Тема 3: Європа на шляху до нової цивілізації

Зміст семінарського заняття

1. Великі географічні відкриття та зміни на шкалі цінностей європейців.
2. Реформація в Європі. Протестантський ідеал людини і світу.
3. Зародження ідей громадянського суспільства і правової держави.
4. Духовна культура європейської індустріальної цивілізації XIX – поч. XX ст.

1. У світовій історії передіндустріальна цивілізація займає особливе

місце, як цивілізація перехідного етапу, хронологічні межі якої
включають XVI-XVIII ст. Передіндустріальна цивілізація після
тисячолітньої перерви повернула Європі роль політичного і
економічного лідера. Сповільнений, традиційний і передбачений
розвиток Середньовічної цивілізації змінився епохою прискореного
історичного темпу, протиборства старих і нових традицій, форм
духовного життя, знань і навиків, соціальних, національних і державно-
правових інститутів, наростаючої нестійкості, невпорядкованості, криз
і революцій. Якщо Середньовіччя заклало основи європейського миру
(держави в їх нинішніх межах, форми влади і політичної культури,
мови), то передіндустріальна цивілізація розширила межі ринку,
відкрила дорогу капіталізму, відродила людину, надала їй право
вибору, звеличила розум, змінила уявлення про навколишній світ і
можливості його пізнання, поставила питання про сенс життя,
випробувала захоплення і розчарування революції.

Знаменною віхою в історії передіндустріальної цивілізації стало

Відродження (XIV-XVII ст.), яке за своїм значенням можна порівняти з
першою інтелектуальною революцією VI-IV ст. до н. е. в Греції. Не
випадково Відродження починалося із звернення до старогрецької
спадщини і стало початком епохи гуманізму, що тривала до середини XIX
ст. У епоху передіндустріальної цивілізації відбулася Велика наукова
революція, яка заклала основи сучасної науки в різних сферах знань.
Науковий переворот був зв’язаний і із загальнотехнічною революцією, бо
він підживлювався досягненнями практики і задовольняв її запити.
Зміцнювалися і розширювалися межі ринку, йшов процес первинного
накопичення капіталу, становлення капіталізму в торгівлі, промисловості,
частково в сільському господарстві (процес обгороджування в Англії).
Передіндустріальна цивілізація – бурхливий час передісторії капіталу, але
це і період стабільно-абсолютистського середньовіччя, коли формувалися
абсолютистські національні держави. Великі географічні відкриття і
морські подорожі привели до формування світових колоніальних імперій,
серед яких першою стала Іспанія, а потім Англія. У Європі
продовжувалася подальша консолідація єдиного історичного простору,
почало затверджуватися панування матеріальної культури, мінялася
соціальна структура суспільства, почав з’являтися вільний власник і
підприємець, виникла конкуренція, зароджувалася нова ідеологія – як
наслідок формувалися нові цінності.

Передіндустріальна цивілізація формувалася на основі інших цінностей,

ніж попередня цивілізація Середньовіччя. Які ж це цінності?

Перш за все це модернізація, тобто руйнування самих засад попередньої

традиційної цивілізації. Модернізація включала: урбанізацію – небувале
зростання міст, які вперше отримали економічні переваги над селом,
відтісняючи його на другий план; індустріалізацію – постійно наростаюче
використання машин у виробництві, започатковане промисловим
переворотом в Англії в кінці XVIII ст.; демократизацію політичних
структур, коли закладалися передумови становлення цивільного
суспільства і правової держави; зростання знань про природу і
суспільство.

