МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ ТА ПРОДОВОЛЬСТВА УКРАЇНИ

КАХОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ АГРОТЕХНІЧНИЙ КОЛЕДЖ

- 2011 -
1). Історичний розвиток політичної економії
Економічне знання виникло в глибоку давнину. Вчення мислителів Стародавнього Сходу
(Китай: Конфуцій, Сюнь Цзи, Індія: Закони Ману), економічна думка Стародавньої Греції та
Риму виражали достатньо глибоке представлення про господарський устрій та методи
управляння господарством. Розглядались ними і такі вагомі суспільні процеси і категорії, як
розподіл праці, відносини керівництва та підлеглих, власності та соціальної стабільності,
багатства та бідності, основи стабільності держави. Пройшло вже доволі багато часу, але й
сьогодні економічна теорія вивчає ті ж самі або схожі процеси, хоча і на якісно новому рівні.
Термін «економія»виник в епоху античного рабства. Він означав певну систему правил,
законів управління домашнім господарством, землеробством. Його використовували ще
Ксенофонт, Платон, Аристотель для аналізу економічних явищ і закономірностей розвитку
суспільства. В той період економічні відносини не були складними, а закони про управління
господарством передавались із покоління в покоління як досвід ведення господарства. Як наука
економічна теорія виникла у ХVІІ− ХVІІІ ст., коли почав зароджуватись капіталізм, економічні
відносини стали набагато складнішими, виникла необхідність їх регулювання на рівні держави.
Економіка – це наука про те як в умовах обмежених ресурсів знайти способи найбільш
ефективного їх використання для задоволення суспільних та власних потреб. Економіка – це
сукупність економічних відносин, які відбуваються між людьми в процесі їх життєдіяльності.
2). Економічна думка Стародавнього Сходу, Греції та Риму
В Єгипті наприкінці ІV тис. до н.е. утворилась перша в світі держава. Уявлення про
соціально-еконо-мічний устрій встановлено завдяки розшифровці папірусів та «текстів
пірамід», а також на основі пам'яток: «Повчання гераклеопольського царя своєму синові» в
якому йшла мова про мистецтво державного управління та господарювання. Єгипетська
держава мала великий ступінь централізації. Очолював її фараон, влада якого на підлеглих була
безмежною. Існувало 3 базові галузі: фінансове відомство (забезпечувало існування державних
інститутів, сприяло утриманню війська та обумовлювало виконання суспільних робіт),
військове (призначалося для захисту держави від зовнішніх ворогів та підкорення власного
народу) та відомство суспільних робіт (охоплювало систему зрошення, яка забезпечувала
функціонування землеробства та розбудову царського некрополя).
Своєрідне державне утворення представляла собою Індія, економічні ідеї якої знаходять
своє відображення у ведах – збірка молитов, гімнів та заклинань (ХХІІІ – ХVІ ст. до н.е.). Індія
мала варновий устрій, що передбачало існування замкнених станів: брахмани (жреці та
вчителі), кшатрії (військові та правителі), еійшії (призначення яких полягало у створенні благ),
шудри (служники). Важливу роль у розвитку економічних стосунків відіграли Закони Ману (ІІІ
тис. до н.е.), які складалися протягом декількох століть. Це звід розпоряджень, які отримали
люди від «божественного законодавця». Відбиваючи погляди рабовласників, встановлювались
правила найму, купівлі-продажу, ціноутворення тощо. Крім цього обґрунтовувалось
перетворення вільної людини на раба та закріплювалось її становище в суспільстві. Крадіжки
засуджувались. Головні роль у дотриманні законів відводилась державі, на яку покладались
зобов’язання в регламентації господарського життя. Найбільш видатною пам’яткою є трактат
«Артхашистри» (кін. ІV – поч. VІІ ст.), автором якого був радник царя брахман Каутілья. У
ньому дається характеристика соціально-економічного та політичного устрою, розкриваються
принципи зовнішньої та внутрішньої політики.
Економічна думка Китаю пов’язана з Конфуцієм, ідеї якого висунуті в праці «Бесіди та
судження» та не втратили актуальності й досі. Він виходив з того, що в основі суспільного
устрою лежить божественне начало, яке визначає долю кожної людини та суспільний порядок.
Поділ суспільства на «благородних» і «простолюдинів» є природним. Основна ідея Конфуція
полягає у визначенні правил, на основі яких регулюються взаємовідносини між рабовласниками
і рабами, він вважав, що вони мають спільну соціальну природу і повинні дотримуватись
єдиних правил поведінки. Відносини між ними не повинні зводитись виключно до примусу, а
мусять базуватись на моральних нормах. Потрібно виховувати у рабів довіру до рабовласників.
Одним з яскравих мислителів Греції є Ксенофонт ідеї якого спирались на традиційне
суспільство в якому думка громади мала вирішальне значення. Розумною, вважалася така
поведінка, яка визнавалась членами суспільства. Саме вона стає об’єктом дослідження
Ксенофонта в його праці «Домобудівник», яка стає маніфестом життєвої мудрості. Вперше
економічна наука розглядалась як наука, про ведення домашнього господарства. Основну увагу
Ксенофонт звертав на підвищення ефективності рабовласницьких господарств, орієнтиром
яких було особисте споживання. Давалась порада націлювати господарства на натуральне
виробництво, оскільки це найбільш стійка форма господарювання, яка не підпадає під вплив
зовнішніх факторів. На думку Ксенофонта, щоб краще використовувати працю рабів потрібно
використовувати соціальну демагогію та матеріальні стимули до праці. Ксенофонт із повагою
ставився до землеробської праці та зневажливо до праці ремісників та торговців, оскільки їхня
діяльність обумовлює швидке збагачення, яке на його думку, дає людині більше неприємностей
ніж задоволення. Справа в тому, що зростає кількість речей, якими володіє людина і які
потребують певного догляду та контролю. Чим більше людина має речей, тим менше у неї
вільного часу. На думку Ксенофонта, займатись ремісництвом і торгівлею повинні раби. У той
же час він не уявляв яким чином вони вступатимуть в економічні стосунки, не маючи ніяких
прав.
У своїх роботах «Держава» та «Закони» Платон виклав своє бачення про створення
ідеальної держави. Недоліками суспільного устрою він вважав – відсутність єдності, оскільки
суспільство поділяється на багатих і бідних. Даний поділ охоплює ту частину суспільства, яка
складається з вільних людей, якими були греки. Потяг до збагачення робить одних членів
суспільства паразитами, а інші – взагалі не мають можливості вести власне господарство.
Нерівність закладена в природі людини і її не можна подолати. На думку Платона треба
закріпити майнову нерівність, але ні в якому випадку не посилювати її. Щоб не допустити
подальшого розшарування суспільства, він пропонує її обмежити. Суспільний спокій порушує
прагнення до збагачення, яке він пояснює, недосконалістю виховання. Платон пропонує
відмовитись від власності, жити в таборах, разом харчуватись, не мати індивідуальних жінок.
Аристотель зробив найбільший внесок у розвиток економічної ідеї. Він перший запровадив
економічний аналіз, що дало йому змогу встановити певні закономірності та висунути
положення, які набагато випередили час. Свої погляди Аристотель виклав у працях «Політика»
та «Етика». Досліджуючи рабовласницьке суспільство та відстоюючи його інтереси,
Аристотель прийшов до висновку, що поділ суспільства на вільних та рабів обумовлений
існуванням поділу праці й тому є природним. Панування та підкорення – це загальні закони
природи, потрібні для її збереження. Суспільство не може обійтися без рабів, оскільки вони
приводять у дію засоби виробництва й виконують усю фізичну працю. Аристотель інтуїтивно
відчуває, що поведінка людини пов’язана з природною суттю. Це дало йому змогу виділити 2
види діяльності: споживання (активна діяльність) та виробництво (продуктивна).
Рим. Катон Старший був консулом, згодом цензором. Захисник привілеїв аристократії, він
вимагав знищення Карфагена яг торгового конкурента Риму. Обґрунтування староримських
форм рабовласництва, методи ведення великого хліборобного господарства викладені у
трактаті «Про сільське господарство». Його ідеалом було натуральне господарство, особливе
місце відводилось торгівлі, яка допомагала реалізувати надлишок продукції та придбати іншу.
Автор багато написав про утримання рабів, яких він розглядав як знаряддя праці та
рекомендував купувати їх у молодшому віці та виховувати покірними, він стверджував, що
рабів треба суворо карати. Всі ці поради Катона були націлені на забезпечення раціонального
ведення господарства, але згодом вони виявились хибними.
Поради Варрона викладені у трактаті «Про сільське господарство». Він переймається долею
рабовласницьких господарств, докоряє рабовласникам, за те що вони перестали займатись
своїм господарством, а живуть у містах, поклавши всі функції на управляючих. Автор пропонує
зміцнювати економіку, зміцнюючи землеробство, тваринництво, застосування агрономічних
наук, зростання інтенсивності виробництва, удосконалення методів експлуатації рабів тощо.
Мета його роботи – підвищення прибутковості, зростання ефективності виробництва. Варрон
класифікував знаряддя праці: інвентар, робочі тварини, раби.
Колумела у творі «Про сільське господарство» розкрив кризу рабовласництва. Його трактат
складався з 12 книг, де детально розглядались рабовласницькі господарства. Головна ідея: раби
– це низька продуктивність праці, погане ставлення до інших знарядь праці тощо. Проблеми
 утримання рабів уже сигналізували про занепад сільського господарства та всієї
рабовласницької системи Риму.
3). Ранній та пізній меркантилізм
Термін отримав свою назву з італ. «mercante» − «торгівець», «покупець». Ранній
меркантилізм виник ще до великих географічних відкриттів й тривав до середини ХVІ ст.
Теорія виникла в період зародження капіталізму, раннього етапу першочергового накопичення
капіталу. Звідси й уявлення меркантилістів, котрі головною сферою в економіці вважали
торгівлю (сферу збагачення), де на їх думку, і створюється багатство країни, прибуток
купейства, що зміцнює країну. Представники цього направлення аргументували необхідність
протекціоністської ролі держави по відношенню до народного купейства. Багатим вважався
той, хто мав золото і срібло. Саме тому приток грошей в державу на основі нееквівалентного
обміну потребує заохочення та підтримки зі сторони держави, а їх відтік з держави повинен
обмежуватися. Пізній меркантилізм тривав до середини ХVІІ ст. Представники цієї течії вже
розуміють значення внутрішнього виробництва для розвитку країни. Стимулювання народного
виробництва активує зовнішню торгівлю, примножує багатство країни. Представники: У.
Стафорд, Т. Манн, А. Тюрго., А. Монкретьєн, Ж.Б. Кольбер.
4). Заснування класичної школи політичної економії
Класична школа – вершина економічної думки – кін. ХVІІІ – поч. ХІХ ст., коли були
закладені основи багатьох фундаментальних положень сучасної економічної думки. У працях
представників класичної школи (У. Петті, А. Сміт, Дж. Рікардо) сформульовані й аргументовані
положення, які зберігають свою актуальність й досі:
1. Розвиток теорії обміну і ринкового саморегулювання (смітівська «невидима рука»
ринку направляє ринковий суб’єкт до цілі, котра зовсім не входила в його наміри).
2. Створення основ ідеології економічного лібералізму, які базувались на принципі
«нехай іде, як іде».
3. Головна роль виробництва – нарощення багатства. Виробничою є праця, яка створює
новий матеріальний продукт, не тільки в сільському господарстві, але й в промисловому
виробництві.
Отже, ідеї природного порядку визначають права приватної власності, свободи вибору та
конкуренції; «економічна людина», вступає в економічні відносини з метою реалізувати власні
потреби та інтереси; ідеологія економічного лібералізму полягає в тому, що держава не повинна
втручатися в економічну діяльність індивідів. Заслугою цієї школи є те, що її представники
довели: в економічному житті панують об’єктивні економічні школи, а економічний розвиток –
це природний процес, якому властиві свої внутрішні закони. Представники даної школи
головним об’єктом своїх досліджень вважали процес виробництва.

Класична школа сповідувала ідеї економічного лібералізму, ринкового саморегулювання, свободу

вибору та формування цін, мінімальне втручання держави в економіку.

Вільям Петті (1623-1687) Джон Стюарт Мілль (1806-1873)

Трактат «Про податки і збори» (1662) Досліджував теорію попиту і пропозиції, механізм
«Дещо про гроші» (1682) ціноутворення в умовах вільного ринку
«Труд – отец богатства, земля – его мать»

Адам Сміт (1723-1790) Давид Рікардо (1772-1823)

«Дослідження про природу і причини
багатства народів» (1776). Заклав основи
теорії трудової вартості, створив вчення про
доходи, ринковий регулятор «Невидима рука
ринку)
«Початок політичної економії та податкового збору»
(1817). Дав розвиток теорії трудової вартості, розподілу
доходів між класами (зарплата, прибуток, рента),
сформулював класові протиріччя

5). Теорія вартості та продуктивності праці у роботах класиків політекономії

 Теорія вартості. Петті вважають засновником трудової теорії вартості. До проблеми
визначення вартості він підходить з позиції пропорційного обміну, що визначається витратами
праці на виробництво товарів і залежить від її продуктивності в різних галузях. Вартість
створює не будь-яка праця, а лише та, що витрачається на видобуток золота і срібла, які з
самого початку функціонують як мінові вартості. Решта продуктів праці – це споживчі
вартості, які лише в обміні стають міновими. У Петті не має чіткого розмежування вартості й
споживчої вартості. А оскільки у її виробництві бере участь не лише праця, а й природа, то
Петті поширює її дію на створення вартості. Отже, земля стає фактором вартості. Намагаючись
знайти єдиний вимір факторів вартості, Петті виводить ще одне визначення вартості – вартість
створена землею і працею, або природна ціна, яка визначається як «середній щоденний
прожиток дорослої людини». Крім природної ціни (вартості) він виділяє ще й політичну
(ринкову) ціну, величина якої визначається не лише витратами праці, а й іншими факторами,
зокрема попитом і пропозицією.
Теорія продуктивності праці. Кене вважав, що продуктивною є праця, що створює чистий
продукт, тобто праця в сільському господарстві. Іншу будь-яку працю він вважав безплідною.
Відповідно до цього суспільство поділяється на класи: продуктивний (землероби), власники
(король, землевласники, духівництво – тобто ті, хто живе за рахунок чистого продукту),
непродуктивний (громадяни, які зайняті всіма іншими видами праці).
Теорія вартості. Сміт вважав, що цінність (вартість) має 2 значення: корисність та
можливість придбання інших товарів. Перше він називав цінністю в споживанні, а друге –
цінністю в обміні. Це фактичне визначення споживчої вартості. Сміт пояснював це тим, що
речі, які мають велику цінність у споживанні мають невелику цінність в обміні, й навпаки.
Мінову цінність Сміт, як і Петті, визначає через працю; але на відміну від нього, Сміт
стверджував, що праця є основою цінності в усіх сферах виробництва. Він говорить про
рівноцінність всіх видів праці; вважає, що робітники оцінюють свою працю, як жертву, як
вимушену відмову від свободи й відпочинку; й водночас оцінює працю як основу багатства.
Для з'ясування основних правил, що визначають мінову цінність товарів Сміт ставить 3
завдання:
1. Визначити справжнє мірило мінової цінності, тобто визначити справжню ціну
товарів – основу цінності товарів становить праця, уречевлена в товарах, які
одержують за допомогою обміну на цей товар.
2. Показати з яких частин складається мінова цінність – три першооснови будь-якого
доходу, як і будь-якої мінової цінності – це зарплата, прибуток і рента. Відтак цінність
визначається доходами.
3. З'ясувати через які причини відбувається відхилення ринкової ціни від природної –
за умов природного стану (вільної конкуренції) ринок працює як певний регулятор
природного тяжіння руху товарних потоків до стану ринкової рівноваги. Попит і
пропозиція стають факторами визначення ринкової ціни. Людське втручання у вигляді
різного роду привілеїв, монополії, регламентів порушує природний стан. Воно
стимулює зростання продуктивності праці, що зашкоджує економічному зростанню.
Вчення про продуктивну і непродуктивну працю. Сміт вважав, що продуктивною є будь-яка
праця, незалежно від того до чого її прикладають. На перший план він ставить сільське
господарство, потім промисловість і торгівлю. У нього є 2 підходи до визначення продуктивної
і непродуктивної праці. Перший - ціннісний: продуктивною працею є та, що створює цінність
(мануфактурний робітник), а непродуктивною – її не створює (слуга). На купівлю продуктивної
праці витрачається капітал, а непродуктивної – дохід. Другий підхід пов'язаний з
матеріалізацією праці: продуктивна праця закріплюється і реалізується в якомусь предметі або
товарі (робітник). А непродуктивна – не закріплюється і не реалізується в товарах; вона зникає
в момент її надання. Згідно з таким визначенням вся сфера нематеріального виробництва
оголошувалась непродуктивною (діяльність держави, чиновників, церква, армія, флот).
Теорія вартості. Рікардо, підтримуючи Сміта, вважав, що праця є основою будь-якої
вартості, й всі доходи утворюються у виробництві. Чітко розмежовуючи споживчу і мінову
вартості товару, Рікардо виокремлював товари, вартість яких визначається виключно за їх
рідкісністю. Він наголошував, що на вартість товару впливає не тільки безпосередньо
прикладена на нього праця, а й вартість витрачена на знаряддя, інструменти, будови, які
уможливлюють її виконання. Ціну він розглядав як грошовий вираз мінової вартості,
розрізняючи ринкову (сума зарплати, прибутку і ренти), яку пов'язував з попитом і пропозицією
та природну вартості, яку розумів як вираз вартості.

6). Розвиток класичної політекономії у першій половині ХІХ століття

Ж.Б. Сей вважав, себе послідовником Сміта. Основна праця – «Трактат політекономії чи
просте викладення засобу, яким утворюється, розподіляється та споживається багатство». Сей
визначав вартість в залежності від затрат праці, корисності товару, витрат на його виробництво,
попиту і пропозиції. Виділяв 3 основні види доходів: зарплата, відсоток і рента, відповідно д
визначення участі у виробництві праці, землі та капіталу. Особливу увагу слід приділити
Закону Сея – загальні кризи перевиробництва в умовах ринку неможливі, у наслідок того, що
вартість створених товарів являє собою сукупні доходи, на яку в свою чергу купуються товари
відповідної вартості. Тобто сукупний попит завжди буде дорівнювати сукупній пропозиції, а
диспропорції між попитом і пропозицією можуть носити лише частковий або тимчасовий
характер і пов’язані з неправильним поділом суспільної праці з видів виробництва; дещо в
виробництві в надлишку, а дещо в дефіциті. Ціни товарів володіють гнучким, рухливим
характером й здатні швидко внести корективи в диспропорції.
Т. Мальтус – автор Закону народонаселення: населення зростає в геометричній прогресії, а
засоби існування (продукти сільського господарства) – в арифметичній. Теорія Мальтуса
встановлює жорстку залежність зростання населення від продовольчих ресурсів суспільства,
допомогла обґрунтувати теорію зарплати, яка визначається прожитковим мінімумом. Мальтус
вважає, що причина бідності обумовлена лише «природними законами і людськими
пристрастями».
С. Сісмонді піддав критиці економічну систему капіталізму. В політекономії він бачив науку
про вдосконалення соціального механізму в інтересах людського щастя. Він вважав
політекономію моральною наукою, яка має справу з людською природою, основну увагу при
цьому приділяв почуттям, потребам і пристрастям людей.
Дж. Міль – є автором «Основи політекономії та деякі аспекти їх додатку до соціальної
філософії». Основні розділи книги присвячені виробництву, розподілу, обміну, прогресу
капіталізму та ролі держави в економіці. Розділяючи закони виробництва і розподілу, він
вважав, що вони керуються законами та звичаями даного суспільства та є результатом
людських рішень.

7). Французький утопічний соціалізм в першій половині ХІХ століття

Сен-Симон у своїх працях «Катехізис індустріалів» та «Нове Християнство» бачить
перспективи у новому, справедливому суспільстві, через формування класу індустріалів. В
результаті усувається анархія виробництва, яку замінює планування, централізація в керуванні
та принципи обов’язкової праці. Якщо перший клас складають крупні землевласники та
капіталісти, які не беруть участь у виробничому процесі, то індустріали – це усі інші складові
разом із сім'ями. Доходи власників він вважав паразитичними, а індустріалів – трудовими,
тобто в перших доходах поєднував земельну ренту та позичковий процент, а в других –
підприємницький (весь прибуток) і зарплату. Сен-Симон не виступав проти приватної
власності, а лише проти зловживання нею, вважав можливим установити над нею контроль зі
сторони суспільства.
Ш. Фур’є в загальному виділив основні стадії розвитку людського суспільства, але й
пов'язав їх зі станом виробництва на кожній із стадій. Він пред’явив капіталізму обвинувальний
акт, розкриваючи його злочини. Капіталістичне виробництво він характеризує як
антисоціалістичне, розобщене та роздроблене. Конкуренція між підприємцями – не служить
інтересам суспільства, а руйнує його, створюючи анархію виробництва, хаос та стан війни усіх
проти усіх. Він викриває не лише економічні злочини капіталізму, але також і його політику,
мораль та культуру. Фур'є вважають основоположником ідеї кооперативного соціалізму, так як
еволюційний перехід у нове суспільство він бачив у створенні асоціацій виробничо-споживчих
 товариств. Отже, приватна власність продовжує існувати, але радикально змінює свою природу
та підкорюється інтересам колективу, в той же час нетрудові доходи поступово набувають рис
трудових. Він вірив у можливість мирного перетворення суспільства, завдяки розуму, через
прийняття його вчення.
Р. Оуен вважав, що при капіталізмі обмін за працею фактично не здійснюється, так як
робітник не отримує повну вартість виробленого ним товару. Всю провину Оуен покладає на
гроші, унаслідок чого пропонує ввести трудову одиницю для виміру цінності, здійснення
обміну товарів на основі цього виміру, відмову від грошей. Система Олена найчастіше
поверхнева, так як не пояснює звідки з'являються доходи капіталістів і землевласників, якщо
робітник отримуватиме всю вартість створюваного продукту.
8). Складові частини та джерела марксистської економічної теорії
Марксизм виник на основі критичної переробки класичної школи та утопічного соціалізму.
Представники останнього виступали з критикою капіталізму, приватної власності, експлуатації,
створювали гармонічні моделі справедливого соціального устрою. Ці ідеї були поглиблені К.
Марксом та Ф. Енгельсом. Беручи за основу фундаментальні положення класичної школи,
теорії трудової вартості Маркс розробив теорію додаткової вартості, якій присвятив головну
працю «Капітал». Маркс доказував крах капіталізму як системи, яку роздирали внутрішні
антагоністичні протиріччя, які призводять до революційної заміни експлуататорської системи
соціалізмом, а потім і комунізмом.
Марксизм став теоретичною основою соціальних змін в багатьох державах. Соціальний
експеримент, або не успішно поставлений або першопочатково приречений на провал, ніби
протиставлений самій природі, призвів до великих соціальних втрат. Разом з тим, марксизм,
його окремі економічні та філософські погляди залишаються важливою віхою в розвитку
теоретичних представлень про соціальну динаміку суспільства.
Марксизм – дослідження законів розвитку капіталізму, створення концепції комунізму – нової соціально-
економічної формації – «царства свободи» з високим рівнем виробництва, всенародної власності,
розподілом по потребам, всезагальною працею і тд.

К.Маркс (1818-1883) Головна праця – «Капітал». Основні ідеї – подвійний характер праці, теорії
додаткової вартості, виробництва і криз, класової боротьби, історично прихідний характер капіталізму

Ф.Енгельс (1820-1895) Критика буржуазного суспільства, доведення концепції соціалізму і комунізму,

розвиток вчення про предмет політекономії

В.І.Ленін (1870-1924) Дав розвиток поглядам марксизму, вивчав природу товарного виробництва,
становлення ринку в Росії. Створив теорію монополістичного капіталізму.

9). Виникнення поняття «економіка» в макроекономічній теорії

Макроекономіка – це розподіл економічної теорії, в якому розглядається поведінка
економіки країни як єдиного цілого з точки зору забезпечення умов економічного зростання,
повної зайнятості ресурсів та мінімізації рівня інфляції.
Першими макроекономічні проблеми розглядали мислителі Стародавнього світу (Платон,
Аристотель), вони піднімали питання про заходи, які сприяли б процвітанню держави.
Меркантилісти (ХVІ- ХVІІ ст.) пропонували активні дії держави щодо забезпечення зростання
її багатства. Ф.Кене у своїх «Економічних таблицях» показав зв'язок між різними секторами
економіки та вперше представив модель кругообігу товарів та платежів в економіці.
Відокремлення макроекономіки від загальної економічної теорії пов'язують з іменем Дж.
Кейнса, який у своїх працях («Загальна теорія зайнятості, процента і грошей») звернув увагу на
особливості прояву взаємозв’язків економічних процесів на макрорівні та довів необхідність
комплексної системи державного регулювання ринкової економіки. Сучасна макроекономіка
багата різними теоретичними розробками. Набуття економістів складають основу для
економічних доктрин держав. Ф.Фрідмен, Ф. Модільяні, Р. Солоу, Дж. Тобін та багато
інших вчених, хто розглядав макроекономічні проблеми, стали Нобелівськими лауреатами.
10). Теорія необмеженої кон'юнктури в працях українських економістів
М.І. Туган-Барановський (1865-1919) – вчений зі світовим ім'ям, який зробив величезний
внесок у розвиток макроекономічних проблем. Під впливом прогресивної професури
університету (К. Гатенбергер, Г. Ціхановецький) він сприймає ідеї класичної школи та
захоплюється марксизмом. Він став першовідкривачем сучасної інвестиційної теорії циклів. Ще
в 1894 р. він опублікував працю «Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини та вплив на
народне життя», яку захистив як магістерську дисертацію в Московському університеті. Він
критично проаналізував сучасні йому теорії ринку та криз, й високо оцінив теоретичні засади
«теорії реалізації» Сея, яка стверджувала, що пропозиція породжувала попит. Він підкреслював
правильність думки про те, що «межа виробництва визначається продуктивними силами
людства і аж ніяк не розмірами його споживання»; великого значення у проблемі відтворення
надавав виробничому споживанню. Як підставу для своєї теорії він бере ідею про зв'язок
промислових коливань з періодичним зростанням основного капіталу саме цю ідею високо
оцінив американський економіст Е. Хансен. М. Туган-Барановський розглядає проблему криз,
аналізуючи економічні коливання, рух економічної активності, а також фактори, що
зумовлюють таку активність. Він звертає увагу на виявлення головного внутрішнього фактору
економічних активностей і робить висновок, що таким є рух інвестицій. Він підкреслює
анархічний характер капіталістичного виробництва, диспропорційність у розміщенні вільних
грошових капіталів у різних сферах їх застосування, що спричиняє кризи. Регулювання
інвестицій, правильний їх розподіл, хоча б тільки в галузях, що виготовляють капітальні блага,
на його думку, відкриває можливості для безмежного розширення капіталістичного
виробництва.
11). Функції держави в економічній теорії Дж. Кейнса
Часті кризи ринкової системи поставили перед наукою і господарською практикою нові
задачі. Потрібні були нові підходи в осмисленні ролі держави в підтриманні макроекономічних
пропорцій. Настав час теорії Кейнса, який вважав, що без активного втручання держави в
розвиток соціально-економічних процесів, без істотного розширення функцій держави
капіталізм існувати не зможе, «не зможе уникнути повного руйнування існуючих економічних
форм». Кейнс обґрунтував макроекономічний підхід до аналізу соціально-економічних
процесів, оперуючи такими категоріями як національний дохід, сукупні інвестиції, споживання,
зайнятість, нагромадження та ін. Ці категорії він розглядав у їхній взаємодії та функціональних
зв’язках, а також досліджував кількісні функціональні аспекти закономірностей розширеного
відтворення, опираючись на окремі положення теорії відтворення Маркса. Щоб наблизитись до
рівноваги, за Кейнсом, потрібно насамперед регулювати попит через підвищення ефективності
інвестиційних процесів з боку підприємств і держави (головну роль у цьому процесі він
відводив державі – ефект мультиплікатора). Отже в теорії Кейнса головна роль належить
інвестиціям. Розширення функцій держави, на думку Кейнса, необхідне для боротьби із
зростанням безробіття, кризами, для раціонального використання трудових ресурсів.
Збільшення приватних інвестицій держава повинна регулювати здешевленням кредиту. Від
загальної суми інвестицій залежить обсяг національного доходу, зайнятість, урівноваженість
попиту і пропозиції. Тому Кейнс вважав доцільним збільшення державних витрат на громадські
роботи і навіть на військові цілі.
Найважливішим засобом регулювання сукупного попиту є бюджетне регулювання, оскільки
під час кризи зниження відсоткової ставки незначним чином впливає на рівень інвестицій.
Отже, головна ідея Кейнса – ідея про ефективний попит і роль держави в забезпеченні його
об’єму. Саме недостаток такого попиту – основа криз та безробіття. Необхідність активного
стимулювання попиту, в тому числі збільшенням державних витрат, пов’язана з тим, що у
людей превалює психологія збереження доходів. Споживання збільшується в меншій степені,
ніж збільшуються доходи. Ринок – нерівномірна система, яка не забезпечує ефективний
сукупний попит. Потрібна активна економічна політика держави в регулюванні сукупного
попиту методами кредитної і бюджетної політики.
12). Теорія соціального орієнтованого ринкового господарства
Мова йде про соціал-демократичну модель ринкового господарства, зокрема про теорію яка
отримала назву ордолібералізм. Її засновники В. Ойкен, та Л. Ірхард. В основі поглядів цієї течії
лежить непорушність цінностей економічного лібералізму – конкуренція, вільне ціноутворення,
багатогранність форм власності та господарювання – доповнюється активною державною
політикою, яка направлена на забезпечення макроекономічної рівноваги, повної зайнятості,
стимулювання доходів. Активна економічна роль держави розповсюджується на сферу
розподілу та перерозподілу доходів, забезпечуючи соціальні гарантії населення та достойний
рівень життя. Отже, ордолібералізм розглядає державу як гарант функціонування ринкового
середовища (свобода вибору, конкуренція, макроекономічне регулювання та соціальна
направленість економіки). Важливі принципи – ринок – наскільки можливо; план – наскільки
потрібно; соціальний захист обездолених.
13). Інституціоналізм
У 90-х роках ХХ ст. широкої популярності набуває економічна школа – інституціоналізм. Її
представники: Т. Верлен, Дж. Голбрейт − виходять із тісного взаємозв’язку економічних і
неекономічних факторів, котрі динамічно змінюються в процесі еволюції. Основну увагу теорія
приділяє ролі, яку виконують різні інститути в прийнятті економічних рішень. Суспільні
інститути – різні структури і відносини – від власності й ринку до сім’ї й профспілки. Особливе
місце займають елементи соціальної структури, форми організації й регулювання економічної
діяльності. Без соціального контролю зі сторони суспільства за дією всієї сукупності інститутів,
і перш за все економічних, не можливо досягти ефективного функціонування системи.
Особливо важливо це у тих сферах, де найбільше проявляється фіаско ринку – економічні,
соціально-культурні та регіональні проблеми. Отже, інституціоналізм виходить із
недосконалості людини, як ринкового суб’єкта, із початкової нерівноваги економічної системи.
Об’єкт дослідження – людина в усій її багатогранності, а не тільки як homo economics. Широко
досліджується аналіз впливу різних інститутів на життя суспільства (держави, корпорацій,
профспілок), а також правових, психологічних, етичних та ін. явищ.
Теорія суспільного вибору (Дж. Бьюкенен, М. Ослон, У. Нісканен) – досліджує процес
прийняття рішень влади. Оскільки і в політичній сфері люди слідують особистим інтересам,
бізнес і політика тісно взаємопов’язані, засновані на принципах індивідуалізму. Все це робить
зайвим активне втручання держави в економіку.
14). Розвиток економічної думки в радянські часи
Засновником радянської економічної думки є В.І. Ульянов (Ленін). Його основні економічні
погляди охоплюють: предмет економічної науки, який він визначав як науку про суспільні
відносини людей в процесі виробництва; ринок як економічну категорію, розвиток якого може
йти двома шляхами – через зростання засобів виробництва, розширення виробництва та через
зростання попиту на предмети споживання; теоретичні питання націоналізації та
муніципалізації землі; два шляхи розвитку капіталізму в сільському господарстві; особливості
та основні тенденції капіталістичної економіки; соціалізм – як державно-монополістичну
структуру, дії якої спрямовані на благо всього народу; питання співвідношення
економіки й політики; уклади, існуючі в господарстві Росії (патріархальний, дрібнотоварний,
приватний, господарський капіталізм, державний капіталізм, соціалізм); економічну програму
побудови соціалізму; кооперацію, планомірність тощо.
На рубежі 20-30-х років почала формуватися ідея про необхідність розробки політичної
економії соціалізму, яка цілком сформувалася в 40-50-ті роки. Суть її центральної ідеї полягала
в дослідженні ефективного функціонування централізованої системи і форми, в яких ця система
повинна бути втілена. Основні учасники М. Бухарі, М. Вознесенський, С. Струмінін, Є.
Преображенський, А. Богданов, І. Сторін.
Найбільш значні дослідження в цей та наступний періоди належать О.В. Чаянову і М.Д.
Кондратьєву. Перший визначав, що найбільш ефективними формами ведення сільського
господарства є невеликі сімейно-трудові господарства. Він вважав, що до кооперативів повинні
відходити ті види діяльності, технічний оптимум яких перевищував можливості окремого
сільського господарства. Чаянов виходив з того, що індивідуальне селянське
господарство само може ефективно обробляти землю і хазяйнувати у тваринництві. останні ж
види діяльності повинні бути охоплені добровільним кооперуванням. Великим досягненням
Чаянова є теорія диференціальних оптимумів сільськогосподарських виробництв, які залежать
від природнокліматичних і географічних умов та біологічних процесів.
М. Кондратьєв світову славу здобув завдяки доопрацюванню проблеми економічної
динаміки. являючись прихильником активного державного втручання в економіку через
систему державного планування, особливу роль відводив економічному прогнозуванню.
Описуючи специфіку розвитку циклічних процесів на початку ХХ ст. М. Кондратьєв
сформулював у своїх працях гіпотезу про існування великих циклів кон'юнктури, які мають
регулярний характер. Безумовною заслугою Кондратьєва є використання в своїх працях
методологічних прийомів економіко-математичного аналізу.
В подальшому розвиток економічної думки СРСР відбувався практично в усіх напрямках.
Так, трактування власності в 60-80-ті роки розглядалися М. Кондратьєвим, В. Шкредовим, Я.
Кронродом, теорія і практика соціалістичного господарювання – В. Островитіним, В. Діяченко,
М. Кронродом, Г. Лисичкиним, М. Петриковим, Г. Худокормовим, концепція планового
ціноутворення – В. Німчи новим, Л. Кононовичем.
Велику увагу радянських дослідників викликав також розвиток капіталізму. Так, проблемам
загальної кризи капіталізму та змінам у співвідношенні сил між імперіалістичними державами
присвячені праці Є.С. Варги, М.С. Драгилева, А.А. Санталова, Л.А. Мендельсона, Е.Я. Брегеля,
І.А. Трахтенберга та ін; особливостям розвитку монополістичного капіталу – Є.Л.
Хмельницької, А.А. Деміна, М.М. Многолета, Н.А. Цаголова, Н.В. Хессіна, А.А.
Пороховського, В.Ф. Железової та ін.; проблемам монопольної ціни, монопольного прибутку та
проблемам ціноутворення – В.Є. Могильова, А.Г. Аганбегяна, Є.С. Варги, Г.С. Рогинського та
ін.; міжнародним економічним відносинам – П.С. Зав’ялова, Д.І. Костюхіна, П.І. Хвойника, І.П.
Фоминського, Е.І. Пуніна, І.Д. Іванова, І.А. Соколова та ін; проблемам країн, що розвиваються
– Е.А. Уткіна, Т.В. Смирнова, Р.М. авансова, Л.В. Степанова та ін.
В цілому слід відмітити, що в післясталінський період значно збільшилася кількість
спеціалістів в області економічної теорії, з'явилися декілька великих шкіл, періодично
проводилися дискусії, з'явились перші ознаки альтернативних економічних теорій. Але всі ці
зміни, не означали, що економічна наука розвивалася вільно. Методи керівництва хоч і
перестали бути такими жорсткими та репресивними, але залишились адміністративними. Вони
й направляли подальший розвиток економічної науки.
15). Економісти – нобелівські лауреати
Дослідження та праці нобелівських лауреатів з економіки висвітлюють основні напрямки в
розвитку світової сучасної економічної науки. Вони внесли значний вклад як в аналіз
фундаментальних проблем, так і в розробку прикладних досліджень в різних областях
економічної науки. Серед нобелівських лауреатів П. Самуєльсон, Ян Тімберген, Л.
Канторович, М. Фрідмен, Р. Стоун, Р. Солоу, Р. Коуз та інші. Основні проблеми, що розроблені
лауреатами, які мають теоретичне і практичне значення:
1. Поняття загальної економічної рівноваги: П. Самуєльсон (1970), К. Ерроу (1972),
Ж.Дебре (1983), Дж. Неш (1964), Р. Фріш (1969), Дж. Хікс (1972), Дж. Мід (1977), Р.
Фогель (1993). На основі попередніх досягнень вони внесли свій вклад у
вдосконалення моделей загальної рівноваги за двома напрямками. По-перше, розвиток
моделей шляхом формалізації, аксиоматизації та математизації аналізу. По-друге,
розвиток економічного аналізу шляхом поглибленого вивчення ринку, ринкових та
цінових механізмів, а також впливу на них в сучасних умовах багато численних
факторів, які в цілому зумовлюють розвиток економіки. Мова йде, насамперед, про те,
яким чином неекономічні умови зумовлюють економічну поведінку та які наслідки
при цьому спостерігаються; чому зростає державне втручання або чому воно повинно
скорочуватись; яка роль держави в економіці; що визначає розподіл доходів та
багатства між людьми, чому збільшується нерівномірність у розподілі; як вливають на
економічне зростання інші неекономічні фактори. Теоретики загальної рівноваги
вважають свою проблематику «ядром», найвищим ступенем розвитку економічної
 теорії, оскільки сучасні теорії рівноваги прагнуть до узагальнення всього що може
надати економічний аналіз про оптимальний розподіл рідкісних ресурсів, про
координацію та ефективність структурних елементів економічної системи.
2. Поняття, шляхи та критерії економічного зростання: П. Самуєльсон (1970), К.
Ерроу (1972), В. Леонтьєв (1972), С. Кузнец (1971), Г. Мюрдаль (1974), Р. Солоу
(1987), Т. Купманс (1975), Л. Канторович (1975), С. Норт (1993). Еволюція теорії
економічного зростання відображає етапи соціально-економічного розвитку країн
Заходу у ХХ ст. Проблема оптимального економічного зростання тлумачиться сьогодні
двояко: з одного боку, мова йде про можливості раціонального перерозподілу
обмежених економічних ресурсів з метою їх збільшення в майбутньому; як засіб
підвищення майбутнього споживання розглядається капітал або технічний прогрес. З
іншого боку, все частіше помірковані вчені, критерії оптимальності пов'язують з
антропогенним впливом людини на природу та пошуками шляхів зниження цього
негативного впливу, аж до переорієнтації з максимально можливих темпів
економічного зростання на теорії «нульового» та «негативного» економічного
зростання.
3. Проблеми трансформації економіки та перехідного періоду: Ян Тімберген (1969), Г.
Саймон (1978), Р. Солоу (1987), М. Алле (1988). Останні 10 років нашого розвитку
показали, що ми повинні переглянути теоретичні побудови багатьох зарубіжних
економістів, відносно стадій економічного прогресу, перспектив соціально-
економічного розвитку, причому практично використовувати ідеї на мікро- і
макрорівнях; наприклад, теоретичні розробки Г. Саймона, в яких однією з основних
проблем в умовах перехідної економіки є питання структури та принципів суб’єктів
поведінки економічної діяльності. Так, класична модель, що використовується в
умовах ринку та лінійного соціально-економічного прогресу є неефективною для умов
перехідних, бо вона базується на передумовах, яких тут не має: максимізації
корисності, ринкової рівноваги, конкуренції, незмінності пріоритетів. В умовах
наявності змін в передумовах, характерних для перехідної економіки змішаного типу,
можливим є використання моделі «примусової обмеженої раціональності» Г. Саймона,
для якої типові: більш складні допущення; заміна оптимального вибору задовільним,
який враховує реальні умови; заміна абстрактних цілей, конкретними, доступними для
спостерігання та оцінки; непередбачуваність розподілу доходів.
16). Єдність та протиріччя продуктивних сил і виробничих відносин
Людина діє на природу комплексом засобів. В політекономії прийнято розрізняти предмети
й засоби праці. Предмети – речовина природи, те на що розповсюджується дія людини (земля,
корисні копалини і тд.). Засоби – те, чим людина, діє на предмет праці (машини і тд.). Засоби і
предмети праці називаються засобами виробництва, а разом з людьми, які приводять їх в дію
вони представляють собою продуктивні сили суспільства. В сучасних умовах до них також
відносять технології, інформацію, науку і т.п. В процесі виробництва в силу суспільного поділу
праці люди вступають у взаємозв’язок один з одним, і ці відносини називаються економічними
або виробничими. Їх характер залежить від багатьох факторів – економічних та соціальних.
Серед них – забезпеченість ресурсами, ступінь економічної свободи, характер відносин
власності, правова культура, здатність держави підтримувати правопорядок тощо. Суть
протиріччя: продуктивні сили формуються і розвиваються як результат діяльності людини;
характер відносин залежить перш за все від відносин власності на засоби виробництва і у
великій мірі від різних суб’єктивних чинників ( політики, моралі, культури і навіть від
характеру людини тощо). Продуктивні сили, враховуючи розмах науково – технічного
прогресу, розвиваються швидше, ніж виробничі відносини. В окремі моменти виробничі
відносини можуть тормозити розвиток продуктивних сил або прискорювати його. В цьому
єдність і протиріччя між ними.
17). Виробництво матеріальних благ, як засіб задоволення потреб людини
Потреби і виробництво перебувають у суперечливій залежності взаємовпливу та
взаємозумовленості. Потреби до споживання породжують стимули до виробництва.
Виробництво задовольняє і породжує нові потреби. Вирішальний вплив людської діяльності й
виробництва на формування потреб підкреслював англ. економіст А Маршалл: «Кожний новий
крок вперед, слід вважати результатом того, що розвиток нових видів діяльності породжує нові
потреби, а не того, що нові потреби викликають нові види діяльності».
18). Якісні характеристики та відмінності виробничих відносин та відносин власності
Виробничі відносини – це відносини між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну
та споживання матеріальних і нематеріальних благ. Система виробничих відносин складається:
 техніко-економічних відносин – відносин з приводу створення та використання
людьми знарядь та предметів праці у процесі виробництва, за допомогою яких вони
впливають на сили природи і виробляють потрібні блага;
 організаційно-економічних відносин – відносини між людьми з приводу застосування
способів і методів організації та управління виробництвом; відносини обміну діяльністю
між людьми, спеціалізація праці, кооперування, концентрація та комбінування
виробництва;
 соціально-економічних відносин – насамперед, це відносини власності в
економічному значенні цього поняття. Відносини власності визначають головне в
економічній системі – спосіб поєднання працівника з засобами виробництва. Крім того
вони зумовлюють історичну специфіку економічної системи, її соціальну структуру,
систему влади. Таким чином, соціально-економічні відносини виконують системотвірну
функцію в економічній системі.
Відносини власності – сукупність відносин між суб'єктами господарювання з приводу
привласнення засобів виробництва та його результатів. Відносини власності утворюють певну
систему, що містить:
 відносини привласнення передбачають повне відчуження об’єкта власності певним
суб’єктом між інших суб’єктів, тобто економічні відносини між людьми, які
характеризують їх відношення до речей (насамперед засобів виробництва) як до
власних;
 відносини з приводу економічних форм реалізації власності є відображенням
корисності чи прибутковості об’єкта власності (одержання прибутку, ренти, відсотків,
зарплати, дивідендів тощо);
 відносини з приводу господарського використання об’єктів власності виникають між
власником та підприємцем з приводу передачі останньому майна на певних умовах для
використання з господарською метою.
19). Економічна система суспільства
Економічна система – сукупність відносин між господарюючими суб'єктами, які
здійснюють вибір способів оптимального використання вичерпних ресурсів з метою
задоволення індивідуальних і суспільних потреб. Другий підхід у визначенні сутності
економічної системи, на перше місце ставить характер виробничих відносин, які визначаються
відносинами власності. Третій – розрізняє економічні системи по характеру координації
діяльності суб’єктів господарювання, типу господарських зв’язків (ринковому чи
адміністративному). Саме тому всі названі критерії у їх взаємозв’язку, взаємозумовленості й
характеризують сутність економічної системи.
 Цілісність економічної системи означає внутрішню єдність утворюючих її елементів,
ланок, блоків, стійкість взаємозв’язків між ними.
 Організованість передбачає субординацію компонентів економічної системи, комплекс
прямих і оборотних зв’язків.
 Управляємість – це форма координації господарської діяльності її суб’єктів, яка
залежить від характеру економічної інформації, яка виникає в системі. Саме характер
інформації визначає можливі рішення суб’єктів господарювання – що, як, скільки, для
кого виробляти. Якщо інформація заснована на об’єктивних процесах (ринкова
економіка), то вибір способів використання вичерпних ресурсів буде оптимальним,
а отже така економіка буде ефективною. Суб’єктивний характер інформації (директивна
 економіка) не дає можливості приймати оптимальні рішення, система буде
неефективною.
 Ціленаправленість передбачає науково обґрунтовані, чітко поставлені цілі. Перш за все,
соціальні, направлені на задоволення матеріальних і духовних потреб людини. Більш
конкретні, це ті які забезпечують досягнення головних цілей.
Види економічних систем та їх критерії:
 традиційна: замкнуте натуральне господарство; зв'язок виробництва і споживачів;
залежність від природних факторів; ручна праця; нерозвинута система розподілу праці.
 ринкова: відкрита договірна система; опосередкований (через ринок) зв'язок
виробництва і споживачів; залежність від факторів вироблених людиною (речовинна
залежність); машинна праця; розвинута система суспільної праці.
 центрально-управлінська: відсутність вільних ринкових відносин; тотальне державне
регулювання економіки; залежність від органів державного управління; машинна і ручна
праця; зменшення самостійності безпосередніх виробників.
Головний критерій по якому виокремлено дані економічні системи – це характер
координації господарської діяльності її суб’єктів, механізми управління економічними
процесами господарської системи.
20). Економічний прогрес − основа суспільного прогресу
Соціально-економічний розвиток – це процес поступово руху людського суспільства від
нижчих соціально-економічних форм до більш високих. Він характеризується революційними
змінами в виробничих силах, технологіях, відносинах власності, способах координації та
регулювання діяльності людей та споживання вироблених нами благ. Якщо відходити із
загально філософського підходу, то рушійними силами суспільного прогресу є соціально-
економічні протиріччя. Класичним прикладом можуть слугувати фундаментальні протиріччя
економічного життя: всезростаючі потреби, з однієї сторони, та граничні ресурси – з іншої.
Це протиріччя стимулює людей до пошуку нових способів розширення виробництва,
покращення матеріальної і нематеріальної сфер, удосконалення предметів праці та технологій.
Більш конкретний підхід у ролі рушійних сил, імпульсів, які повідомляють про прискорення в
системі, розглядає потреби, інтереси, конкуренцію. Економічна система, крім рушійних сил
повинні мати ще й джерела свого розвитку. Джерела економічної сфери дуже різні й не
всі їх можна віднести до економічних, але без їх комплексного використання люди не зможуть
реалізувати свої цілі та ідеї. Джерелами суспільного розвитку є: по-перше, ресурси; по-друге,
освіта, наука, інформація, інновації; по-третє, організація економічних відносин праці й
виробництва; по-четверте, трудова, професійна та загальна культура; по-п'яте, загальні
установки та цінності, якими керується населення країни; по-шосте, національна психологія та
релігія.
21). Економічні наслідки науково-технічної революції
НТР – докорінні зміни у взаємодії людини і природи, а також у системі продуктивних сил та
техніко-економічних відносинах.
Характерні риси НТР:
1. Перетворення науки на безпосередньо продуктивну силу: пріоритетність
теоретичних знань порівняно з експериментальними; наука у більшості галузей
поступово перетворюється на початкову стадію безпосереднього матеріального
виробництва; посилення наукового характеру виробничих процесів; розвиток науки стає
основою переходу до інтенсивного типу економічного зростання; перетворення праці
ученого на продуктивну працю сукупного працівника; у системі «наука-техніка-
виробництво» переважає розвиток науки; науково-дослідні та дослідно-конструкторські
розробки стають важливим фактором конкурентної боротьби; результати наукових
досліджень стають товаром.
2. Фундаментальні зміни в техніці.
3. Перетворення головної продуктивної сили – працівника.
4. Зміна предметів праці.
5. Поява принципово нових технологій (лазер).
 6. Революція у використовуваних людьми силах природи (вітер, пар, електроенергія,
енергія сонці, океанських припливів, ядерна енергія).
7. Впровадження принципово нових форм і методів організації виробництва і праці.
8. Революція у засобах інформації.
9. Поява і розвиток мультимедія.
22). Розподіл праці
Праця – це осмислена, цілеспрямована діяльність людини, спрямована на речовину природи
з метою перетворення її в життєві блага.
Поділ праці означає спеціалізацію окремих виробників чи їх груп на виробництві певного
блага або на виконанні визначених трудових операцій. Окремі виробники, підприємства, чи цілі
галузі спеціалізуються на виробництві певного продукту. Поділ праці завжди супроводжується
її кооперацією – це такий поділ праці за якого багато спеціалізованих виробників спільно
беруть участь в єдиному процесі праці або в пов’язаних між собою процесах праці.
Комбінування праці полягає у поєднанні різних видів і процесів праці в єдиному процесі
виробництва.

