1 Культурологія 

– це особлива галузь гуманітарного знання, що синтезує у собі філософські, історичні,

антропологічні, етнографічні, соціологічні та інші дослідження культури, тобто специфічний спосіб
життєдіяльності людини, головним змістом якої є гуманізація природи й суспільства. Отже, культура – це
специфічний спосіб організації та розвитку людської життєдіяльності, представлений продуктами матеріальної та
духовної праці, системою соціальних норм і настанов, духовними цінностями, сукупністю відносин людей з
природою, між собою та ставленням до власної особистості, це система життєвих орієнтацій суб’єкта. Функції
культури слід зазначити такі:
- людинотворча – засвоюючи досягнення культури, людина пізнає себе і визначає своє місце в суспільстві й у
світі, мету свого життя;
- інформативна – збагачення людини попереднім досвідом, тобто щоб стати культурною, людині необхідно
пройти через усі епохи попередньої культури (І.В.Гете);
- регулятивна – культура створює норми і правила для організації спільного проживання людей;
- аксіологічна – встановлення ціннісних пріоритетів;
- гедоністична – спрямування на отримання задоволення, насо-лоди.
8 Термін «Арабська культура» часом поширюють і на всі ті культури, що творилися у Середньовіччі як
арабськими народами, так і народами Близького і Середнього Сходу, Північної Африки і Південно-Західної
Європи, які тоді перебували під владою або під безпосереднім впливом арабського халіфату. Спільною
зовнішньою ознакою всіх цих культур була арабська мова. Араби творчо засвоїли культуру стародавнього світу
— греко-еллінську, римську, єгипетську, арамейську, іранську, індійську і китайську, перейнявши її від
завойованих або сусідніх народів з участю підлеглих їм народів — сирійців, персів, хорезмців (нині — узбеки і
туркмени), таджиків, азербайджанців, берберів, іспанців (андалусців) та інших. Араби зробили дальший важливий
крок у розвитку загальнолюдської цивілізації. Колискою арабської культури була Західна, Центральна і
Північна Аравія. Арабській культурі передувала культура населення Південної Аравії, яке розмовляло
сабейською мовою і мало свою писемність. Арабська культура зазнала як впливу цієї культури, так і культури
областей Передньої Азії та Єгипту, де частина арабів оселилася ще в стародавні часи, а також культури
арамейського населення районів нинішніх Сирії, Лівану, Палестини та Іраку. Десь у 4 столітті араби вже
створили своє літерне письмо, що являло собою один із різновидів арамейського скоропису. В 7 столітті в Аравії
утворилась арабська теократична держава, яка шляхом завоювань до середини 8 століття виросла у велику
феодальну імперію — арабський халіфат (див. Багдадський халіфат), що до його складу, крім країн Арабського
Сходу, входили Іран, Афганістан, частина Середньої Азії, Закавказзя та Північний-Захід Індії, країни Північної
Африки і значна частина Піренейського півострова (Андалусія). Арабські феодали насаджували в завойованих
країнах іслам і арабську мову. Частина завойованих ними країн була арабізована, інші зберегли свою культурну і
мовну самостійність, проте арабська мова в цих країнах застосовувалась в науці, як латина в середньовічній
Європі. Центрами арабської культури в різні часи були Дамаск, Багдад, Кордова (див. Кордовський халіфат), Каїр
та інші міста. В 9—10 століттях, що характеризуються вченими як «епоха мусульманського Відродження»,
провідними центрами культури були Бухара і Хорезм. Після розпаду халіфату (8—10 століття) — цього
штучного конгломерату народів з різним рівнем розвитку, що тримався головним чином військовою силою
арабських завойовників, — розвиток арабської культури в новоутворених арабських державах і культури
визволених неарабських народів продовжувався під впливом зростання виробництва і обміну. Занепад арабської
культури почався в 16 ст. після завоювання більшості арабських країн турками. В 19—20 столітті гальмом
розвитку культури арабських народів, що почала відроджуватись, стала європейська цивілізація, яка завоювала і
перетворила на свої колонії країни Арабського Сходу.
Абу-р-Райхан Мухаммад ібн Ахмад ал-Біруні, частіше просто Аль Біруні (4 жовтня 973 — 13 грудня 1048) —
хорезмський вчений-енциклопедист. Працював при дворі хорезмшахів. Аль-Хорезмі (біля 780 — біля 850) —
великий узбецький математик, географ, історик та астроном; вперше виділив алгебру як самостійну дисципліну
(термін походить від назви однієї з праць Аль-Хорезмі); його ім'я дало назву терміну алгоритм.
12 Відродження виникло на ґрунті досягнень середньовічної цивілізації, зокрема, періоду пізнього середньовіччя,
коли феодальне суспільство досягло найвищого розвитку і зазнало великих змін. Носіями нового світогляду були
люди різного соціального стану, насамперед городяни, які вивчали філософію, а також поети, художники.
Об'єктом їхнього вивчення стала людина, усе людське. Звідси і назва цих діячів — гуманісти. Для мистецтва
італійських міст раннього Відродження кінця ХІV-ХV ст. характерний цілковитий відхід від традицій
Середньовіччя. У середньовічній естетиці не надавалося великого значення красі людського тіла (окрім обличчя,
точніше, його виразу). Скульптори і художники Середньовіччя дуже рідко зображували оголену людину,
наприклад, Адама і Єву, образи яких якраз і виражали сором перед Богом після гріхопадіння.
Немає можливості назвати всіх знаменитих митців раннього Відродження. Згадаймо декількох. Філіппо
Брунеллескі (1377-1446) - творець нових канонів ренесансної світської архітектури - палаццо; Мазаччо (1401-1428)
- художник мужнього стилю, який зміг розробити і втілити закони тримірності простору, лінійної та повітряної
перспективи; скульптор Донателло (1386-1466) - відродив тип округлої скульптурної статуї як самостійний твір
мистецтва, не прив'язаний до архітектури (шедеври Донателло - статуя Давида, а також перший після Середніх
віків кінний постамент кондотьєра Гаттамелати у Падуї). І Мазаччо, і Донателло, і Брунеллескі блискуче ламають
мистецькі стереотипи. Релігійні теми, які втілювали художники цього періоду, поступово перетворювались на
світські твори з великою кількістю побутових подробиць, з портретами сучасників, наповнені живим людськими
почуттями і переживаннями. При цьому не варто забувати, що ренесансне мистецтво ніколи не було по-
справжньому демократичним, а з другої половини XV ст. воно набуває виразного аристократизму. Особливої
вишуканості досягає італійське мистецтво за часів правління у Флоренції Лоренцо Медічі (1449-1492, онук Козімо
Медічі, який відкрив перший художній музей). Будучи жорстоким політиком, справжнім тираном, Лоренцо
Прекрасний разом з тим був одним з найосвіченіших людей свого часу. Поет, філософ, гуманіст (у ренесансному
значенні), меценат, він перетворив свій двір на центр художньої культури, де змогли знайти притулок письменник
Поліціано, вчений Піко делла Мірандола, художники Боттічеллі, Мікеланджело.
Сандро Боттічеллі (1445-1510) спочатку був справжнім виразником витонченої чуттєвості двору Лоренцо Медічі.
Боттічеллі використовував як античну, так і християнську міфологію. Найзначніші його картини - "Народження
Венери" і "Весна". На першій з цих картин художник зображує прекрасну богиню кохання, щойно народжену з
піни морської, яка, підкоряючись віянню зефірів, пливе на черепашці до берега, де на неї чекає німфа.
У Венеції XV ст., яка була центром італійського Відродження, створюються великі архітектурні ансамблі, котрі
вражають цілісністю художнього задуму та багатством композиційних вирішень. У творчості Донато Браманте,
Ан-тоніо да Сангало сягає свого апогею досконалість форм архітектурних деталей і образів. Палаци, вілли,
громадські будівлі становлять цілком відмінні від середньовічних типи споруд, як-от: палаци Медічі-Ріккарді
(архітектор Мікелоццо), капелла Пацці (архітектор Брунеллескі) у Флоренції, церква Санта Марія делла Граціє в
Мілані (архітектор Брамонте) та ін Образотворче мистецтво епохи Відродження найбільшого розквіту набуло
в Італії. Саме тут творили Леонардо да Вінчі, Рафаель, Джорджоне, Тіціан, Мікеланджело. Леонардо да Вінчі (1452
—1519) застосовував (із властивою лише йому майстерністю) прийом накидання таємничості на зміст своїх
картин, чим викликав враження бездонності, невичерпності того, що закладене у природі людини. Візьмімо для
прикладу фреску "Таємна вечеря". Нев'януча слава "Мони Лізи" ("Джоконди") також пояснюється майстерним
створенням таємничості: у виразі обличчя жінки — велика глибина проникливого, вічно живого людського
інтелекту, в якому кожна епоха прагнутиме добачати своє. "Сикстинська мадонна" Рафаеля (1483—1520)
полонить уяву, вражаючи одухотвореністю образів матері і дитини. Велич задуму цієї картини (заради спасіння
людства мати віддає найдорожче, своє дитя) поєднана з витонченою майстерністю художника у зображенні
обличчя й погляду дитини, в якому, як відзначає Н. Дмитрієва, проглядає щось недитяче, прозорливе і глибоке, а
в образі матері — дитяча чистота і віра. Мікеланджело Буонарроті (1475—1564), як і Леонардо да Вінчі, був
універсальною творчою особистістю — скульптором, архітектором, живописцем, поетом. Як архітектор брав
участь у будівництві собору Св. Петра в Римі. Найбільш відомі його твори: статуї "Давида", "Мойсея", статуї
вмираючого і повсталого рабів, гробниці Медічі, розпис стелі Сикстинської капели. Характерною рисою
художньої творчості Мікеланджело є обожнення людської краси.
24 В 90-х рр. 19 ст. український археолог чеського походження В.Хвойко відкрив нову культуру, датовану 4-2 тис.
до н.е. і названу трипільською, по місцю перших археологічних знахідок (село Трипілля на Київщині). Виділяють
три етапи її розвитку: 1)ранній - 3500-3000, 2)середній - 3000-2000, 3)пізній - 2000-1700 до н.е. Характерні
особливості матеріальної культури трипільців такі: поселення зводилися на відкритих місцях без оборонних
споруд. Житло будувалося по колу, одне біля другого, середина кола залишалася незабудованою. Будинки
споруджувалися каркасні, двоповерхові, проміжки між каркасом запліталися лозою та мастилися ззовні і
зсередини товстим шаром глини. Житло ділилося на кімнати, які опалювалися печами, складеними з глини.
Центр селища використовувався як загін для худоби. Це були скотарсько-землеробські племена з колективною
власністю на стада худоби. Значного поширення у трипільців набуло виготовлення керамічних виробів
побутового призначення - столовий та господарський посуд: миски, глечики, горшки, макітри, декоративна
кераміка. Художня культура трипільців обмежувалася декоративно-ужитковим мистецтвом та культовими
статуетками і малюнками на камені та стінах печер.
У скіфський період (VII-II ст. до н.е.) під іменем іраномовних племен скіфів, які населяли територію сучасної
України, об'єднувалися численні місцеві племена. Від скіфів лишилися величезні кургани, в яких вони ховали
своїх царів. Разом з померлим, у могилу клали зброю, ювелірні вироби, забитих коней і рабів. Скіфське мистецтво
відіграло велику роль у формуванні слов'янської культури. Воно було одним з джерел слов'янської мистецької
спадщини. Скіфи використовували усі форми посуду трипільців, прикрашеного геометричним узором. Основою
скіфського декоративного мистецтва є зображення тварин, так званий «зверинський стиль». Після скіфів
лишилися великі кам'яні статуї з зображенням воїнів. Згідно висновків українського діаспорного академіка
Омеляна Пріцака українці наслідували після скіфів чоботи, білу сорочку, козацьку гостроверху шапку, пернач,
сагайдак (рос. - колчан) тощо. Для скіфів були притаманні патріархат, культ сонця з його символом - колесом,
флективна мова - словозміна, шляхом заміни кінцівок. З початком грецької колонізації в Причорномор'ї (VI ст.
до н.е.) великого впливу на скіфів мала антична культура. Традиції скіфського мистецтва продовжували
сарматські племена. Продовжувалася традиції звіриного стилю в оздобленні посуду, з'являються композиції
міфологічного змісту.
Прямим джерелом для української культури стала антична культурна традиція, носієм якої були грецькі міста-
поліси на узбережжях Чорного та Азовського морів - Тіра (нині Білгород-Дністровський), Ольвія в гирлі
Південного Бугу, Херсонес (на території сучасного Севастополю), Феодосія, Пантікапей (сучасна Керч), Танаїс у
гирлі Дону, Фанагорія на Кубані тощо. Вони почали утворюватися з 6 ст. до н.е. і мали неабиякий вплив на
місцеві народи північного Причорномор'я, в тому числі і на попередників слов'ян. На думку деяких дослідників
грецькі впливи ми відчуваємо в українській етнографії. Український народний одяг з його багатими прикрасами
має багато спільного з грецьким народним одягом. Багато спільного маємо ми з грецьким народом і у духовній
культурі. Греки любили музику, співи, святочні обряди. Аналогічні тенденції спостерігаються і в українців: нахил
декорувати свій одяг, хатню обстановку, численну обрядовість у народному житті.
Держава Візантія існувала з кінця ІV ст. до середини XV ст. (до 1453 року, коли Константинополь був захоплений
турками), тобто на рубежі пізньої антики і середньовіччя, створена внаслідок розділу Римської імперії та падіння
Західної Римської імперії. Візантія охоплювала землі Балканського півострова та Малої Азії, острова Егейського
моря, Кіпр, Крит, Сірію, Палестину, Кіренаїку, Єгипет, Херсонес, Західну Вірменію, Грузію. Особливості
візантійської культурної традиції: 1)Синтез західних та східних елементів культури; 2)Урочистість, помпезність
стилю. У Візантії отримали поширення науки, як філософія, математика, медицина, історія; види мистецтв -
архітектура, монументальний живопис (фрески, мозаїка, різьба по каменю, художні ремесла) музика (світська та
духовна), література (проза і поезія). Вплив візантійської культури. Візантійська культура безпосередньо
справила великий вплив на культуру Київської Русі (прийняття християнства, розвиток писемності, літописання,
красного письменства, законодавства, архітектури, музики, іконопису тощо)
14 Глибокі зміни в соціально-політичному та духовному житті Європи, пов'язані із зародженням і становленням
буржуазних економічних відносин зумовили основні домінанти культури XVIII ст. Висунувши ідею формування
особистості, просвітники ґрунтувалися на тому, що людина має розум, духовну і фізичну силу. Люди приходять у
світ рівними, зі своїми потребами, інтересами, задоволення яких – у встановленні розумних і справедливих форм
людського співжиття. Просвітників хвилює проблема рівності: не тільки перед богом, а й перед законами, перед
іншими людьми. Ідея рівності всіх людей перед законом, перед людством – перша характерна ознака епохи
Просвітництва. Звільнення від всіх несправедливостей просвітники бачили в поширенні знань. І не без їхньої
участі в епоху Просвітництва перемогу здобув раціоналізм, який у західноєвропейській думці розвинувся ще в
Середні віки.Релігія в тій формі, в якій підносила її церква, видавалася просвітникам-атеїстам ворогом людини. В
очах просвітників-деїстів Бог перетворився на силу, яка лише внесла певний порядок в одвічну існуючу матерію.
В епоху Просвітництва стало особливо популярним уявлення про Бога як великого механіка і про світ як
величезний механізм. (Деїзм (від латинського deus – бог) – форма віри, що виникла в епоху Просвітництва і
визнавала, що хоча Бог і існує в світі як його першопричина, однак після створення світу рух світобудови
відбувається без його участі.)

