Перша і друга антифранцузькі коаліції

До революції у Франції політика Австрії щодо Франції базувалася на французько-

австрійському союзі 1756 року, скріпленому шлюбом Людовика XVI з австрійською
принцесою. Це з одного боку убезпечувало можливість кинути всі французькі сили для
боротьби з Англією, з іншого - дозволило Австрії використовувати Францію у своїй
зовнішній політиці. Так. Під час Семилітньої війни 1756-1763рр. саме французька сторона
надавала Австрії величезну військову і фінансову допомогу, що врешті ослабило саму
Францію.
Помилки Людовика XVI сприяли втраті Францією Канади у Семилітній війні. Французька
буржуазія, яка особливо посилилася в останній чверті XVIII століття вважала Францію
ворогом номер один.
Іспанія також була зв'язана з Францією союзом, який стосувався колоніального впливу
держав, а де-факто був спрямований проти колоніальної переваги Англії. «Фамільний
договір» з Іспанією мав також підтримку буржуазії Франції, правда там вона ссилалася на
некомпетентність дипломатів, які могли також домовитись про ввезення французьких товарів
в іспанські колонії, але не зробила цього.
Щодо Англії, то боротьба з Францією за торгову і колоніальну перевагу на заморських
територіях була ключовим питанням до 1789 року, незважаючи на ослаблення монархічної
Франції. Франція була змушена йти Англії на поступки. Однією з найбільших таких поступок
став торговий договір 1786 року, який полегшив англійським товарам доступ до
французького ринку.
Також в цей період політика Франції була звернена на Росію. Франція відмовилася від
підтримки Туреччини проти Росії і уклала з останньою 1787 року торговий договір.
З Туреччиною у Франції була домовленість щодо доступу Франції в Червоне море, що
дозволило французьким купцям торгувати в Єгипті та Індії.
В 1787-1788 міжнародному престижу Франції був нанесений удар. Французька монархія
через своє фінансове та політичне безсилля відмовилась виконати союзні зобов'язання щодо
Голландії, закріплені ще в 1785 році в союзі Франції та Голландії проти Австрії та Пруссії. Це
стало грубою помилкою французької дипломатії, оскільки вже незабаром прусські війська
вдерлися на територію Голландії і відновили там правління дворян і придворної партії, які
були прибічниками союзу з Пруссією та Англією. Таким чином Голландія опинилася під
впливом двох держав. Уже у 1788 році Англія, Пруссія та Голландія створили потрійну лігу
проти Росії, Франції та Австрії. Напередодні революції 1789 року ця англо-пруссько-
голландська ліга, що підтримувала Туреччину і Швецію, була найсильнішим об'єднанням
держав.Цьому обєднанню протиставлялися окремі союзи - Австрії з Росією та Франції з
Австрією та Іспанією.
Нестійке політичне становище, пов'язане з Великою французькою революцією, яка
охопила всю Францію, ускладнилось у зв'язку з прямою загрозою контрреволюційної
інтервенції. Монархи Європи вбачали в революції заколот бунтівників, загрозу своїм власним
тронам.
Важливу роль тоді на міжнародній арені відігравали англійська та французька дипломатії. В
Англії міністром закордонних справ був Уільям Пітт Молодший. Який займав цю посаду з
1783 року по 1806 рік. Основною метою його зовнішньої політики Пітта було укріпити
позиції Англії, які похитнулися після втрати нею колоній в Америці. А з розпалдом у Франції
революції до цього додалась ще одна - створити угруповування держав для боротьби з
революційною Францією.
Австрійський імператор Леопольд II і прусський король Фрідріх ІІ Вільгельм
домовилися розпочати війну проти Франції з метою знищення революційних здобутків і
поновлення необмеженої влади Людовіка XVI. До цього їх активно підбурювали також
англійський та російський уряди. 23 серпня 1791р. Пруссія і Австрія підписали союзний
договір, який поклав початок утворенню першої антифранцузької коаліції. Цей договір
ввійшов в історію як Пільніцька декларація, яка фіксує домовленість між імператором
Священної Римської Імперії Леопольдом ІІ (1790-1792) та королем Пруссії Фрідріхом ІІ
Вільгельмом (1744-1797рр.) про оборонний і наступальний союз стосовно Франції, а також
про спільні зусилля у боротьбі з поширенням революції поза межами Франції та відновленні
законної влади Бурбонів. Вагомий вплив на підписання угоди мала позиція французьких
емігрантів у Європі, зокрема у Німеччині, прибічників абсолютизму, які прагнули повернути
так званий «старий порядок» і вже на момент підписання Пільницької декларації сформували
при підтримці Австрії в Кобленці (Західна Німеччина), військовий корпус роялістів
(прихильників короля) на чолі з принцом Конде і закликали європейських монархів до
військової інтервенції.
Конфіскація церковних земель призвела до погіршення стосунків з папою. А коли у
Франції врешті було прийнято закон, за яким дозволялося приєднання земель, якщо
населення цих земель проголосує за відповідне приєднання, Франція не могла не
скористатися цим. Уже 14 вересня 1791 року Авіньон, населення якого давно виявляло таке
бажання, був приєднаний до Франції. Приєднання Авіньона спричинило не тільки остаточне
погіршення відносин з Папою, але й із сусідніми монархіями, які боялися, щоб і їх населення
раптом не виявили такого бажання.
Таким чином саме французька революція ввела принцип суверенітету нації, і
послуговувалась ним при виданні наступних декретів про територіальне приєднання в ході
революційних війн з коаліцією.
В 1791 році виникла ідея організації в Аахені чи Спа конгресу для створення
загальноєвропейського союзу проти Франції і для придушення французької революції.
Катерина ІІ наполягала на такому союзі у своїй переписці з імператором Леопольдом ІІ, а
також іншими монархами Європи. Саме в цей час відбувалося більш тісне зближення Австрії
із Пруссією, які в липні 1791 року домовились про можливість спільних дій проти Франції.
