Семінарське заняття VІІ.

Тема: Доба Просвітництва в Британії.

- Духовний розвиток особистості в творах Даніеля Дефо
1. Англія стала батьківщиною сентименталізму, назва якого походить від
назви повісті “Сентиментальна подорож” письменника Лоуренса Стерна,
хоча ще до нього інший письменник С. Річардсон узаконив у літературі культ
почуття, своєрідне “блукання серця”, поезію сліз, афектацію духовного
страждання. Афектація - штучна піднесеність і збудженість, перебільшений і
підкреслений вияв якого-небудь почуття, настрою. На відміну від
класицистів, які захоплювалися героями та героїчним, сентименталісти
вважали за необхідне звертатися до відображення людей слабких,
скривджених, зворушливо нещасливих. Сентименталісти звернули особливу
увагу на почуття, настрої, тривоги, інтуїцію, передчуття, на природу,
співзвучну внутрішньому світові персонажів. Вони мали на меті прикрашати
та ідеалізувати дійсність, розчулювати читача, показувати пейзаж через
сприйняття серцем простої особистості з народу.Англійська література доби
Просвітництва має три періоди - література раннього Просвітництва (1688-
1730), література класичного Просвітництва (1730-1750) і література пізнього
Просвітництва (1750-1780). У роки першого періоду англійські просвітники
різко виступають проти феодальних пережитків і релігійного лицемірства.
Серед них - філософи Шефтсбері, Мандевілль, поет О. Поп і романіст Д.
Дефо.Найбільш яскравим представником поезії англійського класицизму був
Олександр Поп (Поуп) (1688-1744), перші вірші якого з’явилися, коли
авторові було шістнадцять років. Серед найвідоміших творів Попа -
“Пасторалі”, “Досвід про критику” (переказ у віршах “Мистецтва поезії”
Буало), поема “Віндзорський ліс”, героїчно-комічний епос “Викрадення
локона” та інші. О. Поп переклав англійською мовою “Іліаду” і “Одіссею”,
займався виданням творів В. Шекспіра. Дружив із Джонатаном Свіфтом.
Головні ідеї англійської просвітницької реформи поет виклав у віршованому
трактаті “Досвід про людину” (автор називав трактат листами), який
складався із чотирьох розділів: перший - листи про ставлення людини до
Всесвіту, другий - про розум і почуття, третій - про єдність людини і
суспільства, четвертий - роздуми про щастя.

Одним із найвідоміших англійських письменників доби Просвітництва був Д.

Дефо (1660-1731). Його творча спадщина вражає: він залишив близько
чотирьох сотень праць, двісті п’ятдесят з яких були опубліковані за життя
автора. Проте всесвітню славу приніс йому роман “Робінзон Крузо”.
Всупереч мріям батька про церковну кар’єру сина, сам майбутній
письменник марив подорожами і пригодами в далеких країнах. Участь у
повстанні і необхідність приховувати свою особу після його придушення
змусили Даніеля змінити своє родове прізвище “Фо” на “Дефо”, займатись
торгівлею мужньо боротись із бідністю. Зацікавившись журналістикою, Дефо
написав статтю, в якій підтримав право людини на свободу і вільний вибір
релігії, за що навіть посидів у тюрмі, а ще три дні його виставляли на ганьбу
на різних майданах Лондона. Упродовж п’ятнадцяти років Дефо займався
політикою і письменством. Просвітительський роман “Робінзон Крузо”
приніс йому небачену славу. У творі автор показав шлях морального
відродження людини, перенесеної з цивілізованого суспільства, сповненого
недоліків, у природні умови, де вижити можна було лише завдяки старанній
праці, власному розумові, винахідливості, хоробрості, завдяки єднанню з
природою. Тому тема праці стала в романі основною. Неперехідна цінність
роману полягає у прославленні сміливого пошуку і відкриття нових земель,
звеличенні мужності, наполегливості, винахідливості, сміливої боротьби за
виживання. Автор показав, що суспільство псує людину, а відродитися вона
може, злившись із природою. Поштовхом до написання роману стала реальна
історія моряка Олександра Селькірка, який і був прообразом Робінзона.
Робінзон Крузо - і є “природна людина”, бо він самотужки навчився всіх
сільськогосподарських робіт і всі необхідні для життя на безлюдному острові
речі виготовив власними руками, а ще приручив тварин і вистояв у боротьбі
проти дикунів-канібалів, захистивши своє господарство і врятувавши життя
дикуна, якого назвав П’ятницею. Він не лише захистив нецивілізовану
людину від переслідувачів-людоїдів, а ще згодом навчив його всього, що
умів сам, привчив до праці.Чимало передових ідей висловив у своїх творах
Джонатан Свіфт (1667-1745), життя якого теж щасливим назвати важко, адже
він ріс без батька, в дитинстві перебував під опікою дядька, певний час був
секретарем у свого далекого родича. Літературну творчість він розпочав у
тридцять років, коли ним був написаний перший памфлет “Битва книг”,
сатира “Казка про бочку”. Частину життя Дж. Свіфт жив у Ірландії, де
народився. Живучи в Лондоні, він писав памфлети, спрямовані проти війни,
виступав проти хабарництва. Письменник також відігравав визначну
політичну роль у житті Англії, адже був довіреною особою прем’єр-міністра
уряду лорда Болінброка, неофіційним радником кабінету міністрів. Він
славився своєю чесністю і непідкупністю, завжди боровся за свободу
Ірландії. Своє майно Джонатан Свіфт заповів на будівництво притулку для
психічно хворих людей. Найвідоміший твір письменника - “Мандри
Гуллівера”, розповідь про казкові подорожі героя до різних країн, яких
насправді немає, до країн ліліпутів, мавпоподібних істот і шляхетних коней
тощо. Цей роман насправді був сатирою на суспільство, в якому процвітали
пиха, жадібність, жорстокість, свавілля, інтриги, несправедливість,
незліченні моральні вади тощо. Автор мав ілюзорні романтичні наміри
виправити і вдосконалити світ людей. У кожній частині роману (подорожі до
чергової екзотичної, неймовірної країни) Свіфт показує англійську
реальність - парламентську боротьбу, придворні інтриги, шпигування і
пліткування, продажність, зрадництво тощо. “Мандри Гуллівера” мали
величезний резонанс і вплинули на всю подальшу англійську сатиру
наступних часів.

