Міністерство освіти і науки України

Кропивницький коледж харчування та торгівлі

навчальна дисципліна

КУЛЬТУРОЛОГІЯ

Лекція:

Тема № 5

«Культура Середньовіччя.
Культура Візантії»

Підготувала: викладач
Барна Т.І.

Перерозглянуто на засіданні
циклової комісії
соціально-гуманітарних дисциплін
та загальноосвітньої підготовки
Протокол № ___
від «__» ___________ 20__ р.
Голова циклової комісії
___________ І.В. Ткаченко
Тема 5. Культура Середньовіччя. Культура Візантії.

Мета: Пояснити особливості розвитку Європейської культури Середніх

віків. Розкрити відмінності формування та розвитку культур
Західної Європи і Візантії.

План
1. Основні завдання і напрями середньовічної культури.
2. Особливості розвитку та відмінні риси культури Середніх віків у
Західній Європі та Візантії.
3. Художні стилі в культурі Середніх віків.
4. Досягнення культури Середньовіччя: Захід, Схід.

Література:

1. Абрамович «Світова та українська культура», Л., Світ, 2004 р., с. 5-21.

2. Закович М.М. «Культурологія: Українська та зарубіжна культура» - К.,
«Знання», 2010 р., с. 16-58.
3. Клапчук С.М. «Історія української та зарубіжної культури», - К.,
«Знання-Прес», 2007 р., с. 7-12.
 Питання 1. Основні завдання і напрями середньовічної культури