Леопольд ІІ розіслав європейським монархам звернення щодо скликання конгресу і
створення союзу проти Франції. Прусському королю Леопольд ІІ відправив особливе
послання з детальним планом дій. Як Леопольд ІІ, так і австрійський канцлер Кауніц
намагалися довести законність втручання монархічних держав Європи у внутрішні справи
Франції. Таким чином було закріплено принцип контрреволюційної дипломатії європейських
держав щодо Франції - виправдання втручання у внутрішні справи держав для придушення
революцій. Цей принцип був закріплений на конгресі в Троппау 1820 року.
У серпні 1792 року помер Леопольд ІІ. Новий монарх Австрії Франц І (1792-1806рр.)
відвернув вимогу жирондистського уряду розірвати союз із Пруссією і припинити допомогу
озброєним емігрантам, які планували проти Франції похід. в ультимативній формі зажадав
від Франції відмовитися від конституції й передати всю повноту влади королівському двору
Вимоги Австрії і Пруссії скасувати конституцію і поновити абсолютизм Законодавчі збори
сприйняли як втручання у внутрішні справи Франції.
Прагнучи випередити реакційних монархів, Франція, я а точніше король, оголосив 20
квітня 1792р. війну Австрії, котру невдовзі підтримала й Пруссія. Як зазначають джерела,
король оголосив війну Австрії зі сльозами на очах, тому що його до цього змусили
Законодавчі збори. Проте де-факто оголошення війни на той час було надзвичайно вигідним
для Людовика ХVI, оскільки це було чи не єдиним його шансом повернути собі владу як
законного монарха. Саме іноземна інтервенція, за умови успішності, підтримала б
відновлення монархії у Франції та боротьбу з революціонерами.
Влітку 1792 р. союзні війська (загалом - до 250 тис.) стали зосереджуватися на кордонах
Франції. Війська ці в тактичному відношенні (за тодішніми поняттями) були в кращих
умовах від французьких, але з самого початку військових дій виявилося те, що між сторонами
відсутнє спільне бачення операційного плану: наступальний запал пруссаків зіткнувся з
повільністю і перебільшеною обережністю австрійців. Французька регулярна армія не
перевищувала тоді 125 тис., позбулася багатьох досвідчених генералів і офіцерів, які
емігрували за кордон, матеріальна частина військового устрою була в жалюгідному стані.
Французький уряд вжив численних заходів для посилення армії та підняття її духу.
Лінійній та так званій кордонній системам, які використовували полководці союзників,
французи готувалися протиставити систему зімкнутих мас (колон) і вогонь численних
стрільців (за прикладом американців у боротьбі за незалежність). Кожному пересічному, що
виявив бойові якості, відкритий був шлях до досягнення вищих посад в армії. Нещадно разом
з тим каралися помилки і невдачі.
Проте успіхи республіканської Франції викликали дедалі більшу тривогу європейських
монархів. Після страти Людовіка XVI 21 січня 1793р. до антифранцузької коаліції
долучилися Англія, Іспанія, Сардинське королівство, Неаполь і більшість малих німецьких
держав. Офіційно приєдналася до коаліції і Російська імперія. 1 лютого 1793, негайно після
страти Людовика XVI. Після страти французького короля всі держави порвали з Францією
дипломатичні відносини. Лише Швейцарія, Сполучені Штати Америки та Швеція не
застосовували проти Франції ворожої політики. Феодально-монархічна Європа тісно
об'єдналася проти Франції, а будь які спроби жирондистів змінити ситуацію були приречені
на фіаско. Після смерті короля французький повірений у справах був негайно висланий з
Лондона.
Французька республіка оголосила війну Нідерландам і Великобританії 1 лютого 1793
року. А вже в березні анти французька коаліція складалася з Англії, Австрії, Пруссії, Росії,
Іспанії, Голландії, деяких німецьких князівств, Сардинії з П'ємонтом і Неаполя.
Пруссія хотіла Ельзас і Лотарингію, та ще й вимагала нового поділу Польщі за свої успіхи
у війні проти Франції. Австрія хотіла захопити французьку Фландрію, Пікардію до Сомми і
Баварії. А також Артуа. У крайньому випадку обміняти Бельгію на Баварію з компенсацією
чи невеликими додатковими землями. Схожі плани були в Іспанії та Срдинії. Пітт,
представляючи Англію, прагнув взяти Дюнкерк, який мав важливе стратегічне значення.
Англія з цього часу стала на чолі держав, які воювали проти революційної Франції,
допомагала їм субсидіями і приватними експедиціями і в той же час за допомогою свого
флоту завдавала величезну шкоду колоніям і торгівлі противника.
Термідоріанський переворот 27 липня 1794р. зумовив істотні зміни і в зовнішній політиці
Французької республіки. На відміну від якобінців, що виступали проти завойовницьких війн,
лідери Термідоріанського режиму і Директорії прагнули до територіальних загарбань та
панування над сусідніми державами. Справедливі війни, що вела з 1792 р. республіканська
Франція проти європейських монархічних держав, почали поступово перетворюватися на
загарбницькі. Французька буржуазія, слабша за англійську і північноіталійську, прагнула
використати силу армії для нав'язування сусідам вигідних митних і торговельних угод та
відвертого грабунку «визволених» народів.
2 червня 1793 року у Франції вже була створена якобінська диктатура, яка була при владі до
27 липня 1794 року. За цей період Їм так і не вдалось почати переговори з державами коаліції.
У серпні 1793 року Матьюос, який видавав себе за англійського представника влади приніс
принизливі умови миру для Франції - відмовитись від будь яких завоювань, зроблених за
часи французької революції, поступитися Тобаго та евакуювати королівську сім'ю. Ясна річ,
Франція на таке не погодилася. Але це була неодноразова спроба за часів якобінської
диктатури - ні, не заключити мир, - принизити Францію такими умовами миру. Агенти також
приїжджали з Голландії, Іспанії, Австрії. Загалом засновники коаліції намагалися вислати у
францію якомога більше агентів. Деякі з них навіть були у Конвенті. Аналогічну політику
щодо своїх ворогів проводила і Франція, але їй явно не вистачало коштів на організацію
широкомасштабної мережі розвідки і контррозвідки.
Комітет громадського порятунку у Франції, який очолював Робесп'єр ставив перед собою
наступні цілі:
1. Вивести Францію з економічної і політичної ізоляції і розширити імпорт продовольства.
