8.

 Геополітичні моделі світового порядку.

1. Концепція світового порядку О. Тоффлера. Р. Арон про світову федерацію та
світову імперію.
2. Цивілізаційна модель нового світового порядку.
3. Моделі нового світового порядку в сучасній європейській геополітичній науці.
Ж. Бодуен про необхідність створення нового світового порядку.
4. Сценарії розвитку світового порядку в американській геополітиці. Концепція
нового світового порядку Г. Кіссінджера.
5. Світовий порядок в російських геополітичних концепціях. С. Кононенко, «Логіка
великодержавності».
6. Конспірологія або теорія заговорів.

1. Концепція світового порядку О. Тоффлера. Р. Арон про світову федерацію та

світову імперію.
В книзі «Третя хвиля» (1980 р.) Олвін Тоффлер (народився в 1928 р.) виклав свій варіант
«постіндустрішьного суспільства». В цій книзі Тоффлер запропонував таку схему
розвитку цивілізації:
«Перша хвиля» – утворення суспільства аграрного типу, 
«Друга хвиля» – розвиток індустріального суспільства 
 «Третя хвиля» знаменує собою появу «суперіндусіпріального суспільства». При
цьому основну увагу він приділяє переходу від «індустріального» типу суспільства до
«постіндустріального» або «суперіндустріального». За Тоффлером, індустріалізм являє
собою певний вид цивілізації зі своїм особливим типом розвитку, ставленням до
навколишнього середовища, способом життя, ціннісними пріоритетами та орієнтирами,
він характеризується одноманітністю, монотонною працею, відчуженням людини і
екологічними бідами.
 Цивілізація «Третьої хвилі», що наближається, докорінно відрізнятиметься від
капіталізму періоду «індустріалізму», основні принципи якого не спрацьовують у період
переходу суспільства до економіки самообслуговування. Свого часу шість
взаємопов'язаних принципів – стандартизація, централізація, спеціалізація, синхронізація,
концентрація й максимілізація – програмували поведінку людей, цементували
суспільство на всіх рівнях, починаючи з виробництва й закінчуючи сферою сім’ї, дозвілля
тощо. Проте поява нової технології, реорганізація виробництва на основі впровадження
найновітніших досягнень науки та техніки привели в рух «Третю хвилю» розвитку
цивілізації, яка руйнує всі шість принципів попередньої економіки і змінює їх на
протилежні. Відповідно й виробництво має зовсім інший характер (основа якого лежить в
електронній базі). При цьому відбувається немовби повернення до «ручної праці»
докапіталістичного періоду. З'являється можливість майже все робити в домашніх
умовах. Тому це більше промисловість самообслуговування, а не виробництво товарів
для ринку. Виробництво й споживання наче зосереджені в одному місці, створюючи
якийсь симбіоз.
  Отже, на зміну етиці споживання має прийти етика самообслуговування, що несе в
собі інші цінності й типи поведінки. В останній повага до людини залежить вже не від
наявного у неї капіталу, а від практичної віддачі в безпосередній її діяльності. Внаслідок
цього змінюється цінність не лише окремої людини, а й суспільства загалом. Па думку
Тоффлера, відбувається своєрідна «гуманізація» суспільства, оскільки мірою того як
знецінюється влада капіталу, зникає і притаманний капіталізмові дух користолюбства.
Внаслідок цього виникають можливості для нового типу поведінки особи в сфері
виробництва, дозвілля, культури, освіти. Тоффлер присвятив окремий розділ «майбутній
особистості». Особистість майбутнього неможливо змальовувати в термінах попередньої
цивілізації. Адже йдеться про переворот в усьому внутрішньому світі людини, який
позначиться на її свідомості й підсвідомості.
Тому найзагальніша ідея Тофлера полягає в тому, що людство вступило на шлях
прискорення змін, а це радикальним чином вплине на весь комплекс життєзначущих
цінностей і орієнтирів.

Перша хвиля — аграрна
Перша хвиля цивілізації почалася близько 10 тисяч років тому з переходом до осілості, прирученням
(одомашнюванням) тварин, початком вирощування овочів та зернових культур, що призвело до створення
аграрної (до-індустріальної) цивілізації. Характерними рисами першої хвилі є:

 вкрай повільне економічне зростання;

 повільне, але невпинне зростання кількості населення;
 низький рівень споживання у переважної більшості населення — на межі фізіологічного мінімуму;
 поділ праці існував у досить простих формах, хоча й виділилося до 300 специфічних ремесел;
 основним видом енергії була сила м'язів людини та тварини;
 головним засобом виробництва була земля, яку обробляли 80—97% населення;
 основний соціальний конфлікт — навколо проблем землеволодіння та землекористування;
 структура суспільства була жорстко ієрархічною і задавалася переважно неекономічними
факторами — походженням, належністю, силою, владою, авторитетом тощо;
 соціальна та просторова мобільність практично були відсутні.

Друга хвиля — індустріальна
Друга хвиля цивілізації почала підійматися в XVI ст. і привела до створення у другій половині XIX ст.
індустріальної цивілізації. її кодами, згідне з Тоффлером, стали:

 стандартизація — уніфікація виробничих процесів та продукції;

 вузька спеціалізація;
 синхронізація процесів у часі;
 концентрація виробництва та капіталу;
 максимізація обсягів виробництва;
 централізація управління.
Особливими рисами другої хвилі розвитку цивілізації стали:

 швидке економічне зростання;

 значне зростання чисельності населення;
 зростання споживання, рівня та якості життя (ці процеси характеризувались нестабільністю,
циклічністю та нерівномірністю за країнами та регіонами);
 розподіл праці досяг дуже високого рівня;
 основний вид енергії — механічна (парові двигуни, двигуни внутрішнього згоряння та різноманітні
генератори);
 головний засіб виробництва — промисловий капітал: будівлі, машини та обладнання; в
промисловості зайнято 45—65% працездатного населення;
 основний соціальний конфлікт — між працею і капіталом;
  соціальна структура суспільства опирається на майнові фактори і формально не є жорстко
ієрархічною;
 соціальна та просторова мобільність суттєво зросли.

