Поняття «Відродження»

Епоха Відродження – період в історії культури Західної Європи, який почався в Італії в кінці
XIII століття, зайняв в більшості європейських країн XIV—XVI ст., а в Іспанії та Англії тривав
до початку XVII століття.

Термін «Відродження» першим почав вживати Джорджо Вазарі – італійський художник XVI
століття, учень Мікеланджело і перший дослідник сучасного йому мистецтва. Він хотів
підкреслити цією назвою особливий інтерес свого часу до античності, відновлення її
традицій.

На сьогоднішній день існує наступна періодизація епохи Ренесансу:

Проторенесанс – XIІІ- XIV ст.;

Ранній Ренесанс (в італійській літературі – з XIV ст., в образотворчому мистецтві – з XV ст.);

Високий Ренесанс – кінець XV- перша чверть XVI ст.; Пізній Ренесанс – XVI ст.

Відродження несе в собі риси, які споріднюють його як із Середньовіччям, так і з Новим
часом:

> Відродження не відкидає вихідних положень християнського світобачення, а лише

змінює у ньому акценти (щоправда, іноді досить радикально);

> тут розвиваються деякі явища суспільного життя, які повною мірою розгорнулися у
наступну історичну епоху.

Велика кількість дослідників історії та культури вважає добу Відродження перехідною

епохою.

Світобачення в епоху відродження:

Природа і земне життя людини мають реальну цінність

Світ і природа являють собою єдине, до того ж розумне творіння Бога

Найвище творіння Бога – людина. Антропоцентризм – людина є центром Всесвіту і метою

всіх подій, які в ньому відбуваються, що вона створена Богом «за своїм образом і
подобою» Гуманізм – визнання людини найвищою цінністю в світі, повага до гідності та
розуму людини;

Пантеїзм – розчинення Бога в природі;

Натуралізм – піднесення ролі й значення природи;

Естетизм – зображення світу як досконалої конструкції й мистецького твору;

Людина здатна осягати процес творіння, наслідуючи Творця, навіть змагатися з Богом у
творчому генії.

Новаторський дух цієї епохи виявився у сфері релігії. Саме в цей час виникла і поширилася
Реформація − релігійне оновлення, спрямоване проти офіційної церкви. Воно вимагало
спрощення релігійних обряді і заперечувало роль церковних ієрархів як посередників між
людиною і Богом, відкидало монашество як релігійний інститут. Однією із сторін
Реформації було здешевлення церкви. Протестантизм можна розглядати і як реакцію на
«безмірність» особи епохи Відродження.

Гуманізм епохи Відродження

Гумані́зм епо́хи Відро́дження, Ренеса́нсний гуманізм, також класи́ чний гуманізм —
європейський інтелектуальний рух, що є одним з визначальних компонентів Ренесансу як
історичної й культурної епохи, основною ідеєю якого було поліпшення людської природи
через вивчення античної літератури.

Виник у Флоренції в середині XIV століття, існував до середини XVI століття; з кінця XV
століття поширився на Німеччину, Францію, Нідерланди, Англію, і меншою мірою на
Австрію, Швейцарію, Іспанію, Португалію, Польщу, Моравію, Богемію, Угорщину, Хорватію
та інші країни.

Зародження гуманізму пов'язують з іменем поета й мислителя Франческо Петрарки (1304–

1374). Гуманізм був насамперед просвітницьким рухом, що надавав першочергового
значення літературі. Гуманістична освіта, на думку гуманістів, мала сприяти всебічному
розвиткові особистості: знання мали поєднуватися з чеснотами, правдивий зміст з
довершеною мовною формою, тож центральну роль в гуманістичній освіті мали
відігравати літературознавство й мовознавство.

Важливою ознакою гуманізму епохи Відродження було відчуття приналежності до справді

нової епохи, потреба відмежуватися від минулих століть. Це минуле, яке у той час почали
називати Середньовіччям, відкидалося представниками гуманізму, як меншовартісне у
порівнянні з античною епохою, яку гуманісти сприймали за взірець і бажану норму для
всіх сфер людської діяльності. Чи не найголовнішою метою гуманістів було відродження
прямого культурного зв'язку з античністю. Звідси випливала вимога до орієнтації на
автентичні античні джерела, що знайшла своє лаконічне визначення в латинському
вислові ad fontes (тобто «до джерел»).

Слово «гуманіст» з'явилося наприкінці XV століття. Власне термін «гуманізм» у

сьогоднішньому вигляді, за даними російського дослідника гуманізму Баткіна, вперше
застосував 1808 року педагог Ф. Нітгаммер; після праці Ґеорґа Фоґта «Відродження
класичної давнини та перше століття гуманізму» (1859) в науці почалося обговорення
історичного змісту та меж цього поняття.

Самі гуманісти XV століття називали себе зазвичай «ораторами», рідше «риторами», таким
чином підкреслюючи свою відмінність від університетських вчених, а також демонструючи
зв'язок з давніми традиціями античних ораторів.

На головне джерело гуманістичних ідей постійно вказували самі гуманісти — це культурна

спадщина греко-римської античності. Проте питання виникнення гуманістичного руху саме
Флоренції середини XIV століття є не таким однозначним.

Однією з головних причин появи гуманізму науковці називають зміну соціально-

економічного становища в Італії: зростання ролі ремісничих цехів, поява пополанства
(зокрема у Флоренції), розвиток банківської системи, зокрема громадських банків та
кредиту в XII столітті (Флоренція, Венеція).

Проте, це лише одна складова, не менш важливим був, наприклад, інтелектуальний вплив
з боку грецьких науковців, які після Падіння Константинополя 1453 року масово
емігрували до Італії (див. Грецькі вчені епохи Відродження). Грецькі вчені були не лише
вчителями грецької мови для більшості італійських гуманістів, але й популяризаторами
ідей грецької античної демократії та філософії.

Ренесанс
Ренесанс (фр., від лат., відроджуюсь): 1. Епоха Відродження, період в ідеологічному й
культурному розвитку країн Західної і Центральної Європи (в Італії — 14 — 16 ст., в інших
країнах — кінець 15 — 16 ст.), зумовлений зародженням відносин. У період Р. розвинулася
нова, ідеологія і культура, виник новий світогляд — гуманізм. Пробудився інтерес до
літератури й мистецтва Стародавньої Греції і Риму (звідси й назва). 2. Архітектурний стиль
епохи Відродження, що прийшов на зміну готичному і сприйняв елементи греко-римської
архітектури.

Висновок
Епоха Відродження і Реформації в історії світової культури має революційну, поворотну
роль. Не можна назвати таку сферу культури, в якій би не виникли явища, процеси, що
визначили весь подальший розвиток, аж до сучасного їх стану:

на зміну церковному світогляду, який панував неподільно, приходить новий погляд на світ,
в центрі якого стоїть людина, гуманізм;

в науці замість умоглядності, далеких від дійсності логічних побудов виникає дослідне
природознавство і, як результат цього, здійснюється величезний крок вперед у пізнанні
навколишнього світу і самої людини, виникає спеціалізація у науці;

об'єктом вивчення стає і саме людське суспільство, починаються пошуки шляхів його
справедливого устрою;

утворюються сучасні національні європейські літератури і професійний театр;

унікальним є історичний феномен ренесансного мистецтва, яке дало людству

найвеличніші твори.