ТЕМА: Роман «Батько Горіо» в структурі епопеї О.

де Бальзака
«Людська комедія»

1. Літературна програма, викладена в передмові до «Людської комедії»

письменника (законспектувати).
2. Задум і структура «Людської комедії». Цикли романів, їх послідовність і
жанрова своєрідність.
3. Історія створення роману, його місце в структурі «Людської комедії».
4. Особливості композиції роману - поєднання кількох самостійних сюжетних
ліній;
5. Представники різних соціальних верств в творі, особливості їх
характеристики; засоби творення образів.
6. Пансіон пані Воке як «суспільство в мініатюрі»; роль предметної деталі.
7. Проблема формування характеру провінціала, моральний вибір Ежена
Растиньяка, мотив спокуси.
8. Тема грошей і пристрастей, специфіка її художньої реалізації (образ татуся
Горіо);
9. Стильові особливості твору. Особливості українських і російських перекладів.

Література

1. Анненкова О.С. Зарубіжна література ХІХ століття: європейська реалістична

проза 1830-1880-х років. – К.: Знання України, 2006.
2. Анненкова О.С. Історія зарубіжної літератури: від Стендаля до Мопассана. - К.,
2008.
3. Бахмутский В. „Отец Горио”О. Бальзака. – М. , 1970. – 345 с.
4. Белая Г. Фокусническое устранение реальности (о понятии „роман-эпопея”) //
Вопросы литератури. – 1998. – №3. – С.17-19.

5. Єременко О. Влада золота та її філософія в повісті “Гобсек” // Всесвітня

література в середніх навчальних закладах України. – 1999. – № 5. – С. 23.
6. Жукова А. Композиційний принцип аналізу художнього твору Оноре де
Бальзака “Батько Горіо” // Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1996.
– №4. – С. 19.
7. Ивин А. Оноре де Бальзак // Литература. – 1997. – №23. – С.5.
8. Логвин Г. Людська комедія... Індивідуалізм, егоїзм, прагнення до наживи //
Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 1997. – № 8. –
С. 41.
9. Моруа А. Прометей, или Жизнь Бальзака. – М., 1986. – 356 с.
10. Мухін В. “Гобсек” О. де Бальзака // Всесвітня література в середніх навчальних
закладах України. – 2001. – № 8. – С. 44.
11. Наливайко Д. Несподіваний Бальзак // Всесвіт. – 1990. – №9. – С.2.
12. Пастернак Б. Хто ж він – мсьє Бальзак? // Зарубіжна література в навчальних
закладах. – 2002. – №6. – С.14-15.
13. Пацановська Л. Гобсек – це не лише живоглот // Всесвітня література в середніх
навчальних закладах України. – 1999. – № 5.
14. Реизов Б. Бальзак // Французский исторический роман в эпоху романтизма. – М.,
1977. – С. 73-109.
15. Султанов Ю. Проницательные „наблюдатели человеческих характеров”. Материалы
к изучению романов Стендаля и Бальзака (10 класс).// Зарубіжна література в
навчальних закладах. – 2000. – №9. – С.33.
 16.Чечетіна Л. “Принижуватися заради грошей не варто...”: Романтичні й реалістичні
тенденції в повісті Бальзака “Гобсек” // Зарубіжна література. – 2004. – № 9. – С. 26-30.
17.Чичерин А. Произведения О. Бальзака “Гобсек”и“Утраченные иллюзии”. – М., 1982.
– 187 с.

Завдання

1. Вибрати п΄ять цитат із провідними ідеями Передмови до «Людської комедії»

та прокоментувати їх.
2. У чому складність визначення жанру «Людської комедії».
3. Проаналізувати прийоми розкриття теми влади грошей у романі «Батько
Горіо» на прикладі епізоду за вибором (посилання).
4. Психологізм Бальзака: спокуса і моральний вибір Ежена Растіньяка.
 Передмова до "Людської комедії"
Оноре де Бальзак

Переклав Віктор Шовкун

Даючи своєму великому твору, початому майже тринадцять років тому, назву "Людська
комедія", я вважаю за потрібне пояснити його задум, розповісти, як він виник, коротко викласти
його план, причому намагатимуся говорити про нього не як автор, а як людина стороння. Це не
так важко, як може здатися читачам. Малі твори часто живлять велике самолюбство, велика
праця спонукає до скромності. Це спостереження пояснює, чому Корнель, Мольєр та інші
славетні автори полюбляли піддавати аналізу те, що самі ж таки написали; якщо неможливо
зрівнятися з ними в літературному хисті, то чом би не спробувати взяти з них приклад бодай у
цьому?

Первісна ідея "Людської комедії" постала переді мною як мрія, як один із тих туманних задумів,
що їх плекаєш, але виразно уявити собі не можеш; так насмішкувата химера являє нам свій
жіночий лик, але вмить розгортає крила і відлітає в небо фантастики. Але й ця химера, як і багато
інших, з часом почала втілюватися у щось відчутне, вона здобула наді мною просто-таки
деспотичну владу, і я мусив скоритися їй.

Задум "Людської комедії" зродився, коли я спробував зіставити людство з тваринним світом.

Було б помилкою думати, що бучна суперечка, яка останнім часом спалахнула між Кюв'є1 та
Жофруа Сент-Ілером2, виникла навколо наукового відкриття. Про єдність організмів — хоч вони
й називали це інакше — замислювалися найвидатніші уми уже протягом двох попередніх століть.
Перечитуючи надзвичайно цікаві твори письменників-містиків, що розглядали науки в їхньому
зв'язку з нескінченним, таких як Сведенборг3, Сен-Мартен4 та інші, а також трактати геніальних
дослідників у галузі природничої історії: Лейбніца5, Бюффона6, Шарля Бонне7 — знаходиш у
Лейбніцових монадах, в Бюффонових органічних молекулах, в "рослинній силі" Нідгема8, у
"взаємопроникненні подібних часточок" Шарля Бонне, який ще в 1760 році мав сміливість
заявити: "Тварина розвивається за тими самими законами, що й рослина",— так от, повторюю,
у всьому цьому знаходиш зачатки дивовижного закону "кожний на свій зразок", який і
обумовлює єдність організмів. Є тільки одна жива істота. Для всіх організмів Творець
користався одним зразком. Жива істота — це первісне начало, яке набуває зовнішньої форми
або, висловлюючись точніше, відмінних ознак своєї форми в тому середовищі, де їй
призначено розвиватись. Зоологічні види виникли внаслідок цих відмінностей. Проголошення й
обгрунтування цієї системи, що, зрештою, не суперечить нашим уявленням про всемогутність
Бога, буде вічною заслугою Жофруа Сент-Ілера — в цьому кардинальному питанні науки він
здобув перемогу над Кюв'є, перемогу, яку привітав у своїй останній статті великий Гете.

Ставши переконаним прихильником вищеназваної системи ще до того, як навколо неї

виникли суперечки, я зрозумів, що з цього погляду Суспільство мало відрізнятися від Природи.
Хіба воно не створило, залежно від середовища, в якому людина живе і діє, стільки ж розмаїтих
людських видів, скільки їх існує в тваринному світі? Різниця між солдатом і робітником,
робітником і чиновником, чиновником і суддею, суддею і гультяєм, гультяєм і вченим, вченим
і урядовцем, урядовцем і купцем, купцем і моряком, моряком і поетом, поетом і жебраком,
жебраком і священнослужителем настільки ж істотна, хоч і не така помітна з першого погляду,
як і те, що відрізняє вовка від лева, лева від осла, осла від крука, крука від акули, акулу від
тюленя, тюленя од вівці і т. д. Отже, існують і завжди існуватимуть види в людському
суспільстві, як і види в царстві тварин. Якщо Бюффон створив чудовий трактат, спробувавши в
одній книзі описати тваринний світ, то чом би не створити подібного трактату і про Суспільство?
Правда, для кожного тваринного різновиду природа поставила межі, яких Суспільство не
зобов'язане дотримуватись. Коли Бюффон описує лева, то, щоб змалювати левицю, йому
досить лише кількох додаткових фраз, тоді як у Суспільстві жінку не завжди визначиш як
самицю такого-то чоловіка. В одній родині, буває, живуть дві зовсім несхожі істоти. Дружина
купця іноді гідна бути дружиною принца, і часто дружина принца не варта дружини
художника. Суспільне середовище сповнене випадковостей, яких не дозволяє собі Природа,
бо суспільне середовище складається з Природи і Суспільства. Отже, опис суспільних видів,
навіть якщо брати до уваги лише різницю статей, буде принаймні вдвічі довший, аніж опис
видів тваринних. Нарешті, у світі тварин не буває драм, там рідко доходить до сум'яття; звірі
лише нападають одне на одного — ото й усе. Люди теж нападають одне на одного, але наявність
розуму, більша або менша, надзвичайно ускладнює їхню боротьбу. Хай навіть деякі вчені не
визнають, що потік життя стає куди бурхливішим, коли переливається з тваринного середовища в
людське, все ж очевидно, що крамар іноді стає пером Франції, а дворянин, буває, опускається на
саме дно. Ну, а тварини, як з'ясував Бюффон, живуть життям надзвичайно простим. Тварина не
знає, що таке власність, не знає ні наук, ні мистецтва, тоді як людина, скоряючись закону, який
ще належить вивчити, прагне відбити свої звичаї, думки, життя в усьому, що пристосовує для
своїх потреб. Хоча Левенгук, Сваммердам, Спалланцані, Реомюр, Шарль Бонне, Мюллер, Галлер
та інші терплячі зоографи й показали, наскільки цікаві повадки в тварин, усе ж тварина —
принаймні так нам здається — в усі часи поводиться приблизно однаково, а от звичаї, одяг, мова,
оселя князя, банкіра, митця, міщанина, священика, бідняка дуже різні за різних часів і постійно
змінюються з розвитком цивілізації.

Таким чином, ідеться про твір, який мав би описати усі три складові людського
суспільства: чоловіків, жінок і речі, тобто людей і те, що матеріально втілює діяльність
їхнього духу — одне слово, йдеться про художнє відтворення людей і життя.

Хто не помічав, читаючи сухий і нудний перелік фактів, іменований історією, що скрізь і в усі часи
— і в Стародавньому Єгипті, і в Персії, і в Греції, і в Римі — письменники нехтували історією
звичаїв? Уривок з Петронія10, де описано приватне життя римлян, радше збуджує, аніж
задовольняє нашу допитливість. Помітивши цю величезну прогалину в історії, абат Бартелемі11
присвятив життя відтворенню давньогрецьких звичаїв, написавши свій "Анахарсіс".

