Лекція № 15

Тема: Передскіфський період на території України

ПЛАН
1.Загальна характеристика предскіфського часу на теренах
України
2.Кіммерійська культура
З.Чорноліська культура
4.Археологічні культури Подністров’я, Полісся та Криму
Вступ
Наприкінці II тис. до н.е. тисячоліття практика насипання та
архітектурно-ужиткового оздоблення курганів набула розвитку й
витонченості. Особливо вдосконалювалася архітектоніка
поховальних камер всередині могил. Така специфіка все більшою
мірою стає характерною для племен білогрудівської, катакомбної
та зрубної культур. Їх функції часто поєднувалися з функціями
святилищ, ритуальні відправи яких відбувались на вершинних
майданчиках курганів.
Дати загальну характеристику ранньої залізної доби на
теренах України
1. Загальна характеристика предскіфського часу Україні.
Залізний вік – остання доба археологічної періодизації, яка
фактично продовжується до сьогодні. Відкритість верхньої межі
спричинила поділ цієї доби на два періоди – ранній залізний вік і
пізній. Перший охоплює час від IX ст. до н. е. по IV ст. н. е., другий
починається з V ст. Фактично поняттям пізній залізний вік в
археології не користуються. З падінням Римської імперії
завершується епоха стародавньої історії і розпочинається доба
середньовіччя. І з цього часу цілковитий пріоритет належить уже
історичній періодизації.
Визначальна роль певних спільнот в історії великих регіонів
спричинила розбіжності у внутрішній періодизації раннього
залізного віку. В Центральній та Західній Європі провідними
явищами виступають Гальштатська, Латенська та Римська доба.
Періоди раннього залізного віку Східної Європи названо за
кочовими народами, які змінювали тут один одного: кіммерійський
– IX – середина VII ст. до н. е.; скіфський – середина VII – початок
III ст. до н. е. і сарматський – кінець III ст. до н. е. – перша
половина IV ст. н. е. Назви періодів відбивають не лише гегемонію
певних кочівницьких об'єднань (вони належали до кола
Іраномовних народів), а й зміну матеріального комплексу,
поширення якого виходило за межі степової смуги – зони
мешкання кочовиків.
Провідними для відтворення стародавньої історії є
археологічні джерела. Вони зберігають свою цінність і для цієї
доби, оскільки представлені всіма різновидами пам'яток. Активне
накопичення цих джерел розпочалося з середини XIX ст. – з
розкопок курганів, а з кінця XIX ст. – і фунтових могильників та
поселень. На сьогодні досліджено тисячі пам'яток. Вони є основою
для розв'язання культурно-хронологічних, етногенетичних проблем
та відтворення різних сторін і аспектів життя давніх спільнот.
Слід зауважити, що з добою раннього заліза ми вступаємо у
писемний період нашої історії. Історія попереднього часу постає
перед нами ніби в анонімному вигляді, тепер вона набуває
персоніфікованого вигляду (з'являються імена народів, правителів,
богів), а перебіг подій – певної конкретики. Тому для відтворення
минулого відтепер мають залучатися не лише археологічні, а й
писемні джерела.
Писемні джерела можна поділити на дві групи: 1) античні –
грецьких і римських авторів і 2) східні – клинописні джерела для
кіммерійців та скіфів, китайські – для сарматів. Своєю чергою,
античні джерела включають два різновиди. Це, по-перше, твори
грецьких і римських поетів, письменників, учених та хроністів.
Першим ученим, який поставив собі за мету оприлюднити всі
