А.П.

Розсоха

АНТИЧНА ПЕДАГОГІКА

Навчальний посібник
УДК 37 «652»
ББК 74.03
Р64
Рекомендовано Міністерством освіти і науки, молоді та
спорту України як навчальний посібник для студентів
вищих навчальних закладів (лист №1/11-12976 від
08.08.2012р. )
Рецензенти:
В.П.Коцур – доктор історичних наук, професор,
дійсний член НАПН України.
М.Б.Євтух – доктор педагогічних наук, професор,
академік НАПН України, академік-секретар відділення
вищої освіти.
Н.М.Дем’яненко – доктор педагогічних наук,
професор, завідувач кафедри педагогіки і психології вищої
школи Національного педагогічного університету імені
М.П.Драгоманова.
Розсоха А.П. Антична педагогіка: навчальний
посібник для студентів, магістрів, аспірантів / А.П.
Розсоха. - Переяслав-Хмельницький, 2012. – 192с.
Метою пропонованого навчального посібника є
надання читачу необхідного матеріалу для поглибленого
знайомства з категоріальним інструментарієм історико-
педагогічного напрямку науки, зокрема, античного періоду.
Навчальний посібник спеціалізованого навчального
курсу «Античної педагогіка» орієнтований на зацікавленість
його змістом, насамперед, викладачів курсів педагогіки,
історії педагогіки, історії, історії культури, студентів
педагогічних навчальних закладів, магістрів вищих
педагогічних установ, докторантів, аспірантів, учителів і
всіх, кого цікавлять питання педагогічної спадщини.
Видання адресоване студентам, магістрам,
аспірантам, майбутнім учителям для використання у
практичній діяльності.
 ЗМІСТ

Передмова.........................................................................4
Програма спеціалізованого навчального курсу
«Антична педагогіка»....................................................7
Фрагменти античних історико-педагогічних джерел
............................................................................................41
Словник з античної педагогіки..................................74
Дати з історії світової педагогіки...............................153
Орієнтовні узагальнювальні тести..........................163
Ключ до тестів.............................................................187
Література....................................................................187

3
 ПЕРЕДМОВА

Багато на світі чудових сил,

але сильнішої ніж людина немає…
(Софокл «Антигона»
Афінський національний гімн).

Грецька освіта зробилась сонцем,

що освічує весь світ, схід і захід,
мишаючи своє проміння з дотліваючих загравою
старинних азійських та єгипетських вогнищ

І.Я.Франко.

Самопізнання можливе лише при відомій широті

кругозору;
розширення ж нашого кругозору досягається...
прилученням до нього усього греко-слов’янського
світу,
з яким ми так тісно зв’язані…
О.О..Шахматов, 1901.

4
 Історія педагогіки як напрямок наукових знань та
навчальна дисципліна посідає важливе місце у системі
професійної підготовки майбутніх учителів. Її вивчення
сприяє розширенню загальнопедагогічного світогляду, надає
уявлення про найважливіші педагогічні концепції минулого,
різні системи виховання й навчання, формує цілісну систему
знань про історико-педагогічні процеси, явища, факти тощо.
Ознайомлення із шляхами розвитку теорії і практики
виховання у ретроспективі дозволяє оптимально
використовувати досвід минулого в сучасних умовах, надає
можливість простежити генезис багатьох сучасних
педагогічних проблем і явищ, виробити творче ставлення до
педагогічної спадщини минулого, забезпечити оволодіння
позитивними здобутками української та світової педагогіки,
вміннями їх креативного застосовуння у подальшій
практичній і науковій діяльності.
Пропоноване навчально-методичне видання
зорієнтоване на поглиблене вивчення складового
тематичного блоку з історії педагогіки – освіта та виховання
в античний період. На основі методологічного зв’язку
історичного та логічного, залучення великої фактичної бази
та першоджерел створюється можливість осягнення
майбутніми учителями
багатства теорії та практики класичної педагогічної,
усвідомлення спадкоємності сучасними педагогічними
моделями яскравої палітри досягнень давньогрецької та
давньоримської освітньо-виховних систем.
Метою пропонованого посібника є надання читачу
необхідного матеріалу для поглибленого знайомства з таким
величезним і складним культурним феноменом як
педагогічна традиція античного світу, найдавніша з
європейських, що зробила винятковий вплив на розвиток
світової науки й культури. Видання, на нашу думку,
допоможе відтворити цілісну картину розвитку теорії і

5
практики давньогрецького (зокрема, як на території Греції,
так і в полісах Північного Причорномор’я) і
давньоримського виховання, розкрити закономірності цього
розвитку, систематизувати педагогічний поняттєво-
категоріальний апарат епохи.
Матеріали, що вміщено до видання, складаються з двох
взаємодоповнюючих блоків: навчально-методичного
комплексу-програми курсу «Антична педагогіка» та
додатків, до яких належать як спеціалізовані відомості
античної тематики, так і загальні історико-педагогічні
матеріали (лексичний словник-мінімум, хронологія розвитку
історії античної педагогіки, узагальнюючі тести з ключами).
Дидактична структура посібника обрана з урахуванням
перспектив самостійного оволодіння студентами змістом
тем. У резюме до кожної теми перелічуются питання, за
якими здійснюється виклад навчального матеріалу. Після
викладу змісту теми подаються список основної та
додаткової літератури, контрольні запитання та завдання для
педагогічних роздумів і дискусій, тестові завдання. Такі
принципи побудови посібника мають допомогти тому, хто
вивчає розвиток світової та вітчизняної педагогічної думки,
самостійно оволодівати пропонованим матеріалом.
Не претендуючи на завершеність видання, автор
сподівається, що ознайомлення читачів із системою античної
педагогіки розширить розуміння великого історичного
шляху, який пройшла світова педагогічна теорія та практика.
«Антична педагогіка» орієнтована на зацікавленість її
змістом, насамперед, учених, викладачів курсів педагогіки,
історії педагогіки, античної історії, історії культури,
студентів гуманітарних спеціальностей, магістрів вищих
педагогічних установ, докторантів, аспірантів, учителів і
всіх, кого цікавлять питання античної культурної спадщини.

6
 ПРОГРАМА
спеціалізованого навчального курсу
«Антична педагогіка»
І. СТРУКТУРА ПРОГРАМИ СПЕЦІАЛІЗОВАНОГО
НАВЧАЛЬНОГО КУРСУ
«АНТИЧНА ПЕДАГОГІКА»
ІІ. ВСТУП
ІІІ. МЕТОДИ НАВЧАННЯ
ІV. МЕТОДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СПЕЦКУРСУ
V. ЗМІСТ СПЕЦІАЛІЗОВАНОГО НАВЧАЛЬНОГО
КУРСУ
VІ. СТРУКТУРА ЗАЛІКОВОГО КРЕДИТУ КУРСУ VII.
ТЕМИ ПРАКТИЧНИХ І СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ
VIII. ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ
VIII. 1. ІНДИВІДУАЛЬНІ ЗАВДАННЯ ТА
КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ
VIII. 2. ПРИКЛАДИ ТЕСТОВИХ ЗАВДАНЬ (mastery
tests)
VIII. 3. ОРІЄНТОВНА ТЕМАТИКА РЕФЕРАТІВ ТА
ТВОРЧИХ РОБІТ
VIII. 4. НАВЧАЛЬНІ ПРОЕКТИ
IX. БАЛЬНО-РЕЙТИНГОВА СИСТЕМА
X. МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО ПРОВЕДЕННЯ
ЗАЛІКУ З КУРСУ
X.І. ПЕРЕЛІК ПИТАНЬ ДО ЗАЛІКУ
X.II. КРИТЕРІЇ ОЦІНЮВАННЯ ЗНАНЬ СТУДЕНТІВ
XIІІ. ОРІЄНТОВНА ЛІТЕРАТУРА (ОСНОВНА І
ДОДАТКОВА)
ХІV. ДОДАТКИ: ФРАГМЕНТИ АНТИЧНИХ
ІСТОРИКО-ПЕДАГОГІЧНИХ ДЖЕРЕЛ

7
 I. СТРУКТУРА ПРОГРАМИ
СПЕЦІАЛІЗОВАНОГО НАВЧАЛЬНОГО
КУРСУ “АНТИЧНА ПЕДАГОГІКА ”

ОПИС ПРЕДМЕТУ НАВЧАЛЬНОГО КУРСУ

Предмет: антична педагогіка

8
 ВСТУП
Вивчення курсу «Історія педагогіки» у вищих
педагогічних закладах України шляхом залучення
додаткових навчальних матеріалів сприяє конкретизації
змістовно-інформаційного знання, стимулює студента,
аспіранта, докторанта до загального і професійного
саморозвитку. Цей курс є не лише окремим науковим
напрямом, а й суттєвим компонентом історії культури, науки,
суспільної думки, моралі, органічно включеним у процес їх
історичного розвитку. Враховуючи потребу вивчення
історико-педагогічного процесу з позицій цілісного підходу
в межах світових цивілізацій і регіонів України, необхідність
з’ясування можливостей впливу світових історико-
педагогічних традицій на подальшу перспективу еволюції
вітчизняної теорії і практики педагогіки, доцільним стає
поглиблене вивчення окремих знакових епох, зокрема
античної, що концептуально вплинули на становлення
педагогічного знання.
Метою спеціалізованого курсу «Антична педагогіка»
є – систематизоване вивчення студентами та слухачами
педагогічної традиції античного світу, найдавнішого з
європейських, що здійснив винятковий вплив на розвиток
світової науки і культури; відтворення цілісної картини
розвитку теорії і практики давньогрецького (зокрема, як на
території Греції, так і в полісах Північного Причорномор’я)
і давньоримського виховання, розкриття закономірностей
цього розвитку, узагальнення педагогічного поняттєво-
категоріального апарату епохи. Означений курс враховує
попередню підготовку студентів і забезпечує базу для
наступного поглиблення знань, умінь та навичок із вивчення
історії світової та вітчизняної педагогіки.

9
 Завданням вивчення дисципліни є:
• формування системи теоретичних знань та практичних
умінь про цілісність, історію, етапи становлення освіти та
виховання особистості, опанування освітньої
компаративістики, аксіологічної та культурологічної
складової історико-педагогічного процесу на прикладі
давньогрецької та римської освітньо-виховних моделей;
• ознайомлення студентів та слухачів із важливими
джерелами античної педагогіки, з принципами і методикою
їх критичного аналізу та використання у науковій,
навчальній і виховній роботі;
• забезпечення належного світоглядного і професійного
рівня майбутнього вчителя.
Вивчення курсу передбачає формування таких
умінь:
• розуміти педагогічну, соціальну, культурологічну,
евристичну і прогностичну значимість античної педагогіки,
а також спадщину і діяльність давньогрецьких та римських
мислителів;
• орієнтуватись в історії античного освітнього процесу,
залучаючи принципи наукової об’єктивності,
компаративістики, логічного взаємозв’язку до оцінки
освітніх явищ, подій, фактів;
• розглядати і оцінювати факти педагогічної діяльності
античних філософів та педагогів у концепції розвитку
світової і вітчизняної педагогічної науки.
При цьому слід акцентувати, що сучасний вищий
педагогічний навчальний заклад орієнтується не лише на
засвоєння, а й на використання знань уже в процесі навчання
і педагогічної практики, осмислення їх у єдності
гуманітарних дисциплін. Розв’язання проблеми формування
творчого мислення майбутнього учителя та стимулювання
інтересу до історії педагогіки неможливо забезпечити
змістом аудиторних занять. У процесі вивчення

10
спеціалізованого курсу студенту доведеться апелювати й до
самоосвіти, використовуючи фактичний історико-
педагогічний матеріал та першоджерела.

III. МЕТОДИ НАВЧАННЯ

Проблемні лекції, бінарні лекції, лекції-дискусії, лекції-
диспути, бригадно-лабораторні, проективні, робота в
Інтернеті; творчі дослідницькі моделі (Бейєром, Фентоном,
Гоулсоном); кейс метод, портфоліо; синектичні методи.
Отже, методи навчання у контексті пропонованого
спеціалізованого курсу характеризуються як традиційністю,
так і новаційним інваріантом. Зокрема, компаративний аналіз
педагогічних моделей Аристотеля та Платона доцільно
презентувати через модернізовану бригадно-лабораторну
технологію. У так званих ланках «Аристотель» та «Платон»
робота студентів організовується за різними варіантами:
порівнюються результати різних завдань; колективно
обговорюється однаковий матеріал (наприклад, проблема
виховного ідеалу у працях мислителів) з різними підходами
до його оцінки. Це спонукає до жвавої, результативної
дискусії. Потім порівнюються результати, отримані групами,
формулюються відповідні висновки та рекомендації з
використання позитивних ідей давньогрецьких філософів у
сучасній українській системі освіти та виховання.
Вивчення практики шкільної освіти в Афінах та Спарті
добре реалізовується через групу синектичних методів в
інтеграції відомої групової генерації ідей (Brainstorming) та
сміливих гіпотез, «хибних ідей» та інтуїтивних рішень.
Серед тематичних питань обговорення можуть бути такі:
«Чи можна вважати громадянина Афін, який отримав освіту
в трьох школах (граматична, мусична, палестра), відвідував
гімнасій та пройшов ефебію, «калокагатичним»»?; «Чи може
бути реальний виховний ідеал визначено через
словосполучення «всебічно розвинена особистість»»? «Чому

11
освіту часів античності, незважаючи на її прогресивність,
іноді називають авторитарною, консервативною тощо?»;
«Прокоментуйте вислів Тейяра де Шардена: «Антична
людина знала не менше, ніж знаємо ми… Вона знала інше»».
Водночас, слід пам’ятати, що синектика, як метод організації
роботи, передбачає уявлення про природу творчої діяльності
та можливостей її цілеспрямованого включення у
навчальний процес.
Вивчення педагогічної системи Сократа, узагальнення
педагогічної теорії Стародавнього Риму (зокрема, освітньо-
виховна практика М.Ф. Квінтіліана) оптимально
реалізуються через використання проблемних дискусій:
«круглого столу», «засідання експертної групи», «форуму»,
«дебатів». Позитивною є методика «засідання суду над
Сократом» - обговорення, що імітує слухання справи у суді
над давньогрецьким філософом, у контексті якої
розкривається його дидактична система та проблематика
професії учителя та його призначення у суспільстві.
Значущим та показовим є також використання власне
методів античної педагогіки у процесі організації навчально-
пізнавальної діяльності студентів. Наприклад, мнемотичний
метод Квінтіліана, «сократівська іронія», евристика,
еристика.

IV. МЕТОДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

СПЕЦКУРСУ

-опорні конспекти лекцій;

-інтерактивний комплекс навчально-методичного
забезпечення дисципліни (ІКНМЗД);
-нормативні документи;
-першоджерела та ілюстративні матеріали.

12
 V. ЗМІСТ СПЕЦІАЛІЗОВАНОГО
НАВЧАЛЬНОГО КУРСУ

Тема 1. Антична педагогіка – невід’ємна складова світової

теорії та практики освіти і виховання. Педагогічне,
соціальне, культурологічне значення історії античної
педагогіки, її зв’язок з історією матеріальної та духовної
культури. Основоположні принципи вивчення історико-
педагогічних явищ античності. Методика
історико-педагогічних досліджень. Історико-педагогічні
джерела античності. Завдання навчального курсу «Історія
античної педагогіки у ВНЗ».

Тема 2. Спартанська система виховання. Специфіка

спартанського суспільства (спартіати, періеки, ілоти).
Завдання виховання. Родинне виховання. Організація
державної освіти та виховання. Жіноче виховання.
Педагогічні ідеї Лікурга. Характеристика освіти і виховання
спартанців у джерелах античності, середньовіччя та Нового
часу.

Тема 3. Педагогічна практика в Афінах протягом V – IV

ст. до н.е. Організація виховання та навчання в афінській
родині. Становище жінки у суспільному житті Стародавньої
Аттики. Організація дошкільного виховання. Педагог.
Сімейне виховання дівчат. Загальна характеристика
афінської шкільної системи. Мусична школа. Гімнастична
школа: палестра. Ефебія як державна військово-педагогічна
установа. Гімнасій. Гімнасіальні літургії та посада
гімнасіарха. Вища освіта в Афінах: Академія, Лікей,
Кіносарг. Проблеми ремісничої та спеціальної художньої
освіти. Позашкільна освіта в Афінах: театр, спортивні
змагання, Олімпійські ігри, мистецтво та ін.

13
Тема 4. Становлення теорії та практики еллінської
педагогіки. Софісти. Витоки давньогрецької філософії
(мілетська школа). Педагогічні погляди Піфагора.
Філософсько-педагогічний аналіз акусмат піфагорійців та
моральних настанов Піфагора. Неопіфагорійці.
Аристократична та демократична філософсько-педагогічні
традиції: компаративна характеристика. Принцип
природовідповідності та трудове виховання у педагогічних
поглядах Демокрита. Історичні та соціокультурні джерела
софістики. Методи, засоби, форми навчання у софістів.
Педагогічні ідеї Протагора, Горгія, Продіка та ін. Значення
софістики в історії античної та світової педагогіки.

Тема 5. Педагогіка Сократа. Сократівські школи.

Підготовка Сократа до учительської діяльності. Сократ та
софісти. Педагогічна система та учительська діяльність
Сократа. Етика. Дидактика. Метод Сократа. Сократівська
іронія. Значення Сократа в історії античної та світової
педагогіки. Педагогічні ідеї Ксенофонта. «Кіропедія».
Сократівські школи: мегарська, елідо-еретрійська, кінічна,
кіренська. Педагогічні ідеї Антисфена, Кратета та Діогена
Синопського. Педагогічні погляди Ісократа.

Тема 6. Педагогічні погляди Платона. Історичні та

соціокультурні витоки педагогічної системи Платона. Платон
і Сократ. Метафізичні засади педагогіки Платона.
Психологічні основи освітньої системи Платона. Проблеми
освіти і виховання у Платона (трактати «Пір», «Федр»).
Ідеальна система освіти та виховання у праці «Держава».
Педагогічні питання на сторінках твору «Закони».

Тема 7. Педагогічна система Аристотеля. Аристотель та

Платон. Психологічні засади педагогічної системи
Аристотеля. Етичний та соціальний компонент у педагогіці

14
філософа. Структура освіти та виховання за Аристотелем.
Жіноче виховання.

Тема 8. Освіта і виховання в епохи еллінізму. Теорія та

практик освіти в Афінах елліністичної епохи. Початкові
школи. Гімнасій. Ефебія. Філософські школи. Культурні
досягнення та освітня практика у нових центрах
елліністичного світу. Педагогічна практика у Пергамі.
Олександрійська школа.

Тема 9. Теорія та практика римської педагогіки

республіканського періоду. Грецький вплив на становлення
римської практики освіти і виховання. Катон як представник
римської освіти ІІІ – ІІ ст. до н.е. Родинне виховання у
Стародавньому Римі. Організація шкільної освіти та
виховання. Ludi. Граматичні школи. Риторичні школи.
Навчання молоді через практику життя.

