1.

Писемні джерела про історію України найдавнішого часу

Концепції археологів щодо ранніх етапів історії українського народу, точніше його предків,
лишаються значною мірою гіпотетичними. Більш достовірні знання дають нам писемні джерела.
Найдавніші свідчення до нас дійшли, насамперед, зі східнихджерел, пов'язаних з іменами фараона
Аменхотепа III, царівАсархаддона й Ашшурбаніпала та ін.; набагато повніше ця проблема викладена
вже в працях мислителів Греції архаїчної доби Гомера, Гесіода, Алкея, Анакреонта, Есхіла, Піндара,
Гекатея,Гелланіка та ін.
Перші згадки про слов'ян трапляються у римських авторів І-ІІ ст. н. є. Плінія Старшого, Тацита,
Птолемея, де слов'яни виступають як венеди або венети.
Деякі риси природи території України описані у творах давньогрецьких і давньоримських авторів. Ці
твори поряд з фантастичними містять вірогідні дані. Геродот (5 ст. до н. є.), описуючи Північне
Причорномор'я, вказав, що клімат цих земель прохолодний, а поверхня рівнинна, охарактеризував
деякі річки, в т. ч. Борисфен (Дніпро), Тірас (Дністер), Ппаніс (Південний Буг). Пліній Старший (І ст.
н. є.) також згадує деякі річки Північного Причорномор'я, рослини, тварини (зубрів, турів, диких
коней та ін.). В «Географії» Птолемея (II ст. н. є.) є короткий опис і схематичні карти території між
Віолою та Доном, де приблизно позначена гідрографічна сітка, гори (Карпати), височини, в т. ч.
височина, що відповідає Донецькому кряжу.
Етнонім слов'яни вперше використовують візантійські автори. Йордан сповіщає, що у VI ст. вже
існувало три гілки слов'ян: венеди (басейн Вісли), анти (Наддніпрянщина) і слов'яни або склавіни
(Подунав'я). Більшість вчених вбачає у процесі розселення антів та склавинів початок формування
окремих слов'янських народів, зокрема українського.
Землі східних слов'ян були відомі і народам Закавказзя, про що, зокрема, свідчить літопис
вірменського хроніста VII ст. Зеноба Глака, де наведено легенду про заснування Києва (Куара) в країні
полян (полуні). Деякі відомості про природу Придніпров'я та прилеглих земель є в арабських та
візантійських авторів. Про ці землі згадують арабські письменники 1Х-Х ст. Ібн-Хордадбег, Ібн-Русте
та інші. В трактаті Константина Багрянородного (X ст.) описано Дніпрові пороги, солоні озера
Криму. Деякі скандінавські саги містять спогади про мандрівки по Дніпру та ін, річках
східнослов'янських земель. Проте в цих сагах багато фантастичних сюжетів.
Термін «слов'яни» вперше вживають візантійські історики Прокопій Госевдо-Кесарійський, Іоанн
Єфеський, Менандр. Найповніше ранньослов'янська історія викладена у творах Йордана «Про
походження та діяння гетів», або «Гетіка» (551) і Прокопія Кесарійського «Історія війн» (550—554).
Саме у «ґетіці» міститься інформація про розпад єдиної венедської ранньослов'янської спільноти,
якій відповідала зарубинецька культура.

1
2. Становлення та розвиток людського суспільства на території України в ранній період
(палеоліт, мезоліт, неоліт, енеоліт, ранній залізний вік)
. Ранній палеоліт
(від появи людини до 150 тис. років тому)
Первісна людина на території України з'явилась майже 1 млн років тому, в період раннього палеоліту.
Рештки найдавніших стоянок первісних людей на територіїУкраїни знайдені біля с. Королеве
(Закарпаття), Всього відомо на території України понад 30 стоянок доби раннього палеоліту.
Архантропи жили невеликими групами, що утворювали первісне
людське стадо. Ця перша форма соціальної організації базувалася наоснові кровнородин-них стосунків.
Здобували їжу колективом,
Середній палеоліт (150—35 тис. років тому) Наприкінці раннього палеоліту природа зазнала значних
змін: клімат став сухішим, відбулося деяке підняття поверхні, розпочалося чергове, але на цей раз
найбільше похолодання. Наслідки цих кардинальних зрушень у природі стали особливовідчутними у
середньому палеоліті (мустьєрська епоха).. На території України південна межа максимального
зледеніння орієнтовно проходила повз такі сучасні міста: Львів, Ковель, Житомир, Кременчук,
Миргород, Суми. Зміни в природі змусили первісну людину пристосовуватися до новихумов існування.,
довелося добувати одяг, житло, вогонь. Помітне зменшення флори, зумовлене сухим
різкоконтинентальним кліматом, поява нових представників фауни —мамонтів, шерстистих носорогів,
північних оленів, печерних ведмедів таінших тварин, призвели до того, що традиційне для
попереднього періодузбиральництво дедалі більше поступається місцем полюванню, яке відіграє у
житті людини мустьєрсь-кої епохи вирішальну роль. У цей часпомітно поліпшується технологія
виготовлення знарядь праці,.. Внаслідок еволюції на зміну архантропу в мустьєрську епоху приходить
неандерталець (назва походить від місцевості у Німеччині, де було знайдено рештки кісток). Пізній
палеоліт (35—11 тис. років тому)
Цей етап в історії людства порівняно з попередніми досить короткий, завершення майже 35 тис. років
тому процесу фізичного та розумового формування людини сучасного типу — homo sapiens. Цю людиу
називають кроманьйонцем. З появою кроманьйонців процес удосконалення та урізноманітнення
знарядь праці пішов надзвичайно швидкими темпами. ю.
Мезоліт (10—6 тис. років тому)
Зявлячються лук і стріли, розвивається збиральництво, рибальство, розпочинається приручення тварин.
6- 4 тис. до н.е.- неоліт удосконалюються знаряддя праці, землеробство і скотарство, виникає ліпна
кераміка, культури: лінійно-стрічкова, буго-дністровська.
4-3 тис. до н.е. – енеоліт, обробка міді, прогрес у землеробстві і скотарстві, винайдено гончарне коло.
Трипільська культурап, 1893 В.Хвойка, вшановували власних богів.
2-1 тис. до н.е. бронзовий вік перехід мід матріархату до патріархату, поділ праці, зароджуються класи,
винайдено ткацький верстат.

2
З.Античні міста-держави в Північному Причорномор'ї
На рубежі УПІ-УП ст. до н.е. на північних берегах Чорного та Азовського морів виникли античні
(стародавні) грецькі міста-держави (поліси). «Велику грецьку колонізацію» зумовила ціла низка
причин. Узагальнюючи доробок науковців, український історик О. Бойко виділяє такі теорії грецького
переселення:
• демографічна , аграрна , •сировинна , військова , соціальна , етнічна , •сукупність усіх вище
названих чинників. Серед грецьких міст-держав найбільш відомі: Ольвія (нині с. Парутіне в гирлі
Південного Буга), Херсонес (околиці сучасного Севастополя), Пантикапей (місце сучасної Керчі),
Тіра (на місці нинішнього Білгорода-Дністровського), Феодосія (Крим), Керкінітида (на місці сучасної
Євпаторії), Танаїс (гирло Дону) та ін.
Античне місто складалося з двох частин: безпосередньо з укріпленого поліса та хлібо робських селищ.
Кожне місто мало могутні мури, власне військо, охорону, карбувало монету, видавало закони. Жителі
міст обробляли поля, розводили виноградники, займалися ремеслами, вели жваву торгівлю із сусідами та
Грецією.
Демократичний устрій грецьких міст-держав
На початку свого існування грецькі міста були рабовласницькими республіками. Право брати участь в
управлінні містом мали лише вільні громадяни-чоловіки з 25 років. Жінки, іноземці, раби були
позбавлені виборчих прав. Уся законодавча влада в містах зосереджувалися в руках народних зборів,
до яких мав право ввійти будь-який громадянин міста; виконавча — у руках ради міста, яка обиралася
на однорічний термін.

Боспорське царство
У V ст. до н.е. деякі античні держави Північного Причорномор'я (Пантикапей, Мірмекій, Тірітака,
Фанагорія. Гермонасса, Кеші, Корокондама і Патрей) об'єдналися в Боспорське царство з центром у
Пантикапеї. Нова держава включала в себе землі Керченського й Таманського півостровів, а також
південне узбережжя Азовського моря до гирла Дону.
За формою правління ця країна була монархією. У руках боспорських царів зосереджувалася вища
законодавча, виконавча й судова влада. Царська влада поширювалася на армію, флот, а також на
підвладні племена, які входили до складу Боспорської держави.
IV—III ст. до н.е. Боспорське царство переживало найбільше піднесення. Основу економічного
життя становили хліборобство, ремесла, торгівля та рибальство.
Проте в II ст. до н.е., коли на Боспорську державу почали тиснути з одного боку скіфи, з другого —
Римська імперія, політичний та економічний стан країни різко погіршився. У 107 році до н.е.
Боспорське царство охопило велике повстання рабів під проводом Савмака. Були вбиті багато
рабовласників і сам цар, решта знаті втекла в Херсонес. Пантикапей, Феодосія та інші міста були
захоплені повстанцями, а царем Боспорської держави проголошено Савмака.
У IV ст. н.е. Боспорське царство під ударами гунів припинило своє існування. Суспільне життя античних
міст-держав
Античні міста відзначалися значним розвитком освіти, медицини та культури.
Занепад античних міст-держав у Північному Причорномор'ї, на думку істориків, був пов'язаний із
загальною кризою рабовласницького суспільства, вторгненням у Південно-Східну Європу готських
племен з Балтії (III ст. н.е.) та гунів з Центральної Азії (IV ст. н.е.).

3
4. Іраномовні племена на території України в І тис. до н.е. (кіммерійці, скіфи, сармати)
Кіммерійці
Ареал розселення. У І тис. до н.е. територію Північного Причорномор'я, Криму й Кавказу населяли
племена кіммерійців. Вони стали першим народом на території України, що мав власну назву. Про них
згадується у поемах відомого давньогрецького поета Гомера, зокрема в «Одіссеї», у творах Геродота, в
ассирійських джерелах.
• Походження кіммерійців остаточно не з'ясоване. Проте майже всі науковці поділяють думку, що
кіммерійці були іраномовними племенами. Суспільний лад. З ранніх часів у кіммерійців склалася
рабовласницька держава, були сформовані великі військові загони, на чолі яких стояли царі та вожді. Вони
вели грабіжницькі війни з сусідами для захоплення їхнього майна.
Давні джерела сповіщають про могутню кіммерійську кінноту, озброєну залізними мечами, луками та
стрілами, бойовими молотами та булавами. Кіммерійці здійснювали завойовницькі походи в Малу Азію,
де воювали з Урарту, Ассирією, Лідією. У постійних війнах слабшала кіммерійська держава. У VII ст. до
н.е. важкого удару їй завдали скіфи.
Господарське життя і побут. Більшість кіммерійців вела кочовий та напівкочовий спосіб життя, тому їх
поселення були, як правило, короткотривалими. Гомер згадує цей народ як «уславлених кобилодойців,
молокоїдів убогих, над усіх на землі справедливих». Проте вони були не лише скотарями, а й хліборобами.
Для деякої частини кіммерійського населення саме хліборобство було головним заняттям.

Ареал розселення. З VII ст. до н.е. на теренах сучасної України з'явилися могутні кочові племена скіфів,
які, як і кіммерійці, належали до іраномовної групи племен. У своїй «Історії» Геродот писав, що самі скіфи
називали себе околотами.
Велика територія на півдні між Доном та Дунаєм, де розселилися скіфи, отримала назву Скіфія. Геродот,
який відвідав цю країну, залишив відомості, що цей кочовий народ поділяється на скіфів-скотарів,
скіфів-орачів та царських скіфів.
Суспільний лад. На чолі скіфської рабовласницької держави стояли племена царських скіфів. У IV ст. до
н.е. влада над усіма скіфами зосередилася в руках одного царя — Атея. Йому належала вся військова,
політична та судова влада. Крім того, він частково виконував функції верховного жерця. Влада царя
обожнювалася.
Основою скіфського суспільства була мала сім'я, яка володіла худобою та домашнім майном.
Скіфи вели родовід по чоловічій лінії; у них було поширене багатоженство, причому старша жінка
посідала привілейоване становите. До нас дійшли відомості, що скіфські жінки користувалися рум'янами і
білилами.
Довгий час у суспільному житті скіфів велику роль відігравала рада скіфів (народні збори). Але з розвитком
рабовласницьких відносин її роль зменшується.
У Ш ст. до н.е. сарматські племена витіснили скіфів з території Північного Причорномор'я.
Господарське життя і побут. Скіфи-скотарі кочували на схід від пониззя Дніпра разом з численними стадами
в пошуках нових пасовищ.
Повсякденним заняттям царських скіфів була військова справа. Скіфські воїни були мужні й кмітливі в бою.
Наприклад, під час війни із перським царем Дарієм вони застосовували тактику виманювання та знесилення
ворога.
Сармати
Ареал розселення. У ЇІІ ст. до н.е. - III ст. н.е. панівне становище в Північному Причорномор'ї та
Приазов'ї посідають сармати (інша назва — савромати). Тогочасна назва Північного Причорномор'я —
«Скіфія» — зникає з праць античних істориків. Натомість виникає назва «Сарматія», яка, проте, була лише
географічним окресленням території, на якій проживала група племен, що прийшли з Волги й мали спільне
зі скіфами іраномовне походження.
Наймогутнішими сарматськими племенами були язиги, роксолани, аорси, сіраки та алани. Але не
всі вони одночасно з'явилися в Північному Причорномор'ї — одне змінювало інше в міру просування
попереднього на захід. Першими на території сучасної України з'явились язиги, слідом за ними —
роксолани і т.д. У II ст. н.е. на теренах сучасної України з'являються алани. Підпорядкувавши собі інші
сарматські племена, вони поступово просунулися до Дунаю. Назва «сармати» була замінена на назву
«алани».

4
Суспільний лад. У сарматському суспільстві велику роль відігравали жінки. Не випадково грецькі
історики називають сарматів «підданими жінок». Геродот повідомляє, що сарматські жінки були
рівноправними з чоловіками, їздили верхи, полювали, брали участь у боях. Інколи вони виконували функції
жриць.
Велику роль у політичному житті сарматів відігравала військово-племінна верхівка. Широко
використовувалася праця рабів. Історики вважають, шо сармати в політичному розвитку не перейшли до
утворення держави.
На початку нашої ери (близько IV ст. н.е.) сармати були витіснені з території України готами та гунами. На
думку вчених, останнім удалося асимілювати деякі сарматські племена, культурні традиції сарматів
прищепилися в антів.
Велике значення в житті сарматів мали війни. Помітне місце в житті сарматів займали ремесла (гончарство,
ткацтво, теслярство, ковальство, обробка дерева й шкіри), промисли та торгівля.
. Характерною рисою релігійних вірувань сарматів було багатобожжя. Вони обожнювали сили природи.

5
5.Походження слов'ян та їх розселення на території України

В історичній науці однією з центральних є проблема походження народу (етногенез). її вирішення дає
змогу з'ясувати ареал зародження етносу, джерела його культури, мови, особливості свідомості. Одну з
перших спроб вирішити питання етногенезу
слов'ян зробив легендарний літописець Нестор. У «Повісті минулих літ»він писав: «По довгих же часах
сіли слов'яни на Дунаю, де єсть нині Угорська земля та Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по
землі і прозвалися іменами своїми, — (од того), де сіли, на котрому місці». Саме цією фразою було
започатковано дунайську теорію походження слов'ян Прихильниками цієї теорії стали також відомі
російські історики XIX ст. С Соловйов, М. Погодін, В. Ключевський. У добу Середньовіччя з'явилася
ще одна версія слов'янського етногенезу — скіфо-сарматська або азіатська теорія, яку було викладено
на сторінках Баварської хроніки (IX ст.). Ця теорія базується на визнанні предками слов'ян скіфів і
сарматів, які, пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжям Чорного моря, осіли в південній частині
Східної Європи. Саме тут і сформувався той центр, з якого згодом вони розселилися на північ і захід.
До кінця XVIII ст. пошуки та фантазія дослідників зумовили появу широкого спектра варіантів
вирішення проблеми етногенезу слов'ян. Проте всі вони, як правило, ґрунтувалися на ототожненні
слов'ян з народами, про які є згадка в творах античних та ранньосередньовічних авторів. Через це
пращурами слов'ян вважалися алани, роксолани, даки, кельти, фракійці, ілірійці. Однак усі ці гіпотези
не мали серйозного наукового обґрунтування. Новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов'ян
розпочинається на початку XIX ст. Поступово фахівцями було локалізовано місцезнаходження давні
слов'ян: вони розташовувалися десь між балтами, германцями та іранцями. Праця відомого чеського
славіста Л. Нідерле «Слов'янські старожитності» (1902) започаткувала вісло-дністровську теорі
походження слов'ян. Відповідно до цієї теорії ще у II тис. до н. є. Існувала балто-слов'янська спільність.
Саме після її розпаду в ході розселення виникли слов'яни, прабатьків-щиною яких Л. Нідерле вважав
широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром правічних слов'янських земель — Волинь.
Прихильниками, модифікаторами та розробниками цієї теорії в різні часи були М. Фас-мер, Н.
Шахматов, В. Петров та ін. Ще одним варіантом вирішення проблеми слов'янського етногенезу стала
віс-ло- одерська концепція, обґрунтована польськими вченими Ю. Косташевським, Я. Чекановським, Т.
Лер-Спла-винським у ЗО—40-х роках XX ст. Ця теорія пов'язує слов'янські старожитності з лужицькою
культурою, що була поширена у період пізньої бронзи та раннього заліза, і локалізує слов'янську
прабатьківщину природними кордонами — річками Віслою й Одрою. У 50—60-х роках польський
археолог В. Гензель та російські П. Третяков, М. Артамонов, Б. Рибаков на основі аналізу нових
археологічних та лінгвістичних матеріалів дійшли висновку про необхідність значного розширення
ареалу зародження слов'янського етносу. Так виникла дніпро-одерська теорія, що органічно увібрала в
себе ідеї та висновки багатьох попередніх теорій (насамперед вісло-одерської) і помістила слов'янську
прабатьківщину між Дніпром і Одрою. Логіка цієї теорії така: на межі III і II тис. до н. є.
індоєвропейська спільнота розпалася на кілька етнокультурних та мовних гілок, однією з яких були
германо-балто-слов'яни. Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський суттєво
збагатили і розвинули дніпро- одерську теорію, точно визначивши етнічну основу східного слов'янства
та ареал його формування. На їхню думку, становлення слов'янського етносу — досить тривалий
процес, який пройшов у своєму розвитку кілька етапів. На початковому етапі до межі III—II ст. до н. є.
цей процес розгортається головним чином у межиріччі Вісли та Одри, частково поширюючись на
Волинь. З появою зарубинецької культури (II ст. до н. є. — І ст. н. є.) починається якісно новий етап
формування слов'янського етносу, під час якого центр активної слов'янської життєдіяльності
переміщується на територію між Віслою і Дніпром.

6
6. Утворення Руської держави. Роль норманів у процесі формування державності у Середньому Подніпр
ІХ-Х ст.
До питання походження Київської Русі вперше звернувся легендарний лтописець Нестор понад вісім
століть тому в «Повісті минулих літ» трактування цього питання є одним із найзаплутаніших у
вітчизняній та світовій історіографії. Вузькість джерельної бази, суперечливість і неоднозначність
відомого фактичного матеріалу, хибні методологічні підходи, політична заангажованість та ідеологічні
симпатії істориків неодноразово ставали на заваді об'єктивному погляду на процес виникнення
Давньоруської держави. Перші спроби знайти вирішення цієї проблеми були здійснені ще
середньовічними хроністами, які штучно пов'язували ранню історію Русі з відомими їм народами
східної Європи— скіфами, кельтами, сарматами, аланами. У середині XVIII ст. німецькі історики, члени
Петербурзької Академії наук Г. Байєр та Г. Міллер обґрунтували концепцію норманізму.
Посилаючись на літописну легенду про прикликання варягів на Русь, ці вчені висунули тезу щодо
скандинавського походження Давньоруської держави. Рішучим опонентом і палким критиком
норманізму став М. Ломоносов. Майже одразу полеміка потрапила в русло не наукової дискусії, а
ідеологічного протистояння. «Космополітизмові» німецьких вчених, які, абсолютизуючи «варязький
фактор», принижували державотворчу здатність слов'ян, було протиставлено «державницький
патріотизм», що був своєрідним виявом зростаючої національної самосвідомості. На початковому етапі
цієї багатовікової дискусії в основу концепцій як
норманістів, так і антинорманістів було покладено хибну методологічну засаду — виникнення держави
вони розглядали, по-перше, як кульмінаційний одномоментний акт, по-друге, як безпосередній
внаслідок діяльності конкретної історичної особи.
Нині норманська теорія походження Давньоруської держави поступово втрачає своє наукове значення.
Фахівці об'єктивніше і зваженіше підходять до оцінки ролі «варязького чинника» в політичному житті
Східної Європи. Спробою кардинально змінити напрям пошуку стала хозарська гіпотеза, яка виводила
коріння Київської держави з Хозарського каганату. її автор, професор Гарвардського університету
(США) О. Пріцак, запропонував взагалі відмовитися від концепції слов'янського походження Русі. На
його думку, поляни були не слов'янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка — спадкоємницею
роду Кия, який заснував (іноді вживається термін «завоював») Київ у VIII ст. Однак ця версія не
витримує критичної перевірки. Археологічні дослідження стародавнього Києва свідчать про місцеву
слов'янську самобутність його матеріальної культури. Пам'ятки хозарської (салтово-маяцької) культури
зустрічаються надзвичайно рідко і не становлять навіть відсотка від загальної кількості знахідок. Отже,
паросток державності Київської Русі не був завезений із-за моря варягами чи пересаджений сусідами
хозарами. Він зріс на місцевому ґрунті задовго до IX ст. внаслідок складного і тривалого соціально-
економічного та культурного розвитку слов'янського суспільства.

7
7. Русько-візантійські відносини у ІХ-ХІІ ст.
Київський Русі належало помітне місце в міжнародних відносинах X - XIII ст. В зовнішньополітичній
діяльності київських князів одним з найважливіших напрямів був південний, який становили
відносини з Візантією, бо саме тут найповніше забезпечувалися стратегічні інтереси правлячої
верхівки Київської держави. Про це свідчить і хроніка основних подій: 907 р. - переможний
морський похід князя Олега на Константинополь; 911 р. - договір князя Олега з Візантією, дуже
вигідний для Русі, який забезпечував інтереси її торгівлі; 941 р. -невдалий морський похід князя Ігоря
на Візантію; 944 р. - договір князя Ігоря з Візантією, менш вигідний, ніж договір 911 р.; 40-50-ті рр. X
ст. -мирне посольство княгині Ольги до Константинополя; 969 - 971 рр. -війна князя Святослава з
Візантією, яка закінчилася по суті поразкою, а формально - почесним миром; 988 або 989 р. - князь
Володимир захопив Корсунь, візантійське місто в Криму, і повернув його в обмін на сестру
візантійського імператора, яка стала його дружиною (ці події пов'язані з хрещенням Русі); 1043 р. -
відбувся останній морський похід Русі на Константинополь при Ярославі Мудрому, який закінчився
поразкою. У стосунках з Візантією київські князі частіше переслідували мету - забезпечити
торговельні привілеї для Русі, оскільки Візантія становила найбільш вигідний ринок збуту для
надлишків полюддя. І саме з Візантії частіше надходили на Русь речі престижного вжитку для
панівної верхівки (ювелірні прикраси, дорогі тканини та ін.).
Угоди Русі з Візантією є безцінним джерелом з історії Русі, давньоруського і міжнародного права і
русько-візантійських відносин.
Значний вплив на Київську Русь мало сусідство з Візантією, яка намагалась залучити могутню
Київську Русь до своєї політичної системи і тим самим, по-перше, послабити небезпеку, що
загрожувала Імперії з її боку, а по-друге, - використати русів у власних інтересах. В основі
східноєвропейської політики Константинополя лежало бажання шляхом цькування одних народів на
інші відволікати їх від нападів на Візантію. З іншого боку, візантійські політики розглядали
хрещення Київської Русі як опосередковане визнання васальної залежності від Імперії, Але така
політика Візантії по відношенню до Київської Русі не досягла успіху. Київські князі зуміли зберегти
свободу і, більш того, Ярослав Мудрий в 1043 р. здійснює морський похід на столицю Імперії, а в
1051 р. розриває і церковні зв'язки з константинопольським патріархом, обравши на соборі
руських єпископів руського митрополита Іларіона.
Після хрещення міжнародні зв'язки Київської Русі значно розширилися і зміцніли. Київ встановив
відносини з багатьма країнами Середньої Європи як рівний і повноправний член християнського
товариства. Русь наприкінці XII ст. не мала жодного грізного ворога, який становив би для неї
серйозну воєнно-політичну загрозу чи небезпеку.

8
9. Культура Київської Русі ХІ-ХШ ст.
Культуру Київської Русі слід розглядати в контексті матеріальних та духовних досягнень наших пращурів.
До матеріальної культуру цієї доби можна віднести досягнення в галузі ремесел, архітектури, живопису
тощо, до духовної — досягнення в галузях науки, літератури, усної народної творчості, музики й театру та
ін.
Ремесла
За князівської доби Київ був справжнім «містом майстрів». Тут було понад 60 ремісничих професій: ковалі,
гончарі, теслярі та інші умільці.. Шанувалися ювеліри, різьбярі на кістці та дереві, склодуви тощо.
Високохудожні вироби руських майстрів цінувалися не тільки в Київській державі, а й за кордоном — у
Чехії, Польщі, Болгарії, Херсонесі та інших державах, куди їх вивозили іноземні купці. На Русі
популярними були «змієвики» — круглі медальйони, які з одного боку мали зображення святого образу, а з
другого — змієподібний орнамент.
Архітектура та живопис
Особливе місце в мистецтві Київської Русі посідала архітектура, яка поєднувала передові досягнення
майстрів інших країн і самобутній національний стиль.
Значного успіху досягло містобудування. У всіх найбільших українських містах були зведені могутні
фортифікаційні споруди, розбудовані двори князів та бояр — «гридниці світлі» й «тереми злотоверхі».. На
княжому дворі, який був оточений великим тином, чинився суд князя, збиралися сходи, дружина,
влаштовувалися ігри та розваги. Княжі палаци розбудовувались не тільки в містах, а й по селах; багаті
двори були й у бояр. Більшість городян мала дерев'яні зруби, а смерди жили в напівземлянках, критих
соломою чи очеретом.
Для давньої культури Київської доби важливе значення мав монументальний живопис — мозаїки та
фрески, техніка виконання яких була дуже складною, й вимагала неабиякої майстерності. Під час виконання
мозаїчного живопису зображення викладалося із скляних камінців різного кольору — смальти. Фресковий
живопис виконувався по сирому ґрунту, і тому оволодіти цим мистецтвом було непросто. Велику цінність
для розуміння давнього живопису мали Десятинна й Кирилівська церкви, Софійський і Михайлівський
собори в Києві та Спаський собор в Чернігові. Давні майстри зображували біблійні сюжети, військові та
мисливські сцени, птахів, тварин, скоморохів.
Одяг
Традиційно в Київській Русі велику увагу приділяли одягу.
Представники знаті носили дорогі жупани, кожухи, корзно, обшиті хутром та оздоблені золотими
Ґудзиками; широкі шаровари, соболеві шапки з шовковим верхом, різнокольорові сап'янові чоботи.
Використовувались різноманітні прикраси та аксесуари: позолочені пояси, гривні, персні. Представники
ж «чорних» людей носили одяг із вовни, льону, шкіри, на ногах — шкіряні чобітки чи постоли.
Традиційними були вишивки на літньому й теплому одязі. Прикрасами служили вироби з кераміки, скла,
міді, у деяких випадках — із срібла.
Усна народна творчість
З давніх часів Русь розвивала усну традицію. Для розвитку культури мали велике значення народні пісні,
думи, загадки, приказки, прислів'я. Важливими пам'ятками народної творчості середньовіччя є билини
про славні справи давніх русичів — воїнів-богатирів — Іллю Муромця, Добриню Нікітича, Олексія
Поповича.
Розвиток науки
Центром розвитку наукового життя за Київської Русі став Києво-Печерський монастир. Учені вважають, що
саме тут чернець Нестор склав один з перших зведених літописів Давньої Русі «Повість временних літ».
Література
Винятковим явищем давньоруської культури було літописання, що не мало аналогій у тогочасній
літературі середньовічної Європи.
Справжніми шедеврами давньоруської літератури стали давні літописи та твори: Остромирове євангеліє
— найдавніша руська книга, написана дияконом Григорієм з помічниками для Новгородського посадника
Остромира, «Слово» митрополита Іларіона, Києво-Печерський патерик, «Слово про Ігорів похід»,
«Повчання» Володимира Мономаха та ін.
Чільне місце в Київській Русі посіла перекладна література, серед якої найпопулярнішими були
візантійські хроніки з відомостями не лише з історії, а й з філософії та географії. Великого визнання набули
праці про життя та діяльність великого полководця Олександра Македонського.
Музика і театр
9
Київська Русь завжди славилася талановитими музикантами, співаками, танцюристами, бродячими
акторами, без яких не обходилось жодне свято, а при дворі великого князя та його бояр і поготів.
Музика й театр настільки ввійшли в життя давньоруської держави, що знайшли своє відображення в
різних культурних жанрах. Наприклад, відомі фрески Софії Київської зображують музикантів, які
грають на різноманітних інструментах, а також акробатів та ряджених.
Серед музичних інструментів найпопулярнішими були труби, флейти, гуслі, дудки, барабани тощо.
Музика поділялась на: церковну — виконувалася в храмах церковними музикантами та співаками, світську
— мала розважальний чи побутовий характер та військову— супроводжувала княжі дружини в походах і
під час битв.
Освіта
Дослідники вважають, що загальний рівень освіти Київської Русі був один із найвищих у тогочасній
Європі. У Давній Русі були поширені два алфавіти: глаголиця та кирилиця.
Переважна більшість учених уважає давнішою з них глаголицю, яку створив просвітитель Кирило, щоб
зробити переклади грецьких богослужбових книг для слов'янського населення. Букви глаголиці прості в
написанні, проте важкі для запам'ятовування, деякі з них означають цілі слова.
На Русі кирилиця була офіційним алфавітом, хоч глаголичне письмо також трапляється в багатьох
пам'ятках.
Прийняття християнства сприяло розквіту шкільної освіти. Спочатку школи існували тільки для дітей
феодальної верхівки, але з часом шлях до освіти одержали й «менші» люди Русі.
Перші школи були започатковані за князя Володимира в Києві, а потім з'явилися й в інших містах.
Чимало зробив для просвіти князь Ярослав Мудрий. Не випадково літописець відзначив, що «князь
Володимир орав освітню ниву, князь Ярослав Мудрий її засівав, а сучасники мають можливість збирати
врожай книжних знань».
Джерела дають можливість зробити висновок, що в Давній Русі школи були двох видів: церковні й
світські. У перших, при монастирях, де готували церковнослужителів, викладали читання, письмо, співи,
богослов'я. У світських школах, крім цього, ще давали знання з філософії, риторики, граматики.
Існувало також індивідуальне навчання. При Андріївському монастирі в Києві діяла спеціальна жіноча
школа, де дівчат навчали письма, співів, швейної справи, а також різноманітних ремесел.

10
10. Відносини КИЇВСЬКОЇ Русі з кочовими народами східноєвропейських степів у Х-ХП ст.

Важливими для Русі були відносини і з Хозарським каганатом. Інтереси двох держав зіткнулися вже
наприкінці X ст., коли князь Олег підкорив сіверян і радимичів, які до того платили данину
хазарам. До 60-х рр. X ст., до підкорення їх Святославом, данину хазарам платили в'ятичі. У другій
половині 60-х рр. X ст., внаслідок походів князя Святослава, Хозарський каганат був розгромлений і
припинив існування. Тоді ж влада Києва поширилася на племена Північного Кавказу і Приазов'я,
але після смерті Святослава майже всі ці землі було втрачено. Зникнення Хозарського каганату
мало для Русі неоднозначні наслідки. Позитивним було те, що для Русі відкрилася пряма торгівля з
країнами арабського Сходу. Негативним було зникнення бар'єру, роль якого виконував Хозарський
каганат по відношенню до кочових народів на їх шляху до причорноморських степів, тобто до
південних кордонів Русі.

Надзвичайно важливими для Русі були відносини з кочовими народами причорноморських степів. З
915 по 1036 рр. тут панували печеніги. їх мирні відносини з Русю скоро змінилися на ворожі. У
1036 р. в битві під Києвом при Ярославі Мудрому печеніги зазнали нищівної поразки. Загроза з
їхнього боку для Русі була ліквідована.

З 50-х рр. XI ст. по 30-ті рр. XIII ст. в причорноморських степах панували половці. В останній
третині XI ст. їхні напади на Русь активізувалися. В умовах загострення князівських усобиць половці
в цей час стали справжнім лихом для Русі. Найбільше у боротьбі з половцями уславився
Володимир Мономах. Саме з його ініціативи наприкінці XI - на початку XII ст. були об'єднані
сили руських князів та здійснено декілька великих походів проти половців, які були розбиті і
відступили до Кавказу.

11
11. Монголо-татарські завоювання у Східній Європі та їх вплив на історичний розвиток
українських земель
. Свої походи монголи почали Із завоювання земель сусідів бурят, евенків, якутів, уйгурів,
єнісейських киргизів (до 1211 р.). Потім вони вторгнулися до Китаю і в 1215 р. узяли Пекін. Через три
роки була завойована Корея. Розгромивши Китай (остаточно завойований в 1279 р.), монголи значно
усилили свій військовий потенціал. На озброєння були узяті вогнеметні, знаряддя, засоби
пересування.
Влітку 1219 р. майже 200-тисячне монгольське військо на чолі з Чингисханом почало завоювання
Середньої Азії. Багаті, квітучі землеробські райони Семиріччя (Середня Азія) перетворилися на
пасовища. Були зруйновані що створювалися століттями іригаційні системи. Монголи ввели режим
жорстоких поборів, ремісників відводили в полон. В результаті завоювання монголами Середовищ
нею Азії її територію почали заселяти кочові племена. Вторгнення до Ірану І Закавказзі. Основна
сила монголів з награбованою здобиччю повернулася з Середньої Азії до Монголії. ЗО тисячна армія
під командуванням кращих монгольських воєначальників Джебе і Субедея відправилася в дальній
розвідувальний похід через Іран і Закавказзю, на захід. Розбивши з'єднані армяно-грузинські війська і
завдавши величезного збитку економіці Закавказзі, загарбники, проте, вимушені покинути територію
Грузії, Вірменії і Азербайджану, оскільки зустріли сильний опір населення.
Битва на річці Калці 31 травня 1223 р. монголи розбили союзні сили половецьких і російських
князів в приазовських степах на річці Калке. Це був останній крупний сумісний військовий виступ
російських князів напередодні нашесті Батия. Проте в поході не брав участь могутній російський
князь Юрій Всеволодович Володимиро-Суздальський, син Всеволода Велике Кубло.
Підготовка походу на Русь. Повертаючись в степу, монголи перед прийняли невдалу спробу захопити
Волжську Болгарію. Розвідка боєм показала, що вести загарбницькі війни з Руссю і її сусідами можна
лише шляхом організації загальномонгольського походу. На чолі цього походу став внук Чінгісхана
Батий (12271255), що отримав ві6цд свого діда в спадок всі території на заході, "куди ступить нога
монгольського коня". Його головним військовим радником став Субедей, добре знаючий театр
майбутніх військових дій.
В 1235 р. на хуралі в столиці Монголії Каракорумі було ухвалено рішення про
загальномонгольський похід на захід. В 1236 р. монголи оволоділи Волжською Болгарією, а в 1237 р.
підпорядкували кочові народи Степу. Восени 1237 р. основні сили монголів, перейшовши Волгу,
зосередилися на річці Вороніж, нацепившись на російські землі.
Завоювання Північно-східної Русі. В січні 1238 р. по річці Ока монголи рушили у Володимиро-
Суздальську землю. Битва з володимиро-суздальскою раттю відбулася у р. Коломни, на межі
Рязанської і Володимиро-Суздальської земель. В цій битві загинуло володимирське військо, що
фактично зумовило долю Північно-східної Русі.
Сильний опір ворогу протягом 5 днів надавав населення Москви, кероване воєводою Пилипом
Нянкою. Після узяття монголами Моськва була спалена, а її жителі перебиті.
4 лютого 1238 р. Батий обложив Владимир. Відстань від Коломиї до Владимира (300 км) його війська
пройшли за місяць. На четвертий день облоги загарбники через проломи в кріпосній стіні поряд із
Золотими воротами увірвалися в місто. Князівська сім'я і залишки військ закрилися в Успенському
соборі. Монголи обклали собор деревами і підпалили.
Після узяття Владимира монголи розбилися на окремі загони і піддали розгрому міста Північно-
східної Русі. Монгольські орди рушили на північний захід Русі. Усюди вони зустрічали
наполегливий опір росіян. Два тижні, наприклад, оборонялося далеке передмістя Новгорода Торжок.
Північно-західна Русь була врятована від розгрому, хоча і платила дань.
Узяття Києва. Весною 1239 р. Батий розгромив Південну Русь (Переяславль Південний), восени
Чернігівське князівство. Восени наступного 1240 р. монгольські війська, форсувавши Дніпро,
обложили Київ. Після тривалої оборони, яку очолив воєвода Дмитр, татари розгромили Київ. В
наступному 1241 р. нападу піддалося Галицько-волинське князівство.
Похід Бятия на Європу. Після розгрому Русі монгольські орди рушили на Європу. Була розорена
Польща, Угорщина, Чехія, балканськІ країни.
Російські землі і Золота Орда. Розорені монголами російські землі були вимушені визнати васальну
залежність від Золотої Орди. Боротьба, яку вів російський народ із загарбниками, що не
припинялася, примусила монголо-татар відмовитися від створення на Русі своїх адміністративних

12
органів влади. Русь зберегла свою державність. Цьому сприяла і наявність на Русі власної
адміністрації і церковної організації. Крім того, землі Русі були непридатні для кочового скотарства, у
відмінність, наприклад, від Середовищ нею Азії, Прикаспія, Причорномор'я.
Деякі російські князі, прагнучи скоріше позбулися ви сальній залежності від Орди, стали на шлях
відкритого озброєного опору. Проте сил повалити владу загарбників було ще недостатньо. Так,
наприклад, в 1252 р. були розбиті полиці володимирських і галицько-волинських князів. Це добре
розумів Олександр НевськІй, з ]252 по 1263 р. великий князь Володимирський. Він узяв курс на
відновлення і підйом економіки російських земель. Політику Олександра Невського підтримала і
російська церква, яка бачила велику небезпеку в католицькій експансії, а не у віротерпимих
правителях Золотої Орди.
В 1257 р. монголо-татари зробили перепис населення "запис в число".
Перепис населення в 50-60-х роках XIII ст. відзначена численними повстаннями російських людей
проти баскаків, ханських послів, складальників дані, переписувачів. В 1262 р. розправлялася з
складальниками дань, бесерменами, жителі Ростова, Владимира, Ярославля, Суздаля, Устюга. Це
привело до тому, що збір дані з кінця XIII в. був переданий в руки російських князів.
Наслідки монгольського завоювання і золотоординського ярма для Русі. Монгольська нашестя і
золотоординське ярмо стала однією з причин відставання російських земель від розвинутих країн
Західної Європи. Був завданий величезного збитку економічному, політичному і культурному
розвитку Русі. Десятки тисяч людей загинули в битвах або були погнані в рабство. Значна частина
доходу у вигляді дані відправлялася в Орду.
Монгольське завоювання консервувало політичну роздробленість. Воно ослабило зв'язки між різними
частинами держави. Були порушені традиційні політичні і торгові зв'язки з іншими країнами. Вектор
російської зовнішньої політики, що проходив по лінії "південь —- північ" (боротьба з кочовою
небезпекою, стійкі зв'язки з Візантією і через Балтіку з Європою) кардинально змінила свою
спрямованість на захід схід". Сповільнилися темпи культурного розвитку російських зе
13Обєднання українських земель у складі Галицько-Волинського князівства
Тільки при підтримці поляків, що боялися що Галицька Русь знову потрапить до угорців, Роману
Мстиславовичу вдалося зайняти Галицький престол і тим покласти початок об'єднанню Галицької і
Волинської Русі в одну велику державу із спадковою владою Романовичів.
Маючи в своєму розпорядженні вірні йому і надійні стіни Волині Роман міг не зважати на
опозицію боярства і тверду руку узяти кермо влади з'єднаними князівствами. Зразу ж йому
довелося зіткнутися з своїм власним тестем, київським князем Рюриком, незадоволеним об'єднанням
двох князівств. В озброєному зіткненні Рюрик був розбитий і біг до половців, за допомогою яких
йому вдалося захопити в 1203 році Київ і провести в ньому страшні спустошення і різанину. Проте,
скоро він і його союзники - половці були розбиті військами Романа Мстиславовича, після чого
Рюрик був насильно пострижений в ченці. Характерний що Роман не побажав зайняти і київський
престол, а повернувся в своє з'єднане князівство. Привабливість для князів Києва, як
великокнязівської столиці тоді вже втратила свою силу, а володіння ним, не приносячи ніяких вигод,
накладало зобов'язання захисту Київського князівства від постійних набігів кочівників.
В результаті об'єднання двох густо населених князівств, куди до того ж невпинно прибували нові
переселенці з сходу, і успішної боротьби з Києвом, князь Роман став найсильнішим князем на Русі.
Польський історик В. Кадлубек пише: "князь Роман піднявся так високо, що правив майже всіма
землями і князями Русі". А новгородський літопис називає його "Государем вся Русі".

13
14. Держава Данила Галицького в системі політичних відносин держав Центрально-Східної
Європи

Будучи безпосереднім спадкоємцем Київської Русі , Галицько-Волинське князівство відіграло

надзвичайно важливу роль в історії: зберегло від завоювання та асиміляції піденну та західну гілки
схіно-слов'янської етнокультурної спільності, сприяло їх консолідації та усвідомленню власної
самобутності.
Після занепаду Києва у галицько-волинські землі поступово переміщується центр політичного та
економічного життя , про що свідчать розбудова міст , зростання торгівлі, масова міграція сюди
кваліфікованих ремісників та ін. Розширюється сфера дії та збільшуються канали поширення
західноєвропейської культури, поступово долається однобічність візантійського впливу , але при
цьому зберігаються основні духовні підвалив власної самобутності. Галицько-Волинське князівство,
продовжуючи славні дипломатичні" традиції Київської Русі, ще 100 років після встановлення
монголо-татарського іга з честю представляло східнослов'янську державу на міжнародній арені.
. Відновивши єдність, Галицько-Волинське князівство набирає силу та відновлює втрачені позиції .
Навесні 1238р. Данило розгромив тевтонських лицарів Добжинського ордену під Дорогочином і
незабаром він знову поширює свій вплив на Київ, у якому залишає управляти свого воєводу Дмитра.
Відчуваючи реальність постійної загрози із Заходу і Сходу, зводить цілий ряд міст-замків (Данилів,
Крем'янець, Угровеськ та ін.).
. Боротьба з монголо-татарським ігом та поступовий занепад (1240-1340рр.).
Енергійна державна діяльність Данила (дипломатичні контакти з Польщею, Угорщиною, папою
римським та ін., зведення численних укріплень та міст, зміцнення системи місцевого управління,
переозброєння армії) була спрямована головним чином на створення могутньої антиординської
коаліції та скинення іга. Реалізувати свої плани князю не вдалося, але створена та зміцнена ним
державність проіснувала у надзвичайно несприятливих умовах майже сто років . Нащадки Данила
Галицького -Лев І (1264-ІЗОІрр.), Юрій І (1301-1308рр.), Лев II (1308-1323рр.), Юрій II (1325-
1340рр.) - всіма силами намагались зберегти єдність та могутність Галицько- Волинського
князівства, але нескінченні феодальні міжусобиці, свавілля бояр, постійне втручання сусідніх
держав, неослабний прес монголо-татарського іга логічно вели до занепаду та розчленування
держави: після отруєння боярами у 1340р. останнього галицько-волинського князя Юрія II
Болеслава землі князівства протягом короткого часу опиняються під владою чужоземців: Галичина -
під Польщею, Волинь під Литвою, Буковина –
у складі Молдавського князівства.

14
15. Галицько-Волинське князівство в XIII ст.: особливості політичного та соціально-
економічного розвитку
1.Тимчасовий розпад держави (1205-1238рр.). Після смерті Романа розпочинається майже 30-
річна боротьба за галицький стіл. Характерні риси цього періоду: прогресуюче свавілля бояр
(порушення норм феодального права -оголошення князем боярина Володислава Кормильчича
(1213-1214рр.) ;2. перманентне втручання у внутрішні справи західноруських земель сусідніх
Угорщини і Польщі, що виявилося у проголошенні "королем Галичини та Володимири"
п'ятирічного угорського королевича Калмана (Коломана), нашвидкоруч одруженого з дворічною
польською княжною Саломеєю. (Розпочата після цього окупація тривала з 1214р. по 1219р.);
наростаюча моноголо-татарська загроза , що вперше заявила про себе у 1223р. на березі ріки Калки
(галицькі та волинські формування входили до коаліції руських князів); енергійна боротьба за
відновлення державної єдності Данила Галицького, яка успішно закінчилась у 1238р.
3.Об'єднання та піднесення (1238- 1240рр.). Відновивши єдність, Галицько-Волинське князівство
набирає силу та відновлює втрачені позиції . Навесні 1238р. Данило розгромив тевтонських лицарів
Добжинського ордену під Дорогочином і незабаром він знову поширює свій вплив на Київ, у якому
залишає управляти свого воєводу Дмитра.
Відчуваючи реальність постійної загрози із Заходу і Сходу, зводить цілий ряд міст-замків (Данилів,
Крем'янець, Угровеськ та ін.).
4. Боротьба з монголо-татарським ігом та поступовий занепад (1240-1340рр.).
Енергійна державна діяльність Данила (дипломатичні контакти з Польщею, Угорщиною, папою
римським та ін., зведення численних укріплень та міст, зміцнення системи місцевого управління,
переозброєння армії) була спрямована головним чином на створення могутньої антиординської
коаліції та скинення іга. Реалізувати свої плани князю не вдалося, але створена та зміцнена ним
державність проіснувала у надзвичайно несприятливих умовах майже сто років . Нащадки Данила
Галицького -Лев І (1264-ІЗОІрр.), Юрій І (1301-1308рр.), Лев II (1308-1323рр.), Юрій II (1325-
1340рр.) - всіма силами намагались зберегти єдність та могутність Галицько- Волинського
князівства, але нескінченні феодальні міжусобиці, свавілля бояр, постійне втручання сусідніх
держав, неослабний прес монголо-татарського іга логічно вели до занепаду та розчленування
держави: після отруєння боярами у 1340р. останнього галицько-волинського князя Юрія II
Болеслава землі князівства протягом короткого часу опиняються під владою чужоземців: Галичина -
під Польщею, Волинь під Литвою, Буковина - у складі Молдавського князівства.

15
16. Галицько-Волинська держава в останній третині XIII - першій половині XIV ст. - головні
тенденції розвитку

Після смерті Данила Галицького його держава продовжувала зберігати напівзалежне становище
від Золотої Орди. Василько до своєї смерті у 1270 р. княжив на Волині, сини Данила: Лев— у
Галичині, Мстислав - у Теребовлі, а Шварно — у Холмі.
У другій половині XIII ст. частина знаті прагнула звільнити край від ординської залежності за
допомогою союзу з Литвою. Прибічником цього був Шварно Данилович, який допоміг посісти
батьківський престол у Литві князю Войшелку, а той у свою чергу зробив Шварна своїм
спадкоємцем на тій підставі, що той був одружений на його сестрі. Але цей союз тривав недовго.
Лев Данилович, побоюючись литовців, у 1267 р. вбив Войшелка і у Литві прийшло до влади
антигалицьке угруповання, що посилило наступ на Волинь.
Натомість Лев, порозумівшись з татарами, разом з ними ходив на Польщу, здобувши Люблін,
Литву, приєднав до своїх володінь Закарпаття. Наприкінці свого правління (1264— 1301) він
спромігся відновити укріплення, зруйновані його батьком Данилом за наказом Орди.
Тим часом Волинське князівство після смерті Василька успадкував у 1270 р. його син Володимир.
Але не маючи спадкоємців, він заповідав свій наділ Мстиславу Теребовлянському.
Після смерті Лева його син Юрій І (1301 — 1308) знову став правителем єдиної Галицько-Водинської
держави, бо Мстислав Теребовлянський також не полишив спадкоємця. Столицею держави Юрій І
зробив Володимир-Волинський. За його правління вона пережила своє піднесення: швидке зростання
міст і сіл, розвиток культури й торгівлі. Сам князь прийняв королівський титул. Останніми галицько-
волинськими князями роду Романовичів були сини Юрія І Андрій і Лев II. Вони хоч і поділили між
собою територію князівства, але в політиці завжди діяли спільно. Князі підтримували дружні
стосунки з західними державами, прагнули здобути незалежність від Золотої Орди, яка почала
слабнути, у 1323 р. загинули під час однієї з війн проти татар. Після їх смерті не залишилось
спадкоємця по чоловічій лінії династії Рюриковичів.
Галицькі бояри запросили на князівський стіл сина сестри Андрія і Лева Мазовецького князя
Болеслава, що прийняв православ'я та отримав ім'я Юрія II. Проте вибір виявився невдалим. Юрій-
Болеслав був короткозорим та егоїстичним правителем. Він запрошував до Галичини німецьких і
чеських колоністів, прихильно ставився до католицької церкви, чим викликав невдоволення
місцевих бояр і православного духовенства.
Непослідовною була і зовнішня політика Юрія-Болеслава. Хоча він врегулював відносини з Ордою та
Литвою і навіть віддав свою дочку за сина литовського князя Гедиміна, але таке зближення посварило
його з поляками та уграми. У 1337 р. він здійснив спільно з татарами невдалий похід на Люблін і під
загрозою польсько-угорського вторгнення у відповідь змушений був у Вишеграді підписати угоду,
згідно з якою заповідав галицький трон польському королеві Казимиру III. Коли про це стало відомо,
галицькі бояри отруїли князя, здійснивши у 1340 р. переворот. З цього часу галицькі землі стають
ареною боротьби сусідніх держав — Литви, Польщі і Угорщини і втрачають свою незалежність.

16
17. Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського
І етап (1340—1362) — «оксамитове» литовське проникнення. Литовське князівство розпочало своє
проникнення на Русь ще за часів Міндовга (1230-—1263). Головним об'єктом тоді стали
західноруські (білоруські) землі. У часи наступника Міндовга — Гедиміна (1316—1341) — почалося
включення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель.
Яскравим виявом зміцнення литовських позицій у цьому регіоні стало те, що після раптової смерті
Юрія II Болеслава на княжому столі Волині закріпився син Гедиміна Любарт, який номінально
вважався і галицько-волинським князем. Внаслідок польсько-угорсько-литовського протистояння в
боротьбі за галицько-волинську спадщину Польща отримує Галичину, Литва — Волинь.
Скориставшись у 50-х роках XIV ст. слабкістю Золотої Орди литовці активно починають новий етап
проникнення в землі колишньої Київської Русі. Наступник Ге-диміна Ольгерд (1345—1377) чітко
формулює основне завдання: «Вся Русь просто мусить належати литовцям». Витіснення татарських
ханів сприяло поступовій інкорпорації (включенню) Чернігово-Сіверщини, Київщини,
Переяславщини до складу Литовської держави. Після перемоги 1362 р. над татарами на березі р. Сині
Води (притока Південного Бугу) до сфери литовського впливу потрапило і Поділля.
Дії литовців на теренах України не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів. .
Місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтримувало утвердження
литовського правління, яке витісняло золотоординське. Литовська влада була м'як-шою,
толерантнішою, ніж татарська. На приєднаних до Литви землях руські князі зберігали свою
автономність. У зв'язку з цим відомий історик О. Субтельний назвав процес збирання українських
земель Литвою «проникненням, включенням, приєднанням».
II етап (1362—1385) — «ослов'янення» литовських правителів. Майже до кінця XIV ст. Велике
князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними,
рівноправними суб'єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та
Поділля. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів
поступилася місцем литовській Гедиміновичів. Така ситуація певною мірою нагадувала прихід
варягів на Русь, наслідком якого стала асиміляція, розчинення їх у потужному слов'янському
етнічному масиві. Про започаткування аналогічного процесу — «ослов'янення» литовських
правителів у другій половині XIV ст. свідчать факти: розширення сфери впливу руського православ'я
на терени Литовської держави; утвердження «Руської правди» державною правовою основою;
визнання руської мови офіційною державною мовою; запозичення литовцями руського досвіду
військової організації, будування фортець, налагодження податкової системи, формування
структури князівської адміністрації тощо.
Оскільки власне литовські етнографічні землі в цей час становили лише десяту частину
новоствореної держави, литовські правителі, намагаючись втримати під своїм контролем
інкорпоровані землі, послідовно дотримувалися правила: «Старого не змінювати, а нового не
впроваджувати». Офіційний титул литовського князя розпочинався словами: «Великий князь
Литовський і Руський». Створюється ілюзія продовження давньоруської державності. Проте литовці
не стали другими варягами. Процес асиміляції завойовників не завершився. Події розгорнулися
інакше. Починаючи з правління Ягайла (1377—1392) у Литовській державі дедалі більше набирають
силу тенденції централізму, а 1385 р. між Литвою та Польщею укладено Кревську унію, яка
докорінно змінює становище південно-західних руських земель.
III етап (1385-—1480) — втрата українськими землями залишків автономії. Затиснута між
евтонським орденом та Московським князівством, Литва отримала наприкінці XIV ст. від
ослабленої Польщі пропозицію: шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та
литовського князя Ягайла об'єднати сили двох держав. У 1385 р. було укладено Кревську унію,
суттю якої була інкорпорація Великогокнязівства Литовського до складу Польської держави. За
умовами унії Ягайло, одружуючись з Ядвігою, отримував титул короля Польщі й зобов'язувався
окатоличити литовців та «навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської» .
Така відверто пропольська політика зумовила швидку появу литовсько-руської опозиції, яку очолив
князь Вітовт (1392—1430). Підтриманий зброєю литовських феодалів та руських удільних князів, він
1392 р. був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Намагаючись зміцнити
внутрішню політичну єдність власної держави, максимально централізувати управління, Вітовт
незабаром переходить до ліквідації південно-західних руських удільних князівств — Волинського,
17
Новгород-Сіверського, Київського, Подільського. У цих землях починають управляти
великокнязівські намісники. Внаслідок цього посилюється соціальний гніт і зводиться нанівець
колишня автономія українських земель.
Нова польсько-литовська унія 1413 р. у Городлі стала свідченням зростаючої дискримінації
православного населення. Відповідно до цього документа католики могли брати участь у
великокняжій раді, участь православних у державному управлінні обмежувалася. Розширенню
сфери впливу католицизму сприяли роздача католицькій церкві українських земель, заснування
католицьких єпископських кафедр у Кам'янці-Подільському та Луцьку. Подальше зближення та
блокування польської та литовської шляхти поступово зміщувало акценти визвольної боротьби в
українських землях: поряд з антипольським наростає антилитовський рух, що вилився в народні
виступи 1440 р. на Волині та Київщині. Намагаючись проводити гнучку внутрішню політику,
литовська верхівка спершу іде на відновлення Київського та Волинського удільних князівств, але
протягом короткого часу (1452— 1471) навіть ці залишки автономії українських земель були
остаточно ліквідовані, а землі стали звичайними провінціями Литви.
IV етап (1480—1569) —- посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром
«збирання земель Русі».
Остаточна втрата українськими землями у складі Литви автономних прав у часі збіглася з
піднесенням Московського князівства. Консолідуючи навколо себе навколишні землі, воно
трансформувалося в єдину централізовану Російську державу. З поваленням 1480 р. ординського іга
Москва дедалі гучніше та активніше заявляє про себе як про центр «збирання земель Русі». Вже
1489р. Іван ПІ вперше зауважує великому князю литовському та королю польському Казимиру:
«Наши города, и волости, и земли, и водьі король за собою держит».
Намагаючись максимально сконцентрувати сили проти своїх зовнішніх ворогів, Польща і Литва
1569 р. укладають Люблінську унію. Утворюється нова держава — Річ Посполита. З цього моменту
українські землі опиняються у складі Польщі. Починається якісно новий етап їхнього розвитку.

18
18. Політичні унії між Литвою та Польщею та їх вплив на долю українського етносу.

ГОРОДЕЛЬСЬКА УНІЯ - угода між польським королем Владиславом II Ягайло та великим князем
литовським Вітовтом укладена 2.10.1413 у м. Городлі на р. Західний Буг. Рішення Г.у., заперечуючи
положення Кревської унії 1385 підтверджували існування Великого князівства Литовського як окремої
незалежної держави. Разом з тим визнавалась політична зверхність польського короля, який мав стати
великим князем литовським після смерті Вітовта. Г.У. передбачала проведення ряду заходів,
спрямованих на уніфікацію систем органів державного управління обох країн, а також зрівняння прав
шляхти католицького віровизнання Королівства Польського та Великого князівства Литовського.
Результатом Г.У. було зміцнення союзу Литви та Польщі у війнах з Тевтонським орденом.

КРЕВСЬКА УНІЯ 1385 - угода, укладена між Польщею і Великим князівством Литовським 14.8.1385
ум. Крево (Литва). Передбачала об'єднання Польщі і Литви в єдину державу внаслідок шлюбу польської
королеви Ядвіги і литовського князя Ягайла. За умовою К.у. Ягайло ставав польським королем,
одночасно залишаючись Великим князем Литовським. Литва зберегла незалежність, але зазнавала
значно посиленного в ній польського впливу. Виконуючи умови К.у., в 1385 Ягайло разом з усіма
підданими прийняв католицтво. Основною метою К.у. було об'єднання сил двох держав для боротьби
проти агресії Тевтонського ордену і приєднання до Польщі частини українських земель, які перебували
у складі Великого князівства Литовського. Проти К.у. виступила литовсько-українська опозиція на чолі
з князем Витовтом, яка домоглася збереження Великого князівства Литовського як окремої незалежної
держави

ЛЮБЛІНСЬКА УНІЯ 1569 - угода про об'єднання Польщі та Великого князівства Литовського в єдину
федеративну державу - Річ Посполиту. Розгляд питання про укладення унії розпочався в січні 1569 на
спільному польсько-литовському сеймі у Любліні (звідси і назва угоди). Однак в березні 1569 великі
литовські магнати, які погоджувались на об'єднання тільки при умові існування окремого сенату і сейму
Великого князівства Литовського, припинили переговори. Польський сейм, використовуючи підтримку
литовської і української шляхти, що була невдоволена пануванням великих землевласників у князівстві
та намагалась одержати такі ж права як і польська шляхта, санкціонував акти короля Сигізмунда II
Августа про відторгнення і приєднання до Польщі українських земель -Підляшшя, Волинь,
Брацлавщину, Поділля і Київщину. Тиск шляхти, невдачі Литви у Лівонській війні 1558-83 та прагнення
отримати військову допомогу з боку Польщі в боротьбі з Московською державою, примусили
литовських магнатів піти на відновлення переговорів. 28.6.1569 була підписана Л .У., яку 1.7.1569
затвердили роздільно депутати польського і литовського сеймів. Л.у. завершила процес об'єднання двох
держав, що розпочався з укладення Кревської унії 1385. На чолі об'єднаної держави стояв монарх, який
титулувався королем польським і Великим князем Литовським. Його мали обирати на спільному
польсько-литовському сеймі і коронувати в Кракові. Спільними для Польщі та Литви були сейм і сенат,
запроваджувалася єдина грошова одиниця. Велике князівство Литовське зберігало певну автономію,
маючи окремі закони, судову систему, військо, уряд і адміністрацію. Українські землі, що увійшли до
складу Польщі, були поділені нa Берестейське, Подільське, Брацлавське і Київське воєводства.
Укладення Л.у. привело до значного посилення національно-релігійного гніту в Україні і, одночасно,
викликало піднесення українського національно-визвольного руху проти польських загарбників.

19
19. Національний та релігійний рух в Україні в ХІУ-першій половини XVII ст.

Протягом XIV—XV ст. на Грунті давньоруської мови під впливом народного мовлення сформувалася
«руська мова», що стала офіційною державною мовою в Литовській державі. «Руська мова» — це
певна спільна основа, сходинка в становленні української та білоруської національних мов. На зламі
XV—XVI ст. сформувалися дві окремі літературні мови — староукраїнська та старобілоруська. Якщо
до утворення Речі Посполитої (1569) функціонування руської мови було досить вільним, то після
переходу Волині, Брацлавщини, Київщини до складу Польської держави вона зазнає дискримінації.
Та все ж, незважаючи на утиски, українська мова не тільки не здає позиції, а розширює сфери вжитку,
збагачує свою стилістику. Поряд з вже традиційними юридично-діловим і літописним стилями,
перекладною літературою, ораторсько-проповідницькою прозою бурхливо розвивається
полемічний стиль (Г. Смотрицький, І. Вишенський, С. Зизаній), зароджується науковий (у лікарських
посібниках, граматиках, словниках), виникає українське віршування (Г. Смотрицький, Д. Наливайко
та ін.).
Глибоко позначилася на духовній культурі специфічна ситуація в релігійній сфері, що склалася в
українських землях XV—XVI ст. Безперервне протистояння католицтва і православ'я зумовило
укладення Берестейської унії (1596) та утворення уніатської церкви, що посилило гостроту релігійних
та національних конфліктів. Релігійне протистояння мало не тільки негативні наслідки. Намагаючись
укріпити власні позиції, протидіючі сторони мусили дбати про розвиток освіти, поширення свого
впливу через розбудову шкіл. Релігійна полеміка збуджувала думку, сприяла розвиткові культури
дискусії, формуванню полемічного стилю.
Реальні потреби господарського та культурного життя, поширення ідей гуманізму, намагання
представників різних релігійних конфесій розширити свою соціальну базу зумовили якісні зміни у
сфері освіти. У XV—XVI ст. поряд з традиційними школами при церквах та монастирях виникають
протестантські та католицькі школи, що давали вищий рівень знань. Намагаючись протидіяти
поширенню чужих впливів, православні засновують свої освітні заклади. Так, у сфері освіти
з'являється новий тип школи — греко-слов'яно-латинська, у навчальному процесі якої органічно
поєднувалися давньоруська традиція й новітні надбання західноєвропейської думки. Першим
освітнім закладом цього типу в українських землях стала Острозька академія (1576), заснована
князем К. Острозьким. У своїх стінах вона зібрала квіт тогочасної української та зарубіжної
інтелектуальної еліти. її викладачами були Г. Смотрицький, В. Суразький, Д. Наливайко, чужоземці
— відомі вчені К. Казимирський. Я. Лятош, К. Лукаріс, який незабаром став патріархом
константинопольським. Падіння в середині XV ст. Візантійської імперії зумовило докорінний
переворот у духовному житті українського суспільства. Після певної паузи в поступальному
розвитку культури, своєрідного інтелектуального та культурного застою, розпочинається
переорієнтація на західну цивілізацію, активне засвоєння на Грунті києво-русь-кої духовності надбань
західноєвропейської культури. Виявами цих якісних змін у духовній сфері України стали: 1) відхід
від візантійських зразківта канонів 2) поширення ідей гуманізму та реформації; 3) поява нових
форм самовираження і мистецьких стилів; 4) посилення світського елементу в культурі, зростання
уваги до людини та її духовного світу; 5) індивідуалізація творчості. Отже, позитивні зрушення в
культурі праці та господарюванні пов'язані з налагодженням Україною активних торгово-
економічних зв'язків з Європою. Поява елементів громадянського суспільства та моделі-зародку
(Запорозька Січ) національної державності в політичній та правовій культурі; зростання
цивілізованості у сфері побутової культури; суттєві якісні зміни в культурі духовній, зумовлені
впливом ідей гуманізму та реформації, створили сприятливий ґрунт для зростання національної
свідомості українського народу, зміцнення його віри у власні сили, згуртування в боротьбі за свою
землю, віру, права та незалежність.