Але як зробити цікавою драму з трьома-чотирма тисячами дійових осіб, що її ставить кожне
суспільство? Як сподобатися водночас поетові, філософові й масам, які сприймають поезію та
філософію лише в яскравих образах? Якщо я й розумів значущість та поетичність духовної історії
людства, то не уявляв собі, в який спосіб можна відтворити її: адже досі найуславленіші
письменники витрачали свої зусилля і талант на те, щоб змалювати один або два типові образи,
подати якусь одну сторону життя. З такими думками читав я і твори Вальтера Скотта. Вальтер
Скотт, цей сучасний Трувер12, надав грандіозного розмаху тому жанрові літературної творчості,
який несправедливо вважають другорядним. І справді, хіба не важче боротися з сучасною
несправедливістю, створюючи Дафніса і Хлою13, Роланда14, Амадіса15, Панурга16, Дон Кіхота,
Манон Леско17, Кларису, Ловеласа18, Робінзона Крузо, Жіля Бласа19, Оссіана20, Юлію
д'Етанж21, дядька Тобі22, Вертера, Рене23, Корінну24, Адольфа25, Поля і Віргінію26, Джіні
Дінс27, Клевергауса28, Айвенго, Манфреда29, Міньйону30, ніж просто впорядковувати факти,
майже однакові в усіх народів, розкривати суть занедбаних законів, вигадувати теорії, що
збивають людей з пантелику, або, подібно до деяких метафізиків, пояснювати те, що не вимагає
пояснень? Річ у тім, що такі персонажі — а існують вони значно довше і набувають куди
більшої реальності, ніж покоління, серед яких поміщає їх письменникова уява,— здобувають
право на життя лише в тому випадку, коли стають образами, які яскраво відбивають свою
епоху. Вони зачаті в утробі певного століття, але під їхньою оболонкою б'ється вселюдське
серце і часто ховається ціла філософія. Отже, Вальтер Скотт підняв на висоту філософського
осмислення історії роман — літературний жанр, який із століття в століття прикрашає
діамантами безсмертя поетичну корону тих країн, де плекають мистецтво слова. Він вніс у
нього дух стародавніх часів, поєднав у ньому драму, діалог, портрет, пейзаж, описи; він
включив туди і неймовірне, і правдиве, ці елементи епосу, і підкріпив поезію невимушеністю
народної розмовної стихії. Але він прагнув не так створити систему, як винайти свою манеру
художньої оповіді; він захоплювався, коли писав, його підкоряла логіка вигаданого сюжету,
він не ставив собі за мету пов'язати свої повісті одну з одною і в такий спосіб створити одну
велику історію, кожен розділ якої був би романом, а кожен роман — епохою. Виявивши у
творчості Вальтера Скотта цю ваду — відсутність зв'язку між окремими творами (що, проте, не
применшує величі Шотландця) — я й відкрив систему, яка сприяла б моїм творчим планам, і
сповнився певності, що свій задум мені вдасться здійснити. Хоча я й був під сильним
враженням дивовижної творчої наснаги Вальтера Скотта, завжди схожого на себе і завжди
своєрідного, це не підірвало моєї віри у власні сили, бо я знайшов просте й очевидне пояснення
особливостям його таланту — нескінченне розмаїття людської природи. Зрештою,
найгеніальніший романіст у світі — це випадок; тільки вивчаючи його, можна стати плідним
письменником. Отже, істориком буде само французьке Суспільство, мені ж лишиться
найнятися до нього в секретарі. Складаючи опис людських вад і чеснот, занотовуючи
найцікавіші прояви пристрастей, зображуючи характери, вибираючи найголовніші в житті
Суспільства події, створюючи типи за допомогою об'єднання рис окремих однорідних
характерів, я, може, й зумію написати історію, що лишилася поза увагою безлічі вчених,—
історію звичаїв. Набравшись терпіння й мужності, я спробую в такий спосіб написати давно
задуману книгу про Францію дев'ятнадцятого сторіччя, книгу, на відсутність якої ми всі
нарікаємо і якої, на жаль, не залишили нам про свою цивілізацію ні Рим, ні Афіни, ні Tip, ні
Мемфіс, ні Персія, ні Індія. Сміливий і терплячий Монтей намагався, за прикладом абата
Бартелемі, створити таку книгу про Середні віки, але у формі малопривабливій.

Та з такої праці було б мало користі. Якби письменник лише ретельно відтворював факти й
події, старався точно зображувати людей, він здобув би репутацію більш або менш
сумлінного, старанного, терплячого або й сміливого художника людських типів, оповідача
інтимних житейських драм, археолога суспільного побуту, підраховувача професій, літописця
добра і зла, але щоб заслужити справжню славу, якої прагне кожен митець, я повинен буду
розкрити причини або одну загальну причину описуваних явищ, збагнути, який прихований
закон керує величезними скупченнями людей, пристрастей і подій. А вже дослідивши — я не
кажу "з'ясувавши" — цей закон, цю рушійну силу суспільного життя, я муситиму поміркувати і
про підвалини світобудови, спробую відкрити, в чому людські суспільства віддаляються, а в
чому наближаються до вічного закону буття, до істини, до краси. Незважаючи на великий
обсяг передумов, які самі по собі склали б окремий твір, задумана мною праця має привести і
до чітких висновків — інакше її не можна буде вважати завершеною. Змалювавши у такий
спосіб Суспільство, я розкрию і причини його розвитку.
Закон для письменника, те, що надає йому право так називатися і, не побоюся цього сказати,
підносить його до рівня державного діяча, а може, й вище — це чіткий погляд на людські вчинки,
цілковита відданість певним переконанням. Недарма ж Макіавеллі31, Гоббс32, Боссюе33,
Лейбніц, Кант, Монтеск'є34 створили науку, яку державні діячі застосовують на практиці й нині.
"Письменник повинен мати тверді погляди в питаннях моралі й політики, він повинен бути
вчителем людей, а людям не потрібен наставник, який навчав би їх сумніватися",— сказав
Бональд35. Я рано взяв собі за правило ці мудрі слова, що становлять непорушний закон і для
письменника-монархіста, і для письменника-демократа. Отже, коли хтось надумає дорікнути
мені в тому, що десь я суперечу самому собі, то виявиться одне з двох: або неправильно
витлумачили якийсь мій іронічний закид, або недоречно спрямували проти мене слова
котрогось із моїх героїв, адже до цього прийому наклепники вдаються особливо охоче. Що ж до
душі мого творіння, його внутрішнього змісту, то ось на яких засадах воно стоїть.

Людина не добра і не лиха, вона народжується з інстинктами і закладеними в ній здібностями.

Суспільство не тільки не псує її,— як вважав Руссо,— а вдосконалює і поліпшує. Але прагнення до
вигоди водночас розвиває в ній погані нахили. Християнство, а надто католицизм,— як я показав
у "Сільському лікареві",— є досконалою системою пригнічення у людині негативних проявів, а
отже, й важливим складником суспільного ладу.

Уважно роздивившись картину Суспільства, змальовану, так би мовити, з самого життя з усім
його добром і злом, неважко переконатися, що думка або пристрасть (яка містить у собі і
думку, і почуття) — це не тільки суспільне явище, а водночас і руйнівна сила. В цьому життя
Суспільства скидається на життя окремої людини. Щоб народ жив довго, треба приборкати його
життєву снагу. Тому освіта або, правильніше сказати, виховання народів у релігійному дусі — це
для них основа буття, єдиний засіб зменшити кількість зла і збільшити кількість добра в будь-
якому Суспільстві. Тільки віра може виховати, приборкати й спрямувати думку — джерело і
добра, і зла. Єдино можлива релігія — християнство (з цього приводу ми відсилаємо читача до
нашої повісті "Луї Ламбер", де в листі, надісланому з Парижа, молодий філософ-містик, говорячи
про вчення Сведенборга, доводить, що від першопочатку світу існувала лише одна релігія).
Християнство створило сучасні народи, воно їх і збереже. Звідси випливає необхідність
утвердження монархічного принципу. Католицизм і королівська влада — близнюки. Що ж до
того, наскільки ці два суспільні начала мають бути обмежені установами, щоб не розвинутися в
абсолютну владу, то кожен, думаю, погодиться, що цю коротку передмову не варто
перетворювати на політичний трактат. Тому я не збираюся торкатися тут ні релігійних, ні
політичних чвар нашого часу. Я пишу при світлі двох вічних істин: релігії та монархії —
необхідність шанувати їх підтверджується всіма сучасними подіями, і кожен письменник, який не
втратив здорового глузду, повинен намагатися вести нашу країну в напрямку до них. Хоч я й не
ворог виборчої системи, цього чудового засобу вдосконалення законів, я відкидаю її як єдиний
засіб суспільного устрою, а надто коли вона погано організована, як тепер, адже ця система не
дає права голосу впливовим меншостям, чиї погляди й інтереси неодмінно взяв би до уваги
монархічний уряд. Виборча система, поширена на всіх, приводить до правління мас, єдиного, яке
не відповідає за свої вчинки і чия тиранія необмежена, бо називається вона законом. З огляду на
це я розглядаю як справжню основу Суспільства сім'ю, а не окрему людину. В цьому відношенні
я, хоч і ризикую здобути славу людини відсталої, приєднуюся до Боссюе та Бональда й не
поділяю переконань сучасних мислителів. Тепер виборча система перетворилася на єдиний засіб
суспільної діяльності; якщо я сам вдаюся до її послуг, то не слід шукати в цьому суперечності між
моїми поглядами та моїми вчинками. Скажімо, інженер остерігає, що такий-то міст загрожує
обвалитись, що користуватися ним небезпечно, і все ж таки він сам ходить по ньому, коли іншої
дороги в місто немає. Наполеон чудово пристосував виборчу систему до духовних потреб нашої
країни. Тому найпересічніші депутати його законодавчого корпусу стали за Реставрації
найвидатнішими ораторами палати. Жодна палата не могла за своїм складом зрівнятися із
законодавчим корпусом. Отже, виборча система Імперії, безперечно, найкраща з можливих
таких систем.

Декому ця заява може видатися хвалькуватою і самовпевненою. Почнуть звинувачувати

романіста за те, що він претендує на роль історика, вимагатимуть від нього роз'яснення своїх
політичних поглядів. Я підкоряюся своєму обов'язку — оце й уся відповідь. Твір, за який я
беруся, матиме не менший обсяг, ніж історія, і я повинен розтлумачити його суть, досі не
зовсім ясну, пояснити, на яких наукових засадах та моральних підвалинах він стоятиме.

З необхідності змушений вилучити передмови до окремих повістей, свого часу написані у

відповідь випадковим критикам, я хочу повторити тут одне тільки зауваження з них.

Письменникам, що поставили перед собою певну мету, хай це буде навіть повернення до ідеалів
минулого — саме тому, що ці ідеали вічні,— завжди доводиться більше або менше розчищати
собі грунт. А тим часом кожен, хто привносить свою частку в царство ідей, кожен, хто вказує на те
або те зловживання, кожен, хто таврує несправедливість, прагнучи викорінити її, неминуче
здобуває славу людини аморальної. Зрештою, докір у аморальності, якого не пощастило
уникнути жодному сміливому письменникові,— це те, до чого завжди вдаються, коли
авторові зовсім немає чого закинути. Якщо ви правдиві у своїй творчості, якщо, трудячись
удень і вночі, ви досягли блискучої досконалості в мові, тоді вам кидають у лице звинувачення
в аморальності. Сократ був аморальний, Христос був аморальний — обох переслідували в ім'я
суспільного ладу, який вони підривали, прагнучи його поліпшити. Коли когось хочуть знищити,
його оголошують аморальним. Цей маневр, який так полюбляють політичні партії, покриває
ганьбою всіх, хто до нього вдається. Лютер і Кальвін36 добре знали, що роблять, коли
затулялися, мов щитом, порушеними матеріальними інтересами. Й обидва померли своєю
смертю.

