Дискусія «Інтелектуальна драма Б. Шоу.

Парадоксальність характерів у п’єсі

«Пігмаліон»»

1.Естетичні та філософські погляди Б. Шоу («Неприємні п’єси»,

«Приємні п’єси»). Інтелектуальна драма митця.

Перша драма Дж. Б. Шоу «Будинки вдівця» (1892), з якої бере свій початок
«нова драма» в Англії, була поставлена в Незалежному театрі,
реорганізованому згодом у «Сценічне суспільство». Пізніше були написані
п’єси «Волоцюга» (1893) і «Професія місіс Уоррен» (1893—1894), об’єднані
автором у цикл «Неприємних п’єс», назва якого сприймалася як виклик
буржуазному суспільству. У них автор розкривав брудні способи, з
використанням яких наживається багатство. «В “Будинках вдівця” я показав,
що респектабельність буржуазії і витонченість молодших синів знаті
живиться ницістю міських нетрів, як муха харчується гниллю», — писав Дж.
Б. Шоу в передмові.
Майстер сценічної дії Дж. Б. Шоу вміщує у свої п’єси розлогі ремарки з
детальними описами обставин і характеристиками персонажів. У
розгорнутих передмовах роз’яснює акторам, читачам, глядачам власне
бачення зображеного.
За «П’єсами неприємними» з’являється новий цикл драматичних творів —
«П’єси приємні»: «Зброя і людина» (1894), «Кандіда» (1894), «Обранець
долі» (1895), «Поживемо — побачимо» (1895). Якщо в «П’єсах неприємних»
головними були соціальні проблеми, то в другому циклі він заглиблюється в
проблеми моральні, змінює прийоми сатиричного відтворення дійсності.
Відмовившись від гротеску, не акцентуючи на «жахливих і антигуманних
аспектах суспільного устрою», Дж. Б. Шоу звертає увагу на егоїзм, духовне
каліцтво персонажів, прагматизм і обмеженість їхніх суджень. Сама назва
циклу — «П’єси приємні» — містить підтекстуальну іронію. В п’єсах «Зброя
і людина», «Обранець долі» автор висміює фальшиві ілюзії та наївні
романтичні уявлення про війну, розвінчує культ Наполеона; в «Кандіді» —
закликає спрямувати зусилля на вирішення буденних проблем, що постають
перед людьми.
2.Історія створення, міфологічна основа, сценічна історія п’єси
«Пігмаліон».
Історія створення
Бернард Шоу написав п'єсу за 4 місяці (березень — червень 1912 року). Роль
Елізи була написана для відомої актриси Стелли Патрік Кемпбелл, однак
через театральні інтриги англійська прем'єра була надовго відтермінована.
Перша постановка «Пігмаліона» відбулася у віденському «Бургтеатрі» 16
жовтня 1913 року її побачив ерцгерцог Франц Фердинанд. 24 березня 1914
року п'єса була представлена американській публіці й майже одночасно, 11
квітня 1914 року — лондонській (Театр Її Величності). Шоу уважно стежив
за репетиціями й нерідко втручався, якщо не був згоден з акторським
трактуванням ролі. У тому ж 1914 році «Пігмаліон» був поставлений у
Санкт-Петербурзі.
Всюди п'єса мала величезний успіх, у Лондоні вона витримала 118 вистав.
Однак відразу після прем'єри в Лондоні виник гучний скандал. Сідней Гранді
(Sydney Grundy) і ряд інших театральних критиків висловили обурення
наявністю в п'єсі Шоу грубо-простонародних виразів, які в
поствікторіанській Англії вважалися непристойними. Особливе обурення
викликала репліка Елізи в III акті: «Not bloody likely!» (В російських
перекладах неточно передано як «До чортової бабусі» або «До чортів
собачих»). На думку Гранді, це «образа суспільному смаку», а Асоціація
театральних антрепренерів зажадала прибрати цю фразу, погрожуючи
відкликанням ліцензії в театру. Громадськість не підтримала критиків, п'єса
йшла під часті вибухи оплесків. У кінофільмі епатажна фраза також
присутня. У 1950-ті роки розуміння непристойності пом'якшало, тому в
мюзиклі Шоу ця фраза замінена на іншу (теж непристойну, але більш
відповідну сприйняттю глядачів середини XX століття).
міфологічна основа
https://www.ukrlib.com.ua/tvory-zl/printit.php?tid=7441#:~:text=
%D0%94%D0%BD%D1%96%20%D1%96%20%D0%BD%D0%BE
%D1%87%D1%96%20%D0%BF%D1%80%D0%BE
%D1%85%D0%B0%D0%B2%20%D0%9F%D1%96%D0%B3%D0%BC
%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%BE%D0%BD,
%D0%A6%D0%B5%20%D0%BC%D1%96%D1%84.
сценічна історія п’єси
П’єса «Пігмаліон» з дивовижною легкістю піддавалася найнесподіванішим
метаморфозам, перетворюючись в твори інших видів мистецтв. Її сценічна
історія на рідкість багата і різноманітна.
Перша екранізація «Пігмаліона» була здійснена в Англії в 1938 р (режисер
