Тема 2-3.

«Особливості європейського абсолютизму (друга половина XVII–XVIII

ст.)»

1. Європейський абсолютизм як суспільно-політичне явище.

Наприкінці XV – на початку XVI ст. У Захід-ній Європі починається перехід від
станово-представницьких монархій до абсолютних. Подібно до того, як феодальна
роздробленість є головною соціально-політичною ознакою IХ-XIII ст., а станові монархії
– XIV-XV ст., абсолютизм становить визначальну рису політичного устрою XVI-XVIII ст.
Звичайно, утвердження абсолютних монархій на європейському просторі відбувалося
поступово і в різних формах, проте абсолютизм як соціально-політичне явище наклав свій
відбиток на все суспільне життя епохи, її економічний і культурний розвиток.
Західноєвропейський абсолютизм постав на грунті відродження римської державної
ідеї, яка ставила монарха понад закон і робила його джерелом самих законів. Ця політична
концепція утвердилася насамперед на півночі Італії, де міста дуже рано звільнилися від
феодальної опіки сеньйорів і стали фактично незалежними. Вперше у середньовічному
західноєвропейському світі верховна влада базувалася не на феодальному землеволодінні,
а на виборних принципах, волі усього населення. У XIV-XV ст. італійські міські
республіки одна за одною перетворюються на монархії – в результаті захоплення
верховної влади заповзятливими представниками місцевих впливових фамілій. Це було
своєрідним повторенням історії давньогрецьких тираній, що поставали з
республіканського ладу. В італійському принципаті середньовічний світ мав справу з
абсолютним государем, влада якого була неподільною і необмеженою. Італійський
ргіnсіре (князь) XIV-XV ст. – це не феодальний сеньйор і государ-поміщик, а носій
необмеженої державної влади, що належала раніше «населенню міста», а відтепер
перейшла до нього. Князь стає мініатюрним прототипом абсолютних монархів XVI-XVIII
ст.
Римські державно-правові ідеї поширились і поза межами Італії. Як приклад можна
навести спроби імператорів Гогенштауфенів перетворити фікцію «Священної Римської
імперії германської нації» на реальну дійсність. Вони вважали себе справжніми
спадкоємцями римських імператорів, знаходячи теоретичне обгрунтування у вченні
протегованих ними юристів з болонської школи («легістів»). Проте імператорський
абсолютизм Гогенштауфенів не мав під собою міцного політичного грунту. Щоправда,
Фрідріхові II (1212 – 1250) вдалося здійснити на якийсь час заповітну мрію династії в
межах Сицилійського королівства. У виданій ним конституції (1231) зроблено спробу
утвердити державу – своєрідний прототип абсолютних монархій нового часу: з чиновною
бюрократією і адміністративною централізацією, системою постійних податків, ревною
урядовою опікою над народним господарством, початками митної системи, розкошами і
марнотратством двору, з фінансовими труднощами і їх неминучим наслідком –
фіскальністю. Проте конституція Фрідріха не пережила свого творця і дуже швидко
безслідно зникла у надзвичайно кривавих і тривалих для Сицилійського королівства
катаклізмах.
Отже, жива практика абсолютизму починає свій поступ з Італії, яка була найбільшим
вогнищем культурних впливів для всієї Західної Європи. Ці впливи не обмежувалися
лише сферою науки, літератури та мистецтва; вони охоплювали також право і політику.
Поява на політичній арені «нових людей» провіщує стрімкий злет ролі особистості в
історичному бутті європейських держав. Абсолютизм, безперечно, придушував
особистість, але часто й висував її на противагу правовим традиціям і феодальним
привілеям аристократії. Центральній владі доводилося шукати собі опертя серед «нових
людей», людей «без роду – без племені», не зв’язаних привілеями. Ось чому, починаючи з
Рішельє, французька корона систематично оточує себе представниками третього стану або
збіднілого дворянства. З тих самих причин Генріх VIII англійський часто наближував до
себе представників неаристократичних верств. Серед них варто згадати Томаса Кромвеля
– сина трактирника, італійця за духом, вихованого на ідеях макіавелізму. Король зробив
його графом Есексом, міністром, генеральним вікарієм усіх церковних справ і з його
допомогою провів церковну реформу, що мала результатом утворення англіканської
церкви.
У XVI ст. найбільш впливовою суспільною верствою стають сільські джентльмени –
землевласники середньої руки, з-поміж яких виходили члени парламенту, мирові судді,
шерифи, командири народної міліції. Вони відтісняють стару знать – велику
аристократію, але ще не в силі повести відверту боротьбу з короною. Покору
абсолютистській політиці Тюдорів вони ще вважають надійним шляхом до власного
піднесення. Купці й промисловці не менше за сквайрів потребують сильного уряду, який
міг би забезпечити міцний внутрішній мир, піднесення продуктивних сил, підтримку і
захист у конкурентній боротьбі на зовнішніх ринках, перетворення Англії на могутню
державу. Проте абсолютизм в Англії не зміг створити для себе досить міцних державно-
правових підвалин. Тюдори лише на деякий час принизили роль парламенту до рівня
покірного знаряддя королівського свавілля; згодом він став повнокровною суспільною
інституцією, яка зуміла остаточно подолати абсолютистський натиск здійснюваний
Стюартами.
Важливим теоретичним питанням історичної науки є проблема абсолютизму. Єдиної
загально визначеної концепції абсолютизму не існує. Спочатку під абсолютизмом мали на
увазі державно-політичне, юридичне явище, пізніше історико-соціальне. В історичній
літературі ХІХ - першої половини ХХ ст. термін «абсолютизм» вживається у двох
значеннях:
1)нічим не обмежена самодержавна централізована влада (деспотизм);
2)специфічна соціально-політична система яка скалалася в умовах переходу від
середніх віків до нового часу.
Більшість сучасних учених вважають, що для зхідно-європейських країн епоха
абсолютизму припадає на XVI-XVIII ст, для східно-центральних – на ХХ ст. Становлення
абсолютизму розглядається у взаємозв’язку зі становленням капіталізму в Європі, що
супроводжувався прогресивними і регресивними процесами в економіці та демографії,
посиленням закріпачення селян у Східній та центральній частині Європи, початком
формування націй, розвитком міжнародної та міжконтинентальної політичних систем,
поширенням гуманістичних уявлень, реформації та контрреформації. Саме в цей період
загострюються всі протиріччя між феодальними суспільствами: між дворянством та
буржуазією, між представниками нижчих та вижчих верств суспільства, а також у
середовищі правлячої еліти.
Центральна влада використовуючи ці протиріччя посилює свої позиції за рахунок
послаблення політичного впливу феодальної аристократії, частково за рахунок фінансової
експлуатації буржуазії, народних мас та рішучого придушення їх боротьби як проти
сеньйоральної так і державної експлуатації. Абсолютизмсприяв закріпленню
териториторыальної єдності європейських держав, національному об’єднанню та розквіту
національної культури. Загалом абсолютизм порівняно з феодальною державою був
прогресивнішою формою правління. Саме він закріпив роль держави як важливого органа
політичної влади панівних станів, апарату підкорення більшості нації. Як
загальноєвропейське явище, що захищало інтереси земельної аристократії та місцевої
олігархії, абсолютизм є закономірним періодом розвитку державності. Однак для
 пояснення закономірностей його розвитку важливими є географічним чинником,
характером феодальної системи господарювання є ієрархія феодального суспільства,
особливості еволюції соціальних інститутів.
На думку Ніколаса Хеншела термін «абсолютизм» нерозривно пов'язаний з трьома
твердженнями.
1. Абсолютизм – деспотичний.
2. Абсолютизм – автократичний.
3. Абсолютизм – бюрократичний.
Таким чином, абсолютизм як особлива соціально-політична система створена у період
переходу до індустріального суспільства й відображає тимчасовий баланс соціальних сил.

Основними рисами абсолютної монархії є:

 розпуск Генеральних штатів, чи підпорядкованих королю урядів;
 необмежена компетенція короля у виданні законів та указів;
 повний контроль королівської влади над усіма провінціями;
 ліквідація автономії міст;
 створення розгалуженого бюрократичного апарату чиновників;

2. Особливості абсолютизму в Англії, Франції, Іспанії, Австрії, Португалії,

Італії, німецьких державах.

Англія
Встановилася, як і в інших країнах Європи, за доби розкладу феодалізму та розвитку
буржуазних відносин.
На відміну від класичного французького абсолютизму англійський абсолютизм
характеризувався своїми особливостями. По-перше, поряд із сильною королівською
владою тут продовжував функціонувати парламент як впливовий чинник політичного
життя. По-друге, була відсутня багаточисельна бюрократія і сильна армія. По-третє,
існувало розвинуте місцеве самоврядування. Всі ці особливості дають підставу
характеризувати англійський абсолютизм як незавершений.
Для формування абсолютизму в Англії існувало чимало перешкод як внутрішнього, так
і зовнішнього характеру. Всередині держави намагання англійського короля встановити
самовладдя наштовхувалося на становий парламентський контроль, в ході якого королю
нагадували про необхідність збереження вольностей для феодалів.
Війна Червоної та Білої троянд (1455-1485 рр.) стала останнім проявом феодальної
анархії перед встановленням абсолютизму в Англії. Вона велася з відчайдушною
запеклістю і супроводжувалася численними вбивствами та стратами, розправами і
репресіями. Обидві династії (Ланкастери та Йорки) виснажилися і зазнали значних втрат.
Населення держави було втягнуте в міжусобиці, податкове свавілля «своїх» феодалів,
розкрадання державної скарбниці, беззаконня, занепад торгівлі, пограбування та
реквізиції. Значна частина феодальної аристократії була знищена, численні феодальні
маєтності конфісковані. Водночас збільшилися землеволодіння і зріс вплив нового
дворянства, купецтва, які стали опорою абсолютизму Тюдорів.
Саме на правління Тюдорів припадає успішне приборкання непокірних феодалів і
зміцнення абсолютної монархії. Король Генріх VII Тюдор заснував спеціальне судове
відомство, котре займалося переслідуванням противників абсолютизму - Зоряну палату.
 Особливе місце в системі англійського абсолютизму посідала церква. З метою її
підпорядкування королівській владі було здійснено реформацію церкви. Для цього було
проведено секуляризацію церковних земель, що підірвало економічні основи могутності
духовенства. В період з 1529 по 1536 рр. англійський парламент прийняв низку законів,
які оголосили короля главою церкви. У кінці XVI ст. законодавчим шляхом було
встановлено зміст віровчення нової церкви і порядок богослужіння. Результатом усіх цих
заходів стало створення англіканської церкви, яка перестала бути залежною від Папи
Римського, перетворившись на частину державного апарату. З іншого боку, саме держава
всіма силами підтримувала реформовану церкву, переслідуючи як католиків, так і
протестантів2.
У догматі нової церкви поєднувалися положення протестантизму про спасіння душі
власною вірою і служінням пресвітеру з догматами католицизму про рятівну силу церкви.
Церковну ієрархію очолював король. Найвищим церковним органом у державі стала
Висока комісія, до складу якої, поряд з єпископами, входили члени Таємної ради та інші
високі посадовці. Компетенція комісії була досить широкою: вона розглядала справи про
порушення законів щодо верховенства королівської влади у церковних справах; про
єдність церковного богослужіння та його одноманітність; про єретиків тощо. Будь-які три
члени Комісії за участі єпископа мали право карати осіб, які не відвідували церкву, могли
усувати з посад пасторів та ін.
Таким чином, реформована церква, зберігаючи чимало рис католицизму як у структурі,
так і у богослужінні, перетворилася на орган ідеологічної підтримки влади короля та
утвердження абсолютизму.

