1

ТЕМА 1:
«Перші державні утворення на території України»

ЗМІСТ

1. Аратта та племена трипільської культури..............................................................................................1

2. Державне утворення кіммерій ців.................................................................................................................3
3. Держава та право Скіфії...................................................................................................................................... 3
4. Античні міста-держави Північного Причорномор’я...........................................................................6
5. Боспорське царство............................................................................................................................................... 8

1. Аратта та племена трипільської культури

У першій половині кам’яного віку – палеоліту (ашельської доби) – 1,5 млн до 150 тис. років
тому, відбулося заселення територій сучасної України первісною людиною – пітекантроп
(архантроп). Докази (знайдені на р. Дністрі – Хмельницької обл. на Закарпатті, Киїк-Коба у
Південному Криму, с. Амвросіївка у Приазов’ї, Житомирська стоянка. Знахідки датуються 1 млн.
років). Подальша еволюція людини привела до появи нового типу доісторичної людини –
неандертальця (проживала по всій території України 150 тис. років тому). Більш як 25 тис.
років тому відбувається остаточне становлення людини сучасного фізичного типу – Хомо сапієнс
(людини розумної). Більш ніж 800 стоянок по Україні.
Виникає така форма організації людей, як родова громада. Утворюється родоплемінний лад
(зрівняльна власність громади на засоби виробництва, продукти). З’являються перші племінні
назви: СК, ЛОТ, АРТ, СТР та ін. Саме ця людність Причорномор’я та Наддніпрянщини заклала
наш етнос та державність.
З’являється писемність. Донедавна Шумерські письмена (ІІІ тис. років до н.е.) вважалися
найдавнішими. Мелітопольські написи виконані понад V тис. років до н.е.
Аратта. У ХІІ-VII тис. до н.е. вздовж північного й південного узбережжя Чорного моря та
східного узбережжя Середземного моря відбувся процес зародження світової цивілізації та
спільноти індоєвропейських народів. 1 Утворюється держава Аратта – 6200 р. до н.е., яка мала свої
фортеці, канали, жерців, священників та воїнів, суспільну ієрархію, ритуали і культуру, релігію і
міфологію. Традиції Аратти продовжували існувати у Наддніпрянщині й через століття після
згасання трипільської культури, а на Русі традиції Аратти проіснували до татаро-монгольської
навали. Сучасне місто в Румунії і нині носить назву Арта.
Племена трипільської культури. Трипільська культура (назва від с. Трипілля на Київщині)
утворилася у V-II тис. до н.е. на основі автохтонних культур епохи неоліту придніпровської
1
Географічно, відповідно до переказів, Аратта охоплювала територію Пенджабу (Північно-Західна Індія) і Сіниду
(провінція в Пакистані) і фактично збігається з ареалом Індської (Харапської) цивілізації. Пандеб-Пенджаб згадує
«Велесова книга», а античні автори в середині І тис. до н.е. оповідали про Сіндику та її населення в Україні.
Арабські хроніки згадують Артанію, населену русами та її столицю Арту в Північному Причорномор’ї. Тут
засвідчена ціла династія царів з ім’ям Руса, один з яких протистояв кіммерійцям.
 2

Аратти і була сучасницею цивілізацій Шумеру та Стародавнього Єгипту. Трипільська культура

