Кравченко Ірини, студентки 41 групи

Ф-ту дошкільної, початкової освіти і мистецтв

ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ № 7. ФІЛОСОФІЯ ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ ТА

НОВОГО ЧАСУ (ХV–ХVIII СТ.)

1. Основні риси філософського світогляду доби Відродження. Видатні

представники (М. Копернік, Дж. Бруно, Н. Макіавеллі).

Філософія Відродження. Основні риси.

XV-XVI ст. в історії філософської думки прийнято називати епохою
Відродження, Ренесансу (від фр. renaissance – відродження). Цей термін
вживається на означення періоду відродження античної культури під впливом
суттєвих перемін в соціально-економічному та духовному житті Західної
Європи. Але надто спрощено було б вважати, що поняття Відродження
відбиває лише смисл тієї епохи і що в духовному житті спостерігається
механічне перенесення на тогочасний ґрунт культурного надбання античності.
Термін Відродження був уведений Джорджо Базарі (1511-1574) – видатним
італійським живописцем, архітектором та істориком мистецтва XVI ст.
Хронологічно європейське Відродження як єдиний культурний рух
розгорнулося в межах XIV – початку XVII ст. й охопило Італію, Іспанію,
Францію, Німеччину, Англію, Далмацію, Угорщину, Польщу, Чехію, північну
Хорватію. Але в цих різних країнах воно проходило асинхронно.
Передусім Відродження розпочалося в Італії і в XIV – першій половині
XV ст. розвивалося тільки в цій країні, а згасати там почало вже з середини XVI
ст. У Німеччині швидке піднесення ренесансного культурного руху припадає на
кінець XV – першу третину XVI ст., далі так само швидко загальмовується. У
Франції Відродження охопило XVI ст., в Англії та Іспанії – кінець XV –
початок XVII ст.
Найповніше і найпослідовніше еволюція Відродження проходила в Італії.
Передумовами філософії Ренесансу була криза феодалізму, криза офіційної
ідеології Середньовіччя – католицької релігії, а водночас і схоластичної
філософії, які зумовили певні соціально-культурні трансформації, пов'язані з
капіталізацією суспільства.
Відродження – це могутній культурний рух у межах XIV – початку XVII
ст., в ході якого відбулося подолання духовної диктатури і деспотії церкви,
виникла нова культура, звернена до земних справ, прагнення людей до
щасливого життя, а також нова система національних літератур, нова філософія
і наука; небувалого розквіту досягло у ту пору мистецтво.
Характерними ознаками культури Ренесансу були такі:
 Світський, нецерковний, характер культури Відродження, що було наслідком
секуляризації (звільнення) суспільного життя загалом.
 Відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже
повністю забута у середні віки.
 Створення людської естетично-художньої спрямованості культури на
противагу релігійній домінанті у культурі середніх віків.
 Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і
пов'язана з цим антисхоластична спрямованість філософських вчень
Відродження.
 Широке використання теорії "подвійної істини" для обґрунтування права
науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.
 Переміщення людини як основної цінності у центр світу і в центр філософії,
літератури, мистецтва та науки.
 Домінуючим аспектом філософії Відродження стає естетичне, оскільки
прекрасне висувається на перший план. Причому на чільне місце ставиться
не наслідування природи, а сама творчість художника. Об'єктом цієї
творчості стає краса людського тіла. Для естетики Ренесансу характерне
злиття духовного і особистісно-тілесного. Максимального естетичного
ефекту можна досягнути двома шляхами: опорою на біблійні сюжети;
зображенням самого себе, оскільки автопортрет найбільш яскраво виражає
духовність художника, його ставлення до епохи. Вчителем для художника
передусім повинен бути він сам, а для цього потрібно бути освіченим у
богослов'ї, філософії, математиці У мистецтві Відродження математика
оформляє суб'єктивне, що особливо яскраво виявляється у виробленні
геометричної концепції лінійної перспективи. Вона полягає в тому, що
предмети зображуються на площині так, як їх бачить суб'єкт. Це відповідає
особистісно-тілесному принципу ренесансної естетики: вся наочна
інформація йде через очі й оцінюється з точки зору суб'єкта.
Основні риси філософії епохи Відродження
 Антропоцентризм – принцип, відповідно до якого людина є завершенням
еволюції світобудови і головною категорією філософування.
Філософське мислення характеризується як антропоцентричне. У центрі
не Бог, а людина. Якщо Бог – начало світу, то людина – його центр. Вона у
своїй діяльності і помислах нічим не обмежена, спроможна на все завдяки
власним зусиллям. Формується певний рівень самосвідомості;
визначальними є такі якості, як гордість, самоствердження, усвідомлення
власної сили, таланту, життєрадісності та вільнодумства. Завдяки цьому
епоха Відродження дала світу видатних особистостей, різнобічно освічених,
з яскравим темпераментом, величезною енергією.
«По суті, індивідуальність кожної людини значно важливіша за
національність і в тисячу разів більше, ніж остання, заслуговує на те, щоб її
брали до уваги». А. Шопенгауер
 Пантеїзм – принцип розуміння Бога як безособового начала, яке розчинене у
світі і спонукає його до розвитку. Це філософське вчення, в якому Бог і
природа ототожнюються. Передбачається, що немає природи поза Богом, але
немає і Бога поза природи. Ідеї пантеїзму отримали розвиток в працях
Миколи Кузанського, Джордано Бруно. Микола Кузанський (1401-1464),
наприклад, розглядаючи бога як нескінченний максимум і наближаючи його
до природи, як до обмеженого максимуму, сформулював ідею нескінченності
Всесвіту. Бог немов спускається на Землю і розчиняється в природі.
 Гуманізм – принцип, відповідно до якого людина, її вільний творчий
розвиток є вищою цінністю світобудови. Саме тому мислителів Відродження
називають гуманістами.
Гуманізм – погляд, згідно з яким визначається цінність людини як
особистості, її права на свободу, щастя і розвиток. В епоху Відродження
гуманізм стає широким суспільним рухом, знаменує собою переворот у всій
культурі та світогляді. Одна з форм цього перевороту - критика схоластики.
Суперечка була принциповою – про новий моральний ідеал і шляхи його
втілення в життя. Християнська етика вбачала вершину моральної
досконалості в належності до Бога, в зв'язку з чим пропагується аскетизм,
пригнічення природних прагнень людини.
На думку італійських гуманістів (М. Фічіно, П. Помпонацці, А. Валла та
ін.), природа людини є найвищим критерієм для оцінки людських
пристрастей. На першому плані – світське життя, діяльність людини і
досягнення нею щастя. Відроджуються ідеали античних епікурейців, але
замість пасивності стверджується активність, благородство, доблесність
духу, культ творчої діяльності. Все це потрібно не тільки для задоволення
земних потреб, а й для самовдосконалення, створення нового світу.
Мрії про справедливе влаштування суспільно-державного життя (для
яких не було на той час відповідних соціально-політичних умов) приводять
до утопій (від англ. Utopia - неіснуюче місце). З утопічними теоріями
виступають Т. Мор (1478-1535 pp.) і Т. Кампанелла (1568-1639 pp.).
Орієнтації гуманістів: критика догматизму і поклоніння авторитетам;
доказ права людини на пошук істини; послідовний захист приватного
індивідуалізму, відстоювання ідеалів помірного утилітаризму (вчення, в
якому мета життя і доброчинність ототожнюються з корисністю); пропаганда
любові та доброти як основи людських стосунків. Ідеологія гуманізму є
найвищим досягненням філософської думки Ренесансу і надалі стане
найбільш суттєвою характеристикою кожної філософської системи.
Важливим складником гуманістичного світогляду є культ творчої
діяльності. В епоху Відродження особистість переважно є творчою, вона
немовби переймає на себе творчу функцію Бога, уособлює творче начало в
мистецтві, політиці, релігії, науці. Свої творіння людина реалізує в єдності
духовного і тілесного. Людина епохи Ренесансу – це не просто творець, але й
художник (живописець, музикант) і творець в естетичному розумінні. Так,
Леонардо да Вінчі (1452-1519 рр.) був художником і винахідником,
Мікеланджело (1475-1564 рр.) – художником і поетом Разом з тим обидва
зробили суттєвий внесок у розвиток філософії.
Характерні ознаки культури цього періоду такі:
1. Рух до звільнення від панування релігії та церкви в усіх сферах
суспільного життя. Це так звана “секуляризація”.
2. Повернення до античної культурної спадщини, яка була майже
повністю забута в середні віки. Звідси і назва – Відродження.
3. У центрі уваги проблема людини. Якщо в центрі уваги античності було
природно-космічне життя, в середні віки – Бог і пов’язана з ним ідея спасіння,
то в епоху Відродження в центрі стає людина. Тому філософське мислення цієї
епохи характеризується як антропоцентричне.
4. Поява гуманізму як ідейного руху.
5. Зростання інтересу до природи. Розвиток натурфілософії.