Тема 10. Теорія та практика римської педагогіки І – ІІ ст.

Родинне виховання. Освітньо-виховна система. Жіноче
виховання. Форми загальної вищої освіти. Мандруючі
представники науки та учителі. Реміснича та професійна
освіта.

Тема 11. Римська теоретична педагогіка. Проблеми освіти

і виховання у поглядах М.Т. Цицерона. Педагогічні ідеї Л. А.
Сенеки. Освіта і виховання у рефлексії Плутарха та Псевдо-
Плутарха.

Тема 12. Педагогічна система М.Ф. Квінтіліана.

Методологічні та філософські засади педагогіки М.Ф.
Квінтіліана. Вчення про природу людини. Шляхи
розпізнання здібностей у дітях за Квінтіліаном. Дидактика
Квінтіліана. М.Ф. Квінтіліан про завдання виховання. Форми

15
організації навчально-виховного процесу: пропедевтика
класно-урочної системи. М.Ф. Квінтіліан про професію
учителя.

Тема 13. Педагогіка Стародавнього Риму впродовж ІІІ – V

ст. Характеристика освітньо-виховної системи періоду.
Виникнення та розвиток професійних навчальних закладів.
Процеси романізації школи у римських провінціях. Державні
закони про школу. Атенеум. Викладацька діяльність та
педагогічні позиції державних риторів (Авзоній, Марціан
Капела, Ліваній, Евмен та ін.). Питання виховання та освіти
у перших християнських громадах. Школи катехуменів.
Протистояння язичницької та християнської педагогічної
традиції.

Тема 14. Освіта і виховання в античних колоніях

Північного Причорномор’я. Причини Великої Грецької
колонізації. Виникнення античних колоній на узбережжі
Чорного та Азовського морів. Історико-педагогічні джерела
регіону. Специфіка освітньо-виховної системи в грецьких
колоніях Криму та Північного Причорномор’я. Культурно-
освітні взаємовпливи греків та місцевих племен (скіфи,
сармати, готи). Педагогічні ідеї Анахарсіса. Особливості
римської системи освіти і виховання у Північному
Причорномор’ї. Вплив античної педагогіки на вітчизняну
практику освіти і виховання. Українські автори про значення
античної педагогіки (Г. Сковорода, С. Русова, С. Гогоцький,
П. Юркевич, І. Франко, Ф.Тітов, К. Харлампович, М.
Драгоманов та ін.).

16
VI. СТРУКТУРА ЗАЛІКОВОГО
КРЕДИТУ КУРСУ

17
 VII. ТЕМИ ПРАКТИЧНИХ І
СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ

Практичне заняття № 1. Педагогічні системи

Платона та Аристотеля
План
1.Історичні та соціокультурні витоки педагогічної
системи Платона. Платон і Сократ.
2.Метафізичні засади педагогіки Платона.
3.Психологічні основи освітньої системи Платона.
4.Проблеми освіти і виховання у Платона (трактати
«Пір», «Федр»).
5.Ідеальна система освіти та виховання у праці
«Держава».
6.Педагогічні питання на сторінках твору «Закони».
7.Аристотель та Платон. Психологічні засади
педагогічної системи Аристотеля.
8.Етичний та соціальний компонент у педагогіці
філософа.
9.Структура освіти та виховання за Аристотелем.
Жіноче виховання.
10.Спільне та відмінне у педагогічних системах
Платона та Аристотеля.
11.Платон та Аристотель: їх вплив на теорію і практику
18
сучасної освіти та виховання.

Семінарське заняття № 1. Освіта і виховання в

епохи еллінізму
План
1. Теорія та практика освіти в Афінах елліністичної
епохи. Початкові школи. Гімнасій. Ефебія. Філософські
школи.
2. Культурні досягнення та освітня практика у нових
центрах елліністичного світу.
3. Педагогічна практика у Пергамі.
4. Олександрійська школа.
5. Письмове тестування з теоретичного блоку
«Давньогрецька педагогіка».

Практичне заняття №2. Римська теоретична педагогіка

План
1. Проблеми освіти і виховання у поглядах М.Т.
Цицерона.
2. Педагогічні ідеї Л. А. Сенеки.
3. Освіта і виховання у рефлексії Плутарха та Псевдо-
Плутарха.
4. Значення педагогічної теорії та практики
Стародавнього Риму у розвитку сучасної системі освіти і
виховання.

Семінарське заняття № 2. Педагогічна система

М.Ф. Квінтіліана
План
5. Методологічні та філософські засади педагогіки М.Ф.
Квінтіліана.
6. Вчення про природу людини. Шляхи розпізнання
здібностей у дітях за Квінтіліаном.
7. Дидактика Квінтіліана. М.Ф. Квінтіліан про завдання

19
виховання.
8. Форми організації навчально-виховного процесу:
пропедевтика класно-урочної системи.
9. М.Ф. Квінтіліан про професію учителя.

Практичне заняття № 3. Освіта і виховання в античних

колоніях Північного Причорномор’я
План
1. Причини Великої Грецької колонізації. Виникнення
античних колоній на узбережжі Чорного та Азовського
морів.
2. Історико-педагогічні джерела регіону.
3. Специфіка освітньо-виховної системи в грецьких
колоніях Криму та Північного Причорномор’я.
4. Культурно-освітні взаємовпливи греків та місцевих
племен (скіфи, сармати, готи).
5. Педагогічні ідеї Анахарсіса.
6. Особливості римської системи освіти і виховання у
Північному Причорномор’ї.
7. Вплив античної педагогіки на вітчизняну практику
освіти і виховання.
8. Українські автори про значення античної педагогіки (Г.
Сковорода, С. Русова, С. Гогоцький, П. Юркевич, І. Франко,
Ф.Тітов, К. Харлампович, М. Драгоманов та ін.).

VIII. ЗАВДАННЯ ДЛЯ

САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ
VIII.1. ІНДИВІДУАЛЬНІ ЗАВДАННЯ ТА
КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ З КУРСУ
1. Сформулюйте, що є предметом та об’єктом історії
античної педагогіки.
2. Назвіть вітчизняних учених ХІХ ст. – авторів перших
праць з історії античної освіти і виховання.
3. Визначте пріоритетні принципи історико-педагогічних

20
досліджень у галузі античності.
4. Обґрунтуйте необхідність вивчення історії античної
педагогіки для фахівців різних наукових профілів.
5. Античність про людину, шляхи та механізми її
особистісного розвитку, мету та сенс життя.
6. Еволюція цілей виховання та навчання в античному
суспільстві.
7. Порівняйте античну калокагатію та кастові моделі
виховання у стародавній Індії (зокрема, виховання
брахманів). Проведіть відповідні аналогії.
8. Які форми, методи і засоби виховання та навчання
пропонували й обґрунтовували ідеологію античної
педагогіки? Які з них знайшли застосування у масовій
загальноосвітній практиці?
9. Визначте моральні та політичні цінності, що знайшли
своє втілення в теорії та практиці античного суспільства.
10. Сутнісні основи античної педагогіки у реформі
сучасної освіти і виховання.
11. Порівняйте виховні ідеали афінської та спартанської
освітньо-виховних моделей.
12. Яке педагогічне значення античного принципу
агоністики?
13. Яка освітньо-виховна модель (афінська, спартанська)
реалізовувалась у полісах Північного Причорномор’я у VІ–
ІІІ ст. до н.е.? Доведіть прикладами.
14. Порівняйте завдання, засоби та мету виховання в
античних державах та у Європі ХІХ ст. (за працею С.
Гогоцького).
15. Хто з давніх греків вперше обґрунтував значення праці
у процесі освіти та виховання?
16. Визначте сутність “сократівського методу” навчання.
17. Структуризуйте систему освіти за Платоном.
18. Конкретизуйте етапи римського виховання.
19. Становлення жіночої освіти у Стародавньому Римі.

21
 20. Який давньогрецький діяч виступав у давньоримський
педагогіці як уособлений взірець виховання, своєрідний
педагогічний ідеал досконалого оратора та
державослужбовця?
21. Визначте, у чому відобразилась наступність між
античною та середньовічною системами шкільної освіти.
Чим пояснити наступність шкільних дисциплін класичної
античності та християнського середньовіччя?
22. Які спорідненості і відмінності мети освіти в античних
та християнських педагогічних традиціях?
23. Хто з давньоримських авторів є автором ідеї
всебічного розвитку особистості, де моральність та
духовність - першочергові категорії щодо освіченості та
когнітивного аспекту?
24. Що таке “пайдейя”, “арете”, “трофе”?
25. Структуруйте позитивні та негативні сторони
давньогрецької системи освіти (Афіни та Спарта).
26. Охарактеризуйте педагогічне значення “сократівської
іронії” (джерела – Платон “Апологія Сократа”, Ксенофонт
“Спогади про Сократа”).
27. Особливості педагогіки колоній греків Північного
Причорномор’я стосовно материкової Греції.
28. Філософсько-педагогічне трактування акусмат (за
Піфагором).
29. Дайте визначення понять “еристика” та “евристика”.
30. Порівняйте педагогічні моделі Платона та Аристотеля.
Яка з них є більш демократичною та прогресивною?
31. Порівняйте офіційну та авторську (Л.А. Сенека, М.П.
Катон) мету давньоримської педагогіки.
32. Провідні чинники у процесі становлення особистості
за М.Ф. Квінтіліаном.
33. Варіативність бачення Платоном ідеальної системи
освіти та виховання (за творами “Держава” та “Закони”).
34. Розглядаючи зміст початкової освіти, Аристотель

22
встановлює чотири основні дисципліни – граматику,
гімнастику, музику та малювання. Яка послідовність
викладання зазначених предметів, враховуючи психолого-
педагогічні та етичні погляди філософа?
35. Чому спроба заснування імператором Адріаном
першого римського університету Атенеуму виявилась
невдалою?
36. Вплив греко-римської освіти на варварський світ
Європи.
37. Вплив античної педагогіки на становлення та розвиток
вітчизняної освіти і виховання

VIII. 2. ПРИКЛАДИ РЕЗУЛЬТАТИВНИХ

ТЕСТІВ ДЛЯ ПЕРЕВІРКИ ЗНАНЬ
СТУДЕНТІВ

1. Запишіть правильну відповідь. Яким терміном

позначалася загальна мета виховання у Стародавніх
Афінах:
а. трофе;
б. арете;
в. калокагатія;
г. криптія.
2. Запишіть правильну відповідь. Як називали
навчально-виховні заклади у Стародавній Спарті для
дітей від 7 до 18 років:
а. агели;
б. гімнасії;
в. ефебія.
3. Укажіть правильну відповідь. У яких школах
вперше дозволялось навчатися дітям простого
(незаможного) населення:
а. агели стародавньої Спарти;
б. школи жерців Стародавнього Єгипту;

23
в. елементарні школи ludus Стародавнього Риму;
г. мусичні школи Стародавніх Афін.
4. Укажіть правильну відповідь. У яких школах
вперше дозволялося навчатися дівчатам:
а. школи брахманів в Індії;
б. граматичні школи Стародавнього Риму;
в. елементарні школи ludus Стародавнього Риму;
г. палестри Стародавніх Афін.
5. Укажіть варіант правильної відповіді. Як називали
у Стародавній Спарті найбільш спритних і розумних
підлітків віком 15 – 17 років, яких залучали до виховної
діяльності:
а. педономи;
б. педагоги;
в. ірени;
г. ілоти.
6. Укажіть правильну відповідь. У якому з поданих
варіантів відповіді типи шкіл належать до педагогічної
моделі Стародавніх Афін:
а. граматична школа, мусична школа, палестра, гімнасій;
б. елементарна школа, граматична школа, риторична школа;
в. мусичні школи, гімнастичні школи, гімнасії, общинні
школи.
7. Укажіть правильну відповідь. Хто першим в історії
педагогіки висунув вимогу про природовідповідність
виховання:
а. Аристотель;
б. Демокрит;
в. Сократ;
г. Платон.
8. Запишіть правильну відповідь. Хто є автором
першої в історії вікової періодизації розвитку дітей:
а. Платон;
б. Сократ;

24
в. Аристотель;
г. Ксенофонт.
9. Укажіть правильну відповідь. У Стародавній Греції
терміном “агон” називали:
а. нічні облави на ілотів;
б. виховні заклади інтернативного типу;
в. публічні випробування-змагання юнаків наприкінці
певного періоду виховання
г. військову службу юнаків.
10. Укажіть правильну відповідь. Хто із стародавніх
авторів написав перший в історії художній педагогічний
роман:
а. Демокрит;
б. Аристотель;
в. Ксенофонт;
г. Цицерон.
11. Укажіть правильну відповідь. Хто із стародавніх
авторів написав перший в історії науково-педагогічний
твір:
а. Сенека;
б. Квінтіліан;
в. Піфагор;
г. Геракліт.
12. У якій стародавній освітньо-виховній системі із
програми шкіл було повністю вилучено фізичне
виховання і частково музику:
а. афінська;
б. староіндійська;
в. спартанська;
г. давньоримська.
13. Укажіть правильну відповідь. Яка із вказаних
навчально-методичних ідей належить М.Ф.Квінтіліану:
а. природовідповідність виховання;
б. одночасне вивчення багатьох наук;

25
в. евристична бесіда;
г. поєднання інтересу та відповідальності у навчанні.
14. Укажіть правильну відповідь. Хто із стародавніх
мислителів виступав за державне виховання і освіту для
дітей обох статей:
а. Квінтіліан;
б. Аристотель;
в. Платон;
г. Сократ.
15. Прочитайте перелік понять і укажіть номери
трьох, що належать до Афінської педагогічної моделі:
а. лаконічна мова;
б. курос;
в. криптії;
г. калокагатія;
д. агели;
е. палестра;
ж. риторичні школи.
16. Античний мислитель, який першим вказав на
важливу роль праці у процесі становлення особистості:
а. Демокрит;
б. Платон;
в. Сократ;
г. Квінтіліан;
д. Плутарх;
е. Аристотель.
17. Запишіть потрібні терміни у пропущені місця
тексту (див. довідку):
Вважаючи, що вчитель через викладання способом запитань
та відповідей допомагає учням народжувати знання з самих
себе, стародавній мислитель _________ називав власну
учительську діяльність ___________________________.
Довідка:
І. Аристотель, Демокрит, Квінтіліан, Платон, Сократ.

26
ІІ. Гліптика, Маєвтика, Дидактика, Етика, Ludi.
18. Укажіть правильну відповідь. Хто з авторів вперше
обґрунтував провідну роль у розвитку людини зовнішніх
впливів (виховання), найважливішими серед яких
назвав навчання, позитивний приклад дорослих та
вправи:
а. Квінтіліан;
б. Демокрит;
в. Плутарх;
г. Лікург.
19. Хто є автором найстарішого у світі шкільного
підручника, який до цього часу використовується у
школах вже понад 2000 років:
а. Евклід;
б. Сократ;
в. Архімед;
г. Аристотель.
20. Укажіть правильну відповідь. У давньогрецьких
колоніях Північного Причорномор’я була поширена
модифікована:
а. афінська педагогічна модель;
б. спартанська педагогічна модель;
в. скіфсько-сарматська педагогічна модель.

VIII. 3. ОРІЄНТОВНА ТЕМАТИКА

РЕФЕРАТІВ ТА ТВОРЧИХ РОБІТ

1. Стародавня освіта як генератор метафізичних питань.

Антична калокагатія та пайдейя і сучасна педагогіка.
2. Філософські інверсії моделей освіти античної епохи.
3. Представники філософської думки античності про
призначення освіти (Платон, Аристотель, Квінтіліан).
4. Педагогічний ідеал античності. Колізія «приватного
інтересу» та «загальної справедливості».

27
 5. Просвітницьке трактування людини М.Ф.
Квінтіліаном.
6. Платон: призначення людини та її освіта.
7. Л. А. Сенека про освіту.
8. Історія Академії Платона.
9. Історія Лікею Аристотеля.
10. Педагогічні погляди Епікура.
11. Історія Атенеуму.
12. Розвиток філософсько-педагогічної думки і освіти в
елліністичних державах Азії.
13. Порівняльна характеристика афінської та спартанської
систем виховання.
14. Історико-педагогічний аналіз ретри Лікурга.
15. Перикл як ідеал виховання М.Т. Цицерона.
16. Телеологія та телеономія освіти у поглядах
давньогрецьких мислителів.
17. Педагогіка кінізму.
18. Виховний ідеал та ідеал освіченості. Проблематика
калокагатії.
19. Особистість учителя в історії античної педагогіки
20. П.Д. Юркевич про античну педагогіку.
21. С.С. Гогоцький як дослідник античної педагогіки.
22. Освіта і виховання у Північному Причорномор’ї за
часів римського домінування у регіоні.

Приклад тематики творчої роботи з персоналій та

списку першоджерел
ЕПІКУР
Орієнтовні теми творчих робіт
1. ЕПІКУР – “ФІЛОСОФ ІЗ САДІВ”...(ІСТОРИКО-
ПЕДАГОГІЧНЕ ЕСЕ).
2. ПЕДАГОГІЧНИЙ СЛОВНИК ЕПІКУРЕЙСЬКОЇ
ШКОЛИ.
3. ЕТИКА ЯК ОСНОВА ПЕДАГОГІКИ ЕПІКУРА

28
(НАУКОВА СТАТТЯ).
4. ПЕДАГОГІЧНА АКСІОЛОГІЯ ЕПІКУРА
(РОЗДУМ).
5. ПЕДАГОГІЧНА ПОЗИЦІЯ ТІТА ЛУКРЕЦІЯ
КАРА (ТВІР).
6. ІСТОРИКО-ПЕДАГОГІЧНИЙ АНАЛІЗ ПОЕМИ
“ПРО ПРИРОДУ РЕЧЕЙ” ТІТА ЛУКРЕЦІЯ КАРА
(ТЕЗИ).
7. “БУДЬ-ЯКА ДРУЖБА КОРИСНА ЗАРАДИ СЕБЕ
САМОЇ, А ПОЧАТОК ВОНА БЕРЕ З ВИГОДИ”
(ЕПІКУР) (РОЗДУМ).

Основні джерела:
І. Античні автори:
- Діоген Лаерцій (фрагменти творів);
- Л.А. Сенека (“Моральні листи до Луцилія”);
- Т. Лукрецій Кар (“Про природу речей”).
ІІ. Автори ХІХ століття:
- Маркс К. Различие между натурфилософией
Демокрита и натурфилософией Эпикура;
- Маркс К., Энгельс Ф. Немецкая идеология;
- Маркс К., Энгельс Ф. Из ранних произведений.
ІІІ. Автори ХХ століття:
- Жураковский Г.Е. Очерки по истории античной
педагогики. – М., 1963. – С. 286 – 292;
- Підручники з філософії, етики.

