Петро Гулак-Артемовський (1790 — 1865)

План
1. Життя і творчий шлях П.Гулака-Артемовського
2. Аналіз байок Гулака-Артемовського («Пан та Собака», «Солопій та Хівря, або Горох при дорозі», «Тюхтій та
Чванько», «Батько та Син», «Дві пташки в клітці», «Рибка»
3. Зв'язок творчості П.Гулака-Артемовського з проблемами виховання та навчання підростаючого покоління

Т.Л.
Байка — це алегоричний твір з повчальним висновком, у якому висміюються людські вади та недоліки суспільного
життя.
Байка найчастіше складається з двох частин: оповіді й моралі, повчання, заради якого і складалася байка. Мораль може
знаходитися як на початку твору, так і у кінці його. Іноді мораль буває відсутня як окрема частина твору, але завжди
можна зробити повчальний висновок із змісту байки самостійно.
Героями байок можуть бути не тільки люди, але й тварини, рослини, предмети, наділені певними рисами.
Одним із найпоширеніших художніх засобів, що використовується в байці, є алегорія.
Алегорія — це зображення абстрактного поняття або явища через конкретний образ. Наприклад, серце — алегорія
кохання, образ богині Феміди — алегорія правосуддя.

Петро Гулак-Артемовський продовжив лінію Івана Котляревського у творенні української літератури

народною мовою, розширюючи її естетичні обрії, збагачуючи ритміку й зображально-виражальні засоби
у моделюванні художнього світу. У творчості органічно поєднав елементи класицизму й бурлеску.
Працював у річищі просвітницького реалізму і романтизму. Поет розширив тематику, жанровий репертуар творів, був
першим байкарем нового українського письменства, звернувся до жанру байки, послання, оди, романтичної балади,
переспівів псалмів.
«Один з піонерів української літератури» . (Олександр Олесь}
Петро Петрович Гулак-Артемовський народився 27 січня 1790 року в містечку Городище Черкаського повіту
Київської губернії (нині Черкаської обл.) в родині священика. Його батько походив зі старовинного козацького роду,
предок якого Іван Гулак був генеральним обозним гетьмана Петра Дорошенка, проживав у селі Артемовському. Від
цього і походить, як свідчив письменник, його подвійне прізвище. його батько мав хутір і 36 десятин землі. Замолоду
нібито бідував: їв на базарах залишки чумацьких обідів, а латки на штанях пришпилював голками з хвої. На канікули
додому їздив на плотах униз по Дніпру.
Мистецька скарбниця. Небіж Петра Гулака-Артемовського Семен Степанович був оперним 1 співаком, поетом і
композитором, автором першої української опери «Запорожець за Дунаєм». Онуки Єгор Васильович і Клеоник
Петрович були відомими скрипалями-1 віртуозами, прекрасними співаками і диригентами.
У родині Гулаків-Артемовських панувала тепла родинна атмосфера, шана до народних звичаїв, рідної пісні і мови. По -
чаткову освіту Петро здобув у рідному домі і в одинадцятилітньому віці вступив до Київської духовної академії, в якій
навчалися його брати Василь і Степан. Хлопця приваблювали гуманітарні предмети, а тому він охоче вивчив декілька
мов, зокрема старослов'янську, грецьку, латинську, французьку, польську, російську, захоплювався творами польських
письменників.
Петро Петрович не став священиком, він не закінчив освіту. На заваді стала особиста трагедія - смерть коханої
дівчини. Батьки відмовилися віддати її заміж за вбогого студента. Дівчина від туги захворіла і швидко згасла. Петро не
зміг далі жити в Києві, де все нагадувало про кохану. Якийсь час він працював домашнім учителем у поміщицьких
родинах на Волині та Київщині.
Упродовж трьох років молодий юнак учителював у приватних українських і польських школах Бердичева, у
родинах польських магнатів на Волині. У шляхетському середовищі він набув вишуканих манер, удосконалив свої
знання з французької, польської мов і культур.
У 1817 році Гулак-Артемовський став вільним слухачем славістичного відділу Харківського університету.
Вступаючи сюди, син священика мав далекоглядну мету здобути статус дворянина.
За спогадами сучасників, Петро Гулак був спритним та чарівним юнаком, який мав проникливі очі, чорне хвилясте
волосся, приваблював своєю зовнішністю, уважністю до співбесідника, щирістю посмішки, витонченими манерами по-
ведінки, а особливо — любов'ю до літератури і мистецтва. Проте він не цурався свого походження й української мови,
якою залюбки спілкувався. В умовах зросійщення України він уболівав, аби не загинула милозвучна рідна мова «в
потоці великоруського слова», бачив перспективи її розвитку.
Від предків, очевидно, отримав у спадок нахил до мандрівного козацького життя – маючи велику сім’ю, хати не
тримався, весь час у дорозі між Харковом і Полтавою.
З 1818 року Гулак-Артемовський почав викладати в Харківському університеті, згодом став професором російської
історії, географії та статистики.
У 1825 році Петра Петровича призначили деканом історико-словесного факультету, в 1841 — ректором
університету.
1830 – одружився, мав до десяти дітей. Жінка, Єлизавета Федорівна, якось після пологів психічно захворіла й
втратила пам’ять. Потім одужала й згодом бувало так, що сам Гулак забував свої старі вірші, а вона їх пам’ятала.
Обіймав посаду завідувача навчальної частини Харківського, а потім і Полтавського інститутів шляхетних дівчат.
Причому перші 13 років обіймав ці останні посади безоплатно і з великим ентузіазмом.
Із тих провінційних інститутів часто виходили манірні Проні Прокопівни, що цуралися свого роду. А Гулак дбав,
щоб його інститутки шанували країну, в якій живуть. Міг спеціально прийти до інституту в простій свиті, по-
мужицькому неголений. За це одержував прочухани зі столиці, бо попечителькою інститутів була імператриця. Часто
сварився з директрисами – із ревності до вихованок. Невідомо, чи так само любили його вони. Хоча в це можна
повірити. Адже в університеті всі збігалися слухати Гулака – він читав лекції яскраво, темпераментно. При тім, як
свідчив його студент Микола Костомаров, Гулак ”держал своих слушателей в полнейшем невежестве по части
преподаваемого им предмета”. Отже, був він таки більше поет, аніж учений.
