Давня та середньовічна історія України

Практична робота №5
Тема: »Економіка, соціальний розвиток та культура
давніх слов’ян»
1)Джерела до історії давніх слов’ян. Історіографія
питання.
Впевнено можна спиратися лише на ті дані про слов’ян, які походять з
раннього середньовіччя. Для розуміння проблеми етногенезу слов’ян
надзвичайно цінними є повідомлення історика VI ст. Йордана, вміщені в його
основній праці «Гетика». Він пише, що всі групи слов’янського люду, відомі за
його часів під іменем склавенів, антів і венетів, «походять з одного коріння» і
в давнину називалися одним спільним іменем —«венети».
Найраніша згадка цього етноніма на європейському континенті міститься у
листах римського історика Помпонія Мели. Вона датується І ст. до н. е. й
дійшла до нас через праці історика початку І ст. н. е. Плінія Старшого. Ці
автори зазначають, що римський проконсул у Галлії отримав у дар від
германців двох «індів» (віндів?), торговців з балтійського узбережжя, яких
буря загнала до берегів, населених германськими племенами. Ці дані
розглядаються багатьма істориками-славістами, особливо польськими і
чеськими (П. Шафарик, Г. Лов-мянський), як свідчення проживання венедів-
слов’ян на балтійському узбережжі вже в І ст. до н. е. Достовірності такого
тлумачення повідомлення Мели заважає те, що етнонім «венеди»,
або«венети», був у Європі на той час досить поширеним. Він трапляється у
Бретані, на Адріатиці тощо. Г. Ловмянський пояснює це тим, що назва
«венеди» прийшла до індоєвропейських народів, у тому числі й слов’ян, від
корінного населення Європи. Отже, повторення етноніма «венеди» в різних
місцях Європейського континенту є закономірним явищем.Питання лише в
тому, яку з груп венедів можна пов’язувати звенетами Йордана, тобто
вважати слов’янською?Якщо повідомлення Мели можна роглядати, як таке,
що опосередковано стосується слов’ян-венедів, то дані римського географа і
природознавця Плінія Старшого з більшою впевненістю можна розглядати як
пряму згадку про венедів-слов’ян. Описуючи народи Прибалтики,він
говорить, що тут живуть сармати, венеди, скірри, гірри. Дані Плінія базуються
на матеріалах експедиції римського флоту в 5 р.н. е. до гирла р. Вісли. Вони
подані римським істориком Філемоном.Г. Ловмянський та інші дослідники
вважають, що етноніми «сармати», «венеди» тут слід читати разом як
«сарматські венеди», а не окремо. Тим самим Пліній Старший нібито хотів
підкреслити негерманське походження венедського народу, його відмінність
від інших (адріатичних чи бретанських) венедів. Дані Плінія Старшого
значною мірою доповнюються римським істориком другої половини І ст. н. е.
Корнелієм Тацитом. Його повідомлення настільки для нас важливе, що
заслуговує на повне відтворення.У своїй великій праці «Германія»,
завершеній у 98 р., але відтворюючій реалії середини І ст. н. е., він пише:«Тут
кінець Свебії. Чи віднести певкинів, венетів і феннів до германців чи сарматів,
я не знаю, хоча певкіни, яких деколи називають бастарнами, мовою,
способом життя, осілістю і домівками повторюють германців. Неохайність у
всіх, ледарство і млявість середзнаті. Через змішані шлюби їх вигляд робиться
все огиднішим і вони набувають рис сарматів. Венети перейняли багато з їх
звичаїв, бо ради грабунку рискають між певкінами і феннами. Все ж їх
скоріше можна зарахувати до германців, бо будують собі домівки, носять
щити і пересуваються пішими, причому з великою швидкістю: все це
відмежовує їх від сарматів, які проводять своє життя на возі і на коні». Отже,
в цьому уривку подано єдиний в давній літературі і детальнний опис не лише
території венетів, але й кількох важливих елементів їхнього життя і побуту.