джерела, що стосуються народів Північного Причорномор'я, був
відомий російський дослідник академік В. В. Латишев. Наприкінці
XIX – на початку XX ст. він видав два томи "Scythica et Caucasica"
(SC), до яких увійшли уривки з творів кількох сотень авторів
мовою оригіналу та в перекладі, а також так звані схолії –
коментарі, складені пізнішими авторами. Вони являють собою
пояснення та роздуми з приводу якоїсь інформації і зазвичай є
анонімними. Переклад цих текстів, уточнений і дещо доповнений,
перевидано в журналі "Вестник древней истории" за 1947–1949 pp.
Крім того, багато творів античних авторів видано повністю у
вигляді окремих книг. Блискучий аналіз цих джерел здійснено В. В.
Латишевим, М. І. Ростовцевим, С. О. Жебельовим, А. І. Доватуром,
Б. М. Траковим та багатьма іншими дослідниками.
 Окремо слід виділити писемні джерела, що стосуються
ранньої історії слов'ян. Зведення їх мовою оригіналу, з перекладом
та коментарями представлено у виданні "Свод древнейших
письменных известий о славянах" (Т. 1. М., 1991; Т. 2. М., 1995).
Інший різновид античних джерел становлять епіграфічні
пам'ятки, ви карбу ва ні на камені або нанесені на інші речі написи.
Це, зокрема, декрети, "видані" з приводу якихось подій, на пошану
діячів, як посвяти богам чи звернення до них, а також клейма тощо.
Видання їх також було розпочате В. В. Латишевим зведенням у
кількох томах під назвою "Inscriptiones antiquas огае septentrional is
Ponti Euxini graecae et latine" (IOSPE). Надалі нові надходження
публікували у різних виданнях. Серед них "Корпус боспорских
надписей" (КБН), виданий 1965 р., та ін.
Перебування кіммерійців та скіфів у Передній Азії знайшло
відображення й у клинописних джерелах. їх поділяють на три
групи: 1) так звані "аннали" ассирійських царів – будівельні написи
зі зверненнями до божеств (закладалися у фундамент будівель), які
містили також інформацію про воєнні подвиги царя; 2) листування
правителів із чиновниками та астрологами; 3) запити царя до бога
Шамаша стосовно справ, які хвилювали правителя. Такі тексти,
складені оракулами, містять не лише запит, а й відповідь, яку
додавали після огляду печінки жертовної тварини. Інколи
документи "завірено" підписами жерців із зазначенням місця і дати
проведення ворожіння. їх наведено у працях 1. М. Дьяконова та А.
І. Іванчика. Відлуння цих подій знайшло відображення й у "Біблії".
Особливу групу становлять нумізматичні джерела. Адже саме
за доби раннього заліза винайшли справжні грошові знаки –
монети, які були в обігу в розвинених суспільствах, проте
потрапляли й до варварських. Вони є важливим датуючим
матеріалом.
Таким чином, археологія доби раннього заліза збагатилася в
порівнянні з попередньою цілим комплексом нових джерел.
Завдяки цьому історичний процес набув більшої конкретики.
Передскіфський період в історії України (ІХ–VІІ ст. до
н.е.) представлений такими основними археологічними
культурами: кіммерійською у степовій зоні, чорноліською на
землях Правобережного Лісостепу, висоцькою і лужицькою в
західних областях України (на межі з Польщею) та культурою
фракійського гальштату в Молдові і частково на території
Середнього Подністров'я й Північної Буковини.
Археологічну класифікацію старожитностей передскіфської
доби на території України та в суміжних землях Південно-Східної
Європи розроблено в другій половині XX ст.

