6

І. В. Гавриш, М. М. Мудрий, О. Г. Аркуша,  

Р. Я. Пастушенко, Л. М. Хлипавка, М. С. Боарь

ВСТУП
клас
Частина 3 ДО ІСТОРІЇ

«Богданова церква в Суботові». Художник Тарас Шевченко. 1845 рік

Навчальні матеріали

 НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНИЙ ПРОЄКТ

"ІНТЕЛЕКТ УКРАЇНИ"


Ікона «Покров Богородиці» із зображенням Богдана Хмельницького 

та архієпископа Лазаря Барановича. Перша половина XVIII ст.
Походить з Покровської церкви в с. Дешки Київської області (Україна) 
 Розділ ІІІ. Ранній новий час
Період світової історії кінця XV  ст. — початку ХХ  ст., що настав після середньовіччя
та  передував новітній історії, називають новим часом. Поняття «нова історія» з’явилося
наприкінці самого середньовіччя, коли зародилося відчуття великих змін, котрі наче під-
бивали риску під старою епохою. Після падіння Візантійської імперії, тобто захоплення
турками Константинополя 1453  року, середньовіччя швидко відходило в минуле, а такі
події та явища, як культурний рух Відродження (або Ренесанс), відкриття Америки Хрис-
тофором Колумбом (1492  рік) і церковна Реформація (поштовхом до якої стали «95  тез»
Мартіна Лютера 1517  року), знаменували вже нову епоху.
У межах нового часу виокремлюють період, що тривав майже три століття (XVI–
XVIII  ст.) і називається ранньомодерним, або раннім новим часом. Його ознаки: поши-
рення книгодрукування, вивільнення науки з-під впливу церкви; припинення феодальних
усобиць, об’єднання регіонів у цілісні державні території; розширення просторової кар-
тини світу (європейські мореплавці проклали морський шлях до Індії, відкрили новий
континент — Америку, здійснили навколосвітнє плавання); важливі технічні винаходи
й  наукові відкриття (зокрема, зміна уявлень про місце Землі у Всесвіті). Покращення
умов життя людей привело до того, що населення в Європі впродовж XVI–XVIII  ст. зросло
з 85 до 195  млн осіб.
Україна входила в нові часи, опинившись на перехресті цивілізацій, культур, держав
і регіонів. У XVI–XVIII  ст. історія ранньомодерної України була тісно, хоча й по-різному,
пов’язана з історією сусідніх народів і держав — польсько-литовської Речі Посполитої
на заході, Турецької (Османської) імперії та Кримського ханства на півдні, Московського
царства, а пізніше Російської імперії на північному сході. Центральним явищем раннього
нового часу на теренах України стало козацтво. Серед тодішньої європейської спільноти
українці навіть дістали назву «козацького народу». Українська козацька держава — Вій-
сько Запорозьке — виникає у вирі Національно-визвольної війни (революції) середини
XVII  ст.

1.  Культура Відродження  /  Ренесансу

Прихід нового часу відчувався в усьому: політиці, господарських відносинах, а най-
більше — у культурно-інтелектуальній сфері. Рух мистецького оновлення на зламі серед-
ньовіччя та раннього нового часу називають епохою Відродження (або Ренесансу). Цей
рух виник в Італії в XIV  ст. (тоді культурними центрами Італії були Флоренція, Рим і  Ве-
неція), а згодом поширився на інші європейські країни та тривав до зламу XVI–XVII  ст.
Знаковими постатями італійського Відродження стали митці й науковці Рафаель, Міке-
ланджело та Леонардо да  Вінчі. В Україні культура Ренесансу проявилася не так у мис-
тецтві, як у захисті національних прав, збереженні культурної самобутності. У ті часи
це означало захист передусім релігійних прав, що знайшло відображення в діяльності
православних братств і формуванні нового типу освіти — «слов’яно-греко-латинської».

Відродження  /  Ренесанс (італ. Renascita або Rinasciameto, франц. Renaissance)  —

епоха в історії європейської культури XIV–XVI  ст., стиль якої визначила орієнтація
на спадщину античної греко-римської цивілізації. «Золотим віком» Відродження
вважають 1500–1520  рр., коли в Римі творили митці Леонардо да  Вінчі, Рафаель
і Мікеланджело.

1
 Рафаель Санті (1483–1520) —
італійський живописець, графік
та архітектор. Народився в місті
Урбіно в сім’ї придворного худож-
ника й поета. У двадцятилітньо-
му віці переїхав до Флоренції,
а  пізніше до Рима. Центральною
постаттю більшості полотен Ра-
фаеля є Мадонна — зображення
Діви Марії з немовлям Ісусом.
Свою славетну картину «Сик-
стинська Мадонна» Рафаель ство-
рив для церкви Святого Сикста
в П’яченці. Це один з перших
творів, у якому глядач наче впи-
саний у  зображення: здається,
що Мадонна спускається з не-
бес прямо назустріч глядачеві
та дивиться йому в очі. Сьогод-
ні картина зберігається в одній
з  галерей Дрездена (Німеччина).
«Сикстинська Мадонна».
Художник Рафаель Санті. 1512–1514  рр.

1.1.  Ідеї гуманізму

Нова епоха принесла новий світогляд. Слово «гуманізм» походить від латинського
«humanus», що буквально перекладається як «людський», «людяний». Зараз його вжи-
вають переважно в широкому значенні, маючи на увазі віру в цінність, свободу й не-
залежність людини. Натомість історики застосовують термін «гуманізм» у вузькому
значенні  — для характеристики культури Відродження. Це був інтелектуальний рух,
кот­рий ставив у центр світу реальну людину. Щоб пізнати її справжню красу, гуманісти
зверталися до античної грецької та римської літератури. Тож ренесансний «гуманізм»
спрямований не так на захист прав людини, як на дослідження людини такою, якою
вона є. «Батьком» гуманізму вважають італійського поета Франческо Петрарку.

Гуманізм (від лат. humanus — «людяний, людський») — 1)  явище культури епохи
Відродження, що полягало в новому розумінні людини як активної особистості,
у  перетворенні божественної історії на людську історію; 2)  культурна й соціально-
політична орієнтація на вищу цінність людини, особистості.

Ренесансний гуманізм знаменував початок нової історичної епохи. Його пред-

ставники відмежовувалися від минулого, яке зверхньо називали середньовіччям, і на-
магалися встановити, як їм здавалося, прямий культурний зв’язок з античністю.

2
Насправді ж розрив із середніми віками не був аж таким разючим, культура Ренесансу
фактично визрівала в самому середньовіччі. Ішлося тільки про те, щоб обмежити все­
владдя церкви, краще пізнати земне життя людини, утілити його у витончених формах
культури. Італійський письменник і філософ епохи Відродження Леонардо Бруні визначав
гуманізм як «пізнання тих речей, що стосуються життя та звичаїв, удосконалюють і при-
крашають людину». Багато ідеалів гуманізму розвинулося завдяки культурі й світогляду
лицарства.
Гуманісти епохи Відродження сформували новий ідеал людини — діяльної особистос-
ті, наділеної розумом, можливостями й гідністю. Вони наголошували на таких людських
чеснотах, як розсудливість, поміркованість, доброчесність, стійкість, щедрість, велико-
душність, скромність, співчуття. Ці чесноти практикували й у власному повсякденні. Гу-
маністами ставали представники різних верств і занять. Вони збиралися на заміських
віллах, у монастирських бібліотеках, книжкових крамницях, палацах правителів або про-
сто в  приватних будинках, щоб у затишку обговорити літературні й філософські теми,
погортати рукописи. Поява осіб, яких згодом назвали гуманістами, стала початком три-
валого процесу формування світської інтелігенції. Наслідуючи інтелектуалів античності,
вони називали свої гуртки академіями.

Важливим чинником у поширенні ренесансних

ідей на теренах України, більшість із яких у  XV–
XVI  ст. перебувала в складі Польського королів-
ства та Великого князівства Литовського, стало
навчання вихідців з українських земель у євро-
пейських університетах. Популярними серед укра-
їнської молоді були Краківський (Ягеллонський),
Празький, Болонський, Падуанський, Паризький
(Сорбонна) університети. У  XV  ст. кількість вихід-
ців з українських земель, які навчалися в євро-
пейських університетах, швидко зростала. Серед
українців, які обрали для навчання італійські
університети, був Юрій Котермак із Дрогобича.
Він здобув ступені доктора філософії та доктора
медицини в Болонському університеті наприкінці
1470-х  рр. Згодом читав там лекції з  астрономії
та  математики, а в другій половині 1480-х  рр.
Портрет Юрія Дрогобича
перебрався ближче до батьківщини й  викладав
(Котермака).
астрономію та математику в Ягеллонському уні-
Невідомий художник.
верситеті. Дослідники припускають, що  його лек-
Близько 1494  року
ції слухав Миколай Коперник. Гуманістичний рух
на українських землях був тісно пов’язаний з по-
ширенням книгодрукування.

1.2.  Реформація та протестантизм

Формулюючи погляди на світ, мислителі епохи Відродження покладалися на розум.
Водночас вони прагнули узгодити наукове знання про природу й людину з  християн-
ськими цінностями. Гуманісти не відкидали християнське вчення, навпаки  — шукали
шляхи, як виконати божественне призначення людини. Вони змістили акценти з пи-
тання, як людина повинна служити Богові, на питання поведінки доброчесної людини.

3
 Із  часом діяльність гуманістів зумовила широкий реформаторський рух у церкві, який
називають Реформацією. Його започаткував німецький богослов Мартін Лютер, котрий
17  жовтня 1517  року оприлюднив «95 тез» із критикою католицької церкви.
Лютерани, як почали називати прихильників Мартіна Лютера, висунули вимогу
спрощення церковної обрядовості, наполягали на особистих стосунках людини з Богом
(без  жодних посередників — церкви, священників). Вони боролися за право кожного
християнина самому вільно читати й тлумачити Біблію. Лютер здійснив переклад Біблії
німецькою мовою, тоді як у римо-католицькій церкві від вірян вимагали слухати читан-
ня Біблії священником у церкві й лише латинською мовою. Учення Лютера знаходило
підтримку серед містян (бюргерів) і частини місцевого дворянства. Так само як  у Німеч-
чині розвинулося лютеранство, у XVI  ст. у Швейцарії утворились і набули поширення
цвінгліанство (назва походить від прізвища реформатора Ульріха Цвінглі) та кальвінізм
(від прізвища реформатора Жана Кальвіна), в Англії — англіканство. Згодом послідов-
ників усіх нових церковних напрямів, які відокремилися в період Реформації від католи-
цизму (а також виникали пізніше), почали називати протестантами.

Протестантизм (від лат. protestatio — «протест, урочиста заява, проголошення»)  —

напрям у християнстві, що відокремився від католицизму в період Реформації
в  XVI  ст. Ґрунтувався на програмі зменшення ролі церкви в житті людини та повер-
нення до  ідеалів раннього християнства. Першими напрямами протестантизму, котрі
здобули визнання, були лютеранство, кальвінізм, англіканство. Назва походить від так
званої Протестації — протесту проти заборони поширення лютеранства в Німеччині,
який 1529  року підписали кілька князів-лютеран і представники 14-ти німецьких міст.

1.3.  Пересопницьке Євангеліє. Початки книгодрукування

Найпримітнішою ознакою нового часу стало книгодрукування. Першою друкованою
книжкою українського автора була «Прогностична оцінка поточного 1483 року» Юрія
Дрогобича, що з’явилася латинською мовою в одній з римських друкарень. Початки
кириличного друкарства пов’язані зі столицею Польського королівства — Краковом,
де  мешкало чимало українців та білорусів. Тут 1491  року в друкарні Швайпольта Фіоля
надруковано перші книжки кирилицею церковнослов’янською мовою. Історія української
друкованої книги частково пов’язана з діяльністю в Празі на початку XVI  ст. Франциска
Скорини — основоположника білоруського друкарства.

Поширення друкарства на терени України в  XVI  ст. збіг­

лося зі створенням кількох рукописних шедеврів  — ви-
значних пам’яток староукраїнської мови та мистецтва.
Одним з них було Пересопницьке Євангеліє, створене
в  1556–1561  рр. у Пересопницькому монастирі на Во-
лині (тепер с.  Пересопниця Рівненської області) коштом
волинської княгині Анастасії Заславської. У художньо-
му оформленні книг того часу переважав плетінчастий
і рослинний орнамент. Поширенню рукописної книги
сприяло виробництво паперу: один з  перших паперо-
вих млинів (папірня) на території України з’явився
в  Буську в  1539–1541  рр. Пересопницьке Євангеліє  —
один із символів українського народу. На  ньому при- Сторінка Пересопницького
сягають новообрані президенти України. Євангелія

4
 Першу друкарню безпосередньо на українських землях заснував Іван Федорович
у  Львові. До переїзду в Україну він був друкарем у Москві (де зазнав переслідувань)
та  білоруському місті Заблудові. 1574  року у Львові Іван Федорович у співпраці з осві-
ченими містянами видав дві книги — «Апостол» і «Буквар», котрі стали першими дру-
кованими виданнями на теренах України. Після того друкар прийняв пропозицію князя
Василя-Костянтина Острозького переїхати до Острога на Волині, де формувався потуж-
ний освітній осередок. Там 1578  року вийшов друком ще один «Буквар» («Азбука»),
а  1581  року видано Острозьку Біблію.

1.4. Братські школи. Острозька та Києво-Могилянська колегії

Першим вищим навчальним закладом у Східній Європі й водночас найдавнішою
українською науково-освітньою установою стала слов’яно-греко-латинська школа, або ко-
легія. Її заснував князь Василь-Костянтин Острозький 1576  року в місті Острозі на Воли-
ні. Колегія діяла понад пів століття і за розташуванням та іменем засновника ввійшла
до  історії як Острозька академія. Уперше про неї згадано в «Букварі», який 1578  року
для  потреб школи надрукував Іван Федорович. Однією з фундаторок колегії була княги-
ня Гальшка (Єлизавета) Острозька, племінниця Василя-Костянтина Острозького, яка за-
повіла академії та шпиталю свої володіння і значні кошти.

Колегія (колегіум) (лат. collegium — «товариство, співдружність») — назва деяких

закритих середніх і вищих навчальних закладів у Європі (зокрема Речі Посполи-
тій) у XVI–XVIII  ст.

Портрет Василя-Костянтина
Острозького. XVII  ст.

5
 Навчання в колегії ґрунтувалося на «семи вільних науках (мистецтвах)», які було
вперше застосовано в православному шкільництві. Спочатку вивчали граматику — грець-
ку, церковнослов’янську та латинську мови. Далі опановували риторику, діалектику (логі-
ку), арифметику, геометрію, астрономію, музику. До цього додавалися елементи філософії
та богослов’я. Першим ректором Острозької колегії був Герасим Смотрицький, виходець
із дрібної подільської шляхти, який зажив слави «першого руського богослова».
Поєднання греко-слов’янської та західноєвропейської (латинської) культурних тради-
цій, започатковане в Острозі, отримало розвиток у братських школах, а згодом у Київ-
ській (Могилянській) колегії. Загалом братства взяли на себе завдання здійснити реформу
православ’я, щоб пристосувати його до нових умов. Із цією метою прагнули відродити
первинні християнські цінності (братерство та взаємодопомогу), підвищити моральність.
Одночасно з реформаторськими намірами братський рух протистояв католицькій церкві
та протестантським громадам, які наступали на права й вольності православних містян.
Найбільші школи діяли при Львівському, Луцькому й Київському братствах.

Братські школи — навчальні заклади в Україні та Білорусі кінця XVI  ст. —

XVII  ст., котрі організовувалися та утримувалися православними братствами. Мета
шкіл  — давати таку освіту, яка б ґрунтувалася на власних культурних традиціях
і  водночас не відрізнялася від польських та західноєвропейських шкіл. У програму
найбільших з них (Віленська, Львівська, Луцька, Київська) входило вивчення кур-
су «семи вільних наук» (граматики церковнослов’янської, грецької, а згодом і  ла-
тинської мови, діалектики, риторики, арифметики, геометрії, астрономії, музики.
В  основу їхньої діяльності покладено статут Львівської братської школи «Порядок
шкільний» (1586  рік).

Однією з найвиразніших постатей релігійного й культурного життя України другої

чверті XVII  ст. став Петро Могила. Ґрунтовна освіта, яку він здобув у Львові (у братській
школі) та, імовірно, у Західній Європі, переконала майбутнього митрополита в необхід-
ності докорінних змін у шкільництві. Найкращим взірцем для православної школи ново-
го типу в Києві він уважав шкільну модель єзуїтів. Реалізовувати свою програму Петро
Могила почав 1627  року, коли став архімандритом Києво-Печерського монастиря. Так
1632  року виникла, об’єднавши лаврську та братську школи, Київська (Могилянська)
колегія.