 Колишні студенти високо оцінювали педагогічну діяльність Гулака-Артемовського: він викладав історію і
підтримував нові європейські культурні віяння, пропагував просвітницькі ідеї. Свою любов до рідної історії, культури,
пісні, мови професор передав своїм вихованцям. Він захоплював слухачів мальовничими зворотами мови, вмінням
викликати й оживити увагу аудиторії.
За його часів у Харківському університеті вчилися немало майбутніх поетів і діячів культури. Двоє з них –
Костомаров і Метлинський – жили в Гулака на квартирі, й замість оплати за житло вчили його дітей. Так робили всі
професори. І старалися не валити на іспитах своїх квартирантів. Гулак екзаменував так ліберально, що можна було не
готуватися, згадував Костомаров. Дім професора стояв на околиці міста, далі – старий цвинтар, де Костомаров любив
гуляти. Гулак серйозно порадив йому гуляти у веселішому місці, щоб не нажити іпохондрії. Виходить, не забув, як
легко в юності вмерти від печалі.
В 1849 році Гулак-Артемовський пішов у відставку. Колишні студенти залишили такий словесний портрет Петра
Гулака-Артемовського цього періоду: професор нагадував їм тоді Пушкінського Мазепу з «посрібленими кучерями».
Водночас це був життєлюб і дотепник.
Як вийшов у відставку – занепав духом. Писав: ”Була робота – була й охота, було діло – і робить кортіло, а тепер
лежимо, їмо, спимо, встаємо та й знов лежимо. Чи ясно, чи хмарно – нам і так гарно. А хліба треба? Упаде з неба! А в
небі не стане – жінка достане”.
Уважав себе людиною старосвітською, навіть за часів ректорства жив у простому дерев’яному одноповерховому
домі, що стояв на вулиці, яка виходила в поле. На старість став уїдливим. Якось подарував синові-студенту портфель.
До подарунка зробив віршовану приписку: ”Колись, за Богдана Хміля, писалося й без портхвіля. А тепер вся сила в
портхвілях, зате пишуть – як із похмілля!”.
Щоправда, цей його син, Клеоник Петрович Гулак-Артемовський, не пішов у письменники – він став талановитим
скрипалем-віртуозом. А один з онуків, Яків Петрович, захоплювався хоровим співом і працював із Миколою Лисенком
у київському університетському студентському хорі.
Поет любив чини і нагороди
В особі Петра Петровича Гулака-Артемовського сучасник зауважив глибоке роздвоєння – ніби це була одна людина
для себе, друга для інших. І цей ”другий” згодом остаточно переміг ”першого”. Козацька байдужість до розкоші дивно
уживалася в ньому з пристрастю до чинів і нагород. Якось його удостоїли орденом святого Станіслава ”зі стрічкою”, але
орден довго не приходив зі столиці, і поет у відчаї був ладен ”повіситись на тій орденській стрічці”.
Ретельність і старанність щодо виконання Гулаком службових обов'язків були відзначені царськими нагородами й
орденами.
Помер митець 13 жовтня 1865 року, похований у Харкові.
Ще в студентські роки Гулак-Артемовський розпочинає літературну творчість. На формування письменника мали
вплив французькі та польські класицисти, яких він перекладав, а також просвітники. У Харкові він увійшов до
наукового, літературно-мистецького кола діячів культури, подружився з Григорієм Квіткою, Ізмаїлом Срезневським,
видавцями журналу «Украинский вестник», в якому опублікував свої твори. За нагоди він читав свої вірші, байки і
переклади творів викладачам і студентам.
Дебютував письменник у 1817 році в «Украинском вестнике» російськими перекладами оди Руссо, творів Расіна,
Красіцького. Особливо захоплювався творчістю польського письменника Ігнація Красіцького, сюжети байок якого були
поштовхом до написання власних творів («Пан та Собака», «Солопій та Хівря», «Тюхтій та Чванько»).
Поступово письменник перейнявся романтичними віяннями, винятковими характерами і започаткував баладний
жанр її українській літературі.
Одним з найкращих творів Гулака-Артемовського вважають баладу «Рибалка». Це переспів однойменної балади
Ґете. Поет зберігає основу сюжету твору-оригіналу: мрійливий юнак, зачарований русалкою, кидається у звабливе
підводне царство. Однак опрацьовується цей сюжет у дусі української фольклорної традиції.
Творчість Петра Гулака-Артемовського можна поділити на такі періоди:
перший (1817—1827) — найплідніший період у творчості поета, коли він переклав твори грецьких класиків
(Горація), французьких і польських класицистів (Расіна, Вольтера, Красіцького); написав українською мовою поезії,
байки, балади, прозові послання; здобув популярність після публікації байки «Пан та Собака».
У другий період (1828—1849) митець здійснив бурлескні переробки од Горація, написав ліричні поезії.
У третій період (1850— 1865) Гулак-Артемовський переклав українською мовою псалми, написав жартівливі
послання до друзів, гумористичні вірші, Оди, ліричні поезії, пісні («Де ти бродиш, моя доле»). Перша збірка поезій
побачила світ лише 1877 року, вже по смерті митця.
В останній період творчості Гулак-Артемовський написав ряд цікавих поетичних творів . Це, з одного боку,
невеликий цикл «переложених псалмов» (1857—1858), позначених філософсько-медитативним характером.