2. Кіммерійська культура.
З відкриттям та поширенням заліза в історії стародавнього
населення України розпочалася нова епоха, позначена докорінним
зламом старих соціально-економічних структур. Залізний вік в
Україні розпочинається із ІX ст. до н.е. та пов’язується із приходом
кіммерійців. Це були іраномовний народ, перший народ Східної
Європи, ім’я якого було зафіксовано у різноманітних писемних
джерелах і дійшло до нашого часу. Вперше вони згадуються у
«Одіссеї» Гомера. Деякі дані про ті часи збереглися у «Географії» –
головній праці грецького вченого Страбона. Страбон (І ст. до н.е.
– І ст. н.е.), обстоюючи думку про давні історичні корені
кіммерійців у Північному Причорномор'ї, писав про Боспор
Кіммерійський (Керченська протока), про м. Кіммерік,
кіммерійські поселення, про гору Кіммерій у Гірському Криму.
На основі широких археологічних досліджень 60-70-х рр. XX
ст., узагальнених О. І. Тереножкіним, стало зрозумілим, що у
формуванні кіммерійської культури брали участь племена
зрубної і білозерської культур доби бронзи. Вчені вважають, що
кіммерійцям належать пам'ятки чорногорівського типу
(виділений О. І. Тереножкіним у 1976 р.) та новочеркаського
(виділений О. О. Ієссеном у 1954 р.). Над вивченням
кіммерійських старожитностей в останні десятиліття працювали
археологи України (Б. А. Шрамко, С. В. Махортих, С. А. Скорий)
та Росії (А. Ю. Алєксєєв, Н. К. Качалова, С. Р. Тохтасьєв).
Проблематичність реальної історії кіммерійців пов'язана з
тим, що протягом багатьох років археологами не були виявлені
специфічні риси доскіфської культури в Степу. Остаточно не
з'ясована етнічна приналежність кіммерійців – лінгвісти
вважають, що за мовою, найімовірніше, вони належали до
іранської групи.
Кіммерійці були першим народом, який уповні пристосувався
до екологічних умов східноєвропейських степів та завдяки
кочовому способу виробництва максимально використовував
наявні тут природні ресурси, передусім багаті пасовиська. Вони
створили першу власне кочову культуру в цьому регіоні, яка
органічно співвідносилася з довколишнім середовищем. Основою
їхнього господарства було кочове скотарство, провідна роль у
якому належала конярству, що забезпечувало «засобами
пересування» кіммерійських воїнів і пастухів.
Кіммерійці першими на території України освоїли технологію
залізного виробництва із болотяних руд, а також металообробку,
яка допомогла кардинально поліпшити озброєння кінних дружин.
Велику роль у житті кіммерійців відігравали війни.
Поряд з економічними в кіммерійському середовищі
відбувалися важливі суспільно-політичні процеси. Спостерігався
перехід від військової демократії до станово-класового суспільства
на базі рабовласницького способу виробництва.
В духовному плані кіммерійська культура широко
представлена курганними похованнями. Поширені вони від Дунаю
(Істру) до Волги (Араксу). Виділяють два види культури
Кіммерійців: чорногорівська та новочеркаська. На перших етапах
свого розвитку кіммерійці ховали в простих прямокутних та
овальних ямах, іноді з дерев'яним перекриттям у скорченому на
боці положенні. Чоловіків супроводжували зброя, збруя, а жінок –
золоті та бронзові прикраси, намисто, глиняний посуд. На
новочеркаському етапі поховальний обряд зазнав істотних змін:
з'явилися глибокі ями, відомі прямокутні ями з дерев'яним дахом,
поставленим на дерев'яні стовпи.
Кочове життя і войовничість кіммерійських племен позначилися
на всіх гранях їхнього життя, зокрема і на зовнішньому вигляді.
Збереглося декілька зображень кіннотників. Вони зодягнуті у
зручні для вершників вузькі штани, м’які черевики та короткі
свити. Головні убори – високі гостроверхі шапки-башлики та
досить невеликі убори з широкою тулією.
Специфіка кіммерійського буття відбилася й у матеріальній
культурі – насамперед за рахунок розробки першокласних для
свого часу зразків озброєння і спорядження бойового коня.
Головною зброєю був потужний далекобійний лук зі стрілами, до
яких прилаштовували бронзові дволопатеві вістрі.
У ближньому бою кіммерійці застосовували мечі, повністю
виготовлені із заліза або споряджені бронзовими руків’ями. Їхня
довжина часом перевищувала 1 м. Металурги цієї доби могли
виготовляти як просте крицеве залізо, так і високовуглецеву сталь,
а ковалі добре володіли основними прийомами своєї професії. У
посуді стали переважати кубки.
Кіммерійське мистецтво мало прикладний характер – складні