Концепція єдиного індустріального суспільства - теорія, запропонована французьким філософом, політологом,

соціологом і публіцистом Раймоном Ароном в 60-х рр. XX ст. Р. Арон вірив в те, що, оскільки капіталістичне і
соціалістичні суспільства є два різновиди індустріального суспільства (їх головними відмінностями є політичні
режими і форми власності на фактори виробництва), то в майбутньому вони можуть бути об'єднані в єдине
індустріальне суспільство під керівництвом капіталізму. При цьому під поняттям «індустріальне суспільство» Р.
Арон розумів таке суспільство, де переважає велике промислове виробництво [1]. Раймон Арон виділив 5
характеристик індустріального суспільства:

 Суворе поділ між підприємством і сім'єю;

 Індустріальне виробництво створює своєрідний спосіб поділу праці, заснований на відділенні
технологічного праці від всіх інших виробничих процесів;
 Індустріальне виробництво має на увазі під собою накопичення капіталу;
 Індустріальне суспільство неможливо побудувати без чіткого економічного розрахунку;

Належна організація робочих місць з боку власників виробництв, і, як наслідок, висока концентрація
робочої сили [1].Р. Арон вважає, що «чисто капіталістичне» суспільство існує тільки в теорії, в
реальному ж житті капіталізм часто наближений до соціалізму. Так, наприклад, він вважає, що в
результаті процесу націоналізації, яка зачепила країни Західного світу після Другої Світової війни,
капіталізму стала притаманна соціалістична модель колективної власності. На його думку, додаткова
вартість, яка, як правило, асоціюється, в основному, виключно з капіталістичним виробництвом, є
невід'ємною характеристикою і соціалістичного суспільства, з тією лише різницею, що в останньому
вона повертається до колективу, а не до власника виробництва. Більш того, Арон справедливо
зазначає, що обидва типи суспільства стикаються з однаковими проблемами з розподілом
національного доходу, про що свідчить наявність в них нерівності [2].

Історія появи концепції

Спочатку теорія індустріального суспільства виникла в 40-і рр. XX століття під впливом протистояння
капіталістичного Заходу і соціалістичного Сходу. Її основоположником по праву вважають американського
економіста П. Друкера. Але по-справжньому популярною теорія стала лише в 50-ті рр. завдяки роботам таких
теоретиків, як У. Ростоу, Дж. Гелбрейт та Р. Арону. Р. Арон течение майже всієї своєї наукової діяльності
Виступав затятим критиком марксизму, заявляючи, що К. Маркс при створення своєї теорії НЕ врахував
специфіку сучасних суспільств і зробив дуже велику ставку на саморуйнування капіталізму, що, в кінцевому
рахунку, повинно було спричинити перехід до і усунення загального нерівності. Всі ці ідеї знайшли
відображення в його книзі «Опіум для інтелігенції», виданої в 1955 році [3]. В цьому ж році в Сорбонні Р. Арон
прочитав ряд лекцій, які в 1963 році були опубліковані в якості самостійного праці під назвою «Вісімнадцять
лекцій про індустріального суспільства» [1]. У 1966 р Раймон Арон видав книгу «Три нарису про індустріальній
епосі» [4], в якій він продовжив своє вчення про індустріальних суспільствах.
Роль концепції в теорії розвитку індустріального суспільства
Концепція Раймона Арона стала свого роду критикою теорії конвергенції, у відповідність з якою
капіталістичний Захід і комуністичний Схід рухаються у напрямку один до одного. Точкою їх конвергенції
повинен стати соціалізм (за допомогою соціалізації Заходу і лібералізації Сходу). Він вважав, що
послідовники теорії конвергенції є прихильниками планової економіки і поділяють ідею про перевагу
соціалістичної моделі економіки над капіталістичною. Р. Арон був упевнений в тому, що теорія конвергенції є
продуктом ідеології, а для об'єктивного аналізу двох моделей необхідно провести порівняння не тільки
ідеологічної, але також економічної і політичної сфер життєдіяльності суспільства .

2. Цивілізаційна модель нового світового порядку.

Модель цивілізаційного протистояння. Її автором є американський вчений С. Хантінгтон. Він
вважає, що система міжнародних відносин у процесі еволюції пережила ряд етапів, які
характеризуються послідовною зміною конфліктів між володарями, між націями, між ідеологіями. У
сучасних умовах, на думку С. Хантінгтону, настає новий етап - протистояння цивілізацій.
В якості основних елементів моделі цивілізаційного протистояння С. Хантінгтон розглядає
цивілізації: західну, православну, ісламську, конфуцианскую (китайську), индуистскую, японську
(тихоокеанську), латиноамериканську. Як можливу С. Хантінгтон виділяє також африканську
цивілізацію. Цивілізаційні відмінності, на думку С. Хантінгтона, більшою мірою консервативні і
менш здатні до змін, ніж відмінності економічні чи політичні. Тому зіткнення цивілізацій буде
домінувати у світовій політиці.
Модель західної цивілізації, яка протистоїть решті світу. Ця модель (The West and The Rest), як
зазначає А. Г. Дугін, є новим виразом загального принципу дуалізму талассократии і теллурократії,
який залишається головною геополітичною схемою і для XXI ст.
Таким чином, необхідно відзначити, що вихідні принципи геополітичного аналізу дозволяють
формувати різноманітні геополітичні моделі, що відображають ті чи інші аспекти загальної
геополітичної ситуації у світі. Крім важливого гносеологічного значення, такі моделі виступають в
якості основи формування геостратегії держави, спрямованої на забезпечення умов для реалізації її
національних інтересів.