20
 20. Українська культура ХІУ-ХУІ ст.
Розвиток української культури з початку XIV ст. відбувався в досить важких історичних умовах, які
характеризувалися:
• навалою монголо-татарських орд на українські терени;
• експансією Польщі та Литви;
• переходом українських територій під владу Польщі, Литви, Угорщини, Молдови. Розвиток української
культури в цю добу можна поділити на два періоди:
• литовсько-руський — коли Литва, перебуваючи на нижчому від Русі-України культурному рівні,
увібрала в себе все найкраще з нових земель;
• польсько-литовський.
На думку М. Грушевського, польська культура ХІУ-ХУ ст. не досягла високого рівня, а була в значній
мірі відбитком німецької та італійської культур.
В українському культурному житті XV ст. спостерігаються кризові явища. Адже українська культура
була тісно пов'язана з православною церквою, а церква одержувала на духовний розвиток кошти від
держави. Коли української влади не стало, литовська та польська держави підтримували лише
католицьке духовенство. Православною ж церквою, як власне й культурою, ніхто не опікувався. Усе
менше трапляється освічених людей серед духовенства, знищуються старі церковні та світські школи,
слабшають література та художня творчість.
Тяжкий іноземний гніт і спустошливі війни гальмують культурний розвиток. Але навіть у цих
складних умовах культура українського народу розвивалася. Архітектур рхітектурні стилі цього часу
історики поділяють на дві групи: стиль оборонних споруд та церков. Постійні військові дії, які
відбувалися на теренах України, сприяли появі великої кількості замків та фортець.
До мурованих кам'яних фортечних споруд належить замок у м. Кременці, який був побудований па
високій горі. Його три могутні башти овальної форми давали можливість вести фланговий обстріл
нападника. Подібні замки зведені в м. Білгороді (Дністровському) та Луцьку.
Цікаво, що військовий архітектурний стиль значною мірою вплинув і на церковне будівництво. Церкви
й монастирі нагадували собою укріплений замок, а їхні дзвіниці нерідко виконували функції
сторожових веж. Тільки на початку XVI ст. в Україні знаходить відображення європейський
ренесансний стиль. Символом тієї епохи можна назвати кам'яні церкви — оборонні споруди Києво-
Печерської лаври та церкви замку в с. Сутківцях на Поділлі. Такого ж типу були: Петропавлівська
церква на Поділлі (XV ст.) та церква в Рогатині (ХІУ-ХУ ст.).
У ХІУ-ХУ ст. панував церковний стиль перехідного періоду, в якому поєдналися попередні зразки
візантійського стилю та нові європейські впливи готичної культури. Такі церкви збудували в Галичі
(Різдва Христового, XIV ст.), у Межиріччі на Волині (XV ст.), у Лаврівському монастирі на Бойківщині
(ХГУ-ХУ ст.).
Ремесла
Починаючи з XIV ст. набувають розвитку різноманітні ремесла. У той час шанували будівельників, які
зводили палаци, замки, церкви. У XIV ст. в Україні з'являються перші цехові організації, що
об'єднували групи ремісників за фаховою ознакою. Живопис
Високого розвитку в ХІУ-ХУ ст. досягло українське малярство.. Живопис, крім релігійної тематики,
звертається й до світських тем. Художники приділяють більше уваги пейзажам, побутовим та військовим
сценам. Набув поширення портретний живопис. Навіть ікони починають передавати образами святих
величність і красу. Освіта
Історики вважають, що українські школи й далі існували при монастирях, церквах, маєтках феодалів.
Документальних джерел про цю галузь суспільного розвитку досить мало. Учителями, як правило,
були дяки, які вчили дітей грамоти, молитов, церковного співу. Окремі можновладці одержали
можливість учити своїх дітей у школах Польщі, Чехії, Німеччини.
У XIV - па початку XV ст. вищих навчальних закладів в Україні ще не було. І тому українці, вихідці із
знатних родів та заможних міщан, здобували освіту в Краківському, Празькому, Падуанському,
Болонському університетах та університетах Німеччини.
Література і фольклор
Провідне місце серед літературних творів XV ст. належить церковній літературі. З XIV ст. в Україні
поширюються південнослов'янські впливи. їхніми речниками в Україні стали митрополити Кипріян та
Григорій Цамблаки, перу яких належить чимало видатних творів. З 1483 року в Україні відомий
збірник «Приточник» з багатьма уривками західноєвропейських релігійних легенд. З'являються нові
21
редакції «Києво-Печерського патерика». Поряд з церковною літературою в українській редакції
з'являються й світські твори. Наприклад, «Троянська історія», «Сказання про індійське царство»,
збірник «Ізмарагд», що присвячений «книжній мудрості», «доброчинності і гріхам», «дружинам добрим і
злим», етичним нормам.
Важлива роль належала літописам. Вони подавали цікаві факти з історії України та Білорусі. З XIV ст.
з'являється нова група літописів — литовсько-руських. Як колись літописці славили великих київських
князів, так тепер вони славлять князя Вітовта. Літописці віддають належне литовським князям, які
зберігають та охороняють українські землі. У XVI ст. був завершений «Короткий київський літопис».
На особливу увагу заслуговують історичні пісні, думи, що оспівують подвиги українського народу в
боротьбі з ворогами. Серед них — «Утеча трьох братців з-під Азова», «Маруся Богуславка», «Самійло
Кішка», «Козак Голота», «Байда». У цей час бере свій початок і балада. Найбільш відома серед них
«Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш».

22
21. Польська експансія на українські землі наприкінці XIV — в середині XVI ст.
Боярська змова, через яку загинув у квітні 1340 р. галицько-волинський князь Юрій II Болеслав, стала
своєрідним сигналом до нового вторгнення Польщі в українські землі. Експансія здійснювалася під
прикриттям гасла захисту католиків Галичини. Захопивши Львів та пограбувавши княжий палац на
Високому Замку, польський король Казимир III готував розширення агресії з метою оволодіння
землями краю. У відповідь на такі зухвалі дії поляків місцеве населення підняло повстання, на чолі
якого став боярин Дмитро Дедько. Повстанці не тільки визволили власні землі, а й, запросивши на
допомогу татар, спустошили територію Польщі аж до Вісли. Протистояння закінчилося компромісом:
Казимир III був змушений визнати Дедька правителем Галичини, а той — формальне верховенство
польського короля. На деякий час на теренах колишнього Галицько-Волинського князівства виникли
два державних утворення: Волинське князівство, на чолі якого стояв князь литовського походження
Любарт (Дмитро) Гедемінович і олігархічна боярська автономна республіка у Галичині, лідером якої
був «управитель і староста Руської землі» Дмитро Дедько. Смерть 1344 р. Дмитра Дедька стала
приводом для активізації боротьби Польщі, Угорщини та Литви за спадщину Галицько-Волинського
князівства. Уклавши мир з хрестоносцями, домігшись нейтралітету Золотої Орди, Казимир НІ розпочав
1349 р. другу широкомасштабну експансію в українські землі. Ідеологічним підґрунтям вторгнення стало
поширення католицизму на Схід, саме тому король проголосив себе «щитом християнства», а
завойовницький напад називав хрестовим походом проти язичників-литовців та схизматиків-
православних. У 1366 р. після тривалого збройного протистояння, під час якого Польщу
підтримувала Угорщина, а Литву — місцеве українське населення, польська держава підпорядкувала
собі Галичину і частину Волині. Внаслідок експансії до коронних польських земель було доточено
майже 52 тис. км2 із населенням 200 тис. осіб, що збільшило територію Польщі майже в 1,5 раза.
Польське проникнення в українські землі кардинально відрізнялося від литовського: польський уряд з
самого початку утвердження в цьому регіоні намагався зробити його своєю провінцією, нав'язати
польське право та адміністративну систему, витіснити православ'я шляхом утвердження католицизму,
що викликало опір та протидію місцевого населення.Черговий історичний поворот у долі Галичини
стався 1370 р., коли після смерті Казимира внаслідок династичної угоди цей край перейшов під владу
Угорщини. Однак після укладення Кревської унії (1385) Польща знову набирає силу і 1387 р. остаточно
приєднує Галичину до своїх володінь. Розпочинаються ополячення та окатоличення.
Участь у переможній битві під Грюнвальдом суттєво укріпила політичні позиції Великого князівства
Литовського. Польща, не бажаючи розриву польсько-литовської унії, пішла на певні поступки Литві. У
1413 р. в м. Городлі між польським королем Ягайлом і великим князем литовським Вітовтом було
укладено Городельсь-ку унію. Згідно з нею Польща змушена була визнати право на існування
політично самостійного Великого князівства Литовського, українські землі після смерті Вітовта не
мали переходити під владу польського короля, як це свого часу передбачалось Вілнською унією, а
залишалися у складі Литовської держави. Проте Польща не відмовлялася від поглинання Великого
князівства Литовського, вона лише змінила тактичну лінію.. З 1434 р. в руських провінціях було
запроваджено польське право, нав'язано польський адміністративний апарат, створено шляхетське
самоуправління.
І Улдругій половині XV — на початку XVI ст. розгортаються процеси централізації, посилюється вплив
Польщі та прогресує занепад Литви. Тривале протистояння з Московським царством, спустошливі
напади татар, нев-щухаюча боротьба за великокнязівський престол поставили Велике князівство
Литовське на межу катастрофи. Намагаючись її уникнути, литовці звернулися по допомогу до
Польщі. Драматичні й гострі польсько-литовські переговори закінчилися 1569 р. компромісом —
укладенням Люблінської унії, яка об'єднала Польську державу і Велике князівство Литовське в єдине
ціле — Річ Посполиту.Отже, польське проникнення в українські землі наприкінці XIV — в середині XVI
ст. суттєво відрізнялося від литовського, оскільки в основу свого курсу поляки одразу поклали тотальну
католизацію, полонізацію і колонізацію краю, чим запрограмували загострення релігійних, соціальних
та етнічних відносин.

23
 22. Українські землі у складі Речі Посполитої (до серед. XVII ст.)
За словами українського історика О. Субтельного, «Україна наче дозрілий плід, чекала
наступного завойовника». Україна на початку XIV ст. опинилася в дуже скрутному становищі:
•монголо-татари спустошили Руську землю, виснажили народ, розігнали руських князів, установили
жорстоке ярмоЗолотої Орди;
боротьбу за українські землі починають Литва, Польща, Угорщина, Молдова, Туреччина, а з часом і
Московське князівство.
У Європі в ХУ-ХУІ ст. кріпосницький лад переживав глибоку кризу, але в Речі Посполитій з цього
часу розпочався процес, що отримав назву Другого закріпачення селян.
Після Люблінської унії на теренах України діяло польське феодальне право та Литовські статути.
Головними законами, що урізали права селян та збільшували їхні обов'язки, були «Судебник» (1468 року),
«Устави на волоки» (1557 року), постанова сейму Речі Посполитої про закріпачення селян (1573 року) та
Литовські статути 1588 року.
Протягом XVI ст. здійснено три видання цих законів: 1529 року («Старий статут»), 1566 року
(«Волинський») та 1588 року («Новий»). Найдосконалішим серед них був кодекс від 1588 року. Він діяв,
зокрема, у Київській, Подільській та Волинській губерніях до 1840 року, юридично запровадив кріпосне
право на Брацлавщині (тепер Вінницька й частина Хмельницької обл.) та Придніпров'ї. Цей статут був
написаний старобілоруською мовою, а 1614 року його переклали й видали польською, згодом —
французькою, латинською та іншими мовами. Норми Литовських статутів були спрямовані на захист
приватної власності (особливо земельної), вони закріплювали станові привілеї землевласників та визначали
правові підстави феодальної експлуатації селянства.
Литовські статути 1529 та 1566 рр. зберігали непорушними етнічні відмінності підвладних народів
(на момент написання Литовських статутів 1529 року під владою Великого князівства Литовського
опинилися землі Білорусі, України та частково Московської держави): руська мова (староукраїнська й
старобілоруська книжні мови) уважалася в Литві державною, православна церква посідала панівне
становище в духовному житті населення. Проте вже в цих державних актах юридично закріплювалося
право литовських великих князів та польських королів розпоряджатися землями в інтересах шляхти,
жалувати їм грамоти на володіння землями.
Литовські статути 1529 та 1566 рр. узаконювали привілейоване становище шляхтичів та магнатів:
пани отримували юридичне право на отримання шляхетських звань, державних посад і звільнялися від
повинностей і сплати податків. Ці закони поклали початок закріпаченню селян. Так, наприклад, за
Литовським статутом 1529 року мисливський собака оцінювався в два рази дорожче за «мужика тяглого».
• Після підписання третього Литовського статуту 1588 року та постанови сейму Речі Посполитої 1573
року селянство стало остаточно закріпаченим і повністю залежним від влади феодала.
Проте одночасно запроваджувана трипільна система хліборобства значно збільшувала продуктивність
праці. У другій половині XVI ст. волочна система була поширена й на приватні та церковні землі.

24
 23. Основні тенденції соціально-економічного розвитку українських земель у другій половині
XVII -у ХУІІІ ст.
Під час Визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського панування (1648—1667
рр.) утворилася Українська козацька держава, що вела боротьбу за об'єднання всіх українських земель під
гетьманською булавою. Із ліквідацією в Україні польсько-шляхетського державного апарату старшина
Війська Запорозького почала управляти країною.
Економічна політика Б. Хмельницького та уряду Української держави визначалася воєнними і
політичними досягненнями, відносинами з Річчю Посполитою, розмахом селянської антифеодальної
боротьби і змінювалася на різних етапах Визвольної війни.
Внаслідок визволення України від польсько-шляхетського панування почалося формування
Української держави, при цьому відбулися зміни у поземельних відносинах. Було вигнано магнатів,
шляхту, орендарів, а їхні землі, робоча худоба, реманент шляхом займанщини перейшли у користування
козаків, селян, міщан, державної адміністрації. Законодавство Речі Посполитої втратило силу і селяни
стали вільними.
Істотно вплинули на характер аграрних відносин умови Зборівського (1649 р.) і Білоцерківського
(1651 р.) договорів. Відновлювалося феодальне землеволодіння і старі форми експлуатації. Шляхта
подавала заяви до актових книг на завдану шкоду, збирала чинші, оренди грошима, зерном, худобою і все
це відсилала до Польщі. Зросла кількість універсалів Б. Хмельницького, що підтверджували права
шляхти на маєтки, заборонялося козацькій старшині привласнювати їх, захищати й приймати до війська
шляхетських підданих, перешкоджати урядникам і шляхті збирати податки.
У ході національно-визвольної війни завершився процес утворення козацької власності на землю. Це
було юридичне затверджено під час Переяславської ради 1654 р.: "Именний казатцких, чтоб нихто не
отбирал: которие земли имеют й что к ним належит, что с теми йменнями вольньї били".
Важливим наслідком Визвольної війни було зростання чисельності козацтва і перетворення його на
привілейований окремий стан, юридичне вільний. Козацтво фіксувалося поіменно в урядових реєстрах і
підлягало виключно юрисдикції гетьмана і старшини. Козаки дістали право на вільне проживання в містах
і селах, заняття ремеслом, торгівлею, промислами, на утворення місцевого громадського самоврядування,
зберегли традиційний козацький суд, були звільнені від податків. Основним їх обов'язком була військова
служба. Проте фактично в козачий
"компут" можна було вільно вписатися І виписатися, перейти в інший стан. Більшість населення (за
окремими даними — до 80 %) вважали себе козаками.
Почало утворюватися старшинське землеволодіння, що існувало в двох формах: приватній
(спадковій) і ранговій (тимчасовій). Старшина збільшувала землеволодіння за рахунок займанщини,
купівлі землі у козаків, селян. Як винагороду за несення служби у козацькому війську старшина
отримувала на "ранг" (посаду) землі, села і містечка з державного земельного фонду. Це були тимчасові
володіння, подібні до західноєвропейського бенефіція.
Місце селянства в соціальній структурі Української держави визначалося в "Березневих статтях"
Селяни платили визначені гетьманською владою податки і виконували повинності на утримання війська і
адміністративного апарату. Магнатсько-шляхетське землеволодіння збереглося на території
західноукраїнських земель (Волзьке, Волинське, Руське воєводства). Проте і тут під впливом подій
Визвольної війни посилився процес занепаду фільварково-панщинної системи, відробіткова рента
зменшувалася або замінювалася грошовою, окремі села і міста отримали статус слобід, мешканці яких
звільнялися від виконання примусів і сплати податків.
Отже, на території Української козацької держави було знищено велике і середнє феодальне
землеволодіння, монополію магнатів, шляхти і церкви на землю, яку почали вільно продавати і купувати.
Панівними стали такі форми земельної власності, як державна і козацька. Поступово формувалася
старшинська власність, хоча і в незначних розмірах — будинки, хутори, млини, слободи, окремі села.
Відстояла свої давні права на землю дрібна і середня православна українська шляхта. Збереглася і зросла
земельна власність православних монастирів і духовенства. Ці традиції привілейованого землеволодіння
мали значний вплив на відродження феодальних відносин.
У господарському житті України велику роль відігравала промисловість, у тому числі хатня, якою
селяни і козаки займалися у вільний від землеробства час, виготовляючи насамперед вироби побутового
призначення. Феодальне залежне селянство сплачувало натуральну ренту пряжею, полотном, сукном та ін.
Відбувався подальший розвиток міського і сільського ремесла, що в умовах товарно-грошових відносин з
роботи на замовлення переросло у дрібне товарне виробництво. На його основі формувалось і
25
утверджувалося мануфактурне виробництво.
Важливим показником розвитку ремесла в містах була кількість ремісників, їх професій.
Внаслідок технічного прогресу міське ремесло вдосконалювалося, появилися нові галузі
виробництва. У першій половині XVII ст. у містах України налічувалося понад 270 ремісничих
спеціальностей. У кінці XVIII ст, кількість ремісничих спеціальностей зросла до 300. Окремі міста стали
центрами ремісничого навчання.
Найпоширенішими міськими ремеслами були кравецтво, шевство, ткацтво, сукноробство,
ковальство, зброярство, ювелірна справа, бондарство, гончарство, кушнірство, цегельництво, теслярство,
виробництво пороху, суднобудування. У XVI - - першій половині XVII ст. кількість цехових об'єднань
збільшилася. Діяльність цехів регламентувалася цеховими статутами, де контролювалися кількість годин
робочого дня, розмір плати підмайстрів і учнів, строки учнівства, кількість сировини, що закуповувалась.
У першій половині XVII ст. серед сільських ремісників, які становили 3 % населення, налічувалося 200
ремісничих професій. Серед них помітне місце займали ткацтво (виробництво полотна, селянських сукон,
килимів, хусток, рушників, ряден), гончарство, обробка дерева (виготовлення возів, дерев'яного посуду,
скринь, знарядь пращ). Окремі села були відомі своїми ремісниками та їх виробами. Наприклад, село
Смолевичі на Чернігівщині славилося виробництвом килимів, села Роменського і Миргородського повітів
на Полтавщині — ряднинами. На Чернігівщині цілі села жили з продажу дерев'яних і гончарних виробів,
дьогтю, смоли. У передгірських і гірських районах Галичини поширилося сільське ткацтво на місцевих
льоні та коноплі, що там вирощували. За обсягом виробництва воно перевищувало цехове. Селяни
містечка Комарно поблизу Львова у XVII ст. щорічно виготовляли 16—18 тис. штук полотна (близько 400
тис. пог. м).
Сформувалася нова соціальна група — скупники, які ставали посередниками між виробником і
споживачем. Широко користувалися послугами скупників партачі Львова, Острога, Луцька та інших міст.
Власники майстерень, купці перетворювалися на підприємців, а частина підмайстрів, позацехові
ремісники — на найманих робітників. Створювались умови для переростання дрібного товарного
виробництва у нову, вищу форму промисловості — мануфактуру.

26
 24. Архітектура та мистецтво в Україні у ХУІ - ХІІ ст.
Архітектура. В архітектурі національні традиції міцніше за все зберігалися і яскраво виявлялися в
дерев'яному зодчестві. У той же час з середини XVI ст. виразними стали основні тенденції
загальноєвропейського культурного процесу, у XVII ст. в архітектурі з'являються елементи стилю бароко.
Він передбачає велику кількість прикрас зовні і всередині будівлі, складність архітектурної конструкції,
розробку складних просторових ансамблів, синтез різних видів мистецтва. Декоративні ідеї та можливості
бароко були близькими до національного українського мистецтва, якому притаманна мальовничість
композиції, гармонія будівель з навколишньою природою. Поєднання власних традицій та європейського
впливу створило умови для розквіту своєрідного стилю, названого українським, або "козацьким" бароко.
Провідним типом споруд стає так званий козацький собор - п"ятикупольний, з чотирма однаковими
фасадами. Це - Миколаївський собор в Ніжині, Георгіївський - у Видубецькому монастирі. Повне злиття з
природою досягнуто при побудові Миколаївської церкви Святогірського монастиря на крейдяній кручі
(зараз - територія Донецької області). Шедевром українського бароко вважається дзвіниця Далеких печер
Києво-Печерської лаври. Керував будівництвом талановитий український народний зодчий С.Ковнір, а
проект, очевидно, розробив І.Г.Григорович-Барськнй, який багато років займав посаду головного
архітектора київського магістрату. У внутрішній оздобі храмів, особливо у виготовленні різьблених
дерев"яних іконостасів, проявилося блискуче мистецтво народних майстрів.
Крім нового будівництва, у XVII ст. на кошти козацької старшини були перебудовані у новому
бароковому стилі древні Софійський і Михайлівський золотоверхі собори, церкви Києво-Печерської лаври.
Фасади були затиньковані (оштукатурені) та декоровані, іншої, більш складної форми набули куполи
соборів. Будівництво досягло особливого розмаху при гетьмані І.Мазепі. За словами Ф.Прокоповича,
Київ стараннями І.Мазепи перетворився в новий Єрусалим.
В архітектурі Західної України переважала загальноєвропейська стилістика, національне начало було
виражено відносно слабко (наприклад, собор Святого Юра у Львові).
Загалом найбільшу питому вагу в міському будівництві мали світські будівлі - палаци вельмож,
магістрати, школи, ринки. Популярними були фонтани і парки, які розбивалися відповідно до традицій
французького, або т.зв. регулярного парку. Симетричне розташування насаджень, надання геометричних
форм кушам і деревам, екзотичні квіти - такі вимоги відповідали смакам знаті того періоду).
Образотворче мистецтво. Традиційність (підлеглість архітектурі, релігійний зміст, канонічність), яка
переважала в образотворчому мистецтві у XVI ст., поступово витісняється новими віяннями.
У ХУІОО/ІІ ст. в Україні складається декілька шкіл церковного монументального живопису та
іконопису. Провідна школа художників сформувалася у XVII ст. в київських монастирях. Художники
працювали переважно в жанрах монументального живопису, іконопису, гравюри і графіки. У роботах таких
іконописців, як Федір Сенькович, Микола Петрахнович, Іван Руткович, помітною стала відмова від
середньовічних естетичних канонів, утверджувалася реалістичність і життєрадісність. Ці ж тенденції
присутні у розписах Успенського собору та Троїцької церкви Києво-Печерської лаври, у церквах
Полтави, Переяслава та ін. Характерно, що московське духовенство не схвалювало такого творчого
підходу украшських художників, коли святі зображалися "лицом и очами светльї и телом дебельг".
Частиною храмового живопису став портрет. У розписах храмів зображали історичних осіб. Наприклад, у
вівтарній частині Успенського собору вміщені 85 портретних зображень - від князя Володимира до Петра
І. Перехідну роль між іконописом і світським портретним живописом займали так звані парсуни - портрети,
виконані прийомами іконописної техніки. Сім'ї козацької старшини, привілейоване становище яких все
більше зміцнювалося, масово замовляли свої портрети. Модним стало мати власну картинну галерею.
Художникам іноді навіть замовляли картини, які зображували селян. На другу половину XVIII ст.
припадає, вже в повному розумінні слова, світський портретний живопис. Але в цей же час проявляється
тенденція від'їзду з України талановитої молоді до Петербурга, в Академію мистецтв. Так, найвідоміші
художники Росії того часу: Д.Левицький - родом з Києва, В.Боровиковський - з Миргорода. Українцем був
творець історичного жанру російського академічного мистецтва А.Лосенко.
У XVI ст. древні традиції книжкової мініатюри були продовжені. Видатним твором художнього
перекладу і мистецтва оформлення є вже згадуване "Пересопницьке Євангеліє". Його мініатюри близькі до
реалістичного трактування образів в дусі Ренесансу. Книгу в традиціях книжкового мистецтва Київської
Русі прикрашають заставки, кінцівки, ініціали, орнамент. У наші дні "Пересопницьке Євангеліє" стало
одним з символів державності України - на ньому складається президентська присяга. Розвиток
книгодрукування обумовив розвиток мистецтва гравюри. Ними прикрашалися релігійні видання. Перші
світські гравюри з'явилися у 1622 р. як ілюстрації до "Віршів на жалосний погреб.-.гетмана Петра
27
Конашевича-Сагайдачного". Серед них - портрет гетьмана на коні, батальна сцена взяття Кафи. Видатні
художники і гравери працювали тоді в Києво-Печерській друкарні - Никодим Зубрицький, Олександр
Тарасевич, Леонтій Тарасевич, Іван Щирський.
Абсолютно особливим жанром стала "народна картина". Це - в першу чергу серія козацьких
образів: "Козак з бандурою", "Козак Мамай". _Як елемент народного побуту такі картини зберігалися до
початку XX ст.
Музика. Значний розвиток отримало музичне мистецтво. Вже у XVI ст. в Україні широко
використовувалися ноти. Популярними були друковані збірки святкових пісень - ірмологіони. Нотну
грамоту вивчали студенти колегіумів, а у XVIII ст. музичною столицею Лівобережжя став Глухів. Тут була
відкрита музична школа, де вивчали вокал, гру на скрипці, флейті, гуслях, арфі. Більшість випускників
потрапляла за традицією до Москви і Петербурга. Наприклад, половину хористів царської капели склали
вихідці з України. У XVIII ст. місцева знать також прагнула створювати в своїх маєтках вокальні та
інструментальні капели.
Однак кращі, найбільш талановиті музиканти залишали Україну. Скажімо, композитор Дмитро
Бортнянський потрапив до Москви ще дитиною. Проте в його творчості присутні українські мотиви.
Композитори Максим Березовський і Артемій Ведель були більш тісно пов'язані з Батьківщиною.
Вихованці Києво-Могилянської академії, вони вчилися і в італійських майстрів. Композитори працювали в
різних жанрах, зокрема оперному, але переважала все ж церковна музика. Шедеврами для свого часу
вважаються вокальні концерти, розраховані на поліфонію (багатоголосся).
Театр. Крім церковної і шкільної драматургії (про що сказано вище), народжується народний
ляльковий театр - вертеп. Його назва пов'язана з тим, що перші лялькові вистави інсценували біблійний
сюжет про народження Христа у Віфлесмській печері (вертеп давньослов'янською - печера). Такий театр
являв собою триярусну скриню, яка символізувала три рівні космосу. Пізніше залишилося два рівні, у
верхньому розгорталися релігійні лялькові вистави, а в нижньому - гумористичні інтермедії, які
користувалися величезною популярністю в народі.
В навчальних закладах ставилися спектаклі, в яких брали участь десятки і навіть сотні чоловік.

28
 25. Освіта і наука в Україні у ХVІ - початку XVII ст.: тенденції розвитку
Герасим Смотрицький, Дем'ян Наливайко, Василь Суразький, Тимофій Михайлович, Йов
Борецький, Стефан і Лаврентій Зизанії, Памво Беринда, Єлисей Плетенецький, Захарія
Копистенський, Тарас Земка, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович, Юрій Котермак (Дрогобич),
Павло Русин, Інокентій Гізель, Ян Лотос, Кирило Лукаріс, Йосип Кононович-Горбацький, Костянтин
Острозький, Петро Могила
Шкільна освіта в Україні на межі ХУІ-ХУП ст. перебувала на дуже високому рівні.
Провідна роль у розвитку української культури та освіти належала містам. Перші українські школи
виникли в містечку Красноставі у Східній Галичині 1550 року та у Львові 1586 року. За допомогою
братств були також відкриті школи в Києві, Ярославі, Перемишлі, Вінниці, Кам'янці-Подільському,
Немирові, Галичі, Вільні, Мінську, Могилеві, Луцьку, Кременці.
Братські школи були не тільки закладами освіти, але й однією з форм боротьби проти
колонізаторської політики польського уряду. Викладання в них велося церковнослов'янською мовою.
Навчали в цих школах історії, математики, української та церковнослов'янської мов. Учні вивчали
також польську, грецьку, латинську мови, поезію, риторику, філософію, діалектику, поетику,
арифметику, геометрію, астрономію, музику, а в деяких ще й теологію. Найкращими в Україні
вважалися Львівська, Київська та Луцька братські школи.
У школах панувала сувора дисципліна. Очолював школу ректор. Крім того, братство виділяло двох
спостерігачів (схолархів), які контролювали роботу вчителів і навчання учнів та розв'язували
господарські проблеми. До викладачів висували вимоги зразкової поведінки й доброї педагогічної
підготовки. На відміну від єзуїтських колегій, братські школи мали демократичний характер. У них
навчалися діти з різних суспільних станів: міщан, козаків, духовенства й шляхти. Крім того, сироти й
діти з незаможних родин мали змогу жити в бурсах.
Кожна школа мала свій статут. «Порядок шкільний» — таку назву мав статут Львівської школи.
Поряд із братською шкільною освітою в Україні з'являлися єзуїтські колегії, які мали високий рівень
змісту освіти та викладання.
Острозька академія. У 1576-1580 рр. в Острозі на кошти князя Костянтина Острозького була
заснована перша вища школа в Україні — Острозька академія. Першим ректором школи став
письменник Герасим Смотрицький, а викладачами — видатні українські та зарубіжні педагоги, яких
запросив князь: Дем'ян Наливайко (брат керівника козацького повстання), Ян Лятос, Кирило Лукаріс та
інші. В академії вивчали церковнослов'янську, грецьку та латинську мови, богослов'я та філософію, а
також граматику, математику, астрономію, риторику, логіку.
Києво-Могилянська колегія. На свято Покрови 1615 року київська шляхтянка — дружина
заможного шляхтича Стефана Лозки — поборниця української освіти Галшка (Єлизавета) Гулевпчівна
пожертвувала свою садибу на Подолі для організації братської школи. Засноване на цих землях
Богоявленське братство збудувало тут православний монастир і школу, яка пізніше стала основою
Київського колегіуму. Першим ректором цієї школи став Йов Борецький, з 1620 року він став
митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі.
У цей же час у Троїцькому монастирі діяла Лаврська школа, заснована Петром Могилою.
Незважаючи на проблеми й труднощі, Києво-Могилянська колегія була найпрестижнішим вищим
навчальним закладом на східнослов'янських землях. Тут навчалися українці, білоруси, росіяни,
румуни, болгари, серби, навіть греки й араби. Ця школа була осередком освіти для всього
православного світу. Чимало її випускників працювали в багатьох європейських університетах.
Розвиток української мови
Ще за Литовської держави офіційною (літературно-писемною) була т. зв. руська мова, яка
складалася на основі давньоруської писемної мови й увібрала в себе численні лексико-граматичні,
фонетичні й фразеологічні елементи народнорозмовної української мови, її ще називають
староукраїнською, або книжною українською мовою. Тогочасні офіційно-ділові документи, значна
частина художніх і релігійних творів написані саме цією мовою. Цінною мовною пам'яткою тієї доби
стало Пересопницьке євангеліє — рукописний переклад Євангелія з церковнослов'янської на тогочасну
книжну українську мову. Перекладали Пересопницьке євангеліє в 1556-1561 рр. М. Василевич та
Григорій, архімандрит Пересопницького монастиря на Волині. Книга написана на пергаменті, добре
орнаментована, має багато кольорових заставок та мініатюр у стилі Відродження.
У нашу добу усталилася традиція під час присяги Президента на вірність українському народові
поряд з Конституцією та Актом проголошення незалежності України класти саме Пересопницьке
29
Євангеліє, що стало яскравим символом єдності минулих і прийдешніх поколінь та втіленням
національно-культурних святощів.

30
 26. Основні групи джерел з історії України у ХУІІ -ХУШ ст.
У науці розрізняють п'ять основних типів історичних джерел речові — пам'ятки матеріальної
культури — археологічні знахідки (знаряддя виробництва, предмети побуту, монети тощо),
архітектурні пам'ятники; етнографічні — пам'ятки, в яких знаходимо дані про характер і особливості
побуту, культури, звичаїв того чи іншого народу; лінгвістичні джерела, тобто дані з історії розвитку
мови; 4)усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів'я,
приказки та ін 5)писемні джерела, які є основою історичних знань. Писемні джерела, в свою чергу,
можна поділити на дві основні групи: 1)актові матеріали — джерела, що є наслідком діяльності
різних установ, організацій і офіційних осіб: грамоти, договори, протоколи, циркуляри,
накази, статистичні дані, стенограми і т.п.; 2)оповідні пам'ятки—літописи, спогади, щоденники,
листи, записки, публіцистичні, економічні, літературні та інші твори. Як історичні джерела з історії
України можуть бути використані твори письмен ників-полемістів кінця XVI — першої половини
XVII ст. — «Апокрисис» («Отповедь») невідомого автора (псевдонім — Христофор Філалет (1597—
1598), «Пересторога» — анонімний трактат (1605— 1606), «Палінодія» архімандрита Києво-Печерської
лаври Захарії Копистенського (1621 —1622), писання Івана Вишенського та ін., твори польських
істориків — «Історія Польщі з стародавніх часів до 1480 р.» Яна Длугоша (XV ст.), «Хроніка
польська, литовська, жмудська і руська» Матвія Стрийковського (доведена до 1572 р.), «Хроніка
всього світу» Мартина Бєльського (1495—1575), «Про походження й історію поляков» Мартина
Кромера (помер 1589 р.) та ін.
Багато цікавих матеріалів з історії України є в спогадах XVI — першої половини XVII ст —
Михайла Литвина (написані в середині XVI ст.), щоденнику дипломата австрійського імператора
Рудольфа II Еріха Джщи, який між 1588 і 1594 рр. бував в Україні, зокрема в Запорізькій Січі, у «Описі
України» французького інженера, який 18 років (1630—1648) перебував на службі у польського короля
і будував фортеці в Україні, таін.
Серед джерел, в яких висвітлюються визвольна війна 1648—1654 рр., приєднання України до Росії
та події другої половини XVII ст., найбільше значення мають козацько-старшинські літописи: літопис
Самовидця, що найдокладніше описує період 1648—1672 рр., події доводить до 1702 р., а в деяких
списках — до 1734 р.; літопис Самійла Величка, який починає опис подій з далеких часів, але
докладніше з часів Сагайдачного і до 1700 р. Літопис Григорія Грабянки починається з стародавніх часів,
але найбільше говориться про період козацтва, його походження, боротьбу, про визвольну війну,
приєднання України до Росії і подальші події до виборів гетьмана Скоропадського в 1709 р. Є й інші
козацько-старшинські літописи — Хмільницький (назва за м. Хмільник, звідти, мабуть, походив автор),
у ньому описуються події 1636—1650рр., Львівський літопис (знайдений у Львові) — охоплює час від
1498 р. до 1649 р. та ін.
До джерел історії України XVIII ст. належать акти державного управління — законодавчі акти
царського уряду, гетьманські універсали; пам'ятки українського права, зокрема збірник «Права, за якими
судиться малоросійський народ» (1743), матеріали Законодавчої Комісії 1767 р. і особливо накази
українського шляхетства своїм депутатам; різноманітні документи центральних і місцевих
адміністративних установ (Сенату, Малоросійського приказу, Кабінету Міністрів, Першої
Малоросійської колегії (1722— 1727), Другої Малоросійської колегії (1764—1786рр.), Генеральної
військової канцелярії та ін.); ревізії та ревізькі реєстри (переписи оподатковуваного населення
козаків, посполитих, міщан); матеріали Генерального слідства про маєтності, проведеного в
1729—1730 рр. в усіх десятьох полках Лівобережної України. Велике значення мають матеріали т.
зв. Румянцевського опису Лівобережної України, проведеного за розпорядженням генерал-
губернатора Малоросії графа Румянцева в 1765— 1769 рр., а також матеріли описів намісництв —
Новгород-Сіверського, Чернігівського (1780), топографічні описи намісництв — Чернігівського,
Київського, Харківського (80-ті роки XVIII ст.), матеріали генерального межування земель у 80-х роках
XVIII ст., картографічні матеріали. Значний інтерес являють мемуари козацьких старший —
«Щоденник» генерального підскарбія Я. М. Марковича (1690—1770), «Діаріуш» Миколи Ханенка
(написано 1722 р.), «Щоденник» Петра Апостола, сина гетьмана Данила Апостола (охоплює час 1725
—1727 рр.) та ін., а також історичні твори (П. Симоновського, О. Рігельмана, В. Рубана, С. Митецького
та ін.).
В українській історіографії XVII — XVIII століть визначне місце займає твір, який його
видавцем О. Лазаревським умовно названо Чернігівським літописом, хоча твір має свою первісну назву:
«Літописець в Руських и Польських що ся сторонах діяло і якого року». Чернігівський літопис є
31
важливим джерелом та цікавою пам'яткою української історичної і суспільно-політичної думки того
періоду. Однак його високо поціновують не тільки історики. Дослідники-філологи відносять його до
жанру історико-оповідної прози, вважають видатною пам'яткою української літератури і мови,
відзначаючи при цьому стилістичну спільність чернігівського літопису з славнозвісним літописом
Самовидця початку XVIII століття.
«Польські аннали» Веспасіана Коховського як джерело до історії України середини і третьої
чверті XVIII ст.
Для написання своєї хроніки В.Коховський використав значну кількість наративних джерел
(хроніки, щоденники, мемуари), документальний матеріал, власні спогади та спогади очевидців, які
брали участь у тогочасних подіях.

32
27. Українські землі в контексті польсько-російського протистояння (друга половина ХУЇІ-ХУШ
ст.)

Новий етап боротьби українського народу проти соціального, національного і релігійного

пригноблення панської Польщі пов'язаний з ім'ям Богдана Михайловича Хмельницького. Предводитель
визвольної боротьби українського народу володів всіма якостями вождя: умінням згуртувати різнорідні в
соціальному відношенні сили (не тільки козацтво, але і селян, городян, духівництво) і націлити їх проти
загального ворога. Інша гідність Хмельницького полягала в широкому політичному кругозорі, що
дозволяв йому сміливо лавірувати, укладаючи союзи, якщо того вимагала обстановка, навіть з таким
ненадійним партнером, як кримський хан. В той же час Богдана Хмельницький ні на хвилину не забував
того, що остаточна мета може бути досягнутий тільки в тісному союзі з російським народом
Початок руху супроводився поряд блискучих перемог повсталих над військами Мови Посполитої.
Перший успіх посліду вав в травні 1648 р., коли в двох битвах у урочища Жовті Води і у Корсуні була
наголову розгромлена армія коронного гетьмана Потоцького. Чутка про перемогу швидко рознеслася по
Україні, і в армію Хмельницького стали вливатися величезні маси населення. Влітку 1648 р. повстання
переросло у визвольну війну.
Чергові перемоги військо Хмельницького взяло у Пілявец (вересень 1648 р.) і у Зборова, де 5 серпня
1649 р. були розгромлені каральні війська, якими командував сам король. За компромісним Зборовському
договором, укладеним через три дні після битви, у ряді воєводств посади могли займати тільки православні;
число реєстрових козаків було доведено до 40 тис. В той же час договір дозволяв польським магнітам,
вигнаним з України в ході визвольної війни, повернутися в свої володіння і вимагати від селян виконання
повинностей.
Хмельницький розумів значення Білорусі як плацдарму для нанесення панами ударів по Україні з
флангу і тилу. Тому він відправляв в допомогу білоруським повстанцям значні сили. Сумісні дії
білоруських селян і городян з українськими козаками сковували сили супротивника і позбавляли його
можливості кинути їх на Україну.
. Власних національних ресурсів було недостатньо для завоювання незалежності і тривалої
боротьби з Мовою Посполитої і Кримом. З самого початку визвольної війни Хмельницький багато раз
звертався до російського уряду з проханням прийняти Україну в російське підданство.
Обстановка в Росії не сприяла задоволенню прохання — країна не була готова до війни з Мовою
Посполитої, яка почалася б зразу ж після оголошення про возз'єднання України з Росією. На рішучість
уряду задовольнити прохання Хмельницького надавало стримуюче вплив загострення соціальних
суперечностей усередині країни — в середині сторіччя Росія була охоплена міськими повстаннями.
Для Росії настала пора рішучих дій. Земський собор в Москві 1 жовтня 1653 р. ухвалив рішення про
возз'єднання України з Росією. На Україну було відправлено посольство на чолі з боярином Бутурліним.
Рада в Переяславлі 8 січня 1654 р. одностайно висловилася за входження України до складу Росії. В
урочистій обстановці було проголошено возз'єднання двох братських народів.
Війна з Мовою Посполитої на першому етапі, що почалася, протікала для Росії вельми успішно. В
кампанію 1654 р. російські війська оволоділи Смоленськом і 33 містами Східної Білорусі, у тому числі
Полоцком, Вітебськом, Могильовом.
Розгромом Мови Посполитої скористалася Швеція, що прагнула відтіснити її від побережжя
Балтійського моря і стати самою повновладною господинею прибережних територій на півдні Балтіки.
Влітку 1655 р. шведський король Карл X з півночі вторгнувся в межі Польщі і без праці оволодів
переважно її території, у тому числі і Варшавою.
Успіхи Швеції загострили і без того напружені відносини її з Росією. В Москві справедливо
розсудили, що захоплення Швецією польських земель укріпить її позиції в Прибалтиці і ускладнить
боротьбу Росії за вихід до Балтійського моря. Оскільки російський уряд був переконаний, що Мова
Посполита, ослаблена успішними діями російської і шведської зброї, більш не в змозі вести активні бойові
дії, то в серпні 1656 р. воно почало з нею мирні переговори. Російська сторона зажадала приєднання до
Росії всіх територій, якими вона оволоділа протягом двох років війни. Поляки не погоджувалися на такі
поступки. Тому з Мовою Посполитої 24 жовтня 1656 р. був укладений не мир, а перемир'я. До цього часу
Росія вже знаходилася у стані війни з Швецією, оголошеною 17 травня Відновлена з Мовою Посполитої
війна більш не супроводилася блискучими перемогами, характерними для перших літ військових дій. Вона
прийняла затяжний характер, що виснажував матеріальні і людські ресурси сторін. В одних битвах
перемогу брали польсько-литовські, в інших — російські війська, причому, дедалі дії російських військ
33
ставали менш успішними. Найкрупніша поразка росіяни потерпіли під Чудновом 23 жовтня 1660 р.
Показником напруженого стану економіки Росії був Мідний бунт в Москві в 1662 р.
Сторони почали мирні переговори ще в 1661 р., але вони, то припиняючись, то поновлюючись, не
приносили миру, оскільки жодна з них не погоджувалася на поступки: Мова Посполита відмовлялася
поступитися Росії землі, якими вона фактично володіла, а Росія не погоджувалася на межі, обумовлені
Поляновським договором 1634 р., вигідним Мові Посполитої. Виснажливі переговори завершилися ЗО
січня 1667 р. Андрусовським перемир'ям на 13 з половиною літ: Росії були повернені Смоленськ, а також
всі землі на схід від Дніпра. Мова Посполита визнала возз'єднання Лівобережної України з Росією, проте
Білорусь залишалася під її владицтвом. Росія придбала також Київ, розташований на правому березі
Дніпра, правда на два роки. Умови Андрусовського перемир'я в 1686 р. закріпив «вічний світ», згідно
якому Київ на вічні часи залишався за Росією.
Хоча Андрусовське перемир'я, а потім і «вічний мир» не вирішили питання возз'єднання з Росією
всієї України і тим більше Білорусі, вони знаменували крупний зовнішньополітичний успіх уряду:
возз'єднання Лівобережної України з Росією цементувало дружбу двох братських народів і відкривало
перспективу входження всієї України і Білорусі до складу Росії.
Возз'єднання України з Росією піддалося суворим випробуванням. Після смерті Богдана
Хмельницького (1657) гетьманська булава опинялася в руках тих представників старшини, які
дотримувалися польської орієнтації. Всупереч волі українських селян і городян вони намагалися розірвати
узи возз'єднання з Росією і повернути Україну в підданство Мови Посполитої. Позиція цього прошарку
старшини пояснювалася слабкістю центральної влади в Мові Посполитої, існуванням магнатко-
шляхетського свавілля, що відкривало широкий простір для гетьманського свавілля і збагачення.
Корисливі інтереси частини старшини вступали в суперечність з кореними інтересами українського
народу, що надавав рішучу протидію зрадницьким задумам гетьманів. Звідси гетьманська чехарда,
характерна для Лівобережної України 50 — 60 рр. XVII в.
Гетьманами Лівобережної України були Іван Виговський, що уклав з польсько-шляхетським урядом
ГадячськиЙ договір, що відмінив ухвала Переяславської ради, 16-річний Юрій Хмельницький, що
виявився негідним свого знаменитого батька і що став слухняною маріонеткою в руках супротивників
возз'єднання України з Росією, Іван Брюховецький, що домовився з султаном про перехід України в
підкорення Імперії Османа. Проти них боролися кращі представники українського народу. Всі спроби
відірвати Україну від Росії закінчилися провалом. Та все ж гетьманам поступово вдалося розширити
привілеї старшин і відновити феодальні порядки, розхитані визвольною війною.

34
 28. Українські землі під владою Речі Посполиі ої у другій половині ХУІІ-ХУІІІ ст.
Усі спроби польського уряду залюднити територію Правобережної України, яка спустіла від
кровопролитних воєн та втечі населення, були марними: люди не вірили полякам. Тоді 1685 року
новий польський король Ян Собеський, який добре знав козаків, вирішив для досягнення своєї мети
поновити козаччину. Були створені чотири полки. На чолі Богуславського полку став полковник
Самійло Самусь-Іванович, Корсуиського — Захар Іскра, Брацлавського — Андрій Абазин,
Білоцерківського — Семен Палій. Найвидатнішим серед полковників був Семен Палій.
Від Правобережного Полісся до «Дикого поля» мешканці міст і селищ визнавали владу С.
Палія і «покозачувалися». Ця територія, яку називають «Паліївщииою» дуже приваблювала
переселенців з Польщі, Молдови, Лівобережжя насамперед тим, що вони там могли безпечно жити й
працювати. Фастів, опорне місто Білоцерківського полку, перетворився на справжню фортецю. С.
Палій боронив своїх людей як від зовнішніх ворогів, так і від панів. Своєю політикою керманич
Правобережжя «руйнував економічну базу польського панування в Україні». Ситуація кардинально
змінилася не на користь Палія після підписання Карловицького мирного договору. Польському
урядові більше не потрібні були козаки і 1699 року сейм ухвалив скасувати полки на Правобережжі.
Звичайно, такий наказ викликав невдоволення козацьких полковників, козаків та народних мас, а в С.
Палія — справжній опір.
Народні повстання проти Польщі під проводом С. Палія та Самуся. У вересні 1700 року
ПалІєва армія відбила наступ 4-тис. польської армії з гарматами на Фастів. Розуміючи, що власних
сил замало, С. Палій звертається за допомогою до запорожців та І. Мазепи. Тим часом спалахнули
селянські повстання на Поділлі, Брацлавщині, південній Київщині, приєднатися до С. Палія виявили
бажання (попри заборону) багато козаків Правобережжя (Переяславський полк), Лівобережної
Гетьманщини та особливо Запоріжжя.
Прихід на Правобережжя І. Мазепи
Поїш Польща була союзником Росії Петро І не дозволяв І. Мазепі вести воєнні дії на
Правобережжі. Після посилення в Речі Посполитій влади шведського ставленика Станіслава
Лещинського, російський цар дав згоду на похід українського війська на Правобережжя.
Після свого утвердження на Правобережжі, І. Мазепа став розглядати С. Палія як
небезпечного конкурента. Полковника запросили до табору гетьмана начебто для переговорів, де
потім і заарештували. За згодою Петра І його закували в кайдани й відправили до Сибіру.
Польща, яка була знесилена війною зі шведами, не могла й далі боротися за Правобережну
Україну. Цим скористався І. Мазепа, об'єднавши українські землі під своєю булавою, хоч і на
нетривалий час.
Від кінця XVII до початку XVIII ст. становище українців, які перебували під владою Польщі,
погіршувалося. Найважче було народним масам на західноукраїнських землях. Спочатку майже всі ці
землі були власністю корони, вони входили до так званих старосте. Проте їх кількість постійно
зменшувалася — як державна, так і селянська земля переходила до рук місцевих магнатів.
Найбільшими земельними магнатами були Потоцькі, Чорторийські, Любомирські, Браницькі.
Постійно зростав прошарок дворових слуг, або, як їх ще називали, люмпенізованих селян. Пан міг за
своїм бажанням продавати їх, як худобу, дарувати, піддавати жорстоким тортурам, ув'язнювати. Ціна
дорослого селянина середини XVIII ст. становила від 100 до 200 злотих. Наприклад, 1748 року один
шляхтич в м. Кчині поміняв свого кріпака на коня.
Трохи ліпшим було становище селян на Волині, у південно-західній частині Брацлавщини та
окремих повітах Поділля. Проте й тут кріпаки мусили відробляти панщину, сплачувати численні
податки та грошові збори. Крім того, на цих землях було поширене право оренди, за яким власник
землі чи села передавав іншій особі своє майно в тимчасове користування за плату. Намагаючись
отримати максимальні прибутки, орендарі експлуатували селян значно більше від звичайних
поміщиків, нерідко доводячи хліборобів до повного розорення.
На початку XVIII ст. найлегше жилося селянам південної Київщини та східної Брацлавщини.
Тут було багато спустошених земель, куди тільки-но поверталися люди. Тому в цих районах існували
так звані «слободи» — населені пункти, жителі яких на 10-25 років звільнялися від виконання
повинностей. Дуже тяжким було становище міського населення. У XVIII ст. правобережні тіста
втратили магдебурзьке право, король і магнати втручалися в життя городян, поступово ліквідовуючи
міське самоврядування. На середину XVIII ст. право на самоврядування мали тільки Львів і
Кам'янець-Подільський.
35
 Посилилися утиски православних священиків, а православні вірні жорстоко переслідувалися.
На землях Речі Посполитої влаштовувалися погроми протестантів і православних, постійно
відбувалися процеси проти «єретиків». Звинувачених у єрисі нещадно катували, виривали язика,
здирали шкіру, четвертували, спалювали на вогнищі.
Становище українського населення погіршувалося через феодальну анархію, країна потерпала
від свавілля магнатів, які вважали себе незалежними, а іноді навіть і вищими від короля.
Українці ніколи не мирилися зі своїм тяжким становищем. Форми протесту проти панської
сваволі були різними. Спочатку селяни й городяни вдавалися до скарг на феодалів та місцевих
урядовців. Польський суд, як правило, залишав скарги селян без уваги.
Поширеною формою протесту були масові втечі селян з маєтків феодалів. Тікали поодинці,
групами, сім'ями, а іноді й цілими селами. Інколи втікачам вдавалося захопити з собою деякі речі та
худобу. Найбільше втікачів було з Волині, Поділля, Брацлавщини та Київщини. їхній шлях
пролягав на вільні від кріпацтва землі — Лівобережжя та Слобожанщину. Посилення феодального
гніту викликало нову хвилю народних бунтів. Протягом XVIII ст. вони охопили все Правобережжя.
Основною рушійною силою цих повстань стало селянство, яке активно підтримали козаки й
городяни.
Гайдамацькі загони складалися з селян, козаків, наймитів, міщан-ремісників і навіть збіднілих
шляхтичів. Поруч з українцями активну участь у гайдамацькому русі брали росіяни, білоруси,
молдовани.
Керували загонами переважно запорізькі козаки, які мали великий досвід боротьби проти
польських панів і турецько-татарських завойовників. Запорізька Січ не тільки давала притулок
гайдамакам, а й брала активну участь в озброєнні повстанців та їхній військовій підготовці.
Повстання 1734 року під проводом Верлана
Наприкінці 1733 року російська армія вступила в Польщу, щоб підтримати претендента на
польський престол Августа III Фрїдеріка, проти якого виступив Станіслав Лещинський. Російський
полковник Полянський звернувся до надвірних козаків, щоб вони діяли проти шляхти, яка
підтримувалаС. Лещинського.
Поляки звернулися до царського війська з проханням придушити повстання, і російська армія
виступила проти повстанців разом із шляхетськими загонами. Повстання зазнало поразки. Рятуючись
від переслідувань, Верлан відступив у Молдову, Грива й Медвідь — на Запоріжжя.
Гайдамацьке повстання 1750 року
Виступи селян на Правобережжі й у Галичині тривали, а 1750 року перетворилися на могутнє
антифеодальне повстання. На допомогу селянським загонам прийшли гайдамаки, очолювані М.
Сухим, П. Тараном, О. Письменним, Ляхом, М. Теслею. Повстанці вбивали феодалів і ксьондзів,
палили й руйнували замки, костьоли, знищували боргові документи й архіви. Загони повстанців узяли
Умань, Вінницю, Чигирин, Корсунь і Фастів.
Проте це не змогло припинити гайдамацького руху. У 50-60-ті рр. XVIII ст. гайдамацькі
виступи охопили майже всю Україну, що перебувала під владою Польщі.
Посилення національного та кріпосницького гніту на західноукраїнських землях привело до
виникнення руху опришків, який спочатку охопив Прикарпаття, а згодом поширився на Закарпаття й
Буковину. Серед учасників цього руху було чимало вихідців і з інших територій України., а також
Польщі, Угорщини й Молдови. У Карпатські гори втікали покривджені селяни (наймити, комірники,
пастухи, панські слуги) та бідні міщани. Вони формували невеликі загони, які з ранньої весни до
пізньої осені нападали на панські маєтки, замки, на орендарів І лихварів, а захоплене майно роздавали
сільській бідноті. Як і гайдамаки, опришки вдавалися до партизанської тактики, зненацька нападали
на ворогів і швидко відходили, уникаючи відкритого бою.
Та найвищого піднесення опришківський рух досягу 1738-1759 рр. Легендарним ватажком
опришків 30-40-х років XVIII ст. став Олекса Доебуш.
Після приєднання західноукраїнських земель до Австрійської імперії внаслідок поділів Речі
Посполитої опришківський рух не вщухав. Його очолили В. Баюрак та І. Бойчук.
Опришки брали участь у гайдамацьких повстаннях XVIII ст. на Правобережній Україні. У
першій половині XIX ст. в Галичині, на Закарпатті та Буковині діяло понад 50 загонів повстанців,
ватажками яких були В. Яким'юк, Д Маруснк, В. Фреюк. М. Шталюк, і. Вереднж, М. Циган, І.
Волощук та ін.
17 лютого 1768 року польський король Станіслав Понятовський під грубим тиском царського
36
уряду підписав трактат про зрівняння в політичних правах протестантів та православних з
католиками, а лідери противників такого зрівняння були заарештовані російським послом М.
Рєпніним і вивезені в Калугу. Це стало безпосереднім приводом до відвертого виступу частини
польської шляхти проти короля. Вона організував велике військо й виступила у хрестовий похід
проти єретиків, утворивши Барську конфедерацію (від назви міста Бар на Поділлі). Згадане
військово-політичне об'єднання польської шляхти, спрямоване проти короля Станіслава
Понятовського і Російської імперії, було створене 29 лютого 1768року за ініціативою магнатів братів
Красинських, Ю. Пуласького та ін. Учасники Барської конфедерації виступали проти втручання Росії
у внутрішні справи Речі Посполитої та реформ внутрішнього устрою Польщі, домагалися збереження
прав і привілеїв шляхти. Поразка Барської конфедерації стала однією з передумов першого поділу
Польщі в 1772 році.
У травні 1768 року на Правобережжі спалахнуло грандіозне народне повстання, що отримало
назву Коліївщина (від слів колоти, колій). Очолив повстання досвідчений запорожець Максим
Залізняк. Його загін виступив із Холодного Яру й узяв Смілу, Черкаси, Корсунь, Богуслав та Канів,
Чисельність повстанців швидко збільшувалася. Вони знищували шляхту, католицьке духовенство,
орендарів, палили маєтки, ділили панське майно. Польський історик із жахом писав, що, здавалося,
почалася нова «пожежа, подібна до Хмельниччини».
Визвольне повстання 1768 року, хоч і зазнало поразки, мало велике історичне значення. Воно
прискорило падіння феодально-кріпосницьких порядків та визволення Правобережної України з-під
влади Речі Посполитої, Крім того, події Коліївщини та справедлива боротьба гайдамаків відіграли
значну роль у формуванні національної свідомості українського народу.

37
 29. Причини утворення Запорізької Січі та її роль в історії України
Перша писемна згадка про Запорозьку Січ з'являється 1551 р. у польського історика Мартина
Бєльського (1495— 1575). У своїй «Всесвітній хроніці» він повідомляв, що у першій половині XVI ст. на
Хортиці збиралися козаки для нагляду за переправами, промислом і для боротьби з татарами. Того часу
дванадцять порогів (Кодацький, Сурсь-кий, Лоханський, Ненаситецький та ін.) перетинали Дніпро від
берега до берега і тяглися вздовж течії майже на 100 км.). У різні часи Січ розташовувалася на різних
островах Малій Хортиці, Томаківці, Базавлуці та ін.
Складність питання про місцезнаходження і час виникнення першої Січі полягає в тому, що
стихійно прибуваючі на Запорожжя козаки будували в різних місцях так звані «городці» та засіки або ж
«січі» з повалених дерев для захисту від ворожих нападів. Проте такі імпровізовані населені пункти
були слабоукріпленими і тому під натиском ворога досить швидко припиняли своє існування, не
лишаючи після себе згадки, зафіксованої в історичних джерелах. Заснування першої Запорозької Січі
історики, як правило, пов'язують з ім'ям козацького ватажка Дмитра Вишневецького.
Під його керівництвом протягом 1552—1556 рр. на о. Мала Хортиця було побудовано
фортецю, мури якої не тільки гарантували безпеку, а й надалі стали своєрідною базою для здійснення
походів на Крим, осередком згуртування запорозького козацтва.
З часом на Запорожжі сформувалася нова українська (козацька) державність, яку називають
праобразом справжньої держави. Головними ознаками держави є існування особливої системи органів
та установ, що виконують функції державної влади; право, що закріплює певну систему норм,
санкціонованих державою; певна територія, на яку поширюється юрисдикція даної держави. Січі були
притаманні усі ці ознаки. Специфічні історичні умови та обставини життя запорожців помітно вплинули
на процес самоорганізації козацтва, зумовивши неповторний імідж козацької державності. Вищим
законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі була січова рада. її рішення були
обов'язковими до виконання.
Крім власних органів державного управління, в Січі функціонувало також власне козацьке
право, яке було не писаним законом, а «стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом».
Отже, ми маємо своєрідну оригінальну форму /державності, суть якої фахівці вбачають у
самоврядній структурі народної самооборони і господарській формі самовиживання за вакууму
державної влади та постійної воєнної небезпеки. М. Костомаров назвав Січ «християнською козацькою
республікою», і де визначення стало класичним, адже Війську Запорозькому Низовому справді були
притаманні певні риси демократичної республіки. Тут не існувало ні феодальної власності на землю, ні
кріпацтва; панувала формальна рівність між усіма козаками (права користування землею та іншими
угіддями, брати участь у радах та ін.). У Січі пануючою була виборна система органів управління,
контроль за діяльністю яких здійснювала козацька рада. Для козацтва не існувало жодного авторитету:
всіх своїх ватажків та отаманів вони сприймали винятково через призму усталених звичаїв та традицій.
Свого часу відомий дослідник американської демократії Алексіє де Токвіль влучно підмітив, що
Козацька форма державності мала свої особливості. По-перше, вона виникла не на етнічній, а на
морально-психологічній основі. Людей об'єднала не сила державної влади, а духовна спорідненість. По-
друге, Запорозька Січ була деформованим варіантом державності: інтенсивний розвиток військової
сфери — могутнє військо та озброєння і примітивний економічний сектор (відсутність власної
фінансової системи, грошей, міст, розвинутої інфраструктури).
Отже, Запорозька Січ, маючи низку головних ознак державності, все ж була лише своєрідною,
перехідною моделлю між справжньою повноцінною державою і професійною общиною. Внутрішні
недоліки (домінування під тиском обставин воєнної та невиконання господарської, демографічної,
культурної та інших державотворчих функцій) перехідної моделі та несприятливі зовнішні впливи так і
не дали змоги цьому зародку, ескізу української державності перерости в нову якість, але свій помітний
яскравий слід у процесі українського державотворення козацька держава, безумовно, залишила.