Микола Копернік
Біографія
Микола Коперник (1473 – 1543) – вчений, астроном, фізик, математик.
Автор геліоцентричної теорії побудови Сонячної системи.
Народився 19 лютого 1473 року в Торуні, Польща. У 1491 році вступив до
Краківського університету. Саме там захоплюється астрономією, медициною,
математикою. Закінчивши університет (1494), не отримав наукового ступеня.
Потім в житті Коперника відбувся переїзд в Італію, а після – вступ до
Болонського університету. Однак в 1500 році він залишає навчання, їде в Рим,
на батьківщину, до Падуї. Отримати ступінь доктора права в біографії Миколи
Коперника вдалося лише в 1503 році, після чого повертається на батьківщину.
1507 – став секретарем, особистим лікарем і довіреною особою свого дядька, а
1510 року – каноніком Вармійської дієцезії.
Крім теоретичних досліджень, до заслуг Коперника в цей час належать
проектування і будівництво гідравлічної машини у Фромборку, що постачала в
будинки воду, а також запуск польського монетного двору.
Крім того, Коперник вів постійну лікарську практику, зокрема боровся з
епідемією 1519 року. Коперник також брав активну участь у боротьбі з
Тевтонським Орденом – під час польсько-тевтонської війни (1520-22).
В 1526 році відкрив закон обігу грошей, надалі названий «Законом
Коперніка-Ґрешема».
Філософія Коперника про устрій світу склалася в початку 1500-х років.
Геліоцентрична система Коперника містить опис руху, обертання планет.
Захоплення астрономією Коперника відображено в найважливішому його творі
«De revolutionibus orbium Coelestium» (Про обертання небесних сфер). Цій
праці вчений присвятив понад 40 років. Закони Коперника описали рух планет
по орбітах, добове обертання Землі навколо своєї осі, обертання планет навколо
Сонця.
З 1531 року Коперник майже не брав участі у громадському житті
(виняток – безкоштовна медична допомога), цілковито присвятивши себе
роботі. Помер 24 травня 1543 року в результаті інсульту. Система Коперника,
що описувала модель світу, стала значним кроком в розвитку людства.
Погляди
Микола Коперник (1473–1543) показав, що геоцентрична система світу
не відображає дійсної будови Всесвіту. Правда, сумніви в справедливості цієї
системи виникали і раніше. Так, у III столітті до нової ери давньогрецький
вчений Арістарх Самоський (320 – біля 250 до н.е.) висунув ідею про те, що
Земля рухається довкола Сонця. Однак сучасники Арістарха не прийняли його
гіпотези. І тільки великий польський учений М. Коперник, який використав
ідею Арістарха Самоського, перетворив його загальний філософський здогад у
точну математичну теорію.
У своєму знаменитому творі «Про обертання небесних сфер» (1543) М.
Коперник виклав основи геліоцентричної системи світу (мал. 5.2). Земля
обертається довкола своєї осі за 24 години. Цим обертанням пояснюється
добовий рух зірок і всіх інших небесних світил. Земля обертається довкола
Сонця і повний оборот робить за рік. Цим рухом Землі пояснюється річний рух
Сонця серед сузір'їв. Усі планети також обертаються довкола Сонця, причому
періоди обертання в різних планет різні. Таким чином, всякий видимий
петлеподібний рух планет одержав просте і природне пояснення.
За Землею визнавалася лише роль звичайної планети, а не центру
світобудови. У цьому важливе революційне значення коперникової системи
світу для всього розвитку природознавства.
У наш час геліоцентрична система Коперника служить для опису
Сонячної системи, а Арістарха Самоського стали називати «Коперником
стародавнього світу».

Вчення Коперника зіграло величезну роль у наступному розвитку

природознавства. На основі його теорії Й. Кеплером (1571–1630) були відкриті
закони руху планет, І. Ньютоном (1643–1727) – закон всесвітнього тяжіння.
Копернік, як і Арістотель, вважав, що небесні тіла (планети) рухаються по
колу. Це – найдосконаліший шлях руху у природі, а оскільки небесні тіла за
своєю природою відносять до найдосконаліших у світі, то природно, що їм
притаманна найдосконаліша форма руху, звідси й рух но колу, та й самі
планети мають форму кола.
 Така позиція Коперніка, як стверджував Ф.Енгельс, була «революційним
актом», мала величезний вплив на обґрунтування й розвиток матеріалістичних
поглядів у філософії та природознавстві.
Коперник математично обґрунтував ідею про рух Землі та інших планет
навколо Сонця, визначив послідовність розташування планет, обчислив їх
відносну віддаленість від Сонця тощо.
Ідеї Коперника були розвинуті в подальшому у працях Джордано Бруно,
Галілео Галілея, Й. Кеплера, І. Ньютона та інших. Зокрема, Коперниківську
систему було поточнено: Сонце розташоване у центрі не всього Всесвіту, а
лише Сонячної системи.

Джордано Бруно
Біографія
Філіппо Бруно народився в сім’ї солдата в Нола (Кампанія) поблизу
Неаполя в 1548. В 11 років його привезли в Неаполь вивчати літературу, логіку
і діалектику. В 15 років у 1563 він поступив в місцевий монастир Святого
Домініка, який належав Домініканському ордену, де продовжив навчання. Тут в
1565 він став монахом і отримав ім’я Джордано.
В 1572 Бруно прийняв духовний сан. Наполегливі заняття призвели до
появи критичного відношення філософа до догматів церкви та схоластики.
Незабаром за сумніви щодо непорочного зачаття Діви Марії він накликав на
себе підозри в єресі. Почалося розслідування його діяльності. Не чекаючи
результатів, Бруно втік в 1576 до Рима, потім вирушив на північ Італії. Тут він
став заробляти на життя викладанням, ведучи мандрівний спосіб життя.
У 1577 в Женеві за різку критику кальвіністів Бруно потрапив у в’язницю.
Після звільнення в 1579 він перебрався до Франції. Там на Бруно звернув увагу
присутній на одній з його лекцій король Генріх III, який пізніше надав ученому
рекомендаційні листи для поїздки до Англії. Спочатку 35-річний філософ жив у
Лондоні, потім в Оксфорді, але після сварки з місцевими професорами знову
перебрався до Лондона, де видав «Про нескінченність всесвіту і світи» (1584).
Незважачи на заступництво вищої влади Англії, а також французького
посла Мішеля де-Шатонеф-де-ла-Мовісьєра в 1585 він змушений був фактично
втекти до Франції, потім до Німеччини, де йому теж було заборонено читати
лекції. Тому він переїхав у колиску протестантизму Віттенберг, де читав лекції
і при своєму від’їзді виголосив гарячу похвальну промову Лютеру.
Бруно відмовлявся від будь-якої традиції, яку не сприймав його розум, і
прямо заявляв всім, хто сперечався з ним, що вони дурні і недоумки. Вважав
себе громадянином світу, сином Сонця і Землі, академіком без академії.
На запрошення Джованні Моченіго Бруно зупинився у Венеції 1591 року.
Але після чергової сварки Меченіго відправив інквізитору лист, в якому
розповідав про негативне ставлення Бруно до релігії, запереченні божественних
начал. Після ще двох доносів послідував арешт. Бруно ув’язнили, де
протримали сім років.
Не зумівши змінити погляди філософа, інквізитори винесли йому
смертний вирок. 17 лютого 1600 на площі Кампо деї Фіорі Джордано Бруно був
спалений на багатті. Всі твори Джордано Бруно були занесені в 1603
католицький Індекс заборонених книг. Так було до 1948 р.
 Погляди
У філософських ідеях Бруно поєднувалися: натурфілософія,
неоплатонізм, філософія піфагорійців і античних матеріалістів. Бруно
припускав, що Всесвіт нескінченний, в ній існує безліч подібних до Сонця тіл, а
в нашій Сонячній системі є невідомі поки планети. Вчений висунув
припущення, що на інших планетах може бути життя. Бруно проявив також і
літературний талант. Його твори характеризуються вільною драматичною
формою. Серед його літературних робіт: комедія «Свічник», поема «Ноїв
ковчег», безліч філософських сонетів.
Бруно продовжував розвивати вчення М.Коперніка. Він різко критикував
схоластів, називаючи їх негідниками, неробами, обманщиками, котрі
відволікають увагу вчених від дослідження істинних явищ та закономірностей
природи. Проголосив ідею єдності Всесвіту, де Сонячна система є лише
часткою, стверджуючи те, що у Всесвіті безліч подібних світів і жоден із них не
створений Богом.
Вихідна теза його філософії – єдність і нескінченність світу, його
нестворюваність і незнищуваність. На цьому базуються космологічні
уявлення, в яких Дж. Бруно відкрито пориває з теоцентричною концепцією
побудови світу. На його думку, Земля рухається навколо своєї осі та навколо
Сонця і в той же час є піщинкою в безмежному просторі. Земля може бути
центром Космосу, тому що у Всесвіті взагалі немає ні центру, ні межі. Поняття
«верх» і «низ» та їм подібні може бути застосовано до окремих, обмежених
систем, але не до Космосу, вічного і нескінченного.
У праці «Про причину, початок і єдине» Бог у Дж. Бруно – синонім
природи, яка розуміється не як сукупність речей матеріального світу, а як
необхідний закон руху та розвитку світу. Головне завдання філософії і науки –
проникнення в глибини матеріального світу, встановлення за зовнішнім
калейдоскопом речей і явищ внутрішніх закономірностей Аж. Бруно стверджує,
що не тільки природа – це «Бог у речах», але й Бог не існує, немислимий без
«речей», без тілесного, матеріального світу.
Натурфілософські погляди Бруно поєднуються з елементами стихійної
діалектики. Відзначаючи постійну мінливість усіх речей і явищ, він
стверджував, що впродовж багатьох віків змінюється поверхня Землі, моря
перетворюються на континенти, а континенти – на моря. Людина
(мікрокосм) тісно пов'язана з природою (макрокосмом). Безмежна любов
людини до пізнання нескінченного, сила розуму підносять її над світом
Філософія Дж. Бруно – новий етап у розвитку філософської думки. В
жодній з попередніх філософських систем середньовіччя і Відродження думка
про єдність світу, про тотожність Бога і людини не проводилася з такою
послідовністю. Натурфілософія Бруно – форма пантеїзму, що межує з його
матеріалістичним розумінням. Ці погляди не відповідали інтересам церкви.
Цікавими й оригінальними є думки мислителя щодо діалектики
конечного й безконечного, частини й цілого, індивідуального та
універсального:
 вільними є тільки ціле, універсальне й безконечне;
 конечне, індивідуальне – є тимчасовим, перехідним.
 Народжуючись, вони змінюються і вмирають для нового народження.
Ціле й універсальне черпають свій зміст в індивідуальному, яке існує тому, що
живе одиничне. На думку Бруно, у природі за своєю субстанцією все єдине.
Немає самостійних конечних речей, котрі знаходилися б поза безконечною
субстанцією.
Дж. Бруно обґрунтовує безмежність розвитку і вдосконалення наукового
пізнання. Він вважає, що лише досвід забезпечує безперервний процес
вдосконалення й розвитку знання. Досвід і чуттєве споглядання лежать в основі
будь-якого знання. Важливу роль відіграє сумнів. Щоб розпочати будь-яке
дослідження, необхідно сумніватися в справедливості раніше висунутих
гіпотез. Істина, для Бруно, це не просто гіпотеза, не суб'єктивна думка і не
випадковий висновок, а те, що за змістом співпадає з об'єктивною природою.
На його думку, «істина є вищою ніж усі речі». Звідси завдання філософії
полягає в тому, аби дати «наукову, об'єктивну істину».
Цитати
«Віра потрібна для настанови грубих народів, які повинні бути керовані, а
докази – для тих, хто споглядає істину, хто вміє управляти собою».
«Як неможливо двічі увійти в одну річку, і більше того, як кажуть, навіть
і один раз, так неможливо двічі поіменувати одну і ту ж складну річ; більше
того – поки її іменують, вона вже інша».