орнаменти прикрашали руків’я кинджалів і деталі вуздечки. Основу
декору становили різноманітні геометричні фігури – спіралі, ромби,
квадрати, що у багатьох варіантах комбінувались одне з одним.
Найкращім прикладом кіммерійського геометричного стилю є
різьблені кістяні прикраси вуздечки з кургану розкопаного поблизу
с Зольне у Криму. Найбільш відомим є саркофаг у кіммерійському
похованні на Самарському водоймищі (поховання № 5). Там було
знайдено фрагмент дерев'яної орнаментальної різьби саркофага із
чітких геометричних ромбів.
Еволюція кіммерійської культури була порушена новою хвилею
кочовиків зі сходу – скіфів, з якими пов'язаний наступний етап
історії України.
Серед пам'яток кіммерійців, відомих археологам, переважають
поховання із супровідного інвентаря найчастіше знаходять зброю і
рештки кінської збруї.
Досліджено впускне поховання в кургані недалеко від с.
Зольне поблизу м. Сімферополя, відкрите А. О. Щецинським.
Могила являла собою глибоку (2,6 м) прямокутну яму, вздовж стін
були вбиті у землю стовпчики, перекривав її дерев'яний настил.
Кістяк чоловіка лежав у витягнутому положенні головою на
південний захід. При похованому виявлено короткий залізний меч з
брускоподібною головкою, точильний брусок, а на перекритті
могили лежали бронзові, залізні й кістяні наконечники стріл,
бронзові вудила з двокільчастими кінцями та трипетельчастими
псаліями, багатий набір кістяних блях з різьбленим орнаментом і
червоною інкрустацією з вуздечки.
У кургані поблизу хутора Чорногорівка Донецької області
було виявлено три впускні могили. У першій лежав дитячий
кістяк, орієнтований головою на захід. У другій головою на
північний схід лежав жіночий кістяк, який супроводжувався
керамічним глечиком з ручкою, а також бронзовим шилом та
бронзовою голкою. У третій відкрито кістяк чоловіка. На лобі
у нього лежав віночок з тонких бронзових пластинок, на грудях -
бронзові вудила зі стременоподібними кінцями і бронзові псалії з
трьома отворами у потовщеннях. Тут же виявлено вуздечкові
бляхи та лунницю. Поблизу с. Комишуваха Луганської області
під курганом відкрито впускну могилу. Кістяк чоловіка,
орієнтований на схід, супроводжували бронзові вудила зі
стременоподібними кінцями, пара псалій з трьома отворами і
грибоподібними кінцями, лунниця і ніж з горбкуватою спинкою.
У впускному похованні в кургані Мала Цимбалка поблизу
с. Велика Білозерка Запорізької області також були бронзові
вудила зі стременоподіб-ними кінцями, пара бронзових псалій з
трьома отворами у муфтоподібних потовщеннях, кругла бляшка.
Тут знайдено довгу золоту пронизку, бронзові та кістяні
наконечники стріл, чорнолощену керамічну посудину з вузькою
шийкою, оздобленою зубчастим орнаментом з білою пастою та
інкрустацією.
Поховання кіммерійців відкриті також у курганах поблизу
с. Петрове-Свистунове біля порогів Дніпра, поблизу м.
Дніпрорудного Запорізької області, біля сіл Суклеїта Паркани в
Молдові. У всіх випадках кіммерійські поховання впускні.
Спостерігається поступова заміна скорченого положення кістяків
витягнутим.
Зброя представлена бронзовими і залізними наконечниками
стріл з довгою втулкою і плоскою ромбічною або овальною
головкою, залізним мечем з брускоподібною головкою, схожим на
скіфські акинаки. Бронзові вудила виготовляли з двокільчастими
кінцями, трипетельчастими псаліями та круглими бляхами від
вуздечки.
Керамічні вироби представлені горщиками
тюльпаноподібної форми, кількома видами келихів і великих
посудин, орнаментованих різьбленими трикутниками,
пофарбованими білою пастою. Ця кераміка за походженням
пов'язана з білозерським періодом зрубної культури, але має
також елементи лісостепової чорноліської культури.
Кіммерійці раніше від інших народів Південно-Східної і
Центральної Європи опинилися у безпосередніх контактах з
передовими країнами Східного Середземномор'я; першими у
досить широких масштабах оволоділи технікою виготовлення
заліза і сталі. Сусідні племена і народи переймали у кіммерійців
зразки зброї (залізні кинджали і мечі з бронзовими рукоятками),
спорядження верхового коня. Кіммерійці відіграли важливу
роль у поширенні заліза не лише у Східній, а й частково в
Центральній Європі.
Так, на території Угорщини і Словаччини у значній кількості
виявлено характерні для кіммерійців речі (предмети озброєння і
кінські вуздечкові набори). На території Болгарії (поблизу сіл
Білоградець і Єнджа) досліджено кургани кіммерійських вождів.

