1.

 Сутність освіти: етапи її становлення та розвитку.

Перші школи та університети
Школи і вищі навчальні заклади" як освітньо-виховні системи, пройшли складний шлях
історичного розвитку. Вони, з одного боку, здійснювали значний вплив на
накопичення і прогрес світової культурної спадщини, а з іншого - на собі відчували
розмаїття кардинальних змін, які відбувалися в соціумі, науці і культурі різних народів і
країн. Початковий період розвитку школи, вищих навчальних закладів та інших
соціальних інститутів сягає своїм корінням сивої давнини.
Спираючись на думку Ціцерона, приведену в епіграфі до теми, здійснимо короткий
історико-педагогічний аналіз еволюції вищої школи.
Один з перших прообразів вищого навчального закладу був започаткований у давній
Греції. Близько 384 р. до н.е. Платон поблизу Афін створив філософську школу, котра
отримала назву Академії. Метою Академії було вшанування муз, розвиток філософії,
математики, астрономії, природничих наук. Назва "академія" походить від імені
міфічного героя Академа, на честь якого названо місцевість поблизу Афін, де
заснована школа. Платонівська академія існувала більш ніж тисячу років і була закрита
у 529 році.
335 року до н.е. Арістотель при Храмі Аполлона Лікійського в Афінах заснував ліцей,
який функціонував близько восьми століть. В Ліцеї велика увага приділялась вивченню
філософії, фізики, математики, інших природничих наук. Історики педагогіки вважають
цю філософську школу попередником сучасного ліцею.
У еллінську епоху Птоломеєм (308-246 рр. до н.е.) була започаткована діяльність
Мусеума (від лат. Му Бейт - місце, присвячене Музам). Мусеум став цариною вивчення
математики, астрономії, філософії, медицини, історії, природничих наук. Викладачами
Мусеума були Архімед, Евклід, Пратосфен.
Іншим варіантом вищого навчального закладу в давній Греції (Афінах і Спарті) були
ефебії (V ст. до н.е.) - навчальні заклади для навчання і виховання вільнонароджених
юнаків 18-20 річного віку. В ефебіях поряд із військово-фізичною підготовкою значне
місце посідала освітня підготовка.
425 року в Константинополі був започаткований Аудиторіум (від лат. аudire - слухати) -
вища школа, яка в IX ст. мала назву "Магнавра" ("Золота палата"). Головними
підструктурами "Магнаври" були кафедри різних наук. Спочатку навчання
проводилося на латинській і грецькій мовах, а з VII-VIII ст. - виключно на грецькій мові.
В XV столітті в програму навчання знову повернулася латина та були упроваджені
іноземні мови. У Магнаврі була сконцентрована викладацька еліта, вивчалась антична
спадщина, філософія, богослов'я, медицина, музика, історія, етика, політика,
юриспруденція. Заняття проводилися як публічні лекції. Більшість випускників школи
мали енциклопедичну освіченість і ставали видатними громадськими і церковними
діячами. Наприклад, Кирило та Мефодій, засновники слов'янської письменності, свого
часу навчались у Магнаврі. Окрім цієї школи в Константинополі діяли також юридична,
медична, філософська та інші школи.
У країнах близького і середнього Сходу видатною подією стала поява в Багдаді
Будинків мудрості (800 р.). У Будинках мудрості видатні вчені та їх учні збиралися для
дискусій, обговорення літературних і філософських творів, наукових трактатів,
підготовки рукописів, читання лекцій. В IX - ХШ ст. в країнах, де переважало населення,
яке сповідувало іслам, з'явилися медресе - вищі навчальні заклади, серед яких
найбільш знаменитим було медресе Нізамейї в Багдаді, відкрите у 1067 році.
Великим культурним і освітнім центром ісламського світу була мусульманська Іспанія
(912-976 рр.). Вищі школи Кордови, Толедо, Саламанки, Севільї пропонували програми
по богослів'ю, математиці, астрономії, історії, географії, граматиці, риториці, медицині,
філософії. Школи університетського типу Сходу, зокрема арабська, які мали лекційні
зали, великі бібліотеки, наукові школи, системи самоуправління, значно вплинули на
розвиток вищої освіти в Європі.
Інтенсивне виникнення європейських університетів відбувається в період XII-XV
століть. Характерною рисою цього процесу є перетворення низки кафедральних і
монастирських шкіл у великі навчальні центри, які потім стали
називатися університетами (від лат. universitдr - сукупність). Дати заснування
європейських університетів у різних джерелах дещо відрізняються, але найбільш
вірогідними можна вважати наступні: так, 1200 року виник Паризький університет, як
результат об'єднання богословської школи Сорбонни з медичною та юридичною
школами, університет в Неаполі засновано в 1224 р., Оксфорді - 1206 р., Кембриджі -
1231 р., Лісабоні - 1290 р. Мережа університетів в Європі розширювалась досить
швидко: якщо в XIII столітті нараховувалося 19 університетів, в XIV столітті їх було вже
44, а в кінці XVI ст. - 63. Університети протиставили схоластиці діяльне інтелектуальне і
духовне життя. Завдячуючи університетам, спектр суспільного життя Європи став
набагато яскравішим, адже становлення освітніх закладів відбувалося під впливом
творчості Р. Бекона, Я. Гуса, А. Дайте, Дж. Уїнклі, М. Коперніка, Ф. Петрарки та інших
видатних мислителів, які дали могутній поштовх розвитку культури, науки і освіти.
Більшість університетів мали інтернаціональний характер. Університети, де навчалися
студенти із різних держав, називалися Studium, а ті, в яких навчалися тільки місцеві
мешканці, - Studium particulare. Studium particulare давали вузько спеціалізовані
знання і не мали права присуджувати вчені ступені.
У XII-XV століттях надзвичайною популярністю користувався Болонський університет,
заснований 1119 року в м. Болонья (Північна Італія) як юридичний навчальний заклад.
Лише у XIV столітті в ньому було відкрито філософський, медичний і теологічний
факультети. З 1478 року в Болонському університеті викладав астрономію, а в 1481-
1482 роках був ректором видатний український учений, доктор медицини і філософії
Юрій Котермак з Дрогобича (Георгій Дрогобич).
У другій половині ХПІ ст. в університетах з'явилися факультети або коледжі.
Факультети отримали право присуджувати наукові ступені - спочатку бакалавра, а
потім магістра, доктора чи ліценціата.
Посада ректора була виборною (як правило на один рік). Перші університети мали
всього декілька факультетів, спеціалізація яких постійно поглиблювалася. Наприклад,
Паризький університет славився викладанням теології і філософії, Орлеанський -
цивільного права, університети Італії - римського права, університети Іспанії -
математики і природничих наук.
2. Сутність науки, її роль у розвитку людства.

Вперше поняття науки було дано Арістотелем. Він виділяв науку як особливу форму
знання задля самого знання і вважав, що одержання таких знань є вищою метою
людської діяльності.
Розглядаючи науку в її історичному розвитку, можна виявити, що відповідно зміни
типу культури і при переході від однієї суспільно-економічної формаціі до іншої,
змінюються стандарти викладу наукового знання, способи бачення реальності, стиль
мислення, які формуються в контексті культури і відчувають вплив самих різних
соціокультурних чинників.
Передумови для виникнення науки з'явилися в країнах Стародавнього Сходу: в Єгипті,
Вавилоні, Індії, Китаї. Досягнення східної цивілізації були сприйняті і перероблені в
струнку теоретичну систему Стародавньої Греції, де з'являються мислителі, які
спеціально займаються наукою.
Наука - це історично сформована система знань про природу, суспільство і мислення,
про об'єктивні закони їх розвитку, яяка розвивається безперервно.
Основні етапи які пройшла наука у своєму розвитку:
Наукові знання на Сході
Деякі вчені вважають, що зачатки наукових знань виникли в VI-VII століттях до н.е. на
території древніх держав Месопотамії (Урарту, Вавілон) та Єгипту. Саме ці держави
були територіально близькі до Греції, володіли певними знаннями і таким чином
сприяли появі «грецького чуда» (незвичайний розквіт грецької культури)
Антична Греція та становлення науки
Антична Грецька культура виявилась унікальним середовищем для становлення
філософії та науки
Досократівський період
починається з VI ст. до н.е. Він пов’язаний з виникненням Мілетської школи
натурфілософії (Фалес, Анаксімандр, Анаксімен). Основна ідея цієї школи – пошук
праречовини, з якої виник світ. Такими речовинами вважались вода, а пізніше
апейрон.
Класичний період античної філософії
пов’язаний з іменами Сократа, Платона, Арістотеля і характеризується найбільшою
інтенсивністю науковофілософських пошуків.
Еллінізм (займає період III ст. до н.е. - III-IV ст. н.е.)
Він характеризується надзвичайним розквітом античної науки. Центром наукової
думки стало місто Александрія. Тут зусиллями Птолемея було відкрито науковий
заклад, так званий Мусей, де велось викладання, велись наукові дослідження,
причому тут працювали кращі уми того часу і вони отримували плату з царської казни.
Середньовіччя
характерне тим, що світогляд (в тому числі і науковий) формується християнськими
догмами. Під впливом християнської віри радикальним чином трансформуються
установки та досягнення Античності.
3. Освіта Стародавнього Сходу: загальна характеристика.
Давній Схід об'єднував рабовласницькі держави (Шумерія, Вавилонія, Ассирія, Єгипет,
Індія, Китай), що існували у IV-І тис. до н. е. на території Південної Азії та частково у
Північній Азії. Створена ними цивілізація відчутно вплинула на культурний розвиток
людства.
З появою класового суспільства виховання підростаючого покоління набуло класового
характеру, виокремилося як самостійна соціальна функція суспільства. На цьому етапі
з'явилися спеціальні навчально-виховні заклади - школи, в яких систематично навчали
дітей. їх появі сприяло виникнення різних систем письма (шумерське, єгипетське,
китайське та ін.). Перші школи було відкрито в Ш-II тис. до н. е. у Шумері, Єгипті, Індії,
Китаї, й відтоді систематичне навчання стало важливим складником процесу
виховання.
Школи в Шумері (рання рабовласницька держава на території Дворіччя - між річками
Тигр і Євфрат) виникли у середині III тис. до н. е. Головним їх завданням була
підготовка писарів, навчання їх клинопису - трансформованому піктографічному
письму, що являє собою комбінації різноманітних вертикальних і горизонтальних
клиновидних рисок (система налічувала до 600 знаків). Такі школи називали
"будинками глиняних табличок", а вчителів - батьками будинку глиняних табличок,
учнів - синами будинку глиняних табличок. Назви походять від того, що шумери
писали на мокрих глиняних таблицях. Учні також засвоювали знання з ботаніки,
зоології, географії, математики, граматики, літератури. Навчання було тривалим,
коштувало дорого, тому воно було доступним лише дітям знаті.
У Давньому Єгипті школи з'явилися у III тис. до н. е. разом з виникненням писемності.
Тут існували двірцеві школи, школи для жерців, школи писарів, школи для різних
службовців. У них користувалися ієрогліфічним (ієрогліф - священний знак) письмом,
яке налічувало до 700 ієрогліфів. Учні писали чорною фарбою на папірусі за
допомогою тонкої бамбукової палички. У школі при палаці фараона заняття тривали з
ранку до пізнього вечора. Тут панувала сувора дисципліна, використовували тілесні
покарання. Майбутні чиновники навчалися читанню, письму, лічбі, гімнастичним
вправам, плаванню і гарним манерам. У школах для жерців, крім знань із загальних
предметів, давали релігійну освіту, навчали астрономії та медицини. Діти вищої знаті
здобували освіту у військових школах, звідки виходили воєначальники.
У Давній Індії (III тис. до н. е.) виховання було кастовим. Існували школи лише для двох
вищих станів: брахманів (жерців) і кшатріїв (військової знаті). Школу брахманів
очолював учитель. Навчання в ній тривало 10-- 12 років (від 6-12 до 22-24 років). Під
час навчання діти проживали у будинку вчителя, поралися у його господарстві. У школі
брахманів з дітей найвищої касти готували служителів Бога, які своє життя
присвячували вивченню священних книг - Вед. У школах кшатріїв навчалися діти
військової знаті, опановуючи науку володіння зброєю, їзду верхи, гімнастичні вправи, а
також математику, поезію, музику, етику і танці. Найнижчі касти (вайшії - хлібороби,
скотарі, торговці; шудри - нащадки підкореного доарійського населення, дрібні
ремісники) не могли здобувати освіту.
У Давньому Китаї писемність виникла в II тис. до н. е., що започаткувало навчання
грамоти. Воно було тривалим і доступним лише дітям із заможних родин. До появи
загальноосвітніх шкіл у Китаї існували так звані общинні школи, в яких юнаків
безкоштовно навчали стрільби з лука, пісень та обрядів, згодом - їзди верхи, письма і
лічби. Навчання починалося з шести років. Основними його методами були
запам'ятовування, наслідування, обмеження свободи та ініціативи. У школах панувала
сувора дисципліна, застосовували тілесні покарання. Для підготовки чиновників діяли
спеціальні (юридичні, медичні, математичні, художні) навчальні заклади. Згодом було
відкрито вищі аристократичні школи, в яких навчали ораторського мистецтва,
філософії, релігійної моралі, астрономії, медицини та ін.
Першу приватну школу в Давньому Китаї відкрив історик, філософ, державний діяч,
релігійний учитель Конфуцій (прибл. 551-479 дон. е.). У філософських школах навчали
ораторського мистецтва, риторики, логіки, вміння полемізувати, дискутувати. Саме в
Китаї вперше було запроваджено складання екзамену для тих, хто хотів стати вченим
або чиновником.
4. Система освіти Месопотамії.
Ще в шумерську добу в країні існували школи, причому більшість із них були
світськими, а не храмовими (жерці в Месопотамії у своїй масі були неписьменними).
Школи готували землемірів, чиновників-писців. Освіта допомагала їм робити кар'єру,
однак не вводила їх автоматично в коло суспільної еліти. Поступово школи стали
готувати спеціалістів ширшого профілю. їхні випускники вже не просто вміли читати й
писати, а й опановували основами тодішніх наукових знань з лінгвістики, математики,
астрономії, медицини, права, що давало змогу їм не лише обіймати чиновницькі
посади, а й випробувати себе на науковій та викладацькій ниві. Шумери говорили про
свою школу: "До неї входять із заплющеними очима, а виходять із неї з
розплющеними очима".
До школи записували 5--7-річних дітей, здебільшого хлопчиків, до того ж із заможних
родин (навчання було платне). В одній школі навчалося 20--30 учнів, причому класів не
існувало, молодші та старші вчилися разом. Більшість учнів закінчували школу в 20--
25-річному віці. Вчилися діти по-різному. Одні старалися й досягали чималих успіхів у
каліграфії та стилістиці, інші вчилися абияк, а потім намагалися звалити вину за своє
неуцтво на вчителів. Любов до навчання в школі прищеплювали за допомогою засобів
фізичного впливу (для цього навіть існувала окрема посада "озброєного ломакою").
Найбільше часу й зусиль у школярів забирало нудне переписування на спеціальні
глиняні дощечки клинописних текстів, яке тривало упродовж перших років навчання
щодня від сходу до заходу сонця.
Вчилися писати в месопотамській школі, на думку американського археолога Е. К'єра,
так: "Учень брав грудку глини і, не потіючи над виготовленням звичайної прямокутної
таблички, скачував у руці кульку, потім вирівнював одну сторону, притиснувши кульку
до рівної поверхні, і писав на ній. Виконавши завдання, він знову перетворював
табличку на кульку, ще раз вирівнював одну сторону й починав іншу вправу. Так він міг
працювати впродовж усього дня. причому матеріал для письма залишався той самий".
У розвитку месопотамського шкільництва існували свої проблеми. Головна з них -- не
завжди високий професіональний рівень учителів, їхня корумпованість. Так чи інакше,
школа (по шумерськи вона називалась Е-дуба, тобто "дім табличок") була в історичній
перспективі охоронцем культурної спадщини, забезпечувала "живий зв'язок між
минулим та сучасним".
У найбільших культурних центрах Месопотамії можна було здобути й вищу освіту, В
Урі, Ніппурі, Вавилоні, Шаду-пумі існували своєрідні "наукові академії" чи
"університети", які готували духовну еліту: вчителів, митців та ін.[3]
5. Еллінська система освіти: загальна характеристика.
В Елладі та переважно на Близькому Сході в епоху після розпаду імперії Олександра
Македонського (ІІІ - І ст. до н. е.), культура та освіта розвивались в тісному зв'язку з
традиціями грецької освіти. В цей період, що отримав у науці назву епохи Еллінізму,
система грецької освіти поширюється по Середземномор'ю, проникає в
Причорномор'я, на Кавказ, в Середню Азію та Індію.
В самій Греції в Еллінську епоху пройшли важливі переміни в сфері виховання та
освіти. Пройшли суттєві зміни в нижчій освіті. Мусична школа скоротила свій курс до 5
років і потіснила гімнастичну освіту. Вчителі вбивали знання кулаком і батогом. Після
закінчення мусичної та гімнастичної освіти учнів чекала нова щаблина -- граматична
школа. Програмою граматичної школи передбачалось навчити правильно писати,
читати, говорити, дати уявлення про музику.
Змінилися і програми гімнасій. В них менше уваги стали приділяти фізичному
вихованню, але збільшився об'єм теоретичної освіти, елементи якої були присутні вже
в граматичній школі. Втратила свій військовий характер ефебія. Вона перетворилась у
своєрідний вищий навчальний заклад. Тут велися різноманітні навчальні заняття за
більш поглибленою програмою, ніж в гімнасії. Викладались граматика, риторика,
філософія з елементами математики, фізики, логіки, етики і т. д. Учні також займалися
гімнастикою, військовими вправами. Термін навчання в ефебії дорівнював одному
року.
Вершиною освіти вважались філософські школи, які фактично перетворились у вищі
навчальні заклади. Всього в Афінах діяли чотири філософські школи. Крім основаних
Платоном Академії та Арістотелем Лікею були створені ще дві школи -- стоїків та
епікурійців.
При загальному філософському напрямку освіти в програмах шкіл робились деякі
акценти. В Академії заохочувалось, наприклад, вивчення математики, в Лікеї --
природознавства, історії, теорії музики. В Греції, як і у всьому Еллінському світі,
виховання було перш за все громадською справою. В Еллінську епоху виникають нові
центри просвіти. До них в першу чергу слід віднести Александрію -- єгипетську
столицю династії Птолемеїв (305 - 30 рр. до н.е.). Як і у всьому Еллінському світі в
Александрії нав'язувалась освіта Греції та існували школи нижчого та середнього типів.
З особливою увагою ставилися тут до вищої освіти. Птолемеєм ІІ (308 - 246 рр. до н. е.)
був заснований Мусеум. Сюди запрошували найкращих вчених. Серед викладачів і
вихованців Мусеуму були ті, чиї імена знав весь Еллінський світ: Архімед, Євклід,
Ератосфен та ін. При Мусеумі знаходилось величезне у свій час сховище рукописів. Тут
можна було вивчати всі тогочасні науки -- філософію, математику, астрономію,
філологію, природознавство, медицину, історію і ін. Головною формою навчання були
лекційні заняття.
Александрія була своєрідним містком між Елладою та Римом. За словами
давньогрецького історика Страбона, в Римі було багато александрійських вчителів.
6. Концепція всебічного розвитку людини та її реалізація в системі освіти
стародавньої Греції.
Давня Греція в епоху рабовласництва була країною, що складалася із кількох полісів.
Найважливішими із них були Лаконія з головним містом Спартою і Аттіка - з Афінами.
Система освіти та виховання тут мала дещо спільні ознаки, які полягали у тому, шо
громадським вихованням були охоплені лише діти рабовласників, а діти рабів були
позбавлені права навчання.
У Спарті виховання мало військово-фізичний характер. Його головним завданням була
підготовка фізично розвиненого й витривалого воїна. Виховання було державним і
суворо контролювалося з перших днів народження дитини: новонароджених оглядали
у спеціальному місці (лесха). З семи років хлопчиків, які до цього жили вдома,
віддавали у державні навчально-виховні заклади (агели), в яких вони перебували до
18 років під наглядом вихователів-педономів. В агелах вихованців привчали зносити
голод, холод і спеку. Вони спали на земляній підлозі, отримували на рік тільки один
плащ, погано харчувалися. Майже весь час їх тренували зі стрибків, бігу, метання списа
та диска, боротьби, а на дозвіллі вони розважалися військовими іграми, вчилися
співати і грати на музичних інструментах. Вихованці брали участь у нічних облавах на
рабів (криптіях). З 15-річного віку юнаки мали право носити зброю і брали участь у
криптіях. Кожен рік навчання завершувався публічними випробуваннями - агонами.
Розумовому вихованню дітей і молоді в Спарті приділяли мало уваги. Усі зусилля були
спрямовані на виховання беззаперечного послуху, витривалості, вміння долати
труднощі й незгоди. Дорослі, які відвідували агели, проводили з вихованцями бесіди
про державні закони і порядки, про стійкість і мужність предків, моральні якості
спартіатів.
Афінська система виховання дещо відрізнялася від спартанської. Тут виховання мало
індивідуальний характер. Афіни прагнули до поєднання розумового, морального,
естетичного та фізичного розвитку. Метою виховання була гармонійно розвинена,
досконала внутрішньо і зовнішньо особистість.
До семи років хлопчиків і дівчаток виховували в сім'ї. Відтак хлопчиків навчали в
школах, а дівчатка здобували домашнє, сімейне виховання під наглядом матерів або
інших жінок. Виховання дівчат було обмеженим і замкнутим, вони перебували
здебільшого в окремих частинах житлових приміщень (гінекеях). Школи були
платними, а тому не для всіх доступними. Навчання дітей із заможних родин полягало
у поєднанні розумового, фізичного, морального і естетичного виховання; трудового
виховання дітей не існувало.
Хлопчики 7-14 років навчалися у приватних школах граматистів і кіфаристів (музики).
Заняття проводили вчителі, яких називали дидаскалами. У школах граматистів навчали
писати, читати та лічити; писали на воскових дощечках паличкою (стилем), лічили на
пальцях, камінцях і рахівницях. У школах кіфаристів учнів, крім елементарної грамоти,
вчили співати, грати на музичних інструментах, декламувати уривки з "Одіссеї",
"Іліади".
Юнаки 17-18 років з родин найзаможніших аристократів виховувались у гімнасіях
(гімназіях), в яких вони вивчали філософію, політику, літературу та займалися
гімнастикою. Юнаки 18-20 років готувалися до військової служби (опановували
навички володіння зброєю, вивчали морську справу, фортифікацію, військові статути,
закони держави).
7. Система освіти Спарти.
Головним призначенням виховання вільних людей в Спарті була підготовка мужніх і
відданих місту-державі людей. Виховання повноправних громадян Спарти
переслідувало переважно мета готувати членів військової громади. Новонароджених
оглядали старійшини (ефори). Доля хворобливих немовлят неясна. Деякі джерела
запевняють, ніби їх позбавляли життя. У всякому разі, такі діти росли поза системою
військового виховання. До семи років спартанці виховувались в сім'ї під опікою
няньок-годувальниць, які славилися своїм вмінням на всю Елладу. Потім наставав час,
коли поліс брав на себе виховання і навчання підростаючих спартанців. Терміни такого
виховання були дуже тривалими і ділилися на три етапи: з 7 до 15 років, з 15 до 20
років, з 20 до 30 років.
На першому етапі діти надходили під початок вихователя - пайдонома. Вони разом
жили, навчалися, набували мінімальні навички читання і письма. Фізична підготовка,
загартовування були надзвичайно насиченими. Вихованці завжди ходили босоніж,
спали на багнистих солом'яних підстилках. У 12-річному віці суворість виховання ще
більш посилювалася. Повсякчас року верхнім одягом підлітків служив легкий плащ. Їх
привчали до небагатослівний. Будь-який натяк на красномовство нехтувався. У ході
були і покарання, але вони носили, скоріше, символічний сенс. Наприклад,
провинився, кусали за великий палець. Хлопчиків 14-річного віку посвячували
в ейрени - члени громади, які одержували певні цивільні права. Під час ініціації
підлітка піддавали болючим випробуванням, зокрема публічно відшмагали, яку слід
було витримувати без стогонів і сліз. Ейрени були помічниками пайдонома в фізичній
та військовій муштрі інших підлітків. Протягом року ейрени проходили випробування в
військових загонах спартанців. До мінімального навчання грамоті добавляли музику і
спів, які викладалися кілька більш ретельно. Прийоми виховання ставали ще
суворішими. Підлітки і юнаки повинні були, наприклад, самі добувати їжу. Попався на
крадіжці жорстоко били батогами, але не за те, що вкрав, а тому, що зазнав невдачі.
До 20 років ейрен отримував повне озброєння воїна і потім, ще протягом десяти років,
поступово набував статусу повноправного члена військової громади. Весь цей час не
припинялися вишкіл, виховання небагатослівного, без поганих схильностей воїна. До
пороків, однак, не відносили, наприклад, ніяк і нічим не обмежену статеве життя. Зате
різко засуджувалося і обмежувалося пияцтво. Щоб уберегти молодь від пияцтва,
влаштовувалися своєрідні "уроки тверезості", коли рабів заставляли напиватися, щоб
молоді спартанці могли на власні очі переконатися, наскільки відворотній п'яниця.
Виховання дівчаток та дівчат мало відрізнялося від чоловічого. Воно складалося
переважно з фізичних та військових вправ з диском, списом, дротиком, мечем. У
настільки ж малому об'ємі давалась загальноосвітня підготовка. Таким же вільним, як
у юнаків, була сексуальна поведінка.
Склад педагогічних ідей Спарти виявився досить мізерним. Гіпертрофована військова
підготовка, фактична неосвіченість молодого покоління - таким виглядав результат
одного з перших в історії дослідів державного виховання. На дереві людської
цивілізації спартанські культура і виховання виявилися малородючої гілкою. Не
випадково Спарта не дала жодного скільки-небудь великого і яскравого мислителя
або художника. Втім, не весь педагогічний досвід Спарти забувся. Традиції фізичного
виховання, загартування підростаючого покоління стали предметом наслідування в
наступні епохи.