Поява перших думок щодо цивілізаційного підходу та подальший

розвиток[ред. | ред. код]
Дослідженням теорії цивілізацій за нового та новітнього часу займалися такі вчені як російський слов’янофіл  Н.
Данилевський, російський і американський соціолог П. Сорокін, німецький філософ О. Шпенглер, німецький
соціолог Макс Вебер, французький історик Ф. Бродель, англійський історик А. Тойнбі та інші видатні історики та
філософи. Серед сучасних дослідників найбільш відомими є праці американського політолога С. Гантінгтона.
Американський археолог та етнограф Л. Морган у книзі «Давнє суспільство» (1877) виділив три великі періоди
в історії людства дикунство – варварство – цивілізація. Зміна періодів відбувалася завдяки значним інноваціям,
які кардинально змінювали спосіб життя людей. Перехід від дикунства до варварства був зумовлений появою
землеробства, тваринництва, винайденням гончарного круга та зміною кам’яного і дерев’яного посуду
глиняним, появою тканого одягу тощо. Важливим моментом в еволюції людства від варварства до цивілізації
було: поява писемності, а також математики, астрономії; суспільний поділ праці; поява міст; утворення держав.
Сучасне значення терміна «цивілізація» відрізняється від того, що означає певний історичний період, і
відображає лише найвищий рівень групування людей за ознакою культури.
Першу цілісну теорію, що прагнула пояснити розвиток людства з цивілізаційних позицій, напередодні другої
світової війни запропонував науковий керівник Британського королівського інституту міжнародних
відносин Арнольд Джозеф Тойнбі (1889-1975). Він виділив 36 цивілізацій, однак у 12-томному «Дослідженні
історії» детально описав 21 локальну цивілізацію, які охоплювали 16 регіонів, що циклічно змінювали одна
одну. У ХХ ст. з них залишилося вісім: візантійська, російсько-ортодоксальна, ісламська, індуська, далекосхідна
(Південно-Східна Азія), китайська, японо-корейська і західна. Усі вони розвивалися за принципом історичної
круговерті й проходили п’ять стадій: виникнення, зростання, кризу, дезінтеграцію й загибель. Рушійною силою
розвитку цивілізацій, на думку історика, слугував «життєвий порив» творчої еліти, а тривалість їхнього
існування залежала від співвідношення між нечисленною елітою і нетворчою масою суспільства.
А.Тойнбі у своїй концепції підкреслює існування тісного зв’язку цивілізації з тією чи іншою всесвітньою релігією,
яка формується не з моменту зародження цивілізації, а під час кризового стану та стає своєрідною духовною
відповіддю на кризу. Відповідно до цієї концепції, головним критерієм визначення культурно-історичної
спільності людей у межах світових регіонів (з історично мінливими межами) є єдність релігії, що визначає
спільність історичного розвитку, звичаїв і формує стійкий регіональний тип високої культури. Надаючи релігії
роль системотворчого цивілізаційного критерію, А. Тойнбі використовував поняття релігії не як віровчення, а як
системи, що визначає нормативні цінності та відмінності духовного світу людей. Релігії визначили найсуттєвіші
розбіжності між людьми – у ставленні до духовних цінностей, тому сакральні стереотипи є найбільш
консервативними та інерційними. Вони, на відміну від політичних норм, здатні менше змінюватися. Наприклад,
можна бути громадянином двох країн, проте неможливо бути одночасно християнином і мусульманином.
Цивілізації, чи культурні суперсистеми, значною мірою визначають основні прояви соціокультурного життя:
організацію і функції малих груп і культурних систем, менталітет і поведінку індивідів, безліч конкретних
історичних подій, тенденцій і процесів.
Отже, цивілізація — це простір, культурна зона, сукупність культурних характеристик і феноменів. У багатьох
дефініціях саме культура виступає основною ознакою цивілізації.
Поділ народів на цивілізації за культурними характеристиками та їх поділ на раси за фізичними
характеристиками подібні між собою. Однак поняття «цивілізація» і «раса» не є тотожними. Люди однієї раси
можуть бути поділені за цивілізаційною ознакою. Наприклад, великі релігії — християнство й іслам —
охоплюють суспільства, що належать до різних рас.
Відмінності між людськими групами визначаються цінностями, віруваннями, інститутами та соціальними
структурами, а не расовими особливостями. Етнічні групи, національності, релігійні групи, навіть окремі села —
усі вони різняться культурою на різних рівнях диференціації. Диференціація культур і цивілізацій методично
складне питання. Існує кілька підходів до виділення цивілізацій, зокрема, історичний, історико-генетичний та
релігійно-світоглядний.
А. Вебер пов’язує із цивілізаціями лише чотири з п’яти світових релігій – християнство, іслам, індуїзм,
конфуціанство (А. Вебер, 1990).
С. Гантінгтон підкреслює, що релігії визначили найбільш суттєві відмінності між людьми в контексті духовних
цінностей, що сакральні стереотипи найбільш консервативні та інерційні. Вони менш здатні до змін, ніж,
наприклад, політичні норми. Дослідник ділить людство на вісім основних цивілізацій причому основою його
поділу є саме релігійна складова. Відповідно він виділяє християнсько-католицьку (західну), християнсько-
православну, ісламську, індуїстську, конфуціанську та японську цивілізації. Ще дві цивілізації – африканська та
латиноамериканська – виділяються ним за географічною ознакою. Також західна цивілізація включає в себе
європейську та північноамериканську, а ісламська – арабську, тюркську та малайську. Цікавим є те, що за С.
Гантінгтоном, одна цивілізація може охоплювати як і багато держав (Західної Європи, Латинської Америки), так
і обмежуватися кордонами лише однієї країни (Японія).
Н. Данилевський визначав цивілізацію, або культурно-історичний тип, як велику соціокультурну спільноту
людей, що сформувалася на основі певних, лише їм притаманних універсальних цінностей.
Згідно з концепцією Ф. Броделя, цивілізація – це простір, культурна зона, сукупність культурних характеристик і
феноменів.
Теоретик світосистемного підходу І. Валлерстайн визначає цивілізацію як специфічну концентрацію світогляду,
звичаїв, структур і культури, як матеріальної, так і духовної, що формує певну історичну цілісність, й існує
поряд з іншими різновидами цього феномена, хоча й не завжди одночасно.
Тобто, із зазначеного вище, випливає те, що в основному культура завжди виступала основною ознакою
цивілізації. Згідно з визначеннями багатьох дослідників, цивілізація – це найбільш широка культурна спільність
людей. Етнічні групи, національності, релігійні групи, навіть окремі села – всі з них відрізняються характерною
лише їм культурою на різних рівнях диференціації.

Теоретичні проблеми цивілізаційного підходу[ред. | ред. код]

Проблема еволюції цивілізацій
Спираючись на цивілізаційний підхід до історичного процесу формування великих культурних регіонів світу,
можна виокремити такі основні теоретичні проблеми, як джерела зародження і життя цивілізацій, проблеми
розвитку і зникнення цивілізацій.
Багато дослідників, у тому числі А. Тойнбі, вважають, що розвиток кожної регіональної цивілізації відбувається
за біологічними ритмами, які визначають основні його фази: народження, зростання, злам, занепад і розпад.
Якщо для стадії зростання характерний органічний тип еволюції у всіх сферах життя — соціальній, політичній,
релігійній, етичній, художній, науковій, то для стадії занепаду властивий механічний тип еволюції, фактично
руйнація органічного життя культури.
Динаміка цивілізації — від зародження до розпаду, відповідно до теорії А. Тойнбі, визначається законом
«Виклик Відгук», згідно з яким прогрес чи регрес цивілізації пов’язаний з адекватністю Відгуку регіонального
соціуму на Виклик історичної ситуації. Народження цивілізації відбувається спонтанно за двох необхідних умов:
– стимулююча роль навколишнього середовища — Виклик;
– наявність у соціумі творчої меншості, здатної створити необхідний Відгук на Виклик.
На стадії зародження цивілізації механізм закону «Виклик – Відгук», можна було б сформулювати так:
навколишнє середовище в широкому його значенні кидає Виклик соціуму, а той через свою творчу меншість
відповідає на Виклик і знаходить вирішення проблеми. Виклики можуть бути зумовлені як властивостями
природного середовища, так і особливостями суспільно-історичного характеру.
А.Тойнбі виокремив п’ять основних типів Викликів:
– виклик суворих країн;
– виклик нових земель;
– виклик історичних ударів;
– виклик тиску;
– виклик обмеження.
Зародженню цивілізації, як відзначав вчений, сприяють найважчі умови. Так, велика китайська цивілізація
народилася не на берегах відносно спокійної Янцзи, а на непокірній, бурхливій Хуанхе, а лише потім перейшла
у долину Янцзи. Не в помірному поясі сучасної території Чилі виникли цивілізації Західної півкулі, а в області
Центральних Анд, де дуже гостро стояли проблеми зрошуваного землеробства.
Географ Л. Мечніков у XIX ст. у книзі «Цивілізація і великі історичні ріки» (1995) за географічним критерієм
виокремив три періоди в історії світової людської культури: річковий, середземноморський та океанічний. Він
детально описав річковий період, що охоплював історію найдавніших цивілізацій — єгипетської (уздовж долини
Нілу), ассіро-вавилонської (уздовж Тигру та Євфрату в Месопотамії), індуської (долини Гангу та Інду) і
китайської (уздовж Хуанхе та Янцзи), які виникли за три-чотири тисячоліття до нашої ери і досягли високої
культури. Основною причиною — Викликом, який визначив появу цивілізацій високого рівня організації
поливного землеробства, були особливості водного режиму перелічених рік, які несуть з собою запаси
родючого мулу. Щоб захистити себе від згубного впливу повеней і зберегти надлишки води для зрошення в
посушливий період, соціумам необхідно було виробити відповідну соціальну організацію. Отже, сезонні цикли
повеней і посух породили адекватний Відгук — суспільне регулювання водного режиму великих історичних рік.
Дискусійною залишається проблема причин занепаду цивілізацій. А.Тойнбі вважав, що основна причина
загибелі цивілізацій криється усередині самих цивілізацій. Коли у меншості бракує творчих сил, відбувається
злам цивілізації; більшість відмовляється наслідувати меншість, відбувається руйнація соціальної єдності і
ніщо вже не може зупинити розпаду цивілізації.
Творча меншість як провідний цивілізаційний компонент на різних етапах розвитку цивілізації поводиться по-
різному. Жодна з цивілізацій не обдарована привілеєм нескінченного прогресу. Усі цивілізації, досягши
розквіту, сходили зі сцени.
Щоправда, А. Тойнбі наголошував на спадкоємності цивілізацій. Вони могли перебудуватися й виникнути
знову, як наприклад римляни, запозичивши культуру греків, але ніколи в попередньому вигляді й у колишніх
границях.