Єзуїти (від лат.  Jesu — «Ісус») — члени католицького чернечого ордену «Товари-
ство Ісуса», заснованого 1534  року в Парижі з метою проповідницької та місіо-
нерської діяльності. Члени Товариства Ісуса долучилися до руху Контрреформації,
тобто протидії Реформації, яким католицька церква намагалася протистояти по-
ширенню протестантизму по всій Європі. Активну місіонерську й освітню діяль-
ність єзуїти розгорнули також на українських землях. Їхні навчальні заклади
славилися високим рівнем якості освіти — давали добрі знання латини, античної
літератури, риторичні вміння. Єзуїтські колегії мали конвíкти (інтернати), бурси
(гуртожитки), бібліотеки, театри, аптеки, друкарні.

Створений Петром Могилою навчальний заклад сучасники називали академією, хоча

тоді королівського привілею на існування в Києві школи вищого рівня не було. Окрім гра-
матики, поетики й риторики в колегії вивчали «вищі науки» — філософію та  богослов’я.
Спочатку освітні новації Петра Могили в Києві сприйняли вкрай неоднозначно.

6
Дехто з православних інтелектуалів уважав, що переорієнтація української освіти на за-
хідний взірець є наругою над православною традицією. Часом дебати набували такої
гостроти, що, як писав ректор Лаврської школи Сильвестр Косов, її професори боялися
за  своє життя. Однак з роками пристрасті вщухли, а Києво-Могилянська колегія здобула
славу визначного освітнього центру в Східній Європі.

Погляд історика

Філософія доби Відродження представила людину в нових духовних та інтелек-

туальних вимірах, про які не знали ні античність, ні середньовіччя. У ній уперше
людина постає багатовимірною, такою, котра має величезний творчий потенці-
ал, багату духовну сферу, є активною, володіє відповідно високими моральними
засадами. Уже тут на землі, вважають тогочасні мислителі, людина покликана
розкрити свої можливості, повністю реалізувати задуми, віднайти власне щастя
і тим самим окреслити смисл її земного буття. У світогляді епохи Відроджен-
ня проходить своєрідна реабілітація людської плоті. Людина — не лише духовна,
але й тілесна істота. За таких умов тілесне життя є самоцінним. Саме із цим
пов’язаний дуже широко поширений у ту епоху культ Краси. І зовсім не випадково
в тогочасному мистецтві художники насамперед особливо витончено та майстер-
но намагаються зобразити людське тіло й людське обличчя.
Кондзьолка  В. Філософія і її історія. Львів, 1996. С.  130–131.

Історичне джерело

Витяг із трактату «Про живопис» («De pictura», 1439–1441)

італійського архітектора, науковця та письменника
епохи Відродження Леона-Баттісти Альберті
Природа, тобто Бог, вклала в людину елемент небесний і божественний, незрів-
нянно прекрасніший і благородніший, ніж будь-що смертне. Вона дала їй талант,
здатність до навчання, розум — властивості божественні, завдяки яким людина
може досліджувати, розрізняти й пізнавати, чого треба уникати та чому слідува-
ти для того, щоб зберегти саму себе. До цих великих та безцінних дарів Бог вклав
ще в душу людини поміркованість, стриманість проти пристрастей та надмірних
бажань, а також сором, скромність і прагнення заслужити похвалу. Крім того,
Бог запровадив у людей потребу у твердому взаємному зв’язку, яка  підтримує спів-
життя, правосуддя, справедливість, щедрість і любов, а всім цим людина може
заслужити в людей подяку та похвалу, а у свого Творця — благовоління та ми-
лосердя. Бог вклав ще в груди людини здатність витримувати будь-яку працю,
кожне нещастя, кожен удар долі, долати всілякі труднощі, перемагати скорбо-
ту, не  боятися смерті. Він дав людині міць, стійкість, твердість, силу, презир-
ство до  нікчемних дрібниць. Тому будь переконаний, що людина народжується
не для того, щоб скніти в сумному існуванні в бездіяльності, але щоб працювати
над великою та грандіозною справою. Цим вона може, по-перше, догодити Бого-
ві та вшанувати його і, по-друге, набути для самої себе найдосконаліших чеснот
та  повного щастя.
За виданням: Grayson C. The Text of Alberti’s De pictura  // Italian Studies. 1968.
Vol.  XXIII. №  1. P.  71–93.

7
 2.  Великі географічні відкриття: зустріч цивілізацій
Людині було завжди властиве прагнення до подорожей, до відкриття нового. Завдяки
цікавості людство й розвивалося. Скажімо, Піфагор, давньогрецький філософ, який жив
у  VI  ст. до н.  е., провів понад двадцять років у Єгипті, опановуючи різні науки. А  по-
тім ще понад десять років служив і навчався у Вавилоні, побував в Індії, повернувшись
до  Греції в п’ятдесятилітньому віці. Щоправда, зацікавленість у пізнанні нового й  техніч-
ні досягнення віддавна йшли пліч-о-пліч з військовими та політичними амбíціями *. При-
клад цього — полководець Олександр Македонський (IV  ст. до н.  е.), який мріяв не  лише
дійти до краю світу, а й стати володарем усього світу.
Незалежно від поставленої мети мандрівки (походи) розширювали світогляд, допо-
магали обміну науковими знаннями, зумовлювали взаємодію культур. Найбільше цьому
сприяли торгівці, яких можна вважати інтелектуальною елітою свого часу. Саме вони по-
знайомили Європу з арабськими цифрами, багатьма медичними відкриттями. Крім знан-
ня кількох мов, торгівцям потрібно було розуміти культуру й традиції кожної країни,
де  вони проїжджали, а також характер тамтешнього населення, уміти розрахувати кош­
ти, адже подорожі тривали впродовж місяців, а то й років. І, звісно, украй важливо було
вміти захистити себе й товар від злодіїв та природних стихій.
Людство довго не мало цілісного уявлення про світ. До XV  ст. європейці знали тільки
про чверть території Землі. Та й простого повернення до античної спадщини, під знаком
якого розпочалася епоха Відродження, уже було замало. Географічні відомості, знання
європейців про інші народи, геоцентрична модель світу (мовляв, центральне положення
у Всесвіті займає Земля, навколо якої обертаються Сонце, Місяць, планети, зірки) — усе
це до кінця середньовіччя безнадійно застаріло. Праці грецького математика, астронома
й географа Клавдія Птолемея, який жив наприкінці епохи античності, більш як за тисячу
років (у XV–XVI  ст.) здобули нечувану популярність, однак уже мало що могли пояснити.
Тож Великі географічні відкриття, котрі розгорнулися в той час, сформували цілком нову
картину світу.

2.1.  Як і чому люди подорожували

Простір життя пересічної людини в середньовіччі обмежувався радіусом у кілька де-
сятків кілометрів. На значно більші відстані переміщувалися купці, воїни, посли. Вони
діяли здебільшого за підтримки правителів, котрі керувалися політичними й  економічни-
ми інтересами, прагненням завоювати нові території та отримати прибутки. До далеких
мандрівок вдавалися християнські місіонери й паломники, метою яких було відвідати
святі місця — Рим чи Єрусалим. У пізньому середньовіччі активною рухомою групою
стали студенти (у XV  ст. в Європі діяло близько 60  університетів, найбільше в  Італії,
Франції, Німеччині, Англії, Іспанії).
Переміщення на великі відстані потребувало географічних знань. Середньовічні кар-
ти світу, складені в монастирях, мали небагато спільного з реальним простором. На них
позначали тільки найважливіші міста. Однак і їх (як і гори, річки й моря) розташову-
вали досить довільно. У центрі мапи здебільшого був Єрусалим. Ці карти відображали
не так географію, як уявлення людей, зокрема християн, про світ загалом. Для подо-
рожей суходолом торгівці, паломники, лицарі-хрестоносці користувалися так званими
ітінерáріями  — словесними описами шляхів із зазначенням відстаней (у часі), місць
стоянок, річок, мостів.

* Амбíція (лат.  ambitio — «честолюбство») — загострене прагнення людини досягти конкрет-

ної мети, здебільшого пов’язаної із життєвими благами.

8
 У XII–XIII  ст. з’явилися мапи морських узбереж, створені переважно для  Середземно­
мор’я, Чорномор’я та Атлантики. Їхні укладачі намагалися дотриматися мас­штабу від-
станей. Такі зображення здобули назву «карта» (лат. carte (charta) — «папір, аркуш,
документ, книга», від грец. χάρτης — «аркуш папірусу»), а графічні зображення суходолу
називали переважно «мапа» (лат. mappa — «серветка, сигнальний прапор»). Від  XIV  ст.
набули поширення так звані портолáни (італ. portolano — «лоція, перелік портів») —
доволі точні морські карти, виготовлені на пергаменті. Головна особливість цих карт  —
детально промальована лінія узбережжя з указаними навігаційними небезпеками (ске-
лями, підводними каменями, мілинами) та топонімами, підписаними з боку узбережжя
перпендикулярно до нього.

Портолан Чорного моря, який склав португальський картограф Дієго Гомем.

1559  рік

Осягаючи розміри й форму світу, європейці в середньовіччі спиралися на праці ан-

тичних науковців (наприклад, Клавдія Птолемея), а також географічні знання арабів,
які значно раніше описали багато східних та європейських країн. У XII–XIV  ст. європей-
ці «розширили» межі світу до Монголії, Китаю та Японії. Це сталося, зокрема, завдяки
францисканським ченцям — послам і місіонерам, італійцю Плано Карпіні та французу
(фламандцю) Гійому де Рубруку, які в середині XIII  ст. досягли Монголії, мали перемови-
ни з ханом. Їхні подорожі, згодом описані, пролягали й через українські терени — Київ
(у Карпіні) та Крим (у Рубрука). Значно вплинула на географічні уявлення європейців
подорож венеційського купця Марко Поло до Монголії та Китаю в 1270-х  рр. Його «Кни-
ги чудес світу» витримали 57  видань (щоправда, науковці сумніваються в достовірності
багатьох відомостей, поданих у цій праці).

9
 У XIV  ст. португальські та іспанські моряки почали виходити в Атлантичний океан.
Тоді ж були відкриті Канарські (або Щасливі, як у той час казали) острови. Однак пер-
шість у підкоренні океанів європейці мали б розділити з китайськими мореплавцями.
На  початку XV  ст. дипломат та адмірал Чжен Хе очолив кілька грандіозних експедицій
для дослідження Індійського океану. Ішлося також про підтримання авторитету Китай-
ської імперії (династії Мін). Китайці, які вважали свою державу центром світу, прагнули
розширити її територію, установити владу над іншими народами. Пливучи вздовж пів-
нічного узбережжя Індійського океану, Чжен Хе досяг портів Східної Африки.

Глобус («Земне яблуко») Мартіна

Бегайма (ще без Америки, Австралії Атлантичний океан за Мартіном Бегаймом.
та Антарктиди). 1491–1492  рр. 1492  рік

Глобус (лат.  globus — «куля») — тримірна куляста модель Землі або іншої пла-
нети. Творцем найдавнішого зі збережених глобусів, відомого за назвою «Земне
яблуко», був Мартін Бегайм (1459–1507) — німецький науковець і мореплавець,
який довго перебував на службі в Португалії. Він брав участь у морських експе-
диціях уздовж африканського узбережжя. Південне узбережжя Африки нанесено
на глобус на підставі подорожей португальського мореплавця Бартоломеу Діаша,
який 1487  року першим з європейців обігнув Африку з півдня та відкрив мис
Доб­рої Надії. Інформація на глобусі була спотвореною: на місці Америки зображе-
но східне узбережжя Азії та багато островів, яких не існувало.

2.2.  Відкриття європейськими мореплавцями

Нового світу
«Друк, порох і компас — саме ці три відкриття цілковито змінили погляд і стан
речей по всьому світу» — ця фраза належить англійському політику й філософу Френ-
сісу Бекону (1561–1626). Утім, треба пам’ятати, що компас винайшли ще у ХІІ  ст., але
його вплив на розвиток морських подорожей довго був незначним. Тому, як пише бри-
танський історик та письменник Ієн Мортімер, «справа полягала не в технологічному
нововведенні, а в грошах і політичній волі до відкриттів, які часто перепліталися одне
з одним. Технологія тільки сприяла реалізації цього об’єднаного й активного прагнення».

10
 Головним рушієм географічних відкриттів, що розгорнулися в другій половині XV  ст.,
була жага не так пізнання світу, як наживи. Бажанню відкривати нові землі сприяло
тиражування праць, котрі описували багатства (реальні або вигадані) заморських кра-
їн. Особливо популярною, як уже було сказано, стала книга Марко Поло, венеційського
купця та мандрівника, який розповідав про густонаселені міста, дивні культури й незлі-
ченні скарби. У певний час інтереси правителів і моряків, спраглих до скарбів, збіглися.
А найбільш готовими до заморських експедицій виявилися португальці й іспанці, чиї
правителі мали рішучість споряджати такі мандрівки. Тривалі океанські подорожі стали
можливими також завдяки розвитку кораблебудування.
У той час на службі португальських та іспанських правителів, готових споряджати
експедиції за горизонт, було чимало італійських мореплавців. Один з них — генуезець
Христофор Колумб (1451–1506). Майже два десятиліття він плекав намір дістатися Ін-
дії  — джерелá прянощів і дорогоцінних металів — коротким шляхом, пливучи на захід.
Вивчав мови, читав праці з географії та історії, аналізував карти. Урешті-решт така на-
года трапилася 1492  року, коли вдалося зацікавити проєктом експедиції іспанське коро-
лівське подружжя.

Новий світ — умовна назва, яку європейці з початку XVI  ст. почали викорис-
товувати на позначення відкритої мореплавцями Америки, а пізніше (із XVII  ст.)
й  Австралії на противагу Старому світу — Європі, Азії та Африці. Термін «Но-
вий світ» («Mundus Novus») уперше вжив у листі 1503  року італійський морепла-
вець і дослідник Амеріго Веспуччі, який був знайомий із Христофором Колумбом
та  на честь якого, за припущеннями істориків, названо Американський континент
(на  картах назва «Америка» з’являється з 1520  року). Відомо про дві докумен-
тально засвідчені подорожі Веспуччі до берегів Південної Америки — у складі
іспанської (1499  рік) та португальської (1501  рік) експедицій.

Після більш ніж двомісячного плавання 12  жовт­ня 1492  року один з матросів
побачив землю. Це був невеликий острів Сан-Сальвадор у Багамському архіпелазі. Цей
день уважають офіційною датою відкриття Америки (утім, існують цілком переконливі
дані архео­логів, що насправді першими європейцями
на Американському континенті були вікінги). Невдов­
зі відкрито острови Кубу та Гаїті. Упродовж наступ-
них десяти років відбулося ще три експедиції Колумба
до  Америки, під час яких досліджено чимало островів
і досягнуто материкової частини Америки (уперше це
сталося поблизу гирла р.  Оріноко, що в сучасній Вене-
суелі).
Однак надія відкрити короткий морський шлях
до  Індії з кожною новою експедицією згасала. Нато-
мість знаходилося дедалі більше підтверджень, що Ат-
лантичний і  Тихий океани розділені в екваторіальних
широтах нездоланним бар’єром. У заснованих Колумбом
поселеннях зростало невдоволення. Мореплавець утра-
чав довіру й іспанських правителів, адже королівська
Портрет чоловіка, імовірно,
скарбниця майже не отримувала доходів від нових ко-
Христофора Колумба.
лоній. Найбільшого удару репутації Колумба завдано
Художник Себастьяно Лучані
1498  року, коли португалець Васко да Гама відкрив
(Себастьяно дель Пйомбо).
морський шлях до справжньої Індії, оминувши Африку,
1519  рік
і повернувся з  вантажем прянощів.

11
 Каравела (порт. caravela, ісп.
carabela) — малий, швидкий, лег-
кий вітрильник XV–XVI  ст. Вина­
йдений португальцями на початку
доби Великих географічних відкрит-
тів. Оснащений двома чи більшою
кількістю щогл, високими бортами,
надбудовами в носовій та кормовій
частинах. Мав прямі й косі вітрила,
що давали змогу використовувати
різні типи вітру. Масовий тип су-
ден у португальських та іспанських
(кастильських) флотиліях, якими
керували Васко да Гама, Христофор
Колумб, Бартоломеу Діаш та  ін.
В  експедиції Колумба 1492  року
Одна з перших реконструкцій (реплік)
каравела «Санта-Марія» була флаг-
каравели «Санта-Марія».
манським кораблем. Довжина суд-
Кінець ХІХ  ст.
на складала 21  м, екіпаж налічував
40  осіб.

