Велика французька революція.

Повалення монархії та встановлення республіки

Французька революція XVIII ст. (1789-1799) була наслідком кризи французького абсолютизму. Причини її такі:

o глибокі суперечності між третім станом (торговці та промисловці, селянство, робітники мануфактур, міська біднота) і
панівними привілейованими станами - дворянством і духовенством. Інтереси і завдання тих, хто становив третій стан, не в усьому
збігалися, але всі вони були однаково політично безправні та прагнули змінити панівний порядок;

o невдоволення викликала система громадянської нерівності та станових привілеїв, якими користувалися дворянство і
духовенство. Так, останні звільнялися від сплати основних податків, могли обіймати найвищі посади в адміністрації, судах, армії;

o абсолютизм став гальмом розвитку торгівлі і промисловості, сільського господарства: королівська влада, дворянство і
духовенство чинили опір будь-яким реформам, що могли знищити цехову систему і монопольні привілеї, які надавалися "обраним"
компаніям і власникам "королівських" мануфактур, послабити феодальну залежність селянства.

Ідейним підґрунтям, що відображало антифеодальні прагнення французької буржуазії та народних мас, стало французьке
Просвітництво. Ще в середині XVIII ст. зусиллями філософів, письменників, економістів, істориків з'явилася велика кількість
творів, спрямованих проти феодально-абсолютистських порядків. Вольтер, Монтеск'є, Руссо, Дідро, д'Аламбер обстоювали свободу
і громадянську рівність. Водночас упровадження демократичних ідей у ході Американської революції, створення США та
прийняття демократичної американської конституції (1787) активізували поширення у Франції радикальних ідей.

У Франції впливові суспільні сили та католицька церква чинили опір нововведенням, які несло Просвітництво. Передова
інтелігенція у боротьбі з ними не мала широкої підтримки громадськості. Французькі просвітителі піддавалися всіляким утискам і
переслідуванням за свої погляди. До Бастилії ув'язнили Вольтера (1694-1778), був ув'язнений Дені Дідро (1713-1784) та ін.

Вольтер (справжнє ім'я - Марі Франсуа Аруе) (1694-1778) - французький письменник і філософ-просвітитель. Окремі поезії
молодого Вольтера були спрямовані проти абсолютизму і церкви. Зріла проза різноманітна за темам і жанрам: філософські повісті
"Макромегас" (1752), "Кандид, або Оптимізм" (1759), "Простодушний" (1767), трагедії в стилі класицизму "Брут" (1731), "Танкред"
(1761), сатиричні поеми, публіцистика, історичні твори. Його діяльність пов'язана з боротьбою проти релігійної нетерпимості,
критикою феодально-абсолютистської системи: "Філософські листи" (1733), "Філософський словник" (1764-1769). Зробив значний
внесок у розвиток світової філософської думки, в ідейну підготовку Французької революції кінця XVIII ст.
1
 Дені Дідро (1713-1784) - французький філософ-просвітитель, один із засновників "Енциклопедії, або Тлумачного словника наук,
мистецтв і ремесел". Прихильник "освіченого абсолютизму". Виступав проти необмеженої монархії, релігійних догматів і
католицької церкви, матеріаліст. Основні праці: "Думки про пояснення природи" (1754), "Філософські принципи матерії та руху"
(1770) та ін. Літературні твори: романи "Жак фаталіст" (1773), "Черниця" (1760), "Племінник Рамо" (1762-1769).

Постійні сутички з владою змушували французьких просвітителів маскувати свої думки в абстрактних, недоступних широким
масам теоріях, що спричинило політичний радикалізм, який розхитував основи французького суспільства. Однак більшість
просвітителів не йшли далі конституційних ідей. Так, Ш. Монтеск'є (1689-1755) у книзі "Про дух законів" (1748) проголошував
право людини на свободу, віротерпимість, пропонував обмежити монархію конституційними установами, встановити гарантії
приватній власності тощо. Як і Монтеск'є, проти деспотії королівської влади, за особисту свободу, ліквідацію кріпосного права
виступав Вольтер.

Конфлікт просвітителів із католицькою церквою був зумовлений її ідеологічною непоступливістю, вона ніколи не відходила від
догматів віровчення та не погоджувалася на жодні компроміси. Однак критика просвітителями католицької церкви не означала, що
вони були атеїстами. Вольтер, наприклад, стверджував, що релігія потрібна як основа моралі. Він висунув ідею доцільності
створення релігії розуму, в якій гарантом розумності світу мав стати Бог.

Найголовнішим завданням просвітителі вважали підготовку громадської думки до необхідних перетворень. З цією метою вони
використовували друковане слово - книги і журнали. Якщо раніше бібліотеки збирали лише монастирі та аристократи, то з
середини XVIII ст. книгозібрання стало звичним явищем для письменників, державних службовців, аптекарів, торговців та
підприємців. На книжкових аукціонах у містах можна було придбати книжки, які нелегально привозилися з Голландії та Швейцарії.
В підвалах Парижа, Марселя, Руана та інших міст знаходилися таємні книгосховища з нелегальною літературою, підпільні
друкарні. Влада змушувала спалювати книги, але, як правило, горіли мішки з непотрібними паперами, а заборонені твори
поширювалися серед інтелігенції й нижчих верств населення. Письменники та вчені створювали численні словники з різних
галузей знань - у середині століття їх було понад 600. Однак найбільшою популярністю користувалася "Енциклопедія наук,
мистецтв і ремесел" Д. Дідро і д'Аламбера, що вийшла у 28 томах протягом 1751- 1772 рр. Видання енциклопедії неодноразово
заборонялося, оскільки в ній уперше тлумачилися такі слова, - як "депутат", "деспотія", "конституція" тощо. Звідси і походить назва
французьких просвітителів - "енциклопедисти".

Новий етап у розвитку французького просвітницького руху - радикальний перегляд фундаментальних цілей та ідеалів -
2
пов'язаний з ім'ям Ж.Ж. Руссо (1712-1778). У трактаті "Про причини і походження нерівності" (1754) він доводив, що приватна
власність не є "природною", а виникла в процесі розвитку людського суспільства. Руссо не пропонував ліквідувати приватну
власність, а закликав лише обмежити її для подолання нерівності між багатими і бідними. В книзі "Про суспільний договір" (1762)
просвітитель стверджував, що основою будь-якої держави е згода її громадян передати частину своїх свобод державі, тобто
"суспільний договір". Джерелом верховної влади є народна воля, а найкращою формою правління - демократична республіка з
народним представництвом. Тим самим він протиставляв античні демократії всім формам представницького правління, у тому
числі англійському парламентаризму. "Будь-який закон, - писав він, - якщо народ не утвердив його безпосередньо сам, недійсний...
Англійський народ вважає себе вільним: він жорстоко помиляється. Він вільний тільки під час виборів членів парламенту: як тільки
вони обрані - він раб, він ніщо... В стародавніх республіках і навіть у монархіях народ ніколи не мав представників; саме це слово
було невідоме". Ж.Ж. Руссо обстоював право народу .на повстання проти своїх гнобителів, оскільки вважав це таким самим
закономірним актом, як і ті, за допомогою котрих володарі розпоряджаються життям і майном своїх підданих. Саме ця думка
підготувала революційний вибух наприкінці XVIII ст. і надихнула на боротьбу наступні покоління революціонерів.

У 80-х роках XVIII ст. Франція була однією з наймогутніших держав Європи. За рівнем економічного розвитку вона поступалася
лише одвічній суперниці Великій Британії. Величезний військовий і торговельний флот давав змогу Франції мати колонії в Африці,
Індії та Америці, проводити активну заморську торгівлю. Визволення північноамериканських колоній від англійського панування у
ході Американської революції та Війни за незалежність (1775-1783) створило для Франції сприятливі можливості для розширення
торгівлі з США.

Швидкими темпами розвивалися приморські міста-порти - Марсель, Бордо, Нант, Гавр. Марсель вів жваву торгівлю в
Середземному морі, зокрема з країнами Сходу і Малої Азії. Через західні порти Нант і Бордо вивозилася продукція французької
промисловості, мануфактура, вина, а ввозилися колоніальні товари: прянощі, рис, цукор, тютюн та ін. Не цуралися французи і
вигідної торгівлі темношкірими рабами, центр якої зосереджувався у французькій колонії Сан-Домінго на о. Гаїті. Великими
промисловими центрами стали міста Ліон і Париж. Вони швидко перебудовувалися - замість старих маленьких і незручних
будівель виростали великі і просторі будинки, вузькі вулички перетворювалися на широкі та прямі проспекти.

Іноземців, які приїжджали до Франції, вражали велич і розкіш її столиці. Вони захоплювалися розвинутою французькою
промисловістю, її університетами та культурою. Однак те, що здавалося на перший погляд міцним і непорушним, насправді було
нетривким і хитким. Економіка Франції перебувала у глибокій кризі, Англо-французький торговельний договір 1776 р. негативно
вплинув на розвиток французької промисловості. Він відкрив ринок значно дешевшим англійським товарам. Французька
3
промисловість скоротила виробництво, що призвело до безробіття. Внаслідок надзвичайно суворої зими 1788 р. був отриманий
низький врожай і продовольство подорожчало в декілька разів. Особливо це позначилося на міщанах, які почали активно
протестувати. На стінах паризьких будинків з'явилися написи: "Якщо хліб не здешевіє, а міністра не змінять, ми знищимо короля і
весь рід Бурбонів".

Була очевидною і фінансова криза. Аристократія і королівський двір витрачали величезні кошти на помпезні прийоми, вечірки,
численні подарунки і пенсії дворянству, грандіозне будівництво тощо. Часто король виділяв з державного бюджету величезні суми
для покриття боргів придворних. Так, борг герцога Орлеанського напередодні революції становив 74 млн ліврів, що удвічі
перевищувало щорічну суму, необхідну на утримання французької армії. Протягом кількох років державний бюджет формувався не
за рахунок податків, а шляхом позичок, які уряд отримував від продажу "цінних" процентних паперів. їх скуповувала буржуазія, що
стало одним зі способів збереження капіталів. Якщо у 1775 р. державний борг Франції становив 1,5 млрд ліврів, то у 1789 р. він
досяг 4,5 млрд ліврів.

Однією з головних причин економічної кризи була відсутність у буржуазії реальних прав участі в управлінні державою, у
формуванні її економічної політики. Королівська влада використовувала буржуазію у своїх інтересах. їй було віддано на відкуп
збирання податків: багаті люди вносили великі кошти в державну казну за що отримували право збирати податки в певних
місцевостях. Вони використовували це для власного збагачення, а величезні податки обтяжували насамперед простих трудівників.
Із середовища буржуазії призначалися міністри-реформатори, переважна більшість нововведень яких наштовхувалася на шалений
опір аристократів. Однак саме буржуазія, техніки, лікарі, адвокати, вчені змушені були сплачувати більшість податків, які
надходили на утримання аристократії та королівської влади.

Населення Франції напередодні революції становило понад 25 млн осіб. Воно поділялося на три стани. Перші два - духовенство
та дворянство - вважалися привілейованими, сплачували мінімальні податки і користувалися всіма правами та свободами. Вони
становили лише незначний відсоток від загальної чисельності населення - 70 тис. духовенства і близько 80 тис. дворянських сімей.
Проте з 35 млн гектарів оброблюваних земель Франції дві третини належали дворянству, духовенству та великій буржуазії.
Популярним у їхньому середовищі був вислів: "Дворяни служать королю шпагою, духовенство - молитвою, третій стан - своїм
майном". Це і пояснює термін "старий порядок" - тобто стан суспільства, за якого стара станова система поєднувалася з елементами
нової буржуазної епохи.

До третього стану у Франції належали промисловці, селяни, ремісники, робітники мануфактур, лікарі, вчені, адвокати та ін. Саме
4
цей "середній клас" наполегливою працею, ініціативою, підприємливістю створював національне багатство країни. Наприклад,
відомий французький драматург П'єр Бомарше заснував торговельний будинок "Горталес і К" і вів активну торгівлю з колоніями,
постачав зброю американцям для боротьби з англійцями.

Третій стан сплачував переважну більшість податків: на володіння землею та майном (талья), подушний, двадцятину
(п'ятивідсотковий збір з усіх прибутків), на предмети широкого вжитку (наприклад, габель - податок на сіль) тощо. У важкому
становищі перебували селяни. Більшість із них змушена була орендувати землю у сеньйорів-землевласників, які або ж витісняли
орендарів і передавали землю капіталістам, або збільшували внески (чинш) за користування землею. Крім податків, селяни
виконували велику кількість повинностей на користь дворян та аристократів. Вони сплачували сеньйору податки натурою за право
користуватися шляхами, торгувати на ярмарках тощо.

Третій стан відверто висловлював невдоволення тим, що дворяни і духовенство своїми непомірними витратами розоряли країну і
користувалися становими привілеями, які оплачувалися за рахунок наполегливої праці трудівників. Головними їхніми вимогами
були - ліквідація привілеїв і введення рівних прав. Вони пропонували королівській владі змусити дворян і духовенство сплачувати
податки, продати величезні угіддя аристократії та церковні землі й передати їх справжнім виробникам. У цьому представники
третього стану вбачали вихід з економічної кризи.

Людовік XVI (1774-1792) намагався змусити дворянство сплачувати податки і так заспокоїти третій стан. Після Ж. Тюрго він
довірив відати фінансами швейцарському банкіру Ж. Неккеру, який намагався підтримувати фінанси країни позичками і радив
обмежити надмірні витрати королівського двору. Проте міністра чекала доля його попередника: впливова аристократія домоглася
звільнення цього поміркованого реформатора.

У 1783 р. генеральним контролером фінансів став Ш. Калонн, який запропонував королю ввести єдиний податок для всіх
державних земель (дворянських, церковних і селянських) і здійснити низку економічних і фінансових реформ. Щоб заручитися
підтримкою впливових аристократів, Калонн порадив королю скликати нотаблів - представників аристократії та вищого
духовенства. 144 нотаблів зібралися у лютому 1787 p., але реформу не підтримали, звинувативши натомість генерального
контролера у розкраданні державних коштів.

Всупереч думці нотаблів король видав укази про єдиний для всіх станів земельний податок. Однак їх мали затвердити вищі
судові органи - місцеві парламенти, які відмовилися внести королівські укази у свої протоколи. Ворожу позицію до короля зайняв
5
Паризький парламент. Людовік XVI спробував розігнати парламенти, але натрапив на шалений опір з боку привілейованих станів,
які звинуватили його в деспотизмі. Сподіваючись на підтримку широких верств населення, король вирішив скликати Генеральні
штати - представництво всіх станів, які не збиралися а Ш4 р.

Невдалі спроби опозиції змусити королівську владу стати на шлях перетворень сприяли здобуттю популярності в суспільстві
прихильників ідей Ж.Ж. Руссо, абата Мореллі і комуніста-утопіс-та Г. Маблі. Мореллі у 1755 р. видав твір під назвою "Кодекс
природи", де виклав основи свого вчення, спрямованого на знищення панівного державного та економічного ладу. Головним
джерелом зла він вважав приватну власність. Нове суспільство мало базуватися на спільній власності на майно, праці на користь
суспільства і загальній рівності. Більшу популярність серед третього стану мали погляди Маблі, який пропонував передати вищу
законодавчу владу зібранню народних представників, в котрому більшість належатиме третьому стану. Виконавчу владу
здійснюватиме король з урядом, але він не матиме права втручатися в законодавчі справи народних представників.

Голодний 1788 р. призвів до масових стихійних народних виступів - робітників, селян, які нападали на землі сеньйорів-
землевласників, підпалювали контори податкових служб та ін. Робітники Парижа розгромили будинок і мануфактуру підприємця
Рівельєна, котрий знизив заробітну плату. Відмова дворян окремих провінцій допустити представників третього стану до участі в
роботі місцевих штатів зумовила вуличні сутички. Відбувалися сутички з армійськими частинами, внаслідок яких були жертви.
Франція стояла на порозі революції, яка започаткувала нову епоху в європейській історії.

5 травня 1789 р. у Версалі зібралися Генеральні штати. Духовенство представляли 291 депутатів, дворян - 270, третій стан - 678
депутатів. Король і перший міністр виступили з промовами й окреслили не досить визначену програму діяльності Генеральних
штатів. Однак депутатів більше турбувало питання процедури прийняття рішень, оскільки Генеральні штати зібралися за старим
становим принципом. У такому разі один голос депутата від привілейованих станів дорівнював би двом голосам депутатів від
третього стану, що давало б першим очевидну перевагу під час голосування. Прихильником традиційної станової системи спочатку
залишався і Людовік XVI. Погодитися на такий порядок депутати від третього стану не могли і відхилили становий принцип
представництва.

Впливовий серед депутатів абат Сійєсс закликав представників третього стану утворити окрему палату й оголосити себе єдиними
законними представницькими зборами на тій підставі, що вони представляють 96 % населення країни. І 7 червня депутати від
третього стану проголосили себе Національними зборами. До них приєдналася частина духовенства і дворян, які розуміли
необхідність нововведень. Збори закликали народ не сплачувати податки, якщо їх розженуть. Король наказав зачинити зал засідань
6
і виставив там озброєний загін. Депутати зібралися в залі для гри в м'яч. Тоді Людовік направив до депутатів свого придворного -
маркіза де Брезе - з наказом розійтися. У відповідь той почув палкі слова графа О. Мірабо: "Скажіть тим, хто вас послав, що ми тут
з волі народу і залишимо наші місця лише під натиском багнетів". Спроба загону королівських лейб-гвардійців розігнати депутатів
натрапила на опір - проти королівських солдат виступили з оголеними шпагами декілька десятків дворян на чолі з маркізом М.
Лафайєтом.

Людовік змушений був відступити і наказав усім депутатам приєднатися до Національних зборів. 9 липня Національні збори
проголосили себе Установчими з правом розроблення і прийняття вищого державного закону - конституції. Королівський двір
вимагав від Людовіка рішучих дій. За наказом короля до Парижа почали стягувати 20 тис. солдат-найманців під командуванням
маршала Брольї, а придворні аристократи погрожували спалити столицю.

Події у Версалі, звістка про підхід королівських найманців сколихнули парижан. Вранці 14 липня 1789 р. народ увірвався до
Будинку інвалідів, де знаходився арсенал, і захопив зброю. На його бік перейшла королівська гвардія.

Озброєний натовп з гвардійцями рушив до фортеці Бастилія, яка була перетворена на політичну в'язницю і тому стала символом
деспотизму. Комендант фортеці відмовився виконати вимогу повсталих зняти гармати з башт і видати зброю. Тоді повстанці
штурмом взяли Бастилію, а її коменданту маркізу де Лоне відрубали голову, насадили на піку і як трофей носили вулицями. Так
почалася революція у Франції, а 14 липня відтоді є національним святом французького народу.

Наступного дня Людовік заявив про скасування свого наказу щодо наступу найманих військ на Париж, про звільнення маршала
Брольї та першого міністра барона де Брейтеля і урочисто прикріпив до свого капелюха червоно-біло-синю кокарду як символ
перемоги революції. Мером Парижа було призначено демократа Байї, а командувачем Національної гвардії, створеної парижанами,
став М. Лафайєт. Монархія фактично була повалена і реальну владу отримали Установчі збори.

У провінціях народ ліквідовував старі органи влади, формував місцеву міліцію; селяни нападали на замки сеньйорів та монастирі,
відбирали захоплені сеньйорами общинні землі. Почалася масова втеча представників аристократії за кордон. Першим емігрував
відомий воєначальник - принц Л. Конде (герцог Агієнський), який мав на меті організувати збройну боротьбу з революцією. Згодом
до нього приєдналися брати короля - граф д' Артуа і граф Прованський, які закликали європейських монархів до воєнної інтервенції
для придушення революції у Франції.

7
 4 і 5 серпня Установчі збори прийняли декрети, які ліквідували станові привілеї, феодальні права, церковну десятину,
проголошували рівність усіх у сплаті податків. Водночас окремі земельні податки залишалися і підлягали викупу. З метою
наведення порядку, припинення подальших пограбувань і вбивств до провінцій було направлено каральні загони. Щоб заспокоїти
селян та міщан, Установчі збори ухвалили рішення опублікувати вступ до майбутньої конституції.

Установчі збори - виборні тимчасові збори представників народу, покликані виробити або змінити конституцію держави, а отже,
на правовій основі оформити новий державний і суспільний устрій. Ідея скликання Установчих зборів належить французьким
просвітителям XVIII ст. Після виконання своїх функцій Установчі збори розпускалися і втрачали юридичну силу. Натомість
починали діяти державні структури і закони, обумовлені конституцією. Спираючись на представництво всіх верств населення.
Установчі збори сприяли встановленню загальнонаціональної злагоди і миру, стримували екстремістські сили від ескалації
громадянської війни.

26 серпня 1789 р. збори прийняли Декларацію прав громадянина і людини, в якій проголошувалися принципи народного
суверенітету, рівність усіх перед законом, право людини на безпеку й опір пригнобленню, свобода слова, друку і совісті, "священне
і недоторканне" право приватної власності. Великий вплив на зміст цього документа справила Декларація незалежності США
(1776). Декларація прав людини і громадянина заклала основи сучасної демократичної держави, стала символом боротьби народів
світу за справедливе суспільство.

"Люди народжуються і залишаються вільними і рівними в правах", - проголошується в першій статті Декларації прав людини і
громадянина. Права людини, на думку укладачів цього революційного документа, означали свободу, власність, безпеку і
можливість опору будь-якому зазіханню на людську свободу. Єдиним джерелом влади е воля народу (ідея народного суверенітету),
яку він виражає через своїх виборних представників, що створюють закони, за якими живе громадянське суспільство. Свобода
гарантувалася також сьомою статтею Декларації, яка скасовувала право монархічної влади піддавати ув'язненню без суду і
слідства. В ній було записано: "Ніхто не може бути підданим звинуваченню, затриманню або ув'язненню, крім випадків,
передбачених законом, і за дотримання форм, передбачених законом". Недоторканність приватної власності, що була нажита
чесною працею, гарантувала сімнадцята стаття Декларації: "Оскільки власність є правом недоторканним і священним, то ніхто не
може бути позбавленим її інакше, як у випадках встановленої законом безперечної громадської необхідності і за умов
справедливого і попереднього відшкодування".

Установчі збори розкололися на різноманітні політичні угруповання, які по-різному бачили майбутнє Франції, зокрема форми її
8
політичного устрою. На крайніх полюсах були роялісти - прихильники сильної королівської влади - і конституціоналісти -
прихильники запровадження конституційної монархії, тобто обмеженої конституцією і представницькими органами влади короля.
їх лідерами були Мірабо (Оноре Габрієль Рікетті) та М. Лафайєт.

Мірабо користувався великою популярністю як оратор і з самого початку діяльності Генеральних штатів пропагував
демократичні ідеї. Однак після перемоги революції він намагався приборкати руйнівну народну стихію, виступав за збереження
монархії, але на основі нових принципів рівності й свободи. Його ідеалом був парламентарний устрій Англії. Переконаний у своїх
поглядах, честолюбний, нерозбірливий у засобах, Мірабо встановив тісні відносини з королівським двором, однак роялісти не
довіряли депутату.

М. Лафайєт був повною протилежністю Мірабо, хоча також поділяв ідеї конституційної монархії. Представник вищої багатої
аристократії, маркіз, Лафайєт мав вдачу шукача пригод - він очолив загін французьких добровольців, який вирушив на допомогу
американцям у їх боротьбі за незалежність. Завдяки демократичним поглядам Лафайєт був обраний депутатом Генеральних штатів
від третього стану і наполегливо відстоював їхні права. Лафайєта вважають одним із авторів Декларації прав людини і
громадянина.

У Франції почали створюватися політичні товариства ("клуби"), що об'єднували людей однакових поглядів і де готувалися
питання, які необхідно було розглянути в Установчих зборах. Вони стали зародками політичних партій. Найбільшу популярність
мав Якобінський клуб, до якого входили конституційні монархісти. Перше їх зібрання відбулося восени 1789 р. у бібліотеці
монастиря Святого Якова (звідси походить їх назва). Якобінський клуб мав філії в провінціях - у 1791 р. їх налічувалося понад 400,
а невдовзі - понад 1 тис. У 1791 р. відбувся розкол Клубу якобінців і було утворено конституційно-монархічний клуб фельянів,
членом якого став Лафайєт.

У колишньому монастирі ордена францисканців збирався радикально-демократичний Клуб кордельєрів (від "корда" - мотузка,
якою підперізувалися монахи-францисканці). Близькими за поглядами до Клубу кордельєрів були так звані братські товариства,
куди входили адвокат Ж. Дантон і журналіст К. Демулен. Вони закликали не довіряти королівському двору та всім дворянам.

Революція зумовила появу численних газет. К. Демулен видавав газету "Революція Франції і Брабанту". Ж. Марат у газеті "Друг
народу" закликав стратити королівську сім'ю, колишніх міністрів, генералів, аристократів і звертався до народу з такими
закликами: "Тепер, коли ви нерозумно дозволили вашим невтомним ворогам організовувати змови і накопичувати свої сили,
9
можливо, необхідно відрубати п'ять-шість тисяч голів; але якби навіть довелося відрубати двадцять тисяч, не можна вагатися
жодної хвилини!".

Позиції прихильників конституційної монархії в Установчих зборах були міцними. Головну роль відігравали Мірабо та М.
Лафайєт. Вони виражали інтереси промисловців та ліберального дворянства, що становили більшість серед депутатів. Отже, було
створено всі умови для перетворення абсолютної монархії в конституційну і проведення буржуазних реформ.

Насамперед декретами 8 і 10 жовтня 1789 р. було змінено титул французьких королів: до слів "милістю Божою" були додані
слова "і в силу конституційного закону держави король французів". Нарешті у вересні 1791 р. Установчі збори завершили
розроблення Конституції, яка визначала, що король очолюватиме виконавчу владу, а законодавча належатиме Законодавчим
зборам. Король не мав права самостійно оголошувати війну і підписувати мирні договори. Однак йому надали право "вето"
(призупинення) на окремі декрети законодавчої влади. На утримання короля і двору виділялася чітко фіксована сума грошей із
державного бюджету. Влітку 1790 р. спеціальним декретом було скасовано спадкове дворянство, титули і герби. В повсякденний
обіг введено звертання "громадянин" і "громадянка". Конституція 1791 р. замість загального виборчого права вводила поділ на
"активних" і "пасивних" громадян. Виборцями могли бути тільки "активні громадяни", які сплачували податки. З 9 млн чоловіків
цим правом наділялися лише 4,3 млн. Вибори були двоступеневими: спочатку обирали до 50 тис. виборщиків, а потім депутатів. 14
липня 1791 р. було прийнято закон про заборону організацій та страйків. Конституція 1791 р. встановлювала у Франції
конституційну монархію. Законодавча влада в країні належала однопалатним Законодавчим зборам, а виконавча - королю і
призначеним ним міністрам.

Було проведено й адміністративну реформу. Міста отримали самоврядування. Столицю було поділено на 48 секцій, очолюваних
комісарами, які утворювали Комуну Парижа. Замість провінцій та губернаторств створили 83 департаменти, якими управляли
виборні органи.

Економічні реформи мали на меті сприяти розвитку вільного підприємництва. Для цього було ліквідовано цехову систему,
внутрішні митниці, скасовано торговельний договір 1786 р. з Англією. Кардинально змінилася система оподаткування. Залишилися
тільки три види податків: на землю, на майно і на прибутки від підприємницької діяльності. Селяни отримали надію на справедливе
вирішення земельного питання. Декретом 2 листопада 1789 р. Установчі збори конфіскували більшість церковних земель. Було
створено "Фонд національного майна", який формувався з конфіскованих церковних, королівських і дворянських земельних
володінь. Селяни та міщани отримали можливість купувати землю на пільгових умовах, однак ціна землі була надто високою і її
10
купували буржуазія та багаті селяни.

Політичну ситуація в країні підірвав сам король. У ніч з 20 на 21 червня 1791 р. Людовік XVI і Марія-Антуанетта втекли з
Парижа до м. Варенн поблизу бельгійського кордону, де перебували армія рояліста маркіза Буйє та австрійська армія. Однак у
містечку Сен-Менегу королівське подружжя затримали його жителі і під конвоєм відправили до столиці. Ця подія отримала назву
"вареннська криза". Члени Клуба кордельєрів очолили численні маніфестації парижан за повалення монархії. 17 липня батальйони
Національної гвардії за наказом М. Лафайєта розстріляли багатотисячний мітинг. Прихильники конституційної монархії
спробували переконати парижан у тому, що король не тікав, а був схоплений роялістами, однак конституційній монархії у Франції
залишалося існувати лічені дні.

1791 р. розпочали роботу Законодавчі збори, обрані відповідно до Конституції. Праву частину Законодавчих зборів становили
фельяни - великі фінансисти, торговці, землевласники, промисловці, які були зацікавлені у збереженні монархії та Конституції 1791
р., ліву - депутати, пов'язані з якобінцями. Незабаром депутати поділилися на два угруповання: жирондистів (найвідоміші депутати
цієї течії були обрані в департаменті Жиронда, їх представляли купці, промисловці і нові землевласники) і Гора (якобінців, які
становили блок середньої та дрібної буржуазії, селянства і плебейства). Жирондисти відображали настрої торговців, промисловців,
судновласників і нових землевласників південних та південно-західних департаментів і багатих портових міст (Марселя, Бордо,
Нанта). їх лідером був Ж.П. Бріссо. Спочатку жирондисти підтримували Конституцію 1791р., але згодом зайняли республіканські
позиції. Вони вимагали мінімального втручання держави в економіку і надання департаментам широких прав для самоврядування -
автономії. Численне угруповання "незалежних" депутатів коливалися між фельянами і жирондистами. Депутати Гори займали ліві
радикальні позиції. їх лідером був М. Робесп'єр. Вони виступали за ліквідацію конституційної монархії та встановлення у Франції
республіки. їхньою опорою були дрібна буржуазія та широкі народні маси.

Революція у Франції викликала занепокоєння монархічних режимів в Європі, особливо Пруссії та Австрії. 27 серпня 1791 р.
монархи двох країн у Саксонії підписали так звану Пільницьку декларацію, що мала на меті підготувати інтервенцію у Францію
для відновлення монархічного правління. Вона започаткувала створення анти французьких коаліцій. Австрія найбільше
побоювалася поширення революції на територію Бельгії, яка належала Габсбургам. Пільницька декларація не закликала до негайної
війни з Францією, однак містила потенційну небезпеку для революційних сил. Європейські монархи підтримували
контрреволюціонерів. Зокрема у м. Кобленц збиралася армія французьких емігрантів-роялістів.

Противниками негайної війни були представники лівих сил, оскільки для них головним завданням була боротьба за республіку.
11
Однак жирондисти наполягали на тому, щоб випередити союзників і розпочати бойові дії першими, сподіваючись війною
відвернути увагу населення від внутрішньої скрути. їх підтримував Людовік XVI, який знав, що французька армія не здатна вести
бойові дії і поразка Франції у війні допоможе відновити монархію. У березні 1792 р. король призначив на найважливіші
міністерські посади жирондистів, а 20 квітня запропонував Законодавчим зборам почати війну проти Австрії та Пруссії.
Жирондисти підігрівали патріотичні настрої в суспільстві. Саме тоді каштан Руже де Лілль пише слова і музику "Марсельєзи" -
бойової пісні революції та французького національного гімну.

Король правильно оцінив ситуацію. Більшість генералів і офіцерів залишалися вірними монархії та готували контрреволюційний
переворот. Французькі війська складалися з погано озброєних і майже не підготовлених солдатів. 28 квітня 1792 р. три французькі
армії вступили в Бельгію, але невдовзі були розгромлені союзними військами, в лавах яких воювали емігранти-роялісти під
командуванням принца Конде.

Скориставшись воєнними поразками, король відправив у відставку жирондистський уряд, що спричинило нову хвилю
незадоволення. У липні Законодавчі збори прийняли декрет під назвою "Громадяни! Батьківщина у небезпеці!", який закликав
добровольців на захист країни і революції. Вкрай загострив ситуацію в столиці і маніфест командувача прусської армії герцога Ф.
Брауншвейзького з вимогою підкоритися королю, погрозами розправитися з парижанами і зруйнувати столицю. Активізувалася
діяльність секцій Комуни Парижа, які прийняли постанови про ліквідацію монархії та закликали до повстання.

47 із 48 секцій Комуни Парижа закликали Законодавчі збори до повалення монархії та скликання Національного конвенту.
Відмова Зборів виконати цю вимогу зумовила народне повстання в Парижі. 10 серпня 1792 р. була створена повстанська Комуна
Парижа. Вона заявила, що бере владу у свої руки і готова повернути на свої посади звільнених у липні міністрів-жирондистів. Того
ж дня 20 тис. повстанців штурмом взяли Тюїльрійський палац, де перебувала королівська родина. 13 серпня на вимогу паризької
Комуни короля перевели в замок-в'язницю Тампль.

Невдачею закінчилася спроба М. Лафайєта направити армію на Париж для відновлення порядку - його схопили австрійці й
ув'язнили. У Законодавчих зборах влада перейшла до жирондистів, які призначили вибори в Національний конвент, який мав
проголосити республіку і прийняти нову конституцію. Було скасовано поділ громадян на "активних" і "пасивних" та введено
виборче право для всіх чоловіків з 21-річного віку.

Паризькі повстанці закликали владу до рішучих дій щодо роялістів та інших контрреволюціонерів. На площі Каруселі було
12
побудовано гільйотину, яка застосовувалася для відтинання голови важким ножем, що падав з великої висоти. Гільйотина стала
символом кривавої революції. Через декілька днів після початку повстання було створено трибунал Комуни Парижа і вже
наприкінці серпня на гільйотину була відправлена перша жертва. Того ж місяця прийняли низку декретів про продаж земель
емігрантів та поділ общинних земель між членами сільської общини, про скасування феодальних повинностей без викупу, про
вислання за кордон священиків, які відмовилися присягати на вірність революції тощо. Прибічників конституційної монархії
усунули від влади.

У ті самі дні прусська армія та емігранти роялісти принца Конде вступили на територію Франції й оточили фортецю Верден.
Серед парижан почали поширювати чутки про те, що всі ув'язнені дворяни, священики і просто підозрювані в нелояльності до
революції готували контрреволюційну змову і користувалися підтримкою зовнішніх сил. Для "очищення в'язниць" міністр юстиції
Ж. Дантон, Марат і Комуни Парижа ініціювали масові вбивства представників знаті. На початку вересня національні гвардійці та
озброєні санкюлоти - представники паризької бідноти - вчинили криваву розправу над паризькими в'язнями, безжалісно вбиваючи
навіть жінок і дітей.

Прусські війська створили загрозу Парижу. Ж. Дантон закликав жителів столиці готуватися до збройного опору інтервентам.
Було оголошено набір волонтерів. Комуна організувала будівництво укріплень. 20 вересня 1792 р. поблизу містечка Вальмі
французька армія під командуванням Дюмур'є зійшлася з прусськими військами герцога Брауншвейзького. Французів зустріли
шаленим артилерійським вогнем, проте прусський командувач відмовився від активних дій і відступив (цей епізод увійшов в
історію під назвою "Канонада у Вальмі"). Сучасники зазначали, що з цього дня почалася нова епоха в історії Європи. Французька
армія переслідувала супротивника і, завдавши йому поразки поблизу Жемаппі, вступила на територію Бельгії, на лівій берег р.
Рейн, у Савойю і Ніццу. Пізніше Конвент проголосив знамените гасло: "Мир - халупам, війна - палацам", який означав перенесення
революції на інші країни Європи.

20 серпня 1792 р. зібрався Національний конвент. На основі загального виборчого права до його складу було обрано близько 800
депутатів. 165 місць належало жирондистам, 110 - Горі (на початку 1793 р. їх кількість збільшилася до 155 осіб). Вони становили
праве і ліве крило Конвенту. Майже 500 депутатів ("болото") не входили до цих політичних угруповань.

Запекла боротьба між жирондистами і лівими розгорнулася навколо питань майбутнього Франції та долі короля. Перемогли ліві й
21 серпня Конвент прийняв декрет про ліквідацію королівської влади: "Національний конвент одноголосно ухвалює, що
королівська влада у Франції ліквідовується". 22 вересня 1792 р. Франція була проголошена республікою. Після цього ліві, яких
13
 підтримувала більшість депутатів, почали вимагати страти короля, оскільки, за висловом одного з депутатів, "королівський двір -
це майстерня злочинів, вогнище розпусти і лігвище тиранів". Восени було знайдено листи короля до монархів антифранцузької
коаліції, в яких ішлося про підготовку до війни з республікою. Члени секцій Комуни Парижа вимагали від Конвенту страти короля і
таке рішення 17 січня ухвалила більшість депутатів. 21 січня 1793 р. у присутності величезної кількості парижан короля було
страчено. У жовтні того самого року така доля спіткала і королеву Марію-Антуанетту.

Упродовж 1789-1792рр. революція у Франції скасувала феодально-абсолютистську монархію і встановила в країні

республіканський лад. Державу очолили представники буржуазії. Однак революція не вирішила проблеми найбільшої частини
населення - селянства,
 
Якобінська диктатура

Революція погіршила економічне становище країни. Різко зросли ціни на продовольчі товари, що призвело до зниження життєвого
чиновниками. Конвент не зміг вирішити продовольчого питання. Намагаючись встановити тверді й доступні ціни на хліб, Комуна закупов
податком багатих парижан. Однак це не могло кардинально змінити ситуацію.

Член Комуни, заступник прокурора Ж. Ебер і поштовий службовець Ж. Варлен вимагали вдатися до терористичних заходів проти спекул
радикальну Комуну Парижа. Для розслідування діяльності секцій і Комуни жирондистський Конвент створив "Комітет дванадцяти". Було в
секцій та лівих партій. їх підтримували парижани. Для боротьби з Конвентом Комуна створила Повстанський комітет. Однак у більшості п
федералістський заколот.

Внутрішньополітична ситуація ускладнилася повстанням проти Конвенту у Вандеї, яке почалося в березні 1793 р. Це був переважно се
Конвент закликав в армію тисячі селян. Сільське господарство, позбавлене чоловічих рук, занепадало і в селах почався голод. Селяни р
Згодом селянські загони очолили дворяни-роялісти (керівником повстанців був Шаретт де ла Конті), яким надавали допомогу англійці. Брат

Жахливі розправи над дворянами і всіма, хто не став на бік революції, страта короля викликали обурення серед монархів Європи. На поч
Росія, Пруссія, Іспанія, Сардинське королівство, Неаполь і кілька німецьких держав (Баварія, Баден, Вюртемберг). У березні 1793 р. ав
Британський флот увійшов до Середземного моря, створивши безпосередню загрозу півдню Франції. Попри оголошення тотальної мобілі
миру з коаліцією.

14
 Внутрішня і зовнішня політична ситуація змусили Конвент вдатися до радикальних заходів. Було засновано надзвичайний Революційний
роялістам, які із зброєю в руках виступають проти Республіки. У департаментах створювалися Революційні комітети для нагляду за всіма
втручатися в управлінські справи. Був створений Комітет громадського порятунку на чолі з Ж.Ж. Дантоном, наділеним особливими повнов

Авторитет жирондистського Конвенту неухильно падав. Неабияку роль у цьому відіграв конфлікт Конвенту з Комуною Парижа. Жиронд
зрештою, спробували ліквідувати. У відповідь Повстанський комітет Комуни закликав парижан до повстання. 2 червня 1793 р. загони
жирондистів та їх лідера Ж. Бріссо. 29 колишніх депутатів були заарештовані й страчені.

До влади прийшли радикально налаштовані депутати - якобінці. Переконавши дрібних буржуа і санкюлотів у необхідності сильної
диктатуру. Вищим законодавчим органом залишався Конвент. Виконавчу владу здійснював Комітет громадського порятунку, який спирався

Максиміліан Робесп'єр (1758-1794) - політичний діяч Французької революції, один із лідерів якобінців. Навчався на юридичному фа
Захоплювався творами ЖЖ. Руссо, радикальні демократичні ідеї якого поділяв до кінця життя. Був обраний депутатом Генеральних штат
переглянути погляди - він став безкомпромісними республіканцем. Тоді ж у нього зародилася ідея революційного терору, здійснюваного бе
липні 1793р. Робесп'єр став найвпливовішим членом Комітету громадського порятунку. Ініціатор кривавого терору. Без юридичних фор
методами політиків. Мав необмежену владу, але став підозрілим й оточив себе численними охоронцями, що викликало невдоволення
заарештували і 28 липня 1794 р. стратили на гільйотини

Важливим завданням внутрішньої політики якобінської диктатури було вирішення продовольчого питання. Оскільки воно було нерозри
землю і селян.

З червня 1793 р. було видано декрет про продаж земель емігрантів на торгах і землю отримував той, хто міг заплатити за неї більше гроше
третина членів селянської общини погодиться на цей розподіл. Через декілька днів Конвент видав новий декрет про скасування всіх феод
капіталістичної власності і її міг купити лише той, у кого були гроші. Водночас прогресивний декрет про виділення певної ділянки земл
розподілу землі заборонялася й агітатори відправлялися на гільйотину.

Так само непослідовними були і заходи якобінського Конвенту щодо вирішення продовольчого питання. Продовжувалася спекуляція і х
на продовольчі товари (так званий максимум). Проте запроваджений у вересні 1793 р. максимум не змінив ситуації з продовольством у краї
і максимум заробітної плати. Підрозділи республіканської армії відбирали у населення продукти харчування (реквізиції) і відправляли

15
господарство і заважали селянам виявляти ініціативу.

29 червня 1793 р. Конвент прийняв нову Конституцію, в якій проголошувалося:

o вища влада в республіці належить народу, який здійснює її шляхом плебісциту для прийняття кожного закону;

o скасування поділу влади, проте вищим законодавчим органом республіканської Франції були однопалатні збори (Конвент), які обиралис

o право народу на освіту, соціальний захист знедолених, повстання, приватну власність тощо, але не давала реальних гарантій дотримання

Введення Конституції 1793 р. було відкладено до закінчення війни з антифранцузькою коаліцією.

Усі верстви населення були незадоволені внутрішньою політикою якобінського Конвенту: селян не влаштовували земельні декрети
обурювалися максимумами, які не давали змоги отримувати нові прибутки; військові не терпіли втручання у їхні справи комісарів Конвенту

Першорядними завданнями якобінський Конвент вважав розправу з усіма, хто не погоджувався з його політикою всередині країни, і ст
спричинила у Франції у 60 із 83 департаментів країни масові повстання, очолювані жирондистами та роялістами. Верстви населення, які з
ніж королівський абсолютизм.

Всередині якобінського блоку відбувся розкол. "Ліві якобінці" і "шалені" закликали до продовження революції та застосування крайніх
обмеження терору, за що їх прозвали "поблажливими" (індульгентами). Активно закликав до терору М. Робесп'єр, який незабаром підпоряд

У липні 1793 р. дворянка Шарлотта Корде вчинила терористичний акт - кинджалом заколола хворого Ж. Марата, вважаючи його голо
Франції. Це стало приводом для проведення якобінцями жорстокої внутрішньої політики. Початком терору стали декрети Конвенту 1794 р.
розпочали боротьбу з релігією. Приміщення церков і храмів стали зачиняти і перетворювати на світські установи. Проте наступ на рел
паризький собор Нотр-Дам. Першими жертвами терору стали політичні противники якобінців - 24 березня на гільйотину відправили лідер
"поблажливих" - Ж.Ж. Дантона, Б. Демулена та їхніх товаришів. Влада фактично опинилася в руках М. Робесп'єра, Л. Сен-Жюста і Ж. Куто
декрет, який прискорював і спрощував винесення вироків без юридичних формальностей. Було проведено реформу революційного трибун
священиків, промисловців і торговців, які порушили закони про максимум. Паризькі санкюлоти вітали ці страти. Якобінський Конвент ухва

Наростання терору, неконтрольовані розправи санкюлотів із "підозрілими" тривожили не тільки політиків, які об'єдналися проти якобі
16
революції послаблює "суворість наших принципів, які лякають багатьох людей".

Терор усередині країни розгортався на фоні приголомшливих успіхів республіканської армії у боротьбі з силами антифранцузької коалі
чолі з Л. Карно провело низку реформ: а) було введено обов'язкову військову та трудову повинність для всього населення, що дало змогу з
головним принципом забезпечення армії стали реквізиції продовольства у цивільного населення; в) була застосована так звана амальгама - с
досвід і революційний ентузіазм молоді; г) військове командування поставили під контроль політичних комісарів; д) просування по службі
призначалися молоді талановиті воїни, які згодом стали знаменитими воєначальниками. У ході бойових дій республіканська армія поча
використанням природного ландшафту.

На початку 1794 р. усю територію республіки було звільнено від окупантів. У червні французька армія завдала вирішальної поразки сила
незабаром завдала поразки австрійцям у Бельгії. Невдало для коаліції завершилась і спроба британців вторгнутися у Францію через Тулон і

Успіхи на фронтах не змінили ставлення більшості Конвенту до терору. У ньому переважали представники "нової буржуазії", що наж
обмеження великих капіталів. Народжена в роки революції буржуазія виступила проти продовження революції, хаосу і розрухи як наслідк
встановлення твердої влади. П. Баррас, Ж. Фуше, Ж. Тальєн та ін. організували змову проти Робесп'єра та його прихильників.

27 липня 1794 р. (9 термідора П року Республіки за революційним календарем) М. Робесп'єр, його брат Огюстен, Ж. Кутон, Л. Сен-Жюст
Парижа звільнили заарештованих і доставили їх у міську ратушу. На допомогу М. Робесп'єру прийшли загони 16 секцій із 48, однак дикт
увірвався до ратуші й розправився над прибічниками М. Робесп'єра. Невдовзі Робесп'єра і понад 100 активних якобінців було страчено.

Так закінчилася якобінська диктатура, яка не принесла народу Франції очікуваних добробуту, свободи, рівності та спокою.

Директорія у Франції

Падіння якобінської диктатури внаслідок термідоріанського перевороту 27 липня 1794 р. не означало краху революції. Водночас
нового диктатора, що зміг би перешкодити реставрації як монархії, так і якобінської диктатури. Погляди політиків все частіш
економічної кризи.

Влада була в руках Термідоріанського конвенту (27 липня 1794 р. - 26 жовтня 1795 р.), де переважали промисловці, фінанси
визначати внутрішню та зовнішню політику республіки. З метою залучення коштів для утримання великої армії продавалися кон

17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
32
33
34
35
36
37
38
39
40
41
42
43
44
45
46
47
48
49
50
51
52
53
54
55
56
57
58
59
60
61
62
63
64
65
66
67
68
посилилась і серед буржуазії. Прихильники республіканського ладу групувалися навколо газети "Насіональ", яка розпочала пропагандистс
Франції виникла нова революційна ситуація

Італія

Події на Піренейському півострові прискорили революційний вибух в Італії. Тут головною рушійною силою були карбонарії, до
лав яких входили армійські офіцери, інтелігенція і дрібна буржуазія.

Карбонарії (з італ. carbonari - вугільники) - члени таємного товариства в Італії у XIX ст., які боролися за національне визволення
та встановлення конституційного ладу. Товариство мало сувору ієрархію, символізм та обрядовість. Так, ритуал випалювання
вугілля символізував духовне очищення людини. З певними специфічними рисами гуртки карбонаріїв діяли також у Франції,
Швейцарії та на Балканах.

Об'єднані в таємні гуртки карбонарії вчинювали замахи на австрійських урядовців і готували військовий переворот з метою
визволення від іноземного панування, об'єднання країни і проголошення конституційної монархії. Велику роль у підготовці
революції відігравало також таємне товариство "Італійська федерація", створене у 1818 р. графом Ф. Конфалоньєрі. Воно ставило за
мету визволення від Австрії та створення на Півночі Італії конституційної монархії.

Влітку 1820 р. повстав гарнізон м. Йола (поблизу Неаполя). До нього приєдналися королівські війська, а в Неаполі почалися
народні заворушення. Було прийнято демократичну конституцію, змінено склад уряду. Восени в Неаполі почав роботу парламент.

За рішенням конгресу Священного союзу австрійські війська вторглися в Італію і в березні 1821р., завдавши поразки
неаполітанським військам у битві поблизу м. Ріеті, захопили Неаполь. Король скасував конституцію, розпустив парламент і
відновив дореволюційні порядки.

Скориставшись тим, що австрійська армія була кинута на придушення революції в Неаполі, у березні 1821 р. повстали військові -
члени гуртків карбонаріїв у П'ємонті. їх підтримали війська в Турині та інших містах Сардинського королівства. Повстанці
проголосили конституцію і король Віктор Еммануїл І зрікся престолу. Монархісти звернулися за допомогою до Священного союзу і
в П'ємонт були направлені австрійські війська. Спільно з королівською армією вони розгромили повстанців і зайняли Турин.

69
70
71
72
73
74
75
76
77
приваблювали вільні землі, широкий ринок праці та чудові американські можливості. Значна частина переселенців колонізувала Захід і док
випереджав рабовласницький Південь та промисловий Північний Схід.

Серед переселенців, що приїхали до Сполучених Штатів у середині століття, переважали німці та ірландці. Німці створювали фер
національних товариств, заснованих попередніми поколіннями німецьких емігрантів. Ірландські емігранти, навпаки, були бідними і не могл
жити у бідних кварталах, постійними супутниками яких були бруд, хвороби, злочинність, пияцтво, висока смертність. Релігійний чин
некваліфіковану працю, ірландці витісняли з цього сектору ринку праці промислових міст представників африканської раси, що спричиняло

Темношкіре населення Півночі, на відміну від рабів Півдня, теоретично мало свободу і могло звертатися до урядових органів для захи
житлом, праві займатися політикою тощо - зводили цю свободу нанівець.

Докорінно відрізнялося від інших регіонів країни суспільство південних штатів. Високоприбуткове плантаційне господарство, володін
наскрізь було проникнуто расистськими настроями. Ті види робіт, які виконували темношкірі, вважалися недостойними білої людини.
забороняли його. Громадськість Півночі співчувала рабам, але мало хто виступав за їхнє звільнення, адже вони вважалися приватною вла
Віргінії під керівництвом Ната Тернера. Прихильники скасування рабства - аболіціоністи - допомагали рабам втікати від плантаторів. Б
Приєднання в 1854 р. захоплених у Мексики територій (до складу США увійшло два штати - Канзас і Небраска) викликало гостре протибор

Аболіціоністський рух - громадсько-політичний рух за скасування рабства темношкірих. Перша організація аболіціоністів - "Товариств
надіслав американському Конгресу петицію про звільнення рабів. У 40-х рр. XIX ст. в аболіціоністських організаціях США налічувалося
аболіціоністи тримались осторонь практичної політики, намагаючись вплинути на суспільну свідомість, перевиховати рабовласників публіч

Найвідоміші лідери руху - К. Фоллен, А. Таппан, Т. Паркер, Г. Сміт, У. Ллойд Гаррісон, В. ФіліпсДж. Браун.

Конгрес США прийняв закон, за яким населення цих штатів саме визначало правомірність рабства. Рабовласники за допомогою озброєни
1854-1856 рр. тут точилася громадянська війна. Фермери взяли гору над рабовласниками, але уряд послав до Канзасу війська, які допомог
рабів-втікачів на всій території країни, а також оголосив неконституційним будь-який закон, що забороняв рабство. Це викликало різке невд

1859 р. загін повстанців під керівництвом білого фермера Джона Брауна захопив армійський арсенал і намагався викликати масове по
страчено. Це повстання стало ніби репетицією Громадянської війни, що розпочалася в 1861 р.

78
 У першій половиш XIX ст. у політичному житті США відбулося становлення двопартійної системи. Це означало, що кандидати у вибо
Перше нечітке розмежування на партії відбулося ще під час прийняття федеральної конституції 1788 р., коли виявилися суперечності між ф
Великої французької революції та оголошення Англією війни республіканській Франції. Демократичні верстви населення вимагали підт
інтересах.

Т. Джефферсон, лідер антифедералістів ("джефферсонівські республіканці", пізніше - національні республіканці), у 1800 р. був обраний п
всі - Федералісти". У внутрішній політиці Т. Джефферсон намагався суворо дотримуватися Конституції США, створювати умови для
Конфедерації Північних штатів, яку очолював віце-президент А. Бур. Зовнішня політика Джефферсона була спрямована на розширення
президентом на другий термін.

Демократична партія організаційно оформилась у середині 20-х рр. XIX ст. Вона об'єднала підприємців Півночі, землевласників Пів
президентства демократичні основи в управлінні США зміцнилися: адміністративні посади стали виборними, було розширено виборче пра
справжньої народної демократії. Дії його адміністрації спрямовувалися на задоволення потреб розвитку приватного бізнесу на принципа
мережу приватних банків, що сприяло інтересам ділових кіл, дрібних і середніх фермерів, які потребували кредитів.

Національних республіканців, які перебували в опозиції до демократів, у 1834 р. змінила партія вігів, тобто була створена друга двопарт
мали підтримку промислових кіл Півночі, сільськогосподарських виробників Заходу та плантаторів Півдня і в умовах наростання конфлікту

У1854 р. в м. Чикаго була створена Республіканська партія, яка мала вплив на північно-східні штати. Головною вимогою Респуб
Республіканської партії був А. Лінкольн.