Франція
Виникнення абсолютної монархії в різних країнах мало свої особливості, проте загалом
це відбувалося після досягнення такого рівня розвитку продуктивних сил, за якого
створювалися необхідні економічні, соціальні та політичні передумови заміни станово-
представницької монархії абсолютизмом. Абсолютизм виникав у перехідні періоди, коли
в надрах феодалізму активізувався розвиток капіталістичних відносин, коли старий
феодальний стан розкладався, а середньовічний стан міщан перетворювався на сучасний
клас буржуазії. У той час відбувалося різке загострення класової боротьби, насамперед
між селянством і феодалами.
Зростання промисловості й торгівлі створювало нові джерела прибутків монархів, що
приводило до посилення їхньої фінансової незалежності від органів станового
представництва. Ставши самостійними у фінансовому аспекті, монархи дістали можли-
вість створити розгалужений, потужний, лише їм підпорядкований бюрократичний апарат
управління, регулярну армію та професійну поліцію. Таким способом ліквідувалася
залежність монархів від органів станового представництва, які обмежували їхню владу,
тому монархи припинили скликати ці органи. Спираючись на помісне дворянство та
буржуазію, які були зацікавлені у зміцненні централізованої держави, монархи завдали
удару стародавній феодальній знаті і звели нанівець вплив станово-представницьких
органів. Абсолютизм - це завершальний етап у розвитку феодальної монархії, остання
форма феодальної держави і права.
Абсолютна монархія мала місце майже в усіх країнах Західної Європи. Особливо
яскраво вона проявилась у Франції. Зародження в надрах феодалізму капіталістичного
укладу зумовлювало зміни характеру абсолютизму. У початковий період свого розвитку
абсолютна монархія відіграла прогресивну роль, сприяючи розвиткові мануфактурної
промисловості, внутрішньої та зовнішньої торгівлі, а також подальшій централізації
держави. Потім абсолютизм виступив у досить реакційній ролі - став на перешкоді цьому
розвиткові, щоби не допустити зростання могутності буржуазії, яка виявилася для нього
небезпечною.
У Франції класичний абсолютизм характеризувався такими основними рисами:
1. розпуск Генеральних штатів, підпорядкування королю Паризького парламенту;
2. необмежена компетенція короля у виданні законів та указів;
3. повний контроль королівської влади над усіма провінціями;
4. ліквідація автономії міст;
5. створення розгалуженого бюрократичного апарату чиновників;
6. скорочення сфери сеньоріальної юстиції;
7. реорганізація армії, поліції, суду;
8. призначення на церковні посади королем.
Часом формування абсолютної монархії у Франції вважається правління Людовіка XII.
Французький абсолютизм зміцнювався, використовуючи суперництво дворянства та
буржуазії. Хоча держава залишалася феодальною, на ранньому етапі абсолютизму
сприятливі умови створювалися для розвитку буржуазного господарства. Дворянство ні в
XVI, ні в XVII ст. іще не вбачало в буржуазії свого суперника і майбутнього переможця.
Крім того, французькому дворянству і загалом державі капіталістичний розвиток
господарства приносив чималу вигоду. Що ж стосується ставлення держави, дворян та
буржуазії до народу, то тут вони виступали особливо солідарно і завжди проти інтересів
трудящих. Повстання селян, перші страйки підмайстрів придушувалися.
Розвиток французької держави відбувався за рахунок жорстокої експлуатації селянства,
робочого люду, оскільки конкурентоспроможність французької буржуазії на зовнішніх
ринках створювалася завдяки штучному підвищенню цін на товари промислового
виробництва на внутрішньому ринку та зниженню цін на хліб і сировину, вироблені
селянами.
Варто звернути увагу на те, що саме абсолютна монархія створює могутній і
розгалужений бюрократичний апарат, а також дієві засоби примусу у вигляді постійної
армії, поліції, суду. Тому така держава є потужним знаряддям, що сприяє експлуатації
безпосередніх виробників за допомоги податків, системи державного боргу та інших
вигаданих систем, чим загострює класову боротьбу.
Державний устрій. Зміни в класовій структурі французького суспільства, нова
розстановка політичних сил викликали важливі зміни у французькій феодальній державі.
Розвиток капіталістичного промислового виробництва сприяв зміцненню економічних і
політичних зв'язків між окремими провінціями країни і консолідації населення в єдину
націю. Подальше зміцнення соціальних сил, зацікавлених у єдності країни, стало
вирішальним чинником, який забезпечив завершення об'єднання Франції. До початку XVI
ст. Франція стала єдиною державою. Форма цієї держави - абсолютна монархія.
Французький абсолютизм характеризувався тим, що повнота державної влади -
законодавчої, виконавчої та судової - концентрувалася в руках спадкового голови держави
- короля. Йому підпорядковувався весь централізований державний механізм (армія,
поліція, адміністративний апарат, суд). У підсумку абсолютна монархія завжди
залишалася диктатурою феодалів, а її політика ніколи не йшла врозріз із головними
інтересами цього класу.
За правління Людовика XIV (друга половина XVII ст. - початок XVIII ст.) французький
абсолютизм досяг найвищого ступеня свого розвитку. Концентрація всієї повноти
державної влади в руках короля призвела до припинення діяльності Генеральних штатів.
Едикт 1641 р. зобов'язав Паризький парламент реєструвати всі ордонанси короля. Король
дістав виняткове право призначати кандидатів на вищі посади у французькій церковній
організації.

Іспанія
Абсолютна монархія в Іспанії мала вельми своєрідний характер. Централізований і
підлеглий одноосібної волі монарха або його всесильних тимчасових правителів
тосударственний апарат мав значною часткою самостійності. B своїй політиці іспанська
абсолютизм орієнтувався на інтереси дворянства і церкви. Особливо чітко це проявилося в
період економічного занепаду Іспанії, що відбувся в другій половині XVI ст. У міру спаду
торговельної і промислової діяльності міст внутрішній обмін скорочувався, слабшав
спілкування жителів різних провінцій між собою, порожніли торговельні шляхи.
Ослаблення економічних зв'язків оголювало старі феодальні особливості кожної
області, воскрешає середньовічний сепаратизм міст і провінцій країни.
B умовах, що склалися в Іспанії як і раніше зберігалися відокремлені етнічні групи:
каталонці, галісійці і баски говорили на своїх мовах, відмінних від кастильського діалекту,
який склав основу літературного іспанської мови. B відміну від інших держав £ вропи
абсолютна монархія в Іспанії не зіграла прогресивну роль і не змогла забезпечити
справжньої централізації.
Зовнішня політика Філіпа II. Після смертна Марії Тюдор і вступу на англійський
престол королеви-протестантки Єлизавети I закінчилися сподівання Карла V на створення
всесвітньої католицької держави шляхом об'єднання сил іспанської монархії і католицької
Аігліі. Загострилися відносини Іспанії з Англією, яка небезпідставно бачила в Іспанії свою
головну суперницю на море і в боротьбі за захоплення колоній в Західній півкулі.
Скориставшись війною ЕА незалежність в Нідерландах, Англія всіляко прагнула
забезпечити тут свої інтереси, не зупиняючись перед озброєним втручанням.
Англійські корсари грабували іспанські судна, які поверталися з Америки з вантажем
дорогоцінних металів, блокували торгівлю північних міст Іспанії.
Іспанська абсолютизм поставив перед собою завдання знищити це «єретичне і
розбійників гніздо», а в разі успсха і заволодіти Англією. Завдання стала здаватися цілком
здійсненною після того, як до Іспанії була приєднана Португалія. Після смерті останнього
представника царської дііастіі 1581 р португальські кортеси проголосили Філіпа II своїм
королем. Разом з Португалією під владу Іспанії перейшли і португальські колонії в Ост-і
Вест-Індії, включаючи Бразилію. Підкріплений новими ресурсами, Філіп II став
підтримувати в Англії католицькі кола, інтригувати проти королеви Єлизавети і висували
замість неї на престол католичку - шотландську королеву Марію Стюарт. Ho 1587 р змову
проти Єлизавети був розкритий, а Марія обезглавлеіа. Англія направила до Кадису
ескадру під командуванням адмірала Дрейка, який, увірвавшись в порт, знищив іспанські
суду (1587р). Ця подія послужила початком відкритої боротьби між Іспанією і Англією.
Іспанія приступила до спорядження огр омной ескадри для боротьби з Англією.
«Непереможна армада» - так називали іспанську ескадру, відплив від Ла-Коруньї до
берегів Англії в кінці червня 1588 r., Але підприємство: іакончілось катастрофою.
Загибель «Непереможної армади» була страшним ударом, нанесеним престижу Іспанії і
підірвала се морська могутність.
Невдача не завадила Іспанії зробити ще одну політичну помилку - втрутитися в
громадянську війну, що кипіла у Франції (див. Гл. 12). Це втручання не призвело ні до
посилення іспанського впливає у Франції, ні до будь-яких ще позитивним для Іспанін
результатами.
Більше переможних лаврів принесла Іспанії її боротьба з турками. Турецька небезпека,
що нависла над Європою, стала особливо відчутною, коли турки захопили більшу частину
Угорщини та турецький флот став погрожувати Італії. B 1564 турки блокували Мальту.
Лише з великими труднощами вдалося утримати острів.
B 1571 р об'єднаний іспано-венеціанський флот під командуванням Дона Хуана
Австрійського завдав нищівної поразки турецькому флоту в затоці Лепаіто. Ця перемога
призупинила подальшу морську експансію Османської імперії в Середземному морі. Дон
Хуан переслідував далекосяжні цілі: захопити турецькі володіння в східній частині
Середземного моря, відвоювати Константинополь і відновити Візантійську імперію.
Честолюбні плани зведеного брата стривожили Філіпа II. Він відмовив сму у військовій і
фінансовій підтримці. Захоплений Доном Хуаном Туніс знову перейшов до турків.
До кінця свого царювання Філіп II повинен був визнати, що майже всі його великі
плани зазнали краху, а морська могутність Іспанії зламано. Північні провінції Нідерландів
відклалися від Іспанії. Державна скарбниця була порожня, країна переживала важкий
економічний занепад. Все життя Філіпа II була присвячена здійсненню головної ідеї
батька - створення всесвітньої католицької держави. Ho все хитросплетіння його
зовнішньої політики руйнувалися, його армії зазнавали поразок; флотилії йшли на дно. B
кінці свого життя він повинен був визнати, що «єретичний дух сприяє торгівлі і
процвітанню», але незважаючи на це наполегливо повторював: «Я надаю перевагу зовсім
не мати підданих, ніж мати в якості таких єретиків».

