, Пруссія та Росія, вони мали найбільший
політичний вплив на життя Європи. Пізніше з 1870 р. до Великих
держав доєдналась Італія.[2]
Основними рисами системи, що сформувалася, були наступні.
1. Розвиток міжнародних відносин залежав від дуже вузького круга -
п'яти великих європейських держав. Взаємини Великобританії, Франції,
Пруссії (Німеччині), Росії, Австрії (Австро-Угорщині) визначали стан
справ на світовій арені. Позаєвропейські держави, так само як і малі
європейські держави перетворилися до цього часу з суб'єктів в об'єкти
безумовно європоцентричної системи міжнародних відносин.
2. Інтереси усіх великих європейських держав, за винятком
Великобританії і Росії, були сконцентровані майже виключно на Європі,
хоча в цей час відбувалася інтенсивна колонізація світу.
3. Однією з основ "європейського концерту" став принцип підтримки
балансу сил. Відповідальність же за підтримку внутрішньоєвропейського
балансу покладалася на великі держави.
7. XIX століття - століття "європейського концерту" - був часом
розквіту класичної дипломатії. "Уряди дев'ятнадцятого століття шукали
свій порятунок в дипломатії", оскільки система "Європейського
концерту"" охоплювала переважно політичну сферу. Дипломатія, за
допомогою якої формувалися міжнародні відносини, мала значну долю
автономії. Це забезпечувало свободу маневру при ухваленні
зовнішньополітичних рішень, жорстко не обумовлену обставинами
внутрішньополітичного характеру"
Каста європейських дипломатів належала до єдиної культури.
"Упродовж століття після Віденського конгресу зовнішня політика
великих держав формулювалася і здійснювалася дуже обмеженим
колом людей. І цей круг розділяв етичні і моральні норми єдиної
європейської цивілізації.
8. Безперечна заслуга "європейського концерту" полягає в тому, що в
період існування цієї системи були сформульовані і прийняті усіма
цивілізованими країнами нормативні акти про мирне рішення
міжнародних суперечок і про закони і звичаї війни, такі як Женевська
конвенція 1864 р., Санкт-петербурзька декларація 1868 р., Декларація
Брюссельської конференції 1874 р.І саме в період "європейського
концерту" до практики міжнародних відносин увійшли переговори про
обмеження і скорочення озброєнь.

23.Основні риси Вестфальської системи міжнародних відносин.

У процесі розвитку системи міжнародних відносин виокремлюється

кілька етапів, відмінних за змістом, структурою, характером взаємовідносин
між її складовими компонентами. Кожен з цих етапів послідовно проходив
фази становлення, консолідації, стійкого розвитку, кризи і розпаду. Ці етапи
являють собою типи структурної організації системи, що розвиваються за
власним алгоритмом, характерним для даної історичної епохи.
Вестфальську систему міжнародних відносин встановлено по закінченні
Тридцятирічної війни в Європі (1618-1648 рр.) між німецькими
протестантськими князями з одного боку, й католицькими князями та
імператором – з іншого, яка перетворилася з внутрішньогерманської на
загальноєвропейську. Проти габсбурзького альянсу (іспанські та австрійські
Габсбурги, католицькі князі Німеччини, за сприяння Папи Римського і
Польщі) виступила коаліція : німецькі протестантські князі, Франція, Швеція,
Данія, підтримувані Голландією, Великою Британією та Росією.
Початок формування Вестфальської системи було покладено
Вестфальським миром, укладеним 24 жовтня 1648 р. у формі двох
договорів, підготовлених на двох конгресах, що відбувались у містах
Вестфалії – Мюнстері й Оснабрюці.
Статті Вестфальського миру зафіксували нове співвідношення сил, яке
склалося в Європі.  Вестфальський мир  фактично санкціонував розпад
Священної Римської імперії германської нації на 355 самостійних держав.
Відтоді за ґрунтовну форму політичної організації суспільства править
"держава-нація", а домінуючим принципом міжнародних відносин стають
засади національного суверенітету.
 Вестфальською системою встановлено баланс сил великих держав,
передусім Королівств Франції, Великої Британії, Швеції, а також Австрії та
Речі Посполитої. Ця система відсунула на другий план Іспанію і Португалію.
Після Вестфальського миру змінилося співвідношення сил між
європейськими країнами і  Османською імперією на користь перших. Ця
система не повною мірою враховувала інтереси Царства Російського і
виключала Китай.
Основні характеристики Вестфальської системи міжнародних відносин:
- національна держава – основна форма політичної організації
суспільства;
- національний (державний) суверенітет – головний принцип
міжнародних відносин;
- ієрархія держав (слабкіші/могутніші);
- геополітична нерівність та система політичної рівноваги;
- встановлення чітких стабільних кордонів між європейськими
державами.
- формування євроцентристського світу. Вестфальська система спочатку
не мала глобального характеру, охоплювала Західну та Центральну
Європу. Пізніше вона інтегрувала до сфери своєї дії Східну Європу, Росію,
Середземномор’я, Північну Америку.  Європейська історія почала
перетворюватися на світову;
- головні силові центри Європи розгорнули боротьбу за поділ світу;
- кінець глобальної ізольованості цивілізацій та культур унаслідок
Великих географічних відкриттів;
- розвиток капіталістичних відносин.
Після Французької Революції 1789-1794 рр. відбулося остаточне
зміцнення системи національних держав, що продовжило і закріпило
Вестфальську систему. На тому етапі держава постулювала себе гарантом
безпеки своїх громадян і тим часом розвивала націоналізм як чинник-
ствердження необхідності збігання єдності національної з політичною. 
Затверджувалася теорія "політичної легітимності", за якою національна
держава має право на існування лише тоді, коли кордони країни збігаються
з етнічними її межами.
Поряд з державою-нацією і закріпленням національного суверенітету в
міжнародних відносинах закріплюється система політичної рівноваги –
компроміс між принципами суверенітету і загального інтересу. У процесі
функціонування Вестфальська система змушувала кожного з її учасників
обмежувати свої експансіоністські наміри. Одним з головних засобів
підтримки рівноваги були різноманітні види коаліцій.
Із встановленням Вестфальської системи відносини між країнами Заходу
вперше отримали систематизацію. З певними модифікаціями вона
проіснувала до 1939 р., тобто до початку Другої світової війни. Деякі
елементи цієї системи продовжували діяти й у період Ялтинсько-
Потсдамської системи міжнародних відносин. Вестфальську  систему
міжнародних відносин поділяють на кілька етапів (або підсистем),
об'єднаних спільними закономірностями, але відмінних за особливостями,
характерними для конкретного періоду відносин між державами.
Найчастіше виокремлюють кілька підсистем Вестфальської системи, які
розглядаються як нібито самостійні: систему англо-французького
суперництва і боротьби за колонії в ХVІІ-ХVШ ст.; систему "європейського
концерту націй" або Віденського конгресу в ХІХ ст.; більш глобальну за
географічними ознаками Версальсько-Вашингтонську систему між двома
світовими війнами, Ялтинсько-Потсдамську систему.

