Роль І.

Франка у розвитку
драматургії і театру
(«Украдене щастя»)
РЕФЕРАТ

Українська література | 07.12.2022

Івана Франко – видатна постать, та є одним з небагатьох письменників хто
писав свої твори найрізноманітнішими жанрами. Він поет і прозаїк,
публіцист та автор наукових робіт, драматург та перекладач.

Драмою письменник почав цікавитися досить рано. Ще в молодших класах,

будучи в Дрогобицькій гімназії, в 1873-1874 роках Франко написав
польською мовою драму «Югурта» з віршів, та написана німецькою мовою
драма у віршах «Ромуля і Рема», обидва були подані як шкільне завдання,
вчителям польської та німецької мов. Разом з трупою В. Бачинського
перекладає та пристосовлює для української сцени, твори іноземних
письменників. У 1875 році Франко пише свої перші драматичні твори:
„Югурта", „Славой і Хрудош", „Три князі на один престол".

Його зацікавлення драматургією і театром проявлялося як в оригінальних

драматичних творах, так і в їх перекладах, в статтях та театральних
рецензіях.

Паралельно з написанням і перекладанням п’єс Іван Франко багато працював

над історією та теорією драматургії й театру, пишучи статті в цій галузі, з
якими вступав у періодиці. Найвідомішою стала – «Русько-український
театр» - перша історія українського театру та драматургії.

Загалом написав понад 70 спеціальних наукових робіт про театр, що будучи

інтересом переросло у велике захоплення.

Найбільш активно в драматургію письменник входить на початку

дев’яностих років ХІХ ст. Саме тоді письменник повертається до історичної
тематики. В той час й було створено найкращі п’єси українського театру.
А саме: «Рябина», «Майстер Чирняк», «Сон Князя Святослава», «Кам’яна
душа» та інші. Він, як драматург, зізнається, що сформувався під впливом
письменників Наддніпрянщини. В ці роки Франко у своїх оригінальних п'єсах
надовго зупиняється на сільській тематиці, добираючи до неї типи з рідного,
українського села. Порушував проблеми які хвилювали учасників. Він уважав
що глядач, під час перегляду п’єси має перейматися високими ідеалами, а театр
перетворюватися на «школу життя».

Драму «Украдене щастя» вважають найвизначнішим сценічним твором

Івана Франка.
У цьому творі Франко проявив себе вже вповні дозрілим драматургом.

1
Ця п'єса прекрасно розповідає про експлуатацію селян, про знущання над ними
панів і куркулів-війтів. Також в драмі є безліч підстав думати що, Франко
висловив багато того, що особисто торкалося його розбитого кохання з О.
Рошкевич. В основі п’єси лежить народна пісня, яку колись для поета
записала сестра Ольги Рошкевич (Михайлина Рошкевич) – «Пісня про
шандаря».

Жанр драми – вимагає від драматурга високої професійної майстерності. Так,

«Украдене щастя» - це найдовершеніша драма І. Франка, написана в 1893
році. Це п’ятиактна п’єса з сільського життя, що порушує моральні, духовні
та соціальні проблеми свого часу. У центрі п’єси – тема людського щастя.
Украдене щастя виростає в своєрідний художній образ, який є провідним,
наскрізним. Основний драматичний конфлікт розкривається у любовному
трикутнику: Михайло Гурман — Микола Задорожний — Анна, зокрема в
колізіях стосунків жандарма Михайла Гурмана із дружиною Миколи Анною. 

У 1891 р. у Львові було оголошено конкурс на кращу п’єсу. На цей конкурс

драматург і подав свій твір, під первинною назвою «Жандарм», але члени
журі, у якому переважали народовці, категорично відхилили п’єсу як
аморальну. Аморальність її вони вбачали в нібито приниженні автором
цісарської поліції.

П’єса була представлена на галицькому конкурсі «краєвого виділу» у 1893 році,

але в ній уже немає найгостріших сцен конфлікту працелюбного селянина з
поліцаєм. На цьому конкурсі драма одержала тільки третю премію, а не першу
на яку багато людей вважає що п’єса заслуговує.

Усупереч конкурсним суддям, «Украдене щастя», досі йде на сценах

багатьох театрів.
Перший показ цієї п’єси відбувся в львівському театрі «Руська бесіда», де
був присутній Іван Франко, де йому було присвоєно високий титул
талановитого драматурга, справжнього майстра. Уперше надрукована драма
в 1894 році в львівській «Зорі». І того ж року видана у Львові окремою
книжкою. У Києві «Украдене щастя» вперше інсценізувала трупа П.
Саксаганського в лютому 1904 року.

На думку С. Хороба (літературознавець та театрознавець кандидат

філологічних наук ХХ ст.), однією із характерних прикмет «Украденого
щастя» є переакцентування драматизму зі зовнішнього на внутрішнє,

2
зміщення драматичної дії у бік психологізму, що свідчить про новаторство
поетики драми ХХ століття.
«Я мало знаю у світі творів, написаних з такою простотою й правдивістю, як
«Украдене щастя», - зазначав М.Т. Рильський.

Виставою драми на сцені Київського державного академічного українського

драматичного театру імені І. Франка, вписано славну сторінку в історію
українського театрального мистецтва.

У своїх театральних статтях і рецензіях Франко виявляє глибоке і

різностороннє розуміння особливостей драматичного жанру і театрального
мистецтва, композиції, дійовості, сценічності драми. Він влучно оцінює
драматичні конфлікти, розвиток сюжету, динаміку й ритм вистави.
Театральний критик не лише дає оцінку грі виконавців провідних ролей
взагалі, а й робить це стосовно навіть окремих епізодів та сцен з вистави.
Вміння Франка бачити образ вистави в цілому.

Свою драматичну творчість Франко завершив на початку ХХ століття, коли у

1904 році опублікував у книзі «Маніпулянтка та інші оповідання»
драматичну сцену (образок) «Чи вдуріла?», де Франко як передова людина
свого часу, виступає на захист поганьбленої і покаліченої жінки. У творі
виразно відчутний модерністичний тип мислення, адже у центрі його
зображення - згущений емоційно-психологічний конфлікт головної героїні.
Драма має трагічну розв’язку.

Іван Франко також є основоположником українського наукового

театрознавства, теоретиком та істориком драми. Як театральний критик з
кінця 80-х ‒ на початку 90-х років він рецензував вистави за творами І.
Котляревського, М. Старицького, С. Гулака-Артемовського, М.
Кропивницького, Панаса Мирного, та ін.
У своїх критико-театрознавчих працях осмислював непрості історичні шляхи
розвитку театру в Галичині у широкому зіставленні з західноєвропейським
театром і драматургією.

Загалом, творчість Франка в драматичній ділянці характерна відображенням

всіх соціальних пороків, які панували в тодішньому суспільстві. Франко
зумів відобразити в ній всі ті великі демократичні ідеї, що хвилювали
передових людей того часу: ідею визволення народу від панського і
куркульського гніту, ідею визволення жінки та освічення трудових мас. При
цьому він був народним письменником. Саме тому його драматична
спадщина є для нас цінна і дорога.
3