Проблема кількості цивілізацій

Дослідники стверджують, що за всю історію існування людства, а це близько 40 тисяч років, виникли десятки
тисяч соціо- культурних утворень, проте небагатьом з них вдалося виробити самостійні форми високої
культури, тобто цивілізації. У вчених немає одностайності щодо чисельності цивілізацій, однак більшість
називає, щонайменше, дванадцять основних цивілізацій, сім з яких уже не існують. Зниклими вважають
Месопотамську, Єгипетську, Критську, Класичну (греко-римську), Візантійську, Месоамериканську, Андську
цивілізації. Існуючі цивілізації – Китайська (далекосхідна), Японська (далекосхідна), Індуїстська, Ісламська,
Західна.
Відомий американський фахівець з проблем цивілізацій С.Гантінгтон виділив вісім сучасних світових
цивілізацій: західну (християнську), слов’яно-православну, ісламську (мусульманську), індуську, конфуціанську
(китайську), синтоїстську (японську), латиноамериканську та африканську. Китайську, японську та індуську
цивілізації він пропонує об’єднати в одну – азійську, оскільки, на його думку, в їхньому розвитку головну роль
відіграє «тріада факторів» – релігійний, демографічний і політичний, а такі складові, як економічна і соціальна,
відступають на другий план. Лінії, які розділяють цивілізації, є і будуть у майбутньому кризовими у плані
виникнення етнічних конфліктів. Ці ідеї С.Гантінгтон виклав у статті «Зіткнення цивілізацій» (1993), згодом у
книзі «Зіткнення цивілізацій та межа світу» (1996).

Проблема меж (кордонів) цивілізацій

Чіткі границі цивілізацій визначити практично неможливо. В ході історії люди можуть змінювати свою
ідентичність, оскільки культури народів взаємодіють і перекриваються , зазнаючи впливу ефектів ідентифікації,
імітації й окультуризації. Значно змінюється також міра відмінності й схожості цивілізацій. Однак, попри такі
«невизначеності», цивілізації являють собою значні спільноти, які окреслені границями, хоча в багатьох
випадках і слабо вираженими.
Важливе методологічне значення, особливо при цивілізаційному районуванні, може мати концепція російських
дослідників Л. Цимбульського і С. Хатунцева про «цивілізаційні міжсвіти», або між цивілізаційні пояси, які вони
називали лімітрофами.

Сучасні світові цивілізації

Китайська[ред. | ред. код]
Дослідники відзначають існування однієї єдиної китайської цивілізації, яка датується з 2000-1500 р. до н. е., або
двох китайських цивілізацій, що послідовно змінили одна одну в перші століття християнської епохи. С.
Гантінгтон назвав цю цивілізацію конфуціанською, хоча більш точним вважав термін «синоїстська», оскільки він
глибше описує культуру, яка пов’язує Китай, китайські спільноти в Південно-Східній Азії, а також споріднені
культури В’єтнаму і частини Кореї.

Японська[ред. | ред. код]
Деякі автори об’єднують японську і китайську культури під загальною назвою «далекосхідна цивілізація».
Більшість дослідників розглядають японську цивілізацію як самостійну, що виникла між 100 і 400 рр. н. е. При
цьому визнається суттєвий вплив китайської континентальної культури на острівну японську. Однак, як
визнають багато дослідників, в Японії конфуціанство органічно синтезоване із синтоїзмом (від японського
слова «синто», що означає культ божества предків і природи). На відміну від Китаю, Японія створила особливу,
східну за духовністю культуру, проте досить сприйнятливу до культури і технології Заходу.
Індуїстська[ред. | ред. код]
Дослідники одностайні стосовно того, що на індійському субконтиненті приблизно з 1500 р. до н.е. існувала
одна (індська, індуська, хінду чи індуська) чи більше, пов’язаних спільною спадщиною цивілізацій. Причому
термін «індуська» вважається найбільше придатним для позначення сучасної цивілізації. Індуїзм відіграє
провідну роль у культурі значної частини Індостану ще з 2 тис. до н.е. Незважаючи на те, що в самій Індії існує
численна ісламська спільнота, а також значна кількість нечисленних культурних груп, індуїзм продовжує
залишатися серцевиною соціуму країни й у сучасну епоху. Подібно до терміна «синоїстський», термін
«індуський» відрізняє назву цивілізації від назви держави, на території якої виникла цивілізація, ареал
поширення якої вийшов за межі державних кордонів.
Є підходи, які акцентують увагу на взаємовпливі та взаємопроникненні індо-буддійських впливів. У такому разі
говорять про індо-буддійську цивілізацію. Її етика визначається як колективістська (етико-центрична).
Центральне місце в індуїстському світогляді посідає проблема обов’язку – дхарма («триматися разом»). Це
етичне поняття містить: кодекс моралі, праведність, коло обов’язків, відповідальність людини. Основне
значення мають саме обов’язки людини, а не її права.