24.Вплив наполеонівських війна насистему міжнародних відносин кінця 18

– початку 19 століття.

після Наполеонівських воєн склалася система МВ, яка отримала назву

Віденська система міжнародних відносин. Була нормативно
закріплена Віденським конгресом 1814—1815 рр. На конгресі, що проходив у
Відні під головуванням Меттерніха, брали участь представники всіх
європейських держав за винятком Османської імперії. В рамках цієї системи
вперше було сформульовано поняття великі держави (тоді в першу чергу Росія,
Австрія, Велика Британія), остаточно оформилася багатостороння дипломатія.
Багато дослідників називають Віденську систему міжнародних відносин
першим прикладом колективної безпеки, що було актуально протягом 35 років,
до початку Кримської війни. Також були систематизовані й
уніфіковані дипломатичні ранги (посол, посланник і повірений в справах) і
чотири типи консульських установ. Були визначені дипломатичний імунітет і
дипломатична валіза.
Віденський конгрес відіграв ключову роль формуванні стійкої парадигми
відносин між провідними європейськими державами. Почалася епоха
«Європейського концерту» – балансу сил між європейськими державами.
Європейський концерт базувався на загальній згоді великих держав: Росії,
Австрії, Пруссії, Франції, Великобританії. Будь-яке загострення відносин з-
поміж них могло призвести до руйнації міжнародної системи.
На відміну від Вестфальської системи міжнародних відносин (після 1648 року)
елементами Віденської системи виступали як держави, а й коаліції держав.
Однією із засад європейського концерту став принцип підтримки балансу сил.
Відповідальність за це покладалася на великі держави. Ця відповідальність
реалізовувалась через проведення великої кількості міжнародних конференцій
для врегулювання проблем, які загрожували світу. Серед таких конференцій
важливе значення мали Паризький конгрес 1856, Лондонська конференція 1871,
Берлінська конференція 1878 року.
У межах балансу сил держави могли змінювати склад союзників для
забезпечення власних інтересів, не порушуючи при цьому загальної структури
союзів та характеру міжнародних відносин.
Європейський концерт, залишаючись формою гегемонії великих держав,
уперше ефективно обмежив свободу дій цих держав на міжнародній арені.
Хоча анексії та контрибуції залишалися формами міжнародної практики, великі
держави вже не розглядали як реальну мету розчленування чи ліквідацію іншої
великої держави.
У часи існування Віденської системи поняття політичної рівноваги набуває
більш широкого тлумачення. Завдяки встановленому Віденською системою
балансу сил війни та збройні конфлікти в Європі тимчасово майже
припиняються за винятком незначних.
Віденська міжнародна система мала на меті утвердження встановленого в
результаті наполеонівських воєн співвідношення сил, закріплення кордонів
національних держав. Російська імперія остаточно закріпила за собою
Фінляндію, Бессарабію і розширила свої західні кордони за рахунок Речі
Посполитої, розділивши її між собою, Австрією та Пруссією.
Віденська система зафіксувала нову географічну карту Європи, нове
співвідношення геополітичних сил. В основу цієї системи було покладено
імперський принцип контролю географічного простору в межах колоніальних
імперій. Під час Віденської системи остаточно сформувалися імперії:
Британська (1876), Німецька (1871), Французька (1852). 1877 року турецький
султан взяв собі титул «Імператор османів». Росія стала імперією значно раніше
- 1721 року.

25.Передумови виникнення Віденської системи.