У США існували й інші партії, однак вони були нечисленними і не відігравали помітної ролі у політичному житті. Зокрема робітни
трудівників, підвищення заробітної плати. У1848 р. була створена партія фрисойлерів ("фрі сойл" - вільна земля), яка заявляла, що головни
голосувало 300 тис. осіб.

Зовнішня політика США у першій половиш XIX ст. зумовлювалася потребами швидкого економічного розвитку. Промисловість пів
плантаційне господарство Півдня внаслідок примітивного, екстенсивного характеру не могло розвиватися без нових територій.

Першим територіальним надбанням США стала величезна територія (2,6 млн хв. км) у басейні р. Міссісіпі з важливим для розвитку
належала Іспанії, але на початку століття її захопив Наполеон Бонапарт. Плани французького імператора про створення нової колоніальної
79
поступитися Луїзіаною за 15 млн дол. Крім родючих земель, Сполучені Штати отримали й право контролю над центральною річковою сист

Президент Т. Джефферсон у 1805 р. оголосив нейтралітет у війні Франції з Англією. Британський військово-морський флот блокував
Відносини між державами стали напруженими і в червні 1812 р. президент Дж. Меді-сон оголосив війну Англії. США не мали достатньої
штатів. Тому перша їхня спроба завдати поразку англійцям і захопити Монреаль закінчилася невдачею і британські війська захопили Детро
У 1813 р. американські війська звільнили Детройт і змусили британців відступити в Канаду. Наступного року американський флот завдав п
у серпні британський флот на східному побережжі висадив десант, що рухався до столиці. Президент мусив залишити Вашингтон. Оста
підписано мир. Американські війська під командуванням майбутнього президента Е. Джексона у цій битві завдали поразки англійцям.

Війна не принесла територіальних надбань США, але зміцнила національне почуття американців. Міністр фінансів А. Галлатін зазначив:
які постійно послаблювалися. Віднині люди мають більше спільних інтересів, з якими пов'язані їхня гордість та політичні дії. Вони ста
Сполучених Штатів тепер буде краще гарантованою".

Ще напередодні англо-американської війни США окупували Флориду, яка належала Іспанії. У 1819 р. вони змусили Іспанію без викупу
експансії до Тихого океану.

Сполучені Штати загалом підтримували національно-визвольну боротьбу народів Латинської Америки. У 1822 р. президент Дж. Монро
відносини й розширювали торгівлю. Втручання Священного союзу в справи латиноамериканських держав розцінювалися США як зама
традиційної політики невтручання і 2 грудня 1823 р. Мокро проголосив знамениту доктрину. Головний зміст її був викладений у 4 пунктах
не втручатимуться у справи колоній або залежних територій європейських країн; 3) Американський континент закритий для майбутн
Американського континенту буде розглядатися як недружній акт стосовно США. Доктрина Монро свідчила про спроби США стати політич

Свою зовнішньополітичну стратегію Сполучені Штати втілили у життя, розв'язавши війну проти сусідньої Мексики (1846- 1848). Війна
Таким чином, територія Сполучених Штатів зросла до 7 млн 800 тис. кв. км і майже досягла розмірів Європейського континенту.

Національно-визвольні революції в Латинській Америці

Під Латинською Америкою (ісп. America Latina) розуміють загальну назву країн, розміщених у південній частині Північної Америки, на
назва походить від латинської основи романських мов, якими говорить переважна більшість населення цих країн. Термін уперше ввели

80
імперію", яка б включала колонії Іспанії.

Територію Латинської Америки заселили приблизно 25- 30 тис. років тому (за іншими даними, 60-70 тис. років) вихідці з Азії. Найбільш
Аляска. Найвідоміші стародавні цивілізації: Чавін, Паракас, Наска, Мочика, Тіауанаку, ольмеки, Теотіуакан, тольтеки, Тауантінсуйо ("Імпер
втручання європейських колонізаторів у розвиток традиційного суспільства стародавні цивілізації загинули, значна частина місцевого н
Взаємодія різних традицій, культур, звичаїв - індійських, європейських, африканських (а XVI ст. європейці завозили на контине
латиноамериканців.

Наприкінці XVIII ст. фактично завершився колоніальний поділ Латиноамериканського континенту. Іспанія, Португалія, Англія, Франція
раби вважалися власністю європейських монархів. Метрополії володіли монопольним правом на товарообмін з колоніями, перетворивши їх

Королівські уряди Франції, Іспанії, Португалії, голландська Вест-Індська компанія забезпечували свої колонії товарами, забороняли їм то
бавовну, які переробляли на заводах у метрополіях, какао, каву, золото, срібло та дорогоцінні каміння. Населення Нового світу обкл
землевласники сплачували обов'язкову церковну десятину тощо. Лише частина з цих податків використовувалася на утримання колоніально

Соціально-економічний розвиток колоній Америки був зумовлений насамперед природно-кліматичними умовами і рівнем розвитку к
великих центрів скотарства та землеробства. На тропічних і субтропічних островах Карибського басейну, на побережжі Венесуели і суч
Європу тропічних культур. Населення складалося переважно з нащадків колоністів - креолів - та змішаних груп - метисів, мулатів, самбо, а
ці групи населення орендували землю і займалися дрібним сільським господарством, наймалися на сезонні роботи в села, торгували тощо. М

Широкі права тут мали вищі чиновники колоніальної адміністрації, власники золотих та срібних копалень, промисловці, судновласник
короні й лише здавалися в оренду, найпрестижнішою власністю були нерухомість і земля, яка дарувалася королівською владою і передавал
грошей у державну казну.

Політичний розвиток колоній ускладнювався расовими суперечностями. Представники місцевого населення не зазнавали утисків у гос
Однак колоніальна адміністрація формувалася лише з представників білої раси, які також мали значні переваги в здобутті освіти.

Пограбування колоній, перетворення їх на сировинний придаток, нещадна експлуатація місцевого населення, політичні та культурні
колоніалізму мала й багато позитивних рис, які істотно вплинули на економіку, соціальні відносини в колоніях, змінили їх обличчя і дали м

81
 Колоніальна адміністрація створювала умови для широкого впровадження приватноринкових відносин європейського типу. Колоніза
підприємства з видобутку корисних копалин, створювали відповідну господарську інфраструктуру - залізниці, шосейні шляхи, пошти, пар
господарство, що зумовлювалося потребами метрополії. Однак, щоб збільшити вивезення з колоній дорогоцінних металів та тропічних пр
Гранади та Болівії оснащувалися передовою технікою, забезпечувалися робочою силою, навколо них будувалися міста з мануфактурам
необхідними товарами і продовольством. У Бразилії поряд з величезними плантаціями тростникового цукру будувалися сучасні цукроварні

Уже наприкінці ХУІІІ ст. уряди Іспанії та Португалії лібералізували торгівлю, що дало змогу метрополіям отримувати більший при
спрямовувалось переважно на експорт, то вона була тісно пов'язана з європейською. Почалося створення справжнього світового ринку,
вимагала скасування застарілих колоніальних обмежень, численних заборон у культурному житті, надання їй більших політичних прав. Ці н

Місцева буржуазія і великі землевласники - латифундисти - повсюдно в Латинській Америці очолювали боротьбу за незалежність. Саме
земельних володінь за рахунок конфіскації величезних земельних маєтків монастирів та впровадження вільного продажу землі, обмеженн
місцевої промисловості. Все це могла забезпечити лише власна держава, яка б виражала їхні інтереси.

Зручний момент настав наприкінці XVIII - на початку XIX ст., коли метрополії були втягнутими в європейські революції. Попри всі забо
інтелектуальної еліти. Одним із них був Русо Хосе де Франсіа - доктор філософії та великий прихильник Ж.Ж. Руссо, виходець із багатої р
парагвайці ліквідували режим іспанських колонізаторів і у 1814 р. проголосили Франсіа "верховним диктатором" Парагваю.

З 1816 р. починається нове піднесення визвольного руху, центром якого стає Венесуела. Очолив боротьбу С. Болівар.

Сімон Хосе Антонів Болівар (1788-1830) - видатний політичний діяч, організатор і керівник Визвольної війни 1810-1826рр. народів Лати
гарну домашню освіту у філософа Сімона Родрігеса, під впливом якого вирішив присвятити життя визволенню батьківщини від "іспансь
утворення кількох незалежних держав Південної Америки - Болівії, Венесуели, Колумбії, Перу, Еквадору. Прихильник ідеї латиноамерика
Колумбії, Панами та Еквадору, скликано Панамський конгрес (1826), президентом якого він був обраний. У березні 1830р. подав у відставку

Звернувшись до населення з маніфестом про ліквідацію рабства, С. Болівар здобув його підтримку, а в 1817-1818 рр. очолювані ним війс
конфіскацію майна колонізаторів і наділення землею солдат визвольної армії. У лютому 1819 р. Національний конгрес проголосив незал
громадянські права і свободи. Влітку 1819 р. армія Болівара завдала поразки іспанцям у битві на р. Бояке і вступила до столиці Нової Гра
створену на федеративних засадах. її президентом обрали Болівара. У 1821 р. Колумбія остаточно звільнилася від іспанських колонізатор

82
Колумбії від Іспанії.

Визвольна боротьба охопила і південь континенту. У липні 1816 р. Конгрес Об'єднаних провінцій Ріо-де-ла-Плате проголосив незале
сформовано Андську армію, яка в лютому 1817 р. вступила на територію Чилі і, розгромивши іспанські війська в битві при Чакабуко
декларувала демократичні права і свободи, рівність громадян, запровадження парламентської системи правління.

Оплотом іспанських колонізаторів на Південноамериканському континенті залишалась Перу. На початку 1820 р. експедиційні війська Чи
За підтримки місцевого населення вони змусили капітулювати іспанський гарнізон і 28 липня 1821 р. було проголошено незалежність
остаточне визволення затяглася до 1826 р. Тимчасова хунта на чолі з колишнім іспанським генералом Ла Маром, який перейшов на бік
Лімою. Установчий конгрес звернувся по допомогу до С. Болівара, який очолював боротьбу з іспанцями. Проти нього виступила креол
допомогою С. Болівара приведе до об'єднання з Колумбією, а тому почала підготовку до антидержавного перевороту.

За підтримки іспанців роялісти захопили більшу частину території країни і столицю. Влітку 1824 р. С. Болівар, скориставшись розколом в
визволена від окупантів. Остання битва за незалежність відбулася 9 грудня 1824 р. на рівнині Аякучо, неподалік від Ліми. Найбільш
забезпечило незалежність народам Південної Америки. Іспанські гарнізони залишалися тільки в деяких фортецях на островах, але наприкін

У 1825 р. армія С. Болівара спільно з місцевими патріотами визволила від іспанців Верхнє Перу. В серпні було проголошено його н
демократичну конституцію прийняв болівійський конгрес 1826 р.

Отже, у 1826 р. розгромом і вигнанням іспанських колонізаторів завершилася тривала визвольна війна народів Латинської Америки. Іспа
правління, запровадження демократичних конституцій, ліквідація рабства і станових привілеїв, проведення демократичних реформ в
загальнонародною і зміцнила національну свідомість іспано-американців, дала поштовх формуванню іспано-американських націй.

Деякі з новостворених держав внаслідок загострення міждержавних відносин і внутрішніх процесів розпалися. У 1830 р. з Колумбійськ
Федерація Центральної Америки й утворилися незалежні Гватемала, Гондурас, Нікарагуа, Сальвадор і Коста-Рика.

Революції 1848-1849 рр. В Європі

У 1848-1849 рр. у Парижі, Відні, Берліні, Римі та інших європейських столицях відбулися революційні виступи. Школи раніше
Європа не знала такого загального загострення соціальної боротьби, розмаху народних виступів і бурхливого піднесення

83
національно-визвольних рухів. Боротьба буржуазії, робітників, селянства, ремісників і дрібних торгівців проти феодально-
абсолютистських утисків переплелася з національно-визвольною боротьбою народів Австрії та Італії, із загальнонаціональними
рухами за територіальне об'єднання Німеччини й Італії. Хоч у країнах напруження боротьби, шляхи і долі повсталих народів не були
однаковими, безсумнівним стало те, що революційні події набули загальноєвропейського масштабу.

Реставрація монархічних режимів на принципах легітимності, утверджених Віденським конгресом, придушення революційних
виступів 20-30-х років сприяли посиленню соціального і національного гноблення народів Європи. Водночас економічний розвиток
європейських країн визначався промисловим переворотом, утвердженням машинного виробництва, збільшенням чисельності
робітників і підвищенням ролі буржуазії в суспільстві. Робітники, селяни, ремісники, дрібні торговці вимагали від урядів вирішення
соціальних питань, насамперед законодавчого закріплення відносин між власниками і найманими робітниками. Буржуазія була
незадоволена феодально-абсолютистським гнітом, відсутністю демократичних свобод і представницьких органів влади. Багато
народів Європи не мали власних національних держав і виступали за національне визволення.

Отже, встановлений Віденським конгресом реакційний порядок в європейських країнах зумовив незадоволення широких верств
суспільства і сприяв посиленню революційних настроїв. Початок революцій прискорили неврожайні роки, внаслідок чого
зменшилося виробництво сільськогосподарської продукції, подорожчало продовольство на споживчому ринку і знизився життєвий
рівень народу. Загострила ситуацію також економічна криза 1847 р., яка охопила більшість європейських країн.

Франція

За Липневої монархії у Франції було досягнуто відносної стабільності як у внутрішній, так і в зовнішній політиці. Король Луї
Філіпп та кабінет Ф. Гізо проводили обережну внутрішню політику" намагаючись зберігати баланс між різними політичними
силами. Користуючись підтримкою влади, зміцнювалася фінансова аристократія. Відчутні успіхи було досягнуто в розвитку
промисловості. Обсяг промислового виробництва зріс майже на 70 %. Прискореними темпами розвивалася текстильна, важка,
хімічна промисловість. У сільське господарство поступово проникали машини і хоча невпинно йшов процес дроблення земельних
наділів, виробництво сільськогосподарської продукції зростало - напередодні революції воно збільшилось майже на 40 % порівняно з
початком століття.

Однак у французькому суспільстві наростало невдоволення режимом Луї Філіппа. Із самого початку Липневої монархії
розгорнулася гостра політична боротьба. Паризька аристократія, дворянство і духовенство звинувачували короля в узурпації влади.
84
Республіканці не могли вибачити Луї Філіппу його зраду республіканських принципів і вимагали встановлення республіки,
розширення виборчих прав, проведення активної політики на користь буржуазії. Радикально налаштовані республіканці виступали за
введення загального виборчого права і висунули програму широких соціально-економічних реформ. Вони об'єдналися навколо
впливового видання "Реформа", яку редагував адвокат А. Лед-рю-Роллен.

Нижчі верстви французького суспільства (робітники, ремісники, селяни) ненавиділи режим Липневої монархії, який відняв у них
важливі соціальні завоювання попередніх революцій. Неврожайні роки, фінансова криза, банкрутство і закриття багатьох
промислових підприємств, безробіття зробили їх прихильниками республіканців і створили придатний ґрунт для поширення в
їхньому середовищі соціалістичних ідей. Дореволюційне десятиліття позначилося небувалим розквітом соціалістичної думки.

Ш. Фур'є, О. Бланкі, П. Прудон та ін. розвивали утопічні ідеї загальної рівності та братерства і хоча вони не закликали до негайної
революції, але давали надію народові на краще майбутнє.

Ознаки кризи режиму Липневої монархії виявилися в моральному занепаді правлячих класів. У їхньому середовищі постійно
виникали суперечки та скандали, що набували широкого розголосу в суспільстві. Публіцисти в карикатурному світлі зображували
правлячу еліту, талановиті письменники (В. Гюго, Ж. Санд) прославляли простого трудівника, а історики (Ж. Мішле) романтизували
героїчні сторінки Великої французької революції.

На початку 1847 р. лідери опозиції вирішили скористатися з напруженої ситуації в країні й змусити уряд провести ліберальні
реформи, насамперед виборчої системи. Оскільки громадські політичні зібрання було заборонено, то вони проводилися у формі так
званих політичних банкетів. У вигляді тостів на банкетах проголошувалися промови з вимогами проведення політичних та
соціальних реформ. Банкетна компанія мала досягти свого апогею у лютому 1848 р.

Внутрішню та зовнішню політику уряду піддала критиці також чергова законодавча сесія французького парламенту, яка почала
роботу наприкінці грудня 1847 р. Покладаючись на вірність королівській владі поліції, великого столичного армійського гарнізону та
загонів Національної гвардії, уряд відхилив вимоги опозиції та заборонив банкет прибічників реформ, призначений на 22 лютого
1848 р. Того ж дня тисячі парижан, переважно студентів та робітників передмістя, попри погану погоду заповнили вулиці столиці з
гаслами про відставку уряду. Відбулися перші сутички з поліцією, а окремі загони Національної гвардії виявили непокірність
королівській владі* Перед королем постала дилема: доручити армії придушити демонстрації, що могло спричинити величезне

85
кровопролиття, або заспокоїти народ певними поступками.

Надвечір 23 лютого Луї Філіпп нарешті прийняв рішення - він заявив про звільнення ненависного народу керівника уряду Ф. Гізо і
призначення на його місце ліберального графа Моле. Однак поступка була запізнілою. Парижани продовжували виступати проти
монархічного режиму і споруджували в різних районах столиці барикади. Поблизу помешкання Гізо армійський підрозділ розстріляв
колону демонстрантів. Загинуло майже 40 осіб. Звістка про цей злочин сколихнула народ і тисячі парижан почали готуватися до
збройної боротьби. Вони споруджували барикади і захоплювали найважливіші комунікації столиці.

Уранці 24 лютого величезний натовп розлючених парижан зібрався поблизу королівського палацу, погрожуючи королю
розправою. Луї Філіпп не наважився використати армію, оскільки це могло призвести до громадянської війни, і зрікся престолу на
користь дев'ятилітнього онука графа Паризького, регентшею якого мала стати його мати - герцогиня Орлеанська. Сам король утік до
Англії.

Монархічна більшість палати депутатів, що зібралася в Бурбонському палаці, спробувала врятувати монархію і затвердити нового
короля. Пропозицію республіканців створити Тимчасовий уряд відхилили. Тоді в зал засідань увірвалися повстанці із закликами
"Геть палату! Хай живе республіка!". Монархісти втекли, а республіканці обрали Тимчасовий уряд.

Тимчасовий уряд був коаліційним - до його складу ввійшли як конституційні монархісти, лідером яких був поет А. Ламартін, що
очолив міністерство закордонних справ і став фактичним керівником уряду, так і ліві радикали, очолювані соціалістом Л. Бланом.
Посаду міністра внутрішніх справ отримав А. Ледрю-Роллен.

Під натиском повстанців Тимчасовий уряд 24 лютого проголосив Францію республікою. А через декілька днів на вимогу парижан,
які оточили приміщення готелю, де збирався Тимчасовий уряд, і всупереч бажанням поміркованої буржуазії нові лідери Франції
видали декрет про введення загального виборчого права для чоловіків віком з 21 року. Кількість виборців зросла з 200 тис. до 9 млн.
Найреакційніших урядовців та чиновників було звільнено з посад.

Робітники вимагали від уряду законодавчого забезпечення їхніх прав та вирішення нагальних соціальних проблем - ліквідації
безробіття, зниження цін на продовольство тощо. 25 лютого Тимчасовий уряд видав декрет, відомий під назвою "Право на працю",
який гарантував робітникам забезпечення роботою та скасовував статті кримінального кодексу про заборону створення робітничих
асоціацій. Для розробки проектів соціальних реформ було створено "Урядову комісію для трудящих" на чолі з Л. Бланом. Вона
86
працювала в Люксембурзькому палаці, а тому отримала назву Люксембурзької комісії.

Луї Блан (1811-1882) - французький соціаліст, громадський діяч, автор теорії керованих робітниками "громадських майстерень".
Навчався в Парижі, працював учителем у Північній Франції, співробітником у газеті республіканського спрямування. Автор роботи
"Організація праці" (1839), яка допомогла зробити йому політичну кар'єру. На думку Блана, капіталізм вільної конкуренції, що
розвивався у Франції, руйнував людську індивідуальність і натравляв одну людину на іншу. Першим кроком на шляху до
поліпшення суспільства мала стати організація громадських майстерень, якими повинні керувати самі робітники. Громадські
майстерні мали поступово замінити всі форми організації виробництва і діяти до повної перемоги соціалізму. У 1843 р. приєднався
до лівих республіканців, що гуртувалися навколо видання "Реформи". Був активним учасником банкетної кампанії, членом
Тимчасового уряду, очолював Люксембурзьку комісію. Після червневого повстання 1848р. в Парижі емігрував до Англії й
повернувся на батьківщину лише у 1870р. Був обраний депутатом Національної асамблеї, відмовився брати участь у роботі
Паризької комуни, але як лівий республіканець обстоював права робітників.

Велике значення для поліпшення становища робітників і для боротьби з безробіттям мало заснування Національних майстерень.
Понад 100 тис. безробітних отримали роботу. Незабаром уряд знову пішов на поступки трудівникам: у березні було видано декрети
про скорочення робочого дня, зниження ціни на хліб та товари першої необхідності.

Головним завданням Тимчасового уряду була організація виборів до Установчих зборів. Після палких дебатів дійшли згоди
призначити вибори на 23 квітня.

Однак ситуація в республіці змінилася. Революційний ентузіазм мас поступово спадав. Поглибились суперечки між лібералами та
радикалами, погіршилась економічна ситуація, панувала небезпечна стихія вуличних мітингів та демонстрацій. Радикали вимагали
від Тимчасового уряду проведення активної зовнішньої політики і збройної допомоги повстанцям в Італії, Угорщині та Німеччині.
Міністр закордонних справ А. Ламартін намагався зупинити заклики до нового "хрестового походу" проти монархій, оскільки бачив
реальну небезпеку створення антифранцузької коаліції. Нікого не задовольняла й діяльність Люксембурзької комісії. Радикали
вважали її заходи карикатурою на справжні соціальні реформи, для лібералів її діяльність була небезпечним експериментом, який
спричинив наплив у столицю тисячі безробітних з усіх куточків Франції. Для вирішення фінансових проблем уряд установив новий
податок - 45 сантимів на кожний франк прямих податків від власності, що найболючіше вдарив насамперед по селянах, які відкрито
висловлювали своє незадоволення економічною політикою уряду. В таких умовах радикали почали вимагати перенесення виборів на

87
пізніший строк, небезпідставно побоюючись їх несподіваних результатів.

Підсумки виборів підтвердили побоювання радикалів - в Установчих зборах вони отримали лише 80 місць з 880. Населення
Франції віддало перевагу ліберальним республіканцям (500) і конституційним монархістам (300). Переконливу перемогу в десяти
виборчих округах здобув поміркований А. Ламартін. Саме він намагався запобігти розколові Установчих зборів, які почали роботу
на початку травня. Урочиста декларація підтвердила, що Франція е і залишатиметься республікою. Установчі збори не прислухалися
закликів Ламартіна не загострювати ситуацію в країні й вирішили припинити небезпечні соціальні експерименти. Люксембурзьку
комісію було розпущено, багатотисячну демонстрацію

3 гаслами надати допомогу повстанцям у Польщі розігнано військами, лідерів соціалістів - заарештовано. Ще більше загострило
ситуацію в столиці рішення закрити Національні майстерні. Понад 100 тис. робітників залишилися без засобів для існування,
опинилися на вулиці й були готові взятися за зброю.

Повстання почалося вранці 23 червня в східних робітничих кварталах столиці. Понад 40 тис. робітників споруджували барикади і
вступали у збройні сутички з поліцією, підрозділами Національної гвардії та армійських частин. Наступного дня в столиці було
оголошено воєнний стан і спішно підтягувалися численні регулярні війська та батальйони Національної гвардії з провінцій.

Для придушення повстання Установчі збори надали надзвичайні повноваження військовому міністру - генералу Л. Кавеньяку, який
напередодні жорстоко розправився з повстанцями в Алжирі. Йому вдалося зосередити в Парижі майже 150 тис. урядових військ з
гарматами. Саме вони й вирішили долю повстання. Артилерійськими залпами впритул розстрілювали повстанців, руйнуючи цілі
квартали. Надвечір 26 червня повстання придушили. Майже 1,5 тис. заколотників було вбито, 12 тис. осіб заарештовано і невдовзі
заслано на каторжні роботи до Алжиру.

Соціальний конфлікт поступився політичному маневруванню і створенню нової конституції республіки. Виконавча влада
залишилася в руках генерала Л. Кавеньяка, який активно використовував армію та поліцію для розправи над заколотниками і
відновлення порядку в столиці. Активні учасники червневого повстання і ті, хто співчував заколотникам, були заарештовані і вислані
за межі столиці. Всі революційні клуби закрили, заборонили політичні зібрання й подовжили робочий день на 1 годину.

Законодавчі збори зосередили увагу на розробленні конституції. Після шести місяців обговорення, 4 листопада 1848 р., вона була
прийнята. За конституцією республіку мав очолювати президент, який обирався загальним голосуванням терміном на 4 роки. Він
88
керував виконавчою владою й отримував широкі повноваження: формував уряд, командував збройними силами, проводив зовнішню
політику тощо. Законодавча влада належала однопалатному парламентові (Законодавчі збори), що обирався на три роки. Президент
не міг розпустити парламент, але загалом відносини між ним і законодавчим органом не були чітко визначені, що запрограмувало
подальші конфлікти між гілками влади. Конституція проголошувала основні демократичні свободи, однак забороняла створення
робітничих організацій та проведення страйків, не гарантувала права на працю.

У грудні 1848 р. відбулися вибори президента республіки. Із шести кандидатів, висунутих різними політичними партіями,
несподівано для всіх перемогу здобув племінник Наполеона Бона-парта Луї Бонапарт, який тільки у вересні повернувся з Англії. Луї
Бонапарта підтримали деякі впливові політичні лідери, вважаючи його недостатньо розумним і сподіваючись зробити з нього
слухняну маріонетку. За Луї Бонапарта проголосували понад 5 млн виборців, переважно селяни і міщани, які чекали від нього
встановлення у країні порядку. Користуючись підтримкою монархістів, які об'єдналися у "Партію порядку", новий президент почав
очищати державний апарат від республіканців, які дедалі більше втрачали авторитет у населення. Це підтвердили і травневі вибори
до Законодавчих зборів. Республіканці отримали в ньому лише 80 місць, тоді як монархісти - майже 500, а радикали (так звана Нова
Гора) - 200.

Серед монархістів у парламенті не було єдності, а між їх фракціями (орлеаністи, легітимісти, бонапартисти) були істотні
розбіжності в політичних питаннях. Водночас вони знаходили спільну мову в боротьбі з радикалами. Законодавчі збори відмовилися
виконати вимогу радикалів не застосовувати французьку армію для придушення революції в Італії. Тим самим вони санкціонували
застосування поліцією зброї для розгону демонстрації протесту влітку 1849 р. Не було заперечень з боку монархічної більшості щодо
нового виборчого закону 1850 р., який на третину зменшував кількість французьких виборців. Парламент підтримав консервативні
заходи Луї Бонапарта, спрямовані на обмеження свободи друкованих органів, заборони громадських зборів, надання переваг
католицькій церкві в освіті тощо.

Президент не конфліктував із монархічною більшістю парламенту. Він сподівався, що парламент допоможе ліквідувати його борги
з державної казни, виділить значні кошти у його розпорядження і зробить конституційні поправки, що дадуть йому змогу
балотуватися у президенти на другий термін. Ставало очевидним, що Франція йшла від республіки до монархії.
 

Італія

89
 Революційні події 30-х років мали глибокі наслідки для соціально-економічного і політичного розвитку італійських держав, еволюції по
визволення від австрійських окупантів, об'єднання країни і проведення демократичних перетворень.

Реакція пореволюційних років сприяла стабілізації політичного становища на Апеннінському півострові, що створило умови для економ
Королівство двох

Сицилій - залишався економічно відсталим, оскільки тут були великі поміщицькі землеволодіння і королівська влада не створювала ум
перетворення їх на великі європейські фінансові та індустріальні центри. В П'ємонті, Ломбарди, Тоскані швидкими темпами розвивалася
всій країні будували залізниці, що сприяло розвитку торгівлі й промисловості.

Економічний розвиток ускладнював урядам проведення консервативної політики, що ґрунтувалася на всеосяжному поліцейському кон
демократичні політичні й соціально-економічні реформи, без яких неможливий подальший економічний розвиток. Важливим уроком попер
неможливо, а тому необхідно підготувати суспільство до радикальних змін. Прогресивна громадськість висувала вимоги ліквідації цензу
розширення культурних обмінів; створення представницької системи поєднувала з традиційними цінностями італійського суспільства
суспільства з діяльністю церкви. Під керівництвом Папи Римського мала бути створена Італійська федерація, вільна від австрійського
кардинала Д. Феретті. Це стало також символом антиавстрійської спрямованості римської курії. Початок його правління позначився ам
журналів і створенням у 1847 р. консультативної державної ради. В Тоскані великий герцог Леопольд П скасував політичну цензуру.

Лібералізм в окремих італійських державах, на думку європейських монархів, сприяв політичному екстремізму й свідчив про нестабільні
Ця подія стимулювала співробітництво між італійськими державами й посилила автиавстрійські настрої. Активно обговорювалися ідея ство

Революція в Італії стала яскравим прикладом боротьби за вирішення тих завдань, які стояли перед демократичною громадськістю всієї
країни, розв'язання соціальних проблем і демократизації суспільства шляхом створення представницьких органів, введення широких демокр

У революції брали участь усі верстви населення - прогресивне дворянство, поміщики, буржуазія, публіцисти, адвокати, професори ун
суспільства, поділяючи ідеї національно-визвольної боротьби, виступали також проти злиднів і зловживань влади та багатіїв. Особливістю
Такий широкий склад учасників революційних рухів, часто з протилежними політичними цілями, неминуче породжував гострі суперечност

Становище в Італії ускладнювалося втручанням європейських держав і відкритою інтервенцією. Політична роздробленість країни пе

90
окупантам придушення локальних збройних виступів.

Початком революції стало народне повстання 12 січня 1848 р. в адміністративному центрі Сицилії м. Палермо. Селяни виступили прот
королівськими військами, блокували шляхи, руйнували систему телеграфного зв'язку. Повстання перекинулося на всі населені пункти остро

Події на Сицилії дали поштовх для активізації революційного руху в різних державах Апеннінського півострова. На боротьбу прот
герцогства у Центральній Італії. Народні виступи супроводжувалися закликами до боротьби з австрійцями, за об'єднання країни та проведен
видати указ про введення в країні демократичної конституції та надання широкої автономії Сицилії. 17 лютого демократичну конституцію
Альберт і Пій IX для Папської області. Тут було створено ліберальні уряди та обрано парламенти.

Австрійський уряд не йшов на компроміси з народним рухом і зміцнював свої гарнізони в Ломбардії та Венеції. Тут були заарештовані л
Павії. Однак наприкінці березня революційні виступи почалися в столиці Австрійської імперії - Відні. Цим скористалися революціоне
Тимчасовий уряд, який очолив боротьбу проти австрійців. Окупанти зазнали кількох поразок і відступили на північ, до австрійських кордон
з австрійськими військами фельдмаршала Радецького. Упродовж п'яти днів вони завдали австрійцям поразки й змусили їх залишити місто.

Успіхи в боротьбі з австрійцями висунули на порядок денний питання про об'єднання країни. Однак для цього необхідно було мати об'єд
Карл Альберт оголосив Австрії війну. Наступного дня він закликав жителів Ломбардії та Венеції приєднатися до його армії. Допомога м
власних правителів.

Рішення Карла Альберта було дуже небезпечним, але відкривало перед ним перспективу очолити об'єднавчий рух та втілити в життя
важливо було перехопити ініціативу в республіканських та демократичних сил. Однак погано приховані плани Карла Альберта натрапили
допомогу п'ємонтцям. Пій IX під тиском демократичних сил не міг відмовити Карлу Альберту в допомозі, але своїм посланням до кардина
п'ємонтського короля перед жителями Ломбардії та Венеції, куди вступили п'ємонтські війська.

У такій несприятливій обстановці об'єднані сили П'ємонту, Ломбардії, Венеції, загони Дж. Гарібальді, який на початку революції по
виявилися непідготовленість п'ємонтської армії до війни, брак у її генералів необхідного бойового досвіду та сміливого стратегічного мис
зазнали низки поразок і відійшли до Мілана. Карл Альберт відмовився від оборони міста. П'ємонтські війська 6 серпня залишили місто і
Карла Альберта, якого звинуватили у зраді. 9 серпня король П'ємонту підписав з австрійцями перемир'я і відмовився від Ломбардії. У П'ємо

Джузеппе Гарібальді (1807-1882) - національний герой Італії, генерал, один із вождів національно-визвольного руху за об'єднання Італії. С
91
до смертної кари, емігрував до Південної Америки, де більше 10 років боровся за незалежність республік Ріо-Гранде і Уругваю. Учасник Іт
рр. на чолі добровольців брав участь у визвольних війнах проти Австрії. У1860 р. очолив похід "тисячі", яка визволила Південь Італії, що з
визволити Рим з під влади пап. Під час франко-прусської війни 1870- 1871 рр. воював добровольцем на боці Франції. Основну мету життя в

Становище в Італії ускладнювалося зовнішніми чинниками: революційні виступи в Парижі, Відні, Будапешті, Празі були придушені. Пов
робили кроки для реставрації монархічних режимів. Неаполітанський король вчинив контреволюційний переворот і успішно воював за
відмовилася визнати перемир'я з Австрією і продовжувала боротися з австрійськими окупантами. Демократичне крило революції було г
розпочали боротьбу проти влади великого герцога і закликали до утворення Тимчасового уряду. Леопольд П змушений був тікати у фортец

Відмова Пія IX від активної боротьби з австрійцями підірвали його авторитет серед демократичної громадськості, лідери яких Дж. Мадз
фактично не управляв ситуацією в Римі. 15 листопада 1848 р. було вбито керівника уряду П. Россі, колишнього карбонарія, який пров
повстання. Керівник Ватикану таємно втік зі столиці й сховався в Неаполітанському королівстві. В Римі відбулися вибори до Установчих зб

Республіканці націоналізували церковні землі й роздали їх дрібним орендарям та безземельним селянам, ввели підвищений податок
республіканців відштовхував від них значну частину населення Папської області. До того ж нові керівники республіки мали обмежені мож
війни з Австрією.

20 березня 1849 р. король П'ємонту Карл Альберт під тиском демократів заявив про припинення перемир'я з Австрією і початок бойови
Карл Альберт зрікся престолу на користь свого сина Віктора Еммануїла П. Австрійці запропонували новому королю почесне перемир'я,
Поразка П'ємонту ускладнила антиавстрійську боротьбу в інших регіонах Італії. Під час контрреволюційного перевороту в Тоскані влад
Ломбардії й оточили Венецію, яка оборонялася до серпня.

Римська республіка опинилася в оточенні. Майже диктаторські повноваження отримав тріумвірат, де головну роль відігравав Дж. Мадзіні
Тримісячна боротьба римських громадян проти регулярних військ завершилася на початку липня 1849 р. вступом у Рим французьких військ

Австрія повернула втрачені позиції в Ломбардії, Венеції, Тоскані й Папській області. Реставрація монархічних режимів супроводжувалася

Австрія

Для епохи правління канцлера К. Меттерніха в Австрії характерним було збереження феодально-монархічного правління, придуше
92
економічними реформами. Водночас "передберезневий період" (два десятиліття напередодні революції) увійшов в історію Австрії як
суспільства, усвідомлення необхідності демократичних перетворень і продовження процесів національного відродження імперії. Саме о
демократизації та проведення соціальних реформ величезну роль відігравала національно-визвольна боротьба поневолених народів імперії (

Як і в більшості країн Європи, каталізатором революції у Відні стали лютневі події 1848 р. в Парижі, тривала економічна криза, неврож
революції в Парижі, в столиці Австрійської імперії почалися стихійні демонстрації міської бідноти, студентів, ремісників, робітників
реального права на працю, скорочення робочого дня до 10 годин, підвищення заробітної плати, скликання загальноавстрійського парламент

Для наведення порядку в столицю були введені регулярні війська і відбулися збройні сутички з революціонерами, які спорудили барик
виявили непокору уряду. Оскільки більша частина австрійської армії перебувала в Італії, імператор змушений був звільнити К. Меттерніха,

До складу уряду ввійшли представники ліберальної буржуазії, які вважали, що революція виконала своє завдання, і бажали встановлен
основні буржуазні свободи, передбачала створення двопалатного парламенту (рейхстагу) та зберігала за імператором значні повноваження,

Конституція була опублікована у квітні 1848 р. і викликала шалену критику радикалів, які звинуватили уряд у спробі реставрації монарх
непокори. Імператор утік зі столиці. Влада перейшла до тимчасового органу - Комітету громадської безпеки. В липні почав роботу авст
виражали інтереси буржуазії та селян, традиційно відданих монархії. Значним був також депутатський корпус, що представляв інтереси с
ґрунті національного питання. Рейхстаг ліквідував кріпацтво, частину феодальних повинностей, прийняв рішення про відправку австрійсь
областей викликала ідея створення Великої Німеччини-об'єднання всіх німецьких та ненімецьких земель в єдину державу під егідою Австр
пропонувала підтримувати австрійську монархію від зазіхань німців та угорців.

Франтішек Палацький (1798-1876) - чеський історик, засновник чеської історіографії, філософ, громадський і політичний діяч, представн
редактором наукового журналу Богемського музею в Празі, де друкував статті з естетики та чеської мови. 31832р. працював над історіє
Богемії" (1836-1867) у 5 томах німецькою мовою та "Діяння чеського народу" (1848-1876) чеською мовою. Б них викладена концепція істо
Центральним у чеській історії став період гуситських війн як утілення національної та релігійної боротьби. У роки революції 1848-1849 рр
революції відмовився від активної політики аж до 1861 р" коли став депутатом рейхстагу. Справив величезний вплив на чеську історіографі

Діяльність рейхстагу засвідчила поляризацію сил австрійського суспільства та великі промонархічні настрої значної частини населенн
Наприкінці серпня загони Національної гвардії розстріляли робітничу демонстрацію в столиці, що стало початком контрреволюційного п
зброю. У жовтні вони організували нове повстання у столиці. Робітники, міщани, студенти штурмом захопили найважливіші пункти Ві
93
провінцію. Наприкінці жовтня Відень оточили урядові війська. 1 листопада після кривавого штурму столицю було взято і революцію в Авст

Угорщина

У провінціях Австрійської імперії революція 1848-1849 рр. швидко переросла з ліберально-демократичної в національну. Яскравим
прикладом була Угорщина, в якій національне відродження дореволюційних років мало вагомий вплив на угорських аристократів.
Вони перетворилися на націоналістів з чітким усвідомленням необхідності збереження власних традицій та політичного домінування
в угорських землях. Національна буржуазія розробила програму демократичних реформ, серед яких головне місце належало ліквідації
кріпосного права, розвитку національної промисловості та фінансів. Лідером руху за реформи став адвокат Л. Кошут.

Лайош Кошут (1802-1894) - угорський політичний діяч, реформатор, активний борець за незалежність Угорщини. Здобув юридичну
освіту, працював повіреним, помічником депутата національного парламенту в Братиславі. Займався політичною журналістикою,
зазнав переслідувань з боку австрійського уряду. Під час революції 1848-1849 рр. в Угорщині був керівником Комітету захисту
батьківщини, верховним правителем (диктатором) Угорщини (травень - серпень 1849 р.). Ініціатор створення угорської армії, автор
Декларації незалежності (квітень 1849р.), що проголошувала повалення в Угорщині влади Габсбургів. Після поразки революції
перебував в еміграції - в Туреччині, США, Англії, Італії. Займався публіцистичною діяльністю, закликав до визволення Угорщини від
влади Австрії. Підтримував тісні стосунки з італійським революціонером Дж. Мадзіні, вів переговори з національними
емігрантськими колами про створення федерації у складі Угорщини, Сербії, Хорватії та Румунії. У1859 р., коли загострилися
відносини між Францією і Австрією, на пропозицію французького імператора Наполеона III почав готувати антиавстрійське
повстання в Угорщині. Однак ці плани не реалізувалися, оскільки в липні між обома країнами було підписано перемир'я. В еміграції в
Італії критикував угорських діячів, що підписали Аусгляйх 1867р. про створення двоєдиної монархії - Австро-Угорщини. Останні
роки життя важко хворів, жив у бідноті та самотності.

Реформаторам удалося перетворити Державну раду Угорщини на легальний орган боротьби за широку національну автономію
Угорщини у складі Австрійської імперії. Важливим заходом стало утвердження угорської мови в ранзі офіційної. Водночас це
спровокувало конфлікти між неугорським населенням, яке становило майже 60 % населення Угорщини.

30-ті - 40-ві роки XIX ст. були важливим періодом національного відродження слов'янських народів Австрійської імперії. Його
головною ознакою стало пробудження інтересу до національного життя, розвитку і поширення національних мов, літератур та інших
галузей культури. У цьому процесі провідну роль відігравали просвітителі - "будителі" (Й. Добровський, Й. Юнгманн, Я. Коллар, Л.
94
Штура та ін.), які започаткували наукову роботу з мовознавства, історії, етнографії, писали літературні твори національними мовами,
видавали національну періодику тощо.

Вже 15 березня 1848 р. жителі Пешта (Буда і Пешт лише у 1873 р. об'єдналися в одне місто - Будапешт) під керівництвом радикала
Ш. Петефі захопили найважливіші пункти столиці, друкарню й поширили серед міщан програмний документ революції - відозву "12
пунктів". До звичних вимог введення демократичних свобод, ліквідації панщини та ін. додалися заклики до виведення австрійських
військ, створення власного уряду та об'єднання з Угорщиною Трансільванії. 17 березня було створено уряд Угорщини, де провідну
позицію займав Л. Кошут. Першими декретами уряд ліквідував панщину, значну частину податків, передав у руки безземельним
селянам третину оброблюваних ними земель тощо.

Під натиском демократів Державні збори висунули перед австрійським імператором вимогу надати Угорщині широку автономію,
визнати здійснені соціальні перетворення і не чинити опору введенню демократичної конституції. Імператор змушений був
погодитися і угорські демократи під керівництвом Кошута розробили конституцію, відому під назвою "Квітневі закони". Конституція
передбачала створення демократично обраного парламенту, запровадження загальних демократичних свобод, скасування цензури,
наділення всіх жителів громадянськими правами, свободу віросповідань. Однак конституція мала проугорський характер і не
враховувала інтересів численного неугорського населення. Це позбавило революційний уряд підтримки національних рухів,
керівництво якими перейшло до правих сил, що стали союзниками габсбурзької монархії.

Серпневий контрреволюційний переворот у Відні дав змогу імператорові посилити тиск на революційну Угорщину. Напередодні він
домовився про спільні дії з губернатором Хорватії Й. Єлачичем, відомим своєю відданістю монархії та ненавистю до "кліки адвокатів"
у Пешті. Єлачич відмовився підтримувати відносини з угорським урядом, дискредитував угорських революціонерів в очах південних
слов'ян, сподіваючись, що вони залишаться вірними монархії і, нарешті, домовився з лідерами сербів про спільні дії для придушення
революції в Угорщині.

Багатомісячна кровопролитна війна угорців з австрійцями та хорватами почалася у вересні. З метою мобілізації сил для боротьби з
ворогом угорці створили Комітет захисту батьківщини на чолі з Л. Кошутом. Швидкими темпами формувалася національна армія, до
лав якої вступали представники різних верств угорського суспільства. 14 квітня 1849 р. була прийнята декларація, яка проголосила
незалежність Угорщини. Війна проходила з перемінним успіхом. Навесні 1849 р. угорці завдали низки поразок ворогу і наблизилися
до австрійських кордонів. Австрійська імперія опинилася на межі катастрофи, що змусило імператора звернутися за допомогою до
росіян. Російський імператор Микола І наказав 200-тисячній російській армії перейти кордони Угорщини і 13 серпня 1849 р. угорська
95
армія капітулювала.
 

Чехія і Словаччина

У складних політичних умовах розвивалася революція в чеських та словацьких землях. У Богемії та Моравії значну кількість
населення становили німці. Вони мали значно ширші політичні права, ніж чехи. Політичний режим К. Меттерніха в Австрійській
імперії не дозволяв чехам і словакам створювати політичні організації, однак поблажливо ставився до їхнього культурного розвитку.
Завдяки Й. Добровському та Й. Юнгманну була створена чеська літературна мова, якою користувалися також словацькі автори.
Одночасно здійснювалися спроби створення словацької літературної мови. Незначна за чисельністю інтелектуальна еліта обох народів
створила умови для національного відродження і водночас для диференціації двох споріднених, але відмінних етнічних одиниць.

Перебуваючи в опозиції до режиму К. Меттерніха, чехи співробітничали з німецькими демократичними організаціями. Вони
продовжували працювати спільно і після того, як у березні 1848 р. революційна хвиля досягла Богемії. Німецькі та чеські демократи
були переконані в необхідності реорганізації абсолютизму і проведення демократичних соціально-політичних реформ, широкої
автономії у складі відновленої монархії. Однак значні розбіжності спостерігалися в питаннях національного об'єднання. Німці
виступали за утворення об'єднаної Німеччини і взяли участь у роботі Франкфуртського парламенту. Чеські ж демократи, лідерами яких
були Ф. Палацький, К. Воровський, Ф. Рігер, вбачали небезпеку як в ідеях, що виходили з Франкфуртського парламенту, так і в ідеях
об'єднання німецьких земель під егідою Австрії.

Спочатку вони висунули ідею створення парламенту Богемії з майбутнім перетворенням його на Генеральну асамблею Богемії,
Моравії та Сілезії. Пізніше запропонували скликати з'їзд представників усіх слов'янських народів імперії. Він почав свою роботу в
Празі у червні 1848 р. Провідну роль на з'їзді відігравав Ф. Палацький, який обстоював ідею австрославізму. Слов'янський з'їзд
насторожено зустріли австрійці, німці та угорці. 17 червня, після декількох сутичок пражан з австрійськими військами, австрійський
комендант Праги розігнав слов'янський з'їзд і придушив повстання празьких революціонерів.

Чеські демократи зосередились на роботі австрійського рейхстагу, де намагалися скоординувати свої дії з депутатами від інших
національних областей імперії та закласти в конституцію федеративні ідеї. Після Відня рейхстаг працював у м. Кромериці. Федеративні
ідеї були закладені в проект конституції, однак їх не прийняли радники імператора Франца Йосифа і в березні 1849 р. рейхстаг було

96
розпущено. Монархічний уряд поступово почав згортати залишки конституціоналізму.

Націоналізм угорських демократів відштовхнув від них демократичних лідерів Словаччини. "Адвокати в Пешті" відмовилися
офіційно підтвердити повагу до прав словаків і не дозволили створити місцевий сейм, натомість наказали заарештувати діяча
словацького відродження Л. Штура. Словаки створили Національну раду, яка стала союзником габсбурзької монархії й навіть ухвалила
рішення про відправлення збройних загонів на придушення угорської революції.

Поразка революції в Угорщині ознаменувала завершення революції 1848-1849 рр. в Австрійській імперії. Почалася поступова
реставрація монархічних інститутів влади та ліквідація демократичних завоювань. Нарешті у 1851 р. було скасовано конституцію 1849
р.

Німеччина

Динамічний економічний розвиток німецьких держав у середині 40-х років змінився депресією і загальною економічною кризою.
Наслідком кризи стали зростання безробіття і погіршення становища робітників та ремісників. Неврожайні роки (1845-1847) призвели
до голоду, який охопив усю Центральну Європу. Періодично спалахували голодні бунти та антиурядові виступи в деяких німецьких
державах. Детонатором масових революційних виступів стала звістка про революцію в Парижі та повалення королівської влади.

На початку березня ліберали і радикали зібрали у прикордонних з Францією німецьких державах численні мітинги, на яких
висувалися вимоги надання демократичних прав та свобод, введення конституції, ліквідації залишків феодальних повинностей,
забезпечення прав на працю та скликання загальнонімецького національного парламенту. У більшості німецьких держав ці події
розгорталися мирно. Лише у Пруссії відбулися сутички берлінських демонстрантів з військами та поліцією, споруджувалися барикади.

Після того як у Німеччині стало відомо про революцію у Відні та відставку князя К. Меттерніха, символу попереднього реакційного
порядку, правителі німецьких держав, щоб запобігти подальшому розгортанню революції на зразок Франції, поспішили задовольнити
вимоги демонстрантів. Прусський король Фрідріх Вільгельм IV ліквідував цензуру, пообіцяв ввести конституцію та скликати
об'єднаний ландтаг. "Березневі вимоги" були виконані також в інших німецьких державах, де створювалися нові уряди, до складу яких
входили ліберали.

Після швидкої і майже безкровної революції з'ясувалося, що скористатися наслідками перемоги буде важко. Були значні суперечності
97
між лібералами та радикальними демократами. Якщо перші були представлені в урядах і отримали реальну можливість для проведення
ліберальних соціально-економічних та політичних реформ, то радикали вважали революцію незавершеною і закликали люмпенізовані
маси до активних дій та проведення соціалістичних перетворень. Спостерігався гострий конфлікт між пролетаріатом, який вимагав
соціального законодавства та захисту своїх прав в індустріальному виробництві, та буржуазією, що намагалася використати владу для
прискореного розвитку індустріального капіталізму на основі вільної конкуренції. Відбувалися палкі дискусії щодо майбутнього
національного об'єднання. Прихильники ідеї "великонімецького" варіанта обстоювали ідею, що національне об'єднання повинне
відбутися під егідою Австрії. Прихильники ж "малонімецького" варіанта переконували, що в імперії Габсбургів був значний відсоток
слов'янського, угорського та італійського населення, а тому вона не могла відображати інтереси всіх німців. Природним об'єднавчим
центром, на їхню думку, мала стати Пруссія, чиє геополітичне положення може забезпечити ефективне державне управління та безпеку
в Центральній Європі. Ці дискусії визначили діяльність загальнонімецького парламенту.

Попередній парламент зібрався у Франкфурті-на-Майні у березні 1848 р. Представники від усіх німецьких земель (у тому числі
Австрії) утворили Комітет п'ятидесяти, завданням якого мала стати підготовка до скликання Національних зборів. У квітні - травні
проходили вибори делегатів за різними виборчими законами, що діяли в німецьких державах. Серед делегатів більшість становили
помірковані ліберали, і навіть у південно-західних німецьких землях, де досить відчутним був революціонізуючий вплив Франції, вони
здобули перемогу. Здавалося, це створить міцне підґрунтя для розроблення конституції об'єднаної Німеччини.

Парламент почав роботу 18 травня 1848 р. у Франкфурті-на-Майні в церкві Св. Павла. Багато часу відводилося обговоренню
загальнолюдських принципів та громадянських прав, які мали бути утверджені в новій Німеччині. Тимчасовий імперський уряд
очолили ерцгерцог Йоганн, дядько австрійського імператора Франца Фердінанда, найпоміркованішій член габсбурзької династії, та
князь К. Ляйнінген, двоюрідний брат англійської королеви Вікторії. Однак тимчасові органи не мали необхідної повноти влади.
Зокрема безплідними були їхні дії щодо залучення німецьких держав до війни з Данією за Шлезвіг та Голштайн. Пруссія проігнорувала
Франкфуртський парламент і в серпні уклала з Данією мир. Незадоволені сепаратними діями прусського короля восени подали у
відставку керівник тимчасового уряду Ляйнінген та впливовий австрійський діяч ліберального напряму А. фон Шмерлінг.

Робота парламенту ускладнилася загальним спадом революції восени 1848 р. Прусський король та новий імператор Австрії Франц
Йосиф відверто нехтували вимогами лібералів і схилялися до пропозицій консерваторів. Така ситуація спостерігалася також в інших
німецьких державах. Наприкінці року Національні збори нарешті завершили обговорення основних демократичних принципів
конституції об'єднаної Німеччини. "Декларація прав німецького народу" - складова конституції - проголошувала основні права та
свободи громадян, рівність усіх перед законом, ліквідацію станових переваг, усіх феодальних повинностей, недоторканність приватної
98
власності тощо.

Оскільки в Австрії було вироблено імперську конституцію, де наголошувалося, що жодна з австрійських земель не може увійти до
нової Німеччини, то було прийнято "малонімецький" варіант об'єднання. "Імператором німців" мав стати прусський король. Він
повинен був очолювати і виконавчу владу, а законодавча передавалася двопалатному парламенту, який складався з нижньої палати
(фольксхаус) та Зборів держав (штатенхаус) із представників урядів та ландтагів окремих держав. Для заспокоєння радикалів, які
наполягали на ліквідації монархії та створенні єдиної демократичної республіки, запровадили загальне виборче право для чоловіків.
Проект конституції було розіслано у німецькі держави і після обговорення прийнято 27 березня 1849 р.

28 березня 1849 р. Франкфуртський парламент проголосував за обрання прусського короля Фрідріха Вільгельма IV німецьким
імператором (290 голосів проти 248). З квітня делегація парламенту, очолювана його головою Е. Сімсоном, запропонувала корону
королю. Однак Фрідріх був надто консервативним, щоб прийняти корону, яка "тхнула революцією", з рук лібералів. До того ж такий
крок неминуче призвів би до погіршення відносин з Австрією, яка традиційно негативно ставилася до спроб Пруссії встановити
гегемонію в німецьких землях. Король також відмовився визнати ухвалену парламентом конституцію.

