Католицький синтез

Загальний контекст
Католицька філософія домінувала у європейській думці з часів св. Августина до епохи
Відродження. Практично усі значимі мислителі цього періоду ставили собі за мету
поглиблення та удосконалення католицького синтезу.

Характерна риса означеного часового проміжку – V – XIV ст. н.е. – могутність Церкви.
Філософські пошуки більш, ніж будь-коли чітко узгоджувалися з соціальними та
політичними умовами (працювали на закріплення безапеляційного авторитету
церковної влади).

Церква – соціальний інститут, що ґрунтується на віровченні, частково філософського

характеру, а частково натхненному священною історією.

В процесі інституалізації, утвердження своєї соціальної значимості Церква протидіяла

двом традиціям – романській і германській. Представники першої – юристи, законодавці,
другої – особи, приналежні до феодальної аристократії, сформованої в результаті
варварських завоювань. Жодна з традицій не була достатньо сильною, аби скласти
потужну опозицію Церкві, зокрема через те, що не спиралася на належні ідейно-
теоретичні конструкти. Мислення Католицької Церкви цілковито
віддзеркалювалося у всіх напрямках пізнання.

Світу Середньовіччя притаманні різноманітні форми дуалізму: піднесеного і земного,

латинського та тевтонського начал, царства Божого і царства мирського,
духовного і тілесного. Характеризується воно виразною однобічністю пізнавальних
пошуків (філософського, політологічного спрямування).

Церковні діячі наклали виключну монополію на інтелектуальну сферу. Політична та

економічна діяльність мирян впродовж тривалого часу залишалася непомітною. Релігійні
інтерпретації посідали панівне становище у філософських системах.

У політичній площині філософи виконують функцію захисників позиції Церкви,

завдання філософії – захист віри, інструмент – апелювання до розуму. Зверненням до
ratio філософи кидали виклик критиці, причому як з перспективи теології, так і на основі
аргументації, безвідносної до віри.

З часу навернення Костянтина (~313 р. н.е.) до страти Боеція (~524 р. н. е.) концепція
Римської імперії переважала в думках філософів. Частково вона була живою у спогадах,
частково ще існувала насправді: досі зберігалася цивілізована спільнота, заможні
представники якої були добре освічені, відтак філософ апелював рівною мірою як до
носіїв священичого сану, так і до світської частини населення.

В кінцевому підсумку апеляція до розуму мала руйнівний для релігійного

світобачення ефект, проте до ХІІ ст. вона успішно виконувала свою місію.
Поступово розрив духовенства і мирян стає дедалі відчутнішим. Світська аристократія
формує феодальну систему, котра дещо гамує повсюдну анархію. Інтелектуальна еліта,
представлена духовенством, закликає до християнського смирення, якого втім
дотримуються лише найнижчі верстви.

Історію католицької філософії можна розмежувати на два періоди: до і після темних часів
(VII-XI ст. н.е.), коли інтелектуальна рефлексія практично не генерувалася. Перший
період позначено домінуванням вчення і особистим авторитетом св. Августина, другий
період носить відбиток світогляду Томи Аквінського. Дуалізм піднесеного і земного
однаково актуальний для обох часових відрізків.

Причини занепаду релігійної моделі організації суспільного ладу:

- звільнення економічного розвитку з-під церковного контролю;
- демократичні тенденції;
- виникнення національних монархій (зокрема у Франції, Англії, Іспанії);
- втрата папством морального престижу.

Психологічний контекст
Впродовж багатьох десятиліть Середньовіччя поміж людей панувало відчуття
глибокого відчаю стосовно справ цього світу. Надія на кращий світ у майбутньому –
єдине, що не давало геть занепасти духом.

ІІІ ст. ознаменувало початок лихоліть, внаслідок яких загальний рівень благополуччя
різко знизився. У V ст. західна частина Імперії зазнала остаточного руйнування, всією її
територією розпорошилися варвари.

До кінця І тисячоліття н.е. ставалися все нові і нові нещастя, не даючи можливості
перевести подих. В результаті війн між візантійцями і лангобардами були зруйновані ще
цілі рештки цивілізації Італії. Араби захопили більшу частину території Східної імперії.
Нормани спустошували землі Франції, Англії, південного узбережжя Італії, Сицилію.
Життя було сповнене тривоги і позбавлене радості. Численні страждання
посилювали гостроту релігійного почуття. Лише моральні чесноти розглядалися
як абсолютна цінність.