Коли письменник змальовує все Суспільство, описує його в усіх бурхливих потрясіннях,
трапляється — і це неминуче — що твір відкриває більше зла, ніж добра, і якась частина
картини зображує людей поганих; ось тоді критика і здіймає крик про аморальність, не
помічаючи персонажів взірцевих у другій частині оповіді, задуманій як цілковита
протилежність першій. Оскільки критика не знала, який загальний план мого великого твору, я
їй прощав, і тим охочіше, що критиці так само не можна перешкодити критикувати, як не
можна перешкодити людині бачити, розмовляти, мислити. Та й не настав іще час
неупередженого ставлення до мене. Зрештою, письменник, який не певен, що зможе
витримати вогонь критики, не повинен і братися за перо, так само як не повинен вирушати в
дорогу мандрівник, якщо він сподівається на незмінно ясну погоду. З цього приводу мені
лишається зауважити, що навіть найсумлінніші поборники моралі дуже сумніваються в тому, що
добрих діянь у Суспільстві можна знайти не менше, аніж діянь поганих; а тим часом у картині,
яку я створюю, доброчесних персонажів більше, ніж гідних осуду. Підлі вчинки, провини,
злочини — від найлегших і до найтяжчих — завжди знаходять у мене кару, якщо не людську, то
божу, явну або невидиму. Я у вигіднішому становищі, ніж історик, я — вільніший. Кромвель на
цьому світі не знав іншого покарання, крім того, яке згодом наклав на нього дехто з мислителів.
Хоча представники різних шкіл і досі сперечаються, осуджувати його чи ні. Сам Боссюе пощадив
цього великого царевбивцю. Вільгельм Оранський37 — самозванець, Гуго Капет38 — другий
самозванець — дожили до старості, остерігаючись і боячись не більше, аніж Генріх IV або Карл
ІI39. Якщо зіставити життя Катерини II і Людовіка XVI, то обидва суперечать будь-якому уявленню
про мораль, якщо судити їх з погляду моралі, обов'язкової для приватних осіб, але, за словами
Наполеона, для монархів та державних діячів існують дві моралі: велика й мала. Мої "Сцени
політичного життя" виникли з цього тонкого спостереження. Історія на відміну від роману не
зобов'язана прагнути до високого ідеалу. Історія є або повинна бути тим, чим вона була, тоді як
роман має бути кращим світом — так висловилася пані Неккер40, одна з найвидатніших жінок
недавнього часу. Але роман не мав би ніякого значення, якби, вдаючись до цього благородного
обману, він не був правдивим у подробицях. Змушений пристосовуватися до уявлень країни
глибоко лицемірної, Вальтер Скотт був нещирий у зображенні людей, а надто жінок, бо герої
його творів — протестанти. В жінки-протестантки немає ідеалу. Вона може бути цнотливою,
чистою, доброчесною, але кохання ніколи не опановує її всю, воно в неї завжди спокійне і
впорядковане, як чесно виконуваний обов'язок. Може здатися, що то діва Марія охолодила
серця софістів, і тоді вони прогнали її з неба разом із скарбами милосердя, що ними вона
обдаровує. У протестантстві для жінки пропащої усе скінчено, тоді як у католицькій церкві надія
на прощення надає їй чарівної знади. Отож для письменника-протестанта існує один тільки
жіночий образ, тоді як літератор-католик знаходить нову жінку в кожній новій ситуації. Якби
Вальтер Скотт був католик, якби він поставив собі за мету правдиве зображення різних
суспільств, які приходили на зміну одне одному в Шотландії, можливо, творець Еффі й Аліси41
(два образи, за змалювання яких він докоряв собі в старості) визнав би світ пристрастей з його
гріхами та покараннями, з його чеснотами, до яких приводить каяття. Пристрасть невіддільна від
людства. Без неї релігія, роман, мистецтво були б непотрібні.

Помітивши, що я збираю стільки фактів і зображую їх такими, якими вони є насправді, не

обминаючи і пристрастей, декотрі люди помилково вирішили, що я належу до школи
сенсуалістів і матеріалістів, які представляють дві сторони одного й того самого світогляду —
пантеїзму. Можливо, вони й мали якісь підстави для такого висновку, але насправді усе не так. Я
не вірю в нескінченне вдосконалення людського суспільства, я вірю у вдосконалення самої
людини. Ті, хто приписує мені намір розглядати людину як створіння завершене, припускаються
дивної помилки. Моя повість "Серафіта", цей художній переказ учення християнського Будди,
здається мені вичерпною відповіддю на цей досить-таки легковажний закид.

У деяких частинах мого великого твору я намагався в загальнодоступній формі розповісти про
дивовижні явища — можна сказати, про чудеса — електрики, яка в людині перетворюється на
незбагненну силу; але хіба ті явища, які відбуваються в нервах та мозкові і свідчать про існування
іншого буття, духовного, хіба ті явища порушують певні, усталені взаємини між світами і Богом?
Хіба це підриває догмати католицької віри? Якщо, завдяки незаперечним фактам, думку коли-
небудь помістять серед флюїдів, які можна спостерігати лише в їхніх проявах і чия сутність
неприступна для наших відчуттів, навіть підсилених стількома механічними способами, то це
відкриття буде подібне до того, коли Колумб, завдяки своїм спостереженням, підтвердив, що
земля має форму кулі, або коли Галілей довів, що вона крутиться. Наше майбутнє від цього не
зміниться. Магнетизм у живій матерії, з чудесами якого я близько познайомився, починаючи з
1820 року, чудові відкриття Галля42, що продовжив досліди Лафатера43, зусилля всіх тих, хто
протягом півстоліття вивчав думку, як фізики вивчають світло — два дуже схожі явища природи,
— все це тільки підтверджує погляди і містиків, учнів апостола Іоанна, і всіх великих мислителів,
які відкрили духовний світ — ту сферу, де проявляються взаємини між людиною і Богом.
Збагнувши засади, які я кладу в основу мого великого твору, читачі зрозуміють, чому явищам
повсякденним — і таємним, і явним,— а також подіям особистого життя, їхнім причинам та
першоосновам я надаю не меншої ваги, ніж історики досі надавали подіям суспільного життя
народів. Нікому не відома битва, що відбувається в долині Ендри між пані де Морсоф і
пристрастю ("Лілея долини"), можливо, не менш грандіозна, ніж найзнаменитіша з відомих нам
баталій. У цій останній тріумфом переможця буде слава, у першій — небо. Нещастя обох Біротто,
священика й парфюмера,— для мене нещастя усього людства. Доля Могильниці ("Сільський
лікар") і доля пані Граслен ("Сільський священик") — це доля майже кожної жінки. Ми теж усе
життя страждаємо, як страждають вони. Мені довелося сотню разів повторювати історію, яку
Річардсон розповів лише один раз. У Ловеласа тисяча втілень, бо людська розбещеність
забарвлюється в колір того суспільного середовища, в якому вона розвивається. Навпаки,
Клариса, цей чудовий образ палкої доброчесності, змальована рисами неповторної чистоти. Щоб
створити багато святих дів, треба бути Рафаелем. Можливо, література в цьому відношенні
поступається живопису. То хай же мені буде дозволено відзначити, скільки бездоганних (тобто
глибоко доброчесних) осіб можна зустріти в уже надрукованих частинах мого великого твору:
П'єретта Лоррен, Урсула Міруе, Констанція Біротто, Могильниця, Ежені Гранде, Маргарита Клаас,
Поліна де Вільнуа, пані Жюль, пані де Лашантері, Єва Шардон, мадмуазель д'Егріньйон, пані
Фірміані, Агата Руже, Рене де Мокомб, нарешті чимало другорядних персонажів — хоч вони й не
так упадають в око, як вищепойменовані, проте подають читачеві взірець сімейних чеснот.
Жозеф Леба, Женеста, Бенассі, священик Бонне, лікар Міноре, Пільро, Давид Сешар, обидва
Біротто, кюре Шаперон, суддя Попіно, Буржа, Совіа, Ташерони та багато інших — хіба не свідчать
вони про те, що письменник успішно розв'язав своє непросте завдання, яке полягає в тому, щоб
зробити доброчесного літературного героя цікавим?

Це нелегка праця — змалювати дві-три тисячі людей, що чимось вирізняються на тлі своєї
епохи, бо приблизно стільки набереться в кінцевому підсумку типів, які представляють кожне
покоління, і "Людська комедія" вмістить у собі їх усіх. Така кількість облич, характерів, така
безліч доль потребувала певних рамок і — хай вибачать мені за цей вислів — галерей. Звідси
природно виникають уже відомі читачам розділи мого великого твору: Сцени життя
приватного, провінційного, паризького, політичного, воєнного і сільського. По цих шістьох
розділах розподілені всі мої етюди про звичаї, які складають загальну історію Суспільства,
де зібрано всі події та діяння, як висловилися б наші предки. Кожний із шістьох розділів
відповідає одній з головних думок. Кожний має свій смисл, своє значення і вміщує в собі
певний період людського життя. Я коротко повторюю тут те, що свого часу написав
утаємничений у мій задум Фелікс Давен, талановитий юнак, якого вирвала з літератури
передчасна смерть. "Сцени приватного життя" зображують дитинство, юність і
властиві цьому віку помилки, тоді як "Сцени провінційного життя" подають пристрасті в
їхньому зрілому віці, описуючи розрахунки, інтереси й амбіції. У "Сценах паризького життя"
змальовано картину вподобань, пороків і невгамовних проявів життя, спричинених
звичаями, що процвітають у столиці, де водночас можна зустріти і неповторне добро, і
неповторне зло.

Кожний з цих трьох розділів має своє забарвлення: Париж і провінція, ці дві суспільні
протилежності, послужили для них справді невичерпними джерелами. Не тільки людей, а й
головні події життя можна подати в типових образах. Існують ситуації, в яких може опинитися
хто завгодно, тобто типові фази життя і, змальовуючи їх, я намагався бути особливо точним. Я
намагався дати читачеві уявлення про різні куточки нашої чудової країни. Мій твір має свою
географію, як і свою генеалогію, свої родини, свої місця подій, свої речі, своїх дійових осіб і
свої факти, має він також свою геральдику, своє дворянство й буржуазію, своїх ремісників і
селян, своїх політиків і світських франтів, свою армію — одне слово, він охоплює весь світ.

Описавши в цих трьох розділах життя Суспільства, я захотів показати і життя людей
виняткових, у якому, проте, відбиваються інтереси багатьох або й усіх — тобто йдеться про
життя, що тече ніби не в загальному річищі. Звідси виникли "Сцени політичного життя".
Завершивши цю грандіозну картину Суспільства, я потім думаю показати його в стані найвищої
напруги, коли воно виходить за звичні межі свого існування — коли захищається від ворожої
навали або вирушає в завойовницькі походи. Звідси "Сцени воєнного життя" — поки що
найменш повний розділ моєї праці, але я неодмінно залишу для нього місце в цьому виданні,
щоб він увійшов сюди, коли я його закінчу. Нарешті "Сцени сільського життя" — це ніби вечір
довгого дня, якщо мені дозволено буде назвати так свою суспільну драму. В цьому розділі
читач зустріне найчистіші характери і буде показано, як треба втілювати в життя високі
принципи порядку, політики і моралі.

Над цією основою з безлічі дійових осіб, комедій і трагедій я збираюся надбудувати
"Філософські етюди", другу частину свого великого твору, де буде описано рушійні сили усіх
суспільних явищ, де знайдуть своє пояснення шалені пориви думки та почуттів. Перша повість
цього розділу "Шагренева шкіра" у певний спосіб сполучає "Етюди про звичаї" з
"Філософськими етюдами" кільцем-ланкою майже східної фантазії, де Життя зображено у
битві з Бажанням, першопочатком усякої Пристрасті.

Ще вище стоятимуть "Аналітичні етюди", про які я поки що нічого не скажу, бо з них досі
надруковано тільки один: "Фізіологія шлюбу". Незабаром я напишу ще кілька творів у цьому
жанрі. Спочатку — "Патологію суспільного життя", потім — "Анатомію вихователів" і
"Монографію про доброчесність".

