Professional Documents
Culture Documents
Лекція 3
Лекція 3
Змістовий модуль № 1
Лекція № 3
Тема. Філософія Середньовіччя та доби Відродження
1. Релігійний характер середньовічного світогляду і філософії.
2. Період апологетики і патристики в умовах античності.
3. Схоластична філософія.
4. Ідейний зміст світогляду Ренесансу та особливості італійського
Відродження.
Література
1. Багнюк А.Л., Стародубець В.О. Філософія Ч.1. Історико-філософський вступ.
Тернопіль: Видавець Стародубець, 2005. 304с.
2. Багнюк А.Л., Стародубець В.О. Філософія Ч.2. Онтологія. Гносеологія.
Соціальна філософія. Тернопіль: Видавець Стародубець, 2005. 412с.
3. Багнюк А.Л., Стародубець В.О. Філософія Ч.3. Семінарські заняття. Тернопіль:
Видавець Стародубець, 2005. 304с.
4. Багнюк А.Л., Стародубець В.О. Філософія Ч.4. Практичні завдання. Тернопіль:
Видавець Стародубець, 2005. 416с.
5. Логвиненко В. Філософія : Навчально-методичний посібник. Л., 2012. 228 с.
6. Надольний І. Філософія: Навчальний посібник. К. : Вікар, 2008. 534 с.
7. Причепій Є., Черній А., Чекаль Л. Філософія : Підручник для студентів вищих
навчальних закладів. – К. : Академвидав, 2009. 592 с.
8. Сидоренко О. Філософія : Підручник. К. : Знання, 2010. 414 с.
9. Сілаєва Т. Філософія : Навчальний посібник. – Тернопіль : Астон, 2008. 360 с.
10. Щерба С. Філософія : Підручник. К. : Кондор, 2011. 548 с.
11. Ярошовець В. Філософія : Підручник. К. : Центр учбової літератури, 2010.
648 с.
видимого світу є світ «небачений», світ божественного буття. Віра виявляє себе
як спрямованість волі, а не розуму.
По-шосте, середньовічні мислення і світогляд мають символічний характер:
усі речі відкривають не власну природу, а прихований у них вищий, потойбічний
сенс. Кожне явище є символом, що вказує на істини віри, на релігійні цінності.
Так, наприклад, Бог відкрив себе через Одкровення, що зафіксоване у священних
книгах Біблії, а також через акт Боговтілення - Сина Божого, Христа. І завданням
теологів-філософів стала інтерпретація (трактування, тлумачення, коментар)
біблійних текстів і біблійних подій, відкриття прихованого в них глибинного
сенсу.
Основними проблемами середньовічної філософії стають такі:
• проблеми буття і сутності Бога (онтологічна проблематика);
• проблема пізнання Бога як надбуття, вищої реальності, основним
знаряддям для пізнання якої визнається віра як особлива здатність душі, звідси -
проблема співвідношення віри і розуму, проблема універсалій, тобто загальних
понять (гносеологічна проблематика);
• проблема раціонального обґрунтування основних християнських догматів,
зокрема - проблема доведення буття Бога;
• проблеми людини, її природи, зв'язку з Богом, призначення в світі тощо
(антропологічна проблематика);
• низка морально-релігійних проблем: проблеми добра і зла, свободи волі,
спасіння душі, співвідношення святості і гріховності, душі і тіла тощо (етична
проблематика);
• проблеми історії, її спрямованості та сенсу, зокрема - проблеми історичної
есхатології, тобто вчення про кінець історії, про її рух до певного кінцевого
стану - «страшного суду» і про подальший перехід до вічності (історіософська
проблематика).
2. Період апологетики і патристики в умовах античності
5
віру. Вони можуть лише підвести до неї людину, яка вже готова до цього.
Християнство протиставило розуму свободу духу. Духовна чистота – той шлях,
який веде до істини віри, часто всупереч усім доказам розуму. Тертулліанове
«Вірую, бо абсурдно» - це відкриття і визнання надрозумової реальності, яка
дається не розуму, а вищій інтуїції, Божественному одкровенню. Розум не є
вищою інстанцією людського духу. Розум часто буває консервативним,
особливо якщо людина торкається потаємної реальності.
Догми і моральні норми християнства для людини античності здавалися
абсурдними (створення світу за шість днів, непорочне зачаття Христа, його
смерть і воскресіння, моральна вимога полюбити ворога як ближнього тощо).
Для християнського світосприйняття, навпаки, вони складали справжню основу
буття, а те, що вважалося нормою з позиції здорового глузду людей язичницької
культури, було «безглуздям перед Богом». Через руйнування усталеної логіки
язичницького світу, через утвердження абсолютних цінностей християнство
вказувало шлях до спасіння.
Пропаганда і захист християнства Тертулліаном та іншими апологетами
церкви здійснювалися ще в той час, коли християнство було релігією меншості
населення Римської імперії. Але на початку IV ст. християнська церква стає
державною в Римській імперії: Нікейський собор 325 року затверджує символ
християнської віри. Відтепер перед християнськими мислителями постали інші
завдання. Потрібно було систематизувати християнське віровчення,
обґрунтувати його та роз'яснити віруючим офіційну догматику.