Завдяки досягненням природничих наук виникло уявлення, що час див і загадок минув, що всі таємниці
світобудови розкриті і Всесвіт, і суспільство підкоряються логічним, доступним людському розуму законам.
Перемога розуму – друга характерна ознака епохи.

Третя риса епохи Просвітництва – історичний оптимізм. Епоха Просвітництва по праву може бути названа
«золотим століттям утопії». Просвітництво передусім передбачало віру в можливість змінювати людини на краще,
«раціонально» перетворюючи політичні й соціальні підвалини. Орієнтиром для творців утопій XVIII ст. був
«природний» стан суспільства, яке не знає приватної власності і гноблення, поділу на стани, не обтяженого ні
розкошами, ні злиднями, не розбещеного пороками, що живе розумом, а не «за штучними» законами. Це був
вигаданий, умоглядний тип суспільства, який, за зауваженням Руссо, можливо, ніколи й не існував і який швидше
за все ніколи не буде існувати в реальності. Ідеал вільної особистості, що виник в епоху Відродження, набуває
атрибутів загальності і відповідальності: людина Просвітництва думає не лише про себе, але й про інших, про своє
місце в суспільстві. У центрі уваги просвітників – проблема найкращого суспільного ладу. Просвітники вірили в
можливість побудови гармонійного суспільства.

Головними осередками Просвітництва були Англія, Франція, Німеччина. Це був видатний період, який
розпочався однієї революцією і завершився трьома: промисловою – в Англії, політичною – у Франції,
філософською й естетичноюї – в Німеччині. За сто років – від 1689 до 1789 рр. – світ серйозно змінився: дедалі
більше вивітрювалися залишки феодалізму, розвивалися буржуазні відносини, які остаточно утвердилися після
Великої французької революції. XVIII ст. також підготувало панування буржуазної культури. На зміну старій,
феодальній ідеології прийшов час філософів, соціологів, економістів, літераторів нового століття Просвітництва.
У філософії Просвітництво виступало проти метафізики – науки про надчуттєві принципи і засади бутя, – і
сприяло розвитку раціоналізму (визнає розум основою пізнання і поведінки людей): в науці – розвитку
природознавства, досягнення якої використовують для обґрунтування наукової правомірності віри в прогрес. Не
випадково, що й сам період Просвітництва в деяких країнах називали іменами філософів. У Франції, наприклад,
цей період називали століттям Вольтера, в Німеччині – століттям Канта. В історії людства просвітників
хвилювали глобальні проблеми: як з'явилася держава, коли і чому виникла нерівність, що таке прогрес? І на ці
питання знаходили настільки ж раціональні відповіді, як і в тих випадках, коли мова йшла про «механізм»
світобудови. У сфері моралі і педагогіки Просвітництво проповідувало ідеали гуманності і покладало великі надії
на магічну силу виховання. У політиці, юриспруденції на перший план вийшли проблеми суспільно-
економічного життя – звільнення людини від несправедливих пут, рівність всіх людей перед законом, перед
людством. Уперше довелося розв’язувати в настільки гострих формах давно відоме питання про гідність людини.
У різних сферах діяльності воно трансформувався по-різному, але неминуче приводило до принципово нових,
новаторських за своєю суттю відкриттів.

Раціоналізм(від лат. ratio — розум) — напрямок у філософії, відповідно до якого основою як буття, так і пізнання є
розум. Відповідно до раціоналізмув основі буття лежить розумний початок, в основі пізнання також лежить розум.
Раціоналісти були опонентами емпіристів — прихильників філософського напрямку, розповсюдженого в Новий
час, що бачили в основі пізнання знання і досвід. Головними аргументами раціоналістів у суперечці з емпіриками
були наступні: • сам по собі досвід, не перероблений розумом, не може лежати в основі пізнання; • розум здатний
самостійно робити відкриття, що спочатку не були засновані на досвіді і лише згодом були підтверджені досвідним
шляхом. Також як напрямок раціоналізму виділяється етичний раціоналізм,суть якого в тім, що розум лежить в
основі етики, моральної поведінки. Основоположником раціоналізмувважається Рене Декарт(1596 — 1650) -
французький філософ і вчений-математик, який обґрунтував ведучу роль розуму в пізнанні, розробив вчення про
субстанцію та теорію про науковий метод пізнання і про вроджені ідеї. Те, що в основі буття і пізнання лежить
розум,Декарт довів у такий спосіб: у світі існує багато речей і явищ, що незрозумілі людині (наприклад: чи є Бог?
чи скінченний Всесвіт? ), абсолютно в будь-якому явищі, будь-якій речі можна сумніватися ( чи існує
навколишній світ.), адже сумнів — властивість думки, людина, сумніваючись, – мислить. Отже, сумнів як
мислення є основою як буття, так і пізнання. Оскільки мислення — це робота розуму, то в основі буття і пізнання
може лежатитільки розум. У цьому зв'язку Декарт став автором всесвітньо відомого афоризму: “Я мислю, отже, я
існую”.

16 Бароко (з італійської barocco – дивний, химерний) – стиль в європейському мистецтві XVII – XVIII ст.,
відзначений химерним, ускладненим художньо-образним мисленням, якому властиві контрастність,
напруженість, динамічність образів, афектація, прагнення до величі і пишності, до поєднання реальності й ілюзії.

Бароко — стиль у мистецтві, архітектурі, літературі, який виник в Італії. Він відрізнявся виразністю, великою
кількістю декору, пишністю і надмірністю у всьому. Живопис, скульптура, архітектура об’єднувалися в нові
просторові відносини, як реальні, так і ілюзорні.

Характерні риси Бароко грандіозність, незвичайність і унікальність; перебільшена пишність і химерність (безліч
прикрас і золотих елементів); динаміка, напруженість; яскравість, витонченість; декоративність, видовищність,
театральність; надмірність химерних елементів (майже повна відсутність прямих ліній, велика кількість кривих
ліній, округлих і хвилеподібних форм); емоційність і чуттєвість поєднанню ілюзорного і реального; сильні
контрасти (масштабів і ритмів, матеріалів і фактур, світла і тіні); різноманітність жанрів і синтез мистецтв
(скульптура і живопис немов зливалися з архітектурою). Архітектура бароко втрачає свою гармонійну рівновагу,
і коло стає овалом, квадрат — прямокутником, центричне змінюється протяжним. Замість врівноважених
пропорцій з’являються складні побудови і різноманіття форм. При цьому в архітектурі бароко панують осі і
симетрія. В бароко людина постає багатогранною особистістю з багатим і складним внутрішнім світом і
драматичними переживаннями.

Класицизм (від лат. classicus — зразковий) — художній напрям (течія) у мистецтві та літературі XVII — початку
XIX ст., для якого характерними є громадянська тематика, суворе дотримання певних творчих норм і правил.
Причина виникнення класицизму — укріплення монархізму в державі. Епоха класицизму породила великих
драматургів, якими були трагіки Корнель і Расін, комедіограф Мольєр.

Основні риси класицизму 1) Зображення героїв позитивних (зразок для наслідування) або негативних (моральний
урок читачам). 2) Дотримання в драматургії правила трьох єдностей: єдність дії (чітка композиція), єдність часу
(один день), єдність місця (в одному місці). 3) Підкреслення в образах героїв однієї риси характеру (честь,
обов’язок, хоробрість, лицемірство, жадібність тощо). 4) Конфлікт пристрасті (серця) і обов’язку (розуму) — розум
перемагає. 5) Літературні жанри поділялись на «високі» (ода, трагедія, епопея, героїчна поема; величава, урочиста
мова), «середні» (наукові твори, елегії, сатири; загальновживана мова), «низькі» (комедія, пісні, листи в прозі,
епіграми; розмовний стиль).

Представники класицизму Практиками класицизму були насамперед французькі письменники: поет Франсуа де
Малерб, драматурги П’єр Корнель, Жан Расін, Жан-Батист Мольєр, романістка М. де Лафайєт, письменники-
афористи Франсуа де Ларошфуко, Ж. де Лабрюйєр, байкар Жан Лафонтен, пізніше — просвітителі Вольтер, Жан-
Жак Руссо та інші. Поняття класицизму в музиці стійко асоціюється з творчістю Гайдна, Моцарта і Бетховена, що
визначили напрямок подальшого розвитку музичної композиції. Предстаники класицизму в українській
літературі Деякі тенденції класицизму знайшли свій вияв у трагікомедії «Володимир» Феофана Прокоповича,
поезії Івана Некрашевича, шкільних «піїтиках» XVIII ст., поемі «Енеїда» Івана Котляревського, травестійній оді
«Пісні Гараська» Петра Гулака-Артемовського, оповіданнях Григорія Квітки-Основ’яненка та ін. Шедевром
українського класицизму стає героїко-комічна поема Івана Котляревського «Енеїда» — твір бурлескний і
травестійний. Поширюється також травестійна ода (І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський) і байка (П.
Білецький-Носенко, П. Писаревський, С. Рудиковський). «Низькі» класицистичні жанри превалюють і в
драматургії («Москаль-чарівник» та «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» та
«Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка), а в доробку Г. Квітки-Основ’яненка розвивається нетипова для
літератури класицизму проза. З «високих» жанрів на зламі XVIII–XIX століть була поширена ода (І.
Фальковський, І. Максимович, І. Шатович), яка створювалася з приводу урочистих дат або візитів світських і
церковних можновладців.

Що спільного між бароко і класицизмом? Спільні риси між бароко та класицизмом полягають в тому, що обидва
напрямки є напрямками-антагоністами, які сформувались в одну епоху та в одній країні.