Відштовхуючись від біблійних тем і образів, автор витлумачував їх у просвітительсько-гуманістичному дусі — виступає
проти існуючого зла і кривди, возвеличує людську особистість, її природні права на земне щастя. Переспіви псалмів
виконані у властивих тогочасній українській літературній традиції формах, часом у народно-розмовній і бурлескній
стильовій манері. З іншого боку, це яскраві ліричні медитації: «Не виглядай, матусенько...», «Текла річка...», «Ой не
вода клубом крутить...», «До Любки» (перекладена російською мовою А. Фетом) та ін. Написані в народнопісенному
стилі, з використанням фольклорних тропів і ритміки, засобів синтаксичного паралелізму, вони відзначалися ліричною
задушевністю й тужливістю, щирістю почуттів, свідчили про сталий інтерес поета до творчості народу, його моралі,
мови, уснопоетичного віршування і завдяки високій художній вартості користувалися (у списках) популярністю серед
читачів.

Орієнтуючись у своїх художніх пошуках на досвід попередників, на досягнення сучасних йому прогресивних
українських, російських, польських і чеських письменників, плідно використовуючи багатющі скарби фольклору, Гулак-
Артемовський сприяв утвердженню реалістичних тенденцій в українському письменстві перших десятиліть XIX ст.,
засвоєнню ним нових стильових напрямів, нових жанрів, тематично-проблемного арсеналу, народної мови. Поет
позитивно вплинув на демократизацію і громадянське спрямування літературного процесу в Україні, на розширення
зв'язків національної словесності з світовою культурою.
Літературно-естетичні настанови П. Гулака-Артемовського — просвітителя знаходять конкретну реалізацію в його
кращих байках та «писульках» і «супліках». 3а "Паном та Собакою" "Солопій та Хівря", Тюхтій та Чванько",
"Батько та син", "Дурень і розумний", "Цікаві й Мовчун", "Лікар і здоров’я", "Дві пташки в клітці", "Рибка"...
Найзначнішим у байкарському доробку українського поета по праву вважається «казка» «Пан та Собака», яка
одразу ж після опублікування в «Украинском вестнике» (1818) набула великої популярності не тільки в Україні,
а й у Росії. Використавши в «казці» фабульну канву однойменної чотирирядкової байки І. Красіцького (а також окремі
епізоди з його сатири «Pan niewart slugi»), П. Гулак-Артемовський значно поширив її, збагатив колоритними
побутовими зарисовками, життєвими реаліями, комічно-драматичними колізіями, емоційним розмовним діалогом, увів
моральну сентенцію тощо, а головне — переніс дію в українське середовище, актуалізував умовно-абстрактний зміст
«першоджерела», тобто створив цілком самостійний твір нового, злободенного ідейно-тематичного спрямування.
Головними передумовами написання «Пана та Собаки» були насамперед активізація передової суспільної думки,
піднесення народної самосвідомості, викликані переможним завершенням Вітчизняної війни 1812 p., настрої, породжені
ліберальними обіцянками Олександра І щодо можливого скасування кріпацтва. Тому не випадково у байці «Пан та
Собака» з просвітительських позицій порушується одна з кардинальних проблем соціального і політичного життя епохи
— проблема кріпосного права. Перед нами недвозначно постає розгорнута в бурлескно-гумористичних тонах інвектива
проти паразитизму, самодурства й розбещеності панства, сувора правда про рабське існування простих трударів. Увівши
в байку гострий соціальний конфлікт, автор зображує характери її головних персонажів — і пана і Рябка — як
представників двох протилежних суспільних «сфер» у реалістично-побутовій конкретності й виразності. Це вже не
статичні класицистичні «портрети», не умовно-алегоричні маски (хоча алегоричним залишається увесь смисл байки), а
життєві образи-персонажі, які розкриваються в динаміці — в діалогах, поведінці, в самохарактеристиках, а також в
оповіді «простодушного» автора, який виступає стрижневою фігурою, що організує і спрямовує увагу читача навколо
суспільного конфлікту. В усьому цьому, безперечно, виявилося новаторство П. Гулака-Артемовського як байкаря.
Байка "Пан та Собака" - антикріпосницький твір в українській літературі XIX століття.
1. Запозичення сюжету у польського поета Ігнація Красицького. (П. Гулак-Артемовський звернувся до сюжету
байки "Пан і Пес" І. Красицького. Український байкар, увівши нові сцени, нових персонажів, ожививши все це
колоритною мовою, створив цілком самостійний оригінальний твір. Твір ідейно збагатився і звучить як соціально-
реалістична сатира з яскраво вираженими національними характерами.)
2. Алегоричність образу Рябка. (Автор у творі зображує Рябка працьовитим, чесним, відданим панові, наївним. Цей
персонаж уособлює безправного та беззахисного селянина-кріпака, який хотів вислужитися перед паном, своєю працею
заслужити похвалу. Та побачивши жорстокість пана і несправедливість, висловлює протест.)
3. Ставлення автора до Пана. (Автор зневажає Пана, засуджує його жорстокість, грубість, самодурство. Байкар
нещадно критикує панський паразитичний спосіб життя.)
4. Основна думка байки "Пан та Собака". (У байці порушені гострі соціальні проблеми часів кріпацтва. П. Гулак-
Артемовський сміливо засудив окремі вади кріпосницької дійсності, виступив проти жорстокого знущання з
безправного селянства. Автор глибоко співчуває поневоленим, захищає їхню людську гідність.)
IV. Популярність байок П. Гулака-Артемовського. (Уже перші байки здобули авторові визнання. Особливо
популярною стала байка "Пан та Собака". Її вивчали напам'ять, цитували, нею захоплювалися, бо вона відповідала
антикріпосницькому духові того часу.
У 1819 р. П. Гулак-Артемовський опублікував в «Украинском вестнике» ще дві байки — «казку» «Солопій та
Хівря, або Горох при дорозі» і «побрехеньку» «Тюхтій та Чванько».