Для цього було налагоджено досить хороші відносини зі Швейцарією, США, Данією та
ганзейськими містами.
2. Створити на противагу антиреволюційній коаліції угруповування інших держав. Робесп'єр
пропонував створити коаліцію з Швеції, Данії, Генуї, Туреччини. Дипломатичні агенти
посилались в Константинополь ще за часів Дантона, але вони були тоді перехоплені
австрійцями.
Окрім того, Комітет підтримував напівофіційні дипломатичні відносини з Туреччиною,
Швецією, США, Данією, Швейцарією, Генуєю та Алжиром
3. Посіяти всередині коаліції суперечки і прискорити її розпад. Для цього була створена ціла
мережа спеціальних таємних агентів, чим займався посол Франції у Швейцарії - Бартелемі.
Базель, де він знаходився, був дуже зручним для спостереження за союзниками коаліції.
В результаті чого Франція одержала перемогу в битві.
Таким чином до кінця року французи змусили Голландію, названу Батавською республікою,
укласти з Францією союз. У діях на Рейні удача теж була на боці французів: до кінця року на
лівому березі річки в руках союзників залишався один лише Майнц. В Італії республіканці,
двічі розбивши австро-сардинські війська, вторглися в П'ємонт (в квітні 1794р.), але розвиток
повальних хвороб і поява англійського флоту в Генуезькій затоці примусили їх піти. У
вересні вони вступили в нейтральні генуезькі володіння і розташувалися там на зиму.
Тоскана уклала з Францією окремий мир, яким зобов'язувалася визнати Французьку
республіку та сплатити їй мільйон франків.[16]
До цього, Конвент Франції уповноважив Комітет громадського порятунку вести мирні
переговори та заключати договори.. В договорах допускалися секретні статті, якщо вони не
суперечили прямим обов'язкам сторін та інтересам Республіки.
5 квітня 1795р. був укладений сепаратний мир між Пруссією та Французькою республікою в
Базелі, Швейцарія. Від Пруссії договір підписав Гарденберг, від Франції - її дипломатичний
представник в Швейцарії - Бартелемі. Договір де-факто іменував початок розпаду першої
анти французької коаліції.
Початок переговорів ініціював прусський фельдмаршал Меллендорф, який в липні 1794 року
звернувся з приватним листом до французького посла в Цюриху - Бартелемі. Причинами
ініціативи Пруссії щодо сепаратного миру стали воєнні успіхи Франції, а головне - спільна
позиція Австрії та Росії, які 5 січня 1795р. заключили між собою договір, в силу якого
Пруссія виключалася з поділу Польщі, а між Росією та Австрією існувало погодження,
відповідно до якого, вони нададуть воєнну допомогу одна одній у випадку нападу на них
Пруссії. Таким чином, було ясно, що по відношенню до останньої договір мав явно ворожий
характер. Окрім того Пруссія хотіла створити нову конфедерацію німецьких князівств на
противагу австрійській Імперії.
7 січня 1795 Конвент повідомив умови миру: поступка Франції «природною кордону» лівого
берега Рейну і негайна здача обложеного Майнца. Пропонуючи Пруссії мир і союз, Конвент
прагнув її віддалення від «небезпечного сусідства з Росією», повернення Польщі захоплених
у неї територій і тісний союз з Данією та Швецією.
Конвент крім миру домагався створення системи союзів: з Пруссією - проти Австрії та Росії,
з Голландією - проти Англії, з Данією і Швецією - проти Росії. У той же час Пруссія прагнула
уникнути територіальних втрат, намагаючись скористатися прагненням Франції до укладення
союзів. Однак Конвент використав можливість укладення союзів, але не відмовився від
основної вимоги - встановлення кордону по Рейні. Каменем спотикання протягом першого
періоду переговорів стало вимога Франції щодо здачі Майнца. Пруссія вимагала зняття
облоги і нейтралізації міста.
Базельський мирний договір складався з 11 основних статей та 6 приватних і секретних
угод. У договорі обумовлювалися: евакуація французьких військ з правого берега Рейну (ст.
III) і тимчасова окупація французькими військами лівого берега аж до встановлення
остаточних мирних відносин між Францією і Німецької імперією (ст. IV). Секретні статті та
угоди передбачали відмову Пруссії від ворожих дій проти Голландії і держав, окупованих
французькою армією. На випадок остаточного приєднання лівобережних територій до
Франції республіка гарантувала сплату відшкодувань. В обох випадках Франція гарантувала
колишні борги окупованих лівобережних князівств. Король Пруссії гарантував нейтралітет
північнонімецьких держав, таким чином, отримуючи над ними протекторат.
При укладанні договору Гарденберг оголосив про окупацію Пруссією Ганновера, у разі якщо
правитель останнього (що був особистим васалом англійського короля) відмовився б
підтримувати нейтралітет.
22 липня 1795 в Базелі, Швейцарія був підписаний мирний договір, укладений між
Французькою республікою та Іспанією. У зовнішній політиці Франції почали визначатися
прагнення до захоплення, які виразилися в наполегливих вимогах про поступку Франції
Луїзіани і Сан-Домінго.
2.1 Передумови та створення другої антифранцузької коаліції
Зміцнення французького впливу у Голландії і Швейцарії, захоплення Бонапартом Мальти та
єгипетська експедиція призвели до утворення другої анти французької коаліції. Основними
учасниками були Англія, Австрія, Росія та Туреччина, а головними організаторами -
англійська та російська дипломатії. Пітт не міг допустити владарювання Францією над
голландією, Швейцарією, Італією та Єгиптом, а Павло І глибоко ненавидів революцію у
Франції та все, що з цим пов'язано.
Раштадтський конгрес продовжувався проводитись, але одночасно з переговорами, які
відбувалися на ньому, французи продовжували військові дії на півдні Італії і навіть вторглися
до Швейцарії. Окрім того французькі уповноважені на Раштадтському конгресі поводилися
зарозуміло і пред'являли непомірні вимоги. 8 квітня 1799 р. Меттерніх, представник Австрії
на Раштадтському конгресі, оголосив французькій місії, що імператор вважає всі рішення
конгресу недійсними, і зажадав негайного відкликання французьких депутатів. При виїзді
останніх з міста на них напали австрійські гусари, двох дипломатів убили і захопили всі їхні
папери. Це послужило сигналом для нової війни.
