1. Європейський абсолютизм як суспільно-політичне явище.

1) Однак, наслідки європейського абсолютизму були далеко не завжди

позитивними. Абсолютні монархи часто вживали різні методи для зміцнення своєї влади,
включаючи цензуру, репресії і податки, що призводили до соціальної нерівності та
незадоволеності суспільства. Крім того, абсолютизм часто викликав конфлікти та війни
між країнами, оскільки монархи прагнули розширити свої володіння та вплив (приклад:
Тридцятилітня війна, Семилітня війна, війна за іспанську спадщину та війна за
австрійську спадщину. Всі ці війни були відображенням виключно бажань монарха.
Звичайний народ страждав від цих війн, а чоловіки були змушені віддавати своє життя не
за власні інтереси або ж інтереси своєї родини, а за інтереси монарха або ж імперії).
2) Європейський абсолютизм також мав значний вплив на культуру та
мистецтво. Він сприяв розвитку бароко, характерного мистецького стилю, який
відображав розкіш та пишність абсолютних монархів, прославляв аристократію й церкву.
3) З часом, абсолютизм став об'єктом критики та опозиції. Філософи
Просвітництва, такі як Вольтер та Монтеск'є, виступали проти абсолютизму, а їхні ідеї
сприяли розвитку ідей громадянських прав і свобод. Це, в свою чергу, підготувало ґрунт
для революційних подій, таких як Французька революція, що розпочали процес
визволення суспільства від абсолютної монархії. Деякі правителі змогли поєднати
прогресивні ідеї філософів просвітництва та централізовану владу в управлінні країною.
Це був так званий освічений абсолютизм - політика, здійснювана у XVIII столітті в деяких
європейських монархічних державах. Її змістом було знищення або перетворення «згори»
найбільш застарілих феодальних порядків. Монархи, які здійснювали цю політику,
зображували своє правління як союз королів і філософів. Теорія «освіченого
абсолютизму», родоначальником якої вважається Томас Гоббс, цілком пройнята
раціоналістичною філософією Просвітництва. Сутність її полягає в ідеї світської держави,
в прагненні абсолютизму поставити вище всього центральну владу. До XVIII століття
державна ідея, виразником якої був абсолютизм, розумілася вузькопрактично: поняття про
державу зводилося до сукупності прав державної влади. Міцно тримаючись за вироблені
традицією погляди, освічений абсолютизм вніс разом з тим і нове розуміння держави, яка
вже накладає на державну владу, що користується правами, і обов'язки. Наслідком такого
погляду, що склалася під впливом теорії договірного походження держави, з'явилося те
теоретичне обмеження абсолютної влади, яке викликало в європейських країнах цілу
низку реформ, де поруч з прагненням до «державної користі» висувалися турботи про
загальний добробут.
 4) Церква. В більшості країнах після тридцятилітньої війни почався конфлікт
між церквою та монархією. Обидві не хотіли поступатися владою одна одній та
намагалися позбутися впливу одна на одну. Монархи Європи почали підкорювати собі
церкву, місцеві монастирі. В деяких країнах без дозволу монарха або ж його уряду не
могли поширюватися папські укази та розпорядження.
Монархи епохи абсолютизму, насамперед, прагнуть звільнитися від впливу
зовнішніх сил і переглянути характер соціальних зв'язків, що склалися, з інститутом
Католицької церкви. Н. Хеншелл писав, що «абсолютна монархія було існувати до XIV в.,
оскільки теоретично правителі європейських держав були підданими папи та імператора.
Але з XIV ст. вони почали претендувати на imperium, чи імперську владу, що робила їх
рівними імператору, який підкорявся нікому. Римське право стало джерелом цитат, у яких
прославлялася королівська влада, а фраза "гех in regnosuo est Imperator" ("король у своєму
королівстві є імператор") була зроблена гаслом".