«Солопій та Хівря, або Горох при дорозі» У гумористично-сатиричному плані автор показує жадібного та
недалекоглядного Солопія, який, незважаючи на поради Хіврі, посіяв горох між пшеницею і житом, через що втратив і
горох, і жито, і пшеницю, а сам пішов по світу з торбами. - поет, з одного боку, у лукаво-в'їдливій формі висміює
панську нікчемність та егоїзм, недотепність і обмеженість деяких сучасників, що захоплювалися безглуздими
прожектами господарських нововведень («як локшину варить для війська із паперу»), а з іншого — проголошує заклик
до розумової, суспільно корисної діяльності як єдиний, на його думку, шлях до добра й справедливості. У «казці» наявні
реалістичні зарисовки селянського побуту, яскраві розмовні діалоги, фольклорні елементи, зокрема приказки і прислів'я
тощо, але загалом вона поступалася «Панові і Собаці» художньою майстерністю. Ця «казка» написана у тій же
бурлескно-комічній манері, однак «простакуватість» у стилі (багатослів'я, вульгаризми та ін.) виявилася значно різкіше.
У байці «Тюхтій та Чванько» автор з властивим йому глузливим гумором картає «віршомазів»-графоманів,
що своїми «творіннями» нікому не приносили естетичної насолоди. Тюхтія - ніхто не знає, бо 9 років він пише в стіл,
Чванько – пише, його друкують, але ніхто не читає. У доданій до «Тюхтія та Чванька» публіцистичній замітці «Дещо
про того Гараська» П. Гулак-Артемовський, розвиваючи іронічний погляд на нікчемних тогочасних писак, виступає
представником просвітительської орієнтації — настійливо проводить думку про необхідність проникнення митця в
реальне життя і правдивого відтворення його відповідно до власного розуму.
Перу П. Гулака-Артемовського належить також невеликий цикл байкових мініатюр: «Дурень і Розумний»,
«Цікавий і Мовчун», «Лікар і Здоров'я» (1820). Ці, за визначенням автора, «приказки» (як і їхнє «першоджерело» —
«Przypowielci» І. Красіцького), на відміну від його попередніх сюжетних «казок», написані у формі гранично лаконічних
народних гуморесок або розгорнутих прислів'їв і не виходили за межі вузькопобутових тем, алегоричних повчань.
Пізніше Гулак-Артемовський ще раз повертається до байкового жанру. В 1827 р. він пише байки «Батько та
Син» (батько наказує сину вчитись. Побив його різками, син різки спалив, а батько побив дрючком. Син жаліє, що не
спалив дрючок), «Дві пташки в клітці», «Рибка». В них, як і в ранніх «казках», поет часом торкається громадянських
мотивів.
У байці «Дві пташки в клітці» (старий снігир радий, що живе в клітці, бо все має, молодий хоче на волю)
Гулак-Артемовський, майстерно користуючись засобами алегорії, зоологічних уподібнень, чітко висловлює думку про
те, що свобода краще неволі, навіть «ласої». Ідея твору, прогресивна за своєю суттю, не раз знаходила художнє втілення
в інших байкарів (наприклад, у Г. Сковороди — «Чиж і Щиглик», у І. Хемніцера — «Волк и неволя», пізніше у Л.
Глібова — «Вовк і Кундель»). В алегоричних образах старого Снігура, який звик до неволі, і Снігура молодого, щойно
поневоленого, автор підносить гуманістичну ідею про благо волі й тягар неволі, навіть матеріально забезпеченої
У байці «Рибка», позначеній стрімким розвитком дії, «трагікомічними» ситуаціями, є критичні випади проти «великих»
риб-хижаків, у яких «пелька й живіт» «з ковальський міх». Щоправда, автор закликає «малих» не заздрити «великим», а
задовольнятися тим, що послала доля, В цьому виявилася обмеженість просвітительських поглядів П. Гулака-
Артемовського. Цілком життєву основу має художньо вивершена байка «Батько та Син», де в дусі дотепного народного
гумору висміяно схоластичну систему навчання в старій дяківській школі.
І цей, останній, цикл байок П. Гулака-Артемовського пов'язаний з творчістю І. Красіцького. Проте, як і раніше,
український поет зовсім не повторював польського байкаря. Використовуючи його теми, мотиви, образи, Гулак-
Артемовський художньо переосмислює, оригінально інтерпретує їх відповідно до своїх естетичних смаків,
наповнює конкретно-побутовим національним змістом. Побудовані на реальному ґрунті, ці твори належали до
іншого жанрового різновиду байки. За характером опрацювання традиційної фабули вони наближалися до усталеної на
той час байки в російській літературі, творцем якої виступив І. Крилов.
Спираючись на багатющі надбання світової і російської байкарської культури (не оминаючи, зрозуміло, й
попередньої української традиції), П. Гулак-Артемовський творив оригінальні вірші. У своїй поетичній практиці він
випробовує, по суті, всі найголовніші різновиди жанру, йдучи від просторої байки-«казки» Лафонтена та І.
Хемніцера через байку-«приказку» І. Красіцького (цю традицію продовжив Л. Боровиковський) до класичної
криловської байки, з якою згодом успішно виступив Є. Гребінка.
Жанр байки давав можливість поету, використовуючи власну спостережливість, фольклорні джерела (зокрема
образотворчі елементи казки, приказки тощо), надавати своїм байковим персонажам соціально-конкретної визначеності,
під алегоричним прикриттям змальовувати суспільні явища дійсності й оцінювати їх із позицій загально гуманістичних
ідеалів.
Досконалість кращих байок Гулака-Артемовського сприяла донесенню авторської думки до широкого читача в
усій її повноті. Свої байки він не випадково називав «приказками», бо саме з народних приказок було почерпнуто
виключно точні, афористичні стислі сатиричні образи. З приказок – в байку вливався могутній струмінь гумору і
словесних барв, народна мудрість щедро живила їх мораллю.
Ось чому ці байки мають непересічну цінність і цінуються нами вже не перше століття.
П. Гулак-Артемовський першим у новому національному письменстві подав високохудожні зразки
просвітительської реалістичної байки, чим активно сприяв разом з іншими кращими своїми творами демократизації й
інтенсифікації літературного процесу в Україні. Отже, байки П.Гулака-Артемовського збагатили
українську літературу новими темами, образами та жанровими різновидами. Їм
притаманні народність, реалістичність, побутова деталізація, подекуди - риси бурлескного
стилю.
РИБКА (Басня) ДВІ ПТАШКИ В КЛІТЦІ
В ставочку Пліточка дрібненька "Чого цвірінькаєш, дурний, чого голосиш?
