1.

Термін „середні віки”: суть i походження

терміну(МАРГАРИТА КУШНІР)
Термін “середні віки” виник в Італії у XIV-XVI ст. в колі істориків і літераторів, передових людей
свого часу. Вони схилялися перед культурою Стародавньої Греції і Стародавнього Риму, намагалися
відродити її. “Середніми віками” вони назвали час між античністю і своєю епохою. Надалі в науці
закріпився розподіл історії на стародавню, середньовічну і нову. Середні віки в сучасній періодизації
всесвітньої історії охоплюють час від краху Західної Римської імперії в V ст. н.е. до епохи Великих
географічних відкриттів (рубіж XV-XVI ст.), причому повне панування саме середньовічного типу
культури в Європі пов'язують не з усім періодом, а з V-XIII ст. Потім в Італії зароджується перехідна
культурна епоха - Відродження, яка охоплює кінець середньовіччя і п
Виділяють такі основні періоди історії середніх віків:
- раннє середньовіччя (кінець V ст. - середина XI ст.);
- феодальна роздробленість (XI-XII ст.);
- централізація держав під королівською владою (XIII-XV ст.).очаток Нового часу.
Оцінка середніх віків в науці змінювалася. Гуманісти епохи Відродження (саме ввели термін) і
просвітники XVIII ст. (Дідро, Вольтер, Монтеск'є) називали їх «темними віками», писали про
глибокий занепад культури. На противагу їм романтики XIX ст. у наукових і, особливо, в художніх
творах ідеалізували середньовіччя, були схильні бачити в ньому втілення вищої моралі. Сучасні вчені
переважно уникають крайнощів. Визнається, що в порівнянні з античністю, загубились багато які
досягнення культури, але водночас у сферу культурного розвитку було залучено нові народи,
зародилися національні культури.
Формування середньовічного типу культури на території колишньої Римської імперії відбувалося
різними шляхами. Східна Римська імперія зберегла свою державність і єдність. Візантія протягом
всього середньовіччя залишалася великою і впливовою державою, візантійська культура стала
прямим продовженням античної. Але в 1453 після завоювання турками-османами її історія
перервалася.
Соціально-економічний лад середньовіччя в Західній Європі схематично можна змалювати таким
чином. На розвалині Західної Римської імперії виник ряд часом дуже великих (як, наприклад, імперія
франків часів Карла Великого), але неміцних ранніх феодальних монархій. Основа економіки —
сільське господарство. Спочатку всі землі належали королю. Він розподіляв їх між своїми васалами
— феодалами (феод — назва наділу), які служили в його війську. Феодали, в свою чергу, наділяли
землею селян, що виконували повинності (панщина, оброк). Встановлювалися складні
взаємовідносини між кріпосними селянами і панами, і всередині класу феодалів (принцип «васал
мого васала — не мій васал»). Кожний феодал хотів розширити свої володіння, війни велися
практично безперервно. У результаті королівська влада втрачала свої позиції, що вело до
роздрібненості. Селяни, яких пригноблювали, не припиняли боротьби в різних формах — від втечі в
міста до великих селянських воєн і повстань. Виникають самостійні міські комуни, вони стають
опорою королівської влади. З'являється новий клас — міська буржуазія (власне саме слово «буржуа»
утворене від німецького «бург» — місто).

2. Хронологічні етапи середньовічної історії Європи. (ГАЛЯ

КІПРАН)
Хронологічні етапи середньовічної історії Європи

Поняття середнiх вiкiв вперше було введено iталiйськими гуманiстами у XV-XVI ст. [власне
Флавіо Бьондо (1392-1463) першим виділив цей період в окрему епоху, відмінну від древньої історії
та Відродження, у своїй основній праці «Три декади історії від падіння Римської імперії», яка
починалася від здобуття Риму Аларіхом і закінчувалася 1440 р]. Остаточно це поняття утвердилося у
європейськiй iсторичнiй науцi пiсля появи працi професора унiверситету в Галле Х. Келлера у 1698
р. Христіан Келлер обґрунтував умовні межі цього періоду – від падiння Римської iмперiї (476 р) до
здобуття турками Константинополя, тобто падіння Візантійської імперії (1453 р) або до закінчення
Столітньої війни 1453 р. Для історії Візантії початком Середньовіччя вважається IV ст. – заснування
столиці Східної Римської імперії Константинополя.
Після довгих суперечок сьогоднi бiльшiсть iсторичних шкіл, погодившись з нижньою датою
476 р. умовно приймають за верхню дату вiдкриття Америки Христофором Колумбом, яка співпала з
завершенням Реконкісти (відвоювання Піренейського півострова від арабів) 1492 р . В цьому питанні
єдності немає, окремi дослiдники цю дату пiднiмають до зародження Реформацiї (початок XVI ст.)
або ж, навiть, опускають до початків Вiдродження (XIV ст.). Останнім часом сформовано
компромісний варіант: 500-1500 рр.
Марксистська iсторiографiя, зберiгаючи прийнятий подiл, в основу визначення середнiх вiкiв
поклала перiод iснування феодальної суспiльно-економiчної формацiї, вважаючи, що остання тривала
вiд падiння Римської iмперiї до Англiйської буржуазної революцiї (кiн. V – середина XVII ст). При
цьому середнi вiки подiлялися на три перiоди: раннє середньовiччя - перiод генези та раннього
феодалiзму (кiн. V - X ст.), класичне середньовiччя - перiод розвиненого феодалiзму (ХI - XV ст.) i
пiзнє середньовiччя - перiод розкладення феодалiзму (XVI - середина XVII ст.).
В Радянському Союзi, i вiдповiдно в Українi, ця схема пережила чудернацьку модернiзацiю
через, запозичену вiд росiйської дореволюцiйної iсторiографiї, прихильнiсть до особливого
схiднослов'янського чи росiйського розвитку суспiльства. Крім того головний російський марксист
В.І.Ульянов (Ленін) помилково вважав, що основною ознакою феодалізму є наявність кріпацтва.
Внаслiдок чого iснування феодалiзму вiднесли вiд VII-VIII ст. до 1861 р., коли було лiквiдоване
крiпацтво в Росiйській імперії. Багато істориків продовжують відносити до середніх віків не лише
ХVII, а навіть XVIII ст.
У пострадянській медієвістиці, так само як і в західній, історія західноєвропейського
Середньовіччя хронологічно охоплює кінець V — XV ст. й поділяється на такі три періоди. (за
Крижанівським).

Перший період (кінець V — перша половина XI ст.) — перехідний від античності й варварства
до феодального суспільства. Його характеризує економічний занепад (згортання торгівлі й
натуралізація господарського життя), слабкі торговельні, культурні й інші зв'язки між країнами та
регіонами. У ранньому Середньовіччі на Заході складається примітивна державність у формі роз'єд-
наних королівств із "провінційною сільською культурою" (Г. Кенігсбергер). Відбуваються масштабні
міграційні рухи у формі завоювань. Період позначається вкрай низьким рівнем освіченості та
зростанням залежності культури від християнської релігії і церкви.

Другий період (друга половина XI—XIII ст.) — доба розквіту (в уявленні частини медієвістів
— становлення та розквіту) феодального суспільства. Оживає торгівля, спостерігається загальне
господарське пожвавлення, причому ремісниче виробництво загалом набуває цехової форми.
Відбувається інтенсивна урбанізація Заходу, міста значною мірою стають самоуправними (міста-
комуни). Посилюється папство, яке прагне створити універсальну церкву. Воєнно-міграційні зусилля
Захід спрямовує переважно назовні (Хрестові походи). Виникають католицькі ордени — опора пап-
ства. Бурхливо розвивається культура, поширюється освіта.

Третій період (XIV—XV ст.) — доба поступової втрати Заходом специфічних феодальних рис
на рівні васально-ленних зв'язків, що руйнуються. Лицарство як військовий стан відходило у минуле,
на зміну йому приходило дворянство. Зміщується акцент із зовнішніх воєнних кампаній на
внутрішньоєвропейські війни. Папство слабшає й назавжди втрачає свою колишню могутність.
Зростає секуляризація (звільнення від впливу церкви) свідомості, поширюється світська освіта,
приходить раціоналізм, прокладають шлях у науку дослідні знання, з'являються перші паростки
гуманізму і Відродження.

У західній медієвістиці є й інші варіанти періодизації західноєвропейського Середньовіччя.

Зокрема, раннє Середньовіччя ще датують V—X ст., або V — серединою XII ст., або V—XII ст.,
високе Середньовіччя — XI—XIII, або XIII — серединою XIV ст., пізнє Середньовіччя — другою
половиною XIV—XV ст.

Дотримуючись загальноприйнятої європейської схеми, слід вважати, що курс історії середніх

віків охоплює середину V – кінець XV ст., тобто період між умовними датами 476 – 1492 рр. В
найновішому гарвардському виданні цей період позначений умовно 500-1500 рр., що при загальній
умовності обох дат також є прийнятним. Але в основу цієї періодизації варто покласти не стільки
ментальні зміни та особливості, а структурні зміни державних систем.

3. Джерела середньовічної історії Західної Європи.(ЯЩАК

НАЗАР)
Джерела раннього середньовіччя (V - IX ст.) Загальна характеристика джерел V - IX ст. Головні
джерела по політичній історії: анали, хроники, історії, життя святих, біографії. Історіко-філософська
концепція середьовіч-них хронистів (Августин Гиппонський).Загальна характеристика джерел по
соціально-економічній історії. Запись звичайного права: варварські правди як історичне джерело;
Свлічеська правда, Рипуарська правда; вест-готські та бургунські закони; Алеманська та Баварська
правда; германські правди Каролінсь-кої епохи (Саксонська і Тюрінгенська правди); лангобардські
закони; англо-саксонські зако-ні. Остготське законодавство (Бревіарій Алариха, Єдикт Теодориха,
Єдикт Аталариха). Фор-мулярії. Капітулярії та дипломи меровинських королів. Ранні трактати з
сільського госпо-дарства; Рутілій Тавр Палладій.6 Історичні оповідання VI - VII ст. Історики
раннього середньовіччя «варварьских» держав. Остготське королівство. Кассіодор; Іордан.
Франкська держава. Григорій Турський. Хроніка Фредегара. Англо-саксонські держави. Бєда
Вельмошановний. Листи Сідонія Аполлінарія як історичне джерело. 4. Джерела епохи Каролінгів
(VIII - IX вв.) Характеристика Каролінського Відродження. Твори Павла Діакона. Світскі біографії як
історични джерела; Єйнгард, Теган, «Астроном». Французська аналістика VIII - IX ст. Малі
Лоршські анали, Королівські анали, Сен- Бертенські та Фульдскі анали. Джерела періоду розпаду
імперії Карла Великого; Теган, Астроном, Нітгард, Гінкмар. Джерела з соціально-економічній історії
епохи Каролінгів; сільсько-господарські тра- ктати Вандальберта Прюмського і Валафрида Страбона.
Опис маєтків, поліптики (Сен-Жерменський, Прюмський, Реймський, Фульдський). Капітулярії,
картулярії та формулярії (Буржські, Турські, Санські, Сен-Галенські, Сен-Бертенські, Баварські,
Лоршські, Фульдскі, імператорські). 5. Джерела X - XV вв. Загальна характеристика джерел періоду
розвиненого феодалізму. Французькі джерела з політичної історії X-XV ст. Хроніки періоду
феодальної розд-рібленості; Рауль Глабер; Гвіберт Ножанський «Діяння Бога через франків»; Ордерік
Віталій. Виникнення та розвиток Великих Французьких хронік; Сужерій; Ригор, Гильом Бре-
тонський, Гильом з Нанжі, Примат, П’ер д’Оржемом. Французські хроніки XIV ст.; Хроніка Жана де
Венет; Нормандська хроніка; Хроніка перщих чотирьох Валуа; хроніка Фруассара. Джерела з
соціально-економічного розвитку Франції у XII-XV ст.; цехові устави; Бо-мануар «Кутюми Бовези».
6. Англійські джерела IX-XV ст.7 Джерела з соціально-економічної історії Англії; Книга Страшного
Суду; Сотені згор- тки; протоколи маноріальних курій, сільськогосподарські трактати; архів
Пастенов. Джерела з політичної історії Англії; Англо-Саксонська хроніка; Вільям Малімсберій-
ський, Роджер з Ховдена; Сен-Албанські хроніки; Лондонські хроніки XV ст

4. Iсторіографія середньовічної історії Західної Європи ХХ ст.

(ВІКТОР ГУМЕННИЙ)
 Період 20 століття був одним з найактивніших у розвитку історичної науки. Медієвістика часто була
галуззю яка однією з перших привносила нові віяння у методику вивчення історії. Саме тому розумінн
цих складних процесів дозволить нам зрозуміти як середні віки досліджували і сприймали різні історики.
Поч. 20 століття характеризувався позитивізмом як домінуючим напрямком у історіописанні. Хоча поступово і
назрівала його криза, вона яскраво проявилась лише після І Світової війни яка вцілому привела до переоцінки ролі
історика та історії як такої. Традиція «неоромантичних» героїчних історій поволі відходила в минуле. У 20-тті роки
з»являється цілий ряд синтетичних праць які зачіпали середні віки такі як «Еволюція людства», «Народи і
цивілізації» та ін. Генезисом феодалізму у цей час займають А. Допш та А. Піренн які пропонують свої оригінальні
концепції його виникнення та розвитку. Цікавою стала праця Макса Вебера який досліджував генезис капіталізму і
при цьому зачіпав проблеми середньовічного суспільства.

Найвагоміші зміни сталися у Франції де почала діяти т.зв. «Школа Анналів» (за назвою їх періодичного видання
«Аннали» (1929), «Аннали соціальної та економічної історії» (Annales d'histoire, économique et sociale)(1939-41),
«Аннали соціальної історії» (Annales. Economies, sociétés, civilizations) (1941-45), неперіодичні «Збірники соціальної
історії»; «Анали. Економіка. Суспільство» (1945-94); з 1994 «Аннали. Історія, соціальні науки»). Прихильники
школи «Анналів» наполягали на заміні класичної «історії-оповідання» «історією-проблемою». Це була така спроба
відтворити «тотальну» історію, тобто історію, що описує всі існуючі в суспільстві зв'язки та проблеми. Феномен
школи „Анналів” викликав цікавість у дослідників історії історичної науки практично відразу після своєї появи.
Мабуть, про жоден історіографічний напрямок ХХ ст. не написано так багато, як про цю школу. „Аннали”
викликають і захоплення, і неприязнь, змушуючи думати і дискутувати. Такі протиріччя не вщухають у світовій
історіографії і до нашого часу.

Одним із перших від пріоритету політичної історії відійшов видатний історик другої третини ХІХ ст. Жюль
Мішлє Головним його твором стала 17-ти томна «Історія Франції» (Париж, 1833-1867), та праця «Відьма. Жінка» у
якій він аналізував суди над відьмами у період середньовіччя та раннього нового часу вона була просякнута ідеями
романтизму. Ж. Мішлє прагнув розкрити не історію королівських діянь, а народу Франції, людини як соціальної
істоти. Ще в першій третині ХІХ ст. він поставив питання про синтез соціальних наук у дослідженні минулого. Їх
інтегруючим чинником Ж. Мішлє бачив історію, пропонував історикам активно залучати до своїх досліджень
елементи географічного, кліматичного, демографічного аналізу. Ідеї, висловлені Ж. Мішлє, підхопили представники
інших наук в тогочасній Франції.

Саме на цій хвилі критики позитивістів, захопленням ідеями міждисциплінарного синтезу та потреби його
практичної реалізації виникає у Франції група дослідників навколо журналу „Аннали економічної та соціальної
історії”, засновниками якого були французькі історики Марк Блок та Люсьєн Февр Марк Блок народився 6 липня
1886 р. в Ліоні. В Еколь Нормаль М. Блок познайомився з сінологом Марселем Гране і елліністом Луї Герне, які
захоплювалися деякими ідеями Е. Дюркгайма. Вони надовго стали для Марка Блока інтелектуальними
співбесідниками. М. Блок і Л. Февр обоє жили в гуртожитку для молодих вчених, в т. з. Фонді Тьєра, який був для
них своєрідним інтелектуальним горнилом. В 1908 р. М. Блок отримав право викладання - agregation. З 1912 до 1914
рр. викладав історію і географію в ліцеях Монпельє і Амьєна. В 1913 р. з'явилася його перша монографія „Іль-де-
Франс: країна навколо Парижу”.

У 1919 році разом із Л. Февром на запрошення К. Пфістера він почав викладати історію середніх віків на
факультеті словесності університету Страсбурга, там же він став завідувачем кафедри середніх віків у 1927 р. В
період свого перебування в Страсбурзі М. Блок написав значну частину своїх наукових праць: в 1920 р. він
опублікував свою докторську дисертацію „Королі і серви: глава з історії Капетингів”. В 1924 р. вийшли „Королі-
чудотворці”, в 1927 р. „Характерні риси французької аграрної історії”.

Атмосфера Страсбурзького університету виявилася сприятливою для різних наукових інновацій. Справа в тому,
що у всіх найбільших французьких академічних центрах провідні посади на кафедрах продовжували обіймати
представники позитивістської школи, тому М. Блок і Л. Февр та інші молоді науковці, які притримувалися
непозитивістських поглядів, не мали шансів та можливостей продовжити там свою наукову кар'єру. Страсбург же -
столиця французького Ельзасу, щойно поверненого після 47-річного німецького правління, був практично tabula rasa
для французьких академічних кіл. Сюди була запрошена команда молодих вчених, в числі яких опинилися і М. Блок
з Л. Февром, завданням яких було реорганізувати колишній німецький університет на нових засадах, цей проект
щедро фінансувався державою. Друзі проводили домашні „інтелектуальні бесіди”: їх об'єднували не лише спільні
погляди на реформування гуманітарних наук, але й політичні: це було коло лівих антиклерикалів. Ця молода
команда реорганізувала факультет словесності, поділивши його на Інститути, кожен із своїм видавництвом та
бібліотекою. М. блок був директором Інституту середніх віків, Л. Февр - директором Інституту нової історії. Разом
вони створили Центр економічної історії і навіть організували захист дипломних робіт за новою спеціальністю
„економічна історія”.

Засновники „Анналів” запозичили від французької соціологічної школи теорію проблемного аналізу і синтезу,
пристосувавши її до історичного типу досліджень, а також ідею про створення міждисциплінарної соціальної науки.
Разом з тим слідом за А. Берром в якості інтегруючої дисципліни вони обрали історію. М. Блок та Л. Февр написали
цілий ряд статей та монографій, в яких виклали свої методологічні погляди, або ж безпосередньо застосували їх в
історичному дослідженні. Нове розуміння історичного факту потребувало докорінного перегляду концепції
історичного джерела. Не заперечуючи важливості дослідження писемних джерел, Л. Февр закликав за їх відсутності
використовувати всі інші дані, залежно від винахідливості історика - географічні, археологічні, лінгвістичні,
іконографічні, хімічні та геологічні експертизи тощо. Це твердження відображало одну з найприкметніших рис
методології школи „Анналів”, якою була зневага до політичної події на тлі підкресленої уваги до суспільних
процесів. Неодноразово підкреслюючи, що в центрі уваги історика повинна стояти людина, вони розуміли її не як
політичну особистість, а як фактор, сформований соціальним середовищем.

Після розриву з фактом-подією в центрі уваги реформованої історичної науки опинилися маргінальні в
позитивістській історіографії суспільство та економіка. Водночас матеріальний чинник не був визначальним для
анналістів, історію суспільства вони уявляли як результат сукупної дії великої кількості економічних, соціальних,
політичних, ідеологічних, ментальних інституцій. Тож для „нової історичної науки” головним об'єктом дослідження
було суспільство як цілісна система. Класичним прикладом дослідження історії через призму соціального підходу
вважається робота М. Блока „Королі-чудотворці” (1924). М. Блок робить у цьому дослідженні неможливу з точки
розу сучасних йому істориків-позитивістів річ: він реставрує механізми народного уявлення про божественний
характер королівської влади. За відправний пункт цього дослідження він взяв такий аспект церемонії коронування
монархів у Реймському соборі, як процедура зцілення королем хворих золотухою . Віра у божественні джерела
влади короля знаходила підтримку в масах завдяки фактам чудесного зцілення, які скоріше за все були наслідками
психологічного шоку в пануючій атмосфері містичного ірраціоналізму. Відтак об'єктами дослідження М. Блока
стають не королі, а колективні уявлення французів доби середньовіччя, процес їх формування в надрах соціальних
груп. Це вимагало від дослідника звернення до етнології та психології, за допомогою яких він вивчав вірування,
ритуали, забобони людей середньовіччя.

Заслугою М. Блока і Л. Февра слід вважати впровадження до історичного дослідження запозиченого із соціальної
психології поняття „колективної свідомості” та розробку методів вивчення ментальностей - комплексу уявлень про
світ, які, діючи на межі свідомого і підсвідомого, формували моделі поведінки людей даної історичної епохи А.
Гуревич розцінює праці М. Блока „Королі-чудотворці” та „Феодальне суспільство” і Л. Февра „Проблема
безбожності у ХVІ ст.: релігія Рабле” як першу безпосередню практику історичної антропології - нового напрямку
історичних досліджень. У 1936 р. редакцію „Анналів” було перенесено зі Страсбурга до Парижу (там вона
залишається і до нашого часу) 23 серпня 1939 р. М. Блок за власним бажанням пішов на фронт. В травні-червні 1940
р. він брав участь в північній кампанії, певний час жив в Англії, потім після перемир'я повернувся до сім`ї. В цей
період він опублікував другий том праці „Феодальне суспільство” і написав „Дивну поразку”, яка вийшла в світ в
1946 р. 8 березня 1944 р. М. Блок був заарештований гестапо та 16 червня розстріляний разом з 28 арештованими.

Таким чином, М. Блок бачив історію як дослідження соціальних структур, прикладом чого слугують його вже
вище згадувані праці, в яких феодальний устрій середньовічної Європи характеризується як певна цілісність,
виявляються її специфічні риси, проте не дається подієва канва чи фактологічна конкретизація. Л. Февр в рецензії на
другий том праці „Феодальне суспільство” з подивом зазначає, що у всій книзі, де стверджується, що у феодальну
епоху „абстрактна ідея влади була слабко відділена від конкретного образу володаря”, немає жодної характеристики
особистості якого-небудь сеньйора чи

Перший етап школи „Анналів” можна охарактеризувати як процес поступової еволюції французької історичної
науки від ідей позитивізму „методичної” школи до „нової історичної науки”, яка пропонувала перш за все синтез
соціальних наук на чолі з історією та істотно розширювала поняття історичного факту і, відповідно, історичного
джерела. Історія як наука у Франції подолала кризу ідентичності, у яку її поставила позитивістська філософська
думка, спочатку шляхом теоретичних дискусій кінця ХІХ - початку ХХ ст., а потім завдяки практичній реалізації
цих постулатів у працях безпосередніх засновників школи „Анналів”.

Французька історична наука вже на чолі зі школою „Анналів” в 40-60 рр. отримала відчутну перевагу як у себе на
батьківщині, так і в інших західних країнах. Починається час лідерства „Анналів” у західній історіографії, ідеї
школи вивчаються та активно запозичуються іншими істориками, включаються в національні історіографії.Школа
„Анналів” свого другого періоду - це вже не маргінальний напрямок, який бореться за визнання з академічними
університетськими колами, а сам стає опорою академічної науки, а в 60 рр. - хранителем традиційних академічних
цінностей.

Яскравим свідченням блискучої перемоги анналівської традиції слугує активне інституційне утвердження школи
„Анналів”, яка починаючи з кінця 40-х рр. користується широкою підтримкою як французького уряду, так і ряду
громадських організацій інших країн, що опікуються розвитком наук. Відправною точкою цього процесу, як ми вже
зазначали, був 1947 р., коли виникла VІ секція Практичної школи вищих досліджень. В 40-50 рр. секція отримала
значну фінансову підтримку американського Фонду Рокфеллера, що дозволило широко реалізувати на практиці ту
програму міждисциплінарних досліджень, декларовану ще „Анналами економічної і соціальної історії”. У межах
секції існували 4 науково-дослідні центри: економічної та соціальної історії; економіки; соціології; культури, які
об'єднували 42 автономні підрозділи, розміщені в багатьох містах Франції та за кордоном. В 1947-56 рр. VІ секцію
очолював Л. Февр . Активну фінансову підтримку робіт молодих істориків на основі нових методик здійснював
французький Національний центр наукових досліджень. Утворений за ініціативи Народного фронту ще у 1939 р.,
центр отримав змогу розпочати свою роботу лише після завершення Другої світової війни. Вже в 1949 р. в межах VІ
секції засновано перший автономний науково-дослідний інститут історичного профілю - Центр історичних
досліджень. Він мав на меті дослідження загальної історії Західної Європи, долучаючи до цього порівняння її з
історією середземноморських країн чи країн Центральної Європи. Першим керівником центру став Фернан Бродель.

Своєрідним маніфестом другого етапу школи „Анналів” стала праця саме Ф. Броделя „Середземномор'я і
середземноморський світ в епоху Філіпа ІІ”. Ця книга, за словами самого автора, стала проривом до „геоісторії”, що
відзначається синхроністю трьох основних ритмів - часу географічного, часу соціального, часу індивідуального.
Ідею про тривимірність історичного процесу в часі дослідник виклав у вступі до першого видання своєї книги.
Структуру праці підпорядковано розкриттю цієї ідеї: „Середземномор'я” складається з трьох автономних есеїв,
сукупність яких відкривала перед читачами три великі площини, обмежені хронологічними рамками другої
половини ХVІ ст.: 1) „історію начебто непорушну, історію людини у стосунках з середовищем, що її оточує”; 2)
„повільно рухому історію, історію соціальну”; 3) „історію у вимірі не людини (тобто суспільства), а індивіда”.
Перша історія є глибинною й репрезентує собою майже незмінний вплив середовища на людину; друга, що ніби
лежить пластом над першою, повільно змінюється під впливом економічного прогресу; третя - „здійснюється і гине
миттєво”. У своєму складному поєднанні всі часові ритми історичного процесу творять „історію живу і по суті
історію єдину”, „глобальну”.

Думки Броделя були визначальними у вивченні історі у той час, у тому числі й вивченні історії середніх віків.
Діалог людини із землею та оточуючим довкіллям є вічним, зберігаючи свою суть при незначних поверхових змінах.
Тому Ф. Бродель заохочував до синтезу географії та історії у вивченні суспільства: географи мали, на його погляд,
присвячувати більше уваги часові, а історики - середовищу, в якому функціонує суспільство. В 1958 р. Ф. Бродель
опублікував в „Анналах” свою програмну статтю „Історія та соціальні науки: довга часова тривалість”, в якій він
сформулював знамените, центральне поняття своєї концепції - „час довгої тривалості” (). Згідно поглядів історика
„час довгої тривалості” - це час, який володіє людством. Під історією в цьому часі він розумів „майже статичну” або
„повільно пульсуючу” історію, „макроісторію”. Значно динамічнішою була „соціальна історія”, яка могла
оновлюватися декілька разів за один цикл „довгої тривалості”. Найменш цінною для дослідника, за переконанням Ф.
Броделя, була „коротка історія” - події та дії індивідів.

Серйозну і багато в чому вдалу спробу створення „глобальної історії” в масштабі Лангедоку здійснив інший
учень Ф. Броделя Еммануель Лє Руа Ладюрі. В його докторській дисертації „Селяни Лангедоку” (1966) на основі
ґрунтовного дослідження архівних матеріалів були реконструйовані статистичні серії, що описували картину
виробництва всіх основних видів сільськогосподарської продукції, руху земельної власності, еволюції цін та
доходів, демографічні зміни і становище селянства протягом 300 років.

1965 р. в межах Центру історичних досліджень утворено Центр середньовічної археології, керівником якого став
Жан-Марі Песе (J.-M. Pesez). Формування дослідницького колективу Центру відбулося завдяки дослідженням Ф.
Броделем покинутих і залишених сіл за участі археологів польського Інституту історії матеріальної культури. Вже в
60-х рр. розпочався проект серії монографій «Великі цивілізації», окремі частини якого писали учні Фернана
Броделя. Наприклад, у 1964 р. з'явилася книга Жака Ле Гоффа, присвячена цивілізації середньовічного Заходу V -
ХІV ст. У центрі уваги дослідника описали простір і час у сприйнятті та житті людей середньовіччя, їхнє
матеріальне життя, соціальна система, колективна психологія. Однак головним об'єктом свого дослідження Ж. Ле
Гофф вважав просторово-часові структури, які «утворюють кадр будь-якого суспільства і будь-якої культури».

В 1965 р. з Сорбони пішов Е. Лябрусс. В 1969 р. через суперечки із співробітниками «Анналів» покидає свою
посаду головний редактор Фернан Бордель, залишаючись лише номінальним членом нового колективного
керівництва журналу. Редакцію часопису очолив «тріумвірат» представників нової наукової генерації: медієвіст Ж.
Ле Гофф, модерніст Е. Ле Руа Ладюрі та спеціаліст з історії новітнього часу М. Ферро. Однак, попри безперечний
успіх “Анналів”, у тому числі в сфері організації нової традиції дослідження, на французьких особливостях якого ми
ще зупинимося нижче, історична наука цього періоду зіткнулася з новим філософським вченням - постмодернізмом,
- наслідки якого були такими значними, що кінець третього етапу “Анналів” характеризувався як цілковита криза
історії в цілому, вийти з якої, на думку найбільших песимістів, історії взагалі не вдасться.

Однією з найяскравіших фігур у французькій історіографії вважається спадкоємець Ф. Броделя на кафедрі історії
цивілізації в Коллєж де Франс (з 1973 р.) вже відомим нам Е. Лє Руа Ладюрі. Його наукову діяльність незмінно
супроводжує ореол комерційного успіху. Найбільше це виявилося на прикладі його праці “Монтайю, окситанське
село з 1294 до 1324 рр.” (Париж, 1975), книга, яка була написана у відповідному місці й у відповідний час, на хвилі
всезагального захоплення екологією і регіоналізмом. Її продаж різко зріс, коли лідер соціал-демократів Франсуа
Міттеран визнав по телебаченню, що він читає її. Після ознайомлення з нею урбанізована Франція кінця 70-х рр.
“відкрила” для себе свої історичні корені - традиційне село. За змістом “Монтайю” є дослідженим історії ізольованої
громади в добу середньовіччя, виконаним у кращих зразках двох історичних технік - культурної антропології та
тотальної історії.

Захоплення вивченням умов історичного розвитку в «часі довгої тривалості», що стало логічним наслідком
еволюції аграрної історії засновників “Анналів” та абсолютизації географічних методів, спонукало Е. Лє Руа Ладюрі
до написання класичного зразка так званої “мертвої історії” - “Історії клімату з 1000 р.” (Париж, 1967). У ній за
допомогою величезної кількості матеріалів про клімат та демографічні процеси, він показав, як впливала зміна
географічного середовища в “часі довгої тривалості” на “соціальний час” людства.

Гучний резонанс у 60-70-ті рр. мали новаторські дослідження Філіппа Арьєса, який обрав у якості об'єктів для
вивчення такі нетрадиційні явища, як, наприклад, проблему смерті в індивідуальні та колективній свідомості. Акт
фізичної смерті він розглядав як компонент картини світу, що існує в даний відтинок часу у свідомості даного
суспільства. Через це, вважав він, оцінка смерті сучасниками дозволяє з'ясувати ставлення суспільства до життєвих
цінностей, а через призму останнього - пізнати характер цивілізації. В опублікованих у 1975 та 1977 рр. монографіях
«Нарис смерті на Заході» та «Людина перед обличчям смерті» Ф. Арьєс реконструює зв'язок, що існував між
ставленням до смерті, домінуючим у даному суспільстві на певному етапі його розвитку, та самосвідомістю
особистості, типовою для даного суспільства. З ХІІ ст. сприймання смерті поступово індивідуалізується, і людина
через смерть починає відчувати унікальність своєї особистості. До таких висновків Ф. Арьєс схиляється,
досліджуючи походження колективних уявлень про страшний суд, що формуються у ХІІ ст. в епоху Ренесансу.
Еволюція сприйняття смерті призводить до виникнення масового страху перед нею та мерцями. Кладовища
виносять далеко за межі поселень, оточують мурами. Саме в цей час з'являється міф про третю частину
потойбічного світу - чистилище, що засвідчує намагання суспільства перебороти страх смерті й уникнути покарання
за гріхи через можливість досягнути щасливого загробного життя шляхом посмертного очищення.

На дослідженні ментальності на Заході в добу середньовіччя спеціалізувався Ж. Лє Гофф, який розпочав свою
наукову кар'єру, вивчаючи світогляд інтелектуалів середньовіччя. Згодом він зосередився на історії ментальності
«мовчазної більшості», рядових мас середньовічного суспільства. Справжнім героєм його творів стає «щоденна
людина». Ж. Лє Гофф звертає особливу увагу на традиції, забобони, звички, вірування, механізми поширення чуток
та уявлень, масове світосприйняття, ціннісні орієнтири та забобони мас. Він спростував традиційне уявлення про
можливість вивчення ментальності лише суспільних еліт, про які збереглося чимало письмових свідчень, вважав, що
історик здатний реконструювати на перший погляд недосяжне, активно застосовуючи методи етнології. Одна з
найбільш відомих праць Ж. Лє Гоффа, де втілено його теоретичні погляди, вже давно класична книга «Інше
середньовіччя: Час, праця і культура Заходу» (1997р.) Книга перекладена російською мовою: Ле Гофф Ж. «Другое
средневековье: Время, труд культура Запада. - Екатеринбург, 2002». Тут автор вводить поняття «довгого
середньовіччя», розширивши його хронологічні рамки до ІІ - ІІІ ст. і закінчуючи XIX ст. Зроблено це саме завдяки
висновкам про спільність ментальних установок людей даної епохи.

Книга складається з 18 есе, об'єднаних у чотири частини. Перша з них називається «Час і праця».
Найважливішою інтелектуальною подією історії середніх віків Ж. Лє Гофф вважає «конфлікт часу церкви і часу
купців». Історик описує поступове перетворення часу, як божого дару, у час, який можна продавати, чи при його
затраті отримувати винагороду. Остаточно такий перехід відбувся на початку Відродження.Цікавою видається третя
частина „Вчена культура і культура народна”, яка присвячена протиборству і взаємодії фольклору і культури
кліриків. Описує Ж. Лє Гофф і еволюцію поглядів на працю в середньовіччі. На прикладі купців та викладачів
університетів, яких спочатку зневажали, а потім піднесли на високий соціальний щабель.В завершальній частині
історик підводить підсумки та окреслює методологію роботи, що була написана на основі історичної антропології.
 Праці Ф. Арьєса та Ж. Лє Гоффа відображали нову тенденцію у французькій історіографії, змістом якої було
утвердження так званої „культурної антропології”. Остання зародилася на перехресті двох основних напрямків
дослідження школи „Анналів”: соціально-економічної історії й історії ментальності. Відтак вона є продовженням
традиції школи. Третім, інноваційним, елементом культурної антропології стало запозичення методів етнології, яка
вивчала у порівняльному плані різноманітні типи культур і шляхи їх перетворення у процесі передання інформації з
покоління в покоління, у тому числі - колективні уявлення про світ, сприйняття оточення й типи реагування на
нього в межах певного суспільства чи групи. Водночас, на погляд Ж. Лє Гоффа, етнологія лише посилила тяжіння
„нової історичної науки” до ідеалу безподієвої історії. Етнологія пропонувала історії набір повторюваних чи
очікуваних подій, релігійних свят, ритуалів і церемоній, пов'язаних з родовою чи сімейною історією: народження,
весілля, смерть. Застосування в історичному досліджень цих категорій дозволило істотно модифікувати соціально-
економічну історію, переосмислити зміст таких понять, як «класи», «страти», соціально-професійні групи через
призму відносин між членами родини, класу, представниками різних культурних спільнот.

Медієвістам найбільш відомою є Група історичної антропології середньовічного Заходу, яку засновано в 1978 р. в
межах Центру історичних досліджень. Засновником та незмінним керівником групи був Ж. Лє Гофф, який у такий
спосіб зумів зосередити своїх прихильників навколо пропонованого ним напрямку історії ментальностей та
культурної антропології для акумуляції інтелектуального потенціалу.

Вже наприкінці 70-80-х рр. починається систематична критика „Анналів”, яка лунає як від самих французів, так і
від представників зарубіжжя. Опоненти „Анналів” закидали представникам цієї школи занадто тісне зближення з
постмодерністськими віяннями і перетворення анналівської історії у «історію в скалках».

Теоретики так званої «мікроісторії» К Гінзбург і К. Поні пропонували описувати конкретних акторів історичного
процесу у нещоденних ситуаціях, вважаючи, що відхилення від загальних закономірностей в історії не є винятком, і
пропонували відмовитись в історичних дослідженнях від абсолютизації методів, притаманних точним наукам.
Історія замість того, щоб вишукувати повторювані закономірності та тривалі в часі мертві структури, мусять
зосередитися на особливому духові минулого, який можна осягнути за допомогою політичного аналізу й більшої
уваги історика до особистості

Певною мірою справедливість критики на свою адресу розуміли і самі анналісти. Вони визнали необхідність
докорінного перегляду деяких методологічних постулатів засновників школи, що було свідченням глибокої кризи її
концептуальних засад. У методологічному плані школа „Анналів”, яка не змогла створити синтетичного бачення
історії суспільства, що органічно поєднало б загальне та індивідуальне, мусила втратити головні позиції в
історіографії Франції. У 1989 р. редактори номера «Анналів» ( А. Бюргьєр, Е. Лє Руа Ладюрі., М.ФерроБ. Лєпті, Ж.
Лє Гофф, Л. Валензі), що був спеціально присвячений переосмисленню методологічних віх „нової історичної
науки”, констатували, що жодна дисципліна вже не може претендувати на інтелектуальну чи інституційну
гегемонію серед соціальних наук.

У наш час школа продовжує свою діяльність. Група історичної антропології середньовічного Заходу (Groupe
d’anthropologie historique de l’Occident médiéval - GAHOM). Незмінним керівником групи аж до свого самоусунення
в 1992 р. був один з найвідоміших французьких істориків Жак Лє Гофф. Нині GAHOM очолює не менш відомий
сучасний історик Жан-Клод Шмітт (J.-C. Schmitt). Відносно невеликий колектив (всього 15 осіб) зосереджує в собі
славетні імена істориків-медієвістів: окрім вже згадуваного Ж.-К. Шмітта, це Жером Баше (J. Baschet), Ален Буро
(A. Boureau), Філіпп Моріс (Philippe Maurice), Шарль де Мірамо (C. de Miramon), Ерік Палаззо (E. Palazzo) та інші.

Постановка проблеми ментальності вимагала нових джерел, особливо зважаючи на специфіку періоду – середніх
віків, яке залишило по собі порівняно незначну кількість писемних пам’яток. З метою організації джерельної бази
GAHOM впорядковує собі спеціальні бібліотеки та банки даних: з 1978 р. це, наприклад, Exempla (середньовічна
література), з 1983 р. середньовічні зображальні джерела, з 2005 р. порівняльна історія німецьких міст кінця
середньовіччя. Зокрема, база іконографічних даних нараховує близько 12 тис. слайдів-діапозитивів, доступних для
дослідження.

Теперішній директор GAHOM Жан-Клод Шмітт досліджує соціокультурну історію середньовічного Заходу,
керуючись методами історичної антропології. Попередні його дослідження були присвячені жестам,
віросповіданням, історії та вигадці. Нині вчений зацікавився проблематикою уявлень про час , а також їх
соціальними та символічними застосуваннями. Ж.-К. Шмітт викладає курс «Різновиди християнського часу»,
переймається впорядкуванням фонду мініатюр. Одна з найвідоміших книг Ж.-К. Шмітта, яка принесла йому світову
славу, – це «Сенс жесту на середньовічному Заході». Написана на перетині історії, антропології, лінгвістики та
етнології. Послуговуючись вторинними – словесними і статичними живописними – репрезентаціями знаково
кодифікованих рухів людського тіла, автор намагається дістатися до того, як і ким жести не лише виконувалися, але
й були осмислені, оцінені, витлумачені та класифіковані. Ж.-К. Шмітт доходить висновку, що до жестів у
середньовіччі ставляться як до таких, які вважалися спроможними реально змінювати людей і речі.

Отже основні тенденції у вивченні Західної Європи в період середньовіччя формувались під впливом школи
Анналів через що ми присвятили їй таку значну увагу. Розуміння діяльності цих дослідників дозволяє нам зрозуміти
логіку багатьох західних дослідників які випустили свої праці у др.. пол.. 20ст.

Окремо слід говорити про радянську історіографію. Якщо дореволюційна російська історіографія розвивалась під
впливом позитивізму, то в радянський час спостерігається домінування марксизму, часто у вульгаризованих формах.
Шукаючи усюди початки «класової боротьби» середнім вікам відводилась особлива заідеологізована роль. Праці С.
Сказкіна який досліджував Італію, А. Неусихіна та Н. Граціанського який займався генезисом феодалізму, та інших
дослідників хоча й містили непогану фактологічну базу, проте за своїм концептуальним характером відображали
одноманітну марксистську схему. Е. Удальцов, А. Корсунський вивчав варварські королівства які утворились після
падіння Римської імперії, Е. Космінський виступав найбільшим радянським фахівцем з історії середньовічної Англії,
М. Барг продовжив цю тематику після його смерті, А. Данілов, М. Смірін вивчали Німеччину, М. Амбрамсон, Л.
Котельникова-Італію. Францією займались В. Керов та Я. Серовайський.

Серед видатних радянських медієвістів які почали ламати цю тенденцію і перебували під впливом школи
Анналів, варто відзначити Арона Гуревича. Будучи фахівцем з середньовічної Англії та Скандинавії він вперше
представив схему розвитку феодалізму як не узгоджувалась з марксизмом. Окрім цього, перебуваючи під впливом
школи «Анналів» він починає писати свої праці в антропологічному ключі, зокрема такі твори як «Категории
средневековой культуры», «Проблемы средневековой народной культуры», «Индвид и социум на среденевековом
Западе» стали класикою історичної науки. З 1989 року за його ініціативи почали видавати журнал «Одіссей: людина
в історії». Ще однією дослідницею яка «не вписується» в загальне тло радянської історіографії була А. Ястребицька.
Її дослідження які зачіпали питання повсякдення, світогляду та життя середньовічної людини у 70-х роках минулого
століття разом з працями Гуревича були немов ковтком свіжого повітря та заслуговують на увагу навіть зараз.

Таким чином світова історіографія у 20 столітті представила нам яскраву картину дослідження європейського
середньовіччя. Як було нами показано основні тенденції формувала школа «Анналів» представники якої створять
новий напрямок який буде стосуватись не лише медієвістики а й інших областей історичної науки. Специфічні
тенденції були і в радянській історіографії, яка попри активне захоплення марксизмом все ж внесла свою лепту у
дослідження середньовіччя.

5. Стародавні германці (територія розселення, господарство).

(СВИРИДА ЛЮДА)
Утворення германських племен як таких відносять до кінця II-поч.I тис.до н.е. тоді германські
племена населяли Південну Скандинавію, Ютландію, Зеландію,узбережжя Балтійського моря та
Північну Німеччину. Однак погані умови для розвитку господарства,непридатні для поселення
місцевості,приріст населення змусили германців покинути обжиті території.

У VI-I ст.до н.е. германці поступово зайняли бассейн Везера й Одера, просунулися до Дунаю і
Альп,дійшли до Рейну і Вісли. У верхів*ях Рейну і Дунаю вони витіснили кельтські племена,та далі
рухатися на захід їм завадили римські кордони. Деякі германці (готи,гепіди,герули) рушили на
схід,де кліматичні умови були досить нелегкими.

З II-IIIст.н.е.основний масив германських племен зайняли територію між Одером і Віслою,біля

римських кордонів,де були придатними для життя природні і кліматичні умови.

Дані про германські племена нам залишили Гай Юлій Цезар «Записки про Галльську війну»,
Корнелій Тацит « Германіка», Страбон «Географія». Зокрема,там містяться дані про розселення
германських племен.Тацит вважав їх автохтонами земель на схід від Рейну,але самі германці своєю
батьківщиною вважали Скандинавію.
Германські племена поділяють на 3 групи: північні,західні і східні. За Юлія Цезаря(1 ст.до
н.е.)найсильнішим був Свевський військовий союз(населяли території по ріках Ельб,Майн і Верхній
Рейн). До цього союзу входили лангобарди, семнони ( на середній Ельбі); маркомани (на північ від
Дунаю в Богемії); гермундури (у районі сучасного німецького міста Регенсбурга).

На середньому Рейні проживали: сігамбри і марси, хатти та херуски ( на схід від попередніх), тоді як
на нижньому Рейні – бруктери, хамави, узипети, убії, тенктери.

Вздовж узбережжя Північного моря мешкали фризи і хавки. На північ від гирла Ельби і на
Ютландському півострові: англи, сакси, тевтони, кімври. На схід від цих племен по Одеру і Віслі та
південному узбережжі Балтійського моря: готи, вандали, бургунди, ругії. Ближче до гирла Дунаю:
бастарди та квади. У Скандинавії: свіони і гаути.

Та за часів Тацита поділ племен був іншим. Він пов*зав цей поділ племен з міфологічними
уявленнями германців. Прародичем германців був Манн – перша людина,і якого було 3 сини: Інг, Іск,
Ермін, від яких сталися три групи германців:

1) інгвеони – кімври, тевтони, юти, фризи, хавки, сакси, англи, херуски;

2) Ермінони (гермінони) – племена свевської групи, й можливо, лангобарди з хаттами;
3) ІстІвеони (іскевони) – сигамбри, батави, хамави, тенктери, бруктери та інші прирейнські
племена, пізніше відомі під назвою “франки.
Головною галуззю господарства германців було скотарство,особливо в Скандинавії,
Ютландії і Північній Німеччині.Розводили ВРХ,також овець і свиней.Худоба булла
мірилом усіх цінностей,неє ж виплачували вергельд.
Землеробство було на другому місці.За часів Тацита землю обробляли землю сохою,в яку
впрягали биків,хоча знали й колісний плуг. Панувала перелогова система обробітку землі.
Землю обробляли тільки жінки та старші,боєздатні мужі на землі взагалі не працювали.
Сіяли зернобобові(ячмінь,пшеницю,овес,жито).Садівництва і виноградарства ще не
знали.

Племена,які жили біля морського узбережжя займалися рибальством та збиранням

бурштину.

Торгівля ще не булла добре розвиненою. Нею займалися тільки для того,щоб продати
награбовану воєнну здобич. Торгували в основному з Римською імперією.
Рабів,шкіри,бурштин германці обмінювали на вино,зброю,прикраси.

Житла германців являли собою високі постройки розраховані на 2-3 десятка чоловік. Нвколо
були присадибні ділянки і луги для випасу худоби. Житла германців розташовувались на
великій відстані одне від одного.