Ісламська
Цивілізація виникла в VII ст. на Аравійському півострові. Ісламська релігія швидко поширилася в Північній
Африці, на Іберійському півострові, у Центральній Азії, на Індостані й у Південно-Східній Азії. Як наслідок,
іслам охопив безліч окремих культур чи субцивілізацій, таких, наприклад, як арабська, турецька, перська і
малайська. Їх об’єднує шаріат — сукупність релігійних обрядових і юридичних норм, заснованих на спільних
правилах ісламу, – що у багатьох країнах забезпечує єдність світського і релігійного життя. Власне, релігією тут
є самі форми життя, що суттєво відрізняє цю цивілізацію від багатьох інших, особливо від західної і
православної.
На цьому ґрунті виникли різні форми фундаменталізму, зокрема ісламізм — політизований іслам. Однак у
деяких ісламських країнах, які обрали шлях модернізації суспільства, створені світські держави на основі
кемалізму — протилежної течії фундаменталізму. Термін «кемалізм» походить від імені турецького лідера
початку XX ст. Мустафи Кемаля Ататюрка, який після падіння Османської імперії повів країну шляхом
модернізації. Для цього йому довелося відокремити іслам від держави і віддати його суспільству як релігію.
Етика ісламу проста – покора. Обов’язок мусульманина – слухати і виконувати повеління влади незалежно від
того, подобається це йому чи ні. З іншого боку, іслам не обмежує активність людини, стимулює її готовність
боротися й померти за віру, адже це відкриє їй ворота у вічність.

Західна[ред. | ред. код]
Вважають, що ця цивілізація почала формуватися в VIII—IX ст. Вона включає такі основні ареали:
європейський, північноамериканський, австралійський, новозеландський, південноафриканський і, ймовірно,
латиноамериканський. За рівнем розвитку протягом декількох сотень років вона відставала від багатьох інших
цивілізацій.
Європейська культура почала розвиватися між XI і XIII ст., систематично запозичуючи досягнення візантійської
й ісламської цивілізацій. У цей період Угорщина, Польща, скандинавські та прибалтійські країни прийняли
християнство, а також римське право й інші аспекти західної цивілізації, що стабілізувало східну межу цієї
цивілізації. Протягом XII-XIII ст. Захід вів боротьбу за панування над Іспанією й встановив панування в
Середземномор’ї. До 1500 р. відбувається ренесанс європейської культури, а розширення торгових зв’язків й
технічні досягнення творять основу нової ери світової політики. Захід демонструє стійку експансію і впливає на
інші цивілізації.
Наприкінці XV ст. до Заходу остаточно відходить Іберійський півострів, до цього зайнятий маврами. У цей же
час починається португальське проникнення в Азію, а іспанське — в Північну та Південну Америку. Наступні
250 років уся Західна півкуля і велика частина Азії потрапляють під європейське правління чи панування.
Проте наприкінці XVIII ст. настає кінець безпосереднього європейського контролю спочатку в США, потім
на Гаїті, на більшій частині Латинської Америки. Однак у другій половині XIX ст. Захід інтенсивно поширює свій
контроль на Африку, Індостан та інші регіони Азії, а на початку XX ст. підкорює Близький Схід, за винятком
Туреччини. До 1914 р. європейці чи колишні європейські колонії (в обох Америках) контролювали 84% поверхні
земної суші, а 1920 р. цей показник був ще вищим, оскільки значна частина Османської імперії була поділена
між Великою Британією, Францією та Італією. Внаслідок наступної деколонізації в XX ст. Захід втрачає
переважну частину залежних територій. Сьогодні Захід ототожнюється з тим, що раніше називалося західним
християнством.

Православна[ред. | ред. код]
А.Тойнбі вважав, що історичні передумови виникнення православної цивілізації аналогічними тим, які
виявляються в основі західної історії. Еллінське суспільство стало «батьком» двох «синів». Розрив між
католицькою і православною церквами 1054 р. завершив процес диференціації суспільних структур, внаслідок
чого спочатку у Візантії, а потім і в державах, які прийняли православ’я пізніше, почала формуватися
самостійна цивілізація. Уже в Середньовіччя православне християнство було цілковито відмінним від західного
християнства.
На відміну від Заходу, де між Добром і Злом лежить особливий світ – сфера держави і права, де діє повага і
контракт, суспільний договір, слов’янська духовність ділить світ лише на Добро і Зло, між якими стоїть людина,
в якій йде боротьба між цими двома протилежними началами. Моральні закони і норми ґрунтуються на десяти
заповідях, покликаних формувати поведінку людини, впливаючи на її внутрішній, духовний світ. Вони значною
мірою виконують ті функції, які на Заході притаманні нормам права.

Латиноамериканська[ред. | ред. код]
Латинська Америка володіє порівняно яскраво вираженою ідентичністю, що відрізняє її від Європи і Північної
Америки. Хоча її походження і пов’язане з західнохристиянською цивілізацією, проте вона інтегрує місцеві
культури, подібних до яких в Європі не існує, а в Північній Америці вони були знищені.
Латинська Америка може також розглядатися або як субцивілізація в межах західної цивілізації, або як окрема
цивілізація, що тісно пов’язана з Заходом і внутрішньо роз’єднана в питанні приналежності до Заходу.

Африканська[ред. | ред. код]
Більшість відомих фахівців, окрім Ф. Броделя, заперечують існування окремої африканської цивілізації.
Північна частина Африканського континенту і його східне узбережжя на- лежать до ісламської цивілізації.
Особливу культуру представляє Ефіопія. У Південній Африці спочатку голландські, потім французькі, а згодом
англійські поселенці сформували європейську культуру, значно доповнену африканським племінним
компонентом. Свого часу європейський імперіалізм приніс християнство значній частині континенту на південь
від Сахари. Однак у цій частині Африки домінують різні племінні ідентичності і язичество. На ґрунті трайбалізму
виникають численні локальні та міждержавні збройні конфлікти, які забирають життя сотень тисяч людей, а
живих спонукують до вимушеної міграції.

3. Моделі нового світового порядку в сучасній європейській геополітичній науці.

Ж. Бодуен про необхідність створення нового світового порядку.