Віденська система міжнародних відносин — система міжнародних

відносин, що склалася після Наполеонівських воєн. Була нормативно
закріплена Віденським конгресом 1814—1815 рр. На конгресі, що
проходив у Відні під головуванням Меттерніха, брали участь
представники всіх європейських держав за винятком Османської імперії.
В рамках цієї системи вперше було сформульовано поняття великі
держави (тоді в першу чергу Росія, Австрія, Велика Британія), остаточно
оформилася багатостороння дипломатія. Багато дослідників називають
Віденську систему міжнародних відносин першим прикладом колективної
безпеки, що було актуально протягом 35 років, до початку Кримської
війни. Також були систематизовані й уніфіковані дипломатичні
ранги (посол, посланник і повірений в справах) і чотири типи
консульських установ. Були визначені дипломатичний імунітет і
дипломатична валіза.
 Основними рисами системи, що сформувалася, були наступні.
1. Розвиток міжнародних відносин залежав від дуже вузького круга -
п'яти великих європейських держав. Взаємини Великобританії, Франції,
Пруссії (Німеччині), Росії, Австрії (Австро-Угорщині) визначали стан справ
на світовій арені. Позаєвропейські держави, так само як і малі європейські
держави перетворилися до цього часу з суб'єктів в об'єкти безумовно
європоцентричної системи міжнародних відносин.
2. Інтереси усіх великих європейських держав, за винятком
Великобританії і Росії, були сконцентровані майже виключно на Європі,
хоча в цей час відбувалася інтенсивна колонізація світу.
3. Однією з основ "європейського концерту" став принцип підтримки
балансу сил. Відповідальність же за підтримку внутрішньоєвропейського
балансу покладалася на великі держави.
7. XIX століття - століття "європейського концерту" - був часом розквіту
класичної дипломатії. "Уряди дев'ятнадцятого століття шукали свій
порятунок в дипломатії", оскільки система "Європейського концерту""
охоплювала переважно політичну сферу. Дипломатія, за допомогою якої
формувалися міжнародні відносини, мала значну долю автономії. Це
забезпечувало свободу маневру при ухваленні зовнішньополітичних
рішень, жорстко не обумовлену обставинами внутрішньополітичного
характеру"
Каста європейських дипломатів належала до єдиної культури.
"Упродовж століття після Віденського конгресу зовнішня політика великих
держав формулювалася і здійснювалася дуже обмеженим колом людей. І
цей круг розділяв етичні і моральні норми єдиної європейської цивілізації.
8. Безперечна заслуга "європейського концерту" полягає в тому, що в
період існування цієї системи були сформульовані і прийняті усіма
цивілізованими країнами нормативні акти про мирне рішення міжнародних
суперечок і про закони і звичаї війни, такі як Женевська конвенція 1864 р.,
Санкт-петербурзька декларація 1868 р., Декларація Брюссельської
конференції 1874 р.І саме в період "європейського концерту" до практики
міжнародних відносин увійшли переговори про обмеження і скорочення
озброєнь.

26.«Віденський концерт».

Першою стійкою міжнародною системою став т.з. "європейський

концерт", який сформувався на Віденському конгресі 1815 р. і пішов з
історичної сцени фактично тільки після світових воєн двадцятого століття.
Це найважливіший етап в історії міжнародних відносин, що зробив
найсильнішу дію на сучасний світ. Основними рисами системи, що
сформувалася, були наступні.
1. Розвиток міжнародних відносин залежав від дуже вузького круга -
п'яти великих європейських держав. Взаємини Великобританії, Франції,
Пруссії (Німеччині), Росії, Австрії (Австро-Угорщині) визначали стан справ
на світовій арені. Позаєвропейські держави, так само як і малі європейські
держави перетворилися до цього часу з суб'єктів в об'єкти безумовно
європоцентричної системи міжнародних відносин.
2. Інтереси усіх великих європейських держав, за винятком
Великобританії і Росії, були сконцентровані майже виключно на Європі,
хоча в цей час відбувалася інтенсивна колонізація світу.
3. Однією з основ "європейського концерту" став принцип підтримки
балансу сил. Відповідальність же за підтримку внутрішньоєвропейського
балансу покладалася на великі держави.
7. XIX століття - століття "європейського концерту" - був часом розквіту
класичної дипломатії. "Уряди дев'ятнадцятого століття шукали свій
порятунок в дипломатії", оскільки система "Європейського концерту""
охоплювала переважно політичну сферу. Дипломатія, за допомогою якої
формувалися міжнародні відносини, мала значну долю автономії. Це
забезпечувало свободу маневру при ухваленні зовнішньополітичних
рішень, жорстко не обумовлену обставинами внутрішньополітичного
характеру"
Каста європейських дипломатів належала до єдиної культури.
"Упродовж століття після Віденського конгресу зовнішня політика великих
держав формулювалася і здійснювалася дуже обмеженим колом людей. І
цей круг розділяв етичні і моральні норми єдиної європейської цивілізації.
8. Безперечна заслуга "європейського концерту" полягає в тому, що в
період існування цієї системи були сформульовані і прийняті усіма
цивілізованими країнами нормативні акти про мирне рішення міжнародних
суперечок і про закони і звичаї війни, такі як Женевська конвенція 1864 р.,
Санкт-петербурзька декларація 1868 р., Декларація Брюссельської
конференції 1874 р.І саме в період "європейського концерту" до практики
міжнародних відносин увійшли переговори про обмеження і скорочення
озброєнь.

27.Священний союз імператорів.

Близько 200 років тому троє монархів: прусський король Фрідрих Вільгельм ІІІ,
австрійський цісар Франц І і російський імператор Алєксандр І, – підписали
Акт про створення Священного Союзу. Новий альянс мав стати ґарантією того
ладу, що встановився у Європі внаслідок 25 конфліктів, спричинених Великою
французькою революцією та війнами Імператора Французів Наполеона І.
Монархи зібралися у вересні 1815 року в Парижі, щоб остаточно надати
леґітимності рішенням Віденського конгресу та знайти надійні засоби для їх
упровадження та забезпечення у наступні десятиріччя.
 