Ці завдання вирішувалися «отцями церкви», видатними богословами. Твори
святих отців церкви сформували так звану патристичну літературу (від
латинського «патер» - батько), а період середньовічної філософії, в якій жили і
творили отці церкви був названий періодом патристики. «Золотим століттям»
патристики вважається IV - поч. V ст.
Розрізняють східну (грецькомовну) і західну (латиномовну) патристику,
традиції яких пізніше були продовжені візантійською і західноєвропейською
схоластикою. На Сході найбільш видатними представниками патристики стали
7
основах буття, не існує. Зло, вважав Августин, є лише відсутністю, нестачею або
спотворенням добра. Подібно до того, як існує тільки світло, а тінь - лише
наслідок того, що дещо недостатньо освітлене. Або, якщо добро уявити собі у
вигляді кола, то зло - еліпс, викривлення добра. Але тоді постає наступне
питання: чому виникає нестача добра? Чому у світі існує моральне зло (гріх) і
зло у фізичному плані (хвороби, страждання, смерть)? Відповідаючи на це
питання, Августин звертається до причин і наслідків первородного гріха Адама і
Єви. Гріх набуває у Августина всесвітнього значення. Зло увійшло у світ
внаслідок гріхопадіння. З гріхом ввійшла у рід людський і смерть. Сутність зла
полягає в порушенні Божої волі, його заповідей і того морального закону, який
Лежить в основі людської совісті. Зло - це вільний вибір людини, і вона несе за
нього відповідальність, саме свавілля людини породжує зло. Зло, таким чином,
виявляється у повстанні створеної істоти проти Творця.
Розглядаючи проблему співвідношення віри і розуму, Августин, у дусі
загальнохристиянської традиції, віддає перевагу вірі. Але він вже не відкидає
повністю, як Тертулліан, «мудрість світу цього». Розум потрібний для
сприйняття християнського віровчення, але його повинна випереджати віра.
«Віруй, щоб розуміти» - таку тезу висуває Августин. Блага воля і чисте серце є
умовами пізнання істини. Повнота істини розкривається, за Августином, тільки
через пізнання глибин власної душі. Людині лише здається, що знання вона
отримує завдяки власному розуму із зовнішнього світу, насправді істина
знаходиться в людській душі і відкривається вона інтуїтивно-містичним
способом, через просвітлення людського мислення божественним світлом.
Вчення Августина містить у собі класичне вирішення проблеми часу і
вічності, яке увійшло в основи християнського світогляду. Божественне
існування – існування абсолютної вічності, час же є характеристикою створеного
світу. Бог, створюючи світ мінливих речей, створює і час як міру їх змін. Тому
безглуздим здається Августину схоластичне питання: «Що було до створення
світу?». У божественній сутності не може бути «до» і «після», тут є вічне
«тепер». Тому минуле і майбутнє не є дійсно існуючими, вони коріняться у
9
Колискою Ренесансу стала Італія. Весь перший період свого розвитку (XV
ст.) Відродження було італійським явищем і лише пізніше (XVI ст.) воно набуває
загальноєвропейського характеру.
Основними рисами філософського мислення Відродження стали:
1) антисхоластичний характер;
2) пантеїзм (ідея, вчення про тотожність Бога і природи, невизнання Бога
як надприродної сили і надприродньої реальності);
3) гуманізм та антропоцентризм.
Епоха Відродження стала своєрідним інформаційним вибухом, вона заново
відкриває для себе античну спадщину, відроджує та розвиває класичні традиції в
культурі, науках, мистецтві, але на основі відновлення культури античності
виникає новий світогляд, нове розуміння людини, яке відповідає духу ранніх
буржуа. Саме у цей період зароджується дух європейського гуманізму. Разом із
відкриттям античності епоха Відродження відкриває людську індивідуальність, а
з нею виникає і установка на індивідуалістичне самоутвердження особистості.
Головними якостями людини епохи Ренесансу стають упевненість у власні сили
і талант, енергійність, внутрішня незалежність, честолюбство. Значною мірою це
зумовлено динамізмом, рухомістю нового буржуазного суспільства. У
середньовічному світогляді вищою цінністю і центром всіх проблем виступав
Бог. Ренесанс на місце Бога ставить людину. Антропоцентризм стає основною
рисою філософії Відродження. Виникає культ людини як сильної, вільної,
незалежної особистості, культ людини-творця, яка ніким і нічим не обмежена,
нічому не підпорядкована. Якщо людина середньовіччя вважала себе зв'язаною
традицією, залежною від божественної волі, то індивід епохи Відродження
приписує всі свої заслуги не Богові, не предкам, не громаді, а лише самому собі.
Відродження обожнює людину як творця світу культури, підкреслюючи
безмежні можливості людського генія, спорідненого з генієм Творця.
Епоха Відродження дала світові цілу плеяду великих особистостей, які мали
яскравий темперамент, величезну волю, енергію, всебічну освіченість і талант.
За словами Енгельса, то була епоха, «яка потребувала титанів і яка породила
17