Драматургія Лесі Українки

Степанова Єлизавета 10-А

Вперше до драматургії Леся Українка
звернулася у 1896 році. Саме тоді побачила світ
її драма "Блакитна троянда". Леся Українка з
особливим почуттям ставилася до цього твору,
приділяла йому багато уваги, наполегливо
домагалася його сценічного втілення
"Блакитна троянда", ця метафора куртуазної любові,
яка вже не так почуття, як власне мистецький
феномен, це "ненормальне створіння хворої
культури", незрозуміле й небезпечне для оточення
Гощинської, – стала не лише одним із найяскравіших
увиразнень творчого методу самої письменниці, а й
передвістила остаточний відхід від цінностей та
настанов реалізму. Від колективного до
індивідуального, від народних страждань до
особистої драми, від схематичних описів переживань
до глибокого психологізму. І, нарешті, до
зацікавлення жіночою психологією, переживаннями
та історією, які в літературі модернізму розкрилися й
розгорнулися так широко й повно, як ніколи до того. І
українська література, не в останню чергу завдяки
творчості Лесі Українки, але й не лише її, не стала
винятком.
У центрі дійства авторка ставить femme moderne, сучасну
жінку, «панну» Любов Гощинську. Леся вкладає в уста
персонажів нові теми для обговорення. Вони ведуть розмови
про новітніх композиторів і нові школи в малярстві, про
символістів. Їхню увагу приковують нові боги й проблеми
власного «я» («того, що в мені»), спадку та відповідальності.

Коло порушених письменницею питань надзвичайно широке.

Вона торкнулася проблеми цивілізації, яка «потребує своєї
жертви», дала геніально просту відповідь на запитання: «для
чого мусять люди жити?», порушила питання гуманності та
героїзму (жіночого), а також співвідношення нормального та
ненормального (герої міркують про «ненормальну любов» і
«нормальне щастя»[1]. Для висвітлення теми людської норми й
ненормальності Леся Українка ґрунтовно готувалася та
стюдіювала це питання, просила свого дядька Олександра
Драгоманова, лікаря-психіатра за фахом, надсилати їй роботи
з психіатрії, також консультувалася з ним особисто та
відвідувала в червні-липні 1896 р. психіатричну лікарню в
Творках (зараз це околиця міста Прушкув Мазовецького
воєводства у Польщі), де він працював, та навіть там ночувала.
. Головна героїня «Блакитної троянди» Любов Гощинська хвора
спадковим божевіллям і розуміє його можливі трагічні наслідки. Тому
вона позбавляє себе права на особисте щастя, кохання, сім’ю. Гощинська
переживає велику душевну травму, кохаючи молодого письменника
Ореста. Це почуття взаємне, але дівчина не хоче зробити милого
нещасливим, адже її переслідує приреченість, неминучість катастрофи.
Непрості перипетії сюжету ускладнюють несприятливі життєві
обставини, конфлікт з оточенням, яке не завжди розуміє героїню.
Наступає трагічна розв’язка.

У драмі порушується також проблема існування щастя в реальному світі,

в житті божевільної і нормальної людини. Ця проблема є тісно
пов’язаною з «життям у незнанні», адже знання з давніх-давен
вважалося ознакою особистого нещастя, а то й проклятості людини.
Поняттю «щастя» в драмі протиставляються не лише знання Гощинської,
але й така відносна категорія філософії, як правда, бо правда надто
оголена, жорстока, раціональна, а щастя неможливе без емоцій, почуттів.
Це, певно, відгомін ніцшеанського естетизму, де взаємозаперечувались
краса і добро (Любов кохала Ореста, але її очі, її погляд убив їхнє щастя).
Так вирішується вже названа проблема ймовірності існування щастя для
божевільної людини, яка ніколи не буде мати особистого щастя.
Гощинська кінчає життя самогубством на очах втрачаючого розум
Ореста. Отже, справжнє щастя трагічне, бо проминуще, і в цьому його
неперехідна цінність.
Далі з-під пера Лесі Українки вийшли і "Одержима", і на "Полі крові", і "Лісова пісня", і "Камінний господар". З 1939 і до наших
днів у Національному академічному театрі російської драми ім. Лесі Українки було здійснено чотири варіанти цієї постановки.
"Камінний господар", нині із назвою "У полоні пристрастей", і зараз присутній у репертуарній афіші театру.