Культура європейського Середньовіччя охоплює більше ніж 12-

столітній відрізок важкого і надзвичайно складного шляху, пройденого
народами цього регіону. Саме в епоху Середньовіччя були суттєво розширені
горизонти європейської культури, сформувалась історико-культурна єдність
Європи, утвердились життєздатні нації і держави, склалися сучасні
європейські мови, з’явились твори, що збагатили історію світової культури,
досягнуто значних науково-технічних успіхів. У хронологічних рамках
Середньовіччя виникає блискуча культура Відродження, яка посідає в історії
Європи особливе місце і характеризується неповторною своєрідністю. Вона
вражає сучасника великою кількістю яскравих талантів, шедеврами
мистецтва і літератури, що мають світове значення. Це по суті новий тип
культури. Вона хоч і зберігає риси спадкоємності з традиціями Середніх
віків, але вже тісно пов’язана з історичними процесами переходу до Нового
часу, з Реформацією і Контрреформацією в Європі.
Духовною підставою радикальної культурної переорієнтації Європи стало
християнство. Виникнувши у І ст. у Палестині, воно залишалось «єрессю»
всередині іудаїзму. Однак у V ст. євреї, перші носії нової релігії, були єдиним
нехристиянським народом серед християнського світу, а в XIII ст. уся Європа
вже сповідувала релігію Христа. Після схизми (поділу церкви) у 1054 р.
християнство розкололось на два віросповідання — православ’я та католицизм.
У XVI ст. унаслідок Реформації виникла ще одна гілка християнства — проте-
стантство.
Християнство — синтез інтелектуальних завоювань минулих епох. Воно
увібрало ідеї та образи різних релігій Близького Сходу та традиції античної
філософії. Християнство започаткувало цілковито нову культуру —
культуру, яка визнавала рівність усіх людей («немає ні елліна, ні
іудея»), цінність людського життя, а з-поміж двох начал людини
— тілесного і духовного — пріоритет віддала останньому.
Важливою частиною християнства є його ціннісні орієнтації: про сенс
людського буття, про сумління, обов’язок тощо. За християнським ученням,
метою земного життя людини є життя вічне, яке досягається
духовним удосконаленням. Найбільш ефективним шляхом виконання
євангельських норм життя вважається чернецтво, яке, особливо первісне
(усамітнення, відлюдництво), пов’язане з аскетизмом. Церква в перший
період християнства пристрасно пропагувала відмову від плотських утіх, що
стосувалося навіть шлюбу («шлюб населяє землю, а безшлюбність – небо»).
Схвалювалася невинність у шлюбі («як брат і сестра»), зречення кохання і
постриг у монахи у першу шлюбну ніч тощо. Звичайно, йшлося про велике
випробування, про своєрідне подвижництво, які не тільки забезпечували
спасіння конкретним мирянам, які могли відмовитися від усіх зваблень життя,
а й вочевидь демонструвало авторитет християнської доктрини.
Бажаючи досягти такого стану, деякі віряни йшли у монастирі (з грец. -
усамітнене житло) - чернецькі общини в християнстві (католицизмі та
православ’ї) та буддизмі (ламаїзмі). Християнські монастирі є чоловічі і жіночі.
3
На Заході великі монастирі називались абатствами. Монастир підпорядкований
статуту, який може бути різним: гуртожитним (ченці живуть спільно),
келіотським (ченці живуть поодинці в келіях), анахоретським (ченці живуть
окремо) та ін. Перші християнські монастирі виникли у IV—V ст. у Римській
імперії (спершу в Єгипті). Це були общини аскетів, що займалися особистою
працею. У ранньому середньовіччі, а в деяких країнах і пізніше, монастирі
стали центрами поширення письменності й освіченості. При них були
скрипторії для переписування книг, а при деяких православних монастирях
писалися літописи. В романський період (XI—XII ст.) монастирів
будувалося найбільше у Франції, вони розміщувалися на пагорбах та вздовж
доріг для подорожніх купців, лицарів-хрестоносців, пілігримів тощо.
Монастирі споруджували в романському стилі - великих розмірів, з
товстими стінами, баштами і вузькими вікнами-бійницями. Під час набігів
ворогів вони перетворювалися на фортеці. У мирний час монастирі будували
дороги, готелі, мости, лікарні. У деяких країнах, в яких перемогла Реформація,
монастирі у XVI ст. закрили.
З погляду науки, християнство є переважно морально-педагогічною
доктриною. Стосунки між чоловіками та жінками церква тлумачила як гріх,
навіть визнання шлюбу було певною мірою компромісом (він
виправдовувався тим, що слід народжувати нових божих дітей). Звичайно, ці
вимоги на початку були потрібні для того, щоб люди звикли жити у новій
системі цінностей - вчорашнім язичникам не легко було перейти від моралі,
яка трималася на страхові покарання чи сорому, до моралі усвідомлення про-
вини та необхідності її добровільного спокутування.
Вчені богослови, які були пройняті відповідальністю за духовний стан
божого світу, зійшлися на тому, що мистецтво має відображати лише духовне
буття світу.
Популярною формою богословських дискусій у XI—XII ст. став диспут
(з латин. — міркую, сперечаюсь), якому передували так звані лекції, коли
параграф за параграфом читались і коментувалися певні тексти. Схоластика
(з грец. — вчена бесіда, школа) остаточно на місце «публічних» лекцій
поставила диспут. У середні віки найбільший світоглядний та моральний
авторитет мав Бог і його слово, зафіксоване євангелістами в Біблії.
Православці церкви вели службу і мали Біблії церковнослов’янською
мовою з часу запровадження християнства. У народі також були популярні
апокрифи, агіографія, патерики (оповідання про житія святих отців,
зазвичай монахів певної території) та ін.
Час від часу виникали спроби відступити від церковного канону, тому
необхідною стала інквізиція — церковний суд у справах про єресі. Початок
інквізиції як установи, підпорядкованої безпосередньо Папі Римському, поклав
папа Іннокентій III (XII-XIII ст.). Папа Григорій IX ( X I I I ст.) доручив у
1232 р. переслідуваная єресі орденам домініканців і почасти
францисканців . Члени інквізиційних трибуналів мали особисту
недоторканність і непідсудність місцевій владі та одержували необмежені
повноваження щодо нищення єретиків. Суд зосереджував у своїх руках функції
слідства, суду і звинувачення. Основні характеристики інквізиційного процесу