6. Мусульманська Іспанія: соціально-економічний розвиток.

(РОКСА МРИГЛОД)
У протилежній частині Європи — на Піренейському півострові — також 6. відбувалася військова
колонізація. У VII—XIII ст. увесь Піренейський півострів, окрім його північної гірської частини, був
завойований арабами. Європейці називали їх маврами, за назвою місцевості Мавританія у Північній
Африці, звідки ті прийшли до Іспанії. На початку X ст. володарі Іспанії відокремилися від
Арабського халіфату і заснували окрему державу — Кордовський халіфат. Мусульманська Іспанія
перетворилася в найрозвиненішу частину тогочасної Європи. Звідси проникали в Європу досягнення
арабської культури і науки. Під час цього набігу араби обмежилися плюндруванням прибережної
території, а вже 711 р. значно сильніше військо арабів та берберів під командуванням Джебель аль-
Таріка переправилося через протоку і вторглося в Іспанію. У першіїі же великій битві вестготське
військо зазнало нищівної поразки. За кілька років араби й бербери (християни називали їх маврами)
захопили більшу частину Іспанії та просунулися вглиб Франкського королівства, однак були зупинені
Карлом МартеломНа перших порах мусульманська Іспанія, яку називали аль-Андалус, входила до
складу Арабського халіфату. Коли в халіфаті владу захопили Аббасиди, Абдаррах-ман із династії
Омейядів 756 р. заснував в Іспанії емірат зі столицею в Кордові. Формально він визнавав владу
халіфату Аббасидів у Багдаді, але згодом аль-Андалус став незалежною арабською державою, яка в X
ст. досягла вершини політичної могутності. Тут було створено дієву адміністрацію, податки
дозволяли утримувати армію найманців і військовий флот. Правителі використовували східні
церемоніал та моду на одяг і страви, запрошували арабських поетів і співців.
Араби збагатили різні сфери життя іспанців. В арабській Іспанії почали вирощувати рис, цукрову
тростину, гранатові дерева, бавовну тощо. Було розширено систему зрошувальних каналів, що
покращувало землеробство. Особливого розмаху досягло виноградарство. Розвивалося і скотарство,
передусім вівчарство. Селяни брали в оренду від великих землевласників ділянки землі й вносили за
користування ними грошову плату. У містах процвітали різні ремесла: виготовлення тканин,
виробництво зброї, скла, предметів розкоші, обробка шкіри.
Економічні успіхи супроводжувалися культурним піднесенням: розвивалася наука, відкривалися
бібліотеки та навчальні заклади, що вважалися чи не найкращими в тогочасній Європі.
Маври – категорія, що включає як власне африканських мусульман (переважно арабів), що складали
достатньо малочисельну (1-3 %) і високо привілейовану еліту халіфату; так і берберів, що виконували
роль найманців в армії та дрібних чиновників мусульманського державного апарату, які розмовляли
берберською мовою і використовували арабську в офіційному оточенні (5 %-10 %)
Мувалади - християни романського походження, які прийняли іслам та практично повністю злилися з
мусульманами (5 %)
Мудехари – мусульманські селяни і ремісники, які залишилися у захоплених християнами землях.
Ренегати – колишні християни, які досить недавно прийняли іслам і воювали на боці мусульман
Мориски – мусульманські селяни і ремісники, які добровільно або насильницьки перейшли в
християнство у контрольованих християнами землях
Мосараби - групи романомовних християн європейського походження, які проживали на
контрольованих мусульманами землях.

7. Стародавні германці (етнічна характеристика і територія

розселення до початку експансії).(ОЛЯ ГУЛЬКО)

8. Суспільний устрій давніх германців.(ВІКА ДУБОВА)

Суспільний лад та органи влади германців за даними Юлія Цезаря. У І ст. до н.е. германці жили
родовим ладом. Спорідненість могла усвідомлюватися германцями не лише в середині племені, а й у
межах великих територіальних груп племен, пов’язаних легендами про спільне походження і
спільний культ.За приклад Цезар брав найкраще йому відомий Свевський союз. Однак рівень
суспільного розвитку різних племен був неоднаковим. Деякі з них вже в часи Цезаря жили осіло (Пн.
Германія, Ютландія), що засвідчують археологічні джерела. Селилися германці селами, в яких
переважали родові общини. За часів Цезаря тут була наявна кровноспоріднена община, для якої були
характерними колективне виробництво й спільна власність на землю. Звичним явищем, за
свідченнями як Цезаря, так і Таціта, був періодичний перерозподіл землі, здійснюваний під
контролем старійшин.

Плем’я поділялося роди або сотні. Кожнен рід – близько сотні сімейств – населяв особливе село. При
збільшенні кількості населення села сумісне життя ставало важким, і рід розселявся і розділявся на
два роди – два села. Суспільна земельна власність села (в середньому 150 км.кв.) називалася гау
(волость). Рід називався сотнею, тому що виставляв сотню воїнів, розуміючи “сто” в значенні
великого, круглого числа. Село виставляло самостійний загін. На чолі сільського округу –гау –
знаходився старійшина роду – гунно. Гунно був керівником мирного життя села і ватажком загону
на війні.

Германські села або хутори були невеликими, з нерегулярною забудовою. Довгі будинки германців
мали 10–30 м завдовжки і 4–7 м завширшки (150–200 кв.м). У одному селі налічувалося 200–250
мешканців. Охайні дерев’яні будинки жінки обмазували чистою різнокольоровою глиною. У
спеціально споруджених й нерідко замаскованих погребах зберігали продукти, тому часто ворог не
відразу виявляв сховища.

Германцям була притаманна гостинність – образити гостя (з яких міркувань би він не з’явився)
вважалося гріхом. З гостем ділили їжу і житло. Цезар відзначає соціальну рівність: “Кожен бачить,
що він у майновому відношенні рівний з наймогутнішими людьми”.

Сила германців в період їх родового побуту базувалася на двох основах: хоробрості і фізичній
витривалості окремого воїна, що гартувався в безперервних зіткненнях з сусідами і на полюванні за
дикими звірами, а також на колективній згуртованості воїнів одного роду. Коріння свободолюбства
та вражаючих фізичних даних Цезар вбачав у переважанні в раціоні германця м’ясомолочних
продуктів, щоденних військових вправах, загартовуванні у холодній воді, вільному способі життя, в
силу якого “вони, не привчені змалку ні до покори, ні до порядку, нічого не роблять проти своєї волі,
[все це] зміцнює їхні сили і породжує людей такого величезного зросту”.

Головними ознаками “вільної” людини у германців у цей час були: 1) право на носіння зброї; 2) право
на участь у народних зборах; 3) право на рівну частку військової здобичі (за жеребом); 4) право на
рівний з іншими суд за звичаями предків. Але вже у цей додержавний період нерідко окремо
згадуються: “знатні”, “вільні германці”, “воїни”, “хранителі звичаїв”.

Народні збори – тінг – вважалися вищим органом влади у германців. У цих зборах брали участь всі
дорослі чоловіки, що мали право носити зброю. Постійної влади вождя (dux) ще не було, його
обирали лише на час походу. Коли будь-хто з перших осіб в племені заявляв на народних зборах про
свій намір очолити похід і закликав охочих приєднатися, зголошувалися, насамперед, ті, хто
схвалював і підприємство і особу вождя, обіцяючи йому свою допомогу. Ті ж, хто пообіцяв, але не
пішов за вождем, вважалися втікачами і зрадниками і втрачали згодом суспільну довіру. Вождь у
поході отримував право “розпоряджатися життям і смертю” членів племені. Родові старійшини
виконували головним чином судові функції – розглядали дрібні справи. За даними Юлія Цезаря рабів
у германців ще не було.

Германцям були знайомі поняття “злочину” й “відповідальності”, бо за різні провини по різному

карали. Зрадників і дезертирів вішали, а боягузів і тих, за ким помічали збочення (“тілесні мерзоти”),
кидали в болото, загороджуючи “місце поховання” бар’єром. За останні роки німецькими
археологами виявлено декілька таких могил, хоча, можливо, не у всіх з них поховані злочинці. Якщо
вірити Таціту, германців вирізняла сувора мораль, що різко контрастувала з розбещеним життям
римлян і “вільними нравами” галльських кельтів.

9. Релігія давніх германців.(РОМАН ТЮТЕНКО)

Тривалий час у давніх германців домінував культ богів-покровителів та святинь племені (найчастіше
священних дібров). Існував і загально германський пантеон великих богів, образи яких містили в собі
різні за природою елементи. Найбільш шанованим був південно- германський бог Водан (відповідає
північно-германському Одину).Водан — бог бурі, він і бог померлих, володар потойбічного царства,
хранитель душ. Можливо, в епоху воєнної демократії та постійних міжплемінних війн Водан (Один)
був провідним у сонмі богів. Північно-германський Один царствує у світлій Валгаллі; войовничі
діви-валькирії приводять до нього душі хоробрих воїнів, полеглих у бою. Він — головний бог, бог-
воїн, мудрий чарівник, знавець священно-магічних рун.

Одна дружина Водана, це Фрея (Фрігг), що вважалася поровителькою шлюбу і сім’ї. Інша –
Нерта – богиня землі, миру і плодючості, котра подорожує на золотій колісниці в надземному
просторі. Від шлюбу з Нертою народився рудобородий Донар – бог грому, землеробства і
плодючості, який володіє молотом. Його брат Тіу (Тау, Ціу) – навпаки ж озброєний мечем і є богом
війни, котрий у римських авторів фігурує під іменами Юпітера і Марса. Третій із братів – Фро
(Фреєр) – бог сонця і радості, лікує хвороби, він їздить по небу і землі на золотому кабані,
нагороджуючи усіх світлом і радістю. Розумний і красномовний Бальдер, наймолодший, дав людству
закон і правосуддя, за що був убитий злим богом Локі. Найпрекрасніша із богинь – Хольда живе під
водою. Зла Хель – цариця підземного світу, оберігає пекло.

Основним джерелом давньо-германської міфології є Едда — книга міфів та легенд про динаміку
світу. Едда — назва двох пам'яток літератури у народів Ісландії, Данії, Норвегії, Швеції. Старша Едда
— збірка міфологічних і героїчних пісень VII —XIII ст. Молодша Едда — своєрідний підручник
теорії поезії давньо-ісландських поетів-співців скальдів.

Особлива роль у давніх германців відведена жертвопринесенням і ворожбі. Жертвопринесення були

особливо жорстокими: жертвували військовополоненими. У міжусобних війнах ворогуючі племена
іноді заздалегідь прирікали одне одного на жертву божествам, і тоді переможена сторона підлягала
цілковитому знищенню. Святилищ та храмових споруд германці не мали — місцем культу були
священні діброви, де знаходилися жертовники. Не було зображень богів, окрім грубих обрубків дере-
ва, що служили ідолами.

10. Боротьба германців проти Римської імперії у І-ІV ст.

(САША ДЮБА)
Перші спроби германських племен проникнути на територію Римської імперії і оселитись тут були
успішно відбиті. У 113-101 рр. до н.е. натовпи кімврів і тевтонів були розгромлені полководцем
Марієм. Спроба свевів оселитись у Східній Галлії була відбита у 55 р. до н.е. Юлієм Цезарем, який і
сам ходив за Рейн. За Тіберія римляни поширили свою владу аж до Ельби і немало германських
племен виявилися в залежності від них. Адже вже на початку нової ери повстали германські племена
на чолі з вождем херусків Армінієм.

Римляни вислали назустріч легіони під командуванням Вара, але в 9 р. н.е. вони були розбиті у
Тевтобурзькому лісі, що й стало кінцем римського панування за Рейном. Після цього Рим міг лише
оборонятись. Від верхів`їв Рейну до верхньої течії Дунаю був збудований оборонний вал, що допоміг
імперії стримувати натиск германців. Окрім цього римляни прагнули привабити на службу одні
племена в боротьбі проти інших. Пожвавилась і торгівля з варварами, центрами якої стали Кельн,
Трір, Аугсбург, Регенсбург, Відень.

В 165-180 рр. вибухнула Маркоманська війна, в ході якої величезні сили германських племен
маркоманів, квадів, вандалів, германдурів перейшли римський вал і дійшли до Північної Італії.
Імператор Марк Аврелій завдав поразки варварам і навіть підкорив деякі племена, але надалі імперія
вже не могла тримати германців на безпечній відстані від себе. Вона змушена була дозволити їм
селитись на кордонах в якості федератів . Римські землевласники охоче приймали поселенців-
варварів на землі, що не оброблялись через брак рабів.

Наближення германців до римлян помітно вплинуло на їх господарство і суспільний лад. Германці

запозичили культуру землеробства, у них з`явились садівництво й виноградарство.

Відповідно зросли майнові нерівності і розшарування родової общини. Зворотній вплив справили
германці й на імперію. В ній зросла кількість вільного землеробського населення.

Зросло число германських загонів у римській армії, а германські воєначальники почали впливати на
політичне життя, скидаючи та підносячи на трон імператорів.

Романізація варварів і варваризація Риму проходили одночасно і наближали завоювання останнього

германцями.

На нових територіях у германців відбувались становлення нових племенних союзів, що стали

основою етнічних спільностей із своєю політичною організацією - алемани, франки, сакси, тюрінги,
бавари.

В 50-х рр. III ст., скориставшись хвилюваннями в імперії, германці проникли на її територію відразу
на кількох ділянках. Алемани і франки вторглися в Галлію, а потім і в Іспанію, на північних Балканах
з`явилися готи, звідки вони здійснювали набіги на внутрішні райони півострова та піратські наскоки
на його узбережжя. Римлянам вдалося відтіснити франків та алеманів за Рейн, а готів за Дунай, але це
сусідство було неспокійним і римляни змушені були евакуювати свої легіони і цивільне населення з
Дакії. На кілька десятиліть кордони стабілізувались, хоча періодичні вторгнення германців тривали.

Сусідство германців з Римом одним з наслідків мало проникнення в їх середовище християнства.

Воно більше відповідало змінам в суспільстві, ніж старе язичництво. В середині Ш ст. християнство у
вигляді аріанства, що мало тоді поширення, розповсюдилось серед західних готів, чому немало
сприяла місіонерська діяльність готського єпископа Ульфіли.

Він, застосувавши латинський алфавіт, переклав на готську мову Біблію і проповідував християнське
вчення серед германців. Інші германські племена теж сприяли його у формі аріанства. Згодом ці
релігійні відмінності між Римом і германцями набули ролі релігійного обгрунтування боротьби. Сама
ж християнизація сприяла культурному і соціальному розвиткові германців.

Історія стосунків Риму з германцями тривала і напружена. На середину IV ст. тиск варварів на Рим
заставив останнього поступитися певним територіям. Крім того це сусідство сприяло руйнуванню
рабовласницьких відносин. Одночасно запозичення германців у римлян робило їх не лише більш
вправними у господарському житті, але й руйнували родову общину, що вже вичерпала себе.
Подальші зіткнення з германцями ставали для Римської імперії все більш небезпечними
 11. "Книга Страшного Суду".(ГУСАР)
«Кни́ га страшно́ го су́ ду» — зведення матеріалів першого у середньовічній Європі загального
поземельного перепису, що був проведений в Англії у 1085—1086 рр. за наказом Вільгельма
Завойовника. Матеріали перепису являють собою безпрецедентне джерело відомостей про
соціальний, економічний та демографічний розвиток Англії XI століття. А саме, дані перепису
дозволяють зробити висновок про чисельність населення Англії у зазначений період: близько 2,5 млн.
чоловік. Назва книги посилається на біблійний Судний день, коли всім людям має бути пред'явлений
повний список їхніх справ.
Ціллю проведення загального перепису, судячи з усього, було визначення економічних ресурсів
Англії після нормандського завоювання 1066, що були підвладні королю. Хиткість династичних
претензій Вільгельма І на англійський престол, збереження загрози іноземного вторгнення, а також
бажання короля максимально зміцнити фінансове та воєнне забезпечення своєї влади лягли в основу
прийняття рішення про проведення перепису. Під час перепису передбачалося провести оцінку
господарських ресурсів кожного маєтку, по-перше, для приведення традиційних норм розподілу
податків (данські гроші) у відповідність до реального рівня дохідності земельних володінь, по-друге,
для врегулювання судових суперечок про права на землю, кількість яких різко зросла в результаті
перерозподілу англосаксонських маєтків після нормандського завоювання, і, врешті-решт, для
виявлення економічного потенціалу ленів баронів короля з метою визначення, яку максимальну
кількість лицарів кожен лен міг надати королю. Мету проведення перепису лаконічно визначив
автор Англосаксонської хроніки, за свідченням якого король хотів знати більше про свою нову
країну: «як вона заселена і якими людьми» (англ. how it was peopled and with what sort of men).
Рішення про проведення перепису було прийнято на засіданні Великої королівської
ради на Різдво 1085 р. Негайно до всіх англійських графств були надіслані представники короля,
відповідальні за проведення перепису. У кожному графстві були проведені спеціальні зібрання, які
представляли собою розширені засідання судових колегій графств. До їх складу входили: шериф,
барони та їх лицарі, які мали земельні володіння у відповідних графствах, члени судових колегій
кожної сотні, а також староста, священик та 6вілланів від кожного села. Ці збори мали клятвою
підтверджувати ті відомості, які входили до сфери перепису, а також, можливо, вирішувати земельні
суперечки, що виникали під час його проведення. Крім того, дані про земельні володіння у кожній
сотні фіксувались комісіями, які формувались із землевласників даної сотні. Так, у Кембриджширі до
складу комісії порівну входили англосакси і нормандці, що володіли там землями.
Існують дві версії того, як проходив перепис. За однією з них, королівські емісари відвідували кожну
сотню, де вислуховували сотенні комісії. За іншою версією, перепис маєтків графства відбувався в
рамках однієї сесії зборів графства, участь у якій приймали сотенні комісії. Друге припущення,
висловлене ще у 1897 р. Ф. В. Мейтландом[1], більшість сучасних дослідників вважають більш
вірогідним.
Перепис був завершений до кінця 1086 р. і його результати у вигляді величезного масиву списків та
звітів були надані королю. У подальшому вони зберігались у казначействоАнглійського королівства,
що знаходилось у місті Вінчестер. Крім цього, вже до 1088 р. на основі цієї документації були
складені два томи «Книги Страшного суду», до якої у компактній формі ввійшли найважливіші
відомості, отримані у результаті перепису, відсортовані за графствами.
Об'єктом перепису був господарський стан земельних володінь манорів. У зв'язку з цим, питання, що
з'ясовувались королівськими переписувальниками, концентрувались навколо різноманітних аспектів
економічного потенціалу маєтку. Для кожного земельного володіння фіксувались такі дані:
 імена власників маєтку на дату проведення перепису і на 1066 р.;
 імена інших тримачів маєтку, якщо власник передавав його у умовне тримання;
 площа орної землі у гайдах[2];
 кількість бригад орачів (що вимірялись в запряжках з 8 биків) на доменіальних землях
власника і на землях селян;
 кількість селян різних категорій: вілланів, котаріїв, сервів, вільних та сокменів, що проживали
на території маєтку[3];
 розміри пасовиськ, луків та лісів, що відносились до маєтку;
 кількість млинів та місць для рибальства;
 грошова оцінка[4] господарства маєтку на дату проведення перепису і на 1066 р.;
 розміри наділів вільних селян та сокменів у межах маєтку на дату проведення перепису і
на 1066 р.;
 потенційна можливість збільшення продуктивності маєтку.
Очевидно, що також могла фіксуватись кількість голів худоби в маєтку і величина
сільськогосподарських запасів, та ці відомості, в основному, у «Книгу Страшного суду» не увійшли.
Всі відомості, що підлягали перепису, мали вказуватись на:
1. рік смерті Едуарда Сповідника (1066);
2. рік переходу маєтку до нового власника і
3. рік проведення перепису (1086).
Але фактично, цей принцип повністю не був витриманий і відомості про господарський стан маєтків
на дату їх передання новим власникам з'являються у «Книзі Страшного суду» лише епізодично.
Перелік питань, винесених на перепис, демонструє устремління короля зафіксувати та оцінити
можливі джерела доходів у казну. Так, замки та інші будівлі, не пов'язані безпосередньо з
економічним життям, до перепису включені не були. Також «Книга Страшного суду» не містить
даних про розмір феодальних зобов'язань тримачів маєтків перед королем.

12. Виникнення германських королівств на території

колишньої Римської імперії у V ст.(САША ДЮБА)
Першу варварську державу на території Західної Римської імперії — Тулузьке королівство —
утворили 418 р. за згодою імператора Гонорія вестготи. Королівство фактично було самостійним, а
його столицею стало місто Тулуза.
Оселившись у Галлії, вестготи забрали землі, що належали римлянам, і розділили їх між собою.
Найкращі землі захопили король і вестготська знать. Прості воїни отримали невеликі ділянки
жеребкуванням.
Приблизно в той самий час у Північній Африці виникло Вандальське королівство зі столицею на
місці давнього Карфагена. Як і вестготи, вандали привласнили землі і рабів, що належали римській
знаті. Дуже швидко вандальська знать, як і ненависні їй римляни, перетворилася на великих
землевласників.
У басейні Рони в середині V ст. виникло Бургундське королівство зі столицею в Ліоні. Невелике за
розмірами, воно мало значний вплив на життя Західної Римської імперії. Бургундське королівство
порушило зв’язок імперії з Північною Галлією. Тому територія Західної Римської імперії фактично
обмежилася лише Італією. Бургунди, подібно до інших варварів, відібрали землі у римської знаті й
розподілили їх між собою. Одначе знать отримала меншу частку землі, ніж в інших королівствах.
Більшість землі перейшла у власність простих воїнів, які перетворилися на дрібних землевласників.
Королівство Одоакра зі столицею у Равенні виникло після того, як він усунув від влади останнього
римського імператора Ромула Августула. Але проти Одоакра плів змову імператор Східної Римської
імперії Зенон, який підмовив молодого вождя остготів Теодоріха. Той у 493 р. вторгся до Італії, убив
Одоакра і проголосив себе „королем готів та італіків”. Теодоріх (493-526 рр.) з усіх варварських
правителів того часу був найвидатнішим, за що отримав прізвисько Великий. Держава Теодоріха
була найбільшим із королівств, заснованих германцями на території Римської імперії. Теодоріх
налагоджував зв’язки з іншими германськими вождями (конунгами) і підпорядковував їх своїй владі.
Хоча Теодоріх намагався примирити римлян і готів, обидві сторони були невдоволені. Готи вважали,
що він зрадив старі звичаї, а для римлян він усе-таки залишався варваром. Після смерті Теодоріха,
його держава припинила існування.
Від середини V ст. розпочалося масове вторгнення на територію колишньої римської провінції
Британія північнозахідних германських племен саксів, англів і ютів. В результаті англосаксонського
завоювання на Британії утворилися сім королівств. Згодом завойована ними країна стала називатися
Англія.
У цей же час у Північній Галії виникає Франкське королівство.
Всі варварські королівства виявилися нетривкими утворенями. Одні розпадалися. Інші були
завойовані наступними завойовниками. Лише Франському королівство, що виявилося найміцнішим,
довелося відіграти важливу роль у подальшому розвитку Європи.

Таб.: Найбільші варварські королівства

Назва Період
існування

Тулузьке (Вестготське) 418-511 рр.

королівство

Вандальське королівство 429-545 рр.

Бургундське королівство 457-534 рр.

Королівство Одоакра 476-493 рр.

Франське королівство 486-843 рр.

Остготське королівство 493-554 рр.

загалом нараховують 15 варварських королівств

13. Експансія гунів у Європі. «Битва народів» та її наслідки.

(ВАСЯ ФЕДЕВИЧ)

+14. Занепад Західної Римської імперії.(МАЦЮНЯК ТЕТЯНА)

Після подолання загрози з боку гунів римляни відчули певне полегшення. Але незабаром з Північної
Африки на Італію насунула нова загроза у вигляді племен вандалів. У 455 р. вони без зусиль
заволоділи Римом, який нікому було захищати. Протягом 14 днів вандали грабували місто. Вони не
залишили в старовинних палацах ані золота, ані срібла, ані навіть міді. Усе, що не змогли взяти із
собою, знищили. Почались напади бургундів, у 461 р. бургунди опановують Ліоном і починають
успішне просування вниз по Роні, убік Провансу, і одночасно на північ, завоювавши до кінця 70-х
років ті землі, які в середні століття і отримали назву Бургундія. Назустріч їм з півночі, на територію
нинішньої Лотарингії, просувалися франки, а з північного сходу, у сучасний Ельзас (пізніше також в
німецьку Швейцарію) –аламани. Найбільший успіх у цей період випав на долю вестготів, потроху
посіли прилеглі до Біскайській затоці області Аквітанії, а потім велику частину Центральної Галлії,
до середньої течії Луари.
Імператор Юлій Майоріан (457—461 pp.) зробив останню спробу зміцнити імперію. Імператор
намагався впорядкувати збирання податків, покращити життя середніх землевласників, відновити
покинуті міста. Щоб полегшити фінансові справи в провінціях, Майоріан намагався скасувати їхні
борги. За його правління дещо зміцнилося становище римлян у Галлії та Іспанії. Міць імперії почала
відроджуватися. Однак у цьому не була зацікавлена ані римська знать, ані варварські королі, яким
заважала сильна влада.
Майоріана було вбито, разом з ним була втрачена остання надія римлян на відновлення імперії.
Почалася низка швидких змін імператорів на троні, влада яких поступово втрачала навіть зовнішні
ознаки. Імператори стали цілком залежними від волі варварських вождів, яким довіряли
командування імператорською вартою. Західну імперію постійно турбували набіги варварів, що
призвело до її занепаду.
У 476 р. германський вождь, командир гвардії Одоакр, усунув від влади 16-річного
імператора Ромула Августула, відіславши його до свого маєтку. Іронія долі полягала в тому, що
останній імператор мав ім'я колишнього засновника міста Рима й першого царя Римської
держави — Ромула. З падінням останнього імператора зникло саме поняття — Західна Римська
імперія. Корону та пурпурну мантію імператора відправили до Константинополя на знак того, що в
Римі імператора більше немає. В Італії було утворено нове королівство — держава Одоакра.
Напівпорожня й напівзруйнована столиця половини світу байдуже та незворушно поставилася до
величезної історичної події — падіння Західної Римської імперії, якою завершився найдовший
відрізок історії людства — історія Стародавнього світу.
 15. Королівство остготів.(МАША ТИШКІВСЬКА)
Остготи (остроготи лат. Ostrogothi) або грейтунги (Greutungi) — давньогерманський народ, східна
гілка готів, що розділилися з кінця IV століття навестготів (західних готів) і остготів (східних).
Межею між ними в IV ст. був Дніпро; остготи жили в степах між Дніпром і Доном. Але невдовзі
обидва народи посунули на захід.
Остготи часто нападали на Іллірію, вимагаючи сплати данини, а згодом включили Іллірію і
Далмацію разом з Італією до складу своєї держави, яка в українській мові отримала назву
Королівство остготів. Вони уклали союз з Гензеріхом для нападу на Східну Римську Імперію.
У 454 році улюблена наложниця Теодемера, Ереліва (Евсевія або Єлена), народила синаТеодоріха,
якого згодом прозвали Великим. У дитинстві його відправили заручником в Константинополь, де він
виховувався і отримував освіту. Повернувшись до батька у 18 років, він успадкував його володіння
близько 475 року, а 481 року став єдиним королем всіх остготів. З відома
імператора Зенона, Теодоріх вирушив у похід в Італію, де царював тоді Одоакр.
Взимку 488 готи зібралися з Паннонських рівнин у нову столицю королівства Теодоріха, і рушили
на Італію. Завдяки міцним стінам Равенни, Одоакр декілька років захищався, але 493 року з ним був
укладений мирний договір, за яким вони з Теодоріхом повинні були правити Італією разом. Через
деякий час Теодоріх убив Одоакра і залишився єдиним правителем Італії, а також
Норіка, Виріши, Тіролю. Мрією Теодоріха було об'єднати остготів і римлян в один народ, об'єднати
римський елемент з німецьким, насадити римську культуру германцям і цивілізувати варварів.
Але Теодоріх не був імператором: він був намісником імперії (dominus rerum) і готським королем.
Його відносини з Візантією були фальшиві. Йому необхідно було жити в мирі з нею, та одночасно він
хотів бути незалежним правителем. Зовнішня політика Теодоріха мала мирний характер; він був
найстаршим серед всіх варварських королів. Він бачив себе і остготів як посередників між античним і
варварським світом. Родина Теодоріха отримала римську освіту. Сам аріанин, він відрізнявся
віротерпимістю, але релігійний антагонізм готів-аріан і католиків-римлян був головною перешкодою
успіху його прагнень. При дворі Теодоріха жили Симмах, Боецій і Касіодор; з'явився у остготів і
національний історик Йордан.
Релігійні розбрати служили приводом для зіткнень з Візантією, тому під кінець життя Теодоріх
почав переслідувати римських сенаторів і католиків. 526 року Теодоріх помер, і з того часу почався
швидкий занепад остготського королівства, яке при Теодоріху досягло найвищого ступеня своєї
могутності.
Спочатку правила дочка Теодоріха Амаласунта (526—534 роки), як опікунка свого малолітнього
сина Аталаріха. Вона була розумною і освідченою, але готи її не любили за покровительство
римлянам. Вона повернула дітям Боеція і Симмаха конфісковані маєтки батьків, керувала в своїй
діяльності радами Касіодора, а свого сина Аталаріха примушувала займатися науками.

16. Королівство вестготів.(МАША ТИШКІВСЬКА)

Після падіння Західної Римської імперії її провінційні володіння були незабаром захоплені
варварами. Вестготи остаточно затвердилися на більшій частині Іспанії, закріпили за собою Овернь і
поділили з бургундами Прованс, вандали тим часом прибрали до рук мавританські порти. Довше усіх
пручалися римляни Північної Галлії, що створили там самостійну державу. Однак у 486 р. біля
Суассона вони потерпіли поразку від салічеських (приморських) франків, що захопили після цього
всі галльські землі на північ від Луари, крім Арморіки.
До кінця V в. на уламках Західної Римської імперії склалося кілька варварських королівств:
Вандальське, Вестготське, Свевське, Бургундське, Франкське і держава Одоакра в Італії. Племена, що
жили у внутрішніх областях Германії, так само як у Британії, а тим більше в Скандинавії, ще не мали
власної державності. Доля цих політичних утворень була неоднаковою. Найменш довговічним
виявилася створена колишніми найманцями, в основному з числа герулів, скирів і деяких інших
настільки ж нечисленних германських племен, держава Одоакра – мабуть тому, що не володіла
міцною племінною основою. У 493 р. вона була знищена остготами, які прийшли з Норіка і Паннонії;
очолював їх конунг Теодоріх (493-526), що діяв з відома східноримського імператора Зенона.
Королівство остготів, що включало крім Італії Сицилію, Норік, частину Паннонії і Іллірії, а пізніше
також Прованс, незабаром стало найдужчим у Західній Європі, але в 555 р., після затяжної війни,
було завойовано Візантією. Ще раніш, у 534 р., ця доля спіткала королівство вандалів.
Найбільш життєздатним і динамічним виявилося Франкське королівство. У бою біля Пуат’є в 507
р. франки здобули рішучу перемогу над вестготами і протягом декількох місяців захопили майже всі
їхні володіння в Галлії, включаючи Тулузу. Втручання остготів запобігло завоюванню франками та їх
союзниками бургундами середземноморських областей Галлії. Прованс близько 510 р. відійшов до
остготів, Септіманія залишилася за вестготами, чия столиця була перенесена за Піренеї в Толедо.
Однак з цього часу верховенство в Галлії перейшло до франків. У 534 р. вони завоювали королівство
бургундів.
Подальша історія варварських королівств пов'язана з завойовницькою політикою східноримського
імператора Юстиніана I. Крім Північної Африки й Італії йому удалося відібрати в 551 р. в ослабілих
вестготів ряд міст у Південній Іспанії: Картахену, Кордову, Малагу й ін. Але розвинути успіх
візантійці вже не зуміли. У 568 р. на Апеннінський півострів вторглись лангобарди (їх тіснили авари),
які у лічені роки оволоділи більшою частиною Північної і Південної Італії, після чого
Константинополь перейшов до оборони і вже не намагався розширити володіння імперії. Тим часом у
наступ перейшло королівство вестготів, що стабілізувалося. У 585 р. вони поклали кінець
незалежності свевів і одночасно почали тіснити візантійців, відвоювавши південну частину
півострова до 636 р. Північна Африка залишалася в руках Константинополя до арабського
завоювання в 60-і роки VII в. На початку VIII ст. араби вийшли до Гібралтарської протоки, перетнули
її і за кілька років цілком знищили Вестготське королівство.
Вестготи (візіго́ ти) (лат. Visigothi, Wisigothi, Vesi, Visi, Wesi, або Wisi) — відгалуження готів.
Вестготи вперше з’явилися в історії як окреме плем’я в році 268, коли вторглися до Римської
Імперії на Балканський півострів. Вестготи пройшли через римські провінції Панонію (Pannonia) та
Іллірію (Illyricum) — і навіть загрожували самій Італії. Але влітку вестготам було завдано поразки в
битві на місці сучасного італійсько-словенського кордону, а у вересні були розбиті у битві під
Найсусом (Naissus).
Протягом наступних 3 років їх було витіснено за Дунай імператорами Клавдієм II і Авреліаном.
Проте вони залишилися в колишній римській провінціїДакія, яку Авреліан покинув 271 р.
Під тиском гунів 376 року перейшли Дунай, прохаючи римського імператора Валента надати їм
місця для поселення. Їм надано місце у Нижній Мезії, але, незадоволені визиском римського
чиновництва, вони підняли бунт. У битві під Адріанополем вестготи розбили армію Валента, убивши
його.
Імператор Феодосій І залагодив конфлікт, але після його смерті 395 року, коли Римську
імперію було розділено між його синами на Східну і Західну, вестготи, користуючись непевністю
ситуації, почали грабіжницькі походи, спочатку у Грецію, а у 410 році, очолювані Аларіхом, на Рим,
який істотно пограбували. Далі вони пішли у Південну Галлію, де створили своє
власнеТулузьке королівство, в яке входила територія Галлії на південь від Луари і вся Іспанія.
У 451 році брали участь у битві на Каталаунських полях проти гунів у війську римського
намісника Галлії Аеція.
Розбиті королем франків Хлодвігом у 507 році, залишили на його користь південну Галлію і
відійшли у Іспанію.
711 року вестготське королівство було знищене арабами.
Тервінги
Ці королі та вожді, за виключенням Фрітігрена і можливо Алавівуса, були поганами.
 Атанаріх (369–381)
 Ротестеус, співкороль
 Вінгурік, співкороль
 Алавівус (бл. 376)
 Фрітігерн (бл. 376–бл. 380)
Династія Балті
Були аріанами.
 Аларіх I (395–410)
 Атаульф (410–415)
 Сігеріх (415)
 Валлія (415–419)
 Теодоріх (419–451)
 Торізмунд (451–453)
 17.Королівство вандалів.(МАША ТИШКІВСЬКА)
Від 427 року королем вандалів був Гейзерік (Genseric, Gaiseric), звідний брат Гундеріка. Він почав
будівництво флоту і висадився в 429 році в Північній Африці з близько 80 тисячами послідовників (за
іншими даними усіх вандалів з союзниками було значно менше навіть враховуючи жінок та дітей).
Від Гібралтарської протоки вандали просунулись на схід до Карфагена. Було укладено мир між
вандалами і римлянами. В 435 році, римляни надали їм землі в Північній Африці. Але мир був
розірваний Гейзеріком, який в 439 році зробив Карфаген його столицею. Вандали узяли і пограбували
місто без битви, захопивши його коли більшість мешканців були на іподромі. Гейзерік, захопивши з
часом Сицілію, Корсику, Сардинію і Балеарські острови, перетворив своє королівство у велику
державу.
Протягом наступних тридцяти п'яти років, з великим флотом Гейзерік грабував побережжя
Східної і Західної Імперій. Після смерті Аттилиримляни нарешті змогли зайнятися вандалами, які
контролювали одні з найбагатших провінцій імперії. Дипломатичні стосунки між двома сторонами
перервалися, а в 455 році вандали захопили Рим і грабували місто протягом двох тижнів починаючи 2
червня. Вони покинули Рим з незліченими цінностями, зокрема зі здобиччю з Єрусалимського
Храму, що її привіз до Риму Тит (лат. Titus), і з імператрицею Лікінією Євдоксією (Licinia Eudoxia) та
її дочками Євдокією (лат. Eudocia) і Плакідією (лат. Placidia) як заручницями. Стверджують, що
імператриця Євдоксія просила короля Гейзеріка звільнити її від ненависного шлюбу з
імператором Петронієм Максимом (лат. Petronius Maximus), вбивцем її чоловіка Валентиніана
III (лат. Valentinian III).
Літописець Проспер Аквітанський повідомляє, що 2 червня 455 року, римський папа Лев
I зустрічався з Гейзеріком і благав його утриматися від вбивств та підпалів, а вдовольнитися
грабежем.
З 462 р., королівство вандалів включало Північну Африку і острови Середземного моря, зокрема
Сицилію, Сардинію, Корсику і Балеарські острови. Проте, подібно до інших германських королівств
на римському ґрунті, африканське королівство вандалів скоро почало занепадати.
У 468 воандали знищили величезний флот, надісланий проти них Візантією. У відповідь вандали
пробували вторгнутися до Пелопоннесу, але були відбиті з важкими втратами. У відплату, вандали
узяли 500 заручників на острові Закинтос (Zakynthos) і порубали їх на шматки на шляху до
Карфагену.
Гейзерік був однією з найбільш могутніх осіб часу Великого переселення народів. Він помер в
глибокій старості 25 січня 477. Згідно з проголошеним ним законом спадкування - не син, а
найстаріший чоловік королівського дому мав успадкувати корону (закон старшинства). Гейзеріка
успадкував його нездібний син Гунерік (Hunerich, 477–484), який спершу захищав католиків[1],
унаслідок побоювання Константинополя. Але від 482 року царювання Гунерік відоме здебільшого
його релігійними переслідуваннями маніхейців і католиків в найжахливішій формі.
Гунтамунд (Gunthamund 484–496), його двоюрідний брат і наступник, намагався помиритися з
католиками. Починаючи зі смерті Гейзеріка влада вандалів втрачала силу і Гунтамунд втратив значну
частину Сицилії, яку захопили остроготи, а також змушений був боротися з усезростаючим натиском
корінних берберських племен.
Хоча Трасамунд (Thrasamund 496–523) унаслідок свого релігійного фанатизму був ворожий до
католиків, він обмежувався безкровними переслідуваннями.
Хілдерік (Hilderich, 523–530) був найтолерантнішим королем вандалів у ставленні до католицької
церкви. Він надав католикам релігійну свободу. Він не цікавився війнами, які залишав на родича
Хоамера (Hoamer). Коли Хоамер зазнав поразку від маврів, аріанська фракція в королівському
сімействі підняла повстання і зробила його двоюрідного брата Гелімера (Gelimer 530–533) королем.
Хілдерік, Хоамер і їх родичі були кинуті у в'язницю. Хілдерік був убитий в 533 році.
Ці події стали приводом для втручання Візантійського імператора Юстиніана І, який оголосив
війну вандалам. Армією Східної Імперії командував Велізарій (Belisarius), який почувши, що йбільша
частина флоту вандалів придушує повстання в Сардинії, вирішив діяти швидко і висадився на
Туніському березі, а потім рушив маршем до Карфагена. У кінці літа 533 року корольГелімер зустрів
Белізарія в десяти милях на південь від Карфагена; вандали вигравали коли племінник та брат
Гелімера загинули; по тому Гелімер злякався і втік. Велізарій захопив Карфаген.
15 грудня 533 року, Гелімер і Велізарій знов зустрілися в битві під Тікамероном (Ticameron),
приблизно в 30 кілометрах від Карфагена. Знову вандали мужньо билися, але були розбиті коли
Гелімер дізнався про смерть другого брата. Велізарій захопив Гелімера весною 534 року. Північна
Африка знову стала римською провінцією, а вандалів з неї вигнали. Гелімер отримав великі маєтки
в Галатії. Йому також пропоновали чин патриція, але він відмовився від нього тому, що не був
готовий змінити заради цього свою аріанську віру.

18. Королівство лангобардів.(ВІКА ДУБОВА)

Королівство лангобардів (568-774). Лангобарди належали до свевської групи германських племен,
спорідненої остготам. Вони пізніше інших племен вийшли з Скандинавії. Вони перемістилися до
Паннонії, де їх король Альбоїн (565-573) у 567 р. розгромив гепідів. Короля гепідів Гунімунда було
вбито, з його черепа Альбоїн велів зробити чашу, а дочку Розамунду зробив своєю дружиною.

Італією в ранзі екзарха Равенни продовжував управляти полководець Нарсес (555-568). Дружина
імператора Юстина ІІ (565-578) Софія пообіцяла посадити переможного полководця як інших євнухів
за пряжу. Уступаючи її домаганням імператор замінив Нарсеса Лонгіном. Від’їжджаючи з Італії,
Нарсес запросив короля лангобардів до Італії, знявши охорону на іллірійському кордоні.

Альбоїн вторгнувся в Італію вже у 568 р., оголосивши себе проголосили себе месником за своїх
одноплемінників-германців. На відміну від остготів, лангобардів було набагато більше і рухаючись
по території Італії, вони супроводжували свій шлях насильством і грабежами місцевого населення.
Візантійці не мали в Італії достатньої кількості військ для оборони, імператор Юстин ІІ вів війну
проти персів. Крім того Італію у 564 р. спустошила епідемія чуми. Один з наступників Юстина ІІ –
Маврикій (582-602) домовився із королем франків Хільдебертом за 50 тисяч солідів, що франкське
військо вступить до Італії і допоможе візантійцям вигнати лангобардів. Однак франки гроші взяли, а
на допомогу візантійцям не прийшли.

19. Експансія вікінгів у Західній Європі у ІХ - першій половині

Х ст.(САША ДЮБА)
В той час, коли Карл Великий в зеніті зовнішньополітичних успіхів своєї імперії замислював
коронаційний похід в Рим, загони вікінгів здійснили перші набіги на приморські райони Англії.
Найбільш рання згадка про напад скандинавів на північно-східне узбережжя Англії датована 793 р.:
як свідчать хроніки, розграбуванню піддався монастир на острові Линдисфарн. Датою завершення
епохи вікінгів прийнятий 1066 р., коли король Норвегії Харальд Хардрад, намагаючись завоювати
англійський престол, зазнав поразки в битві при Стэмфордбриджі.

У першій половині IX ст. експансія скандинавів або, по західноєвропейській термінології норманнів,

набула характеру організованих і регулярних нападів на території, доступні проникненню морськими
і річковими шляхами, а декількома десятиліттями пізніше вікінги приступили до колонізації
захоплюваних земель. Найсильніше страждали від набігів вікінгів поселення на узбережжі
Північного і балтійського морів. Перші масові і спустошливі набіги скандинавів припали на
приморські території Британії, Шотландії, Ірландії, Північної Німеччини, але кораблі вікінгів
доходили і до узбережжя Франції, Італії, Іспанії, Марокко, Португалії, піднімалися по Сене до
Парижу, в 846 р. норманни досягли Риму.

Особливо широко експансія скандинавів - данців, норвежців, шведів - розгорнулася в Британії, де

переселенці створили т.з. область данського права, Денло. На більш менш тривалий період вікінгам
вдавалося влаштуватися також на островах Північної Атлантики, в Ірландії, колонизовать Ісландію.
У територіальному аспекті найбільш вражаючим успіхом норманнів з'являється створення Північно-
західної держави або імперії Кнута Великого (1016-1035), що ненадовго об'єднала під єдиною владою
Англію, Данію з Шлезвигом і Норвегію. Проте для історії міжнародних відносин набагато більше
значущі наслідки мали події в Північній Франції. У 911 р. Східно--франкське королівство вимушено
узаконило захоплення норманнами частини своєї території : проводир загону вікінгів данець Роллон
став васалом французького короля, отримавши в льон зайняті землі в якості герцогства Нормандии.

В цілому експансія вікінгів, той факт, що порівняно нечисленні загони скандинавів тримали в страху
великі райони Європи і сталі сущим лихом для населення, краще всього підтверджує слабкість, як
імперській організації раннього середньовіччя, так і королівській владі, нездатній захистити
узбережжя і навіть внутрішні райони від грабежів. Позбавлення від нашесть норманнів принесли
західноєвропейським країнам не стільки організація відсічі ним, хоча такі зусилля робилися, скільки
вичерпаність внутрішніх причин, що штовхали скандинавів до експансіонізму, до включення в
процес великого переселення народів, остання хвиля якого із запізненням досягла Північної Європи.

+20. Джерела до історії Франкської держави Меровінгів.

(БОГДАН МАТУЛКІН)
1 Салічна правда – (Lex Salica) – це напевне найбільш важливе джерело до вивчення історії Франції
епохи Меровінгів.
Це збірка судових звичаїв салічних ( приморських ) франків, які загарбали у 4 – 5 століттях частину
Галлії та створли на її території власну велику державу.
Як юридичне джерело ця збірка не має чітко окресленого плану . Закони,які там записані,
сформульовані дуже чітко та лаконічно. Головним чином вони були спрямовані проти крадіжок та
проти насильства.
Основний текст цього судебника було написано у 8-9 століттях.
Воно найбільш повно відображує давньогерманське звичаєве право і не досить повно римське право.
Це свідчить про розпад родових відносин, перехід до сусідської общини. Даний судебник дає нам
інформацію про заняття франків та їхне соціальне розшарування суспільства.
2 Рипуарська правда : збірник законів рипуарських ( прибережних ) франків , що жили на схід від
салічних франків.
Дає нам інформацію про господарство , соціальний та політичний устрій франкського суспільства.
3 Бургундська правда : в 6 столітті Бургундія була включена до складу Франкської держави. У 6
столітті – появляються крупні володіння. Дана правда теж характеризує господарство та соціально-
політичний устрій бургундів.
4 Алеманська правда : 6- 8 століття – характеризує нам про великі господарства ,наявність у
соціальному становищі рабів,отже дана «правда» свідчить про соціальну диференціацію.
5 Саксонська правда : 8-поч 9 століття – відтворює германське право саксів до їх підкореннями
франками.
6 Тюринська правда : свідчить про давні родові звичаї тюрнгів.
7 Декрет Хільдеберга І І : цей декрет був написаний у 596 році. Даний декрет важливим є тому,що у
ньому є згадки про пережитки родового устрою у франків і про появу земельних власників.
8 Григорій Турський : ( 538 – 594 ) – батько французької історії.!!!
Основним і найважливішим його твором є « Історія франків».
Дана книжка складалась з 10 книг : у першій книзі він писав про історію до 4 століття .
У другій про походження і перші завоювання Хлодвіга аж до його смерті.
У третій – четвертій книзі – пише про історію Галлії аж до смерті короля Сігіберга.
З п”ятої ниги пише про події в Галлії до 593 року.

