У міру переходу від середньовіччя, економічну основу якого складало сільське господарство, до міського способу

життя і промислового виробництва все більше почала виявлятися особлива значущість людини, її своєрідність і творча
активність. Властива для нової епохи, яка народжувалася, орієнтація на природно-тілесне бачення світу, увага до людського
тіла, інтерес до гуманітарного знання, естетичне розуміння дійсності виявилися співзвучним античним цінностям. Тому нову
епоху назвали Відродженням (з фр. - період Ренесансу).
Формально філософи цього періоду за традицією в центр світоутворення ставили Бога, але головну увагу приділяли не
йому, а людині. Творча еліта цього часу - гуманісти звеличували людину як творця світу культури, обожнювали її як
суб'єкта творчої діяльності, зближуючи з Богом. Людина в епоху Відродження вважається не пасивним «зразком і подобою
Бога», вона стає «богорівною» істотою. Урів-нюють же людину з Богом дві основні властиві для неї якості - розум і свобода
волі, які дають змогу людині перебирати нескінченну кількість можливостей для творчої само-реалізації. Звеличуючи
людину, гуманісти водночас критикували схоластичну філософію, наполягали на необхідності виходу за межі «схоластичної
науки» до неформального, життєвого, гуманістичного знання. В епоху Відродження розвиваються нові уявлення про
Всесвіт, який постає не замкненим, обмеженим, скінченним у просторі, а нескінченним.
Ключові слова
антропоцентризм, гуманізм, пантеїзм, натурфілософія, естетизм, індивідуальність, особистість, утопія, геліоцентризм,
секуляризм
 «Існує тільки одна велика мета і велика надія - визволити людей з безодні бідувань і привести їх до щастя».
Данте