29
 VIII.4. ПЕДАГОГІЧНІ ПРОЕКТИ
(Індивідуальне навчально-
дослідницьке завдання)
Реферат – короткий виклад змісту одного або
декількох документів з певної теми. Обсяг – 8-15 сторінок
друкованого тексту українською мовою. Поля: верхнє – 20-
25 мм, нижнє – 20 мм, ліве – 25-30 мм, праве – 10 мм.
Реферат необхідно починати з викладу сутності проблеми.
Слід уникати зайвих фраз. У вступі необхідно обґрунтувати
актуальність теми, її особливості, значущість з огляду на
соціальні потреби суспільства та розвиток педагогічної
науки.
У розділі І необхідно викласти основні теоретичні
дослідження з теми, зазначити, хто з учених минулого вивчав
дану проблему, які ідеї висловлював. Навести перелік
основних змістових аспектів проблеми, яка розглядалася
вченими, та визначити недостатньо досліджені питання.
У розділі ІІ необхідно зробити поглиблений аналіз
сучасного стану досліджуваної проблеми, висловити власні
думки щодо перспектив розвитку проблеми.
У висновках необхідно подати узагальнені підсумки,
ідеї, думки, оцінки, пропозиції.
До списку літератури потрібно включити публікації
переважно останніх 5 років. Особливу цінність мають
роботи останнього року. Кількість – не менше 10 джерел.
У додатках потрібно наводити матеріал (схеми,
таблиці, формули тощо), який суттєво полегшує розуміння
роботи.
Виклад матеріалу в рефераті повинен бути коротким і
стислим. Захист відбувається перед навчальною групою.

30
Вибір теми реферату слід узгоджувати з викладачем. Реферат
оцінюється за такими основними критеріями: актуальність
змісту, інформаційна насиченість, новизна, логічність,
дохідливість викладу, практична значимість.

IX. БАЛЬНО-РЕЙТИНГОВА СИСТЕМА

Шкала оцінювання:

90-100 балів – відмінно (А);

75-89 балів – добре (ВС);
60-74 бали – задовільно (De);
35-59 балів – незадовільно з можливістю повторного
складання (FX);
1-34 бали – незадовільно з обов’язковим повторним
курсом (F).
31
 Примітка:
1. Під час контролю знань студентові дозволяється
користуватися тільки стандартною навчальною програмою
дисципліни.
2. Використання студентом конспектів, довідників,
словників і інших допоміжних матеріалів не допускається.
У випадку виявлення подібного, студент «знімається» із
процесу контролю.

X. МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО
ПРОВЕДЕННЯ ЗАЛІКУ З КУРСУ
Мета проведення заліку – здійснення комплексного
контролю знань студентів у галузі освіти у філософському
теоретико-методологічному контексті, перевірка рівня
осягнення ними ідеї освіти як соціокультурного феномену
та вироблення власної світоглядної концепції щодо освіти,
формування необхідної компетентності та професійної
культури тощо
Вид екзамену – курсовий.
Форма проведення екзамену – усна співбесіда за білетами.

X.I. ПЕРЕЛІК ПИТАНЬ ДО ЗАЛІКУ

1. Педагогічне, соціальне, культурологічне значення

історії античної педагогіки, її зв’язок з історією матеріальної
та духовної культури.
2. Основоположні принципи вивчення історико-
педагогічних явищ античності.
3. Методика історико-педагогічних досліджень.
4. Історико-педагогічні джерела античності.
5. Завдання навчального курсу «Історія античної
педагогіки у ВНЗ».
6. Спартанська система освіти та виховання.

32
 7. Афінська система освіти та виховання.
8. Педагогіка софістів.
9. Філософсько-педагогічні погляди Піфагора.
10. Принцип природовідповідності та трудове виховання
у педагогічних поглядах.
11. Педагогічна система Сократа.
12. Сократівські школи: мегарська, елідо-еретрійська,
кінічна, кіренська. Педагогічні ідеї Антисфена, Кратета та
Діогена Синопського.
13. Педагогічні погляди Ісократа.
14. Педагогічна система Платона.
15. Педагогічні погляди Аристотеля.
16. Освіта і виховання в епохи еллінізму
17. Олександрійська школа як осередок античної
освіченості та науки.
18. Освітньо-виховна система Стародавнього Риму.
19. Проблеми освіти і виховання у поглядах М.Т.
Цицерона.
20. Педагогічні ідеї Л. А. Сенеки та стоїстична педагогіка.
21. Освіта і виховання у рефлексії Плутарха та Псевдо-
Плутарха.
22. Педагогічні ідеї М.Ф. Квінтіліана.
23. Історико-педагогічний аналіз державних законів про
школу у Стародавньому Римі.
24. Питання виховання та освіти у перших християнських
громадах. Школи катехуменів.
25. Протистояння язичницької та християнської
педагогічної традиції.
26. Специфіка освітньо-виховної системи в грецьких
колоніях Криму та Північного Причорномор’я.
27. Культурно-освітні взаємовпливи греків та місцевих
племен (скіфи, сармати, готи).
28. Особливості римської системи освіти і виховання у
Північному Причорномор’ї.

33
 29. Вплив античної педагогіки на вітчизняну практику
освіти і виховання.
30. Українські автори про значення античної педагогіки
(Г. Сковорода, С. Русова, С. Гогоцький, П. Юркевич, І.
Франко, Ф. Тітов, К. Харлампович, М. Драгоманов та ін.).

X.II. КРИТЕРІЇ ОЦІНЮВАННЯ ЗНАНЬ

СТУДЕНТІВ

«А» - заслуговує студент, який виявив всебічні,

систематичні та глибокі знання навчального програмного
матеріалу, самостійно виконав усі передбачені програмою

34
завдання та глибоко засвоїв основну і додаткову літературу,
рекомендовану програмою, активно працював на
практичних, семінарських заняттях, обізнаний в основних
наукових концепціях філософії освіти, виявив творчі
здатності та науковий підхід у розумінні та викладі
навчального програмного матеріалу. Відповідь студента
характеризується багатством і точністю використаних
термінів, послідовністю та логічністю.

«В» - заслуговує студент, який виявив повне знання

навчально-програмного матеріалу, який не допустив в
екзаменаційних відповідях істотних недоліків, самостійно
виконав всі передбачені програмою завдання та засвоїв
основну літературу, рекомендовану програмою, активно
працював на практичних, семінарських заняттях, виявив
систематичний характер знань із філософії освіти, достатній
для подальшого навчання, а також здатність до їх
самостійного поповнення.

«С» - заслуговує студент, який виявив досить повне знання

навчально-програмного матеріалу, не допустив у відповіді
істотних неточностей, самостійно виконав всі передбачені
програмою завдання, засвоїв основну літературу,
рекомендовану програмою, активно працював на
практичних, семінарських заняттях, виявив системний
характер знань із філософії освіти, достатній для подальшого
навчання, а також здатність до їх самостійного поповнення.

«Д» - заслуговує студент, який виявив знання основного

навчально-програмного матеріалу в обсязі, необхідному для
подальшого навчання та майбутньої професійної діяльності,
не відрізнявся активністю на практичних (семінарських)
заняттях, самостійно виконав основні передбачені
програмою завдання, засвоїв основну літературу,

35
рекомендовану програмою, однак допустив певні недоліки
при їхньому виконанні та у відповідях на заліку, проте
здатний самостійно виправити їх.

«Е» - заслуговує студент, який виявив знання основного

навчально-програмного матеріалу в обсязі, необхідному для
подальшого навчання та майбутньої професійної діяльності,
не відрізнявся активністю на практичних (семінарських)
заняттях, самостійно виконав основні передбачені
програмою завдання, засвоїв основну літературу,
рекомендовану програмою, однак допустив конкретні
недоліки при їхньому виконанні та у відповідях на заліку,
при цьому здатний виправити їх під керівництвом викладача.

«FX» - виставляється студенту, який виявив серйозні

недоліки у знаннях або відсутність знань із значної частини
основного навчально-програмного матеріалу, не виконав
самостійно передбачені програмою основні завдання,
допустив принципові помилки у виконанні передбачених
програмою завдань, не відпрацював основні практичні,
семінарські заняття, допустив істотні помилки при відповіді
на заліку, проте може бути допущеним до повторного
складання.

«F» - немає відповіді (відмова від відповіді, представлена

відповідь повністю не по суті питань, що містяться в
заліковому білеті. Така оцінка потребує повторного вивчення
курсу дисципліни.

36
 XI. ОРІЄНТОВНА ЛІТЕРАТУРА
1. Античная литература. Греция: антология / (сост. Н.А.
Федоров, В.И. Мирошенкова). - М.: Высшая школа, 1989 .-
Ч. 1. - 512 с.
2. Античные города Северного Причерноморья: очерки
истории культуры. -М., 1955.- Т.1.
3. Аристотель. Этика; Политика / Аристотель // Собрание
сочинений: в 4 т. - М., 1984. - Т. 4.
4. Антология кинизма. Фрагменты сочинений
кинических мыслителей / (изд. подгот. И.М. Нахов). - М.:
Наука, 1984. - 398 с.
5. Ашурко Ю. Проблема виховання дітей у стародавні
часи / Ашурко Ю., Сердюк Л. // Рідна школа.- 2002.- № 2.-
С. 76–78.
6. Балух В.О. Історичні портрети античності та
середньовіччя: підручник / В.О. Балух, І.П. Возний, В.П.
Коцур. — Чернівці: Книги - XXI, 2007. — 502 с.
7. Балух В.О. Історія стародавнього Риму: навч. посіб.
для студ. вищ. навч. закл. / В.О. Балух, В.П. Коцур. —
Чернівці: Книги - ХХІ, 2005. — 680 с.: іл.
8. Батлук О.В. Цицерон и философия образования в
Древнем Риме / О.В. Батлук // Вопросы философии.- 2000.-
№ 2.- С. 115–140.
9. Бузескул В.П. Школьное дело у древних греков по
новым данным / В.П. Бузескул. – Х., 1918. - 20 с.
10. Быт и история античности. - М., 1976.
11. Василенко В. Над Херсонесом сходить сонце / В.
Василенко // Пам’ять століть.- 2000.- № 6.- С. 83–134.
12. Вовк Л.П. Історія педагогіки у системі завдань
підготовки вчителя / Л.П. Вовк // Історія педагогіки у
структурі професійної підготовки вчителя: зб. наук. праць
КПДПУ. - Кам’янець-Подільський, 2002.- (Серія соціально-
педагогічна; вип. 3, т. 1). - С. 6-22.

37
 13. Волинка Г. Міфорелігійні засади стародавньої освіти і
філософії / Г. Волинка // Людина і політика. - 2003.- № 6.- С.
109–122.
14. Гогоцкий С.С. О различии между воспитанием и
образованием в древние и новые времена / Гогоцкий С.С. -
К., 1874. - 24 с.
15. Голець М. Погляди на виховання дітей в античному
суспільстві // Етика матері і дитини / Голець М. - К., 1999. -
Ч. 1: Про виховання малят (з історії педагогічної думки).
16. Гомер. Одиссея; Илиада / Гомер; (пер. с древнегреч.
В.В. Вересаев). - М., 1987.
17. Гончаренко С.У. Український педагогічний словник /
Гончаренко С.У. -К.: Либидь, 1997. - 376 с.
18. Дем’яненко Н.М. Загальнопедагогічна підготовка
вчителя в Україні (XIX – перша третина ХХ ст.): монографія
/ Н.М. Дем’яненко. – К.: ІЗМН, 1998.
19. Джуринский А.Н. История педагогики: учебное
пособие для студ. педвузов / Джуринский А.Н.. - М.:
ВЛАДОС, 2000. - 432 с.
20. Жураковский Г.Е. Очерки по истории античной
педагогики / Г.Е. Жураковский. - М.: Изд. АПН РСФСР, 1963.
- 511 с.
21. Йегер Вернер. Пайдейя. Воспитание античного грека
(эпоха великих воспитателей и воспитательных систем) /
Йегер Вернер. - М., 1997. - Т. 1.- 593 с.; Т. 2. – 334 с.
22. Кессиди Ф.Х. Этические сочинения Аристотеля /
Кессиди Ф.Х // Аристотель. Сочинения: в 4 т. / Аристотель.
- М., 1983. - Т. 4. - С. 5–50.
23. Клячко Н. Теория и практика гармонического
воспитания в Древней Греции / Клячко Н. // Из истории идей
о гармоническом развитии личности. - М., 1965.
24. Ксенофонт. Киропедия / Ксенофонт. – М., 1965.
25. Куликова Л.Б. Духовний світ давніх греків як приклад
виховання сучасних моральних цінностей / Куликова Л.Б. //

38
Педагогіка і психологія. - 2000. - № 4.
26. Лутовинов В. Афинская эфебия – школа патриотов
Древней Греции / В. Лутовинов // Основы безопасности
жизни. - 1999. - № 9. - С. 35–39.
27. Марков Н.П. Педагог древнего классического мира –
Сократ / Марков Н.П. – Чернигов: Губ.тип., 1884. - 119 с.
28. Марценюк С.П. Педагогчні погляди Аристотеля /
Марценюк С.П. // Рідна школа. - 1991. - №7.
29. Марциновская Т.Д. Проблемы воспитания ребенка в
психологических учениях античности, средневековья и
эпохи Возрождения / Т.Д. Марциновская // История детской
психологии: учеб. для студ. педвузов. - М.: Гуманит. изд.
центр ВЛАДОС, 1998. – 272 с.
30. Миронова М.И. Проблемы нравственного воспитания
в диалогах Платона «Государство» и «Законы» / Миронова
М.И. // Из истории античной культуры. - М., 1975. - С. 145-
149.
31. Персоніфікований систематизатор-хрестоматія
досліджень генезису історико-педагогічних знань в Україні
(I пол. XIX – поч. XX ст.)./ укл. Вовк Л.П., Падалка О.С.,
Черкасов О.В.- К.: Вид НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2002. -
100 с.
32. Платон. Законы; Государство // Сочинения: в 3 т. /
Платон. - М., 1972. - Т. 3, ч. 1-2.
33. Сенека М. А. Наедине с собой / Сенека Марк Аврелий.
- Симферополь: Реноме, 1998. - 384 с.
34. Соломоник Э.И. Новые эпиграфические памятники
Херсонеса / Э.И. Соломоник. - К.: Наукова думка, 1964. - 195
с.
35. Теория и практика античного воспитания // Очерки
истории школы и педагогики за рубежом. - М., 1988. – Ч. 1.
- С. 22 – 48.
36. Тихов А. Образованность и наука у древних греков и
римлян / А. Тихов // Гимназия. - 1892. - №№ 1,2,3.

39
 37. Третяков В.В. Погляди Платона на проблеми
виховання / Третяков В.В. // Рідна школа. - 1993. - № 9. - С.
74–75.
38. Фохт Б.А. Перечитывая античную классику: (о
проблемах образов. и восп. подрастающ. поколений греков)
/ Фохт Б.А. // Педагогика. - 2000. - №8. - С. 84-72.
39. Хофман Ф. Мудрость воспитания: очерк второй: пер.
с нем. / Хофман Ф. - М., 1979. – 401 с.
40. Хрестоматия по истории зарубежной педагогики /
сост. и автор вводных очер. А.И. Пискун. - Изд. 2. - М.:
Просвещение, 1981. – 528 с.
41. Чанышев А.Н. Курс лекций по древней и
средневековой философии: учеб. пособ. для вузов / Чанышев
А.Н. - М.: Высшая школа, 1991. - 512с.
42. Черкасов О.В. До питання пропедевтики навчального
курсу «Історія педагогіки»: (пед. спадщина С.С. Гогоцького)
/ Черкасов О.В. // Рідна школа. - 2001. - № 12. - С. 70-71.
43. Шанин Ю. Діти Стародавньої Елади / Шанин Ю. //
Валеологія. - 2000. - № 8. - С. 12–13.
44. Шевырев С.П О характере римского образования /
С.П. Шевырев // ЖМНП. - 1835. - Вып. 7, № 9. - С. 265-269.
45. Шелов Д.Б. Античный мир в Северном
Причерноморье / Шелов Д.Б. - М., 1956. – 185 с.
46. Ярмаченко М.Д. Стан і завдання досліджень в галузі
історії педагогіки / М.Д. Ярмаченко // Історія педагогіки у
структурі професійної підготовки вчителя: зб. наук. праць
Кам’янець-Подільського державного педагогічного
університету. - Кам’янець-Подільський, 2002.- (Серія
соціально-педагогічна; вип.3, т.1). - С. 3-6.
До навчально-методичних ресурсів до курсу також
належать: нормативна база, джерела Інтернет, науково-
педагогічні бібліотеки (Національна бібліотека України ім.
В.І. Вернадського, бібліотека університету, архіви).

40
 І
ФРАГМЕНТИ АНТИЧНИХ ІСТОРИКО-
ПЕДАГОГІЧНИХ ДЖЕРЕЛ

Солон (VI ст. до н.е.).

Седмиці людського життя.

Маленький хлопчик, ще
нерозумний і слабкий, втрачає,
Ледве йому мине сім років,
перші зуби свої;
Якщо ж бог доведе до кінця
седмицю другу,

Отрок виявляє вже ознаки зрілості нам.

У третю в юнака швидко зав’ється, при рості всіх членів,
Ніжний пушок бороди, шкіри міняється колір.
Всяк у седмиці четвертій уже досягає розквіту
Сили тілесної, і в ній доблесті виявляється знак.
У п’яту – час подумати про бажаний шлюб чоловіку,
Щоб свій рід продовжувати в ряді квітучих дітей.
Розум людини в шосту седмицю цілком дозріває
І не прагне вже до нездійсненних мрій.
Розум і мова в сім седмиць вже в повному буває розквіті,
41
 Також і вісім – розквіт триває чотирнадцять років.
Могутня ще людина й у дев’ятій, однак слабшають
Для найвеличніших справ слово і розум її.
Якщо ж десяте бог доведе до кінця семиріччя,
Раннім не буде тоді смертний кінець для людей.
( Античная литература. Греция. Антология. Ч.1 (сост.
Н.А.Федоров, В.И.Мирошенкова ). -М.: Высшая школа, 1989.-512
с.; переклад з російської)

Антисфен (біля 445 – 360 рр. до н.е.)

• …Тому, хто хоче стати
доброчесною людиною, варто
зміцнювати тіло гімнастичними
вправами, а душу – освітою і
вихованням…
(Витяг з флорентійського кодексу
Іоанна Дамаскина
у «Еклогах» Стобея.-Т.2, с.734)
• …Він же (Антисфен), побачивши
картину, що зображує, як Ахілл прислужує кентавру Хирону,
помітив: «Молодець, Ахілл! Ти правильно зробив, що заради
освіти не відмовився навіть прислужувати…
( З «Геракла» Ватик. Гномолог.,II ).

Кратет Фиванський (IV ст. до

н.е.)