21. Завоювання Піренейського півострова арабами. (РОМА

КЛЮЧНИК)
 Після прийняття ісламу всі араби об*єдналися в єдину державу,на чолі з халіфом-головою
правовірних,заступником пророка Мухаммеда(570-632). У другій половині 7-на початку
8ст. араби завоювали весь Магріб-візантійську Африку,вийшовши близько 709р. на
узбережжя Атлантичного океану.

Араби з*явилися на Піренейському півострові на заклик вестготських

вельмож,противників короля Родеріха. Намісник Танжера пропустив їх через протоку.
Весною 710р. Загін з 500чол. Під командуванням Абу Зура Таріка,слуги омейядівського
еміра Муси,перетнув протоку Гібралтар. Цей загін спустошив ряд населених пунктів і з
багатою здобиччю повернувся до Африки. Слідом на ним інший полководець Муси-
бербер Тарік ібн Зіяд весною 711р. з 300 арабами і 7тис. берберів висадився на
Піренейському півострові з наказом йти до вестготської столиці Толедо. Перемога
мусульманського війська при Херес де ла Фронтера(19 липня 711р) несподівано завдала
смертельного удару королівству вестготів. Король Родеріх загинув у битві.

У 712р. на півострів висадилося основне арабське військо Муси і захолило вестготську

столицю-Толедо. Населення покинуло Толедо,а єпископ Сіндеред втік до Риму. Частина
вестготської світської знаті і духовенства почала переходити на бік переможців. Вдова
Родеріха Королева Егілона одружилася із ал-Азізом,сином Муси. Граф Фортуній з
Таррага та єпископ Севільї не лише перейшли на бік завойовників,але і зреклися своєї
віри. Активну допомогу мусульманським військам,що наступали, надали євреї,проти
яких попередня влада чинила систематичні репресії. Араби захопили більшу частину
півострова аж до гірського пасма,що проходить на захід від Толедо до ріки Дуеро.

У 714р. Мусу і Таріка було відкликано до Дамаска,на чолі війська залишився ал-
Азіз,який здійснив ряд експедицій до Португалії і в Андалусії,Малагу і Гранаду. На
території Мурсії мусульмани наштовхнулися на запеклий опір військ графа
Теодемира,який оборонявся в Оріуелі. Теодемир капітулював за умов збереження за ним
Валентени,Оріуелі,Аліканте,Мули і Лорки. Місцевим християнам за умови виплати
невеликої данини було гарантовано недоторканість майна,дозволено сповідувати свою
релігію,будувати і ремонтувати свої храми.

Після вбивстваал-Азіза справу завоювання іспанських земельдо 718р. завершив емір

ал-Хурр. Він навіть перейшов Піренеї і вторгся в Галлію,захопивши там місто Нарбонн.

Але більшість вестготів,які не хотіли миритися із завойовниками,очолені колишнім

охоронцем Родеріха,членом королівської родини Пелагієм,втекли в гірські землі північної
частини півострова,де утворили християнське королівство Астурію. Коли у 718р. арабське
військо спробувало його ліквідувати,дон Пелайо розгромив його в астурійських горах
поблизу Ковадонги. Саме ця подія засвідчила початок нової наступальної війни проти
мусульманської присутності на півострові- Реконкісти-відвоювання християнськими
народами Піренейського півострова захоплених земель.

У 719р. араби повністю оволоділи Септиманією. Вони попрямували далі в Галлію,де

різні еміри здобували перемогу,поки один з них, Абдеррахман,не був розбитий
франкським майордомом Карлом Мартеллом у битві поблизу Пуатьє(732р).

22. Початок Реконкісти.(ГНАТЮК ОЛЕНКА)

Реконкіста (від ісп. Reconquista — «відвоювання») — відвоювання або точніше завоювання
християнськими феодалами (іспанськими, каталонськими, арагонськими, португальськими) території
арабських еміратів Піренейського півострова, що були утворені часу ісламо-арабської експансії
шляхом захоплення королівства вестготів.
Початком Реконкісти вважаються християнські заворушення проти влади мусульман в Астурії в 718
році, а кінцем — падіння останнього арабського емірату Гранада в 1492 р.
На початку VIII століття при халіфі Валіді I кордон Арабського халіфату впритул наблизилися до
королівства вестготів. Знаменитий полководець того часу, «правитель» Африки Муса ібн-Нусайра,
посиливши свою армію берберами, що прийняли іслам, в 707-709 роках завоював залишки Північної
Африки,яка ще зберігала незалежність і вийшов до берегів Атлантичного океану.
Один з полководців Муси, Абу Зура Тариф, взявши чотири сотні воїнів і сотню коней, влітку 710
року переправився через Гібралтарську протоку на чотирьох кораблях, наданих Юліаном, спустошив
околиці Алхесірасa і повернувся назад в Африку з багатою здобиччю.Щасливий результат першої
експедиції запалив в мусульман бажання опанувати Іспанію. У наступному році Муса скористався
тим, що Родеріх вів війну з баскським місті Памплона на півночі Іспанії, і в останні дні квітня 711
року послав до Іспанії іншого свого полководця Таріка ібн Зіяда із загоном в 7000 берберів (арабів у
загоні було всього 300 чоловік).
Зі смертю Родеріха організований опір вестготів було зламано. Вестготи відступили до Мéріде, біля
якої організували останній відчайдушний опір. Після перемоги Тарік мав повернутися додому, але
його терзали два бажання: поширити свою релігію на країну невірних і захопити легендарні скарби
царя Соломона, які нібито знаходяться в районі Толедо. До 714 році маври встановили контроль над
більшою частиною півострова, за винятком лише вузької смужки на півночі, нинішньої провінції
Астурія, де зміцнилися залишки вестготській знаті. Восени 714 року армія Муси ібн Носсейра
пройшла по Астурії, зруйнувавши місто Лукус Астурум, (сьогодні Санта-Марія Луго, близько
Ов'єдо).
У 711 – 714 рр. Піренейський півострів був завойований арабами (маврами). Тільки невелика гірська
область Астурія на півночі країни зберегла незалежність. Вона заснована вест готською знаттю під
курівництвом Пелайо. Цим було покладено початок об'єднанню антимусульманських сил. Зниження
оподатковування і припинення міжусобиці перетворило мусульман у визволителів. Населення з
радістю приймало арабів. Церква байдуже відносилася до завойовників, оскільки араби спочатку
зберігали церковні привілеї. Крім арабів участь у завоюванні брали корінні жителі Північної Африки
– бербери. Вестготське військо зазнало поразку. Однак, дальше просування на територію
Франкського королівства було зупинено Карлом Мартеллом. Селянство, пригнічене повинностями і
податками, знать, що вела боротьбу за владу, аріани та іудеї, невдоволені великим впливом
католицької церкви, не чинили арабському завоюванню опору і навіть допомагали, як архієпископ
Севілії. Економіка теж переживала піднесення. Із Сходу були принесені нові культури - рис, цукрова
тростина, гранатове дерево, пальма, шовковиця. Прогрес був і в ремеслі – видобутку металів,
кераміці, шкіряних виробах. У Толедо вже в Х ст. виробляли папір.На півдні були створені іригаційні
системи. У центральних районах було поширене перегонне вівчарство.Значна частина завойовників
жила в містах, що стали торгово-ремісничими центрами, особливо Кордова. Жвава торгівля йшла по
Середземному морю. Істотні зміни стались і в культурному житті. На латинську мову з арабської
були переведені праці арабських і грецьких вчених. Були збудовані палаци Алькасар і Альгамбра. З
755 р. мусульманська Іспанія (аль-Андалус) входила до складу Дамаського халіфату. Коли владу там
захопили Аббасиди, представник скинутих Омейядів Абд ар-Рахман утвердився в аль-Андалусі і
проголосив себе еміром. З 929 р. емір Абдарахман ІІІ став іменуватись халіфом. Х ст. було вершиною
політичної могутності аль-Андалуса. Склад населення, однак, не став однорідним. Частина
вестготського населення засвоїла мову і звичаї арабів (мосараби), частина – релігію (ренегадос).
Поширення набула ідея відвоювання Піренейського півострова у арабів – реконкіста. Її джерелами
були християнські держави на півночі – Астурія, Галісія, Басконія, Іспанська марка на сході. Серед
народу ідея реконкісти була популярна. А серед арабської знаті відбувались незгоди. У 923 р.
сформувалось графство Кастилія (країна замків) на північному заході. Воно і королівство Леон, що
утворилось на місці Астурії, повели боротьбу з арабами, відвойовуючи у них території. Ці дві
держави часом об‘єднувались для боротьби з маврами. У 1230 р. відбулось остаточне об‘єднання
Леона і Катилії в одне королівство. У Басконії в ІХ ст. виникло графство Наварра, яке у Х ст. стало
королівством. У 1035 р. Арагон, який був у складі королівства Наварра, теж став окремим
королівством. У 1137 р. з Арагоном об‘єдналась Каталонія. У кінці ХІ ст. утворилось королівство
Португалія, незалежне з 1139 р., хоч і визнавало себе васалом папи.
Отож, в Іспанії утворились християнські держави. На півночі – Астурія, в центрі – Кастилія, на
заході – Португалія, на сході – Наварра, Арагон, Каталонія і Валенсія.

23. Формування християнських держав Піренейського

півострова.(РОКСА МРИГЛОД)
У 923 р. сформувалось графство Кастилія (країна замків) на північному заході. Воно і королівство
Леон, що утворилось на місці Астурії, повели боротьбу з арабами, відвойовуючи у них території. Ці
дві держави часом об‘єднувались для боротьби з маврами. У 1230 р. відбулось остаточне об‘днання
Леона і Катилії в одне королівство.
У Басконії в ІХ ст. виникло графство Наварра, яке у Х ст. стало королівством.
У 1035 р. Арагон, який був у складі королівства Наварра, теж став окремим королівством. У 1137 р. з
Арагоном об‘єдналась Каталонія. У кінці ХІ ст. утворилось королівство Португалія, незалежне з
1139 р., хоч і визнавало себе васалом папи.
Отож, в Іспанії утворились християнські держави. На півночі – Астурія, в центрі – Кастилія, на заході
– Португалія, на сході – Наварра, Арагон, Каталонія і Валенсія.
1085 р. – перемога на р. Тахо, коли кастільці оволоділи Толедо (столицею). Мусульманські правителі
звернулись до північноафриканських берберів-альморавидів. Наступ християн був зупинений.
У 1212 р. об‘єднані сили Кастилії, Арагона, Португалії і Наварри завдали арабам поразки біля Лас-
Навас де-Толоса (Х ст.). Потім над арабами було здобуто ще ряд перемог. У результаті у маврів на
кінець ХІІІ ст. залишився лише Гранадський емірат на півдні.
Основні вигоди від реконкісти одержала феодальна знать, вона створила великі володіння. Багато
земель одержала католицька церква. Виникли такі духовно-рицарські ордени: Сант-Яго, Алькантара,
Калатрава, теж великі землевласники.
Зміцніли позиції рицарства – воно відігравало основну роль у боротьбі проти мусульман. Ці події
оспівані в героїчній поемі про Сіда – кастильського дворянина, організатора походів проти маврів.
Селяни і городяни тут брали участь у реконкісті. В результаті міста домоглись певних вольностей, а
селяни домоглись особистої свободи і общинного самоуправління. Міста одержали комунальні права.
Кожна з піренейських держав мала свої особливості.
Кастилія – відігравала основну роль у війнах з маврами (3/5 територій півострова). На відвойованих
землях склались великі володіння церкви. Багато рицарів-ідальго, дуже войовничих. Селянство було
в особистій і поземельній залежності. Серви куплялись і продавались із землею і без землі, не мали
право вільно переходити і вступати у шлюб. У них була ненормована панщина і подушний податок.
Переселятись в інше місце можна було лише відмовившись від наділу. У ХІІІ – ХІV ст. кріпосна
залежність була майже ліквідована. Але збереглась судова влада феодалів.
На півдні Кастилії (т.з. Нова Кастилія) кріпосного права не було. Вільні общини-бегетрії мали право
обирати собі сеньйорів і міняти їх. Але повинності селян були грошові і натуральні. Бегетрії
домагались королівських грамот, що захищали їх від поборів.
У ході реконкісти Кастилія вкрилась фортецями. Багато з них стали містами. В них жили і мудіхари
(маври), що користувались захистом короля. Великими ремісничими центрами були такі міста:
Севілья, Сантьяго, Толедо, Сеговія, Медина дель Канто. В Севільї 2 рази на рік відбувались ярмарки.
Кастильські міста мали самоуправління і різні привілеї, зафіксовані у міському праві. Міста мали
своє ополчення з піхоти і кінноти. Проти маврів міста заключали угоди – ермандади. Вищий
прошарок міщан – міські кабальєрос - рицарі.
Арагон. В ході реконкісти земельна власність в Арагоні і Каталонії була в руках знаті – світської і
духовної. Найвище становище займали рикос омбрес (багаті люди). Королівська влада цілком від них
залежала. Вони обирали “Великого суддю”. Нижче йшли кабальєрос, третя ступінь – інфасони.
 Селяни в Арагоні знаходились в особистій і поземельній залежності. Але у ХІІІ ст. селяни одержали
право викупити свою особисту свободу.
Приморські міста Каталонії мали розвинені ремесла і торгівлю. На першому місці була Барселона.
Сюди приходоили кораблі з Візантії, Генуї, Франції, Єгипту. Раніше генуезців купці з Барселони
проникли у Фландрію і заснували тут торгову біржу в Брюгге. У Барселоні були розроблені морські
закони, що започаткували міжнародне морське право.
Валенсія, приєднана до Арагона у 1238 р., славилась культурою землеробства, ремеслами. У Валенсії
вперше зародились векселі. У ХІV ст. Арагон підкорив Балеарські острови, Сардинію, Сицилію. У
1342 р. – заволодів Неаполітанським королівством. Йому належало і французьке місто Русильон.
Португалія. Назва від м. Портуш (Порту) – столиці графства. Крім короля великими власниками
були гранди і прелати. Тут були рицарські ордени – Авісський, Калатрава. Вільні общини селян, як і
в Кастилії, мали королівські грамоти, подібні до кастільських фуерос.

+24. Джерела до історії Франкської держави Каролінгів.

(МАЙХЕР)
Джерела епохи каролінгів VII-IX
Характеристика Каролінгського Відродження : твори Павла Діакона , світські біографії , як історичні
джерела( Ейнгард «Біографія Карла Великого, Теган « діяння імператора Людовіка»
Французька аналістика VII-IX : Малі Лоршські анали( опис подій що відбувались у Франкському
королівстві, Королівські анали, Сен-Бертинські та Фульдські.
Джерла періоду розпаду імперії Карла Великого : Теган, Гінкмар та Нітгард
Поліптики ( опис маєтків) : Сен-Жерменський, Прюмський, Реймський.
Капітуляції, картулярії та формулярії ( збірники документів) : Буржські, Турські, Баварські, лоршські
та Фульдські)
Джерела з соціально-економічної історії епохи Каролінгів : с/г трактати Прюмського та Страбона

Документи підтверджують , що в VII-IX у Франкській державі відбувся переворот в земельних

відносинах, який призвів до остаточного домінування феодальної власності на землю. Замість вільної
феодальної общини появився феодальний маєток.
1.Капітулярій про маєток ( поч.. IX) – це своєрідний указ або інструкція .Знайомить нас з детальною
структурою великої каролінгської вотчини.
2.Із Сен-Жерменького поліптика – опис земельних володінь монастиря Сен-Жермена----можемо
судити про селянські наділи ( манси) і їх повинності, що несли їх власники.

25. Господарство та общинна організація франків у V-VII ст.

(ВІКА ДУБОВА)
Общинно-родові відносини у франків за даними “Салічної правди”. Основні земельні угіддя кожного
села належали колективу його мешканців – вільних дрібних землеробів, що складали общину. За
даними найдавнішого тексту “Салічної правди” общини були дуже різними за розміром поселеннями,
що складалися із споріднених сімей. У більшості випадків це були великі (патріархальні) сім’ї, що
зазвичай включали близьких родичів трьох поколінь — батька і дорослих синів з їхніми сім’ями, що
провадили господарство сумісно. Але з’являлися вже і малі, індивідуальні сім’ї.

Головним осередком господарського життя франків, їхньою індивідуальною власністю, стала садиба і
дім. За злочини, скоєні проти франка всередині огорожі цієї садиби, а тим більше в будинку, карали з
надзвичайною суворістю. Орні (включно з луками й пасовищами) наділи перебували в хоча й в
спадковому користуванні, проте право вільно розпоряджатися ними належало тільки всьому
колективу общини. Індивідуально-сімейна власність на землю у франків наприкінці V – у VI ст. лише
зароджувалася. Про це свідчить IX розділ “Салічної правди” — “Про алоди”.
Рухоме майно у франків безперешкодно відчужувалося, передавалося в спадщину одному з членів
сім’ї померлого або родичу з боку матері чи батька. Більшість приписів “Салічної правди”
присвячено охороні права власності на різні рухомі речі. У них з усіма подробицями розглядаються
випадки крадіжки великої й малої рогатої худоби, а також свиней тощо. Посягання на значну частину
домашнього майна каралося штрафом у 200 солідів, рівним покаранню за вбивство вільного.

У “Салічній правді”, в титулі “Про переселенців”, частково відображені міграційні процеси.

Переселитися на територію общини “чужому” можна було лише за згоди всіх членів общини. Якщо
хоча б один із них висловлювався проти, переселенець мав покинути общину. Характерно, що
виконавець рішення общинного суду про виселення “чужинця”, мав з’явитися не в будинок
переселенця, а на ту ділянку землі, яка була ним оброблена.

Однак, якщо протягом року й одного дня жоден із членів общини не висловився проти поселення
“чужинця”, його землеволодіння починало охоронятися законом. У цьому титулі “Салічної правди”
по суті санкціонувалося присвоєння общинної землі наближеними короля, оскільки заборонялося
висловлювати протест проти переселенця, якщо на це була спеціальна грамота. Протестуючий проти
королівського розпорядження засуджувався до штрафу в 200 солідів.

Община “Салічної правди” була в V–VI ст. перехідним етапом від великосімейної “землеробської”
общини (де зберігалася колективна власність роду на всю землю, включаючи і орні наділи великих
сімей) до сусідської общини – марки, в якій вже панувала індивідуальна власність малих сімей на
надільну орну землю при збереженні громадської власності на лісові угіддя, луки, пустки, пасовища
тощо.

У “Салічній правді” виразно простежується ще помітне значення для франків родових відносин.
Родичі продовжували відігравати велику роль у житті вільного франка. З них складався тісний союз,
що включав всіх родичів “до шостого коліна” (третього покоління), всі члени якого в певному
порядку були зобов’язані виступати в суді як співприсяжні (складаючи присягу на користь родича). У
разі вбивства франка в отриманні і сплаті вергельду брала участь не тільки сім’я убитого або вбивці,
але і їх найближчі родичі з боку батька і матері.

Так у статті “Про жменю землі” йдеться про людину, яка вчинила вбивство, але позбавлена засобів,
достатніх для сплати вергельду. Вона повинна зібрати в своєму будинку, в чотирьох його кутках,
землю і, тримаючи її жменю в руці, вийти на двір садиби, за огорожею якої зібралися її родичі. Далі,
повернувшись до них спиною, кидати в них цю землю, а потім в одній сорочці (тобто знявши плащ –
звичний одяг франка), без поясу і з колом в руці перескочити через огорожу. І тоді обов’язок
сплатити решту відшкодування за убитого покладався на тих, у кого неплатоспроможний убивця
кинув жменю землі.

Фактично, людина, що потрапила в скрутне становище, змушена була відмовитися від власного
будинку і садиби, передати їх тим, хто міг би заплатити вергельд. Якщо вергельд не було б
виплачено, винуватцеві загрожувала смерть – помста родичів убитого. Якщо ж хто відмовлявся від
спорідненості (в основному більш заможні родичі), мав переламати “гілки мірою в лікоть” і
розкидати їх на всі чотири боки, — це символізувало розрив родових зв’язків. Така особа мала
публічно, в судовому засіданні, відмовитися від співприсяжництва, від участі в сплаті і отриманні
вергельду, від спадку і від інших відносин з родичами. У разі смерті відмовника його спадок
надходив не родичам, а до королівської скарбниці. Так у рамках франкської общини VІ–VІІ ст.
завершувалося розкладання родоплемінного устрою та зароджувалися нові відносини.

§ 12. Франкське суспільство за даними “Салічної правди”. Салічна правда вказує на наявність у
франків двох соціальнонеоднорідних груп – франкської і галло-римської. Відмінності між ними були
не стільки економічними, скільки соціально-правовими. До першої з них входили: антрустіони –
королівські дружинники, вільні франки – общинники (наймасовіша категорія), літи – напіввільні
особи германського походження (здебільшого полонені з сусідніх германських племен), і раби. Друга
група представлена королівськими співтрапезниками – галло-римською знаттю, що перейшла на
службу до франкських королів (частково з числа колишніх сенаторів), посесорами – середніми та
дрібними землевласниками, трибутаріями – тягловими підданими, зобов’язаними за земельне
тримання виконувати повинності, основними платниками податків, колонами і рабами.

§ 13. Поземельні відносини. “Салічна правда” свідчить про достатню міцність у V ст. у франків
общинних порядків, про общинну власність на поля, луки, ліси, пустки, про рівні права общинників-
селян на громадський земельний наділ. Саме поняття приватної власності на землю в “Салічній
правді” відсутнє, окрім рухомого майна та присадибної ділянки. Вона лише фіксує трансформацію
аллоду (початково цим терміном франки означали будь-яку рухому власність), передбачаючи право
передачі земельного наділу в спадок по чоловічій лінії. Наступне поглиблення соціальних
відмінностей у франків і було безпосередньо пов’язане з перетворенням аллоду на первинну форму
приватної земельної власності – вільновідчужуване, перехідне за спадком, землеволодіння вільних
франків.

Едиктом короля Хільперіка (561–584) розділ “Про аллоди” було суттєво доповнено. У разі
відсутності сина землю відтепер могли успадковувати дочка, брат або сестра померлого, але не
“сусіди”, тобто община. Земля стала об’єктом заповітів, дарувань, а згодом і купівлі-продажу.

Процеси феодалізації у франків отримали могутній імпульс у ході завойовницьких воєн VI–VII ст.,
коли до рук франкських королів, служилої аристократії, королівських дружинників перейшла значна
частина колишніх галло-римських маєтків в Північній Галії. Служила знать, пов’язана до певної міри
васальною залежністю від короля, що захопив право розпоряджання завойованою землею, стала
крупним власником земель, худоби, рабів, колонів.

Зіткнення общинних порядків франків і пізньоримських приватновласницьких порядків галло-

римлян, співіснування і взаємодія двох різних за характером суспільних устроїв і прискорили
створення нових, феодальних відносин. Вже в середині VII ст. в Північній Галії починає складатися
вотчина з характерним для неї поділом землі на панську – домен і селянську – манси. Розшарування
“рядових вільних” в період завоювання Галії відбувалося і через перетворення общинної верхівки на
дрібних вотчинників за рахунок привласнення общинної землі.

Проте на півдні Галії процеси феодалізації в VI—VII ст. не отримали такого бурхливого розвитку, як
на півночі. В цей час розміри франкської колонізації тут були незначними, зберігалися обширні
маєтки галло-римської знаті, продовжувала широко використовуватися праця рабів і колонів, але
глибокі соціальні зміни відбувалися і тут, головним чином за рахунок повсюдного зростання
крупного церковного землеволодіння.

Прогрес у сільському господарстві, що спостерігався у франків, був наслідком не лише внутрішнього

розвитку франкського суспільства, а й результатом запозичення германцями більш досконалих
методів ведення сільського господарства, з якими вони зіткнулися на завойованій римській території.

26. Розпад імперії Карла Великого.(РОМАН ТЮТЕНКО)

Завершення в основному процесу феодалізації призвело до політичного розпаду
імперії Карла Великого незабаром після його смерті. Тимчасове об'єднання під
владою Каролінгів різних племен і народностей за відсутності економічної та
етнічної єдності між ними було можливе лише доти, доки франкські феодали,
особливо стан дрібних і середніх феодалів — бенефіціаріїв, підтримували
королівську владу. Коли до середини ІХ ст. процес феодалізації імперії в основних
рисах завершився, позиція феодалів стосовно центральної влади змінилася.
Великі феодали стали майже незалежним від неї; дрібні та середні феодали,
стаючи їх васалами, були набагато тісніше пов'язані з магнатами, ніж з главою дер-
жави — королем. Селянство в основному було вже закріпачене. В умовах
панування натурального господарства держава Каролінгів неминуче мала
розпастися на кілька дрібних політичних одиниць.
Син і наступник Карла Великого — Людовік Благочестивий (814—840), прозваний
так за особливо ревну прихильність до церкви і щедрі дари на її користь, вже у 817
р. розділив імперію між своїми синами, зберігши за собою лише верховну владу.
Це призвело до тривалих міжусобиць і смут. Нарешті, у 843 р., після смерті
Людовіка, його сини, зібравшись у Вердені, уклали договір про новий поділ
імперії.
Оскільки новий поділ відповідав кордонам розселення французької, німецької та
італійської народностей, Верденський договір фактично поклав початок існуван-
ню трьох сучасних держав Західної і Центральної Європи — Франції, Німеччини,
Італії і, відповідно, трьох народів: французького, німецького та італійського.
За Верденським договором молодший син Людовіка Благочестивого — Карл за
прізвиськом Лисий(840— 877) отримав землі на захід від річок Шельда, Маас і
Рона — Західнофранкське королівство, що включало основні території
майбутньої Франції. На цих землях панувала романська мова, що лягла згодом в
основу французької мови.
Середній з братів—Людовік Німецький (849—875) — заволодів областями на схід
від Рейну і на північ від Альп, населення яких було чисто німецьким і розмовляло
на німецьких діалектах. Це королівство стало називатися Франкським, а пізніше
— Німеччиною.
Старший син Людовіка — Лотар (840—849), згідно з Верденським договором,
зберіг за собою імператорський титул. Його держава складалася з Італії, а також
земель, розташованих уздовж Рейну. Імперія Лотаря становила штучне з'єднання
осколків різних політичних і етнічних утворень. Більш-менш єдиним цілим у ньому
була лише Італія, яка стала надалі батьківщиною італійської народності.

27.Органи державного управління франків, їх функції та

повноваження (V- VІІ ст.).(ГУЗ ПЕТРО)
У процесах становлення та розвитку державного апарату франків можна
виявити три головних напрямки. Перший напрямок, особливо характерний
для початкового етапу (V-VII ст.), Проявилося в переродження органів
племінної демократії франків в органи нової, публічної влади, власне
державні органи. Друге - визначалося розвитком органів вотчиною
управління, третє - було пов'язане з поступовим перетворенням
державної влади франкскіх монархів в "приватну" влада государя-
сеньйорів з формуванням сеньоріальной монархії, що виявити в повній
мірі на завершальному етапі розвитку франкского товариства (VIII-IX
ст.) .
Завоювання Галлії стало потужним імпульсом створення нового державного
апарату у франків, бо воно вимагало організації управління завойованих
областей, їх захисту. Хлодвіг був першим франкскім королем, затвердили
своє виключне положення одноосібного правителя. З простого
воєначальника він перетворюється на монарха, домагаючись цього
положення усіма засобами: віроломство, хитрістю, знищенням родичів,
інших племінних вождів. Однією з найважливіших політичних акцій
Хлодвіга, зміцнило позиції франкского держави за рахунок підтримки
Галло-римського кліру, було прийняття християнства.
З прийняттям християнства Хлодвігом церква стає потужним фактором
зміцнення королівської влади. Саме церква дала в руки франкскіх
королів таке виправдання загарбницької війнам, як посилання на
"істинну віру", об'єднання у вірі багатьох народів під егідою єдиного
короля як верховного, не тільки світської, а й духовного глави своїх
народів.
Поступовий перехід галльская еліти в християнську віру стає також
важливим історичним фактором об'єднання Галлії, розвитку особливої
регіональної феодально-християнської, західноєвропейської (романо-
германської) цивілізації.
Соціально-економічні, релігійно-ідеологічні, етнографічні та ін зміни
в галльская суспільстві мали безпосередній вплив і на процеси
складання та розвитку специфічних рис державного апарату франкской
імперії, поглинувши в VIII-IX ст. більшість варварських держав
Західної Європи. Уже в V ст. у франків на місце старої родової громади
остаточно приходить община територіальна (марка), а разом з нею і
територіальний поділ на округи (пагі), сотні. Саліческая правда
говорить вже про існування посадових осіб королівства: графах,
сацебаронах та ін Разом з тим вона свідчить про значну роль органів
общинного управління. Общеплеменного народного зібрання в цей час у
франків вже не було. Воно було замінено дивимося війська - спочатку в
березні ( "березневі поля"), потім (при Каролінгах) в травні
( "травневі поля"). Але на місцях продовжували існувати сотенним
зборів ( "малюс"), які виконують судові функції під головуванням
туігінов, які разом з рахінбургамі, знавцями права ( "виносячи
вирок"), були представниками громади.
Роль громади у судових справах була винятково велика. Громада
відповідала за вбивство, здійснене на її території, виставляла
сопрісяжніков, що свідчать про добро імені свого члена, самі родичі
доставляли до суду свого родича, разом з ним сплачували вергельд.
Король виступав насамперед як "охоронець світу", як виконавець судових
рішень громади. Його графи, сацебарони виконували в основному
поліцейські та фіскальні функції. Саліческая правда передбачала
покарання для королівських посадових осіб, які відмовляються
задовольнити вимогу вільної людини і застосувати владу до
правопорушників. Разом з тим, захищаючи певною мірою самостійність
громади з боку королівських посадових осіб, Саліческая правда
забороняла, наприклад, щоб на одне громади збори було більше трьох
сацебаронов.
Королівські приписи, згідно Саліческой правді, стосуються незначного
кола державних справ - призову в військо, виклику до суду. Але
Саліческая правда свідчить і про посилення влади королів. Так,
наприклад, виконання королівської служби виправдовує неявки
обвинуваченого у общинний суд. Більш того, король прямо вторгається у
внутріобщінние справи, в її Поземельні відносини, дозволяє чужинця
селитися на громади землі.
Влада франкскіх королів стала передаватися в спадщину. У VI-VII ст.
під прямим впливом позднерімскіх порядків законодавчі повноваження
королів підсилюються, а в капітуляріях не без впливу церкви вже
йдеться про священний характер королівської влади, про необмежену її
законодавчих повноважень. Показово, що там же з'являється поняття
зради королю, що відносяться до тяжких злочинів.
Однак король в цей час - перш за все військовий проводир,
воєначальник, головною турботою якого є "порядок" в королівстві,
усміреніе виходить із покори місцевої знаті. З обмеженістю
королівських функцій було пов'язано і відсутність ефективно діючих
органів центральної адміністрації, казначейства, самостійних
королівських судів, які мають апеляційним функціями.
Складається державний апарат відрізняється ще крайней аморфність,
відсутністю чітко розмежовані посадових повноважень, соподчіненності,
організації діловодства. Нитки державного управління зосереджуються в
руках королівських слуг і наближених. Серед них виділяються палацовий
граф, референдарій, камерарій. Палацовий граф виконує головним чином
судові функції, керує судовими поєдинками, спостерігає за виконанням
вироків. Референдарій (доповідач), охоронець королівської печатки,
ведает королівськими документами, оформляє акти, приписи короля і пр.
Камерарій стежить за надходженнями в королівську скарбницю, за
збереженням майна палацу.
У VI-VII ст. головним управителем королівського палацу, а потім і
головою королівської адміністрації був палатний мер, або майордом,
влада якого всіляко підсилювалася в умовах безперервних походів
короля, який управляв своїми територіями "із сідла".
Формування місцевих органів влади відбувається в цей час під значним
впливом позднерімскіх порядків. Меровінгскіе графи починають керувати
округами як римські намісники. Вони мають поліцейськими, військовими
та судовими функціями. У капітуляріях тунгін в якості судді майже не
згадується. Поняття "граф" і "суддя" стають однозначними, їх
призначення входить в виняткову компетенцію королівської влади.
Разом з тим знову виникають органи державного апарату франків,
копіюючи деякі позднерімскіе державні порядки, мали інший характер і
соціальне призначення. Це були органи влади, що виражають інтереси
насамперед германської служілой знати і великих Галло-римських
землевласників. Вони і будувалися на інших організаційних засадах.
Так, наприклад, широко використовувалися на державній службі
дружинники короля. Спочатку складалася з королівського військового
загону вільних франків дружина, а отже, і державний апарат
поповнювалися згодом не тільки романізірованнимі глулам, які
відрізнялися своєю освітою, знанням місцевого права, але й рабами,
вольноотпущеннікамі, складовими придворний королівський штат. Всі вони
були зацікавлені в посиленні королівської влади, в руйнуванні старого
племінного сепаратизму, в зміцненні нових порядків, сулівшіх ім
збагачення і соціальний престиж.
У другій половині VII в. складається нова система політичного
панування та управління, свого роду "демократія знати", що припускає
безпосередню участь верхівки формується класу феодалів в управлінні
державою.
Розширення участі феодалізірующейся знати в управлінні державою,
"сеньорізація" державних посад привели до втрати королівської владою
тієї відносної самостійності, якою вона користувалася раніше. Це
сталося не відразу, а саме в той період, коли велике землеволодіння
набула вже значні розміри. В цей час більшу владу присвоює створений
ще раніше Королівський рада, що складається з представників служілой
знати і вищого духовенства. Без згоди Ради король фактично не міг
ухвалити жодного серйозного рішення. Знати поступово передаються
ключові позиції в управлінні не тільки в центрі, але й на місцях.
Разом з ослабленням влади королів все більше незалежності,
адміністративних і судових функцій набувають графи, Герцоги, єпископи,
абата, що стали великими землевласникам. Вони починають привласнювати
податки, мита, судові штрафи.
Ще в 614 році вищезазначеним едикту (ст. 12) заборонялося призначення
"посадової особи (judex - ймовірно, герцога чи графа), як і підлеглого
йому людини", якщо вони не були місцевими землевласників. У 673 році
світська знати добилася підтвердження Хільперіком II цієї статті
едикту. Функції управління, таким чином, закріплювалися за великими
місцевими феодалами.
У пізніх правда місцевим правителям - герцога і граф - приділяється не
менше уваги, ніж королю. Штраф за Аламаннской правді загрожує будь-
якому за невиконання вимог герцога або графа, за "зневагу до їх
порядку з печаткою" Спеціальний титул 2-й Баварської правди
присвячений герцога, "яких народ поставив або їх обрав", він свідчить
про широту тих справ, "які їх стосуються ". Тут передбачено покарання
у вигляді значного штрафу не тільки за невиконання, але й за
"недбалість" при виконанні ними їхніх наказів (2, 13), зокрема йдеться
про безкарності у випадку виконання наказу герцога про вбивство будь-
якої особи (2, 6), ймовірно, "надійшов проти закону" (2, 2).
Більш того, за Аламаннской правді посаду герцога успадковується його
сином, якому, однак, загрожує "вигнання і позбавлення спадщини" за
спробу "заволодіти нею грабіжницькі" (25, 1-2), правда, король міг
"простити сина ... і передати йому спадок "(34, 4). Згодом всі
найважливіші посади в державному апараті стали спадковими.
Зберігається в тій чи іншій мірі покору місцевої знати королю починає
все більше визначатися її особистими відносинами з королівським
двором, васальної залежністю від короля як сеньйора.
З середини VII ст., В епоху так званих лінивих королів, знати вже
безпосередньо бере кермо влади в свої руки, відсторонивши короля.
Спочатку це робиться за рахунок все більшого посилення ролі та
значення посади майордома, а потім шляхом прямого зміщення короля.
Яскравим прикладом цього може служити сама зміна королівської династії
у франків. Ще у VII ст. своїм потуги, земельних багатством став
виділятися рід майордомов Піпінідов. Один з них. Карл Мартелл,
фактично вже правил країною. Завдяки проведеним реформам йому вдалося
на певний час зміцнити єдність франкского держави, переживає тривалий
період політичної дестабілізації, розчленовування. Син і наступник
Карла Мартелла, не бажаючи навіть формально визнавати короля, здійснив
державний переворот, заточив останнього царюючої Меровінга в монастир
і зайняв його престол.
Аграрний переворот VIII ст. сприяв подальшому розвитку феодального
держави, той адміністративної системи, у якій головну роль починають
відігравати органи вотчиною управління. Нової перебудови апарату
управління сприяло широке поширення в цей час іммунітетних грамот, в
силу яких територія, що належить власнику імунітету, вилучати
(частково або повністю) з ведення державних влади в судових,
податного, адміністративних справах. Вотчіннік таким чином отримував
політичну владу над своїми селянами. Іммунітетние грамоти, як правило,
 санкціонували вже склалися відносини політичній залежності селян від
своїх сеньйорів-вотчінніков.
+28. Нормандське завоювання Англії 1066 р. та його наслідки.
(ПАРТИКА МАРЯНА)
Норман герцог Вільгельм захопив Англію. Вікінги таки виграли боротьбу за Англію. Вільгельм -
бастард норманського герцога Роберта ІІ Диявола у 1033р шестирічним хлопчиком був призначений
спадкоємцем своїм батьком, який вирушив у Палестину. Отримавши звістку про смерть Роберта 2
норман барони повстали але підтримка франц короля Генріха зберігла герцогу корону. Підрісши
герцог приєднав до Нормандії графство МЕН, а також впорядкував церкви Нормандії при допомозі
пріора бекської школи Ланфранка. Враховуючи невдачу норвезького короля Гаральда ІІІ він добре
приготувався до походу на англію. Вільгельм зібрав майже 60 тис військо, і 29.09.1066р висадився в
Певенсі біля Гастінгса. 14.10.1066 сам Гарольд загинув у битві при Гастінгсі, де англо-саксонці були
розбиті норманами. Коли до Лондону дійшла звістка про перемогу Вільгельма Завойовника і смерть
Гарольда знать вибрала королем ЕДГАРА ЕТЕЛІНГА. Але графи Мерсії і Нортумбрії покинули
Едгара. Вільгельм підійшов до Лондону, і Едгар який лишився сам визнав королем Вільгельма. У
1068 Едгар їде до шотланд короля Малькольма. Після кількох невдалих спроб скинути Вільгельма
Едгар втік у Фландрію. Вільгельм (1066-87) підкреслюючи законність успадкув англ престолу,
Вільгельм урочисто пообіцяв дотрим законів Едуарда. Привілеї Лондону були підтверджені
особливою грамотою. Гарольд і його прихильники були оголошені зрадниками. Король роздав
численні землі своїм баронам по різних графствах.

29. Франкська держава за Піпіна Короткого.(ЛЮДА

СВИРИДА)
У листопаді 751 р. в Суассоні були скликані збори, де Піпін “зі згоди всіх франків” був
проголошений королем, фактично здійснивши державний переворот й започаткувавши правління
нової династії. Для того, щоби добитися схвалення народу і знаючи, як той шанує королівську сім’ю і
звичаї, Піпін завершив справу належно: в 754 р. у Сен-Дені вже папа Стефан ІІ (752-757) коронував
його як “короля милістю Божою”, забороняючи в майбутньому обирати короля поза цією сім’єю.
Піпін віддячився папі декількома походами проти лангобардів (754–756) та створенням у
Середній Італії, на базі відібраного у лангобардів колишнього Равеннського екзархату, Папської
області з містами Рим та Равенна, особливої держави пап, якою вони правили як світські правителі
(756–1870). Акт отримав назву “Піпінів дар”, що начебто був офіційно підтверджений грамотою
імператора Костянтина І (306-337). Насправді, це одна з найзнаменитіших в історії фальшивок,
створених у папській канцелярії аббатом Фулрадом, що залишився в Римі на чолі невеликого
королівського гарнізону. Цим кроком Піпін заклав тверде підґрунтя проникненню впливу франків до
Італії.
Щоби закласти основи міцної влади, Піпін І Короткий часто змушений був застосовувати
силу. За його правління велись безперервні війни в Баварії та Септиманії (завойована у 759 р.) та
дев’ятирічна війна в Аквітанії (759–768).
У союзі з прелатами Піпін І Короткий активно сприяв відродженню традицій проведення
щорічних церковних соборів. Король особисто був присутній майже на всіх цих соборах. Завдяки
йому продовжувалася реформа церкви: Піпін І ввів десятину для всіх землевласників королівства і
зміцнив зв’язки з Римом, переймаючи римську літургію.
Одночасно він зберіг за церквою значні привілеї: велике землеволодіння, звільнення від
окремих державних податків, широкі повноваження єпископів у межах їх діоцезів. Часто на користь
християнських храмів і монастирів з королівської скарбниці виділалися значні кошти.
Таким чином, до середини VIII ст. церква і франкські королі стали вірними і постійними
союзниками в процесі християнізації германських племен, завдяки чому франкам вдалося об’єднати в
рамках цілісного державного утворення чимало племен і народів. Франкська держава стала реальним
захисником інтересів церкви й поширювачем християнських ідей на Заході.
Король також реформував грошову систему. Піпін І доклав зусиль для встановлення
монополії короля на карбування монет.

30. Внутрішня політика короля Хлодвіга.(ЛЮДА СВИРИДА)

Хлодвіг I (481-511) проводив і активну внутрішню політику. Однією з його заслуг є хрещення
франків.

Під час війни з аламанами (496–497 рр.), опинившись як союзник ріпуарських франків у скрутному
становищі під Тольбіаком (м. Цюльпіх поблизу Кельна), Хлодвіг через дружину вперше звернувся до
Бога християн зі своєю язичницькою молитвою: “Ісус Христос, – так передає цю молитву Григорій
Турський, – Хродехильда [Клотильда] говорить, що ти син Бога живого і даруєш перемоги тим, хто
на тебе сподівається: якщо ти даруєш тепер перемогу мені, то я в тебе стану вірити і дозволю
себе охрестити в ім’я твоє: бо я волав до своїх богів, але вони мені не надали допомоги”. Аламани
програли битву і втратили значну частину своєї території, а з нею і щонайменший вплив серед
германських племен.

За свідченням Григорія Турського 25 грудня 496 р. (вважається також, що ця подія могла

статися між 498–499 рр.) реймський єпископ Ремігій охрестив Хлодвіга у Реймському соборі, що
скульптурно відображено на фасаді цього собору. Наверненню Хлодвіга у християнство прагнули
надати якомога більшої урочистості: вулиці міста були прикрашені; церква, де приготували купіль,
була обвішана білими завісами і освітлена багатьма запаленими свічками.

Насправді Хлодвігом щонайменше керували релігійні міркування, він мав прагматичні

політичні цілі. Було цілком зрозуміло, що міцна влада могла встановитися на романському ґрунті
тільки в тому випадку, якщо звитяжна меншина матиме одну віру з більшістю переможених. Цим
кроком він здобував як прихильність католицької галло-римської знаті, так і підтримку впливової
церковної верхівки в боротьбі з варварськими королями–аріанами. Фактично відтепер опорою його
влади з одного боку ставала земельна власність франкської знаті (включно з землями короля), а з
іншого – галло-римські латифундії та канонічні території єпископств.

До того ж християнство на той час вже встигло стати великою духовною силою, що правила
всіма мирськими справами. Його прийняття супроводжувалося введенням латинської писемності.
Церква засновувала монастирі (близько 250-ти під кінець правління Хлодвіга), будувала храми,
зберігала давні рукописи й книги, спадщину античної науки. Майже в кожному значному населеному
пункті зводився храм, де священик вів богослужіння й настановлював прихожан, як поводитися в
земному житті.

Двір Хлодвіга був неоднорідний за складом: тут можна було побачити і єпископів, і знатних
вельмож романського походження, і грубих представників різношерстої франкської дружини. У V–VI
ст. у франків ще міцними були традиційні общинні й родові зв’язки. Родову знать значною мірою
винищив Хлодвіг, а служила знать, що формувалася як правляча верхівка в ході його військових
походів, була нечисленною. Однак саме остання, наглядаючи за правильним надходженням до
королівської скарбниці внесків – відрахувань з торгових операцій, судових штрафів тощо,
перетворювалася на органи державного управління і витісняла старовинні виборні посади.

За Хлодвіга загальноплемінних народних зборів у франків вже не було. Вони були замінені
весняними оглядинами війська – “березневі поля”. Утвердження нової публічної влади було
пов’язане з введенням територіального поділу населення. Землі, заселені франками, були поділені на
“паги”, що складалися з більш дрібних одиниць – сотень.
 Король та його наближені фактично вирішували найважливіші питання державного життя:
податків, війни та миру тощо. Король виступав перш за все, як “охоронець миру”, як виконавець
вироків общини. У Хлодвіга не було благородних рис германських королів-воїнів – це був справжній
варвар, жадібний до влади і користі. Християнство також не мало на Хлодвіга щонайменшого
впливу: чи будучи язичником, чи згодом християнином, він діяв безсоромно там, де йшлося про
розширення його влади і володінь.

До 510 р. Хлодвіг, зміцнюючи одноосібну владу, систематично й жорстоко винищував усіх

дрібних франкських правителів – конкурентів на престол.

При Хлодвігові почали з’являтися королівські укази (едикти, декрети, капітулярії). Однак
королівські розпорядження торкалися лише незначного кола державних справ – збору війська,
виклику до суду. Він впровадив писаний звід законів – “Салічну правду” (Lex Salica), збірник
безсистемних записів звичаєвого права салічних франків, що відноситься до V ст., однак більшість
цих звичаїв склалися ще у додержавний період.

Хлодвіг помер 27 листопада 511 р. Він залишив своїм спадкоємцям державу, що охопила
північну частину сучасної Франції, Бельгію, Голландію, північний захід і центр сучасної Німеччини.
Головними підсумками його правління стало зміцнення державного апарату, кодифікація
законодавства, прийняття християнства як державної релігії й розширення вдвічі території
Франкського королівства.

31. Внутрішня та зовнішня політика Оттона І до 962 р.