4
були такими: відкриття справи на підставі доносу; таємний характер слідства
без участі захисту; повна безправність звинувачуваного; система формальних
доказів; вирішальне значення зізнання звинуваченого. З 1252 р. слідство
відбувалося із застосуванням тортур. Якщо вина визнавалася, а звинувачений
розкаювався, інквізиція засуджувала його до довічного тюремного ув’язнення
та конфіскації майна. Того, хто відмовлявся визнати себе винним у єресі, інкві-
зиція після виголошення вироку передавала в руки світської влади для
аутодафе.
В Іспанії інквізиція утримувала численних шпигунів, до обов’язків яких
належало відшукувати явних чи прихованих єретиків і віддавати їх до суду. До
звинувачуваних під час допиту застосовували страшні і різноманітні тортури. У
вигадуванні засобів і знарядь допитування особливо винахідливим був глава
іспанської інквізиції — монах-домініканець Торквемада (навіть прізвище його у
перекладі означає «спалена земля»). Інквізицію прийняли всі італійські
держави, король іспанський прагнув ввести її навіть у своїх нідерландських
володіннях, а в Англії католики переслідували і страчували прихильників
Реформації не гірше за інквізиторів.
Польща, Чехія та слов’янські держави Балканського півострова
відмовилися від інквізиції. У більшості країн Західної Європи інквізиція була
ліквідована у XVIII ст., а в деяких (Португалія, Іспанія) — у XIX ст.
У боротьбі з єресями та іншими «ворогами хриетиянської віри Церкві та
інквізиції допомагали духовно-лицарські ордени, які мали напівчернечий
характер і виникли у Палестині у XII ст. під час хрестових походів (ордени
іоанітів, тамплієрів, Тевтонський орден), потім — в Іспанії під час Реконкісти.
Суто чернечі ордени — бенедиктинців, клюнійців — займалися молитвою,
працею та просвітою. Жебрущі ордени — францисканський та домініканський
— були утворені у XIII ст. для боротьби з єресями. Перший з них заснував
Франциск Ассизський, який буквально розумів слова Євангелія, оскільки не
здобув богословської освіти, а тому і діяв відповідно до Святого Письма. З
часом у нього з’явилося багато послідовників, сформувався новий духовно-
чернечий орден. Францисканці справді жили в євангельській бідності і
займалися проповіддю, передусім ходили до простих городян і селян. Сам
Франциск йшов від міста до міста босий, у рваній рясі, ночуючи в куренях чи
під відкритим небом. Його «небесним братом» назвали засновника іншого
жебрущого ордену — св. Домініка, який замислив створити чернече братство з
метою протидії єресям та сектам ученим словом. Для цього потрібно було
добре орієнтуватися в усіх богословських тонкощах, тому домініканці, або
брати-проповідники, багато часу відводили для вчених занять. Вони славилися
вченістю і нерідко посідали кафедри в кращих університетах. Домініканцями
були найвидатніші богослови XIII ст. — Альберт Великий і Фома
Аквінський. Але коли в трибуналах ввели допити єретиків, то
важливу роль у них відігравали «спеціалісти і єресей» —
домініканці. З часом обидва ордени відійшли від обітниці жебрацтва,
адже їм потрібні були приміщення для бібліотек, а пізніше і храми.
Домініканці і досі є найвпливовішим орденом.

5
 Питання 2. Особливості розвитку та відмінні риси культури Середніх
віків у Західній Європі та Візантії.

Вплив Європи, Азії, Греко-римських і Східних традицій наклали відбиток

на суспільне життя, літературу і мистецтво.
Своєрідність полягає в відмінності культури Середні віки Західної
Європи елементами Східних цивілізацій і спадкоємністю з культурою
Стародавніх Греції та Риму.
Етнічна основа - греки. Державна мова - латинь, з УII ст.. грецька.
Візантійська культура на відміну від середньовічної західноєвропейської
спиралась не тільки на християнство, але і на античну спадщину. Тому тут не
згасала світська художня творчість, античні твори.
Відмінність від Західної Європи - централізоване управління і збережеі
ня культу імператора. Це була самодержавна монархія з необмеженою владою
імператора. Народна культура проявлялась у байках, в епосі, піснях, у виступах
скоморохів, святах, зберегли язичницькі форми.

Візантія — будівництво християнського світу

Візантійська культура — блискуча і своєрідна, найрозвиненіша в
Європі з IV до Х-XI ст. — існувала до середини XV ст. Виникненню
Візантії як держави передували поділ Римської імперії на Західну та
Східну, відокремлення східних провінцій у самостійну державу і падіння
Західної Римської імперії. Візантія вважалася наступницею Риму, а
візантійці називали себе римлянами — «ромеями». До складу Візантії у
період її найвищого розквіту входили значна частина Балканського
півострова, Мала Азія, Сирія, Палестина, Єгипет, частина Месопотамії,
Західна Вірменія і Грузія, Херсонес, острови Кіпр і Крит. Офіційною
мовою цієї країни у IV—VI ст. була латинська, пізніше — грецька.
Візантія мала великі багатолюдні міста: столицю Константинополь
(засновану імператором Костянтином у 326 р. на місці колишньої грецької
колонії Візантія, звідси й назва держави), Александрію, Антіохію та ін.
Вона мала високі врожаї, розвинуті ремесла і торгівлю, досить успішно
відбивала набіги варварів. Імператор Юстиніан (VI ст.) тимчасово
відвоював у варварів деякі захоплені ними області колишньої Західної
Римської імперії та, створивши складний державний апарат, тримав під
контролем життя країни. Пишний двір, грандіозне будівництво, багата
казна — такою була Візантія у VI ст.
Саме у Візантії заклалися принципи і художня мова
середньовічного мистецтва, ідеологічно обґрунтовані Отцями Церкви:
художня творчість мала право на існування тільки за умови, що вона
передаватиме духовне життя світу і людини.