Іспанія на початку XV ст. з вступом на престол Філіпа ІІI (1598-1621) починається

тривала агонія колись могутньої іспанської держави. Злиденною і знедоленою країною
керував фаворит короля герцог Лерма. Мадридський двір вражав сучасників пишністю і
марнотратством, в той час як народні маси знемагали під непосильним тягарем податків і
нескінченних поборів. Навіть слухняні в усьому кортеси, до яких король звертався ЕА
новими субсидіями, змушені були заявити, що платити нічим, так як країна вкрай
розорена, торгівля убнта алькабалу, промисловість в занепаді, а міста спорожніли.
Скорочувалися доходи скарбниці, з американських колоній приходило все менше і менше
галеонов, навантажених дорогоцінними металами, але і цей Груе нерідко ставав здобиччю
англійських і голландських піратів або ж потрапляв в руки банкірів і лихварів, позичати
іспанської скарбниці деіьгі під величезні відсотки.
Реакційний характер іспанського абсолютизму висловлювався в багатьох його діях.
Один з яскравих прикладів - вигнання морисків з Іспанії. B 1609 був виданий едикт, згідно
з яким мориски підлягали виселенню з країни. B протягом декількох днів під страхом
смертної кари вони повинні були сісти на судна і відправитися в берберів (Північна
Африка), маючи при собі тільки те, що могли винести в руках. По дорозі до портів багато
біженців билн пограбовані і вбиті. B гірських районах мориски чинили опір, що
прискорило трагічну розв'язку. K 1610 р з Валенсії було виселено понад 100 тис. Чоловік.
Тієї ж участн піддалися моріскн Арагона, Мурсії, Андалусії н інших провінцій. Всього
було вигнано близько 300 тис. чоловік. Багато стали жертвами інквізиції або померли в
момент вигнання.
Незважаючи на бідність і запустіння країни, іспанська монархія зберегла успадковані
від минулого претензії грати керівну роль в європейських справах. Крах всіх
завойовницьких планів Філіпа II не протверезило його наступника. Коли Філіп III вступив
на престол, війна в Європі ще тривала. Англія діяла в союзі з Голландією проти
Габсбургів. Голландія відстоювала зі зброєю в руках свою незалежність від іспанської
монархії.
Іспанські намісники в Південних Нідерландах не мали достатніми військовими силами
і намагалися укласти мир з Англією і Голландією, але ця спроба була зірвана через
надмірних домагань іспанської сторони.
B 1603 р померла англійська королева Єлизавета I. Її наступник Яків I Стюарт круто
змінив зовнішню політику Англії. Іспанської дипломатії вдалося втягнути англійського
короля в орбіту іспанської зовнішньої політики. Але і це не допомогло. B війні з
Голландією Іспанія не могла досягти вирішального успіху. Головнокомандувач
іспанською армією енергійний та талановитий полководець Спінола нічого не міг
добитися в умовах повного виснаження скарбниці. Найтрагічнішим для іспанського уряду
було те, що голландці перехоплювали у Азорських островів іспанські судна і вели війну
на іспанські ж кошти. Іспанія була змушена укласти перемир'я з Голландією строком на 12
років.
Після вступу на престол Філіпа IV (1621-1665) Іспанією і раніше правили фаворити;
Лерміта змінив енергійний граф Оліварес. Однак і він не міг нічого змінити. Правління
Філіпа IV стало періодом остаточного падіння міжнародного престижу Іспанії. B 1635 r.,
Коли Франція безпосередньо втрутилася в хід Тридцятилітньої війни (див. Гл. 17),
іспанські війська зазнавали часті поразки. B 1638 р Рішельє вирішив нанести удар Іспанії
на її ж території: французькі війська захопили Руссільон і слідом за тим вторглися в
північні провінції Іспанії. Ho там вони натрапили на опір народу.
До 40-х років XVII ст. країна була абсолютно вичерпана. Постійна напруга фінансів,
вибивання податків н повинностей, хазяйнування зарозумілою, дозвільної знаті і
фанатичного духовенства, занепад сільського господарства, промисловості і торгівлі - все
це породжувало широке невдоволення народних мас. Незабаром це невдоволення
прорвалося назовні.

Німецькі князівства
У XVI-XVIII ст., у Німеччині, коли після релігійних війн кількість самостійних
державних утворень ще більше зросла, затверджується так званий княжий абсолютизм.
Він відрізнявся від централізованих абсолютних монархій Заходу (як і станово-
представницьких монархій) тим, що склався не в межах всієї «Священної римської імперії
Германської нації», яка залишалася децентралізованою, а в межах окремих княжих
володінь. Крім того, його затвердження - не результат тимчасової рівноваги сил феодалів і
буржуазії. Навпаки, княжий абсолютизм являв собою перемогу феодально-
консервативних сил над буржуазним рухом і підпорядкування слабкої німецької буржуазії
князям.
Не випадково абсолютизм затвердився раніше за все в Баварії (у першій третині XVII
ст.), що відрізнялася економічною відсталістю. Княжий абсолютизм не відіграв будь-якої
позитивної ролі, надовго закріпивши стан економічної і політичної роздробленості
Німеччини.
З майже 300 держав, що входили до складу «Священної Римської імперії германської
нації» найбільш значними абсолютистськими державами були Прусія й Австрія, між
якими вже починалося суперництво за політичне верховенство в імперії.
Прусський абсолютизм. Бранденбурзько-Прусська держава була створена на початку
XVII ст. на землях колишнього Тевтонського ордену, колонізаторська діяльність й
ідеологія якого поклали початок великопрусському мілітаризму в Німеччині. Остаточне
оформлення цієї держави відбулося в 1701 р., коли бранденбурзький курфюрст домігся
титулу короля Прусії.
Глава держави - король Прусії - входив в імперську колегію курфюрстів. Вищим
органом державного управління була Таємна рада при королі. Йому підпорядковувалися
спочатку три директорії: фінансова, військових справ і королівських доменів. Особливого
значення набула директорія військових справ, що відала організацією й озброєнням
створеної в 1655 р. постійної армії. Прусська армія була однією з найбільших у Європі і
славилася своєю муштрою і палочною дисципліною.
У XVIII ст. здійснювалася подальша централізація і мілітаризація державного апарату,
узвишшя військово-управлінських органів над цивільними. Значна частина
повноважень Таємної ради перейшла до генерального військового комісаріату.
Відбувається злиття всіх директорій у єдиний військово-фінансовий орган на чолі із
президентом-королем. На місцях земські радники - ландрати, що призначалися королем за
рекомендацією дворянських зборів, підпадали під жорсткий контроль центральної влади й
наділялися широкими військово-поліцейськими повноваженнями. Ліквідувалося міське
самоврядування. Міські ради були замінені колегіями магістратів, що призначалися
королем. На весь державний апарат поширювалися військові звання, військова
субординація й дисципліна.

Австрійський абсолютизм. 
Австрія, на відміну від Пруссії, не являла собою централізованої держави. Вона була
багатонаціональною країною, де панувало католицьке віросповідання. З XV ст. королі
Австрії ставали німецькими імператорами й Австрія вважалася їхнім доменіальним
володінням.
Система центральних органів Австрії не була повністю упорядкованою і постійно
перебудовувалася. Вищим органом влади і управління разом із монархом була Таємна
рада. Надалі її було замінено конференцією, що стала постійною установою (із початку
XVIII ст.). Військовими справами відала придворна Військова рада. У 1760 р. з метою
об’єднання всіх галузей управління була заснована Державна рада.
На чолі провінцій Австрійської монархії стояли намісники. Вони обиралися місцевими
станово-представницькими установами і затверджувалися королем. В державах, що
входили до складу Австрії, були сейми - станові збори. У містах управління знаходилося в
руках виборних міських управ і бургомістрів. При королеві Марії Терезії (1740-1780 рр.)
найважливіші повноваження зосередилися в руках королівських чиновників, виборні
органи підпадали під контроль уряду.
У другій половині XVIII ст. у Прусії й Австрії проводилася політика так
званого освіченого абсолютизму. Були започатковані певні буржуазні перетворення,
рекламовані як результат співдружності государів із французькими просвітителями. За
своєю суттю ця політика була спробою пристосувати суспільство і державу до ряду вимог,
висунутих буржуазією, що зростала, не торкаючись при цьому найбільш істотних
інтересів і дворянства.
Таким чином, у пізньому середньовіччі (XVI-XVII ст.), коли відбувався розклад
феодалізму й формувалися основні елементи капіталістичної системи, тільки сильна
королівська влада могла бути спроможною зміцнити і підтримати суспільну будову, що
похитнулася. Ця влада все більш піднімалася над суспільством, роблячи ставку на
бюрократичний централізм, на військово-поліцейську силу, на усунення політичної
опозиції. На останній стадії свого розвитку середньовічна держава виступила у
формі абсолютної монархії. При цьому ще якийсь час абсолютна монархія,
використовуючи свій прогресивний потенціал, забезпечувала економічний розвиток і
зменшила, правда ненадовго, антагонізми, що зростали в суспільстві. Зігравши протягом
відомого часу позитивну роль у світовому історичному процесі, абсолютна монархія
досить швидко поступилася місцем більш прогресивним формам державності.

Італія
Ще в ХVІ ст. в князівствах Італії сформувався абсолютистський лад. Савойя, до якої
входили власне Савойя, П’ємонт, графство Ніцца, була прикладом класичного
абсолютизму. Тут правила сильна феодальна династія. Централізаторська політика
Еммануїла Філіберто (1553-1580) призвела до того, що тут з’явився бюрократичний
апарат, всі нитки управління були зосереджені в руках герцога, з’явилася постійна армія,
флот; церква підпорядковувалася державі. Наступники Еммануїла-Філіберто стали
проводити активну зовнішню політику. У XVII в. Савойя – сильна держава, де
абсолютизм виріс на грунті держави типу станової монархії.
Неаполітанський абсолютизм був прикладом іспанського абсолютизму. Неаполь
відзначений був слабкістю королівської влади, самостійністю феодалів. Іспанці тут
з’явилися з 1503 р. Неаполем управляли віце-королі, призначувані іспанським королем. З
1563 р. існує Рада у справах Італії. Збережено колишній державний  пристрій,  парламент,
Раду виборних. Іспанці проводять централізаторську політику, спрямовану проти
сепаратизму баронів. Абсолютизм захищав інтереси дворянства.
Представники роду Медічі закріпилися в Тоскані в 1569 р. Козімо I (1537-1574),
Фердинанд (1587-1609) прагнули зосередити владу в своїх руках, опорою їх влади став
бюрократичний апарат – секретарі, аудитори, чиновники, постійне військо, гроші,
здійснювали централізаторську політику. Тосканський абсолютизм відрізнявся від
класичного абсолютизму тим, що Тоскана – дрібна регіональна держава, крім того,
Флоренція мала в цьому регіоні привілейоване становище, і абсолютизм складався в
Тоскані в умовах, коли дворянство поступово зміцнювалося і зближувалися з
патрициатом, в той час як можливості зростання буржуазії майже вичерпалися. Лише
Папська область мала свій відмінний устрій, а Генуя та Венеція залишалися республіками.
Отже, Італія увійшла в ХVІІ ст. при умовах існування абсолютистського правління та
переважання впливу феодалів.
Політика правління територіальних князівств була спрямована на збереження
монополістичного становища столиць. Позитивні результати протекціоністської політики
були знівельовані тяжким фінансовим пресом, особистою участю правителів у торгівлі,
політикою відкупів, введенням монополій. Велика кількість коштів була необхідна не
лише для утримання чиновництва, поліцейського апарату та постійної армії, а й для
утримання пишних дворів, розкішшю яких на початку ХVІІ ст. дивувалися мандрівники.
Князівства, що вижимали з народу всі соки, служили перш за все інтересам феодальної
аристократії. Так флорентійці, показуючи на колону зі статуєю Справедливості, говорили:
«Справедливість піднесена настільки високо, що бідний народ не може її досягти».
Аналогічним було становище в Савойї.
В умовах економічного занепаду, послаблення буржуазії та територіальної вузькості
італійські князівства не змогли не змогли відіграти тої позитивної ролі, яку відігравали
абсолютистські держави Англії та Франції.