Ніколло Макіавеллі
Біографія
Макіавеллі (1469-1527 рр.) народився у Флоренції у сім'ї Бернардо ді
Нікколо Макіавеллі, адвоката, і Бартоломії ді Стефано Нелі. Мав дві старші
сестри – Прімавера, Маргарита, та молодший брат Тотто. Отримав добру
освіту, відмінно знав латинську та італійську класику. Макіавеллі не вивчав
давньогрецької, але читав латинські переклади Фукідіда, Полібія і Плутарха, з
яких черпав натхнення для своїх історичних трактатів.
Життя Макіавеллі можна розділити на три основні періоди:
 1469–1498 роки: дитинство і юність у Флоренції за часів правління Лоренцо
де Медичі, а після вигнання його сина П'єро де Медичі в 1494 році 4 бурхливі
роки республіканського правління під проводом монаха-домініканця
Джироламо Савонароли;
 1498–1512 роки: активна політична діяльність на чолі другої канцелярії, а
після 1502 року – зближення з новим постійним главою держави П'єтро
Содерині; упродовж цього періоду Макіавеллі також був секретарем
військового магістрату Десятьох, секретарем нового органу ополчення
Дев'ятьох, до створення якого 1506 року він доклав великих зусиль, а також
урядовим посланником – він брав участь у близько 35 дипломатичних місіях,
включаючи 4 місії до Франції та Сієни, дві до Чезаре Борджіа, до папського
двору, а також одну до німецького імператора;
 1512–1527 роки: втрата посади й нетривале ув'язнення після відновлення
правління Медічі, початок літературної кар'єри. У 1503-1506 роках був
відповідальним за флорентійську міліцію, включаючи захист міста. Не
довіряв найманцям, віддавав перевагу ополченню, сформованому з громадян.
 У серпні 1512 після низки заплутаних битв, угод і союзів Медічі за
допомогою Папи римського Юлія II відновили свою владу у Флоренції і
республіка була скасована. Макіавеллі, що грав істотну роль в уряді
республіки, потрапив у опалу, 1513 його звинуватили у змові й арештували.
Незважаючи ні на що, він відкидав свою причетність і був врешті-решт
звільнений. Він віддалився в свій маєток в Сант'Андреа в Перкуссіні біля
Флоренції й почав писати трактати, які забезпечили йому місце в історії
політичної філософії.
Помер 21 червня 1527 року, через 11 діб після невдалої спроби
повернутись на свою стару посаду в канцелярії після відновлення
республіканського правління.
Погляди
Його девіз: «Спочатку жити, потім філософствувати».
Пафосом практичної думки пройнято у Макіавеллі пошук істини про
людину. Але він віддає перевагу дійсним істинам суспільної практики перед
істинами, досягненими за допомогою моральних факторів Людськими ідеями
керує інтерес, який є їх наймогутнішим стимулом. Його прояви різноманітні,
проте найчастіше він визначається бажанням зберегти свою власність.
Макіавеллі вважає, що «люди швидше пробачать смерть батька, ніж втрату
власності». Лише за власницькими інтересами йде людська турбота про
моральні почесті та цінності.
Егоїзм людської природи невикорінюваний, тому виникає необхідність
державної організації як вищої сили, яка змогла б довести людину до норм
моральної поведінки. Для Макіавеллі реально здійснені події існують окремо
від їх відображення у свідомості людей: істина досягається дією, в якій вона
реалізується.
У зв'язку з цим вводиться концепція «фортуни», встановлюється
співвідношення з діяльністю людини. «Фортуна» (доля, щастя)
розпоряджається половиною наших вчинків, другою половиною дозволяє
управляти нам самим. Тобто володіння свободою волі дає можливість активних
дій, і людина виступає «ковалем самої себе». Він пише, що «краще бути
сміливим, ніж обережним», оскільки «фортуна – жінка, і хто хоче з нею
порозумітися, повинен її бити і штовхати», бо вона, як жінка, – «подруга
молодих, а вони не такі обачні, більш відважні та з більшою силою її
приборкують».
Здатність людини до діяльності, спрямованої тверезим розумом, волю,
загартовану ним, особливо волю, націлену на здійснення великих задумів,
Макіавеллі визначає як «вірту», тобто доблесть. Справжня реалізація «вірту» –
справа занадто велика, недоступна для більшості. Як правило, люди, не будучи
ні повністю добрими, ні повністю поганими, «обирають середні шляхи, які є
найбільш згубними». Діяльність видатних людей, що залишають слід в історії,
принципово відмінна. Мойсей, Кір, Ромул, Тезей та інші йдуть шляхом
максимальної доблесті в досягненні великих цілей.
Головна проблема творчості Макіавеллі – успіх політичного діяча. У
своїй праці «Правитель» він виводить ідею «нового правителя»:
 Згідно з нею, вирішальним критерієм політики є успіх. Тому кожне
насильство виправдане, якщо йдеться про державне добро.
 Він пише, що «мудрий правитель держави повинен по змозі не віддалятися
від добра, але при потребі не віддалятися від зла».
 Він повинен поєднувати в своїй особі та своїх діях якості лева, здатного
розправитися з будь-яким зі своїх ворогів, а також лисиці, здатної ошукати
найхитрішого хитруна.
 Мудрість правителя полягає в тому, щоб діяти по-різному, згідно з
обставинами вибирати спосіб поведінки.
 Правитель – кентавр, напівлюдина, напівтварина, лев і лисиця, все, що
завгодно.
Н. Макіавеллі розглядає способи створення сильної держави в умовах,
коли у народу не розвинута громадянська свідомість. До них належить:
• ставлення правителя до підданих і союзників;
• уникнення тих вад, які можуть позбавити його держави;
• слава щедрого правителя;
• подолання такої слабості (від якої важко вберегтись), як лестощі Правитель
може прислухатися до порад, але всі рішення повинен приймати сам.
Макіавеллі підводить до висновку, що для досягнення політичної мети всі
засоби дозволено, і хоча правитель повинен керуватися загальноприйнятими
нормами моралі та поведінки, але з ними в політиці можна не рахуватися,
якщо це сприятиме зміцненню державної влади.
Цитата: «Не варто нікому давати поради і користуватися чужими
порадами, крім загальної поради -правила для кожного: слідувати велінням
душі та діяти сміливо».
Згодом ці ідеї, втілені в політичну практику, дістали назву макіавеллізму.
Але Макіавеллі не винаходив ці способи, він їх побачив і узагальнив.
Необхідно віддати шану інтелектуальній чесності Макіавеллі, який іде
назустріч.
Цитата: «Добрі приклади народжуються добрим вихованням, добре
виховання - гарними законами, а гарні закони – тими самими непорядками, що
їх багато хто безрозсудно засуджує».
Новизна етики Макіавеллі полягає у повній відсутності в ній Бога. В
пошуках особистості культура Відродження вводить поряд з поняттям
«різноманітність» серед людей «різноманітність» сутності самої людини. Цим
стверджується індивідуалізм, який вимагає природного і вільного (в кожний
даний момент) вибору шляху та долі.
У своїх працях «Монарх» та «Роздуми на першу декаду Тіта Лівія» дав
соціально-філософський аналіз своєї епохи:
 Відмовлявся тлумачити суспільні явища з позицій середньовічної
християнської традиції.
 Вважав, що політичні, державні та інші інститути не дарунок людям згори
(Богом), а результат творення земних сил.
 Він стверджував, що сфера політико-владних відносин має свої
закономірності, нетотожні, або навіть протилежні імперативам поведінки
людей в інших сферах життєдіяльності.
Мислитель був переконаний, що політика (політична діяльність) і мораль
несумісні, оскільки те, що є «благом» для влади (політичної, державної), не
може бути таким само з точки зору моральності. Навпаки «моральний вчинок з
погляду влади може бути не лише помилковим, а навіть і згубним». Основне
своє завдання Макіавеллі вбачав у формуванні таких принципів, які б лягли в
основу діяльності монарха-державотворця, або ж становили стратегію
республіканського устрою. Вирішення цих завдань мислитель вбачав не у світі
канонізованих схем чи абстрактних принципів, а в практичному досвіді, в
узагальнені закономірностей історичного досвіду та політичного процесу.
Важливим є й те, що мислитель вперше вводить у політичну науку
поняття «держава», як політично організований інститут суспільства. Цим
було закладено не лише розмежування держави й суспільства, а й зроблене
визначення одного через інше. Він високо цінував республіку, проте вважав що
для тодішньої Італії прийнятнішою є монархія на чолі з сильним, хитрим,
жорстким і розумним правителем.