була поширена від Прикарпаття до Дніпра, тобто обіймала переважно лісостепне Правобережжя
сучасної України від Верхнього Дністра на заході до Середнього Дніпра на сході, від поліської
Прип’яті на півночі до карпатської Бистриці (притока Дністра) на Буковині.
Трипільці були далекими нащадками давніх народів Малої Азії, які прийшли на землі
сучасної України з Нижнього Подунав’я близько 7 тис. років тому. Трипільська культура
проіснувала на наших землях майже чотири тисячі років. Трипільці залишили нам високі
самобутні взірці землеробства (вирощували різні сорти пшениці, жито, просо, ячмінь, горох,
сочевицю, віку), обробітку заліза, міді, виготовлення зброї, знарядь праці (зернотерки, серпи з
оленячого рогу), будування житла (будували зручні двоповерхові будівлі), гончарних виробів
(глиняні горщики, миски, випалені у спеціальних печах і розмальовані білою і темно-червоною
фарбами), глиняних ритуальних скульптурок тощо. Вони вшановували власних богів (культ бика
уособлював чоловіче начало й небесну вологу; культ сонця лежав в основі житло-будування
трипільців), мали оригінальні уявлення про будову Всесвіту.
Найбільш цивілізаційним здобутком Трипільської культури було винайдення буквенно-
звукового алфавіту (графічно-звукової абетки), написи якою збереглись на керамічних виробах
(табличках), кам’яних гротах Кам’яної могили (за 12 км від Мілітополя). Протягом 60-70 рр.
ХХ ст. вчені-археологи Валинтин Даниленко, Тарас Ткачук, Юрій Шилов та ін., зробили
епохальний висновок – на підставі дешифрувань письмен трипільської культури маємо повне
право твердити, що не фінікійці були винахідниками графічно-звукового алфавіту, а його за
багато сторіч до найстародавніших зразків фінікійського письма винайшли трипільці, які жили в
III-II тисячоліттях до нової ери на території сучасної України. Саме звідси бере початок
графічно-звуковий алфавіт народів Європи. Вони заперечують тезу М. Суслопарова про латинське
(пелазьке)2 походження писемності на проукраїнських землях. Латинська писемність виникла і
сформувалася в середині І тис. до н.е. Російський філолог Михайло Красуський у 1880 р.
опублікував працю «Про давність української мови», у якій стверджує: «вивчаючи тривалий час
порівняння арійських мов, прийшов до висновку, що малоросійська мова не тільки давніша за всі
слов’янські, не виключаючи так званої старослов’янської, а й санскритської (індійської), грецької,
латинської та інших арійських». Цей факт засвідчували античні історики (Тацит, Пліній Старший,
Діодор Сицилійський).
На межі 50-60 років ХХ ст. були відкриті міста площею 300-400 га. Лише на Хмельниччині
відомо близько 150 пам’яток трипільської культури. Трипільська культура мала широкі зв’язки з
культурами Малої Азії, Східної Європи, Кавказу, Індії та егейською (Крито-мікенською
культурою, яка постала близько 6000 років до н.е. в басейні Середземного моря).
Отже, за багато століть до появи в Єгипті пірамід, за тисячі років до Греції і Рима на
території України існувала землеробська цивілізація. А стародавня українська мова є матір’ю всіх
індоєвропейських мов. Цей факт визнали народи Європи, Ірану, Таджикистану, Осетії, Вірменії,
Туреччини, Індії.
2. Державне утворення кіммерійців

2
Пелазгів традиційно відносять до найдавнішого населення Давньої Греції і вважають попередниками еллінів. Давня
традиція відзначала схильність пелагів до переселень, мовляв, вони обійшли більшу частину землі й підкорили ледь
не всі народи. Назву «пелаги» зводили до грецького «лелека», що характеризувало їхній кочовий спосіб життя.
Пелаги поширили цивілізацію на острови Егейського моря, завоювали Крит, заселили Фессалію, Аттику, Аргос та
Аркадію. Вони заселили Італію за п’ять століть до Троянської війни (ХIII-XII ст. до н.е.), отже йдеться про події
ХVIII-XVII ст.ст.
 3

Протягом ХІ-VII ст.ст. до н.е. відбувається формування нових етнічних і культурних