5) Поліцейська держава – ще один вид абсолютної монархії в країнах Європи,
що набув поширення в другій половині 19 століття. Характерними рисами поліційної
держави були урядова опіка та втручання в усі сфери життя, відсторонення громадян від
участі в державному управлінні, підпорядкування економіки інтересам збільшення
державної скарбниці, наявність дуже розгалуженої бюрократії. Приклад: Габсбурзька
монархія часів Йосифа ІІ та рос. імп. часів катерини ІІ. Біля витоків теорії поліційного
права стояв французький вчений Нікола Деламар. В його «Трактаті про поліцію» (1707—
1738) було окреслено предмет поліційної влади, виділені її головні риси, сфери суспільних
відносин об'єднані поліційною діяльністю. На основі практики обов'язковою для держави
визнавалася діяльність, спрямована на створення державної безпеки та добробуту.
Здійснюючи цей обов'язок, виконавчі органи мали право безмежного втручання у приватне
життя з метою ощасливлення громадян. Як у науці, так і в практиці обстоювалася
доцільність застосування державного примусу не лише для гарантування безпеки, а й
створення умов для добробуту громадян. Відмітною рисою поліційної держави є
бюрократичне правління, яке відрізняється від феодального тим, що ґрунтується на праві,
а не на свавіллі окремої особи. Усі починання державної влади втілюють у життя численні
представники бюрократії, головним полем діяльності яких є різноманітні канцелярії
(Австрія, Німеччина). Також важливою рисою є те, що поліцейська держава базувалася на
засадах всепоглинаючої опіки держави над окремою людиною та суспільством загалом.
6) Одночасно королівська влада прагне звільнитися від впливу аристократії,
яка в епоху абсолютизму почала перетворюватися на предмет занепокоєння для
королівської влади та джерело політичних смут. Ця лінія трансформації соціальних
зв'язків мала кілька напрямів. Перша була пов'язана із змінами характеру військової
справи. Поява вогнепальної зброї призвела до того, що жоден замок не міг тепер встояти
проти артилерії, поява ручної вогнепальної зброї зробила безглуздим застосування лат.
Абсолютна монархія стала часом панування найманих армій, що підкорялися королівській
владі. Однак невірно говорити про розрив між королівською владою і аристократією.
Швидше спостерігається трансформація характеру соціальних зв'язків та соціальне
дисциплінування, формування взаємозв'язку та взаємозалежності між королем та
аристократією. Королівська влада заохочує серед аристократії нові соціокультурні форми.
В результаті складання королівського двору відбувається поступова трансформація лицаря
на галантного придворного. Монархи епохи абсолютизму на відміну середньовічних
королів роздавали не землі, а гроші й фінансові ренти. Н. Еліас пише «його гроші збирали
навколо себе цих людей», яких об'єднував і виділяв із суспільства саме спосіб життя, що
спрямовується культом «розкоші». Все це поєднувало короля і аристократію в єдине ціле.
Отримання придворної посади забезпечувало її власнику близькість до короля, шана та
соціальна перевага, за якими стояло багатство та влада.
7) Отже, можна казати, що кардинально змінилася політична організація
дворянства. Васально-лені відносини втратили значення як основа політичної структури
суспільства. Поземельні відносини майже повністю відокремилися від особистих зв'язків,
васальні зобов'язання перетворилися на формальність, посилилася роль політичних
клієнтів. Оскільки основний земельний фонд був вичерпаний, матеріальною основою
клієнтів стало політичне заступництво та винагороду за рахунок нових джерел доходів,
головним із яких стали надходження від королівської служби. Використовуючи
суперництво всередині дворянства і систему клієнтів, королівська влада, яка контролювала
розподіл почестей, посад, пенсій, могла тримати дворянство у покорі, бо на відміну
васально-ленних відносин нова система передбачала постійне наявність центрального
розподілу благ. Проте політична роль цієї організації дворянства була двоїстою. З одного
боку, дворянські угруповання були джерелом постійної політичної напруги, так що
найменше ослаблення королівської влади загрожувала смутою. З іншого, через систему
клієнтів дворянство виявлялося тісно пов'язаним із монархом та державою. Перебудова
соціальних зв'язків між державою та феодальним станом була найважливішою умовою
існування абсолютної монархії.