(СОЛОМІЯ ШВЕЦЬ)
З роду Людольфингов. Німецький король в 936-973 р. Імператор «Священної Римської імперії» в 962-
973 р. Син Генріха 1 Птахолова й Матильды. Ж.: 1) з 928 р. Тегомира, дочка князя гаволян; 2) Эдгита,
дочка англосаксонського короля Эдмунда; 3) Аделаїда, дочка короля Бургундії Рудольфа II (розум.
999 р.). Рід. 912 р., розум. 7 травня 973 р.
У серпні 936 р. Оттон був обраний королем на всенародному з’їзді в Ахене. Як це звичайно бувало
при зміні правителів, країну якийсь час потрясали хвилювання. Чеський князь Болеслав відмовився
платити Оттону данина, що чехи давали його батькові, а вислане проти нього військо розбив
наголову. Тоді ж спробували відкластися венеды. Восени Оттон виступив проти них і знову обклав
даниною. В 937 р. умер герцог Баварський Арнульф. Його син Эбегард прийняв сан герцога, не
просячи твердження короля й не даючи присяги; погрози Оттона залишилися без уваги; король пішов
на Дунай, скорив Баварію й віддав її Бертольду, братові Арнульфа, герцогові Каринтийскому. У тому
ж році підняв повстання франконский герцог Эбергард, якого підтримав старший брат Оттона по
батьку Тан-кмар. Він захопив Гересбург і робив відтіля розбійницькі вилазки. Король повинен був
виступити проти брата. Жителі відкрили перед ним ворота й впустили в місто. Танкмар шукав
порятунку в церкві, але був убитий лицарями Оттона. На початку 939 р. підняв заколот молодший
брат Оттона Генріх. Його підтримав герцог Лотарингский Гизельберт. Оттон підійшов до Рейну й
уразив заколотників у Биртены. Гизельберт після цього відступив у Лотарингію й замкнувся в
Шеврмоне, а Генріх біг у Мерзебург. У ці тривожні дні король виявив таку твердість, начебто йому
не загрожувала ні найменша небезпека. І дійсно, незабаром Герман, герцог Швабський, раптово
напав на заколотників при Андернах, коли вони бенкетували, не очікуючи нічого поганого.
Гизельберт спробував бігти й потонув. Оттон призначив герцогом Лотарингским графа Конрада. Брат
короля Генріх ще якийсь час плів інтриги проти Оттона, але, зрештою, примирився з ним й одержав
герцогство Баварське. У такий спосіб заколот герцогів скінчився невдачею, і вони повинні були
схилитися перед Оттоном, що укрепили й упрочили королівську владу.
Оттон виявився саме тим государем, якого вимагала епоха. За свідченням сучасників, він був дуже
набожний, щедрий і завжди весел, якщо не мав потреби прибігати до строгості. Він спав дуже мало й
постійно говорив у сні, так що можна було думати, що він не спить. Король мав дивно
сприйнятливий розум, хоча до смерті своєї першої дружини він був зовсім далекий усякого
шкільного утворення, після того займався так прилежно, що міг не тільки читати, але й досконало
розуміти всякий письмовий текст. Він говорив по-латинському й по-славянски, але, за винятком
рідких випадків, зневажав цими мовами. Він любив бавитися полюванням, любив гарний стіл і
прогулювався іноді верхи, дотримуючи, однак, при цьому королівську важливість. Оттон завжди
носив національний одяг і ніколи не надягав іноземної. Він мав сильний і наказовий характер,
розтрощував непокірливих, але був справедливий і великодушний до зігнутої перед ним. Він добре
розумів людей і вмів вибирати серед них обдарованих виконавців своєї волі. Тонкий політик, він
твердо йшов до поставленої мети й умів користуватися для досягнення її будь-якою доброю нагодою.
По натурі він був государем дуже діяльним і рідко затримувався на одному місці, постійно
перебуваючи в роз’їздах.
Зміцнивши й умиротворив Німеччину, Оттон із середини 40-х рр. звернувся до зовнішніх справ. В
946 р. він прийшов рятуйте! королеві Людовику IV, що тіснить із усіх боків своїми повсталими
васалами. Німці взяли Лан, Реймс й якийсь час осаджували Париж, резиденцію глави заколотників
герцога Гуго Великого. В 947 р. король виступив проти датського короля Харальда Синезубого, що,
скориставшись смутами, захопив Шлезвигскую марку, і переміг його в Ельби. Оттон відібрав у
датчан прикордонні землі, але народний переказ ще більше прославив цю перемогу – збереглася
звістка, що Оттон дійшов до північного кінця Ютландії й кинув там у море спис, відзначаючи цим по
стародавньому звичаї границі своїх володінь. В 950 р. король звернувся проти богемского герцога,
що свергнули за чотирнадцять років до цього васальну залежність. Він також примушений був
скоритися, приніс присягу вірності й зобов’язався платити данина. Слідом за тим події в Італії дали
Оттону зручний привід вмішатися в них. Стало відомо, що італійський король Берен- гарий II
переслідує Аделаїду, удову свого попередника Лотаря, сестру бургундського короля. Оттон оголосив,
що має намір прийти до неї рятуйте! тому що завжди був другом і заступником її брата. У вересні він
переправився через Альпи й, не зустрівши ніякого опору, опанував всією Ломбардією. Вступивши в
Павию, він відправив Аделаїді подарунки й пропозиція вийти за нього заміж. Аделаїда відповістила
згодою, приїхала в Павию й обвінчалася з Оттоном. Подія це мало великий вплив на подальші долі
Німеччини й Італії. В 952 р. Беренгарий примирився з Оттоном, приїхав у Німеччину й одержав з
його рук Італійське королівство. Але, звичайно ж, він не міг бути вірним васалом і тільки чекав
випадку для повстання. З іншого боку, старший син Оттона Людольф, герцог Швабський, побачив у
новому шлюбі батька серйозну погрозу для себе. Хоча він як і раніше вважався спадкоємцем
держави, відносини його з Оттоном робилися усе більше натягнутими. Уже кілька років Людольф
перебував у зваді зі своїм дядьком Генріхом, герцогом Баварським. У цій сварці Оттон прийняв
сторону брата й почав звертатися із сином холодно й неласкаво. Наслідком всіх цих подій став
остаточний розрив між батьком і сином.
Наприкінці 952 р. Оттон об’їжджав західні області свого королівства й отут почув, що його син і його
зять герцог Лотарингії Конрад будують проти нього підступи. Він поїхав у Майнц. Архієпископ
Фрідріх улаштував йому зустріну з Людольфом і Конрадом для того, щоб ті могли виправдатися
перед королем. І хоча Людольф і Конрад явно були їх викрито в приписувані їм злочинах, Оттон, що
не мав у цей час досить сил і що знав, що перебуває в повній владі змовників, зробив вигляд, що
примирився з ними. На початку 953 р. він повернувся в Саксонію й тут, одушевлений, за словами
Видукинда, присутністю друзів і власного народу, оголосив ув’язнений у Майнце договір недійсним,
тому що він вступив у нього по примусі. Конраду й Людольфу він велів видати для покарання всіх,
хто замішаний у змові, і пригрозив, що в противному випадку вони самі будуть уважатися ворогами
держави. Для обговорення всіх цих справ Оттон скликав загальні збори народу в селища Фридислар.
Це розпорядження стало сигналом до війни. Одержавши наказ з’явитися на суд, Людольф і Конрад
узялися до зброї. Архієпископ Фрідріх віддав їм Майнц і виїхав у міцність Брейзах. З’їзд у
Фридисларе оголосив Конрада позбавленим герцогського сану. Він був вигнаний з Лотарингії й
відступив у Майнц. У липні Оттон виступив проти заколотників. Ворожі йому міста він брав за
допомогою зброї, або ті здавалися йому самі. У такий спосіб він дійшов до Майнца, у який уже
вступив з військом його син. Отут, за словами Видукинда, почалася війна ще більш сувора, чим
внутрішня, і більше страшна, чим будь-яке нещастя: до стін підвезли багато облогових знарядь, але
городяни зуміли їх зруйнувати або підпалити. Часті сутички відбувалися перед воротами. Коли
облога тривала вже біля шістдесяти днів, баварці, що супроводжували Оттона, покинули табір короля
й пішли в Баварію, тому що довідалися, що баварський пфальцграф Арнульф також відклався від
Оттона й примкнув до заколотників. Король залишив Майнц і рушив у Баварію. Протягом трьох
місяців він спустошував її, однак не зміг взяти Регенсбург. На початку січня 954 р. Оттон повернувся
в Саксонію. Незабаром обидві сторони домовилися зустрітися для переговорів у Цинне. Тут
архієпископ Майнцкий і Конрад помирилися з Королем і відступилися від Людолъфа. Але Людольф
не бажав уступати. Уночі він пішов зі своїми людьми в Регенсбург. Король, випливаючи за сином,
осадив по шляху замок Горсадал. Під стінами його відбувся запеклий бій, було багато вбитих по
обидва боки, але результат битви залишився неясним. Оттон повів військо далі й підступив до
Регенсбургу. Після того як місце для табору було зайнято й оточене зміцненнями, почалася ретельно
обміркована облога міста. Баварці не дозволили присунути облогові знаряддя -до стін, і запеклі бої
відбувалися в поле перед воротами. Під час однієї з таких сутичок був убитий списом пфальцграф
Арнульф. Смерть його зробила велике замішання серед городян, і вони негайно почали переговори
про світ. Людольф із союзниками пішов з міста. Оттон пішов за ним слідом і наздогнав в Иллере.
Побачивши, що справа його програна, Людольф погодився на мир. І от, коли Оттон полював у
Сувелунде, син приїхав до нього, розпростерся перед батьком і із глибоким каяттям попросив
прощення. За свідченням Видукинда, жаліслива мова нещасного вивергнула сльози спочатку в
короля, а потім у всіх присутніх. Оттон простив сина, і в грудні на з’їзді в Арнштаде відбулося їхнє
офіційне примирення. Людольф і Конрад віддали королеві всі свої замки й льони, але зберегли власні
маєтки. Їхнього герцогства вже не повернулися їм: Лотарингію Оттон віддав графові Брунону, а
Швабию – графові Буркгарду. Останнім вогнищем заколоту залишалася Баварія. Навесні 955 р. Оттон
і Генріх осадили Регенсбург. Жителі, позбавлені допомоги й страждали від голоду, відкрили ворота й
здалися королеві. Оттон засудив ватажків повстання на вигнання, інших же пощадив і знову поставив
управляти Баварією брата Генріха. У червні Оттон повернувся в Саксонію й був зустрінутий там
угорськими послами, які відвідали його нібито на підтвердження старої дружби, а в дійсності, як
здавалося деяким, бажаючи розвідати про результат внутрішньої війни. Оттон обдарив їх і відпустив
з миром. Незабаром до нього прийшла звістка від Генріха, його брата: «Угорці у великому числі
ввійшли у твої межі, вони вирішили почати з тобою війну». Почувши це, король, начебто він і не
переносив тягот кровопролитної війни, виступив проти ворогів. При цьому він зміг взяти із собою
лише деяких саксів, тому що вже відправив одну армію проти слов’ян. Коли табір розташувався в
районі Аугсбурга, до короля підійшло військо фран-концев і баварців. Сильні кінноти привів у табір
Конрад. З його приходом німці піднеслися духом, тому що Конрад відрізнявся хоробрістю й
розважливістю. Вивідачі донесли, що військо угорців розташувалося неподалік. Після цього в таборі
оголосили пост, і було наказано, щоб наступного дня всі були готові до бою. На світанку 10 серпня
воїни завірили один одного в дотриманні внутрішнього миру, підняли прапори й вийшли з табору.
Перші три загони становили баварці, четвертий – франконцы (ними командував Конрад), п’ятий –
саксонці (ними командував сам король), шості й сьомий – шваби (ними командував герцог Буркгард),
восьмий – чехи. Угорці частиною сил перейшли ріку Лех й одночасно напали на німців із фронту й
тилу. З жахливим лементом вони обрушилися на чехів, одних убили, інших взяли в полон й
опанували обозом. Подібним же чином вони атакували сьомий і шостий загони, повалили багатьох
швабів, а інших примусили втекти. Довідавшись, що бій кипить у нього в тилу, Оттон відправив
рятуйте! Конрада з його франкон-цами. Вони перекинули угорців, розсіяли й звернули їх у втечу.
Після того як герцог з переможними прапорами повернувся до короля, той підбадьорив своїх воїнів
короткою мовою, підняв щит, спис і першим направив коня на ворога, виконуючи обов’язок і воїна, і
воєначальника. Сміливіші з ворогів спочатку чинили опір, але потім прийшли в сум’яття й кинулися
навтіки. У той же день був захоплений табір. На другий і третій день полчища оставшихся в живих
угорців були настільки винищені сусідніми містами, що майже нікому не вдалося врятуватися. Це
була найбільша перемога, що назавжди відбила в угорців полювання робити набіги на Німеччину.
Але й королеві перемога далася не без крові. Серед багатьох полеглих був герцог Конрад, доблесною
смертю искупивший участь у заколоті. Через два місяці після Лехской перемоги Оттон виступив
проти вендов, віддаючи вогню й спустошуючи все на своєму шляху. Нарешті, він розкинув табір у
ріки Раксы, важкої для переправи через болотисту місцевість. Слов’яни, раптово напавши на німців,
оточили їхній табір й осаджували протягом багатьох днів. Коли у війську почався голод і хвороби,
Оттон велів зав’язати бій і відволікти вендов. Тим часом граф Геро побудував три мости. Частина
воїнів Оттона переправилася по них і раптово напала на слов’ян. Почалася жорстока битва. Слов’яни
не витримали й побігли. Князь їх Стойнеф упав у бої. Після цього венды повинні були знову
скоритися німцям і платити їм данина. Відновивши всюди мир, Оттон знову повернувся до
італійських справ. Як і слід було сподіватися, Беренгарий з першою нагодою відмовився дотримувати
колишніх клятв і став переслідувати в Ломбардії прихильників Оттона. В 957 р. Оттон відправив
проти нього сина Людольфа. Людольф перейшов Альпи, у двох боях розбив Берен- гария й взяв
Павию. Але в розпал своїх перемог у вересні 957 р. він умер від лихоманки. Після цього Беренгарий
відновив свою владу на півночі країни. Протягом двох років Оттон не міг відправитися в похід проти
нього, відвернений війною з ротарями. Тільки в 960 р., довівши до благополучного кінця війну на
сході, він зважився виступити проти Беренгария. Італійці самі дали йому привід вмішатися в їхні
справи. Після того як Беренгарий опанував містами колишнього екзархату, папа Іоанн XII відправив
до Оттону запрошення почати проти італійського короля війну. Восени 961 р. Оттон з більшим
військом перейшов через Альпи долиною Адидже. Беренгарий хотів перепинити йому дорогу, але,
покинутий своїм військом, повинен був відступити. Всі міста відчинили перед Оттоном ворота,
єпископи й графи виходили йому назустріч і приносили клятву вірності. Різдво Оттон відсвяткував у
Павии, а на початку наступного року рушив у Рим. Тут його зустріли з найбільшими почестями, і 2
лютого папа коронував його в соборі святого Петра імператорською короною. Пробувши в Римі 12
днів, Оттон повернувся в Північну Італію продовжувати війну проти Беренгария. Незабаром він
довідався, що папа змінив йому й впустив у Рим Адельберта, сина Беренгария.

+32. Виникнення Священної Римської імперії.(МАЦЮНЯК

ТЕТЯНА)
Ідея імперії, єдиної держави, що об'єднує весь цивілізований і християнський світ, що
пережила друге народження при Карлі Великому, зберігалася і після краху Франкської
імперії Каролінгів.
Ранньосередньовічна концепція імперії передбачала єднання держави і церкви і тісну взаємодію
імператора і папи римського, що здійснювали верховну світську і духовну владу.
Після розпаду держави Карла Великого в середині IX століття титул імператора зберігся,
проте реальна влада його носія обмежилася лише Італією, за винятком декількох випадків
короткочасного об'єднання всіх франкських королівств. Останній римський імператор, Беренгар
Фріульський, помер в 924 р. Після його смерті владу над Італією протягом декількох десятиліть
оспорювали представники ряду аристократичних родів Північної Італії і Бургундії. Джерелом
відродження імперської ідеї в середині X століття стало Східне Франкське королівство,
майбутня Німеччина.
За часів правління Генріха I Птахолова (919—936) і, особливо, Оттона I (936—973)
Східне Франкське королівство значно зміцнилося. До складу держави увійшла багата
Лотарингія,були відбиті набіги угорців (битва на Лехськомуполі 955 р.), почалася активна експансія у
бік слов'янських земель і Мекленбурга. Причому завоювання супроводжувалося енергійною
місіонерською діяльністю в слов'янських країнах, Угорщині і Данії. Церква перетворилася на головну
опору королівської влади в Німеччині. Племінні герцогства, що складали основу територіальної
структури Східного Франкського королівства, при Оттоні I були підпорядковані центральній владі.
В 961 р. папа римський Іоанн XII звернувся до Оттона з проханням про захист проти короля
Італії Беренгара II і пообіцяв йому імператорську корону. Оттон негайно перейшов Альпи, отримав
перемогу над Беренгаром і був визнаний королем Італії, а потім рушив до Риму. 2 лютого 962 р.
Оттон I був помазаний на царство і коронований імператором. Ця дата вважається датою
утворення Священної Римської імперії. Хоча сам Оттон Великий, очевидно, не мав наміру
засновувати нову імперію і розглядав себе виключно як наступника Карла Великого, фактично
перехід імператорської корони до німецьких монархів означав остаточне відособлення Східного
Франкського королівства (Німеччини) від Західного Франкського королівства (Франції) і формування
нового державного утворення на основі німецьких і північноіталійських територій, що виступало
спадкоємцем Римської імперії і претендувало на роль заступника християнської церкви,

33. Політика німецьких королів та імператорів стосовно

слов’янських племен і держав у Х-ХІ ст.(ГУЗ ПЕТРО)
Німецька феодальна агресія проти полабських і прибалтійських слов‘ян.
До ХІІ ст. східний кордон Німецької держави проходив по Ельбі (Лабі). У
ХІІ – ХІІІ ст. в результаті походів на Схід кордон Німеччини був
відсунутий далеко за Ельбу і її територія збільшилась вдвоє.
Рушійною силою в походах на слов‘ян було рицарство, яке не одержало
здобичі в хрестових походах на мусульманський Схід і сподівалось на
легку здобич за рахунок слов‘ян. Імператори, зайняті Італією, не брали
участі в “натиску на схід”, тому він сприяв не централізації, а
роздробленості.
Слов‘янські і прибалтійські народи, політично роздроблені, не могли
дати відсічі рицарям. Коли ж вони організовували відсіч, то рицарі
терпіли поразку.
В результаті успішних повстань 983 і 1002 рр. полабські слов‘яни
надовго звільнилися від німецького панування, але лишалися
розпорошеними.
У 1147 р. саксонський герцог Генріх Лев з благословіння папи здійснив
хрестовий похід проти язичників-слов‘ян. Ободритський князь Никлот
організував оборону і похід провалився. У 1160 р. – новий похід проти
ободритів, Никлот зазнав поразки. Почалась насильна християнізація
ободритів. Пізніше Генріх Лев, шукаючи союзників у боротьбі із своїми
противниками в Німеччині, передав більшу частину ободритських
земель в управління сину Никлота Прибиславу. Так виникло
Мекленбурзьке герцогство, формально самостійне, але залежне від
Німеччини.
В 1168 р. датчани захопили о. Руяну (Рюген), де жили слов‘яни, знищили
їх святиню. Князі прийняли християнство і визнали залежність від
данського короля.
Землі лютичів захопив Альбрехт Ведмідь, який одержав у 1134 р. від
імператора Північну марку. Нащадки Альбрехта Ведмедя розширили
свої володіння і утворили маркграфство Бранденрбурзьке. У ХІІІ ст. до
нього ввійшли землі по Шпреє (шпреян), де був збудований Берлін.
Почалась колонізація слов‘янських земель. Слов‘янське населення
зганялось з кращих земель. Кожен німецький поселенець одержував
повну гуфу, шульц (староста) і священник – по 2-3 гуфи. На декілька
років їх звільняли від повинностей. Німецькі селяни за Ельбою
знаходились в кращому становищі, ніж в іншій Німеччині. Це спряло
колонізації і через кілька століть ці землі перетворились в чисто
 німецькі.
Другий потік колонізації – на південний схід, на Середній Дунай, де
жили словни. Ще Карл Великий завоював їх, а в кінці Х ст. вони були
виділені у Східну марку. В 1156 р. Східна марка одержала статус
самостійного герцогства Австрії. Тут селилися колоністи переважно з
Баварії. Слов‘янське населення підлягало християнізації і онімеченню.
Але в Карінтії (зараз Словенія) слов”янське населення збереглось.
Почалось захоплення Східної Прибалтики, заселеної курами, лівами,
естами, земгалами. Вже в ХІІ ст. німецькі купці почали створювати
торгові двори в Прибалтиці. Починаючи з 1196 р. бременський
архієпископ став призначати в Лівонію епископа. Третій лівонський
архієпископ Альберт, осівши в Ризі, розгорнув широку місіонарську і
колонізаторську діяльність. Для підкорення язичників був створений
духовно-рицарський орден мечоносців. Папа Іннокентій ІІІ затвердив
статут цього ордену і благословив його. З мечем орденоносці пройшли
Лівонію, знищуючи непокірних. На допомогу прийшли руські воїни під
керівництвом полоцького князя Володимира. Але рицарі сховались у
збудованих ними фортецях і витримали тривалу облогу руських воїнів.
Підкоривши Лівонську землю, рицарі вторглись в область естів. Тепер
вони діяли із ще ббільшою жорстокістю. У 1224 р. вони захопили м.
Юр‘їв (Тарту). Найдовше чинили опір земгали і кури. Земгали були
підкорені аж у ХІІІ ст.
Східна Прибалтика не стала об‘єктом колонізації через віддаленість.
Місцеве населення зберегло свою самобутність.
34. Боротьба за інвеституру між Генріхом ІV і Григорієм VІІ.
(ДОВГИЙ ЮРА)
Залежність від світської влади знижувала моральний рівень духовенства та церковну дисципліну. Не
дотримувалися монастирські статути, вироджувалося чернецтво, на ченців дивилися як на невігласів і
нероб. Це підштовхнуло чернецтво до руху за реформу монастирів, підвищення ролі духовенства та
звільнення церкви від світської залежності. Цей рух зародився в середині X ст. в абатстві Клюні в
Бургунді ї й отримав назву клюнійського.
Одним із керівників кліонійського руху був монах Гільдебрант, за участі якого в 1059 р. було
прийнято рішення, що папу повинні обирати кардинали без будь-якого втручання світської влади.
Оскільки кардиналів міг призначати тільки діючий папа, то імператори втрачали можливість
впливати па їхнє рішення.
У 1073 р. Гільдебрант став папою і прийняв ім'я Григорія VII. Новий папа почав здійснювати
клюнійську програму на практиці. Він заборонив білому духовенству брати шлюб, а єпископам —
приймати світську інвеституру. Григорій VII висунув також ідею про те, шо духовенство па чолі з
папою стоїть над королями і світською владою.Через це виник конфлікт між Григорієм VII і
німецьким імператором Генріхом IV У1076 р. імператор оголосив Григорія VII нсдостойним
папського сану. Натомість Григорій VII відлучив Генріха IV від церкви, звільнивши його підданих
від при сягн. Так почалася боротьба за інвеституру. Імператор був змушений поступити ся, адже
відлучений від церкви монарх не міг правити державою. У січні 1077 р. Генріх IV прибув до замку
Каносса, де тоді перебував папа. Імператор три дні стояв під стінами заліку босоніж па снігу, вбраний
у лахміття, і благав папу пробачити його. На четвертий день Генріха допустили до папи і він припав
йому до ніг із криком: «Святий отче, помилуй мене!» Григорій VII дарував імператорові відпущення
гріхів.
Але драматизм каносських подій залишився без наслідків: невдовзі Генріх знову повернувся до своєї
звички призначати єпископів. У тривалій боротьбі з німецьким імператором Генріхом IV за
інвеституру єпископів Григорій VII виявився фактично переможеним. Йому довелося покинути Рим і
шукати захисту в Салерно. Там папа й помер у 1085 р. Але Григорій VII до бився головного -
зміцнення авторитету папства. Зрега тою. ворогуючі сторони дійшли згоди і 1122 р. уклали у Вормсі
договір. Згідно з його положеннями, імператор відмовлявся від права призначати єпископів, їх вільно
обирали. Однак за імператором і за папою зберігалося право затверджувати їх на посаді. Інвеститура
була поділена на світську і духовну. У Німеччині спочатку імператор вручав новообраному єпископу
скіпетр (світська інвеститура), а папа — перстень і посох (духовна інвеститура). В Італії й Бургундії
все було навпаки — духовна інвеститура передувала світській.
ІНВЕСТИТУРА (від латин, investio — одягаю) — 1) церемонія введення васала у володіння
земельним феодом (світська інвеститура); 2) призначення на церковні посади (духовна інвеститура).
Найвищої могутності папство досягло за понтифікату Інокентія III (1198-1216). Це був один із з
найвпливовіших римських пап епохи Середньовіччя. І намагався зміцнити церкву, врегулювати
відносини итераторською владою та встановити зверхність над нею. Інокентій III відновив усі папські
володіння Італії. Якщо його попередники називали себе намісниками св. Петра, то Інокентій III
проголосив ; «бе «намісником Бога на землі».
У 1274 р. за понтифікату Григорія X було прийнятий новий порядок обрання пап конклавом
кардиналів. Слово «конклав» у перекладі з латини означає «замкнена кімната». Тепер кардиналам
належало проводити засідання в цілковитій ізоляції від зовнішнього світу. Якшо упродовж трьох днів
кардинали не могли обрати аапу, то їм подавали на обід і вечерю лише одну страву, а через п'ять днів
— тільки хліб і воду. Такі умови повинні були сприяти прискоренню обрання наші.
На кінець XIII ст. панство, здавалося б, одержало рішучу перемогу. Але конфлікт світської й духовної
влади вплинув на політичну і моральну свідомість європейців. Обидві влади, нещадно звинувачуючи
одна одну, вносили в думки людей сум'яття, що затьмарювало ореол непогрішності як над панами,
так і над імператорами.

35. Форми залежності західноєвропейських селян у VІІІ-Х ст.

(НАТАЛЯ ЦИГАНИН)
Процес становлення залежного селянства в VII — на початку XIII ст. охопив рабів, колонів, вільновід
пущених. Посилилося їхнє особисте підпорядкування приватній владі галло-римських
землевласників. Зросла чисельність рабівсервів, наділених землею. Невеликі земельні власники
поступово перетворюються на залежних. З VI ст. нового розвитку набула рентна форма експлуатації
селян, що зародилася в маєтках пізньої Римської імперії. Грамоти Меровінгів надавали церкві,
світським землевласникам імунітет — привілей здійснювати у своїх володіннях функції державної
клади: фіскальні та судово-адміністративні. Це було потрібно для примусу селян до виконання
панщини, грошового і натурального чиншу.
У VIII—IX ст. у франкському суспільстві відбувся переворот в аграрних відносинах, що прискорив
процес створення феодального господарства. Його каталізатором стали війни з арабами,
германськими та слов'янськими племенами. Війни вимагали великої кількості воїнів. Оскільки
військова служба заважала селянам займатися сільськогосподарською працею і розорювала їх,
всенародне ополчення втратило своє значення. Головну роль почали відігравати важкоозброєні кінні
воїни-рицарі. В умовах панування натурального господарства основою матеріального забезпечення їх
могла бути лише земля. Карл Мартелл — фактичний правитель (714—751 pp.) Франкської держави
при останніх Меровінгах провів військово-аграрну реформу. Зміст її полягав у припиненні
роздавання землі у спадкову власність. Воїни-рицарі отримували пожиттєві земельні дарування
—'бенефіції — за умови виконання військової служби і васальної присяги на вірність королеві-
сеньйорові. Частину цих земель бенефіціарії надавали своїм васалам. Склалося бенефіціальне —
умовно-службове, тимчасове землеволодіння, що грунтувалося на сеньйоріальновасальних
відносинах. Право власності на землю зберігалося за сеньйором, який надавав її. Відмова від служби
або зрада призводили до конфіскації бенефіція. Одночасно реформа підготувала умови для
руйнування порядків громади. Вона обмежувала права і обов'язки вільних членів громади: увільняла
їх від військової служби, участі в суді, місцевому управлінні.
В імперії Каролінгів (династія утвердилася в 751 p.) надання бенефіціїв стало системою. В IX ст.
васальна служба була визнана спадковою. Бенефіцій перетворився на феод (лен) — феодальну
систему — розвинену форму землеволодіння доби Середньовіччя.
Одночасно з зростанням великого землеволодіння формувалося феодальне залежне селянство. До
нього крім сервів, колонів, вільновідпущених, літів належали також вільні франкські алодисти та
дрібні галло-римські землевласники. Цьому сприяли як економічні, так і політичні фактори: великі
податки та примуси, борги, насильне захоплення громадських земель і алодів» натуральне
господарство, що ставило селян у залежність від природних умов і унеможливило інші заняття, війни
та міжусобиці. Перетворення вільних селян на залежних і втрата ними прав на землю відбувалися по-
різному. Один з таких шляхів — насильний продаж землі, виконання певних господарських примусів
на користь короля та його намісників. Стали поширенішими прекарні угоди, відомі з римських часів,
їхнім змістом було відчуження алоду вільного дрібного землевласника на користь світського магната
чи церкви, а потім повернення його селянинові в пожиттєве користування як прекарія ("землі,
виданої на прохання"). Крім "прекарія поверненого" існував "прекарій нагороджений", коли селянин
крім власної отримував додаткову ділянку землі. Селянські прекарії спочатку регулювалися
договором, де зазначалися строки користування землею і розміри чиншу. Поступово прекарії стали
спадковими, обумовлювалися сплатою натуральної та грошової ренти, панщинзняними роботами.
Отже, селяни, втрачаючи землю як власність, зберігали ЇЇ як умову господарювання,
прикріплювалися до неї як користувачі наділів. Разом з тим обмежувалася особиста свобода
прекариста.
Звичайним явищем у Франкській державі стала комендація — подібний до патронату інститут
особистої залежності, коли селяни потрапляли під покровительство короля, світського чи духовного
феодала. З часом особиста залежність селян поширилася на їхні землі.
Протягом VIII—IX ст. нівелювалися майновий і соціальний статуси різних категорій залежного
селянства. Однак вони неповністю уніфікувалися. Селяни різного походження відрізнялися
забезпеченням землею, обов'язками щодо землевласника. У правовому відношенні селяни, які
отримали загальну назву "серви" і були нащадками рабів, колонів, літів, перебували в особисто
спадкові й залежності від сеньйора. Найістотнішою ознакою їхнього становища було обмеження або
заборона відходу з землі. Більшість селян не була спадкове залежною. Їхні обов'язки зберігалися
доти, доки вони користувалися наділом у цій сеньйорії та не були прикріплені до землі. Спроби
Карла Великого (768—814 pp.) заборонити відхід селян з землі не мали успіху.
Темпи розвитку феодальних господарств визначалися політикою франкської держави Каролінгського
періоду. Згідно з правовими нормами кожна вільна людина була зобов'язана знайти собі сеньйора.
Дарування імунітетів, які розширили судово-адміністративну владу сеньйора, набули військово-
політичного та територіального характеру. Посади намісників стали спадковими. Обмежувалися і
скасовувалися громадянські права вільних селян у політичному житті. Військові реформи Карла
Великого звільняли селян від військової служби, крім власників 3—4 наділів. Інші об'єднувалися в
групи і споряджали одного воїна. Регламентувалися фізичні покарання залежних людей, їхні
примуси.
Феодальне господарство утверджувалося в межах маєтку-сеньйорії. Земля поділялася на домен, де
господарював сам землевласник, та селянські наділи. Сеньйорії "класичного" типу мали значні
розміри (кілька сотень гектарів). Доменіальна оранка з зерновим виробництвом становила до третини
її загальної площі. Селяни відбували регулярну польову панщину від одного до трьох днів на
тиждень, різну примусову роботу, платили натуральну ренту. В кінці IX ст. у цих сеньйоріях було
зосереджено не менше третини селян. Частіше зустрічалися сеньйорії з незначним доменіальним
господарством, де переважали тваринництво й земельна рента продуктами.
Внаслідок слабкого зв'язку селянського господарства з ринком грошовому чиншу належала незначна
роль.
Отже, протягом V—IX ст. у Франкській державі сформувалася класична форма феодального
службового землеволодіння та сеньйоріально-селянських відносин. Дрібне господарство франків, що
грунтувалося на алодіальній власності, витіснив феодальний маєток-сеньйорія. Швидкому
утвердженню їх (порівняно з іншими країнами Європи) сприяла асиміляція римської господарської
спадщини. В Італії, Іспанії римські господарські структури переважали над варварськими. Однак
феодалізація господарств у цих країнах ускладнювалася тривалими вторгненнями германських
племен та реконкістою — відвоюванням Піренейського півострова в арабів.

36. Бенефіційна реформа у Франкській державі та її наслідки.

(ГНАТЮК ОЛЕНКА)
На початок VIII ст. у Франкській державі вже склалися два ворожих один одному соціальних шари:
перший – великі землевласники галло-римського і німецького походження, яківолоділи своїми
землями здебільшого на правах безумовної приватної власності (аллод), були тому щодо незалежні
від центральної влади і нерідко виступали проти неї з зброєю в руках, другий - вже в тій чи іншій мірі
залежні селяни, які не мали земельної власності і піддавалися експлуатації з боку власників землі, на
якій вони жили.
Значну частину цих залежних людей становили нащадки галло-римських рабів, колонів,
вільновідпущеників, германських рабів і літів. Відмінності між цими категоріями поступово все
більше згладжувалися. Але поряд з цими соціальними шарами у франкському суспільстві ще
існували досить численні проміжні групи населення; дрібні і середні аллодісти селянськоготипу,
частково також користувалися працею невільних, іноді поряд з аллодом вони тримали землю у
вотчині як дрібні тримачі феодального типу (дрібні вотчинники), які починали тільки переходити до
феодальної системи господарства.Саме за рахунок размивання цих проміжних шарів у значній мірі і
складалися в процесі аграрного перевороту VIII - початку IX ст.,основні класи феодального
суспільства, зокрема клас залежного селянства. Зрушення в соціальній структурі франкського
суспільства визначили політику майордома Карла Мартелла.
Карл Мартелл («Молот»), що правив з 715 по 741 р., почав своє правління з приборкання внутрішньої
«смути в королівстві». Розбивши повсталих проти нього феодалів Нейстрії, а потім герцогів Аквітанії
і Провансу, Карл виступив проти німецьких зарейнських племен - саксів, фризів, алеманів,
баварів ,що вийшли з покори - . і знову обклав їх даниною. У 732 р., у вирішальній битві при Пуатьє,
Карл Мартелл завдав поразки арабам, які,завоювавши на початку VIII ст. Іспанію, вторглися в 720 р.
в Південну Галлію,погрожуючи Франкській державі. Велику роль у боротьбі з арабами зіграло
франкське кінне військо. Перемога франків при Пуатьє поклала межу подальшому просуванню арабів
у Європу. Розвиток феодальних відносин,що відбувався у Франкській державі, вимагав зміни форм
феодальної власності «аллодіальна власність» повинна була поступитися місцем більш зрілій формі
феодальної власності. Поділ суспільства на два антагоністичні класи повинен був отримати
юридичне закріплення в становому нерівноправ’ї експлуатованих селянських мас. Оскільки значна
частина розорених вільних селян вже не мала матеріальних засобів для служби в ополченні,постало
питання про докорінну реорганізацію військових сил. Такі були соціальні передумови так званої
бенефіційної реформи Карла Мартелла. Суть її полягала в тому, що замість дарувань землі в повну,
безумовну власність (аллод),що було переважним при Меровінгах,після цієї реформи отримала
широке поширення і закінченої форми система пожалувань землі в умовну феодальну власність у
вигляді «бенефіція» (beneficium -дослівно «благодіяння»). Бенефіцій надавався в довічне
користування на умовах виконання певної служби, найчастіше кінної військової служби. У разі
смерті жалувателя або одержувача бенефіція - бенефіціарія - бенефіцій повертався власнику або його
спадкоємцям. Якщо спадкоємець бенефіціарія хотів отримати бенефіцій свого попередника або сам
бенефіціарій хотів користуватися таким володінням після смерті жалувателя,вимагалося відновлення
пожалування. З плином часу бенефіцій став перетворюватися з довічного у спадкове володіння і
протягом IX-X ст. набув рис феоду (лену), тобто спадкового тримання,пов'язаного з обов'язком
військової служби.
Карл Мартелл провів широку роздачу бенефіціїв. Фондом для цих пожалувань служили спочатку
землі, конфісковані у заколотних магнатів, а коли ці землі вичерпалися, він провів часткову
секуляризацію церковних земель, за рахунок яких наділив велику кількість бенефіціаріїв.
Використовуючи частину церковних земель для зміцнення бенефіціальної системи, Карл Мартелл
разом з тим діяльно сприяв поширенню християнства і збагаченню церковників у підкорених ним
землях, бачив у церкві засіб зміцнення своєї влади. Проводячи цю реформу, Карл Мартелл
переслідував, звичайно, і політичні цілі. Замінивши аллодіальні пожалування, що виснажували фонд
королівських земель, бенефіціями, він сподівався прив'язати бунтуючих великих феодалів до трону;
за допомогою бенефіціальної системи він розраховував створити замість занепалого пішого
селянського ополчення боєздатне кінне військо. До цього часу кіннота стала відігравати у війнах
вирішальну роль.
Бенефіційна реформа мала ряд важливих соціальних наслідків. По-перше, вона значно зміцнила шар
дрібних і середніх феодалів, які в якості професійних воїнів стали основою кінного ополчення і всієї
військової організації; вони були попередниками майбутнього лицарства. Разом з тим селянство, яке
становило раніше основу пішого франкського ополчення, втратило значення головної військової
сили, що підкреслювало його неповноправне становище в державі. По-друге,поширення пожалувань
вело до зміцнення феодальної земельної власності і до подальшого закріпачення селян. Бенефіціарій
зазвичай отримував землю разом із сидячими на ній людьми, іноді вже залежними, які несли на його
користь панщину або платили оброк. Таким чином, широкий шар бенефіціаріїв жив цілком
експлуатацією залежного селянства. По-третє, бенефіцій ні пожалування створювали поземельні
зв'язки між жалувателем і бенефіціарієм і сприяли встановленню васальних відносин між ними.
Таким чином, бенефіційна реформа сприяла подальшому зміцненню та оформленню феодальних
відносин у Франкській державі. Інші великі землевласники також стали переходити до цієї форми
пожалувань. Тому масове поширення бенефіція сприяло оформленню ієрархічної структури
земельної власності і складання класу феодалів. Посилюючи військове значення магнатів і
створюючи ієрархічні відносини всередині класу феодалів, бенефіційна реформа чимало сприяла
подальшому політичному розпаду Франкського королівства.
На перших порах, однак, реформа Карла Мартелла посилила центральну владу, що було однією з її
цілей. Зміцнився завдяки їй шар середніх феодальних землевласників – бенефіціаріїв, що склав на
деякий час опору каролінгської династії. Цей шар був зацікавлений у сильній центральній владі, так
як вона могла надати йому допомогу в справі закріпачення селян і придушення їх опору, захистити
від свавілля великих феодалів і забезпечити захоплення нових територій. Спираючись на цей шар,
Карл Мартелл і його наступники значно розширили межі Франкської держави і домоглися
тимчасового посилення центральної влади.

37. Військові походи Карла Великого та їх наслідки.(АНТОН

ДЯЧЕНКО)
За все своє життя Карл Великий (правив 768-814) провів 53 військові походи. Найзначнішими з
них були походи на Лангобардське королівство (773-774 рр.); в Іспанію (795-797 рр.); Саксонська
військова кампанія (775-804 рр.); Аварська кампанія (788-796 рр.).
Військові походи, які розширювали територію Франкської держави, розпочали ще попередники
Карла Великого, Карл Мартел (715-741 рр.) та Піпін Короткий (741-768 рр.). Продовжуючи
завойовницьку політику своїх попередників, Карл у 774 р. зробив похід в Італію, скинув останнього
лангобардського короля Дезидерія і приєднав до Франкської держави Лангобардське королівство. У
781 році його син Піпін Італійський коронується як король Італії. Однак повністю підкорити
Апенінський півострів Карлу не вдалося, не завойованими лишилися південноіталійські князівства.
Карл Великий перейшов від оборони до наступу і проти арабів в Іспанії. Перший похід туди він
почав у 778 р., однак зміг дійти тільки до Сарагоси і, не взявши її, змушений був повернутися за
Піренеї. Події цього походу послужили сюжетною основою для знаменитого середньовічного
французького епосу «Пісня про Роланда». Її героєм став один з воєначальників Карла – Роланд, що
загинув у сутичці з басками разом з ар'єргардом франкських військ, прикриваючи відхід франків у
Ронсевальську ущелину (у «Пісні про Роланда» християни–баски перетворилися в мусульман –
арабів). Незважаючи на першу невдачу, Карл продовжував спроби просунутися на південь від
Піренеїв. У 801 р. йому удалося захопити Барселону і заснувати на північному сході Іспанії
прикордонну територію – Іспанську марку.
У 70-х роках VIII ст.. посилились набіги саксонських племен на півночі Франкської держави.
У 777р. Карл скликає в Падеборні перший з’їзд саксонської знаті і пропонує їм прийняти
християнство та присягнути йому на вірність. Однак на це зібрання не прибув головний противник
Карл – вождь вест фалів Відукінд.
Крім того сакси після 777 року ще двічі піднімали повстання, яке Карлу доводилось придушувати
жорстоким способом. Зокрема у 779 р. розбив повстання ост фалів та анграріїв, а 780 року змусив
переможених східносаксонських язичників прийняти християнство на річці Ельбі біля Магдебургу.
Після чергового повстання саксів під проводом Відукінда у 782 році, відбулась знаменита
Верденська різанина, коли Карлом були страчені одночасно близько 4 тис. саксонських заручників на
березі річки Аллер біля Вердену.
Цього ж року був опублікований Саксонський капітулярій, який проголошував введення прямої
франкської адміністрації та управління на саксонські землі. Після цього у 793-795 рр. франки
здійснили кілька каральних акцій проти саксів. 795 року близько 7 тис. саксів було виселено в
центральну частину Франкської держави. Згодом територія саксів була асимільована. І лише
нортальбінги продовжували чинити опір франкам до 804 року.
У 788 р. Карл Великий остаточно приєднав Баварію, ліквідувавши там герцогську владу. Завдяки
цьому вплив франків поширився і на сусідню з нею Каринтію (Хорутанію), населену слов'янами –
словенцями. На південно-східних границях зрослого Франкського королівства Карл зіштовхнувся з
Аварським каганатом у Паннонії. Кочівники-авари робили постійні набіги на сусідні землеробські
племена. У 788 р. вони напали і на Франкське королівство, поклавши початок франксько-аварським
війнам (вони продовжувалися з перервами до 803 р.). Тільки союз франків з південними слов'янами
дозволив їм при участі хорутанського князя Войномира, що очолив цей похід, розгромити в 796 р.
центральну фортецю аварів. У результаті Аварська держава розпалася, а Паннонія тимчасово
виявилася в руках слов'ян.
Своїми завоюваннями Карл Великий значно розширив територію держави франків і перетворив її
на імперію. Вона простиралася від середньої течії ріки Ебро і Барселони на південному заході до
Ельби, Сали, Богемських гір і Віденського лісу на сході, від границі Ютландії на півночі до Середньої
Італії на півдні. Ця територія була населена безліччю племен і народностей, різних за рівнем
розвитку. Карл і його наближені бачили в новій державі відродження Західної Римської імперії.

38. Феодальне помістя каролінзької епохи і управління ним.

(СОЛОМІЯ ШВЕЦЬ)
Головними доходами Карла Великого були надходження з його помість.Королівський земельний
фонд був розкиданий по всій державі і складався з сотень великих і дрібніших володінь. Дуже
великими землевласниками за Карла Великого були монастирі. Один з паризьких монастирів ,
монастир св. Германа , або Сен-Жерменський , мав на початку 9 ст. понад 100 тис. кріпаків.
Численні великі помістя були, безперечно , і у світської знаті, хоч до нас не дійшли описи їхніх
земель. Головними джерелами для вивчення каролінгського помістя є «Капітулярій» про помістя
К.В.і так званий «Поліптик» абата Ірмінона(опис земель кріпаків Сен-Жерменського монастиря в
околицях Парижа, що проживали на них.) За цими джерелам ми можемо відновити картину раннього
феодального помістя в Зах .Європі . Насамперед ми зустрічаємо в каролінгському помісті типовий
для середньовічнього помістя поділ землі на дві частини: на панську –доменіальну і селянську-
надільну. Сельнські наділи називалися мансами. Кріпаки свєю працею і за допомогою своєї робочої
худоби й реманенту обробляли панську землю. Сільське господарство у франків 8-9 ст. мало значні
успіхи. Панівною системою землеробства , як про це свідчать каролінгські джерела , було вже
трипілля. Крім хліборобства, у помістях велику увагу приділяли скотарству (зокрема конярству).
Джерела згадують про виноградарство, садівництво, городництво, розведення сікарських рослин.
Каролінське помістя виступає перед нами з рисами явного натурального господарства. Особливо
молочний матеріал , вироблявся в помістях для задоволення потреб королівської сімї і королівського
почту. Та, мабуть найцікавіше в каролінгських документах, що характеризує раннє феодальне
помістя, це дані про склад самих кріпаків того часу. Селяни-кріпаки виступають у ньому під різними
назвами; колонів, літів , рабів. Колонів називають навіть вільними порівняно з літами і рабами. Та
воля їх дуже відносна. Фактично вони майже нічим не відрізнялися від невільних . вони так само
прикріплені до своїх наділів і так само вони виконують невільні повинності у вигляді нормованої
панщини, натуральних обороків і сплати невеликої грошової ренти. Видно, що цей поділ селян
на різні групи самих селянських наділів мансів уже в той час був пережитком минулого.

39. Британія у V ст. Боротьба бриттів проти германської

експансії.(ВІКА ПЕНЮК)
Починаючи з 6 ст. до н.е Британію почали заселяти кельтські племена які переправлялися через Ла-
Манш. Новоприбулі змішалися з автохтонним населенням піктів і першою хвилею кельтів –
сколоти( озн. Власник , володар) останніх витіснила на пн.. кімври і логри – друга хвиля з Галлії і
Сх. Європи. Бритти ( кельти з Пн. Зх. Галлії) – третя хвиля прийшлого населення. Назва бритти
закріпилася за всім змішаним населенням , переважно кельтського походження.

До 5 ст. бритти були частиною Римської імперії . у 407 р. відбувався остаточний відхід римлян.
Відразу король Ірландії вторгся в область Уельсу та Корнуоллу та забрав багатьох жителів в рабство

Після відходу римських колоністів Британія залишилася виключно у кельтському оточенні.