5.1. ОСНОВНІ РИСИ АНТРОПОЦЕНТРИЗМУ РЕНЕСАНСУ

• Поняття «Відродження» виникло як найменування пошуків діячів цього періоду стосовно відродження цінностей та
ідеалів античності. Епоха Відродження припадає на ХІУ-ХУІ ст. Це період ранньої кризи феодалізму і зародження
буржуазних відносин. Характерним для епохи Відродження є такий епізод. Розповідають, що у 1485 р. біля однієї з
старовинних римських доріг копали рів і знайшли мармуровий саркофаг, в якому лежала дівчина надзвичайної вроди,
охоплена, здавалося, глибоким сном, її досконалість, усмішка ніби віщували повернення душі до нетлінної античної краси.
Почалось паломництво, і ось Папа, побоюючись виникнення язичницького культу, наказав викрасти і перепоховати дівчину.
Відродження означало не реставрацію старого, повернення знову до античності, а пошук нового, адже в історії просто
відхід у минулу епоху неможливий. Здобутий, нагромаджений культурний потенціал у будь-якому разі здійснюватиме свій
вплив, відкинути його неможливо, позаяк це є економічне і культурне середовище, в якому діють орієнтовані на нього люди.
Цим набутим потенціалом, спадщиною для діячів і мислителів Відродження було середньовіччя.
За своєю суттю Відродження протиставляє себе схематичним догматам церкви, але воно виникло як результат
розвитку середньовічної культури і тому несе в собі багато її рис Найголовніше для мислення епохи Відродження —
постановка проблеми світу і Бога, з якими пов'язано все інше: проблема істини, в якій виявився глибокий конфлікт між
натурфілософією й ортодоксальною католицькою теологією; проблема знання світу і містичного використання цього знання;
проблема ставлення натурфілософів цього періоду до релігії і церкви, адже жили вони в бурхливу епоху релігійних
конфліктів та війн.
Саме в цю епоху закладаються основи буржуазних суспільних відносин, дістає розвиток нове, експериментально-
математичне природознавство, змінюються відносини між церквою і державою, формується ідеологія секуля-ризму та
гуманізму, створюються передумови для виникнення філософії Нового часу.
• Найважливішою характерною рисою світогляду епохи Відродження є орієнтація на людину. Якщо в центрі уваги
античної філософії було природно-космічне життя, середньовічної - релігійне життя і в його основі проблема «осмислення»,
то з XV ст. на перший план виходить світське життя, набуває значення діяльність людини в цьому світі та досягнення щастя.
Інтерес до античної літератури, з трчки зору гуманізму, оцінюється як стимул і форма виявлення особистого відродження.
Філософія ж повинна допомогти людині знайти місце В ЖИТТІ
Підсумком розвитку античної філософії був неоплатонізм з його схемою світу Єдине — Благо, Світовий Розум,
Світова Душа, Космос. У середньовічній філософії неоплатонізм суттєво трансформується: на місце Єдиного — Блага було
поставлено Бога, відповідно до цього під змістом Світового Розуму стали розуміти Христа, Світової Душі — Святого Духа,
Космосу — взагалі всього природного. В античному світогляді панує універсалізм, космоцентризм і політеїзм, у
середньовічному - геоцентризм і монотеїзм. В епоху Відродження було зроблено рішучий крок у бік суб'єктивного, і в центр
світобудови було поставлено людину (антропос). Використовуючи методологію неоплатонізму, філософи епохи
Відродження формально в центр світобудови ставили Бога, але по суті головну увагу звертали на людину. Тобто
філософською основою ренесансного мислення стає антропоцентричний неоплатонізм.
• Філософське мислення цього періоду характеризується як антропо-центричне. У центрі - не Бог, а людина. Якщо Бог
- начало світу, то людина - його центр. Вона у своїй діяльності та помислах нічим не обмежена, спроможна на все саме
завдяки власним зусиллям. Формується певний рівень самосвідомості; визначальними є такі якості, як гордість,
самоствердження, усвідомлення власної сили і таланту, життєрадісності та вільнодумства Завдяки цьому епоха Відродження
дала світу видатних особистостей, різнобічно освічених, з яскравим темпераментом, вольовою цілеспрямованістю,
величезною енергією.
«По суті, індивідуальність кожної людини значно важливіша за національність і в тисячу разів більше, ніж остання,
заслуговує на те, щоб її брали до уваги».
А. Шопенгауер
Гуманістичний характер світогляду епохи Відродження проявляється в розумінні людини як вільної істоти. Бог, на
думку мислителів того часу, створивши світ і людину, дав їй свободу волі, і тепер вона повинна діяти сама, визначати свою
долю та відвойовувати своє місце у світі. Філософія цієї епохи орієнтує людину не на божественну «благодать», а на власні
сили. Звідси - оптимізм, віра в свої безмежні можливості.
• Гуманізм - погляд, згідно з яким визначається цінність людини як особистості, її права на свободу, щастя і розвиток.
В епоху Відродження гуманізм стає широким суспільним рухом, знаменує собою переворот у всій культурі та світогляді.
Одна з форм цього перевороту - критика схоластики. Суперечка була принциповою - про новий моральний ідеал і шляхи
його втілення в життя. Християнська етика вбачала вершину моральної досконалості в належності до Бога, в зв'язку з чим
пропагується аскетизм, пригнічення природних прагнень людини.