спільностей. Серед них – кіммерійці, кочовий народ, який примандрував з Нижнього Поволжя у
причорноморські степи у ІХ ст. до н.е. і панували тут протягом 200 років. Кіммерійці згадуються у
давньогрецьких та ассирійських джерелах. Наприклад, вперше вони згадуються в «Одіссеї»
Гомера. Відомості про кіммерійців збереглися у античних авторів – Геродота (V ст. до н.е.),
Галера, Гесіода, Гекатея, Есхіла та ін. У середені V ст. Геродот сповіщав, що країна, яку в його час
займали скіфи (Північне Причорномор’я), раніше належала кіммерійцям, він писав: «Ще і тепер є
у Скіфії Кіммерійській стіни, переправи, є область, що зветься Кіммерією, є і так званий
Кіммерійський Боспор».
Кіммерійці заселяли південноукраїнські степи від Дністра до Дону. Вони жили на півдні
нашої країни. Держава сягала Криму, Приазов’я (Тавриди) та степів Північного Причорномор’я.
Ця грецька назва означала «народ, який проживає на північ від кого-небуть». Судячи з імен
кіммерійських вождів – Теушпа, Тугдаме, Шандакшатра, відомих за ассирійськими та грецькими
джерелами, кіммерійці були іраномовним народом. Доречі, це був перший народ на території
України, що мав царів.
Кіммерійці мешкали в укріплених городищах, займалися землеробством, скотарством, були
піонерами в обробці заліза й творцями потужної племінної спільноти з примітивним рівнем
суспільної організації. Перебуваючи в нескінченній мандрівці степом або верхи на конях,
кибитках, запряжених волами, кіммерійці освоювали войовничість і завойовували нові землі та
народи. Першими кочовиками вершниками були кіммерійці.
Усі писемні згадки про кіммерійців пов’язані з їхніми воєнними походами. Кіммерійці, для
свого часу, були неперевершеними воїнами та майстрами військового спорядження. Головною
їхньою зброєю був далекобійний лук та спис, у ближньому бою використовували залізний меч,
завдовжки понад метр. Цей численний і войовничий народ долав найбільші держави Малої Азії та
Стародавнього Сходу – Урарту й Ассирію. Протягом VIII-VII ст.ст. до н.е. кіммерійці знищили
Фригійське царство, захопили Сарди – столицю Лідійського царства, деякі давньогрецькі міста –
Ефес (західне узбережжя Малої Азії), громили закавказьку державу Урарту (сьогодні території
Арменії, Турції та Ірану), воювали проти Ассирії (сьогодні Ірак, Сирія та частина Месопотамії).
Деякими завойованими містами кіммерійці володіли століттями.
На початку VII ст. до н.е. кіммерійському об'єднанню нищівного удару завдали скіфи – його
колишні союзники. Зникає навіть назва кіммерійців. Частина з них була винищена, інша частина
витіснена з Надчорномор’я, а ще інша – асимілювалася із завойовниками. За оповіданнями
Геродота, після вторгнення скіфів до країни кіммерійців, останні зазнали жорстокого
переслідування, спочатку скіфи потрапили до Мідії (захід Ірану), перетнули Месопотамію, Сирію і
Південну Палестину і навіть загрожували Єгипту.

3. Держава та право Скіфії

У VII ст. до н.е. в українських степах поселилися скіфи (давня назва – скити, сколоти), а
дещо пізніше – споріднені зі скіфами сармати, або савромати, алани, роксолани та ін., що
переселилися із степових районів Азії і утворили ранньокласове державне об’єднання – Скіфію.
Як і кіммерійці, скіфи були іраномовними і підкоривши кіммерійські племена, утворили
єдину кочову орду, у якій швидко стали одним народом. Скіфськими землями протікали Борисфен
(Дніпро), Гіпаніс (Південний Буг), Тирас (Дністер), Танаїс (Дон), Істр (Дунай), Пората (Прут) та
інші ріки.
 4

Скіфські племена займалися землеробством, скотарством, різними ремеслами (ковальство,