3. Абсолютизм як каталізатор суспільно-політичних процесів Нового часу. Криза

абсолютистської системи.
 Проблема кризи англійського абсолютизму при перших Стюартах не тільки не
вирішена, але по суті і не поставлена в буржуазній історіографії, представники якої
схильні були приділяти переважне увагу особистим якостям королів старої і нової
династії і пояснювати крах англійського абсолютизму невдалою політикою «нерозумних»,
«зрадників» і «лицемірних» Стюартів.
Представники буржуазної історіографії не проводять істотних відмінностей і
граней між епохою Тюдорів і епохою перших Стюартів.
Вони не ставлять 'Проблеми абсолютизму Стюартів як занепадаючої форми
англійського абсолютизму перших десятиліть XVII в.
Зовсім інакше підходять до цієї проблеми радянські історики. Виходячи з
марксистсько-ленінського розуміння феодально-абсолютистської монархії як політичної
форми диктатури класу феодалів, вони бачать в ній форму феодальної держави, яка
виникає в умовах розкладання феодального способу виробництва і розвитку
капіталістичних відносин, т. Е. В епоху так званого первісного нагромадження, ранньої
аграрної революції, розвитку капіталістичної мануфактури і торгово-колоніальної
експансії «12
В. М. Лаврівський, М. А. Барг при дослідженні питання про класову природу
англійського абсолютизму в справі особливості упадочной форми його при Стюартах
необхідно врахувати наступні вельми важливі моменти.
По-перше, основою суспільного виробництва при абсолютизму залишається
землеробство, еволюція якого зумовлює розвиток економіки країни в цілому.
По-друге, основою суспільного ладу при абсолютизму залишається феодальна
власність на землю і пов'язана з нею форма експлуатації безпосереднього виробника, яка
матеріалізується у вигляді феодальної ренти.
По-третє, економічно і політично панівним класом за абсолютизму, як і при всіх
попередніх формах феодального держави, залишається клас феодалів.
Науковий інтерес до проблеми абсолютизму, зокрема англійської, полягає в тому,
що, будучи політичною формою феодальної держави, абсолютизм протягом певного
історичного періоду грав історично прогресивну роль, сприяючи розвитку нових
продуктивних сил. Проблема абсолютизму Стюартів полягає у виявленні його класову
сутність на тому етапі історичного розвитку, коли англійський абсолютизм виступає як
форма диктатури феодального дворянства переважно.
Однак, як відомо, однією з особливостей громадської структури Англії XVI в. був
розкол стану дворянства на два соціальні прошарки, з яких один - так зване нове
дворянство - виявляється втягнутим на шлях капіталістичного розвитку і тим самим
пов'язаним з інтересами буржуазії.
Для розуміння природи абсолютизму при Тюдорах і Стюартах і причин катастрофи
останнього необхідно встановити, в якому відношенні абсолютна монархія Англії стояла
не тільки до буржуазії, а й до частини самого пануючого класу країни - до нового
дворянства.
Наростання опозиції нового дворянства, що означало звуження соціальної бази
абсолютизму, становило головну небезпеку. Нагадаємо, що однією з передумов посилення
нової династії Тюдорів було винищення старої, феодальної знаті. Зоряна палата і масові
конфіскації до вершили те, чого не встигли зробити мечі в війнах Червоної та Білої
троянд. Від старої знаті в палаті лордів уцілів якийсь десяток прізвищ.
Винищивши своїх союзників і супротивників з лав старої, феодальної аристократії,
Тюдори призначають виконуючих обов’язками «перів», роздають титули, створюють
нову, віддану їм аристократію, яка змінює стару, феодальну знать.
 Тюдори шукали також опори в середньому і дрібному сільському дворянстві і для
цього не пошкодували величезного земельного фонду закритих монастирів. Цим вони
мимоволі сприяли посиленню нового дворянства, кровно пов'язаного з буржуазним
способом виробництва як в промисловості, так і в землеробстві.
Збільшення числа великих земельних власників мало своїм результатом не стільки
зміцнення феодального базису корони, т. Е. Феодальних виробничих відносин на селі,
скільки посилення буржуазних тенденцій в ній. Але саме останнім протидіяв все
тюдорівське законодавство проти обгородження. Справа, таким чином, було зовсім не в
«охороні селян», а в охороні феодальних виробничих відносин на селі від руйнівних
наслідків аграрної революції.
Причина невдачі законодавства Тюдорів проти обгородження полягала в
суперечності між цілями королівської політики та економічними інтересами дворянства,
принаймні значної його частини, що суперечило між метою та наслідками дворянської
політики Тюдорів в цілому.
Нерішучість Тюдорів в здійсненні законодавства проти обгородження свідчить про
те, що їм вже доводилося рахуватися з фактом розколу англійського дворянства на старе,
феодальне і нове, яке набрало на шлях капіталістичного розвитку. Тюдорам доводилося
лавірувати між суперечливими прагненнями цих двох різних верств.
Цим і пояснюється недовговічність англійського абсолютизму в цілому і його крах
в 40-х роках XVII ст.
Збереження парламенту в політичній системі англійського абсолютизму дає
можливість встановити момент, коли англійська абсолютна монархія зжила свої
прогресивні риси, т. Е. Момент, коли панування феодального дворянства стало
несумісним з подальшим розвитком капіталістичних відносин, завдяки чому з'являється
антикоролівська опозиція в парламенті. Таким моментом можна вважати перемогу над
іспанською «непереможної Армадою». Це було свого роду бойове хрещення англійської
буржуазії і початок її боротьби з феодально-абсолютистської монархією.
З початком 90-х років XVI ст. кінчається колишня «гармонія» між короною і
парламентом. У парламенті виникає і все більше посилюється буржуазно-дворянська
опозиція. Буржуазія, що не потребувала вже в заступництві корони і тяготи їм, вимагала
послідовно буржуазної політики. Відкритий конфлікт став неминучим.
З цього часу парламент стає своєрідним барометром буржуазного громадської
думки; боротьба під древніми склепіннями Вестмінстерського палацу стає мініатюрним
зображенням розгортається в країні громадського конфлікту.
Стюарти успадкували англійський престол в момент кризи, що настала
абсолютизму. Звідси їх безпорадність і неможливість пристосувати політику абсолютизму
до нових умов економічного життя, до нового співвідношенню класових сил в країні,
нездатність піти назустріч вимогам передових класів англійського суспільства.
Англійський абсолютизм при перших Стюартах був занепадницьку форму
феодально-абсолютистської монархії, яка намагалася спертися на аристократію,
феодальне дворянство і на англіканську церкву в боротьбі з далеко зайшли домаганнями
буржуазії і нового дворянства. Абсолютизм не міг піти на подальші поступки
буржуазному розвитку країни і тому позбувся підтримки буржуазії.
У цьому неважко переконатися при побіжному погляді на політику Якова I:
прагненню буржуазії до вільного підприємництва, її невтомним пошукам нових шляхів
збагачення Яків I протиставив систему монополій, виняткових прав, наданих окремим
особам або компаніям, на виробництво і торгівлю певного роду товарами. З метою
збагачення нечисленної кліки придворних аристократів і фінансистів корона позбавляла
буржуазію основного умови капіталістичного накопичення - свободи конкуренції,
обмежувала свободу розпоряджатися буржуазної власністю.
Настільки ж ворожою буржуазії була регламентація промисловості і торгівлі, що
проводиться урядом на догоду міським середньовічним корпораціям, вимога 7-річного
учнівства як попередню умову для заняття будь-яким ремеслом. Прискіпливий фіскальний
контроль не тільки за кількістю і якістю готових виробів, а й за технологією виробництва
майже виключав можливість будь-яких технічних нововведень, протидіяв прагненням до
укрупнення виробництва, його перебудові на вигідних буржуазії засадах.
В результаті в першій половині XVII ст. різко загальмувався розвиток
мануфактури, залишилася невикористаною маса технічних винаходів і удосконалень,
численні майстри-новатори, що влаштувалися при Тюдорах в Англії, тепер залишають її і
переселяються в Голландію.
Наступ феодально-абсолютистської реакції чітко відчувався і в церковній політиці
Якова I. Боротьба нового дворянства і буржуазії, що наживились землею закритих
монастирів, з католицької небезпекою, відступила в справах уряду на задній план перед
боротьбою з пуританством, т. Е. Загримований в релігійну форму буржуазної опозицією
абсолютизму.
Нарешті, Яків I не рахувався з інтересами буржуазії і в своїй зовнішній політиці.
Іспанія, все ще залишалася наймогутнішою колоніальною імперією і, отже, яка
стояла Поперек дороги англійським купцям, розглядалася ними як національного ворога
Англії. У боротьбі з цим ворогом пройшло все правління Єлизавети, і на цьому базувалася
на не малою мірою популярність «великої королеви».
Однак феодальна реакція, восторжествувала при Якова I всередині країни, повинна
була неминуче позначитися на зовнішньому політичному курсі. Яків шукав опори проти
зростаючої буржуазної опозиції в союзі з оплотом європейської феодальної реакції - з
Іспанією.
У 1604 р з Іспанією було укладено мир, в якому абсолютно невиконана головна
вимога буржуазії Сіті - право англійців торгувати з іспанськими колоніями. На догоду
Іспанії Яків милує учасників «порохового змови», дивиться крізь пальці на посилення
діяльності папістів і єзуїтів і повністю підпорядковується диктату іспанського посла в
Лондоні графа Гондомар. Так зімкнулася в єдиний ланцюг внутрішньо англійська і
міжнародна феодальна реакція.
Буржуазія відповідає на дії уряду відмовою доставляти-йому необхідні грошові
ресурси. Так класовий конфлікт між буржуазно-дворянським блоком і феодальної
монархією прийняв форму конституційного конфлікту між королем і парламентом.
Занепад французького абсолютизму у другій половині XVIII в.
У другій половині XVIII в. подальше зростання продуктивних сил у Франції було
можливе лише при умові глибоких революційних перетворень. Але французький
абсолютизм вже являв собою в цей час реакційну силу. Тому навіть ті заходи уряду, які,
по видимості, були направлені на розвиток промисловості, не досягали мети. Підтримка
абсолютизму банкірами, відкупниками і деякими іншими елементами верхівки буржуазії,
одинаково як і заступництво абсолютизму цим елементам, не змінювали істоти
абсолютної монархії як держави, що охороняла класові інтереси привілейованих
землевласників.
Однією з ознак занепаду абсолютизму була його нездатність завершити
формування політичної і адміністративної єдності країни.
Зосередження влади в руках провінційних інтендантів не усунуло у Франції
жахливої адміністративної «чересполосици». Адміністративна термінологія відповідала
заплутаності адміністративних порядків. Нарівні з поняттям «інтендантство» вживалися
терміни «генеральство» і «провінція», причому поняття «провінція» застосовувалося тоді і
до генеральств, і до інтендантств, і до військових округ. Чіткого розділення на
адміністративні округи, таким чином, у Франції не існувало навіть в кінці XVIII в.
Велика частина Франції справлялася за допомогою громіздкого бюрократичного
апарату, і тільки деякі області користувалися якими-небудь, притому неоднаковими,
правами самоврядування. Неоднаково справлялися і міста. Виборність мерів була
здебільшого знищена; королі продавали посади мерів.
Керівництво в судових трибуналах сенешальств і бальяжей (судових округів, що
издревле носили назву сенешальств на Півдні і бальяжей на Півночі) перейшла до
інтендантів. Суд здійснювався не тільки на основі королівського законодавства, але і на
основі особливих для кожної області законів і звичаїв, що мали різне історичне
походження.
У умовах безправ'я широкої маси народу і судово-адміністративного хаосу
допускалися неймовірні зловживання. Особливо яскравим виявом жахливого свавілля
були «летр де каші» (lettres de cachet - накази в запечатаних конвертах), тобто негласні
королівські накази. Вони застосовувалися і для арештів, притому особливо часто у другій
половині XVIII в. За допомогою «летр до каші» міністри, інтенданти, придворні фаворити
і фаворитки могли по своєму свавіллю позбуватися політичних і особистих ворогів. Для
цього досить було вписати в такий наказ, забезпечений королівським підписом і друком,
бажане ім'я, і цю людину без суду ув'язнювали на невизначено довгий час.
Офіційно у Франції визнана була лише католицька церква. Ряд урядових і
церковних заходів, що пішли за скасуванням Нантського едикта (1685 р.), зміцнював
повновладне панування католицизму. Протестанти зазнавали переслідування, їх били
плетьми, кидали у в'язниці, засилали на каторгу. Хрещення і браки признавалися тільки в
тих випадках, коли вони здійснювалися католицьким духовенством. Члени сім'ї
протестанта, що не підкорялися цій вимозі, позбавлялися згідно із законом всіх цивільних
прав.
Церковна аристократія відчужила нижче духовенство від участі в церковних
асамблеях і в органах місцевого самоврядування - провінційних штатах.
Армія розглядалася нарівні з церквою і судом як найважливіша опора трону. Вона
формувалася шляхом вербування, термін служби встановлювався договором. При
Людовіке XVI в армії були проведені реформи, що мали важливе військове значення. У 70
- 80-х роках головний інспектор артилерії Грібоваль майже подвоїв чисельність
артилеристів, робітників арсеналу переклав на положення військових, реконструював
матеріальну частину артилерії, ввів новий, вдосконалений тип знарядь, словом, створив на
ті часи чудову артилерію.
Але в той же час командний склад армії придбав більш виразно виражений
становий, кастовий характер. По військовому регламенту 1781 р. особи, що бажали
отримати офіцерський чин в піхоті або кавалерії, зобов'язані були документально довести
свою приналежність до дворянства в чотирьох попередніх поколіннях. Виключалися,
отже, не тільки виходці з третього стану, але і обличчя, дворянський родовід яких
нараховував менше за 100 років.
Зовнішня політика Людовіка XV
Про занепад французького абсолютизму свідчили і невдачі зовнішньої політики,
що доводяться головним чином на час самостійного правління Людовіка XV (1723 - 1774).
Сам король, песимістично оцінюючи найближчі перспективи абсолютистської Франції в
зв'язку з безнадійним станом фінансів і наростаючого протесту народної маси, говорив:
«після нас хоч потоп», і весь свій час віддавав розвагам. При ньому великий вплив на
державні справи придбали його фаворитки - спочатку маркіза Помпадур, потім графиня
Дюбаррі. Зовнішня політика Франції в цей час визначалася подальшим загостренням
колоніальних і торгових протиріч з Англією, але була авантюристичною і принесла
правлячим колам велике розчарування.
Спочатку Франція втяглася у війну за Австрійську спадщину (1740 - 1748), в якій
вона виступала разом з Пруссиєй проти англо-австрійського союзу. Війна принесла
Фрідріху II багату провінцію Силезію, Франції ж не дала нічого в Європі і ослабила її
позиції в колоніях.
Незважаючи на Ахенський мир 1748 р., що поклав кінець цій війні, англо-
французька боротьба в Індії і Північній Америці фактично не припинилася. Англійці
своїми каперскими діями наносили величезні втрати французькому торговому флоту.
Озброєні зіткнення між французами і англійцями, що поновилися в 1653 - 1654 рр. в
Канаді, в долині Огайо і в Індії, також йшли успішно для англійців.
Тому уряд Людовіка XV намагався вирішити вихід боротьби з Англією не в
колоніях, а на території Європи, що вже саме по собі було грубим прорахунком.
Вступивши в союз з Австрією проти Пруссиї, що спиралася на допомогу Англії, Людовік
XV втяг свою країну в Семирічну війну (1756 - 1763), яка остаточно розладнала фінанси
Франції і закінчилася для неї великими втратами в колоніях.