Без підтримки Пруссії та Австрії діяльність Франкфуртського парламенту стала безперспективною. У травні тимчасовий уряд
припинив діяльність, більшість депутатів роз'їхалися. Парламент переїхав до Штутгарта і 18 червня 1849 р. був розігнаний поліцією.

Радикали зробили спробу захистити конституцію, яка давала надію на майбутні демократичні перетворення. Влітку 1849 р. почалися
народні повстання в Дрездені, Пфальці, Бадені, Рейнській області, які були придушені місцевою владою та прусськими військами.
Революція зазнала поразки, не виконавши головних завдань - об'єднання Німеччини та утвердження демократичних принципів.
Водночас остаточно утвердилася провідна роль Пруссії в німецьких землях.

Революції 1848-1849рр. не привели до радикальних політичних змін в Європі. Повсюдно було відновлено монархічні режими,
збережено роздробленість Італії та Німеччини. У Франції на короткий час було встановлено республіку та обрано президента Луї
Наполеона Бонапарта і введено конституцію. Після придушення революцій настали роки реакції.
 

Друга імперія у Франції (1852-1870)

99
 У 1852 р. закінчувався термін президентства Луї Наполеона Бонапарта. Парламентська більшість не була готовою прийняти закон
про продовження його терміну та виділити фінанси на його власні потреби. Радники президента пропонувати вчинити державний
переворот і Луї Наполеон погодився. На початку грудня 1861 р. було заарештовано майже 70 провідних політичних діячів і
оголошено народу основи нової конституції країни. Передбачалося обмежити повноваження парламенту та продовжити
президентський термін на 10 років.

У Парижі та провінціях відбулися заворушення і сутички демонстрантів із поліцією, внаслідок чого декілька сотень осіб було
вбито і тисячі заарештовано. Як тільки опір було зламано, Луї Наполеон Бонапарт провів плебісцит, на якому понад 90 % громадян
підтримали проект нової конституції. У 1852 р. організували новий плебісцит, на якому майже 97 % громадян висловилися за
перетворення республіки на імперію і Луї Наполеона Бонапарта було оголошено імператором Наполеоном ІІІ.

Протягом 1852-1859 рр. у внутрішньому житті Франції чітко простежувався авторитаризм.

Авторитаризм (з лат.- влада) - система влади, характерна для антидемократичних політичних режимів. Зазвичай поєднується з
особистою диктатурою. До історичних форм авторитаризму належать азіатські деспотії, тиранічні й абсолютистскі форми
правління стародавності, середньовіччя і Нового часу, військові, поліцейські і фашистські режими, різноманітні варіанти
тоталітаризму.

Громадянські свободи було обмежено; деякі противники влади були ув'язнені або емігрували; вплив парламенту був обмежений
внаслідок складної виборчої системи до Законодавчого корпусу (нижня палата парламенту), яка до того ж контролювалася
урядовими префектами. Водночас створювалася видимість народного контролю за діяльністю виконавчої влади через систему
плебісцитів, які затверджували вже прийняті рішення. Політичною опорою імператору були колишні орлеаністи, велика буржуазія
та земельна аристократія. Здійснювалися спроби створити партію бонапартистів.

Найбільші досягнення за років авторитаризму Наполеона III спостерігалися в економічному розвитку та зовнішній політиці.
Порівняно з попередніми роками удвічі зросло виробництво промислової продукції, утричі збільшились обсяги зовнішньої торгівлі;
на транспорті активно використовувалася парова тяга, розширювалася мережа залізниць тощо. Створювалися інвестиційні банки,
страхові компанії, виникали акціонерні товариства. Французький капітал вивозився за кордон і вкладався в колонії та перспективні
галузі виробництва в інших країнах. Французькі спеціалісти за кордоном будували залізниці, мости та інші інженерні споруди.

100
 Економічному піднесенню частково сприяли загальне пожвавлення в європейській економіці після спаду 1846-1851 рр.,
завершення промислового перевороту і впровадження у виробництво нової техніки та технологій, стабілізація
внутрішньополітичної ситуації в Європі після революцій 1848-1849 рр. Наполеону III вдалося створити сприятливий клімат для
розвитку економіки - держава не втручалася в економіку, дозволяючи розвиватися приватній ініціативі. Влада досить ліберально
ставилася до підприємницької діяльності представників різних релігійних конфесій та національностей, насамперед протестантів та
євреїв. Вони вносили в "дух капіталізму" своєрідну етику, де прагнення до наживи гармонійно поєднувалося з працьовитістю,
особистою скромністю, розвиненим почуттям обов'язку та повагою до порядку. Ці підприємці стимулювали традиційних
французьких буржуа і разом з ними рухали вперед економіку Франції.

"Імперія означає мир", - переконував імператор своїх співвітчизників та міжнародну громадськість. І справді, спочатку Франція
проводила дуже обережну зовнішню політику. Однак Наполеону Ш необхідно було підняти власний авторитет у Європі, оскільки
європейські монархи не сприймали його за рівного собі. Саме тому Франція втрутилася в англо-російські суперечки за вплив у
Туреччині. Палестинський конфлікт дав змогу французькому імператору запропонувати свої послуги Англії у Східній (Кримській)
війні (1853-1856) з Росією.

Релігійні суперечки в Палестині мали давню історію. Ще в середині XVIII ст. король Франції Людовік XV домігся видання
султанських рескриптів про дозвіл католицьким священикам відправляти службу в храмах Єрусалима і Віфлеєма в Палестині.
Проте з кінця XVIII ст. у Туреччині зміцнювався вплив Росії, підкріплений її переможними війнами. В договорах (1774 і 1833 рр.)
фіксувались і особливі права православних священиків, захист з боку Туреччини християнського населення Балкан і Дунайських
князівств. Але за Лондонською конвенцією від 13 липня 1841 р. про міжнародний контроль над протоками Босфор і Дарданелли
Англії, Франції, Пруссії та Австрії Росія витіснялася з Туреччини і Близького Сходу. У травні 1850 р. Франція зажадала від султана
Абдул-Меджида передати виключне право розпоряджатися святими місцями в Палестині католицькому духовенству. Петербург
сприйняв це з великим невдоволенням, побоюючись втратити єдину легальну можливість впливу на Порту. Переоцінюючи
могутність Росії та зовсім не маючи інформації про розстановку міжнародних сил, імператор Микола І висунув авантюристичний
план поділу сфер впливу на Близькому Сході між Росією та Англією. Лондон усвідомлював, що Наполеону III вкрай потрібна
переможна війна для зміцнення авторитету. Передбачливою була й реакція Туреччини на спроби Росії втрутитися в її внутрішні
справи - вона планувала скористатися з цієї нагоди і розірвати принизливі для себе угоди з Росією. Російські дипломати не змогли
розібратися в цій не дуже складній ситуації і Росія сподівалася, що в майбутньому конфлікті з Туреччиною і Францією Англія і
Австрія залишаться нейтральними.

101
 У війні з росіянами французький корпус зазнав менше принизливих поразок, ніж інші союзники. Це дало змогу імператору
почувати себе переможцем і стати хазяїном на мирній конференції, яка відбулася у 1856 р. в Парижі. Отже, Франція поступово
повертала престиж на європейській арені.

Ілюзія політичної стабільності та непохитності режиму була зруйнована в січні 1858 р., коли італійський революціонер Ф. Орсіні
здійснив замах на життя імператора. Цим актом він хотів привернути увагу міжнародної громадськості до зруйнованих Наполеоном
III планів італійських націоналістів щодо об'єднання Італії.

Ця подія стимулювала поворот Наполеона ІІІ з 1859 р. до лібералізму. Важливим чинником на цьому шляху стала зовнішня
політика Франції. її союз з П'ємонтом прискорив війну з Австрією. Французькі війська перейшли Альпи і розбили австрійців у
битвах поблизу Мадженті та Сольферіно. За мирним договором Австрія поступалася Франції Ломбардією, яка передавалася
П'ємонту. Крім того, Франція отримувала Ніццу та Савойю. Антиавстрійська боротьба дала поштовх національно-визвольному руху
на Апеннінському півострові, а похід Дж. Гарібальді на Південь створив реальну небезпеку для влади Папи Римського у центрі
Італії.

Така зовнішня політика викликала критику з боку консерваторів-монархістів, але була підтримана лібералами. Цього разу
Наполеон III вирішив розірвати свій союз з консерваторами. На початку 60-х років почалася лібералізація внутрішньої політики
Франції. Було оголошено амністію політичним в'язням, зменшено цензурні утиски щодо преси, розширено роль Законодавчого
корпусу, а у 1860 р. підписано економічний договір з Англією, який знизив митні тарифи для англійських товарів, що ввозилися у
Францію.

На виборах 1863 р. ліберальна опозиція здобула першу за останнє десятиліття значну перемогу - за її представників
проголосувало понад 2 млн виборців і в Законодавчому корпусі вона отримала 35 місць. Робітники одержали право створювати
профспілки та страйкувати, організовувати товариства взаємодопомоги тощо. У 1867 р. було дозволено влаштовувати громадські
зібрання. Важливе значення мали реформи в галузі освіти, зокрема розширення мережі початкових шкіл та створення середніх
навчальних закладів для жінок.

На виборах у 1869 р. ліберали отримали понад 3 млн голосів виборців і кількість місць опозиції в парламенті зросла удвічі. В січні
1870 р. Наполеон III доручив сформувати новий уряд лібералу Б. Оллів'єру, який контролював створення нової конституції. У ній
була закладена ідея збереження монархічної влади із сильними представницькими органами. Так, виконавча влада мала стати
102
відповідальною перед законодавцями, повноваження яких значно розширювалися. В імператора зберігалася значна частина його
владних функцій, загалом відносини між гілками влади чітко не визначалися. У травні 1870 р. проект конституції був винесений на
референдум і отримав повну підтримку населення Франції. Однак франко-прусська війна та поразка Франції завершили
випробування на життєздатність "ліберальної імперії".

Перемога Пруссії над Данією та Австрією змінили розстановку сил на європейській арені. Була потенційна небезпека зниження
ролі Франції в європейських справах, а тому Наполеон III почав небезпечну політичну гру з Бісмарком. Імператор запропонував
законодавцям новий закон про військову повинність, який мав збільшити чисельність регулярної армії. Однак ініціатива Наполеона
III наштовхнулась на ворожість парламенту та громадськості. Зрештою, імператор дозволив втягнути себе в авантюру щодо
іспанського престолу і потрапив у тенета О. Бісмарка, який спровокував франко-прусську війну. Катастрофи слід було чекати ,
оскільки французька армія не була готова до війни і не встигла навіть мобілізуватися, коли армії Г. фон Мольтке вступили на
територію Франції. Після того як звістка про поразку французької армії на чолі з імператором під Седаном досягла Парижу, 4
вересня в столиці почалася революція.
 Британська колоніальна імперія (1848-1867)

У середині століття Англія досягла найбільших успіхів на шляху матеріального прогресу. Динамічний розвиток промисловості та сільсь
опонентами, які заявляли, що вільна торгівля зашкодить англійському сільському господарству. Якщо не враховувати окремих кризових рок
то можна стверджувати, що в середині століття економіка Англії процвітала. Всі верстви населення отримали вигоду: одні - від значних при

Зростання національного доходу випереджало зростання населення. Якщо, за переписом 1801 р., в Англії та Уельсі налічувалося близько
дохід збільшився втричі. Змінювалася структура економіки країни. Переважна більшість населення була зайнята у промисловості. Промис
від зовнішньої торгівлі.

Провідною галуззю економіки залишалася текстильна промисловість, зосереджена в районах Ланкашир та Йоркшир. У 1851 р. у ц
використовувалася парова машинна техніка. Фабрики працювали на імпортній бавовні (її ввезення у країну збільшилося у сім разів), а за
Єгипту та Індії, а готові вироби вивозились до Африки, Австралії, Індії тощо. Розширювалося виробництво вовняних виробів, центри я
Залежність від імпортної сировини сприяла зростанню тоннажу торговельного флоту.

Динамічно розвивалися й інші традиційні галузі англійської економіки - видобуток вугілля та чавуноливарна промисловість. За 50 рок
промисловість зосереджувалась у вугільновидобувних районах, де переважали невеличкі міста з особливою, замкненою атмосферою життя
103
світового виробництва. Прискорений розвиток чавуноливарної промисловості зумовлювався швидкими темпами залізничного будівниц
Наприклад, на півдні Уельсу працювали величезні підприємства з 6 тис. робітників, що виробляли по 20 тис. т чавуну щорічно.

У 1830 р. була побудована перша залізниця, яка поєднала центр текстильного виробництва Манчестер із портом Ліверпуль. Залізничне
перевозити сировину, розширювало внутрішній ринок, стимулювало розвиток промислових районів. У 40-х роках в Англії почався справж
км).

Свої економічні досягнення, перетворення на "майстерню світу" Англія продемонструвала на Всесвітній промисловій виставці в Лондо
"Кришталевий палац", де люди з усіх куточків світу могли ознайомитися з найрізноманітнішими механізмами- "знаряддями англійського
виставку надійшли з багатьох країн та частин світу. Виставка засвідчила не тільки економічні успіхи Англії, а й стала тріумфом королеви Ві

Після бурхливих 30-40-х років в Англії запанував спокій, який ґрунтувався на утвердженні в англійському суспільстві традиційних цінн
північчю країни та патріархальними сільськими районами, між традиційним ідеалом англійського "джентльмена" і новим типом енергійно
наживи завоювала авторитет і повагу в суспільстві. Було переконання, що неможливо подолати класові суперечності, але необхідно створи
могла рухатися вперед і досягати успіху. Запорукою цього мали стати дисципліна та повага до закону.

Такий стан суспільства досягався економічним процвітанням та утвердженням цінностей вікторіанської епохи - своєрідних моральни
поведінка). Ці достоїнства не лише поширювалися на буржуазію, а й стали привабливими для інших верств суспільства. Вони пропагу
моральні принципи англійського суспільства. Так, великий розголос мав твір англійського філософа і публіциста Дж. Мілля "Про свободу
інших міст високим був рівень злочинності, а верстви суспільства, які вели напівжебрацький спосіб життя, з презирством ставилися до вікто

Поведінка людей, звичайно, обумовлювалася і релігією. Однак в англійському суспільстві середини XIX ст. велися дискусії з релігійни
книгою Ч. Дарвіна "Походження видів". Водночас релігійні суперечки, які піддавали сумніву окремі догматичні положення церкви, не торк

Поряд із традиційною англіканською церквою існували численні релігійні конфесії - релігійні дисиденти. Вони стали значною силою в су

Дисиденти (від лат.- не погоджуюся) - 1) особи" які відступали від вчення панівної церкви (інакодумці). У середні віки цей термін вжив
переслідувала. Так, в Англії в результаті встановлення англіканської церкви до дисидентів потрапили як католики, так і протестанти. У Ф
після прийняття Аугсбурзького миру (1655) до дисидентів належали особи, що не дотримувалися віри князя, підданими якого вони були;
1950-х - усередині 1980-хрр. Дисиденти виступали за дотримання прав і свобод людини, проти переслідування інакодумства, проти введе
104
владою, багато з них були засуджені за сфабрикованими звинуваченнями у шпигунстві, державній зраді, виселені або мусили емігрувати (В

Римо-католицька конфесія мала значний вплив в ірландських регіонах, у середовищі університетських студентів та професорів. У середин
єпархії розпочався потужний антипапський рух, підтриманий урядом. Впливовою релігійною групою були євангелісти, однак вони виклика
відроджувалося пресвітеріанство. Вже в 40-х роках тут було збудовано сотні храмів і залучено до церкви понад мільйон осіб.

Багато релігійних конфесій створювали товариства, проводили активну місіонерську діяльність за кордоном. У 1865 р. протестантськи
перетворилась на численну Армію порятунку. В Канаді, Австралії та Південній Африці Армія порятунку купила землі, де влаштовувала кол

Армія порятунку - міжнародна релігійно філантропічна організація, яка поєднує у своїй діяльності проповідь Євангелія з практично
християнської місії У. Бутса, що діяла у бідних кварталах Лондона з 1865 р. Побудована за армійським зразком: її керівник має звання ген
спеціальні школи, в яких вивчають Біблію, психологію, музику, економіку тощо. Солдати Армії порятунку складають присягу на вірн
наркотиків). Практична діяльність: створення громадських їдалень, притулків, лікарень, шкіл, релігійно-трудових колоній у багатьох країна
)у96 країнах світу.

Утвердження в англійському суспільстві вікторіанських цінностей та релігійної толерантності супроводжувалося подальшим розвитком л

Лібералізм (від лат. liberalis - вільний) - суспільно-політична течія, яка захищає права і свободи людини і ґрунтується на тому, що втруч
Вольтера, Дж. Локка, А.Сміта, Ш. Монтеск'є, фізіократів, спрямованих проти абсолютизму і феодальної регламентації. Ідеї лібералізму вп
Франції. Сам термін набув широкого вжитку в першій половині XIX ст., коли в Англії, Франції та деяких інших європейських держава
положення лібералізму: громадянське суспільство, правова держава, вільна ринкова економіка. Лібералізм завжди відстоював шлях м
перетворень суспільства.

Протягом багатьох років внутрішню та зовнішню політику Англії визначав прем'єр-міністр Г. Пальмерстон. Англійський лібералізм дл
морській та економічній могутності Англії на основі принципів "вільної торгівлі". У 60-х роках Пальмерстон збайдужів до реформ у вн
володарюй", однак не зміг правильно оцінити міжнародну ситуацію (у Громадянській війні в США Англія підтримала Південь, у Євро
міжнародній арені послабився.

У 60-х роках стало очевидно, що політика правлячої Консервативної партії потребує змін. Англійський лібералізм віднині ідентиф
перетвореннями та парламентською реформою. Лідером нового курсу став У. Глодстон - видатна фігура англійського лібералізму, держ
105
організацій, дозволити діяльність тред-юніонів і страйки. Однак його головною пропозицією став закон про зменшення майнового цензу пр

Зусиллями консерваторів білль Гладстона було відхилено у парламенті, уряд лібералів пішов у відставку, а ініціативу в реформаторській
реформи консервативний уряд не зміг зупинити. У1867 р. було проведено парламентську реформу, за якою знизили ценз осілості виборців
створили 46 нових виборчих округів, переважно у промислових районах, тощо.

Однак попри радикальну парламентську реформу нові вибори виграли ліберали і в 1868 р. прем'єр-міністром став У. Гладстон. Він пров
розв'язання трудових конфліктів; скорочено робочий день для жінок та дітей до 10 годин; введено обов'язкове початкове навчання для ді
проведено військову реформу тощо. Всі ці заходи свідчили про спроби уряду досягти громадянського миру та злагоди.

У середині століття Англія взяла участь у Східній (Кримській) війні (1853-1856), надавала допомогу Півдню у Громадянській війні в С
Африці.

Безпосередньою причиною Східної (Кримської) війни стало загострення відносин між Англією та Росією за сфери впливу на Близькому
між Росією і Туреччиною почалася війна. У березні 1854 р. Англія та Франція оголосила війну Росії. У вересні того ж року експедиційний
Альма і змусили російську армію відступити до Севастополя. Почалася тривала облога російської фортеці, яка для союзників ускладню
готовий до ведення бойових дій у зимових умовах, а тому зазнав великих втрат. У битві під Балаклавою англійські війська втратили понад 4

Росії, внаслідок поганої підготовки та помилок командування союзники втратили понад 250 тис. солдатів та офіцерів.

У середині століття Англія мала колонії в усіх куточках світу, перетворилася на величезну Британську колоніальну імперію. З колоній
підривали місцеву промисловість, що не могла конкурувати з дешевими і якісними англійськими виробами. Жорстокий колоніальний реж
колонізаторів у 1857-1859 pp. в Індії, яке почали сипаї (солдати Бенгальської армії, в якій більшість офіцерів становили англійці) поблиз
навіть місцеві князі, яких англійці перед тим позбавили влади. Колонізаторам довелося направити в Індію підрозділи регулярної армії. Не
придушили повстання і жорстоко розправилися з його учасниками.

Підкорення Індії відкрило англійцям шлях на схід, в Афганістан та Бірму. У1852-1858 pp. Англія воювала з Бірмою і англійські війська, я
відрізана від моря. У 60-х роках Англія нав'язала їй нерівноправні договори, а у 80-х роках повністю підкорила цю країну.

У той самий час Англія провела дві "опіумні" війни, внаслідок чого зміцнила свої позиції в Китаї. В Нанкінському договорі 1842 р. обій

106
ввезення наркотику в Китай збільшилося і китайська влада почала його конфісковувати. У 1856 р. китайці затримали корабель "Ерроу", яки
англійський прапор та заарештували команду, звинувативши її у піратстві. Це стало приводом до другої "опіумної" війни (1856-1858). Н
Франція під приводом вбивства французького місіонера в провінції Гуансі. На Різдво 1857 р. англо-французькі війська захопили Гуанчжоу і
підійшли до порту Тяньцзінь, неподалік Пекіна. Китайський уряд погодився на мир і 28 червня 1858 р. був підписаний Тяньцзінський
християнські місії, переглядалися розміри мита, встановлені попереднім договором, тощо.

Однак китайський уряд не збирався затверджувати положень договору і готувався до нової війни. У1859 р. англійський та французький п
Пекіна. Однак китайці відмовились це зробити і запропонували іноземцям обрати інший шлях. Англо-французьку ескадру було обстрілян
серпні англо-французький десант здобув перемогу над китайськими та монгольськими військами і захопив Дагу та Тяньцзінь. У вересні бри
вступили у Пекін, де пограбували та спалили стародавній імператорський палац. 22 жовтня 1860 р. було підписано Пекінський договір
дозволяв ввозити опіум у всі порти Китаю, відкриті для іноземної торгівлі.

Отже, зовнішня політика Англії спрямовувалася на зміцнення ЇЇ колоній набуття нових територій та посилення позицій в усіх куточках св

Росія в першій половині XIX ст.

Воцаріння 24-літнього Олександра І (1801-1825) було зустрінуто з радістю, оскільки вбитий Павло І, прихильник Пруссії й наприкінці п
своєї бабусі Катерини II, Олександр І з перших днів правління мав намір здійснити низку реформ ліберального змісту, підняти рівень розвит

У травні 1801 р. за пропозицією "російського якобінця" графа П. Строганова Олександр заснував і очолив Негласний комітет, до якого
Кочубей. Крім того, Олександр запросив свого колишнього вихователя Лагарпа, який був висланий з Росії ще Катериною II за ліберальн
революціонером. Сам комітет нічого не ухвалював, але його рішення стали основою царських указів, що мали в основному ліберальний і пр

Вся трагедія олександрівського правління полягала у бажанні все змінити, нічого не змінюючи. Олександрі видав указ "про вільних хліб
кріпаків.

Ще раніше, в жовтні 1801 p., імператор отримав доповідь Лагарпа, в якій детально аналізувалося становище Росії та її готовність до к
велика частина купецтва. Єдина опора реформатора - освічена меншість дворян, "молоді офіцери", "декілька літераторів". Швейцарець ра
для енергійної освіти нації, щоб у майбутньому спиратися на освічену молодь.

107
 З метою зміцнення єдиноначальності у керівництві державою замість петровських колегій в 1802 р. було засновано міністерства. Мініст
мав контролювати дії міністрів, фактично став підвладним Олександрові, який на чолі Синоду поставив друга своєї юності - 30-річного княз

У цілому Олександр сформував новий молодий уряд для проведення ліберальних реформ. Серед сподвижників імператора виокремлюва
став ініціатором заміни колегій міністерствами, організатором університетів і духовних академій, реформатором освіти в Росії. Однак йо
відкриті виступи проанглійської частини дворянства. Все це призвело до заслання Сперанського перед початком війни з Наполеоном.

Затвердивши Положення про естонських і ліфляндських селян, згідно з яким вони ставали особисто вільними, а землі залишалися вла
прогадав. Дворянство Росії не бажало змін, та й звільнення селян без землі в Росії спричинило б масове селянське повстання.

Слабкість джерел лібералізму в країні та опір поміщиків примусили відмовитися від планів молодості. Останньою спробою вирішити се
готовність звільнити кріпаків.

Олександр І у період тільки з 1804 по 1814 р. вів війн більше, ніж Наполеон (Олександр - 10, а Наполеон - 9). У результаті російськ
російсько-турецької війни 1806-1812 pp. - Бессарабію, російсько-шведської війни 1808-1809pp. - Фінляндію.

У 1805-1807 pp. Росія брала участь у війнах антифранцузьких коаліцій, а в 1809 р. - на боці Наполеона у війні з Австрією, в результа
визволення народів Європи від Наполеона Олександр І здобув широку популярність. Неофіційно йому присвоїли титул Переможця. Правда
кількість прихильників Олександра І. Однак після перемоги коаліції над Наполеоном авторитет Олександра став високим і визначив його як

Основним "дітищем" Олександра I в "післянаполеоновський" період став Священний союз (1815-1833) європейських монархів з метою з
Священного союзу увійшли майже всі монархи Європи, крім Англії, Туреччини й Ватикану. Принц-регент Англії Георгу пояснював свою
принципів союзу.

Перший конгрес Священного союзу (1818) в Аахені за пропозицією Олександра І звільнив Францію від окупаційних військ союзників і
вигнання Наполеона й підтвердили свою непримиренність у боротьбі з революційним рухом. Питання про протидію революціям стало голо

Однак надалі розбіжності й приховане суперництво між монархами все більше розколювали дії союзників, а після смерті Олександра І Св

Починаючи з 1820 р., по Європі прокотилася хвиля революцій: в Іспанії (1820), де повсталі змушували короля Фердінанда VII Бурбона (18
де повсталі також змусили свого короля Фердінанда IV Бурбона (дядька Фердінанда VII) запровадити конституцію за зразком Іспанії; у П
108
Еммануїла І на користь брата Карла. В 1821 р. король Португалії Хуан VI (1818- 1820) присягнув новому державному устрою. За допомоги

У березні 1821 р. у Греції, що вже 400 років перебувала під турецьким ярмом, спалахнуло повстання. Його очолив син і онук господарей М
Вітчизняної війни, ад'ютант Олександра І (1816-1817). Олександрі мав намір відтворити оновлену грецьку державу під своїм протекто
Туреччиною. Більше того, побоюючись посилення Росії на Балканах, Англія й Австрія виступили на захист Туреччини.

Економіка Росії задихалася від воєн. Ставши польським королем у 1815 р. і подарувавши полякам конституцію, Олександр І не уник з
вогнища й таємні антимонархічні товариства. Зайнятий "улаштуванням раю" для Європи, Олександр І "втратив" свою країну. Почалися безл

Вступивши на престол, Олександр І підтвердив заборону масонських зборів, що діяла раніше. Але незважаючи на це, завдяки ліберально
єретиків або політичних змовників. Є свідчення, щоправда, не дуже достовірні, що Олександр І сам належав до однієї з лож. Оточення О
масонських лож і єзуїтів, ав1823 р. - розпорядження про виселення євреїв із сіл Білорусі, Треба сказати, що ще в 1796 р. була введена так
деяких губернських містах України. До цього часу близько 70% міського населення Білорусі й Литви становили євреї.

Сімейні справи Олександра І в останні роки його правління також були складними. Синів у нього не було, а дві дочки померли в дитин
принцесою Кобурзькою. Крім того, великий князь Костянтин другим морганатичним шлюбом одружився на польській князівні Лович, щ
головнокомандувач польської армії, ще в 1822 р. відмовився від престолу. Таким чином, престол переходив до молодшого брата Миколи І н

Однак цьому акту передувала детективна подія, про яку сперечаються дотепер. Ідеться про вірогідність смерті Олександра І у Таганро
депресію Олександра І, було вирішено усунути його від влади на користь Миколи І. Оскільки вбивство виключалося, а просто передання в
вже неспокійній Росії, то за домовленістю з сім'єю Олександра оголосили про його смерть від застуди на 47-му році життя. Олександр
віддалитися від світу. Так у Сибіру з'явився старець Федір Кузьмич, що видавав себе за безвісного бурлака. Старець не бідував і тихо вів чер

Час правління імператора Миколи І (1825-1855)- епоха піднесення самодержавної влади на противагу падінню під впливом революцій мон

Одержавши звістку про смерть Олександра І, Микола, який не знав про зречення старшого брата Костянтина від престолу, сам склав і
розкрили документи й виявили письмове зречення, Микола оголосив, що прийме престол тільки після підтвердження зречення самим Костя

Часом, коли брати листувалися, скористалися члени Південного і Північного таємних товариств, які мріяли встановити в Росії якщо н
арештований і престол захопив Микола. Частина військ, що повірили в це, 14 грудня 1825 р. вийшла на Сенатську площу, вигукуючи "Хай

109
Костянтина.) Посланий для роз'яснення ситуації граф Мілорадович, герой 52 боїв, був убитий П. Каховським. Не допомогло й звернення ми

Отже, Микола І з цього моменту перестав довіряти аристократам. Він говорив, що його врятувало не дворянство, а мужики у гвардійс
традиціоналізму.

Свідчення декабристів, дані під час слідства, відкрили перед Миколою І широку панораму російського життя з усіма негараздами. Він нак
про що говорили декабристи, йому довелося визнати справедливим.

У перші роки правління серед найближчих сподвижників Миколи І з'явилися визначні державні діячі, насамперед М.М. Сперенський, П.Д

Найбільш значущими справами Миколи І у Росії стали:

o видання Зводу законів Російської імперії, початого ще Петром І;

o створення цивільних і військових вищих навчальних закладів і вдосконалювання народної освіти;

o зміцнення фінансів;

o будівництво каналу Волга - Дон і перших залізниць.

М. Сперенський, що повернувся із заслання, залишив мрії про конституцію, над якою колись працював. Тепер він прагнув до наведення
Державної ради з 1821 р.) подав Миколі I записку з пропозицією навести лад у російському законодавстві. Сперанський запропонував скла
законів" (зібрання чинного законодавства), а далі - "Уложення", в якому б усе законодавство було перероблено відповідно до рівня
побоюючись, що це призведе до потрясінь панівного ладу, але погодився з двома першими пунктами програми Сперанського.

19 січня 1833 р. "Звід законів" схвалила Державна рада. Микола І зняв із себе орден Андрія Первозваного і вручив його Сперанському. Н
здійсненої за вказівкою імператора.

У перші роки царювання Микола І не надавав великого значення селянському питанню. Однак поступово цар і його найближче оточенн
продуктивних сил країни і ставить її у невигідне становище перед іншими країнами - у тому числі у військовому аспекті.

110
 Селянський рух наприкінці 30-х- на початку 40-х років XIX ст. набув такого розмаху і ситуація в країні настільки загострилася, що нав
велику небезпеку. Шеф жандармерії граф А.Х. Бенкендорф доповідав царю прямо: "Кріпосне право - це пороховий погріб під державою".

Царський уряд шукав шляхів вирішення селянського питання так, аби не торкнутись підвалин самої системи. Він створив дев'ять Таємни
Миколі І за те, що він не звільнив селян. Вони визнають, що він бачив необхідність зміни відносин між поміщиками і селянами, але не знав,

Єдиною серйозною спробою вирішити селянське питання стала реформа управління державними селянами 1837-1841 рр., автором і орган
комітету, створеного для пошуків шляхів поліпшення становища селян різних категорій.

П. Кисельов у травні 1837 р. подав царю доповідну записку "Попередні роздуми (уявлення) про зміну управління державним майном", в я
майна, яке по суті й мало стати основним міністерством селянської реформи. У відання цього міністерства пропонувалося передати все
кочівників; державне майно - землі, ліси, води, оброчні статті, гірські та винокурні заводи, казенні фабричні підприємства. В результаті діял

У записці П. Кисельов виклав структуру нового відомства, зазначив установи, які мали передати надалі йому свої функції та справи.

Чисельність казенних селян - близько 20 млн осіб - дорівнювало приблизно чисельності кріпосних (25 млн). Це був значний відсоток н
перебували в такому самому жалюгідному стані, як і поміщицькі. Більше того, державні селяни потерпали від пограбувань сусідніх по
зменшення грошових надходжень до казни.

Перший указ, що започаткував реформу Кисельова, стосувався утворення Міністерства державного майна від 27 грудня 1837 р. Він чіт
сільським населенням, відання сільським господарством країни. Згідно із законом до "державного майна" належали: казенні заселені, незасе

Наступним кроком уряду Миколи І на шляху реформ був законодавчий акт від 30 квітня 1838 р. про зміну управління державним майно
розгалужений бюрократичний апарат для управління державним майном у 35 губерніях Росії. Оскільки в основі структури місцевого управ
громада, то новий закон також складався з 4 частин, які затверджували створення відповідних структур: губернської палати державного май

Отже, внаслідок реформи виникла потужна бюрократична машина: вгорі- міністерство, в губерніях - палати державного майна. Кожн
декількох волостей, які управлялися на виборній основі. Волості поділялися на сільські товариства, що обирали сільських старшин, старо
кріпосному. Складна і досить детально регламентована система управління державними селянами фактично закріплювала, уніфікувала
поліцейського світогляду.

111
 Проте у 1837-1841 рр. Міністерство державного майна здійснило низку заходів, внаслідок яких вдалося поліпшити становище державних
общини переселялися в інші губернії на вільні землі. Особливу увагу нове міністерство приділяло підвищенню агротехнічного рівня селянс

У Росії картоплю почали культивувати ще за Катерини П, яка у 1765 р. рекомендувала "саджати земляні яблука, які в Англії називаються
лише рекомендувала картоплю до культивації, а Микола І суворо зобов'язав робити це, що і викликало серію "картопляних бунтів", у
чиновники, ревно виконуючи царський наказ, примусово виділяли з селянського наділу кращі землі, змушували селян спільно саджати там
називалося "громадським заорюванням" (рос. - "общественной запашкой"), покликаним страхувати населення від можливого неврожаю,
прокотилася хвиля "картопляних бунтів".

Бунти тривали з 1834 по 1844 р. і були жорстоко придушені військами, причому кількість убитих і засланих до Сибіру обчислювалося баг

У 1839-1843 рр. Є. Канкрін провів грошову реформу, в основу якої був покладений срібний карбованець, що дорівнював З карбованцям 50
срібло. Канкрін стежив, щоб кількість кредитних білетів, яка перебували в обігу, у певній пропорції відповідала державному запасу срібла
білети. Це оздоровило російські фінанси й авторитет карбованця зміцнився на міжнародній арені.

Грошова реформа Канкріна (1839-1843) вплинула на економіку Росії, сприяла зростання торгівлі та промисловості. Кодифікація законів,
царювання. Завдяки їм Миколі І до кінця 30-х років вдалося зміцнити імперію.

Безумовно, деякі вчинки імператора Миколи І обурюють. Наприклад, створення таємної поліції (Третього відділення), ставлення до Польщ
витрат на армію.

На відміну від Олександра І Микола І не захоплювався містичними ідеями й, будучи глибоко віруючим, надавав пріоритетне значення д
період виникнення великої кількості різноманітних релігійних сект і течій.

Зовнішня політика Миколи І передбачала підтримку абсолютизму в державах Європи за неодмінного захоплення нових територій. Поч
Генерал Паскевич завдав персам нищівну поразку й переніс війну на територію Персії, загрожуючи її столиці - Тегерану. Шах поспішив ук
придбала Еріванське й Нахічеванське ханства з відшкодуванням воєнних витрат. У 1829 р. мир з Персією ледь не було порушено внаслідок
О.С. Грибоєдовим.

Ненавидячи революції, Микола І співчував відродженню Греції й тому діяв стосовно її гнобителя - Туреччини - агресивніше, ніж Олексан

112
пригноблювала християн Балканського півострова. Рішучі дії Миколи І у війні з Туреччиною 1828-1829 рр. привели до підписання Адріано
а також гирло Дунаю. Протоки Босфор і Дарданелли оголошувалися відкритими для проходу російських судів, а Сербія, Молдова й Валахія

Незабаром після турецької війни Миколі І довелося придушувати повстання в Польщі (1630), що, незважаючи на даровану їй конституцію

Революційний рух в Австро-Угорщині за Фердінанда І (1835- 1848) очолив лідер угорської опозиції Лайош Кошут. Угорську революц
престолу (помер у Празі в 1875 р.) і його місце посів деспотичний Франц-Йосиф І (1848-1916).

Величезний вплив, здобутий Миколою І у Європі, викликав побоювання Англії та Франції, що шукали спосіб посварити Росію з Туреччи
права православних християн у Палестині, яка належала туркам. Він зажадав від Туреччини передати право володіння ключами від Віфл
Францією, відмовилася зробити це. Тоді Микола І зайняв Молдову й Валахію. У відповідь Туреччина оголосила Росії війну, але турецький ф
оголосили Росії війну і їхній об'єднаний флот увійшов у Чорне море, блокувавши Севастополь. До них приєдналася й Сардинія. Незважаюч
надали Росії жодної допомоги. Більше того, у червні 1854 р. Австрія зажадала від Миколи І звільнити Дунайські князівства, одночасно
опинилася одна фактично проти всієї Європи. Це був явний прорахунок Миколи І. Самодержавство завжди засліплює і він переоцінив
відомості, що він отруївся в пориві нервового кризу. Закінчувати війну довелося вже його синові - новому імператорові Олександру II.

Російська імперія епохи "Великих Реформ" (1856-1878)

Друга половина XIX ст. розпочалася для Росії Східною (Кримською) війною 1853-1856 рр. Конфлікт між Росією і Францією в
середині XIX ст. з приводу контролю над храмом Гробу Господнього в Єрусалимі та храму в Віфлеємі - головними святинями
християнської церкви - переріс у війну Росії з Туреччиною, до якої приєдналися Англія і Франція. Проте справжніми причинами
війни були питання про стратегічно важливі протоки Босфор і Дарданелли, вплив у Туреччині й на Балканах.

Російський імператор Микола І (1825-1855) сподівався, що у конфлікті Росії з Туреччиною та Францією Англія та Австрія
залишаться нейтральними. Однак його оцінка міжнародної ситуації була неправильною і Росія залишилася віч-на-віч з потужною
коаліцією європейських держав. Султан відхилив вимоги Росії стосовно особливого договору про надання їй виключного права
контролю над християнськими церквами, що передбачало втручання у внутрішні справи Туреччини.

26 червня 1853 р. Микола І видав маніфест про вступ російських військ на територію Дунайських князівств (Молдова та Валахія),
які були у васальній залежності від Туреччини. Не маючи плану війни, такий крок в умовах розпорошення військ по всій території
113
Росії був дуже небезпечним, що невдовзі зрозуміли в Петербурзі. Англія і Франція фактично підтримали Туреччину і ввели ескадри у
Мармурове море. Підбадьорений цим кроком могутніх союзників турецький султан у жовтні 1853 р. оголосив війну Росії.

Росія не була готовою до війни: за якістю озброєнь її війська значно поступалися європейським; відсутність шляхів сполучень
стримувала передислокацію військ; військово-морський флот був парусним, тоді як в Англії та Франції - паровим; промисловість не
могла забезпечити потреби армії; фінанси і спорядження розкрадалися. Тому не дивно, що Росія вибрала пасивну тактику,
намагаючись "терпінням замучити турків". 16 жовтня Туреччина почала воєнні дії на Дунаї та в Закавказзі. Після кількох сутичок
командувач російських військ М. Горчаков вивів армію на територію Росії. Єдиним успіхом Росії на першому етапі війни став
розгром турецького флоту ескадрою П. Нахімова в Синопській бухті в листопаді 1853 р. Однак ця перемога призвела до
несподіваних для Росії наслідків. У січні 1854 р. англо-французька ескадра увійшла в Чорне море, безпосередньо загрожуючи
південним регіонам Росії. Микола І наказав відкликати російських послів з Лондона і Парижа. Росія фактично опинилася в стані
війни з потужним союзом європейських держав - Англією, Францією, П'ємонтом і Османською імперією. Австрія займала позицію
ворожого нейтралітету й у вересні ввела війська на територію Дунайських князівств, а наприкінці року підписала союзний договір з
Англією і Францією. На початку березня російські війська перейшли Дунай, вступивши на територію, підвладну Туреччині. Микола
І не прийняв ультиматуму Англії та Франції негайно вивести російські війська з Дунайських князівств і в середині березня 1854 р.
англійська королева Вікторія оголосила війну Росії.

Англо-французька ескадра увійшла в Балтійське море, блокувала бази російського флоту Кронштадт і Свеаборг, піддала обстрілу
Соловецький монастир та околиці Мурманська. Англо-французький флот вчинив напад на Петропавловськ-Камчатський, проте був
змушений відступити. Сухопутна армія союзників протягом літа зосереджувалась на узбережжі Болгарії, плануючи завдати
головного удару по Севастополю.

У вересні 1854 р. 60-тисячна армія союзників висадилася в Криму поблизу Євпаторії. 35-тисячна російська армія під
командуванням О. Меншикова не змогла стримати наступу ворога на р. Альма й відступила спочатку до Севастополя, а пізніше - до
Бахчисарая. 25 вересня почалася затяжна облога Севастополя. Спроби російської армії прорвати блокаду під Балаклавою і в районі
Інкерманських висот завершилася провалом і Севастополь змушений був оборонятися власними силами. Російський флот затопили
біля входу в Севастопольську бухту, попередньо знявши корабельні гармати, які встановили на бастіонах міста. Героїчна оборона
Севастополя тривала 349 днів. Давалася взнаки непідготовленість Росії до війни: катастрофічно не вистачало боєприпасів, резерви не
встигали підходити, польова армія поводилась пасивно і не змогла прорвати блокаду фортеці. У серпні 1855 р. російські війська

114
залишили Севастополь. 13 вересня було припинено бойові операції.

Мирний договір з Росією було підписано на Паризькому мирному конгресі 18 березня 1856 р., який започаткував створення
Кримської системи в міжнародних відносинах. За умовами мирного договору Росія відмовлялася від протекторату над Сербією і
Дунайськими князівствами та особливих прав стосовно християнських народів Османської імперії, які були поставлені під
колективну гарантію європейських держав. Росія втрачала три повіти у Південній Бессарабії, а отже, вихід до Дунаю. Було прийнято
принцип нейтралізації Чорного моря, за яким Росії й Туреччині заборонялося тримати в Чорному морі флот. Це особливо
принижувало Росію, оскільки Туреччина через протоки могла швидко перемістити флот із Середземного в Чорне море. Таким чином,
Кримська система закріпила економічні й політичні переваги Англії в Туреччині, на Близькому Сході, підірвала позиції Росії на
Балканах і в Чорному морі, зберегла владу Туреччини на Балканах.

Поразка Росії у війні і принизливі для неї умови Паризького миру поставили нового імператора Олександра II (1855-1881) перед
складними проблемами. Насамперед необхідно було відновити міжнародний престиж Росії, підірваний не тільки війною, а й
жорстким режимом Миколи І, що змушував європейців дивитися на Росію як на державу азіатської деспотії. Олександр II скасував
окремі укази свого батька щодо цензури, амністував декабристів, дозволив видання нових газет і журналів, виїзд російських
громадян за кордон. Ці заходи сприяли духовному розкріпаченню мислячої Росії та зародженню суспільно-політичного руху.

Другою важливою проблемою було кріпосне право, оскільки Росія залишалась єдиною європейською країною, де
використовувалася праця підневільних. Неефективність праці кріпосних селян, небажання та невміння більшості поміщиків
раціонально організовувати сільськогосподарське виробництво змушували царизм стати на шлях радикального вирішення
селянського питання. Необхідно було звільнити селян, наділити їх землею і створити клас дрібних землевласників, а це означало
відкритий конфлікт із поміщиками - опорою самодержавства. Царизм підштовхували до реформ і важкі наслідки війни - дефіцит
державного бюджету, скорочення вивезення хліба за кордон, зменшення кількості сільськогосподарських працівників унаслідок
рекрутських наборів тощо.

У підготовці реформ важливу роль відігравали ліберальна аристократія та інтелігенція, під впливом яких перебував молодий
імператор. Щоб прискорити підготовку реформ, вони спровокували поданню царю так званих "адресів" від поміщиків із
пропозицією звільнення селян. Наприкінці 50-х років було створено центральний і губернські комітети для розроблення проектів
реформи. Остаточний проект передбачав звільнення селян від влади поміщиків із наданням їм землі за збереження значної частини

115
дворянського землеволодіння.

19 лютого 1861 р. Олександр II затвердив "Положення", "Маніфест" та інші документи селянської реформи. "Положення"
поширювалося на більшість губерній європейської Росії, в яких налічувалося майже 25 млн кріпосних селян. За "Маніфестом" вони
отримували особисту свободу і деякі громадянські права, могли найматися на роботу на фабрики і заводи. У "Положенні"
визначалися окремі аспекти вирішення селянського питання: розміри земельних наділів, повинності, викупні операції та ін. Всі
селянські дореформені наділи вважалися власністю поміщика і перебували у селян на правах землекористування. За це вони
виконували на користь поміщика низку повинностей і перебували у становищі "тимчасово зобов'язаних". Лише після викупу наділів
селяни ставали їх власниками, а до цього вони виконували на користь поміщика повинності у вигляді оброку. Термін викупу землі
селянами чітко не визначався, а його умови передбачали, що 75-80 % вартості селянського наділу грошима або цінними паперами
поміщикові сплачувала держава, а іншу частину - сам селянин. Виплачена державою сума стягувалася з селянина протягом 49 років
під 6 % річних. Для кожного регіону встановлювався середній розмір селянських наділів залежно від родючості землі. Якщо
дореформені селянські наділи були меншими за встановлений середній розмір по регіону, то їм прирізалася додаткова земля, якщо
більшими, то відрізалася. Так склалася так звана система "прирізків" та "відрізків". В окремих регіонах (у Правобережній Україні та
Білорусі, де більшість поміщиків були поляками) з політичних мотивів встановили більший розмір селянських наділів.

Хоча збереглося велике поміщицьке землеволодіння, певна за-лежкість селян від поміщиків і дріб'язкова опіка з боку селянської
общини, реформа 1861р. була прогресивною за своєю суттю, оскільки ліквідувала багатовікове рабство і створила умови для
швидкого економічного розвитку країни.

Ліквідація кріпацтва зумовила низку соціально-політичних реформ. У 1864-1870 рр. було проведено реформи місцевого
самоврядування, суду й освіти. У більшості регіонів Росії створювалися місцеві органи самоврядування - земства.

Земства - виборні всестанові органи місцевого самоврядування в царській Росії, які обиралися на три роки. Створювалися згідно з
"Положенням" від 1 січня 1864 р. у губерніях та повітах. "Гласні" (депутати) земства обиралися за принципом майнового цензу за
куріями: землевласницькою, міською, селянською. Керівними органами губернських та повітових земських установ були: земські
зібрання (розпорядчі органи) та земські управи (виконавчі органи). Компетенція земств обмежувалася сферою культурно-
господарською діяльності - школи, лікарні, шляхи, агрономія тощо. Бюджет складався на основі оподаткування (земський збір)
нерухомого майна (земель, будівель і т. ін.). Земські повинності відбувалися як грошима, так і натурою (шляхова, квартирна тощо).
Вводилися в Росії поступово. Незважаючи на обмеженість компетенції, земства сприяли пожвавленню як культурно-господарського,
116
так і суспільно-політичного життя на місцях. Ліквідовані радянською владою у 1918 р.

Земські "гласні" обирались у повітах і губерніях із землевласників, міських виборців і представників сільських громад. Сфера їх
діяльності обмежувалася господарськими питаннями місцевого значення: утримання шляхів сполучень, пошт, шкіл, лікарень,
налагодження ветеринарної та агрономічної служб тощо. Кошти на це надходили із земського податку, яким обкладалося все
населення. Земства сприяли пожвавленню економічного і культурного життя провінційних міст і сільських громад імперії. У1870 р. у
містах було утворено органи міського самоврядування - виборні міські думи.

Нові судові статути започаткували прогресивну судову реформу. Суд став відкритим і гласним, вводилося суперництво сторін.

Виникли інститути присяжних, повірених і судових слідчих. Винність підсудного визначали присяжні засідателі, а вирок виносили
голова і два члени суду. Суди були незалежними від місцевих органів, оскільки його голови обирались і затверджувались
імператором і Сенатом.

У 1864 р. було прийнято нові статути початкових і середніх навчальних закладів. Згідно з ними навчальні заклади ставали
доступними для нижчих верств населення. Приватні особи, громади й міські товариства могли за власний рахунок відкривати
початкові й середні школи, чим вони скористалися і в Росії була створена широка мережа шкіл. У 1863 р. після широкого
громадського обговорення було затверджено новий загальнодержавний університетський статут, який значно розширив автономію
університетів, збільшив кількість навчальних дисциплін і кафедр. Почали працювати нові вищі навчальні заклади, які готували
спеціалістів для господарства країни.

У 1874 р. уряд вжив заходи, спрямовані на реформування армії, її технічне переоснащення, скасував рекрутські набори і
запровадив обов'язкову військову повинність за значного скорочення терміну служби.

"Великі реформи" 60-70-х років XIX ст. докорінно змінили соціальну й економічну структуру Російської імперії, створили
необхідні умови для її поступального розвитку. Однак незмінною залишалася політична структура держави, яка консервувала
становий принцип управління і стала причиною багатьох внутрішньополітичних криз, що призвели до революцій початку XX ст.

У другій половині XIX ст. виникає рух "народників", який об'єднав демократичну інтелігенцію для пошуку дієвих заходів щодо
подолання невігластва народу і поліпшення його життя. "Ідейними батьками" руху були М. Чернишевський і О. Герцен, від яких
117
народники перейняли негативне ставлення до капіталізму і віру в соціалістичну утопію.

Незабаром у народництві виникло три ідейні течії, які очолили П. Лавров, М. Бакунін і П. Ткачов. 17. Лавров агітував за
соціалістичну революцію, первинність вирішення соціальних питань перед політичними, селянську общину як зародок соціалізму.
М. Бакунін побудував завершене анархістське вчення: всі держави створені для пригнічення людини, тому їх треба не реформувати,
а ламати революційними шляхом. П. Ткачов переконував, що для боротьби з самодержавством необхідно створити міцну, суворо
законспіровану і централізовану партію, метою якої було б завоювання влади* Партія революціонерів має знищити консервативні й
реакційні елементи в суспільстві, розпочати "криваву революцію".

У 70-х роках XIX ст. розрізнені таємні організації народників об'єднались у підпільне товариство "чайковців". У 1874 р. вони
почали "ходіння в народ", намагаючись підняти його на повстання. Однак селяни не відгукувались на заклики молоді і видавали їх
поліції. Загалом поліція заарештувала 770 осіб. У 1876 р. була створена нова організація "Земля і воля", яка знову спробувала
організувати "ходіння в народ", застосувавши тактику постійної осілості: революціонери влаштовувалися в селах учителями,
фельдшерами і створювали компактні поселення в Поволжі, на Кубані й Дону. Однак і цього разу їх плани зазнали поразки.

"Земля і воля" - революційна народницька організація, заснована в Петербурзі у 1876 р. М. Натансоном, О. Михайловим та ін., яка
налічувала майже 60 осіб і ще до 150 співчуваючих. Складалася з територіальних, спеціальних груп та основного гуртка,
очолюваного "адміністрацією" (комісією) у складі 3-5 осіб. Вищий керівний орган - з'їзд. Програмні завдання - здійснення селянської
революції, націоналізація землі, заміна держави федерацією общин. Практична діяльність - пропаганда серед селян (поселення в
"народі"), робітників та інтелігенції; видання газет "Земля і воля" та "Листок "Землі і волі". Влітку 1879р. у зв'язку з розбіжністю
поглядів щодо питань визнання пріоритету політичної боротьби над економічною розкололась на "Народну волю" та "Чорний
переділ".

Романтизм і демократизм перших народників невдовзі змінився відвертим терором. "Земля і воля" розкололась на дві організації:
"Чорний переділ" - противників терору - очолив Г. Плеханов, а "Народну волю", яка взяла на озброєння теорію П. Ткачова, - А.
Желябов і С. Перовська. "Народна воля" мала гуртки та групи в 50 містах імперії й об'єднувала 500 осіб. Головне завдання
народовольці вбачали в поваленні самодержавства та скликанні Установчих зборів. З цією метою вони вели активну
пропагандистську та агітаційну роботу - видавали газети "Народна воля", "Листок "Народної волі", "Робочу газету" тощо.
Організація вчинила декілька терористичних актів проти урядовців, а 1 березня 1881 р. вбила імператора Олександра П. Взявши на
озброєння тактику індивідуального терору, народництво ставало відверто кримінальною структурою і втрачало підтримку
118
цивілізованого суспільства.

У 70-х роках XIX почався швидкий промисловий розвиток Росії, який перетворив країну з аграрної на індустріально-аграрну.
Пореформені десятиліття знаменувались швидкими темпами економічного розвитку Росії: у 4,5 раза зросла виплавка чавуну, у 30
разів - видобуток вугілля, було прокладено 28 тис. км залізничних шляхів, розвинулися нові промислові міста - Юзівка, Орєхово-
Зуєво, нові індустріальні райони - вугільно-металургійний - у Донбасі, нафтовий - у Баку, текстильний - в Іванові.