До кінця XV  ст. європейцям уже був відомий по узбережжю майже весь Африканський
материк, відкрито шлях до Індії навколо Африки, а також Америку. У 1519–1522  рр.
відбулося перше в історії людства навколосвітнє плавання. Португальський мореплавець
на  іспанській службі Фернан (Фернандо) Магеллан, вийшовши із Севільї та рухаючись
на  захід, подолав Атлантичний океан, обігнув південний край Америки, перетнув Тихий
океан (давши йому відповідну назву) і досяг островів Океанії. Після загибелі Магеллана
на Філіппінах його супутники завершили навколосвітнє плавання. Це довело правиль-
ність гіпотези про кулястість Землі та неподільність океанів, що омивають суходіл.

Великі географічні відкриття — у всесвітній історії період XV–XVI  ст., упродовж

якого європейці здійснили географічні відкриття майже в усіх регіонах Земної кулі,
відкрили нові морські й сухопутні маршрути до Африки, Америки, Азії та Океанії.
Рушіями відкриттів стали розширення володінь і пошук ресурсів (дорогоцінних
металів, прянощів, інших товарів, рабів), поширення християнства та боротьба
з  ісламом. У результаті Великих географічних відкриттів європейці отримали нові
наукові знання (зокрема, з навігації, географії, астрономії, етнографії, економіки),
а християнство перетворилося на найбільш поширену релігію планети. Зворотним
боком відкриття та освоєння європейцями заморських територій стали колоніа-
лізм і перетворення низки європейських держав на колоніальні імперії (Порту-
гальську, Іспанську та ін.).

12
 Джерело: Атлас. Всесвітня Історія (XV–XVІІІ ст.). 8 клас  / уклад. О.  Барладін.
Київ, 2020

13
 2.3.  Економічні наслідки Великих географічних відкриттів
У XVI  ст. в багатьох європейських країнах пожвавилася господарська діяльність. Нові
явища в економіці й соціальних відносинах визрівали давно, однак головним поштовхом
до поширення ринкових відносин було освоєння світу європейцями (у багатьох випадках
це відбувалося в результаті завоювання та поневолення місцевого населення). Так, од-
ним з найважливіших наслідків Великих географічних відкриттів стала «революція цін»,
зумовлена напливом з Нового світу срібла й золота (у той час дорогоцінні метали ви-
конували функцію загального еквівалента, тобто грошей).

Ринкові відносини — відносини та зв’язки, що складаються між продавцями й  по-

купцями в процесі купівлі-продажу товарів.

Стрімке збільшення в Європі загальної маси дорогоцінних металів, не підкріплених

відповідною кількістю товарів, призвело до зростання цін на товари повсякденного вжит-
ку через підвищений попит на них. Тож революцією цін називають значне підвищення
в  європейських країнах у XVI  ст. цін на товари, особливо на харчові продукти. У серед-
ньому ціни зросли: в Іспанії — у 4,5  раза, в Англії — у 4  рази, у Франції — у  2,5  раза,
в Італії — у 2  рази. Ціни на хліб зросли в середньому в 5  разів.
В Україні, більшість території якої належала до Польського королівства та Великого
князівства Литовського (а від 1569  року — до польсько-литовської держави, відомої як
Річ Посполита), «революція цін» позначилася різким збільшенням виробництва товарно-
го продукту в шляхетських маєтках, де створювалися так звані фільварки. Фільвáрками
(пол.  folwark, від нім.  Vorwerk — «хутір, ферма, господарство») називали панські маєтки,
зорієнтовані на виробництво сільськогосподарської продукції, переважно збіжжя, на про-
даж.
Фільварок був господарським комплексом, що включав житлові (для адміністрації
та  челяді) і господарські будівлі (ферми для худоби, свинарники, курятники, комори
для  збіжжя, сараї тощо), а також систему оранки й угідь. У другій половині XVI ст. —
на  початку XVII  ст. розміри оранки, що належала окремим фільварковим господарствам,
коливалися від десятків до сотень моргів (морг — міра землі, що дорівнювала 0,56  га).
У результаті частка фільваркової продукції в загальному обсязі вирощуваних зернових
культур в Україні перевищила 20  %. Гонитва власників за надприбутками виснажувала
фільваркові землі.
Продукцію фільварків постачали на європейські ринки. З утвердженням фільваркової
системи господарювання погіршилося становище селянства. Фільварки потребували ро-
бочої сили, а це призводило до поширення панщини, тобто примусової та безоплатної
праці селян у панських маєтках, а також обмеження особистої свободи селян — запрова-
дження підданства (або й кріпацтва). Фільваркове господарство велося працею дворо-
вої челяді й селян з навколишніх сіл, для яких встановлювалася певна норма панщинних
днів. Землевласники конкурували між собою за робочу силу, а тому всіляко намагалися
обмежувати пересування селян.

Погляд історика

Відкриття Америки поклало початок обміну продуктів, товарів і хвороб між Новим
і Старим світами. Про масштаби цього обміну говорить факт, що із шестисот соро-
ка відомих нам сільськогосподарських рослин близько сотні походить з Нового світу.

14
Найбільш знані серед них картопля і кукурудза. Припускають, що поява цих продуктів
у Європі стала однією з причин постійного зростання європейського населення
в  модерну добу. Але їхнє поширення на Європейському континенті забрало декілька
століть: картопля стала універсальною аграрною культурою аж у XVIII  столітті.
Натомість безпосередній радикальний вплив на Європу XVI–XVII  століть справив
імпорт срібла з Південної Америки.
Дефіцит дорогоцінних металів був хронічною проблемою європейської економіки.
Багатьох європейців, які прибули в Новий світ, привабили чутки, що десь
в  американських джунглях заховане «золоте місто» (Ельдорадо), у якому навіть
вулиці мощені золотом. Золотих родовищ не знайшли, «золота лихоманка»
в  Каліфорнії почалася на кілька століть пізніше, аж 1848  року. Але в Південній
Америці, біля підніжжя гори Серро-де-Потосі (тепер це землі Болівії), 1545  року
іспанці відкрили багаті родовища срібла. І почали їх нещадно експлуатувати,
примушуючи силою до тяжкої та неоплачуваної праці корінних американців.
Продукти видобутку колонізатори переправляли в Іспанію, звідки ті розходилися
по всій Європі. Унаслідок цього загальна маса срібла на європейському ринку
до  1600  року зросла увосьмеро.
Срібло було головним металом для карбування монет. Масовий імпорт
південноамериканського срібла привів до збільшення маси грошей і відповідно до  їх
швидкого знецінення. Склалася ситуація, коли все більше людей з усе більшою
масою грошей могли купити все меншу кількість товарів. Це результувало в різке
зростання цін. Найперше зросли ціни на найходовіший товар — продовольство.
Подекуди вартість зерна підскочила у вісім-десять разів.
Грицак  Я. Подолати минуле: глобальна історія України.
Київ, 2021. С.  109.

Історичне джерело

Планісфера Альберто Кантіно 1502  року.

Карта світу епохи Великих географічних відкриттів, що відобразила стан
географічних знань португальців на зламі XV–XVI  ст. Зберігалася в таємниці

15
 3.  Криза старого порядку: Англійська революція
Ранній новий час був суперечливим періодом. З одного боку, мільйони людей страж-
дали від голоду й хвороб, а держави були виснажені зовнішніми та внутрішніми конфлік-
тами. А з другого — чимало європейських країн переживало «золотий вік», символом
якого стали здобутки культури Відродження. Поет Ендрю Марвел, який жив і творив
під  час Англійської революції XVII  ст., звернув увагу на те, що його сучасники часто
поспішали, бо не мали «до-
статньо життя і часу». Серед-
ня тривалість життя в  Європі
в  XVII  ст. зменшилася навіть
порівняно з попереднім сто-
літтям. В Англії вона ста-
новила 25–35  років. На  це
вплинули епідемії, війни
та  зниження врожаїв через
похолодання. Селяни, хоча
здебільшого й мали особисту
свободу, не могли, як рані-
ше, утримувати родини лише
господарюванням на  землі.
Тому вони масово мандрува-
ли в  пошуках кращого місця
та  заробітків.
Ознаки кризи старого
порядку з’явилися вже в  піз-
ньому середньовіччі. Багато
з них було пов’язано з не-
вдоволенням станом хрис-
тиянської церкви, котра
не  давала відповідей на важ-
ливі питання. Релігійна кар-
тина світу застаріла на тлі
наукових відкриттів. Під  час
Реформації контроль церкви
за життям людини послабив-
ся, а питання віри ставали її
особистою справою. На зміну
підпорядкованості долі при-
ходив ідеал вільної активної
особистості. Люди поспішали
використовувати всі можли-
вості, щоб покращити умови
Алегоричне зображення, що представляє життя чи бодай уникнути не-
хиткість «державного корабля» приємностей. Державна вла-
під час шторму (короля викинуло за борт) да зміцніла, що позначалося
і стійкість Вестмінстерського палацу — на  всіх групах суспільства.
місця засідань англійського парламенту. Тож і вони почали замислю-
Англійська гравюра кінця XVII  ст. ватися, чи можуть впливати
на правителів.

16
 3.1. Англія напередодні революції:
причини кризи
У ранньому новому часі важливі зміни відбувалися в економіці. Середньовічні по-
рядки відходили в минуле, натомість формувалися основи капіталізму — суспільно-
го устрою, побудованого на приватній власності, найманій праці, ринкових відносинах.
Найвищі прибутки для нагромадження коштів (капіталу), які можна було вкласти
у  виробниц­тво, давала міжнародна торгівля. Однак на заваді створенню прибуткових ви-
робництв стояли середньовічні цехи з їхніми застарілими уявленнями про виготовлення
продукції, що не давали розвинутися конкуренції. Усе змінилося з виникненням мануфак-
тур. На  них одночасно могли працювати десятки чи навіть сотні робітників, а завдяки
поділу праці значно зросла продуктивність.

Мануфактура (від лат. manus — «рука» та factura — «виготовлення») — під-

приємство, засноване на ручній праці найманих робітників та її поділі на окремі
виробничі операції. Мануфактури передували заводам і фабрикам.

Розвитку мануфактур сприяло зростання попиту на сукно. Його виготовлення,

що  спиралося на традиції вівчарства, виявилося найприбутковішою для Англії галуз-
зю міжнародної торгівлі. Від часу Великих географічних відкриттів Англія опинилася
на  перехресті торгових шляхів між Старим і Новим світом, а вовна стала символом її
заможності. Виявилося, що використовувати сільськогосподарські угіддя для розведен-
ня овець вигідніше, ніж займатися рільництвом. Землевласники захоплювали селянські
наділи й  землі спільного користування. Нові володіння обгороджували частоколом, ро-
вами й  живоплотом, тож цей процес назвали обгороджуванням. Десятки тисяч се-
лян були зігнані з господарств і перетворилися на жебраків чи волоцюг — пáуперів.
Їхні лави поповнювали також розорені ремісники, які не витримували конкуренції
з мануфактурами.
За жебракування суворо карали. Для цього прийняли так зване криваве законодав-
ство. Тому паупери швидко й за мізерну оплату погоджувалися на будь-яку роботу. Так
виникла численна група найманих працівників. З іншого боку, підприємливі особи різ-
них станів формували нову соціальну верству — буржуазію. До неї входили купці, які
накопичили капітал завдяки торгівлі, джéнтрі — вихідці з нетитулованого середнього
та дрібного дворянства, заможні селяни й ремісники. Джентрі й ті представники знаті,
які зайнялися підприємницькою діяльністю — лендлорди, сформували нове дворянство.
Інша частина аристократії не приймала змін та опиралася їм.

Буржуазія — панівна соціальна верства капіталістичного суспільства, яка воло-

діла засобами виробництва й отримувала прибутки, використовуючи працю на-
йманих робітників.

17

«Томас Мор і його родина».
Художник Роуленд Локкі.
Кінець XVI  ст.
Англійський філософ і політик То-
мас Мор (на картині — другий
справа) описав соціальні відносини
в Англії початку XVI  ст. в трактаті
«Утопія». На  противагу він змалю-
вав утопічне (тобто вигадане) іде-
альне й справедливе суспільство
без  приватної власності. Попри все­
світню славу Мора стратили, коли
він не  визнав шлюбу короля Генрі-
ха  VIII з  Анною Болейн. Католики,
яких підтримав Мор, уважали, що
король не мав права одружуватися
вдруге. Через це Генріх  VIII оголо-
сив про створення англіканської
церкви. Католицька церква згодом
визнала Томаса Мора святим.

На політику Англії впливало її острівне розташування. Сформовані на європейському

континенті історичні явища й процеси тут набували певних особливостей. Найяскраві-
шим з них був парламентаризм. Парламент, до складу якого ввійшла не лише феодальна
знать, а й представники лицарства, духовенства, міщан, діяв в Англії ще з 1265  року.
На початку нового часу влада монарха в багатьох країнах зміцнювалася, стаючи абсо-
лютною. В Англії ж парламент зберігав політичний вплив. Однак питання про розподіл
повноважень між парламентом і королем поставало дедалі гостріше.

Абсолютизм (від лат. absolutus — «необмежений») — форма державного правлін-

ня, за якої влада цілковито належить монархові, не обмежується представницьки-
ми інституціями й конституцією.

Зміцнення королівської влади в Англії відбулося за династії Тюдорів, яка правила

з  кінця XV ст. до початку XVII  ст. Важливе значення мало створення Генріхом (Генрі)  VIII
протестантської англіканської церкви, яку очолив сам король. «Золотим віком» Англії
вважають майже півстолітнє правління королеви Єлизавети  І (1558–1603  рр.). Єлизаве-
та  — дочка Генріха  VIII та його другої дружини Анни Болейн, невдовзі після народження
доньки страченої за вигаданими звинуваченнями. Правителька діяла обережно, згладжу-
вала релігійні суперечності, віддавала перевагу компромісу, а не відкритому протибор-
ству, прислухалася до думки оточення, у яке добирала відомих політиків і філософів.
Саме в  «єлизаветинську епоху» розквітнув талант драматурга Вільяма Шекспіра.
За Тюдорів Англія перетворилася з другорядної на впливову державу. Економі-
ка швидко розвивалася завдяки протекціонізму — захисту національних виробників
від  іноземної конкуренції. Економічні успіхи привели Англію до зіткнення з головною
конкуренткою — католицькою Іспанією. Іспанський король Філіп  ІІ підтримував в Англії
невдоволених Єлизаветою  І, а зокрема її родичку — католичку Марію Стюарт, короле-
ву Шотландії. Після вигнання з батьківщини під час Реформації Марія Стюарт знайшла
притулок в Англії та сама претендувала на англійську корону. Урешті-решт англійський
суд виніс їй смертний вирок за змову проти Єлизавети  І. Страта Марії Стюарт обурила
Філіпа  ІІ, котрий використав це як привід для війни. Утім, Англія розгромила іспанський
флот  — «велику армаду», зробивши серйозну заявку на те, щоб стати «володаркою морів».

18
 «Процесія». Художник Роберт Пік (старший). Злам XVI–XVII  ст.
На картині зображено Єлизавету  І, яку піддані несуть вулицями Лондона

Отже, звичаї раннього нового часу були суворими й навіть жорстокими. Смертні ви-
роки та вбивства в боротьбі за владу не належали до винятків, навіть коли йшлося
про родичів і друзів. Єлизавета  І не одружувалася, не мала дітей і стала останнім мо-
нархом з династії Тюдорів. Іронією долі можна вважати те, що перед смертю королева
була змушена заповісти престол синові Марії Стюарт Якову. Він об’єднав під своєю ко-
роною Англію, Шотландію та Ірландію, поклавши початок королівству Велика Британія.
Наприкінці правління Єлизавети  І «золотий вік» вичерпався, а суперечності між старим
і новим суспільним ладом в Англії почали наростати.

3.2.  Основні події та дійові особи Англійської революції.

Установлення парламентської монархії
У першій половині XVII  ст. Англією правили королі з династії Стюартів — Яків
(Джеймс)  І (1603–1625  рр.) і його син Карл (Чарльз) І (1625–1649  рр.). У цей час від-
новилися релігійні чвари, адже Стюартів підозрювали в намірах повернути католицизм.
Для  опору цьому сформувалася течія пуритан (від англ. purity  — «чистота»). Пуритани
вимагали очищення англіканської церкви від католицьких обрядів та її реформування
за зразком кальвіністської церкви. У повсякденному житті виступали за стриманість, відмо-
ву від  надмірної розкоші, працьовитість. Церковну верхівку (єпископів) пропонували замі-
нити виборними старшинами (пресвітерами). Пуританство перетворилося на рух, до  якого
приєднувалися невдоволені владою. Пуритани сформулювали ідеї Англійської революції.