Підтвердження, хоча і суперечливі, факту розселення великого народу
венедів у басейні Вісли знаходимо у географічній праці вченого з Олександрії
—Клавдія Птолемея (90 —близько 178 рр.).Його дані, отримані з більш
раннього джерела, належать, як вважають дослідники, до того ж часу, що й
дані Тацита. Описуючи Сарма-тію, Птолемей вказує, що цей край населяють
великі народи і серед них —венеди над цілою Венедською затокою, а над
Дакією —певкіни і бастарни. Дані Птолемея не збігаються з даними Тацита.
Його венеди локалізуються на великій відстані від бастарнів і сарматів на
східному узбережжі Балтики, де Тацит і пізніші автори вказують на племена
готонів (готів) та естіїв. Ще одну, більш пізню згадку про венедів знаходимо в
так званих «Певтінгерових таблицях» —карті римських доріг, які, ймовірніше,
датуються другою половиною III ст. н. е. Документ дійшовдо нас у копії,
зробленій у XIII ст., і являє собою довгий сувій паперу із позначенням доріг.
Він використовувався для потреб подорожніх і купців як географічна карта.
Тут дається перелік народів та земель, розміщених у напрямку із заходу на
схід, до якого входять венеди. Вони локалізовані на північ від Дакії і на схід
від лугіїв.Це територія на північ від Карпат, у Верхньому Подністров’ї і
західніше.Вдруге назва «венеди» трапляється на карті значно південніше,в
гирлі Дунаю, між Дунаєм і Дністром.
Виразно, з прив’язкою до певної території, писемні джерела фіксують
слов’ян у середині І тис. н. е., коли вони виступають на історичній арені
Європи як численна і сформована суспільно-політична сила. Візантійські
автори VI ст.— Йордан, Про-копій Кесарійський, Менандр Протиктор,
Феофілакт Симокатта, а також Маврикій Стратег, які знають слов’ян під
іменем антів та склавинів, у своїх працях відводять їм значне місце як
численному народові, що бере активну участь у подіях в Південній та
Південно-Східній Європі й впливає на її історичний розвиток. Виходячи з
інтересів Візантії, вони розглядають питання внутрішньої організації та
соціально-політичної структури слов’янського суспільства, розвитку військової
справи, взаємовідносин з імперією та іншими народами, як її союзниками,
так і противниками. У всякому разі можна констатувати, що в середині І тис.
н. е. слов’яни фігурують у писемних джерелах під самоназвою, а також під
назвами, які вони отримали насамперед від германців (венеди (венети)) та
іраномовних кочових етносів Південного Сходу (анти). До цього ж періоду
відносять достовірне використання самоназви,яка зафіксована у формі типу
«склавини».

2)Господарство давніх слов’ян

Природно-кліматичні умови сприяли формуванню розвинутого
господарства слов'ян: повноводні ріки, родючі ґрунти, густі ліси,
заселені різноманітною звіриною і птицею, помірно рівний клімат.
Такі умови відіграли помітну роль в розвитку економіки стародавніх
слов'ян. Основним заняттям ранніх слов'ян було землеробство.
Найдавнішим способом вирощування зернових культур у лісовій
зоні було підсічне землеробство. На окремих ділянках лісу селяни
спалювали повалені вітром сухі дерева і таким чином проводили
підготовку землі під посіви. Нерідко перед вирубуванням лісу
дерева підсікали, щоб вони швидше висихали у вертикальному
положенні. Тоді дерева валили і спалювали. Попіл був добривом,
він же розпушував ґрунт. Після трьох років використання виснажену
землю залишали и освоювали нову ділянку.