У всіх на пам'яті ще були "Сто днів" Наполеона, коли екс-імператор на диво
легко вибрався зі заслання на острові Ельба та за лічені дні відновив свою владу
у Франції. Небагато бракувало, щоби Бонапарт ще й переміг би союзні
британську та прусську армію 22 червня 1815 року біля Брюсселя. Хоча
Наполеона після Ватерлоо відправили цього разу подалі – на острів Святої
Єлени у Південній півкулі, страх перед новими революціями й "узурпаторами"
залишався.
 
В Акті про створення Священного Союзу є багато святенницького
пишномовства. Троє монархів urbi et orbi обіцяли виявити світові непохитну
рішучість "як в управлінні довіреними їм державами, так і в політичних
відносинах до всіх інших урядів", керуватися заповідями Святої Віри, Любові,
Правди й Миру.
 
Ініціатором створення Священного Союзу був російський цар та імператор
Алєксандр І, що після Віденського конгресу додав до своїх титулів ще й
Польське королівство. Щоправда хотілося йому стати ще й королем Галичини
та Володимирії. Але не вдалося спокусити Австрію відректися від нашого
краю. Австрія й так утратила надто багато на початку ХІХ ст. (Бельгію, або
Австрійські Нідерланди, та Нову Ґаліцію, зокрема, Холмщину), щоби ще
дарувати москалям "Ґаліцкую Русь".
 
Текст Акту написала російському імператорові ліфляндська баронеса Барбара-
Юлія Крюнер з роду Фітінгофів (1764–1824). Як писав французький історик
Дебідур, "ця непересічна жінка, що пережила доволі легковажну молодість,
захопилася благочестям, яке доходило до екзальтації" ¹. Вона мала значний
вплив на Алєксандра І.
Троє монархів, що уклали Священий Союз, вважали себе пов’язаними
нерозривним братерством, і навіть "єдиноземцями". Вони зобов’язувалися
надавати собі навзаєм підтримку й допомогу, та залишатися "батьками родини"
для своїх підданих та військових. Прусський лютеранин Фрідрих Вільгельм,
австрійський католик Франц і московський православний Алєксандр мали
бачити у підлеглих їм народах "єдину християнську націю".
 
Міжнародною мовою спілкування тодішніх монархів та провідних
європейських верств залишалася мова переможеної Франції. Лише під кінець
ХІХ століття, коли майже всі європейські монархи стали нащадками
британської королеви Вікторії, на роль інтернаціональної мови монархічного
спілкування стала претендувати англійська.
 
Але 1815 року Британія ще не поспішала занадто анґажуватися у справи
континентальної Європи, тому не стала членом Священного Союзу.
 
Натомість французький король Луї (Людовик) XVIII намагався якнайшвидше
полагодити справи з країнами-переможцями і погодився на їхні умови, що
передбачали сплату контрибуції до 700 мільйонів франків і окупацію 120-
тисячними військами країн переможців (по 30 тисяч від Росії, Британії, Австрії
та Пруссії). Командувачем окупаційного війська став переможець під Ватерлоо
– британський генерал Веллінгтон.
 
19 листопада до Священного Союзу приєднали Францію, а протягом двох років
– більшість європейських держав. Оттоманську імперію як нехристиянську
країну вирішили до Священного Союзу не приймати.
 
Періодично проводилися «саміти» (конгреси) найвищих правлячих осіб держав
і голів урядів Священного Союзу: в Ахені (1818); у Троппау (тепер чеська
Опава, 1820); у Лайбаху (тепер словенська Любляна, 1821); в італійській
Вероні, яка тоді перебувала під владою Австрії (1822). Відбувалися й зустрічі
окремих монархів, зокрема, Александра І та Франца І у Чернівцях у жовтні
1823 року.
Для утримання "спокою та порядку" в Європі проводилися спільні акції держав
Священного Союзу. Так у березні 1820 року австрійське військо зайняло
Неаполь і придушило революційний рух в Королівстві Обох Сицилій. У квітні
1823-го 80-тисячна французька армія була введена в Іспанію, де придушила
революційний рух і відновила владу короля Фердинанда VII.
 
Суперечливим викликом для Союзу стала боротьба Греції за незалежність у
1821–1832 роках, коли серед європейських монархів не було згоди щодо
підтримки цієї революції.
 
Поважною кризою для Священного Союзу став 1830 рік, коли відбулася
революція у Франції, Бельгія проголосила незалежність від Нідерландів, а в
Польщі почалося повстання проти Російської імперії. Франція та Британія
схилялися до збройної допомоги Польщі. Натомість Пруссія й Австрія
дотримувалися нейтралітету, побоюючись поширення повстання на Галичину
та Познаньщину.

У 1849 році російський імператор Ніколай І допоміг молодому цісарю Францу

Йосифу І, надіславши військо під командою Івана Паскевича для придушення
угорського повстання. Допомога Франції та Британії Османській імперії
у Східній (Кримській) війні проти Росії (1853–1856) остаточно поховала
Священний Союз.
 
Але завдяки Священному Союзові вдалося протягом майже чотирьох
десятиліть уникнути міждержавних збройних конфліктів у Європі.

28.Вплив Східного питання на міжнародну систему 19 століття.

Східне питання — умовне, прийняте в дипломатії та історичній літературі,

позначення міжнародних протиріч в 18 — початку 20 ст., пов'язаних розпадом
Османської імперії, поширенням національно-визвольного руху серед народів, що
населяли імперію, і боротьбою європейських великих держав (Австрії, з 1867 р. —
Австро -Угорщини), Великобританії, Прусії (з 1871 — Німеччини), Росії, Франції,
Італії, а згодом і США) за розділ її володінь, в першу чергу — європейських.

Термін Східне питання вперше було вжито на Веронському конгресі 1822 р.