6
 Питання 3. Художні стилі в культурі Середніх віків.
Візантійський живопис — ікони, мозаїки, фрески — колиска нової
художньої мови мистецтва, в основі якої лежав символ, що звільняв від
зображення конкретного, це ніби вікно у світ духовних ідей та
сутностей. Силуети, ритм ліній, кольорові тони надають особливої
експресивності і монументальному мистецтву мозаїки (в церкві Святого
Віталія у Равенні (VI ст.), Успіння в Нікеї (VII ст.), Святої Софії в
Константинополіі (V CT .), фрескам монастиря Хора в Константинополі (XIV
ст.), іконопису (ікона «Володимирська богоматір» та ін.) і книжній
мініатюрі («Свиток Ісуса Навина» (VII ст.), «Хлудовська псалтир» (IX ст.),
«Паризька псалтир» (X ст.) та ін.). Скульптура представлена в основному
різьбленням по каменю та слоновій кістці. Розвиненим було декоративно-
прикладне мистецтво: емалі, тканини, ювелірні вироби тощо.
Візантійська література була насамперед духовною. Вибудовування
основ церковної ідеології відобразилося у творах Отців Церкви,
«Християнській топографії» Косми Індикоплевста (VI ст.), гімнографії
Романа Солодкоспівця (V-VI ст.), «Джерелі знання» Іоанна Дамаскіна (VIII
cт.). Водночас була і світська література: поезія, історіографія, усна
творчість, казки, богатирський та тваринний епоси. Музику Візантії, її
неоднорідний, багатоликий характер визначило складне в етнічному плані
населення. У світській музиці пишного, колоритно-орнаментального стилю,
яка звеличувала візантійський дворовий деспотизм, найбільшого розвитку
набули вітальні вигуки-славослів’я (евфемії) та застільно-величальні пісні,
що співалися хором часто у супроводі органа і труб. Культова музика була
представлена молитовним читанням, співом (речитуванням), псалмодіями.
Значного поширення набули гімни, а також кондаки (складні композиції з
гімнів). Найвідомішим автором гімнів був Іоанн Дамаскін (VIII ст.) До IX
ст. візантійська музика відігравала вагому роль в Європі, потім занепала.
Наступ турків, які на початку XIV ст. захопили майже всю Малу Азію, далі
й інші візантійські землі, а в 1453 р. і Константинополь, остаточно знищив
Візантію.
Візантія була центром православ’я. Саме у візантійському варіанті
прийшло християнство у Русь і значно вплинуло на формування культури
Київської Русі.
Романіка церковна і світська
У Західній Європі розквіт культури спостерігався з кінця X ст. І
першою його «ластівкою» стала архітектера, яку в 20-х роках XIX ст.
назвали романською (від слова «римський»). Романський стиль —
перший загальноєвропейський стиль, що запанував у середньовічному
мистецтві Європи (в основному Західної) з X до XII-XIII ст. В архітектурі
— це суворі споруди на зразок фортець, кам’яні монастирські
комплекси, церкви, укріплені замки, міські стіни і кам’яні житлові
будинки. Дерево було всюди витіснене більш міцним каменем. Церкви
споруджувалися як тринефні базиліки з потужними стінами і баштами,