Темпи промислового розвитку наприкінці століття становили 5,5%, а на початку XX ст. - 3,5%. За цим показником Росія значно
випереджала найрозвиненіші країни світу. Держава всіляко підтримувала розвиток підприємництва, заохочувала приватний капітал
до інвестицій у важку промисловість і залізничне будівництво. Державна підтримка розвитку власної промисловості, створення
стабільної фінансової системи були визначальними рисами економіки Росії другої половини XIX ст.

Прискорено розвивались нові галузі виробництва: важке машинобудування, хімічна промисловість, електроіндустрія, залізничний
транспорт. Росія стала одним із найбільших у світі виробників нафти. Будівництво Транссибірської залізничної магістралі відкрило
Росії ворота для промислового освоєння Далекого Сходу та економічного проникнення у країни цього регіону. Промислові гіганти
зосередились у Центральному промисловому районі, навколо Москви і Петербурга, в Донбасі, Кривому Розі, Кузбасі, на Кубані.
Катерининська залізниця з'єднала райони Донбасу з Криворіжжям і сприяла створенню у Подніпров'ї гігантських металургійних
комплексів. Це дало змогу Україні вийти на перше місце в промисловому розвитку імперії. Як і в провідних країнах Європи, в Росії
активно відбувались процеси монополізації, концентрації виробництва і робочої сили.

Порівняно з динамічними розвитком промисловості, її модернізацією і всебічним застосуванням новітніх технологій і машин
сільське господарство зберігало архаїчний, напівфеодальний характер. Проблема сільського господарства була "ахіллесовою п'ятою"
багатьох реформаторів. Будь-які їх нововведення неминуче наштовхувалися на опір великих поміщиків і впливової аристократії, яка
сама володіла величезними земельними угіддями, користувалась напівкріпосною працею селян і була зацікавлена у збереженні цього
становища.

Реформа 1861 р. не вирішила проблеми забезпечення селян землею. Значний (65 %) приріст селянського населення призвів до
скорочення селянських наділів до двох десятин, що було значно менше, ніж селяни мали у першій половині XIX ст. Третина селян
взагалі не володіла землею і перетворилась на найманих сільськогосподарських робітників або поповнила армію мало-
кваліфікованого і малооплачуваного пролетаріату. Становище ускладнювалось відсталою сільськогосподарською технікою,
119
відсутністю тяглової сили. Досить відсталою була агрокультура. На селі користувалися трипільним сівооборотом. Відповідно і
найнижчими в Європі були врожаї зернових - 6 ц з гектара.

Процес капіталізації села стримувався селянською общиною, яка встановлювала правила й умови періодичного перерозподілу
земель (залежно від кількості членів сім'ї), календарні терміни сільськогосподарських робіт і порядок засіву культур, брала на себе
колективну відповідальність за сплату податків всіма членами общини, дозволяла або не дозволяла селянам залишати села і
найматись на роботу в містах. Міцні традиції общини не давали селянину можливості відчути себе повноправним господарем землі,
стримували соціальне розшарування, не давали змоги виокремитися багатому прошарку селян.

У зовнішній політиці в другій половині XIX ст. Росія намагалася вирішити низку ключових проблем: по-перше, повернути своє
місце в системі європейських відносин, втрачене після невдалої Східної (Кримської) війни; по-друге, розширити вплив на Балканах
та на Близькому Сході; по-третє, розширити територію шляхом завоювання сусідніх земель і приєднання їх як складових імперії.

Оскільки європейські та близькосхідні справи вимагали надзвичайного напруження сил та слушної нагоди, з 60-х років XIX ст.
погляди російського зовнішньополітичного відомства були спрямовані на Середню Азію та Далекий Схід. У 1864 р. Росія оволоділа
містами Туркестан і Чимкент, а наступного року захопила найбільше місто Середньої Азії - Ташкент. На завойованих територіях
було створено Туркестанське генерал-губернаторство. У1868 р. Росія захопила Самарканд, у 1873 р. - Хіву, в 1876 р. - Кокандське
ханство, в 1881 р. - Туркменію, в 1884 р. - Мевр. Це стало кульмінацією протистояння в Середній Азії між Англією і Росією. У 1887
р. обидві країни підписали протокол про встановлення північно-західного кордону Афганістану, куди був спрямований британський
колоніальний капітал. За російсько-китайськими договорами 1858 і 1860 pp. значна територія Приамур'я і Примор'я увійшла до
складу Росії. На березі бухти Золотий Ріг було засновано м. Владивосток.

Причиною незгод між Росією та Японією став острів Сахалін. У 1875 р. за російсько-японським договором Петербург віддав
Японії Курильські острови в обмін на відмову від претензій на південну частину Сахаліну. Однак це не зняло суперечностей між
Росією та Японією, відносини між якими продовжували погіршуватися.

Росія проводила активну політику і в Центральній Європі. Утворення Німецької імперії змінило співвідношення сил у Європі.
Існувала реальна можливість воєнно-політичного союзу між Німеччиною та Австро-Угорщиною, що могло бути небезпечним для
Росії. У1873 р. Росія, Німеччина та Австро-Угорщина уклали угоду, відому як "Союз трьох імператорів", за якою Олександр II,
Вільгельм І та Франц Йосиф мали всі спірні питання розв'язувати шляхом взаємних консультацій, а за загрози нападу якої-небудь
120
іншої держави домовлятися про спільні дії. Німеччина розраховувала за допомогою цього договору забезпечити собі свободу дій
щодо Франції.

Договір 1878 р. був лише консультативним пактом і, на думку О. Бісмарка, не міг запобігти конфліктам між Німеччиною, Австро-
Угорщиною і Росією. 18 червня 1881 р. було підписано австро-німецько-російську угоду про нейтралітет, яка зобов'язувала Австро-
Угорщину, Німеччину і Росію дотримуватися нейтралітету на випадок, коли одна зі сторін опиниться у стані війни з якою-небудь
четвертою великою державою. Тобто Росія мала зберігати нейтралітет у разі франко-німецької війни, а Німеччина і Австро-
Угорщина гарантували те саме Росії на випадок англо-російської війни.

У1877-1878 рр. Росія вела нову війну з Туреччиною. Безпосередньою причиною стало піднесення національно-визвольних рухів на
Балканах і загострення міжнародних відносин. Ініціатором війни була Росія. її мета полягала у створенні автономної Болгарії з
місцевими органами управління в її північній і південній частинах, розширенні території Сербії та Чорногорії, поверненні Росії
Південної Бессарабії, переходу до Румунії частини Добруджі. Однак уже в травні канцлер О. Горчаков подав європейським державам
ноту про неможливість поділу Болгарії та створення єдиної і автономної держави. Нота підкріплювалася першими перемогами
російської армії: наприкінці червня вона оволоділа стародавньою столицею Болгарії - м. Тирново, в липні захопила Шипкінський
перевал і змогла відстояти його після численних контратак турецької армії, а в листопаді захопила сильну фортецю Плевна. Успішно
розвивалися воєнні операції росіян і в Закавказзі, де вони взяли фортецю Каре. У грудні російські війська під командуванням
генерала Гурко визволили Софію. Шлях на Константинополь було відкрито.

Під загрозою остаточного розгрому Туреччина запропонувала почати переговори про мир і 19 лютого 1878 р. у містечку Сан-
Стефано поблизу Константинополя було підписано мирний договір. Він передбачав створення автономного князівства Болгарії,
проведення Туреччиною реформ у Боснії і Герцеговині, визнання незалежності Румунії, Сербії та Чорногорії, передання Росії
Південної Бессарабії, а Румунії - Північної Добруджі, отримання Росією в Азії міст Ардаган, Каре, Батум, Баязет тощо.

Рішення Сан-Стефанського миру було переглянуто на Берлінському конгресі 1878 р. Зростання впливу Росії на Балканах не
влаштовувало країни Заходу. Австро-Угорщина розраховувала захопити Боснію і Герцеговину, встановити своє панування в Албанії
та Македонії. Велика Британія виступала проти утворення єдиної Болгарської держави. Конгрес почав свою роботу на початку
червня, а 1 липня 1878 р. було підписано Берлінський трактат, який започаткував нову систему європейських відносин - Берлінську.
Болгарія поділялася на дві частини, які ставали автономними, але якщо контроль з боку Туреччини над Північною Болгарією був
символічним і вона отримувала вихід до Чорного моря, то в Південній Болгарії Туреччина зберегла свої позиції. Австро-Угорщина
121
окупувала Боснію і Герцеговину. Територія Чорногорії була значно урізана і вона не отримала виходу до моря, а згодом отінилася
під контролем Габсбурзької монархії. Балканські країни мали сплачувати борги Туреччини європейським державам.

Окремі статті трактату відкривали простір для втручання іноземного капіталу в економіку Сербії, Болгарії та Румунії: вони повинні
були "поважати привілеї іноземних підданих", не мали права збирати транзитного мита за провезений через свою територію товарів з
інших країн. Політична активність західних країн створювала сприятливі умови для організації провокацій міждержавних,
міжетнічних і міжрелігійних конфліктів. Албанія і Македонія залишилися у складі Османської імперії. Такою самою була участь і о.
Крит, якому не дозволили об'єднатися з Грецією, у Закавказзі за Росією залишилися тільки Каре, Ардаган і Батум. Вірменське
населення Алашкертської долини залишилося у складі Туреччини. Велика Британія отримала о. Кіпр" який став плацдармом для її
майбутньої експансії в Єгипет.
 Селянська реформа в Росії

Необхідність пристосування самодержавства Російської імперії до потреб капіталістичного розвитку привела до проведення в 60-70-х рр
1861 р., що скасувала кріпосне право в Російській імперії.

Причини проведення царизмом реформ мали як об'єктивний, так і суб'єктивний характер. Важливими економічними чинниками, що викли

o криза феодально-кріпосницької системи господарювання;

o відкриття чорноморських портів і дедалі активніша участь землевласників у світовій торгівлі;

o конкуренція з іншими державами;

o зростання кількості збанкрутілих поміщицьких господарств;

o переведення селянських господарств з відробіткової ренти на грошову;

o наростання соціальної напруженості, оскільки селянські повстання та виступи фактично створили революційну ситуацію.

Серед суб'єктивних причин, що поклали початок добі реформ, історики виокремлюють:

122
 o пожвавлення громадської активності, пов'язане з приходом до влади нового царя - Олександра II, та сподівання прогресивної інтелігенці

o поразку Росії у Кримській (Східній) війні (1853-1856). Шок, який викликала у царського уряду ця поразка, був вирішальним поштовхом

Умови звільнення селян 45 губерній Російської імперії з-під кріпосної залежності було викладено в законодавчому пакеті так званих По
("Положень" і "Додаткових правил"). Найважливіше з них - "Загальне положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності", у якому ви

Порядок складання і введення уставних грамот до 19 лютого 1863 р. визначили "Правила про порядок введення в дію Положень про селян

Порядок викупу селянами своїх наділів регламентувало "Положення про викуп селянами, які вийшли з кріпосної залежності, їх садибної о

Інші законодавчі акти визначали становище різних категорій колишніх кріпосних селян: дворових, селян дрібномаєтних власників, так зва

Згідно з Маніфестом мільйони селян, що належали поміщикам, отримали можливість вийти з кріпацтва, в умовах Росії - з майже рабсь
законами імперії, у тому числі право власності.

Реформа ліквідувала владу поміщика над селянином, розширила сферу дії общинної демократії, юридично узаконила поняття "сільське то
під керівництвом виборних вирішували питання свого повсякденного життя.

Однак прошарок власників, так званого середнього класу, реформа не створила. Общинна земля не могла відчужуватися, не підлягала к
Якщо селянин відмовлявся викупити землю, уряд примусово стягував платежі.

До 1881 р. 85 % селян перейшло на викуп добровільно, 15 % - примусово. До сплати викупник платежів селяни зобов'язані були виконува

Селянин не мав права відмовитися від наділу. Це пояснювалося прагненням обмежити відхід селян, поставити перешкоди на шляху прол
за умови сплати всіх податків, хоч юридично селяни мали всі цивільні права.

Таким чином, селянська реформа 1861 р. не створила прошарку дрібних власників, а зміцнила общинну структуру, передавши общині вла

Вийти з общини і стати власником своєї землі селянин не мав можливості. Проте за всієї непослідовності селянська реформа 1861 р. була

123
 Правову основу селянської реформи 1861 р. в Російської імперії становили як законодавчі акти, так і низка указів і постанов, призначених

Так, губернії, де переважало общинне землекористування, підпадали під дію "Місцевого положення про поземельний устрій селян, по
губерній країни, на які поширювалося це положення, поділялися на три основні смуги: нечорноземну, чорноземну і степову, а смуги у свою
десятин). До нього входили як присадибні ділянки, так і орні, сінокосні землі й пасовиська.

Якщо дореформений наділ перевищував установлені норми, поміщик міг відрізати надлишок на свою користь. Згадане місцеве по
перетворюючи їх на кабальних орендарів.

Незважаючи на половинчастий характер селянської реформи 1861 р., вона внесла докорінні зміни в розподіл земельної власності, дала імп

Громадянська війна у США та її наслідки

У середині XIX ст. США, що складалися із 31 штату, були прикладом перемоги демократії та швидкого матеріального прогресу:
невпинно зростала промисловість на Сході, міцніло сільське господарство на Заході й Півдні, золоті копальні Каліфорнії постачали
золото для торгівлі, країна вкрилася мережею залізниць, шосе та пароплавних шляхів сполучень.

Прискореному прогресу і гармонії американського суспільства загрожувала небезпека територіального конфлікту. Нова Англія та
середні Атлантичні штати були головними центрами промисловості та торгівлі. Тут вироблялися текстильна продукція, деревина,
машини й механізми, одяг, шкіра, вироби із шерсті тощо, а також розташовувалися головні торговельні центри. Джерелом багатства
Півдня були бавовна, цукор, тютюн, рис. Сільськогосподарський Захід із безмежними преріями перетворився на головного
виробника й експортера пшениці та м'яса.

Конфлікт між Північчю та Півднем наростав. Південні плантатори звинувачували північних бізнесменів і підприємців у тому, що
завдяки торгівлі бавовною, яку вони здійснювали, зміцнюється економіка північно-східних штатів, а їх звинувачували у тому, що
причиною промислового занепаду Півдня є рабство. Темношкірі раби південних штатів становили половину їх населення, а в інших
штатах - лише незначну частку. Захисники рабства заявляли, що відносини між рабовласниками та рабами гуманніші, ніж між
підприємцями та робітниками. До 1830 р. плантаціями управляли безпосередньо рабовласники, що сприяло їхнім близьким
патріархальним відносинам з рабами. Однак з переходом до великомасштабного бавовняного виробництва південні плантатори
припинили безпосередньо наглядати за рабами і стали наймати професійних наглядачів. Термін їхньої роботи та платня залежали
124
від виконаної рабами роботи. Було чимало випадків знущання над рабами. Після того як у 1808 р. заборонили ввозити до США
рабів з Африки, їх розводили як худобу, продавали, руйнуючи сім'ї. Однак найбільше обурювало противників рабства порушення
головного права кожної людини на свободу.

Приєднання нових територій та колонізація Заходу спричинили масову міграцію населення і загострили проблему рабства в
американському суспільстві. Колонізаційний рух здійснювався двома шляхами - з Півдня та Півночі. Південні плантатори
наполягали на тому, щоб на нові території поширювалося право на використання невільничої праці. Конституції північних штатів
забороняли рабство й виступали проти закріплення його поширення законодавством. Отже, рабство стало загальнонаціональною
проблемою. Конфлікт удалося загасити у 1820 р., коли сторони домовилися, що територію на захід від ріки Міссісіпі буде поділено
на південну частину, де залишалося рабство, і північну, де воно заборонялося.

Цей компроміс не зняв проблеми рабства на політичному рівні, оскільки в американському суспільстві вона була болючою з
морального погляду і спричинила виникнення аболіціоністського руху. Рух за звільнення рабів набув бойового, агресивного,
безкомпромісного характеру і здобував дедалі більше прихильників серед жителів північних штатів.

У середині століття проблема рабства знову постала на політичному рівні й спричинила гострі дебати в Конгресі та суспільстві.
Цього разу в центрі уваги опинилися захоплені у Мексики землі - Нью-Мексико, Юта і Каліфорнія. Вони швидко заселялися,
особливо Каліфорнія, де були знайдені поклади золота (тільки у 1849 р. сюди прибули 80 тис. емігрантів). Законодавче оформлення
нових адміністративних одиниць - штатів - вимагало вирішення питання про їхній характер. Оскільки серед колоністів переважали
вихідці з південних штатів, вони оголосили їх рабовласницькими. Противники рабства це заперечували, посилаючись на
законодавчі акти 1787 р. про заборону поширення рабства на північний захід. Рабовласники запропонували передати вирішення
проблеми колоністам, які самі мали визначити характер нових штатів.

Проблема була знята новим компромісом 1850 р., в основі якого лежав план сенатора Г. Клея. У штаті Каліфорнія було
заборонено рабство, у штатах Нью-Мексико та Юта рабство не заборонялося, але його поширення обмежувалося. Компенсацією
рабовласникам Півдня став новий закон про рабів-утікачів, що дозволяв ловити втікачів на території всієї країни. Закон обурив
жителів північних штатів, які замість обіцяної грошової винагороди за втікачів почали ефективніше їм допомагати.

У 1854 р. знову спалахнув конфлікт серед законодавців щодо питання поширення рабства на території Канзасу і Небраски. За
законом 1850 р. на ці території рабство не мало поширюватися. Південні плантатори-рабовласники докладали всіх зусиль, щоб під
125
час утворення штату Канзас було дозволено рабство. Проблему спробував вирішити сенатор від штата Іллінойс С. Дуглас, який
запропонував проект, що дозволяв поширювати рабство на ці території, а характер нових адміністративних утворень мали
визначати самі поселенці.

Законодавці з Півдня підтримали законопроект Дугласа і його було прийнято. Посилаючись на принцип "народного
волевиявлення", можна було узаконити рабство на всій території країни. Рішення законодавців натрапило на шалену критику
жителів північних штатів, які у 1856 р. під час передвиборчої кампанії Дугласа в Чикаго влаштували йому справжню обструкцію.
Закон Дугласа не тільки поглибив розкол між Північчю та Півднем, а й призвів до кривавих сутичок між прихильниками і
противниками рабства в штаті Канзас.

Ситуацію в країні загострила "справа Дреда Скота" - раба зі штата Міссурі, який протягом 20 років жив зі своїм господарем у
вільних штатах Іллінойс і Вісконсин. Після повернення на рабовласницький Південь Скот подав до суду прохання про звільнення
від рабства, оскільки він довгий час жив у вільних штатах. Верховний суд визнав, що Скот втратив права вільного, оскільки
добровільно повернувся до штату, де було узаконено рабство. Водночас Верховний суд констатував, що Конгрес не може
скасовувати рабство в штатах, де воно узаконене на основі принципу "народного волевиявлення".

Рішення Верховного суду здійняло на Півночі шалену хвилю протестів. Деякі лідери аболіціоністського руху зрозуміли, що
віднині боротися за скасування рабства законними шляхами неможливо і вдалися до екстремістських методів. У жовтні 1859 р. Дж.
Браун підняв повстання рабів у Західній Віргінії. Разом із декількома прихильниками він захопив армійський арсенал зі зброєю,
однак незабаром був заарештований і повішений за рішенням суду. Акція Брауна свідчила про наростання аболіціоністського руху
та його бойовий характер. Більшість громадян Сполучених Штатів розцінили дії Брауна як замах на громадський порядок і
демократичні методи вирішення нагальних суспільних проблем.

Усе більше прихильників здобувала Республіканська партія, яка виступала проти рабства й гуртувала навколо себе всіх
незадоволених. Незабаром лідером республіканців став А. Лінкольн.

Авраам Лінкольн (1809-1865)- громадський і політичний діяч, президент США (1861 -1865), який увійшов в історію як людина,
що змогла запобігти розпаду США та ліквідувати рабство. У 1834р. був обраний до законодавчих зборів штату Іллінойс, де
пройшов першу школу політичної діяльності. У1836 р. отримав адвокатську практику в м. Спрінгфільд. У1847р. був обраний до
палати представників Конгресу США, де виступав проти агресивної зовнішньої політики уряду президента Полка. У середині 50-х
126
років приєднався до Республіканської партії, від якої був висунутий кандидатом у президенти й обраний ним 6 листопада 1860 р. Як
непримиренний противник рабства очолив війну північних штатів проти рабовласницького Півдня за збереження єдності США.
Автор закону про гомстеди та Прокламації про звільнення темношкірих рабів. 8 листопада 1864р. обраний президентом США на
другий термін. Загинув від рук убивці 15 квітня 1865р.

Лінкольн був противником рабства. "Я ненавиджу рабство, тому, що рабство само по собі жахливо несправедливе", - говорив
Лінкольн. У1854 р. у промові в м. Пеорія (Іллінойс) він закликав до поступового знищення рабства. Однак ще страшнішим за
поширення рабства він вважав розпад країни.

На президентських виборах 6 листопада 1860 р. Лінкольна обрали президентом США. Як тільки підсумки виборів стали
відомими, штат Південна Кароліна заявив про вихід із союзу і про припинення існування держави "Сполучені Штати Америки".
Інші південні штати зробили те саме і 4 лютого 1861 р. сформували Конфедеративні Штати Америки зі столицею в Річмонді.
Президентом обрали Джефферсона Девіса.

4 березня 1861 р. президент Лінкольн склав присягу і у вступній промові відмовився визнати розкол країни, розцінивши дії
південних штатів як "юридично неправомірні" і закликав до відновлення попередніх обов'язків щодо союзу. Однак рабовласники
Півдня не почули закликів президента і 12 квітня 1861 р. напали на федеральний форт Самстер у бухті Чарльстон (Південна
Кароліна). Нечисленний гарнізон склав зброю і спустив прапор США. Через два дня Лінкольн оголосив Конфедеративні Штати в
стані заколоту і закликав громадян захистити єдність країни. До лав армії записалося 75 тис. добровольців. Це стало початком
Громадянської війни 1861-1865 рр.

Агресивні кола Півдня мріяли про перетворення США на єдину рабовласницьку державу. Водночас їх влаштовувало і створення
самостійної держави. Правлячі кола Півночі виступали проти рабства і не бажали відокремлення Півдня, який міг стати
потенційною загрозою союзу. Кожна сторона вступила у війну зі сподіваннями на перемогу, однак матеріальні та людські ресурси
були на боці Півночі, яка складалася з 23 штатів з населенням у 22 млн осіб. На боці Конфедерації виступило 11 штатів з
населенням 9 млн осіб. На Півночі були зосереджені підприємства з виробництва зброї та боєприпасів, одягу, значні запаси
продовольства. Розгалужена мережа залізниць давала змогу швидко переміщувати війська, підвозити резерви і боєприпаси. Південь
міг розраховувати лише на великий офіцерський корпус, значні запаси зброї та почуття ненависті до чужаків-"янкі" (жителів
Півночі).

127
 Північ не була готовою до війни. Більшість офіцерів регулярної армії перейшла на бік Конфедерації, тому довелося терміново
формувати армію, набираючи добровольців. Противники війни були і в державному апараті, які завдавали всілякої шкоди
організаційним заходам адміністрації Лінкольна. Стратегічний план уряду передбачав оточення армії Конфедерації на широкому
фронті, що могло бути здійснено лише величезною армією, якої Північ не мала.

Бойові дії розгорталися зі змінним успіхом. У1862 р. в долині ріки Міссісіпі федеральні війська генерала У. Гранта та флот
захопили важливий порт Новий Орлеан і розрізали армію Конфедерації навпіл. Однак цей успіх було зведено нанівець поразками у
Віргінії, де війська Півночі безуспішно намагалися захопити столицю Конфедерації Річмонд, яка вдало захищалася під
командуванням талановитих генералів Р. Лі та Т. Джексона. У кривавій битві 25 червня - 1 липня війська Півночі зазнали поразки й
мусили відступити.

Президент Лінкольн розгорнув активну діяльність, спрямовану на організацію армії, наведення порядку в тилу та залучення до
боротьби нових верств населення країни. У травні 1862 р. він видав закон про гомстпеди (садиба, ділянка), який давав право будь-
якому громадянину країни, що не брав участі у боротьбі проти США, за символічну плату в 10 дол. отримати ділянку землі 64 га під
ферму на вільних землях, яка через декілька років безплатно переходила у його власність. 1 січня 1863 р. Лінкольн оголосив
Прокламацію про звільнення чорношкірих рабів південних штатів і закликав їх взяти участь у війні на боці Півночі. Таким чином,
ліквідація рабства проголошувалася метою війни водночас зі збереженням цілісності США.

Однак початок 1863 р. був невдалим для армій Півночі. Навесні південні війська під командуванням генерала Лі завдали нищівної
поразки федеративним військам у битві поблизу Чансел-лорсвілля. Проте жодна з перемог Конфедерації не була вирішальною.
Північ знову збирала війська та кидала їх у бій. Вирішальним для війни стало літо 1863 р. У липні армія генерала Лі зазнала поразки
у триденній битві поблизу Геттисбурга (Пенсільванія) й мусили відступити до річки Потомак. Того ж місяця армія генерала Гранта
розгромила війська Конфедерації у м. Віксбургу на р. Міссісіпі.

Людські та матеріальні ресурси Півдня вичерпувалися. Морська блокада південних штатів федеральним флотом виявилася
ефективною і війська Конфедерації відчували гостру потребу в зброї, боєприпасах, продовольстві тощо. Північні штати
розвивалися динамічно - фабрики і заводи працювали на повну потужність, сільське господарство експортувало зерно в Європу, а
людські ресурси поповнювалися за рахунок еміграції.

Навесні 1864 р. війська Півночі почали великомасштабний наступ на територію Джорджії. Армія генерала У. Шермана захопила
128
промисловий центр Півдня м. Атланту й здійснила свій знаменитий "рейд до моря", вийшовши на узбережжя Атлантичного океану.
Генерал Грант наприкінці року оточив Річмонд. У лютому 1865 р. здалася Колумбія - столиця штату Південна Кароліна, а флот
федерації без бою взяв Чарльстон. 2 квітня здався гарнізон Річмонда, а через тиждень - останній оплот Конфедерації - м.
Аппоматтокс (Віргінія). Так завершилася Громадянська війна в США, в якій загинуло понад 600 тис. осіб.

Після перемоги зріс авторитет А. Лінкольна, якого в листопаді 1864 р. обрали президентом на другий термін. Головною його
метою було відновлення США на основі рівноправності всіх штатів федерації, а тому президент закликав до милосердя й
великодушності до переможених. Однак 14 квітня 1865 р., коли країна святкувала завершення братовбивчої війни, у Вашингтоні в
театрі Форда фанатичний маніяк - актор Дж. Бутс - вчинив замах на президента, вистріливши йому в голову. Після цього вбивця
вигукнув: "Так гинуть тирани. Південь відомщений!" Президент помер наступного дня, а вбивцю було затримано через декілька
днів у сільській місцевості у Віргінії.

Напередодні смерті Лінкольн оголосив свій план Реконструкції - відновлення діяльності союзу на принципі рівних прав,
проведення політичних та соціально-економічних перетворень на Півдні. Він вважав, що переважна більшість жителів південних
штатів ніколи юридично не виходила із союзу, а була введена в оману окремими нелояльними до федерації людьми. Отже, війну
спричинили ці люди, а тому урядові США доведеться мати справу саме з ними, а не зі штатами в цілому. Таким чином, якщо 10 %
жителів південних штатів сформують власні адміністративні органи, лояльні до федерального уряду та президента, підтвердять
верховенство Конституції США, то вони будуть визнані федеральним урядом. Справді, ще до закінчення війни нові уряди були
створені у Віргінії, Теннессі, Арканзасі, Луїзіані.

Програма президента натрапила на потужний опір у Конгресі США. Окремі політичні діячі, зокрема лідер Республіканської партії
в палаті представників Т. Стівенсон, закликали позбавити південних плантаторів, активних учасників війни, громадянських прав.

Після смерті Лінкольна його програму повинен був упровадити в життя віце-президент Б. Джонсон, який не мав такого
авторитету, як попередник. У травні 1865 р. було видано указ про амністію, який повернув південним плантаторам громадянські та
політичні права, їхню власність без рабів. У грудні 1865 р. Конгрес ратифікував 13-ту поправку до Конституції США, яка
забороняла рабство на території країни. До кінця року в південних штатах було проведено вибори місцевої адміністрації, а також
процес ратифікації 13-ї поправки. Однак відновлення політичного статусу штатів мало завершитися обранням їхніх представників
до федерального законодавчого органу. Як і слід було чекати, серед новообраних законодавців було багато колишніх активних
учасників війни на боці Півдня. Радикально налаштовані конгресмени на чолі зі Стівенсоном не допустили новоприбулих до залу
129
засідань і запропонували виробити новий проект Реконструкції Півдня. Він був розроблений через декілька місяців і значно
відрізнявся від проекту Лінкольна.

Головним у ньому була 14-та поправка до Конституції США, яка забороняла колишнім лідерам Конфедерації обіймати
відповідальні посади й урівнювала темношкірих у правах з білими: "Всі особи, які народжені або натуралізовані в Сполучених
Штатах і підкоряються їх юрисдикції, є громадянами Сполучених Штатів і штатів, у яких вони проживають". Практично всі
південні штати за винятком Теннессі відмовилися ратифікувати цю поправку. Це було зумовлено тим, що в багатьох південних
штатах приймалися окремі закони, які обмежували права темношкірого населення, зокрема права власності на землю, свободу
переміщення тощо.

Напружена політична ситуація могла спричинити нову громадянську війну. Деякі політичні лідери на Півночі заявляли про
необхідність захистити права темношкірого населення. У 1867 р. Конгрес США всупереч волі адміністрації південних штатів
поділив їх на п'ять округів і запровадив воєнний стан. Так Конгрес сподівався змусити штати прийняти 14-ту поправку і надати
темношкірому населенню виборчі права. її ратифікували наступного року. Через рік Конгрес прийняв 15-ту поправку до
Конституції США, яка передбачала, що виборчі права громадянина США не можуть бути обмежені кольором шкіри, расою або
колишнім рабським станом. У 1870 р. цю поправку ратифікували південні штати. Тим самим політична частина Реконструкції
завершилася.

У питанні економіки на південні штати було поширено закон 1862 р. про гомстеди, хоча переважна більшість темношкірого
населення власниками землі не стали. Фермерське господарство сімейного типу розвивалося за рахунок переселення сюди вихідців
із північних штатів. Революційного переділу власності не було, хоча частину великих плантацій дробили й розпродували за борги.
Деякі плантації перейшли до нових власників. Темношкірі працювали на плантаціях, але тепер уже в ролі батраків або орендарів.
Колишні плантатори-рабовласники перетворювалися на буржуазних підприємців та комерсантів, пристосовувалися до нових умов
господарювання. На початку 70-х років XIX ст. відмінність між північними та південними штатами за характером капіталістичної
економіки поступово зникала і Реконструкція завершилася.

Головним підсумком Громадянської війни в США стали ліквідація рабства і перетворення південних штатів на демократичні
адміністративні одиниці, які за політичним устроєм не відрізнялися від інших суб'єктів федерації. Водночас остаточне зрівняння
темношкірого населення в політичних правах не було завершене і цей процес тривав до другої половини XX ст.
 
130
 
Об'єднання Італії

Італія в середині XIX ст. була роздробленою країною з монархічним ладом (у Папській області - теократична монархія, де і
державна, і церковна влада належали Папі Римському). Найбільшими італійськими державами були Сардинське королівство,
Парма, Модена, Тоскана, Папська область, Королівство обох Сицилій (Неаполітанське королівство). Північна Італія -
Ломбардо-Венеціанська область після 1815 р. відійшла до Австрії. Економічно це була відстала феодальна країна. Після поразки
революції 1848-1849 рр. у країні настав період реакції - відновлено абсолютистські порядки, ліквідовано всі завоювання
революції. Найвідсталішим регіоном був південь Італії (Неаполітанське королівство).

Найрозвинутішими були північні землі Італії - Сардинське королівство з П'ємонтом. З діяльністю графа К. Кавура як голови
уряду пов'язане економічне піднесення П'ємонту, зростання міжнародного авторитету. Йому вдалося знизити митні тарифи,
залучити іноземний капітал, що сприяло будівництву залізниць (з 8 км у 1848 р. до 900 км у 1859 р.; всього в Італії в той час
було побудовано 2 тис. км залізниць), розширенню торгівлі, зменшенню державного боргу. Головною галуззю країни
залишалася текстильна, хоча зростали і металургійні, і машинобудівні підприємства.

Наприкінці 50-х років у Італії посилюється рух за національну незалежність, у якому було дві течії:

o поміркована, яку представляв перший міністр Сардинського королівства граф К. Кавур, що виступав за об'єднання Італії у
складі конституційної монархії- Сардинії, яка єдина з усіх італійських держав мала конституцію;

o революційна, яку очолювали Дж. Мадзіні та Дж. Гарібальді, що виступали за республіканський устрій майбутньої об'єднаної
Італії.

Кавур сподівався, що боротьбу за національне об'єднання очолить Сардинське королівство, частина якого - П'ємонт - була
найрозвинутішою економічно. Тут уже розпочався промисловий переворот. Спираючись на П'ємонт, Сардинське королівство
покращило своє економічне та політичне становище, зміцнило армію. Союзником королівства стала Франція Наполеона III. В
обмін на збройну допомогу вона бажала отримати у володіння області Савойю та Ніццу, заселені переважно французами. К.
Кавур підтримав формування Італійського національного товариства на чолі з Дж. Гарібальді, метою якого було визволення
Італії.

131
 Війна Сардинського королівства та союзної Франції проти Австрії розпочалася у квітні 1859 р. Союзники заволоділи
Ломбардією, розбили австрійську армію під Сольферіно. В Італії вибухнули революції, повсталі вимагали об'єднання із
Сардинським королівством.

Наполеон Ш, порушивши попередні домовленості, уклав перемир'я з Австрією на умовах переходу до Сардинського
королівства тільки Ломбардії. Венеція залишилася в Австрії. Франція приєднала Савойю та Ніццу. У відповідь у березні 1860 р.
національні збори Тоскани, Парми, Модени ухвалили рішення про приєднання до Сардинського королівства. Опорою реакції
залишилося Неаполітанське королівство, де спалахнуло народне повстання.

На допомогу повсталим з Північної Італії вирушила тисяча добровольців - "червоносорочечників" - на чолі з Дж. Гарібальді. У
травні 1860 р. вони висадилися на о. Сицилія. Після цього загони, що зросли до 24 тис. осіб, підтримані місцевим населенням,
переправилися на південь Апеннінського півострова і вступили до Неаполя. Після битви 1 жовтня 1860 р. і плебісциту
(всенародного голосування) владу Бурбонів у державі було повалено, а Неаполітанське королівство об'єднано з Сардинським.
Гарібальді визнав владу сардинського короля Віктора Еммануїла П і, розпустивши свій загін, повернувся до власного маєтку на
острові Капрера.

У квітні 1861 р. було проголошено утворення Італійського королівства (22 млн жителів) - головне завдання Рисорджименто
(так називали рух італійців за національне визволення) було вирішено. Італія стала конституційною монархією з високим
майновим цензом (тільки 2,5 % населення мали виборче право). У 1862 р. Гарібальді здійснив похід у Папську область з метою
приєднання її до Італії, але зазнав поразки. У 1866 р. до Італії приєднано Венецію (після поразки Австрії у війні з Пруссією), а в
1870 р. - останню італійську територію - Папську область (після франко-прусської війни).

3 1871 р. столицею Італії стало місто Рим.

Об'єднання Італії стало наслідком героїчної тривалої боротьби італійського народу під керівництвом Мадзіні та Гарібальді.
Але вони не змогли довести боротьбу до створення республіки і ліберальна буржуазія, взявши владу в свої руки, досягла
обєднанняу формі конституційної монархії.У процесі об'єднання виникли передумови для формування єдиного внутрішнього
ринку і промислового перевороту. Створення об'єднаного Італійського королівства значно прискорило економічний розвиток
Італії.
 
132
 Утворення Німецької імперії

Невдала спроба національного об'єднання Німеччини шляхом ліберальних реформ у ході революції 1848-1849 рр. змінилася
спробами досягти цієї мети через консервативне державне управління. Прусський король Фрідріх Вільгельм IV відмовився
прийняти імперську корону з рук ліберального Франкфуртського парламенту, але був зовсім не проти очолити національну
федерацію, в якій головні принципи королівської влади залишалися б недоторканими. В той час коли австрійські війська за
допомогою росіян придушували революцію в Угорщини, Берлін розгорнув активну дипломатичну діяльність, спрямовану на
залучення німецьких держав до Прусського союзу. Шляхом дипломатичного тиску вдалося приєднати до Союзу переважну
більшість німецьких держав. Навесні 1850 р. зібрався новий парламент, який мав затвердити конституцію нового
конфедеративного утворення.

Австрію зовсім не влаштовувало створення опозиційно налаштованого до неї союзу держав у центрі Європі під егідою Пруссії.
Тому після поразки угорської революції Відень почав відновлювати позиції в Німеччини, користуючись тим, що значна частина
німецьких держав увійшла до Прусського союзу лише з остраху перед сильною Пруссією. Метою австрійського імператора
Франца Йосифа стало відновлення Німецького союзу. Таким чином, німецька нація була поділена на два потенційно конфліктні
табори - Прусський союз і Німецький союз. Коли у Гессені спалахнула суперечка між прибічниками і противниками місцевої
влади, в який втрутилися Пруссія та Австрія, Німеччина опинилася на порозі громадянської війни. Лише втручання російського
царя Миколи І, який підтримав Австрію, змусило прусського короля відступити. 29 листопада 1850 р. між Пруссією та Австрією
була підписана Оломоуцька угода про відновлення Німецького союзу під верховенством Австрії. Так закінчилася ще одна
невдала спроба Пруссії об'єднати Німеччину.

Настали роки реакції. Будь-які спроби кинути виклик королівській владі нещадно переслідувалися, каралися вигнанням,
в'язницею або смертельними вироками королівського суду. Поступки громадськості, зроблені у роки революції під тиском
народних рухів, обмежувалися або скасовувалися. В державах Німецького союзу, які перебували під впливом Австрії, де була
скасована конституція 1849 р., були відновлені принципи централізації, законності й клерикалізму державного управління. В
таких умовах конфедерація німецьких держав залишалася несприйнятливою до будь-яких політичних реформ.

Конфедерація (від лат.- союз, об'єднання) - союз держав, кожний член якого зберігає незалежність, має власні органи державної
влади та управління, але одночасно створює спеціальні органи для координації діяльності в певних, чітко визначених сферах
(військовій, зовнішньополітичній тощо). Історично форму конфедерації мали Рейнська конфедерація (1264-1350), Ганзейська ліга
(1367-1669), Швейцарський союз (1291-1798 і 1816-1848), Німецька конфедерація (1815-1866), Нідерланди (Республіка
133
сполучених провінцій, 1579-1796). У США Конфедерацією називали Конфедеративні Штати Америки, встановлені в 6 (згодом
вії) південних штатах у лютому 1861 р., коли вони вийшли з федеративного союзу. Американська Конфедерація припинила
існування після поразки її армії в 1865р. Серед сучасних конфедерацій можна назвати Британську Співдружність Націй.
Конфедерацією називаються також деякі громадські організації (наприклад. Загальна конфедерація праці у Франції, Загальна
італійська конфедерація праці, Конфедерація британської промисловості).

Конституція Пруссії 1850 р. зберігалася, але дія її обмежувалася складною системою виборів та високим майновим цензом. На
законодавчий орган справляли значний вплив великі землевласники, духовенство та фінансова аристократія. В Берліні панували
настрої пригнічення та розгубленості. На короля впливали консервативні радники і релігійні ортодокси. До того ж виявилися
симптоми його душевної хвороби. Уряд не наважувався проводити активну зовнішню політику, зате компенсовував це
жорстокими утисками і переслідуваннями інакодумців усередині країни. Суспільство, втомлене повстаннями та репресіями,
перебувало в стані політичної апатії.

Політична депресія супроводжувалася величезними економічними успіхами Німеччини, навіть попри економічну кризу 1857 р.
та значну еміграцію в Північну Америку. Матеріальний прогрес зумовлювала низка чинників: по-перше, пригнічена енергія
нації, спрямована на політичне об'єднання і досягнення громадянських свобод, знайшла вихід у діловій ініціативі, створенні
передумов для економічного процвітання; по-друге, політична реакція забезпечила стабільність у суспільстві, розкріпачила
підприємництво, позбавила ділові кола страху перед соціальним переворотом та насиллям натовпу. У середині століття у
більшості німецьких держав було ліквідовано залишки феодальних порядків на селі. Селяни отримали можливість викупити
землю, користуючись фінансовою підтримкою держави, яка надавала їм довготермінові позички. Формувався ринок землі та
вільнонайманої праці. Все більше селян влаштовувалися на роботу на промислових підприємствах. Успішне завершення
промислового перевороту і впровадження машинної техніки сприяли індустріалізації країни. Активно розвивалися текстильна,
гірничодобувна промисловість, машинобудування, металургія. Могутні промислові центри поєднала широка мережа залізниць.
Змінювалася структура фінансів, де переважали інвестиційні банки, страхові компанії тощо. Великі капітали переміщувалися з
сільського господарства в промисловість, від аристократії до буржуазії та вкладалися у перспективні галузі виробництва.
Невпинно відбувався процес урбанізації - швидкими темпами зростали міста, які перетворювалися на великі промислові та
культурні центри.

Істотну роль в економічному процвітанні Німеччини відігравав Митний союз, який охоплював практично всі землі (за
винятком Австрії). Єдині митні правила та низькі митні збори для його членів забезпечували створення єдиного економічного
134
простору та залучення німецьких держав до міжнародної торгівлі.

Змінювалася соціальна структура німецького суспільства. Його провідною фігурою ставав підприємець-буржуа, зацікавлений у
розширенні виробництва на основі наукових досягнень і правового захисту з боку держави. Зростав робітничий клас. Хоча
відсоток сільського господарства в економічній структурі був великим, сільські жителі ставали буржуазними підприємцями.
Економічні та соціальні зміни підривали політичну систему, консервативні представники якої обстоювали непорушність
традиційних абсолютистських інститутів влади. Наприкінці 50-х років визріли умови для нового конфлікту між ліберальними та
консервативними силами.

Відродження руху за ліберальні реформи та національне об'єднання наприкінці 50-х років відомі в історії Німеччини як "нова
ера". Повсюдно в Центральній Європі почала зростати національна свідомість. У Німеччині діяли патріотичні організації
(Національний союз та Союз реформ), які закликали до створення нового федеративного союзу під егідою Пруссії. Ліберальні
публіцисти та політичні діячі закликали до оновлення Німецького союзу, проведення ліберальних реформ. У деяких німецьких
державах у цих умовах на зміну консервативним урядам приходили помірковані державні діячі.

Найбільшого розмаху ці процеси досягли у Пруссії. У 1857 р. внаслідок тяжкої душевної хвороби відійшов від державних
справ король Фрідріх Вільгельму. Наступного року регентом став спадкоємець престолу Вільгельм, хоч і схильний до
консерватизму, але реалістичний державний діяч. Він звільнив консервативний уряд, проголосив програму обережних реформ і
заручився підтримкою лібералів, які у 1858 р. виграли вибори до прусського парламенту. Виникла нова можливість для
політичної реорганізації. Однак стратегія лібералів цього разу відрізнялася від їхньої стратегії у 1848-1849 pp. На їхню думку,
головною причиною попередньої поразки стали нехтування державотворчою діяльністю і надії на ентузіазм та самовідданість
народу. Вирішено було взяти на озброєння принципи "реалістичної політики", коли успіх досягається не революційною
риторикою, а переговорами та компромісами.

Надії німецьких лібералів підігрівалися кардинальними змінами в Австрії. У 1859 р. Австрія зазнала поразки у війні проти
Франції та П'ємонту і втратила великі території в Північній Італії, де з новою силою розгорнувся національно-визвольний рух.
Авторитет Австрійської імперії в Європі тримався лише на її силі, а після поразок австрійської армії в імперії почалися
антиурядові виступи. Франц Йосиф змушений був заявити про створення законодавчого органу (двопалатного парламенту) та
введення в країні конституції.

135
 У 1861 р. Вільгельм І (1861-1888) став королем Пруссії. Поступово він займав консервативні позиції. Найрадикальніші
представники лібералів у 1861 р. утворили Прогресивну партію з метою посилення тиску на уряд для прискорення введення
нового законодавства, проте король був безкомпромісним. Отже, назрівав конфлікт між ним і лібералами.

Власне, конфлікт між королівською владою та парламентом почався ще у 1859 р. Саме тоді військовий міністр фон Роон
запропонував провести армійську реформу, яка передбачала збільшення регулярних полків за рахунок зменшення частин
народного ополчення - ландверу. Депутати-ліберали вбачали в цьому спробу влади зміцнити армію шляхом збільшення
чисельності офіцерів-аристократів, які тільки й могли обіймати офіцерські посади в регулярній армії, а Фрідріх та уряд
звинуватили депутатів у спробі взяти під свій контроль армію, що була у віданні королівської влади. Ландтаг було розпущено і
призначено нові вибори.

У 1861 р. після того, як на виборах до ландтагу перемогу здобули прогресисти - кандидати від Прогресивної партії,
конституційний конфлікт розгорівся з новою силою. Парламент відмовився затверджувати поданий урядом бюджет. Упродовж
року король звільнив усіх міністрів ліберального спрямування і створив новий, відверто консервативний уряд. Однак розв'язати
конфліктну ситуацію він був неспроможний. Його останньою надією був прусський посол у Парижі Отто фон Бісмарк, відомий
відданістю прусській монархії та ненавистю до демократів.

Отто Едуард Леопольд фон Шенгаузен Бісмарк (1815- 1898)- князь, дипломат, німецький державний діяч. У 1847- 1848рр. -
депутат 1-го і 2-го з'єднаних ландтагів Пруссії. В1851- 1859 рр. - представник Пруссії в бундестазі у Франкфурті-на-Май-ні, 1859-
1862рр.- посланник у Роси, в 1862р.- у Франції, У 1862-1871 рр, Бісмарк - міністр-президент і міністр закордонних справ Пруссії.
У 1871-1891 рр. - рейхсканцлер Німецької імперії. Об'єднав Німеччину під верховенством Пруссії за допомогою воєн: 1864 р. - з
Данією, 1866р. - з Австрією, 1870-1871 рр. - з Францією. В 70-ті роки під час так званого культуркампфу вів боротьбу проти
клерикальнопартикуляристської опозиції, підтримуваної католицькою церквою. В 1878р. запровадив виключний закон проти
соціалістів. Здійснював політику онімечування польського населення в Познані та Сілезії. Реалізував програми соціального
законодавства (пенсійне забезпечення, страхування на випадок хвороби і каліцтва). Бісмарк - ініціатор російсько-австрійсько-
німецької угоди 1873р. ("Союз трьох імператорів"). Один із головних організаторів Троїстого союзу 1882 р" спрямованого проти
Росії та Франції.

Під час переговорів короля з Бісмарком була досягнута домовленість про основні напрями діяльності нового уряду на
принципах збереження всіх прерогатив королівської влади. Отже, 23 вересня 1862 р. Пруссія отримала нового керівника уряду,
136
політичні погляди якого спрямовувалися на зміцнення консервативних засад в управлінні. Бісмарк почав свою діяльність,
нехтуючи законодавчим органом. Оскільки депутати не затвердили бюджету, уряд обійшовся без законодавчого оформлення
фінансової діяльності. Ліберали звинуватили міністра-президента в порушенні конституції та вимагали його відставки. Бісмарк
заявив, що навіть широка підтримка опозиції з боку суспільства не змінить напряму діяльності уряду. Для підтвердження своїх
слів він обмежив свободу друку та звільнив чиновників ліберальних поглядів.

Бісмарк розумів, що врегулювати конфлікт між виконавчою та законодавчими гілками влади можна лише шляхом збереження
сильної монархічної влади. Його ідеалом було створення політичної системи, де принципи парламентаризму е лише фасадом
будівлі, за якими перебуває сильна авторитарна влада. Саме вона здатна виконати головне завдання - політичне об'єднання
Німеччини, що може бути здійснене, за його словами, "не прусським лібералізмом.., а залізом і кров'ю". Бісмарк був
переконаний, що політична інтеграція в Центральній Європі є неминучою, оскільки середній клас німецького суспільства
зацікавлений у національному об'єднанні. Воно було в інтересах консерваторів, що давало змогу створити нову систему влади,
сумісну зі збереженням монархії та аристократичних традицій. Отже, ідея об'єднання, націоналізм були для Бісмарка засобами
боротьби з лібералами і радикалами, давали можливість знайти компроміс між короною та буржуазією, яка теж мала б
економічну вигоду від політичного об'єднання.

Міжнародна ситуація сприяла планам Бісмарка щодо об'єднання Німеччини. Росія зазнала принизливої поразки у Східній
(Кримській) війні (1853-1858) і не могла активно втручатися в європейські справи. Англійський уряд зосередив увагу на
внутрішній політиці, тому поблажливо ставився до зміцнення Пруссії, яка могла стати противагою Франції на континенті. Отже,
Бісмарк міг готуватися до боротьби з Австрією, не боячись втручання європейських держав.

Першим випробуванням сил стала війна з Данією за герцогства Шлезвіг та Голштайн, які у 1852 р. за Лондонським протоколом
на правах автономії були передані під управління Данії, але зберігали етнічну та культурну близькість до Німеччини. У1863 р.
новий датський король намагався зробити Шлезвіг невід'ємною частиною Датського королівства, відокремивши його від
Голштайну. Національні почуття німців було ображено і Бісмарк, який був присутній на конгресі Німецького союзу у
Франкфурті замість Вільгельма І, запропонував австрійському імператору захопити герцогства. Бісмарк був переконаний у
нейтралітеті великих держав, оскільки Данія порушила умови Лондонського протоколу 1852 р. Австрійський імператор
погодився на пропозицію, тому що не міг допустити зростання авторитету Пруссії.

Війна союзників проти Данії почалася у 1864 р. Протягом кількох місяців австрійська та реорганізована прусська армії завдали
137
поразки датчанам, які марно сподівалися на допомогу європейських держав. 30 жовтня 1864 р. у Відні було підписано мирний
договір, за яким герцогства перейшли під спільне управління Пруссії та Австрії.

Легка перемога союзників не поліпшила відносин між ними, а навпаки, спричинила нові конфлікти. Відень наполягав, щоб
Шлезвіг та Голштайн стали членами Німецького союзу, а Берлін сподівався на їх захоплення або хоча б установлення свого
контролю над ними. Очевидно, Бісмарк був не проти поділити з Австрією Німеччину на сфери впливу: північну під контролем
Пруссії та південну під управління Австрії. Однак австрійський імператор не бажав поступатися владою і відмовився
обговорювати запропонований план. Напруженість між двома державами вдалося частково зняти у 1865 р., коли Берлін і Відень
підписали Гаштайнську угоду і домовилися, що Голштайн відходить до Австрії, а Шлезвіг - до Пруссії. Однак це було лише
тимчасове перемир'я.

У першій половині 1866 р. Пруссія та Австрія готувалися до війни. Берлін підписав антиавстрійський договір з Італією, яка
зобов'язувалася виступити на боці Пруссії й отримувала за це Венецію. Відень заручився підтримкою Франції, яка погодилася
дотримуватися нейтралітету в майбутній війні. Однак головна боротьба розгорнулася за держави Німецького союзу. Майбутня
війна розглядалася ними як громадянська і неоднозначно тлумачилися в суспільстві. Південні німецькі держави загалом
підтримували Австрію, вбачаючи в Пруссії потенційного агресора. Щоб залучити їх на свій бік, Бісмарк запропонував союзному
парламентові розробити нову конституцію Німецького союзу з рівним представництвом і ва основі загального виборчого права
для чоловічого населення. Австрія сприйняла це як замах на свої інтереси і запропонувала переглянути домовленості про
герцогства Шлезвіг і Голштайн у союзному парламенті. Берлін наказав армійським загонам виступити зі Шлезвігу і вигнати
австрійців із Голштайну та вийшов з Німецького союзу. Австрія звернулася до держав Німецького союзу за допомогою.

Пруссько-австрійська (Німецька) війна почалася 16 червня 1866 р. і тривала сім тижнів. На боці Австрії виступили Баден,
Баварія, Вюртемберг, Ганновер і Саксонія. Союзником Пруссії стали північні німецькі держави. План війни розробляв
талановитий прусський стратег, начальник генерального штабу Г. фон Мольтке, який був прихильником активних наступальних
дій, мобілізації всіх сил для рішучого удару по ворогу, використання всіх можливих шляхів сполучення для швидкої
передислокації військ тощо. Мольтке рішучим ударом розколов війська противника та, ізолювавши армії південних німецьких
держав, 3 липня завдав поразки Австрії у вирішальній битві поблизу фортеці Кеніггрец у Богемії. Прусські війська відкрили для
себе шлях на Відень.