8. Система освіти в містах Іонії та Афінах.

Інакше, ніж у Спарті, розумілося і будувалося виховання і навчання в Афінах. Тут
вперше в античному світі людина усвідомила власну індивідуальність. Вражаючими
виявилися результати освіти. Вільні афіняни V ст. до н.е. могли пишатися тим, що
серед них не було неписьменних. Ідеал пайдейи в Афінах зводився до багатозначного
поняття - сукупності чеснот (калогатія). По суті, мова йшла про всебічне формування
особистості, перш за все з розвиненим інтелектом і культурою тіла. Вважалося, що
прагнути до подібного ідеалу у праві лише вільний та заможний громадянин Афін.
Якщо виховання спартанців пронизувала ідея жорстокості, то у афінян - ідея особистої
незалежності.
Організоване виховання і навчання пронизував принцип змагання ( агопістіка ). Діти,
підлітки, юнаки постійно змагалися в гімнастиці, танцях, музиці, словесних суперечках,
самоутверждаясь і відточуючи свої найкращі якості.
Вага афіняни отримували домашнє виховання. Сини вільних громадян зазвичай
виховувались в сім'ї до 7 років. Потім за хлопчиками із заможних сімей наглядав
особливий раб - педагог, (дослівно "поводир"). Вихователем часто опинявся
найнепотрібніший в господарстві раб. Так що нерідко педагог був носієм далеко не
кращих властивостей, які часом засвоював і його підопічний. Після семи років
хлопчики вільних громадян отримували можливість навчатися в приватних навчальних
закладах. Існувало кілька типів подібних закладів. Початкову освіту давали мусические
школи і палестри (гімнастичні школи). У мусичних школах навчалися діти 7-16-річного
віку, в гімнастичних школах - 12-16-річні підлітки. Зазвичай учні відвідували одночасно
обидва типи вказаних закладів. Мусична школа давала переважно літературну та
музичну освіту з елементами наукових знань. Альфою і омегою програми було
вивчення поем Гомера. Навчання в мусіческой школі носило синкретичний характер.
Наприклад, гекзаметри "Іліади" і "Одіссеї" вимовлялися співуче під музичний супровід
(гра на струнному інструменті - кифаре). До речі, менша популярність в Афінах духових
інструментів пояснюється саме тим, що їх не можна було використовувати при
мелодекламації. Опановували також ази математики, перш за все чотири арифметичні
дії. В гімнастичних школах займалися розвитком культури тіла. Учні інтенсивно
займалися бігом, боротьбою, стрибками, метанням диска, списа, фехтуванням. Все це
було необхідно майбутнім воїнам. Піший важкоозброєний воїн під час боїв робив часті
перебіжки, вступав у двобій з ворогом, користуючись списом і мечем. Такому воїну
отримана в палестрах підготовка була необхідна. Наступним етапом освіти після
мусіческой і гімнастичної шкіл могли стати загальні установи - гімнасії. У гимнасиях
вдосконалювали освіту юнаки 16-18 років. Акцепт робився на вправах, що зміцнюють і
розвивають тіло. Одночасно опрацьовувалися і розумові здібності. У гимнасии завжди
можна було послухати популярного політика або філософа. Вершиною виховання і
освіти вважалось перебування 18-20-річних юнаків в ефебії - громадській установі, де
перебували на службі у держави, навчали військовому ремеслу: верховій їзді, стрільбі
з лука і катапульти, метанню дротика та ін. У ефебів була особлива форма одягу -
крислатий капелюх і чорний плащ (хламида). Ефебії належало відвідувати всім
вільним громадянам. Молоді привілейованих верств адресувалося набиравшее силу
на рубежі V- IV ст. до н.е. так зване нове утворення. Його давали мудреці, які навчали
філософії, астрономії, геометрії, природничих наук, юриспруденції, риториці, поетиці,
прищеплювали смак до витонченим бесід. В результаті розвитку нового утворення
виникли два типи научнообразовательних центрів: риторичні школи, де готували
ораторів, займалися точними та природничими науками, і філософські школи, де
обговорювалися насамперед світоглядні проблеми.
Більш скромний характер носило жіночу освіту і виховання. Афінська традиція
передбачала для дівчаток та дівчат аж до заміжжя виключно домашнє виховання. У
сім'ї вони отримували елементарні навички читання і письма, музичну підготовку.
Ведучи самітницьке життя, дівчатка і дівчата з'являлися на людях рідко, наприклад під
час релігійних церемоній. За судженнями афінян, жінка не могла бути претендентом
на володіння "сукупністю чеснот". Її долею виявлялася підготовка до ведення
домашнього господарства.
Помітним неформальним засобом виховання афінських громадян була суспільне
життя, зокрема театр. Звертаючи увагу на цю обставину, Аристотель писав, що трагедія
має силу впливу на аудиторію для прийняття кращого способу дій і здатна
розташувати до правильних дій або, принаймні, запобігти неправильні.

Іо́ нія (Йо́ нія, грец. Ιωνία) — заселена іонійцями в VI—IX ст. до н. е. область у

центральній частині західного узбережжя Малої Азії (з прилеглими островами) між
містами Фокея та Мілет.
Через Іонію проходили жваві торговельні та культурні зв'язки країн Сходу із країнами
Заходу, що сприяло процвітанню області. Висока культура міст Іонії мала великий
вплив на культурний розвиток всієї Греції. В Іонії процвітали мистецтва і науки, вона
була батьківщиною перших грецьких філософів (Фалес, Анаксімандр, Анаксімен та ін.)
та істориків (логографи, Геродот та ін.).[1]

9. Система освіти Піфагора.

Школа Піфагора - це перша філософська школа, релігійно-філософське аристократичне
братство; вона мала великий вплив на грецькі поліси Південної Італії та Сицилії.

Союз вирізнявся суворими звичаями та високою моральністю. Спосіб життя

піфагорійців увійшов в історію, оскільки завжди можна було впізнати за їхнім
зовнішнім виглядом і благородною поведінкою. Що було лише наслідком поглядів
філософів на людську душу та її безсмертя, які передбачали в тутешньому, земному
житті певне виховання. У цьому вони близькі до своїх попередників - орфіків,
послідовників вчення, що проповідувало чистісіньку моральність і суворий аскетизм;
засновником його вважають Орфея. Згідно з цими поглядами, душа людини
проходить у своєму розвитку кілька етапів, зокрема низку втілень на фізичному плані,
сенс яких - набуття внутрішнього досвіду, досягнення катарсису, очищення від
спадщини ранніх етапів розвитку.

Цьому слугували моральні принципи, яких дотримувалися піфагорійці: "Бути завжди в

словах і вчинках прагни справедливим", "Нехай - що найважливіше - твоїм головним
суддею стане совість". Вранці та ввечері - у години, найбільш підходящі для роздумів, -
слід було окинути думкою все, що зроблено і що належить ще зробити: "У
заспокійливий сон не повинно тобі занурюватися, перш ніж знову не пригадаєш про
кожну сьогоднішню справу: у чому провинився? Що міг зробити? І чого не виконав?"

Піфагорійська школа поклала початок математичним наукам. Числа розуміли як суть

усього сущого, їм надавали містичного сенсу. Основу піфагорійської математики
становить вчення про декаду: 1+2+3+4=10. Ці чотири числа описують усі процеси, що
відбуваються у світі.

Піфагорійцям належить вчення про музику сфер і про музичний звукоряд, що

відображає гармонію Сонячної системи, де кожній планеті відповідає певна нота, а всі
разом вони створюють інтервали музичної гами. Ними ж започатковано і початок
музичної психології: музику використовували як засіб виховання і зцілення душі та
тіла.

У піфагорійській школі почали розвиватися астрономія і медицина. Нею створено

безліч алегоричних коментарів Гомера, а також граматика грецької мови.

Таким чином, піфагорійців можна вважати родоначальниками гуманітарної,

природничої, точної та систематичної наук.
10. Зародження ідеї вищої освіти в Давній Греції. Академія Платона.

Мета виникнення Академії викликана першими витоками платонівського вчення.