38
 30. Запорізька Січ у другій половині ХУІІ-ХУШ ст.: територія, населення, політичний та
економічний устрій.
В адміністративно-територіальному відношенні весь район Війська Запорізького, був розділений
на "паланки" (області); спочатку їх було 5, а згодом - 8.
Центром "паланки" була слобода- місцеперебування всього адміністративно-військового
апарату: полковник, писар, його помічник- "подписарій" і отаман "паланки".
Цей апарат зосереджував в собі всю владу: адміністративну, судову, фінансову, військову.
Завдяки напливу переселенців з півночі, незабаром в слободі, окрім козаків, з'являються і
селяни-"посполитІ", які в "паланці" були організовані в "громади" і мали, за прикладом козаків, свого
отамана. Всі посади — виборні, а вибори проводилися щорічно (1 січня) на козацьких радах, причому
право участі у виборах на "посполитих" не розповсюджувалося. Вони вибирали тільки свого отамана.
Перехід же з "посполитих" в козаки і назад, був вільним, як на ГетманщинІ в перші десятиріччя після
возз'єднання.
В Іншому, вся організація влади на території Січі, була копією організації Лівобережжя.
Адміністративним і військовим центром була Сікти, що складалася з фортеці І передмістя. У
фортеці, навкруги площі, на якій збиралася рада, окрім церкви, військової канцелярії, пушкарні,
складів, майстерних, старшинських будинків і школи, знаходилося 38 "куренів," - довгих будівель-
казарм колод. В передмістя - лавки, шинки, приватні майстерні. Кожний, бажаючий стати
запорожцем, повинен був з'явитися отаману куреня, який Його питав, чи вірить він в Бога і чи
православної віри? Після ствердної відповіді і хресного знамення, це підтверджуючого, його
заносили в кошовій "компут" - список. Звичайно при цьому мінялося прізвище, оскільки і для Січі, І
для того, що поступає (в більшості - збіглого кріпосного) не було бажано, щоб була відома Його
біографія і справжнє прізвище.
Соціальна структура
Формально всі козаки були рівноправні, але, насправді, ця рівноправність була тільки на папері і
на словах. Соціальні розшарування і створення груп багатих запорожців, фактично, всю владу віддали
в руки цих "знатних або "старих" козаків", які, користуючись своїм багатством і впливом, вершили на
радах всі справи.
Якщо, для першого періоду існування Січі, це ще і можна прийняти, та і то з великими
обмовками, то численні документи, що збереглися, з епохи Нової Січі (1734-1775 рр.) неспростовно
і категорично спростовують цей, сентиментально-ідилічний міф.
На територіях, підвладних Січі, населення яких в 60-х рр. 18 в, доходило до 100.000, як у
всьому світі в ті часи, були і бідні, і багаті, були соціальні суперечності Інтересів окремих груп
населення, було прагнення багатих груп використовувати владу в своїх, корисливих інтересах і
протидія груп бідних цим прагненням. І ніякого ні соціального, ні політичного "братства", про яке,
так часто говорять і дореволюційні Історики і сепаратистична "історична школа", насправді, не було.
Те, що бунти були - факт незаперечний. Те, що це були бунти "серомьі" проти старшини і
"знатних, "старих" козаків" доводять документи, що збереглися. Як же погоджувати ці факти з
версією українських істориків про Запорожьі, як про "рівноправне братство"?
Ясно, що погоджувати їх неможливо, а потрібно визнати, що все написане про "аскетизм",
"братство" і "рівноправність", ніби пануючих в Запорізькій Січі, треба віднести в розряд вигадок або
міфів.
Не виключено, що на зорі Січі, коли там влаштувалася невелика група ідейних борців, месників
за зганьблену віру і національну гідність, оточена ворогами і невпинно з ними воююча, щось подібне
і було. Але, із зростанням Січі, ослабленням її ворогів, порівняльною безпекою життя і соціальним
розшаруванням складу Війська Запорізького - все це, якщо і було, то відійшло в область переказів.
Втрата значення Січі. Заселення земель
Була раніше центром і оплотом боротьби проти цих, ніколи могутніх, ворогів, Сікти втратила
своє і військове, і національне, і політичне значення.
Багатющі землі на південь, південний захід і південний схід від областей, які запорожці
вважали своїми, ввійшли до складу Росії і почали швидко заселятися, переважно, вихідцями з
Льовобережьі і Слободщини, сім'ями, що обзаводилися, запорожцями, а також вихідцями з
Велікороссиі і що рятувалися від турецьких звірств, сербами греками і болгарами. Серби
переселилися великими групами (в 1732 І 1751-2 рр.), поселилися всі разом і були організовані по
військовому: в полиці і роти, як кінні (гусарські), так і піші.
39
 В кінці ї 8-го століття, тут (в північній Таврії) влаштувалося немало німців, що створили свої
села, що називалися "колоніями". Так створилося етнічно різноманітне населення Новороссиі.
Запорожцям фактично нічого було робити, а існування по-воєнному організованої, нікому що
не підкорялася, Січі, стало не тільки не потрібним, але І небезпечним.
З одного боку, Сікти була надійним притулком для неспокійного елемента, що біг туди від що
стабілізувався на той час крепостнического ладу Лівобережжя і Слободщини, до чого російський
уряд не міг бути байдужим.
З другого боку, запорожці всіляко перешкоджали заселенню порожніх земель, вважаючи їх
"своїми" і, нерідко, із зброєю в руках, изгонали нових поселенців і руйнували їх села, що порушувало
плани уряду.
З третьої сторони, нарешті, свавілля запорожців і прояв ними своєї власної ініціативи,
приводили до постійних непорозумінь з Польщею і Туреччиною.
Запорожці не тільки приймали до себе утікачів з Правобережья, тобто польських підданих, але і
брали активну участь в опорі, яке населення Правобережья надавало польсько-католицькій агресії.
Загальновідома, наприклад, активна, якщо не керівна, роль запорожців в "Коліївщине" - повстанні
1768 р. - і "Уманській різанині". Зрозуміло, Польща протестувала, а Росія була вимушена вживати
репресивним заходам проти запорожців, які тоді вважалися її підданими.
Значно змінився, в 18 столітті, і склад Січі, що була в 17 столітті "школою рицарства" і центром
національно-визвольної боротьби, куди прагнула І молодь кращих прізвищ України-Русі і непохитні
ідейні борці за народ із старшого покоління. Молодь вищих класів І культурного шару Правобережья
була сполячена І окатоличена, а молодь Лівобережжя і Слободщини швидко входила в
загальноросійське життя і створювала кар'єру в рядах загальноросійській армії і адміністрації.
Мета, якої прагнуло населення України-РусІ в епоху визвольної боротьби за звільнення від
польсько-турецько-татарської агресії, була, в основному, досягнуті, а тому і у старшого покоління не
було причин прагнути в Запорізьку Січ, як це раніше.
Поповнення в Січ тепер йшло, головним чином, за рахунок збіглих від кріпосного режиму і все
менше і менше ставало серед запорожці хоч відносно освічених людей, здатних посісти командні
посади. Сильно впала і, залізна колись, дисципліна. Окремі загони запорожців ("гурти") часто діяли
на свій риск і страх, не тільки без схвалення Кошового отамана, у всупереч його прямій забороні.
"Гурти" ці проникали на турецьку територію або польсько-турецьку (південне Правобережье),
грабували і викликали неприємні для російського уряду пояснення.

31. Українське козацтво та його роль у суспільно-політичному житті Речі Постолитої

першій половині XVII ст.
Прагнення селян до здобуття козацьких вольностей у першій половині XVII ст. вилилося в
широку хвилю "покозачення". Особливого розмаху цей рух досяг на Київщині 1. Водночас у
вирішальну фазу вступала і боротьба козацтва за станові права. У найвищих її проявах для
посилення тиску на владні структури козаки вели пошук союзника. І тут найактивнішим еле-ментом
виявилося селянство, в чому неодноразово переконува-лися запорожці. Вже в ході повстання під
проводом гетьмана Тараса Федоровича (1630) до Переяслава прибуло багато ти-сяч селян, що
забезпечило успішні дії проти коронного війська. Цілком закономірною звучала і вимога гетьмана
Павла Бута (1637) залучати до формування повстанської армії "якомога біль-ше селян"
Відмова Сигізмунда III виконати козацькі умови за участь у Хотинській війні 1621 р., зокрема,
розширення реєстру і лега-яізації православ"я. знову загострила стосунки запорожців з уря-дом Речі
Посполитої. Оружною рукою українське козацтво стало на захист своїх прав і привілеїв. Визнаючи і
надалі короля сво-їм сюзереном, запорожці сміливіше, без дозволу з Варшави, здійснювали
зовнішньополітичні зносини, втручалися у вирі-шення конфесійних справ. В королівській інструкції
місцевим сеймикам (грудень 1625 р.), зокрема, відзначалося: "Рік тому вони (козаки. — В. Щ.)
наважилися від власного імені уклада-ти перемир'я з султаном-калгою, наймаючись до нього на
службу. Тоді вони зносилися посольствами з Москвою, вирішуючи на власний розсуд питання війни І
миру і розриваючи укладені Річчю Посполитою перемир'я" 32. Йдеться про угоду, укладену
Військом Запорозьким з кримським ханом Магомет-Преєм III У грудні 1624 р. Першим
співправителем при ньому або калгою-султаном був рідний брат Шагін-Гірей. Така діяльність
запорожців суперечила й умовам Хотинського договору між Ту-реччиною та Річчю Посполитою.
Для налагодження стосунків з татарами козаки використовували й вагому фігуру у державі
40
литовського гетьмана Криштофа Радзивілла. Через приналеж-ність до кальвінізму 33 князь
протистояв поряд з православни-ми католицьким впливам на східних кресах Речі Посполитої, і тому
запорожці вважали його своїм союзником. Так, коли наприкінці 1629 р. козацьке посольство у
складі Захарія Остелецького, Григорія Малкевича і Кузьми Капусти відбуло із Січі до Варшави на
аудієнцію з королем Сигізмундом III у справі з Шагін-Гіреєм, гетьман Іван Сулима направив листа
Криштофу Радзивіллу з проханням підтримки у вирішенні питання 34.
З середини 20-х рр. в Україні діяння козацтва створили загрозливу ситуацію для колоніального
режиму. З метою запобігання небезпечному розвитку подій король направив військо на територію
Київського воєводства. Він закликав "головних панов сенаторов и тамошних именитьіх людей, чтобьі
они, со-вместно с паном гетманом, применяли всевозможньїе средст-ва, годньїе для подавления
зтого своеволия" 35. Придушення повстань 1625 та 1630 рр., безумовно, не сприяли зростанню
авторитету королівської влади серед українського козацтва. Вод-ночас з польського боку вживалися
заходи для пошуку комп-ромісів з ним. Велику надію у справі розширення реєстру і стабілізації вза-
ємовідносин з центральною владою запорожці покладали на нового короля Владислава IV. Козацтву
колишній королевич був зобов'язаний як обранням його на московський престол у 1610 р., хоча й не
реалізованим через неповноліття претенден-та, так і допомогою під Москвою восени 1618 р.
Прихильне ставлення Владислава до запорожців як вагомої збройної сили особливо зміцнилося після
Хотинської битви. Тому не випадко-во напередодні елекційного сейму у Варшаві восени 1632 р.
козаки надіслали королевичу листа, вказуючи на нього як на єдиного законного кандидата на
престол. Традиційне прохання підтвердити "вольності старожитні" супроводжувалося обіцян-кою у
разі спроби відсторонення Владислава від престолу пода-ти йому збройну підтримку 38. І справді, в
ході Смоленської війни на державну службу було залучено тисячі запорожців. Проте на цей час
великої ваги в житті Речі Посполитої набували магнати, так звані "королев'ята" — Калиновські,
Вишневецькі, Любомирські, Потоцькі. їхні латифундії поширилися по всьому Подніпров'ю —
козацькій батьківщині. Головними противни-ками утвердження магнатського панування виступили
козаки. Разом з тим і Владислав IV прагнув спертися на них для проти-дії магнатській олігархії.
Хоча такому союзові не сприяло становище в Україні з підписанням Поляновського договору (1634)
Речі Посполитої і Московїї. Внаслідок повстання 1637—1638 рр., з'явилася "Ординація Війська
Запорозького" (1638), якою лік-відовувалася більшість прав і привілеїв реєстрових. Цим доку-мептом
центральна влада фактично закреслювала попередні заслуги козацтва перед Річчю Посполитою.
Потреба уряду в запорозькому козацтві виникла знову в зв'язку з підготовкою до війни з
Туреччиною. Під час зустрічі у Варшаві Владислава IV з козацькими послами Іваном Барабашем,
Ілляшем Караїмовичем і Богданом Хмельницьким 39 у квітні 1646 р. йшлося про організацію походу
до Криму, за що ко-роль обіцяв відновити "давні козацькі вольностї", збільшити реєстр до 20 тисяч, а
також не допускати розквартирування кварцяного війська на Подніпров'ї. Спеціальний універсал на
право набору козаків Владислав IV скріпив не державною, а особистою печаткою 40. Однак на
перешкоді воєнних приготу-вань стали магнати. Вони прибули до столиці на сейм у супро-воді
власних військових загонів і зажадали від короля припи-нити мобілізацію. Спроби Владислава IV
покластися виключно на козаків для набору військових контингентів також провали-лися через
розкол серед верхівки Війська Запорозького. При-хильником королівського проекту був
чигиринський сотник Богдан Хмельницький, але реалізувати його планував за влас-ним сценарієм. В
ході Національно-визвольної війни зміст взає-мовідносин козацтва і польсько-шляхетського уряду
набув якісно нових граней.

41
 32. М. Грушевський про Запорізьку Січ і українське козацтво.
Одним із фундаментальних питань, яке поставив і розв'язав Грушевський на сторінках "Історії
України-Руси", було питання появи та розвитку українського козацтва, його місце в історії українського
народу. Насамперед історик з'ясовує роль внутрішніх і зовнішніх факторів, які зумовили появу козацтва
(до перших він відносить посилення феодального гніту, який виштовхував з суспільного середовища
різні верстви населення, передусім селян; до других - загрозу спустошливих вторгнень на українські
землі кримських татар). М.Грушевський дотримувався точки зору, що козацтво - це продукт усього
попереднього соціального та економічного розвитку українського народу. Своєрідним прототипом
козацтва вчений найперше вважає кочове населення степових районів періоду Київської Русі.
Грушевський дотримується "уходницької" теорії виникнення козацького населення, не заперечуючи,
однак, ролі втеч селянських мас як соціального фактору, що сприяв чисельності козацтва. Водночас
історик підкреслював, що в цьому процесі брали участь й інші категорії населення - бояри, міщани,
дрібна шляхта. За його спостереженнями козацтво пройшло тривалий еволюційний шлях у своїй історії.
Виникнувши як явище побутове, воно поступово набувало нової якості, перетворюючись в окремий
стан із своїми правами та привілеями.
М.Грушевський надзвичайно високо оцінює місце та значення козацтва в історії українського народу.
Принциповою є думка автора про конструктивну роль козацтва в різних сферах історичного розвитку
України, яке всупереч політиці Речі Посполитої колонізувало й освоювало територію "дикого поля",
захищало рідну землю від татарських орд.
Окремо розглянута проблема заснування та розвитку Запорізької Січі. Грушевський оцінює це явище
як важливу подію в історії козацтва, що істотно розширила його політичний світогляд, вивела на дорогу
міжнародного життя. Запоріжжя, - на думку вченого, стало огнищем козацької сили, солідарності,
організованості.
Серед багатьох проблем, порушених і розроблених Грушевським на сторінках "Історії України-Руси",
особливе місце належить визвольній війні українського народу під проводом Б.Хмельницького. Вчений
аналізує комплекс причин, які зродили цей могутній народний вибух, показує джерела формування та
соціальний склад повстанського табору, описує військові битви, оцінює зміст укладених договорів та
угод, хоча не завжди оцінки бувають однозначними й категоричними (IX том).
Останній, X том праці, присвячений історії України у 1657-1658 рр. М.Грушевський схарактеризував і
оцінив найважливіші події того часу - повстання під проводом полтавського полковника М.Пушкаря та
кошового отамана Я.Барабана, обставини укладення шведсько-української угоди та відновлення
кримсько-українського союзу. Відтворено перші кроки царизму на шляху ліквідації автономного
устрою України, показано наростання напруженості між новим гетьманом І.Виговським і царським
урядом, що вилилось у відкритий конфлікт. У центр уваги історика потрапив комплекс гострих питань,
пов'язаних з укладенням Гадяцької угоди 1658 р. між І.Виговським і польським королем. Грушевський
намагається розібратися у причинах, які зумовили цей крок гетьмана та осіб з його оточення, аналізує
зміст самої угоди. Так, М.Грушевський не погоджувався з версією про І.Виговського як "зрадника".
Нового гетьмана він оцінював як видатного керівника козаччини.

42
34. Причини та початок Національно-визвольної війни українського народу під проводом
Богдана Хмельницького.

10-томна “Історії України-Руси” М.Грушевського стала культурно-науковою цитаделлю українського

національного і наукового відродження, в якій проаналізовано багатовимірний розвиток українського
народу від його давніх початків до 1657 р. включно. Головною історіографічною концепцією автора цієї
монументальної праці є наукове обґрунтування непреривності українського різнобічного історичного
процесу на всій території, заселеній українським народом. Михайло Сергійович приєднувався до
традицій “Київської держави Володимира Великого, що була найбільшою українською державою, яку
пам’ятає наша історія, і тому українська демократична держава зовсім правильно за державний герб
взяла “старий знак Володимира Великого, ставить його на своїх грошах, як ставився він колись”.
Писалася з перервами протягом 1895—1933 років. Спочатку Михайло Грушевський передбачав
написати й випустити цю працю, за його словами, «в трьох невеликих томиках». Проте, що є цілком
закономірним для творчих задумів, об'єм історичного матеріалу й загальний обсяг дослідження значно
виросли, перетворивши його на багаторічний і багатотомний проект. У процесі роботи над «Історією
України-Руси» відбулася ще одна сутнісна еволюція: ця праця вийшла за межі суто й власне історичної
студії, набувши рис та якостей синтезуючого мегадослідження, в якому обстежувалися політична
історія, етнокультурні й духовні засади та реалії, специфіка суспільного й економічного життя України.
Книга Михайла Грушевського практично стала великою енциклопедією буття українського народу,
виконуючи наукові, освітні, просвітницькі та націєтворчі функції. «Історію України — Руси» і чекали, і
не чекали у тогочасному культурно-інтелектуальному соціумі. Коли наприкінці 1898 року було
видруковано її перший том, значна частина читацької аудиторії сприйняла це як подію непересічної
ваги, водночас поважні наукові кола фактично проігнорували його.

У першому томі висвітлюються соціально-економічні, політичні і культурні процеси, що відбувалися на

території України з найдавніших часів до початку XI століття. У другому томі аналізується міжнародне
становище, політичний та економічний розвиток Київської держави, окремих її земель — Київської,
Турово-Пінської, Чернігівської, Переяславської, Волині, Побужжя, Галичини, Угорської Русі, а також
Степу в XI—XIII ст. У третьому томі висвітлюється історія Галичини та Волині від утворення тут
держави князя Романа Мстиславовича до загарбання значної частини території Польським
королівством, а також становище Наддніпрянщини за умов панування золотоординських ханів. У
четвертому томі висвітлюється політична історія українських земель у складі Великого князівства
Литовського та королівства Польського протягом XIV — середини XVI ст. (до 1569 р.) У п'ятому тому
подається загальний огляд суспільно-політичної еволюції українських земель у XIV—XVII ст.,
розглянуто станові групи населення (шляхта і маґнати, селянство, міщанство, духовенство), історія
місцевого та церковного врядування, виникнення уніатської церкви. Том завершує другий цикл
фундаментальної серії, присвячений литовсько-польській добі. Простежується розвиток міського
ремесла й сільського господарства, торгівлі, національних відносин, культури і побуту від часів
інкорпорації українських земель до складу Великого князівства Литовського й Речі Посполитої до 20-х
рр. XVII ст. — часів Козаччини. Особливу увагу приділено питанням освіти, створення братств,
боротьби з унією. Сьомий том розпочинає третій цикл «Історії України-Руси», присвячений часам
козацьким. У ньому розповідається про початки козацтва від кінця XIV ст. до початку XVII ст., коли
воно перетворюється з чисто побутового явища у суспільно-політичний стан, стає на чолі національно-
визвольних змагань українського народу. У томі висвітлюються ключові події першої чверті XVII ст.,
участь козаків у релігійній боротьбі, Хотинська війна і відновлення православної ієрархії 1620—1621
рр., морські походи та військові дії гетьмана Сагайдачного проти турок і татар. Йдеться про зв'язки
козацтва з київським культурно-громадським рухом цього часу, який очолювали митрополити Й.
Борецький і П. Могила. Восьмий том «Історії України-Руси» М. Грушевського, присвячений другій
чверті XVII ст., складається з трьох частин. Перша — охоплює 1626—1638 рр., від Куруківської
кампанії, що не виправдала планів і надій козаків перших десятиліть цього століття, до поразки під
Кумейками. У другій частині розповідається про українське життя за часів так званого золотого спокою
(1638—1648) та початок Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. В третій частині
висвітлюється перебіг подій у перші два роки Хмельниччини (1648—1650), дається оцінка Зборівської
угоди між Україною і Польщею. Дев'ятий том висвітлює події Хмельниччини 1650—1657 років. Перша
половина цього тому охоплює період від 1650 р. (похід на Молдову) до 1654 р. (Переяславська умова).
43
Дрега половина цього тому висвітлює події Хмельниччини від 1654 р. (після Переяславської умови) до
1657 р. (смерть Б. Хмельницького). Це остання книга десятитомника «Історія України-Руси» Михайла
Грушевського. В ній охоплено період від 1657 р. (після смерті Б. Хмельницького) до подій 1658 р.
(Гадяцька угода). Простежується історія оформленні шведсько-українського союзу, висвітлюється бунт
Пушкаря, розповідається про відновлення кримсько-українського союзу, про конфлікт з Москвою і
Гадяцьку унію.

44
 34. Причини та початок Національно-визвольної війни українського народу під
проводом Б. Хмельницького
Боротьба, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських землях, насамперед мала на меті
звільнення українського народу з-під панування Речі Посполитої.
З-поміж основних її причин можна виділити наступні:
Соціальні причини. До середини XVII ст. вкрай загострилася соціально-економічна ситуація,
пов'язана з трансформацією поміщицьких господарств у фільварки. З одного боку, це сприяло
зміцненню феодальної земельної власності, а з іншого - посиленню кріпосної залежності, оскільки
прибутки польських та українських феодалів тепер прямо пов'язувалися з нещадною експлуатацією
селян. Значно зросла панщина, яка у Східній Галичині і на Волині досягла 5-6 днів на тиждень. У той
же час невпинно зростали натуральні та грошові податки. Свавілля і влада польських магнатів і
шляхти були безмежними - вони могли будь-кого з селян продати, обміняти і навіть убити. Ще
однією невдоволеною соціальною верствою було реєстрове козацтво, яке, відірвавшись від
кріпосного селянства, не досягло, однак, усіх прав і привілеїв шляхти. У складній ситуації
опинилося й міщанство, яке мусило платити податки, відпрацьовувати повинності {чинш по 20-30
грошів з „диму", церковну десятину та ін.) та фактично було позбавлене місцевого самоврядування.
Стосовно української православної шляхти, то вона користувалася значно меншими політичними
правами, ніж польська. Таким чином, майбутня національно-визвольна війна мала досить широку
соціальну базу.
Національно-політичні причини. Відсутність власної державності, обмеження українців у
правах, проголошення їхньої неповноцінності, асиміляційні процеси - все це підводило до того, що
як самостійний суб'єкт український народ міг зійти з історичної сцени. Причому імперська доктрина
Польщі проголосила, буцімто українські землі споконвіку належали їй, а тепер на законних засадах
Люблінської унії 1569 р. до неї повернулися.
Релігійні причини. Політика національного і культурного поневолення українців Річчю
Посполитою базувалася на католицизмі. Насильницьке покатоличення населення, утиски
православної церкви, конфіскація церковного майна і земель об'єднали у русі спротиву широкі
верстви людності, незважаючи на розбіжність економічних і соціальних інтересів.
Суб'єктивні причини. Особиста образа і бажання помститися за розорений польськими панами
хутір Суботів та збезчещену сім'ю самого Богдана Хмельницького.
Для успішного початку національно-визвольної революції саме в середині XVII ст. склались й
об'єктивні умови.
По-перше, козацько-селянські повстання кінця XV! - першої половини XVII ст. дали
українському народові значний військовий досвід, піднесли його національну самосвідомість,
психологічно налаштували на переможну війну.
По-друге, існування Запорізької Січі, розширення її впливу створювало основу для розбудови
в майбутньому повноцінної Української держави.
По-третє, на цей період припадає ослаблення королівської влади. Зміцнення великого
феодального землеволодіння зумовило відцентрові тенденції у Речі Посполитій.
Тобто до 1648 р. в Україні сформувався цілий клубок серйозних суперечностей, вирішення яких
було можливо тільки силовими методами. І для їх застосування склалися необхідні умови.
За характером це була національно-визвольна, антифеодальна боротьба українського народу, в
якій значну роль відігравало і релігійне протистояння (католицизм - православ'я).
Рушійними силами революції виступали усі верстви українського суспільства середини XVII
ст. Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого згуртувалося селянство, міщанство,
православне духовенство, а також дрібна українська шляхта, яка також потерпала від свавілля
польських магнатів.
Стосовно хронологічних рамок, типології та періодизації національно-визвольної боротьби, що
розпочалася в 1648 р. під проводом Богдана Хмельницького, то, на жаль, серед істориків ще й
сьогодні немає єдиної думки. У висвітлені цього періоду нашої історії найчастіше вживаються
терміни: „війна" (національно-визвольна, визвольна, козацька, селянська і т. д.), „повстання"
(народне, козацьке, селянське, українське), „революція" (українська, національна, національно-
визвольна тощо). Немає єдиної думки й у визначенні періодів і хронологічних рамок, особливо
■закінчення національно-визвольної боротьби. Найчастіше називається 1654, 1657, 1676 та ін. роки.
На нашу думку, найобгрунтованішим можна вважати висновок В. Смолія та В. Степанкова, а також
45
історика О.Д.Бойка, які вважають, що це була українська національна революція, яка розпочалася в
1648 р. і пройшла у своєму розвитку три основні періоди:
І період (лютий 1648 - серпень 1657р.) - початок і найбільше піднесення національно-
визвольної та соціальної боротьби, яка привела до утворення Української національної держави -
Гетьманщини.
П період (вересень 1657 - червень 1663 р.) - громадянська війна, що привела до поділу
козацької України на Лівобережну і Правобережну. III період (червень 1663 - вересень 1676 р.) -
боротьба за возз'єднання української держави, за її суверенітет. Тобто закінчується українська
національна революція після падіння гетьмана П. Дорошенка у 1676 р.
- Отже, народне повстання, яке розпочалося 1648 р., охопивши більшу частину території та
населення України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши докорінні зміни в
суспільному розвитку, поступово переросла в національну революцію. .
Початком української національної революції вважають захоплення повстанцями в січні 1648
р. Запорізької Січі та обрання гетьманом Війська Запорізького Богдана Хмельницького.
Перший період ііаціонально-визіюлі.ної боротьби під проводом Б. Хмельницького (1648-1657
рр.) можна умовно розділити на 4-5 етапів:
• 1648—1649 рр. - розгортання національно-визвольної боротьби, формування основних сил
революції, перші перемоги над поляками під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями,
трансформація автономіських поглядів Б. Хмельницького, підписання Зборівського договору
початок розбудови незалежної Української держави;
Безпосереднім приводом до повстання стала особиста кривда, завдана Богдану дрібним
польським шляхтичем Д. Чаплинським, який зі своїми слугами зруйнував та пограбував родинний
хутір Хмельницького Суботів, до смерті забив малолітнього сина та захопив дружину. Всі звертання
Хмельницького до польського суду та навіть до самого короля закінчилися безрезультатно:
Чаплинського так і не було покарано, а Богдан зазнав нових утисків. Не знайшовши справедливості в
офіційних властей, чигиринський сотник дедалі більше схиляється до думки про повстання.
Незабаром він ті кас на Січ, де під його керівництвом козаки в січні 1648 р. вигнали урядовий
гарнізон і обрали Хмельницького гетьманом. З цього моменту Запорізька Січ стала центром збирання
повстанських сил, базою для розгортання визвольного руху. Так особиста драма Хмельницького, яка
була епізодом трагедії поневоленого українського народу, стала тією іскрою, з якої розгорілося
полум'я великого повстання. Намагаючись „якнайшвидше придушити козацьке свавілля' 1 у самому
зародку, Польща кинула проти повстанців численні війська. Козаки не тільки витримали удар, а й
протягом короткого часу 1648 р. тричі отримали блискучі перемоги: у битвах під Жовтими Водами
(травень), під Корсунем (травень), під Пилявцями (вересень). Вже в ході цих баталій яскраво
виявився талант Б. Хмельницького як воєначальника. Успіх досягався завдяки застосуванню різних
тактичних заходів: розгрому ворога частинами у ході зустрічної битви (Жовті Води); перекриття
противнику, що ухилявся від бою, шляху до відступу (Корсунь); створення психологічної кризи у
війську противника з метою його цілковитої деморалізації (Пилявці).
Успіхи повстанців на початковому етапі боротьби значною мірою пояснюються двома
вдалими організаційними кроками гетьмана: залученням на свій бік реєстрового козацтва і
укладенням союзу з кримськими татарами. Розпочинаючи боротьбу проти Речі Посполитої, Б.
Хмельницький застосував абсолютно нову її модель, у якій зовнішньополітичний чинник був одним
із центральних.
Переговори з Кримським ханством були надзвичайно важливими для Хмельницького, адже
вони давали змогу забезпечити власний тил І посилити повстанське військо мобільною татарською
кіннотою, яка могла ефективно протистояти польській. Тому гетьман сам вів переговори і навіть не
зупинився перед тим, щоб залишити в Криму заручником свого сина. У середині березня 1648 р.
союз було укладено, і на допомогу повстанцям вирушило понад З тис. татарських вояків на чолі з
Тугай-беєм.
Перші успіхи козацького війська підняли всю Україну. Селянські повстання охоплюють
Київщину, Волинь, Поділля, Лівобережжя. Здобувши у вересні 1648 р. блискучу перемогу під
Пилявцями, Б. Хмельницький рушає на Львів. Штурмом було взято фортецю Високий Замок і у
козаків з'явилася реальна можливість здобути місто, а потім повністю розгромити польську армію і
захопити Варшаву. Але, обмежившись викупом, повсталі залишають Львів. Під Замостям Б.
Хмельницький вступає в переговори з поляками, укладає перемир'я і повертає свої війська в Україну.
46
Багато вчених називають це доленосною помилкою гетьмана. Проте необхідно враховувати, що на
тому етапі війни метою українців було реформування державного устрою Речі Посполитої, а ніяк не
незалежність України. Окрім цього, українські війська були знесилені, союзники-татари повернулись
у Крим. А війна на польській території неминуче б викликала активний опір місцевого населення.
У грудні 1648 р. козацьке військо на чолі з Б. Хмельницьким урочисто ввійшло у Київ. І вже
тут, критично переосмисливши ситуацію, що склалася, гетьман формулює основні принципи
національної державної ідеї. В переговорах з поляками, які почалися, Хмельницький захищає право
українського народу на створення власної, незалежної від влади польського короля держави. Ця
держава розглядалася як спадкоємиця Київської Русі.

47
 35. Укрансько-польська війна в 1649-1953 рр. та її наслідки
Після придушення селянсько-козацьких повстань 20-30-х років XVII ст. в Україні настав
десятилітній період затишшя. Польська шляхта посилила колонізаці українських земель,
національний і релігійний гніт православних українців, тому вибух 1648 р. був закономірним. За
своїм характером цей всенародний рух став національно-визвольним і антифеодальним. Головною
метою, що об'єднала всіх у боротьбі, була ліквідація польсько-шляхетського панування в Україні.
Повстання очолив чигиринський сотник Богдан-Зиновій Хмельницький. Не знайшовши
справедливості, з невеликим загоном однодумців він утік на Січ, де в січні 1648р. його обрали
гетьманом Війська Запорізького. Ставши гетьманом, він у своїх універсалах закликав народ до
повстання. Для боротьби проти Польщі Б. Хмельницький уклав союз з Кримським ханством. Звістка
про події на Запоріжжі швидко поширилася по всіх українських землях. На Подніпров'ї посилилась
визвольна боротьба народних мас Повсюди організовувались повстанські загони.
Перші перемоги повсталі отримали в битві під Жовтими Водами 6-8 травня 1648 р. та 15-16
травня під Корсунем. Королівську владу на Лівобережжі було ліквідовано. Навесні-влітку 1648р.
повстання перекинулось на Поділля, Київщину, Волинь і Лівобережжя України. Битва під
Пилявцями, що відбулася ІЗ червня 1648 р., закінчилася перемогою козаків і нищівною поразкою
польського війська. Ця перемога відкрила українському війську шлях у Галичину.
Протягом жовтня-листопада 1648 р. тривала облога Львова. Козаки, взявши викуп, відступили
від міста, рушили далі до польської фортеці Замостя і дійшли аж до Вісли. Дізнавшись про вибори
нового польського короля, Б. Хмельницький дав згоду на перемир'я і повернув козацьку армію назад
в Україну. 23 грудня 1648 р. козацьке військо урочисто вступило у Київ, де гетьмана вітали як
українського месію. Саме в Києві, вважають історики, стався перелом у поглядах гетьмана на
основну мету боротьби. Під час переговорів з поляками він заявив про свій намір визволити всю
Україну та український народ з-під польської влади. З метою заручитися підтримкою у подальшій
боротьбі Б. Хмельницький веде переговори із Московською державою та укладає угоду з
Трансильванією. У 1649 р. війна розгортається з новою силою. 15-16 серпня 1649 р. відбулася битва
з головними силами польської армії на чолі з королем Яном Казимиром під Зборовом. Коли,
здавалось, перемога вже була на боці козаків, татари залишили поле битви. . Було укладено
Зборівський договір. За цим договором Річ Посполита визнавала існування Козацької України в
межах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств, гетьманське правління в ній та
свободу існування православної церкви. Реєстр козаків мав складати 40 тисяч. Але селяни, які не
потрапили до реєстрових списків, змушені були повертатися до своїх панів.
Польська шляхта й не думала дотримуватись умов Зборівської угоди. Київського митрополита
Сильвестра Косова католицьке духівництво не допустило посісти місце в сенаті, польська шляхта
поверталася, незважаючи на встановлений кордон, на українські землі; Потоцький, який зазнав
татарського полону, розправлявся на Поділлі над українськими селянами. Сама угода не мала сили,
бо її не затвердив сейм і навіть у грудні 1650 року відхилив. Шляхта не хотіла припиняти війну.
Визнання Хмельницького серед українського народу була вже підірване, і в козацькому війську
занепав колишній дух.
Весною 1651 року Хмельницький вирушив із козацьким військом до Збаража, і тут довго
очікував кримського хана, який прибув сюди за велінням турецького султана. 19 червня козаки
зіткнулися з поляками, які розташувалися на широкому полі під Берестечком. Наступного дня
розпочалась битва, під час якої кримський хан залишив Хмельницького і відступив разом зі своєю
ордою. Гетьман кинувся йому навздогін, сподіваючись зупинити його, але й сам потрапив до
татарського полону. Козацькі війська під орудою Филона Джеджалія хоробро оборонялись, але
змушені були відступити до річки Пляшевої, на болотисту місцевість. Тут вони й зазнали страшної
поразки і підупав їхній дух.
Польське військо прийшло на Україну; козацькі полки були безсилі його зламати. Водночас із
півночі на Україну наступав із великими загонами литовський гетьман Радзивілл, який захопив
Чернігів та Київ. Незабаром польсько-литовські війська зійшлися під Білою Церквою. 17 вересня
1651 року й була підписана угода, за якою козакам виділяли тільки одне Київське воєводство, а
кількість козацького війська на лічували до 20000 і селяни мусили виконувати свої повинності,
євреям же дозволяли жити скрізь на Україні. Народ був невдоволений умовами Білоцерківської
угоди, нарікав не Хмельницького.
Весною 1652 року старший син Хмельницького ТимІш разом із козацьким загоном вирушив
48
до Молдавії, маючи намір одружитися з донькою молдавського господаря, з якою вже був
заручений. Але польський гетьман Калиновський заступив Тимошеві дорогу. В урочищі Батіг
сталася кривава битва, в якій польське військо зазнало поразки, а сам Калиновський загинув.
Польський уряд готував нову війну.
Весною 1653 року польський загін під орудою Чарнецького вдерся на Поділля, спустошивши
багато містечок і сіл по річці Бугу, по-варварському знищивши кілька тисяч народу. Восени проти
гетьмана виступив сам король і великим табором розташувався під Жванцем, на березі Дністра.
Сюди ж прибули й козаки зі своїми союзниками татарами, які перетнули полякам шлях до відступу.
Настали холоди, не вистачало харчів, і польське військо опинилося в скрутному становищі. Але їх
врятували татари.Тепер надії Хмельницького були спрямовані на Москву. В цей час він писав
цареві, що польське військо рушило на Україну для наруги над святими церквами й вірою і що
турецький султан запрошує козаків у своє підданство. Першого жовтня 1653 року Земський собор
задовольнив прохання гетьмана, а 8 січня р. Переяславська рада, на якій були оголошені договірні
статті, ухвалила приєднати Україну до Росії. Суть статей договору така: Україна зберігає всі свої
колишні порядки і своє самоврядування під владою виборних старшин і гетьмана, яких обирають
вільними голосами. Гетьман має право приймати послів і налагоджувати відносини з чужоземними
державами; всі українські стани зберігають за собою свої давні права й вольності: кількість
козацького війська збільшується до 60 тисяч. Крім того, можна набирати ще й добровільні полки;
гетьманський уряд зобов'язується видавати велику платню цареві; збір якої доручали місцевим
урядовцям, без втручання російських збирачів. Зі свого боку, цар обіцяв захищати Україну своїми
військами від зазіхань Польщі.

49
 36. Основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики Богдана Хмельницького
На поч. лютого 1648 на козацькій раді X. було обрано гетьманом. Відразу ж розпочалася
підготовка до загальнонародної національно-визвольної війни проти Польщі. На поч. 1648 X. уклав
воєнно-політичний союз з Кримським ханством та відправив посольство до турецького султана Ібрагіма
і до донських козаків. Навесні 1648 українська армія під командуванням X. завдала нищівних поразок
польським військам у Жовтоводській битві 1648 і Корсунській битві 1648. Намагаючись широко
розгорнути визвольне повстання, гетьман звернувся з універсалами до українського народу із закликом
піднятися на боротьбу проти поневолювачів. Під час національно-визвольної війни гетьман особливу
увагу приділяв питанням створення української армії та забезпечення її боєздатності. З цією метою він
розробив і запровадив статут "Про устрій Війська Запорозького", видав мобілізаційні універсали до
козацьких полків, займався питаннями матеріального забезпечення військ. Це дало можливість
українській армії 23.9.1648 розгромити королівські війська у битві під Пилявцями і розпочати
визвольний похід на західноукраїнські землі. За короткий час козацькі полки під командуванням X.
зайняли міста Збараж, Броди, Старокостянтинів. 26.9.1648 розпочалася облога Львова, а вже 5.10.1648
загони М.Кривоноса здобули Високий Замок. 16.10.1648, одержавши викуп від міста, українська армія
вирушила в похід на Замостя. Після зняття облоги цього міста (14.11.1648) козацькі полки повернулися
у Наддніпрянщину, і 17.12.1648 відбувся урочистий в'їзд X. до Києва. В цей час продовжувалися
переговори X. з новим польським королем Яном II Казимиром і одночасно посольства були відправлені
у Московське царство, Трансільванію та Кримське ханство. Невдоволені результатами воєнних дій та
умовами укладеного перемир'я, обидві сторони готувалися до продовження військових дій. Наприкін.
червня 1649 українські війська на чолі з Б.Хмельницьким розпочали облогу фортеці Збараж, для
звільнення якої вирушила польська армія на чолі з Яном II Казимиром. Внаслідок переможної
Зборівської битви 1649 X. уклав Зборівський мирний договір 1649 між Україною та Польщею, який
передбачав обмеження території Української гетьманської держави землями Київського, Брацлавського
та Чернігівського воєводств, встановлював реєстр чисельністю 40 тис чол., надавав амністію учасникам
повстання, передбачав можливість повернення шляхти у свої маєтки тощо. Перерва у воєнних діях дала
можливість гетьману зосередити зусилля на розбудові української державності: було встановлено
козацький адміністративно-територіальний устрій, зміцнювалися кордони держави, впорядковувалися
фінанси, активізувалася зовнішньополітична діяльність. У 1650 X. здійснив успішний похід на
Молдову, внаслідок якого встановлено союзницькі відносини з молдовським господарем В.Лупулом.
*Успіхи політики гетьмана та зміцнення могутності України розцінювалися у Варшаві як загроза
інтересам Речі Посполитої, і вже наприкін. вересня 1650 польський уряд прийняв рішення
продовжувати військові дії. На поч. лютого 1651 польське військо розпочало наступ на Брацлавщину,
але протягом лютого-березня 1651 зазнало ряд поразок від полковника І.Богуна і було змушене
відступити до Кам'янця. Перебуваючи у цей час на Волині, гетьман продовжував активно готуватися до
війни. За його наказом проведено загальну мобілізацію. У червні 1651 відбулася Берестецька битва
1651, яка закінчилася поразкою війська X. Гетьман змушений підписати невигідний для України
Білоцерківський мирний договір 1651, який обмежував територію Гетьманської держави Київським
воєводством і зменшував козацький реєстр до 20 тис. чол. Умови миру викликали невдоволення
козацтва, що призвело до відновлення воєнних дій навесні 1652. У травні 1652 українське військо під
командуванням Б.Хмельницького розгромило 25-тисячну польську армію у Батозькій битві 1652.
Протягом 1652-53 X. продовжував воєнні дії проти польських військ.*У складних військово-політичних
умовах X. змушений був постійно шукати нових союзників для боротьби проти Польщі. Грабіжницька,
зрадлива політика кримських ханів та пасивність Туреччини, з одного боку, непримиренність Речі
Посполитої щодо Української держави - з другого, примусили X. укласти 8.1.1654 на раді у Переяславі
військово-політичний союз між Гетьманщиною та Московським царством. Зважаючи на ряд
непорозумінь і суперечок із керівником московського посольства Б.Бутурліним, X. відправив
посольство до царя з вимогою підтвердити права і привілеї Війська Запорозького 27.3.1654 у Москві
були затверджені царем "Статті Богдана Хмельницького", гетьману надіслано "жалувану" грамоту, що
знаменувало укладення міждержавного договору між Україною та Росією. У 1655 відбувся спільний
похід українсько-московських військ на Львів. У цей час дедалі більше загострювалися стосунки
гетьмана з царськими воєводами, які втручалися у внутрішні справи України, порушуючи досягнуті
домовленості. Занепокоєний зміною зовнішньополітичного курсу Москви, яка пішла на примирення з
Польщею (Віденське перемир'я 1656), X. вирішив заручитися підтримкою Трансільванії та Швеції. У
жовтні 1657 X. уклав договір з Трансільванією про взаємодопомогу, за яким Юрій II Ракоці визнав за
50
гетьманом право на "всю Русь до Вісли". В цей же час X. активно налагоджував дипломатичні
відносини зі шведським королем Карпом Х Густавом. Активізувалися й стосунки гетьмана з Молдовою,
Валахією, Австрією І Бранденбургом. Проте раптова смерть гетьмана 27.7.1657 зупинила його
величезну діяльність, спрямовану на об'єднання всіх українських етнічних земель і зміцнення
суверенітету Української держави

51
 37. Українсько-московський договір та його реалізація в 1654-1657 рр.
В умовах кровополитної війни, яку вів український народ проти Польщі Б.Хмельницький шукав
союзників. Він вів переговори з Туреччиною, Москвою, Швецією, Волощиною, Семиграддям. Союз з
Туреччиною укласти не вдалося, договори з Молдовою пройшли безрезультатно, втягнути у війну Швецію
Б. Хмельницький не зміг. Тому гетьман шукав союзу з Москвою. Восени 1653 Земський собор, який
відбувався у Москві, прийняв рішення про включення України до складу Московської держави, а 23.10.
(2.11).1653 московський уряд оголосив війну Речі Посполитій. Для ведення переговорного процесу між
обома державами в Україну з Москви 9(19).10.1653 вирушило велике посольство на чолі з боярином
В.Бугурліним. Місцем проведення генеральної військової ради було обрано м. Переяслав, куди
посольство прибуло 31.12.1653 (10.1.1654). Б.Хмельницький разом з генеральною старшиною прибув
6(16).1.1654. У Переяславі відбулася 8(18).1.1654 старшинська рада, а згодом генеральна військова рада.
В ній взяли участь предствники козацтва Київського, Чернігівського та Брацлавського полків та жителі
Переяслава. Не було представників від селян, міщан (крім Переяслава) та духовенства. Після зачитання
царської грамоти гетьманом старшина та посли пішли до Успенського собору, де духовнство мало
привести їх до присяги. Однак, Б. Хмельницький зажадав, щоб посли першими принесли присягу від
імені царя, що мало б забезпечити Україні збереження її прав, а також було б ствердженням союзу між
обома державами. Боярин В.Бутурлін рішуче відмовився скласти присягу, у зв'язку з чим гетьман і
старшини пішли на нараду, яка тривала декілька годен, а посли залишились чекати у соборі. В ході
наради полковники переяславський П. Тетеря та миргородський Г. Лісницький приходили і просили
В.Бутурліна -скласти присягу, але безуспішно. Одночасно керівник посольства двічі стверджував, що
цар охоронятиме всі права України. Після тривалої наради і враховуючи слова Бутурліна, які гетьман і
старшина тлумачили як рівнозначні присязі царя, українська сторона склапа присягу.
У березні 1654 року українське посольство виїхало до Москви. У результаті 6 денних переговорів
проект документа був зменшений до 11 статей і при цьому значно змінений.
21 березня 1654 року царський уряд затвердив гетьманський документ. Який увійшов в Історію під
назвою „Березневі статті" .Але Росія не виконала своїх зобов'язань і зразу ж після підписання „Березневих
статтей,, почала їх порушувати. Насильницькими методами шляхта почали втручатися у внутрішні справи
України, а згодом і взагалі позбавили її прав на автономію.
А відмова Бутурліна присягти в Переяславі показала, що сторони по-різному розуміли договір, тому
що Березневі статті містять цілу низку недомовок дипломатичного характер які незабаром породили
московсько-український конфлікт, а в 1655 році призвели до ліквідації договору.
Улітку 1656 року у м. Вільні між Польщею і Росією розпочалися переговори про припинення війни. На
переговори з Польщею Москва не допустила українську делегацію, хоч центральним питанням була саме
доля України. У вересні 1656 року між Польщею та Росією, але без участі гетьмана, було підписано
Віленське перемир'я. Тож Переяславська угода втрачала свою силу. В Україні це перемир'я прийняли як
пряму зраду.

38. Кримське ханство: особливості політичного та соціально-економічного розвитку.

52
 КРИМСЬКЕ ХАНСТВО - кримсько-татарська держава, що існувала у 1449-1783 на землях
Кримського п-ова, пониззя Дніпра, Приазов'я та Прикубання, Усередині 13 ст. ця територія була
захоплена монголо-татарами і увійшла до складу Золотої Орди. Внаслідок тривалих міжусобиць,
підтримки Польщі та Литви ханові Хаджі-Гірею у 1449 вдалося відірватися від Золотої Орди і створити
незалежну державу - К. х. Столицею його стало місто Бахчисарай. Управляли державою представники
династії Гіреів. У 1478 хан Менглі-Гірей визнав себе васалом турецького султана. У найбільших
фортецях (Кафа, Гезлев, Єнікале, Перекоп та ін.) були розміщені турецькі залоги. Державною релігією
К.х. був іслам. Важливою політичною силою в К.х. було мусульманське духовенство на чолі з муфтієм,
який вважався за значенням другою особою після хана. Певну роль у державному управлінні
відігравала рада, до складу якої входили брати хана та найбільш знатні беї.*У другій пол. 15 ст.
кримські хани розпочали здійснювати грабіжницькі походи на українські землі. Перший такий великий
похід відбувся у 1482 внаслідок якого було зруйновано значну кількість міст Правобережної України,
включаючи Київ. Під час набігів татари захоплювали багато полонених, яких згодом продавали на
невільницьких ринках Криму, або перетворювали на рабів. Намагаючись уникнути спустошення
українських земель, які входили до складу Речі Посполитої, королівський уряд намагався припинити
напади татарських орд шляхом сплати данини. Але це не приносило очікуваних результатів. Так, лише
впродовж другої пол. 15 -першої пол. І б ст. відбулося близько 100 татарських набігів на Україну, під
час яких татарські загони інколи добиралися аж під Перемишль. Головним оборонцем українського
народу від татаро-турецької агресії стало українське козацтво, яке у 16 ст. оформилося як серйозна
військово-політична сила. Козаки не тільки вели оборонну боротьбу, але й самі нерідко здійснювали
сухопутні і морські походи до Криму та Туреччини. Особливо успішними були походи гетьманів та
кошових отаманів Запорізької Січі П. Сагайдачного, М. Дорошенка та І.Сірка. В роки національно-
визвольної війни українського народу середини 17 ст. Б. Хмельницький уклав воєнно-політичний союз
з кримським ханом Іслам-Гіреєм III, який  неодноразово порушував укладену угоду (особливо це
проявилося під час Берестецької битви 1651).
    З другої пол. 17 ст. починається занепад К.х. Остаточно доля кримсько-татарської держави
вирішилася внаслідок російсько-турецької війни 1768-74. За Кючук-Кайнарджійським мирним
договором 1774 К.х. було проголошено незалежним від Туреччини. Фактично воно підпало під
контроль Росії. У 1783 уряд Катерини II змусив останнього хана Шагін-Гірея зректися влади і виїхати з
країни. К.х. перестало існувати як незалежна держава, а його територія була включена до складу
Російської імперії.

39. Роль турецько-татарського чинника в історії України.

53
 Кримські татари вчинили свою першу крупну атаку на українську частину Польсько-литовської
конфедрацІЇ в 1482. Це був зроблено ханом Менглі-Гирєєм по підбурюванню Великого Князя Москви Івана
III. Татари захопили Київ, поруйнували багато зміцнень і відправили як дар Івану III золоту чашу, що
відняла у собору Св. Софьі, Менгли-гирею залишив Київ на прохання Москви і відступив до Волині, звідки
він скоював рейди в Поділлі, тобто до Західної України. Поляки відповіли вторгненням в турецьку
Буковину. В результаті хан отримав підтримку для своїх рейдів від турків і валлахийцев (румун). В
результаті татарських рейдів землі на обох берегів Дніпра, навкруги Києва і нижче, позбавилися населення,
не дивлячись на постійний потік біженців з Волині і Поділля Під час рейдів на Україну татари відводили з
собою меблі, худобу і, особливо, рабів, яких вони вивозили з Каффи і Козлова (в Криму) на ринки в
Туреччині, Сірії, Єгипті і т.д. Селяни Південної України були вимушені обробляти свої землі в
озброєному вигляді.. В 1552 український магнат з південної Волині князь Дмитро Вишневецький побудував
тут польську фортецю з козацьким гарнізоном. В другій половиш 16 століття Польща побудувала ряд
фортець проти татар, таких, як Каменец-Подольськ, Біла Церква і ін.
Після «союзу Любліна» в 1569 Українське володіння фактично перейшло від Литви до Польщі І
польський уряд заборонило козакам скоювати напади на території Туреччини і Криму. В 1577 глава козаків
Іван Підкова був страчений поляками за напад на Молдавію. Проте, така міра не принесла особливого
результату і в 1583 козаки (навіть «регістрні») спалили турецьку фортецю Очаків. На початку 17 століття
українські козаки під командою свого гетьмана Сагайдачного побудували флот і пограбували міста Каффа,
Синоп, та ін.В 1621 Сагайдачний на чолі 40.000 козаків і польських з'єднань завдав поразки турецької
армії султана Османа II біля Хотина. В 1624 відбулося перше зближення між українськими козаками і
кримськими татарами, коли вони разом витіснили турків з кримського порту Каффа і вимусили султана
визнати як хана князя, що належить до династії Гирея. Це привело до війни між Польщею і козаками. В
1625 українські козаки понесли поразку від польської армії під командою Конецпольського і були
вимушені прийняти зниження числа «регістрних козаків. У 1648 Хмельницький уклав союз з кримським
ханом Іслам-Гирєєм ЦІ проти Польщі. В квітні 1648 козаки при підтримці татар завдали поразки
польським військам біля міста Жовті води, в травні під Корсунем. В 1649 хан Іслам-гирею III сам прийшов
із значною армією на допомогу Хмельницькому. Татари і козаки завдали нищівної поразки польсько-
литовської армії під командою короля Яна Казимира і уклали мир з Польщею в Зборово. Польща заплатила
татарам 200.000 талерів і зобов'язалася платити щорічну дань у розмірі 30.000 злотих.
В 1651 молодий турецький султан Махомет IV узяв Богдана Хмельницького під свій захист і визнав
його як Князя Всієї України. Хмельницький обіцяв надати в розпорядження султана 10.000 чоловік проти
будь-якого ворога Туреччини, платити йому щорічну дань. Проте, між Хмельницьким і Еслам-Гирєєм не
було згоди. Хан просив Хмельницького допомогти йому в боротьбі проти козаків Дону, які нападали на
татар, тоді як Хмельницький просив Іслам-Гирея за допомогою Туреччини чинити тиск на правителя
Молдавії князя Лупула. Останній повинен був платити дань Криму і дати згоду на одруження своєї
молодої дочки з першим сином Хмельницького. Це було вельми важливо для Богдана, оскільки старша
дочка господара Лупула була замужем за могутнім феодалом Литви князем Іоганном Радзвіллом.
У червні 1651 відбулася битва біля Берестечком, козаки зазнали поразки через з зраду армії
кримського хана. В результаті Хмельницький вимушений був підписати у вересні 1651 невигідний
Білоцерківський мир. З умовами договору більшість не могла погодитися. Боротьба продовжувалася. Х.
вимушений був шукати ін. союзників, і 8 січня 1654 на нараді в Переяславі було прийнято рішення про
возєднання України з Росією.
У 1659- 1667 територіальна цілісність України була порушена, укр.. землі війшли до складу 2
ворогуючих держав – Росії і Речі Посполитої.Гетьман правобережн. України Петро Дорошенко уклав у
1665 р. угоду про союз з ханом Криму і поставив свою частину України під протекторат Туреччини. Це
примусило Росію і Польщу укласти Андрусовській мир 1667 . За умовами А.д. припинялась польсько-
московська війна 1654-1667 і встановлювалось перемир'я на 13,5 років (до червня 1680). За А.д. під
владою Московської держави залишалась Лівобережна Україна, Сіверська земля з Черніговом і
Стародубом, а також Смоленськ. Правобережна Україна і Білорусія з Вітебськом, Полоцьком і
Двінськом залишалися в складі Речі Посполитої. Київ на два роки передавався Московській державі.
Запорізька Січ передавалась під спільне управління Польщі і Московщини, які зобов'язувались у
випадку татарських набігів на Україну разом виступити проти кримського хана. Коли польський король
Ян Казимир відрікся від престолу через нові проблеми в Польщі і трон перейшов через деякий час до князя
Михайлу Вішневецкому (син відомого князя Еремея), Дорошенко знову визнав протекторат Туреччини над
Україною. В 1671 козацькі війська Дорошенко в союзі з кримськими татарами вторгнулися в східні
54
провінції Польщі. Навесні 1672 розпочалась польсько-турецька війна 1672-76. Завдавши ряд поразок
польським військам під командуванням коронного гетьмана Яна Собеського влітку 1672, турецько-
українська армія на чолі з султаном Магометом IV і гетьманом П.Дорошенком здобула фортецю
Кам'янець-Подільський і розпочала наступ на Галичину. На поч. вересня почалася облога Львова
турецько-українськими військами. За цих умов польський уряд був змушений укласти Бучацький
договір. За умовами договору Польща віддавала Туреччині Поділля. Брацлавщина і пд.Київщина
переходили під владу гетьмана П.Дорошенка. Польща зобов'язувалася сплатити Туреччині контрибуцію
за зняття облоги Львова і щорічно платити 22 тис. злотих данини. В квітні 1673 польський сейм
відмовився затвердити Бучацький д., і польсько-турецька війна тривала до укладення Журавненського
договору 1676.
В 1677 вибухнула нова війна між Туреччиною і Польщею. 13(23).1.1681 у Бахчисараї між
Туреччиною, Кримським ханством і Московською державою була підписана мирна угода. При
укладанні договору від української сторони був присутнім генеральний писар С Ракович. Договір був
укладений терміном на 20 років і завершив війни 70-х рр. 17 ст. між цими державами за володіння
землями Правобережної України. За Бахчисарайським м.д. кордон між Туреччиною і Московською
державою встановлювався по р. Дніпру; Туреччина приєднувала пн. Київщину, Брацпавщину і Поділля,
а Московська держава - Лівобережну Україну і Київ з містечками Васильків, Стайки, Трипілля,
Радомишль. Напротязі 20-х років територія між Дністром і Бугом залишалася нейтральною і
незаселеною, на якій обидві сторони не мали права будувати і відновляти укріплення: козаки отримали
право на рибну ловлю, добування солі та вільного плавання по Дніпру та його притоках до Чорного
моря, а татари - на кочування і полювання в степу по обидві сторони Дніпра. Б. м. д. в черговий раз
перерозподілив українські землі між сусідніми державами і значно посилив позиції московського уряду
в Гетьманщині, що призвело до поступового наростання національного та соціального гніту
українського народу у Лівобережній Україні.

40. Слобідська Україна у другій половині ХУІІ-ХУІІІ ст. територія, населення, політичне
55
та економічне життя.
СЛОБІДСЬКА УКРАЇНА (Слобожанщина) займала територію Харківської, Сумської, північ
Донецької та Луганської областей, а також південно-східну частину Воронезької, південь Курської та
більшість Білгородської областей РФ.
У 1652 переселенці з Чернігівського та Ніжинського полків на чолі з полковником
І.Дзиковським (І.Зіньковський) заснували Острогозьк та створили перший і найбільший у СУ.
Острогозький (Рибинський) полк. Цього ж року переселенці з м. Ставище Білоцерківського полку на
чолі з Г.Кіндратовичем (Г.Кондратьєв), заснувавши Суми, створили Сумський полк. У 1654
переселенці з Правобережної та Лівобережної України сформували Охтирський полк та, заснувавши
Харків, почали формувати Харківський полк. На основі Балаклійського та частини Харківського
полків у 1685 створено Ізюмський полк. Використовуючи українських переселенців для
економічного освоєння краю та охорони південних кордонів царства від кримських і ногайських
татар, московський уряд звільнив їх від сплати податків, дозволяв вільно займатися промислами.
Переселенці безоплатно володіли певною кількістю вільної землі (право займанщини), за ними
зберігалися козацькі привілеї і самоврядування. Всі 5 слобідських полків поділялися на сотні, яких у
1734 було 98. Полковник і полкова старшина - обозний, суддя, осавул, хорунжий, 2 писарі -
становили полкове управління. Сотенне управління здійснювали сотник, отаман, осавул, хорунжий і
писар. Адміністративними, судовими, військовими, фінансовими справами в полках керували
полковники, в сотнях - сотники. Козацька старшина обиралася на козацьких радах. У
Слобожанщині виникають монастирі -Святогорський, Дивногорський, Шатрищегорський,
Охтирський, Троїцький, Краснокутський, Козацький, Зміївський, Курязький, Миколаївський та
Острогозький жіночий. За сприяння братства розвивається освіта. В 1732 в чотирьох полках С. діяли
124 школи. У Харківському колегіумі навчалося бп. 500 учнів. У Слобожанщині жив і творив
Г.Сковорода. Засновані в др. пол. 17 ст. як фортеці Харків, Суми, Охтирка, Острогозьк
перетворилися у 18 ст. у торгово-ремісничі центри. Тут виникли Охтирська тютюнова,
Глушківська суконна та ін. мануфактури. В Харкові та Сумах діяли великі ярмарки. У 1731-33 для
захисту кордонів Російської імперії від турецько-татарських нападів зусиллями козаків лівобережних
і слобідських полків та посполитих селян було споруджено систему укріплень - Українську лінію.
Царська адміністрація з самого початку створення слобідських полків намагалася втручатися у їхні
внутрішні справи і обмежувати автономію. У сер. 17 ст. слобідські полки підпорядковано Розрядному
приказов!, а з 1688-Великоросійському відділу Посольського приказу. З 1718 Охтирський,
Харківський полки підпорядковуються київському, а Ізюмський і Острогозький -
Воронезькому військовому губернаторові. З 1726 козацькі полки СУ. передано у відання
Військової колегії, в кожному полку створювалась регулярна рота. В 1732 указом цариці Анни
Іоанівни козацькі олки перетворено в армійські, полковників названо прем'єр-майорами,
ліквідовано право займанщини, запроваджено подушний податок, заборонено вільний вихід
з СУ. Імператриця Єлизавета Петрівна в 1743, скасувавши указ 1732, відновила автономію СУ,
однак зобов'язувала тримувати там 4 армійські полки. У 1749 козакам заборонено не лише
окидати СУ, а й залишати свої полки. Маніфестом Катерини ІІ 28.7(8.8.). 1765 слобідські козацькі
полки були ліквідовані, а замість них творювались Харківський уланський, Сумський,
Острогозький, Охтирський а Ізюмський гусарські полки. Козаків позбавлено давніх привілеїв і
еретворено на військових обивателів, змушених платити подушний одаток. Козацька старшина
могла вийти у відставку або, вступивши у регулярні полки, змінити свої чини на армійські.
Полковники,
що особливо відзначилися в битвах, отримували звання полковника, обозні - прем'єр-майора, судді -
секунд-майора, осавули, хорунжі і сотники - оручника; козацькі старшини, що не брали
участі в бойових діях, отримували звання чином нижче.
На території СУ. в 1765 була створена Слобідсько-Українська губернія з
адміністративним центром у Харкові, до складу якої увійшли Ізюмська, Охтирська, Острогозька,
Харківська та Сумська провінції. Згідно з переписом у 1773, у Слобідсько-Українській губернії
проживало понад 660 тис. чол.. У 1780 С.-У.г. була ліквідована і, за винятком Острогозької провінції,
увійшла до складу Харківського намісництва. В 1796 замість Харківського намісництва створено
Слобідсько-Українську губернію, до якої включено також Куп'янський повіт Воронезького
намісництва.