Великі географічні відкриття та початок океанічної глобальної цивілізації

XV ст. стали переломною епохою у відносинах Європи з іншими
цивілізаціями. Довгий час Захід жив відносно замкнуто. Зв’язки зі Сходом
обмежувалися в основному торгівлею. Перша зустріч цивілізацій
відбулася під час Хрестових походів (XI-XIII ст.), але тоді
західноєвропейська середньовічна цивілізація відступила, залишивши
ісламському світу раніше захоплені хрестоносцями землі. Другий прорив
зробили Великі географічні відкриття, на першому початковому етапі
яких (кінець XV – поч. XVI ст.) ініціатива належала іспанцям і
португальцям. Європейці відкрили Новий Світ і здійснили першу
кругосвітню подорож, у пошуках скарбів Індії ряд експедицій пройшли
уздовж побережжя Африки. У 1456 р. португальцям вдалося дістатися до
Зеленого мису, а в 1486 р. експедиція Б. Діаса обігнула Африканський
континент з півдня. У 1492 р. Христофор Колумб, італієць, що жив в
Іспанії, у пошуках Індії перетнув Атлантичний океан і відкрив Америку. У
1498 р. іспанський мандрівник Васко да Гама, обігнувши Африку, привів
кораблі до Індії. На другому етапі Великих географічних відкриттів (з
середини XVI ст. – до середини XVII ст.) ініціативу перехопили
голландці, англійці і французи. У XVII ст. була відкрита Австралія,
європейці провели свої кораблі навколо Америки і Азії. Після Великих
географічних відкриттів почався процес формування океанічної
глобальної цивілізації. Розширилося уявлення людей про країни і народи,
в Європі почали стрімко розвиватися промисловість, торгівля, кредитно-
фінансові відносини. Змінилися і змістилися провідні торгові центри –
країни Середземномор’я поступилися місцем Голландії. Притік
дорогоцінних металів до Європи викликав революцію цін, дорожчання
продуктів харчування і сировини для виробництва.

Отже, Великі географічні відкриття є переходом до нового часу, початок

яких зумовлено різними подіями, що склали комплекс взаємопов’язаних
між собою причин і передумов. Наслідки епохи змінили хід подій
декількох достатньо розвинених цивілізацій, вплинули на хід історичних
подій кожної європейської країни, було покінчено з релігійними
уявленнями про світ і всього за наступні 30 років людство взнало про
Землю більше ніж за попередні тисячоліття, і це знання змінило світ. Крім
змін в економіці, політиці і культурі, основною була зміна світогляду
людей.

+Великі географічні відкриття, давши могутній імпульс розвитку

промисловості і торгівлі, сприяли формуванню капіталістичних відносин.
Зустріч Заходу з рештою всього світу стала важливим чинником
передіндустріальної цивілізації. Але вона мала драматичний і
суперечливий характер, оскільки прагнення пізнання європейців, що
відправлялися в далекі подорожі, химерно перепліталося з прагненням
наживи і утвердженням християнських ідеалів серед інших народів. У
завойованих іспанцями і португальцями заморських володіннях, що
знаходилися на останніх стадіях розвитку стародавніх суспільств, був
здійснений насильницький стрибок в середньовіччя, з пануванням
феодальних відносин, рецидивом рабовласництва і руйнуванням
самобутніх язичницьких культур.

2. Реформація - слово, що перекладається з латинської як "перебудова",

стало символом цілої епохи в історії Європи. Це був період, коли
відбувалася боротьба за переосмислення ролі Католицької церкви в
суспільстві. Реформація розпочалася в Німеччині і була викликана
кризовим станом Католицької церкви.

Ідейною передумовою реформаційного руху стали ідеали гуманізму.

Релігія, вважав Еразм Роттердамський, повинна набути форми
безпосереднього і відвертого діалогу між Богом і людиною. Церковні
служби повинні здійснюватися народною мовою, що зробить їх
доступними і зрозумілими.

Започаткував Реформацію виступ професора Віттенберзького

університету Мартіна Лютера проти Католицької церкви у 1517 р.
Обурений кризою церкви, критикуючи розкіш Риму, він був вимушений
визначити нові відносини між людиною і Богом, створюючи, таким
чином, нову релігію.

Реформація у Німеччині розпочалася як рух поміркованих суспільних

верств, натхненних гуманістичними ідеалами, спрямований проти
Католицької церкви. Проте поступово вона набула рис притаманних
боротьбі народних мас за покращення свого становища. Відображенням
цього стали заклики Томаса Мюнцера підняти меч проти панів і
встановити силою церкви Царство Боже на Землі, та події Селянської
війни 1524 - 1526 рр.

У першій половині XVI ст. лютеранство поширилося у князівствах

Північної Німеччини - Пруссії, Браденбурзі, Саксонії, Сілезії,
Вюртемберзі, Гессені. Офіційною релігією його визнали у Данії, Швеції,
Норвегії, Фінляндії і в прибалтійських землях.