3. Чорноліська культура.
Якщо кіммерійці населяли степові простори України, то
чорноліська культура належала їхнім сучасникам – лісостеповим
землеробським племенам Дністро-Дніпровського межиріччя.
Окрему групу чорноліської культури зафіксовано й на
Лівобережжі, в басейні р. Ворскли.
У 1949 р. у верхів'ях Інгульця О. І. Тереножкін виявив
Чорноліське городище (Кіровоградська область), за матеріалами
якого виділив чорноліську культуру і систематизував її
старожитності. Чорноліська культура є проміжною ланкою між
білогрудівською та культурою скіфського часу у
Правобережному Лісостепу. Хронологічно вона поділяється на два
етапи: ранній (ХІ-ІХ ст. до н.е.) та пізній (IX – перша половина
VIII ст. до н.е.).
Пізніше в басейні р. Тясмин було відкрито й досліджено
кілька городищ чорноліської культури. Відомі також численні
поселення і поховання.
Досліджували пам'ятки чорноліської культури Г.Т.
Ковпаненко, О.Ф. Покровська, Е.О. Петровська та ін.
Неукріплені поселення чорноліських племен займали перші
надзаплавні і низинні тераси річок; наприклад, поселення Унбек,
поблизу с. Велика Андрусівка (Черкаська область), було
розташоване в болотистій низині. Тут виявлено 10 наземних
жител, розташованих уздовж русла ріки в один та в два ряди.
Аналогічні чорноліські поселення зафіксовано в межах міст
Умань та Київ, на Канівщині, а також на Поділлі й Волині.
Житла чорноліських племен – це наземні і напівземлянкові
споруди площею 60–100 м2. Стіни зводили по дерев'яному
каркасу, потім обмазували глиною. У житлах виявлено
глинобитні печі та відкриті вогнища.
 Про осілий спосіб життя чорноліських племен свідчать
відбитки соломи, полови та зерна злакових у глиняній обмазці
будинків, кам'яні зернотерки, України численний керамічний
посуд та інші побутові речі. У житлах та за їх межами знайдено ями
господарського призначення. На Суботівському городищі
(Черкащина) виявлено чимало уламків глиняних ливарних форм
залишків бронзоливарного виробництва.
Городища чорноліське населення споруджувало переважно
на мисах корінних берегів річок. Основою городища було,
зазвичай, кругле у плані укріплення діаметром 40-100 м. Вал
складався з клітей, зроблених з дерев'яних колод у вигляді зрубу
(Лубенецьке, Голов'ятинське, Калантаївське городища). Будували і
додаткові оборонні споруди. З усіх відомих городищ найкраще
укріпленим є Чорноліське. Кругле у плані укріплення тут було
обнесене трьома лініями додаткових валів і ровів. Уся площа,
обмежена давніми фортифікаціями, мала 1,5 км у поперечнику.
Житла на городищах розміщували вздовж внутрішнього боку
валу. Центральну частину майданчика, зазвичай, не
забудовували. У чорнолісців також були укріплення, взагалі не
забудовані житлами. Вважається, що під час воєн їх
використовували для захисту населення з навколишніх
неукріплених селищ.
Мешканці дністровських городищ виготовляли такий
самий керамічний посуд, як і решта лісостепового чорноліського
населення; їжу готували в горщиках тюльпаноподібної форми,
прикрашених наліпним валиком. Лощений посуд складали великі
корчаги, глибокі черпаки з високою ручкою, кубки, миски з
багатим геометричним орнаментом. Серед кераміки трапляються,
проте, форми посуду, характерні для зони Дністро-Дунайського
межиріччя, заселеної гето-фракійськими племенами.
На городищах Середнього Подністров'я, як і на всій
території чорноліських племен, виявлено давні
сільськогосподарські знаряддя: кістяні, рогові рала, що
використовувалися як робочі частини дерев'яних сох, рогові
мотики, кам'яні зернотерки. Знайдено також багато зразків
різноманітних за формою глиняних прясел і грузил – рештки
прядильного і ткацького виробництва. Знахідок з металу
порівняно мало. Серед них виділяються характерні для VIII–VII
ст. до н.е. бронзові наконечники для стріл. Виявлено глиняні
фігурки, очевидно, культового призначення.
Поховання з обрядом трупопокладення виявлено біля с.
Печера на Вінниччині. Померлі були поховані у скорченому
положенні в ямах під невисокими курганними насипами. У
могильнику знайдено чорноліську кераміку, браслети, кільця та
бляхи з бронзи. У насипу кургану біля с. Мервинці Вінницької
області виявлено поховання у складеному з кам'яних
вапнякових плит ящику. Могилу було пограбовано. Знайдено лише
залізний ніж, посудину, прикрашену рівним валиком, і чорну
лощену миску.
У чорноліських племен переважав обряд трупоспалення з
похованням у безкурганних могильниках. Але трапляються,
особливо у південних районах, трупопокладення під курганними
насипами, що можна пояснити впливом культури степових
племен.