«Камі́нний госпо́дар» — поетична драма, обробка Лесі Українки, у якій уперше в українській літературі змальовано образ
чоловіка-спокусника Дон Жуан, егоїстична Донна Анна і камінний, консервативний командор дон Гонзаго де Мендоза..
Написана 1911 року в м. Хоні на Кавказі.

Над першим, чорновим варіантом драми Леся Українка працювала в період між 19 і 29 квітня 1912 р. Дата в автографах – 29
квітня – відбиває закінчення роботи саме над першим, чорновим варіантом твору. Але робота на цьому не припинилася –
Леся Українка аж до початку червня удосконалювала текст п’єси: домагалася більшої виразності і стрункості образів, надаючи
творові лаконічності. В листі до О. Кобилянської 3.05.1913 р. вона згадує про напружену працю над уже скінченою драмою,
 Леся Українка вважала п’єсу одним із кращих своїх творів. В
листі до сестри Ольги Косач-Кривинюк від 5.10.1912 р.
поетеса зауважувала: «Камінний господар» мені здавався
першою справжньою драмою з-під мого пера, об’єктивною,
сконцентрованою, не затопленою лірикою, зовсім новою
супроти моєї звичайної манери».
Проте поетеса з хвилюванням чекала, як сприйме драму
читач і літературна громадськість. В тому ж листі до сестри
Ольги вона писала:
«…Якщо були які рецензії де на «Лісову пісню» або, може,
будуть на «Камінного господаря», то, будьте добрі, зберіть їх
для мене. Про «Камінного господаря» я питала думки у мами
і Люді, посилаючи його, але вони обидві ніяк не обізвались
на питання».
Драматичній поемі про Дон Жуана судилася щасливіша
доля, ніж іншим драматичним творам Лесі Українки. На
початку 1914 року «Камінного господаря» було поставлено в
Києві театром Миколи Садовського, а газета «Рада» назвала
день прем’єри «золотим днем» українського театру. У
рецензії «Історичний момент з приводу першої й другої
вистави «Кам’яного господаря» писалося:

Драма "Одержима"
— психологічно-філософська драма, в основі сюжету якої — арешт та
розп’яття Ісуса Христа. Сюжет драми вихоплює чотири важливі
біблійні події: сорок днів постування Ісуса Христа у пустелі, де
наостанок Диявол його спокушав земною владою і славою, молитву
в Гетсиманії та спокусу учнів, розп’яття на Голготі та звістку про
воскресіння Месії. Ці події оформлені окремо в чотирьох сценах.
Увесь твір витримано на поєднанні двох кольорів: чорного й
багряно-червоного. Незважаючи на те, що дія відбувається в пустелі,
край моря, у драмі ніде нема вказівки ні на жовтуватий колір пісків, ні
на голубизну або сірість морських просторів. Навпаки, люд, що
творить основне тло в першому акті, чорніє, надаючи подібного
забарвлення всьому навколишньому. В другій дії все відбувається під
місячним сяйвом, яке творить великі й довгі тіні. Третій акт
відбувається також вночі. Нарешті, в четвертому акті зовсім нема
вказівки на барви. Дія драми витримана в чорних або тіньових
тонах, і лише в словах Міріам чорний колір змагається з кольором
вогню і крові. Ось як говорить Міріам до Месії:
Вершинним твором драматургії Лесі Українки,
своєрідною поетичною і філософською притчею про
життя стала драма-феєрія «Лісова пісня», створена в
Кутаїсі в 1911 р. Поштовхом до написання драми
послужили спогади про рідну Волинь і та невитримна
ностальгія, яка постійно жила в житті поетеси на
чужині.
Глибинні потреби душі щасливо поєднались з
літературно-мистецькими тенденціям часу, з
розвитком художніх напрямків неоромантизму і
символізму, які на початку ХХ ст. викликали до життя і
Лесину «Лісову пісню», й «Тіні забутих предків»
М.Коцюбинського, «В неділю рано зілля копала…»
О.Кобилянської, фантастичні утопії, одухотворення
природи, звеличення творчих начал людини. В
західноєвропейській літературі подібні теми підносили
Ніцше, Метерлінк, Гауптман. В усій поетиці «Лісової
пісні» відбито провідний романтичний принцип «живої
природи».
Вже в поетичному пролозі драми оживає ціла низка
дивних фантастичних істот – образів людської уяви,
міфотворчості, як втілення добрих і злих начал у житті.