Знічев’я зуздріла на удці черв’яка, Хіба ж ти трясці захотів?
І так була раденька! Що заманулося, чого ти не попросиш,
І думка то була така, Чи сім'ячка, просця, пшонця, чи то крупів,-
Щоб підвечірковать смачненько: Всього ти в кліточці по саме нельзя маєш,
Ну, дейко! до його швиденько! Ще й витребенькуєш, на долю нарікаєш",-
То збоку ускубне, Так в клітці підлітка корив снігир старий.
То спереду поцупить, "Ой дядьку, не глузуй! - озвався молодий.-
То хвостика лизне, Недарма я журюсь і слізками вмиваюсь,
То знизу вп’ять підступить, Недарма я просця і сім'ячка цураюсь.
То вирне, то пірне, Ти рад пожорні сій, бо зріс в ній і вродився;
То сіпне, то смикне, Я ж вільний був, тепер в неволі опинився".
Вовтузиться, ялозиться і пріє, —
Та ба!.. та ротеня таке узеньке, бач, БАТЬКО ТА СИН (Байка)
Що нічого не вдіє, “Ей, Хведьку, вчись! Ей, схаменись! —
Хоч сядь — та й плач! Так панотець казав своїй дитині: —
“Ой горенько мені на світоньку, — мовляє, — Шануйсь, бо, далебі, колись
За що мене так доля зневажає? Тму, мну, здо, тло — спишу на спині!”
Тим пельку і живіт дала з ковальський міх, Хведько не вчивсь — і скоштовав
Тим зуби, мов шпички; а нам, на глум, на сміх, Березової кашки,
Рот шпилькою неначе простромила!.. Та вп’ять не вчивсь і пустовав —
Ой правду дядина небога говорила, Побив шибки і пляшки;
Що тільки на світі великим рибам жить! І, щоб не скоштовать од батька різочок,
А нам, малим, в кулак трубить!” Він різку впер в огонь та й заховавсь в куток.
Так Пліточка в воді на долю нарікає, Аж батько за чуб — хіп! — і, не знайшовши різки,
А на гачку черв’як все хвостиком киває!.. Дрючком Хведька разів із шість оперезав!..
Черв’як кива — аж ось! Зі дна Тоді Хведько скрізь слізки
Гульк Щука!.. бовть!.. вона Так батькові сказав:
За удку хіп! “Коли б було знаття, що гаспидська дрючина
А удка — сіп!.. Так дуже дошкуля, то, песька я дитина,
З води шубовсть в окріп!.. Коли б я так робив:
“Ой лишенько! Оце ж як дядина збрехала!..” — Я б впер дрючок в огонь, а різки б не палив!”
Із ляку Пліточка сказала.
І більш не скаржилась на долю пліточок,
За ласенький на удочці шматок:
Що Бог послав, — чи то багато, чи то трошки, —
В кушир залізши, їла мовчки!
Пан та Собака (Байка-казка)
На землю злізла ніч... Нігде ані
шиширхне;
Хіба то декуди скрізь сон що-
небудь пирхне,
Хоч в око стрель тобі, так темно
надворі.
Уклався місяць спать, нема ані зорі,
І ледве, крадькома, яка маленька
зірка
З-за хмари вигляне, неначе миш з
засіка.
І небо, і земля - усе одпочива,
Все ніч під чорною запаскою хова.
Один Рябко, один, як палець, не
дрімає,
Худобу панську, мов брат рідний,
доглядає,
Бо дарма їсти хліб Рябко наш не
любив:
Їв за п'ятьох, але те їв, що заробив.
Рябко на панському дворі не спить
всю нічку.
Коли б тобі на сміх було де видно
свічку.
Або в селі де на опічку
Маячив каганець.
Всі сплять, хропуть,
А деякі сопуть,
Уже і панотець,
Прилізши із хрестин, до утрені
попхався...
А наш Рябко, кажу, все спатки не
вкладався.
Знай, неборак, ганя то в той, то в
сей куток:
То зазирне в курник, то дейко до
свинок,
Спита, чи всі таки живенькі
поросятка,
Індики та качки, курчатка й
гусенятка;
То звідтіль навпростець
Махає до овець,
До клуні, до стіжків, до стайні, до
обори;
То знов назад чимдуж, - щоб часом
москалі
(А їх тогді було до хріна на селі),
Щоб москалі, мовляв, не вбрались
до комори.
Не спить Рябко, та все так гавка,
скавучить,
Що сучий син, коли аж в ухах не
лящить,
Все дума, як би то піддобриться під
пана;
Не зна ж, що не мине Рябка
обрадована!
Як гав, так гав, - поки свінуло
надворі;
Тогді Рябко простягсь, захріп в
своїй норі.
Чому ж Рябку не спать? чи знав він,
що з ним буде?
Заснув він смачно так, як сплять всі
добрі люде,
Що щиро стережуть добро своїх
панів...
Деруть Рябка, мов пір'я,
На галас збіглась двірня.
"Що?.. як?.. за що?.. про що?... - не
знає ні один.
"Пустіть!.. - кричить Рябко. - Не
будь я песький син,
Коли вже вдержу більш!.. " Рябко
наш хоч не бреше,
Так що ж? Явтух Рябка, знай, все по
жижках чеше.
"Пустіть, швидчій, пустіть!.." - пан
на весь рот гукнув
Та й з хати сам умкнув.
"Пустіть, - гукнули всі. - Рябко вже
вдовольнився!.. "
"Чим, люде добрі, так оце я
провинився?..
За що ж глузуєте?.. - сказав наш
неборак. -
За що знущаєтесь ви надо мною
так?
За що?.. за що?.. " - сказав та й
попустив патьоки...
Патьоки гірких сліз, узявшися за
боки.