• Те, що довідався і продумав,

що мудрі Музи вселили – це
багатство моє; Все інше – дим і
незначність.
• Якби можна було піднятися на
найвище місце у місті і заголосити

42
відтіля голосним голосом: «Гей, ви, люди! Куди ви прагнете?
Навіщо стільки витрачаєте сил, щоб придбати собі багатства,
а про дітей, яким ви все це залишите, майже не піклуєтеся?
( Антология кинизма. Фрагменты сочинений
кинических мыслителей ( изд. Подготовил
И.М.Нахов). -М.: Наука, 1984.- 398 с. )
• …Місто слід прикрашати будинками, душу –
знаннями…
( Витяг з флорентійського кодексу Іоанна Дамаскина у
Стобея Антолог.,XIII, 53.-т.4, с.196 ).

Демонакт (III – II ст. до н.е.).

Закони і моральні правила

піфагорійців

1. Насамперед навчайся
кожну річ називати своїм ім’ям:
це найперша і найважливіша з
усіх наук.
2. Більш примічай і
спостерігай, ніж читай: хто
читає багато, той читає погано.
3. Що є мудрість? Знання
порядку. Якщо бажаєш бути мудрим протягом твого життя,
усе влаштуй на своєму місці. Минуща тимчасова слава не
коштує тихого і безтурботного порядку, видимого в
щоденних справах мудрого.
4. Якщо тебе запитають: що є чеснота? Відповідай:
філософія, що вжита в дію.
5. Слухаючи і зберігаючи мовчання, ти стаєш мудрим:
початок мудрості – мовчання.
6. Якщо хочеш пережити самого себе і бути в повазі у
нащадків, то залиши після себе доброчесне сімейство і добру

43
книгу.
7. Вимірюй твої бажання, зважуй твої думки, обчислюй
твої слова.
8. Навчися пізнавати людей: пізнання людей зручніше і
потрібніше, ніж пізнання богів.
9. Намагайся завжди бути мудрим, а вченим, коли будеш
мати вільний час.
10. Одну краплю здорового розуму віддавай цілому
джерелу вченості.
11. Не печися про велике знання: із усіх знань моральна
наука є найважливіша… Однак, їй не навчаються...
( Г. Є. Жураковський. “Нариси з історії античної
педагогіки”. - М., 1963.-511 с. )

Аристофан (IV в. до н.е.)

Афінська мусична школа.

Розповім вам про те, що колись

вихованням звалося молоді,
У ту пору, коли я,
справедливості страж,
процвітав,
коли скромність навкруги
панувала.
От вам перше: плачу дітей було в місті зовсім не чути.
Ні! Чемною купкою швидко по вулиці йшли дітлахи до
кифаристу.
У найлегших одежах, хоча б уже з неба падали перші
крижинки .
Приходили, сідали, колін не схрестивши, а поважний
учитель навчав їх
Стародавнім пісням: “Палада у битві нам захист” або
“Клич гучномовний”.

44
Заспівували розмірено, строго й у лад, як батьки їх співали.
Якщо б балувати хто-небудь здумав, дурити, виводити
переливи та свисти,
Як тепер це люблять, Фриніда лади, потворні трелі, рулади,
Запищав би під палкою блазень! І добре! Не безчесть
святого мистецтва!
( Г.Є. Жураковський. “Нариси з теорії античної
педагогіки”.-М., 1963.-511 с. )

Плутарх ( 46/51 – 120/130 рр.)

Жіноче виховання у Спарті

Вважаючи виховання вищою

і кращою задачею, він (Лікург)
приступив до здійснення своїх
планів... і насамперед звернув
увагу на шлюб і народження дітей... Дівчата повинні були
для зміцнення тіла бігати, боротися, кидати диск, кидати
списа, щоб їхні майбутні діти були міцні тілом у самому
череві їхньої здорової матері, щоб їхній розвиток був
правильним і щоб самі матері могли вивільнятися від тягара
вдало і легко завдяки міцності свого тіла. Вони, як і
хлопчики, повинні були бути під час урочистих процесій... і
співати на деяких святах... Крім того, у жінці виховувався
шляхетний напрям думок, свідомість, щоб і вона могла
прилучитися до доблесті і пошани. От чому вони могли
говорити і думати так, як те розповідають про дружину
Леоніда Горго. Одна жінка,.. іноземка, казала їй: «Одні ви,
спартанки, робите, що хочете, зі своїми чоловіками.» «Але,
адже ми і родимо чоловіків» – відповідала цариця.
(“Порівняльні життєписи”. Лікург – XIV )

45
 Мета спартанського виховання

…Читанню і письму вони (хлопчики) училися по

необхідності, інше ж їхнє виховання переслідувало одну
мету: беззаперечна слухняність, витривалість і наука
перемагати.
(«Порівняльні життєписи». Лікург – XVI )

Виховання лаконічності

Дітей привчали, крім того, виражатися гостро, але не у

витонченій формі й у деяких словах – багато чого.
Лікург...хотів, щоб небагато простих слів укладали в собі
багато глибокого змісту. Змушуючи дітей подовгу мовчати,
він привчав їх давати влучні, глибокодумні відповіді; не
знаючої міри балакучість робить розмову порожньою і
дурною. Коли один афінянин став глузувати з коротких
спартанських мечів…, цар Агид відповідав: «Це, однак, не
заважає нам нашими короткими мечами діставати ворогів».
(«Порівняльні життєписи». Лікург – XIX )

46
 Лукіан (120 – 180 рр.)

Калокагатія

… найбільше ми
намагаємося, щоб громадяни
були прекрасні душею і сильні
тілом: тому що саме такі люди
добре живуть разом у мирний
час і під час війни рятують
державу й охороняють її волю і щастя.
(“Анахарсис, чи Про тренування тіла», 20 )

Початкове виховання

Початкове виховання ми доручаємо вести матерям,

годувальницям і дядькам …; коли ж діти вже почнуть
розуміти прекрасне й у них зародиться соромливість, страх
і прагнення до добра, і тіло їх зміцніє і покажеться нам
здатним переносити більшу напругу, тоді тільки ми
починаємо їх учити, піклуйтеся про освіту і розвиток душі і
привчаючи до праці тіло…
(“Анахарсис, чи Про тренування тіла”, 20 )

Шлях хлопчика до школи

Ледве настане ранок, залишивши ліжка…, і, змивши

чистою водою з очей залишки сну, закріпивши пряжкою на
плечі міцний плащ, підліток залишає отче вогнище і,
потупивши погляди, йде по вулиці, не дивлячись в обличчя
нікому із зустрічних. Пристойний хор служителів і дядьків
йде за ним, тримаючи в руках високі знаряддя чесноти…
47
численні складені таблички письмові йдуть услід йому, чи
книги, що зберігають діяння стародавньої доблесті, чи, якщо
шлях лежить до вчителя музики,- мелодійна ліра…
(“Дві любові”, II, 40 )

Платон (427 – 347 рр. до н.е.)

Ідея калокагатії

Тільки в людини з
гармонійним розвитком
духовних і фізичних якостей …
«душа одночасно скромна і
мужня…, отже, людей, що
щонайкраще поєднують музику
і гімнастику належною мірою відповідаючих їх душі, ми з
найбільшою справедливістю можемо назвати музичними і
гармонійними, у набагато більшому ступені, чим це можна
сказати про тих, хто набудовує струни…».
( Держава, III, 412 а )

Реалізація принципу загальної освіти

…при цьому не тільки той буде відвідувати училище, чий

батько цього хоче – а чий не хоче, так той нібито може
запобігти вихованню - , але…і старий і молодий повинні в
міру сил неодмінно одержати освіту: адже діти належать
більше державі, чим своїм батькам. Усе це мій закон наказав
би однаково і для жінки, так само як для чоловіка: і жінки
повинні вправлятися так само…
( Закони VII, 804, d, e )

48
 Аристотель (384 – 322 рр. до
н.е.)

Виховний ідеал

…Добрі якості можуть бути у

людині, але бездіяти... З
енергією цього не може бути,
тому що вона по необхідності
діє і прагне до блага. І подібно
тому, як на Олімпійських іграх нагороджуються вінцем не
найкрасивіші і найдужчі, а ті, хто приймали участь у
змаганнях (тому що в їхньому числі знаходяться переможці),
так само й у житті тільки ті досягають «калокагатії», що
діють. Однак життя таких людей само по собі приємне...
…Безперечно недостатньо тільки знати чесноти, але
потрібно і володіти ними і намагатися здійснити їх чи яким-
небудь іншим шляхом стати гарною людиною. Якби науки
було досить для того, щоб зробити людину доброю, то
вона…заслуговувала б багатьох і великих подарунків, і
необхідно було б пройти її. Нині ж виявляється, що вона
спонукує шляхетних юнаків, посуває і зовсім наповняє
людей гарної вдачі і люблячих воістину прекрасне, але що
вона не в змозі спонукати юрбу до «калокагатії», тому що
юрба не звикла коритися сорому, а тільки страху, і
утримується від дурного не в силу того, що воно ганебне, а
лише внаслідок покарань. …
( Аристотель Етика ( Нікомахова ),I, 9 )

Агоністика
«Вони (юнаки) люблять пошану, але ще більш люблять
перемогу, тому що юність жадає переваги, а перемога є
деякого роду перевага…
( Аристотель. Риторика, Кн. II. Гл. XII )
49
 Державне виховання

Важка річ – у молодості одержати правильне виховання,

що веде до чесноти, якщо не живеш у відповідних законах:
тому що для більшості людей неприємно жити розсудливо,
особливо ж для молодих; тому-то тілесне виховання і заняття
повинні бути визначені законами…ясно, що для суспільного
виховання необхідні закони, а для гарного – необхідні гарні
закони…
( Етика, X, 10 )

Ксенофонт (430 – 355 рр. до

н.е.)

…Лише ті посилають своїх

дітей у державні училища, хто
має можливість утримувати
дітей, не змушувати їх
працювати… Відвідуючи …
училище хлопчики проводять
там час у вивченні
справедливості і за цим ходять туди точно так само, як у нас
за читанням і письмом…Начальники їх проводять велику
частину дня в проголошенні вироків, тому що між
хлопчиками…теж бувають обвинувачення в злодійстві,
хижацтві, насильстві, обмані, лихослів’ї; і хто виявиться
винним у якій-небудь провині, того карають…Учать …
хлопчиків і цнотливості…вчать також коритися
начальникам…учать і помірності в їжі і питві… крім цього,
хлопчики навчаються стріляти з лука і володіти списом…...
( «Кіропедія» кн. I гл.2, 5, 15 )

50
 Iсократ (436 – 335 рр. до н.е.)

Користь науки

Якщо будеш любити науки, то

придбаєш для себе великі
пізнання…якщо стане
дозвільний час у твоєму житті,
то уживи його для слухання
наук. За допомогою подібної
вправи ти без праці зможеш
навчитися тому, що інші придбали з великими
труднощами…Пізнання багато чого важливіше ніж усі
безцінні коштовності, що швидко зникають: науки ж існують
за всіх часів…
( «Настанова Демоніку», 18 )

Епікур (біля 341 – 270 рр. до

н.е. )
Принцип автодидактизму

Ні юнак не повинний
відкладати заняття філософією
(наукою), ні старий не повинний
залишати ці заняття. Тому що
для турбот про здоров’я душі
ніхто не буває ані недозрілим,
ані перезрілим…Нехай же філософствують і старий, і юнак:
перший, щоб, старіючи, він черпав молодість у благах, що
йому доставило його прекрасне життя в минулому; другий –
щоб, будучи молодим, він володів, подібно старцю,
безстрашністю перед майбутнім.
( Діоген Лаєрций, X, 122 ).

51
 Плавт (254 – 184 рр. до н.е. )

…а в тебе, відповідай,
У юності таке ж саме було
виховання?
Ні, і в двадцять років не міг ти
сам, без вихователя,
Ні на крок з будинку вийти,
якщо ж і траплялось,
Що йшло за лихом лихо: нікуди
не придатними
Визнавалися і наставник і його вихованець.
Якщо до сходу сонця не прийшов у палестру, чекай
Покарань від префекта школи, і чималого!
Там стрибки і бій кулачний, біг, кидання дротику,
Диску, м’яча, боротьба...
Ледве повернешся з іподрому, з палестри, негайно ж
Скромно підперезаний, сядеш у крісло перед учителем
І читаєш, а якщо у літері ледве помилився,
Розцвітять тобі всю шкіру, наче плащ у годувальниці...
( Г.Є. Жураковський. “Нариси з історії античної
педагогіки”. -М., 1963.-511 с. )
Фелес ( III в. до н.е.)
…Як тільки дитині вдається вислизнути з рук
годувальниці, нею опановує педагог, педотриб; вчителі
грамоти, музики і малювання. Згодом до цього приєднуються
ще вчителі рахування, геометрії і верхової їзди. Вже з
раннього ранку їй (дитині) приходиться бути на ногах і
ніколи у неї немає вільної години. Якщо він стає ефебом –
йому знову треба тріпотіти, цього разу перед косметом,
педотрибом, вчителем фехтування, гімнасіархом. Усі вони
стежать за його поведінкою, не залишаючи поза увагою…

52
Коли ж він переростає вік ефеба і стає старше 20 років… він
тріпотить перед стратегом. Чи посилають його у вартову
службу, він виконує її беззаперечно; чи покладають на нього
тягар нічних варт, він несе і його; чи включають його до
складу корабельного екіпажу, він виходить у море…
( Г.Є. Жураковський. “Нариси з історії античної
педагогіки”.-М.-С.283 – 284 ).

М.Т. Цицерон (106 – 43 рр. до

н.е. )

Користь наук
… І навіть якби плоди занять
науками не були настільки явні і
якби навіть у цих заняттях люди
шукали тільки задоволення, усе-
таки ви, я думаю, визнали б
такий напрямок розуму самим
гідним і шляхетним. Адже інші заняття підходять не для всіх
часів, не для усіх віків, не в усіх випадках, а ці заняття
виховують юність, веселять старість, при щасливих
випадках служать прикрасою, при нещасливих – притулком
і розрадою, радують на батьківщині, не обтяжують на
чужині…
( М.Т.Цицерон. Промови. У 2-х т. Т.2.-М., 1962.-с.38 )

Необхідність для оратора мати спеціальну юридичну і

загальну гуманітарну освіту

… тому що філософія розділяється на три частини – про

таємниці природи, про закони строгого мислення і про життя

53
і характери, то моя порада оратору – дві перші залишити
осторонь і принести в жертву нашій нездатності; але якщо
ми не утримаємо за собою третю, приналежну оратору, то
ми не залишимо собі можливості знайти свою велич. Тому
розділ про життя і характери оратор повинний вивчити весь
з однаковою ретельністю; все інше, чого він не вивчить, він,
усе-таки, коли знадобиться, зуміє передати у витонченому
викладі, якщо йому доставлять у руки необхідні дані.
(М.Т. Цицерон. Про оратора, XV, 68 – 69 ).

Сенека (біля 6 – 3 р. до н.е. –

65 р. н.е.)

Значення «семи вільних

мистецтв»

Ти бажаєш знати, що я думаю

про вільні науки і мистецтва.
Жодне з них я не поважаю,
жодне не вважаю благом, якщо
плід його – гроші.... Втім є тільки одне справді вільне
мистецтво - те, що дає волю: мудрість, найвище, мужнє і
шляхетне з них. Всі інші речі потрібно не увесь час учити, а
один раз вивчити...
Навчи мене як любити батьківщину, дружину, батька, як
пливти до цієї чесної мети навіть після загибелі корабля.
Краще поясни мені, що таке цнотливість, і яке в ній благо, і
в чому вона міститься - у тілі чи в душі?
Вільні мистецтва дають нам багато, але не для чесноти.
Адже і ті ручні ремесла, що усіма визнані за низькі,
оснащують життя багато чим, але до чесноти не мають
відношення. Вільні мистецтва не можуть дати чесноти, але,
однак, підготовляють душу до її сприйняття…З кожного слід

54
нам запам’ятати лише стільки, скільки необхідно…Прагнути
знати більше, ніж потрібно – це теж вид нездержливості. До
того ж гонитва за вільними мистецтвами і науками робить
людей докучними, балакучими, настирливими і
самовдоволеними; завчивши зайве, вони через це нездатні
вивчити необхідне…Великої витрати часу, великого
докучання для інших коштує похвала: «От начитана
людина!» Будемо ж задоволені назвою простішою: «От
людина добра!»..
( Л.А. Сенека. Моральні листи до Луцилія, лист 88 )

Ми страждаємо від непомірності в усьому, у тому числі й

у науках: ми вчимося не заради життя, але заради школи
( Л.А. Сенека. Моральні листи до Луцилія, лист 106 ).

Із конкретної методики особистих занять

Творче узагальнення шляхом синтетичного
фіксування своїх думок у спеціальних записах

Я не перестаю читати, а це, на мою думку, необхідно –

по-перше, щоб не задовольнятися самим собою, по-друге,
щоб, знаючи досліджене іншими, судити про відоме і думати
про те, що ще треба винайти. Читання розвиває розум і надає
стомленому заняттями відпочити за іншим заняттям. Не
можна тільки писати або тільки читати: одне з цих справ
пригнічує і віднімає сили (я маю на увазі перо), друге
розсіює і розслаблює. Потрібно у свою чергу переходити від
одного до іншого й одне іншим зменшувати, щоб зібране за
читанням наше перо перетворювало в щось істотне. Як
говориться, ми повинні наслідувати бджіл, що мандрують у
пошуках медоносних квіток, а потім складають принесене в
стільники... І ми повинні вичитане з різних книг розділяти
по відділах. Тому що, коли різнорідні матеріали розділені,
55
вони краще запам’ятовуються. Потім, стараннями і
здатністю нашого розуму, ми повинні злити в одне ціле різні
матеріали так, щоб хоча і ясно було, відкіля що узято, але
разом було очевидно, що це не те, що узято... Переваримо
(духовну їжу), інакше вона буде тільки обтяжувати пам’ять,
не збагачуючи розуму. Нехай (розум) сховає усе, що служить
йому матеріалом і виставляє напоказ лише те, що він
створює з цього матеріалу…наш розум…повинний зберігати
в собі багато здібностей, багато знань, досвід багатьох
століть, але все це повинне складати одне ціле…
( Л.А. Сенека. Моральні листи до Луцилія, лист 84 )

Квінтиліан (35 – 95 рр.)

Про індивідуальні підходи в

процесі навчання

Справедливо ставиться у
гідність учителю, коли
намагається він зауважувати у
своїх учнях розходження
розумів і дізнаватися, хто до чого здібніший від природи.
Існують і в цій області величезні розходження: у розумах
можна помітити не меншу розмаїтість, ніж у тілах…Із цього
виводиться висновок, що у всякому учні краще піклуватися
про природні дарування і направляти розуми найбільше
туди, куди вони самі прагнуть. Як митецький учитель
тілесних вправ усіляко випробує тіло і схильності безлічі
своїх учнів, визначаючи кожному особливий вид вправ, так
повинний підходити і вчитель красномовства: він добре
спостерігає, хто з вихованців має більше схильності писати
коротко і плавно, різко, важливо, приємно, сильно, чи чемно
чисто, і так пристосовується до кожного, щоб природно

56
підсунути його далі, тому що природа буває сильніша при
нашій допомозі; а якщо повести кого-небудь у невластиву
йому сторону, тоді ні в тім, до чого менше здатний, він не
встигне, та й те, до чого здається схильний від народження,
послабить нехтуванням.
( М.Ф. Квінтіліан. Виховання оратора, Кн.2, Гл.9 .)