гончарство, бронзо лиття, ткацтво) і вели кочовий спосіб життя, пересуваючись з місця на місце у
пошуках корму для коней, великої рогатої худоби та овець. Скіфи перебували на стадії розпаду
первіснообщинного ладу. Для їх суспільної організації характерний лад військової демократії. Це
були дуже войовничі племена, скіфські воїни відзначалися жорстокістю й безжалісністю до
ворога, вміло билися у кінному і в пішому строю.
Скіфи постійно воювали і здійснювали спустошливі напади на сусідні племена у Східній
Європі, античні міста-держави Північного Причорномор'я, а також на стародавні держави
Закавказзя і Середньої Азії. Давньогрецький історик Фукідід зазначав, що воєнною силою і
кількістю війська зі скіфами «не тільки не можуть зрівнятися європейські царства, але навіть в
Азії немає народу, який міг би сам на сам протистояти скіфам, якщо всі вони будуть
одностайні». Наприклад, скіфи отримали перемогу над військом перського царя Дарія І у VI ст. до
н.е., розгромивши 700 тисячну армію персів3, а похід Філіппа ІІ проти скіфів ледь не коштував
македонському правителю життя. Його знаменитий син Олександр Великий так і не наважився
рушити на Скіфію.
Піднесення держави пов'язують з правлінням царя Атея (IV ст. до н.е.), який зумів об'єднати
під своєю владою майже всю територію Скіфії – від Причорномор'я і Дунаю до Дону. І навіть
карбував власну монету. Центром держави було Кам’янське городище на Нижньому Дніпрі (м.
Кам’янка-Дніпровська, Запорізька обл.). Після розгрому сил Атея військом Філіпа II
Македонського (339 р. до н.е.) почався занепад Великої Скіфії. Загинув і сам цар, якому було
майже 100 років.
Сармати. Володіння скіфів значно зменшились наприкінці ІІІ ст. до н.е. Так під тиском
сарматів 4 (споріднені із скіфами іраномовні кочові племена, які прийшли з приуральсько-
поволзьких степів) одна частина скіфського населення відійшла в Нижнє Подніпров’я та Степовий
Крим із столицею з грецькою назвою Неаполіс (околиці сучасного Сімферополя) – Мала Скіфія;
друга частина відійшла до нижнього Подунав’я. Мала Скіфія досягла розквіту у ІІ ст. до н.е., а
трохи згодом потрапила в остаточну залежність від Боспорського царства і проіснувала до кінця
ІІІ ст.
Експансія сарматів на скіфські землі була далеко не мирною. Вони, «зробившись
сильнішими, спустошили значну частину Скіфії та, до ноги винищуючи переможених,
перетворили більшу частину країни на пустелю» (Діодор Сицилійський); «Ворог, сила якого – кінь
та швидка стріла, спустошує жалюгідні багатства навколишніх сіл» (римський поет Овідій).
Родоплемінний лад сарматів знаходився на стадії розкладу. Приватна власність на худобу сприяла
3
Дарій І Гістаспом, після завоювання Ассирії на Близькому Сході, мріючи про світове панування почав готуватися
до завоювання Греції. Для цього треба було відрізати її від чорноморського хліба і забезпечити тили перському
війську, підкоривши скіфів. Загальновідомо, що скіфський хліб годував половину Еллади. У V-IV ст.ст. до н.е. з
Причорномор’я лише до Афін через Боспор вивозилося від 400 до 670 медимнів хліба (22 тис. т). За Геродотом,
перське військо налічувало 700 тис. воїнів. Перейшовши Босфорську протоку між Азією і Європою, перси
спустошили Фракію і вийшли до Нижнього Дунаю. Форсувавши Дунай вони вступили на землю скіфів. Скіфам не
вдалося створити міцний анти перський союз, тому їхнє військо відходило без бою на схід, спалюючи і руйнуючи
все за собою, отруюючи криниці та джерела води. Виснажене і стомлене перське військо дійшло до безводного і
випаленого сонцем Надазов’я. Тут перси зупинилися в укріпленому таборі, так і не зумівши нав’язати скіфам
генеральної битви, повернули назад. Під час відступу, Дарій І зазнав величезних втрат від постійних набігів скіфів і
був змушений залишити Скіфію.
4
Сармати – іраномовний народ, який розвивався у І тис. до н.е. в євразійських степах від Алтаю на сході до гирла
Дунаю на Заході. Сарматською батьківщиною вважають степи басейнів Нижньої Волги та Уралу. Сармати
складалися з кількох племінних об’єднань: язиги, роксолани, сіраки, аорси та алани. Сарматська експансія була
спрямована на українські степи Нижнього та Середнього Подніпров’я, Подунав’я, Надазов’я, греко-римські колонії
– Боспорське царство, Херсонес у Криму, Ольвію, Тіра та ін.
 5