"За те, - сказав один Рябкові з
наймитів, -
Щоб не колошкав ти вночі своїх
панів,
За те... але... щось тут... ходім,
Рябко, лиш з хати,
Не дуже, бачу, рот тут можна
роззявляти:
Ходім, братко, надвір". Пішли. "Се
не пусте, -
Сказав Явтух Рябку, - оце тебе за те
По жижках, бра Рябко, так гарно
пошмагали,
Що пан із панею сю цілу ніч не
спали".
"Чи винен я сьому?.. Чи ти, Явтух,
здурів?"
"Гай, гай!.. - сказав Явтух. - Рябко!
ти знавіснів;
Ти винен, бра Рябко, що ніччю
розбрехався;
Ти ж знав, що вчора наш у карти
пан програвся;
Ти ж знав:
Що хто програв,
Той чорта (не тепер на споминки!)
здрімає,
Той батька рідного, розсердившись,
програє;
Ти знав, кажу, Рябко, що пан не
буде спати:
До чого ж гавкав ти?.. нащо ж було
гарчати?
Нехай би гавкав сам, а ти б уклавсь
тихенько,
Забравшись в ожеред, та й спав би
там гарненько.
Тепер ти бачиш сам, що мокрим він
рядном
Напався на тебе - і, знай, верзе
притьмом:
Що грошей вчора він проциндрив
щось не трохи,
Що паню через те всю ніч кусали
Заснув Рябко, захріп, аж ожеред
трясеться.
Рябку й не сниться, не верзеться,
Що вже москалики в коморі й на
дворі -
Скрізь нишпорять, мов тут вони й
господарі,
Що вовк ягнят, а тхір курчаток
убирає.
Аж тут і надворі туж-туж усе
світає.
"Цу-цу, Рябко!.. - тут всі,
повибігавши з хат. -
Цу-цу, Рябко!.. на-на!.. " - гукнули,
як на гвалт.
А наш Рябко тобі і усом не моргає,
Хоч чує, та мов спить і мов
недочуває.
"Тепер-то, - дума він, - мій пан всю
нічку спав,
Бо не будив його Рябко і не брехав?
Тепер-то він мені свою покаже
дяку,
Тепер уже не втре мені, як вчора,
маку...
Нехай цуцукають... Мене сим не
зведуть,
Поки самі сюди обід не принесуть;
Та ще й тогді, не бійсь, поскачуть
коло мене,
Поки візьму я в рот хоч страву, хоч
печене!"
"Цу-цу!.. - сказав іще Рябкові тут
Явтух. -
Цу-цу!... - задихавшись, мов з його
перло дух. -
Ходім, Рябко!.." - "Еге? Ходім!.. -
Не дуже квапся,
Сам принеси сюди..." - Іди ж
хутчій, не бався!.. "
"Ба, не піду, Явтух!" - "Іди, бо
кличе пан!.. "
Сказав та й зашморгнув на шиї він
аркан.
"Чешіть Рябка!" - гукнув. Аж тут їх
щось з десяток
Вліпили з сотеньку київ Рябку в
завдаток.
"Лупіть Рябка!" - кричить тут пан,
як навісний;
Рябко ж наш тільки вже що теплий
та живий.
Разів із шість Рябка водою
одливали
І стільки ж раз його, одливши, знов
шмагали,
А потім перестали.
Рябко спитать хотів, але Рябків язик
Був в роті cпутаний, неначе путом з
лик,
І герготав щось, як на сідалі індик.
"Постій, - сказав Явтух Рябкові, - не
турбуйся,
Я правду всю скажу: ото, Рябку,
шануйся,
Добра своїх панів, як ока, стережи,
Зарання спать не квапсь, в солому
не біжи,
Злодіїв одганяй та гавкай на
 Як ось - трус, галас, крик!.. - весь блохи, звірюку.
двір загомонів: Що буцім вчора він грать в карти б Не гавкав ти, Рябко! За те ж ми,
"Цу-цу, Рябко!.. на-на!.. сюди Рябка не сідав, бач, в науку,
кликніте!.. " Коли б сьогоднішню був ніч хоч Із ласки, з милості панів,
"Ось-ось я, батечки!.. Чого ви там, закуняв; Вліпили сотеньок із п'ять тобі київ".
скажіте?" Що буцім ти, Рябко, так гавкав, як "Чорт би убив твого, Явтух, з
Стриба Рябко, вертить хвостом, собака, панами батька,
Неначе помелом, Що буцім по тобі походить ще й І дядину, і дядька
І знай, дурненький, скалить зуби ломака; За ласку їх!.. - сказав Рябко тут
Та лиже губи. Що, бачся, ти йому остив, наодріз. -
"Уже ж, бач, - дума він, - не дурне надосолив, Нехай їм служить більш рябий в
це в дворі І, бачся, він тебе за те й болоті біс!
Од самої тобі зорі прохворостив. Той дурень, хто дурним іде панам
Всі панькаються коло мене. А бач, Рябко, а бач!.. не гавкай, не служити,
Мабуть, сам пан звелів віддать ганяйсь; А більший дурень, хто їм дума
Рябку печене Ляж, хирний, та й мовчи і з паном угодити!
І, що осталося, варене, не рівняйсь! Годив Рябко їм, мов болячці й
За те, що, бач, Рябко всю божу ніч Чого брехать? нехай наш пан чиряку,
не спав здоровий буде: А що за те Рябку?
Та гавкав на весь рот, злодіїв Він сам і без собак сю панщину Сяку мать та таку!
одганяв". одбуде". А до того іще спороли батогами,
"Цу-цу, Рябко" - ще раз сказав один Послухав наш Рябко поради А за вислугу палюгами,
псяюха, Явтуха. Чи гавкає Рябко, чи мовчки ніччю
Та й хап Рябка за уха! "Нехай тяжка йому година та лиха, спить,
"Кладіть Рябка", - гукнув. Аж ось і - Все випада-таки Рябка притьмом
пан прибіг. Сказав, - що за моє, як кажуть побить.
"Лупіть Рябка, - сказав, - чухрайте! люди, жито Уже мені, бачу, чи то туди - високо,
ось батіг!" - Та ще й мене і бито! Чи то сюди - глибоко:
"За що?.. - спитав Рябко, а пан Коли моє невлад, Повернешся сюди - і тута гаряче,
кричить: "Чухрайте!" То я з своїм назад. Повернешся туди - і там-то боляче!
