Сьогодні, наша лекція буде про, можливо, найвідоміший і найяскравіший

мюзикл «Моя прекрасная леди». Історія його виникнення дуже цікава, а бере
вона свій початок ще з античності. Найпершим прототипом всесвітньо
відомої музичної комедії є міф про Пігмаліона і Галатею.

Пігмаліон був скульптором, що жив на острові Кіпр. Він ненавидів жінок і

жив самотньо, уникаючи шлюбу. А одного разу він зробив з блискучої білої
слонової кістки статую дівчини надзвичайної краси, закохався у неї, навіть,
дарував їй прикраси і мріяв, щоб вона ожила. Під час присвяченого Афродіті
свята Пігмаліон звернувся до богині з благанням дати йому дружину
настільки ж прекрасну, як його витвір мистецтва. Зворушена таким коханням
Афродіта оживила статую, яка стала дружиною Пігмаліона. Цей міф,
можливо, ввів в літературу Неанф з Кізика. Цікаво, що ім'я дружини
Пігмаліона не згадується в стародавніх джерелах.

Подальше життя в літературі ця легенда знайшла у творі «Пігмаліон» Жан-

Жак Руссо (1762(1770). І саме він дає ім’я Галатея коханій Пігмаліона. Автор
переживав непрості часи коли написав цю одноактну ліричну п'єсу в прозі.
Весь твір являє собою монолог скульптора Пігмаліона. Його пристрасне
бажання оживити створену ним статую Галатеї в фіналі здійснюється. Одна з
найважливіших для Руссо тем його п'єси - тема Галатеї, яка усвідомлює себе
«Я. (...) Це я..». До речі, саме це місце п'єси згодом зазнало критики з боку
енциклопедиста Мельхіора Грімма, який вважав неправдоподібним, що
тільки оживши статуя відразу вимовила фразу, що означає вищу
самосвідомість особистості. Загалом, основна думка «Пігмаліона» Руссо
звучить так: «Є на землі люди, які подібні до Бога у своїй здатності
створювати натхненну красу і досконалість, - це геніальні художники.» Я
вважаю, що саме завдяки Жан-Жаку Руссо міф про Пігмаліона стає таким
популярним та відомим.

Про нього дізнається і видатний ірландський драматург Бернард Шоу, який у

1912 році пише п’єсу «Пігмаліон». На той час він вже був відомий своїми
яскравими соціально-філософськими п'єсами: «Зброя і людина», «Учень
диявола», «Цезар і Клеопатра», «Людина і надлюдина».

П'єса розповідає про лондонського професора фонетики Генрі Хіггінса, який

уклав парі зі своїм приятелем, полковником Пікерінгом. За умовами парі,
Хіггінс повинен за шість місяців навчити продавщицю квітів Елізу Дуліттл
вимові, яка вважається прийнятною у вищому суспільстві. І згодом, на
світському прийомі зуміти представити її як герцогиню. Тобто, не зважаючи
на назву, античний міф про скульптора Пігмаліона є лише алюзією до подій,
що відбуваються у творі Бернарда Шоу.

У новій п'єсі автор вирішив відобразити своє багаторічне захоплення

фонетикою. Вимова, на його думку, розділяє соціальні групи Англії
сильніше, ніж багато інших чинників, і цю несправедливість необхідно
усунути. В той же час Шоу прагнув показати, що ніякої непрохідною прірви
між «нижчими» і «вищими» класами не існує.

Він написав п'єсу за 4 місяці (березень - червень 1912 року). Перша

постановка «Пігмаліона» відбулася в віденському Бургтеатрі 16 жовтня 1913
року , а в1914 році п'єса була представлена американській публіці і майже
одночасно – лондонській (Театр Її Величності). Шоу уважно стежив за
репетиціями і нерідко втручався, якщо не був згоден з акторським
трактуванням ролі. Та п'єса мала всюди величезний успіх, наприклад, в
Лондоні вона витримала 118 вистав. Тому, у 1938 році мова зайшла про
екранізацію «Пігмаліона». Робота над нею означала не просто розширення
рамок комедії, а й розвиток її сюжетних ліній і збагачення новими сценами.
Шоу рідко був задоволений екранізаціями своїх п'єс, але продюсера Габріеля
Паскаля він особисто привітав із заслуженим успіхом. Головні ролі
виконували Хіллер Уенді (Еліза) Говард Леслі (Хіггінс). Фільм номінувався
на премію «Оскар» в номінаціях: Кращий фільм, Кращий актор (Леслі
Говард), Краща актриса (Уенді Хіллер); отримав приз в номінації Кращий
адаптований сценарій (Іен Делрімпл, Сесіл Льюїс, У. П. Липскомб, Бернард
Шоу) і Премію Венеціанського кінофестивалю за кращу чоловічу роль (Леслі
Говард).

Згодом, у 1956 році поставлений мюзикл «Моя прекрасна леді».