Що відмінного між бароко і класицизмом? Основними відмінностями між двома культурними напрямки є:
Бароко відрізняється від класицизму динамічними формами, в той час як класицизму характерні стрункість та
точність, рівновага всіх деталей За основу бароко бере – розкіш, пишність, пихатість, багатство обробки та блиск.
В основі ж класицизму панує стриманість та простота в лініях, декор використовується дуже акуратно Бароко
використовує просторові ілюзії, які спотворюють пропорції та надають масштабності. Класицизм базується на
гармонійних пропорціях, які беруть свій початок в античних традицій
17 На ХVІІІ ст. припадає виникнення нових художніх напрямків – рококо і романтизму та утвердження
класицизму. Вони позначилися на різних жанрах мистецтва, але, насамперед, знайшли своє втілення в архітектурі
та образотворчому мистецтві. Стиль рококо був продовженням стилю бароко в мистецтві. Виник на початку
XVІІІ ст. у Франції і панував до середини століття, але його вплив на європейську культуру відчувався аж до
кінця XVІІІ ст. Таку назву він отримав за манірність, легкість, декоративність, химерність і фантастичність
орнаментальних мотивів, вигадливість форм. Цей стиль був досить популярним у феодально-аристократичних
колах французького двору, хоч стилістично наближений до бароко. Деякі мистецтвознавці вважають, що рококо –
це відгалуження пізнього бароко, що втратив монументальність великого стилю. Проте рококо склався у власну
закінчену стильову систему, яка частково наслідувала бароко, але більше видозмінила його

Рококо мало переважно світський характер. Воно більш камерне та інтимне, щире, пов’язане з побутом людини.
Найбільшого свого розвитку воно набуло у галузі прикладного мистецтва. Світ мініатюрних форм рококо
знайшов свій найбільший вияв у посуді, бронзі, меблях, порцеляні, шпалерах, оформленні інтер’єру. Мистецтво
рококо побудовано на асиметрії, грі уяви. Сюжетна тематика часто еротична, любовна. Історичні, міфологічні,
біблійні чи жанрові мотиви подано через призму кохання. Однак за зовнішньою легковажністю цього стилю
відчувається потяг до сентименталізму, зображення тонких почуттів, інтерес до особистості та пошуку життя.

Сентименталізм — напрям у європейській літературі другої половини ХVІІІ — початку ХІХ ст., що
характеризується прагненням відтворити світ почуттів простої людини й викликати у читача співчуття до героїв.
Напрям походить від назви роману першого англійського сентименталіста Л. Стерна «Сентиментальна подорож
Францією та Італією». Жанри: елегія, медитація, послання, щоденник, епістолярний роман, роман-подорож.
Особливості сентименталізму • намагання показати особистість в рухах, думках, почуттях, прагненнях; • культ
почуття, культ природи; • утвердження багатства духовного світу представників нижчих станів; • домінування
чіткої ієрархії морально-етичних цінностей; • збереження класицистичної тенденції поділу героїв на позитивних і
негативних. Теми бралися з тогочасної дійсності, велика увага приділялася побуту, взаєминам у родині, стосункам
між знайомими і незнайомими людьми. Героями творів стали вихідці з народу, переважно громадяни середньої
заможності: торговці, міщани, багаті селяни. Ці персонажі внутрішньо благородні, здатні на самозречення,
схильні до сильних переживань, скромні, вродливі. Конфлікти переважно психологічного та побутового
характеру: між інтересами панівних і середніх верств суспільства. Посилюється роль пейзажу: тепер він стає
важливим засобом відтворення душевного стану героя, поглиблення відповідного настрою у творі. Послідовників
сентиментализму було дуже мало, тому в самостійний напрям він не розвинувся. Головні представники в
живописі Жан Батіст Грьоз Елізабет Віже-Лебрен Ангеліка Кауфман Вільям Гамільтон (художник)

21 Реалізм – стиль та напрям в мистецтві та літературі, головною метою якого було відтворення всієї дійсності в
реальних барвах, тобто не ідеалізувати. Реалізм – середня доба між романтизмом та символізмом. Етимологія
слова «реалізм» — від латинської мови «realis», що означає «дійсний», «суттєвий». Вперше застосував цей термін
французький літературний критик Жюль Шанфльорі в середині 19 століття. Особливості реалізму: раціоналізм,
правдиве зображення дійсності, відповідність реальності, вільна побудова твору, перевага прозового твору над
ліричним тощо. Представники реалізму в світовій літературі: Оноре де Бальзак «Людська комедія» (Франція) — ;
Чарльз Діккенс «Посмертні записки Піквікського клубу», Вільям Мейкпіс Теккерей «Записки Жовтоплюша»,
Шарлотта Бронте «Джейн Ейр» (Англія). Основна відмінність реалізму від романтизму полягає в тому, що
романтизм зосереджував увагу свою на духовному та внутрішньому світі людини, а реалізмі навпаки –
зосереджують увагу на вплив соціально-історичних обставин на формування характеру людини. На заміну
інтуїтивно-почуттєвого світосприйняття на першому місці в літературі реалізму стає пізнавально-аналітичне
начало. У 60-70-х рр. ХІХ ст. французькі художники поклали початок нетривалому за
часом, але інтенсивному інтересу до художньої течії, яка дістала назву „імпресіонізм”. Цей напрям узяв на
озброєння ідеї позитивізму, проголосивши як основне завдання зображення натури з „оптичною” точністю,
уподібнюючи очі художника до об’єктиву фотоапарата. Пісарро, Мане, Моне, Сіслей, Ренуар та інші відомі
майстри не були прийняті журі на офіційну виставку – Салон - у 1863 році. Після цього вони влаштували свій
„Салон відринутих”. На цій виставці був репрезентований славетний „Сніданок на траві” Е.Мане. Програма
імпресіонізму найкраще поставала зі статей Е.Золя, який узяв під захист новий напрям у мистецтві, уподобавши
тезу: твір мистецтва є куток природи, сприйнятий через темперамент. Золя з презирством говорив про тих, хто
вишукує на полотні художника „сюжет”, зворушливу або жахливу історію, ідеї та ідеали, і вимагав, щоб художник
на полотні відображав своє ставлення до природи, показуючи її такою, „якою він її бачить”, бо прекрасне – це
життя у своїх нескінчених проявах, мінливих, завжди нових. Митець, як вважав Золя, не зображає історичні події,
не втілює думки, він „не вміє не співати”, не філософствувати”, „він уміє малювати і все”. Письменник жадав,
щоб гасло правдивості і життєвості, гасло вірності природі і вірності темпераменту художника звучало як гасло
„модерності”, і як гасло реалізму, імпресіонізму чи натуралізму.Головним у мистецтві імпресіоністів було
спіймати і закарбувати враження засобами живопису створити ілюзію світла й повітря.

У сфері поезії імпресіонізм зімкнувся з символізмом. Цей термін запропонував Жак Мореас у статті „Символізм” y
1886 р. Домінуючою ознакою нової тенденції Мореас вважав вияв „прихованої близькocтi первісним ідеям”.
Однак він у той же час підкреслював, що художник-символіст малює не предмет, a ефект, який той створює; поет
описує не об’єкт, a враження, яке той справляє на митця. Класичним взірцем імпресіонізму та символізму стала
творчість Поля Верлена. Майже одночасно Верлен оновив реалістичну поезію, утвердив імпресіонізм і створив
„трамплін символізму”. …. Стр. 297

23Постмодернізм — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятилітті ХХ ст. прийшов на зміну

модернізму. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ,
руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних. Основні ознаки постмодернізму ·
Принцип гри з читачем; · «віртуальний історизм»; · образи-метафори; · поєднання жанрів; · колаж,
конструювання тексту з інших, чужих текстів, цитування явне та приховане (інтертекстуальність); · зміщення
часу та простору; · поєднання реальності з фантастикою; · іронія та самоіронія, гротеск; · розпад цілісності,
неясність, багатозначність. Енциклопедія літературних напрямків і течій подає такий список ознак
постмодернізму: · культ незалежної особистості; · потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого; ·
прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур,
релігій, філософій; · бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу; ·
використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності,
протиприродності панівного в реальності способу життя; · зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді
(високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній
нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо); · суміш багатьох традиційних жанрових
різновидів; · сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;
· запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;
· присутність образу оповідача; · іронічність і пародійність.

Плюралізм (від лат. pluralis — множинний): позиція, згідно з якою існує кілька або безліч незалежних та
несвідомих один до одного початків або видів буття, підстав і форм знання, стилів поведінки та ін. ; широкий
спектр думок, орієнтацій, багатоваріантність оцінок.
25. Існування Київської Русі охоплює період з ІХ по 40 – рр. ХІІІ ст. У часи економічного та культурного розквіту
давньоруська держава займала територію від Балтики і Північного Льодовитого океану до Чорного моря, від
Волго-Окського межиріччя до Карпат. Етнічну основу держави складали східні слов’яни, що були об’єднані у
великі міжплемінні союзи.

Проникнення християнства на Русь зумовило виникнення у східних слов’ян письма, якого потребувала держава і
церква. Це письмо називалось «кирилиця», воно прийшло на Русь разом із писцями і богослужебними книгами із
Болгарії. Поступово воно витіснило стару писемність. Пам’ятки давньоруського письма можна побачити на
різних предметах та виробах – пряслицях, горщиках, корчагах, голосниках, ливарних формочках та інших
предметах домашнього вжитку. Вони свідчать, що писемність була поширена серед простого люду.
Оригінальними пам’ятками давньоруського письма є графіті ХІ – ХІV ст., що містяться на стінах Софійського
собору, Кирилівської церкви, Видубицького монастиря, Успенського собору Печерського монастиря, церкви
Спаса на Берестові та Золотих воріт. Цікавими пам’ятками є стилі (залізні, бронзові і кістяні писала) для письма
на воскових дощечках, бересті і штукатурці. Усі ці пам’ятки вказують на те, що писемність у Київській Русі була
не тільки привілеєм князів і духовенства, але і надбанням широких верств міського населення.

Розвиток освіти у Київській Русі грунтується на власних національних традиціях та використанні античного і
болгаро-візантійського досвіду шкільного навчання. Поширенню грамотності сприяло запровадження
християнства. Після церковної реформи Володимира Великого виникла потреба у навчанні та вихованні
освічених людей. Тому шкільна освіта за князювання Володимира Великого та Ярослава Мудрого набула
державної ваги. Утворилися три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу, школа «книжного вчення» для
підготовки священників та світська (приватна) школа домашнього навчання, переважно для купецького і
ремісничого населення. У школах вивчали основи письма, читання, арифметику, спів, музику, поетику,
риторику, іноземні мови (передусім грецьку і латинську). Вищу освіту визначали філософія і риторика. Центрами
освіти були міста Київ, Новгород, Полоцьк, Чернігів, Галич та Володимир-Суздальський. Освітнім центром у
Києві був собор Святої Софії. Тут складено літописний звід 1037 р., написано і виголошено «Слово про закон і
благодать» митрополита Іларіона, сформовано основи першого збірника законів Київської Русі «Руська Правда»,
створено «Ізборник» Святослава» 1076 р., написано у 1056–1057 рр. відоме «Остромирове євангеліє». Тут
містилася книгозбірня Ярослава Мудрого, переписувалися книги.

Поява літератури у Київській Русі було важливим явищем культурного життя. З прийняттям християнства
з’являється красне письменство, у якому взаємодіють церковно-слов’янська і давньоруська мови, сакральний і
світський писемні стилі. Усна народна творчість зберігала події багатовікової дописемної історії. Фольклорні
джерела використовувалися при написанні літописів. З виникненням писемності почалося записування
історичних фактів у хронологічному порядку. З’явилося літописання – вид історичної літератури. Яскравою
пам’яткою давньоруського літописання є «Повість минулих літ» (кінець ХІ – початок ХІІ ст.), створена ченцем
Печерського монастиря Нестором. Це історико-художній твір, що розповідає про виникнення держави Київська
Русь, про ратні подвиги русичів, про народні заворушення та княжі міжусобиці. Унікальною пам’яткою давньої
історичної літератури є Галицько-Волинський літопис, що охоплює події на Галицьких та Волинських землях від
1202 до 1292 рр. У цей час були створені пам’ятки агіографічної, філософсько-публіцистичної та художньої
оригінальної літератури. Це – «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Послання» Климента
Смолятича, твори Кирила Туровського, «Повчання» Володимира Мономаха, «Києво-Печерський патерик» та
інші. Найвидатнішою пам’яткою давньоруської літератури є «Слово о полку Ігоревім» (1185 – 1187 рр.), у якому
відбиті патріотичні ідеали і поетична культура Київської Русі. Твір ораторського мистецтва «Слово про закон і
благодать» є цінною історико-літературною пам’яткою, в якій проголошується повна культурна і церковна
автономія Русі, похвала хрестителю Володимиру та його сину Ярославу Мудрому. Цінною літературною
пам’яткою є «Поученіє» Володимира Мономаха. Воно адресоване дітям – спадкоємцям державної влади. У ньому
Володимир Мономах подає для нащадків образ ідеального князя і правителя, досвідченого господаря і зразкового
сім’янина. У Київській Русі існувала паломницька література, яскравим зразком якої є «Житіє і хождєніє
Данила, руськія землі ігумена”. Тут відтворено топографію середньовічної Палестини, подано багато легендарних
і апокрифічних оповідань. Пам’яткою початку ХІІІ ст. є «Києво-Печерський патерик» – збірник творів про
історію Києво-Печерського монастиря. У його основі лежать легенди і перекази про особливу святість монастиря.