23). Обмеженість економічних ресурсів

Виробничі ресурси – це потенційні фактори виробництва (капітал, праця, земля,
підприємницькі здібності). Найважливішою особливістю економічних ресурсів є їх
обмеженість. Вона визначається різними обставинами – природними (полягають в
обмеженості нашої планети в цілому, її ґрунтів, надр, вод, атмосфери, населення),
економічними (визначаються тим, що безмежний розвиток виробництва вимагає безмежного
зростання кількості ресурсів), соціальними (зумовлюються умовами і темпами зростання
населення, народжуваності і смертності, тривалості життя, набуття відповідного фаху та
кваліфікації). Водночас, обмеженість ресурсів потрібно розуміти не у фізичному плані, хоча й
він має значення, а як неможливість одночасного задоволення зростаючих людських потреб.
24). Економічні потреби та інтереси
Потреби визначаються як нужда людини або суспільства в благах, підтримання своєї
життєдіяльності, економічного, соціального і духовного розвитку. Потреби кожної окремої
людини є індивідуальними і специфічними. Вони класифікуються по різним критеріям.
Найбільш відомою є класифікація потреб А.Маслоу, котрий на перше місце ставив фізіологічні
потреби. Однак по мірі задоволення цих потреб вони втрачають здатність виступати в якості
рушійного мотиву виробничої діяльності людини. Далі за класифікацією йдуть екзистенційні
потреби (безпека, стабільність, гарантії зайнятості); потім йдуть соціальні потреби
(спілкування, турбота, увага); далі – престижні потреби (статус, визнання, повага). Найвищими
вважаються потреби духовні (творчість, самореалізація, саморозвиток). Не всі потреби людини
можна назвати економічними. Але оскільки більшу частину їх представляють життєві блага,
які створюються людьми в умовах дефіциту ресурсів, постійного вибору альтернативних
варіантів їх використання, саме економічні потреби вважаються найважливішими. Важлива
властивість економічних потреб – це їх одностороння еластичність, вона змінюється в одну
сторону – розширення. З розвитком виробництва потреби постійно збільшуються, змінюються
їх структура і об’єм. Багатогранність потреб, їх збільшення знаходять вираження в загальному
економічному законі возвишення потреб. Однак, стремління до повного задоволення потреб є
нездійсненним, оскільки, потреби зміщуються кожний раз, коли люди приближуються до цілі.
Стремління задовольнити економічні потреби породжує у людей багатогранні інтереси.
Система економічних інтересів складна і багатогранна, як і потреби людей. Інтерес – форма
вияву потреби, усвідомлене прагнення людини до її задоволення. Економічний інтерес –
усвідомлене прагнення суб’єктів господарювання до задоволення економічних потреб, що є
об’єктивним спонукальним мотивом їхньої господарської діяльності.
Взаємозв’язок потреб і інтересів полягає у тому що економічні інтереси є формою
виявлення економічних потреб; відображають певний рівень і динаміку задоволення
економічних потреб; спонукають економічних суб’єктів до діяльності для задоволення потреб.
25). Форми суспільного виробництва
Структура будь-якого об’єкту має на увазі розділення його на складові частини. В основі
такого розподілу повинні бути певні ознаки, які служать зв’язковими ланками між складовими
частинами. Структура характеризується ієрархією, тобто підлеглістю частин. Розрізняють
галузеву структуру виробництва, регіональну, відтворену і т.п. Галузева структура
представлена: сталеваркою, машинобудівною, паливно-енергетичною та іншими галузями.
Виробництво може бути розділено на підрозділи: 1) виробництво засобів виробництва; 2)
предметів споживання; 3) послуг. Виділяється виробництво інтелектуального продукту та
духовних благ. Відтворення поділяється на 4 фази:
 Виробництво – виробництво матеріальних благ
 Розподіл – розподіл людей по різним видам виробництва, розподіл частин
господарського суб’єкта у створеному продукті
 Обмін – обмін діяльністю між людьми; форма суспільного зв’язку між виробниками і
споживачами
 Споживання – виробниче споживання засобів виробництва; споживання для
задоволення власних потреб
Марксизм розглядає ці 4 фази, як «відмінності всередині єдності»; первинною вважали
стадію виробництва, яка визначає рух всіх інших фаз. Останні по принципу оборотного зв’язку
впливають на характер і динаміку виробництва. Сьогодні, одні по традиції «мінової концепції»
первинною фазою вважають обмін; інші – необхідність наявності діалектичного
взаємозв’язку матеріальної і духовної сфер, треті – ноосферу або сферу розуму.
Виробництво – цілеспрямована діяльність людей на перетворення речовини природи з ціллю
задоволення своїх потреб

Природне середовище (перетворення Суспільне середовище – відносини між людьми

речовини природи) – відношення між
людиною і природою

Суспільне виробництво

Виробництво Розподіл Обмін Споживання

Суспільне відтворення – непереривний, постійно відтворюючийся процес виробництва

26). Товар. Вартість та споживча вартість товару

Товар – це продукт виробництва, що створюється з метою обміну (продажу) на ринку, а не
для власного споживання. Будь-який товар має 2 властивості: 1) здатність задовольняти певну
людську потребу чи групу потреб, тобто корисність або споживчу вартість. 2) здатність
обмінюватись на інші товари у певних кількісних пропорціях, що називається міновою
вартістю, що являється зовнішньою формою вартості.
Вартість – це уречевлена в товарі, суспільна праця виробника.
Товар є продуктом товарного виробництва, тому він з'являється на історичній арені, як
масове явище разом з появою даного типу господарства. Однак, товари були й за умов
панування натурального (самодостатнього) господарства, коли обмінювались надлишки
продукту, створеного для власного споживання. Йдеться передусім про розвинене
(підприємницьке) товарне виробництво, адже просте довго співіснувало із натуральним
господарством, складаючи незначний господарський уклад. Водночас саме просте товарне
виробництво й випускало основну масу товарів за умов панування натурального господарства.
На перший погляд, властивості товару нічим не відрізняються від властивостей будь-якого
продукту, що не набуває товарної форми. Однак є і свої відмінності. Корисність товару має
певні особливості. Якщо корисність продукту є індивідуальною, задовольняючи потреби певної
особи – самого виробника, то корисність є суспільною, адже, товар задовольняє потреби
ринкових суб’єктів, тобто суспільства в цілому. Товари створюються для суспільного обміну на
ринку. Товаром стає корисність, що обмінюється на іншу корисність. Мінова вартість як прояв
вартості не проявляється в продукті, створеному для власного споживання, вона
«пробуджується» лише тоді, коли продукт стає товаром, потрапляючи на ринок. Вартість
особлива якість саме товару. Її величина дає змогу порівняти певний товар з іншими товарами
через вимір їх вартості, що визначає пропорції обміну (мінову вартість).
27). Продуктивність праці
Чинники, які зумовлюють зміни суспільно необхідного часу на виготовлення товару,
одночасно зумовлюють величини вартості товару. Найголовнішими з них є інтенсивність та
продуктивність праці.
Продуктивність праці – це ефективність цілеспрямованої виробничої діяльності людей на
протязі певного часу, її результативність, зумовлена розвитком продуктивних сил. Вона
вимірюється кількістю продукції, виробленої за одиницю робочого часу. Тому з ростом
продуктивності праці в кожній одиниці продукції втілюється менша кількість праці. Внаслідок
цього вартість одиниці продукції зменшується, а вартість всієї виготовленої маси залишається
незмінною.
Загальна динаміка продуктивності праці в суспільстві підкоряється дії закону зростаючої
продуктивності праці й зумовлюється такими чинниками, як організація виробництва,
кваліфікація і освіта робітників, технологічне застосування досягнень науки тощо.
Інтенсивність – це затрати праці на одиницю часу. Зростання інтенсивності праці
рівноцінне подовженню робочого дня. Це зумовлено тим, що при зростанні інтенсивності праці
вдвічі, за хвилину робітник повинен робити вдвічі більше рухів, а значить у стільки ж разів
більше витрачати нервової та фізичної енергії. Тому більш інтенсивна праця створює за
одиницю часу більшу вартість, ніж менш інтенсивна. Отже, величина вартості товару
знаходиться в зворотній залежності від продуктивності праці, й прямопропорційній – від
інтенсивності праці.
28). Двоїстий характер праці, втіленої в товарі
Однією з головних умов виникнення товарної форми господарювання став суспільний
розподіл праці. Оскільки він має на увазі спеціалізацію товаровиробника на виробництві
якогось одного (декількох) товару чи послуги; ґрунтується він на основі приватної власності,
оскільки праця в такому господарстві відділена від праці інших суб’єктів ринку. Але одночасно,
така праця, по-перше, є часткою суспільної праці, оскільки товаровиробник створює товар для
ринку, тобто для суспільства; по-друге, вона має на меті кооперацію праці, тобто поєднання її
для створення кінцевого продукту. В даному випадку мова йде про глибинний зв'язок між
розділенням і з'єднанням, тобто поєднанням праці. Наприклад, виробництво сучасного
автомобілю, коли сотні підприємств із десятків держав на основі кооперації створюють
кінцевий продукт. Таким чином, сумісно розділена праця – це форма руху всезагальної праці.
К. Маркс, вважав, що в товарному виробництві праця носить двоїстий характер. З однієї
сторони – це конкретна праця (ткач, фермер). З іншої – це загальна праця, яка приймає форму
абстрактного, тобто суспільної праці, тільки тоді, коли товари обмінюються на ринку. Якщо
обмін здійснився, то це значить, що приватна праця певного товаровиробника визнається
ринком, як приватна, тобто абстрактна. Акт обміну підтверджує суспільне значення праці
приватного товаровиробника. Конкретна, тобто приватна праця створює споживчу вартість, а
абстрактна, тобто суспільна – вартість. Ці властивості товару акумулюють в собі протиріччя
єдності праці й вартості. Характер праці

Розділено-сумісна праця
 Розділення і обособлення праці Кооперація праці

Всезагальна праця

Конкретна праця Абстрактна праця

Приватна праця Суспільна праця

Споживча вартість Вартість

Товар
29). Історичне походження грошей
Гроші виникли на певному етапі розвитку товарного обміну, як товар, який став
посередником при обміні всіх інших товарів. Причини виникнення грошей: виникнення
товарного виробництва; перетворення продукту праці в товар; виникнення суперечностей
товару на підставі двоїстого характеру праці; загострення суперечностей товарного обміну з
розвитком товарного виробництва; об’єктивний еволюційний засіб розвинення економічних
суперечностей обміну – виникнення грошей як загального еквівалента.
Історично першою була проста або випадкова форма вартості. Вона виникла разом із
зародженням товарного обміну. У той час товари обмінювались лише випадково, їх було ще
дуже мало. При цьому, як правило, в обмін вступали не вартісні еквіваленти, а різні споживчі
вартості. Пройшло безліч актів обміну, і тисяч років, перш ніж проста форма вартості
перетворилась у повну або розгорнуту. Тепер уже протистоїть не один, а багато товарів, які всі
є його еквівалентами, тобто вартість одного товару оцінюється через вартість усіх інших.
Продукти обмінюються уже не випадково, а регулярно. Це стало можливим завдяки першому
великому суспільному поділу праці, коли скотарські племена відділились від середовища
землеробських.
Другий великий суспільний поділ праці – відділення ремесла від сільського господарства –
зробив обмін ще більш регулярним. Це призвело до появи більш стійких мінових пропорцій,
почали обмінюватись дійсно рівні вартості. Із середовища усіх товарів даного регіону виділявся
один товар, який став еквівалентом виміру вартості всіх інших товарів. Тепер, щоб обміняти
один товар на інший, треба прирівняти його вартість до вартості товару-еквівалента. Так
виникла загальна форма вартості й товарні гроші – товар-еквівалент, що використовується як
засіб обміну і може вступати в обмін, як звичайний товар.
Третій суспільний поділ праці – виділення класу купців, які спеціалізувались на обміні
товарів, сприяв виникненню грошової форми вартості. Вона характеризується тим, що
товаром-еквівалентом повсюдно стали метали (золото, срібло, мідь, олово, свинець), а згодом
лише золото і срібло.
Отже, еволюція мінової вартості протягом тривалого історичного часу призвела до
виникнення грошей – товар особливого роду, що виконує функції загального еквівалента
вартості усіх інших товарів, та здійснює товарний обіг.
Гроші виникають з появою та розвитком товарно-грошових відносин. На різних етапах
історичного розвитку в різних країнах та в різних місцевостях роль загального еквівалента
виконували різні товари. Це були переважно товари масового виробництва, що відігравали
вирішальну роль в економіці цих народів. Так, у стародавніх греків роль загального еквівалента
виконували худоба, хутро; у скандинавських народів – шкури тварин; у Монголії – чай; у
Судані і Абіссінії – сіль. У Київській Русі тривалий час загальним еквівалентом були хутро
родини куниць (хутро куниць або білки називали куною), а грошова система існувала у формі
«кунних грошей».
З часом роль загального еквівалента закріпилась за золотом. Воно виконувало функцію
грошей уже за півтора тисячоліття до нашої ери. До цього золото було звичайним товаром.
Перетворення золота на загальний еквівалент відбулося завдяки таким його властивостям, як
ковкість, м'якість, подільність, неокислюваність, висока вартість в малій вазі. Паралельно із
золотом загальним еквівалентом було срібло. Так, київська срібна гривна, часів Київської Русі
важила від 160 до 196 грамів. Так тривало кілька тисячоліть, і лише у другій половині ХІХ ст.
роль грошей монопольно закріпилась за золотом. Це означало встановлення золотого
стандарту.

30). Функції грошей

Функції грошей проявляються у їх дії стосовно обслуговування руху вартості (цінності) у
будь-яких її проявах.
1. Міри вартості: прирівнювання всіх товарів до золота у формі ціни (оцінка товару
через гроші, його грошовий вираз) дає якісно однаковий вираз їх вартості й створює
можливість безпосереднього кількісного виміру товарів. Ціна товару залежить від
вартості товару і вартості грошей. Вартість товару пропорційно впливає на його ціну, а
вартість золота прямо пропорційно: чим більша вартість золота, тим менша ціна товарів,
адже вона тепер буде визначатись меншою ваговою кількістю золота. Функція
реалізується через масштаб цін – національна грошова одиниця, що містить визначену
кількість золота і служить для виміру цін товарів.
2. Засіб обігу: гроші служать засобом реалізації товарів, виступаючи посередником в їх
обміні: Т-Г-Т. участь грошей в обміні товарів перетворює останній в обіг товарів, поряд
з яким існує і обіг грошей. Функцію виконували гроші монетної форми неповноцінних
монет паперові гроші.
3. Засіб нагромадження або засіб утворення скарбу: золото легко випадає з обігу,
утворює скарб, нічого при цьому не втрачаючи і зберігаючи (консервуючи) свою
вартість. Так само легко при потребі, воно повертається в обіг. Нагромадження грошей –
необхідний момент ворибництва і його відтворення, без нагромадження грошей
відтворення виробництва неможливе.
4. Засіб платежу: рух грошей не супроводжується зустрічним рухом товарів.
Розвиваються кредитні відносини.
5. Засіб міжнародних розрахунків або сівтових грошей: спочатку цю функцію
виконували виключно повноцінні гроші (золото), які мали потрійне призначення: як
загальний міжнародний платіжний засіб; як загальний міжнародний засіб обігу; як
загальне втілення суспільного багатства. Це означає, що світові гроші – це комплексна
функція, яка по суті повторює всі функції, властиві грошам взагалі.
31). Розвиток грошового обігу в сучасних умовах
Грошовий обіг – це рух грошей у готівковій і безготівковій формі, який обслуговує
реалізацію товарів і нетоварні платежі у господарстві. Обіг грошей здійснюється на основі
властивих йому законів. Одним із найважливіших є закон, який визначає кількість грошей,
необхідних для обігу. Закон грошового обігу передбачає, що протягом певного періоду в обігу
має бути певна, об’єктивно зумовлена грошова маса. Він з'ясовує внутрішні зв’язки між
кількістю грошей в обігу і масою товарів, рівнем цін, швидкістю обороту грошей.
КГ = , де КГ – кількість грошей, необхідних для
обігу; СЦ – сума цін товарів, реалізованих протягом року; К –
сума цін товарів, проданих у кредит; П – платежі за кредит
минулого року; ВП – платежі, які взаємно погашаються; О –
швидкість обороту однієї грошової одиниці за рік.
В минулому за умови паралельного обігу золотих і паперових грошей діяв закон їхнього
обігу. Сутність закону обігу паперових грошей, полягає в тому, що їх випуск має дорівнювати
тій кількості замінених ними золотих грошей, яка потрібна для забезпечення нормального
товарного обігу. Переповнення капіталів обігу паперовими грошима неминуче призводить до їх
знецінення, тобто призводить до інфляції.
Більшість сучасних західних економістів для визначення кількості грошей, необхідної для
обігу, базуються на неокласичній теорії рівняння грошової і товарної мас, запропонованої
американським економістом І. Фішером: М ∙ V = P ∙ Q, де М – маса грошей в обігу; V – середня
швидкість обігу грошей; P - середній рівень цін на товари та послуги; Q – кількість товарів та
послуг, представлених на ринку.
З цього рівняння можна визначити кількість грошей, необхідних для обігу: М = .
Однак в сучасних умовах потреба в грошах не обмежується лише товарними угодами. Вона
доповнюється попитом на гроші, зумовленим заощадженнями готівкових грошей населенням,
придбанням комерційних та державних цінних паперів тощо. Якщо позначити цей попит на
гроші показником L(r), то формула кількості грошей набуде такого вигляду М = .
Різноманітність грошових засобів, які функціонують в сучасній економіці, потребує виміру
грошової маси – це сукупність усіх грошових засобів у готівковій і безготівковій формах, які
забезпечують реалізацію товарів, послуг і нетоварні платежі в народному господарстві.

Структура грошової маси

Готівкові кошти Безготівкові гроші
- розмінні білонні монети - чекові внески
- банкноти - депозитні сертифікати
- казначейські білети - державні цінні папери
Грошову масу можна поділити на дві частини – активні гроші, які мають низьку ліквідність
й постійно використовуються в готівковому і безготівковому обігу, і пасивні гроші, які
потенційно можуть бути використані як гроші за певних умов (вексель, довгострокові
депозити). Структура грошової маси відображає структуру і рівень розвитку економіки країни:
чим менша частка готівки у загальній грошовій масі, тим ефективнішою та розвинутішою
вважається ця національна грошова система. У розвинутих країнах на готівку припадає лише 5-
10% грошової маси, а в Україні поза банками обертається 35% готівки, яка має позитивну
тенденцію до зниження.

32). Грошові системи розвинутих країн світу

Грошова система – це форма організації грошового обігу, яка історично склалася в певній
країні й законодавчо закріплена державою. Вона складається з таких елементів: назва
національної грошової одиниці; види та купюрність грошових знаків та характер їхнього
забезпечення; порядок грошової емісії, тобто порядок друкування грошей та випуску їх в обіг;
встановлення курсу національної валюти і порядок її обміну на іноземну; наявність державних
фінансових інститутів, які здійснюють регулювання грошового обігу в країні. Існує два
основних типи грошових систем:
1). Металева система – це грошова система, в якій роль загального еквівалента і засобу
обігу виконують металеві гроші із золота чи срібла.
Біметалізм є системою, де роль загального еквівалента законодавчо закріплюється
одночасно на рівних правах за двома благородними металами – золотом і сріблом. Хоча
система біметалізму проіснувала досить довго (у Західній Європі з ХVІ до початку ХІХ ст.), але
виявилась нежиттєздатною, бо суперечила природі грошей як загального еквівалента.
Законодавче закріплення за двома металами однакової ролі загального еквівалента не
відповідало співвідношенню їхньої загальної ринкової вартості.
Монометалізм – це грошова система, в якій роль загального еквівалента закріплюється за
одним благородним металом – золотом. Уперше золотий монометалізм було запроваджено в
Англії (1816). У Франції його було введено в 1876-1878 рр., у Росії – в 1897 р.
 Золотомонетний стандарт: законодавча фіксація вагового змісту золота в грошовій
одиниці; вільний обіг золотих монет; виконання золотом усіх функцій грошей; відкрите
 карбування монет із золота; вільний обмін знаків вартості (паперових грошей і банкнот)
на золоті монети за їхньою номінальною вартістю; вільний рух золота між країнами;
формування обмінних курсів валют на основі їхніх золотих (вагових) пріоритетів.
Золотомонетний стандарт в повному обсязі проіснував до Першої світової.
 Після Першої світової війни країни, країни які мали у себе значні запаси золота
(Англія, франція), запровадили у себе золотозлитковий стандарт, який включав вільне
карбування золотих монет і обмін їх на банкноти. Обмін банкнот міг проводитися лише
на золоті злитки. Але його було обмежено вартістю злитків. Наприклад, в Англії за
зливок вагою 12,7 кг треба було заплатити 1700 фунтів стерлінгів, у Франції – 215
тис. франків.
 Німеччина, Австрія, Норвегія, Данія та інші країни, які не мали значних запасів
золота, запровадили у себе золотодевізний стандарт. При цьому зв'язок грошей із
золотом здійснюється не безпосередньо, а через іноземну валюту (девізу), яка мала
золоте забезпечення. Щоб обміняти власну національну валюту на золото, її потрібно
було спочатку обміняти на валюту країн із золотозлитковим стандартом, а вже останню
– на золоті злитки.
Під час світової кризи 1929-1933 рр. і в перші післякризові роки усі три різновиди золотого
монометалізму були ліквідовані як такі, що не відповідали завданням держав щодо виходу їхніх
національних економік із глибокої кризи.
 При золотодоларовому стандарті розмін національних валют на золото був
відмінений в усіх країнах, а обмін доларів США на золото здійснювався лише для урядів
та центральних банків країн – членів МВФ. У 1971 р. було припинено й обмін на золото.
2). У 1976 р. країни – члени МВФ провели на Ямайці Міжнародну конференцію, на якій
оголосили про перехід до якісно нової світової валютної системи – паперово-кредитної, в
основу якої покладено такі принципи: юридично закріплена демонстрація золота, тобто повна
відмова від золотого стандарту; скасована фіксація золотого вмісту національних валют
(масштабу цін); припинено виконання золотом ролі загального еквівалента; скасовано офіційну
ціну на золото, яка раніше існувала; золото перетворено із грошового товару в звичайний товар,
який продається і купується на світових ринках дорогоцінних металів за ціною, що складається
залежно від попиту і пропозиції; впроваджено перехід до плаваючих валютних курсів. У
паперово-кредитній системі функціонують паперові й кредитні гроші.
Сьогодні, класичні паперові гроші, як представники золота зникли з обігу внаслідок його
демонстрації. Але потреба в них збереглася, оскільки державний бюджет має дефіцит, нерідко
величезний. Для його покриття державна скарбниця випускає паперові гроші, які не мають
золотого забезпечення. Тому їх ще називають білетами державної скарбниці.
Кредитні гроші – це знаки вартості, які виникають і функціонують на основі кредитної
угоди й виражають відносини між кредитором і боржником.
 Вексель – це письмове боргове зобов’язання суворо встановленої законом форми, в
якому вказані величина грошового боргу, строки його сплати, а також право його
власника вимагати від боржника сплати боргу при настанні встановленого строку.
 Банкнота – це вексель банку, за яким пред’явник може в будь-який час одержати
гроші і яким банк замінює комерційний вексель (видають підприємці один одному при
купівлі-продажу товарів з відстрочкою платежу).
 Чек – письмове розпорядження власника поточного рахунка в банку про сплату
готівки або перерахування з його рахунка на інший рахунок певної суми грошей.
 Кредитна картка – це іменний платіжно-розрахунковий документ, який засвідчує
особу власника рахунка в банку і надає йому право на придбання товарів і послуг у
кредит без оплати готівкою.
 Депозитні гроші – це різновид банківських грошей, який існує у вигляді певних сум,
записаних на рахунках економічних суб’єктів у банках. Вони не мають речового
вираження і використовуються для платежів у безготівковій формі.
 Електронні гроші – це магнітні носії платіжної інформації, які замінюють паперові
гроші, чеки та інші грошові документи у безготівкових розрахунках між клієнтами і
банками за допомогою електронно-інформаційних систем.
33). Інфляція та форми її існування
Інфляція – знецінення готівкових і безготівкових грошей, що проявляється через процес
зростання загального рівня цін на товари та послуги. За умов інфляції виникає надлишок
грошей в економіці, що і призводить до їх знецінення. Зовні інфляція проявляється у зниженні
купівельної сили грошової одиниці в усіх її формах: зростання товарних цін, поглиблення
товарного дефіциту (нестачі товарів), падіння курсу національної валюти, різке наростання
попиту на товари і послуги тощо. Найважливішим показником інфляції є динаміка індексу цін.
Індекс цін – коефіцієнт, що показує, у скільки разів змінилися ціни на товари і послуги за
певний період. Кількісна характеристика інфляції визначається її рівнем, який вимірюється
через показник
темпу інфляції. Він обчислюється за формулою Ті = , де Р0 – індекс цін періоду, з
яким ведеться порівняння (базисного періоду), Р n – індекс цін періоду, який порівнюється
(поточного періоду).
За рівнем розрізняють інфляцію «повзучу» (до 10% на рік), «галопуючу» (понад 10% на рік),
«гіперінфляцію» (понад 2000% на рік чи 50% на місяць, чи 1 % на день).
Інфляція – величезна небезпека для економіки в силу її агресивності й здатності до само
відтворення. Вона сама себе підтримує, інфляційна спіраль наростає, що викликається кількома
причинами: інфляційні очікування населення, перенесення зрослих витрат виробництва в ціну
продукції. Інфляція виникнувши, розповсюджується по економіці як епідемія. Вона небезпечна
тому, що її важко зупинити. Інфляційні очікування породжують інфляційну психологію, що
гальмує звільнення економіки з інфляційних лещат, адже вона викликає ажіотажний попит,
який стрімко піднімає ціни по інфляційній спіралі. Причиною інфляції довгий час вважали
перехід до використання паперових грошей. Однак, і після того, як держава взяла під строгий
контроль грошову емісію (випуск грошей в обіг), інфляція не зникла. Водночас виявилось, що в
інфляції бувають різні причини і сама вона буває різною.
Інфляція може відбуватись в таких формах:
 При інфляції попиту надлишок грошей в обігу виникає внаслідок надмірного
зростання сукупних грошових доходів населення, фірм і держави.
 Попит в економіці в цілому стає вищим від пропозиції товарів та послуг, що
неминуче веде до загального зростання цін. Ще більш небезпечною є інфляція витрат
(інфляція пропозицій), коли ціни на товари і послуги ростуть завдяки підвищенню
витрат виробництва. Два основних джерела, що живлять інфляцію витрат, - це
зростання заробітної плати (ціни фактора праці) і цін на сировину, енергію і паливо
(природні ресурси). Зростання витрат виробництва обертається «накручуванням» цін
на виробничі ресурси, а потім – непередбачуваним зростанням цін на товари і
послуги. Найстрашнішим наслідком інфляції витрат є посилення інфляційної
психології – явища коли працівники і підприємства очікують швидкого наростання
інфляції. Тоді особи найманої праці вимагають прискореного підвищення заробітної
плати «під майбутнє зростання цін», а підприємства завчасно закладають у ціни своїх
товарів очікуване зростання витрат на сировину, енергію, робочу силу і кредит.
Внаслідок цього інфляція виходить на таку круту спіраль, що зупинити її вкрай
важко.
 Структурна інфляція викликається макроекономічною міжгалузевою
розбалансованістю, що веде до хронічного незадоволення попиту на деякі товару і
зумовлює постійне зростання цін на них.
Поряд з формами варто виділити і типи інфляції
 Відкрита інфляція розгортається на ринках з вільним ціноутворенням. Саме вона
здійснюється у формах інфляції попиту і інфляції витрат. Дана інфляція, хоча й
деформує ринок нерівномірністю зростання цін, але не руйнує повністю механізм
ринкового ціноутворення.
 Затамована інфляція виникає завдяки блокуванню цін з боку держави, тобто
зумовлюється неправильними діями державних органів, які тим самим борються не з
самою інфляцією, а з її наслідками – зростанням цін. Вона проявляється в стрімкому
 наростанні попиту на товари і послуги й безмежності товарних дефіцитів.
Затамована інфляція руйнує ринковий механізм. Ринок перестає виконувати
регулюючу функцію, адже «заморожені» ціни не відбивають дійсного стану
економіки, а саме зміна цін є основним важелем дії ринкового механізму.
Заблоковані ціни роблять невигідним прикладення капіталу та інших ресурсів в
галузях з високими витратами виробництва, тому капітал «втікає» з них,
породжуючи недовиробництво і дефіцити товарів. У саморегульваній економіці
товарний дефіцит швидко ліквідовується зростанням цін, а потім – і розширенням
масштабів виробництва. За умов затамованої інфляції товарні дефіцити наростають.
Неминучим супутником затамованої інфляції стає «чорний» (нелегальний) ринок із
високими спекулятивними цінами. Перевага відкритої інфляції над затамованою
полягає в тому, що в першому випадку додатковий дохід від зростання цін одержує
виробник, а в другому – кримінальні структури, що «розквітають» на «чорному»
ринку.
Неправильні дії держави зумовлюють існування надлишку грошей в обігу, постійне
зростання цін або товарний дефіцит. Особливо це стосується емісійної інфляції, яка виникає
внаслідок необґрунтованої емісії готівки чи безготівкових грошей, що не забезпечуються
невідповідною додатковою товарною масою.
Якою б не була мета додаткової емісії – забезпечення виплат заробітної плати, пенсій або
соціальної допомоги – вона обернеться зростанням цін, інфляцією, тягар якої звалиться
насамперед на громадян. Будь-яка грошова емісія має бути обґрунтованою і виваженою,
забезпеченою додатковими товарами і послугами.
Для економіки шкідливою є й нестача грошей в обігу або дефляція, яка призводить до кризи
надвиробництва, нестача грошей зменшує ринковий попит, загрожує безробіттям, скороченням
виробництва, зниженням рівня добробуту нації тощо. Однак історична тенденція така, що в
ринковій економіці розвивається переважно інфляція, а не дефляція.

34). Економічні закони та категорії

Економічна теорія насамперед покликана відкривати і формувати економічні категорії,
закони і принципи. Економічні категорії є абстрактним виразом, науковим узагальненням
реально існуючих економічних явищ. Економічні категорії – це поняття, сформульовані
економічною наукою для позначення економічних відносин, їх конкретних форм, проявів,
сторін, властивостей чи рис. Категорії економічної науки є сходинками пізнання об’єктивної
економічної реальності, його засобом і, водночас, результатом. Економічна теорія вивела дуже
багато економічних категорій, поділяються на загальні, тобто ті, які характеризують явища,
властиві всім економічним системам (виробництво, продукт, потреба, фактори виробництва,
споживання); та специфічні – описують тільки товарне виробництво (товар, ціна, гроші, ринок,
обмін).
Економічний закон або економічна сутність, завжди відображає необхідний, причинно
зумовлений зв'язок і взаємозалежність економічних явищ і процесів. Економічні закони завжди
відбивають найбільш суттєві, типові риси функціонування і розвитку тієї чи іншої економічної
системи. Кожен з них є виразом якісних і кількісних сторін економічних явищ і процесів у їх
єдності і служить їх внутрішньою мірою. економічні закони об’єктивні, тобто їх дія не залежить
від волі і свідомості окремих людей, тому вони не існують поза людською діяльністю.
Розрізняють загальні (діють в усіх економічних системах) і спеціалізовані (діють лише в
окремих економічних системах) економічні закони. Так закони безмежного зростання потреб,
спадної віддачі ресурсів, безмежного зростання виробництва чи підвищення продуктивності
праці - загальні, а закони попиту і пропозиції, конкуренції, ринку – специфічні.
Економічні принципи – узагальнення, що містять певні допущення, усереднення і вказують
на загальні (пересічні) тенденції розвитку економічної системи. Зокрема, в ринковій економіці
діють принципи раціональності і доходності виробництва, але це зовсім не означає, що будь-яке
виробництво є раціональним чи дохідним; ці принципи вказують лише на пануючі (загальні)
економічні тенденції. Економічні категорії, закони і принципи є засобами пізнання економічних
явищ і процесів.
35). Ринок – центральна категорія економічного механізму
Розвинене (підприємницьке) товарне виробництво стало основою ринкової системи
господарювання, найважливішим атрибутом (складовою частиною) якої є ринок – це передусім
сфера товарного обміну, де здійснюються угоди купівлі-продажу товарів і послуг. Однак, це
надто спрощене розуміння суті ринку. ринок не варто зводити виключно до торгівлі товарами і
послугами, адже ця економічна категорія відбиває відносини не лише обміну, а й виробництва,
розподілу і споживання.
З появою грошей, які стають посередниками в обміні товарів, суть ринку збагачується, він
стає як сферою товарного обігу (обміну товарів, опосередкованого грошима), так і сферою обігу
грошей. Ринок - форма товарно-грошового обігу.
Сьогодні ринок розглядають як тип господарських зв’язків між економічними суб'єктами.
Через ринок здійснюються товарні господарські зв’язки. Тому ринок можна трактувати і як
форму організації і функціонування економічних зв’язків (відносин) господарюючих суб’єктів,
що ґрунтуються на принципах вільної купівлі-продажу, і як суспільну форму функціонування
економіки, яка забезпечує взаємодію виробництва і споживання, прямий і зворотний вплив на
виробництво і споживання.
Отже, ринок – це сукупність економічних відносин, що виникають між суб'єктами
економіки з приводу обміну результатами виробництва, товарного і грошового обігу і розподілу
виробничих факторів, це сфера економічних інтересів господарюючих суб’єктів, це також
форма об’єктивного і саморегульованого функціонування товарного виробництва.
Об’єктивні умови існування і функціонування ринку системи ринкових відносин і зв’язків:
 розвинене товарне виробництво – основа ринкової економіки;
 суспільний поділ праці;
 економічна відокремленість виробників, що виникає на ґрунті приватної власності;
 існування економічної конкуренції – змагання між відокремленими виробниками за
найкращі умови господарювання і найвищу дохідність виробництва;
 існування відповідної ринкової структури і інфраструктури, стійкої фінансової і
грошової систем;
 наявність правової бази, що сприяє створенню і постійному відновленню
відповідного ринкового середовища і ринкової психології населення.
Ринок за умов вільної конференції забезпечує саморегулювання економічної системи, яка
функціонує об’єктивно, в «автоматичному режимі» на основі взаємодії ринкового попиту,
пропозиції і цін, тобто економічного механізму ціноутворення.
Об’єктивними законами ринку, що відображають найсуттєвіші, найбільш сталі і
повторювані функціональні зв’язки ринкової системи господарювання, є закони конкуренції,
попиту і пропозиції, рівноважної ціни, спадної віддачі ресурсів, спадної корисності благ,
грошового обігу.
Сутність і економічна природа ринку знаходять свій вираз у його економічних функціях
(основне призначення, яке покликаний виконувати ринок, тобто те, що відбиває його сутність):
1. Саморегулювання економіки передбачає узгодженість виробництва і споживання
благ, збалансованість попиту і пропозиції за обсягом і ціною;
2. Стимулювання полягає у спонуканні виробників до створення своїх благ з
найменшими витратами і найбільшими доходами;
3. Раціональності господарювання передбачає зменшення витрат виробничих факторів,
а також витрат обігу;
4. Еквівалентності полягає у формуванні вартості товарів як основи еквівалентного їх
обміну;
5. Ціноутворення полягає у формуванні цін благ на основі їх вартості через
співвідношення попиту на них та їх пропозицій;
6. Демократизації господарської діяльності здійснюються у формі очищення економіки
від нежиттєздатних елементів, що веде до диференціації товаровиробників-конкурентів).
Таким чином, ринок є функціональною формою економічних зв’язків суб’єктів цілісної
економічної системи, це конкретна форма існування вільного підприємництва.
36). Олігополія
Абсолютна монополія зустрічається рідко. Більш поширена змова чи угода декількох фірм,
що дає їм змогу швидко здобути панівне становище на ринку і отримувати високі прибутки.
Таку ситуацію у виробництві й на ринку називають олігополією (від грецьк. "олігос" - мало,
небагато). Олігополію називають груповою монополією.
Причини виникнення олігополій:
- концентрація виробництва - зосередження засобів виробництва, працівників і обсягів
виробництва на крупних підприємствах;
- концентрація капіталу - зростання масштабів відокремлено функціонуючих фірм капіталу;
- централізація виробництва - збільшення масштабів виробництва продукції внаслідок
об'єднання декількох окремих підприємств в одне із загальним управлінням;
- централізація капіталу - збільшення розмірів капіталу внаслідок об'єднання або злиття
раніше самостійних капіталів.
Концентрація дозволяє скористатись такими перевагами, як вигоди великомасштабного
виробництва, котрі недоступні для переважної кількості підприємств, складнощі проникнення в
галузь інших товаровиробників.
Домігшись переваг, крупні фірми, які займають панівне становище, витісняють або
поглинають чисельних конкурентів, після чого мають можливість контролювати ринок.
Особливості ринкової поведінки олігополії зумовлені взаємозалежністю невеликої кількості
крупних фірм. Кожна фірма в цих умовах не може проводити свою цінову політику, але
враховуючи можливої реакції своїх конкурентів, які також є значними виробниками в галузі.
Тому ціни в цих галузях більш стабільні, а коли вони змінюються, то як правило, одночасно у
всіх фірмах.
Невизначеність ціноутворення в умовах олігополії штовхає фірми на угоди в області
обсягів виробництва та цін. Найбільш типовим видом такої угоди є картелі та синдикати.
Картель - об'єднання декількох підприємств однієї галузі виробництва, учасники якого
зберігають власність на засоби виробництва і вироблений продукт, виробничу та комерційну
самостійність, і домовляються про частку кожного в загальному обсязі виробництва, ціну,
ринки збуту. На сучасному етапі картелі існують у формі патентних пулів, ліцензійних
договорів, консорціумів, з проведення науково-дослід-них розробок тощо. На практиці
звичайно картелі є нестабільними об'єднаннями.
Синдикат — об'єднання низки підприємств однієї галузі промисловості, учасники якого
зберігають власність на засоби виробництва, але втрачають власність на вироблений продукт, а
отже, зберігають виробничу та комерційну самостійність. У синдикатах збут товарів здійснює
загальна збутова контора. Нині синдикати існують переважно у сфері торгівлі, деякі — у сфері
виробництва. Так, алмазний синдикат контролює світовий ринок необроблених алмазів.
Складніші форми монополістичних об'єднань з'являються тоді, коли процес монополізації
поширюється і на сферу безпосереднього виробництва. Виникає необхідність об'єднання у
межах однієї корпорації послідовних, взаємопов'язаних виробництв кількох галузей
промисловості, тобто вертикальної інтеграції, або комбінування. Наприклад, у межах
велетенських автомобільних корпорацій можуть об'єднуватися підприємства, що видобувають
сировину, виплавляють сталь, виготовляють автомобілі тощо. На цій основі з'являється така
форма монополістичних об'єднань, як трест.
Трест - об'єднання низки підприємств однієї або декількох галузей промисловості,
учасники якого втрачають власність на засоби виробництва і вироблений продукт, виробничу
та комерційну самостійність, тобто об'єднують виробництво, збут, фінанси, управління, а на
суму вкладеного капіталу власники окремих підприємств отримують акції тресту, які дають їм
право брати участь в управлінні й привласнювати відповідну частку прибутку.
Доволі поширений спосіб координації цінової поведінки підприємства на олігопольному
ринку - лідерство в цінах. Щоб уникнути виснажливої конкурентної боротьби, наймогутніша
компанія встановлює ціни на свої товари або послуги, а решта олігополістів за спільної
мовчазної згоди встановлюють таку саму або дещо нижчу ціну (залежно від якості товару,
термінів гарантійного обслуговування тощо).
37). Досконала конкуренція
Найбільш конкурентний ринок спостерігається тоді, коли окрема фірма ні в якій мірі не
може впливати на ринок, і насамперед, на ціну. В такому випадку мова йде про досконалу
конкуренцію.
Вільна конкуренція - конкуренція, для якої характерні велика кількість конкурентів-
виробників і конкурентів-покупців, вільний доступ товаровиробників до будь-якого виду
діяльності. За цих умов процес ціноутворення здійснюється внаслідок вільної (без будь-яких
обмежень) і стихійної взаємодії попиту, пропозиції та цін, що означає саморегулювання
економічної системи. Товаровиробники орієнтуються на задоволення потреб споживачів.
Ідеальною моделлю у цій схемі є ситуація, коли споживач завжди має рацію, не існує його
дискримінації, що означає своєрідний диктат споживача над продавцем.
За вільної конкуренції жодна з фірм не може впливати на ринкову ціну. Певною мірою
таким вимогам у сучасних умовах відповідають ринки сільськогосподарської продукції та
деяких послуг. На тривалому проміжку часу ціни тяжіють до суспільно необхідних витрат
виробництва.
Різновид конкуренції - чиста конкуренція між багатьма продавцями та покупцями з
приводу продажу-купівлі однорідних товарів, а диференціації продукту при цьому не існує
(наприклад, ринок борошна).
Характерними ознаками, що виділяють цю ринкову структуру, є:
1) дуже велика кількість виробників;
2) дуже мала частка кожного в загальному обсязі виробництва;
3) вільний вхід і вихід підприємств у галузь;
4) всі продавці та покупці володіють певною інформацією про ціни товарів.
В таких умовах для учасників ринку ціна - це задана величина. Тому продавець може лише
вирішувати, яку кількість товару він побажає продати за даною ціною.
В умовах досконалої конкуренції фірма максимізує свій прибуток, вибираючи такий обсяг
виробництва, при якому граничний доход дорівнює граничним витратам і рівняється поточній
ринковій ціні.
Коливання ціни зумовлюють величину прибутку і економічну поведінку фірми. Так, якщо
ціна товару на короткостроковому інтервалі перевищує середні витрати виробництва, то фірма
отримує прибуток. Якщо ціна точно відповідає середнім витратам , то фірма самоокупається
(так звана точка критичного обсягу виробництва). Якщо ціна падає нижче середніх змінних
витрат, то фірма припиняє виробництво (точка закриття).
38). Конкуренція і монополія
Конкуренція – економічне суперництво, боротьба між суб'єктами господарської діяльності за
кращі умови виробництва і реалізації товарів і послуг з метою отримання якомого більшого
прибутку. Основне завдання конкуренції полягає у суперництві ринкових суб’єктів за
реалізацію власних інтересів шляхом набуття економічних конкурентних переваг порівняно зі
своїми суперниками.
Основні умови виникнення та існування конкуренції:
 наявність на ринку необмеженої кількості незалежних виробників та покупців
товарів або ресурсів;
 свобода виробників щодо вибору господарської діяльності;
 абсолютно вільний доступ економічних суб’єктів до ринку і такий же вільний вихід з
нього;
 певна відповідність між попитом і пропозицією; відсутність надвиробництва і
дефіциту;
 абсолютна мобільність матеріальних, трудових, фінансових та інших ресурсів;
 відсутність угод між постачальниками і споживачами ресурсів, які можуть обмежити
конкуренцію;
 наявність у кожного учасника конкуренції повної інформації про попит, пропозицію,
ціни, норми прибутку тощо.
 На сучасному етапі розвитку ринкової економіки конкуренцію визначають як процес
використання вже відомих (вищезазначених) умов та відкриття і використання нових умов
розвитку.
Фактори розвитку конкуренції:
1. Загальноекономічні – загальний рівень і динаміка виробництва; стан ділової
активності; стан ринків; наявність та структура ресурсів; розвиненість кредитно-
фінансової системи;
2. Технологічні – галузева структура економіки; рівень поширення сучасних
технологій; наявність в економіці технологічного лідера; сприятливість економіки до
інновацій;
3. Інституційно-соціальні – наявність економічних норм економічної діяльності;
створення ринкових інститутів; цілі державної політики; ступінь втручання держави в
економічні процеси; національні традиції; менталітет і духовні цінності народу; загальна
і професійна культура; політична, економічна і соціальна стабільність в суспільстві;
4. Міжнародні – ділова активність на міжнародних ринках; дії міжнародних
економічних організацій; стабільність світової фінансової системи;
Конкуренція позбавлена суб’єктивних вад. У процесі конкуренції між суб'єктами
виробництва і реалізації товарів виникають істотні і стійкі взаємозв’язки, які свідчать про те,
що конкуренція – не суб’єктивне і не випадкове явище, а об’єктивна економічна сила, яка
набирає форми економічного закону конкуренції. Об’єктивно виникає суперечність між умовами
виробництва товарів і можливостями їх реалізації з отриманням бажаного прибутку. Ця
суперечність розв’язується через закон конкуренції. Саме вона впливає на витрати виробництва
товарів, їх ціни, а отже і на величину прибутку.
Зміст і роль закону конкуренції в ринковій економіці більш повно виявляється через функції,
які він виконує.
1. Ціноутворення – конкуренція впливає на рівень індивідуальних затрат виробництва
товару, зводячи їх до суспільно необхідних затрат, які й визначають рівноважну ринкову
ціну товару. Отже, конкуренція є тим механізмом, який встановлює ціну на рівні, за
якого досягається ринкова рівновага і реалізація товарів.
2. Регулювання – орієнтуючись на конкурентно визначені ринкові ціни, підприємці
спрямовують свій капітал з малодохідних галузей у ті галузі, товари яких користуються
попитом і дають більші прибутки. У результаті переливання капітальних ресурсів між
галузями досягається відповідна збалансованість між виробництвом і потребами,
формуються необхідні пропорції в суспільному виробництві.
3. Стимулювання – стимулює науково-технічний прогрес, сприяє пошуку більш
ефективних способів виробництва і реалізації товарів, розвитку підприємницької
ініціативи, підвищенню кваліфікації кадрів тощо. Це в свою чергу, підвищує
ефективність усього суспільного виробництва.
4. Контроль – контролює конкурентоспроможність кожного виробника за двома
показниками його діяльності: по-перше, за відповідністю індивідуальних затрат
виробництва його товарів суспільно необхідним витратам виробництва подібних
товарів; по-друге, за відповідністю споживчої вартості його товарів (асортименту)
суспільним потребам, тобто його корисності для суспільства.
5. Диференціації товаровиробників – розподіл доходів між товаровиробниками.
Конкуренція заохочує і створює умови для подальшого розвитку і процвітання тих
товаровиробників, які найбільш ефективно використовують ресурси виробництва для
одержання найкращих результатів.
Слід зазначити, що закон конкуренції визначає не тільки взаємовідносини між
товаровиробниками, та їх інтереси, а й захищає інтереси споживачів, забезпечуючи їм широкій
вибір товарів і послуг за доступними конкурентними цінами.
КК = , де КК – коефіцієнт конкурентоспроможності ВП – ринкова вартість продукції,
ВВ – затрати виробництва
 Даний коефіцієнт не повинен досягати одиниці, бо це свідчитиме, що підприємство працює
без прибутку. Чим більше коефіцієнт перевищує одиницю, тим успішніше діє суб’єкт
конкуренції, тим міцніша його позиція на ринку.
Негативні наслідки конкуренції полягають у тому, що вона породжує свою протилежність –
монополію; призводить до розорення і банкрутства малих і середніх підприємств; посилює
зростання рівня безробіття, інфляції, майнове і соціальне розшарування суспільства; породжує
комерційну таємницю, некоректні форми боротьби тощо.
Методи конкурентної боротьби:
 цінові – це конкуренція, в якій головним засобом боротьби є ціна.
- монопольно висока – встановлюється монополіями, вище від вартості товару і
забезпечує їм прибуток
- монопольно низька – встановлюються на товари, які закуповують великі компанії, на
комплектуючі деталі у дрібних і середніх фірм через контрактну систему
- демпінгова – надзвичайно занижена ціна на товари при продажу їх на внутрішніх і
зовнішніх ринках з метою усунення і розорення конкурентів
- дискримінаційна – різні ціни на один і той самий товар для різних покупців.
 нецінові – спрямовані на створення передумов, які поліпшують реалізацію продукції
- конкуренція за продуктами – передбачає поширення нецінових характеристик товару
(покращення якості при збереженні ціни, оновлення асортименту, підвищення
надійності та ін)
- конкуренція за умовами продажу – поширення і вдосконалення послуг, що
супроводжують реалізацію (кредит, гарантійне обслуговування, безкоштовна
доставка, реклама)
 нечесні – проявляються в порушенні суб'єктами ринкових відносин чинного
законодавства, професійних, етичних і моральних норм і правил поведінки для
досягнення неправомірних переваг
- неправомірне використання позначень іншого товару
- дезінформація споживачів про товар
- компрометація товарів конкурентів
- тиск на постачальників ресурсів і банки
- неправомірне збирання, розголошення та використання комерційної таємниці
- переманювання провідних спеціалістів
 чесні

39). Різновиди конкуренції

Класифікація економічної конкуренції
1) За галузево-теріторіальною ознакою:
- внутрішньогалузева – боротьба між товаровиробниками однієї галузі за вигідніші
умови виробництва і реалізації товарів з метою одержання надприбутку. Її функцією
є зведення індивідуальної вартості товарів до їх єдиної суспільної (ринкової)
вартості, яка визначається вартістю товарів, що виробляються за середніх умов галузі
й утворюють значну частину її продуктів.
- міжгалузева – боротьба між товаровиробниками різних галузей економіки за
найвигідніші умови (сфери) застосування капіталу. Вона здійснюється у формі
стихійної міграції капіталів з галузей з низькою до галузей з високою нормою
прибутку; сприяє оптимальному викорис-танню виробничих ресурсів суспільства;
встановлює необхідні пропорції в економіці.
- міжнародна – конкуренція національних і транснаціональних економічних суб’єктів
за найвигідніші умови виробництва і реалізації товарів на світовому ринку. Вона
поєднує внутрішньогалузеву та міжгалузеву форми конкуренції. Сприяє
переливанню капіталів і товарів між різними державами, забезпечує збалансований
розвиток світового ринку і світового господарства.
2) За кількістю суб’єктів ринку та ступенем їх конкурентної сили:
 - досконала (вільна) – це така ринкова ситуація, за якої чисельні, незалежно
діючі виробники продають ідентичну продукцію і жоден із них не в змозі
контролювати ринкову ціну. В умовах даної конкуренції немає боротьби з
конкретним конкурентом. Вона зіштовхує фірму з ринком. Ринок повністю
знеособлений. Усі конкуренти незалежні один від одного, дії підприємця залежать не
від дії окремого конкурента, а від ринку загалом. Конкурентна поведінка формується
таким чином, що виробники повинні оперативно реагувати на зміни загальних
ринкових умов.
- недосконала – виникає там де не виконуються умови вільної конкуренції.
Головна ознака – здатність окремих учасників ринку певною мірою впливати на ціни
і отримувати тим самим додатковий прибуток.
 Абсолютна монополія – це така ситуація, за якою на ринку є лише один
продавець і безліч покупців, які не мають вибору, а тому змушені купувати
необхідний товар за запропонованою ціною.
 Монополістична конкуренція – це така ситуація на ринку, коли велика
кількість виробників пропонує подібну, але не ідентичну продукцію, тобто вона
базується на диференціації продукції.
 Олігополістична конкуренція – це модель ринкової структури, за якої
небагато великих фірм монополізують виробництво і реалізацію основної маси
товарів.
3) За методами конкурентної боротьби:
- цінова
- нецінова
- нечесна
- чесна

40). Монополістична конкуренція

Монополістична конкуренція характеризується такими рисами:
 на галузевому ринку діють кілька десятків переважно середніх фірм, що
конкурують між собою;
 конкуренти випускають диференційований продукт, кожна з фірм володіє
монопольним правом випуску свого особливого продукту;
 на даний ринок достатньо легко проникають нові конкуренти з власним
продуктом;
 пануючою є нецінова конкуренція;
 контроль над ринковим ціноутворенням здійснюється у дуже вузьких межах
(вплив на рівень ціни тільки власного продукту).
Особливістю ринку монополістичної конкуренції є значна цінова еластичність попиту,
оскільки покупці легко відмовляються від купівлі даного диференційованого продукту при
зростанні цін на нього, віддаючи перевагу товарам-замінникам.

41). Абсолютна монополія

Абсолютна монополія характеризується такими рисами:
 існування кількох великих виробників;
 конкуренти випускають як стандартизований, так і диференційований продукт;
 наявність суттєвих перешкод для проникнення до галузі;
 здійснення нецінової конкуренції (за випуску диференційованого продукту) та
нецінової конкуренції (за випуску стандартизованого);
 контроль над ціною може бути обмеженим, чи значним (у випадку змови
конкурентів).
Нові методи міжгалузевої конкуренції, які застосовують на олігополістичному ринку:
- диверсифікація виробництва передбачає появу дуже великих фірм, які діють у
кількох споріднених галузях. Цим самим вони обмежують свою залежність від
 постачальників ресурсів і комплектуючих виробів, послаблюючи позиції галузі-
конкурента.
- вертикальна інтеграція проявляється в об’єднанні в межах однієї фірми
технологічного ланцюжка у виробництві продукту від початкових етапів до реалізації
кінцевого продукту.
- конгломерація – це об'єднання капіталів не пов’язаних між собою галузей в одній
великій фірмі-конгломераті.
Варіанти поведінки фірми на олігополістичному ринку:
1. Незкоординована олігополія – виникає в галузях, де виробляють
диференційований продукт. Відсутня координація дій різних фірм галузі. Ціни
«жорсткі», їх зміна одним олігополістом не знаходить відгуку в інших.
2. Олігополістична змова або картель – можлива в галузі, де виробляють
стандартизований продукт. Створюється для максимізації прибутку.
3. Олігополія з лідерством в ціноутворенні – найбільша фірма виступає як
«ціновий лідер», встановлюючи ціну так, щоб максимізувати власний прибуток. Інші
фірми змушені орієнтуватись на ціни лідера, повторюючи його дії. Можливий варіант,
коли здійснюється «групове цінове лідерство» двох-трьох фірм, які уклали таємну угоду,
або в галузі взагалі не виявляється лідера чи він постійно змінюється.
Характерні Моделі ринку
риси Вільна Монополістична Чиста
Олігополія
конкуренція конкуренція монополія
Кількість фірм у Практично безліч Багато (десятки) Кілька Одна
галузі
Розміри фірм Дрібні Середні Великі та надвеликі Гігантські
Типи продукту Стандартизований Диференційований Стандартизований та Унікальний без
диференційований близьких
замінників
Контроль фірми Відсутній Обмежений Обмежений або Значний
над ціною значний
Умови вступу до Дуже легкі Порівняно легкі З суттєвими Ринок блоковано
галузі перешкодами
Нецінова Відсутня Пануюча Типова Присутня
конкуренція
Доступність Вільний доступ Деякі складності Певні обмеження Певні обмеження
інформації доступу
Приклади галузей Сільське Роздрібна торгівля, Виробництво сталі, Місцеві
господарство виробництво одягу і автомобілів, підприємства
взуття побутової техніки громадського
користування

42). Монопольний ринок

Монополія виникає внаслідок отримання одним із економічних суб’єктів виключного
становища на ринку, завдяки якому він може контролювати ціноутворення. Монополія може
існувати у трьох формах: природної, адміністративної та економічної монополії. Природна
монополія виникає внаслідок об’єктивних причин (зокрема, коли вона зумовлена рентними
відносинами в сільському господарстві або є єдино можливим у даній ситуації типом ринкової
структури). Природними монополістами є газові та електричні компанії, підприємства
телефонного зв’язку, метрополітен тощо. Адміністративна монополія виникає внаслідок
рішення державних (муніципальних) органів, які надають окремим підприємствам виключні
права на здійснення певного роду діяльності. Найбільш поширеною є економічна монополія, яка
виникає тоді, коли окремі підприємства завойовують собі виключне становище на ринку,
використовуючи закономірності економічного розвитку. Економічна монополія виникла в
результаті концентрації капіталу (зростання обсягу капіталу за рахунок нагромадження частини
доходу, тобто його перетворення в капітал) та його централізації (зростання за рахунок
об’єднання різних капіталів), завдяки яким в процесі конкурентної боротьби кількість
підприємств в деяких галузях різко зменшилась, наступний розвиток цього процесу призвів до
появи неконкурентного ринку чистої монополії, якому властиві такі риси:
 в галузі панує одне гігантське підприємство, яке здійснює ринкову владу;
 воно випускає унікальний продукт (в тому розумінні, що він не має близьких
замінників і виробляється тільки підприємством-монополістом);
 вступ до галузі для конкурентів повністю блокований;
 здійснюється значний вплив на ціноутворення в галузі;
 присутні елементи нецінової конкуренції, що проявляється в рекламі продукції,
існуванні торгової марки підприємства, хоча особливої потреби в цьому не відчувається
за відсутністю конкурентів.
Отже, підприємство-монополіст завойовує виключне становище на галузевому ринку,
завдяки чому встановлює монопольно високі ціни на свою продукцію, якщо це виробник, або
монопольно низькі ціни на продукцію інших підприємств, якщо це єдиний її покупець. У
другому випадку здійснюється монопсонія (монопольне становище на ринку одного покупця).
Через встановлення монопольних цін монополіст привласнює монопольно високі прибутки, не
допускаючи на ринок конкурентів.
Варто зазначити, що монопольними вважаються і ринки, де є багато виробників (продавців)
чи споживачів (покупців), але серед них повністю. Домінує один, здійснюючи ринкову владу –
здатність одного продавця чи покупця втручатись в дію об’єктивно ринкового механізму і
завдяки цьому контролювати ринок. Ринкова влада здійснюється такими методами:
 «лідерство в цінах» - монополіст встановлює ціни на які орієнтуються підприємства-
сателіти галузі);
 встановлення ціни за витратами виробництва найгіршого підприємства підприємства-
монополіста – це дозволяє іншим привласнювати надлишковий прибуток;
 «ножиці цін», коли домінуюче в галузі підприємство штучно завищує ціни на власний
продукт і водночас змушує підприємства-постачальники знижувати ціна на виробничі
ресурси – різниця монопольно високих і монопольно низьких цін утворює
монополістичний надприбуток;
 створення штучних перешкод для міжгалузевого руху капіталів;
 таємна згода чи легальна угода про створення в галузі монополістичного об'єднання;
Монополістичні об'єднання можуть існувати в таких формах:
- картель – об'єднання декількох підприємств однієї сфери виробництва, учасники
якого зберігають власність на засоби виробництва і зроблений продукт, виробничу та
комерційну самостійність і домовляються про частку кожного в загальному обсязі
виробництва, цінах, ринках збуту;
- синдикат – об'єднання низки підприємств однієї галузі промисловості, учасники
якого зберігають власність на засоби виробництва, але втрачають власність на
вироблений продукт, тобто зберігають виробничу, але втрачають комерційну
самостійність, збут товарів здійснюється загальною збутовою конторою;
- трест – об'єднання низки підприємств однієї або декількох галузей
промисловості, учасники якого втрачають право власності на засоби виробництва і
вироблений продукт, виробничу і комерційну самостійність.
- багатогалузевий концерн – об'єднання десятків і навіть сотень підприємств різних
галузей промисловості, транспорту, торгівлі, учасники якого втрачають право власності
на засоби виробництва і вироблений продукт, а головна фірма здійснює над іншими
учасниками об'єднання фінансовий контроль;
- конгломерат – великий промисловий комплекс, в якому під єдиним фінансовим
контролем зосереджені компанії, що діють у різних галузях. Вони належать одній фірмі і
випускають на одній або більше стадіях виробництва різні неконкурентні товари або
оперують на сегментах ринку, які не перетинаються. Підприємства при цьому мають
широку автономію економічної діяльності; управління ними централізоване;
- консорціум – створюється на основі тимчасових угод між кількома банками і
виробничими корпораціями для проведення спільних великих фінансових операцій чи
здійснення виробничих проектів. Після закінчення робіт консорціум розпадається.
 Історія розвитку монополій є водночас й історією боротьби з ними. Негативні результати
монополізації економіки виявились уже в період появи, що проявилось у таких моментах:
 монопольний (суб’єктивний) характер ціноутворення;
 стійке зростання цін (інфляція), викликане ціновою політикою монополій;
 гальмування науково-технічного прогресу (за умови монопольного становища на ринку
зникає потреба в удосконаленні техніки);
 деформація структури економіки (монополізовані галузі штучно підтримуються, а
немонополізовані – стимулюються);
 посилення тенденцій до паразитизму (зростання прошарку людей, що живуть за рахунок
дивідендів і процентів, не беручи ніякої участі у виробництві), що є несправедливим і
соціально небезпечним;
 обмеження й підрив об’єктивного ринкового механізму ціноутворення.
Уся ці явища змусили державу здійснювати антимонопольне регулювання та приймати
антимонопольні закони. Антимонопольна політика і антимонопольне законодавство спрямовані
на недопущення монополізму, це явище в країнах розвиненого Ронку взято під строгий
контроль держави. Усе це створює можливості для відновлення ефективного ринкового
конкурентного механізму – тепер уже на ґрунті недосконалої конкуренції, щоб надати нового
імпульсу ринковій економічній системі. З 1992 р. в Україні діє закон «Про обмеження
монополізму і недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності».
створено також державний Антимонопольний комітет.