Даний заклад виконував дві функції: навчальну та дослідницьку. Проведені в Академії
дискусії підтверджують створені діалогічні жанри творів, факт бачення у пізніх
платонівських текстах приклади полеміки з поглядами Арістотеля, Ксенократа, а також
інших.
Хоча Академія була школою філософською, у ній вивчався широкий набір наук та
мистецтв (техне). Математика, астрономія, музична гармонія, політика тощо входили
до змісту освіти, яку давала платонівська школа. Але навчання в Академії не
спрямовувалось на якусь спеціалізацію у певній галузі чи науці. Воно принципово
орієнтувалось на абсолютну істину, центр, в якому сходились усі людські знання.
Більше того, в Академії цікавились не самими знаннями  у тій чи іншій науці, а
методами і прийомами для визначення знання взагалі. Академія орієнтувалась на
космос знань, тобто на їх порядок і на засади цієї впорядкованості. У цьому смислі
вона вперше явила приклад тієї організації науково-навчальної роботи, котра пізніше
знайшла застосування в академіях і університетах.
         Викладання в Академії велося у формі живого, усного слова. Ніхто не читав
якихось текстів чи конспектів. Діалог (бесіда) та співбесіда (гомілія) були дуже
розповсюдженими. Довгі і багатослівні промови вчителів і учнів не схвалювались.
Лише на схилі років Платон почав застосовувати поряд з діалогом акроаматичний
метод системно-догматичного викладу. Серед учнів побутував звичай записувати
почуте на лекції, або після неї.
         Розклад занять в академії цілком підпорядковувався афінському законодавству,
за яким заняття в школах мали починатись не раніше сходу сонця і закінчуватись не
пізніше заходу. Після Платона, викладання велось схолархами, які були керівниками і
старшинами серед вчителів. Залучались до викладання і здібні учні, які асистували
схолархам і навіть заміняли їх у разі потреби. Деякі учні назавжди залишались в
Академії, деякі навчались нетривалий час. В біографії Платона, написаний
Олімпіодором [174,445-448], сказано, що він залучив до навчання досить багато
чоловіків і жінок, які для того, щоб слухати його, одягались у чоловічий одяг. В
Академії навчалось багато іноземців з інших міст-держав, особливо з Риму.
         Навчання було безкоштовним, але Академія в особі своїх схолархів ніколи не
відмовлялась від благодійних внесків її учнів у спільну казну. На свято, а також в день
народження Платона проводились симпосії – академічні банкети. Пожертвування
витрачались і на інші спільні справи.
         Проіснувала Афінська Академія майже 900 років. Ще у часи Платона з неї вийшло
багато вчених, таких, як астроном Евдокс, довівший кулеподібність Землі, геометр
Евклід, філософ Арістотель.
11. Освітянська система Аристотеля. Лікей Афінський. Школа перипатетиків.
Аристотель - учень Платона і водночас засновник своєї власної школи, яка діяла
паралельно з Академією Платона після його смерті. Він з'являється в Афінах приблизно
у 366 р. до н. є. Перебував у школі Платона впродовж 20 років до самої смерті
схоларха.
Після смерті Платона Аристотель близько тринадцяти років подорожував, перебував
при дворі Філіппа Македонського і лише у 335 р. дон.є. (за деякими авторами - 334 р.
дон. є.) повернувся до Афін. Академія Платона в цей час діяла під керівництвом нового
схоларха - Ксенократа. Аристотель не повертається до неї, а створює власний
навчальний заклад, який дістав назву Лікей (лікей - це місцевість біля східної брами
Афін, на якій розташовувались сади). За твердженням [25], за часів Аристотеля тут
розташовувався громадський «гімнасій», який називався Лікей і в якому мали право
викладати представники різних шкіл. Тобто цей дослідник вважає, що школа в
юридичному сенсі виникла у Лікеї (як місцевості) лише після смерті Аристотеля.
Більшість дослідників ведуть початок Лікея як школи від самого Аристотеля. За
Лосевим [35], Лікей Аристотеля розташовувався у галереях школи боротьби і на
ділянках, що прилягали до Лікею.
Матеріальна база і організація були такі. Лікей мав Мусейон (святилище муз), алтар,
численні приміщення. У ньому в окремому приміщенні розміщувалась бібліотека,
були виставлені численні колекції, карти Землі. «Класна кімната», за реконструкцією X.
Джексона [74], мала лаву, триногий стіл, бронзову статую, бронзову кулю. Для
креслень використовували білу дошку. У приміщенні були також картини або настінні
зображення. Школа Аристотеля мала назву «перипатетичної», від слова «перипатос»,
яке могло означати і прогулянку, і місце прогулянки, і портик. Більшість слухачів була
не афінянами, тому певна кількість їх проживала при самому Лікеї. Система навчання
була досить упорядкованою. Слухачі щомісяця збиралися на сисситії та симпозіуми.
Зберігалася традиція платонівської школи, коли поряд із главою школи лекції могли
читати і його найвидатніші учні. У Лікеї, зокрема, це були Теофраст та Евдем. Зранку
Аристотель читав лекції на більш складні філософські теми, по обіді - з риторики та
діалектики перед значно ширшою аудиторією [4; 25; 76]. У діяльності Лікею
поєднувалися освітня і дослідницька компоненти, спрямовані на здобуття знання,
зокрема природничо-наукового. Можливо, від доксографічної традиції поступово
Аристотель приходить до заснування історії філософії та історії окремих наук і втілює
цей напрям діяльності й у Лікеї. Відомо, що його учні, зокрема Теофраст (історія
фізичних і метафізичних систем), Евдем (історія арифметики, геометрії та астрономії),
Менон (історія медицини) та ін. плідно працювали у цьому напрямі [36].
«Таким чином, із платонівського «співжиття» (зуйгеп) Лікей перетворився в
університет у сучасному сенсі, у наукову і навчальну організацію» [36, 25].
Подальшого розвитку Лікей набув після смерті Аристотеля, коли схолархом став його
учень Теофраст (керував Лікеєм з 323 по 286 р. до н. є). Він придбав для школи криту
галерею (перипат) з садом, за назвою якої, можливо, учнів і послідовників Аристотеля
почали називати перипатетиками. Підтримував Теофраста і діяльність Лікея також
учень Аристотеля (дехто вважає його учнем Теофраста [72]), державний діяч, який
десять років очолював управління Афінами, Деметрій Фалерський. Йому судилося
відіграти також важливу роль і в створенні Александрійської бібліотеки.
12. Система освіти в Єгипті в період династії Птолемеїв.
 Варто сказати, що навчання у давньому Єгипті проходили далеко не всі діти, а по
перше тільки хлопчики (от така гендерна нерівність, нежіноча це справа – грамоту
опановувати, думали в ті часи, та й не тільки в ті), а по друге тільки сини багатих та
шляхетних єгиптян. Звісно, дітям простих селян чи ремісників як правило навчання
було ні до чого, по мірі дорослішання вони успадковували професії своїх батьків, і їхнє
навчання мало суто практичне спрямування – опанувати батьківське ремесло.
Всі Єгипетські школи влаштовувались виключно при храмах, вчителями були жерці –
панівна каста єгипетського суспільства, яка відігравала чимало функцій (окрім власне
вчителювання жерці у Єгипті були і науковцями, і медиками, і юристами, і
фінансистами). Маленькі єгиптяни розпочинали навчання у віці 5-ти років, та вчились
протягом 12-ти років. Вчились наполегливо, заняття починались рано вранці та
закінчувались пізно увечері. Хлопців вчили письму, рахуванню, читанню. Писати
починали спершу на черепках глиняного посуду, це були своєрідні «зошити». Учень
вчився малювати, виводити ієрогліфи, потім починав переписувати більш довгі
священні тексти, релігійні гімни. Не швидко, а якісно, ніяких властивих сучасності
швидко писань, диктантів, тощо. Адже куди спішити, коли попереду піраміди та
вічність?
Після завершення навчання вже грамотний та обізнаний учень ставав державним
чиновником, (завжди була потреба у грамотних людях), або ж міг і далі продовжити
навчання. Вступити так би мовити у «давньоєгипетський університет», по завершенню
якого він ставав жерцем, посвяченим у священні містерії Ісіди та Осіріуса. У жерця
відкривались широкі кар’єрні перспективи, він міг сам стати вчителем юних школярів,
міг бути лікарем при храмі, суддею, хранителем храмової скарбниці, а якщо
пощастить, то і наближеним радником самого фараона. Та от перед тим, ніж стати
жерцем слідувало пройти ще більш довший та складніший шлях навчання. Спершу
юний претендент (так би мовити абітурієнт) мав довести, що він справді прагне
мудрості та знань і пройти відповідні випробування (вступні іспити до вузу, чи то
скласти ЗНО).
Цікаві випробовування, які начебто проходив єгипетський претендент описав у своїй
книжці «Великі посвяченні» французький письменник Єдуард Шюре, хоча звісно
багато з того – його вигадка, яка ніяк не може претендувати на історичність. Та тим не
менше (за Шюре) серед випробувань юний кандидат спершу проходив такий собі
«Форт Бояр» у підземеллі храму, йшов крізь вогонь (який насправді не був вогнем, а
лише оптичною ілюзією, це мало на меті довести, що він подолав страх), розгадував
всілякі загадки (проявляв розум та кмітливість), і врешті решт, опинявся голодний та
спраглий у залі наповненому всілякою смачною їжею та напоями. От тільки суворий
жрець-ієрофант йому забороняв підходити до столу, це мало перевірити витримку та
силу волі. І врешті саме останнє випробування – це спокушання вродливою дівчиною,
якщо претенденту вдавалось встояти і перед жіночими чарами, він з честю приймався
у, ні ще не жерці, а тільки неофіти (ново посвячені студенти).
Далі молодому неофіту ще доводилось пройти довгі роки навчання, пізнати тонкощі
багатьох наук (тут і астрономія, і медицина, і фізика с хімією і психологія і багато всього
іншого) і лише тоді, вході наступного посвячення він вже урочисто ставав жерцем, а
якщо жрець виділявся великою мудрістю, то цілком ймовірно міг протягом часу стати і
верховним жерцем, наближеним до фараона. А у політичній історії Єгипту верховні
жерці бувало мали владу більше від самого фараона, а деякі з них навіть ставали
фараонами.
Звісно вищенаведені випробовування – скоріше за все вигадка самого Шюре, а як
проходили справжні випробовування – ми не знаємо, адже єгипетські жерці під стать
своєму загадковому Сфінксу вміли берегти таємниці.
13. Александрійська школа в Єгипті
14. Александрійська бібліотека та її роль в освіті та науці.
Заснована за часів родоначальників грецької династії царів
Єгипту Птолемеїв (Птолемея І Сотера або Птолемея ІІ). Близько 235 до н. е. Птолемей
III Евергет у храмі Серапіса (Серапеумі) створив філію Александрійської бібліотеки, яка
стала однією з перших публічних бібліотек світу.
Фонди бібліотеки неодноразово потерпали від пожеж і пограбувань. Частина фонду
загинула 47 до н. е. під час взяття м. Александрії Юлієм Цезарем. Ймовірно, більшість
фондів бібліотеки знищено 273 внаслідок руйнування та спалення Александрійського
музею військами імператора Авреліана під час взяття Александрії й придушення
повстання цариці Пальмири Зенобії.
У фондах Александрійської бібліотеки були зібрані праці мислителів античності, твори
римської, грецької, індійської, єгипетської та інших літератур. Серед авторів
— Гесіод, Гомер, Демосфен, Еврипід, Есхіл, Софокл та ін. Зберігалося близько 700 тис.
папірусних і пергаментних манускриптів, кам’яних і вощених табличок
із клинописом та ієрогліфами.
За традицією, бібліотеку очолював керівник Александрійського музею — філософ, поет
або вчений, який відповідав за придбання книг і виконував обов’язки з виховання
царського спадкоємця. Першим керівником був Зенодот Ефеський (до 234 до н. е.),
його наступниками — Ератосфен Кіренський (236–195 до н. е.), Аристофан
Візантійський (бл. 185‒180 до н. е.), Аристарх Самофракійський (після 146 до н. е.).
Посаду керівника Александрійської бібліотеки обіймали Каллімах, Аполлоній
Родоський, Птолемей, Гіпатія. Бібліотекарями працювали вчені (Архімед, Евклід
Александрійський, Герон Александрійський та ін.).
Бібліотека мала великий штат працівників. Серед них: спеціальні кур’єри, які
придбавали книги в усіх містах Середземномор’я та Малої Азії; переписувачі-копіїсти;
перекладачі тощо. Для допоміжних робіт долучалися письменні раби. Місцеві
чиновники вилучали для фонду бібліотеки всі ввезені до країни грецькі пергаменти,
вертаючи натомість складені копії сувоїв.
За свідченнями сучасників, бібліотеку щодня відвідували понад 400 осіб.
З Александрійською бібліотекою пов’язують зародження бібліотечної та
бібліографічної справи, створення першого в історії письмового каталогу книг. 
Александрійська бібліотека була важливим центром просвітництва, науки, філософії,
богослов’я, звідки праці учених і філософів ширилися світом. Збережені книжкові
скарби давнього світу стали основою наукових знань і літератури багатьох народів. З
іменами вчених, які працювали в Александрійській бібліотеці, пов’язані досягнення в
різних галузях античної науки: вимір кривизни земної поверхні (Ератосфен); винахід
черв’ячної передачі та гвинтового водопідйомника (Архімед); гіпотеза про обертання
Землі навколо Сонця (Аристарх); припущення, що джерелом думки є людський мозок
(Гермофілій); систематизація основ геометрії (Евклід) та лінгвістики (Діонісій). Учені
уклали перший повний коментар до «Іліади» Гомера та першу історію греків від
Троянської війни до Александра Македонського, переклад Старого Завіту грецькою
мовою («Септуагінта»).
15. Система освіти в грецьких полісах Північного Причорномор’я.
Чимала увага приділялася вихованню та освіті. Упродовж усієї історії їх існування
пріоритетною тут була еллінська мова і писемність з її різними діалектами. Оскільки
більшість міст, крім Херсонеса, засновувалися іонійськими еллінами, то в них
переважав іонійський діалект. У Херсонесі розмовляли на дорійському. Разом з тим
відносини населення міст-полісів з місцевими племенами і римлянами створили
умови для збагачення рідної мови. Особливо цей словниковий запас поповнився в
перші століття нової ери скіфськими, сарматськими, латинськими словами,
топонімами, етнонімами, іменами тощо.
Численні епіграфічні джерела засвідчують, що багато жителів міст і сільських поселень
знали грамоту, вміли писати й читати. До нашого часу дійшло багато пам’яток
офіційної лапідарної (від лат. lapidarius - кам’яний, камінний літопис) епіграфіки -
написів, вирізьблених на кам’яних плитах, що містили державні закони, декрети, угоди
тощо. Судячи з великої кількості графіті на уламках посуду, стилів (кістяних паличок
для писання та інших пам’яток), можна зробити висновок, що писемність і освіта були
найбільш важливими сторонами культурного життя населення цього регіону. Діти
демосу одержували початкову освіту. їх навчали читати, писати, рахувати. Відомо,
наприклад, що добру освіту здобув син представника нижчих верств суспільства Біон
Бориефеніт (III ст. до н. е.), згодом відомий філософ.
Поряд з початковими школами в містах-державах функціонували гімназії, які давали
ґрунтовнішу освіту. Там вивчали риторику, філософію, геометрію, географію тощо.
Залишки такої гімназії, збудованої в IV - на початку III ст. до н. е., знайдено в Ольвії.
Найзаможніші громадяни здобували вищу освіту в Афінах, Олександрії тощо.
Уже в період колонізації північно-причорноморські греки добре знали епос Гомера й
архаїчну лірику. Про місцевих поетів маємо дуже мало свідчень. Якщо аналізувати їх
літературну спадщину, то слід назвати віршовані почесні епіграми, епітафії, а також
ділову прозу. Епіграми карбували на кам’яних стелах або на постаментах для
скульптур. Так, у перші століття нової ери ольвійські поети писали епіграми на честь
своїх обожнених героїв, зокрема, Ахілла. У Борисфені також знайдено мармурову
плиту (II ст. н. е.) з восьмирядковим гімном на честь цього бога.
З літературних пам’яток найбільше збереглося ділової прози. Тут перше місце
посідають декрети й постанови, закони, присяги, договори з інтими державами,
накази, листи, складені переважно за грецькою формою. Найбільше таких декретів
знайдено в Ольвії. З літературної точки зору найбільший інтерес становлять унікальні
елліністичні декрети на честь Протогена і Діофанта, присяга херсонесців, деякі
оригінальні ольвійські декрети II ст. н. е. У них простежуються характер і манера
індивідуальної творчості, вміння розповісти про значні події чи дії.
Великого значення в грецькому суспільстві надавали фізичному вихованню. У нарисах
тих часів згадується багато різних видів спорту, з яких проводилися змагання (біг,
метання диска, списа та м’яча, гімнастика, кулачні бої, плавання, кінні змагання,
стрільба з лука). Наприклад, з ольвійського напису IV ст. до н.е. відомо, що один з
лучників пустив стрілу на 282 оргії (521,7 м). У Північному Причорномор’ї є знахідки
панафінейських амфор, якими нагороджувалися переможці спортивних змагань в
Аттиці (Афіни). Юнаки з Північного Причорномор’я рано включалися в суспільно-
політичне і військове життя.
Політика, релігія, міфологія, освіта були тісно поєднанні з раціональним теоретичним
мисленням та літературною творчістю. В містах-державах Північного Причорномор’я
набули слави вчені - історики, філософи, хроністи. Інтерес до історії й філософії не
затухав протягом усього розвитку античних полісів. У своїх натурфілософських
поглядах вчені того часу поєднували логічну аргументацію, абстрактно-математичне
мислення з художньо-інтуїтивним осягненням світу як космосу.
16. Освіта Стародавнього Риму: загальна характеристика.
Система давньоримської освіти формувалася головним чином під впливом грецьких
освітніх практик. Освіта набула значення на заході Римської республіки і на світанку
Римської імперії.
Згідно давньоримської культури фізична і моральна освіта дитини починалася під
суворим наглядом і керівництвом батьків. Освітянська система була спрямована на
перетворення дитини в сильного, здорового, релігійного і відповідального
громадянина. Дитина вчилася законам слухняності, скромності мови, знань і
впевненості в своїх силах, доброчесності і важливості освіти.
Частиною давньоримського освіти було також навчання дівчаток кулінарної
майстерності, в’язання та шиття. Дівчинку вчили також читанню та письму. У той час як
хлопчиків батьки вчили орати, сіяти і збирати врожай. Крім цього хлопчиків навчали
плаванню, боксу і фехтуванню, навичкам управління домашнім господарством. Як і
дівчаток, хлопчиків навчали також читанню і письму. На відміну від дівчаток хлопчиків
навчали законам культури стародавнього Риму.
Давньоримські аристократи приділяли велике значення освіті. Вони намагалися дати
своїм дітям найкращу класичну освіту і наймали освічених грецьких рабів і
проповідників для навчання своїх дітей. Бідняки не могли забезпечити своїх дітей
класичною освітою і дозволяли лище навчити їх читанню та письму.
Школи стародавнього Риму були представлені у вигляді однієї кімнати, розділеної
фіранкою. Початкові школи були засновані в середині четвертого століття до нашої
ери. У цих школах дітей готували до життя в суспільстві і навчали основним
необхідним навичкам. Діти відвідували початкову школу до 12 років. Вони навчалися
там читати, писати і основним математичним діям.
Заняття в школі починалися на світанку і тривали до сутінків з короткою перервою на
обід. Маленьким дітям книг не видавали. Вони заучували уроки напам’ять. Основним
математичним діям навчали на рахівничках. Діти вчилися писати паличками на
вощених дощечках, і після певних успіхів їм давали папір, виготовлений за давньою
єгипетською технологією. Для письма на папері використовували перо і чорнило з
каучуку і сажі, а також чорнило восьминога.
Після закінчення початкової школи освіта дівчат завершувалася. Подальша освіта було
доступна тільки хлопчикам. Це пояснювалося тим, що дівчаткам можна було виходили
заміж після дванадцятирічного віку, тоді як хлопчики могли одружуватися тільки з
чотирнадцяти років. Хлопчики вивчали медицину, ораторське мистецтво, читали
наукові праці Цицерона. Вони також вивчали грецьку граматику, літературу, музику й
астрономію. Стародавні римляни вчили підростаючих дітей вмінню говорити на
публіці і навичкам переконання – риториці.
У стародавньому Римі не було громадських шкіл. Були тільки приватні платні школи, в
яких дітей могли навчати тільки багатії.

