Семінар № 5.

  Б. Шоу «Пігмаліон»

1. Зміст назви та роль міфологічного інтертексту у визначенні проблематики п’єси.

Метафорично Пігмаліон — людина, закохана у свій витвір.

Пігмаліо́н — у давньогрецькій міфології скульптор, цар Кіпру. Він начебто цурався

кохання і жіночого товариства. Зробив із слонової кістки статую прекрасної жінки й
закохався в неї. На його благання Афродіта оживила статую, яка дістала ім'я Галатея і
стала дружиною митця. Син Пігмаліона й Галатеї Пафос став епонімом
південнокіпрського міста, де був центр культу Афродіти.

П'єса Б. Шоу - шедевр того проблемного інтелектуального театру, який він прагнув
створити. Усе в ній парадоксальне, полемічне, загострене, має подвійне значення.
Провокативна спрямованість п'єси виявляється вже в тому, що її сюжет є іронічною, а
подекуди пародійною модернізацією давньогрецького міфу про Пігмаліона і Галатею.

Одною з важливих проблем п'єси варто вважати питання: що дає людині

правильна вимова? Якщо людину навчити правильно говорити, чи цього буде
достатньо, щоб підняти її в соціальній сфері? На це питання відповідає
головний герой п'єси, професор фонетики Хіггінс. Він вважає цікавим те, що
можна з людини просто створити щось зовсім інше, навчивши його говорити
правильно. Якщо, наприклад, навчити просту квітницю грамотної мови, то
прірва між нею і герцогинею буде не помітна. Тобто письменник думав, що
за допомогою правильної вимови можна зрівняти різні класи людей.

Пройшовши навчання у Хіггінса, Еліза перестає говорити на своєму діалекті,

а отже, для неї закрився її старий світ. Тому вона так страждає, коли після
світського прийому Хіггінс втрачає до неї інтерес. Він досяг успіху – виграв
парі, зумівши навчити дівчину правильній вимові, манерам світської людини.
Але перед Елізою Дулітл тепер виникала проблема: як їй жити далі? Шляху
назад немає, а як рухатися вперед їй також не відомо поки що.
Але Збереження незалежності — ось що Бернард Шоу вважав головним для
кожної людини, чи то чоловік або жінка, чи то герцог або сміттяр. Тому для
нього щасливий фінал — це не весільний марш, а жорстоке прощання, що
залишає кожній зі сторін право на подальший саморозвиток без стороннього
втручання.
"Усі п'єси Шоу відповідають найважливішим вимогам, пред'явленим
Брехтом сучасному театру, а саме: театр повинен прагнути "зображати
природу людини як таку, що піддається зміні і залежить від класової
приналежності". Наскільки Шоу цікавився зв'язком характеру і суспільного
становища, особливо доводить той факт що радикальну перебудову
характеру він зробив навіть головною темою п'єси "Пігмаліон".

П'єса «Пігмаліон» поєднує у собі дві основні проблеми: соціального поділу

суспільства та ситуацію з класичною англійською мовою.

Незважаючи на важливість фонетичної проблеми, автор говорить про те, що

зміни людини можливі лише за умови всебічного розвитку. Еліза вчиться не
тільки тому, як правильно вимовляти слова, але й етикету. Наприклад,
професор при другій зустрічі дає їй хустку, вказуючи на те, що справжня
жінка має бути охайною.

Бернард Шоу вважав, що змінити людину реально, якщо створити для цього
умови.

2. Дискусійні питання драми Шоу:

- Свобода вибору або детермінованість як чинники, що обумовлюють життя людини?

— Збереження незалежності — ось що Бернард Шоу вважав головним для

кожної людини, чи то чоловік або жінка, чи то герцог або сміттяр. Тому для
нього щасливий фінал — це не весільний марш, а жорстоке прощання, що
залишає кожній зі сторін право на подальший саморозвиток без стороннього
втручання. Автор усіляко підкреслює, що на початку твору квіткарка
перебуває на найнижчій стадії духовного розвитку. Еліза Дулитл — типова
дівчина кокні, тобто найбідніша та найменш освічена мешканка Лондону, яка
розмовляє жахливою англійською. Але дівчині притаманні також привабливі
риси, що є запорукою перевтілення її на витончену жінку: щирість,
енергійність, природна моральність, які Еліза зберегла у лондонських нетрях.
У дівчини є почуття власної гідності, що стали здоровою основою для
будування характеру нової, гордої та сильної ЕЛІЗИ.
- Можливо чи неможливо «перетворити» людину? Відповідальність: людина має  відповідати
тільки за себе чи за іншу людину? Де межа можливості втручання в життя іншого?

- Природа кохання: поєдинок, привласнення, впізнання себе в ішому?

3. «Скажи мені будь-що – і я скажу, хто ти є». Чи насправді так? Мова як «дійова особа» драми
Шоу.

Насамперед дослідники відзначають, що письменник не просто наслідував

Ібсена, а намагався розвинути започатковані ним новації. Так, якщо Ібсен
зазвичай закінчував свої драми дискусією, то Шоу надав їй значно більшої
ролі. Дискусія в найрізноманітніших її проявах стала основним стрижнем
п’єс Шоу. Він фактично започаткував форму п’єси-дискусії, в якій усе
підлягало обговоренню — проблеми, характери, вчинки дійових осіб.
Причому ті, хто висловлює в дискусіях протилежні погляди, як правило, не є
ворогами. Їхні особисті взаємини не становлять сутність драматичного
конфлікту. Шоу не цікавлять конфлікти бездоганного добра із чорним злом.
Він вбачає драматизм не в особистих ворожих стосунках людей, а в більш
глобальному — становищі людини в сучасному суспільстві.

В основі творів Шоу — парадокс як основний художній засіб порушення

проблеми й осмислення життя. Невипадково про стиль Шоу так і говорять —
парадоксальний. Його п’єси побудовано на парадоксальних ситуаціях,
мовлення персонажів рясно пересипане парадоксами, які слугують дуже
серйозній меті. Саме парадоксальні вислови бентежать думку читача або
глядача, сіють у його свідомості зерно сумніву, недовіри. Тим самим вони
провокують його до глибокого осмислення подій і ситуацій, зображених у
п’єсах.

Які ж персонажі діють у п’єсах Шоу? Сам автор поділяв їх на два типи:
ідеалісти, які жили фальшивими ідеалами, і реалісти, які скептично
сприймали світ і відмовлялися прийняти на віру те, у що бездумно вірила
більшість.

Ще одна новація Шоу — повне взаємопроникнення комедії і трагедії. У його

п’єсах досить часто комічне і трагічне так тісно переплітаються в долях
персонажів, що їх неможливо відділити одне від одного.