Зайняття Швейцарії було наслідком прагнення французького уряду створити навколо Франції
ряд володінь хоча і самостійних, але таких, які б перебували під її безпосереднім впливом і
заступництвом. Ці держави, служачи для Франції огорожею від зовнішніх ворогів, разом з
тим повинні були підтримувати її перевагу в загальних справах Європи. З цією метою
засновані були Республіка батавів, Цизальпінська, Римська і Партенопейская, а тепер
вирішено було зробити те ж саме і в Швейцарії.
Французькі агенти порушували незгоди між окремими кантонами, в кінці 1797 французькі
війська зайняли кілька пунктів біля західних округів Швейцарії і стали відкрито втручатися у
внутрішні справи країни. Швейцарці виявили чимало хоробрості і самовідданості, але
виявили повну незгоду між собою і незнання військової справи. Після зайняття
французькими військами всієї країни (крім Граубіндена, що оберігався сильним австрійським
корпусом) Швейцарія була перетворена в Гельветійську республіку під заступництвом
Франції.
Зважаючи на нове розширення сфери французького впливу утворилася друга коаліція, до
складу якої увійшли Англія, Австрія і Росія, а потім і Туреччина, Неаполь і деякі
можновладні князі в Італії та Німеччині. 16 грудня 1798, без попереднього оголошення війни,
французькі війська несподівано перейшли через Рейн, зайняли Майнц і Кастель, обклали
Еренбрейтенштейн і взагалі розпоряджалися на Рейні цілком самовладно. 18 грудня 1798
Росія укладає попередні угоди з Англією про відновлення союзу. А вже 23 грудня 1798 Росія
і Османська імперія підписали договір, за яким порти і турецькі протоки відкриті для
російських кораблів.
Слідом за цим російський флот захоплює Іонічні острови. У червні наступного року
здійснюється спільна висадка російсько-британських військ в Голландії. Габсбурги,
усвідомивши загрозу, яку для них представляли французькі республіканські домініони,
підписали угоду з Російською імперією, за якою допускається проходження через територію
австрійської монархії в Італії 60-тисячної російської армії. Побачивши в цьому відкрите
порушення мирних домовленостей Франція оголосила 12 березня 1799 року війну Австрії.
У січні 1799 року було оголошення війну Французькій республіці з боку Туреччини. Пруссія
дотримувалася нейтралітету.
Між тим віденський кабінет, стривожений незгодами, що виникли в Італії між Суворовим і
австрійськими генералами, наполіг перед імператором Павлом І на переміщенні Суворова і
його військ до Швейцарії, де він, з'єднавшись з Римським-Корсаковим, повинен був діяти
окремо.
Массена, дізнавшись про наближення Римського-Корсакова, атакував 25 вересня 1799р.
близько Цюріха загін Корсакова і абсолютно розбив його. В той же день було повної поразки
австрійського загону генерала Готце. 26 вересня 1799р. французи оволоділи Цюріхом і
переслідували Корсакова, який відступив до Шафгаузену на з'єднання з австрійськими та
баварськими резервами. Незабаром внаслідок сперечань між Суворовим і ерцгерцогом
Карлом і невдоволення імператора Павла І щодо австрійського уряду російські війська
повернуті були в Росію. Незабаром і сама Росія вийшла із коаліції.
Після перевороту 18 брюмера 1799 була повалена Директорія і влада перейшла в руки 3
консулів - Роже-Дюко, Сійес і Наполеона, який став першим консулом. Саме він в реальності
і став повновладним правителем країни в цей важкий для неї час. У той час політичні колізії
застали Францію у важкому положенні - фінанси були в жалюгідному стані, прихильники
королівської влади активізувалися по всій країні, в Вандеї почалося роялістське повстання.
Після перемог А. В. Суворова французькі війська були вигнані з Італії, островів Корфу і
Мальта, армія зазнала поразки в Єгипті. 25 грудня 1799 Наполеон Бонапарт звернувся до глав
Австрії та Англії з мирними пропозиціями, усвідомлюючи, що народ, втомлений 10-річної
громадянської війною, жадає миру. Подібним ходом Наполеон сподівався заручиться
підтримкою громадськості. Однак учасники антифранцузької коаліції не бажали миру,
враховуючи складне внутрішньополітичне становище Франції та перемоги Суворова в боях
на річці Треббія і Нові.
Бонапарт у спадок від Директорії отримав дипломатичний хаос. Поки Наполеон воював в
Сирії та Єгипті, Кутузов витіснив французів з Італії; австрія готувалася до нового походу на
Рейні та Альпійському кордоні; англія під керівництвом Уільяма Пітта виявляла ворожість і
була в повній бойовій готовності; Пруссія вагалася і в будь-який момент могла порушити
свій нейтралітет; у Вандеї були заворушення і Пітт вже охоче складав плани як використати
це на свою користь.
Найбільшу загрозу в експансій них планах Франції представляла Англія використовуючи
своє острівне положення і найбільший у світі воєнно-морський флот. До моменту приходу
Наполеона до влади положення Франції було нелегким. Друга коаліція в 1799р. добилася
значних успіхів дякуючи воєнним успіхам російських військ Суворова в Італії. Австрійці і
англійці успішно діяли в Голландії і Бельгії. Англія, ще раніше захопила французькі
колоніальні володіння в усьому світі - Америці, Індії і т.д. Але як тільки Наполеон прийшов
до влади становище почало змінюватися на користь Франції. Взимку 1799-1800 років
виникли розбіжності між Австрією і Росією. 2-га коаліція в яку входили Англія, Австрія,
Росія і Неаполітанське королівство почала тріщати. [8]
Спочатку він хотів нейтралізувати Австрію, і тому навмисне затягував переговори з іншими
державами, поки не отримав перемоги над нею.
Наполеон помітив це і почав виводити союзників із коаліції по частинах. Він вирушив на чолі
армії в Північну Італію. Просування французів було стрімким і застало австрійців зненацька.