«Кельтське відродження» на поч.. 6 ст повністю витіснило романський вплив. Після відходу римлян
кельти були господарями римської Британії протягом півстоліття. Кельтська еліта, перейняла римські
методи ведення господарства з використання рабської праці , невдовзі зіткнулися у запеклій
міжусобній боротьбі, втягуючи у цю боротьбу германські племена англів, саксів, та ютів. Такі
дружини, які поступово залишалися на зимівлю в Британії і стали згодом базою завойовників. Ці
племена тривожили Британію з з сучасної данської території. Ранні британські хроніки назвою
«сакси» позначали всіх нових поселенців , ворожих до бриттів. Так, гало-римський історик Сідоній
Аполінарій (бл.483) у своєму листі від 469 чи 470 звернув увагу на серйозну небезпеку, яка йде від
саксів. Завоювання Британії саксами відбулося з середини 5 до кін. 6 ст. У 449 році вождь бриттів
Гуортеїрн сам покликав саксів – « людей з довгими ножами», яких сподівався використати як
союзників у боротьбі проти скотів.. Деякий час вони дійсно воювали як союзники і жили на о.Танет,
а потім просто окупували його. У 477-491р. сакси стали прибувати із сім’ями , захоплювали землі на
пд..сх. країни , засновували поселення і вели безперервну боротьбу з бриттами .

Кельтське населення Британії чинило англосаксонським завойовникам впертий опір. Цей опір
відбувся у знаменитому епосі про короля Артура та лицарів Круглого Столу, який був популярний у
середньовічній літературі. Частина бриттів була знищена , частина переселилася на півострів
Арморіка у пн..зх. Галлії, який став називатися Бретань. Кельти зберегли свої « королівства» лише у
гірських районах( Уельс, Корнуол, Шотландія) Ранні англійські хроніки « Історія бриттів» Ненія
( кін8- поч.. 9 ст) та «Аннали Камбрії» ( кін 10ст) підтверджують існування кельтського вождя
Артура , який очолив опір загарбникам десь під кінець 5 – на поч.. 6 ст. За період 490 – 503 рр.
відбулося не менше 12 битв Артура з саксами.

До середини 6 ст. продовжувалося масове переселення германців ыз континенту. Вони

намагалися розселятися у місцевостях з найбільш родючими ґрунтами , уникаючи гірських та
болотистих , часто використовуючи для своїх поселень залишки римських укріплень. Вони
піднімалися на своїх довгих плоскодонних човнах по ріках, вони висаджували десанти , палили, і
нищили селища бриттів , громили багаті церкви та монастирі. У 577 р при Баті сакси розгромили
бриттів і вийшли на кордони з Уельсом . У 584-592 рр. бритти було остаточно розгромлені в
Уілтширі .У 613 році перемога англів при Честері відкрила їм шлях до Ірландського моря . Ці
декілька перемог назавжди розділили кельтів Шотландвї , Корнуоллу і Уельсу.

40 Англосаксонські королівства в Британії. Особливості

процесу феодалізації на їх території.(ДОВГИЙ ЮРА)
На території Британії, завойованої англосаксами (ця територія й стала згодом властиво Англією), у
період із другої половини V до початку VII в. утворювалося кілька варварських англосаксонських
королівств: Кент — на крайньому південно-сході, заснований ютами; Уэссекс, Сассекс — у південній
і південно-східній частині острова, засновані саксами; Східна Англія — на сході, Нортумбрия — на
півночі й Мерсия — у центрі країни, засновані головним чином англами.
Деяка частина кельтського населення Британії, що уникла винищування, злилася із завойовниками —
германцями. Так кельтський елемент увійшов до етнічний складу англійського народу.
Складання феодального ладу в англосаксонських королівствах мало деякі особливості. Найважливіші
їх їх — відносна стійкість общинних порядків, більш пізніше, чим у франків, виникнення аллода й
порівняно повільний хід процесу зникнення вільного селянства й утвору великого феодального
землеволодіння. Ці риси були обумовлені відносно слабкою романізацією Британії, руйнівним
характером англосаксонського завоювання, що знищив у значній мірі залишки римського впливу, і
тим, що племена, що переселилися в Британію, англов, саксів, ютів і фризів перебували на більш
низькому рівні соціально-економічного розвитку, чому франки, вестготи або бургунды, що заселили
Римську Галлію. На відміну від них у завойованих областях Британії англосакси і юти становили
основну масу населення й розвиток феодальних відносин ішов тут шляхом внутрішньої еволюції
первіснообщинного ладу, що розкладає.
З англосаксонських «правд» VI-VII вв. відомо, що переважним заняттям англосаксів у Британії було
землеробство, але й тваринництво відігравало більшу роль у господарстві. Чимале значення мали
також рибальство, полювання й лісове промисли, а в деяких місцевостях — видобуток солі, заліза,
свинцю.
Землю англосакси орали звичайно важким плугом із запряжкою в 4 і 8 волів. Іноді застосовувався й
більш легкий плуг — з однієї парою волів. Значне поширення одержало двухполье. Возделывались
озима пшениця, жито, ячмінь, овес, боби й горох. Ділянки орного поля, що належали окремим
хазяям, розташовувалися чересполосно й були звичайно обгороджені; після збирання врожаю
огорожі знімалися й поля надходили в загальне користування всього села, перетворюючись в
общинні вигони для худоби.
Спочатку основу англосаксонського суспільства становили вільні селяни-общинники — керлы, що
володіли в межах громади значними ділянками орної землі, так званої гайдой (ділянка землі, яка
можна було обробляти протягом року одним плугом із запряжкою в 4 пари волів). Це був наділ
великої родини, ведшей господарство спільно. Кожне господарство мало також право на, що
залишалися в користуванні всієї громади лугу, випаси, пустища, ліси й т.п. До середини VII в. мала,
індивідуальна родина в англосаксів ще не стала пануючою, перехід від землеробської громади до
сусідської не був завершений.
Земля, якої володіли общинники, довгий час не перетворювалася у вільно відчужувану власність
(типу аллода). Розпорядження нею обмежувалося общинними порядками й правами всіх членів
родинної групи ( швидше за все великої родини). У більш пізніх документах таке земельне володіння,
засноване на звичайнім, общиннім праві, називається «фолклендом». Фолкленд не можна було
передавати по жіночій лінії або стороннім особам, заповісти. Обмеження в розпорядженні
фолклендом затримували виникнення приватної власності на землю й ріст великого феодального
землеволодіння в Англії. Збереження щодо міцної громади зміцнювало сили вільних селян у боротьбі
проти феодального покріпачення, що також сповільнювало тут процес феодалізації.

Соціальне розшарування в середовищі англосаксів

У перші сторіччя після поселення в Британії поряд з керлами в англосаксів з'явилася й родова знать
— эрлы, люди більш багаті й впливові, захищені більш високим вергельдом, чому керлы.
Нижчий шар суспільства становили раби й напіввільні люди, в основному представники скореного
кельтського населення. Раби використовувалися як двірська челядь або ж одержували невеликий
наділ і обробляли землі знаті. Напіввільні селяни уили (так називалися завойовані англосаксами
кельти-уэльсцы), як правило, сиділи на чужій землі й доставляли своїм панам натуральний оброк, а
іноді й працювали на панськім полі. Невелика частина кельтів зберегла свої землі й волю.
Початок процесу феодалізації в англосаксів ставиться до VII в. До цього часу стало помітним
майнова нерівність серед керлов і почалося розкладання громади. З VII в. поширюється й практика
королівських земельних пожалувань за рахунок, що як пустували, так і заселених керлами земель. Ці
дарування оформлялися спеціальними грамотами. Подарована по грамоті земля називалася
«боклендом» ( від англосаксонського «bос» — грамота й «land» — земля). Таку землю можна було
передавати в спадщину, заповісти, закладати, продавати. Це була вже приватна земельна власність,
яка звичайно звільнялася від багатьох повинностей на користь короля й нерідко давала своїм
власникам иммунитетные права. З появою бокленда в Англії почався розвиток великого феодального
землеволодіння. Поступово в залежність від великих землевласників стали втягуватися вільні
общинники-англосакси в результаті як зростаючого в їхньому середовищі майнового розшарування,
так і насильств і утисків з боку родової й військово-служивої знаті. Великі землевласники, у
залежність від яких попадали общинники, що розорялися, називалися в англосаксів «глафордами»
(більш пізня форма цього слова — лорд, що відповідало поняттю «сеньйор» або «пан». Однак
основна маса вільних селян протягом тривалого часу, принаймні до IX в., залишалася мало утягненої
в процес феодалізації, а вільна громада продовжувала зберігати своє значення. Тому в маєтках знаті,
церкви й королівських дружинників працювали в основному раби й напіввільні з нащадків
кельтського населення. Стійкість громади й вільного селянства в Англії обумовила особливо більшу
роль ( у порівнянні з континентальною Європою) королівської влади і її земельних пожалувань у
складанні великої земельної власності й взагалі в процесі феодалізації. З ростом англосаксонських
держав і зміцненням у них королівської влади зростало значення королівських дружинників —
«гезитов». Стара родова знать (эрлы) почасти зливалася з ними, а почасти витіснялася новою
військово-служивою знаттю.
Усіляко сприяла феодалізації Англії й церква. Християнізація англосаксів, що почався ще наприкінці
VI в. (в 597 г.), закінчилася в основному лише в другій половині VII в. Нова релігія відповідала
інтересам пануючого шару англосаксонського суспільства, тому що підсилювала королівську владу,
що й групувався навколо неї землевласницьку знать. Земельні дарування короля й знаті єпископам,
що й виникали численним монастирям сприяли росту великого церковного землеволодіння. Церква,
зацікавлена в земельних даруваннях, одержуваних шляхом заповітів, дарувань і інших форм
відчуження землі, заохочувала розвиток приватної власності на землю й усіляко виправдовувала
зростання залежності селян. Тому поширення християнства зустріло з боку вільного
англосаксонського селянства, що бачив у своїх колишніх дохристиянських культах опору общинних
порядків, завзятий і тривалий опір.
 41. Альфред Великий: внутрішня і зовнішня політика.
(ГНАТЮК ОЛЕНКА)
Альфред став королем Уессексу після смерті свого старшого брата Етельреда I. Він був найбільш
ученою людиною між усіма своїми співвітчизниками: в 853 році, будучи ще дитиною, він за наказом
батька здійснив поїздку до Риму. Тут папа римський Лев IV помазав його як майбутнього короля
Уессексу. Завдяки придворному вихованню Альфред знав мови і праці древніх письменників. Він був
дуже суворий, і в цьому сакси бачили замах на їхні давні права та свободу.
Поступове відчуження між королем і його народом призвело до важких поразок, які англосакси
незабаром зазнали від данців. Він програв данцям кілька битв, але після сплати данини купив собі
перемир'я на кілька років. Кент і Уессекс на деякий час позбулися від їх набігів, але інша Англія,
залишена без допомоги, була завойована вікінгами. Данці захопили і розграбували в 871 році
Лондон. Потім кілька років вони збирали сили, займаючись дрібними пограбуваннями і набігами.
Навесні 874 року вікінги напали на Мерсію і швидко розгромили її військо. Король Мерсії Бургред
втік до Західно-франкського королівства, а на престол сів ставленик данців Келвульф II. Частина
данців потім від Рептону рушила на північ, але так як грабувати тут було вже майже нічого, Гутрум,
обраний датчанами королем Східної Англії, повернувся з більшою частина війська в своє
королівство, щоб дати воїнам відпочинок і зібрати підкріплення. Одночасно вікінги стали освоювати
захоплені ними землі, будувати поселення і займатися сільським господарством. У 876 році король
Йорка Хальвдан I розділив землі в Нортумбрії.
Король Альфред використав п'ять років перемир'я з великою користю. У нього був вже досить
великий досвід воєн з датчанами і він помітив деякі особливості ведення ними бойових дій: активне
використання флоту і ухилення від боїв на відкритій місцевості. Хоча англосакси прибули до
Британії на кораблях і використовували при її колонізації свій флот дуже активно, до IX століття в
жодного з англосаксонських королівств не було значного флоту. Альфред у великій таємниці почав
на річках будівництво великої кількості кораблів, і до 875 році мав вже досить значний флот. У цьому
році флот Альфреда завдав данцям кілька поразок, які, однак, були не дуже значні, але були
важливими для підняття морального духу війська. Альфред продовжив справу створення свого флоту
і добився в цьому таких успіхів, що берега його королівства перестали піддаватися набігам вікінгів і
навіть в правління його сина, Едуарда Старшого, флот Уессексу панував в Ла-Манші.
Ряд джерел приписують Альфреду Великому і військову реформу. Всю країну Альфред розділив на
військові округи, в яких кожні п'ять господарств (гайд) повинні були виставляти одного воїна,
забезпечуючи його за свій рахунок всім необхідним. Кожне місто теж повинне було давати певну
кількість солдатів. Служба у війську як і раніше залишалася обов'язком кожної вільної людини, але
тепер вона могла частину часу проводити в своєму господарстві. Крім того, частина воїнів тепер
несла гарнізонну службу в містах і селищах, а інша частина знаходилася в діючій армії. Через деякий
час вони мінялися місцями, так що воїни більше не були надовго відірвані від свого будинку. Крім
того, кожен хлібороб повинен був брати участь в утриманні мостів і укріплень. Альфред першим
відмовився від ідеї народного ополчення (фірда) і став формувати військовий стан. Тени і воїни
королівської дружини були повністю звільнені від робіт на землі. Тени увійшли в число
англосаксонської знаті, а дружинники стали середніми і дрібними землевласниками, на яких мали
працювати селяни. У перші роки після цієї реформи в разі потреби ще іноді закликали селян в
ополчення, але потім це стало відбуватися все рідше і рідше. Крім того, Альфред приступив до
відновлення старих і будівництва нових фортець, які могли б містити значні гарнізони і або відбити
напад невеликого загону противника, або витримати облогу до підходу основних сил королівства. До
кінця життя короля хроністи налічували близько тридцяти відновлених і побудованих фортець.
Навесні 876 року Гутрум рушив з військом на південь. Одночасно флот Гутрума з'явився при
Уергемі, але флот Альфреда завдав йому незначного ураження, після якого данці відпливли до
Ексетеру, де підняли проти Уессексу ще й валлійців. Король Альфред вийшов з військом проти
Гутрума, але не вступив в битву, а запропонував йому викуп. Король Східної Англії вже знав про
поразку свого флоту, взяв викуп і теж відійшов до Ексетера. Всю зиму Альфред готував свою армію і
флот до війни з данцями. Весною 877 року військо Уессексу оточило Ексетер, а флот Альфреда
блокував узбережжя і позбавив оточених датчан можливості отримати підкріплення. Данці з Уергему
намагалися прорвати блокаду Ексетера, але сильна буря розметала і розбила об прибережні скелі
більшу частину флоту вікінгів. Голод і відчай змусили данців вступити в переговори з Альфредом і
капітулювати. Було укладено мир, за яким данці видали заручників, заплатили викуп і поклялися на
священному браслеті, змазаному кров'ю, що не будуть більше нападати на володіння короля
Альфреда. Це була священна клятва у датчан, але вони незабаром її порушили. Данці пішли на північ,
але, як виявилося, недалеко. Вони розташувалися близько Глостера і стали чекати підкріплень, які
незабаром до них приєдналися. Між тим заспокоєний Альфред розпустив своє військо і повернувся в
один зі своїх маєтків в Сомерсеті.
Скориставшись тим, що Альфред розпустив своє військо, в 878 році данці відновили
повномасштабну війну з Уессексом. Король Гутрум рушив на південь зі значними військовими
силами, опанував Лондон, з декількох напрямків вторгся в Уессекс і зупинився на Ейвоні, щоб
провести там зиму. Для Альфреда та його війська це було повною несподіванкою. Країна була
паралізована страхом і ні про який організований опір не могло бути й мови. Данці вогнем і мечем
пройшлися по всьому королівству, легко розправляючись з нечисленними і погано організованими
загонами англосаксів. Особливо дісталося містам та селам в південній частині королівства. Альфред
марно закликав народ на боротьбу, посилаючи гінців з оголеним мечем і стрілою містами та селами
скликати на війну: лише деякі прийшли до короля. Альфред опинився без війська, в оточенні лише
невеликого числа вірних друзів.
Тому Альфред залишив своїх воїнів і воєначальників, відрікся від свого народу і втік, щоб тільки
врятувати своє життя. Альфред оселився під чужим ім'ям у хатині рибалки. Він сам пік хліб для свого
прожитку з того, що приділяв йому із гостинності його бідний господар. Військо данців
безперешкодно господарювали в його королівстві, де майже ніхто не знав, що сталося з королем.
Дуже швидко жителі Уессексу переконалися, що лихо завоювання незрівнянно важче всього, чому
вони піддавалися при правлінні Альфреда, яке свого часу здавалося їм нестерпним. З іншого боку, і
сам Альфред, пройшовши через безліч суворих випробувань, став менш зарозумілим і мудрішим.
Тим часом навколо Альфреда зібрався невеликий загін, який зміцнів розташований серед боліт острів
з земляними валами и стіною, щоб забезпечити себе від раптових нападів. Англосакси вели вперту
боротьба проти данців, раптово нападаючи і намагаючись завдати завойовникам якомога більшої
шкоди. Поступово військо Альфреда росло, але тільки після шести місяців війни він зважився
оголосити своє Ім'я и напасти на головний табір датчан, що знаходився біля Етандуна (сучасного
Еддінгтона), на кордоні областей Вільтеса и Сомерсету, поблизу так званого Великого лісу.
Переодягнувшись арфістом, він увійшов до їхнього табору, розважаючиі данських воїнів.
Благополучно повернувшись назад, він послав у всі навколишні місця скликати саксів до зброї і
війни, призначив їм збір біля Егбертового каменя на східній околиці Великого лісу, в кількох милях
від табору данців. Протягом трьох днів озброєні люди поодинці або малими групами прибували з
усіх сторін до призначеного місця. Так до Альфреда зійшлися всі воїни з Сомерсету, Уїлтширу і
Гемпширу і всі вони були дуже раді знову побачити свого короля.
5 травня 878 року Альфред атакував зі своїм військом табір вікінгів з його найслабшої сторони і на
наступний день взяв укріплення. Розбиті данці сховалися у фортеці, яку англосакси тримали в облозі
протягом двох тижнів. Нарешті ватажок данців, король Східної Англії Гутрум вступив з Альфредом в
переговори. Незабаром був укладений мир, згідно з яким Гутрум був змушений дати обіцянку
залишити територію Уессексу і прийняти хрещення. Через три тижні він приїхав до Альфреда в Ор
поблизу Етельну разом зі своїми 30 шляхетними людьми. Тут же був укладений договір про поділ
Англії між данцями і королем Уессексу. За Уедморським договором кордон між королівством
Альфреда і володіннями вікінгів, які згодом отримали назву Данелаг (Область датського права), йшла
вгору по Темзі і його припливу Леа, досягала Узи, через Бредфорд і доходила до давньої римської
дороги, яку англосакси називали Дорогою синів Ветли. Всі захоплені скандинавами землі (Східна
Англія, Ессекс разом зі своєю зруйнованою столицею Лондоном, вся Нортумбрія і східна половина
Мерсії) залишилися під владою Гутрума. Альфреду дісталися Уессекс, Сассекс, Кент і захід Мерсії.
Після укладення Уедморського миру Альфред зайнявся зміцненням і організацією свого королівства.
Свої права на приєднані землі Альфред зміцнив, уклавши ряд шлюбних союзів для членів свого
сімейства з королівськими династіями Мерсії і Східної Англії. У своєму особистому володінні він
залишив власне Уессекс, верхню частину долини Темзи, долину Северна, а також родючі рівнини
Мерсі і Ді з території колишнього королівства Мерсії, які з того часу і стали називатися власне
Мерсія. Інша частина Мерсії, що залишилася у владі данців, з того часу стала називатися П'ять
Датських міст. У 879 році королем саксонської Мерсії Альфред поставив Етельреда II. Його
завданням було оберігати Уессекс від нападів з півночі, а також перешкоджати виникненню союзу
між датчанами і валлійцями. У 884 році Етельред II одружився на дочці Альфреда Етельфледе і, з
поваги до короля Альфреда, відмовився від титулу короля і прийняв титул елдормена (або ерла).
Таким чином, Етельред II був останнім королем і першим Ерлом Мерсії, яка фактично була
приєднана до англійського королівства Альфреда.
Мир з Гутрумом дав англосаксам кілька років спокою усередині країни, але вікінги, які грабували
тоді області на протилежному березі Ла-Маншу, здійснювали напади також і на береги Англії,
розраховуючи опанувати тут землі. Однак Альфред або заважав їм висадитися, або завдавав поразки,
не даючи закріпитися на березі. У 884 році він змусив норманів зняти облогу з Рочестера. Його
кораблі постійно патрулювали узбережжя. У 886 році Альфред відвоював Лондон, дуже сильно
постраждав від датчан, які його розграбували і майже повністю спалили. Альфред відновив
зруйновані будинки і зробив відновлене місто своєю другою резиденцією (столицею Англії
залишалося головне місто Уессекса Вінчестер). Зміцнюючи оборону свого королівства, Альфред звів
багато нових укріплень і організував особливу міліцію у всіх місцях, які могли піддатися нападу.
Зазнавши декілька поразок, вікінги припинили плавання до володінь Альфреда.
Король Альфред відновив у своєму королівстві громадський порядок, але поставив королівський суд
вище всіх інших судів. За роки війни старе право прийшло в занепад. Вельможі довільно обмежували
народ, судді не поважали присяжних. Альфред, перш за все, склав перший збірник національних
законів, що отримав назву «Правда короля Альфреда», наказавши викласти англійською мовою
закони різних саксонських королів, і відібрав найбільш підходящі з них. Тепер всяке порушення
законів розглядалося суддями як образу, завдану особисто королю. Він ввів порядок в адміністрацію,
відновив старий поділ країни на громади та графства, визначив графами і суддями гідних людей.
Народний суд став відбуватися за попереднім порядком і користуватися колишньою довірою
населення, так що королівському суду вже не було потреби вирішувати всі суперечки.
Багато зусиль витратив король на відновлення зруйнованого господарства. Він допомагав розвитку
землеробства, роздавав спорожнілі землі і провів нове розмежування. Він дбав про торгівлю і
промисловість. При ньому проводилися дороги і будувалися кораблі. Бажаючи, щоб англосакси
навчилися добре будувати кораблі, він закликав майстерних фризських майстрів. Він сам спорядив
дві експедиції - норманів Оттара, які відвідали Біле море, і Вульфстан, що проникли з Шлезвіга у
Фінську затоку. У своїх будинках і сільських резиденціях він будував будівлі міцніше і краще тих, які
були колись у англосаксів, в цьому допомагали йому спогади і знання, які придбав він в молодості
при поїздці до Риму. Але найбільше дбав він про церкву, про релігійну та розумову освіту народу. За
роки війни загинуло безліч монастирів, культурний рівень у країні впав дуже низько. Альфреду, який
хотів відновити освіченість, було досить важко. Але він не боявся труднощів, розуміючи, як це
важливо для майбутнього. Він відремонтував за свій рахунок десятки монастирів і заснував при них
школи. Він сам заснував школу для дітей придворних і стежив за викладанням в ній. Також Альфред
розпорядився, щоб державні чиновники не сміли займати свої місця, якщо не володіють освітою.
Злякані цим судді, графи, міністри та інші начальники, майже суцільно безграмотні з дитинства,
змушені були зайнятися своєю освітою.
Тих небагатьох вчених, які залишалися в його державі, він наблизив до себе, дав їм почесні посади і
спонукав до літературних праць. Недолік в таких людях він поповнював, запрошуючи науковців з
інших земель. Серед його вірних помічників в цих справах можна назвати валлійця Ассера, Сакса
Іоанна і франка Грімбальда. Він сам подавав їм приклад і серед багатьох державних справ знайшов
час для літературних праць. Так він переклав з латинської мови, якої він навчився лише на 36-му році
життя, на англосаксонську мову знамениту книжку Боеція «Про втіху філософією», «Історія» Беди
 Високоповажного в його переробці стала на цілі століття улюбленим читанням народу, він перевів
«Історію проти язичників» Орозія і вставив у неї опис німецьких і північних земель з розповідей двох
мореплавців, які відвідали ці місця, Сакса Вульфстан і норвежця Оттара. З ініціативи Альфреда в 891
році було розпочато працю, яка нам тепер відома як Англосаксонська хроніка. Незважаючи на
повсякчасну слабкість свого здоров'я, Альфред невтомно працював до самої смерті. Завдяки
стриманості і правильного життя він встиг зробити багато. День його був розділений на три рівні
частини: одна з них присвячувалася їжі та відпочинку, інша - державним справах, третя - молитві і
вченим заняттям. У своїх витратах він дотримувався найсуворішої економії, точно так само, як і у
витрачанні державних коштів.
На початку 890-х років Англія знову піддалася навалі великого війська вікінгів, які спробували
оволодіти родючими землями південній частині королівства Альфреда, подібно до того як їх
одноплемінники оволоділи Східною Англією і Нортумбрією. У 889 або 890 році помер король
Східної Англії Гутрум. Новим ватажком данців був обраний Гастінг, не схильний до дотримання
миру. У 893 році військо датчан під проводом Гастінга вторглися в Уессекс: одна частина через
Темзу з Ессекса, інша - з півдня і південного заходу з кораблів. Майже цілий рік намагалися данці
закріпитися в Уессексі, але це їм так і не вдалося. В 894 році вони переправилися назад через Темзу і
стали закликати валлійців до повстання. Однак тепер вже самі англосакси перейшли в наступ: син
Альфреда Едуард і мерсійський елдормен Етельред II із загоном лондонців розгромили табір данців в
Ессексі і пустилися в погоню за загоном, що рухався вздовж Темзи. Вони наздогнали його недалеко
від Северна, розбили і змусили повернутися в Ессекс. В цей же час Альфред розбив флот данців, який
намагався захопити Ексетер, і відбив напади на місто валлійців. Коли ж Гастінгу вдалося в 897 році
захопити Честер, Етельред вибив його звідти і змусив данців повернутися до табору на річці Лі, а
Альфред з моря блокував флот данців і захопив його. Частина вікінгів втікали на кораблях через Ла-
Манш і почали грабувати Західно-франкське королівство, а флот Альфреда після цього повністю
очистив протоку від морських розбійників. Останні роки свого життя Альфред присвятив розробці
планів зі створення союзу народів проти розбійницьких вторгнень.Король Альфред, який отримав у
нащадків прізвисько Великий, помер у Вінчестері за одними даними 26 жовтня 899 року, за іншими -
28 жовтня 901 року. Його наступником став його син Едуард Старший.

42. Боротьба англосаксів проти норманів(ВОЛОДЯ БОЙКО)

У 793 році вікінги зруйнували монастир св. Кутберта в Нортумбрії – це ре ший напад вікінгів чітко
зафіксований в письмових джерела. Напади продовжувались до 865 р ледь не щороку. У 851 р вікінги на
350 ледунгах захопили Кент і спалили Кентербері.

У 836 р блія Гармоута нормани розбили війська Егберта,але у 837 р були розбиті військами Мерсії

Біля Хенгістдуна.У 842 – «велика різанина» в Лондоні і Рочестері.У 851 р вперше перезимували на
території Англії,відтоді це ставалося регулярно.1 листопада 866 р сини Рагнара Ладброка Івар та Хальвдан
здобули Йорк. У 867 впала Нортумбрія. У 868 напали на Мерсію,король Етельред уклав з ними мир,почав
сплачувати данини. Тоді була захоплена Східна Англія.До кінця 60-их рр. 9 ст значна частина території
Англії опинилась у руках норманів.

870 данське військо вторглося до Уесексу,наступного року був захоплений Лондон.Етельред 1 (865-871)
загинув,королем став його син Альфред (871-899),до 878 року загони норманів не турбували
королівство,але у 878 р пройшли через усе королівство іфактично знищили його,Альфред Великий втік до
сомерсетських боліт,де почав підготовку до наступу,зібравши сили він розбив норманів біля Едінгтона і у
879р уклав з ними мир.За умовами Уедморського миру Англія була поділена між данцями та
Альфредом.данці отримали Нортумбрію,Східну Англію,центральну Англію і Лондон,Мерсія була
поділена.Північно-західна частина,яка відійшла до донців отримала назву Денло, «область данського
права».

Альфред готувався до боротьби,будував флот,бурги,реорганізував піше військо.

У 886 р Альфред зайняв Лондон,та завдяки шлюбним зв’язкам зайняв всю територію Англій,вільну від
данців.Син Альфреда Едуард(899-924) підкорив Східну Англію,а його сестра – Мерсію.Правління сина
Едуарда-Етельстана(924-939) було наповнене боротьбою з лігою до якої крім Денло ввійшла Шотландія та
Уельс.У 926 р вони були розбиті. У 937 р відбив втручання норвезьких правителів Ірландії і здобув Йорк.

Едмунд(939-946) данці повенули Йорк та ще деякі території.

Едред(946-955) воював з Еріком Кривава Сокира,у 954 Криваву Сокиру прогнали з Нортумбрії.

Едгар(959-975) фактично влада була в руках архієпископа Кентерберійського Дунстана,який надав знаті
Денло вищі посади в державному управлінні.У 991 нове вторгнення данців. Олаф Трюггвасон розбив
англосаксів біля Мелдона.Етельред ІІ уклав мирний договір і виплатив 22 тис фунтів золота і срібла.1013
Свен Вилобородий захоплює фактично всю Англію,але у 1014 помирає. У 1016 р його син Кнут Великий
повторює батькові здобутки.Син Етельреда Едмунд Залізнобокий 7 місяців протягом 1016 і за укладеною
угодою ділить з ним Англію по Темзі.Але через декілька днів помирає і Кнут захоплює всю
Англію,одружується на вдові Етельреда та вбиває брата Едмунда – Едвіна.У 1035 р Кнут помер.За наступні
? років сини розвалили батькові імперію.Англія була поділена між Гаральдом Заяча Нога(1035-1040) та
Гардакнутом (1035-1042)..У 1040 р Гаральд помер і Гардакнут стає одноосібним правителем.Але і він
помирає у 1042р. Тоді англосаксонська знать вибирає на престол сина Етельреда- Едуарда
Сповідника(1042-1066). Після його смерті, у січні 1066, королем стає його син Гаральд. 20 вересня 1066 р
він розбиває норвезького короля Гаральда ІІІ біля Стамфордбріджа.Але вже 14 жовтня 1066р зазнає
поразки під Гастінгсом Вільгельма Завойовника.

43. Походи вікінгів наприкінці Х - першій половині ХІ ст.

(ВОЛОДЯ БОЙКО)
Напади скандинавів тривали з перервами, починаючи з кіпця VIII до другої половини XI ст. У Франції
«північні люди» були відомі під ім'ям норманів, в Англії їх називали данцями, у Візантії — варантами, на
Русі варягами. У самій Скандинавії воїнів, які здійснювали походи в інші країни, іменували вікінгам.
Походи вікінгів були викликані складні природні умови,що не дозволяли розвиватися землеробству та
розвинений принцип майорату. Також скандинавів приваблювала і можливість здобуття слави у морських
походах. Ця ситуація сприяла активності скандинавів.Завжди зявлялися вожді,які збирали морське
ополчення-ледунги. Учасників такого походу називали вікінгами.Свої походи вікінги здійснювали на
дракарах-бойових кораблях.Дракар мав вузький каркас,кіль(!!!),одна щогла з вірилом.могло йти під
веслами,збоків вивішували щити,назву отримало,завдяки зовнішньому вигляду,елементи дракару були
виконані у формі голови і хвоста дракона.Вже з 8 ст вікінги почали наводити жах на прибережні
землі.Спочатку походи носили грабіжницький характер,згодом походи перестали носити суто
грабіжницький характер,за вікінгами почали йти купці,які закладали факторії на узбережжіі ті як бажали
осісти на завойованих землях.спочатку вікінги відправлялись у походи невеликими групами навесні,і
повертаючи восени,згодом стали збиратися великі сили,які заглиблювались далеко від берега і залишалися
навіть на зиму. Свої походи вікінги здійснювали у декількох напрямках. У 753 р було закладена Ладога,що
стала базаю для освоєння шляху «з варяг у греки».
У західному напрямку походи вікінгів розпочались у 795- вторгненням у Англію,835-Ірландію,і 841-
Францію. Стосовна кінця 10 ст,у цей час активність вікінгів дещо зменшилась у зв’язку з формуванням
власних держав на Скандинавському півострові. Також вікінги утворили свої держави на завойованих
територіях у 886 – Денло, а в 911 – герцогство Нормандію.
968-розорена Галісія (Іспанія),убили єпископа Компостельського
980-відновлені набіги на Англію
1009- Олаф Святий нападає на Лондон,зруйнований Лондонський міст
1013-Свен Вилобородий завоював Англію, але у 1014 помер.
1016 його син Кнут Великий створює так звану Імперію вікінгів,проіснувала до 1042,коли помер син Кнута
Гардакнут і англосаксонська знать вибирає королем Едуарда Сповідника
1036-1042- Інгвар Мандрівник здійснює похід у Каспійське море,можливо побува У Грузії
1066- «останній вікінг» Гаральд 3 нападає на північну Англію,але гину у битві поблизу Стамфордбріджа.
1059 рік — вікінги визнають на синоді в Мельфі папське ленне правління. Роберт Гюїскар стає їх герцогом.
Вікінги кладуть край пануванню візантійців у Нижній Італії, а також арабів — на Сицилії: здобуття
Мессіни (1061 року) та Палермо (1072 року). Нормани утворювали в цій державі дуже тонкий шар
правлячої верстви, основне ж населення країни складали араби-мусульмани та євреї.
Відкриття Америки. Ерік Рудий,бастард Еріка Кривава Сокира,був прогнаний з Норвегії,осів в Ірландії,але
не прижився і там,тож змушений був відплисти,після важкого плавання досяг берегів Гренландії,і заклав
там дів колонії.Які підтримували зв'язок з Норвегією через Ісландію.У 999р Лейф Еріксен син Еріка Рудого
був віднесений штормом до берегів Америки,звідти він привіз виноград і пшеницю,а крахну назвав він
ланд. Дехто вважає,що він досяг навіть берегів Мексики(один з головних богів ацтеків-білолиций).У 1003 р
Торфінн Карссефні спробував повторив цю експедицію і заклав колонію на пів-острові Ньюфаудленд,яка
проіснувала до 1006 р. Пізніше вікінги ще декілька раз відвідували Америку.

44. Держава Канута Великого.(ПАРТИКА МАРЯНА)

Натиск датчан було зупинено за часів Альфреда та його наступників, яким вдалося повернути Лондон
і відтіснити датчан далеко на північний схід. Але датське нашестя повторилося з новою силою
наприкінці X — на початку XI ст. Цього разу датські набіги здійснювалися вже не з Скандінавії
(сучасна Норвегія), а безпосередньо з самої Данії. Незабаром Англія зовсім втратила свою
самостійність і підкорилася датському королеві Кануту.
В 1015 році Канут разом з батьком Свеном вторгся в Англію і у 1016 р. завоював її.
З 1016 р. по 1035 р. Кануд був господарем в Англ. і при цьому королем Данії. За часів свого
правління Канут поділив Англію на данський зразок на чотири регіони: Вессекс, Мерсію, Східну
Англію та Нортумбрію, заклавши основи англійського і британського територіального устрою.
Керівництво над ними він передав своїм ближнім . Було також кодифіковано англійське
законодавство (близько 1020 року). У Данії за нього склалось особливе військо (тінглід) з
представників найбільш знатних родин (зародок лицарства). З населення були стягнуті «датські
гроші» ( більше 80 тис. фунтів) як контрибуцію на користь датських вікінгів, тепер перетворилась в
щорічний військовий податок , який ішов на утримання датської армії і флоту. Кнут оточив себе
відданими воїнами, які складали його дружину. В ній була сувора дисципліна. Багато з тих хто
підтримали Кнута отримали земельні наділи в різних частинах Англ., а деякі з них почали правити
окремими областями. З часу правління Канута в Англ.утвердився титул ярла – намісника в
скандинавських країнах.
Бажаючи утвердити своє положення Канут шукав опори серед населення Англ. ---- намагався
заручитись підтримкою землевласників.
Кнут виступив в якості поборника інтересів англ.. церкви однак намагався зблизитись з християн.
правителями Європи і Папою Римським.
Намагавсь також захистити інтереси своїх дрібних васалів від утисків з боку магнатів, адже більше
розраховував на їх вірність. Але він не зміг зупинити розвиток феод. відносин, навпаки , його
пожертви на користь церкви пришвидшили цей процес.
Після смерті брата Харольда став королем Данії. Однак його становище в ній виявилось менш
міцним ніж в Англ. . Кнуту доводилось стримувати вікінгів.
Канут помер 12 листопада 1035 року в Дорсеті, похований у Вінчестерському соборі.

На Канута Великого зазвичай вказують як на мудрого й успішного правителя Англії, незважаючи на

двоєженство та жорсткість у деяких питаннях. Скоріше за все це пояснюється тим, що інформацію
про ті часи отримано, в основному, з письмових джерел представників церкви, з якими у Канута
завжди були гарні стосунки. Відомо, що він відряджав у Данію ченців і священників, сприяючи
просвіті й розповсюдженню християнства
 45. Східно-Франкське королівство в ІХ - першій половині Х ст.
(ЛЯНА ВОЙТОВИЧ)
Найчастіше період існування Східно-Франкського королівства обмежують, з одного боку, Верденським
договором 843 р., а з іншого - 919 роком, коли було вперше згадано вираз regnum
teutonicorum (Німецьке королівство). А саме, під 919 роком в Зальцбурзьких анналах записано,
що Арнульфа, герцога Баварії, було обрано правителем Німецького королівства (лат. Baiuarii sponte
se reddiderunt Arnolfo duci et regnare ei fecerunt in regno teutonicorum. Але офіційний титул королів
залишався «король східних франків» (лат. rex Francorum Orientalium або просто rex Francorum) аж до
962 року, коли король Оттон I прийняв титул «імператор римлян і франків» (лат. imperator Romanorum
et Francorum). Тому іноді історики тимчасовими рамками існування Східно-Франкського королівства
вважають 843 - 962 роки.

Територія держави була відносно стабільною і мала тенденцію до розширення: у 870 р. була
приєднана східна частина Лотарингії, включаючи Нідерланди, Ельзас і власне Лотарингія, почалася
колонізація населених слов'янами земель уздовж Ельби, королі східних франків намагалися
встановити сюзеренітет над Великоморавською державою.

Столицею Східно-Франкського королівства при Людовику Німецькому став Регенсбург.

Головною особливістю Східно-Франкського королівства був той факт, що воно фактично складалося з
п'яти великих племінних герцогств: Саксонія, Баварія, Франконія, Швабія та Тюрингія (пізніше до них
додалася Лотарингія), що представляли собою відносно однорідні у племінному складі напівнезалежні
князівства. Менше, ніж у Західно-Франкському королівстві вплив римських державно-правових
інститутів і тривале збереження племінних відносин зумовили відносну відсталість соціально-
політичного розвитку Східно-Франкського королівства від свого західного сусіда. Племінні герцоги
представляли собою реальне джерело влади в державі, в той час як влада короля виявилася досить
обмеженою і сильно залежною від найбільших феодалів країни. Цьому сприяло також відсутність у
Східно-Франкському королівстві великого земельного домену короля і необхідність опори на військові
сили герцогів в питаннях зовнішньої політики.

Єдність держави підтримувалася, перш за все, правлячим домом Каролінгів, а також

адміністративними інститутами і широким шаром франкської аристократії, успадкованої Східно-
Франкським королівством від імперії Карла Великого. Протягом IX століття паралельно з процесом
консолідації влади в герцогстві розвивалося усвідомлення єдності німецької нації і держави. Східно-
Франкське королівство за етнічним складом було набагато більш однорідною, ніж інші держави,
утворені на руїнах Франкської імперії. Крім того, земельні володіння церкви і франкської аристократії
були розкидані по території всіх герцогств, що також створювало передумови для об'єднання.

Процеси феодалізації в Східно-Франкському королівстві розвивалися більш повільними темпами, ніж

в Західно-Франкському. Особливо це характерно для північних областей країни - Саксонії, Фризії.
Процес закріпачення селян у королівстві знаходився ще в початковій стадії і в багатьох регіонах
зберігалося досить широкий шар вільного селянства (Швабія, Саксонія, Тіроль). Суттєвим також є
довготривале панування алодіальної земельної власності і відносно повільний процес її
витіснення ленними відносинами, заснованими на умовному феодальному триманні. Більш того,
ленна система Східно-Франкського королівства носила неспадковий характер: ф'єфи скаржилися,
звичайно, наближеним короля чи герцога на термін несення ними служби без права передачі в
спадщину. Судовий імунітет феодалів також не отримав такої повноти оформлення, яка
спостерігалася в західно-франкських землях, і прерогатива рішення основного обсягу конфліктів і
справ залишалася за королем і його представниками - графами.

Східно-Франкське королівство було спадковою монархією: влада передавалася від батька до сина в
молодшої лінії династії Каролінгів - нащадків Людовика II Німецького. До кінця IX століття
сформувався принцип неподільності держави, влада в якому повинна була успадковуватися старшим
сином померлого монарха. Припинення німецької лінії Каролінгів в 911 р. не призвело до переходу
престолу до французьких Каролінгів: східно-франкська шляхта обрала своїм правителем саксонського
герцога Конрада I, закріпивши, таким чином, право німецьких князів на обрання наступника короля в
разі відсутності прямого спадкоємця у померлого монарха.

Засновником Східно-Франкського королівства був Людовик II Німецький (804 - 876), у період правління
якого це державне утворення отримало суверенітет і конституційну цілісність. Король досить успішно
воював на східному кордоні держави, підкоривши ободритів і встановивши сюзеренітет над Великою
Моравією, проте його спроби відновити єдність імперії Карла Великого не увінчалися успіхом. Війна із
Західно-Франкським королівством за спадщину смерлої лінії Лотара завершилася
підписанням Мерзенського договору 870 р., відповідно до якого до Східно-Франкського королівства
відійшла східна частина Лотарингії. Наприкінці правління Людовіка II король, дотримуючись давньої
традиції Каролінгів і поступаючись збройним вимогам своїх синів, розділив монархію на три частини,
передавши Баварію старшому синові Карломану, Саксонію - середньому Людовику III, а Швабію з
Лотарінгією - молодшому Карлу III Товстому.

Наприкінці 870-х рр.. знову загострилася боротьба із Західно-Франкським королівством за владу над
Лотарінгією. У 876 р. війська Людовика III здобули перемогу над західно-франкською армією Карла II
Лисого в битві при Андернасі, що закріпило територію Лотарингії за Німеччиною. За угодою
в Рібермоні (880 р.) було встановлено кордон між королівствами західних і східних франків, що
проіснував до XIV століття. Більш серйозною для держави стала загроза вторгнення вікінгів: з
середини IX століття норвезькі і данські флотилії норманів регулярно плюндрували північнонімецькі
землі, практично не зустрічаючи опору центральної влади. Незважаючи на окремі успіхи Людовика III і
Карла III, в цілому, через економічну слабкість держави і складнощами з мобілізацією військових сил,
організувати рішучої відсічі вікінгам не вдавалося.

При Карлі III (882 - 887) вперше з часів Людовика I Благочестивого всі частини імперії Каролінгів були
об'єднані ненадовго: у 879 р. Карл Товстий успадкував Італію і титул імператора, а в 884 р. престол
Західно-Франкського королівства. Але новий монарх виявився досить слабким правителем і не зміг
організувати відбиття вторгнення вікінгів, які дійшли в 886 р. до Парижу. У 887 р. у Південно-Східній
Німеччині проти нього вибухнуло повстання на чолі якого став Арнульф Каринтійський, незаконний
син короля Карломана, який захопив владу в Східно-Франкському королівстві.

У період правління Арнульфа (887 - 899) Східно-Франкське королівство пережило період підйому:
йому вдалося встановити принцип неподільності держави, підкорити своїй владі племінних герцогів і
дати відсіч норманам. У 895 р. Арнульф завоював Італію і був коронований імператором, поклавши,
таким чином, початок майже тисячолітній історії об'єднання титулів імператора Римської імперії і
короля Німеччини. Менш вдалими були війни Арнульф зі слов'янами Великоморавської держави і
угорцями, які осіли в 895 р. у Середньому Подунав'ї, і що почали здійснювати грабіжницькі рейди на
німецькі землі.

Наступник Арнульфа, його малолітній син Людовик IV Дитя знаходився під повним контролем
найбільших німецьких князів і єпископів. Влада племінних герцогів знову посилилася, тоді як
механізми королівської влади виявилися ослабленими. Положення ускладнювалося безперервними
війнами з угорцями, повністю знищили систему оборони південно-східних кордонів держави. Ініціатива
із невілювання зовнішньої загрози й підтримки державної влади перейшла до регіональних
правителів: герцогам Баварії, Саксонії, Франконії. Зі смертю Людовіка IV в 911 р. німецька лінія
Каролінгів припинилася. На раді в Форхгеймі князі Східно-Франкського королівства обрали новим
монархом Конрада I, герцога Франконії і племінника померлого короля. Владні повноваження
узурпували регіональні государі, центральна влада практично перестала контролювати стан справ у
герцогствах.

Конрад I помер, заповідаючи престол герцогу Саксонії Генриху I Птахолову (918 - 936), який був
обраний королем в 919 році. Але частина феодалів не визнала Генріха, обравши в 919 році
королем Арнульфа Злого, герцога Баварії. У літописному запису про цей факт вперше було згадано
вираз «Німецьке королівство» (лат. regnum teutonicorum), що нерідко вважається моментом
виникнення на місці Східно-Франкського королівства нової держави - королівства Німеччини. У 921
році Арнульф Злий визнав короля Генріха I Птахолова. У тому ж 921 році Генріх уклав в Бонні договір
з королем Західно-Франкського королівства Карлом Простуватим. При цьому Генріх іменувався
королем східних франків (лат. rex Francorum orientalium)..

У 936 році після смерті Генріха I королем Східно-Франкського королівства був обраний його син Оттон
I. У 962 році Оттон I прийняв титул «імператор римлян і франків» (лат. imperator Romanorum et
Francorum). Цей рік вважається роком заснування «Священної Римської імперії».

46. Скандинавське суспільство до ІХ ст.(РОМА КЛЮЧНИК)

Після відходу основної маси германських племен на континент Скандинавія і Ютландія
спорожніли. В Скандинавії,особливо в Норвегії,придатні для землеробства землі складали
1-2% всієї території,до того ж вони були відділеними одна він однієї пасмами гір. Так само
опинилися віддалені одна від одної общини вкриті лісами Швеції. Все це зумовило більшу
організованість територіальних громад,які взяли на себе всю організацію життєдіяльності їх
членів. А одночасно основою такої общини стало індивідуальне господарство вільного
сільського господаря-бонда,розміри якого напряму залежали від його здатності
відтворювати територію у гір,лісу та інших природних чинників.