У період класичного Просвітництва художня література Англії досягла

найбільшого розквіту. Вона представлена іменами С. Річардсона, Г. Філдінга,
Т.-Д. Смоллета, Дж. Лілло, Р. Шерідана та інших. Семюель Річардсон
належав до поміркованих просвітників, був першим творцем
сентиментального сімейно-побутового роману, першим в англійській
літературі звернув увагу на почуття простих людей у своїх романах
“Памела”, “Клариса Гарлоу”, “Історія сера Чарльза Грандісона”, які принесла
авторові світову славу. Твір “Клариса Гарлоу” був першим англійським
романом у листах, його метою стало прагнення письменника пробудити
совість у читачів, повернути англійському суспільству активне ставлення до
проблем моралі. У ньому розповідалося про долю героїні Клариси, яка
необачно закохалась у “щирого джентльмена”, негідника Ловелеса (це ім’я
згодом стало символом) і після багатьох злигоднів потрапила на суспільне
дно, а потім - у боргову тюрму.
2. Роман-подорож- роман, головна ідея якого сама подорож, присутній
хронотоп великої дороги. «Дефо «Робінзон Крузо» Свіфт «Мандри
Гулівера». Сентиментальний роман – роман , в якому описується життя
людини і велика увага приділяється відтворенню світу почуттів простої
людини з метою викликати співчуття до героїв. Л.Стерн «Сентиментальна
подорож» Автобіографія - літературний жанр, головним героєм якого є сам
автор. БФранклін « Автобіографія», Т Джефферсон «Автобіографія».Часо-
просторові параметри Просвітництва (по всіх країнах).
Англія:
1640-1642рр. – конституційний період;
1642- 1646рр. – І Громадянська війна;
1646- 1648рр. – боротьба за демократизацію перламенту;
1648-1649рр. – ІІ Громадянська війна;
1649-1653рр. – Індепенденська республіка;
1653- 1658рр. – Протекторат Кромвеля;
1659- 1660рр. – період нестабільності;
1660- 1689рр. – реставрація монархії.
Німеччина:
1690-1720рр. – барокова лірика та філософська основа Просвітництва
(Лейбніц, Вольф);
1730-1740рр. – класицизм (Готшед), сатира (Рабенер);
1750-1760рр. – епоха Лессінга; сентименталізм (Глопшток);
1770-1790рр. – Веймарський класицизм; рух «Буря і натиск»(теорії Гердера)
– Гете і Шіллер.
Франція: представлена сильним просвітительським духом, оскільки на той
час це була колоніальна країна із сумішшю філософських думок,
Просвітництво розглядалось як епоха регентства, поширення анархії на
місцях («Щастя народу – служити королю»), Велика французька революція
також вписується в контекст цього періоду, просвітителі: Дідро, Вольтер,
Руссо, Монтеск’є(ХVІІ-ХVІІІст.). Відсутня чіткі часові рамки, проте 1720р.
вважають початком Просвітництва – епохи теоретизації змін.США: відсутня
періодизація як така, оскільки Просвітництво не мало широкого розмаху в
країні, витоки припадають на ХVІІІст. Яскравий представник – Т. Пейн
(«Здоровий глузд», «Права людини», «Вік розуму»).
Типологічні риси Просвітництва:
література – засіб інформації людей
розум – шлях до угоди, угода – до щастя
природна людина, не зіпсована суспільством
освічений монарх
рівність людей
3. Данієль Дефо англійський письменник і публіцист. Відомий, у першу
чергу, як автор пригодницького роману «Робінзона Крузо». У біографії Дефо
слід виділити три періоди за переважаючим родом занять: до сорока років він
був комерсантом, після сорока – журналістом і приблизно з шістдесяти років
– письменником.Народився Данієль наприкінці 1659 року чи на початку 1660
року – точна дата біографам і донині невідома. Його батько – Джеймс Фо –
був торговцем. Майбутній письменник здобув освіту у відомій на той час
дисентерській академії Чарльза Мортона у Стоук-Ньюігтоні, де вивчав
богослов’я, а також класичні й нові мови, історію, географію та математику.
Батько хотів бачити свого сина священиком, але Даніель розмірковував
інакше.На очах у юнака руйнувався старий феодальний порядок, починалася
епоха панування класу буржуа і він з головою поринув у сферу приватного