7
 спершу з плоскими перекриттями, а пізніше з напівциліндричним чи хресто-
вим склепінням, рідше — з куполами. Храми будувалися величезні за
розмірами, розраховані на велику чисельність паломників і місцевих
парафіян. Важкі арки, масивні колони, щілеподібні вікна, величезний
простір усередині, міць, простота, спокійна велич і непорушність зовні
справляли враження суворої та мужньої краси.
XI—XIII ст. — період розквіту монументального мистецтва — як
живопису, так і архітектури. Розписами строкатим килимом вкривали
поверхню стін і склепінь. Скульптура прикрашала не тільки інтер’єр, а й
зовнішні поверхи, в основному західний фасад: рослин ним чи
геометричним різьбленим візерунком, зображенням чудовиськ, тварин чи
фігурок людей.
Основний мотив розписів полягав у тому, що людина є маленькою
перед Уседержителем і диявольськими намірами, душа її — арена
боротьби між ангелами і сатаною. Обов’язковим у розписах того часу
був сюжет «Страшного суду», житія святих, мучеників за віру.
3а цієї доби сформувався і тип феодального замку, який водночас був і
фортецею. В XI-XII ст. усе більшу роль почали відігравати міста. Романські
мотиви у містобудівництві виявлялись у тому, що міста огороджувались
потужними кріпосними стінами у кілька поясів, укріплювалися ровом. Біля
мостів і міської брами стояла варта, вулиці на ніч перегороджувалися
ланцюгами на великих замках. Місто зростало скупчено, вгору, будинки
мали кілька поверхів, вулиці були вузькими і, як правило, заселялися за
професіями (квартали пекарів, ткачів, зброярів).
Романський період - пора найвищого розквіту середньовічної
культури: героїчного епосу, лицарської культури, куртуазної пригодницької
літератури і поезії, театру (міракль, містерія, мораліте, фарс), сміхової,
карнавальної культур.
Героїчний епос — це великі середньовічні поеми, які ґрунтуються на
історичних подіях і легендах, але не мають певного автора. Епос
представлений такими літературними пам’ятками, як французька «Пісня про
Роланда», іспанська «Пісня про мого Сіда», німецька «Пісня про
Нібелунгів», вірменська поема «Давид Сасупський», руська поема «Слово о
полку Ігоревім» та ін., які розповідають про героїчні та драматичні події ми-
нулого. Середньовічна культура у багатьох виявах пов’язана з лицарством.
Цей військовий прошарок середніх і дрібнопомісних феодалів, які володіли
феодами (ленами) — маєтками (помістями), одержаними від своїх сеньйорів
(сюзеренів) за умови виконання в їх війську кінної військової служби, і були
пов’язані з сеньйором відносинами васалітету. Період розквіту лицарства
припав на XI-XIV ст. Спершу лицар обов’язково мусив мати належний
родовід, пізніше у лицарі могли посвячувати за виняткові воїнські подвиги,
згодом цей привілей можна було купити. Зростання ролі бюргерства
зумовило потребу поставити суспільним амбіціям «третього стану» бар’єр.
Ним у моральному плані став кодекс лицарської честі, який виявлявся у
двох ситуаціях: поведінці лицаря на полі бою (чи турніру) і в став -
8
ленні до жінки. Турніри — змагання лицарів у силі та майстерності —
були улюбленою розвагою в середні віки. Інколи вони перетворювалися на
справжні свята, що збирали людські натовпи і які міг вшанувати своєю
присутністю і навіть участю король. Перемога в турнірі обіцяла лицарю
прихильність «дами серця», яка обов’язково була на змаганнях. Головною
подією був двобій пар кінних лицарів у повному обладунку, який інколи
ставав небезпечним і зумовлював серйозні травми. Саме так трапилося, коли
французький король Генріх II на турнірі під час весілля своєї дочки одержав
смертельну рану. Лицарі билися із закритими забралами (ПІ. Монтеск’є
пояснював це тим, що отримати удар в обличчя дворянину вважалось
особливо ганебним), і часто тільки за гербом на щиті герольд встановлював
особу учасника двобою.
Лицар здобував славу не стільки перемогою, скільки шляхетним
ставленням до супротивника. Були своєрідні «правила гри»: повага до
ворога (тобто він мав бути рівним за станом) і надання йому певних шансів
(ганьбою було продовжувати переслідувати супротивника, якщо той був
вибитий із сідла, добивати людину похилого віку, не доозброїти
супротивника, вразити підступно його ззаду тощо), постійне дбання про
славу, і яку лицар мав принести до ніг «прекрасної дами». «Воювати і
кохати» — таке гасло лицаря. Не звертати уваги на жінок — велике зло.
Звісно, цих ігрових правил додержувалися умовно. Лицарське військо, що
становило головну військову силу хрестових походів, у процесі цих походів
підтримувало себе грабіжництвом і поводилося не надто шляхетно. З кінця
XIV ст. у зв’язку з поширенням вогнепальної зброї та артилерії, яка знищила
неприступність лицарських замків, почався занепад лицарства.
Диво готики
Другий загальноєвропейський стиль, що виник у ХІІ ст. і був
поширений тією чи іншою мірою у багатьох країнах Європи у XIII-XV ст.,
називається готичним. Готика (з фр., від назви германського племені готів
— умовний термін, який почав уживатися за доби Відродження, коли
середньовічне мистецтво розглядалося як «варварське») прийшла на зміну