майновому розшаруванню суспільства. Крім аристократії та рядових общинників, сарматське

суспільство включало рабів – вйськовополоненних. На початку нашої ери сарматські племена
консолідувалися навколо міст Танаїс на Нижньому Дону, якому так і не судилося стати справді
міцною державою. Володарювання сарматів у причорноморських степах тривало майже 600 років.
Поклали край сарматській експансії германські племена готів 5 та навала нових кочовиків –
тюркомовних гунів.6
Під час великого переселення народів скіфи асимілювалися з іншими іраномовними,
германськими та слов’янськими народами, рештки їх – це кавказькі осетини.
Суспільний лад скіфів. Соціальну структуру скіфського суспільства становили дві основні
групи: аристократична верхівка (наймогутніше і найчисельніше плем’я, яке проживало на
лівобережжі нижньої течії Дніпра, а також у Степовому Криму), де провідне місце займали
царська сім’я, військова аристократія, жерці, родоплемінна знать, багаті купці; вільні
общинники – становили найчисленнішу верству населення, які відбували військову службу,
платили данину, виконували інші повинності.
Скіфи-кочівники (правий берег нижнього Дніпра), скіфи-землероби (між Інгулом і Дніпром),
елліно-скіфи (в басейні Північного Бугу). В межах степової смуги України проживали скіфи-
хлібороби (орачі).
Раби перебували на найнижчому щаблі скіфської соціальної ієрархії.
Значний інтерес до скіфів виявляв і «батько історії» – грек Геродот. Близько 450 р. до н.е. він
побував в Олівії (Бузький ліман) та Скіфії і описав побут, звичаї, релігію та суспільний лад скіфів.
Він поділяв скіфів на чотири групи: скіфи царські, кочові, скіфи-хлібороби і скіфи-орачі. Племена
царських скіфів і скіфів-кочовиків, які жили в надчорноморських та азовських степах, становили
ядро Скіфії і панували над усіма іншими племенами.
Державний устрій Скіфії. Союз племен Скіфів перетворюється на класичну деспотичну
монархію (рабовласницьку державу) на чолі із царем, влада якого передавалась у спадок і була
необмеженою. Цар виконував обов’язки верховного воєначальника, подекуди здійснював і судові
функції та базуючись на уявленні про божественне походження царської влади, був жерцем.
Навколо нього утворювався апарат управління, що складався з найближчих родичів
правителя та його особистих слуг. Він самостійно вирішував питання внутрішньої та зовнішньої
політики. Проте, влада царя була частково обмежена інститутами родового ладу – Радою скіфів
(Царською радою) та Народними зборами всіх воїнів.
Царська рада утворювалась з найближчих родичів, найвідданіших слуг і військової верхівки.
Народні збори – являли собою демократичний орган всіх воїнів, на яких обговорювалися важливі
питання суспільного життя і престолонаслідування.
Скіфія поділялася на округи (номи), якими управляли вожді, призначені скіфськими царями.
Право Скіфії. Основними джерелами права у скіфів був звичай та права – правила,
встановлені царською владою.