4. Археологічні культури Подністров’я, Полісся та Криму.

Фракійський гальштат. У Карпато-Дунайському регіоні в
передскіфський період жила північна група фракійських племен,
представлена рядом подібних між собою археологічних культур.
На території України (Тернопільська, Чернівецька, Івано-
Франківська області) дослідженнями Т. Сулімирського та І. К.
Свєшнікова виділено голіградську групу пам'яток, названу за
скарбом, знайденим біля с. Голігради Тернопільської області. Ця
група пам'яток відома за поселеннями та скарбами. Зафіксовано
близько 20 поселень, неукріплених, розташованих переважно на
берегових висотах. Площа поселень була густо забудована житлами
зі стовповими каркасними стінами і глинобитними печами, але
трапляються і землянки з вогнищами. Поблизу жител виявлено
господарські ями. Найповніше вивчено поселення біля с. Магала
Чернівецької області (розкопки Г. І. Смирнової).
Для поховань характерний обряд трупоспалення в урнах і
наявність дрібних прикрас при похованих.
Речові скарби голіградського часу знайдено біля сіл Грушки
Івано-Франківської області (скарб містив фрагментовані бронзові
знаряддя, прикраси та зброю), Семеринівка Львівської області
(прикраси), Михалків (набір золотих речей) і Голігради
Тернопільської області (набір бронзових предметів від кінського
спорядження).
Кераміка голіградської групи представлена кухонним і
столовим посудом. Серед кухонного посуду найбільше горщиків
банкоподібної форми, що звужуються до дна, а столовий посуд
представлений лощеними мисками та корчагами. Найпоширеніший
орнамент на столовому посуді – різноманітні канелюри. Значно
рідше зустрічаються різьблений орнамент і зубчастий штамп.
Кухонні горщики пізньоголіградського часу зберігають
банкоподібну форму, але на їхніх зовнішніх стінках з'являються
виступи-упори.
За пізньоголіградського часу побутують також корчаги і
миски. Вінця мисок увігнуті. Поширюються черпаки з широкою
кільцеподібною ручкою. Для оздоблення використовують
різноманітний рельєфний орнамент.
Серед інших керамічних виробів трапляються прясла, важки
для ткацьких верстатів, фігурки коней, брязкальця.
Голіградська група фракійського гальштату, на думку Г. І.
Смирнової, походить від культури Ґава (Румунія).
Ранньоголіградські пам'ятки датуються ХІ-Х, а пізньоголіградські
– IX–VIII ст. до н.е.
Голіградська група пам'яток фракійського гальштату мала
певний вплив на культуру передскіфського часу південно-західних
районів Лісостепової України. У Середньому Подністров'ї, зокрема,
простежується деяке запозичення місцевим населенням окремих
форм фракійського посуду та орнаменту.
Лужицька культура, початок функціонування якої датують
XIV-XIII ст. до н.е., охоплювала значну територію від Середньої
Чехії та Моравії на півдні до Балтійського моря на півночі, від р.
Ельба на заході до Білорусі та України на сході. Вона сформувалася
на базі передлужицької і тшинецької культур. Відома за
неукріпленими поселеннями і городищами, могильниками і
скарбами бронзових знарядь та прикрас. Племена лужицької
культури займалися орним землеробством та приселищним
скотарством.
За гіпотезою польського археолога Ю. Костжевського, носії
лужицької культури були праслов'янами. Сучасні вчені пов'язують
лужицьку культуру зі слов'янським, фракійським і германським
етносами.
 Вважають, що територією поширення пам'яток лужицької
культури на заході України були землі вздовж верхньої і середньої
течії Західного Бугу: тут вони з'являються наприкінці II тис. до н.е.
Поблизу с. Млинище досліджено могильник, в якому виявлено