Шкільні покарання

Таке покарання (тілесне) мені здається підлим. Дурна

дитина, яку не виправляють догани, звикне до побоїв і з
рабською упертістю стане привчатися до цього. Сміливо
скажу, не було б необхідності вдаватися до настільки
принизливих засобів, якби турботливий учитель неухильно
враховував роботу учня… Скажемо так, що не слід
дозволяти нікому принижувати цей слабкий вік, що не
спроможний власними силами відбивати образи…
( М.Ф. Квінтіліан. Виховання оратора, Кн.1, гл.3 )

Посада учителя

Учителю слід в усьому погоджуватися із силами учня. Він

повинен бути подібний людині, що звикла незабаром ходити,
що, відправляючись у шлях разом з малолітньою дитиною,
подає йому руку, зменшує свої кроки і не випереджає свого
слабкого супутника... Адже головне достоїнство
красномовства – є ясність... Недоречна пишномовність,
голосність і висування напоказ своїх дарувань означає не
силу, а слабкість розуму... Отже, учитель, чим менше має
здібностей, тим більше він незрозумілий–учням.
Викривати, виправляти вчитель повинен без суворості.
Тому що в багатьох народжується негативне ставлення до
навчання від того, що догани у вустах інших учителів схожі
на явну ненависть.

57
 ( М.Ф. Квінтіліан. Виховання оратора. Кн.2, Гл.4 )

Слід якнайчастіше викликати учнів на обмін думок і за

допомогою цього прийому дізнаватися про їхні власні
судження. Цим підтримується їхня увага, і сказане не буде
проходити крізь вуха: разом з тим навчаться вони винаходити
і правильно розуміти речі. Тому що для чого ж ми їх
навчаємо, як не для того, щоб їх не вічно навчати?
( М.Ф. Квінтіліан. Виховання оратора. Кн.2, Гл.4,5 ).

Августин (354 – 430 рр.)

Побут провінційної римської

школи
в епоху занепаду Імперії
(Тайгет, Північна Африка)

Потім віддали мене в школу,

щоб ознайомити мене з науками,
користі яких я, бідний, не
розумів, одержуючи в той же час удари за лінощі в навчанні.
Батьки схвалювали це, і багато хто, що обирали ще до нас ту
ж долю, приготували для нас цей важкий шлях. Я переніс
різки за те, що любив грати в м’ячик і тим відволікався від
завчання положень... І карав мене той, хто сам мучився
заздрістю і досадою, коли інший учений перемагав його в
якій-небудь суперечці, точно так само, як сердився я, коли
товариші перемагали мене в грі м’ячиком... Арифметику
вивчали примітивним способом, в основному шляхом
хорового повторення того самого: один плюс один дорівнює
два... Труднощі, пов’язані з вивченням рідної мови,
отруювали всю ту слабість, що містили в собі грецькі байки.
Я не розумів самих слів, а мене страхом, жорстокістю і

58
покаранням змушували їх заучувати. Хоча латинь мені, як
дитині, також була важка, але я …навчився їй, завдяки тільки
одній увазі, без усякого страху і мучення, серед ласок моєї
няньки, під жарти і веселощі тих, котрі тут грали і сміялися.
І всі ці латинські слова я вивчив без болісного стиснення з
боку спонукальників, а за покликом мого серця… З цього
досить ясно видно, що вільна допитливість має в справі
навчання незрівнянно більший вплив, чим викликуваний
страхом примус.
(«Сповідь» Августина, I, 9, 13, 14 )

З праць вітчизняних дослідників школи і педагогіки

античності другої половини XIX – першої половини XX
століть

Гогоцький Сильвестр Сильвестрович (1813 – 1889 рр.)

Мета виховання в стародавніх греків

Важливе значення грецького народу в історії культури і

педагогіки полягає в тому, що ним була сформульована
природна мета виховання й виховуючої освіти. Ідеал
досконалості, на досягнення якого спрямовувались
виховання й освіта, містився… у живому і гармонійному
розвитку індивідуальних сил людини впродовж періоду
юності, як майбутнього діяльного організму і члену свого
суспільства (принцип калокагатії). Цікаво те, що термін
«калокагатія» (прекрасний і дивовижний) застосовувався
тільки у відношенні чоловіків. Цей факт свідчить про
визначений соціальний статус жінки в давньогрецькому
суспільстві, виключення її з освітньої системи.
У народів Стародавнього Сходу (індусів, китайців,
єгиптян) виховуюче навчання абсолютно не відповідало

59
своєму значенню. У них виховання характеризувалося не
живим гармонійним розвитком індивідуальних якостей, а
навпаки – пригніченням особистості, виконанням суворих
догматів. Розумове виховання обмежувалося винятково
механічним зазубрюванням готових ідей і висновків: освіта
мала характер знахарства для обмеженого кола вищих
прошарків населення.
(«Про відмінності поміж вихованням і освітою у
стародавні і нові часи» – К., 1874 –24 с.)

Марков Микола Петрович (1835 – 1895 рр.)

Основні положення педагогічної концепції Сократа

Основою принципу, розробленого Сократом, є перехід від

невідомого до відомого - основний у сучасній педагогічній
методиці. Із цього принципу виникли відомі сучасні
педагогічні засоби, зокрема, предметні уроки, що мають
метою органічний розвиток спостережницьких здібностей
дитини і наочне навчання, як природний перехід від
конкретного до абстрактного.
Другий загальний психологічний закон Сократа – перехід
від часткового і одиничного до загального і складного
(початок ідеї послідовності). Закон руху розуму від
емпіричних фактів спостереження до абстракції й
узагальнення є початком обґрунтованості й інтелектуальної
творчості («іронія Сократа»). Одне зазубрювання правил
надає тільки загальне уявлення про розуміння предмету без
його сутності. Разом з тим, повідомлення результату
дослідження поза процесом дослідження послабляє розумові
сили, вказував Сократ.
…Закон самодіяльності в розвитку духу... – це прагнення
до постійного удосконалювання. Сократ ніколи не брав на

60
себе роль учителя, вважаючи, що за допомогою догматичних
положень успіхів у навчанні не буде. Цей метод (пізніше
застосований у своїй практиці Й.Песталоцці) був джерелом
сучасного раціонального розвиваючого навчання.
Розумовий елемент (розвиток інтелекту і релігійних
вірувань) – головна основа людської цивілізації. Разом з тим,
виховання окремої дитини повинне повторювати в мініатюрі
загальнолюдський розвиток. І, таким чином, такий метод
виховання є методом загальнолюдського розвитку. Останнє
досягає досконалості за умов росту розумового і релігійного
світогляду. В основі педагогіки Сократа знаходилась любов
до прекрасного, до істини і доброчинності. Метою виховання
було досягнення богоподібної досконалості у добрі.
(«Педагог стародавнього класичного світу Сократ» -
Чернігів, 1884.- 119 с. )

Бузескул Володимир Петрович (1858 – 1931 рр.)

Освіта в Стародавній Греції

Школи в Афінах виникли дуже рано – у VII ст. до н.е.

Уже давньогрецькому мислителю Солону приписують
перший шкільний закон. Зазначений закон регулював
діяльність винятково приватних шкіл. Він установлював, час
відкриття школи (не раніш сходу сонця) і час її закриття (до
настання темряви), кількість учнів у класах, забороняв
стороннім знаходитися у школі під час занять. Крім цього,
Солону належав закон, відповідно до якого, батько не міг
вимагати, щоб син доглядав за ним у старості, якщо він у
свій час не турбувався про освіту останнього.
У Афінах кожний мав право навчатися в будь-якого
вчителя за будь-якою методикою. Держава брала на себе
обов’язки освітнього характеру тільки стосовно дітей, чиї
батьки загинули на війні.

61
 Палестри...також були приватними установами. Вони
називалися за іменем організатора. Лише гимнасіі, у яких
навчалися підлітки і ефеби, були державними.
Давньогрецьке суспільство цінувало освіту. Про неосвічених
людей говорили: “Він не вміє ані читати, ані плавати”. У
комедії Аристофана “Вершники” навіть ковбасник,
“породжений вулицею”, і той, “хоч і погано, а грамоту
розуміє”...
У Греції школи існували практично в кожному
населеному пункті. Про це свідчить напис про постанову
жителів Елевсину на честь стратега Деркіла (IV ст. до н.е.).
Останній піклувався про виховання юнацтва. У 494 році до
н.е. на острові Хіос існувала школа, яку відвідували більш
ніж 120 учнів. Те ж було й у Північному Причорномор’ї.
Одним із першочергових завдань греків-колоністів була
організація гимнасію і школи для дітей. В античних містах
Північного Причорномор’я – Пантікапеї, Танаїсе, Томах,
Ольвії, Фанагорії, Херсонесі знайдені стилі, графіті, металеві
і керамічні пластинки з написами, надгробні стели вчителів
й інше. Вони свідчать про діяльність шкіл і гимнасіїв, що
відповідали афінським…
(«Шкільна справа у стародавніх греків за новими
даними» – Харків, 1918. )

Жураковський Геннадій Евгенієвич (1894 – 1955 рр.)

Освітня практика Афін у V – IV століттях.

Поняття калокагатії.

Із відомих причин джерела V - IV століть найбільш

повно висвітлюють питання організації виховання і
навчання, що відносяться до життя заможних повноправних
афінських громадян... Кінцева мета виховної й освітньої
системи в цьому суспільстві виражалась багатозначним

62
поняттям “калокагатія”, що зустрічаємо у багатьох грецьких
класиків (Геродота, Ксенофонта, Платона, Аристотеля).
Розберемо це поняття, насамперед, з його граматичної
сторони: воно складається з двох прикметників – “калос” і
“агатос” і сполучного союзу “кай-ї”. Слово “калос” означало
насамперед красивий, привабливий із зовнішньої сторони, а
потім – прекрасний, придатний...( у змісті наявності
внутрішніх властивостей); це ж слово – і це особливо
важливо відзначити – означало людину, здатну виконувати
свої цивільні обов’язки, а також людину, яка гідна нагороди
за виконання цих обов’язків. Слово “агатос”... позначає
поняття “дивуватися”... Отже, поняття “калокагатія”
означало сукупність чеснот, що відносяться, насамперед...,
до того, що є поєднанням усіх можливих відтінків
зовнішньої краси, а далі і краси внутрішньої, причому
критерієм останньої була придатність до виконання
суспільних обов’язків у державі. У такому випадку носій
подібних чеснот заслуговував прославляння з боку цієї
держави. Тим самим з поняття гідних бути наділеними цією
“чеснотою”, випадали всі неповноправні громадяни...
Засоби до досягнення можливої
досконалості...залежали від конкретних умов: віку
вихованця, його сімейного і майнового стану, тих шкіл, де
він міг одержати свою освіту і т.д., але при всіх
розходженнях цих умов все-таки існував один загальний
шлях, за яким переважно повинні були йти всі, що поставили
своєю метою його придбання. Цей шлях визначається
словом, що також не піддається точному перекладу: “агон”...
Захоплення агоністикою (змаганням) знайшло своє
відображення у створенні літературних форм визначними
мислителями і педагогами. Так, на ній побудовані форми
платонівського діалогу, як і її першоджерело – учительська
діяльність Сократа.
Цей же принцип агоністики проникнув ... й у шкільну

63
практику. Насамперед, частина роботи школи була
безпосередньо зв’язана з підготовкою до змагань (це
відноситься, значною мірою, до занять у галузі гімнастики і
повною мірою до занять танцями). Але, крім того, принцип
змагання (учня з учнем, школи зі школою) мав своє значення
й у чисто навчальному житті. Від більш пізнього
елліністичного періоду до нас дійшли дані про змагання, що
влаштовуються між школами... Грецька агоністика... мала
яскраво виражений індивідуалістичний характер. Її метою
було не загальне благо, але особиста перевага над іншими.
Суть цієї переваги виражало поняття “калокагатія”. Шлях же
до калокагатії проходив через агон…
( Г.Є. Жураковський. “Нариси з історії античної
педагогіки”.-М., 1963.-511 с. )

ІІ

Приклад реалізації творчої роботи зі спецкурсу

Тема: Педагогічне трактування
філософсько–етичних ідей Піфагора

Філософа, математика та педагога Піфагора

Самоського (VІ ст. до н. е) за життя називали «темним
філософом». Чимало легенд склали про нього і сучасники.
Деякі стверджують, що Піфагор – не звичайний смертний, а
один з богів, який прийняв людську подобу та прийшов у цей
світ, щоб навчати людство.
У філософсько-етичному вченні раннього піфагореїзму
поширюється система виразів під назвою акусмата.
Акусмата («почуте») – система простих символічних
висловлювань, що віддзеркалює загальноприйняті звичаї та
вміщує елементарні правила поведінки. Акусмата включала

64
в себе вказівки про зміст понять, переваги тих чи інших
явищ. По суті, акусмата для піфагорійців була аналогом
суспільного статуту, посібником з основними життєвими
правилами та мудрими порадами.
Особливість акусмати полягала в тому, що вона
викладалась усно, без доказів, сприймалась учнями на віру.
Часто подавалась у формі запитань та відповідей.
Значення Піфагорових висловів нелегко усвідомити.
Але не через те, що вони складні та заплутані. Навпаки,
акусмата, як і усе геніальне, вражає своєю простотою та
лаконічністю. Але людина, яка звикла в філософії шукати
загадки, зазвичай не здатна роздивитись в ній
елементарного, але суттєвого.

1. Дорогою не ходити.
Тобто не ходи за натовпом, шукай власний шлях у
житті. Цим висловом Піфагор заперечив сліпе наслідування,
відсутність власної думки, поглядів. Сьогодні людей, які
«ходять дорогою», називають конформістами, тобто такими
людьми, яким легко нав’язати чужу думку, які не мають
чіткої життєвої позиції.
У педагогічному контексті вислів «Дорогою не ходи»
можна тлумачити як рекомендацію учням та вчителям. Адже
учень повинен знати про шлях, який довелося пройти його
наставнику, мати уявлення про досвід старших поколінь.
Можна спиратися на знання та здобутки інших, але ні в
якому разі їх не калькувати.
Учитель у свою чергу повинен не тільки показати
учневі свій шлях, але і довести до молодого розуму
необхідність «прокладати нові стежки», тобто робити власні
винаходи, формувати свій неповторний світогляд, чинити
так, як вважає за потрібне сам вихованець. Адже лише той
шлях приведе до зірок, який пролягає крізь тернії.

65
 Український філософ Григорій Сковорода більш ніж
через 1300 років іншими словами висловить ту ж саму ідею:
«У всякого своя доля і свій світ широкий».
2. Вогонь ножем не розгрібати.
Тобто не вирішувати конфлікт з жорстокістю, гнівом.
Вогонь тут трактується як символ суперечки, сварки,
сильних емоцій, можливо навіть війни.
Піфагор за життя сповідував принцип гармонії в
усьому, в тому числі гармонії почуттів. Він не сприймав
надмірних пристрастей і вважав, що гнівних людей треба
обходити стороною. Якщо ж конфлікт виникає, то
вирішувати його треба мирними шляхами, нейтралізувати, а
не розпалювати ще більше за допомогою зброї, зла та
насильства. Вогонь сварки треба гасити, а не «підливати до
нього масла».
Педагогічна ідея цих слів полягає в необхідності
навчити людину не сваритися та сперечатися, а спокійно
дискутувати. Піфагорові належать і такі мудрі слова: «Як
витримане вино не придатне для того, щоб його багато пити,
так і грубе ставлення не придатне для того, щоб вести
бесіду». Цими словами Піфагор нагадує учням, що
помірність почуттів необхідно зберігати в будь-якій ситуації,
а при зіткненні інтересів усім сторонам слід узгоджувати
погляди, намагатися прийти до консенсусу. Гострими ж
словами, як і гострими ножами, результату не досягнеш.
Те ж саме мав на увазі і мудрий цар Соломон, коли
казав «Запальна людина розпалює розбрат, а терпляча –
вгамовує сварку».
3. Проти Сонця не мокнути.
Тобто не створювати проблеми, коли її немає.
Сонце в Піфагора – це символ тепла і допомоги. Воно

66
зігріває, коли холодно, і сушить, коли змокнеш. Підсвідомо
розуміючи цей факт, людина може змокнути дарма і
надіятися на допомогу Сонця. Іноді люди вірять у допомогу
ближнього, або вищої сили, і створюють проблеми на
рівному місці. Подібна ідея є і в Біблії: «Не випробовуй
Бога». Тобто можливість того, що хтось простягне руку у
скрутній ситуації, ще не означає, що треба бути
безвідповідальним до свого життя.
У педагогіці Сонце може символізувати і науку, і
вчителя, який є світилом науки. Шукати допомоги в освітній
системі і у вчителя можна, і навіть потрібно. Але сліпо
надіятись на те, що будь-які відповіді можна знайти в
наукових здобутках іншого, недоречно. Потрібно вчитися
зігрівати себе і власний розум власними силами, і не
заплутуватись навмисно для того, щоб хтось вирішував чужі
дилеми.
4. Через терези не переступати.
Тобто намагатися все зважувати, підтримувати баланс
у всіх сферах власного життя. Так вчиняв сам філософ, і
цьому ж він вчив власних учнів. Причому йдеться тут не
лише про пошуки «золотої середини» у філософсько-
етичному контексті. Піфагор мав на увазі не лише духовну
рівновагу, але й фізичну, і казав, що «необхідно зберігати
помірність в їжі та напоях». Цими словами Піфагор закликав
учнів та інших людей не втрачати можливості дізнатися і про
свою власну вагу у суспільстві (тобто зважити на терезах не
лише свої цінності, але і зважитися самому). Точно знаючи
свою об’єктивну вагу, тобто свій реальний духовний та
тілесний стан, людина отримує можливість
самоудосконалитися, зробити на чомусь акцент. Таким
чином і досягається баланс, підтримується помірність та
рівновага.
Це ж стосується і освіти. Тільки зваживши усі «за» і
67
«проти» певного знання можна формувати переконання,
тільки в об’єктивності народжується істина.