8 травня 1800 Бонапарт покинув Париж, а 21 травня 1800р. перший консул був уже на
перевалі Сен-Бернар, який відкривав шлях в Італію. 2 червня 1800р. Наполеон вступив у
Мілан. Зустріч головних сил противника відбувається на невеликій рівнині між містами
Олександрією і Тартонною. Битва, що почалася вранці 14 червня 1800р. великим успіхом
австрійців, до вечора була виграна Наполеоном. [4] Ця перемога справила велике взаження на
діячів антифранцузької коаліції.
Наполеон вирішив забити клин у коаліцію використовуючи протиріччя між Росією і
Австрією. Тут він діяв через Толестрана. Толестран заявив літом 1800р. про рішення Франції
повернути на батьківщину 6 тис. російських військовополонених випадково захоплених у
кінці 1799р. при розгромленні корпусу Римського-Корсакова в Швейцарії. Цей хід визвав
симпатії при російському дворі, а особливо у Павла І. Росія пішла на таємні контакти з
Наполеоном. Наполеону вдалося підтримати невдоволення Росії проти Англії. Окрему роль в
цьому відіграло захоплення Англією Мальти 5 вересня 1800 - січні 1801 між Павлом І і
Наполеоном відбувся обмін особливими посланнями -
Новий цар Олександр І відмінив похід в Індію. Наполеон дізнавшись про це розлютився,
але не дивлячись ні на що Росія вже не представляла вже великої загрози для Франції - увесь
лівий берег знову був у руках французів.
Тоді Мелас пішов на зустріч основним силам французів. 14 червня 1800 у Маренго відбулася
битва, що виграли французи. 15 червня було підписано перемир'я.
В Моневілі почались ширші переговори і 9.02.1801р. був підписаний Люневільський
(Моневільський) мирний договір
Люневільський (Моневільський) мир - мирний договір, укладений 9 лютого 1801 року у місті
Люневіль, Франція між Французькою республікою та Австрією. З боку Франції договір було
підписано Жозефом Бонапартом, з боку Австрії - міністром закордонних справ Кобенцлем.
Договір означав кінець другої антифранцузької коаліції і послужив прологом до серії мирних
договорів між Францією і її противниками, що завершилися Ам'єнським мирним договором
1802 року.
Наполеон визначив вимоги Франції вже 2 січня 1801 року в листі до Законодавчих зборів.
Він заявив, що обов'язковими умовами договору має бути визнання річки Рейн кордоном
Франції, а річки Адідже - кордоном Цизальпінської республіки. Граф Кобенцль докладав усіх
зусиль, щоб зберегти за ерцгерцогом Фердинандом Тоскану, але безуспішно і врешті-решт
був змушений погодитися на всі умови переможців. Після того як Кобенцль погодився на
сепаратний мир без участі Англії і на підтвердження умов Кампоформійський мирного
договору 1797 року, переговори закінчилися підписанням Люневільського миру.
За своїм змістом Люневільський мир виявився погіршеним (для Австрії) виданням
Кампоформійський договору 1797 року, який був покладений в основу нового договору.
Священна Римська імперія зовсім витіснялася з лівого берега Рейну, і ця територія повністю
переходила до Франції, яка, крім того, набувала нідерландські володіння Австрії (Бельгію) і
Люксембург. Також були включені два нові пункти, невигідних для Австрії:
· були визнані дві нові залежні від Франції «республіки» - Батавська і Гельветійська і
підтверджено існування двох також залежних від Франції Лігурійской і Цизальпінської
республік;
· австрійський імператор Франц II повинен був гарантувати договір не тільки як австрійський
очільник, але і як глава німецької імперії - Наполеон хотів уникнути повторення зволікань
Раштаттского конгресу.
Австрія зберігала за собою Істрію, Далмацію і Венецію з областю до річки Адідже, землі на
правому березі якої Австрія поступалася Цизальпінської республіці. Велике герцогство
Тосканське, відняте у ерцгерцога Фердинанда III, перетворювалося в королівство Етрурія і
було віддано синові герцога Пармского, Людовику, одруженому на іспанській принцесі Луїзі.
Перший консул розсудливо відмовився від ідеї відновити Римську і Партенопейскую
республіки, повернувши папі римському його володіння в тому обсязі, який вони мали в кінці
Люневільський договір відновив мир на континенті після майже 10 років безперервних воєн з
революційною Францією. Підписання Люневільського миру означало кінець Другої
антифранцузької коаліції. З країн, які спочатку входили в цю коаліцію, війну продовжувала
лише Великобританія. Але втративши всіх своїх союзників на континенті, вона була змушена
укласти Ам'єнський мир 1802 року.
Лише хитромудрі дії французьких дипломатів, що зуміли заключити перемир`я з Туреччиною
9 жовтня 1801року врятували Францію від ганьби. Згідно з перемир`ям Франція
зобов`язалась вивести війська з Єгипту, визнавала незалежність Іонічних островів. 8 жовтня
1801р. в Парижі був підписаний мирний договір з Росією. В секретних статтях договору Росія
і Франція визнавали інтереси одна одної в Терції.
Таким чином війна Франції з 2-гою коаліцією фактично завершилася.
Насамперед, щоб припинити будь-які ворожі дії між Францією та Англією, спочатку було
підписане так зване лондонське перемир'я між Францією та Англією
27 березня 1802р. був підписаний Ам'єнський мирний договір між Францією, Італією і
Англією
· Англія зобов`язувалась окупувати Мальту і повернути указаним країнам їхні колонії
· Єгипет повертався Терції
· Франція визнавала незалежність Іонічних островів
· Швейцарія до січня 1802 року залишалася під впливом Франції.
Ад'єнський мир сильно укріпив позиції Франції на континенті.
Але в той же час були сильно підірвані позиції Франції в Пн. Середземномор`ї і взагалі на
морі. Франція втратила майже половину свого воєнно-морського флоту в війні з коаліцією.
Тому навіть короткий мир з Англією Франція використовувала в своїх цілях домагаючись
підсилення своїх позицій в різних частинах світу.