Бісмарк не планував ліквідувати Австрійську імперію, що порушило б баланс сил у Європі. Подальше продовження війни
138
також загрожувало втручанням Франції у німецькі справи. 26 липня у Нікольсбурзі між Австрією і Пруссією було підписано
перемир'я, а 23 серпня 1866 р. обидві держави в Празі уклали мир. Німецький союз було ліквідовано. Замість нього створювався
Північнонімецький союз, до якого не мала права вступати Австрія. Вона погоджувалася на приєднання до Пруссії Шлезвіг-
Голштайну, Ганноверу, Кургессену, Нассау та м. Франкфурта-на-Майні. Венеція відходила до Італії.

Перемога над Австрією означала завершення конституційного конфлікту в Пруссії. Напередодні війни Бісмарк безуспішно
намагався порозумітися з лібералами. Після поразки Австрії ситуація змінилася. Сп'яніле від успіхів прусське суспільство
висловлювало довіру уряду та підтримувало курс Бісмарка. Міністр-президент не збирався повертатися на консервативні позиції,
як того чекали реакційні урядовці та політики. Він хотів залучити лібералів до державотворення. Ті, хто був готовий до
співробітництва з урядом, створили Національну ліберальну партію, яка стала опорою уряду в парламенті.

Перемога над Австрією змінила розстановку сил на європейській арені та впритул наблизила Пруссію до об'єднання
Німеччини, У серпні - вересні 1866р. 21 німецька держава увійшла до Північнонімецького союзу, який створювався на
конфедеративних засадах. Відтепер Пруссія об'єднала чотири п'ятих території Німеччини на північ від річки Майн.
Південнонімецькі держави - Баден, Баварія, Вюртемберг і Гессен-Дармштадт - до Союзу не увійшли й тяжіли до Австрії, Тут
посилювалися анти прусські настрої,

У Північнонімецькому союзі виконавча влада належала бундесканцлеру та створеному ним урядові. Законодавчий орган
складався з федеративної ради - бундесрату, члени якого призначалися правителями держав, та нижньої палати парламенту -
рейхстагу, який обирався чоловічим населенням Союзу на основі рівного виборчого права. Переважні права належали Пруссії.
Наприклад, у бундесраті із 43 голосів Берліну належало 17. Це давало змогу Бісмарку легко управляти законодавцями,
нав'язуючи їм свою волю. Не випадково історики називали Північнонімецьку конфедерацію "союзом гіганта та 21 пігмея". В
опозиції до уряду міг бути рейхстаг, однак політичні партії в ньому розкололися.

Федеральна конституція не забезпечувала реальних громадянських прав і відповідальності виконавчої влади, громадянського
контролю над армією тощо. Натомість вводилися єдині судочинство, грошова одиниця, система мір та ватів, загальні правила для
функціонування економіки та фінансів. Отже, створювався спільний економічний простір, що стимулювало підприємницьку
ініціативу німецької буржуазії.

Австро-прусська війна остаточно зруйнувала систему міжнародних відносин в Європі, встановлену Віденським конгресом 1815
139
р. Утворення Північнонімецького союзу на чолі з сильною Пруссією поставило під сумнів європейську гегемонію Франції.
Французький імператор Наполеон III сподівався, що Австрія і Пруссія виснажать себе у ході війни і Франція без труднощів
зможе оволодіти прикордонними німецькими землями. Наполеону III потрібен був зовнішньополітичний успіх, щоб заспокоїти
внутрішню опозицію і зменшити незадоволення діяльністю уряду. Готувався до війни з Францією і О. Бісмарк. Завершити
національне об'єднання можна було тільки шляхом входження південних німецьких держав до Північнонімецького союзу.
Зважаючи на сильні анти прусські настрої на півдні, тільки спільна патріотична боротьба проти іноземного агресора могла
здолати їхнє небажання до політичного об'єднання.

Безпосереднім приводом до війни стали суперечки щодо кандидата на іспанський престол, який звільнився у 1868 р. Бісмарк
змусив іспанські кортеси визнати найкращим кандидатом принца Леопольда фон Гогенцоллерна-Зігмарінгена, брата прусського
короля Вільгельма І. Передбачити реакцію Парижа було не важко, оскільки в такому разі Франція опинялася в оточенні держав з
королями з династії Гогенцоллернів. Наполеону ІП вдалося переконати Вільгельма І зняти кандидатуру Леопольда. Однак цього
йому було замало і він почав вимагати від прусського короля гарантій, що Пруссія ніколи не претендуватиме на іспанський
престол. Німецький імператор, який відпочивав в Емсі, спочатку не прийняв французького посла, однак пізніше переговори
відновилися і він підтвердив відмову Леопольда від іспанського престолу. До Берліна була надіслана телеграма у примирливому
тоні. Однак це не входило у плани Бісмарка, який скоротив її для публікації в пресі так, що здалося нібито Вільгельм І не
прийняв французького посла (так звана Емська депеша): "Його Величність відмовився приймати французького посла і звелів
передати, що більше нічого не має повідомити йому". Розрахунки Бісмарка виправдалися: Франція сприйняла публікацію
телеграми як образу і 19 липня 1870 р. оголосила війну Пруссії.

Вільгельм І закликав німців об'єднатися в боротьбі зі спільним ворогом і південні німецькі держави приєдналися до
Північнонімецького союзу. Попри всі оптимістичні заяви Наполеоне III напередодні війни Франція виявилася непідготовленою
до боротьби з добре налагодженою військовою машиною Пруссії. Оборонні споруди залишилися недобудованими, фортеці не
були забезпечені запасами продовольства та боєприпасів, якість озброєння, зокрема далекобійність артилерії, поступалася
німецьким. Незначна кількість залізниць не дала змоги французам швидко переміщувати війська та підвозити резерви.

У перших прикордонних битвах французькі війська зазнали поразки. Німецькі війська оточили армію маршала Базена поблизу
фортеці Мец та армію під командуванням Наполеоне Ш і маршала Мак-Магона в районі фортеці Седан на північному сході
Франції. 1 вересня 100-тисячна французька армія на чолі з Наполеоном ПІ здалася. 319 вересня 1870 р. Париж опинився в облозі
прусських військ, ставка короля Пруссії Вільгельма І розташувалась у резиденції французьких королів- Версалі. 27 жовтня 1870
140
р. капітулювала армія Базена в Меці. Наприкінці 1870 р. була зроблена спроба прорвати дипломатичну ізоляцію Франції: уряд
національної оборони направив А. Тьєра в Австро-Угорщину, Велику Британію, Італію та Росію, щоб домовитися з ними про
підтримку Франції у війні з Пруссією, проте успіху не досяг. У Парижі було створено новий республіканський уряд, який
намагався організувати оборону столиці. 28 січня 1871 р. Пруссія та Франція підписали перемир'я. Для ведення переговорів про
мир Франція мала провести вибори в парламент та сформувати уряд. 8 лютого 1871 р. відбулися вибори до Національних зборів
Франції, які відкрилися в Бордо, й обрали А. Тьєра прем'єр-міністром. До повної виплати контрибуції німецькі війська
залишалися у Франції. 1 березня 1871 р. Національні збори схвалили мирний договір, але подальшу розробку його остаточних
умов перервало проголошення 18 березня 1871 р. Паризької комуни, у придушенні якої взяли участь і прусські війська. Тривалий
переговорний процес завершився 10 травня 1871 р. Франкфуртським мирним договором. Франція поступалася Німеччині
Ельзасом та третиною Лотарингії і мала сплатити переможцям 5 млрд франків контрибуції.

Ще до закінчення війни з Францією процес національного об'єднання був завершений. На початку війни Бісмарк почав
переговори з правителями південних німецьких держав, які в умовах патріотичного піднесення погодилися увійти до
Північнонімецького союзу. 18 січня 1871 р., коли німецькі гармати обстрілювали Париж, Вільгельм І у ставці німецького
командування в Дзеркальній залі Версальського палацу був проголошений німецьким імператором. На політичній карті Європи
з'явилася нова могутня держава. Того самого року було прийнято загальнонімецьку конституцію, відповідно до якої Німецька
імперія була союзом 22 монархій, у яких зберігались свої правителі, місцеві конституції та представницькі установи і в
компетенції яких залишались місцеві справи. Найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики належали до
компетенції імперського уряду, головою якого був канцлер, котрого призначав імператор. Імперське законодавство визначалось
імперським парламентом, що складався з двох палат - союзної ради і рейхстагу.

Після утворення Німецької імперії завершилось формування німецької нації" були усунені перешкоди в економічному
розвитку країни та остаточно сформувався внутрішній ринок. Об'єднана Німеччина перетворилась на одну з наймогутніших
держав Європи.
 

Культура країн Європи і Америки XVIII - першої половини XIX ст.

Поступальний розвиток країн Європи й Америки у XVIII - першій половині XIX ст. характеризувався значним зростанням
промисловості та сільського господарства, великими успіхами техніки і науки. Спочатку в Англії, а потім і в інших передових
141
країнах відбувся розвиток машинної індустрії. Вдосконалення і розширення випуску продукції мануфактур та фабрик,
кораблебудування і спорудження мостів та залізниць потребували складних і точних розрахунків, знань з механіки, математики,
фізики та хімії, тому роль науки зросла.

Вдосконалювалася техніка для виробництва предметів споживання: бавовноочисні машини, ткацька машина Жаккарда для
виготовлення тканин з дуже складним малюнком.

Виробництво машин стало технічною базою для фабричного виробництва, що означало завершення промислового перевороту.

У першій половині XIX ст. споруджувалися залізниці в Англії, Німеччині, Франції, широко застосовувалися колісні річкові
пароплави з паровим двигуном, а у країнах Заходу вітрильний морський флот поступився місцем паровому.

Технічним відкриттям сприяв розвиток математики. Англієць Ісаак Ньютон, німець Готфрід Лейбніц заклали основи сучасної
вищої математики. Ісаак Ньютон сформулював закон всесвітнього тяжіння, що пояснював рух планет Сонячної системи. Це, а
також удосконалення телескопа дали поштовх розвитку астрономії. Російський вчений Михайло Ломоносов висловив принцип
збереження матерії та руху.

Наприкінці XVIII - на початку XIX ст. в умовах початку промислової революції та політичних перетворень у провідних країнах
світу суспільство зрозуміло практичну користь науки" її безпосередній зв'язок з виробництвом. Це стало підґрунтям для розвитку
класичного природознавства. На зміну механістичній картині світу, в основі якої лежало розуміння всіх природних явищ на
основі універсальних принципів механіки, приходить філософська діалектика, що стає методом пізнання природи та суспільства.
У середині XIX ст. ідея розвитку, невпинного поступового прогресу неживої природи та людського суспільства стає
домінуючою. Цьому сприяли еволюційна теорія Ч. Дарвіна та розвиток фізико-математичних наук- термодинаміки, теорії
електрики, електромагнетизму.

Основою природничих наук була математика, досягнення якої інтенсивно використовувалися в практиці. Будування машин,
спорудження мостів та будинків вимагало попередніх розрахунків, що стимулювало розвиток математики, яка водночас набула
ознак фаху і стала інтернаціональною. Крім практичного застосування математики, розвивалася її теорія. Так, французький
математик О. Коші (1789-1837) заклав основи теорії функції комплексної змінної, яка використовується і сучасною наукою.
Російський математик, професор Казанського університету М. Лобачевський (1792-1856) створив варіант неевклідової геометрії.
142
Ці наукові відкриття поклали початок сучасній вищій математиці.

Розвитку механіки сприяло створення для неї експериментального обладнання, нових приладів та лабораторій. Важливе
значення мало відродження античного вчення про атоми як частинки з властивостями інерції та ваги, що рухаються у пустоті.
Дослідження англійського фізика Дж. Дальтона (1766-1844) та інших вчених дали можливість відкрити таємниці атомів та
молекул, їхньої будови, законів руху. Таким чином було доведено, що різні хімічні речовини утворюються сполученням атомів у
різних кількостях.

Наприкінці XVIII ст. сформувалася наука про електрику. Першою спробою її механістичного обґрунтування була ідея
американського фізика Б. Франкліна (1706-1790), що пропонував розуміти електрику як рідину, яка е в усіх тілах. Французький
вчений Ш. Кулон (1736-1806) написав формули математичних співвідношень для цієї рідини. Пізніше було встановлено факт
відхилення магнітної стрілки під впливом електричного струму. Виникнення електричного струму під впливом магніту
підтвердили експерименти англійського фізика М. Фарадея (1791-1867). На основі попередніх відкриттів та винаходів
англійський вчений К. Максвелл (1831-1879) розробив теорію магнітного поля. Це створило умови для виникнення у
майбутньому електротехніки та радіотехніки.

Успіхи фізичних знань сприяли розвитку хімії. Одним із найвидатніших наукових відкриттів, яке підсумувало зусилля хіміків
із впорядкування знань про хімічні елементи, було створення російським ученим Д. Менделєєвим у 1869 р. Періодичної системи.

У XIX ст. розвиток хімії диктували потреби промисловості та сільського господарства. Відкривалися нові речовини,
здійснювався їх штучний синтез, для чого створювалися промислові підприємства, що започаткували хімічну промисловість.
Потреба нових фарбників для текстильної промисловості та добрив для сільського господарства сприяла розвитку органічної
хімії. Дослідження процесів взаємоперетворень речовин у природі дали поштовх розвитку біохімії.

Створювалися основи для розвитку мінералогії, фізичної географії, наукової метеорології, географії рослин та інших наук.
Одним із найвідоміших вчених був німецький дослідник і невтомний мандрівник О. фон Гумбольдт (1769-1859).

Астрономія пояснювала походження Всесвіту і механіку руху небесних світил. її дані практично використовувалися під час
складання календаря, карт для мореплавців тощо. Видатний англійський математик і фізик /. Ньютон (1643-1727) відкрив закон
всесвітнього тяжіння і пояснив рух планет у Сонячній системі й тяжіння тіл до Землі. Французький математик і астроном 77.
143
Лаплас (1749-1827) висунув гіпотезу про виникнення планетарних систем зі скупчення розжарених газів. Успіхи промисловості
дали змогу виготовити величезні телескопи, за допомогою яких астрономи можливість відкрити і нанести на карти тисячі нових
небесних світил.

Ідея "розвитку" як знання про необоротні зміни у явищах, що вивчаються про поступову еволюцію природи та живих істот,
розвивалася поступово. Вона бере свій початок із біології - ідеї про поступовий розвиток та розпад живих речовин.

На відміну від фізико-математичних наук на шляху біології та геології стояли суттєві перешкоди, оскільки вони неминуче
втручалися у сферу релігії, де панувала ідея про божественне походження живої та неживої природи. Складність явищ, що
вивчаються цими науками, обмежувала застосування методів фізики (можливість відтворення в експерименті) для їх пізнання. За
допомогою простого спостереження біологи вивчали внутрішню структуру живих організмів та їх еволюцію.

У XVIII ст. шведський вчений К. Лінней (1709-1778) створив знамениту класифікацію всіх тваринних і рослинних організмів та
мінералів, спираючись на ідею про незмінність усього, що існує. Наприкінці століття вчені спробували простежити виникнення і
розвиток всього живого. Ж. Ламарк (1744-1829) обґрунтував ідею про залежність еволюції організмів від їхнього пристосування
до навколишнього середовища.

Розвиток еволюційної теорії біологами стримувався обмеженістю геологічних знань про зміни в земній корі. Лише у 1832 р. Ч.
Лайєль описав історію утворення земних пластів залежно від природних сил. На основі залишків живих організмів, знайдених у
різноманітних земних пластах, було зроблено висновок, що в кожну епоху вимирала і створювалася нова фауна залежно від
нових зовнішніх умов. У 1859 р. англійський учений Ч.Дарвін (1809-1882) видав знамениту книгу "Походження видів шляхом
природного відбору", створивши вчення про природний відбір, що зумовлював еволюцію видів.

Почалася "біологічна революція". Причини змінності видів, на яких ґрунтувалася еволюція, на основі математики пояснив
чеський чернець і природознавець Г. Мендель (1822-1884). Еволюційна теорія була в центрі уваги не лише природознавців, а й
філософів та політиків. її активно застосовували для пояснення суспільних процесів, історії людства у вигляді поступового і
безупинного прогресу. Тобто "механістичну" схему замінила "біологічна", яка давала універсальне пояснення природних та
суспільних процесів.

Наприкінці XVIII ст. в Англії, а на початку XIX ст. і в інших країнах Європи почалася промислова революція - перехід від
144
ручної до значно продуктивнішої машинної праці з використанням парового двигуна, становлення фабричної системи.
Промислова революція була також складним соціальним явищем, оскільки сприяла зародженню буржуазії та пролетаріату,
відносини між якими у процесі виробництва довгий час визначали внутрішньополітичну ситуацію в країнах світу.

Технічні винаходи та машинна техніка найшвидше впроваджувалися в галузях легкої промисловості, що зумовлювалося
швидким оборотом капіталу- легка промисловість виробляла товари (тканини, одяг, взуття), необхідні для повсякденного
вжитку, а тому виробник був зацікавлений насамперед у покупцях, які давали йому значний прибуток. Швидке зростання міст
створювало гарний ринок збуту для товарів легкої промисловості, а успіхи в розвитку сільського господарства - необхідну
сировинну базу. Вже наприкінці ХУЛІ ст. в Англії застосовувалися механічні прядильні й ткацькі верстати. Спочатку вони
приводилися в рух водяними, а згодом паровими, двигунами. Робітниками в легкій промисловості ставали селяни, що розорилися
або продали свої земельні наділи внаслідок розвитку фермерського господарства із застосуванням сільськогосподарських машин.

Розвиток наукових знань і винахідництво дали змогу збільшити продуктивність верстатів у легкій промисловості у декілька
разів. Прискорений розвиток легкої промисловості й сільського господарства, потреби армії та флоту стимулювали металургійну
та машинобудівну промисловість. У доменних печах застосовували механічні підйомники для подавання шихти і гаряче дуття,
тобто попереднє прогрівання повітря. У середині XIX ст. французькі винахідники брати Е. та П. Мартени сконструювали
спеціальну піч для відновлення сталі з чавуну. Дешева сталь стимулювала розвиток техніки, у тому числі військової. Водночас
знайшли швидкий і дешевий спосіб виробництва алюмінію.

Для обробки металів використовували фрезерні, гвинторізні та інші верстати. Масово виготовляли деталі, однакові для всіх
машин. Швидкими темпами поширювалася автоматизація - з'явилися верстати, які від початку до кінця оброблювали всю деталь.
Для кування великих частин машин (наприклад, величезних циліндрів для парових машин) застосовували паровий молот.

У промисловому розвитку велике значення мали транспортна техніка та засоби зв'язку. У1814-1829 рр. внаслідок невтомних
пошуків англійський винахідник Дж. Стівенсон (1781-1848) створив паротяг "Ракета", здатний рухати ешелони вагою до 90 т.
Перші паротяги застосовувалися у вугільних басейнах, де замінили коней.

У 1830 р. залізнична мережа в усьому світі становила лише 882 км. Через п'ять років її довжина зросла до 8 тис. км, а у другій
половині століття вона збільшилась у понад 30 разів.

145
 У 1803 р. на річці Сена в Парижі відбулося випробування першого пароплава Р. Фултона. Більш досконалий пароплав цього
винахідника, що називався "Клермонт", згодом пройшов випробування в Гудзоні. Відстань у 270 км від Нью-Йорка він подолав
за 32 год. У 1819 р. морський пароплав "Саванна" здійснив перший перехід із Європи в Америку. Ця подорож тривала 26 днів.

З кінця ХVІІІ ст. починається історія повітроплавання. У 1783 р. французькі винахідники брати Монгольф'є здійснили політ на
кулі, наповненій нагрітим повітрям. Незабаром у Франції почали здійснювати успішні польоти на аеростатах, наповнених
воднем. Першим призначенням повітроплавання була військова справа. У Парижі була школа повітроплавання, звідки
здійснювалися бойові підйоми на повітряних кулях. Під час Громадянської війни у США 1861-1865 рр. аеростати застосовували
для розвідки.

У 1785 р. іспанський винахідник С. Сільва побудував першу телеграфну лінію між Мадридом та Аранхуесом. У 1835 р.
американець С. Морзе винайшов апарат - телеграф, який передавав короткі та довгі імпульси, що на друкарському апараті
записувалися у вигляді крапок та тире. У1844 р. за допомогою телеграфу було встановлено зв'язок між Вашингтоном і
Балтимором. Незабаром у США та Європі було створено розгалужену мережу телеграфного зв'язку.

У філософській науці цього часу точилася боротьба між матеріалізмом (світ існує сам по собі, він ніким не створений і не
знищуваний, закономірно розвивається і змінюється; матерія, буття є первинним, а свідомість, мислення - вторинним) та
ідеалізмом (первинним є не природа, буття, матерія, а дух, свідомість, ідея, відчуття). Матеріалістами були французькі
просвітителі, німецькі філософи Людвіг Фейербах, Карл Маркс, Фрідріх Енгельс та ін., ідеалістами - Георг Гегель та ін.

У художній літературі XVIII ст. панував стиль класицизму, зразком для якого було класичне давньогрецьке і давньоримське
мистецтво. Серед англійських романістів цього періоду можна виокремити Даніеля Дефо ("Робінзон Крузо"), Джонатана Свіфта
("Мандри Гуллівера"). У Франції під впливом просвітителів розвивалася драматургія, яскравими представниками якої були Жан
Мольер ("Міщанин-шляхтич", "Дон Жуан", "Тартюф") і П'ер Огюстен Бомарше ("Севільський цирульник", "Весілля Фігаро").
Своїми драмами уславилися німецькі літератори Йоганн Фрідріх Шіллер ("Розбійники", "Підступність і кохання", "Марія
Стюарт", "Орлеанська діва"), Йоганн Гете ("Фауст", "Страждання молодого Вертера").

На початку XIX ст. у літературі переважав романтизм. І нині людство захоплюється творами німецького письменника Генріха
Гейне ("Книга пісень"), англійського поета Джорджа Байрона, французького романіста Віктора Гюго ("Собор Паризької

146
Богоматері", "Знедолені", "Людина, яка сміється").

У середині XIX ст. було створено шедеври класиків реалізму - француза Оноре де Бальзака (епопея "Людська комедія" з 90
романів і оповідань), англійця Чарльза Діккенса ("Посмертні записки Шквікського клубу", "Девід Копперфілд", "Домбі й син").

Серед музикантів цього періоду світової слави набула музика Йоганна Себастьяна Баха, Георга Генделя, Йозефа Гайдна,
Вольфганга Амадея Моцарта, Людвіга ван Бетховена, Роберта Шумана, Ріхарда Вагнера, Польща "подарувала" світу великого
композитора Фрид ерика Шопена, Угорщина- Ференца Ліста, Італія - Джоаккіно Россіні та Джузеппе Верді, Росія - Михайла
Глінку (опера "Іван Сусанін" та ін.), Петра Чайкоесь-кого (опери "Євгеній Онєгін", "Пікова дама" та ін.).

У мистецтві живопису Франції представником класицизму були Жак Луї Давід ("Клятва Гораціїв", "Смерть Марата" та ін.),
романтизму - Ежен Делакруа ("Різанина на Хіосі", "Свобода на барикадах").

Іспанцю Франсіско Гойя належать живописні портрети, го-строхарактерні картини ("Розстріл повстанців у ніч на 3 травня"),
графічна серія "Капричос".

Архітектурні будівлі цього часу споруджувалися у стилях: класичному (палаци Версаля, собор Св. Павла в Лондоні), бароко
(собор Св. Петра в Римі, Цвінгер у Дрездені), вікторіанському (за іменем королеви Вікторії), змішаних стилях попередніх епох
(паризький театр "Гранд Опера").
 Німецька імперія в 1871-1914 рр.

У ході франко-прусської війни остаточно об'єдналися німецькі землі і 18 січня 1871 р. у Версалі урочисто було проголошено
створення Німецької імперії, першим канцлером якої став О. Вісмарк. Відтоді Німеччина утримувала ключові позиції в
європейських міжнародних відносинах.

За конституцією 1871 р., Німецька імперія була федеративним союзом 22 монархій, в якому окремі землі мали внутрішню
автономію. Вища виконавча влада належала імператору, який призначав імперського канцлера з широкими повноваженнями.
Імператору належала й законодавча влада, він очолював збройні сили, мав право оголошувати війну й укладати мир. Вищими
представницькими органами були рейхстаг і Федеральна рада (бундесрат). Рейхстаг мав законодавчу ініціативу і вибори до
нього здійснювалися на основі загального виборчого права. Федеральна рада складалася з представників урядів усіх німецьких
147
земель і вирішувала зовнішньо- і внутрішньополітичні проблеми. Роль законодавчих органів була обмежена і вони могли
приймати закони лише після попереднього погодження з імператором. Крім того, із законодавцями практично ніколи не
радилися з важливих зовнішньополітичних проблем. Отже" порівняно з Францією та Англією законодавчі органи Німеччини
були малодієвими і не могли впливати на політику уряду.

Переважну більшість у рейхстазі мали представники Консервативної партії, яка відображала інтереси великої буржуазії та
поміщиків. Партія виступала за посилення влади імператора, вимагала введення аграрного протекціонізму і нарощування
військової могутності німецької армії. Консерватори мали сильний вплив в імперському урядовому апараті та прусському
ландтазі. Впливовою була католицька партія, або Партія центру, яка отримувала по 20-25 % голосів виборців. Серед її
прихильників були християнські професійні спілки, селянські й молодіжні об'єднання. Ця партія виступала за свободу
діяльності католицької церкви і збереження церковних шкіл. На початку століття значно послабились позиції Національної
ліберальної партії ( партія "прогресистів"), яка представляла інтереси промислової і торговельної буржуазії. Реакційна частина
партії спільно з консерваторами у 1904 р. утворила Імперський союз боротьби із соціал-демократією. В опозиції до уряду були і
соціал-демократи, в середовищі яких не загасла полеміка, пов'язана зі спробою Б. Бернштейна спрямувати соціалістичний рух
не на революційні перетворення, а на реформаторські шляхи боротьби за соціальні права.

Конституція була розроблена так, щоб дати канцлеру (до 1890 р. країною фактично управляв О. фон Бісмарк) та монарху всю
повноту влади. Універсальне виборче право було запроваджено лише тому, що Бісмарк вірив у те, що сільські жителі
проголосують за кандидатів від консерваторів. До того ж поділ на виборчі округи відбувся так, щоб надати перевагу саме
сільським жителям. Лібералів, Партію центру та соціал-демократів Бісмарк вважав ворогами, оскільки вони намагалися
змінити консервативний характер імперії.

Централізація й уніфікація органів управління "ліберальної ери" (1871-1878) дали змогу провести низку реформ
загальноімперського характеру, найважливішими серед яких були введення єдиної грошової системи - марки, створення
Імперського банку (Рейхсбанк) та єдиних збройних сил.

Після створення імперії та прийняття конституції перед Бісмарком постало завдання приборкати опозицію, зокрема
католицьку Партію центру та соціалістів. Перший удар "залізний канцлер" Бісмарк завдав по католиках. Із 41 млн населення
Німецької імперії 63 % були протестантами, 36 % - римо-католиками.

148
 Останні не довіряли протестантській Пруссії й часто виступали в опозиції до уряду Бісмарка. Союзником Бісмарка у боротьбі
з католиками стали ліберали, які вважали римсько-католицьку церкву політично консервативною і боялися її впливу на третину
німців. Бісмарк не збирався знищувати католицизм в Німеччині, а ставив завдання підірвати політичний вплив католицької
Партії центру.

Заходи німецького уряду проти католиків отримали назву "культуркампф" - боротьба за культуру (1871-1887). Цей термін
увійшов у вжиток після того, як у 1873 р. прусський вчений і ліберальний державний діяч Р. Вірчоу оголосив, що битва з
католиками "набула характеру великої битви за гуманізм".

У липні 1871 р. Бісмарк ліквідував католицьке управління в прусському міністерстві освіти та духовних справ. У листопаді
того ж року католицьким священикам було заборонено висловлюватися на політичні теми під час проповідей. У березні 1872 р.
всі релігійні школи були підпорядковані державному контролю. Влітку того ж року викладачів-священиків звільнили з
державних шкіл, заборонили діяльність на території Німеччини ордену єзуїтів та розірвали дипломатичні відносини з
Ватиканом. У травні 1873 р. прусський міністр культури А. Фальк взяв під державний контроль призначення священиків.
Кульмінацією "культуркампфу" став 1875 p., коли в Німеччині було прийнято закон про обов'язковий цивільний шлюб.
Єпархії, які не виконували розпорядження урядовців, закривалися, священики висилалися, а церковна власність
конфісковувалася.

Однак Бісмарк не зміг подолати опору католиків, який, навпаки, посилився. На виборах 1874 р. до рейхстагу Партія центру
удвічі збільшила представництво. Бісмарк як прагматичний політик вирішив відступити і визнав, що окремі його заходи були
надто жорстокими і не досягли бажаної мети. У 80-х роках більшість законодавчих актів періоду "культуркампфу" були
скасовані.

Приводом для боротьби з соціалістами, які у 1875 р. створили єдину Соціал-демократичну партію Німеччини (СДПН) і на
виборах 1877 р. до рейхстагу отримали підтримку майже 500 тис. осіб та провели до парламенту 12 депутатів, стали замахи на
Вільгельма І 11 травня та 2 червня 1878 р. 2 червня імператора було важко поранено. Бісмарк розпустив Рейхстаг і призначив
нові вибори, що проходили в обстановці шаленої пропаганди проти соціал-демократів, яких звинувачували у терористичних
актах. У новому складі рейхстагу праві партії здобули більшість. 19 жовтня 1878 р. вони прийняли Закон проти суспільно
небезпечних намірів соціал-демократії, який вводився як тимчасовий на 2 роки, але діяв до 1890 р. За час його дії понад 2 тис.
осіб були заарештовані або вислані за межі країни, сотні періодичних видань, робітничих спілок та союзів закриті й заборонені.

149
 Однак соціалісти зберегли партію, навіть діючи у Швейцарії. Тут видавався офіційний орган партії - газета "Соціал-
демократ", яка нелегально доставлялася в Німеччину й поширювалася серед робітників. Справжнім лідером партії став А.
Бебель, який обстоював ідею боротьби за соціалізм мирними засобами. Вплив соціал-демократів зростав і в 1887 р. вони
провели в парламент 24 депутати. Боротьба із соціал-демократами для Бісмарка завершилася невдачею. У1912 р. депутати від
соціал-демократів отримали 110 із 397 місць у рейхстазі.

На початку 80-х років Бісмарк зробив заяви про необхідність проведення широких соціальних реформ у дусі теорії
"соціальної монархії", яка передбачала зміцнення монархічного режиму шляхом досягнення соціальної злагоди між різними
верствами і станами суспільства, введення робітничого законодавства та практичного забезпечення соціального захисту.

Бісмарк наштовхнувся на опозицію в рейхстазі серед депутатів, які представляли кола багатих промисловців, оскільки
соціальні реформи реально загрожували їхнім надвисоким прибуткам. Канцлеру вдалося зламати опозицію за підтримки
імператора та широкої громадської думки. У 1883-1889 pp. рейхстаг прийняв три закони про страхування на випадок хвороби,
каліцтва, старості та непрацездатності (останній передбачав виплату пенсії робітникам, що досягли 70-річного віку ).
Німеччина стала першою країною в Європі, де було прийнято широке соціальне законодавство.

Однак внутрішня політика Бісмарка, спрямована на підтримку прискореної соціальної та економічної модернізації Німеччини
за намагання не допустити будь-якого реформування авторитарної політичної системи, призводила до постійних політичних
криз і піддавалася критиці з боку полярних політичних сил. Після смерті у 1888 р. Вільгельма І імператором став його онук
Вільгельм ІІ (1888-1941). Його стосунки з 74-річним канцлером із самого початку стали напруженими. Приводом до
остаточного розриву були підсумки виборів до рейхстагу 1890 р., на яких за соціалістів проголосували майже 1,5 млн виборців.
Закон проти соціалістів довелося скасувати й ображений канцлер подав у відставку. Імператор не став його утримувати,
запевнивши всіх, що курс засновника Німецької імперії залишиться незмінним.

Наступником Бісмарка став JI. фон Капріві, колишній військовий і недостатньо досвідчений політичний діяч. На відміну від
попередника новий канцлер намагався співробітничати з полярними політичними силами - Партією центру та соціал-
демократами. За їхньої підтримки було зменшено митні тарифи на ввезення до Німеччини зернових культур, укладено вигідні
торговельні договори з Росією, Австро-Угорщиною та Румунією. Ціни на продовольство знизилися, почалося промислове
піднесення і підвищення життєвого рівня населення. Однак багаті землевласники були ображені тим, що канцлер нехтує їхніми
інтересами задля інших верств населення. Маючи великий політичний вплив у Пруссії, юнкери у 1894 р. змогли відправити
Капріві у відставку.
150
 Канцлери часто змінювалися до 1900 р., коли новим керівником уряду став Б. фон Бюлов, який активно підтримував політику
"пангерманізму", спрямовану на встановлення світового панування. З його ініціативи було створено Паннімецький союз -
організацію відверто шовіністичного спрямування, яка об'єднала консерваторів, націонал-лібералів і військових. їхні плани
передбачали експансію Німеччини на Захід - проти Англії та Франції, на Схід (так званий "Drang nach Osten"), насамперед
проти Росії, і на Близький Схід. Зростали військові витрати - у 1913 р. вони становили майже половину всіх видатків країни.
Величезні кошти виділялися на будівництво військово-морського флоту і напередодні Першої світової війни Німеччина стала
другою після Великої Британії морською державою.

Наприкінці XIX ст. за обсягом промислового виробництва Німеччина вийшла на друге місце у світі, а за темпами
економічного розвитку випередила Велику Британію і наздогнала США. Передумовою такого динамічного розвитку
господарства країни було об'єднання німецьких земель і утворення в 1871 р. Німецької імперії, що завершило процес
формування єдиного внутрішнього ринку і промисловий переворот. Сприяли цьому також наявність значних природних
ресурсів, зокрема покладів вугілля і залізної руди, досвід економічного розвитку інших країн, 5-мільярдна контрибуція від
переможеної Франції, високий рівень концентрації виробництва і капіталу, продуктивності сільського господарства та ін.

Початок 70-х років відомий у німецькій історії як роки "грюндерства" (з нім. - засновувати). У 1871-1873 рр. було засновано
857 нових промислових об'єднань з мільярдними капіталами. Мережа залізниць збільшилася удвічі. За рахунок французького
золота держава почала виплачувати громадянам свою заборгованість за попередні державні та військові позики. Тисячі німців
вкладали капітали в акції нових компаній, отримуючи величезні дивіденди та демонструючи свій патріотизм і віру в майбутнє
Німецької імперії. Економічний бум тривав до загальноєвропейської економічної кризи у 1873 р. Протягом шести наступних
років ціни на сільськогосподарську та національну промислову продукцію різко знизилися, майже 20 % нещодавно заснованих
компаній збанкрутувало. Дешеве зерно з Росії та США зменшило прибутки великих землевласників - юнкерів. Безпосереднім
наслідком економічної кризи стала величезна еміграція, особливо з перенаселених сільських районів Пруссії. Протягом 70-х
років близько 600 тис. німців виїхало до Південної та Північної Америки.

У 80-х роках почалося відродження німецької промисловості. Щороку створювалися кілька десятків монополій, виникали
акціонерні товариства з великим капіталом.

Монополія (з грец. monos - один, poleo - продаю) - капіталістичне об'єднання, що монополізувало шляхом згоди між собою
окремі галузі виробництва з метою витискування і підкорення конкурентів, а також отримання монопольного прибутку.
Виникнення монополій - закономірний результат концентрації виробництва та капіталу. Монополії мають форми: картелю,
151
синдикату, тресту, концерну. Перші монополії виникли ще в мануфактурний період капіталістичного виробництва на основі
купецьких гільдій та компаній авантюристів у формі різних купецьких товариств.

У період 1882-1895 рр. кількість новостворених промислових компаній зросла на 4,6 %, а підприємств, на яких працювало
понад 500 осіб, - на 90 %. Серед найбільших можна виокремити: "Рейнсько-Вестфальський чавуноливарний картель",
"Німецький союз прокатних заводів", "Рейнсько-Вестфальский кам'яновугільний синдикат" тощо. Це дало змогу збільшити
виплавку чавуну й сталі у 6 разів, видобуток вугілля - в 3 рази. Наприкінці XIX ст. за обсягом виробництва заліза й сталі
Німеччина вийшла на друге місце у світі, поступаючись лише США. У перші десятиліття XX ст. вирішальну роль у
промисловості відігравали металургійні концерни "Тіссен", хімічний концерн "І.Г. Фарбеніндустрі", електротехнічний концерн
"Загальна електрична компанія (АЕГ)" та ін.

Водночас із концентрацією виробництва відбувалася концентрація капіталу. Провідне місце посіли Німецький банк,
Дрезденський банк, Національний банк Німеччини. Власники великих промислових підприємств увійшли до складу правління
банків, створивши могутні фінансово-промислові групи. У перше десятиліття XX ст. 9 головних німецьких банків зосередили у
своїх руках понад 80 % банківського капіталу. Німецький капітал активно залучався до будівництва залізниць, вкладався у
слаборозвинуті країни, сприяв розширенню німецьких зовнішньоекономічних зв'язків.

У сільському господарстві переважали великі юнкерські господарства (понад 100 га землі), в яких використовувалася
наймана праця, широко застосовувалися сільськогосподарські машини, впроваджувалися досягнення агрономічної науки, що
дало змогу значно підвищити врожайність. Чималим був прошарок багатих селян - гросбауерів, які практично забезпечували
Німеччину продовольством і підтримували політику протекціонізму, яку проводив уряд, що мало позбавити їх конкуренції з
боку закордонних виробників.

Високі темпи економічного розвитку Німеччини після 1871 р. зумовили витіснення англійської продукції на світових ринках.
Промисловість Німеччини потребувала нових ринків збуту і стимулювала зовнішньополітичну активність держави. Але щоб
завоювати "місце під сонцем", необхідно було витіснити з колоній суперників, насамперед Англію. Англо-німецьке
суперництво стало визначальним у територіальному поділі світу.

Німецькі промисловці, об'єднані в Паннімецький союз, виступили з ідеєю створення колоніальної імперії в Африці,
Південній Америці та на Близькому Сході. Увага політиків Берліна була прикута до Трансваалю з багатими покладами золота й
алмазів. Більшість копалень перебувала під контролем Південноафриканської компанії, яка користувалася підтримкою
152
лондонських банкірів. Активне проникнення німецького капіталу в Південну Африку розпочалося з фінансування групою
банків на чолі з "Німецьким банком" Сімменса будівництва залізниці, яка з'єднала столицю Трансваалю - Преторію - з
узбережжям океану. Зрештою, німецькому колоніальному капіталу вдалося встановити контроль над фінансовою системою
Трансваалю. Водночас відкрилися широкі перспективи для економічного проникнення Німеччини в Туреччину. У 1898 р.
турецький султан погодився надати Німеччині концесію на будівництво залізниці Босфор - Багдад і далі - до Перської затоки.

Багдадська залізниця - назва залізничної колії (близько 2400 км), яка з'єднувала Босфор з Перською затокою, У1898 р. кайзер
Німеччини Вільгельм II здійснив поїздку в Палестину до "святих місць" християнства. У публічній лекції в Дамаску він
оголосив себе другом 300 мільйонів мусульман та їхнього халіфа - турецького султана. Внаслідок цього візиту Німецький банк
отримав замовлення на фінансування будівництва з 1899р. Багдадської залізниці, яка мала пройти через всю Малу Азію до
Багдада і далі - до Перської затоки. Тим самим зміцнювався німецький вплив в Османській імперії та було створено умови для
подальшого проникнення Німеччини на Близький і Середній Схід. За висловом сучасників. Багдадська залізниця мала стати
"зарядженим пістолетом біля скроні Англії". Надання Туреччиною концесії Німеччині викликало загострення міжнародної
ситуації. Будівництво було завершено в 1934-1941 рр. приватними англійськими і французькими компаніями,

Берлін відмовився від претензій на Південну Африку, розраховуючи на підтримку Великою Британією його планів щодо
Туреччини.

У боротьбі за колонії німецька дипломатія намагалася використати суперечності між великими державами. На початку XX ст.
(у 1905 і 1911 рр.) Німеччина спровокувала марокканські кризи. У березні 1905 р. під час перебування у марокканському порту
Танжер імператор Вільгельм II заявив, що вважає Марокко, яке було у сфері впливу Франції, незалежною країною і Німеччина
не потерпить панування у Марокко будь-якої держави. Негативна реакція Парижа була передбачувана, проте Вільгельм II
посилив напруження нагадуванням про успіхи німецької армії у франко-прусській війні 1870-1871 рр. Відвертий шантаж
Німеччини змусив Францію погодитися розглянути питання про Марокко на міжнародній конференції, що почалася в січні
1906 р. Францію підтримали Англія і Росія і, несподівано для Німеччини, Італія, яка ще у 1900 р. отримала згоду Франції на
захоплення Кіренаїки та Тріполітанії і тим віддавала їй своєрідний борг. На конференції було вирішено, що Марокко
залишається формально незалежною державою, однак Франція та Італія отримували виключні права контролю за
марокканською поліцією і фінансовою системою. Французьке проникнення у Марокко ставало дедалі відчутнішим. Навесні
1911р. французькі війська під приводом придушення повстання марокканських племен зайняли столицю Марокко - місто Фец.
І цього разу втрутилася Німеччина, здійснивши "стрибок "Пантери". В липні 1911 р. німецьке військове судно "Пантера"
кинуло якір в марокканському порту Агадир. Політики в Берліні розраховували демонстрацією військової сили змусити
153
Францію погодитися на поділ Марокко. Однак провокація Німеччини не мала успіху. Англійський уряд заявив, що у разі
конфлікту Велика Британія не залишиться нейтральною і підтримає союзницю Францію. Берлін змушений був поступитися. 8
листопада 1911 р. було підписано франко-німецьку угоду, за якою Німеччина відмовлялась від претензій на Марокко за
незначну компенсацію у вигляді частини Французького Конго, приєднаного до Німецького Камеруна.

У Південній Америці Німеччина взяла під контроль Чилі, в економіку якої вливався німецький капітал, обсяг торгівлі
перевищував англійський і американський, збройні сили перебували під німецьким контролем. Німеччина організувала сюди
широку еміграцію, створюючи компактні колонії з паннімецькою ідеологією.

Особливо напруженим було англо-німецьке військово-морське протистояння, пов'язане з реалізацією Німеччиною великої
морської програми 1898 р., яка передбачала виділення понад 300 млн марок щорічних асигнувань на будівництво нових
кораблів. Хоча загальне співвідношення кораблів за тоннажем залишалося на користь Англії, Німеччина впритул наблизилася
до неї за кількістю наймогутніших дредноутів. Переговори між обома країнами про обмеження військово-морських сил
завершувалися безрезультатно і гонка озброєнь тривала.

Італо-турецька війна 1911 р. і Бал к енські війни 1912-1913 рр. стали випробуванням для австро-німецького блоку і
прискорили приготування Німеччини до війни. Тільки у 1914 р. на військові потреби передбачалося виділити 1,5 млрд марок.
Німецький Генеральний штаб вважав, що 1914 р. найбільш прийнятний для початку війни, оскільки Німеччина значно
випередила країни Антанти за ступенем готовності. Будь-яка затримка могла бути небезпечною, - вважали німецькі стратеги, -
тому що Англія, Франція і Росія мали змогу докорінно змінити ситуацію, що призведе до втрати Німеччиною переваг. Взявши
курс на війну, німецька дипломатія намагалася забезпечити участь у ній союзниці - Австро-Угорщини, якій відводилася роль
ініціатора воєнного конфлікту

Австро-угорщина в 1867-1914 рр.

Австро-Угорщина як дуалістична монархія утворилась у 1867 р. й існувала до 1918 р. її специфічними рисами були: а)
відсутність заморських володінь, оскільки всі її землі знаходилися у центрі й на сході Європи; б) багатонаціональний характер
державного устрою, що поєднував елементи централізованої та федеративної монархії; в) інтенсивний розвиток національної
свідомості народів окраїн, що зумовило місцевий сепаратизм.

154
 Поразка Австрії у війні з Пруссією в 1866 р. прискорила процес політичної трансформації імперії Габсбургів. Імператор
Франц Йосиф (1867-1916) погодився на пропозицію державного міністра А. Бейста провести політичні реформи. Необхідно
було дійти компромісу між двома значними групами населення - німцями (австрійцями) й угорцями, хоча вони становили лише
третину населення імперії. У лютому 1867 р. було відновлено конституцію Угорщини (існувала до 1848 р.), що сприяло
створенню власного уряду. За так званим Аусгляйхом - "угодою між королем і угорською нацією" - Австрія стала
дуалістичною монархією двох держав. "Цислейтанія" об'єднувала Австрію, Чехію, Моравію, Сілезію, Гарц, Істрію, Трієст,
Далмацію, Буковину, Галичину і Крайну. "Транслейтанія" складалася з Угорщини, Трансільванії, Фіуме і Хорвато-Славонії
(отримала автономію у 1867 р.).

Об'єднана Австро-Угорщина (Дунайська монархія) була однією з найбільших держав Європи. За територією і чисельністю
населення вона випереджала Велику Британію, Італію і Францію.

На території Австро-Угорщини проживало понад 10 національностей, жодна з яких не становила більшості.

Найчисленнішими були австрійці й угорці (40%), чехи і словаки (16,5 %), серби і хорвати (16,5 %), поляки (10 %), українці (8
%), румуни, словенці, італійці, німці та ін. Переважна більшість із них жили компактними групами, що сприяло розвитку
національно-визвольних рухів і посиленню відцентрових тенденцій. До національних суперечностей додавалися релігійні,
оскільки в країні діяло кілька церковних конфесій - католицька, протестантська, православна, уніатська та ін.

Імператор Австрії одночасно був і королем Угорщини, правителем єдиних королівсько-імператорських інститутів -
військового відомства, закордонних справ і фінансів. Австрія та Угорщина мали свої парламенти і уряди, склад яких
затверджувався імператором. Король-імператор Франц Йосиф був непослідовним і непередбачуваним у проведенні
радикальних політичних і економічних реформ. Залежно від власних уподобань він постійно змінював кабінети міністрів, що
часто паралізувало політичне життя, бо жодна з "команд" не могла довести реформи до кінця. Важливу роль у внутрішньому
житті відігравала армія, яка завдяки імперським амбіціям спадкоємця престолу ерцгерцога Франца Фердінанда стала елітною
частиною суспільства. Пропаганда формувала в масовій свідомості дещо міфічний образ могутньої імперської армії та флоту,
збільшувалася чисельність, зростали видатки на її утримання.

Австро-Угорщина була країною контрастів. В імперії не було загального виборчого права, оскільки право голосу мали лише
власники певного нерухомого майна. Проте в районах компактного проживання деяких національностей діяли власні
конституції, існували місцеві парламенти (17 по всій імперії) й органи самоврядування. Діловодство і викладання у початкових
школах мало вестися національними мовами, але цей закон часто не виконувався і повсюдно переважала німецька мова.
155
 Економіку Австро-Угорщини наприкінці XIX - на початку XX ст. характеризували слабкі темпи розвитку промисловості,
відстале сільське господарство, нерівномірність економічного розвитку окремих регіонів, орієнтація на самозабезпечення.

Австро-Угорщина була середньорозвинутою аграрно-індустріальною країною. Переважна більшість населення була зайнята в
сільському й лісовому господарстві (понад 11 млн осіб). Низький рівень сільського господарства визначали поміщицькі
латифундії, де використовувалася ручна праця батраків. В Угорщині, Хорватії, Галичині, Трансільванії близько третини
оброблюваної землі належало великим поміщикам, які мали понад 10 тис. га кожний.

В Австро-Угорщині відбувалися ті самі економічні процеси, що і в інших розвинутих капіталістичних країнах, - концентрація
виробництва і капіталу, збільшення інвестицій. За окремими валовими показниками (виплавка сталі) імперія ще у другій
половині XIX ст. випередила Англію і Францію. Промислово розвиненими були Австрія і чеські землі. Шість найбільших
монополій контролювали видобуток майже всієї залізної руди і понад 90 % виробництва сталі. Металургійний концерн
"Шкода" в Чехії був одним із найбільших підприємств європейської військової промисловості. Загалом в Австро-Угорщині
переважала дрібна й середня промисловість. Характерною особливістю економіки імперії була її технологічна відсталість,
погана забезпеченість новітньою технікою і відсутність новітніх галузей промисловості. Німецький і французький капітал
активно інвестувався в базові галузі промисловості - видобуток нафти, металургію, машинобудування.

Промисловість і сільське господарство працювали на потреби власного ринку. В Дунайській монархії вживалися продукти в
основному власного виробництва. Торгівля між внутрішньоімпер-ськими територіями отримала значний поштовх після
ліквідації у другій половині XIX ст. митних зборів і виробники з різних частин Австро-Угорщини освоювали перспективні
ринки Цислейтанії та Транслейтанії, Галичини. Імпорт, як і експорт товарів, був незначним і ледве сягав 5 %.

У країні налічувалося до мільйона чиновників - удвічі більше, ніж робітників. Та й на кожні десять селян припадало по
одному чиновнику. Бюрократизм досяг нечуваних розмірів, що у свою чергу призводило до різких соціальних контрастів.
Загальний рівень життя був дуже низьким. Наприклад, у 1906 р. у віденських нічліжках ночувало 6 % населення. Різний рівень
життя був у столиці та в провінційних містах. Якщо у Відні робітник отримував у середньому 4 гульдени на день, то у Львові -
близько 2. До того ж ціни на споживчі товари в столиці були нижчими, ніж у провінції.

Багатонаціональна Австро-Угорська імперія на початку XX ст, переживала глибоку кризу внаслідок піднесення національних
і робітничого рухів. Національні рухи з чітко визначеними відцентровими тенденціями, що мали на меті створення власних
незалежних держав, формувалися у другій половині XIX ст. Це було пов'язано з процесом становлення національної
156
інтелігенції. Саме вона стала носієм духу свободолюбства, ідеї самостійності та знайшла засоби для проникнення цих ідей у
масову свідомість.

Першим засобом була "боротьба за мову" - за національну мову викладання в школах, університетах, за національну мову
літератури, за рівні права національних мов у діловодстві й армії.

Цей рух очолювали культурно-освітні товариства: Національна ліга (італійські землі), Матице школьська (чеські землі),
Матице словенська (Словенія), Народний дім (Галичина) та ін. Вони засновували національні школи і літературні часописи.
Під їхнім тиском у 1880 р. Відень був змушений встановити на чеських землях рівноправність німецької і чеської мов в
офіційному діловодстві. У 1881 р. Празький університет було поділено на два - німецький і чеський. У 1897 р. імператор
підписав так звані мовні укази, які остаточно зрівняли в правах німецьку і чеську мови. Поширення набув рух слов'янської
інтелігенції за встановлення тісних зв'язків. В окремих національних землях утворювалися масові молодіжні організації,
наприклад, чеська військово-спортивна організація "Сокіл", яка об'єднала десятки тисяч юнаків і дівчат, проводила
націоналістичні мітинги. Все це сприяло формуванню національної самосвідомості і напередодні Першої світової війни
більшість підданих Австро-Угорської імперії були вже сформованими громадянами майбутніх суверенних держав.

На початку XX ст. під впливом російської демократичної революції (1905-1907) активізувався робітничий рух. Керівництво
австрійської соціал-демократичної партії (заснована у 1889 р.) закликало робітників до масових дій на підтримку вимоги
загального виборчого права. У листопаді 1905 р. на вулицях Відня і Праги відбулися демонстрації, які переростали у збройні
сутички з поліцією. Робітники влаштовували страйки. Уряд змушений був погодитися на введення загального виборочого
права.

Напередодні Першої світової війни Австро-Угорщина зайняла відверто ворожу позицію щодо Балканських країн, захопила
Боснію та Герцеговину, що призвело до зростання напруженості у відносинах із Сербією. За підтримки Німеччини уряд
Австро-Угорщини взяв курс на розв'язання світової війни.

Велика Британія наприкінці XIX -на початку XX ст.

Наприкінці XIX ст. Англія зазнала найбільш тривалої і тяжкої кризи, що з 1873 р. охопила промисловість, сільське
господарство, торгівлю, фінанси. Впродовж 1870-1914 рр. вона втратила світову промислову монополію. Загальне промислове
виробництво країни за цей час подвоїлося (але в світі воно зросло у чотири рази). Замість третини світової індустріальної
157
продукції (як було раніше) на частку Англії припадала тепер лише сьома частина. На початку 80-х років її обігнали США, на
початку XX ст. - Німеччина. Англійські товари втратили конкурентоспроможність у змаганні з німецькими й американськими.
Однак

Англія ще займала перше місце у світі за обсягом вивезення капіталу, її торговельний флот залишався світовим перевізником
(половина американських товарів перевозилася англійськими суднами). Вона мала наймогутніший військово-морський флот.
Англійський фунт стерлінгів залишався світовою розрахунковою валютою.

При владі перебували Ліберальна (віти) чи Консервативна (торі) партії, змінюючи одна одну. Ліберальна партія на чолі з
Уїльямом Бенджаміном Гладстоном і Консервативна партія на чолі з Дізраелі обстоювали інтереси великого капіталу, крім
того, консерватори також представляли інтереси великих землевласників. Намагаючись залучити на свій бік масового виборця,
ліберали були змушені здійснювати соціальні реформи. Консерватори основну увагу приділяли зовнішній політиці, хоч і
вдавалися інколи до обмеженого соціального реформування.