19
 Революція — швидка й докорінна зміна системи, якісний стрибок, що супрово-
джується ліквідацією застарілих форм організації суспільства. Протилежним щодо
революції поняттям є еволюція, коли зміни впроваджуються поступово.

Король Карл  І (Стюарт) вірив у «боже-

ственне походження» монархій, уважав,
що вся влада має бути зосередже-
на в  його руках. Питання, чи діяти
парламенту, він ставив у залежність
лише від волі монарха. Був перекона-
ний, що  піддані не можуть впливати
на  владу.

Портрет Карла  І.
Художник Антон ван Дейк.
1637  рік

Осередком опозиції став парламент, де зросла роль нових дворян. Парламентарі вима-
гали скасувати ті правила феодального суспільства, що заважали підприємництву. Нала-
годити взаємодію Стюартам не вдавалося, навпаки, стосунки між королем і парламентом
загострювалися. Потребуючи коштів на війну з Іспанією, Карл  І установлював непомір-
ні податки й примусові позики. Війна завершилася для Англії принизливою поразкою.
1628  року парламент подав королю Петицію про права, якою передбачав обов’язкову
згоду парламенту на податки, захист прав англійських підданих, котрих не можна було
покарати без суду, заборону застосування воєнних законів у мирний час. У відповідь
Карл  І розпустив парламент на 11  років (до 1640  року). Це був період особистого прав-
ління короля, протягом якого кількість невдоволених владою лише зросла.
Бойові дії почалися 1639  року через релігійні суперечності, тому цей етап називають
єпископськими війнами. Пуритани в Шотландії та католики в Ірландії виступили проти
нав’язування англіканської церкви. Щоби вгамувати протести, король відправив до Шот-
ландії армію. Однак, щоб отримати кошти на війну, йому довелося знову скликати парла-
мент. Парламент, що діяв у 1640–1653  рр. і ввійшов до історії як Довгий, був сповнений
рішучості покінчити з одноосібним правлінням короля, провести пуританські реформи
й  домогтися впливу на розподіл коштів, призначення чиновників і церковної верхівки.
Наприкінці 1641  року парламент ухвалив Велику ремонстрацію (англ. remonstrance  —
«заперечення, протест»). У статтях, котрих було понад двісті, перелічено зловживання
королівської влади й запропоновано, як її обмежити. Карл  І спробував заарештувати пар-
ламентських лідерів, однак зазнав невдачі й покинув Лондон. Король і парламент почали
збирати війська. Офіційним оголошенням війни вважають 22  серпня 1642  року, коли
Карл  І підняв королівський прапор — штандарт у місті  Ноттінгемі.

20
 Карл  І піднімає штандарт у Ноттінгемі,
1642  рік. Англійська гравюра кінця XVIII  ст.
З онлайн-колекції Британського
національного військового музею

Громадянська війна — збройний конфлікт за владу між громадянами однієї дер-

жави або всередині одного суспільства чи народу.

Упродовж 1642–1651  рр. в Англії відбулися три громадянські війни. В основі цих
руйнівних конфліктів лежали боротьба за владу між королем і парламентом, релігійні
суперечності й розбіжності в поглядах на майбутнє. Війни принесли величезні руйну-
вання. У них було втягнуто багато місцевих громад і навіть сімей, які зазнали значних
утрат. Крім великих військових кампаній, тисячі битв точилися на місцевому рівні. Люди
були розділені, сприймали конфлікт як особистий. Історики підрахували, що тоді кожен
четвертий дорослий чоловік взяв до рук зброю. Загинуло близько 200  тис. військових
і  цивільних осіб, що становило 4,5  % усього населення.
Військовий успіх був на боці парламенту. Значною мірою це сталося завдяки про-
фесійності армії, у якій на командні посади призначено здібних військових незалежно
від походження. З-поміж них вирізнявся Олівер Кромвель. З огляду на непоступливість
Карла  І, який надалі добивався повноти влади, з Довгого парламенту вигнали прихиль-
ників короля (скорочений склад парламенту називали «охвістям»). Коли після розгро-
му королівського війська (роялістів) Карл  І потрапив у полон, за рішенням парламенту
створено суд, який звинуватив короля в тиранії, обмеженні прав і свобод людей та за-
судив до страти. У січні 1649  року вирок виконали. Ця страта короля під час революції
була першою, однак не останньою такою подією в європейській історії.

21
 Джерело: Атлас. Всесвітня історія. Новий час (XV–XVIII  ст.)
[Всесвітня історія. 8 клас] / упоряд. В. М. Духопельников. Київ, 2000–2016

Того ж 1649  року Англію проголошено республікою. Головним органом влади став
парламент. Утім, нові вибори не оголошено, а старий склад протягом кількох років так
і не зміг створити проєкт конституції. 1653  року Кромвель, який фактично став першою
особою в державі, розпустив Довгий парламент за безплідну балаканину. Новий парла-
мент схвалив конституційний акт під назвою «Знаряддя управління». До нього включили
твердження, котре згодом використовували в інших республіканських конституціях: «На-
род, під владою Божою, є першоосновою будь-якої справжньої влади».

22
 Олівер Кромвель (на коні) у битві при Несбі 1645  року.
Художник Чарльз Лендсір.
Середина ХІХ  ст.

Республіканський устрій в Англії не було закріплено. І хоча Кромвель не погодив-

ся започаткувати королівську династію, він став одноосібним правителем — лордом-
протектором Співдружності Англії, Шотландії та Ірландії. Цей період увійшов до історії
як  протекторат Кромвеля (1653–1658). Він намагався впорядкувати адміністрацію
та  правову систему, переслідував католиків, забороняв деякі розваги й традиційні свята,
обмежував публічну діяльність громадян і контролював їхнє повсякдення, оголосивши
основним обов’язком молитву та працю. Постать Кромвеля історики оцінюють неодно­
значно. Його вважають як національним героєм, так і відповідальним за страту короля,
як прихильником демократії, так і творцем військової диктатури.
Коли Кромвель помер, у виснаженому війнами, релігійними та політичними чвара-
ми й злиднями суспільстві майже не залишилося прихильників протекторату. Його син
Річард успадкував владу, однак швидко й безкровно був від неї усунений. 1660  року
в  Англії відбулася реставрація (відновлення) монархії, королівський трон знову пере­
йшов до  Стюартів. Та їхня спроба повернути Англію в дореволюційні часи не вдалася:
суспільство вже не могло жити по-старому. Тож компромісу досягнуто зміною королів-
ської династії.
Англійську корону парламент запропонував спадкоємцям Стюартів за жіночою лі­
нією  — нідерландському принцу Вільгельму  ІІІ Оранському та його дружині Марії  ІІ Стю-
арт, яким симпатизувало суспільство. Події 1688–1689  рр. відомі як «славна революція».
1688  року Вільгельм  ІІІ висадився в Англії з армією, а на його штандарті було написано:
«Я буду підтримувати протестантизм і свободу в Англії». 1689  року парламент ухвалив
Білль про права. Цей закон обмежував владу монарха й визначав права парламенту,
зокрема регулярність скликань, вільні вибори та свободу слова в парламентських дебатах.

23
 Батьки Вільгельма  ІІІ —
Вільгельм  ІІ, принц Оранський,
і  Марія Стюарт, дочка страченого
під час революції короля Карла  І.
Художник Герріт ван Гонтгорст. 1647  рік

Білль про права гарантував певні права людини: ішлося, зокрема, про заборону жор-
стоких покарань, захист приватної власності, право на петиції. Король не міг без згоди
парламенту скасовувати закони, установлювати податки, збирати в мирний час армію.
Монарху було дозволено царювати, але не правити. Того ж 1689  року парламент ухвалив
Акт про віротерпимість, що пом’якшив релігійне напруження та започаткував зрівнян-
ня в правах протестантів. Актом про успадкування престолу 1701  року парламент позба-
вив католицьку лінію Стюартів права престолонаступництва на користь протестантської
гілки.
Ці рішення мали запобігти скасуванню здобутків «славної революції», що остаточ-
но перетворила Англію на парламентську монархію, тобто встановила таку форму
правління, за якої влада короля обмежена й контрольована парламентом. У парламенті
депутати були поділені на дві групи — тóрі (прихильники королівської влади) та вíги
(захищали парламент). Цей поділ сприяв установленню рівноваги. У соціально-еконо-
мічній сфері відкрито шлях до розвитку капіталістичних відносин, підготовано перехід
до  масової колонізації Північної Америки.
Ще одним наслідком Англійської революції та громадянських війн стало об’єднання
Англії із Шотландією та Ірландією в Об’єднане королівство Велика Британія (1707  рік).
У  XVII ст. країна здолала шлях від наслідування європейських традицій і спроб самоізоляції
до усвідомлення себе як єдиної та економічно сильної парламентської монархії зі  стійкими
органами влади й початками демократії. Результати Англійської революції, котра кинула
виклик абсолютній владі монарха, багато коштували англійському суспільству й  окре-
мим родинам. Однак вони забезпечили країні політичну стабільність на тривалий час.

24
 Погляд історика

Коли бойові дії стишились, розвиток політичної ситуації відбувався з революцій-

ним прискоренням. Парламентський табір швидко радикалізувався <…>. Не спроміг-
шись примусити короля взяти на себе тверді зобов’язання, Кромвель вирішив його
стратити, страта відбулась перед палацом Вайтхол 31  січня 1649  р.; утворилась
республіка. Не спромігшись контролювати Довгий парламент, Кромвель розпустив
його. Не спромігшись словом схилити ірландців та шотландців до покори, Кромвель
удерся спершу до Ірландії, а потім до Шотландії. Після перемоги над шотландцями
під Вустером (1651  р.) Кромвель став повним переможцем. Але  Кромвель ніколи
не  міг виробити політичної угоди, що дорівнювалася б до  його воєнних тріумфів.
Не спромігшись керувати навіть Бербонським парламентом, що складався з ви-
браних прихильників, він розпустив його. «Необхідність, — повчав він їх, — не знає
закону». Кромвель залишився керувати як лорд-протектор, спираючись на полков-
ників одинадцяти військових округів. Парламентська справа, позбавлена парла-
ментського врядування, політично збанкрутувала.
Дейвіс  Н. Європа. Історія  / пер. з англ. П.  Таращук.
Київ, 2000. С.  570.

Історичне джерело

Витяг із трактату англійського філософа

Томаса Мора «Утопія» (1516  рік)
Ваші овечки, звичайно такі лагідні й задоволені скромним кормом, вони, кажуть,
стали тепер такими ненажерливими й неприборканими, що <…> плюндрують
і  спустошують поля, будинки, міста. Бо в тих частинах королівства, де  виго-
товляється цінніша вовна, там знать і навіть деякі абати, люди святі, не за-
довольняються збором плодів і щорічними прибутками, які звичайно одержували
із  землеволодінь їхні предки. Їм не досить, що вони, байдикуючи та розкошуючи,
не  дають ніякої користі суспільству, ще й стали його тягарем. Ні  клаптика землі
не залишають під ріллю, усе перетворюють у пасовиська, зносять будинки, руйну-
ють міста, а  храми відводять під овечі кошари. Ці добродії обертають усі поселен-
ня, усі оброблені ниви на пустелю, неначе й так у вас мало землі гуляє під  лісами
та заповідниками для звірини. Для того, щоб якийсь ненажера, справжня кара гос-
подня, міг обвести огорожею кілька тисяч акрів, розширивши свої поля за чужий
рахунок, одних орендарів виганяють з  їхніх садиб, в інших селян забирають зем-
лю, обплутавши їх обманом або  змусивши силою, ще  інших змушують продавати
її, замучивши безправ’ям. Так чи інакше, нещасна біднота переселяється: чоловіки,
жінки, подружжя, сироти, вдовиці, цілі родини, не  стільки заможні, скільки чис-
ленні, бо землеробство вимагає багато рук для  праці. Виселяють їх, повторюю,
зі  звичних і милих серцю домів, а вони не  знають, куди їм податися.
Мор  Т. Утопія  // Томас Мор. Утопія. Томазо Кампанелла.
Місто сонця  / пер. з лат. Київ, 1988. С.  29–30.

25
 4.  Українське козацтво
Від появи перших джерельних згадок про українських козаків наприкінці XV  ст.
і  впродовж наступних трьох століть українська історія невіддільна від козацтва,
ба більше  — козаки були її осердям. Вони не просто розвинули організовану спільноту,
а й поєднали військову силу з лицарською ідеєю захисту рідного краю, його культури.
Не випадково тогочасна європейська спільнота називала українців «козацьким народом».
Багато українців уважає себе нащадками козаків. Державний гімн України визначає укра-
їнців належними до «козацького роду».

4.1.  Як виникло козацтво

До кінця XV  ст. всі згадки про козаків (а вперше вони зафіксовані в джерелах ХІІІ  ст.)
стосувалися татар. Ішлося то про сторожу або найманих вояків, то про здобичників-
розбійників (які перепиняли у степах купецькі каравани), то про вигнанців і бездом­
них людей або шукачів пригод. Козаків-християн історичні джерела вперше зафіксували
1492  року *. Тоді якісь «кияни й черкасці» напали в гирлі Дніпра на турецький корабель.
У відповідь на скаргу великий князь литовський обіцяв розшукати пограбоване «серед
козаків» у Черкасах. У наступні роки згадки про «київських і черкаських козаків» по-
частішали. Вони стосувалися податкових справ або сутичок з татарами в пониззі Дніпра.

«Привал козаків у степу».

Художник Тадеуш Рибковський. 1886  рік

На початку козаками були мешканці Середнього Подніпров’я, які сезонно про-

стували на ухо́ ди в Дике Поле та пониззя Дніпра для рибальського й мислив-
ського промислу (їх називали ухóдниками). Козацькі ватаги також поповнювали
воєнізовані містяни порубіжних придніпровських міст, передусім представники напів-
привілейованого прошарку бояр-слуг; вони жили уявленнями про свій «лицарський»
статус. Появі козацької спільноти сприяли й географічні умови — так званий Великий
кордон, як називають простір між осілою (європейською) та кочовою (степовою) циві-
лізаціями, що став полем для українсько-татарської взаємодії. Козаки не лише воювали.
* У «Польській хроніці» Мартина та Йоахима Бєльських, надрукованій наприкінці XVI  ст., пер-
шу писемну згадку про козаків на Поділлі датовано 1489  роком.

26
Сусідство з татарами сприяло запозиченню елементів їхньої мови, звичаїв та побуту,
збройних навичок і способу виживання. Татари своєю чергою переймали елементи укра-
їнської культури, дехто знав і мову.
На відміну від козаків-татар, які так і не перетворилися на організовану спільноту,
українські козаки поєднували сторожові та здобичницькі інтереси з господарськими за-
няттями на степових уходах. Так вони поширювали в Степу осілий спосіб життя, ціл-
ком чужий для кочовиків. Організовуючись, українське козацтво намагалося уникнути
контролю з боку Великого князівства Литовського, а згодом — Речі Посполитої. Козаки
ніби протиставляли себе державі. Тому згодом козацькі терени в нижньому Подніпров’ї
стали привабливими для втікачів (зокрема, з-поміж селян), які шукали земель, вільних
від  тиску держави й панства.
У XVI  ст. центральна литовська й польська влада виявилася безсилою перед нищів-
ними татарськими нападами й захопленням полонених (яси́ ру), а водночас побоювалася
зростання козацтва, прагнучи взяти його під контроль. Тож постало питання про залу-
чення козаків до прикордонної служби в замках Подніпров’я. Так у 1570-х  рр. виникло
реєстрове козацтво. Спочатку це був загін із 300  козаків, однак згодом його чисель-
ність зросла. За реєстровими козаками закріплювалися права та привілеї — «вольності»:
право на самоуправління, звільнення від сплати податків і виконання господарських по-
винностей, окреме судочинство. Реєстрове військо здобуло офіційну назву «Військо За-
порозьке». На практиці козаки розширювали тлумачення своїх «вольностей» (скажімо,
воліли вибирати «старших», принаймні брати участь у їхньому призначенні, і відповідно
називати гетьманами).

Реєстрові козаки — частина українського козацтва, яка в другій половині

XVI  ст.  — першій половині XVII  ст. несла військову службу в Речі Посполитій
і  була внесена до спеціального списку — реєстру.