Слідом за лютеранством з'являються також інші варіанти

протестантських  учень. Засновником одного з них став француз Жан
Кальвін. Швейцарське місто Женева, де він оселився, перетворилося на
один з центрів європейської Реформації.

Кальвінізм здобув у Європі та світі в цілому навіть більше прихильників

ніж лютеранство. Кальвінізм поширився у Сполучених провінціях
Нідерландів, Швейцарському Союзі і деяких з німецьких князівств.
Чимало його прихильників було в Польщі та Угорщині. Кальвіністами
були пресвітеріани Шотландії, пуритани Англії і гугеноти Франції.
Рятуючись від переслідувань англійські пуритани переселялися до
Північної Америки,  поширюючи  кальвінізм за межами Європи.

Поширення ідей Реформації в Англії спричинило виникнення

англіканської церкви. Відповідно до "Акту супрематії" 1534 р. її очолював
король Генріх VIII Тюдор.
 Незважаючи на помітні успіхи в поширенні реформаційних ідей кількість
прихильників католицизму в Європі залишалася значною. Вірною
Католицькій церкві залишалася більшість населення Італії, Іспанії,
Португалії, князівств Південної Німеччини, значної частини Франції.

Прагнучи зупинити поширення протестантизму католицька церква

розпочала власну реформу. Ця система заходів отримала назву
Контрреформації. Затвердив реформу католицької церкви собор, який
працював від 1545 до 1563 р. у місті Тріденті.

Важливу роль у здійсненні політики Контрреформації відіграло

"Товариство Ісуса" або орден єзуїтів, заснований іспанським дворянином
Ігнатієм Лойолою.

3. Ідея громадянського суспільства своїм корінням сягає Давніх Греції та

Риму, знаходить своє теоретичне втілення в працях Аристотеля,
Цицерона, інших мислителів. З часом викристалізувалося розуміння
громадянського суспільства як спільноти рівноправних громадян, яка
не залежить від держави, але взаємодіє з нею заради спільного блага.

У політичній сфері громадянське суспільство забезпечує громадянам вільну

участь у державних і громадських справах. Головним суб'єктом такого
суспільства є людина, у ньому вільно розвивається індивідуальне та
колективне життя, децентралізована державна влада і місцеве
самоврядування, демократично розв'язуються суспільно-політичні проблеми
на основі виважених, консенсусних відносин.

Поняття "громадянське суспільство" по-різному тлумачили в суспільних

науках. Так, Ш. -Л. Монтеск'є, вважаючи, що суспільство не може існувати
без уряду, розрізняв державу як союз громадян та державу як сукупність
посадових осіб. Г. Спенсер відповідно до його органічної теорії суспільства
порівнював державу з біологічним організмом, вважав її агрегатом органів
управління, володарювання. Його "апаратна" ідея пізніше була використана
марксизмом.
Відомо, що в первісному, додержавному суспільстві існували органи
володарювання, головний з яких — збори дорослих родичів. Функції
володарювання ще не виокремилися в життєдіяльності спільноти, громада
була водночас джерелом і носієм влади. Поступово відбувалася ієрархізація
(греп. hieros — священний і archia — влада — поділ на вищі й нижчі посади,
чини; суворий порядок підлеглості нижчих щодо посади або чину осіб
вищим) громадського управління, внаслідок чого пересічні общинники були
відсторонені від управління общиною.

Народні збори замінюються сходом воєнної дружини. Ради старійшин

перетворюються на дедалі поважніші й самостійніші центри прийняття
владних рішень, тільки частина з яких виноситься на формальне
затвердження зборами общини. Так поступово відмежувалося суспільне
управління від громади. Здійснювали його відокремлені інституції, яким
громада була цілком підпорядкованою.

Надалі завдяки християнському віровченню стали розрізняти державну та

приватну сфери (Богові — Богове, кесарю — кесареве). Викристалізовується
уявлення про громадянське суспільство як про засіб обмеження державної
влади, стримування її невпинного прагнення до абсолюту, авторитарності.
Формується й саме громадянське суспільство.

Впровадження у вжиток поняття "громадянське суспільство" пов'язане з

ідеєю "природних прав" людини, яка у XVII ст. була засадничою у
формуванні й поширенні юридичної свідомості, політико-правових
концепцій, передусім теорії "суспільного договору". Так, Г. Гроцій і Б.
Спіноза "природними правами" вважали свободу переконань і думок,
свободу володіння і використання власності, рівність людей між собою, їхню
захищеність від сваволі тощо.