2. Особливості філософії Нового часу. Проблема методу пізнання. (Френсіс

Бекон, Рене Декарт, Джон Локк, Джордж Берклі, Девід Юм).

Особливості філософії Нового часу

Новий час став часом революційних перетворень у всіх сферах
суспільного життя, що викликало зміни і в світоглядних установках людини.
Основною метою філософії проголошується пізнання природи і вдосконалення
самої людини. Світоглядна картина світу в новочасних вимірах демонструє
плюралізм думок і концепцій. Філософія в пошуках обєктивної істини про
навколишній світ прагне здобути наукове, достовірне знання, систематизувати
його за допомогою методу в загальну картину світу. Новий спосіб
філософствування передбачав здатність людини пізнавати закони і
закономірності доцільно влаштованого зовнішнього обєктивного світу. У
Західній Європі XVIII століття дістало назву епохи Просвітництва, яке
виступило з програмою вдосконалення людини і суспільства на основі розуму
та успіхів у розвитку науки і техніки.
До основних положень просвітницької програми належать:
 раціоналізм;
 переконання про «природні права» кожної людини;
 віра в походження соціуму внаслідок «суспільного договору»;
 вчення про невігластво і незнання як головні причини бід, нещасть людини;
 історичний оптимізм;
 віра в матеріальний і духовний прогрес людства, вирішальну роль в якому
повинні відігравати освіта, виховання і розвиток науки.
Термін «Новий час» такий же умовний, як і термін «Відродження».
Вживаючи його, ми матимемо на увазі час зародження і утвердження нового
суспільного устрою – буржуазного, який висуває і обґрунтовує нові цінності й
засади людського буття у порівнянні з феодалізмом. Машинне виробництво,
яке витісняє ремесло, потребувало розвитку точних знань про закономірності
природи. Внаслідок цього перед суспільством постала проблема розробки
методів, шляхів і прийомів вивчення природи. На цій основі формуються у
філософії XVII століття два протилежні напрямки: емпіризм та раціоналізм.
 Прихильники емпіризму (від грец. emperia – досвід) вважали єдиним
джерелом пізнання чуттєвий досвід (дані органів відчуття людини),
справедливо твердили, що процес пізнання починається з відчуттів.
Своєрідною модифікацією емпіризму виступає сенсуалізм (від лат. sensus –
почуття). Прихильники сенсуалізму прагнули вивести весь зміст пізнання вже
не просто з досвіду, а з діяльності органів відчуття. З ХVІІ – ХVІІІ століть
емпіризм та сенсуалізм розвивали Френсіс Бекон, Томас Гоббс, Джон Локк,
представники французького матеріалізму. Послідовне продовження сенсалізму
Джона Локка привело Джорджа Берклі та Давіда Юма до суб’єктивно-
ідеалістичних висновків.
Прихильники раціоналізму вважали джерелом пізнання Розум, логічне
мислення, твердили, що чуттєвий досвід не може забезпечити достовірність і
загальне знання. На протилежність середньовічній схоластиці та релігійному
догматизму класичний раціоналізм (Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц) виходив
з ідеї природного порядку – необмеженої причинної послідовності, що прони
зує світ, тобто мав форму детермінізму. Раціоналізм, що стверджував
визначальну роль Розуму не тільки в пізнанні, а й у діяльності людей, став
філософською основою ідеології Просвітництва. Позиція раціоналізму, як і
позиція емпіризму (сенсуалізму), була однобічною, абсолютизувала одну з
пізнавальних властивостей людини, що врешті-решт сприяло утвердженню у
філософії метафізичного, механістичного способу мислення.
Протягом цього періоду відбулись істотні зміни в баченні проблемного
поля філософії. Схематично їх можна окреслити так - філософія Нового часу
зосереджена на вияві та осмисленні умов можливості зміни статусу людини в
світі, тобто перетворення її на володаря, господаря, майстра буття. Філософія
Нового часу, завдяки рішучій діяльності її видатних творців, остаточно
підірвала вплив на суспільне життя реакційної церковно-феодальної ідеології,
розчистила шлях для встановлення нових буржуазних відносин, сприяла
подальшому розвитку матеріалістичного світорозуміння.
Основні риси філософії Нового часу:
 Зв’язок з наукою. Критика схоластики;
 Впровадження в науку експериментальних і математичних методів
дослідження;
 Розробка і застосування в процесі пізнання методів індукції і дедукції.
 Раціоналізм і емпіризм як визначальні напрямки філософії Нового часу;
 Розробка вчення про людину і її невід’ємні права;
 Просвітництво;
 Розробка договірної теорії держави, вчення про її сутність та природне
походження.

Френсіс Бекон
Першим філософом Нового часу, засновником емпіризму вважається
Френсіс Бекон (1561–1626). За політичними поглядами він був ідеологом
буржуазії. Основні філософські ідеї Бекона викладено в таких працях: «Досліди
або повчання моральні і політичні» (1597), «Новий органон (1620), «Про
гідність і примноження наук» (1623) та «Нова Атлантида» (1627 – посмертно).
 Основним твором Ф. Бекона є «Новий Органон». Тоді органоном називали
збірку трактатів з логіки Арістотеля. Поняття органон (знаряддя, інструмент)
приблизно рівнозначне поняттю метод. Тому, називаючи свій твір «Новий
Органон», Френсіс Бекон протиставляє свій метод методу Арістотеля,
розробляє індуктивний метод пізнання, обґрунтовує основні принципи
емпіризму. Головним завданням філософії Френсіс Бекон вважав формування
методу науки – пізнання природи і оволодіння нею силами усіх наук –
підвищення влади людини над природою, тобто наука мала стати не самоціллю,
а засобом. У відомому афоризмі «Знання – це сила» саме і підкреслюється
практична спрямованість науки. Але для того, щоб оволодіти природою і
поставити її на службу людини, необхідно принципово оновити наукові методи
дослідження.
Бекон розрізняє два види дослідів: плодоносні та світлоносні.
Плодоносними він називає досліди, мета яких – принесення безпосередньої
користі людині, світлоносними називає ті, мета яких – пізнання законів, явищ і
властивостей речей. Але ці знання повинні ґрунтуватися на фактах і від них іти
до широких узагальнень. Такий метод має назву індуктивного.

Індукція (від лат. induktio – наведення) – форма умовиводу, за якої на

підставі знання про окреме робиться висновок про загальне, спосіб міркування,
за допомогою якого встановлюється обґрунтованість висунутого припущення.
Френсіс Бекон вважав, що метод індукції може дати достовірне знання
тільки тоді, коли свідомість буде звільнена від помилкових суджень ("ідолів",
"привидів"). Таких ідолів Бекон поділяє на чотири групи:
 "Ідоли роду" – це перешкоди, зумовлені спільною для всіх людей
природою, недосконалістю самого людського розуму;
 "ідоли печери" – спотворення, джерелом яких є індивідуальні особливості
розуму індивідів;
 “ідоли площі” – перешкоди, що виникають внаслідок спілкування між
людьми;
 “ідоли театру" – перешкоди, породжені сліпою вірою людей в авторитети,
стародавні традиції, хибні думки. Людині звільнитися від таких ідолів-
помилок дуже важко, повинна допомогти філософія.
 Творчість Френсіса Бекона мала великий вплив на розвиток філософії та
науки. Однак Френсіс Бекон робив надто великий акцент на емпіричних мето-
дах дослідження, недооцінюючи роль раціонального моменту в пізнанні
людини та навколишнього світу.
Цитата: «Людській натурі взагалі більш спорідненою є глупота, ніж
мудрість; а тому й якості, які заполонюють людську дурість, мають
найбільшу силу впливу».
Головний недолік схоластики Бекон вбачає в її абстрактності, у
зосередженості всієї розумової діяльності на силогізмах, на виведенні
часткових висновків із загальних положень. Схоластичній теорії силогізму
Бекон протиставив індуктивний метод,
Критикуючи споглядальний стиль філософствування, Бекон прагне до
максимального поєднання філософії з результатами діяльності. «Що в
діяльності найкорисніше, те і в знанні найбільш істинне». Немає знання без
науки, а діяльності без експерименту.
Успіх науки залежить від досвіду, але без певного методу він є лише
блуканням у темряві. Як рука без знарядь здатна зробити небагато, так і розум
потребує знаряддя, методу, яким є індукція, і від неї залежить порятунок наук.
Істинна індукція через чуттєве і окреме поступово піднімається до
усвідомлення загальних положень, завдяки чому наука стає плідною. З дослідів
та експериментів індукція виводить загальні положення, а потім з цих
загальних положень чи принципів - нові досліди і експерименти.
Як родоначальник емпіризму, Бекон базує свій метод на визнанні вагомої
ролі досвіду в пізнанні Пізнання – ніщо інше, як відображення зовнішнього
світу в свідомості людини. Воно починається з чуттєвих показників, зі
сприйняття зовнішнього світу, але останні, в свою чергу, потребують
експериментальної перевірки, підтвердження та доповнення. Така позиція
називається емпіризмом (від гр. empeiria – досвід).
Великого значення Бекон надає розгляду науки, яка повинна приносити
користь людському життю, збагачувати його новими винаходами і благами.
Панування людини над природою залежить тільки від науки. Адже сила
людини рівноцінна її знанню. Наука, як і сонце, освітлює все. Протиставляючи
науку суєтності буття, Бекон стверджує, що люди науки не прагнуть добра для
себе, тоді як натовп політиків, для яких моральні настанови не існують,
вважає себе центром світу і навіть при загальних нестатках думає лише про
себе і врятування свого достатку. Чим є земна велич для того, кому наука дає
можливість споглядати Всесвіт? Цим запитанням Бекон певною мірою
повторює Демокріта. Наука знижує, зменшує страх перед смертю чи нещастям,
робить дух людини гнучким і рухомим.
Бекон проводить класифікацію наук згідно з трьома властивостями
розумної душі і виділяє: історію, поезію, філософію.
 Історія спирається на пам'ять.
 Поезія – на фантазію
 Філософія – на розум. У свою чергу, філософія, оскільки її об'єктами є Бог і
людина, поділяється на філософію природи та пізнання людини. До
філософії про людину належать усі науки, які вивчають душу, тіло, пам'ять
тощо. На противагу цьому предметом теології є віра, а не розум. Бекон
 іронізує, що ми повинні вірити слову Божому, незважаючи на опір нашого
розуму; тим більше ми ушановуємо Бога.
Знання філософської теорії Бекона полягає у відкиданні спекулятивного
споглядального підходу до світу, характерного для пізньої середньовічної
філософії. Це зумовило формування філософських поглядів Нового часу.
Цитата: «Поверхова філософія схиляє розум людини до безбожності,
глибини ж філософії повертають розум людей до релігії».