43). Різновиди ринків та їх характеристика

Структура ринку за різними критеріями
1) За об’єктами обміну:
 ринок ресурсів, який набуває форм:
- ринку праці – має чітко виражену галузеву і територіальну структуру;
- ринку капіталів;
- ринок засобів виробництва;
- ринку землі та нерухомості;
 товарний ринок, який набуває форм:
- ринку споживчих товарів – ринок предметів (товарів і послуг) особистого
споживання;
- ринку послуг;
- ринку науково-технічних розробок та інформації;
 фінансовий ринок, який набуває форм:
- грошового ринку – ринок позик або кредитний ринок;
- ринку цінних паперів;
- валютний ринок – здійснюються операції зовнішньої торгівлі, розрахунків,
міграції капіталів та робочої сили, туризму.

2) Залежно від умов, в яких діють суб’єкти господарювання:

 вільний ринок – багато продавців та покупців, товари однорідні, вхід та вихід на
ринок вільний, інформація доступна;
 монополізований ринок (олігополія, монополія) – один продавець або обмежена
їх кількість, багато покупців, доступ на ринок та до інформації обмежений;
 ринок монополістичної конкуренції – відносно велика кількість продавців,
диференціація товару, вільний вхід та вихід на ринок;
 регульований ринок – держава законодавчо обмежує економічну свободу
окремих суб’єктів господарювання, формуючи та захищаючи конкурентне
середовище.
3) За територіальною ознакою:
 місцевий;
 регіональний;
 національний;
  світовий.
4) Стосовно відповідності чинному законодавству:
 легальний – дозволений законом і відкритий для оподаткування;
 тіньовий – не зареєстрований, ухиляння від сплати податків.
5) Стосовно способу формування:
 стихійний;
 організований.

44). Особливості ринку робочої сили

Ринок праці – це саморегульована система розподілу робочої сили із специфічними
факторами конкуренції між носіями робочої сили за найбільш вигідні умови праці та її оплати,
між підприємствами за залучення необхідної кількості найбільш кваліфікованої робочої сили, а
також між робочою силою та підприємствами за рівень оплати праці.
Суб'єктами ринку праці виступають підприємства – як покупці робочої сили, і наймані
працівники – як продавці своєї праці. Ринок праці виник тоді, коли робоча сила стала товаром.
Робоча сила може з'явитись на ринку як товар за існування таких умов: носій робочої сили
повинен бути юридично вільним, щоб самостійно розпоряджатися нею; він повинен бути
позбавленим засобів виробництва, що й спонукає його продавати свою працю; на ринку
повинні з'явитись покупці цього специфічного товару.
Важливою особливістю ринку праці є його інтегрованість. Існує не єдиний, а багато
спеціалізованих ринків праці, які є сегментами інтегрованого ринку. Сегментація ринку праці
веде до неоднорідності попиту на працю (існування робочих місць з різними параметрами
вимогами щодо кваліфікації працівників) та неоднорідності пропозиції праці (існування праці
різного фаху та кваліфікації). Виникають труднощі «стикування» різних сегментів ринку праці,
котрі розв’язуються через підвищення кваліфікації та зміну фаху безробітних. Спеціалізація та
інтеграція ринків праці існує внаслідок утворення нових професій, з одного боку, і відмирання
старих – з іншого, зміни змісту традиційних професій.
На динаміку ринку праці впливають такі чинники:
 демографічні – кількість населення і працездатних, їх статева і вікова структура,
міграція населення;
 природно-кліматичні – клімат, освоєність територій, віддаленість від промислових
центрів;
 економічні – обсяг і структура виробництва, існування конкуренції чи монополії,
інвестиційна активність тощо;
 соціальні – рівень і якість життя, мотивація до праці, розвиток профспілкового руху,
державне регулювання, соціальний захист тощо;
 організаційні – рівень організації праці, виробництва і управління, існування біржі
праці та служб зайнятості;
 правові – трудове законодавство, законодавство, що регулює підприємництво,
міграцію населення, відкриття і банкрутство підприємств, умови найму і звільнення
працівників, режим праці й відпочинку.

Ринок праці побудований на таких принципах:

1. особиста і економічна свобода працівників, які можуть обирати між
зайнятістю та безробіттям, тією чи іншою професією, родом діяльності, враховуючи
насамперед особисті, а також суспільні інтереси;
2. право працедавця самостійно вирішувати питання про кількість і якість
найманої праці;
3. визначення рівня ціни фактора праці (заробітної плати), виходячи з попиту на
неї та її пропозиції, а також за взаємною домовленістю сторін.
Ринок праці як невід'ємний елемент ринкової економічної структури виконує важливі
функції в національному виробництві. Саме на ринку праці, у сфері взаємодії продавців і
покупців робочої сили від-бувається оцінка корисності того чи іншого виду праці, її суспільної
значимості, регулюється попит і про-позиція праці, робоча сила розподіляється між галузями
економіки, підприємствами і регіонами країни.

45). Ринок капіталу або ринок засобів виробництва

Ринок засобів виробництва – певна сукупність економічних відносин між різними
суб'єктами підприємницької діяльності з приводу організації, використання, купівлі-продажу
засобів та предметів праці.
Капітал являє собою ресурс довготривалого використання, створюваний в цілях
виробництва більшої кількості товарів та послуг. Його джерелом стають неспожиті доходи –
заощадження.
Створення більшої кількості товарів та послуг у майбутньому передбачає витрати ресурсів в
поточному періоді. Приймаючи рішення щодо таких витрат, слід порівняти сьогоднішні
витрати з майбутніми доходами від капіталовкладень. Альтернативними витратами
сьогоднішніх витрат на обладнання є грошові суми, які могли б бути отримані у вигляді
процентів на вкладений капітал.
Тому, оцінюючи сьогоднішню вартість очікуваних у майбутньому доходів від
капіталовкладень, її слід зменшити на величину доходу, створюваного в цей період за правилом
складних процентів. Ця процедура називається дисконтуванням. Майбутня цінність
сьогоднішнього грошового доходу (m0) через (n) років, з врахуванням ставки позичкового
процента (r) визначається: mn = m0(1+r)n. Ставка позичкового процента – це ціна, сплачувана
власникам капіталу за використання їхніх коштів. Розрізняють номінальну (в поточних цінах) і
реальну (з врахуванням інфляції)ставку позичкового процента. Рівноважна ставка процента
визначається точкою перетину кривих попиту на гроші та пропозиції грошей.
Попит на капітал має похідний характер порівняно з попитом на кінцеві споживчі блага,
тобто обсяг капіталу та його динаміка залежать, передусім, від попиту на споживчі товари.
Водночас, слід зазначити, що попит на капітал також залежить від величини відсотка: з його
зростанням попит на капітал зменшується, і навпаки. Попит на капітал певною мірою залежить
від можливостей взаємозаміни окремих факторів виробництва, їх взаємодоповнюваності.
Наприклад, висока заробітна плата стимулює капіталістів до впровадження нової техніки, і
навпаки.
Для підприємства, яке володіє певним капіталом, важливо враховувати співвідношення
доходу, що приносить кожна додаткова одиниця капіталу, та витрат на цю одиницю. При цьому
використовується показник граничної ефективності капіталу (сума витрат/об’єм продукції),
який показує підприємцю, оптимальним чи ні є його обсяг капіталу, а також напрямки його
зміни (збільшення чи зниження).
На ринку засобів виробництва виділяють також ринок засобів праці та ринок предметів
праці. Ринок засобів праці поділяють на ринок нового і вживаного устаткування, а також ринок
специфічного устаткування, яке виготовляють за індивідуальними замовленнями виробництва.
Для створення масштабного і високоефективного ринку засобів виробництва в Україні
необхідно забезпечити формування конкурентного середовища, створити стимули для
нововведень, масового оновлення основних виробничих фондів. Крім того, потрібна активна
амортизаційна політика держави, слід надавати податкові, кредитні пільги, тим підприємствам,
які впроваджують нову техніку. Важливу роль у цьому процесі відіграватиме формування
венчурного (ризикового) капіталу, створення фінансового промислових груп, консультаційних
фірм для впровадження нової техніки, створення вільних економічних зон.

46). Структура і інфраструктура ринку

Поняття «інфраструктура» відображає сукупність різних установ та інститутів певних
видів діяльності, які забезпечують рух об’єктів власності та ефективне функціонування всіх
видів ринків. Розвинена інфраструктура є необхідною умовою здійснення комерційних угод,
забезпечує їх швидкість та ефективність. Рівень розвитку інфраструктури може значно
впливати на результативність функціонування економічної системи взагалі.
Інфраструктура ринкової системи виконує функції організаційного оформлення ринкових
відносин, забезпечення юридичного та економічного контролю, державного та суспільного
регулювання економічної діяльності, підвищення оперативності та ефективності діяльності
суб’єктів ринкової економіки. У розвитку ринкової інфраструктури, особливо соціальної,
значне місце належить державі, оскільки здебільшого підприємства цих галузей не приносять
прибутку тим, хто здійснює капіталовкладення, але підвищують ефективність всієї економічної
системи. Тому в більшості країн функції розвитку та функціонування підприємств
інфраструктури покладено на державу.
Оскільки інфраструктура забезпечує функціонування ринкової системи взагалі та її
структурних елементів, то виділяють такі складові частики інфраструктури:
- на товарному ринку − торгівлю (оптову та роздрібну), ярмарки, виставки, аукціони,
комерційні посередницькі центри, товарні біржі, торгівельно-промислові палати та ін.
Державне регулювання на цьому ринку здійснюється через антимонопольний комітет,
управління контролю за цінами;
- на фінансовому ринку – фондові та валютні біржі, банківська система, аудиторські
фірми. Державне регулювання на цьому ринку здійснює управління контролю за
цінними паперами;
- на ринку робочої сили – біржі праці, служби підготовки та перепідготовки кадрів,
організація суспільних робіт та ін;
- у соціальній сфері – загальна та професійна освіта; наука, охорона здоров'я та ін.
Безвідносно до галузей інфраструктура включає юридичне обслуговування, транспортно-
складські послуги, інформаційне та рекламне обслуговування, санітарний контроль та ін.
Значна роль у функціонуванні інфраструктури ринку належить біржам. Біржа –
організаційно-оформлений, постійно діючий ринок, на якому здійснюють торгівлю цінними
паперами, нерухомістю та оптову торгівлю товарами. В торгах на біржі беруть участь брокери,
біржові маклери, співробітники біржі. Всі учасники торгів діють на договірній основі й
повинні дотримуватись біржових правил.
Функції інфраструктури ринку:
1. правове та економічне консультування підприємств, захист їх інтересів у державних
та інших структурах;
2. страховий захист підприємницької діяльності;
3. забезпечення фінансової підтримки і кредитування підприємств;
4. підвищення оперативності, ефективності роботи суб’єктів ринку;
5. створення умов для контактів підприємців;
6. сприяння матеріально-технічному забезпеченню і реалізації товарів і послуг;
7. регулювання руху робочої сили;
8. здійснення маркетингового, інформаційного та рекламного обслуговування.

47). Характеристика фондової біржі

Фондова біржа – організаційно-оформлений, постійно діючий ринок, на якому здійснюють
торгівлю цінними паперами. Фондові біржі за традицією можуть бути акціонерними
товариствами (США, Великобританія, Японія) або державними ринковими інструментами
(Німеччина, Франція, Росія, Україна). Біржі керуються біржовими комітетами, котрі
обираються загальними зборами акціонерів чи призначаються урядом. Фондові біржі
обслуговують вторинний ринок цінних паперів і виконують такі основні функції:
1. забезпечують мобілізацію тимчасово вільних грошових засобів для інвестування в
економіку;
2. встановлюють ринкову ціну (курс) акцій і облігацій;
3. здійснюють переміщення (переливання) капіталів між галузями і регіонами через
купівлю-продаж акцій;
4. прогнозують загальну ринкову кон’юнктуру через біржові індекси.
Курс або біржова ціна акцій визначається: Ка = .
Вказане співвідношення дивіденду і ставки процента знаходиться в основі формування
ринкового курсу акцій, але не визначає його повністю. Ринкова ціна акцій залежить також від
співвідношення попиту на певні акції та їх пропозиції на фондовій біржі.
 Курси акцій можуть значно відхилятись від їх номінальної (первісної) ціни. Для корпорації,
яка реалізує акції на фондовій біржі, високий їх курс, який перевищує номінальну вартість, -
джерело емісійного доходу.
Відхилення ринкової ціни від номінальної вартості акцій веде до відхилення вартості
фіктивного капіталу (сумарна ринкова ціна акцій даної корпорації), якщо перевищує вартість
реального (вартість виробничих фондів, представлених акціями) може утворитись на
засновницький прибуток, який з’явиться тоді, коли засновники даної акціонерної компанії
продадуть свої акції за курсом фондової біржі.
Коли номінальна вартість і курс акцій відрізняється, різниця між ними називається ажіо
(якщо курс вищий від номіналу) чи дизажіо (якщо вищий номінал).
Подібним чином визначається і курс облігацій, але при цьому співвідносяться процент –
дохід на облігацію і норма процента по вкладах. Сумарний дохід на облігацію (процент разом з
ажіо чи відрахуванням дизажіо) називають рендидом.
Операції фондової біржі залежно від строку дії поділяють на короткострокові (касові) та
довгострокові (ф’ючерсні чи форвардні). Останні здійснюються у випадках, коли угода купівлі-
продажу акцій чи облігацій укладається в даний момент, а їх оплата відкладається на певний
час. Тому ф’ючерсні операції стають основою біржових спекуляцій цінними паперами з метою
одержання спекулятивного прибутку.
Операції фондової біржі здійснюють брокери (посередники) – службовці біржі, дохід яких
утворюється від комісійних по угодах, і дилери (особи чи фірми), що здійснюють угоди за
власний рахунок, купуючи місце на біржі. Саме дилери укладають спекулятивні угоди,
намагаючись передбачити динаміку курсу цінних паперів; дилери, що «грають» на зростанні
курсу називаються «биками», а на зниженні – «ведмедями».
За традицією, на фондовій біржі здійснюють свій рух акції та облігації найбільш впливових
корпорацій, а також держави. Проте останнім часом утворились нові інститути фондового
ринку із менш жорсткими вимогами, щодо доходності фірм, що дозволило брати участь в
біржовій діяльності великій кількості середніх і навіть дрібних акціонерних товариств
відкритого типу. Водночас зростає обіг позабіржової торгівлі фондовими цінностями,
утворився позабіржовий вторинний ринок цінних паперів, який обслуговується брокерськими і
дилерськими об’єднаннями.
Практика діяльності фондових бірж вимагає визначення напрямків темпів і закономірностей
динаміки курсів цінних паперів. Тому на великих фондових біржах розраховують біржові
індекси (середні курси акцій найбільших корпорацій країни), які дозволяють прогнозувати
економічний розвиток і циклічні коливання ринку. Так фондові біржі стали своєрідними
«барометрами економічної погоди».

48). Сучасні види цінних паперів

Цінні папери – документи, що засвідчують майнові права їх власників і дають право на
одержання певних доходів.
Облігація – документ, що засвідчує передачу грошей у борг на певний строк із правом
отримання позичкового процента та зобов’язання про повернення суми боргу у визначений
строк. Випуск і продаж облігацій є джерелом позики. Процент по облігаціях повинен
виплачуватись з прибутку підприємства, незалежно від його фінансового становища, ще до
сплати податків та дивідендів по акціях.
Акція – цінні папери, випущені акціонерними товариствами, які засвідчують вкладення
певної кількості капіталу і дають право їхньому власникові на отримання певного доходу
(дивіденду), а також участь в управлінні й одержанні частини майна після ліквідації товариства.
Звичайні акції – засвідчують факт передачі АТ частини капіталу, дають право на участь в
розповіді чистого прибутку, а також гарантують право голосу на зборах акціонерів.
Привілейовані – приносять фіксований дивіденд і мають переваги перед простими акціями при
розподілі прибутку, але не дають права голосу. Іменні – видаються на певну особу, ім'я якої
вноситься в реєстр корпорації і вказується на акціях; на пред’явника.
 На акціях і облігаціях вказується їх номінальна вартість. Проте їх продаж здійснюється на
фондовому ринку, за курсовою ціною, яка може відрізнятись від номінальної під впливом
попиту і пропозиції.
Варрант – цінний папір, що випускається разом з облігацією чи привілейованою акцією і
дає її власникові право на додаткові пільги у визначений строк.
Вексель – боргове зобов’язання платника, що видав вексель, сплатити у визначений термін
зазначену суму боргу власникові векселя. Простий вексель, виписує боржник, перевідний
вексель – кредитор, а фінансовий вексель виписується з метою продажу за готівку. Більшість
векселів є комерційними і служать знаряддям комерційного кредиту (за відстрочку сплачується
відсоток). Надійність векселя посилює вексельне поручительство (аваль), за яким певна
юридична особа приймає на себе відповідальність за виконання зобов'язань вказаної у векселі
особи. Вексель можна погасити до закінчення строку його дії в банку під певний обліковий
процент – ця операція називається обліком векселів.
Депозитний сертифікат –це фінансовий документ, випущений банком, який засвідчує
наявність грошового депозиту і зобов’язання виплатити цю суму тримачеві сертифіката у
певний строк. Це цінний папір на пред’явника і процент за нього сплачується щорічно або
одночасно при сплаті боргу.
Коносамент – розписка, що видається агентом транспортного підприємства відправникові
вантажу, яка засвідчує прийняття вантажу для перевезення і зобов’язання видати його у пункті
призначення тримачеві коносаменту. Передача коносамента здійснюється за правилами
передачі цінних паперів (іменний, на пред’явника) і рівнозначна передачі самого вантажу.
Важливу роль на фінансовому ринку відіграють державні цінні папери, які випускаються
урядом, державними фінансово-кредитними установами, місцевими органами влади: облігації,
скарбничі векселі. Вони бувають коротко - (3 міс.-1 рік), середньо- (1-10 років) та довгострокові
(понад 10 років). Державні цінні папери є найбільш ліквідними й відносно надійними і доходи
на них не обкладаються прибутковим податком.

49). Товарна біржа

Товарна біржа – постійно діючі ринки, де купівля-продаж товарів здійснюється на основі
встановлених стандартів і зразків, відповідних форм документів, якими регламентується
номенклатура, обсяг, ціни, терміни і види поставок та інші умови.
Товарні біржі поділяють на міжнародні та національні; універсальні (на яких продають
промислові та сільськогосподарські товари) та спеціалізовані (продають окремі товари або
споріднені групи товарів). Найважливіші центри міжнародної торгівлі знаходяться у США,
Англії та Японії.
На біржі здійснюється два види товарообороту: реальний, який передбачає перехід товару
від продавця до покупця (на такі поставки припадає 10% світової торгівлі відповідними
товарами) та ф’ючерсний, при якому продається право на товар (наприклад, майбутній врожай),
ф’ючерсні контракти (рух товару тут не обов’язків). Різницю між ціною контракту в день його
укладення і ціною в день і його виконання виплачують або продавець (якщо ціна піднялася),
або покупець (якщо ціна знизилася). Нерідко ці два види продажу взаємопов'язані. Так,
фірма, яка продає реальний товар на біржі з поставкою в майбутньому, може водночас купити
право на інший товар (ф'ючерсні контракти), на таку ж кількість товарів і відповідний термін
поставок.
На випадок можливих збитків, спричинених зміною цін на ринку в майбутньому, ф'ючерсні
контракти страхують (так зване хеджування,). Операції хеджування — основна сфера
діяльності товарних бірж.
Друге місце в діяльності товарних бірж посідають спекулятивні операції, які становлять до
40% сукупної діяльності. Учасники цих операцій отримують прибуток від різниці цін на товари
на різних біржах і в різний час. Таке незбігання має місце, незважаючи на наявність
комунікаційно-інформаційних систем між товарними біржами всередині країни і між біржами
різних країн.
Певну відносно самостійну роль у процесі оптової торгівлі товарами відіграють брокери, та
укладені ними брокерські угоди. Брокери укладають угоди від імені конкретних покупців або
продавців. Без них не обійтися, особливо у разі перебоїв у збуті товарів, оперативному
заповненні окремих ніш ринку. За свою діяльність брокери отримують визначений відсоток від
вартості угоди або фіксовану ставку за кожну угоду.
Важлива роль у діяльності біржі належить процесу котирування цін. Для цього створюються
котирувальні комісії. Котирувальні ціни переважно встановлюються на рівні середніх із
заявлених продавцем. Котирувальна комісія фіксує їх на момент відкриття біржі, в середині та
наприкінці дня і публікує. Крім того, на біржі встановлюються стандарти на біржові товари,
розробляються типові контракти, виконуються арбітражні функції, узагальнюється і
розповсюджується інформація про фінансовий стан членів біржі, здійснюються розрахунки між
ними тощо.
В умовах регульованого ринку діяльність товарних бірж (як і фінансових) контролює
держава, передусім прийняттям відповідного законодавства, в якому визначаються правила їх
діяльності (у тому числі клієнтів і посередників), права й обов'язки, а також здійсненням
контролю за дотриманням прийнятих норм і правил. Крім того, держава регламентує діяльність
бірж через фінансово-кредитний механізм, податкову політику. Вона опосередковано впливає
й на ціновий механізм біржі, підвищуючи ціни за державними контрактами, надаючи субсидії
та пільгові кредити виробникам тощо. У певний час держава може навіть обмежувати кількість
спекулянтів.
Товарні біржі існували в Україні у XVIII—XIX ст. та на початку XX ст. У 1917 р. їхня
діяльність була припинена. Частково біржі відродилися в 1920—1930 рр. У період НЕПу,
зокрема, існувало до 100 товарних бірж. З 1990 р. почалося створення бірж, і в 1992 р. було 28
товарних і товарно-сировинних бірж, а в 2000 р. — 146. Але нажаль у нашій країні товарні
мають низьку ділову активність, через що залишається нереалізованою значна кількість
пропозицій, слабко налагоджена котирувальна робота, недостатній досвід мають брокери,
повільно відбувається оптимальна товарна спеціалізація бірж тощо. Для ефективної роботи
бірж в Україні слід насамперед створити надійну правову базу (зокрема біржове
законодавство), підготувати висококваліфіковані кадри, налагодити надійне державне
регулювання їх діяльності (насамперед за допомогою економічних важелів), створити систему
достовірної інформації тощо.

50). Державна служба зайнятості на ринку робочої сили

Державна служба зайнятості — установа, які здійснює посередницькі функції між
працівниками і підприємцями, збирає і надає інформацію про наявність вакансій, сприяє
підготовці й перепідготовці кадрів, створенню робочих місць, швидкому переміщенню робочої
сили, забезпеченню ефективності зайнятості працездатного населення, частково регулює
процес зайнятості.
Служба зайнятості має свої відділення у містах, районах; їх завдання полягає в тому, щоб
аналізувати, розробляти програми зайнятості, надавати профконсультації, здійснювати
підготовку, перепідготовку кадрів та працевлаштовувати їх.
Біржі робочої сили виникли у першій половині XIX ст., у Росії — на початку XX ст. Нині
посередницькі функції між працівниками і підприємцями виконують державні біржі.
Біржі не лише ведуть облік безробітних, а й виплачують їм допомогу. Якщо безробітні
відмовляються від роботи, запропонованої біржею, їх позбавляють виплат з фондів безробіття.
Крім державних бірж праці, існують приватні агенції з трудового посередництва та
посередницькі бюро. Приватні агенції сприяють працевлаштуванню окремих категорій
трудящих Направлення на роботу, які видають біржі, не є обов'язковими для підприємців.
Кваліфіковані працівники майже не користуються послугами цих бірж.
На початку 1991 р. в Україні було прийнято закон «Про зайнятість населення». Згідно з
ним на всій території України створено служби зайнятості, які зобов'язані надавати послуги
щодо забезпечення зайнятості населення. Основними функціями цих служб є аналіз і
прогнозування попиту робочої сили; інформування населення і державних органів про стан
ринку праці; консультування громадян та роботодавців, які звертаються до цієї служби, про
можливість отримання роботи, вимоги до професії; організація професійної підготовки;
реєстрація безробітних; підготовка програм зайнятості та ін. У складі Державної служби
зайнятості створено інспекцію, яка контролює хід виконання законодавства про зайнятість
державними та громадськими організаціями, підприємствами, установами та іншими
роботодавцями. Для сприяння працевлаштуванню населення можуть також створюватися
комерційні бюро, агентства та інші організації.
Державна служба зайнятості має право отримувати інформацію про наявність вакансій,
умови праці; вносити пропозиції про встановлення квот прийняття на роботу тих осіб, яким
потрібний соціальний захист; направляти безробітних на громадські роботи тощо. З цією
метою вона укладає договори з громадянами щодо їхнього працевлаштування (з оплатою
вартості проїзду, добових), оплачує вартість професійної підготовки і перепідготовки,
встановлює на час навчання стипендії та ін. Для фінансування цих витрат створено державний
фонд сприяння зайнятості. З його коштів можна надавати безвідсоткову позику для
підприємницької діяльності.
Фонд зайнятості населення створено на державному і місцевому рівнях, він становить не
менше 3% обсягів державного і місцевих бюджетів. Джерелами надходження коштів до цього
фонду є обов'язкові відрахування підприємств, кошти служби зайнятості, отримані за надання
платних послуг підприємствам і організаціям, добровільні внески громадських організацій,
зарубіжних фірм та ін.
51). Економічні закони попиту і пропозиції
Проста модель попиту і пропозиції існує майже 200 років, а її більш розвинута форма
впродовж останніх 100 років є ядром політичної економії. Проста модель відображає поведінку
покупця і продавця, співвідношення попиту і пропозиції та динаміку цін під час купівлі-
продажу одиниці будь-якого товару.
Попит — платоспроможна потреба або сума грошей, яку покупці можуть і мають намір
заплатити за необхідні для них товари і послуги.
Пропозиція — сукупність на ринку товарів і послуг з певними цінами, які готові продати
виробники.
Основні фактори попиту на товар:
1) величина доходу покупців;
2) кількість одиниць товару, які вони вважають за необхідне мати;
3) наявність у них відповідних замінників, які можна використати замість цього товару;
4) ціни на ці замінники (дешевші чи дорожчі вони за даний товар);
5) смак і мода;
6) ціни подібних товарів.
7) цінові та дефіцитні очікування, зміни в структурі населення, економічну політику уряду
(зокрема, допомога, яку уряд надає бідним верствам, та ін.)
Закон попиту — закон, згідно з яким за незмінюваності всіх інших параметрів зниження
ціни зумовлює відповідне зростання величини попиту, і навпаки. Отже, між ціною і величиною
попиту існує обернена залежність. Про дію цього закону свідчить, по-перше, те, що низькі ціни
спонукають споживачів купувати товари, наприклад, практика розпродажу товарів за
зниженими цінами. По-друге, оскільки споживання підпорядковане принципу знижувальної
граничної корисності (покупець товару отримує менше задоволення або корисності від кожної
наступної одиниці продукції), споживачі купують додаткові одиниці продукту лише за умови,
що його ціна знижується. По-третє, ефект доходу і ефект заміщення. Ефект доходу вказує на те,
що за нижчої ціни товару споживач може купити його, не відмовляючи собі у придбанні інших
альтернативних товарів. Ефект заміщення виражається в тому, що за нижчої ціни споживач
хоче придбати дешевий товар замість аналогічних, які стали відносно дорожчими. Ефект
доходу і ефект заміщення діють в одному напрямі (тобто зумовлюють зростання обсягу попиту
при зниженні цін) під час купівлі товарів середньої та високої якості й у протилежному напрямі
— під час купівлі товарів низької якості.
Водночас закон попиту не діє в умовах ажіотажного попиту (тобто значного додаткового
попиту понад нормальний, зумовленого очікуванням значного підвищення ціни товару або у
випадку його зникнення з обігу), для окремих рідкісних, дорогих і не відтворювальних товарів
(картини, антикваріат тощо), а також із «переключенням» попиту споживачів на якісніші й
дорожчі товари (наприклад, масова закупівля масла замість маргарину). У випадку
«переключення» попиту споживачів на дорогі та не відтворювальні товари, частково має місце
ефект престижного попиту, згідно з яким купівля товарів здійснюється за престижними цінами
— цінами на вироби високої якості (причому із зростанням цін на дорогі товари, які
виготовляють престижні фірми, попит на них до певної межі може зростати).
Закон пропозиції полягає в прямій залежності з боку обсягу пропозиції від рівня ціни за
незмінності усіх інших факторів пропозиції. Тобто, чим вища ціна товару, тим більшою стає
пропозиція, а за зниження ціни пропозиція зменшуватиметься.

Водночас економічну теорію доцільно викладати методом переходу від простішого до

складного. Для цього скористаємося вдалим описом моделей та їх графічним зображенням
(рис. 1, 2, 3).
На вертикальній осі (рис. 1) зображено ціну сорочок (чим вище пряма, тим дорожча ціна), а
на горизонтальній осі — величину попиту (чим далі вправо, тим більший попит). Кожна точка
на кривій попиту відповідає кількості сорочок, яку споживачі хочуть купити за від повідну
ціну. З рухом по лінії донизу ціна знижується, а попит споживачів зростає.
Ситуацію на ринку з боку пропозиції відображено на рис. 2. Як і у випадку з попитом на
сорочки, їх пропозиція також зумовлена дією низки факторів, основними з яких є:
 витрати виробництва;
 мета фірми, від якої значною мірою залежатиме рівень цін (якщо фірма прагне
завоювати нові ринки збуту, ціни можуть бути нижчими);
 наявність або відсутність конкурентів на ринку, зростання кількості яких зумовлює
збільшення пропозиції незалежно від цін товарів;
 рівень технології (досконаліша технологія здешевлює виробництво);
 рівень податків (їх підвищення зменшує можливість підприємств збільшувати
виробництво);
 ціни на інші товари (при зниженні цін, наприклад на свинину, можливе збільшення
виробництва яловичини).
Для спрощення передбачається, що на певному короткому проміжку часу технологія
виробництва, продуктивність праці не змінюються й існує досконала конкуренція (наявність
багатьох продавців, кожен з яких окремо не може впливати на процес ціноутворення). Лінія
пропозиції показує, що для збільшення кількості товару ціна повинна зростати. Кожна точка
на лінії з рухом униз показує ту кількість сорочок, яку товаровиробники згодні виготовити за
відповідну ціну. Таку прямо пропорційну залежність виражає закон пропозиції в міру
зростання цін (і рівності всіх інших умов).
Перехід до складнішої моделі взаємозв'язку передбачає зіставлення інтересів виробників і
споживачів відповідно до пропозиції й попиту і пошук місця їх оптимального поєднання.
Графічно така ситуація зображена на рис. 3. Обидві лінії (попиту і пропозиції) перетинаються в
точці, яка відповідає значенню кількості сорочок (О) та ціни (Рі). За такої кількості цих товарів і
ціни на них виробники і споживачі можуть одночасно досягти поставленої мети. За такої ціни
споживач оцінює для себе корисність товару рівновеликою витратам на нього. З боку
виробника максимальний дохід (тобто сума, яку фірма може отримати від продажу додаткових
товарів) дорівнюватиме максимальним (граничним) витратам на їх виробництво. Така
оптимальна ціна називається ціною рівноваги.
Водночас наведена ситуація з одним товаром означає досягнення лише часткової рівноваги.
Зміна витрат виробництва або співвідношення попиту і пропозиції на даний товар зумовлюють
певні зміни в цінах інших товарів. Якщо ж у стані рівноваги перебуває вся система цін, то
спостерігається загальна рівновага на ринку.
52). Сутність закону спадної віддачі
Закон спадної віддачі — починаючи з певного моменту, послідовне приєднання змінного
ресурсу (наприклад, праці) до незмінного фіксованого ресурсу (наприклад, капіталу або землі)
дає додатковий (граничний) продукт, який зменшується в розрахунку на кожну наступну
одиницю змінного ресурсу.
Так, якщо кількість робітників, які обслуговують певне машинне устаткування,
збільшуватиметься, то зростання обсягів виробництва сповільнюватиметься в міру того, як
зростаюча кількість працівників залучатиметься до виробництва. Вирощуючи пшеницю,
фермер з 1 га без культивації - ґрунту отримує 30 ц зерна. Обробіток ґрунту один раз дасть
змогу підвищити врожай, наприклад, до 40 ц з 1 га, другий обробіток ґрунту — до 45 ц,
третій — до 48 ц, четвертий — до 50 ц з 1 га. Наступний обробіток ґрунту дасть дуже незначну,
навіть нульову віддачу, отже, зробить дедалі менший внесок у продуктивність землі. Цей закон
діє за умови, що кожний додатковий робітник на підприємстві має однаковий рівень освіти,
кваліфікації, трудових навичок, розумових здібностей тощо. Отже, за наявності оптимальної
кількості зайнятих на підприємстві внесок кожного додаткового робітника у загальний обсяг
виробництва менший від внеску його попередника.
Загалом цей закон діє за умови незмінності всіх інших факторів, наприклад, використання
однакової техніки й технології обробітку ґрунту, якості насіння, внесених добрив, їхньої
кількості тощо. Така ситуація нетипова на практиці. Тому закон спадної віддачі не відображає
сталих, суттєвих і спільних зв'язків між економічними явищами та процесами, отже, є
однобічним, неповним.
З погляду продуктивності праці дія закону спадної віддачі виражається в тому, що середня
продуктивність праці зростатиме доти, поки величина продукту, виробленого додатковим
працівником, перевищує величину "середнього продукту" або середню продуктивність раніше
зайнятих працівників. Отже, при вимірюванні темпів зростання продуктивності праці
спостерігаються стадії її зростання, зниження і від'ємного значення граничної продуктивності.
Закон спадної продуктивності факторів виробництва — виражає внутрішньо необхідні,
сталі й суттєві зв'язки між розширеним використанням одного з факторів виробництва (за
незмінності всіх інших факторів) і меншим збільшенням приросту продукції, яке (збільшення)
до того ж на певному етапі починає зменшуватися.
Цей закон є досконалішим варіантом закону спадної віддачі. В інтерпретації
американського економіста Т. Карвера сутність його полягає в тому, що у процесі
використання праці, землі й капіталу кількість благ найшвидше зросте за умови
найоптимальнішого і пропорційного використання.
Згідно з вимогами цього закону для правильного прийняття рішень щодо раціонального
вибору (зіставлення корисності та витрат) необхідно, щоб граничні витрати у кожному
окремому випадку дорівнювали граничному доходу. Іншими словами, ресурси слід вкладати
доти, поки ефект від вкладання останньої одиниці ресурсу дорівнюватиме віддачі. Отже,
інвестиції вигідні до того часу, поки гранична корисність, або граничний дохід, перевищують
граничні витрати. Наймати на роботу нового працівника можна у тому разі, коли вартість
виготовленого ним граничного продукту перевищує витрати на додаткову заробітну плату.

53). Модель взаємодії попиту і пропозиції

Важливою особливістю ринку є його саморегулювання, тобто постійна ліквідація
виникаючих диспропорцій у процесі взаємодії попиту і пропозиції. Диспропорції виникають в
результаті дії цінових та нецінових факторів.
Так, якщо ціна товару буде встановлена вище від точки рівноваги, попит на них
зменшиться, пропозиція перевищить попит, запаси непроданих товарів зростатимуть, що
змусить виробників знизити ціни і скоротити виробництво цього товару. Це зумовить зростання
попиту та поступове вирівнювання попиту і пропозиції в ціні рівноваги. Зворотній рух у
співвідношенні попиту і пропозиції відбуватиметься тоді, коли ціна товару буде нижча за ціну
рівноваги.
Така проста модель відображає ситуацію в умовах вільного ринку (досконалої конкуренції,
коли ні продавці ні покупці не впливають, або впливають незначним чином на зміну ринкових
цін), якщо всі інші фактори (техніка, мода, доходи сімей, податки) незмінні. В реальній
дійсності виконати всі умови вільної конкуренції неможливо. Із зміною інших факторів
(техніки, доходів тощо) модель взаємодії попиту і пропозиції складніша. Так із впровадженням
нових, досконаліших технології зросте продуктивність праці і знизяться витрати виробництва
на виготовлення одиниці товару. Ліня пропозиції при цьому знизиться донизу (рис.4). Це
зумовить зниження цін і зростання попиту. Ціна рівноваги знизиться. Якщо, наприклад
зростуть доходи, споживача, то він має змогу купити більше одиниць товару. Лінія попиту
зміщується вгору, зростає ціна рівноваги, збільшується обсяг продажу (Рис5).

При цьому слід розрізняти стійку рівновагу (коли після відхилення від точки рівноваги
відбувається повернення до попереднього положення) і нестійку (коли такого повернення
немає).
Якщо пропозиція стабільно перевищує попит, виникає ринок споживача. Якщо попит
стабільно перевищує пропозицію, виникає ринок виробника.
За допомогою таких моделей можна аналізувати зміни, що відбуваються на ринку: коли
існують різні види ринків (автомобілів, телевізорів, взуття), коли водночас впроваджується нова
техніка і зростають доходи, коли зміни на одному ринку зумовлюють певні зрушення на
іншому тощо. В усіх цих випадках взаємодія різних ринків, певних факторів на одному ринку
відбувається через ціновий механізм.
Коли ж пропозицію контролює один виробник-монополіст, такої відповідності між попитом
і пропозицією вже не існуватиме. Монополіст може, не змінюючи обсягу виробництва, змінити
ціну або за фіксованої ціни змінити обсяг виробництва.
Водночас у світовій практиці траплялися випадки, коли попит на певний товар упродовж
тривалого часу зростав, а ціни істотно не змінювалися. Це зумовлено впровадженням нової
техніки та іншими факторами, які сприяють зниженню витрат виробництва.
Загалом взаємодія попиту і пропозиції визначається законом попиту і пропозиції, який
виражає взаємодію між кількістю товарів і послуг, які хоче отримати споживач, і обсягом
товарів і послуг, які в даний час пропонує виробник.
Закон попиту і пропозиції — пропозиція формує попит через асортимент виготовлених
товарів і запропонованих послуг та їх ціни, а попит визначає обсяг і структуру пропозиції,
впливаючи при цьому на виробництво.
Зміст закону попиту і пропозиції повніше розкривається у певній сукупності економічних
категорій, що групуються навколо нього. Такими категоріями є платоспроможний попит,
сукупний попит, ціна пропозиції, ціна попиту, ціна рівноваги, пропозиція та ін.
Платоспроможний попит — лише частина (хоч і найважливіша) потреб суспільства, оскільки
значна частина населення може мати потребу в найнеобхідніших товарах і послугах, але не
мати грошей, щоб придбати їх. Ціна пропозиції — ринкова ціна, коли попит перевищує
пропозицію (або коли існує ринок продавця). Це зумовлює конкуренцію між покупцями за
придбання певних товарів або послуг, з одного боку, і намагання продавців реалізувати товар за
вищою ціною — з іншого. Ціна попиту — ринкова ціна, коли пропозиція перевищує попит, або
коли існує ринок покупця. Це зумовлює конкуренцію між продавцями за рахунок збуту товарів,
з одного боку, і намагання покупців знизити ціну товарів — з іншого.
54). Теорія граничної корисності та поведінка споживача
На багатьох фірмах використовують теорію споживчого вибору, головною метою якої є
ретельне вивчення якості споживчих властивостей товару та реакції споживачів на
співвідношення таких властивостей.
Одним із положень, на якому базується теорія споживчої поведінки, є раціональна поведінка
покупців, тобто такі їх дії, коли купують певний набір товарів і послуг за умови, що ці набори
принесуть їм найбільше задоволення порівняно з іншими наборами за певних обмежень на
прибутки та роздрібні ціни.
Набір економічних благ - це сукупність кількості певних видів благ, які сумісно
споживаються в певний період часу.
Вибираючи набір економічних благ, споживач намагається досягти максимального
задоволення потреб, тобто максимізувати корисність.
Умови, за яких споживач надає перевагу певним товарам та послугам:
1. Здібність до ранжування альтернатив – це здібність людей ранжувати альтернативні
комбінації товарів та послуг у тому порядку, який характеризує різний рівень
задоволеності від їх споживання. Якщо є дві альтернативи, споживач може або віддати
перевагу одній із них, або не розрізняти їх між собою;
2. Транзитивність потреб споживача – це послідовність задоволення потреб, певний
логічний зв'язок між різними ступенями задоволення потреб. Якщо споживач віддає
перевагу набору А перед набором В, а набору В перед набором С, це означає, що набір А
має перевагу перед набором С. Тобто транзитивність – це узгодженість у відданні
переваги.
3. Більша кількість товару має перевагу над меншою – передбачається, що споживач
завжди захоче отримати більшу кількість товару, а не меншу, якщо товари якісні.
Мається на увазі, що потреби в товарах та послугах не можуть бути цілком насичені.
Загальна (сукупна) корисність - це загальне задоволення, яке отримує покупець,
споживаючи певну кількість благ у певний проміжок часу. Гранична корисність - це додаткове
задоволення від ще однієї додаткової одиниці продукту.
Закон спадної корисності стверджує, що споживання кожної додаткової одиниці продукту
приносить все менше задоволення .Для аналізу споживчої поведінки необхідно формально
описати цільові установки споживача, тобто залежність рівня корисності від набору благ. Така
залежність являє собою функцію корисності. Існує порядкова (ординалістська) та кількісна
(кардиналістська) функція корисності.
Порядкова (ординалістська) функція корисності відображає тільки певну послідовність,
порядок, у якому розподіляються групи рівноцінних для даного споживача наборів благ. З
практичної точки зору це означає, що споживач завжди може сказати, якому набору благ він
віддає перевагу, але не може визначити, на скільки один набір кращий від іншого.
Кількісна (кардиналістська) функція корисності дозволяє визначити, як споживач оцінює
різницю в рівнях корисності при споживанні різних наборів благ. Використовуючи кількісну
функцію корисності, можна охарактеризувати не тільки загальну корисність, а й граничну
корисність.
Споживач прагне придбати на свій обмежений доход такий набір товарів, який дозволив би
максимально задовольнити його потреби. Це досягається при виконанні правила максимізації
корисності, а саме: граничні корисності товарів, які купляються, в розрахунку на одну грошову
одиницю виявляються однаковими. Формула максимізації граничної корисності має вигляд:
, де MU - корисність; Р - ціна; а, b - товари.

55). Ординалістська теорія поведінки споживача

Ординалістська функція корисності виражає тільки визначену послідовність, порядок в
якому розташовуються класи байдужості або групи рівноцінних для даного споживача наборів
благ (благ, які мають однакову корисність), наприклад, від тих, які мають меншу перевагу, до
тих, які мають більшу перевагу. Основу ординалістської функції корисності складає переважна
роль граничної корисності в аналізі цін. Практика вимагає більш реалістичної теорії попиту, бо
досить сумнівно, щоб людина визначила, наскільки стіл корисніший від стільця, а хліб - від
молока.
Споживчі переваги можуть бути представлені графічно, без кількісного вимірювання
корисності. Це стає можливим тому, що ординалістська функція корисності передбачає
співставлення споживчих наборів товарів, а кардиналістська - тільки певної пари товарів, і
досягається за допомогою кривих байдужості.
Крива байдужості відображає сукупність наборів, між якими споживач не знаходить
відмінностей. Будь-який набір на кривій дає однаковий рівень корисності, тобто вона показує
альтернативні набори, які забезпечують однакову корисність.

Якщо на одній осі координат зобразити кілька кривих байдужості, які відображають різні
рівні корисності, то отримаємо карту кривих байдужості. Вона має такі властивості:
1) криві байдужості ніколи не перетинаються;
2) більш віддалені криві дають більшу корисність;
3) криву байдужості можна провести через любу точку простору;
4) вони мають негативний нахил.
Негативний нахил кривих байдужості характеризує граничну норму заміщення одного блага
іншим. Принцип спадної граничної норми заміщення означає, що кількість одного товару, від
якого споживач відмовляється заради ще однієї одиниці іншого товару, зменшується в ході
такого заміщення.
При цьому економічний вибір споживача обмежується його доходами, які він витрачає на
купівлю товарів та послуг, тобто стримується споживчим бюджетом. Бюджетне обмеження
має вигляд:
І = РхОх + РуОу
де Рх - ціна товару X
Ох - кількість товару X
Ру - ціна товару У
Оу - кількість товару У
Графічно бюджетне обмеження зображається шляхом лінії бюджетного обмеження.

Оптимальний вибір споживача графічно зображається як точка дотику бюджетної лінії і

найбільш віддаленої на карті кривої байдужості.
56). Аналіз поведінки споживача
На економічне рішення споживача впливає ряд факторів, насамперед відносні ціни і реальні
доходи; при цьому змінюється положення точки оптимуму споживача.
Зокрема внаслідок зміни цін встановлюється нова рівновага споживача. Крива, яка
проходить через всі точки оптимуму (рівноваги) споживача, які відповідають різним значенням
ціни, називається лінією "ціна - споживання". При цьому для різних наборів благ ця лінія
матиме різний нахил: якщо дані блага є взаємно заміщуваними у споживані, то вона буде
низхідною. Якщо блага є взаємно доповнюваними в споживані, то вона буде висхідною, а якщо
незалежними в споживані - то горизонтальною. Лінія "ціна - споживання" може
використовуватись для побудови кривої індивідуального попиту.
На оптимум споживача впливає також доход. При його збільшенні (зменшенні) також
встановлюється нова рівновага. Крива, яка проходить через всі точки рівноваги, що
відповідають різним значенням доходу, називається лінією "доход -споживання". Для різних
груп товарів вона також має різний нахил: для нормальних товарів - позитивний, для товарів
нижчої категорії - негативний.
Реакцію споживача на зміну цін товарів та реального доходу називають відповідно ефектом
заміщення і ефектом доходу. Збільшення попиту, викликане тим, що товари, на які знизилась
ціна витісняють відносно більш дорогі замінники, називають ефектом заміщення. Якщо зміна
ціни потягла за собою зміну реального доходу споживача, що в свою чергу викликало зміну
попиту, то має місце ефект доходу.
Підраховуючи додаткову вигоду від купівлі товарів та послуг, користуються концепцією
споживчого надлишку. Споживчий надлишок - різниця між ціною, яку споживач готовий
заплатити за товар, і ціною, яку він дійсно платить.