56
41.Особливості розвитку Галичини, Буковини та Закарпаття у другій половині ХУП-ХУШ ст.
ГАЛИЧИНА - історична назва українських етнічних земель, розташованих на північ від
Карпатських гір, в басейні річок Дністра, Західного Бугу, Сяну. Це територія Львівської, Івано-
Франківської, Тернопільської (за винятком північної частини) областей України, а також ряду
воєводств Польщі (Перемишльське, Жешівське, Замойське, Холмське та ін.) Впродовж 1786-1849 до
складу Г. входила і Буковина.
В роки національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького.
1648-1657 гетьман Б. Хмельницький здійснив 2 походи у Г (1648,1655) підчас яких двічі облягав м.
Львів. Багато жителів Г. приєдналось тоді до козацько-селянських військ.
Друга половина 17 - перша половина 18 ст. - це період економічного та культурного занепаду
галицьких земель, спричиненого постійними війнами, шляхетським сваволям, слабкістю центральної
влади Речі Посполитої.
Внаслідок першого поділу Польщі (1772) Г. була включена до складу Австрійської імперії.
Тут було створено окрему провінцію - "Королівство Галичини і Лодомерії", до складу якої увійшли
українські етнічні землі Г.(східна Галичина) та південна частина Польщі з м. Краковом (Західна Г.).
Після встановлення тут австрійського панування з метою господарського та культурного
піднесення краю, уряд провів ряд реформ: спроба ліквідації кріпацтва і пом'якшення панщини,
запровадження нового судочинства, утворення ряду навчальних закладів для українського
населення, відновлення Львівського університету (1784) та Галицької греко- католицької митрополії
(1808).
БУКОВИНА - історична назва українських етнічних земель, розташованих між середньою
течією Дністра та головним Карпатським хребтом у долинах верхньої течії Пруту та Серету. Нині ця
територія входить до складу України (Північна Буковина - Чернівецька обл.) та Румунії (Південна
Буковина - обл. Сучава та Ботошани Румунії).
В роки національно-визвольної війни українського народу під керівництвом Б.Хмельницького
1648-1657 у складі козацько-селянських військ перебувала значна частина буковинців, які
утворили власний полк, що брав участь у облозі Львова (1648). У 1650 Б.Хмельницький очолив
похід у Молдову, який завершився укладенням союзу з господарем В. Лупулом. Впродовж 16-18 ст.
постійними були культурні зв'язки Б. з іншими українськими землями. Молдовські господарі були
фундаторами багатьох церков в Україні (Успенська та П'ятницька церкви у Львові та ін.). Відбувався
обмін культурними цінностями, насамперед друкованими книгами. Багато вихідців з Б. навчалися у
школах та колегіях Києва, Львова та інших українських міст. У 17-18 ст. на буковинських землях
розвивався опришківський та гайдамацький рухи, спрямовані на національне визволення
українського народу.
В результаті воєнних дій Росії та Австрії проти Туреччини у 1774 Б. була захоплена
австрійськими військами. У складі Австрійської імперії (з 1867 -Австро-Угорщини) вона
знаходилася до 1918. Протягом 1786-1849 Б. була у складі Галичини.
ЗАКАРПАТТЯ - історична назва українських етнічних земель, розташованих на південних
схилах Карпатських гір та в басейні р.Тиси. Сьогодні це територія Закарпатської обл. України.
З початку 17 ст. активізуються прагнення до укладення церковної унії між католицькою та
православною церквами. У 1646 р. в Ужгороді відбувся церковний Собор, що схвалив укладення
унії. Остаточно унію було запроваджено на 3. у 1721. Населення краю брало активну участь у
національно-визвольній боротьбі угорського народу, особливо у повстанні 1703-1711. Після його
придушення австрійський уряд змушений був провести ряд реформ, ініціаторами яких були М.
Терезія та Йосиф II (спроба скасувати кріпацтво, обмежити селянські повинності). Однак
закінчилися вони невдало.
Наприкінці 18 - в І пол. 19 ст. спостерігається значне культурне відродження краю, чому
сприяло налагодження тісних зв'язків з іншими українськими землями. Вихідцями із 3. були
професори Львівського університету П. Лодій та І.Земанчик, перший ректор Петербурзького ун-ту
М.Балуг'янський, відомий діяч Ю.Гуца-Вєнелін та ін.

42. Гетьманство Івана Виговського. Гадяцький трактат

57
 Після смерті Б.Хмельницького Іван Виговський на Корсунській Раді 1657 обраний гетьманом
України. Продовжував політику Б.Хмельницького, спрямовану на досягнення повної державної
незалежності України. У зовнішній політиці В. мав на меті утримувати дружні відносини з усіма
сусідніми країнами, не надаючи переваги жодній з сторін. В жовтні 1657 уклав українсько-шведський
договір, умови якого були вироблені ще за участю Б. Хмельницького. В той же час відновив союз з
Кримським ханством, що був розірваний з моменту укладання Березневих статей 1654 та розпочав
переговори з Польщею. Активна зовнішня політика В., спрямована на зміцнення міжнародного
авторитету України, викликала занепокоєння московського уряду. Намагаючись посилити свій вплив в
Україні, царський уряд почав активно формувати за допомогою своїх агентів антигетьманську
опозицію. Внутрішня політика В., зорієнтована на посилення ролі козацької старшини в українському
суспільстві, постійне підбурювання селян і запорожців царськими агентами спричинили виступ проти
гетьмана частини козаків і селян, який очолив полтавський полковник М. Пушкар і запорізький
кошовий Я. Барабаш. В травні-червні 1658 гетьманські війська за наказом В. ліківдували Барабаша і
Пушкаря заколот 1657-58 і Дейнеків повстання 1657-58. Складна політична ситуація в Україні, постійна
загроза агресії з боку Московщини і підтримка нею антигетьманської опозиції змусили В. до союзу з
Річчю Посполитою. 6(16).9.1658 після довгих переговорів між Україною і Польщею було укладено
Гадяцький договір. На попередніх переговорах українську сторону представляли Ю.Немирич, якого
вважають автором Гадяцького д., і П.Тетеря, а польську - К.Беньовський та К.Євлашевський. Від
кожного полку в Україні були присутні спеціально визначені представники, які узгоджували пункти
договору, кожний з яких підписували. Договір складався з чотирьох розділів. За умовами Гадяцького д.,
Україна, як незалежна держава, під назвою Велике Князівство Руське входила на рівних правах з
Польщею і Литвою до складу федерального державного утворення - Речі Посполитої. Територію
Великого Князівства Руського складали київське, брацлавське і чернігівське воєводства. Вища
законодавча влада належала національним зборам депутатів, які обиралися з усіх земель князівства.
Виконавчу владу здійснював гетьман, який обирався довічно й затверджувався королем. Вибір
кандидатів на гетьмана мали здійснювати спільно всі стани українського суспільства - козацтво, шляхта
і духовенство. Гетьман очолював збройні сили України. У Великому князівстві Руському
встановлювалися державні посади канцлера, маршалка, підскарбія і вищий судовий трибунал. Все
діловодство мало вестися українською мовою. У Києві або в ін. місті передбачалося створити монетний
двір для карбування власної монети. Українська армія мала складатися з 30 тис. козаків і 10 тис.
найманого війська. Польським військам заборонялося перебувати на території князівства. У випадку
воєнних дій в Україні польські війська, які знаходились на її території, переходили під командування
гетьмана. Дізнавшись про укладення договору Виговського з Польщею, Московщина розпочала
відкриту агресію проти України. Навесні 1659 150-тисячна армія під командуванням князя Трубецького
розпочала окупацію Лівобережної України, руйнуючи і грабуючи все на своєму шляху. В червні 1659,
зібравши всі можливі військові сили, В. вирушив назустріч загарбникам. 28-29(8-9).7.1659 у
Конотопській битві 1659 українська армія під проводом гетьмана В. вщент розгромила московські
війська. Проте В. не зміг скористатися результатами блискучої перемоги під Конотопом. Проти
політики гетьмана виступила старшинська опозиція, яку створили промосковськи настроєні полк.
І.Безпалий. Т.Цюцюра, В.Золотаренко. Скориставшись новим виступом проти гетьмана В., московські
війська під командуванням Г.Ромодановського захопили Лівобережну Україну. В цих умовах
Виговський в жовтні 1659 зрікся булави і виїхав у Польщу.

43. Перше гетьманування Юрія Хмельницького. Причини розколу української козацької

58
держави та його насладки.
Хмельницький Юрій (бл. 1641 - після 1681) - гетьман України (1657, 1659-63), гетьман
Правобережної України (1677-81; 1685), молодший син Б.Хмельницького У квітні 1657 на старшинській
раді, скликаній Б.Хмельницьким, 16-річний Юрій X. був проголошений гетьманом України. Після
смерті Б.Хмельницького козацька рада у Чигирині 23.8.1657 підтвердила це рішення. Оскільки ж X. був
ще молодим і не закінчив навчання у колегії, він за порадою старшини тимчасово склав владу.
25.10.1657 Генеральна Військова Рада проголосила гетьманом генерального писаря І.Виговського. У
внутрішній політиці І. Виговський спочатку виступив за пріоритетну роль шляхти, ігноруючи давні
принципи соціальної організації України, засновані на традиціях козацтва. Невдоволений
втручанням російських чиновників у справи України, він починає мирні переговори з Польщею. На
початку 1658 р. Виговський дає польському королеві Яну Казимирові згоду на визнання
суверенітету. Цим фактично було започатковано розкол в українському суспільстві на
прихильників Росії і прихильників Польщі.
Обурена козацька старшина під керівництвом кошового Я. Барабаша та полтавського
полковника М. Пушкаря збирає військо і фактично розпочинає громадянську війну. Гетьман
розгромив повстання і жорстоко покарав його учасників. У вересні 1658 р. переговори з Польщею
були продовжені і 16 вересня підписується Гадяцький трактат, згідно з яким Україна як „Руське
князівство" входила до Речі Посполитої на правах формально рівного суб'єкта федерації.
Українська держава визнавалась в межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств.
Органи влади формувалися за польським зразком. На чолі держави стояв виборний гетьман. Україна
могла мати власний суд, військо, скарбницю, але при цьому позбавлялася можливості
міжнародних стосунків. Союз із Польщею викликав незадоволення частини козацтва зовнішньою
політикою І.Виговського та інтриги деяких старшин на чолі з Я .Сомком призвели до усунення його від
влади (11.9.1659). На раді у Білій Церкві за підтримкою промосковськи настроєної частини старшини X.
було знову обрано гетьманом. Слабовільний і нерішучий, позбавлений військового і політичного хисту,
X. постійно потрапляв у залежність від Московщини, Польщі або Туреччини. У жовтні 1659,
скориставшись тяжким становищем України, московські війська під командуванням князя
О.Трубецького захопили Лівобережну Україну. Під тиском обставин X. змушений підписати
Переяславські статті 1659, які значно обмежували державні права України. У 1660 розпочалась нова
війна між Польщею і Московщиною за українські землі, в якій взяли участь і українські війська на чолі
з X. Воєнна кампанія московських військ під командуванням В.Шереметьева на Волині, до яких
приєднався за наказом X. козацький корпус під проводом Т.Цецюри, завершилася нищівною поразкою
під Чудновом на Житомирщині. 27.10.1660 X. уклав з Польщею Слободищенський трактат 1660, за
яким Україна відновила союз з Річчю Посполитою на умовах Гадяцького договору 1658. Це викликало
неоднозначну реакцію українського народу й Україна фактично розділилася на дві частини -
Правобережну під протекторатом Польщі та Лівобережну під протекторатом Росії. Проти політики X.
виступили, підбурювані Москвою, Ніжинський, Чернігівський та Переяславський полки. У 1661-62
кілька походів X. на Лівобережжя завершилися невдачею. Після обрання весною 1662 на козацькій раді
у Козельці (біля Переяслава) наказним гетьманом Лівобережної України переяславського полковника
Я.Сомка почалися міжусобиці серед прибічників двох гетьманів. У січні 1663, відчуваючи власну
неспроможність опанувати ситуацією, X. зрікся булави і постригся у ченці під іменем Гедеона.
У 1663 гетьманом Правобережжя був обраний П. Тетеря, а Лівобережжя - І. Брюховсцького,
територіальний розкол України доповнився політичним.

44. Гетьманство Петра Дорошенка: спроба об'єднаний України

59
 10.10.1666 правобережні полковники вибрали П. Дорошенка тимчасовим гетьманом
Правобережної України, а на початку січня 1666 у Чигирині козацька рада підтвердила вибір старшини.
В 1665-66 Дорошенко був змушений розбити двох претендентів на гетьманську булаву - В.Дрозденка і
С.Опару. Прагнучи стабілізувати внутрішнє становище Правобереженої України, Д. при підтримці
київського митрополита Й.Тукальського провів ряд важливих реформ. Щоб позбутися залежності від
козацької старшини, створив постійне 20-тисячне військо з найманих частин - т.зв. серденята (з
турецької - відчайдухи), які відзначалися хоробрістю в бою і особистою відданістю гетьманові. Для
зміцнення фінансової системи Гетьманщини Д. встановив на українському кордоні нову митну лінію і
почав карбувати власну монету. Проводячи політику колонізації незалежних земель, Д. на степовому
пограниччі утворив новий Торговицький полк. Намагаючись здобути підтримку серед народних мас, Д.
часто скликав козацькі ради. де вислуховував думку рядових козаків. Разом з активними заходами по
реорганізації внутрішнього державного життя України Д. розгорнув широку зовнішньополітичну
діяльність. Стратегічною метою всієї внутрішньої і зовнішньої політики Д. було об'єднання піц своєю
владою Лівобережної і Правобережної України. Після підписання між Московською державою і
Польщею Андрусівського перемир'я 1667, умови якого абсолютно нехтували державні інтереси
України, Д. вирішив укласти військовий союз з Кримським ханством і перейти під політичний
протекторат Туреччини. У вересні 1667 об'єднане українсько-турецьке військо, розпочавши воєнні дії в
Галичині, змусило польський уряд визнати широку автономію Правобережної України і встановити
українсько-польський кордон по р.Горині. Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, Д. на початку літа
на чолі козацького війська перейшов на лівий берег Дніпра, де в цей час відбувалось антимосковське
повстання. В ході нього у військовому таборі під Опішнею козаки вбили гетьмана І.Брюховецького і
8.6.1668 проголосили Д. гетьманом всієї України. Проте гетьманування Д. на Лівобережній України
тривало недовго. Занепокоєні зміцненням гетьманської влади в Україні сусідні держави взялися
підривати її шляхом підтримки суперників Д. і прямою військовою агресією. Кримські татари
підтримали претендента на гетьманську булаву запорізького писаря П.Суховієнка. Д., призначивши
наказним гетьманом на Лівобережжі Д.Многогрішного, був змушений повернутися у Правобережну
Україну. На поч. 1869 Д. при допомозі запорожців під проводом І.Сірка вдалося розгромити Суховієнка
і його союзників - кримських татар. Відсутністю Д. у Лівобережній Україні скористалися противники
гетьмана, які в середині березня 1659 у м.Глухові на основі Глухівських статей 1669 проголосили
гетьманом Д.Многогрішного. В цих складних умовах, намагаючись нейтралізувати ворожі дії Криму і
отримати допомогу у боротьбі проти Речі Посполитої і Московського царства, Д. восени 1669 уклав
союзний договір з Туреччиною (затверджений Генеральною Військовою Радою 10-12.03.1669 у
Корсуні). Основою воєнно-політичного союзу стала угода, підписана в 1651 між Б.Хмельницьким і
турецьким султаном. За цим договором територія Української держави мала охоплювати землі від
Перемишля до Путивля; підтверджувалося право вільного вибору гетьмана, який обирався повічно;
українська православна церква зберігала автономію у складі константинопольського Патріархату;
українське населення звільнялося від оплати податків і данини на користь турецької казни; на
українських землях турки і татари не мали права споруджувати мечеті і брати ясир; Туреччина і
Кримське ханство не повинні були укладати мирних договорів з Польщею і Московією без згоди
гетьмана; султанські грамоти, які стосувалися України, мали писатися турецькою та українською
мовами. Після підписання цієї угоди Туреччина оголосила Польщі війну. У вересні 1670 Д. був
змушений розпочати боротьбу зі ставлеником Польщі уманським полковником М.Ханенком. Протягом
1671 призначений Д. наказним гетьманом О.Гоголь вів воєнні дії проти польської армії і загонів
М.Ханенка. 1671 пройшов у незначних сутичках між противниками. Восени 1671 польська армія на чолі
з Яном III Соб'єським повела наступ на Поділля і захопила Брацлав, Могилів, Вінницю. Навесні 1672
розпочалися широкомасштабні воєнні дії. Д., отримавши воєнну допомогу від Туреччини, перейшов у
наступ. В липні козацькі полки під проводом Д. розгромили загони М.Ханенка під Четвертинівкою на
Поділлі. 27.8.1672 об'єднана українсько-турецько-татарська армія, яку очолювали гетьман Д, турецький
султан Мохамед IV і кримський хан Селім-Прей, здобула фортецю Кам'янець (тепер Кам'янець-
Подільський) і рушила в Галичину. На поч. вересня 1672 союзницькі війська обложили Львів. Не маючи
засобів для продовження війни, польський уряд 5.10.1672 уклав Бучацький мирний договір 1672.
Укладання Бучацького договору, за яким Польща відмовлялася від претензій на Правобережну Україну,
Московська держава розцінила як можливість, не порушуючи Андрусівського перемир'я з Річчю
Посполитою, захопити Правобережжя. В червні 1672 замість скиненого з гетьманства Д.Многогрішного
лівобережним гетьманом було обрано І.Самойловича, якого 17.3.1674 було проголошено гетьманом
60
всієї України. В червні 1674 московська армія під командуванням воєводи Г.Ромодановського і козацькі
полки на чолі з гетьманом І.Самойловичем вступили у Правобережжя і взяли в облогу гетьманську
столицю - Чигирин. Два тижні гетьманські війська завзято обороняли місто. На допомогу Д. під
Чигирин підійшла турецько-татарська армія під командуванням візиря Кари-Мустафи, яка змусила
І.Самойловича і московські війська відступити. Правобережна Україна знову перейшла під владу Д.
Проте ситуація на Правобережжі була надзвичайно складною. Роки виснажливої війни перетворили
українські міста і села на правому березі Дніпра на суцільну руїну. Турецькі залоги, закріпившись у
стратегічно важливих містах, вимагали сплати данини турецькому султанові, руйнували церкви або
перетворювали їх на мечеті, грабували і захоплювали в полон місцеве населення. Авторитет Д. почав
падати серед українського населення. В цій ситуації розчарований політикою Туреччини Д. вирішив
зректися булави. Восени 1675 на козацькій раді в Чигирині Д. склав гетьманські клейноди, а І.Сірко
прийняв від нього присягу на вірність цареві. Але московський уряд вимагав від Д. присяги на лівому
березі Дніпра в присутності І.Самойловича і І.Ромодановського, від чого Д. рішуче відмовився. Восени
1676 30-тисячна московська армія і полки І.Самойловича знову обложили Чигирин. 19.9.1676
розпочався штурм гетьманської столиці, яку обороняв всього двохтисячний загін серденят. Після
кількагодинного запеклого бою Д., розуміючи всю безвихідь становища, переконав козаків припинити
опір. Після зречення з гетьманства Д. поселився в с.Сосниці проте через деякий час на вимогу царського
уряду переїхав до Москви.

45 Гетьманщина на зламі 17-18 ст. І. Мазепа та П. Орлик.

61
Останню крапку в процесі поділу українських земель у XVII ст. між сусідніми державами було
поставлено 1686 р. під час підписання між Росією та Польщею «Вічного миру». Текст договору
складався на основі умов Андрусівського перемир'я 1667 р. Річ Посполита визнавала за Московським
царством Лівобережну Україну, Київ, Запорожжя, Чернігово-Сіверську землю. Брацлавщина та
Південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між Польщею та Московією. Північна
Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі. Поділля залишалося під владою Туреччини (1699 р.
було приєднане до Польщі). «Вічний мир» суттєво ускладнив становище лівобережного гетьмана І.
Самойловича. До того ж сам гетьман у цей час зробив чимало невиважених кроків, які підірвали його
престиж та авторитет. Безмежне користолюбство І. Самойловича, його самовладдя, призначення на
посади полковників найближчих родичів, підпорядкування української церкви Московському
патріархові призвели до старшинської змови, яка завершилася арештом і засланням гетьмана до Сибіру.
Після усунення І. Самойловича гетьманська булава на Лівобережжі 1687 р. дісталася генеральному
осавулу І. Мазепі (1687—1708). Своє правління новий гетьман розпочинав як політик чіткої
промосковської орієнтації. Про це свідчать підписані ним «Коломацькі статті», які регламентували
українсько-російські відносини.
Вже на початку гетьманування доля підготувала Мазепі серйозне випробування. У 1689 р. на
російський трон сідає новий цар — Петро І. Колишні патрони українського гетьмана усуваються від
влади — царівна Софія потрапляє до Троїце-Сергієвого монастиря, а її фаворита Голіци-на засилають
на Далеку Північ. Здається, крах кар'єри Мазепи неминучий. Однак природний розум, дипломатичний
хист, знання людей та придворних церемоній виводять Мазепу із глухого кута.
Гетьманська булава та підтримка царя відкрили шлях до швидкого збагачення. Заволодівши 20 тис.
маєтків, І. Мазепа стає одним із найбагатших феодалів Європи. Як високоосвічена людина, яка дбає про
майбутнє, він значну частину власних коштів віддає на розвиток культури та релігії. Проте головною
його метою було об'єднання в межах однієї держави всіх українських земель — Лівобережжя,
Правобережжя, Запорожжя та Слобожанщини. І. Мазепа мріяв про створення станової держави
західноєвропейського зразка. Ідеальною моделлю, на його думку, була Річ Посполита.. Лише за перші
12 років свого гетьманування І. Мазепа здійснив 11 літніх та 12 зимових походів. За цими цифрами
стоять матеріальні збитки, демографічні втрати, збільшення податків, які лягали важким тягарем на
плечі українського народу. Очевидно, саме невміння або ж небажання побачити в глибинах народної
свідомості тісне переплетіння національно-державницьких ідеалів та соціальних інтересів не дали змоги
І. Мазепі при здійсненні його планів спертися на широку соціальну базу. Загалом козацтво та селянство
не підтримало гетьмана. Між тим час вирішальних дій наближався. У 1700 р. розпочалася Північна
війна. Втягнута у війну Україна потрапила в трагічну ситуацію. Отже, І. Мазепа не зраджував союзові з
Росією, а сам неодноразово був зраджений російською стороною. Не зраджував він і українській
державності, тому що відповідно до його угоди зі Швецією та Польщею Україна мала стати великим
князівством у складі останньої. Та все ж на політичні рішення І. Мазепи, крім зовнішніх обставин,
певний відбиток накладали особисте честолюбство, амбітність, прагнення до влади, матеріальні
інтереси. Проте об'єктивно дії І. Мазепи були спрямовані на пошуки оптимальної формули збереження
української автономії в умовах кризової ситуації. Внутрішньо-політичні прора-хунки (простаршинська
соціальна політика, постійне протистояння із Запорозькою Січчю та ін.) не дали йому змоги
консолідувати українське суспільство, а жорстка протидія зовнішніх сил остаточно поховала плани
гетьмана зберегти свободу, незалежність та соборність усіх земель Української держави. У жовтні 1709
р. у с Варниця неподалік від Бендер помирає гетьман І. Мазепа.
Козацька рада 1710 р. обирає гетьманом в еміграції П. Орлика. Новий гетьман походив з чесько-
польської родини, що свого часу осіла в Литві, був людиною високоосвіченою, що дало йому
можливість зробити швидку кар'єру.
Новообраний гетьман уклав зі своїми виборцями та запорозькими козаками договір, який дістав назву
«Конституція прав і вольностей Війська Запорозького», або Бендерська конституція. На противагу
цьому сучасні дослідники вказують, що Бендерська конституція «випереджала свій час»,
небезпідставно акцентують, що навіть «французькі просвітителі ще не наважувалися на розробку тих
громадянських ідей, які було закладено в ній. Уперше в Європі було вироблено реальну модель вільної
незалежної держави, заснованої на природному праві народу на свободу й самовизначення, модель, що
базувалася на незнаних досі демократичних засадах суспільного життя». Така полярність оцінок
пояснюється докорінною реорганізацією суспільних структур та внутрішньої політики, яку
запропонував П. Орлик. Намагаючись врахувати досвід попередньої боротьби за національну
62
незалежність, гетьман шукає засоби подолання основної помилки І. Мазепи, суть якої — у відсутності
надійної соціальної опори для здійснення об'єднання в межах однієї держави усіх українських земель.
Йдеться про пошуки оптимальної формули консолідації українського суспільства.
П. Орлик активно намагався реалізувати свою програму на практиці та відновити повноцінну
українську державність. Вже 1711 p., уклавши військово-політичний союз з кримським ханом, він
вирушив походом на Правобережжя. Завдяки переходу на бік П. Орлика козаків правобережних полків
(за винятком Білоцерківського), а також селян і міщан до середини березня вдалося визволити від
російських залог майже всю південну і центральну частини Правобережжя. Однак поразка під Білою
Церквою, зрада союзників-турків та татар, укладення Росією Прутського трактату зашкодили
державотворчим планам П. Орлика і не дали змоги на практиці реалізувати його.демократичну
конституцію. «Екзильний гетьман», або ж гетьман на вигнанні помер 1742 р. «Разом з ним, — на думку
Д. Дорошенка, — надовго зійшла в могилу ідея незалежної української держави». Отже, після
укладення між Росією та Річчю Посполитою «Вічного миру» центр політичного та культурного життя
українських земель зосереджується на Лівобережжі, яке українці називали Гетьманщиною, а росіяни
Малоросією. Тривалий час тут зберігалися певні елементи державності, створеної в ході Української
національної революції 1648— 1676 pp., — виборність гетьмана та старшини, система місцевого
управління, судочинство, козацьке військо тощо. Початок XVIII ст. став переломним у житті
Гетьманщини. Спроба гетьмана І. Мазепи зберегти завдяки союзу зі шведським королем Карлом XII
козацьку автономію зазнала поразки. Не увінчалися успіхом і намагання екзильного гетьмана П. Орлика
відновити українську державність. За цих обставин форсований наступ російського царату на права
України став своєрідноюприкметою часу.

46. Військовий та адміністративний устрій Гетьманщини. Політика російського царизму щодо Геть
63
м а н щи н и.
Військовий поділ на полки й сотнї з часом осів на землю, став поділом на округи полкові й сотенні, а потім
як скасовано польський устрій, сей військовий козацький устрій, зайнявши його місце, почав переходити в
загальну управу, адміністрацію.
В центральнім правлінню цілої Гетьманщини з початку сформували ся два зверхні' уряди, оден—
військова або генеральна канцелярія другий—генеральний суд. Військова канцелярія завідувала справами
військовими і загальними, на чолї її стояв військовий (генеральний) писар. По смерти Апостола вона
обеднала ся з правящою колегією, як вищий уряд, під назвою генеральної військової канцелярії.
Військовий суд судив генеральний судя, з початку сам оден, а потім, зроблено сей суд колегіальним.
При поставленню на гетьманстві Апостола відділено було в осібну управу ще скарб військовий
визначивши до того двох підскарбіїв; рахунки вела осібна скарбова канцелярія і при нїй рід державного
контроля: комісія рахункова (счетная).
Рада військова перестала збирати ся уже з часів Самойловича. Всякі важнїйші справи рішала рада
старшини, скликувана гетьманом; справи звичайнїйшї або пильнїйші—рада гетьманська з генеральною
старшиною і полковниками.
Після того як правобічна Україна одійшла до Польщі, Гетьманщина поділяла ся на десять полків:
Стародубський, Чернигівський, Київський, Ніжинський. Прилуцький. Переяславський, Лубенський,
Гадяцький, Миргородський і Полтавський. Полки і тепер були дуже не однакові що до величини, людности
та числа козаків, Головна вдасть в полку належала полковникови. Хоч в кождім полку була подібна
полкова старшина як в цілім війську, але вона не мала в правлінню особливого значіння, і взагалі в XVIII
віці вдасть і сила полковників незвичайно зросла. Самопорядкуваннє зістало ся тільки в громадах
козачих. Таким чином од козацького самопорядкування не зістало ся майже нічого, і на скільки зістало ся
ще взагалі самопорядкуваннє, в справах, які виходили за межі громади, то було воно старшинське— лежало
в руках старшинських родів, що під назвою товаришів бунчукових, значкових і значних військових
сотворили привілейовану дїдичну (наслідствениу) верству— "шляхецтво", як вони себе називали, і все
правлїннє гетьманське XVIII віку має характер панський, аристократичний (старшинський). В повній
залежності! від нього стояли міщанські громади. Меньші, так звані ратушні—підлягали просто полковій і
навіть сотенній управі; більші, так звані магістратські—такі що мали повний магістрат, управу німецького
права, мали бути незалежні не тільки від полковників, а навіть самому гетьману тільки в деяких справах
підлягати Духовенство, хоч підлягало безпосередно синодови, через своїх владиків,—одначе на дїлї стояло
також в сильній залежносте від старшини. Рядове козацтво і посполитих—панських підданих: вони стояли
під повною властю старшини.
Я вже згадував (гл. 92), що звичайове народне українське право, яким мали судити суді" вусяких судах, не
було списане, і через се суди звертали ся до помочи збірників права, які були під рукою і задержали ся в
судах міських — до магдебурського права, також до Литовського Статута, і то не в першій, близшій до
місцевого права, а в пізнїйших редакціях 1566 і 1588 рр. глубоко перйнятих впливами польського
шляхетського устрою і права.
в 1727 р., на основі "рішительних пунктів", була зібрана комісія українських юристів, щоб звести в одно
українські закони, збірник законів, скінчений в р. 1743, під назвою: "Права, по которим судится
малороссійскій народ". Хоч він не був правительством затверджений, але скріпив ще більше значіннє
статутово-магдебурського права, і правлїннє Розумовського. заходило ся перевести постанови Лит. Статута
про устрій і порядок судовий.

47. Гетьманщина у XVIII ст.: характерні риси політичного та економічного розвитку.

64
Епоха Руїни вступила у свої права не тільки на правому березі Дніпра, який постійно балансував між
Варшавою та Бахчисараєм, а й на Лівобережжі, здавалося б, вірному Москві. Тут за вплив на
старшину і козацтво змагалися два свояки Хмельницького — полковники Яким Сомко і Василь
Золотаренко, котрі в якийсь момент проґавили щасливого конкурента — висунутого запорожцями
Івана Брюховєцького. Останній не мав особливих політичних дарувань, зате всіляко демонстрував
свою лояльність Москві, що й відіграло визначальну роль у його затвердженні на гетьманстві.
Події Руїни оголили як слабкість і незрілість національної еліти, її нездатність піднятися над
вузькокорпоративними інтересами, так і реальні пріоритети геополітичних сусідів — Москви, Варшави,
Бахчисарая, Стамбула. Уже Іван Мазепа при своєму «обранні» (1687) був змушений підписати
Коломацькі статті, в яких, окрім традиційних зобов'язань зі збереження прав старшини, до обов'язків
гетьмана входило «народ малороссийский всякими мерами и способами с великороссийским соединять
и в неразрьівное и крепкое согласие приводить»..
1715 р. гетьман Іван Скоропадський був позбавлений права призначати полковників без згоди
російського міністра-резидента (згодом Малоросійської колегії), а з 1730-х рр. призначення полковників
узагалі перенесли до Петербурга. У 1723 р. в тому ж коломацькому похідному таборі було підписано
чолобитні до Петра І, в яких містилися скарги на безкарність царських чиновників в українських
містах і вимоги вивести царську армію за межі Гетьманщини. Петиція так розлютила Петра, що
«бунтівників» негайно викликали до Петербурга для допиту. На них чекав Сибір, а самого наказного
гетьмана Павла Полуботка (за доносом його ж співвітчизника Феофана Прокоповича) — імовірніше за
все, плаха. Розв'язка настала несподівано: у казематі Петропавловської фортеці помер Полуботок, а
через місяць зійшов у могилу і Петро І.
Кирило Розумовський 1750 р. несподівано був проголошений гетьманом. Імператриця Єлизавета
(1740-1762) особисто вручила йому булаву, клейноди та військовий прапор. Імператриця Катерина II
(1762-1794) не поділяла надій своїх малоросійських підданих. 1763 р. на старшинській раді в Глухові
було вироблено петиції до нової імператриці, що передбачали не тільки затвердження за Кирилом
Розумовським спадкоємного гетьманства, а й відновлення договірного характеру взаємин між
імператорським престолом і Гетьманщиною — на основі усе тих же Переяславських статей 1654 р. До
такого повороту в Петербурзі були явно не готові. Гетьман Розумовський був викликаний до столиці
для пояснень, де, не чекаючи долі Полуботка, поквапився зректися не лише спадкоємного, а й
особистого гетьманства. Натомість йому було даровано графський титул і велетенські маєтності в
Україні, а призначено щедру довічну пенсію.

48. Магдебурзьке право на українських землях: початки і особливості впровадження.

65
Магдебурзьке (або німецьке) право сформувалося XIII ст. у німецькому місті Магдебурзі, а потім
набуло поширення, в тому числі й в українських містах. Встановлювало порядок діяльності органів
міського самоврядування, закріплювало права міських станів, цехів, суду, купецьких об'єднань,
регламентувало питання опіки, благоустрою, міст, торгівлі, спадкування, а також оподаткування
населення, громадського порядку тощо.
В Україну прийшло разом з німецькими колоністами: вже князь Данило Романович і його
наступники забезпечували колоністам привілей користуватися власним правом і мали власні судово-
адміністративні інституції. Із переходом українських земель під владу Литви і Польщі його надавали
великі князі або королі.
Введення магдебурзького права в Україні сприяло міського населення в окремий соціальний стан і
сприяло розвитку міст. Джерелами магдебурзького права були збірники польською мовою, перекладені
з німецької і латинської мов. У другій половині XVII-XVIII ст. було зроблено і українські переклади.
Німці-колоністи, починаючи з XII ст., як згадують джерела, осідають і у містах Галицько-Волинського
князівства. Кількість їх збільшуєтся у XIII ст., коли для заселення опустошених монгольскими ордами
Українських земель та ліквідації наслідків поразок стало не вистачати власних людських ресурсів.
Князі, особливо Данило Галицький, усіляко заохочували німців до переїзду на українськи землі,
обіцяючи їм різні привілеї.
Магдебурзького права, яке інколи називали Шродським, або Хелминським. Під цією назваю мається на
увазі збірка статутів, привил і звичаїв, призначених для судочинства і управління німецьким містом.
Найдавнішою з них була кгина "Саксонське зеркало" створена на початку XIII ст. у Магдебурзі Ейке
фон Репковим. Невдовзі вона набула такого значення і ваги, що вже у другій половші XIII ст. її прийняли
як міське право усі саксонськи, сілезькі і пруські міста.
У XIV ст. постійні татарські навали і міжусобні війни спричиняли занепад могутності Галицько-
Волинського князівства. Після смерті останнього князя Болеслава-Юрія (1340 р.) почалася боротьба
між державами-сусідами за Галичину і Волинь. Литовський князь Дмитро-Любарт зайняв Волинь, а
польський король Казимир — Галичину (1340 р.) і захопив Львів. З цього часу Магдебурзьке право
проникає на Русь через посередництво і під владою Польщі. 17 червня 1356 року Казимир видав
диплом, в якому, зокрема, зазначалося: "Зважаючи на численні набіги і руйнування, яких зазнало наше
місто від усякого рода недругів, і прагнучи, щоб воно якомога більше придбало собі користі, вигод і
достатків, з метою піднесення і розвитку міста, надаємо йому на вічні часи німецьке право, зване по-
простому Магдебурзьким...".
Це перша документальна письмова згадка про надання Львову права на міське самоврядування. Однак,
окремі дослідники вважають (і це видається не безпідставним), що надання Магдебурзького права
Львову королем Казимиром було повторним, тобто підтвердженням попередніх привілеїв.
Дослідники налічують до 400 міст, місечок і сіл, яким протягом XIV — XVI ст. надано таке право.
Зокрема Коломия отримала привілей на Магдебурзьке право у 1370 р., Судова Вишня — у 1375 р.,
Перемишль і Требовля — 1389 р., Самбір — у 1390 р., Дрогобич — у 1422 р., Стрий—у 1431 р., Галич
— у 1437 р.
Першою історичною датою, що вказує на рецепцію німецького права на східноукраїнських землях, є
привілей на магдебургію для Кам'янця на Поділлі, наданий ще за часів Великого Князівства
Литовського (1374 р.). Значно інтенсивніше німецьке право поширюється в центральній і східній
частинах України у XV ст. У 1431 р. Магдебурзьке право отримує Кременець, у 1432 — Луцьк, у 1444
р. — Житомир. Приблизно в той період, на думку В. Антоновича, дане право було надане і Києву, хоча
М. Грушевський вважає, що це відбулося ще за часів Великого князя Олександра. У 1518р. німецьке
право запроваджувається у Ковелі, у 1585 — Переяславі. Чигирин отримав Магдебурзьке право у 1592
р., а Канів — 1600 р. Іншим містам, таким, зокрема, як Стародуб, Ніжин, Чернігів, воно надане у першій
половині XVII ст.
Переяславська угода 1654 року гарантувала право україеським містам на Магдебурзьке право. На
Гетьманщині ним користувалися Києв, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Ніжин, Остер, Козелець,
Полтава та ін. Більшість цих міст отримала Магдебурзьке право ще за литовсько-польської доби (до
1648 року), що згодом було підтверджено українськими гетьманами. Решта дістали його від царської або
гетьманської влади. Більшість міст Гетьманщини мали неповне Магдебурзьке право. Апеляційною
установою для міського суду був полковий, а з 1730 — Генеральний суд. Полкова адміністрація
втручалася і обмежувала самоуправу міст і в інших справах. А у зв'язку з ліквідацією автономії України
в кінці XVIII ст. і на початку XIX ст. самоуправа міст почала занепадати. Царським указом 1831 року
66
Магдебурзьке право в Україні було скасовано для всіх міст, за винятком Києва, а в 1835 році — і в
Києві.

49. Західноукраїнські землі у складі Австрії (кінець ХУШ-перша половина XIX ст.) політико-
67
правовий аспект
У першій половині XIX ст, коли адміністративний східні й південні українські землі були возз'єднані
в складі Російської держави, західноукраїнські землі перебували під владою Австрійської монархії.
Східна Галичина, захоплена Австрією внаслідок першого поділу Польщі 1772 р. і населена в
основному українцями, разом з Буковиною, шо перейшла від Туреччини до Австрії в 1774 р., була
об'єднана з Західною Галичиною, де переважали поляки, в «королівство Галичини і Лодомерії».
Межею між українською і польською частинами Галичини була р. Сян. Адміністративно
«королівство» поділялося на 19 округів (дистриктів), керували якими призначувані австрійським
урядом окружні старости. До Східної Галичини належали 10 округів: Золочівський, Тернопільський,
Чортківський, Жовківський, Львівський, Бережанський, Коломийський, Станіславський, Стрийський,
Самбірський та частина Сяноцького і Перемишльського округів. Окремий округ становила Буковина з
центром у м. Чернівцях, приєднана до Галичини в 1786 р.
У складі Австрійської монархії під владою Угорського королівства ще з XVII ст, перебувало
Закарпаття. Закарпаття було включено до складу Братиславського (Пожонського) намісництва,
становлячи 4 комітати (жупи): Березький, Мармароський, Угочанський та Ужанський. На чолі
адміністрації в жупах стояли жупани.
Австрійська монархія на початку XIX ст. була однією з найвідсталіших феодальних держав Європи.
На західноукраїнських землях вона проводила колоніальну політику. Австрійський абсолютизм
намагався денаціоналізувати, онімечити, асимілювати західноукраїнське населення, розірвати
його єдність зНаддніпрянською Україною, припинити розвиток української мови й культури. Разом
з цим польські шляхтичі прагнули полонізувати українцівГаличини, румунські феодали намагались
румунізувати українське населення Буковини, а угорські поміщики проводили в Закарпатті
політикумадяризації.
Селяни — основна маса західноукраїнського населення — різко протестували проти кріпосницького
гноблення. Вони домагалися повернення захоплених поміщиками земель, зменшення панщини та
інших повинностей, обмеження влади й сваволі феодалів і, нарешті, повного звільнення від кріпацтва,
відібрання в поміщиків земель та їх розподілу.
Антикріпосницька боротьба селян виливалася в різні форми: скарги селян на поміщиків у державні
установи, спори громад із домініями (маєтками), втечі від поміщиків, потрави панських посівів і лук,
підпали поміщицьких маєтків, розправи над маєтковою адміністрацією і сільською старшиною,
відмову від виконання повинностей і сплачування державних податків, діяльність опришків-ських
загонів у Прикарпатті, масові хвилювання й повстання.
Найбільш інтенсивно суспільно-політичний рух розвивався в Галичині. У польських таємних
організаціях і гуртках («Союз друзів народу», «Співдружність польського народу», «Союз вільних
галичан», «Союз синів вітчизни» та ін.), які діяли у Львові, Самборі, Перемишлі, Тернополі та в
інших місцях, брали участь і українці, особливо представники українського студентства.
Одночасно з польським розвивався й український національний рух. У 30-х роках у Львові, серед
прогресивно настроєних українських студентів духовної семінарії і Львівського університету склався
гурток, ,який за те, що його засновники Маркіян Шашкевич (1811—1843), Іван Вагилевич (1811—і
866) і Яків Головацький (1814—1888) розмовляли в університеті й семінарії українського («руською»)
мовою, був прозваний реакційними студентами «Руською трійцею». Ця назва й закріпилася за
гуртком. До цього гуртка, крім засновників, входили Г. Ількевич, М. Кульчшдький, М. Устиянович та
ін.
Найбільш значною заслугою Шашкевича, Вагилевича й Головацького було видання в 1837 р. у
Будапешті збірки «Русалка Дністровая.У цій збірці були опубліковані українські народні думи,
історичні пісні, жіночі пісні, колискові, оригінальні поезії і прозові твори Шашкевича, Вагилевича і
Головацького, переклади сербських народних пісень, уривки давніх рукописів та ін.
У 40-і роки український національний рух у Східній Галичині продовжував розвиватись. У 1846—
1847 рр. брати Іван та Яків Головацькі видали дві книжки альманаху «Вінок русинам на обжинки».
середину XIX ст. в ряді країн Європи наростав революційний рух, спрямований проти феодальних
відносин і абсолютних монархій. Звістки про революцію у Відні й Будапешті уже 18 березня
донеслися до Галичини, Буковини та Закарпаття. Революційні події дістали цілковите схвалення й
бурхливу підтримку широких кіл місцевого населення — поляків, українців, румун, угорців, німців. У
Львові, Чернівцях, Ужгороді відбулися масові народні демонстрації. Незабаром були звільнені
політичні в'язні, в багатьох місцях почалося формування національної гвардії, а у Львові
68
сформований також студентський (академічний) легіон.
Велике збудження революція викликала серед селянства. З'явилася пряма загроза масового
селянського повстання. Щоб йому запобігти, Фердінанд 17 квітня 1848 р. підписав патент (указ) про
скасування в Галичині з 15 травня 1848 р. «всіх панщинних робіт і підданських данин» «за
винагороду в майбутньому за рахунок держави. Під натиском масових селянських рухів на Буковині,
що охопили край навесні і влітку 1848 р., австрійський уряд 9 серпня 1848 р. поширив дію указу від
17 квітня про скасування панщини в Галичині на Буковину, починаючи з 1 липня. На Закарпатті ще
27 березня 1848 р. було оголошено закон угорського сейму від 18 березня 1848 р. про скасування
кріпацтва та феодальних повииностей.
13 квітня 1848 р. створена Центральна рада народова у Львові. Рада народова виступила за
відновлення Польщі в межах 1772 р. у формі польської автономної провінції у складі Австрії з
включенням до неї Правобережної й Західної України.
Українська інтелігенція й уніатське духівництво для керівництва політичним і національним рухом
українського населення 2 травня
1848 р.у Львові, за згодою губернатора, створили політичну організацію — Головну руську раду. ЇЇ
головою став Г. Яхимович, 15 травня 1848 р. Головна руська рада почала видавати свою газету —
«Зорю Галицьку», що була першою у Львові газетою українською мовою.
Головна руська рада висунула помірковані вимоги, які стосувалися захисту наданих конституцією
політичних свобод і задоволення культурно-національних запитів українського населення. Вона
вимагала ввести в школах Східної Галичини навчання українською мовою, закони і урядові
розпорядження публікувати і українською мовою, дозволити українцям займати всі державні посади,
уніатське духівництво зрівняти в правах із католицьким, всі урядові чиновники, призначувані в
Східну Галичину, повинні знати українську мову. Західну (польську) і Східну (українську) Галичину
поділити на дві окремі адміністративні одиниці.
Головна руська рада скликала у жовтні 1848 р. у Львові перший з'їзд діячів науки й культури —
Собор руських учених. На з'їзді було створено «Галицько-Руську матицю» — товариство для
видання й розповсюдження дешевих книг, для організації освіти народу. Наприкінці 1848 р. з
дозволу цісаря у Львівському університеті було відкрито кафедру української мови й літератури, на
якій з січня 1849р. почав викладацьку роботу Яків Головацький.
23 травня 1848 р. у Львові створили «Руський собор», що мав протистояти Головній руській раді.
Масовий селянський рух, що розгортався у 1848—1849 рр. на західноукраїнських землях, був однією
з причин, що привів до падіння кріпосного права.

50. Соціально-економічне становище українського населення в Австро-Угорщині в другій

69
половині XIX – початку XX ст.
Селянська революція 1848 р. розчистила грунт для прогресивних перетворень на західноукраїнських
землях. Наприкінці 60-х років в промисловості краю почалося пожвавлення. Виникли десятки
підприємств фабрично-заводського типу. Чисельно зросло робітництво. Проте у 60—70-х роках тут
переважала невелика промисловість. Рівень її механізації був невисокий.
У 70—80-х роках під впливом збільшення попиту на нафтопродукти відбувалося швидке
переоснащення нафтодобувної та озокеритної промисловості. Видобування нафти ручним способом,
який панував ще в першій половині 60-х років на Прикарпатті, змінюється новою технікою. Неабияке
народногосподарське значення мав видобуток кам'яної та кухонної солі, який зростав з року в рік.
У 60-х— на початку 70-х років західноукраїнські землі дістали залізничне сполучення з Заходом, що
було зумовлено не тільки економічними, а й воєнно-стратегічними міркуваннями. У 1864 р.
залізнична колія була доведена із заходу через Краків і Перемишль до Львова, через 5 років — до
Чернівців, а у 80-ті роки — через Стрий на Закарпаття. Згодом вона з'єднала Львів з українськими
землями, що входили до складу Росії. Протягом 80— 90-х років у регіоні виникли десятки середніх І
великих підприємств, зросла чисельність фабрично-заводських робітників. Швидко розвивалася
нафтова промисловість Галичини, особливо з кінця 70-х років. Істотні зміни у нафтовидобутку
відбулися із застосуванням з 1887 р. глибинного буріння. Зростала кількість парових двигунів. За
кілька десятиріч технічна оснащеність праці у нафтовидобутку значно підвищилась. Прискорене
застосування машин призвело до зменшення кількості робітників у нафтодобувній промисловості.
На початку XX ст. нафтодобувна промисловість зазнала технічної реконструкції. Були закриті
невеликі криниці, ями, почали бурити свердловини глибиною понад 1000 м.
Видобуток кам'яної та кухонної солі в Галичині в 1861 р. становив 65 тис. т, у 1900 р.— 145 тис, у
1908 р. — понад 1800 тис т. Західна Україна давала 64 % видобутку солі в Австро-Угорщині.
Видобування солі було державною монополією. Уряд встановлював на неї високі ціни, і більшість
селян страждало від "соляного голоду".
З кінця 80-х років XIX ст. в районі Карпат швидко почала розвиватися лісопильна промисловість. На
початку XX ст. Галичина щорічно експортувала 80—85 тис. вагонів лісоматеріалів. Темпи зростання
меблевого виробництва та інших галузей деревообробної промисловості були дуже повільними.
Іноземний капітал не виявляв заінтересованості у їхньому розвитку, оскільки для цього потрібні були
значні капіталовкладення. Тому в Західну Україну доводилося ввозити готові вироби з дерева.
Наприкінці 60-х років у Великому Бичкові на Закарпатті було збудовано перший, в 1880 р. в Тур'ї
Бистрому — другий, а на початку 90-х років у Перечині — третій лісохімічні заводи.
Незначні зміни відбулися в більшості галузей харчової промисловості регіону. До середини 70-х
років велика цукроварня в Тлумачі та менша в Устю припинили виробництво. Лише наприкінці XIX
ст. виникли два цукрових заводи на Буковині. У 1913 р. почав працювати цукровий завод в
галицькому місті Ходорові.
Легка промисловість розвивалася повільно. Відставало, зокрема, текстильне виробництво. Так, у
Східній. Галичині наприкінці XIX — на початку XX ст. діяло лише кілька текстильних підприємств.
У західноукраїнських землях важкої промисловості майже не існувало. Машинобудування було
розвинено слабко. В Закарпатті — у Довгому, Кобилецькій Поляні та Фридешові діяли металургійні
заводи, де виплавляли чавун. На цих підприємствах використовувалася застаріла техніка. Тільки
завод у Кобилецькій Поляні був дещо модернізований протягом 1908—1912 рр. у зв'язку з
використанням машин.
З початку XX ст. австро-угорська промисловість, у якій переважали картелі, особливо настирливо
почала диктувати свою волю західноукраїнській економіці. Картелі поглинали в Східній Галичині усі
підприємства, існування яких було для них небажаним. Майже неможливим було будівництво нових
фабрик і заводів, якщо це суперечило інтересам відповідних монопольних об'єднань.
Економічна відсталість західноукраїнських земель позначалася на соціальній структурі населення.
Великих міст було небагато. На початку 40-х років XIX ст. понад І0 тис. чол. мали, крім Львова (61
тис. чол. у 1850 р.), лише 8 міст— Броди, Тернопіль, Чернівці, Дрогобич, Станіслав, Самбір, Коломия
І Перемишль. Найбільші міста Закарпаття ■— Ужгород, Мукачеве, Марамош, Сигет— налічували
наприкінці 40-х років по 6—7 тис. чол.
Наприкінці XIX — на початку XX ст. зросло міське населення Західної України. Так, кількість
мешканців 19 галицьких міст протягом 1880—1910 рр. збільшилася на 62,8 %. Попри зростання
населення міст, західноукраїнські землі були відсталими провінціями Австро-Угорської імперії. В
70
промисловості Галичини на початку XX ст. було зайнято лише 9 % населення, а в сільському
господарстві — 77 %. На Буковині в 1900 р. сільським господарством було зайнято 75 % населення.
В Закарпатській Україні в промисловості працювало не більше ніж 5 % населення.
На початку XX ст. на західноукраїнських землях всіма видами промислової діяльності було зайнято
близько 300 тис. чол. З них промислові робітники становили 62— 63 тис. чол. Вони працювали на
700 фабрично-заводських підприємствах. У Східній Галичині діяло 600 промислових підприємств
фабрично-заводського типу, на яких було зайнято близько 40 тис. робітників. На залізницях і
державних підприємствах працювало 6—8 тис. чол. На Буковині в 1910 р. налічувалося 35,5 тис.
робітників, утому числі 13,6 тис. промислових. Половину з них становили фабрично-заводські
робітники, які концентрувалися на 80 підприємствах. На Закарпатті чисельність фабрично-
заводських робітників у 1910 р. наближалася до 7 тис. чол.
Промисловість українських земель, що перебували в складі Австро-Угорщини, протягом XIX — на
початку XX ет. зробила значні кроки вперед. Однак якщо у Східній Україні йшов процес
індустріалізації, то економічний розвиток західноукраїнських земель був на значно нижчому рівні.

51. Українське національне відродження першої половини XIX ст. у Наддніпрянщині й

71
Галичині - порівняльна характеристика
У XIX столітті українські етнічні землі входили до складу двох великих імперій - Російської та
Австрійської (з 1867 року Австро-Угорської). В Російській імперії на початок XIX ст. склався поділ
українських земель на дев'ять губерній: Київську, Полтавську, Чернігівську, Катеринославську,
Харківську, Херсонську, Таврійську, Подільську і Волинську. У 1815 р. до Російської імперії було
приєднано Холмщину і Підляшшя, які в 183] р. увійшли до складу Сідлецької, Люблінської і
Гродненської губерній. Під владою імперії Габсбургів знаходились Східна Галичина, Буковина і
Закарпаття. Наприкінці XVIII ст. на захоплених внаслідок трьох поділів Речі Посполитої землях
австрійський уряд утворив коронний край - Королівство Галичини І Лодомерії (Володимирії) з
центром у Львові, у складі якого штучно об'єднав українські етнічні землі з частиною польських
земель. Коли у 1867 році постала Австро-Угорська імперій то Галичина і Буковина залишилась в
австрійській частині - Цислейтанії, а Закарпаття потрапило до угорської частини - Транслейтанії.
У XIX ст. і Росія, І Австро-Угорщина пройшли через реформаційні перетворення, котрі визначили
перехід цих країн до якісно нового соціально-економічного стану, до економіки, головну сутність
якої визначає капіталістичне товарне виробництво
Український національний рух у XIX ст. Український національних рух у XIX столітті не був
якимось особливим і відокремленим від європейської дійсності явищем. Процеси національного
відродження розгортаються у багатьох народів Центральної і Східної Європи. Х арактерно, що
початковим центром, своєрідною колискою українського культурного відродження стала
Слобожанщина. Визначну роль відіграло відкриття у Харкові першого в Підросійській Україні
університету. Засновано його було за Ініціативою української інтелігенції і значною мірою
громадським коштом у 1805 році. Новоутворений університет став не тільки науково-освітнім
центром, а й зберігачем та провідником української культури. Харківський університет, при якому
були відкриті друкарня і книгарня, стимулював розвиток на Слобожанщині місцевих газет і журналів,
українських спочатку за тематикою, а потім і за мовою. Під безпосередньою егідою університету
було закладено основи української професійної журналістики - почали виходити перший в Україні
масовий журнал "Украииский вестник", газета "Харьковские известия" та інші видання.
Процеси національного пробудження проходили і в Підавстрійській Україні. Характерно, що тут
першими будителями культурного відродження виступали священники греко-католицької церкви, а з
30-х років усе помітнішу роль відігравала університетська молодь. Велику першопроходницьку роль
відіграло львівське просвітницьке угрупування "Руська трійця" у складі Івана Вагілевича, Якова
Головацького, Маркіяна Шашкевича. Найбільш відомим результатом їх діяльності став виданий у
1836 році альманах "Русалка Дністровая". У різноманітних художніх, публіцистичних, науково-
історичних творах опублікованих у ньому проголошувалась і пропагувалась ідея єдності
західноукраїнських земель з усією Україною, вказувалось на важливість вивчення історичного
минулого свого народу.
Свідченням того, що український рух у 40-х роках XIX ст. виходить за межі фази пробудження є,
зокрема, початок процесу його політизації. Цей процесе знайшов своє відображення в діяльності
Кирило-Мефодіївського товариства і Головної Руської Ради.
Кирило-Мефодіївське братство стало першою українською політичною організацією в новітні часи.
Товариство утворилось на початку 1846 року і проіснувало трохи більше року. Його засновниками
стали професор Київського університету Микола Костомаров, службовець канцелярії київського
генерал-губернатора Микола Гулак і вчитель з Полтави Василь Білозерський. В роботі товариства
брали участь Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Савич, Олександр Навроцький, Панас
Маркович, Іван Посяда, Георгій Андрузький, Олександр Тулуб. Дмитро Пильчиков.
Ідеологію кирило-мефодіївців найбільш повно відображають програмні документи товариства -
"Книга буття українського народу" і "Статут Слов'янського братства св.Кирила і Мефодія". Головну
мету своєї діяльності члени товариства вбачали в утвердженні національно-державної незалежності
України у конфедеративній спілці таких же незалежних слов'янських держав. Ідеї визволення
слов'янських народів з-під іноземного гноблення та їх федеративного єднання мали поширюватися
шляхом літературно-иросвітницької пропаганди. Члени братства виступали за повалення царського
самодержавства і ліквідацію кріпацтва.
Навесні 1847 р. товариство було розкрито, а усіх його учасників заарештовано. За слідством уважно
наглядав сам Микола І. Він же затверджував і вирок Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало
дуже недовго, та його ідеї на багато років уперед визначили основну спрямованість ідеології
72
українського національно - визвольного руху.

52. Опозиційні та революційні рухи в Україні першої половини XIX ст.

73
Рішучіше діяли у цей період таємні дворянські організації, до яких входили в основному кадрові
офіцери. Багато з них пройшли школу масонства, але не задовольнилися її поміркованістю та
обережністю в засобах боротьби проти соціального і національного гніту. У змаганнях проти
царського самодержавства та кріпосницьких порядків Російської імперії вони зробили головну ставку
на військовий переворот, не зупиняючись у своїх намірах навіть перед цілковитим знищенням
царської родини. І в цих організаціях, хоч би в якому регіоні імперії вони діяли, активною, ато й
провідною силою виступали українці. Наприклад, у «Союзі порятунку» («Товариство істинних І
вірних синів вітчизни»), що виник 1816 р. в Петербурзі, діяли брати офіцери Сергій і Матвій
Муравйови-Апостоли — поміщики з Миргородщини на Полтавщині, вихідці з давньої козацько-
старшинської родини, рідні онуки українського гетьмана Данила Апостола. Коли у 1817 р, цей
«Союз» реорганізувався в Москві у «Союз благоденства», то негайно відкрив свою філію в Тульчині
на українському Поділлі. Тут розміщувався В'ятський піхотний полк, яким командував полковник
Павло Пестель. 1820 р. вони поділили «Союз благоденства» на дві рівноправні організації: Північне і
Південне товариства. Центром діяльності першого залишили столицю імперії, а вся діяльність
другого зосередилась в Україні — у місцях розташування військ. У зв'язку із зростанням масштабів
діяльності Південне товариство до вже Існуючої Тульчинської «управи», якою керував Пестель,
додало ще дві. Почали діяти «управа» в Кам'янці на Черкащині . У Новоград-Волинську офіцери
нижніх чинів, а також юнкери, настроєні опозиційно до соціально-політичного режиму Російської
імперії, утворили 1823 р. окрему таємну військову організацію — Товариство об'єднаних слов'ян.
Засновниками його були Юліан та брати Андрій та Петро Борисови. Керівники Товариства
об'єднаних слов'ян склали його «Правила», які були його програмним документом. Товариство мало
на меті скасування монархічних режимів в усіх країнах, ліквідацію кріпацтва та станових привілеїв,-
знищення міжнаціональної неприязні та створення федеративного союзу незалежних слов'янських
республік. Інший програмний документ під назвою «Руська правда» був ще консервативнішим щодо
національного питання як загалом в усіх державах, так і в Російській імперії та Україні. Від імені
Південного товариства його склав П. Пестель. «Руська правда» обстоювала відверто великодержавні
позиції неподільності території Російської імперії, хоч і закликала до демократичного оновлення її
форм державного управління та до соціально-економічних перетворень ринкового характеру.
Проголошувались необхідність повної ліквідації самодержавного ладу і заміна його
республіканською формою правління, встановлення правової рівності громадян, проведення
земельної реформи з частковою конфіскацією поміщицьких земель, наділення селян земельними
ділянками без викупу, створення великих громадських фондів і надання права на придбання землі у
приватну власність.
Поблажливішим у розв'язанні «українського питання» виявилось Північне товариство. Його
програма під назвою «Конституція», складена Микитою Муравйовим, хоч і не передбачала повної
незалежності України, але в майбутньому адміністративно-політичному устрої серед «держав» і
«областей» федерації планувала створення Української і Чорноморської «держав» (з центрами,
відповідно, у Харкові і Києві).
1825 р. Товариство об'єднаних слов'ян добровільно влилося у Південне товариство, реорганізувавши
в його четверту «управу» — «Слов'янську» — свій керівний центр у Но-воград-Волинському.
Керівники Південного товариства налагодили контакти з діячами таємної польської патріотичної
організації, яка також виступала за повалення царського самодержавства. Хоча керівники Польським
патріотичним товариством перебували у Варшаві, але чимало його членів постійно мешкали і вели
революційну діяльність в Україні. Деякі з них припускали можливість схилити на свій бік і
українських селян під гаслами боротьби за незалежну Україну. Цей задум дістав одностайне
схвалення на нелегальному з'їзді, який відбувся на початку 1825 р. в Житомирі.
Як «південні», так і «північні» патріоти дійшли згоди, що центром державного перевороту має бути
Україна. Здійснити його вирішили навесні 1826 р., коли до Києва мав приїхати цар Олександр І, щоб
оглянути війська, дислоковані в Україні. Проте його раптова смерть у листопаді 1825 р. змінила
заздалегідь вироблені плани. Північне товариство без будь-якого узгодження своїх дій із Південним
вирішило самостійно підняти повстання у Петербурзі, скориставшись церемонією публічного
присягання військ петербурзького гарнізону на вірність новому цареві Миколі 14 грудня 1825 р. Але
повстання у Петербурзі, яке скидалося на звичайний заколот, повністю провалилося.
Дізнавшись про невдачу спільників у Петербурзі, діячі Південного товариства вирішили
повторити спробу антисамодержавмого повстання. Ініціативу цього разу виявили керівники
74
Васильківської «управи» підполковник Сергій Муравйов Апостол і підпоручик Михайло Бестужев-
Рюмін. 29—ЗО грудня на їхній заклик повстали п'ять рот Чернігівського полку, розквартированого у
селах та містечках на Київщині.
31 грудня повстанці зібралися на центральній площі Василькова. Повстав увесь полк у складі майже
1 тис. осіб; серер них було 18 офіцерів. Кілька солдатів на чолі з офіцером, взявши рукописні
примірники «Православного катехізи су», вирушили до Києва, щоб загітувати І тамтешній гарнізон
приєднатися до повсталих. Проте виконати цей план не вдалося: повстанців заарештували. Не
дочекавшись їх повернення і не наважившись власними силами штурмувати Київ, Чернігівський полк
рушив 2 січн* 1826 р. у напрямку Білої Церкви. Далі передбачалося йти на Волинь, щоб уже там
залучити на бік повстанців військові частини, в яких служили члени «Слов'янської управи». Однак 3
січня у відкритому полі Чернігівський полк зіткнувся з передовими частинами гусарської дивізії,
посланої на придушення повстання. Чернігівці розгорнутим фронтом сміливо рушили на гусарів,
сподіваючись, що ті до них приєднаються. Але артилерія гусарської дивізії за наказом її командира
відкрила зустрічний вогонь картеччю.
Повстанці відразу зазнали великих втрат. 5 січня 1826 р. розпочались допити рядових учасників
повстання, а офіцерів Чернігівського полку відправили до Петербурга, де на той час уже
відбувалося слідство щодо повстанців на Сенатській площі. Спеціально створену комісію очолив сам
цар Микола І. За її вироком усі учасники повстання Чернігівського полку — як офіцери, так і солдати
— були покарані засланням на каторгу до Сибіру або в діючу армію на Кавказ. За наказом Миколи І
було страчено п'ятьох лідерів антицаристського груднево-січневого повстання 1825— 1826 рр. у
Петербурзі та в Україні. Троє із них — Павло Пестель, Сергій Муравйов-Апостол та Михайло
Бестужев-Рюмін — були членами Південного товариства, що діяло в Україні.
Події революції надали широкого розмаху національно-визвольному руху у Східній Галичині. 17
квітня 1848 р. уряд був змушений оголосити у краї про скасування феодальної залежності селян і
панщини.
Звільнення селян стало важливою передумовою розгортання масового демократичного руху. В
березні 1848 р. у Львові відбулися демонстрації, що привели до звільнення владою політичних
в'язнів. Відповідно до проголошених конституційною грамотою від 25 квітня 1848 р. свободи друку,
зборів, організацій у краї виникли різні політичні організації, керівництво якими захопили буржуазно-
ліберальні кола. Польська ліберальна буржуазія і
поміщики 13 квітня 1848 р. утворили у Львові Центральну раду народову, яка ставила своєю метою
перетворення Галичини в Польську автономну провінцію, заперечуючи право на окремий
національний розвиток українців.
Галицька інтелігенція виступала рішуче проти намагань поляків втягнути Галичину до Польщі і
створила свою політичну організацію - Головну руську раду у Львові, яка, підтримуючи проведення
буржуазних реформ, прагнула забезпечити вільний розвиток українського населення.
Галичани шукали зв'язків з іншими народами австрійської держави і взяли участь у слов'янському
з'їзді в Празі.