Побачивши, скільки ще лишається мені зробити, читач, можливо, побажає мені того самого, що й
мої видавці: "Хай пошле вам Бог довге життя!" Я ж прагну тільки одного: щоб надалі з мене так
не знущалися люди й обставини, як це було, відколи я розпочав свою жахливо тяжку працю. Але,
Богу дякувати, мене втішало те, що найобдарованіші, найпорядніші люди нашої епохи, а також
мої найщиріші друзі, не менш великі в житті приватному, ніж інші — в житті суспільному, тиснули
мені руку й казали: "Не втрачай мужності!" І я не бачу причин не признатися, що вияви щирої
дружби, прихильні відгуки, які я чув навіть від незнайомих мені людей, підтримували мене на
моєму шляху, допомагали мені долати і власну зневіру, і несправедливі звинувачення, і обмову,
що так часто мене переслідувала, і розпач, і ту нетерплячу надію, вияви якої вважають за спалахи
надмірного самолюбства. Свого часу я вирішив протиставити дошкульним закидам та
образливим звинуваченням стоїчну незворушність; але в двох випадках підлі наклепи змусили
мене дати відсіч обмовникам. Хоча прихильники теорії всепрощення висловлюють жаль, що я
проявив свій хист у тих літературних поєдинках, а деякі християни натякнули мені, що ми живемо
в часи, коли варто дати зрозуміти декому: мовчанка — найвеликодушніша відповідь.

У зв'язку з цим я повинен звернути увагу читачів на те, що визнаю своїми лише ті твори, які
вийшли під моїм прізвищем. Крім "Людської комедії", мені належать тільки "Сто грайливих
оповідань", дві п'єси і кілька статей — а втім, вони всі підписані. Тут я захищаю своє невід'ємне
право. Якщо я зрікаюся творів, у написанні яких я нібито брав участь, то це продиктовано не
стільки самолюбством, скільки любов'ю до істини. Коли й далі мені вперто приписуватимуть
книжки, що їх я не можу визнати за свої в літературному розумінні, хоча на них мені й було
довірено права власності, то я залишу це без уваги з тих самих причин, з яких не відповідаю
наклепникам.

Безмір мого задуму, що охоплює водночас як історію, так і критику Суспільства, дає змогу
дослідити його болячки і розкрити його основи, думаю, виправдовує заголовок, під яким
тепер з'являється мій великий твір: "Людська комедія". Про що він свідчить — про надмірні
амбіції автора чи про його прагнення до точного вислову? Це вирішать читачі, коли твір буде
завершено.

Париж, липень 1842 р.

Передмова була написана Бальзаком в 1842 р. у зв'язку з підготовкою до друку "Людської

комедії", перший том якої вийшов того ж року. Праця над публікацією "Людської комедії"
тривала до 1848 р., коли вийшов друком її сімнадцятий том, на чому здійснення грандіозного
задуму письменника обірвалося. "Передмова до "Людської комедії" є найповнішим
вираженням естетико-літературної програми Бальзака: в ній він проголошує свої
творчі засади, формулює провідні методологічні принципи й подає проспект своєї
унікальної епопеї.

Не всі частини величезної епопеї, не всі її "етюди" й "сцени" рівномірно заповнювалися

письменником. З другої половини 30-х рр. основну увагу він приділяв "Етюдам про звичаї",
першому ярусу "Людської комедії", на якому згодом мали зводитися "вищі" її яруси. Проте й не
всі "сцени" "Етюдів про звичаї" заповнені однаковою мірою. По суті, лишилися ненаписаними
"Сцени воєнного життя", до яких автор постфактум вніс роман "Шуани" й оповідання "Пристрасть
у пустелі". Менш ніж наполовину написані "Сцени політичного життя". Над "Філософськими
етюдами" Бальзак активно працював у першій половині 30-х рр., коли й була створена
переважна більшість творів цього циклу. До третьої частини "Людської комедії", до "Аналітичних
етюдів", він фактично й не приступав, лише включив до неї збірку нарисів "Фізіологія шлюбу",
створених наприкінці 20-х рр.

Бальзаківська "Людська комедія" — не тільки сума творів, не тільки кількісна величина, а й

нова якість, своєрідне структурне утворення. Пов'язавши написане, автор подолав статичність
окремих творів як сюжетно замкнутих сфер життя, переніс центр ваги на динаміку
"суспільного цілого", котра, власне, є історією суспільства. Внаслідок цього він досягнув не
тільки вражаючої масштабності, а й рідкісної глибини в зображенні сучасності, її характерних
процесів і колізій, переконливо розкрив не просто зміну епох, а й суспільно-історичних
формацій. Бальзак різко критично ставився до буржуазних відносин, викривав і осуджував
владу грошей, але це не заважало йому бачити й інші аспекти сучасності, захоплюватися її
динамізмом, розмахом та інтенсивністю різнорідних процесів, що в той час відбувалися. І в
"Передмові до "Людської комедії" він проголошує, що сучасне французьке суспільство
грандіозне, що механізм його вражає, що нинішня епоха велика, чим і обґрунтовується
необхідність твору, який би відповідав усім цим параметрам, тобто "Людської комедії".
Бальзак добре розумів перетворювальний характер зображуваних процесів, хоч їхні остаточні
наслідки, звичайно, залишалися для нього таємницею. Насамперед же його увагу привертав
центральний процес сучасності, зміна дореволюційного, феодально-абсолютистського ладу
пореволюційним, капіталістичним, і він прагнув відобразити його в різних варіаціях, в
розмаїтості людських доль, в поведінці різних соціальних верств і груп, у вчинках людей різних
прошарків і професій і т. д.

З усім цим пов'язана поява в "Людській комедії" персонажів, що переходять з одного твору в
інший, "героїв, що повертаються". Вони є наочним свідченням того, що інтерес Бальзака як
митця не замикався на окремій людській долі чи певній сім'ї, що в центрі його уваги
знаходилася динаміка життя всього тогочасного суспільства., наявність "героїв, що
повертаються", надавала "Людській комедії" певних рис тематично-сюжетної єдності, що для
автора, який вважав себе "літописцем епохи", мало велике значення. Адже він прагнув до того,
щоб твори його своєрідної епопеї сприймалися як фрески грандіозного художнього цілого.
"Привітайте мене. Адже щойно з'ясувалося, що я - геній", - так, за
спогадами сестри Бальзака Сюрвіль, сам письменник сповістив про появу нового
задуму, аналогів якому не було у світовій літературі. У 1833 р. він відкрито
заявив про бажання об'єднати свої романи в одну епопею. Своєрідною
межею, яка символізувала початок створення нової книга, став роман
"Батько Горіо", котрий автор закінчив у 1835 р. Починаючи з цього
твору, Бальзак став систематично брати імена і характери героїв із своїх
попередніх творів.

Він уміло переплітав згадки про історичні деталі та реальні події з

прізвищами героїв "Людської комедії" і описаними в ній подіями. Але
Бальзак не мав на меті відтворити точну копію дійсності. Він не приховував,
що на тому, якою постала в "Людській комедії" Франція, лежав відбиток його
уявлень про сенс і зміст людського життя та історії цивілізації в цілому. Але можна
точно сказати, що він послідовно реалізував у своїй творчості гуманістичний погляд
на історію цивілізації. Історія моралі, яку написав Бальзак, - це історія,
побачена через людей з усіма їхніми мріями, пристрастями, горем і
радощами.

Письменник вирішив у своїх творах показати якомога ширшу панораму життя

Франції своєї епохи, але згодом переконався, що це неможливо здійснити в рамках
одного роману. Так почав складатися цикл, який у 1842 р. отримав назву "Людська
комедія".

Оскільки план бальзаківської епопеї визрівав поступово, то й принципи

класифікації творів, які ввійшли до неї, багаторазово змінювалися.
Першопочатково митець планував назвати головну працю свого життя
"Соціальні етюди", але згодом "Божественна комедія" Данте навела його на іншу
думку стосовно назви твору. Грандіозний твір вимагав величної назви. Трагедія
XVIII ст. змінилася комедією середини XIX ст. Сам письменник так пояснював
обрану назву: "Величезний розмах плану, що водночас охоплює історію і
критику суспільства, аналіз його вад та обговорення його основ
дозволяє, я думаю, дати йому той заголовок, під яким він з'явиться, -
"Людська комедія". Чи претензійний він, чи тільки правильний? Це
вирішать самі читачі, коли праця буде закінчена".

"Божественна комедія" Данте "Людська комедія" Бальзака

За формою цей твір - своєрідна подорож у

За формою - зображення життя
потойбічний світ, здійснена поетом у
Франції у всіх його проявах
художній уяві, видінні

Мета твору - вказати середньовічній Мета комедії - прагнення пояснити

людині й усьому людству шлях до спасіння закономірності людської дійсності

Названий комедією, бо показав

Названий комедією, бо починався сумно,
концепцію людського світу з
але мав щасливий кінець
найрізноманітніших сторін

Проблематично визначити жанр.

Жанр - поема Найчастіше зустрічається два
визначення: цикл романів і епопея
 Поділена на три частини ("Пекло",
"Чистилище", "Рай") - це три світи, де
Поділена на три частини, кожна з
водночас жив Данте: реальне життя,
яких включала певні твори
чистилище внутрішньої боротьби та рай
віри

Першим кроком на шляху до "Людської комедії" стало звернення

Бальзака до жанру "фізіологічного нарису", який не мав нічого спільного
з фізіологією в медичному тлумаченні цього слова. То було своєрідне
дослідження певних соціальних явищ. "Фізіологічний нарис" - художня
публіцистика, яка зачіпає сучасні теми й розробляла багатий матеріал
соціально-побутових і психологічних спостережень.

Основні положення "Передмови..."

 o Ідея цього твору народилася внаслідок порівняння людства з

тваринним світом.
 o Прагнення віднайти в суспільстві єдиний механізм, оскільки
воно, на його думку, схоже на Природу.
 o Письменник виділяв три форми буття людини: "чоловіки, жінки і
речі".
 o Головна ідея задуму - дати величезну панораму суспільства на
засадах закону егоїзму.
 o Бальзак не сповідував руссоїстських ідей про "природну доброту
людини". "Людська комедія" поділена на три частини, кожну з яких Бальзак
назвав етюдами

"Етюди про звичаї" складали загальну історію суспільства, де зібрано всі події та

діяння. Кожен із шести розділів відповідав одній із головних думок. Кожен мав свій
смисл, своє значення і охопив певний період людського життя:

"Сцени приватного життя зображують дитинство, юність і властиві

цьому віку помилки.

Сцени провінційного життя подають пристрасті у їхньому зрілому віці,

описуючи розрахунки, інтереси й амбіції.

Сцени паризького життя змальовують картину вподобань, пороків і

невгамовних проявів життя, спричинених звичаями, що процвітають у столиці,
де водночас можна зустріти і неповторне добро, і неповторне зло.

Сцени політичного життя відбивають інтереси багатьох або й усіх - тобто

йдеться про життя, що тече ніби не в загальному річищі.

Сцени воєнного життя показують грандіозну картину Суспільства у стані

найвищої напруги, коли воно виходить за межі свого існування - коли
захищається від ворожої навали або вирушає у завойовницькі походи.