17. Система вищої освіти Стародавнього Риму: концепція вільних мистецтв, трівіум,

квадрівіум
Історія Стародавнього Риму займає особливе місце в європейській історії, зумовлюючи
все подальший розвиток європейської цивілізації is цілому і європейських освітніх
інститутів, зокрема. Почавши своє існування з маленького поселення на Тибру, Рим
перетворився на світову державу, за часів своєї найбільшої могутності простягалася від
Атлантичного океану на заході до Кавказу на сході, від Британії на півночі до порогів
Пила на півдні. Рим поглинув елліністичний світ, засвоївши і пристосувавши до своїх
цінностей його культуру. Римляни створили власну цивілізацію з особливим
значенням в ній державних інститутів і права, які справили величезний вплив па
розвиток державності і суспільства в Європі. Римська цивілізація також стала
найважливішим передавальною ланкою культури греків та інших народів давнини
європейському світу.
З підкоренням Греції в римське виховання починає проникати грецька традиція.
Грецька мова і грецька література стали обов'язковими предметами навіть в
домашньому вихованні. Грецькі вчителі користувалися особливою популярністю у
римлян. У I ст. до н.е. в Римі вже знаходилося декілька навчальних закладів для
вправи в грецькій риториці, а вивчення грецької науки, особливо астрономії, стало
істотним предметом римського освіти. Після завоювання Греції на території Риму
співіснували грецькі і латинські школи. Давньоримський освіту, багато успадкувало від
давньогрецького, відрізняється своєрідністю, пов'язаним з практикоорієнтовний
цілями. Давньогрецьке спадщина використовувалося Римом не для універсального
розвитку особистості, її тіла і духу, а для забезпечення непорушності римської
державності, її владного панування. Багато досягнення греків в області естетичного і
духовного виховання залишилися незатребуваними римлянами. Цілі римських шкіл
були суто практичними. Вони прагнули до гармонійного ідеалу людини, а до
виховання добре підготовлених воїнів, політиків, які вміють впливати на маси.
Давньогрецька культура ставила собі за мету виховання цілісної людини, в той час як
давньоримська цивілізація звертала увагу на формування деятельнопрактіческіх
властивостей і якостей особистості, в найбільшою мірою дозволяють досягати успіху в
житті. Римська культура стрімко втрачала дух пошуку, відкриття. Діяльність римлян
спрямована на вирішення суто практичних державних завдань. Римляни були людьми
з високо розвинутою політичною, правовою волею і практичним складом розуму. У
зв'язку з цим культура Риму відрізняється відносною бідністю філософської думки при
багатстві досягнень в таких областях, як юриспруденція, медицина, будівництво та
військова мистецтво.
Це визначило трансформацію уявлень про цілі виховання, ідеалі і місце людини в світі.
Практична спрямованість освіти сприяла його професіоналізації. Римлянам було
властиво не загальнолюдське (освіта людини як такого), а спеціальна, професійну
освіту людини, вбудованого в певну соціальну систему. Якщо давньогрецька культура
прагнула до осягнення соціуму через людини, то давньоримська, навпаки, осягала
людини через соціум. Це призвело до відмови від ідеалу гармонійної особистості,
заміні універсально-філософської освіти конкретно-професійними. Освітні центри
Стародавньої Греції не були засобами підготовки до будь-якої певної діяльності, вони
відкривали перед своїми вихованцями різноманітні можливості самореалізації.
Римська традиція виховання стверджувала пріоритет соціально-професійних
цінностей над ідеалами універсально-особистісного розвитку. Римський практицизм
сприяв становленню феномена професійної освіти. Професійна спрямованість
давньоримського освіти поєднувалася з яскраво вираженим интеллектуализмом,
тобто підвищеної роллю знанієвої) компонента в структурі і характері світогляду.
Римлянам вдалося з'єднати інтелектуально-логічну форму освіти з необхідною
практичною підготовкою. У Римі був введений інститут "практичного стажування",
коли отримав загальну освіту юнак прикріплювався до більш досвідченого фахівця.
В історії освіти, сім вільних мистецтв складались з двох груп
дисциплін — тривіума та квадривіума, які викладалися на додаток до теології,
канонічного права
та медицини[1]. Тривіум включав граматику, риторику й діалектику (логіку); квадривіу
м — арифметику, геометрію, астрономію й музику.
У сучасних коледжах та університетах термін «вільні мистецтва» означає неспеціальну,
непрофесійну освіту, до якої належать: вивчення літератури, мов, філософії, історії,
математики, а також науки як основи загальної освіти[1

18. Освіта стародавніх кельтів.

Основными единицами кельтского общества были семья и род (по-ирландски
"fine"). По свидетельству Цезаря, отец обладал неограниченной властью над
членами семьи (в юридическом смысле), правом жизни и смерти (potestas vitae
necisque). Если смерть кого-либо из мужчин вызывала подозрения, жену
допрашивали и судили. Это не означает, что женщина не пользовалась
уважением, особенно в высшем обществе. Известно, что в позднегальштаттский
период некоторые женщины жили в небывалой роскоши и что им воздавались
высшие почести и при похоронах. Как сообщают древние источники, кельтская
женщина не уступала мужчине в отваге. В Ирландии и Галлии у мужчины могло
быть несколько жен, но, судя по ирландским данным, лишь одна из них была
главной. Остальные занимали второстепенное положение, от второй жены почти
до рабыни. В конце латенского периода многоженство, правда, еще
разрешалось, но фактически общество требовало единобрачия. В том случае,
когда отцовство ребенка было ясным, мать не пользовалась какими-либо
особыми правами. Следы материнского права можно наблюдать в положении
внебрачных детей, которые носили имя матери. Ирландское право прямо
связывало внебрачных детей с матерью и признавало за ними политические
права. В более позднее время жена приносила приданое (обычно серебро). Это
имущество было общей собственностью супругов; после смерти одного его
наследовал другой.
Членов семьи и рода объединяло сознание общей ответственности и общих
обязанностей. Можно было лишить члена рода некоторых прав и преимуществ, но
от обязанностей он не освобождался. Организация семьи определяла также
порядок наследования, что иногда влекло за собой серьезные осложнения в
высших слоях и даже в королевской семье. Если у короля не было сына,
который мог бы стать его преемником, преемник избирался из той же линии
наследников (из линии его отца, дяди, двоюродного брата). Воспитание
определялось также известными порядками и обычаями. В Галлии сыновья не
могли появляться в обществе вместе со своими отцами и не могли носить
оружия, пока не достигали совершеннолетия.
Развитие родового общества в кельтской среде уже находилось на высокой
ступени и сопровождалось многочисленными явлениями, создавшими предпосылки
для формирования классового общества; однако этот процесс был прерван
упадком кельтского могущества. Наличие родовой аристократии свидетельствует
о прогрессирующей стадии разложения первобытнообщинного строя, но еще не
означает образования классов. Процесс развития был различным в Средней
Европе, в Галлии и на островах.
Высшим общественным образованием было племя (по-ирландски "туат", в
Галлии — civitas, pagus), члены которого признавали общих предков. Следы
родовой организации и тотемистического мышления еще долго сохраняются
(запрет некоторой пищи, культ животных, кельтское пристрастие к символам и
т. п.).
Кельтских племен было очень много. Названия 60 галльских племен были, по
свидетельству Страбона, написаны на алтаре, посвященном Цезарю Августу, в
Лугдуне (нынешний Лион). Некоторые племена были малочисленны, другие очень
сильными, имели крупные вооруженные силы и боролись за первенство во всей
Галлии. К ним нужно отнести в первую очередь арвернов и эдуев, из южно-
французских племен – саллиев, в состав которых, по-видимому, хоть частично,
но входили и кельты. В 124 г. они были разбиты римлянами, когда предприняли
враждебные действия против Массилии.
Во время кельтской экспансии части отдельных племен проникли в различные
европейские страны. Нельзя предполагать, что в процессе дальнейшего
развития состав племен не подвергся изменениям. Как известно из
исторических источников, кельты часто переселялись с места на место и
нередко часть одного племени отделялась и присоединялась к другому племени.
Впрочем, археологические материалы из Карпатской котловины и Моравии дают
основание предполагать, что во 2 веке кельты находились уже в самой тесной
связи с древним исконным населением, из культуры которого немало перешло в
латенскую культуру господствующего слоя. Некоторые группы, в том числе
группы наемников, поступавших на иностранную службу, в новой среде
постепенно растворялись, сливаясь с исконным населением. Нельзя забывать,
что латенская культура в узком смысле слова в Средней Европе является
культурой лишь одной этнической группы и господствующего слоя.
19. Система освіти у давніх слов’ян
В основі системи виховання давніх слов'ян лежала народна педагогіка і древні
тисячолітні традиції, які походять з глибини віків й були започатковані на українській
землі ще древніми кіммерійцями, скіфами і сарматами. Ця система була тісно
пов'язана з природою та родиною, культом предків, людськими цінностями та
релігійними віруваннями. У процесі виховання передавалася уся спадщина - і творча
(легенди, міфи, казки, перекази) так і практична - навчання ремеслу, військовому
мистецтву, господарництву і так далі.
Традиційно, у цій системі особливу роль виконував старійшина - це міг бути голова
сім'ї, найстаріша особа в родині, або голова громади, вождь, волхв, родоначальник.
Слід також зазначити, що влада старшого в родині накладала і серйозні обов'язки:
він повинен був захищати своїх близьких від зовнішніх небезпек;
піклуватися про їх благополуччя;
стежити за виконанням кожним членом сім'ї його зобов'язанностей;
відповідав перед родом/громадою за вчинки членів родини.
Дівчатка і хлопчики виховувалися окремо, хоча їм однаково прищеплювалася любов
до рідної землі і батьків, любов до праці, шанобливе ставлення до своїх звичаїв і
традицій.
На основі історичних та археологічних фактів, нам вдалося визначити певні предметні
дисципіни, яким слов'яни приділяли найбільшу увагу і яким, власне, навчали -
представників чоловічої статі:
військова справа: гарт (обачність, терпеливість, витривалість), тактика і стратегія війни,
протистояння військовим набігам, самооборона городищ і поселень;
військове мистецтво: рукопашка, холодна зброя, стрільба з лука, кидання
ядер/каміння, долання перешкод (триборство);
мисливство, рибальство, скотоводство, землеробство;
будівництво, господарювання, мореплавство;
мистецтво і ремесленецтво.
Представників жіночої статі:
вишивання, народні мистецтва і ремесла (витинанка, писанка, художній розпис);
господарювання, землеробство, садівництво;
виховання дітей, турбота, дбайливе ставлення до чоловіка і родичів (берегиня);
Філософське, педагогічне виховання молоді у той час найповнішою мірою
відображене у праці "Повчання" Володимира Мономаха - це своєрідний збірник
настанов та порад молодому поколінню.
Особливо хочеться відзначити, що велика увага приділялася патріотизму, любові до
рідної землі, бажання її плекати і захищати. Й так само - захищати свою родину та
громаду. А світ тоді був неспокійний, тому безпека, злагода, достаток відігравали
найбільшу роль.
Власне, діти у слов'ян досить рано ставали повноправними учасниками усіх родинних,
побутових, календарно-обрядових, привчалися до роботи. Процес входження у
доросле життя завершувався певною посвятою-ритуалом. Вікова межа для таких
обрядів - і 7-ий, і 12-й роки життя. Умільці, фахівці у якійсь справі користувалися
особливо шаною та повагою. Батькам, зазвичай, хотілося, щоб майбутній зять або
невістка володіли хорошими навичками і мали авторитет у суспільстві.
З розвитком феодальних відносин та утворенням Київської держави, почали
з'являтися перші школи для дітей. 
20. Система освіти в Європі періоду середньовіччя.
У зв'язку з необхідністю поширення знань і з економічним розвитком Європи в XII—XIII
ст. почала складатися особлива форма вищих навчальних закладів - університети (від
лат. "universitas" - сукупність). Це були небачені раніше корпорації вчителів-магістрів та
учнів-школярів. Університетська вчена спільнота - аналог цеху середньовічних
ремісників: школяр - учень, бакалавр - підмайстер, м^сістр чи доктор - майстер.
Навчання в середньовічному університеті велося латинською мовою. Всі викладачі
гуртувалися в особливі організації, так звані факультети (від лат. "facultas"- здібності).
Пізніше під словом "'факультет" почали розуміти те відділення університету, на якому
викладалась та чи інша галузь знань. Університети мали чотири факультети.
"Молодший", або "артистичний" (від лат. "ars" - мистецтво) - найбільш численний. Це
був загальноосвітній факультет зі строком навчання 5-7 років, протягом яких вивчались
"сім вільних мистецтв". Крім того було ще три "старших" факультети: медичний,
юридичний, богословський (строк навчання 5-6 років), на які студентів приймали лише
по закінченні "артистичного" факультету.
Таким чином, навчання мало приблизно такий вигляд. До п'ятнадцяти років хлопець
навчався латинській мові, читанню, письму та рахунку в монастирській чи місцевій
школі. По закінченню школи він - учень університетського магістра загальноосвітнього
факультету, тобто "семи вільних мистецтв". Це відбувалося протягом двох років.
Юнака вчили Аристотелевій логіці та фізиці, залучали до участі в студентських
диспутах, а потім випробували на ступінь бакалавра. Наступні два роки відводилися на
слухання лекцій з метафізики, психології, етики, політики (знову ж таки за творами
Аристотеля). Вивчалась космологія і математика. Далі студент починав вчителювати.
Він ставав помічником магістра, який вів диспути, де виступав у ролі відповідача.
Результат цієї праці - іспит на ступінь ліценціата. Перша лекція в новій якості - і він вже
магістр мистецтв. Ще два роки молодий викладач навчає студентів, але й навчається
сам. Двадцять один рік - початок кар'єри магістра, а за плечима вже шість років
університетської науки. Паралельно з обов'язковою дворічною викладацькою
діяльністю можна було починати слухати курс якогось "старшого" факультету. Там свої
правила іспитів, свої вікові межі. Після іспитів одержували ступінь магістра права,
медицини чи теології. Але, щоб навчати теології, потрібно було, щоб вчителю
виповнилось 34 роки, і щоб цьому передували вісім років навчання. Навчатися на
богословському факультеті було найважче. Одних тільки бакалаврів треба було
одержати трьох видів: бакалавр Біблії, бакалавр сентенції та повний бакалавр. Для
того, щоб здобути вище звання "доктора наук", потрібно закінчити повний курс
навчання в університеті (11-13 років).
Основними методами навчання в університетах були лекції і диспути; студенти
виконували багато вправ і писали письмові роботи - трактати. Лекція являла собою
читання тексту, який вивчався, та пояснення цього тексту у вигляді коментарів до нього
або до його окремих частин. Другою формою навчання був диспут, основою якого
було питання для обговорення. Тезу обирав магістр. Заперечення висував або він сам,
або його студенти.
Середньовічні університети були автономними установами, які мали органи
самоврядування. Ректор університету обирався на загальних зборах і, теоретично, ним
міг стати навіть студент. Завдяки своєму статусові, університети відігравали значну
роль у розвитку культури, руйнуванні феодальної обмеженості.