57). Види еластичності попиту і пропозиції

При з'ясуванні особливостей взаємодії попиту і пропозиції важливо знати конкретну
величину зростання або зниження попиту і пропозиції, коли, скажімо, ціна зростає на 20% або
дохід зменшується на 5% та ін. Для цього користуються поняттям еластичність.
Еластичність - міра чутливості попиту і пропозиції до зміни факторів, які їх визначають і
насамперед до зміни вартості товарів. В кількісному вираженні еластичність означає ступінь
або міру реагування однієї змінної величини внаслідок одновідсоткової зміни другої змінної
величини. Найважливішу роль в еластичності попиту і пропозиції відіграють зміни величини
попиту залежно від ціни.
Основними факторами, що впливають на цінову еластичність попиту, є: наявність якісних
взаємоза-мінних товарів та рівень цін на них (чим більше таких замінників і чим нижчі ціни на
них, тим еластичніший попит); питома вага продукту в доходах споживача (чим важливіше
місце посідає певний продукт у бюджеті споживача, тим вище еластичність попиту на нього за
незмінності всіх інших умов); тривалість періоду для здійснення вибору (чим довший період
часу для прийняття рішень, тим еластичніший попит на товар); тип товарів, зокрема їх поділ на
предмети розкоші й товари широкого вжитку (попит на предмети розкоші переважно
еластичний, на товари широкого вжитку - нееластичний).
Еластичність у випадку зміни ціни показує, яка зміна попиту у відсотках відбувається із
зниженням ціни. Ця залежність виражається формулою:
Е = (%ΔQ) : (%ΔР),
де %ΔQ - відсоткова зміна кількості товару; %ΔР - відсоткова зміна ціни Е - коефіцієнт цінової
еластичності попиту.
Відсоткові зміни визначають діленням величини зміни в ціні на початкову ціну та
відповідних змін кількості товарів, на які відсоткова зміна зумовлює зменшення попиту, на ту
кількість продукції, на яку спочатку був попит. Тому цю формулу можна записати так:

Е= , де Q – кількість товару, Р – ціна товару

 Еластичність попиту залежно від зростання ціни переважно є від'ємною величною. Це
означає, що із зростанням ціни попит на товар зменшується.
Слід також виділити перехресну еластичність попиту, яка у випадку значної зміни ціни на
один товар показує тенденцію зміни попиту споживачів від одного товару до іншого.
Коефіцієнт такої еластичності показує певною мірою зміну попиту на один товар у відсотках
залежно від зміни іншого товару на 1%.
Аналогічно вимірюється еластичність пропозиції. Вона залежно від ціни і є відсотковою
зміною пропонованої кількості товарів внаслідок одновідсоткового зростання ціни. Переважно
таке значення еластичності позитивне, оскільки вища ціна - стимул для виробників збільшувати
випуск товарів.
Особливість ринкового механізму в цьому випадку полягає в тому, що попит еластичніший,
ніж ціна, протягом тривалого, а не короткого проміжку часу. Це зумовлено тим, що люди не
одразу змінюють свої звички у споживанні товарів, а також тим, що, що попит на один товар
може бути пов'язаний із запасом іншого товару в споживачів, який змінюється
повільніше. Так, різке підвищення ціни на бензин, хоч і скорочує попит на нього, але меншою
мірою. Водночас на тривалому проміжку часу споживачі намагатимуться купувати
малолітражні та економніші автомобілі.
Найважливішими факторами, що впливають на еластичність пропозиції (крім цін), є
кількість товаровиробників, очікування (цінові та інші) суб'єктів економічної діяльності,
величина встановлюваних державою податків, фактор часу тощо. Розрізняють
короткотерміновий період еластичності попиту (за якого підприємство не здійснює
капіталовкладення в реконструкцію виробництва, а пристосовується до попиту, збільшуючи
завантаження виробничих потужностей, підвищуючи інтенсивність праці тощо),
середньотерміновий (в якому роблять капіталовкладення, але пристосування пропозиції до
попиту здійснюється не за рахунок, а внаслідок звуження або розширення виробництва на
існуючих виробничих потужностях) і довготермінових (в якому здійснюється реконструкція
виробництва - заміна застарілого устаткування на нове і відповідне розширення виробництва, а
також з'являються нові товаровиробники цієї продукції).
У пізнанні механізму ринкової рівноваги важливу роль відіграє коефіцієнт цінової
еластичності. Для різних товарів цей коефіцієнт різний, що зумовлено неоднаковими
витратами виробництва, наявністю або відсутністю товарів-замінників, зміною доходів, модою
та іншими факторами.
Залежно від величини коефіцієнта еластичності розрізняють такі основні види еластичності
попиту і пропозиції: 1) попит і пропозиція абсолютно еластичні; 2) попит і пропозиція
відносно еластичні; 3) попит і пропозиція одинично еластичні; 4) попит і пропозиція відносно
нееластичні; 5) попит і пропозиція абсолютно нееластичні.
Відносно еластичний (або еластичний) - такий попит, коли незначні зміни ціни зумовлюють
значні (більші) зміни в кількості реалізованої продукції (наприклад, зниження ціни на 2%
зумовлює зростання попиту на 4%). Коефіцієнт еластичності за такої умови повинен бути
більшим за одиницю. Таким, зокрема, є попит на предмети розкоші. Нееластичний попит -
попит, коли незначна зміна ціни зумовлює ще меншу в кількості реалізованої продукції.
Так, із зниженням ціни на 3% попит зростає лише 1%. Коефіцієнт еластичності у цьому разі
становить 1/3, тобто для нееластичного попиту характерний коефіцієнт, менший за одиницю.
Таким, наприклад, є попит на хліб. Між названими видами еластичного попиту (еластичним та
нееластичним) виникає проміжна ситуація, коли відсоткова зміна ціни дорівнює відсотковій
зміні попиту (наприклад, коли зниження ціни на 1% зумовлює зростання попиту на 1%). Такий
вид попиту називають одиничним. Абсолютно нееластичний попит - попит, коли зміна ціни не
зумовлює жодної зміни кількостей реалізованої продукції (таким, зокрема, є попит на сіль).
Абсолютно еластичний попит характеризується тим, що найменше зниження ціни спонукає
покупця збільшувати закупівлі від нуля до межі своїх можливостей. За нееластичного попиту
товаровиробнику вигідно підвищувати ціну товару, оскільки це зумовлює зростання його
прибутку. В умовах еластичного попиту товаровиробнику вигідно знижувати ціни, бо це
зумовлює зростання доходу. Знання ступеня еластичності попиту дає змогу підприємцям
прогнозувати поведінку споживачів і діяльність своїх підприємств.
58). Підприємство – основна ланка економіки
Внаслідок суспільного поділу праці народне господарство будь-якої країни поділяється на
окремі сфери (наприклад, сфери матеріального та нематеріального виробництва), галузі.
Кількість галузей залежить від глибини суспільного поділу праці.
Підприємство — основна ланка народного господарства, самостійний суб'єкт, який
забезпечує планомірне виробництво товарів і послуг, здійснює науково-дослідницьку,
комерційну діяльність з метою привласнення прибутку. Для досягнення цієї мети підприємство
може ставити перед собою конкретніші техніко-економічні цілі, зокрема досягнення вищих і
стабільних темпів економічного зростання, збільшення обсягу продажу тощо.
Як у первинній ланці народного господарства, на підприємстві зосереджена сукупність
продуктивних сил (засобів виробництва, працівників тощо) й відносин економічної власності.
Останні функціонують з приводу привласнення наявних на підприємстві об'єктів власності та
розподілу створеного працівниками необхідного та додаткового продукту. Суб'єктами відносин
власності є саме підприємство як юридична особа, його працівники. Ознаки підприємства як
юридичної особи — наявність у нього свого статуту, балансу доходів і витрат, рахунку в банку і
права укладати договори з іншими юридичними особами. Водночас за наявності більшості з
цих ознак, але існуванні підприємства за рахунок держави або головної компанії тощо воно має
лише оперативно-господарську, а не економічну самостійність. Таку самостій-ність воно
набуває тоді, коли діє на принципах комерційного розрахунку, ефективно господарює,
привласнює доходи, в тому числі прибуток, і здійснює власні витрати. Як юридична особа,
підприємство має свою назву, під якою виконує свої обов'язки, відчужує майно тощо. Кожне
підприємство вступає у відносини з іншими підприємствами (купуючи комплектуючі вироби,
сировину, надаючи й отримуючи послуги), державою (сплачуючи податки до бюджету тощо),
банками (отримуючи кредити та сплачуючи відсотки за ними).
Крім того, на підприємстві відбувається одиничний поділ праці. Залежно від технологічного
процесу виробництва, розміру підприємства на ньому функціонують основні, допоміжні цехи,
дільниці, різні служби, відділи. Одиничний поділ праці між працівниками здійснюється за
професіями, спеціальностями. Підприємство вступає у відносини кооперації, спеціалізації,
комбінування з іншими підприємствами, тобто є важливою ланкою техніко-економічних
відносин.
Кожне підприємство, незалежно від розмірів, форм власності та інших критеріїв, в умовах
соціально орієнтованої ринкової економіки повинно отримувати дохід (прибуток) від своєї
діяльності. Для цього воно має діяти на принципах господарського (або комерційного)
розрахунку. Такими основними принципами є самоокупність, самофінансування,
самозабезпечення, матеріальна заінтересованість, економічна відповідальність, господарська
самостійність у межах чинного законодавства в поєднанні з контролем державних органів за
його дотриманням.
Найважливішими рисами господарського розрахунку є: отримання прибутку за створені
необхідні суспільству товари та послуги і підвищення ефективності виробництва; економічна
відповідальність за наслідки невмілого господарювання, неефективного використання ресурсів
(трудових, матеріальних, фінансових), що можуть призвести до банкрутства. Тому західні
науковці називають свою економіку системою прибутків і збитків. Про економічну
відповідальність господарського розрахунку свідчить той факт, що у Великобританії впродовж
першого року банкрутує кожна четверта фірма, в Японії — 7 із 10 впродовж 5 років.
59). Мікроекономічна модель підприємства
Підприємство - це суб'єкт мікроекономічної діяльності, який виступає як покупець на ринку
факторів виробництва та як продавець на ринку товарів та послуг. Головна функція
підприємства - виробництво, тобто перетворення економічних ресурсів на товари та послуги.
Цільова функція підприємства - максимізація прибутку, отриманого в результаті виробництва
товарів та послуг.
Виробництво безпосередньо пов'язане із використанням ресурсів. Технологічна залежність
між структурою витрат ресурсів та максимально можливим випуском продукції виражається із
допомогою виробничої функції. Найпоширенішою є виробнича функція із двома змінними -
працею (L) та капіталом (К).

Q = f (L,K)
де Q - обсяг випуску; L,K - витрати факторів виробництва; f - характеристика виробничої
системи, яка перетворює витрати факторів у випуск.
Виробнича функція графічно виражається за допомогою ізоквант. Ізокванта - лінія рівного
обсягу випуску, яка показує різні сполучення витрат факторів виробництва, за яких може бути
вироблений заданий обсяг випуску. Кілька ізоквант складають карту ізоквант. Нахил ізоквант
показує граничну норму технічного заміщення одного фактора іншим.
Для придбання факторів виробництва підприємство має в своєму розпорядженні обмежену
грошову суму, яка дорівнює загальним витратам. Підприємство може вибирати із множини
комбінацій, яке саме співвідношення праці та капіталу воно може придбати на цю суму.
Графічно це обмеження зображається із допомогою ізокост. Ізокоста - лінія, яка включає всі
можливі комбінації праці і капіталу, які мають однакову сумарну вартість.
Якщо сумістити ізокости та ізокванти, то можна отримати варіант, за якого досягається
мінімізація витрат при досягненні бажаного обсягу продукції. Фірма мінімізує витрати в точці
дотику ізокости і ізокванти за такого обсягу продукції, при якому співвідношення граничних
продуктів факторів виробництва дорівнює співвідношенню цін на них.

За критерієм кількості використовуваних ресурсів розрізняють короткостроковий та

довгостроковий періоди в діяльності підприємства. Короткостроковий період - це період
фіксованих виробничих потужностей, а довгостроковий - період змінних виробничих
потужностей. В короткостроковому періоді діє закон спадної граничної корисності: починаючи
з певного часу, збільшення обсягу використання одного ресурсу при незмінній величині іншого
призводить до зменшення граничного продукту змінного фактора. Правило заміщення двох
факторів виробництва полягає в тому, що відношення приростів двох ресурсів знаходиться в
оберненій залежності від величини їх граничних продуктів.

60). Вибір оптимального масштабу виробництва

Для усвідомлення особливостей процесу виробництва підприємствам на довгостроковому
етапі потрібно проаналізувати залежність приросту обсягу випуску продукції від збільшення
використання всіх виробничих факторів.
Підприємство змінює масштаб виробництва, коли всі фактори, що використовуються,
змінюються в однаковій пропорції.
Додатній ефект масштабу виробництва має місце, коли обсяг випуску продукції
збільшується у пропорції, яка перевищує пропорцію збільшення витрат ресурсів. Наприклад,
коли обсяг випуску продукції збільшується більш, ніж у два рази, при подвоєнні виробничих
факторів.
Якщо діє додатній ефект масштабу виробництва, то виробляти продукцію вигідніше на
одній великій фірмі, ніж на декількох малих. Додатній ефект масштабу виробництва базується і
на тому, що збільшення масштабу виробництва здебільшого не потребує пропорційного
збільшення всіх ресурсів. Наприклад, при збільшенні присадибної ділянки вдвічі периметр
огорожі не збільшується у два рази.
Незмінний ефект масштабу виробництва має місце, коли обсяг випуску продукції
збільшується пропорційно витратам ресурсів. Збільшення витрат вдвічі викликає подвоєння
випуску продукції.
Економія, що обумовлена зростанням масштабу виробництва, полягає в тому, що в
результаті поділу праці та економії ресурсів підвищується продуктивність факторів
виробництва. Але через деякий час підприємство може вичерпати можливості економії за
рахунок зростання масштабу виробництва.
У такому випадку економічні умови підприємства стають нормою виробництва у
суспільстві. Тому збільшення вдвічі витрат на виробництво певного блага шляхом створення
ще одного такого підприємства лише збільшить виробництво продукції вдвічі.
Від’ємний ефект масштабу виробництва має місце тоді, коли зростання обсягу продукції
відбувається в меншій пропорції, ніж зміна витрат ресурсів.
Від’ємний ефект масштабу виробництва існує, як правило, при умові, що економія, яка
обумовлювалась його зростанням, нівелюється додатковими витратами на управління,
координацією проміжних ланок, обмін інформацією тощо.
Можливість досягнення того чи іншого ефекту зростання виробництва залежить від
виробничої функції, яка показує співвідношення між будь-якою комбінацією факторів
виробництва і максимально можливим обсягом продукції; та використовується для визначення
мінімальної кількості витрат для виробництва будь-якої кількості товарів. Визначення ефекту
зростання масштабів виробництва потребує емпіричного дослідження виробництва в окремих
галузях економіки. Для визначення ефектів зростання виробництва використовуються
економіко-статистичні методи дослідження.
61). Приватні та суспільні блага
Ринкова конкурентна система здатна враховувати тільки приватні потреби, які
фінансуються індивідами через ринкове посередництво. Але існують потреби, які неможливо
задовольнити через купівлю бажаної кількості товарів чи послуг на приватній основі.
Приватний товар або чисте приватне благо – це таке благо, яке виступає у вигляді
достатньо малих одиниць і підлягає дії принципу винятковості.
Принцип винятковості – означає, що той, хто бажає і може платити рівноважну ціну,
отримує благо, а той, хто не може або не бажає платити таку ціну, виключається з числа
споживачів вигод, які забезпечує дане благо.
Суспільний товар або чисте суспільне благо – це благо, яке складається з таких великих
одиниць, що здебільшого не може бути продано індивідуальним покупцям, та на яке не
поширюється принцип винятковості. Прикладами суспільних благ є: маяк, національна
оборона, підтримування правопорядку, боротьба зі стихійними лихами.
Додаткові споживачі не зменшують доступу до блага іншим: суспільне благо
неконкурентне, бо граничні витрати додаткового споживача дорівнюють нулю. Не існує
ефективних способів відсторонення індивідів від користування вигодами цих благ з самого
початку їхнього виникнення. Вигоду від суспільних благ суспільство отримує завдяки
виробництву таких благ, а не завдяки їхній купівлі, як у випадку з чистим приватним благом.
62). Зовнішні ефекти в мікроекономічній діяльності суспільства
Зовнішні ефекти або екстерналії – це побічні наслідки економічної діяльності, які не
регулюються ринком і впливають на інтереси третіх осіб як у сфері виробництва, так і у сфері
споживання.
Залежно від сфери прояву розрізняють зовнішні ефекти:
• у сфері виробництва, коли один виробник впливає на діяльність іншого;
• у сфері споживання, коли один споживач впливає на рівень корисності іншого;
• між виробництвом та споживанням, коли господарська діяльність виробника впливає на
добробут споживачів;
• між споживанням та виробництвом, коли споживання індивідів впливає на господарську
діяльність фірм.
 Залежно від характеру впливу одних мікроекономічних суб’єктів на інших розрізняють
негативні і позитивні зовнішні ефекти.
Негативні зовнішні ефекти виникають, коли діяльність одних суб’єктів завдає шкоди
іншим. В умовах негативних екстерналій ринкова рівновага не є ефективною, їх вплив
призводить до додаткових витрат третіх осіб, знижує результативність конкурентного
розподілу ресурсів.

Виробник, діяльність якого спричиняє негативний зовнішній ефект, виробляє за кривою

пропонування, яка відповідає його граничним приватним витратам (рис. 12.6). Оскільки він не
сплачує за шкоду, яку завдає третім особам, і не несе витрат, пов’язаних з усуненням
негативного ефекту, його крива розташована нижче кривої граничних суспільних витрат, які
включають витрати на очищення забрудненого середовища, або граничні екстернальні витрати.
Приватний виробник обирає оптимальний обсяг випуску за правилом, тому виробляє обсяг
більший, ніж суспільно оптимальний, за нижчою рівноважною ринковою ціною.
Вплив негативного ефекту, спричиненого діяльністю одного виробника на стан іншого,
породжує в останнього додаткові витрати, пов’язані з необхідністю усунення негативного
впливу. Рівноважна ціна на його продукцію зростає, а обсяг продажу скорочується.
Виробництво, пов’язане з негативними зовнішніми ефектами, призводить до
неефективного використання ресурсів економіки. Виробник – забруднювач штучно
використовує надлишкові ресурси, а інший виробник недоотримує їх і випускає менше
продукції порівняно з ефективним випуском. У результаті структура економіки виявляється
неефективною, її можна поліпшити, усунувши вплив негативного зовнішнього ефекту за
допомогою державного регулювання.
Позитивні зовнішні ефекти створюють додаткову вигоду для третіх осіб, які не сплачують
за неї відповідному споживачу або виробнику.
У випадку позитивного зовнішнього ефекту у виробництві суспільні витрати менші, ніж
приватні на всіх обсягах випуску, суспільно оптимальна кількість продукції більша, а її ціна
нижча, порівняно з рівноважними ринковими. Такий позитивний зовнішній ефект називається
технологічним переливом. Уряду доцільно надати субсидії таким виробникам на величину
різниці між приватними і суспільними граничними витратами. Це дозволить зрушити криву
пропонування праворуч і збільшити рівноважну кількість продукції до суспільно оптимальної.
Для виробника, діяльність якого пов’язана зі створенням позитивного зовнішнього
ефекту, рівноважна ринкова ціна відображає лише цінність даного товару для його споживачів
і не відображає додаткової зовнішньої вигоди (МЕВ). З точки зору суспільства було б доцільно
збільшити виробництво цього товару. Якби споживачі сплачували за додаткову вигоду, то ціна
товару була б вищою і відображала б не граничну приватну, а граничну суспільну вигоду : .
У разі впливу позитивного зовнішнього ефекту, створеного одним виробником, на іншого
останній має можливість значно знизити свої граничні приватні витрати, його пропонування
зростає. З точки зору суспільства фірма, яка користується позитивним ефектом, не тільки
завищує обсяг виробництва, але й занижує ціну. А фірма, що продукує позитивний ефект,
недоодержує виторгу і прибутку.
З метою коригування наслідків зовнішніх ефектів уряд може застосовувати:
 ٠ прямі (адміністративні) методи регулювання – заборони або встановлення обмежень
(нормативів) на викиди речовин, які забруднюють довкілля, запровадження штрафних санкцій;
٠ ринкові методи – встановлення прав власності на ресурси та вільний обмін цими
правами, запровадження коригуючих податків і субсидій, продаж дозволів на викиди.
Ринкові методи переводять додаткові суспільні витрати або вигоди з зовнішніх ефектів у
приватні внутрішні витрати чи вигоди окремої фірми, оптимізують розподіл ресурсів, сприяють
здешевленню суспільного виробництва продукції. Цей процес отримав назву інтерналізації або
трансформації зовнішніх ефектів.
Теоретичними методами інтерналізації негативних зовнішніх ефектів є податок Пігу та
субсидія Пігу, ідея яких полягає у доведенні приватних граничних витрат до рівня суспільних.
Не завжди інтерналізація зовнішніх ефектів потребує втручання держави. У випадку
визначеності прав власності і можливості обміну цими правами покращенню ситуації сприяють
приватні рішення, а ринок може самостійно справитись з проблемами зовнішніх ефектів. Коли
приватні сторони мають можливість досягти згоди і не несуть надмірних додаткових витрат з
розподілу ресурсів, то вони здатні укласти взаємовигідну угоду і досягти ефективного
результату. Це твердження одержало назву теореми Коуза. Результативність угоди залежить від
рівня трансакційних витрат – витрат на укладання угод, пов’язаних зі встановленням прав
власності.
Регулювання діяльності монополій пов’язане зі створенням законодавчої бази такого
регулювання – антимонопольного законодавства. Антимонопольні закони покликані сприяти
розвиткові конкурентної економіки, забороняючи дії, що обмежують конкуренцію.
Антимонопольне законодавство спрямоване на захист і посилення конкуренції в першу
чергу в тих галузях, де має місце постійний ефект масштабу, тобто довгострокові середні і
граничні витрати незмінні і рівні для будь-яких обсягів виробництва. У таких галузях
конкуренція можлива і бажана, оскільки витрати малих, середніх і великих фірм однакові, тому
ніхто з них не має переваг. Проте суспільство за конкурентних умов отримає більше продукції
за нижчими цінами, підвищиться ефективність розподілу ресурсів.

Держава також здійснює регулювання діяльності природних монополій, що виникають у

галузях, де зростання обсягів виробництва супроводжується значною економією на масштабах.
Внаслідок значного зростаючого ефекту масштабу криві і є спадними і не перетинаються в
межах аналізованих обсягів випуску. Якби природна монополія діяла як проста монополія, то
вона б максимізувала прибуток за правилом , випускаючи обсяг за ціною з рівновагою в точці
(рис. 12.7).
Оптимальний з точки зору суспільства обсяг випуску відповідає точці конкурентної
рівноваги . Але рівновага в точці для монополії неможлива, оскільки тут суспільно оптимальна
ціна не покриває довгострокових середніх витрат, фірма була б збитковою і залишила б галузь.
В іншому разі монополія потребувала б урядових субсидій, щоб зберегти конкурентну ціну і
конкурентний обсяг випуску.
Кращим варіантом вважається політика ціноутворення, за якою фірма не буде отримувати
монопольного прибутку, але окупить всі свої середні витрати і отримуватиме нормальний
прибуток, достатній, щоб утримати монополію в даній галузі.
 Добитись цього можна двома способами – встановленням двокомпонентного тарифу або
встановленням ціни на рівні середніх витрат. Двокомпонентний тариф – це система
ціноутворення, за якою користувачі платять фіксовану суму за право стати на обслуговування, а
потім додатково сплачують за споживання кожної одиниці даного виду товару чи послуги.
Доход від фіксованої оплати дозволяє фірми покрити всі витрати, навіть якщо змінна частина
оплати встановлюється за граничними витратами.
Інший спосіб – встановлення для монополії ціни справедливого прибутку на рівні .
Ціноутворення на рівні середніх витрат (рівновага в точці ) дещо зменшує обсяг виробництва і
підвищує ціну порівняно з конкурентними, тому вважається теоретично менш задовільним,
хоча і більш поширене на практиці.
Встановлення суспільно оптимальної ціни або ціни справедливого прибутку дозволяє
знизити ціни продукції чи послуг та збільшити обсяги їх пропонування порівняно з
монопольними.
У процесі державного регулювання економічної діяльності ринкових суб’єктів
проявляються певні вади або неспроможність самої державної влади. Будь-яке суспільство по
суті змушене робити компромісний вибір між двома неспроможностями – неспроможністю
ринку і неспроможністю державної влади.
63). Характеристика видів підприємств
Відповідно до форм власності в Україні можуть діяти підприємства таких видів:
1. Державні – засновані на державній формі власності. Оскільки вона поділяється на
загальнодержавну та комунальну, відповідно, розрізняють загальнодержавні та
комунальні підприємства.
2. Колективні трудові – засновані на власності трудового колективу. Їх поділяють на
колективні трудові підприємства (народні підприємства), колективні, підприємства
громадських організацій тощо.
3. Приватнокапіталістичні – засновані на власності окремої особи (капіталіста), яка
наймає робочу силу.
4. Індивідуальні (приватні) – засновані на приватній трудовій власності фізичної особи
та її особистій праці.
5. Сімейні – засновані на праці однієї сім’ї.
6. Спільні (або змішані) – засновані на поєднанні різних форм власності, в тому числі із
залученням іноземного капіталу, майже 90% таких підприємств у розвинених країнах
світу – підприємства з обмеженою відповідальністю.
7. Кооперативи – особлива форма підприємства, які створюються не для отримання
прибутків, а для надання допомоги членам кооперативу.
Найефективніший вид підприємств — народні підприємства, в яких усувається антагонізм
між працею і власністю, працею і економічною владою, працею та управлінням власністю; на
них відкриваються найбільші можливості для розвитку творчих, організаторських,
інтелектуальних і фізичних сил людини. Такі підприємства є основною ланкою народної
економіки, про що йшлося вище.
З правового погляду виділяють договірні товариства, товариства з обмеженою
відповідальністю, відкриті й закриті акціонерні компанії тощо.
Договірне (повне або змішане) товариство засновують юридичні та фізичні особи, які не
об'єднують свої капітали і не створюють нової юридичної особи, зберігають господарську та
юридичну самостійність, мають самостійні баланси тощо. Учасники договірного товариства на
підставі договору про спільну діяльність передають спільне майно в управління одного з них.
Учасники такого товариства поділяються на дійсних членів (які є рівноправними) і членів-
вкладників (які мають лише дорадчий голос). Крім того, у повному товаристві повну
відповідальність за зобов'язаннями несуть усім майном всі учасники, а у змішаному — один
або кілька дійсних членів. Вкладники таку відповідальність несуть лише у межах своїх
вкладів. Прибуток розподіляється згідно з домовленістю, зафіксованою в договорі. Договірне
товариство не має права випускати цінні папери.
Товариства з обмеженою відповідальністю (акціонерні товариства закритого типу)
створюються внаслідок об'єднання пайових внесків; відповідно до їх величини розподіляється
прибуток. Члени цього товариства відповідають за зобов'язаннями підприємства лише розміром
вкладеного у пай капіталу і не мають права продавати свої паї на відкритому ринку. Такі
товариства можуть створювати підприємства, організації, громадяни та інші суб'єкти.
Установчі документи цих товариств — статут і установчий договір.
Найпоширенішими є приватні підприємства — вид підприємства, в якому суб'єктом є одна
фізична особа, що несе повну відповідальність перед кредиторами і самостійно управляє всіма
стадіями виробничої та комерційної діяльності. Назва приватного підприємства повинна
містити прізвище та ім'я засновника. Якщо власних засобів для ведення справ недостатньо,
власник може скористатися кредитом, за який сплачуватиме відсотки. Розширюючи
підприємство, власник може частину функцій управління передати іншій особі, скажімо, з
числа найманих працівників. Переваги приватних підприємств полягають у тому, що рішення
приймаються особисто і невідкладно, не потрібно узгоджувати свої дії з іншими особами, весь
прибуток (крім сплати частини доходів до бюджету) привласнює одна фізична особа. Недоліки
приватних підприємств: ризик діяльності лягає на самого власника, відповідальність перед
кредиторами він несе всім своїм майном, розміри підприємства невеликі, величина
привласнюваного прибутку незначна.
Підприємства можуть об’єднуватися в:
 асоціації – договірні об'єднання, створені з метою постійної координації
господарської діяльності. Асоціація не має права втручатися в виробничу і комерційну
діяльність будь-якого з її учасників;
 корпорації – договірні об'єднання, створені на основі поєднання виробничих,
наукових і комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень
централізованого регулювання діяльності кожного з учасників;
 консорціуми – тимчасові статутні об'єднання промислового і банківського капіталу
для досягнення спільної мети;
 концерни – статутні об'єднання підприємств промисловості, наукових організацій,
транспорту, банків, торгівлі, тощо на основі повної фінансової залежності від одного або
групи підприємців.
Існують також інші критерії класифікації підприємств. Так, за наявністю влади на ринку їх
поділяють на конкурентні, олігопольні та монопольні. За характером економічної діяльності
— на виробничі, торговельні, фінансово-кредитні, посередницькі, науково-виробничі
об'єднання тощо. Така класифікація водночас значною мірою збігається з їх галузевою
належністю. За сферою діяльності — місцеві, регіональні, національні, міжнародні
підприємства. За кількісними показниками — малі, середні й великі.
64). Малі підприємства в сучасній економіці
Відповідно до розмірів підприємств, масштабів їх діяльності підприємство поділяють на
мале, середнє та велике. У світі існують фірми-гіганти з багатомільярдними оборотами, на яких
працюють десятки й сотні тисяч працівників. Існують і розвиваються крихітні фірми, на яких
зайнято дві, три особи. Розмір підприємств залежить від виробничої функції підприємства,
технологічного типу виробничого процесу, здатності швидко реагувати на зміни ринкової
ситуації, на рух попиту, появу нових потреб у суспільстві.
Світовий досвід і практика господарювання показують, що найважливішою ознакою
ринкової економіки є існування і взаємодія багатьох великих, середніх і малих підприємств, їх
оптимальне співвідношення. Найбільш динамічним елементом структури народного
господарства, що постійно змінюються, є мале підприємство. Воно виступає рушійною силою
соціально-економічного розвитку.
Мале підприємство є органічним структурним елементом ринкової економіки. Цей сектор
економіки історично і логічно відіграв роль необхідної передумови створення ринкового
середовища. Він був первинною вихідною формою ринкового господарювання у вигляді
дрібнотоварного виробництва. Саме тому дрібнотоварне підприємство відіграло
структуроутворюючу роль в історії становлення економіки конкурентно-ринкового типу. Ця
специфіка і своєрідне функціональне призначення малого підприємства набувають особливого
значення для країни, яка йде шляхом відтворення ринкової системи господарював-ня. Здатність
малого підприємства до структуроутворення ринку висуває завдання його відродження та
спрямовує в число першочергових заходів реформування економіки України на її перехідному
етапі.
У структурі сучасної змішаної економіки співіснують та органічно взаємодоповнюються
мале, середнє та велике підприємство. Але на відміну від двох останніх, мале підприємство є
вихідним, найбільш численним, а тому і найбільш поширеним.
Мале підприємство – це організаційно-економічний вид підприємства, яке кваліфікуються
за показни-ком чисельності зайнятих працівників із градацією за сферами діяльності. Зокрема,
до малих підприємств належать підприємства з кількістю зайнятих від 15 до 200 осіб залежно
від галузі або виду діяльності.
Середньооблікова чисельність працюючих визначається з урахуванням усіх працівників, у
тому числі тих, що працюють за договорами та за сумісництвом, а також представників
представництв, філій, відділень та інших відокремлених підрозділів.
Мале підприємство характеризується швидкою окупністю затрат, свободою ринкового
досвіду, високою мобільністю та раціональними формами управління; забезпечує насичення
ринку товарами та послугами, реалізацію інновацій та додаткові робочі місця; формує
соціальний прошарок підприємців-власників та основу середнього класу; сприяє послабленню
монополізму та розвитку конкуренції.
Вирішення існуючих проблем розвитку малого підприємництва в Україні, створення
відповідного середовища потребують докорінної перебудови щодо сприяння цьому сектору
економіки. Зокрема, йдеться про створення відповідної правової бази розвитку малого
підприємництва, фінансово-кредитну та матеріально-технічну підтримку, науково-методичне,
інформаційно-консультативне та кадрове забезпечення малого підприємництва.

65). Підприємство
Діяльність підприємств будь-якого типу нерозривно пов'язана з підприємництвом.
Підприємництво — самостійне організаційно-господарське новаторство на основі
використання різних можливостей для випуску нових або старих товарів новими методами,
відкриття нових джерел сировини, ринків збуту тощо для отримання прибутків та
самореалізації власної мети.
Основними функціями підприємництва є:
 Новаторська функція полягає у сприянні процесу продукування нових ідей (технічних,
організаторських, управлінських тощо), здійснення дослідно-конструкторських розробок,
створення нових товарів і надання нових послуг.
 Організаційна функція передбачає впровадження нових форм і методів організації
виробництва, нових форм заробітної плати та їх оптимальне поєднання з традиційними,
раціональне поєднання форм одиничного поділу праці, основних елементів системи
продуктивних сил та контролю за їх виконанням.
 Господарська функція — найефективніше використання трудових, матеріальних,
фінансових, інтелектуальних та інформаційних ресурсів.
 Соціальна функція полягає у виготовленні товарів і послуг, необхідних суспільству,
відповідно до головної мети, вимог дії основного економічного закону.
 Особистісна функція передбачає самореалізацію власної мети підприємця, отримання
задоволення від своєї роботи.
У Законі України "Про підприємництво" зазначається, що підприємництво — це самостійна,
ініціативна, на власний ризик діяльність щодо виробництва продукції, виконання робіт, надання
послуг та зайняття торгівлею для отримання прибутку. Названі й основні принципи, за якими
здійснюється підприємництво:
- вільний вибір діяльності на добровільних засадах, залучення до підприємницької
діяльності майна і коштів юридичних осіб і громадян;
- самостійне формування програми діяльності, вибір постачальників і споживачів
виробленої продукції, встановлення цін відповідно до законодавства;
- вільне наймання працівників;
- залучення й використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та
інших ресурсів, використання яких не заборонено або не обмежено законодавством;
 - вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів,
встановлених законодавством;
- самостійне здійснення підприємцем — юридичною особою зовнішньоекономічної
діяльності;
- використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на власний розсуд.
Головні умови підприємництва — реальний плюралізм форм власності, наукова правова
база, стабільна політична ситуація, виважена економічна політика держави щодо
підприємництва, сприятлива суспільна думка тощо.
Підприємницька діяльність означає працю індивіда, засновану на розвиткові особистісних
факторів, розширенні знань про свої можливості, спрямовану на досягнення найкращого
результату в господарській діяльності, на отримання економічної вигоди і насамперед
привласнення додаткового продукту. Підприємництвом не вважається виконання будь-якого
завдання, отриманого від іншої особи, якщо у виконавця не було хоча б одного особистісного
фактора і права на свободу такої діяльності. Особистісні фактори підприємництва — це
особиста власність, фізичні, розумові здібності, знання й досвід, становище в суспільстві, права
тощо.
Підприємництво — один із важливих факторів соціально-економічного прогресу. Тому
суспільство зацікавлене в цивілізованому підприємництві, що повинно знаходити правову
підтримку у таких основних формах: надання свободи підприємницької діяльності; надання
підприємцю статусу комерсанта; створення умов для відкриття і реєстрації підприємства. При
виборі форми підприємництва беруть до уваги масштаб діяльності, форму відповідальності
підприємця, можливості отримання кредитів, рівні оподаткування, можливий обсяг реалізації
продукції та інші фактори.
Головними суб'єктами підприємництва є приватні особи, групи осіб (в акціонерних
компаніях, кооперативах) і держава (відповідні органи).
Підприємництво є однією із форм бізнесу. Бізнес – будь-який вид діяльності (навіть афера),
що приносить особисту вигоду. Підприємництво і бізнес поняття дуже близькі, але різні.
Водночас, термін «підприємництво» вживається тоді, коли хочуть підкреслити новаторський,
творчий характер господарської діяльності.
66). Акціонерне товариство та його власність
Акціонерна компанія — основна форма організації великих, частини середніх та малих
підприємств. Компанія, власність якої формується внаслідок злиття капіталів її засновників, а
також випуску цінних паперів (акцій, облігацій) та їх продажу для отримання прибутків.
Об'єднання капіталів та їх поповнення за рахунок продажу акцій здійснюється з метою
підприємницької діяльності. Для цього будують підприємства, інші об'єкти, наймають робочу
силу, закуповують сировину тощо. Тому в акціонерних компаніях виділяють два аспекти, які
відображають розвиток таких елементів економічної системи, як продуктивні сили і відносини
власності. У першому акціонерні компанії представлені в засобах виробництва (машинах,
устаткуванні, будівлях тощо), наукових лабораторіях, інститутах, патентах, ліцензіях та інших
об'єктах. У другому — як відносини між засновниками, найманими працівниками, власниками
акцій, державою з приводу привласнення цих об'єктів та створеного в процесі праці
необхідного і додаткового продукту. Таке привласнення здійснюється через виплату заробітної
плати найманим працівникам, підприємницького доходу — керівництву компаній, дивідендів
— власникам акцій, фіксованих доходів — власникам облігацій, податків — державі тощо.
Акціонерні компанії належать до колективної форми власності. Це зумовлено тим, що
вони, по-перше, виникають внаслідок злиття багатьох індивідуальних капіталів в один
асоційований капітал. По-друге, на акціонерних підприємствах праця має колективний
характер. По-третє, величина прибутків, що розподіляються, залежить від результатів
колективної праці, від колективно прийнятих на загальних зборах рішень. Водночас виплата
дивідендів залежить від кількості акцій та їх видів, тобто означає поєднання колективного з
індивідуальним (приватним) за домінування колективного. По-четверте, власники акцій не
можуть претендувати на частку майна компанії, і у випадку продажу акцій вони отримують
лише їх вартісний еквівалент, а сам власний капітал дробитися не може.
 Акціонерний капітал (власність) поділяють на:
 Власний капітал засобів формується з отриманих від випуску і реалізації акцій та
облігацій і резервного капіталу, який утворюється внаслідок відрахувань від прибутку та
їх інвестування у виробництво. Власний капітал також може зростати за рахунок
наступних випусків акцій. З прибутку власникам акцій щорічно виплачують дивіденди.
Але перед цим певна частина прибутку акціонерних компаній спрямовується на сплату
податків державі, заробітну плату і премії менеджерам, поповнення резервного
фонду тощо. Резервний капітал також використовують для виплати дивідендів у разі
погіршення економічної кон'юнктури.
 Позичений капітал утворюється з банківського кредиту та коштів, отриманих від
випуску облігацій.
Акціонерні компанії поділяють на два основні типи:
1) відкриті, акції яких вільно продаються і їх купують усі бажаючі.
2) закриті, акції яких не надходять у вільний продаж, а розподіляються серед засновників.
Економічним стимулом для придбання акцій акціонерами є вищий рівень дивідендів порівняно
з вкладенням певної суми в банк. Але під час економічної кризи дрібні акціонери можуть
втратити всі свої заощадження.
Акція — вид цінного паперу без встановленого терміну обігу, який засвідчує пайову участь
у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує право на участь в управлінні
товариством, дає право на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, участь у розподілі
майна в разі ліквідації акціонерного товариства. Як предмет постійного продажу і купівлі, акції
мають ціну. Сума, зазначена в акції, — це її номінальна вартість, а фактична ціна (за яку
продано акцію) — курс акцій, що перебуває у прямій залежності від розміру виплачуваного
дивіденду і в оберненій — від рівня позичкового відсотка.
Розрізняють чотири види акцій: іменні, на пред'явника, привілейовані та прості. При
продажу іменних акцій до книги реєстрації вносять відомості про кожну таку акцію (зокрема
про власника і час придбання акцій), а також про їхню кількість у кожного акціонера. Ці акції
переважно випускають великим номіналом. При реєстрації акцій на пред'явника до книги
вносять лише відомості про їх загальну кількість. Акції на пред'явника випускають малими
купюрами. За розміром оптимального дивіденду акції поділяють на привілейовані та прості. На
привілейовані акції дивіденди виплачують у формі стабільного, заздалегідь фіксованого
відсотка незалежно від поточного прибутку компанії. Тому після задоволення прав власників
облігацій дивіденди виплачуються на привілейовані акції, а в разі ліквідації акціонерного
товариства їх власникам повертають вкладені в акції кошти за їх номінальною ціною. На прості
акції виплачують дивіденди залежно від величини прибутку акціонерного товариства в
поточному році. Тому із зростанням прибутків власники основної кількості таких акцій
отримують великі прибутки. Але власники привілейованих акцій не беруть участі в управлінні
акціонерним товариством.
Власники звичайних акцій найбільше ризикують у разі погіршення економічної
кон'юнктури чи банкрутства компанії. За втрату акціонерами акцій внаслідок їх знецінення
держава жодної відповідальності не несе.
Формально кожний власник акцій є співвласником акціонерного товариства і має право на
прийняття рішень. Насправді лише володіння певною кількістю акцій робить їх власника
співвласником акціонерної компанії. Для цього слід мати таку кількість акцій у власній
компанії, дивіденди на які становили б не менше 7—10% щорічної заробітної плати найманого
працівника.
Оскільки акції дають право щорічно обирати президента акціонерної компанії, раду
директорів, для того, щоб вирішення цього питання залежало від однієї особи, треба було
зосередити в одних руках 51% загальної кількості акцій, тобто контрольний пакет акцій. Із
збільшенням кількості акціонерів по всій країні та зростанням могутності акціонерним
компаній для придбання контрольного пакета акцій потрібна була все менша їх частка. Нині у
розвинутих країнах світу для цього достатньо зосередити в одних руках до 5% загальної
кількості акцій. Контрольним пакетом акцій переважно володіє вузьке коло найбагатших осіб
або фінансових інститутів — комерційних банків, страхових компаній тощо. За його
допомогою встановлюється багатоступінчаста система залежності та контролю однієї могутньої
компанії над іншими меншими компаніями, або "система участі", яка є важливим методом
панування фінансової олігархії.
Важливою перевагою акціонерної форми підприємницької діяльності є обмежена
відповідальність акціонерів за зобов’язаннями товариства, вони володіють тільки капіталом,
вкладеним в акції.
Товариство з обмеженою відповідальністю – це корпорації, які відрізняються від закритих
АТ лише відсутністю акцій, а пай кожного учасника визначається записом в статуті товариства.
Закриті АТ відрізняються тим, що їх акції розміщуються у закритому порядку за
попередньою підпискою серед наперед обраних засновниками потенційних власників акцій.
Акції ЗАТ не поступають на фондовий ринок.
Відкриті АТ випускають акції, що можуть продаватись і купуватись без будь-яких
обмежень.

67). Сутність капіталу

Капітал – різнопланова економічна категорія. Тому серед науковців так і немає єдності
стосовно його визначення. В економічні теорії існує кілька концепцій, кожна з яких намагається
по-своєму трактувати сутність цієї феноменальної економічної категорії.
Представники класичної політичної економії (А. Сміт, Д. Рікардо, Ж.-Б. Сей) визначали
капітал сукупністю матеріальних благ, що задовольняють людські потреби в зростанні вартості.
Тобто капітал ототожнювався із засобами виробництва. Подібні уявлення характерні також для
неокласиків (А. Маршал), а також деяких сучасних економістів (П. Самуельсон, С. Фішер).
Марксистська економічна теорія трактує капітал як сукупність певних виробничих відносин
людей, властивих для системи найманої праці, тобто відносин з приводу привласнення
власниками засобів виробництва результату неоплаченої праці найманих робітників (так званої
додаткової вартості). У цьому трактуванні капітал – носій відносин експлуатації найманої
праці капіталістами.
Сучасний монетаризм (М. Фрідмен) ототожнює капітал з грошима або їх замінниками –
кредитними грошима, які у своєму русі (обороті) приносять дохід, тобто, з цієї точки зору,
капітал – багатство, що існує у формі грошей.
Нарешті прихильники маржиналізму (представники австрійської економічної школи та їх
послідовники) вважають, що капітал – це все, що приносить дохід як результат різної оцінки
окремими економічними суб'єктами існуючих і майбутніх споживчих благ.
Отже, капітал – вартість, яка в своєму русі зростає, приносячи дохід, тобто це само
зростаюча вартість.
Капітал може існувати в різних формах. Це перш за все продуктивний капітал, що
функціонує у сфері матеріального виробництва й у своєму русі приносить дохід у формі
прибутку підприємства. Він може приймати форми грошового капіталу (гроші як передумова
виробництва), виробничого капіталу (засоби праці), товарного капіталу (товарні фонди
підприємства, призначені для реалізації), який обслуговує товарний обіг і приносить дохід у
формі торгівельного прибутку.
Позичковий капітал – це грошовий капітал, який надається в позику економічним суб’єктам
з метою одержання доходу у формі позичкового процента.
Капітал, який приносить процент – це капітал-власність, тобто – гроші, що продаються на
особливому ринку, - ринку капіталів. Позичені гроші, тобто гроші надані в кредит
функціонуючим підприємцям, - це капітал-функція. Якщо капітал-власність приносить дохід у
вигляді процента, то капітал-функція – у формі підприємницького доходу, тобто частини
прибутку на позичений капітал, яка залишається після сплати процента.
68). Сутність і структура виробничих фондів
Засоби виробництва складаються із засобів праці (верстати, машини, устаткування) та
предметів праці (сировина, паливо, електроенергія тощо).
Виробничі фонди — сукупність засобів і предметів праці, необхідних для ведення
виробництва, виражена у грошовій формі.
 Виробничі фонди поділяють на фонди сфер матеріального і нематеріального виробництва
(сфера послуг), сфер виробництва та обігу, на основні й оборотні фонди тощо.
Поділ на основні й оборотні фонди здійснюється залежно від перенесення засобами та
предметами праці своєї вартості на створений продукт. Одні й ті самі засоби праці беруть
участь у процесі виробництва тривалий час і (наприклад, верстат, машина можуть
використовуватися не менше 10 років, будівлі, споруди — кілька десятків років), тому вони
переносять свою вартість на новостворений продукт не одразу.
Основні виробничі фонди (основний капітал) — частина продуктивного капіталу, яка
повністю бере участь у процесі виробництва, але переносить свою вартість на новостворений
продукт частинами, в міру їх зношування.
Предмети праці (сировина, паливо, енергія, куплені напівфабрикати, тара тощо) у процесі
виробництва переносять свою вартість на новостворений продукт одразу. Наприклад, певна
кількість бавовни на прядильній фабриці є сировиною, повністю споживається протягом дня і
переносить цілком свою вартість на вироблену тканину.
Оборотні виробничі фонди (оборотний капітал) — частина продуктивного капіталу, яка
повністю бере участь у процесі виробництва, витрачається за один виробничий цикл; вартість
її при цьому повністю переноситься на новостворений продукт і після реалізації продукції
повертається до підприємця у грошовій формі.
На основні та оборотні фонди поділяють лише продуктивну частину виробничих фондів.
Частина фондів підприємства, яка перебуває у грошовій і товарній формі, — фонди обігу.
Оборотні фонди та фонди обігу — це оборотні засоби.
Співвідношення між складовими основних фондів характеризує виробничу структуру
підприємства. Так, чим більша частка машин, обладнання тощо (тобто активної частини
фондів), тим вища фондовіддача, а отже виробляється більше продукції на кожну одиницю
вартості основних фондів.
Фізичне (або матеріальне) зношування — поступова втрата основними виробничими
фондами своєї споживчої вартості, а водночас і частини вартості, яка переноситься на вартість
створюваного продукту.
Головними факторами фізичного зношування є тривалість та інтенсивність використання
основного капіталу, вплив атмосферних умов, якість металу тощо.
Моральне зношування — втрата основними фондами частини своєї вартості без
відповідного фізичного зношування, яка не переноситься на вартість створюваного продукту.
Загалом таке зношування відбувається внаслідок появи дешевших або досконаліших засобів
праці. Головною причиною морального зношування є зростання продуктивності праці у
машинобудуванні. Так, створений новий ткацький верстат досконаліший завдяки вищій
продуктивності праці й виготовлений з меншими витратами. Тому старий ткацький верстат
знецінюється, хоч зберігає фізичну придатність, свою споживчу вартість: його вартість
визначається не тим суспільно необхідним робочим часом, який був колись витрачений на його
виготовлення, а тим, який витрачається на створення нового верстата. Це моральне зношування
першого роду, зумовлене появою досконалішого і дешевшого устаткування на основі зростання
продуктивності праці. Моральне зношування другого роду полягає в певній втраті основними
виробничими фондами своєї вартості незалежно від втрати споживчої вартості (за збереження
фізичної придатності) внаслідок появи під впливом НТП досконаліших основних фондів (за
своїми техніко-економічними характеристиками) від раніше використовуваних фондів. Таке
зношування спричинене умовами конкурентної боротьби. Коли з'являється нова, ефективніша
техніка і підприємець не замінить нею стару (навіть якщо вона може ще тривалий час
працювати), він вироблятиме дорожчі й не такі якісні товари і збанкрутує. Втрати від
морального зношування другого роду можна зменшити шляхом інтенсивнішого використання
машин.
Амортизація — процес перенесення вартості основних виробничих фондів на готовий
продукт в міру фізичного та морального зношування.
Щоб своєчасно замінити зношені основні виробничі фонди, на підприємствах створюють
амортизаційний фонд, до якого перераховують відповідні кошти. Частка річних амортизаційних
відрахувань підприємства щодо величини початкової вартості об'єкта є нормою амортизації.
69). Кругообіг капіталу
Зношування основного капіталу є частиною кругообігу та обороту капіталу, а отже його
руху. Щоб розкрити структуру витрат виробництва необхідно насамперед з'ясувати процес
кругообігу та обороту капіталу.
Перш ніж почати виробництво товарів або послуг, підприємець повинен мати певну суму
грошей. Це означає, що підприємець володіє капіталом у грошовій формі. Але перетворення
грошей на грошовий капітал відбудеться лише тоді, коли ці гроші будуть пущені в оборот для
отримання прибутку. Відтак підприємець купує необхідні засоби виробництва і робочу силу,
внаслідок чого відбувається перетворення грошового капіталу на продуктивний (або
виробничий), що означає першу стадію руху капіталу.
Друга стадія здійснюється у процесі виробництва, результатом якого є виготовлення
товару. Водночас відбувається перетворення продуктивної форми капіталу на товарну, вартість
якої вища від вартості витрачених підприємцем коштів на засоби виробництва і робочу силу.
На третій стадії здійснюється реалізація товару, і товарний капітал перетворюється на
грошовий.
Отже кругообіг капіталу - безперервний рух капіталу, в якому він послідовно
перетворюється з однієї форми на іншу і робить повний оборот з приростом.
Кругообіг капіталу виражається формулою:

Де Г - гроші; Т - товар; З в - засоби виробництва; Рс - робоча сила; В - виробництво; Т - товар,

в якому втілена вища вартість (додаткова вартість); Г - гроші з приростом, отримані внаслідок
реалізації товару .
Отже, капітал здійснює круговий рух, поступово набуваючи форм грошового,
продуктивного і товарного капіталу. Ці три форми капіталу називають функціональними.
Безперервність процесу кругообігу капіталу забезпечується як послідовною зміною однієї
форми капіталу іншою, так і одночасним перебуванням промислового капіталу в усіх трьох
формах. Одна частина промислового капіталу знаходиться у вигляді промислового (для купівлі
станків, машин, устаткування, сировини і виплат заробітної плати та ін.), друга - продуктивного
(функціонуючі засоби виробництва та робоча сила), третя - товарного (готових до реалізації
товарів і товарів, що реалізуються). Між ними існують певні пропорції, і кожна форма
промислового капіталу виконує свої специфічні функції.
Проте рух капіталу не обмежується одним кругообігом. Оборот капіталу - процес його
кругообігу, що постійно повторюється. Оборот фондів має місце тоді, коли гроші, витрачені
підприємцем на придбання засобів праці, повністю повертаються до нього. Це означає, що
фонди підприємства здійснили один оборот.
Час обороту виробничих фондів складається з часу виробництва і часу обігу. Час
виробництва: робочий період - кількість робочих днів, упродовж яких виготовляється продукт;
час дії природних сил на продукт (наприклад час, за який достигає зерно); час перебування
сировини, матеріалів, комплектуючих виробів тощо у виробничих запасах на складах.
Вирішальне значення для його скорочення мають своєчасні поставки продукції; час перерв у
процесі праці (на поточний ремонт тощо). Час обігу виробничих фондів - час, витрачений на
закупівлю засобів виробництва, і час реалізації готового продукту.
Оборот різних елементів капіталу відбувається протягом неоднакових проміжків часу. Так,
вартість основного капіталу переноситься на новостворені товари частинами, тому вона
повертається до капіталіста тільки після ряду кругообігів у той час, як вартість оборотного
капіталу (зокрема предметів праці) - після кожного кругообігу. Тому час оборотного капіталу
дорівнює періоду одного кругообігу капіталу, а час оборотного капіталу охоплює ряд
кругообігів.
Скорочення часу виробництва і часу обігу капіталу прискорює процес перенесення вартості
капіталу на новостворений товар, підвищує ефективність використання речових та особистих
факторів виробництва. Засобами скорочення часу виробництва є покращення форм і методів
організації виробництва, застосування прогресивних форм заробітної плати, політика
прискореної амортизації та ін. Час обігу скорочується під впливом маркетингової діяльності,
використання досконаліших засобів транспорту, зв'язку, розрахунків.
70). Характеристика собівартості виробництва
Найбільшу питому вагу серед витрат підприємства мають операційні витрати (витрати які
пов’язані з основною діяльністю). І саме ці витрати формують собівартість продукції, яку
виготовляє підприємство. Отже, собівартість – це виражені в грошовій формі поточні витрати
підприємства на підготовку виробництва продукції та її виготовлення і збут. Для забезпечення
беззбиткової виробничо-господарської діяльності підприємства ці витрати повинні
відшкодовуватись за рахунок виручки від продажу виготовленої продукції (наданих послуг,
виконаних робіт).
Собівартість продукції показує рівень витрат підприємства на її виробництво і комплексно
характеризує ефективність використання ним ресурсів, організаційний і технічний рівень
виробничого процесу, рівень продуктивності праці тощо.
Розрізняють собівартість продукції індивідуальну і галузеву. Індивідуальна – характеризує
витрати конкретного підприємства на виробництво і реалізацію продукції. Застосовують її при
плануванні й оцінюванні діяльності конкретного підприємства. Галузева – відбиває середньо
галузеві витрати на виробництво і реалізацію продукції.
З метою здійснення економічного аналізу рівня витрат підприємства розрізняють
собівартість продукції нормативну, планову, фактичну, і кошторисну. Нормативна собівартість
– формується з витрат на виробництво і реалізацію продукції, які визначають за діючими
нормами витрат ресурсів. Планову собівартість визначають перед початком планового періоду
за прогресивними нормами витрат ресурсів і діючих цін на ресурси в момент складання плану.
Найчастіше її приймають нижчою від нормативної собівартості або такою, що дорівнює їй.
Фактична собівартість відбиває фактичні витрати підприємства на виробництво і реалізацію
продукції за даними бухгалтерського обліку. Вона може бути нижчою від планової або
перевищувати її. Кошторисна – відбиває витрати підприємства на виріб або замовлення, які
виконуються в одиничному (індивідуальному) виробництві або в разовому порядку.
Залежно від послідовності формування витрат на виробництво і збут продукції розрізняють
собівар-тість продукції цехову, виробничу та повну. Цехова собівартість продукції включає всі
прямі поточні витрати, пов’язані з виробництвом продукції в межах цеху підприємства
(сировина, заробітна плата основних працівників, нарахування на заробітну плату, амортизація
обладнання цеху). Виробнича собівартість охоплює витрати на виробництво продукції в межах
підприємства, тобто як прямі так і накладні виробничі витрати (витрати на енергію, спожиту в
технологічних цілях, утримання і експлуатацію обладнання, амортизацію будівлі виробничого
корпусу тощо). Повна собівартість – це сукупність витрат, що становлять виробничу
собівартість, і поза виробничих витрат підприємства (адміністративних, на збут).