У Наполеона взагалі були плани колоніальних захоплень в усьому світі, але цьому заважала
відсутність сильного флоту. Допомагала їх здійсненню французька буржуазія після
підписання в червні 1802 миру з Туреччиною. Згідно з договором Франція відновлювала свої
привілеї в Османській імперії, отримала дозвіл на прохід торгівельних кораблів у Чорне море.
Розроблялися плани широкомасштабної морської торгівлі з Росією, але ці плани так і не були
реалізовані. Єдиною країною з якою Франція встановила нормальні стосунки були США.
Згода про це була підписана 20.11.1800р. в Парижі, в 1803 році Наполеон передав США
Луізіану. Це ще більше зміцнило їхні відносини.
Ам`єнський мир був недовгим. Каменем спотикання стала Мальта. Англія вимагала
залишення Мальти за собою, виводу французьких військ з Голландії і Швейцарії.
Наполеон хотів компенсацію в Пн. Середземномор`ї. Досить істотною причиною відновлення
війни було невдоволення промислових кіл Англії стосовно гегемонії Франції - на 5-му
континенті.
В травні 1803р. англійський посол покинув Париж. 18 травня 1803р. війна відновилася
Франція стала провідною державою на континенті. Австрія остаточно втратила своє значення
як велика європейська держава, якою вона була з XV століття. На думку ряду істориків,
порятунок для Австрії як великої держави полягало у внутрішній консолідації та вирішенні
міжнаціональних суперечностей всередині імперії, але Габсбурги обрали інший шлях -
подальша боротьба за гегемонію в Німеччині, що призвело до нових поразок і остаточної
втрати впливу Австрії на європейську політику в XIX столітті.
Таким чином Франція з честю вийшла з протистояння з коаліцією, захопивши великі
території. Але у Франції були свої економічні інтереси за межами континенту. Буржуазії
хотілося мати керівні позиції на Близькому Сході, а саме в Османській імперії. Саме з метою
розширення французького панування Франції на сході був організований Сірійський похід
Наполеона 1798-1799р., але в кінці серпня 1801 року корпус вимушений був капітулювати в
Єгипті. Опісля Наполеон приступив до здійснення свого плану, основи його зовнішньої
політики 1800-1812 рр.: з одного боку перемогти Англію, з іншого - заключити оборонний і
наступальний союз із Росією.
Велика французька революція започаткувала собою новий етап у міжнародних відносинах
кінця XVIII - початку XIX. Страх перед поширенням революцій по всій Європі став тією
ниткою, яка міцно пов'язувала між собою навіть ті держави, які ще донедавна були ворогами.
І якщо союз Австрії та Росії в рамках першої антифранцузької коаліції не був здивуванням ні
для кого, зважаючи на допомогу Австрії Росії у Семилітній війні, то союз Австрії і Пруссії
для Європи став повною несподіванкою. Непримиренні держави, які ще недавно не могли
поділити між собою Сілезію і вважалися запеклими ворогами об'єднуються, щоб протистояти
революційній Франції. Сам Кауніц засудив цей союз. Звичайно, не можна не віддати належне
англійській дипломатії на чолі з Піттом, який де-факто був засновником і натхненником усіх
трьох антифранцузьких коаліцій. Використовуючи найрізноманітніші методи, а здебільшого
метод підкупу та видачі державних субсидій, він цим самим схиляв на свій бік все нових і
нових союзників, залишаючись непримиренними ворогом Франції.
Формування перших антифранцузьких коаліцій було зумовлене не лише перемогами
англійської дипломатії, але й помилками дипломатії французької. Яскравим прикладом чого
стало втрата поширення сфер впливу Франції у Голландії і її перехід на бік Пруссії та Англії
1789 року.
Таким чином європейські держави зрозуміли - аби перебороти поширення революційного
впливу Європою, потрібно об єднатися і консолідувати свої зусилля. З іншого боку, надмірні
апетити учасників коаліції, та їх неорганізованість, а також відсутність належної підтримки
союзникам, яка надавалася до так званого безпечного рівня кожного разу призводили до
перемоги Франції над цим коаліціями. Так, перша антифранцузька коаліція розпалася де-
факто тому, що Австрія з Росією поставили Пруссію перед фактом третього поділу Польщі,
що звичайно лише прискорило зближення Франції з Пруссією. А причиною таких дій
союзників став той факт, що можливість отримання Пруссією польського Кракова може
призвести до надмірного посилення Пруссії на міжнародній арені.
Попри все, консолідувавши свої зусилля, європейським державам потрібно було якось
обґрунтувати їх вторгнення у Францію. Саме тоді і поширилась ідея про виправдане
вторгнення на територію держави з метою придушення революційних рухів. Незабаром цей
принцип був затверджений на конгресі у Троппау і став санкціонованою причиною іноземних
інтервенцій в подальшому.
Ще на початку французької революції було утверджено ще один принцип того часу, який
вміло використовувала Франція - принцип суверенітету нації. Цей принцип був утверджений
декретом Національних зборів від 14 вересня 1791 року, коли до території Франції було
приєднано Авіньон, населення якого попередньо висловило на це згоду.
Те, що перша антифранцузька коаліція у своєму повному складі сформувалася саме після
страти Людовика XVI показало реальний стан речей: Європа була надто сильно прив'язана до
монархічної форми правління і аж ніяк не була готова щось в цьому змінювати; страх
європейських монархів та аристократії перед революцією, перед втратою своїх позицій у
власних державах штовхав їх на швидкі, проте повні суперечностей союзи, а бажання
придушити революцію як свого найбільшого ворога - хапатися за зброю. Зважаючи на те, що
вся дипломатія тодішніх європейських держав підпорядковувалась безпосередньо
правителям, які, як і аристократія, аж ніяк не були зацікавлення у поширенні революції на
свої держави, дипломатичні зусилля чи не усієї Європи були спрямовані на збереження
існуючого стану речей у цих монархіях.
Європа кінця XVIII - початку XIX не була готова ні до демократичних реформ, а тим паче до
революцій і встановлення влади народу, ні до ліберальних ідей та Просвітництва. Принцип
Людовіка XIV «Держава - це я» надто сильно вкорінився у свідомість Старого Світу.