26 Кам’яні собори в Київській Русі були великою рідкістю і будувалися точно за візантійськими зразками.
Візантійські майстри приїздили у Київську Русь і здійснювали тут будівництво. Культові муровані споруди
будувалися за системою давньоруської мішаної кладки: чергування цегли-плінфи на вапняному цемяночному
розчині з шаром дикого каменю. Інтер’єр культових споруд прикрашали мармуровими колонами, капітелями,
мозаїками та фресками. Для покращення акустики робили голосники – порожнину всередині стіни, в яку
закладали глечики. Перша мурована церква Богородиці (Десятинна), була зведена візантійськими майстрами на
замовлення Володимира Великого у 989–996 рр. Вона збудована за загальнохристиянськими правилами у пам’ять
про мучеників-християн. собор св. Софії у Києві, збудований в часи Ярослава Мудрого (1037р). Споруджений
грецькими майстрами на зразок Константинопольського собору Святої Софії…. Стр. 90
27. основні риси епохи, серед яких слід назвати: перехід від теоцентризму до антропоцентризму в розумінні світу;
визнання творчої здатності людського розуму і прагнення до земного щастя; відкриття людської особистості в її
цілісності, звернення уваги на внутрішню земну богоподібність людини і відмова від зовнішньої "інституціальної
істоти Божої"; повернення людини до життєвої активності і утвердження віри в себе; сакралізація праці в її
загальній формі "хочеш жити, умій працювати"; освоєння досягнень культури і оволодіння багатством античної
філософії. Слід визнати, що при всіх негараздах, пов'язаних із спустошливими набігами Оттоманської Порти і
кримських татар, посиленням польського наступу з його соціально-економічним, політичним, національним та
духовним гнобленням українського народу, розвиток України проходив по висхідній. На порубіжних землях
відбувався процес формування нового стану — козацтва. Посилювались роль і значення міст. За цих умов
здійснювався процес формування не тільки середніх і нижчих прошарків третього стану (міщанства), а й його
верхівки, елітарних прошарків (інтелігенції), посилення інтересу до науки, культури. Пробудження національної
свідомості народу приводить до необхідності розвитку освіти, сприяючи зростанню шкіл та підвищенню їхнього
освітнього рівня. Однак за відсутності вищих навчальних закладів в Україні значна частина української молоді
виїздить за кордон, де студіює в місцевих університетах. Про масовість навчання українців за кордоном свідчить
той факт, що з 1510 по 1560 р. тільки в Краківському університеті навчалось 352 студенти з 51 міста України.
Завершивши навчання, багато з них залишалися магістрами і професорами університетів, у яких вони навчалися,
інші поверталися на батьківщину, де ставали придворними поетами та істориками великих українських магнатів,
вищими урядовцями, вчителями тощо. Якщо перші, усвідомлюючи себе українцями, не забували про
батьківщину, то другі підтримували тісні зв'язки із своїми вчителями, західноєвропейськими вченими та
культурно-освітніми діячами. Ідея людини, звернення до людського життя, обстоювання гідності людської
особистості були не новими для філософських роздумів в Україні, починаючи з праць книжників князівської доби
і відбившись повною мірою в "Повчанні Володимира Мономаха". Вони знайшли свій відбиток і в наступні
періоди розвитку філософської думки, особливо в XV ст. Однак тут можна говорити лише про елементи гуманізму
як такого. Систематичне звернення до ідей і концепцій гуманізму як ідеологічної течії третього стану все-таки
найповніше проявилося саме в XVI — першій половині XVII ст., набуваючи залежно від конкретних умов і
звернень до своїх витоків певного змісту та форми.
28. Шкільна освіта в цей період тісно пов’язувалася з церквою, навчання було просякнуте християнським
віровченням. У школах, що існували при монастирях, церквах, благодійних установах та в маєтках приватних
державців, навчались діти не лише феодальної знаті і багатого міщанства, а й селян та ремісників. Поряд із
слов’яно-руською мовою вивчалась латинська. Учителями, що називались наставниками або уставниками,
найчастіше були дяки. Становище шкільної освіти на Україні ускладнилось у другій половині XV ст., після
Флорентійської унії та у зв’язку, з активним наступом католицької реакції. Українці прагнули зберегти
національний характер школи з навчанням та вихованням тогочасною українською, або, як тоді її називали,
слов’яно-руською мовою. Православні руські школи існували в Острозі, Володимирі-Волинському, Львові, Уневі,
Холмі, Києві. Важливу роль у загальнокультурному процесі на Україні відіграли братства – громадські
організації православних міщан у кінці XVI та XVII ст., коли розгорнулась уперта боротьба з католицькою
реакцією. Відомі Львівське братство, засноване близько 1585 p., Київське братство (близько 1615), Луцьке
братство (1617) та інші. Особливе місце у національно-культурному русі, в розвитку освіти й науки того часу
належить Києву. У 1631 р. відомий церковний і освітній діяч Петро Могила заснував при Києво-Печерській лаврі
школу вищого типу, яку через рік було об’єднано з Київською братською школою і названо Києво-Могилянською
Колегією (з 1701 р. – Київська академія). Ця вища школа, зберігаючи національні традиції шкіл України,
прийняла програму і методи західноєвропейських університетів. Викладання велося латинською мовою.
Вивчалися сім вільних наук: граматика, риторика, поетика, філософія, математика, астрономія і музика; курс
навчання в академії тривав 12 років.

В XIV-XV ст. на Україні спостерігається перерва в літературному процесі. Внаслідок зруйнування культурних
осередків центральної України літературне життя жевріє лише на західних околицях. Оригінальна творчість
розвивається слабо, літературні пам’ятки ідейно та стилістично не виходять за рамки традицій Київської Русі;
зокрема, продовжує розвиватись обрядова поезія (русальні, купальські, обжинкові пісні, голосіння), яка
створювалася ще в дохристиянські часи. Саме в цей період боротьба запорізького козацтва проти турецько-
татарських нападів, його походи на турецькі городи, виправи на чайках (козацьких човнах) і одчайдушні бої з
ворогом за визволення невільників породили героїчний епос – думи та історичні пісні, створювані співцями-
кобзарямн, що з’являлися серед козацтва. Виконувались ці твори речитативом (мелодійною декламацією) під
супровід бандури, кобзи чи ліри. Крім дум та історичних пісень в українському фольклорі XIV-XVI ст.
зустрічалась релігійна поезія – легенди, вірші, пісні. їх тематика – про початок і кінець світу, про перших людей,
про муки і смерть Ісуса Христа («Бог сотворив Адама», «Про правду і кривду» та ін.) До нашого часу збереглися
різдвяні вірші, написані відомим діячем освіти, автором першого друкованого українського словника П.
Бериндою, призначені для декламації учнями Львівської братської школи. У Києві з’явилися віршовані
панегірики, присвячені українському церковному, громадському і культурному діячеві Єлисею Плетенецькому,
архімандритові Києво-Печерської лаври, завдяки якому було відкрито ряд шкіл, шпиталів, церков, друкарню при
лаврі. Такі ж вірші були на честь Петра Могили. У XVI-XVII ст. на Україні виникає шкільна драма. Її витоки – у
віршованих діалогах, які практикувалися в братських школах за зразками західноєвропейських та польських
театрів. Це були так звані містерії та міраклі – релігійні драми, що випливали з потреб церкви ілюструвати
біблійні оповідання, сценічно відображати житія святих. Національною особливістю української шкільної драми
було те, що поміж віршовані діалоги релігійного змісту учні братських шкіл вводили комедійні дійства у формі
інтермедій або інтерлюдій. Розвивається в цей час і житійна література, предметом якої були житія святих.
Відома, наприклад, чотиритомна книга «Четьї Мінеї» (Київ, 1689-1705) Дмитра Туптала. вихованця Києво-
Могилянської колегії.

Національним відродженням слов’янських народів у XV ст. зумовлена поява у них друкарства. Спочатку книги
друкувалися латинською, пристосованою до слов’янських мов, а згодом друкарство перейшло на кириличну
азбуку. У східнослов’янських народів найперше з’являються білоруські книжки, видання яких зв’язане з ім’ям
Франциска Скорини. Великою подією в історії білоруської та української культур була поява в 1517-1519 pp.
двадцяти двох випусків «Біблії» в перекладі на слов’яно-руську мову, а також «Псалтиря». Визначною пам’яткою
староукраїнської літературної мови цього періоду є «Пересопннцьке євангеліє», перекладене так званою простою
мовою, близькою до народної, Михайлом Василевичем та архімандритом Пересопницького монастиря Григорієм
у 1556-1561 pp. Виникнення друкарської справи на Україні не має визначеної дати. Першим друкованим твором
вважається «Апостол», виданий у Львові Іваном Федоровим 1574 р. Із джерел відомо, що Іван Федоров разом із
своїм другом Петром Мстиславцем, українцем за походженням, спершу мали друкарню в Москві, де її ніби було
спалено «неблагонаміреними людьми». Рятуючись, першодрукарі переїхали на Україну( або у Львові Степан
Дропан подарував церкві Св. Онуфрія і монастиреві при ній свою власну друкарню)
29. У житловому будівництві цього періоду, як і в часи Київської Русі, переважали дерев’яні будинки. З кам’яних
споруд у Києві було відбудовано старовинну Десятинну церкву, відреставровано Софійський собор. Окреме місце
в архітектурі займають укріплення і житлові споруди гетьманської столиці в Чигирині та резиденції Б.
Хмельницького в Суботові. У XVII ст. гетьманська столиця, як і Суботів, мала сильні укріплення. Для
порівняння можна сказати, що площа укріплень Кам’янця-Подільського була удвічі, а Острозького замку втричі
меншою, ніж площа укріплень Суботова. З усіх суботівських споруд збереглися тільки церква св. Іллі, побудована
в 1653 р. як гробниця родини Хмельницьких. У цей час збудовано укріплені замки в Києві, Богуславі та Трипіллі.
Трипільський замок мав багато розмальовану церкву, а також палату, яка своєю красою полонила відомого
мандрівника Павла Алепського. У венеціанському стилі були споруджені замок у Межиріччі, дім Острозьких у
Ярославі, замки у Старому Селі та в с. Свірж біля Львова.

В живописі XVII ст. значного успіху досягає іконографія, набуваючи все виразніших реалістичних рис. Найбільше
пам’яток збереглося в околицях Львова, Самбора, Перемишля. На Волині цих пам’яток дійшло до нас близько
десятка, на Київщині – декілька. До найкращих зразків іконопису і церковного різьблення того періоду належить
іконостас у відбудованому Успенському соборі Києво-Печерського монастиря. Потреби друкарства і мистецького
оформлення книг зумовили розвиток графіки. З того часу збереглося чимало графічних робіт безіменних авторів.
Численними гравюрами прикрашені вірші Касіяна Саковича на похорон гетьмана Петра Сагайдачного у 1622 р.;
В образотворчій спадщині, що дійшла до нас, помітне місце посідає жанр портрета у трьох різновидах: портрети
фундаторів, вотивні (жертвувальників) і посмертні різьблені надгробники. Дуже популярною в XVII-XVIII ст.
була картина «Козак Мамай», вона прикрашала і панські світлиці, і сільські хати. Це один із кращих зразків
українського живопису: козак Мамай змальований у червоних або синіх штанах, у сорочці або голий до пояса, він
сидить,, підібгавши під себе ноги, і грає на бандурі. Із жанрів прикладного мистецтва у XVII ст. були поширені
геральдика (карбування гербів) і сфрагістика (карбування печаток). Під впливом Польщі, де магнати і шляхта
користувались гербами як ознаками свого роду, в Україні герби також стали дуже модними. їх оформляли в стилі
ренесансу, а згодом і раннього бароко. Розвивалася й така галузь матеріальної культури, як людвісарство (лиття з
міді). Зокрема, відливалися церковні дзвони, свічники-канделябри, дзбани, вогнепальна зброя.