Цехова собівартість Виробнича собівартість Повна собівартість

Виробнича собівартість
Прямі виробничі Прямі виробничі + адміністративні
витрати витрати + накладні витрати + витрати на
виробничі витрати збут + інші операційні
витрати
Необхідно зауважити, що не всі витрати підприємства входять у собівартість продукції.
Через собівар-тість відшкодовуються лише витрати, які забезпечують просте відтворення всіх
факторів виробництва: предметів і засобів праці, природних ресурсів, робочої сили. Це витрати,
які пов’язані з такими аспектами діяльності підприємства: дослідженням ринку і виявленням
потреби в продукції; підготовкою і освоєнням випуску нової продукції; виробництвом
продукції (витрати сировини і матеріалів, енергії, амортизація основних фондів і
нематеріальних активів, оплата праці виробничого персоналу з нарахуваннями на неї);
обслуговуванням і управлінням виробничого процесу; збутом продукції; розвідкою,
використанням і охороною природних ресурсів; набором і підготовкою кадрів; поточною
раціоналізацією виробництва та вдосконаленням технології організації виробництва, праці,
підвищенням якості продукції, крім капітальних витрат.
71). Шляхи зниження витрат виробництва
Процес виробництва завжди пов'язаний з використанням (споживанням) особистих та
речових факторів виробництва, кожен із яких відіграє неоднакову роль у створенні вартості та
додаткової вартості, що втілюється у певних товарах. Та частина товару, що втілює в собі
речові фактори виробництва становить уречевлену працю, що складається із засобів праці та
предметів праці. Особистісний фактор виробництва у процесі свого функціонування, тобто
жива праця, (або робоча сила в процесі її використання) створює вартість, у т.ч. додаткову
вартість.
Участь у створенні вартості та додаткової вартості беруть також функціонуючий капітал та
менеджери, одна частина яких належить до класу капіталістів, інша - до найманих працівників.
Категорія "витрати виробництва" належить до загальноекономічних. За умов капіталізму
вона набуває специфічної суспільної форми - капіталістичних витрат виробництва.
Капіталістичні витрати виробництва представляють собою, передусім, відносини
економічної власності між капіталістами та найманими працівниками з приводу формування та
розвитку витрат постійного та змінного капіталу та привласнення при цьому додаткової
вартості у товарній формі. У кількісному аспекті це - витрати капіталу (капіталістичної
власності).
Оскільки постійний і змінний капітал споживаються у процесі виробництва, то для
постійного повторення останнього необхідно із вартості реалізованих товарів виділити частину
коштів на їх заміщення. Отже, з погляду процесу відтворення капіталістичні витрати
виробництва є частиною реалізованої вартості товару, що не перетворюється на елементи
продуктивного капіталу, тобто авансується на продовження безпосереднього виробництва.
Безвідносно до суспільної форми і з погляду окремого підприємства витрати виробництва -
це те, у що обходиться йому виготовлення товарів. З боку вартісних відносин вони складаються
з витрат на предмети праці, певної частини зношених засобів праці і на оплату робочої сили і
виражаються формулою:
Вв = С + V;
де С - вартість споживчих засобів, V - вартість необхідного продукту (необхідного для
відтворення робочої сили працівника).
Якщо капіталісту для виробництва товарів необхідно затратити лише С + V (витрати
капіталу), то для суспільства - витрати праці - живої й уречевленої. З боку вартісної оцінки
витрати суспільства на виробництво будь-якого товару складаються з витрат на предмети праці,
певної частки зношених засобів праці (разом складають С), оплати робочої сили (V) і
додаткової вартості (m). В основі останнього лежить додаткова праця. Отже, витрати
суспільства - це те, у що обходиться створення товару всьому суспільству і виражається
формулою:
W = С + V + m;
Таким чином витрати виробництва відрізняються від суспільно необхідних витрат на
величину додаткового продукту (т).
Матеріальні витрати і витрати на оплату робочої сили повинні бути відшкодовані за рахунок
реалізації виготовленої на підприємстві продукції. Тому витрати виробництва на виготовлення і
реалізацію продукту називають собівартістю виробництва.
Основними статтями матеріальних витрат (собівартості продукції) є купівля: сировини й
матеріалів; комплектуючих виробів та напівфабрикатів; палива, електроенергії; матеріалів для
упаковки, зберігання та забезпечення технологічного процесу, а також вартість недорогих
інструментів, інвентарю, пристосувань тощо, які використовуються менше одного року.
Найважливіші статті витрат на оплату робочої сили: виплата заробітної плати; виплата
премій, надбавок до заробітної плати; оплата відпусток; оплата за роботу в надурочний час,
вихідні дні, нічні зміни тощо.
Крім цих видів витрат, підприємство здійснює відрахування на соціальні потреби (до фондів
соціаль-ного страхування, фонду сприяння зайнятості населення та ін.), амортизаційні
відрахування, адміністра-тивні витрати, оренду приміщень тощо.
 Зниження собівартості продукції вигідне як для кожного підприємства, окремого його
підрозділу, так і для суспільства в цілому. Низька собівартість забезпечує підприємству
привласнення додаткового продукту, розміри якого залежать від обсягів зниження
індивідуальної собівартості порівняно з суспільною.
Скорочення затрат, пов'язаних з використанням засобів праці (основних фондів), можливо
завдяки зниження амортизації відрахувань шляхом інтенсивного використання машин,
устаткування, підвищення коефіцієнту змінності техніки, покращення якості наявних типів
машин, устаткування та впровадження принципово нової техніки, зменшення частки пасивних
фондів у загальній вартості основних фондів та ін.
Скорочення затрат, пов'язаних із використанням предметів праці (сировини, матеріалів,
електроенергії та ін.) досягається шляхом заміни традиційних сировинних матеріалів більш
раціональними видами, зниження норм витрат матеріальних ресурсів на одиницю продукції,
комплексного використання ресурсів.
72). Процес ціноутворення
Найпростішим та історично першим є таке визначення ціни: ціна — це грошове вираження
вартості. Воно відображало той період існування простого товарного виробництва (тобто до
виникнення капіталістичного способу виробництва), коли ціни коливалися навколо вартості
товарів.
За капіталістичного способу виробництва відбувається перетворення багатьох
індивідуальних вартостей на єдину суспільну, або ринкову, вартість (внаслідок внутрігалузевої
конкуренції), а її — на ціну виробництва (внаслідок міжгалузевої конкуренції).
За капіталістичного товарного виробництва в основу товарних цін покладено не лише
суспільно необхідні витрати виробництва, а й співвідношення між попитом і пропозицією:
Цв = с + v + р,
де Цв — ціна виробництва; с — постійний капітал; V — змінний капітал; р — прибуток.
Прибуток утворюється внаслідок міжгалузевої конкуренції з урахуванням процесу
коливання попиту і пропозиції, переливання капіталу в галузі, виробництво товарів у яких не
задовольняє потреби споживачів, з відповідним коливанням цін (їх зростанні при незадоволенні
платоспроможного попиту і зниженні при переважанні пропозицією попиту). За рівноваги
попиту і пропозиції формується ціна рівноваги.
Якщо за простого товарного виробництва ціни визначалися лише законом вартості, то за
капіталістичного товарного виробництва вони, крім того, визначаються ще й дією закону
попиту і пропозиції. Тому найпростіше визначення ціни в нових історичних умовах таке: ціна
— грошове вираження ціни виробництва, взаємодії закону вартості та закону попиту і
пропозиції.
З виникненням монополій та олігополій процес ціноутворення значно ускладнюється,
зокрема виникають монопольно високі та монопольно низькі ціни. Внаслідок цього ціна
виробництва перетворюється на монопольну ціну виробництва, яка виражається формулою
Мцв = с + v + р + р1
де - Мцв — монопольна ціна виробництва; с — постійний капітал; v — змінний капітал; р
— середній прибуток; р1 — монопольно високий прибуток. Останній привласнюють
наймогутніші компанії, оскільки вони посідають монопольне становище у сферах виробництва
та обігу. З урахуванням цього формулюють таке визначення ціни. Ціна — грошове вираження
монопольної ціни виробництва, в якій відображається дія законів вартості, попиту та
пропозиції, панування групових монополій (олігополій).
Монопольні ціни — це насамперед монопольні ціни виробництва. Зосереджуючи у себе
найсучаснішу техніку, найкваліфікованішу робочу силу, впроваджуючи найпрогресивніші
форми та методи організації виробництва і праці тощо, підприємства та філіали гігантських
компаній формують найнижчі витрати виробництва (а отже, й собівартість), які є основним
фактором привласнення монопольно високих при-бутків. Оскільки на таких підприємствах
виробляють основну масу продукції, то однією з основ цін на цей товар є відповідні витрати
виробництва. Але якби ціни встановлювалися на основі лише витрат і середнього прибутку,
вони не були б монопольно високими, такими їх робить диктат монополій на ринку. Тому
монопольні ціни є й цінами обігу. Останні відображають панування олігополістів на ринку.
Наслідком цього є перерозподіл частини додаткової вартості, створеної на дрібних та середніх
підприємствах, на користь гігантських компаній та частини доходів населення при купівлі
відповідних товарів. На відміну від цього, на нижчий стадії капіталізму основою цін були
середні витрати, як виняток — індивідуальні витрати виробництва й обігу.
Світовою практикою накопичений достатньо великий досвід розробки та використання
ринкового механізму ціноутворення, на який впливають такі умови:
 кількість суб’єктів ринку (продавців та покупців): чим їх більше, тим в меншій мірі
змінюються ціна;
 незалежність суб’єктів ринку: чим їх менше, тим більше можливостей як у
продавців, так і у покупців на рівень ціни, і навпаки;
 степінь індивідуалізації продукції (робіт, послуг): чим більший їх асортимент, тим
більша вірогідність того, що окремі їх види зможуть витримати загальний напружений
стан ринку;
 зовнішні обмеження: на рівень цін на ринку впливають такі фактори як попит,
пропозиція, державне регулювання цін.
Ціна виконує такі основні функції:
 Облікова функція ціни полягає в тому, що ціна є засобом обліку суспільно
необхідної, а отже, й корисної праці. Праця, яка перевищує цю величину при
виробництві відновлюваних товарів, не визнається споживачами, а тому зайва. Такий
облік дає змогу здійснювати еквівалентний обмін товарів, визначати економічну
ефективність виробництва, встановлювати оптимальне співвідношення між
нагромадженням і споживанням та інші пропорції.
 Розподільча функція ціни реалізується у процесі внутрігалузевої та міжгалузевої
конкуренції. У першому випадку такий перерозподіл вартості, й насамперед додаткової
вартості, здійснюється на користь тих підприємств, у яких витрати виробництва нижчі за
суспільно необхідні, а якість товарів вища. У другому випадку перерозподіл додаткової
вартості відбувається через механізм переливання капіталів на користь галузей, в яких
відбувається виробництво товарів і послуг відповідно до індивідуальних, колективних та
суспільних потреб.
 Стимулююча функція ціни полягає в тому, що ринкові ціни спонукають підприємців
через механізм конкуренції впроваджувати нову техніку, досконаліші форми й методи
організації виробництва тощо.
Існують різні критерії поділу цін. Так, відповідно до критерію власності розрізняють
державні, кооперативні, індивідуальні та інші види цін.
Залежно від форм конкуренції розрізняють ринкові ціни — в умовах чистої конкуренції;
олігополістичні — в умовах панування групових монополій (олігополій); монопольні — в
умовах абсолютної монополізації єдиним виробником або продавцем відповідно сфери
виробництва (а отже, й збуту) або лише збуту (так звана монопсонія).
Залежно від типів ринкової системи виділяють регульовані та нерегульовані ціни.
Регульованими є й ціни на олігополістичному, суто монополістичному ринку. Таке
регулювання з боку гігантських монополій здійснюється через механізм формування й
регулювання попиту, обсягів виробництва продукції, практику "лідерства в цінах" та ін.
В Україні класифікація цін здійснюється їх поділом на оптові ціни підприємства, оптові
ціни промисловості та роздрібні ціни. Оптові ціни підприємства складаються із собівартості й
прибутку.
Купивши у підприємств товари, оптові торговельні організації продають їх підприємствам
роздрібної торгівлі за оптовими цінами промисловості. Ті, у свою чергу, збільшують оптові
ціни підприємств на величину торговельної надбавки, яка складається з витрат обігу та
прибутку оптової торговельної організації. До витрат обігу належать витрати на
транспортування, зберігання, фасування, виплату заробітної плати торговельним працівникам
та ін. Такі ціни є роздрібними.
73). Прибуток та ефективність роботи підприємства
За реалізовану продукцію підприємство отримує відповідну суму грошей — валову
виручку. Одна її частина спрямовується на заміщення зношених засобів виробництва (с), інша
— на заробітну плату працівників (v), що разом становить собівартість продукції. Різниця між
валовою виручкою і собівартістю становить прибуток (кількісне визначення цієї категорії).
Прибуток (з якісного боку) — перетворена форма додаткового продукту й додаткової
вартості, яка виражає відносини між власниками засобів виробництва і найманими
працівниками з приводу його створення і привласнення.
Термін "перетворена форма" означає, що прибуток приховує справжнє джерело свого
виникнення і створює враження, що участь у його появі брали не лише працівники, а й засоби
виробництва. Саме так стверджують західні економісти, починаючи з теорії трьох факторів
виробництва. Водночас у теорії А.Сміта (яка передує концепції трьох факторів виробництва)
прибуток розглядався як результат праці робітника, з одного боку, і функціонування капіталу
— з іншого. Працівниками на сучасних підприємствах є не лише наймані працівники, а й
власники, які управляють цими підприємствами. Вищі менеджери гігантських компаній самі
частково стають їх власниками, виконуючи функції управління, беруть участь у формуванні
новоствореної вартості (с+v), отримуючи плату за свою працю як з необхідного, так і з
додаткового продукту. Якщо величина цієї плати перевищує обсяги витраченої ними кількості
та якості праці (управлінська праця надзвичайно складна), вони водночас виступають у ролі
експлуататорів. У сучасній західній економічній літературі прибуток розглядають як доход від
викорис-тання факторів виробництва, в тому числі як плату за ризик, невизначеність
результатів підприємницької діяльності.
Категорія "прибуток", як і всі інші економічні категорії, має історичний характер, який, по-
перше, полягає в тому, що вона з'являється лише за капіталізму (як перетворена форма
додаткової вартості); по-друге, — в конкретизації категорії «прибуток» у процесі еволюції
самого капіталістичного способу виробництва. Так, на нижчій стадії розвитку капіталізму
типовим був середній прибуток, на вищій — монопольне високий.
Прибутковість підприємства слід розглядати у двох основних вимірах: по-перше, як
прибутковість підприємства щодо всього авансованого капіталу (тобто витрати на с + v); по-
друге, як прибутковість виготовлення окремої партії товарів. Така прибутковість вимірюється
відношенням прибутку до собівартості певної партії товарів.
Отже, доходи підприємства утворюються передусім від реалізації виробленого продукту,
тобто це грошова виручка від реалізації товарних фондів. Водночас розрізняють такі види
доходів фірми:
- звичайний дохід – формується за рахунок реалізації продукції;
- капітальний дохід – дохід від перепродажу виробничих фондів, майна, землі чи
фінансових активів, тобто акцій і облігацій;
- дивідендний дохід – дохід від акцій інших фірм.
Основним видом доходу фірми є звичайний дохід, конкретними формами якого є валовий та
чистий. Валовий дохід – вся сума доходу фірми, чистий дохід – валовий дохід (грошова виручка
фірми) без суми повних витрат, тобто це прибуток фірми.
Для характеристики доходу фірми важливими є показники середнього і граничного доходу,
пов’язані з сукупним (валовим) доходом.
Сукупний (валовий) дохід, який одержує фірма, дорівнює ціні продукту (P), помноженій на
кількість реалізованого товару: R = P ∙ Q.
Граничний дохід (MR) – це приріст доходу як результат приросту виробництва на одну
одиницю товару: MR = .
Середній дохід (AR) – дохід в середньому на одиницю товару, він дорівнює ринковій ціні
одиниці товару: AR = .
За умов досконалої конкуренції стан ринкової рівноваги фірми і рівень максимального
прибутку досягається за рівності граничного доходу і граничних витрат MR = MC. Якщо
граничний дохід (MR) перевищує граничні витрати (МС – додаткові витрати на виробництво
кожної додаткової одиниці товару в порівнянні з існуючим обсягом виробництва МС = Зміна
загальних витрат/Зміна кількості продукту), виробництво потрібно розширювати, а якщо
навпаки, його треба скорочувати. Тому коли MR = MC, фірма не змінює обсягу виробництва,
він залишається сталим, звідси й назва – ринкова рівновага фірми.
Суть прибутку (чистого доходу) як економічної категорії проявляється в його функціях:
прибуток – критерій господарської діяльності; прибуток здійснює розподіл чистого доходу
нації; прибуток економічно стимулює підприємство.
Основна мета підприємства – максимізація прибутку. Вона досягається шляхом зменшення
середніх повних і граничних витрат підприємства при зростанні обсягу виробництва, тобто при
підвищенні його ефективності.
У найбільш загальному вигляді економічну ефективність діяльності підприємства можна
визначити через норму прибутку: відношення річного прибутку до авансованого капіталу.
Якщо річний прибуток віднести до затрат, то отримаємо норму рентабельності. Норму
прибутку записують формулою:
P1 =
де Р1 — норма прибутку; Р— маса прибутку: С + V — авансований капітал.
Чим вища норма прибутку, тим вища ефективність виробництва. Значення норми прибутку
полягає в тому, що вона є мірою корисності вкладення капіталу, ефективності його
використання. Мета підприємця – максимізація прибутку і мінімізація витрат, тому капітал
спрямовується туди, де вища норма прибутку, яка виступає регулятором потоку інвестицій у
виробництво.
У виробничій практиці норма прибутку є виразником рентабельності виробництва: фірма,
що має прибуток, є рентабельно, а та, що його не має (грошова виручка покриває лише витрати)
є нерентабельною. Виділяють загальну та розрахункову рентабельність.
Р3 = Рр = .
Факторами, що збільшують рентабельність підприємства є зростання обсягу чистого доходу
фірми, швидкості обороту її фондів, удосконалення структури витрат, економія на масштабах
виробництва, раціональне використання виробничих факторів і економія основних і
виробничих фондів, сприятливі коливання ринкової кон'юнктури (зростання попиту і
підвищення цін).

74). Наймана праця

Наймана праця певною мірою використовувалась за умов рабовласницького та феодального
способів виробництва, проте всезагального характеру набула при капіталізмі. Це зумовлено
наявністю значної кількості юридично вільних працівників, позбавлених власності на засоби
виробництва, які внаслідок економічного примусу до праці продають свою робочу силу
капіталістам.
Важливою ознакою найманої праці є її формальне та реальне підкорення капіталу, тобто
наявність економічного примусу до додаткової праці. Такий примус набуває форми
формального або реального підкорення праці капіталом.
Формальне підкорення праці капіталом виникає на ранній стадії розвитку капіталізму, і
випливає з антагонізму між безпосередніми виробниками і умовами капіталістичного
виробництва, відносинами приватної власності. При цьому встановлюються відносини
панування і гноблення, але в конкретній праці ніяких змін не відбувається.
Формальне підкорення праці є основою для більш розвиненої форми підпорядкування -
реального. У цій формі соціально-економічна залежність праці від капіталу доповнюється
технологічною, при якій робітник з універсального перетворюється в часткового, в додаток
машини. Він ще більше потрапляє у залежність від капіталу, бо вузька спеціалізація робітника
не дозволяє йому переходити від одного капіталіста до іншого. Таке підкорення ґрунтується на
якісній зміні процесу праці.
Важливим елементом найманої праці є зростання відчуження найманих робітників від
результатів своєї праці, що виражається у привласнені класом капіталістів частки
національного багатства країни. Найбільш виразно посилення найманого характеру праці в
Україні виразилось у наростаючому розриві в доходах найбагатших і найбідніших верств
населення.
Ще одним важливим елементом найманої праці є її відтворювальний аспект, тобто постійне
відтворювання найманих працівників як об'єктів капіталістичної експлуатації, з одного боку, і
наростаючих масштабів засобів виробництва, з другого.
Водночас наймані працівники абсолютно нарощують потенціал своєї власності на робочу
силу, що виражається у зростанні їхньої особистої власності, внаслідок чого вони в сучасних
умовах втрачають риси пролетарів.
Виходячи з цього можна дати таке визначення найманої праці: це процес праці під
контролем капіталіста, що супроводжується реальним підкоренням праці, привласненням
власниками засобів виробництва зростаючих обсягів результатів такої праці та відтворенням
відносин капіталістичної власності й одночасним збільшенням частки особистої власності.
Масштаби найманої праці у процесі розвитку капіталістичного способу виробництва
поступово розширюються, розповсюджуються на всі сфери та галузі економіки. Певні
особливості найманої праці існують у межах окремих типів і форм капіталістичної власності —
приватної, колективної і значною мірою - державної.

75). Сутність і структура трудових відносин

Основними факторами виробництва є особистісний та речовий, тобто безпосередній
працівник і засоби виробництва. Спосіб їх поєднання і характер функціонування визначаються
насамперед існуючою формою власності на засоби і результати виробництва. Таке поєднання
на мікрорівні (в межах окремих підприємств) здійснюється залученням індивідуальної робочої
сили до складу трудового колективу. В цьому процесі слід розрізняти техніко-економічну та
соціально-економічну сторони.
Техніко-економічна сторона зводиться до безпосереднього використання робітником певних
засобів і предметів праці незалежно від того, чи є він їх власником. Так, водій керує
автомобілем, токар вмикає верстат і виготовляє певні деталі, кравчиня використовує швейну
машину для пошиття одягу тощо. В усіх цих випадках робітник реально поєднується з
функціонуючими засобами виробництва. Головне у цьому процесі - раціонально організувати
робоче місце, працю й домогтися найвищих результатів за найменших витрат енергії людини і
засобів виробництва.
Соціально-економічна сторона поєднання працівника із засобами виробництва на народних,
кооперативних, частково акціонерних, а також на приватних підприємствах, де не
використовується наймана праця, та деяких інших, що перебувають у трудовій колективній
власності, здійснюється прямо, безпосередньо. У цьому випадку робітники та службовці є і
власниками засобів виробництва та створе-ного ними продукту, і працівниками.
Але все докорінно змінюється, коли знаряддя та предмети належать капіталістам
(індивідуальним або асоційованим). За таких умов безпосередні працівники відчужуються від
власності на засоби виробництва і виготовлений продукт, від управління власністю, від самого
процесу праці, а їх робоча сила перетворюється на товар. Поєднання працівників із засобами
виробництва відбувається через наймання робітників на ринку праці та їх використання під
контролем капіталіста.
Якщо названі форми поєднання факторів виробництва розглядати з погляду людини
економічної, то техніко-економічне поєднання властиве для людини-працівника, а соціально-
економічне - для людини-власника.
Завдяки суспільному характеру виробництва процес праці здійснюється через формування
на підприємствах відповідних трудових колективів - це соціально-економічна форма організації
працівників, а його відособлення в суспільстві здійснюється на технологічній і відносній
економічній самостійності підприємства. До трудового колективу, згідно із Законом України
"Про підприємство", належать усі громадяни, які своєю працею беруть участь у діяльності
підприємства на підставі трудового договору (контракту, угоди), а також інших форм, що
регулюють трудові відносини працівника і підприємства.
Трудовий колектив (у політика-економічному значенні) — суб'єкт економічних відносин,
насамперед відносин економічної власності, а також сукупний працівник, який забезпечує
раціональне використання наявних матеріально-речових ресурсів для створення і привласнення
доходу.
Якщо засоби виробництва виступають у формі капіталу, то трудовий колектив є лише
суб'єктом техніко-економічних відносин (тобто відносин спеціалізації, кооперування
виробництва тощо) і самого процесу праці.
Трудові колективи на більшості підприємств організовують первинні ланки професійних
спілок. З їх участю формуються і видозмінюються основи трудового права, трудового
законодавства, виробляються умови укладення колективних договорів, в яких обумовлюються
питання охорони праці, соціального розвитку, участі в управлінні підприємством і в розподілі
прибутку тощо.
Трудові відносини між найманою працею і капіталом є найважливішим елементом відносин
економічної власності за умов капіталізму у сфері безпосереднього виробництва. Вони
виражають відносини між власниками засобів виробництва і робочої сили з приводу
формування умов праці, здійснення самого процесу праці та привласнення його результатів у
формі поділу новоствореного продукту на необхідний та додатковий.
Основними структурними елементами капіталістичних трудових відносин є, по-перше,
відносини між капіталістами і найманими працівниками щодо створення умов праці
(психологічних, санітарно-гігієнічних, естетичних тощо). Від цих умов залежить здатність
людини-працівника до високоефективної праці. По-друге, найважливішим елементом трудових
відносин є ступінь експлуатації робочої сили, що вимірюється у сфері безпосереднього
виробництва відношенням додаткового продукту до необхідного:
М1 = х 100%
де М1 - норма додаткової вартості, т - додаткова вартість, V - вартість робочої сили. По-
третє, важливим елементом трудових відносин є контроль капіталістом процесу праці, що
торкається проблеми менеджменту. По-четверте, одним з елементів таких відносин є праця
найманих робітників у позаробочий час, умови такої праці та її оплата.
Для організації підприємства необхідно передусім здійснити витрати на купівлю робочої
сили — сукупність фізичних, розумових і організаторських властивостей людини, набутих
знань і досвіду, які вона застосовує у процесі виробництва споживчих вартостей. Крім того,
слід придбати необхідні засоби виробництва.
Величина вартості робочого місця — сума витрат на робочу силу та вартість засобів і
предметів праці.
Така вартість робочої сили відображає сукупність витрат суспільства на її підготовку: прямі
витрати середньої сім'ї на виховання дитини до 18-річного віку, втрачені матір'ю заробітки,
оцінка праці учня, праця його вчителів, батьків (у неробочий час). У різних галузях і сферах
економіки вартість робочого місця неоднакова.
Якщо оцінювати вартість одного робочого місця з погляду витрат однієї фірми або
корпорації, то вартість товару робоча сила буде набагато вищою. Крім того, компанія витрачає
певну суму грошей на оплату товару робоча сила. Ця сума неоднакова в різних галузях, сферах,
секторах (немонополізованому, корпоративному, державному) економіки, на окремих
підприємствах.
76). Ціна товару робоча сила
Хоча капіталіст з погляду юридичної власності купує робочу силу (складовою частиною
якої є ринок праці), на поверхні економічних явищ створюється видимість продажу праці. Це
зумовлено тим, що робітник отримує заробітну плату після завершення процесу праці, що
величина заробітної плати змінюється залежно від тривалості робочого дня, а індивідуальні
відмінності в заробітній платі зумовлені неоднаковою інтенсивністю праці робітників.
Купівля-продаж робочої сили об'єктивно постає у формі купівлі-продажу праці, тому
вартість (а також і ціна) робочої сили перетворюється на заробітну плату, тобто набуває
перетвореної форми. Перетворена форма, оскільки заробітна плата приховує купівлю-продаж
робочої сили і стирає межі між необхідною і додатковою працею, приховує наявність
експлуатації. Вартість робочої сили, виражена в грошах, набуває форми ціни робочої сили.
 Заробітна плата — грошове вираження вартості й ціни товару робоча сила та частково
результативності функціонування робочої сили.
Речовим, матеріальним змістом заробітної плати є кількість життєвих благ, необхідних для
відтворення робочої сили найманого робітника і членів його сім'ї. Це життєвий фонд робітника,
який за товарного виробництва має і вартісне, і грошове вираження.
Оскільки робоча сила — це товар, то її ціна, як і всіх інших товарів, регулюється
співвідношенням між попитом і пропозицією (відповідними законами). Із зниженням попиту
або збільшенням пропозиції ціна робочої сили, тобто заробітна плата, зменшуватиметься, і
навпаки. На розмір заробітної плати впливає дія законів зростання продуктивності праці й
підвищення потреб населення, співвідношення сил між робітниками і капіталістами, виступи
трудящих, демографічні чинники (частка економічно активного населення, трудових ресурсів,
рівень народжуваності тощо), стан економічної кон'юнктури, економічна активність
працездатного населення, зокрема ступінь участі жінок у пошуках роботи, якість національного
законодавства про працю тощо. З урахуванням сказаного однобічними є твердження
представників неокласичного напряму про те, що заробітна плата визначається лише
коливанням попиту і пропозиції на ринку праці; представників кейнсіанського напряму, що
регулятором ринку праці є лише держава (через проведення податкової політики тощо) або
обсяги самого виробництва; представників інституціоналізму, що цей ринок визначається
особливостями змін окремих галузей, професій, демографічними чинниками.
Один із факторів зростання вартості робочої сили — підвищення загальноосвітнього та
кваліфікаційного рівнів працівників.
Основні функції заробітної плати:
 відтворювальна - забезпечення розширеного відтворення якісної робочої сили найманого
працівника та членів його сім'ї;
 стимулююча - заробітна плата, її форми та системи повинні стимулювати
високоефективну працю;
 розподільчу - стимулювання припливу робочої сили в одні галузі та її відпливу з інших.
У цих функціях сутність заробітної плати розкривається комплексно. За сприятливих
соціально-економічних умов заробітна плата може забезпечити лише відтворення товару
робоча сила нормальної якості, але не забезпечує розвиток особистості.
Заробітна плата існує у двох основних формах: почасовій і відрядній.
Погодинна заробітна плата — оплата вартості та ціни робочої сили за її функціонування
впродовж певного робочого часу.
Для визначення рівня оплати робочої сили визначають погодинну ставку заробітної плати,
яка має назву "ціна праці".
Погодинна оплата праці як різновид почасової використовується для подовження
тривалості робочого дня. Під час економічної кризи підприємці скорочують робочий час з
одночасним зниженням погодинної заробітної плати нижче від вартості робочої сили.
Відрядна або поштучна заробітна плата — оплата вартості й ціни товару робоча сила
залежно від розмірів виробітку за одиницю часу. Вона є перетвореною формою погодинної
заробітної плати. Витрати робочої сили за цієї форми заробітної плати вимірюються кількістю й
якістю виробленої продукції. Відрядна заробітна плата використовується для підвищення
інтенсивності праці, скорочення витрат на нагляд за робітниками, посилення конкуренції серед
робітників.
Першою найраціональнішою формою відрядної заробітної плати, що базується на
хронометруванні робочого дня і встановленні норм виробітку для фізично найсильніших,
найвитриваліших і найкваліфікованіших робітників, була система Тейлора (початок XX ст.,
СЩА).
Почасова заробітна плата переважала на перших етапах розвитку капіталізму. Відтак її
змінила відрядна. Нині панівною формою знову стала почасова заробітна плата, це зумовлено
широким впровадженням у виробництво конвеєрів, напівавтоматів і автоматів з примусовим
ритмом роботи, де інтенсивність праці задається швидкістю руху конвеєра.
У сучасній економічній системі використовують такі системи заробітної плати: тарифна,
преміальна, колективна. Вибір системи заробітної плати залежить від трьох основних
чинників: ступеня контролю робітником кількості й якості виробленої продукції; ретельності, з
якою продукція може бути врахована; рівня витрат, пов'язаних із впровадженням певної
системи оплати.
Тарифна система заробітної плати — система, яка залежить від безперебійної роботи
устаткування, від складності праці, вираженої відповідним тарифним розрядом і ставкою.
Тарифні системи оплати і посадові оклади службовців та інженерно-технічних працівників
розробляють на основі оцінки різних трудових характеристик. Найширше при цьому
використовують систему аналітичної оцінки, за якої тарифні ставки встановлюються залежно
від відносної складності виконуваних робіт за такими групами чинників: кваліфікація
виконавця (освіта, досвід роботи, професійна підготовка), розумові та фізичні зусилля,
відповідальність за матеріали, устаткування тощо, інші умови праці (тяжкі, непривабливі та ін.).
Тарифні ставки використовують, щоб стимулювати працівників до підвищення якості
продукції, оволодіння суміжними професіями та ін.
Одним із варіантів тарифної системи за ринкових умов є система аналітичної оцінки
робочих місць вона передбачає, що тарифні ставки встановлюються залежно від відносної
складності робіт, а не кваліфікації робітників.
Преміальні системи заробітної плати — системи, які пов'язують тарифні ставки з нормами
витрат праці певною функціональною залежністю. Їх застосовують там, де робота має характер
одноманітних операцій, може бути виміряна й виконується в темпі, який підлягає контролю
окремої особи або групи робітників. Поточний контроль за робітником зведено до мінімуму.
Застосування преміальних форм оплати праці базується на прийомах відрядної та погодинної
заробітної плати.
Відрядно-преміальна система передбачає сплачування робітникові певної суми за кожен
виріб. За норматив береться найменший можливий обсяг виробітку, завдяки чому він
поширюється на більшість робітників. Ця система передбачає інтенсифікацію праці,
поліпшення морального й соціального клімату на підприємствах.
В умовах стимулювання, що базується на погодинних формах заробітної плати, за норму
беруть обсяг роботи, що її виконує переважно робітник середньої кваліфікації за одну годину.
За перевиконання цієї роботи на 1% заробітна плата зростає також на 1%, але загальний розмір
надбавок не перевищує 15—20% загального заробітку. Така система стимулює переважно
кількість праці, а перевірку якості покладено на контролерів і майстрів.
Преміальні системи заробітної плати розроблені таким чином, що стимули, пов'язані з
поліпшенням окремих показників роботи, доповнюють один одного, а розміри одноразових
підвищень тарифних ставок і окладів для промислових робітників і конторських службовців
становлять не менше 3% основної заробітної плати, для майстрів і техніків — не менше 5%.
Якщо розміри разових підвищень нижчі, вони перестають відігравати стимулюючу роль.
Застосування колективних форм оплати праці зумовлено зростанням усуспільнення
виробництва, погіршенням якості товарів внаслідок впровадження індивідуальних систем
заробітної плати, вимогами працівників. Одна із систем колективної оплати праці — система
Скенлона. Система Скенлона — система, згідно з якою представники адміністрації та
профспілок заздалегідь визначають норматив частки прямих витрат на робочу силу в загальній
вартості умовно чистої продукції.
Якщо підприємство працює успішно і має місце економія витрат, то на суму цієї економії
утворюється спеціальний фонд, з якого 25% зараховують до резерву для можливих перевитрат
фірми на робочу силу в майбутньому, а із суми, що лишається, виплачують премії (25%
адміністрації, 75% — робітникам). Премії розподіляють між робітниками відповідно до
тарифних ставок. Застосування цієї системи призводить до збільшення армії безробітних,
посилення експлуатації, оскільки виробіток робітників зростає такими темпами, які значно
випереджають темпи зростання доплат.
Найпоширенішою формою колективної оплати праці є система участі у прибутках —
система, згідно з якою за рахунок заздалегідь встановленої частки прибутку формується
преміальний фонд, з якого робітники одержують виплати.
Премії нараховують за підвищення продуктивності праці, зниження витрат виробництва.
Виплата премій робітникові залежить від розміру його заробітної плати з урахуванням
особистих і трудових характеристик (стаж роботи, раціоналізаторська діяльність, відсутність
запізнень і прогулів, відданість фірмі, схильність до співробітництва та ін.). Система "участі у
прибутках" передбачає виплату премії або її частини у формі цінних паперів.
Найбільше відповідає змісту й характеру праці в сучасних умовах колективна система
заробітної плати. Вона, по-перше, передбачає додаткове джерело для виплати заробітної плати
— частину прибутку, що посилює стимули до праці, можливість часткового перетворення
певної кількості найманих працівників на співвласників підприємств. По-друге, ця система
найбільше узгоджується з колективним характером праці. По-третє, її впровадження має на меті
здебільшого контроль самих найманих працівників за кількістю та якістю, виготовленої
продукції, кількістю та якістю витраченої праці тощо, що скорочує витрати на виробництво.
77). Номінальна та реальна заробітна плата
Для характеристики рівня заробітної плати застосовуються показники номінальної та
реальної заробітної плати.
Номінальна заробітна плата – грошовий вираз ринкової ціни праці. Одиницею виміру
номінальної заробітної плати є її погодинна ставка, яка й визначається коливаннями
попиту і пропозиції на сегментованому ринку праці. На рівень погодинної ставки мають вплив
різноманітні чинники: попит і пропозиція на певному сегменті ринку праці; фондоозброєність
та ефективність праці; продуктивність та якість праці; технологічний рівень праці, її складність;
фах і кваліфікація найманих працівників; клімат, національні традиції тощо.
Варто враховувати, що номінальна заробітна плата не дає повного уявлення про дохід на
фактор праці, адже в різний час за одну і ту ж грошову суму можна придбати різну кількість
життєвих благ. Тому визначення рівня оплати праці здійснюється через реальну заробітну
плату – визначається кількістю товарів і послуг, які можна придбати на номінальну заробітну
плату за існуючого рівня цін після відрахування податків та інших платежів. Отже рівень
реальної заробітної плати визначається величиною номінальної, рівнем податків і цін на товари
та послуги. Рівень реальної заробітної плати залежить від: номінальної заробітної плати; рівня
цін на предмети споживання та послуги; податків, які сплачують робітники до бюджету і
фондів соціального страхування.
При визначенні рівня заробітної плати застосовується показник мінімальної заробітної
плати, тобто гарантованого мінімального рівня погодинної ставки. Основою розрахунку
мінімальної заробітної плати виступає показник прожиткового мінімуму (вартості товарів і
послуг, необхідних для задоволення вузького кола першочергових потреб людини). Проте
мінімальна заробітна плата може бути й нижчою від прожиткового мінімуму (коли економіка
знаходиться в стані економічної кризи).
Динаміку реальної заробітної плати визначають за допомогою індексу вартості життя,
який обчислюють зіставленням суми товарних цін, що в різні періоди сплачують працівники за
придбання необхідних засобів до існування.
Оскільки заробітна плата — це перетворена форма вартості й ціни товару робоча сила та
результатів функціонування робочої сили, то її зміни визначаються насамперед динамікою
вартості цього специфічного товару. Коли тенденція до підвищення вартості товару робоча сила
переважає тенденцію до її зниження, реальна заробітна плата зростає.
Із середини 50-х років почалася НТР, що висунула якісно нові вимоги до робочої сили, її
освіти, кваліфікації, культурного рівня. Процес виробництва (насамперед на підприємствах
гігантських корпорацій) вимагає відтворення дедалі складнішої робочої сили. Це, а також
зростання результативності праці, її корисного ефекту стало причиною зростання вартості
товару - робоча сила і підвищення реальної заробітної плати. До факторів, що зумовлюють
зростання заробітної плати, належать також дія закону зростання потреб, сприятлива
економічна кон'юнктура, зростання свідомості трудящих та їхніх вимог, діяльність профспілок,
організованість найманих працівників тощо.
Із зростанням доходу найманих працівників виникає ефект доходу. Він означає, що за
досягнення достатньо високого рівня матеріального добробуту, можливості придбати значну
кількість послуг у працівника виникає бажання мати більше вільного часу, що призводить до
певного скорочення пропозиції робочої сили. Ефекту доходу протистоїть ефект заміщення, за
якого у найманого працівника з відносно низькими доходами виникає бажання замінити
вільний час додатковою працею. Вчинивши так, він може придбати набір певних товарів і
послуг уже на більшу заробітну плату.
В основі вартісного компонента робочої сили лежить закон вартості, в основі цінового
компонента – закон попиту і пропозиції. Внаслідок несприятливої кон’юнктури на ринку
робочої сили її ціна (заробітна плата) відхиляється нижче її вартості.
Водночас зростання реальної заробітної плати у розвинутих країнах світу відставало від
зростання вартості робочої сили. Це унеможливлювало відтворення за рахунок реальної
заробітної плати робочої сили, сукупного працівника на належному рівні, що призвело до
поглиблення суперечності між потребами у відтворенні складної робочої сили і вузькими
межами корпоративної власності.
Розвиток цієї суперечності зумовлює посилення процесу одержання робочої сили,
зростання соціальних витрат держави, які є важливим елементом реальних доходів населення.
Держава, здійснюючи відтворення робочої сили, надає цьому процесові здебільшого характеру
колективного капіталістичного відтворення складної робочої сили.
78). Особливості розвитку сільського господарства
Для забезпечення життя більшості населення планети сільське господарство є
найважливішою галуззю народного господарства. Проблема нормального забезпечення
продуктами надзвичайно актуальна для сотень мільйонів населення в різних регіонах нашої
планети, зокрема в Україні. Сільське господарство є також важливою сировинною базою для
харчової та легкої промисловості. Крім того, у цій галузі відбувається безпосередня взаємодія
людини з природою, від якої значною мірою залежить здоров'я людини, її психологічний,
нервовий, емоційний стан тощо.
Жодна галузь народного господарства не залежить такою мірою від природнокліматичних
умов, як сільське господарство. Це зумовлено насамперед використанням землі як
специфічного, значною мірою невідтворюваного засобу виробництва, її родючістю,
місцерозташуванням. Крім того, земля за раціонального використання не втрачає своїх
корисних властивостей, може поліпшуватися, а її цінність постійно зростати. Свідченням цього
є те, що потенціал українських чорноземів використовується приблизно на третину. У
сільському господарстві виробництво продукції рослинництва і тваринництва пов'язано з дією
природних та біологічних законів. Так, терміни зростання й визрівання рослин і тварин
незначною мірою піддаються регулюванню. Частково на ці процеси впливає селекційна робота.
Такі особливості вирощування сільськогосподарської продукції зумовлюють і ритм роботи
підприємств переробної промисловості, які перевозять та переробляють цю продукцію.
Специфічний характер землі як знаряддя праці також полягає у тому, що вона водночас є й
предметом праці. До специфічних основних виробничих фондів сільського господарства
належать: продуктивна худоба, деревинні, плодоягідні та інші культури; своєрідними
оборотними фондами є насіння, молодняк на відгодівлі, корми тощо. Виробничим фондам
також властива їх повільніша оборотність (внаслідок нетривалого використання), висока
фондомісткість сільськогосподарського виробництва.
Специфіка сільськогосподарського виробництва вимагає значної мобілізації сил
працівників села. Адже посіяти й зібрати врожай без втрат необхідно в дуже стислі терміни. У
цій сфері має місце значний розрив між робочим періодом і кінцевим результатом. Тому
працівники села повинні бути забезпечені комплексом сільськогосподарської техніки. Щоб
вона не простоювала у міжсезонний період, слід створювати універсальні машини (наприклад,
трактори) з набором кількох десятків пристроїв. Велика залежність сільського господарства від
природних умов вимагає створення страхових фондів від посухи, надмірних опадів тощо.
Значний розрив між робочим періодом і кінцевим результатом відчутно впливає на
формування доходів працівників села, оскільки остаточний розмір таких доходів стає відомий
лише після реалізації сільськогосподарської продукції.
Отже, головними особливостями розвитку сільського господарства є:
1) тісне переплетіння і взаємодія економічних і природничих та біологічних законів;
2) безпосередня взаємодія людини з природою, від способу та культури якої залежать
здоров'я людини, її психічний, нервовий, емоційний стан тощо;
 3) менш інтенсивний характер дії економічних законів порівняно з іншими сферами, що
зумовлено специфікою землі, сільськогосподарського виробництва;
4) надзвичайна різноманітність природнокліматичних умов та місце розташування ділянок
землі не тільки в масштабі планети, а й усередині багатьох окремих країн;
5) наявність, крім суспільних факторів підвищення продуктивності праці, природних
(наприклад, хімічний, механічний склад ґрунту) та біологічних;
6) значний розрив між робочим періодом і кінцевим результатом;
7) найбільша відповідність біологічній стороні сутності людини трудової приватної
власності на частину землі, певний життєвий простір.
79). Еволюція власності на землю
Розвиток аграрних відносин у капіталістичних країнах у XX ст. відбувався за рахунок
створення крупних капіталістичних ферм, колективних господарств, скорочення кількості
фермерських господарств, розширення орендних відносин. Так, в Англії існує успадкована ще
від феодалізму земельна власність титулованої аристократії, яку здають в оренду.
У США кількість фермерських господарств з початку XX ст. до 1999 р. скоротилася з 5,8
млн. до приблизно 1,9 млн. На одне господарство припадало в середньому 180 га землі. Лише
70 тис. великих капіталістичних господарств (3,5%) реалізували 67% товарної продукції, а 1,5
млн. малих ферм — 12,2% продукції. Серед них 900 тис. ферм були збитковими, навіть з
урахуванням державних дотацій; ще 570 тис. ферм мали дохід приблизно 5 тис. дол., що за
вирахування державних дотацій також означає їх збитковість, хоча вони володіли 44%
приватної земельної власності. На 3,8% крупних господарств використовували лише 20%
сільськогосподарських угідь. Кожне з великих господарств володіло в середньому 1500 га
землі, вони наймали майже 900 тис. робочої сили. їх роль у третьому тисячолітті значно
зростає.
У США на початку ХХІ століття налічувалось майже 5 тис. кооперативів, які переробляли
до 30% фермерської продукції. У Швеції — понад 100 тис. фермерських господарств,
переважна більшість яких є членами сільськогосподарських кооперативів.
У країнах Західної Європи фермерські господарства значно менші за розмірами. Так, у
Данії середня ферма — 32 га землі, в Німеччині — 18, у Бельгії — 15, у Франції — 14, в Італії
— 6, у Греції — 4 га. Але характерним для цих країн є виробництво основної маси
сільськогосподарської продукції крупними капіталістичними фермами. Крім того, існування
більшості таких ферм можливе лише тому, що частка різних державних субсидій, які одержує
безпосередній фермер, становить у країнах ЄС 50% на сільськогосподарську продукцію, у
США — 35%, в Японії — 75%. У 2005 р. обсяг прямих державних дотацій у США становив в
середньому 28 млрд. дол., а непрямих — у 2,5 рази більше. Без такої допомоги фермерські
господарства не змогли б вижити. За підрахунками німецьких економістів, оптимальний розмір
ферми повинен становити 100 га, а для створення таких фермерських господарств необхідно
мати капітал від 750 тис. до 1 млн. марок.
Значного поширення в розвинутих країнах світу набула оренда.
Оренда землі — тимчасове надання землі за плату капіталістові-орендарю або селянинові,
який не наймає робочої сили.
У Франції, наприклад, орендують більше половини земель, в Англії — до 40%. У США
понад третини сільськогосподарських угідь є власністю держави, передається в оренду
терміном на 1—2 роки і за виконання договору подовжується. Умови надання землі в оренду
такі: орендар повинен мати відповідні знання й досвід роботи на землі, добре здоров'я, певний
вік (в Англії — до 40 років, у Франції він до припинення 25-річного строку оренди не повинен
досягти пенсійного віку), певний капітал, отриманий від праці на фермі, тощо. У повній
власності в США перебуває до 60% ферм, третина земельних угідь і 20% ріллі.
Різновид оренди — сімейна оренда, за якої глава сім'ї передає свою ділянку землі в оренду
за певну плату одному з її членів. У Німеччині та Англії на цей вид оренди припадає 15— 20%
всієї орендної землі.
Особливістю орендних відносин у деяких розвинутих країнах світу є об'єднання сімейних
ферм у сільськогосподарські корпорації. У США в такі корпорації об'єдналися майже 90%
сімейних ферм, а 95% корпорацій складаються з 10 ферм.
 Після жовтневої революції в Росії почався процес колективізації, перерваний політикою
НЕПу. Так, селянам в Україні було передано 92% її земельного фонду. У 1928 р. політика НЕПу
була скасована Сталіним, після чого почалася здебільшого насильницька колективізація,
наслідком якої стало масове створення колгоспів і радгоспів. Селянські господарства були
ліквідовані, а найпрацездатніша і найздібніша (а тому й найзаможніша) частина селян
потрапила до розряду куркулів (тобто експлуататорів) і була репресована.
При створенні колгоспів і радгоспів відбувалося насильницьке усуспільнення засобів праці,
худоби тощо. Не бажаючи вступати у колгоспи, селяни масово різали худобу. Кількість коней з
1929 по 1935 рік скоротилася з 32,6 до 14,9 млн., приблизно у два рази зменшилося поголів'я
великої рогатої худоби, припинилося зростання валової продукції сільського господарства.
У наступні десятиліття значна частина колгоспів і радгоспів була збитковою. У багатьох з
них впроваджувався позаекономічний примус до праці, відновлювалися деякі феодальні методи
експлуатації (за сталінського режиму), відбувалося волюнтаристське витіснення різних форм
власності, насамперед приватної, штучно фабрикувалися дві форми власності — колективна і
державна.
Насправді колективна форма власності в сільському господарстві була квазіколективною,
одержавленою, управління нею здійснювалося командно-адміністративними методами,
впродовж кількох десятиліть через механізм «ножиць цін» (завищених на продукцію
промисловості та занижених на сільськогосподарську) весь додатковий і значна частина
необхідного продукту вилучалися у села. Внаслідок такого пограбування селян зросло
відчуження сільськогосподарських працівників від землі та інших засобів виробництва,
втрачалися стимули до праці тощо. Крім того, проводилася політика прискореного зменшення
кількості колгоспів і збільшення — радгоспів.
Про низьку ефективність сільськогосподарського виробництва в Україні свідчило й те, що
урожайність зернових з 1 га становила в 1986—1990 рр. 30,1 ц, а в США та країнах ЄС — 44,4
ц, цукрових буряків — 264, 458 і 494 ц відповідно, надої молока на одну корову — 2840, 6358 і
3975 кг. Лише у 80-х роках чисельність збиткових колгоспів в СРСР різко скоротилася: із
майже 14 тис. у 1980р. до 0,8 тис. у 1990р. Проте значно більша кількість зайнятих у сільському
господарстві України, відносно висока матеріальна база давали змогу виробляти на початку 90-
х років у розрахунку на душу населення майже таку саму кількість сільськогосподарської
продукції, як і в окремих країнах Європи (зокрема, було зібрано 51 млн. т зерна). Водночас
Україна щорічно експортувала такої продукції на суму до 30 млрд. крб.
Після розпаду СРСР перед незалежними державами постало питання про шлях радикальної
перебудови аграрних відносин.
80). Реформування сільського господарства
На початку 1991 р. в Україні налічувалося 8,5 тис. колгоспів і 2,7 тис. радгоспів. У них було
зосереджено 95% ріллі, вони виробляли 75% валової сільськогосподарської продукції. На одне
господарство припадало до 4 тис. га сільськогосподарських угідь.
За час економічної кризи сільське господарство України, як й інших країн колишнього
СРСР та Східної Європи, зазнало значних збитків. За обсягом виробництва багатьох видів
сільськогосподарської продукції Україна була відкинута майже на 40 років назад, зокрема,
кількість великої рогатої худоби у всіх типах господарств скоротилася з 24,6 млн. голів у 1990
р. до 9,4 млн. у 2000 р.
Головна причина аграрної кризи в Україні — порушення закону вартості в сільському
господарстві. Це означає відсутність паритету цін на сільськогосподарську продукцію і
промислові товари для аграрного виробництва. У багатьох розвинутих країнах світу існує така
форма державного регулювання цін на сільськогосподарську продукцію, як паритетні ціни.
Наприклад, у США в законодавчому порядку держава встановила таке співвідношення цін на
сільськогосподарську продукцію і цін на товари і послуги, які купують фермери, яке існувало у
1910—1914 рр., і у разі його порушення надає дотації на відповідну суму. Але в Україні в
1991—1999 рр. внаслідок диспаритету цін сільськогосподарські підприємства втратили понад
95 млрд. гривень. Щоб купити, скажімо, зернозбиральний комбайн, колгосп повинен продати
нині майже 400 т зерна, а в 1960—1970 рр. — лише 50 т.
 Аграрна криза зумовлена й енергетичною кризою, нераціональною політикою держави в
аграрному секторі, технічною й економічною відсталістю переробної промисловості, майже
цілковитою втратою внутрішнього ринку та ін. Землі в останні роки все більше виснажуються
через зменшення кількості мінеральних та органічних добрив, порівняно з розвинутими
країнами світу їх вноситься у 13 разів менше. Все це зумовлює необхідність радикальних
аграрних реформ.
Аграрна реформа - процес трансформації економічних відносин і насамперед відносин
власності в сільському господарстві.
Оскільки складовими економічних відносин є техніко-економічні, організаційно-економічні
відносини та відносини економічної власності, то матеріальна основа аграрної реформи -
передусім зміни в технологічному способі виробництва: впровадження нової техніки, культури
землеробства, нових форм організації виробництва і праці тощо.
Щоб не відставати від розвинутих країн світу в цій сфері, Україна повинна значно
пожвавити роботу в галузі селекції та насінництва. На жаль, обсяги таких робіт, наприклад
з цукровими буряками, приблизно у 5 разів менші, ніж у будь-якій великій селекційній фірмі
Заходу.
Аграрні реформи - це також перетворення економічної та юридичної власності на селі,
наслідком яких є зміни соціальної структури. Трансформація економічної власності вимагає
насамперед зміни суб'єктів власності. Це передбачає роздержавлення і приватизацію земельної
власності, створення реального плюралізму форм власності, в тому числі відродження
приватної. Щодо колгоспно-радгоспної системи аграрна реформа передбачає паювання землі та
основних засобів виробництва, створення агрофірм, акціонерних товариств, добровільних
селянських спілок, кооперацію та інші заходи.
Аграрні реформи у сфері економічної власності передбачають реформу ціноутворення,
оподаткування, рентних платежів, заробітної плати тощо, тобто сукупності відносин власності в
усіх сферах суспільного відтворення.
Аграрні відносини у сфері юридичної власності - зміни в землеволодінні,
землекористуванні й землерозпорядженні. При проведенні земельної реформи в Україні у цій
сфері передбачається: визнання права власності на землю і майно кожного члена колективного
сільськогосподарського підприємства; можливість формування з розпайованих підприємств
приватної власності на майно; утвердження права розпоряджатися землями, переданими в
колективну власність, та надання земельних ділянок членам колективу, які побажали вийти з
колективного сільськогосподарського підприємства; спрощення процедури передання
земельних ділянок у колективну власність, у постійне користування.
Аграрні реформи у сфері організаційно-економічних відносин передбачають якісне
поліпшення процесу управління сільськогосподарськими підприємствами, вивчення передового
досвіду та його використання тощо.
У країнах Центральної та Східної Європи в процесі аграрних реформ засновуються
акціонерні товариства, ваучерні акціонерні товариства, державні акціонерні товариства,
державні акціонерні товариства, створюються індивідуальні фермерські господарства
(засновані на праці господаря і членів його сім'ї, а також на найманій праці), кооперативи тощо.
Початковий етап реформування аграрних відносин відбувся і в Україні. Так, якщо у 1990 р.
було лише 82 фермерські господарства, то у 2000 їх налічувалося 38,4 тис. на початку 2001 р. на
базі колгоспів і радгоспів було створено 6,7 тис. (46%) акціонерних товариств, 3,4 тис. (24%)
сільськогосподарських кооперативів, 2,9 тис. (20%) приватних підприємств з орендними
відносинами. Водночас 60% новостворених формувань зберегли земельні площі колишніх
колективних господарств одним масивом. На закриті акціонерні товариства припадало в
середньому майже 2900 га землі, тоді як на фермерські господарства — 79 га.
Загалом у процесі роздержавлення і приватизації в сільському господарстві повинно
відбуватися поєднання колективних засад з приватними за переважання колективних. Нині у
процесі паювання закладаються глибокі суперечності, які виявлятимуться в майбутньому. Це
передусім концентрація чималої частки землі у нинішнього покоління селян (значною мірою
— пенсіонерів), що змусить майбутні покоління для ведення сільськогосподарського
виробництва витрачати чималі кошти для купівлі землі, а земельна рента
використовуватиметься прошарком крупних землевласників-рантьє неефективно.
У багатьох розвинутих країнах світу існує значна частка державної власності на землю, яка
використовується і як об'єкт товарних відносин, і з метою реалізації стратегічно важливих
державних програм.
На землях, що знаходяться у загальнодержавній власності, суб'єктом права є Верховна Рада
України, на інших державних територіях — ради різних рівнів (обласні, районні, міські,
селищні, сільські). Важливий напрям радикальної аграрної реформи — створення ефективного
аграрно-промислового комплексу (АПК).
Аграрно-промисловий комплекс — сукупність галузей народного господарства, зайнятих
виробництвом, переробкою, зберіганням і доведенням до споживача сільськогосподарської
продукції.
До складу АПК входять такі основні сфери: 1) виробництво засобів виробництва для
сільського господарства та його виробничого обслуговування; 2) власне сільське господарство;
3) збирання, заготівля, переробка, зберігання, транспортування сільськогосподарської
продукції.
Створення АПК зумовлене розвитком продуктивних сил народного господарства,
поглибленням суспільного поділу праці, розгортанням науково-технічної революції.
Впровадження досягнень НТР у сільське господарство зумовлює скорочення кількості зайнятих
у цій галузі, звужує сферу сільськогосподарського виробництва. Це зумовлює перехід деяких
процесів до промисловості та торгівлі, до виділення із сільського господарства нових галузей,
які продовжують обслуговувати його.
Роль первинної виробничої ланки в сільському господарстві цих країн поступово
переходить від фермерських і селянських господарств до крупних капіталістичних ферм,
аграрно-промислових об'єднань та агрокорпорацій, набуває поширення також кооперація
фермерських господарств, які об'єднуються у збутові, споживчі, кредитні спілки, кооперативи
для забезпечення виробничих послуг, спільного використання й ремонту техніки та ін.
Держава активно регулює діяльність АПК через механізм цін, оподаткування, кредитну
політику, надання субсидій для сільського господарства, через заохочення експорту
сільськогосподарської продукції та ін. Слід звернути особливу увагу на зберігання, переробку
та реалізацію сільськогосподарської продукції (в Україні через погане зберігання втрачається
до 25% всієї продукції). Крім того, на одиницю національного продукту в сфері АПК
України витрачають у 2—3 рази більше сировини, електроенергії, ніж у більшості країн світу.
81). Джерела диференціальної ренти І і диференціальної ренти ІІ
Рента — це економічна форма реалізації власності на природні ресурси, тому зі зміною
відносин власності з'являються нові форми земельної ренти.
Диференціальна земельна рента — одна з форм доходу сільськогосподарських
підприємств, пов'язана з використанням середніх і кращих за родючістю та місце
розташуванням земель.
Існує у формі диференціальної ренти І і диференціальної ренти II. Причиною виникнення
диференціальної ренти І є обмеженість земель кращої та середньої якості, що змушує залучати
до сільськогосподарського обороту гірші за якістю ділянки землі. Аналогічно складається
ситуація з ділянками, розташованими на різних відстанях від ринку. Внаслідок цього суспільна
вартість (ціна рівноваги), а отже й ціни на сільськогосподарську продукцію, встановлюються,
виходячи з умов виробництва на гірших або найвіддаленіших від ринку землях. Інакше
землевласник і орендар втрачають інтерес до ведення сільського господарства на гірших
землях, на них не будуть забезпечені нормальні умови для розширеного відтворення. За цих
умов на середніх і кращих землях утворюється додатковий чистий дохід, який набув форми
диференціальної ренти І. Отже, умовою виникнення цієї форми ренти є відмінність в родючості
та місце розташуванні земель. Джерело диференціальної ренти І — праця
сільськогосподарських найманих працівників або фермерів.
Господарства, розташовані на кращих та середніх за якістю землях, витрачають на одиницю
продукції менше праці, отримуючи при цьому кращі врожаї. Тому диференціальну ренту І в
умовах суспільної власності на землю повинна вилучати держава.
 Диференціальна рента II утворюється внаслідок інтенсивного ведення господарства, тобто
використання кращих сільськогосподарських машин, насіння, поліпшення культури
землеробства і тваринництва, за рахунок додаткових капіталовкладень. Це дає змогу
підвищувати продуктивність праці й отримувати більше продукції з кожного гектара землі.
Отже, природна родючість землі доповнюється і все більше замінюється економічною
родючістю. Водночас зменшується відмінність у природній родючості різних ділянок, дедалі
меншу роль відіграє (з розвитком транспорту) місце розташування ділянок. За умов
раціонального сільськогосподарського виробництва додаткові капіталовкладення забезпечують
не лише окупність цих витрат, а й отримання надлишкового доходу, який набуває форми
диференціальної ренти II. Цю ренту привласнює фермер або орендар землі впродовж дії
орендного договору. При укладенні нового договору землевласник переважно враховує
зроблені в попередні роки орендарем додаткові капіталовкладення, вищу родючість землі й
збільшує плату за неї. Тому орендар зацікавлений, щоб договір про оренду землі укладався на
тривалий термін, а землевласник — навпаки.
На сучасному етапі диференціальна рента в Україні повинна вилучатися через механізм
рентних платежів, плати за землю, розмір яких залежатиме від якості землі. Оцінка якості землі
(її родючість, забезпеченість вологою, теплом, а також місце розташування ділянок, їх
конфігурація тощо) міститься в державному земельному кадастрі.
Частина землі в багатьох країнах знаходиться у надзвичайно сприятливих ґрунтово-
кліматични зонах. Розміщені тут господарства вирощують рідкісні фрукти — цитрусові, цінні
сорти винограду та ін. Оскільки попит на цю продукцію переважно перевищує їх пропозицію,
то на неї встановлюють ціни, вищі від вартості, або монопольні ціни. Таким чином утворюється
надприбуток, який набуває форми монопольної ренти і який привласнює землевласник.
Джерелом її існування є частка доходів покупців, які купують на ринку цю продукцію. Тому
рентні платежі, плата за землю на цих ділянках повинні бути вищими.
Абсолютна рента є економічною формою реалізації монополії приватної власності на
землю. її джерело — надлишок додаткової вартості над середнім прибутком (різниця між
ринковою вартістю сільськогосподарської продукції та суспільною ціною виробництва), а
умова виникнення — значно нижча органічна будова капіталу в сільському господарстві. Коли
фермер або капіталіст-фермер самі є власниками землі, зникає причина існування абсолютної
ренти.
У випадку приватизації землі в Україні, перетворення її на товар, істотний вплив на процес
ціноутворення матиме орендна плата. Це призведе до значного зростання цін на
сільськогосподарську продукцію, якщо не відбудеться зниження її собівартості, а також
радикального підвищення врожайності рослин та продуктивності тваринництва.
Процес перетворення землі на товар має позитивні та негативні риси. Позитивним є
формування повноцінного господаря землі, реальної приватної власності на землю (у такому
разі фермер не боятиметься споруджувати сільськогосподарські будівлі на землі;
намагатиметься поліпшувати її якість, не маючи спадкоємців, зможе продати її, вийшовши на
пенсію, й забезпечити собі належний рівень життя), створення додаткових стимулів для
іноземних інвестицій в економіку України тощо. Ці позитивні риси значною мірою
зберігаються за наявності довготермінової оренди.
Негативними наслідками перетворення землі на товар в Україні є, по-перше, можливість
концентрації значної частини землі в руках мафіозно-тіньових структур і навіть іноземного
капіталу (через підставних осіб), які спекулюватимуть земельними ділянками (середня ціна 1 га
землі в Україні — майже 15 тис. дол.). Вже нині майже за безцінь скуплено 10 тис. земельних
паїв. По-друге, такий шлях не сприятиме формуванню реального власника і господаря, який
працюватиме на землі. Іншими словами, він сприятиме капіталізації аграрних відносин, що
суперечить прогресивній тенденції у цій сфері — подоланню відчуження працівників від
власності (на землю, інші засоби виробництва і створений продукт). По-третє, дрібні
фермерські господарства перешкоджають використанню переваг сівообміну, меліорації.
З рентними відносинами тісно пов'язана ціна землі. Земля в багатьох країнах світу є
об'єктом купівлі-продажу, оскільки узаконена приватна власність на землю.
 Земля — особливий товар. Ця особливість полягає в тому, що вона є продуктом природи і
на неї початкове не затрачена праця. Згодом витрати праці на поліпшення якості землі постійно
зростають. Якщо абстрагуватися від таких витрат, то ціна землі базується не на вартості, а на
величині доходу, який вона приносить своєму власникові, — ренті. Власник може продати
землю за умови, що отримана сума буде не меншою, ніж дохід у формі відсотка, одержаний від
вкладання цієї суми в банк. Ціна землі є капіталізованою земельною рентою і визначається за
формулою:
Ціна землі = х 100%
Водночас на ціну землі впливають такі фактори, як зростання темпів інфляції, зниження
доходів фермерських господарств та ін. Надзвичайно висока ціна землі у великих містах світу.
В Україні проблеми продажу землі та механізму ціни ще до кінця не врегульовані.