5. Серця не їсти.
Тобто не псувати власне життя марними
переживаннями.
Піфагор вважав, що надмірні почуття, як негативні так
і позитивні, як горе, так і пристрасть, «підточує» людину
зсередини. Серце є символом життєдайної сили,
пульсуючого життя, яке псується під впливом афектів. Так
само шкідливі і дріб’язкові проблеми, які турбують людину
протягом життя, псуючи їй настрій і відволікаючи увагу від
важливих речей.
За деякими джерелами вираз цей трактується в
прямому значенні. Тобто за ними Піфагор, який був
переконаним вегетаріанцем, висловлював свій протест проти
споживання тваринної їжі, а тим більше таких життєво
важливих органів, як серце.
У будь-якому разі, Піфагор намагався цими словами
донести до учнів те, що неправильно псувати життя собі та
іншому через негаразди, як невеликі, так і масштабні.

6. Перейшовши межу не обертатися.

Тобто не жалкувати про справу, якщо та вже зроблена.
І це може стосуватися як елементарних буденних
питань, так і життя взагалі.
Приймаючи певне рішення людина автоматично бере
на себе відповідальність за наслідки цього рішення. Причому
часто зробити прогноз і визначити правильність свого
вчинку неможливо. Іноді зробити висновки можна лише
постфактум. Піфагор має на увазі, що, переступаючи межу,
не варто сумніватися - тут доречніше розглядати
перспективи. Можливо, мова тут іде про смерть як про межу
68
між двома світами. Людина, яка помирає, часто каїться в
багатьох своїх вчинках, хоче змінитися вже тоді, коли це
неможливо. Цими словами Піфагор несе ідею того, що
робити все в своєму житті треба вчасно. Виправити можна
майже все, але тільки тоді, якщо на це ще лишається час.
Тлумачити цей вислів можна також і як педагогічну
ідею. Вчитель виховує дитину, вкладає у неї певні знання,
формує ті чи інші якості. Коли людина засвоїть певні знання,
виникають переконання, формується цілісна особистість.
Тому педагог мусить відповідально ставитись до того, що він
дає дитині, адже змінити її свідомість, «перепрограмувати»
буде неможливо.

7. Горщиком на попелі слідів не залишати.

Тобто не втручатись у чужу діяльність.
Попіл можна трактувати як кінцевий етап людської
праці: за життя вогонь горить і справи робляться. Але коли
людина «догоряє», тобто або вмирає, або завершує свою
діяльність, залишається певний результат. Наступні
покоління користуються цими здобутками, будують на їх
основі власні досягнення. Одним словом, «варять свою
кашу». Але це не означає, що сліди своєї діяльності (у
вигляді певних висновків та відкриттів) треба перемішувати
із чужими результатами. Це різні погляди різних людей.
8. Ніж тримати гострим кінцем від себе.
Тобто не наражатися на небезпеку марно.
Дана акусма може виражати ставлення філософа як
до фізичної небезпеки, так і до духовної. Отже, людина не
повинна недбало ставитись до свого тіла, ризикуючи бути
пораненим. Так само нерозумно труїти свій дух,
наражаючись на небезпеку марної суперечки, гострого слова,
яке «ріже» слух.

69
 Піфагор учив уникати не лише небезпеки ззовні. Цими
словами він радив не спрямовувати власну зброю проти себе
ж самого. Тобто своє вчення треба сповідувати так, щоб
потім на нього ж не «нахромитися».
Постіль тримати зібраною.
Тобто не бути пасивним.
Люди, які вранці не збирають постіль, перебувають у
стані постійної готовності до сну, а не до життя. Так само
люди, які хочуть від зовнішнього світу «сховатися під
ковдрою», живуть за принципом «нічого не бачу, нічого не
чую, нічого нікому не скажу». Не відчуваючи необхідності
світ перетворювати, вони намагаються до нього
пристосуватися, будують своєрідні схованки від активного
життя, і тим самим намагаються звільнити себе від
відповідальності, праці, перешкод. Але ж під лежачий камінь
вода не тече – вона його оминає, пасивну ж людину оминає
життя та суспільство, будь які зміни, як позитивні, так і
негативні. Плисти за течією найлегше, але і приводить цей
шлях в нікуди.
Такої філософії Піфагор закликав уникати і в навчанні:
людина має бути відкритою до нових знань, творчо
підходити до своїх починань для того, щоб не проспати
власну долю.
10. Непрохідними стежками не ходити.
Тобто об’єктивно оцінювати свої можливості.
Йдеться про те, що кожна людина повинна вміти
самостійно встановлювати висоту життєвого бар’єра, який
вона зможе подолати на даному етапі, вже в перспективі цей
рівень можна поступово піднімати. Людина, яка реально
оцінює свій потенціал, проходить шлях з легкістю, постійно
рухається вперед, прокладає свій шлях у майбутнє. Якщо ж
береться до завдань, виконати які неможливо, добивається
лише тупцювання на місці. Занадто складна проблема
примушує людину битися об стіну, заганяє в глухий куток.
70
Так само і в навчанні. Учень повинен оцінити обсяг і
складність знань, які він зможе засвоїти. Вчитель у свою
чергу має давати дітям реальні для них завдання, не
перевантажувати вихованців заскладним матеріалом.

11. Тягар допомагати скинути, а не закинути.

Тобто не змушувати людину почувати себе винною.
Скоріш за все, коли Піфагор говорить про тягар, він має
на увазі муки совісті. Камінь на серці людини частіше за все
лягає саме через відчуття вини перед кимось. Те, що людина
почувається винною, говорить про голос совісті в ній, а
совісним людям притаманно картатися і мучитися. У даному
акусмі філософ радить людям вміти прощати. Треба помогти
скинути тягар провини, забути про нього. Даремні ж
дорікання, згадки про минулі помилки приводять лише до
краху людських стосунків та образ.
Тягарем може бути не лише відчуття провини.
Можливо, це і інші проблеми й негаразди. Їх треба вміти
відпускати, скидати, адже накопичене горе тягне до землі.

12. Кривопазурових не годувати

Тобто не надіятися на підступного.
Кривопазурові створіння–це хижаки. Хижий звір чи
птах зазвичай виступає в ролі злого, жорстокого, сильного,
неодмінно підлого створіння. Але мова йде про
«кривопазурових» людей, тобто таких, яким не зрозумілі
світлі почуття. Таких людей потрібно оминати. Намагатися
«нагодувати» їх добром, ласкою, порадою – марна справа.
Хижак залишиться хижаком навіть з тим, хто його годує.
Підла людина зрадить навіть того, хто робить для неї добро.
Але якщо хижий звір поранить пазурами, то хижа людина
поранить вчинками. Одним словом: «Скільки вовка не годуй,
а він все одно на ліс дивиться».

71
 13. На обрізані нігті та волосся не наступати.
Тобто не займати непотрібного.
За Піфагором обрізані нігті та волосся – це образ речей,
які не мають коріння, а отже позбавлені можливості рости,
розвиватися, приносити користь. Це можуть бути пусті
слова, безперспективні вчинки, які ні до чого не призведуть.
Даний вислів можна розуміти як практичну пораду і на
педагогічному ґрунті. Багато ідей помирає в процесі
розвитку суспільства. Безліч теорій перестають бути
цікавими та актуальними. Деякі знання та відкриття минулих
поколінь не приносять користі сьогоденню. Освіта має
будуватися на прогресивних ідеях, новітніх винаходах. Не
на тому, що вже позбавлене коріння, а на тому, що тільки
зацвіло. Іншими словами, не треба звертати увагу на старі
обрізки, треба дбати про те, щоб зростали нові паростки.

14. Ластівок під стріхою не тримати.

Тобто не обмежувати нічию свободу.
Ластівка-це вільна птаха. Коли ластівка живе під
стріхою людини і будує там власне гніздо, то потрапляє у
певну залежність від господаря будинку, адже той надає їй
захист від зовнішніх небезпек. Людина будує свій дах над
головою, так само людина будує і свій світогляд. Не можна
нікого ставити в залежність від себе, адже як люди звикають
до цвірінькання пташки, так і ластівка звикає до затишного
місця і втрачає жагу свободи, здатність існувати самостійно,
захищати себе і своїх пташенят.
Педагогічну систему можна уявити в такому ж вигляді.
Ластівки – немов недосвідчені учні, а вчитель подібний до
господаря, що надає дитині захист. Але мудрий педагог не
повинен забувати про необхідність навчити вихованця
самостійності. Кожна молода людина має «будувати своє
гніздо», тобто власний життєвий фундамент і захист, учитися
самостійно знаходити «їжу для роздумів».
72
 15. Зображення Бога у перстні не носити.
Тобто напоказ святе не виставляти.
Так Піфагор висловив ідею віри у Вищу силу.
Зображення Бога багатьма людьми усвідомлюється як святий
захист від небезпеки, своєрідний амулет. Але зображення
Бога, символ своєї віри, треба носити не на прикрасах. Бог
має бути в серці, віра має бути у свідомості людини, а не на
матеріальних речах. Пізніше цю ідею сповідуватиме
християнство: бог має бути в людині, а його зображення
ближче до серця – у вигляді хрестика на грудях. Якщо Бога
зображено на перстні, то людина, яка носить цю прикрасу,
не сприймає святий символ як щось високе. Скоріш за все,
це спосіб довести свою заможність, естетичний смак абощо.
До того ж усі грішні справи на землі робляться за
допомогою рук, отже і руки людини грішні, в духовному
розумінні «брудні». Тому недоречно наближати святе до
грішного. Цим же принципом керується і сучасна церква, яка
відмовляється святити будь-які прикраси, окрім
традиційного хрестика.

16. На хлібній мірі не сидіти.

Тобто не бути бездіяльним.
Хлібна міра тут трактується як певні можливості, що
мають перспективи росту й розвитку. Суму певних
можливостей неправильно залишати просто сумою певних
можливостей. Зерно треба посіяти для того, щоб отримати
врожай. Так само людина повинна постійно розширювати
межі свого світогляду, а свою власність (матеріальну та
духовну) примушувати працювати на себе та на інших,
збагачуватися, поповнюватися. Тільки таким чином можна
отримати результат. Задатки приносять користь людині та
світу лише тоді, коли вони розвиваються до рівня

73
здібностей, а потім і талантів. Піфагор вважав, що людина
має неодмінно реалізувати свій потенціал.
Але можна розглянути даний вислів і як суто
педагогічну рекомендацію. Зерно можна порівняти із
дитиною, адже зернина – це «проект» майбутнього колоска,
а дитина – це «проект» майбутньої сформованої особистості.
Якщо педагог триматиме учня біля себе, якщо не дасть
особистості можливості зростати в родючому ґрунті
самостійності, тоді з дитини виросте не індивідуальність, а
зменшена копія власного вчителя.
Подібні ідеї несе і Біблія, яка стверджує, що з посіяного
зерна отримуєш в 60 разів більше врожаю. Також Біблія
розповідає легенду про раба, що закопав свій талант
(тогочасна грошова одиниця), і доводить марність такої
поведінки.
Джеймс Фенімор Купер висловив ту ж ідею іншими
словами: «Бездіяльна людина–наче годинник без стрілок».

ІІІ
СЛОВНИК З АНТИЧНОЇ ПЕДАГОГІКИ

АБАКА шкільна приналежність для навчання чотирьом

арифметичним діям. А. представляла дошку, що розділялася
на клітини для одиниць, десятків, сотень тощо. На клітини
клали боби або камінці від одного до дев’яти.

АВЛОС (грец. Aulos) – стародавній музичний дерев’яний

духовий інструмент із подвійною тростиною, подібний до
флейти. Мав різкий звук, вживався в античній трагедії,
військовій музиці та для супроводу співу. Гра на А. –
авлетика входила до обов’язкової програми мусичної школи
у Стародавніх Афінах.

АВТОЛЕКСІЯ – четвертий, завершальний етап процесу

74
засвоєння нових знань у дидактичній системі Я.А.
Коменського – вміння свідомо пояснити отриману
інформацію, застосувати її на практиці та передати іншим.

АВТОПРАКСІЯ – другий етап процесу засвоєння знань у

дидактичній системі Я.А. Коменського – практичні операції,
самостійні дії з предметом пізнання (вивчення).

АВТОПСІЯ –перший етап процесу засвоєння знань у

системі Я.А. Коменського - самостійне спостереження
предмету пізнання (вивчення), його чуттєве сприйняття.

АВТОХРЕСІЯ –третій етап засвоєння знань у дидактичній

системі Я.А. Коменського – застосування предмету, що
пізнається (вивчається) у нових обставинах, створення
асоціативних зв’язків.

АГЕЛИ (грец. «згуртування») – об’єднання молодих людей

у Стародавній Спарті та на Криті, своєрідні шкільні класи
під відкритим небом. Основними заняттями в А. були
гімнастика, військове мистецтво, музика та спів. Термін
навчання в А. тривав з 7 до 18 років.

АГОНІСТИКА (від грец. “агон” – змагання) – принцип

змагальності, який був основою практики організованого
виховання і навчання в педагогічних моделях античного
світу (Спарта, Афіни, Рим).

АКАДЕМІЯ – давньогрецька філософська вища школа,

заснована Платоном близько 387 року до н.е. в Афінах.
Названа за іменем міфічного героя Академа, якому була
присвячена місцевість поблизу Афін. У 529 році декретом
імператора Юстиніана А. було закрито.

75
АКОНІСТ – учитель кидання дротику в афінській ефебії.

АКУСМАТА – система простих, точних символічних

висловлювань, розроблена Піфагором. Почасти відбивала
загальноприйняті звичаї, вміщувала елементарні правила
поведінки. (напр., А. «не ходи дорогою» трактується як
вимога відмовлення від сліпого слідування за судженнями
юрби).

А Н Т Р О П О Л О Г І Я  П Е Д А Г О Г І Ч Н А –
загальнометодологічне положення педагогіки, що
проголошує необхідність всебічного пізнання людини для
проектування її ефективної освіти та виховання. Складовими
А.П. вважаються науки: філософія, етика, анатомія,
фізіологія, психологія. Вперше термін А.П. запропонований
І. Кантом, теоретичне обґрунтування отримав у праці К.Д.
Ушинського «Людина як предмет виховання, або Спроба
педагогічної антропології» (1867 р.).

АНТРОПОЦЕНТРИЗМ – загальнометодологічне
положення педагогіки, яке визначає центральне місце
людини у Всесвіті, і, зокрема, проголошує людину –
головною цінністю та центром усіх освітніх та виховних
впливів. Пропедевтичні ідеї педагогічного А. з’являються у
працях Конфуція (VІ ст. до. н.е.), подальшого розвитку
отримують у період Європейського відродження та
гуманізму (ХІV – ХVІІ ст.): погляди В. да Фельтре, М.
Веджо, Х.Л. Вівеса, Е. Роттердамського, Т. Мора та ін.

АРИБАЛ – невелика керамічна куляста судина, часто з

художнім розписом. А. разом зі стригілем був необхідним
атрибутом учня античної палестри. В А. зберігали олію,
якою намащували тіло під час занять боротьбою та

76
гімнастикою.

АТАРАКСІЯ (грец. Ataraxia – спокій) – поняття

давньогрецької етики та педагогіки про щиросердечний
спокій як найвищу цінність життя. Демокрит розумів А. як
панування розуму над пристрастями, звільнення душі від
страхів та переживань. Шлях до А. у Епікура – через знання
та освіту, у стоїків (Піррон) – навпаки, через відмову від
знання.

АТЕНЕУМ (Athenaeum) – державний науковий і

культурний центр Риму, вища риторична і філософська
школа, заснована імператором Адріаном (117 – 138 рр.) за
зразком Олександрійського мусейону та афінських
філософських шкіл. Призначався для викладання наук,
публічних читань поетів і виступів ораторів. Складався з 4-
х відділень: граматики, риторики, філософії та права. Однак,
незважаючи на великі засоби, витрачені на його організацію,
високі оклади викладачів (що перевищували у 3 рази
відповідну оплату в афінських школах) і особистий патронат
імператора, значного наукового та освітнього значення А. не
набув.

АУДИТОРІУМ (Магнавра – Золота палата) –

найвідоміша вища школа Візантійської імперії, відкрита у
455 р. імператором Феодосієм ІІ. А. перебував під
патронатом імператорської влади, самоврядування не
існувало. Викладачі А. вважалися державними
службовцями, отримували заробітну плату від імператора і
складали особливу закриту корпорацію. Число викладачів
доходило до 30. Серед них були грецькі та латинські
граматики, ритори, філософи та юристи. В А. вперше було
організовано своєрідні кафедри наук, які очолювали консули
філософії, глави риторів та ін. У ІХ ст. А. керував Лев

77
Математик. Спочатку навчання в А. відбувалося латинською
та грецькою мовами. Поступово програма була доповнена
вивченням інших нових європейських мов, більш вагомого
значення набули предмети правничого циклу. Також до
змісту освіти входили метафізика як метод пізнання
природи, філософія, богослов’я, медицина, музика, історія,
етика, політика. Ідеальним випускником А. вважався
енциклопедично освічений суспільний та церковний діяч.

АФЕТ – учитель, який навчав ефебів прийомам керування

метальними машинами.

БАТУРИНСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ – перший світський

класичний університет в Україні, який планувалося відкрити
у 1762-1764 рр. за часів гетьмана К. Розумовського. За
проектом Б.у. мав розподілятися на чотири факультети:
артистичний, правничий, медичний та теологічний. До
навчального плану вводилися принципово нові дисципліни:
нова філософія; літературна та політична історія; допоміжні
історичні науки (генеалогія, геральдика, нумізматика);
географія; геодезія; хімія; анатомія; ботаніка; новітні мови.
Лекції мали викладатись латинською та українською мовами.
Для виконання адміністративно-судових функцій
утворювався Директоріум, який складався із професорів та
очолювався ректором. Положення студентів в університеті
регулювалося спеціальним Регламентом. Вступати до
Батуринського університету мали право вихованці Київської
Академії, Чернігівського, Харківського, Білгородського,
Переяславського колегіумів та польських шкіл (із свідоцтвом
про закінчення риторичного класу). Академічний курс
обіймав три роки, після чого студент захищав дисертацію на
публічному диспуті. Оскільки університет мав світський
характер, то при ньому відкривались кафедри з історико-
філологічних, природничо-історичних, юридичних,

78
математичних та медичних наук. За бажанням студентів
професори могли викладати й приватні лекційні курси з
різних наук. На відміну від Московського університету, куди
мали право вступати лише діти аристократів, Батуринський
був виключно демократичним навчальним закладом. Тут
мали право навчатись всі, незалежно від їх соціального
походження. Проект Б.у. не був реалізований внаслідок
ліквідації інституту Гетьманщини в Україні Катериною ІІ.

БЕЛЛ-ЛАНКАСТЕРСЬКА СИСТЕМА – система

взаємного навчання, організації і методів навчання у
початковій школі, у процесі якої старші учні, які краще
встигають, під керівництвом учителя проводять заняття з
іншими учнями. Теорію Б-Л с. незалежно один від одного
сформулювали Е. Белл та Дж. Ланкастер наприкінці ХVІІІ
ст. У ХІХ ст. Б-Л с. поширилася у країнах Європи як
дешевий і швидкий спосіб розповсюдження грамоти.