Рене Декарт
Основоположником раціоналістичного напрямку був французький
філософ Рене Декарт (1596–1650), латинізоване ім'я – Ренатус Картезіус.
Основні його погляди викладені у працях: "Міркування про метод" (1637),
"Роздуми про першу філософію" (1641), "Засади філософії" (1643), "Пристрасні
душі" (1649).
Декарт був мислителем цього часу. На формування його поглядів
вплинули досягнення в розвитку природничих наук. Освіту Декарт здобув у
єзуїтському коледжі Ла-Флеш. Як військовий побував у багатьох країнах
Європи. Свої праці писав переважно у Голландії. Проте з 1643 р. в Утрехті, з
1647 р. у Лейдені поширення поглядів Декарта було заборонено, його книги
спалено. Декарт змушений був прийняти запрошення шведської королеви
Христини і переїхав у Стокгольм, де невдовзі помер від застуди. Найвидатніші
філософські праці Декарта - «Роздуми про метод» і «Начала філософії», в яких
викладено методологію наукового пізнання. Крім цього, Декарт є автором
багатьох досліджень, які стосуються найрізноманітніших сфер людського
пізнання, зокрема є творцем аналітичної геометрії; математика теж завдячує
йому своїм розвитком.
Розчарований у світському житті, він веде переважно усамітнене життя,
займається науками. Звідси його життєві принципи: «Хто жив у самотності,
жив добре»; «Тяжка смерть чекає того, хто вмирає відомим багатьом, але
невідомим собі».
В центр своєї філософської системи Р. Декарт ставить мислячого суб'єкта.
Не погоджуючись із твердженням Ф. Бекона про достовірну силу
експерименту, він переносить акцент на людський інтелект, розум. Звідси -
раціоналізм (від лат. rationalis - розумний), який стає домінантною лінією в
подальшому розвиткові філософії. Філософія Декарта є новим, цілісним і
раціонально обґрунтованим образом світу, вона визначає напрям розвитку
природознавства, а також вносить основоположні зміни в розвиток самого
філософського мислення, створює нову світоглядну орієнтацію.
Роздумуючи над буттям, Декарт підкреслює, що відмінність між «моїм»
мисленням і буттям неможлива; «моє» мислення є «моє» буття, воно повністю
єдине з ним. Мислення — це субстанція людини, яка завжди є мислячою
сутністю. Впевненість у тому, що людина є мислячою істотою, дає правильне і
чітке пізнання. Істинне те, що розуміється ясно і чітко.
Переходячи до характеристики духу, Декарт показує його відмінність від
тіла Його неможливо сприйняти чуттєвим уявленням, дух сприймає себе лише
чистим інтелектом, і ми все розуміємо через нього; він дійсний, живий,
свідомий, самодостовірний, на противагу тілу, яке підлягає сумніву і є
нереальним.
Цитата: «Справжня велич душі, яка дає людині право поважати себе,
найбільше полягає в її усвідомленні того, що немає нічого іншого, що належало
б їй по великому праву, ніж право розпоряджатися своїми власними
бажаннями».
Характерною рисою філософського світогляду Декарта є дуалізм.

Він припускав існування двох незалежних одна від одної субстанцій –

матеріальної та духовної. Основною властивістю матеріальної субстанції є
протяжність, а духовної – мислення. Матеріальну субстанцію Декарт
ототожнював з природою і вважав, що все в природі підкоряється суто
механічним законам, які можуть бути відкриті за допомогою математичної
науки – механіки.
Услід за Беконом та Гоббсом Декарт приділяє велику увагу розробці
наукового методу пізнання. Якщо попередні філософи розробляли методи
емпіричного дослідження природи, то Декарт намагається розробити
універсальний метод всіх наук. Таким методом він вважав раціональну
дедукцію. Дедукція (від лат. deduktio – виведення) – це перехід від загального
до окремого, одна з форм умовиводу, при якій на основі загального правила
логічним шляхом з одних положень як істинних з необхідністю виводиться
нове істинне положення. У трактаті “Роздуми про метод” Рене Декарт
виокремлює чотири правила, яких слід додержуватися в процесі пізнання: не
приймати ніяку річ за істину, доки ти її не пізнав як істину вочевидь; уникати
будь-якого поспіху та зацікавлення; поділяти кожне з питань на стільки частин,
скільки необхідно для їх розв’язання; свої ідеї розміщувати в потрібній
послідовності, починаючи з предметів найпростіших й найлегше пізнаваних;
здійснювати такі повні розрахунки і такі повні огляди, щоб бути впевненим, що
нічого не залишено поза увагою.
1) Перше правило – концентрований вираз методологічного скептицизму
Декарта. Це правило можна вважати як головну підставу для використання
наступних.
 2) Друге правило – потреба в аналітичності. Воно, як і решта, теж має
методологічний характер.
3) Третє правило стосується висновків із думок.
4) Останнє правило підкреслює необхідність певної систематизації як
пізнаного, так і пізнаваного.
Декарт кінцевою метою пізнання вважав панування людини над
природою, відкриття та винайдення технічних засобів та удосконалення самої
природи людини. Для досягнення цієї мети Декарт висуває відомий "метод
сумніву", що є вихідною тезою в отриманні достовірного знання.

Джон Локк
Традиції емпіричної філософії продовжив Джон Локк (1632-1704 рр.),
який навчався в Оксфорді, де зацікавився філософією Бекона і Декарта.
Незважаючи на участь у політичному житті (був секретарем англійського посла
при Бранденбурзькому дворі, секретарем лорда-канцлера Ешлі), він виявляв
постійний інтерес до філософії і природознавства. Головна його праця –
«Дослідження про людський розум».
Поглибити і дедалі конкретизувати емпіричну методологію спробував у
працях “Дослід про людське розуміння" (1690), "Два трактати про державне
правління" (1690), "Думки про виховання" (1693), "Розумність
християнства"(1695).
Джон Локк на перший план виносить проблематику пізнання, вважаючи,
що все багатство знань людина отримує через почуття, завдяки досвіду, в
яких подано об'єктивну природу. Відчуття – єдиний пов'язаний зі світом канал
одержання знань, інших шляхів немає. Така позиція отримала назву
сенсуалізму (від лат. sensus – відчуття).
Сенсуалізм у галузі теорії пізнання у Локка тісно стикається з
методологічним емпіризмом. Критикуючи Декарта, Локк вказує, що немає
вроджених ідей і принципів – ні теоретичних, ні практичних (моральних), у
тому числі ідеї Бога, а все людське знання виходить з досвіду – зовнішнього
(відчуття) і внутрішнього (рефлексії). Людська думка (душа) – це чистий аркуш
паперу ( «табула раса»). Лише досвід (завдяки чуттєвому пізнанню) заповнює
цей чистий аркуш літерами.
В основі знання лежать прості ідеї, осягнуті розумом завдяки різним
якостям тіл:
 первинним, з якими ці ідеї схожі (протяжність, фігура, рух);
 вторинним, з якими ці ідеї несхожі (колір, звук, запах, смак).
Завдяки поєднанню, зіставленню і абстрагуванню розум з простих ідей
створює складні та загальні ідеї (модуси, субстанції, відношення тощо).
Цитата: «Якості, що породжують у нас прості ідеї, тобто цільність,
протяжність, форму, рух або спокій, число, я називаю початковими або
первинними. Вторинні ж якості несуть не що інше, як тільки сили. Бо колір і
смак опіуму, як і його снодійна, болезаспокійлива властивість, -це тільки сили,
що залежать від його первинних якостей, якими він здатний виробляти різні
впливи на різні частини нашого тіла... Вторинні якості тіл зникли б, якби ми
могли виявити первинні якості їх найдрібніших частинок».
 Дж. Локк – представник матеріалістичного сенсуалізму, тому для нього
пізнання істинне лише настільки, наскільки ідеї відповідають дійсності. Воно
буває трьох видів:
 інтуїтивне – розуміння самоочевидних істин, нашого власного існування;
 демонстративне – розуміння положень математики, етики, буття Бога;
 сенситивне – розуміння існування речей, воно найменш ясне і достовірне.
У сфері суспільно-політичних уявлень Локк захищає конституційну
монархію. Його вихідними положеннями є природний стан суспільства, але це
не «війна всіх проти всіх», як у Гоббса, а рівність, свобода, проте не сваволя.
Свобода не абсолютна, а обмежена природним законом, так само, як і влада
правителя, одержана ним на основі «договору». Цими поглядами Локк виражає
інтереси буржуа, які проголошують особисту свободу, свободу
підприємництва. Частину роздумів Локка про впорядкування суспільства
становлять ідеї про розподіл влади на законодавчу, виконавчу і федеративну.
Отож, Локк виводив необхідність державної влади з позиції теорії
“природного права” та “суспільної угоди”, але у власній політичній філософії
висловлює й низку принципово нових, прогресивних ідей. Він вперше висуває
принципи поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і федеративну.
Політична філософія Локка стала основою буржуазного лібералізму в Англії,
відбилась у політичних теоріях французької та американської буржуазних
революцій.
Сенсуалізм і емпіризм Локка вплинули на розвиток французького
механістичного матеріалізму XVIII ст., а його соціально-політичні ідеї стали
провідними в часи французького Просвітництва.