Варварські вторгнення започаткували еру хаосу і падіння рівня освіченості, проте

обстановка руїни дієво спонукала до вирішення значної кількості практичних проблем,
(насамперед, за допомогою методології схоластичної філософії ).

Три доктори Церкви – св. Амвросій, св. Ієронім, св. Августин – найбільш результативно
(кожен у свій спосіб) долучилися до обґрунтування підстав її автономності та ідейно-
символічної переваги над інститутом держави.

Незалежність Церкви від держави – революційна ідея, при тому цілком зрозуміла з огляду
на політичні обставини, що склалися між утвердженням Католицької Церкви у Римській
імперії та навалою варварів. Держава була немічною, нездатною налагодити
ефективну систему адміністрування, не була представлена яскравими
вольовими лідерами – державні керманичі, чиновники керувалися вимогами
моменту. Церква становила собою поруч із цим явний контраст: доволі
інтегрована, сильна, очолена харизматичними постатями, котрі провадили
далекоглядну політику, яка забезпечила Церкві міцні позиції на тисячоліття
вперед. Амбітність, безкомпромісність, фанатизм – були рисами, що на той момент
відіграли ключове значення у досягненні успіху.

Християни опинилися в ситуації подвійного обов’язку – перед Богом і кесарем, Церквою і

державою.
Подібно до того, як всі римляни несуть військовий обов’язок перед імператором, він сам
має нести службу перед Всемогутнім Богом (основоположна теза для укладення
феодального ладу).

Тогочасна християнська практика передбачала викуп полонених, передачу їжі нужденним,

надання засобів до існування переселенцям – це складало моральний капітал ранньої
Церкви.

Християнські погляди, яким властиве прагнення утечі від земних турбот, були напрочуд
добре пристосовані до того, аби підбадьорити людей, переконати їх зберігати свої
релігійні надії, коли земні сподівання були зведені нанівець.

У праці «Град Божий» св. Августин розгорнув масштабну християнську схему історії –
минулої, нинішньої і майбутньої. Вона слугувала програмним документом церковно-
релігійного світогляду Середньовіччя, становила опору Церкви у боротьбі проти світських
володарів.

Держава може стати частиною граду Божого лише, підкорюючись Церкві у всіх питаннях
релігійного змісту, а подекуди й визнаючи її верховенство навіть у нерелігійному вимірі.
Теократія – орієнтир для християнської держави.

Зростання влади пап, конфлікт між папством та імперією – ознаки політичного процесу
Середньовіччя. Кволість імператорів та багатьох середньовічних монархів дала
можливість Католицькій Церкві багато в чому втілити концепцію граду Божого в життя.
На Сході історичний розвиток рухався в іншому напрямі, Церква завжди зберігала
залежність від державних владик.

Історичний контекст
V ст. було позначене почерговими варварськими навалами і остаточним падінням Західної
імперії. У межах простору всього західного світу замість централізованої імперської
бюрократії утвердилися хиткі варварські королівства (бритів, франків, вандалів, готів,
гунів, аланів, лангобардів). Припинилося дорожньо-транспортне сполучення,
унеможливилося функціонування поштової служби, занепала торгівля. Циркуляція
політичного і економічного життя відбувалася в обмежених локальних рамках.
Лише Церква втримала централізований апарат управління. Проте справами цього світу
вона дуже мало опікувалася, значно більше була заклопотана вирішенням заплутаних
богословських спорів, зокрема щодо співвідношення Божественного і людського аспектів
природи Христа. Це створювало підстави для тривалих церковних розбратів, що вкрай
негативно позначалося на загальній інтегрованості Імперії.

Аріанство, несторіанство, монофізитство – різновиди єресі. Задля уніфікації

віросповідної доктрини було випрацювано положення церковної ортодоксії – вчення,
остаточно затвердженого на IV Вселенському соборі у Халкедоні 451 року. Завдяки цьому
досягнуто принципового розуміння суті воплочення: Христос існує у двох іпостасях –
Божественній і людській.