4.2.  Запорозька Січ

Зі зростанням чисельності козацтва та щоразу нагальнішою потребою в захисті
від  татарських нападів козаки прагнули самоорганізуватися. «Нічийні» терени
між  Дніпром і Південним Бугом поступово вкривала мережа господарських опорних
пунктів, укріплених поселень і тимчасових сторожових постів, або ж засік (січей, городків).
Вони  приваблювали з волостей людей, які на чолі з обраними отáманами набували
військових умінь, займалися мисливським і рибальським промислами, пасічництвом.
Господарськими осередками уходників були зимівники, звідки поширювалося освоєння
прилеглих земель та угідь. Після завершення господарського сезону ватаги уходників
сходилися до  основного зимівника, де зберігали продукцію та готували реманент.
Ідея створення козацького опорного пункту на південному порубіжжі визрівала
й  серед місцевих урядовців, здебільшого сміливих та ініціативних, змушених обороняти
край від набігів кримських татар. Цей задум удалося реалізувати князю Дмитру
Вишневецькому, старості канівському й черкаському, на початку 1550-х  рр. Об’єднавши
розрізнені козацькі ватаги, князь організував спорудження укріплення за Дніпровими
порогами на острові Мала Хортиця — це, власне, і була перша Запорозька Січ. (Загибель
Д.  Вишневецького оспівана в народній думі про козака Байду.)

27
 Після Хортиці, що стала прототипом наступних козацьких укріплень і загалом
організації козацького товариства, місце перебування Січі мінялося ще сім разів. Січ
переважно розташовувалася у Великому Лузі — місцевості, укритій лісами та плавнями
з безліччю річкових проток, озер та боліт. Для зведення твердині козаки обирали
важкодоступні острови чи півострови, укріплювали Січ ровами та насипними земляними
валами, а на бійницях вартових веж ставили гармати. Помешкання запорожців  — курені,
зроблені з верболозу, обмазані глиною та покриті очеретом, розміщувалися навколо
майдану. На майдані містилися житло кошового отамана й січової старшини, канцелярія,
церква. Там же перед церквою відбувалися козацькі ради.

Запорозька Січ. Сучасна реконструкція.

Національний заповідник «Хортиця» (м.  Запоріжжя)

Основною військовою організаційною одиницею Запорозької Січі як військового брат-

ства був курі́нь, що об’єднував вихідців з певних місцевостей. Кількість куренів зростала:
якщо в XVI  ст. їх було сім, то у XVIII  ст. — 38. На отаманів покладалися обов’язки обліку
козаків, відповідальність за прийняття в козаки та несення військової служби, відання
майном. Вони були також суддями над козаками свого куреня.

Кіш Запорозької Січі — центральний орган управління Запорозької Січі, що ві-

дав адміністративними, військовими, фінансовими, судовими та іншими справами.
Кошем називали також усе військове товариство запорозьких козаків або козаць-
кий військовий табір, у якому перебувала військова старшина на чолі з отаманом.
Чисельність запорозького товариства в XVI  ст. становила 2–3  тис., у  XVII  ст. —
5  тис., а у XVIII  ст. — 10–12  тис. (разом із зимівниками та слободами близько
100  тис.  осіб).

Вищим органом влади на Січі була козацька рада, право участі в ній мали всі коза-
ки. Зібрання козаків за їхньої власної ініціативи називали чорною радою. Рада вирішу-
вала найважливіші справи життя козацького товариства: обрання старшини, вирішення
питань війни та миру, ведення переговорів із представниками інших країн. За традицією
ради збиралися в переддень Різдва (у січні), на Великдень (навесні) та на свято Покрови
Пресвятої Богородиці (тоді 1  жовтня), а за потреби й частіше. Головним місцем прове-
дення козацької ради була Січ.

28
 Головною особою на Січі був кошовий ота́ ман, який зосереджував у своїх руках
військову, адміністративну, судову й духовну владу. Його, як і всю запорозьку старшину,
зазвичай обирали на щорічній січневій козацькій раді. Після обрання кошовий отаман
отримував булаву як символ влади. Усі його накази виконували незаперечно. Попри це
отаман, якого неофіційно називали батьком, не був необмеженим володарем, а  тільки
«першим серед рівних». У будь-який час рада могла його переобрати.
Помічників кошового отамана — суддю, осавула (стежив за дотриманням порядку
на  Січі, у воєнний час — у таборі) та писаря — також обирали на загальній раді. Пи­
саного права на Запорожжі не було, судочинство здійснювали відповідно до козацьких
звичаїв. Найтяжчими злочинами вважали зраду, порушення військової дисципліни, убив-
ство товариша, крадіжку. На Січі постійно перебувало від кількох сотень до кількох ти-
сяч козаків. Для проведення походів з-поміж старшини вибирали гетьмана.

4.3.  Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний

Визначним українським полководцем, гетьманом («старшим») Війська Запорозького
перших десятиліть XVII  ст. був Петро Конашевич-Сагайдачний (близько 1582–1622  рр.).
Його звитяги справляли неабияке враження на сучасників. В уяві нащадків він часто по-
ставав у легендарному образі, прикладом чого є народна пісня «Ой на горі та й женці
жнуть». Майбутній гетьман народився в Самборі в сім’ї дрібного православного шляхти-
ча. Після навчання в Острозькій школі подався на Запорожжя. Уже на початку XVII  ст.
брав участь у козацьких походах (зокрема, морських) на татарські й турецькі володіння.
Перша достовірна згадка про Сагайдачного як козацького полковника зафіксована в дже-
релах 1615  року.

Чайка — безпалубний човен у вигляді видовбаної колоди (з липи або верби),

по  бортах обшитий дошками. Довжина — 18–20  м, ширина й висота бортів —
3–4  м, місткість — до 70  осіб. Озброєння — 4–6 фальконетів (гармат калібру
30  мм). Ззовні до бортів для захисту від стріл і куль кріпився пояс зі снопів
очерету. Ці снопи також не давали човну затонути навіть тоді, коли він наповню-
вався водою, і пом’якшували удар під час абордажу ворожого судна. Чайки мали
поперечні переборки й лави, щоглу з вітрилом, 10–15  пар весел, носове й  кормо-
ве кермові весла, що забезпечували швидкість і маневровість. Низькі чайки хова-
лися за морськими хвилями та були непомітні. Напади на турецькі кораблі козаки
здійснювали переважно вночі або проти сонця.

Зображення чайки запорозьких козаків

з книги «Опис України» Гійома Левассера де Боплана

29
 У 1616–1622  рр. П.  Сагайдачний чотири рази був обраний гетьманом Війська Запорозь­
кого. Його зусиллями створено дисципліновану козацьку армію, озброєну вогнепальною
зброєю та артилерією. Найважливішими історичними подіями, які очолив П.  Сагайдачний
і під час яких проявився його військовий талант, уважають похід 4-тисячного козацького
війська на Кафу та звільнення християнських бранців (1616  рік), участь козаків (близь-
ко 20  тис.) у поході польського війська на чолі з королевичем Владиславом на  Москву
(1618  рік), участь із 40-тисячним військом у Хотинській битві (1621  рік), коли козаки
фактично врятували Річ Посполиту від розгрому турками. Гетьман Сагайдачний був
прихильником політичного компромісу з польською владою, однак рішуче відстоював
козацькі інтереси. Під час Хотинської війни отримав тяжке поранення, помер у Києві.
Перед смертю заповів значні статки на доброчинні цілі, підтримку освіти, православної
церкви, Київського та Львівського братств. Похований у Київському Братському Богояв-
ленському монастирі (могила не збереглася).

Здобуття Кафи запорожцями.

Портрет гетьмана Гравюра з видання «Вірші на жалісний
Петра Конашевича-Сагайдачного. погреб шляхетного рицаря
Невідомий художник. Петра Конашевича-Сагайдачного»
XVIII  ст. Касіяна Саковича. 1622  рік

4.4.  Козацька революція середини XVII  ст.

1648  рік виявився поворотним в історії України. Національно-визвольна війна
(або  Козацька революція), що розпочалася взимку 1648  року козацьким повстанням
на  Запорозь­кій Січі, стала центральною подією української історії раннього нового часу.
Революцію спричинила низка політичних, соціальних, економічних і духовно-культурних
суперечностей, що накопичилися на українських землях у складі Речі Посполитої  — поль-
сько-литовської держави, яка існувала від 1569  року і якій у той час належала більша
частина території України.
У першій половині XVII  ст. козацтво в Речі Посполитій перетворилося на велику
військову та політичну силу. Однак влада не хотіла визнати його окремим соціаль-
ним станом, наділити співмірними зі шляхетськими правами та привілеями («воль-
ностями»), котрі б давали змогу виступати від імені всього українства. Не визнаючи
козацтва, влада фактично не визнавала й український (руський) народ загалом, запе-
речувала його політичні права, зокрема рівноправність із польським та литовським.

30
Незадоволення, відчуття кривди охопило також інші верстви українського суспільства:
селян, які потерпали від панщини у фільварках, містян, які зазнавали обмежень у при-
значенні на урядові посади та в органи самоврядування міст, дрібну шляхту (особливо
на прикордонних теренах), яка побоювалася втратити свої маєтки під тиском великих
землевласників (магнатів). Загалом обмежень і заборон у заняттях ремеслами, промис-
лами, торгівлею та призначенні на посади зазнавали православні.
Війна-революція розпочалася з повстання, на яке підняв запорожців на почат-
ку 1648  року чигиринський сотник Богдан Хмельницький. Терпець сотника увірвався,
коли один з польських шляхтичів намагався відібрати в нього родинний хутір Суботів
і земельні угіддя, отримані від короля за службу. Козацьке військо на чолі з Б.  Хмель-
ницьким, якого на Січі обрали гетьманом, швидко зростало, здобуваючи перемоги одна
за  одною (1648  року під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями; урешті-решт козацьке
військо дійшло на заході до Львова й Замостя). Важливим досягненням Б.  Хмельниць-
кого на цьому етапі стало укладення військово-політичного союзу з кримським ханом
Іслам-Гіреєм  ІІІ.

Гетьман (від нім.  Hauptmann — «командувач») — у XVI–XVII  ст. керівник Війська

Запорозького, з 1648  року також правитель держави (Гетьманщини). Термін за-
позичений з військової практики Речі Посполитої, де в кожній із двох її частин
(польській і литовській) був гетьман великий коронний та його заступник —
гетьман польний коронний.

Найвищого піднесення революція сягнула 1649  року, коли визріла ідея створення
української козацької держави. Тоді сучасники зауважували бажання гетьмана не лише
домогтися «вольностей» для козацтва, а й заявити своє право бути «володарем і  князем
руських провінцій». Переломним моментом стали українсько-польські переговори,
що  в  лютому 1649  року відбулися в Переяславі. До історії ввійшла фраза, яку почули
від  гетьмана польські посли: «За кордон на війну не піду, на турків і татар шаблі
не  підніму, досить маю в Україні, на Поділлі й Волині; досить вигоди, достатку й пожитку
в  землі та князівстві своєму, по Львів, Холм і Галич. А ставши над Віслою, скажу дальшим
ляхам [полякам]: сидіть, мовчіть, ляхи». Так Б.  Хмельницький, уже як владний, упевнений
у  своїй силі правитель, окреслив бажані кордони нової держави.
Наміри Б.  Хмельницького створити державу були підкріплені воєнними перемогами.
У червні 1649  року українсько-татарське військо взяло в облогу Збаразьку фортецю,
де  перебувала частина польського війська, а вирішальна битва відбулася в серпні
біля Зборова. Згідно зі Зборівським договором, укладеним 18  серпня 1649  року
представниками козацького й коронного військ, установлювався 40-тисячний козацький
реєстр; під владу Війська Запорозького переходила територія Київського, Брацлавського
й  Чернігівського воєводств; туди не мало права заходити коронне військо; земські
уряди на  цій території могли займати лише православні, а київському православному
митрополиту обіцяно місце в сенаті. Б.  Хмельницький присягнув дотримуватися
Зборівської угоди та був прийнятий королем у польському таборі. У наступні роки
Українську козацьку державу чекали складні випробування. Особливо дошкульною стала
поразка козацького війська під Берестечком 1651  року.

31
 Національно-визвольна війна українського народу (події 1648–1649  рр.)

Джерело: Атлас. Історія України. 8 клас  / упоряд. Д.  В.  Ісаєв. Київ, 2012–2021

4.5.  Українська козацька держава —

Військо Запорозьке (Гетьманщина)
Оскільки Богдан Хмельницький розбудовував державу на традиціях Війська За-
порозького, то ця назва ввійшла до вжитку і щодо самої козацької держави. Реаль-
ні межі Війська Запорозького (або Гетьманщини) як української козацької держави
остаточно сформувалися до середини 1650  року. Вирішальним актом на цьому шляху
стала Зборівська угода 1649  року. Держава займала територію 180–200  тис.  км2, охоп­
лювала Брацлавське, Київське й Чернігівське воєводства з населенням 1,6–2  млн  осіб.

32
Межувала на заході з Молдовою та Польщею, на півночі — з Великим князівством Ли-
товським, на сході — з Московським царством, на півдні — з Османською імперією
та  Кримським ханством. Кордони держави фактично не мали природних бар’єрів,
тому були слабо захищені. Зрештою, уявні межі Гетьманщини були значно ширшими
за реальні.

Прапор гетьмана Богдана Хмельницького Печатка

(«Б.Х.Г.Е.К.МЛС.В.З.» розшифровується Війська Запорозького
як «Богдан Хмельницький Гетьман часів гетьмана
Його Королівської Милості Богдана Хмельницького
Війська Запорозького)

Функції державного герба в козаків виконував герб Війська Запорозького. На ньо-

му зображено козака із шаблею при боці та рушницею на лівому плечі. Спеціаль-
ного прапора як символу держави не існувало. Частково його роль виконували
гетьманські знамена, яких було кілька. У полках і сотнях існували військові ко-
рогви з різними емблемами та багатим поєднанням кольорів (білого, червоного,
жовтого, синього, малинового тощо). Особистий прапор Богдана Хмельницького,
білий з яскраво-червоною облямівкою, зберігається в Стокгольмі у Військовому
музеї Королівства Швеція.

У Війську Запорозькому було запроваджено полково-сотенний адміністративно-тери-

торіальний устрій. Кожен полк був одночасно військовою одиницею та адміністратив-
ним округом. Функціонувало 16  полків — 9  правобережних і 7  лівобережних. Козацькою
державою управляла Генеральна військова канцелярія під проводом гетьмана, який мав
широкі владні повноваження: видавав універсали, був верховним головнокомандувачем,
найвищим суддею та фінансовим керівником. Гетьману допомагали керувати генеральна
старшина та дві ради — генеральна військова рада й рада старшин. Урядовці всіх трьох
рівнів управління — генерального, полкового та сотенного — складали старшúну, тоб-
то козацьку еліту. Політичною столицею держави став Чигирин, а духовно-культурним
і  релігійним центром залишався Київ.

33
 Відповідно до адміністративно-територіального устрою основу судової системи ко-
зацької держави склали генеральний, полкові й сотенні суди. Військо, чисельність якого
коливалася в межах 60–70  тис., відігравало значну роль у підтриманні порядку в дер-
жаві. Постійні воєнні дії, витрати на військо, дипломатичні переговори та споряджен-
ня посольств, залучення та утримання татарських підрозділів вимагали чималих коштів.
Тому в козацькій державі значну увагу приділяли збору податків, надходжень від оренд
і мита. Б.  Хмельницький налагодив доволі ефективну дипломатичну службу. Насамперед
вона забезпечувала міжнародну підтримку новоутвореної держави й захист економічних
інтересів українського купецтва. За правління Б.  Хмельницького державний устрій зазнав
змін: спочатку мав республіканські ознаки, а пізніше тяжів до монархізму.
Українська козацька держава, створена Б.  Хмельницьким, проіснувала понад століт-
тя. Вона стикалася із численними проблемами, що були зумовлені як внутрішніми не-
згодами серед козацтва, так і втручанням сусідніх держав — Речі Посполитої, Турецької
(Османської) імперії, а найбільше Московського царства, котре у XVIII  ст. перетворилося
на Російську імперію. Військово-політичний союз, який Б.  Хмельницький уклав із мос-
ковським царем 1654  року, визначив долю України на кілька століть. У другій половині
XVII  ст. (цей період історики назвали «Руїною») відбувся розкол Гетьманщини. За умо-
вами «Вічного миру» між Варшавою та Москвою 1886  року територія козацької держа-
ви зменшилася до Лівобережжя та Києва й залишилася під владою Москви. Козацьким
гетьманом, який спробував звільнитися з-під московської залежності, став Іван Мазепа.
Він уклав союз зі шведським королем Карлом  ХІІ. Однак 1709  року шведсько-козацьке
військо зазнало поразки під Полтавою. У наступні десятиліття вся політика Російської
імперії була спрямована на ліквідацію української державності.