Сцени сільського життя - це ніби вечір довгого дня. У цьому розділі читач
уперше зустріне найчистіші характери і буде показано, як потрібно втілювати в
життя високі принципи порядку, політики і моралі".
Об'єднало таку величезну кількість творів і дійових осіб наступне:
Бальзак розробив важливий мотив людських вчинків - прагнення до
збагачення.

Дуже проблематично точно і однозначно визначити жанр цього

твору. Найчастіше дано два визначення: цикл романів
і епопея. Навряд чи їх можна віднести до "Людської комедії".
Формально - це цикл романів, точніше - творів. Але у багатьох із них
відсутні засоби зв'язку між собою - наприклад, ні сюжети, ні
проблематика, ні спільні герої не пов'язали між собою романи
"Шуани", "Селяни", "Блиск і злидні куртизанок" та повість
"Шагренева шкіра". І таких прикладів чимало. Визначення "епопея"
теж лише частково стосується "Людської комедії". Для епопеї, у
сучасному її вигляді, характерна наявність стрижневих героїв та
спільного сюжету, чого не було у Бальзака.

Роман «Батько Горіо»

Роман «Батько Горіо» (1834-1835) був створений за надзвичайно короткий час. Після його
виходу у світ Бальзак у листі до Е. Ганської зізнавався: «Твір цей написано за сорок днів; за ці
сорок діб я не спав і вісімдесяти годин. Проте тепер я можу тріумфувати».

Подібно до інших творів Бальзака, роман «Батько Горіо» містить докладні описи інтер’єрів,
звичаєвих і побутових деталей, портретів персонажів, їхнього одягу, манер тощо. Особливо це
характерно для експозиції творів, зокрема й роману «Батько Горіо» з його знаменитим описом
пансіону мадам Воке, який став хрестоматійним. Письменник був переконаний, що без
побутових елементів, без описовості сюжет не буде правдивим, але ці скрупульозні, детальні
описи були для нього не самоціллю, а засобом виявлення залежності характеру й
ментальності персонажів від життєвого середовища.

Разом з тим описи в романі «Батько Горіо» - це ніби декорації, у яких розгортається
драматична дія, набираючи дедалі більшого напруження. Відтворення драматизму сучасного
життя та виявлення його прихованих причин і в цьому романі залишається першорядним
завданням автора. Єдину можливість зробити сучасність цікавою для читачів Бальзак вбачає у
виявленні під її безбарвною поверхнею бурхливих пристрастей, драматичних колізій, потаємних
глибин, які бентежать розум і почуття. Гостро відчуваючи драматичну природу сучасного
динамічного суспільства, письменник скрізь знаходить приховані драми - вони розігруються і в
розкішних особняках аристократів, і в жалюгідних притулках для злиденних, таких, як пансіон
мадам Воке.

Тут перед нами постають різні соціальні світи, що є полюсами тогочасного суспільства,
причому Бальзак не лише протиставляє їх, а й прагне розкрити внутрішні зв’язки між ними.
Співвіднесені між собою, ці світи по-новому освітлюють один одного, розкриваючи нові грані
й властивості. Так виникає стереоскопічність художнього зображення, характерна для
«Людської комедії» і водночас робиться важливий крок на шляху до комплексного
художнього осягнення «суспільного цілого», до його всебічного змалювання, що було
генеральною метою Бальзака.
Не так вже й багато в літературі персонажів, так само занурених у побут, у суто сімейні справи
й переживання, як старий Горіо. І разом з тим його образ сповнений глибокого драматизму,
що виростає з побутово-повсякденної сфери. Нота драматизму з’являється вже під час
першого знайомства з батьком Горіо, коли він постає в портретній галереї типів, що населяють
пансіон мадам Воке: “Тут, серед вісімнадцяти нахлібників, теж знайшлося т убоге, знедолене
створіння, цап відбувайло, на якого градом сипалися насмішки… Таким посміховиськом став
колишній вермішельник, батенько Горіо… Звідки ж взялася ця майже злісна зневага, це
презирливе гоніння найстарішого пожильця, це нешанобливе ставлення до чужої біди?”

Далі розповідається передісторія Горіо, з якої ми дізнаємося, що цей старий, надбавши

великий статок і вигідно видавши дочок заміж, відійшов від справ і оселився в пансіоні Воке.
Тоді він ще мав десять тисяч річного прибутку, багато цінних речей і користувався неабиякою
повагою хазяйки пансіону та його мешканців. Однак із часом старий Горіо почав убожіти і,
переселяючись у дедалі гірші кімнати, зрештою опинився в жалюгідній комірчині під дахом.

Через чотири роки, коли розпочинається дія роману, “він став сам на себе не схожий”, “мав
вигляд сімдесятилітнього діда – тупого, тремтячого, блідого”, який “в одних викликав
огиду, в інших – жалість”

Бальзак піднімає завісу над його таємницею поступово, у міру того, як проникає в неї інший
герой роману – Ежен Растіньяк. Ми дізнаємося, що старого безжально оббирають його дочки,
Анастазі й Дельфіна. Обидві вони мають заможних чоловіків але постійно звертаються до батька
по гроші, які витрачають в основному на коханців. Згодом дочки забирають у зубожілого Горіо
все до нитки, розбивають йому серце і залишають помирати на самоті.

Таку жорстоку сімейну драму переживає батько Горіо. І хоча драма ця не виходить за межі
родини, вона набуває і досить виразного соціального змісту. Її підгрунтя і її рушійна сила – у дії
того ж таки “фінансового начала”, у силі грошей, яка виявляється зокрема й у формі
безжального егоїзму. “Фінансовий принцип – це не що інше, як закоренілий егоїзм”, – писав
Бальзак, переводячи названий принцип у соціально-психологічну площину. Перед смертю Горіо
відкривається гірка істина: гроші виступають таємним регулятором і у сфері сімейних відносин.
“Якби я був багатий, – скаржиться він Растіньякові, – якби я не віддав їм багатство, а зберіг у
себе, вони були б тут, і мої щоки лисніли б від їхніх поцілунків. Я жив би в особняку… Дочки
прийшли б у сльозах, разом із чоловіками й дітьми. Так би воно й було! А тепер нічого. За гроші
можна купити все, навіть дочок”.

Утім, поширене потрактування образу Горіо лише як жертви егоїзму дочок, який переростає в
аморальність, є однобічним. Воно спрощує задум автора, адже відповідальність за те, що
Анастазі й Дельфіна виросли саме такими, Бальзак великою мірою покладає саме на їхнього
батька.

У цей сюжет письменник заклав сувору моралістичну ідею, що стосується обов’язку батьків і
виховання дітей. Згідно з нею, незважаючи на самовіддану любов до дочок, Горіо – поганий
батько. Засліплений батьківським почуттям, основу якого становить біологічний інстинкт, він
задовольняв будь-які примхи своїх улюблениць, тим самим розбещуючи їх, розвиваючи в них
безмежний егоїзм.

Щастя дітей Горіо уявляв за хибним стереотипом, поширеним у міщанському середовищі: у

дитинстві і юності надмірна розкіш, потім – вигідний шлюб…
 Виховання молодої людини суспільством. Образ Растіньяк
З образом Ежена Растіньяка в роман увійшла тема молодої людини в буржуазному
суспільстві. Основний зміст цієї теми, що стала однією з центральних у «Людській комедії», -
показ того, як суспільство, засноване на «принципі вигоди», розбещує молоду людину, яка
досягає життєвого успіху ціною моральної деградації. Ежен Растіньяк є тим героєм «Людської
комедії», у якому ця тема, весь комплекс проблем і колізій, з нею пов’язаних, втілилися найбільш
повно й переконливо. Слід зазначити, що Растіньяк є одним з найвідоміших героїв Бальзака, а
його ім’я стало загальним для певного типу людей - розумних, успішних кар’єристів, не надто
розбірливих у засобах досягнення мети й не позбавлених разом з тим певних симпатичних
рис.

Однак у романі «Батько Горіо» показано лише становлення Ежена Растіньяка, його прощання з
ілюзіями молодості, не позбавлене драматизму моральне переродження. Про зрілого
Растіньяка, кар’єриста й цинічного лицаря наживи, читач дізнається з інших творів «Людської
комедії», де він уже не виступає центральним героєм. У романі «Батько Горіо» Растіньяк ще не
сповідує «релігію грошей», вони ще не стали його заповітною метою. На цьому етапі гроші для
нього виступають необхідністю, втіленою в життєвих обставинах і потребах, невмолимою
зовнішньою силою, тим «фатумом» сучасності, про який ішлося вище.

Виходець із аристократичної, але збіднілої родини з Південної Франції Ежен Растіньяк отримав
відповідне виховання, та й від природи був людиною не злою і не користолюбною. Тут варто
зазначити, що історія Растіньяка, подана в романі «Батько Горіо», вплітається в генеральну тему
«Людської комедії» - тему розкладу й загибелі аристократії в буржуазному суспільстві. Численній
родині доводилося в усьому собі відмовляти, щоб виділяти Еженові, який був її останньою
надією, тисячу двісті екю річних, необхідних для навчання в Парижі. Ці обставини
«збільшували вдесятеро його бажання досягнути успіху в житті й пробуджували жадобу
висунутися». Проте, «як це властиво великодушним людям, йому хотілося всього досягнути
лише завдяки своїм заслугам».

Отже, спершу Растіньяк хоче завоювати багатство й становище в суспільстві працею, енергією і
талантом. Коли через певний час Вотрен запропонує йому свій «проект» — прямий і швидкий,
але злочинний шлях до багатства, - Растіньяк його відхилить, хоч і визнає «залізну логіку»
спокусника. Він твердить самому собі: «О ні! Хочу трудитися благородно, свято, хочу
працювати день і ніч, щоб тільки трудом досягнути багатства». Однак для того, щоб піти
цим шляхом, треба мати величезні духовні й моральні сили, притаманні, як згодом покаже
Бальзак у «Втрачених ілюзіях», лише великим митцям, мислителям, громадським діячам, тобто
людям, які живуть великою ідеєю. Растіньяк - звичайна людина, честолюбна й жадібна до
життєвих благ. Поступове переродження героя письменник розкриває з рідкісною повнотою й
психологічною вмотивованістю, із численними точними, вихопленими з життя деталями.
Столиця повна спокус, перед якими не може встояти Растіньяк, - і от з часом «демон розкоші
вжалив його серце, лихоманка наживи заволоділа ним, від жадоби золота пересохло в горлі».
Найголовнішим чинником переродження героя Бальзак вважає пізнання ним суспільства, тих
дійсних законів і прагнень, якими воно живе.

Дедалі виразніше, пише Бальзак, світ поставав перед Растіньяком «таким, яким він є: в безсиллі
моралі й закону перед багатством». Тобто власний досвід героя підтверджував повчання його
«наставників» - віконтеси де Босеан і каторжника Вотрена, а його друг Б’яншон, учений- медик і
безкорисливий подвижник науки, визнав, що їхні докази не суперечать «законам природи».
Проти всього цього протестує лише голос совісті, моральне почуття, на яке вирішив було
покладатися Растіньяк. Однак моральна драма, яку переживає герой, у фіналі твору закінчується
перемогою середовища, де панують егоїзм і закон вигоди.

У фіналі твору Растіньяк дозріває для того, щоб, прийнявши закони й «правила гри» суспільства,
кинути йому знаменитий виклик: «Тепер подивимось, хто кого». Утім, варто наголосити, що
моральна драма цього героя є центральною колізією роману, сповненою глибокого соціально-
психологічного змісту, пов’язаного з основною проблематикою «Людської комедії».
"Батько Горіо" (1835 р.) належить до циклу "Етюди про звичаї У ньому йдеться про сімейний
пансіон Воке, про те, що старий батько Горіо позбавляє себе всього заради своїх доньок Анастазі
де Ресто та Дельфіни Нюсінжен, і врешті помирає в самоті. Ховає його Растіньяк. У романі автор
застосовує принцип поліцентричності та "техніку перехідних персонажів".