З іншого боку, так званий третій стан - не тільки Франції - всієї Європи, який годував своїх
монархі, не міг миритися з існуючим станом речей. Хвиля обурення прокотилася всією
Європою, наслідки її були відчутні в Англії. Прикладом того, наскільки популярними були
революційні ідеї, було хоча б те, як радісно народ в Італії сприймав зміни. Пов'язані із
поваленням там королівств та створенням республік. І тільки боротьба антифранцузьких
коаліцій гальмувала цей процес. Саме вони, анти французькі коаліції, відтягнули процес
повалення монархій та створення республік на теренах Європи, хоча першим анти
французьким коаліціям 1792-1805 рр так і не вдалося досягти своєї мети - придушити
революцію у Франції і відновити там монархію.
Нейтралітет Росії був дуже вигідний для Пруссії оскільки російська сторона також змогла
забезпечити повне невтручання інших держав, висунувши умову, за яким вступила б у війну
на боці Пруссії, в разі чийогось втручання.
Дана заява поставило Австрійський уряд, в безвихідну ситуацію, в якій воно не могло
здійснити давню мрію 1866 року про реванш і про повернення впливу на Німеччину. Також
сильне враження, якою затверджено правильність думки про збереження нейтралітету
Австрії, залишила резервна прусська армія, яка в перші місяці війни стояла у Глогау.
Дії Італії на початку конфлікту кілька турбували Бісмарка раптовим збільшенням своєї армії,
але вже після перших перемог Пруссії виявилося, що італійський уряд переслідує суто свої
особисті інтереси.
У підсумку, не маючи сильних союзників, які були б готові не тільки зіткнутися з Пруссією, а
й стримувати Росію, і маючи погано підготовлену і озброєну армію, Наполеон III все-таки
зважився почати цю фатальну для його династії і для Франції війну.
Після ряду нищівних поразок, французька армія була притиснута до кордону, де 1 лютого
перейшла у Верьера до Швейцарії, і склала зброю.
Під час перемир'я, з 28 січня по 28 лютого, вироблені були умови франкфуртського світу,
яким закінчилася війна. 26 лютого в Версалі був підписаний попередній мирний договір. 78
Потім 1 березня німецькі війська увійшли в Париж; після отримання звістки про ратифікацію
Національними зборами Франціїпопереднього договору вони були виведені 3 березня.
Остаточно мирний договір був підписаний 10 травня у Франкфурте.79Франція втратила
Ельзас і Лотарингію, до всього іншого також була змушена виплатити контрибуцію в розмірі
5 млрд франков.80Перемога Пруссії в цій війні також була перемогою над останнім
серйозною перешкодою на шляху об'єднання Німеччини. Увінчалася успіхом політика
національно-державного будівництва, що проводиться Бісмарком. 18 січня 1871 року було
урочисто проголошено створення Німецької імперії.
.2.4. Проголошення Німецької імперії 18 січня 1871 року. Проблема формування
національної держави.
Поштовхом для створення Німецької імперії послужила франко- прусська війна 1871 року.
Після поразки Франції і її ослаблення на світовій арені такі південно-німецькі держави -
Баварія, Вюртемберг і Баден приєдналися до Північно-німецькому союзу. Об'єднані землі
півдня і півночі отримали назву Німецька імперія.
18 січня 1871 року в Версалі відбулася урочиста церемонія проголошення Німецької імперії.
Створення імперії було закріплено конституцією, яка була прийнята 4 травня 1871 року. За
основу нової конституції була взята конституція Північнонімецького союзу. Багато положень
були запозичені саме у неї.
Угоди, які існували до створення єдиної держави між Північно-німецьким союзом і
південнонімецькі державами, Баден, Баварія, Вюртемберг і Гессен-Дармштадт, були прийняті
до уваги і продовжували діяти, але вже в рамках імперіі.81
Слід зазначити, що цим південним німецьких землях були присвоєні особливі права. Такі як:
право на управління поштою і телеграфом або право на доходи від продажу горілки і пива.
Дані права залишилися за Баварією і Вюртембергом.
Положення Баварії примітно тим, що вона зберегла часткове самоврядування в справах армії
і залізниць. Вона головувала в комітеті із закордонних справ Німецької імперії.
 Німецька імперія мала федеративний спосіб пристрою. Вона складалася з 22 німецьких
держав і 3 вільних міст: Любека, Бремена і Гамбурга, які уклали між собою «вічний союз».
Конституція 1871 постановила, що Німецька імперія має федеративний, централізоване
державний устрій. Кожна держава, що входить в союз, надавався частковий суверенітет.
Однак винятком з цього правила була провінція Ельзас- Лотарингія, яку втратила Франція у
франко-пруській війні і передала її у володіння Союзу. Вона не мала права на частковий
суверенітет і їй було присвоєно статус «імперської області». Провінція перебувала під
управлінням спеціального органу - штатгальтера. Даний орган був у веденні самого
імператора. Ельзас-Лотарингія мала такий статус аж до 1918 года.82
Внутрішній устрій Німецької імперії виглядало наступним чином.
Федеральні збори було вищим органом законодавчої гілки влади імперії. Воно складалося з
двох палат: верхньої, яка називалася Бундесрат і нижньої - Рейхстаг.
У Бундесрате, або Союзній раді, засідали представники кожного суб'єкта імперії.
Він відбивав федеративний устрій і був органом представництва німецьких земель.
Представники, які братимуть участь в діяльності Бундесрату обиралися народом шляхом
виборів, а призначалися місцевими урядами і монархами. Переважно в цьому органі засідали
місцеві правителі.
Іноді Союзна рада виконував функцію дорадчого органу при імператорі. Також в його
юрисдикції було вирішення спорів між членами федерації і захист їх інтересів, розпуск
нижньої палати парламенту, Рейхстагу.
Незважаючи на те, що Рада мала вирішувати проблеми всіх земель неупереджено і не
розставляючи пріоритети, рівного положення серед членів цього органу не було.
Бундесрат не міг виконувати свої функції в повній мірі, тому що в ньому панівне становище
займали представники Пруссії, число представників земель федерації було нерівним.