Вищим органом общини стали тінги-народні збори,на яких були присутні всі вільні
члени общини.Тут вирішувалися суперечки і основні питання життєдіяльності. Общини
однієї округи(яка розташовувалася по берегах фйордів-вузьких заток,якими порізані береги
Норвегії і,почасти Швеції,або якоїсь річки чи поблизу бухти)через потреби оборони своєї
території утворювали фольки,на чолі з хедвігами,вождями військових ополчень.Часом
кілька фольків,заселених спорідненими родами,утворювали „королівство” з виборним
королем-конунгом.Ці перші конунги суміщали військові функції з сакральними.Через це їх
доля була зовсім незавидною. У неврожайні роки,під час стихійних лих,конунга могли
звинуватити у тому,що сталося,і вбити як своєрідну жертву. У всіх важливих питаннях
королі-конунги були залежні від тінгів своїх фольків.

Коли склалося королівство Норвегія,воно було розділене на чотири великих округи,кожен

зі своїм окремим тінгом,зі своїми окремими законами і звичаями. Округ Фростатбінг
включав фольки,розташовані на північ від Согне-фйорда;округ Гуталінг займав територію
південно-західних фольків; Упланда і Віке-включали всю країну на південь та схід від
Центральної гірської гряди. Тінги двох останніх округів спочатку збиралися разом у
Ейдзатінгу,але пізніше округ Віке відділився і утворив окремимй тінг. Фольки стали
ділитися на сотні,території які виставляли в ополчення сотню воїнів. Сотні очолювані
виборні герсіри,з часом ця посада стала спадковою і поєднала функції
військового,цивільного і релігійного керівника.

Династії шведських та норвезьких конунгів(Інглінги) вели своє походження від

верховного бога Одіна,поєднуючи сакральні,військові та цивільні функції. Частина
хевдінгів стала спадковими ярлами.Права і функції конунгів та ярлів,які в першу чергу
залишалися військовими вождями,залежали від особистої відваги,вміння вести себе у бою,а
також везіння. Потрібен був ще авторитет, одного лише покликання на Одіна не вистарчало.

На тінгах,де вирішувалися всі важливі справи,головними залишалися бонди- сільські

господарі. Бонди платили конунгові віру (вергельд) за порушення миру. Конунги об*їздили
зі своїми дружинами територію „королівства”,вирішуючи суперечки між общинами та
фольками та забираючи добровільні дари та піднесення,що утворили свої дружини та
невеликий двір. Звалося це вейцлою. Під час вейцли бонди ще вдаштовували
 бенкети(кормління) королю і його дружинникам,тобто ділилися з королями та їх
військовими дружинами часткою свої продуктів,але робили це у вигляді дарів.

Якщо ж конунг намагався „утвердити насилля замість права”,тоді всі бонди фольку
отримували стріли як знак того, що конунга необхідно схопити і вбити.Якщо вбити не
вдавалося,то конунга назавжди проганяли з країни.Права на престол мали,поряд з
законними дітьми і бастарди,походження яких доводилося за допомогою
ордалії(випробування залізом).

Давньонорвезьке і давньошведське суспільство були близькими за всіма головними

ознаками.Конунги,ярли,хевдінги і бонди з часом стали використовувати і рабів. Це
були,переважно,полонені під час нападів. З ними обходилися
поблажливо.Їм,навіть,співчували,так як за уявами скандинавів лише вільні воїни,які
загинули в бою або померли з мечем в руках,могли по смерті потрапити у
рай(Вальхаллу),тоді як раби були приречені мучитися і по смерті. Звання бонда вважалося
почесним. Поступити на службу до конунга, навпаки, було для бонда ганьбою і у деяких
випадках служило,навіть покаранням.Тому на посади королівських
міністеріалів(службовців) спочатку ставили навіть рабів.

Конунги були найбільшими землевласниками,на їх землях були посаджені раби,які

управляли армадрами. При дворі конунга жила його дружини,яку називали „домашніми
людьми”. Хоча вони всі були особисто вільними людьми,їх вважали залежними від короля і
не зараховували до самостійних бондів.Дружина жила,озброювалася і утримувалася за
рахунок конунга,пожертвувань бондів та військової здобичі.

Населення Скандинавій любило війну,грабіжницькі походи, полювання, рибальство і

військові вправи.Вони добре бігали на лижах,були витривалими,не боялися лісів і гір. Вони
влаштовували бенкети,на яких були присутніми і жінки,любили веселитися і пили міцні
напої.Бажаючи потрапити у Вальхаллу,вони прагнули слави і смерті у бою.

У битвах навіть брали участь і жінки.Скандинавські жінки,які через походи своїх мужчин
нерідко залишалися вдома одні,звикли були до полювань і до оборони своїх жител.
Скандинави були фаталістами,вони вірили у долю,якої не уникнути і це збільшувало їх
відвагу. Вони вірили,що перемогу вирішує Одін і сміливо вступали у битву з
переважаючими силами противника.Вони любили поезію.Їхні поети(скальди)оспівували
подвиги як окремих воїнів так і конунгів та цілих сімейств.Скальди самі були учасниками
подій,про які складали свої пісні. Через це їх пісні-прекрасні джерела до історії життя
скандинавського суспільства.Конунги нерідко нагороджували скальдів золотом і повні
здобичі кораблями.

47. Північноіталійські міста-держави в ХІ ст.(РОКСА

МРИГЛОД)
Починаючи з IX ст., переважно в Північній і Середній Італії інтенсивно розвиваються міста. Вони
досить швидко багатіли завдяки посередницькій торгівлі між Сходом і Заходом, ремісничому
виробництву, кредитно-грошовим операціям. Так, Венеція, Генуя, Піза мали сильний флот та вели
жваву торгівлю з країнами Середземномор'я. Деякі міста славшійся окремими ремеслами. Мілан,
наприклад, став центром зброярства, у Павії були найкращі кушніри, Лукка була відома
виготовленням якісного сукна, Венеція - виробами зі скла.
Спочатку італійські міста перебували під владою сеньйорів, переважно єпископів. На межі XI—XII
ст. у містах Північної та Середньої Італії одноосібне правління поступилося незалежним комунам, які
очолювала колегія консулів (радників). Вона обиралася, зазвичай, на рік.

Поступово міста-комуни підпорядкували собі сільську округу, перетворивши селянські громади на

колективного васала. Наймогутніпіі з них стали міськими республіками зі своїм законодавством та
адміністрацією, власним військом. правом карбувати монету, збирати мито тощо. У містах-
республіках чітко розрізнялися такі групи населення: феодальна знать (гранди), середні та дрібні
феодали (капітани, вальвасебри), торгівці й ремісники (поиолапи), підмайстри та наймані робітники
(плебс).ленням якісного сукна, Венеція - виробами зі скла.

У Західній Європі розвивалися зовнішня морська і внутрішня сухопутна торгівля. Вже в XI—XII ст.
визначилися її центри — Венеція, Генуя, Піза. Північноіталійські купці витіснили з
середземноморських торгових шляхів візантійців і арабів. З портів Близького Сходу європейці
привозили товари Індії, Китаю, Сирії та інших азіатських країн.

http://pidruchniki.ws/15840720/istoriya/istorichne_dzhereloznavstvo_-_kalakura_yas

48. Формування теократичної монархії римських пап в ХІ ст.

(ЯЩАК НАЗАР)
48. Формування теократичної монархії римських пап в ХІ ст

її столицею був Рим. На чолі області стояли папи, що мали світську та духовну владу і своїх
васалів. На історію цієї держави вплинула європейська політика пап, які намагалися
встановити своє верховенство над монархами Європи. У ХІ-ХІІ ст. папам удалося розширити
територію своєї області. У економічному аспекті Папська область відставала від Північної
Італії. Сам Рим був гніздом феодалів — тут нараховувалось 200 феодальних замків. У XII ст.
римська церква запровадила справжню теократичну монархію з могутньою
загальноєвропейською фінансовою базою, судовою системою, розгалуженою бюрократією та
витонченою дипломатією. Зеніту своєї могутності папство досягло за Інокентія III (1198-1216
pp.), за правління якого три государі — німецький, французький та англійський були
відлучені від церкви, а на їх країни накладено інтердикт. Це значно ускладнило становище
всередині цих держав. Інокентій III добився від монархів Західної Європи визнання
верховенства папської влади, зміцнив Папську державу. За нього було здійснено реформу
канонічного права, а всі папські послання і постанови зібрано в єдиний корпус
«Декреталій». Було зроблено кроки для перетворення папської курії в найвищу судову та
апеляційну інстанції усього християнського світу. Зростання політичного впливу папства
виявилося в організації Хрестових походів. У 1245 р, перший Ліонський собор остаточно
встановив порядок обрання пап колегією кардиналів, які знаходилися в цей час у повній
ізоляції, «під ключем» («конклав» на італійській) — звідси назва цієї колегії. Своєрідним
вододілом в історії папства став понтифікат Боні-фація VIII (1294-1303 pp.). У 1300 р. він
уперше організував «ювілей церкви» На його святкування до Риму приїхали десятки тисяч
паломників, що дозволило зібрати величезні кошти. Папа інспірував торгівлю
індульгенціями в небачених масштабах. Проте нова сила підіймалася назустріч претензіям
пап — це централізовані держави, що почали формуватися. Боніфацій зазнав поразки в
боротьбі з французьким королем Філіпом IV Красивим. Почався «авіньйонський полон
пап», про що вже йшлося више. Яскравим виразом глибокої кризи, у якій опинилося
папство, стала «велика схизма» (1370-1417 pp.) — найтриваліший розкол в історії
католицької церкви. Одночасно з'явилося два, а потім три папи, які не гребували ніякими
засобами в боротьбі за престол Святого Петра. У цю боротьбу була втягнута фактично вся
Західна Європа.
Лише наприкінці XV ст. папам удалося відновити владу над своєю територією. Папою у 1492
у>. став Олександр VI Борджіа, який разом зі своїм сином Цезарем Борджіа — таким же
безпринципним і нечесним, як і його батько, за допомогою зброї та отрути збільшили свій
вплив у Середній Італії. У цей час папство фактично відмовилося від теократичних претензій
у загальноєвропейському масштабі. Папська держава стала одним з феодальних італійських
князівств типу тиранії, глава якого найбільше зайнятий зміцненням своєї держави та
власним збагаченням, існування Папської області було однією з перешкод на шляху до
об'єднання Італії.

49. Виникнення Французького королівства. Політика перших

Капетінгів.(РОМАН ТЮТЕНКО)
Після розпаду Каролінгзької імперії у 843р. під владою останніх Каролінгів у Франції залишилися
Нейстрія і північно-західна частина колишньої Бургундії-герцогство Бургундія. Протягом Х ст. йшла
боротьба за корону між графами Паризькими(Робертінами) і останніми Каролінгами. Законним
спадкоємцем французького престолу був брат Лотаря - Карл, герцог Нижньої Лотарингії; але
французькі феодали 981р.на з’їзді у Сенлісі обрали королем Гуго Капета(987 – 996). У Х ст. країна
здобула своє теперішнє ім'я. Вона стала називатися Францією (по найменуванню області навколо
Парижа - Іль-де-Франс).

Землі Капетингів (королівський домен) зосереджувалися навколо Парижа і Орлеана. На схід від них
лежало графство Шампань, на південний схід - герцогство Бургундське. По середній і нижній течії
Луари були розташовані графства Блуа, Турень і Анжу; дещо південніше Луари - Пуату.

Гуго Капет, намагаючись перетягнути на свою сторону великих феодалів,узаконив спадковість їх

ленів. Незважаючи на це, герцога Карла все одно підтримали феодали земель, розташованих на
південь від Луари. Вони допомогли йому зайняти Лан, який був столицею останніх Каролінгів. У
відповідь Гуго укріпив оборону північно-західних міст, декларуючи необхідність захисту від вікінгів,
та знову повернув столицю у Париж.

Ряд дослідників пов’язують з Гуго Капетом „феодальну революцію”, тобто масову заміну бенефіцій
на феоди, яка, на їх думку, привела до зростання чисельності населення, збільшення обсягів
виробництва та підняття продуктивності праці. Політика Гуго Капета, який шукав підтримки у своїх
васалів і намагався завоювати їх щедрістю, прискорила процеси феодалізації. Тримаючи бенефіції,
які потім переходили в інші руки, їх власники не були зацікавлені у перспективах того чи іншого
господарства. Їх цікавила можливість миттєвої та максимальної віддачі від отриманих територій.

Наступний французький король Роберт ІІ Благочестивий (971-1031) крім проблем з власними

васалами зіткнувся з відвертим тиском з боку Німецького королівства. Роберт був одружений з
двоюрідною сестрою Бертою, дочкою Конрада, короля Провансу. Папа Григорій V (996-999)
оголосив шлюб французького короля недійсним і наложив на нього семирічне покаяння. Роберт ІІ
відмовився підпорядкуватися папському рішенню. Тоді папа відлучив короля від церкви. Наступним
папою Сильвестром ІІ (999-1003) став Герберт Аквілакський,який свого часу він сприяв обранню
Гуго Капета королем Франції та навчав його сина, не збирався знімати відлучення з короля. Роберт ІІ
розвівся з Бертою та одружився з Констанцією, дочкою графа Тулузького. Для нього стратегічно
важливим був південний регіон, тому альнс з потужним графом Тулузи мав компенсувати втрати від
розводу.
Уже у 1015 р. король Роберт ІІ віддав герцогство Бургундію своєму синові Генріху, якого у 1027 р. по
смерті старшого сина проголосив наступником. Але утвердитися королю Генріху І (1031-1060) було
нелегко. Доводилося іти на значні поступки васалам,зокрема норманським герцогам. Найбільше
загрожувала Генріху І можливість перетворення на васала імперії. Очевидно, що останнє привело
короля до шлюбу з Анною Ярославною (1032 – після 1075), дочкою великого князя Русі Ярослава
Мудрого.

У Анни i Генрiха було троє синiв: Фiлiп, Роберт та Гуго. Досить довге правлiння старшого сина Анни
Фiлiпа I (1060-1108), однак, не стало для Францiї перiодом укрiплення королiвської влади. Перший
період регеншою була королева. Самостійне правління Філіппа І також не можна вважати надто
успішним. Він навіть спокійно момент, коли його номінальний васал герцог Нормандії завоював
Англію і став королем. Лише раз він очолив військо, пробуючи втрутитися у боротьбу у Фландрії, але
цей похід завершився поразкою у битві при Касселі (1071).

Філіпп І наповнював свою скарбницю, широко використовуючи своє право інвенститури. Він брав
плату з поставлених прелатів аж поки папа Григорій VII не став звинувачувати короля у симонії,
тобто продажі церковних посад. Відлучення від церкви, яким грозив папа, так і не був об’явлений, а
інвеститура залишилася у Франції за королівською владою. Але 1094 р. він був відлучений від церкви
за самовільний розвід з першою дружиною Бертою Голландською та одруженням з Бертрадою,
графинею Анжуйською.

+50. Категорії селян феодального помістя. Їхні повинності.

(БОГДАН МАТУЛКІН)
Отже,слід сказати, що селянське населення феодальної вотчини не було єдиним за своїм
походженням і за правовим статусом.
Можна виділити 3 основні групи селян:
колони ( соloni , ingénui )
літи (lidi , liti)
cерви – раби ( servi mancipii)
Переважаючу більшість залежного селянства в каролінзькій феодальній вотчині складали КОЛОНИ.
Вони : не втратили повністю своєї особистої свободи ,проте вже ж знаходились в поземельній
залежності від вотчинника, на землі якого сиділи і не могли вийти зі свого наділу , що знаходився в
них у спадковому користуванні і були обмежені в розпорядженні цим наділом.
Основну масу колонів цієї епохи складали нащадки раніше вільних селян- общинників. З плином
часу вони все більше втрачали особисту свободу та зливалися з літами та рабами в одну масу
залежних селян помістя.
СЕРВИ ( раби ) : вони жили в вотчині , поділялись на 2 категорії :
- Дворові раби – не мали наділу ( mancipia non casata )
- Раби,що мали землю – servi casati
Дворові раби жили і працювали на панському дворі : їх можна було купити і продати, і все те, що
вони мали чи придбали – розглядалось як власність господаря раба!!!
Раби, що були наділені землею зазвичай не відчужувались без землі і по своєму фактичному
положенню були вже не рабами, а закріпаченими селянами. На відміну від колонів , вони
знаходились не лише в поземельній, а також і в особистій власності феодала.!!!
ЛІТИ - вони займали проміжне положення між колонами та сервами. Зазвичай знаходились під
патронатом якогось світського чи духовного великого землевласника, що тримав свій наділ у
спадковому користуванні.
В залежності від того,кому першочергово належали селянські наділи ( манси )- колону,літу, чи рабу –
тому вони називались : вільними,лімськими,чи рабськими.
Але в 9 столітті. рабські та літські манси часто потрапляють в руки колонів і навпаки. При цьому
повинності ,що селяни повинні були виконувати на користь феодала, визначались не правовим
положенням самого землетримача( колона,літа,раба) ,а характером манса
( вільного,лімського,рабського).
ЦЕ говорить про те,що грані в правовому положенні окремих категорій селян постійно знищувались і
вони все більше з”єднувались в одну масу залежних
Повинності
Залежні селяни всіх категорій були зобов”язані нести на користь сеньйора-феодала певні повинності
– виконувати панщину і платити оброки.
Найтяжчою була повинність сервів, що працювали на землі сеньйорів зазвичай не менше 3 днів на
тиждень , виконуючи найтяжчі роботи.
Колони також працювали на панщині,проте основною їхньою формою панщини була не тижнева , а
поурочна панщина, при якій вони зобов»язувались обробляти на користь феодала певну ділянку
землі, збирати з неї урожай, рубати ліс тощо.
З початку 9 століття є тенденція до росту розмірів панщини і в колонів. Всі залежні селяни платили
оброк в натуральній формі – зерном,мукою,вином,птицею,яйцями та ремісничими виробами.
Деколи і в грошовій формі оброк!-але лише з сервів!!!

51. Угорська експансія в Центральну і Західну Європу кінця ІХ-Х

ст.(ТАРАС МАРТИНЮК)
Угорська загроза. У кінці ІХ ст. у Центральній Європі виникла раптово нова політична реалія –
Угорщина. Угорська орда, які мігрувала з Алтаю, під натиском печенігів розділилася на три частина.
Перша з них відійшла на північ за Урал, де розвивалася без стороннього впливу давши сучасні
народності хантів і мансів. Інша частина, притиснена до Волги, потрапила в орбіту Булгару і разом з
ним пережила всі перипетії цього регіону давши пізнішу мещеру (маджар), нині практично повністю
асимільовану росіянами. Решта, після короткого побуту у причорноморській Лебедії, була переведена
вождями Алмошем та Арпадом у кінці ІХ ст. через Карпати, розгромила Велику Моравію та
хорватські князівства у Паннонії та на довший час стала „бичем Європи”, подібно до гуннів, з якими
традиція поєднувала ранніх угорців. Від часів Арпада (бл.890-907) угорці грабували сусідню Західну
Європу. Селян та горожан брали в рабство, від знаті брали викупи. Ці напади були не менш
жахливими від нападів вікінгів. З Руссю угорці знаходилися у союзі. Дочка їх вождя Такшоня (952-
972) була дружиною Святослава Ігоревича. Угорці здійснили ряд спустошливих нападів і на
Візантію, похід на Константинополь (934-959), Фессалію (943-961) та взяли участь у болгарських
війнах як союзники Святослава (969-970). У 924 р. угорці спустошили Саксонию, королю не
залишалося нічого як ціною трибуту (данини) купити у них дев’ятирічний мир Птахоловом. У 933 р.
король Генріх Птахолов відмовився платити данину угорцям. Два сильні угорські війська
вторгнулися в Німеччине. Але одне з них, яке проникло до Тюрингії, було розгромлене, а друге
військо зустрів сам король біля містечка Ріаде недалеко від Мерзебургу. здобувши блискучу
перемогу. Це були перші серйозні поразки угорців в Європі.

Пізніше угорці хотіли скористатися міжусобицею у Німеччині. Їх очолював Арпадович – князь

Турпес. 10.08.955 р. в долині р. Леха поблизу Аугсбургу Оттону І вдалося отримати блискучу
перемогу над угорцями. Їх вождь зложив голову у цій битві. Із середини ІХ ст. номади-угорці, яких в
Європі називами „турками”, змішуючись із слов’янами та переймаючи їх осідлу культуру, поступово
також переходили на осілий спосіб життя. Син Такшоня – Гейза (972-997), прийнявши від Візантії
хрещення, почав процесс об’єднання угорських племен в одну державу. Цей процесс вдалося
завершити тільки його наступнику – Іштвану (Стефану І). Стефан І (997-1038) прийняв у 1001 р. від
папи Сильвестра ІІ королівську корону. Так на політичній карті Європи виникло королівство
Угорщина.\
52. Арабський халіфат періоду виборних халіфів.(ЯЩАК НАЗАР)
Після цього мусульман очолили його найближчі послідовники, які мали титул «замісника посланця
Аллаха» — «халіфа расулі — л-лах», або просто халіфа. Першим халіфом став тесть Мухаммеда Абу-
Бакр (632-634 pp.) У перші місяці свого правління він завершив підкорення Аравії, згодом частини
Сирії. Йому вдалося також розгромити візантійську армію в Палестині. Після його смерті халіфом
став Омар І (634-644 pp.). Завойовницькі походи при ньому набули небаченого розмаху. За 10 років
арабські війська завоювали Сирію і Палестину, Месопотамію і Персію, Єгипет й Лівію. Омар
говорив, що «араби схожі на верблюда, який іде за своїм поводирем, а поводир не бачить, куди вести,
а я виведу їх на істинний шлях». Цим шляхом стали завойовницькі походи, але у 644 р. Омар був
смертельно поранений під час молитви перським рабом. Наступник Омара — Осман (644-656 pp.)
продовжив завоювання, підкоривши Грузію та азербайджанську Албанію. Він був першим халіфом,
який почав жити пишно й багато. Проти нього виникла опозиція й у 656 р. його вбили. Новим
халіфом проголосили двоюрідного брата пророка — Алі (656-661 pp.), який також був одружений з
його молодшою дочкою Фатімою. Але правитель Сирії і Палестини Муавійя, який походив зі
старовинного меккського роду Омеядів, відмовився присягати новому халіфу, звинувативши його у
зв'язках з убивцями Османа. Алі не вдалося збройним шляхом привести його до покори, а згодом він
був убитий змовниками. Халіфом став Муавійя І, який був добрим адміністратором і поклав кінець
виборності халіфів, закінчивши цей титул своїм родом. Боротьба між Муавійєю та Алі призвела до
розколу ісламу на дві групи: сунітів та шиїтів, що існує й зараз. Суніти, крім Корану, визнають
священними усні перекази перших послідовників Мухаммеда, так звану суну, яка разом з Кораном
становить основу мусульманського права — шаріату. Імам, посада якого має бути виборною, має
лише слідкувати за чистотою дотримання традицій. Шиїти ж вважають імамів повноправними
носіями божественної влади, які можуть змінювати суну. Право бути імамами мають лише кровні
нащадки Мухаммеда з роду Алі, тобто влада передається за спадковістю. Своїм священним
переказом шиїти вважають ахбар, що містить символіко-алегоричне тлумачення тексту Корану, який
у готовому вигляді зійшов з неба. Після десятирічної громадянської війни продовжилися зовнішні
завоювання. У кінці VII ст. араби захопили Карфаген, на початку VIII ст. завоювали тюркські
князівства Середньої Азії, окупували Афганістан, частину Індії. У 711 р. араби переправилися через
Гібралтар і вторглися в Іспанію. До 714 р. вони підкорили весь півострів. У 717-718 pp. вони
намагалися взяти Константинополь, але безуспішно. Після цього почалося швидке послаблення
халіфату Омеядів. З 725 р. розгорнулися повстання та смути. У 747 р. у районі Мерви в Середній Азії
спалахнуло повстання на чолі з братами з роду Аббасидів (вони вели своє походження від дяді
пророка Ал-Аббаса). У 750 р. вони захопили владу в халіфаті, знищивши майже всіх Омеядів.

53. Арабський халіфат в період правління династії Омеядів.

(ВІКТОР ГУМЕННИЙ)
Халіфат Омейядів (Дамаський халіфат). У 661 р. єдиним халіфом усіх арабів залишився Муавія
ібн Абу Суф'ян з роду Омейядів, який заснував династію, що правила арабами майже століття (661 -
750). Столицею халіфату став Дамаск. Засновник Дамаського халіфату Муавія ібн Абу Суф'ян був
талановитим і грізним політиком, який не гребував жодними засобами для досягнення своєї мети -
стабільності халіфату та омейядівської династії. Гаслом його правління (661 - 680) став принцип
“милості або батога”, і хоча халіф був далеким від завзятої неприборканості, тим паче від безцільної
жорстокості, прояви непокори каралися дуже жорстоко. Своїх ворогів Муавія завжди намагався
насамперед купити, але якщо цей шлях не давав результатів, у хід ішли шалені репресії, опорою яких,
крім війська, стала колосальна поліція (варта), створена за наказом халіфа в кожному великому місті
(тільки в Басрі кількість охоронців порядку становила 4 тис. стражників). “Володарювання Муавії
зміцнювалося рішуче. Він примушував народ до покори, старанно караючи та виймаючи меч; хапали
з приводу найменшої недовіри, карали на основі підозри. За весь час його правління люди боялися
його, як вогню, доки скрізь не запанував спокій". Якісного оздоровлення зазнав державний організм
халіфату. Для відродження економіки Муавія не лише не збільшив, а подекуди навіть зменшив
побори (в прошиїтському бунтівливому Іраці майже вдвоє), але фінансові проблеми розв'язував усіма
можливими методами (збираючи, наприклад, десятки тисяч золотих із християнських церков “за
протегування”). Чиновницький апарат почали формувати з прагматиків-спеціалістів, навіть християн
(!), якщо вони добре зналися на місцевих порядках. Халіфат здобув фінансовий суверенітет: почалося
карбування власних грошей (золотих динарів і срібних дирхемів). Омейяди навіть спробували
поновити завоювання, але, вирвавшися на простори Анатолії, не змогли подолати опір візантійців,
яким активно допомагало місцеве населення. На відміну від Сирії, Палестини й Єгипту, де “ромеї”
сприймалися місцевими коптами й арамеями як колонізатори, Мала Азія була тоді корінною землею
греків, де арабів-семітів зустріли вороже, як “варварів”, а без підтримки населення успіх арабам не
судився. В 674 р. величезний флот Омейядів на чолі з Язідом (сином Муавії) обложив
Константинополь, та п'ять років війни не принесли мусульманам переможних лаврів: у 678 р. їхній
флот візантійці спалили “грецьким вогнем” (решту флоту згубила жахлива буря), а сухопутна армія в
паніці покинула негостинну Анатолію, втративши 30 тис. вояків. Проте грандіозного будівництва
Муавія не вів, двір і сам халіф жили досить скромно (за східними мірками, звичайно), тому грошей
синові Абу Суф'яна вистачало, тож коли стабілізаційні реформи завершилися, навіть смерть Муавії
не спричинила крах династії, хоча його спадкоємці значно поступалися йому волею й
державницькими талантами. Відчуваючи наближення смерті, старезний Муавія під загрозою страти
наказав усім арабам прилюдно присягнути його синові Язіду як спадкоємцю халіфського престолу.
Незгодним відрубали голови, і в 680 р. перший Омейяд помер зі спокійним серцем, але його смерть
спробували використати Аліди. Найнебезпечнішим для халіфа Язіда (680 - 683) став шиїтський бунт
в Іраці, який очолив другий син Алі та Фатіми, рідний онук Пророка Хусейн - енергійний і
честолюбний, якісно відмінний характером від старшого брата Хасана. Він зібрав у Куфі 12 тис.
прибічників і під зеленими прапорами рушив на Дамаск. Омейяди відповіли швидко й жорстоко: біля
Кербели (Північний Ірак) їх зустрів найкращий полководець “білопрапорних” Омар, син Са'да ібн
Абу Ваккаса (переможця й героя Кадісії). Повстанців оточили й поголовно знищили, а Хусейна
солдати Омара в буквальному розумінні колективно пошматували (бо ніхто індивідуально не хотів
брати на себе відповідальність за смерть онука Посланця Аллаха). Повстали не лише шиїти. Язід не
був войовником, зате полюбляв майже все, що забороняв Коран (вино, музику, поезію, азартні ігри
тощо), тому проти нього повстали Мекка й Медина (!), де мусульмани-ортодокси обрали в 680_ р.
халіфом Абдаллаха ібн аз-Зубейра (онука першого халіфа Абу Бекра), в 684 р. повстали під
червоними прапорами хариджити на півдні Іраку, а в 685 р. знову збунтувалися шиїти Куфи (їх
очолив Мухтар ібн Абу Убейд). Язід потрапив у патову ситуацію, вихід з якої вкрив його вічною
ганьбою. В каральну експедицію проти святих міст ісламу відрядили 12 тис. головорізів, яким
виплатили “для ентузіазму” подвійну премію, а очолив їх фанатичний язичник (!) Муслім ібн Укба з
бедуїнського племені мурра, що сильно потерпіло за часів ісламізації Аравії від правовірних. Помста
була жахливою: в 683 р. розлютована солдатня взяла штурмом Медину, де переможці буйствували
три дні як справжні завойовники. Городян вирізали або обернули на персональних рабів халіфа. В
облогу взяли Мекку, яку обстріляли палаючою рідиною: від вогняного пекла лопнув Чорний Камінь
Кааби (!). Але в тому самому році Язід (якому не сповнилося ще й 40 років) раптово помер від
пересичення вином, їжею та жінками. Його старша вдова походила з південноаравійського племені
кельб, тому, спираючися на єменітів, звела на трон свого малолітнього сина (Муавія ІІ), та проти
цього виступило північноарабське плем'я кайс. Молодого халіфа отруїли (?), після чого кайсити й
кельбіти організували бійню в центрі Дамаска. Те ж саме зробили в Іраці племена темім і азд.
Халіфат розвалювався, і лише обіцянками і “миротворчим діалогом” халіф Мерван І (684 - 685)
припинив безглузду різанину. Возз'єднання держави завершив халіф Абд аль-Мелік (685 - 705), який
згуртував усіх сирійських арабів навколо білих прапорів ідеєю боротьби із схизматиками
(хариджитами й шиїтами). Так остаточно сформувалася на грунті “боротьбизму” партія в ісламі, яка
дістала назву суннітів (від слова Сунна, що свідчить про особливості їхньої ідеологічної доктрини).
Три початкові течії в ісламі (сунніти, шиїти, хариджити) склалися як політичні угруповання, але з
часом відмінності виявилися і в ідеологічних концепціях різних мусульманських фракцій. Сунніти
(прибічники Омейядів) вважали, що не лише Коран, а й Сунна в повному обсязі має бути покладена в
основу життя кожного правовірного. У VІІІ - ІХ ст. всередині суннізму виділилися чотири основні
течії (ханіфіти, шафіїти, малікіти й ханбаліти), які відрізнялися тонкощами тлумачення Корану й
Сунни та прийняттям за авторитет “думки вчених” (іджма), “суспільної користі” (істіслаха),
“нововведення” (біда), “особистої думки” (рай), “аналогії” (кияс). Проте всі чотири течії вважались у
суннітів однаково правовірними та визнаними, що дає підставу розглядати суннізм як єдину
мусульманську школу. Шиїти (прибічники Алідів) цілковито визнавали Коран, але, на відміну від
суннітів, у 115 сурах (у Корані суннітів - 114 сур), а в Сунні вважали цілком правдивими й тому
священними лише ті положення, що базувалися на авторитеті сім'ї Пророка (записані зі слів родичів
Мухаммеда). Хадіси, записані за словами соратників, але не родичів Пророка, шиїти священними,
авторитетними й обов'язковими для виконання не вважали, проте мали свої перекази про Пророка
(Ахбар), які, звичайно, не визнавалися суннітами (бо там стверджувалося, що Пророк заповідав, аби
його спадкоємцями були лише Аліди). Політичну базу шиїзм обмежував чистим сімейно-
династичним легітимізмом (тому шиїти боролися проти “узурпаторів” Омейядів на боці прямих
нащадків Пророка). Крім того, однією з дружин Алі стала дочка останнього сасанідського шаханшаха
Йєздигерда ІІІ, що сприяло поширенню шиїзму в Ірані, де Алі вбачався більшістю персів “законним”
правителем і спадкоємцем володарів Еран-шахру та ще й мучеником і ворогом ненависних Омейядів
- халіфів арабів, які завоювали й зруйнували перед цим перську імперію зороастрійців. В очах шиїтів
лише Аліди могли бути законними халіфами всіх “правовірних”, але за умов, коли реально халіфат
перебував у руках Омейядів, посада шиїтського лідера стала називатися імам (“керуючий
молитвою”), який, на відміну від суннітів (де імам - це лише обраний людьми релігійний
предстоятель), став для шиїтів напівбожественним і харизматичним нащадком Пророка, світським і
духовним вождем. Святинями, до яких здійснюють хадж шиїти, окрім Мекки й Медини, стали
Неджеф (де похований Алі) й Кербела (де похований його син Хусейн) в Іраці. Третю течію в ісламі
утворили хариджити, які, буквально тлумачачи Коран, вважали доброчесність вищою якістю людини
й тому обстоювали необмежену виборність халіфа общиною мусульман. У питаннях віри хариджити
виступали поборниками “чистоти” ісламу та вирізнялися скрупульозним виконанням усіх релігійних
настанов. Суннітів і шиїтів вони вважали віровідступниками, бо віра, за їхніми переконаннями,
визначається діями, а вбивство віровідступників (включаючи халіфів) стало релігійним обов'язком у
хариджизмі. Жертвою хариджитів упав халіф Алі, з не меншою завзятістю вони бились із суннітами,
спираючись на свою базу аль-Батаїх (у болотах Південного Іраку в районі Басри). Згодом хариджити
теж почали дробитися на секти, яких усього налічують до 20. Найвпливовішими серед них були
азракіти, ібадіти, суфрити. Крім Іраку й Ірану, хариджити поширили активність на Аравію, а після
продовження ісламських завоювань - на Північну Африку, та жодної повнокровної держави створити
так і не спромоглися: цьому перешкодили досить поширені серед хариджитів ідеї зрівнялівки, а
також крайній фанатизм, нетерпимість та жорстокість до всіх, хто не сприймав їхніх настанов. Коли в
685 р. халіфа Мервана задушила подушкою вночі власна дружина - горда бедуїнка, невдоволена
чоловіком, - на плечі його 40-річного сина Абда аль-Меліка (“Раба Бога”) звалився важкий тягар.
Халіфат перебував у безладді, але цей побожний, високоосвічений, мудрий і жорстокий халіф (який
ще й писав чудові вірші) відродив мусульмано-суннітську могутність, використовуючи методи свого
діда Муавії й спираючися на фанатиків-виконавців. Його каральним мечем став намісник Іраку й
Ірану аль-Хаджжадж ібн Юсуф, якому Абд аль-Мелік надав найширші повноваження. Спочатку в 687
р. жахливими репресіями придушили шиїтський бунт у Куфі, а лідера шиїтів Мухтара пошматували.
Рішуче припинив халіф і смути серед родичів, власноручно заколовши кузена Амра ібн Саїда. В
Ліванських горах поголовно вирізали або виселили в пустельні степи повсталих християн (мардаїтів),
після чого Абд аль-Мелік зосередив усі сили проти млявого “халіфа Мекки” ібн аз-Зубейра. Коли
кривавий аль-Хаджжадж у 689 р. обложив Мекку, залякані мекканці швидко капітулювали, а
“антихаліф” Абдаллах ібн аз-Зубейр за порадою своєї 100-річної матері кинувся в атаку й загинув у
бою. Останніми залишилися хариджити, що знову збунтували Ірак і половину Ірану, але аль-
Хаджжадж і тут не зупинився перед найкривавішим терором. З полонених знімали шкіру або
забивали до смерті киями, а тих, хто здавався і приймав суннізм, - прощали. До 697 р. повстання
придушили, стративши загалом 130 тис. “бунтівників”. Залишки неспокою були остаточно
ліквідовані в 704 р.: халіфат Омейядів вступив у період внутрішньої стабільності, зовнішнього блиску
та нових масштабних завоювань. Відродження державної єдності вимагало відповідного
монументального втілення, і Абд аль-Мелік розпочав здійснення грандіозних архітектурних проектів,
які продовжили його послідовники. Коран забороняє зображувати живих тварин і людей, вважаючи
це ідолопоклонством, тому живопис в арабо-мусульманському суспільстві великого поширення не
дістав, обмежившись орнаментальним розписом стін, де геометричні фігури й рослинний орнамент
чергувалися із стилізованими узорчастими написами (арабески). Зате архітектуру таке художнє
оздоблення зробило пишною і вражаючою. В Єрусалимі на голій скелі, де колись стояв зруйнований
римлянами Соломонів Храм і куди, за легендою, ангели приносили свого часу Мухаммеда, Абд аль-
Мелік наказав спорудити восьмигранний храм-мечеть “Купол скелі” з мозаїчним склепінням та
мармуровими колонами. Наступний халіф аль-Валід І (705 - 715) перетворив церкву Св. Йоанна
Хрестителя (де міститься його могила) - найбільший християнський храм Дамаска - на грандіозну
мечеть, яка після реконструкції стала називатися “Мечеть Омейядів”. Дамаських халіфів славили
поети-панегіристи аль-Фараздак (641 - 732), Джарір ібн Аттія (653 - 733) і навіть християнин-сирієць
аль-Ахталь (640 - 710). Розбудувавши з вірних виконавців державний апарат, Омейяди потребували
коштів, і Абд аль-Мелік знайшов чудовий вихід: ліквідував податкові пільги для новомусульман-
неарабів. З них теж почали стягувати харадж (звільнивши лише від джизьї), фінанси стабілізувалися,
а панівним етносом халіфату стали виключно араби - мусульмани-сунніти. Халіфат остаточно набрав
рис арабо-ісламської монархії, після чого поновив завоювання. У 696 р. впав Карфаген, візантійці
майже припинили опір арабам у Північній Африці, віддавши її непереможним мусульманам. Лише
останки Св. Аврелія Августина вивезли до Європи. Опір мусульманам спробували чинити місцеві
розрізнені племена берберів, але вистояти проти численніших, краще озброєних і організованих
завойовників не зуміли, а масована мусульманська пропаганда й відповідна ісламізація берберів
остаточно зруйнувала їхню оборону. Лідер берберського руху за незалежність поганська жриця аль-
Кахіна (“Віщунка”) мужньо загинула в бою (703), а “сини Сахари” купилися на обіцянки багатої
здобичі та посмертного раю й приєдналися до своїх поневолювачів, щоб разом продовжити
завоювання. Останнім оплотом опору агресорові була візантійська фортеця-порт Сеута. Оборону
очолив єврейський купець Юліан, якому імператор Юстініан ІІ дарував титул патриція, але не
прислав підкріплень, тому Юліан, шукаючи союзників, відрядив посольство до християн-візиготів
Іспанії. До складу посольства Юліан включив рідну дочку Лакабу (Флорінду), щоб вивезти її з
приреченого міста. Але останній король візиготів Родеріх (Родріго, 709 - 711) славився невгамовним
сластолюбством і, побачивши красуню Лакабу, коли та оголена плескалась у басейні, він силою взяв
її до свого “гарему” й зробив наложницею. Довідавшися про це, розлютований Юліан здав Сеуту
арабам без бою й навіть виділив мусульманам кораблі для завоювання Іспанії. В 711 р. 300 арабів та 7
тис. берберів-мусульман на чолі з Таріком ібн Зіядом удерлися на Піренеї. Агресора підтримав
Оломунд, син попереднього візиготського короля Вітізи (701 - 709), якого скинув і вбив узурпатор
Родеріх. У битві біля містечка Херес-де-ла-Фронтера, що тривала сім діб (!), армію короля Родеріха
розпорошили, сам він загинув. З полонених Тарік кількох зварив живими, а решту відпустив, і вони
рознесли жах по всьому королівству. Один за одним упали Есіх, Арчідона, Ельвіра, Кордова й,
нарешті, столичний Толедо (браму по-зрадницькому відкрили євреї, яких переслідував у минулому
Родеріх). У 712 р. на підтримку вторгненню прибув омейядський намісник Північної Африки Муса
ібн Нусайр (640 - 716) із 18-тисячним військом, що заздрив масштабним завоюванням Таріка. І в 713
р., дозавоювавши Шедуну, Кармону й Севілью, мусульмани завершили поневолення Іспанії. Зупинив
великий західний похід арабів лише франкський войовник Карл Мартелл, що розбив арабський
авангард у битві при Пуатьє (733). Наступні франксько-арабські війни завершилися внічию, тому
Західна Європа мусульманського завоювання уникла. Другим напрямком агресії став схід. Протягом
705 - 717 рр. військо арабського полководця Кутейби ібн Мусліма, зламавши опір місцевих князьків,
захопило Хорезм і Фергану, а в 712 р. іхшид (“цар”) Согду й Самарканду Гурек визнав себе васалом
халіфа, затиснений між дикими войовничими тюрками й могутніми Омейядами. В 712 р. арабо-
мусульмани вдерлися в Індію, захопивши Сінд (долину низини річки Інд). Лише хазари й візантійці в
Малій Азії витримали шалений натиск. У 717 р. араби знову взяли в облогу Константинополь, але
їхній гігантський флот “ромеї” спалили “грецьким вогнем”. Залишившись без підтримки, агресор
пережив під стінами візантійської столиці сувору зиму. Серед мусульман почався голод, вояки їли
трупи своїх загиблих соратників, але облогу не знімали, та навесні візантійці знову спалили нову
арабську ескадру з усіма припасами, а в тил арабам ударили православні болгари (єдиновірці греків).
Становище агресора стало критичним, і в серпні 718 р., втративши понад 100 тис. вояків, араби зняли
облогу. Останнього удару ворогові завдав василевс Лев ІІІ Ісавр (717 - 741) у сухопутній битві при
Акроїні в 741 р., після якої Мала Азія міцно закріпилася за Візантією. Зате араби підкорили
Вірменію, Картлі, Кавказьку Албанію, після чого через Дербенд і Дар'яльську ущелину мусульмани
спробували вдертись у Східну Європу, де в 40-річній кривавій війні їх ціною великих зусиль
зупинили хазари. Масові завоювання перетворили арабів на “панів світу”. Їхні гареми переповнили
полонянки (для нагляду за якими мусульмани перейняли у візантійців огидний інститут євнухів).
Поряд з Меккою, Мединою й Дамаском центрами ісламської цивілізації стали Шираз, Куфа, Басра,
Рамла, Фустат, Кайруан. Разом з арабською літературою і релігією арабська мова запанувала як
офіційна, казенна мова діловодства від Середньої Азії до Іспанії, а Ірак, Сирія, Єгипет, Північна
Африка зазнали суцільної арабізації. Бурхливо розвивалася система освіти, фундамент якої становили
медресе (релігійні навчальні заклади), де поряд із теологією та філософією вивчалися точні й
природничі науки. Початкову освіту в містах давали приватні вчителі, а в селах і дрібних містечках -
місцеві мулли. Окремо діяла система неарабомовних шкіл серед завойованих народів - вірмен,
грузинів, греків тощо. Шедеврами омейядської архітектури стали: мечеть Куфи (VІІ ст.), мечеть Амра
у Фустаті (VІІ ст.), замок Кусейр Амра (розписаний християнськими живописцями) та фортеця
Мушатта в Йорданії (поч. VІІІ ст.). Зусиллями релігійних діячів Абу Ханіфи (? - 767) і Маліка ібн
Анаса (713 - 795) у суннізмі відокремилися дві релігійні течії, перша з яких (ханіфізм) пізніше
закріпилася в Індії (суч. Пакистан) і Єгипті, а друга (малікізм) - в Іспанії, Єгипті й Північній Африці.
Халіфат Омейядів здавався непохитним, але його соціальна база (араби-мусульмани, насамперед
сирійські) залишалася вузькою, а більшість лідерів були кривавими інтриганами. Кількість
невдоволених постійно зростала, причому в різних прошарках суспільства. Пророк Мухаммед
стверджував, що перша крапля вина губить людину, але при дворі Дамаска вино лилося рікою. Для
цього брали чималенький жбан вина, опускали туди пальці, струшували з них першу краплю вина, а
жбан випивали, бо, мовляв, про решту “крапель вина” Мухаммед нічого не казав. Пророк прокляв
поетів і музику з танцями, але при дворі Омейядів славилися співаки й композитори ібн Сурайдж,
Мелік ат-Таї, ібн Айша, співачка Джаміле, музикознавець Юсуф аль-Катіб, музиканти-негри Маабад
та ібн Місджах, солісти-перси Саїб Касир та Муслім ібн Мухриз. Усе це виводило з рівноваги
мусульман-ортодоксів. Мусульман-неарабів обдурили обіцянками про рівність усіх мусульман, але з
арабами в правах не зрівняли, надавши їм статусу мавалі (“клієнтів”) і здираючи харадж; сотні тисяч
(!) немусульман, які чинили опір агресії, обернули на рабів. (Лише в Північній Африці Муса ібн
Нусейр зробив рабами 300 тис. візантійців і берберів). Шаленими ворогами Омейядів залишалися
шиїти й хариджити. Невгамовне марнотратство халіфів Дамаска розорило скарбницю. Почали
вводити додаткові побори, а це остаточно зруйнувало продуктивні ресурси й владний авторитет
династії, ще більше зменшило бюджетні надходження. Фінансова криза спонукала халіфа Хішама
(724 - 743) ввести за несплату податків прилюдне катування й тюремне ув'язнення, але це, не
додавши грошей, викликало відкрите невдоволення й масові бунти: согдійців (728_ - _737), берберів
(734_ - _743), шиїтів Куфи (744), хариджитів Дворіччя (744_ - _747). До цього треба додати чергову
криваву чвару кайситів з кельбітами в самому Дамаску, коли за 35 років після смерті халіфа аль-
Валіда І (705 - 715) влада п'ять разів переходила від одної племінної кліки до іншої. Мусульманам
офіційно дозволили володіти землями поза Аравією, а це підняло на новий щабель хабарництво й
здирство чиновників усіх рангів. Так поряд із савафі (державною землею халіфа) на нових землях
з'явилися мульк (приватні володіння) й ікта (скадкові земельні ділянки, що підлягали державному
оподаткуванню, але їх можна було продавати). Після смерті Хішама (743) кайсити знову зчепилися з
кельбітами, внаслідок чого за рік (743_ - _744) на престолі змінилися чотири халіфи, а коли нарешті
“володарем правовірних” став у 744 р. енергійний, хитрий і жорстокий Мерван ІІ (744_ - _750),
династію вже не можна було врятувати. Проти прогнилого Дамаського халіфату піднялися
мусульмани-ортодокси, шиїти, хариджити, пригноблені народи, обдурені неомусульмани, а
справжнім “чорним днем” Омейядів стало 9 червня 747 р., коли в Мерві колишній раб, а тепер
таємний емісар Аббасидів перс Абу Муслім підняв чорний прапор, який символізував траур за Алі та
Хусейном і став офіційним кольором Аббасидів. Аббасиди відлічували свій родовід від дядька
Пророка Мухаммеда аль-Аббаса Абд аль-Муталліба (? - 653), який вирізнявся неабиякою гнучкістю й
унікальним політичним нюхом. Ці корисні здібності передавалися нащадкам. Спочатку Аббасиди
вірно служили Омейядам, але коли престол Дамаска захитався, а халіф аль-Валід прилюдно образив
Аббасида Мухаммеда ібн Алі (правнука Аббаса), той зв'язався з Алідами. Політична хитрість та
інтриганство дали Аббасидам змогу відтиснути Алідів від керівництва антиомейядським рухом і
таємно стати коло керма впливової підпільної політичної організації з центром у Куфі. Розпливчасте
гасло “додержуватися Корану й Сунни” забезпечило Аббасидам широку підтримку серед
антиомейядської опозиції, й за наказом Аббасида Ібрахіма ібн Мухаммеда його емісари розпочали в
747 р. повстання. Халіф Мерван ІІ, дізнавшися про заколот, наказав отруїти Ібрахіма (749), але його
брат Абу-ль-Аббас Абдаллах уник страти й став політичним лідером антиомейядського повстання.
Розгромивши омейядського намісника Хорасану Насра ібн Сайяра, “чорні” здобули в 749 р. Куфу, де
вільновідпущеник Абу Салама спробував передати владу Алідам, але Аббасиди руками Абу Мусліма
знищили конкурентів. У листопаді 749 р. Куфа присягнула Абу-ль-Аббасу як халіфу. Вирішальну
битву на р. Великий Заб (біля Мосула) Мерван ІІ програв на початку 750 р., а через півроку його
впіймали й знищили в Єгипті. Переможці вирізали всіх Омейядів, крім Абд ар-Рахмана, який утік до
Іспанії, де заснував окрему від Аббасидів ісламську державу із столицею в Кордові. Прийшовши до
влади, Абу-ль-Аббас оголосив амністію покірним (ставши ас-Саффах - “Той, що дарує гріхи”) й
обнародував політичну програму Аббасидів, яка полягала в перетворенні арабо-мусульманського
халіфату на теократичну ісламську імперію. Аббасиди використали міну, закладену під халіфат
релігійно-династичними чварами. Шиїти, базою яких стали Іран і Хорасан, намагалися знищити
“узурпаторів” Омейядів і повернути владу родові Пророка, а також ліквідувати владну монополію
арабів, замінивши її суто релігійною ісламською державою. Цьому сприяли активне поширення
ісламу серед персів та розмитість арабського етносу внаслідок поповнення гаремів іноземками.
Прийшовши до влади, Аббасиди оголосили, що не будуть відрізняти шиїтів від суннітів, мусульман-
арабів від мусульман-неарабів, і закликали всіх “правовірних” до загального єднання, але,
відтиснувши Алідів, заклали ще одну бомбу під халіфат - бомбу, що спрацювала пізніше. Опорою
нової династії одразу став шиїтсько-аббасидський Ірак, тому володарювання Саффах розпочав
перенесенням столиці халіфату з Дамаска в іракське місто Анбар. Другий акт становило спільне з
Алідами знищення Омейядів, третій - силове поширення влади на всі ісламські землі, але довести
справу до кінця Абу-ль-Аббас не встиг, бо в 754 р. 30-річний халіф раптово помер од віспи. Таким
був результат масового персько-шиїтського руху, на хвилі якого Аббасиди здобули владу.