За ліберальних урядів Гладстона було збільшено державне фінансування початкової освіти, запроваджено іспити при вступі
на державну службу, а також парламентську реформу: парламентські вибори стали таємними, а закон 1884 р. розширив коло
виборців. Консерватори у відповідь скасували заборону на страйкові пікети, зрівняли в правах робітників і підприємців перед
судом, заборонили працювати дітям до 10 років тощо.

Як консерватори, так і ліберали здійснювали активну колоніальну політику. Консервативний уряд Солсбері встановив
контроль над Суецьким каналом, направив війська на о. Кіпр, вів війну проти бурських республік - Трансваалю й Оранжевої
вільної держави, в 60-ті роки - проти Афганістану, завершив загарбання Бірми, Малаккського півострова, Судану. За
ліберального уряду Гладстона було окуповано Єгипет, розпочато війну в Судані, захоплено Уганду.

Колоніальна експансія Англії стала причиною англо-бурської війни (1899-1902). Бури, нащадки голландців, які переселилися
у Південну Африку, підкорили місцеве населення і понад два десятиліття чинили опір англійцям. Відкриття там покладів
золота підштовхнули Англію до підготовки агресії проти бурів. Останні, переконавшись у безпосередній загрозі їхній
незалежності, оголосили війну Англії, однак сили були нерівні і 1902 р. бури підписали мирний договір, за яким Трансвааль і
Оранжева вільна держава стали англійськими колоніями. Згодом вони були об'єднані з іншими англійськими колоніями в
Південно-Африканський Союз, що став англійським домініоном1.

158
 Бури (африканери) - самоназва голландських, французьких і німецьких колоністів в Південній Африці. Центром колоніалізму
в

Південній Африці була Папська колонія, створена голландцями у другій половині XVII ст. Сюди переселялися також
французькі гугеноти і вихідці з Німеччини. Захопивши землі місцевих африканських племен, бури створювали в районі мису
Доброї Надії ферми, де активно використовувалась рабська праця. У першій половині XIX ст. Папська колонія перейшла до
Англії, яка ліквідувала місцеве самоврядування бурів, вводила англійську мову й активно переселяла колоністів з Англії. Після
прийняття закону 1833р. про звільнення рабів в англійських колоніях бури почали залишати Капську колонію і захоплювати
сусідні землі зулусів. У битвах 1838р. ("День Дінга-ана") і 1840р. бури завдали остаточної поразки зулусам, однак створити на
їх території власну державу не змогли, оскільки були приєднані англійцями до Папської колонії. Бури витіснили племена
бечуано і басуто з басейну річок Оранжева та Вааль і створили там два державні утворення - Трансвааль (Південно-
Африканська республіка ) та Оранжеву (Оранжева вільна держава ), незалежність яких визнала Англія у середині XIX ст.
Влітку 1867р. на березі річки Оранжева випадково знайшли алмази. Для їх видобутку почали створюватися акціонерні
товариства, однак незабаром монополістом стала компанія "Де Бірс", створена С. Родсом, який мріяв про створення системи
британських колоній в Африці - від Кепської до Єгипту. Лондон активізував політику в регіоні й запропонував проект
федерації британських колоній та бурських республік для спільних колоніальних загарбань в Африці. Після його відхилення
бурами Англія у 1877р. захопила Трансвааль. У1879-1887pp. Англія завдала поразки зулусам і включила Зулуленд до складу
англійської колонії Наталь. Однак бури Трансваалю відмовились підкорятися англійцям і почали проти них збройну боротьбу.
Це змусило Англію знову визнати незалежність Трансваалю. Після того як у Трансваалі були відкриті поклади золота, С. Роде,
на той час прем'єр-міністр Папської колонії, почав активно втручатися у внутрішні справи Трансваалю. Іноземні
золотодобувачі в Трансваалі ("уїтлендери" ) не допускали бурів до участі в політичному житті республіки. Тоді ті створили
власну "партію реформ" і встановили контакти із С. Родсом і керівником англійської адміністрації в Родезії Джемсо-ном. У
грудні 1895 р. члени "партії реформ" опублікували ультимативні вимоги до уряду Трансваалю. Наступного дня англійський
загін із 500 осіб виступив з Родезії у напрямку до Йоганнесбурга - центру видобутку золота в Трансваалі. Однак у січні 1896 р.
англійських солдатів розгромили бурські фермери у битві при Крюгенсдорфі. Полонених відправили в Лондон, де вони були
засуджені за порушення кордонів незалежної держави. Однак "золото" й "алмази" все більше приваблювали колонізаторів, що
спричинило англобурську війну 1899-1902pp.

Серед внутрішніх проблем найгострішою була ірландська. У 60-80-ті pp. в Ірландії посилився національно-визвольний рух.
Ірландська буржуазія висунула програму самоврядування (гом-рулю) для Ірландії в межах Британської імперії. В Ірландії
розпочався рух непокори. Ірландська фракція в палаті громад здійснювала обструкцію діяльності англійського парламенту. На
159
початку 1886 р. ліберальний кабінет Гладстона розробив поміркований план гомрулю: в Ірландії створювався місцевий
парламент, але найважливіші питання внутрішньої політики мав вирішувати Лондон. Проте й така поміркована поступка
наштовхнулась в Англії на рішучий опір. Навіть серед лібералів відбувся розкол. Уряд Гладстона пішов у відставку.

Монополізація виробництва в Англії призводила до посилення експлуатації робітників і загострення соціальних проблем.
Організатором руху робітників за поліпшення їхнього економічного становища були тред-юніони, що об'єднували
висококваліфікованих робітників. Посилилася також боротьба неорганізованих робітників (мітинги та демонстрації
безробітних, страйки робітників сірникових фабрик, газових заводів Лондона, лондонських докерів). У країні формувався
"новий юніонізм" - тред-юніони низькооплачуваних, некваліфікованих робітників. 1893 р. виникла незалежна від тред-юніонів
Робітнича партія, що боролася за обрання в палату громад представників робітничого класу.

Підприємці вирішили послабити вплив тред-юніонів. 1900 р. під час страйку на залізниці долини Тафф залізнична компанія
подала в суд на залізничників, вимагаючи виплати збитків, які компанія зазнала від страйку. Інші компанії почали наслідувати
приклад залізничної компанії. Тоді за рішенням Конгресу тред-юніонів на конференції було засновано Комітет робітничого
представництва для проведення до парламенту робітничих депутатів для того, щоб вплинути на законодавство країни і
зупинити наступ підприємців. 1906 р. Комітет був перейменований у Лейбористську партію.

З метою послаблення соціального напруження міністр економіки Ллойд Джордж (уряд лібералів) вніс у 1909 р. законопроект
про максимальний вік виходу на пенсію - 70 років, запровадження матеріальної підтримки бірж праці безробітних, соціальне
забезпечення у разі хвороби, інвалідності тощо. Законопроект було затверджено. Проте соціальне маневрування Ллойд
Джорджа не дало помітних результатів. Конфлікти робітників з підприємцями тривали: у 1911-1912 рр. страйкували шахтарі,
докери, моряки, залізничники, які вимагали підвищення заробітної плати, визнання профспілок, 8-годинного робочого дня.

Не було заспокоєння і в бунтівну Ірландію. Ліберальний уряд, який залежав від голосів ірландських депутатів, у палаті
громад прийняв законопроект про гомруль Ірландії, що передавав усі місцеві справи під контроль ірландського парламенту (за
умови керівництва Лондоном зовнішньою політикою, армією, поліцією, фінансами, податками). Противники проекту вимагали,
щоб до складу майбутньої ірландської держави не входив Ольстер - північна частина острова, де концентрувалися
найрозвинутіші промислові центри. їхні прихильники створили в Ольстері збройні загони, які підтримала англійська реакція.
Проте офіцери англійських військових частин, які одержали на початку 1914 р. наказ відправитися в Ольстер для наведення там
порядку, відмовилися виконати наказ. Ліберальний уряд пішов на поступки бунтівним офіцерам.

160
 Перша світова війна фактично стала приводом для відстрочення закону про гомруль.

На початку XX ст. міжнародні позиції Англії погіршилися. В умовах загострення боротьби імперіалістів за ринки й колонії
було поставлене питання про їхній переділ, що загрожувало насамперед Англії як найбільшій колоніальній державі. Різко
погіршилися англо-німецькі відносини, посилилися військово-морське суперництво обох держав, торговельна конкуренція,
боротьба за колонії.

До кінця XIX ст. Англія здійснювала політику "блискучої ізоляції": керівництво країни вважало, що суперечності між
континентальними державами гостріші, ніж між Англією та її суперниками з континентальної Європи. У зв'язку з цим у разі
конфлікту з Росією чи Францією Англія могла розраховувати на підтримку Німеччини чи Австро-Угорщини, а тому вона не
відчувала потреби зв'язувати себе союзними зобов'язаннями, що можуть втягнути її у війну за чужі інтереси.

Розпалюючи суперечності між великими державами, Англія забезпечувала собі свободу дій. Острівне положення і могутній
морський флот оберіг її територію від нападу з боку будь-кого. Необхідність боротьби проти свого головного конкурента -
Німеччини - змусила Англію відмовитися від попередньої політики і формувати блоки з іншими державами. 1904 р. Англія і
Франція досягли угоди щодо основних колоніальних проблем: Франція припиняла протидію Англії в колоніях, зокрема в
Єгипті, а Англія визнавала за Францією право на загарбання Марокко. 1907 р. було підписано англо-французьку угоду, що
дістала назву Антанти. Англія та Росія поділила сфери впливу в Ірані, Афганістані та Тибеті. Це зробило можливим англо-
російське співробітництво проти Німеччини.

За наявності франко-англійської угоди, угод між Англією й Росією завершувалося створення англо-франко-російського союзу
- Антанти. Загалом Антанта як військовий союз сформувалася лише під час Першої світової війни

Франція наприкінці XIX - на початку XX ст.

Після франко-німецької війни 1870-1871 рр. економічне становище Франції було досить складним, оскільки вона сплатила
контрибуцію в розмірі 5 млрд франків. Ще складнішою була політична ситуація. Монархічні угруповання боролися за владу.
Національні збори, обрані 1871 р., складалися переважно з монархістів.

Першим президентом республіки було обрано монархіста Тьєра, але вимоги більш твердої політики з боку монархістів
змусили його піти у відставку.
161
 1875 р. Установчі збори прийняли нову Конституцію. Стаття про встановлення республіканського ладу була прийнята
більшістю лише в один голос. Президент отримував широкі права, аж до розпуску Палати депутатів, й обирався на сім років на
об'єднаних зборах членів обох палат. Виконавча влада належала президенту і Раді міністрів. Сенат обирався представниками
муніципалітетів і був противагою Палаті депутатів, яка обиралася на чотири роки загальним таємним голосуванням громадян,
що досягли 21-річного віку. Жінки і військові були позбавлені виборчих прав. Ця Конституція діяла до 1940 р.

Монархісти не втрачали надії змінити Конституцію і встановити монархію, а республіканці прагнули зміцнити республіку.
На парламентських виборах 1876 р. більшість у парламенті здобули республіканці. Саме тоді 14 липня (день здобуття Бастілії)
було оголошено святом Французької республіки, а французька національна пісня "Марсельєза" стала державним гімном.
Республіканці домоглися прийняття закову про амністію учасників Паризької комуни, легалізації профспілок.

Оскільки зросли податки на основну частину населення, то, як наслідок, популярність поміркованих республіканців упала.

Зростання невдоволення політикою республіканців використовували монархічно настроєні офіцери, землевласники. Цьому
сприяли політичні кризи, що виникали у Франції у 80-90-ті рр. Дуже гострою була криза, пов'язана зі спорудженням
Панамського каналу: будівництво виявилося складнішим, ніж передбачалося, до того ж підрядники розкрадали кошти.
Правління товариства, що здійснювало спорудження каналу, випустило у продаж велику кількість додаткових акцій. Щоб
отримати на це дозвіл, воно підкупило сенаторів, депутатів, державних чиновників, міністрів, витративши на хабарі кілька
мільйонів франків. Справа набула розголосу, проте основних винуватців не було покарано. "Панама" увійшла в історію як
синонім брудної афери, підкупу, хабарництва і корупції.

1894 р. Франція стала свідком ще однієї політичної кризи. Військовий суд засудив на довічне ув'язнення капітана Альфреда
Дрейфуса, єврея за національністю, звинуваченого у розголошенні військових секретів французької армії Німеччині.
Засудження Дрейфуса було використано реакційними елементами для шовіністичної та антисемітської пропаганди. Згодом
стало відомо, що Дрейфус постраждав невинно і був засуджений умисно. "Справа Дрейфуса" розколола країну на два табори.
Письменник Еміль Золя опублікував відкритий лист президенту республіки, в якому звинуватив Генеральний штаб, суд і
свідків у брехні. За це Золя заочно засудили до штрафу й арешту, але він устиг емігрувати. Справу було передано до
парламенту. Населення Франції підтримувало або "дрейфусарів", або "антидрейфусарів". Лише 1906 р. Дрейфуса було цілком
реабілітовано. Справа Дрейфуса стала останньою великою спробою монархічних кіл дискредитувати республіканців. 1899 р.
було створено коаліційний уряд республіканців, який очолив Вальдек Руссо.

162
 Зростання промисловості Франції наприкінці XIX - на початку XX ст. порівняно з Англією, Німеччиною і США
уповільнилося, що було наслідком франко-німецької війни: виплатою контрибуції, втратою Ельзасу і Лотарингії, а також
бідністю її природних ресурсів. За рівнем промислового розвитку вона займала четверте місце, за рівнем концентрації
банківської справи - йшла попереду інших країн, хоча на піднесенні були металургійна і текстильна промисловості.

Франція невпинно розширювала свою колоніальну експансію: її війська захопили Туніс, Індокитай, Мадагаскар, Сомалі,
частину Гвінеї, Судану, Мавританії, Дагомеї, Верхню Вольту, Конго, Чад.

Посилення напруженості в німецько-французьких відносинах змушувало Францію шукати примирення з Англією. 1899 р.
було укладено англо-французький договір про розмежування Судану.

Результатом наступного зближення Англії і Франції стало укладення 1904 р. "сердечної угоди", що передбачала
розмежування сфер впливу в колоніальному світі. Франція отримала "право" на загарбання Марокко. Це призводило до
надзвичайно гострих конфліктів з Німеччиною, але підтримка Англії та Росії дала змогу Франції нав'язати султану Марокко
договір про протекторат1.

З 1902 до 1912 р. при владі перебувала Радикальна партія - найвпливовіша партія Франції на той час. Радикали були
противниками клерикалів1, виступали за демократизацію республіки і задоволення економічних та соціальних вимог народу,
заборонили діяльність деяких релігійних католицьких об'єднань, домоглися відокремлення школи від церкви і церкви від
держави, запровадили обов'язковий вихідний день, пенсійне законодавство, соціальне забезпечення в разі інвалідності тощо.

Вибори 1912 р. принесли перемогу правим силам на чолі з поміркованим республіканцем Раймоном Пуанкаре, який очолив
уряд. 1918 р. він був обраний президентом Франції. На вибори він йшов під гаслом підготовки до війни проти Німеччини.
Франція прийняла закон про трирічну службу в армії, що означало практичну підготовку до війни.

Вбивство напередодні Першої світової війни соціаліста Жана Жореса, найрішучішого борця проти мілітаризму, свідчило, що
правлячі сили Франції були готові втягнути французький народ у криваву драму.

США в 1877-1914 рр.

Між двома великими війнами - Громадянською та Першою світовою - Сполучені Штати Америки перетворилися із
163
сільськогосподарської на індустріальну країну з великими і численними містами. Обличчя країни визначали величезні
фабрики та заводи, трансконтинентальні залізниці, квітучі міста та розвинуте сільське господарство. Американці освоювали
континент, вирубували ліси й розорювали цілинні незаймані землі, просуваючись на нові території. У нове століття США
вступили як найрозвиненіша країна світу.

Прискореній індустріалізації сприяла низка чинників. Величезна територія США становила єдиний внутрішній ринок,
позбавлений митних бар'єрів. Західний та східний кордони омивали два океани, а південний (Мексика) та північний (Канада)
сусіди не загрожували безпеці США, що давало змогу зменшувати військові видатки та вкладати кошти в економіку. Країна
мала багаті природні ресурси (вугілля, залізо, нафту, мідь), які забезпечували промисловість необхідною сировиною, та родючі
землі. В економіку США активно вкладався закордонний капітал, який спрямовувався в промисловість, банківську справу,
залізничне будівництво. В останній чверті XIX ст. у вигляді кредитів та позичок американська економіка поглинула 3 млрд
дол. Велике значення мала наявність у країні достатньої кількості робочої сили, значну частину якої становили емігранти. Так,
з 1870 so 1914 р. до США прибуло майже 25 млн осіб і населення країни збільшилося до 96,5 млн.

Військові потреби у ході Громадянської війни стимулювали виробництво і прискорили економічний прогрес шляхом
використання новітніх наукових досягнень, експлуатації заліза, енергії пари та електроенергії. Так, якщо до 1860 р. у США
було зареєстровано лише 36 тис. патентів на винаходи, то за наступні 30 років - 440 тис. У 1844 р. С. Морзе вдосконалив
електричний телеграф і країна вкрилася мережею телеграфного зв'язку. У 1876 р. О. Белл винайшов телефон і наступного
півстоліття у СІНА діяло 16 млн телефонів. У1867 р. було винайдено друкарську машинку, у 1888 р. - лічильний апарат, у 1897
р. - касовий апарат. Лампа розжарювання Т. Едісона освітила помешкання мільйонів американців.

Прискорено розвивалася основа національної промисловості - виробництво заліза та сталі, що була захищена високим
митним тарифом. Спочатку воно концентрувалось у східних штатах, але у другій половині століття поступово пересувалося на
Захід, де було знайдено нові поклади залізної руди.

Швидкі темпи індустріального розвитку породжували проблеми в американському суспільстві. Насамперед спостерігалася
чітка тенденція до зростання монополій, які захоплювали ринки й поглинали дрібні та середні підприємства. Погіршувалися
умови праці, зростало безробіття. Часто обсяг виробленої промислової продукції перевищував практичний попит. Швидко
збільшувалася чисельність населення у містах, за темпами якого не встигало будівництво, тому загострювалася житлова
проблема. Так, якщо у 1860-х роках у США не було жодного міста з мільйонним населенням, то через 30 років такими містами
164
стали Нью-Йорк, Чикаго! Філадельфія. Американські політичні та державні діячі цього періоду (Г. Клівленд, У. Брайен, Т.
Рузвельт, В. Вільсон) усвідомлювали необхідність соціальних і політичних реформ із метою подолання негативних наслідків
капіталістичної індустріалізації та територіального розширення.

У 1878 р. почалося нове економічне піднесення. В наступні 20 років подвоїлися обсяг індустріального виробництва,
чисельність робітничого класу та кількість фабрик і заводів. Виплавка чавуну та сталі, які були головними показниками
індустріалізації економіки, досягли відчутних успіхів - з 1880 по 1900 р. ці показники зросли з 1 млн 400 т до 11 млн т на рік.
Наприкінці століття Сполучені Штати випередили Велику Британію, здійснюючи четверту частину світової виплавки чавуну.

Піднесенню важкої промисловості сприяло декілька чинників. Почалася активна експлуатація природних багатств Заходу,
що вимагало створення розгалуженої транспортної мережі. Водночас золоті й срібні копальні забезпечували постійний
приплив капіталів, які інвестувалися у промисловість на Сході. З 1880 по 1900 р. протяжність залізниць зросла зі 150 до 310
тис. км, що стимулювало розвиток сталеливарної промисловості.

В індустріальному виробництві активно використовувалися наукові винаходи. У 1892-1893 рр. Генрі Форд створив перший
автомобіль з чотиритактним двигуном, а в 1914 р. на автомобільному заводі в Мічигані вперше було введено конвеєрну лінію,
що дало змогу скоротити час складання машини з 14 до 1,5 год. У 1916 р. три корпорації - "Форд", "Дженерал моторе" і "Край-
слер" випустили 1,5 млн автомобілів. Швидке зростання кількості автомобілів зумовлювало інтенсивне будівництво шосейних
доріг. Брати Уїлбер і Орвілл Райт у 1903 р. першими у світі здійснили політ на збудованому ними літаку з двигуном
внутрішнього згоряння. Загалом оснащення американської промисловості на початку XX ст. перевершувало технічний рівень
європейської.

Головну роль у промисловості США відігравали великі підприємства. У1914 р. 2,2 % американських підприємств виробляли
майже половину промислової продукції країни. Великі підприємства майже в усіх галузях промисловості часто об'єднувалися
у трести, які монополізували виробництво продукції.

Наймогутнішими серед монополістичних об'єднань були нафтова компанія Дж. Рокфеллера, сталеливарна компанія Е. Кар-
негі, залізничне виробництво контролювали компанії К. Ван-дербілта, Л. Станфортда, Г. Вілларда тощо. У 1904 р. 5 тис.
виробників об'єдналися у 300 трестів. Усього на початку XX ст. трести контролювали 3/4 виробництва промислової продукції

165
країни. Водночас у промисловості, торгівлі, сфері послуг діяло багато дрібних і середніх підприємств.

З другої половини XIX ст, чітко простежується тенденція до переміщення індустріальних об'єктів на нові території та
створення регіональних промислових центрів. Східне узбережжя США від штату Массачусетс до штату Пенсільванія
традиційно були центрами розвитку важкої промисловості, де було зосереджено 2/3 сталеливарних і залізоплавильних
підприємств. Однак у 90-х роках сталеливарні заводи будувалися в районі м. Чикаго, штаті Теннесі та на півночі штату
Алабама, де було знайдено поклади заліза. На Середньому Заході зосереджувалися підприємства, пов'язані з сільським
господарством: виробництво сільськогосподарських машин, переробка сільськогосподарської продукції. Символом
індустріального розвитку Півдня стали бавовнопрядильні підприємства, розгалужена мережа яких охопила штати від Віргінії
до Джорджи" та Алабами.

Свідченням динамічного індустріального розвитку СІНА була зовнішня торгівля. Експорт практично завжди перевищував
імпорт і а 1877 по 1900 р. він зріс а 590 млн дол. до 1 млрд 870 млн дол. В експорті переважала продукція сільського
господарства (бавовна, пшениця, борошно, м'ясо) і нафта. Наприкінці століття збільшилася частка машин і механізмів.

Вільна конкуренція визначала динамізм американської економіки. Держава намагалася боротися з усевладдям монополій.
Так, у 1890 р. Конгрес лише за одного голосу проти прийняв анти-трестівський закон, запропонований сенатором із штату
Огайо Дж. Шерманом. Поза законом оголошувалися будь-яка монополія і будь-яке штучне обмеження торгівлі між штатами.
Президент-республіканець Т. Рузвельт скористався ним проти стального тресту Дж. Моргана, а пізніше йому вдалося поділити
імперію Рокфеллера "Стандарт ойл" на 30 конкуруючих компаній.

Незважаючи на швидкий індустріальний розвиток" основою національної економіки США залишалося сільське
господарство. Земля була головним джерелом американського багатства і на фермах працювала половина жителів країни.
Закон про гомстеди 1862 р. сприяв освоєнню 80 млн гектарів вільних земель. 31860 по 1910 р. кількість ферм збільшилося з 2
млн до 6 млн, а їхні сільськогосподарські угіддя зросли з 160 млн до 352 млн гектарів.

У другій половині XIX ст. спостерігалося піднесення виробництва основних видів сільськогосподарської продукції -
зернових, м'яса і бавовни. І хоча населення США подвоїлося, збільшилася частка міських жителів, американські фермери не
тільки забезпечували їх харчуванням, а й експортували значну частину продуктів.

166
 Успіхи сільського господарства США зумовлювалися низкою факторів, насамперед, освоєнням фермерами цілинних земель
Заходу. Індійців витісняли з їхніх земель і заганяли в особливі зони- резервації. Законом 1887 р. їм дозволялося займатися
фермерським господарством, однак фермерство у них не прижилося, оскільки їм відводили неродючі землі, а одноосібний
характер фермерського господарства не відповідав традиційному племінному та общинному стилю життя. Розгалужена
континентальна мережа залізниць поєднала сільськогосподарські райони з найважливішими промисловими містами та
портами на Східному та Західному узбережжях. У сільському господарстві відбулася технічна революція: впроваджувалися
жатки, снопов'язалки, механічні косилки, парові трактори тощо.

Допомагала розвитку сільського господарства і наука. У 1862 р. було засновано перший сільськогосподарський коледж, а на
початку XX ст. такі заклади, які були не тільки освітніми, а й науковими, працювали в усіх штатах. Уряд та приватний капітал
фінансували створення експериментальних сільськогосподарських лабораторій. Наукові розробки вчених активно
впроваджувалися у практику. Так, М. Карлтон здійснив наукову подорож в Росію і привіз до США морозо- та корозійно стійкі
сорти пшениці, які використовуються й донині, в Туркестану була завезена люцерна, а дослідження Дж. Молера допомогли
успішно боротися з ящуром.

Проте американські фермери зазнали великих проблем - виснаження ґрунтів (особливо на Півдні, де протягом тривалого
часу культивувалися бавовна та тютюн), корозії ґрунтів на Заході, шкідливих комах, перевиробництва основних зернових
культур, недостатнього законодавчого забезпечення та браку допомоги з боку уряду. Швидка механізація сільського
господарства заохочувала фермерів до великих капіталовкладень, розширення посівних площ та зосередження господарства на
вирощуванні головної культури, що давало переваги великим фермерським господарствам і призводило до розорення середніх
та дрібних фермерів. Прискореними темпами розвивалося орендаторство.

Постала гостра проблема співвідношення цін. Фермери продавали сільськогосподарську продукцію за цінами, які склалися
на світовому ринку, де їхніми конкурентами були виробники зерна з Канади, Аргентини, Австралії та Росії. За виручені кошти
вони купували механізми та обладнання у національних виробників, захищених від іноземної конкуренції високим митом. До
того ж високі ціни на внутрішньому ринку встановлювали трести. Фермери залежали від власників залізничних компаній, що
підвищували ціни за перевезення, та власників елеваторів, яким вони мусили продавати зерно за тією ціною, яку вони
визначали. До цього додавалися високі відсотки за банківські кредити та податок на землю, що постійно зростав.

У США були встановлені республіка президентського типу і двопартійна система. Президент, котрий обирався на чотири
167
роки, був главою держави і виконавчої влади. Офіційною резиденцією президента з 1800 р. став Білий дім у столиці США м.
Вашингтоні. На чотири роки обиралися й члени законодавчого органу - Конгресу, який складався з палати представників і
сенату. За ці ключові посади змагалися члени Республіканської та Демократичної партій. Міжпартійна боротьба була гострою.
Кожна з них намагалася залучити на свій бік різні верстви населення, хоча значна його частина залишалася відлученою від
участі у виборах. Виборчим правом користувалися тільки чоловіки.

Упродовж 20 років після Громадянської війни при владі перебувала Республіканська партія, а президентську посаду
обіймали її представники - У. Грант (1869-1877), Р. Хейс (1877-1881), Дж. Гарфілд (1881), Ч. Артур (1881-1885). На виборах
1884 р. перемогла Демократична партія і на посту президента республіканця змінив С. Клівленд. У 1888 р. до влади
повернулася Республіканська партія, президентом став Б. Гаррісон. У 1893 р. господарем Білого дому вдруге став кандидат від
демократів С. Клівленд, який обіймав цей пост до 1897 р.

У XX ст. американська держава вступила на чолі з Республіканською партією. Після вбивства 6 вересня 1901 р. Уїльяма
Мак-Кінлі посаду президента обійняв віце-президент Т. Рузвельт. Президентство Рузвельта (1901-1909) американські історики
назвали "прогресивною ерою". Основна ідея реформаторської діяльності Рузвельта - "справедливого курсу" - полягала у тому,
що держава має регулювати розвиток економіки і трудових відносин. Зокрема він прагнув обмежити негативні наслідки
діяльності монополій. Відбулися десятки судових процесів проти монополій, які принесли Рузвельту славу "руйнівника
трестів".

У період президентства Рузвельта було прийнято й інші популярні серед американців закони: про контроль залізничних
тарифів; про контроль за виготовленням ліків і продуктів; про контроль за умовами праці тощо. Одним із важливих напрямів
діяльності уряду Рузвельта стала охорона природи. Створювалися державні заповідники, спеціальні комісії стежили за
чистотою річок, проводили меліорацію ґрунту, насаджували ліси.

Реформаторська діяльність Рузвельта здобула прихильність американців і забезпечила Республіканській партії перемогу на
наступних виборах. З 1909 до 1913 р. президентом США був республіканець У. Тафт (згідно із законодавством США Т.
Рузвельт не міг бути обраний президентом на третій термін), який продовжив реформи, спрямовані на розширення державного
контролю над монополіями. Уряд Тафта організував 45 нових судових процесів проти наймогутніших трестів, очолюваних Дж.
Рокфеллером і Дж. Морганом. Однак напередодні нових виборів у 1912 р. Республіканська партія розкололася. Від неї
відокремилася група радикальних реформаторів на чолі з Р. Лафоллетом, до яких згодом приєднався і Т. Рузвельт. Вони
168
створили нову політичну організацію - Національну прогресивну партію.

Розкол у Республіканській партії сприяв перемозі демократів на виборах 1912 р. Новим президентом США став В. Вільсон,
який перебував при владі до 1921 р. Вільсон висунув програму під назвою "нова демократія". З його ініціативи було прийнято
кілька законів, спрямованих на захист інтересів трудящих: про право на організацію робітничих спілок, страйків, пікетів; про
заборону використання праці дітей у промисловості; про заборону судового переслідування працівників за участь у страйках,
крім випадків заподіяння підприємству непоправної шкоди; про встановлення 8-годинного робочого дня робітників-
залізничників та ін.

То мас Будро Вільсон (1856-1924) - державний і політичний діяч США. Закінчив Принстонський університет (1879). У1890-
1902рр. - професор права, в 1902-1910 рр. - ректор Принстонсь-кого університету, в 1910-1912рр.- губернатор штату Нью-
Джерсі. У1913-1921 рр. - президент США від Демократичної парти. Здійснював прогресивні реформи, Ініціював закони,
спрямовані на соціальний захист. Після закінчення Першої світової війни виступив з програмою активізації зовнішньої
політики США.

Важливим внутрішньополітичним заходом уряду Вільсона було запровадження державної загальнонаціональної банківської
системи. Згідно із законом про Федеральну резервну систему (1913) поряд з приватними банками створювалися "резервні", які
контролювалися урядом. їм передавалися найважливіші банківські функції, у тому числі випуск паперових грошей.

Робітники боролися за 8-годинний робочий день. Рух набув таких масштабів, що для його придушення уряд використовував
федеральні війська.

Провідним профспілковим центром США в другій половині 80-х років стала Американська федерація праці (АФП) (створена
в 1886 р.), яка очолила рух за 8-годинний робочий день. Найвищим піком робітничого руху був загальний страйк 1 травня 1889
р., в якому брало участь 350 тис. осіб. Центром подій стало Чикаго, де відбулися сутички страйкарів з поліцією.

Зростання економічної могутності Сполучених Штатів зумовлювало прагнення до зовнішньополітичної експансії.

Переконання більшості американців у тому, що США мають залишатися осторонь європейських справ, поступово змінювалося
впевненістю у військовій могутності країни, яка базується на її швидкому економічному розвитку. Американські
експансіоністські кола стверджували, що майбутні національна безпека і велич США можуть бути забезпечені великим
169
військовим флотом та базами для нього в усьому світі. Для цього необхідно було вступити в боротьбу за панування на морі.

Американський колоніалізм зумовлювався необхідністю нових джерел сировини та ринків збуту для американського
сільського господарства та промисловості. Експансіоністські настрої були поширені серед американських фермерів, які
найбільше потерпали у кризові роки наприкінці XIX ст. Свій внесок зробили ідеологи соціального дарвінізму, стверджуючи,
що міжнародна конкуренція у світі є неминучою і лише сильні нації здатні в ньому вижити. Впливові громадські діячі
поширювали в суспільстві ідеї про "тягар білої людини", який мали взяти на себе американці, котрі повинні були нести
"високу" культуру "відсталим" народам. Основну увагу США привертали Латинська Америка, басейн Тихого океану і Східна
Азія.

Першим кроком експансіоністської зовнішньої політики США стало захоплення у 1898 р. Гаванських островів у центрі
Тихого океану на перехресті морських шляхів в Азію, які мали велике стратегічне значення. Скориставшись слабкістю Іспанії
та прикриваючись заявою про підтримку визвольної боротьби народів іспанських колоній, США у 1898 р. розв'язали першу
війну за переділ світу між великими капіталістичними країнами. 1 травня 1898 р. американська Тихоокеанська ескадра
знищила іспанський флот у бухті філіппінської столиці Маніли. При цьому американці не втратили жодного моряка. Влітку
того ж року війська США висадилися на острів Куба, а американський флот розгромив іспанську ескадру, яка намагалася
вирватися з бухти Сантьяго- де-Куба. Американці також зайняли острови Пуерто-Рико і Гуам. Залишившись фактично без
флоту, 22 липня Іспанія змушена була капітулювати. За мирним договором, підписаним у Парижі 10 грудня 1898 р., США
одержали острови Пуерто-Рико, Гуам, Уейк, Мідуей та ін. Водночас Іспанія відмовилася від влади над Кубою, яка була
проголошена незалежною республікою. Однак у 1903 р. США нав'язали Кубі поправку до конституції, яка дозволяла
американцям вводити на острів війська, створювати власні військово-морські бази і водночас забороняла Кубі укладати угоди
з іншими державами без згоди США. За 20 млн дол. американці змусили Іспанію продати їм Філіппіни. Наслідком іспа-но-
американської війни став вихід США на міжнародну арену та вступ на шлях імперіалізму.

Під час іспано-американської війни передислокація крейсера "Орегон" з Тихого океану в Атлантичний (навколо мису Горн)
зайняла майже два з половиною місяці, що ще раз підкреслило необхідність будівництва каналу через Панамський перешийок.
18 листопада 1901 р. СИТА і Англія підписали договір про режим Панамського каналу. Передбачалося, що канал
будуватимуть США, але він буде вільним для плавання торгових і військових кораблів усіх країн. Свободу навігації по каналу
мали забезпечувати лише США, яким дозволялося утримувати в цій зоні озброєну охорону. У1902 р. американський уряд
викупив у французької компанії концесійні права на спорудження каналу. У січні 1908 р. між США і Колумбією, на території
170
якої знаходився Панамський перешийок, було підписано договір про надання Сполученим Штатам в оренду на 99 років
території для спорудження каналу. Однак Конгрес Колумбії відхилив цю угоду. Тоді американський уряд підтримав
прихильників відокремлення цієї частини від Колумбії, які у листопаді 1903 р. проголосили незалежність Панамської
Республіки. США негайно її визнали, а їх кораблі перешкодили висадці колумбійських військ. Щойно створений панамський
уряд підписав зі США договір, який надав їм виключне право на спорудження каналу.

Будівництво Панамського каналу тривало 10 років. Його відкриття для судноплавства відбулося 15 серпня 1914 р. Канал
завдовжки 81 км мав велике стратегічне й економічне значення для США, оскільки істотно скоротив морський шлях між
Атлантичним і Тихим океанами.

Якщо дії уряду США щодо втручання у внутрішні справи Куби і Колумбії отримали назву політики "великого кийка", то
стосовно Китаю ще в 1899 р. було проголошено доктрину "відчинених дверей", яка зводилася до того, щоб "сфери впливу"
держав (Англії, Франції, Росії та Японії), які раніше проникли в Китай, були відкриті й для американських товарів. 6 вересня
1899 р. державний секретар США Дж. Хей звернувся до великих держав з нотами, пропонуючи їм дотримуватися принципу
"відчинених дверей". Англійський, італійський, німецький, французький і японський уряди погодились, а Росія ухилилася від
конкретної відповіді. Одночасно з економічним проникненням в Китай США намагалися закріпитися на китайській території.
Після повстання у Китаї 1900 р. проти іноземного впливу Сполучені Штати заявили, що політика "відчинених дверей"
спрямована на збереження територіальної цілісності країни. Однак далекосхідна політика США до Першої світової війни не
принесла очікуваних результатів, оскільки американські імперіалісти не були готові застосувати військову силу.

Тим часом політика "великого кийка", яка порушувала міжнародне право і викликала невдоволення в латиноамериканських
країнах, була замінена іншою формою експансії - "дипломатією долара". Про необхідність застосування замість "куль і
багнетів" доларів заявив президент У. Тафт у 1908 р. Надаючи економічну і фінансову допомогу країнам Латинської Америки,
Сполучені Штати дедалі більше закабалювали їх як економічно, так і політично. Значні позики було надано Мексиці, Панамі,
Гватемалі, Гаїті, Гондурасу, Домініканській Республіці, Нікарагуа та іншим латиноамериканським країнам.
 
Соціально-економічний і політичний розвиток Російської імперії наприкінці XIX - на початку XX ст.

У пореформений період (з 1861 р.) внаслідок економічного розвитку, насамперед у промисловості, остаточно сформувалася
система російського капіталізму. На межі XIX-XX ст. Росія з відсталої аграрної держави стала аграрно-індустріальною, а за
171
обсягом промислової продукції ввійшла в п'ятірку наймогутніших .держав (Англія, Франція, США і Німеччина) і дедалі
більше втягувалася в світову систему господарства.

Порівняно з більшістю європейських країн, де утверджувалися принципи парламентаризму, багатопартійності,

підвищувалася роль виборних органів, Російська імперія залишалась останнім оплотом абсолютизму. На початку XX ст. у
політико-правовій системі Росії не було демократичних принципів поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову.
Абсолютна влада належала імператорові, який в управлінні державою спирався на централізований і розгалужений
бюрократичний апарат. Оскільки Росія не була ізольована від перетворень у Європі, то проблема політичної трансформації-
обмеження влади самодержавства конституційними установами, участь в управлінні державою широких кіл громадськості
через виборні органи, демократичні свободи тощо - протягом усього XIX - початку XX ст. була в центрі уваги суспільства, що
впливало на рівень розвитку суспільно-політичного руху.

Позбавлена представницьких органів громадськість виявляла політичну активність у нелегальних, опозиційних уряду групах
і організаціях. Селянство страждало від безземелля, високих податків, влади поміщиків і дріб'язкової опіки з боку селянської
общини.

Робітників нещадно експлуатували, внаслідок чого робітничий клас став благодатним ґрунтом для пропаганди революційних
ідей. Держава підтримувала розвиток окремих галузей промисловості, проводила політику протекціонізму, чим забезпечувала
лояльність буржуазії до абсолютистського режиму. Ці суперечливі тенденції політичного та соціального розвитку
дестабілізували внутрішньополітичну ситуацію й зумовили три революції, які призвели до краху Російської держави.

Протягом двох минулих століть основним завданням російського царизму було зміцнення необмеженої самодержавної
влади. Політичні реформи 60-70-х років XIX ст. (створення земств і міських дум) були лише передумовою розвитку
парламентаризму. Однак уже у 80-х роках у період "контрреформ" Олександра III (1881-1894) роль цих органів була зведена
нанівець. Корінння революційних виступів "народників" уряд та імператор бачили у ліберальних реформах 60--70-х років XIX
ст. У 1882 р. посилили цензуру, 1884 р. прийняли новий університетський статут, який значно обмежив автономію
університетів і поставив професорську та студентську корпорації під суворий урядовий контроль. Такі самі заходи застосували
і до середньої школи, а спеціальним циркуляром 1887 р. обмежили доступ до середньої освіти вихідцям із нижчих станів.
Початкові школи було передано у підпорядкування Святійшого синоду. На початку 90-х років було значно обмежено права
земств та міських органів самоврядування. Централізація влади досягла апогею і розгалужений бюрократичний апарат став
172
повновладним господарем становища. Державна рада і Сенат були лише вищими дорадчими органами, а всі рішення
приймалися одноособово імператором.

В умовах патріотичного піднесення після переможної російсько-турецької війни 1877-1878 pp. активізувалась шовіністична
політика щодо національних окраїн імперії. її головними складовими були посилення ролі православної церкви, русифікація та
обмежувальні заходи. Утвердження "російського національного духу" супроводжувалось обмеженням свободи
неправославних релігійних конфесій та діяльності сект у 1883 р. Тоді ж почали застосовувати численні заходи, спрямовані на
русифікацію захоплених районів Середньої Азії, заборону викладання польської мови в західних регіонах імперії та
Прибалтиці, заборону іноземцям купувати земельну власність, обмеження автономних прав Фінляндії тощо. 31881 р.
запровадили обмежувальні заходи щодо євреїв - встановили для них так звану межу осілості, 1887 р. ввели 3-відсоткову квоту
для вступу до університетів (щоправда, вона ніколи сурово не дотримувалась), їх не приймали на державну службу і навіть
вислали 20 тис. з Москви.

Микола II (1894-1917) не тільки не прагнув привести політичну систему країни у відповідність до вимог часу, а й вбачав
головне політичне завдання у збереженні та зміцненні самодержавної форми правління. На численні земські петиції про
включення виборних органів у систему державного управління й обмеження свавілля чиновницької бюрократії він відповів у
тронній промові: "Я буду охороняти основи самодержавства так само твердо і невпинно, як охороняв мій покійний батько".

Першим свідченням такого курсу було святкування коронації нового імператора, під час якого на полі у Ходинці (під
Москвою) у гонитві за копійчаними царськими "дарами" натовп затоптав до смерті 1389 осіб, а 1300 зазнали тяжких
ушкоджень. За 23 роки правління Микола II втягнув Росію у дві програні нею війни і три революції, які коштували мільйони
людських життів і спричинили страшні потрясіння.

З різних причин незадоволення охопило майже всі верстви суспільства і наприкінці існування імперії до незадоволених
належало майже все її політично свідоме населення. Суспільство чекало політичних змін.

У російському суспільстві, вихованому на традиціях обожнення царської влади, не було правової культури, поваги до прав і
свобод особистості. Принципи парламентаризму, обстоювані представниками прогресивної інтелігенції, були відомі лише в
теорії, а не на практиці.

173
 Ліберальний опозиційний рух започаткували земські діячі. У 1899 р. земці створили нелегальний гурток "Бесіда". Як
прихильники еволюційного розвитку Росії ліберали виступали за послідовне проведення реформ і легальні методи боротьби. їх
поміркована програма навіть не передбачала обмеження законодавчої влади імператора, а пропонувала розширити права
земств, встановити рівність громадян, надати свободу пресі, ввести загальну освіту тощо. Ці вимоги підтримувала більшість
інтелігенції, яка на початку століття створювала професійні об'єднання і спілки. Поширювався "конституційний" рух,
започаткований партією "Союз визволення" (1904), яка намагалася легальними засобами організувати боротьбу за створення
парламентської системи, проведення широких соціальних і політичних реформ.

У 1904 р. відбувся загальноземський з'їзд, який прийняв резолюцію з 11 пунктів. У ній ішлося про неправильне державне
управління, наголошувалося на необхідності введення в країні політичних свобод, створення при уряді виборного
представницького органу, розширення прав місцевого самоврядування тощо. У тому ж році за ініціативою "Союзу визволення"
було проведено так звану банкетну кампанію (банкети влаштовувалися з нагоди 40-річчя прогресивної судової реформи). На
банкетах збирались люди однорідних професій (адвокати, журналісти, лікарі, професори), які вимагали запровадження в країні
конституції з законодавчими зборами, політичними свободами і всіма атрибутами правової держави. У 34 містах Росії
відбулося більше 120 банкетів, у яких взяло участь майже 50 тис. осіб.

Необхідність політичних реформ усвідомлювали і прогресивні державні діячі. Міністр внутрішніх справ П. Святополк-
Мирський подав царю доповідну записку про необхідність зміцнити законність, розширити політичні права народу, ввести до
складу Державної ради виборних від губерній, де були земства, тощо. Особлива нарада всупереч імператору і відвертому
консерватору К. Побєдоносцеву підтримала пропозиції міністра. Микола П відповів указом, в якому ігнорувалася думка не
тільки лібералів, а й міністрів. У ньому наголошувалось на необхідності збереження самодержавства і незмінності законів.
Імператор відхиляв можливість мирної політичної трансформації Росії, штовхаючи Росію в обійми революціонерів, які
найкращим засобом виходу з політичної кризи вважали докорінний злам суспільства.

Наприкінці XIX ст. у Росії виникли радикальні революційні партії. У1888 р. Г. Плеханов і деякі колишні "народники"
створили групу "Визволення праці", завданням якої було поширення марксистської літератури, пропаганда в російському
суспільстві ідей про необхідність повалення самодержавства революційним шляхом і встановлення диктатури пролетаріату.

Восени 1895 р. В. Ульянов (Ленін) створив підпільну організацію "Союз боротьби за визволення робітничого класу", а в 1903
р. революціонери об'єднались у Російську соціал-демократичну робітничу партію (РСДРП). Закладені Леніним організаційні
174
принципи нової партії (жорстка централізація, дисципліна" сувора ієрархія, безумовне виконання її членами рішень
центрального органу) перетворили її на партію змовників, які нехтували загальнолюдськими цінностями заради досягнення
політичної мети - знищення самодержавства і захоплення влади.

Активну боротьбу із самодержавством вела й партія соціалістів-революціонерів (есерів), яка виникла у 1902 р. й успадкувала
окремі елементи народницької ідеології та тактику індивідуального терору. Мета партії полягала у досягненні політичної
свободи конституційним шляхом, а в перспективі - у завоюванні влади. Есери проводили пропаганду серед селян і робітників,
а їх "бойова організація" успішно вчинила кілька терористичних актів проти родичів імператора і вищих сановників.

Есери - представники партії соціалістів-революціонерів. Партія есерів виникла в 1901р., до 1917р. перебувала у
нелегальному становищі. За характером неонародницька,ультрареволюційна, терористична. Відображала передусім інтереси
селянських мас. Основні вимоги: демократична республіка, політичні свободи, соціалізація землі. Після Лютневої революції
1917 р. найвпливовіша і найчислені-ша партія в Росії (влітку 1917р. нараховувала майже 1 млн членів). Лідери есерів: Чернов,
Гоц,Авксентьев, Спиридонова та ін. Прагнучи до широкого об'єднання всіх прогресивних сил, співробітничали з меншовиками
і кадетами. Есери переважали в місцевих органах самоврядування і в більшості громадських організацій, входили до
Тимчасового уряду. Відмовлялися від захоплення влади, планували здобути більшість в Установчих зборах і мирним
демократичним шляхом реалізувати свою програму, стрижнем якої було аграрне питання. Пропонували скасувати приватну
власність на землю і передати їі в загальнонародне користування без викупу. їх зовнішньополітичний курс визначало гасло
"Демократичний мир усьому світу", водночас заперечувалася можливість сепаратного миру з державами Четверного союзу.
Жовтневий переворот праві есери сприйняли як "злочин перед батьківщиною і революцією", а ліві підтримали більшовиків,
створили Партію лівих соціалістів-револю-ціонерів (інтернаціоналістів) і деякий час співробітничали з більшовиками
(листопад 1917 - липень 1918). На виборах до Установчих зборів есери загалом отримали 58 % голосів. Постановою ВЦВК від
14 червня 1918 р. правих есерів було виключено зі складу ВЦВК і рад усіх рівнів. У липні більшовики відлучили від влади
лівих есерів. У роки громадянської війни в Росії есерів переслідувала більшовицька влада. Після арешту в 1925р. останнього
складу Центрального бюро партії соціалістів-революціонерів остання фактично припинила існування в Росії (СРСР).
Есерівська еміграція з центрами в Парижі, Берліні та Празі продовжувала діяти. Остання емігрантська група есерів у Нью-
Йорку припинила існування в середині 60-х років XX ст.

Опозиційні партії знаходили підтримку серед селяи і робітників. Демографічний вибух початку століття привів до
збільшення чисельності селянського населення і гостро поставив проблему забезпечення його землею. Порівняно з
175
пореформеними роками селянські наділи зменшилися майже втричі. Уряд намагався переселити частину селян з Європейської
Росії в Казахстан, Сибір і на Далекий Схід, але робив це бездарно і неорганізовано, чим ще більше загострив соціальну
напруженість на селі. Брак сільськогосподарської техніки, тяглової сили, ефективної агрономічної і ветеринарної служби
зумовлювали низькі врожаї. Зростали податки, ціна на землю, орендна плата за одночасного падіння цін на сільгосппродукцію.
Посуха та неврожаї періодично спричиняли голод. Селяни розуміли, що вирішити земельну проблему можна шляхом
перерозподілу поміщицьких земель. У 1902 р. прокотилася хвиля селянських заколотів в Україні й Середньому Поволжі.
Селяни громили поміщицькі маєтки, захоплювали поля, худобу і сільськогосподарський реманент.

Наслідком динамічного економічного розвитку Росії стала поява промислового пролетаріату. Його чисельність постійно
зростала, посилювалася концентрація на великих промислових підприємствах, відбувалося розшарування на кваліфікованих і
висо-кооплачуваних (робітнича еліта) й малограмотних, неква-ліфікованих вихідців із села. Саме останні були найкращим
об'єктом для більшовицької й есерівської пропаганди. Тривалий робочий день (до 14 годин), низька платня, численні штрафи,
відсутність техніки безпеки, антисанітарні умови життя, заборона професійних об'єднань перетворювали робітниче
середовище на джерело соціальної напруженості. В Росії не було робітничого законодавства, лише окремі закони забороняли
використання праці жінок і дітей у нічний час, скорочували тривалість робочого дня до 11 год, регламентували накладання
штрафів. Однак підприємці їх усіляко обходили. У 1903 р. південь Росії охопив загальний страйк робітників. Одночасно з
економічними вимогами (підвищення заробітної плати, скорочення робочого дня, поліпшення умов праці тощо) робітники
вперше висунули політичні гасла (політичні свободи, право на створення професійних об'єднань, на страйки тощо).

На початку 90-х років економічне становище Росії ускладнювалося світовою економічною кризою, голодом у Поволжі та на
півдні країни, який був спричинений холодами та засухою. Виникла реальна небезпека відставання від великих європейських
країн, що в умовах напружених міжнародних відносин і англо-ні-мецького військового протистояння загрожувало державній
безпеці. Необхідно було розвивати важку промисловість і здійснити технічне переоснащення армії та флоту. Перешкодою на
цьому шляху став дефіцит державного бюджету. Вирішення складного завдання було покладено на міністра фінансів - графа
С. Вітте, який протягом 10 років послідовно проводив політику прискореного розвитку російської промисловості на основі
рішучих фінансових заходів. Жорстка фінансова дисципліна, нові податки та акцизи на спиртні напої, тютюн, цукор, сірники
та ін. забезпечили фінансову стабільність і дали можливість у 1897 р. провести фінансову реформу, встановивши золотий
еквівалент рубля. Промислове виробництво зросло майже втричі, а видобуток вугілля та виплавка заліза - майже в чотири рази.
Протяжність залізниць на початку століття досягла 58 тис. км. У повсякденне життя жителів великих міст входили новітні
досягнення техніки: електричне освітлення, телефон, електричний трамвай, водопровід і каналізація, фотографія. Армія
176
отримала нові види озброєння, у тому числі кулемети. Флот поповнився новими військовими кораблями, а його основу
становили броненосці.

Досить високою була частка іноземного капіталу в модернізації Росії: за новітніми підрахунками, у важкій промисловості у
1900-1913 рр. він становив 48-52%. Серед іноземних інвесторів французи і бельгійці становили більшість (58 %), далі - німці й
англійці. Близько 2/8 усіх машин, які використовувалися у промисловості, були іноземного виробництва. Разом з тим зростала
і зовнішня заборгованість країни, яка у 1913 р. досягла 4 млрд дол., або 35-37 % валового національного продукту.

Економічне піднесення тривало до світової економічної кризи 1900-1903 pp. Приплив іноземних інвестицій різко скоротився,
уряд не мав змоги скористатися іноземними позиками, що призвело до скорочення державних замовлень у важкій
промисловості й закриття декількох тисяч промислових підприємств та масових звільнень робітників.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. Росія проводила активну зовнішню політику на Далекому Сході. Вона вигідно торгувала
з Монголією, Маньчжурією, Тувою і Китаєм. У 1891 р. почалося будівництво стратегічно важливої Транссибірської
залізничної магістралі від Челябінська до Владивостока. Росія, скориставшись поразкою Китаю в японсько-китайській війні
1894- 1895 рр., у 1895 р. надала йому кредит для виплати контрибуції Японії, створила Російсько-китайський банк і в 1897 р.
почала будівництво Китайської східної залізниці. У 1898 р. Росія отримала в оренду Порт-Арту р і перетворила його на
військово-морську базу.

Китайська східна залізниця (Китайсько-Чанчунська залізниця)'- залізнична магістраль у Південно-Східному Китаї. Збудована
Росією в 1897-1903рр. Після російсько-японської війни 1904- 1905 рр. південний напрямок магістралі відійшов до Японії і був
названий Південноманьчжурською залізницею. З 1924 р. перебувала у спільному управлінні СРСР і Китаю, в 1935 р. - продана
Маньчжоу-Го, з серпня 1945р. - у спільному управлінні СРСР і Китаю з назвою Китайсько-Чанчунська залізниця. У 1952р.
радянський уряд безплатно передав уряду Китаю права на магістраль.