53. Кирило-Мефодіївське товариство – діячі та програмні засади

75
КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКЕ БРАТСТВО (товариство) – українська таємна політична організація, що
виникла в грудні 1845 – січні 1846 у Києві. Ініціаторами створення братства виступили В. Білозерський,
М. Гулак, М. Костомаров, П.Куліш, О. Маркевич. Організація була названа іменами відомих
слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія. Знаком братства став перстень з написом «Св. Кирило і
Мефодій, січень 1846». Крім організаторів до братства незабаром увійшли: Г. Андрузький, О.
Навротський, Ц.Пильчиков, І.Посяда, М. Савич, О. Тулуб. У квітні 1846 до братства вступив Т.
Шевченко. Восени 1846 загальна кількість членів братства, за даними слідства, становила 12 осіб.
Програмні положення К.-М. б. були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті
Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був М.Костомаров, та у
«Записці», написаній В.Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного
відродження і панславізму. К.-М, б. ставило своїм головним завданням побудову майбутнього
суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення
демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і
суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних
прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови,
культури і освіти. Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні
шляхи проведення їх у життя – від ліберально-поміркованого реформізму (М. Костомаров, В.
Білозерський, П. Куліш) – до революційних методів боротьби (Т.Шевченко, М. Гулак, Г. Андрузький).
Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через
розповсюдження його програмних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-
великоросів і поляків»), твори Т. Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в
навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної
освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, П. Куліш
підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ», виданийу1846та ін.).
К.-М. б. проіснувало 14 місяців. Протягом існування «браття» збиралися кілька разів на тривалі
філософські й політичні дискусії (під час одні єї з них якраз і був присутній донощик Петров) та
підготували ряд положень своєї програми.
Найважливіші з цих положень, сформульованих Костомаровим, містились у творі під назвою «Закон
Божий (Книга Буття украї нського народу)». Написаний в дусі романтизму та ідеалізму того часу,
пройнятий шануванням християнських цінностей і панслов’янськими елементами, цей твір, що
зазнав сильного впливу польських моделей, закликав до перебудови суспільства на засадах
справедливості, рівності, свободи, братерства. Серед пропонованих у ньому конкретних заходів
були скасування кріпацтва, ліквідація юридичних відмінностей між станами, доступність освіти для
мас. Націо пальне питання, що з усією очевидністю привернуло найбільшу увагу товариства,
ставилося на широкий контекст панславінізму: «Всі слов’янські народи мають право вільно розвивати
свої культури і, що важливіше, вони повинні утворити слов’янську федерац ію з демократичними
інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах». Столицею федерації мав стати Київ.
Першою по шляху створення федерації мусила піти Україна, яку Костомаров та його однодумці
вважали водночас і найбільш пригніченою, й найбільш егалітарною серед усіх слов’янських
суспільств — через відсут ність у ній знаті.
У березні 1847 за доносом провокатора О. Петрова діяльність братства була викрита, а члени
заарештовані. Слідство у справі кирило-мефодіївців тривало з 18.3. до 30.5.1847 у Петербурзі. Найтяжче
було покарано Т. Шевченка, якого віддали у солдати Окремого Оренбурзького корпусу з забороною
писати і малювати. На трирічний термін було ув'язнено у Шліссельбурзькій фортеці М. Гулака, М.
Костомаров перебував в ув'язненні один рік, а О.Нав-ротський – півроку у В'ятській тюрмі. Інших
членів братства царський режим вислав у віддалені губернії імперії під нагляд поліції, заборонивши
повертатися в Україну. Діяльність К.-М. Б. достовірно висвітлена у різних публікаціях самих кирило-
мефодіївців, а також у працях О.Кониського, С. Ефремова, Б. Багалія, М. Грушевського, М. Возняката
ін

54. Еміграція українців у Х1Х-ХХ ст. – причини та напрямк

76
Масова еміграція українців за межі українських земель припадає на останню чверть XIX ст. З
українських територій, що входили до складу Росії, цей рух був спрямований на Схід, передусім в
азіатську частину імперії. З Австро-Угорщини переселенський рух спрямовувався на Захід, до
Америки. В обох випадках переселення українського селянства зумовлювалося переважно
соціально-економічними причинами.
У Галичині, Буковині та Закарпатті, що знаходилися під пануванням Австро-Угорщини, існував
справжній земельний голод, а трудящі зазнавали різних форм соціального гніту. Ці землі давали
найбільший відсоток в еміграційний потік. Надмірна скупченість населення, брак вільних земель і
безперервне подрібнення селянських господарств, безпросвітні злидні, нерозвинутість
промисловості та неможливість знайти роботу Ь містах, поміщицький контроль над лісами, луками та
пасовиськами, сваволя здирників високих податків, величезна заборгованість селян породжували
обставини, за яких еміграція ставала майже неминучою і здавалася єдиним шляхом до порятунку.
«Громовідводом» від соціальних заворушень мала послужити і певною мірою послужила реформа,
розпочата з ініціативи царського прем'єр-міністра Петра Столипіна. Селяни одержували право
виходу з общини і засновування свого самостійного господарства на «відрубах». Іншим способом
було заселення і освоєння півдня України, де виникла велика потреба в робочій силі в аграрній сфері
та переробній промисловості. Крім того, на Україні наприкінці XIX — на початку XX ст. проходив
бурхливий процес розвитку промисловості, і надлишок робочих рук з сільських окраїн поглинули
нові індустріальні центри.
Очевидно, найголовнішим фактором, що відвернув масову еміграцію, було переселення до Сибіру.
Воно втілювалось у життя як один з найважливіших елементів урядової політики після революції
1905—1907 років. Загалом у 1897—1916 рр. з України до інших частин Російської імперії
переселилося 912,8 тисячі чоловік. До Сибіру, на Далекий Схід, до Казахстану та в Середню Азію
направлялося 76 процентів усієї кількості переселенців.
Політичні мотиви також відіграли чималу спонукальну роль у виїзді в інші країни. Передусім
слід відзначити, що галичанські, буковинські та закарпатські українці зазнавали постійних
політичних утисків, національного гніту з боку австро-угорських властей. Австро-угорська
монархія відкрито застосовувала проти українського населення репресії, арешти та різного роду
переслідування. На Буковині населення зазнавало не менших утисків і переслідувань. У крайовому
сеймі (ландтазі) усі місця займали виключно представники вищих, заможних верств.
Дискримінації піддавалися українська культура, традиції, мова, а натомість насаджувалися
німецькі колонії, стимулювався процес онімечування та румунізації буковинських українців. На
Закарпатті українське населення взагалі було позбавлене права обирати своїх представників
до державних установ.
Релігійні мотиви хоч і не були вирішальними, та все ж мали істотне значення в стимулюванні
процесу еміграції. Тогочасна Україна являла собою досить строкате поле різних віросповідань. З
боку офіційних, державних церков (католицька — в Австро-Угорщині, православна —■ у царській
Росії) не виявлялася потрібна толерантність до іновірців, особливих утисків і переслідувань
властей зазнавали віруючі різних відгалужень основних церков і релігійних сект. Д о США
вирушила із Східної України велика група штундистів. Православні західноукраїнських земель
намагалися позбутися тиску з боку католицької церкви.
Бажання емігрувати, що виникало інформації передусім внаслідок нестерпних соціально-
економічних умов проживання на рідних землях, потребувало підкріплення хоч якимись даними про
ті краї, куди міг вирушити переселенець. На той час основними поширювачами такої інформації
виступали агенти пароплавних і залізничних компаній, що сподівалися на добрий прибуток від
перевезення переселенців. Оскільки уряди Канади, США, Бразилії та інших країн виявляли
заінтересованість в іммігрантах як дешевій робочій силі, то і транспортні компанії всіляко
рекламували вигоди переселення на нові місця, обіцяли переселенцям усілякі вигоди. На першому
етапі в такій ролі були деякі з тих менонітів, хто переїхав за океан в 60—70-і роки. Один із піонерів
поселення українців у Канаді Іван Пилипів. Еміграція з українських земель на своєму першому етапі
спрямовувалася до кількох районів планети, де відчувалася велика потреба в дешевій робочій силі.
Йдеться не про поодинокі виїзди, а саме про масовий вихід трудящих на міжнародний ринок праці
у певних регіонах.
США можна вважати найпершою країною, що з 1870 р. приваблювала найзначніші групи
українських переселенців.. До самого початку першої світової війни потік еміграції Із Закарпаття до
77
США постійно наростав. За ними рушили й галицькі селяни, бідняки з Лемківщини. Особливо
прискорився цей процес еміграції до США у 90-ті роки і на початку XX століття. Сюди ж
спрямовувався й потік переселенців із Східної України, хоча він був значно меншим, ніж із
західноукраїнських земель.
Спочатку на першому місці серед привабливих для поселення країн знаходилися Бразилія та
Аргентина. «Лихоманку переселення» саме до Латинської Америки підігрівали зацікавлені кола як
самих цих країн, так і агенти транспортних компаній, різного роду вербувальники.
З середини 90-х років найбільш принадними для поселення стали вважатися США І Канада. За ними
йшли Австралія, Нова Зеландія, Гавайські острови та інші райони або країни Тихого океану і
Далекого Сходу, хоча потік української еміграції до них скоріше нагадував невеликий струмочок.
В. М. Кабузан та Н. В. Чорна доводять, що з кінця XIX ст, і по 1920 р. українська еміграція до
США в цілому становила 256,1 тис. чоловік, в тому числі з Австро-Угорщини —235 тис, а з Росії —
5,4 тис. чоловік. Основну масу переселенців з Російської імперії давали губернії Волинська,
Подільська, Київська, Катеринославська, Херсонська.
Розпочавшись у 1891 рееміграція з Галичини до Канади набрала масового характеру з 1894 р., аз
Буковини— з 1903 р. Загальна чисельність українських іммігрантів до Канади з кінця XIX ст. і до
1920 р. становила 135 тис. чоловік. За цей же час до Бразилії виїхало 47,3 тис. чоловік, а до
Аргентини — 15 тис. чоловік. Залежно від кількості емігрантів змінювався і погляд офіційних
властей на це явище. На початку масової еміграції угорський уряд навіть сприяв виїзду
закарпатців. Проте, коли розпочалося фактичне обезлюднення сіл, а багаті власники землі та інших
засобів виробництва почали втрачати істотні джерела дешевої робочої сили, негайно з'явилися
перешкоди і заборони таких виїздів. Передусім заборонялося емігрувати молодим людям, що мали
йти на військову службу до цісарського війська, встановлювалися й інші обмеження. Виїжджати
дозволялося лише через італійський порт Фіуме на Адріатиці. Порушення законів про еміграцію
тягнуло за собою суворі покарання аж до тюремного ув'язнення.

55. Політика російської і австрійської влади щодо українців у XIX - на початку XX ст.. -
78
порівняльна характеристика
Східна Україна, яка знаходилася під владою російської монархії, охоплювала землі лівобережної,
слобідської, правобережної України та регіони на півдні. Протягом 19 ст. на цих територіях діяли
загальноімперські закони соціально-політичного та економічного розвитку. На них також поширювалась дія
російських законів, адміністративно-територіальної системи та діяльність виконавчих органів.
Спеціальним едиктом абсолютною владою наділялися генерал-губернатори, які виконували
адміністративні та керівні функції.
Царатом було обрано шлях на русифікацію населення східної України. В результаті такої політики
російського уряду кількість українців в регіоні на кінець століття знизилася на 80%. З самого початку 19
століття український національний культурний рух був тісно пов'язаний з політичним .Для 20 століття
було характерним значне посилення революційної боротьби. Першими під її впливом опинилися українські
політичні партії (Революційна українська партія, Українська соціал-демократична робітнича партія,
Товариство українських поступовців). Серед їх лідерів були такі особистості, як Д.Антонович,
О.Лотоцький, В.Винниченко, С.Петлюра, С.Єфремов та інші. Дехто з цих діячів в майбутньому стали
провідними постатями української революції.
Незважаючи на Драконівські закони царату від 1863 та І 876 р. щодо української мови, розвиток
української культури піднявся на новий рівень. Це стало важливим фактором національного відродження.
Творчі роботи М.Грушевського (зокрема, багатотомна „Історія України - Русі"), праці Б.Грінченка,
А.Кримського та М.Аркаса стали визначними літературними явищами. В роботах багатьох поетів увага
зверталася па нагальні соціальні та національні проблеми.
Становище українців на землях, які знаходилися під владою Австро-Угорської імперії, в 19 ст. було не
набагато простішим, ніж на східноукраїнських землях. Населення Східної Галичини, Північної Буковини
та Транскарпаття (в основному селянство) потерпало від економічних та соціальних утисків, а також
національної дискримінації. Розширення на ці території повноважень центральних органів влади
сприяло стабілізації економічних відносин між ними та створило умови для їх поступового розвитку.
Австро-угорський уряд, під впливом революційної ситуації в Європі, в 1848 році почав проводити
реформи, орієнтовані на покращення аграрних відносин в країні. Зокрема, було ліквідовано юридичну
залежність селян від землевласників - їм було роздано земельні наділи. Це створило умови для успішної
трансформації селянства в активну політичну силу.
У квітні 1848 р. Австрія отримала статус конституційної монархії. Однак проголошені демократичні
свободи та національна рівність всіх громадян часто існували лише на папері. Конституційно-
парламентську форму управління було відновлено лише в 1860 рр. Прийняття в грудні 1867 р.
конституції гарантувало (хоча б формально) рівність всіх мов та національностей. Окремі регіони імперії
(наприклад, Галичина) отримали права обмеженої автономії. Заходи, вжиті австрійським урядом, мали на
меті інтенсифікацію економічного життя на західноукраїнських землях та їх входження у світову систему
торговельних зв'язків. Аграрна реформа 1848 р. відкрила шлях до повної реорганізації
сільськогосподарської сфери країни. В результаті розподілу селянських господарств наприкінці 19 ст. було
створено ринок найманої праці, що сприяло збільшенню прибутковості сільськогосподарського
виробництва. На західноукраїнських землях спостерігався подальший розвиток підприємництва.

56. Українська культура в другій половині XIX - на початку XX ст.

79
У другій половині XIX ст. українська культура розвивалася в надзвичайно складній і несприятливій
ситуації. Російський і австро-угорський імперські уряди активізували в Україні свою колонізаторську
політику, намагаючись тримати український народ у темряві, повністю денаціоналізувати й асимілювати
його.
Вирішальне значення для піднесення культурного рівня українців мала освіта. Розуміючи це, передові
громадські діячі того часу створювали недільні школи, у яких безплатно навчаються неписьменні дорослі
селяни й робітники. Перша така школа була відкрита в Києві в 1859 році. Згодом такі школи з'явилися в
Одесі, Харкові, Полтаві та інших містах. За три роки в Україні створено 110 недільних шкіл. У 1862 році
царський уряд їх заборонив, але вже в 70-90 рр. вони відновили свою роботу. За освітньою реформою 1864
року всі початкові школи Наддніпрянської України були перейменовані на початкові народні училища.
Здійснені відповідно до Емського указу 1876 року, помітно загальмували розвиток вітчизняної освіти.
Унаслідок цього наприкінці XIX ст. у підросійській Україні існувало тільки близько 17 тис. початкових
шкіл, навчанням у яких була охоплена тільки третина українських дітей.
У 1871 році затверджено новий статут гімназій, за яким вони були перетворені на класичні гімназії з
восьмирічним строком навчання. Наприкінці XIX ст. в Україні було 129 гімназій Крім Харківського та
Київського, у 60-90 рр. XIX ст. були відкриті Новоросійський університет в Одесі (1865 рік), Харківський,
Київський і Львівський політехнічні інститути, з'явилися нові вищі навчальні заклади в Ніжині, Харкові,
Катеринославі та інших містах.
На Буковині, прилученій до Австрії 1775 року, були лише німецькі, румунські й польські народні школи. У
1875 році засновано Чернівецький університет з німецькою мовою викладання. На Закарпатті вищої освіти
не було, середня велася лише угорською мовою.
У другій половши XIX ст. в університетах Наддніпрянської України працювали видатні вчені, як-от: у
Харківському — хімік М. Бекетов, математик О. Ляпунов, у Київському — астроном Ф. Бредіхін, у
Новоросійському — фізіолог \. Сєченов, медики М. Гамалія, М. Скліфосовський, біолог І. Мечников.
В історичній науці плідно працювали М. Костомаров, В. Антонович, О. Лазаревський та інші дослідники,
що об'єктивно висвітлювали Історію України, козацтва, проблеми походження українського народу. У 80-
90-ті рр. почалась активна наукова діяльність молодого покоління істориків — О. Єфименко, Д. Багалія, Д.
Яворницького та ін.
Величезне значення для розвитку освіти й науки на західноукраїнських землях мало засноване в 1892 році
у Львові Наукове товариство ім. Шевченка.
Помітних успіхів досягла й українська література, насамперед завдяки творчості І. Франка. Видатними
українськими письменниками цієї доби стали В. Стефаник і О. Кобилянська, які реалістично зображали
народне життя. Демократичний напрям в українській літературі утверджувала письменниця Марко Вовчок
(М. Вілінська). Плідно в галузі драматургії працювали М. Старицький, М. Кропивницький та І. Карпенко-
Карий.
У 1864 р. у Львові розпочала свою діяльність перша в Галичині українська професійна трупа —
народний театр «Руська бесіда» на чолі з О. Бачинським. У 1891 році в Києві був організований перший
постійний російський театр М. Соловцова.
У 1862 С. Гулак-Артемовський створив першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм».
У цей період у містобудуванні змішуються різноманітні стилі відповідно до фінансових можливостей і
смаків замовників, що призвело до еклектизму (поєднання органічно несумісних елементів).
У цей час значні досягнення характерні для розвитку національного театру. У 1904 р. М.Лисенко
започаткував у Києві музично-драматичну школу, з 1907 р. там же функціонував український стаціонарний
театр М.Садовського, у 1915 р. І.Мар'яненко заснував Товариство українських акторів.
З'являється український кінематограф. Перші українські хронікальні фільми були відзняті у Харкові. Там же
актор О.Олексієнко ставить фільми за творами 1.Котляревського, М.Гоголя, М.Старицького. Перший
український постановник і оператор Д.Сахненко був творцем таких фільмів, як "Наталка Полтавка",
"Запорозька Січ", "Богдан Хмельницький", в яких брали участь видатні українські актори - М.Садовський,
М.Заньковецька, Л.Лінницька.
В Україні продовжувався прогрес науки. Розвиток медицини і медичної науки, досягнення в галузі
мікробіології, загальної патології, Інфекційних хвороб, гігієни, офтальмології пов'язані з роботою
І.Мечникова та його учнів - Г.Мінха, В.Високовича, Д.Заболотного, М.Гамалії, В.Субботіна, Л.Гіршмана,
С.ігумнова.
Культура України розвивалася в умовах русифікації, що тривала. Хоча у 1904 р. кабінет міністрів Росії
визнав шкідливим заборону української мови, до 1917 р. в Україні не було жодного державного
80
навчального закладу, де викладання велося б українською мовою. На початку першої світової війни
активізувався наступ на українство.

57. Русофіли (москвофіли) та народовці в громадсько-політичному житті Галичини.

81
У 1867р. утворилась замість Австрійської Австро - Угорська імперія, Галичина була повністю віддана
в управління полякам. Відтоді польська мова замінила німецьку в усіх установах: в гімназіях, в
університеті.
Це призвело до того, що, наприклад, у 1914 р. в Галичині нараховувалось 96 польських і лише 6
українських гімназій. В цей час Росія почала провадити політику підтримки різних слов'янських
народів, які жили в Європі, і через них тиснули на західні країни. В Росії утворювались різні слов'янські
комітети, через які йшла урядова російська підтримка слов'янам у Європі.
До них повернули свої погляди і галицькі грекокатолицькі діячі. Щоб дістати фінансову підтримку Росії
вони почали себе і свій народ називати не русинами, а росіянами, далі заявили, що вони вже є частиною
не великого українського, а великого російського народу. їх за це стали називати русофілами, або
москвофілами. Та водночас вони здобули за це офіційну й матеріальну підтримку Росії. Вони стали
видавати власну газету "Слово", через що їх називали словістами. Ці діячі згуртувались навколо
кафедрального собору Святого Юра.Святоюрці-москвофіли вели активну боротьбу з полонізацією
краю, та водночас вони навертали своїх земляків до Російської імперії. Це викликало велике
невдоволення молодшої частини греко-католицьких священників, котрі знали, що вони не росіяни, а
українці-русини, що вони є частиною українського народу.
У 1868р. Австрія перетворилася в Австро - Угорську монархію. Стосовно Галичини, Австро -
Угорський компроміс доповнювався.Австро - Польським, який розширив політичні права поляків за
рахунок українців.
У суспільно-політичному житті українського населення краю основне місце займало дві течії:
москвофільська та пародовська.
Основними передумовами виникнення москвофільства було втрата українським народом власної
державності, багатовікове іноземне поневолення, роздрібненість і відособленість окремих земель,
денаціоналізація освіченої еліти та низький рівень національної свідомості мас.
Москвофіли у своїй політиці вони орієнтувалися на російський царизм. Зміст їх політики: утвердження
недоторканності існуючого ладу з усіма залишками кріпосництва, неприйняття багатьох сторін
капіталізму країн Заходу. Ідеологами москвофілів були: Д. Зубрицький, Г. Купченко і А Добрянський.
Вони видавали російською мовою свою газету "Слово" та журнал "Галичина", "Лада" та інші.
Москвофіли організовували культурно-освітні товариства: "Общество русских жешцин в Буковине",
"Общество русских студентов Карпат" та інші.
Прагнення народних мас, що були під владою Австро - Угорської імперії, до культури і освіти рідною
мовою намагалися очолити так звані народовці. Народовці - суспільно-політична течія серед молодої
західноукраїнської інтелігенції, виникла у 60-х рр. XIX ст. у Галичині. Народовський рух з'явився на
грунті ідей національного відродження, започаткованих "Руською Трійцею" та Кирило - Мефодіївським
братством і сформувався під впливом творчості Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова. Народовці
виступали за єдність усіх українських земель та розвиток єдиної української мови на основі народної
говірки.
Національну освіченість народних мас народовці підносили за допомогою Шевченкового "Кобзаря". У
містах і селах засновували народні бібліотеки, організовували гуртки художньої самодіяльності,
влаштовували концерти і творчі вистави. За ініціативою народовців у Львові в 1868 р. засновано
товариство "Просвіта", покликане згідно зі статутом навчати і освічувати народ, а в 1873 р. -
Товариство ім. Шевченка. Його мета - сприяти розвитку української мови і літератури.
Народовці створили в Галичині політичну організацію під назвою "Народна Рада" Основна її ідея -
національний розвиток Галичини, встановлення демократії та федералізму.
Найвидатніший провідник національно-визвольних змагань на західноукраїнських землях І. Франко
віршем "Розвивайся, ти високий дубе" висловив тверде переконання, що ідея соборності України,
викликана віковічними сподіваннями і прагненням народоних мас, колись втілиться у життя..

58. Українські політичні партії в Галичині на зламі ХІХ-ХХ ст. - програмні засади й
82
діяльність
У 1890 р. під впливом М. Драгоманова з ініціативи І. Франка і М. Павлика в Галичині була заснована
Русько-українська радикальна партія. Через дев'ять років вона розпалася на Українську соціал-
демократичну партію на чолі з прихильниками марксизму М. Ганкевичем та Ю. Бачинським і
Національно-демократичну партію, очолювану І. Франком і К. Левицьким.
Наприкінці XIX ст. активізується і політична думка. В 1895 р. у книзі Юліана Бачинського „Україна
уярмлена" вперше в історії українського суспільно-політичного руху сформульовано та обґрунтовано
тезу державної незалежності України. З часом вона стала програмною для більшості українських
політичних партій, хоч вони по-різному вбачали шляхи досягнення кінцевої мети.
На початку XX ст. національний рух вступив у нову фазу, поряд із традиційними засадами, на яких
він розвивався і раніше, з'явилося й чимало нових рис. Активно розгортався процес створення
українських політичних партій, що сприяло піднесенню національної самосвідомості українського
народу.
1 серпня 1914р. у Львові було засновано Головну українську раду, до якої ввійшли представники трьох
головних українських партій: національно-демократичної, радикальної і соціал-демократичної. Головою
Ради було обрано К. Левицького. Головна українська рада мала захищати й репрезентувати інтереси
українського народу в Австро-Угорщині. З серпня Головна українська рада видала маніфест до галицьких
українців, в якому закликала виступити одностайно проти царської Росії.
4 серпня 1914 р. у Львові з ініціативи емігрантів-наддністрянців, зокрема Д. Донцова і В. Дорошенка, було
створено Союз визволення України (СВУ). До його складу ввійшли члени УСДРП, "Спілки", групи
українських есерів, представники інших партій та організацій.
Союз опублікував відозву "До українського народу в Росії" та звернення "До громадської думки
Європи", в яких намагався довести, що самостійна Україна стане твердинею для Європи проти експансії
Росії. Він також опублікував "Платформу Союзу". Самостійна Україна мала стати конституційною
монархією під протекторатом Австрії з демократичним ладом, однопалатною системою законодавства,
громадськими, мовними і релігійними свободами для всіх національностей і віросповідань, із самостійною
українською церквою. Сам Союз вважав себе представником інтересів великої України перед
центральними державами та перед усім європейським світом і розглядав себе як зародок майбутнього
українського уряду.
У 1915р. у Відні було засновано Загальну Українську Раду - координаційний орган, до якого увійшли 21
представник від Галичини, 7 - від Буковини, а також 3 члени "Союзу Визволення України". Програма
нової організації передбачала створення самостійної Української держави Наддніпрянщині та автономії для
українців в межах Австро-Угорщини. Однак виконати свої зобов'язання їм не далося. У жовтні 1916р.
завдяки Німеччині було проголошено самостійність Польщі, а Галичині надано широку автономію без
поділу на землі польські і українські. Фактично це означало повну владу на цих землях поляків. Тому
Президія Загальної Української Ради склала свої повноваження. Головна роль перейшла до Української
Парламентської Ради, яку очолив Ю. Романчук, а його заступником став Є. Петрушевич.

59. Становлення української історичної науки в ХІХ-на початку XX ст.

83
У цей час відбувається остаточне виокремлення історіософії з українського духовно-культурного
середовища, чому сприяла творча діяльність трьох визначних постатей української історіософії й історичної
науки -Володимира Антоновича (1834-1908), Михайла Грушевського (1866-1934) і В'ячеславаЛипинського
(1882-1931).
У творах М.Драгоманова, О.Лазаревського, М.Василенка, присвячених окремим питанням української
історіографії, можна знайти перші спроби звернення до історіософських засад наукової діяльності
українських учених. На початку XX ст. в роботах О. і М. Грушевських відчувалося прагнення дослідити
історіософські ідеї українських істориків у процесі національного відродження і суспільно-політичного
руху. Поява у цей період спеціальних історіографічних розвідок було ознакою зрілості української
історичної науки, яка завершувала своє перевтілення з проблемної галузі російської чи польської
історіографій у національну історичну науку з власними історіософськими концепціями, методологічними
підходами та організаційними установами.
Формування української історіософії розпочалося на рубежі ХУШ-ХІХ ст. під впливом ідеологій
європейського просвітництва і романтизму. Еволюція української історіософії з кінця 1840-х до 1917р.
розгортається в контексті демократичних національно-федералістських ідей М.Костомарова, П.КулІша,
Т.Шевченка. Релігійно-містичному філософствуванню, яким насичені ідеї "кирило-мефодіївців", не
знайшлося місця в подальшому розвитку української історіософії, яка йшла до роз'єднання релігійного і
світського.
Українська історіософія початку XX ст. розглядала таємницю буття України в безпосередній залежності від
соціально-політичної площини історичної дійсності. Звідси походить її ідеологічна заангажованість. Для
позбавленої власної державності України, яка переживала процес національного становлення, наявність
сильного зв'язку історії і політики була значно важливішою і природнішою, ніж для Заходу Європи.
Сучасні завдання українського руху та інтелігенції В.Антонович бачить у здійсненні національного
самопізнання: усвідомленні і відтворенні української провідної ідеї, підвищенні культурного рівня
народних мас, щоб ті змогли самостійно дійти до розуміння власного покликання.
М.Грушевський на початку своєї наукової кар'єри шукав в історичних дослідах підтвердження
народництва В.Антоновича та еволюціонізму М.Драгоманова. "Народ", який розумівся в романтико-
метафізичному сенсі, був для історика "альфою і омегою" історичного досліду, головною особистістю
історії, стрижнем створення історичного синтезу. М.Грушевський теоретично обґрунтовує та відтворює у
"Звичайній схемі "руської"" історії"" та в "Історії України-Руси" історичну динаміку відповідно до
концептуальних конструкцій В.Антоновича: історія України - це боротьба українців за реалізацію
народних ідеалів. Український історичний континуїтет у схемі історика композиційно і тематично
співвідноситься зі структурою лекційних курсів В.Антоновича та конкурсною програмою з історії України,
розробленою за участю останнього редакцією "Киевской стариньї".
М.Грушевський зазначає, що характер і зміст української історії (звичайно, в його власній інтерпретації")
відповідає сучасним теоретичним підходам до історичного дослідження. Вже у 1900-І рр. завдяки власним
історико-джерельним штудіям та знайомству з новими європейськими соціологічними доктринами
(соціальна теорія солідарності Е.Дюркгейма, етнопсихологічна концепція В.Вундта), історик прийшов до
ствердження елементів державницького бачення вітчизняної минувшини. Зокрема це виявилося у
висвітленні справи І.Мазепи не як індивідуальної й екстраординарної акції, а як підсумку еволюції
соціально-політичних традицій старшинської верстви з часів Б.Хмельницького.
Засновник державницької історіософії В.Липинський ще на початку своєї творчості засвоїв схему
історичної еволюції українського народу М.Грушевського. В його творах завдяки своєрідній інтерпретації
ранніх теорій соціального конфлікту (Л.Гумплович, Ф.Оппенгеймер, Г.Ратценгофер), теорій еліти
(Г.Моска, У.Парето, Р.Міхельс), польської консервативної історіософії (И.Шуйський, В.Калинка,
С.Тарнавський, В.Яворський) та завдяки осмисленню досвіду визвольних змагань, виявився науковий
інтерес до влади, характеру і функцій провідної верстви, проблем морального авторитету властей і змісту
різних концепцій державно-правового легітимізму. В.Лилинський спирався на власне прочитання теорій
М.Драгоманова та деякі елементи творчої спадщини В.Антоновича. Серед них - думка, що
самостійницький український рух завжди мав аристократичний характер: не народні маси прагнули
здобуття і ствердження незалежності своєї батьківщини, а саме політична еліта країни. Тому державники в
боротьбі за національний суверенітет робили ставку на формування української провідної верстви.
Покоління В.Антоновича і його учнів було впевнено, що не слід нав'язувати масі будь-які ідеї, треба лише
допомогти їй досягти високого культурного рівня. В.Липинський вважав, що справжні "свідомі українці
повинні не плестися в хвості мас, а вести їх до чітко визначених ідеалів.
84
60. Демографічні процеси в Україні кінця ХІХ-ХХ ст.
85
Зародження історико-демографічного вивчення народонаселення в Україні як наукового напрямку
належить до першої половини XIX сторіччя.
Друга половина XIX—початок XX сторіччя є новим етапом у розвитку дореволюційної
демографічної думки в Україні. Глибокий вплив на розвиток комплексного підходу до вивчення
народонаселення у програмах земських міських і сільських переписів справили праці доцента
Київського університету М. І. Зібера. Під його керівництвом було складено програму перепису
населення Києва 1874 року. І Я. Франко та П. А. Грабовський присвятили низку публіцистичних
статей трудовій міграції селян з українського села внаслідок аграрного перенаселення.
Праці С. О. Подолинського з проблем здоров'я населення України сприяли розвитку демографічних
досліджень у другій половині Х!Х — на початку XX сторіччя. Водночас провідну роль у вивченні
якості населення та його природного руху починають відігравати праці — І. І. Пантюхова, Т. І.
Маковецького, І. П. Скворцова, М. М. Кузнецова, Є. В. Святковського, О. Ю. Корчак-
Чепурківського, Л. О. Смідовича та інших.
Наприкінці ХЇХ — початку XX сторіччя було зроблено певний крок уперед у вивченні соціальної
структури населення й міграцій, що значно розширило коло демографічної проблематики.
Вагомий внесок у розвиток цього напрямку зробили праці А. С. Бориневича, О. О. Русова та К. Г.
Воблого. О. О. Русов, зокрема, вивчав розподіл українців за родом занять за матеріалами перепису
1897 року, а перу К. Г. Воблого належить спроба статистично-економічного дослідження
заатлантичної еміграції, її причин і наслідків.
Розвиток демографії в Україні у 20—-30-ті роки позначений неабиякими досягненнями. Наукові
дослідження були зосереджені переважно в трьох центрах: Інституті демографії АН УРСР, відділі
демографії ЦСУ УРСР, згодом Управлінні народногосподарського обліку Держплану УРСР, а також
системі науково-дослідних установ і підрозділів соціально-гігіенічного профілю Наркомату охорони
здоров'я УРСР. Демографічні дослідження, що проводилися в той період в Україні, набули
всесоюзного значення й посіли помітне місце серед міжнародних досягнень демографічної науки.
Директором інституту демографії, заснованого 1919 року, став М.В. Птуха. Ще 1920 року він
висунув тезу про необхідність широкого комплексного підходу до вивчення народонаселення. Проте
зреалізувати таку програму Інституту не вдалося через брак дослідницьких кадрів і відсутність
необхідного фінансування.
Значний внесок у вивчення смертності населення УРСР зробив і А.П. Хоменко. В його працях
простежуємо еволюцію смертності в СРСР, вплив на режим відтворення населення, дізнаємось про
тенденції смертності в країнах капіталістичного табору за умов світової економічної кризи кінця.
20-х — початку 30-х років.
У 20—30-ті роки формується комплексний підхід до вивчення демографічних процесів і структур,
які розглядаються уже не ізольовано одні від одних, а у тісному причинно-наслідковому зв'язку.
Крім макропроцесів — народжуваності, смертності, шлюбності — вивчають мікропроцеси в їх
зв'язку з мікроструктурами, наприклад сімейною структурою населення. У методологічній площині
таке вивчення полегшувалося введенням поняття "демографічна біографія пересічної людини",
розробленого М.В.Птухою ще 1916 року. М.В.Птуха розробив загальну схему вивчення
демографічних явищ, засадовою стосовно якої була "демографічна біографія пересічної людини
У теоретичних та прикладних демографічних працях 20—30-х років в УРСР значну роль відіграли
твори соціал-гігієністів, котрі досліджували проблему якості населення в біосоціальному аспекті.
Вагоме місце серед них належить працям САТоміліна, засадовим стосовно яких був системний
підхід до вивчення народонаселення. Він розглядав народонаселення як багату на соціальні й
біологічні ознаки сукупність. Він же запропонував концепцію про циклічність глобального
демографічного розвитку.

Значний крок був зроблений у розвитку історичної демографії України. Історико-демографічні

дослідження проводили переважно вчені Всеукраїнської Академії наук. У 20-30-ті роки
С.В.Шамрай, О.І.Баранович, Б.П.Вологдін та Інші вели розробки щодо визначення чисельності,
соціально-станового складу населення окремих регіонів, міграцій населення.
У другій половині 30-х років демографічні дослідження в Україні були згорнуті, Інститут демографії
АН УРСР 1938 року закритий, шерег провідних демографів України репресований. На кінець 30-х
років дослідження з проблем народонаселення в Україні були майже повністю припинені й широко
відновилися лише в 1960-тІ роки, чому сприяло перевидання найважливіших методологічних праць
86
М.В.Птухи та науково-педагогічна діяльність Ю.О.Корчак-Чепурківського.
Демографічні дослідження в Україні у 60-ті роки проводилися в секторі демографії й відтворення
трудових ресурсів Інституту економіки АН УРСР та у Раді з вивчення продуктивних сил УРСР АН
УРСР. У розробках Інституту економіки АН УРСР наявна комплексна оцінка демографічної ситуації
у повоєнній Україні, досліджені тенденції відтворення й міграції населення, розроблені заходи
щодо вдосконалення демографічної політики. Дослідження Ради з вивчення продуктивних сил
УРСР були спрямовані переважно на вивчення регіональних аспектів відтворення населення й
трудових ресурсів. Паралельно такі самі дослідження вели в Інституті економіки промисловості АН
УРСР (Донецьк), Львівському та Харківському відділеннях Інституту економіки АН УРСР.
Проблеми медичної демографії стали об'єктом уваги вчених Київського науково-дослідного
інституту загальної та комунальної гігієни імені О.М.Марзєєва й на кафедрах низки медичних вузів.
Істотний розвиток дістали в Інституті геронтології АМН СРСР від 1959 року дослідження тривалості
життя людей та активного довголіття людини.
Географічні аспекти відтворення й розвитку народонаселення вивчають у вузах України та в
Інституті географії НАН України, проблеми розселення, розвитку міст І сільських поселень
досліджують у Київському науково-дослідному і проектному інституті містобудування

61. Політизація українського руху в Надніпрянщині наприкінці XIX - початку

87
 XX ст.
Друга половина XIX ст. для українського національного руху в Наддніпрянській Україні
пройшла під знаком діяльності громад. Перша громада виникла наприкінці 50-х років у Петербурзі. До її
складу входили, зокрема, і колишні кирило-мефодіївці М.Костомаров, Т.Шевченко, П.Куліш,
В.Білозерський. Деякий час вона була центром українського національного життя. Після утворення у
1861 р. київської громади, функції головного осередку національно-культурної роботи перебирає на себе
ця організація. У цей час до київської громади входили В.Антонович, М.Драгоманов, Д.Чубинський,
Ф.Вовк, І.Нечуй-Лєвицький, Т.Рильський та ін. Члени громад вважали, що їх основним завданням є
поширення освіти та пробудження національної свідомості народу. Вони видавали українську наукову і
популярну літературу, брали активну участь у роботі недільних шкіл, проводили численні
народознавчі дослідження. Але в повній мірі реалізувати завдання агітаційного етапу громадівцям не
вдалося. Серйозною перешкодою для них стала репресивна і русифікаторська політика російської
імперської влади. Заборони українського друку, закриття українофільських організацій, переслідування
найбільш активних членів цих організацій створювали вкрай несприятливі умови для помірковаио-
ліберального українського руху.
Найвидатнішим ідеологом громадівського руху був Михайло Петрович Драгоманов. Емігрувавши
через переслідування російських властей у 1875 році за кордон, М.Драгоманов почав відверто
декларувати свої політичні погляди у пресі. Він був прихильником ідей демократизму та федералізму і
намагався поєднати завдання українського визвольного руху з сучасними йому західно-європейськими
ліберально-демократичними та соціалістичними течіями. Драгоманов критично відносився до ідеї
побудови окремої української держави, оскільки взагалі вважав державність тимчасовою історичною
реальністю. Не заперечуючи корисність держави в минулому, він гадав, що великого майбутнього
вона не має, і в перспективі державні порядки трансформуються в громадські. Майбутнє, на думку
Драгоманова, за федераціями, як союзами громад. Український національний рух він всіляко
спрямовував на завдання федералізації тих держав, до складу яких входили українські етнічні землі.
М.Драгоманов відстоював ідею створення відокремленої від загальноросійських всеукраїнської
революційної організації — національної політичної партії.
У 70-тих роках великого розмаху набуває народницький рух. В основі ідеології народників
лежала віра в російське селянство як носія "вищої життєвої мудрості". Розповсюдження в
народницькому середовищі набула теорія "неоплатного боргу". Означена теорія виходила з того, що
інтелігенція начебто знаходиться в неоплатному боргу перед народом, перед селянством, оскільки вона
користується здобутками суспільного прогресу, котрий досягається за рахунок поневолення народу.
Повертати свій борг інтелігенція має беззастержною революційною діяльністю. З 1874 демократична
народницька інтелегенція розгорнула "масове ходіння в народ" в селянство з метою пропаганди. Але
серед селян заклики до бунту не отримали серйозного відгуку і співчуття. Було заарештовано понад
тисячу пропагандистів-народників. У 1876 році народники створили революційну організацію "Земля
і Воля". Ця організація, враховуючи негативний досвід першого "ходіння в народ", намагалась перейти
від "бродячої" пропаганди до створення осілих поселень революціонерів на селі, однак і ці спроби
зазнали невдач. Невдачі спонукали народників до радикальних змін у тактиці. У 1879 році відбувається
розкол "Землі і Волі" на "Чорний Переділ" і "Народну Волю". І якщо чорнопередільці, загалом
прагнули дотримуватись старої, землевольської програми і тактики, то "Народна Воля" зробила ставку
на терористичну діяльність, вершиною якої стало вбивство у 1881 році царя Олександра II.
В Україні народовольські організації існували у Києві, Харкові, Одесі, Полтаві та інших містах.
Одним з кервіників "Народної Волі", організатором замахів на царя був колишній громадівець Андрій
Желябов.
Перша українська політична партія була створена галицькими учнями М.Драгоманова, Іваном
Франком, Михайлом Павликом та іншими у 1890 році. Вона отримала назву Русько-українська
радикальна партія. Згодом в партії утворилось дві течії: "драгоманівська" - Іван Франко та його
послідовники, і "марксистська" - Юліан Бачинський, Євген Левицький, Володимир Охримович,
В'ячеслав Будзиковський та інші. Вже в березні 1891 року представники останнього напрямку
виступили з ревізією програми своєї партії. Вони заявили, що завдання досягнення автономії України,
як то передбачала програма, є недостатнім, що потреби розвитку народів вимагають, аби "кожна
народність, під загрозою загибелі, була організована в самостійний політичний орган - новожитну
централізовану державу".
На Наддніпрянщині політичні умови для українських організацій через репресії російського
88
уряду були гіршими. Тому не випадково, що перша політична партія утворилась тут пізніше, у 1899
році. Сталось це у Харкові. Засновники назвали свою партію Революційною українською партією
(РУП). Ініціаторами її утворення вважаються Дмитро Антонович та Михайло Русов. Активну роль в
заснуванні і діяльності цієї партії відігравали студенти Харківського технологічного інституту
Л.Мацієвич, О.Коваленко та Ю.Коллард. Першим програмним документом РУПу став написаний
харківським адвокатом Миколою Міхновським маніфест "Самостійна Україна" де теж на перший план
висувалась боротьба за політичну незалежність України. Але якщо на Західній Україні гасло
самостійності поступово стає провідним для українських політичних партій (принаймні як програма -
максимум), то на Наддніпрянщині його знову витісняє федералістична ідея, обмеження політичних
завдань досягненням автономії.

62. Наукова та громадсько-політична діяльність Івана Франка

89
ФРАНКО ІВАН [27(за м. дан. - 25).8.1856 -28.5.1916] - видатний український поет, письменник,
громадсько-політичний діяч, національний ідеолог. Н. у с. Нагуєвичах Самбірського округу (тепер с.
Івана Франка Дрогобицького р-ну Львівської обл.) у селянській сім'ї. Навчався у початковій школі у с.
Ясениці-Сільні (1862-63), у Дрогобицькій школі василіян (1864-67). У 1875 закінчив Дрогобицьку
гімназію і вступив на філософський ф-т Львівського унту, але в червні 1878 був заарештований.
Відновив навчання восени 1880. Згодом навчався у Чернівецькому (1890) та Віденському (1890-93) ун-
тах. У 1892-93 Ф. під керівництвом проф. В.Ягича працював над докторською дисертацією, яку
захистив 1.7.1893 і отримав ступінь доктора філософії Віденського ун-ту. Почесний доктор
Харківського ун-ту (1906).
Ф. був першим серед українських літераторів, який заробляв собі на життя літературною працею.
Творча спадщина багата й різноманітна. Ф. - автор бл. 4000 літературних, публіцистичних та наукових
творів. Він один із небагатьох у світі авторів, який вільно писав трьома (українською, польською,
німецькою) мовами, а здійснював переклади з 14 мов. Літературну діяльність розпочав у 1868. Перший
твір опубліковано у 1874. Серед найбільш відомих творів - вірші "Каменярі" (1878), "Вічний
революціонер" (1880), "Не пора, не пора..." (1880, згодом став одним із національних гімнів); поема
"Моисей" (1905), повісті "Boa constrictor" (1878), "Борислав сміється" (1881), "Захар Беркут" (1883),
"Основи суспільності" (1895), "Для домашнього вогнища" (1897), "Перехресні стежки" (1900); драма
"Украдене щастя" (1893), казка-поема для дітей "Лис Микита" (1890). За життя Ф. було видано декілька
збірок його літературних творів - поетичні збірки "З вершин і низин" (1887), "Зів'яле листя" (1896), "Мій
Ізмагард" (1897), "Із днів журби" (1900), "Sempertiro" (1906) та збірки оповідань - "Галицькі образки"
(1885), "У поті чола" (1890). Значна частина творчої спадщини представлена науковими працями. Ф.
належить значна роль у розвитку української історичної науки. З-під його пера вийшло кілька десятків
історичних праць, публікацій джерел, рецензій та ін. (зокрема, перша в українській історіографії праця у
жанрі історичної біографії "Життя Івана Федоровича та його часи", 1883).
Ф. був редактором і членом редакції журналів "Друг", "Громадський друг" (1878), "Світ" (1881), "Зоря"
(1883-1886), "Правда" (1888), "Товариш" (1888), "Народ" (1890-1895), "Громадський голос" (1895),
"Житє і слово" (1894-97), "Літературно-науковий вісник" (1898-1907), газет "Praca" (1879-81), "Діло"
(1883-86), " Pryzjaciel ludu" (1886), "Kurjer Lwowski" (1887-97), "Przeglad spoleczny" (1886), "Хлібороб"
(1891), збірників "Дзвін" (1878), "Молот" (1898). Ф. регулярно дописував до журналів "Prawda" та
"Glos" (Варшава), "Киевская старина" (Київ), "Die Zeit" (Відень), газет "Kraj" (Петербург), "Северный
курьер" (Петербург), "Arbeiter zeitung" (Відень) та ін. Брав активну участь у громадському і
політичному житті. Після вступу у Львівський ун-т увійшов у студентську організацію "Академічний
гурток". У 1878-81 входив до складу редакції першої у Галичині соціалістичної газети "Praca" та
організованого навколо неї польсько-українсько-єврейського соціалістичного комітету. Вів
соціалістичну пропаганду серед робітників Львова, Борислава, Дрогобича та селян Галичини. За це
чотири рази заарештовувався і відбував тюремне ув'язнення - у червні 1877-березні 1878 у Львові, у
березні - червні 1880 у Коломиї, у серпні -жовтні 1890 та у березні 1893 (обидва рази - у Львові).
Політичні погляди Ф. стали причиною певної його ізоляції від громадсько-політичного життя у
Галичині аж до кін. 1890-х років. Через "неблагонадійність" Ф. усували від редагування провідних
українських газет і журналів, перешкоджали його членству у "Просвіті" та НТШ, не допустили до
кафедри української літератури у Львівському ун-ті (1895). Ціле десятиріччя (1886-96) змушений
працювати у редакціях польських журналів і газет (згодом цей період свого життя Ф. назвав "наймами у
сусідів"). Водночас намагався організувати опозиційну політичну силу, яка б змогла модернізувати
громадсько-політичне життя Галичини, зокрема впровадити до нього нові європейські ідеології. У
жовтні 1890 Ф. разом М.Павликом, В.Будзиновським, Є.Левицьким та ін. заснував першу українську
політичну партію Русько-українська радикальна партія, став її першим головою (до 1898) та одним із
головних ідеологів. Від цієї партії безуспішно кан-дидував на виборах в австрійський парламент у 1897
та 1898. У 1899 вийшов зі складу РУРП і приєднався до Української національно-демократичної партії.
Перехід Ф. у національно-демократичний табір був пов'язаний зі змінами у проводі українського
національного руху в Галичині, у першу чергу, з приїздом у 1894 до Львова М.Грушевського. Тільки в
1899 завдяки підтримці М.Грушевського Ф. став дійсним членом Наукового товариства ім.
Т.Шевченка.* Активну участь у політичному житті припинив у 1904. Відхід від радикального руху, а
згодом - і від політичного життя частково був пов'язаний з великою зайнятістю Ф. справами Наукового
товариства ім.Т.Шевченка. У 1898-1901 та 1903-12 Ф. очолював філологічну секцію, а в 1898-1900 та
1908-13- етнографічну комісію НТШ; був редактором багатьох видань Товариства, зокрема з 1898 по
90
1907 разом з М.Грушевським та В.Гнатюком редагував "Літературно-науковий вісник". У 1908 різко
погіршився стан здоров'я письменника, але, незважаючи на це, він продовжував творчо працювати. *За
своє життя пройшов складну світоглядну еволюцію. В останні роки навчання у гімназії та відразу після
переїзду до Львова був близьким до москвофільства, мав намір писати лише для освіченої публіки, а не
для народу. Під впливом публіцистики М.Драго-манова разом з ін. студентами - членами "Академічного
гуртка" (М.Павликом, В.Левицьким, І.Белеєм та ін.) на поч. 1876 перейшов на народовські позиції.
Досвід першого арешту (червень 1877) та судового процесу (січень 1878) сприяв переходу Ф. на
соціалістичні позиції. Був одним із головних авторів "Програми соціалістів польських і руських Східної
Галичини" (1881). У світогляді Ф. цього періоду поєднувалося кілька впливових європейських
соціалістичних ідеологій (у т. ч. й марксизм), які він пробував критично застосовувати до галицьких
обставин. Вважав, що провідну роль у соціалістичному й демократичному русі в Галичині має
відігравати не промисловий пролетаріат, а селянство, яке було переважно українським. Однак із серед.
1890-х усе помітнішим стає негативне ставлення Ф. до марксистської ідеології та практики соціал-
демократичного руху (ст. "Соціялізм і соціял-демократія", 1897); рецензії (1899) на кн. Фаресова
"Народники и марксисты"; "Що таке поступ?" (1903), "До історії соціялістичного руху" (1904) та ін.У
цей час критично переоцінив свій попередній досвід співпраці з польськими соціалістами й
демократами, що призвело до різкого розриву з польським демократичним середовищем у 1897 (стаття
"Поет зради"). Під впливом цих змін у другій пол. 1890 років еволюціонував від заперечення до повної
підтримки ідеї політичної самостійності України (рецензії 1896 на кн. Ю.Ба-чинського "Україна
ірредента" та стаття "Поза межами можливого", 1900). З іншого боку, перехід на самостійницькі позиції
був результатом ідейного вивільнення Ф. з-під впливу свого політичного наставника М.Драгоманова
після його смерті у 1895 (ст. "Суспільно-політичні погляди М.Драгоманова", 1906), що, зокрема,
виявилося у нових рисах його політичного світогляду: на зміну старим раціоналістичним і
позитивістським засадам приходять ірраціональні та волюнтаристькі нотки, що зближувало його
ідеологію з міжвоєнним українським націоналізмом. Вершиною ідейно-філософських поглядів Ф., його
політичним заповітом стала поема "Моисей" (1905).* Найбільш повні видання творів Ф.: Твори у 30 т.
(Київ, 1924-31 ), Твори у 20 т. (Київ, 1950-56), Твори у 20 т. (Нью-Йорк, 1956-62), Зібрання творів у 50 т.
(1976-86). У радянський період окремі твори публікувалися з купюрами і відступами від оригіналу.
Архів Ф. зберігається у відділі рукописів Інституту літератури НАН України.

63. Наукова, громадсько-політична та державницька діяльність Михайла Грушевського .

91
Михайло Грушевський – український видатний вчений-історик, визначний державний та громадсько-політичний діяч, публіцист,
літературознавець, письменник. Відомо, що він народився 29 вересня 1866 року у місті Холм, нині Республіка Польща.
«Я походжу з давньої (звісної з XVIII в.), але бідної духовної родини Грушів, пізніше Грушевських, що загніздилася в
Чигиринськім повіті. Були се переважно дячки, паламарі, але дідові мойому Федорові вдалось дійти священства і перейти під
Київ, до села Лісників, і се помогло батьку мойому Сергію вийти на дорогу, хоч він рано зіставсь сиротою, але завдяки енергії й
здібностям осягнув вищу освіту й, не прийнявши свячення, віддався діяльності педагогічній, був спочатку «професором» в
семінаріях переяславсько-полтавській і київській, потім директором народніх шкіл на Кавказі, а бувши автором одного
популярного в Росії підручника слов’янської мови, не тільки міг забезпечити нам, дітям, можливість, не журячись за хлібом
насущним, віддаватися науковій роботі замолоду, а й зіставив по собі досить значний маєток – в значній части призначений
ним знов-таки на цілі гуманітарні (стипендії й школу)», – писав про себе Грушевський в автобіографії.
З 1886 року Михайло продовжує здобувати освіту на історико-філологічному факультеті Київського університету. Так, уже на
третьому курсі М. Грушевський пише наукову роботу «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века», яку
було удостоєно золотої медалі. Михайла залишили при університеті на кафедрі російської історії. У 1890-1894  рр. Грушевський
працює при Київському університеті як професорський стипендіат.
Грушевському поталанило на справжнього вчителя – відомого історика, професора Володимира Антоновича. Під його
керівництвом він підготував свої студентські наукові праці, які не втратили свого значення і сьогодні, захистив магістерську
дисертацію.
За рекомендацією В. Антоновича 1894 р. Михайло Грушевський отримав посаду професора першої на українських землях
кафедри історії України у Львівському університеті.
Вершиною наукової діяльності М. Грушевського стала реалізація його мрії ще з київських студентських часів – написання
суцільної історії України. Перший том фундаментальної «Історії України-Руси» побачив світ у 1898 році. В основу цієї праці була
покладена розроблена автором історична схема самостійного розвитку українського народу від найдавніших часів, що
аргументовано спростовувало прийняту російською історіографією концепцію про єдину загальноросійську народність-колиску.
Послідовники Грушевського назвуть його «Історію України-Руси» метрикою українського народу, поставивши в один ряд з
Шевченковим «Кобзарем».
Наукова концепція Грушевського історика про етнічну соборність України стала національним ідеалом Грушевського політика.
До 1906 р. він, працюючи на Галичині, широко використовував конституційні свободи Австро-Угорщини для піднесення
національної свідомості українства. Коли подібні умови виникли в підросійській Україні, розгортає свою діяльність і в Києві:
створює наукове товариство, переносить зі Львова окремі видання, випускає газети, відкриває книгарні.
Грушевський здобув заслужений авторитет провідника українського руху, а отже став небезпечною особою для урядових кіл як
Росії, так і Австро-Угорщини. З початком І світової війни повертається до Києва, де відразу ж був заарештований. Заслання
відбував у Симбірську, Казані, Москві.
Після Лютневої революції в Росії у лютому 1917 р. український народ отримав можливість здобути власну державність. Цю
боротьбу очолила Українська Центральна Рада – єдина парламентська інституція, утворена на руїнах самодержавства.
Визначальним принципом творення українського парламенту був широкий демократизм. До його складу ввійшли представники
всіх політичних партій, товариств, спілок, ради військових, селянських, робітничих депутатів, всіх українських земель та
українських колоній-громад, національних меншостей. Легітимність Української Центральної Ради забезпечив Всеукраїнський
національний з'їзд. Таємним голосуванням практично одностайно головою українського парламенту був обраний Михайло
Грушевський. Він був лідером, головним конструктором політики Української Центральної Ради, мав великий вплив на її
рішення, був ініціатором та співавтором найголовніших документів. Незаперечною заслугою Грушевського стало те, що
Центральна Рада за рік пройшла шлях від обережних гасел за автономію України до проголошення суверенної, ні від кого
незалежної Української Народної Республіки в січні 1918 року та прийняття її Конституції уже в квітні 1918 року.
Михайло Грушевський – це вчений світового рівня, творча спадщина якого вражає своїм тематичним діапазоном,
енциклопедичністю, фундаментальністю. Його перу належить близько двох тисяч праць з історії, соціології, літератури,
етнографії, фольклору. Ще й досі неповною мірою досліджено його публіцистику, епістолярний доробок. Та насамперед він
увійшов у вітчизняну історію як її великий літописець, автор фундаментальної «Історії України-Руси», справедливо названої
метрикою нашого народу. Створена ним цілісна концепція українського історичного процесу увібрала в себе кращі здобутки
сучасної йому світової української науки, була осяяна високою свідомістю і тому стала стрижневою ідеєю українського
відродження. Михайло Грушевський – блискучий, неперевершений організатор наукового життя, голова Наукового товариства
імені Шевченка, Українського наукового товариства, історичної секції Всеукраїнської Академії наук, керівник університетської та
академічної кафедр, засновник львівської і київської наукових шкіл, які складають цілу епоху у вітчизняній історіографії.
Михайло Грушевський – видатний громадський і державний діяч, визнаний лідер національно-демократичної революції. Він
належить до тих політиків, які сповна пізнали велич і насолоду тріумфу і гіркоту поразки, але до кінця залишилися вірними ідеї
усього життя – самоствердженню свого народу. Однією з провідних ліній концепції національного державотворення Михайла
Грушевського виступає ідея соборності українських земель. Він наголошував: «Народність і територія стрілися саме на порозі
історичного життя нашого народу і утворили першу підставу його розвою». Тривала подвижницька праця Михайла
Грушевського у Галичині і Наддніпрянщині, у Львові і Києві стала живим уособленням єднання західних і східних теренів
України. Не менш важливе значення для сучасності має всебічно обгрунтована ним ідея суверенності українського народу, або,
як казав Михайло Сергійович, «право самому порядкувати на власній землі». 
Помер Михайло Сергійович Грушевський 24 листопада 1934 року.

64. Державницький напрям в українській історіографії: В'ячеслав Липинський та Степан

92
Томашівський
Творення національної української державності було змістом життя та найвищою політичною
цінністю для В'ячеслава Липинського (1882-1931) — видатного українського мислителя. Він жив у той
час, коли ідея національної державності була на периферії політичних інтересів української інтелігенції.
Липинський виступає як самостійник та монархіст. Його політичні ідеї та переконання суперечили духові
часу, творили образ романтика-утопіста, політика-ізгоя, який захищає монархію. Тоді як «прогресисти»
висловлювалися за демократію та республіку, він оживлює такі поняття, як лицарська честь і гідність, коли
на слуху в усіх були доцільність і утилітаризм, коли скрізь точилися розмови про свободу і рівність, він
обстоював ієрархічну структуру суспільства.
Обґрунтовуючи теоретичні питання державного устрою, Липинський виходить з універсальної
передумови, яка ототожнює поняття нації та держави. Історія, вважає він, не знає бездержавних націй та
ненаціональних держав. Будівництво держави не може бути працею лише одного політика, вона має
опиратися на певну соціальну базу. Побудувати національну державу, вважає Липинський, можна
тільки в тому разі, коли в суспільстві є соціальні сили, верстви, класи, що кревно зацікавлені в її існуванні.
До такого класу Липинський звертається у своїй головній політичній праці «Листи до братів-хліборобів»
(1926 р.). «Земельний клас хліборобський, -— пише він, — люди зв'язані органічно поміж собою
однаковим способом існування — єсть одинокою групою людей на Україні, яких будуччина залежить від
того, чи буде чи не буде Україна» '.
Поняття території є центральним у вченні Липинського про націю. До Липинського панувала думка,
започаткована ще Гєрдєром, про націю як певну мовну групу, націоналізм сприймався як лінгвістичний
політичний рух. Липинський, навпаки, вважав, що усвідомлення власної території і прагнення мати на ній
власну державу є чинником, який спрямовує національний рух. Націоналізм і соціалізм — це не ідеологія
території, а ідеологія громади, це почуття людей одного класу, одної віри, навіть якщо вони живуть на
іншій території. Така екстериторіальна ідеологія, на думку Липинського, руйнівна для нації, що створює
нову державність, оскільки вона призводить до протиставлення і боротьби різних етнічних груп, що
населяють цю територію. Україна, вважав Липинський, завжди була осередком екстериторіальної
віросповідальної солідарності, незважаючи на те, як вона називалася: православ'ям чи католицизмом,
комуністичною чи соціалістичною ідеологіями, щиро російською чи «вшехпольскою», — суть її була одна
— служити могутньою зброєю з руках метропольних націй.
Перед соціологією Липинський ставить кардинальне завдання: «Якою має бути соціальна теорія,
аби побудова незалежної української держави стала можливою?» 3. Липинський — філософ саме
«української політики». Поняття території або територіальної ідеології як визначального елемента в
побудові української державності вироблено ним не в результаті застосування об'єктивних
універсальних правил для того, щоб дійти висновку: «територіальна свідомість є обов'язковою умовою
для конструювання єдності будь-якої нації», а тому, що інші ідеї не дадуть бажаного успіху в
політичній боротьбі.
ТОМАШІВСЬКИЙ СТЕПАН (9.1.1875 -21.12.1930) - визначний український історик, громадський
та політичний діяч, дійсний член Наукового товариства ім.Т.Шевченка. Н. у с. Купновичі Рудківського
повіту (тепер Самбірського р-ну Львівської обл.). У повоєнний час Т. став однією з чільних постатей
українського консервативного табору, був членом головної управи Української християнської
організації, співтворець ідеології й тактики Української католицької народної партії. Т. - один із
засновників т. зв. державницької школи.
Наукові зацікавлення Т. охоплювали історію України від початків Київської держави до
повоєнного десятиліття. Упродовж тривалого часу його увага була зосереджена на вивченні історії
Хмельниччини та її відгомонів у Галичині, чому присвячено ґрунтовні наукові розвідки та зібрано
багатий джерельний матеріал. Паралельно Т. займався історією Гетьманщини періоду правління
1.Мазепи. Результатом багаторічної праці стало написання історії Галичини (2 тт.), рукопис якої
втрачений у роки Першої світової війни. У 1915 опубліковано нарис німецькою мовою підзаголовком
"Світово-політичне значення Галичини" та україномовний варіант цієї праці - "Галичина. Політико-
історичний нарис з приводу світової війни" (1915). Т. студіював також історію Закарпатської України,
зокрема, її етнографічні відносини та становище українців. Опублікував низку ґрунтовних розвідок на
тему історії Української церкви. У 1928 розпочав працю над великою історією церкви (планувалося 4
томи). У "Записках ЧСВВ" надруковано вступ до "Історії церкви на Україні".
Власну концепцію історії України Т. виклав у праці "Українська Історія" (1919), перша і єдина
опублікована частина якої охоплювала період до 1569. Процеси історичного розвитку України зводив
93
до трьох основних визначальних ідей, що випливали з її географічного положення: боротьба зі степом
(кочівниками); суперництво із Польщею, що є виразом політико-культурної суперечності Заходу і
Сходу; боротьба з суперматією Московщини, в основі якої лежить політико-господарський контраст
Півночі й Півдня. Важливими етапами на шляху цього поступального розвитку були: здобування землі,
відокремлення від "руськості", витворення окремої національно-культурної індивідуальності та
здобуття політичної самостійності. Т. особливо високо цінував державу; переломний момент у процесі
творення української нації вбачав у досягненні українським народом власної державності. Першою
справді українською національною державою вважав Галицько-Волинське князівство. Однією з
характерних рис Т. як дослідника та громадського діяча було вміння екстраполювати досвід
історичного аналізу та синтезу на сучасні суспільно-політичні явища і процеси. Серед найголовніших
праць Т.: "Володимир Антонович. Його діяльність на полі історичної науки" (1906), "Угорщина і
Польща на початку 18 ст." (1908), "Перший похід Богдана Хмельницького в Галичину /Два місяці
української політики 1648 р." (1914), Політико-історичний нарис з приводу світової війни" (1915),
"Вступ до "Історії Церкви в Україні та ін. Т. підготував численні зб. документів, зокрема, "Матеріали до
історії Галичини" (т. 1-3, 1889, 1901, 1913), "Матеріали до історії галицько-руського шкільництва 18-19
ст." (1900), "Ватиканські матеріали до історії України. Донесення римських нунціїв про Україну 1648-
1957" (1919).