Джордж Берклі
Суперечливість поглядів, притаманних філософії Нового часу,
недосконалість відповідей на питання, які хвилювали науку того періоду,
зумовили необхідність розроблення нових концепцій, нових підходів. Одним з
таких напрямів став суб'єктивно-ідеалістичний, видатним представником якого
є Джордж Берклі (1685-1753 рр.). Він народився в Ірландії, закінчив
університет у Дубліні, був учителем теології. Мандрував по Європі, відвідав
Північну Америку. Останні роки життя був єпископом в Ірландії. Основна
праця – «Трактат про принципи людського знання». Упродовж усієї творчої
діяльності активно захищав релігію.
Берклі виступає передусім з критикою матеріалізму. В основі поняття
матерії, стверджує він, лежить припущення, начебто ми, відволікаючись від
часткових властивостей речей, можемо створити ідею загального для них
матеріального субстрату. Але це неможливо, оскільки у нас немає і не може
бути чуттєвого сприйняття матерії як такої. Наше сприйняття кожної речі
розподіляється без залишку на сприйняття певної суми окремих відчуттів
(«ідей»). Для речей «бути» завжди означає «бути у сприйнятті».
Наш розум може створювати загальну ідею речі, але не загальну ідею
матерії, в якій взагалі не відчувають потреби наука і філософія, бо ідея матерії
нічого не додає до властивостей речей понад те, що може дати чуттєве
сприйняття. Існує тільки духовне буття, яке поділяється на «ідеї» – суб'єктивні
якості, що сприймаються нами, вони – пасивні. Зміст наших відчуттів, їх
сприйняття зовсім не залежать від нас, та «душі» – вони діяльні, активні. Всі
«ідеї» існують тільки в душі (як думки і пристрасті, так і різні відчуття).
Суб'єкт, який сприймає, не існує ізольовано, і річ, яку перестав сприймати
один суб'єкт, можуть сприймати інші суб'єкти. Але навіть якби всі суб'єкти
зникли, речі і далі існували б як сума «ідей» у розумі Бога-суб'єкта, який існує
вічно і «вкладає» у свідомість окремих суб'єктів зміст їхніх відчуттів. Отже,
існує Дух, котрий кожної миті викликає у суб'єкта чуттєві враження, які ним
сприймаються. А з їх розмаїття, порядку і особливостей можна зробити
висновок, що Творець незмірно мудрий, могутній і добрий.
Гносеологічна концепція Дж. Берклі – ідеалістичний сенсуалізм. «Бути»
завжди означає «бути сприйнятим». Ми не можемо сприйняти матерію як ідею
загального, тому не можемо говорити про її існування. Наш розум може
створювати загальну ідею речі, але не загальну ідею матерії. Наука і філософія
не відчувають потреби в ідеї матерії, тому що вона нічого не додає до
властивостей речей понад те, що може бути чуттєве сприйняття.
Мету людського життя Берклі вбачає в багатстві. Воно – не земля і не
гроші, які є лише зовнішніми ознаками, виявом багатства, а не його рушійною
силою. Шлях до багатства лежить у розширенні сфери застосування праці та в
підвищенні її продуктивності.
Усі речі є лише "комплексами наших чуттів". Їх існування можливе
виключно завдяки нашій свідомості. Тому для Берклі важливо вирішити
проблему, звідки ці "ідеї" виникають у наших думках. Дане питання наштовхує
Берклі на необхідність обмеження абсолютності створеної ним філософської
позиції суб'єктивного ідеалізму вченням раціоналістичного порядку про світ як
результат однієї верховної духовної причини – Бога.
Відповідним чином визначає Берклі зміст природознавства як
неадекватного пізнання, створеного Богом. Визнаючи, що єдиною причиною
різних явищ можна назвати тільки дух, Берклі стверджує лише теологічну
мудрість та істину. Аналіз вихідних понять природознавства (причиновість,
рух, сила, простір і час) Берклі підсумовує твердженням, що поняття "причина"
емпірично ніяк не доводиться. Ми лише користуємося поняттям про причину
як ідеєю причини, а не відкриваємо такого феномену поза суб'єктом, бо для
доведення природничо-науковим чином слід послідовно перевірити усі
можливі варіанти причин, чого ніхто ніколи не робив. Поняття простору і часу
Берклі визнає у випадку узгодження досвіду суб'єкта про різні відчуття: одні
після інших, одні поряд з іншими.
Намагання Берклі уникнути соліпсизму (визнання єдиною реальністю
свідомості суб'єкта, уявою якої е світ) було нездійсненним за збереження
створених ним філософських позицій. Тому наприкінці життя Берклі починає
тяжіти до класичного об'єктивного ідеалізму, взірцем якого визнавав Платона.
Цитата: «У мене немає розумної основи вірити в існування матерії. У
мене немає безпосередньої інтуїції її, і не можу я безпосередньо, на основі своїх
відчуттів, ідей, понять, дій і пристрастей робити висновок про немислячу,
недіяльну субстанцію, яка не сприймається ні за допомогою правильної
дедукції, ні за допомогою обов'язкового висновку».
Цитата: «Усі речі, які нами пізнаються, є, по-перше, думки, по-друге,
здатності сприймати думки, по-третє, здатності викликати думки».
 Девід Юм
Більш послідовним у відстоюванні позиції суб єктивного ідеалізму був
інший англійський філософ – Девід Юм (1711-1776 рр.). Народився, навчався і
працював у Единбурзі (Шотландія), займав пост професора в університеті. Його
філософія є органічним продовженням ліній, що виходять з сенсуалізму Локка.
Юм був знайомий з філософією Ж.-Ж. Руссо, а також з картезіанством,
філософією Спінози, Лейбніца, виявив зацікавленість суб'єктивним ідеалізмом
Берклі. Головна його праця – «Дослідження людського розуму» (1751 р.).
Юм продовжує лінію англійської школи сенсуалізму. На відміну від Локка
(який вбачав джерело наших чуттів у реальності поза суб'єктом) та Берклі (який
вбачав джерело наших чуттів у духові, або у божестві), Юм вважає, що
неможливо довести остаточно ні точку зору першого, ні точку зору другого
філософа.
Головна проблематика – теорія пізнання, згідно з якою єдине (і
беззаперечне), що існує, є враження. Вони поділяються на:
 первинні – враження зовнішнього досвіду;
 вторинні – чуттєві образи пам'яті («ідеї») та враження внутрішнього досвіду
(афекти, бажання, пристрасті).
Прості ідеї (чуттєві образи пам'яті) залежать від зовнішніх вражень. Складні
ідеї – це психологічні асоціації простих ідей одна з одною. Поняття
«субстанції» (і телесної, і духовної) – це лише зручна фікція нашої уяви. Вона
цілком вільно (і довільно) комбінує враження, результатом чого і є реальність.
Із вражень або ідей пам'яті ми створюємо свого роду систему, яка Д. Юм
охоплює все те, що ми пам'ятаємо як сприйняття чи то внутрішнім
сприйманням, чи то зовнішніми чуттями, і кожну частину цієї системи, поряд з
наявними враженнями, називаємо звичайною реальністю. Юм займає
скептичну позицію щодо проблеми духу і матерії, яка теоретично не може бути
вирішена.
Керуючись позицією Локка, Юм вирізнює чуття, які утворюються
різними чуттєвими органами, на відміну від вражень, які є певним результатом
внутрішнього стану суб'єкта. Розум сам по собі не здатен нічого додати до
вражень, він лише розділяє або об'єднує їх. Юм визнає досвід найголовнішою
складовою пізнання. Особливого значення у філософії А. Юма набуває
поняття досвіду. Він виключає з нього зовнішній світ, і весь досвід
грунтується лише на сприйнятті та впорядкуванні вражень і уявлень. Тобто в
сформульованому Юмом понятті досвіду розкривається відрив «світу
свідомості» від зовнішнього світу, що об'єктивно існує.
Між враженнями та ідеями існують три типи відношень:
1) будуються на виявленні подібностей та відмінностей;
2) відбивають послідовності в просторових та часових визначеннях;
3) відношення причини та наслідків.
Саме третій тип Юм розглядає як головний у природознавстві (досвіді
побудови схем суб'єктивних дій з образами природної реальності). Дослідження
поняття "причина" уможливлює Юму дати обгрунтування, що дане поняття не
має під собою жодного емпіричного значення, окрім фіксації послідовності
явищ — одне після другого. Усі причини пояснюються ним як відношення
просторового співіснування та часової послідовності. Тобто поняття "причина"
Юм розглядає як похідне від понять "час" та "простір". Детально аналізуючи
конкретні випадки, Юм робить висновок, що мислення, розум не здатні дати
кінцевого визначення подій, причин та наслідків.
Цитата: «Люди володіють загальною схильністю уявляти все існуюче
подібним собі та приписувати кожному об'єкту ті якості, з якими вони
близько знайомі та які вони безпосередньо усвідомлюють».
У вченні про причинність Юм показує, що існування причинно-
наслідкових зв'язків не доведено, тому що те, що вважається наслідком, не
міститься в тому, що вважається причиною, логічно з неї не виводиться і не
схоже на неї. Психологічний механізм, що виключає впевненість людей в
об'єктивному існуванні причинності, базується на сприйнятті регулярної появи
і руху в часі події Б за подією А і сприймається як зумовленість цього наслідку
причиною. Але це – помилка, яка в майбутньому призводить до постійного
очікування і віри в те, що будь-яка поява А приведе до Б.
Одним з центральних понять філософії Юма є віра. Оскільки ми не
знаємо і не можемо знати, чи джерела вражень об'єктивно існують, чи вони
просто довільні витвори нашої фантазії, ми можемо в життєвих ситуаціях
керуватися будь-якими уявленнями про їх статус. Специфіка людського життя є
такою, що нам зручніше керуватися уявленнями про об'єктивне існування
предметів і явищ світу. В цьому немає нічого неправильного, але слід постійно
пам'ятати: наша впевненість в об'єктивному існуванні світу, яка базується на
вірі, не може претендувати на істинність.
Цитата: «Люди не підозрюють, що зовнішні об'єкти - не що інше, як
показники почуттів. Стіл, який ми бачимо, здається меншим у міру того, як
ми віддаляємося від нього; але реальний стіл, що існує незалежно від нас, не
підвладний змінам; отже, наша душа сприйняла тільки його образ».
Скептицизм і агностицизм Д. Юма не заперечують силу людського
розуму. їх основою є критика природничо-наукового і філософського мислення,
яке хоч і розвивалося, але здебільшого мало механістичний характер.