4. Місце та роль революцій, диктатури в процесі переходу від абсолютизму до

демократії.
• Англія. Протекторат Кромвеля.
• Франція. Якобінська диктатура.

Англія
Англійська буржуазна революція) - процес переходу у Королівства
Англія від абсолютної монархії до конституційної, за якої влада короля обмежена
владою парламенту, а також гарантовані цивільні свободи.
Революція набула форми конфлікту виконавчої і законодавчої влад
(король Карл І і роялісти (кавалери) проти парламенту під керівництвом  Кромвеля),
що вилився у громадянську війну, а також форму релігійної війни
між англіканами і пуританами. У Англійській революції був відмічений, хоча грав і
другорядну роль, також елемент національної боротьби
(між англійцями, шотландцями та ірландцями).
Початком громадянської війни в Англії вважають 22 серпня 1642 року: цього дня
король Карл І підняв свій штандарт у Ноттінгемі. Це означало офіційне оголошення війни
парламентові в Лондоні. 29 серпня Олівер Кромвель на свої кошти розпочав формування
загону кавалерії на головній площі свого рідного міста Гентінгдона. У зверненні до
волонтерів він сказав: якщо трапиться так, що король особисто виявиться у ворожих
лавах, то він  повинен атакувати й розрядити в нього свій пістолет, як у будь-яку іншу
людину. І якщо їм (солдатам) совість не дозволяє так вчинити, він не радить їм перебувати
під його (Кромвеля) командуванням.
9 вересня 1642 року першим виступило проти противника парламентське військо
на 20 тис. рушниць і шабель. Командуючий, граф Ессекс, йшов повільно, не кваплячись. У
Нортсемптоні його армія стала на відпочинок. Король, вирішивши скористатися цією
млявістю, послав свої невеликі сили прямо на Лондон. Лише через майже два тижні
парламентський командуючий зрозумів свою помилку й вирушив на Вустер, аби
перехопити короля. Він наздогнав Карла на підступах до Оксфорда, біля висоти Еджхілл,
12 жовтня 1642 року.
Королівські війська були краще озброєні, обстріляні, а головне — мали добре
організовану кавалерію. Граф Ессекс втратив дорогою майже 6 тис. чоловік — дезертирів
та хворих, сили ворогів були практично рівні — по 14 тис. солдатів та офіцерів. Обидва
противники-англійці вишикували свої порядки однаково: у центрі була піхота, на флангах
— кавалерія. Принц Руперт із королівською кавалерією атакував першим і зім’яв правий
фланг графа Ессекса, але потім солдати захопилися переслідуванням суперника й почали
грабувати обози. Королівська піхота залишилася без прикриття. Це побачив Олівер
Кромвель, чий кінний загін прикривав лівий фланг піхоти. Він відразу ж ударив по
відкритому правому флангу противника, потіснив піхоту і вдарив по тилу кавалерії
Руперта. Парламентська піхота пішла в атаку. Здавалося б, удар кінного загону Кромвеля
мав викликати рішучіші дії його військ, але цього не сталося. Королівська піхота
отямилася, повернулася на свої позиції, вставила в рогатки аркебузи й дала залп по
ворогу. Парламентська піхота відповіла, перестрілка тривала до самісінької ночі [3, с.
378].
Вранці 24 жовтня до Ессекса прийшло підкріплення, але він вирішив відступити, а
герою минулого дня, Оліверу Кромвелю, висловив догану за самовільну атаку. Бойове
хрещення показало, що парламентська кавалерія за всіма параметрами програє
королівській.
На першому етапі війни перевага була на боці королівської армії, краще навченої і
озброєної. Але в 1645 р. по парламентському біллю замість традиційної міліції (ополчення
графств) створювалась постійна армія з єдиним командуванням, суворим дисциплінарним
статутом.
Особливістю буржуазної революції в Англії було те, що буржуазія в союзі з новим
дворянством (джентрі) боролася проти монархії, старої феодальної знаті і панівної церкви.
У джентрі, що стали на шлях товарно-грошових відносин, було значно більше спільного з
буржуазією, ніж з феодалами.
Короля підтримували переважно економічно відсталі північні і західні графства, а
також англіканська церква. За парламент стояли найбільш розвинені південно-східні та
окремі промислові і торгові райони центру й півночі Англії.
Перша громадянська війна закінчилась поразкою короля і його полі-тичного
оточення. Після декількох військових поразок королівської армії Карл І втік до своїх
союзників шотландців, але ті за значний грошовий викуп видали його парламенту.
Усе це час Кромвель зберігав за собою місце в парламенті і з’являвся там, як тільки
представлялася можливість. У 1644 році він зіграв ключову роль у прийнятті Білля про
самозречення, відповідно до якого члени парламенту, що займали командні посади в
армії, повинні були піти з них, для того щоб в армію могла влитися нова кров. Це
відкривало дорогу для призначення головнокомандуючим аполітичного Томаса Ферфакса
[3, с. 380].
Олівер Кромвель, овіяний славою Еджхілла, виступив у Палаті общин. Він
проаналізував дії армії парламенту, замовчавши при цьому помилки графа Ессекса. У
цьому виявився ще один талант великого пуританина: він став політиком-дипломатом,
вирішивши позбутися Ессекса та схожих на нього зовсім іншим шляхом — законним. Але
першим необхідним кроком Кромвель вважав заміну кадрового складу армії й висловив
ключову ідею: «Щоби боротися з людьми честі (такими тоді вважали дворян), ми повинні
мати людей релігії (пуритан), а де їх знайти, я знаю…».
 Таким чином.  Олівер Кромвель запропонував парламенту створити армію нового
зразка — революційну регулярну класову армію, що ввійшла у світову військову
історичну науку під назвою «Нова модель».
Великий пуританин протиставив наснагу воїнів, котрі йдуть у бій за справедливу
справу, «справу божу», — королівському воїнству, вихованому на лицарських,
феодальних поняттях війни. Він наполягав на повному оновленні збройних формувань
парламенту — особистого й командного складу, організації, структури та балансу родів
зброї. Кромвель також вказав членам Палати общин на необхідність швидкої й ефективної
перемоги, бо інакше народ, сили якого не безмежні, повернеться проти парламенту. Чітко,
пункт за пунктом, висував він тези реформи парламентських збройних сил і
фактографічно доводив необхідність якнайшвидшого їх впровадження.
Природно, командувати «божими воїнами» мають вихідці з того самого
середовища, котрі здобули в ньому достатній авторитет. Але для цього необхідно було
повністю зламати традиції добору офіцерського корпусу, які існували тоді в збройних
силах усіх країн Європи й Азії. Традиційно офіцерський корпус формувався виключно з
дворянського стану, а солдати — з найнижчого, і стосунки панів і рабів автоматично
переносилися в збройні сили. Виняток становили лише найманці, для яких головним
стимулом військової служби була плата. Така армія перемогти короля не могла.
Кромвель звернув увагу членів Палати общин на графства Східної Англії. Там із
часів Річарда Левине Серце найчисельнішим прошарком сільської спільноти були
волелюбні йомени-фрігольдери, що вважалися найзапеклішими прибічниками Реформації,
антипапістами та ревними пуританами. При перших представниках династії Стюартів ці
графства були осередком фундаментального кальвінізму. Ще тільки формуючи свою
кінноту, Кромвель через посередників розшукував там «людей духу», «божих ратників».
Посередниками Кромвеля були пуританські проповідники, один із яких, Річард Бакстер,
залишив мемуари, в яких писав: «Він особливо переймався набором у свій загін
релігійних людей. Ці люди мали більше розуміння, ніж звичайні солдати, і тому
реальніше уявляли важливість і наслідки війни. Вони воювали не заради грошей, а в ім’я
того, що вважали своєю метою, — громадського блага». Саме з цих людей, які виявили
здатність вести за собою інших, Кромвель вирішив створити офіцерський корпус армії
«Нова модель» .
Проте Палата общин досі призначала офіцерами в свою армію військових
професіоналів з-поміж своїх членів. Кромвель замислив зламати цю традицію, відкривши
шлях своїм «божим людям». І це йому вдалося. 19 грудня 1644 року під враженням
промов Кромвеля та його прибічників ухвалено «Білль про самозречення», відповідно до
якого, члени парламенту не мали права обіймати військові посади. Першим кандидатом на
вихід з армії був лорд Ессекс, другим — Олівер Кромвель. Проте коли солдати дізналися,
що їхній улюблений полковник змушений їх залишити, вони послали петицію в
парламент, і депутатам довелося як виняток просити полковника Кромвеля повернутися в
армію. А решта офіцерів — членів парламенту з армії вийшли.
Кромвель не применшував свої дарування, але протягом усього життя приписував
перемоги Вседержителю. Саме властива Кромвелю найвищою мірою самостійна, глибоко
особиста пуританська віра спонукала його підняти зброю проти короля і надихала в
битвах. Коли полягав союз із шотландцями, по якому в обмін на допомогу в боротьбі з
роялістами пресвітеріанство поширювалося на всю Англію, Кромвель обмовив гарантії
волі віросповідання собі самому і своєму друзям-індепендентам. Але спочатку він надав
право визначати майбутню форму державного устрою цивільним керівникам парламенту,
здебільшого пресвітеріанам. Звідкіля призвав роялістів в Англії і Шотландії до нової
громадянської війни, що розгорілася на початку 1648.
Позиції парламенту й армії на той час зблизилися. Поки Ферфакс розправлявся з
роялістами на південно-сході Англії, Кромвель придушив повстання в Уельсу, а потім
рушив на північ, щоб битися із шотландцями. Він одержав серію перемог над
переважаючими силами шотландців і роялістів у Ланкаширі в серпні 1648 року (зокрема ,
у битві під Престогоні), що з’явилося його першим великим самостійним успіхом як
полководця. Порушення королем і роялістами своїх клятв знову оживило крайні настрої в
армії. Поки пресвітеріани в парламенті усе ще сподівалися дійти згоди з Карлом І, зять
Кромвеля Генрі Айртон (1611-1651) очолив рух, метою якого були покарання короля і
скинення монархії. 6 грудня 1648 південна армія зробила «чищення» палати громад від
пресвітеріан (т.зв. Прайдова чищення) і зажадала суду над королем.
Осінь цього року Кромвель присвятив переслідуванню відступаючого ворога, поки
не вступив в Единбург. Без видимих приводів він затримався на півночі, але Ферфакс
нарешті відкликав його в Лондон.
Кромвель не знав, яку позицію йому варто зайняти по політичних питаннях. Після
повернення він схвалив «чищення» і забезпечив доставку Карла І під стражів на суд.
Оскільки Ферфакс відсторонився від яких би то ні було політичних рішень, Кромвель був
змушений узяти всю повноту відповідальності на себе. Він розумів, що суд над королем
завершиться винесенням смертного вироку. Але, один раз прийнявши рішення, Кромвель
діяв нещадно, і в значній мірі саме його зусиллями судовий процес був доведений до
кінця: короля присудили до страти. 30 січня на очах у безмовної юрби, що зібралася перед
палацом Уайтхолл, Карл І був обезголовлений
Перемога в першій громадянській війні і поразка монархії стимулювали
обособлення різних ідейних і політичних течій в колах парламентських прихильників.
Основна боротьба розгорнулася між групами так званих пресвітеріан і
індепендентів.
Пресвітеріани виражали інтереси крупної торгово-фінансової буржуазії і верхів
дворянства. Вони стояли за конституційну монархію, реформу церкви, примирення з
королем і негайне закінчення революції.
Індепенденти спирались на торгову і промислову буржуазію, середнє дворянство
(джентрі). Вони були прихильниками енергійного ведення війни, більш радикальної
церковної реформи, а також деяких політичних і соціальних реформ, що забезпечували їм
спочатку підтримку з боку не лише дрібної буржуазії, заможного і середнього селянства,
але, навіть, частини сільської і міської бідноти.
І якщо в пресвітеріан була більшість у парламенті, то в індепендентів — підтримка
армії на чолі з Кромвелем.
Після визволення 24 червня 1646 року Оксфорда парламентськими військами
король рушив до Шотландії, плекаючи надію схилити місцевих графів на свій бік. Але
резиденти Кромвеля не дрімали, і в грудні 1646 року між шотландськими
воєначальниками та Кромвелем було досягнуто домовленості: парламент виплачує 400.
000 фунтів стерлінгів (гроші, яких король не заплатив шотландським найманцям за участь
у війні проти парламенту), а вони, своєю чергою, передають Карла I парламентові. У січні
1647 року зрада здійснилася. Під ескортом «залізнобоких» король попрямував у замок
Холденбі. На всьому шляху від кордонів Шотландії й до замку дзвонили дзвони, роялісти
проголошували: «Боже, бережи короля!» Життя знатного бранця було дуже комфортним
— на видатки парламент не зважав, бо був не проти затіяти з Карлом І переговори і
виторгувати собі привілеї, а тут ще й Ірландію охопило повстання.
 В результаті дій індепендентської армії її керівники влітку 1647 р. здобули
перемогу над пресвітеріанами Довгого парламенту і створили в палаті общин
індепендентську більшість.
Розбіжності між різними течіями парламентської більшості наростали і весною
1648 р. спалахнула Друга громадянська війна. На захист монархії піднялись головним
чином шотландські аристократи – пресвітеріани, їх підтримав флот. Армія Кромвеля
придушила виступи, вступила в Лондон і підтримала організований Радою офіцерів
розгон монархічно налаштованих членів парламенту (близько 140). Після цього парламент
став по суті знаряддям індепендентської диктатури.
Кульмінацією революції став організований по рішенню парламенту суд над
королем Карлом І (січень 1649 р.). В склад суду – першого у світовій історії суду нації над
короною — були включені до 150 правників і членів парламенту. Судовий розгляд тривав
5 днів. В результаті Карл І був визнаний “тираном, зрадником, вбивцею і ворогом
держави” [13, с. 261]. Під тиском армії і в результаті політичних змін в країні, що
відбувались паралельно процесу суд виніс смертний вирок. 30 січня 1649 р. в присутності
багаточисельного натовпу на лондонській торговій площі Карлу І відрубали голову.
Другий етап революції. Страта короля стала заключним, формально – юридичним
завершенням встановлення в Англії республіки. Слідом за процесом Палата общин 19