30. Центром культурно-освітнього життя України цього періоду була Києво-Могилянська колегія, яка у 1701 р.
отримала титул і права академії. За часів гетьмана І. Мазепи вона досягла найбільшого розквіту. На початку
XVIII ст. в ній навчалося дві тисячі студентів. Академія була відкрита для широких верств населення України,
приймала також студентів і з інших православних країн – Сербії, Чорногорії, Болгарії. Тут працювали видатні
вчені, письменники, митці Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Варлаам Ясинський, Дмитро Туптало,
Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та інші. Визначними культурними діячами стали Г. Сковорода, В.
Рубан, М. Березовський, П. Гулак-Артемовський. Авторитет Київської академії був надзвичайно високим.
Професори і талановиті студенти запрошувались для піднесення освіти та культури в інші слов’янські країни,
особливо в Росію. Вихованці академії були організаторами майже всіх духовних училищ Росії – в Москві,
Архангельську, В’ятці, Рязані, Суздалі та інших містах. Своєрідними філіями Київської академії були колегіуми,
засновані у містах Ніжині, Білгороді, Переяславі. У 1779 р. в Полтаві було відкрито слов’янську семінарію, згодом
її перенесено До Катеринослава, на землі тодішнього Запоріжжя. З 1780 по 1789 рік у Полтавській семінарії вчився
Іван Котляревський, майбутній зачинатель української літератури. Своєрідними філіями Київської академії були
колегіуми, засновані у містах Ніжині, Білгороді, Переяславі. У 1779 р. в Полтаві було відкрито слов’янську
семінарію, згодом її перенесено До Катеринослава, на землі тодішнього Запоріжжя. З 1780 по 1789 рік у
Полтавській семінарії вчився Іван Котляревський, майбутній зачинатель української літератури. 1805 р.
Слобідська Україна домоглася відкриття університету в Харкові. Засновані ж Катериною II так звані народні
училища були розсадниками дрібного русифікованого чиновництва.

У Галичині освіта теж зазнавала всіляких утисків з боку австрійського уряду. Національно-культурний осередок
Галичини – Успенське ставропігійське братство підупало, бо його опікуни, львівські міщани, потерпіли від
загального занепаду міста і від тих ударів, що їх завдавала православ’ю польсько-католицька реакція спільно з
адміністрацією. В 1788 р. братство було ліквідоване австрійським урядом; тоді ж, у 80-х роках, припинила своє
існування і братська школа. Правда, у розвитку початкового і середнього шкільництва певну роль відіграли
реформи цісаря Йосифа II, який у 1781 р. наказав заснувати й утримувати народні школи скрізь, де було близько
сотні дітей.

Ідеї Просвітництва розвиває філософ Феофан Прокопович, вихованець, а з часом професор і ректор Києво-
Могилянської академії. У своїх головних роботах “Правда волі монаршої”, “Слово в нєдєлю цвєтную о власті і
честі царской” Прокопович виклав свою концепцію. Державна влада, на думку філософа, має божественний
характер, а монарх є по суті батьком для своїх підданих. художньої культури України за своєю складністю
порівнянне з розвитком науки. Якщо в Західній Європі мистецтво XVI ст. – це мистецтво пізнього Відродження,
то в українській культурі деякі ренесансні тенденції перепліталися з середньовічними.
31. Естетика літературного бароко формувалася в умовах протиборства різноманітних соціально-економічних
груп, зіткнення релігійних та ідейно-естетичних принципів. Оскільки бароко було мистецтвом синтезу,
примирення суперечностей: земного і небесного, духовного і світського, античності і християнства, література
бароко зосереджує свій інтерес навколо трагічних суперечностей дійсності, життя і смерті, тлінності і вічності,
суєти і щастя. Письменники доби бароко захоплювалися символікою й алегорикою, розгортали складні метафори,
вдавалися до контрастів і театральності.Теоретичну основу під українське літературне бароко підводили курси
риторики й поетики, які читали у Київській академії. Письменники, у творчості яких найвиразніше виявилися
риси бароко, здебільшого були викладачами та вихованцями цієї Академії. Так, скажімо, в курсі М.
Довгалевського, професора поетики Києво-Могилянської академії 1736/37 н/р, по суті, викладено всі вимоги
поетики бароко, які були актуальними для II половини XVII ст.. Перші появи барокового стилю в літературі
помітні уже на межі 16 - 17 ст., останні - наприкінці 18 ст. Характерні жанри літературного бароко: віршова
поезія, зокрема, епіграми, плачі -"ляменти", панегірики - часто у формі складних декламаційних композицій.
Особливо плідним стиль бароко виявився у поезії, більшість тогочасних українських поетів, починаючи від К.
Транквіліона-Ставровецького і закінчуючи Г. Сковородою, писали у цьому стилі. Як правило, поетичний твір був
вишуканої побудови з надзвичайними порівняннями та словесною грою, ліричні образи тут межують з
біблійними, реальні речі та явища подаються в алегоричному і символічному переосмисленні.Як один з перших
прикладів бароко в літературі можна назвати твір Касіяна Саковича (в 1620-1624 рр. викладач і ректор Київської
братської школи), написаний з приводу смерті гетьмана П. Сагайдачного. Зразком українського літературного
барокового стилю є твори І. Величковського. Автор панегіриків, епіграм, курйозних та ліричних віршів
релігійного та світського змісту, І. Величковський є теоретиком так званого фігурного віршування. У стінах
Києво-Могилянської академії народилося багато поетичних творів, які виходили за її межі, переспівувалися
народом вже як псалми, думи, канти.

У стилі бароко написана і значна кількість драматичних творів ХУІІ-ХУШ ст.Бароковою називають одну з
найстаріших шкільних драм невідомого автора "Олексій, чоловік божий" (1673-1674), де, за словами дослідників,
"поєднуються образи християнської міфології з античними міфологічними фігурами". Драма Ф. Прокоповича
"Володимир" (1705 р.) написана на сюжет давньої української історії, вона описує запровадження князем
Володимиром Великим християнства. Розвивалися в той час морально-дидактичні та повчальні твори з
алегоричним змістом ("Воскресеніє мертвих" Г. Кониського, "Трагедокомедія" В. Лащевського). У шкільних
драмах всі постаті були алегоричними - поряд з історичними персонажами тут діють Розум, Фортуна, Віра, Надія,
Любов, Заздрощі, Ворожнеча і так далі. Шкільна драма, інтермедія, слугувала основою виникнення шкільного
театру. Центром цього розвитку в ХУІІ-ХУІІІ ст. була Києво-Могилянська академія. Особливість шкільного
театру полягала в тому, що грали в ньому аматори з школярів, тобто найосвіченіших кіл тодішнього українського
суспільства, і що глядачі теж були з того ж освіченого суспільства, у тім числі запрошені на вистави старшини,
часом гетьман, та міський патриціат XVIII ст. називають часом розквіту вертепу - лялькового театру, що
розігрував на верхньому поверсі двоповерхової шопки сцени з релігійного життя, на нижньому - сцени з життя
простого народу.

Риси барокового стилю притаманні і музичній культурі, процес формування якої відбувався у ХУІІ-ХУШ
ст.Найвизначнішими центрами музичного життя на Україні в цей час були Києво-Могилянська академія та
Василіанська Почаївська лавра. У професіоналізації музичного мистецтва значну роль відіграла фахова освіта.
Цьому сприяли ґрунтовні теоретичні праці, зокрема, "Граматика музикальна" (1677 р.) Миколи Дилецького. Це
був перший і довгий час єдиний у Східній Європі підручник теорії музики, що узагальнив практику партесного
(багатоголосного) співу і композиції. Надзвичайно популярним було хорове мистецтво. В Києво-Могилянській
академії в цю добу існував студентський хор, без якого не обходилось жодне академічне свято – прийоми гостей,
диспути, реакреації (травневі гуляння). В Академії існував і великий інструментальний оркестр, що виконував
духовні і світські, зокрема, італійські, твори, особливо музику італійського бароко - Палестріно і Скарлаті.
Виконувалася також класика хорової музики "акапелла". Києво-Могилянська академія виховала багатьох
відомих українських композиторів. Найталановитішими серед них були Максим Березовський та А. Ведель.У
1737 році в Глухові була створена музична школа, де в юності вчився ще один знаменитий український
композитор Дмитро Бортнянський. І Д. Бортнянський, і М. Березовський навчалися в Італії, де Березовський
вчився одночасно з Моцартом і був визнаний не гіршим учнем, ніж геніальний австрійський композитор, його
ім'я було занесене на "золоту дошку" Болонської академії. Розвивалась музична культура і на західноукраїнських
землях. Зберігся реєстр нотних зошитів з 1697 р., які використовували учні Львівської братської школи. В ньому є
твори на 3-12 голосів. Збереглися дані про вчителів музики Львівської братської школи, серед них композитори
Пекулицький, Гавалевич, Базилевич, Панькевич. Важливою рисою цього періоду стало поширення української
рукописної півчої книги Ірмолая, яка відзначається яскравим і оригінальним художнім оформленням.
32. В українському мистецтві другої половини XVII ст. значне місце займає іконопис, що розвивається в
ренесансно-барокових формах. Особливою грандіозністю, пишністю та багатством відзначаються іконостаси
Єлецького собору, Троїцької в Чернігові та Преображенської в Сорочннцях церков. Портрет як жанр світського
мистецтва мав ту національну особливість, що при всій своїй життєвості у кінці XVII ст. він зберіг тісний зв’язок з
іконописом. Монументальними були портрети Б. Хмельницького і визначних козацьких старшин.
Західноукраїнські митці малювали львівських братчиків у представницьких позах, із жезлом, гербами та іншими
атрибутами. Графічне мистецтво розвивали друкарні, що існували при Києво-Печерській лаврі, Троїцько-
Ільїнському монастирі в Чернігові та Успенському ставропігійському братстві у Львові. На той час сформувалася
художня школа граверів. Основоположником українського граверства вважають Олександра Тарасевича.
Майстерність його не поступалася перед мистецтвом кращих західноєвропейських граверів того часу. Друга
половина XVIII ст. збагатила українське графічне мистецтво новими творами. Відомими майстрами гравюри
були Григорій Левицький (1697-1769) та Аверкій Козачківський. Особливо славились художні полотна Луки
Долинського (1750-1824), який здобув мистецьку освіту у Відні і згодом працював у Львові. Він виконав ікони для
собору св. Юра, церков П’ятницької, св. Онуфрія, очолював роботи по оформленню Успенського собору в
Почаєві. В усіх місцевостях України розвивалися народне керамічне мистецтво, різьба по дереву, килимарство,
вишивання, ювелірне мистецтво.

В українській архітектурі на другу половину XVII ст. припадає розквіт бароко. Будинки прикрашаються
розкішними декоративними фронтонами, порталами, брами оформляються вигнутими деталями, буйною
орнаментикою. На землях України цей італійський стиль набирає нових мистецьких форм та національного
колориту. Саме в той час сформувався в архітектурі стиль, що дістав назву українського,
або козацького, бароко. Справді, з усіх меценатів української культури І. Мазепа найбільшою мірою зумів
залишити на ній печать своєї глибокої індивідуальності, людини західноєвропейської культури. Заходами І.
Мазепи викінчено Спаську церкву Мгарського монастиря біля Лубен на Полтавщині. П’ятибанна церква Всіх
Святих у Києво-Печерській лаврі незвичайно струнка в своїх пропорціях, з багато різьбленими декораціями стін;
це справжня перлина між усіма п’ятибанними церквами українського бароко. Поряд із спорудженням нових
Мазепа обновлював старі храми. Найвизначнішим архітектором на західноукраїнських землях був Бернард
Меретин. Найбільша пам’ятка його творчості – Львівський собор св. Юра (споруджений у 1744-1764 pp.), в
архітектурі якого західноєвропейські риси гармонійно поєднані з національними, українськими. Значних успіхів
досягають українські будівничі в дерев’яній архітектурі. Так, Миколаївський собор Медведівського монастиря мав
сорокаметрову висоту, а запорізька дерев’яна церква у Новоселищі, збудована у 1773 р. Я. Погребняком, сягала 65
метрів, це була найвища дерев’яна споруда на Україні. Відомими пам’ятками дерев’яного будівництва на Західній
Україні є церкви св. Параскеви у Крехові (1658), св. Богородиці у Ворохті, св. Миколи у Кривках (тепер
перенесена до Львова).