4.6.  Постаті Богдана Хмельницького та Івана Мазепи

Богдан (Зиновій-Богдан) Хмельницький (близько 1595–1657) — політик, полководець
і дипломат, творець української козацької держави та її перший керівник (гетьман).
Народився в Суботові на Черкащині в сім’ї шляхтича й козачки. Навчався у Львівському
єзуїтському колегіумі. Володів українською, польською та латинською мовами, пізніше
опанував турецьку й татарську. Як козак Чигиринського полку брав участь у битві
під  Цецорою 1620  року, під час якої на два роки потрапив до турецького полону.
1637  року обійняв посаду військового писаря, 1638  року — чигиринського сотника.
У  складі козацьких посольств до польського короля 1639 та 1646  років обстоював
інтереси Війська Запорозького. У 1648–1657  рр. керівник Національно-визвольної війни
(або  Козацької революції), у результаті якої створено українську козацьку державу  —
Військо Запорозьке. За часів Б.  Хмельницького поняття «Русь» (придніпровська)
та  «Україна» стали синонімами. Хоча Б.  Хмельницький не належав до знаті за походженням
і не мав князівського титулу, він став видатною постаттю в історії не лише України,
а  й  загалом Європи XVII  ст.
З-поміж козацьких гетьманів постать Івана Мазепи (1639–1709) була однією
з  найхаризмати́ чніших *. Майбутній гетьман народився в селі Мазепинці поблизу Білої
Церкви в шляхетській родині. Навчався в Київській (Могилянській) колегії, Краківському
(Ягеллонському) університеті й артилерійській школі в Девентері (Нідерланди). Служив
при дворі польського короля, виконував дипломатичні доручення. Згодом кілька років
вивчав державне управління у Франції. Наприкінці 1660-х  рр. повернувся до України
та  вступив на службу до гетьмана Петра Дорошенка, був писарем військової канцелярії.
* Хари́ зма (грец. χαρισμα — «милість, божественний дар, благодать») — наділення особистості
якостями, що викликають значну повагу до неї та безумовну віру в її можливості; висока
обдарованість, особлива привабливість.

34
Під час дипломатичної місії до Кримського ханства потрапив у полон до запорожців.
Його викупив гетьман Іван Самойлович. Завдяки таланту й досвіду Іван Мазепа ввійшов
до його найближчого оточення, їздив з дипломатичними місіями до Москви. Як геть-
ман докладав зусиль для соціально-економічного й культурного розвитку України. Хоча
його майже чвертьвікове гетьманування завершилося невдалою спробою розірвати союз
України з Московським царством, цей епізод ввійшов до української історії як наріжний
у боротьбі за збереження козацької держави.

Портрет Богдана Хмельницького

з  гравюри фламандського картографа
та художника Вільгельма Гондіуса.
1651  рік. Підпис (латинською мовою):
«Богдан Хмельницький.
Війська Запорозького головнокомандувач,
війни хлопської зачинатель, повсталого
козацтва й народу українського князь»
Портрет Івана Мазепи
роботи німецького гравера
Мартіна Бернігерота. 1706  рік.
Підпис: «Johannes Mazeppa, Cosaccorum
Zaporoviensium Supremus Belli-Dux»
(«Іван Мазепа, верховний військовий
правитель запорозьких козаків»)

4.7.  «Конституція» Пилипа Орлика

Після смерті Івана Мазепи на козацькій раді поблизу Бендер (тепер місто в Молдові)
у квітні 1710  року гетьманом Війська Запорозького «обох боків Дніпра» обрано (за  ак-
тивної підтримки шведського короля Карла  ХІІ) генерального писаря Пилипа Орлика.
Він  народився в Білорусі в шляхетській чесько-литовсько-польській сім’ї. Навчався в  Ки-
ївській (Могилянській) колегії. Своїм завданням уважав визволення України з-під мос-
ковської залежності: «винести з лабіринту страшенного рабства гарну Аріадну — нашу
Отчизну», як образно сказав на урочистому прийомі з нагоди обрання. На деякий час
резиденцією Орлика стали молдовські Бендери. Утім, його спроби об’єднати козацтво
й  вигнати з України московське військо зазнали невдачі. Як гетьман в еміграції (жив
у  Швеції, Німеччині, Австрії, Речі Посполитій, Молдові) Пилип Орлик докладав зусилля
для привернення міжнародної уваги до України.

35
 Сьогодні ніхто з істориків не візьметься сказати, якою була б Гетьманщина, якби
шведсько-українські війська не зазнали поразки під Полтавою чи якби Іван Мазепа отри-
мав рішучішу підтримку з боку козацтва. Проте деякі відповіді дає законотворча діяль-
ність Пилипа Орлика. Одразу після виборів у квітні 1710  року між ним і старшиною
укладено угоду — «Пакти та Конституції прав і вольностей Війська Запорозького», відо-
му як «Конституція Пилипа Орлика». Цей політико-правовий акт утверджував нормативні
положення, за якими мало існувати українське суспільство. Його впровадження означа-
ло  б уведення в Україні станової виборної монархії представницького типу на  зразок
Речі Посполитої. «Конституцію» затвердив Карл  ХІІ, що означало встановлення над  Укра-
їною шведського протекторату.

Основні положення «Пактів та Конституцій прав і вольностей

Війська Запорозького» 1710 року:

99 розірвання українсько-московського союзу через порушення Москвою «прав

і  вольностей» України;

99 вихід православної церкви в Україні з підпорядкування Москві та повернення

до  Константинопольського патріархату;

99 відновлення державних кордонів Війська Запорозького в межах території часів

Богдана Хмельницького;

99 відновлення військового союзу й дотримання добросусідських відносин з Крим-

ським ханством;

99 дотримання демократичного принципу під час ухвалення рішень, зокрема виборів

гетьмана (шляхом голосування на Генеральній раді, котра мала збиратися тричі
на рік — на Різдво, Великдень і Покрову);

99 до Генеральної ради мали входити генеральна старшина, полковники з полковою

старшиною, генеральні радники, сотники й делегати від Запорозької Січі;

99 розмежування прибутків гетьмана й полковників і державної та полкової скарб-

ниці;

99 установлення судової влади, гарантування непорушності магдебурзького права;

99 протидія свавіллю та корупції, підтримка незахищених верств населення з козаць-

кого стану, а саме вдів та сиріт;

99 визначення гетьманською столицею Києва.

36
 Погляд історика

Про дивну долю Богдана Хмельницького мало замислювалися сучасники. Одні його
ненавиділи, другі боялися. Він пережив десятки замахів і бунтів. Поляки призна-
чали винагороду за його голову, бунтівна чернь звинувачувала в зраді. Він зумів
похитнути могутність Речі Посполитої, перемогти та вибудувати нове державне
утворення, владно й рішуче втрутитися в європейську політику. Історія майже
не знає таких прикладів. Коли вся геополітична ситуація була проти нього, коли
Україну розривали протиріччя, він зберігав Українське гетьманство, укріплюючи
його єдність і віру в перемогу.
Можливо, він підняв повстання, здебільшого керуючись особистими обрáзами.
Та  із  цього самого моменту доля козацтва, народу, православної віри й Укра­
їни стала метою всього його життя. Ні зради старшин (які заздрили його вла-
ді й  славі), ні  злісна опозиція верхівки українського духовенства, ні бунти черні
не  мог­ли похитнути його рішучості. Десятки гетьманів, змінюючи один одного,
упродовж тридцяти років не могли повернути Українське гетьманство на ту ви-
соту, на яку  його підніс Хмельницький.
Таїрова-Яковлева  Т. Гетьмани України. Історії про славу, трагедії та мужність.
Київ, 2015. С.  107–108.

Історичне джерело

Фрагмент з «Опису України» французького військового інженера

й  картографа Гійома Левассера де Боплана (1660  рік)
[Про козаків]
Нам ще залишається розповісти ˂…˃, як козаки обирають старшого, а також
як  вони, пересікаючи Чорне море, здійснюють свої походи до Анатолії [Natolie],
щоб  воювати з турком. Ось як вони вибирають свого старшого: коли зберуться всі
старі полковники й старі козаки, котрі користуються серед них пошаною, кожен
з них віддає свій голос за того, кого вважає за найздібнішого, і той визначається
більшістю голосів. ˂…˃ Якщо обраний козак приймає на себе обов’язки старшого,
то дякує зібранню за виявлену честь, хоча [додає, що] недостойний і  для такої
посади нездатний, далі ж, однак, урочисто запевняє, що докладе зусиль і старан-
ня, аби гідно послужити як усім узагалі, так і кожному зокрема, і що завжди
готовий покласти своє життя за своїх братів (так вони називають між собою
один одного). На ці його слова кожен плеще в долоні, вигукуючи: «Слава! Слава!»
і  т.  д. Потім усі один за одним відповідно до свого рангу йдуть вклонитися йому,
а старший подає їм руку, що в них служить за форму вітання. Ось так вони ви-
бирають свого старшого, що часто відбувається серед Дикого Поля. Вони йому
дуже підкоряються. Цей старший їхньою мовою називається гетьманом [hettman],
його влада необмежена аж до права стинати голови й садити на палю тих, хто
провинився. Гетьмани дуже суворі, однак нічого не починають без військової на-
ради, яку називають Радою [Ruds].
Гійом Левассер де Боплан. Опис України, кількох провінцій Королівства
Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії,
разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн  / пер. з франц.;
передм.  Я.  Ісаєвича, В.  Смолія. Київ, 1990. С.  69.

37
 5.  Культура бароко
Бароко — головний напрям у європейській культурі від кінця XVI  ст. до середини
XVIII  ст. Його назва походить з італійської мови та вказує на щось дивне, нетипове. По-
яснюючи термін «бароко», також часто згадують, що португальською це слово означає
перлину неправильної форми, і таке порівняння влучно відображає його суть. Епоха ба-
роко почалася після Відродження (Ренесансу). Дослідники зауважили, що Ренесанс ніби
«розчинився» в бароко. Спершу змінилися уявлення про красу, а невдовзі поставлено
під  сумнів доречність правильних форм і наслідування античності. Якщо митці Відро-
дження підкреслювали дистанцію між художнім твором і глядачем, то автори бароко
не  лише враховували емоції, а й виклика́ ли їх.
Нові мистецькі тенденції відповідали на зміни у світогляді. Наукова революція (пе-
редусім досягнення астрономії) показала, що існують явища поза межами людського
сприйняття. З’ясувалося, що Земля — не центр Усесвіту, а лише мала його частина.
Як  стверджував французький науковець XVII  ст. Блез Паскаль, людина відчула себе чи-
мось середнім між усім і нічим, не могла пояснити ні початку багатьох явищ, ні їхнього
завершення. Запропонований Відродженням стрункий образ світу розпадався на фраг-
менти, серед яких було легко загубитися. Мистецтво бароко визнавало цей стан, не на-
магалося його замовчати чи змістити акценти на інше. Та водночас воно було покликане
заспокоїти людину, зменшити її тривожність і показати, що існують земні радощі.

«Коронація Марії Медичі».

Художник Пітер Пауль Рубенс. XVII  ст.

Фламандського художника Пітера Пауля Рубенса вважають символом епохи ба-

роко в живописі. Він створив понад 1400  картин на історичні, релігійні та по-
бутові теми. Рубенса називали художником королів і королем художників. Серед
його творів — галерея Медичі, виконана на замовлення матері французького ко-
роля Людовика (Луї) ХІІІ Марії Медичі. Яскравість, пишність, розмах, вияв пере-
живань  — ці ознаки творів Рубенса характеризують бароко.

38
 5.1.  Коли і як сформувалася культура бароко
Поява бароко мала церковно-релігійні та політичні передумови. Поштовх бароко дала
Контрреформація, а його батьківщиною стала Італія. Ватиканський пагорб у Римі зали-
шався центром католицької церкви й осідком римських пап. Звідти рішення поширю-
валися на всі терени, де католицька церква зберегла вплив. Її верхівка не шкодувала
грошей на будівництво величних релігійних споруд та їхнє пишне оздоблення. Показова
розкіш мала захоплювати вірян і контрастувати з протестантською стриманістю. При-
кладом стала реконструкція в бароковому стилі собору Святого Петра в Римі. У ньому
була втілена ідея передавати красу й велич через грандіозний розмір будівлі, щоб інші
споруди на її тлі здавалися малими.

Контрреформація — релігійно-церковний рух у Європі від середини XVI  ст.

до  середини XVII  ст., що мав на меті оновлення католицької церкви та протидію
Реформації. Основні рішення, які, зокрема, засудили протестантизм, були ухвалені
на Тридентському соборі в Італії. Унаслідок Контрреформації активізувалася ін­
квізиція та був заснований 1534  року орден єзуїтів, що мав відновлювати впливи
католицької церкви через місійну й освітню діяльність.

Базиліку Святого Петра в Римі  —

місце перебування римських пап  —
споруджено ще в IV  ст. Із часом
храм занепав, і в середині XV  ст.
на його місці вирішили спорудити
новий. Будівництво тривало понад
півтора століття. До роботи залу-
чили кількох архітекторів, а вирі-
шальну роль відіграв Мікеланджело
Буонаротті. Як і деякі інші митці
його покоління, він був водночас
художником, скульптором та архі-
тектором і пройшов шлях від Ре-
несансу до бароко. Мікеланджело
Фасад базиліки Святого Петра в Римі
вважають «батьком» барокової архі-
з  двома бароковими вежами.
тектури та скульптури. Він зробив
Художник Вівіано Кодацці.
центральною ідеєю храму найбіль-
XVII  ст.
ший у світі купол.

Бажання підкреслити могутність і заможність розкішними палацами охопило також

світських правителів та аристократів. Швидко будувалися розкішні палаци й вілли. Озна-
кою часу стала резиденція французьких королів у Версалі. Її спорудження стало мож-
ливим завдяки утвердженню у Франції абсолютної монархії. Король Людовик (Луї) XIV,
спадкоємець двох наймогутніших європейських династій Бурбонів і Габсбургів, відомий
висловом «держава — це я», правив країною 72  роки (1643–1715  рр.). Він боявся рево-
люції, тому переніс королівську резиденцію з паризького Лувру у Версаль.

39
 Дзеркальна галерея Версальського палацу.
Архітектор Жуль Ардуен-Мансар

Якщо архітектуру Версальського палацу визначав класицизм, то його оздоблен-

ня було цілковито бароковим. Найвідомішою є Дзеркальна галерея, прикрашена
позолотою, різьбою, ліпниною, бронзовими люстрами з кришталевими підвіска-
ми, срібними меблями й дорогими килимами. Частина оздоблення з дорогоцінних
металів згодом, коли у Франції почали боротися з розкішшю, була переплавлена.
На щодень галерею використовували як коридор, котрим королівська родина слі-
дувала з покоїв на молитву. У  Дзеркальній галереї відбувалися важливі історичні
події, зокрема 1918  року підписано Версальський мирний договір, який завершив
Першу світову війну.

Королівський двір у Франції об’єднав найталановитіших митців. Будівництвом па-

лацу керували відомі архітектори — Луї Ле Во, Жуль Ардуен-Мансар та інші. Майстри
французького бароко порівняно з італійськими більше дотримувалися правил, ніж екс-
периментували. У їхньому мистецтві швидко з’явилися ознаки наступного стилю —
класицизму. Поєднання бароко й класицизму ввійшло до історії як великий стиль
французьких королів. Дім «короля-сонця», як називали Людовика  XIV, мав бути комфорт-
ним не лише для  нього, а й для тисяч придворних. Їхнє життя визначали правила ети-
кету, що підкреслювали важливість придворних осіб і, як гадали правителі, не залишали
часу на  змови. Тож кожне приміщення мало певне призначення. До Версалю належав
і  парк зі скульптурами й фонтанами: барокові сади як частина ансамблю палацу також
були ознакою цього стилю.

40
 5.2.  Головні ознаки культури бароко
На пізніх етапах Ренесансу можливості розвитку були вичерпані. Шукаючи вихід, де-
які митці почали творити в «новій манері». Так сформувався маньєризм — перехідний
стиль між Ренесансом та бароко. Його поява стала провісником змін. На думку швей-
царського мистецтвознавця Генріха Вельфліна, Ренесанс мусив «померти», адже більше
«не відповідав биттю пульсу свого часу», не виражав у ньому найсуттєвіше. На зміну
спокою прийшла тривожність, стриманість, гармонію замістила барвистість, простоту —
ускладнення. Амбітні «батьки бароко» не хотіли наслідувати античних митців, прагнули
залишити в мистецтві свій слід. Мікеланджело, знаний як дуже скромна людина, казав,
що в храмовій архітектурі ні греки, ні римляни не досягнули нічого подібного до того,
що створювали його сучасники.