березня 1649р. прийняла постанову про ліквідацію палати лордів – верхньої палати
парламенту члени якої не підтримали ідею суду над королем.
Акт від 17 березня 1649 р. скасував королівську владу “як марну, тяжку і
небезпечну для свободи, безпеки й інтересів англійської нації”.
19 травня 1649 Англія була проголошена Республікою (Commonwealth). Кромвель
став членом Державної ради, а потім його головою.
Верховним органом влади в Англійській республіці став парламент, що складався з
однієї Палати общин. В Постанові про оголошення себе вищою владою в державі (4 січня
1649р.) Палата общин проголосила:
визнання народного суверенітету як основи всякої влади,
представницьку і виборчу від общин організацію вищої влади,
законодавчі необмежені повноваження представників общин.
Парламент зосередив у себе практично всю повноту державної влади, включаючи
організацію урядової влади, адміністрацію, керівництво армією і вищий судовий
контроль.
Тим часом роялісти установили контроль над більшістю Ірландії, що вони
сподівалися використовувати як базу для вторгнення в Англію. Кромвеля переконали
прийняти командування експедиційною армією, що висадилася в Дубліні 15 серпня 1649,
а потім направився на північ і осадив Дроєду. 10-11 вересня англійці взяли місто штурмом
і перебили майже весь гарнізон, що капітулював.
Пізніше Кромвель писав, що це масове убивство було «справедливим Божим судом
над жалюгідними варварами». Різанина в Дроєді спонукала деякі інші гарнізони здатися.
У жовтні був зломлений опір гарнізону Уексфорда, після чого масова екзекуція пройшла і
тут. Під кінець року Кромвель контролював значну частину східного узбережжя Ірландії,
а на початку 1650 повів армію вглиб острова, розоряти країну і винищуючи населення без
розходження віку і підлоги. До того моменту, коли Кромвеля відкликали в Лондон, велика
частина Ірландії була спустошена.
Починаючи з 1651 року усі земельні володіння ірландців були конфісковані, їм
залишили лише марну і незасвоєну область Коннахт, куди і зганяли основну частину
населення, прирікаючи його на смерть від голоду й епідемій.
 Тепер було необхідно, щоб цю владу визнали легітимною в Європі й Азії. І
передусім ті країни, де панувала некатолицька конфесія. Знаючи про війну проти
католицизму, яку вів український гетьман Богдан Хмельницький, Кромвель із пильною
увагою стежив за лондонською пресою, де публікувалися звіти про бойові дії, починаючи
з битви під Жовтими Водами в травні 1648 року. Пуританська Англія з повагою й увагою
стежила за боротьбою православ’я з Папою Римським, який підтримував Річ Посполиту і
матеріально, і морально. Мало того, 1649 року Олівер Кромвель, тоді ще генерал-
лейтенант армії парламенту, звернувся з особистим посланням до українського гетьмана,
так його титулуючи: «Богдан Хмельницький, Божою милістю генералісимус війська та
стародавньої грецької релігії і церкви, владар усіх запорізьких козаків, пострах і нищитель
польської шляхти, завойовник фортець, переслідувач язичників, антихриста й іудеїв…» З
огляду на такий титул, можна з достатньою достовірністю припустити: Олівер Кромвель
вбачав у Богдані Хмельницькому не лише свого потенційного союзника, а й споріднену
душу.
Ставши лордом-протектором, Кромвель 1657 року послав у Бранденбург свого
особистого представника, генерал-комісара Джеферсона. Генерал мав дістатися до
України і встановити зв’язок із Хмельницьким. У той час Олівер Кромвель хотів
реалізувати ідею Великої антигабсбурзької, антиримської і антиконтрреформаційної
коаліції, до якої на сході мали ввійти Московське царство й Військо Запорізьке, а на
півночі — Шведське королівство. Проте Московське царство тим часом вплуталося у
війну зі шведським королем, що і врятувало Річ Посполиту від цілковитого знищення.
Сучасники обох великих людей свого часу порівнювали їх. Так, Шевальє в
передмові до книги «Історія війн козаків проти Польщі» назвав Хмельницького козацьким
Кромвелем.
Жан Лоре в газеті «Історична муза» писав про «двох найвищих бунтівників», як їх
називали при французькому королівському дворі. Польський історик Леопольд Кубала
писав: «Чужоземці порівнювали Хмельницького з Кромвелем, бо це порівняння
напрошувалося саме собою, особливо в ті роки, коли обидва вони привертали до себе
виняткову увагу на Заході та Сході»
Неприємності Республіці обіцяла і Шотландія, де пресвітеріани прийшли до угоди
з Карлом ІІ, старшим сином Карла І, і проголосили його королем. Не бажаючи вторгатися
в Шотландію, генерал Ферфакс подав у відставку, і 25 червня 1650 посаду
головнокомандуючого було запропоновано зайняти Кромвелю. Англійська армія
перетнула шотландську границу 22 липня 1650, але спочатку не змогла домогтися
скільки-небудь помітного успіху, оскільки супротивник обрав оборонну тактику. Як і під
час ірландської кампанії, сухопутні війська підтримував флот, якому Кромвель надавав
великого значення. Незважаючи на те що його армія була відрізана від англійських баз, 3
вересня 1650 він здобув велику перемогу при Данбарі (до сходу від Единбурга). Узимку
Кромвель важко занедужав, і армія стояла без руху до літа, коли він за допомогою вдалих
маневрів перехитрив шотландців. Останні зволіли не ставити під погрозу свої
комунікаційні лінії, а пішли за юним Карлом ІІ в Англію, і тут при Вустері 3 вересня 1651
Кромвель їх оточив і розбив. Коли він повернувся в Лондон, його зустрічали як героя.
Вища виконавча влада передавалась Державній раді (створена 7 листопада 1969 р.)
із 41 члена. Члени ради вибирались парламентом на 1 рік з числа військових, юристів,
вчених. Формально Раді належали тільки повноваження по виконанню рішень
парламенту. Фактично ж в ній і в її комітетах зосереджувалась урядова влада. Таке
перерозподілення повноважень від парламенту до урядових інститутів також було
своєрідною рисою нової республіки.
 Політична система влади була нестабільною. В складі Довгого парламенту після
1649 р. залишалось близько 80 депутатів. Більшість з них були одночасно членами
Державної ради і Ради армії. Надзвичайно виросли авторитет і особиста військова влада
О.Кромвеля. В цих умовах організація влади виявляла очевидне тяжіння до військово —
диктаторського режиму і одноособової влади.
Третій етап революції. В 1650р. Кромвель замінив Ферфакса на посаді генерала
армії, що ще більше зміцнило його позиції серед офіцерів. 20 квітня 1653р., спираючись
на підтримку армії Олівер Кромвель розігнав так зване “охвістя” Довгого парламенту
(усього 50 депутатів). Ця подія була початком встановлення військової диктатури.
Новий державний лад був юридично закріплений Конституцією від 13 грудня
1653р. під назвою “Знаряддя управління”, яку запропонувала Державна рада, а затвердила
Рада армії.
“Знаряддя управління” встановлювало зовні республіканську, а по суті
диктаторську систему влади. Законодавча влада “вільної держави Англії, Шотландії і
Ірландії” зосереджувалась в подвійному інституті — парламенті і заново заснованому
лорді – протекторі. Парламенту належали виключні повноваження змінювати,
призупиняти, вводити нові закони, встановлювати податки. Парламент повинен був
скликатись регулярно (раз в 3 роки) і самостійно, не можна було розпускати його раніше
ніж після 5 місяців його роботи. Право обирати депутатів до нього надавалось особам, які
володіли майном вартістю 200 фунтів стерлінгів і яким виповнився 21 рік. Парламент
повинен був складатись не менш ніж із 60 членів, “відомих своєю чесністю,
богобоязливих і доброї поведінки”.
Поруч із парламентом засновувалась влада лорда — протектора. Вибори на цю
посаду проводились Державною радою (членів якої у кількості 15 чоловік обирав
парламент). Лорд — протектор мав право затверджувати чи відхиляти закони парламенту.
Він користувався практично необмеженою владою у справах управління. Протектор
вважався головнокомандуючим армією, йому повністю належали права в сфері
зовнішньої політики. Від його імені проводились всі призначення посадових осіб. Тільки
призначення вищих посадових осіб вимагали згоди парламенту чи Ради.
Особливою статтею конституції повноваження лорда — протектора довічно
закріплювались за О.Кромвелем.
Прийняття конституції і переобладнання верхів політичної системи не ліквідували
протиріч між суспільством і індепендентським керівництвом. Під натиском генералітету
принципи військової організації були перенесені на адміністративно – територіальний
устрій. Літом 1655 р. країна була поділена на 11 військових округів на чолі з генерал –
майорами (тобто старшими генералами). Намісники були як би протекторами в мініатюрі і
наділялись значними повноваженнями.
22 травня 1657р. Кромвель одержав право самому призначати собі наступника.
Одночасно відновлювалась Палата лордів (63 лорди).
Режим протекторату був тісно пов’язаний з особою і авторитетом Кромвеля. Як
тільки він помер (3 вересня 1658р.), режим потрапив в тяжкий кризовий стан безвладдя.
Призначений наступником батька Річард Кромвель не зміг втримати владу і в 1659 р. його
змусили відректися від звання і відновити умовну республіку. Громадське невдоволення
режимом індепендентів і безвладною республікою одночасно стало настільки значним, що
питання про відновлення монархії і історичної конституції в країні стало предметом
практичної політики.
П’ять літ життя, що залишилися, Кромвель керував країною як лорд-протектор,
іноді прибігаючи до допомоги парламенту, іноді обходячи без нього. Але, подібно
королям колишніх часів, він незмінно залежав від консультацій і підтримки Державної
ради (пізніше названого Таємною радою). Перша сесія парламенту протекторату (3
вересня 1654 — 22 січня 1655) була стурбована скоріше переглядом конституції, чим
розробкою і прийняттям нових законів. Розбіжності між лордом-протектором і
парламентом оживили надії роялістів на успіх. 22 січня 1655 Кромвель розпустив
парламент, а в березні 1655 спалахнуло роялістське повстання. І хоча воно було негайно
подавлене, лорд-протектор визнав за необхідне розділити країну на 10 округів, на чолі
яких поставив генерал-майорів.
Тим часом Англія виявився втягнутою у нову війну, цього разу з Іспанією (жовтень
1655), і Кромвель був змушений скликати новий парламент, щоб затвердити військові
витрати. 17 вересня 1656 пройшло перше засідання другого парламенту протекторату, де
Кромвель знову зштовхнувся із серйозною опозицією, особливо з боку затятих
республіканців, що заперечували проти самої ідеї протекторату. У результаті парламент
був підданий «чищенню», з нього були вилучені 160 членів, багато хто з який відмовилися
присягнути на вірність режиму. Ті, хто залишився, в основному співробітничали з
Кромвелем і Державною радою, хоча і виступали проти системи місцевого керування за
допомогою генерал-майорів. Тоді ж група правознавців і цивільних лідерів запропонувала
замінити військову диктатуру конституційною монархією (королем повинний був стати
Кромвель) і створити державну пуританську церкву.
Кромвель змушений був відмовитися від пропозиції, оскільки ця ідея зустріла
неприйняття його старих армійських друзів і соратників. Проте була прийнята нова
конституція, по якій відновлювалася палата лордів; у палату громад допускалися всі, крім
явних роялістів; місце Державної ради зайняла Таємна раду; крім того, уводилися деякі
обмеження влади лорда-протектора і свободи совісті. Нова конституція, відома за назвою
«Покірніша петиція і рада» набрала сили в червні 1657 року (прийнята 25 травня 1657).
Була сформована верхня палата, однак у палату громад увійшли тепер раніше виключені
члени парламенту, і в той же час її залишили друзі Кромвеля, призначені їм членами
палати лордів. Тому вже в червні 1658 палата громад перетворилася в арену нападок на
лорда-протектора з боку республіканців, що виступали за скасування нової конституції.
Цього разу Кромвель не зумів стримати гніву і, переконаний, що за новим конфліктом
піде вторгнення роялістів, 4 лютого 1658 року розпустив парламент.
Останні кілька місяців життя Кромвель правил без парламенту. Війна проти Іспанії,
що велася в союзі з Францією, була виграна фактично за рахунок перемог на море. У
грудні 1654 у Вест-Індію була послана військова експедиція, у травні 1655 вона опанувала
Ямайкою. Кромвель зробив усе для того, щоб перетворити острів у процвітаючу колонію.
Це був єдиний істотний підсумок його проекту заморської «протестантської імперії».
Утім, у 1658 він одержав від французів порт Дюнкерк — на подяку за підтримку
Франції проти Іспанії. Після висновку мирного договору з Голландією в 1654 початки
розвиватися зовнішня торгівля. Кромвель боровся з фанатичними пуританами за
справжню волю християнських віросповідань, яка б дозволяла членам єпископальної і
Римсько-католицької церкви проводити богослужіння в приватних будинках. Він
дозволив оселитися в Англії євреям, вигнаним ще Едуардом І, призначив гідних суддів і
призвав своїх радників-юристів до реформи законодавства і більш дешевій судовій
системі. Кромвель сприяв розвитку утворення, якийсь час був канцлером (номінальним
главою) Оксфордского університету і допоміг заснувати коледж у Даремне.
Однак мир у країні спочивав лише на авторитеті і моці його особистості, а також на
підтримці армії: Кромвель повинний був бороти як зі змовниками-республіканцями, так і з
непримиренними роялістами і зовнішніми ворогами. Він помер від малярії в Лондоні 3
вересня 1658 року. Перед смертю Кромвель назвав спадкоємцем свого сина Ричарда.
Парламент і генерал-лейтенант Джордж Монк допомогли синові страченого
короля, Карлу II, зайняти батьківський трон. Парламент скасував «Білль скасування
монархії» й відновив Палату лордів. У квітні 1660 року Монк розпочав таємні переговори
з принцом Карлом Стюартом, а 25 травня Карл висадився в Дуврі й 29 травня урочисто
в’їхав у Лондон. 30 січня 1661-го, у річницю страти батька, Карл II наказав витягти тіло
Кромвеля з могили, повісити його, потім відтяти голову й виставити у Вестмінстерському
палаці «на огляд». Обезголовлений труп закопали під шибеницею.