54. Розпад Арабського халіфату. Арабські набіги на територію

Західної Європи.(ТАРАС МАРТИНЮК)

55. Культура Арабського халіфату і її вплив на цивілізацію

Західної Європи.(ВІКТОР ГУМЕННИЙ)
Взаємини Заходу і Сходу попри численні стереотипи носили не лише конфліктний та
непоєднюваний характер. Подолання європоцентризму у вивченні історії середньовіччя дозволяє нам
по іншому глянути на те, яким був вплив Сходу на Європу. На відмінну від неї, традиційний Схід не
пережив вагомих катаклізмів та занепаду культури який настав у варварських королівствах після
падіння Риму. Епоха середньовіччя - це період абсолютного культурного, економічного та
технологічного домінування Сходу над Західною Європою. Остання протягом цих півтори тисячі
років залишалася далекою, бідною і напівдикою в культурному плані окраїною Євразійського
материка. Схід у ті часи розвивався значно динамічніше, що якісно відрізняє цю епоху від часів
давнини (періоду відносної культурно-цивілізаційної рівноваги античної Європи й стародавніх
суспільств Сходу) і Нового часу (періоду культурно-цивілізаційної, насамперед економічної та
технологічної, переваги Європи над Сходом). Європейці в цілому не хотіли визнавати своєї
залежності від культури арабів які протягом століть володарювали в Іспанії та Сицилії.
Найвагоміший вплив відчувався в області філософії та медицини, хоча інші сфери теж зазнавали
вагомого впливу.

Чимало дослідників розглядали і розглядають вторгнення арабів як чергове «варварське нашестя».

Погляд цей не зовсім вірний хоча б тому, що якщо на початку культура арабів і не стоятиме на більш
високому рівні розвитку, проте завдяки створенню величної імперії яка охопить регіони від
Афганістану до Атлантики, вона набуде надзвичайно високого рівня. Після завоювання Іраку, Сірії,
Єгиту, найбільші культурні центри тогочасного світу опинилися під арабською владою. Багато
освіченних людей в завойованих територіях прийняли іслам і це поклало початок величним
інтелектуальним ініціативам. Неможливість перекладу Корану зумовила те, що більшість
підкореного населення так чи інакше мусила вивчити хоча б основи арабської писемності. Це
приводило до більш детальної розробки арабської лексики та граматики. Це мимоволі сприяло
розвитку художнього слова та популярної літератури. Уже з поч. 9 ст. в ісламській традиції виникає
щось подібне до вищої освіти (на далекому Сході, зокрема в Індії (університет в Наланді де навчалось
більше 10 тис. студентів), подібне ми бачимо з 4-5 ст.!), а до кінця 11 (!) ст.. у більшості міст
засновані заклади близькі до університетського типу (наприклад у Каїрі в університеті при мечеті
аль-Азхар викладання триває вже тисячу років без зупину).

Мусульмани розробляли грецьку філософію, медицину, астрономію. Основні грецькі праці

античних авторів на ці теми в Сірії були ще в 9ст. Грецька наука деякий час існувала довкола
мусульманських медичних шкіл, і вже з 10ст. мусульманські автори стали самостійно писати праці на
дані теми. Високий рівень арабської науки стійко утримувався принаймні до 17 ст. Вона не
обмежувалась якимось одним регіоном і проникала всюди де були потужні позиції ісламу. Хоча
Омейядська Іспанія не визнавала Абассідів, її культурні зв»язки зі Сходом не переривались.Можна
було легко поїхати в Медіну, Дамаск, Багдад (у той час найбільше місто світу, взагалі аж до 16-17
століття з 30 міст планети населення яких буде перевищувати 100 тис. осіб, лише кілька припадатиме
на Європу, першість безперечно буде за більш розвиненим Сходом).

Поява мусульман в Іспаніїяк і пізніша поява європейців в Леванті в добу Хрестовихпоходівсаме по

собі мусилобпривести до культурного обміну, точніше до сприйняття європейцями багатьох рис
мусульманської культури.На думку Вільяма Монтгомері Уотта, торгівля була основним чинником що
сприяв поширенню багатьох рис мусульманської культури. Для мусульманської цивілізації торгівля
займала невід»ємне місце, адже іслам в першу чергу був релігією торгівців. Мекка була містом
торговців і міняйл, ба навіть у пізніші часи коли іслам проникне у Східну Африку чи Пв. Сх. Азію
перхід у іслам буде стимулюватись діяльністю «ділових людей». Подорожжі для арабів не були
чимось надзвичайнимчи важким, як це часто намагаються представити, весь мусульманський світ
виступав своєрідною «зоною вільної торгівлі», що зумовлювало спільні риси матеріальної культури.
(Поширення мандрівок та географічної думки було настільки великим що поряд зі спеціальними
трактатами на географічну тематику з 9ст. у арабській літературній традиції навіть з»являється
особливий жанр-«Книги мандрівок і країн», свого роду путівники та описи іноземних країв (там
зокрема знаходяться й перші згадки про Русь)).

Саме тому коли Іспанія та Сіцілія потрапили у це середовище вони одразу включились у зовнішні
обриси мусульманської цивілізації. З 8ст. торгівля з арабами почала збільшуватись, хоча контакти
носили доволі обмежений характер.З др.. пол.. 10 ст. ми бачимо стрімке піднесення завдяки
посередництву італійських міст.Амальфі і Венеція першими проклали морський шлях у Туніс,
Єгипет, Сірію. Піза та Генуя згодом витісняють Амальфі. У перевезеннях товарів із Магрібу євреї
займали вагоме місце поставках товарів, подекуди навіть більш вагоме ніж самі араби. Новий етап
починається з 1000р., коли Фатіміди засновують свою державу зі столицею Каїрі. Ускладнення
міжнародної ситуації привело до того що як торгівля довкола перської затоки так і караванні шляхи з
Адалекої Азії починають проходити через Єгипет та контрольовані Фатімідами землі.. Характер
торгівлі був доволі специфічним, європейці закупляли в основному готові товари споживчого
характеру, натомість поставляли здебільшого сировинний товар. Особливо цінувався корабельний ліс
і залізо, брак якого відчувався арабами в той час. Чому така увага до торгівлі? Вона по суті є тим
механізмом який поширює матеральну культуру. Добре це можна побачити навіть у корабельній
справі де досвід здобутий арабами в Індійському океані. Саме там вперше з»являється те що
європейцями буде ззапозичене і отримає назву трикутного «латинського» парусу та «латинської»
каравели, яку араби вперше використали у Середземномор»ї. У 15-16 ст. португальські та іспанські
мореплавці з успіхом вдосконалять ці механізми що зробить можливими Великі географічні
відкриття.

В 11-12ст.більшість європейських знань про географію світу були здобутті завдяки арабам. Вільям
Мальсембрійський запише, що «весь світ крім Європи належить мусульманам». Завдяки контактам з
арабами сицилійських королів Рожера ІІ та Вільгельма І європейці вперше отримали відносно точні
відомості про Індію, Китай і Пвн. Африку. Арабський вчений із Кордови аль-Ідрісі який перебував на
службі в сіцілійців створив повний опис світу відомого тоді мусульманам. Свою працю він доповнив
70 картами і вона дійшла до нас як «книга Рожера».

Вагомим був вплив в областіірригації та земле обробки.. Тенології апробовані на Близькому Сході
араби з успіхом використали в Іспанії і тут почали вирощувати такі культури як рис, цукрова
тростина, апельсини, лимони, та ін.. Оливки, інжир, кмин, коріандр, шовковиця та багато інших
культур про вирощування яких традиційна західна Європа навіть і не мріяла.

Один із найбільших впливів араби мали у т.зв. «мистецтві красивого життя». Сучасна людина
може лише приблизно уявити ту атмосферу яка панувала у палацах Алькасару та Альгамбри в Іспанії.
Тож не дивно, що отримали розвиток ремесла які виробляли предмети розкоші. Тонкі тканини, як
лляні так і шовкові. Заготівля хутра також матиме важливе значення. З 10 століття у Кордові
виготовлятимуть кришталь за технологією привнесеною арабами. Чеканка з міді та бронзи у тій же
Кордові досягне найвищого ступення розвитку, а за рівнем майстерності ювеліри цих країв почнуть
конкурувати з візантійцями в обробці золота та срібла. Різьба по дереву, слоновій кістці, обробка
шкіри-все це були ті ремесла які несли на собі відбиток високого художнього смаку який
культивували араби. Мавританський стиль в архітектурі вражав сучасників, і до сьогоднішнього дня
в іспанській мові більшість термінів які стосуються архітектури-арабського походження.

Схід мав потужний вплив на європейців навіть у питаннях музики та харчування. Вживання
східних спецій які доходили здебільшого через арабів, та порядок подачі страв під час урочистих учт
який і сьогодні присутній у європейській кухні належить саме арабській традиції яка з 9ст.
поширилась на Іспанію (вагому роль тут відіграв музикант Зійраб який з822 по 857 перебував при
дворі Кордови та приніс туди багато нововведень які він до того бачив перебуваючи в Багдаді при
дворі Харуна-ар-Рашіда. Особливо популярні на сході пісні під акомпанемент лютні, пандори,
флейти проникають у Європу завдяки арабській присутності на Піренеях. Численні арабські твори по
теорії музики та виробництво інструментів у тогочасній Севільї показує нам високий рівень
музичного мистецтва (сучасні назви інструментів таких як гітари, лютні, литавр походять з арабської
мови). З 11ст. на Сицилії під впливом арабів починають використовувати парпір.

Важливим актом було те, що сусіди Кордовського емірату на півночі-іспанські християнські

королівства не були в повній ізоляції і перейняли чимало з арабської культури. Яскравий приклад
цього вислів єпископа Альвара за 854 р. який доволі часто цитують, і де він скаржиться що ніхто вже
з молоді не хоче читати латинські книги чи Святе Письмо, всі хочуть бачити лише арабські казки,
арабські тексти читають щоб вміти гарно висловлюватись та складати вірші. Коли під час реконкісти
християни звільняли ті чи інші міста їх культура не переставала носити арабських рис, чому яскравий
приклад те ж Толедо яке відвоювали у 1085.

На північ від Італії та Сицилії арабська культура повсюдно завойовувала собі місце. Разом з тим,
європейці слабо усвідомлювали мусульманських характер новизни яку вони сприймають, приміром
доходило до того, що на іконах при оздобленні одіянь святих використовували арабський орнамент.
(Так, є приклади коли на іконі яка зображала воскресіння Лазаря, Ісус був у пов»язці з куфічними
письменами, а на іншій під ногами діви Марії лежали коври арабського крою).

Здобутки у математиці, філософії, австрономіїта їх вплив на європейців також були вагомими.

Так, цифри якими ми всі користуємось ми називаємо «арабськими» (самі вони швидче за все
походять з Індії, хоча дискусії на цю тему ще тривають). З 11ст. в Кордові діяли цілий ряд відомих
математиків та астрономів Ібн ас Сахм та Ібі ас Саффар та астролог Ібн Абу-р-Ріджал. Арабська
медицина та філософія з 11 століття активно поширюється і в Іспанію. У філософії аль-Фарабі та Ібн
Сіна по праву вважаються одними з найкращих філософів 10-11ст. твори яких мали вплив на
європейську думку. Навіть чимало текстів античних авторів дійшло до нашого часу завдяки
мусульманським копіям, натомість «культурна» Європа нищила свої зразки, часто оригінальні ще на
початку середньовіччя. Спроби європейців ознайомитись з арабською наукою тривали з 9 ст. Герберт
із Оряка (майбутній папа Сильвестр ІІ), провів три роки в Каталонії у 10 ст. де вивчав математику,
астрономію та інші «заборонені» науки. Є легендарні відомості що його вчителем був «сарацин» у
якого він викрав книги. У той же час починають з»являтись перші переклади з арабської. Масово ж
переклади почнуть з»являтись з 12 століття.

Поширення Реконкісти, багато в чому сприяло перейняттю європейцями арабських культурних

здобутків. Проте справжній бум впливу ісламу та Сходжу на Європу станеться лише завдяки
хрестовим походам, і у 12-14 столітті Європа перейматиме в арабів одні з їх найкращих здобутків.
Таким чином, вплив арабської культури на Європу був значно більший ніж можна було собі уявити, і
це загалом пов»язано з загально східною культурною домінантою над Заходом в епоху середніх віків.
Тим не менш європейці виявляться вправними учнями і будуть переймати в арабів все те найкраще
що створить їх цивілізація.
56. Протиріччя і конфлікти в структурі Християнської церкви
періоду раннього середньовіччя.(ГАЛЯ КІПРАН)
Протиріччя і конфлікти в структурі Християнської церкви періоду раннього середньовіччя

Релігія у середні віки відігравала у житті суспільства далеко більшу роль ніж пізніше,
пронизуючи всі сторони життя. Християнство ніколи не було єдиним за своїм віровченням, про що
свідчать бурхливі Вселенські собори у перші віки його існування. Відповідно, не було й
організаційної єдності. Проте, вже тоді, у IV-VII ст. явно визначилися два основні напрями - західний
і східний, що відображали особливості історичного розвитку Римської імперії.

Після гонінь та переслідувань, які посилилися особливо за часів Діоклетіана, християнство

стало визнаною релігією. Потрібно було виробити єдиний символ віри та єдину церковну
організацію. Для цього у 325 р. імператор Костянтин зібрав у Нікеї І Вселенський собор. Більшість
єпископів сходилося на тій формулі, яка була зрештою прийнята і яка донині залишається символом
віри. Але на той час багато прихильників мав александрійський пресвітер Арій (256-336). Він вчив,
що єдиносутність Бога-Отця і Бога-Сина хибна, Бог-Син є творінням Бога-Отця і тим самим є
нижчим за нього. Більшість солдат імперії та варварських народів схилялися до цих міркувань.
Проте, його вчення було осуджено, але аріанами залишалися майже всі германські народи і це
породжувало немало проблем в процесі їх спілкування з рештою населення на зайнятих землях.

У ІV ст. після припинення гоніння на християн ідеали мучеництва за віру почали замінятися
на ідеали пустельників. Західна церква додала до плеяди перших теологів двох видатних діячів:
Євсевія Ієроніма (348-420) та Аврелія Августина (354-430), твір „Про град Божий”. Східна церква
прогавила популярність ідей Ієроніма та Августина. Вже тоді на сході та заході почала складатися
різна практика богослужінь, що згодом заклало перші відмінності між церквами.

У християнстві склалося історично чотири головні центри (Александрія, Рим, Антіохія та

Єрусалим). З падінням Риму як столиці (імператори переїхали у Равенну) піднялося значення і
Константинополя. Єпископи цих центрів стали іменуватися патріархами (римський – папою).
Шостий центр – Аквілея, єпископ якої також став патріархом, цієї конкуренції не витримала і зійшла
до рівня рядового церковного князівства. Імператори прагнули мати центр християнства у своїй
столиці, щоби контролювати церкву, тому підтримали константинопольських патріархів. Основна
боротьба за верховенство в церкві велася між Александрією та Константинополем. Останній
використовував Рим як надійного союзника.

Аріани розділилися на три течії – євномвани, євдоксіани і напіваріани, були ще інші дрібні
єресі (аполлінаристів, маркелліян, фотиніан). Тому у 381 р. імператор Феодосій скликав у
Константинополі ІІ Вселенський собор, що осудив всі єресі та дещо підправив нікейський символ
віри.

Дуже важливими для життя християнства були канонічні правила, прийняті собором. Вони
встановили п’ять помісних церков, заборонивши єпископам однієї втручатися у справи іншої, а також
надали єпископам (патріархам) Константинополя, як Нового Риму, перше місце за єпископами
(папами) римськими. Вже постанови цього собору римська і александрійська церкви не визнавали до
половини V ст. У 382-383 рр. у Константинополі знову збиралися собори, які вносили незначні
правки у рішення вже прийняті. На ІІІ Вселенському соборі, який зібрався 431
р. у Ефесі, було засуджено вчення Несторія, щовважав Христа не Богом-Сином, а людиною, яка через
втілення св. Духа стала мессією. Його страждання і смерть на хресті не мали відношення до Бога.
Матір Ісуса також не була Богородицею, бо породила не предвічного Бога, а людину. На ІІІ
Вселенському соборі була засуджено і пелагіянство, яке ще довший час залишалося популярним,
особливо на заході.

Незабаром у недрах александрійської церкви в процесі боротьби з несторіанами

сформувалася нова потужна єресь – монофізити. Тому, у 451 р. в Халкідоні було зібрано
IV Вселенський собор. Це був самий представницький собор у складі 630 отців церкви.
Собор прийняв політичне рішення про зверхність константинопольської церкви як столиці
християнства, через що західна церква досі не визнає його вселенським. Єдина
вселенська християнська церква розділилася на ортодоксів, несторіан, монофізитів. Тверді позиції ще
зберігали аріани.

Середина V ст. характеризувалася новим спалахом активності поодиноких пустельників,

поряд з цим росла кількість монастирів, частина яких ставала центрами розвитку теології і
створювала власні бібліотеки та скрипторії для переписування книг. Боротьба між церквами,
переміщення варварів, небезпека і нестабільність змушували людей шукати виходу і спасіння у
подвижництві, яке єдине не втрачало цінностей. Продовжувалася боротьба з
монофізитами та іншими єресями. У 553 р. імператор Юстиніан скликав у Константинополі черговий
вселенський собор. Православна церква вважає його V Вселенським собором, католицька (яка не
признає Халкідонського собору) – ІV, де повторно були засуджені єресі.

Римські папи, змушені корегувати свої погляди за візантійськими імператорами, уважно

спостерігали за боротьбою кафедр Константинополя та Александрії, несторіанство та монофізитство
меншою мірою зачепило західну церкву, хоча боротьба з єресями і тут протікала бурхливо. З VI ст.
слідом за франками і інші германці почали відмовлятися від аріанства.

Папа Григорій І, прозваний Великим (580-604), розпочав укріплення римської церкви,

відмовившись від політики лавурування, характерної для його попередників. Він першим ввів у
християнську теологію догмат про чистилище, популярними стали також написані папою доступною
мовою „Діалоги про чудеса святих отців”.

Східна церква не сприйняла цього догмату, як і не помітила того, що папа запровадив єдиний
латинський обряд на заході, давши початок відділенню церков. На сході поступово запроваджувалася
служба св. Іоанна Златоуста, яка сильно відрізнялася від меси Григорія Великого. Крім того східна
церква користувалася різними мовами, тоді як Рим, визнаючи канонічними латинь, грецьку мову та
гебрайську, користувався виключно першою. Розробляючи можливості компромісу з
монофізитами, константинопольські патріархи, признаючи наявність у Христа двох природ, внесли
висновок про єдину божественну волю. Це поклало початок нової єресі – монофелітів.
Незважаючи на спробу імператорів силою добитися запровадження компромісної
версії монофелітів, вона не привела до зближення з монофізитами і внесла тільки напруження у
стосунках із західною церквою.

Тому у 680 р. у Константинополі було скликано VI Вселенський (V за католицьким відліком)

собор, який тривав мало не два роки. Відкритий монофеліт антіохійський патріарх Макарій був
осуджений.

Незабаром Східну церкву поглинуло іконоборство. Його ідеологи доводили, що Господь не

може бути ніким зображений і вимагали знсення ікон, статуй та мозаїк, а заодно і монастирів.
Імператор Лев ІІІ Ісавр (716-741) підтримав іконоборців, але й спрямував їх енергію проти
монастирів, які володіли значними земелями. Патріарх
Герман (715-730), побоюючись імператора, зайняв невиразну позицію, але помісний собор 727 р.
встав на захист ікон та чернецтва. І тоді імператор у 730 р. едиктом заборонив шанування ікон та
змістив патріарха. Монастирі закривалися, їх землі отримували стратіоти, а чернь громила храми,
викидаючи ікони та статуї. Монахи втікали в далекі окраїни або на захід, де ідеї іконоборства не
отримали підтримки. Між константинопольською та римською церквами виростала глуха стіна.
Іконоборство породило ще одну єресь – павліканство (від апостола Павла), яке
намагалося сумістити ідеї маніхейства з іконоборчим православ’ям. Все це сильно віддалило східну і
західну церкви.

Коли ж, нарешті, на VII Вселенському соборі у Нікеї (останньому спільному соборі, який
визнають обидві церкви) у 787 р. було відновлено шанування ікон, виявилося, що віддаль між обома
церквами дуже значна. На заході було інше богослужіння, інша церковна мова, розвинулося вчення
про чистилище, доповнене тезами про накоплення благодаті праведниками (що привело згодом до
продажу індульгенцій – спеціальних грамот про відпущення гріхів за рахунок цієї благодаті),
нікейський символ був доповнений filioque („і від сина”), розвинулося шанування Богоматері та
святих подвижників, вчення про целібат навіть для білих кліриків. Крім того константинопольські та
інші східні патріархи повністю потрапили під владу імператора, тоді як папи в особі франкських
королів отримали надійних захисників, а, діставши землі Равенського екзархату і утворивши власний
лен навколо Риму, - можливість для проведення власної незалежної політики. Хоча в цілому церква
скрізь потребувала підтримки і захисту держави.
Видимість єдності церков ще зберігалася, хоча західна та східна церкви (остання повільно
заліковувала рани нанесені іконоборством) йшли своїм шляхом. Крім того папи, відчуваючи захист
франкських імператорів, вже мало рахувалися з постановами східних церков та її верхівкою.

Досить значним був конфлікт між константинопольськими патріархами Фотієм та Ігнатієм, а

потім і з римським папою Миколаєм І. В ході конфлікту у 869 р. було скликано і вважається
римською церквою VIII Вселенським собором. Проте, 879 р. було скликано новий собор
Константинополі, де Фотій був визнаний патріархом, рішення собору 869 р. були скасовані,
відкинено главенство римського престолу і зміну у символі віри.

Через останнє папські легати покинули собор, а кардинал Марін оголосив, що Рим припиняє
зносини з Фотієм. Папа Іоан ІІІ знову відлучив патріарха від церкви. Ще сподіваючись на
примирення церков, імператор Лев VI Мудрий (886-911) змусив Фотія покинути патріарший
престол.

Варто додати, що загальна релігійність була поверховою, у своїй масі люди зберігали наївну
віру в магію, демонологію і пов’язані з цим забобони та ритуали, звертаючись до останніх в хвилини
відчаю. В цей період церква ще слабо боролася з подібними проявами пережитків тисячолітнього
язичництва.

Остаточний розрив між обома церквами наступив на Константинопольському соборі 1054 р.,
але поступово церква все більше впливала на суспільну думку, поведінку всіх верств населення. В
цей період розрив між церквами здавався тимчасовим непорозумінням і не тільки загал, але й теологи
та ієрархи ще були готовими до діалогу.

57. Схизма 1054 р. Її причини та наслідки.(МАРЯНА

НЕСТЕРОВИЧ)
Схизма 1054 р. Її причини та наслідки
 Причини

Причини для розколу єдиної християнської церкви на Західну і Східну формувалися протягом всього
першого тисячоліття існування християнства. Приводом же став конфлікт першоієрархів двох
столиць – Риму і Константинополя.

В кінці ІV ст. Римська імперія розпалася на дві частини: Західну і Східну. На її уламках згодом
утворилися дві самостійні держави. Ці події призвели до того, що християнська церква на заході і
сході починає розвиватися кожна своїм шляхом. Формування причин схизми, як зазначають
дослідники, почалося ще в античний період і спричинене було відмінними історичними умовами в
яких знаходились ці держави.

Безпосередня причина розколу полягала в боротьбі римського папи та константинопольського

патріарха за владу над усією християнською церквою. Суттєву роль в загостренні відносин між
Римом і Константинополем відігравали політичні фактори – такі як відродження Римської імперії на
Заході і боротьба імперії і папства проти Візантії на пд. Італії в першій половині ХІ ст.

Разом з тим, між латинською і грецькою церквами виникли суперечки богословського характеру.
Східна церква дотримувалась Нікейсько-Константинопольсткого символу віри, а в Західній Церкві до
нього стали добавляти filioque (і від сина), стверджуючи таким чином, що святий дух походить не від
одного Бога-Отця, але і від Сина. В кінці VІІІ ст. це доповнення було прийняте у Франкській державі,
а на початку ХІ ст. ухвалене папством. Східна церква не визнавала і причащання прісним хлібом,
посту в суботу, заперечувала целібат (безшлюбність) і т. п. Були суперечності і щодо територіальної
сфери впливу обох церков.

Ще однією причиною було і різне становище церкви у Західній і Східній Римських імперіях.
Відсутність централізованої влади у Західній імперії сприяла посиленню ролі римських пап. У
Східній імперії патріарх підпорядковувався імператору, який був і главою церкви. Західна церква
була політично незалежнішою та централізованішою.

Отже, особливості історичного розвитку і функціонування Західної та Східної церков зумовили

відмінності в церковній догматиці, церковній організації, богослужінні. Тому розкол 1054 р. лише
організаційно оформив розбіжності, які століттями існували між християнськими церквами.

Розкол

Перше розділення викликане релігійно – догматичними розбіжностями, відносять до V століття.

Спочатку виникли розбіжності у ставленні до єресі монофізицтва, а згодом до монофеліцтва та
іконоборства.

Процес остаточного розколу тривав з середини ІХ до середини ХІ століття. У ІХ ст.. між патріархом
Фотієм та папою Миколаєм І спалахнув конфлікт, який розгортався на тлі боротьби за
константинопольський престол. Однак невдовзі сталось примирення.

Наступний і вже остаточний розрив стався в середині ХІ ст. Не залагодивши догматичних та

церковно – адміністративних суперечок, під час перебування у Візантії римських послів навесні –
влітку 1054 року представники Риму і Константинополя розірвали стосунки своїх церков і
обмінялись церковними прокляттями – анафемами. Речниками розділення з боку Константинополя
був патріарх Михаїл Керуарій, а з римського – папа Лев ІХ.

Наслідки

Розкол 1054 р. поклав початок окремому існуванню двох церков.З цього часу римська церква почала
називатися католицькою (від грецької "вселенський, всеохоплюючий"), а константинопольська та
олександрійська, антиохійська і єрусалимська, які підтримували її, ортодоксальними.
Римська церква, звільнившись від опіки візантійських імператорів, повела боротьбу за звільнення від
опіки імператорів Священної Римської імперії, яку розпочав папа Григорій VII боротьбою за
інвеституру. Цей папа був вихованцем абатства Клюні, ченці якого невдовзі організували цілу
конгрегацію. Конгрегація постановила підпорядкувати папі всі національні церкви і поставити
церковну владу вище світської. Практика показала, що західна церква, яка пішла шляхом реалізації
клюнійської програми, добилася повної незалежності і стала самостійною політичною силою, тоді як
східна(візантійська) церква все більше потрапляла в залежність від держави. В наступні періоди це
призвело і до своєрідного «переливання» - переходу лідерства в розвитку теології і релігії освіти зі
сходу на захід.

58. Ієрархічна структура Християнської церкви у Західній Європі

в період раннього середньовіччя.(ЕМІЛІЯ ШПИРКА)
В період раннього середньовіччя церква відігравала одну з основних ролей в суспільному житті.
Незважаючи на аріанство та несторіанство, що не сприяли консолідації ортодоксальної церкви вже в
9 ст. утворило свою ієрархію. Нижчою ланкою став провінційний клір – парафіяльні священики
(кюре) і настоятелі соборів (пробсти). Їхнє утримання було покладене на парафії,які вони
обслуговували. Королі і герцоги закладали монастирі – абатства ,очолювані абатами. Їм виділявся
окремий лен, таким чином вони мали повне земельне забезпечення. Такого ж забезпечення вимагали
єпископи та архієпископи (чого і добивалися в Священній Римській імперії єпископи Тріру, Кельну,
Майнцу, Страсбурга). Прикордонні єпископства окрім значних земельних володінь мали право
утримувати своїх міністеріалів та власне військо з лицарів-васалів. Уряд сприяв утворенню
церковних ленів. Плюсом було те, що вони не були спадковими, а відповідний сан завжди можна
було передати іншій особі (право інвеститури). Сильні правителі (Оттон 1, Генріх 4 і 5) втручалися у
роботу церковних соборах, намагаючись постулати церкви поставити собі на службу.
Князі церкви намагалися не віддавати своїх прав – впорядкування правил поставлення ієрархів
від римського папи до абатів, обґрунтування примату духовної влади над світською,власні
землеволодіння.
На чолі ортодоксальної церкви стояв римський папа,який окрім великих землеволодінь
(папська область навколо Риму) мав і великий вплив у світському середовищі. Інколи папське військо
могло протистояти військам імператорів. У період раннього середньовіччя папи поступово
зміцнювали свою владу, наочним прикладом є боротьба за інвеституру у Священній Римській
імперії,дії імператора Генріха 4 і папи Григорія 7.
Отже, в ранньому середньовіччі сформувалася ієрархічна структура ортодоксальної церкви,яка
великих змін не зазнала і дотепер. Всі представники володіли чи управляли від чийогось імені
великими маєтками,що посилювало їхню роль у суспільстві.

59. Русько-скандинавські стосунки.(АНТОН ДЯЧЕНКО)

На сьогоднішній день питання русько-скандинавських стосунків залишається дискусійним. В науці
існує декілька точок зору на дану проблему. Прихильники т. зв. «норманської» теорії вважають, що
русько-скандинавські стосунки були визначальним фактором для створення держави у східних
слов’ян і в якості доказів наводять такі факти, як те, що саме слово «Русь» походить від шведської
назви «Ruotsi»; також те, що «Повість минулих літ» включає Русь до заморських варязьких народів,
до яких належали шведи та нормани. Ще одним аргументом «норманістів» є те, що більшість імен
руських послів у договорах з Візантією скандинавського походження. Започаткував норманську
теорію Ф.Мюллер. Її підтримали Байєр та Шльоцер.
 Інша точка зору на дану проблему представлена «антинорманістами», які заперечують аргументи
своїх опонентів і вважають, що Руська держава була заснована саме слов’янами. Спростовуючи
аргументи «норманістів», вони зазначають, що у скандинавів ніколи не було племені, яке би носило
назву «Русь», відповідно, зараховувати Русь до варязьких народів безглуздо; щодо скандинавських
імен, які фігурують у договорах з Візантією, то існує думка, що нормани були лише послами,
представниками київських князів і мали повноваження для укладання угод; також «антинорманісти»
у своїх аргументах посилаються на арабського автора Ібн Хурдадібега, який зазначав, що Rus – це
плем’я слов’ян. Прихильниками такої версії автохтонного походження руської держави були такі
відомі українські наковці, як В.Антонович та М.Грушевський. На сьогоднішній день найвідомішими
антинорманістами є українські історики П.Толочко, Б.Рибаков, Греков та інші.

Безумовно, що варяги здійснили певний вплив на формування та розвиток руської держави.

Відомо, що руські князі від X і протягом XI ст.. набирали собі військові дружини саме зі скандинавів.
Існували навіть цілі військові поселення варязьких найманців. Наприклад, князь Ігор наймав варягів
для посилення свого війська у війні з Візантією; Володимир Великий – для боротьби із Ярополком, а
Ярослав Мудрий – із братом Святополком. Про останнього згадується в «Егмунтовій сазі», коли
князь у 1015 році наймав загін варягів, мав «пожалувати їм дім,…не відмовляти в жодному добрі зі
своїх кращих запасів, а також відпускати на кожного воїна по унції срібла; коли ж варягам
доведеться сидіти без діла, то їм належить жалувати менше добра».

Крім військового, існував також економічний аспект у русько-скандинавських стосунках. Відомо, що

на території Русі проходив знаменитий торговий шлях «із варяг у греки», яким проходили
скандинавські купці для реалізації своїх товарів у Русі та Візантії. Вони везли переважно зброю,
янтар, прикраси (фібули, намиста і т.д.). З Русі також поступали товари до скандинавських країн. Про
це свідчать дані археологічних досліджень, які висвітлюють особливості цих торговельних відносин
у IX – XI ст.. Зокрема, серед знахідок – срібники Володимира і Ярослава, шкіряні сумки, деякі види
давньоруського озброєння та кінського спорядження, жіночі прикраси (намиста), а також дорогі
тканини.

Ще одним свідченням близьких стосунків між Руссю та скандинавськими країнами є династичні

зв’язки. Є версія, що чотири дружини Володимира Великого були скандинавського походження.
Князь Ярослав Мудрий був одружений з Інгігердою – дочкою шведського короля Олафа; крім того
Ярослав видав одну зі своїх дочок за варязького принца і майбутнього короля Гаральда.

Як зазначає дослідник П.Толочко, у відносинах Рузі зі скандинавськими країнами існувала певна

паритетність; - «Південна Скандинавія і Русь знаходились приблизно на одному соціальному та
історико-культурному рівні розвитку». Тому, відповідно, ніяких значних запозичень Русь не зробила
від своїх північних сусідів; і варяги не мали глобального, визначального впливу на Русь. Ця теза
також виголошена П.Толочком: «Культура Скандинавії для Русі не була соціально престижною, а
тому не могла отримати якогось помітного розвитку. Практично жодна з категорій ремісничих
виробів, які були занесені на Русь скандинавами, не стала прикладом для наслідування руських
майстрів».

Як підсумок, П.Толочко говорить, що «ані писемні, ані археологічні джерела не дають підстав
розглядати варягів як силу, яка здійснювала значний вплив на хід суспільно-політичного та
соціально-економічного розвитку східних слов’ян».

Сучасна наука визнає той факт, що нормани протягом IX – XI ст. відіграли на Русі активну
політичну роль.
 60. Держава норманів у Південній Італії в ХІ ст.(ВОЛОДЯ
БОЙКО)
На півдні Італії лежав багатий острів Сицилія, наповнений давніми портовими романізованими колись
грекомовними містами. Варварські завоювання практично не змінили нічого на цьому острові. Візантія
відновила повною мірою давнє римське право. У 827 р. островом оволоділи араби. Частина помість у
Сицилії перейшли у володіння фіску, решта були роздані під вакуфи (своєрідні феоди із зобов’язанням
військової служби). Населення, особливо те, що піддалося арабизації і прийняло іслам, поповнило міста,
які прилучилися не так до торгівлі як до піратства. Візантія утримала володіння на материку, що прилягали
до Сицилії як важливі центри торгівлі з Італією та можливі бази для її відвоювання. Тут стояли візантійські
гарнізони, підтримувалися постійні зв’язки з митрополією. Візантія не полишала спроб повністю відновити
своє панування в цьому регіоні. Але регіон мусив виживати і попри сусідство з піратською Сицилією, яка
підривала місцеву торгівлю, організувалася торгівля з самою Сицилією, яка була більш безпечною, хоча і
менш прибутковою. Від лангобардського герцогства Беневент відділилися незалежні маркграфства
Салерно і Капуя. Арабська присутність на Сицилії заваджала всім. З піратства араби перейшли до
контролю над торгівлею в центрі Середземномор’я, усуваючи конкурентів старим перевіреним способом.

Вікінги, які у складі т.з. „постійного руського корпусу”, брали участь у численних спробах Візантії вибити
арабів з Сицилії, давно звернули увагу на цей острів. З 1016 р. Південна Італія стала предметом
зацікавлення і вікінгів з Нормандії. Два потоки північних розбійників з’єдналися. На цей раз вони
отримали підтримку. Імперія, яка також включилася у відвоювання Південної Італії, після перших поразок
зрозуміла, що без сильного флоту воювати з арабами важко. А вікінги були найсильнішими моряками
Європи. У 1027 р. за згодою імператора Конрада ІІ нормани заснували на острові перше поселення Аверса,
яке невдовзі стало центром новоствореного графства. Норманів очолювали десять синів Танкреда
Готвільського, під проводом яких норманські загони поступово стали опановувати не лише острів, але й
прилегле побережжя материку. Старший син Танкреда, Вільгельм, у 1042 р. став графом Апулії, четвертий
син - знаменитий Роберт Гвіскар (Гвіскард тобто Аскольд) – взяттям Барі (1071) завершив завоювання
візантійських володінь у Південній Італії. Роберт І Гвіскар (1059-1085) прийняв титул герцога Калабрії.
Наймолодший Рожер у 1061 р. розпочав відвоювання Сицилії і через 30 років з арабським пануванням на
острові було закінчено. Араби переважно залишилися у містах, визнавши владу норманнів. Граф Рожер
(1061-1101) утиримав у своїх руках Сицилію, формально визнавши зверхність старшого брата Роберта
Гвіскара та його наступника Рожера (1085-1111), який прийняв титул герцога Апулії, Калабрії і Сицилії.
Старший син Роберта Гвіскара Боемунд отримав Тарент і став одним з героїв Першого хрестового походу.
Апулійському Рожеру успадкував бездітний Вільгельм ІІ (1111-1127), сицилійському, по смерті старшого
брата Симона (1101-1105), – Рожер ІІ (1105-1154), який у 1130 р. був проголошений папою Анаклетом ІІ
королем Сицилії, Калабрії і Капуї. Так виникло королівство Обох Сицилій (після здобуття Неаполя), як лен
папи і його опора у боротьбі з імператорами. Адмірал Рожера, Георгій Антиохійський, завоював Махдію в
Африці (Іфрикії), в результаті чого Рожер отримав неофіційний титул «Короля Африки». Флот Рожера
завдав також декількох суттєвих поразок Візантії, зробивши Сицилію майже на сто років провідною
морською державою у Середземномор’ї.

Володіння норманів більше нагадували пізніші централізовані монархії ніж феодальні королівства. Міста,
завдяки торгівлі, стрімко зростали. Але вони знаходилися під контролем королівських та герцогських
чиновників. Управління цими герцогствами та королівством було доволі еклектичне, але ближче до
візантійського. Місцеві барони, подібно до бояр на Русі, повністю залежали від своїх сюзеренів, жили за
рахунок своїх бенефіцій та віськової здобичі. Скарбниця ж королів та герцогів наповнювалася за рахунок
міст. У королівстві діяло одночасно лангобардське,візантійське,арабське та норманське право. Для
державної документації використовувались арабське,грецька і латинська мови. Торгові
міста(Амальфі,Салерно,Барі) розквітали.У той же час давнє лангобардське герцогство Беневент зійшло з
політичної арени,у 1077 р. нормани оволоділи і спустошили все герцогство, пощадивши тільки місто
Беневент з округою. Це місто між гирлами рік Сабато і Калоре, центр архієпископії, заснованої у 969 р.,
славилося золотими та срібними виробами, обробкою шкіри та виготовленням пергамента. Місто завжди
вело також значну торгівлю зерном. До кінця ХІ ст. південь Італії складався переважно з володінь
норманських герцогів та графів, які пізніше ввійшли до складу королівства Обох Сицилій. Візантія ще
чіплялася за окремі порти.

Син і спадкоємець Рожера, Вільгельм I Злий, названий так за придушення заколотів баронів, яким,
можливо, співчували автори часописів, помер 1166 року, лишивши на троні малолітнього сина. Було
введено регентство, країну охопив розбрат, що ледь не загубив династію і тривав до початку самостійного
правління юного короля Вільгельма II Доброго, подальше царювання якого було відзначено миром і
благополуччям. Коли він помер 1189 року, спадкоємців не лишилось, і королівство знову занурилось у
хаос.

У 1190 році трон захопив Танкред з Лечче, потім повстав родич останнього Рожер ді Андрія, а потім
втрутився німецький імператор Генріх VI Гогенштауфен, одружений з Констанцією Норманською, дочкою
Рожера II. Перемогли Генріх VI і Констанція, й королівство 1194 року перейшло до німецьких імператорів
з династії Гогенштауфенів.

61. Епоха «лінивих королів» (639-751): особливості і політичні

наслідки.(ЛЯНА ВОЙТОВИЧ)

Ледачі королі Ч прізвисько франкських королів з династії Меровінгів в 640Ч

751 рр.., Що правили лише номінально (реальна влада Ч у майордомов). При них
Франкська держава розділилося на декілька частин, в кожній з них був свій
король, а реальна влада належала майордомом. Останній з ледачих королів
Ч Хільдерік III Ч був позбавлений влади в 751 р. майордомом Пипином Коротким
(див. Каролінги).

Меровінги отримали прізвисько "лінивих королів". Насправді вони не були

так вже ліниві, просто в епоху панувала навіть серед знаті повної неграмотності
вони читали книги, причому написані не тільки на латині і на грецькому, але і на
арамейською і на івриті. Накладенням рук, як колись їх предок Ісус, вони лікували
від прокази, вони створили на півдні нинішньої Франції, в Провансі, ще одне
королівство, Благословенну Септіманію, країну священиків і вчених, де з поваги
до Старого Заповіту іврит став навіть державною мовою. Вони уподібнювали себе
Мелхиседек - біблійним царям-первосвящеників і справи духовні вважали своїм
основним заняттям. Називали ж вони себе деспозінамі, що означає "від Господа".

Країною ж правили майордоми. Величезне королівство було розділене на

чотири майордомата, і майордоми вершили суд, збирали податі, командували
арміями, тобто в уявленні лицарства займалися істинним
справою. Найвпливовішим став Аквітанський майордомат, особливо після того, як
в 732 році майордом Карл на прізвисько Мартелл (Молот Божий) у битві при
Пуатьє розбив арабів і зупинив їх просування в Європу. З середини VII ст., в епоху так
званих ледачих королів, знати вжебезпосередньо бере кермо влади в свої руки, усуваючи короля.
Спочатку це робиться за рахунок все більшого посилення ролі і значенняпосади майордома, а потім шляхом

прямого зміщення короля. Яскравим прикладомцьому може служити сама зміна королівської династії у франків.

Ще у VII ст.своєю могутністю, земельним багатством став виділятися рід майордомов

Піпінідов. Один з них, Карл Мартелл, фактично вже правив країною.

Завдяки проведеним реформам йому вдалося на певний час зміцнитиєдність франкського держави, переживав

тривалий періодполітичної дестабілізації, розчленування. Син і наступник Карла Мартелла, небажаючи навіть

формально визнавати короля.