Взірцем для церковної архітектури баро-

ко стала церква Іль-Джезу в Римі. Цей
храм поздовжній у плані, увінчаний ве-
ликим куполом. Людина, яка заходить
до нього, опиняється в потоці світла, що
лине з купола й супроводжує її на шля-
ху до вівтаря. У  храмі яскраво виражена
центральна частина, а бічні приміщен-
ня другорядні. Над проєктом працювало
кілька архітекторів, завершував роботу
Джакомо делла Порта. Тут похований
засновник ордену єзуїтів Ігнатій Лойола.
За зразком церкви Іль-Джезу споруджено
чимало храмів у різних державах, зокре-
ма в Україні.
Церква Іль-Джезу
(церква Святого Імені Ісуса Христа)

Ознаками бароко були авторський почерк і своєрідність. Прихильно почали сприйма-

ти все оригінальне, що не відповідало правилам, а, навпаки, їх порушувало. Прикметою
архітектури став живописний характер: до споруди ставилися як до картини, орієнту-
ючись на глядацьке сприйняття. Для цього використовували гру світла й тіні, перспек-
тиву, ілюзію руху. Будівлі здавалися масивнішими, ніж насправді, створювали враження
спрямованості вгору. Для палацової архітектури стало характерним поєднання строгих
фасадів з пишними інтер’єрами.
Яскравим явищем бароко була скульптура. Скульптори прикрашали храми й палаци,
сади й парки, площі й надгробки. Митці бароко відійшли від ренесансної традиції пред-
ставляти людське тіло ідеальним і звернулися до природного зображення (натураліз-
му). Групові композиції розташовували по спіралі навколо уявного повітряного потоку,
використовували приховані джерела освітлення. У зображення вкладали відчуття опору
(простору, матеріалу або сторонній силі), на обличчях персонажів виражали емоції. Деякі
композиції нагадували акторів під час театральних вистав. Барокові скульптури вписува-
ли в навколишню архітектуру й живопис так, щоб створити єдиний ансамбль.

41
 До найвідоміших творців бароко-
вої скульптури належить італієць
Джованні Лоренцо Берніні. Він
був автором композицій на релі-
гійні та міфологічні теми, спро-
єктував площу перед собором
Святого Петра в Римі. Мармурова
композиція «Аполлон і  Дафна»
відображає сюжет давньогрецької
міфології. Німфа Дафна, рятую-
чись від  переслідувань закохано-
го бога Аполлона, перетворилася
на лаврове дерево. Берніні вра-
ховував настанови католицької
церкви, згідно з якими мисте-
цтво мало повчати й  виховувати.

«Аполлон і Дафна».
Скульптор Джованні
Лоренцо Берніні. XVII  ст.

Для барокового живопису були характерні зображення людей у русі (не позування),
неспокій і напруга, яскраві фарби та гра зі світлом і тінню. Художники намагалися пере-
дати розмаїття світу, підкреслювали численні деталі й контрасти, обирали для портретів
незвичне тло, щоб наштовхнути глядача на роздуми, поєднували реальне та вигадане.
Виокремлюють такі напрями барокового живопису: величний (прославляв християнських
святих, історичних діячів і правителів) та побутовий (зображав людей, зайнятих звични-
ми заняттями й відпочинком). У величній манері виконували розписи в храмах (фрес-
ки), іконостаси, парадні портрети. До найвідоміших художників бароко належать італієць
Мікеланджело Мерізі да Караваджо, фламандець Пітер Пауль Рубенс, нідерландець Рем­
брандт ван Рейн, іспанець Дієго Веласкес.
Для літератури бароко типовими стали драматичні сюжети, трагічне сприйняття дій-
сності, підкреслення земних страждань, швидкоплинності життя, марності повсякденної
суєти. Одна з улюблених метафор тих часів — «життя — це сон». Література відійшла
від ренесансної практики ставити людину в центр світу й повернулася до теми її слу-
жіння Богу. Письменники сприймали світ як витвір мистецтва й застосовували метафори
«світ-книга», «світ-театр». Ще однією особливістю барокової літератури було поєднан-
ня трагічного зі смішним, жартівливим. Це відповідало такій тенденції бароко, як гра
на  контрастах.

42
 Караваджо вважають засновником
реалістичного живопису. Його тво-
ри вирізнялися різким протистав-
ленням світла й тіні. У  картинах
Караваджо божественний і земний
світ об’єднані. Тогочасна католиць-
ка церква сприймала це як прово-
кацію, і навколо творів Караваджо
гостро дискутували. Художник, хоча
й прожив лише 38  років, мав вели-
чезний вплив на митців свого часу.

«Святий Матвій та ангел».

Художник Мікеланджело Мерізі
да Караваджо, XVII  ст.

Епоха бароко змінила також музичне й театральне мистецтво. Основним інструмен-

том у духовній музиці став орга́ н. Дедалі більше композиторів працювало в жанрі світ-
ської музики, знаходячи слухачів і поціновувачів. З’явилася тенденція відокремлювати
мелодію від слова, інструментальна музика витісняла вокальну. Композитори писали
великі твори, у яких мотив періодично повторювався — концерти, сонати, сюїти, ора-
торії. Наприкінці XVI  ст. в Італії виникла опера — новий жанр музичного мистецтва,
який поєднав драму з музикою. Для супроводу вокалу організовували оркестри з грав-
ців на  різних інструментах, а для прослуховування влаштовували концерти. Найвідоміші
композитори епохи бароко — німці Йоганн Себастьян Бах і Георг Фрідріх Гендель, іта-
лієць Антоніо Вівальді.

«Дівчина за клавесином». «Танцюючі доярки».

Художник Ян Вермер Художник Френсіс Гейман (Англія).
(Нідерланди). XVII  ст. Картина епохи рококо, XVIII ст.

43
 У 20-х роках XVIII  ст., коли бароко згасало та поступалося класицизму, на його основі
сформувався ще один оригінальний стиль — рококо. Він з’явився через перенасиченість
пишністю бароко. Характерними ознаками рококо стали легкість, грайливість, галант-
ність, увага до деталей, уникання прямих ліній, орнаменти й пастельні тони. Найбільше
стиль розвинувся в салонах французької аристократії. У цей час сформувалося поняття
стильової єдності інтер’єру — будівлі, її оздоблення та меблів. У кімнатах з’явилися го-
белени, квіткові орнаменти, порцеляна. Прикметою рококо є завиток (закручена деталь),
а назва стилю походить від французького «рокайль» — декоративної мушлі, зображення
якої використовували в декорі.

5.3. Українське (козацьке) бароко

Поширюючись європейськими країнами, бароко набувало національних ознак. Різні
народи мали власні часові межі цього стилю, що залежали від особливостей їхньої історії.
В Україні бароко датують XVII–XVIII  ст. Значна частина цього часу збіглася з козацькими
війнами, боротьбою України за незалежність. Це впливало на світогляд, загострювало
сприйняття війни, жертв, випробувань і драматизму життя. Тож питання, що зумовили
перехід від Ренесансу до бароко в Західній Європі, були для українців важливими та  зро-
зумілими.

Григорій Сковорода (1722–1794) — філософ,

письменник, педагог. Наріжним каменем його
філософії став заклик «Пізнай себе!». Пропо-
нував людям не шукати щастя в зовнішньому
світі, багатстві та владі, а морально вдоско-
налюватися, займатися «сродною працею»,
тобто такою, до якої людина має здібнос-
ті та яка відповідає визначеній Богом долі.
У  бароковому мисленні пізнання себе вважа-
лося першою сходинкою на шляху до  Бога.
У  збірці «Сад божественних пісень» Сковоро-
да писав:

Портрет Григорія Сковороди.
Художник Лев Фітільов. ХХ  ст.
З колекції Харківського
художнього музею
Підіймись на небеса —
У Версальський хоч би сад,
Одягни одежу злотну,
шапку царськую добротну,
Як у серці нуда — буде скрізь тобі біда.

Україна не залишилась осторонь і стосовно духовних пошуків, спричинених Рефор-

мацією та науковими відкриттями. У релігійній полеміці між католиками, православними
й  уніатами, крім ставлення до Бога та організації церкви, обговорювали також місце
України в християнському світі. Серед козацької старшини поширилася «мода на уче-
ність». Центром освітнього й наукового життя України стала Києво-Могилянська акаде-
мія — один з перших вищих навчальних закладів Східної Європи. Славу «українського
Сократа» здобув мандрівний філософ Григорій Сковорода.

44
 Українські козацькі гетьмани підтримували мистецтво бароко, зорієнтоване на «оздо-
бу Вітчизни». Чимало барокових будівель було споруджено з їхньої ініціативи та фінансо-
вої підтримки, що, подібно до «великого стилю» у Франції, дає підстави виокремлювати
«державний стиль» в українському бароко. Його «золотий вік» припав на гетьманування
Івана Мазепи. Постаті козаків з’являлися на картинах, стінних розписах і навіть іконах.
Козацька старшина активно розбудовувала й оздоблювала оселі. У побуті стали попу-
лярними яскраво орнаментовані килими, різьблені меблі, розписаний та орнаментова-
ний посуд, кахлі, вишивка, гу́ тне скло (вироби, виготовлені зі скла безпосередньо біля
скловарної печі вручну, у гарячому стані з використанням відповідної техніки). Народне
мистецтво було основою для розвитку професійного декоративного мистецтва.

Козацьке бароко — самобутній різновид барокової культури в Україні XVII–

XVIII  ст., що визначався поєднанням європейських мистецьких і духовних традицій
з національною культурою.

В Україні бароко найповніше проявилося в кам’яній церковній архітектурі. Її дав-

ні пам’ятки із часом занепали й потребували відновлення. Проєктуючи будівлі, україн-
ські митці враховували традиції дерев’яного зодчества й візантійські мотиви. Зважаючи
на політичні обставини, вони прагнули відрізнити православні храми від католицьких.
Церкви українського бароко були стриманими. Оздоблення на фасадах не нагромаджу-
вали, а врівноважували чистим простором. Однією з перших пам’яток раннього бароко
є Іллінська церква в Суботові, збудована з ініціативи Богдана Хмельницького. За Івана
Мазепи в бароковому стилі частково перебудовано Софійський та Михайлівський Золо-
товерхий собори в Києві, створено нові пам’ятки.

Андріївська церква в Києві.

Архітектор Франческо Собор Святого Юра у Львові.
Бартоломео Растреллі. Архітектор Бернард Меретин.
XVIII  ст. XVIII  ст.

Із середини XVIII  ст. українське бароко набувало ознак, характерних для Італії, Ні-
меччини, Австрії, Польщі. На території України працювали архітектори з різних євро-
пейських країн. Нові мистецькі вподобання найвиразніше проявилися в будівлях Києва.
Забудовою міста керував архітектор німецького походження Йоганн Готфрід Шедель,
який спроєктував, зокрема, Велику дзвіницю Успенського собору Києво-Печерської лаври.

45
 Перлиною архітектури Києва й пам’яткою світового значення епохи бароко стала Андрі-
ївська церква, збудована за проєктом італійця Франческо Бартоломео Растреллі. Типовим
прикладом європейського бароко є собор Святого Юра у Львові, споруджений за  про-
єктом архітектора німецького походження Бернарда Меретина. У стилі європейського
бароко працювали українські архітектори Василь Григорович-Барський і Степан Ковнір.
Ознаки українського бароко виявились і в цивільному будівництві. До відомих
пам’яток належить садиба чернігівського полковника Якова Лизогуба (кінець XVII  ст.).
Прикрашаючи фасади, українські майстри наслідували господинь, які розмальовували
білі стіни сільських хат. Тож бароковий декор порівнюють зі святковим одягом. Барвисті
оздоби садиб і храмів формували урочистий простір українських міст і сіл, який гармо-
нійно поєднувався з творенням козацької держави. Новим явищем стали розкішні палаци
знаті, як-от Маріїнський у Києві (архітектор Ф.  Б.  Растреллі). Маєтки знаті споруджували
на відкритому просторі, а навколо розбивали парки. Їхні власники обговорювали про-
єкти з архітекторами, стаючи співтворцями споруд.
Українська барокова скульптура представлена численними статуями святих (у хра-
мах), гетьманів та історичних діячів, міфологічних персонажів, а також надгробками.
Основними матеріалами для скульптур були дерево, камінь, мідь. Особливого розквіту
досягло різьблення дерев’яних іконостасів. Майстри прикрашали їх ажурним рослинним
орнаментом і позолотою, що в поєднанні з яскравими іконами створювало ефект уро-
чистості. Для скульптурних композицій характерна емоційна напруга, гра світла й тіні.
Видатним скульптором епохи бароко був Йоган Георг Пінзель, який працював на теренах
Галичини.

Виконана з липового дерева

та  позолочена композиція
відображала біблійний сю-
жет і  символізувала перемогу
мужності над злом.

«Самсон перемагає лева».

Скульптор Йоган Георг Пінзель. XVIII  ст.

Одним з напрямів українського барокового живопису став розвиток портрета (релі-

гійного та світського). Під впливом європейського бароко іконописці відійшли від  правил
зображення святих на візантійських іконах, за якими заборонялося передавати емоції.
Мистецькі осередки виникали при дворах магнатів. Найвідомішим з них став жовківський
осередок майстрів українського бароко, що сформувався при дворі короля Речі Посполи-
тої Яна  ІІІ Собеського. Тут працювали Юрій Шимонович, Іван Руткович, Василь Петрано-
вич та Йов Кондзелевич. У малярстві розвивалися також традиції рисунка та  гравюри,
якими ілюстрували літературні твори. З народного мистецтва до барокового живопису
перейшла постать козака Мамая, котру розміщували на картинах як своєрідний оберіг.

46
 Іконостас виконаний художни-
ком і його учнями для церкви
в  Скиті Манявському (чоловічому
православному монастирі на При-
карпатті), а пізніше переданий
до  Богородчан. Основна тема тво-
ру — прославляння земних діянь
Христа.

«Богородчанський» іконостас.
Художник Йов Кондзелевич.
Кінець XVII  ст. — початок XVIII  ст.

У музиці розвивалися традиції церковного хорового співу. Поступово відбувся перехід

від одноголосного до багатоголосного хору, де кожен вів свою партію. У православній
традиції церковного співу не використовували музичних інструментів, тож хорові кон-
церти з багатоголоссям заміняли українцям симфонії. Створені в монастирях музичні
твори здебільшого залишилися анонімними. Традиції українського фольклору поєднали
з європейською музичною культурою композитори Максим Березовський, Дмитро Борт-
нянський, Артем Ведель. Популярним жанром став романс, який виконували на вечірках
у супроводі піаніно чи гітари. Театральним осередком була Києво-Могилянська академія.
Сценарії для вистав писали викладачі, а ролі виконували студенти. Ознака барокової ви-
стави — поєднання трагедії з комедією та гротеском. Розвивався вертеп.
Бароковим мистецтвом значною мірою сформовано сучасне обличчя багатьох євро-
пейських міст, їхні пам’ятки стали впізнаваними для всіх європейців. Водночас ознакою
барокової культури було поєднання спільних мистецьких принципів і відчуття світу з на-
ціональними традиціями. Яскравим прикладом такого поєднання є українське (козацьке)
бароко, котре створило мистецькі передумови для формування української національної
культури ХІХ  століття.

Погляд історика

Антропоцентричні погляди епохи Відродження втратили чіткість завдяки новим

відкриттям у точних науках. Світ перед людиною відкрився в усій своїй безмір-
ності й безкінечності. Вона ступила на землю, маючи хисткі уявлення про добро
і зло. Церква заповідала людині віру в небесну гармонію, підтримуючи водночас
суперечливі начала людської натури. Бароко за таких умов ішло назустріч людині,
що опинилася в зміненій картині світу. Довколишній світ утратив стабільність,
прийшов у рух. Зросло прагнення до універсального вираження людини й усього
того, що її оточує. Усе це з особливою силою відбилося в літературі, музиці, об-
разотворчому мистецтві, театрі.
Українське бароко та європейський контекст / відп. ред. О.  К.  Федорук.
Київ, 1991. С.  6.

47
 Історичне джерело *

Гравюра «Іван Мазепа серед своїх добрих

справ». Автор Іван Мігура. 1705  рік

Іван Мігура працював у друкарні Києво-Печерської Лаври, був майстром панегірич-

ної гравюри, що вихваляла особу. У першому ряді зверху — шість київських церков,
які були побудовані чи відреставровані за кошти Івана Мазепи. Між церквами —
ротонда із сімома стовпами — символ мудрості, що спирається на «сім вільних
наук». У другому ряді святі, зокрема Андрій Первозванний та Іван Предтеча, по-
кровитель гетьмана. У третьому ряді Мазепа в образі давньоримського бога війни
Марса з булавою в оточенні алегорій чеснот — розсудливості, мудрості, істини,
красномовства, справедливості, науки.
Дудник  І. Гравюра Івана Мігури
«Іван Мазепа серед своїх добрих справ  //
Локальна історія. 14  листопада 2021  року.
URL: https://localhistory.org.ua/rubrics/painting/
graviura-ivana-miguri-getman-mazepa-sered-svoyikh-dobrikh-sprav/*

* Подане посилання перевірено на момент друку.