8) У XVI – XVII ст. відбувається становлення державних сфер управління у
різних галузях. Формується державний контроль за освітою та соціальним забезпеченням,
оскільки школи та богадільні перебували у віданні церкви. Державна влада здійснює
продовольче постачання, регулювання ринкової торгівлі, централізований імпорт. Держава
бере під свій контроль питання внутрішньої безпеки та нагляд за порядком та інші.
Створення регулярної армії та перехід держави до системи постійних податків зажадали й
відповідних управлінських структур. У принципі ці питання вирішувалися державою і в
попередні епохи, але тепер вони набувають регулярної інституційної основи. Формування
бюрократії і нового типу соціальних зв'язків дозволяє говорити, що в епоху абсолютизму в
європейських країнах складаються основи державного апарату нового типу.
2. Особливості абсолютизму в Австрії.
ФРАНЦІЯ:
Не заперечуючи необмеженого характеру влади монарха в епоху абсолютизму, слід
зазначити, що у самих уявленнях про владу на той час було закладено механізми
обмеження державного примусу. Таким, наприклад, було думка у тому, що король завжди
повинен дотримуватися принципу справедливості і дотримуватися законів. М. Є. Копосов
зазначає, «що як публіцисти епохи, а й найвизначніші державні діячі французького
абсолютизму, такі, як Рішельє і Людовік XIV, вважали, що порушення законності
допустимі лише разі крайньої державної потреби. Цю ж думку поділяла і маса
королівських чиновників, в переважній більшості отримали юридичну освіту і виховані в
дусі поваги правової традиції ». Крім того, в епоху абсолютизму існувала надзвичайно
складна процедура зміни закону, що було суттєвим бар'єром на шляху беззаконня. М.
Хеншелл пише, що «влада корони була абсолютною, але король, тим щонайменше,
перебував у сфері дії закону і міг залучатися до суду. Вона була абсолютною, але мала
поважати основні закони країни, наприклад, заборона відчужувати свої володіння. Будучи
абсолютною, вона припускала відкрите проведення політичних дискусій».

АВСТРІЯ:
Австрія – це коронна земля, спадкове володіння австрійського дому Габсбургів.
Габсбурги – були однією з найбільших та найвпливовіших династій Європи, котрі кілька
століть правили найпрестижнішими монаршими дворами Європи, а також Священною
Римською імперією а ж до її ліквідації. Влада імператора в цій країні була виборною, а
також певним чином вона обмежувалася рейхстагом або курфюрстами. Імператор не міг
сам оголошувати війни, підписувати мир, вводити імперські податки та приймати закони.
Однак в коронному краї Габсбургів – Австрії, ерцгерцоги мали набагато більше прав, адже
там панувала абсолютна монархія.
Початок австрійського абсолютизму припадає на другу половину XVII ст. Монарх
тут зосереджував в своїх руках усю повноту влади, а також вважався єдиним джерелом
права. Зросло значення центральних установ, ослабла роль місцевих сеймів.
Найважливішими центральними установами стали: Таємна рада (дорадчий орган при
монарху, займався вирішенням найважливіших державних питань), Надвірна рада на чолі
з канцлером, що займалася внутрішньодержавними справами, в тому числі й судовими,
Надвірна палата або ж фінансова рада, надвірна військова рада. Чіткого розмежування
компетенції між зазначеними органами не було, а відносини між ними характеризувалися
конкуренцією і навіть конфронтацією. За Йосифа І з надвірної канцелярії виділено
міністерство закордонних справ. Натомість місцеві сейми й ландтаги поступово
перетворювалися на земські зібрання з дуже обмеженою компетенцією.
Найбільшого прояву абсолютизм в Австрії набув за правління Марії-Терезії та її
сина Йосифа ІІ. Марія Терезія стала імператрицею завдяки Прагматичної санкції, за якою
всі спадкові володіння Габсбургів за відсутністю представника чоловічої статі
успадковуються дочкою імператора. Це вкотре підтвердило спадковість влади Габсбургів,
тепер навіть за жіночою лінією. А спадковість – це одна з особливостей абсолютної
монархії.