Франція
Французька революція XVIII ст. (1789-1799) була наслідком кризи французького
абсолютизму. Причинами революції стали глибокі суперечності між третім станом
(торговці та промисловці, селянство, робітники мануфактур, міська біднота) і пануючими
привілейованими станами - дворянством і духовенством. Інтереси і завдання тих, хто
складав третій стан, не в усьому збігалися, але всі вони були однаково політичне
безправні та прагнули змінити існуючий порядок.
Невдоволення викликала система громадянської нерівності та станових привілеїв,
якими користувалися дворянство і духовенство. Так, останні звільнялися від сплати
основних податків, могли обіймати найвищі посади в адміністрації, судах, армії.
Абсолютизм став гальмом розвитку торгівлі і промисловості, сільського
господарства: королівська влада, дворянство і духовенство чинили опір будь-яким
реформам, що могли знищити цехову систему і монопольні привілеї, що надавалися
«обраним» компаніям і власникам «королівських» мануфактур, послабити феодальну
залежність селянства.
Ідейним підґрунтям, що відображало антифеодальні прагнення французької
буржуазії і народних мас, стало французьке Просвітительство. Ще в середині XVIII ст.
зусиллями філософів, письменників, економістів, істориків з'явилася велика кількість
творів, спрямованих проти феодально-абсолютистських порядків. Вольтер, Монтеск'є,
Руссо, Дідро, д'Аламбер обстоювали свободу і громадянську рівність.
Наприкінці XVII ст. суспільні суперечності у Франції поглибилися фінансовою і
торговельно-промисловою кризами, неврожаєм і як наслідок - дорожнечею продуктів
харчування. Щоб знайти вихід зі скрутного становища, король Людовік XVI був
змушений скликати Генеральні штати - збори представників трьох станів, які не збиралися
впродовж 175 років. Депутати третього стану, обрані в Генеральні штати, і деякі
представники від перших двох станів проголосили себе Національними зборами, а 9
липня Національні збори проголосили себе Установчими зборами, поставивши за мету
вироблення Конституції. Спроба короля розігнати збори спричинила народне повстання.
Штурм парижанами 14 липня 1789 р. фортеці-в'язниці Бастилії став початком
революції, що охопила всю країну. На місцях народ знищив старі органи влади.
Збройними силами революції стала Національна гвардія.
Установчі збори на початку серпня 1789 р. виробили законопроект, згідно з яким
скасовувалися станові переваги, феодальні права, церковна десятина і проголошувалася
рівність усіх перед законом у сплаті державних податків.
У серпні 1789 р. збори прийняли Декларацію прав громадянина і людини, в якій
проголошувалися принципи народного суверенітету, рівність усіх перед законом, право
людини на безпеку й опір пригнобленню, свобода слова, друку і совісті, «священне і
недоторканій!» право приватної власності.
Установчі збори завершили вироблення Конституції: встановлювалася
конституційна монархія, законодавча влада належала однопалатним Законодавчим
зборам, виконавча - монарху і міністрам, яких він призначав. Усі громадяни були поділені
на активних і пасивних, тобто на тих, хто мав право обирати (власники віком від 25 років,
які платили прямий податок), і тих, хто не мав цього права. Конституція затвердила і
юридично оформила соціальне і політичне панування заможних громадян, що свідчило
про розмежування в третьому стані.
1791 р. розпочали роботу Законодавчі збори, обрані відповідно до
Конституції. Праву частину Законодавчих зборів становили фельяни - великі фінансисти,
торговці, землевласники, промисловці, які були заінтересовані у збереженні монархії та
Конституції 1791 р., ліву частину складали депутати, пов'язані з якобінцями. Незабаром
депутати поділилися на два угруповання: жирондистів (найвідоміші депутати цієї течії
були обрані в департаменті Жиронда, їх представляли купці, промисловці і нові
землевласники) і Гору (якобінців, які становили блок середньої та дрібної буржуазії,
селянства і плебейства).
Революція у Франції викликала занепокоєння й ненависть монархів і дворянства
європейських держав. 1792 р. розпочалася війна між Австрією і Пруссією, які уклали
воєнний союз, та революційною Францією. Початок війни був невдалим для Франції:
стара армія була дезорганізована, багато офіцерів емігрували, не вистачало зброї. Прусські
війська вторглися у Францію.
Головною організуючою силою у боротьбі за батьківщину стали якобінці Марат,
Робесп'єр, Дантон.
Нездатність Законодавчих зборів і уряду очолити оборону країни 1792 р. призвела
до повстання, що його очолила Комуна Парижа, створена з паризьких секцій якобінців.
Людовіка XVI було ув'язнено, міністрів короля звільнено, створено Тимчасовий
виконавчий комітет. Поділ на активних і пасивних громадян скасовано і на основі
загального виборчого права для чоловіків призначено вибори до Національного конвенту.
Національний конвент, що зібрався 1792 р., прийняв декрет про ліквідацію
королівської влади. Францію було проголошено республікою.
Війна проти республіканської Франції затягувалася. 1793 р. до анти-французької
коаліції приєдналися Англія, Іспанія, Голландія, ряд італійських та німецьких країн. їх
підтримувала Російська імперія
Ця війна, а також поразки на фронтах штовхнули народ під керівництвом якобінців
до вигнання зі складу Конвенту депутатів-жирондистів.
Влада перейшла до якобінців. П'ять іноземних армій тіснили втомлені, погано
озброєні війська. Контрреволюційний заколот, очолюваний дворянами-монархіста-ми, що
спалахнув у Вандеї, миттєво поширився по всій країні.
Для привернення селянства на свій бік якобінський Конвент передав селянам
общинні землі та землі емігрантів, скасував феодальні повинності.
1793 р. Конвент затвердив нову Конституцію Франції - демократичнішу, ніж
Конституція 1791 р. Франція проголошувалася республікою з однопалатними зборами, що
обиралися прямим загальним голосуванням чоловіками, які досягли двадцятиоднорічного
віку. У Конституції йшлося про право на освіту, працю, необхідність допомоги
нужденним. Прийнявши найдемократичнішу конституцію, Конвент не запровадив її в
життя. Крайня напруженість боїв проти європейських монархій, жорстока громадянська
війна, що розділила країну на два непримиримих табори, вбивства, замахи (зокрема, був
убитий редактор революційної газети «Друг народа» Жан-Поль Марат), змови - усе це
вимагало інших методів організації влади. Якобінці встановили режим диктатури.
Якобінці посилили терор проти контрреволюційних сил. Конвент прийняв декрет
про мобілізацію на війну. Конвент і створений ним Комітет національного порятунку на
чолі з Максиміліаном Робесп'єром, Сен-Жюстом та іншими придушили внутрішню і
зовнішню контрреволюцію та вигнали інтервентів за межі Франції.
Після усунення небезпеки реставрації дореволюційних порядків у країні
посилилося невдоволення як народних мас, так і буржуазії якобінською диктатурою
(встановленням максимуму цін, ставками заробітної плати, реквізиціями, переслідуванням
спекуляції тощо).
Внутрішня боротьба в якобінському блоці між прихильниками Робесп'єра та
«шаленими» і «поміркованими» щодо шляхів вирішення соціальних проблем послабила
якобінську диктатуру.
Криза в суспільстві та криза в Конвенті призвели до контрреволюційного
перевороту 9 термідора (27 липня) 1794 р. Робесп'єр і його прихильники були, страчені.
Влада перейшла до Конвенту, в якому переважали промисловці, фінансисти, нові
землевласники, які розбагатіли внаслідок революції.
1795 р. Конвент прийняв нову Конституцію, що скасувала загальне виборче право і
запровадила виборче право для власників майна. Влада в країні перейшла до Директорії,
яка складалася з п'яти осіб, обраних двопалатним законодавчим органом - Радою п'ятисот
і Радою старійшин. Правління Директорії було безпосереднім продовженням панування
термідоріанців, тобто промисловців і фінансових кіл, які заволоділи багатствами
колишніх власників-аристократів і не могли допустити повернення старого,
дореволюційного режиму.
1796 р. уряд Директорії розкрив змову «товариства рівних», яку очолював Гракх
Бабеф. Він закликав до ліквідації приватної власності, щоб досягти «фактичної рівності»
людей. Його було страчено, а «товариство рівних» розгромлено.