34Умови для розвитку української літератури та мистецтва були вкрай несприятливі, особливо у
Наддніпрянській Україн .Творчі здобутки видатних вітчизняних митців. Розвиток театрального мистецтва.
Процес становлення професійного театру. Величезних здобутків досягла українська драматургія. Популярними
п’єсами, які роками не сходили і не сходять з театральних підмостків, відзначилися Михайло Старицький («Не
судилося», «За двома зайцями», «Маруся Богуславка»), Марко Кропивницький («Дай серцю волю, заведе в
неволю», «Доки сонце зійде, роса осі виїсть», «Глитай, або ж Павук») і особливо Іван Карпенко-Карий
(«Безталанна», «Наймичка», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Сава Чалий», «Хазяїн», «Суєта»). У 1882 р. з
ініціативи М. Кропивницького в Єлизаветграді почала працювати перша українська професійна трупа, він був
режисером і актором. М. Старицький став директором української трупи, до якої входили видатні українські
актори, корифеї театру Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Заньковецька. У 1906 р. М.
Садовський у Полтаві створив перший український стаціонарний професійний театр, який у 1907 р. переїхав до
Києва. Розвиток музичного мистецтва в 19 — початку 20 ст. Значний вплив на розвиток музичного мистецтва
справила творчість Семена Гулака-Артемовського. Його опера «Запорожець за Дунаєм» поклала початок новій
українській опері. Генієм української музики став Микола Лисенко, який підніс українське музичне мистецтво на
небувало високий рівень. Він створив низку опер: «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба», «Енеїда»,
«Наталка Полтавка», перші дитячі опери «Коза-дереза», «Пан Коцький». Народні пісні в обробці М. Лисенка,
Миколи Леонтовича, Станіслава Людкевича, Кирила Стеценка все ширше використовували професійні співаки
та хорові колективи. Найкращою співачкою тогочасного світу музична критика називала Соломію
Крушельницьку — за красу чистого та сильного голосу (сопрано) і визначні акторські здібності. У її репертуарі
було близько 60 опер, голос С. Крушельницької чули найкращі оперні театри світу. У 1862-1863 рр., було написано
твір, який став національним, а тепер державним гімном України — «Ще не вмерла України…». Авторами його
були поет, вчений-фольклорист П. Чубинський і композитор М. Вербицький.
33. Основні культурні явища, процеси другої полонини XIX — початку XX ст. Піднесенння української культури.
Умови розвитку культури: • буржуазні реформи в імперіях створили кращі умови для культурного розвитку; •
завершення промислового перевороту зміцнило матеріальну базу, стимулювало розвиток освіти й науки; • значна
роль підпрмемців-меценатів, що виділяли суттєві кошти на розвиток культури; • народницька ідеологія
спрямувала увагу інтелігенції на селянство, сприяла вивченню проблем етнографії. мови, фольклору.
Національний рух об’єднував культуру в обох імперіях.

Освіта. Після реформи 1864 р. мережа закладів початкової освіти значно розширилася (початкові народні
училища). Велику роль у поширенні освіти відіграли земства. І все ж на 1897 р. читати вміли лише 20 %
населення України, які були старші за 10 років, серед власне українців таких було 13 %. Навчання відбувалося
російською мовою, яку багато учнів не розуміло. Сільські громади на кінець XIX ст. ставили вимогу навчати
дітей національною мовою. У системі позашкільної освіти певну роль відіграли недільні школи. У Західній
Україні 1869 р. була проведена шкільна реформа, що встановлювала обов’язкове початкове навчання дітей віком
від 6 до 14 років. Але на 1890 р. письменною була лише третина населення. Великим позитивом було те, що
австро-угорський уряд дозволяв викладання українською мовою в школах. У 1881 р. було створене «Руське
педагогічне товариство», яке перейняло від «Просвіти» піклування про шкільні справи. Середню освіту в
Наддніпрянській Україні здобували в класичних гімназіях, (гуманітарний ухил і давали право вступу в
університети), а також реальних училищах (більшої уваги приділяли природничо-математичним дисциплінам,
після їх закінчення можна було вступати до політехнічних, технологічних інститутів). Вищу освіту давали
університети Києва, Харкова, Львова. У 1865 р. відкриття Новоросійського університету в Одесі, 1875 р. — у
Чернівцях. З відкриттям у Києві 1878 р. жіночих курсів зароджується вища жіноча освіта. З’являються вищі
спеціальні навчальні заклади для підготовки спеціалістів з різних галузей промисловості та духовної сфери
(Львівський і Київський політехнічні інститути, Харківський технологічний, ветеринарний інститути тощо).
Отже, стан справ з освітою на заході України, зокрема початковою, був помітно кращим. Особливо помітною стає
різниця між Наддніпрянською та Західною Україною, коли порівнювати ситуацію з навчанням рідною мовою. Під
владою Росії такі навчальні заклади взагалі були відсутні.

Розвиток науки. Творчі здобутки видатних вітчизняних науковців. У цей час в Україні працювало чимало
видатних учених-природознавців. Ілля Мечников відкрив явище фагоцитозу, разом з М. Гамалією створив в
Одесі першу в Російській імперії й другу в світі бактеріологічну станцію, згодом переїхав до Парижа і став там
першим лавреатом Нобелівської премії, який походив з України. Іван Пулюй відкрив випромінювання, за що в
1901 р. В. Рентген, оскільки першим опублікував матеріали, отримав щойно засновану Нобелівську премію з
фізики. І. Пулюй разом з П. Кулішем та Іваном Нечуй-Левицьким перші переклали українською мовою з
староєврейської Псалтир і з грецької — Євангеліє. О. Ляпунов посідав провідне місце в розробці проблем
стійкості та рівноваги механічних систем. Д. Заболотний брав участь у боротьбі з чумою, холерою та іншими
інфекційними хворобами далеко за межами країни, за що був нагороджений багатьма іноземними нагородами.
Видатним авіатором, який першим запропонував побудувати авіаносець був Л. Мацієвич. Гірничий інженер Л.
Лутугін створив геологічну карту Донбасу. Велику роль у розвитку металургії відіграли відкриті С.
Реформатським хімічні реакції металоорганічного синтезу. Велика заслуга у вивченні мінеральних багатств
України належить Володимирові Вернадському. Великий вплив на розвиток історичної науки справив
Володимир Антонович. Його найкращим учнем був Михайло Грушевський, який розпочав видавати свою
найбільшу працю 10-томну «Історію України-Руси». М. Костомаров був засновником народницького напряму
української історіографії. Тритомна «Історія запорізьких козаків» Дмитра Яворницького звернула увагу широких
читацьких мас своїм багатющим матеріалом і новими підходами. З Харковом пов’язана діяльність іншого
визначного історика Д. Багалія. Широкою популярністю користувалися праці з історії України Олександри
Єфименко. Великий авторитет мали мовознавчі праці О. Потебні. Письменник і громадський діяч Борис
Грінченко видав чотиритомний «Словник української мови», який і досі має великий авторитет. Агатангел
Кримський довів український характер мови давнього Києва, а також був видатним сходознавцем, вільно володів
понад 60-ма мовами. Видатним українським антропологом, археологом, етнографом і фольклористом був Ф.
Вовк.
35. Розмах будівництва внаслідок зростання чисельності населення міст, потреба в нових приміщеннях дала
поштовх для розвитку архітектури. За участю Олександра Беретгі в Києві було збудовано Володимирський собор
(1862-1896 рр.), спроектовано ряд будинків на Володимирській вулиці. Архітектор Павло Альошин спланував
будинок Педагогічного музею, в якому згодом перебувала Українська Центральна Рада. Юліан Захаревич
спроектував будинок Львівського політехнічного інституту. Поширюється український стиль, виразником якого
був Василь Кричевський. Найвдаліше він втілився в будинкові Полтавського губернського земства. Видатними
архітектурними пам’ятками є будинок з химерами в Києві (1902-1903 рр., архітектор В. Городецький), (будівля
оперного театру в Одесі, 1883-1887 рр., архітектори Ф. Фельнер і Г. Гельмер), будинок резиденції митрополита
Буковини в Чернівцях (1864-1873 рр., архітектор Й. Главка, нині — приміщення Чернівецького університету),
будівля оперного театру в Києві (1901 р., архітектор В. Шретер, тепер — Національна опера України) та інші.

Розвиток образотворчого мистецтва в 19 — початку 20 ст. Нові риси з’явилися у скульптурному мистецтві. Леонід
Позен створив композиції «Переселенці», «Запорожець у розвідці», пам’ятник І. Котляревському в Полтаві.
Високим мистецьким рівнем вирізняється пам’ятник Б. Хмельницькому в Києві Михайла Микешина (1888 р.).
Визначне місце в українському мистецтві належить живописові. Одним з найяскравіших майстрів побутового
жанру був Микола Пимоненко, який майже не відходив від тем сільського життя («Святочне ворожіння»,
«Сінокіс», «Весілля в Київській губернії»). Значний внесок у розвиток побутового жанру зробили Киріяк Костанді
(«Гуси», «В люди (На заробітки)», «Старенькі») і Корнило Устиянович («Бойківська пара», «Гуцулка біля
джерела»). Знаменитою є картина Миколи Ярошенка «Всюди життя». Видатними представниками портретного
живопису були Іван Труш і Олександр Мурашко. Майстром українського краєвиду називають Архипа Куївджі
(«Ранок на Дніпрі», «Українська ніч», «Вечір на Україні», «Місячна ніч на Дніпрі»). Вершиною пейзажного
живопису стала творчість Сергія Васильківського («Ранок», «Отара в степу», «Степ на Україні», «На
Харківщині»). Класичною є картина І. Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» (1878-1891 рр.).
Українські підприємці-благодійники. Діяльність меценатів і їхній вплив на розвиток культури. Поступ
української культури був пов’язаний з діяльністю деяких підприємців, таких, як родини Терещенків, зокрема
Микола Терещенко, Симиренків (Платон, Левко), Ханенків (Богдан, Варвара, засновники музею), які були
відомими меценатами, піддавали значні кошти на будівництво й утримання закладів освіти, культури, охорони
здоровя, матеріально допомагали діячам української культури. Традиції меценатства наприкінці XIX на початку
XX ст. підтримував Євген Чнкаленко, який величезну частку своїх коштів надав на благодійні погреби, допоміг
дуже багатьом діячам української культури.
36. У 20-х р. в Україні радянською владою проводиться політика українізації, що відіграла певну позитивну роль
у розвитку культури. XII з'їзд РКП(б) у 1923 р. офіційно проголосив курс на українізацію. Матеріалізуючи
рішення партійного форуму, згодом було видано декрет ВУЦВК та РНК УСРР "Про заходи забезпечення
рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови". Згідно з цією постановою передбачалося
переведення на українську мову викладання закладів освіти, а в неукраїнських школах українська мова ставала
обов'язковим предметом. Українізація, що відбувалася під партійним контролем, ставала часткою загального
процесу розвитку української культури. Позитивних явищ у 20-х - на початку 30-х рр. все ж було чимало.
Важливим було те, що в Україні взялися за ліквідацію неписьменності, оскільки переважна більшість населення
України не вміла читати й писати. У 1920 р. було створено Надзвичайну комісію по боротьбі з неписьменністю, а в
травні 1921 Раднарком України ухвалив постанову "Про боротьбу з неписьменністю", згідно з якою все населення
республіки віком від шести до п'ятдесяти років повинно було вчитися читати й писати. Спеціальною постановою
ВУЦВК і РНК УРСР (1929) оволодіння грамотою проголошувалося обов'язком громадянина перед державою. В
Україні було відкрито доступ до освіти дітям усіх станів, школа звільнялася від церковного впливу, освіта
здобувалася рідною мовою. Після 1917 р. створюється загальноосвітня школа на засадах безплатної обов'язкової
загальної й політехнічної освіти для всіх дітей обох статей віком до 17 років з рідною мовою викладання. З 1924
р. в Україні початкова освіта стала обов'язковою, а в 1932-1933 рр. було взято курс на обов'язкову семирічну
освіту. Держава намагалася охопити навчанням всіх дітей шкільного віку. Розвивалася професійно-технічна
середня спеціальна та вища школа. Для підготовки робітничих кадрів були створені школи фабрично-заводського
учнівства (ФЗУ). У середині 30-х р. українська школа поступово втрачає своє національне обличчя, бо у 1932-34
рр. запроваджено загальносоюзну систему народної освіти з уніфікованими програмами і підручником.

У 20-х р. активізується наукова діяльність. Головним науковим осередком республіки була Всеукраїнська
академія наук (ВУАН), заснована у 1918 р. Академія об'єднувала близько 40 науково-дослідних закладів, в яких
працювали 37 членів ВУАН. Академія працювала не в Харкові, тодішній столиці, а у Києві, що давало
можливість певний час уникати політизації. До 1921 р. ВУАН очолював В. Вернадський, у 1922-1928 рр. -
видатний природознавець В. Липський, а в 1928-1930 рр. - академік Д. Заболотний. В Академії розгорнулася
робота над словником української мови, згодом було утворено інститут української мови для розробки
термінології в різних галузях науки. У галузі історичної науки працювали відомі вже вчені Д. І. Яворницький, А.
Ю. Кримський, Д. І. Багалій, з 1924 р. повернувся з еміграції М. С. Грушевський, перу якого належить більше
тисячі наукових праць. Значних успіхів українські вчені досягли в галузі фізики і математики. Д. О. Граве, М. М.
Крилів та М. М. Боголюбов заклали підвалини нелінійної механіки. Талановитий винахідник Ю. В. Кондратюк
проводив дослідження з теорії космічних польотів.

У 20-х - на початку 30-х рр. активно розвивається література. У розвитку мистецтва цієї доби поєднувалися
традиції дожовтневого часу та досвід молодих культурних сил, покликаних до життя революцією. Про бурхливий
розвиток літератури цієї доби свідчить утворення різноманітних творчих угруповань ("Плуг", "Гарт", "Ланка",
ВАПЛІТЕ, "Молодняк", "Аспанфут", "Нова генерація" тощо). У цей час молоді українські письменники часто
відмовляються від традицій класичної літератури та орієнтуються на літературне життя Західної Європи. За
високу письменницьку майстерність проти "масовізму" виступили члени ВАПЛІТЕ (організація, що виникла в
Харкові в кінці 1925 р.) До неї увійшли колишні члени "Гарту", дехто з "Плугу" і "Жовтня". Організацію
очолювали М. Хвильовий, М. Яловий, О. Досвітній, згодом М. Куліш і Г. Епік.

