2.Виникнення та періоди розвитку античної філософії.

Антична
натурфілософія - чому розрізняють три періоди розвитку античної
філософії, яка тематика переважала в античній натурфілософії, який
внесок перших філософів можна вважати переходом від
міфологічного світогляду до філософії.
Я читаю
Антична філософія є першою історичною формою європейської філософії, в античному
суспільстві філософія вперше відокремилась від інших сфер життєдіяльності людини та
набула автономного характеру розвитку; завдяки сприятливим умовам розвитку вона
дала початок багатьом ідеям і напрямам європейської науки та філософії.
Слово “античний” у перекладі з латинської означає “давній”. Але у звуженому й
усталеному вживанні воно позначає початок європейської культури та цивілізації, греко-
римський давній світ. Слід пам’ятати, що поняття “антична філософія” ширше від поняття
“давньогрецька філософія”. Антична філософія має етапи розвитку: 1) натурфілософський
(фізичний) або рання класика (VII-V ст. до Рр.Х.); 2)висока класика (V-IV ст. до Р.Х.); 3) пізня
класика або завершальний цикл античної філософії, який еліністичну філософію (IV-I ст. до
Р.Х.), александрійську філософію (І ст. до Р.Х.-V –VІст.), римську філософію (І-VI ст.).
Три періоди античної філософії розрізнають тим, що в кожному з них філософи
затрогували різні теми. У античній натурфілософії затрогували філософське осмислення
природи і космосу. У високій класиці(2 період) характеризували визначення суті людини,
це Філософська спадщина Платона й Арістотеля, що характеризується відкриттям
надчуттєвого і органічним формулюванням основних класичних проблем
Третій етап у розвитку античної філософії (кінець IV—II стст. до н. є.) - називають
елліністичним. На відміну від попереднього, пов'язаного з виникненням значних,
глибоких за змістом і універсальних за тематикою філософських систем, формуються
різноманітні еклектичні конкуруючі філософські школи: перипатетики, академічна
філософія (Платонівська Академія), стоїчна й епікурейська школи, скептицизм. Усі школи
об'єднує одна особливість: перехід від коментування вчень Платона й Арістотеля до
формування проблем етики, моралізаторською відвертістю в епоху присмерку й занепаду
елліністичної культури. Тоді популярна творчість Теофраста, Карнеада, Епікура, Піррона та
ін.
ТИ СУКА ЧИТАЄШ
Вчення Піфагора постала як досить новітня та революційна філософія для його часу.
Фактично йому вдалося здійснити та створити систему якою й до сьогодні користується
більшість науковців. Його підхід вимагав достатньо високого рівня абстрактного мислення,
бо йшлося про поєднання символічної математичної мови чисел та практичного їх
використання.
Піфагор заклав підвалини сучасної наукової мови, звернувши увагу на те, що існуюче
реально можна виразити через числові співвідношення. Тому цілком закономірно, що
знання сформульоване Піфагором та його послідовниками довгий час мало статус
сакрального, таємного, тобто такого, з яким могли ознайомитися одиниці посвячених.
Числа для Піфагора, зважаючи на їх здатність відображати реальність, мали статус не
просто абстрактних символів, але просторових величин, реального образу. Числа стала
тією особливістю всього існуючого якої бракувало у більш ранніх філософів, а саме
пояснювали чому речі настільки відмінні, але при цьому постійно існують, адже числа
різні, зокрема й за значенням, проте кожне з них залишається числом. Тому піфагорійці
стверджували, що «Без числа усе б було безмежне, неясне і незбагненне».