65. Народницький напрям в українській історіографії.

94
Народницький напрям в історіографії, народницька школа (течія) в історіографії — термін для
позначення неформальної інституціоналізації українських істориків 2-ї третини 19 — початку 20 ст., які
відводили народу/нації провідну роль у концептуальному представленні минувшини. Розрізняють
романтично-народницьке історіописання (30-ті — 60—70-ті рр. 19 ст.) у ностальгічній, героїко-
легендарній та етнографічній формах з містично-релігійною і морально-етичною мотивацією творчості
й позитивістсько-народницьку (80-ті рр. 19 — поч. 20 ст.) історіографію, яка спирається на різноманітні
методологічні й теоретичні засади.
Поворот до висвітлення і репрезентації народного/національного життя намітився в європейському
історіописанні наприкінці 18 ст. Його пов’язують із хвилею критики раціонально-просвітницьких
уявлень про однорідність людської природи як частини загального універсуму. Ці культурницькі й
інтелектуальні устремління визрівали ще в середовищі мислителів пізньопросвітницького раціоналізму,
зокрема в преромантичних мотивах творчості Й.-Г.Гердера, Ж.-Ж.Руссо та інших європейських
мислителів. Переломним часом їхнього поширення стала післянаполеонівська доба європейської історії.
Саме тоді відбувається перенесення пріоритетів із самодостатнього культу Розуму та канонів природно-
правового мислення на своєрідність і множинність культурно-національних або народних укладів
життя, з апології незмінності, одноманітності побутування історичної людини на акцентування
конфлікту «природного стану» з цивілізацією, поширюються ліберальні ідеали автономії особистості та
середовища її існування тощо. Врешті, у перші десятиліття 19 ст. ще донедавна вельми популярні теорії
просвітницького раціоналізму остаточно програють змагання з новітніми романтичними інтенціями
(див. Романтизм). З романтичними інтерпретаціями до історичної науки ввійшов масовий, колективний
герой — народ/нація з множинністю, ірраціональністю і містичністю способів дії та неосяжним
розмаїттям форм її виявів. З його появою єдиний, всеохопний і логічно впорядкований Космос
минулого, представлений у просвітницько-раціональному світобаченні, воднораз поступився місцем
романтичному Хаосові з безліччю епізодів і фрагментів. Заразом поява народу/нації в науково-
історичних концепціях минувшини призвела до того, що історична подія вилучається з логічного
вмотивованого та зумовленого ланцюга раціоналістичних схем. Наразі ширяться уявлення про
мозаїчність і розсіяність, розмитість наукової палітри світу історії. Індивідуалізація, локальна
предметизація та національно-регіональна фрагментарність світу минувшини в романтичних
інтерпретаціях сягають апогею. Та найголовніше — у полі романтичних систем світобачення
опиняється історична Людина з розмаїтими й унікальними проявами національного і соціального буття,
самобутніми, індивідуальними реакціями, яка остаточно руйнує логічні й універсальні схеми, тотально
заперечує просвітницький потяг до абстрактних розумувань і уявлень. На часі постають дослідницькі
зацікавлення унікальним і самобутнім фактографічним матеріалом, який розглядається в контексті
різнорідних виявів народного/національного духу. Мінливість, динамічність, суперечливість,
конечність і нескінченість зробилися неодмінними характеристиками полівимірних історичних об’єктів,
що функціонували в багатоплощинному середовищі, розглядалися з різних масштабів і ракурсів,
зокрема з обсягу національної та регіонально-провінційної проблематики. У широкому розумінні
відбувалося виділення й розчленування цілісного потоку на локальні утворення, через які історики
прагнули осягти внутрішній сенс історичного руху, вловити відчуття часу тієї чи іншої доби.
Кардинальні метаморфози європейського ладу перших десятиліть 19 ст. продемонстрували тодішнім
інтелектуалам швидкоплинний зв’язок між минулим та сучасним, який реалізовувався за життя однієї
генерації. Цей досвід переживання, споглядання катастрофічних революційних, військово-політ.
зрушень і масштабних соціокультурних трансформацій істотно підважив раціоналістичні уявлення про
універсальність та лінійність змін у світі історії, сенс яких виводився з перспективи сучасності.
Натомість постулюються новітні уявлення про час історичний як органічний потік, який може набувати
різної подоби: стрімкої, бурхливої течії, кількох самостійних річищ або спокійної заводі, що майже
завмерла у своєму плині тощо. Рух цього потоку в народницько-романтичній історіографії визначається
ірраціональними засадами: волею Божого Провидіння, народним/національним духом чи якимось
об’єктивним розумом. Проте розмаїття світу історії, представлене в романтичних версіях минувшини,
вимагало від історика більш різноманітного інструментарію, ніж за часів просвітницького раціоналізму.
Тож дослідницькі канони вчених збагатилися за рахунок творчої уяви й споглядання, інтуїтивного
проникнення та чуттєвого переживання, здатності до індивідуалізації історичної дійсності і сприйняття
певного духовного стану конкретних осіб, спроможності до численних трансформацій різноманітних
форм виразу ідей або колективних, масових образів із домінуючою увагою до просторово-
часового колориту. Означені новації пронизують майже всі сюжетні лінії романтичного європейського
95
історіописання 1820—30-х рр. Динамічні, багатовимірні реконструкції різноманітних виявів нар./нац.
духу потребували й істотного розширення джерельної бази досліджень. Відтак постали проблеми
встановлення ступеня вірогідності значних масивів фактів, себто критики й інтерпретації різноманітних
видів джерел історичних. Кардинальні зрушення в опрацюванні джерел сталися із впровадженням
критичного або історико-філологічного методу. Його фундаторами вважаються нім. вчені Б.-Г.Нібур та
А.-Г.Геерен.
Інституціоналізація народницького напряму в українській історіографії відбувалася поступово й нині
уявляється як складний, не позбавлений суперечностей процес. На межі 18—19 ст. українське
історіописання містило строкате, іноді еклектичне сполучення провіденційних, просвітницьких та
преромантичних складових. Зокрема, початки преромантизму деякі дослідники знаходять уже в «Історії
Русів».

66. Україна в роки Першої світової війни (1914-1918)

96
 Влітку 1914 р. загострення міжімперіалістичних протиріч дійшло до фатальної межі. Світ опинився
в полум'ї Першої світової війни. Ця війна була збройним протистоянням двох воєнних блоків:
Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) і Антанти (Англія, Франція,
Росія), але поступово у її орбіту було втягнуто 38 з 59 держав світу, 3/4 населення земної кулі.
Ворогуючі сторони ставили перед собою фактично одні й ті ж цілі: ствердження власного домінування
у світі, загарбання чужих територій, встановлення контролю за ринками збуту та джерелами сировини,
послаблення хвилі народних виступів за соціальне та національне визволення, знешкодження
опозиційних політичних сил, Трагедія українського народу полягала в тому, що він всупереч власній
волі був втягнутий у війну, а його землі стали об'єктом експансії воюючих сторін. Загарбання
українських земель було невід'ємною частиною агресивних планів основних учасників ворогуючих
блоків. Якщо Австро-Угорщина претендувала на Поділля та Волинь, то Німеччина виношувала більш
масштабні плани.
Прикриваючись ідеєю «об'єднання усіх руських земель» під владою російського царя,
самодержавство планувало акцію приєднання Галичини, Буковини та Закарпаття.
З початком війни українські землі перетворилися на арену воєнних дій, а самі українці мусили
воювати за чужі інтереси і брати участь у братовбивчому протистоянні, адже в російській армії
перебувало 3,5 млн українців, у австроугорській — 250 тис.
Війна зумовила глибокий розкол національного руху, який відбувся у двох площинах: як між
українцями воюючих сторін, так і в межах Російської та Австро-Угорсь-кої імперій — на прибічників та
противників переможної війни. Відверто проавстрійські позиції зайняла утворена в серпні 1914 р. у
Львові Головна Українська Рада. На чолі цього об'єднання став К. Левицький. За ініціативи Головної
Української Ради незабаром було створено легіон Українських січових стрільців (УСС). Австрійська
імперія чинила певні перешкоди при формуванні легіону. Так, з 28 тис. бажаючих до УСС було
зараховано лише 2,5 тис. осіб.
Водночас з утворенням Головної Української Ради група емігрантів із Східної України (Д. Донцов,
В. Дорошенко, А. Жук, О. Скоропис-Йолтуховський та ін.) заснували у Відні свою організацію — Союз
визволення України (СВУ). Програмною метою СВУ було утворення самостійної Української Держави,
встановлення конституційної монархії, заснування демократичного устрою, надання рівних прав і
свобод лредставникам усіх національностей, забезпечення самостійності української церкви. СВУ вів
активну пропагандистську та агітаційну роботу, домігся, щоб українські полонені в Австрії та
Німеччині були виділені в окремі табори. Він отримував матеріальну допомогу від країн Четверного
союзу.
Оборонницьку, проросійську позицію в Наддніпрянській Україні спочатку зайняло Товариство
українських поступовців (ТУП). їхня газета «Рада» на початку війни закликала українців стати на
захист Російської держави. Очевидно, тими ж мотивами керувалася і частина УСДРП на чолі з С.
Петлюрою, яка закликала українців виконати «свій обов'язок громадян Росії». Відомі представники
українського руху Д. Дорошенко, А. Вяз-лов, А. Ніковський брали участь у роботі Комітету Пів-денно-
Західного фронту Всеросійського Союзу земств і міст, створеного з метою посилення оборонного
потенціалу Російської імперії.
На початку війни емігранти-москвофіли Західної України утворили в Києві «Карпато-русский
освободительный комитет», який закликав галичан зустрічати російську армію як визволительку.
Водночас значна частина українських соціал-демократів за участю В. Винниченка займала антивоєнні
позиції.
Затяжний характер війни, погіршення становища на фронтах, ускладнення внутрішніх проблем
призвели до посилення жорсткості режимів обох імперій, зведення нанівець легальних можливостей
політичної діяльності, придушення опозиції, численних репресивних акцій. Одне за одним у Російській
імперії закриваються демократичні українські видання «Рада», «Дзвін», «Україна», «Рідний край»,
«Літературний вісник» та ін. Не в кращому становищі опинилися й українці Австро-Угорщини.
Зменшується матеріальна підтримка діяльності СВУ, звужується сфера її діяльності, планується
перенесення штаб-квартири цієї організації з Відня до нейтральної країни. Звинувачене у русофільстві
українське населення Галичини массово потрапляє до концентраційних таборів у Талергофі,
Терезієнштадті, Гнаві та ін., де утримувалося без суду і слідства у жахливих умовах. Під час війни в
скрутному становищі опинилося населення Галичини й Буковини.
Війна принесла українським землям руйнацію господарства, гальмування поступального розвитку,
деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу.
97
68. Українська Центральна Рада - становлення національної державності
УКРАЇНСЬКА ЦЕНТРАЛЬНА РАДА (УЦР) -заснована у Києві як міська громадсько-політична
98
організація, яка під впливом революційних подій перетворилася у лідера українського національно-
визвольного руху. Після проголошення Української Народної Республіки виконувала роль вищого
законодавчого державного органу. Ідея створення українського керівного центру виникла на поч. березня
1917 у середовищі київської української інтелігенції. Протягом 3-7(16-20).3.1917 у суперечках і
консультаціях між представниками різних політичних, громадських, наукових і культурних кооперативних
осередків (Товариство українських поступовців, Українське наукове товариство, Українське технічно-
агрономічне товариство, Українське педагогічне товариство, українські соціал-демократи та ін.) було
узгоджено рішення про створення УЦР як представницького органу, об'єднуючого "українські організації
на спільних домаганнях: територіальної автономії України з державною українською мовою". 7(20).3.1917
обрані перші керівні структури Ради, її президія та керівники 9 комісій. До складу президії увійшли:
М.Грушевський - голова, його заступники - Ф.Крижанівський і Д.Дорошенко, товариші голови
Д.Антонович, писар-С.Веселовський, скарбник - В.Коваль. До повернення у Київ М.Грушевського на
переважній частині засідань, які відбувались практично щоденно, головував Ф.Крижанівський (після
відставки 9.3.1917 Д.Дорошенка на посаду заступника голови 15.3.1917 було запрошено В.Науменка).
9(22).3.1917 УЦР ухвалила першу відозву до українського народу, в якій закликала взяти активну участь
у виборах до Установчих Зборів, організовуватися в політичні та громадські товариства, домагатись від
Тимчасового уряду запровадження української мови в шкільних, судових та урядових закладах. Відозва
засвідчила, що в перші дні свого існування УЦР не мала плану широкої політичної діяльності, її дії були
обережними і поміркованими. Переломним моментом в історії УЦР стало повернення 14.3.1917 до Києва
М.Грушевського, який 15.3.1917 вперше головував на засіданні Ради. М.Грушевський сформулював
головне стратегічне завдання Центральної Ради - досягнення національно-територіальної автономії
України у складі реформованої федеративної, демократичної Російської держави. М.Грушевський провів
значну роботу з реорганізації складу УЦР, перетворення її в загальноукраїнський представницький
громадсько-політичний орган. Першим кроком у цьому напрямі стало переобрання УЦР у квітні 1917 на
Всеукраїнському національному конгресі. До нового складу УЦР обрано 118 осіб, які репрезентували
окремі українські губернії, громади Москви, Кубані, Ростова-на-Дону, політичні партії, громадські та
культурно-освітні організації. Головою Центральної Ради обрано М.Грушевського, його заступниками -
В.Винниченка і С.Єфремова. Всеукраїнський національний конгрес та другі загальні збори Ради
висловилися за кооптацію нових членів до складу УЦР (зафіксовано 23.4.1917 в "Наказі Українській
Центральній Раді"). Протягом травня-липня 1917 до УЦР включені Український генеральний
військовий комітет, Всеукраїнські ради робітничих, селянських та військових депутатів. Влітку 1917
згідно з домовленістю з Тимчасовим урядом склад УЦР розширено за рахунок представників
національних меншин, які отримали 202 місця дійсних членів УЦР та 51 кандидата, За даними мандатної
комісії VI загальних зборів (сесії) Ради її розрахунковий склад становив 798 місць, на які обрано 643 особи.
За рахунок ротації кадрів та наступного кооптування нових членів (у кін. 1917 до складу УЦР залучено
Морську Генеральну Раду, обраних від України членів Всеросійських Установчих зборів, представників
окремих рад) загальна кількість членів УЦР була значно більшою, однак і тепер вона ще не піддається
точному обчисленню. 75% мандатів в УЦР належали українцям, решта - національним меншинам.
Переважну більшість з них розділили між собою росіяни (14% усіх мандатів), євреї (близько 6%) та поляки
(2,5%), тоді як молдовани отримали 4 місця, німці й татари - по 3, білоруси, чехи, греки - по одному.
Більшість у повному складі УЦР складали представники від селянства. їм належали практично всі
мандати Всеукраїнської ради селянських та значної частини Всеукраїнської ради військових депутатів.
Другою за кількістю і найактивнішою соціальною групою УЦР була інтелігенція. Однак вона не являла
єдиної соціальної сили, ділилася на окремі табори за партійними та національними ознаками.
До складу УЦР входили представники 19 політичних партій (з них 17 називали себе соціалістичними).
Крім українських партій, представництво у Центральній Раді мали російські, єврейські, польські
політичні організації, які утворили у Раді власні фракції. З українських партій найбільші фракції мали
Українська партія соціалістів-революціонерів, Українська соціал-демократична робітнича партія та
Українська партія соціалістів-федералістів. Українські есери завдяки своєму впливу на селянство мали
найчисельніше представництво в УЦР, проте у персональному підборі кадрів поступалися УСДРП.
Українські соціал-демократи В.Винниченко, С.Петлюра, М.Порш, Д.Антонович, Б.Мартос, В.Садовський,
І.Стешенко, М.Ткаченко, Л. Чикаленко складали ядро Ради і тривалий час (до січня 1918) відігравали у Раді
провідну роль.
З розвитком діяльності Центральної Ради ускладнювалась її структура. Згідно регламенту загальні
збори мали збиратися не рідше ніж раз на місяць, проте відбулося лише дев'ять таких зборів (1 - 6-8.4.1917;
99
II -22-23.4.1917; N1-7-9.5.1917; ІУ-1-3.6.1917; V - 20.6-1.7.1917; VI - 5-9.8.1917; VII -29.10-2.11.1917;
VIII -12-17.12.1917; IX- 15-25.1.1918). Загальні збори заслуховували і затверджували звіти про діяльність
Комітету УЦР (див. Мала Рада), на їх порядок денний виносилися актуальні питання поточного моменту.
Найвагоміші рішення і документи УЦР готувалися і ухвалювалися в Комітеті УЦР, реорганізованому
29.6.1917 у Малу Раду. Постановою V сесії УЦР Мала Рада отримала право "вирішення всіх негайних
справ, що належать до компетенції Центральної Ради". Тією ж постановою її склад збільшувався з 20 до 40
членів, поновившись представниками національних меншин (у січні 1918 налічувала бл. 80 членів). Склад
Малої Ради формувався на фракційних (партійних) засадах. Кожна з політичних партій мала квоту
пропорційно до своєї чисельності у Великій Раді. Проте усталеного, затвердженого списку членів Малої
Ради не існувало. Побутувала практика заміни одних діячів іншими (заступниками). Функції
повсякденного керівництва підготовчою роботою до зборів і сесій Ради, а згодом і Малої Ради, здійснювала
Президія УЦР (вперше обрана Всеукраїнським національним конгресом у складі голови УЦР -
М.Грушевського і двох його заступників - В.Винниченка та С.Єфремова).
27.6.1917 Президію доповнено чотирма товаришами Голови (М.Шрагом, С.Веселовським,
А.Псковським, Ф.Крижанівським) та чотирма секретарями (М.Чечелем, А.Постоловським Л.Чикаленком,
Я.Левченком). 15(28).6.1917 Комітет УЦР створив Генеральний секретаріат - свій виконавчий орган
Ради, якому було доручено "завідувати справами внутрішніми, фінансовими, продовольчими, земельними,
хліборобськими, міжнаціональними та іншими в межах України і виконувати всі постанови Центральної
Ради, які цих справ торкаються" (див. Генеральний секретаріат УЦР-УНР). З проголошенням Української
Народної Республіки виконував функції її уряду, а після ухвалення IV Універсалу Генеральний секретаріат
реорганізований в Раду народних міністрів УНР. Частиною структур УЦР були чисельні комісії, які
утворювалися за рішенням Ради на постійній чи тимчасовій основі.
Тринадцятимісячний період діяльності УЦР поділяється на три неоднозначних етапи. Перший (від
створення УЦР до Всеукраїнського національного конгресу) характеризувався спонтанним
накопиченням сил, відсутністю чіткої політичної програми, спробами сформулювати головні стратегічні
гасла. Другий етап (від Всеукраїнського національного конгресу до падіння Тимчасового уряду)
засвідчив перетворення УЦР у провідну політичну силу в Україні, лідера українського національно-
визвольного руху. Діяльність Центральної Ради у цей час відбувалась в умовах демократичного
державного ладу і мала демократичний характер. Головною особливістю цього періоду була боротьба за
національно-територіальну автономію України у складі федеративної демократичної Росії. Ця боротьба
передбачала, з одного боку, мобілізацію сил українського суспільства, з іншого - складні політичні
маневри у стосунках з петроградським урядом. Мобілізація мас відбувалась шляхом проведення численних
всеукраїнських, губернських і повітових з'їздів, які розглядали питання підтримки політики УЦР, ставлення
до національно-територіальної автономії, українізації армії, освіти, державних установ. УЦР виступила
ініціатором створення губернських і повітових українських Рад. Центральна Рада широко практикувала
апеляцію до мас через різноманітні відозви, заклики, декларації. Найпоказовішим з них слід визнати 1
Універсал (10.6.1917), яким УЦР закликала український народ "творити новий лад вільної автономії
України" (див. Універсали Української Центральної Ради). Одночасно 1 Універсал став поворотним
моментом у стосунках УЦР з Тимчасовим урядом. Якщо до проголошення Універсалу УЦР послідовно
підтримувала урядовий курс та розраховувала на позитивне ставлення уряду до ідеї української автономії,
то проголошення Універсалу означало перехід в опозицію до Тимчасового уряду. Тимчасовий уряд не
наважився на розправу з Центральною Радою, а вислав до Києва повноважну делегацію у складі міністрів
І.Церетелі, О.Керенського, М. Терещенка. Переговори завершилися компромісом, який був зафіксований у
спеціальній урядовій декларації та II Універсалі Центральної Ради. УЦР зобов'язувалася надати
представникам неукраїнської революційної демократії місця у Раді, що сприяло б перетворенню її з
національного органу у територіально-національний.
У подальшому стосунки між УЦР і Тимчасовим урядом визначились відходом уряду від досягнутих у
Києві домовленостей, значним звуженням прерогатив Генерального секретаріату на території, де
поширювалась його діяльність. Видана 4(17).8.1917 Тимчасовим урядом "Тимчасова інструкція
Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду" спричинила певну політичну кризу в Центральній Раді.
Не наважившись відкинути ті невеликі легальні можливості перебрання влади в Україні, які давала
урядова "Інструкція", УЦР в підсумку втратила контроль за стихійним та інтенсивним розвитком
революційних настроїв мас. В останні місяці існування Тимчасового уряду в стосунках Центральної Ради з
ним зберігалася невизначеність. Захоплення більшовиками в кін. жовтня 1917 влади у Петрограді, падіння
Тимчасового уряду створило принципово іншу політичну ситуацію в Україні. УЦР висловилась проти
100
подій у Петрограді, вважаючи відповідальними за них уряд і більшовиків, оголосила, що "буде боротися з
усякими спробами піддержки цього повстання на Україні". 31.10.1917 сьома сесія УЦР ухвалила поширити
владу Генерального секретаріату, окрім Київської, Полтавської, Чернігівської, Волинської та Подільської
губерній, на Херсонську, Харківську, Катеринославську, Таврійську, Холмську, частково Курську і
Воронезьку. На поч. листопада 1917 влада в Україні перейшла до рук Центральної Ради. 7(20).11.1917 УЦР
III Універсалом проголосила про створення Української Народної Республіки у складі федеративної Росії.
Розпочався третій і останній етап історії Центральної Ради. В основі його лежала державотворча діяльність,
спрямована на побудову демократичних засад влади, повне унезалежнення України. УЦР ухвалила низку
законів - Конституцію УНР, запроваджено власну грошову систему, затверджено герб, гімн УНР,
українській мові надано статусу державної. Державотворча діяльність наштовхувалась на ряд перешкод,
головними серед яких з кін. 1917 стали більшовицька агресія проти України, незавершеність Першої
світової війни 1914-18, падіння авторитету влади і держави. В таких умовах Центральній Раді довелося
вести війну з більшовиками і одночасно вести мирні переговори з представниками Четверного Союзу в
Бересті, а після підписання мирного договору 27.1(9.2).1918 звернутися до німців та австрійців за
військовою допомогою (див. Берестейський мир 1918). Звільнивши з допомогою іноземних військ
територію України від більшовиків, УЦР потрапила у залежність від німецького та австрійського
військового командування. Спроби діячів Ради продовжувати ліводемократичний курс, накреслений III і IV
Універсалами, викликали невдоволення і роздратування окупаційного командування. Воно дозволило
правим консервативним силам здійснити 29.4.1918 державний переворот. "Грамотою до всього
українського народу", підписаною П.Скоропадським, УЦР була розпущена, а видані нею закони
скасовані.
Діяльність Центральної Ради в часі була нетривалою, але її історичне значення виходить далеко за
хронологічні рамки існування. Історія УЦР не належить якійсь одній політичній течії, це велике надбання
українського народу, історичне явище, з яким пов'язуються глобальні процеси консолідації української
нації, відновлення української державності, надання національній державі демократичних, парламентських
форм

69. Внутрішня та зовнішня політика Української держави у 1918 р.

УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА -офіційна назва гетьманського державного устрою (Гетьманату), який
101
існував в Україні у квітні-грудні 1918. Під час підготовленого з допомогою німецької окупаційної
адміністрації перевороту генерала П.Скоропадського було ліквідовано Українську Народну Республіку,
розігнано Українську Центральну Раду і скасовано мандати обраних демократичним шляхом на більшій
частині території УНР депутатів Українських Установчих зборів. Розпочата УЦР підготовка до виборів
припинилася, а її закон про відкриття з 12.5.1918 Установчих зборів втратив силу. Удень перевороту
26.4. П.Скоропадський оголосив себе гетьманом і запровадив "Закони про тимчасовий державний
устрій України". Гетьман самочинно взяв на себе роль законодавця, яку Центральна Рада відводила
Установчим зборам. Успіх перевороту забезпечила присутність півмільйонної німецько-австрійської
армії. Універсал ("Грамота до всього українського народу"), оголошений одночасно із законами про
тимчасовий державний устрій, містив обіцянку гетьмана видати найближчим часом закон про порядок
виборів до Українського сейму (парламенту). Це була єдина непевна згадка про парламент, яка не
визначала співвідношення влади гетьмана і сейму. Водночас 44 пункти гетьманських законів про
Тимчасовий державний устрій свідчать, що українському суспільству нав'язувалася застаріла
абсолютистська монархія. Проте назвати УД абсолютною монархією не можна з двох причин. По-
перше, гетьман та його чиновники на місцях цілком залежали від німецько-австрійської військової
адміністрації. По-друге, за стінами гетьманського палацу вирувало життя, в якому прийняті закони не
діяли. У нелегальних, часом напівлегальних умовах відбувалися з'їзди і конференції політичних партій.
Нагромаджений у суспільстві революційний потенціал відновлювався в міру того, як розгорталася
підпільно-партизанська боротьба з окупаційними військами. Австро-німецькі війська досить швидко
відчули себе в українських містах і селах небезпечніше, ніж на фронті. П.Скоропадський оголосив про
скасування усіх законів Тимчасового уряду і Центральної Ради - одночасно пообіцяв вжити заходів до
викупу земель великих власників за справжньою вартістю з метою наділення ділянками малоземельних
хліборобів. На практиці, однак, відбулася реставрація поміщицького землеволодіння. З допомогою
окупаційної армії у селян відбирали землю і майно, передане їм земельними комітетами. Поміщики
одержали право викликати для охорони маєтків військові команди. У липні 1918 прийнято закон "Про
засоби боротьби з розрухою сільського господарства". Губернським земельним комісіям надавалося
право видавати обов'язкові постанови про примусове використання живого і мертвого реманенту
власників, котрі "не вповні використовують його у власних господарствах". Отже, селянські
господарства фактично віддавалися у розпорядження поміщиків. Організатори страйків на польових
роботах підлягали тюремному ув'язненню. У травні 1918 в Києві відбувся з'їзд представників
промисловців, фінансистів і поміщиків, який утворив представницький орган - Раду промисловості,
торгівлі, фінансів і сільського господарства (Протофіс). Під його тиском гетьманський уряд перейшов у
наступ на робітничий клас з метою знищити поступки, завойовані в революційну добу. Німеччина і
Австро-Угорщина уклали з Українською Державою угоди на поставку великої кількості продовольства.
Але селяни не бажали віддавати поміщикам землю, а державі - свою продукцію. В Україні розгорнулася
справжня війна селян з окупантами і гетьманською адміністрацією. Політичні партії, яким не було
місця у будованій Гетьманом державі, прагнули надати стихійній боротьбі тривку організаційну основу.
Найбільш активну участь у ній брали більшовики, російські та українські ліві есери. У липні-серпні
відбувся загальний страйк залізничників. Страйкували 200 тис. осіб. Провал соціально-економічної
політики гетьманського уряду пояснювався як антидемократичною основою режиму, так і цілковитою
залежністю П.Скоропадського від кайзерівської воєнної адміністрації. Однак у галузі національно-
культурної політики гетьман досяг певних здобутків. Як нащадок козацького роду, П.Скоропадський
вважав відродження національних традицій державною необхідністю. Він виявив велику
наполегливість у спробах за короткий строк українізувати державний апарат, який складався переважно
з колишніх царських чиновників-українофобів. Було прийнято закон про обов'язкове вивчення
української мови та літератури, а також історії та географії України в середній школі, створено до
півтори сотні українських гімназій. Почалося заснування українських університетів. При
російськомовних університетах відкривався комплекс українознавчих кафедр мови, літератури, історії,
права. У листопаді 1918 гетьман оголосив про утворення Української академії наук і призначив своїм
наказом перших 12 академіків. Були організовані Національна бібліотека України, Національний архів
України, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Український національний
театр. Можливості проведення УД зовнішньої політики обмежувалися об'єктивними причинами:
світовою війною і цілковитою залежністю України від Німеччини та її союзників. Антанта із зрозумілих
причин ставилась до України вкрай вороже. Тим не менше, П.Скоропадський проводив активну
зовнішню політику. Зокрема, чинив тиск на Румунію, яка анексувала Бессарабію і Підляшшя,
102
старовинні українські землі, окуповані Німеччиною та Австро-Угорщиною. Восени 1918 послано
дипломатичні місії до Фінляндії, Швейцарії і скандинавських країн. Влітку 1918 становище УД
погіршилося. Утворився Український національний союз-антигетьманський блок політичних партій,
який заявив, що виступатиме за встановлення в Україні законної влади, відповідальної перед
парламентом, обраним на демократичних засадах. Поразка Німеччини у світовій війні остаточно
підірвала позиції гетьмана. У ніч на 14.11.1918 у Києві відбулося таємне засідання Національного
союзу, на якому постав верховний орган відновленої УНР - Директорія. За місяць Директорія УНР
встановила контроль над усією Україною. В ніч на 14.12 у Києві підняли повстання партійні бойові
дружини. Гетьман зрікся влади і незабаром виїхав до Німеччини. УД перестала існувати

70. Відродження та занепад УНР у період правління Директорії

103
 ДИРЕКТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ - найвищий орган державної влади
Української Народної Республіки, створений в листопаді 1918. Наприкінці квітня, розпустивши
Українську Центральну Раду та проголосивши Українську Державу, до влади прийшов обраний
29.4.1918 на з'їзді Земельних Власників (н. назва -Хліборобський Конгрес) гетьманом України
П.Скоропадський. Незабаром проти дій гетьманської адміністрації розгорнувся опозиційний рух
політичних партій просоціалістичної орієнтації, які в травні 1918 утворили Український Національний
Державний Союз (згодом -Український Національний Союз). 13.11. 1918 у Києві відбулося таємне
засідання Українського Національного Союзу, на якому розглядалося питання про повстання проти П.
Скоропадського. Учасники зборів, в яких брали участь представники українських політичних партій,
Селянської Спілки. профспілки залізничників та командування Січових Стрільців, ухвалили
розроблений Повстанчим оперативним штабом план збройного виступу. Присутні відхилили ідею
негайного відновлення Української Народної Республіки і вирішили визначити форму державного
правління після усунення від влади гетьмана. Для керівництва антигетьманським повстанням було
створено тимчасовий верховний орган - Директорію УНР. До складу Директорії увійшли В.
Винниченко (УСДРП) - голова, члени - С. Петлюра (УСДРП), О. Андрієвський (УПСС), Ф. Швець
(Селянська Спілка) і А. Макаренко (безпартійний, віц профспілки залізничників). Обраний заочно С.
Петлюра був.затверджений Головним Отаманом Армії УНР. Приступивши до виконання своїх
обов'язків. Директорія створила тимчасовий уряд - Раду завідуючих державними справами та
Військовий Революційний Комітет (М. Авдієнко, В.Чехівський, А.Пісоцький, З.Висоцький, М.Галаган,
Н.Загородній і М. Марченко). Протигетьманське повстання було прискорене проголошенням П.
Скоропадським 14.11.1918 федеративної спілки з майбутньою небільшовицькою Росією. 15. 11. 1918
члени Директорії виїхали у Білу Церкву, місце розташування своєї основної військової сили - Січових
Стрільців.*Днем раніше туди прибув С. Петлюра. 16. 11. 1918 відділи Січових Стрільців зайняли Білу
Церкву та Фастів і виступили в напрямку Києва. 18.11. 1918 відбувся Мотовилівський бій 1918, в якому
гетьманські формування були розбиті. 20 - 21.11. республіканські війська, підійшовши до Києва,
розпочали його облогу. На бік Директорії масово переходили гетьманські частини, дислоковані в різних
районах України, та приєднувались численні повстанські загони на чолі з отаманами Зеленим, М.
Григор'євим, Ангелом та ін. Загальна чисельність військових з'єднань, які підпорядковувались наказам
Директорії, в грудні 1918 становила більше 100 тис. чол. (за деякими даними - бл. 300 тис. чол.).
Наприкінці листопада - поч. грудня 1918 Армія Української Народної Республіки контролювала майже
всю територію України. Після укладення Директорією угоди про нейтралітет з командуванням
німецьких військ в Україні 12.12. 1918 частини Армії УНР розпочали загальний штурм Києва. В
результаті дводенних запеклих боїв з противником відділи Січових Стрільців і Дніпровська дивізія
здобули місто. 14. 12. 1918 гетьман України П. Скоропадський зрікся влади, передав управління
країною Раді *26.12.1918 було проголошено відновлення УНР і призначено перший уряд на чолі з В.
Чехівським -Раду Народних міністрів УНР. За дорученням Директорії уряд скасував гетьманське
законодавство і відновив дію законів УНР, ухвалив нові законодавчі акти - про передачу поміщицької
землі селянам без викупу; закон про автокефалію Української Православної Церкви (1.1.1919), закон
про скликання Трудового Конгресу України (5.1.1919) та ін. Після проголошення 22.1.1919 на
Софіївському майдані у Києві Акту Злуки Західноукраїнської Народної Республіки і УНР до складу
Директорії УНР увійшов Є.Петрушевич. Сесія Трудового Конгресу, який виконував роль
предпарламенту об'єднаної України, враховуючи загострення воєнно-політичної ситуації в державі,
тимчасово передала всю законодавчу, виконавчу і судову владу Директорії УНР. Голові Директорії
доручили здійснювати функції глави держави.*З поч. 1919 Директорія вимушена була діяти в
надзвичайно складних внутрішніх і зовнішніх умовах. Молода українська держава знаходилась в кільці
ворожих сил, найнебезпечнішими серед яких були більшовики, денікінці та війська Антанти. Ще
наприкінці листопада - на поч. грудня 1919 радянська Росія без оголошення війни розпочала воєнну
агресію проти України (див. українсько-більшовицька війна 1917-21).16.1.1919 після тривалих
безплідних намагань прокомуністично настроєних діячів УНР (В.Виниченко, В. Чехівський, М.
Шаповал та ін.) дипломатичними засобами порозумітися з Москвою, Директорія УНР оголосила війну
РСФРР. Незважаючи на героїчну боротьбу республіканських військ проти частин Червоної армії у
Лівобережній Україні, 5-62.1919 більшовики захопили Київ. Директорія УНР і уряд. залишивши
столицю, були змушені змінювати місце перебування в залежності від воєнної ситуації.*Прагнучи
ліквідувати хоча б один з фронтів, більшість членів Директорії виступила за переговори з
командуванням військ Антанти, які в цей період займали майже всю територію півдня України. Не
104
погоджуючись з цим рішенням, 11.2.1919 (за іншими даними - 10.2. 1919) В.Винниченко вийшов зі
складу Директорії. Головою став С.Петлюра. 13.2.1919 у Вінниці був створений новий уряд на чолі з
С.Остапенком. Однак, незважаючи на поступки Директорії на переговорах з представниками
французького командування в Одесі і Бірзулі, досягти компромісу з Антантою щодо умов надання
Армії УНР матеріально-технічної допомоги не вдалося.*Після евакуації в квітні військ Антанти з
території України Директорія у Рівному створила уряд під проводом Б. Мартоса. 4.5.1919 зі складу
Директорії вийшов О.Андрієвський, який підтримав спробу державного перевороту, очоленого
отаманом В. Оскілком. В червні 1919 під натиском більшовицьких військ Директорія була змушена
переїхати до Кам'янця-Подільського. До її складу входили С.Петлюра, А. Макаренко, Ф.Швець і С.
Петрушевич. Останній займався справами тільки Галичини. 27.08.1919 Директорією було проведено
нову реорганізацію уряду. Його очолив Іс.Мазепа.*На протязі літа-осені 1919 Директорія робила спроби
стабілізувати воєнно-політичну ситуацію в Україні. Проте відкрита агресія кількох іноземних держав та
неприхильне ставлення деяких лідерів Антанти до незалежності УНР на Паризькій мирній
конференції .1919-20 звели нанівець ці намагання. 15.11.1919 (за іншими даними - 14.11.1919) на
спільній нараді членів Директорії та уряду УНР було прийнято рішення про скасування повноважень
Ф.Швеця і А.Макаренка, які виїжджали для проведення роботи за кордон. У постанові наради
визначалося, що на час їх відсутності "керування справами Республіки покладається на Голову
Директорії пана Головного Отамана Симона Петлюру, який іменем Директорії затверджує всі закони і
постанови, ухвалені Радою Народніх Міністрів". Правовий статус існування Директорії як найвищої
влади в УНР у складі однієї особи регулював закон "Про тимчасове верховне управління та порядок
законодавства в Українській Народній Республіці", ухвалений урядом 12.11.1920. На основі цього
закону Директорія УНР в особі Голови Директорії мала затверджувати ухвалені Державною Народною
Радою закони; затверджувати прийняті Радою Народних Міністрів призначення та звільнення; ухвалені
Державною Народною Радою умови з іноземними державами та ін. Закон передбачав, що при
неможливості виконання Головою Директорії своїх обов'язків, влада передавалася заступникові Голови
Державної Народної Ради, а до її скликання - Колегії (мала складатися з трьох членів: голови Ради
Народних Міністрів, порядкуючого у Найвищому суді УНР і представника всіх політичних партій). До
початку роботи Колегії Голову Директорії заступав у випадку необхіцності Голова Ради Народних
Міністрів. Наприкінці 1920 Директорія УНР втратила контроль над територією України і С. Петлюра
був змушений емігрувати. Після загибелі 25.05.1926 С. Петлюри у Парижі верховну владу в УНР
перейняв тодішній голова уряду УНР за кордоном Лівицький.

71. Утворення ЗУНР. Українсько-польська війна 1918-1919 рр.

105
Наприкінці жовтня 1918 року Австро-Угорщина капітулювала в Першій світовій війні. 19 жовтня 1918
року у Львові на зборах українських депутатів австрійського парламенту, українських депутатів
Галицького й Буковинського сеймів, представників українських політичних партій, духовенства та
студентства була утворена Українська національна рада (УНР), яка наступного дня заявила про
необхідність створення на західноукраїнських землях Української держави. 13 листопада 1918 року
проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). її президентом став голова Української
національної ради Є. Петрушевич, головою Державного секретаріату (уряду) — К. Левицький. На
момент проголошення територія ЗУНР охоплювала 70 тис. кв. км, населення країни становило 6 млн.
осіб.Формуючи державний механізм, керівництво ЗУНР виявило неабияку толерантність до
національних меншин. Поляки, євреї, австрійці могли й далі обіймати свої посади, якщо погодилися б
присягнути на вірність УкраїніУкраїнські державотворці обіцяли: забезпечити демократичні права
всім громадянам; провести аграрну реформу в інтересах селян; запровадити 8-годинний робочий день і
охорону праці.Конфісковані в поміщиків надлишки землі надходили до державного земельного фонду й
. мали розподілятися серед селян за викуп чи без нього. За згодою з країнами Антанти Північну
Буковину захопила Румунія, а Закарпаття спочатку загарбала Угорщина, а в січні-квітні 1919 року-
Чехословаччина. Тепер до складу Західноукраїнської Народної Республіки входила тільки територія
СхідноїГаличини з населенням 4 млн. осіб. Проте й цю державу сусідні країни не визнавали, оскільки
Польща вважала Східну Галичину своєю землею.Протягом листопада - грудня 1918 року польські
війська захопили 10 повітів із 59. 22 листопада 1918 року українці покинули Львів, державні структури
переїхали спочатку до Тернополя, а на початку січня 1919 року — до Станіслава.
УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКА ВІЙНА 1918-19 Внаслідок Листопадового повстання 1918 влада у Львові, а
згодом і в усій Галичині перейшла до Української Національної Ради ЗУНР ЗО-УНР 1918-19. У
відповідь на це 1.11.1918 проти української влади у Львові виступили польські підпільні збройні загони,
очолювані капітаном Ч.Мончинським. Збройні заколоти проти законної влади польські боївки підняли і
в Ін. західноукраїнських містах, зокрема Самборі, Дрогобичі, Перемишлі, які, однак, були швидко
ліквідовані українськими частинами. Варшавський уряд вислав із Кракова на допомогу повсталим у
Львові польським підрозділам додаткові значні військові частини під командуванням майора
Ю.Стахевича. Активна військова підтримка польських заколотників у Львові варшавським урядом
спричинила початок українсько-польської війни 1918-19. Спочатку Великою стратегічною невдачею
українського командування стала втрата Перемишля (11.11.1918), через який польське командування
згодом здійснювало постачання польських військ озброєнням, боєприпасами, продовольством. У серед,
листопада 1918 до польських заколотників у Львові з Кракова пробилися відділи під командуванням
підполковника Токаржевського та ген. Б.Роя, що дало можливість полякам 21.11.1938 встановити
контроль над містом, а також ін. адміністративними центрами Східної Галичини. Українські частини
були змушені відступити на лінію Підбірці-Лисиничі-Винники-Чижки. Поступово воєнні дії набули
масштабного характеру і перенеслись на ін. місцевості Галичини і Волині.У першій пол. грудня 1918
утворився українсько-польський фронт. Галицька армія у грудні 1918- січні 1919 вела виснажливі бої
переважно за Львів. Протягом цього періоду Галицька армія здійснила дві безуспішні спроби
звільнення міста. Українська сторона погодилась на укладення перемир'я. але воєнні дії на українсько-
польському фронті відновилися.
Польське командування, посиливши фронтові частини на сході за рахунок вояків армії ген. Ю.Галлера
15.5.1919 розпочало наступ на всьому фронті. Підтиском переважаючих сил противника Галицька армія
змушена була відходити на схід. Частина українських військ, втративши зв'язок з головними силами,
відступила у Закарпаття, де була інтернована чехословацькою владою. Після реорганізації і
перегрупування частин Галицька армія під командуванням ген. О.Грекова 7.6.1919 розпочала
наступальну операцію у напрямку Чортків-Львів .Українським військам вдалося потіснити польську
армію. Під час Чортківської операції галицькі частини відчували постійну нестачу в зброї, боєприпасах
та військовому спорядженні. 28.6.1919 польська армія перейшла в контрнаступ на фронті від Бродів до
Коломиї. Виснажені двадцятиденними наступальними боями, українські війська змушені відступити, і
16-17.7.1919 частини ГА перейшли Збруч. Західноукраїнські землі були окуповані Польщею, на них
створена Польська адміністрація. Партизанський рух проти окупаційної адміністрації продовжувався
ще тривалий час. Рішенням Найвищої Ради Паризької мирної конференції від 21.11.1919 затверджено
статут для Східної Галичини, за яким Польщі передано мандат Ліги Націй на управління нею протягом
25 років з обов'язковим забезпеченням галицьким землям автономного статусу. 14.3.1923 Рада послів
держав Антанти прийняла остаточне рішення про приєднання Сх.Галичини і Зх.Волині до Польщі.
106
72. Соборницький процес в Україні у період національної революції 1917 – 1920 рр.
107
Починаючи від лютого 1917 p., коли під впливом демократично-революційних процесів значний
розвиток одержали національно-визвольний рух і боротьба за відродження української державності.

Це був тривалий і багато в чому трагічний період державно-правової історії України. Внаслідок низки
причин у 1917—1920 pp. не вдалося втілити в життя ідею відродження державності. Утворену у 1917р.
Українську Народну Республіку також не вдалося відстояти: дуже міцними виявилися протиборствуючі
їй зовнішні сили, а також не було єдності у боротьбі за національне відродження безпосередньо в
Україні. Центральна Рада, Гетьманщина, ЗУНР, Директорія являли собою важливі сходинки у створенні
незалежної України. Але в результаті боротьби різних політичних сил на більшій частині України
встановилася більшовицька радянська влада з її у кінцевому рахунку тоталітарним режимом. Зазначена
українська територія увійшла до складу Союзу РСР, а західна частина України опинилася під владою
Польщі, Чехословаччини та Румунії.

Історія боротьби за державне відродження України свідчить, що успіх міг бути досягнутий у важкий
період 1917—1920 pp. тільки за умов згуртованості народу, його солідарності. На жаль, цього не
трапилося.

Протистояння соціальних, національних та політичних прошарків, груп та партій, які так чи інакше
виступали за державне відродження України на тому чи іншому етапі боротьби, набувало гострих форм,
що гальмувало будівництво української державності і у кінцевому підсумку призвело до кризи.

Лише опора на власні сили могла призвести до перемоги, а вона досягалася перш за все забезпеченням
згоди а Україні. Зрозуміло, сподіватися про ідеальну, загальну згоду в умовах громадянської війни та
іноземної інтервенції було б утопією, але демократам, прибічникам державного відродження України
для досягнення згоди слід було б прикладати більше зусиль, перш за все у сфері соціально-економічної
політики. Деяким лідерам партій слід було б менше думати про задоволення власних амбіцій. Іншим
чинником, який породив зазначені труднощі, була переоцінка іноземних сил як опори в боротьбі за
незалежність України. Усі іноземні сили, які залучались до справи збереження самостійності України, в
кінцевому підсумку переслідували власні інтереси, нерідко протилежні інтересам народу України.

Підсумовуючи уроки української національної революції, слід виділити основні причини поразки
української національно-демократичної революції 1917-1921 рр.:

1)Низький рівень національної свідомості українців і, як наслідок, слабка соціальна база визвольного
руху. Інтелігенція, яка очолила національну революцію, була мало чисельною. А селяни, на підтримку
яких розраховувала інтелігенція, були політично несвідомими, неосвіченими. Робітники в більшості
своїй не підтримали ідею незалежності України.

2)Відсутність єдності в діях українських національних сил, які не пішли на компроміс в ім’я
загальнонаціональних інтересів.

3) Несприятлива міжнародна ситуація. Боротьбу проти українського визвольного Рузу вели набагато
сильніші зовнішні вороги: в Наддніпрянській Україні – радянська Росія, білогвардійці, війська Антанти;
в Західній Україні – Польща, яку підтримувала Антанта.

Українська революція не досягла своєї основної мети – об’єднання всіх етнічних українських земель в
єдиній державі.

Однак, історичне значення української національно-демократичної революції 1917-1921 рр. досить в

тому, що:

- у ході революції український народ створив власну державу і декілька років підтримував її існування;

- героїчна боротьба українського народу стала прикладом і дала досвід наступним поколінням
українців. Без цієї боротьби було б неможливим проголошення державної незалежності в 1991 р.
108
Варто відзначити також історичні уроки української революції:

– необхідність опору на власний народ, а не на іноземну допомогу;

– оперативне розв’язання невідкладних соціально-економічних завдань, турбота про забезпечення

добробуту народу, що забезпечує підтримку революції;

– створення власної регулярної армії для захисту національної держави і розбудову владних структур не
лише в центрі, а й на місцях;

– чіткість програмних завдань розбудови національної держави;

– наступальність агітаційно-пропагандистської роботи в масах;

– забезпечення єдності в керівництві і в суспільстві загалом;

– турбота про забезпечення зовнішньополітичних та зовнішньоекономічних інтересів держави.

73. Історичне значення, причини поразки та уроки української революції 1917-1920 рр.
Юридичне оформлення радянської державності на теренах України відбулося 10 березня 1919 р., коли
III Всеукраїнський з'їзд рад у Харкові прийняв першу Конституцію Української Соціалістичної
109
радянської Республіки, розроблену на основі конституційної моделі більшовицької Росії. Цей документ
закріпив радянський лад в Україні, перемогу „диктатури пролетаріату". Центральним завданням цієї
диктатури Основний Закон УРСР ставив перехід від всевластя буржуазії до влади робітничого класу
( до соціалізму). У другій половині 1919 р. у зв'язку із захопленням України військами Денікіна, УРСР
тимчасово припинила своє існування.Наприкінці 1919 року Червона Армія розгромила білогвардійські
війська Денікіна, звільнивши від них територію України. Створений 11 грудня в Москві надзвичайний
орган влади - Всеукраїнський революційний комітет, в міру звільнення української території, призначав
ревкоми в губерніях, повітах і містах. На початку 1920 р. радянську владу на Україні було відновлено.
Основні причини поразки української національно-демократичної революції 1917-1920 рр.:
*низький рівень національної свідомості українців і, як наслідок,слабка соціальна база визвольного
руху*очолила національну революцію українська інтелігенція, яка
розраховувала на підтримку селян. Інтелігенція була малочисельною, а селяни політично
несвідомими, неосвіченими, неорганізованими,розпорошеними і піддались на лозунги
більшовиків;*робітники, підприємці, поміщики в більшості своїй не підтримали ідею незалежності
України;*відсутність єдності в діях українських національних сил, які не пішли на компроміс в ім'я
загальнонаціональних інтересів. Центральну Раду шляхом перевороту ліквідував гетьман
П.Скоропадський, гетьманський режим впав під тиском Директорії УНР, українські комуністи
визнавали лише радянську владу, не було єдності між УНР та ЗУНР;*несприятлива міжнародна
ситуація. Боротьбу проти українського визвольного руху вели набагато сильніші зовнішні
вороги.
Проте українська національно -демократична революція 1917-1920 рр. має велике історичне
значення:*у ході революції український народ створив власну державу і декілька років підтримував її
існування;*героїчна боротьба українського народу 1917-1920 рр. стала
прикладом і дала досвід наступним поколінням українців. Без цієї боротьби було б
неможливим проголошення державної незалежності в1991 р.Варто відзначити також історичні уроки
української революції: необхідність опору на власний народ, а не на іноземну допомогу:*оперативне
розв'язання невідкладних соціально-економічних завдань, турбота про забезпечення добробуту
народу, що забезпечує підтримку революції;*створення власної регулярної армії для захисту
національної держави і розбудову владних структур не лише в центрі, а й на місцях;*чіткість
програмних завдань розбудови національної держави;*наступальність агітаційно-пропагандистської
роботи в масах;*забезпечення єдності в керівництві і в суспільстві загалом;*турбота про
забезпечення зовнішньополітичних та зовнішньоекономічних інтересів держави.

74. Економічна політика більшовиків в Радянські Україні в 20-ті роки XX ст.

Після закінчення громадянської війни основна частина українських земель входила до складу
Української СРР, де сформувалась і зміцнилась радянська форма державності. Спричинені війною та
110
політикою "воєнного комунізму" економічна розруха та політична нестабільність посилювалася
трагедією голоду 1921-1923 рр. Виникла нагальна необхідність рішучих дій. Запроваджена більшовиками
у 1921 р. нова економічна політика замінила продрозверстку продподатком, створила умови для
формування ринку, кооперування трудящих, посилила стимули до праці та ділової активності- Саме на
базі непу в середині 20-х рр. народне господарство республіки перевищило показники дореволюційного
рівня. У цей час активні теоретичні пошуки моделі існування радянських республік в умовах ворожого
оточення 30 грудня 1922 р. перейшли у практичну площину - утворився Союз РСР. Намагаючись вписатись
у графік світового розвитку, сталінське керівництво у другій половині 20-х рр. взяло курс на форсовану
модернізацію економіки, що викристалізувався у формулу "великого стрибка". Стержнем нового курсу
була індустріалізація, тобто кількісне і якісне зростання промислового потенціалу. Тягар матеріального
забезпечення кардинальних перетворень в індустрії ліг на плечі селянства. В результаті за здійснений
індустріальний стрибок було заплачено дорогою ціною: жертвами насильницького розкуркулення і
голодомору 1932-1933 рр., втратою селянином відчуття хазяїна, тривалими деградацією і дезорганізацією
аграрного сектора.Суть непу Ленін вбачав у зміцненні союзу робітників і селян, оскільки тільки в
результаті такої консолідації можна було вирішити проблеми економічної модернізації країни.З переходом
до непу почала відроджуватись кооперація, в якій більшовики вбачали оптимальну форму залучення
селянства до соціалістичного будівництва, важливий елемент змички міста та села.Неп зумовив суттєві
зміни і в промисловості. Контролюючи важку промисловість, Радянська держава передала в оренду
організаціям (кооперативам, артілям та ін.), а також приватним особам дрібні підприємства. Варто
підкреслити, що період непу не був часом гармонійного безкризового розвитку.Наприкінці 20-х років
керівництво ВКП(б) взяло курс на «побудову соціалізму в окремо взятій країні», стало на шлях
якнайшвидшого перетворення СРСР на сучасне мілітаризоване індустріальне суспільство. XV з'їзд ВКП(б)
(грудень 1927 р.) ухвалив генеральну лінію на прискорення індустріалізації народного господарства.З 1929
р. партійне керівництво відмовилося від нової економічної політики та під іншими гаслами перейшло до
політики комуністичного штурму, яку воно провадило в 1918-1921 рр.На думку центральної влади, УРСР
була одним із головних плацдармів, де на основі наявних виробничих сил мав здійснюватися процес
індустріалізації СРСР. Особливо великого значення надавалося металургійно-видобувній базі, що
зосереджувалася в УРСР.У травні 1929 р. XI з'їзд Рад затвердив п'ятирічний план розвитку народного
господарства УРСР на 1928-1933 рр., за яким передбачався щорічний приріст промислової продукції на
20-22%; будівництво 400 підприємств (з числа 1 500 в СРСР). Серед них такі промислові гіганти, як
«Дніпрогес», «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», «Дніпроалюмінійбуд», «Краммашбуд», ХТЗ
та реконструкція низки підприємств.При цьому господарство УРСР було повністю підпорядковано
центральним органам влади, замість ринкових відносин створювалася централізована планова економіка.
Заборонялася приватна торгівля, вона була одержавлена. Промисловості УРСР було нав'язано надвисокі
темпи індустріалізації, які призвели до безладдя, марнотратства, частих аварій. Але цьому знаходили інші
пояснення: «саботаж», «економічне шпигунство», «диверсії ворогів народу», і, як наслідок, —
репресії.Грандіозні плани першої п'ятирічки виконано не було: середньорічний приріст промислової
продукції не перевищував 10%, фактичний видобуток вугілля у Донбасі становив лише 4,5 млн. т замість
планових 5,3 млн,.На початок 1933 р. країну було поставлено на межу економічної катастрофи. Тому з 1933
р. політика «надІндустріалІзації», стрибкоподібного нарощування темпів розвитку промисловості
припинилася.На другу п'ятирічку (1933-1937 рр.) були заплановані помірковані темпи зростання
промислового виробництва (13-14%). Але УРСР цього разу отримала непропорційно малі
капіталовкладення. Завдання другої п'ятирічки також виконано не було, але знову це лишилося «таємницею
Кремля».Індустріалізація відбувалася в умовах масового народного піднесення. Одурманені та ошукані
сталінською пропагандою трудящі маси справді виявляли приклади трудового героїзму: розгорнулися
соціалістичне змагання, рух ударників, стаханівський рух, рухи новаторів, багатоверстатників. Життєвий
рівень трудящих постійно падав, а партійно-державна номенклатура для забезпечення матеріального
добробуту продовжувала створювати систему спеціальних закритих магазинів-розподільників, пайкового
забезпечення.Низьким залишався і рівень освіти та кваліфікації робітничих та інженерних кадрів.
протягом 1922-1938 рр, кількість підприємств важкої промисловості зросла в 11 разів; у Донбасі було
побудовано 100 нових шахт; налагодили випуск продукції тракторний і турбогенераторний заводи у
Харкові, металургійні комбінати в Запоріжжі, Кривому Розі, Маріуполі; частка важкої промисловості у
валовій продукції зросла до 92%; удвічі зросла чисельність робітників. Водночас політика індустріалізації
мала негативні наслідки:*підрив розвитку сільського господарства, легкої та харчової галузей
промисловості*нераціональне й нерівномірне розміщення продуктивних сил*посилена централізація
111
управління промисловістю*ігнорування економічних механізмів регулювання*загальне одержавлення
засобів виробництва*урбанізація, що призвела до ускладнення житлової та продовольчої
проблем*зниження життєвого рівня населення*посилення політики репресій проти інженерно-технічних
працівників.Отже, внаслідок проведення політики індустріалізації УРСР перетворювалася на індустріально-
аграрну республіку.

75. Західноукраїнські землі в 1919-1939 рр. — політичне становище та національні рухи

Особливо важким було політичне і соціально — економічне становище українських земель, які
опинились в 20-х— 30-х роках у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини Найбільша кількість
112
українців (5 млн. осіб) проживала на території загарбаній Польщею: Східна Галичина, Західна
Волинь, Полісся, Холмщина та Підляшшя. Більшість українських шкіл було переведено на двомовне
навчання (фактично польськомовне). В Львівському університеті було закрито українські кафедри.
Відбувалася колонізація українських земель польськими осадниками. Вони займали посади дрібних
чиновників, поліцаїв, поштових і залізничних працівників тощо.Необхідно врахувати і те, що в
економічному відношенні західноукраїнські землі були аграрними колоніями Польщі, які постачали
сировину і дешева робочу силу.Польські владні структури посилили гоніння на православну церкву,
яка на Волині, Поліссі і Холмщині була основною опорою української національної самобутності. У
пошуках кращої долі тисячі українців емігрували за кордон. Інші - ставали на шлях боротьби
проти польських порядків за своє соціальне і національне визволення. Точкою відліку такої боротьби
можна вважати 20-тисячний мітинг на початку 20-х років у Львові біля собору Св. Юра, на якому
усі присутні проголосили клятву, зачитану визначним діячем галицького національно-визвольного
руху Ю. Романчуком. Певний опір колонізаторській політиці властей чинили кооперативні
організації, культурно-просвітницькі товариства „Просвіта", „Рідна школа", молодіжні об'єднання
„Сокіл", „Пласт" та інші організації і політичні партії.Найчисельнішим І найвпливовішим серед них
було Національно-демократичне об'єднання (УНДО) під проводом Д. Левицького, В. Мудрого, С.
Барана та ін. Провідними ідеями УНДО були: право на національне самовизначення, соціальна
справедливість і демократія, проведення аграрних реформ.Ліве крило в боротьбі трудящих краю
представляла Комуністична партія Західної України (КПЗУ), яка діяла в підпіллі, спираючись на
легальну організацію - робітничо-селянське соціалістичне об'єднання (сельроб). Фінансувалися
різноманітні культурно-лросвітницькі і економічні організації — Сельроб, приватні українські
школи, кооперативні спілки та видавництва, журнали „Культура", „ „Світло", національний
етнографічний музей у Львові, Наукове товариство ім.. Т. Шевченка.
У 30-х роках зростає вплив націоналістичних угрупувань, зокрема такого ідейно-політичного
руху, як Організація Українських Націоналістів (ОУН), яка була утворена в 1929 р. у Відні (очолив
Є.Коновалець). Бандера Степан (1909-1959 рр.) - один з лідерів українського національно-
визвольного руху. У вересні 1939 р., з початком війни і розвалом Речі Посполитої, С. Бандера був
визволений з тюрми і створює в ОУН. Опозицію до діяльності Проводу українських націоналістів,
який очолював після смерті Коновальця (1938 р.) А. Мельник. У відповідь на активізацію боротьби
українського народу уряд Польщі проводив кампанії пацифікації („умиротворення") з допомогою
поліції і військ. Вони громили осередки українських партій і громад, читальні, конфісковували їх
майно, фізично карали тих, хто протестував. В 1934 р. було засновано концтабір у Березі Картузькій,
де в жорстоких умовах втримували близько 2 тис. політв'язнів, в основному українців. За ґратами
опинилося майже все керівне ядро крайової екзекутиви ОУН. Духовний лідер галицьких українців
митрополит Шептицький в окремому пастирському посланні засудив терористичну діяльність, яка
„накликає на суспільство зайві репресії".Ще більш нестерпним був режим, встановлений Румунією
на захоплених у 1918-1919 рр. українських землях (Північна Буковина, Хотинський, Аккерманський
та Ізмаїльський повіти, Бессарабія - 790 тис. українців). Ці українські землі були найбільш відсталі в
економічному відношенні, а урядові заходи спрямовувались перш за все на румунізацію суспільно-
політичного, релігійного життя. Було закрито всі українські школи, а в Чернівецькому університеті
- українські кафедри. Українців Буковини навіть відмовилися визнавати окремою нацією, їх називали
„громадянами румунського походження, які забули рідну мову".Наприкінці 30-х років посилюються
антиукраїнські репресії, розпускаються українські товариства і організації, заборонена українська
преса. Зовсім було стерто сліди колишньої автономії Буковини, яку стали розглядати лише як
румунську провінцію. У1939 р„ з приходом до влади військової хунти в Румунії, розпочався на
Буковині період жорстокого, тоталітарного правління.На відміну від Румунії і Польщі становище
українського населення, яке знаходилося під владою Чехословаччини, було значно кращим.
Закарпатці (русини) значно відставали у політичному, соціально-економічному і культурному
відношенні. Після приєднання до Чехословаччини (1918 р.) їхнє становище дещо
поліпшилось:*селяни одержали додаткові земельні наділи *різко зросла кількість шкіл та культурних
товариств, в яких звучала українська мова *відновили свою діяльність товариства „Просвіта", ім.
Духновича, українські хори.Проте в економічному відношенні Закарпаття було відсталим, аграрно-
сировинним придатком чеських земель.
У 1938 р. після Мюнхенської угоди Чехословаччина була розчленована Гітлером і на території
Закарпаття виникла так звана Карпатська держава із своїм автономним урядом, А. Бродій, а з 26
113
жовтня 1938 р. — відомий політичний діяч А. Волошин. Але в березні 1939 р. Угорщина за згодою
Гітлера розпочала загарбання Закарпаття. 15 березня 1939 р. у Хусті сейм проголосив Карпатську
Україну незалежною державою, президентом обрано А.Волошина.