Марія Терезія, розуміючи, що її держава є роздробленою, моноетнічною, та
керують її землями місцеві органи, намісники, котрі самі вважали себе абсолютними
правителями, імператриця вирішила зосередити всю владу в своїх руках. За її правління у
спадкових землях було створено колегіальні уряди Репрезентації, очолювані
президентами, котрі призначалися та діяли від імені та в інтересах монарха. В 1763 році,
для більшої централізації влади Репрезентації замінили на коронні губернаторства,
очолювані губернаторами, котрих також призначав монарх і вони підпорядковувалися
виключно йому. Губернатори отримали право головувати на сеймах, скасовувати їх
рішення і навіть розпускати ці представницькі установи.
Для централізації влади було створено Державну раду (покликану піклуватися про
координацію роботи усіх офіційних установ спадкових земель. Державна рада отримала
право здійснювати за відсутності (чи важкої хвороби) монарха регентські функції.) та
центральний суд, завдяки чому вся повнота влади зосередилася в руках Марії-Терезії.
Австрія та Чехія були об’єднані під владою одного канцлера. Хоча до цього Чехія мала
власну Богемську канцелярію, яка контролювала фінансові та деякі внутрішньополітичні
питання. Окрім Богемської та Австрійської канцелярії в Габсбургській монархії була й
Угорська канцелярія, котра проіснувала до моменту утворення Австро-Угорської імперії.
Ця канцелярія займалася фінансовими питаннями, захистом королівських та державних
інтересів, видачою документів про королівські пожертвування та підтвердження дарчих
грамот від державних сановників. Питання зовнішньої політики та війни вирішувалися
центральними судовими органами. Взагалі положення Королівства Угорщина в складі
Ерцгерцогства Австрія. Угорці підтримали права Марії-Терезії на престол Священної
Римської імперії та Австрії. Заради підтримки угорців вона пішла на значні поступки цій
бунтівній провінції, а саме: 1) звільнила угорське дворянство від оподаткування; 2)
зобов’язалася вирішувати угорські питання тільки після консультацій із самим угорцями;
3) спростила процедуру прийому угорців на службу в державні міністерства; 4) Угорська
надвірна канцелярія проголошувалася незалежною від вищих органів влади у Відні і була
підпорядкована безпосередньо короні. Отже, Угорщина досягла створення механізму
запобігання в майбутньому надмірної централізації імперії, гарантуючи збереження
власної національної ідентичності. Надалі, імператорський двір проводив гнучку політику
щодо Угорщини, однак демонстрував час від часу і твердість. Наприклад, після того, як
угорський парламент у 1764 р. відмовився збільшувати суму податків, Марія Терезія його
не скликала, а управляла Угорщиною за допомогою Державної ради.
Йосиф ІІ скасував права провінційних станових зборів, посилив владу канцлерів,
котрих він призначав самостійно, урівняв у правах усі землі. Також він підкорив своїй
владі церкву й послабив її вплив на суспільство. За його наказом усі папські укази й
розпорядження оприлюднювалися лише за згодою уряду. Габсбургський абсолютизм часів
Йосифа ІІ набув рис поліцейської держави. Характерними рисами поліційної держави
були урядова опіка та втручання в усі сфери життя, відсторонення громадян від участі в
державному управлінні, підпорядкування економіки інтересам збільшення державної
скарбниці, наявність дуже розгалуженої бюрократії. Відмітною рисою поліційної держави
є бюрократичне правління, яке відрізняється від феодального тим, що ґрунтується на
праві, а не на свавіллі окремої особи. Усі починання державної влади втілюють у життя
численні представники бюрократії, головним полем діяльності яких є різноманітні
канцелярії. Також важливою рисою є те, що поліцейська держава базувалася на засадах
всепоглинаючої опіки держави над окремою людиною та суспільством загалом.
3. Абсолютизм як каталізатор суспільно-політичних процесів в Європі