21. Освіта у Візантійській імперії.

За традицією всі науки об’єднувались під загальною назвою «філософія» (теоретична
та практична). До теоретичної філософії відносили: богослов’я, астрономія,
арифметика, геометрія, медицина, музика. До практичної – етика, політика та історія.
Високого рівня розвитку досягли також граматика, риторика, діалектика, логіка, та,
особливо, юриспруденція.
Починали навчання у початкових школах, де вчили писати, читати, рахувати, скоропису
та початкам логіки. Книгою для навчання служив Псалтир. Такі школи були
приватними та платними. Часто школами опікувались монастирі, церковні або міські
общини, тому навчання було доступне практично для всіх верств населення. Навчання
дітей при церквах і монастирях здійснювалось кліриками та монахами,
задовольняючи власні потреби у кадрах нижчого духовенства. Продовжували
навчання у школах граматики, де вивчали давньогрецьких авторів і риторику –
своєрідне мистецтво складання і виголошування святкових речей.
Освіта та наука у Візантії мали церковно-релігійний характер, тому головне місце в
системі наукових знань, займало богослов’я. Богословські диспути, що відбувались по
всій імперії, були спрямовані на створення системи православного віровчення, на
висловлення християнських істин мовою філософії. Богослови боролися також з
єресями та прихильниками язичниства.
22. Аудіторіум (Пандідактеріон) – як перший університет в світі.
Імператор Феодосій II заснував в 425 р вищу школу під назвою Пандідактеріон(від
грец. «загальне навчання») з відділеннями медицини, філософії та вдачі, що стало
першим кроком візантійського держави з управління вищою освітою. Спочатку в
Пандідактеріоне викладав 31 християнський вчений: по-грецьки п'ять риторів і 10
грамматиков, і по-латині - 10 грамматиков, два правознавця, три ритора і філософ.
Офіційним викладачам надавалися привілеї - особливий статус і авторитет. Викладачі
отримували платню з державної скарбниці імператора, а після служби їм
призначалася пенсія і привласнювали звання коммітов I ступеня і титул
« спектабілітас». Для них існувала заборона викладати в інших школах і відкривати
свої приватні школи в Константинополі.
З різними ступенями офіційної підтримки вища школа проіснувала до VII ст. У вищій
школі вивчалася риторика як найбільш затребуваний напрямок, що готує громадян до
імператорській службі або в церкви. Імператори надавали заступництво вищій школі і
розвитку інтелектуального життя викладачів і студентів. Деякі вчені називають
Пандідактеріон першим університетом у світі, проте вони не враховують, що вищі
школи Візантії, як правило, не мали корпоративної структури середньовічних
університетів Західної Європи, які вперше стали використовувати латинський
термін universitas для позначення спільноти викладачів і студентів, які визначали
інституційний характер університету. Крім цього, в столиці відкрилися різні економічні
школи, училища, бібліотеки і академії красних мистецтв, візантійське суспільство в
цілому було
освіченим, початкові школи доступні і унікальні тим, що навчали хлопчиків і дівчаток,
жінки активно брали участь в культурному житті.
23. Освіта у Франкському королівстві періоду династії Каролінгів
24. Освітянські реформи імператора Карла Великого. Schola Palatina.
«Каролінгського відродження». Так називали піднесення культури у Франкському
королівстві за часів правління Карла Великого і його найближчих наступників. Це був
перший в історії середньовічної Європи прояв глибокого і свідомого інтересу до
античної культури і освіти. У той же час Кал Великий не забував і про своє германське
походження, наказав збирати германські старожитності і цікавився стародавніми
франкськими піснями.
Сам Карл мав добру, як на той час, освіту: знав грецьку і латинську мови, полюбляв
читати книжки, а от писати так до кінця життя й не навчився. Він запрошував до себе і
залучав до управління державою вчених з усієї Європи. Вони створили гурток при
дворі імператора під назвою “Академія” — на кшталт філософської школи грецького
філософа Платона, — де читали, за присутності Карла, твори античних філософів і
церковних богословів, складали вірші, вільно обмінювалися думками з різних тем,
сперечалися.
За допомогою членів “Академії” Карл заснував при центрах єпископств школи, де
готували освічених людей для управління державою. Він видав указ про обов’язкове
навчання всіх дітей вільних людей. Організацією цих шкіл і написанням для них
перших підручників зайнявся вірний соратник Карла сакс Алкуін. Однак наказ не
змогли виконати через брак достатньої кількості вчителів. Із шкіл, заснованих Карлом
при єпископствах, згодом виникли середньовічні університети. Школа, де готували
людей до управління державою, існувала і при дворі.
Карл Великий цікавився історією. За його наказом збирались і переписувалися давні
римські та грецькі рукописи. Він доручив записувати щорічно всі події, що відбувались
у державі. Ці записи отримали назву аннали (від лат. annus — рік). 
25. Вплив ірландського чернечого місіонерства на розвиток освіти середньовічної
Європи
Ірландія лишалася найбільш освіченою. Мандруючі ірландські монахи - більшість
освідчених католиків у 10 ст. Вони зробили великий внесок у поширенні й розвиток
освіти у Європі загалом. У монастирях діяли багато шкіл які зберігали теологічні та
філософські здобутки або античну культуру. Це рух започаткував святий Колумбан.
Батько чернечого місіонерства ірландського. 590 р вирушив до Франції. Лише ірландці
могли навчати грецької мови. Засновували школи вивчали економічне право та давні
мови. Зробили внесок у розвиток каліграфії книжкової мініатюри титилів заставок.
Найкращі у книгописанні та ілюстрації рукописів.
Ірландці об'єднувалися і створювали воспіци?. На основі них створювалися справжні
ірландські монастирі ( орден Бенедиктіанців).
Іоанн Скот Ерігуена - в 9 столітті, відомий відкриттями в астрономії та філософії
Ді ку їл - трактат про вимірювання Землі.26. Освіта та наука в Київській Русі.
Існування писемності на Русі в язичницький період, очевидно, підтримувалось як
індивідуальним, так і груповим навчанням грамоти. Групове навчання було
зародковою формою шкіл, які з’являються з винайденням буквенно-звукової системи
письма.
Розвиткові освіти і шкільництва на Русі сприяло запровадження християнства. Воно
прилучило Русь до античної культури і науки, зблизило її з багатьма країнами Європи.
Оволодіння книжністю в Київській Русі вважалося державною справою. Саме тому
князь Володимир Святославович після хрещення створив у Києві школу для дітей бояр
і дружинників. Молодь мала не просто освоїти грамоту й підготуватися до церковного
служіння, а здобути освіту, гідну громадян великої держави. Вслід за відкриттям
школи Володимиром у 988 р., де було 300 дітей, древні літописи зберегли свідчення
про відкриття ще ряду шкіл на Русі. На ХI ст., коли припадає період розквіту Київської
Русі, тут склалася така система шкіл і виховання: школи "книжного вчення",
монастирські школи, школи грамоти, кормильство, жіночі школи.
Поширеним було й індивідуальне домашнє навчання. Грамотність поширювалася
серед різних верств населення, про що свідчать і різноманітні написи на предметах
щоденного вжитку і на стінах культових споруд.
Школи "книжного вчення" – школи підвищеного типу. Як правило, тут викладалося
"сім вільних мистецтв". Особливістю таких шкіл було те, що навчання здійснювалось за
привнесеною християнством книжною системою, де головною була робота з книгою, з
текстом. Ці школи готували своїх вихованців до діяльності у різних сферах державного,
культурного та церковного життя. Прикладом шкіл "книжного вчення" були школа
Володимира (988 р.), двірцева школа Ярослава Мудрого (1037 р.) і ін.
Монастирські школи запроваджувались з ХI ст. при монастирях згідно Студитського
статуту, який вимагав, щоб монахи жили в гуртожитках і навчалися грамоти. Спочатку
існували тільки закриті монастирські школи, їх відвідували новоприйняті монахи.
Навчання носило індивідуальний характер.У деяких монастирях існували школи
підвищеного типу. Такою була школа в Києво-Печерському монастирі (1068 р.). Вона
давала богословську освіту, яка досягала рівня візантійської духовної патріаршої
академії. Києво-Печерський монастир став центром руського літописання, був
постачальником книжкової продукції у всій Київській Русі. Головне завдання
монастирських шкіл полягало в суворому аскетичному вихованні, зміст якого зводився
до формування в ченців покори, терпіння, відмови від радощів земного життя.
Школи грамоти існували переважно в містах (в село грамота не проникала). Тут
вчились діти бояр, посадників, купців, лихварів, заможних ремісників. Утримувались
такі школи на кошти батьків, тому для бідного населення були недоступні. Вивчали
читання, письмо, лічбу і хоровий спів. Під час занять учитель працював з кожним
учнем окремо або з невеликою групою учнів (8-10 чол.).
Кормильство – форма домашнього виховання дітей феодальної знаті. Князі підбирали
для малолітніх княжичів (віком 5-7 років) кормильців з числа воєвод і знатних бояр, що
жили в окремих волостях. Княжич не тільки там виховувався, але й княжив. Кормильці
були і як наставники, і як управителі. Кормильство передбачало не лише військово-
фізичне виховання, але й орієнтувалось на високий рівень освіти. Князі володіли 5-6
іноземними мовами. Починаючи з ХIII ст. кормильці заміняються дядьками –
високоосвіченими людьми (вперше термін зустрічається 1202 р.). Вони ставали
домашніми вчителями. На зміну кормильству приходять елементи гувернарства.
Жіночі школи. Прикладом таких шкіл є жіноча школа, відкрита Ганною Всеволодівною
(сестрою Володимира Мономаха) при Андріївській церкві у Києві (1086 р.). Пізніше такі
школи були відкриті в Суздалі, Полоцьку та інших містах. Ряд джерел засвідчують
високу освіченість жінок, особливо у князівських верхах. Це піднімало престиж
Київської Русі в очах Європи.
Більшість дітей, передусім, простих людей виховувались у сім’ї. Їх вчили
сільськогосподарської праці та іншій домашній роботі. Дітей могли віддавати якомусь
майстрові для вивчення ремесла. Там вони інколи могли вивчати грамоту та хоровий
спів.
За порівняно короткий час (ХI-ХII ст.) Київська Русь досягла надзвичайно великих
успіхів у поширенні грамотності та шкіл і за станом освіти не поступалася
західноєвропейським країнам.

27. Система освіти в Арабському халіфаті.

Бурхливо розвивалася й система освіти. її основу становили мед-ресе (релігійні
навчальні заклади), де можна було здобути середню та вищу освіту. Разом із Кораном
і мусульманським богослов’ям тут також вивчалися точні й природничі науки. У
великих містах початкову освіту давали приватні вчителі. У селах і дрібних містечках
цю функцію виконував місцевий мулла.
Мулла (з араб. маула — пан, володар) — в ісламі нижчий сан служителя релігійного
культу. Часто виконував також функції вчителя та судді.
Араби зробили значний внесок у розвиток науки. Про їхнє ставлення до науки свідчать
такі прислів’я: «Чорнило вченого повинно цінуватися подібно до крові мученика»,
«Той не помирає, хто віддає життя науці». Місцями концентрації освіти, науки й
культури були численні бібліотеки, наповнені різножанровою літературою: від фахової
до художньої. У країнах Арабського халіфату книжки були відносно недорогими.
При бібліотеках активно працювали переписувачі. Особливо цінувалися ті, які мали
хист писати вишукано. Їх називали каліграфи. Тексти наносили на папірус, пергамент
чи папір. Виробництво паперу було запроваджено у VIII ст. Мусульмани виробили
систему різних почерків, залежно від думки, яку мав донести текст. Символічні написи
виводилися також на стінах мечетей, на посуді, зброї тощо. Рівень оволодіння красою
письма вважався показником освіченості й духовної досконалості особи. Як святиня й
коштовність у мусульманському світі цінувалася рукописна книга, прикрашена
орнаментом і оригінальними мініатюрами.
Араби досягли найдивовижніших результатів у математиці, медицині, астрономії,
географії. Арабські вчені створили алгебру (з араб. аль джабр — порядок,
упорядкування) і вдосконалили індійську цифрову систему, запровадивши
використання нуля.
І хоча сучасні цифри зародилися в Індії, у Європі вони стали відомі через
посередництво арабів, тому й називаються арабськими.
Уражають також успіхи арабів у галузі медицини й астрономії. Арабські підручники з
медицини були досить популярними в країнах Західної Європи. Світилом
середньовічної медицини вважають Ібн-Сіну (бл. 980-1037), уродженця невеликого
поселення поблизу Бухари.
Європейці називали його Авіценною. Основна праця Ібн-Сіни «Медичний канон» у
латинському перекладі була настільною книжкою лікарів середньовічної Європи
майже до XVI ст.
28. Медична освіта в середньовічній Європі та арабському світі: порівняльний
аналіз.
Не дивлячись на великі перешкоди, що створювала для розвитку медицини церковна
схоластика, в двох таких галузях, як хірургія та інфекційні хвороби, накопичувався
великий матеріал, що сприяв подальшому збагаченню медичної науки. Розвитку
хірургічних знань, насамперед практичних навичок, сприяли численні війни.
Хірурги в середні віки були різко відокремлені від вчених-лікарів і перебували в
більшості на положенні виконавців, майже слуг.Монахам, в руках яких перебувала
справа просвіти, заборонялося займатися хірургією: «Церкві ненависне
кровопролиття», – проголошували постанови церковних соборів. Хірургією
займалиськостоправи, цирульники, які мали виключне право робити
кровопускання, хірурги, що виконували деякі оперативні втручання. Найнижчу
категорію представляли мозольні оператори, що працювали в лазнях.На полі битви
допомогу пораненим надавали найчастіше цирульники. В німецькій армії їх називали
«польовими ножицями» (нем. Feldsheere), звідси походить сучасний термін
«фельдшер».
Хірурги-ремісники фактично виконували роль середніх медичних працівників. Крім
основної маси хірургів-емпіриків були і окремі представники академічної медицини,
професори університетів, що залишили в хірургії свій слід – Саличето, викладач
Болонського університету, Анрі де Мондевіль, що викладав в
Монпельє, Лафранкі, створивший Паризьку хірургічну школу та ін. Найвидатнішим
хірургом Середньовіччя був Гі де Шоліак (ХІV ст.), він створив посібник «Велика
хірургія» – хірургічну енциклопедію того часу. В цьому підручнику є цікаві поради
щодо знеболення операцій. Він рекомендував не смоктати «наркозні губки», а
зволожувати їх і давати вдихати пари хворому.
Отже, з нескінчених війн середньовіччя практична хірургія вийшла збагаченою і на
основі величезної хірургічної практики пізніше виросла хірургічна наука.
Церква та університети перешкоджали заняттям жінок загальною медичною
практикою. На відміну від лікарської, акушерська практика жінок не тільки не
заборонялась, а навпаки заохочувалась через те, що лікарі-чоловіки запрошувалися до
роділля тільки у випадках тяжкої патології.Аж до ХVІІІ ст., коли з’явилися перші
акушерські школи, акушерки навчалися у своїх більш досвідчених колег, а потім
здавали іспит на право самостійної діяльності.
Великим досвідом збагачувалася медицина і в галузі інфекційних захворювань. В
середні віки жахливі пошесті лютували як на Заході, так і на Сході. Санітарними
наслідками спустошуючих війн і масових пересувань колосальної кількості людей були
розруха, голод і великі епідемії в таких масштабах, яких не знав античний світ.
Визначна роль у розвитку медицини і медико-санітарної справи належала церкві. В
320 році виник перший монастир, який тоді називали кіновієй (від грецького kinovios –
«спільне життя»). Віддалік від суєти світу монахи зуміли налагодити зразковий побут, а
на дозвіллі займалися справами духовними – читали, перекладали і переписували
стародавні рукописи (без такого переписування ці твори до нас не дійшли би). В тяжкі
роки, під час війн, епідемій монастирі залишалися оазисами миру і спокою. Вони
сприяли розповсюдженню грамотності і розвитку книжної справи.
Арабомовна медицина протягом восьми століть займала провідне місце в регіоні
Середземномор'я. Вона зберегла, доповнила і повернула до Європи в
удосконаленому вигляді всі найважливіші знання, накопичені в регіоні до періоду
раннього середньовіччя.
В області теорії хвороби араби сприйняли давньогрецькі вчення про чотири стихії
(араб, аг-kari) і чотирьох тілесні соки (араб. Ahlat), викладені в «Гиппократовом
збірнику» і роботах Аристотеля, а потім прокоментовані в працях Галена. Згідно з
уявленнями арабів, кожна зі стихій і рідин бере участь (в різних пропорціях) у
створенні чотирьох якостей: тепло, холод, сухість і вологість, які визначають мізадж
(араб, mizag - темперамент) кожної людини. Він може бути нормальним, в разі
збалансованості всіх складових, або «неврівноваженим» (різних ступенів складності).
Коли рівновага порушена, завдання лікаря - відновити первісний стан. Мізадж не є
чимось постійним і змінюється з віком я під впливом навколишньої природи.
При лікуванні внутрішніх хвороб найперше увага приділялася встановленню
правильного режиму і тільки потім застосовувалися ліки, прості і складні, в
приготуванні яких араби досягли високої досконалості.
В значній мірі це пов'язано з розвитком алхімії. Запозичивши у сирійців ідею
використання алхімії в області медицини, араби зіграли важливу роль в становленні і
розвитку фармації та створенні фармакопеї. У містах стали відкриватися аптеки для
приготування та продажу ліків.
Алхіміки середньовічного арабо-мовний Сходу винайшли водяну баню і перегінний
куб, застосували фільтрування, отримали азотну і соляну кислоти, хлорне вапно і спирт
(якому дали назву алко-пести). Завоювавши Піренейський півострів, вони принесли ці
знання в Західну Європу.
Відомо, що ісламські традиції не допускають розтину людського тіла. Проте лікарі-
мусульмани внесли істотний внесок у розвиток окремих областей анатомії і хірургії.
Особливо яскраво це проявилося в офтальмології. Досліджуючи будову ока тварин,
відомий єгипетський астроном і лікар Ібн ал-Хайсам (Ibn al-Haitam, 965-1039, відомий
в Європі як Alhazen) першим пояснив заломлення променів в середовищах очі і дав
назви його частин (рогівка, кришталик, склоподібне тіло і т. д.). Виготовивши моделі
кришталика з кришталю і скла, він висунув ідею корекції зору за допомогою
двоопуклих лінз і запропонував використовувати їх при читанні в літньому віці.
Капітальна праця Ібн ал-Хайсама «Трактат з оптики» («Kitab al-Manazir») прославив
його ім'я в країнах Сходу і Західної Європи. На жаль, арабська оригінал цієї книги не
зберігся. Вона дійшла до наших днів у латинському перекладі - «Opticae thesaurus
Alhazeni arabis» («Скарби оптики араба Альхазена»).
Лікування очних хвороб стало тією областю медицини, в якій вплив арабської школи
відчувалося в Західній Європі аж до XVII ст.
29. Система освіти в Нікейській імперії.
Нікейська імперія — загальноприйнята в історіографії назва найбільшої держави з
трьох грецьких уламків Візантійської імперії, що була заснована аристократією, яка
втікла з Константинополя після захоплення його хрестоносцями Четвертого хрестового
походу в 1204 році. Так само, як інші два наступники Візантії, Трапезундська імперія та
Епірський деспотат, вона претендувала на візантійський престол в Константинополі.