підприємництва і торгівлі. Починаючи з 1680 року, він як торговий
посередник між імпортерами і комерсантами, багато подорожував Європою,
особливо довго пробув в Іспанії та Португалії. На жаль, успішного та вдалого
комерсанта з нього не вийшло: зазнав він і дрібних поразок, і великого
банкрутства.
Літературну діяльність письменник почав у 1697 році як публіцист
памфлетом «Нариси проектів», у якому пропонував ряд політичних та
економічних реформ.У 1700 році на сороковому році життя, Данієль Фо стає
професійним журналістом, починаючи випускати щотижневу газету «Огляд».
У 1702 році він опублікував анонімно памфлет «Як найшвидше розправитися
з дисентерами». За це був ув’язнений і, після сплати великого штрафу, тричі
виставлявся біля ганебного стовпа. У в’язниці Фо написав «Гімн ганебному
стовпу» (1703), який натовп, що зібрався підтримати письменника, співав як
народну пісню на знак пошани до автора. Його звільнення з ув’язнення стало
можливим лише завдяки згоді стати таємним агентом влади.Саме 1703 рік
став роком народження феномену Дефо в літературі. До свого родового
прізвища Фо він додає частку «де», і з цього часу енергійний торговець і
популярний памфлетист Фо перетворюється на відомого першокласного
журналіста-новатора, репортера, ведучого редактора, автора сенсаційних
статей і до того ж вмілого майстра правдивої вигадки.Загалом
письменницька діяльність Дефо була досить різнобарвною – від поезій до
масштабних романів з яскраво представленою моральною тенденцією
(«Робінзон Крузо» (1719), «Мемуари кавалера», «Капітан Сінгльтон» (1720),
«Молль Флендерс», «Полковник Джек», «Щоденник чумного міста» (1722),
«Леді Роксана» (1724)). Його перу належить величезна кількість
публіцистичних статей, нарисів, історичних та етнографічних праць. Він став
першим письменником-професіоналом в Англії початку XVIII століття.
Хочеться наголосити, що письменник активно продовжував свою творчу та
інтелектуальну діяльність і в поважному віці. В цей час Дефо
насолоджувався своїми статками і спокійним розміреним життям у власному
домі в Ньюінгтоні, поблизу Лондона, в оточенні трьох доньок. Його син, вже
одружений, жив окремо і також займався літературою. Але останній рік
життя Дефо став розплатою за його вчинки. Він отримав жорстоке, хоча,
можливо, й заслужене покарання з боку ошуканого ним видавця. Останній
почав переслідувати письменника, а одного разу навіть напав на нього зі
шпагою у руках; на радість, Дефо зміг обеззброїти свого супротивника. Під
впливом цих постійних погроз та переслідувань цілком розбитий хворобою
70-річний старий збожеволів. Переляканий погрозою помсти, він утік від
родини й переховувався під чужим ім’ям у різних містах Англії, постійно
переїжджаючи з одного місця на інше. Нарешті, у 1731 році, Дефо
повернувся до Лондона, де самотньо поселився в одному з віддалених
кварталів Сіті, у Мурфілді. Раптова амнезія обернулася поневіряннями і
втратою зв’язків із близькими. Тут відірваним від родини він і помер. Усі
речі, що залишилися після нього, були продані квартирною господаркою з
аукціону, щоб погасити витрати на похорон. Так, 26 квітня 1731 року на 71
році життя, пішов у вічність знаменитий автор «Робінзона», жива легенда
англійської літератури.
4. Справжню славу і безсмертя Даніелю Дефо приніс роман «Дивовижні
пригоди Робінзона Крузо» (1719).У ті роки буржуазні підприємці
наполегливо шукали все нові і нові ринки збуту. Для цієї мети споряджалися
численні торгові експедиції. Багато мандрівників відвідували найвіддаленіші
країни і острова. Британські кораблі борознили всі океани і моря.В Англії
виходило дуже багато книг про різні подорожах. Дефо з великим
захопленням читав ці книги, але особливий інтерес у нього порушив нарис
про пригоди Олександра Селькирка, опублікований в журналі «Англієць»,
який видавався Стилем.