Габріель Паскаль; Уенді Хіллер в ролі Елізи і Леслі Говард – Хігінс).
У 1956 р драматичний твір Шоу стало основою мюзиклу «Моя прекрасна
леді» (музика Фредеріка Лоу, автор лібрето – Алан Джей Лернер). Цей
мюзикл, який завоював підмостки театрів всіх країн світу, своєю чергою був
екранізований, і вступив в змагання з комедією Шоу.
Написана напередодні Першої світової війни знаменита комедія Шоу мала
значний вплив на всю європейську художню культуру XX ст.
Примітно, що кожен новий твір, створений на підставі п’єси Шоу, до якого б
виду мистецтва воно не належало, мало самостійний характер, мало нові
естетичні прикмети. І в той же час між усіма ними існує міцний, органічний
зв’язок. Життя «Пігмаліона» в часі по-своєму унікальне і неповторне.
3.Жанрово-тематична природа п’єси
П'єси Бернарда Шоу належать до інтелектуальних драм, драм-дис- кусій,
парадоксальних драм. Бернард Шоу був прихильником соціалізму, що
відобразилося у його творчості. За жанром «Пігмаліон» Б. Шоу —
реалістична соціально-психологіч- на комедія.
Шоу "Пігмаліон" є "романом у п'яти актах". Це оригінальне визначення
жанру п'єси з'являється недарма — так підкреслює Б. Шоу глибокі зв'язки
своєї драматичної творчості з романом, прозою.
"Пігмаліон" — це драма-дискусія, у якій головну увагу автор приділяє не
зіткненню характерів, а протиборству точок зору, суперечці персонажів, яка
стосується моральних чи філософських проблем.
Тема – духовне пробудження людини за допомогою мистецтва слова,
творчості.
Ідея п’єси “Пігмаліон” полягає в тому, що навіть бідна і неосвічена людина
може стати культурною і прекрасною, якщо буде трудитися!
У творі драматург утверджує декілька важливих ідей: про природну рівність
людей і їхню класову нерівність, про талановитість людей з народу, про
можливість подолання соціальної прірви через прищеплення мовленнєвої
культури, про неприпустимість будь-яких експериментів над людиною.
"Колись на острові Кіпрі був великий митець Пігмаліон" — так
розпочинається давньогрецький міф про Пігмаліона. Цей відомий цар Кіпру
славився також тим, що страшенно не любив жінок і був запеклим
холостяком. Усього себе він віддавав керуванню державою і своєму
захопленню — різьбярству. Пігмаліон вирізьблював скульптури з мармуру, із
дерева, із слонової кістки, витворював їх із глини. Одного разу він витворив
із найкращого мармуру жіночу фігуру — вона була така вродлива, що
подібної ще не бачив митець у своєму житті. Пігмаліон закохався уперше в
житті, але кохана його стояла мовчазна й незворушна. Дні і ночі прохав
Пігмаліон богиню кохання Афродіту, щоб вона оживила Галатею, але богиня
довго гнівалася на того, хто ніколи не визнавав високого почуття кохання. Та
зрештою, побачивши, як по — справжньому кохає та страждає Пігмаліон,
вона змилостивилася над ним і оживила Галатею.
У своїй п'єсі Шоу спеціально не доводить історію до закоханості: Еліза та
Хіггінс навіть не повинні й натяку робити на якусь там любов, бо такого у
житті й бути не може!
Опис елізи
Ось так на міфологічній основі автор висвітлює проблему номер один —
проблему соціальної нерівності в суспільстві. Щодо проблеми номер два —
кожна людина від природи є талановитою, то й тут автор стоїть на міфові.
Пігмаліон у міфі бере природний, необроблений матеріал ("грудку бруду") і
витворює з нього досконалу красу. Так само Хіггінс(холодний, зневажає
жінок) "підбирає" на вулиці брудну, неосвічену квіткарку і витворює з неї
дівчину з гарною вимовою і прекрасними манерами — герцогиню. Дівчина
"має чутке вухо", навчається швидко, вона за своїми манерами навіть краща
за багатьох справжніх аристократок. Але що далі? Далі її не пустять. Вона не
має права ступнути у вищий світ, якщо заявить, що вона не "угорська
королівна", а донька сміттяра. От так — Галатея (Еліза) ожила, змінилася,
стала досконалою, але що робити далі ні вона, ні Хіггінс не знають.
Професор, хоча й незалежна, прогресивна людина, яка не дуже зважає на
прийняті правила (він може сідати на стіл, їсти вівсянку прямо з каструлі,
витирати руки об халат), усе ж таки десь усередині — закостенілий
"старовір" — він не зможе покохати дівчину з "дна". У якості прислуги —
так, у якості секретарки — так, але щодо одруження — це вже ні, таке навіть
незалежному Хіггінсові не спадає на думку.