Порт-Артур (Люйшунь) - місто і порт у Китаї в затоці Бо-хайвань Жовтого моря. За конвенцією 1898р. отриманий Росією у
тимчасову оренду. Наприкінці XIX - на початку XX ст. тут була створена російська військово-морська база. В 1904-1945рр. -
окупований Японією. Звільнений Радянською армією у 1945р. Військово-морська база спільно використовувалася СРСР і
Китаєм. У1955 р. СРСР вивів війська з Порт-Артура і безкоштовно передав уряду Китаю споруди в районі бази.

177
 На початку XX ст. Росія активно долучилась до боротьби за Китай, яку вели США, Велика Британія та Японія. С. Вітте
наполягав на проведенні мирної політики на Далекому Сході, пропонував продовжувати торговельно-промислове
проникнення у цей регіон. Однак перемогла "політика сили". У 1900 р. в Китаї спалахнуло "боксерське повстання". Під
приводом охорони персоналу Китайської східної залізниці Росія ввела війська в Маньчжурію, висунула перед Китаєм жорстку
вимогу - не надавати концесій у Маньчжурії іншим державам без попередньої їх пропозиції Російсько-китайському банку. Під
тиском інших держав Китай не погодився, проте це загострило відносини Росії та Японії. У січні 1902 р. було підписано англо-
японський договір, який підштовхував Японію до війни з Росією.

Микола II зневажливо ставився до японської армії, а російські військові переконували іноземців у тому, що "Японію в
Європі занадто переоцінили у плані її військової могутності після її перемоги над Китаєм. Японці ще жодного разу не мали
справи з європейськими військами". Очевидно, що таке ставлення до могутнього східного сусіда провокувало його до війни й
не давало змоги російській армії провести відповідну підготовку до війни. Події розгорталися дуже швидко. Наприкінці грудня
1908 р. Японія поставила Росії ультиматум з вимогою вивести російські війська з Маньчжурії, який Петербург залишив без
відповіді. У січні 1904 р. Токіо повідомив про розрив дипломатичних відносин з Росією. Замість того, щоб привести свою
далекосхідну армію до бойової готовності, Петербург обмінювався з японським урядом дипломатичними нотами. С. Вітте
писав у спогадах про причини війни: "Нам мало поляків, фінляндців, німців, латишів, грузин, вірмен, татар та ін., ми захотіли
ще приєднати територію з монголами, китайцями, корейцями. Тому і виникла війна, яка потрясла Російську імперію".

Бойові дії почалися 27 січня 1904 р. несподіваним нападом японської ескадри на російські кораблі в Порт-Артурі. Японські
міноносці підірвали два панцерники й один крейсер. Наступного дня головні сили японського флоту обстріляли Порт-Артур і
заблокували російський флот у його бухті. Героїчну сторінку в історію війни вписали крейсер "Варяг" і канонерський човен
"Кореєць", які в корейському порту Чемульпо вступили в нерівний бій з японськими міноносцями. Тільки окремі російські
крейсери й міноносці, що базувались у Владивостоці, мали вихід в оперативний океанський простір. Таким чином, Японія
виконала першу частину свого стратегічного плану - встановила панування на морі.

Росія вступила у війну неготовою. Бойова підготовка військ і флоту, резерви і комунікації для маневру не відповідали
тогочасним умовам. На чолі армії стояли бездарні воєначальники. Давалася взнаки і міжнародна ізоляція - Англія і США
відкрито підтримували Японію, союзниця Росії Франція оголосила нейтралітет, Німеччина підштовхувала царизм до активних
дій, не беручи на себе жодних зобов'язань. Внутрішнє становище Росії було нестабільним - наростала хвиля антиурядових

178
виступів робітників, селян, студентів.

У березні 1904 р. зазнала поразки спроба Тихоокеанської ескадри вийти з Порт-Артура назустріч японському флоту. Було
потоплено флагманський панцерник "Петропавловск", на якому загинув командувач флоту адмірал С. Макаров. Стратегічну
ініціативу повністю перехопила японська армія, яка заблокувала Порт-Артур і почала його облогу.

18 квітня після битви на р. Ялу японська армія змусила російські війська відступити до Ляояна. За декілька днів японці
захопили залізницю між Порт-Артуром і Маньчжурією, що дало їм змогу остаточно заблокувати Порт-Артур. Унаслідок
помилок командування російський флот не зміг прорвати блокади.

Оборона Порт-Артура від 17 липня 1904 р. тривала 157 днів. Перший штурм почався 6 серпня і завершився невдачею для
японців. Понад 6 тис. солдатів і офіцерів втратила японська армія під час вересневого штурму. Лише у вересні - листопаді 1904
р. японці здійснили три загальні штурми. У серпні 1904 р. російські війська, незважаючи на подвійну кількісну перевагу,
зазнали поразки в Маньчжурії під Ляояном. Завершилася невдачею і спроба російської армії почати наступ у вересні 1904 р. на
р. Махе, після чого вона перейшли до оборони. У листопаді японці захопили гору Високу, з якої обстрілювали Порт-Артур і
російську ескадру, що стояла на внутрішньому рейді порту. 20 грудня 1904 р. комендант укріпленого району генерал А.
Стессель підписав акт про капітуляцію ще достатньо боєздатної фортеці.

Падіння Порт-Артура означало для Росії безперспективність подальшого ведення війни. Це підтвердила і битва під
Мукденом у березні 1905 р., в якій бездарний генерал А. Куропаткін практично віддав перемогу японцям, залишивши на полі
бою вбитими майже 90 тис. російських солдатів.

Завершальним етапом війни стала морська битва у Цусімсь-кій протоці 14-15 травня 1905 р. Ще в жовтні 1904 р. на Далекий
Схід була відправлена 2-га Тихоокеанська ескадра. Зібрана нашвидкуруч із застарілих і різнотипних кораблів, вона з великими
труднощами, обігнувши Африку, дісталася до Далекого Сходу. Однак падіння Порт-Артура залишило її без сухопутної бази.
Швидкий і добре озброєний японський флот, багато кораблів якого було збудовано на верфях Англії, майже повністю знищив
російську ескадру - із 38 суден 19 було потоплено, 7 взято в полон і лише деяким вдалося дійти до Владивостока.

28 серпня 1905 р. Росія та Японія підписали Портсмутську мирну угоду у яка засвідчила крах далекосхідної політики
царизму. Корея визнавалася сферою економічних, політичних і воєнних інтересів Японії. Росія віддавала Японії Порт-Артур,
179
південну частину Східнокитайської залізниці (до станції Чанчунь), південну частину (до 50-ї паралелі) острова Сахалін,
надавала японцям право риболовства вздовж російських берегів в Японському, Охотському і Берінговому морях. Росія
фактично втратила вільний вихід у Тихий океан.

Війна не зупинила хвилі антиурядових виступів. Улітку 1904 р. члени "бойової організації" партії есерів вбили міністра
внутрішніх справ В. Плеве, який застосовував жорсткі заходи проти революціонерів та лібералів. У грудні того ж року "Союз
визволення" організував "банкетну кампанію" з приводу річниці повстання декабристів, де лунали заклики негайного
скликання

Установчих зборів. У січні 1905 р. петербурзькі робітники почали масовий страйк. Революція 1905-1907 рр. у Росїі
розвивалася у двох напрямах: ліберальному та революційному. Інтелігенція і буржуазія намагалися мирним шляхом вирішити
проблеми демократизації Росії (ввести парламентську систему); селянство домагалося справедливого вирішення аграрного
питання; робітники висували гасла поліпшення свого економічного становища і проведення політичних реформ. Революційні
організації (більшовики та есери) пропагували ідею збройної боротьби з самодержавством й організовували стихійні виступи
селян і робітників.

Більшовики- представники спочатку фракції Російської со-ціал-демократичної робітничої партії (1903-1917), пізніше -
самостійної партії. Назва "більшовики" відобразила підсумки виборів керівних органів РСДРП(б) на II з'їзді (1903), на якому
стався розкол серед російських соціал-демократів. Його причиною була жорстка позиція В. Леніна та його прихильників щодо
обстоювання кон цепції партії як нелегальної організації професійних революціонерів, здатної до конспіративної роботи і
захоплення влади. Програмні вимоги (до 1917р.): ліквідація самодержавства і заміна його демократичною республікою
шляхом скликання Установчих зборів; створення однопалатних законодавчих зборів; загальне, рівне і пряме виборче право;
недоторканність особистості та житла; свобода слова, друку, зібрань, страйків, союзів; право націй на самовизначення; право
кожної особи переслідувати за судом будь-якого чиновника; вибірність суддів народом; заміна постійного війська загальним
озброєнням народу; відокремлення церкви від держави; загальна безкоштовна освіта тощо. Переважна більшість програмних
вимог виявилася декларативною і була проігнорована більшовиками після їх приходу до влади. 31917р. вони почали
встановлювати "диктатуру пролетаріату", розігнали Установчі збори, розв'язали громадянську війну, прагнули до здійснення
"пролетарської" революції в усьому світі. Перемога більшовиків у громадянській війні 1917-1920 рр. остаточно утвердила
комуністичний тоталітарний режим і продовжила більшовицький експеримент фактично до 1991 р. Вождь та ідеолог
більшовизму - В. Ульянов (Ленін). Інші видатні діячі більшовицької партії - М. Бухарін, Л. Троцький, Й. Сталін та ін.
180
Прагнення відмежуватися від РСДРП (меншовиків) привело до використання (з березня 1918 р. по жовтень 1952р.) подвійної
назви партії ("більшовицька" і "комуністична"). Слово "більшовики" входило до офіційної назви комуністичної партії-РСДРП
(б) (1917-1918), РКП(б) (1918-1925),ВКП(б) (1925-1952). XIX з'їзд партії (жовтень 1952р.) ухвалив рішення про
перейменування ВКП(б) у Комуністичну партію Радянського Союзу - КПРС.

Намагання самодержавства шляхом незначних поступок громадськості зберегти політичну систему країни, розкол у таборі
демократичних сил, відмова радикальних партій від мирного вирішення проблем не дали змоги політично реорганізувати
Росію - обмежити самодержавство, запровадити парламентську систему, здійснити політичні й соціальні реформи.

Для тиску на уряд було організовано страйк робітників Пути-ловського заводу в Петербурзі. З січня 1905 р. 12 тис.
робітників припинили роботу на знак протесту проти звільнення чотирьох товаришів. Страйк миттєво поширився на всі
підприємства губернії. 8 січня вже налічувалося більше 200 тис. страйкуючих. Зібрання російських фабрично-заводських
робітників під керівництвом популярного серед робітників попа Г. Гапона б січня підготувало петицію до царя з економічними
і досить поміркованими політичними вимогами. її підписало понад 150 тис. робітників.

9 січня 1905 р. понад 100 тис. робітників вирушили до Зимового палацу, щоб вручити петицію царю, але були зустрінуті
вогнем армійських підрозділів і поліції. Декілька сотень осіб загинуло і кілька тисяч було поранено. "Кривава неділя" розвіяла
віру робітників у доброго і справедливого царя та стала початком масового страйкового руху" який у першій половині року
охопив більшість промислових міст і районів країни - Петербург, Москву" Прибалтику" Польщу, Україну, Південь Росії тощо.
Страйкуючі висували вимоги демократизації країни.

Щоб зняти напруженість у суспільстві і заспокоїти страйкуючих, 18 лютого 1905 р. Микола II видав рескрипт про створення
представницького органу і проведення політичних реформ. Останні пропонувалось проводити поступово зі збереженням основ
монархічного устрою. Одночасно було підписано указ, який дозволяв приватним особам і громадським органам подавати
петиції і пропозиції щодо поліпшення державного управління. Проте царизм знову запізнився і громадськість вимагала не
консультативного органу, а повноцінних Установчих зборів.

Професійні організації інтелігенції (вчителів, адвокатів, лікарів та ін.) об'єдналися у "Союз союзів" на чолі з істориком П.
Мілюковим. Вони домагалися введення представницького правління і багатопартійності. Водночас більшовики на III з'їзді в
Лондоні (квітень 1905 р.) закликали до організації збройного повстання проти самодержавства. У травні застрайкували тисячі
181
робітників. Часто доходило до збройних сутичок з поліцією.

В Іваново-Вознесенську робітники створили першу Раду робітничих депутатів, яка керувала страйком, підтримувала
дисципліну і допомагала страйкуючим матеріально. Більшовики відводили радам роль організаторів повстання.

Навесні почалися селянські заворушення в Україні й основних сільськогосподарських районах країни. Селяни засівали
поміщицькі землі, захоплювали зерно, сільськогосподарський інвентар.

Щоб організовувати стихійні виступи селян, інтелігенція створила Всеросійський селянський союз, який підтримав програму
"Союзу союзів". Влітку відбувся І Всеросійський селянський з'їзд, який висунув перед урядом вимоги: наділити селян землею
за рахунок експропріації поміщицького землеволодіння, зменшити податки, провести вибори до Установчих зборів тощо.

Влітку 1905 р. страйк робітників Лодзі переріс у збройне повстання, очолюване більшовицьким комітетом. Барикадні бої в
місті тривали до 25 червня. Одночасно з подіями в Лодзі почалося повстання моряків панцерника "Князь Потьомкін-
Таврійський" в Одесі, що було спровоковано грубим поводженням офіцерів, поганим харчуванням і більшовицькою агітацією.
Через кілька тижнів панцерник здався румунській владі порту Констанца.

Події весни - літа 1905 р. свідчили про те, що зволікати з проведенням політичних реформ небезпечно для самодержавства. 6
серпня 1905 р. Микола II видав указ про скликання Державної думи, але з обмеженими повноваженнями і позбавленої
законодавчої ініціативи. Опозиційний рух розколовся на прихильників і противників бойкоту виборів у Думу. Помірковані
ліберали пропонували використати Думу для боротьби за демократизацію країни. Радикальні ліберали із "Союзу союзів" і
соціал-демократи закликали бойкотувати вибори і вдатися до загального політичного страйку.

Страйк почався в жовтні 1905 р. У Москві й Петербурзі було створено Ради робітничих депутатів. 17 жовтня 1905 р. цар
видав Маніфест, в якому обіцяв дарувати народу громадські свободи (слова, друку, зборів, створення організацій,
недоторканності особи), забезпечити вибори в Думу всім верствам населення, виробити закон про загальні вибори, передати
Думі законодавчі функції. Ліберальна опозиція зустріла Маніфест хоча й насторожено, але з надією, оскільки він відкривав
перспективи для реального парламентаризму і легальних шляхів політичної реорганізації країни. Було створено партії
октябристів (партія "17 жовтня"), кадетів (конституційних демократів), "Союзросійського народу", який займав праві позиції.

182
 Більшовики й есери не пішли на співробітництво з самодержавством й активізували підготовку до збройного повстання.
Створювались озброєні "бойові дружини", закуповувалася зброя і боєприпаси, активізувалась агітаційна робота серед
робітників, солдатів і матросів. Наприкінці жовтня 1905 р. вибухнули повстання моряків у Кронштадті й Севастополі,
почалися хвилювання у військах, які поверталися додому після закінчення війни з Японією; селянські виступи охопили
Чернігівську, Курську, Саратовську й Симбірську губернії. Кульмінацією революційних виступів стало повстання робітників
Москви, яке почалося 7 грудня 1905 р. Понад тиждень тривали барикадні бої, але погане озброєння повсталих, відсутність
керівництва, масової підтримки в інших регіонах країни призвели до поразки повстання. Понад тисячу осіб вбили козаки й
регулярні армійські частини.

Поразка повстанців у Москві та інших регіонах країни дала змогу царизмові перейти у контрнаступ. Знову було обмежено
свободу преси, заборонено страйки, введено новий закон про вибори, який перетворював їх на багатоступінчасті і
нерівноправні. Дума втрачала право законодавчої ініціативи. Закон про вибори був дуже складним і заплутаним, забезпечував
переваги поміщикам і селянам. Але на виборах, проведених навіть за цими законами і в атмосфері репресій, перемогли
кандидати від опозиції - кадети, октябристи, безпартійні депутати, які домагалися політичних й економічних реформ.
Більшовики та есери бойкотували вибори.

На перших засіданнях нового законодавчого органу було прийнято звернення до уряду з вимогою відновити загальні вибори,
скасувати всі обмеження на законодавчу діяльність Думи. У зверненні наголошувалося на особистій відповідальності
міністрів, гарантіях громадянських свобод, скасуванні смертної кари тощо. Уряд категорично відмовився прийняти
запропоновані положення. Ще більше загострило відносини уряду з Думою аграрне питання, яке стало головним на засіданнях
Думи. Ігнорування з боку уряду всіх законопроектів, розроблених Думою, призвело до прийняття нею вотуму недовіри уряду і
вимоги його повної відставки. Натомість 9 липня 1906 р. імператор розпустив саму Думу.

Новий прем'єр-міністр П. Столипін запровадив надзвичайний стан в окремих регіонах країни: робітничі й селянські
заворушення придушувалися каральними загонами, військово-польові суди виносили тисячі смертних вироків, призупинилось
видання опозиційних уряду періодичних видань.

Петро Аркадійович Столипін (1862-1911) - потомствений російський дворянин, видатний російський діяч, останній
реформатор царської Росії. Службову кар'єру розпочав після закінчення у 1884 р. Петербурзького університету зі скромної
посади в Міністерстві землеробства і державного майна. Висока освіченість, порядність, цілеспрямованість, ґрунтовне знання
183
адміністративно-господарської роботи, природний ораторський талант сприяли його просуванню по службі: ковенський
повітовий, губернський предводи-тель дворянства (1889-1902); гродненський (1902-1903), саратовський (1903-1905)
губернатор; міністр внутрішніх справ і голова Ради міністрів (1906-1911). Переконаний монархіст, прихильник правової
держави та сильної виконавчої влади. Розробив широкий пакет реформ мирного оновлення Росії, що передбачав введення
законів про свободу совісті, недоторканності особи, загальну початкову освіту та ін. Особливе значення надавав аграрному
питанню. Аграрна ("столипінська" ) реформа мала вирішити застарілу проблему землеволодіння та землекористування в Росії
та сприяти розвитку продуктивних сил на селі. Основу їі становив Указ 9 листопада 1906 р" що надавав селянам-общинникам
право виходу з общини з одночасним закріпленням в особисту власність тієї частини общинної землі, якою вони
користувались. У земельних перетвореннях орієнтувався на прогресивні та здорові сили селянства. Вбитий у Києві. Похований
на території Києво-Печерської лаври.

"Спершу - заспокоєння, а потім - реформи", - стверджував П. Столипін. Однак і в такій ситуації нова Дума, яка почала
роботу 20 лютого 1907 р., була опозиційною до уряду. Крім лібералів, до її складу увійшли представники соціал-демократів,
народних соціалістів і есерів. Центральним залишилось аграрне питання, в обговоренні якого виявилися розбіжності між
кадетами і лівими партіями. Однак Дума одноголосно засудила продовження репресій і відмовилася позбавити парламентської
недоторканності депутатів від соціал-демократичних партій. З червня 1907 р. Микола II видав маніфест про розпуск Думи і
нові зміни до виборчого законодавства, який утверджував нерівність у правах різних соціальних груп. Ця подія одержала назву
"третьочервневого перевороту" й означала завершення революції 1905-1907 рр.

Репресії проти революціонерів і розпуск опозиційної до уряду Думи дав змогу П. Столипіну упродовж чотирьох років (1907-
1911) продовжити курс С. Вітте на модернізацію країни. Концепція П. Столипіна передбачала перетворення селян на
повновладних господарів землі шляхом звільнення від опіки общини; прискорений розвиток індустрії за рахунок розширення
внутрішнього ринку і формування національних кадрів промисловців; розвиток широкої мережі шкільної освіти шляхом
введення обов'язкового чотирикласного навчання.

Аграрні перетворення були головною складовою реформ П. Столипіна. Необхідність здійснення чергової реформи в
сільському господарстві боула пов'язана з глибокими об'єктивними змінами, що давно підготували передумови для
радикальних перетворень у сфері соціально-економічних відносин:

o по-перше, економіка Росії, особливо сільське господарство, наприкінці XIX - на початку XX ст. опинилася у стані затяжної
184
депресії, що поставило під загрозу існування самої держави;

o по-друге, головні завдання, визначені царським урядом під час проведення аграрної реформи 1861 р., не були повною
мірою реалізовані, що поглибило зубожіння значної частини населення, викликало могутній антипоміщицький,
антимонархічний рух;

o по-третє, економічне відставання Росії від західноєвропейських країн призводило до дедалі більшої залежності держави від
іноземного капіталу, що створювало небезпеку втрати цілісності та національної незалежності Російської імперії;

o по-четверте, революційні події 1905-1907 рр. показали, що у державі немає стабільної соціальної сили, здатної стати
провідником урядової аграрної політики.

Голова уряду П. Столипін, з іменем якого уособлювалась аграрна реформа, розумів, що основна маса селянства без
ентузіазму зустріне запропоновані ним радикальні зміни (сам реформатор неодноразово і відверто заявляв, що його реформа -
"не для слабких і немічних, котрих у Росії більшість, а для заможних і сильних господарів").

Стосовно поміщиків, то цей клас виявився помітно ослабленим і спиратися лише на нього було ризиковано.

Ненадійним союзником поставала й промислова буржуазія. По-перше, вона була нечисленною, по-друге, її інтереси не
завжди збігалися з інтересами поміщиків.

Отже, потрібно було шукати нову соціальну силу, зацікавлену в радикальних перетвореннях. Така сила, щоправда,
нечисленна й організаційно слабка, вже була - вільні селяни-власники, найзаможніша їх верства, що сформувалась після
скасування кріпосного права і вела новий, капіталістичний спосіб господарювання.

Заслугою П. Столипіна було те, що він одним із перших розгледів у цій верстві стабільного і перспективного союзника
уряду. Саме вона була найбільше зацікавленою у створенні економічних умов для вільного господарювання, здатною
захистити свою земельну власність та й увесь інститут приватної власності. В економічному аспекті вона була стабільнішою і
перспективнішою за інші верстви сільського населення. Тому стратегічний хід П. Столипіна - розширити
приватновласницький лад держави за рахунок збільшення чисельності заможних селян-власників - був не тільки всебічно

185
обґрунтованим, а й вчасним.

Центральна ідея столипінської аграрної реформи полягала у тому, щоб:

o по-перше, насильно зруйнувати селянську земельну общину і на її руїнах створити нову, хутірсько-відрубну систему
землеволодіння;

o по-друге, на основі утвердження приватної земельної власності сформувати клас земельних власників із найзаможнішої
частини селянства.

Проведення реформи уряд П. Столипіна розпочав зі створення необхідних технічних передумов регулювання поземельних
відносин.

4 березня 1906 р. спеціальним указом було започатковано створення системи землевпорядних комісій, які стали
провідниками нового земельного законодавства і землевлаштування. Водночас у столиці було створено Комітет у земельних
справах, який виконував функцію координаційного центру. Згідно з названим указом землевпорядні комісії мали розпочати
діяльність насамперед у тих губерніях і повітах, де було найбільше безземельних селян.

Водночас уряд П. Столипіна підготував низку правових заходів, які сприяли проведенню аграрної реформи.

Першим актом аграрного законодавства став указ від 9 листопада 1906 р., згідно з яким:

o по-перше, у селах, де протягом тривалого періоду не було загальних переділів, общинний порядок землеволодіння
вважався ліквідованим і селяни переходили до подвірного землекористування;

o по-друге, кожен домогосподар, котрий володів землею на основі общинного права, міг у будь-який час вимагати
закріплення за собою в приватну власність належної йому частини землі;

o по-третє, домогосподар мав право вимагати натомість закріплених за ним черезсмужних ділянок, виділення "відрубу" або
"хутора", тобто зведення всіх окремих наділів в одне місце ("відруб") і перенесення туди садиби ("хутора"), що забезпечувало

186
створення незалежних від общинних порядків, ізольованих міцних селянських господарств;

o по-четверте, обмежувався принцип сімейної власності: відтепер власником землі, закріпленої за двором, ставав
одноособово "домогосподар", тобто глава сім'ї, а не двір загалом, як було раніше.

Зауважимо, що уряд П. Столипіна не мав юридичного права видавати подібні законодавчі акти без схвалення їх Державною
думою. Однак він виявив виняткову рішучість і наполегливість, опублікувавши їх у вигляді тимчасових указів, які стали
легітимними через певний час, коли в основному вже були реалізовані.

Закон про землевлаштування, схвалений третьою Державною думою, було прийнято 29 травня 1911 р. У ньому, зокрема,
підкреслювалось, що кожен селянин мав право вийти з общини і розпочати господарювання на компактній частині колишньої
колективної власності, зведеній до окремої ділянки, навіть за умови, що проти цього виступить сільський сход.

Поряд із люмпенізованими селянами, котрих влаштовували общинні порядки з круговою порукою, гарантованими
мінімальними можливостями матеріального достатку, було чимало селян, причому не обов'язково найзаможніших, які
розуміли необхідність реформування поземельних відносин і підтримували намагання уряду створити в селі клас економічно
незалежних селян.

Губернські та повітові землевпорядні комісії тримали під контролем вихід селянських господарств з общини, купівлю ними
додаткових земельних наділів, проводили обстеження їх економічного становища.

Уряд П. Столипіна турбувався не тільки про технічну, а й про фінансову сторону реалізації аграрної реформи. Головним
важелем її здійснення був Селянський поземельний банк, заснований ще 1882 р. 12 серпня 1906 р. цей банк розпочав продаж
селянам значної частини удільних земель, причому на досить вигідних для них умовах. Було визначено такі терміни
погашення позички: 18, 18, 28, 41 і 55,5 років. Виплата процентів залежала від терміну, на який бралася позичка. Якщо до 1906
р. ці проценти коливалися від 11,5 (за мінімального терміну) до 6 (за максимального), то за столипінським законодавством -
відповідно від 9,5 до 4,5.

Складовою Столипінської аграрної реформи була також переселенська політика. Діставши землю у власність і продавши її,
селяни масово переселялися до Азії. Тільки з України, де панувало аграрне перенаселення, протягом 1906-1912 рр. виїхало
187
майже 1 млн осіб. Щоправда, багато селян поверталося, не знайшовши відповідних умов для життя.

Отже, на початку XX ст. селянське господарство не тільки вистояло, а й перемогло у важкій конкуренції з поміщицьким
господарством. Воно могло ще більше його потіснити, якби столи-пінська аграрна реформа була рядикальнішою і не
проголошувала недоторканним дворянське землеволодіння.

Несприятливим був і час, коли проводилась реформа: країна не могла винести подвійного тягаря - фінансування глибоких
соціально-економічних перетворень і відшкодування воєнних витрат.

"Нового власника" було залишено практично без допомоги держави, оскільки не можна вважати ефективною допомогу в 32
млн крб, запропоновану як позичку для хуторян, порівняно з 8,5млрдкрб, викачаних із землеробства державою та поміщиками.

Водночас столипінська аграрна реформа, незважаючи на її непослідовність і незавершеність, була одним із найрішучіших
кроків лібералізму в усій російській історії. Вона сприяла перетворенню середньовічної колективістської системи праці селян
на індивідуальну, формуванню господарств фермерського типу. Вже в той історичний період ці господарства виявили великі
потенційні можливості. Аграрна реформа сприяла розширенню посівних площ, підвищенню продуктивності сільського
господарства, врожайності зернових культур. Росія розпочала масовий експорт продовольчих товарів, що дало змогу вкладати
нові інвестиції у промисловість. Усі її провідні галузі - металургія, виробництво сталі, видобуток нафти, сільськогосподарське
машинобудування тощо - інтенсивно розвивалися. Посилилася концентрація виробництва, створювалися картелі, трести,
концерни. Банківський капітал зосереджувався у шістьох найбільших банках столиці. Формувалася власна національна
промислова еліта, яка намагалася позбутися іноземної залежності й мала плани економічного проникнення не тільки на Схід -
традиційний напрям російської колоніальної політики, а й у Європу та Азію.

У травні 1908 р. було затверджено закон про обов'язкове початкове безплатне навчання дітей з 8 років. Збільшення
асигнувань на народну освіту дало змогу відкрити 50 тис. нових шкіл. Однак їх загальна кількість була удвічі меншою за
реальні потреби населення.

Реформи здійснювалися в умовах жорстокого переслідування будь-якого опозиційного руху, нехтування соціальним
законодавством, розгулу шовіністичних настроїв, відвертого консерватизму. Безумовно, такий курс не міг зняти соціальної

188
напруженості в суспільстві. Напередодні Першої світової війни опозиційний і революційний рух знову почав наростати.

Третю Думу обрали за виборчим законом 3 червня 1907 р., більшість у ній отримали представники правлячих класів
(репрезентуючи 1 % населення країни, вони мали 67 % місць). Першість мали октябристи і націоналісти. В опозиції були
кадети, соціал-демократи й "трудовики" - незалежні депутати, які представляли інтереси переважно селян. Від національних
окраїн було обрано 26 депутатів, які створювали фракції за національною ознакою і різко виступали проти шовіністичного
курсу уряду П. Столипіна.

Прем'єр-міністр спирався на октябристів і російських націоналістів, які утворили Партію російських націоналістів, що
підтримувала вимоги національної буржуазії та утворила опору для проведення шовіністичного курсу П. Столипіна.
Русифікація "інородців" стала його політичним кредо. П. Столипін намагався обмежити повноваження фінського сейму,
автономію Польщі, де закрив усі школи з польською мовою викладання. Українські національно-культурні товариства
"Просвіта" також було закрито, обмежено вживання української мови. Така політика обурювала інтелігенцію, посилювався її
опір правлячому режиму, зростала національна свідомість, створювалися національні організації (Союз визволення України,
Партія "Мусават" в Азербайджані та ін.), у яких лунали заклики не тільки до культурно-національної автономії у складі Росії, а
й до відокремлення від імперії.

Революційні партії були послаблені арештами, а їх лідери мусили емігрувати. За кордоном вони намагалися переосмислити
уроки революції та виробити нову тактику боротьби з режимом. У таборі соціал-демократів поглиблювався розкол,
започаткований III з'їздом. Меншовики відмовилися від активної боротьби з урядом шляхом страйків і збройних виступів,
запропонувавши вступити в союз з буржуазією і допомогти їй легальними засобами боротися за соціальні реформи. Під їх
впливом робітники створювали легальні організації, які передусім ставили за мету проведення широких соціальних реформ.
Таку тактику піддали критиці більшовики, які відмовилися від союзу з "реакційною" буржуазією і зробили ставку на диктатуру
пролетаріату, розробляючи стратегію майбутньої революційної боротьби. Особливу увагу більшовики приділяли актам
експропріації - грабуванню банків. І хоча награбовані кошти нібито йшли на утримання партії та підготовку до революції, така
діяльність перетворювала їх на кримінальних злочинців і відштовхувала від них інтелектуальну еліту.

Проте більшовики завойовували все більшу прихильність люмпенізованих робітників. Кількість страйкуючих протягом
столипінського правління знизилася до 50 тис. Але в робітничому середовищі зріло незадоволення відсутністю жодних спроб
уряду вирішити соціальні питання. Закон 1906 р. про 10-годинний робочий день майже не виконувався, соціальне страхування
189
робітників не проводилося, профспілки перебували під жорстким контролем уряду.

Відверте нехтування урядом законодавчим органом, шовіністична політика, відсутність соціального законодавства,
консерватизм правління позбавили самодержавство опори й ізолювали від російського суспільства. Непередбачливий
імператор швидко охолов до реформатора Столипіна. У вересні 1911 р. Столипіна було вбито в Києві терористом за загадкової
пасивності охоронних органів.

З 1910 р. починається нове піднесення революційного руху, зумовлене розстрілом страйкуючих робітників на Ленських
золотих копальнях (понад 200 осіб було вбитоі 170 поранено). У1912 р. кількість страйкуючих перевищила 200 тис. осіб, а у
1913 р. - 250 тис. осіб. Країна знову опинилася на порозі революції. Уряд ще більше загострив ситуацію пропозицією розпуску
Думи і запровадженням у столиці надзвичайного стану. В Москві та Петербурзі спостерігалася значна радикалізація
політичного життя, посилювався вплив більшовиків, які остаточно розійшлися з меншовиками, утворили власний
Центральний комітет, численні регіональні підпільні комітети, проводили активну пропагандистську роботу через газету
"Правда", разовий наклад якої досяг 40 тис. примірників.

Інтелектуальне середовище російського суспільства перебувало в стані "переоцінки цінностей" - розчарування в буржуазній
ідеології індивідуалізму, в активній політичній діяльності, намагання протиставити соціалізму й марксизму націоналізм і
містицизм. Усе більше прихильників завойовувала релігійна філософія В. Соловйова. Політична апатія інтелігенції
втілювалася в естетиці "чистого мистецтва", яке стало підґрунтям для розвитку російського авангарду в живописі, літературі,
театральному мистецтві. Твори російських митців цього періоду увійшли в золоту скарбницю світової культури. Широкий
відгук у суспільстві мали збірники статей "Віхи" (1909) і "Про інтелігенцію" (1910), в яких виступили відомі філософи,
публіцисти, юристи, громадські діячі (М. Бердяев, С. Булгаков, С. Франк, Б. Кістяківський, П. Мілю-ков). Головною ідеєю
збірників була проблема відповідальності інтелігенції за сучасне політичне становище. В суспільстві панувала духовна
нестабільність і виявлялися ознаки наближення великого лиха.

Європа розкололася на два протилежні табори - Антанту і Троїстий союз. Збройні конфлікти й локальні війни спалахували
майже щорічно. Посилилися шовіністичні настрої. Нечуваного розмаху набула гонка озброєнь. Спроби Росії наприкінці XIX
ст. скликати міжнародну конференцію з роззброєння без ентузіазму зустріли європейські країни, які розцінили її як
"несвоєчасну акцію". Країни Європи готувалися до війни, мілітаризувалися, створювали величезні армії, переоснащуючи їх
новітнім озброєнням, розробляли стратегічні плани війни. Росія мала найбільшу армію у світі (900 тис. осіб) і третій за
190
чисельністю флот. Це підігрівало загарбницькі амбіції царизму, якого підтримувала національна буржуазія.
 Національно-визвольна боротьба народів Південно-Східної та Центральної Європи наприкінці XIX - на початку XX
ст.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. Османська та Австро-Угорська імперії пригноблювали народи Швденно-Східної (чехів,
словаків, українців, поляків, румунів, сербів, хорватів) і Центральної Європи (албанців, болгар, боснійців, македонців, поляків,
румунів, сербів, українців та ін.).

У 70-х роках Османська імперія зазнала кризи, що була спричинена розпадом феодально-абсолютистського устрою, втратою
контролю над деякими територіями імперії, піднесенням національно-визвольної боротьби балканських народів.

1875 р. проти османського панування повстали Герцеговина та Боснія, на допомогу яким прийшли добровольці із Сербії,
Чорногорії, Болгарії та Росії. Повстанський рух поширився на територію Болгарії, Сербії, Чорногорії та Македонії. Проте сили
сторін у цій війні були нерівні. Османська армія жорстоко придушила опір слов'ян. Лише в Болгарії турки вирізали 30 тис. осіб.

Створені в містах Росії слов'янські комітети збирали кошти, посилали добровольців, вимагали від царя більш рішучої позиції.
У квітні 1877 р. царський уряд оголосив війну Османській імперії, що закінчилася перемогою Росії. У результаті багатовікове
османське ярмо зазнало значного краху, болгари створили свою державу, було визнано незалежність Сербії, Чорногорії та
Румунії.

Остаточне визволення народів Південно-Східної Європи, які підлягали Порті, було завершено лише на початку XX ст. Порта
зазнала поразки і відмовилася від більшості своїх територій на Балканах і в Егейському морі. Албанія також здобула
державність. Турецькі володіння в Європі були обмежені невеликою територією навколо Стамбула і в зоні проток.

Широкого розмаху визвольний рух набув і в Австро-Угорщині. Австрійський уряд видав указ, який зрівнював чеську та
німецьку мови у відомчому листуванні в Чехії та Моравії. Це викликало рішуче незадоволення німецької й австрійської
буржуазії, постійні обструкції в імперському парламенті, тому цей указ було скасовано. У Галичині діяльність Польської
національно-демократичної партії призвела до загострення польсько-української боротьби. Рух проти австрійського засилля
охопив італійській Тіроль.

191
 На початку XX ст. загострилися суперечності між Австрією й Угорським королівством, яке вимагало збільшення контингенту
і самостійності угорської армії, повної незалежності угорського державного банку, митного відокремлення Угорщини від
Австрії. Загострилися і хорватсько-угорські відносини. Безправне становище хорватського народу викликало постійні
антиугорські виступи і в Хорватії постійно діяв надзвичайний стан. Враховуючи напруженість національних відносин в імперії,
австрійська соці ал-демократична партія 1899 р. прийняла програмне положення про культурно-національну автономію. З
погляду соціально-культурних питань у межах імперії воно повинно було зберегти єдність Австро-Угорщини. Проте це не
сприяло вирішенню національного питання. Під впливом революції 1905-1907 рр. у Росії в Угорщині відбулися загальний
страйк і масові демонстрації під гаслом загального рівного виборчого права. Але угорська соціал-демократія не вимагала
цілковитої незалежності Угорщини. Хорватія домагалася створення єдиної держави на основі об'єднання з Сербією.

Проте правлячі кола не йшли назустріч вимогам законних прав народів, що входили до складу імперії. Одним із актів
придушення національно-визвольних рухів південнослов'янських народів була анексія Боснії та Герцеговини в 1908 р., що
загострила відносини між Австро-Угорщиною з одного боку, Росією і Сербією з іншого.

Своєрідними аграрними колоніями Угорщини були Словаччина і Закарпатська Україна. Широкі кола Словаччини шукали
зближення з чеським народом для спільної боротьби проти австро-угорського панування.

Польські землі були розділені між трьома державами - Австро-Угорщиною, Німеччиною і Росією. Провінція Галичина, де
мешкало польське й українське населення, користувалася автономією і мала свій сейм. Тут однією з гострих проблем були
польсько-українські відносини, бо австрійська влада більш поблажливо ставилася до поляків. У польських землях, що
належали Німеччині, німецькі колоністи витісняли польських селян. Промисловість належала німецьким капіталістам. До
складу Російської імперії входило Королівство Польське. Велика промисловість і великий польський капітал відігравали
значну роль в економіці Росії. Правлячі кола Королівства, незважаючи на всілякі утиски з боку царизму, не ставили питання
про відновлення незалежної Польщі. Основним завданням вони вважали збереження і розширення автономії.

У Польщі діяла впливова політична партія - Соціал-демократія. Польські соціал-демократи співпрацювали з російськими
більшовиками і в національному питанні обстоювали право націй на самовизначення. Польські соціалісти своїм основним
завданням вважали боротьбу за визволення Польщі з-під влади царизму. Під час революції 1905-1907 рр. у багатьох
промислових містах Польщі відбулися збройні виступи проти царської національної та соціальної політики, які були жорстоко
придушені. Але боротьба за збільшення прав автономії не тільки поширювалася, а й загострювалася. Це знайшло відображення
у діяльності депутатів від Королівства Польського в Державній думі Росії. Проте російські правлячі кола ігнорували польське
192
питання, як і взагалі національне питання в країні. Врешті-решт у вирішенні питання про державність Польщі
переорієнтувалися на Австро-Угорщину і Німеччину, які й проголосили в 1916 р. незалежне Королівство Польське.

Отже, для кінця XIX - початку XX ст. була характерна не лише активізація національно-визвольних рухів народів Південно-
Східної і Центральної Європи. У різних соціально-політичних умовах, на різних етапах історичного розвитку вони ставили
перед собою неоднакові завдання, але врешті-решт вони зводилися до завоювання чи відновлення незалежності, створення
своєї державності.

Балканські війни

У боротьбі за остаточне визволення від турецького гніту народів Балканського півострова у 1912 р. оформився Балканський
союз, основою якого став болгаро-сербський договір. Згодом було укладено болгаро-грецький союзний договір і болгаро-
чорно-горську угоду. Союз (Болгарія, Сербія, Чорногорія і Греція) формувався за підтримки Росії, що намагалася перешкодити
Австро-Угорщині і Туреччині в їхній експансії на Балкани. Союз також підтримували Англія і Франція.

У 1912-1913 рр. відбулося дві Балканські війни: перша - з жовтня 1912 р. до травня 1918 р., друга- з червня до серпня 1913 р.
Болгарія і Сербія намагалися оволодіти частиною Македонії. Болгарія хотіла мати вихід до Егейського, а Сербія - до
Адріетичного морів.

Приводом до проголошення війни стала відмова Туреччини провести реформи в європейських володіннях з надання
автономії Македонії та Фракії. Союзники вимагали також призупинити мобілізацію турецької армії. У жовтні Чорногорія
розпочала воєнні дії проти Туреччини, а згодом у війну вступили інші члени союзу. Чисельна перевага військ союзників, ліпша
організованість, проведення воєнних дій на територіях, що були заселені спорідненими народами, визначили успіхи союзних
військ. Болгарська армія скувала турецькі війська, які у Фракії прикривали шлях на Стамбул. А в битві біля Люлебургаза
турецькі війська були розбиті. Решткам і резервним частинам вдалося закріпитися біля Стамбула.

Значних успіхів союзні війська досягли в Македонії й Албанії. Сербські війська вийшли до Адріатичного моря. У південній
Македонії грецькі війська разом з болгарськими зайняли Салоніки. Грецький флот панував в Егейському морі та блокував
вихід із проток.

193
 Ці успіхи союзних військ занепокоїли царську Росію, Австро-Угорщину і Німеччину: Росія не хотіла окупації болгарами
Стамбула, бо вбачала в цьому ускладнення з вирішенням питання щодо проток Босфор і Дарданелли, на які вона претендувала.
Австро-Угорщина виступила проти виходу до Адріатичного моря Сербії (Сербію підтримувала Німеччина). До того ж турецькі
війська зупинили болгар на підступах до Стамбула. За таких умов у грудні 1912 р. між союзниками і Туреччиною було
досягнуто перемир'я. Проте в цей час у Стамбулі було здійснено переворот і до влади прийшли так звані младотурки, які
домовилися про іноземні позики, взяли курс на зближення з Німеччиною. Новий уряд відмовився від умов перемир'я, і в
лютому 1913 р. розпочався новий етап війни. Проте після низки поразок новий уряд пішов на нове перемир'я і за Лондонським
мирним договором Туреччина втратила європейські володіння крім Стамбула і деякої території Фракії.

Друга Балканська війна була спричинена різким загостренням відносин у таборі союзників. Греція претендувала на території
в Македонії та Фракії, а Сербія, яка не одержала виходу до Адріатики, вимагала компенсації в Македонії.

Для реалізації своїх планів Греція і Сербія підписали таємний договір (1913) проти Болгарії, до якого приєдналася і Румунія,
що за свій нейтралітет у попередній війні прагнула компенсації. Підігрівала міжусобиці й Австро-Угорщина, яка розглядала
Балканський союз як дітище Антанти. У червні болгарські війська атакували грецькі й сербські позиції в Македонії. На
підтримку Сербії виступили Чорногорія, а потім свої війська на Софію направила і Румунія. Поразкою болгарських військ на
грецькому і сербському напрямку скористалася Туреччина, яка, порушивши умови Лондонського договору, захопила
Адріанополь. Болгарія капітулювала. Згідно з Бухарестським мирним договором 1913 р. між Болгарією з одного боку і Грецією,
Румунією, Сербією та Чорногорією з другого, Болгарія втрачала більшу частину територій у Македонії та Фракії. Крім того, за
умовами договору між Туреччиною і Болгарією остання змушена була залишити Адріанополь.

Внаслідок цих війн відносини між балканськими державами, між Австро-Угорщиною і Сербією, між Австро-Угорщиною і
Росією стали надзвичайно напруженими. Румунія відійшла від Троїстого союзу і почала зближуватися з Антантою, а Болгарія
перейшла на бік австро-німецького блоку.

Японія у другій половині XIX - на початку XX ст.

Друга половина XIX ст. в історії Японії відома як "Реставрація Мейдзі" - боротьба із сегунатом і повернення влади до
імператора Мацухіто (Мейдзі) у 1867-1868 рр. До середини XIX ст. Японія залишалася закритою для іноземців і розвивалася
за власними традиціями, які корінням сягали середньовіччя. Самураї існували за рахунок панщини та оброку з селян.
Незалежні від центральної влади намісники областей були повновладними господарями на своїй території, чинили суд і
194
розправу над підданими, реальна влада належала сегуну, який позбавив влади імператора, що жив затворником у своєму
палаці. Вважалося, що імператор добровільно доручив сегуну управляти країною, керувати її зовнішньою політикою та
командувати армією, а сам мав займатися духовними справами - "жити у палаці, як на небі".

Самураї (яп. самурау- служити, охороняти)- мілітарний стан спадкових вояків у традиційній Японії, зародження якого
датують X ст. Після утворення могутніх самурайських кланів стан самураїв установив у XII ст. у країні режим військової
диктатури (сегунат), що існував у Японії до Реставрації Мейдзі. 31872р. стан самураїв офіційно було ліквідовано, але
залишки самурайської ідеології досі використовуються для мілітаристської пропаганди, а легендарний кодекс поведінки
самураїв (Бусідо), просякнутий духом воєнної доблесті, відданості сюзерену та повної бойової жертовності, продовжують
називати "уособленням визначальних рис японського менталітету".

Восени 1853 р. до Японських островів прибула американська ескадра М. Перрі й, продемонструвавши свою військову
могутність, японському уряду був вручений лист з вимогою дозволити заснувати на одному з японських островів сухопутну
базу для американського флоту. Того ж року Японію відвідала російська експедиція графа Є. Путятіна на фрегаті "Паллада",
що сподівалася випередити американців і укласти вигідні для Росії договори. У березні 1854 р. під загрозою прямої
американської інтервенції сегунські представники підписали в Канагаві перший японо-аме-риканський договір, за яким
Японія "відкривалась" американським кораблям і товарам. За кілька років аналогічні договори Японії нав'язали Англія,
Франція, Нідерланди і Росія. Сегунат змушений був відмовитися від політики самоізоляції, встановити із західними
державами дипломатичні відносини, відкрити для вільної торгівлі та відвідування порти Нагасакі, Сімода і Хако-дате.

Угоди із західними державами були невигідними для розвитку японського мануфактурного та ремісничого виробництва, а
також селянської домашньої промисловості. Для західних товарів ліквідовувалися тарифні обмеження, встановлювався
низький обмінний курс для японської валюти. Країна наповнилася дешевими виробами американської та європейської
фабричної промисловості, що призводило до банкрутства японських мануфактур, традиційних промислів, занепаду цілих
галузей економіки (ткацтва" шовківництва, бавовництва), зростання безробіття і злочинності. Наростав рух селян та міщан,
що вимагали вигнання іноземців з країни. Освічені кола самураїв розуміли, що Японія відстала від країн Заходу за роки
самоізоляції й потребує модернізації. Вони виступили за повалення сегунського режиму і відновлення прямого
імператорського правління. Широкий опозиційний рух (у 50-60-х роках XIX ст. було офіційно зареєстровано 150 народних
бунтів) розгорнувся під гаслом "Повернемо владу імператорові, виженемо іноземців!"

195
 Щоб утримати ситуацію під контролем сегунський режим вдався до терору. Його ініціатором та натхненником став її
Наусо-ке- регент-канцлер при сегуні Токугава Іємоті. Наприкінці 60-х років він почав фізично знищувати або ув'язнювати
найактивніших лідерів опозиції. Однак у 1860 р. Наусоке зарізав націоналістично налаштований фанатик. Здавалося,
ініціативу перехопила опозиція. Ускладнення ситуації в Японії стривожило західні держави, які військовою силою вирішили
підтримати сегуна, що ставав їхньою слухняною маріонеткою та сприяв перетворенню Японії на напівколонію. Під
приводом вбивства самура-ями-націоналістами англійського громадянина флот Великої Британії влітку 1863 р. бомбардував
порт Кагосіма.

У Японії почалася громадянська війна, ускладнена відкритою іноземною інтервенцією. Завдяки іноземним кредитам армія
Току гави у 1864 р. завдала поразки опозиціонерам у м. Кіото. Анг-ло-французькі війська висадилися в Йокагамі, а у вересні
того ж року об'єднана ескадра Англії, Франції, США та Нідерландів бомбардувала м. Сімоносекі. Це свідчило про те, що
справа анти-сегунських опозиціонерів безнадійна. Однак їх лідери зрозуміли, що силою вигнати іноземців з країни
неможливо, тому припинили радикальну антизахідну пропаганду, використовуючи її гасла лише для боротьби з сегунатом.
Лідери опозиції встановили контакти з іноземцями, а дехто з них навіть таємно відвідав Англію, де переконував західних
політиків у тому, що їхня мета полягає у поваленні сегунату, переданні влади імператору й дотриманні попередніх угод із
західними державами. У 1865 р. британський міністр Г. Паркі заявив, що Велика Британія віднині матиме справу лише з
представниками імператора в Кіото. Це означало відкриту підтримку опозиції, яка здобувала все більше прихильників у
японському суспільстві.

Становище сегунату ускладнилося масовими народними повстаннями, спричиненими неврожайними роками. Замість того,
щоб боротися з опозицією, війська спрямовували на придушення цих повстань. У 1866 р. помер сегун Іємоті, а наступного
року імператор Комей - прихильник компромісу з диктаторським режимом Токугави. Новим імператором обрали 14-річного
Мацухіто, досвідчені радники якого виступали за ліквідацію сегунату, відновлення імператорського правління та
модернізацію країни за європейським зразком.

Мацухіто (Мейдзі Тенно) (1852-1912) - імператор Японії (1867-1912), за якого країна стала однією з найрозвиненіших
держав світу. Другий син імператора Комея, оголошений спадковим принцем у 1860р. На відміну від батька підтримував
вимоги ліквідації влади сегунату, економічної, політичної та соціальної модернізації Японії за західним зразком після 250-
річної самоізоляції країни.

196
 У1868р. склав присягу "Хартії п'яти принципів", якою почалася модернізація Японії. За його правління було проведено
радикальні реформи: скасовано феодальну систему землеволодіння (1871), створено нову системи освіти (1872),
парламентську системи (1890), прийнято конституцію (1891). Відігравав активну роль у розв'язанні японо-китайської (1894-
1895), російсько-японської (1904- 1905) війн. У1910р. видав указ про анексію Кореї. Безпосередньо втілював західні ідеї та
новації в японське суспільство, носив одяг західного типу та вживав їжу західного стилю. В японських традиціях написав
тисячі поем.

Новий сегун Кейкі прийняв ультиматум негайно передати владу імператору Мадухіто, але почав збирати сили для
боротьби з проімператорськими силами. Західні держави вирішили дотримуватися нейтралітету. У січні 1868 р. сегунська
армія, що переважала чисельно, зазнала поразки від солдат імператорської армії у битві поблизу Кіото. З травня 1868 р.
капітулювала сегунська столиця м. Едо. 250-річна історія сегунату Токугава завершилась. Місто Едо було перейменоване у
Токіо і стало столицею держави, куди переїхав імператор Мацухіто, який перед цим був коронований імператором Мейдзі (з
яп. - "освічене правління").

"Реставрація Мейдзі" стала першим кроком на шляху радикального реформування японського суспільства. Успіх реформ
був забезпечений співробітництвом молодого імператора з досвідченими політичними діячами-реформаторами. Вони
вважали, що політичний та економічний розвиток західних країн базується на трьох ґрунтовних принципах:
конституціоналізмі, який забезпечував національну єдність; індустріалізації, що була основою матеріального прогресу;
гарно навчених і вишколених військових, які гарантували національну безпеку. Отже, невипадково головним гаслом
реформаторів епохи Мейдзі стали слова: "Збагачувати країну, зміцнюватися військової" Навчитися цього можна було лише
на Заході, доброзичливість якого була необхідна Японії для перегляду попередніх нерівноправних договорів. "Шукаймо
знання у всьому світі!" - закликав один із перших урядових декретів навесні 1868 р. У 1871 р. з дипломатичною місією
Івакура Томомі була відправлена велика кількість чиновників до Європи та США, де вони оволодівали досвідом державного
управління.

Уже 1868 р. японський уряд здійснив фінансову реформу: старі монети замінив новою грошовою одиницею - єною. У
1870-1872 рр. було ліквідовано феодальні наділи і спадкоємні привілеї японських князів, створено нову адміністративну
систему, що ґрунтувалася на принципах централізації. Замість колишніх 250 князівств-губерній, якими управляли князі-
даймьо, було створено 72 префектури і три столичні райони. У 1872 р. запровадили загальну військову повинність, що
завдало удару по монополії самурайства у військовій галузі. Нова армія створювалася за європейським взірцем, що
197
забезпечувало її високу боєздатність. Ці заходи сприяли ліквідації феодального сепаратизму й об'єднанню країни.