Пригоди Олександра Селькирка, по суті, і склали сюжетну канву «Робінзона

Крузо». Дефо багато подорожував. Він побував в Іспанії, Франції, Голландії і
об’їздив всю Англію. Ці поїздки збагатили не тільки його географічні
пізнання, а й допомогли йому глибше проникнути в життя народу, в
психологію своїх сучасників.«Робінзон Крузо» – не тільки вірний опис життя
приватної особи, а й твір з великою художньою значимістю, глибокими
узагальненнями.Письменник, по суті, побудував новий жанр роману в
англійській літературі. Цей жанр був унікальним сплавом пригодницького
роману з соціальним і філософським.У «Робінзона Крузо» закладена
серйозна філософська ідея. Однак автор ще відчуває деякий вплив
письменника Беньяна, який, наприклад, у своїй книзі «Мандри паломника»
закликав людей до вдосконалення, до зречення від земних благ заради
духовного звільнення, а також філософа Мандевілля, в «Байці про бджіл»
прийшов до гіркого висновку , що моральним фундаментом сучасного йому
суспільства є порок.Даніель Дефо, який вирішував у своєму «Робінзоні
Крузо» ту ж проблему вдосконалення людини, що і Джон Беньян, зайняв
іншу позицію. Він вважав, що мета людського існування – творча праця, що
перетворює природу, створює всі блага для існування людей.На відміну від
Мандевілля, який був прихильником ідеї «природної людини» і заперечував
капіталістичне суспільство, Дефо позитивно оцінював нові буржуазні
відносини.Сюжет «Робінзона Крузо» має безліч спільних рис з жанром
морського роману, який був відомий уже в стародавній Елладі («Ефіопіка»
Геліодора), але Дефо все неприродне перетворював в правдиве оповідання
про «земну», реальну людину, про її турботи і працю, про її надії.

Для того щоб зацікавити своїх читачів, Дефо часто вдавався до літературної
містифікації. «Робінзон Крузо» був виданий без імені автора. Вся розповідь
ведеться від основної діючої особи. Ця форма допомогла письменникові
глибше розкрити духовний світ свого героя і надала всьому твору
безпосередній характер.Образ Робінзона – не біографія автора або матроса
Селькирка і не художня картина історії людського суспільства, так як
центральний герой формулює ідеї, психологію і емоції сучасників Дефо.Це
чіткий і в той же час художній образ.Енгельс в листі до Карла Каутського 20
вересня 1884 року розкрив соціальну сутність Крузо. Він писав, що Робінзон
– це справжній «буржуа». Аналіз роману Дефо переконує нас у вірності цієї
характеристики. Психологія Робінзона наскрізь буржуазна.Крузо, зазнавши
аварію корабля і виявивши на пароплаві золото, спочатку філософськи
заявляє: «Непотрібний мотлох!… Навіщо ти мені тепер?». Але практицизм
буржуа перемагає, поміркувавши, він все ж вирішив взяти гроші з
собою.Найпоетичніші сторінки роману присвячені картинам людської праці.
Читач з інтересом стежить за тим, як Робінзон в цілях самозбереження
спочатку використовує природні багатства природи, а потім, займаючись
скотарством і землеробством, примножує їх. Дефо докладно описав
господарську діяльність Робінзона. Як його герой:
розбивав намет;
робив вогнище;
будував огорожу для свого житла;
будував човен;
плів кошики;
обпалював посуд;
приручав тварин;
обробляв поле.
Письменник в образі Крузо розкрив чудову властивість нового класу, який
прийшов на зміну феодалам, – працьовитість. Для Робінзона праця є
природною потребою. Потрапивши на безлюдний острів, Крузо швидко
пристосовується до обстановки і поступово починає завойовувати
природу.Ош займається полюванням, рибальством і, нарешті, землеробством.
Робінзон розуміє, що тільки працею можна створити матеріальні блага,
потрібні для існування людини, тому він кожен день невтомно працює. Крузо
– раціоналіст і всю свою діяльність характеризує тверезо: «Я додавав ціну
лише тому, чим міг як-небудь скористатися», – писав він у
щоденнику.Робінзон знав, що в боротьбі за життя не можна здійснювати
помилкових дій.Тому Крузо оцінював всі події і свої вчинки за правилами
подвійної бухгалтерії і відзначав, які з них принесли йому користь, а які –
шкоду.На природу Робінзон дивився тверезо, по-діловому і прагнув отримати
від неї користь тільки для себе, так само він ставився і до людей. Крузо
поважав свого помічника П’ятницю, але змушував його робити все, що він
вважав вигідним для себе. Робінзон з гордістю заявляв, як справжній буржуа-
завойовник, що він «… цар і господар цієї землі». Образ Робінзона, типового
підприємця, в психологічному відношенні складний. Дефо показав його в
розвитку.У юності Крузо – легковажний, який шукає пригод, недосвідчена
людина.Але під впливом життя і важких випробувань він став вольовим,
сильним і енергійним. У Робінзона склалося реалістичний світогляд. Саме
життя розвіяло його юнацьку наївність і мрійливість.Крузо зрозумів, що
людина повинна боротися за своє життя зі стихійними силами природи,
підкоряти своїй волі інших людей і тоді він завоює перемогу. Індивідуалізм
та егоїзм – ось його основні моральні якості. Автор показав, по суті, самотню
особистість, яка боролася за самоствердження на землі.
Роман Дефо – своєрідний нарис. У ньому, попри винятковість сюжету, все
достовірно. Але твір відрізняється від звичайного нарису:
глибокої типізацією образів;
широким охопленням дійсності;
проблемністю;
психологічністю.
Фабула «Робінзона Крузо» – ланцюг окремих епізодів, кожен з яких міг бути
самостійним нарисом, але оскільки всі вони пов’язані діями, роздумами
центрального героя, то стають компонентами великого художнього полотна –
роману.Другорядні герої цього твору, як правило, епізодичні, і служать для
того, щоб розкрити психологію головного героя.Для роману Дефо
характерними рисами є лаконізм, майже протокольний опис подій і
розкриття психологічних переживань свого героя за допомогою внутрішніх
монологів і щоденникових записів.Ось як коротко і скупо описує Крузо в
щоденнику драматична подія у своєму житті: «Мій пліт перекинувся, і весь
мій вантаж затонув». Ніяких сумних роздумів, але цей запис вкрай насичений
емоціями. Пейзажні картини Дефо малює також лаконічно, але вони дуже
місткі і точні.Наприклад: «І ось, як-то тихим вранці ми вийшли на
узбережжя, коли ми відплили, піднявся такий густий туман, що ми втратили
берег з виду, хоча до нього від нас не було і півтори милі». У цьому описі
немає пишних метафор і яскравих епітетів, але всі слова точно відтворюють
обстановку.