30. Зародження вищої освіти в Європі (Італія, Англія, Франція, Іспанія, Німеччина).

Розвивалася освіта. Початкові школи знаходились при церквах і монастирях. Тут
вивчали молитви латинською мовою, одержували елементарні знання з письма, лічби,
читання. Піс ля цього вивчали «сім вільних мистецтв», які розподілялися на курс
тривіума (граматика, риторика, діалектика) та квадривіума (арифметика, геометрія,
астрономія, музика). Граматика навчала говорити і писати латинською мовою,
риторика — вмінню скла дати ділові та правові документи. Діалектика вчила мислити,
дискутувати на релігійні та філософські теми. Метою арифметики було не тільки
оволодіння діями з числами, а й їх символічне тлумачення.
Вищий ступінь мали загальні школи, де, крім «вільних мистецтв» викладались такі
науки, як медицина, римське право, богослов'я. Ці школи згодом перетворилися в
університети, наприклад, медична школа міста Салерно в 1158 p., правова Болонська в
1162 р. Згодом університети з'являються в Англії (Оксфорд, Кембридж).Університети
були незалежними від місцевої влади, мали свій суд, право обирати посадових осіб.
Як правило, вони складалися з чотирьох факультетів: молодшого (артистичного, де
вивчалися «вільні мистецтва») і трьох старших (богословського, правового та
медичного). Кожний факультет очолював декан («десятник»), а університет — ректор
(«управитель»). Навчання проводилося латинською мовою у формі лекцій та диспутів.
Здебільшого лекції зводилися до коментування текстів Святого Письма. Диспути
доповнювали лекційний курс і мали навчити студентів вести полеміку на визначену
тему. Університет мав присвоювати кваліфікаційні ступені: 1) ступінь бакалавра
отримували слухачі артистичного факультету, які складали іспити з дисциплін тривіуму
(зі 100 слухачів лише 30 успішно здавали іспит); 2) ступінь ліценціата присвоювався
після успішного складання іспитів з наук квадривіуму; 3) ступінь магістра отримували
1-2 ліценціати, які закінчили один зі старших факультетів.
33. Студентська корпорація в Болонському університеті.
+
34. Викладацька корпорація (collegium doctorum) в Болонському університеті.

Університет цей, що є поряд з паризьким, заснованим у ту ж епоху (1200),

найстародавнішим у Європі, з дня своєї освіти мав дві особливості, що випливають із
умов, за яких він утворився. По-перше, це була асоціація професорів (universitas
magistrorum), влада яких виключно мали підпорядковуватися учні, які відвідують їх
лекції, а асоціація студентів (universitas scholarium), сама вибирає керівників, яким
підпорядковувалися професора. Болонські студенти ділилися на дві головні частини,
«ультрамонтанів» (із-за гір, тобто з країн поза Італією, за Альпами) та «цитрамонтанів»
(з Італії, по той бік Альп), з яких кожна щорічно обирала ректора та пораду з різних
національностей, що завідував разом із ним управлінням та університетською
юрисдикцією. Професори (doctores legentes) вибиралися студентами на певний час,
отримували гонорар за умовою та зобов'язувалися не викладати ніде, крім Болоньї.
Перебуваючи за статутом, таким чином, залежно від університету і вільні лише в
керівництві заняттями студентів, вони могли набути авторитету та впливу на слухачів
виключно своїми знаннями, особистими якостями та педагогічним талантом.
Друга особливість Болонського університету полягала в тому, що він був юридичним
(universitas legum) на противагу Паризькому, який спочатку був присвячений лише
теології. Вивчення римського права, що започаткувало сам університет, і канонічного
права, введеного в програму університету в XII столітті, залишилися головними
предметами університетського викладання. Медицина та вільні мистецтва
викладалися у ньому протягом XIII сторіччя знаменитими професорами; але слухачі їх
тим щонайменше вважалися які належать до юридичного університету, і лише у XIV
столітті поруч із ним утворилися два інших університети: 1) медицини та філософії та 2)
теології. Чудовим наслідком юридичного характеру Болонського університету було те,
що він не був підпорядкований папі, подібно до Паризького, тому що не було потреби
в церковному дозволі для викладання римського права, яке вимагалося для занять
теологією. Однак починаючи з XIII століття папи, які надавали підтримку університету в
його суперечках з міським управлінням, і затвердили його статути в 1253, в свою чергу
пробрели над університетом деяку владу, і домоглися того, що болонський архідіакон
був контролером на іспитах і при видачі дипломів від їх імені, «щоб переконатися у їх
правильності».
35. Паризький університет: етапи становлення та розвитку.
Університети народилися в системі церковних шкіл. В кінці XI - початку XII ст. окремі
кафедральні та монастирські школи перетворюються на великі навчальні центри, які
потім стають першими університетами. Саме так, наприклад, виник Паризький
університет (1200), який виріс з Сорбонни - богословської школи при Нотр-Даму - і
приєдналися до неї медичної та юридичної шкіл.
У Сорбонні проходили засідання теологічного факультету Паризького університету,
тож з XV століття сам теологічний факультет стали називати Сорбонною. Спершу
Сорбонна існувала як інтернат для незаможних студентів теології, проте завдяки
великим пожертвам та відомими вченими, що тут викладали Сорбонна ставала дедалі
престижнішим науково-освітнім закладом.
З Сорбонною пов'язують численні рішення, що визначили характер католицизму у
Франції та інших країнах Європи. Важливою рисою університетів був їх певною мірою
наднаціональний, демократичний характер. Так, на лавках Сорбонни сиділи чоловіки
різного віку і станів з багатьох країн. Тут об'єднання почали не школярі, а викладачі.
Вони були одночасно магістрами семи вільних мистецтв і студентами. Заснування
університету датують 1200 роком, коли вийшли указ французького короля і булла папи
Інокентія III, які визволяли університет від підпорядкування світської влади. Автономія
університету була закріплена буллами тат 1209, 1212, 1231 років.
Туди стікалися студенти і викладачі всіх станів. Всі заняття велися латинською мовою,
тому німці, французи, іспанці могли слухати італійського професора з не меншим
успіхом, ніж його співвітчизники. На латині спілкувалися студенти і між собою. Однак у
побуті «чужаки» змушені були вступати в спілкування з місцевими пекарями,
пивоварами, господарями трактирів і здавальниками житла. Останні, зрозуміло, не
знали латини і були не проти обрахувати і обдурити чужоземного школяра. Оскільки
студенти не могли розраховувати на допомогу міського суду в численних конфліктах з
місцевими жителями, вони у місці з викладачами об'єднувалися в союз, який і
називався «університет».
У Паризький Університет входили близько 7 тисяч викладачів і студентів. Викладачі
університету створили об'єднання з предметів - факультети. На чолі їх стояли декани.
Викладачі та студенти обирали ректора - керівника університету. Середньовічна вища
школа мала зазвичай три факультети: юридичний, філософський (богословський) і
медичний. Але якщо підготовка майбутнього юриста чи медика займала п'ять-шість
років, то майбутнього філософа - богослова - цілих 15. У 14 - 15 ст. з'являються так звані
колегії (звідси - коледжі). Спочатку так називали гуртожиток студентів. З часом у них
також стали проводитися лекції та диспути.
36. Система коледжів в Паризькому університеті. Коледж Роберта Сорбона.
(надісслати разом із 35)
Робер де Сорбон був сином селян із села Сорбон в Арденнах, який став майстром
богослов'я, каноніком Собору Нотр-Дам де Парі, духівником і капеланом короля
Людовика IX (Сент-Луїс). У той час, коли він заснував свій коледж, Паризький
університет існував уже півстоліття і вже мав тисячі учнів. Здобуття вищого ступеня з
богослов'я могло зайняти до двадцяти років і, отже, вимагало значної фінансової
підтримки. Студенти, які належали до релігійних орденів францисканців і домініканців
або з великих монастирів Клюні чи Сіто, отримували житло та харчування від своїх
релігійних орденів, а незалежні студенти - ні. Сорбон заснував свій коледж, щоб
забезпечити житлом і харчуванням бідніших студентів-богословів, які не мали такої
підтримки. [4]

Сорбон придбав кілька будинків на вулиці Куп-Гель (нині вулиця Сорбонна) і

перетворив їх на житло для студентів. Коледж було засновано 1253 року. Французький
Людовик IX підтвердив заснування 1257 року. [5] Спочатку в коледжі навчалися
близько двадцяти студентів, званих socii . У міру зростання коледжу Сорбон надав
бібліотеку, що містила понад тисячу томів до 1292 року, найбільшу в університеті, і
каплицю. [6]

Сорбонна стала найвидатнішою богословською установою у Франції, і її докторам

часто доводилося давати висновки з важливих церковних і теологічних питань. У 1470
році в Сорбонні з'явилася одна з перших друкарень у Франції. [7] Він був особливо
активний у зусиллях із придушення єресі та поширення протестантських доктрин.
Серед його учнів був кардинал Рішельє, який навчався там з 1606 по 1607 рік. Рішельє
став Провізером або адміністратором коледжу 29 серпня 1622 року. Між 1635 і 1642
роками Рішельє відремонтував Сорбонну; він об'єднав Сорбонну з двома меншими
коледжами і побудував комплекс нових будівель, включно з купольною каплицею,
навколо великого внутрішнього двору. Рішельє залишив Сорбонні більшу частину своїх
статків і свою бібліотеку, і він був похований у каплиці. Від будівель епохи Рішельє
збереглася тільки каплиця.
37. Становлення вищої освіти в Англії.
Великобританія (об’єднання з Англії, Уельсу й Шотландії) має давню й розвинену
систему освіти. Перші школи існували на території Англії ще в часи, коли майже вся
вона входила до складу Римської імперії і Лондон із мікроскопічного поселення
перетворився на центр ремесла і торгівлі. Надалі система освіти спочатку
обслуговувала церкву і керівну адміністрацію країни, а з середньовіччя розвивалася
паралельно з економікою країни, задовольняючи її потреби. Засновані на початку XIII
століття університети в Оксфорді й Кембриджі, кожен з яких складається в наш час з
декількох коледжів, для навчання еліти, покликаної слугувати Богові й державі, кілька
століть репрезентували всю її вищу освіту. Аж до XIX століття вони залишались
єдиними університетами в країні. Жінок в ті часи в університети не приймали. В XV-XVI
століттях в Шотландії були відкриті університети Сент-Ендрюса (1411), Глазго (1451),
Абердина (1494) і Едінбурга (1583).[6]
Наступні університети з’явилися тільки після 1830 року під тиском суспільних вимог
періоду індустріальної революції та нових потреб країни. Та й після цього вища освіта
країни була елітарною і охоплювала надто малий відсоток молоді.
Охопивша в XIX столітті всю Британію промислова революція породила проблему
нестачі кваліфікованих управляючих і адміністраторів. В багатьох промислових містах
появились нові університети. В 1836 році був заснований Лондонський університет, в
1851 році — Манчестерський, в 1893 — Уельський, в 1900 — Бірмінгемський, в 1903 —
Ліверпульський, в 1909 — Брістольський і в 1926 році — університет в Рединзі. Ці
університети стали відомими як “червоно цегельні” (red-brick), оскільки вони в
багатьох випадках будувалися із цегли, в той час як древні стіни Оксфорда і
Кембриджа були збудовані із каменя.
Істотне розширення вищої освіти настало відразу після перемоги у другій світовій війні,
коли за порівняно короткий час кількість університетів подвоїлася, а їхній контингент
зріс ще більше. Після 1945 року в країні були відкриті ще декілька нових університетів:
в 1948 році Ноттингемський, в 1949 — Кільський, в 1955 –Екзетерський і в 60-х роках —
Сассекський, Варвикський, Кентський, Східноанглійський і Ессекський. До недавнього
часу ці університети були відомими як “нові” або “скляні” (glass), оскільки при
будівництві і обробці їх сучасних споруд використовувалося багато скла.
38. Становлення та розвиток Оксфордського університету.
Коли почалася історія Оксфордського університету точно не відомо, але є дані, що тут
проводилися заняття вже на початку II століття нашої ери. Заборона 1167 року
проходити навчання англомовним студентам в Сорбонні, сприяла прискоренню
розвитку Оксфорда. Тільки за правління Генріха II Оксфорд став справжнім
університетським містом. Якщо з часом через Оксфорд майже в обов'язковому
порядку проходили члени вищого світу, то в середні віки до цього було ще далеко.
Там навчались тільки священнослужителі, вони знімали кімнати у місцевих жителів і
часто були бідними.
Обов'язковим для всіх студентів було вивчення вільних мистецтв - риторики, логіки,
музики, математики та ін. Суспільна та політична вага університетів поступово
зростала, проявом чого стало право обирати своїх представників до парламенту.
Оксфордський університет являв собою вільну корпорацію на церковних засадах. Він
мав внутрішнє управління, утримував себе на власні кошти, які отримував від
пожертвувань, уряд не втручався у внутрішнє життя та порядок управління, який
зберігався майже до XIX ст. Професори та студенти жили разом у коледжах та холах.
Головним чином, ці навчальні заклади мали на меті надати загальну освіту, гідну
джентльмена, саме тому основним факультетом був артистичний факультет — facultas
artium. Справжнє наукове дослідження, так само, як і підготовка до наукової
діяльності, не становило його завдання. Основними предметами викладання були
загальноосвітні науки — мови, історія, математика, згодом — природознавство,
філософія. Викладання носило характер шкільних, часто приватних уроків.
39. Розвиток науки в Оксфордському університеті. Мертон-коледж.
(надіслати із 38)
Мертон коледж (у повному обсязі: Дім або коледж Вченого Мертона в Оксфордському
університеті) є однією зі складових коледжів в Оксфордському університеті в Англії.
Його заснування можна простежити до 1260-х років, коли Вальтер де Мертон, канцлер
Генріха III, а потім Едуарда I, уперше склав статут для незалежної академічної
спільноти та заснував фонди для її підтримки. Важливою особливістю фонду Волтера
було те, що цей "коледж" мав бути самокерованим, а пожертви безпосередньо
передавалися Смотрящему і Товаришам. Один зі знаменитих коледжів Оксфорда було
засновано 1264 року сером Волтером де Мертоном, канцлером Англії, і він став
першою будівлею, призначеною спеціально для того, щоб у ній жили і навчалися
студенти. На великій території коледжу є все необхідне, щоб можна було
зосередитися на навчальному процесі, не стаючи при цьому ченцем або ув'язненим.

Багато будівель Мертона дуже давні - 13 століття. Не все збереглося тут у первісному
вигляді, але більшість будівель не просто дихають насиченою історією, а й вельми
цікаві в архітектурному сенсі. Тут розташована одна з найстаріших діючих бібліотек
світу, де зберігається найцінніша колекція старовинних і рідкісних книг. Найстаріші з
них датовані 9 століттям.

Цікаво, що з 1945 по 1959 рік у коледжі на посаді професора англійської мови та

літератури працював Толкієн. Шанувальникам його літератури буде приємно побачити
вікно його колишнього кабінету.
40. Освіта в Україні в ХІV-ХVІ ст.