На думку італійських гуманістів (М. Фічіно, П. Помпонацці, А. Валла та ін.), природа людини є найвищим критерієм
для оцінки людських пристрастей. На першому плані — світське життя, діяльність людини і досягнення нею щастя.
Відроджуються ідеали античних епікурейців, але замість пасивності стверджується активність, благородство, доблесність
духу, культ творчої діяльності. Все це потрібно не тільки для задоволення земних потреб, а й для самовдосконалення,
створення нового світу.
Мрії про справедливе влаштування суспільно-державного життя (для яких не було на той час відповідних соціально-
політичних умов) приводять до утопій (від англ. Utopia - неіснуюче місце). З утопічними теоріями виступають Т. Мор (1478-
1535 pp.) і Т. Кампанелла (1568-1639 pp.).
Орієнтації гуманістів: критика догматизму і поклоніння авторитетам; доказ права людини на пошук істини;
послідовний захист приватного індивідуалізму, відстоювання ідеалів помірного утилітаризму (вчення, в якому мета життя і
доброчинність ототожнюються з корисністю); пропаганда любові та доброти як основи людських стосунків. Ідеологія
гуманізму є найвищим досягненням філософської думки Ренесансу і надалі стане найбільш суттєвою характеристикою
кожної філософської системи.
Важливим складником гуманістичного світогляду є культ творчої діяльності. В античності панував елітарний підхід до
людської діяльності, найвищою формою якої вважалися теоретичні пошуки - роздуми і споглядання, оскільки вони залучали
людину до вічного, до сутності Космосу, а матеріальна діяльність (у тому числі мистецька) нібито занурювала в мінливий
світ уявлень. Християнство вважало найвищою формою ту діяльність, яка веде до «спасіння» душі: молитву, богослужбові
ритуали, читання Святого письма та ін. Усі види такої діяльності мали пасивний, споглядальний характер, що в результаті
робило людину одномірною. В епоху Відродження особистість переважно є творчою, вона немовби переймає на себе творчу
функцію Бога, уособлює творче начало в мистецтві, політиці, релігії, науці. Свої творіння людина реалізує в єдності
духовного і тілесного. Людина епохи Ренесансу - це не просто творець, але й художник (живописець, музикант) і творець в
естетичному розумінні. Так, Аеонардо да Вінчі (1452-1519 рр.) був художником і винахідником, Мікеланджело (1475-1564
рр.) - художником і поетом Разом з тим обидва зробили суттєвий внесок у розвиток філософії.
• Домінуючим аспектом філософії Відродження стає естетичне, оскільки прекрасне висувається на перший план.
Причому на чільне місце ставиться не наслідування природи, а сама творчість художника. Об'єктом цієї творчості стає краса
людського тіла. Для естетики Ренесансу характерне злиття духовного і особистісно-тілесного. Максимального естетичного
ефекту можна досягнути двома шляхами: опорою на біблійні сюжети; зображенням самого себе, оскільки автопортрет
найбільш яскраво виражає духовність художника, його ставлення до епохи.
Вчителем для художника передусім повинен бути він сам, а для цього потрібно бути освіченим у богослов'ї, філософії,
математиці У мистецтві Відродження математика оформляє суб'єктивне, що особливо яскраво виявляється у виробленні
геометричної концепції лінійної перспективи. Вона полягає в тому, що предмети зображуються на площині так, як їх бачить
суб'єкт. Це відповідає особистісно-тілесному принципу ренесансної естетики: вся наочна інформація йде через очі й
оцінюється з точки зору суб'єкта.
Творча, матеріально-чуттєва діяльність людини в епоху Відродження дає не просто задоволення земних потреб, а веде
до створення нового світу, самовдосконалення. Важливим моментом переорієнтації світогляду стала реабілітація людської
плоті: надавалося значення не тільки духовному життю, а й гармонійності тіла. Це не «ланцюги душі», які тягнуть униз,
зумовлюють гріховні думки і прагнення. Тілесне життя саме по собі є самоцінністю. З цим пов'язується поширений в епоху
Відродження культ краси. Живописці зображують насамперед людське обличчя і людське тіло. Краса, досконалість
перестали бути виключно божественним привілеєм, - вони «олюднилися» і стали притаманні всім 3 точки зору творців
Відродження світ, з його красою і насолодами, не потребує докорінних змін, слід лише глибоко його пізнавати і щиро
любити його людей, які не є грішними. Натурфілософські погляди цього періоду були «поезією мислення», яка стосувалася
природи, нерозривно пов'язаної з мінливістю світу, з пошуком нових понять, з емоційними імпульсами таких пошуків. Це
дало поштовх, зокрема, виникненню й усвідомленню «Божественної комедії» Данте Аліг'єрі як енциклопедії рухливого,
багатобарвного, динамічного світу.
Поняття естетичного, краси не існує поза визначенням істини. Тобто через поняття гармонії, краси відбувається
поглиблення філософського змісту гуманістичного світогляду, який протягом кількох століть був визначальним для
європейської культури (якщо не брати до уваги широких онтологічних проблем). Розвинувши в першу чергу вчення про
людину, висвітлюючи питання моралі, політики, естетики, гуманісти з необхідністю підійшли до проблеми ставлення
людини до світу. Метафізичний дуалізм середньовічної свідомості було замінено завдяки ствердженню ворожого
аскетизмові принципу поєднання природи і людини.