Мова Дефо сувора і часто має діловий характер. У романі часто

зустрічаються і чисто канцелярські обороти, наприклад: «З огляду на
викладене…».Дефо в «Робінзоні Крузо» висловив прогресивні ідеї.Він
оптимістично оцінював людське життя. Джерело цього оптимізму Дефо
бачив насамперед у трудовій, активній діяльності людини. Він вважав, що
культура і цивілізація поліпшать життя людини і збагатять її. Тому він різко
розходився в поглядах на історію людства з багатьма своїми
сучасниками.Дефо рішуче заперечував повернення до минулого і відстоював
прогрес. Він художньо висловив підприємливість буржуазії періоду
первісного нагромадження і водночас показав зайняту трудовою діяльністю
реальну людину, її горе і радість.Пригодницький сюжет роману не завадив
йому просто і реально описати буденні, повсякденні явища. Життєво
переконлива мотивація вчинків героя, простота і природність стилю – все це
характерно для своєрідного твору Дефо.Перша частина «Робінзона Крузо»
найбільш поетична. Дефо проявив в ній яскравий і незвичайний талант
художника. Ця частина роману принесла авторові широку популярність.
Успіх спонукав Дефо написати продовження. Порівняно за короткий термін
він створив ще дві частини:«Подальші пригоди Робінзона Крузо, складали
другу і останню частину його життя, і захоплюючу подорож по трьом
частинам світу, написані ним самим» (1719)«Серйозні роздуми протягом
життя і дивовижні пригоди Робінзона Крузо, з його баченням ангельського
світу» (1720).У цих частинах Дефо описує подорожі Крузо по Індії, Китаю,
Сибіру і іншим країнам, його повернення на острів, підстава на ньому колонії
і смуту, яку там організував моряк Аткінс і його спільники. Робінзон
приборкав бунтівників. На Острові запанував мир. Всі колоністи почали
жити на основі принципів складеного ними договору.Попри те що дві
частини, які продовжили розповідь про життя Крузо, з художнього погляду
були значно слабкіше першої, роман в цілому справив великий вплив на
творчість письменників різних країн і століть.Жан-Жак Руссо назвав
«Робінзона Крузо» «вдалим трактатом про природне виховання» і. в своєму
«Емілі» рекомендував цей роман як корисну і потрібну книгу. Прочитавши
роман Дефо, він писав:«Ця книга буде першою, яку прочитає мій Еміль; вона
довгий час буде складати всю його бібліотеку і назавжди займе в ній почесне
місце».Бєлінський відзначав реалістичність цього, здавалося б,
фантастичного роману.
Тема: Сатирична спрямованість творчості Джонатана Свіфта
1. XVIII століття — поворотний етап у духовному розвитку людства.Ще у
другій половині XVII ст. в середовищі освічених людей утвердилося
прагнення пояснити всі явища природи і людського життя. Зростав авторитет
науки.У XVIII ст. віра в людський розум стала провідною. Учені,
письменники, філософи висували і відстоювали ідеї суспільного прогресу,
вільного розвитку особистості, вважали, що людині потрібно нагадати про її
високе призначення на землі, пробудити її розум — і тоді вона сама зрозуміє,
що таке добро і зло, зможе сама відповідати і за свої вчинки, і за своє
життя.У XVIII ст. людину оцінюють не за становим походженням, а за
розумом, внутрішніми якостями. Учених, письменників, філософів, які були
переконані в необхідності просвітити людей, назвали просвітниками, а саму
добу — Просвітництвом. XVIII століття ще називають Віком Розуму.