В основу світового порядку ХХІ ст. повинно бути покладено основні цінності, які мають важливе
значення для розвитку міжнародних відносин. До них, насамперед, від- носяться: свобода: –
забезпечення прав людини, кращою гарантією яких є демократична форма правління, заснована на
широкій участі і волі народу; – рівність: жодна людина і жодна країна не повинні позбавлятися
можливості користуватися благами розвитку; – со- лідарність: глобальні проблеми повинні
вирішуватися при справедливому розподілі вит- рат і тягаря відповідно до фундаментальних
принципів рівності та соціальної справед- ливості – терпимість: люди повинні поважати один одного
при всьому різноманітті ві- росповідань, культури і мов. Особливої уваги заслуговує положення про
те, що «культура миру і діалог між усіма цивілізаціями повинні активно підтримуватися»; – повага
до при- роди: спільними зусиллями забезпечити збереження природи. – спільна відповідальність:
відповідальність за управління світовою економікою і соціальним розвитком, а також за
забезпечення миру і безпеки має бути спільною для всіх держав і реалізуватися на бага- тосторонній
основі. Останнє положення заслуговує особливої уваги. Воно характеризує сутність нового світового
порядку. Необхідність визнання спільної відповідальності підкреслюється не перший рік. З цього
приводу, колишній Генеральний секретар ООН К. Аннан зазначив, що «держави повинні міцно
усвідомити свою подвійну роль в нашому глобальному світі. На додаток до своєї самостійної
відповідальності, яку кожна держава несе щодо свого сус- пільства, держави спільно є гарантами
нашого спільного життя на цій планеті... Немає жодного гравця, здатного конкурувати або замінити
державу». Не випадково, що спільна відповідальність підкреслюється в актах ООН неодноразово. У
Декларації тисячоліття керівники держав і урядів заявили, що поряд з відповідальністю перед своїми
товари- ствами вони несуть колективну відповідальність перед народами світу за забезпечення їх
благополуччя.

Отже, проблема «нового світового порядку», або «світового політичного порядку», стала одні - єю з найбільш
злободенних і широко обговорюва- них політико-теоретичних проблем ХХ-ХХІ ст., на яку серйозний вплив
чинять процеси глобалізації, у тому числі нові форми світового поділу праці, перерозподіл світового доходу,
розвиток транс- національних мереж, організацій тощо. Сьогодні стрімко йде процес становлення єдиного
глобаль- ного простору, з усіма своїми мінусами і плюсами, у зв’язку з чим констатуємо необхідність у виро-
бленні особливих механізмів участі та взаємодії суб’єктів світової політики, в яких були б закладені ідеї
траспарентності, відкритості, що виключають спроби протекціонізму і користолюбства , а також у структурної
модернізації діяльності ООН, в рам- ках якої оперативно, професійно і відповідально вирішувалися б колізійні
питання, що виникають, а з ними й нові загрози, виклики і протиріччя.

Таким чином, неминучість трансформації сві- тового порядку пояснюється в першу чергу тим, що в світі
виникає все більше проблем і загроз, які не можуть бути вирішені або подолані будь- якою державою окремо .
Тому, одночасно з розпа- дом біполярного світового порядку відбувається процес трансформації
Вестфальського порядку. Він характеризується порушенням його основних принципів: непорушності
державних кордонів, невтручання однієї держави до внутрішніх справ іншої, так само як і визнання однієї
держави ін- шою в якості самостійного, незалежного, повно- правного суб’єкту міжнародних відносин . Серед
факторів, що спричинили виникнення глобальних проблем та загроз, слід вважати такі явища як май- же
безконтрольне розповсюдження зброї масового знищення; стрімке зростання міжнародного теро- ризму;
інтернаціоналізацію приступної діяльнос- ті; інтенсифікацію інформаційних та фінансових потоків та
створення віртуального простору.

5. Світовий порядок в російських геополітичних концепціях. С. Кононенко, «Логіка

великодержавності».
6. Конспірологія або теорія заговорів.
Конспіраціонізм [1], теорія змови (від англ. conspiracy theory, також відома як конспірологічна
теорія) — теорія, котра пояснює певну подію (зазвичай політичну, суспільну або історичну) наслідком
таємного плану групи впливових людей або організацій.
Теорію змов можна розглядати як частину теорії еліт.

Сутність теорій змови[ред. | ред. код]

Термін «теорія змови» може бути просто нейтральним описом припущення про існування змови. Однак
«теорія змови» або «конспірологічна теорія» також використовується для визначення жанру оповіді з
великою кількістю аргументів (не обов'язково пов'язаних між собою) щодо існування великих суспільно і
політично вагомих змов.
Більшість конспірологічних теорій, ймовірно, є хибними і не мають достатніх надійних доказів, щоб
сприймати їх серйозно. Це піднімає цікаве питання про механізми їх виникнення і розповсюдження в поп-
культурі. Соціологи, психологи й експерти фольклору займалися пошуком відповіді на це питання
починаючи з 1960-х років, коли вбивство президента США Джона Ф. Кеннеді породило безпрецедентну
кількість чуток.
Коли конспірологічні теорії поєднують логічні хиби з відсутністю доказів, результатом є погляд на світ,
відомий як конспірологія. Конспірологія пояснює важливі історичні події й тенденції таємними змовами.
Академічні дослідження конспірологічних теорій і конспірології виявили набір їх характерних структурних
рис.
Твердження, що мають кілька з наведених нижче рис, можуть бути кандидатами на класифікацію як
конспірологічні теорії:

1. Виникли на основі обмеженої, часткової або опосередкованої інформації.

Створені, базуючись на статтях у ЗМІ, аніж на ґрунтовних знаннях чи наукових
доказах.
2. Стосуються події чи процесу, що має велику історичну чи емоційну важливість.
Ставлять за мету дати пояснення явищу, яке становить інтерес для широкого загалу
і має емоційну значущість.
3. Зводять складні моральні соціальні явища до простих, неморальних дій.
Безликі, інституційні процеси, особливо помилки чи недогляд, тлумачаться як навмисні,
свідомі дії неморальних осіб.
4. Персоніфікують складні суспільні явища, приписуючи їх результат впливовим
особистостям-змовникам.
Висновок про існування впливових особистостей-змовників робиться на основі
«неможливості» певного ланцюга подій без керівної ролі особистості. (Ця риса подібна
до попередньої, але відмінна від неї.)
 5. Приписують змовникам надлюдські здібності або ресурси.
Можуть вимагати від змовників мати унікальну дисципліну, непохитну рішучість,
високорозвинені або невідомі технології, нетипову психологічну проникливість,
здатність передбачити майбутнє, необмежені ресурси, тощо.
6. Ключові аргументи покладаються на індуктивну, а не дедуктивну логіку.
Робиться помилкове припущення про однаковий рівень впевненості як в індуктивних,
так і в дедуктивних аргументах.
7. Апелюють до «здорового глузду».
Здоровий глузд замінює ґрунтовніші, академічно респектабельні методології, прийняті
для дослідження суспільних і наукових явищ.
8. Характеризуються встановленими логічними і методологічними хибами.
В аргументах легко знайти формальні й неформальні логічні хиби.
9. Генеруються і розповсюджуються «сторонніми особами», часто неназваними, і загалом не
проходять рецензію.
свідчення походять від осіб, що не мають інсайдерських контактів або знань, і є
популярними серед осіб без спеціальних (особливо технічних) знань.
10. Знаходять підтримку в осіб з наочними хибними уявленнями у відповідній галузі науки.
Принаймні деякі з прихильників теорій вірять в них на основі хибних уявлень щодо
елементарних наукових фактів.
11. Не мають жодної підтримки в науковому товаристві.
Вчені й експерти загалом ігнорують повідомлення, вважаючи їх занадто поверхневими,
щоб витрачати час на їх спростування і ризикувати своїм авторитетом.
12. Експертні спростування ігноруються або пристосовуються шляхом розробки нових сюжетів
у оповіданні.
Коли експерти спростовують теорії, надаючи докази, оповідання доробляються (іноді у
дивовижний спосіб) з метою відкинути докази, часто використовуючи самі
спростування в оновленій теорії.
13. до змовників зараховують дедалі більше осіб.
Розповіді про існування змов мають тенденцію до розростання і можуть досягти
глобальних масштабів. Коли прихильники мають проблеми з контраргументами, теорії
змови розростаються (див. попередню рису). Теорії змов, що існують кілька десятиріч,
зазвичай охоплюють увесь світ і значні періоди історії.
14. Теорії змов зосереджуються на «все тих самих підозрюваних».
Класичні теорії змов зображують осіб, групи або організації, проти яких
існує дискримінація в тому суспільстві, де виникла теорія. Типовими персонажами є
євреї та іноземці, а також організації з поганою чи яскравою репутацією, наприклад
ордени, нацисти і майже всі спецслужби.