"Ой! йой! йой! йой! А пан їм каже: Чи баба з воза, - що ж? велика дуже Хоч би я тісто вніс псяюсі із діжею,
"Не вважайте!" вада!.. То б він розтовк і ту над спиною
"Не буду, батечку!.. За що ж це Кобилі легший віз, сьому кобила й моєю.
честь така?.. " рада". З ледачим все біда: хоч верть-круть,
"Не слухай, - пан кричить, - лупіть, Отак сердега наш Рябко хоч круть-верть,
деріть Рябка!.." помірковавсь, Він найде все тобі хоч в черепочку
Та й спать на цілий день і цілу ніч смерть".
попхавсь;
«Тюхтій та Чванько»
Наш віршомаз Тюхтій старих людей шанує: Гарасько1 як звелів, — він так і компонує. Чи справжки, чи на жарт що
тільки написав, То так на дев’ять рік те в бодню і запхав; А на десятий рік, як вийме й прочитає, — Побачить сам
здоров, що там ладу біс має, То в грубу так-таки і впре шпаргалля все!.. От брат його, Чванько, слабкий уже на се! Що
начеркав, те так в друкарню і несе! Але громада їх однако поважає: Того ні сном не зна, другого не читає!
Скажіть, будь ласкаві: хто з їх дурніший двох? Та глузду, гріх казать, скупенько у обох!.. Так перший же хоч тим за
працю надолужить, Що в дев’ять рік хоч раз теплом собі услужить; Другий — такий дурний, що з холоду дрижить, А
книжок же його з півсажня так лежить…
Солопій та Хівря, або Горох при дорозі (Байка-казка)
Спромігся Солопій весною на горох, Та й, сівши з Хіврею, собі міркують вдвох, Чи то продать його, чи то його посіять:
"А що ж тут мірковать? Не полінуйсь провіять, — Озвалась Хівря тут, — в мішечки позсипай, Та й сіять на поле, під
дощ, мерщій чухрай!" "Воно-то, Хівре, бач, тут не за тим ідеться… Але посіять так, як у людей ведеться!.. Нехай йому
лихе!.. горох ласенька річ, І дітвора за ним полізе хоч у піч! Ти ж раєш сіяти горох на перелозі!.. Ей, Хівре!.. переліг
лежить наш при дорозі: Ей, обскубуть горох наш зеленцем, — побач!.. В лопатках обнесуть!.. тогді — хоч сядь та й
плач!" "Якої вражої ти матері сумуєш? Цур дурня! навісний! Чи ти ж того не чуєш, Що як уродить Бог, то дасть на долю
всіх? Чи це ж не глум тобі, не сором і не сміх? Враг батька зна — чого безглуздому жахаться! Тадже ж, як кажуть то,
коли вовків лякаться, То нічого ходить з сокирою і в ліс!.. Іди ж, кажу, та сій! Не мимри там під ніс! Аби лиш,
господи, на ниві нам вродило, То буде й нам, і всім… чи чуєш ти, мурмило? Не будь уїдливий, як бридка та оса, І довше
не спрітайсь, бо вилаю, як пса!" "Ей, Хівре, — Солопій сказав їй, — не сварися, Бо, далебі, горох наш згине!..
схаменися!.. Ну, сількось!.. я піду, посію, та не там, А де-небудь в кутку, що й враг не найде сам". "Не перебендюй-бо
так довго, Солопію! Бо я горох сама, де схочу, там посію; Сама я й викошу, як треба, на покіс, І ось тобі тогді я дулю
дам під ніс!.. Але, мій голубе, прошу тебе по ласці: Послухай часом тих, що ходять у запасці; Плюнь, серце, на того, хто
так тобі сказав, Що буцім Бог жінкам волосся довге дав За те, що розум їм укоротив чимало; То погань так верзла,
школярство так брехало! А я ж то й мужиків, — крути ти не верти, — Не раз вже бачила таких дурних, як ти! От так!..
питай людей, бо той, хто їх питає, Мов старець без ціпка, по стежках не блукає. Не раз ти за двома зайцями польовав,
Зате ж ні одного, гонившись, не піймав; Не раз ти жаловав ухналиків стареньких, Зате ж ти стільки вже згубив підків
новеньких! Отак ти і тепер горох запропастиш, Коли б ти й сам пропав!" — "Чого ти там гарчиш?" — Сказав наш
Солопій та й, з серця, дейко з хати! Запрігши гулих, він ну переліг орати!
Зорав, посіяв він горох, заволочив, Аж тут і дрібний дощ ріллю його змочив. Зійшов горох, піднявсь, підріс, зацвів
рясненько: Хто йшов, той приглядавсь горохові пильненько. Тим часом вже почав вбиваться й в лопатки; Аж [тут]
прийшла черга і на самі стручки. Хто йде, — горох скубне: гребець скубне у жменю; Іде косар і жнець — нагарбають в
кишеню; Прискочить дітвора — і в пелену смикне… Зібрав наш Солопій горох, та, знай, клене І, на чім світ стоїть, по-
сороміцькій лає, Усіх батьків з того він світа вивертає: "Стонадцять би копиць з рогами вам чортів! А, бісів народе!..