Просвітницький рух зародився в Англії. Ви вже знайомі з творчістю деяких

письменників-просвітників. Це і Даніель Дефо, і Джонатан Свіфт, і Роберт
Бернс. Пізніше ідеї Просвітництва почали поширюватися по всій Європі,
проповідуючи культ знання та культ книги. Головна мета Просвітництва: за
допомогою світла розуму змінити світ, зробити ясним і зрозумілим все, що
оточує людину, просвітити й розвинути саму людину, щоб в ній гармонійно
поєднувалися розум і почуття. На думку просвітників, розум здатен змінити
суспільні відносини таким чином, щоб кожна людина, ким би вона не була за
своїм походженням і майновим станом, могла виявити свою внутрішню
суть.Відомий німецький філософ Іммануїл Кант дуже влучно
охарактеризував добу Просвітництва: «Просвітництво — це вихід людини зі
стану свого неповноліття, в якому вона перебуває з власної вини.
Неповноліття — це нездатність користуватися власним розумом без
керівництва з боку когось іншого… май мужність користуватися власним
розумом! — таким є гасло Просвітництва».Просвітництво охопило всі
європейські країни, але в кожній воно набувало специфічних рис, залежно від
рівня політичного розвитку та від національних особливостей
культури.Просвітницька література має повчальний характер. Художній твір
служить розкриттю певної філософської концепції. Письменників-
просвітників характеризує активна громадянська позиція, вони виступають
прихильниками ідейного мистецтва, яке здатне перетворити, змінити світ.
Саме в добу Просвітництва в літературу вступило нове покоління
письменників, що принесли не тільки новий зміст і нові форми, а й новий
погляд на роль літератури, яка проголошувалась дієвим засобом
перетворення суспільства.Літературне життя доби Просвітництва
характеризується пожвавленням національних зв’язків, активною
перекладацькою діяльністю, що дає змогу говорити про єдиний літературний
процес у XVIII ст.Протягом усього XVIII ст. центри літературного і
культурного життя переміщувались. Так, зародившись в Англії (кінець XVII
— початок XVIII ст.), Просвітництво потім набуло поширення у Франції. У
другій половині XVIII ст. просвітницький рух активізується в Німеччині. Ідеї
просвітництва в цей час почали поширюватися і в Росії та Україні, про що
свідчить творчість О. Радищева, Ф. Прокоповича, С. Яворського, І.
Кроковського.
2. Англійський сатирик, церковний діяч, публіцист, поет і письменник
Джонатан Свіфт народився 30 листопада 1607 року в Дубліні в англійській
родині. Батько Свіфта не дожив до народження сина, мати через деякий час
назавжди від’їжджає до Англії і Джонатана виховує його дядько, Годвін
Свіфт, відомий дублінський адвокат. Свіфт здобув хорошу освіту —
спочатку в школі графства Кілкені (1673—1681), потім у дублінському
Трініті-ко-леджі (1682—1688), де йому присудили ступінь бакалавра
мистецтву 1686 році. Вибух насилля, що стався в Ірландії 1689 року, змусив
Свіфта шукати притулок в Англії. До кінця того ж року Свіфт став
секретарем сера Уільяма Темпла, дипломата у відставці та літератора, який
жив у маєтку Мур-Парк, у графстві Суррей. Свіфт залишався на цій посаді до
загибелі сера Уільяма в січні 1699 року. Це були чи не найкращі часи в житті
Свіфта: він мав можливість досхочу працювати у величезній бібліотеці
Темпла; саме тут, у Мур-Парку, починається самостійна поетична діяльність
Свіфта; 1692 року йому присуджують ступінь магістра мистецтв в Оксфорді;
нарешті, маєток Темпла стає основою сімейного щастя Свіфта (письменник-
початківець знайомиться з Естер Джонсон, падчеркою управителя Мур-
Парку, яка спочатку була його ученицею, а згодом стала дружиною). У 1695
році Свіфт був висвячений у сан священика англіканської церкви й упродовж
наступного року служив у Кіл руті, на півночі Ірландії. Опинившись у центрі
релігійних чвар, Свіфт починає писати один з відомих сатиричних творів —
памфлет -«:.зка бочки», робота над яким тривала кілька років. «Казка счки»
вийшла у світ 1704 року без вказівки на ім’я автора, зчинивши галас довкола
себе. Свіфт зажив слави дотепника, після того як його авторство було
розкрито. В образах трьох братів — Петра, Мартина й Джека — автор піддає
нищівній критиці три гілки християнства — католицьку, англіканську та
пуританську.У 1696 році письменник повертається до Мур-Парку, де пише
сатиру «Битва книг». Твір був присвячений дискусії між прибічниками
«давніх і нових книг», в якій на боці «давніх» брав участь і Темпл. Свіфт у
сатирі виступає проти канонізації античної спадщини, але за його творче
використання (передусім для подальшого розвитку сучасної англійської
літератури).Після смерті Темпла 1699 року Свіфт переїздить до Ірландії, де
отримує церковний прихід у Ларакорі. У 1702 році у дублінському Трініті-
коледжі він здобуває ступінь доктора богослів’я.Його літературна
популярність стала ще більшою після ви-] ходу серії нарисів «Папери
Бікерстафа» (1708 — 1709), в яких він висміював якогось Джона Патріджа,
що складав щорічний астрологічний альманах. Образ екстравагантною
джентльмена Ісака Бікерстафа настільки припав до душі читачам, що
близький до вігів есеїст Річард Стіл почав видавати від імені Бікерстафа
повчально-сатиричний журнал «Бовтун» (1709). Свіфт співпрацював у цьому
журналі, виступав і як прозаїк, і як поет.