романському стилю. Вона була породжена середньовічним містом, яке
на цей час стало одним з головних центрів громадського життя. Настав час
поставити розум на службу вірі, перетворити філософію на засіб
логічного зміцнення богослов’я. Хоча схоластика і не створила жодних
оригінальних ідей, певною мірою вона стимулювала розумовий розвиток.
Тому поряд із «Сумою богослов’я» найбільшого авторитета теології — Фоми
Аквінського — виходять у світ філософські праці Роджера Бекона.
Підвищений інтерес до експериментального пізнання сприяв виникненню
протягом XII—XIII ст. перших європейських університетів.
Головну роль у готиці відігравали архітектура і певною мірою
силует собору, який витягнувся вгору і зобов’язаний цим особливостям та
тісняві міста. Життя породжувало нові типи споруд, передусім громадського
призначення: біржі, митниці, суди, лікарні, склади, ринки тощо. Набуває
остаточного вигляду міський муніципалітет — ратуша із сторожовою
9
баштою (бефруа), яка символізувала незалежність республіки, як міський
собор був символом добробуту громадян комуни. На площі перед собором
відбувалися диспути, лекції, розігрувалися містерії. Готичний кам’яний
собор з величезним внутрішнім простором, який вміщував усе доросле
населення міста, був осередком міського громадського життя. У ньому
почали переважати грандіозна висота, порівняно невелика товщина
стовпів, по суті витіснення стін величезними вікнами, що привело до
виникнення вітражів. В екстер’єрі запанували вертикальні тяги,
гладка поверхня стін сховалася під «кам’яним мереживом», адже
скульптурний декор заповнив увесь храм, будучи певним родом
проповіді: сцени із священного писання, повчальні сюжети — літературні та
життєві.
Колискою готики вважається Франція, особливо її центр Іль де Франс.
Тут ще у XII ст. під час перебудови церкви Сен Дені вперше були
застосовані нервюрні склепіння (обхід і капели). Найбільшим храмом періо-
ду ранньої готики був Собор Паризької Богоматері — п’ятинефний храм, що
вміщував до 9 тис. осіб. Всі частини собору прикрашені стрілчастими
арками, які стали найхарактернішим мотивом готичної архітектури. На
відміну від напівкруглої в романському стилі, стрілчаста арка начебто
витягувала будівлю до небес. Прикладом переходу до зрілої готики є
Шартрський собор (XII-XIII ст.), а блискучим зразком безпосередньо зрілої -
Реймський (обидва знаходяться у Франції). Тут вертикалізм усіх ліній
досягає найбільшого вираження (цілий «ліс» пінаклей та вимпергів,
навіть «роза» на фасаді має стрілчасте завершення), весь фасад вкритий
скульптурою, камінь набув ажурності, справді нагадуючи мереживо.
Найвищий собор Франції — Ам’єнський, що має довжину 145 м і висоту
склепінь центрального нефу 42,5 м. Його часто називають «готичним
Парфеноном».
Німецькі собори найвищі, хоча простіші в плані. Вони дуже
витягнуті по вертикалі і мають високі шпилі башт. Наприклад,
Кельнський собор і найбільш відомий циклом скульптур (сповнені
драматизму рельєфи «Страстей Христових»). Готика Англії має суттєві
відмінності порівняно з континентальною. Англійський собор стоїть серед
полів, що визначило деяку «розпластаність» споруди по горизонталі ,
розтягнутість у ширину. Найчистіший зразок ранньої англійської готики —
собор у Солсбері (XIII ст.), головний готичний собор Англії —
Кентерберійський — є національною святинею. Собор Вестмінстерського
абатства у Лондоні — місце коронації та поховання англійських королів з
часу Вільгельма Завойовника, пізніше — усипальниця великих людей
Англії. У XIII-XIV ст. готика поширилася по всій Європі.
Готична доба для Іспанії — час активного творення іспанської
культури, іспанської мови, іспанського епосу та своєрідної архітектури й
образотворчого мистецтва. Архітектурна готика Іспанії збагачена
елементами мавританського стилю, пишна і багатоорнаментована
(собори в Леоні, Толедо та ін.). Особливе місце посідає стиль «мудехар»
10
 (тобто мусульманський).
В Італії спостерігаються тільки окремі елементи готики: стрілчасті
арки, «роза», основа споруди, виконана у романському стиль. Приклад
пізньої готики - Міланський собор, який є найбільшим храмом в Європі.
Прикрасою Венеції на багато віків стали її мармурові палаци з аркадами, що
віддзеркалюються у воді каналів та лагун (Палац дожів). Італійську куль-
туру кінця XIII ст. називають Проторенесансом.
Окремі елементи готичного стилю представлені в архітектурі Чехії,
Австрії, Угорщини, Польщі, на заході України. Готика – це також розквіт
книжкового мистецтва, зокрема книжкової мініатюри, поява нового
готичного письма.
Мораліте — повчальний жанр західноєвропейського театру XV—XVI
ст., що виник у Франції, був поширений в Англії та Нідерландах. У п’єсах
театру мораліте діяли алегоричні персонажі, кожен з яких уособлював якусь
людську ваду чи чесноту, стихію природи або церковне поняття. Фабула
вибудовувалася навколо зіткнення добра і зла, доброчесності і пороку,
духовного і тілесного. Розумні люди йдуть стежкою доброчесності,
нерозумні є жертвами пороку (п’єса «Розсудливий і нерозсудливий»).