Мюзикл - це окремий сценічний жанр мистецтва, який поєднує в собі

музичну, вокальну, хореографічну та пластичну складові. Саме тому це один
з найбільш складних театральних жанрів, хоча сприймати його досить легко.
Історія мюзиклу почалася на початку 20-х років XX століття в Сполучених
Штатах Америки. На жанр вплинули кілька напрямків - опера, водевіль і
бурлеск. В 50-ті роки жанр мюзиклу набуває неабиякого розквіту. Про це
говорить ряд постановок, які були здійснений на вельми високому
мистецькому рівні. Автори стали вимогливішими у виборі літературного і
музичного матеріалу (багато мюзиклів створено на сюжети Плавта, Вольтера,
Шекспіра, правда, часом в "полегшених" варіантах). Стають відомими
талановиті лібретисти - А. Гершвін, О. Харбак, Л. Харт і багато інших.
Музична мова постановок, основою якої залишалася яскрава мелодична
образність, збагатилася більш розвиненою хроматикою та використанням
дисонансів. В якомусь сенсі музика відходить від елементарних гармонічних
послідовностей і кадансів. Підготовка всього музичного матеріалу вистави
здійснювалася досвідченими аранжировщиками Беннеттом, Ф. Ленгом, Д.
Уокером та іншими. Розширилася емоційна виразність - від проникливого
ліризму до сатиричної характерності. Збагачується тематика мюзикла - поряд
з любовними сюжетами залучаються і історичні, фольклорні, навіть,
політичні. Одним із найкращих мюзиклів того часу є «Моя прекрасная леди».

Написав його Фредерік Лоу (1901-1988) – американський композитор,

австро-німецького походження. (найвідоміші твори: мюзикли 1947:
Бригадун, 1951: Золото Калифорнии, 1956: Моя прекрасная леди, 1958:
Жижи, 1960: Камелот).
Мюзикл заснований на п'єсі «Пігмаліон» Бернарда Шоу. Але в лібретто, яке
написав А. Дж. Лернер використана лише фабула «Пігмаліона». Лібретист
значно змінив першоджерело. П’ятиактну комедію він перетворив на
спектакль, що складається майже з двох десятків картин, які часом змінюють
один одного, як кінокадри. Велика роздрібненість дії дозволила авторам
мюзиклу ширше розгорнути панораму життя Лондона та його різних
соціальних верств. У мюзиклі наочно показано те, про що в п'єсі Шоу
говорилось лише мимохіть: будні кварталу бідноти, люди, в оточенні яких
виросла Еліза, а з іншого боку - світське суспільство, аристократи на скачках
в Ескоті, на світських балах. Музика вистави яскрава, мелодійна, часом
набуває іронічних рис. Композитор широко застосовує ритмічні фігури
вальсу, маршу, польки, фокстроту. (Чуються тут і хабанера, хота, гавот.) За
структурою «Моя прекрасна леді» - музична комедія. Найбільш повно
відображений в музиці образ головної героїні.

Прем’єра відбулася 15 березня 1956 року в Нью-Йорку.

А в 1964 році знятий музичний фільм режисера Джорджа Кьюкора, на основі

однойменного мюзиклу Фредеріка Лоу.

Основні відмінності між п’єсами, фільмами, мюзиклами полягають в фіналі.

У Бернарда Шоу все завершується тим, що між Елізою і Хіггінсом
відбувається рішуча розмова. Доктор вимагає щоб Еліза повернулася і
відстоює своє право на безцеремонне поводження. Елізу це не влаштовує:
«Мені хочеться ласкавого слова, уваги. Я знаю, я проста, темна дівчина, а ви
джентльмен і вчений; але все-таки я людина, а не порожнє місце». Місіс
Хіггінс і гості повертаються. Хіггінс демонстративно весело доручає Елізі по
дорозі додому купити сир, рукавички і краватку. Еліза презирливо відповідає
«Купіть самі». П'єса закінчується відкритим фіналом.

У фільмі 1938 року, враховуючи доповнення самого автора п’ятий акт

виглядає вже дещо інакше.
А в фіналі мюзиклу (16-18 картини) …

Тобто, в кінці початкового тексту п'єси Еліза і Хіггінс назавжди

розлучаються. У доповненому варіанті 1938 року Хіггінс висловлює
впевненість, що вона повернеться. А в мюзиклі Еліза повертається.

У післямові до п'єси, Шоу охарактеризував традиційні фінальні одруження

героя і героїні як «шаблони і заготовки» і дає свою версію долі Елізи: вона
вважала за краще вийти заміж за закоханого в неї Фредді . Завдяки щедрості
полковника Пікерінга наречені змогли здійснити давню мрію Елізи -
відкрили власний квітковий магазин .

Все ж таки Шоу полюбляв більше дражнити своїх читачів, ніж втішати їх, і
він незмінно противився частим спробам театралів і кінорежисерів
влаштувати Елізі і Хіггінсу благополучний любовний фінал. У післямові
автор пояснює, що слова Елізи в п'ятому акті, звернені до Хіггінсу: «Я навіть
за вас не пішла б заміж, якщо б ви мене попросили» - це продумане рішення,
що випливає як з жіночої інтуїції, так і з доводів розуму. Доктор занадто
незалежний, некерований, деспотичний і не здатний стати хорошим
чоловіком, в той час як Фредді - повна протилежність. Версія Шоу
передбачає, що Еліза керується розумом, а не почуттями. Багато критиків,
таких як А.-С. Уорд (A. C. Ward) і Колін Вілсон, дорікали Шоу за начебто
«невдалий фінал», який виглядає як відступ від художньої логіки на користь
раціонального скептицизму, перемогу прозової «правди життя» над
«правдою мистецтва» . Творці фільму і мюзиклу «Моя прекрасна леді» теж
не погодилися з Шоу та змінили фінал - вони розглядали п'єсу як сучасну
версію казки про Попелюшку, якій романтична кінцівка підходить краще.