5
У ІІІ ст. н.е. сармати зазнали поразки від войовничого германського племені готів, яке прийшло у Надчорномор’я з
Балтії. Саме в цей час було спалене головне торжище сарматів Танаїс на Нижньому Дону. Готи створили на півдні
України ранньофеодальну державу, відому під назвою імперії Германаріха. До неї входили праслов’яни, фракійці,
сармати, пізні скіфи Надчорномор’я.
6
Велике переселення народів, що призвело до падіння Римської імперії та народження Середньовічної Європи,
розпочалося з вторгнення в європейські степи з глибин Азії войовничого народу гунів з території Монголії та півдня
Сибіру. Уцілілі після гунського погрому сарматські племена півдня України разом із гунами рушили на захід у
Подунав’я до Західної Європи, де взяли участь у розгромі Риму. Решта сарматів Нижнього Дону, Кубані,
Передкавказзя пізніше увійшли до Хозарського каганату. У передкавказзі до ХІІ ст. проіснувала держава Аланія.
 6

Власність на землю належала царю, котрий встановлював порядок користування нею.

Існувало вже зобов'язальне право, що регулювало різноманітні договірні відносини – міни,
дарування, купівлі-продажу та ін. Договори скріплювали клятвою.
Шлюбно-сімейні відносини випливали з принципу патріархату. Родовід вівся за чоловічою
лінією. Дружина перебувала під його владою та не мала прав на власність і спадщину. Якщо вдову
після смерті чоловіка не вбивали та ховали разом з ним, то вона, як і майно померлого, переходила
у власність його старших родичів. Практикувалося багатоженство.
У спадковому праві панував мінорат (майно після смерті батька успадковував молодший
син, а старші сини наділялися частиною майна лише при одруженні).
Починає зароджуватися кримінальне право. Найнебезпечнішими вважалися злочини проти
царя та його оточення – каралися на смерть. Застосовувалися й такі види покарання, як вигнання
та скалічення, визнавалася кровна помста.

4. Античні міста-держави Північного Причорномор’я

Південними сусідами скіфів та сарматів були переселенці зі Стародавньої Греції. Так

рабовласницькі держави південної частини Балканського півострова та Малої Азії у VIII-V ст.ст.
до н.е. заснували колонії у заморських землях, зокрема узбережжями Середземного, Егейського та
Чорних морів.
У Північному Причорномор'ї були засновані такі міста: Ольвія (Бузький ліман), Феодосія,
Пантікапей (Східний Крим, Керч), Херсонес (Севастополь), Тіра (Білгород-Дністровський),
Керкинітіда (Евпаторія), Фанагорія на Таманському півострові (Краснодарського краю), Німфей
(західний берег Керченської протоки) та ін. Чисельність населення міст була різною і залежала від
рівня розвитку міста (Ольвія – близько 20 тис., Херсонес – близько 15 тис. Новозасновані колонії,
як і метрополії, були рабовласницькими полісами, але політично від них не залежали.
Держави Північного Причорномор’я проіснували до IV-V ст. н.е. У ІІІ ст. н.е. почався
економічний занепад, що посилився внаслідок нападів готів – племен східних германців, які
наприкінці II ст. н.е. почали пересуватися з пониззя Вісли на Південний Схід і в першій половині III
ст. н.е. досягли Північного Причорномор'я. Тут готи змішалися з місцевими, переважно скіфо-
сарматськими племенами, створивши сильне об'єднання, що досягло найбільшої могутності у
середині IV ст.
Грецькі міста мали розвинену економіку, ремісниче виробництво, землеробство, рибальство.
Значних успіхів досягли ольвійські майстри у виготовленні виробів із бронзи, міді; славилося їхнє
керамічне (гончарство – найпоширеніша галузь у античних містах, особливо багато виробляли
амфор для вина, олії тощо. Навіть місткість кораблів часто визначали за кількістю амфор, яку вони
могли перевезти), ювелірне, деревообробне, ткацьке виробництво. Найбільшу роль в економіці
північно-причорноморських держав відігравало садівництво й виноградарство (особливо
Херсонес, Пантікапей), виробництво зерна (Ольвія, зерно вивозили навіть у Грецію). Кожний із
полісів карбував власну монету (із золота, срібла та бронзи). Вони є найдавніші на території нашої
країни.
Державний лад. Усі причорноморські міста-поліси, крім монархічного Боспору були
рабовласницькими республіками, де раби, жінки та іноземці не мали прав громадянства.
Політичним, економічним і культурним центром держави було місто, навколо якого
розташовувалася хора (сільськогосподарська округа).
 7