Характер війни проти країн анти-французької коаліції в часи Директорії різко

змінився: розпочавшись як війна на захист Французької республіки, з 1797 р. вона
перетворилась на війну за завоювання чужих територій. Наполеон Бонапарт, який
командував армією в Північній Італії, завдав поразки італійцям і австрійцям, вступив в
Австрію і змусив противників підписати мирний договір. Австрія визнала перехід до
Франції лівого берега Рейну і Бельгії. Франція підкорила собі Італію і Швейцарію.
Однак головним ворогом Франції залишалася Англія. Намагаючись підірвати
колоніальну могутність Англії, Директорія вирішила надіслати експедицію в Індію, але
для початку захопити Єгипет як шлях в Індію, що пролягав через арабські країни. Очолив
експедицію Наполеон. Він розгромив єгипетську армію, проте спроби завоювати Сирію
були невдалими.
Розгром англійським флотом французької ескадри звів нанівець перемоги
Наполеона в Єгипті. Це прискорило створення анти-французької коаліції у складі Англії,
Росії, Туреччини й Австрії. Навесні 1799 р. французька армія була розбита в Німеччині,
російська армія під командуванням Суворова вигнала французькі війська з Італії.
Воєнні невдачі і небезпека зовнішнього вторгнення, а також політика Директорії
стурбували заможні прошарки Франції. Роялістські повстання, відсутність належного
законопорядку (розбій та грабежі) переконували більшість населення у необхідності
встановлення твердої влади. З генералів найбільш прийнятною кандидатурою в диктатори
виявився Бонапарт. Він залишив напризволяще рештки своїх військ у Єгипті та
повернувся до Парижа.
У листопаді (18 брюмера) 1799 р. Бонапарт добився відставки Директорії.
Наступного дня, оточивши своїми військами приміщення, в якому засідали депутати Ради
п'ятисот і Ради старійшин, Наполеон змусив депутатів передати владу трьом консулам на
чолі з ним. Переворот 18 брюмера завершив французьку революцію.
Велика французька революція кінця XVIII ст. знищила феодально-
абсолютистський лад у Франції, встановила республіку. Буржуазія, яка прийшла до влади,
розв'язала терор проти монархістів і народних мас, невдоволених своїм становищем,
здійснювала агресивну зовнішню політику. Нетерпимість до внутрішніх противників,
загарбницькі війни проти сусідів призвели до нестабільності центральної влади і відкрили
шлях до встановлення диктатури Наполеона.
Говорячи про рушійні сили цієї революції, слід ураховувати відмінну особливість
французького суспільства, яке було поділеним за класовими та соціальними ознаками. На
відміну від Англії, де клас селян було вимито «огороджуванням», у Франції він становив
переважну більшість населення. В Англії дворянство значною мірою або обуржуазилося,
беручи участь у торговельних операціях, або було рекрутоване з середовища буржуазії
(нове дворянство - джентрі) і, отже, мало до певної міри спільну з буржуазією соціальну
базу. У Франції дворянство було станом переважно служивим, який жив виключно за
рахунок експлуатації селянства. Французьке дворянство не брало участі у промисловому
вирбництві й торгівлі. Раніше воно було опорою держави, але в умовах технічного
прогресу у військовій справі дворянство історично пережило себе, перетворюючись на
паразитуючий клас. Це виключало будь-який компроміс між дворянством та іншою
частиною суспільства, зумовивши гострий і радикальний характер Французької революції.
Політика двору не залишала можливості союзу між дворянством і буржуазією.
До наведеного слід також додати наявність у Франції потужного пошарку
інтелігенції з дворян і буржуазії, який пройшов «руйнівну» школу Просвітництва. Це
зумовило антиклерикальний, суто світський
характер французької революції. Оскільки Просвітництво торкнулося і частини
освіченого духівництва, не дивно, що до лав революції примкнуло багато священиків - Ру,
Фуше, Сійєс, Талейран та ін.
Таким чином, Французька революція мала значну ідеологічну складову, основою
якої були ідеї Просвітництва: природні права, рівність, суверенітет народу, поділ влади.
При оцінюванні революції треба враховувати те, що на її перебіг значний вплив справили
різного роду супутні історичні обставини, які досить часто виступали детонаторами
революції. Для Франції це були голодні роки, що передували революції, і продовольча
криза, яка все посилювалася.
У перебігу революції традиційно виділяють три основні етапи: встановлення
конституційної монархії, жирондистська республіка та якобінська диктатура. Деякі з
істориків подовжують революцію до 1804 року, коли у Франції було встановлено Першу
імперію.