   
Розрізнення громадянського суспільства і держави започаткував Ж. -Ж.
Руссо в праці "Міркування про походження і засади нерівності поміж
людей". Громадянське суспільство, на його думку, виникло внаслідок
формування приватної власності, а держава витворена з нього на підставі
суспільного договору. Д. Локк вважав, що люди домовилися заснувати
державу саме з метою надійного забезпечення природних прав, рівності й
свободи, захисту особи та власності — цінностей громадянського
суспільства.

Сукупність індивідів, які необмежене користувалися своїми природними

правами, утворювала, на думку прибічників договірної теорії походження
держави, суспільство у його "природному стані" ("status naturalis"). Це стан
цілковитої свободи, який призводить до "війни всіх проти всіх". Але за таких
умов мати "право на все", стверджував Гоббс, означає фактично не мати
права ні на що. Аби уникнути загроз, які неодмінно виникають у природному
стані суспільства, люди змушені були замінити його на стан громадянський
("status civilis"). Перехід від природного стану до громадянського дає змогу
піддати регулюванню законами та іншими нормами невпорядковані
відносини.

Відповідно до теорії "суспільного договору", люди укладають угоду й

створюють державу, яка постає над суспільством, відчужує й зосереджує в
собі частину їхніх природних прав. Так виникає громадянське суспільство,
котре, на відміну від природного, додержавного, є станом, у якому існує
держава. У конвенційних теоріях держави (Дж. Локк, Вольтер, Ж. -Ж. Руссо)
громадянський стан суспільства сприймався як антипод природного стану, а
влада — як похідна відносин, що панують у громадянському суспільстві.

Концепція громадянського суспільства, розуміння його як царини

людської свободи, яка перебуває поза межами державної регламентації, є
породженням ліберального світогляду. "Батько лібералізму" Дж. Локк
вважав, що держава покликана передусім захищати особисту свободу і
власність, здобуту працею людей; вона діє тільки у строго окреслених межах,
вихід за які може призвести до громадянської непокори; люди повинні мати
право протистояти сваволі уряду, чинити йому опір і навіть вдаватися до
сили для його повалення, коли він спрямовує свою владу на завойовництво,
узурпацію, тиранію, або у разі його розвалу.
Виходячи з визнання самоцінності й пріоритетності спонтанного людського
життя порівняно з управлінським впливом на нього, просвітники XVIII ст.
(Дж. Локк, Ш. -Л. Монтеск'є) проголошували, що громадянська ідея вища і
значиміша, ніж ідея державна. Громадянське суспільство і політичну
державу розрізняв Г. -В. -Ф. Гегель, який вважав його опосередкованою
через працю системою потреб, заснованою на принципі панування приватної
власності й загальній формальній рівності людей. Н. Макіавеллі, Ш.
Монтеск'є, Г. -В. -Ф. Гегель вважали, що суспільство має бути об'єктом
впливу держави, яка може діяти цілком самостійно. Політична, державна
мудрість полягає у врахуванні існуючих у суспільстві відносин, думок та
обставин. Класичні погляди на громадянське суспільство підготували
сучасне розуміння цього феномена.

Громадянське суспільство — суспільство громадян із високим рівнем

економічних, соціальних, політичних, культурних і моральних рис, яке
спільно з державою утворює розвинені правові відносини; це сукупність усіх
громадян, їх вільних об'єднань та асоціацій, пов'язаних суспільними
відносинами, що характеризуються високим рівнем суспільної свідомості та
політичної культури, які перебувають за межами регулювання держави, але
охороняються та гарантуються нею.
Формування громадянського суспільства пов'язане з утвердженням
буржуазного ладу. Воно неможливе без існування правової держави, а тільки
існування розвиненого, стабільного громадянського суспільства уможливлює
утворення правової держави. Високорозвинуте громадянське суспільство є
основою стабільного демократичного політичного режиму.
Неліберальне (тоталітарне, авторитарне) суспільство цілком або переважно
підпорядковане державі, яка регламентує, централізує управління ними.
Такий спосіб взаємодії держави й суспільства називають етатизмом (франц.
 etat — держава). Етатизм як політика — це поширення повноважень
держави на всі без винятку сфери життя. Сутність його полягає у визнанні
держави найважливішим і єдиним чинником інтеграції суспільства. У
тоталітарних суспільствах сфера громадянського, цивільного зводиться до
мінімально можливих розмірів, але ніколи не зникає цілком.
Розвинене громадянське суспільство передбачає існування демократичної
правової держави, яка покликана задовольняти й захищати інтереси та права
громадян.
Передумовами громадянського суспільства є:

 ринкова економіка з властивою їй багатоманітністю форм власності;

 множинність незалежних політичних сил і партій;

 недирективно формована громадська думка;

 вільна особистість з розвиненим почуттям власної гідності.

Громадянське суспільство — не тільки відокремлене від держави

суспільство, автономна царина суспільного буття, яка не підлягає прямому
контролю й регламентації з боку влади, а ще й структуроване суспільство.
Воно передбачає свободу асоціацій індивідів за інтересами й уподобаннями.
Окремі верстви населення утворюють свої угруповання, добровільні
об'єднання, покликані забезпечувати цивілізовані відносини з іншими
суб'єктами співжиття в суспільстві. Тому громадянське суспільство є певним
механізмом неформального соціального партнерства, яке уможливлює
здійснення й баланс існуючих інтересів.
Громадянське суспільство у політології, як правило, розглядають як
соціальне утворення, що протистоїть державі. Його можна розуміти як
плюралізм і організацію інтересів незалежно від держави.
Таке суспільство емансиповане від держави, царина спонтанного самовияву
вільних індивідів і добровільно сформованих асоціацій та організацій
громадян, захищених законом від прямого втручання і регламентації з боку
органів державної влади. Воно втілюється в приватному житті громадян,
існуванні вільного ринку, безперешкодному поширенні духовних, релігійних,
моральних, національних цінностей тощо. Основою громадянського
суспільства є життя індивідів як приватних осіб, сукупність вільно
встановлених ними міжособистісних зв'язків (сімейних, общинних,
економічних, культурних, релігійних тощо), розмаїття інтересів,
можливостей і способів їх висловлення та реалізації.

4. Суперечності європейської історії XIX – початку XX століть не

могли не відбитися на розвитку духовної культури цього часу.
XIX століття особлива епоха в розвитку духовної культури.
Інтелектуальна атмосфера впродовж всього сторіччя залишалася
складною і напруженою. У суперечливому переплетенні
розвивалися і змінювалися точки зору на світ, суспільство,
людину, від романтично-піднесених до глибоко песимістичних.

Романтизм, як світогляд багато в чому був породженням

Французької революції. Він відобразив суперечності між
прагненням людини змінити світ і обмеженістю її сил і
можливостей, між піднесеними прекрасними теоріями і суворою
реальністю. У цьому новому сприйнятті світу реальність і ідеал
були трагічно розірвані, але ідеал ставився вище за реальність. Не
випадково романтики часто зверталися до Античності і
Середньовіччя. Стародавні часи, із їхньої точки зору, відрізнялися
гармонійністю, чистотою, цілісністю. Це була туга за втраченим
світом.

Романтики намагалися повернути людству цілісний, гармонійних

погляд на світ. Мистецтво, із їхньої точки зору, не повинно
відображати повсякденність, але підійматися над реальністю. Типові
герої романтичних творів мрійники, бунтарі, навіть лиходії, але
ніхто з них не був посередністю. Практична людина викликала
презирство романтиків.

У системі цінностей романтиків користі протиставлялася краса,

розрахунку натхнення, самодисципліні палкі пориви душі.

Проте, реалії того часу породжували не тільки романтичні

прагнення до ідеалу. Людина прагнула уважніше вдивлятися в
оточуючий її світ і самого себе. В епоху Просвітництва зародився
реалізм (не тільки як напрям в мистецтві, але і як тип світобачення),
який стає одним з найважливіших символів духовного життя XIX
ст..

В той же час пильна увага до реалій і людини XIX ст. не могла не

породити і глибоко песимістичні погляди на світ, суспільство,
людей. На початку XIX ст. німецький філософ Артур Шопенгауер
стверджував, що рушійною силою розвитку світу є не розум, а
світова воля, що у всесвіті відсутні розумність і гармонія. За ним
життя – це боротьба між співчуттям і егоїзмом, і в тому полягає
трагедія людини, якій потрібно відмовитися від ілюзій, усвідомити,
що світ це переплетення добра і зла, причому зла в світі значного
більше.