48
 Україна і світ у ранній новий час: виклики та можливості
(узагальнення)
Після падіння Візантійської імперії, тобто захоплення турками Константинополя
1453  року, середньовіччя швидко відходило в минуле, а такі події та явища, як куль-
турний рух Відродження (або Ренесанс), відкриття Америки Христофором Колумбом
(1492  рік) і церковна Реформація (поштовхом до якої стали «95 тез» Мартіна Лютера
1517  року), знаменували вже нову епоху. Її прихід відчувався в усьому: політиці, госпо-
дарських відносинах, а найбільше — у культурній сфері.
У ранній новий час, що тривав упродовж XVI–XVIII  ст., відбувся небачений раніше
стрибок у розвитку людства. Зміни торкнулися всієї організації суспільства та його по-
всякденного життя. У світі майже не залишилося невідомих земель. На історичну сце-
ну виходили верстви, які по-новому розуміли роль людини. Покращення умов життя
людей привело до того, що населення в Європі впродовж XVI–XVIII  ст. зросло з 85
до  195  млн  осіб.
Ознаками раннього нового часу стали:
– поширення книгодрукування, вивільнення науки з-під впливу церкви, творення
світської культури, утвердження нового ідеалу людини — активної особистості;
– припинення феодальних усобиць, об’єднання регіонів у цілісні державні території;
– розширення просторової картини світу (європейські мореплавці проклали мор-
ський шлях до Індії, відкрили новий континент — Америку, здійснили навколосвітнє
плавання);
– зміна уявлень про місце Землі у Всесвіті, обґрунтування ідеї про рух Землі та ін-
ших планет навколо Сонця (Миколай Коперник), обчислення їхньої відстані до Сонця;
– важливі технічні винаходи та зміни у виробництві, зокрема розвиток гірничої
справи й металургії, початок переходу від ремісничого до мануфактурного виробництва.
Україна вступала в нові часи, опинившись на перехресті цивілізацій, культур, держав
і регіонів. У XVI–XVIII  ст. історія ранньомодерної України була тісно, хоча й по-різному,
пов’язана з історією сусідніх народів і держав — польсько-литовської Речі Посполитої
на заході, Турецької (Османської) імперії та Кримського ханства на півдні, Московського
царства, а пізніше Російської імперії на північному сході.
Центральним явищем раннього нового часу на теренах України стало козацтво.
Розвинувшись у Подніпров’ї із середовища уходників та воїнів-здобичників, козацтво де-
далі активніше впливало на життя, перетворившись на провідну верству тогочасного су­
спільства. Козак-воїн діяв поряд з козаком-землеробом, військовий елемент переплітався
із  землеробським і доповнював його. Серед тогочасної європейської спільноти українці
навіть дістали назву «козацького народу». В Україні в один час із Англійською рево-
люцією, лідером якої став Олівер Кромвель, розгорнулася Національно-визвольна війна
(Козацька революція) під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Козацький ідеал
вільної людини надихав і сприяв розвитку соціальної активності селян та містян.
У вирі Національно-визвольної війни (революції) середини XVII  ст. виникла україн-
ська козацька держава — Військо Запорозьке (Гетьманщина). В  умовах того часу це
була держава з демократичною республіканською формою правління, органами законо-
давчої та виконавчої влади, котрі мали яскраво виражені національні ознаки. Упродовж
трохи більш як столітньої історії Гетьманщина зазнавала сильного тиску ззовні, особли-
во з боку Московського царства  /  Російської імперії. Спроба гетьмана Івана Мазепи по-
рвати з Москвою та відновити (уклавши союз зі Швецією) сувереніте́ т * Гетьманщини
виявилася невдалою.
* Державний суверенітéт — верховенство державної влади всередині країни та її незалежність
і рівноправність у міжнародних відносинах.

49
 «Запорожець».
Художник Антін Манастирський. 1932  рік

У ранній новий час Україна була невіддільною частиною європейського культурно-

освітнього простору. Вихідців з українських земель можна було зустріти в багатьох єв-
ропейських університетах, не бракувало й охочих навчатися на батьківщині  — в  Ост-
розькій та Києво-Могилянській академіях. Становлення нового суспільства утверджувало
найважливішу ідею ренесансної культури — увагу до людини, її реального земного жит-
тя. У ранній новий час мистецьке життя вийшло за межі замків і  монастирів. У живописі,
скульптурі й літературних творах з’являлося дедалі більше світських мотивів. Найвираз-
ніше козацький мистецький ідеал проявився в архітектурі — так званому козацькому
бароко.

50
 «Генеральна карта України» Гійома Левассера де Боплана.
З «Атласу світу» Мозеса Пітта 1681  року

51
 Погляд історика *

Українське козацтво — центральний символ української ідентичності. Як багато по-

ляків уважають себе нащадками польської шляхти, так багато українців уважають
себе нащадками козаків. ˂…˃
Попервах у козацтві було дуже мало національного. Це виглядало як типово прикор-
донне явище: організації здобичників поставали на межі між осілими сільськогоспо-
дарськими землями та євразійським степом — на Уралі, Дону, Кубані та в нижній
течії Дніпра. Козацтво було особливим соціальним утворенням. Цю особливість мож-
на проілюструвати на історії українських прізвищ. Загалом їх поділяють на два ве-
ликі типи: -цьких та -енків. «Цькі» належали до шля́ хти*, і їхні прізвища виводилися
від назви місцевості, де був їхній маєток: Вишневецькі — з Вишнівця, Дідушицькі —
з  Дідушич, Зубрицькі — із Зубри, Кульчицькі — з Кульчиць тощо. ˂…˃
«Енки» ж були посполитими. І називали їх за іменами чи професіями батьків — Іва-
ненко, Михайленко, Коваленко чи Шевченко. Прізвища мали свої регіональні відмін-
ності. Скажімо, син Григорія (Гриця чи Грицька в простонародді) на Наддніпрянщині
звався Гриценком чи Григоренком, на Волині — Грицюком, на Сіверщині — Грищенком,
а на Закарпатті чи Галичині — Грицаком.
Від кінця XV  століття на околицях українських земель з’являється третій і менш по-
ширений тип прізвищ. Його можна легко відрізнити за дивним, часто смішним звучан-
ням: Гуляйбаба, Непийвода, Панібудьласка, Перебийніс, Убийвовк, Вернигора, Підкуймуха,
Куйбіда, Жуйборода, Неварикаша. Це були не зовсім прізвища, а радше прізвиська  —
на зразок кличок чи псевдонімів. Такий спосіб називництва відображає факт, що коза-
ки жили на окраїнах — як географічних, так і соціальних — традиційного аграрного
суспільства.
Як найближчі аналогії можна згадати карпатських опришків, балканських гайдуків,
угорських батярів, американських ковбоїв чи навіть морських піратів. Козаків мета-
форично можна назвати степовими піратами, а з огляду на їхні часті походи на  ту-
рецьке узбережжя — навіть чорноморськими піратами. ˂…˃
Козаки жили вільним, але ризикованим життям. Ризик був ціною, яку доводилося пла-
тити за свободу. Головним місцем їхнього осідку стала Запорозька Січ — дерев’яна
табір-фортеця («засіка»), захована ˂…˃ за порогами Дніпра, на колишньому шляху
«з  варягів у греки». ˂…˃
Більшість козаків жили не на Січі, а на сусідніх землях. Вони збиралися на Січ на час
походів. Козаки так само не проводили час лише у військових походах. Вони займалися
тим самим, що й решта некозацького населення, — землеробством, ремеслами, рибаль-
ством і торгівлею. Однак життя в постійній небезпеці диктувало свої правила. ˂…˃
˂…˃ Умовою виживання було освоєння воєнного мистецтва. До кінця XVI  століття
найкращим було мистецтво степовиків. Відповідно зброя козаків (крива шабля), одяг
(шаровари) і стрижка («оселедець») відтворювали зразки кочових народів. Та й сама
назва «козак» — «вільна людина» — тюркського походження. Західні посли, що побу-
вали на Запорозькій Січі, побачивши одяг і зброю козаків, не могли відразу зрозуміти,
якої віри ті люди: християнської чи мусульманської.
Грицак  Я. Подолати минуле: глобальна історія України. Київ, 2021. С.  114–117.

* Шля́ хта — привілейована суспільна верства, котра сформувалася в Польському королівстві

та Великому князівстві Литовському, а пізніше фактично визначала суспільно-політичний
і  соціальний устрій Речі Посполитої. Однією з головних ознак шляхти було право на земле-
володіння. Щоб стати шляхтичем, належало відзначитися в бою, вірно служити монарху.

52
 Історичне джерело

Уривок з Літопису Самíйла Величка*

про прибуття Богдана Хмельницького на Запорожжя
та обрання його гетьманом Війська Запорозького (початок 1648  року)
Хмельницький прибув із Криму до Запорозької Січі перед заходом сонця в супроводі
чотирьох, посланих від Тугáй-бея**, значних татар. Кошовий з усіма курінними ота-
манами сердечно й радісно його привітали, а надто зраділи тоді, коли Хмельницький
звідомив їм, що хан з’явив до нього й усього Запорозького війська свою прихильність
та ласку й вислав з мурзою Тугай-беєм орду на допомогу Хмельницькому проти поля-
ків. Отож назавтра кінне військо (піхотне — бо вже все було на Січі), яке залишилося
в полі й на лугах поблизу Січі з кіньми, могло вже зібратися до коша для  справжньо-
го діла. Для того по заході сонця, за давнім запорозьким звичаєм, ударили з трьох
найбільших гармат, а переночувавши, удосвіта знову стрілили з тих трьох гармат,
подавши таким чином потрібне гасло. Коли ж розвиднілося і сонце розсипало по всій
піднебесній своє вогненне, ясносяйне проміння, до Січі зібралася вже значна частина
кінного війська. Числилося всього того війська, пішого й кінного, тридцять з  лишком
тисяч. А коли вдарено в котли на раду, то побачили, що для такої сили війська
січовий майдан затісний. Отож, зважаючи на це, кошовий отаман із Хмельницьким
мусили вийти із січової фортеці на просторіший майдан. Тут було оголошено всьому
війську й виразно сказано, що за збитки та гніт, які терплять козаки й уся Україна,
проти поляків починається війна. При тому було звідомлено, що кримський хан при-
хильний і ласкавий до Запорозького війська й не тільки відпустив із Хмельницьким
чотири тисячі татар на чолі з Тугай-беєм, але й сам з усіма ордами (коли на те
буде потреба) готовий буде прибути в допомогу козацькому війську проти поляків.
Для того він зважив на настійне прохання Хмельницького, повірив присязі Хмель-
ницького й узяв собі в заклад старшого його сина Тимоша.
Почувши це, усе Запорозьке військо одностайно й одноголосно назвало Хмельницького
своїм гетьманом і 19  квітня постановило та обіцялося стояти за нього у війні з по-
ляками, навіть якщо треба буде головами накласти. Після цієї постанови від кошо-
вого до військової скарбниці вислано січового писаря з кількома курінними отаманами
та іншим значним товариством, щоб вони взяли там і принесли на раду військові
клейноди. Посланці все те виконали, указані клейноди принесли на раду та вручили
їх зараз же Хмельницькому. А ті клейноди були такі: дуже гарна королівська золото-
писна корогва, дуже модний бунчук з позолоченою галкою і деревцем, дуже майстерно
зроблена й оздоблена коштовним камінням срібна позолочена булава, срібна військова
печатка та нові мідяні великі котли з довбишем. До того всього приставлено було
три легкі польові гармати з додачею до них пороху й куль, з амуніцією та пушка-
рями.
Величко С. Літопис: У 2  т.  / пер. з книжної укр. мови, комент. В.  О.  Шевчука;
відп. ред. О.  В.  Мишанич. Київ, 1991. Т. 1. С. 58–59.
 *  **

* «Літопис Самі́йла Вели́ чка» — український козацький літопис першої половини XVIII  ст.
Написаний після 1720  року, в умовах різкого посилення тиску на Україну з боку Російської
імперії, козацьким канцеляристом Самійлом Величком. Охоплює події 1620–1700  рр. Містить
документи з військової канцелярії, а також цитати з нині втрачених документів і хронік.
** Тугáй-бей (близько 1601 — 1648/1649, за іншими даними 1651) — політичний і військо-
вий діяч Кримського ханства. Один із прихильників союзу Кримського ханства з козацькою
Україною. Відповідав за охорону північних кордонів ханства.

53
 Зміст

Розділ ІІІ. Ранній новий час

1. Культура Відродження  /  Ренесансу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .1

1.1. Ідеї гуманізму . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 2
1.2. Реформація та протестантизм . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3
1.3. Пересопницьке Євангеліє. Початки книгодрукування . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 4
1.4. Братські школи. Острозька та Києво-Могилянська колегії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5
Погляд історика . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 7
Історичне джерело . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 7

2. Великі географічні відкриття: зустріч цивілізацій . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 8

2.1. Як і чому люди подорожували . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 8
2.2. Відкриття європейськими мореплавцями Нового світу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 10
2.3. Економічні наслідки Великих географічних відкриттів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 14
Погляд історика . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 14
Історичне джерело . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 15

3. Криза старого порядку: Англійська революція . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 16

3.1. Англія напередодні революції: причини кризи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 17
3.2. Основні події та дійові особи Англійської революції.
Установлення парламентської монархії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 19
Погляд історика . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 25
Історичне джерело . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 25

4.  Українське козацтво . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 26

4.1. Як виникло козацтво . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 26
4.2. Запорозька Січ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 27
4.3. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 29
4.4. Козацька революція середини XVII  ст. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 30
4.5. Українська козацька держава — Військо Запорозьке (Гетьманщина) . . . . . . . . . . . . . . . . 32
4.6. Постаті Богдана Хмельницького та Івана Мазепи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 34
4.7. «Конституція» Пилипа Орлика . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 35
Погляд історика . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 37
Історичне джерело . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 37

54
 5. Культура бароко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 38
5.1. Коли і як сформувалася культура бароко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 39
5.2. Головні ознаки культури бароко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 41
5.3. Українське (козацьке) бароко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 44
Погляд історика . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 47
Історичне джерело . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 48

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
49
Погляд історика . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 52
Історичне джерело . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 53
УДК 373.5:94(100-028.77)
В84
Навчальні матеріали
до експериментального зошита з друкованою основою
створено відповідно до навчальної програми
«Вступ до історії. 6 клас», що має гриф
«Схвалено для використання в освітньому процесі»
(протокол № 13 засідання експертної комісії з історії від 09.11.2022;
зареєстровано в Каталозі надання грифів навчальній літературі
та навчальним програмам за № 3.0625-2022)

В84 Вступ до історії. 6  клас : навчальні матеріали

у 5  ч. Ч.  3 / І.  В.  Гавриш, М.  М.  Мудрий, О.  Г.  Ар-
куша, Р.  Я.  Пастушенко, Л.  М.  Хлипавка, М.  С.  Бо-
арь. — Харків : Інтелект України, 2023. — 56  с.
ISBN 978-966-447-743-4.

ГАВРИШ Ірина Володимирівна

МУДРИЙ Мар’ян Михайлович
АРКУША Олена Георгіївна
ПАСТУШЕНКО Роман Ярославович
ХЛИПАВКА Леся Миколаївна
БОАРЬ Марія Стахівна

ВСТУП ДО ІСТОРІЇ.
6 КЛАС
Навчальні матеріали
Частина 3
Відповідальний редактор О. В. Сидор
Комп’ютерне макетування О. Б. Ісаєва
Підп. до друку 24.11.2022. Формат 60×90/8.
Друк офсетний. Папір офсетний. Ум. друк. арк. 7.
Наклад 11  000 прим. Зам. № 988.
Видавництво ТОВ ВБ «Інтелект України»,
а/с 11899, м. Харків, 61037.
Тел.: (057) 757-09-40. E-mail: office@intellect-ukraine.org
Свідоцтво суб’єкта видавничої справи
ДК № 4508 від 19.03.2013.

Адреса для листування: 61037, м. Харків, а/с 11899, ТОВ ВБ «Інтелект України».

Віддруковано з готових форм у друкарні ПП «Модем»,

вул. Восьмого березня, 31, м. Харків, 61052. Тел.: (057) 758-15-80.
Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ХК № 91 від 25.12.2003.

© ТОВАРИСТВО З  ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ

ISBN 978-966-447-743-4 «НАЦІОНАЛЬНИЙ ІНТЕЛЕКТ», 2023