Через деякий час Свіфт, уже відомий політичний письменник, відходить від
вігів і зближується з членами торійського кабінету, навіть кілька місяців
(1710 — 1711) видає торійський журнал «Екзамінер». З вересня 1710 по
червень 1713 року Свіфт перебуває в Лондоні. У цей час і розгорнулась його
діяльність як торійського публіциста. У сфері літературних зв’язків
найбільше значення мав невеликий гурток «Клуб Мартіна Скліблеруса
(Писаки)». Докладні відомості про політичні й літературні події Лондона
того часу дійшли до нас у листах Свіфта, які після його загибелі дістали
назву «Щоденник для Стелли» й були адресовані другу всього його життя —
Естер Джонсон.На захист торі й велику підтримку уряду у своїх статтях та
памфлетах у 1713 році Свіфт обійняв посаду декана в дублінському соборі
св. Патріка. Він залишає Лондон і повертається до Ірландії.Третій період
творчості Свіфта відкривається памфлетом «Пропозиція про загальне
використання ірландської мануфактури» (1720), одразу після якого вийшов
ряд інших памфлетів про Ірландію. На початку XVIII століття населення
Ірландії було неоднорідним. Свіфт виступив на захист англо-ірландців, але
цим самим він порушив питання про тяжкий стан всієї Ірландії. Центральне
місце в ірландській публіцистиці Свіфта належить «Листам Суконщика»
(1724).Твір був спрямований проти патенту, який було видано британським
урядом англійському купцю Вуду на право чеканити срібну (і неповноцінну)
монету в Ірландії. До патенту Вуда в Ірландії поставилися негативно,
керуючись мотивами політичного та економічного характеру. Ірландський
парламент та його виконавчі органи вжили проти монети Вуда ряд заходів,
які вимагали Підтримку бойкотом ірландців. «Листи Суконщика»
допомагали цьому бойкотові й примусили лондонський уряд відмінити
патент Пуда. Свіфт став національним героєм.