82). Фонд заміщення, фонд споживання і фонд нагромадження в суспільному виробництві

Специфічність споживання полягає в тому, що, на відміну від інших сфер суспільного
відтворення, в ній немає чітко визначених меж: адже воно здійснюється у сфері
безпосереднього виробництва (виробниче споживання) і власне сфері споживання. Значні
особливості притаманні процесу споживання послуг. Особливості сфери споживання певною
мірою зумовлені процесом відтворення особистісного чинника, індивідуумів загалом, яке
відбувається у процесі споживання матеріальних і духовних благ, а отже, задоволення їх
потреб.
Розрізняють виробниче і невиробниче споживання. Перший вид споживання здійснюється у
безпосередньому процесі виробництва і означає використання засобів виробництва і робочої
сили, внаслідок чого відбувається задоволення виробничих потреб і створюються, передусім,
матеріальні блага. Невиробниче споживання відбувається за межами виробництва і служить для
задоволення невиробничих потреб, при цьому відбувається кінцеве (остаточне) споживання
предметів споживання. Різновидами невиробничого споживання є процес задоволення потреб
населення, споживання будівель, споруд, канцелярських товарів та ін.
З боку суб'єктів споживання виділяють особисте споживання (задоволення потреб в їжі,
одязі, житлі тощо) і суспільне (здійснюється із суспільних фондів споживання).
До законів розвитку сфери споживання належать закон зростання споживання послуг, закон
підвищення якості споживання, закон граничної схильності до споживання та ін.
На основі вищесказаного можна дати таке визначення споживання у політекономінному
аспекті: означає певну підсистему відносин економічної власності між людьми з приводу
використання виготовлених товарів та послуг, що надаються, які (відносини) управляються
специфічними для сфери споживання законами. У концентрованому вираженні споживання
втілюється у платоспроможному попиті населення.
Споживання населення є одним із найважливіших чинників розвитку економіки. У
кількісному вимірі це виражається у тому, що на споживання витрачається до 75 % ВВП. Такі
витрати, їх динаміка формують поведінку споживачів, передусім, домогосподарств.
У свою чергу, двома основними чинниками, які впливають на споживання, є об'єктивні
(розмір доходів та їх розподіл, рівень цін, норма відсотка, наявні запаси в сім'ї, рівень
соціальних ви трат та ін.) і суб'єктивні (схильність певною мірою відкладати споживання на
майбутнє у розрахунку на його більшу корисність у перспективі).
Та частина отриманого індивідуумом, сім'єю, населенням грошового доходу, яка не йде на
споживання, є заощадженнями. Це означає, що заощадження скорочують обсяг споживання
товарів і послуг. У кількісному вимірі заощадження визначають обсягом грошових доходів за
винятком сплачуваних податків.
З погляду процесу відтворення заощадження забезпечують безперервність споживання та
його поступове зростання. Крім того, заощадження тісно пов'язані з виконуваною грішми
функцією нагромадження та з потенціальним попитом споживачів.
Розрізняють також надлишкові (або вимушені) заощадження за умов незбалансованого
співвідношення між попитом і пропозицією, зокрема коли платоспроможний попит не
задовольняється і виникає надлишкова грошова маса в обігу та ірраціональний попит, коли
грошові доходи населення випереджають його платоспроможний попит.
Деякі заощадження в капіталістичному суспільстві здійснюються з метою уникнення
фінансових проблем, впливу на владу їм и досягнення, у випадку несвоєчасної виплати
дивідендів тощо, заощадження в різних розмірах здійснюють власники робочої сили (наймані
працівники) і власники капіталу (клас капіталістів), різні верстви і прошарки цих класів.
У політекономічному аспекті заощадження для більшості населення є, передусім, засобом
нагромадження приватної трудової власності; для капіталістів — засобом нагромадження ка-
піталу. В якісному аспекті заощадження виражають відносини економічної власності між
суб'єктами заощаджень (домогосподарствами, фірмами тощо) і власниками фінансово-
кредитних Інститутів з приводу використання цих заощаджень та виплати відсотків за їх
використання.
Негативно вплинули на процес заощадження в Україні у 90-х роках втрата трудових
заощаджень, тотальне зубожіння населення, високі темпи інфляції, обкрадання заощаджень
фінансовими пірамідами, значні заборгованості з виплат заробітної плати та інші чинники.
83). Результати суспільного виробництва
Результатом праці мільйонів працівників є певна сукупність створених матеріальних і
духовних благ. Залежно від типу суспільства відбувається розподіл працюючих у сферах і
галузях народного господарства, створюється певна кількість матеріальних і нематеріальних
благ. Найбільш узагальнюючим показником виробничої діяльності всього працездатного
населення країни є сукупний суспільний продукт — товари і послуги, створені працею
сукупного працівника у різних сферах і галузях виробництва за певний проміжок часу
(переважно за рік).
Сукупний суспільний продукт (ССП) визначається додаванням продуктів, отриманих на
окремих підприємствах. Проте внаслідок суспільного поділу праці та кооперації між
підприємствами виникає проміжна продукція (товари і послуги, які проходять неодноразову
переробку або перепродуються кілька разів, перш ніж доходять до кінцевого споживача),
внаслідок чого з'являється повторний рахунок. Уникнути повторного рахунку можна за
допомогою показника доданої вартості. Цей показник складається з ринкової ціни товарів та
послуг підприємства, крім вартості спожитих предметів праці, куплених у постачальників.
Якщо ССП звільнити від повторного рахунку, отримаємо кінцевий продукт. Він менший за
ССП також на величину комплектуючих виробів, виготовлених у поточному році для
виробництва іншої продукції.
За своєю натурально-речовою структурою ССП поділяють на засоби виробництва і
предмети споживання. Якщо підходити до його оцінки з погляду функціональної ролі окремих
складових елементів фактичного використання, то розрізняють фонд заміщення, фонд
споживання і фонд нагромадження.
Фонд заміщення — частина суспільного продукту, яка використовується на відновлення
зношених засобів виробництва, а за натуральним складом є засобами та предметами праці.
За своїм складом в умовах простого відтворення фонд споживання є лише предметами
споживання. В умовах розширеного відтворення одна частина національного доходу
спрямовується на особисте споживання, інша — на нагромадження, тобто на збільшення
особистісних і речових факторів виробництва, на розвиток технологічного способу
виробництва. У цьому випадку за своїм натуральним складом фонд споживання втілюється як у
предметах споживання, так і в засобах виробництва.
Якщо позначити фонд заміщення буквою с, необхідний продукт — v, додатковий — m, то
за своєю вартісною будовою сукупний суспільний продукт (w) визначається за формулою:
W = с + v + m.
Якщо із ССП вирахувати фонд заміщення, то отримаємо створений у суспільстві чистий
продукт, або національний доход (НД). Його можна записати формулою:
НД = v + m .
Національний доход — реальний дохід, який використовується в суспільстві для
особистого споживання та розширеного відтворення і виражає виробничі відносини між
людьми, класами з приводу виробництва, розподілу, споживання та використання необхідного і
додаткового продукту.
Він є частиною валового продукту, крім тих засобів праці, що витрачаються на
відшкодування їх зношеної частини. Щодо суспільства чистий продукт є національним
доходом. Його поділяють на фонд споживання і фонд нагромадження. Національній доход з
погляду витрат праці також поділяють на необхідний і додатковий продукт.
Необхідний продукт — частина національного доходу, яка використовується на
відтворення людини: передусім витрати на житло, одяг, продукти харчування, соціальні та
духовні потреби.
Додатковий продукт — частина національного доходу, яка використовується для
розширення виробництва, створення резервного фонду, виплати дивідендів, збагачення
панівного класу (придбання ним предметів розкоші, спорудження розкішних особняків,
будівництво дорогих яхт тощо).
Підсумувавши додані вартості, створені на всіх підприємствах, отримують валовий
національний продукт (ВНП). Валовий національний продукт — сукупність вартостей усіх
товарів і послуг, виготовлених упродовж певного періоду, переважно одного року (без
урахування повторного рахунку).
Недоліком показника ВНП є те, що він враховує доходи окремих категорій працездатного
населення, які не створюють національного багатства країни, а отримують їх внаслідок
перерозподілу створених у суспільстві благ, (військовослужбовці, домашня прислуга та ін.), що
штучно завищує економічну могутність країни.
Валовий внутрішній продукт — сукупність вартостей усіх товарів і послуг (або доданих
вартостей), створених всіма виробниками і резидентами (громадяни країни, які проживають
на її території, крім іноземців, які мешкають тут менше 1 року).
Іншими словами, при обчисленні ВВП враховують лише продукт, виготовлений всередині
країни, і не враховують продукт, створений закордонними філіалами та відділеннями
національних фірм. У такому контексті можна стверджувати, що ВНП відрізняється від ВВП на
сальдо платіжного балансу. ВВП може бути більшим, якщо сальдо позитивне, і меншим, якщо
сальдо платіжного балансу негативне. Різниця між ВНП і ВВП незначна (не більше ± 1%) і
зумовлена розходженнями між величиною факторних доходів, що надійшли від закордонного
виробництва країни, з одного боку, і факторними доходами, отриманими зарубіжними
інвесторами в цій країні (тобто за допомогою використання іноземного капіталу) — з іншого.
Основні методи обчислення ВНП: 1) за витратами; 2) за доходами; 3) через виробництво
(підсумовуванням доданих вартостей). При правильному обчисленні кінцева сума за всіма
трьома методами повинна збігатися. Збігання перших двох показників використовується для
складання балансу (вони відповідно отримали назву активів і пасивів).
ВНП обчислюють насамперед за ринковими цінами, отримуючи його номінальне значення.
Щоб отримати реальний ВНП, ринкові показники ціни "очищають" від інфляції (за допомогою
індексу цін). Відношення номінального ВНП до реального показує зростання цього показника
за рахунок цін і має назву дефлятор ВНП.
Так, в економіці при обчисленні ВНП за витратами дається грошова оцінка кінцевих
продуктів і послуг (для різних форм споживання), виготовлених за рік, до яких зараховують: 1)
споживчі витрати населення; 2) валові приватні інвестиції в економіку, а також витрати
приватних осіб на придбання житла; 3) державні закупівлі товарів і послуг; 4) чистий експорт,
тобто різницю між експортом та імпортом країни.
Істотними недоліками цього показника є те, що він не враховує доходи тіньового бізнесу,
бартерний обмін та ін. Крім того, він завищує обсяги виробництва на суму річних
амортизаційних відрахувань і на суму непрямих податків.
Якщо ВВП зменшити на суму річних амортизаційних відрахувань, то отримаємо показник
чистого національного продукту (ЧНП).
Коли із ЧНП вирахувати непрямі податки, отримаємо показник національного доходу.
Якщо врахувати працю багатьох поколінь, а також залучені у виробництво природні ресурси,
рівень освіти й обдарованість населення та деякі інші елементи, то найбільш узагальнюючим
показником є національне багатство.
 Національне багатство — сукупність створених і нагромаджених у країні працею всього
суспільства матеріальних благ, рівня освіти, виробничого досвіду, майстерності, творчого
обдарування населення, які призначені для розширеного відтворення і досягнення головної
мети суспільства.
Найважливішими складовими національного багатства в усій сукупності матеріальних благ,
споживчих вартостей є: створені й накопичені в країні виробничі фонди, які, у свою чергу,
поділяють на основні й оборотні; основні невиробничі фонди, тобто фонди, які функціонують у
соціальній сфері, — школи, лікарні, житлові будинки, культурно-освітні та спортивні
заклади тощо; домашнє майно населення: житлові будинки, товари тривалого користування,
одяг тощо; товарні запаси народного господарства (запаси готової продукції на складах,
резервні страхові запаси).
Надзвичайно важливим компонентом національного багатства є залучені у процес
виробництва природні ресурси: земля, ліси, води, розвідані корисні копалини, повітря.
До нематеріальної форми національного багатства, як уже зазначалося, належать
накопичений виробничий досвід людей, їхні здібності, потреби, творчі обдарування, культурні
цінності. Роль цього компонента в умовах НТР надзвичайно зростає.
Розподіл національного багатства в суспільстві залежить від форми власності на засоби
виробництва, усієї системи економічних відносин, рівня розвитку продуктивних сил, соціальної
структури, політичної, юридичної влади та інших факторів.

84). Функції споживання та заощадження в макроекономічній теорії

Згідно з поглядами прихильників кейнсіанської теорії, коливання сукупного попиту
визначають обсяг випуску. У свою чергу, обсяг споживчих витрат безпосередньо впливає на
сукупний попит, оскільки є одним з його компонентів.
Таким чином, аналіз змін у споживчих витратах, з'ясування факторів, що впливають на
обсяги споживання, дозволяє детальніше розглянути коливання сукупного попиту.
Споживання є тією частиною доходу домогосподарств, яку вони витрачають на придбання
споживчих товарів та послуг.
Факторами, що визначають динаміку споживання, є: дохід домогосподарств; накопичене
багатство в секторі домогосподарств; рівень цін; очікування індивідів відносно доходів, цін,
економічної і політичної стабільності тощо; заборгованість домогосподарств; рівень
оподаткування; традиції.
У теорії споживання вчені приділяють неоднозначну увагу різним факторам. Так, відомий
економіст І. Фішер запропонував розглядати міжчасовий вибір споживачів, а також ті
обмеження, з якими мають справу споживачі при формуванні моделі свого споживання. Згідно
з теорією Фішера, споживання залежить не тільки від поточного доходу, а й визначається тим,
які доходи споживачі очікують отримати протягом усього життя, бо економічні суб'єкти
можуть позичати кошти або заощаджувати. Кожний конкретний вибір споживачів буде
визначатися взаємодією ефектів доходу та заміщення, пов'язаних з рівнем процентної ставки.
Так, збільшення процентних ставок призводить до зменшення поточного споживання, зростан-
ня заощаджень та збільшення споживання у майбутньому. У випадку, коли суб'єкти не в змозі
позичити кошти, вони мають справу з обмеженням по позиках або обмеженням ліквідності.
Тоді поточне споживання не перевищуватиме поточний дохід.
У широко відомій теорії споживання Ф. Модільяні, що спирається на теорію І. Фішера,
визначаються такі основні компоненти, що впливають на рівень споживання: розмір багатства
та коливання заощаджень у різні періоди життя людини. У гіпотезі постійного доходу М.
Фрідмена поточний дохід розглядається як складова двох компонентів: постійного та
термінового доходів. Споживання залежить в основному від постійного доходу.
У кейнсіанській теорії як основний фактор, що впливає на обсяг споживання, виділяється
поточний після податковий дохід (Ya = Y – T + TR). Із збільшенням доходу зростає й
споживання економічних суб'єктів, таким чином, споживання знаходиться в прямій залежності
від обсягу доходу.
Простіша функція споживання має наступний вигляд:
 С = а + Ь (Y-Т+ТR),
де С - споживання; а - автономне споживання, обсяг якого не залежить від доходу, що
отримують суб'єкти; b - гранична схильність до споживання; Y - величина доходу; Т -
податкові відрахування; ТК - трансферти.
Функція споживання графічно представлена на рисунку . На вертикальній осі зазначені
зміни у споживанні, на горизонтальній - зміни у рівні доходу. Перетин лінії споживання та
вертикальної осі відбувається на рівні автономного споживання. Лінія споживання має
позитивний нахил, оскільки між рівнем доходу та обсягом споживання існує позитивний
зв'язок. Кут нахилу лінії споживання визначається граничною схильністю до споживання b.
Гранична схильність до споживання (b або МРС) дорівнює частці зростання витрат на
споживання в будь-якій зміні доходу. Вона показує, як зміняться споживчі витрати при зміні
доходу на 1 грошову одиницю:

b = MPC = ∆C/∆Yd,

де ∆C - приріст споживання; ∆Yd - приріст після податкового доходу.

C= а + Ь (Y-Т+ТR),

Функція споживання
Наприклад, приріст доходу склав 400 гр. од., аЬ = 0,75. У цьому випадку можна визначити
зміни у споживчих витратах: ∆С = 400 • 0,75 = 300 (гр. од.).
Середня схильність до споживання (АРС) - це частка доходу, яку домогосподарства
витрачають на споживання:
АРС = С/Yd,
де АРС - середня схильність до споживання; С - споживання; Yd – після податковий дохід.
Частина доходу, що не споживається, складає заощадження. У теорії заощаджень існують
різні їх визначення. Так, у кейнсіанській теорії заощадження - це та частина доходу, що
залишається після споживання. У такому випадку заощадження виступають пасивним
компонентом доходу. В іншому визначенні (Дж. Сломан), заощадження - це та частина доходу,
яку економічні суб'єкти залишають для витрачання на певні цілі у майбутньому і не
споживають у поточному періоді. В цьому випадку заощадження - активний компонент доходу,
а їх мотиви є рівноправними з мотивами споживання за своїм впливом на розподіл доходу:
заощадження та споживання. У визначенні заощаджень як частини доходів суб'єктів економіки,
що не використана на споживання, сплату податків і неподаткових платежів та призначена для
забезпечення потреб у майбутньому (М. Алексеєнко), зроблена спроба об'єднати попередні
підходи.
Простіша функція заощаджень має такий вигляд:
S = -a + s (Y – T + TR),
 де S - заощадження; а - автономне споживання; s - гранична схильність до заощадження; Y
- величина доходу; Т - податкові відрахування; ТК - трансферти.
Графік заощаджень представлений на рисунку. На горизонтальній осі позначають зміни
доходу, на вертикальній - зміни заощаджень. Позитивний нахил лінії заощаджень відбиває
прямий зв'язок між рівнем доходу та заощадженнями. Якщо після податковий дохід
економічних суб'єктів менше, ніж автономне споживання, то заощадження мають від'ємне
значення.
S

S = -a + s (Y-Т+ТR),

Функція заощаджень

Гранична схильність до заощадження (S = (1 - b) = МРS) - це частка зростання заощаджень

в будь-якому збільшенні доходу. Вона показує, як зміняться заощадження при зміні доходу на 1
грошову одиницю.
s = (1 - b) = МРS = ∆S/∆Yd,
де ∆S - приріст заощаджень; ∆Yd — приріст після податкового доходу.
Наприклад, приріст доходу склав 400 гр. од., а$ = 0,25. У цьому випадку можна визначити
зміни в обсягах заощаджень: ∆S = 400 • 0,25 = 100 (гр. од.).
Зазначимо, що МРС + МРS = 1.
Середня схильність до заощаджень (АРS) дорівнює частці після податкового доходу, яку
домогосподарства заощаджують:
АРS = S / Yd,
де S - величина заощаджень, Yb - величина після податкового доходу.

85). Сукупний попит та сукупна пропозиція

Результати національного виробництва значною мірою залежать від співвідношення попиту
та пропозиції в економічній системі, збалансованості національного ринку. Національний ринок
- сукупність окремих сегментних ринків у їх взаємодії та взаємозалежності в межах народного
господарства. Основна модель рівноваги національного ринку виражається через рівність
сукупного попиту і сукупного пропонування.
Сукупний попит - це той обсяг національного виробництва, який споживачі, підприємства
та держава готові придбати за кожного можливого рівня цін.
З погляду матеріально-речового змісту сукупний попит складається зі споживчого (товари
широкого вжитку і предмети розкоші) та інвестиційного (засоби виробництва). З погляду змісту
сукупний попит може не збігатися з розмірами доходів населення: він може бути більшим і
меншим.
Модель сукупного попиту графічно зображується у вигляді кривої з від'ємним нахилом, яка
характеризує залежність між обсягом ВКП, на який пред'являється попит, та рівнем цін.
За інших рівних умов, підвищення рівня цін супроводжуватиметься зменшенням обсягу
сукупного попиту, і навпаки. Крім рівня цін, на динаміку сукупного попиту впливають так звані
нецінові фактори. Податки, закупівля державою товарів і послуг, експорт та імпорт - фактори,
які впливають на сукупний попит ззовні. Вони пов'язані переважно з державним регулюванням
економіки і можуть істотно стимулювати збільшення сукупного попиту або значно гальмувати
його.
З розвитком попиту пов'язане поняття "місткість" (обсяг) ринку - найвищий обсяг реалізації
за певного рівня платоспроможного попиту, товарної пропозиції та цін. Чим ширший
платоспроможний попит населення, тим більший обсяг ринку, легше вирішується проблема
реалізації.
Сукупна пропозиція - друга сторона ринкової структури. Сукупна пропозиція визначається
обсягом випущеної продукції (виконаних робіт), рівнем витрат виробництва та рівнем цін,
продуктивністю праці, розвитком науково-технічного прогресу, спрямованістю державного
внутрішньополітичного курсу.
Модель сукупної пропозиції графічно зображується у вигляді кривої, яка виражає
позитивну залежність між рівнем цін і обсягом національного виробництва. При цьому
класична школа визнає лише вертикальну конфігурацію кривої сукупного попиту, а
кейнсіанська - горизонтальну.
Сукупна пропозиція зростає із зниженням витрат виробництва, появою нових товарів,
розширенням сфери послуг, тенденцією до підвищення цін.
Попит і пропозиція не завжди врівноважують одне одного. Вони можуть різнитися
кількісно, якісно, структурно, темпами зростання. Рівновага між ними виникає як окремий
випадок їх постійної нерівноваги. Крім того, обсяг попиту може бути меншим від обсягу
пропозицій через збільшення заощаджень, які, скорочуючи поточний сукупний попит,
фінансово "підгодовують" інвестиції та майбутню пропозицію.
Взаємодія і взаємозв'язок між попитом і пропозицією здійснюються за допомогою системи
цін. Ціни на ринку коливаються у певних межах (якщо розглядати випадок конкуренції).
Верхньою їх межею, тобто максимально високою, є ціна попиту, що визначається купівельною
спроможністю споживача. Зниження її стимулюватиме розширення попиту. На протилежному
кінці шкали - ціна пропозиції, максимально низький для виробника рівень ціни, за якого
виробництво продукції за техніки і технології, що склалися, досягнутого рівня продуктивності
праці забезпечує покриття витрат і приносить прибуток. Ціна пропозиції може бути знижена із
скороченням витрат виробництва, вдосконаленням його структури й організації, під впливом
конкуренції.
Конкуренція між виробниками і споживачами, а також серед самих виробників
супроводжується постійним коливанням ціни попиту та ціни пропозиції. На певному етапі вони
перетинаються, і виникає нова ціна - ціна рівноваги. Вона означає певну збалансованість
інтересів виробника і споживача, відповідність попиту і пропозиції, оптимізацію національного
ринку за цими параметрами.
Ціна рівноваги рухлива, оскільки рухливе співвідношення попиту і пропозиції. Якщо попит
скорочується, а пропозиція тимчасово незмінна (темпи їх динаміки відчутно різняться), то ціна
рівноваги знизиться до того рівня, за якого частині виробників стане невигідно виробляти цей
товар, і його пропозиція скоротиться. Якщо попит, навпаки, різко зростає, а зростання
пропозиції тимчасово відстає від нього, то ціна рівноваги підвищується, стимулюючи
розширення виробництва. Отже, через певний час у будь-якому з розглянутих варіантів попит
врівноважується пропозицією, встановлюється ціна їх рівноваги.
У ринковій та змішаній економіці водночас діють сили рівноваги і нерівноваги; рівновага
здійснюється через нерівновагу. Нерівновага виникає об'єктивно внаслідок безперервного
розвитку науково-технічного прогресу, розбіжності в часі, у кількісному та структурному
аспектах попиту та пропозиції. Нагромадження сил нерівноваги спричиняє стрес в економіці,
призводить до тяжких наслідків.
86). Визначення ефективності суспільного виробництва
Найважливішим якісним показником суспільного виробництва є його ефективність. У
найзагальнішому плані ефективність означає ефективний розвиток кожної зі сфер суспільного
відтворення (безпосереднього виробництва, обміну, розподілу і споживання), або
народногосподарську ефективність, нерозривно пов'язану з рухом сукупного суспільного
продукту, тобто ефективність виробництва цього продукту, ефективність його обміну тощо.
Розрізняють також соціальну й економічну ефективність. Соціальна ефективність — це
відповідність господарської діяльності основним соціальним потребам і цілям суспільства,
інтересам окремої людини. Інтегруючим показником соціальної ефективності є виробництво
товарів народного споживання в загальному обсязі виробництва за певний період, переважно за
рік. Крім того, соціальна ефективність конкретизується в таких категоріях, як соціальні витрати
(забруднення навколишнього середовища, рівень захворюваності нації, рівень злиденності
тощо) і соціальні блага (рівень освіти, здоров'я, життєвий рівень та ін.).
Економічна ефективність — це досягнення найвищих результатів за найменших витрат
живої та уречевленої праці.
У західній економічній літературі набуло поширення поняття «паретоефективність» (від
імені італійського економіста В. Парето), згідно з яким економічна ефективність національної
економіки — це такий її стан, за якого неможливо збільшити ступінь задоволення потреб хоча б
однієї людини, якщо при цьому не погіршується становище інших членів суспільства.
Конкретнішими показниками економічної ефективності є продуктивність праці,
матеріаловіддача і матеріаломісткість продукції, економічна ефективність капітальних
вкладень, нової техніки, енергомісткість продукції та ін.
Ефективність суспільного виробництва — найважливіша узагальнююча характеристика
результативності суспільного виробництва, яка відображає відношення величини створених
товарів і послуг до сукупних витрат суспільної праці.
У найбільш загальній формі вона виражається формулою:
Результат / Витрати
У масштабі народного господарства ефективність суспільного виробництва вимірюється
відношенням розмірів створеного впродовж певного часу національного доходу до витрат
суспільної праці.
Для порівняльної оцінки ефективності суспільного виробництва в різних країнах
використовують показник виробництва національного доходу на душу населення. Він
характеризує рівень розвитку народного господарства у зіставленні з кількістю населення і
найбільш точно визначає рівень продуктивності суспільної праці в країні, ступінь розвитку її
продуктивних сил, ефективність форм власності та господарського механізму. Його розрахунок
здійснюється діленням обсягів ВНП або національного доходу та інших макроекономічних
величин на середньорічну кількість населення.
Між економічною і соціальною ефективністю існує суперечність, яка є формою руху
суперечності між виробництвом і споживанням. Для того щоб ця суперечність сприяла
соціально-економічному прогресу суспільства, необхідно уникати як зрівнялівки у розподілі
матеріальних благ, так і надмірної нерівності, тобто досягати оптимуму. За його відсутності
руйнуються стимули до праці, знижується ефективність суспільного виробництва, зростає
прагнення змінити існуючий лад.
Ефективність суспільного виробництва — складна й багатопланова категорія, її окремі
сторони вимірюють за допомогою конкретніших показників. Так, продуктивність праці
визначають як співвідношення продукту до кількості зайнятих у його виробництві за певний
проміжок часу Р;
Пн = П/Р
Обернений показник – трудомісткість визначають за формулою
Тн = Р / П
Він показує, скільки праці витрачається на виробництво одиниці продукції. Продуктивність
праці — найважливіший показник прогресивності технологічного способу виробництва та
відносин власності, який свідчить про використання робочої сили
Фондовіддача — відношення вартості продукту до засобів праці (основних виробничих
фондів). Вона виражає ефективність використання засобів праці або показує, скільки
виробляється готової продукції на одиницю основних виробничих фондів.
Фондомісткість продукції — обернений показник фондовіддачі.
Матеріаловіддача — відношення вартості продукту до предметів праці (матеріальних
витрат).
Матеріаломісткість продукції — обернений показник матеріаловіддачі.
Названі величини (продуктивність праці, фондовіддача і матеріаловіддача) — основні
показники ефективності виробництва. З її підвищенням зростають продуктивність праці,
фондовіддача і матеріаловіддача, поліпшується якість продукції. Водночас на практиці можна
спостерігати різноспрямований рух цих основних показників. Так, підвищення якості продукції
може супроводжуватися застосуванням дорожчих матеріалів, тобто зменшенням фондовіддачі
(або зростанням фондомісткості). Тому для всебічного визначення ефективності праці
використовують інтегруючий показник, який враховує різноспрямованість руху окремих
показників:
Е = Чн/(П + М + v+ Ф),
де Е — ефективність виробництва; Чн — чистий продукт з урахуванням його складу й
якості; П — витрати живої праці; М — кількість витрачених матеріалів; Ф — витрати засобів
праці (основних виробничих фондів); v — коефіцієнт приведення до єдиної розмірності, який
дає змогу узагальнити витрати і вкладення.
87). Розподіл національного доходу
Суспільство, якщо воно хоче продовжувати існувати, не має права використовувати
вироблений річний сукупний продукт на особисте споживання. Частина продукту, яка
відшкодовує спожиті засоби виробництва, повинна повернутись у виробництво й тим
забезпечити його безперервність. Це так звана стара вартість, яка існувала до початку даного
процесу виробництва у вигляді певної кількості сировини, палива, допоміжних матеріалів і
знарядь праці. І лише те, що створюється впродовж року заново, що ми назвали національним
доходом, може піти на задоволення особистих потреб громадян і нагромадження.
Отже, національний доход - це джерело, яке забезпечує існування й розвиток суспільства.
Тому, щоб задовольнити потреби різних категорій учасників суспільного виробництва, а також
нагромадження, його необхідно розподілити. Причому розподілити оптимально тому, що
пропорції поділу національного доходу безпосередньо впливають на особисті та сімейні
доходи, зумовлюючи матеріальний та соціальний статус окремих людей та соціальних груп. Від
пропорцій розподілу національного доходу залежать і темпи економічного розвитку країни.
Розподіл національного доходу виступає як сукупність відносин, що виникають з приводу
новоствореної вартості між безпосередніми учасниками її виробництва - власниками факторів
виробництва (капіталу, праці, .землі, інтелекту). На рівні первинних господарських ланок
(підприємств, фірм) у процесі розподілу національного доходу утворюються такі специфічні
форми доходів.
Розглянуті доходи називаються первинними або основними. Водночас їх можна назвати й
факторними, оскільки кожен з них пов'язаний з певним фактором виробництва. У привласненні
тієї чи іншої специфічної форми доходу й відбувається економічна реалізація власності на
даний фактор виробництва.
В результаті розподілу національного доходу утворюються доходи безпосередніх учасників
сфери матеріального виробництва.
V – заробітна плата

Національний дохід V + m

Прибуток m – додаткова вартість Дивіденд

Позичковий капітал Рента

88). Перерозподіл національного доходу

Але ж, як нам відомо, існує також сфера нематеріального виробництва. Звідки ж її
учасники отримують свої доходи? Ці доходи формуються в результаті перерозподілу
національного доходу, під яким розуміється сукупність економічних відносин між
учасниками сфери матеріального виробництва й представниками нематеріальної сфери з
приводу вторинного привласнення національного доходу.
Отже, первинні доходи не залишаються повністю в розпорядженні суб'єктів виробництва, а
частково трансформуються в так звані вторинні або похідні доходи учасників нематеріальної
сфери. Механізм перерозподілу національного доходу є однією з найважливіших підсистем
національної економічної системи. Він включає в себе найрізноманітніші канали, по
яких первинні доходи трансформуються у вторинні. Набір цих каналів залежить від
ступеня розвитку економіки.

Державний бюджет (прямі податки)

Оплата послуг

Ціноутворення (непрямі податки)

Сфера матеріального Кредит Сфера нематеріального

виробництва виробництва
Державні позики

Фонди

У сучасних економічних системах похідні доходи реалізуються також через виплати із

соціального страхування, стипендії, проценти по вкладах, виграші по облігаціях тощо.
У результаті розподілу та перерозподілу національного доходу в усіх групах населення,
підприємствах та установах утворюються кінцеві доходи, з реалізацією яких пов'язана заключна
стадія руху національного доходу - його використання.

Виробництво

Розподіл Національний дохід Перерозподіл

Використання

Фонд споживання Фонд нагромадження

89). Виникнення та розвиток державного регулювання

На різних етапах розвитку світової цивілізації змінювались представлення про суть цілей та
задач економічної політики, або змінювалась сама економіка, а з нею і держава. Вже у вченнях
мислителів Стародавнього Сходу були запропоновані методи управління господарством та роль
імперської влади в підтримці стабільності в державі, регулюванні господарського життя.
Середньовічна Європа вже породжує зрілі форми економічної політики. Теорія меркантилізму
вперше формулює значення державної політики для захисту інтересів національного
купейського капіталу, її ролі в здійсненні політики протекціонізму в зовнішньоекономічній
діяльності.
Фізіократи проголошували принцип вільної економіки, обмеженої ролі уряду в
господарському житті. Класики (Сміт, Рікардо) найкращим регулятором вважали невидиму
руку ринку, яка успішно справляється з завданням підтримки ринкової рівноваги. Державі
відводилась ролі нічного охоронця – захисту прав власності, підтримки принципу вільної
конкуренції.
Важливим періодом у розвитку економічної думки про роль уряду в регулюванні
господарського життя стала історична школа, яка виступала з позиції заохочення державної
участі в економіці. Державному управління економікою її представники відводили роль
фундаменту національного господарства.
Представники неокласичної школи відстоювали ідеї свободи вибору и негативно
відносились до ідеї активної ролі держави в регулюванні економічних процесів.
Сучасні економічні теорії доволі глибоко різняться в поглядах на економічну роль держави
(кейсіанство і монетаризм). В основному вони розробляли проблеми мікроекономічного
характеру. Однак реальне економічне життя показало обмеженість мікроекономічного підходу.
Економічні кризи ринкової системи поставили перед наукою і господарською практикою нові
задачі. Потрібні були нові підходи в осмисленні ролі держави в підтримці макроекономічних
пропорцій. Настав час теорії Дж. Кейнса, який зробив революційний переворот у поглядах на
економічну роль держави. Він виступив з різкою критикою центрального положення класичної
школи про властивості ринкового механізму підтримувати економічну систему у стані
рівноваги, забезпечувати економічний ріст і повну зайнятість. Зазвичай, кейнсіанство
трактується як теорія, яка вперше заснувала необхідність систематизованої і глибокої участі
держави в регулюванні економічного життя.
Однак, нові положення, які перевернули всі представлення, - це ідеї про ефективний попит
і ролі держави в забезпеченні його об’єму. Саме недостача такого попиту – основа кризи та
безробіття. Необхідність активного стимулювання попиту, в тому числі збільшенням
державних витрат, пов’язаних з тим, що у людей превалює психологія до збереження доходів.
Споживання збільшується в меншій степені, ніж збільшуються доходи. Це наслідки відкритого
психологічного закону. Збереження «виймаються» із обороту, Дж. Кейнс розробляв концепцію
мультиплікатора – коефіцієнта, який відображає залежність приросту національного доходу від
приросту інвестицій, тобто приріст доходу дорівнює приросту інвестицій, помноженому на
мультиплікатор. Це означає, що 100 одиниць інвестицій, вкладених у виробництво через
систему міжгалузевих зв’язків, дає багатократний приріст національного доходу. Вихідні
категорії кейсіанства – споживчі, інвестиційні та державні витрати, визначають об’єм
сукупного попиту, стимулюють виробництво та зайнятість.
На зміну кейсіанству приходить монетаризм (М. Фрідмен). Монетаристи вважали, що
ринок сам справляється з проблемою нерівноваги, яка час від часу виникає в економіці.
Втручання держави в процес відтворення лише посилює нестабільність. Монетаризм змінює
вектор стимулювання з попиту на пропозицію. В основу цієї теорії покладена концепція тісного
взаємозв’язку об’єму грошової маси і швидкості їх обороту – з однієї сторони, об’єму валового
національного продукту та рівня цін – з іншої.
Мова йде про рівняння Фішера MV = PQ; M = PQ/V, де M – об’єм грошової маси; V –
швидкість обороту грошових одиниць; Q – об’єм ВНП; P – загальний рівень цін.
Державі монетаризм відводить невелику роль – регулювати грошовий оборот і створювати
умови для розвитку приватного підприємництва. На практиці прискоренню процесу
накопичення капіталу, росту виробництва та зайнятості заважають великі податки та помилки
уряду в економічній політиці. Ріст необґрунтованих державних витрат призводить до
інфляційної спіралі, збільшення відсоткових ставок, подорожчанню кредиту, зменшенню
потоку інвестицій, зменшення виробництва та зросту безробіття. На першому етапі,
монетаристи вважають необхідним досягти зменшення попиту через зменшення бюджетного
дефіциту та подорожчання кредиту. Це призведе до банкротств нерентабельних підприємств та
тимчасового спаду виробництва. На ринку зостануться лише товаровиробники, яким потрібно
створити позитивний інвестиційний клімат, зменшити податки на бізнес та здешевити кредити.
Наслідком стане ріст інвестицій, виробництва і зайнятості. Збільшення товарної пропозиції
призведе до зниження цін.
У 90-х роках ХХ ст.. широкої популярності набув інституціоналізм (Т. Веблен, Дж.
Голбрейт). Представники якого виходять із тісного взаємозв’язку динамічно змінюючихся в
процесі еволюції економічних і неекономічних факторів. Основну увагу теорія приділяє ролі,
яку виконують різні інститути в прийнятті економічних рішень. Суспільні інститути – самі різні
структури і відносини – від власності і ринку до сім’ї і профспілки. Особливе місце займають
елементи соціальної структури, форми організації і регулювання економічної діяльності. Без
соціального контролю зі сторони суспільства за діяльністю всієї сукупності інститутів і, перш
за все, економічних, неможливо досягти ефективного функціонування системи.
Отже, ринкова економіка має ряд достоїнств та переваг перед іншими економічними
системами, що дає можливість вважати її найбільш ефективною формою координації
господарської діяльності людей.
Конкуренція є тією силою яка приводить в рух ринкову економіку, забезпечує ефективний
розподіл граничних ресурсів, їх використання з максимальним результатом.
Однак переваги ринкової системи в умовах необмеженої свободи перетворюються в її
недоліки. Неспроможність ринку вирішувати найбільш важливі завдання суспільного розвитку
отримала назву «фіаско ринку». І якщо ринкова система не справляється з проблемами, які сама
породжує, якщо економічний механізм дає періодичні збої, то потрібна спрямувати зовнішній
вплив, який виправить дефекти системи. Саме тому державне регулювання економіки є
актуальним.
Фактори, які обумовлюють необхідність державного регулювання економіки:
 наявність об’єктів власності, які не піддаються приватній експлуатації;
 перерозподіл доходів з метою, пом’якшення соціальної напруги;
 забезпечення розвитку фундаментальної науки та освіти;
 забезпечення стратегічних проривів по важливим напрямкам НТР;
 найбільші інвестиційні проекти в нових галузях з неясними перспективами попиту;
 захист середовища людини;
 рішення регіональних економічних проблем.
90). Державна власність та економіка країни
Аналогічно тому, як у категорії «власність» (багатоплановій соціологічній категорії)
виділяється економічний, юридичний, соціальний, політичний та інші аспекти, таке
розмежування слід здійснити щодо державної власності. Найважливішою стороною державної
власності для пізнання її політекономічної сутності є економічний аспект.
Категорія «державна власність» є узагальнюючою для різних типів - рабовласницької,
феодальної, капіталістичної, соціалістичної, а також перехідних форм державної власності.
Спільним для узагальнюючого поняття «державна власність» у різних соціально-економічних
формаціях є її спрямованість на задоволення загальноцивілізаційних потреб з одного боку, та
задоволення інтересів пануючого класу, - з іншого. Як показав досвід еволюції власності у
різних соціально-економічних формаціях, у кожних з них неоднаковою мірою поєднуються
прогресивні (пов'язані з виконанням загальноцивілізаційних функцій держави) та
антидемократичні (пов'язані з задоволенням інтересів пануючого класу) сторони.
В економічному аспекті державну власність можна визначити як процес привласнення
державою (як суб'єктом власності) засобів виробництва, частки національного доходу та інших
об'єктів власності у різних сферах суспільного відтворення.
Теоретичним вираженням процесу розвитку державної власності при капіталізмі є певна
підсистема економічних законів і категорій: державний постійний капітал, державний змінний
капітал, державний основний капітал, державні ціни, державний товар, кругообіг державного
капіталу, концентрація державного капіталу (державної капіталістичної власності) та ін.; закон
одержавлення капіталістичної економіки, закон одержавлення національного доходу, закон
концентрації державного капіталу та ін.
Можна дати таке політекономічне визначення державної капіталістичної власності: це
система заснованих на експлуатації відносин економічної власності між вищими чиновниками
державного апарату та менеджерами вищої і середньої ланок державних підприємств і установ
з одного боку, і найманими працівниками цих підприємств та установ з другого боку, з приводу
привласнення певної сукупності одержавлених продуктивних сил та результатів праці у різних
сферах суспільного відтворення. Щодо всієї сукупності відносин економічної власності, яка
формується у процесі взаємодії приватного, колективного і державного типів власності,
державна капіталістична власність є підсистемою таких відносин.
Відносини економічної нерівності між найманими працівниками та персоніфікаторами
(власниками) державного капіталу доповнюються наявністю в останніх владних повноважень
(різних важелів економічної влади), а отже, можливістю значною мірою володіти,
розпоряджатись і користуватись об'єктами державної власності, впливати на ухвалення
вигідних правових документів та ін., що відображає правовий аспект цієї форми власності.
Соціальний аспект державної власності виражає процес формування окремої соціальної
групи класу капіталістів (у т. ч. прошарку монополістичної буржуазії), з одного боку, класу
найманих працівників з другого. В Україні цей процес означає становлення та розвиток класу
буржуазії, яка збагатившись здебільшого за рахунок розкрадання державної власності, водночас
значно посилила соціально-економічне відчуження найманих працівників не лише від
державної, але й від інших форм власності, а отже, їх пролетаризацію. Формами вияву такого
відчуження стало тотальне зубожіння, збільшення армії безробітних та інші.
Політичний аспект державної власності означає вплив вищих чиновників державного
апарату та вищих менеджерів державних підприємств на внутрішню та зовнішню політику
держави залежно від обсягів привласненого ними національного багатства. Цей аспект,
водночас, означає зростаючий вплив на політику держави фінансової олігархії у розвинених
країнах світу і кланово-олігархічних груп в Україні.
Трьома найважливішими об'єктами державної економічної власності є власність на засоби
виробництва, власність на фінансово-кредитні підприємства (і передусім, на Центральний банк)
та власність на значну частку національного доходу. Узагальнюючою формою розвитку
державної власності, як зазначалось, є одержавлення значної частки національного доходу,
оскільки за рахунок акумульованих коштів держава активно впливає на розвиток усіх елементів
продуктивних сил і, передусім, основної продуктивної сили. Водночас із погляду вимог
принципу примату виробництва найважливішим серед цих об'єктів є власність на засоби
виробництв. її розвиток найповніше відображається у діяльності державних підприємств.
Отже, державна власність – це така система відносин, за якої абсолютні права на
управління і розпорядження власністю здійснюють органи (інститути) державної влади.
Власність необхідна державі для виконання економічних, соціальних і оборотних функцій.
Об’єктами державної власності є природні ресурси, енергетика, транспорт, зв'язок, дороги,
навчальні заклади, заклади національної культури, фундаментальна наука, оборонні та космічні
об’єкти тощо.