Теория заговора объясняет любые события действиями влиятельных заговорщиков. Все происходит с
какой-то целью, ничто не происходит случайно. Лозунг — «Ищи, кому выгодно».

Історія виникнення легенди про всесвітній змові пояснює, як в наші дні поширюються різні
помилкові теорії і чому вони знаходять своїх прихильників.

Теорія про таємне товариство ілюмінатів - впливових політичних фігур, які контролюють всі
глобальні події та прагнуть встановити новий світовий порядок, є, мабуть, найпоширенішою з усіх
конспірологічних міфів.
Однак почалася ця справжня параноя з жартівливого твору, написаного в 1960-х роках.
Чи є ця історія підтвердженням того, що ми готові вірити у все, що читаємо і чуємо? І як міф про
всесвітню змову допомагає зрозуміти, чому ми і сьогодні підпадаємо під вплив цього феномена?
Той, хто візьметься досліджувати історію таємних товариств, безсумнівно зіткнеться з "Товариством
баварських ілюмінатів", яка виникла в Німеччині в епоху Просвітництва.

Знімки, які "підкріплюють" теорії змови

Як боти маніпулюють в політичних інтернет-баталіях
Ця заснована в 1776 році група об'єднала інтелектуалів і відомих прогресивних діячів того
часу, прагнуть протистояти впливу представників релігії і правлячої еліти на життя суспільства.
 Однак їх, як і масонів, поступово витіснили критики консерватизму і християнства, і згодом
це товариство припинило своє існування.

Так тривало до середини 1960-х років. Однак ілюмінати в їх сучасному форматі навряд чи
знаходяться під впливом баварців, як стверджує автор і телеведучий Девід Брамвелл - людина, яка
присвятила себе документування витоків міфу. А ось епоха контркультури, ЛСД і інтерес до східної
філософії, навпаки, мала значний вплив на формування сучасного варіанта спільноти. Все почалося з
появи невеликої друкованого праці під назвою "принцип Дискордия". Це був період між "Влітку
Любові" (літо 1967 року, коли в кварталі Сан-Франциско зібралося близько ста тисяч хіпі, щоб
святкувати любов і свободу, створюючи тим самим феномен культурного, соціального і політичного
бунту. - Ред.) І виникненням руху хіпі .

Самі засекречені місця в світі

Як виявити фейковий фото?
Це була пародія на священний текст вигаданої релігії "діскордіанства", написаний групою
ентузіастів - анархістів і мислителів. Автори пропонували своїм читачам поклонятися богині хаосу
Еріда.

Діскордіанское рух в кінцевому підсумку набуло колективний характер і мало на меті стати
свого роду провідником громадянської непокори, розіграшів і містифікацій.

Сам трактат так ніколи і не вийшов за вузькі рамки контркультури, проте одна з викладених в
ньому ідей була популяризована письменником Робертом Антоном Вілсоном.

А саме - віра в те, що порушення суспільної моралі може привести до соціальних змін і
змусити людей засумніватися в гранях реального.

За словами телеведучого і письменника Девіда Брамвелла, Вілсон і один з авторів "принцип

Дискордия" Керрі Торнлі "вирішили, що світ став занадто авторитарним, закритим і керованим".

Вони хотіли повернути хаос в суспільство, струснути його, а для цього збиралися
поширювати дезінформацію через контркультуру, офіційні ЗМІ і будь-якими іншими способами.

І першим матеріалом, на який упав їхній вибір, стала історія ілюмінатів. У той час Вілсон
працював в журналі Playboy. Він і Торнлі почали посилати підроблені листи читачів, розповідають
про таємну елітарної організації під назвою "Іллюмінати".

Потім вони відправили до редакції ще більше листів, які заперечували попередні історії.

"Ідея полягала в тому, щоб показати людям суперечливість поглядів і змусити їх таким чином
задуматися, чи можна вірити тому, що говорять в ЗМІ. Змусити людей відмовитися від нав'язаної їм
реальності", - пояснює Брамвелл.

Але все сталося зовсім не так, як сподівалися Вілсон і Торнлі.

Міф про ілюмінатів швидко розлетівся по світу. Вільсон і ще один автор Playboy написали
роман-трилогію "Ілюмінатус!", В якому розповіли про гучні нерозкриті злочини того часу, в тому
числі вбивство Джона Кеннеді, а відповідальність за них поклали на таємне співтовариство
ілюмінатів.

Як невігластво навмисне поширюють в світі

Роман несподівано став культовим. Ліверпульський театр поставив по книзі цикл п'єс, які
згодом принесли широку популярність британським акторам Біллу Найі і Джим Бродбент.
 Британська музична група The KLF, надихнувшись ідеями анархізму, спочатку вибрала назву
The Justified Ancients of Mu Mu в честь групи Discordians з роману.

А в 1975 році з'явилася рольова гра "Іллюмінати", яка відобразила містичний світ таємних
товариств в свідомості цілого покоління.

Сьогодні це - одна з найпопулярніших теорій змови в світі. Навіть такі знаменитості, як Джей-
Зі і Бейонсе, демонструють на своїх концертах символіку суспільства, піднімаючи над головою руки,
з'єднані в трикутник.

Однак навряд чи вона спонукає до викриття неправдивої реальності сучасного світу, чого
бажали домогтися прихильники діскордіанства.

Звичайно, маленькі видавництва 1960-х років не могли зрівнятися з можливостями сучасного

інтернету. Адже саме завдяки йому пропаганда і поширення чуток про ілюмінатів змогли досягти
нинішніх масштабів, перш за все на таких сайтах, як наприклад, 4chan або Reddit.