11
 Питання 4. Досягнення культури Середньовіччя: Захід, Схід.
В архітектурі Візантії формувався своєрідний візантійський стиль —
художній стиль, який виражав світорозуміння, що встановилося в процесі
богословсько-моральних шукань перших століть християнської ери. Це
естетика передусім культових споруд, особливостями яких є хрестово -
купольні храми, позначені парадністю, пишністю та урочистістю;
руйнування побутових уявлень про простір (ширяючий купол, двоярусні
аркади), ажурне різьблення, мозаїки як прикраси. Переважали золотавий та
смарагдовий кольори. Візантійське образотворче мистецтво увібрало і нові
духовні цінності, і певні світські потреби. У ньому не було зображення Бога-
отця, чіткішим виявом Бога вважався Христос-Пантократор (Уседержитель),
у чому не можна не побачити впливу образу візантійського імператора, який
очолював не лише державу, а й церкву.
Візантійське мистецтво витворило багато символів, які доповнили
символи ранньохристиянські: Божа матір із Віфлеємською зорею на чолі;
золотаве тло ікон, мозаїк і фресок, що означало вічний, трансцендентний
світ. Досить багато символів було Закладено в орнаменти: коло означало
Всесвіт, хрест — християнство, трикутник — святу трійцю, виноград — віру,
пава— християнську общину тощо. Певний сенс вкладався у пропорції:
менш важливе було меншим за розміра, хоча насправді таких відмінностей у
розмірах не було. Візантійський митець нехтував людською красою,
відтворюючи красу духовну: обличчя на іконах, мозаїках, фресках нікого
не нагадують, величезні очі, що дивляться не тільки на нас, а й поза нас,
маленькі вуста — символ мовчання; тіла — безплотні, аскетичні. Вершина
стилю — храм Святої Софії (V ст.) та церква Святого Віталія у Равенні
(VI ст.) зі складними естетичними ефектами інтер’єру, які іноді вражають.
Свята Софія — грандіозна купольна базиліка зі складною системою
півкуполів, які підтримують зведений на парусах (трикутних сферичних
склепіннях) головний купол (діаметр — 31,4 м). Внутрішній простір храму
втілює ідею «храм — земне Небо». Купол і стіни у верхній половині
прикрашені мозаїками у певному порядку. Оскільки домінанта храму —
купол, то на його стелі зображений Христос-Пантократор (Вседержитель)
— образ суворого і справедливого Бога-судді, який взагалі характерний
для візантійських церков.
Під час служби у храмі обов’язково був присутній імператор зі своїм
почтом. Храм приголомшував мирянина несподіваністю вражень,
здавався таємничим дивом, сповненим одухотвореності, експресії,
містики. Саме тут остаточно сформувався візантійський стиль.
З IX ст. почали переважати храми так званого хрестовокупольного
типу. Споруджувалися також укріплення, палаци.
Куртуазна культура (з фр. — вишуканість, чемність) — «культура
замку і двору» — представлена в основному лицарською літературою XII-
XIII ст. у Західній Європі: лірикою трубадурів і труверів у Франції,
менестрелів у Франції та Англії, мінезингерів у Німеччині, а також