Державна власність поділяється на:

 загальнодержавну – це спільна власність усіх громадян країни, яка не поділяється на
частки і не персоніфікується між окремими учасниками економічного процесу;
 муніципальну (комунальну) – це власність, яка перебуває в розпорядженні регіональних
державних органів (області, міста, району).
91). Сутність і структура економічних функцій держави
В економічних функціях знаходить своє комплексне вираження сутність держави як
політекономічної категорії, економічні функції держави — це втілення її економічної ролі у
процесі реалізації наявної у неї економічної влади і власності, внаслідок чого виникає цілісна
система відносин економічної власності та управління нею у всіх сферах суспільного
відтворення.
Класифікацію економічних функцій держави можна робити за різними критеріями, залежно
від соціальної спрямованості (тобто діяльності в інтересах певного класу, суспільства в цілому
або певного поєднання інтересів цих суб'єктів). Оскільки держава за умов капіталізму діє,
передусім, в інтересах економічно (а отже, і політично) пануючого класу, то її основною
функцією є забезпечення умов розвитку для недержавних форм капіталістичної власності
(приватної та колективної), передусім, монополістичної власності шляхом вирішення або
послаблення тих суперечностей, поглиблення і загострення яких відбулись у межах ринкової
системи та відповідних форм власності, що лежать в основі цієї системи.
Першочерговим кроком для вирішення таких суперечностей є обґрунтування відповідних
форм економічної політики, а на їх основі — певних програм і планів, забезпечення їх
необхідними ресурсами (матеріальними, фінансовими тощо).
Наступну градацію економічних функцій держави в межах цієї основної функції
(забезпечення умов для розвитку недержавних форм власності) з урахуванням сфер діяльності
держави слід розглядати в контексті поділу економічної системи на такі три найважливіших
підсистеми: продуктивні сили; відносини економічної власності; господарський механізм. Тому
відповідними економічними підфункціями сучасної держави є, по-перше, сприяння розвитку
продуктивних сил недержавного сектору економіки (шляхом надання державної допомоги у
підготовці робочої сили нормальної якості, впровадження досягнень науково-технічного
прогресу у виробництво, розвитку науки тощо), по-друге, сприяння розвитку приватного та
колективного типів капіталістичної власності (шляхом реалізації податкової, кредитної,
амортизаційної, цінової та інших форм економічної політики); по-третє, вдосконалення
ринкового механізму саморегулювання економіки.
Проте економічна система сучасного капіталізму, як зазначалося, без широкомасштабної
економічної діяльності держави, що базується на державній власності, на нормальному
функціонуванні державного сектору існувати не може. Тому другою важливою функцією
держави є створення умов для розширеного відтворення державної власності. У межах цієї
функції також доцільно виділити три підфункції:
 розвиток продуктивних сил державного сектору, який є матеріально-речовим
змістом державної власності;
 розширене відтворення на цій основі відносин державної економічної власності;
 постійне удосконалення державного регулювання економіки в межах державного
сектору.
Третя основна економічна функція держави випливає з двох попередніх і полягає у
розширеному відтворенні цілісної економічної системи шляхом раціонального поєднання
недержавних і державного типів власності, узгодження відповідних ланок господарського
механізму (ринкового саморегулювання та монополістичної планомірності, з одного боку, і
державного регулювання з другого боку) та стабільного розвитку продуктивних сил суспільства
шляхом стимулювання економічного зростання, вдосконалення техніко-економічних відносин
(а отже, технологічного способу виробництва), рівномірного розвитку регіонів та ін.
Четвертою економічною функцією держави є забезпечення поступового входження
національної економічної системи у світову економіку, у глобальний економічний простір, що, у
свою чергу, вимагає від держави: забезпечення оптимального входження національної системи
продуктивних сил у світовий процес їх інтернаціоналізації; забезпечення нею (державою)
поступового процесу поєднання відносин економічної власності країни з інтегрованою
капіталістичною власністю, яка також набула певного розвитку, передусім, у межах
регіональних економічних об'єднань типу ЄС; узгодження національного господарського
механізму з наднаціональним.
Названі вище основні економічні функції держави (у т. ч. підфункції) можна представити як
зростаючу роль держави як власника, кредитора, банкіра, продавця, покупця, виробника,
споживача, боржника (пов'язану з існуванням державного боргу), організатора, центрального
регулюючого органу та ін., які у взаємодії формують найпотужнішу економічну силу.
П'ятою економічною функцією держави є створення суспільних благ і послуг. До
суспільних благ і послуг відносять охорону громадського порядку, законодавство, утримання
громадських садів і парків, розвиток освіти, забезпечення національної безпеки, міжнародні
відносини та ін. До суспільних благ вони також відносять діяльність поліції, пожежну охорону,
бібліотеки, музеї, профілактичне медичне обслуговування тощо, які також називають квазі
суспільними (квазі державними) товарами.
Особливістю суспільних благ є те, що «вони мають колективний характер і не можуть бути
привласненими для індивідуального споживання, а використання однією особою приносить
вигоду іншій (так званий зовнішній ефект)». Щоб уникнути цих істотних вад, слід з'ясувати
джерело на дання таких благ. Оскільки основним джерелом їх надання є, передусім, податки з
найманих працівників, то віднесення їх до суспільних можна вважати лише за зовнішньою
формою вияву. Доцільніше у такому разі називати їх квазі - (нібито, уявно) суспільними або
державними послугами. Такий характер вони мають і з огляду на нерівномірний і
несправедливий характер роз поділу багатьох із цих благ. Суспільний зміст такі блага можуть
набути у випадку служіння держави інтересам тих, хто створює матеріальні і духовні блага в
суспільстві.
 У політекономічному аспекті основною причиною наростаючих обсягів надання державою
економічних і соціальних послуг є, по-перше, неспроможність приватної та колективної
капіталістичної власності забезпечити розвиток сучасних продуктивних сил, а отже, процес
переростання останніми меж названих типів власності; по-друге, неспроможність ринкової
системи вирішувати низку загальнонаціональних проблем (посилення диспропорційності
розвитку економіки, монополістичних тенденцій, соціальної диференціації у суспільстві та ін.,
і), загострення відповідних суперечностей.
Для виконання названих економічних функцій необхідні відповідне правове забезпечення,
встановлення державних стандартів ваги та якості товарів і послуг, контроль за їх дотриманням,
забезпечення народного господарства необхідною кількістю грошей, наявність політичної та
соціальної стабільності, а також ряд інших чинників надбудовного характеру.
92). Монетаризм у державному регулюванні
Грошово-кредитна політика виступає важливою частиною макроекономічної політики.
Грошово-кредитна (монетарна) політика є сукупністю заходів держави у галузі кредитно-
грошової системи для досягнення певних цілей. Цілі та інструменти грошово-кредитної
політики групують наступним чином.
Кінцеві цілі:
— економічне зростання;
— повна зайнятість ресурсів;
— стабільність цін. Проміжні цільові орієнтири:
— грошова маса;
— ставка відсотка;
— курс валюти.
Проміжні цільові орієнтири безпосередньо належать до діяльності центрального банку.
Вони можуть розглядатися також і як передаточні ланки у механізмі впровадження грошово-
кредитної політики.
Інструменти грошово-кредитної політики:
 прямі:
— грошова емісія – виконує функції забезпечення господарюючих об'єктів засобами
платежу, обігу, накопичення; покриття дефіциту державного бюджету, іноді - пожвавлення
національної економіки;
— пряме регулювання ставки відсотка – змінюючи облікову ставку, Центральний банк
регулює активність комерційних банків. Підвищуючи її, він робить кредит більш дорогим,
знижує попит і підвищує пропозицію вільних грошей, одночасно стримуючи їх приток в
економіку, і навпаки;
 непрямі:
— облікова ставка ЦБ це ставка, під яку ЦБ кредитує комерційні банки. Якщо підвищується
облікова ставка, то кредит стає дорожчим і обсяг кредитів, які комерційні банки беруть у
центрального банку, зменшується. Тим самим зменшуються кредитні ресурси комерційних
банків та збільшується вартість кредитів у їхній мережі. Відбувається зменшення обсягів
кредитів, наданих суб'єктам господарювання, і як наслідок - скорочення сукупних витрат,
особливо інвестицій;
— норма обов'язкових резервів – дорівнює відношенню обов'язкових резервів до суми
депозитів (як правило, виражається у відсотках). Обов'язкові резерви — це частина депозитів,
яку комерційні банки повинні тримати у вигляді безвідсоткових вкладів у центральному банку.
Внаслідок підвищення норми обов'язкових резервів збільшується обсяг коштів, які комерційні
банки повинні тримати на рахунках у центральному банку, і таким чином, скорочується
пропозиція грошей і обсяг коштів, які можна було б надати у кредит. Це призводить до скоро-
чення та подорожання кредиту, скорочення сукупних витрат та ВВП. У той же час цей захід має
дезінфляційний вплив на економіку. Зниження норми обов'язкових резервів призводить до
зворотних наслідків: збільшення кредитних ресурсів, зростання сукупних витрат та ВВП. Крім
обов'язкових резервів банки можуть зберігати й надлишкові резерви, наприклад на
непередбачені випадки. Чим більша сума утримується у вигляді резервів, тим більше доходів
втрачають банки, які вони мали б отримати, використовуючи кошти в обігу, та тим дорожчим
стає кредит для господарюючих суб'єктів;
— операції на відкритому ринку цінних паперів – сутність цих операцій полягає в купівлі-
продажу центральним банком державних цінних паперів. Купуючи цінні папери, ЦБ тим самим
збільшує пропозицію грошей, резерви комерційних банків, кредитні можливості банківської
системи. При продажу цінних паперів Центральний банк скорочує резерви комерційних банків,
їх кредитні можливості. Це відбивається на обсягах інвестицій у реальному секторі економіки
та ВВП. Операції на відкритому ринку можуть здійснюватися у формі угод про зворотній
викуп. У цьому випадку ЦБ продає цінні папери при зобов'язанні їх викупити через певний
строк та за певною ціною (більшою, ніж ціна продажу).
Типи монетарної політики:
 стимулююча (експансія), спрямована на зростання сукупних витрат, діє через
поширення грошової бази і зниження ставки відсотка. Таку політику називають ще по-
літикою «дешевих грошей»;
 стримуюча (рестрикція), спрямована на зменшення сукупних витрат, діє через
звуження грошової бази і підвищення ставки відсотка. її називають політикою
«дорогих грошей».
 жорстка, спрямована на фіксацію грошової маси;
 гнучка, спрямована на підтримку ставки відсотка.
93). Кейнсіанська теорія впливу держави на процеси ринкового розвитку економіки
Зазвичай, кейнсіанство трактується як теорія, яка вперше заснувала необхідність
систематизованої і глибокої участі держави в регулюванні економічного життя.
Однак, нові положення, які перевернули всі представлення, - це ідеї про ефективний попит
і ролі держави в забезпеченні його об’єму. Саме недостача такого попиту – основа кризи та
безробіття. Необхідність активного стимулювання попиту, в тому числі збільшенням
державних витрат, пов’язаних з тим, що у людей превалює психологія до збереження доходів.
Споживання збільшується в меншій степені, ніж збільшуються доходи. Це наслідки відкритого
психологічного закону. Збереження вилучаються із обороту. Ставка ж відсотка не забезпечує
рівність між заощадженнями та інвестиціями, оскільки їх мотиви є різними. При недостатніх
сукупних витратах підприємці можуть скорочувати обсяги виробництва. Таким чином, ринкова
система не має внутрішніх регуляторів, які б забезпечували повну зайнятість ресурсів.
Отже, необхідна активна політика держави для підтримки макроекономічної рівноваги при
повній зайнятості.
Отже в теорії Кейнса головна роль належить інвестиціям. Розширення функцій держави, на
думку Кейнса, необхідне для боротьби із зростанням безробіття, кризами, для раціонального
використання трудових ресурсів. Збільшення приватних інвестицій держава повинна
регулювати здешевленням кредиту. Від загальної суми інвестицій залежить обсяг
національного доходу, зайнятість, урівноваженість попиту і пропозиції. Тому Кейнс вважав
доцільним збільшення державних витрат на громадські роботи і навіть на військові цілі.
Найважливішим засобом регулювання сукупного попиту є бюджетне регулювання, оскільки
під час кризи зниження відсоткової ставки незначним чином впливає на рівень інвестицій.
Дж. Кейнс розробляв концепцію мультиплікатора – коефіцієнта, який відображає
залежність приросту національного доходу від приросту інвестицій, тобто приріст доходу
дорівнює приросту інвестицій, помноженому на мультиплікатор. Це означає, що 100 одиниць
інвестицій, вкладених у виробництво через систему міжгалузевих зв’язків, дає багатократний
приріст національного доходу. Вихідні категорії кейнсіанства – споживчі, інвестиційні та
державні витрати, визначають об’єм сукупного попиту, стимулюють виробництво та зайнятість.
94). Фіскальна політика
Фіскальна політика - це свідоме маніпулювання державним бюджетом, направлене на
стабілізацію економічного розвитку. Це заходи уряду, спрямовані на забезпечення повної
зайнятості та виробництво не інфляційного ВВП шляхом зміни державних видатків, системи
оподаткування та підходів до формування бюджету в цілому. Кейнсіанська економічна теорія
розглядає фіскальну політику як найбільш ефективний засіб державного впливу на економічне
зростання, рівень зайнятості та динаміку цін. Цей вплив здійснюється насамперед через зміну
сукупних видатків, тобто через сукупний попит.
Розрізняють дискретну та недискретну фіскальну політику. Недискретна фіскальна
політика – це автоматичні зміни обсягів державних витрат, податків та сальдо держбюджету
внаслідок циклічних коливань сукупного доходу. За даної політики бюджетний дефіцит може
виникнути автоматично у період економічного спаду внаслідок дії вбудованого стабілізатора –
економічний механізм, який дозволяє знизити амплітуду циклічних коливань рівнів зайнятості
та випуску без змін економічної політики. До складу вбудованого стабілізатора входять
прогресивна система оподаткування, система трансфертних платежів. Так, при спаді
скорочуються доходи економічних суб’єктів, а відповідно й обсяг податкових вилучень з
економіки, одночасно зростають трансфертні виплати, оскільки більше сімей потребують
субсидій і дотацій. Ці заходи автоматично зменшують вилучення з економіки та збільшують
ін’єкції, що пом’якшує спад. В умовах підйому зростатимуть додаткові вилучення з економіки,
оскільки будуть збільшуватись доходи економічних суб’єктів, в той час як трансфертні ін’єкції
автоматично зменшаться.
Але в умовах значних коливань, сильних шоків попиту і пропозиції, впливу вбудованих
стабілізаторів на економіку може бути недостатньо для нормалізації економічної ситуації. У
цьому випадку необхідні заходи дискретної політики.
Дискретна фіскальна політика – це цілеспрямовані зміни обсягів державних витрат,
податків та сальдо держбюджету внаслідок спеціальних рішень уряду. Прикладом може бути
прийняття закону про зменшення податків на прибутки підприємств з метою стимулювання
виробництва; введення додаткових субсидій для сімей з низькими доходами.
Оскільки дискретна фіскальна політика здійснюється через зміни у податках та видатках
державного бюджету, то в ньому акумулюються величезні кошти, що являється найбільш
узагальнюючим показником розвитку соціально-економічних функцій держави та регулювання
макроекономічних процесів. В період розгортання НТР держава також здійснює розвиток науки
(насамперед фундаментальних досліджень), наукомістких галузей виробництва, проводить
активну структурну політику.
Державний бюджет – це зведена відомість доходів і витрат держави, яка являє собою
фінансовий план держави на поточний рік і має силу закону.
Джерелом державних бюджетів є такі види податків: податок на доходи, податки на
прибутки компаній, акцизи, митні збори, доходи від державних позик, які випускає державний
уряд, а також доходи від об'єктів державної власності, державної торгівлі. Окремий вид доходів
державного бюджету - внески до державних фондів соціального страхування , пенсійний та
інші фонди. Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок окремих податків (здебільшого
майнового), від муніципальної власності (наприклад, ренти від будинків), окремих акцизів,
випуску позик, що розміщуються через різні фінансові інститути (банк, страхові компанії та ін.)
тощо.
Витрати центральних бюджетів спрямовуються переважно на соціальні цілі (виплату
пенсій, допомогу в разі безробіття, розвиток освіти, охорону здоров'я, на субсидії бюджетам
місцевих органів влади на такі ж цілі) та суто економічні цілі (на розвиток енергетики,
комунального господарства, проведення регіональної політики, охорону навколишнього
середовища, дотації державним підприємствам, субсидії сільському господарству та ін.). На ці
дві статті витрат у розвинутих країнах світу витрачають понад 50% всіх доходів, у тому числі
майже 80% - на соціальні та 20% - на економічні цілі. Третя стаття витрат державного бюджету
- військові витрати, четверта - сплата відсотків по державному боргу, п'ята - адміністративно-
управлінські витрати (утримання органів влади, міліції, судів тощо). В останні десятиріччя
військові витрати дещо скорочуються, а соціальні та економічні зростають.
Зміни величини податків та державних видатків призводять до значних змін у сукупному
попиті. Зокрема, зниження податків і збільшення державних витрат сприяють зростанню
сукупного попиту (стимулююча фіскальна політика). її використовують як засіб економічного
зростання та скорочення безробіття. Для боротьби з інфляцією використовують стимулюючу
фіскальну політику (збільшення розміру податків та зменшення державних видатків).
Застосування стимулюючої чи стримуючої фіскальної політики пов'язане із дією циклічних
факторів в економічній системі.
Дискреційна фіскальна політика впливає на наповнення державного бюджету. Стимулююча
політика, як правило, супроводжується дефіцитом державного бюджету (переваження
державних видатків над доходами). Тому сучасна макроекономічна теорія поступово
відмовляється від концепції щорічно балансованого бюджету і притримується концепції
бюджету, що балансується на циклічній основі. Оскільки бюджет виступає засобом
антициклічної політики, то дефіцит, який виникає в період спаду, в фазі підйому економічної
кон'юнктури може бути ліквідований.
На ефективність фіскальної політики впливають ряд чинників, таких, як необхідність
достатнього проміжку часу між прийняттям рішень і очікуваними результатами,
переслідування політичних цілей, недостовірність економічної інформації та ін.
95). Основні види доходів домогосподарств
Доходи домогосподарств як політико-економічна категорія представляють собою певну
суму грошових коштів та матеріальних благ і послуг, отриманих у процесі виконання
економічних функцій домогосподарствами і, передусім, сім'ями, з приводу отримання яких
виникають відносини приватної власності у всіх сферах суспільного відтворення.
Суб'єктами цих відносин є члени сімей, а опосередковано вони виникають і розвиваються
між найманими працівниками і капіталістами при виконанні окремих функцій
домогосподарствами (постачанні особистісного фактора виробництва, нагромадженні капіталу,
заощадженні), між домогосподарствами і державою при отриманні окремих видів доходів
(трансфертних платежів).
Основними видами доходів домогосподарств є:
1) заробітна плата;
2) доходи від власності (відсоток, дивіденд, орендні платежі, рента);
3) державні трансфертні платежі (пенсії, стипендії, допомога безробітним, допомога
багатодітним сім'ям, послуги у сфері освіти, охорони здоров'я, витрати держави на
збереження довкілля, покращення екологічного середовища);
4) підприємницький дохід, який, здебільшого, отримують сім'ї капіталістів;
5) доходи з інших джерел, передусім, доходи від індивідуальної трудової діяльності.
Необхідність включення до трансфертних платежів послуг на охорону здоров'я, отримання
освіти зумовлена, по-перше, тим, що такі послуги від держави збільшують попит
домогосподарств (бо за них не потрібно платити гроші), по-друге, держава лише повертає (до
того ж, зазвичай, не повністю) вилучені із заробітної плати прямі податки та непрямі, що
стягуються у процесі купівлі товарів та отримання платних послуг; по-третє, без таких витрат
держави неможливе відтворення робочої сили нормальної якості, внаслідок чого їх доцільно
називати загальнонаціональною формою заробітної плати. їх іще називають суспільними
фондами споживання.
Стосовно витрат на охорону довкілля, то доцільність включення чистини з них до доходів
сім'ї зумовлена тим, що погіршення стану довкілля вимагає зростання витрат на відтворення
робочої сили (покращення якості харчування, збільшення витрат на охорону здоров'я тощо).
Доходи від індивідуальної трудової діяльності — це доходи, не пов'язані з працею в
державних, кооперативних, колективних підприємствах та установах, індивідуальна трудова
діяльність — це виробництво товарів і надання платних послуг у домашніх умовах і на
невеликих підприємствах дрібнотоварної власності (пошиття одягу, виготовлення сувенірів,
ремонт побутової техніки, платні послуги лікарів, викладачів, юристів).
Найбільшу частку серед доходів домогосподарств, що базуються на приватній трудовій
власності, становить заробітна плата.
На другому місці у структурі доходів більшості домогосподарств у окремих розвинутих
країнах знаходяться доходи від власності (від цінних паперів, вкладів трудових заощаджень в
ощадні банки, накопичення у пенсійних фондах та ін.).
В Україні доходи домогосподарств слід поділяти на грошові та натуральні (отримані
внаслідок праці на присадибних та дачних ділянках). Найважливіші види грошових доходів —
заробітна плата, отримана на державних, колективних і приватних підприємствах та установах.
До грошових доходів також зараховують оплату робочої сили у сільськогосподарських
підприємствах, кооперативах, доходи від продажу сільськогосподарської продукції на ринку,
надання послуг тощо.
Найбільш негативну роль щодо можливості соціально-економічного прогресу України у
близькому та віддаленому майбутньому відіграє мізерний рівень реальної заробітної плати у
співвідношенні з розвиненими країнами світу з урахуванням продуктивності праці.
96). Структура витрат домогосподарств
Витрати домогосподарств як економічна категорія — це сукупність грошових коштів та
матеріальних благ, які витрачаються у процесі виконання ними (передусім, сім'ями)
економічних функцій, з приводу витрачання яких між членами сім'ї, сім'єю у цілому, з одного
боку, різними гілками державної влади, фінансово-кредитними інститутами та іншими
суб'єктами з другого боку, формуються відносини приватної та неприватних типів власності в
окремих сферах суспільного відтворення. Чіткіше суб'єкти цих відносин виявляються при
з'ясуванні структури витрат.
Основними статтями витрат домогосподарств є:
1) податки; 8) витрати на відпочинок, подорожі;
2) витрати на харчування; 9) внески у фонди соціального
3) витрати на одяг і взуття; страхування;
4) витрати на оплату квартири; 10) нагромадження;
5) транспортні витрати; 11) добровільні пожертвування та
6) витрати на оплату комунальних внески на громадські організації;
послуг (електроенергії, води, газу, 12) придбання цінних паперів;
телефону); 13) сплата заборгованості за кредит;
7) витрати на отримання освіти; 14) інші витрати.
При здійсненні виплат податків домогосподарства вступають у відносини економічної
власності з різними гілками влади (центральними, регіональними та місцевими); при
здійсненні витрат на придбання продуктів харчування — з комерційними структурами, а
опосередковано — з державою у випадку вилучання непрямих податків; при виплаті внесків до
фондів соціального страхування — зі страховими компаніями, різноманітними держаними
фондами; при здійсненні заощаджень — з ощадними та комерційними банками тощо.
Якщо при отриманні доходів домогосподарствами відбувався процес нарощування
приватної сімейної власності (трудової і нетрудової), то при здійсненні витрат — її
зменшення. Виняток складають витрати на купівлю цінних паперів, вкладення в банки, які за
сприятливих умов можуть забезпечити приріст власності у близькому майбутньому; витрати на
освіту, які можуть за таких же умов забезпечити нарощення приватної власності у віддаленій
перспективі.
Важливу роль в економічній діяльності домогосподарств і, передусім, сімей відіграє
сімейний розрахунок. Він означає ретельний підрахунок усіх потенційних доходів сім'ї та їх
зіставлення з реальними і наступну витрату останніх із таким розрахунком, щоб як найповніше
задовольнити основні потреби сім'ї й заощадити частину доходів з метою примноження
сімейної власності у майбутньому.
У моделі кругообігу ресурсів, продуктів і доходу, з одного боку, домогосподарства
формують значною мірою потік сучасних трудових ресурсів (освіченої та кваліфікованої
робочої сили; частково їх підготовка здійсняється самими компаніями та державою), які
надходять на ринок робочої сили. Відтак робоча сила потрапляє на підприємства, де
виготовляються товари і послуги, які, у свою чергу, спочатку надходять на споживчий ринок,
на якому домогосподарства купують необхідні товари і послуги.
З другого боку, споживчі витрати домогосподарств спрямовуються на ринок споживчих
товарів і послуг, які виготовлені підприємствами. Отримана від їх реалізації виручка надходить
на підприємства, де створюються нові партії товарів і надаються нові послуги. При цьому
формуються витрати виробництва, але ціни за використання землі, робочої сили, засобів
виробництва та підприємницькі здібності встановлюються на ринку ресурсів. Ціни на товари і
послуги встановлюється на споживчому ринку, причому домогосподарства є суб'єктами
попиту, а підприємства — суб'єктами пропозиції (зворотна ситуація складається у першому
випадку).
97). Типи економічного зростання
Економічне зростання означає процес кількісно-якісних зрушень у межах технологічного
способу виробництва, зумовлених відповідними суперечностями і чинниками і виражається у
збільшенні обсягів суспільного виробництва.
Економічне зростання здійснюється на ґрунті виробничого нагромадження, завдяки якому
зростає обсяг продуктивного капіталу (за рахунок чистих інвестицій, тобто прирощення
капіталовкладень), в результаті чого з кожним новим циклом відтворення зростає обсяг
національного продукту і доходу.
Економічне зростання передбачає розширене відтворення виробництва, тобто повторення
виробництва з року в рік з усе зростаючих масштабах. Джерелом розширеного відтворення є
фонд нагромадження, в якому зосереджуються чисті інвестиції, що веде до зростання капіталу.
Можливі й просте відтворення, за якого виробництво повторюється в незмінних масштабах,
а нагромадження (чисті інвестиції) відсутнє, тому капітал не зростає, і звужене (регресивне)
відтворення, коли виробництво з кожним роком скорочується, а обсяг капіталу зменшується.
Отже, факторами економічного зростання є: кількість та якість застосовуваних
виробничих ресурсів (капітал, праця, природні ресурси); рівень технології та організації
національного виробництва; рівень сукупного попиту на товари та послуги; суспільний
розподіл та обмін продукту.
Економічне зростання може мати зворотний характер, економічна стагнація – відображає
не лише спад чи депресію, а й зниження ефективності застосування виробничих факторів
(капіталу, праці й природних ресурсів), темпів економічного зростання протягом відносно
тривалого періоду.
Чинники, що гальмують економічне зростання: неефективне застосування і комбінування
чинників виробництва; циклічність економічного розвитку та неповна зайнятість; розпад
фінансово-кредитної системи та інфляція; надмірне невиробниче споживання (зокрема,
військові витрати); недостатній сукупний попит на товари та послуги; неефективний розподіл
та обмін національного продукту; недосконалість законодавчої бази з економічних питань;
політична нестабільність та соціальні конфлікти.
Розрізняють два типи економічного зростання:
За екстенсивного типу економічне зростання досягається внаслідок кількісного приросту
всіх елементів продуктивних сил за незмінного рівня технічної основи виробництва.
Основними факторами цього типу зростання є: збільшення обсягу інвестицій та збереження
існуючого рівня технології; збільшення кількості працівників; зростання обсягів оборотних
доходів (сировини, матеріалів тощо).
За інтенсивного типу економічного зростання збільшення масштабів випуску продукції
досягається внаслідок якісного вдосконалення всієї системи продуктивних сил, насамперед,
речових і особистих факторів виробництва. Основою інтенсивного типу є науково-технічний
прогрес. Основними факторами цього типу економічного зростання є: впровадження нової
техніки і технології; підвищення освітнього і кваліфікаційного рівня робітників; покращення
основних і оборотних доходів; впровадження нових форм організації виробництва;
випереджаючий розвиток інформаційної сфери. Інтенсифікація виробництва виявляється у
зростанні суспільної продуктивності праці, підвищенні якості продукції, ефективності
виробництва.
В процесі виробництва відбувається поєднання інтенсивних та екстенсивних чинників
економічного зростання. Тому розрізняють переважно інтенсивний чи переважно екстенсивний
тип такого зростання.
Основними показниками динаміки економічного зростання є зростання обсягів валового
національного продукту, темпи його зростання, обсяг на душу населення та ін. Конкретними
показниками економічного зростання є покращення якості наявних товарів та послуг, освоєння
нової техніки та технології, посилення пропорціональності та планомірності економічного
розвитку, поглиблення суспільного поділу праці та ін. Якість економічного зростання
виражається у покращенні життєвого рівня більшості населення, умов праці, зростанні
загальноосвітнього, професійного рівня зайнятого населення, збільшення вільного часу тощо.
98). Характеристика економічних циклів
Економічне зростання відбувається нерівномірно; формою руху суспільного виробництва є
циклічність. Причинами циклічного розвитку вважаються розвиток диспропорцій у народному
господарстві та характер руху основного капіталу.
Економічний цикл - рух виробництва від початку попередньої до початку наступної кризи.
Перша економічна криза мала місце в 1825 р., після того вона повторялась десятки разів.
Кожний цикл складається з чотирьох фаз - криза, депресія, пожвавлення та піднесення.
Криза - головна фаза економічного циклу, що супроводжується різким скороченням обсягів
виробництва, зростанням безробіття, накопиченням товарів у сфері торгівлі та ін. Оскільки
криза є багатоаспектною (криза надвиробництва, платіжна, фінансова, валютна тощо), то її
виникнення причинено комплексом внутрішніх суперечностей. Найглибиннішою з них є
економічна суперечність між суспільним характером виробництва і приватною формою
привласнення його результатів.
Розвиток кризи виявляється у нагромадження товарних мас у гуртовій торгівлі,
сповільненні їх просування до споживача, що приводить до зниження загальних показників
динаміки промислового виробництва, руйнування капіталу. Відсутність можливості реалізувати
товар відриває купівлю від продажу. Масштаби товарообміну різко скорочуються, що
спричиняє спад виробництва, зростання безробіття, зниження реальної заробітної плати,
прибутків, збільшення масових банкрутств. Зростають потреби у платіжних засобах, попит на
гроші. Тому підвищуються ставки позичкового відсотка.
Скорочення виробництва під час кризи триває доти, поки встановиться ринкова рівновага,
тобто відповідність попиту і пропозиції, а отже, послабиться гострота основної суперечності.
Після цього кризовий спад припиняється і економіка входить у фазу депресії.
Депресія - застій у розвитку народного господарства. Її справедливо порівнюють з після
шоковим станом. Рух капіталу в'ялий. У цій фазі відбуваються поступове відновлення
перерваних кризою зв'язків, переливання капіталу перспективніші галузі, а головне - масове
оновлення основного капіталу, аж вже на новому, вищому технічному рівні. Тому в наступному
циклі економіка досягає більш високого піднесення.
Пожвавлення - зростання виробництва в обсягах, які були досягнуті і перед кризою.
Вперше після початку кризового спаду зростає попит на засоби виробництва та робочу силу,
відновлюється економічне зростання, збільшуються прибуток і заробітна плата. В суспільній
свідомості живе сподівання на краще. Під час пожвавлення відновлюється докризовий рівень
економічного розвитку і готується майбутнє піднесення.
Піднесення - швидке зростання виробництва, яке супроводжується скороченням безробіття,
розширенням обсягів виробництва. Характеризується тим, що економіка виходить на рівень,
який перевищує попередні рівні. Економічне зростання прискорюється, покращуються всі
показники ринкової кон'юнктури, передусім збільшується платоспроможний попит. Це сприяє
зростанню товарних цін, збільшує прибутки і стимулює пропозицію. Особливо значних
розмірів досягають кредитно-фінансові операції, а також спекулятивні операції на біржах. Але
саме в цей найсприятливіший для економіки період в її надрах зріють передумови
майбутнього спаду. До певного часу розвиток цих передумов приховують багатоланкова та
розгалужена торговельна мережа, розвинута кредитна система, штучні дефіцити внаслідок
спекуляцій на зростанні цін. І лише в період кризового спаду стають очевидними справжній
стан речей, справжні масштаби нерівноваги ринкової економіки. Ринкова рівновага, якщо
розуміти її як збіг сукупного попиту та сукупної пропозиції, є короткочасною, випадковим
станом економічної системи.
Для економічного циклу характерні коливання головних макроекономічних показників -
рівня безробіття та темпів інфляції. При аналізі безробіття виходять із аналізу поняття повна
зайнятість.
Повна зайнятість в сучасній економіці досягається із врахуванням природного рівня
безробіття (який включає структурну та фрикційну форму) і складає 5 - 6%. Розвиток
циклічного безробіття призводить до перевищення його фактичного рівня над природним.
 Економічні витрати безробіття проявляються у недовиробництві ВНП, у відставанні його
обсягу. Закон Оукена стверджує, що 1% приросту безробіття призводить до 2,5%
відставання ВНП.
Інфляція проявляється в зростанні рівня цін, і вимірюється рівнем інфляції. Економісти
пов'язують розвиток інфляції із змінами в сукупному попиті або в сукупному пропонуванні.
Прихильники концепції інфляції попиту вважають, що підвищення сукупного попиту
супроводжується зростанням рівня цін, проте сприяє підвищенню темпів зростання економіки і
подоланню депресії. Прихильники інфляції витрат головною причиною інфляції вважають
зростання витрат виробництва (ріст заробітної плати, цін на енергоносії та ін.). Інфляція несе
для економіки негативні наслідки у вигляді перерозподілу доходів, обезцінення заощаджень,
зниження інвестиційної активності, деформації нормальних економічних відносин.
99). Попередження економічної кризи
Основою антициклічного регулювання є антикризове регулювання. Найважливішу роль у
ньому відіграє держава. Вперше в історії розвитку капіталістичного способу виробництва воно
було застосоване у США під час кризи 1929-1993 рр. Зокрема, для виходу з найглибшої
економічної кризи держава організувала і забезпечила широке проведення громадських робіт
(будівництво доріг, мостів та ін.) за кошти державного бюджету, закуповувала надлишки
продукції, надавала допомогу розореним компаніям, здійснювала виплати безробітним тощо. Ці
витрати поступово зростали і в наступний період. Теоретично обґрунтував необхідність
антикризового регулювання економіки Дж. Кейнс.
Антициклічне регулювання економіки - свідомі й цілеспрямовані дії держави, а частково
могутніх корпорацій і наднаціональних органів, на промисловий цикл з метою зменшення
глибини циклічних криз, стабілізації господарської кон'юнктури і темпів економічного
зростання.
Після Другої світової війни у більшості розвинутих країн було розширено антикризові
заходи держави, а також доповнено певними антициклічними заходами щодо пом'якшення
антициклічних коливань. Зокрема, антикризові заходи були розширені за рахунок
стимулювання житлового будівництва. Держава страхує і гарантує отримання кредитів на
житлове будівництво, регулює терміни погашення кредитів, розмір відсотка тощо, проведення
політики прискореної амортизації, надання податкових знижок при встановленні нового
устаткування, зниження податків на прибутки корпорації та ін. Узагальнюючим показником
впливу держави на економічний цикл є частка державних витрат у ВВП, і передусім державні
закупівлі товарів і послуг.
Щоб розширити сукупний попит, держава у фазах кризи знижує ставки оподаткування на
прибутки, заробітну плату, надає пільги на умови прискореного списання вартості основних
фондів, що є засобом стимулювання інвестицій у недержавний сектор економіки. Під час кризи
уряд збільшує обсяг прямих капіталовкладень у державний сектор, насамперед у галузі
економічної й соціальної інфраструктури (сфери транспорту і транспортного будівництва,
електро-, газо- і водопостачання, житлове будівництво, атомну енергетику та ін.). Під час
економічної кризи держава збільшує обсяг інвестицій, але в наступний період обсяг державних
капіталовкладень у багатьох розвинутих країнах світу поступово скорочується.
У фазі піднесення держава збільшує податки, відсоткові ставки, скасовує податкові пільги,
зменшує обсяги прямих капіталовкладень, що гальмує процес надмірного "перегріву"
економіки, послаблює суперечність між виробництвом і споживанням, згладжує різкі
коливання при переході від однієї фази промислового циклу до іншої.
Водночас між вжиттям заходів щодо кредитно-грошової політики і певним результатом
минає чимало часу. Так, за оцінками західних учених, цей час за умов циклічного спаду
становить від 5 до 20 місяців, а в період піднесення - 10-24 місяці. З найбільшим запізненням
діють методи податкового регулювання, що значною мірою зумовлено тривалістю
законотворчого процесу. Тому важливо мати чіткий економічний прогноз механізму протікання
економічного циклу. Антициклічне (а отже антикризове) регулювання здійснюється
економічними, правовими й адміністративними методами.
Між сучасними економічними кризами (у повоєнний період) і кризами XIX ст. існують такі
відмінності:
 1) сучасні кризи менш глибокі, але відбуваються частіше;
2) замість надвиробництва товарів під час криз у минулому нині має місце надвиробництво
основного капіталу (у формі простою значної частини виробничих потужностей);
3) під час криз у минулому відбувалося різке зниження цін, а в сучасних умовах його
здебільшого немає;
4) сучасні кризи характеризуються менш тривалим періодом протікання фаз власне кризи і
депресії та відповідним збільшенням фаз пожвавлення й піднесення;
5) на відміну від стихійного характеру протікання криз у минулому, сучасні економічні
кризи, механізм їх розгортання все більше піддаються регулюванню;
6) сучасні кризи, насамперед фінансові, відрізняються синхронізацією економічного циклу.
Свідченням цього є, зокрема, фінансова криза в Японії, Південній Кореї, що
розгорталася наприкінці 1997р. Для її локалізації, запобігання переростанню у світову
фінансову кризу МСВФ надав безпрецедентний за величиною за всю історію його
існування кредит Південній Кореї в сумі 47 млрд. дол., Індонезії - 40 млрд. дол. Щоб
послабити глибину цієї кризи японський уряд знизив кредитні ставки до 0,25%.
У 90-х роках економічні кризи у багатьох розвинутих країнах світу набули певних нових
ознак. Так, у США з 1992р. розпочалося найтриваліше економічне піднесення, яке тривало
майже 10 років. У 1993р. у Німеччині, Франції та деяких інших країнах Європи відбувався спад,
який в 1995 - 1996рр. переріс у депресію. В Японії криза мала місце у 1979 - 1999рр., що
засвідчує асинхронність циклу. У 2000р. з'явилися симптоми виникнення нової економічної
кризи, тому Центральні банки підвищили ставку рефінансування як антиінфляційний захід.
У наш час, глобальної світової економічної кризи, економісти озвучують різні антикризові
напрямки подолання кризи, серед них, на мою думку, найбільш дійовими є:
 створення конкурентного середовища;
 роздержавлення та приватизація;
 стимулювання середнього та дрібного бізнесу;
 розширення експорту;
 ріст інвестицій, в тому числі й зовнішніх;
 зниження банками відсоткової ставки або пролонгація кредитів.
 зменшення державних видатків, збалансування держбюджету;
 підвищення особистих податків;
 зменшення безробіття;
 скорочення грошової маси;
 проведення операцій з продажу державних цінних паперів.
100). Види зайнятості населення. Безробіття
Зайнятість з погляду речового змісту - це діяльність людей, спрямована на задоволення
особистих, колективних та суспільних потреб. З погляду суспільної форми - це певна
сукупність соціально-економічних відносин між людьми з приводу забезпечення працездатного
населення робочими місцями, формування розподілу і перерозподілу трудових ресурсів для
його участі в суспільно корисній праці й забезпечення розширеного відтворення робочої сили.
Ця сукупність соціально-економічних відносин виявляється у певних економічних
категоріях: індивідуальна (сімейна), колективна трудова діяльність, процес праці, інтенсивність
та продуктивність, мобільність робочої сили, загальноосвітня та професійна підготовка кадрів,
заробітна плата та ін.
Діалектична єдність речового змісту і суспільної форми втілюється в синтезуючому
визначенні зайнятості як економічної категорії.
Зайнятість - система соціально-економічних відносин між людьми, що виникає в процесі
їх діяльності, зорієнтованої на задоволення своїх потреб, а також при забезпеченні
працездатного населення робочими місцями та здійсненні розширеного відтворення робочої
сили.
Відповідно до Закону України "Про зайнятість", прийнятого Верховною Радою України у
1991р., до зайнятих належать особи: 1) які працюють за наймом, працюють самостійно
(інженерно-технічні працівники, підприємці, творчі працівники, члени кооперативів, фермери);
2) обрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади,
громадських об'єднаннях; 3) які проходять дійсну службу у Збройних силах; 4) які одержують
професійну підготовку або перепідготовку з відривом від виробництва, учні та студенти денної
форми навчання; 5) направлені на виконання громадських оплачуваних робіт; 6) ті, що
виховують малолітніх дітей, доглядають за хворими та людьми похилого віку; 7) громадяни
інших країн, що працюють у народному господарстві України.
Розрізняють три основні види зайнятості:
Повна зайнятість - надання суспільством усьому працездатному населенню можливості
займатися суспільно корисною працею, на основі якої здійснюється індивідуальне (у межах
сім'ї) та колективне (з участю фірм, компаній, держави) відтворення робочої сили і задоволення
всієї сукупності потреб.
Раціональна зайнятість - зайнятість, яка має місце в суспільстві з урахуванням доцільності
перерозподілу та використання трудових ресурсів, їх статево - вікової та освітньої структури.
Цей вид зайнятості не завжди буває ефективним, оскільки здійснюється для поліпшення статево
- вікової зайнятості, залучення до трудової діяльності працездатного населення окремих
відсталих регіонів тощо.
Ефективна зайнятість - зайнятість, що здійснюється відповідно до вимог інтенсивного типу
відтворення та критеріїв економічної доцільності й соціальної результативності, зорієнтована
на скорочення ручної, непрестижної, важкої праці.
Трудова діяльність за формами власності здійснюється на державних, колективних та
приватних підприємствах. Приватні підприємства, у свою чергу, поділяють на індивідуальні
(сімейні) трудові та приватнокапіталістичні. Переважна частина працездатного населення в
розвинутих країнах світу зайнята у недержавному секторі. З погляду структури народного
господарства більша частина працездатного населення працює у сфері нематеріального
виробництва.
Розрізняють основну і спеціальні форми зайнятості. Основну форму регулюють трудове
законодавство і типові правила внутрішнього розпорядку щодо різних категорій працівників.
Спеціальні, або нетрадиційні форми зайнятості (робота вдома, за сумісництвом, індивідуальна й
кооперативна трудова діяльність та ін.) здійснюються відповідно до спеціальних правових
норм.
В Україні, переважає тип зайнятості, що відповідає технологічному способу виробництва,
який базується на ручній та механізованій праці. Це переважання промислової та
сільськогосподарської діяльності з широким застосуванням простої фізичної праці. Розвинуті
країни світу пройшли цей етап у 40 - 50 рр. XX ст. Нині там формується інформаційний тип
зайнятості, тобто переважання у складі працюючих осіб, пов'язаних з відтворенням людини,
збиранням, переробкою та наданням інформації у сфері виробництва й обігу та ін. Зростають
витрати на підготовку якісної робочої сили у високотехнічних галузях промис-ловості.
Сутність та причини безробіття
Безробіття - соціально-економічне явище, за якого частина працездатного населення не
може знайти роботу, стає відносно надлишковою, поповнюючи резервну армію праці.
За визначенням Міжнародної організації праці (МОП), безробітним є особа, яка хоче і може
працювати, але не має робочого місця. У Законі України "Про зайнятість" зазначено, що
безробітними є громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають
заробітку і трудового доходу, зареєстровані у Державній службі зайнятості як особи, що
шукають роботу. Вони здатні до праці, готові працювати, але не отримують від служби
зайнятості належної роботи, яка відповідає їхній професійній підготовці, стажу, досвіду та ін.
Безробіття вперше виникло у Великобританії на початку XIX ст. Проте до кінця століття
воно не мало масового характеру, зростало лише в період економічних криз.
В економічній теорії існує кілька напрямків, які намагаються визначити головні причини
безробіття.
Теорія безробіття Т.Мальтуса пояснює це явище дією біологічного закону, властивому
всім живим істотам - розмножуватися швидше, ніж збільшується кількість засобів до існування.
Засобами усунення безробіття неомальтузіанці вважають війни, епідемії, свідоме обмеження
народжуваності та ін.
 Технологічна теорія безробіття виникла у середині 50-х років. Згідно з нею причиною
безробіття є прогрес техніки, технічні зміни у виробництві, особливо раптові. Боротися з
безробіттям, на думку її авторів, можна лише через обмеження технологічного процесу,
його сповільненням.
Кейнсіанська теорія безробіття є найпоширенішою в наш час. Згідно з нею причиною
безробіття є недостатній попит на товари, що зумовлено схильністю людей до заощадження та
недостатніми стимулами до інвестицій. Кейнсіанці переконані, що ліквідувати безробіття
можна, коли держава стимулюватиме попит на інвестиції, які спрямовуються на розширення
громадських робіт і навіть на військові витрати.
Неокласична концепція безробіття пояснює його високим рівнем заробітної плати: щоб
знизити безробіття, слід зменшити заробітну плату. Неокласична школа вважає безробіття
природним явищем.
Марксистська теорія пояснює безробіття закономірностями капіталістичного способу
виробництва, насамперед законів конкурентної боротьби, які змушують капіталістів
збільшувати інвестиції, вдосконалювати техніку. Це спричиняє відносне збільшення витрат на
засоби виробництва порівняно з витратами на робочу силу, що й зумовлює зростання
органічної будови капіталу та збільшення безробіття. Останнє також пов'язане з циклічними
процесами нагромадження капіталу й особливостями відтворення.
Насправді безробіття зумовлене не лише однією (хоч і головною) причиною, а комплексом
причин: структурними змінами в економіці, нерівномірністю розвитку продуктивних сил у
народному господарстві, в окремих регіонах, постійним прогресом техніки, особливо його
революційною формою - НТР, пошуком працівниками нових робочих місць, де вища заробітна
плата, змістовніша робота, диспропорційністю розвитку економіки, обмеженістю попиту на
товари й послуги тощо.
Розрізняють поточне, аграрне і застійне перенаселення. Поточне перенаселення
породжують структурні, технологічні зміни в економіці, кризи над- і недовиробництва та ін. До
цієї категорії безробітних належать особи, які мають загальноосвітню і професійну підготовку,
фізично й психологічно здорові. Безпосередньо причиною їх безробіття є перевищення
пропозицією робочої сили її попиту внаслідок нерівномірного і диспропорційного розвитку
продуктивних сил у різних сферах, галузях і районах народного господарства. Найчастіше
поточне перенаселення - це коротко- і середньотермінове безробіття.
Аграрне перенаселення зумовлене відсутністю достатньої кількості робочих місць у містах,
що змушує сільських працівників залишатися на селі та підробляти у містах, оскільки доходів
від праці на селі недостатньо для нормального існування.
Застійне перенаселення характеризується нерегулярністю зайнятості окремих категорій
населення (сезонні роботи, надомна праця). Нижчим прошарком цієї категорії безробітних є
паупери (непрацездатні й ті, хто тривалий час не може найти роботу).
Форми безробіття:
 добровільне або фрикційне – пов’язане з добровільною зміною місця роботи за тим же
фахом і з тією ж кваліфікацією (сюди відносять і тих, хто вперше вийшов на ринок
праці);
 структурне – пов’язане з необхідністю перекваліфікації працівників у зв’язку із змінами
в структурі попиту і пропозиції на ринку робочої сили, які виникають під впливом зміни
структури економіки;
 циклічне – викликається циклічними спадами економіки;
 технологічне – пов’язане з впровадженням нових технологій із меншою кількістю
зайнятих;
 сезонне – охоплює галузі з сезонним характером діяльності.
Фрикційне та структурне безробіття – неминучі форми для будь-якої економіки
(добровільне безробіття навіть бажане), тому таке безробіття вважають природним
(неминучим). Інші форми безробіття складають надлишкове безробіття, яке є небажаним і
обтяжливим для економіки. Природне і надлишкове безробіття визначають загальний, або
фактичний рівень безробіття:
 Рб = х 100%
Природний рівень безробіття обчислюється для визначення втраченого для національної
економіки внутрішнього продукту у зв’язку із безробіттям. Економісти визначають цей
втрачений продукт як відставання обсягу сукупного продукту нації, яке показує наскільки
фактичний сукупний продукт менший від потенційного.
Американський учений А.Оукен відобразив це співвідношення математично, що дістало
назву закону Оукена. За цим законом існує негативний ефект зміни обсягу національного
продукту у зв’язку із зростанням безробіття: збільшення рівня безробіття на 1% призводить до
безповоротної втрати близько 2,5% національного продукту. Оскільки природне безробіття
неминуче і має постійний характер, розраховують відставання обсягу сукупного продукту із
врахуванням лише надлишкового безробіття. Даний закон відбиває й зворотний ефект, який
полягає в тому, що якщо щорічний приріст продукту всієї нації буде не меншим 2,7%, то
безробіття буде на постійному (природному) рівні.
Соціально-економічні наслідки безробіття відбиваються в таких явищах: відбувається
знецінення, недовикористання ресурсу праці; погіршується якість життя частини громадян
(безробітних і членів їх сімей); посилюється тиск на рівень оплати праці зайнятих з боку
конкуруючих безробітних, що призводить до зниження рівня заробітної плати; збільшуються
затрати суспільства і окремих осіб на відновлення чи зміну професійного статусу і рівня
продуктивності праці; зростає кількість людей, схильних до дій, які суперечать
загальноприйнятим суспільним нормам та цінностям.
101). Механізм управління суспільним виробництвом
Господарський механізм можна визначити як сукупність основних форм, важелів, методів
управління народним господарством шляхом використання економічних законів, розв'язання
суперечностей економічної системи, реалізації, відносин власності, а також розвитку людини та
узгодження найважливіших типів інтересів.
Сутність господарського механізму розкривається в його функціях. Найважливішою
функцією господарського механізму є використання економічних законів, насамперед - закону
вартості, попиту та пропозиції та ін.
Друга його функція - розв'язання соціально-економічних суперечностей. Вона випливає з
першої, бо кожен закон містить у собі суперечність. До таких суперечностей належать
суперечності самої системи продуктивних сил (наприклад, між рівнем техніки, з одного боку,
рівнем освіти і кваліфікації робочої сили - з другого), між системою продуктивних сил та її
речовою формою ( наприклад, між рівнем розвитку техніки та досягнутим ступенем
концентрації і спеціалізації виробництва), між технологічним способом виробництва та його
суспільною формою.
Третя функція господарського механізму - реалізація відносин власності, насамперед
власності на засоби виробництва. Конкретними формами реалізації власності є безпосереднє
привласнення необхідного і додаткового прибутку в різних формах.
Четверта важливна функція - всебічний розвиток людини, її потреб (матеріальних і
духовних), інтересів, стимулів.
Крім цих найважливіших функцій, господарський механізм виконує і другорядні,
наприклад, стимулювання науково-технічного процесу, раціональне використання ресурсів
тощо.
В цілому функції господарського механізму повинні забезпечити активну взаємодію всіх
підсистем економічної системи в усіх сферах суспільного відтворення. Головними елементами
господарського механізму є: ринкове регулювання, державне регулювання та національне
регулювання.
Ринкове саморегулювання було домінуючим впродовж близько чотирьох століть, до кризи
1929-1933 рр. Таке саморегулювання здійснювалось через механізм вільної конкуренції,
вільного ціноутворення, а державі в такій економіці належить другорядна роль.
Неспроможність такого механізму вперше визнав Дж.Кейнс і обґрунтував при цьому
необхідність широкомасштабного регулювання економіки. Сутність державного регулювання
економіки полягає у функціонуванні та розвитку домінуючої підсистеми виробничих відносин
між державою та суб'єктами господарювання з приводу виконання державою своїх економічних
функцій, використання різних форм і методів впливу на процес розширеного відтворення
економіки.
Державне регулювання економіки та ринкове саморегулювання є двома найважливішими
ланками господарського механізму. Поряд з ними важливу роль у регулюванні національної
економіки відіграє корпоративна. Гігантські корпорації за допомогою комп'ютерних систем,
маркетингу вивчають масовий попит і формують його, тому виробництво товарів зорієнтовано
на відомий ринок на основі попередніх погоджень щодо номенклатури продукції, її кількості і
якості.
Крім них, зростаючу роль у відтворенні сучасної економічної системи відіграє
наднаціональне регулювання, що найповніше втілюється і різноманітних інтеграційних
об'єднаннях, насамперед ЄС.
102). Соціальний захист населення
Соціальна політика держави - комплекс соціально-економічних заходів держави,
підприємств, організацій, спрямованих на послаблення нерівності у розподілі доходів та майна,
на захист населення від безробіття, підвищення цін, знецінення трудових заощаджень та ін.
Головними напрямами проведення соціальної політики є: 1) захист рівня життя за
допомогою різних форм компенсації від підвищення цін і проведення індексації; 2) надання
допомоги найбіднішим сім'ям; 3) надання допомоги у разі безробіття; 4) здійснення політики
соціального страхування, встановлення мінімальної заробітної плати для працюючих; 5)
розвиток освіти, охорони здоров'я, навколишнього середовища переважно за рахунок держави;
6) проведення активної політики, спрямованої на набуття громадянами кваліфікації,
гарантування процесу трудової діяльності відповідно до чинного законодавства (дотримання
тривалості робочого дня, надання оплачуваних відпусток, створення профспілок тощо) та ін.
Головними принципами соціальної політики є: оптимальне поєднання соціальної
справедливості та ефективності; врахування життєво необхідних соціальних стандартів (освіти,
охорони здоров'я та ін.).
Проблема соціального захисту населення по-різному розв'язується в межах соціально-
економічної формації, конкретної країни. У перехідний період в Україні основний тягар
соціального захисту лягає на державу, але водночас зростає роль ринкового механізму у
проведенні такої політики.
Соціальний захист населення забезпечують також підприємства (або підприємці) та самі
працівники - їх профспілкові організації.
Головними засобами стирання нерівності у розподілі доходів і майна є прогресивний
податок на доходи і соціальні витрати держави.
У процесі регулювання доходів слід домагатися оптимального співвідношення між
ефективністю суспільного виробництва і соціальною справедливістю економічної системи. Це
зумовлено тим, що надмірне вирівнювання доходів і майна призводить до значного
послаблення і навіть втрати дієвих стимулів до праці (в тому числі підприємницької), до
істотного послаблення ринкових механізмів господарювання, з одного боку, а надмірна
диференціація доходів спричиняє наростання соціальної напруженості, поглиблення соціальних
конфліктів, використання лише ринкових важелів господарювання - з іншого.
Соціальне страхування - найважливіший елемент у системі соціального захисту населення,
що складається з пенсійного, медичного, страхування від безробіття та від нещасних випадків
на виробництві. Пенсійне і медичне страхування забезпечуються відрахуваннями від заробітної
плати й прибутків в однакових пропорціях.
Страхові виплати у разі безробіття проводяться із спеціальних страхових фондів. Розмір їх
залежить, по-перше, від тривалості безробіття, по-друге, від специфічних умов країни.
Програми працевлаштування та перекваліфікації - важлива ланка соціального захисту
населення. У виконанні цих програм беруть участь держава та підприємці. Держава витрачає
на перекваліфікації працівників більшу частину відповідних коштів.
У загальнонаціональному масштабі сучасна держава для зменшення безробіття намагається
регулювати заробітну плату на такому рівні, щоб темпи її зростання були нижчими від
зростання продуктивності праці. Для цього проводять "політику доходів", активну кредитно-
грошову політику тощо. "Політику доходів" запроваджують приватні фірми, домагаючись, щоб
рівень продуктивності праці випереджав зростання оплати робочої сили. Певні результати у
здійсненні політики працевлаштування може дати скорочення робочого дня.
В Україні законодавчу програму захисту населення закладено в Законі України "Про
зайнятість" і державній програмі зайнятості. Ця програма передбачає заходи, спрямовані для
збереження високого рівня зайнятості, вдосконалення її структури та підтримки ринку, зміну
структури робочих місць за рахунок вивільнення частини працівників з неперспективних у
перспективні галузі та збільшення зайнятості у сфері нематеріального виробництва, підвищення
загальноосвітнього, кваліфікаційного рівнів робочої сили, та ін.
Правове регулювання найманої праці - один з елементів соціального захисту населення.
Воно здійснюється через встановлення у законодавчому порядку мінімального рівня заробітної
плати, пенсій, порядку укладення колективних договорів про умови праці, оплату робочої
сили, соціальне страхування, відпустки тощо.
При встановленні мінімального рівня заробітної плати документи МОП рекомендують
враховувати потреби працівників та їх сімей, вартість житла, соціальні пільги, рівень інфляції',
а також показники, які впливають на рівень зайнятості (наприклад, рівень продуктивної праці,
кількість безробітних та ін.).
На базу мінімального рівня заробітної плати беруть набір товарів і послуг, які
задовольняють основні фізіологічні та соціальні потреби окремої людини або типових сімей (з
однією дитиною, з двома дітьми та ін.).
В Україні наприкінці 2000 р. мінімальна заробітна плата становила 547 грн., середній
розмір пенсії - 547 грн., соціальної - 149 грн., розмір яких не забезпечував навіть фізичного
виживання.
103). Еволюція капіталізму та сучасна економічна система
Об'єктивними основами виникнення і розвитку капіталізму є по-перше, відчуження
робітників від засобів виробництва і формування приватної капіталістичної власності; по-
друге, наявність юридично вільних найлегших працівників, які є власниками своєї робочої
сили; по-третє, розвинене товарне виробництво; по-четверте, ринковий механізм регулювання
економіки; по-п'яте, підпорядкування економічної системи закону виробництва додаткової
вартості.
Історично першим етапом розвитку капіталістичної економічної системи був капіталізм
вільної конкуренції або домонополістичний капіталізм, при якому ринковий механізм
саморегулювання економіки реалізується, передусім, через внутрішньогалузевий та
міжгалузевий види конкуренції.
Головні функції внутрішньогалузевої конкуренції:
1. Перетворення багатьох індивідуальних вартостей товарів на єдину суспільну (ринкову)
вартість, яка лежить в основі ринкової ціни.
2. Впровадження капіталістами нової техніки у виробництво.
3. Перерозподіл додаткової вартості у формі прибутку між капіталістами одної галузі.
4. Розшарування та диференціація між капіталістичними підприємствами.
Роль міжгалузевої конкуренції полягає в переливі капіталу із низькою нормою прибутку в
галузі з вищою нормою прибутку; межею переливу капіталу є формування середньої норми
прибутку.
Внаслідок цих видів конкуренції досягається певна пропорційність розвитку економіки, а
отже, регулювання попиту і пропозиції, виробництва і споживання, розподіл ресурсів тощо.
Механізм ринкового саморегулювання може діяти за наявності невеликих за розмірами
підприємств; важливе значення мають також існування економічної свободи підприємств,
стабільна грошова система, домінування егоїстичних приватних інтересів.
Основою цього етапу розвитку капіталізму було панування індивідуальної (приватної)
капіталістичної власності.
Домонополістичний капіталізм на початку XX ст. перетворився в монополістичний.
Основними економічними ознаками останнього є процес утворення та панування монополій,
злиття банківського монополістичного капіталу з промисловим і утворення фінансового
монополістичного капіталу, економічний поділ світу міжнародними монополіями і
територіальний поділ світу між великими державами, боротьба за його переділ.
Суспільною формою розвитку монополій є монополістичний капітал. Найважливішими
його елементами є цінні папери, а формою економічної реалізації - привласнення монопольно
високих прибутків.
Монополістичний капітал в ході історичної еволюції переростає в фінансово-
монополістичний капітал. Фінансово-монополістичний капітал означає процес зрощування
банківських монополій та інших крупних фінансово-кредитних інститутів із не фінансовими
монополіями (промисловими, торгівельними, транспортними та ін.), у процесі якого
посилюється контроль наймогутніших банків над промисловістю, торгівлею, сільським
господарством та іншими сферами економіки. Персоніфікатором процесу формування та
розвитку фінансового капіталу є фінансова олігархія - верхівка економічного панівного класу,
яка зосередила в своїх руках більшу частину національного багатства, контроль за власністю, а
отже, і владу.
Наступною формою еволюції капіталу на вищій стадії капіталізму є державно-
монополістичний капіталізм. Суспільною формою цього ступеня є державно-монополістичний
капітал. Останній означає процес поєднання і зрощування державного капіталу з
монополістичним, у процесі якого відбувається їх діалектична взаємодія і формується якісно
нова форма капіталу. Персоніфікатором цієї форми капіталу є вищі чиновники державного
апарату та вищі менеджери державних підприємств, з одного боку, та представники фінансової
олігархії - з другого боку.
Якісно новим етапом розвитку капіталістичної економічної системи є так звана "змішана
економіка", яка передбачає оптимальне поєднання приватної, колективної та державної
власності з одного боку, механізму ринкового саморегулювання, монополістичної
планомірності і державного регулювання з другого боку, з метою узгодження приватних,
колективних і загальнонаціональних інтересів.
Водночас поняттям "змішана економіка" можна характеризувати певне поєднання різних за
своєю сутністю економічних процесів, що відбуваються в розвинених країнах світу внаслідок
соціалізації економічної системи, дії відповідного закону