Втім, ми живемо в світі, повному теорій змови, більш того вони мають затятих прихильників.

У 2015 році політологи з'ясували, що майже кожен другий пересічний американець вірить в
принаймні одну з теорій змови.

Серед них - ілюмінати і теорія про те, що Обама народився за межами США і тому не міг бути
президентом, а також поширена думка про те, що теракти 11 вересня зробили самі американські
спецслужби. "Існують різні причини, чому люди вірять в ці теорії, і вони не обов'язково є
взаємовиключними", - зазначає Вирен свому, професор соціальної психології з Університету Англії
Раскін.

"Найпростіше пояснення полягає в тому, що люди, які вірять в теорії змови, страждають від
того чи іншого психічного розладу", - вважає професор свому.

Інші дослідники вважають, що такі теорії пропонують раціональне пояснення складним для
розуміння людей подій, а це завдає удару по їх самооцінці.

"Теорії змови пропонують дуже просте пояснення", - додає професор свому. У 2016 році він
опублікував дослідження, яке показало, що прихильники теорій змов частіше страждали від
травматичного досвіду, ніж ті, хто в них не вірять.

Психологи також довели, що люди з високим рівнем освіти менш схильні вірити в
конспірологію.

Однак це призводить до вельми невтішних висновків щодо нинішньої ситуації в США. Перш
за все тому, що коло тих, хто зазвичай просував теорії змови, останнім часом радикально змінився.

"У Південній Азії теорії змови використовуються урядом переважно як інструмент

громадського контролю. На Заході завжди було навпаки: конспірології захоплювалися ті, хто не мав
свободи вибору, не мав влади, а теорії змови давали їм можливість кинути виклик уряду", - пояснює
професор свому .

Яскравий приклад - теракти 11 вересня. Якщо люди відчувають, що не можуть впливати на

політичні процеси, теорії змови починають сіяти насіння соціального протесту, змушують людей
задавати питання.

"Але сьогодні все інакше, тепер теорії змови стали інструментом політиків, які з їх допомогою
прагнуть заручитися підтримкою мас", - додає Вирен свому.
 І це перш за все стосується Дональда Трампа, який, наприклад, активно просував в ЗМІ
теорію про те, що Барак Обама народився не на Гаваях, а за межами США.

Після виборів 2016 року Трамп також заявив про фальсифікації на виборах у трьох штатах, а
його команда під час передвиборної гонки поширювала сфабриковані історії.

В одній з них під назвою "Піцагейт" повідомлялося, що серед прихильників Хілларі Клінтон
процвітає педофілія.

А в інший йшлося про різанину в місті Боулінг-Грін, якій насправді ніколи не було.

Подібне використання теорій змови може серйозно вплинути на політичну ситуацію в країні.

Bob Daemmrich / Alamy Stock Photo

Президент Дональд Трамп почав використовувати теорії змови у великій політиці
"Коли виборці починають вірити в теорії змови, вони втрачають інтерес до участі в
демократичних процесах і можуть захопитися радикальними політичними проявами: расизмом,
ксенофобією, екстремізмом", - вважає професор свому.

Ідея про таємну, потужною і недоторканною еліті насамперед імпонує тим, хто відчуває себе
викинутим на узбіччя політичного процесу.

Дональд Трамп пообіцяв представляти інтереси саме цих людей - перш потужного
промислового регіону на середньому заході і східному узбережжі США, так званого "іржавого
пояса". (В постіндустріальну епоху економіка цього регіону занепала, сотні тисяч людей втратили
роботу. - Ред.)

Однак замість того, щоб висунути своїх представників на керівні посади і зміцнити свої
позиції, багато американців сьогодні звертаються до теорій змови і вірять в иллюминатов більше,
ніж будь-коли.

"Можливо, коли люди навчаться протистояти фейковий новин і пропаганді, ситуація

стабілізується. Ми вже починаємо розуміти, як соціальні медіа" годують "нас ідеями, в які ми самі
хочемо вірити", - говорить професор свому.

"Це - відлуння (ситуація, коли певні ідеї і переконання зміцнюються шляхом постійного
повторення і поширення всередині системи. - Ред.)", - додає він.

Втім, є надія, що десь між інтернет-форумами, штампами поп-культури і бурхливої людської

фантазією існують ті, хто не сприймають факти на віру, а самозабутньо шукають істину. Саме вони
зможуть назавжди розвінчати міф про ілюмінатів.
Рептило́їди (англ. reptilians, reptoids[1], reptiloids, draconians) — міфічні створіння, що поєднують в собі
ознаки гуманоїда і рептилії. Рептилоїди займають значне місце в міфології різних народів світу, науковій
фантастиці, фентезі, сучасній уфології і теоріях змови.[2][3]
Популяризатором ідеї існування чужопланетян-рептилоїдів на Землі є Девід Айк. У розробленій Айком
теорії змови стверджується, що рептилоїди, у зміненому під людський образ вигляді, захопили значну
політичну владу на Землі (або мають безпосередній великий вплив на світових лідерів) і маніпулюють
нашим суспільством для контролю над планетою Земля.

Гипотезы об эволюции динозавров[править | править код]

Дэйл Рассел, канадский палеонтолог, в 1982 году опубликовал эссе в жанре мысленного эксперимента о
гипотетических разумных существах, которые могли бы эволюционировать из троодонов — динозавров с
относительно большим размером головного мозга. Такие динозавры, по мнению Рассела, могли бы
пережить падение астероида и последовавшее затем изменение климата (эти обстоятельства обычно
рассматриваются как главная причина вымирания динозавров) так же, как те, из которых впоследствии
эволюционировали птицы, что в итоге дало бы им больше времени на развитие интеллекта и в конечном
итоге — создание цивилизации[7]. В соответствии с другими теориями, рептилии изначально сумели
достичь куда более высокого уровня интеллекта, чем утверждает современная наука, и выжили
благодаря передовым технологиям[8][9][10].

Теории заговора[править | править код]

Британский писатель Дэвид Айк, сторонник и пропагандист теории заговора, утверждает, что рептилоиды
обитают на Земле на секретных подземных базах и фактически управляют миром, прямо или косвенно
заставляя политических лидеров многих земных государств исполнять их волю [11]. По мнению Айка, на
Землю они прибыли со звезды Тубан (альфа Дракона) в созвездии Дракона[12]. Они якобы живут на Земле
тысячи лет, находясь здесь ещё со времён древнешумерской цивилизации. Подтверждением этой точки
зрения, по его мнению, являются некоторые персонажи шумеро-аккадской мифологии, наги из
древнеиндийской мифологии, драконы из китайской мифологии и змееподобные существа из
легенд майя[13].
Другой уфолог, француз Антон Паркс[es], называет рептилоидов ануннаками и утверждает, что с их
помощью возникла шумерская цивилизация[14].