Тематика твору.

Провідне місце в романі посідає тема надмірної батьківської любові, яка належить до розряду
вічних тем. Невипадково з-поміж імен багатьох персонажів роману Бальзак обрав для його назви
саме ім'я Горіо. Тільки перед смертю Горіо зрозумів, що доньки любили не його, а гроші, які
отримували від нього. Таким чином, тема батьківської відданості в романі тісно переплітається
з іншою – темою грошей. Під впливом багатства руйнуються сімейні зв'язки. Письменник
простежує згубну владу золота на прикладі багатьох персонажів і, зокрема, Растіньяка. На
початку роману – це чесний юнак, який приїхав у Париж вивчати право. Швидко він зрозумів, що
в Парижі високі моральні цінності нічого не варті. Він прагне потрапити у вищі кола. Вотрен
переконує його, що своєю чесністю він нічого не досягне, а віконтеса де Босеан радить знайти
багату коханку. Поховавши батька Горіо, Растіньяк кидає виклик Парижу. Тепер він за будь-яку
ціну прагне досягти своєї мети.

Сюжетно-композиційні особливості твору.

Задум багатотемного твору вимагав від художника відповідної ускладненої структури. У ньому
багато сюжетних ліній, які переплітаються. На початку роману – це сімейний пансіон пані Воке.
У 1819 р. тут випадково зустрілися колишній макаронник Горіо, стара діва Мішоно, дідуган
Пуаре, мадемуазель Вікторина Тайфер, батько якої мав підстави не визнавати дочки,
"студент" Ежен Растіньяк і Вотрен. Кожен з них має свою передісторію і свою таємницю. Роман
розпочинається з довгої експозиції, детальних описів зовнішності героїв та інтер'єру.

Помітну роль у композиції роману відіграє прийом контрасту. Протягом усього твору
відчувається протиставлення "верху" і "низу". "Низ" – це пансіон Воке, де жила біднота; "верх"
– великосвітські салони Сен-Жерменського передмістя. За допомогою образів Растіньяка,
Вотрена та інших героїв авторові вдається поєднати ці "світи". Справжнім учителем для
Растіньяка стає життя, у якому мораль каторжника Вотрена і віконтеси де Босеан не дуже
відрізняються.

"Батько Горіо" – яскравий приклад поліцентричності бальзаківського роману. Виходячи з

однієї "точки" – пансіону Воке, сюжетні лінії роману розходяться в різні боки, перетинаються,
створюючи нові сюжетні вузли. У кожного героя своя доля. Пуаре і Мішоно переходять до
іншого пансіону. Колишній каторжник Жак Коллен знову опинився у в'язниці. Вікторина
Тайфер після смерті брата повертається в дім багатого батька-банкіра. Горіо помирає, так і не
зрозумівши, що за гроші любові не купиш.

Композиція роману драматична. Манера оповіді максимально об’єктивована, події відібрані в їх

вершинних проявах. Образ батька Горіо так само вічний, як і образ Короля Ліра. Тільки на відміну
від В. Шекспіра, Бальзак змалював людину своєї епохи – буржуазної.

Епопея – значний за обсягом монументальний твір епічного змісту, у якому широко і всебічно
відтворено епохальний перелом у житті цілого народу (часом, багатьох народів), відображені
події, що мають вирішальне значення для багатьох поколінь.
Місце дії - бідне передмістя Парижа Нев-Сен-Женев'єв, пансіон мадам Воке. Тут ми
познайомилися з головним героєм роману - батечком Горіо. Однак історія Горіо "обрамлена"
багатьма додатковими сюжетними лініями: пансіон пані Воке, історія студента Ежена де
Растіньяка, салон віконтеси де Босіан.

Головна тема - тема грошей, пристрасть до золота. Письменник дослідив у двох головних
аспектах:

o філософський, як причина розпаду "природних" зв'язків, коли духовними цінностями

свідомо жертвували заради досягнення матеріальних цінностей;

o соціальний, коли стан людини у суспільстві визначався товщиною гаманця, а втрата капіталу
вела до втрати обличчя, і тоді людина ставала "нічим" - пустим місцем.

Центральна фігура цього художнього дослідження - батько Горіо - типовий представник епохи
Реставрації. Ще в молодості Горіо свято повірив у силу золота: все купується і продається. Він
спритно використав голод за часів революції і "продаючи борошно вдесятеро дорожче", нажив
великі капітали, став фабрикантом вермішелі. Для героя гроші самі по собі нічого не варті, він
здобував їх тільки заради своїх дочок - Анастазі й Дельфіни. Він прагнув для них лише щастя і
заради цього робив усе, що міг, - забезпечував грошима, вигідно, з його точки зору, видав
заміж - за барона і графа. Аж тоді розпочалася його справжня драма. Він мріяв про здійснення
свого найзаповітнішого бажання - щоб на його самовіддану батьківську любов дочки відповідали
таким самим почуттям. Та дівчата змалку звикли до розкошів, і це згубило їхні душі. А коли Горіо
допоміг дочкам вийти із скрутного становища, витавши на них свої останні заощадження, і
перетворився на злидаря, вони забули про нього. Драматизм його долі розкрито в саркастичних
словах Растіньякового друга - медика Б'яшона, який порадив зробити на надгробку старого такий
напис: "Тут спочиває пан Горіо, батько графині де Ресто і баронеси де Нусінген, похований
коштом двох студентів".

Важливо зазначити, що "пристрасть" - родинна риса сім'ї Горіо. Пристрасно і безжалісно

добував свій мільйон голова сім'ї. З усією егоїстичністю і пристрастю затамовували свою
жадібність його дочки. Для батька Горіо і для його дочок пристрасть - це природне почуття.
Різниця лише в тому, що дочки взагалі втратили своє людське обличчя через пристрасть, а
батько з усією пристрастю, хоча і в спотвореному вигляді, присвятив себе їм.

Трагедія Горіо - яскравий приклад того, як буржуазна дійсність нівечила стосунки між дітьми й
батьками. Пізніше його дочки також стануть жертвами, а виграють представники нової формації,
такі як Ежен де Растіньяк, аристократ - альфонс Максим де Трай.
Сюжет

Розповідь починається з пансіону Воке, в якому проживає Горіо. У пансіонаті всі знають його,
ставляться вкрай недоброзичливо і звуть не інакше як «таточко Горіо». Разом з ним, у пансіоні
проживає і молодий Растіньяк, який за волею долі дізнається трагічну долю Горіо. Виявляється,
він був дрібним торговцем, що мав досить непоганий фінансовий стан, але розтратив його на
улюблених дочок (Растіньяк стає коханцем однієї з них), а ті у свою чергу, витиснувши з батька
все, що могли, кинули його. І справа була не в знатних і багатих зятях, а в самих дочках, які,
потрапивши у вищий світ, почали соромитися свого батька. Навіть коли Горіо помирав, дочки не
захотіли прийти і допомогти батькові. Вони не з'явилися і на похоронах. Ця історія стала
поштовхом для молодого Растиньяка, який вирішив будь-що-будь підкорити Париж і його
мешканців.

Батько Горіо Центральний персонаж роману. «Невиліковний батько», у якого на голові є

«єдиний горбок — горбок батьківства». Він сприймає світ лише через призму свого ставлення до
дочок, він живе лише заради того, щоб виконувати їх бажання. Такий собі «Христос батьківській
любові».

Ежен де Растіньяк Молодий студент, який жив у селі. Має батька, матір, двох сестер і двох
братів. Сусід Горіо по пансіонату. А згодом коханець молодшої дочки Горіо — баронеси де
Нусинген. Чи не єдиний персонаж роману, що ставиться до Горіо з повагою. Наскрізний
персонаж «Людської комедії».

Дельфіна де Нусинген Молодша дочка Горіо, що вийшла заміж за багатого банкіра німецького
походження. Примітно, що вже незабаром після весілля подружжя майже не спілкувалися, вони
спали в різних спальнях і відкрито мали коханців.

Анастазі де Ресто Старша дочка Горіо. На відміну від своєї сестри, вийшла заміж за графа.
Обожнює вищий світ, увагу.

Вотрен Ще один наскрізний персонаж «Людської комедії». Негідник, біглий каторжник, який
дуже цинічно грає чужими життями. Однак з усіх мешканців пансіонату — єдиний, хто не
боїться сказати суспільству все, що, з його точки зору, воно з себе представляє. Досить тепло
ставиться до Ежену і пропонує йому спосіб збагатитися за рахунок одруження Ежена на
жительці пансіону Вікторині Тайфер, чий батько володіє мільйонами.

Віконтеса де Босеан двоюрідна сестра Растиньяка. Одна з найвідоміших дам Парижа. На її балу
мріяла опинитися баронеса де Нусинген. Мала стосунки з маркізом д'Ажуда-Пінто. Після того, як
вона дізналася про його весілля з останньою, вирішила поїхати в північні маєтки чоловіка.

Воке власниця пансіону. Вельми корислива дама 50 років. Вдова. Головне для неї — гроші.
Розраховувала на татуся Горіо, але була відкинута, а тому відноситься до нього неприязно і навіть
агресивно.

Максим де Трай Коханець графині де Ресто. Гравець. Графиня неодноразово просила у свого
батька гроші, щоб покрити борги коханця. Зрештою утікає. По ходу сюжету впізнається, що всі
діти Анастазі, крім старшого сина — від нього.

Бьяншон студент-лікар. Друг Растиньяка. Допомагає йому з лікуванням і похоронами Горіо.

 КОРОТКИЙ ЗМІСТ ТВОРУ «БАТЬКО ГОРІО»

Аналіз цього твору дозволяє переглянути відносини в родині. З одного боку, люблячий батько,
який не може похвалитися блискучою освітою або приналежністю до стародавнього
аристократичного роду, однак уособлює ідеал батьківської любові. З іншого боку - дочки
головного героя, які, як тільки батько вдало видав їх заміж, поспішно відвернулися від нього. В
кінці роману головний герой помирає, проте насправді він був мертвий ще на початку
розповіді, тому що без залишку віддав себе власним дітям. Фінал твору трагічний і
психологічно важкий: лежачи на смертному одрі, Горіо не проклинає своїх дочок, навпаки, він
прощає їх і благословляє. Розуміючи безмірну прагматичність своїх дітей, він не може
звинувачувати їх, навіть більш того - виправдовує їх вчинки. Що ж сталося з дітьми цього
нещасного людини? Чи винен батько, що балував їх? Після його смерті цей факт стає очевидним.
На жаль, Оноре де Бальзак змушений визнати, що справжня любов не в честі в Парижі - її
замінили на щось зовсім інше. Як зауважує автор роману вустами однієї героїні - все життя
парижан будується на титулах і грошах, щирість тут не вважається чеснотою, а скоріше, поганим
тоном або навіть пороком.