Тенденції еволюції сучасної економічної системи значною мірою зумовлені

закономірностями розвитку кожного з основних елементів цієї системи: продуктивних сил,
техніко-економічних відносин, організаційно-економічних відносин, відносин власності та
господарського механізму.
Тенденції розвитку системи продуктивних сил здебільшого детерміновані особливостями
сучасного етапу розгортання НТР, зокрема інформаційної революції. Із середини 70-х років
НТР вступили в новий етап свого розвитку, пов'язаний з електронною автоматизацією
матеріального виробництва й обігу, науково-технічної творчості. Відтоді у найрозвинутіших
країнах Заходу все вагомішу роль відіграє інформація, що зумовлює появу нового типу
суспільства - інформаційного, складовою частиною й основою якого є інформаційна економіка.
Це характеристика з боку технологічного способу виробництва, а отже ігнорує вирішальну для
визначення соціально-економічного типу ознаку - відносини економічної власності передусім
на засоби виробництва. Основною формою економічного розвитку в умовах інформації
економіки стає безпосередньо суспільна форма, яка діалектично заперечує товарну форму.
Інформаційне суспільство - найрозвинутіша епоха людської цивілізації, що настає
внаслідок інформаційно-комп'ютерної революції та базується на інформаційній технології,
"інтелектуальних" комп'ютерах, автоматизації та роботизації всіх сфер і галузей економіки й
управління, єдиній найновішій інтегрованій системі зв'язку, і надає кожній особі (це
закріплюється законодавчими актами) будь-яку інформацію і знання.
Таке суспільство за умов радикальної зміни відносин і капіталістичної власності зумовлює
глибокі зміни в усій системі і суспільних відносин (економічних, політичних, правових,
духовних та ін.) завдяки чому забезпечуються найбільший прогрес і свобода людини,
можливість її самореалізації.
 У найрозвинутіших країнах світу інформаційне суспільство безвідносно до суспільної
форми виникло в середині 80-х і до середини 90-х років й пройшло перший ступінь свого
розвитку.
Інформаційна технологія, що лежить в основі цього суспільства, формується насамперед на
інтелектуальних комп'ютерах п'ятого та шостого поколінь, до яких належать супер комп'ютери
та найновіші персональні комп'ютери. Елементом інформаційної технології є також сучасна
технологія зв'язку, що об'єднує всі технічні види комунікації - радіо, телефон, телебачення,
супутниковий зв'язок, телекс, телефакс тощо, а також всі існуючі бази даних (наукові, побутові,
сфери освіти, охорони здоров'я тощо).
На основі цих революційних перетворень досягається принципово новий етап автоматизації
фізичної та розумової праці, її інформація та інтелектуалізація, відбувається формування
працівника якісно нового типу.
У сфері виробничих відносин (або відносин економічної власності ) значна частина
висококваліфікованих працівників стає певною мірою власником інформації (як нового об'єкта
власності ), засобів виробництва (через придбання акцій і привласнення дивідендів), суб'єктом
управління та ін. Отже, зростає соціалізація власності. Основним продуктом праці стає
інформація, з'являється можливість за допомогою комп'ютерних систем точно визначати
витрати праці кожного працівника, відбувається значне обмеження товарно-грошових відносин,
згодом відпаде необхідність у грошах, зокрема в сучасних формах грошей.
У сфері соціальних відносин радикально зміниться структура суспільства: переважна
частина працівників (до 90%) буде зайнята у сфері інформації та послуг. З'являться міста й села
нового типу. У сфері правових відносин зростає дезінтеграція прав власності (володіння,
розпорядження і користування), посилюється вплив працівників і трудових колективів на
формування законодавчої бази. У своїй сукупності ці зміни зумовлять зміцнення суспільної
демократії, свободи (економічної, політичної, національної тощо) людини, перетворення її на
творця історії.
Україна на кілька десятків відстає від формування такого типу суспільства. З часом система
продуктивних сил ускладнюватиметься внаслідок виникнення в ній якісно нових елементів, а
також збагачення зв'язків між окремими елементами (кожного з кожним) та будь-якого
елемента із системою загалом. Головною продуктивною силою і надалі буде працівник, але
його творчі здібності сягнуть вищого рівня,так само як і його освіта, кваліфікація, моральний і
психологічний стан, уміння вести діалог з досконалішими комп'ютерами та ін. Єдиною
реальною загрозою цьому може стати лише глобальна економічна криза.

104). Економіка країн в перехідний період

Оскільки соціалістична економічна система базувалась на державній власності, то в
економічній літературі розпад соціалістичної системи найчастіше пов'язується з
трансформацією державної власності, її приватизацією та роздержавленням.
Роздержавлення означає процес переходу державної власності на засоби виробництва в
інші недержавні типи власності, в т. ч. і в приватну власність окремої особи або членів сім'ї, що
означає приватизацію державної власності як складову роздержавлення.
Процес роздержавлення і приватизації у 80-90 рр. XX ст. відбувався як у розвинених країн
світу, так і в постсоціалістичних країнах. Ці процеси мали подолати відчуженість найманих
працівників від засобів виробництва, поєднати власність і працю і прискорити завдяки цьому
соціально-історичний прогрес, істотно підвищити життєвий рівень населення.
Загалом у країнах колишнього СРСР та соціалістичної співдружності роздержавлення і
приватизація відбувалися за різними соціально-економічними моделями та конкретними
механізмами їх реалізації. Основними серед них є:
1) модель масового роздержавлення і приватизації;
2) модель колективного роздержавлення і приватизації;
3) модель зовнішнього власника;
4) змішана модель;
5) модель соціально-орієнтованої власності.
 Модель масового роздержавлення і приватизації найповніше була реалізована в Чехії, Росії,
Литві та Монголії, частково - у Польщі.
У Росії та Україні роздержавлення і приватизація передбачали надання кожному
громадянину приватизаційного сертифіката на частку державного майна і можливість у
наступний період обміняти їх на акції підприємств. Проте внаслідок ряду причин
приватизаційні сертифікати знецінились і замість подолання соціально-економічного
відчуження воно ще більше зросло.
Модель колективного роздержавлення і приватизації передбачає придбання переважної
частини акцій трудовим колективом з наступним виділенням частки кожного працівника та
правом купівлі-продажу ними акцій інших працівників.
Значного поширення ця модель отримала в Росії, Румунії, Угорщині, Україні, Словенії.
Модель зовнішнього власника передбачає надання контрольного пакета акцій (понад 50%)
в руки іноземного інвестора. Ця модель отримала найширшого поширення в Чилі, частково в
Угорщині, НДР та Естонії.
Змішана модель передбачала поєднання державної, колективної і приватної власності у
різних пропорціях за умов переважання державної власності і державного контролю в
стратегічних для народного господарствах галузях. Найближче до цієї моделі - досвід
роздержавлення і приватизації в Китаї.
Модель соціально-орієнтованої власності передбачала право робочих рад на підприємстві
та менеджерів ухвалювати рішення щодо роздержавлення і приватизації, а також використання
інших моделей.
Якщо оцінювати ефективність названих п'яти моделей за темпами зростання таких
макроекономічних показників, як ВВП, то найшвидше вони зростали в Китаї (за 1990-1996 рр.,
відповідно, в 3,6 рази), щорічний приріст виробництва становив близько 10%, обсяг
виробництва на душу населення подвоївся за останні 10 років.
В цілому роздержавлення і приватизація має свої позитивні і негативні сторони. До
позитивних сторін у розвинених країнах світу відносять:
1) ослаблення адміністративно-командних методів управління роздержавленими
підприємствами;
2) розширення процесу демократизації власності шляхом концентрації частини акцій у
найманих працівників;
3) зростання рентабельності державних підприємств.
Негативними сторонами роздержавлення і приватизації у розвинутих країнах світу є :
1) позбавлення населення можливостей отримувати товари та послуги з державного
сектору за відносно низькими цінами;
2) зростання безробіття внаслідок капіталістичної раціоналізації державних компаній;
3) продаж державної власності за штучно заниженими цінами;
4) монополізація більшої частини державної власності в руках фінансового капіталу.
Негативні сторони роздержавлення і приватизації є домінуючими в Україні. Це стосується і
процесу трансформації господарського механізму, інших сторін економічної системи.
Позитивними аспектами трансформаційних процесів в Україні є, по-перше, створення
об'єктів ринкової інфраструктури та інфраструктури ринку, які за умов раціонального
державного регулювання економіки можуть слугувати подоланню її затратного характеру; по-
друге, акціонування значної частини підприємств, які в майбутньому за наявності уряду
народної довіри і проведення ним обґрунтованої економічної політики можуть стати засобом
подолання відчуженості найманої праці від власності; по-третє, поступове формування класової
свідомості найманих працівників, їх організованості.
Значні особливості перехідного періоду властиві для країн, що розвиваються. Це
зумовлено, насамперед, багатоукладністю їх економіки. Провідна роль серед соціально-
економічних устроїв цих країн належить державному. Найважливішим напрямком подолання їх
економічної відсталості є індустріалізація, тобто прискорений розвиток промисловості.
105). Світове господарство
Процес інтернаціоналізації господарського життя обумовив не тільки виникнення і
розвиток світового ринку, але і формування світового господарства.
 Світове господарство - сукупність національних економік, що функціонують у тісній
взаємодії один з одним відповідно діючим економічним законам. Його відмінність від світового
ринку полягає в наявності додаткових параметрів розвитку категорії, що включають не тільки
іманентні світовому ринку міжнародні переміщення товарів, але і рух інших факторів -
капіталу, робочої сили, технології. Виступаючи, таким чином, як більш висока в порівнянні зі
світовим ринком стадія розвитку економіки, світове господарство виступає як форма існування
інтернаціоналізації, що поєднує зростаюче різноманіття внутрішньогосподарських відносин
різних країн світу.
Важливими факторами, що зробили вплив на розвиток світового господарства, були
розгортання в другій половині XX століття НТР, швидкий ріст інтернаціоналізації
господарського життя, розпад соціалістичної системи господарства, поява і загострення
глобальних проблем. Фактором особливого значення в розвитку світового господарства стають
транснаціональні корпорації, що зумовлюють концентрацію і міжнародне переміщення
факторів виробництва.
Сучасне світове господарство - складне соціально-економічне утворення, що охоплює
територію всіх континентів. За короткий період історії - менш чим за сторіччя - воно пережило
глибоку трансформацію. Сьогодні світове господарство - рухлива, динамічна, суперечлива
соціально-економічна система-конгломерат різних країн - великих, середніх, малих, економічно
і технічно передових і слаборозвинених, дуже багатих і дуже бідних, що знаходяться на різних
етапах суспільного розвитку. Національні господарства країн у їх сукупності являють ту
матеріальну основу світового господарства, на якій розвивається міжнародний поділ праці,
міжнародні економічні зв'язки, відносини і взаємозалежності.
Сучасне світове господарство поєднує систему національних господарств досить
різноманітних. У ній просліджується досить чітко центр і периферія. Місце країни у світовій
економічній системі визначається її належністю до одного з цих полюсів. Центр - це головним
чином промислово розвинуті країни з ефективним ринковим господарством, що розвиваються
за типом "соціального ринкового господарства", тобто країни, що мають гнучкий ринковий
механізм, здатний адаптуватися до світової економічної кон'юнктури, освоювати досягнення
науково-технічного прогресу і експортувати високотехнологічну продукцію. Периферія - це,
насамперед, країни, що розвиваються. Вони, як правило, мають сировинну спеціалізацію,
недостатньо ефективний механізм саморозвитку, відносно низький рівень інтеграції у світову
економіку. Тут переважають неринкові, а іноді позаекономічні важелі організації господарства,
що приводяться в дію державою. Сюди ж варто віднести і групу підопічних територій, які
знаходяться під владою інших, більш розвинутих країн світу. Багато хто з них мають внутрішнє
самоврядування, інші - цілком керуються опікуваною країною.
В особливому положенні знаходиться група країн з перехідною економікою - це країни, що
переходять від централізовано планованої до ринкової економіки.
Ведуча роль у світовому господарстві належить групі країн з розвинутою ринковою
економкою. 24 з них, розташовані в Західній Європі, Північній Америці і Тихоокеанському
басейні, займають визначальну позицію у світовій економіці.
США сьогодні виступає як ведуча країна світу. В умовах глобалізації міжнародної
економіки, показники ділової активності США безпосередньо впливають на зміну стану
практично кожної з національних економік. Розвиток економічних процесів у США є
найважливішою рушійною силою світової економіки. США мають високоефективне сільське
господарство, займають перше місце у світі за обсягами промислового виробництва.
Роль західноєвропейських країн у світовому ВВП також значна. Зараз тільки 15 країн -
членів Європейського союзу дають 1/5 світового ВВП
Частка країн, що розвиваються, у світовому ВВП невисока. Незважаючи на значний ріст
їхньої економіки, ця частка (з обліком гігантського Китаю) у 2 рази менше, ніж питома вага цих
країн у населенні світу. Якщо спиратися на методику розрахунку ВВП через паритети
купівельної спроможності, лише трохи більше 2/5 світової продукції виробляється в країнах, що
розвиваються. На майже півсотню найбідніших країн світу приходиться лише 1,7% світового
валового продукту.
 Більшість країн, що розвиваються, знаходиться в Африці -50, потім в Азії - ЗО, у Європі і
на Близькій Схід - 18, і в Західній Півкулі - 34.
Наявність центра і периферії в світовому господарстві, особливо їхніх крайніх полюсів,
показує різкий контраст між досягнутими успіхами одних і невирішеними проблемами інших.
Це особлива міжнародна проблема кінця XX початку XXI століть, що підсилює міжнародну
напруженість і загрожує загальній безпеці. Стрижень проблеми - бідні і найбідніші країни, де
більш 1,3 млрд. людей, живуть на доходи, що складають менш 1 долара на день. Це той
життєвий рівень, який США і Західна Європа досягли ще два сторіччя назад. У цих країнах -
більш 1 млрд. чоловік неписьменних і 840 млн. чоловік голодують.
Сьогодні до найменш розвинутих держав віднесені 48 держав Африки, Азії, Карибського
басейну і Близького Сходу із загальною чисельністю населення 555 млн. чоловік, з яких: 78 % -
напівписьменні чи зовсім неписьменні сільські жителі; очікувана тривалість життя 50,6 років;
споживання електроенергії на 1 жителя не більш 74 кВт. години на рік.
Центр і периферія мають різні завдання розвитку. Якщо промислово-розвинуті країни,
досягши сучасного рівня процвітання, формують якісно нову структуру споживання, де
найважливіше місце займає сфера послуг і індустрія дозвілля, то для ряду країн, що
розвиваються, ще не вирішена проблема забезпечення населення продовольством. Однак це не
означає жорсткого закріплення країн щодо місця в ієрархічній структурі світового
господарства. Процес взаємопроникнення центра і периферії дуже динамічний. Такі країни, як
Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, знаходяться на порозі переходу в групу промислово-
розвинутих країн світу. Стрімке зростання їхньої економіки зумовило збільшення абсолютних
розмірів валового внутрішнього продукту, у тому числі на душу населення. У структурі ВВП
досить значна питома вага внутрішніх нагромаджень. Ведучою галуззю господарства майже
всіх НІК стала обробна промисловість, причому з більш високими темпами росту
продуктивності праці, у порівнянні з промислово-розвинутими країнами. Її продукція стала
основною статтею експорту практично всіх НІК. За обсягами на світовому ринку таких
товарів, як взуття, текстиль, окремі види електронних і електротехнічних виробів, НІК обігнали
багато розвинутих країн. Головним ринком збуту готових виробів для НІК стали промислово-
розвинуті держави.

106). Економічні аспекти глобальних проблем

Поняття «глобальні проблеми» походить від французького слова global, що означає
«всезагальний», «той, що охоплює всю земну кулю». До таких проблем належать відвернення
світової ядерної війни та забезпечення стабільного миру, необхідність ефективної та
комплексної охорони навколишнього середовища, ліквідація відсталості країн, що
розвиваються, продовольча, сировинна, енергетична та демографічна проблеми, ліквідація
хвороб, раціональне використання глибин Світового океану та мирне освоєння космічного
простору, проблема розвитку самої людини, перспективи забезпечення її гідного майбутнього.
Найзагальнішою причиною загострення глобальних проблем, що характеризує
технологічний спосіб виробництва, є швидке зростання народонаселення в останні десятиріччя
XX ст., або демографічний вибух, який, до того ж, супроводжується нерівномірністю
зростання населення в різних країнах та регіонах.
Демографічний вибух спричиняє загострення таких глобальних проблем, як продовольча,
екологічна, сировинна, енергетична. Важливими причинами загострення глобальних проблем є:
1. Низький рівень впровадження ресурсе- та енергозаощаджуючих, екологічно чистих
технологій. Внаслідок цього із загального обсягу природної речовини, що залучається у процесі
виробництва, форми кінцевого продукту набуває лише 1,5 %, я решта йде у відходи. Всього на
території України наприкінці 90-х років XX ст. накопичено понад 25 млрд. т різноманітних
відходів, які зробили непридатними для користування майже 160 тис. га зелених угідь.
2. Швидка урбанізація населення, зростання гігантських мегаполісів. Це супроводжується
скороченням сільськогосподарських угідь, бурхливою автомобілізацією. Загалом на 0,3 %
території планети сконцентровано 40 % всього населення. Майже 10 % території України
охоплено глибокою екологічною кризою, близькою до катастрофи, і майже 70 % загальної
земельної площі наближається до такого стану. Лише 1 % території України — екологічно чисті
ареали. Такий стан довкілля спричинений надмірною концентрацією екологічно небезпечних
виробництв.
3. Варварське ставлення людини до природи. Це найбільше виявляється в хижацькому
вирубуванні лісів, знищенні природних річок, створенні штучних водойм, забрудненні
шкідливими речовинами питної води. В Україні понад обґрунтовану норму вирубано понад 20
млн. кубометрів лісу, здебільшого, з метою експорту комерційними структурами за кордон.
Забруднення Дніпра в 4—5 разів перевищує гранично допустимі норми. Але його воду змушені
пити 35 млн. жителів України. В Україні за останні 20 років кількість еродованих земель
збільшилася млн. до 18 млн. га, а 2 млн. га так захімізовані, що їх рекультивація економічно
нерентабельна.
Але вирішальна роль у виникненні глобальних проблем людства стосується відносин
власності та системи виробничих відносин. Так, внаслідок глобалізації економіки, зокрема
посилення ролі ТНК та нееквівалентного обліку, розрив між багатими і бідними країнами за
показниками виробництва ВВП на душу населення збільшився у 3 рази. Мета таких концепцій
— вину за загострення глобальних проблем перекласти на все населення планети, його
зростання.
Такий аналіз причин загострення глобальних проблем з точки зору речового змісту
необхідно доповнити характеристикою відносин власності у різних соціальних системах,
аналізом соціальної, політичної, юридичної та інших сторін надбудовчих відносин.
У середині 70-х років почалася екологічна криза. Така криза означає різке загострення
суперечностей між людиною і природою, глобальне порушення рівноваги у природному
кругообігу речовин. Найважливішими ознаками цієї кризи є, передусім, глобальні зміни клімату
та виникнення парникового ефекту.
Паливно-енергетична та сировинна проблеми. Використання паливно-енергетичних і
сировинних ресурсів на планеті зростає значними темпами. Через це, а також через зростання
населення планети, нераціональне використання енергії, сировини, нерівномірний розподіл
паливно-енергетичних та сировинних ресурсів серед різних регіонів країн світу та інші чинники
їх виробництво та споживання і в майбутньому зростатимуть.
Нераціональне використання енергоресурсів значною мірою спричинене неоколоніальною
політикою імперіалістичних держав, зокрема "політикою дешевої сировини", яка знекровлює
економіку країн, що розвиваються. З 200 млрд дол., які споживачі розвинених капіталістичних
країн сплачують за сировинні товари, імпортовані з країн, що розвиваються, останні отримують
лише приблизно 30 млрд дол.
У країнах СНД на виробництво одиниці національного доходу витрачається в середньому
вдвічі більше сировини, ніж у розвинутих країнах Заходу.
Всі існуючі глобальні проблеми мають яскраво виражений економічний аспект, пов'язаний
з їх впливом на структуру відтворення, динаміку економічних процесів, пошук ефективних
форм і методів керування. Так, одна лише зміна клімату по оцінками провідних спеціалістів,
призведе до:
 підвищення рівня моря на 0,5 метра до 2100 р., що вимагає щорічних вкладень близько 1
млрд. дол., а очікувані економічні втрати складуть приблизно 50 млрд. доларів;
 втрат у лісовому господарстві в межах 2 млрд. доларів на рік;
 збільшення витрат на підтримку комфортної температури в будинках - близько 20 млрд.
доларів на рік;
 втрат у туризмі (в гірськолижному бізнесі) в розмірі близько 1,7 млрд. доларів на рік;
 спричинення додаткових 215000 смертей на рік (при зростанні температури лише на
2,5%) і збільшенню хвороб, що наблизить економічний збиток до 50 млрд. доларів на
рік;
 збільшення концентрації тропосферного озону й інших шкідливих газів, що вимагає для
відновлення якості повітря приблизно 15 млрд. доларів на рік;
 зміни якості води, що потребує для свого відновлення, за деякими розрахунками, від 15
до 67 млрд. доларів на рік;
  збільшення міграції приблизно на 150 млн. чоловік, що приведе до щорічних
економічних втрат в декілька сотень мільйонів доларів на рік і т.д.
Глобальні проблеми приводять не тільки до економічних втрат, а й до соціальних. Вони
викликають людські жертви, шкодять здоров'ю людей. Оцінити величину соціальних втрат
важко, тому що вони, як правило, носять довгостроковий характер. Ще важче призвести
соціальні втрати до загального знаменника із економічними збитками. Через безцінність
кожного людського життя, функціонування кожної економічної системи повинне бути
підлегле безумовному пріоритету соціального ефекту над економічним, здоров'я і виживання
людей – над прибутком.
107). Можливості подолання глобальних проблем за допомогою економічних інструментів
Основними шляхами розв'язання екологічної, паливно-енергетичної та сировинної проблем з
погляду речового змісту суспільного способу виробництва є:
1) швидкий розвиток і використання основних видів відновлюваної енергії: сонячної,
енергії вітру, океану та гідроенергії річок;
2) структурні зміни у використанні наявних невідновлюваних видів енергії, а саме:
зростання частки вугілля в енергобалансі й зменшення газу та нафти, оскільки запасів
цих корисних копалин на планеті менше, а їхня цінність для хімічної промисловості
набагато більша;
3) створення екологічно чистої вугільної енергетики, яка б працювала без викидів
шкідливих газів. Все це вимагає більших видатків держав на природоохоронні цілі;
4) розробка усіма країнами конкретних заходів дотримання екологічних стандартів, тобто
стандартів чистоти повітря, водних басейнів, раціонального споживання енергії,
підвищення ефективності своїх енергетичних систем;
5) вивчення запасів усіх ресурсів з використанням найновіших досягнень НТР. Нині
розвіданий відносно неглибокий шар земної кори — до 5 км. Тому важливо відкрити
нові ресурси на більшій глибині Землі, а також на дні Світового океану;
6) інтенсивний розвиток власних сировинних господарств, зокрема переробних галузей
сировини у країнах, що розвиваються. Для розв'язання проблеми голоду в цих країнах
слід розширювати посівні площі, запроваджувати передову агротехніку, ви-
сокопродуктивне тваринництво, високоврожайні культури, використовувати ефективні
добрива та засоби захисту рослин тощо;
7) пошук ефективних важелів управління процесом зростання народонаселення для його
стабілізації на рівні 10 млрд осіб;
8) припинення вирубування лісів, особливо тропічних, забезпечення раціонального
лісокористування, за якого кількість посаджених дерев значно перевищувала б кількість
вирубаних;
9) формування у людей екологічного світогляду;
10)комплексна розробка законодавства про охорону довкілля, зокрема законодавчі норми
про відходи. З цією метою держава використовує податкові пільги, надає субсидії,
знижує тарифи на перевезення вторинної сировини тощо.
11) збільшення екологічних інвестицій.
Основні шляхи розв'язання паливно-енергетичної та сировинної проблеми з погляду
суспільної форми (відносин власності) передбачають:
 встановлення національної народної власності на всі природні ресурси. Це певною
мірою послабить процес пограбування розвиненими державами, насамперед ТНК,
паливно-енергетичних та сировинних ресурсів країн, що розвиваються.
 істотну зміну механізму ціноутворення на природні ресурси. Ціни на них у
слаборозвинених країнах, по суті, диктують гігантські ТНК, що зосередили в своїх руках
контроль над природними багатствами.
 протиставлення об'єднаній силі розвинених країн стратегії об'єднання дій країн —
експортерів паливно-енергетичних та сировинних ресурсів. Ця стратегія має
стосуватися як обсягу видобування всіх видів ресурсів, так і квот на їх продаж на
зовнішніх ринках.
  списання боргів слаборозвинених країн, сума яких перевищила 2,5 трлн дол. Для сплати
лише відсотків за ними не вистачає коштів, отриманих за експорт сировинних ресурсів.
 радикальна реформа відносин з МВФ і ТНК. Особливо це стосується умов надання
"допомоги" цим країнам, що здійснюється за умов виконання ними практичних
рекомендацій при проведенні внутрішньої соціально-економічної політики. До таких
рекомендацій належить програма жорсткої економії, яка значно скорочує внутрішнє
споживання найбідніших верств населення, підриває державний сектор економіки, але не
зачіпає інтересів еліти цих країн, призводить до нерівномірного розподілу багатств.
 ліквідацію тягаря гонки озброєнь, який лягає на ці країни.
 розвинені капіталістичні країни, які десятиліттями грабували природні ресурси
слаборозвинених країн, внаслідок чого загострилися проблеми голоду, енергетичної,
сировинної криз, мають виділити значні фінансові, людські та технічні ресурси для
розвідування, розробки природних ресурсів, їх переробки, транспортування, розподілу за
справедливими (трансформованими) цінами з метою значного збільшення валютних
доходів, встановлення економічного суверенітету над своїми ресурсами.
 здійснення прогресивних аграрних перетворень на селі, ліквідація неоколоніальних
аграрних відносин (розвиток експортних галузей сировини за рахунок штучного
обмеження сільськогосподарського виробництва; монополізація поставок
сільськогосподарської техніки та реалізації продукції сільського господарства;
використання поставок продовольства з метою економічного і політичного тиску тощо).
 активізація діяльності різних громадських організацій, політичних партій, спрямованої
на розв'язання глобальних проблем, створення нових організацій, головним завданням
яких було б збереження життя на Землі, забезпечення адекватних із погляду людини
умов існування на планеті.
 використання комплексу економічних важелів управління якістю навколишнього
середовища, в тому числі субсидій і дотацій на виготовлення екологічно чистої
продукції, на виконання державних екологічних проектів; екологічних платежів за всі
види забруднення навколишнього середовища; виплат за збереження і поліпшення
екологічних результатів; пільгового дискримінуючого кредитування, оподаткування й
ціноутворення; екологічного страхування та ін.

108). Міжнародна торгівля

Міжнародна торгівля є центральною ланкою в складній системі світогосподарських
зв'язків, опосередковуючи практично усі види міжнародного поділу праці і зв'язуючи всі країни
світу в єдину міжнародну економічну систему. Вона зародилася в далекій давнині, але лише в
XIX столітті прийняла форму світового ринку.
Сучасна міжнародна торгівля - торгівля між країнами, що передбачає ввіз (імпорт) і вивіз
(експорт) товарів.
У міжнародній торгівлі під імпортом розуміють ввіз через кордон товарів, послуг, капіталу
для використання на внутрішньому ринку. Загальний обсяг імпорту значною мірою
визначається імпортом товарів. У структурі товарного імпорту виділяють: товари для
внутрішнього споживання чи переробки; товари, призначені для подальшого реекспорту;
товари, ввезені для переробки на приписних митних складах.
При експорті в міжнародній торгівлі мають справи з: товарами, зробленими, добутими чи
істотно переробленими в країні-експортері; товарами після переробки під митним контролем;
вивезеними товарами з приписних митних складів;
Міжнародна торгівля має деякі особливості у порівнянні її з внутрішньою торгівлею. Вони
виражаються в тому, що:
 ресурси на міжнародному рівні більш мобільні, ніж усередині країни;
 кожна країна використовує свою, або резервну валюту;
 міжнародна торгівля більше підлягає політичному контролю.
Крім того, немаловажною особливістю є найрізноманітніші політичні й економічні ризики
в міжнародній торгівлі, обумовлені географічними, політичними, національними факторами.
 Однак, незважаючи на перераховані розходження й особливості, міжнародна торгівля
зберігає всі характеристики внутрішньої торгівлі; вона представляє прояв тієї ж економічної
сутності на іншому рівні. Торгівля - це: форма обміну продуктами праці і послугами, історично
обумовлена виникненням і розвитком товарного виробництва; відокремлена на основі
суспільного поділу праці галузь господарства, що здійснює посередницьку діяльність із купівлі-
продажу товарів і наданню пов'язаних із цим послуг.
Різниця складається лише в тому, що внутрішня торгівля обслуговує товарний обмін у
рамках однієї країни, а міжнародна являє собою діяльність із обміну товарів між країнами.
Таким чином, міжнародна торгівля - сфера міжнародних економічних відносин, що відображає
закономірності руху товарів і послуг за межами національних кордонів окремих держав.
Схематично вона складається із сукупності зовнішньої торгівлі національних економік.
Іноді поняття «міжнародна торгівля» вживається в більш вузькому змісті слова: сукупна
торгівля країн, що розвиваються, сукупна торгівля того чи іншого регіону та ін. Що стосується
зовнішньої торгівлі, то вона являє собою специфічний спектр економіки окремої держави, що є
об'єктом національного регулювання. У цій своїй якості зовнішня торгівля виступає основним
елементом міжнародної торгівлі.
Як міжнародну, так і внутрішню торгівлю характеризують три найважливіших
характеристики:
- загальний обсяг (товарообіг);
- товарна структура;
- географічна структура.
Усі країни світу в більшій чи меншій мірі залежні від міжнародної торгівлі, тому що вона є
формою зв'язку між товаровиробниками різних країн.
Сучасна міжнародна торгівля має динамічний характер. У міжнародну торгівлю щорічно
втягується 1/5 усього, що виробляється, вирощується і добувається на землі. В економіці сума
вартості експорту й імпорту - вартість усіх товарів, що перетинають кордони, складає світовий
товарообіг.
109). Міжнародне виробництво як форма міжнародних взаємовідносин
Найважливішим елементом господарства сьогодні стає інтернаціональне виробництво,
представлене міжнародними корпораціями. Корпорації, що функціонують у міжнародному
масштабі, не є зовсім новим явищем в економічному житті. Перші міжнародні фірми, що
виникли на рубежі 19-20 століть, являлися лише прообразом сучасних багатонаціональних
корпорацій. Здобуваючи нові і втрачаючи деякі застарілі риси, вони виділилися в
інтернаціональні економічні утворення, що дають значні можливості розвитку виробництва.
Специфіка корпорацій цього типу полягає в тому, що за національні кордони виносяться не
тільки кінцева і початкова, але і центральна фаза обороту індивідуального капіталу - процес
виробництва.
Сьогодні всі корпорації, що діють у масштабі світового економічного простору,
позначаються терміном «міжнародні корпорації». Міжнародна корпорація - це форма
структурної організації великої корпорації, виробнича і торгова діяльність якої винесена за
межі національних кордонів. Така організація виробництва дозволяє ефективно
використовувати додаткові можливості одержання прибутку в порівнянні з виробництвом
усередині країни. В економічній літературі прийнято розмежовувати міжнародні корпорації на
транснаціональні і багатонаціональні. Транснаціональні корпорації міжнародні по сфері
діяльності, національні за капіталом і контролем. Багатонаціональні ж компанії міжнародні як
за своєю діяльністю, так і за капіталом і контролем.
Даний поділ, по суті справи, носить умовний характер внаслідок того, що в даний час
особлива увага звертається на глобальний характер діяльності, інвестування і вилучення
прибутку, а не на те, кому конкретно належить дана головна корпорація.
Поняттю «транснаціональна корпорація» (ТНК) іманентна певна кількісна розмаїтість.
Оскільки термін «корпорація», відповідно до класифікації господарських одиниць, означає
будь-яке об'єднання - від дрібного до гігантського, то зрозуміло, що у світовому економічному
полі хазяюють тисячі корпорацій, які мають одну і більше філій чи дочірнє підприємство.
Фахівцями з ТНК називається приблизна їх загальна кількість у 53 тис. ТНК з 450 тис. їхніх
закордонних філій. Це своєрідна економічно стабільна і динамічна господарська система, що
зосередила понад 1/3 усіх виробничих фондів планети, що виробляє понад 40%
загальпланетарного продукту, що здійснює понад половину зовнішньоторговельного обороту,
більш 80% торгівлі новітніми технологіями і контролююча понад 90% вивозу капіталу.
До найбільших ТНК відносять ті з них, річний обсяг продаж яких не менше 2 млрд. доларів,
а географія впровадження у світове господарство - не менш 20 країн.
З погляду Комісії з транснаціональних корпорацій ООН, ТНК - це компанія, що включає
одиниці не менш як у 6 країнах, незалежно від їхньої юридичної форми і сфери діяльності; що
оперує в рамках системи прийняття рішень, яка дозволяє проводити погоджену політику і
здійснювати загальну стратегію через один чи більш керівний центр; що має обіг більш 1 млрд.
дол.; що має частку закордонних активів у загальній вартості всіх активів компанії - 25-30%;
яка реалізує 1/5 -1/3 всього обсягу обороту за межами країни базування; у який окремі одиниці
зв'язані за допомогою власності чи яким-небудь іншим чином так, що одна чи більш з них
можуть мати значний вплив на діяльність керівництва і, зокрема, поділяти знання, ресурси і
відповідальність з іншими.
Виходячи з цього можна сказати, що ТНК являє собою кероване з єдиного центра
економічно цілісне утворення, що складається з юридично відособлених підприємств,
розміщених на території різних держав і здійснюючих свою діяльність відповідно до
національного законодавства цих держав, однак відповідно до загальної стратегії,
розроблювальної в єдиному центрі.
Особливості сучасних ТНК обумовлені насамперед масштабами їхньої діяльності, ступенем
концентрації економічної влади, усілякою підтримкою національних держав. Обсяг
виробництва деяких найбільших ТНК перевищує валовий продукт окремих країн. Значення
ТНК у розвитку глобальної світової економіки системно зростає.
В даний час ТНК належать 90% прямих закордонних інвестицій. Обсяг виробленої
продукції на підприємствах ТНК щорічно перевищує 1трлн. дол. На них працюють 73 млн.
працівників, тобто кожен десятий зайнятий у світі, крім сільського господарства. Нині тисячі
корпорацій мають виробничі потужності за межами національних кордонів, включаючи
близько 1000 корпорацій із сумою продаж понад 1 млрд. дол. кожна.
110). Міжнародна міграція населення
Сучасна міжнародна міграція населення являє собою багатогранне явище, що впливає на
всі сторони розвитку суспільства, будь - то економіка чи політика, демографічні процеси чи
національні відносини, ідеологія чи релігія.
Міграція населення в останні десятетиліття набула якісно нових рис, які базуються на
наступних закономірностях:
- чільна роль у процесі міграції належить трудовій міграції;
- відбувається постійне збільшення масштабів міжнародної міграції, залучення у світовий
міграційний кругообіг населення практично всіх країн;
- відбувається розширення нелегальної міграції;
- спостерігається збільшення серед мігруючих частки висококваліфікованих фахівців.
Міграція (від латинського мідгаііо - переселення, переміщення), переміщення людей через
кордони визначених територій у зв'язку зі зміною постійного місця проживання, або з
поверненням до нього.
Усі переміщення щодо кожної території складаються з потоків вибуття (еміграції) і
прибуття (імміграція). Різниця між цими двома потоками дає обсяг чистої міграції, їхня сума -
обсяг валової міграції.
Міжнародна міграція нерозривно зв'язана з міжнародними потоками товарів і капіталу.
Активізація міжнародної торгівлі, структурна перебудова національних економік під впливом
НТР і пов'язаний з нею рух капіталів, розпад традиційних місцевих виробництв принципово
змінюють структуру зайнятості, динаміку заробітної плати і добробуту взагалі, стимулюючи
міжнародне переміщення робочої сили.
У глобальному масштабі розрив в доходах на душу населення високо розвинутих і
слаборозвинутих держав (основу якого складає розрив в оплаті найманої праці) величезний і
неухильно зростає. Ці процеси виштовхують працюючих слаборозвинутих країн, за межі
національних кордонів у пошуках стабільної роботи і доходу, змушують їх використовувати
будь-які методи для здійснення даної мети.
Найбільш розповсюдженим методом досягнення даної мети є трудова міграція.
Трудова міграція населення - особлива різновидність серед міжнародних міграцій. Тому що,
які б мотиви (політичні, релігійні, національно-расові і т.д.) не визначали сучасні міжнародні
міграції населення, це насамперед явище економічне, обумовлене в кінцевому рахунку
пошуками нового місця праці за межами рідної країни. Тому трудову міграцію розглядають із
широкої і вузької точки зору. Із широкої точки зору трудова міграція - сукупність усіх форм
територіального руху населення, пов'язана з трудовою діяльністю на території іншої країни.
Вузьке трактування зводиться до вселення жителів однієї країни на територію іншої, що
супроводжується як зміною громадянства, так і наступним працевлаштуванням.
Міжнародні міграційні процеси послужили основою формування світового ринку робочої
сили, що охоплює різнонаправленні потоки трудових ресурсів, які перетинають кордони. У
своєму сучасному стані він поєднує національні і регіональні ринки робочої сили, а іноді і
спричиняє формування етнічних анклавів з так названою етнічною економікою.
Становлення і бурхливий розвиток міжнародного ринку робочої сили є свідченням того, що
процеси інтернаціоналізації затвердилися й у сфері трудових відносин. Нині практично жодна
країна не є не включеною в природний, територіальний, професійний, галузевий соціальний і
кваліфікований рух робочої сили.
Наслідки міграції робочої сили для держави-донора:
1. Позитивний ефект:
- зменшення безробіття та соціальних виплат;
- збільшення потоку іноземної валюти до держави;
- залучення працівників до високого рівня організації виробництва.
2. Негативний ефект:
- держава втрачає перспективи;
- втрачає найкращих наукових та інших категорій працівників;
- втрачає капітальні затрати.
111). Вивіз капіталу
Вивіз капіталу - перенесення за рамки національних кордонів вартості в грошовій чи
товарній формі з метою одержання прибутку.
Як економічна категорія, вивіз капіталу являє собою форму міжнародних економічних
відносин, що історично виникла в період нагромадження капіталу розвитими країнами до рівня
його відносного «надлишку» - невідповідності між розмірами нагромадження капіталу і
можливостями його використання в цих країнах. Останнє робить вивіз капіталу необхідним.
Світовий ринок виявляється тією межею, до якої прагне капітал у процесі власного
самозростання.
Матеріальні передумови вивозу капіталу формуються під впливом НТП, що змінює
структуру потреб, попиту, і відповідно, виробництва. Нерівномірність таких змін у різних
країнах приводить до виникнення ситуації, коли рамки внутрішнього ринку стають тісними для
національного виробництва (як з боку виробництва, так і з боку збуту).
Конкретні цілі, що ставлять перед собою суб'єкти вивозу капіталу, можуть бути різні, але в
остаточному підсумку вони завжди трансформуються в кінцеву мету - максимізацію прибутку
як у короткостроковому періоді, так і на довгострокових інтервалах.
Спонукальні мотиви до вивозу капіталу криються насамперед у перевагах міжнародного
виробництва. Міжнародне виробництво дає суб'єктам вивозу капіталу можливість
переборювати обмеженість внутрішнього ринку окремих країн, досягаючи підвищення розмірів
підприємств і багатосерійного випуску продукції до найбільш ефективного рівня, максимально
використовувати вигоди міжнародної спеціалізації і кооперації виробництва, ставити собі на
службу трудові і природні ресурси, науково-технічний потенціал інших країн. Воно дозволяє
отримувати вигоди і за рахунок різниці в економічній ситуації в окремих країнах, маневрувати
ресурсами, пристосовувати свої виробничі і збутові програми до специфічних умов окремих
національних ринків.
 Характерною рисою сучасного руху капіталів є те, що капітал не нав'язується країнам, а
навпаки, відбувається жорстка конкурентна боротьба за його залучення. У цю боротьбу
активно включені національні держави, користувачі капіталів, міжнародні організації.
Суб'єктами вивозу капіталу виступають: зарубіжні країни; міжнародні фінансові
організації (Міжнародний валютний фонд, Міжнародний банк реконструкції та розвитку);
транснаціональні корпорації.
Приватний вивіз капіталу здійснюється насамперед великими промисловими і торговими
кампаніями і банками, а також середніми і дрібними установами. Абсолютно переважав у
структурі експорту капіталу до першої світової війни і направлявся головним чином у галузі,
що виробляють сировину чи послуги, і значною мірою в країни, що розвиваються. В даний час
у цю категорію переміщення капіталів відносяться вкладення капіталу приватними фірмами,
надання кредитів, міжбанківське кредитування, направлені насамперед в розвинуті країни світу.
В усіх країнах законодавство сприяє вивозу капіталу, особливо коли експорт капіталу приймає
форму експорту промислового устаткування в кредит.
Поряд із приватним експортом капіталу усе більшого значення набуває державний вивіз
капіталу, здійснюваний урядами країн, державними організаціями й установами. У цю
категорію переміщення капіталу можна віднести всі державні позики, дарунки (гранти), позики,
допомогу іншим країнам. Такого роду вивіз капіталу переслідує не стільки мету негайного
одержання прибутку, скільки мету економічної вигоди в цілому. В експорті державного
капіталу зацікавлені вже не окремі підприємства, а цілі країни і народні господарства країн.
Крім приватних осіб і держави, ініціатором вивозу капіталу можуть виступати валютно-
фінансові організації глобального і регіонального характеру. У залежності від цілей і характеру
використання капіталу розрізняють: вивіз підприємницького капіталу і вивіз позичкового
капіталу.
Вивіз підприємницького капіталу підрозділяється на прямі закордонні інвестиції і
портфельні інвестиції.
Прямі інвестиції, за визначенням Міжнародного Валютного Фонду - це така форма
інвестування, коли інвестор володіє управлінським контролем над об'єктом, у який вкладений
капітал. Частка управлінського контролю, відповідно до міжнародної статистики - 25%, у
деяких випадках може істотно розрізнятися: від 10% у США до 50% у Канаді. У визначенні
Організації Економічного Співробітництва і Розвитку прямі інвестиції означають наявність
закордонного контролю чи так званого ефективного голосу в керуванні підприємством.
До складу прямих інвестицій включають: власний капітал - капітал філій, підрозділів і
власна частка акцій у дочірніх і асоційованих компаніях; внутрішньогосподарські перекази у
формі позик і кредитів між учасниками процесу; реінвестування прибутку.
Рух прямих іноземних інвестицій складається з трьох компонентів: створення нових
капіталів за кордоном; взаємного кредитування фірм; реінвестування доходів.
Портфельні інвестиції - це капіталовкладення в іноземні цінні папери, що не дають
можливості безпосереднього контролю над діяльністю закордонних підприємств. Основна мета
даного роду інвестиції безпосереднє одержання доходу, а не забезпечення контролю над
господарською діяльністю об'єкта інвестування. Сприяючи всіма можливими шляхами
досягненню цієї мети, суб'єкти інвестування все-таки можуть одержати право контролю-
непрямого, через так названі додаткові угоди: ліцензійні, маркетингові, управлінські й ін.
Портфельні інвестиції розділяються на інвестиції в: акціонерні цінні папери; боргові цінні
папери.
Якщо перші виступають ні в чому іншому як в акціях, то другі можуть з'являтися у формі
облігацій, боргових розписок, простих векселів, інструментів грошового ринку (казначейські
векселі, депозитні сертифікати, банківські акцепти й ін.), фінансових дериватів (опціони,
ф'ючерси, варранти).
Особливою, винятково важливою формою вивозу капіталу в наш час є позичковий капітал
у виді міжнародних позик і кредитів. Міжнародне запозичення і кредитування - видача й
одержання засобів у борг на певний термін, що передбачає виплату відсотка за їх використання;
розміщення валютних ресурсів за кордоном на умовах зворотності, терміновості і платності.
 Виділяють наступні інструменти міжнародного запозичення і кредитування: позики;
торгові кредити; валюта; депозити; інші активи і пасиви.
Міжнародне запозичення і кредитування - процес всехватний, пов'язаний з особливою
активністю позичкового капіталу. Щорічно він розширює сферу свого панування, включаючи
все нові й нові країни.
112). Міжнародний трансфер технології як форма міжнародної взаємодії
Розвиток НТР і необхідність застосування нових технологій, поглиблення міжнародного
поділу праці в сфері наукових досліджень і науково конструкторських розробок подальша
інтернаціоналізація господарського життя явилися передумовами появи на світовому ринку
якісно нового предмета для торгівлі. В даний час результати наукових досліджень,
перетворилися в самостійний об'єкт зовнішньоекономічних угод і виступають
загальноприйнятою формою міжнародного співробітництва.
Міжнародний трансфер технології - обмін прогресивними технологіями відбувається
стрімкими темпами, включаючи у свою орбіту усе більшу кількість країн і народів.
Визначають 6 галузей високої технології: авіакосмічну, виробництво оргтехніки й ЕОМ,
електронну, фарфорофаянсовую промисловість, приладобудування й електротехнічне
машинобудування. Інші підрозділяються на галузі середньої і низкою, тобто традиційної
технології. В умовах, коли галузі високої технології набирають у якій-небудь країні темп
прискореного розвитку, багато закордонних виробників воліють перенести частину свого
виробництва в таку економіку. Безпосередня присутність усередині національної економіки в
якості одного з національних виробників дозволяє не тільки закріпитися на ринку, але і
зміцнювати і розвивати свій науково-технічний потенціал.
Одночасно це не виключає і розширення продаж продукту по каналах міжнародної торгівлі.
Збільшення частки галузей високої технології у світовому експорті сьогодні - закономірний
процес. При цьому можна виділити наступні види передавання технології:
- знання і досвід, втілені у форму винаходів, корисних моделей, промислових зразків,
товарних знаків і інших охоронюваних законом об'єктів промислової власності;
- знання і досвід науково-технічного, виробничого, комерційного, управлінського,
фінансового чи іншого характеру, застосовувані в процесі науково-дослідницьких
розробок, виготовлення, реалізації й експлуатації конкурентоздатної продукції, не
захищені охоронними документами і неопубліковані цілком чи частково.
Міжнародний трансфер технології може здійснюватися або в «чистому виді» - у виді
знань, досвіду, науково технічної інформації, або в «упредметненому» - у матеріалах, машинах,
устаткуванні. Він може здійснюватися на комерційній основі через надання іноземному
партнеру результатів науково-технічної діяльності й у некомерційній формі технологічного
обміну, шляхом проведення наукових конференцій, симпозіумів, виставок, ярмарків і інших
заходів. Виходячи з цього, можна дати наступне визначення досліджуваної категорії.
Міжнародний трансфер технології - міжкраїнна передача науково-технічних досягнень на
комерційній чи безоплатній основі.
Міжнародний трансфер технології специфічний, на відміну від традиційного обміну
товарами: він не виступає як одномиттєвий, разовий акт купівлі-продажу, а включає тривалі
економічні відносини. Звичайно такий процес містить у собі: вибір і придбання технології;
адаптацію й освоєння придбаної технології; розвиток національних можливостей з
удосконалення технології з урахуванням потреб національного розвитку економіки країни.
Основними категоріями в економічній науці, які опосередкують міжнародний трансфер
технологій виступають: патент; патентна угода; ліцензія; ліцензійна угода; передача "ноу-хау";
лізинг; франчайзинг; договори з приводу копирайту; надання наукомістких послуг у різних
сферах типу інжинірингу, консалтингу, менеджменту, інформінгу, підготовка персоналу й ін.
Успішно доповнюючи один одного, дані економічні категорії в процесі міжнародної взаємодії
постійно розвиваються, удосконалюються, викликаючи до життя такі поняття, як міжнародний
ринок технологій, інтернаціональний обмін технологій, технологізм, що відбивають сучасні
особливості технологічного обміну у світі.
У сучасному міжнародному трансфері технологій беруть участь: міжнародні організації,
міждержавні утворення, інтеграційні угруповання, держави, транснаціональні і
багатонаціональні компанії, національні фірми і науково-технічні комплекси, венчурні фірми,
університети і наукові заклади, бізнес-центри, окремі інноватори.
Наприкінці XX століття в умовах поглиблення міжнародного поділу праці надзвичайно
зростає роль міжнародного обміну технологією, тому що за допомогою його можна вирішувати
питання підвищення технологічного рівня тих чи інших галузей і народного господарства в
цілому, розширення можливостей експорту і скорочення імпорту, задачі прискореного
технологічного переозброєння економіки й інші.

БАЖАЮ УСПІХІВ У ВИВЧЕННІ ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ!

ВИКЛАДАЧ Л.Д. ПЕТЛОВНЮК