План

 1. Антропоцентризм філософії епохи Відродження

 2. Основні особливості Європейської філософії XVII— XVIII століть
  3. Дилема емпіризму і раціоналізму у філософії Нового часу
 4. Механістична наукова картина світу

Антропоцентризм філософії епохи Відродження

Епоха Відродження (Ренесанс - від фр. Renaissance) - перехідна епоха від середньовіччя до Нового часу, від
феодалізму до капіталізму, звернення до культурної спадщини античності. Почавшись в XIV столітті в Італії,
ренесанс в XV-XVI століттях поширюється в інших західноєвропейських країнах.

Які основні особливості філософії цього періоду?

Антисхоластичний характер філософії.

В епоху Відродження проходить процес секуляризації - звільнення духовної культури від релігії і церкви.
Філософія, звільняючись від релігії, перетворюється знову у світську діяльність, у своєму ідейному розвитку
тісно переплітаючись із гуманітарним знанням і мистецтвом.

Антропоцентризм - ствердження ідеалу гармонічної, розкріпаченої, творчої особистості, краси і гармонії

дійсності, звертання до людини, як до вищого сенсу буття. Відомий філософ - гуманіст Піко делла Мірандола
Джовані (1463-1494) в "Промові про гідність людини" так формулює основний принцип світогляду нової епохи
- епохи відродження, тоді погодився бог з тим, що людина - утвір невизначеного образа, і, поставивши його в
центрі світу, сказав:"... Я ставлю тебе в центрі світу, щоб звідти тобі було зручніше обдивлятися все, що є у
світі. Я не зробив тебе ні небесним, ні земним, ні смертним, ні безсмертним, щоб ти сам, вільний і славний
майстер, сформував себе в образі, якому ти віддаси перевагу. Ти можеш переродитися в нижчі, нерозумні
істоти, але можеш переродитися по велінню своєї душі і у вищі, божественні.

Діячі епохи Відродження називали себе гуманістами (від лат. humanus - людський), підкреслюючи цим свою
спрямованість до чисто людських земних інтересів. У світогляді цієї епохи підкреслюється творча воля людини.
Мітель Эйкем де Монтень (1533-1592) у своїх "Досвідах" стверджує, що: доля не приносить нам ні зла, ні добра,
вона поставляє лише сиру матерію того і іншого, і здатне запліднити цю матерію сім'я. Наша душа, більше
могутня щодо цього, чим доля, використовує і застосовує їх за своїм розсудом, будучи, таким чином, єдиною
причиною і розпорядницею свого щасливого або тяжкого стану2. Завдяки такій світоглядній установці епоха
Відродження дала світу таких видатних особистостей, як писав Ф. Енгельс - „... титанів по силі думки,
пристрасті і характеру, по багатосторонності і ученості. Люди, які заснували сучасне панування буржуазії, були
всім чим завгодно, але тільки не людьми буржуазно-обмеженими. Навпаки, вони були більш-менш овіяні
характерними для того часу духом сміливих шукачів пригод.... Звідси та повнота і сила характеру, які роблять їх
цільними людьми. Різнобічність - ось ідеал людини епохи Відродження. Теорія архітектури, живопису і
скульптури, математика, механіка, картографія, філософія, етика, естетика, педагогіка - таке коло занять,
наприклад, флорентійського художника і гуманіста Леона-Баттиста Альберті (1404-1472), Леонардо да Вінчі
(1452-1519) був не тільки великим живописцем, але і великим математиком, механіком, інженером, Альбрехт
Дюрер (1471-1528) був живописцем, гравером, скульптором, архітектором, винайшов систему фортифікації;
Нікколо Макіавеллі (1469-1527) був державним діячем, істориком, поетом, і, крім того, першим гідним
згадування військовим письменником нового часу4. Людина в поданні гуманіста Альберті, не "вутлий човен",
"не лампада на вітрі", як вчила церква, а герой, який прийшов у життя робити подвиги і великі діяння.

Оптимізм світогляду епохи Відродження заснований не на благості божественного творіння (як у

середньовіччя), а на вірі в життєві, добрі, творчі сили людини, здатності її змінити світ на кращій.

Я в мир пришел порок развеять в прах Яд себялюбья всех змеиных злее Я знаю край, где зло ступить не
смеет, Где Мощь, Любовь и Разум сменят страх Томмазо Кампанелла

Повернемося до нашої таблиці "Чесноти в історії культури". Заповніть наступний стовпець, відповідаючи на
запитання: які чесноти шанувалися, культивувалися в епоху Відродження ?
 Пантеїзм - ще одна характерна риса світогляду і філософії епохи Відродження. Пантеїзм (від грец.: παυ - всі і
υεσς - бог) - філософське вчення, яке ототожнює бога і світ; бог розчинений у світі, у природі, природа -
обожнена. Микола Кузанський (Микола Кребс, 1401-1464), наприклад, розглядаючи бога як нескінченний
максимум і наближаючи його до природи, як до обмеженого максимуму, сформулював ідею нескінченності
Всесвіту. Бог немов спускається на Землю і розчиняється в природі.