Завоювання готів, найчисельнішої групи племен, не знищило римської цивілізації.

Цивільна адміністрація й надалі складалася переважно з самих лише римлян. Італія
перебувала в атмосфері миру і релігійної терпимості. Зберігалося римське право,
продовжував функціонувати сенат.

Незадовго після смерті Юстиніана (565 р. н. е.) Італія зазнала нападу лангобардів, війни
між ними і візантійцями тривали близько 200 років. Саме в результаті цього протистояння
були втрачені рештки античної культури, яку до останнього підтримував згасаючий
римський порядок. Формально Рим залишався під контролем Візантії, однак фактично
візантійці втратили усі володіння на території старої Італії.

Римський імперіалізм все ж панував у європейському культурному вимірі впродовж

усього Середньовіччя. Імперії не будують на засадах гуманізму, опорою є гонор,
горделивість, аристократична зверхність, примус, впокорення.

Священна Римська імперія

Передумови, становлення
Витіснення візантійців з Італії лангобардами – основна причина звільнення пап від впливу
грецького імператора. На Сході Церква завжди перебувала під потужним контролем
держави. Правителі мали право вирішального голосу щодо вирішення спірних питань
віросповідання. Могли скидати і призначати єпископів та навіть патріархів.

Франки перемогли лангобардів, підкорили собі Італію та Німеччину. Саме на союз із ними
зробили ставку єпископи Риму. В ідеалі між духовною та світською владою,
репрезентованою, відповідно, папою та імператором, мала панувати гармонія. Насправді
ж кожен «перетягував ковдру» на свій бік. Покірність або страждання – доля
переможеної сторони.

Священна Римська імперія – результат домовленості між папою та франкським королем,

якому було надано титул імператора (уперше присвоєно Карлу Великому 800 року).
Усередині VIII ст. н. е. (~754 р.) папа Стефан ІІІ уклав договір з сином мажордома Карла
Мартела Піпіном Коротким: узаконення королівського титулу в обмін на гарантію
безпеки.
Католицька Церква вважала себе спадкоємицею імперського правління на Заході, володіла
достатнім символічним капіталом, проте потребувала капіталу матеріального, насамперед,
щодо військового захисту.

Якби папи не опинилися відірваними від Східної імперії (грецького панування), вони
ніколи б не змогли досягти того ступеня незалежності від світської влади і почуття
переваги над іншими єпархіями, якого домоглася Західна Церква.

Престиж Риму, імперська традиція, поєднана з легендами про мучеництво святих Петра і
Павла. Жоден з варварських королів не міг претендувати на подібне ідеологічне
обґрунтування підстав своєї влади. Крім цього, протягом тривалого часу церковники як
аргумент у дискусії проти державців використовували Костянтинів дар (привілей) –
грамоту, що начебто свідчить про дарування імператором Костянтином під
час засування Нового Риму (Константинополя) Старого Риму і західних
територій папі. Звідси претензії папства на світську владу: сам «небесний імператор
утвердив правління єпископів та глави християнської релігії». Проте, наприкінці епохи
Середньовіччя виявилося, що документ був підробкою.

Ситуація взаємної залежності: імператорами Священної Римської імперії

ставали після коронування папою, водночас сильний імператор міг впливати на
призначення пап. Як наслідок – неперервні зіткнення, політичний розрахунок,
балансування.

У Римі папи наражалися на небезпеку від сутичок між місцевими групами інтересів.
Одне з найбільш проблемних питань – порядок призначення єпископів,
архієпископів, зрештою і самих пап: чітких вимог, приписів до процедури не
існувало. Часто вирішальними чинниками слугували підкуп, насилля, підтримка
населення, прямі директиви сильного правителя, придворні інтриги, двірцеві
перевороти.

Контекст епохи: свавілля феодальних магнатів, самоуправство місцевої

аристократії, безпорядки, анархія, почергові напади з боку сусідніх племен: угрів,
норманів, сарацинів. Церкву спіткало те лихо, що й суспільство загалом.
Привид кінця світу і останнього суду.

Надію покладали на реформаторські рухи, шукали засобів оновлення моральної

сили.