Рівень освіти XV – XVI ст. в Україні був досить низьким. Діяли переважно початкові
парафіяльні школи. На відміну від православної Церкви, яка на Сході не мала жодної
вищої школи, католики і протестанти в Європі, включаючи Річ Посполиту, закладали
вищі учбові заклади – університети, академії, колегіуми.
Братства – унікальний феномен в національній історії українського народу щодо ролі,
яку вони відіграли в консолідації народності на ідеологічних засадах православ’я та
завдяки роботі серед усіх верств населення.
Своїм найважливішим завданням братства вважали поширення освіти серед
українського населення, захист української нації, а водночас і оборону православ’я
перед натиском католицизму. Релігійного характеру братства набули саме під впливом
боротьби з протестантизмом та католицизмом. Зрештою, вони стали на сторожі
національних потреб, створюючи школи та друкарні.
У школах при братствах обов’язково вивчали історію, математику,
церковнослав'янську та українську мову. Також вчили польську, грецьку латинську
мову, поезію, риторику, діалектику, поетику, арифметику, геометрію, астрономію,
музику, а в деяких ще й теологію. Найкращими в Україні вважались Луцька, Львівська
та Київська братські школи.
В школах панувала сувора дисципліна. Очолював школу ректор. Братство виділяло
двох спостерігачів (схолархів), які контролювали роботу вчителів та навчання учнів,
розв’язували господарські проблеми. На відміну від єзуїтських колегій, братські школи
мали демократичний характер. У них навчались діти з різних суспільних станів: міщан,
козаків, духовенства й шляхти. Крім того, сироти і діти з незаможних родин мали змогу
жити в бурсах.
Братські школи не давали вищої освіти, але давали досить пристойний рівень знань,
якого вистачало людям власне для захисту себе від політики поневолення та захисту
країни від занепаду. Освіта в братських школах носила гуманітарний характер.
Приділялась увага вивченню мов (слов’янській або руській та грецькій), засвоєнню
культурної спадщини античної Європи, лічби, хорового співу, малювання, вивчення
катехізису, богослов’я, згодом впровадили вивчення «семи вільних мистецтв».
41. Протестантські навчальні заклади в Україні в ХVI-ХVІІ ст
На землях Речі Посполитої гуманістична школа як новий тип шкільництва, стисло
схарактеризований вище, вперше з’являється 1550 р. у формі кальвіністського
навчального закладу гімназійного рівня в Пінчові (Польща). Школа була організована
за взірцем Лозаннської гімназії, а її першим ректором став теолог з Женеви Петро
Статоріюс, член комісії для підготовки до видання польськомовної Берестейської Біблії
(вийшла друком 1563 р.), автор першої граматики польської мови (1568). Впродовж
другої половини XVI ст. на території Речі Посполитої — у Коронній Польщі, Пруссії,
Лівонії (Латвії), Литві виникає близько двадцяти кальвіністських та лютеранських
навчальних закладів 4, серед яких найпомітнішими були заснована 1568 р. школа під
опікою Радзивілів у Вільнюсі, Ризька Домська гімназія та гімназії підвищеного (так
званого академічного) типу в Гданську й Торуні, де студіювали філософію, теологію і
право.
Не залишилися осторонь цього руху й українські землі Речі Посполитої.
Тут же з 1559 р. почала діяти перша на території України кальвіністська школа
гуманістичного типу, де лише в період до 1562 р. навчалося близько 300 юнаків з
Перемишльської і Сяноцької земель Руського воєводства (школа, ймовірно, припинила
своє існування у 1580-х рр., разом з ліквідацією церковної громади). Серед інших
кальвіністських закладів, які в учбових програмах орієнтувалися на гімназійний рівень,
належить згадати також школу в м. Панівцях на Західному Поділлі, що проіснувала під
протекторатом Яна Потоцького з 1590 р. до 1611 р. Як і в Дубецьку, тут, окрім
предметів гуманістичного triviumy, викладалися елементи філософії і теології, а з 1608
р. при школі діяла друкарня 5.
З кінця XVI — початку XVII ст. помітним осередком реформаційних бродінь стає
Волинь, дещо пізніше — й Західна Київщина. Найміцніші позиції тут утримувала
социніанська течія протестантизму, яка надавала особливого значення освіті як засобу
розумового і морального самовдосконалення — головного в очах социніан, або
польських братів, шляху до подолання гріховності людської натури. Відтак скрізь, де
виникали социніанські громади, створювалися й школи, загальне число яких, імовірно,
перевищувало кілька десятків. У зв’язку з тим, що згадані реформаційні осередки, в
тому числі социніанські, проіснували недовго — лише до середини XVII ст., і
ліквідовувались, як правило, за ініціативою (а не раз і прямою участю) агресивних
опонентів — католиків та православних, архівної спадщини заснованих протестантами
шкіл не збереглося.
Матеріальне забезпечення, а відтак і освітньо-викладацький рівень згаданих
навчальних закладів залежали від покровителів-магнатів. Саме їхнім коштом
оплачувалася запрошена звіддалік професура, а школа та учнівські конвікти
(гуртожитки, або бурси) розміщувалися в наданих чи спеціально збудованих магнатом
приміщеннях.
42. Єзуїтські колегії та їхня роль у розвитку освіти на українських землях в ХVI-ХVІІ ст.
Саме єзуїтам судилося здійснити «освітню революцію» у ХVІ-ХVІІІ ст., про яку говорили
й писали ренесансні гуманісти. За вказаний період у країнах Європи орден створив
мережу середніх та вищих шкіл, де використовувалися набутки ренесансної культури.
Після закриття ордену на базі його колегій виникли численні гімназії та університети.
Освітня програма єзуїтів, базуючись на виплеканому гуманістами культі латинського
слова, ввела в навчальний оббіг тексти античних авторів та розробила техніку їх
аналізу та наслідування як стилістичного еталона. Водночас учням єзуїтських шкіл
прищеплювався кодекс зразків доброчесної поведінки. Як лектуру з етики єзуїтські
педагоги використовували підібрані тексти античний авторів – Цицерона, Вергілія,
Горація, Овідія та інших. Щодо богословської лектури, то вона в єзуїтському
шкільництві мала обмежений характер. Вчителі вважали за потрібне формувати
побожність переважно через емоційну сферу, залучаючи вихованців до релігійних
процесій, театралізованих дійств тощо.
Навчання в єзуїтських школах-колегіях було ступеневим. У початкових класах інфіми,
граматики та синтаксису учні мали досконало опанувати латинську граматику,
навчившись писати і говорити латиною. У цих класах вивчалася грецька мова, а в
Україні в деяких колегіях – навіть старослов’янська. У наступному класі поетики учні
поглиблювали знання з класичних мов й засвоювали поетичну стилістику латини.
«Середня» освіта завершувалася класом риторики, де учні мали оволодіти
мистецтвом високого красномовства. Вищий ступінь єзуїтської освіти становили класи
філософії й богослов’я. Філософія трактувалася як світська наука взагалі й водночас як
вступ до теології, що відповідало томістській традиції.
Єзуїтське шкільництво відігравало помітну роль у освіті елітарних верст українського
суспільства починаючи з кінця ХVІ ст. У 1569 р. у Вільно єзуїти відкрили колегію та
академію, куди їздили вчитися вихідці з України. До нас дійшов «Духовний заповіт»
волинського православного шляхтича Василя Загоровського від 1577 р., де він
пропонує своїх дітей віддати вчитися до єзуїтів у Вільно, «бо там хвалять дітям добру
науку»[1]. Схоже, такий вчинок вважався нормальним.
Українці не лише вчилися в єзуїтських колегіях Литви, Польщі, інших сусідніх країн. З
часом орден створив низку своїх шкіл в Україні. Першою з них стала колегія у Ярославі
(1572) в Західній Галичині. Основна маса колегій з’явилася в першій половині ХVІІ ст. –
у Львові, Луцьку, Перемишлі, Кам’янці-Подільському, Бресті, Фастові, Острозі, Вінниці,
Барі, Новгороді-Сіверському, Переяславі, Києві тощо. Засновувалися колегії і в
пізніший період (наприклад, у Станіславі, Кременці).
43. Система освіти в “братських” школах в Україні. “Порядок шкільний”.
З кінця XVI ст. в Україні почали створюватися братські школи. їх організовували
братства (національно-релігійні та громадські організації). Зазвичай братства
створювалися при церквах або монастирях і часто мали їхні назви, інколи – назви міст.
Братства об'єднували ремісників, селян, запорозьких козаків, купців і навіть
українських магнатів. Поступово братська організація набула всестанового характеру.
Маючи у своєму складі родовитих і заможних людей, братства набували політичної
ваги.
Братства створювалися для боротьби проти польської шляхти та уніатів, а також
необмеженої влади церковних феодалів. Братства, як усецерковний громадський
голос, виступали перед судами й навіть королем на захист Православної церкви,
складали протести щодо протиправних дій уніатів та їх прихильників до судових
актових книг, петиції до сеймів, судилися за церковне майно.
Перше українське братство було створене в 1439 р. у Львові при Успенській церкві на
зразок чеського (богемського) братства, що виникло в 30-ті pp. XV ст. для об'єднання
пригнобленого чеського народу на боротьбу проти німецького дворянства й
католицької церкви. Дії ж українського братства були спрямовані проти засилля
польських панів і насильницького окатоличення українців-християн. Історичні
свідчення про перші навчальні заклади, що організовувалися братствами, обмежені.
Відомо, що вони відрізнялися від існуючих у той час протестантських, католицьких,
монастирських шкіл. Братські школи були двох типів: елементарні та підвищені, вони
мали чітку внутрішню організацію. Вступник передусім мав з'явитися до ректора та з
його дозволу вивчати протягом трьох днів існуючу в школі систему навчання й
утримування. Усе це робилося з певною метою, а саме для того, щоб учень був
готовим до необхідності дотримуватися певних порядків, які панують у закладі, згодом
не розкаявся у своєму виборі й не залишив школу. Віддаючи дітей до школи, батьки
підписували з ректором договір, яким визначалися обов'язки школи й батьків чи
опікунів – сприяти навчанню та вихованню своєї дитини. Угода підписувалась у
присутності двох свідків, найчастіше це були сусіди. Обов'язком батьків була перевірка
домашнього завдання.
Вступ до школи був платним. Після ознайомлення з умовами навчання в школі
вступник повинен був внести у шкільну касу чотири гроші, після чого його заносили до
шкільного списку.
Безкоштовно навчалися лише діти членів братства та сироти. Зібрані кошти також
використовувалися на оплату друкарень, де друкувалися книги для церковної служби
й навчання учнів (друкарня Львівського братства за час існування випустила 300 тис.
друкованих видань церковних і навчальних книг). Братства багато уваги приділяли
налагодженню зв'язків з батьками учнів, який грунтувався на довір'ї, можливості
вибору батьками для своєї дитини форм і методів навчання, оскільки школа ділилася
на три групи. У першій групі учні вчилися розпізнавати та складати літери у склади, зі
складів будувати слова та розуміти їх значення, а також рахувати, малювати, вивчали
катехізис, особливе місце займали співи. У другій групі – читати та заучувати напам'ять
завдання вчителя. У третій – пояснювати прочитане, розуміти його зміст і
висловлювати власну думку щодо прочитаного. Дитина поступово переходила від
виконання найпростіших завдань до найскладніших, залежно від терміну навчання та
засвоєння програми. Читати й писали вчилися слов'янською мовою. Учнів навіть
знайомили зі слов'янською нумерацією.
Щойно прийнятого учня старший учитель (просвітер) прикріплював до керівника з
вимогою бути слухняним. Кожен учень міг вибирати для вивчення науку, яка йому
більше подобалась, або просити поради в начальника школи, за яку йому краще
взятися. Останній, ураховуючи вік, нахили та здібності учня, давав слушну пораду.
Обов'язком кожного учня було навчання грамоти та церковних наук, інші науки
вивчалися за вибором. У класі заборонялося розмовляти, ходити під час уроку між
партами, заважати сусідові. До класу не дозволялося приносити сторонні речі,
єретичні книги. У школах був добре налагоджений облік відвідування та успішності
дітей. Учитель суворо слідкував за своєчасною явкою учня на заняття та підготовкою
домашніх завдань.
44. Острозька академія (колегіум).
Національний університет «Острозька академія» — наступник першого вищого
навчального закладу східнослов’янських народів. Заснував академію у 1576 році князь
Василь-Костянтин Острозький, , а після смерті князя і його синів занепала у 1636-му.
Велику суму коштів на розбудову академії надала його племінниця — княжна Гальшка
Острозька. Сучасну академію в Острозі можна вважати одним із найновіших вишів в
Україні. У той же час академія, заснована тут ще у XVI ст., стала першим вишем Східної
Європи. Тоді вона називалася Острозькою слов’яно-греко-латинською академією.
В основу діяльності Острозької академії було покладено традиційне для
середньовічної Європи, однак цілком незвичне для українського шкільництва,
вивчення семи вільних наук (граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії,
музики, астрономії), а також вищих наук: філософії, богослів’я, медицини. Спудеї
Острозької академії опановували п’ять мов: слов’янську, польську, давньоєврейську,
грецьку, латинську. Унікальність та оригінальність цього вищого закладу освіти
виявилися й у тому, що тут уперше поєдналися два типи культур: візантійська і
західноєвропейська. З Острозькою академією пов’язується ренесанс українського
народу.
Для забезпечення шкіл навчальними посібниками в Острозі були організовані
друкарні, в яких друкувалися "Острозька біблія", "Граматика Слов'янська" Л. Зизанія,
"Граматика Словенська" М. Смотрицького та інші книги. Для створення друкарні
запросили російського першодрукаря Івана Федорова. Саме на базі друкарні виник
науково-літературний гурток Острозьких книжників.
До Острозького науково-літературного гуртка належав полеміст Клірик Острозький
(кінець XVI — початок XVII ст.), який виступив під цим псевдонімом у творі «Отписъ на
листъ въ Бозі велебного отца Ипатіа, Володимерского и Берестейского єпископа, до
ясне освецоного княжати Костентина Острозского, воеводы Киевского — о залецанью
и прехвалянью восточной церкви, з заходнымъ котеломъ уніи або згоды, въ року 1598
писаный». Згідно з припущенням українського дослідника І. Мицька під цим
псевдонімом творив острозький протопіп Ігнатій Наливайко, який до прибуття в Острог
був учителем у Бузьку і Львові.
Важливу роль у піднесенні освітнього рівня й духовної культури наприкінці XVI — на
початку XVII ст. відіграла заснована князем Острозьким академія. За характером і
змістом навчання її можна вважати першою спробою створення в Україні школи
вищого типу. Гурток учених-книжників, які працювали в Острозькому культурно-
освітньому осередку, не був однорідним. Тут зібралися не лише представники
традиційної для України східнопатристичної традиції з більшою або меншою
акцентуацією містичного компонента у світогляді тієї чи іншої персоналії, а Й католики,
антитринітарії (прихильники течії, сект у християнстві, які не приймали один із
основних його догматів — Святу Трійцю, тобто заперечували триєдність Бога), греки
візантійського і римського походження, кілька московських утікачів.
Культурно-мистецький центр (КМЦ) в Острозькій академії був створений 1995 року з
ініціативи студентів та керівництва університету з метою зробити навчально-виховний
процес насиченим мистецькими акціями та культурними заходами. Культурно-
мистецький центр орієнтує студентську молодь на розвиток естетичних та мистецьких
смаків, моральних якостей, творчих здібностей, самоствердження кожного як яскравої
індивідуальності.
У жовтні 2000 року Острозька академія отримала статус національного університету, а
23 серпня 2003 року був оприлюднений Указ Президента України, згідно з яким
Національний університет «Острозька академія» переходив під патронат Президента
України.
31 серпня 2020 року відбулося відкриття «Науково-практичного центру інноваційних та
неінвазивних технологій і профілактичної медицини в громадському здоров’ї».
45. Українські студенти та викладачі в європейських навчальних закладах: Юрій
Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський-Роксолан, Мелетій Смотрицький та ін.
Юрій Дрогобич, або Ю.Котермак з Дрогобича (1450-1494), вчився в Краківському та
Болонському університетах. Після здобуття ступеня доктора філософії та медицини у
Болоньї викладав там у 1478 - 1482 рр. астрономію та математику, а в 1481-1482 рр.
займав посаду ректора університету медиків та вільних мистецтв. Повернувшись до
Кракова, працював професором медицини і астрономії. Праці його відомі в Італії,
Франції, Німеччині, Угорщині.
Павло Русин із Кросна (1470-1517) вчився в Краківському та Грейс-фельдському
(Німеччина) університетах. У 1506 р. переїхав до Кракова, де працюючи магістром
університету, викладав курс античної літератури. Русин - перший поет-гуманіст в
українській літературі, водночас засновник гуманістичної латинської поезії в Польщі.