Натхнення, обожнювання природи, магіко-алхімічне її тлумачення характерне для концепції філософа,

натураліста і лікаря - Парацельса (псевдонім; справжнє ім'я Пилип Ауре-ол Теофраст Бомбаст фон Гогенгейм,
1493-1541). Ґрунтуючись на розумінні природи як живого цілого, перейнятого єдиною світовою душею,
Парацельс допускає можливість магічного впливу людини на природу за допомогою таємних засобів. Пізнаючи
свою душу, а також осягнувши архей (одушевлений початок будь-якого елемента природи) і вступивши з ним у
магічний контакт, людина може керувати природою. Крім основних першоелементів (земля, вода, повітря і
небо) Парацельс виділяє три алхімічних початки: ртуть (відповідає духу), сірка (душа) і сіль (тіло). Оскільки вся
природа по Парацельсу населена духами і демонами, то завдання медицини - відновлювати порушений
вторгненням чужого духу порядок; тобто лікар повинен лікувати і тіло, і душу, і дух хворого.

Проведіть порівняння понять: теїзм, пантеїзм, атеїзм, політеїзм, монотеїзм

Методологічна стратегія пізнання визначається тим, що Відродження - перехідна розумова епоха, час
звільнення думки від оковів схоластичної мудрості. Вірі в авторитет гуманісти відродження з великою енергією
протиставляють необмежену силу розуму, досвід, спостереження, критичне мислення, вільне від забобонів. В
той же час, для мислителів епохи відродження не характерний крайній, сухий раціоналізм, світ для них не
втратив ще своєї багатобарвності, не перетворився в абстрактну чуттєвість геометра, а розум виступає в ролі
комплексного, часом навіть напівфантастичного мислення, часом не позбавлений здатності в наївній простоті
вгадувати дійсну діалектику реального світу. В концепції Миколи Кузанського, наприклад, розум є вищим
ступенем пізнання (із трьох основних: відчуття, розсудок, розум), оскільки саме розум здатний поєднувати
протилежності й, отже, пізнавати нескінченне. Універсальний шлях сходження до істини, по Кузанському, у
з'єднанні видимих протилежностей згідно їх природної єдності.

Леонардо да Вінчі обґрунтовував ідею про необхідність сполучення практичного досвіду і його наукового
осмислення як головного шляху відкриття нових істин. Він стверджував, що закохані в практику без науки,
немов керманич, що ступає на корабель без керма або компаса; він ніколи не впевнений, куди пливе...1.

11. Філософія епохи Відродження. Антропоцентризм, гуманізм

та геліоцентризм(Дж. Бруно, г.Галілей, м.Копернік, Леонарло
да Вінчі).
Філософія епохи Відродження — напрям європейської філософської думки XV—XVI
століть. Віддзеркалює соціальний та ідейний рух Відродження (Ренесансу), започаткований в
Італії в ХІV ст., що в ХVІІ ст. стає загальноєвропейським явищем. Головна відмінність
філософії Відродження — антропоцентризм та гуманізм.

Термін «відродження» свідчить про бажання людини повернуте щось втрачене, віднайти в
минулому відповіді на суттєві світоглядні питання.

Передумовами філософії Ренесансу була криза феодалізму, криза офіційної ідеології

Середньовіччя — католицької релігії, а водночас і схоластичної філософії, які зумовили певні
соціально культурні трансформації, пов'язані з капіталізацією суспільства.

Головними рисами, які відрізняли філософію Відродження, були антропоцентризм і гуманізм.

Людина стала центром філософських досліджень не лише як результат Божественного
творіння, а й космічного буття, її аналізували не з погляду взаємодії з Богом, а з погляду її
земного існування.

арактерні ознаки культури цього періоду такі:

1 Рух до звільнення від панування релігії та церкви в усіх сферах суспільного життя. Це так
звана "секуляризація".

2. Повернення до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута в Середні
віки. Звідси і назва - Відродження.

3. У центрі уваги проблема людини. Тому філософське мислення цієї епохи характеризується
як антропоцентричне.

4. Поява гуманізму як ідейного руху.

5. Розвиток натурфілософії та природознавчої науки.

Термін "гуманізм" полягає в розумінні людини як вищої цінності. Таким чином, гуманізм
епохи Відродження - це ідейний рух, у якому визрівала нова "світська" філософія,
орієнтована на людину як вищу цінність.