У лісостеповій зоні слов'яни жили невеликими селищами. Селилися
вони на берегах річок, де були гарні луки і добрі ґрунти для
обробітку. Ранні слов'яни використовували тут перелогову систему
обробітку ґрунтів. Поле оброблялося і засівалося до того часу, поки
земля давала хороші врожаї. Коли ж врожаї падали, поле
залишалося для "відпочинку", а використовувалося інше. У той час
вільних земель було багато, і слов'яни завжди мали добрі врожаї.
Вирощували просо, ячмінь, пшеницю, жито, овес, льон і коноплі. З
городини - горох, ріпу, редьку, цибулю й часник. Археологічні
знахідки того часу свідчать, що слов'яни користувалися досить
добрими знаряддями праці, зокрема у них вже був залізний серп,
мотики, кістяні й дерев'яні сохи з металевими наконечниками.
Слов'яни займалися також присадибним скотарством. Вони
розводили велику рогату худобу, коней, свиней, полювали на
хутрових звірів (хутра були цінним товаром). Слов'яни займалися
рибальством, бортництвом (примітивним бджолярством), у лісах
збирали гриби та ягоди. Повсюдне використання плугу і перехід до
орного землеробства помітно підвищили культуру землеробства і
його продуктивність. Зокрема, спочатку з'явилось двопілля, а потім
і трьохпілля, тобто щорічне чергування різноманітних посівних
культур і парової системи. Коней розводили не тільки з військовою
метою, але і як робочу тяглову силу, нарівні з волами.  У слов'ян
було розвинене ремесло. Найбільш поширеним було ковальство,
залізоробне ремесло, гончарство, прядіння, чинбарство і ткацтво.
Для господарських потреб майстрували сани, вози, човни тощо.
Свої житла слов'яни споруджували в основному з дерева,
заглиблювали їх наполовину в землю. Такі будинки були більш
надійними й теплими. Посередині хати розташовувалися печі – для
обігріву житла і приготування їжі. Печі були без димарів, палили
"по-чорному", дим виходив через отвори в даху. Наявність печей в
житлах відрізняє слов'янські поселення від їхніх північних сусідів –
угрофіннів і південних степових кочівників. У них посеред житла
розміщувалось відкрите вогнище, над яким підвішували казан.
Недалеко від будинку обов'язково споруджувалася яма – льох, де
слов'яни зберігали зерно та інші продукти. Також археологи
знаходять чимало підтверджень розвитку торгівлі у слов’ян. Це й
численні монети різних народів, і цілі ремісничі осередки, які
спеціалізувалися на виготовленні певної продукції, - гончарного
посуду, металевих виробів. Таке масове виробництво підтверджує:
товари виготовляли на продаж. Слов’яни торгували з населенням
Подунав’я, Центральної Європи й Балтії. У них та мешканців
римських і візантійських провінцій купували посуд, вироби зі скла,
бронзи, срібла й золота, вино, олію. Вивозили ж хутро, мед, віск,
шкури, зерно.

3) Суспільний лад та соціальні відносини. 

Слов'яни спочатку об'єднувались у родові, а згодом у територіальні
союзи, які базувалися на кровній спорідненості. Наступний етап
об'єднального процесу пов'язаний з виникненням політичних
союзів на основі родоплемінних утворень.
Давньослов'янські племінні союзи мали "мирний" ("оборонний")
характер. Особливістю такого об'єднання, як суспільно-політичної
організації, побудованої на кревній спорідненості, була наявність
притаманних даному суспільному ладу певних правових ознак:
кровної помсти, кругової поруки, колективної опіки, майнової
спільності, своєрідного спадкового права тощо. Вищим органом
влади давньослов'янського родоплемінного союзу виступали
загальні збори, які розв'язували всі нагальні проблеми
господарського й політичного життя, питання війни та миру.