3. Філософія французького Просвітництва.

Французьке просвітництво
Французьке Просвітництво по праву вважається провісником буржуазної
революції, що вибухнула 1789 р. у Франції. Основні гасла просвітників: наука і
прогрес.
Просвітництво сприяло тому, що наукові знання, які були надбанням
вузького кола вчених, отримали поширення серед усіх прогресивно мислячих
природознавців, представників культури і мистецтва, політичних діячів,
юристів і філософів.
Філософи Просвітництва особливу увагу приділяли популяризації
позитивних, практично корисних знань серед широких кіл освічених людей.
При цьому вони вважали, що необхідно залучати до наукових знань правителів,
які й сприятимуть втіленню принципу розуму в повсякденному житті
конкретних країн.
 Одним із головних завдань філософи-просвітителі вбачали боротьбу з
релігією, оскільки нові знання про природу і суспільство, отримані шляхом
обробки дослідних даних, суперечать твердженням релігії.
Крім того, філософи Просвітництва виступали одночасно і проти
схоластичних, метафізичних методів мислення філософів Нового часу. Зокрема,
велася боротьба проти метафізичних учень Р. Декарта і Г. Лейбніца, які
прагнули обґрунтувати можливість буття Бога, тобто стверджувалася
узгодженість розуму з основами релігійної віри.
Основними проблемами, над якими працювали філософи французького
Просвітництва, були природа людини і суспільства.

Дені Дідро
Дені Дідро (1713-1784) – автор відомих праць "Думки про пояснення
природи", "Розмова Д'Аламбера з Дідро", "Філософські принципи матерії та
руху". У своїх працях він обґрунтовує принципи послідовного матеріалізму,
згідно з якими єдиною реальністю може бути лише матерія і рух. У єдиний
процес еволюції світу Дідро вміщує існування людини, суспільства. Найбільш
відомою є діяльність Дідро зі створення "Енциклопедії наук, мистецтв і
ремесел", якій він віддав понад 20 років життя.
Уся природа, згідно з поглядами Дідро, перебуває у постійному русі та
еволюціонуванні. Усе, що існує, колись виникло і зникне, перетворюючись на
щось інше. Різноманітність існуючих матеріальних форм є головною причиною
процесуальності світу. Розглядаючи конкретний процес зміни форм існування,
ми можемо постійно фіксувати усе нові та нові форми, фрагменти зміни
конкретної форми, але ніколи не зможемо побачити нескінченної множини
форм реальності, які існують під час зміни одного предмета на якийсь інший.
Не маючи можливості виявити безмежну множину форм реальності,
люди користуються поняттям "матерія", яке засвідчує нам, що існує реальність,
навіть якщо вона не відома конкретними виявленнями. Дідро вважає, що
розмаїття форм матерії створюється зіткненням та об'єднанням різноякісних
елементів.
Дідро відстоює вчення про єдність матерії та свідомості, висловлює
думку, що у потенційному вигляді відчуття є всеуніверсальною властивістю
матерії. Розглядаючи виникнення свідомості, розуму як історичних явищ, Дідро
створює першу еволюціоністичну концепцію становлення біологічних видів.
Однак він розглядав еволюцію лише у вигляді накопичення властивостей,
ознак, які сумарно дають феномен нового біологічного виду. Свою
гносеологічну концепцію Дідро будує, керуючись принципами сенсуалізму
(насамперед – локківського).
Він виділяє три види пізнання:
 Спостереження; воно збирає факти.
 Обмірковування; комбінує факти.
 Досвід; перевіряє результати цих комбінацій.
Не поділяючи думку про те, що ми можемо звести мислення людини до
відчуттів, Дідро розробляє концепцію психічної діяльності, згідно з якою
судження, почуття не зводяться до елементарних чуттів, а останні – це їх
умова, а не сутність, умова виникнення психіки, а не сама психіка.
Разом з Гельвецієм і Гольбахом Дідро обгрунтовує вчення про вирішальну
роль середовища для формування особистості. Він вважає, що свідоме
перетворення навколишнього середовища є головною умовою поліпшення
людини, суспільства. Тому свідомість законодавців Дідро оцінював як
вирішальний чинник суспільного прогресу. Спираючись на теорію "суспільної
угоди", він активно доводить право народу фізичною силою змінювати систему
державного устрою суспільства.
Широкого визнання набула естетична концепція Дідро. Розкриваючи
зміст поняття "прекрасне", він робить висновок, що уявлення про прекрасне
можна визнати відображенням реальних відношень зовнішнього світу.
Визнаючи мистецтво "наслідуванням природі", включаючи до поняття
"природи" і суспільне буття, Дідро стверджує, що у природі немає нічого
зайвого, всі особливості будови людського тіла, матеріальних предметів
спричинені природними законами, які адекватно фіксуються лише митцями.
Послідовна критика класицизму уможливила Дідро виробити принципи
реалізму, які найяскравіше виявили себе у концепції театрального мистецтва.
На противагу теоретикам класицизму, які розглядали театральну дію лише як
комічну або трагічну, Дідро вводить теорію "серйозного жанру", яка
проголошує можливість театрального зображення буденного життя простих
людей, а не царів чи героїв, які завжди здаються нам або комічними, або
трагічними. Зображення в театрі буденного життя, згідно з теорією Дідро,
потребує показу у театральній драмі чи комедії зіткнення не характерів, а
суспільних відносин, людей, які виконують певні суспільні функції.

Вольтер
Франсуа Марі Аруе (псевдонім – Вольтер) (1694-1778) багато сил доклав
до розв'язання проблеми активності суб'єкта пізнання, діяльності. Маючи
помітні здобутки у різних сферах своєї діяльності, в історії філософії Вольтер
залишається засновником філософської концепції "суспільної природи
людини".
Вольтер одним з перших почав розглядати філософію як зброю розуму у
боротьбі проти антирозумного суспільства. Висуваючи тезу про активну роль
суб'єкта, суспільну природу людини, він спирався, передусім, на теорію
природного права, створену Локком. Суспільність людини Вольтер розумів як
життя людської істоти в суспільстві: діяльність особи відбувається лише
через суспільство, конкретні цілі індивідів мають суспільну природу. Виходячи
з поняття природної рівності людей, він розуміє рівність тільки як рівність
політичну, рівність перед законом, державним правом. Соціальну та
економічну нерівність він розглядає як основу збереження суспільної рівноваги
та нормального розвитку суспільства.
Свободу людини Вольтер також розуміє лише як абстрактне право,
поняття про ідеальну модель, а не реальність. Свобода може бути розглянена
науково лише як свобода волі особистості, а не як природний суспільний
феномен. У своїх пізніх працях ("Філософський словник") під впливом
ньютонівського поняття детермінізму Вольтер робив спроби знайти зовнішні
щодо особи причини, що впливають на волевиявлення. Однак головними
чинниками, які виявляють себе у свободі волі, Вольтер визнає суб'єктивні
причини. Тому інтелектуальний розвиток особи у його філософії визнається
головним здобутком суспільства. У статтях про реформи у суспільстві він
створює вчення про "освічене керівництво державою" як основу суспільної
злагоди.
Спрямовуючи свою філософію у практичне русло, Вольтер активно
виступає проти причин, які позбавляють людину свободи волевиявлення,
розуміючи ці причини як внутрішні. Тому критика релігійної догматики стає
для Вольтера однією з провідних його філософських тем. Віру, основану на
"одкровенні", Вольтер протиставляє деїстичній релігії розуму. Розглядаючи
Бога як найвищу причину існування людської волі та діяльності суб'єкта, він
вбачає докази існування божества у розумно побудованому світі природи.
Однак він відкидає усі тези про властивості Бога, визнаючи їх
бездоказовими та непотрібними, такими, що суперечать розумові. Вольтер
заперечував вчення Бейля про можливість існування держави, яка складається
лише з морально чистих атеїстів. Виступаючи проти офіційної церкви, Вольтер
постійно глузує над релігійною догматикою. Так, у питанні про причини зла та
відповідальність.
Бога за це зло у знаменитому творі "Кандід" Вольтер у саркастичній
формі доводив, що жодними софізмами не можна виправдати існування у світі
зла та страждань невинних людей, особливо дітей. Ті, хто виправдовує
ліссабонський землетрус 1755 року, казав він, коли загинули за кілька хвилин
десятки тисяч людей, дорослих і дітей, злочинців та святих, ті ніколи не можуть
бути провідниками до кращого буття людства.
Під впливом локківського сенсуалізму Вольтер створює своє вчення про
психіку. На думку Вольтера, ми не можемо мати знань про природу духовної
субстанції. Дослідник має справу не з самою духовною субстанцією, а лише з її
проявами, деякими властивостями. Вирішуючи питання про виникнення душі,
не можна науково визначити момент часу, коли душа утворена: ні вічне її
існування, ні момент зачаття людини, ні у розвитку ембріона, ні у момент
народження істоти тощо. Визнаючи присутність душі, ми визнаємо наявність
маленького божества у людині, яке здатне вносити зміни у діючий природний
порядок з суб'єктивних причин, як чисте волевиявлення.
 У своїх поглядах на процес пізнання Вольтер здійснює спробу поєднати
сенсуалістичний емпіризм з моментами раціоналізму. Тому, зважаючії на тезу
про походження знань від органів чуттів, він визнає існування чистого,
абсолютного знання (логіко-математичне, моральне, філософське). Однак
стосовно Бога може існувати тільки одна істина, проте дати вичерпну відповідь
на це питання Вольтерові не вдалося.