76. Національна політика більшовиків в Україні в 20-х роках ХХ ст

Незважаючи на те, що частина талановитих письменників і поетів після поразки української революції
114
залишила країну (В. Винниченко, М. Вороний, О. Олесь ), молоде покоління літераторів заявило про
себе на повний голос. Політика українізації 20-х років викликала духовний ренесанс, розмаїття
літературних організацій і об’єднань.
Найвідомішими об’єднаннями цього часу були: "Плуг" - спілка селянських письменників (П. Панч, А.
Головко), "Гарт" - спілка пролетарських письменників (В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, В. Сосюра),
ВАПЛІТЕ - Вільна Академія Пролетарської Літератури (П. Тичина, М. Бажан, Ю. Смолич, Ю.
Яновський). Виділялися групи неокласиків (М. Зеров, М. Рильський, Ю. Клен), символістів (П. Тичина,
Ю. Меженко), футуристів та ін. Великою популярністю користувалися твори драматургів І. Кочерги, М.
Куліша.
У середині 20-х років в Україні нараховувалось 45 професійних театрів. У цей час на сцені ряду міст
України виступали талановиті українські актори, які склали справжню плеяду представників
українського театрального мистецтва. Театр "Березіль" у 1922 - 1923 рр. очолював талановитий
реформатор і експериментатор театру, актор і режисер Лесь Курбас. Він сміливо запроваджував нові
ідеї та форми західноєвропейської культури. На сцені театру "Березіль" виступали видатні майстри - А.
Бучма, М. Крушельницький, О. Мартиненко, П. Саксаганський, Ю. Шумський.
Стала до ладу Одеська кінофабрика, будувалась Київська кіностудія. Свій творчий шлях розпочав геній
українського і світового кіномистецтва О. Довженко (фільми "Арсенал" і "Звенігора"). У театрі та в кіно
успішно працювала М. Заньковецька.
Українську культуру збагатила творчість композиторів М. Леонтовича, К. Стеценка, Г. Верьовки, П.
Козицького, Л. Ревуцького Популярними були хорова капела "Думка", Київський симфонічний
ансамбль, національні театри опери та балету у Харкові, Києві та Одесі.
Члени Асоціації художників Червоної України - Їжакевич, Трохименко, Кричевський та ін. - за
допомогою нових засобів поглибили розвиток українського образотворчого мистецтва. З’явились нові
імена талановитих художників та скульпторів (Петрицький, Касіян та ін. )
Отже, у 20-х роках українська література та мистецтво переживали бурхливе піднесення. Пройнята
національною духовністю, всупереч ідеологічним обмеженням, українська культура досягла світового
рівня.
У 1923 р. на XII з'їзді партії її керівництво поклало початок політиці коренізації. Українізація означала
виховання кадрів з представників корінної національності, впровадження в роботу партійного,
господарського і радянського апаратів рідної для населення мови, розширення мережі шкіл та інших
навчальних закладів з навчанням рідною мовою, розвиток національної культури. Багато більшовиків
України сприйняли курс на українізацію з величезним ентузіазмом. Важливе значення мало й те, що
керували Наркоматомосвіти в 20-ті роки переконані прихильники національного відродження -
Гринько, Шумський і Скрипник. Проголошений радянською владою курс на українізацію відчутно
позначився на роботі школи. Чисельність шкільних закладів з українською мовою викладання зростала.
Якщо в 1925 р. їх було 79% від усіх шкіл, то в 1930 р. - 85%. У решті шкіл викладали мовами народів,
які проживали в Україні: російською, грецькою, польською, німецькою, чеською, єврейською та ін.
Вища освіта була відкрита лише для осіб, які були поза підозрою щодо відданості існуючому в країні
режиму. Перевага при вступі надавалася членам партії і профспілок, червоноармійцям, вихідцям з
робітників. Відновили свою діяльність університети, відкрились нові середні навчальні заклади. Однак,
недовіра до старих спеціалістів, підбір кадрів за класовою ознакою, масові репресії призвели до
руйнування інтелектуальної і моральної спадкоємності української інтелігенції.
Проте українізацію її організатори не вважали самоціллю. Цей процес підпорядковувався
"надзавданню" більшовицької партії - перебудові культури в Україні на ідеологічних принципах
марксизму. У 1933 р. починається відхід від українізації, активних її учасників репресують, і радянська
влада повертається до активної русифікаторської політики царизму.

77. Входження України до складу СРСР.

Установлення радянської влади в Україні наприкінці 1919 р. поставило питання щодо врегулювання
115
міждержавних відносин РСФРР і УСРР, яка формально зберігала ознаки незалежності. 28 грудня 1920
р. УСРР і РСФРР уклали союзний робітничо-селянський договір, що визнавав незалежність і
суверенність обох республік, передбачав створення воєнного та господарського союзу, об'єднання
комісаріатів військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, шляхів, пошти, телеграфу.
Об'єднані комісаріати входили до складу Уряду РСФРР і мали в українському уряді своїх
уповноважених. Народний комісаріат закордонних справ УСРР зберігав свою формальну незалежність.
Керівник українського уряду Християн Раковський, нарком юстиції Микола Скрипник, нарком освіти
Володимир Затонський та інші виступали проти централізаторської політики уряду РСФРР.
Одночасно постала необхідність чіткого визначення повноважень і прав республік, які утворили з
РСФРР так звану «договірну федерацію». Уряди та ЦК компартій УСРР, Білоруської РСР, закавказьких
радянських республік вимагали удосконалити федеративні взаємовідносини. Із цією метою було
утворено комісію для підготовки до проведення Пленуму ЦК. За результатами роботи комісії було
складено проект рішення, який передбачав визнання доцільності входження радянських республік до
складу РСФРР та розширення повноважень органів влади Радянської Росії щодо республіканських
органів влади. Ініціатором розробки цього плану, який дістав назву «автономізації», був Й. Сталін. В.
Ленін відхилив план «автономізації» і запропонував план добровільного об'єднання усіх союзних
республік у Союз Радянських Республік. Цей план і було схвалено членами комісії.
6 жовтня 1922 р. було визнано необхідність укладення договору між Україною, Білорусією, Грузією,
Вірменією, Азербайджаном та Росією про об'єднання їх у федерацію під назвою «Союз Радянських
Соціалістичних Республік».
Народні комісаріати поділялися на загальносоюзні (злиті), союзно-республіканські (об'єднані) та
республіканські (автономні), 10 грудня 1922 р. VII Всеукраїнський з'їзд у Харкові прийняв Декларацію
про підтримку утворення нової держави — Союзу Радянських Соціалістичних Республік.
ЗО грудня 1922 р. відбувся І Всесоюзний з'їзд рад, який затвердив Декларацію про утворення СРСР і
Договір про утворення СРСР. До складу новоствореної держави увійшли УСРР, БСРР, Закавказька
РФСР (Грузія, Вірменія, Азербайджан). Цими документами проголошувався принцип добровільного і
рівноправного утворення СРСР, закріплювалося право вільного виходу республік зі складу СРСР.
Конституційне оформлення статусу СРСР відбулося протягом 1923— 1924 рр.
Конституційна комісія на чолі з Михайлом Калініним розробила проекти договору та союзної
конституції. Проект конституції передбачав посилення політики централізму, втручання в права
республік, утворення унітарної держави.
Український проект договору про утворення СРСР передбачав забезпечення прав національних
республік у складі СРСР (право республік на проведення територіальних і конституційних змін,
наявність громадянства республік). Однак український проект було відхилено союзною конституційною
комісією, а його авторів X. Раковського та М. Скрипника звинувачено у «конфедералізмі».
31 січня 1924 р. II Всесоюзний з'їзд рад прийняв Конституцію СРСР, яка затверджувала об'єднання
радянських республік в єдину багатонаціональну державу — Союз Радянських Соціалістичних
Республік. Висновок. В травні 1925 р. завершується процес входження України до складу СРСР. ІХ
Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавчо
закріплено вступ Радянської України Радянського Союзу.

78. Соціалістична модернізація в радянській Україні — форми та наслідки

Відмова від нової економічної політики означала серйозний поворот насамперед у внутрішній
116
політиці більшовиків. Вони обирають курс на "прискорене соціалістичне будівництво", і саме політика
"соціалістичної індустріалізації" мала принести успіх сталінському курсу "великого перелому".
Ставилося за мету забезпечити переважний і першочерговий розвиток галузей групи А (паливної,
енергетичної, хімічної, машинобудівної та ін.). Це дало б змогу перетворити СРСР на могутню
індустріальну державу з великим військово-промисловим потенціалом. Особливо високі темпи розвитку
важкої індустрії були заплановані для України. Поряд з цим «пролетарська» держава безсоромно
експлуатувала робітничий клас, насамперед методами примусу та залякування. В ніч з 30 на 31 серпня
1935 р. вибійник шахти «Центральна-Ірміне» О. Стаханов за допомогою двох помічників-кріпильників,
видобув 102 тонни вугілля при нормі 7 тонн, розрахованої тільки на вибійника. Учасниками сталінської
програми соціалістичної індустріалізації стали й мільйони репресованих «ворогів народу». Нещадно
експлуатувалося і село. Змінилося співвідношення між промисловістю та сільським господарством у
загальній структурі економіки. Різко скоротилися усі види приватного підприємництва. Утверджувалася
планова адміністративно-командна система. Так проходила форсована соціалістична індустріалізація —
складова частина сталінської політики «наступу соціалізму по всьому фронту.Іншою складовою
сталінського курсу була так звана соціалістична колективізація сільського господарства. Цей напрям
був визначений у 1927 р. на XV з'їзді ВКП(б). На початку 1928 р. Сталін та його оточення внесли в
рішення з'їзду корективи, суть яких полягала в іще більшому обмеженні елементів ринку, що
залишилися від НЕП, у насильницькій ліквідації всіх форм сільськогосподарської кооперації, а"
також «куркульства як класу». Єдиною формою організації виробництва на селі мали стати колгоспи й
радгоспи. Все це мало здійснитися за три-чотири роки. Тих, хто виступив проти «лінії партії»,
оголосили «ворогами народу» і репресували. У 1929 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було зазначено, що
Україна повинна в найкоротший термін упровадити колективізацію, показуючи приклад іншим
республікам СРСР. Встановлення колгоспно-радгоспної системи супроводжувалося насильницькою
експропріацією землі, худоби, реманенту. Чимало вихідців з села, котрі ставали студентами або
призивалися до Червоної армії, не поверталися додому. Тяжкими були для України й наслідки масових
депортацій. Наприкінці 20-х років 850 тис. українських селян були примусово переселені в нсобжиті
райони Польського півострова та Сибіру. В 1932 р., запровадивши паспортну систему в містах, влада
фактично прикріпила селян до колгоспної землі, зробила їх державними кріпаками.Заможне і здатне
до продуктивної праці селянство (куркулі, значна частина середняків) було винищено. Інша частина
селян, насамперед найбідніших, була загнана до колгоспів, унаслідок чого сталося розселянювання
українських хліборобів. Через масові репресії значною мірою був підірваний генофонд українського
народу в цілому і українського селянства.

79. Голодомор 1932-33 рр. в історичній пам'яті українського народу

Перший масовий голод, що розпочався відразу ж після закінчення громадянської війни та
117
придушення української революції, охопив значну частину України; Запорізьку, Донецьку,
Катеринославську, Миколаївську, Одеську губернії. Причини його частково мали об'єктивний
характер - посуха 1921 року, економічні наслідки першої світової та громадянської воєн. Але
найголовнішими чинниками стали: крах сільськогосподарської практики тодішнього режиму,
скорочення посівних площ у колишніх хлібородних районах внаслідок політики воєнного комунізму,
директивні методи компартійного керівництва, яке розподіляло наявні продресурси на користь
промислових центрів, передусім тих, що знаходилися поза межами України. Голодомор 1932-1933
рр. був не випадковим явищем природного чи соціального походження, а наслідком цілеспрямовано
застосованого тоталітарною владою терору голодом, тобто геноцидом.Масове фізичне винищення
українських хліборобів штучним голодом було свідомим терористичним актом політичної системи
проти мирних людей, внаслідок чого зник не тільки численний прошарок заможних і незалежних від
держави селян-підприємців, але й цілі покоління землеробського населення. З України вивозили вже
не тільки посівший матеріал, але й навіть, квашені огірки, капусту та помідори, напевно залишаючи
людей приреченими на голодну смерть.За розпорядженнями уряду, заборонялась будь-яка торгівля в
сільській місцевості, призупинялося продовольче постачання сіл, переслідувалося та каралося на 10
років ув'язнення і розстріл будь-яке використання хліба для оплати праці в районах, що не виконали
хлібозаготівельних планів, запроваджувалася система натуральних штрафів, товарних репресій.
Наслідки ГолодоморуІсторики і демографи ще її досі сперечаються навколо кількості жертв
голодомору, виголошуючи різні дані - від 3 до 10 мільйонів. Найвірогідніше, враховуючи матеріали
перепису населення 1937 року, втрати населення внаслідок повного фізичного виснаження, тифу,
кишково-шлункових отруєнь, канібалізму, репресій, самогубств на грунті розладу психіки та
соціального колапсу становили на теренах України близько 7 мільйонів осіб.Найбільш досконала
статистика не спроможна передати глибини та масштабності соціально-економічних. політичних та
морально-психологічних наслідків голодомору, жахливого свавілля владних структур і масових
випадків ганебного для людини явища - канібалізму. Про обставини та масштаби голоду в Україні,
судячи з спецдонесень закордонних консулів в Києві, Одесі, Харкові, було відомо керівникам інших
держав. Варто відзначити, що поняття „геноцид" було введено у міжнародно-правове поле лише
ухваленою II грудня 1946 року резолюцією Генеральної Асамблеї ООН. Власне, під цим кутом зору
й відбулось міжнародне відзначення 70-ї річниці Голодомору у 2003 році.
У 2003-2004 рр. у багатьох країнах світу зусиллями дипломатичних установ України за кордоном
проведено низку заходів на вшанування пам'яті жертв голодоморів, масових політичних репресій
та примусових виселень. Відбулися тематичні збори, виставки, лекції, церковні панахиди, траурні
мітинги та ін., що значною мірою сприяло підвищенню рівня обізнаності світової громадськості про
трагедію українського народу.

80. Українська культура в 20-30-х рр. XX ст.

Розмах національно - визвольної боротьби в національних районах у 1917 - 1920 рр. підказував
118
радянському керівництву, що без задоволення мінімальних національних вимог пригноблених народів доля
більшовизму в республіках завжди буде під загрозою. Саме з урахуванням цієї обставини побудовано
політику коренізації, яка після XII з'їзду РКП(б) (1923р.) здійснювалася в усіх радянських республіках, а в
Україні набула форми українізаціїУкраїнізація означала виховання кадрів з представників корінної
національності, впровадження в роботу партійного, господарського і радянського апаратів рідної для
населення мови, розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів з навчанням рідною мовою,
розвиток національної культури.Багато більшовиків України сприйняли курс на українізацію з
величезним ентузіазмом. Важливе значення мало й те, що керували Наркоматомосвіти в 20-ті роки
переконані прихильники національного відродження - Гринько, Шумський і Скрипник.Проголошений
радянською владою курс на українізацію відчутно позначився на роботі школи. Чисельність шкільних
закладів з українською мовою викладання зростала. У 1933 р. починається відхід від українізації, активних
її учасників репресують, і радянська влада повертається до активної русифікаторської політики царизму.
Відродження літератури, театру, кіно, музики
Найвідомішими об'єднаннями цього часу були: "Плуг" - спілка селянських письменників (П. Панч, А.
Головко), "Гарт" - спілка пролетарських письменників (В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, В. Сосюра),
ВАПЛІТЕ - Вільна Академія Пролетарської Літератури (П. Тичина, М. Бажан, Ю. Смолич, Ю. Яновський).
Виділялися групи неокласиків (М. Зеров, М. Рильський, Ю Клен), символістів (П. Тичина, Ю. Меженко),
футуристів та ін. Великою популярністю користувалися твори драматургів І. Кочерги, М. Куліша.У
середині 20-х років в Україні нараховувалось 45 професійних театрів. У цей час на сцені ряду міст України
виступали талановиті українські актори, які склали справжню плеяду представників українського
театрального мистецтва. Театр "Березіль" у 1922 - 1923 рр. очолював талановитий реформатор і
експериментатор театру, актор і режисер Лесь Курбас. Він сміливо запроваджував нові ідеї та форми
західноєвропейської культури. На сцені театру "Березіль" виступали видатні майстри - А. Бучма, М.
Крушельницький, О Мартиненко, П. Саксаганський, Ю. Шумський. У 1920 -ті роки стала до ладу Одеська
кінофабрика, будувалась Київська кіностудія. Свій творчий шлях розпочав геній українського і світового
кіномистецтва О. Довженко (фільми "Арсенал" і "Звенігора"). У театрі та в кіно успішно працювала М.
Заньковецька.Українську культуру збагатила творчість композиторів М. Леонтовича, К. Стеценка, Г.
Верьовки, П. Козицького, Л. Ревуцького Популярними були хорова капела "Думка", Київський
симфонічний ансамбль, національні театри опери та балету у Харкові, Києві та Одесі.Члени Асоціації
художників Червоної України - їжакевич, Трохименко, Кричевський та ін. - за допомогою нових засобів
поглибили розвиток українського образотворчого мистецтва. З'явились нові імена талановитих художників
та скульпторів (Петрицький, Касіян та ін.)Наслідки українізації та її згортанняВ наслідок політики
українізації, розпочатої в 20 -х роках - на початку ЗО -х років XX ст., українська культура ще зазнавала
піднесення.Українська мова поширювалась не тільки в селі, а й у місті. Вона використовувалася в
державному апараті, в галузі освіти, в художній і науково-технічній літературі, в періодиці, в театральному
мистецтві тощо. Поряд з українською розвивались також мови національних меншин.Однак, період
національного піднесення був нетривалим. Українізація з самого початку була політично й ідеологічно
обмеженою. Уже наприкінці 20-х років з'явився сигнал згортання українізації, а разом з нею і загального
наступу на українську культуру. Так, у 1929 р. Центральний Виконавчий Комітет СРСР прийняв
постанову, згідно з якою підприємства і установи центрального підпорядкування з Москвою і між собою
мали спілкуватися російською мовою. М. Скрипник, який відповідав в уряді за освіту і підтримував
українізацію, був звинувачений у створенні націоналістичної контрреволюційної організації і покінчив
життя самогубством. Жертвами розправи стали й інші члени комісії з українізації.Стан освітиВагомим
здобутком радянської влади була ліквідація неписьменності в Україні. Відкриті курси, гуртки, школи
лікнепу сприяли тому, що на кінець 30-х років лише 15% дорослого населення були неписьменними. У
1930 р. було започатковане обов'язкове чотирикласне навчання. У містах здійснювався перехід до
загапьного семирічного навчання. Однак не вистачало шкільних приміщень, вчителів, підручників.
Кількість шкіл з українською мовою навчання скорочувалась, ідеологічний контроль над школярами був
відведений комсомольським та піонерським організаціям.
Вища освіта була відкрита лише для осіб, які були поза підозрою щодо відданості існуючому в країні
режиму. Перевага при вступі надавалася членам партії і профспілок, червоноармійцям, вихідцям з
робітників. Відновили свою діяльність університети, відкрились нові середні навчальні заклади.Після
прийняття в квітні 1932 р. постанови ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературно - художніх організацій
творчість підпала під контроль партії за посередництвом Спілки радянських письменників. Основним
творчим методом проголошувався соціалістичний реалізм. Уславлення ролі партії та її вождів стало
119
головним завданням діячів культури.Саме в цей час широко відомими стають імена поетів П. Тичини, М.
Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, М. Бажана; прозаїків Головка, Рибака, Панча, Яновського та багатьох
інших.Репресії 30-х років торкнулися близько 500 письменників і поетів. Не витримав переслідувань М.
Хвильовий, загинув у таборах М. Зеров, був розстріляний Г. Косинка. Нищення молодої порослі
представників української культури, літератури і митців назвали "розстріляним відродженням".До різних
термінів ув'язнення було засуджено 45 осіб, в тому числі два академіки, 11 професорів, два письменники,
науковці, викладачі вузів, студенти. їм приписувалося створення контрреволюційної організації під
назвою "Спілка визволення України", яка збиралася шляхом збройного повстання повалити радянську
владу в Україні.

81. Радянізація Західної України у 1939-1941 рр.

Радянізація - процес встановлення радянської влади, насадження в усіх сферах життя зразків,
120
вироблених за роки радянської влади.Складові радянізації: юридичне оформлення входження до складу
УРСР, зміна держапарату, формування радянських органів влади, націоналізація, аграрні перетворення,
початок колективізації. Рішення про радянізацію західноукраїнських земель було прийняте на засіданні
Політбюро ЦК ВКП(б) 1 жовтня 1939 р.Ухвалою Президії Верховної Ради СРСР від 4 грудня І 939 р. на
приєднаних територіях було ліквідовано старий адміністративний поділ і утворено Волинську,
Дрогобицьку, Ровенську, Львівську, Тернопільську та Станіславську області у складі УРСР. Тимчасові
органи влади замінили виконкоми обласних, районних і сільських Рад депутатів трудящих. Виконкоми
створювалися без самих Рад, бо вибори до місцевих Рад відбулися лише у грудні 1940 р. Все це
засвідчувало, що новостворені владні структури зовсім не залежали від волі виборців, а були придатком
компартійних органів.Всі інші легальні українські, польські, єврейські політичні партії, а також колишні
культурно-освітні, благодійні, спортивні та інші товариства були заборонені. Серед працівників, зайнятих
на відповідальних роботах у партійних, радянських та інших органах управління, переважали
малокомпетентні особи, освіта яких звичайно не перевищувала рівня середньої школи. Такі працівники
могли добре виконувати вказівки "згори". але не мали широти кругозору, не спроможні були приймати
зважені, відповідальні рішення. Зате ці
Для зміцнення адміністративно-командної системи було націоналізовано банки, промислові
підприємства, торгівлю. Націоналізовані заводи і фабрики підпорядковувалися всесоюзним і
республіканським наркоматам, а окремі - облвиконкомам. Головну суть політики влади у сільському
господарстві становила колективізація одноосібних господарств, хоч ні об'єктивних, ні суб'єктивних
передумов для цього не було. У колгоспи селян змушували вступати різними примусовими методами,
зокрема за допомогою податкового тиску.Незважаючи на досить складну соціально-економічну ситуацію,
влада виділяла значні кошти на освіту та культуру. Власне освіта стала тією сферою життя,
перетворення в якій принесли чимало політичних дивідендів радянській владі. Було оперативно
відновлено роботу шкіл, зросла їх кількість, насамперед українських. Навчання у всіх школах і вищих
навчальних закладах було безплатним.Однак населення зіткнулося і з низкою негативних явищ, які
підривали авторитет радянської влади: було заборонено викладання релігії в школах, закрито греко-
католицькі духовні навчальні заклади. Усі церковні організації ліквідовано, а їх майно
конфісковано.Ідеологічний тиск та організаційний контроль були головними складовими у ставленні
влади до діячів культури. Намагання обмежити духовне життя лише орієнтацією на ідеологію марксизму-
ленінізму збіднювало культурні процеси і душило творчу думку митців, а для багатьох з них закривало
дорогу до творчості. Вслід за формуванням обласних судів почалася робота з організації районних і
міських судів. Раднарком УРСР визначив сітку таких судів, їх загальну кількість, а облвиконкоми
уточнили дислокації дільниць судів у районах і містах. Упродовж січня-лютого 1940р. територія шести
західних областей України була вкрита густою сіткою судів та їх дільниць. Якість розгляду цивільних і
кримінальних справ судами була низькою. Працівники судових органів і прокуратури нерідко вдавалися до
зловживань, грубо нехтували законом. Партійні комітети втручалися у розгляд конкретних судово-слідчих
справ.Крім загальних судів діяли військові трибунали, які за 1939-1941 рр. винесли суворі вироки понад
17 тис. особам за участь у "контрреволюційних злочинах".Протягом листопада-грудня 1939 р. були
створені обласні управління НКВС, його містечкові відділення і дільниці. Утвердження тоталітарного
режиму в Західній Україні супроводжувалося масовими репресіями (звільненням з роботи, ув'язненням,
депортаціями, фізичним знищенням тощо), які зачепили всі соціальні і національні групи населення.
Як метод політичного переслідування та адміністративного покарання широко використовувалися
депортації - виселення без правових на це підстав. Репресивно-каральна система, яка функціонувала в
Західній Україні у 1939-1941 рр., становила одну з ланок тоталітарного механізму, допускала свавілля,
грубе і цинічне п

82. Україна в період Другої світової війни і в перші новосшіі роки

Напад гітлерівської Німеччини на СРСР та окупація нею Радянської України
121
 22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз. У загарбницьких планах
фашистів Україна посідала особливе місце. Згідно з планом «Ост», Німеччина мала намір депортувати з
України десятки мільйонів-людей, переселивши сюди німецьких колоністів. Частину її земель
передбачалось передати союзникам Німеччини.На Україну була націлена група армій «Південь» під
командуванням генерал-фельдмаршала Рунштедта. Радянська армія мала безумовну перевагу над німцями
не тільки в чисельності особистого складу та бойової техніки, а й в її якості, але рівень відповідальності за
її функціонування, вміння використовувати її в бою були на низькому рівні. Неготовність до оборони
призвела до того, що радянське командування в перші півроку війни намагалося перехопити ініціативу і
перейти у вирішальний наступ, не рахуючись з об'єктивними причинами бойової обстановки. До середини
серпня німці захопили Західну Україну і значну частину Правобережжя. 37 липня опинилися на ближніх
підступах до Києва, оборона якого тривала понад два місяці. На півдні була оточена Одеса. У вересні 1941
р. німецькі війська прорвались в Крим і оточили радянську військово-морську базу на Чорному морі
Севастополь. 19 вересня, оточивши радянський Південно-Західний фронт, німці взяли Київ і захопили 665
тис. полонених, у жовтні — Одесу і Харків. Таким чином, у руках німців опинилася вся Правобережна
Україна і більша частина Лівобережної. Неокупованими залишались лише східна частина Харківщини,
частина Донбасу і Севастополь у Криму.Поразка німецьких військ під Москвою переросла у контрнаступ
радянської армії на всіх стратегічних напрямках взимку 1941/42 рр. Спочатку зазнала невдачі операція зі
звільнення Криму. 26 грудня 1941 р. - 2 січня 1942 р. радянські війська здійснили Керченсько-Феодосійську
десантну операцію і звільнили від німців Керченський півострів, але були зупинені на Акмонайських
позиціях. Блокада Севастополя, розпочата німцями ЗО жовтня 1941 р., не була ліквідована. 18 січня
розпочався наступ під Харковом, але й він не досяг своєї мети і завершився лише утворенням
Барвенківського виступу. Прорив до Дніпра виявився не по силах.Одночасно поразкою завершилась
Харківська операція, розпочата 12 травня 1942 р. 28 червня 1942 р. німці розпочали генеральний наступ
на Сталінград і Кавказ, під час якого (22 липня 1942 р.) захопили останній населений пункт на сході
України — місто Свердловськ Луганської і Ворошиловградської області. Після чого вся Україна була
окупованою військами німців та їх союзників.

83. Післявоєнний сталінський режим в Україні (1945-1953)

1. Післявоєнна відбудова і розвиток України в 1945 — на початку 1950-х рр.
122
 Війна принесла багато втрат Україні. Від рук фашистів загинув кожний шостий її житель
Гітлерівці зруйнували 714 міст, селищ, понад 28 тис. сіл і понад 16 тис. підприємств, 10 млн. осіб
залишилося без житла. У руїнах лежали «Запоріжсталь», «Азовсталь», Маріупольський
металургійний завод, Макіївський завод ім. С. Кірова, гордість перших п'ятирічок — Дніпрогес,
шахти Донецького вугільного басейну.У важких умовах жила більшість населення України. Не
вистачало продуктів харчування, одягу, взуття. Мільйони людей тулилися в землянках, бараках,
гуртожитках і переповнених комунальних квартирах.Спираючись на значну підтримку місцевого
населення, боротьба ОУН-УПА активізувалася.У квітні 1945 року Україна разом з СРСР та
Білоруссю була включена до складу 47 країн-засновників ООН. Українські представники з'явилися
в ЮНЕСКО, Міжнародній організації праці та ін. 29 червня 1945 року між СРСР і Чехосло-ваччиною
підписано Договір про входження Закарпатської України до складу УРСР.Сільське господарство
України в повоєнний час. Голод 1946—-1947 рр.
Найгостріше проблеми відбудови народного господарства виявилися в сільському
господарстві:війна підірвала матеріальну базу колективних господарств, значна кількість колгоспів і
радгоспів була зруйнована, занепали виробничі площі, гостро відчувалася нестача техніки; протягом
1943-1945 рр. основною робочою силою колективних господарств були жінки, підлітки, діти,
інваліди;після повернення радянської влади на селі починали відновлюватися звичайні командно-
адміністративні порядки минулого, які мало враховували інтереси господарств і людей; надмірні
податки виснажували підсобні селянські господарства — податки стягували з тих, хто тримав
свиней, мав яблуні й груші, селянам треба було здавати державі молоко. Селян примушували
купувати на великі суми облігації державної позики.Голод 1946—1947 рр. Малосніжну зиму 1945
року змінило посушливе літо 1946 року, зимові та ярові культури майже цілком загинули.
Неврожайного 1946 року для України був установлений великий хлібозаготівельний план, який
становив 340 млн. пудів зерна. З часом і його збільшили.Відновив свою діяльність закон «Про п'ять
колосків». За 1946 - початок 1947 рр. в УРСР засуджено до різних термінів покарання й навіть
розстрілу понад 1 300 голів колгоспів. Боячись репресій, районні й місцеві керівники почали здавати
за планом заготівель насіннєвий фонд.На фоні неврожаю та надмірних поставок зерна в республіці
загострилася проблема кормів. З 1946 року почався масовий падіж худоби.Катастрофа насувалася
швидко. Узимку 1946 року Україна зазнала нового удару голоду. Селяни змушені були відкопувати з-
під снігу мерзлу картоплю, буряки — усе, що залишилося на колгоспних полях після збирання, їли
кору дерев, дрібних гризунів тощо.Унаслідок недоїдання серед селян поширювалася дистрофія,
різноманітні хвороби. Швидко зростала смертність серед сільського населення. Органи МВС
зафіксували непоодинокі випадки канібалізму (людоїдства).У період голоду з України відбувався
масовий вивіз сільськогосподарської продукції Так, з СРСР для допомоги країнам так званої
«народної демократії» (Польщі, Чехословаччині, Болгарії, Румунії та ін.) вивезено 1,7 млн. пудів
хліба.Сам М. Хрущов, як і багато партійних та радянських керівників, неодноразово зверталися до
Москви, і особисто до Й. Сталіна, щоб повідомити про трагічний стан у сільському господарстві
республіки.В обмеженому колі Сталін назвав М. Хрущова «підозрілим типом». М. Хрущова пізніше
звільнено з посади першого секретаря ЦК КП(б)У, а на цю посаду був призначений Л.
Каганович.Сільськогосподарське виробництво України вдалося вирівняти в 1950 році. Проте воно
залишилося малопродуктивним. Суспільно-політичне життя України в другій половині 40-х — на
початку 50-х рр. Перемога над фашизмом сприяла могутньому патріотичному та національному
піднесенню України. Незважаючи на страшні втрати, які принесла війна, і повоєнні проблеми, у
республіці активізувалося громадсько-політичне життя. Українське суспільство, чекало на
поліпшення з боку центру: припинення репресій, реформування колгоспної системи,
демократизації. Набирала сили українська компартія.У повоєнний час посилюється активність
українських діячів культури, письменників, публіцистів, науковців. Ждановщина в Україні
Сталінський режим був серйозно занепокоєним ситуацією в СРСР, особливо в Україні. Москва
розпочала нову ідеологічну кампанію зі знайомими сценаріями пошуків «ворогів народу». Наступ
сталінізму очолив помічник кремлівського диктатора, секретар ЦК ВКП(б) А. Жданов. Цього ж року
ЦК КП(б)У під тиском центру ухвалив ряд постанов «Про перекручення й помилки у висвітленні
української літератури в «Нарисі історії української літератури»», «Про журнали «Перець»,
«Вітчизна»» та ін. З'явилися розгромні рецензії на «Історію України», видану 1943 року.У 1947 році
ЦК КП(б)У ухвалив постанову «Про політичні помилки І незадовільну роботу Інституту історії
Академії наук УРСР». Помилками вважали недостатнє висвітлення в працях українських істориків
123
проблеми класової боротьби та українсько-російських відносин. Нещадної критики зазнали твори
українських літераторів Ю. Яновського, А. Малишка, О. Довженка. Під жданівським пресом
опинилися українські радіо, кіно, культурно-освітні установи. Нерідко доходило до абсурдів.
Наприклад, засуджувалася опера К. Данькевича «Богдан Хмельницький», у якій начебто недостатньо
розкрита прогресивна роль російського царя та московських бояр.Знаковим явищем для України
стала «лисенківщина». Улітку 1948 року сесія Всесоюзної академії сільськогосподарських наук, яка
відбувалася в Москві, закріпила «перемогу сталінізму» в біологічній науці. Ініціатором нової політики
став виходець з України Трохим Лисенко. За роки Сталіна він зробив запаморочливу кар'єру,
обіцяючи «батькові народів» досягти високої продуктивності в сільському господарстві, спираючись
на марксистські методи господарювання. З особливою люттю лисенківці атакували генетику, яку
вони відверто називали «продажною дівкою імперіалізму». В Україні зазнали утисків відомі вчені-
генетики: М. Гришко, С. Гершензон, І. Поляков та Л. Делоне. Ворожою наукою вважалася
кібернетика, яка починала розвиватися в республіці.Головний удар сталінізму припав на літературу.
1951 року зазнав переслідування В. Сосюра за вірш «Любіть Україну». Поетові зробили закид, що він
оспівує не соціалістичну Україну, а Україну «взагалі». Безглуздо звинувачували в «націоналізмі»,
«петлюрівщині» поета М. Рильського. Вислів поета «Я син країни Рад» сталінські ідеологи
витлумачили як уславлення Центральної ради.Боротьба з космополітизмом (низькопоклонством
перед Заходом) супроводжувалася масовими репресіями проти єврейської інтелігенції. Євреїв масово
звільняли з освітніх закладів, наукових установ, літераторів забороняли друкувати, кидали до
в'язниць. Завершенням сталінського антисемітського шабашу стала «справа лікарів» 1952-1953 рр.,
де євреї-лікарі відверто звинувачувалися у спробі отруєння і знищення видатних радянських і
партійних діячів, серед інших і Сталіна. У березні 1953 року кремлівський диктатор помер,
заарештованих лікарів реабілітували. Операція «Вісла»Після закінчення Другої світової війни
кордон між Радянським Союзом і Польщею згідно з договорами між ними проходив по так званій
лінії Керзона. До Польщі перейшли Надсяння, Лемківщина, Холмщина й ПідляпІшя, на яких здавна
жили українці. Основним завданням у цих регіонах УПА вважала захист місцевого населення від
примусового переселення до СРСР і утисків польської влади.У ході операції на захід Польщі
депортовано близько 150 тис. українців, яким до цього часу вдалося уникнути виселення до
Радянського Союзу. Тим, хто намагався сховатися від депортації чи повертався додому,
загрожувало ув'язнення в колишньому гітлерівському таборі Освенцім.Таким чином була розв'язана
«українська проблема» для Польщі. У той самий час з території України на польські землі
депортовано 1 млн. поляків та 140 тис. євреїв як неблагонадійний елемент.Ліквідація греко-
католицької церкви«возз єднання» з Російською православною церквою. Рішенням собору Берестейську
унію 1596 року скасовано, проголошено возз'єднання УГКЦ з Російською православною церквою.2,2
тис. священиків, які відмовилися визнати рішення Львівського собору, заслано до Сибіру, 200 —-
розстріляно. За аналогічним сценарієм у серпні 1949 року була ліквідована УГКЦ й на Закарпатті. Не
згодні з утисками греко-католицької церкви духовенство й вірні перейшли у підпілля

84. Український національний рух у період Другої світової війни і перші повоєнні роки .
Нацистський окупаційний режим і його репресивний характер породили рух опору в Україні.
124
У ньому чітко виділились два крила: комуністичне і націоналістичне. Однак поширення його
відбулось не одразу.
Воєнна доктрина Радянського Союзу, яка передбачала тільки наступальні дії, вважала
партизанську війну недоцільною. Але з початком війни ситуація змінилася. Організація підпільної та
партизанської боротьби в тилу ворога була покладена на місцеві партійні органи, які мали діяти в
тісному контакті з військовими та НКВС. Але ця робота велась поспішно, неквапіфіковано, часто
для звіту перед вищими інстанціями. Не сприяла розгортанню радянського партизанського руху на
початковому етапі і відсутність належної підтримки населення через дії самих партизанських і
диверсійних груп, які за наказом командування проводили в тилу німців тактику випаленої землі,
завдаючи цим шкоду не тільки німцям, але й кинутим напризволяще місцевим жителям, позбавляючи
їх всіх засобів існування. В такому разі місцеве населення часто само допомагало німцям у боротьбі з
партизанами. Внаслідок цих причин з 3500 підпільних, партизанських і диверсійних груп, що були
організовані в Україні, до червня 1942 р. залишилося тільки 22.
. Терористичний німецький режим сам підштовхував українців до опору, оскільки він
загрожував самому існуванню української нації, для якої ця війна перетворювалась на війну за
етнічне виживання. Часто базою для створення партизанських загонів ставали радянські військові
частини, що опинялися в оточенні, які згуртовували навколо себе місцевих жителів. 1942 р. почався
процес об'єднання окремих партизанських загонів у з'єднання, які були очолені С. Ковпаком, О.
Федоровим, О. Сабуровим, М. Наумовим. Головним чином ці з'єднання базувались у лісовій смузі
Лівобережної України (Сумщина, Чернігівщина). Радянський партизанський рух в Україні керувався
з Москви. У 1942 р. були створені Центральний штаб партизанського руху на чолі з П.
Пономаренком та Український штаб партизанського руху, очолений Т. Спірокачем. Радянські
партизани активізували свою діяльність 1943 р. У період Курської битви ними була проведена
операція «Рейкова війна» — підрив ешелонів і залізничних мостів, що значно ускладнив німцям
доставку підкріплень на фронт.
По-іншому відбувалося становлення націоналістичного руху опору. ОУН намагалась зіграти у
радянсько-німецькій війні роль третьої сили. Після смерті Є. Коновальця 1938 р. в ОУН відбувся
розколена радикальне крило, очолюване С. Бандерою (ОУН(б)), та помірковане на чолі з А.
Мельником (ОУН(м)). Обидві фракції, хоч і в різній мірі, орієнтувались на фінансову підтримку
Німеччини, отримуючи до 1941 р. по 2,5 млн. марок щорічно від німецьких спецслужб. Лідери ОУН
слідували формулі Д. Донцова, висунутій ще напередодні Першої світової війни (Україна
визволиться в тіні німецького походу), вважаючи німців 1914-—1918 і 1939— 1941 рр. ідентичними за
світоглядом і культурою поведінки. Тому і Мельник, і Бандера обіцяли Гітлеру надати Німеччині
допомогу в боротьбі з більшовизмом.
Вже у перші дні війни на боці німців виступили сформовані за їх згодою прибічниками ОУН(б)
розвідувально-диверсійні батальйони «Роланд» і «Нахтігаль», які розглядалися бандерівцями як ядро
майбутньої української армії. Одразу ж після залишення Львова радянськими військами ЗО червня
1941 р. керівники ОУН(б) оприлюднили «Акт проголошення відновлення Української держави» на
чолі з прем'єр-міністром Я. Стецьком. Але відбудова української державності не входила в плани
німців, що вбачали в Україні «завойовану російсько-радянську територію». Я. Стецько і С. Бандера
були заарештовані і відправлені у концтабір, а територія Галичини і Волині була передана під
юрисдикцію німецького тилового командування.
На відміну від радянської влади, ОУН заздалегідь потурбувалася про організацію підпілля. Ще
до початку війни на територіях, окупованих гітлерівцями, буяй сформовані так звані «похідні групи»,
що складалися як з мельниківців, так і з бандерівців. З початком війни вони просувалися слідом за
німцями. Перше з'єднання під назвою «Українська повстанська армія» створив у Поліссі представник
уряду УНР в еміграції Т. Боровець (псевдонім Бульба), перекинутий на радянську територію у
Одночасно протягом 1942 р. під егідою місцевих лідерів ОУН(м) і ОУН(б) також почали виникати
збройні загони, що у жовтні 1942 р. утворили Українську повстанську армію. Але 1942 р. оунівці
вважали, що СРСР безнадійно програв війну і тому зосереджували свої зусилля на боротьбі проти
радянських партизанів і парашутистів і утримувались вступати в бої з німцями (крім захисту
місцевого населення). Лише у лютому 1943 р., щоб не залишитись осторонь антифашистського руху,
було прийнято рішення розпочати боротьбу з окупантами. Але вже у серпні 1943 р. на Надзвичайних
зборах ОУН—УПА йшлося про збройне протистояння радянській владі на західноукраїнських
землях. Поєднати й ефективно використати обидва рішення було неможливо, тому віддавалася
125
перевага чомусь одному, залежно від ситуації на фронтах.
Антибільшовицький опір у Західній Україні в 1944-1945 рр.
З наближенням до території Західної України радянських військ ОУН—УПА розгорнули
проти них збройну боротьбу, спираючись на німецьку підтримку, якою заручились ще у січні 1944
р. За домовленістю німці надали допомогу УПА зброєю, боєприпасами, спеціальним спорядженням.
Керівництво УПА погодилося вести ар'єргардні бої з Червоною армією, щоб прикрити відступаючі
частини вермахту в Карпатах. Тому взимку 1944—1945 рр. тут розгорнулися кровопролитні бої. На
хвилі цього співробітництва з німецьких концтаборів були випущені С. Бандера, Я. Стецько і А.
Мельник.
Починаючи з січня 1944 р., сили УПА стали чинити напади на військові підрозділи Червоної
Армії. Під час одного з них 29 лютого 1944 р. був смертельно поранений командувач 1-м
Українським фронтом М. Ватутін. Оунівцями була зірвана мобілізація до Червоної армії місцевої
Молоді. Так, в Рівненській області з 15 березня по 20 квітня з 66 110 призовників на збірні пункти
з'явилось 2620 осіб, а в Дрогобицькій з 88 979 осіб прибуло в військкомати всього 3867 і т. д. Але
при цьому частина цих дезертирів не йшла в ряди УПА. а ставала мародерами і бандитами, які
дискредитували своїми діями національно-визвольний рух.
З 1945 р. основний тягар боротьби УПА припав на УПА -Захід, а бойові дії перенеслися з Волині
й Полісся в Галичину і на Буковину, де діяла Буковинська українська самооборонна армія. Більшість
політичних і збройних акцій УПА було спрямовано проти дій радянських органів.
На початку 1946 р. з метою ліквідації УПА в західні області України були перекинені частини
Червоної армії, прикордонних і внутрішніх військ з танками, артилерією і літаками. Під час бойових
дій, що продовжувалися близько 6 місяців, відбулося більше 1,5 тис. боїв і сутичок. Утрати були
великими з обох боків: за націоналістичними джерелами, УПА втратила 5 тис. бійців, радянські
війська — близько 15 тис. 31 січня 1949 р. у Львові загинув шеф Головного військового штабу
полковник О. Гасин («Лицар»), 14 квітня 1949 р. — командир УПА-Схід полковник В. Сидор. Після
загибелі 5 березня 1950 р. у бою під Львовом головнокомандувача УПА генерала-хорунжого X'.
Шухевича УПА як єдина військова формація припинила своє існування.
Протягом 1944—1948 рр. окремі частини УПА діяли на українських землях в складі Польщі.
Після закінчення Другої світової війни командування УПА уклало угоду (18.05.1946 р.) з Армією
Крайовою, а згодом з повстанською структурою «Воля і Незалежність» про встановлення
демаркаційної лінії і взаємне співробітництво. Навесні 1947 р. у бою із загоном УПА під
командуванням С. Хріна загинув заступник міністра оборони Польщі генерал К. Свєрчевський, що
стало приводом для розгортання акції депортації українського населення з етнічних українських
земель (операція «Вісла»).

85. Україна в середині 1950-х першій половині 1980-х років- головні тенденції розвитку
Після смерті Сталіна (5 березня 1953 року) і приходу М. Хрущова до керівництва в партії
126
відбуваються істотні кадрові перестановки. Вони проходять не лише в Україні, але й у Литві та
Латвії. Цілком можливо, що ці кадрові зміни заздалегідь спланував Лавреитій Берія, який
розраховував захопити державну владу завдяки підтримці партійної верхівки національних
республік.
Прихід М. Хрущова до влади в Москві спричинив закономірні процеси «українізації» керівних
кадрів в Україні. Адже перемогою над своїми політичними опонентами він великою мірою був
зобов'язаний саме українським партійним керівникам, з якими підтримував міцні зв'язки ще з часів
своєї роботи в Україні. Відчутні позитивні зміни відбувалися і в державному апараті, де на високі
посади були висунуті драматург О. Корнійчук та син українського письменника Василя Стефаника
Семен. Профспілки України замість росіянина А. Клебанова очолив українець К. Москалець.
Збільшилося українське представництво й у союзному керівництві. Перший секретар ЦК КПУ О.
Кириченко був обраний до складу Президії ЦК КПРС. До всесоюзного уряду ввійшло близько десяти
міністрів, шо раніше працювали в Україні. Українці значно поповнили керівний склад збройних сил
СРСР.
Найголовнішим кроком на шляху десталінізації і лібералізації радянського суспільства став XX
з'їзд КПРС, що відбувся є лютому 1956 року. У звітній доповіді М. Хрущова не було ніяких
сенсаційних заяв. У ній зокрема підтверджувався послідовний курс партії на розрядку міжнародної
напруженості, розглядалися важливі економічні й соціальні проблеми, вихвалялися переваги
«колективного керівництва». Критика культу особи Й. Сталіна на XX з'їзді партії була хоч і різкою,
але поверховою. Незважаючи на свою інформаційну насиченість і емоційність, доповідь М. Хрущова
скоріше маскувала, ніж розкривала справжню картину злочинів сталінізму.
Політична «відлига»
Перші ознаки політичної «відлиги» в Україні СТЕШИ відчуватися у сфері культурного життя.
Вони виявилися насамперед у поверненні українській культурі імен безпідставно репресованих
діячів. Спочатку завдяки активній діяльності М. Рильського були посмертно реабілітовані поети О.
Олесь та М. Вороний. У 1956 році з'явилися повідомлення про реабілітацію В. Еллана-Блакитного, Г.
Косинки, М Ірчана, В. Чумака, О. Досвітнього, І. Микитенка та ін. Згодом розпочалася кампанія за
повернення чесних імен драматургові М. Кулішу, кінорежисеру О. Довженку, режисеру Л. Курбасові
та ін.
.
Наступним кроком на шляху дестапінізації став XXII з'їзд КПРС, що відбувся в 1961 році На
ньому про злочинну діяльність Й. Сталіна вже говорили відкрито, не забуваючи й про його надійних
поплічників К. Ворошилова, Л. Кагановича, Г. Маленкова та В. Молотова. Серед них особливу роль
відігравав Л. Каганович, діяльність якого була тісно пов'язана з Україною.
Головним напрямком внутрішньої ПОЛІТИКИ В післяхрущовські роки стала простора і довга
праця по упорядкувані законодавства. Поступово було прийнято цілий ряд корисних заходів, які
торкались самих різних сторін суспільного життя. В чому вже довгий час відчувало потребу
радянське суспільство. Нагадаєм, що це було одним з вимог XX з'їзду. Розпочата при Хрущові ця
робота велась з великим Інтузіазмом після його відставки.
Коли Хрущова змістили, в Москві знову був проголошений принцип колегіального керівництва.
Леонід Брежнєв керував СРСР до самої смерті 10 листопада 1982 р. У добу Л. Брежнєва ще більше
утискалися автономні права КПУ, очолюваної в цей період П. Шелестом, який змінив в 1963 М.
Підгорного. Офіційно керівництво П. Шелеста нічим не відрізнялось від його попередника, типового
провідника лінії Москви. Хоча він висловлювався на захист української мови і культури, але в той
же час проводилася ліквідація українських шкіл, відбувався утиск української мови.
Цілеспрямована русифікація України продовжувалася. В республіці почав різко зменшуватися приріст
корінного населення. Партійно-державна верхівка ігнорувала або перекручувала проблеми, які
виникли в реальному житті суспільства. Протитоталітарного режиму наприкінці 1950-Х-на поч. 60-х
рр. виступали дисиденти. Все більша кількість людей, в першу чергу серед інтелігенції, почала
рішуче критикувати тоталітарні порядки, вимагати повної реабілітації репресованих, розширення
громадянських, релігійних і національних прав. Однією з форм протесту проти існуючих порядків,
захисту демократії, духовних цінностей та матеріальної культури українського народу став рух
шестидесятників (Л. Костенко, В. Симоненко, І. Драч, І. Дзюба, Є. Сверсткж, В. Чорновіл, М.
Осадчий, А. Горська та інші). Відбулися робітничі страйки в Криво-му Розі, Одесі, Львові, Івано-
Франківську, Тер-нополі, Луцьку. Новий етап арештів і розправ з інакомислячими розпочався з
127
початком секретарювання в КПУ В. Щербицького, який прийшов на зміну П. Шелесту в 1972. Він
став одним з найближчих сподвижників Л. Брежнєва. Особливою активністю у боротьбі з
дисидентами відзначалися секретар ЦК КПУ з ідеології В. Маланчукта голова КДБ України В.
Федорчук.
У січні-травні 1972 по Україні прокотилася нова хвиля арештів представників опозиційної
інтелігенції. Вироки були набагато суворішими, ніжу 1950-60-Х рр., проте, незважаючи на арешти,
дисидентський рух не припинявся.
Саме процеси відродження, що охопили не тільки Україну, а й інші республіки СРСР, викликали
тривогу в ЦК КПРС і ЦК союзних республік. У різних формах відбувалися зіткнення старого із
новим. Прихильники послідовного імперського курсу, впровадження російської мови як мови
міжнаціонального спілкування в усі сфери життя, перетворення СРСР із Союзу республік на
Радянський Союз, народів Союзу — на радянський народ, національних культур — на радянську
культуру чинили опір відродженню української культури, національної свідомості. Внаслідок
відповідних вказівок і розпоряджень ЦК КПРС і КГБ еволюційний процес розвитку нових паростків
духовного життя був насильно припинений репресіями 1965 і 1972 рр.
Своєрідною формою протесту проти наступу реакції стала діяльність утвореної 9 листопада
1976 р. Української громадської групи сприяння виконанню гельсінських угод. Діяльність групи
црунтувалася на положеннях Загальної декларації прав людини ООН і Прикінцевого акта Наради з
питань безпеки та співпраці в Європі. За оприлюднення фактів порушення прав людини і нації із 41
члена, які брали участь за весь час існування Групи в її роботі, 38 були репресовані. В тюрмах і
концтаборах опинилися голова групи Микола Руденко, Левко Лук'яненко, Оксана Мешкота ін., а
Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко та Василь Стус загинули в неволі (1984-1985).
На поч. 80-х рр. діяльність Групи в Україні у зв'язку із репресіями фактично була припинена,
діяло тільки її закордонне представництво в особі Петра Григоренка, Леоніда Плюща, Надії
Світличної та інших, завдяки яким світ дізнавався правду про порушення прав людини в Україні.
Після арешту членів Гельсінської групи репресивні органи України посилили тотальний контроль за
індивідуальною І груповою свідомістю громадян. В результаті процес національного відродження
під впливом нових обставин перетворився в останні роки правління Леоніда Брежнєва на стан, що
отримав загальну назву «застій». То був справжній застій у всіх сферах життя — економічній,
політичній, науковій, культурній. Десятиріччя, що наступило після репресій над УГГ, засвідчило
активне наростання регресивних процесів як в центрі, так і в республіках.
З одного боку, очевидним є те, що Україна пережила за роки радянського правління небачений
розвиток економіки. З іншого ж. існують виразні докази того, що вона постійно вкладає до
радянського бюджету більше, ніж отримує з нього. Радянський режим відмовлявся оприлюднити
статистику, яка могла б пролити світло на цю проблему.
Радянські лідери підкреслювали швидкий економічний прогрес України, кажучи, що його не
вдалося б забезпечити без величезних капіталовкладень, технології та робочої сили, яку їй надали
«братні народи» СРСР І насамперед російський. Із цього, мовляв, випливає висновок, що тепер
настала черга українців надавати економічну допомогу іншим, менш розвиненим регіонам СРСР.
Тому, з радянської точки зору, не існувало навіть підстав порушувати питання про економічну
експлуатацію.
Отже, можна зробити висновок, що Радянський Союз з другої половини 60-х років по першу
половину 80-х років на мою думку зазнав три проблеми глобального масштабу: Перша - це
захоплення влади. Друга - це "гонка озброєння", і третя - це війна в Афганістані, яка привела до
згубних наслідків, як іч однієї сторони так і з іншої.

86. Український дисидентський та правозахисник рух 60-х — 70-х XX ст.

З поліпшенням внутрішньополітичного клімату за часів «відлиги» в Україні розпочинається
128
новий етап національно-визвольної боротьби. Його зовнішніми збуджувачами були процеси
деколонізації 50-60-х рр., антикомуністичні виступи в новостворених країнах «народної демократії»
(Угорщина, Чехословаччина, Польща та НДР), а також активний правозахисний рух, спричинений
прийняттям у 1948 році загальної Декларації прав людини. Внутрішніми чинниками розгортання
опозиційного руху в Україні стали: монопольна влада партійно-радянської бюрократичної верхівки,
постійні утиски та обмеження національного та культурно-духовного життя, цілеспрямованна
русифікація українського населення республіки. У цих умовах поряд з панівним культурництвом
шістдесятників починає розгортатися інший різновид опозиційного руху, який згодом назвуть
дисидентським. Провідними в середовищі українського дисидентства були два питання. Одне торкалося
прав нації, а друге прав людини. ЦІ два поняття не розривалися, не протиставлялися одне одному, а
розглядалися в органічному єднанні.
Український революційний центр (УРЦ). Оформлення ідеології дисидентства
У березні 1953 року партійно-державне керівництво України дізналося про існування у Львові
Українського революційного центру (УРЦ), який підготував низку документів антирадянського змісту.
Вони друкувалися на машинці й надсилалися до сільських рад, колгоспів і навчальних закладів
західного регіону України. У них піддавався різкій критиці сталінський диктаторський режим, зви-
нувачений у смертях мільйонів українців.
Оформлення ідеології дисидепетєа пов'язане з 1955 роком., коли українські політв'язні
мордовських концтаборів написали «Відкритого листа» до ООН. У ньому узагальнювалися головні
вимоги українського дисидентства, висловлювався рішучий протест проти дискримінації всього
українського, приверталася увага світової громадськості до безправного становища України в складі
СРСР.
Опозиційний рух розвивався не тільки в західних регіонах України. На Донбасі в 1956 році
засновано таємну робітничу організацію на чолі з Євгеном Доніченком. Вона мала назву «Реалістичний
робітничий гурток демократів» і ставила за мету боротьбу з радянським ладом. Організація мала свій
статут, «трійкову» будову груп, членські внески, сувору конспірацію.
Керівництво гуртка планувало створити мережу нелегальних осередків, згодом об'єднаних в єдину
демократичну партію, яка повинна була стати альтернативою КПРС і повести боротьбу за зміну
суспільного ладу в СРСР. Після перемоги революції передбачалося провести вільні всенародні вибори.
Так само робітники демократично обирали б і керівників підприємств. Землю планувалося роздати
селянам без права її продажу. Такий лад, на думку керівників гуртка, називався б народовладдям.
Однією з перших у своїх програмних документах поставила питання про ненасильницький,
конституційний засіб здобуття державної незалежності України Українська робітничо-селянська
спілка. Цю ідею започаткували два молоді юристи — Левко Лук'яненко та Іван Кандиба, які в 1958
році на Львівщині утворили ядро цієї організації. У розробленому в 1959 році проекті програми УРСС
теоретично обґрунтовувалися положення нового етапу українського національно-визвольного руху. У
ньому гострій критиці піддавалися політика Комуністичної партії й радянського уряду в роки
голодомору 1932-1933 рр., засуджувалася практика жорстоких сталінських репресій 30-х рр.,
бюрократичні методи керівництва народним господарством, національна політика, що здійснювалася в
республіці. На засіданні членів спілки, що відбулося 6 листопада 1960 року, розглянуто проект
програми та головні завдання. Проте наступні збори не відбулися у зв'язку з арештом її керівництва в
січні 1961 року.
Політична та ідеологічна реакція середини 60-х рр. Праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи
русифікація?»
Демократизація та лібералізація суспільно-політичного життя, розвиток дисидентського руху
сформували новий політичний клімат в Україні. Його характерною ознакою стало вироблення чітких і
конкретних вимог у середовищі опозиції. Важливим чинником їх появи стала хвиля арештів, що
відбулася в середині 60-х рр- Цей удар був спрямований проти молодої генерації української
інтелігенції — Івана Світличного, братів Богдана і Михайла Горинів, Михайла Косіва та ін.
Арештованим не висували конкретних звинувачень. Справа була сфабрикована КДБ і мала характер
відвертої розправи над інакодумцями. Унаслідок цього на рішучий захист затриманих стали відомі
представники тогочасної української Інтелектуальної еліти — письменники М. Стельмах та А.
Малишко, авіаконструктор О. Антонов, кінорежисер С. Параджанов, композитор Г. Майборода та
багато інших.
Під впливом масових арештів 1965 року молодий літературознавець Іван Дзюба взявся за детальне
129
вивчення причин, що зумовили рішучий протест передової української інтелігенції. У вересиі-грудні
1965 року свої пошуки він узагальнив у книжці «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яку надіслав
партійному й радянському керівництву СРСР та Української РСР. Це була перша післявоєнна праця
українського опозиційного руху, яка містила розгорнуту програму культурних і політичних вимог. її
максимальна вимога мала досить зважений вигляд — повернення партійного керівництва до забутих
принципів ленінської національної політики. У прикінцевій частині своєї праці І. Дзюба доводив і
засуджував політичну й моральну відповідальність українського керівництва за принижене становище
України в складі Радянського Союзу.
У 60-70-х роках в середовищі творчої інтелегенції, активизувався дисидентский рух. Творча
молодь все частіше почала виступати з творами. яких критикувалися політика уряду та основні
принципи суспільного життя. Все це почалося під галосами боротьби за права людини, за свободу
творчесті, за більш широкий обмін думками з представниками заходу. Дисиденство великою мірою
виросло з дестаналізації, з послаблення "паралічу струху", що їх розпочав Хрущев.
Перші прояви дисидентства мали місце наприкінці 50-х — на початку 60-х років, коли на Західній
Україні було організовано кілька невеликих таємних груп. Виділялася серед них так звана "Група
юристів" на чолі з адвокатом Левком Лук"яненком. Вона закликала до здійснення законного права
України на вихід із Радянського Союзу. Після виявлення цих груп їхніх учасників на закритих процесах
було засуджено до тривалих термінів ув'язнення.
Побоюючися, щоб події не вийшли з-під контролю, Кремль вирішив ударити по дисидентському
рухові в усьому Радянському Союзі. Наслідком цієї політики на Україні став арешт наприкінці 1965 р.
близько двох десятків тих, хто протестував особливо голосно. Щоб залякати інших, власті вирішили
судити дисидентів відкритим судом. Проте ця тактика бумерангом ударила по них самих, викликавши
ще сильніші протести й опозицію.
Серед молодих, ці теорії поділяли Ліна Костенко(автор роману "Маруся Чурай"), Василь Стус
(аспірант інстітута літератури), Василь Симоненко (м.Черкаси), Вячеслав Чорновіл, Іван Драч, Дмитро
Павличко, Іван СвІтличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновский, Ала Горська. Особливо
активізувалася ця робота, коли Іван Дзюба написав статью "Інтернаціоналізм чи русифікація?". Влада
провела арешти (Анатолій Марченко, Олексій Тихий, та інші.). Був заарештован Вячеслав ЧорновІл. З
протестами в республіканському будинку кіно, на захист рижесера Параджанова виступили Стус та
інші. Це активизувало арешти. В знак протесту, оголосив голодовку і помер а таборі Василь Стус. Слід
відзначити, що дисидентский рух не набув широкої підтримки на Україні.
Але процес демократизації наростав. За молодих вступилися академік Сахаров, Олесь Гончар,
зарубіжні діячі культури. Потім активисти дисидентського руху об"едналися в так званий рух "за
перебудову", який згодом переріс просто в рух, активної політичної сили на початку 90-х років.
Арешти й судові розправи 1972-1973 рр. не знищили дисидентського руху, а лише надали йому
ради кал ьнішого характеру. У тюрмах й таборах багато українських дисидентів зрікалися свого
радянського громадянства, проголошували себе українськими самостійниками і вимагали визнання за
собою сатусу "політичних в'язнів". їхня нова позиція знайшла своє відображення у засудженні тих своїх
колег, які розкаялися і пішли на компроміс з радянським режимом. "Великий погром" різко обірвав
стадію патріотичних протестів серед українського дисидентства й прискорив його перехід у нову фазу.
Новий характер дисидентського руху в Україні засвідчив черговий (7-8) номер "Українського
вісника", який вийшов весною 1974 р. після майже дворічної перерви. Його автори й видавці -
стоматолог й колишній профспілковий діяч у Львівській області Степан Хмара, колишній офіцер КДБ
з Києва Віталій Шевченко та журналіст Олександр Шевченко - заявили, що від цього номера
"Український вісник" стає речником національної опозиції, змушеної перейти в підпілля і відданої Ідеї
повалення радянського режиму та побудування самостійної й демократичної української держави. На
відміну від популярної у "допогромний" період праці Івана Дзюби "Інтернаціоналізація чи
русифікація?", "'Вісник" демонстрував відверто вороже ставлення до Леніна і його національної
політики.
Декілька років після арештів 1972-1973 рр. в Україні не було ніяких відкритих проявів
дисидентського руху - його розвиток проходив у підпільних умовах. Розрізнені опозиційні групи, які
виникали після 1973 р., не мали зв'язку ані між собою, ані з ув'язненими дисидентськими лідерами.
Однак інформація про умови, в яких перебували репресовані, та їхні політичні заяви, просочувалися на
свободу і з допомогою їхніх родичів та російських дисидентів передавалися на Захід. Це послужило
поштовхом до організації міжнародних кампаній у підтримку вимог українських дисидентів. Особливо
130
активну роль відіграла у них українська діаспора у США та Канаді.
В наслідок дисидентського руху, посилення критичних настроїв, проти Існуючої влади, відбулися
події 90-91-х років, коли влада перейшла в руки демократів, було оголошено незалежність України, і
почалося будівнцтво нової, сучасної держави.