ОБРАЗ РАСТИНЬЯКА

Образ Растиньяка в романі «Батько Горіо» дуже показовий адже поєднує в собі не тільки
позитивні, але і негативні якості, тобто читач може простежити зміни, які відбувалися в світогляді
юнака протягом усього роману. На початку твору він представляється як захоплений молодик,
який нещодавно залишив рідну домівку, але з моменту його переїзду в Париж з ним
відбуваються значні зміни. Звичайно ж, був період, коли, зіткнувшись з реальним життям
парижан, Растиньяк категорично засуджував її. Однак до кінця твору з ним відбуваються значні
метаморфози. Це проявляється найбільш яскраво, коли юнакові приходить в голову думка вбити
чоловіка своєї коханки.
Сюжетні лінії роману

Роман Бальзака "Батько Горіо" вважається головною роботою автора. Це епопея, яка включає в
себе з десяток різнохарактерних персонажів. У центрі сюжетної лінії розповідь про втрату
юнацьких надій і ілюзій. Роман ділиться на три тематичні лінії, які спочатку здаються різними, але
в кінцевому підсумку читач знаходить сполучні їх ланки.

Першою читач дізнається історію відданості батька - старого Горіо, який віддав останні штани
своїм дочкам, а сам пішов у світ інший жебраком. Цей сюжет відкриває головну біду людства -
влада грошей над людьми.

Друга історія - це тема честолюбства. У ній розповідається доля студента з провінційного міста,
Ежена Растиньяка, який використовує всі можливості, щоб стаття частиною вищого світу
Парижа.

Третя сюжетна лінія роману «Батько Горіо» - тема філософії криміналу. Будучи збіглим
каторжником, Вотрен веде боротьбу за право нехтувати законом таким сильним
особистостям, як він.

Роман "Батько Горіо": головні герої

Історія розвивається в пансіоні "Будинок Воке", названому на честь вдови господині.

Чотириповерхова будівля заселено персонажами зовсім різних характерів. Четвертий поверх
найдешевший, другий - найкращий і найдорожчий. Причому на другому поверсі проживають
дві вдови: сама господиня і пані Кутюр, дружина загиблого комісара, яка містить до того ж
молоду вихованку Вікторину Тайфер. Третій поверх зайнятий старим Пуарсе і колишнім
каторжником Вотреном. На четвертому поверсі розташувалися апартаменти старої діви Міша,
батька Горіо (в минулому власника макаронної фабрики), а так само юного студента
Растиньяка. Є й мансардний поверх, де живуть кухарка і слуга Крістоф. Мешканці пансіону
ходять в пошарпаної одязі, а особи їх пониклі, крім дівчини Вікторини, яку не визнав батько
мільйонер.

У центрі всіх подій виявляється старий Горіо. Після відходу від справ на фабриці в 1813 році він
оселився в пансіоні і, будучи при грошах, зайняв кімнату на найпрестижнішому поверсі.
Вдовствующая господиня хотіла вийти за нього заміж, проте, не добившись свого, буквально
запалала ненавистю до Горіо. З плином часу старий зубожів, і йому довелося переїхати на
самий верхній поверх. Йому дали прізвисько "папаша". Іноді до нього приїжджають його
дочки, які одягнені та взуті дуже багато на відміну від свого батька.

Події у Горіо розвиваються сумно. Вотрен застає його за походом до лихваря, що приймає
старі столові срібні прилади, про що повідомляє господині. Він намагається довести всім, що
батько утримує своїх дочок.
Бурхливі події в житті пансіону
Далі починається вир подій. Студент стикається в будинку Анастази з її чоловіком і її коханцем -
графом Максимом. Однак після згадки про батька Горіо Растиньяка випроваджують, і він
направляється в будинок віконтесі де Босеан. У цей момент коханець віконтесі, португалець д
"Аджула Пінто, без розчарування спішно йде з її будинку, щоб не зізнаватися у зраді. Але його
сподвижниця по гріха чує про його наміри одружитися з іншою дамі.

У цей момент в будинку де Босеан з'являється герцогиня де Ланже. Найцікавіше, що студент не

підозрював про сімейні узи Горіо і Анастазі. Ежен так само дізнається, що батько заробив свої
статки за часів буржуазної революції у Франції і віддав дочкам величезну суму грошей як
придане (по п'ятсот тисяч франків). Тоді Босеан пропонує Ежену завести зв'язок з молодшою
дочок і розповідає, яким манерам потрібно навчитися, щоб завоювати прихильність дам вищого
світу.

Після повернення в пансіон Растиньяк приймає на себе роль опікуна старого Горіо. У цей момент
Вотрен домовляється про угоду зі студентом, сенс якої в тому, щоб Ежен знайшов йому наречену
з мільйоном франків в придане. Растиньяк відразу зметикував, що якщо залякати батька
Вікторини, для визнання батьківства, то нікого шукати не треба. В результаті події складаються
так, як хоче студент, проте він відмовляється від грошей Вотрена за виконану роботу. І на це у
нього є свій прихований намір.

Ежен все-таки знайомиться з Дельфіні і дає їй грошей, яких вона зовсім не бачить від чоловіка.
Згодом студент розуміє, що закохався в молодшу дочку Горіо і залишається без засобів.

Паралельно Пуарсе і Міша з'ясовують, що Вотрен - втік каторжник, який називає себе «Обмани
смерть». Вотрен повідомляє студенту про дуелі з братом Вікторини.

У дочок Горіо з'являються проблеми. З'ясовується, що чоловік молодшої займався

протизаконними справами. Старша дочка всіма правдами і неправдами намагається допомогти
своєму коханцеві з виплатою боргів. На тлі переживань за своїх дітей Горіо зліг з важкою
хворобою. Однак жодна з дочок не переймається за батька. Горіо помирає дуже болісною
смертю, і тільки студент перебуває весь цей час у його ліжку. У передсмертному маренні Горіо
визнається сам собі, що діти його абсолютно не любили. Ежен переконується в цьому під час
похорону, які він організовує за свої гроші.

Проблематика роману «Батько Горіо»

Роман Бальзака «Батько Горіо» є соціально-психологічним, який досліджує не окремі особи, а

психологію суспільних відносин, психологію урбаністичного суспільства.

У романі ми спостерігаємо протиставлення двох соціальних світів: зверху буржуазне і

великосвітське суспільство, внизу - пансіон Воке - світ бідноти. У центрі кожного з цих світів
Бальзак поставив жіночу фігуру: з одного боку - представник Сент-Жерменського передмістя
віконтеса де Босеан, з іншого - власниця пансіону пані Воке.

На перший погляд ці два світи зовсім різні і відокремлені непрохідною прірвою. Але в дійсності
вони міцно пов'язані між собою, завдання автора в тому й полягала, щоб показати внутрішній
зв'язок низів і верхів буржуазного суспільства. Це він і розкрив у долі Растиньяка, який одночасно
належав і до того, і до іншого світу.

Тема "пансіону" і тема "світла" в романі весь час перетинаються, а в кінці сплітаються в одне ціле.
Низом і верхи керують одні й ті ж закони.

У романі дві сюжетно-композиційні лінії: перша - трагічна історія батька Горіо, який втратив не
тільки все своє багатство, а й найдорожче в житті - любов своїх дітей. Він перед смертю
переконався в тому, що гроші дають все.

Друга лінія - історія Растиньяка, який, поховавши батька Горіо, кидає виклик Парижу: "Ну,
тепер хто кого!".

Характеристика пансіону підкреслює застарілість і старомодність речей і людей, які знаходяться в

ньому. "Тут є меблі" вигнана звідусіль, незламна і поміщена сюди, як поміщають відходи
цивілізації в лікарні для невиліковних ", меблі" стара, ледь жива "; "Мерзенні гравюри, від яких
втрачаєш апетит". Тут, в кінці кінців, постійно зустрічаються згаслі, вицвілі очі, "зморщені" особи,
тіла, які зберегли лише "залишки краси".

Автор не тільки показує нам приміщення, але, і змушує нас вдихнути отруйний, страшний запах,
яким дихають жителі пансіону.

Опис будинку пані Воке закінчується узагальненням: "Коротко кажучи, тут царство бідності,
де немає натяку на поезію, бідності потертих, скнарість, згущених. Хоча вони ще без дірок
і без лахміття, але скоро перетворяться на тлін ".

У цьому зображенні оточення вже є попередня характеристика дійових осіб. Риси їх загального
портрета закладені в описі житла. Таким чином, читач занурюється в атмосферу цього
маленького світу.

Салон Сен-Жерменського передмістя, аристократичні особняки - це інша частина міста. Це два

полюси Парижа - низ і верх, земля і небо, пекло і рай. Зверху - розкіш, внизу - бідність. Бальзак
постійно порівнює ці два світи. Бідність на тлі розкоші, розкіш на тлі бідності. Верх і низ у
Бальзака стикаються один з одним, один в одному відображаються, один від іншого залежать
- вони ніби створюють двоєдиний образ. Тут Горіо, Растиньяк, Вотрен, віконтеса де Босеан
майже в рівній мірі можуть претендувати на головне місце в творі. При цьому кожен з них
представляє окрему соціальну групу і відповідний їй погляд: Горіо - буржуазну, Растиньяк -
провінційне міщанство, віконтеса - паризьке вища міщанство, Вотрен - злочинний світ.

Таким чином, в романі можна виділити такі проблеми, як проблема формування характеру
провінціала, моральний вибір Ежена Растиньяка - «молодого честолюбця», мотив спокуси;
проблема «сильних світу цього»; сім'я і сімейні відносини в буржуазному світі;

2.2 Образи в романі «Батько Горіо»

Батько Горіо - яскравий приклад того, як одержимість, нерозумне розвиток пристрасті
призводить до повного руйнування особистості. Горіо весь занурився в батьківські почуття, він не
думав ні про кого, крім своїх дочок. Його пристрасть розвинулася на егоїстичної підґрунті, і сама
сила цієї пристрасті привела батька Горіо до загибелі.
Слід також виділити образ Парижа у романі. Париж - місто з багатою історією, який пережив
багато змін за своє існування. Його специфічний образ, його соціальні і моральні контрасти давно
вже привертали увагу письменників. Вони зображують не тільки велич Парижа, його храми і
палаци, а й панівні звичаї, закони, контраст між багатством і крайньою бідністю.

Бальзак створює в цілому реалістичний образ міста, прийнявши за естетичне кредо достовірне
зображення життя. Париж у Бальзака зображується з різних сторін. Необхідно виділити два
основні види епіки в його романах. Умовно кажучи, це проза винятковою реальності (проза
ідеалу, абсолютна проза) і проза домінуюча, звичайної реальності (відносна проза).

Абсолютна епіка - це духовний, світлий Париж. Центральні образи - Поліна Годен, учень Лавріль,
студент Бьяншон - люди, які мають працелюбну і самовіддану люблячу душу.

Відносна проза Бальзака проявляється у створенні образу Парижа типового, земного,

недосконалого. Це образи Ежена де Растиньяка і бунтівника Вотрена.

У романі "Батько Горіо" було покладено початок зображенню Парижа у творчості Бальзака.
Автор прагне проявити драматизм життя того часу і його приховані пружини, він відображає і
тлумачить зовнішню дійсність. Тут він зображує велич і багатство одночасно з убогістю. На
початку роману ми подорожуємо до катакомб Парижа. Пансіон Воке - це не ошатний Париж, а
передмісті, де проживає дрібний міський народ.

Вотрен, що спостерігає пансіонерів мадам Воке, кожного з них визначає одним словом, що
містить не тільки характер їх, а й інтереси, долю і можливості. Аналогічні коментарі, пов'язані з
історією персонажа, належать і оповідач, який, зберігаючи риси «всезнаючого автора», все ж
домагається того, щоб читач залишався саме глядачем, перед очима якого розгортаються сцени
«в реальному масштабі часу». Прикладом може служити «парад» мешканців пансіону мадам
Воке, які по черзі проходять перед читачем.