Священного союзу під час обговорення положення, що виникло на Балканах у зв'язку
з Грецьким національно-визвольних повстанням 1821—1829 рр. проти Туреччини.

Перший період [ред.]

Перший період історії Східного питання охоплює період часу з 2-ї половини 18 ст. до
Кримської війни 1853—1856 рр. Характеризується, головним чином, зростаючою
роллю Росії на Близькому Сході. В результаті звитяжних війн з Туреччиною 1768—
1774, 1787—1791, 1806—1812, 1828—1829 Росія закріпила за собою Південну
Україну, Крим, Бесарабію, частину Кавказу і міцно утвердилася на берегах Чорного
моря, а також виборола право проходу через Босфор і Дарданелли для свого
торгового флоту відповідно до Кючук-Кайнарджийського миру 1774 р. і військових
кораблів відповідно до російсько-турецьких союзних договорів 1799 та 1805 рр.

Автономія Сербії (1829 р.), обмеження влади султана над Молдовою та Валахії
(1829), незалежність Греції (1830 р.), а також закриття Дарданеллської протоки для
військових судів іноземних держав, крім Росії (Ункяр-Іскелесійський договір 1833 р.),
в значній мірі стали результатами успіхів російської зброї. Незважаючи на
експансіоністські цілі, які переслідував царизм стосовно Османської імперії,
становлення на Балканському півострові незалежних держав було історично
прогресивним наслідком перемог російської армії над султанського Туреччиною.

Політика Росії на Близькому Сході зіштовхувалася з експансією інших європейських

держав. На зламі 18-19 ст. головну роль тут намагалася грати Франція. З метою
завоювання східних ринків і перелому колоніального переважання Великобританії
Директорія, а потім Наполеон I прагнули територіальних захоплень за рахунок
Османської імперії (Єгипетська експедиція 1798—1801) та придбання сухопутних
доступів до Індії. Загострення російсько-французьких протиріч і зокрема у Східному
питанні, в значній мірі визначило невдачу переговорів Наполеона I з Олександром I в
1807—1808 рр. про розподіл Османської імперії.
Нове загострення Східного питання було викликано повстанням греків в 1821 проти
турецького панування, зростанням розбіжностей між Росією та Великобританією, а
також протиріччями всередині Священного союзу. Турецько-єгипетські конфлікти
1831—1833 та Єгипетська криза 1839—1841 рр., що загрожували збереженню влади
султана над Османською імперією, супроводжувалися втручанням великих держав.
Ункяр-Іскелесійський договір про союз між Росією і Туреччиною був апогеєм
політико-дипломатичних успіхів російського царизму у Східному питанні.

Проте натиск з боку Великобританії й Австрії і особливо прагнення Миколи I до

політичної ізоляції Франції спонукали царський уряд укласти вигідні насамперед для
Великобританії Лондонської конвенції 1841 р. Царський уряд був змушений
відмовитися від вигод Ункяр-Іскелесійського договору і разом з іншими державами
погодитися спостерігати за підтримкою цілісності та незалежності Оттоманської
імперії, а також визнати закриття проток Босфор і Дарданелли для іноземних
військових судів, в тому числі і для російських.

Другий період [ред.]

Другий період історії Східного питання відкривається Кримською війною 1853—1856 і

завершується в кінці 19 в. У ці роки Великобританія, Франція і ряд інших західних
держав під виглядом збереження «status quo», цілісності Османської імперії і
рівноваги сил в Європі домагалися усунення впливу Росії на Балканському
півострові, а також зміцнення і розширення їх власних позицій в Туреччині.

Великобританія, Франція і Австрія прагнули відірвати від Туреччини за зручних

обставин її окраїнні території (захоплення Великобританією в 1878 Кіпру і в 1882
Єгипту, окупація Австро-Угорщиною у 1878 Боснії та Герцеговини і Францією у 1881
р. Тунісу).

Кримська війна сприяла зміцненню позицій французького та англійського капіталу в

Османській імперії і прискорила процес перетворення її у напівколоніальную країну.
Разом з тим виявлена слабкість Росії порівняно з капіталістичними країнами Західної
Європи визначила занепад впливу царизму в міжнародних справах, у тому числі у
Східному питанні. Це яскраво проявилося в рішеннях Берлінського конгресу 1878,
коли після виграшу у війні з Туреччиною царський уряд змушений був погодитися на
перегляд Сан-Стефанський мирного договору 1878 р.

Тим не менш створення єдиної Румунського держави (1859—1861) та проголошення

незалежності Румунії (1877) були досягнуті завдяки Росії, а звільнення болгарського
народу від турецького панування і створення болгарського національної держави
(1878) стали результатом перемоги Росії у війні з Туреччиною 1877—1878 рр.
Спираючись на допомогу Росії, Сербія і Чорногорія домоглися міжнародно-правового
визнання незалежності. Прагнення Австро-Угорщини до економічної і політичної
гегемонії на Балканському півострові викликало з 70-х рр. 19 ст. зростання
антагонізму у Східному питанні між Росією та Австро-Угорщиною.

Третій період [ред.]

З настанням епохи імперіалізму відкривається третій період історії Східного питання.

Поява нових осередків світових конфліктів призводила до деякого зменшення ваги
Східного питання в системі протиріч європейських держав. Однак загострення
боротьби за переділ світу вело до поглиблення протиріч і на Близькому Сході.
Особливо бурхливу експансію в цьому районі з кінця 19 ст. розвивала Німеччина.
Будівництво Багдадської залізниці і підпорядкування військово-політичного впливу
німецького імперіалізму турецької правлячої верхівки на чолі з Абдул-Хамідом II, а
трохи пізніше і молодотурок забезпечили на початку 20 ст. переважання позицій
Німеччини в Османській імперії.