коли б ти околів! Коли б ти кожним був стручечком подавився! Щоб в пельці він тобі кілком був зупинився! Коли б то
тріснув був од його твій живіт, Ніж мав оце мене так посадить на лід! Щоб горошиночки в твоїх кишках бісовських Так
набубнявіли, як барабан московський!" Багацько дечого співав тут Солопій, Молився за ввесь рід хрещений і за свій, І
вже роззявив рот, щоб по кацапській лаять, Та засоромився, і, часу щоб не згаять, Гукав, і верещав, і пінивсь, і плювавсь,
Неначебто його і справді хто злякавсь!.. До Хіврі сікався, за макогін хапався І не на жарт-таки, сердега, розгулявся; То
вп’ять по доброму ладу він їй казав: "Бач, Хівре навісна, що наш горох пропав! Бач, шкапо гаспидська, чого ти
наробила! Та ти ж мене навік оце запропастила!.." І ще смачненьке щось збиравсь сказати він їй… "Послухай, бовдуре,
— сказала Хівря, — стій! Уже, як бачу я, тебе не переперти: Хто дурнем уродивсь, тому і дурнем вмерти! Але, мовляв,
іще б сюди й туди з дурним: От годе та біда — з дурним, та ще й з лихим! Казала я тобі, що як нам Бог уродить, То буде
нам і всім, і злодій не зашкодить; Аж так і є: хоч ти посіяв два мішки, Хоч тілько хто хотів, той наші рвав стручки…
(Нехай йому в користь!), а все ж, хвалити Бога, Зібрав ти сім мішків гороху з перелога! Де п’ють, то там і ллють; без
шкоди не бува, Аби здоровенька лиш наша голова! Але ти хочеш, щоб не їли кози сіна І ситі щоб були? Ой, мудрий
дуже з сина!.. Ну, цур тобі та пек! роби ти, що хоти: Ори, мели і їж… Хоч голову скрути, Про мене!.. Я тепер і не
роззявлю рота; Та вже ж побачимо, яка твоя робота! Та й люде ж, сіючи, хоч тратять, а орють: То дурні, от як ти, несіяні
ростуть!.. Ей, схаменешся ти, та пізно, Солопію!" "Та вже ж, хоч схаменусь, — сказав він, — хоч посію, Та не по-твоєму;
зроблю, як сам умію; Зроблю, щоб і стручка ніякий біс не вкрав".
Зробив наш Солопій, як сам здоровий знав: Він на другу весну, плуг і рала забравши І між пшеницею і житом
пооравши, Всередині горох увесь посіяв свій. "Тепер-то, — дума наш дурненький Солопій, — Тепер-то мій горох вже,
мабуть, розцвітає! Нехай цвіте, нехай тим часом доспіває; Ось як пійду в жнива пшеницю й жито жать, То часу марно
щоб так-сяк не зваковать, Скошу і свій горох, в копиці поскладаю, То й з ним управлюся, і разом жнив не згаю". Пійшов
в жнива, та ба!.. Ні зерна не застав! Прициндрив Солопій горох і просвистав. А за горохом в гурт — і жито, і пшеницю! І
тільки зо всього соломи взяв з копицю! А як же це? От так: пронюхали в селі, Що Солопій горох посіяв на ріллі, Між
житом та поміж пшеницею своєю, — Давай ходить в горох!.. ходили і хіднею Пшеницю й жито так пом’яли та стовкли,
Що сучий син, коли і місце їх знайшли!.. Що ж Хівря? Румсає!.. А що ж чинить небозі? Як тільки ж зуздріла роззяву на
порозі, Зняла торбинки дві з рядниночки з кілка. "А, бач, гадюко, бач?.. Ти жаловав стручка, Тепер за ту сяку нікчемну
горошинку Ти обголив мене і дрібную дитинку! Так от якого нам ти підпустив тхора, Що я зосталася з дітьми без
сухаря! Бач, пико гаспидська! чортівський Солоп’яго! До чого нас довів ти, бридкий скупендяго! Іди ж тепер відсіль!..
щоб твій і дух не пах! Не вмів свого, — носи ж ти хліб чужий в торбах!" — Сказала… та й торби на його почіпляла І між
старців, мов пса, Солопія прогнала!
Послухайте мене ви всі, Солопії, Що, знай, мудруєте і голови свої Чорт батька зна над чим морочите до ката: Як в
борщ, замість курчат, нам класти кошенята, Як груші на вербі і дулі вам ростуть, Як їсти дасть біга, та ще й гладкими
буть, Як локшину кришить для війська із паперу, Як квашу нам робить з чорнила і тетерю, Як борошно молоть без
жорнів, — язиком, Як бджоли годовать без меду, — часником, Як каву пить панам з квасолі, — з буряками, Як ниви
засівать без сім’я, — кізяками, Як з кожного зерна сім кварт горілки гнать, Як сіно нам пером косить, як кіньми жать,
Щоб людям і сніпка не дать на заробіток, І пташці ні зерна погодовати діток, — Заплюйте лиш оцю, скажені ви, бридню!
Де треба руки гріть, там треба і огню. Та вже з вас не один орав під небесами, А як на землю зліз, пійшов в старці з
торбами!
Завдання
На скільки частин можна поділити байку? Чому?
Які зміни відбуваються в свідомості Рябка? Підтвердіть цитатами з тексту
Кого уособлює Рябко
Зачитайте мораль байки
Яку основну проблему піднімає Гулак-Артемовський у байці (проблема кріпосного права)
Яка основна думка байки "Пан та Собака"?. (У байці порушені гострі соціальні проблеми часів кріпацтва. П. Гулак-
Артемовський сміливо засудив окремі вади кріпосницької дійсності, виступив проти жорстокого знущання з
безправного селянства. Автор глибоко співчуває поневоленим, захищає їхню людську гідність.)
На скільки частин можна поділити байку? Чому?
Охарактеризуйте образи Солопія та Хіврі
Прочитайте слова моралі? Що висміює автор у цій байці?
Назвіть героїв байки
Що проповідує старий снігур і що – молодий
Знайдіть і зачитайте ключові слова, в яких виражена основна думка
Складіть сенкан до образів Старого та Молодого снігурів
Чи актуальна ця байка сьогодні
Особливості виразного читання байок
1. Байки виконуються з відповідною розповідною інтонацією.
2. Виразно читаючи байку, ви не «виконуєте роль» кожного з її персонажів, а лише інтонаційно підкреслюєте
основні риси їхніх характерів. Виконавець — свідок описуваних подій, а не їхній учасник.
1. Для байки характерні інтонації розмовно-побутового мовлення.
2. Мораль байки — відома істина, а не відкриття. Тому виконавець не проголошує її, а ніби нагадує про
її існування слухачам.