ТЕАТР АБСУРДУ

Кулішова Ольга 23 СО
 1.
На початку 1950-х рр. у французькому театральному мистецтві заявив про себе
новий напрям, що здобув широку популярність як «драма абсурду». Його
засновниками стали Ежен Йонеско та Семюел Беккет. Йонеску називав його
«парадоксальним театром», а точніше – «театром парадоксів».
Головною, для цього напряму є думка про те, що світ, життя, дійсність парадоксальні
і абсурдні, тому, що людину не можуть зрозуміти інші, людина не в змозі зрозуміти
сама себе. Умовами, що сприяли виникненню театру абсурду, стали, з одного боку,
світовідчуття людини після другої світової війни (світ абсурдний, адже люди
вбивають собі подібних). З іншого боку для людини 50-х рр. ясно означились риси
сучасної цивілізації (розвиток радіо, телебачення). Разом з тим, посилились
можливості маніпулювати людиною, людина знеособлювалась, уніфікувалась. І як
реакція на все це, виникає мистецтво абсурду, сповнене песимістичного ставлення
до життя, розгубленості, відчуженості. Проте, літературне коріння цього мистецтва
знаходиться ще у фольклорі, в жанрі несенітниці, пісні-перевертня.
 1.
Термін «Театр абсурду» вперше
використаний театральним критиком
Мартіном Ешліном (Martin Esslin), що
написав 1962-го року книгу з такою
назвою. Ешлін побачив у цих творах
художнє втілення філософії Альберта
Камю про безглуздість життя у своїй
основі, що й проілюстрував у своїй
книзі «Міф про Сізіфа»
П ре д с т а в н и к и :
Найяскравішими представниками «театру абсурду» були Е. Йонеско, С.
Беккет, Ж. Жене, А. Адамов (Франція); Ф. Аррабаль (Іспанія); Д. Буццаті, Е. д'
Ерріко (Італія); Г. Пінтер, Н. Сімпсон (Англія); С. І. Віткевич, С. Мрожек
(Польща) та ін. В українській літературі «драма абсурду» представлена
п'єсами І. Костецького, В. Діброви, О. Лишеги.
Е. Йонеско

С. Беккет Ф. Дюрренматт
 2.«Театр абсурду» йде коріннями у філософію Дадаїзму, поезію з
неіснуючих слів й абстракціоністське мистецтво 1910-20-их.
Незважаючи на гостру критику, жанр отримав популярність після
Другої Світової війни, що вказала на значну невизначеність
людського життя.
Філософським підґрунтям мистецтва абсурду став сюрреалізм. Їх
поєднує «занурення в себе», заперечення логічних зв'язків. Але,
якщо сюрреалісти прагнули створити вигаданий світ, «нової
реальності», то абсурдисти вважали, що створений засобами
їхнього мистецтва світ і є реальним, тому, що відтворює реальність.
Глибокі зв'язки мистецтво абсурду має з екзистенціалізмом: світ
людини — світ самотності, і ці світи не стикаються, не контактують
між собою.
 3.
Поетика абсурдистського театру характеризується нелогічністю,
непередбачуваністю та руйнуванням традиційних драматургічних
структур. Вона часто використовує символіку, яка може мати
багато значень і тлумачень. Основні риси поетики абсурдного
театру включають наступні:
Сюжет: абсурдний театр не має чіткої сюжетної лінії, сюжет
розпадається на фрагменти, які не мають послідовності. Часто події
відбуваються без будь-якої причини або результату. Театр абсурду
використовує також метафори, алегорії, міфи та інші літературні
засоби, щоб донести свої ідеї.
Подача образів: в абсурдному театрі герої часто зображаються як
безпорадні та неспроможні змінити своє становище. Вони
здебільшого присутні як символи ідеї, а не як реалістичні
персонажі. Також використовуються маски, костюми та макіяж,
щоб підкреслити абсурдність ситуації та відокремити героїв від
реальності.
Специфічні ефекти: абсурдний театр використовує різні ефекти,
щоб підкреслити свої ідеї, включаючи гумор, іронію, гротеск,
сарказм та сатиру. Ці ефекти використовуються для створення
комічних ситуацій та підсилення ефекту абсурдності.
Трактування: абсурдний театр не має однозначного трактування,
оскільки його твори розпадаються на фрагменти та символи.
Глядачеві потрібно самостійно знаходити зв'язки та змістовність у
виставі. Це вимагає від глядача активної уваги та інтерпретації
подій, що відбуваються на сцені.
 4. П'єса С. Беккета "Чекаючи на Годо"
П’єсу «Чекаючи на Годо» С. Беккет написав 1949-го року. Вона не відзначається
особливою життєрадісністю, але їй притаманний гуманізм і почуття жалю до
людини, яка завжди зображується як особистість. Крізь призму поетики «театру
абсурду» автор глибоко осмислює сенс буття.
П’єса на дві дії має простий статичний сюжет, у його основі лежать діалоги двох
волоцюг – Владіміра й Естрагона, що називають одне одного Діді та Ґоґо. Вони
чекають пана Годо, який має змінити їхнє життя. Безхатьки кожен день проводять
однаково, вони не мають життєвої мети. Через скруту та складне становище
чоловіки думають, як покінчити життя самогубством. Протягом п’єси з’являються
ще три дійові особи. Спочатку біля безхатьків проходять чоловік на ім’я Поццо із
Лакі – своїм носієм. Поццо веде Лакі на продаж. Поццо ставиться до носія як до
худоби – називає його лайливими словами, б’є батогом, примушує нести валізи із
піском. Владімір і Естрагон заступаються за прислугу, але це не змінює ставлення
до нього Поццо. Ще одним персонажем є Хлопчик. Він з’являється наприкінці
першої та другої дій, аби сказати волоцюгам, що пан Годо буде завтра. До
кінця п’єси Годо так і не з’являється. Час і місце дії у творі автором не вказані.
Відомо тільки, що сюжет розвивається на сільській дорозі, неподалік дерева.
Персонажі п’єси затуркані, морально скалічені. Їхня
поведінка – схематична. Естрагона щоночі б’ють якісь
незнайомці, зранку він не може згадати попередній день.
Владімір щодня будить Естрагона та нагадує йому про
прихід Годо. Їхні життя автор характеризує за допомогою
смислових і композиційних парадоксів і гумору. Вони
постійно відчувають повну беззмістовність власного життя
і в той же час сподіваються на краще.
 П'єса "Чекаючи на Годо" містить численні деталі,
які мають філософський зміст. Саме очікування Годо
може вважатися алегорією на людське очікування
сенсу в житті, яке, мабуть, ніколи не буде знайдено.
Також можна помітити мотив безпорадності та
невизначеності, що можуть бути пов'язані зі
становищем людини в сучасному світі.