БІБЛІОГРАФІЯ ІСТОРИКО-ПЕДАГОГІЧНА –
галузь наукової та практичної педагогічної діяльності, яка
вивчає та систематизує інформацію про надруковані твори і
популяризує їх у суспільних цілях; дисципліна, що вивчає
педагогічну бібліографічну продукцію, організацію та
методику бібліографічної діяльності у педагогіці. В Україні
Б. і-п як самостійний науковий напрям сформувалася у
другій половині ХІХ ст. (роботи П. Редкіна, К. Ушинського,
Х. Алчевської, В. Межова, В. Чарнолуського та ін.).

БІДЕОЇМИ – помічники педоному (у кількості 5 осіб), які

спостерігали за процесом фізичного виховання спартанських
юнаків.

БІОЛОГІЗАТОРСЬКА ТЕОРІЯ ВИНИКНЕННЯ

ВИХОВАННЯ – наукова матеріалістична ідея,

79
сформульована у працях Г. Спенсера («Основи біології») та
Ш. Летурно («Еволюція виховання у різних людських рас»)
наприкінці ХІХ ст. Згідно Б. т., виховання є виключно
біологічним явищем, яке перебуває поза межами людського
суспільства. Людина, народжуючись, наслідує вже
встановлені і підготовлені для неї природою форми
виховання.

«БОЖЕСТВЕННА ЕКОНОМІЯ» ЗА Г. СКОВОРОДОЮ

– принцип дотримання
«золотої середини». Сковорода заперечував зловживання
їжею та напоями, грошима та владою, вважаючи, що людина
має вживати рівно стільки їжі, скільки потрібно для її
здоров’я та підтримки активної життєдіяльності. Для
точного висловлення своєї позиції автор використовував
фразу Сократа: «Деякі живуть для того, щоб їсти і пити, а я
їм і п’ю для того, щоб жити».

БРАТСЬКІ ШКОЛИ – навчальні заклади ХVІ –

ХVІІІ ст., які створювалися в Україні і Білорусі національно-
релігійними організаціями – братствами. Б.ш. були
суспільними, доступними для всіх верств населення. У
школах достеменно вивчали церковний статут, читання,
письмо, духовний спів. Навчалися слов’янською (= рідною)
мовою. Пізніше вивчали польську, латинську, грецьку мови,
канон «семи вільних мистецтв». Це наближало Б.ш. до
середніх освітніх закладів. Перша Б.ш. заснована
Успенським братством у Львові (1586 р.). У 1615 р.
організована Б.ш. Київського Богоявленського братства.

БРИГАДНО-ЛАБОРАТОРНИЙ МЕТОД – одна із

організаційних форм навчання, яка застосовувалася в СРСР
у загальноосвітніх школах, технікумах та ВНЗ наприкінці
20-х рр. ХХ ст. – на початку 30-х рр. ХХ ст. Учні

80
об’єднувалися у бригади на чолі з бригадиром, самостійно
працювали над завданнями, які розраховувалися на термін
від 2 тижнів до 1 місяця. У завданнях вказувалися
послідовність роботи, навчальна література, наводилися
вправи, формулювалися контрольні запитання. Учитель не
пояснював учням новий матеріал а консультував лише у
складних випадках. Після виконання усіх завдань
проводилися підсумкові заняття, на яких бригади звітувалися
про виконану роботу. Індивідуальний облік успішності учнів
не застосовувався. Це породжувало певну безсистемність та
безвідповідальність у навчально-виховному процесі.
Постановою ЦК ВКП(б) від 25.08.1932 р. практика Б.-л.м.,
як універсального методу була заборонена.

БУДИНОК МОЛОДІ – перші протовиховні

інституції в історії цивілізації. Виникли у первісному
суспільстві орієнтовно 25-20 тис. р. тому. Б.м.
організовувалися для виховання суспільної людини,
навчання її визначеним трудовим навичкам, вмінням,
обрядам тощо. Основною формою виховання були сумісні
ігри та заняття. З часом Б.м. диференціювалися на жіночі та
чоловічі. Як історико-педагогічне явище, Б.м.
реконструйовані за етнографічними та археологічними
даними.

БУРСА (від лат. сумка, гаманець) – спочатку гуртожиток для

бідних студентів при середньовічних університетах. В
Україні одна із перших Б. була відкрита при Києво-
Могилянській академії. Пізніше назва Б. перейшла на
гуртожитки при духовних навчальних закладах (семінаріях,
училищах), в яких учні утримувалися за державний рахунок
(наприклад, бурсак – казеннокоштний семінарист).

БЮРГЕРСЬКІ ШКОЛИ – підвищені початкові

81
училища, які існували у містах Німеччини протягом ХVІІ –
ХVІІІ ст. для дітей ремісників, купців та ін. Б.ш.
задовольняли потреби міської буржуазії у підвищеній
початковій освіті та реальних знаннях (зокрема, німецька
мова, математика, основи географії та природознавства,
деякі прикладні знання, наприклад, бухгалтерія). Б.ш.
відповідали поняттю середньовічної корпоративності,
надаючи можливість дворянству зберігати власні школи
(гімназії) виключно для потреб своєї соціальної групи, не
допускаючи до них представників інших соціальних верств.
У ХІХ ст. Б.ш. було реорганізовано у вищі початкові
училища із 4-річним курсом навчання (після 4-річної
початкової школи) або у 6-річні реальні училища.

ВАГАНТИ – мандруючі студенти середньовічних

університетів, які під час канікул заробляли гроші на
навчання шляхом поширення освіти та знань серед
населення.

ВАЛЕНТІАНА III і ФЕОДОСІЯ II ПОСТАНОВА 425 –

урядовий указ, що свідчив про подальше посилення
імператорського контролю за загальносвітними школами
Стародавнього Риму. Указ умовно складався з трьох частин.
Відповідно до першого, у Константинополі відкривалась
Вища школа. Навчальний заклад був організований поблизу
імператорської резиденції під трьома північними портиками,
включав великі «экзедри» - площадки, оточені портиками,
спеціально пристосовані для навчальних занять. До
відведених приміщень приєднувалися сусідні будинки як
аудиторії. При цьому переслідувалась спеціальна мета: так
розмістити учнів, щоб окремі групи були ізольовані і не
заважали одна одній впродовж занять. Друга частина указу
припиняла подальше існування приватних риторичних шкіл.
Ритори зберігали за собою тільки право сімейного навчання,

82
але, якби, представники влади зустріли їх поза будинком,
оточеними своїми учнями, або якби стало відомо, що ритори
збирають учнів в особливе спеціальне приміщення, - такі
ритори підлягали зразковому покаранню і вигнанню їх з
міста. Остання частина указу встановлювала єдиний Статут
для Римської і Константинопольської вищих шкіл,
відповідно до якого школи поділялися на 4 відділи:
граматики, риторики, філософії і юриспруденції. Значення
кожного з відділів випливало з числа призначених
викладачів: 3 – для латинської риторики, 5 – для грецької
риторики, по 10 – для латинської і грецької граматики, 2 –
для права і 1 – для філософії. Взагалі Статут свідчив про
фактичний занепад вищої освіти в імперії.

ВЕЧІРНЯ (ЗМІННА) ЗОШ – освітній заклад, який

реалізує в освітньому процесі програми основної (загальної)
і середньої (повної) загальної освіти, а також, з урахуванням
можливостей і особливостей професійної підготовки,
програми початкової і додаткової освіти у формах денної,
заочної, сімейної освіти, самоосвіти, екстернату тощо.
Прообразом В.ш. були недільні школи (перша відкрита у
Києві у 1859 р.). У 70-80-х рр. ХІХ ст. набули поширення
вечірні повторювально-додаткові курси за програмою
початкової школи при міських училищах і земських школах.
Наприкінці ХІХ ст. у великих містах, наприклад, у Харкові,
було відкрито низку загальноосвітніх і професійно-
технічних В.ш. із більш широкою програмою: географія,
історія, російська мова, математика, фізика, хімія, біологія,
законодавство, політична економія, креслення, малювання,
електротехніка, інженерна справа та ін. Особливого
поширення такі В.ш. набули після 1917 р. у зв’язку з
ліквідацією неписемності дорослих та підлітків.
Постановою Раднаркому СРСР від 15.07.1943 р.
започатковувалися В.ш. для навчання підлітків, зайнятих на

83
виробництві за програмами V – Х класів типових шкіл. У
1944 р. вони були перейменовані у школи робітничої молоді,
а також було відкрито В.ш. сільської молоді та окремі вечірні
класи при існуючих загальноосвітніх школах. Законом «Про
зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток
системи народної освіти в СРСР» (24.12. 1958 р.) був
визначений новий тип школи для працюючої молоді –
вечірня (змінна) середня загальноосвітня школа. Додаткове
положення про В.ш. було прийнято 15.01.1971 р. На початку
2005 – 2006 рр. в Україні функціонувало 232 В.ш., в яких
навчалося 110 тис. учнів.

ВІДОМСТВО ЗАКЛАДІВ ІМПЕРАТРИЦІ МАРІЇ –

державний орган управління благодійними жіночими та
деякими спеціальними навчальними закладами, які
перебували під патронатом імператриці Марії Федорівни
(1759 – 1825 рр.) та ін. представниць імператорської родини
Романових. В.з.і.М. розпочало діяльність з 1796 р., коли
імператриця взяла під опіку створені у 1760-1700-х рр. за
планом І. Бецького виховні будинки та Смольний інститут.
В Україні станом на 1906 р. у складі В.з.і.М. існувало 8
навчальних закладів: чотири інститути (Київський, Одеський
імператора Миколи І, Полтавський, Харківський інститути
шляхетних дівчат) та чотири гімназії: Києво-
Фундуклеївська, Києво-Подільська, Житомирська і
Камянець-Подільська. У навчальних закладах надавалася
середня освіта, іноді елементи професійної (садівництво та
городництво, економічна, медична та педагогічна
підготовка). В.з.і.М. було скасовано у 1917 р., справи
передано до Міністерства народної освіти, у складі якого
було створено управління Маріїнськими благодійними та
навчальними закладами.

84
 «ВИБУХУ» МЕТОД ЗА А. МАКАРЕНКОМ – метод
виховання, системно введений до педагогічної науки А.С.
Макаренком. Полягає у створенні вихователем штучних або
природних умов, в яких вихованець не може
використовувати шаблони та стереотипи поведінки,
вимушений по-новому оцінювати ситуацію, яка склалася.
Реалізація «В» передбачає також проектування сильного
емоційного фону (т.зв. позитивний або негативний стрес).
При цьому зворушуються почуття, пов’язані із життєвими
інтересами, перспективами, відносинами у родині та
колективі. Завдяки своєму потенціалу нове почуття (радість,
вдячність, обурення, сором) змінює колишні звички,
характер, погляди. Вихованець відчуває корінну потребу
змінити свою поведінку. Основи методу «В» описані К.Д.
Ушинським: «У невичерпно багатій природі людини бувають
і такі явища, коли сильний душевний струс, незвичайний
порив духу, високе натхнення – одним ударом знищують
найпоганіші нахили та вкорінені звички, немов стираючи,
спалюючи своїм полум’ям усю колишню історію людини,
щоб розпочати нову, під новим прапором…». Домінуючим
стає нове почуття або одне із колишніх почуттів, яке стає
провідним. Природне та біологічне пояснення «В» подав І.П.
Павлов. Згідно його положень, при застосуванні прийому
«В» у педагогічній практиці у вихованців відбувається
торможення колишніх умовних рефлексів, які відповідають
негативним звичкам, рисам характеру. У нових обставинах
та за умови свідомого прагнення до кращої поведінки
торможення колишніх умовних рефлексів, сприяє більш
швидкому розвитку нових умовних рефлексів і відповідних
позитивних звичок, рис характеру. А.С. Макаренко широко
використовував метод «В» у власній педагогічній практиці
(наприклад, ситуація з бойкотом Ужикова («Педагогічна
поема»)).

85
ВИЩІ ЖІНОЧІ КУРСИ – вищі жіночі навчальні
заклади, які виникли під впливом суспільно-демократичного
та педагогічного руху 60-х рр. ХІХ ст. у Російській імперії
та Україні. Перші В.ж.к. було відкрито у 1869 р.
(Аларчинські у Санкт-Петербурзі та Лубянські у Москві).
Одним із етапів боротьби за організацію жіночого
університету було відкриття у Санкт-Петербурзі у 1870 р.
систематичних «Публічних лекцій» для чоловіків та жінок.
Ці лекції отримали назву «Володимирівські курси» (за
назвою місця розташування – Володимирівського училища).
У 1872 р. було відкрито Вищі жіночі курси при Медико-
хірургічній академії у Санкт-Петербурзі. У Києві В.ж.к.
відкрито у 1878 р. у складі двох факультетів: фізико-
математичного та історико-філологічного. У 1878 р. у
Санкт-Петербурзі почали працювати Бєстужевські В.ж.к. (за
іменем професора історії К.Н. Бєстужева-Рюміна,
офіційного засновника та керівника курсів у 1878-1882 рр.)
– по суті перший жіночий університет на території
Російської імперії. У 1881 р. В.ж.к. були закриті урядом,
відновлені на початку ХХ ст. Протягом 1906-1916 рр. В.ж.к.
було відкрито в Одесі, Харкові та ін. містах України. В.ж.к.
не фінансувалися та існували на благодійні кошти і плату за
навчання. Випускниці курсів отримували право викладати у
жіночих середніх навчальних закладах та у молодших класах
чоловічих середніх шкіл. Були ліквідовані після 1917 р.

ВИЩІ ПЕДАГОГІЧНІ КУРСИ –вищі педагогічні

навчальні заклади з дворічним терміном навчання, створені
у 1860 р. при університетах. В.п.к. мали такі спеціалізовані
напрями: фізика, математика, історія, географія, російська
мова. Вступ дозволявся після закінчення повного
університетського курсу навчання. По закінченні кандидати
складали іспити на звання вчителів гімназій та прогімназій.
В.п.к. на базі університетів були закриті у 1867 р. Згодом

86
відновлені як самостійні педагогічні курси у навчальних
округах. У період 1917-1919 рр. планувалося організувати
вищі педагогічні навчальні заклади шляхом злиття В.п.к. та
учительських інститутів. У процесі освітньої реформи 1921
р. В.п.к. стали однією з основних ланок забезпечення вищої
педагогічної освіти в Україні. З 1925 р. В.п.к. перейменовані
на педагогічні технікуми, які до 1930 р. продовжували
надавати вищу педагогічну освіту.

ВИЩІ ПОЧАТКОВІ УЧИЛИЩА – освітньо-виховні

заклади Російської імперії та України, створені згідно
Положення 25.06.1912 р. на основі 3-4-класних міських
училищ. Складалися із 4-х класів з річним курсом у кожному.
Існували чоловічі, жіночі та невелика кількість змішаних
В.п.у. Навчатися у цих закладах могли діти середніх
прошарків населення віком 10-13 років, які закінчили
початкову школу. Викладалися: Закон Божий, російська мова
та література, арифметика та основи алгебри, геометрія,
географія, історія, природознавство, фізика, малювання,
креслення, фізична культура (у жіночих – рукоділля). Учні
В.п.у., які закінчили курси 1-го та 2-го класів мали
можливість вступати до 2-го та 3-го класу середньої
загальноосвітньої школи (для вступу у 3-й клас вимагалося
складання іспитів з іноземних та стародавніх мов). При
В.п.у. іноді функціонували додаткові класи або курси:
педагогічні, сільськогосподарські, ремісничі, бухгалтерські,
поштово-телеграфні та ін. з 1-2-річним терміном навчання.
В.п.у. були ліквідовані після 1917 р.
ГІЛЬДЕЙСЬКІ ШКОЛИ – початкові школи, які
створювалися у містах Західної Європи у ХІІІ – ХІV ст.
об’єднаннями купців – гільдіями. У Г.ш. викладання рідної
мови та математики було набагато кращим, ніж у церковних
школах; у деяких Г.ш. підвищеного типу викладалися також
граматика, геометрія та елементи риторики. Г.ш. були

87
платними; у них переважно навчалися діти заможних
батьків. Із занепадом гільдій у ХV – ХVІ ст. Г.ш. перейшли
до відення міських магістратів.

ГІМНАЗІЯ (КЛАСИЧНА) – середній загальноосвітній

заклад. Термін «гімназія» взятий із Стародавніх Афін (див.
гімнасій). Перша Г. була відкрита І. Штурмом у Страсбурзі
у 1537-1538 рр. У ХVІ - ХVІІІ ст. Г. виникли у багатьох
містах Німеччини. У ХІХ ст. Г. називали середні школи для
хлопчиків в Австро-Угорщині, Болгарії, Німеччині,
Голландії, Греції, Данії, Сербії, німецьких кантонах
Швейцарії. До середини ХІХ ст. західноєвропейські Г.
диференціювалися на класичні та реальні (останні – без
вивчення давньогрецької мови). У Російській імперії перша
Г. була відкрита у Санкт-Петербурзі – Академічна гімназія
(1726 р.). Згідно «Статуту навчальних закладів, підвідомчих
університетам» до Г. Російської імперії, у тому числі й
України приймалася молодь по закінченню повітових
училищ без екзаменів, незалежно від соціального
походження. Г. мала 4-річний курс навчання. За Статутом
1828 р. у Г. знову було введено соціальні обмеження: вони
відкривалися для дітей дворян та чиновників; із навчальних
планів було виключено філософію, політекономію, право;
введено давньогрецьку мову, Закон Божий; встановлювалася
сувора дисципліна та тілесні покарання. У 1852 р. було
затверджено 3 типи Г.: з природничою історією та
законознавством з 5-го класу, залежно від підготовки до
університету або службової діяльності із додавання у
першому випадку латинської мови; із законознавством (для
тих, хто готувався до службової діяльності) та з латинською
та давньогрецькою мовами у великому обсязі. «Статут
гімназій та прогімназій» 1864 р. встановив такі типи Г.:
класичну з грецькою та латинською мовами та незначною
кількістю годин на вивчення фізики та природознавства;

88
класичну з латинською мовою; реальну – без стародавніх
мов, з вивченням фізики та природознавства у великому
обсязі. Були організовані також прогімназії та жіночі
гімназії. У 1871 р. було прийнято «Статут гімназій та
прогімназій Міністерства народної освіти», який визнавав
єдиним типом Г. – 7-класну класичну із 8-річними курсом
навчання (сьомий клас розподілявся на два роки) та з
викладанням латинської та давньогрецької мов (на останні
відводилося 41% навчального часу). Випускники Г., які мали
золоті та срібні медалі приймалися до університетів у першу
чергу без екзаменів, решта – також без екзаменів, однак за
конкурсом атестатів. Після 1917 р. Г. як тип навчально-
виховного закладу були ліквідовані.

ГІМНАСІАЛЬНІ ЛІТУРГІЇ – натуральні повинності, що

накладались на найбільш заможних повноправних громадян
античних полісів. Такі громадяни, замість податків, брали на
себе витрати з організації та діяльності гімнасію.
Обкладений літургією на користь гімнасію, одержував титул
гімнасіарху і був своєрідним опікуном навчального закладу.