Проте значна частина вищого дворянства та самураїв намагалася зберегти недоторканими старі порядки або хоча б
призупинити модернізацію та "вестернізацію" країни. Вони об'єдналися навколо впливового аристократа Такаморі Сайго,
котрий після відставки з уряду вирішив скористатися незадоволенням рядових самураїв скасуванням виплати їм пенсій і
почав готувати антиурядове повстання. Безпосереднім приводом для виступу стала заборона урядом носити зброю всім, хто
не перебуває на військовій службі. Це означало, що самураї втрачали вікові привілеї, а отже, почесне місце в соціальній
структурі традиційного японського суспільства. Самурайські загони Такаморі Сайго почали бойові дії на початку 1877 р. і
після кровопролитних битв були повністю розгромлені регулярними військами, реформованими й оснащеними сучасною
європейською зброєю.

У 1872 р. уряд Мейдзі розпочав широкомасштабну реформу освіти за західним зразком. Було засновано 5500 початкових
шкіл, 8 державних університетів. Освіта стала доступною для жінок. З 1879 р. початкова освіта була оголошена
обов'язковою та загальною. Оскільки вчителів не вистачало, до викладання та виховання хлопчиків залучали освічених
самураїв. У 1890 р. було опубліковано імператорський рескрипт про необхідність особистої відданності імператору.
Документ вважався святинею та був покладений в основу виховання молоді. Особливий ритуал, обов'язковий у кожній
школі, забезпечував виховання патріотизму та відданості імператору.

Ідеологія націоналізму, в основі якої лежали положення про "божественне" походження японської держави, "божественну"
доброчесність імператора, "унікальні" моральні якості японців та "велику місію нації", базувалася на стародавній японській
релігії - синтоїзмі. За Мейдзі вона стала державною релігією. Департамент у справах синто очолив боротьбу з буддизмом та
християнством, хоча конституція 1889 р. проголошувала свободу віросповідань. Щоб поєднати свободу віросповідань з
державною релігією, було створено вчення про "державний синтоїзм", який оголошувалося не релігією, а культом
національної моралі та патріотизму. Воно було сумісним із сповіданням будь-якої релігії. "Державний сінтоїзм"
використовувався для обґрунтування божественності імператора, священності Японської імперії та переваг Японії та
японців над іншими народами. "Божественне" походження робило імператора непогрішним, а його правління огодотувалося
найвищою істиною. Відданість імператору прирівнювалася до патріотизму й активно прививалася японцям релігією синто.

Відбувалися зміни в аграрному секторі. Важливу роль у перебудові аграрних відносин відіграли реформи 1872-1873 рр.,
які послабили вплив феодальних кланів і створили умови для розвитку товарного виробництва. Селяни звільнилися від
198
залежності князів, частина з них викупила землю й мала можливість працювати на ринок. Інші ставали орендарями,
поповнювали армію вільнонайманих батраків або робітників на промислових підприємствах. Реформи забезпечили розвиток
приватного підприємництва, який був захищений законодавчо і всіляко заохочувався державною владою.

Оскільки на початку модернізації приватних капіталів бракувало, уряд за державні кошти будував "зразкові" заводи й
віддавав їх в оренду або продавав на пільгових умовах фірмам, близьким до імператорського оточення. Крім того, у 80-ті
роки держава продала за мізерну суму найбільшим приватним компаніям економічно неефективні промислові підприємства.
Серед покупців були фірми Міцуї, Міцубісі, Фурукава, Ясуда, Асако, Кавасакі та ін. Так, фірма Міцубісі придбала
найбільший у країні суднобудівний завод у Нагасакі, срібні копальні Ікуно та вугільні шахти на Хоккайдо.

За державні кошти будувалися залізниці. У 1872 р. була збудована перша залізниця Токіо - Йокогама, а до 1890 р. довжина
залізничної мережі становила 2190 км, тобто збільшилася майже в 10 разів.

Завдяки прогресивним реформам у 70-90-ті роки промислове виробництво в Японії розвивалося високими темпами. Якщо
в 1868-1877 рр. було створено 489 нових промислових підприємств, то в 1878-1885 рр. - 800. Японо-китайська війна 1894-
1895 рр. прискорила темпи зростання японської промисловості.

Забезпечення прискорених темпів соціальної, економічної і політичної трансформації Японії нелегко давалися трудящим.
Але тривалий робочий день (12-14 годин), злиденні умови існування частини населення супроводжували всі країни в період
раннього розвитку капіталізму. Проте Японії на відміну від інших країн вдалося закласти принципи гармонії праці і
капіталу. Японські підприємці змогли налагодити контакт з робітниками і протягом тривалого часу країні вдалося уникати
масових робітничих актів непокори. Значною мірою це пояснювалося традиційними нормами поведінки японців: повагою
до старших, відданістю хазяїну і корпорації, пожиттєвим найманням на роботу тощо.

У1895 р. парламент Японії прийняв програму, яка передбачала створення нових галузей важкої, головним чином
військової, промисловості та зміцнення збройних сил. На її виконання було витрачено 90 % контрибуцій, сплачених Китаєм.
31894 по 1898 р. у країні було засновано 2300 нових підприємств. Японія стала єдиною азіатською країною, яка вступила у
XX ст. з економікою західного типу.

Зміни в економічній структурі Японії підкріплювалися політичними реформами, В 1881 р. було створено Конституційну
199
ліберальну партію (Ріккен Дзіюто), очолювану Ітагакі Тайсуке; наступного року - Партію реформ (Кайсинто), яку очолив
Окума Сігенобу. Масовим був рух за прийняття конституції. Землевласники, які стали на капіталістичний шлях розвитку,
прагнули створити багатопартійну політичну систему, в якій були б партії, що відображали б їхні інтереси. Самураї
розуміли, що парламентська система дасть їм можливість повернути втрачені політичні позиції. У1881 р. було зібрано
майже 250 тис. підписів під клопотаннями про створення Національних зборів.

Уряд сформував спеціальну комісію на чолі з Іто Хіробумі, яка виїхала за кордон для вивчення досвіду інших країн.
Комісія взяла за основу конституцію Німецької імперії, що найбільше відповідала умовам тогочасної Японії. Конституцію
було прийнято в 1889 р. і Японія стала конституційною монархією з широкими правами та законодавчою ініціативою
імператора, особа якого проголошувалася "священною і недоторканною". Японський імператор мав право оголошувати
війну, підписувати мир, укладати договори, скликати й розпускати парламент, призначати та звільняти всіх найвищих
цивільних і військових осіб. За конституцією парламент складався з двох палат - палати перів і палати представників. До
палати перів терміном на 7 років обиралися аристократи, члени імператорської родини, найвищі чиновники. Нижня палата
обиралася терміном на 4 роки на основі обмеженого виборчого права. Обирати мали право лише чоловіки, яким
виповнилося 25 років і які сплачували не менше 15 єн податку. Виборче право мав лише 1 % населення країни. Парламент
був законодавчим органом, затверджував бюджет тощо. Кабінет міністрів був відповідальним не перед парламентом, а перед
імператором. Конституція також визначила найвищий консультативний орган при імператорові - Таємну раду.

Проголошення й реалізація демократичних свобод і громадянських прав сприяли швидкому розвитку японського
капіталізму. На зростання промислового потенціалу суттєво вплинули перемога Японії у війні з Росією (1904-1905) та
посилення мілітаризації економіки. Лише за 1905-1907 pp. тоннаж суден, спущених на воду, зріс удвічі. Прискореними
темпами розвивалася металургія: з 1905 по 1914 р. обсяг металургійної продукції в

Японії збільшився з 24 до 228 тис. т. Загалом за темпами промислового розвитку на початку XX ст. Японія значно
випереджала інші країни. За 1900-1918 рр. обсяг промислового виробництва зріс на 181 % (у США - на 85 %, у Німеччині -
на 54, Франції- на 51, в Англії-- на 25%). Торгово-фінансові, торгово-промислові сімейні компанії, банкірські доми
перетворювалися на концерни. Створені в цей період концерни Міцубісі, Міцуї, Ясуда та ін. мали головні й дочірні компанії
в різних галузях промисловості, в торгівлі. Вони контролювали найважливіші сфери національної економіки.

Посилення ролі національної буржуазії вплинуло на створення й діяльність буржуазних політичних партій. У 1900 р. була
200
створена партія Товариство політичних друзів (Сейюкай), очолювана Іто Хіробумі. До неї увійшла значна частина членів
партії Ріккен Дзіюто. У 1913 р. виникла політична партія Товариство однодумців (Досікай) на чолі з Кацурою. Натомість
політичні партії, які прагнули зміни панівного політичного ладу в країні, заборонялися японськими властями. Так, створена
в травні 1901 р. під керівництвом Сена Катаями Соціалістична партія (Сякай мін-сюто) була одразу заборонена. В 1910 р. 12
лідерів анархо-синди-калістської організації "Індустріальні робітники світу" засудили до смертної кари.

Досягти рівня Заходу було головним завданням лідерів уряду Мейдзі. Однак насамперед необхідно було покінчити з
політичними та економічними привілеями іноземців в Японії. Пропозиції щодо змін попередніх нерівноправних угод
запропонували західні країни у 1871 p., коли в США та в Європі перебувала дипломатична місія Івакури Томомі. Керівники
західних країн відмовилися обговорювати японські пропозиції доти, доки японські закони та політична система не будуть
реформовані за західним зразком. Лише у 1894 р. положення попередніх угод про привілеї іноземців було формально
скасовано.

Незважаючи на втрату самураями колишніх прав і привілеїв, в Японії культивувався войовничий дух самурайства.
Пропаганда "божественної" місії Японії обґрунтовувала претензії на лідерство в Азії. На межі століть в Японії зародилася
ідея паназіатизму, що стверджувала: "Азія для азіатів". її прихильники переконували, що лише об'єднана за допомогою
Японії Азія зможе протистояти Заходу. Якщо азіатські народи самі цього не розуміють, то необхідно силою поширити на
них владу японського імператора.

8 самого початку діяльності нова японська влада вважала пріоритетним завданням створення могутніх збройних сил.
Буржуазія прагнула захопити нові території для розширення ринків збуту, доступу до джерел сировини. Отже,
зовнішньополітична експансія Японії стала національною стратегією і шляхом до модернізації країни.

Першим кроком японських експансіоністів була висадка військ на китайському острові Формоза (Тайвань) у 1874 р. під
приводом "захисту японських підданих" (рибалок) від нападів місцевих жителів. Однак тайванське населення чинило
запеклий опір і загарбники змушені були вивести свої війська.

1875 р. було укладено російсько-японську угоду, за якою Японії передавалися Курильські острови в обмін на відмову від
претензій на Південний Сахалін.

201
 У 1875 р. японські військові кораблі з'явилися біля узбережжя Кореї, яка була у васальній залежності від Китаю.
Погрожуючи війною, Японія нав'язала Кореї нерівноправний договір, який надавав японцям широкі права і привілеї. У1885
р. було підписано японо-китайський договір, за яким Китай визнав японські інтереси і права в Кореї. Закріпившись на
континенті, Японія почала розширювати експансію під приводом сприяння національно-визвольному рухові. Коли в 1893-
1894 рр. Корею охопило масове народне повстання, китайські війська подали допомогу корейському урядові. Японія
використала цей привід для введення військ на Корейський півострів, окупувала кілька портів й околиці столиці. Після
придушення повстання японці відмовилися виводити війська, мотивуючи це прагненням забезпечити проведення реформ в
Кореї. Це призвело до японо-китайської війни. 25 липня 1894 р. Японія почала воєнні дії проти Китаю. Війна закінчилася
розгромом китайських військ. 17 квітня 1895 р. в м. Сімоносекі було підписано договір, за яким китайські території -
півострів Ляодун, острів Тайвань і острови Пенхуледао (Пескадорські острови) - передавалися Японії. Крім того, Китай
визнав незалежність Кореї, відкрив для Японії чотири торгові порти, надав право будувати та експлуатувати на своїй
території промислові підприємства, зобов'язався сплатити контрибуцію у розмірі понад 300 мли єн. Проте вже 23 квітня
1895 р. Німеччина, Росія і Франція, які тримали на Далекому Сході військово-морські сили, змусили японський уряд
відмовитися від Ляодунського півострова. Натомість Японія збільшила контрибуцію до 350 млн єн.

Війна Японії проти Китаю загострила російсько-японські суперечності на Далекому Сході, оскільки обидві сторони
прагнули до зміцнення своїх позицій у регіоні. Між Японією і Росією назрівав збройний конфлікт. Готуючись до війни, у
січні 1902 р. Японія підписала союзний договір з Англією, яка була зацікавлена в ослабленні позицій Росії на Корейському
півострові та в Маньчжурії. Цей договір забезпечував "інтереси" обох держав у Китаї та Кореї, передбачав можливість
воєнної інтервенції в ці країни у разі загрози союзницьким інтересам. Це було значне досягнення японської дипломатії. Крім
того, ще до підписання договору Англія надала Японії значну позику для військових цілей, постачала їй панцерники та
важкі крейсери.

Японія висунула перед Росією вимогу про визнання її "особливих інтересів" у Кореї та Маньчжурії. Не дочекавшись
завершення японо-російських переговорів, Японія в ніч з 8 на 9 лютого

1904 р. почала воєнні дії. Значно краще підготовлені до війни японські збройні сили здобули вирішальні перемоги на суші
й розгромили російський флот. Безславна поразка Росії у війні призвела до того, що за умовами Портсмутського мирного
договору (японо-російські переговори відбувалися з 9 серпня по 5 вересня

202
 1905 р. в м. Портсмут, США) Корея і Південна Маньчжурія перейшли під протекторат Японії. Росія поступилася також
Південним Сахаліном (на південь від 50-ї паралелі), Ляодунським півостровом з Порт-Артуром і Дальнім та залізницею у
Південній Маньчжурії.

Переможне закінчення війни з Росією відкрило новий період в історії Японії. Змінився міжнародний статус країни -
її було зараховано до так званих великих держав. Використовуючи досягнуті угоди, Японія прагнула якнайшвидше
зміцнити свої позиції в Китаї та Кореї. У грудні 1905 р. між Японією і Китаєм було підписано Пекінський договір,
який розширив права Японії у Південній Маньчжурії. 17 листопада 1905 р. Японія і Корея підписали договір, за яким
над Кореєю встановлювався японський протекторат. 22 серпня 1910 р. корейський король був змушений підписати
акт про зречення своїх прав на користь японського імператора. У 1905 р. Японія і Англія уклали новий союзний
договір, в якому висловлювалося прагнення забезпечувати інтереси і територіальні права обох сторін у Східній Азії
та Індії. У 1907, 1910,1912 і 1916 рр. між Японією і Росією були укладені угоди про поділ "сфер впливу" в Маньчжурії
та Внутрішній Монголії. Сіньхайська революція в Китаї

Наприкінці XIX - на початку XX ст. Китай залишався напівфеодальною країною з імператорською формою правління
(Маньчжурська династія). Жодна з капіталістичних країн світу не змогла перетворити цю величезну азіатську країну на
свою колонію. Проте під виглядом оренди різних морських портів і територій, значних фінансових інвестицій Англія,
Німеччина, Франція, Японія, Росія одержували дедалі більше привілеїв. Країна перетворювалася в напівколонію. Разом з
тим китайська молода буржуазія була зацікавлена в розширенні внутрішнього ринку, ліквідації іноземної конкуренції та
феодальних порядків, демократизації державного і суспільного життя.

У першому десятиріччі XX ст. швидко зростали антимань-чжурські та національно-визвольні настрої. Влітку 1905 р. під
керівництвом Сунь Ятсена - відомого китайського революціонера-демократа - відбулося об'єднання різних китайських
революційно-демократичних груп і організацій, що ставили своїм завданням ліквідацію монархії та встановлення
республіки, в Об'єднаний союз.

В основу програми Об'єднаного союзу були закладені "три народні принципи", які розробив Сунь Ятсен: націоналізм,
народовладдя і народний добробут. Принцип націоналізму означав необхідність повалення чужоземної маньчжурської
династії та встановлення суто китайського правління. Принцип народовладдя трактувався як ліквідація монархічного ладу і

203
встановлення республіки, а принцип народного добробуту вимагав зрівняти права на землю.

Чисельність прихильників Сунь Ятсена швидко зростала.

В умовах посилення незадоволення політикою пінського уряду значно активізували свою діяльність революційні
організації у головному центрі Середнього Китаю - Іхані. Саме тут у 1911 р. повстали солдати саперного батальйону, до
яких приєдналися інші війська. Повстання охопило сусідні міста і вся провінція Ху-бей була проголошена республікою.
Уряд провінції організував ефективну оборону провінції та закликав усі верстви населення Китаю підтримати революцію.
Він просив іноземні держави дотримуватися нейтралітету, обіцяючи за це повагу до всіх договорів, які вони уклали з
династією Цін. На кінець 1911 р. лише З провінції з 18 визнавали владу пінського уряду.

У грудні 1911 р. в Нанкіні делегати від провінцій обрали президентом Китайської республіки Сунь Ятсена, який щойно
повернувся з еміграції. Він сформував революційний уряд. Уперше в історії Китаю були проголошені демократичні свободи
і права народуі розроблені заходи з поліпшення добробуту народу, розвитку освіти тощо.

Проте політика революційного уряду натрапила на шалений опір з боку внутрішніх монархічних сил, яким значну
допомогу надавали імперіалістичні держави. В Об'єднаному союзі також не було єдності дій у реалізації політики
революційного уряду. Сам президент під тиском лібералів змушений був відмовитися від принципу зрівняння прав на
землю. У законодавчих зборах провінцій прихильники конституційно-монархічного напряму поступово витісняли
революційних демократів.

Пекінський уряд покликав на допомогу генерала Юань Ши-кая, який підтримував стосунки з окремими угрупованнями
революційних сил країни і якому іноземні фінансисти обіцяли фінансову допомогу. Пекінський уряд сподівався, що він
врятує монархію, але зрозумівши, що це неможливо, Юань Шикай домігся зречення династії від престолу, одержавши
обіцянку від лібералів обрати його президентом республіки. Іноземні держави поступово спрямували до Китаю значні
армійські та військово-морські сили, які висадилися у портах Китаю, надаючи допомогу лібералам. Нанкінський уряд, якого
не визнавали іноземні держави, не мав фінансових коштів і організованого війська для реалізації своєї програми. Сунь Ятсен
був змушений відмовитися від посади тимчасового президента республіки на користь Юань Шикая. Революційні демократи
розраховували, що зможуть забезпечити собі більшість у майбутньому парламенті й обмежити владу Шикая, але їм цього не

204
вдалося досягти.

Влітку 1912 р. Об'єднаний союз і ліберали, які приєдналися до союзу, створили Національну партію - Гоміндан. На
виборах до парламенту Гоміндан одержав більшість голосів, але створити свого уряду не зміг. Юань Шикай домігся
визнання республіки США й одержав від іноземних держав велику позику. Він придушив розрізнені революційні виступи в
країні (червень - вересень 1913 р.), що увійшли в історію Китаю під назвою "другої революції". Було встановлено диктатуру:
видані укази про розпуск парламенту, всіх провінційних зборів і органів місцевого самоврядування. Нанкінська конституція
була замінена новою, за якою вся виконавча, законодавча і судова влада зосереджувалася в руках президента республіки.

Таким чином, з усіх завдань, що стояли перед китайською революцією, вона вирішила лише одну - ліквідувала монархію.
Разом з тим вона була важливою складовою революційно-демократичного піднесення, яке охопило значну частину країн
згодом.

Напередодні Першої світової війни значно загострилися япо-но-англійські й особливо японо-америкаяські суперечності.
Проте на початку війни Японія стала на бік Антанти, оголосивши 23 серпня 1914 р. війну Німеччині. Воєнні дії японців
обмежилися захопленням орендованої Німеччиною території Циндао в Ша-ньдуні. Втрати Японії були порівняно
незначними: до 2 тис. вбитих і поранених. У січні 1915 р. японський уряд, використовуючи сприятливе міжнародне
становище, поставив Китаю "21 вимогу". Це була програма політичного, економічного й військового підкорення Китаю
Японією.
 

Мексиканська революція 1910-1917 рр.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. Мексика була слабо-розвиненою аграрною країною, у торгово-економічному і
фінансовому плані залежною від США та Англії. Диктатура генерала Порфіріо Діаса (1876-1911) користувалася підтримкою
іноземного капіталу, який одночасно захопив у свої руки природні багатства Мексики і підпорядкував під власний контроль її
промисловість і торгівлю.

205
 Під приводом того, що для прогресу Мексики необхідно освоєння всіх земель, 70 % їх опинилося в руках 2 % латифундистів
та іноземців. У індіанців було забрано 60 млн га землі.

Розвиток капіталізму швидкими темпами формував буржуазію і пролетаріат. Наявність значних мас безземельних селян
сприяла дешевизні робочої сили.

Економічна криза 1907 р. у США значно скоротила зовнішньоторговельний оборот з Мексикою. 1909 р. внаслідок неврожаю
розпочався голод. Посилилися селянські виступи, виникли комітети захисту селян і війська самооборони.

Одним із визнаних керівників повсталих селян півдня став Еміліано Соната - син бідного селянина. На півночі країни
збройну боротьбу селян очолив Франсіско Вілья.

Одночасно зростав страйковий робітничий рух. Невдоволення диктатурою наростало і з боку буржуазії, яка вимагала
обмеження прав латифундистів в інтересах вільного розвитку капіталізму.

1910 р. розпочалися збройні виступи, що поклали початок буржуазно-демократичної революції. Значну роль у ній відіграв і
лідер ліберальної буржуазії- поміщик і капіталіст Франсіско Мадеро. Коли у 1911 р. його прихильники штурмом взяли
прикордонне зі США місто Хуарес, Мадеро повернувся з еміграції та із загоном вступив на територію Мексики. У Мехіко
відбулася грандіозна демонстрація, учасники якої поставили вимогу відставки Діаса, який через два дні утік з Мексики і
Мадеро став президентом.

Проте новий уряд став на шлях компромісу з верхівкою церкви і поміщиків, розпочав боротьбу із селянськими збройними
загонами, пообіцявши землю селянам за викуп.

Сапата висунув програму наділення селян землею за рахунок поміщиків, а його армія не лише не виконувала наказ Мадеро
про розпуск революційних загонів, а й вступила в бій з урядовими військами. Друга селянська армія продовжувала діяти на
півночі країни на чолі з Вільєю.

Північного сусіда Мексики - США, які розпочали експлуатацію мексиканської нафти, не влаштовували і політика Мадеро, і
революційні дії селян. До влади в країні в 1913 р. США привели нового диктатора - генерала Уерту, який фактично продовжив

206
політику Діаса.

До боротьби проти нової диктатури долучилися селяни, робітники, інтелігенція, національна буржуазія і навіть частина
поміщиків, лідером яких став губернатор одного зі штатів Карранса. Втручання США у справи Мексики посилило
громадянську війну. Розрізнені сили мексиканської революції об'єдналися і звалили контрреволюційну диктатуру, проте
єднання не було постійним: Сапата і Вілья не розуміли серйозності небезпеки втручання США у внутрішні справи Мексики і
дали згоду на їх посередницьку місію. Карранса засудив втручання США, завдяки чому значно зріс його авторитет. Його уряд
виражав інтереси національної буржуазії Мексики, видав декрети про повернення земель селянам, заборону боргового рабства,
поліпшив становище робітників.

Карранса зміг здобути вплив на робітничі організації, сформувати спеціальні робітничі загони для боротьби з ворогами
"революційного" уряду і з селянами. Проте робітництво незабаром зрозуміло помилковість своїх дій. Наростання робітничого
страйкового руху в умовах селянської війни ускладнювало становище уряду антифеодальними й антикапіталістичними
виступами. Атмосферу напруженості можна було розрядити подальшими виступами народних мас.

1916 р. відбулися вибори до Установчих зборів, що прийняли Конституцію, яка декларувала право нації на багатства її надр,
на землю, ліси і води, обмежувала іноземців у правах придбання земельної власності. Проголошувалося право держави на
експропріацію великої земельної власності і наділення селян землею, засуджувалися феодальні й рабські форми експлуатації.
Проте фактично статті Конституції, які стосувалися аграрного питання, трудового законодавства й обмеження іноземного
капіталу, або не виконувалися, або виконувалися під тиском народних мас.

Прийняттям Конституції 1917р. завершився революційний період у країні. Антифеодальна, антиімперіалістична революція
передала владу з рук поміщиків у руки буржуазії та відкрила значні можливості для прогресивного розвитку Мексики, запобіг'
ла процесу перетворення країни в напівколонію США і покінчила з феодальними і расовими пережитками та диктаторським
свавіллям.
 

Культура країн Європи (кінець XIX - початок XX ст.)

Наприкінці XIX- на початку XX ст. суспільний розвиток більшості країн світу визначався досягненнями науки і техніки. На
207
ґрунті великих наукових відкриттів змінювалися уявлення людини про навколишній світ, світопорядок, місце в ньому окремої
людини і народів. Революція у природознавстві, прискорений розвиток нової техніки і технологій сприяли формуванню уявлень
проте, що все у світі визначається людським розумом. Однак таке раціоналістичне світоуявлення не могло дати відповіді на
питання про сутність людського життя, яке не піддається математичному програмуванню. Широке застосування новітньої
техніки і впровадження нових технологій не лише робили життя людей кращим і комфортнішим, а й породжували небезпеку
виникнення нових кровопролитних війн із застосуванням ефективніших видів озброєння. Не випадково песимізм і розчарування,
містицизм, спроби пошуку нових основ людського співжиття домінували в суспільстві й найбільше виявилися в літературі й
образотворчому мистецтві, де розвивалися нові напрями і стилі. Ще однією важливою рисою розвитку науки і культури XX ст.
була інтернаціоналізація, оскільки наукові відкриття і культурні здобутки окремих народів використовувалися і ставали спільним
надбанням усього людства.

У фундаментальних і галузевих науках першість належала країнам Європи і Північної Америки. Англійський фізик Дж.
Томсон у 1897 р. відкрив першу елементарну частинку, що входить до складу атома - електрон. Ефект радіоактивності
досліджували А.Беккерель, П. і М.Кюрі. Німецький фізик М. Планк і датський фізик Н. Бор своїми дослідженнями започаткували
новий розділ фізики - квантову механіку. У 1901 р. М. Планк встановив, що енергія виділяється не суцільним потоком, а
окремими пучками - квантами. В1913 p. Н. Бор доповнив планетарну теорію атома англійського фізика Б. Резерфорда і ввів
поняття про стрибкоподібний рух електрона з однієї орбіти на іншу та про зміну структури атома, який отримує або забирає
квант енергії. Російський фізик О. Столетов досліджував фотоелектричні явища, що використовувалися для створення
електронної техніки.

О. Попов у 1895 р. на засіданні Російського фізико-хімічного товариства виступив з доповіддю про використання
електромагнітних хвиль для передавання сигналів. Він продемонстрував прилад, який по суті був першою у світі приймальною
радіостанцією. Його ідеї використали під час створення радіотелеграфу.

У1905 р. німецький фізик А. Ейнштейн заклав основи теорії відносності, яка змусила переглянути традиційні уявлення про
простір, час і рух. Визначаючи рух світла у вакуумі, залежність його напрямку і швидкості від джерела світла, вчений дійшов
висновку, що абсолютного, незалежного від спостерігача простору і часу немає.

Відкриття російських математиків 17. Чебишева і О. Ляпуно-ва започаткували низку найважливіших напрямів математики.

208
Цим ученим належать великі відкриття в галузі математичного аналізу, теорії чисел і теорії відносності.

Відкриття фундаментальних наук сприяли появі нових міждисциплінарних досліджень і зародженню нових наук. Відкритий у
1869 р. видатним російським хіміком Д. Менделєєвим періодичний закон хімічних елементів був доповнений електронною
теорією будови атома. Вчені встановили, що порядковий номер елемента в періодичній системі відповідає кількості елементів
того чи іншого атома. Тісний взаємозв'язок між фізикою і хімією сприяв народженню фізичної хімії. Значного розвитку набули
електрохімія, фотохімія, хімічна фармакологія.

Працюючи в галузі біохімії, російський учений В. Доку часе з'ясував складний і тривалий процес утворення ґрунтів і заклав
основи сучасного ґрунтознавства. Використовуючи досягнення біології, німецький учений А. Вейсман і американський учений Т.
Морган започаткували генетику - науку про передання спадкових ознак у рослин і тварин.

В усьому світі були відомі праці видатного російського фізіолога /. Сеченова, учня знаменитого німецького вченого Г. Гельм-
гольца, засновника першої в Росії фізіологічної лабораторії. Велике значення мали його лекції з біоелектрики, праці з проблем
людської психіки - "Рефлекси головного мозгу" і "Психологічні етюди". Російський учений /. Павлов вивчав вплив вищої
нервової діяльності на протікання фізіологічних процесів, розробив теорію умовних рефлексів.

На досягнення біології спиралася медицина. Бактеріологи, співробітники Пастерівського інституту в Парижі виготовили ліки,
які запобігали захворюванню на сибірську язву, холеру, сказ тощо. Тривалий час одну з лабораторій Пастерівського інституту
очолював видатний російський учений-мікробіолог /. Меч-ников. Німецькі вчені успішно випробували ліки від туберкульозу,
черевного тифу, дифтерії, сифілісу. Успішно розроблялися основи санітарії та гігієни, заходи профілактики й запобігання
епідеміям.

Досягнення фундаментальних і галузевих наук сприяли прискореному розвитку нової техніки і технологій, організації
масового виробництва. Новітні наукові відкриття застосовувалися у машинобудуванні, електроенергетиці, металургії, гірничій
справі, на транспорті й у хімічній промисловості.

Наприкінці XIX ст. німецькі винахідники Н. Отто і Р. Дизель сконструювали новий тип моторів, які працювали на рідкому
паливі, були компактними і високоекономічними. Невдовзі їх використали на першому автомобілі Г. Даймлера і К. Венца,
першому літаку братів У. і О. Райтів та в дизельних локомотивах. Подальший розвиток транспортного машинобудування був
209
пов'язаний з винайденням котлів з високим перегріванням пари, автоматичних гальм і автоматичного подання вугілля в топку.
Це дало можливість значно збільшити швидкість і тягу паровозів. Отримання електроенергії у великих масштабах за допомогою
сконструйованої ще наприкінці XIX ст. динамо-машини дало змогу сконструювати і почати виробництво електровозів. Із
впровадженням крекінг-процесу - розкладання сирої нафти на різноманітні фракції під впливом високого тиску і температур -
отримали рідке паливо, насамперед бензин, украй потрібний для автомобільної й авіаційної промисловості.

Винайдення конверторного способу виплавлення сталі з чавуну дало змогу створювати різноманітні сплави, зокрема алюміній.
Революцією в металургії був запуск у 1897 р. в Німеччині першого електричного прокатного стану. Широко використовувалося
електро- і газозварювання. Якісні марки сталі й залізобетон почали застосовувати у промисловому та цивільному будівництві, у
спорудженні транспортних об'єктів - мостів, тунелів, висотних споруд. Так, у 1905 р. в Альпах було прокладено Симплонський
тунель завдовжки 20 км.

Досягнення хімії дали можливість розробити нові способи отримання аміаку й розширити виробництво азотної кислоти та її
сполук, необхідних для виготовлення штучних добрив, різноманітних барвників і вибухових речовин.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. у побут людей увійшли телефон і фонограф, радіоприймачі, сконструйовані О. Поповим і
Г. Марконі, кінематограф братів Люм'єр, трамвай, підземні залізниці - метро, електричне освітлення міст, житлових будинків і
виробничих приміщень.

Водночас удосконалювалася військова техніка, з'являлися нові види озброєнь, зароджувалася хімічна зброя. У виробництві
зброї намітилась тенденція до автоматизації, якій сприяло винайдення в 1883 р. кулемета X. Максима. На початку століття було
сконструйовано нові автоматичні гвинтівки і з'явилися перші автоматичні гармати. Англія, Франція і Росія розробляли проекти
броньованих бойових машин на гусеничному ходу - танків. Перші кроки робила авіація - крім виконання розвідувальних завдань,
літаки оснащували автоматичною зброєю і бомбами.

Морські озброєння поповнилися новими типами кораблів - важкими панцерниками з могутньою артилерією типу "Дредноут"
(вперше побудованих в Англії) і підводними човнами з дизельними й електричними двигунами.

Впровадження у виробництво нової техніки і технологій супроводжувалося переходом виробників до поточно-масового

виробництва на основі конвеєра. Його суть полягала в тому, що виробничий процес розчленовувався на окремі прості операції та
210
здійснювався безперервно на основі розташування механізмів і робочих місць за ходом технологічного процесу. Вперше
завершена організація праці для масового виробництва була здійснена на автомобільних заводах американського підприємця Г.
Форда, який у 1908 р. запустив у серію і зробив доступним за ціною для широкого споживача автомобіль "Форд-Т".

Отже, науково-технічний прогрес створював нові можливості в індустріальних суспільствах для поліпшення умов життя
людей, відкривав нові горизонти у використанні надбань людської думки, проте неминуче призводив до гонки озброєнь й
удосконалення засобів знищення людей.

Кінець XIX - початок XX ст. ознаменувався крутим зламом у світоглядних орієнтирах людини. Швидкий промисловий
розвиток на основі новітніх наукових досягнень природничих наук, упровадження нової техніки і технологій не лише відкривав
нові обрії перед людством, а й супроводжувався загостренням соціальних суперечностей у суспільстві, класової боротьби,
мілітаризмом, руйнацією природи. Порушувався взаємозв'язок людини з природними умовами існування. Зрештою, новітні
наукові досягнення не лише не підтвердили правильності матеріалістичних світоглядних систем, а й спростовували їх. На
перший план висувалися проблеми існування людини в новому індустріальному суспільстві.

У філософії загострилася боротьба між матеріалізмом та ідеалізмом, зіткнулися полярні погляди. Класичний позитивізм О.
Конта і Г. Спенсера, який визнавав закономірність розвитку природи і суспільства, був неспроможний створити задовільну
світоглядну концепцію і розв'язати проблеми пізнання. На зміну йому прийшов емпіріокритицизм, основоположниками якого
були Р, Авенаріус і Б. Мах. Вони звернули увагу на відносність наукового знання і дійшли висновку, що наука дає не справжню
картину реальності, а лише "символи, знаки, позначки для практики". Ідеалізм емпіріокритицизму виявлявся у тому, що
реальним визнавали не матеріальний світ, а комплекси наших відчуттів.

У боротьбі зі "старою" філософією особливо помітним був американський прагматизм, засновниками якого вважають Ч. Пірса і
У. Джемса. Прагматизм був "філософією дії" і критерій істинності вбачав у безпосередній корисності. Ідея істинна лише тією
мірою, якою приносить користь, тобто наскільки її можна реалізувати на практиці. Однак прагматизм був суто американською
філософією і мав небагато прихильників в Європі, де переважали ідеалістичні, ірраціоналістичні (вчення, яке обмежує або
заперечує можливості розуму в процесі пізнання) філософські вчення.

Неспроможність минулих панівних філософських систем побудувати загальновизнану світоглядну теорію змусили філософію
переорієнтуватися на проблеми пізнання. Помітний вплив мала баденська школа неокантіанетва, засновниками якої стали
211
німецькі філософи В. Віндельбанд і Г. Ріккерт. На їхню думку, пізнання минулого й сьогодення має ґрунтуватися на цінностях -
вічних нормах певного суспільства, що існуюють поза свідомістю людини і суспільства.

Проти раціоналізму виступала й "філософія життя" - "філософія, яка випливає з повноти переживання життя." її
основоположники - В. Дільтей, Г. Зіммель, Ф. Ніцше - замість розуму як знаряддя пізнання висували інтуїцію, що безпосередньо
проникає у предмет пізнання. Ф. Ніцше критикував раціоналізм і християнство за те, що вони пригнічують волю людини до
життя. "Воля до влади" має звільнити життєві сили людини на шляху до "надлюдини", яка стоїть по "той бік добра і зла".

Названі філософські вчення справили значний вплив на багатьох діячів науки, культури і мистецтва, як і вчення про
психоаналіз, основи якого розробив видатний австрійський учений 3. Фрейд. Відкривши неусвідомлені імпульси, мотивації,
Фрейд створив психотерапевтичний метод лікування неврозів, відновлення душевного стану пацієнтів.

Значних успіхів досягла соціологія - наука про розвиток суспільства. Одним із її основоположників вважають французького
вченого Б. Дюркгейма. На початку XX ст. соціологія позбулася недоліків впливової у минулому течії соціального дарвінізму, за
яким розвиток суспільства визначався біологічними закономірностями природного відбору. Велике зиачення для розвитку
соціології мали праці видатного німецького вченого М. Вебера - автора "теорії раціональності" й теорії "ідеальних типів", який
намагався відшукати духовно-етичні основи розвитку капіталістичного суспільства. Його широковідома книга "Протестантська
етика і дух капіталізму" присвячувалася впливу протестантизму з його аскетизмом, дисциплінованістю, відповідальністю особи
на формування духу підприємливості, раціоналізації господарської діяльності.

Ірраціоналізм був стрижнем культурного розвитку кінця XIX - початку XX ст. Оскільки розчарування в силі розуму пізнати
дійсність було однією з основних причин виникнення на початку XIX ст. романтизму, то подібні духовно-культурні процеси
кінця XIX- початку XX ст. іноді називають неоромантизмом. Неоромантизм намагався синтезувати й переосмислити європейську
культуру, знайти ідейні й психологічні орієнтири для її розвитку в умовах занепаду художньої культури, свідомості й моралі.
Діячі культури цього періоду називали себе декадентами, тобто людьми, які творять культуру занепаду.

У межах епохи неоромантизму розвивалася естетична і літературно-художня течія - символізм, визнаним лідером якого був
відомий французький поет кінця XIX ст. С. Малларме. Для символізму головним було непізнане в навколишньому світі й
людській душі, яке можна відобразити лише в туманних символах, подібних яким немає в природі. Об'єкт зображення - світ

212
таємниць і мрій. У їхній творчості дивовижно поєднувалося реальне й таємниче, міфологічне й містичне.

Ірраціональні засади символізму особливо помітні в поезії, живописі, театральному мистецтві. Лідером німецьких символістів
був відомий поет С. Теоріє. У Франції послідовником Малларме став поет П. Фор, який у 1890 р. заснував у Парижі Художній
театр і в різноманітних виставах - від п'ес-феєрій до літературних композицій - втілював естетичні принципи символізму. В Росії
цю течію представляли поети О. Блок, В. Брюсов, А. Бе-лий, композитор О. Скрябін.

В Англії символісти групувалися навколо журналу "Жовта книга". Послідовним символістом в англійському мистецтві був
видатний режисер Г. Крег, постановник відомої опери "Дідона і Еней". Близьким до символізму був і письменник О. Уайльд.

Творчість видатного французького художника Е. Мине, автора відомої картини "Сніданок на траві", завершила розвиток
класичного мистецтва і стала початком нової епохи в розвитку живопису. Картини Моне не допускалися в Салон - офіційну
виставку "безсмертних" академіків, які формували погляди на мистецтво, тематику творів і манеру письма відповідно до позиції,
прийнятою в урядових колах.

Навколо Моне об'єдналася група молодих художників, які шукали нові шляхи в мистецтві. Навесні 1874 р. маловідомі
художники, що називали себе "незалежними", організували виставку в ательє фотографа Надара на бульварі Капуцинок у центрі
Парижа, їхній живопис викликав глум відвідувачів та журналістів, які назвали його "мазня" та "знущання". За художниками
закріпилась назва, яку в насмішку дав один із журналістів, - імпресіоністи - за назвою картини К. Моне "Враження. Схід сонця"
(з фр. impression - враження).

Імпресіоністи були самобутніми художниками. їх об'єднувало бажання відтворити змінність навколишнього світу. Природа
стала об'єктом їхньої творчості. Вони намагалися передати у творчості те, що бачить людське око, - зміну кольору та форми
предметів залежно від освітлення, пори дня, кольору сусідніх предметів тощо. З цією метою вони змінили манеру письма:
відмовилися від точного малюнку, замінивши його декількома штрихами, які давали загальне враження, від змішування фарб на
палітрі, мазки фарб накладали тісно один до одного, які на полотні зливалися у потрібну гаму.

У центрі уваги О. Ренуара завжди була людина. Перевагу він віддавав жінкам та дітям, яких вважав найдосконалішим
творінням природи. Його приваблювали не світські красуні, а справжні француженки - живі й веселі продавщиці, актриси,
білошвейки. Такими є, наприклад, портрет актриси "Комеді Франсез" Жанни Самарі, дочки власника приміського ресторанчика
213
("Дівчина з віером"). Світ людей приваблював також Е. Дега, котрий створив неперевершений строкатий світ балерин під час
репетиції, жокеїв на тренуванні, прачок за важкою роботою. Характерною ознакою полотен Дега стали плавність і точність ліній,
витонченність рухів його героїв ("Голубі танцівниці").

На межі століть склався новий стиль модерн (з фр. - новий, сучасний), який набув утілеття в усіх видах мистецтва. Це явище
було неоднозначним, оскільки в модерні є і декадентська претензійність, і прагнення до єдності стилю. Стиль модерн - це новий
етап у синтезі архітектури, живопису, декоративних мистецтв. В образотворчому мистецтві цей стиль виражався символікою
образів, алегорією.

Стиль модерн прийшов на зміну імпресіонізму, що занепадав в останній третині XIX ст, - течії в образотворчому мистецтві, яка
намагалася узагальнити, синтезувати сприйняття об'єкта шляхом розкладання фарб на окремі елементи. Уже у творчості
французького художника 17. Сезанна помітний відхід від імпресіоністського бачення природи і простору. Крім оживлення
кольору і світла в зображенні, Сезанн ніби "розсуває" простір, переносячи у нього глядача. Крім Сезанна, до художників-
постімпресіоністів належать також В. ван Тог, 17. Гоген.

П. Гогена вважають лідером неопримітивістів, оскільки він у пошуках нового художнього синтезу, шляхів повернення людини
до гармонійного злиття з природою вважав за необхідне доторкнутися до стародавніх архаїчних культур Сходу. В цьому синтезі
Гоген відкидав непотрібні деталі, спрощував модель для більшої виразності. Спрощення включало певну деформацію,
порушення пропорцій, що визначалося художніми завданнями, і мало розкрити внутрішній зміст зображеного, його сутність.

Постімпресіонізм започаткував нові художні течії, для яких головним стала відмова від простого відтворення видимої поверхні
реальних об'єктів і бажання проникнути в суть явищ, виразити внутрішній світ, характер людини. Нове мистецтво назвали
авангардизмом, в якому виокремлювалися абстракціонізм і експресіонізм.

Різновидом абстракціонізму був кубізм, засновниками якого вважали іспанського художника П. Пікассо, котрий з 1900 р.
працював у Парижі, і французького художника Ж. Брана.

Кубісти відмовились від властивих імпресіоністам форм переданий кольору та світла і намагалися створити нові форми
багатовимірної перспективи, розкладаючи об'єкт на геометричні форми (кола, напівкола, трикутники, куби). Об'єкт зображувався
з різних боків, навіть невидимих, що давало змогу зрозуміти його внутрішній зміст. Прикладом кубізму є картини П. Пікассо
214
"Авіньйонські дівчата" і "Скрипка", Ж. Брака - "Будинок в Ес-таці".

Дещо виходив за межі кубізму французький художник Р. Де-лоне. На відміну від Пікассо і Брака, які головну увагу приділяли
малюнку, композиції, що передбачала геометричну деформацію з незначним використанням кольору, Делоне підходив до
створення геометричних зображень як колорист. За допомогою кольорових плям, розташованих у певному ритмі, він намагався
посилити емоційний вплив своїх полотен. Найвідоміша його картина - "Симультанні вікна" (1912).

Абстракціоністом був і відомий російський художник В. Кандинський, який майже все життя прожив на Заході й упродовж
багатьох років перебував під впливом німецького експресіонізму - течії в мистецтві початку XX ст., головним завданням якої
було вираження духовного світу художника. На противагу кубістам, які прославляли сучасне місто, розвиток техніки,
експресіоністи вбачали в сучасній їм урбанізованій цивілізації зло, що породжує бездуховність. Жах перед майбутніми
природними і соціальними катастрофами - головний лейтмотив експресіоністів, який втілився у поєднанні хаотичності й
безпредметності. Для композицій, імпровізацій Кандинського характерним було нагромадження кольорових плям довільної
конструкції, уламків кривих ліній, що підпорядковувалися деякому нечіткому ритму. "Сама форма, - писав Кандинський, - навіть
якщо вона цілком абстрактна й подібна до геометричної, має своє внутрішнє звучання, є духовною істотою..." Перша
найвідоміша абстрактна картина Каядінського - "Абстрактна акварель" (1910).

Найбільшої слави з-поміж художників-абстракціоністів набув А. Матісс. "Композиція - це мистецтво розміщувати декоративно
різні елементи, які має художник для вираження своїх почуттів.*. Головне призначення кольору - забезпечувати якнайбільшу
експресію", - писав він. Для втілення свого задуму художник обирав яскраві, чисті кольори, поєднуючи їх у несподіваних
сполуках, зображував предмети не у тих кольорах, у яких вони існують насправді, сміливо деформував людське тіло,
використовував площинне зображення. В най відоміших картинах - "Танок" і "Музика" - Матісс досяг ідеального вираження
своїх творчих установок. Він створив ідеальну триєдину декоративну гармонію: блакитних основ (неба, землі і людини), трьох
кольорів (голубого, зеленого й оранжевого), трьох станів (статики, динаміки та їх поєднання у танку).

Представниками абстрактного живопису в Росії були К. Мале-вич, М. Шагал, М. Ларіонов, П, Філонов та ін. Так, найвідоміші
картини Шагала ("Я і село", "Над Вітебськом") позначені ірреальним простором, примітивізацією форм і яскравими барвами.
Темою жанрових картин Ларіонова були провінційні містечка, їх побут. Його форми площинні й гротескні, ніби навмисно
стилізовані під дитячий малюнок.

215
 Стиль модерн набув розвитку не лише в живопису та скульптурі, а й у мистецтві меблів, тканин, предметів побуту, кераміки,
вітражів, мозаїки тощо. Його можна впізнати всюди за витягнутими контурами і лініями, особливою колоритною гамою блідих,
пастельних тонів тощо.

Розмаїття форм у мистецтві початку XX ст. відображало складну духовну атмосферу в тогочасному європейському суспільстві.

Епоха промислового капіталізму зумовила суттєві зміни в архітектурі, насамперед міст. Виникають нові типи архітектурних
споруд: фабрики й заводи, вокзали, магазини, банки, з появою кінематографа - кінотеатри. Справжній переворот в архітектурі
зробили нові будівельні матеріали - залізобетон і металеві конструкції, які дали можливість перекривати значні простори, робити
величезні вітрини тощо.

У XIX ст. в архітектурі не виробився власний стиль. Архітектори переважно вдавалися до комбінування різних стилей - готики,
бароко й класицизму. На початку XX ст. перед архітекторами постало завдання синтезувати те нове, що постало в середовищі
капіталістичного міста, що стрімко зростало. Це був період панування в архітектурі стилю модерн. У Західній Європі він
сформувався насамперед у південнонімецькій та бельгійській архітектурі. Стиль модерн народився ніби на стику двох тенденцій
- бажання архітекторів раціонально використати нові будівельні матеріали (сталь, скло, залізобетон) і розкоші, витонченості,
декоративності. Важливою рисою модерну в архітектурі було використання національної специфіки й орієнтація на потреби
певних соціальних верств.

В Австрії представником нового архітектурного стилю був О. Ваг пер, який уславився спорудженою ним станцією метро і
церквою у Відні. В Бельгії у стилі модерн працював А. Ван дер Вельде - художник, архітектор, дизайнер, який у бельгійській
столиці побудував Фолькваген-музеум, приміщення художньої школи тощо.

У Росії стиль модерн використовував елементи традиційної давньоруської і середньовічної російської архітектури. Такими
були, наприклад, Ярославський вокзал (архітектор Ф.Шех-тель) і Казанський вокзал (архітектор О.Щусев) у Москві. Там само
представлений і типовий приклад російського архітектурного модерну - побудований архітектором Шехтелем будинок
підприємця Рябушинського поблизу Нікітської брами. На петербурзький модерн значно вплинули традиції монументального
петербурзького класицизму, що набуло відображення у будинку компанії "Зінгер" на Невському проспекті (архітектор П. Сюзор)
і будинку Половцова на Кам'яному острові (архітектор І. Фомін).

216
 Модерн був одним із найзначніших стилей початку XX ст., який використав усі тогочасні досягнення архітектури. Починаючи
з класицизму, це був, по суті, останній архітектурний стиль за своїм цілісним підходом.

Література і драматургія початку XX ст. відображали складність і суперечності духовного життя суспільства, намагалась
розв'язати проблеми соціальної несправедливості, колоніалізму й мілітаризму. Як і в інших видах мистецтва, у них розвивалися
різні напрями - декадентська, песимістична, психологічна, масова література, література критичного реалізму тощо.

Відомим майстром психологічних творів був німецький письменник Т. Манн. У психологічних новелах, найвідомішою серед
яких була "Смерть у Венеції", він розкривав складні проблеми, що поставали перед творчою особистістю за умов
капіталістичного розвитку. Песимістичними настроями проникнутий його роман "Будденброки", що розповідає про виродження
бюргерського роду. Французький письменникР. Роллан у романі "Жан Кріс-тоф" зобразив внутрішній світ творчої особистості,
складнощі духовного життя й долі художника.

Французький письменник А. Франс у романах-памфлетах "Острів пінгвінів", "Боги жадають" та ін. засуджував насилля, війни,
релігійний фанатизм, лицемірну буржуазну мораль. Водночас його твори перейняті любов'ю до людини і природи, уславленням
краси.

Прагнення відповісти на складні соціальні проблеми суспільства, запропонувати власне вирішення проблеми несправедливості
капіталістичного суспільства породило могутню літературу критичного реалізму, яка намагалась реалістично відобразити
соціальну дійсність. У центрі її уваги передусім були тяжка праця й життя робітників, поширення в їхньому середовищі
соціалістичних ідей. У західноєвропейській і північноамериканській літературі найвизначнішими творами критичного реалізму
були романи Е.Золя "Жерміналь", Дж. Лондона "Залізна п'ята" і "Мар-тін Іден", Ф.Норріса "Спрут", Е.Сінклера "Джунглі", п'єси
Г. Гауптмана "Ткалі" і Дж. Голсуорсі "Боротьба".

Розвивалися також література масового попиту - пригодницька, детективна, фантастична. Відомими майстрами цього жанру
були А.Конан Дойль, Ф.Купер, О.Дюма, Майн Рід, Жюль Берн, Г. Уелле та ін.

Нові тенденції проникали в драматургію. її реформатором став англійський драматург Б. Шоу - автор п'єси "Шгмаліон",
поставленої на сценах усіх провідних театрів світу. Автором проблемної драми був видатний норвезький драматург Г, Ібсен. У
Німеччині виник масовий театральний рух, у межах якого створювалися Вільні народні сцени - зародки самодіяльних театрів. В
217
Англії самодіяльні драматичні колективи виникали в робітничих клубах.

На початку XX ст. великої популярності набув новий вид мистецтва - кінематограф. Німий кінематограф вимагав від акторів,
серед яких найпопулярнішими були Чарльз Чаплін, Анд-ре Дід та ін., особливого мистецтва міміки, зрозумілих символів, гумору,
поєднання декорацій і натури. Кінематограф став масовим мистецтвом. Так, у 1908 р. в Нью-Йорку 250 тис. осіб щодня
відвідували кінозали. У США в той час їх було 10 тис, у Великій Британії - 4 тис, в Італії - 1,5 тис.

Розвиток музичної культури пов'язаний з творчістю композиторів, які відчували на собі вплив художніх відкриттів кінця XIX
ст. Імпресіоністи стимулювали бажання відтворити змінний вигляд природи, символісти пробудили інтерес до світу загадкового
та неусвідомленого.

Справжнім новатором у музиці був французький композитор К. Дебюссі, який відкрив нову музичну епоху. Його оркестрова
прелюдія "Післяполуденний відпочинок фавна" переносить слухача в атмосферу плинних образів, відчуттів, вражень, породжує
асоціації. В симфонічному циклі "Ноктюрни", навіяному картинами К. Моне, помітне бажання автора передати відчуття живої
природи. Картини природи (поля, ліси, рівнинні простори) відтворюють більшість творів Дебюссі ("Кроки під дощем", "Кроки на
снігу", "Тумани" та ін.), але виняткове місце в них займає тема морської стихії (триптих "Море")- улюблена тема імпрес-сіоністів.

Корифеєм символізму вважається видатний німецький композитор Р. Вагнер, який у "музичних драмах" поєднав музику
поезію, живопис, архітектуру, танок і режисуру. Він був новатором у галузі гармонії й оркестрування. Найвідоміші його твори_

опери "Трістан та Ізольда", "Летучий голландець", "Лоенгрін" тетралогія "Кільце Нібелунга"- "Золото Рейна", "Валькірія"
"Зігфрід", "Загибель богів" та ін.

Російський композитор О. Скрябін намагався втілити ідею перетворювальної сили мистецтва. Для його творів (симфонічних
поем "Прометей", "Божественна поема", сонат, прелюдій для фортепіано та ін.) характернні напружений динамізм, широкий
діапазон образів (ідеальних, витонченнях, героїчних). Скрябін був новатором музичних засобів вираження, розвивав ідею
світломузики.
 

218