Кризу системи цінностей і трагедію людини на рубежі XIX-XX ст.

відобразила філософія трагічної фігури Фрідріха Ніцше, одного із
засновників філософії життя. Він стверджував, що світ
дисгармонійний, що це вируючий хаос, від якого людина
відокремлена тонкою стрічкою культури. Але людина повинна
подолати огиду до такого світу, узяти владу над собою, навчитися
радіти і відродити волю до діяльності. На порозі XX ст. Ніцше
знайшов сміливість проголосити, що людині необхідна мужність у
цьому жорстокому світі. Майбутнє Ніцше пов’язував з появою
надлюдини, рівноздатної і до добра і до зла.

XIX століття стало століттям перевороту в уявленнях людини про

саму себе. Величезну роль тут зіграла еволюційна теорія Чарльза
Дарвіна і концепція людини, розроблена австрійським лікарем
Зігмундом Фрейдом, його вчення про психоаналіз. Фрейд доводив,
що особа складна і багатошарова, виділяючи область свідомості –
вікно, через яке ми сприймаємо світ; область підсвідомості –
киплячий казан інстинктів, що підкоряється принципу задоволення;
і область передсвідомості – розумний початок в людині, що
здійснює цензуру пристрастей. Фрейд показав зворотну сторону
цивілізації манер – система заборон, відчуття сорому, самоконтроль,
заборона агресивності і так далі. Внаслідок цього пригнічені і
витиснені бажання виливаються в психічні розлади, комплекси
провини, неповноцінності, необгрунтовані страхи. Цивілізацію
Фрейд розумів як насильство над людиною.

XIX століття, проте, було не тільки століттям сплеску і краху

романтичних ідеалів, народження песимістичних теорій. XIX
століття, перше століття індустріальної цивілізації, було століттям
дії. Широкого поширення набув політичний лібералізм (Д. Бентам,
Д. Мілль, Р. Спенсер, А. де Токвіль), який стверджував, що
економічна модернізація суспільства повинна супроводжуватися
політичною і соціальною модернізацією. Ліберали виходили з того,
що відносини між людьми в суспільстві регулюються конкуренцією,
постійним змаганням, які ведуть до прогресу.

XIX століття породило і ряд теорій щодо можливого

перевлаштування суспільства і досягнення соціального ідеалу. Ці
теорії належали соціалістам-утопістам Клоду Анрі де Сен-Симону,
Шарлю Фурьє, Роберту Оуену. Сен-Сімон вважав, що головне
позбавити суспільство від баласту, тобто аристократії, чиновників,
духівництва. На його думку, у сучасному світі життя визначається
людьми праці, влада повинна належати ученим і промисловцям. У
творі “Нове християнство” головною метою він ставив
звільненняробітників, і шлях до цього бачив в затвердженні нової
релігії, що проповідує принцип – всі люди брати. Шарль Фурьє
сучасне йому суспільство вважав світом навиворіт.
Капіталістичному виробництву він протиставляв комуну, де плоди
колективної праці повинні справедливо ділитися між всіма.
Соціальні експерименти (комуністичні колонії) Роберта Оуена у
Великобританії і США, не дивлячись на те, що вони потерпіли
невдачу, також зробили свій вплив на розвиток соціалістичної
думки в Європі. І, нарешті, XIX століття це століття виникнення
марксизму, що зіграв значну роль в історії подальшого, XX століття.
Основоположники марксизму виділили в історичному процесі як
домінанту соціально-економічний розвиток. Історія розглядалася
ними як історія економічного розвитку і політичної боротьби, як
зміна способів виробництва, що відбувається через гостру соціальну
боротьбу. Людина виступала як представник того або іншого стану,
тієї або іншої соціально-економічної структури. Марксизм звертався
не до людини взагалі, не до загальнолюдських цінностей, а до
класової свідомості людей. Отже, золотий вік Європи XIX ст.., поза
сумнівом, заслужило цю назву, як століття бурхливого
цивілізаційного зростання, що змінило зовнішність країн і людей.

5.