Народні збори – були найвищим органом державної влади у містах. Називалися по-різному –
народ, агора, апела, еклесія, віче. У їх роботі брали участь лише повноправні громадяни яким
виповнилося 25 років (зазвичай, це були греки). Фактично ж уся влада зосереджувалася в руках
найзаможнішої міської знаті. Вони виконували законодавчі функції, приймали декрети та
постанови з найважливіших питань, обирали посадових осіб і контролювали їхню діяльність,
надавали громадянство тощо.
Рада міста (герусія, буле) – обиралася народними зборами раз на рік і була постійним
органом виконавчої влади. Рада міста здійснювала підготовку проектів рішень народних зборів,
перевірку кандидатів на виборні посади, контроль за діяльністю посадових осіб. Керував її
роботою голова, допомагав секретар.
Виборні колегії (магістратури) чи певні посадові особи (магістрати). Вони очолювали
визначені галузі управління: фінанси, військову справу, громадський порядок тощо.
Найвпливовішою серед міських магістратур була колегія архонтів, якій підпорядковувалися інші
колегії; вона мала право в разі необхідності скликати народні збори. Правові питання, належали до
сфери відання колегії продиків – юридичних радників.
Суд – складався з кількох відділів, кожний з яких мав власне коло питань. У судовому
засіданні брали участь судді, прокурори та свідки. Сторони в суді самі виставляли свідків,
наводили докази та захищали себе. Судді вирішували справу голосуванням.
Суспільний устрій. Панівним клас – судновласники, купці, землевласники, господарі
виробництв і майстерень. Основна маса населення – вільні землероби, ремісники, торговці. Але
вільними повноправними громадянами були тільки чоловіки – громадяни міста. Жінки вважалися
вільними, але не мали політичних прав.
Осілі чужоземці (були чисельною соціальною групою, вихідці з «варварського світу»), які
проживали у містах. Вони не мали громадянських прав, не брали участі в політичному житті.
Безправні раби. Джерелами рабства були купівля на ринках, захоплення або купівля у
племенах «варварського світу», військовий полон, народження від рабині.
Залежні або напівзалежні люди, які працювали у будь-якій сфері господарства, де землею
володіла держава чи громадяни.
Право міст-держав Північного Причорномор’я. В основу права міст-держав Північного
Причорномор'я було покладено правову систему метрополій, котрі їх заснували. Здебільшого, це
була система афінської рабовласницької демократії.
Основними джерелами права – були закони народних зборів, декрети рад міст,
розпорядження колегій і посадових осіб, місцеві звичаї.
Правовій регламентації підлягали майнові відносини, право приватної власності на будинок,
майно, худобу, землю тощо. Земля могла перебувати як у приватній, так і в державній власності.
Було розроблено систему договорів на позику, дарування, заклад тощо. Угоди укладали у
відповідних установах при свідках і за присутності державних посадовців, які отримували за це
від сторін певну винагороду.
Існувало законодавство про злочини та покарання. Найтяжчими серед злочинів вважалися
злочини проти держави і посягання на приватну власність – каралися смертю. За інші злочини
передбачалися штрафи та конфіскація майна.