Німецька експансія сприяла посиленню російсько-німецького і особливо англо-

німецького антагонізму. Крім того, активізація експансіоністської політики Австро-
Угорщини на Балканському півострові (анексія Боснії та Герцеговини і прагнення до
одержання виходу до Егейського моря), що спирається на підтримку Німеччини,
призвела до крайньої напруженості в австро-російських відносинах (Боснійська криза
1908—1909 рр.). Однак царський уряд, позиції якого були послаблені поразкою у
війні з Японією та Революцією 1905—1907 рр., дотримувались вичікувального та
обережного курсу.

Між тим розширення національно-визвольного руху підвладних султану народів —

вірменів, македонців, албанців, населення Криту, арабів — супроводжувалося
втручанням європейських держав у внутрішні справи Туреччини. Балканські війни
1912—1913 рр., прогресивним результатом яких було звільнення Македонії, Албанії
та грецьких островів Егейського моря від турецького панування, в той же час
свідчили про перехід Східного питання у критичну фазу.

Участь Туреччини у Першій світовій війні на боці германо-австрійського блоку

дозволило Німеччини перетворити Османську імперію на свого фінансового та
військового васала. Разом з тим секретні угоди, укладені в роки війни між учасниками
Антанти (англо-російсько-французькі угоду 1915 р., Угода Сайкса-Піко 1916 р. та ін.),
передбачали перехід Стамбулу і Чорноморських проток до Росії і розділ Азіатської
частини Туреччини між союзниками.

Військовий розгром Туреччини державами Антанти (Мудросське перемир'я 1918 р.)

виніс на порядок денний їх політики захоплення не тільки арабських та інших
нетурецьких територій Османської імперії, але і власне турецьких земель. Плани
такого роду обговорювалися на Паризької мирної конференції 1919—1920 рр., де в
числі інших був висунутий проект передачі Туреччини під мандат США. Після
тривалих переговорів, у ході яких виявилися гострі суперечності в таборі переможців,
був підготовлений кабальний для Туреччини Севрський мирний договір 1920 р.
Однак розгорнена під впливом Жовтневої революції національно-визвольна
боротьба турецького народу створювала перешкоди проведенню в життя цього
договору.

Радянський уряд скасував таємні договори, у тому числі договори та угоди, що

стосувалися розділу Туреччини, і здійснював національно-визвольної боротьби
турецького народу проти імперіалістичної інтервенції Антанти. На уламках колишньої
багатонаціональної Османської імперії утворилося незалежне національна турецька
держава.

29. Колоніальні імперії як чинник формування і розвитку міжнародної системи.

У другій половині 19 ст. йде бурхливий розвиток капіталізму, що переходить до

імперіалістичної стадії. До початку 20 ст. майже весь колоніальний світ виявляється
поділеним і починаються зіткнення між імперіалістичними державами та їх об'єднаннями.
Для останніх десятиліть 19 ст. властива боротьба за захоплення ще вільних колоніальних
територій, гарячково завершується поділ світу. Ні в Африці, ні в Полінезії, ні в Азії, ні в
Америці на кінець 19 ст. вже майже не лишається не поділених територій.
У цей час зароджується проблема переділу колоній між найпотужнішими імперіалістичними
державами світу. На вирішення цього завдання спрямована зовнішня політика і діяльність
дипломатії провідних імперіалістичних держав: Англії, Франції, Німеччини, Росії, Північно-
американських Сполучених штатів, Японії. На економічно передові раніше Англію і
Францію починають тиснути молоді капіталістичні країни — Німеччина, США, Японія.
Услід за європейськими країнами на шлях імперіалізму стає і Російська імперія.
Колоніальна політика усіх цих держав дещо розрізнялася, внаслідок особливостей
імперіалізму в них та різної інтенсивності його розвитку.