Антропоцентризм – принцип деяких релігійно-ідеалістичних вчень, за якими людина нібито

є центром Всесвіту і найвищою метою всіх подій, що відбуваються в світі.

Гуманізм – історично зміна система поглядів, яка визначає цінність людини як особистості, її
право на свободу, щастя тощо.

Першим "гуманістом" вважають видатного поета і мислителя Данте Аліґ'єрі (1265-1321), що

жив і творив у Флоренції - "столиці" італійського Відродження. Данте одним із перших
проголосив людину "найвеличнішим чудом із усіх проявів божественної мудрості". Але
справжнім засновником, "батьком гуманізму" вважається Франческа Петрарка (1304-1374).
Він прагнув донести до сучасників спадщину Античності найточніше і найзрозуміліше.

Геліоцентризм або Геліоцентрична система світу (від грец. ηλιος «сонце» і лат. centrum
«осереддя, центр») — вчення в астрономії і філософії, яке ставить Сонце в центр Всесвіту, а
навколо нього (точніше, навколо спільного центра мас всієї його системи) обертаються усі
тіла. в т.ч. планети і зокрема Земля.

Справжнім творцем геліоцентричної картини світу є Микола Коперник, який на початку

XVI ст. у своїй праці «Про обертання небесних сфер» (лат. De revolutionibus orbium
coelestium) (вид. 1543) математично обґрунтував ідею про рух Землі та інших планет навколо
Сонця, визначив послідовність розташування планет, обчислив їх відносну віддаленість від
Сонця тощо.

Вчення Коперника мало велике значення у розвитку природознавства, його ідеї були
розвинуті в подальшому у працях Джордано Бруно, Галілео Галілея, Й. Кеплера, І. Ньютона
та інших. Зокрема, Коперниківську систему було поточнено: Сонце розташоване у центрі не
всього Всесвіту, а лише Сонячної системи.

Геніальний учений Ренесансу, фізик та астроном Галілео Галілей шляхом

експериментальних досліджень зробив ряд важливих винаходів, сформулював наукові
закони. За допомогою телескопу власної конструкції виявив, що поверхня Місяця та Сонця
не є рівною, що Молочний (Чумацький) Шлях є складною системою зірок, знайшов чотири
супутники Юпітера, фази Венери та ін. Свої винаходи Галілео Галілей опублікував у книзі
«Зоряний вісник». Найбільшою заслугою Галілео Галілея стало наочне підтвердження
правильності геліоцентричного підходу Миколи Коперніка до пояснення світу. Все це мало
філософські, світоглядні та космологічні наслідки, завдало вирішального удару
схоластичному світогляду.

Як філософ, Леонардо да Вінчі близько підійшов до матеріалізму, визнавав вічність і

нескінченність природи, захищав матеріалістичні ідеї Геракліта, Демокріта, Епікура стосовно
руху, зміни речей і явищ, можливості їх пізнання, закономірностей їх розвитку. Явище
природи, стверджував мислитель, ґрунтуються на об’єктивних законах природи.
“Необхідність – наставниця і пестунка природи. Необхідність – тема і винахідниця природи, і
узда, і вічний закон” – це все думки Леонардо. У процесі пізнання Леонардо да Вінчі
акцентував увагу на ролі досвіду, експерименту, на встановленні причинних зв’язків між
явищами. Останнє є важливим завданням науки.

Глибокі філософські роздуми стосовно походження природи, матеріальності світу, його

об’єктивності, нескінченності і нестворенності, ми знаходимо у творчості видатного
італійського вченого Джордано Бруно (1548 – 1600).Основні ідеї вчення Джордано Бруно:
всесвіт єдиний, матеріальний, нескінченний і вічний. Те, що ми бачимо – лише мала частина
світу. Зірки – це сонця інших планетних систем. Земля - пилинка в безкрайніх просторах
галактики. Основа всього існуючого – матеріальне начало. Воно породжує все із самого себе і
є причиною усіх природних речей і явищ. Д.Бруно утверджував матеріальну єдність світу і
його об’єктивність – продовжував розвивати матеріалістичні традиції античної філософії. В
той же час він стверджував, що “природа – це бог в речах”, тобто, стояв на позиціях
пантеїзму. Джордано Бруно – прихильник стихійної діалектики. Він високо цінував ідеї
Геракліта про рух, зміни, суперечності. Д.Бруно: “ . знищення є не що інше як виникнення, і
виникнення є не що інше як знищення; любов є ненависть; ненависть є любов .