62. Франко-німецька боротьба за Лотарингію у ІХ-ХІ ст.(ІРА

АНТОНИШИН)
Франко-німецька боротьба за Лотарингію в 9-11ст.
Територію,яку отримав після Верденського поділу Лотар- Лотарингію(від витоків Рейну та
Шельди до гирла Рейну),де на сх.. територіях проживало германське , а на зх..-романське
населення,швидко стала спірною територією між Сх.-Франкським та Зх.-Франкським
королівствами.Імператор Лотар (843-855)- найбільше потерпав від набігів норманів,і не втручався у
справи своїх братів. Незадовго до смерті розділив свої володіння між 3 синами: старшому
Людовикові 2 (855-875) дісталася Італія і імператорський титул,сер. Лотарю2 – землі від Фрісландії
до Аахена і власне Лотарингія,Карлові-Прованс і Бургундія. Вже у 858 за при рейнські землі
спалахнула війна між Людовиком Німецьким та Карлом Лисим. Рейнський архієпископ Гінкмар
підтримав Карла Лисого у зазіханнях на спадщину Лотаря,не визнаючи прав його сина Лотаря.9
вересня Карл Лисий у Меці коронувався як король Лотарингії.У серпні 870 між Зх.-Франкським І
Сх.-Франкським королівствами була укладена угода у Мерсені за рахунок поділу володінь
племінників. Карл Лисий відмовився від Меца і Аахена,але отримав
Льєж,Верден,Туль ,Безансон,Ліон,Вєнн і весь правий берег Рони. Кордони між двома королівствами
встановилися по ріках Рони Сона,Шельда і Маас. У 875 році помер Людовік 2 ,не залишивши
спадкоємців,наступного року помер і Людовік Німецький.Карл Лисий відразу оголосив себе
наступником короля Людовіка і здійснив спробу захопоти землі Сх.-Франкського королівства. Але у
876 в битві біля м.Андернаха зазнав поразки від Людовіка 3,і це закріпило Лотарингію за Сх.-
Франкським корол.У 911 помер Людовік Дитина (899-911)- останній представник династії Каролінгів
у Сх.-Франкському королівстві.Король Зх.-Франкського королівства – Карл 3 Простакуватий відразу
заявив про свої претензії на німецьку спадщину. Скориставшись невизначеністю політичної
ситуації ,Карл 3 у грудні 911захопив Лотарингію.Німецькі герцоги обрали королем франконського
герцога Конрада 1 (912-918),він відразу розпочав війну за повернення Лотарингії і зумів відвоювати
лише її пн..-сх. частину- Ельзас. Дальшій боротьбі завадила усобиця в Німецькому
королівстві.Конрад зазнав поразки від військ саксонського герцога Генріха Людольфінга і
добровільно передав йому символи королівської влади. Вже у 925 Генріх 1 вдалося повернути
територію Лотарингії. В 935 р. було підписано угоду з Францією та Бургундією, за умовами якої
Західно-Франкське королівство відмовлялося від претензій на Лотарингію.
В 953 р. брат Оттона І – Бруно, будучи архієпископом Кельнським, отримав герцогство
Лотарингію. Бруно I Великий (ок.925-965) управляв Лотарингією до самої смерті. Столицею
герцогства він зробив Кельн. Бруно вдалося, після тривалої боротьби, перемогти Конрада Рудого і
надовго повернути спокій країні.Але на Лотарингію висував претензії Реньє III. При цьому Бруно
після смерті герцога Гуго Великого в 956 році був фактичним регентом Франції до самої своєї смерті,
а король Франції Лотар, розглядав Лотарингію як свою спадщину(Лотар був сином вдови герцога
Гізельберта, Герберга, сестри Бруно, яка після загибелі Гізельберта вийшла заміж за короля Франції
Людовіка IV Заморського). Але 959 році король Лотар відмовився від своїх прав на Лотарингію.
Незабаром спалахнув заколот Лотаринзької знаті, невдоволеної політикою Бруно. Бруно розділив
герцогство на дві частини: Верхню Лотарингію і Нижню Лотарингію. На чолі кожного герцогства
Бруно поставив заступника з титулом «віце-герцог». Віце-герцогом Верхньої Лотарингії став граф
Бара і Меца Фрідріх (Феррі) I (бл.942 — 984), одружений на дочці Гуго Великого, племінниці Бруно.
Герцогом Нижньої Лотарингії став граф Геннегау Готфрід. Лише герцогу Нижньої Лотарингії Гозело
I (967—1044), ненадовго вдалося об'єднати Лотарингію. Після смерті Гозело в 1044 році імператор
Генріх III знову розділив герцогство між його двома синами. Верхня Лотарингія дісталася Готфріду II
Бородатому (пом. 1069), Нижня Лотарингія — Гозело II (бл. 1008 — 1046). Цей розділ викликав
велике повстання Лотаринзькою знаті. До повстання приєднався і Готфрід Бородатий, який прагнув
об'єднати Лотарингію під своєю владою. На те, щоб придушити повстання, в імператора Генріха
пішло 2 роки. Незабаром вдалося укласти мир. Але Готфрід був усунутий . На його місце був
призначений граф Меца Адальберт Ельзаський (бл. 1000—1048). У 1048 р імператор віддав Верхню
Лотарингію Герхарду Ельзаському, родоначальнику Лотаринзького дому, прямі представники якого
володіли Лотарингією до 1431р.

63. Каролінзьке відродження.(АНТОН ДЯЧЕНКО)

За часів Карла Великого відбулося певне піднесення культури, назване «Каролінгським
відродженням». Сам Карл мав добру, як на той час, освіту: знав грецьку і латинську мови, полюбляв
читати книжки, а от писати так і не навчився. Він запрошував до себе і залучав до управління
державою вчених, письменників, поетів, астрономів з усієї Європи. Зокрема Павла Диякона, Павліна
Аквілейського та інших. Вони створили 794 року при дворі імператора гурток «Академія» — на
взірець філософської школи грецького філософа Платона, — де у присутності Карла читали твори
античних філософів і церковних богословів, складали вірші, вільно обмінювалися думками,
сперечалися. Головою гуртка був Алкоїн.

У 787 та 789 роках були видані капітулярії про необхідність започаткування монастирських і
приходських шкіл. Навчання в таких школах мало тривати близько трьох років і передбачало
ознайомлення учнів з азами читання та письма, зокрема вивчались молитви. Однак повністю цей
проект не вдалось реалізувати через брак достатньої кількості вчителів. Зі шкіл, заснованих Карлом
при єпископствах, згодом виникли середньовічні університети. Школа, в якій готували людей до
управління державою, існувала і при дворі.

Карл Великий цікавився історією. За його наказом збирались і переписувалися давні римські та
грецькі рукописи. Він доручив записувати щорічно всі події, що відбувались у державі. Ці записи
згодом назвали аналами (від лат. annus—рік).

Одним із сучасників Карла Великого був Ейнгард, який написав його життєпис. Ейнгард був
учасником «Академії». Особливістю його праць є те, що він застосовував до описуваних подій
критичний підхід і намагався писати правду.

В імперії будувалися кам'яні палаци й собори, прокладалися нові шляхи. Карл Великий започаткував
грандіозний проект будівництва каналу між Рейном і Дунаєм, що мав з'єднати Північне море з
Чорним (проект за тих часів так і не було здійснено).

64. Оттонівське відродження.(ЮЛЯ МЕДВЕДЄВА)

Після занепаду імперії Карла Великого і його нащадків, у зв’язку з виникненням нових центрів
культурного та політичного життя у Франції з одного боку і в Германії з іншого, культурні традиції,
так високо підняті інтелектуалами Карлової Академії і їх учнями, продовжили жити новим життям.
В Германії період культурного підйому був пов’язаний з правлінням так званої Саксонської династії
– Оттонів. При дворі Оттона І відродилась Академія, де збирались найосвіченіші люди свого часу.
Тут розвивалась літературна діяльність, переписувались рукописи, робилися спроби розповсюдження
знань класичної латини та римської літератури. При дворі та деяких монастирях виникали школи. За
Оттона І багато іноземців було запрошено до німецького двору. Декілька раз приїжджав з Італії
єпископ Кремони Ліутпранд, дипломат та історик, який пізніше написав панегіричний твір «Historia
Ottonis». Твір цей складається з 22 глав і описує правління Оттона І з 960 до 964 року, а також
подробиці його другого походу в Італію. Серед місцевих інтелектуалів особливо виділявся вчений
монах Герберт – один з найосвіченіших людей свого часу. Він залишив ряд математичних,
філософських, літературних та історичних творів, був вчителем Оттона ІІІ, архієпископом. В 999 р.
імператор звів Герберта на папський престол під іменем Сільвестра ІІ. В цю епоху були створені
важливі для історії Х ст. літописи, в саксонські міста переносилась культура старих римських міст по
Рейну і Дунаю. Були перекладені німецькою мовою псалми та книга Йова. Монах Корвейського
монастиря Відукінд написав «Саксонську історію» в трьох книгах, в якій намагаючись прославити
подвиги саксів та їх королів, викладає на основі старих саг, пісень, переказів, античних та
середньовічних джерел історію саксів та королів Саксонської династії. Події в «Саксонській історії»
доведені до 967 року. Серед основних осередків літературного життя відзначився Гандерсгеймський
монастир, монахині якого читали не тільки житія святих, але й літературу римського спадку –
Вергілія, Теренція тощо. Серед них особливо відзначилась Хротствіта, про яку буде йтись пізніше. В
Мерзенбурзі Титмар, єпископ Мерзенбурзький, написав латинською мовою хроніку свого
єпископства, що охоплює період з правління Генріха І до 1018 року (найбільш докладно вона описує
періоди правління Оттона ІІІ і Генріха ІІ). Цікаво те, що ця хроніка також є важливим історичним
джерелом у тому, що стосується германо-слов’янських відносин, вона містить відомості в тому числі
і з історії Русі, деякі з описаних подій скоріш за все почерпнуті Титмаром у очевидців подій.
До творів цього часу належить і анонімна «Пісня про Оттона». Ця кантика написана сміливо, врозріз
традиції вченої латинської поеми, яка була створена поетами Карлової Академії та Ермольдом. Вона
розповідає про те, як воїни Оттона розгромили на Лехському полі мадярські полчища. Кантика
написана своєрідним коротким віршем, з тенденцією до алітерації, що потім стане типовим для
германських епічних пам’яток.Що стосується інших сторін розвитку культури, то будувались
прекрасні нові храми та монастирі. Покращувалось землеробство, розвинулась промисловість та
міське життя. Освіта розповсюджувалась не лише серед кліриків, а й серед мирян, до того ж його
могли отримати не тільки чоловіки, а й жінки. Багато шляхетних дам говорили і читали латиною і
славились своєю вченістю. При Оттоні ІІ, одруженому на грецькій принцесі Феофано, посилився
візантійський вплив. Особливу пишність і витонченість набрав побут королівського двору і феодалів.
Для Оттонівського відродження також характерне посилення культурних зв’язків з Візантією. Це
особливо вплинуло на книжкову справу, викликавши розквіт книжкової мініатюрі стики, основним
центром котрих став монастир Райхенау.
Серед літературних діячів оттонівського відродження варто відмітити Хротсвіту Гандерсгеймську
(пр. 935 – 1002) – поетесу-монахиню, яка прославилась своїми повчальними комедіями.
Свідоцтв про життя Хротствіти збереглось дуже небагато. Відомо, що вона походила з
нижньосаксонського дворянського роду і в юному віці поступила в Гандерсгеймський монастир. Її
наставницею в обителі стала Герберга, племінниця Оттона І, пізніше – абатиса монастиря. Саме в цій
обителі протягом двадцяти років були створені всі твори Хротствіти – вісім легенд, шість драм і два
історичних епоса, один з яких прославляє діяння Оттона Великого,а другий розповідає про історію
Гандерсгеймського монастиря.

65. Військова справа у Західній Європі періоду раннього

середньовіччя..(ТАРАС МАРТИНЮК)

66. Європейська середньовічна культура V-ХІ ст.: освіта, наука,

література.(ХРИСТЯ ШВЕЦ)
Перші століття середньовіччя називали „темними віками” і навряд чи їх можна назвати сприятливими
для поступу культури. Проте саме в цей період відбувалося народження нової європейської
середньовічної культури, яка черпала свої початки з античної спадщини, культури варварів і
християнства. Перші результати такої взаємодії стали відчутними в період «Каролінгського
відродження». Так називали піднесення культури у Франкському королівстві за часів правління
Карла Великого і його найближчих наступників. Це був перший в історії середньовічної Європи
прояв глибокого і свідомого інтересу до античної культури і освіти. У той же час Кал Великий не
забував і про своє германське походження, наказав збирати германські старожитності і цікавився
стародавніми франкськими піснями.
Сам Карл мав добру, як на той час, освіту: знав грецьку і латинську мови, полюбляв читати книжки, а
от писати так до кінця життя й не навчився. Він запрошував до себе і залучав до управління
державою вчених з усієї Європи. Вони створили гурток при дворі імператора під назвою “Академія”
— на кшталт філософської школи грецького філософа Платона, — де читали, за присутності Карла,
твори античних філософів і церковних богословів, складали вірші, вільно обмінювалися думками з
різних тем, сперечалися.
За допомогою членів “Академії” Карл заснував при центрах єпископств школи, де готували освічених
людей для управління державою. Він видав указ про обов’язкове навчання всіх дітей вільних людей.
Організацією цих шкіл і написанням для них перших підручників зайнявся вірний соратник Карла
сакс Алкуін. Однак наказ не змогли виконати через брак достатньої кількості вчителів. Із шкіл,
заснованих Карлом при єпископствах, згодом виникли середньовічні університети. Школа, де
готували людей до управління державою, існувала і при дворі.
Карл Великий цікавився історією. За його наказом збирались і переписувалися давні римські та
грецькі рукописи. Він доручив записувати щорічно всі події, що відбувались у державі. Ці записи
отримали назвуаннали (від лат. annus — рік). За його наказами будувалися кам’яні палаци й собори,
прокладалися нові шляхи. Карл Великий започаткував грандіозний проект будівництва каналу між
Рейном і Дунаєм, що мав з’єднати Північне море з Чорним (проект так і не було здійснено за тих
часів).
Культурне піднесення мало свій вияв і у досить широкому будівництві. Було збудовано понад 300
палаців, соборів, церков і монастирів.
У своїй резиденції в Ахені Карл збудував величний двірцевий комплекс. У центрі знаходився
великий зал для прийомів, імператорські покої. Бічне крило комплексу, де розміщувалася школа,
бібліотека, архів, з`єднувало зал з капелою – двірцевою церквою. Церква, яка вціліла до теперішнього
часу, прикрашена скульптурами, колонами і мозаїками. Проте все це було вивезено з Італії –
відчувався дефіцит майстрів, які б все це могли зробити. Сучасники оцінювали капелу як „чудо
дивної і високої краси”. Вона була взірцем для наслідування.
„Каролінське відродження” виявилося нетривалим. Воно не створило якихось відомих шедеврів. Але
завдяки йому було збережено багато з античної спадщини і були закладені основи для розквіту у
майбутньому середньовічної європейської культури.
У наступні два століття (ІХ-Х ст.) у культурі знову спостерігався занепад і вони „замкнулася” за
стінами монастирів.
67. Мистецтво Західної Європи в період раннього середньовіччя.
(ХРИСТЯ ШВЕЦ)
Мистецтво раннього середньовіччя несе відбиток перехідності, в ньому змішані язичницькі та
християнські мотиви. З утратою античних досягнень головну роль отримало декоративно-ужиткове
мистецтво, а пізніше — архітектура.
Про формування певного художнього стилю можна говорити приблизно з 10 ст. Тоді вже виразно
проступала особливість середньовічного мистецтва — провідна роль у ньому належить архітектурі.
Саме вона відображає основні естетичні ідеї, диктує вигляд живопису, скульптури, є основою синтезу
мистецтв.
Стиль західноєвропейського мистецтва Х — XII ст. отримав назву «романський». Він виник у
монументальній кам'яній архітектурі, а в той час всі кам'яні споруди називалися римськими (Roma —
Рим), на відміну від варварських — дерев'яних. На формування нового стилю вплинули і рівень
будівельної техніки того часу (значний практичний досвід був накопичений, але складні інженерні
прийоми не використовувалися), і реалії політичного життя (провідна роль церкви, зміцнення
земельних володінь феодалів, безперервні війни).
Найхарактерніші для романського мистецтва типи споруд — замок (укріплене житло феодала) і храм,
також дуже міцний ззовні. Зразком планування романського храму стала римська базиліка (в
перекладі — «царський будинок») — величне прямокутне приміщення, розділене поперечними
опорами- колонами на декілька зал — нефів. Стіни були масивними, важкими, вузькі вікна
розташовувалися високо над землею. Дахи спочатку створювали з дерева, але часті пожежі
примусили перейти до будівництва кам'яних склепінь. Перекривати великі площі навчились не
одразу, тому зводили додаткові опорні стовпи. Характерна деталь — у зовнішньому вигляді будівлі
чітко проглядається його конструкція і внутрішній устрій. Приміщення прикрашали скульптурою
іфресками. Для романського живопису характерні дуже яскраві, контрастні кольори. У Європі в 11 в.
найбільшою вважалася церква Клюнійського абатства — резиденція ордена бенедиктинців на
півдні Франції. До наших днів вона не збереглася, оскільки була зруйнована в наполеонівські часи,
коли романські споруди зовсім не цінувалися. Але поземний план церкви Клюнійського абатства став
взірцем для споруд соборів у Франції, Іспанії, Німеччин.Усією Західною Європою живим
відгомоном середньовіччя залишаються лицарські замки, від одних збереглися тільки мальовничі
руїни, але чимало вистояло і залишилося майже незайманими. Спочатку замок був дерев'яною вежею
(донжон), розділеною на декілька поверхів-ярусів, оточеною земляним валом, огорожею і ровом.
Вибирали стратегічно важливі місця, що панували б в ландшафті — гору, скелю, край обриву, острів.
Коли перейшли до кам'яного будівництва, замки поступово перетворилися в складні оборонні
комплекси. Головний принцип їхнього устрою — створення низки перешкод для нападників. Через
рів, часто заповнений водою, до замку можна було дістатися лише через розвідний міст. Головним
укріпленням були декілька рядів зубчатих мурів з вежами. Обов'язково наподвір'ї замка
був колодязь або створювався великий запас води на випадок облоги. На окремому дворі будували
домівку для власника, церкву або каплицю, господарські приміщення, арсенал.
У XII—XV вв. зростання міст, комплекс нових явищ духовного життя, побутового устрою, технічний
прогрес призвели в художній сфері до виникнення нового стилю — готики. Готичний стиль
формується, як і романський, в архітектурі. Термін «готика» введено в епоху Відродження, вклавши в
нього дещо негативне відношення до варварської, як вважали, архітектури середніх віків (готи —
назва одного з варварських племен).

 Найяскравіші готичні пам'ятники — міські споруди: ратуші і, головне, собори. У ратуші

концентрувалася ділова, практична частина управління містом. Осереддям же всього суспільного
життя, безумовно, був собор. Крім основного призначення — проведення богослужіння — тут
 читалися лекції, проходили містерії — театралізовані вистави на біблійні сюжети, укладалися
особливо важливі договори. Собори будувалися на замовлення міських комун, які, як правило, не
жалкували на їх зведення грошей, оскільки собор був свого роду символом міста, уособленням
християнських чеснот мешканців. Собор бував настільки великим, що його не могло заповнити і все
населення міста. Готичний собор Парижської Богоматері панує навіть над сучасною столицею
Франції, перевершуючи величчю все побудоване пізніше. Будівництво могло тривати
десятиріччями, а те і сторіччями. Найзнаменитіший довгобуд — Кельнський собор, який заклали в
XII в., закінчували за старовинними кресленнями вже в XIX в.

Головна візуальна особливість готичної архітектури — спрямованість будівлі угору. Готичні собори
справляють відчуття легкості — при своїй запаморочливій висоті. Як досягається подібний ефект?
Основний технічний прийом готики — стрілчасті зведення. У романських будівлях кам'яне зведення
даху було напівкруглим і спиралося на стіни. Щоб витримати навантаження, стіни повинні були бути
масивними. В готичній споруді конструюється складний каркас з опорою прямо на підмурівок та
виносні опори. Таким чином, стіни дещо позбавляються несучого навантаження, звідси —
можливість зробити їх тонкими, насичувати прикрасами, робити великі і високі вікна. У готичних
соборах безліч вікон зі складними рамами, величезні вітражі, галереї, переходи, вежі, скульптури. По
зовнішньому вигляду абсолютно неможливо здогадатися, який внутрішній устрій будівлі. Кожний
з фасадів непохожий на інші. Наприклад, по фотографіях Собору Парижської Богоматері, зроблених з
різних сторін, можна і не здогадатися, що це одна і та ж будівля.
Кожний з соборів присвячувався якій-небудь основній темі: Паризький — Богоматері,
Шартрський — історії французького королівського роду. Прикраси соборів — рельєфи, скульптури,
фрески, вітражі — справжня енциклопедія середньовічного світогляду і середньовічного життя.
Наприклад, Шартрський собор прикрашають 9 тисяч скульптур. Химерно переплітаються тут
біблійні сюжети, античні образи, побутові сцени, язичницькі мотиви, фантастичні фігури. Можна
зустріти своєрідні карикатури в камені (один з рельєфів собору в місті Парма (Італія) — зображує
віслюка в одязі ченця, який читає проповідь вовкам). Бували найнесподіваніші рішення. На вежах
собору в місті Лан (Ена), Франція — стоять великі статуї биків — так міщани увічнили працю тварин
(перевезення будматеріалів на будівництві). Віктор Гюго писав: «Книга архітектури не належала
більше духовенству, релігії, Риму, але — уяві, поезії, народу… У цю епоху існує для думки, вираженої
в камені, привілей, зовсім подібний нашій свободі друку: це свобода архітектури».

68. Італійська політика німецьких королів та імператорів у Х-ХІ

ст.(ВІКА ПЕНЮК)
Церковна політика Оттона I знайшла своє логічне завершення в прагненні королівської влади
встановити контроль над папством, що стояли на чолі римо-католицької церкви. Підпорядкування
папства було тісно пов'язане з планами завоювання Італії та відродження якоїсь подоби імперії Карла
Великого. У цьому прагненні Оттона I підтримувало більшість німецьких феодалів, що бачили в
італійській політиці королівської влади зручний засіб для свого збагачення за рахунок грабунку
багатих італійських земель. Політично роздроблена Італія, не здатна об'єднатися для відсічі
завойовникам, переживало період занепаду папство, боротьба різних феодальних клік - все це
полегшувало Оттона виконання його планів. У 951 р. він здійснив перший похід в Італію, в результаті
якого була захоплена Ломбардія, а Оттон I прийняв титул короля лангобардів. Через 10 років,
скориставшись черговим загостренням боротьби між папою і італійськими феодалами, Оттон I
здійснює новий похід в Італію, який приніс йому здійснення його честолюбних задумів. У 962 р. папа
коронував Оттона I у Римі імператорською короною. Перед цим Оттон I за спеціальним договором
визнав претензії папи на світські володіння в Італії, але верховним сеньйором цих володінь
проголошувався імператор. Вводилася обов'язкова присяга папи імператорові, що й було виразом
підпорядкування папства імперії. Так в 962 р. виникла середньовічна «Римська» імперія на чолі з
німецьким королем (з кінця XII ст. Вона стала іменуватися Священною Римською імперією), що
претендувала на спадкоємність від імперії Карла Великого і навіть від Західної Римської імперії.
Вона включала крім Німеччини Північну і частина Середньої Італії, деякі слов'янські землі, а також
частину Південної та Південно-Східної Франції. У першій половині XI ст. до імперії було приєднано
Бургундське королівство (Арелат).

Створення німецькими королями нової імперії було реалізацією тих же універсалістських

тенденцій, які раніше привели до виникнення Каролінської монархії. Як і імперія Карла Великого,
вона була аморфним і в якійсь мірі штучним утворенням, але на відміну від неї нова імперія, постійно
видозмінюючись, проіснувала багато століть. На перших порах, в X - початку XI ст., Римська імперія
сприяла зміцненню центральної влади в Німеччині, тимчасовому згуртуванню її різних територій.
Однак пізніше, з кінця XI ст., Особливо ж у XII-XIII ст., Вона дедалі більше ставала перешкодою на
шляху формування централізованих держав і у Франції, і в слов'янських землях, і в Італії. Гальмувала
вона в ці сторіччя і централізацію в самій Німеччині. Імператорський титул та пов'язані з ним
універсальні претензії вели до розтрати сил німецької держави в італійських завойовницьких
походах, мало що давали німецькому народу.

Починаючи з Оттона I імператори більшу частину свого царювання проводили в Італії,

налагоджуючи відносини з папами, беручи участь в нескінченних чварах італійських феодалів і
марно намагаючись підкорити своїй владі цю багату країну. Майже постійна відсутність короля в
Німеччині, природно, було на руку великим німецьким феодалам, сприяло зростанню їх
самостійності, посиленню відцентрових сил в країні.

69. Культура мусульманської Іспанії VІІІ-ХІ ст.(ВАСЯ

ФЕДЕВИЧ)

+70. Участь Сіда Кампеадора у Реконкісті.(МАРЯНА ПАРТИКА)

У боротьбі в Реконкісті брав участь кастильський дворянин, що увійшов в героїчний епос, як СІД
КАМПЕАДОР («Поема про Сіда» складалась в 12 сті дійшла до нас в одному єдиному списку,
зробленому в кін. 15 ст). Організатор війни проти маврів.
«Сід» по арабськи означає «правитель, хазяїн». Компеадор –по іспанськи – воїн.
Історичнийпрототип Сіда – Родріго Діас, можновладний лицар, що був на службі у кастильського
короля Санчо 2, а після його смерті – Альфонсо 6, при якому став головнокомандуючим кастильської
армії. З 1080 – у вигнанні. Недоброзичливці звинуватили Сіда в тому, що він сховав частину здобутих
багатств від короля. Альфонс 6 скористався цим і в 1080 Сіда вигнали з Кастилії.
Родріго декілька років служив еміру Сарагоси, де став головним радником з внутрішньої політики і
виско цінувався еміром.
В 1087 Альфонсо призвав Сіда назад для участі в завойовницьких походах проти маврів. Той
погодився, але за умови, що частина завойованих земель достанеться особисто йому.
В 1094 – захопив Валенсію і став її правителем. (воював як з християнськими тиранами, так і з
мавританськими). Помер в 1106. (або помер в 1099 і похований в монастирі Сан Педро де Карденья).

71. Єретичні рухи у Європі ІV-ХІ ст.(АНДРІЙ ЛЕГЕДЗА)

Після останніх гонінь за Діоклетіана , християнство почало утверджуватися у багатьох державах . У
325 на І Вселенському соборі в Нікеї було вироблено Символ Віри та утверджено церковну
організацію.

Арій(256-336) – александрійський пресвітер , який вчив , що єдиносутність Бога-Отця і Бога-Сина є

хибною , що Бог-Син є творінням Бога-Отця , а отже є нижчим . Цю ідею підтримало багато солдатів
імперії на чолі із імператором , а також багато варварських народів . Проте у боротьбі із
(православними) патріархом александрійським Афанасієм , та міррлікійським єпископом Миколаєм ,
Арій зазнає поразки на соборі , а його вчення – засуджене . Окремі імператори все ж вважали
аріанство – рівноправною релігією на рівні із ортодоксальною (Валентиніан ІІІ)

Несторіани . У 428-431 константинопольську кафедру займав патріарх Несторій, який пішов ще далі
за Арія . Він вважав Христа не Богом-Сином , а людиною, яка через втілення св.Духа стала месією, а
його страждання на хресті не мали відношення до Бога. Матір Ісуса не була Богородицею ,бо
породила не предвічного Бога , а людину . Несторія підтримав константинопольський клір та
антіохійський патріарх Іоанн. Проти них виступив александрійський патріарх Кирило, єрусалимський
патріарх Ювеналій та папа Целестин . На ІІІ Вселенському соборі , який зібрався у 431 у Ефесі було
засуджено несторіанство. Сирійська церква ж пішла за Несторієм , місіонери якої дійшли аж до Індії
та Китаю, несторіанство стало в деяких країнах державною релігією . На цьому ж соборі було
засуджено пелагіянство , яке запровадив чернець Пелагій , стверджуючи , що кожна людина має
вільну волю та творячи добро , може досягнути внутрішнього самовдосконалення і отримати
спасіння душі .

Монофізити – походили із александрійської церкви – навчали , що у Христа лише одна природа –

божественна, а не подвійна . І те , що на хресті страждав не богочоловік, а сам Бог . У 451 в
Халдиконі було зібрано IV Вселенський собор . Собор прийняв рішення , згідно з яким «Христос –
Бог, але він і людина, перебуває у двох єствах, незмінно і нероздільно». Монофізити ж не визнали
цього , за ними пішли єгипетська, ефіопська та вірменська григоріанські церкви . Єдина вселенська
християнська церква розділилася на ортодоксів , несторіан та монофізитів .У 553р. за Юстиніана І
було скликано V Вселенський собор у Константинополі , де було зачуджено всіх засновників єрисей і
самі течії, навіть посмертно . Ще однією єрессю – було монофеліти , які , визнаючи наявність у
Христа двох природ , внесли висновок про єдину божественну волю , що і поклало початок новій
єресі , яку започаткували монахи Сергій та Пірр. За Нікейський символ віри виступив теолог Максим
Ісповідник . На помісному Латеранському соборі у 649 ця єресь була засуджена .Але в 650 Максим
був викликаний до Константинополя , де був ув’язнений у монастирській тюрмі у Лазіці , де і був
замучений , також було ув’язнено папу Мартина І , равенським екзархом , сметрну кару якого було
змінено на заслання у Крим .Але вже 680 на VІ Вселенському соборі ця єресь була засуджена .

Несторіанство та монофізицтво мало зачіпило Західну Європу , проте і тут боротьба була
бурхливою . Лиш з VІ франки і германці відійшли від аріанства . Лиш папа Григорій І розпочав
політику зміцнення римської церкви, утверджуючи її в Європі .

72. Імперія франків за часів правління Людовика

Благочестивого.(АНДРІЙ ЛЕГЕДЗА)
ІмперіяфранківзачасівправлінняЛюдовикаБлагочестивого (814 -840)
Молодший син Карла Великого – Людвік , названий саркастично хроністами – «благодухим» . Мрія
про духовне життя , дотримуючись усіх канонів богопосвяченої особи , проте наполягання батька
змінили його плани . Часто вагався у рішеннях , тому радився із своїм оточенням – церковним .
Вплив кліру на вирішення державвних справ .Дарування церкві земель , відновлення та будівництво
нових храмів – 26,відновив чернецтво . В той час у короля не було великих коштів , позаяк Карл
подбав за спасіння душі , за рахунок державної скарбниці , віддавши майже усі кошти церкві та своїм
соратникам, яку вважав за свою . Тому у Людовіка Благочестивого залишилася важка
спадщина ,через пусту скарбницю, слабку торгівлю всередині держави та відсутністю тривалих та
стабільних господарських зв’язків між окремими районами держави. Септиманія , Аквітанія та
Прованс виділялися серед інших районів значним економічним розвитком. Не було сильної влади
короля , у першу чергу із управлінням знаттю . Щоб задобрити її , замість змусити її до покори –
дарував нові лени, чим посилював її роль, що поклало початок міжусобної боротьби, де були залучені
світські вельможі та єпископи, в майбутньому і було причиною розпаду імперії .У 817р. Людовік
провів розподіл імперії (Ordinatioimperii)між синами : Піпіном(Аквітанія, Гасконь та Іспанська
марка), Лотарем(більшість франкських земель та італійські володіння) та Людовиком(Баварія,
Алеманія, землі аварів та формально Чехія)– імператором мав стати Лотар . Однак згодом (823) у
Людовіка народився син Карл , якому він залишив Швабію . 829-833 – Людовік розробив і ввів новий
план успадкування , який нікого не влаштовував , і у 830-833 – відбулося ряд повстань синів і
декількох позбавлень трону , Людвік Благочестивий 1 лютого 839 в Метці повернув імператорський
титул , піднявши питання про розподіл імперії між синами , добавивши до володінь Карла Нейстрію,
Аквітанію, Септиманію, Іспанську марку та Бургундію. 26 червня 840 – помер . (Наступним кроком
стало підписання Верденського договору у 843 )

73. Внутрішня і зовнішня політика Вільгельма Завойовника.

(АНДРІЙ ЛЕГЕДЗА)
Щоб підкреслити законність успадкування англійського престолу , Вільгельм урочисто пообіцяв
дотримуватися «добрих законів короля Едуарда» , королівською грамотою було підтверджено
привілеї Лондона . Всі ліси та сьома частина орних земель стали королівською власністю .Король
надавав численні лени своїм баронам , проте слідкував , щоб вони були розкидані по різних
графствах, розуміючи всю небезпеку феодалізму . Тени (королівські дружинники) зберегли
здебільшого свої землі , проте стали васалами баронів . Згодом середні та дрібні тени могли
називатися лицарями . Проте англосакси не змирилися із норманським завоюванням , і вже у 1068-
1069 та 1071 на півночі Британії відбуваються повстання (останнє на чолі із шотландським королем -
Малкольм ІІІ)

Вільгельм розбивав ці повстання і забирав землі в учасників цих виступів . Йоркська долина –
осередок боротьби – був знищений . По Англії почали будувати замки норманського типу , так звані
«квадратики» , було збудовано замок Тауер . В графствах було уведено управління шерифів, які
призначалися королем і були в безпосередньому контролі від нього(збирали податки , підтримували
«Божий мир», заарештовували злочинців) . Великі графства ,створені Кнутом Великим, були
ліквідовані . У трьох містах були засновані палатинати (Честерський, Дургемський і Кентський), 2 з
яких були віддані духовним правителям , без права передавати це в спадщину .

Вільгельм намагався зберегти традіційні англ. Інститути влади , які б мали стримати процес
феодалізації . Було підсилено кругову поруку десятків та збережено суди сотень та графств. Було
також змінено єпископат англ. церкви, замінюючи також склад прелатів – норманами . Єпископи
складали королю ленну присягу . Також ніякий королівський васал не міг бути відлучений від церкви
без дозволу короля . Світська та церковна юрисдикції були чітко розділені , а постанови соборів
затверджував король. Стосунки з папою Григорієм VII були напружені , проте через певні проблеми
із нім. королем папа не став відлучати Вільгельма від церкви . Англосаксонське селянство почало
переходити на статус вілланів (особисто вільні селяни які орендували землю у феодала, і були йому
підсудні) Залишилися також фрігольдери (вільні землевласники) та сокмени – що становили
половину всього сільського населення – залишалися вільними та достатньо заможніми, чим були у
кращому становищі , ніж нас у Франції .

Було запроваджено закон проти браконьєрства , що забороняло полювання у королівських угіддях . У

1086 було здійснено перепис населення та земельних володінь з метою дізнатися які земельні
володіння належать королю , скільки васалів у барона , ск худоби у селян , ск самих селян і до яких
вони відносяться категорій , який прибуток дає помістя та ін. Цей перепис було здійснено
королівськими міністеріалами – ця книга переаису наз. «Книга Страшного суду» . На основі цього
перепису влада збирала поземельний податок(«данійські гроші») За даними цієї книги в той час
населення Англії = 1,55млн чол і 95% - селяни . У 1087 в Солсбері на заклик короля з’їхалося близько
1400 значних землевласників ,васали його та користуваі земель короля, які підтвердили свою
васальну залежність йому , та визнали право успадкування влади за одним із його синів (Роберт,
Вільгельм, Генріх) Вільгельм І Завойовник вів боротьбу проти баронів Нормандії , яких підтримували
французи . Об’їжджаючи захоплене місто Нант він випадково впав із сідла і розбився . Його
перевезли в Руан , де він 9 вересня 1087р. помер.

74. Експансія арабів у VІІ- VІІІ ст.(ДОВГИЙ ЮРА)

Експансія арабів у VII-VIIIст.

Прийняття ісламу об’єднало арабські племена в теократичну державу на чолі з халіфом-головою

правовірних,заступником пророка Мухаммеда.

Переставши воювати один проти одного арабські племена перекинули свої сили на завоювання
земель за межами Аравійського півострова.у другій половині VII-на поч.VIIIст.,араби завоювали весь
Магріб-візантійську Африку(суч.Туніс,Алжир,Марокко)

І вийшовши в 709р.на узбережжя Атлантичного океану.завойовані ними терторії перйли на

іслам.Розпочався період розквіту арабської цивілізації.активність,яку раніше араби проявляли в
битвах,була тепер спрямована на розвиток літератури науки,промисловості.

Одним з таких цетрів став Піренеський півострів де араби загоном в 500 чол.під командуванням Абу
Зура Таріка,слуги омейядівського еміра Муси, з’явились в710р на заклик вестготських вельмож
противників короля Родеріха.в 711р. був наступний похід що складався з 300арабів і 7000
береберів,під проводом беребера Таріка ібн Зіяда,під час цієї битви було вбито короля і отримана
перемога.наступного року на півострів висадилось основне військо і захопило вестготську столицю-
Толедо.

Населення покинуло столицю,араби стали володарями становища.частина знаті і духовенства стала

переходити на бік завойовників,напр.вдова Родеріха,одружилась з сином Муси.Граф Фортуній та
єпископ Севільї,не лише перейшли на бік завойовників а й зреклись віри.активну
допомогу,мусульманським військам надавали евреї,проти яких попередня влада здійснюваля постійні
репресії.

Араби захопили більшу частину півострова аж до гірського пасма,що проходить на захід від Толедо
до ріки Дуеро.

75. Внутрішня політика Карла Великого.(ЮЛЯ МЕДВЕДЄВА)

Внутрішня політика Карла.
"Найважливішою причиною всіх успіхів Карла Великого була підтримка, якої він
користувався у знаті . Карл продовжив роздачу бенефіцій, почесних посад, подарунків. Політична
система, створена при Карлі, основою якої було посилення васальних зв'язків, сприяла посиленню
знаті. Обов'язок васалів служити королю оформлялася договорами і клятвами вірності; присягу на
вірність повинні були давати і прості вільні, з 789 року складалися списки присягнули. Зборів знаті
були перенесені з березня на травень і називалися тепер "травневими полями". Бюрократичний зберіг
ті ж функції, що він мав при Меровингах, але його члени стали більш численними і більш освіченими
- хоч державні акти у переважній більшості були усними, писемність все більше заохочувалася;
взагалі, при Карлі грамотність досягла досить високого для того часу рівня. Існували письмові засоби
управління - капитулярии, що регламентували становище або в окремих районах, або в державі в
цілому [7]. Виконання державних указів на місцях контролювалося "Державними посланцями", які
час від часу направлялися для перевірки справ, ведених графами, які всередині ввіреній їм території
користувалися суверенної військової, судової та фіскальної владою. " Державні посланці
"мали право змінювати призначуваних графами посадових осіб, переглядати графські рішення,
керувати придушенням повстань. Про результати перевірки" посланці "повідомляли на" травневих
полях ". Так само, графи повинні були бути до короля і доповідатипро діяльність" посланців ".
У капитулярии Карла Великого 811 року говориться, що "бідняки скаржаться на позбавлення
їх власності, однаково скаржаться на єпископів, і на абатів, і на піклувальників, на графів і на їх
сотників". Селяни розорялися із-за церковної десятини, важких податків, високих судових штрафів .
Крім того, після проведеної Карлом військової реформи, четверо селян повинні були в складчину
виставляти одного воїна. Подібна практика була не тільки сама по собі руйнівна для селянства, але і
надовго відривала його від господарства, а так як Карлом Великим велася активна завойовницька
політика, то подібна військова практика була постійною. Розорилися селяни віддавали свої володіння
земельним магнатам в обмін на заступництво і захист, особливого поширення отримує почалася ще
за Меровингах практика передачі землі в прекарий - земельне володіння, яке магнат передавав
розорився селянинові за умови виконання певних повинностей: несення військової служби,
виконання панщини або виплати оброку - це сприяло посиленню земельних магнатів, самез цим
пов'язано те, що, як пише Ле Гофф, "З 811 року Карл Великий скаржився на те, що деякі
відмовляються від військової служби під тим приводом, що їх сеньйор не покликаний на неї і вони
повинні залишатися при ньому ". Ситуація погіршувалася і таким явищем, як імунітет, яка полягала в
тому, що магнат на належних йому територіях отримував права збору податків і податей,
користувався верховної судовою владою і був ватажком скликуваного на його території військового
ополчення. Не в силах перешкодити цьому процесу, держава легалізував його особливими
грамотами, згідно з якими іммунітетние землі виходили з підпорядкування графам. Подібна
практика, що одержала велике поширення при Каролингах, почалася, проте, ще за часів Меровингах.
До того ж, після судової реформи Карла Великого вільні селяни були позбавлені активної ролі в суді,
тому не могли перешкодити посиленню магнатів через державні судові органи. "Свобода цих людей
перестає розуміти повноправність". Нерідко вони об'єднувалися і піднімали заколоти, втім, це було
неефективно, і зупинити "наступ" магнатів вони не могли. Карл у багатьох своїх капитуляриях
наказував не допускати утиски селян, втім, це не справляло належного впливу [11]. Якщо говорити
про пов'язаної з описаними вище процесами економіці, то під час правління карла - з кінця VIII до
середини IX століття превалюючою була тенденція економічного підйому, про що
говорить існування у великих маєтках надлишку продукції, який реалізовувався на ринку,
підтвердженням чого є деяке відродження мали римські корені міст, в порівнянні з їх занепадом в
часи Пізньої Римської імперії. У кілька разів збільшується число монетних дворів, що спонукало
Карла обмежити право міст на карбування монети. Зростання грошової маси свідчить про великому
масштабі торгівлі

76. Західно-Франкське королівство періоду останніх Каролінгів.

(НАТАЛЯ ЗАХАРКВ)
Після Верденського договору 841 року,велика імперія розділилась на три частини одна з яких мала
дістатись Карлові – Аквітанія ,Фландрія ,Нейстрія , Іспанська марка , Аптимія . Утворене Західно-
франкське королівство заклало підвалини майбутньої Франції.
КАРЛ I ЛИСИЙ (843-877)- слабкий король,реальна влада належала йому на території басейну р.
Луари.,Бургундії , Аптимії. Аквітанська знать його не визнавала.
Опорні пункти його влади – Париж ,Орлеан , Реймс , Лан.
Король мав титул світського абата .Карл мав на меті відродити колишню імперію .У 843 в Кулені
було укладено договір з верхівкою церкви ,яка отримувала шану і багатства, а за королем
залишалось право призначати і усувати з посад.
847 рік- капітулярій про сеньйорів – встановлювався спадковий васалітет ,Карл втрачав право
стягувати поземельний податок.
875 рік- Карл прийняв титул імператора ,але не зміг втримати владу, і передав північно-аппенінські
землі герцогу Бозону.
У короля були проблеми з збором своїх васалів . К*єрсійський капітулярій (877року) за яким ,Карл
узаконив спадковість бенефіціїв ,які перетворились на на феод – безумовні земельні
володіння .Король підтвердив право синів васалів залишатися господарями бенефіції. Титули графів,
віконтів ставали спадковими.Саме поява феоду спадкового спричинила початок нового етапу
переходу феодального королівства і організації державної влади на основі васальних відносин .У
10-13 столітті з появою влади короля – сеньйора ,на зміну ранньофеодальної держави прийшла
сеньйоральна монархія.
У 877 році Карл помер у Павії.
ЛЮДОВІК II ЗАЇКА(877-879)- єдиний син Карла ,який вижив .Його наступники Людовік III і
Карломан поступово втратили контроль над землями за межами власного домену.
881 році – внук Карла Лисого КАРЛ II ТОВСТИЙ(884-887) коронувався імператорською
короною,і через три роки зміг об*єднати майже всю імперію , але без Провансу .У 886 році здобув
перемогу над норманами.888 році –помер Карл Товстий .
У цей рік було обрано королем «некаролінга» ЕДА ПАРИЗЬКОГО(888- 898), але його владу не
визнали знать Фландрії ,Пуатьє та Бретані. Тому противники Еда обирають королем внука Карла
Товстого – Карла III Простокуватого ,який незаконно відібрав абатства у графа Роберта.Щодо
політики Карла,то він зіткнувся з проблемою нападів норманів і в 911 році поступається
норманському конунгові Роллону узбережжям Нижньої Сени,де було засновано Нормандію.
Роберт був проголошений королем своїми прихильниками. Коли в 923 році він загинув ,корону
запропонували зятеві Роберта-Раулю, обов*язки якого зводились до гаранта миру.
Наступні Каролінги – Людовік IV Заморський ,Лотар,Людовік V Ледачий – були слабкими
правителями ,і вони мали відбивати регулярні напади норманів. Людовік Заморський володів лише
одним містом- Лан. Але згодом він відновив невеликий домен навколо Реймса і Лана.
Каролінги утримували постійне військо,тому збільшували податки і роздавали бенефіції,і намагались
тримати в покорі найбільш впливових васалів.
У 9-11 століттях процес феодалізації призвів до утворення складної структури: формально на
вершині структури перебував король,але багато герцогів вважало себе рівними королю і не
виконували жодних васальних обов*язків.На нижчих щаблях перебували феодали – лицарі.
Селяни перетворювались на сервів ,які перебували в залежності від пана. Віллани становили іншу
групу залежних . Вони особисто були вільними,але утримували землю феодала і платили таль*ю -
земельний податок.
ТЕРИТОРІАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ
На території Франції утворилось ряд феодальних володінь . Фландрія – одне з найпотужніших ленів
11 століття. Нормандія – розширила володіння до Бретані . Герцогство Бретань було самостійним
до 15 століття,населяли його кельти. По середній і нижній течії розташувались потужні графства -
Блуа, Турень, Анжу ,Пуату. На пд.. заході –Аквітанія, на пн.. сході від Тулузького графства- Овернь і
Бургундія ,на схід від Парижа – Шампань. Правителі цих володінь мало рахувались з королем і
провадили власну політику.

Таким чином ,зі смертю Людовіка Ледачого у 987 ,закінчується правління династії Каролінгів,які
намагались утримувати владу в своїх руках,і відбивати напади норманів.На історичну арену
піднімається нова сила-династія Капетингів.
77. Регіональні особливості Священної Римської імперії.
(НАТАЛЯ ЦИГАНИН)
УIII ст. внутрішнє життя імперії порушилося. Намісники у провінціях почали виходити з
підпорядкування і заявляти про свої права на імператорський престол. Армія перестала шанувати
закон: солдати скидали і призначали імператорів, почалися заворушення і розбрат.

Наприкінці III ст. імператор Діоклетпіан на певний час відновив єдність імперії і силу імператорської
влади. Він увів колегіальне керування імперією чотирма тетрархами — двома правителями і двома
співправителями. Це повинно було запобігти незаконному захопленню влади бунтівниками.
Діоклетіан поділив Римську державу на 100 нових невеликих провінцій, якими легше було керувати.
Але зростання армії чиновників вимагало збільшення державних витрат, що послабляло імперію.
У 305 р. Діоклетіан відійшов від влади і виїхав у провінційне місто. З його відходом боротьба за
імператорський престол спалахнула з новою силою.

В запеклій боротьбі тетрархів переміг Константин. Він став необмеженим правителем імперії, воля
якого була законом для усіх. При Константинові зросла чисельність армії, у ній поряд із римлянами
служили жителі багатьох провінцій — галли, германці, сирійці.
Становище колонів погіршилося: відтепер вони повинні були сплачувати, крім частини врожаю
власнику землі, ще й податок до імператорської скарбниці. Доведені до розпачу, колони розбігалися.
Аби перешкодити їх втечі, Константин видав указ, що забороняв їм залишати наділи, які вони
обробляли. Діти колонів повинні були залишатися там, де народилися, і обробляти землю батьків.

За часів Константина в усіх провінціях імперії було багато християн. Вони обирали собі керівників,
яких називали єпископами (у перекладі з грец. — «наглядач»).

Константин зрозумів, що християни не закликають до руйнування Римської держави. У 313 р. він

видав указ, який дозволяв їм будувати храми і відкрито молитися.
Незабаром єпископи зібралися разом і домовилися про створення єдиної для всієї імперії церкви—
організації християн. Керівники церкви визначили, які книги, написані про Ісуса та його вчення,
вважати священними. Ці книги, зібрані разом, і склали другу частину Біблії—Новий Заповіт.

Молодість Константина пройшла в Галлії і Британії. Рим він не любив і переніс столицю на схід, у
грецьке місто Візантій, що на березі протоки Босфор. Місто назвали Константинополем. 3330 р.
столицею Римської імперії був уже не Рим, а Константинополь.