Специфіка мовних характеристик п'єси "Чекаючи на

Годо" полягає в тому, що діалоги героїв є
віддзеркаленням безглуздого , де кожна репліка несе
певну іронію та сарказм. Мова героїв відзначається
повтореннями та невизначеністю, що допомагає
показати безлад і хаос у житті. Недорікуватість,
замовчування і паузи, діалоги, позбавлені взаємодії –
все це Беккет активно використовує для того, щоб
зобразити ледве помітне протиріччя між предметом
званим і його суттю. Слова втрачають своє значення.

5.П’єса Іонеско Е. Голомоза співачка.

Антидрама "Голомоза співачка" написана у стилі дадаїстсько-
сюрреалістичного театру, який характеризується зламанням
традиційної драматургії та творенням абсурдного світу, де
зникає логіка та розуміння звичайних речей. Автор
використовує такі прийоми, як нелогічність,
непередбачуваність, випадковість, гротескність та
містифікацію, щоб створити атмосферу хаосу та безладу.

В драмі "Голомоза співачка" порушується нормальна

комунікація між персонажами. Діалоги у "Голомозій співачці"
- це обмін банальностями, фразами, позбавленими змісту. Те,
що було приховане під поверхнею життя - спустошеність
буденного існування, ізольованість, відчуженість людини у
повсякденності, де існування перетворюється на механічне,
автоматизоване, неосмислене, - нібито виводилося на
поверхню самою абсурдністю мови, структури п´єси.
Принцип індетермінізму - це основний принцип абсурдного театру, який
полягає в тому, що суспільні стереотипи, моральні норми та логіка не
можуть пояснити божевільного світу, що зображується на сцені. У п'єсі
Йонеско цей принцип відображається в тому, що дії героїв не мають чіткої
логіки та послідовності, що створює враження хаотичності та
непередбачуваності.
Відсутність інформативності, вживання побитих
фраз, тавтологія, порушення семантичної зв'язності,
розпад мови на звуки - це характерні риси
абсурдного театру та, зокрема, п'єси Іонеско.
У творі зустрічаються діалоги, які майже не мають
змісту, а слова героїв не мають ясного значення
та не пов'язані між собою.
 У п'єсі Йонеско "Голомоза співачка" розглядається тема масової культури та її
впливу на людське життя. Драма порушує питання, як суспільство може формувати
уявлення про красу та успіх, а також які наслідки цього можуть бути для
індивідуальності людини.
Е. Йонеско займався проникненням абсурду в людську душу в своїх творах,
особливо в драмах. Він досліджував те, як абсурд може впливати на сприйняття
світу та життя взагалі. Його твори часто включають несподівані сюжетні повороти
та нелогічність, яка має відображати нестабільність сучасного світу та людської
психології.
У творах Йонеско герої часто зображаються як маріонетки, керовані суспільними
установками та штампами. Однак, вони можуть стати автентичними та здатними
до дії, коли починають усвідомлювати своє становище та боротися зі зневажливим
ставленням до них як до маріонеток. Уречевлення героїв відображає їхню
здатність до самовизначення та боротьби за свої права та свободу.
ДЯКУЮ ЗА
УВАГУ!