5. Боспорське царство
 8

Боспор – давньогрецька назва Керченської протоки. Царство з центром у Пантікапеї 7

виникло внаслідок об’єднання античних міст-держав на початку V ст. до н.е. (480 р. до н.е.) й
об’єднувало територію Керченського і Таманського півостровів, а також південне узбережжя
Азовського моря до гирла Дону. Боспорське царство, що виникло на базі грецьких колоній, понад
тисячу років, уособлювало собою міцну та найбільшу в тогочасній Європі державу.
Кіммерійський Боспор постав ще до появи грецьких полісів, існував й тоді, коли грецькі міста-
держави переживали кризу, і тоді коли вони відійшли у небуття. Боспор підтримував міжнародні
стосунки з провідними цивілізаціями стародавнього світу, зокрема з Єгиптом, його авторитет
значно підсилювався торгівельною діяльністю – Боспор годував хлібом майже половину Еллади.
Основою економіки Боспорського царства вважалося землеробство, виноградарство і
рибальство, продукти яких вивозилися морем до Греції та Малої Азії. Розвивалося ремесло,
велася торгівля із сусідніми племенами. Значне місце у торгівлі Боспору, як і всіх інших держав
Причорномор’я, посідала торгівля рабами. У Танаїсі (античне місто у гирла річки Дон, що впадає
у Азовське море) був навіть невільницький ринок.
Найбільшого економічного і культурного розквіту припадає на IV-III ст. до н.е. Але у другій
половині II ст. до н.е. Боспорське царство охопила гостра соціально-економічна криза, що
посилювалась загрозою з боку скіфської держави та Римської імперії (у І ст. н.е. римські
гарнізони стояли в Олівії, Херсонесі й Пантікапеї), а навала готів (східні германські народи) і
боранів (деякі дослідники вважають останніх предками східнослов'янських полян) у середині III
ст. н.е. підірвала економіку Боспорського царства. Завершального удару по Боспору та інших
державах Північного Причорномор’я завдали гуни (східноєвропейський народ ІІ-VII ст. н.е.). У
зв'язку з посиленням могутності Візантії, Боспор у VI ст. н.е. увійшов до її складу, і Боспорське
царство остаточно припинило існування.
Суспільний лад Боспору. Пануюча верхівка: царі з їх оточенням, представники
родоплемінної й військової знаті, жерці, чиновники державного апарату, судновласники, власники
земельних ділянок, ремісничих майстерень.
Вільні люди – за користування землею, що вважалася власністю царя, значну частину врожаю
віддавали державі. Виконували різні повинності на користь держави, зокрема й несення військової
служби.
Раби – основна продуктивна сила. Їхня праця використовувалась на різних промислах, у
будівництві, ремісництві, виноробстві, домашньому господарстві.
Державний устрій Боспору розвивався в напрямі поступової ліквідації полісних форм
управління та установлення авторитарної аристократичної влади. Верховна влада носила
абсолютний характер і передавалася у спадок, за 800 років у Боспорі змінилося лише дві династії.
Верховний правитель Боспору мав титул архонта грецьких міст і царя місцевих племен. Йому
належала вся законодавча, виконавча і військова влада у державі. Він зосереджував у своїх руках
також судові та жрецькі функції. Тільки йому належало право розпоряджатися землею. Народні
збори, ради, виборних посад з часом зникли. Місцеве управління характеризувалося певною
автономією племен, що визнали владу боспорського царя. Місцеві племена обирали власних
царків (вождів) і сплачували данину боспорським правителям.

7
Пантикапей – столиця Боспорського царства, був торгівельним, ремісничим і культурним центром, що
розміщувався на схилах гори Мітрідат, вершину якої займав акрополь з храмами та суспільними спорудами. Місто
було оточене стіною, мало водопровід та каналізацію, карбувало власну монету. Боспорські царі та знать
вшановували культи богів: Аполлона Лікаря, Афродіту, Кібеллу (богиня родючості і землеробства).
 9

Право. Джерелами права були звичаї місцевих племен, закони та декрети грецьких міст-
полісів, закони, що їх видавали царі. Найбільш врегульованими були майнові відносини, зокрема,
право державної та приватної власності на землю, на рабів, знаряддя й засоби виробництва.
Найтяжчими злочинами вважалися змова й замах на життя царя та його родичів, повстання,
державна зрада, зносини з політичними емігрантами. За ці злочини була передбачена смертна кара
з конфіскацією майна. Був уже й слідчий порядок розгляду справ. Виконання судових рішень
покладалося на судових виконавців.