Як писав Прокопій Кесарійський, "народ цей не управляється
однією людиною і здавна живе у народовладді. Тому все, що для
них корисно або шкідливо, вони спільно обговорюють". Інакше
кажучи, слов'яни ще не знали авторитарних методів і жили за
принципами самоврядування, вирішуючи всі проблеми шляхом
обговорення їх на загальних зборах, або вічах. У слов'ян, за
Маврикієм, "немає загальної влади, вони весь час ворогують один з
одним, що ухвалять одні, не наважуються робити інші, і жоден з
них не хоче підкорятися іншому".
Родову общину, як правило, очолювала
найавторитетніша людина, котра разом з представниками інших
сімей, керувала справами роду, здійснювала судочинство,
організовувала відсіч ворогу. Називали такого родового лідера по-
різному - старостою, старшиною або жупаном.
Родоплемінними союзами керувала рада старшин, які частково
розв'язували питання самі або передавали їх на загальні збори. Для
протидії зовнішнім ворогам кілька родових союзів об'єднувалися в
територіальний. Унаслідок добросусідських стосунків у окремих
родів виникали спільні військові, адміністративні, господарські,
правничі органи.
З метою самооборони вони будували укріплення - "міста", де
населення рятувалося від небезпеки й проводились віча військових
ватажків. У цих "містах" здійснювалось судочинство, відправлялися
релігійні обряди. Території, підконтрольні таким родоплемінним
об'єднанням, у західних і південних слов'ян називалися жупами, а
їхні визнані лідери - жупанами. Однак певна демократичність
давньослов'янського суспільного устрою не виключала існування
рабства. Рабів здебільшого захоплювали під час походів з метою
отримання за них викупу або для продажу. Коли це не вдавалося,
через деякий період полонених відпускали на волю, оскільки
рівень розвитку господарства не давав змоги використовувати їх як
робочу силу. По суті, у давніх слов'ян рабство не виходило за межі
патріархального. В ході соціального розшарування слов'янського
суспільства, стара родова верхівка перетворюється на велику
землевласницьку та владну аристократію. Колишній народний
обранець - воєвода, владика, жупан, князь - став економічно
могутнім володарем-власником. Традиційні форми родових
відносин ще певний період існували в суспільному житті, але вони
вже були позбавлені колишнього внутрішнього змісту: раду
старійшин роду змінила рада родової знаті, а згодом ще вужче коло
княжих або жупанських радників, яких вони самі призначали. Так
поволі зникало общинне народовладдя.У зв'язку зі зміцненням у
слов'янському середовищі "військової демократії" занепадали й
відмирали застарілі родові стосунки, звільняючи місце для
феодальних відносин та нового суспільного ладу. В VII-VIII ст.
феодалізація суспільства у західних і південних слов'ян
посилюється.
Отже, схему розвитку суспільного ладу давніх слов'ян можна
викласти так:
 рід, як союз сімей, що господарювали на певних теренах,
ґрунтувався на кревній спорідненості. Він охоплював кілька
 поселень, які разом утворювали його родову територію - жупу;
союз очолював вождь-старійшина, наділений військовими,
адміністративними та судочинними функціями;
 родоплемінний союз, розташований на певній території,
утворював жупу, очолювану жупаном; союз мав свій центр -
військове укріплення або місто, де проходили віча,
здійснювалося судочинство й містилися культові споруди;
 племінне об'єднання або племінна держава, яка складалася з
кількох союзно-родових жуп, що становили князівство;
племінною державою керував князь разом із радою
власників-аристократів;
 багатоплемінна держава, очолювана великим жупаном або
великим князем.

4) Культура
На основі археологічних даних у XX ст. було розшифровано праслов’янський
календар. Визначено, що місяць у наших предків тривав близько 25-28 днів.
В основі календаря лежав сонячно-місячний цикл. Календарем
послуговувалися племена антів і склавинів. Загалом у слов’ян не існувало
поняття «нового року». Наші предки були землеробами, тому рік для них
визначав цикл сільськогосподарських робіт. Кінець і початок календарного
року, тобто календарне коло, починалося в березні, коли прокидалася
природа. Цей період люди відзначали як початок Нового літа - Новоліття.