Добу бурхливого розвитку переживала в 20-ті р. українська музика. У галузі музичного мистецтва в Україні
розвивалася обробка народних пісень. У цьому напрямі плідно працювали М. Леонто-вич, Я. Степовий, К.
Стеценко. Композитори і педагоги Б. Лято-шинський, Л. Ревуцький, М. Вериківський, В. Косенко, С. Людке-вич
збагатили українську музику інструментальними, симфонічними, оперними творами. Новий вид мистецтва - кіно
- швидко поширилося і набуло популярності в Україні. Перші кроки кінематографа в Україні пов'язані з іменами
механіка І. А. Тимченка та фізика М. А. Любимова, які ще в 1893 р. створили апарат для відтворення на екрані
неперервного руху людей і предметів. У кінці 20-х - на початку 30-х рр. були екранізовані твори класиків
української літератури: "Микола Джеря" (1927), "Борислав сміється" (1927), "Фата моргана" (1931).У 1927 р. в
Харкові була створена мультиплікаційна майстерня. Значну роль у становленні українського кіномистецтва
відіграв О. Довженко (1894-1956), який з 1926 р. працював режисером на Одеській кіностудії, знімаючи фільми за
власними сценаріями ("Сумка дипкур'єра", "Звенигора", "Щорс", "Арсенал", "Земля" та інші.). Новаторським і
визначальним у творчості О. Довженка став фільм "Звенигора" (1928). Українська архітектура початку XX
ст. представлена кількома течіями, що розвивалися у руслі модерну. Чимало архітекторів, проектуючи споруди
різноманітного призначення (будівлі медичних і освітніх закладів, житлові будинки тощо), зверталися до традицій
народної дерев'яної архітектури, намагаючись поєднати їх із сучасними будівельними тенденціями.
Характерними для таких споруд були чотирисхилі дахи або дахи із заломами, трапецієвидні або криволінійні
прорізи, ризаліти, декоративні прикраси фасадів у вигляді вставок з кераміки чи майоліки, використання
настінного живопису в інтер'єрах.
Образотворче мистецтво 20-початку 30-х рр. також відзначалося наявністю великої кількості напрямів, шкіл та
угруповань. У цей час створюються художні угруповання: Асоціація революційного мистецтва (АРМУ),
Товариство художників імені К. Костанді в Одесі, Асоціація художників Червоної України (АХЧУ), Об'єднання
сучасних митців України. Працюють такі визначні майстри, як М.Бурачек, І.Іжакевич, Ф.Кричевський,
М.Самокиш, Г. Світли-цький, К.Трохименко, О.Шовкуненко, М.Бойчук, І.Падалка, В. Се-дляр, П.Волокидін,
І.Труш, О.Новаківський тощо.

У 30-х рр. після постанови ЦК ВКП (б) "Про перебудову літературно-художніх організацій" (1932) мистецькі
об'єднання були розпущені, а натомість створені організації митців, що підтримували ідейно-політичну
платформу Компартії. У 20-х рр. була сформована самобутня художня культура, яка майже цілком була знищена
в 30-ті рр. "Започатковане в 20-х роках після революційних соціальних і національних катаклізмів Відродження
української культури стало розстріляним Відродженням і на кінець 30-х років жанрово-стильова, формальна
різноманітність попереднього десятиліття була зведена до єдиної соцреалістичної "ноти", навзагал
вимальовувалася похмура картина ідеологічного диктату, схематизму, кон'юктурності, коли навіть поодинокі
непересічні особистості виступали блідими тінями самих себе" . 30-ті рр. стали складним часом випробувань для
українського народу. У цей час в Радянському Союзі було встановлено сталінський тоталітарний режим. Процес
відродження української культури, що розгорнувся у 20-х рр., на жаль, був дуже рано перерваний. Під загрозою
репресій у різний час деякі митці та вчені виїжджають за кордон (О.Олесь, В.Винниченко, Є.Маланюк, Ю.Клен,
О.Теліга, О.Ольжич, О.Кошиць, Д.Антонович, Д.Чижевський та ін.) та своєю діяльністю сприяють посиленню
інтересу світової громадськості до української культури.У 30-х рр. були заборонені твори значної кількості
дореволюційних вчених та митців демократичного напряму, а також твори репресованих письменників
(М.Драгоманова, Б.Грінченка, М. Костомарова, М.Максимовича, П.Куліша, В.Винниченка, М. Грушевського,
М.Куліша, М.Зерова, Г.Косинки, М.Ірчана, Л. Старицької - Черняхівської та інших).

37. Друга світова війна вкрай негативно відобразилася на становищі української культури, ще раніше
знекровленої комуністичним режимом. Всі її сфери зазнали величезних людських і матеріальних втрат. Під час
німецької окупації України українські культурні установи, визначні представники наукової, технічної і творчої
інтелігенції, музейні цінності 1 тощо в обов'язковому порядку мали бути евакуйовані на схід. Те, що залишилося в
архівах, бібліотеках, картинних Галереях, музеях, наукових установах, дограбовували нацисти. Загалом до
Німеччини було вивезено не менше 330 тис. експонатів, без урахування розкраденого окупантами в приватному
по-I рядку. .Першими з Другою світовою війною зіткнулося населення західних областей, приєднаних у 1939 р. до
України. У місцеві школи прийшла рідна мова, освіту було оголошено безкоштовною, запроваджено радянські
навчальні плани. Проте перебудова шкільництва на радянський лад супроводжувалась русифікацією.
Обов'язковим стало атеїстичне виховання. Значної шкоди українській школі заподіяли німецькі окупанти. Вони
знищили 8 тис. і зруйнували 10 тис. шкільних приміщень, їхня освітня політика на загарбаних територіях
передбачала онімечення населення та виховання в дусі покори німецькому режимові. З початком
радянсько-німецької війни на службу фронту була поставлена наука. Так, фахівці Фізико-технічного інституту
ЛН УРСР розробили прилади для військової авіації та наземної радіолокаційної системи. Інститут
електрозварювання розробив метод автоматичного дугового зварювання під флюсом. Медичні наукові установи
працювали над підвищенням ефективності лікування поранених і хворих. Інститути історії, економіки,
археології, мовознавства і літературознавства були об'єднані в Інститут суспільних наук. Його фахівці проводили
активну роботу серед червоноармійців, у тилу, виступаючи з лекціями, статтями в газетах і журналах, видаючи
наукові праці. На передовому рубежі боротьби проти нацистів перебувала література. У своїх творах
письменники звеличували героїзм тих, хто боровся проти ворога на фронтах, самовіддану працю трудівників
тилу, викривали людиноненависницьку ідеологію нацизму. Високим патріотичним пафосом сповнені рядки М.
Бажана ("Клятва"), П. Тичини ("Похорон друга"), М. Рильського ("Слово про рідну матір"), В, Сосюри ("В
години гніву"), А. Малишка ("Україно моя!"), О. Довженка ("Україна у вогні") та ін. Патріотичний плакат і
сатирична карикатура під час війни домінували в образотворчому мистецтві. Чимало їх створили О. Шовкуненко,
М. Дерегус, К. Трохименко, М. Глущенко, В. Касіян та ін. їхня продукція розповсюджувалася на фронті, серед
населення прифронтових і окупованих територій, закликаючи до боротьби із загарбниками. Близько 350
музичних творів, написали під час війни композитори України. Справжніми подіями в українській музиці стали
симфонія "Україно моя", написана А. Штогаренком на слова А. Малишка та М. Рильського, кантата "Клятва"
на слова М. Бажана, четверта сюїта для симфонічного оркестру Ю. Мейтуса. Чимало ансамблів української пісні
й танцю давали концерти на фронті. Активною в роки війни була творча праця 42 евакуйованих з України
театральних колективів, які діяли в радянському тилу. Працювали українські театри й на окупованих нацистами
територіях, зокрема у Львові, Станіславі, Тернополі, Києві, Харкові, Херсоні. У фронтових концертах, які нерідко
відбувалися просто неба, виступали видатні майстри театрального мистецтва 3. Гайдай, І. Паторжинський, М.
Гришко та ін.
38. Культуру повоєнного часу можна поділити на два історичних відрізки. Перший характеризується
напруженням сил народу у відбудові зруйнованого окупантами народного господарства. Другий увійшов в історію
як час хрущовської "відлиги" Тривала окупація деформувала духовне життя в Україні, послабила гуманістичні
ідеали та загальнолюдські цінності, посилила жорстокість і безправ'я, не лише завдала небаченої шкоди
матеріальній базі культури, а й забрала життя тисяч учених, викладачів, учителів, культосвітніх працівників,
діячів літератури і мистецтва. Освіта - Першочерговою справою в повоєнний період стала робота закладів
освіти, науки і культури як невід'ємної складової нормалізації життя. Ще під час воєнних дій слідом за
визвольною ходою військових частин розпочалася відбудова шкіл, вищих навчальних закладів, театрів,
видавництв, культосвітніх закладів та виробничих структур. Виняткова увага приділялася закладам народної
освіти. В Україні поширився рух за відбудову зруйнованих шкіл, спорудження нових методом народної відбудови.
Крім відбудованих вузів, які працювали до війни, було створено 16 нових вищих навчальних закладів. У період
1950—1959 pp. кількість студентів в Україні збільшилася. Було здійснено укрупнення вузів, у результаті зі 160 їх
стало 140, що сприяло консолідації науково-педагогічних сил, зміцненню вузівських кафедр, ефективному
використанню коштів. У 1958/59 навчальному році працювало 50 вечірніх та 194 заочних відділення при
стаціонарних вузах, один вечірній та один заочний вузи. Наука - У повоєнні роки розширилась мережа
науково-дослідних установ, збільшилась чисельність наукових кадрів. У березні 1944 р. повернулася з евакуації
Академія наук України. Вже у вересні 1944 р. у її складі було 24 науково-дослідних інститути, в яких працювало 50
академіків і 63 члени-кореспонденти. Зокрема, багато було зроблено для розвитку ракетної техніки,
космонавтики, використання атомної енергії. Українські вчені брали активну участь у підготовці до запуску
першого штучного супутника Землі в жовтні 1957 p., польоту в космос першої у світі людини — Ю. Гагаріна. З
1949 р. в Інституті фізики під керівництвом М. Пасічника розгорнулися дослідження в галузі фізики атомного
ядра. Певних результатів було досягнуто літературознавцями, мовознавцями, етнографами, мистецтвознавцями,
економістами, філософами, правознавцями. Робота останніх зосереджувалась у створеному в 1946 р. Інституті
філософії та секторі держави і права. Літературознавці досліджували творчість українських класиків та
письменників сучасної України. Література - Постійного контролю зазнавали діячі літератури і мистецтва. З
ініціативи партії в Україні було проведено кампанії, спрямовані проти творчої інтелігенції. спотворювалося
культурне життя в Україні, зокрема література, мистецтво, стан історичної науки, близько сотні українських
діячів науки, культури і мистецтва було звинувачено в українському буржуазному націоналізмі. Особливу
завзятість у цій боротьбі проявляв Л. Каганович. Обходячи політичні утиски, українські літератори доносили до
читача високі ідеї гуманізму, почуття патріотизму, любові до своєї Батьківщини. Так, у ці роки прийшли до
широкого загалу поеми А. Малишка "Прометей", О. Гончара "Прапороносці". М. Рильський створює
"Ленінградські нариси", М. Бажан — "В дні війни", П. Воронько — "Весняний грім", Плідно працювали О.
Довженко, В. Сосюра, А. Малишко, Л. Первомайський, П. Тичина, М. Рильський, О. Копи-ленко, М. Стельмах.
Боротьбі з пережитками присвятили свої твори сатирики і гумористи Остап Вишня та С. Олійник.