Жан Жак Руссо

Найвпливовіший діяч Просвітництва Жан Жак Руссо (1712-1778) відомий
своїми творами "Думки про походження та основи нерівності між людьми"
(1755), "Суспільний договір" (1762), "Еміль, або Про виховання" (1762).
Головна тема праць Руссо – доля людини у суспільстві, де існує штучна
культура, що заперечує природні властивості окремої особи.
Раціоналізм XVII-XVIII ст. не приділяв уваги чуттєвій діяльності людини
як відокремленій від інтелекту та волі. Руссо першим висуває тезу, що чуттєва
діяльність, почуття людини є не тільки самостійною чи особливою формою
суб'єктивності, а що це є головною формою духовної діяльності. Саме від
Руссо починається лінія у філософії, яка висуває на передній план духовного
життя неусвідомлені, підсвідомі, інстинктивні цілеспрямовані мотиви дій
особи. Навіть совість та геніальність у Руссо розглядаються як найвищі форми
інстинктивності, що відокремлені від розуму. Руссо першим висуває тезу, що
розвиток інтелекту порушує природну гармонію, баланс між здатностями
індивіда та потребами організму, послаблює природні сили людини.
Вже у першому творі (дисертація "Думки про науки та мистецтво", за яку
Руссо отримав премію Діжонської академії) він доводить, що наука та
мистецтво з часів Відродження не вдосконалили, а погіршили суспільство. Так,
розподіл праці стає причиною порушення природної цілісності та
гармонійності людського життя. Спеціалізація перетворює людину на
функціонера великого механізму, породжуючи професійний кретинізм особи,
робить природні властивості організму залежними від людей інших професій.
Це породжує відчуження людини від самої себе, коли індивідуальність особи
протиставляється суспільному місцю індивіда. Згідно з Руссо головна причина
людських страждань – протиріччя між реальним станом людини та її
природними властивостями, між природою людини та суспільними
інститутами, між особистістю та громадянством.
Протиріччя між природою та культурою, згідно з Руссо, не може бути
вирішене шляхом повернення до дикого стану. Гармонійність, цілісність буття
людини може бути повернена у суспільстві, а не в "чистому природному стані".
Джерелом протиріч цивілізації він вважав соціальну нерівність людей, що
виникає з приватної власності на землю, знаряддя праці. Загальний шлях
подолання суперечностей суспільства Руссо бачив у зміні системи освіти,
методів виховання.
У своїй системі виховання на перше місце Руссо висуває почуття. Саме
почуття людини спрямовують її конкретне волевиявлення. Воля є зовнішньою
формою виявлення чуттєвої діяльності суб'єкта. Суспільне буття, таким чином,
становить собою специфічну систему переробки, зміни чуттєвої діяльності.
Суспільні відносини утворюють те, що спільне усім людям, і протистоїть
інтересам кожної людини окремо. "Між волею усіх та спільною волею часто
існують суттєві відмінності. Воля усіх бере до уваги часткові інтереси та
сукупність індивідуальних волевиявлень. Коли відняти з цих волевиявлень ті, які
взаємно заперечують одне одного, залишиться спільна воля".
У своєму понятті "суспільний договір" Руссо здійснює спробу вирішити
протиріччя між штучним та природним. Створюючи суспільний договір, люди
втрачають частину своєї власної свободи, необмежене право на все, що вони,
згідно зі своїми чуттями, бажають. Однак під час добровільного вступу в
договір індивід сам виявляє своє бажання обмежитися. Тому індивід стає
громадянином, істотою, яка виявляє вищий тип свободи, аніж природна
свобода, – здатність до самообмеження. За чистої природної свободи організм
обмежують лише зовнішні умови, сили природи, інші особи. Тобто така
свобода є абсолютною залежністю від зовнішніх обставин. А укладення
договору є акт, коли суб'єкти обмежують самих себе, виявляють себе здатними
керувати собою, тобто стають вільними самі по собі.
У своїх поглядах на політику, державу Руссо розвиває свою концепцію
"суспільного договору", постійно шукає форму виникнення умов добровільного
укладення договору. Тому він відкидає феодальний устрій суспільства як такий,
що продовжує культивування чистих сил природи, обмеження особистості
зовнішніми силами стосовно почуттів людини. Проголошуючи суверенне право
народу на укладення договору, Руссо детально розглядає проблеми
конституційного устрою держави.

Клод Адріан Гельвецій

Послідовний матеріаліст Клод Адріан Гельвецій (1715-1771) – автор
праць "Про дух" (1758), "Про людину" (1793). Він визнає існування лише
об'єктивної реальності, незалежної від людини, розглядаючи саму людину як
певну форму існування матерії.
Продовжуючи сенсуалістську лінію Локка, Гельвецій наголошував, що
знання є наслідком людського досвіду, яке виникає за допомогою чуттів та
пам'яті. Він заперечував безсмерття душі, а останню ототожнював зі здатністю
мати чуття. Ані розум, ані ідеї ним не визнаються як основа духовної
діяльності. Душа може існувати і без ідей, без розуму, але не може існувати без
здатності відчувати. Тому людина розглядається ним як природна істота, яка
здатна існувати лише за умов існування природи (причини виникнення
відчуттів).
Абсолютний детермінізм філософії Гельвеція знаходить своє
відображення у понятті "абсолютного закону", який має природний характер і
підкоряє собі людину через закон "влади інтересів". "Інтерес" поєднує головні
умови існування людини, обумовлює людську активність. Хоча Гельвецій
вирізняє "природні фізичні потреби" і "пристрасті", за допомогою поняття
"інтерес" йому вдається зробити їх взаємопов'язаними. Серед фізичних потреб
на першому плані стоять голод, біль, які він визнає головними рушійними
силами в людині. Серед пристрастей — самолюбство.
На поняттях про ці сили людського буття Гельвецій створює основні
принципи природної етики. Заперечуючи релігійну мораль, він наголошує, що
головним критерієм моральності є "користь". Однак корисливість він
розглядає не індивідуалістично, а стосовно суспільства як "суспільну користь".
Розглядаючи суспільство як сукупність індивідів, він вбачає суспільний інтерес
у сукупному інтересі більшості, визнаючи за більшістю право вирішувати долю
індивіда.
Виходячи з таких методологічних позицій, Гельвецій вбачає у вихованні
універсальний механізм вирішення суспільних проблем. Основою правильного
виховання він визнає "правильні закони" суспільства, які має право приймати
лише більшість народу.

Поль Анрі Гольбах

Автор книги "Система природи" Поль Анрі Гольбах (1723-1789) найбільш
систематично виклав принципи матеріалізму XVIII ст. Повністю відходячи від
теологічних концепцій буття, він використовує принцип "редукції" – усі явища
розглядає як виявлення природних сил.
Природа, за Гольбахом, є сукупністю різних видів матерії. Виступаючи
проти картезіанства, яке вводило рух у матерію за допомогою поняття "Бог",
він висуває тезу, що рух і є існуванням матерії. Гольбах доводив, що рух не
може бути "модусом" матерії, а навпаки, саме рух, взаємодія є джерелом усіх
властивостей, враховуючи і ті, які Декарт і Спіноза вважали первинними
(розповсюдженість, вага).
Обґрунтовуючи ідею універсальності руху, Гольбах часто посилається на
Толанда. Він вирізняє два головні різновиди руху:
 З одного боку, рух, який переміщує тіла у просторі (механічний рух);
 З другого – внутрішній рух, який називають енергією, що має своїм
джерелом взаємодію не даних чуттям частинок (молекул), з яких
складаються тіла.
З поняттям "універсальності руху" пов'язане вчення Гольбаха про
абсолютний детермінізм. Критикуючи Юма, Гольбах доводить, що
необхідними можуть бути лише причини та наслідки, а не віра в їх існування.
Поняття "необхідність" ми створюємо як узагальнення причин та наслідків, які
дають нам можливість розглядати будь-який процес, будь-які зміни, які ми
відчуваємо. Вирізнення окремих явищ є закономірним, як і рух, що виникає,
підкоряється константним законам. Саме як дію різних законів ми відчуваємо
різні явища. Протікання руху, змін у одних і тих самих основах буття зумовлює
існування універсальних законів природи, які виявляють себе нам через
відхилення, спричинені конкретною необхідністю. Тому для Гольбаха не існує
випадковості як властивості природи: випадковість – це прояв нашого
незнання.
Світ у цілому Гольбах розглядає як систему причин та наслідків, у якій
те, що в одному вилажу є причиною, у іншому – є наслідком. Саме через цю
систему причин і наслідків слід розглядати людину. Кожна людина як певний
механізм може бути розглянена у вигляді системи із внутрішніми процесами, на
яку діють зовнішні механічні та енергетичні сили. Людина, суспільство
утворюють свої енергетичні сили, які діють на космос і можуть вносити зміни у
всесвіти взагалі, а не тільки у своєму бутті. Тому для Гольбаха дуже важливо
знайти такий спосіб існування людини, суспільства, який узгоджується зі
світом у цілому.