Життя Парижа розкривається Растиньяку як арена боротьби. "Життя в Парижі - безперервна

боротьба, - пише він матері, - я повинен виступити в похід".

Велике місто є одночасно цивилизатором і збоченця, адже, щоб використовувати свій творчий
хист, молоді люди повинні їх спочатку переплавити: перетворити молодість в впертість, розум в
хитрість, довірливість в лицемірство, відвагу в приховану підступність.

Але Растиньяк не йде на боротьбу проти того розпущеного світу, який він пізнав, а лише на
боротьбу за особисте своє досягнення успіху. Він не думає про зламі пристрою, а сприймає його
таким, яким він є, вступає в "гру" і приймає її "правила", добре засвоює мораль господарів життя,
якої навчив його Вотрен.
У 1834–1835 р. у часописі «Паризький огляд» було надруковано один із найвідоміших романів
О. де Бальзака «Батько Горіо». Назва твору, хоч і вказує на одного головного персонажа, але
виявляється, що герой тут не один. У центрі оповіді рівноправно виступають два персонажі:
старий батько Горіо і студент Ежен Растіньяк, і хоча один тільки розпочинає свій життєвий
шлях, робить перші самостійні кроки, а інший – його завершує, потерпівши повну життєву
катастрофу, на думку Д. Наливайко, «долі обох головних героїв роману драматичні, але їхній
драматизм різний за своїм змістом» Суспільна ціннісна парадигма тогочасної Франції не
дозволяла героям порушити залізної «необхідності» законів буржуазного світу, які для них,
зрештою, стали фатальними: батька Горіо приводячи до загибелі, а Растіньяка – до безчесного
компромісу.

З образом молодого студента пов’язана тема становлення особистості та втрати ілюзій, основний
зміст якої зводиться до того, що Бальзак демонструє, як Растіньяк, засвоюючи нові життєві
цінності, перетворюється на аморальну та цинічну особистість, а буржуазне суспільство,
засноване на «принципі вигоди», розбещує молоду людину, яка ціною моральної деградації
досягає життєвого успіху. Бальзак, залишаючись у рамках реалістичної естетики, демонструє, що
характер і долю героя визначають обставини, час та історія. Студентправознавець опиняється у
великій французькій столиці – Парижі, місті соціальних контрастів, у якому, з одного боку,
сконцентровані велич і неймовірні багатства, де все продається і купується, де точно відома ціна
великих успіхів, де відбувається народження і зникнення кумирів, а з іншого – це злиденні
передмістя Парижу, де вмирають або будують нові плани «завоюваннямісця під сонцем» молоді
люди, які прагнуть

Література зарубіжних країн інтегруватися у цей соціальний простір. На думку Пилипюк

Л., «потрапляючи в Париж Бальзака, читач опиняється в дуже незвичайному духовному
просторі: жорстокому, фантастичному і реальному водночас. Бальзак вважав, що велике
місто – це диявольський винахід цивілізації – має на душу людини згубний вплив. Це нежива
матерія, яка пригнічує, поневолює людину, що задихається в цих кам’яних байдужих
великих будівлях… Життя Парижа розкривається Растіньяку як арена боротьби… Але він
іде на боротьбу за особистий свій успіх. Растіньяк входить у «гру» і визнає її «правила»
непорушними, міцно засвоює мораль господарів життя, відчинену самою дійсністю»

Отже, Париж постає двошаровим за своєю структурою: в нього вродлива оболонка і водночас
потворна сутність, тут поєднувалися багатство з бідністю, велич – з убогістю, респектабельність –
зі злочинністю, а молоді провінціали,одержимі пристрастю завоювати цей світ, їхали до
столичного міста, у якому життя, сповнене спокус, захоплювало їх у свій вир і загартовувалоІ в
цьому місті автор зосереджує свою увагу на забутій Богом вулиці Святої Женев’єви – вулиці
«злиднів або нудьги, конаючої старості або життєрадісної, але приневоленої до праці молодості.
Це найжахливіший і, треба сказати, найменш відомий квартал у Парижі» [2, с. 30], де
знаходився пансіон пані Воке, один із останніх притулків бідних людей. Інтер’єрний опис
споруди будується за принципом «від огидного зовнішнього до ще огиднішого
внутрішнього»: чим далі ми просуваємося будинком, тим задушливою стає атмосфера,
вона «складається з пахощів непровітрюваної кімнати, цвілі, згірклості; <запах> пронизує
холодом і вогкістю, просякає одяг; так смердить їдальня після обіду, челядні, комори,
притулка для бідних, вигнані звідусюди, але вічні, невикорінні, хоч і нікому не потрібні меблі;
вони зберігаються тут, як уламки цивілізації в госпіталі для невиліковних хворих… огидні
гравюри, які псують апетит» [2, с. 33]. Автор, детально описавши пансіон пані Воке,
створює модель французького суспільства в мініатюрі, що цілком відповідає його наміру
виявити соціальний механізм, який регулює суспільне життя, по суті, «пансіон пані Воке є
своєрідним зосередженням, символом соціальних та моральних законів, характерних для
Франції в період життя Бальзака» [11, с. 124]. Читач поринає в атмосферу цього
маленького світу, де «панують злидні, позбавлені всякої поезії, злидні ощадливі, скнарі,
зношені. Якщо вони не потопають у бруді, то вже вкрилися плямами, якщо вони ще не у
дранті, то вже приречені на тління» [2, с. 33]. На думку Пилипюк Л., «пансіон пані Воке
перетворюється на символ втрачених ілюзій і розбитих сердець, де життя безжалісно
перемелює, як зерно жорна млина, слабких і дарує примарну надію сильним стати
власником чотирьох мільйонів франків» [7, с. 200].

Отже, велич і злидні паризької столиці представлені двома світами, які органічно поєднує
образ студента Ежена Растіньяка, що є мешканцем убогого пансіону пані Воке, але,
завдячуючи старовинним родинним зв’язкам, має доступ до розкішного салону віконтеси де
Босеан. Цей образ – один із найпопулярніших героїв Бальзака, його ім’я стало прозивним для
людей розумних, успішних кар’єристів, не надто розбірливих у засобах досягнення мети й не
позбавлених разом із тим певних симпатичних рис

На сторінках роману «Батько Горіо» цей герой здатний співчувати, допомагати ближньому, він
вірить, що тільки титанічною працею зможе досягти своєї мети: «Ні, ні. Я працюватиму
благородно, свято, працюватиму день і ніч. Хочу завдячувати всім, що матиму, тільки
власній праці. Це буде дуже відповідальний шлях до багатства, але щовечора я спокійно
кластиму голову на подушку, не обтяжений гнітючими думками» [2, с. 121]. На думку Д.
Наливайко, юний студент «отримав зовсім не буржуазне виховання та й від природи був
людиною зовсім не злою і не користолюбною» у цьому творі він не сповідує «релігію грошей»,
«вони для нього ще скоріше необхідність, втілена в життєвих обставинах і потребах» [5, с.
93]. Отже, ретельно вивчаючи та аналізуючи дійсність, важливим для Бальзака поставало
питання: внаслідок яких впливів Растіньяк знаходить своє «місце під сонцем» у Парижі.

Батько Горіо представляє буржуазію, Растіньяк – провінційне дворянство, віконтеса де Босеан –

паризький вищий світ, каторжник Вотрен – злочинне середовище. Це оточення молодого юриста
багато у чому визначає життєві перспективи юнака, його досвідченими вчителями стали
великосвітська дама і біглий каторжник. Д. Наливайко переконаний, що

«Бальзак взяв наставників із різних світів, із протилежних полюсів суспільства для того,
безперечно, щоб продемонструвати універсальність законів і прагнень, якими воно керується»
[5, с. 95]. Віконтеса дає слушні поради юнаку, аби в будьякий спосіб досягти бажаного «місця під
паризьким сонцем»: «Ви побачите, яка глибока жіноча зіпсованість, виміряєте жалюгідну
суєтність чоловіків… Чим холодніший буде ваш розрахунок, тим далі ви підете. Вражайте
безжально, і вас боятимуться. Дивіться на людей, – на мужчин і на жінок, – тільки як на поштових
коней, що їх лишають здихати на кожному перегоні, – ви досягнете вершини своїх бажань… Якщо
ви не будете катом, то станете жертвою» [2, с. 91].

Не менш відверто Вотрен розкриває механізми суспільного життя: «Чи знаєте ви, як тут
прокладають собі дорогу? Блиском генія або спритністю підлоти. Треба врізатись у цю
людську масу, як гарматне ядро, або прослизнути в неї, як чума. Чесністю не доб’єтеся
нічого» Растіньяк визнає, що Вотрен «одверто сказав мені те саме, про що пані де Босеан
натякала всякими манівцями» [2, с. 120]. Під впливом таких життєвих настанов поступово
зникали «його дитячі ілюзії, всі провінційні погляди зникли. Його уявлення стали інші, а
честолюбство безмежно більше..» [2, с. 52]. Зрештою, мрії Ежена про вищий світ зробили
більш поступливою його совість: «Тепер він бачив світ таким, яким він є: для багатих закони
й мораль не мають сили, і в багатстві він побачав ultima, ratio mundi* (кінцеву основу світу
(латин.)… Вотрен має рацію, багатство – це чеснота», – подумав він»[2, с. 93].

Висновки і пропозиції. Отже, еволюція образу Растіньяка у творчості О. де Бальзака доводить, що

письменник звертався до висвітлення найболючіших і актуальних тем сучасності, адже
провінційна молодь, що з юнацьким максималізмом приїздить до столиці «завойовувати світ»,
закономірно постає перед важливим вибором: зберегти цілісність внутрішнього «я» і свої
моральні позиції або зрадити себе. Проблема змін внутрішнього світу героя залишається вкрай
важливим аспектом у дослідженні цієї теми, адже час і обставини суттєво нівелюють суспільну
ціннісну парадигму, а вічні загальнолюдські цінності в умовах буржуазного світу поступаються
хижому егоїзму і наживі. Твори Бальзака свідчать про те, що суспільство прирікає молоду людину
на відмову від ілюзій, формуючи характер аморальної і цинічної особистості. Проблематика
творчості французького класика не втрачає своєї актуальності і до сьогодні, оскільки у всі часи
молодь прагне інтегруватися у суспільний

«БАТЬКО ГОРІО»: ДВА ЖИТТЯ, ДВІ ДОЛІ.

Прямим приступом до «Людської комедії», фактично її прологом став один з хрестоматійних

романів Бальзака «Батько Горіо» (1834). Пансіон пані Воке - «обитель розбитих сердець і
втрачених надій» - це мікромодель паризького суспільства. Його мешканці - «нахлібники»,
стіл у господині, а також ті, хто з ними пов'язані, - складають соціальний зріз, типологію
столичного соціуму. Зміст роману, образна система, структура сцен і епізодів, стилістика - все
це підпорядковано розвитку двох головних сюжетних ліній: це піднесення молодої людини,
що робить кар'єру шляхом моральних угод, і трагедія старого батька, кинутого егоїстичними
дочками.

Ежен Растиньяк красень южанин, з збіднілого дворянства, приїжджає підкорювати столицю.

Студент-юрист, він бідний, а «солодке життя» вищого світу вабить його. Перед ним два
можливих шляхи: серйозна праця, що не гарантує життєвого успіху, і просування за
допомогою друзів, зв'язків, завоювання жіночих сердець. Він обирає другий.