 Імперіалізм Англії набув переважно колоніального характеру і вирізнявся

масштабом вивозу капіталу у велетенські колонії.
 Французький імперіалізм мав лихварський характер, капітали вкладалися у
державні позики і почасти вивозились у колонії.
 Німеччина вирізнялася хижацьким різновидом імперіалізму, що обумовлювався
пізнішим розвитком капіталізму та наявністю потужного військового апарату
мілітаристської Пруської монархії — кістяка новоствореної Німецької імперії.
 Росія на той час була ще капіталістично відсталою країною з військово-
феодальним характером імперіалізму і деспотичним характером влади.
 Японський імперіалізм, внаслідок особливостей історії розвитку країни, мав
змішаний військово-феодальний та агресивно-мілітаристський характер.
Створення Німецької імперії змінило співвідношення сил у Європі.
Наприкінці 1870-х у політиці держав на перше місце виходить боротьба за колонії.
Захоплення Єгипту Англією, російсько-турецька та англійсько-афганська війни, а
також завоювання Туркменістану Росією наприкінці 1870—1880 років загострили англо-
французькі та російсько-англійські стосунки. У Середній Азії зіткнулися два зустрічних
потоки експансії. І Росія, і Англія вели наступальну політику і при цьому обидві держави
стереглися одна одної. Такі ж обставини склалися на Близькому Сході: і Росія, і Англія
домагалися переважного впливу у Константинополі і всілякими засобами перешкоджали
одна одній у досягненні мети. Росія, прагнучи контролю над протоками, провадила
наступальну політику, одночасно ж вона і захищалася, намагаючись запобігти переходу до
Англії «ключів від Чорного моря»[3].
Франко-італійське суперництво загострилося після приєднання до Французької
імперії Тунісу. Попри відносно мирний характер стосунків між державами у Європі, поза її
межами відбувалися безперервні колоніальні експедиції та війни. Врешті-решт вони
призвели до кількох міжнародних криз.
Франція намагалася захопити Судан, що мало не призвело до війни із Англією 1898 року.
Японія розпочала війну супроти Китаю, що загострило далекосхідну проблему внаслідок
одночасних намагань Росії поширити свою далекосхідну експансію на Китай. Її дії
викликали загострення відносин також із Англією. У Туреччині зіткнулися інтереси
Німеччини, Англії та Росії. Росія намагалася не допустити, щоб на шляху її експансії на
Близький Схід та Балкани контроль над протоками перейшов із рук Туреччини до великої
держави-суперниці.
У 90-х роках колоніальна політика Німеччини поставила питання про докорінний переділ
світу, зачіпаючи, насамперед, колоніальні інтереси Англії. На ґрунті спільної боротьби із
Німеччиною у 1904—1907 роках формується троїста Антанта: Англія, Франція, Росія.
На межі 19-20-го століть відбуваються перші війни за переділ колоній та сфер
впливу: іспано-американська, англо-бурська, російсько-японська. Виникає конфлікт між
Німеччиною, Францією та Англією з приводу Марокко. Австро-Угорщина анексує Боснію та
Герцоговину, що мало не призводить до війни із Росією. 1911 року спалахнула війна між
Італією і Туреччиною за Триполітанію. У 1912—1913 роках відбуваються Балканські війни.
Із розвитком фінансового капіталу, відповідно до його провідної ролі, змінюються засоби
проведення колоніальної політики. Політику держав все частіше проводять у життя
міжнародні ділки, фінансові агенти великого масштабу, економічні та політичні агенти-
розвідники. Насамперед змінюються методи діяльності у колоніях та фінансово та політично
залежних країнах. Звичайними заходами стають фінансовий контроль, концесії, позики,
економічна розвідка, нав'язування радників. Поряд із таким мирним проникненням
провадиться і підривна робота у формі підготовки повстань, державних переворотів,
створення маріонеткових урядів (як, наприклад, створений Радянською Росією
у Смоленську, під час війни із Польщею, Тимчасовий Польський Революційний
комітет пол. Tymczasowy Komitet Rewolucyjny Polski).
Боротьбою за перерозподіл колоній та сфер впливу у першу чергу була викликана також
війна 1914—1918 років. Головними були суперечності між Англією і Німеччиною, анексія
Ельзасу та Лотарингії, прагнення Росії до Константинополя. Як привід для боротьби
використовувався також той факт, що російський царизм був останнім оплотом
загальноєвропейської реакції, що дозволяло виставляти фактично грабіжницьку війну як
«майже визвольну» і проголошувати захист батьківщини від «російського варварства» [4].
У Сибіру Росія поводила політику, що вела до вимирання місцевого населення. Московська
влада також боялася посилення регіональної влади околиць Російської імперії[5].
Зіткнення інтересів Росії та Англії у Середній Азії, на Близькому Сході та на Балканах.
Афганістан, Індія.
За розмірами колоніальної експансії у цей період перед ведуть Англія та Франція.
Площа колоніальних володінь Англії зростає більш ніж на 10 млн км²:

 у Африці це Золотий берег і острів Сокотра (1876), Трансвааль (1877, 1900),

Єгипет (1882) та Єгипетський Судан (1899), частина Сомалі (1884), Бечуаналенд
(1885, 1889), Занзібар (1890, Ньясса (1891), Уганда (1894), Ашанті (1896),
Північна та Південна Нігерія (1885, 1900), Кенія (1896—1906);
 у інших частинах земної кулі: острови Фіджі (1874) та Тонга (1899), Кіпр (1878),
Малакка (1874—1908), північна частина острова Борнео (1888) та деякі інші
території.
Франція в той самий час надбала собі близько 10 млн км².
Росія до початку 80-х років 19 ст. закінчує колонізацію Кавказу, а до 1895 року збільшує
свою територію на понад 1 млн км².

30.Трансформація міжнародної системи у другій половині 19 століття.

У другій половині 19 ст. йде бурхливий розвиток капіталізму, що переходить до

імперіалістичної стадії. До початку 20 ст. майже весь колоніальний світ
виявляється поділеним і починаються зіткнення між імперіалістичними
державами та їх об'єднаннями.
Для останніх десятиліть 19 ст. властива боротьба за захоплення ще вільних
колоніальних територій, гарячково завершується поділ світу. Ні в Африці, ні в
Полінезії, ні в Азії, ні в Америці на кінець 19 ст. вже майже не лишається не
поділених територій.
У цей час зароджується проблема переділу колоній між найпотужнішими
імперіалістичними державами світу. На вирішення цього завдання
спрямована зовнішня політика і діяльність дипломатії
провідних імперіалістичних держав: Англії, Франції, Німеччини, Росії, Північн
о-американських Сполучених штатів, Японії. На економічно передові раніше
Англію і Францію починають тиснути молоді капіталістичні країни —
Німеччина, США, Японія. Услід за європейськими країнами на шлях
імперіалізму стає і Російська імперія.
Колоніальна політика усіх цих держав дещо розрізнялася, внаслідок
особливостей імперіалізму в них та різної інтенсивності його розвитку.