Пруссія була самим великими суб'єктом імперії по
площі, займаючи дві третини території країни. Вона мала пріоритет по
економічним потенціалом, військової могутності і кількістю населення.
Завдяки цим факторам їй було надано 17 місць в Бундесрате з 58. 83
Велика кількість місць Пруссії призвело до того, що вона отримала домінуюче становище в
Союзній раді і фактично ним управляла. Це виявлялося насамперед у тому, що без її
схвалення жоден законопроект не міг бути прийнятий, навіть незважаючи на те, що решта
депутатів суб'єктів федерації схвалювали цей законопроект і виступали за його прийняття.
Члени в Рейхстаг обиралися шляхом прямих виборів. Його діяльність контролював
імператор. Цей орган займався затвердженням законопроектів і бюджету імперіі.84
Главою виконавчої гілки влади був Імператор (Кайзер). У його влади було ведення
внутрішньої і зовнішньої політики. Він мав широкі повноваження, що гарантувало йому
майже абсолютну владу.
Він міг призначати і звільняти вищих посадових осіб, канцлера в тому числі. Імператор
вирішував питання війни і миру: укладав договори з іншими країнами, вступав в альянси. З
дозволу Бундесрату мав повноваження оголосити війну і мир.
Кайзер командував армією і флотом, він міг скликати і розпускати верхню і нижню палату
парламенту, розробляти імперські закони та контролювати їх виконання. Він мав право
застосовувати санкції до суб'єктів федерації, які порушували закон або союзні зобов'язання.
Одне з важливих умов призначення німецького імператора закріплювалося конституцією: їм
міг стати тільки прусський король. Це положення закріплювало керівне місце Пруссії в
імперії.
З цього можна зробити висновок, що Пруссія залишилася в домінуючому положенні в
Німецької імперії. Цього положення вона домоглася в Північнонімецькому союзі і зберегла
його завдяки перевазі місць в парламенті і особливої ролі прусської королівської сім'ї.
Конституція 1871 року була відображенням консервативних поглядів правлячих кіл про
державну владу, на чолі якої повинен бути монарх, який має абсолютну владу, і воля якого є
вищою і неоспорімой.85
Після імператора найбільш значущим представником державної влади був імперський
канцлер. Зазвичай, посаду канцлера займав прем'єр-міністр Пруссії.
Він був главою Бундесрату. Якщо з'являлася спірна ситуація і голоси розподілялися
рівномірно, то голос канцлера був вирішальним.
У віданні уряду знаходилося банківська справа, закордонні платежі, консульська служба,
карбування монет. Він був відповідально за розвиток флоту, призначало торгову і митну
політику, займалося транспортною системою.
Конституція, вперше в історії Німеччини, закріпила рівне виборче право, але тільки для
чоловіків. Вони мали право голосувати, за умови, що їм виповнилося 25 років. Особи, які
отримували допомогу для бідних, жінки і нижні посади армії і флоту були позбавлені права
на голос. Єврея були зрівняні в правах з корінним населенням імперії.
Імперська конституція повинна була вирішити всі внутрішньо-і зовнішньополітичні завдання
та при цьому закріпити за Пруссією лідируюче положення в імперії.
Відмінною рисою військової сфери діяльності є те, що по всій імперії було введено прусское
військове законодавство. Главою 11 конституції була введена загальна військова повинність.
Вона закріпила право залучати армію до поліцейських справах і оголошувати військовий стан
на території будь-якого суб'єкта федерації.
Державний устрій імперії було створено, але крім цього потрібно було вирішити ще одну не
менш важливу задачу - створення національної держави.
У другому томі своєї книги «Історія Німеччини», Бонвеч Бернд. підтверджує це словами
німецького історика Вольфганга Моммзена:
«Німецька імперія, що виникла в 1871 р, не була національною державою, а була подібна
раковині, в порожнині якої вперше в історії німці, як молюски, повинні були визріти в націю.
Труднощі цього процесу полягала в тому, що населення, що проживало на всіх німецьких
територіях, на відміну від жителів інших європейських країн не відчувало себе єдиною
нацією. Священна Римська імперія була конгломератом національних утворень
зполицентризмом влади і не була в повному сенсі ні нацією, ні державою ».8
Централізоване держава була створена, але почуття національної ідентичності у німців
практично було відсутнє.
Глави суб'єктів імперії, конфесії і політичні партії пропонували свої шляхи вирішення цього
завдання. Особливе становище Пруссії не подобалося союзним державам, особливо
южногерманским. Вони всіляко намагалися віддалитися від Пруссії і залишити за собою
якомога більше самостійності. Це ускладнювало створення національної держави.
Імператор Вільгельм I розумів це і був стурбований сепаратистськими настроями в південних
земля до такої міри, що на початку свого правління хотів відмовитися від титулу «німецький
імператор» і носив титул «імператор Німеччини. Категорично проти цього виступив Бісмарк,
і Вільгельм I все-таки взяв титул «німецький імператор».
Ускладнювало рішення вищеназваної завдання то, що процес об'єднання країни завершився
відразу ж після воєн. Це залишило негативний слід і влада намагалася вирішити цю
проблему. Вони всіляко виправдовували загарбницькі війни, які велися в основному
Пруссією, і переконували народ, що провінція Ельзас-Лотарингія насправді складається з
«старих імперських земель», а Шлезвіг і Гольштейн повинні бути в складі імперії, тому що
там проживає німецькомовне населення.
Однак крім територій, в яких дійсно проживали німці, Пруссія захопила частину Польщі, в
якій існували потужні сепаратистські рухи. Уряд заявляв, що населення Польщі знайшло свій
будинок завдяки Пруссії і тому повинна залишатися в її володінні.
Одним із засобів формування національного почуття у німців, яке вибрали влади, було
згуртування заради протистояння ворогові. Влада використала франко-прусську війну для
створення єдності нації. Франція виступала в якості цього ворога, в ній були сильні настрої
реваншизму.
Проголошення Німецької імперії відбулася на території Франції в Версальському палаці 18
січня 1871 р Саме в цей день рівно 170 років тому курфюрст Бранденбургу Фрідріх III
коронував себе як першого короля Пруссії.