Театр - Після визволення України повертаються з евакуації і відновлюють роботу театри, створюються нові
колективи, зокрема 18 у західних областях. На кінець 40-х років в Україні діяло 96 театрів. особливо в постановці
спектаклів "Милана" Г. Майбороди "Дума про Британку" Ю. Яновського в Київському драматичному театрі ім.
І. Франка, "Даруйте коханим тюльпани" О. Значною подією в мистецькому житті республіки стало проведення в
березні—травні 1958 р. фестивалю "Перша українська театральна весна", участь в якому взяли майже всі
театри, 

Кіно - в 1956 р. на Київській, Одеській та Ялтинській кіностудіях щорічно знімалося 4—7 фільмів. ("Тривожна
молодість" режисерів О. Алова і В. Наумова, "Весна на Зарічній вулиці" Ф. Миронера та М. Хуцієва. Кращою
стрічкою в 1956 р. став фільм І. Савченка "Тарас Шевченко").Переломною у розвитку українського
кіномистецтва стала хрущовська "відлига", яка дала можливість митцям певною мірою відійти від ідеологічних
штампів. Наприкінці 50-х років в Україні щороку виходило на екрани 16—20 кінокартин. ("Надзвичайна подія"
режисера В. Івченка, "Партизанська іскра" О. Маслюкова та М. Маєвського, "Григорій Сковорода" І.
Кавалерідзе)

Музика - У повоєнний час композитори звернулись до великої музичної форми, що характеризується

розширенням тематики і жанрів, поглибленням образної сфери, підвищенням майстерності. (Ю. Мейтуса,
"Довбуш" С. Людкевича, оперу-інтерпретацію драми-феєрії Лесі Українки "Лісова пісня" В. Кирейка. Виходять
на сцену балети "Маруся Богуславка" А. Свєчникова, "Ростислава" Г. Жуковського, "Хустка Довбуша" А. Кос-
Анатольського, пісенна творчість Ревуцького)

Архітектура та образотворче мистецтво - Важливою подією стали з'їзди архітекторів і художників, де

розглядалися питання відбудови та нового бачення образу міст і сіл. Відбудовувалися та реконструювалися міста.
За генеральним планом відбудовувався Київ. Було проведено конкурс на кращий проект забудови Хрещатика,
матроський клуб у Севастополі (архітектори Богданов, Киреєв); в 1958 р. було завершено будівництво Виставки
передового досвіду в народному господарстві України в Києві . Тематика українського живопису повоєнних
років присвячена подіям Другої світової війни. На матеріалах фронтових спогадів створено велику кількість
картин.( Д. Безуглим "Форсування Дніпра", С. Отрощенком "Німецькі окупанти на Україні", Л. Чичканом
"Помстимося", С. Самусєвим "Подвиг сержанта Якова Приходька".)Популярними були історичні теми: "Богдан
Хмельницький залишає в заставу кримському ханові свого сина Тимоша" В. Задорожного, горельєф
"Переяславська Рада" І. Гончара,

39. з 1959 р. зауважується відмова від послаблень режиму, відновлення дискримінаційної політики щодо
неросійських народів. Атмосфера 50-х років сприяла формуванню молодої генерації, так званих
«шістдесятників», які у змінених обставинах і новими методами продовжили працю на культурному і
національному полі. Ця генерація українських інтелектуалів, насамперед письменників, своєю творчістю
протестувала проти пануючої задушливої атмосфери, боролася за справжні українські культурні цінності,
національну свободу і людську гідність. При цьому відкидалися ідеї співпраці з системою, яка заперечувала
елементарні національні та людські права. «Шістдесятників» представляли письменники Л. Костенко, В.
Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський, Є. Гуцало, літературні критики І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк,
публіцисти В. Мороз, В. Чорновіл, М. Осадчий, митці П. Заливаха, A. Горська та багато інших. Після їхнього
короткого дебюту почалося цькування з боку влади. Одних змушено до мовчання, деякі зламалися, інших
ув’язнено. Внаслідок важких табірних умов померли в ув’язненні О. Тихий, В. Марченко, Ю. Литвин, В. Стус.

Зростання національної самосвідомості неросійських народів під час десталінізації налякало центральну владу в
Москві, було взято політичний курс на злиття націй і посилену русифікацію. Цю шовіністичну ідею підтримали
власті України, очолювані B. Щербицьким. Політика русифікації зустріла опір у легальних і нелегальних
формах; практикувалися такі методи боротьби за національні, політичні і культурні права, як петиції, протести,
демонстрації, самвидавна література, влаштування страйків, створення нелегальних політичних організацій. У
«самвидаві» поширювалися есе В. Мороза («Хроніка опору», «Із заповідника ім. Берії»), твори Є. Сверстюка
(«Собор у риштованні»), М. Осадчого («Більмо»), І. Калинця, В. Стуса та інших, а також листи-протести до
партійних і державних керівних органів проти нищення пам’яток української культури, проте репресій, проти
русифікації. На зламі 60-70-х pp. в умовах застою, який починає визначати характер суспільного життя,
утверджується зневажливе, нігілістичне ставлення до мови, історії, літератури, мистецтва, що виявилось, зокрема,
у звуженні сфери функціонування рідної мови, у забороні деяких художніх творів, пов’язаних зі сторінками
боротьби за національну гідність, переслідуванні діячів культури. Ця гірка чаша не обминула видатного
сучасного скульптора, живописця, етнографа, І. Гончара, художників А. Горську, Л. Семикіну, О. Заливаху, Г.
Севрук. По-варварськи було знищено шестиметровий вітраж роботи А. Горської, Л. Семикіної, О. Заливахи у
Київському університеті. А. Горська загинула за невідомих обставин..

Незважаючи на важкі умови боротьби за свої права, українська культура продовжує розвиватися. У 80-х роках
починають повертатися до творчості реабілітовані письменники. У процесі відродження української літератури й
культури гідну роль відіграють «шістдесятники»: Д. Павличко у своїх творах осуджує байдуже ставлення до
народу, України, рідної мови; Л. Костенко (роман «Маруся Чурай»); І. Драч (поема «Чорнобильська мадонна»), В.
Голобородько Р. Іваничук, народу («Манускрипт з вулиці Руської», «Вода з каменю»).

З середини 80-х років починають заповнюватися «білі плями» в царині українського мистецтва, повертаються
імена і твори митців, несправедливо репресованих, забутих. Так, більше півтора десятка років замовчувалась
творчість талановитого живописця І. Кулика, («Лісоруби», «Святковий день у селі Космачі», «Т. Г. Шевченко в
Корсуні», портрети К. Стеценка, І. Нечуя-Левицького, В. Стуса.) художник С. Чуприна з Рівненщини, («Перехід
козаків через Степань», «Хрещення в Степані», «Берестецька битва 1651 р.».), твори львівських живописців, що
характеризуються безпосереднім і щирим баченням світу, емоційною насиченістю, самобутністю. Серед них
пейзажі В. Сіпера, В. Сельського, жанрові полотна В. Манастирського, Г. Смольського. До числа провідних
графіків Львова належить Б. Сорока, творчість художниці Є. Шимоняк-Косаковської, («Он у полі три тополі»,
«Ніч така місячна», «Зима в Карпатах»), цікаві багатофігурні композиції «Аркан», «Тріо бандуристок», «Несе
Галя воду».)
40 . Після здобуття Україною незалежності розпочався новий етап розвитку українського суспільства, а
відповідно і національної культури. Відбувається остаточний перехід від догм "соціалістичного реалізму",
ідеологічної регламентації культурного життя; притаманних тоталітарній системі, до плюралізму, орієнтації на
загальновизнані цінності світової культури. Першим кроком на шляху перебудови освітньої галузі, яка
охоплювала понад 48 тис. закладів, де навчалося бл. 15 млн. учнів і студентів, працювало більше 2 млн. фахівців,
став Закон України "Про освіту" (1991). Він визначив школу як основу духовного та соціально-економічного
розвитку держави. Освіта мала бути доступною, гуманною, незалежною від політичних партій, забезпечувати
рівні можливості для всіх людей, зв'язок з національною культурою і традиціями, відповідати світовому рівневі.
В Україні встановлено такі типи загальноосвітніх навчальних закладів, як середня загальноосвітня школа,
спеціалізовані школи, гімназії, ліцеї, колегіуми та ін. Активно реформується система вищої освіти, яку
громадяни України мають право безоплатно здобувати на конкурсній основі у ВНЗ таких типів, як технікуми,
коледжі, інститути, академії, університети тощо. Успіхом у галузі вищої освіти стало відкриття приватних вишів.
Загалом на початок 2000-х років в Україні діяли понад тисяча ВНЗ усіх рівнів акредитації" в яких навчалася 2109
тис. студентів.

Україна має солідний науковий комплекс, який у 2001 р. включав 1479 наукових організацій та 113,3 тис.
спеціалістів. Визнаними у світі центрами науки є Київ, Харків, Донецьк, Львів, Дніпропетровськ, Одеса.
Установи Національної академії наук України мають тісні зв'язки з провідними науковими центрами світу.
Чималу увагу українські вчені приділяють розвиткові таких перспективних галузей, як генна інженерія і
біотехнології, біокібернетика, штучний інтелект, мембранні технології, монокристали і штучні алмази,
дослідження в галузях матеріалознавства, надтвердих матеріалів та технологій зварювання, фундаментальні
дослідження в математиці, теоретичній фізиці, біології, хімії, медицині. Істотні зрушення сталися у сфері
гуманітарних наук. Видано низку важливих наукових праць, відкрито нові суспільствознавчі інститути —
української археографії, сходознавства, української мови, народознавства, українознавства тощо. Налагоджено
зв'язки з багатьма науковими закладами української діаспори та світу. Поряд зі значними досягненнями у
науковій сфері має місце чимало проблем. Украй недостатнім залишається фінансування наукових досліджень,
унаслідок чого низка наукових установ практично припинила їх. Не обминула економічна криза й літературу. В
декілька разів скоротилися тиражі періодичних видань, різко знизився випуск книжок. До того ж українські
видання активно витісняються книгами з Росії, які завдяки нижчій ціні заполонили книжковий ринок України.
І все ж українська література вижила. За роки державної незалежності значно розширився її діапазон,
урізноманітнилися стильові форми, в небуття пішла ідеологічна цензура.. Зокрема, високим громадянським
змістом наповнена творчість О. Гончара, І. Дзюби, І. Драча, Р. Лубківського, Д. Павличка та ін. У літератору
ввійшло нове покоління, зокрема Ю. Андрухович, О. Забужко, О. Пахльовська, Є. Пашковський, О. Ульяненко,
Значним явищем у літературному житті держави стало видання раніше заборонених, творів І. Багряного, В.
Винниченка, Г. Косинки, М. Куліша, Є. Маланюка, О. Олеся, У. Самчука, В. Стуса та ін.У широкий вжиток
увійшли праці М. Грушевського, Д. Яворницького, П. Куліша, Д. Дорошенка.

Головним набутком мистецького життя за роки незалежності стали обнадійливі процеси оновлення та
утвердження плюралізму. Зокрема, в музиці все частіше лунали твори різних жанрів і стилів, дзвінко зазвучала
українська пісня. Плідно працювали композитори О. Білаш, І. Карабиць, А. Горчинський, Л. Дичко, Є.
Станкович та ін. Далеко за межами України стали відомі імена вітчизняних оперних співаків В. Гришка, А.
Кочерги, В. Лук'янець, В. Степової та ін. їхні голоси звучать на сценах Метрополітен опера, Віденської та
Женевської операх. Значних успіхів за роки незалежності досягла українська естрада. Великою популярністю
користуються пісні О. Білозір, В. Зінкевича, А. Кудлай, Ані Лорак, Т. Петрененка, О. Пономарьова, Т. Повалій, І.
Поповича, С. Ротару, Руслани, яка в 2004 р. перемогла на пісенному конкурсі "Євробачення", гуртів "ВВ",
"Океан Ельзи", "Шкардійська терція" тощо. Розвиток театрального мистецтва в Україні пов'язаний з
новаторськими пошуками режисерів І. Бориса, С. Донченка, А. Жолдака, В. Петрова, С. Мойсеева, Б. Шарварка
та ін. Світове визнання здобув Р. Віктюк, який розпочинав творчу діяльність у Львові, а згодом створив власний
театр у Москві. Серед акторів виділяються такі майстри, у А. Роговцева, Б. Ступка, сестри Сумські, А. Хостікев,
Б. Бенюк, Л. Задніпровський та ін. яскравим явищем стали кінокартини; творами української літератури: "Сад
Гетсимаїський", "Пастка", "Царівна", "Чорна рада"; схвально зустріли глядачі фільми "Роксолана", "

Українське образотворче мистецтво останніми роками збагатилося картинами А. Антонюка ("На Голгофу"), В.
Зарецького ("Чорний струмок"), І. Марчука (цикл картин "Шевченкіана") та ін. Широке визнання здобула
творчість одного із засновників нового напрямку в монументальному живописі ("національна колористична
школа") Г. Синиці. Плідно працюють українські скульптори, зусиллями яких споруджено пам'ятники Т.
Шевченку у Львові, Чернігові, Луцьку, Б. Хмельницькому в Черкасах, Суботові, княгині Ользі в Луцьку,
Ярославу Мудрому в Києві, Данилу Галицькому у Львові, героям Берестецької битви у Берестечку тощо.

Отже, проголошення 24 серпня 1991 р. Акта про незалежність України стало вінцем тривалих національно-
визвольних змагань українського народу, усієї його історії. По багатовіковому шляху було чимало злетів і падінь,
перемог і поразок, досягнень і прикрих помилок, але українці вистояли. їх прагнення до національної державності
стало містком, що пов'язав минуле і сьогодення. Яким буде майбутнє, залежить тільки від нас.