12
лицарськими романами, які ґрунтувалися на міфі про лицаря Романи
(наприклад, «Ланселот», «Івен, або Лицар Лева» Кретьєна де Труа, «Трістан
та Ізольда» та ін.) і змальовували лицарів як вродливих, сильних,
благородних шукачів подвигів і слави. Темою куртуазного роману є
небезпечне випробування лицарської вправності та вірності коханій.
Кохання неможливе без таємниць і зустрічей крадькома, без ревнощів.
Оскільки у шлюбі цього немає, то святість сім’ї для лицаря нічого не
означає. Культ жінки — умовність. «Слуга в коханні, пан — у шлюбі» — так
характеризується істинне ставлення лицаря до жінок. У куртуазній
літературі саме воно є пружиною фабули. Одним із жанрів куртуазної
літератури XII-XIII ст. був бестіарій. Особливістю оповідань була
алегоризація і символізація, причому, як правило, «завітна», священна.
Наприклад, пелікан, який годує пташенят власного кров’ю, стає символом
Христа; гідра, яка дозволяє крокодилу проковтнути її, а потім прогризає
його нутрощі і з перемогою вибирається назовні, викликає асоціації з
сюжетом апокрифа про зішестя Христа в пекло, де він перемагає сили
темряви і виводить на світ божий праведників. Бестіарії належать до
маргінальної (неосновної, такої, що перебуває «на полях» тексту)
літератури. Одним з яскравих прикладів є «Бестіарій кохання з Відповіддю
дами» Рішара де Фурніваля (XIII ст.), в якому він висловлює певній особі
свої почуття і наміри.
Карнавальна культура
Російський учений М.М. Бахтін на означення особливого пласту
народної культури, яка існує поза офіційною серйозною сферою, ввів термін
сміхова культура. В середні віки сміх витіснявся звідусіль, офіційна
культура визнавала тільки серйозний тон. Серйозність стверджувалась як
єдина форма для вираження істини, добра і взагалі всього істотного та
важливого Християнство засуджувало сміх. Звісно, сміх у середні віки був
опозицією домінуючій культурі, він протистояв святості, багатству, культу,
ритуалу, етикету, створював богохульний світ без сорому. Певного мірою
цю функцію виконували блазні при дворах королів. На блазнів
перетворювалося все суспільство під час середньовічних карнавалів. Доки
тривав карнавал, усі жили за законами карнавальної свободи, коли
дозволено все, що засуджувалося в інший час, коли відмінено буд ь-
яку ієрархію відносин, привілеї, норми, забобони, умовнос ті, коли
встановлювався фамільярний контакт між людьми незалежно від їх
суспільного, майнового, вікового станів. Етикет і пристойність
відкидалися, можна було пародіювати всі церемоніали (посвячення у лицарі,
в’їзд короля в місто, церковні акти). Крім карнавалів у власному розумінні
слова, влаштовувалися «свято дурнів» і «свято осла». Навіть храмові свята
супроводжувалися різними «урочистостями» за участю велетнів, карликів,
потвор, учених звірів. У сміховій літературі є пародії на всі моменти
церковного культу та віровчення: пародійні проповіді, епітафії, постанови
соборів. Карнавальний сміх звучить у фарсах і фабліо, своєрідній ліриці
вагантів. У Київській Русі, а пізніше і в Україні сміхову культуру
13
представляли скоморохи, театр вертепу, гуморески, частівки, анекдоти.
Еволюція видовищ театрального типу була такою. Спершу у IX ст. у
літургічній (церковній) драмі — театралізованій месі — з’являється
ритуал читання священиками за особами епізодів з легенд про народження
Ісуса Христа, про його поховання і воскресіння. Театральне видовище, яке
виникло у ХІІІ ст., має назву міракль і означає «диво». Всі колізії у цьому
жанрі завершувалися дивом, зокрема, втручанням вищих сил — святого
Миколая, діви Марії тощо.
Пізніше з’явилася містерія (XIV-XVI ст.), яка виросла із так званих
мімічних містерій — міських процесій на честь релігійних свят та урочистих
в’їздів у місто королів і розігрувалася у ярмаркові дні на площах, на помості.
В інсценованих церковних легендах брали участь сотні осіб. В Європі,
особливо у Франції, містерія існувала понад 200 років. Виконавців набирали
з міського люду. З XIV ст. містерії почали ставити напівпрофесійні братства
(«Братство страстей господніх» у Франції та ін.).

14