87. Розпад СРСР та відновлення незалежності України

У вересні 1989 р. була створена найбільш масова демократична організація „Народний рух
131
України за перебудову", яку очолив Іван Драч. Рух швидко еволюцїйон Ізував від поміркованої
лояльної до влади організації до антикомуністичної, головною метою якої стало вихід України з СРСР,
усунення комуністичної партії від влади та відновлення української державності. Рух також сприяв
активізації суспільно-політичного життя, характерними особливостями якого стали політичні дискусії,
мітинги, страйки і демонстрації.
Цсс це привело до розхитування СРСР, послаблення позицій комуністичної партії в суспільстві,
почався вихід комуністів з ЇЇ рядів.
Демократично налаштовані сили в Україні дедалі активніше виступали проти перебування
республіки у складі СРСР, за українську державну самостійність. Такий розвиток подій не
влаштовував не тільки консервативну партноменклатуру, але й самого ініціатора „перебудови" - М.
Горбачова, тепер уже як Президента СРСР. Намагаючись не допустити переростання „суверенізації"
союзних республік у процес, який би привів до створення незалежних держав, М. Горбачов почав
маневрувати. Він, зокрема, запропонував проект так званого нового Союзного Договору і став
наполягати на тому, щоб союзні республіки його підписали.
Питання про долю СРСР та позиції союзних республік щодо цього значно посилило соціально-
політичну напругу в суспільстві, в тому числі в керівництві КПРС. Його найбільш консервативна
частина виступила проти будь-яких поступок в цьому питанні союзним республікам, за збереження
СРСР як єдиної держави. З цією метою в березні 1991 р. було проведено всесоюзний референдум, на
який було винесено питання: „Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських
Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій
повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?" Верховна Рада
УРСР внесла до бюлетенів додаткове питання: „Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу
радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?" На перше
запитання „Так" відповіли 70,2 %, на друге — 80,2 % громадян України, що взяли участь в референдумі.
Використовуючи результати цього референдуму, противники утворення на основі союзних
республік незалежних держав робили все для того, щоб не допустити до цього. Тільки тоді, коли
московський заколот фактично було придушено, українське керівництво почало діяти. 24 серпня 1991 р.
Верховна Рада України прийняла „Акт проголошення незалежності України". Отже, в процесі
перебудови, розпочатої з ініціативи КПРС, розпочатої М. Горбачовим у 1985 р., український народ
прийшов до висновку про необхідність розбудови своєї незалежної держави.
Початок розбудови незалежної української держави можна вважати з прийняття 16 липня 1990р.
Верховною Радою УРСР „Декларації про державний суверенітет", яка проголосила невід'ємне право
українського народу на самовизначення, верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади
республіки в межах її території.
Історичне значення Декларації полягало в тому, що вона поклала початок мирному відродженню
незалежності України.
Прийняття 24 серпня 1991р. Верховною Радою Історичного документу — „Акт проголошення
незалежності України" припинило існування Української Радянської Соціалістичної Республіки і
проголосило появу незалежної держави -Україна.
Це був документ величезної історичної ваги, підтверджений всенародним референдумом 1 грудня
1991 р. В ньому взяло участь 84,2% виборців, з яких 90,3% проголосували за незалежність України.
Того ж дня Президентом України було всенародне обрано Л. Кравчука.
7 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі зібралися лідери Білорусії (С. Шушкевич), Росії (Б. Єльцин) та
України (Л. Кравчук), провели переговори (без залучення М. Горбачова, який повернувся до виконання
обов'язків Президента СРСР) і наступного дня підписали угоду про створення натомість СРСР
Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня того ж року в Алма-Аті відбулася зустріч
керівників незалежних держав колишнього СРСР (виняток становили Грузія та країни Балтії). У
прийнятій декларації зафіксовано, що з утворенням СНД Радянський Союз припиняє своє існування.
Так було перегорнуто останню сторінку в Історії Союзу Радянських Соціалістичних Республік.
Ліквідація СРСР, який проіснував майже 70 років, стала фактом глобального значення.
Проголошення державної незалежності України 24 серпня 1991 року принципово по-новому
поставило питання її державного, економічного та політичного розвитку. Йшлося про нову І, як
засвідчив подальший розвиток подій, надзвичайно складну сторінку її багатовікової Історії.
Проголошення незалежності України та завдання створення самостійної Української держави
закономірно висунули проблему розгортання державотворчих процесів. Народ України заявив, що
132
будуватиме державу суверенну й самоврядну, незалежну та відкриту, демократичну і правову.
Розв'язання цього завдання наштовхнулося на цілу низку дуже непростих питань.
Процес державотворення в Україні на відміну від інших країн, котрі постали перед аналогічними
проблемами в кінці 80-х - на початку 90-х років, проходив у специфічних умовах і визначався своїми
особливостями. екологічної безпеки її населення.
Як вже зазначалося, українське суспільство, в тому числі й та його частина, яку ми називаємо
політичною елітою, значно, мірою виявилося не готовим до розбудови незалежної Української
держави. Практично протягом усіх років української незалежності не вдалося досягти конструктивної
співпраці основних гілок влади. Майже щороку змінювався Прем'єр-міністр І склад Кабінету Міністрів.
Парламент держави скоріш нагадував собою політико-ідеологічний клуб, ніж вищий законодавчий
орган держави. Тільки в 1996 р. Верховна Рада приймає Конституцію України. Прийняття Конституції
завершило період державного становлення, закріпило правові основи незалежної України, яка стала
невід'ємною частиною європейського та світового співтовариства. З прийняттям конституції
завершилося формування законодавчої , виконавчої і судової влади в Україні. Главою держави є
президент, який виступає гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України,
додержання її Конституції, прав і свобод громадян. Конституція визначає всі основні засади та напрямки
внутрішньої і зовнішньої політики України, орієнтири подальшої її розбудови як демократичної,
соціальної і правової держави. Остаточно змінено було політичні І соцїально-економічені основи
нашого суспільства.

88. Політичний розвиток України в 1991-2009 рр.

133
16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет[4], що
поклало початок конфронтації між урядами СРСР і УРСР. 19 серпня 1991 року в Москві комуністи-
консерватори здійснили невдалу спробу державного перевороту, аби відновити владу партії. Після
провалу путчистів, 24 серпня 1991 року, Верховна Рада УРСР прийняла Акт проголошення
незалежности України[75]. Цей акт підтримало 90,32 % українців на Всеукраїнському референдумі 1
грудня 1991 року. Це ознаменувало появу незалежної держави Україна. Того ж дня відбулися перші
президентські вибори, на яких переміг голова Верховної Ради України, у 1988—1990 роках — завідувач
ідеологічного відділу, секретар ЦК КПУ, Леонід Кравчук. 8 грудня у Біловезькій пущі і 21 грудня в
Алма-Аті лідери України, Білорусі та Росії підтвердили розвал СРСР і утворили Співдружність
незалежних держав (СНД)[76].
Україна спочатку розглядалася як республіка зі сприятливими економічними умовами, тим не менш,
країна пережила глибший економічний спад, ніж деякі з інших колишніх радянських республік. Під
час рецесії Україна втратила 60 % свого ВВП з 1991 року по 1999 рік[77][78] і постраждала від
п'ятизначних темпів інфляції.[79] Невдоволені економічними умовами, а також кількістю злочинів
і рівнем корупції, українці протестували і влаштовували страйки.
У 1996 році була ухвалена Конституція України, що сприяло стабілізації політичної системи і в той же
час зосереджувало більшість владних повноважень у руках тодішнього президента Леоніда Кучми. У
вересні того ж року було проведено грошову реформу і введено нову валюту — гривню. Українська
економіка стабілізувалася до кінця 1990-х років, а з 2000 року почало відбуватись її зростання, в
середньому на 7 % щорічно.
У 2004 році другий тур президентських виборів відбувся з масовими системними фальсифікаціями [80] на
користь провладного кандидата Віктора Януковича. Це призвело до початку всеукраїнської акції
протесту, що отримала назву «Помаранчева революція». Верховний суд України скасував
рішення ЦВК про перемогу на виборах Віктора Януковича і призначив переголосування, за
результатами якого президентом було обрано Віктора Ющенка.
Янукович повернувся до влади у 2006 році, коли він став прем'єр-міністром під час «Антикризової
коаліції»[81], що призвело до дострокових парламентських виборів у вересні 2007 року[82]. В 2010 році
Янукович був обраний президентом[83] та сформував новий уряд на чолі з Миколою Азаровим. 21
квітня Віктор Янукович підписав угоду із президентом Російської Федерації Дмитром Медведєвим про
продовження терміну перебування Чорноморського флоту Російської
Федерації у Севастополі до 2042 року. 11 жовтня 2011 року Печерський суд міста Києва засудив
колишнього прем'єр-міністра України і основного суперника Януковича на президентських
виборах, Юлію Тимошенко до семи років ув'язнення.
Барикади Євромайдану 18 лютого 2014
Невдоволення правлінням Януковича вилилося протягом 2010—2013 років у численні акції протесту,
зокрема «Податковий майдан», «Україна проти Януковича», протести у Врадіївці тощо, а 21
листопада 2013 відмова Кабінету міністрів від підписання угоди про асоціацію України з ЄС,
запланованої попередньо на час саміту Східного партнерства спричинила до багатотисячних акцій
протесту, котрі були проведені прихильниками ЄСу невдовзі до майбутніх президентських виборів, що
отримали назву — Євромайдан та «Революція гідности»: після приєднання до протестуючих
формувань, котрі принципово виступили проти силового порушення громадянських прав
українців. Силовий розгін протестувальників у Києві в ніч на 30 листопада спричинив вихід на вулиці 1
грудня сотень тисяч (за деякими підрахунками близько мільйона) протестувальників із вимогами
відставки уряду Азарова і самого президента. Ескалація конфлікту досягла апогею 18—20 лютого 2014,
коли внаслідок протистояння силовиків та протестувальників у центрі Києва загинуло більше сотні
людей, півтори тисячі було поранено, сотні вважаються зниклими безвісти[84][85][86][87]. Результатом подій
стало відсторонення 22 лютого Верховною Радою від виконання обов'язків Президента України Віктора
Януковича та призначення дострокових президентських виборів на 25 травня 2014 року[88]. Виконувати
обов'язки президента України Верховна Рада з 23.02.2014 тимчасово, до обрання Президента,
доручила Олександру Турчинову (напередодні також був обраний Головою Верховної Ради України
замість В. Рибака).[89].
89. Соціально-економічний розвиток України в 1991 – 2021 рр
134
До проголошення незалежності економіка УРСР складала значну частину економіки СРСР. Держплан
СРСР спільно з українським Держпланом розробляв п'ятирічні плани розвитку економіки УРСР як
інтегральної частини радянської економіки.
Українські підприємства були підлеглі союзним міністерствам у Москві або республіканським
міністерствам у Києві. Після 1991 підприємства, незважаючи на приналежність, що збереглася
формально до державної власності, потрапили під контроль своїх директорів. До 1996 близько 6 тис.
середніх і великих підприємств стали акціонерними товариствами, а до 1998 було приватизовано 45 тис.
невеликих підприємств і майже 99 % магазинів роздрібної торгівлі, підприємств торгівлі і сфери послуг.
Під час і після розпаду СРСР Україна пережила жорстоку економічну депресію: крах економіки
і гіперінфляція призвели до катастрофічного скорочення ВВП.
Різко ускладнило економічну ситуацію рішення керівництва країни не запроваджувати відразу
повноцінну національну грошову одиницю, а поступово виходити з рубльової зони і спочатку
запровадити сурогатні гроші — купоно-карбованці[18].
Національний Банк України ввів в обіг купоно-карбованці багаторазового використання з 10
січня 1992 року. З введенням купоно-карбованців у готівковому обігу в Україні одночасно опинились
дві валюти — радянські рублі та українські купоно-карбованці. Для розрахунків за продовольчі та
промислові товари приймались винятково купоно-карбованці; для розрахунків за послуги, та інших
видів платежів приймались як рублі, так і купоно-карбованці за курсом 1:1. У перші місяці після
введення, враховуючи ширшу вживаність купоно-карбованців, вони цінились трохи більше за радянські
рублі. Поступово, у квітні 1992 року, весь готівковий обіг заповнився купоно-карбованцями. У
листопаді 1992 року рублі були замінені на карбованці і у безготівковому обігу.
При запровадженні купоно-карбованців планувалося їх використання лише упродовж 4—6 місяців,
проте вони проіснували до 1996 року, і є думка, що купоно-карбованці узяли на себе весь інфляційний
удар.
У 1996 році було запроваджено національну грошову одиницю — гривню, була зупинена гіперінфляція,
проте зростання економіки відновилося лише в четвертому кварталі 1999 року.
Починаючи з 2000 року економіка України стабільно зростає. У 2007 році зростання склало 7 %
порівняно з попереднім роком, проте і на сьогодні за обсягом ВВП країна не досягла рівня 1990 року[19].
Протягом 1995—2004 рр. обсяги промислового виробництва збільшилися на 40 %, майже вдвічі зросла
продуктивність праці. Економічні трансформації, створення ринкових засад функціонування і розвитку,
зміни форм власності разом з організаційною реструктуризацією підприємств (понад 90 % підприємств
мають недержавну форму власності) істотно змінили можливості розвитку промислового комплексу.
Якщо темп зростання реального ВВП у 2004 р. становив 12,15 % (у 2003 р. — 9,6 %), а темп зростання
обсягу промислового виробництва — 12,5 % (у 2003 р. — 15,8 %), то в 2005 р. він був рекордно
низьким — 2,7 %. Спостерігалось уповільнення промислового виробництва на фоні зростання
реального ВВП, що свідчить про відсутність стабільного процесу використання НТП галузей
промисловості.
Економіка України сильно постраждала від світової економічної кризи 2008 року. У
2008 р. гривня знецінилась на 38 % відносно долара США, що перевищило падіння обмінного
курсу ісландської крони і сейшельської рупії[20]. У той же час виробництво було спрямоване на експорт,
який давав надприбутки, відповідно була наявність високої ціни продукції на внутрішньому ринку, і
населення країни змусили купувати найнеобхідніше за європейськими цінами[21]. Державна служба
зайнятості України прогнозувала, що у 2009 р. безробіття в Україні сягне 9 % (проти 3 % у 2008 р.)[22].
За підсумками 2009 року українці збідніли на 10 %, а 78 % людей в Україні, за статистикою ООН,
перебувають за межею бідності[23]. Валовий внутрішній продукт у 2009 р. скоротився на 15 %. У 2010
році Україна повністю змінила економічний курс країни, який перш за все був націлений на розвиток
внутрішнього ринку. Темп зростання ВВП у 2010 році склав 4,2 %.
Реальний ВВП України станом на 01.01.2017 становив 984,016 млн грн. У цьому році економіка
України показала зростання цього показника (2,3 %) вперше із 2013 року. Падіння ВВП почалося у 2013
році і становило 0,027 %, прискорившись у 2014—2015 рр. через політичну, економічну кризу, військові
дії. Протягом цих років, сумарне падіння склало близько 16 %.  
135
Скорочення ВВП було спричинене погіршенням майже в усіх галузях економіки України. Руйнування
виробничих потужностей та транспортної інфраструктури, розрив виробничих міжрегіональних зв’язків
через воєнне протистояння на сході країни призвели до падіння обсягів промислового виробництва.
Зниження реальної заробітної плати в умовах погіршення споживчих настроїв населення та високої
інфляції спричинило звуження внутрішнього споживчого попиту. Зниження інвестиційного попиту
було зумовлене високими ризиками через військовий конфлікт на Сході України.
Внаслідок певної макроекономічної стабілізації, пожвавлення споживчого та інвестиційного попиту,
замороження конфлікту на Донбасі, зростання реального ВВП становило 2,3 %, що є позитивним
чинником відновлення економіки України.

90. Українці в сучасному світі: тенденції' розвитку діаспори

136
УКРАЇНСЬКА ДІАСПОРА - означення української національної спільноти поза політичними
кордонами України. Головним джерелом утворенння у.д. стала еміграція. Масова еміграція українців
розпочалася в останній чверті 19 ст. Головною причиною еміграції українців було аграрне
перенаселення. Еміграція українців за океан, початок якої відноситься до 1871, була спрямована у
США, де вони працювали, в основному, у промисловості й на будівництві. У 1890-х розпочалася
еміграція українських селян у Канаду (у т. зв. степові провінції), Бразилію (штат Парана) і Аргентину
(провінція Міссіонес). Всього до Першої світової війни в Америку виїхало 500 тис. українців, з них у
США-350 тис., у Канаду - 100 тис., у Бразилію і Аргентину - 50 тис. чол. На американському континенті
українці створили розгалужену мережу власних релігійних, господарських, просвітницьких,
громадських, спортивних і політичних організацій, які допомагали їм зберегти зв'язок з рідними
землями і національну самобутність.

У.д. в Російській імперії (зокрема, в Азії), яка була переважно землеробською, мала зовсім інший
характер, ніж в Америці. Після 1861 еміграційні потоки з України спрямовувались на Поволжя і Урал. В
останній чв. 19 ст., коли вільних земель в Європейській Росії вже не було, українці емігрували в
Західний Сибір і сусідню частину Туркестану, а потім - на Далекий Схід, у т. зв. Зелений Клин. Згідно з
переписом 1897 у Російській імперії в діаспорі проживало 1.560 тис. українців. У наступні роки
українська еміграція постійно зростала. В результаті цього процесу в 1914 в Російській імперії поза
етнічними територіями проживало бл. 3,4 млн.чол. (з них в Азії-майже 2 млн. чол.). Перша світова війна
1914-18 і поразка українських національно-визвольних змагань 1917-21 викликали першу масову
українську політичну еміграцію. Вона поповнила існуючу Уд, свіжими кадрами політичних, наукових,
господарських, культурних діячів. Головними центрами нової еміграції стали країни Середньої і
Західної Європи (Чехо-Словаччина, Німеччина, Польща, Франція, Австрія, Румунія, Югославія). У
післявоєнний період відродилась трудова еміграція із західноукраїнських земель за океан. Кількісно
вона була значно меншою, ніж до Першої світової війни. Разом уся західна Уд. налічувала 1,7-1,8 млн.
чол. (США-700-800 тис. чол., Канада - 200 тис. чол., Аргентина - 100-120 тис. чол., Бразилія - 80 тис.
чол., Румунія - 350 тис. чол., Польща -100 тис. чол..Франція-40 тис. чол., Югославія - 40 тис. чол., Чехо-
Словаччина - 35 тис. чол., в інших країнах Західної і Центральної Європи - 15-20 тис. чол.). Чисельною
була Уд. на території СРСР. За переписом 1926, поза українськими землями в СРСР проживало 3,4 млн.
українців. Масштаби і географія У.д. значно розширились після 1945. Нова хвиля політичної еміграції
одразу після війни опинилася в Німеччині і Австрії, у таборах для переміщених осіб (бл. 200 тис. чол.),
а наприкін. 1940-х - на поч. 1950-х розпорошилася по різних континентах і країнах. Так виникли нові
українські поселення в Австрії, Тунісі, Венесуелі, зміцніли існуючі общини у США, Канаді, Бразилії,
Аргентині, Парагваї. В Європі залишилося приблизно 550 тис. чол., які утворили нову українську групу
у Великій Британії, зміцнили спільноти у Франції, Бельгії, Голландії. Нині Уд. налічує у Чехії 40-60 тис.
чол., Словаччині - 80-100, Польщі - 300-350, Румунії - 250-280, Сербії - ЗО, Хорватії - 6, Боснії і
Герцеговині - 5, Австрії - 4-5, Німеччині - 20-25, Франції - 40-45, Бельгії - 3-5, Великій Британії-30-35,
США-1250-1500, Канаді - 800-900, Бразилії - 150, Аргентині -200, Парагваї - 10, Уругваї - 10, Чилі - 2,
Венесуелі - 2, Австралії та Новій Зеландії-35 тис. чол. У середовищі західної У.д. діє значна кількість
політичних, науково-просвітних, культурних організацій, учбових закладів. Однак, тільки незначна
частина емігрантів готова повернутися на історичну батьківщину. Народжена в нових країнах
поселення генерація вважає їх за свою батьківщину. Вона інтегрувалася в їхнє життя, а свою етнічну
приналежність прагне зберегти як окрему культурну спадщину. В значно гіршому становищі перебуває
східна Уд., розміщена на території колишнього СРСР. У Російській Федерації проживає 3,7 млн. чол., у
Казахстані - бл. 700 тис. чол., в Узбекистані-112, у Киргизії-120, у Молдові - 507, у Білорусі - 133 тис.
чол. Чисельністю східна У.д. значно переважає решту У.д., але вона не користується ніякими
гарантованими правами та інституціями національного життя. Наприкін. 1980-х - на поч. 90-х років
розпочалося певне відродження українського національного життя. У 1989 в Москві утворено
Товариство української мови "Славутич" (перший голова - льотчик-космонавт П.Попович), виникли
українські науково-просвітницькі, культурні організації на Далекому Сході, в Казахстані, Узбекистані,
Киргизії, Білорусі, Молдові.

91. Етнодемографічні зміни в Україні у XX ст.

У 50-х - 90 -х роках XX століття сформувалися основні напрямки та сучасна проблематика
137
вітчизняної етнодемографічної науки. Серед них можемо виділити: історико-етнодемографічні
дослідження, обрахування українського населення в етнічно неоднорідних районах та діаспорах, вивчення
динаміки чисельності українського народу в XX столітті, дослідження динаміки чисельності різноманітніх
етнічних груп та національних меншин в Україні.
З початку 50-х років відбувається поступове відновлення історико-демографічних досліджень
українського народу. Зокрема, з'являється низка праць О.І. Барановича присвячених різним аспектам
етнодемографічної ситуації в лісостеповій та Правобережній Україні у XVI - XVIII століттях.43
В останні десятиліття комплексні дослідження населення України та окремих її регіонів в
історичному аспекті проводилися М. Крикуном, В.М. Кабузаном та СІ. Бруком які досліджували питання
чисельності населення України у ХУІ - XX століттях,44С. Копчаком та А. Перковським, що вивчали
етнодемографічні процеси у Прикарпатті та на Лівобережній Україні у минулому.45
Окремий напрям вітчизняної етнодемографії - обрахування українського населення в
етнічнозмІшаних районах та діаспорах. Значний внесок у вивчення цих проблем зробили В. Зеленчук, В.М.
Кабузан, В. Загоровський, СІ. Брук, В.Б. Євтух та інші вчені.46
Населення України відзначається великим ступенем етнічної різноманітності. На території держави
нині проживає понад 130 національностей.29 На теренах сучасної України крім титульного етносу -
українців, мешкає ще 16 найчисельніших етнічних груп, чиї ядра знаходяться за межами держави, а також
значна кількість малих етнічних груп, які входили до складу колишнього СРСР.
Процеси змін етнонаціонального складу населення відбуваються і тепер. Слід відмітити
територіальну нерівномірність поселенської структури українського етносу - перевага у західних та
центральних областях, зменшення частки українців у східному регіоні та найменший відсоток у Криму.
Відмінною є територіальна структура інших етнічних спільнот. Що стосується найбільшої етнічної групи
країни - росіян, то її частка найбільша у Криму та східних областях України, найменша - на Заході.
Росіяни, в основному, є мешканцями міст.
З утворенням нових держав на початку 90-х рр. міжреспубліканські міграційні процеси засвідчили
тяжіння до мононаціональності практично в усіх колишніх радянських республіках. Такі процеси
відбуваються і в Україні, про що яскраво свідчать дані статистичних досліджень.
Демографічна ситуація
За кількістю населення Україна посідає 5 місце в Європі (після Німеччини, Італії, Великобританії,
Франції) та 21 місце у світі. На її долю припадає 7,3% населення Європи і 1% населення Землі.
.
Динаміка чисельності
Систематичне проведення переписів населення протягом XX століття дає змогу достовірно
відтворити найбільші зміни чисельності населення України за цей періоду.
Кризові процеси 90-х років негативно вплинули на демографічну ситуацію в Україні. Бурхлива
міграція населення, викликана появою можливостей вільного переміщення у межах і за межі території
країни, зниження народжуваності та зростання смертності внаслідок економічних і соціопсихологічних
чинників спричинили загальне скорочення чисельності населення України. Лише у 2003 році, внаслідок
стабілізаційних процесів та стабільного зростання економіки країни, в Україні намітилася низка позитивних
тенденцій, які в подальшому здатні вплинути на покращення демографічної ситуації.
Всеукраїнський перепис населення
Перший національний Всеукраїнський перепис населення відбувся в Україні 5 грудня 2001 року
(попередній було проведено у 1989 році - коли Україна ще перебувала у складі СРСР).
Згідно з даними цього перепису, населення України складало 48 млн. 457 тисяч чоловік. Цей
показник виявився істотно меншим порівняно з 1989 роком.
Густота та розміщення населення територією країни
Україна залишається переважно урбаністичною країною, з чисельною перевагою міського
населення над сільським: 32 млн. 754 тис. городян (або 67,2%) проти 15 млн. 883 тис. (або 32,8%)
сільського. Найменш сільськими є такі області України, як Донецька - 10%, Луганська - 14%,
Дніпропетровська - 17%, Харківська - 21%, Запорізька - 24% (селян). Найбільш сільськими є Тернопільська
і Закарпатська області - по 59% сільського населення, Івано-Франківська і Чернівецька - по 58%, Вінницька
-56% і Рівненська - 55%. Водночас найвищий рівень урбанізації в Донецькій області, в якій мешканці міста
становлять 90% населення, Луганській - 86% та Дніпропетровській - 83%.
Віковий склад
І їа час проведення перепису 2001 року в Україні спостерігався процес старіння населення. У віковій
138
структурі збільшилася частка людей пенсійного віку, яка складала понад 23,9%, і зменшилася частка дітей,
яка становила близько 18,1%. Середня тривалість життя людей в Україні становить 68 років, зокрема жінок
-73 роки, чоловіків - 63 роки. Старіння населення є характерним явищем для всіх європейських держав.
Громадянство, національний склад населення
З усього населення України її громадяни становлять 47 млн. 950 тис, іноземці - 168 тис, з яких
громадяни держав СНД - 151 тис. осіб. Найбільше іноземців проживає в М.Севастополь (3,4%).
У складі населення спостерігається яскраво виражена перевага двох етносів: 37,5 млн. осіб (77,8%) є
українцями і 8,3 млн. (17,3%) - росіянами. Протягом міжпереписного періоду кількість українців дещо
зросла, натомість кількість етнічних росіян зменшилася на чверть. Вперше після другої світової війни в
Україні відбулося зростання питомої ваги осіб, для яких українська мова є рідною, тобто відбувся перелом
тенденції русифікації населення. Лише чотири з двадцяти семи регіонів переважно російськомовні
(Севастополь, Крим, Донеччина та Луганщина), у трьох областях (Запорізька, Одеська та Харківська)
кількість осіб із рідною українською та російською мовами приблизно однакова, понад дві третини
населення решти двадцяти регіонів вважають рідною українську мову.
Основним фактором етнічних трансформацій стали міграційні процеси та зміна самосвідомості -
якщо за радянського періоду частина українців (як і багатьох інших народів) відносила себе до росіян, то
нині вони усвідомлюють себе представниками основного етносу незалежної України.
Сучасні тенденції
За даними Міністерства праці та соціальної політики України на 1 березня 2004 року в Україні
проживало 47548,7 тис. осіб. Хоча тенденція зменшення населення триває, в ній намітились певні позитивні
зрушення.
Починаючи з 2001 року, в Україні зростає середня тривалість життя. Порівняно із 2003 роком
природне скорочення населення зменшилося на 7,1%. Це відбулось за рахунок як зростання кількості
народжених, так і скорочення числа померлих.
Упродовж січня-лютого 2004 року порівняно з відповідним періодом минулого року число
народжених збільшилось на 2,5 тис. (або на 3,8%), а кількість померлих зменшилося на 3,1 тис. (або на
2,2%). Рівень смертності новонароджених також зменшується.
Водночас відбувається скорочення міграції населення. Його рівень у січні-лютому 2004 року
виявився майже втричі меншим, ніж у той же період 2003 року. Це відбулось за рахунок зниження (з 9,3
тис. до 6,9 тис.) числа вибулих за межі країни. Хоча прийнято вважати, що на заробітки за кордон їдуть
представники найбідніших верств населення, дослідження доводять, що у 58% тих, хто збирається за
кордон, є робота в Україні. По суті, трудова міграція українського населення не відрізняється від подібних
процесів Центрально-Східної Європи, громадяни яких виїжджають на заробітки до країн Західної Європи,
де їхня праця оплачується дорожче, ніж на батьківщині.

92. Культура України початку XXI ст.

Після здобуття Україною незалежності в 1991 р. почався новий етап розвитку українського
139
суспільства. Україна стала суверенною демократичною державою, почалися радикальні реформи.
Головною особливістю сучасного періоду можна вважати його перехідний характер. Ми можемо
говорити про те, що в суспільстві склалася нова соціокультурна ситуація, яка характеризується іншими
соціально-економічними умовами, формами власності, характером стосунків між людьми, соціальною
структурою, системою цінностей. Принципово новий статус в наші дні отримала національна культура.
У той же час серйозно впливає на всі сфери суспільного життя економічна криза, яку переживає наша
Україна в кінці XX ст.
Одним з найважливіших для розвитку культури є питання про національну мову. За переписом
1989 р. українці становили 72% населення республіки, серед них рідною українську мову назвали 67%,
російська мова переважає на сході України, в Криму. Але дуже показовим є ставлення росіян в Україні
до української освіти своїх дітей - за даними американського соціолога І.Бремера (1994), 54% росіян у
Львові і 65% у Києві згодні з тим, щоб їхні діти навчалися в українських школах і майже всі росіяни у
Львові та Києві (відповідно 96 та 91 %) визнають, що їхні діти повинні вільно володіти українською
мовою. У Симферополі так думають 54 % росіян. Це по суті говорить про підтримку процесу
еволюційної українізації неетнічними українцями.
Фінансові проблеми перешкоджають збільшенню тиражів українських книг, комерційна
література в основному привозиться з Росії. Тобто очевидно, що для успішного розв'язання проблеми
не досить адміністративних заходів, а потрібна культурно-просвітницька робота, державна
економічна підтримка. У 1999 р. в більш ніж 60% середніх навчальних закладів викладання
здійснювалося державною мовою, за винятком декількох регіонів. У системі середньої освіти
зникла одноманітність. З'являються авторські школи. Особливий розвиток отримали нові види середніх
навчальних закладів з ранньою профілізацією - гімназії, ліцеї. Діє програма державної підтримки
обдарованих дітей. В 2000 р. почато перехід на 12-річну середню освіту. Однак соціальне
розшарування населення все частіше додає системі освіти по суті становий характер. Державні школи
зазнають фінансових труднощів, вчителям нерегулярно виплачується зарплата. Практично зникла
система професійного навчання, оскільки промисловість неспроможна фінансувати ПТУ. Масово
закрилися дитячі садки.
Реформується система вищої освіти. Для підвищення її рівня введена система акредитації.
Найбільші навчальні заклади отримують статус Національних. Наприклад, Національний Київський
університет ім. Тараса Шевченка, Національний університет "Києво-Могилянська академія". Крім
державних, з'являється велика кількість комерційних вузів. Внаслідок цього кількість різного роду
інститутів, академій, університетів зросла майже вдвічі.
За роки незалежності розширилися культурні контакти з різними країнами. Це сталося завдяки
роботі різних міжнародних фондів, можливості поїздок, спільним проектам. Були видані твори
письменників, які працювали в еміграції, з'явилася перекладна література провідних
закордонних істориків-українознавців (у 1993 р. українознавство викладалося у 28 університетах і
коледжах США і в 12 університетах Канади).
Попри фінансові та ін. труднощі розвивається українська наука. Україна бере участь у
найбільших міжнародних програмах століттяЗ'явилося розділення культури на елітарну і масову.
Україна зіткнулася з таким явищем, як американізація культури, що особливо відчувається в
кінематографі (виробництво власних фільмів значно скорочене), популярної музики, літератури.
Для багатьох людей відвідування театрів, музеїв, бібліотек, тим паче які-нєбудь поїздки стали
недоступними. У зв'язку зі значним скороченням життєвого рівня (за рівнем життя Україна займає 95-е
місце в світі, а понад половина населення живе нижче межі бідності), погіршенням медичного
обслуговування, зростанням вартості ліків, ускладненням екологічної обстановки спостерігається
збільшення захворюваності, смертності, зниження народжуваності.
Національні меншини України отримали широку можливість задовольняти свої культурні запити.
Виникли національні культурні товариства євреїв, греків, німців. Наприклад, радіо в Маріуполі
регулярно веде передачі грецькою мовою (в Донецькій області понад 100 тисяч греків), створено
грецький національний університет. Відбувається обмін культурними делегаціями. Відкрилися школи
з польською, румунською, угорською, іншими мовами викладання. Особливої уваги вимагає проблема
розвитку культури кримськотатарського населення.
Зник державний контроль, який багато років тяжів над творчою інтелігенцією. Розширилися
можливості гастрольної діяльності. Однак багато театрів, творчих колективів через скорочення
державного фінансування виявилися у складній ситуації. Відбувається, з одного боку, усвідомлення
140
необхідності їх підтримки органами влади, в тому числі місцевої, з іншого боку, йде пошук
спонсорів, меценатів. Прикладом може служити Донецький оперний театр ім. А.Солов'яненка,
художнім керівником якого є В.Писарєв. Тут не припиняються прем'єри спектаклів, з успіхом
проходять зарубіжні гастролі, організовуються національні і міжнародні фестивалі.
Нові можливості відкриваються перед українською культурою в зв'язку з формуванням в Україні
громадянського суспільства. Новий громадський (так званий "третій" - на відміну від перших двох -
державного та комерційного, бізнесового) суспільний сектор - це сума недержавних неприбуткових
організацій, які сьогодні вже здатні впливати на хід суспільних, зокрема культурних процесів.
Принципово змінилися відносини держави і церкви. Конституція України гарантує громадянам
свободу совісті і віросповідання, зберігаючи відокремлення церкви від держави і школи від церкви. Ці
положення законодавства з тих, що декларуються, перетворилися на реальні. В Україні за станом на 1
січня 2000 р. діяло близько 22 тис. релігійних організацій, які входять до 80 конфесій, течій і напрямів.
З проголошенням незалежності України відбувся розкол у православній церкві. Склалися три
православні конфесії: Українська православна церква Московського патріархату, Українська
православна церква Київського патріархату і Українська автокефальна православна церква. Відновлена
діяльність Української греко-католицької церкви, крім того існують римсько-католицька церква, 32
напрями протестантства (баптисти, адвентисти сьомого дня, ієговісти тощо), общини іудеїв, іслам,
нетрадиційні культи (РУН-віра, кришнаїти, буддисти). Релігійним общинам повернені націоналізовані в
минулому будівлі. Відновлено шедевр української храмової архітектури - Михайлівський золотоверхий
собор, а також Успенський собор Києво-Печерської лаври.
Місце Костомарова в історіографії визначається насамперед прогресивною спрямованістю його (нехай
часом неоднозначних і суперечливих) суспільно-політичних поглядів, його науковою спадщиною, в
якій втілена ідея вченого про те, що основне начало форм суспільного і політичного життя.
Дослідження діяльності народних мас в історії вимагало від вченого тих часів певної сміливості,
оскільки офіційна історіографія і діяла на діаметрально протилежних позиціях. М.Костомаров поставив
своєю життєвою метою розробляти народну історію (на противагу історії державній) і досліджувати
життя частин російської держави, а не її державного життя, на що звертав увагу інших істориків.
Маючи такий погляд на роль народу в історії, Костомаров дійшов висновку про значення історії для
самого народу, про місце її в освіті, в розвитку національної самосвідомості, почуття власної гідності,
прагнення до свободи. Можливо, тому він прагнув до простоти викладу, дохідливого відтворення
історичних реалій та образів.
Специфікою українського історичного процесу була тривала бездержавність та пов'язана з цим
відсутність дисципліни і політичної культури в українському народі. За думкою історика, найгіршим
слідством цього стало неусвідомлення національної ідеї та відсутність політичного ідеалу у народних
мас та їх вождів. Саме цими факторами обумовлений національний занепад XVIII ст.
Сучасні завдання українського руху та інтелігенції В.Антонович бачить у здійсненні національного
самопізнання: усвідомленні і відтворенні української провідної ідеї, підвищенні культурного рівня
народних мас, щоб ті змогли самостійно дійти до розуміння власного покликання. Народництво
В.Антоновича, який фактично обрав місію пророка - виразника національних прагнень і почувань,
полягає не в принциповому запереченні ідеї державності (яку історик вважав здобутком політичного
розвитку людства), а в ствердженні пріоритету інтересів широких мас перед цілями держави та її
керівництва.
М.Грушевський на початку своєї наукової кар'єри шукав в історичних дослідах підтвердження
народництва В.Антоновича та еволюціонізму М.Драгоманова. "Народ", який розумівся в романтико-
метафізичному сенсі, був для історика "альфою і омегою" історичного досліду, головною особистістю
історії, стрижнем створення історичного синтезу. М.Грушевський теоретично обґрунтовує та відтворює у
"Звичайній схемі "руської"" історії"" та в "Історії України-Руси" історичну динаміку відповідно до
концептуальних конструкцій В.Антоновича: історія України - це боротьба українців за реалізацію
народних ідеалів. Український історичний континуїтет у схемі історика композиційно і тематично
співвідноситься зі структурою лекційних курсів В.Антоновича та конкурсною програмою з історії України,
розробленою за участю останнього редакцією "Киевской стариньї".

93. «Помаранчева» революція в Україні: передумови, обставини, та внутрішньополітичні

наслідки
141
Помаренчева рефолюція
На президенських виборах 2004 р. основна поротьба розгорнулася між провладним кандидатом Премєр-
міністром України В.Януковичем, який мав дві зняті судимості, та лідером опозиції В.Ющенком.ї
Причини та передумови
Влада чинила фдміністративний тиск на виборчий процес організувала масові фальсифікації результатів
президенських виборів 2004 р. шляхом підкупу громадян, поширення фальшивих агітаційниз листівок
та неправдивої інформації у ЗМІ про опозиційного кандидата.
Під час підрахунок голосів другого туру виборів відбулося зовнішнє втручання у сферу
Центрвиборчкому.
Центральна виборча комісія оголосила переможцем В.Януковича, що суттєво суперечило даним
екзитполів, які засвідчили перемогу В.Ющенка.
Усе це відбувалося на тлі фактичного впровадження цензури падіння авторитету українських владних
інститутів, брутального втручання російських політиків та політехнологів у виборчий процес.
Перебіг подій.
Масові мітинги в києві на майдані незалежності та в інших містах отримали назву помаренчева
рефолюція через вокористання помаренчевого кольору командою Ющенка в передвиборчій боротьбі.
У результаті Верховна Рада України ухвалила постанову про політичну кризу, визнала фальсифікацію
виборів, висловила недовіру Центрвиборчкому, вказала на неприпустимість силового варіанту розвитку
подій.

94. «Революція гідності» 2013 – 2014 рр.: обставини, перебіг та міжнародний резонанс.
142
Причини рефолючії.
Надмірна консентрація влади в руках президента В.Януковича та його сімї.
Тотальна корупція.
Найнижчий з-поміж європейських держав індекс економічної свободи.
Наростання соціально-економічних проблем.
Перетворення України на сателіта Російської Федерації.
Початок революції
21 листопада 2013. Кабмін України призупинив процес підготовки до підписання Угоди про асоціацію з
Європейським союзом, що тривав з 2007 р., - начебто в інтересах національної безпеки України.
На Майдані Незалежності у Києві розпочалася мирна акція протесту проти згортання європейського
курсу України – так званий Євромайдан, підтриманий в інших містах України.
У ніч з 29 на 30 листопада влада застосувала силу для розгону Київського майдану, побивши студентів.
1 грудня у Всеукраїнському віче взяли участь 500 тис. протестувальників та європейські дипломати, був
утворений Штаб національного спротиву, який очолив О. Турчинов, основними вимогами були
відставка Кабміну та позачергові вибори президента.
Основні події
У конфлікт що наростав Втрутилися представники світової спільноти, які заклликали владу утриматися
від застосування сили.
Влада намагалася демонструвати підтримку свого курсу, організувавши (антимайдани)
Проплачені мітинги під прапором партії регіонів до яких залучали тітушок молодих людей спортивної
зовнішності, які провокували насильство або (зачищували) громадські акції, нападаючи на активістів.
Поштовхом до силового протистояння стало ухвалення Верховною Радою репресивних законів 16 січня
2014 р., що надавали органам державної влади свободу дій щодо покарання учасників акції протесту і
мали на меті криміналізувати опозицію та громадянське суспільство. Зокрема, заборонялося рух у
коланах більше 5автомобілів, встановлення наметів, носіння шоломів, допомога протестувальникам,
поширення інформації про силові структури тощо.
22 січня від куль снайпера протестувальники Сергій Нігоян і Михайло Жизневський, у лісосмузі в
Київській області знайдено тіло Юрія Вербицького. Вони поклали початок Небесній сотні – загиблим
під час Рефолюції Гідності.
19-21 лютого тривав активний штурм майдану, СБУ заявила про проведення (антитерористичної
операції). Саме в ці дні загинуло найбільше людей до 100 осіб.
21 лютого Верховна рада відновила дію Конституції 2004 р. і відправила у відставку виконувача
обовязку міністра внутрішніх справ В. Захарченка.
У ніч проти 22 лютого В. Януковича утік до Харкова, де мав відбутися зїзд сепаратистів. Завдяки
масовій Демострації харківян 22 лютого зїзд зірвано, за кілька днів В. Янукович зявився в Росії.
22 лютого у відставку подав Голова Верховної Ради В. Рибак новим головою обрано О. Турчинова.
Верховна рада 328-ма голосами усунула В.Януковича з посади Президента України через самоусунення
від виконання своїх обовязків. Позачергові вибори Президента призначені на 25 травня 2014 року.
Франкція Партія Регіонів у Верховній Раді оприлюднила звернення, де відповідальність за ситуацію в
україні поклала на президента В. Януковича.
Результати революції
Україна подемонструвала що вищим цінностями права людини і демократія.
Цінною відстоювання ціх ідей стала загибель Небесної Сотні.
В Україні сформувалося повноцінне громадянське суспільство, готове брали на себе відповідальності за
події в країні.
У вересні 2014 р. Верховна Рада України ухвалила Закон про очищення влади (люстрацію).
Він забороняв обіймати певні посади протягом 10 років особам, які служили чиновникам за
президенства В. Януковича, обіймати певні посади в КПРС, працювали в КДБ.

95. Російська анексія українського Криму 2014 р.: мілітарні, політичні на міжнародно-правові
аспекти.
143
Перебіг подій:
27 лютого 2014р. – наповнення півострова військовими без розпізнавальних знаків (т. зв. Зелені
чоловічки) силове захоплення будівлі Верховної Ради АРК, звернення самопроголошеного голову Ради
АРК, звернення самопроголошеного голови Ради міністрів Криму Аксьонова до президента РФ В.
Путіна із закликом (забезпечити мир і спокій) на території Республіки.
1 березня 2014 р. схвалення Держдумою Росії вирішення про введення російських військ на територію
України, оточення військових підрозділів України на території АРК переважаючими силами
противника.
16 березня 2014 р. проведення під тиском російських військ псевдореферендуму щодо входження АРК
до складу РФ, бойкотування виборів кримськими татарами, явка виборців склала 30-40 %, офіційний
результат 96 % за приєднання криму до РФ.
17 березня 2014 р. проголошення самопроголошеною Верховною Радою АРК (незалежності) півострова
з метою його подальшого входження до складу РФ.
18 березня 2014 прийняття Держдумою Росії закону про приєднання АРК, який згодом підписав В.
Путін.
Переслідування з боку окупаційної влади кримських татар та українців.
Результат та наслідки.
Незаконна анексія кримського півострова Росією шляхом введення військ та проведення
псевдореферендуму.
Невизнання результатів псевдореферендуму в Криму міжнародними організаціями-ООН ОБСЄ ПАРЄ.
Засудження окупації півосторова Україною, США, ЄС, Туреччиною та ін.
Запровадження країнами ЄС санкцій щодо Росії та її можновладців, підтримка санкцій з боку США,
Канади, Японії, Австралії.
Виключення Росії з (великої вісімки) тощо.

96. Російські агресивні дії на Сході України у 2014–2021 рр.: протидія з боку української влади і
суспільства та міжнародної спільноти Причини та передумови:
144
Повалення в Україні режиму В. Янукович, що стало викликом для Росії, яка бачила Україну в складі
оновленого Митного союзу.
Європейський вибір України та її подальша інтеграція до Євросоюзу, що мали на меті позбавити країну
залежності від “Газпрому” та послабити політичний тиск з боку Москви.
Перебіг події.
Порушення територіальної цілісності України.
Зосередження зусиль влади на захисті територіальної цілісності та розбудові збройних сил: прийняття
рішення РНБО щодо приведення збройних сил України в повну бойову готовність з метою захисту
східного кордону: відновлення Національного гвардії України.
Розгортання РФ інформаційної війни проти України та нової української влади з метою її дискредитації:
активна робота російського агентури у східних та південних областях України з метою дестабілізації
ситуації та розколу України, звинувачення Києва у порушенні прав російськомовного населення,
навязування Україні федералізації.
Ведення Росією гібридної війни.
Намагання Москви реалізувати проект “Руська весна”, мета якого полягала у створенні
псевдореспублік, підконтрольних російській столиці, яка б забезпечувала сухопутній зв'язок з
окупованим Кримом, березень 2014 р.- проросійські виступи в Донецьку і Луганську, квітень 2014р._
проголошення сепаратистськими угрупуваннями за допомогою російських спецслужб т.зв. “народних
республік”: ДНР у Донецькій області та ЛНР – у Луганській невдалі спроби проголосити “народні
республіки” в інших містах на сході та півдні України.
Масові проукраїнські мітинги у прилеглих до Донбасу областях, які засуджували російське вторгнення
в Україну.
13 квітня 2014 р.- оголошення в. о. О. Турчиновим про початок проведення АТО.

97. Президентські кампанії в Україні 1991 – 2019 рр.: політичні та суспільні аспекти.

145
Перші Вибори Президента України відбулись 1 грудня 1991 року. Використовувалася система
абсолютної більшості. У разі відсутності кандидата, що набрав абсолютну більшість від числа тих, що
взяли участь у виборах, передбачався 2-й тур, у якому б змагалися двоє, що набрали найбільше голосів.
Але 2-й тур не знадобився. Леонід Кравчук посів 1-ше місце у всіх регіонах, за винятком трьох областей
Галичини, де переміг В'ячеслав Чорновіл.
Референдум про незалежність відбувся в той же день, понад 90% проголосували за відокремлення
від СРСР. Всі шість кандидатів у президенти підтримували незалежність і агітували за пункт «так» на
референдумі.
Другі Вибори Президента України відбулись у 1994 році (26 червня — перший тур і 10 липня —
другий тур). Були призначені достроково. Використовувалася система абсолютної більшості. У разі
відсутності кандидата, що набрав абсолютну більшість від числа тих, що взяли участь у виборах,
передбачався 2-й тур, у якому змагалися двоє, що набрали найбільше голосів. У 2-му турі для перемоги
теж була потрібна абсолютна більшість; у разі її відсутності (що було цілком можливо, завдяки голосам
проти обох) виборча кампанія мала б починатися з початку, але такої проблеми не виникло.
Вибори проведені достроково після досягнення компромісу між Президентом і Верховною Радою.
Виконувач обов'язків президента Леонід Кравчук втратив президентство на користь
колишнього прем'єр-міністра Леоніда Кучми.
Треті Вибори Президента України відбулись у 1999 році (31 жовтня — перший тур і 14 листопада —
другий тур). Підготовка до виборів розпочалася задовго до початку виборчої кампанії. 25 березня
1999 «випадково» загинув лідер НРУ В'ячеслав Чорновіл.
Починаючи з літа 1999 року, навколо виборів точилася гостра боротьба. Чотири кандидати — Євген
Марчук, Олександр Мороз, Володимир Олійник та Олександр Ткаченко, зустрівшись у Каневі,
закликали усіх кандидатів до справедливої, чесної боротьби. Вони мали намір висунути напередодні
виборів єдиного кандидата, який би мав більше шансів на успіх. Однак «канівська четвірка» не змогла
здійснити задумане, а до неї більше ніхто не приєднався. Напередодні виборів Голова Верховної Ради
України Олександр Ткаченко зняв свою кандидатуру на користь лідера Компартії України Петра
Симоненка, а 27 жовтня Володимир Олійник зняв свою кандидатуру на користь Євгена Марчука.
У першому турі виборів впевнену перемогу здобув Леонід Кучма, але йому не вдалося набрати 50%
голосів виборців. На 14 листопада було призначено 2 тур виборів. Інтерес до другого туру
президентських виборів не знизився, а навіть зріс. Президентом України вдруге було обрано Леоніда
Кучму. За нього проголосувало 56% виборців, а за Петра Симоненка — близько 38%.
Президентські вибори в Україні 2004 року — чергові вибори керівника держави Україна, були
проведені 31 жовтня, 21 листопада та 26 грудня 2004-го. Президентські вибори були четвертими
виборами, що пройшли в Україні після здобуття незалежності від Радянського Союзу. На останніх
етапах результати були оскаржені між лідером опозиції Віктором Ющенком і тодішнім прем'єр-
міністром Віктором Януковичем з Партії регіонів. Вибори проходили у вкрай напруженій політичній
атмосфері, із звинуваченнями в упередженості ЗМІ, залякуванні виборців і отруєнні кандидата Ющенка.
Вибори Президента України 2010 — чергові вибори Президента України. Спочатку були
призначені Верховною Радою України на 25 жовтня 2009 року[1], але ця дата була оскаржена чинним
Президентом України Віктором Ющенком у Конституційному Суді[2]. Після того, як Конституційний
Суд визнав таке рішення протиправним, Верховна Рада призначила вибори на 17 січня 2010 року[3].
На виборах використовувалася система абсолютної більшості. У разі відсутності кандидата, що набрав
абсолютну більшість від числа тих, що взяли участь у виборах, передбачався 2-й тур, у якому змагалися
двоє, що набрали найбільше голосів. У 2-му турі для перемоги досить було набрати голосів більше, ніж
у суперника.
Вибори Президента України 2010 року коштували державному бюджету України 1 млрд. 532 млн грн.[4]
Янукович Тимошенко
Вибори Президента України 2014 — позачергові вибори Президента України, що відбулися 25
травня 2014 року. Спочатку були заплановані як чергові на 2015 рік, але призначені на раніший термін у
зв'язку з самоусуненням Віктора Януковича з поста Президента України 22 лютого 2014 року.[2][3]
146
Орієнтовна кількість виборців, які мали право голосу на президентських виборах 2014, становить
35,5 млн осіб, кількість виборців, внесених до списку виборців на момент закінчення голосування — 30
099 246 осіб, кількість виборчих дільниць — 33674.[4]
За офіційними даними[1], після опрацювання 100,00% протоколів: Петро Порошенко набрав 54,70%
серед тих, хто взяв участь у голосуванні, Юлія Тимошенко — 12,81%, Олег Ляшко — 8,32%, Анатолій
Гриценко — 5,48%.
Вибори Президента України 2019 — чергові, сьомі за рахунком вибори Президента України, перший
тур яких відбувся 31 березня 2019 року, другий — 21 квітня 2019 року.
Орієнтовна кількість виборців, які мали право голосу на цих виборах, становить 30,2 млн осіб, кількість
виборців, внесених до списків виборців на виборчих дільницях, на яких голосування було організовано
та проведено — 30 105 004 особи, кількість виборчих дільниць — 29 989.[1]
За результатами першого туру до другого туру вийшли Володимир Зеленський і Петро Порошенко.
7 квітня 2019 року ЦВК офіційно оголосила результати першого туру президентських
виборів: Зеленський — 30,24% голосів, Порошенко — 15,95%[2]
21 квітня 2019 року відбувся другий тур виборів Президента України. За результатами підрахунку 100%
протоколів, переможцем став Володимир Зеленський із 73,22% голосів, у той час як чинний Президент
України Петро Порошенко отримав 24,45%.[3]
Вибори Президента України обійшлися держбюджету у 2,4 млрд гривень

98. Формування партійно-політичного середовища в Україні у 1991 – 2021 рр.

Однак такий шлях партійного будівництва через відсутність історичної практики й досвіду виявився
сучасній Україні не до снаги. Партії як невід'ємний атрибут політичного життя в нашій державі не
147
створювалися, а з'являлися як гриби після дощу. Після краху СРСР 1991 року на пострадянських
теренах, зокрема й в Україні, партії фактично були "кишеньковими" для відомого політика, кланово-
олігархічної групи на період виборчої кампанії. Широко маніпулюючи програмними обіцянками й
популістськими гаслами (з використанням потужного медійного ресурсу), вони мінялися як у
калейдоскопі, множачи формат партійно-політичної системи.
З'явився новий різновид партії - іменні: БЮТ, БПП, Радикальна партія Олега Ляшка; і водночас місцеві
- районного або обласного масштабу: "Мій край", "Рідне місто" тощо. І це абсолютно не випадково. В
Україні більшість партій не з'являлася знизу в ролі адвокатів специфічних інтересів тієї чи іншої
соціальної групи населення, а створювалася буквально на голому місці зверху політиками задля
реалізації їхніх особистих ідей і планів. А тому програма партії залишалася даниною звичці, а реалізація
цілей і прагнень лідера, коштом якого її створено, нагадує і досі не подоланий стиль ухвалення рішень
Політбюро ЦК КПРС.
Проте були й такі партії, які піднімалися до рівня загальнонаціонального статусу. Враження такої
справляв Народний рух України, з яким пов'язували надію на прискорену демократизацію і швидкий
демонтаж тоталітарної системи, здійснення трансформаційних перетворень в усіх сферах суспільства.
Руху (в керівництві якого було чимало "засланих козачків") опонувала КПУ. Їй, на жаль, вдалося
надовго загальмувати процес реформ і перетворень. У цій боротьбі важковаговиків перемога була на
боці комуністів. Навіть не перефарбувавшись, вони, залишені на державних посадах, використали їх,
щоб знівелювати процес зламу старої державної машини (не читали рухівці Леніна, і це факт),
пристосувати її до нових умов і по-своєму розпорядитися національним багатством. І це їм вдалося на
всі сто.
Навколо політичного протистояння КПУ і НРУ вже наприкінці 1980-х завирувала в пошуках свого
місця під сонцем безліч дрібних і найдрібніших "кишенькових" партій, які плодилися під фінансовою
парасолькою владних і багатих мужів і діяли виключно в їхніх інтересах. Величаючи себе партіями і не
обтяжуючи звичним членством, партійними внесками, дисципліною, суспільним визнанням, вони
виникали-зникали, змінювали назви, лідерів, але так і залишилися інфантильними. Множаться вони й
до сьогодні. Головне - знайти гучну назву, команду активістів, "засвітитися" в ЗМІ й зареєструвати в
Мін'юсті як продукт партійного творення. Їхня функція - утвердити свого лідера в ранзі політика й
здобути крісла у владі…
Та що про маленькі партії. У круговерті боротьби всіх проти всіх зів'яв і кудись подівся Народний рух
України (перед тим почалося його клонування, яке й призвело до політичної смерті колись
найпотужнішої націонал-демократичної сили в державі).Лідери НРУ, заколисані проголошенням
незалежності й визнанням світом державності України, певно, вирішили, що тим їхня партійна місія
завершилася. Перебіг подій показав, що вона мала би лише розпочатися.
Процесзаборони КПУ, як реакція на Резолюцію ПАРЄ від 27 червня 1996 р. про заборону партій
комуністичного і фашистського (нацистського) спрямування, розпочавшись іще 1991-го, триває й
донині. Формування партійно-політичної системи як придатка олігархізму, що розвивався в Україні, не
принесло суспільству нічого, крім розчарування після стагнації в розбудові держави в умовах кризи
світової цивілізації (зокрема в умовах війни з Росією та її найманцями на Сході України, що триває вже
понад три роки). Партії жили і живуть в летаргії як заморожені проекти своїх творців іпроявляють
активність знову ж таки лише під час виборів, що нагадує боротьбу за шматок хліба і право на
існування в політиці, а їхніх проводирів - за владу й багатство, хоча у своїх програмах запевняють
громадян, що представлятимуть інтереси всього народу.
Після виборів більшість з партій просто зникає. Але місце не залишається порожнім. З появою на
суспільному видноколі нового "політика", з'являється партія, готова надавати йому послуги. На
сьогодні їхня кількість, якщо вірити статистиці, коливається між 300 і 400. Однак партійна система й
досі перебуває на стадії ембріонального розвитку, бо держава ще далека від норм права і не відповідає
європейським стандартам. Звідси проблеми з фракціями у Верховній Раді, метушня й чвари між
партіями і в них самих. Традиційний наслідок усього цього - масове перебігання з однієї в іншу у
пошуках могутнього патрона й матеріальних благ. У цьому нічого дивного. Надто повільне й невиразне
формування партійно-політичної системи адекватне такому самому процесу становлення державного
організму.
148
Наскільки великий запит на партії в Україні? Гадається, що повинні бути загальнонаціональні партії в
ролі модераторів реалізації ідей правого й лівого центризму (від двох до чотирьох) як основи сучасного
європейського парламентаризму.
Партіяв Україні бачиться засобом досягнення влади. Навіть особа, що раптом здобула за випадкових
обставин популярність (а такі випадки не рідкість), а потім бездарно розтринькала її, рекламуючи свій
домашній погляд на все, що всередині й за межами країни, на правах політика затіває створення партії,
яка будуватиметься на її баченні. І не менше.
Тривалий колоніальний стан розколов українське суспільство на адептів Заходу й "Русского мира",
чому сприяла п'ята колона й імперська політика Російської Федерації, спрямована на знищення
незалежної України. Як наслідок, у нашій державі позиціювали себе дві групи партій: проукраїнські й
проросійські з протилежними поглядами на майбутнє країни, що завдає великої шкоди формуванню
цілісної партійної си
У роботі всіхпартій переважає стиль, оздоблений пафосом гучних заяв. За приклад може слугувати
політика Аграрної партії, бо земельна реформа в Україні одна з найбільш невідкладних. Своїм
електоратом партія аграрників вважає 6,5 млн осіб, пов'язаних з сільським господарством. Створена
1996 року, вона претендує на статус національної і подає себе як партію європейського типу… Однак
таке її позиціювання - під великим знаком питання. До цього часу невизначеними залишаються об'єкти
її інтересів: фермерство, неперсоніфіковані агрохолдинги, дрібне натуральне господарство,
кооперативи, між якими істотна різниця і мало спільного. Чи можна говорити про "європейськість" без
орієнтації на фермерство? Бояться, що люди продаватимуть землю, на яку немає повної власності. А
чия земля зараз насправді? Чи є якийсь закон-договір, що стимулює землероба плекати її,
окультурювати, щоб не втрачала родючості? А якщо вона нічия, то на кому лежить відповідальність за
стан землі? А яким той стан має бути за відсутності справжнього господаря на землі? Чи можна в
такому разі говорити про якісь дотації, коли немає законного власника землі?
Аграрники виступають за продовження мораторію на продаж землі і тим самим черговий раз
заперечують свою європейськість. Закликають боротися проти податків, але як без них може існувати
держава? Найлегше проти них організувати страйки і поставити стандартну з радянських часів галочку:
"захід проведено". Незрозуміле й гасло "не дамо вкрасти землю" без конкретного визначення, хто ж є
тим злодієм. Дивують кліше "нагодуємо народ", "нагодуємо країну", скопійовані з часів ВКП(б)–КПРС,
якими оперує ця партія. Хіба радянські партійні чиновники не знали, хто і кого годує? Водночас
аграрники закликають долати бідність. Але як - не кажуть. Отже, в цій партії багато політичних гасел,
але зовсім мало тих, що стосуються аграрного сектора економіки.
Очевидно, Аграрна партія, з огляду на деградацію села, допоможе йому тоді, коли його нарешті не
стане. А можливо, знайде в собі сили, наснагу й уміння прості ідеї матеріалізувати в практику життя.
Для цього відкриті всі можливості: європейський, американський і загалом світовий досвід. А село
чекає. Проте винаходити велосипед жодної потреби немає. Вилучена з товарного обігу земля
сповільнює, гальмує процес розвитку економіки. Понад 100 років тому американський письменник
Марк Твен закликав: "Купіть землю, товар, який більше не виробляється".
Питання такого ж порядку, лише і в інших сферах проблем та інтересів, постають і щодо багатьох
молодих партій нашої держави. Якщо йдеться про прискорення трансформаційних реформ, то чи не в
першу чергу це стосується політичних партій. Вони розпочнуть, гадається, з себе.

99. Консолідація українського суспільства та волонтерський рух в Україні у 2014 – 2021 рр.
Проте в цілому до 2014 року волонтерський рух в Україні розвивався досить слабо, у порівнянні з
іншими країнами світу. Згідно рейтингу World Giving Index в 2010 році Україна займала лише 150 місце
149
(тільки 5 процентів населення було залучено до волонтерської роботи). Але Революція Гідності, анексія
Криму та війна на Донбасі все змінили.

Без волонтерів не було б Майдану. Вірніше, він би зібрався, але навряд чи вистояв без надійного по-
справжньому народного волонтерського тилу. Всі пам’ятають, як кияни показали всій країні приклад
дивовижної самоорганізації заради досягнення головної мети – змінити Україну, зробити її правовою
європейською державою. Кожну добу на Хрещатик добровільно, за покликом душі приїздили і
приходили тисячі містян, готових надати безкоштовну допомогу мітингувальникам. Волонтери взяли на
себе велику частину роботи з облаштування комфортного перебування людей на Майдані. Вони
організовували польові кухні, встановлювали намети, надавали необхідну інформацію. Волонтерами
ставали також і професіонали – медики, юристи, психологи – що прагнули якось фахово допомогти
однодумцям. За лічені дні виникли десятки волонтерських ініціатив та інтернет-проектів: наприклад,
«#єврохостел» (допомога по розміщенню протестувальників в квартирах киян), «Євромайдан.SOS»,
«Майдан.Медик»...Можливо, найбільш значущим результатом Революції Гідності, крім усвідомлення
українцями необхідності побудови національної держави, стало виникнення волонтерського руху –
важливої складової громадянського суспільства і головної рушійної сили реформування країни.

Після анексії Криму і початку війни на Донбасі волонтерство піднялось на найвищий рівень розвитку за
весь час незалежності України. У грудні 2014 року на замовлення Організації Об’єднаних Націй
компанія GfK Ukraine провела загальнонаціональне дослідження стану волонтерства в Україні. Згідно
висновків дослідження, українці визнають велику роль волонтерського руху в суспільних процесах:
62% визнають роль волонтерів у політичних змінах останнього року, 85% вважають, що волонтерський
рух допомагає зміцненню миру, а 81% схильні вважати волонтерський рух обов’язковою складовою
громадянського суспільства. Майже чверть українців (23%) мали досвід волонтерства, із них 9% почали
займатись волонтерством протягом останнього року. Основним напрямом діяльності волонтерів у 2014
році стала допомога українській армії та пораненим – цим займались 70% волонтерів. До подій Майдана
найбільш актуальними напрямами діяльності були допомога соціально незахищеним групам населення
та благоустрій громадського простору.

Думаю, що років через двадцять школярі з величезним подивом будуть читати перелік речей, які гостро
потребували українські солдати на передовій у 2014—2015 роках. Ось список, розміщений на одному з
волонтерських сайтів в соцмережах влітку 2014-го: «Бронежилети, каски кевларові, розвантажувальні
жилети, камуфляж, білизна, медикаменти, вітаміни, біноклі, тепловізори, берці, кросівки, футболки,
шкарпетки…» І все це діставли, а потім везли на лінію фронту добровільні помічники армії.

Пам’ятаєте популярний анекдот того часу: "Якщо українцям сказати, що для перемоги необхідна ядерна
боєголовка, то її через дві години не тільки зберуть, але і привезуть волонтери. З чаєм на додачу".

Приведу також цитату з інтерв’ю, яке дав журналістам одного з українських видань захисник
донецького аеропорту Дмитро: "Наша група трималася в аеропорту на одних волонтерах. У сам
аеропорт вони не могли прорватися, але привозили допомогу на український блокпост в Піски. Вони
везли їжу, предмети гігієни, одяг і взуття, тепловізори, приціли та інше спорядження. Все це нам
передавали від простих українців. Держава, крім автоматів і патронів, нічого не давала. Були ще
бронежилети, але дуже погані, волонтери нам привезли нормальні – 4-го класу захисту. Ми знали, що
про нас пам'ятають, відчували підтримку народу".

Не буде перебільшенням сказати, що саме завдяки волонтерам  у 2014 році країна зберегла свій
суверенітет, зупинила російську агресію на сході та відновила боєздатну армію з високим моральним
духом.

150