Станіслав Оріховський (Роксолан; 1513-1566) народився в с. Оріховці поблизу

Перемишля. Вчився в Краківському, Віденському, Віттен-бергському, Падуанському,
Болонському університетах. Повернувшись на Батьківщину 1543 р., брав активну
участь у суспільному житті, в промовах та публіцистичних творах піднімав питання про
згуртування європейських народів проти турецької експансії. Оріховський -
найвизначніша постать у східнослов'янській культурі доби Відродження. В Західній
Європі його називали "русинським Ціцероном, "сучасним Демосфеном". Його твори з
питань історії, філософії були відомі в Італії, Іспанії, Франції, Німеччині. Оріховський
належав до еліти європейських гуманістів та діячів Реформації, спілкувався з Мартіном
Лютером, дружив із Дюрером, Кранахом, Ульріхом фон Гуттеном, італійським
гуманістом П. Рамузіо; великий вплив на нього справила творчість Е. Роттердамського.
Оріховського можна віднести до перших полемістів, які виступали проти папства,
догматів католицизму. В дусі Реформації він відстоював примат королівської та
світської влади, яка повинна працювати на благо суспільства, громадянина, освіти і
виховання народу.
Мелетій Смотрицький народився у сім’ї українського письменника-полеміста Герасима
Смотрицького, або у містечку Смотрич, тепер смт. Дунаєвецького
району Хмельницької області, або у м. Кам’янець-Подільський цієї ж області. Навчався
в Острозькій школі, потім (1594–1600) — у Віленській академії; слухав лекції в
Лейпцизькому, Віттенберзькому й Нюрнберзькому університетах. Імовірно, за
кордоном одержав учений ступінь доктора медицини. Автор «Граматики
слов’янської» (1619), що систематизувалацерковнослов’янську мову.
46. Система освіти в Речі Посполитій.
територія Речі Посполитої поділялася на 10 навчальних округів, з них два – Вінницький
і Волинський – були на українських землях, які входили тоді до складу Речі Посполитої.
Освіта була 3-ступеневою: найвищий щабель займали дві головні школи – Краківський
університет та Віленська академія (див. Вільнюський університет), які також були
реформовані й стали світськими навчальними закладами з обов'язковим вивченням
природничих наук. На ці заклади покладалася підготовка вчителів для середніх шкіл. З
цією метою при університеті та академії були відкриті вчительські семінарії. Далі йшли
середні школи: шестикласні окружні, розраховані на учнів усього округу, і трикласні
підокружні. На українських землях на основі єзуїтських і василіанських шкіл було
утворено 2 окружні (Вінниця, Кременець) та 11 підокружних шкіл. Е.к. ініціювала
відкриття парафіяльних шкіл, які поділялися на малі й великі (лише останні давали
учням достатню підготовку для продовження навчання в середніх школах).
1775 було організоване Товариство для підготовки підручників, яке займалося
забезпеченням навчальної програми відповідними підручниками, розробкою нових
методик. Його діяльність спрямовував польський громадський і політичний діяч
Г.Колонтай. Товариство підготувало й видало 27 підручників з історії, фізики,
математики, права, етики. 1778 Е.к. видала першу граматику польської мови, 1785 –
"Буквар для шкіл парафіальних". Комісія не раз здійснювала перевірку всіх шкіл,
розробила і впровадила (1783) Статут, у якому викладалися основні засади навчальної
і виховної діяльності шкіл усіх рівнів.
Річ Посполита однією з перших в Європі під впливом ідей Просвітництва доби
розпочала реформу освіти, яка мала відповідати новим потребам суспільного
розвитку. Е.к. започаткувала національну польську школу, яка перебувала під егідою
держави. Проти реформ виступила частина консервативно налаштованих
магнатів, шляхти та духовенства. Комісія зберегла становий характер освіти:
університети і академії, окружні й підокружні школи були розраховані на шляхетську
молодь. Втрата державності внаслідок поділів Польщі 1793 і 1795 (див. Поділи
Польщі 1772, 1793, 1795) не дала змоги завершити реформу. Її основні засади
розвивалися в школах Варшавського князівства. На українських землях, що відійшли
до Російської імперії, реформи освіти продовжувалися Віленським учбовим округом.
Результатом їх стала організація Кременецького ліцею, на основі якого пізніше був
створений Київський університет (нині Київський національний університет імені
Тараса Шевченка).
47. Ягелонський університет (Краківська академія) та його вплив на розвиток освіти
та науки в Україні.
Державний Ягеллонський університет — один з найдревнійших навчальних закладів
Європи, безперечно, заслуговує особливої уваги. Цей університет є предметом
гордості і великим досягненням польської освіти, постійний переможець усіх
польських рейтингів,  Історія Ягеллонського університету цікава і глибока, тісно
переплітається з історією самої Речі Посполитої. Його було засновано у 1364
року Казимиром Великим під назвою Studium Generale (потім Akademia Krakowska,
пізніше Szkoła Główna Koronna, у IV столітті – Ягеллонський університет). Легендами
оповитий період, коли навчальним закладом опікувалась королева Ядвіга (що носила
чоловічий титул короля Польщі – цікавий прецедент в європейській історії), донька
Казимира. Відомим фактом є продаж Ядвігою усіх своїх коштовностей – на отримані
гроші вона збудувала корпус для університету, також вона заповіла усі свої
заощадження на розвиток польської освіти. Справді, вчинок Королеви!
Розквіт Ягеллонського університету припадає на Середні віки – Краків стає центром
наук завдяки математиці, астрономії, алхімії та географії, що викладались ту на
високому рівні.
Складна історія Польщі відображається й у історії Ягеллонського
університету. «Другий» золотий вік при Австро-Угорщині, якому сприяли реформи Гуго
Коллонтая (Hugo Kołłątaj) та впровадження вивчення природничих наук тривав майже
до Другої Світової війни. Власне, між двома Світовими війнами Польща здобула
незалежність. Важкими були часи гітлерівської окупації, університет закрили, багато
викладачів було кинуто в німецькі концтабори (трагічна лекція-пастка
оберштурмбаннфюрера Мюллера є дуже сумною історією для університету), багато
загинуло від рук НКВДистів.
Радянські часи не принесли суттєвого полегшення. Партія примусила зняти корону з
польського орла – герба Посполитої, та й Коронований університет дратував Москву
своєю величчю. Отож, «рука Москви» почала порядкувати в Ягеллонському
університеті на свій розсуд – безкомпромісний контроль влади «совєтів» та КГБ
примусив звільнитися та залишити науку багатьох достойних мислителів свого
часу. Професура постійно влаштовувала показові знаки протесту проти примусового
членства в компартії – чого лише варті Святі Меси в університетському
костелі! Комунізм не зміг перемогти католицьку віру, і це доводило до шалу усіх
надзирателів з КГБ. Такі події звертають увагу на гасло Ягеллонського університету
— Plus ratio quam vis (Розум попереду сили), що влучно підкреслює перемогу освіти
над будь якими проявами тоталітаризму. Звільнення від радянського гніту – початок
новітньої історії Ягеллонського університету, новий виток у розвитку і розквіту.
48. Академія в Замості та її вплив на розвиток освіти та науки в Україні.
Академія Замойська, або Замостська (пол. Akademia Zamojska; лат. Hippaeum
Zamoscianum) — вищий навчальний заклад у місті Замостя, заснований Яном
Саріушем Замойським 1594 року. Папа римський Климент VIII затвердив створення
академії свою буллою від 29 жовтня 1594 року. З 1669 року університет, який
припинив своє існування у 1784 році.  мав три факультети — вільних
мистецтв (артистичним, або філософським), правничий і медичний. 1637 року Академії
надавали право присуджувати науковий ступінь доктора філософії. 1648 року утворили
богословський (теологічний) відділ (факультет). Важливу роль у створенні академії та
організації її діяльності відіграли культурний діяч Шимон Шимонович, Дж. Казеліус
та Ян Щасний Гербурт, які діяли за дорученням фундатора. Канцлером академії
вважався холмський римо-католицький єпископ, однак від 1617 року найвища влада
належала ректорові, якого обирали щороку. 1627 року під час пожежі в місті
постраждало приміщення Академії, а 1639 року розпочали будівництво нового.
За програмою передбачалося два рівні студій: нижчий — п'ятирічний — і вищий,
академічний, який тривав шість років. Згодом структура академії змінювалася: почали
діяти кафедри історії (1645), канонічного права (1647), кафедра практичної медицини
(1698) та інші. Лекції проходили грецькою і латинською мовами. 1746 року на чотирьох
факультетах було 20 кафедр. Заклад мав свою філію — колегіум у містечку Олика,
власну друкарню (розвинула дільність від 1593 року) і бібліотеку.
Відзначалася віротерпимістю: тут навчалися римо- та греко-католики (унійці),
православні, протестанти з Речі Посполитої та інших країн Європи. Також — українська
(руська) молодь з Руського, Белзького, Волинського і Люблінського воєводств, а також
з Київщини, Брацлавщини, Поділля. В Академії навчалися переважно вихідці з
української шляхти (традиційно тут навчалися представники таких родів,
як Древинські, Киселі (у тому числі — Адам Кисіль), Малинські,
Жабокрицькі, Хребтовичі, Сущанські-Проскури, Чапличі, Гулевичі, Аксаки тощо),
деяких князівських родин (зокрема, Сангушки, Святополк-Четвертинські), міщан,
купецтва, ремісників і навіть селян. Вихованці Академії працювали в судах, були
вчителями, лікарями, церковнослужителями.
Припинила своє існування 1784 року після того, як за першим поділом Польщі 1772
року Замостя відійшло до Габсбурзької монархії. На її базі було відкрито королівський
ліцей.
Була першим приватним університетом, четвертим відкритим вищим навчальним
закладом — після Кракова (1364 р.), Люблянської
в Познані (1519 р.), Вільнюса (1578 р.) — на території Речі Посполитої. У перше
десятиліття свого існування (до смерті гетьмана Я. С. Замойського) академія отримала
значну популярність в Речі Посполитій, а також у всій Європі. Завдяки Замостю на
рубежі 16 століття та 17 століття Польща була одним з основних центрів наукової
думки.

49. Становлення та розвиток Львівського університету.

Єзуїти з’явились у Львові ще наприкінці ХVІ ст., а в 1608 р. відкрили тут свою середню
школу-колегію. Після неодноразових клопотань король Ян ІІ Казимир 20 січня 1661 р.
підписав диплом, який надавав єзуїтській колегії у Львові «гідність академії і титул
університету» з правом викладання всіх тодішніх університетських дисциплін,
присудження вчених ступенів бакалавра, ліценціата, магістра і доктора.
Університет складався з двох відділів (факультетів) – філософського і богословського
(теологічного). Роль середнього навчального закладу при Львівському університеті
відігравала колегія, яка була підготовчим етапом для бажаючих продовжувати
навчання.
Історичні джерела засвідчують, що у 1667 р. на філософському і теологічному відділах
навчалось близько 500 студентів, а навчальний процес забезпечували вісім
викладачів. У середині ХVІІІ ст. кількість студентів збільшилося до 700 осіб, викладачів
– до 15-17. Поляки становили 75% студентів, решту були українці та представники
інших етнічних груп.
Навчальний процес у Львівському університеті проводився за програмою єзуїтських
шкіл, розробленою ще наприкінці ХVІ ст.; помітні зміни у цю програму стали вноситись
лише в середині ХVІІІ ст. На відділі філософії, головним чином вивчали філософську
систему Аристотеля, яка була сукупністю логіки, фізики й метафізики; у складі фізики
розглядали також елементи математики, астрономії, біології, метеорології, у складі
метафізики – питання психології та етики. Вивчали, крім цього, історію, географію,
грецьку мову та ін. Після закінчення філософського відділу можна було здобувати
богословську освіту. На теологічному відділі навчання тривало чотири роки. Тут
проходили історію церкви, Старий і Новий Заповіт, догматичне і моральне богословіє,
канонічне право, казуїстику, староєврейську мову. Всі університетські дисципліни
викладали професори.
У середині і другій половині ХVІІІ ст. у зв’язку з розвитком наукових знань, зокрема
природничих наук, сталися зміни у навчальному процесі університету. Почали
викладати польську, французьку, німецьку мови, географію та історію, як окремі
предмети, було відкрито кафедру математики.
Після розпуску у 1773 р. ордену єзуїтів було закрито і Львівський університет. Однак
незабаром ряд підрозділів єзуїтської академії стали підвалинами Йосифінського
університету у Львові.
Даний навчальний заклад наприкінці ХІХ– на початку XX століття був центром
боротьби за національну школу. Відомо, що після розпаду Австро-Угорської імперії,
Галичина була захоплена Польщею. Міністерство освіти Польщі вже 18 листопада 1918
р. спеціальним розпорядженням оголосило, що бере Львівський університет під свою
опіку, і присвоїло йому ім’я польського короля Яна Казимира.
50. Київський колегіум та вплив Петра Могили на його розвиток. Становлення Києво-
Могилянської академії.
+
51. Система освіти в Києво-Могилянській академії
Києво-Могилянський колегіум постав у 1632 році внаслідок об’єднання Київської
братської школи і школи Києво-Печерської лаври та увійшов в історію Києво-
Могилянської академії як другий етап її розвитку. Петро Могила в сані архімандрита
Києво-Печерської лаври, виконуючи заповіт першого ректора Київської Братської
школи Йова Борецького щодо підтримки школи на Подолі, вступив до Київського
братства, отримав титул старшого братчика, покровителя і фундатора Київського
Братського колегіуму (згодом Києво-Могилянського колегіуму). Для потреб колегіуму
та монастиря Петро Могила побудував одну з перших кам’яних споруд КМА – трапезну
з церквою Св. Гліба і Бориса, де в тому числі відбувалося навчання, проходили диспути
та зберігалася перша бібліотека. Офіційне затвердження колегіум отримав у 1635 році
від польського короля Владислава IV Вази. Колегіум став не просто формальним
об’єднанням двох шкіл, а фактично новим навчальним закладом, побудованим за
моделлю єзуїтських колегіумів, які були найбільш прогресивними осередками освіти в
Європі у XVII ст. Крім того, для забезпечення високого рівня викладання Петро Могила
за свій кошт скеровував майбутніх викладачів колегіуму на навчання до
західноєвропейських університетів і академій. Основною мовою навчання була
латина, яка в той час виконувала функцію мови міжнародного спілкування в науці,
юриспруденції та політичному житті.
Програма навчання включала так звані школи (класи або курси) – фара, інфима,
граматика, синтаксима, поетика, риторика, логіка і діалектика. Перші чотири
класи давали загальну гуманітарну освіту, в класі поетики навчали
мистецтву віршування, в класі риторики – теорії і практики ораторського
мистецтва.Клас філософії, окрім логіки і діалектики, включав природничі науки
– фізику, математику, астрономію, зоологію. Згодом в колегіумі був запроваджений
університетський курс філософії, який у 1646-1647 навчальному році започаткував
ректор і професор колегіуму Інокентій Гізель, написавши для студентів підручник з
філософії «Opus totius philosophiae» («Твір про всю філософію»). Окрім латинської в
колегіумі викладалися давньоукраїнська, церковнослов’янська, грецька і польська
мови. Характерними для навчального процесу в колегіумі були диспути, які
носили публічний характер. Колегіум, продовжуючи традиції своєї попередниці –
Києво-Братської школи, був всестановим закладом та без вікових обмежень.
Завдяки подарунку Петра Могили колегіум мав одну з найбільших бібліотек свого
часу, яка включала понад 2 000 вітчизняних і західноєвропейських видань. Києво-
Могилянський колегіум сприяв зростанню кількості освічених людей, учителів
початкових шкіл, “мандрованих спудеїв” – учителів. Завдяки високому рівню навчання
вихованці колегіуму продовжували студії в університетах Кракова, Гейдельбергу,
Кенігсбергу, Лейпцига, Падуї, Риму, Парижа, Відня. Колегіум очолював ректор, який
одночасно був ігуменом Київського Братського Богоявленського монастиря.
Ректорами колегіуму були знані в свій час богослови і філософи, зокрема, Ісая
Трофимович-Козловський (1632-1638 рр.), Софронія Почаський (1638-1640), Ігнатій
Оксенович Старушич, Йосиф Кононович Горбацький (1640-1642), Інокентій
Гізель (1648-1650).
Відповідно до Гадяцького договору 1658 року між Гетьманщиною та
Річчю Посполитою Києво-Могилянському колегіуму надавався статус академії
– вищого навчального закладу, тобто він отримував такі самі права, які
мала Краківська академія – тогочасний Ягеллонський університет. Після загарбання
українських земель Московським царством статус вищої школи і титул «академія» за
Києво-Могилянською академією був офіційно визнаний грамотами російських царів у
1694 році та у 1701 році.
52. Концепції розвитку освіти за часів гетьманування Кирила Розумовського.
 1746 року він призначений президентом Петербурзької академії наук (цю посаду він
обіймає майже до кінця століття), а лютому 1750 року козацька рада у Глухові за
вказівкою цариці обирає графа Кирила Розумовського гетьманом Лівобережної
України.

І практично одразу молодий гетьман розпочинає реформи. Передусім освітні. Виходив

він з того постулату, що наука, освіта, культура – це речі засадничі для розвитку країни.
Звичайно, до такого розуміння він дійшов не самостійно. Це говорили найвидатніші
мислителі того часу. До честі Розумовського зазначу, що він був на рівні цих ідей. І в
тому, що прагнув загальної освіти всіх молодих українців (тобто до школи мали ходити
всі діти всіх суспільних станів), і в тому, що хотів створити університет у Батурині, який
знову став гетьманською столицею, а другий заснувати на базі Києво-Могилянської
академії, причому сама академія стала б богословським факультетом університету.
Мав намір широко засновувати нові друкарні, - не лише при університетах, а і при
гімназіях. А на додачу – як переповідали сучасники – плекав гетьман Розумовський
плани запросити завідувачем бібліотеки в Батурині самого Жан-Жака Руссо.