Головною книгою життя Дж. Свіфта стають «Мандри до різних країн світу
Лемюеля Гулівера» (1721—1725), що були видані в Лондоні в 1726
році.Останнє десятиліття творчої діяльності великого сатирика, було після
виходу «Мандрів до різних країн світу Лемюеля Гулівера» (1726—1737)
позначено великою активністю. Свіфт пише багато різних публіцистичних та
сатиричних творів, серед яких не останнє місце належить памфлетам на
ірландську тему. Ви-ступи Свіфта на захист Ірландії, як і раніше, знаходять
відгук у серцях людей і їх підтримку. Його обирають почесним
громадянином Дубліна (1729). У цей період Свіфт пише багато поезій. Його
вірші позначені тематичною різноманітністю. Провідним жанром віршів є
політична сатира, як правило, пов’язана з Ірландією («Клуб Легіон», 1736).
Підсумок своєї творчої діяльності Свіфт підводить в одному з найбільш
значущих своїх поетичних творів — «Віршах на смерть доктора Свіфта»
(1731, видані 1738).Свіфт помер 19 жовтня 1745 року в Дубліні. На його
могилі вирізьблена складена ним епітафія: «Тут покоїться тіло Джонатане
Свіфта, доктора богослов’я, декана цього кафедрального собору, жорстоке
обурення не може більше терзати його серце. Проходь, подорожній, і
наслідуй, якщо зможеш, сміливому захиснику свободи».
3. За жанром «Мандри Гулівера» — це сатиричний філософсько-політичний
роман, що посідає вагоме місце в розвитку мистецтва доби Просвітництва.
Своєрідність жанрової природи твору полягає в поєднанні романної та
памфлетної форм, що підкреслює специфічну особливість свіфтовського
роману — виразно відчутні публіцистичні засади.Головною темою
«Мандрів» є мінливість зовнішнього вигляду світу природи та людини,
зображена у вигляді фантастичного та казкового середовища, до якого
потрапляє Гулівер під час своїх мандрів. Роман складається з чотирьох
частин, у кожній з яких розповідається про перебування героя в тій чилншій
країні (у ліліпутів, велетнів, у Лапуті, у країні гуінгмів). Твір має яскраво
виражені риси роману-подорожі пригодницько-фантастичіюгв характеру. Це
приваблює перш за все дітей. Вводячи казкові тм фантастичні мотиви в їх
особливій художній функції, Свіфт не об«| межується нею, розширює її
значущість за допомогою пародії, на | основі якої будується сатиричний
гротеск. Текст «Мандрів» пронизаний алюзіями, ремінісценціями, натяками,
прихованими й явними цитатами.Зображуючи Ліліпутію, Свіфт висміює все
те, що його не за«1 довольняє в сучасній Англії. Закони, звичаї, устрій
Ліліпутії — це гігантська карикатура на монархічну Британію. Країна
велетнів Бробдингнег змальовується автором як ідеальна монархія, яка
протистоїть недосконалій Англії, а її король — як мудрий правитель, який
засуджує війни й у своїх діях користується принципами вищої
моралі.Подорож Гулівера до Лапути з відвідуванням Великої Академії — це
в’їдлива сатира письменника на псевдонауку його часів з її відірваністю від
реального життя. Заключна частина роману знайомить читача з останньою
мандрівкою Гулівера — до країни з розумними кіньми й зідичавілими
представниками людства — йеху. Все це результат глибокого розчарування
автора в можливостях позитивного розвитку людського суспільства.
Подвійна художня функція фантастики — наочність та гротескна пародія —
опрацьовується Свіфтом у руслі античної і гуманістичної традиції. У
співвідношенні з цією традицією мотиви групуються навколо схеми
вигаданої мандрівки. Щодо Гулівера, то надана схема спирається також на
англійську прозу XVII століття, в якій широко показані розповіді
мандрівників епохи великих географічних відкриттів. З описів морських
подорожей XVII століття Свіфт запозичує мандрівний колорит, який дає
фантастиці ілюзію зримої реальності. Ця ілюзія збільшується ще й завдяки
тому, що в зовнішньому вигляді між ліліпутами та велетнями, з одного боку,
і самим Гулівером та його світом — з другого, існує співвідношення
величин. Кількісні співвідношення підтримуються якісними різностями, які
встановлює Свіфт між розумовим і моральним рівнем Гулівера, його
свідомістю і відповідно свідомістю ліліпутів, бробдингнежців, йеху,
гуігнгнмів. Кут зору, під яким Гулівер бачить чергову країну своїх мандрів,
заздалегідь точно встановлений: вій визначається тим, наскільки її мешканці
більші чи менші за Гулівера в розумовому та моральному відношенні. Ілюзія
правдоподібності, яка охоплює гротескний світ «Мандрів», з одного боку,
наближує його до читача, з другого — маскує памфлетну основу твору.
Казкова фабула разом з правдоподібним пригодницьким колоритом морської
мандрівки становить конструктивну основу «Мандрів». Сюди можна
включити й автобіографічний елемент — сімейні розповіді та особисті
враження Свіфта про незвичайну пригоду його раннього дитинства.
Предметом сатиричного зображення в «Мандрах» є історія. Свіфт прилучає
до неї читача на прикладі сучасної для нього Англії. Перша й третя частини
сповнені натяків, і сатира в них має більш конкретний характер, ніж у двох
інших частинах. У «Мандрах до Ліліпутії» натяки органічно вплетені до
розгортання подій. Історична алюзія у Свіфта не відмінюється
хронологічною послідовністю, вона може належати до окремої особи й
вказувати на малі біографічні подробиці. Так, наприклад, у другій частині
опис минулих смут в Бробдингнезі має на увазі соціальне потрясіння XVII
століття; в третій частині, яка розпадається на окремі епізоди, метою сатири є
не тільки вади англійського політичного життя, але й безмірні претензії
експериментально-математичного природознавства. До канви фантастичної
розповіді цієї частини входять і натяки на злобу дня, і багатопланова алегорія
про острів, що літає.У гротескпо-сатиричному описі всіх трьох країн, які
відвідує Гулівер перед своєю останньою мандрівкою, є контрастний момент
— мотив утопії, ідеального суспільного ладу. Мотив утопії виражено як
ідеалізація предків. Він надає розповідям Гулівера особливого ракурсу, за
якого історія постає перед читачами як зміна поколінь, що деградують, а час
повернено назад.
Протест проти відсутності свободи належить до головних тем «Мандрів».
Тим більш значущим є те, що зачарований інтелектом гуігнгнмів Гулівер
відчуває тільки відразу до істот, подібних до себе, яких він бачить
«прив’язаними за шию до колоди». Так Свіфт випробовує сміхом раціоналізм
просвітників і там, де вони шукали безмежну перспективу для розвитку
особистості, бачить можливості її відродження.