4.Проблематика «Пігмаліону» (соціальна, моральна, проблеми

науки). Конфлікт п’єси.
Основні проблеми підняті у п’єсі: природна рівність людей, культура мови,
духовний розвиток.
У «Пігмаліоні» Шоу поєднав дві однаково хвилюють його теми: проблему
соціальної нерівності та проблему класичної англійської мови.
Б. Шоу особливо яскраво зміг у своєму творі висвітлити проблему нерівності
людей в умовах суспільства. У кінці твору Еліза, вже освічена, залишається
ні з чим, як була до цього, тільки з трагічним усвідомленням свого
матеріального становища і тонким почуттям безмежної несправедливості до
людей з нижчого стану. У підсумку дівчина повертається в оселю Хіггінса,
але її вже там цінують і приймають як рівну, “свою”, як повноцінну
особистість.
П’єса має і повчально-виховну цінність, що стосується освіти. Адже
правильна освіта і виховання відіграє далеко не останню роль в житті будь-
якої особистості.
Сам Шоу мету своєї п’єси визначив наступним чином: «” Пігмаліон “- це
насмішка над шанувальниками” блакитної крові”…
Бернард Шоу поєднав декілька однаково хвилюючих його тем: проблему
соціальної нерівності, роль жінки у суспільстві та важливість грамотності
людини.
Лондонський професор фонетики Генрі Хігінс, який уклав парі з
полковником Пікерінгом, уособлює в собі вищий клас людей. Проблема в
тому, що його манери та ставлення до жінки не є ідеальними.
« Хігінс (безапеляційним тоном, підтягнувшись на руках до рівня рояля й
сівши на нього з підскоком). Ну, а я не стрічав. Я знаю, що тієї миті, коли я
дозволю жінці подружитися зі мною, вона враз стане ревнива, надміру
вимоглива, підозріла — клята докука та й годі. Я допевнився, що тієї миті,
коли я дозволю собі подружитися з жінкою, я…»
З цих слів можна зробити висновок про те, як Хігінс ставиться до жінок, яких
він вважає руйнівницями свого життя.
«…Ось так воно і вийшло, що я — переконаний старий парубок, і ним уже,
певне, й лишуся.»
Після того як Хігінс погодився допомогти квірткарці, його відношення до неї
смутило навіть робітницю і вона попросила ставитися до дівчини з повагою.
«Містере Хігінсе, ви обіцяєте добре зважувати кожне слово, перш ніж казати
щось цій дівчині? Хігінс (поважно). Авжеж. Я завжди зважую кожне своє
слово. А чому ви кажете мені це?»
Іншою проблемою, яку порушує автор, є проблема бідності та заможності.
Дівчина, будучи звичайною продавщицею квітів, не цікавила нікого як
особистість, ніхто не бачив в ній краси, лише коли її причепурили, придбали
гарний одяг, вона стала цікавою для оточуючих. Кожна людина може стати
освіченою та прекрасною, якщо буде тяжко працювати над собою.
Стан Елізи наочно відображається в кінці п’єси. Освічена дівчина, якою вона
стала, залишилась ні з чим, проте повернувшись до Хігінса, її почали
цінувати та сприймати як «рівню».
«Місіс Хігінс. Переваги — як у тієї вбогої жінки, що тільки-но була тут!
Манери та звички, що не дозволяють шляхетній леді йти заробляти собі на
прожиття і заразом не дають їй доходу шляхетної пані! Це ви маєте на
увазі?»
Можна зробити висновок, що всі люди є рівні між собою, але заможні
вважають себе кращими через одяг, житло та інші матеріальні речі. Це не
означає, що будучи людиною з грішми ви стаєте більш важливими та
корисними. Кожен може бути ким хоче, кожен може працювати над собою
для досягнення будь-яких цілей.
5.Парадоксальність характерів у п’єсі «Пігмаліон».
П'єсою "Пігмаліон" Б. Шоу довів, що люди з народу'аж ніяк не поступаються
перед представниками світського товариства запасом творчих сил і енергії.
Якщо бідність і робить людину духовно збіднілою, то за певних обставин у
ній можуть пробудитися небачені можливості для вдосконалення. Проте
головний парадокс — парадокс людини — залишається автором
нерозгаданим. П'єса спонукає глядача дискутувати і висловлювати
припущення щодо подальшої долі Елізи Дулітл. Та який би шлях вона не
обрала в житті після науки у професора фонетики, брутальною, духовно
бідною і приниженою вона вже ніколи не буде. Душа її відкрилася до краси,
духовної свободи, до мистецтва.
Завдання для самостійної роботи:

1.Чи мав рацію професор Хіггінс, коли після знайомсньої підтримкитва зі

сміттярем припустився думки, що за їхньої підтримки Дулітл «Місяців через
три … міг би вже обирати між кабінетом міністрів і церковною кафедрою в
Уельсі»?
2.Чому Еліза не поділяє радощів Хіггінса з приводу успішних відвідин
посольського прийому і звинувачує професора в байдужості до її подальшої
долі? Прокоментуйте таку репліку героїні: «Раніше я продавала квіти, а не
себе. Тепер ви зробили з мене леді – і я здатна торгувати лише собою. Краще
б ви залишили мене на вулиці!».
3.Як, на вашу думку, складеться доля колишньої квітникарки?