Роки рахували літами. У давніх писемних джерелах усі історичні події вели
від «літа такого-то року». Звідси слова: літопис, літописець,
літочислення.
У писемних джерелах візантійського походження збереглися свідчення про
зовнішній вигляд та звичаї слов’ян. У працях Маврикія Стратега та Прокопія
Кесарійського читаємо, що слов’яни зазвичай були високі на зріст, міцні
тілом, надзвичайно сильні, легко переносили спеку й холод, дощ, брак їжі.
Вони мали білий колір обличчя, волосся не русяве і не чорне, а
рудувате.Слов’яни були дуже привітними, волелюбними, з повагою
ставилися до жінок і шанували гостей. У походах витривалі, у боях - хоробрі.
Племена слов’ян були схожі між собою мовою, способом життя, звичаями;
надзвичайно цінували свободу, не давали нікому себе підкорити, їх не можна
було примусити до рабства, - зазначають візантійські джерела.
Релігія: східні слов’яни були язичниками. У слов’янському світогляді існувала
трищаблева побудова світу богів (небесний, світ між небом і землею,
підземний), де на кожному рівні розміщувалися боги, що конкурували між
собою.На чолі найвищого, небесного світу стояли боги Сварог і Стрибог.
Похмурий Стрибог уособлював темні буремні сили, які могли обернутися як
добром, так і злом для людей. Натомість Сварога пов’язували з ясним,
спокійним, доброзичливим до людей небом. На середньому рівні богів, тобто
між небом і землею, розташовувались сини цих богів - Дажбог, син Сварога,
та Перун, бог громовиці, син Стрибога. Дажбог був богом сонячного світла, а
також вважався покровителем хліборобства. Сивобородий переможець
демонів Перун-громовик їздив небом на колісниці. Слідом його колеса на
небі була блискавка, грім - звук його колісниці, а колесо - сонячний диск.
Перун у праслов’ян був покровителем воїнів і з часом перетворився на
улюбленого бога. Дружиною Сварога, а також богинею родючості, рукоділля
й мистецтва слов’яни вважали Мокош. Однією з головних постатей нижнього
світу був Велес - господар підземного царства. Велес вважався противником
Перуна, провідником душ померлих до потойбіччя. Зі змінами у господарстві
та суспільно-політичному житті слов’ян змінився і культ Велеса, його стали
вважати богом скотарства, торгівлі й ремесел. Підземний світ населяли
напівбожественні істоти - Домовик, Лісовик, Водяник, Мара, Вій, упирі,
русалки, мавки.Для вшанування богів слов’яни споруджували святилища -
капища. Зазвичай вони стояли просто неба, у центрі розташовували
жертовники та масивний стовп, на якому стояв ідол. На святилищах-капищах
порядкували служителі язичницьких обрядів - волхви. Їх вважали знавцями
таємниць природи, посередниками у спілкуванні з богами.
Поховальний обряд у давніх слов’ян:»А деревляни жили подібно до звірів,
жили по-скотськи: і вбивали вони один одного, [і] їли все нечисте, і весіль у
них не було, а умикали вони дівчат коло води. А радимичі, і в’ятичі, і
сіверяни один обичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все
нечисте, і срамослів’я [було] в них перед батьками і перед невістками. І
сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали
жінок собі, з якою ото хто умовився. Мали ж вони по дві і по три жони. А
коли хто вмирав - чинили вони тризну над ним, а потім розводили великий
вогонь і, поклавши на вогонь мерця, спалювали [його]. А після цього,
зібравши кості, вкладали [їх] у невеликий посуд і ставили на
придорожньому стовпі, як [це] роблять в’ятичі й нині. Сей же обичай
держали і кривичі, й інші погани, не відаючи закону Божого, бо творили
вони самі собі закон».( Із Повісті минулих літ)