 Імперіалізм Англії набув переважно колоніального характеру і

вирізнявся масштабом вивозу капіталу у велетенські колонії.
 Французький імперіалізм мав лихварський характер, капітали
вкладалися у державні позики і почасти вивозились у колонії.
 Німеччина вирізнялася хижацьким різновидом імперіалізму, що
обумовлювався пізнішим розвитком капіталізму та наявністю
потужного військового апарату мілітаристської Пруської монархії —
кістяка новоствореної Німецької імперії.
 Росія на той час була ще капіталістично відсталою країною з
військово-феодальним характером імперіалізму і деспотичним
характером влади.
 Японський імперіалізм, внаслідок особливостей історії розвитку
країни, мав змішаний військово-феодальний та агресивно-
мілітаристський характер.
Створення Німецької імперії змінило співвідношення сил у Європі.
Наприкінці 1870-х у політиці держав на перше місце виходить боротьба за
колонії.
Захоплення Єгипту Англією, російсько-турецька та англійсько-афганська війни,
а також завоювання Туркменістану Росією наприкінці 1870—1880 років
загострили англо-французькі та російсько-англійські стосунки. У Середній Азії
зіткнулися два зустрічних потоки експансії. І Росія, і Англія вели наступальну
політику і при цьому обидві держави стереглися одна одної. Такі ж обставини
склалися на Близькому Сході: і Росія, і Англія домагалися переважного впливу
у Константинополі і всілякими засобами перешкоджали одна одній у
досягненні мети. Росія, прагнучи контролю над протоками, провадила
наступальну політику, одночасно ж вона і захищалася, намагаючись запобігти
переходу до Англії «ключів від Чорного моря»[3].
Франко-італійське суперництво загострилося після приєднання до Французької
імперії Тунісу. Попри відносно мирний характер стосунків між державами у
Європі, поза її межами відбувалися безперервні колоніальні експедиції та війни.
Врешті-решт вони призвели до кількох міжнародних криз.
Франція намагалася захопити Судан, що мало не призвело до війни із Англією
1898 року. Японія розпочала війну супроти Китаю, що загострило далекосхідну
проблему внаслідок одночасних намагань Росії поширити свою далекосхідну
експансію на Китай. Її дії викликали загострення відносин також із Англією. У
Туреччині зіткнулися інтереси Німеччини, Англії та Росії. Росія намагалася не
допустити, щоб на шляху її експансії на Близький Схід та Балкани контроль над
протоками перейшов із рук Туреччини до великої держави-суперниці.
У 90-х роках колоніальна політика Німеччини поставила питання про
докорінний переділ світу, зачіпаючи, насамперед, колоніальні інтереси Англії.
На ґрунті спільної боротьби із Німеччиною у 1904—1907 роках формується
троїста Антанта: Англія, Франція, Росія.
На межі 19-20-го століть відбуваються перші війни за переділ колоній та сфер
впливу: іспано-американська, англо-бурська, російсько-японська. Виникає
конфлікт між Німеччиною, Францією та Англією з приводу Марокко. Австро-
Угорщина анексує Боснію та Герцоговину, що мало не призводить до війни із
Росією. 1911 року спалахнула війна між Італією і Туреччиною за Триполітанію.
У 1912—1913 роках відбуваються Балканські війни.
Із розвитком фінансового капіталу, відповідно до його провідної ролі,
змінюються засоби проведення колоніальної політики. Політику держав все
частіше проводять у життя міжнародні ділки, фінансові агенти великого
масштабу, економічні та політичні агенти-розвідники. Насамперед змінюються
методи діяльності у колоніях та фінансово та політично залежних країнах.
Звичайними заходами стають фінансовий контроль, концесії, позики,
економічна розвідка, нав'язування радників. Поряд із таким мирним
проникненням провадиться і підривна робота у формі підготовки повстань,
державних переворотів, створення маріонеткових урядів (як, наприклад,
створений Радянською Росією у Смоленську, під час війни із
Польщею, Тимчасовий Польський Революційний комітет пол. Tymczasowy
Komitet Rewolucyjny Polski).
Боротьбою за перерозподіл колоній та сфер впливу у першу чергу була
викликана також війна 1914—1918 років. Головними були суперечності між
Англією і Німеччиною, анексія Ельзасу та Лотарингії, прагнення Росії до
Константинополя. Як привід для боротьби використовувався також той факт,
що російський царизм був останнім оплотом загальноєвропейської реакції, що
дозволяло виставляти фактично грабіжницьку війну як «майже визвольну» і
проголошувати захист батьківщини від «російського варварства»[4].
У Сибіру Росія поводила політику, що вела до вимирання місцевого населення.
Московська влада також боялася посилення регіональної влади околиць
Російської імперії[5].
Зіткнення інтересів Росії та Англії у Середній Азії, на Близькому Сході та на
Балканах. Афганістан, Індія.
За розмірами колоніальної експансії у цей період перед ведуть Англія та
Франція.
Площа колоніальних володінь Англії зростає більш ніж на 10 млн км²:

 у Африці це Золотий берег і острів Сокотра (1876), Трансвааль (1877,

1900), Єгипет (1882) та Єгипетський Судан (1899), частина Сомалі
(1884), Бечуаналенд (1885, 1889), Занзібар (1890, Ньясса (1891),
 Уганда (1894), Ашанті (1896), Північна та Південна Нігерія (1885,
1900), Кенія (1896—1906);
 у інших частинах земної кулі: острови Фіджі (1874) та Тонга (1899),
Кіпр (1878), Малакка (1874—1908), північна частина острова Борнео
(1888) та деякі інші території.
Франція в той самий час надбала собі близько 10 млн км².
Росія до початку 80-х років 19 ст. закінчує колонізацію Кавказу, а до 1895 року
збільшує свою територію на понад 1 млн км².