близько 30 поховань з трупоспаленнями і супровідний інвентар,
що містив типово лужицький посуд. Подібний могильник
досліджено поблизу с.Тяглів на Львівщині.
Відомо небагато зразків лужицьких бронзових та залізних
виробів. Скарб з с. Чехи (нині Луговське) Львівської області
складається з лужицьких прикрас. Окремі пам'ятки (кельти,
браслети, шпильки) зустрічаються на сході аж до Дніпра. Деякі
східні вироби проникають з Подніпров'я на захід, на територію
лужицької культури. Це свідчить про економічні і культурні зв'язки
лужицьких племен з населенням Середнього Подніпров'я.
Висоцька культура представлена окремими селищами,
могильниками і скарбами. Пам'ятки висоцької культури
локалізуються у східній частині Львівської і на заході
Тернопільської областей, у верхів'ях Західного Бугу.
Старожитності цієї культури досліджували Т. Сулімирський,
В. І. Канівець, Л. І. Крушельницька, М. С. Бандрівський.
Вчені поділяли висоцьку культуру на два хронологічних
етапи: ранній – ХІ-ІХ ст. до н.е. та пізній – VIIІ-VІ ст. до н.е. Проте
після ряду відкриттів в останній третині XX ст. Л. І.
Крушельницька і М. С. Бандрівський виявили і більш ранні
пам'ятки та запропонували виділяти три етапи у розвитку цієї
культури.
До ранньовисоцького часу належить могильник поблизу с.
Бельзець (нині Гончарове), до розвинутого етапу культури –
Висоцький, Чеський та Золочівський могильники. У похованнях
переважав обряд трупопокладення. Зустрічаються і трупоспалення
в урнах або в ямках. Поховання бувають групові і парні,
супроводжуються невеликою кількістю речей (мініатюрні
посудини, прикраси та зрідка знаряддя праці або предмети
озброєння).
У могилах виявлено кам'яні свердлені шліфовані сокири й
молотки, залізні і бронзові ножі. Цікавими є бронзові ножі, які
мають леко профільовану спинку і коротке руків'я з пазами для
накладок з органічного матеріалу. На території висоцької
культури виявлено три бронзові бритви, які, (Л.
Крушельницькою і М. Бандрівським): на думку вчених, були
виготовлені місцевими майстрами за італійськими зразками.
Унікальною знахідкою є шолом протоетруського типу (с. Кремінна
на Хмельниччині). Відомі крем'яні, а також бронзові та залізні
дволопатеві і трилопатеві наконечники стріл. З прикрас
переважають бронзові та залізні шпильки з заокругленою
головкою, шпильки з головкою у вигляді спірального щитка,
звичайні гривни з бронзи, браслети у вигляді пружин із
зімкнутими та незімкнутими кінцями, сережки та ін.
Для форм кераміки характерні горщики тюльпано-, банко-
та дзвоноподібної форм, прикрашені проколами по краю вінець,
валиком з ямками та рядами ямок. Серед столового посуду
зустрічаються біконічні чарки, черпаки з дугоподібною ручкою та
миски з увігнутим вінцем. Трапляються глиняні брязкальця,
фігурки птахів, прясельця.
Таким чином, висоцька культура, яка сформувалася у
контактному районі Середньої та Східної Європи, поєднує в собі
лужицькі та середньодніпровські етнокультурні елементи.

Контрольні питання
1. Загальні риси доби раннього заліза на Україні.
2. Письмові джерела про кіммерійців

Питання для самостійної роботи

1. Особливості формування археологічних культур у добу раннього
заліза.
2. Етнокультурна ситуація на території України за доби раннього
заліза

Яким чином відбувався розвиток родо-племінного ладу в добу

раннього заліза

Список рекомендованих джерел

1. Авдусин П.А. Полевая археология СССР. – М., 1985.

2. Вінокур І.С., Телегін Л.Я. Археологія України. – К.,
1994.
3. Чмихов М.О. Археологія і стародавня історія України:
Курс лекцій. – К., 1992.
4. Шовкопляс І.Г. Основи археології. – К.,1971.