ГІМНАСІЙ (gymnasium від грецького gymnos – оголений)

– школа фізичних вправ і місце для спортивних змагань.
Надалі гімнасії стали використовуватися і як своєрідні
культурні центри, освітні клуби, де виступали з
лекціями філософи.

ГІМНАСТИЧНА ШКОЛА – платна спортивна школа в

Стародавній Греції для хлопчиків віком від 12 до 16 років
(інша назва – палестра).

ГІПЛОМАХ – учитель фехтування у давньогрецькій ефебії.

ГОЛІАРДИ – В історико-педагогічному контексті те ж саме,

89
що і ваганти.

ГОЛОВСОЦВИХ – Головне управління соціально

виховання і політехнічної освіти Наркомосу УРСР.
Засноване у 1921 р. У введенні Г. перебували дошкільні
установи, школи, дитячі будинки, інституції охорони прав
дитини, підвищення кваліфікації працівників соціального
виховання та науково-педагогічних закладів. Секцією
Державної ученої ради розробляли навчальні плани та
програми, керували створенням навчально-методичної
літератури. У 1931 р. Г. було реорганізовано, а з 1933 р.
створені управління (початкових шкіл, середніх шкіл,
підготовки вчителів тощо).

ГРАМАТИЧНІ ШКОЛИ СТАРОДАВНІХ АФІН – платна

початкова школа для хлопчиків 7-12 років із викладанням
читання, письма, основ арифметики, історії та географії.

ГРАМАТИЧНІ ШКОЛИ СТАРОДАВНЬОГО РИМУ –

приватні загальноосвітні школи, які відвідували підлітки
після відповідної домашньої підготовки або по закінченні
школи ludus. У граматичних школах навчалися діти віком
від 12 до 16 років.

ГРАМАТИЧНІ ШКОЛИ АНГЛІЇ - загальноосвітня середня

школа. Виникла у VІІ ст., широке розповсюдження отримала
з ХІІ ст., надавала класичну освіту. Англійські Г.ш. стали
першоосновою класичних гімназій.
ГЮНАЙКОМОН – поряд з педономом, спеціальна посада
для керування справами жіночої освіти. Існувала в
давньогрецьких полісах - Пергамі, Смірні, Магнезії тощо, а
також у колоніях Північного Причорномор’я.

90
ДАЛЬТОН-ПЛАН – система організації навчально-
виховної роботи, що базується на принципі індивідуального
навчання. Вперше (1919 р.) була запроваджена в
американській школі у місті Дальтон (штат Масачусетс) Х.
Паркхерст, яка прагнула досягти високої активності учнів і
учителів шляхом забезпечення розумової і моральної
свободи у виборі і виконанні навчального плану. Для
реалізації цього принципу на початку навчального року діти
укладали з педагогами «контракт» про самостійне засвоєння
навчального матеріалу. Річний обсяг матеріалу, розподілений
для кожного школяра на місячні компоненти (підряди),
конкретизувався у тижневих та щоденних завданнях, які
учень виконував самостійно. У розпорядженні школярів
були програми з методичними вказівками, навчально-
методична література, предметні кабінети-лабораторії, де
вони могли отримати консультації учителів і виконати
лабораторно-практичні завдання. Облік виконання програми
здійснювався за допомогою складної системи облікових
карток, де вчитель позначав процес реалізації підрядів. Д-п.
давав можливість пристосувати темп навчання до сил
школярів, сприяв формуванню самостійності та
ініціативності, відповідальності за прийняті зобов’язання,
спонукав до пошуків раціональних методів роботи. У 20-ті
рр. ХХ ст. Д-п. здобув широкого використання в Англії, де
його принципи було модифіковано у «Говард-плані», що
спрямовувався на досягнення максимальної гнучкості у
виборі учнями навчальних курсів у межах плану при
збереженні обов’язкового освітнього стандарту. В Україні у
20-х рр. ХХ ст. теж робилися спроби запровадити Д-п., але
за умови зменшення його індивідуалізації. З цією метою було
розроблено бригадно-лабораторний метод навчання.

91
ДАРУНКИ Ф. ФРЕБЕЛЯ – 1. м‘яч; 2. куля та кубик;
3. кубик, розділений на вісім різних кубиків; 4. кубик,
розділений на подовжені плитки (бруски); 5. кубик,
розділений на двадцять сім кубиків (3х3х3), з них двадцять
один – цільні, три розділени діагонально на шість призм та
три розділені на чотири частини: усього 39 тіл; 6. двадцять
сім цеглинок подовженої форми, з них двадцять одна – ціла,
3 розділені навпіл (шість квадратиків) та три розділені на два
уздовж: усього 33 тіла.

ДВІ ВИМОГИ ДО ВИКЛАДАЧА ВИЩОЇ ШКОЛИ ЗА

К.Д. УШИНСЬКИМ – положення, сформульоване К.Д.
Ушинським: «знай свій предмет та викладай його зрозуміло
(доступно)».

ДВІ ВИМОГИ ДО ВИКЛАДАЧА ВИЩОЇ ШКОЛИ ЗА

В.О. КЛЮЧЕВСЬКИМ – положення, сформульоване В.О.
Ключевським: «люби свій предмет та тих, кому його
викладаєш».

ДВУХРІВНЕВА ДИДАКТИКА ЗА К.Д. УШИНСЬКИМ

– авторське вчення К.Д.
Ушинського про загальну та часткову дидактику. Загальна
дидактика займається базовими принципами та методами
навчання, часткова дидактика використовує ці принципи та
методи відносно окремих навчальних дисциплін. Водночас,
К.Д. Ушинський зазначав: «Дидактика не може мати і
претензії перераховувати усі правила та прийоми
викладання… Практично… застосування їх безкінечно
різноманітне та залежить від самого викладача…». У
загальній дидактиці К.Д. Ушинського присутні два типи
принципів та ідей: універсальні та більш часткові. До
перших належать ідеї аналітичного та синтетичного
викладання, до більш часткових – теорія таких методів

92
навчання, як усний переказ, лабораторно-практичні роботи,
усні та письмові вправи із книгою та ін.

ДЕРЖАВНА ВЧЕНА РАДА (ДВР) ПРИ НАРКОМОСІ

УРСР –урядовий орган освітньої політики у 20-ті рр. ХХ
ст., який займався розробкою та впровадженням нових
навчальних програм у загальноосвітню школу.
Особливостями програм ДВР були: комплексний, а не
предметний метод побудови; рекомендаційний, а не
обов’язковий характер; концентричний принцип. Програми
ДВР ставили за мету скасувати розрив між навчальними
предметами та пов’язати школу із життям. В основу програм
ДВР покладалося вивчення трудової діяльності людей:
природа вивчалася як об’єкт праці людини; при вивченні
суспільних явищ увага зосереджувалася відносинам між
людьми у процесі трудової діяльності та економіки.
«Система знань, а не система предметів» - таким був
головний принцип програм ДВР. Таким чином, перед
школою висувалося завдання передати дітям визначену суму
знань та навичок, які давали можливість подальшої
самоосвіти, залучали їх до культурного життя людства і у
той же час були необхідні у побутовому житті. У різних
регіонах програми ДВР мали особливості. Так, програми
ДВР України орієнтувалися виключно на інтереси дитини.
У них рекомендувалося у процесі освіти та виховання
керуватися виключно законами дитячого розвитку та
враховувати індивідуальну природу кожної дитини.

ДИДАСКАЛ – учитель грамоти, літератури та музики в

Стародавній Греції (на відміну від граматиста – учителя
власне грамоти).

93
ДИПЛОМ – зброшуровані дві вощені таблички, на яких
писали учні античних шкіл (якщо табличок було більше
двох, такий «зошит» мав назву – кодекс).
ДЖЕРЕЛА ІСТОРИКО-ПЕДАГОГІЧНІ – все те, що
безпосередньо відображає історико-педагогічний процес і
надає можливість вивчати особливості розвитку освіти,
виховання, педагогічної думки в історичній ретроспективі.
Д.і-п. є основою будь-якого історико-педагогічного
дослідження, без їх вивчення у глибокій діалектичній єдності
змісту і форми неможливе наукове пізнання історико-
педагогічного процесу. Кількість історико-педагогічних
джерел в широкому розумінні є безмежним. Усі Д.і-п.
розподіляються на шість груп – речові (археологічні знахідки
предметів навчально-виховної культури), письмові,
етнографічні (етнопедагогічні), лінгвістичні, усні, кіно-фото-
фоно документи. Вивченням та систематизацією Д.і-п.
займається історико-педагогічне джерелознавство.

ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО ІСТОРИКО-ПЕДАГОГІЧНЕ –
розділ історії педагогіки про історико-педагогічні джерела,
теорію і практику їх виявлення, вивчення і використання.
Джерелознавчу базу історії педагогіки складають наступні
основні групи джерел - речові, письмові, кіно-фото-фоно
документи та етнопедагогічні матеріали. Комплекс проблем,
що вивчаються І. і-п. дозволяє виділити теоретичний і
прикладний аспекти. Теоретичне І. і-п. вивчає
закономірності виникнення історико-педагогічних джерел і
віддзеркалення ними реального педагогічного процесу,
структуру та властивості інформації, яка міститься у них,
визначає принципи систематизації джерел і класифікує їх,
розробляє методику історико-педагогічних досліджень.
Теоретичні проблеми І. і-п. вивчаються, головним чином, на
матеріалі письмових джерел, які перебувають в основі
більшості історико-педагогічних праць. Прикладне

94
(конкретне) І. і-п. складається з окремих галузей, розділів,
періодів, проблем історії педагогіки. Джерелознавча
практика вміщує діяльність архівів, музеїв, бібліотек з
проблем акумуляції, зберігання та опису джерел,
публікаторську діяльність і роботу істориків педагогіки над
джерелами у процесі досліджень. Елементи прикладного І.
і.-п. зустрічаються також у повсякденній суспільно-
педагогічній практиці (наприклад, в оцінці будь-якої
педагогічної інформації).

ДОКІМАСІЯ – фізичний іспит ефеба (юнака 18-20 років) –

кандидата довіреними державними особами. Метою Д. було
з’ясування, чи здатний юнак виконувати громадянські
доручення.

ЕДУББА –перша офіційно відома школа в історії

цивілізації. Виникла у Шумері у середині ІІІ тис. до н.е.
спочатку у родинах писців, потім – при храмах та палацах.
Назва перекладається як «будинок глиняних табличок».
Причиною виникнення едубби було: накопичення соціально
значимих наукових знань, соціальна диференціація
суспільства та поява писемності (клинопис). Перші Е. були
невеликими закладами з одним учителем. До обов’язків
учителя входило управління школою та виготовлення
табличок-моделей, які учні заучували, переписували у
таблички-вправи. При великих Е. існувала посада
спеціального управителя, який контролював виховний
процес. Слідкував за порядком та дисципліною. Навчання в
Е. було платним, розмір плати залежав від авторитету
учителя. Універсальними методами навчання були
заучування та переписування. Урок (мугубба) складався із
запам’ятовування та копіювання із табличок-моделей у
таблички-вправи. Нові таблички-вправи коректував учитель.
Іноді застосовувалися вправи подібні до диктанту та

95
переказу. Серед інших методів навчання в Е.: бесіда,
пояснення складних слів та текстів, діалог-дискусія. До
змісту освіти належали аркадська та шумерська мови,
граматика, математика, астрономія. Випускник Е. повинен
був знати арифметичні дії, добре володіти письмом,
мистецтвом співу та музики, вміти виносити розумні
судження, знати релігійні обряди та ритуали, основи
медицини . Крім того, вміти вимірювати земельні ділянки,
ділити майно, розумітися у тканинах, металах, рослинах,
розуміти мову жерців, пастухів та ремісників. У І тис-літті.
до н.е. у Вавилоні з’являються Е. для дівчат із шляхетних
родин, де вивчали письмо, релігію, історію та математику.

ЕДУКАЦІЙНА КОМІСІЯ – перший у Польщі урядовий

світський орган управління системою освіти. Повна назва –
«Комісія, що тримає нагляд над освітою шляхетської
молоді». Створена 14.10.1773 р. рішенням польського сейму
за проектом Гуго Коллонтая і пропозицією короля
Станіслава Понятовського. Поширювала свою діяльність на
південно-західну територію України. Організація Е.к. була
викликана, з одного боку, потребою у створенні нової
всезагальної системи освіти, з іншого – появою необхідної
матеріальної бази, після скасування ордену єзуїтів. Основні
здобутки Е.к. – реорганізація системи шкільництва на
засадах світськості, підготовка програм навчання для
парафіяльних і повітових шкіл, реформа Краківської та
Віленської головних шкіл з відкриттям при них
учительських семінарій.

ЕЛЕМЕНТАРНА ОСВІТА ТА ЇЇ СКЛАДОВІ –

початкова освіта, яка вміщує наступний канон предметів:
читання, письмо, лічба та церковний спів. Сформувалася в
епоху раннього середньовіччя. На початку ХІХ ст. у
контексті теорії розвиваючого навчання Й.Г. Песталоцці, Е.о.

96
була модернізована та розширена (додано природознавство,
елементи креслення, історії, географії та ін.).

ЕТАПИ АФІНСЬКОГО ВИХОВАННЯ – 7 – 16

років – граматична і мусична школи; 12 – 16 років –
палестра; 16 – 18 років – гімнасій; 18 – 20 років – ефебія.

ЕТАПИ СПАРТАНСЬКОГО ВИХОВАННЯ – 7 –

15 років; 15 – 20 років; 20 – 30 років – різновікові агели.
Перехід до кожного рівня реалізовувався шляхом агону
(ініціації) – системи фізичних випробувань змагального
характеру.

ЕФЕБІЯ (від грец “ефебос” – молода людина) –

державна військова організація у Стародавній Греці, в якій
юнаки 18–20 років удосконалювали фізичну підготовку та
вивчали військове мистецтво під керівництвом державних
викладачів. Навчання в Е. співпадало з громадянським
повноліттям та обумовлювалось ним. Iнститут Е. існував з
III ст. до н.е. Впродовж першого року ефеби займалися
виключно гімнастичними вправами та вивчали теоретичні
основи військової науки: тактику та стратегію ведення
бойовий дій, техніку організації військових таборів, теорію
судобудівництва тощо. Протягом другого року Е. – відбували
гарнізонну службу у прикордонних фортецях держави (тобто
реалізовували набуті знання у практиці реального життя).
Після закінчення Е. юнаки ставали повноправними
громадянами.

ЄЗУЇТСЬКІ ШКОЛИ – система навчальних

закладів, розроблена у ХVІ ст. орденом єзуїтів. Провідними
принципами єзуїтів у процесі організації Є.ш. були служіння
католицькій церкві, відмова від власної індивідуальності,
сувора дисципліна та авторитаризм учителя. Відповідно до

97
принципів, сформульованих І. Лойолою у праці «Духовні
вправи» (1522 р.), був створений єдиний статут Є.ш. (Ratio
atque institution studiorum Societatis Jesu). Є.ш. розподілялися
на нижчі (studia inferiora) та вищі (studia superiora). Нижчі
Є.ш. (колегії) мали 7-роічний термін навчання, за змістом
освіти наближалися до гуманістичних шкіл епохи
Відродження. Вищі (семінарії) мали 6-річний термін
навчання та орієнтувалися на тогочасні класичні
університети. На чолі Є.ш. перебував ректор; науковою
частиною керував префект. У змісті освіти пріоритетні
позиції посідали «сім вільних мистецтв» та теологія. До
позитивних ознак Є.ш. належали уніформованість та
систематичність організації навчально-виховного процесу,
наявність системи професійної підготовки учителів,
ґрунтовне науково-методичне забезпечення. Єзуїтство до
України проникало через педагогічні імперативи. Перші
Є.ш. були відкриті у Ярославлі Волинському (1574 р.),
Львові (1608 р.), Луцьку (1614 р.), Фастові (1625 р.), Києві
(1647 р.). Українські Є.ш. відкривалися для всіх станів
суспільства, відіграючи серйозну роль у поширенні освіти
та науки. На початку ХVІІІ ст. в Європі та Україні існувало
близько 800 Є.ш., у тому числі 20 університетів під
патронатом єзуїтського ордену. У 1832 р. Статути Є.ш. було
модифіковано за рахунок введення до змісту освіти
природничо-математичних наук, експериментальних методів
навчання та відмови від релігійного ригоризму. На початку
ХХ ст. Є.ш. було дозволено розробляти власні педагогічні
Статути. На сучасному етапі мережа Є.ш. є досить
поширеною (існують у США, Іспанії, Італії, країнах
Латинської та Мезоамерики).

ЄПАРХІАЛЬНІ УЧИЛИЩА – середні жіночі навчальні

заклади у Російській імперії та в Україні, створювалися
згідно зі Статутом 1843 р., головним чином, для доньок

98
священослужбовців. Є.у. утримувалися переважно на кошти
від церковних податків, відрахувань свічних заводів та ін.
Підпорядковувалися Синоду. Доньки священнослужбовців
навчалися безкоштовно, дівчата з інших прошарків
суспільства – сплачували за навчання. Навчальний курс в
обсязі 6 класів наближався за змістом до жіночих гімназій.
До числа необов’язкових предметів, що викладалися за
окрему плату та у позакласний час, належали музика,
іноземні мови та малювання. По закінченню Є.у. вихованки
мали право на звання домашніх учительок з предметів, з
яких мали успішні оцінки та приймалися учительками
початкових (переважно сільських) шкіл (з 1884 р. –
церковно-парафіяльних). З 1900 р. при Є.у. відкрито
спеціальні педагогічні класи, при деяких – експериментальні
початкові школи, де проходила педагогічна практика
майбутніх педагогів. Є.у. ліквідовано декретом РНК від
24.12. 1917 р.

ЖІНОЧІ ГІМНАЗІЇ (МАРІЇНСЬКІ) – тип жіночих

середніх навчальних закладів у Російській імперії та в
Україні у 1858 – 1918 рр. (на відміну від подібних жіночих
гімназій Міністерства народної освіти). Першу Ж.г. (М) було
відкрито у 1858 р. у Санкт-Петербурзі (з 1862 р. – назва
жіноча гімназія). До 1866 р. було відкрито ще сім Ж.г. (М)
на кошти Відомства установ імператриці Марії. До них
приймалися дівчата усіх станів та віросповідань із 8 років.
Навчання було платним.. На відміну від Інститутів
шляхетних дівчат пріоритетну роль у Ж.г. (М) відігравав
саме учитель, а не класна дама. Затверджений у 1862 р.
«Статут Ж.г. (М) існував до їх ліквідації у 1918 р. Термін
навчання тривав 7 років. До навчального плану належали:
Закон Божий, російська мова та словесність, історія,
географія, природознавство, арифметика і геометрія,
французька та німецька мови, основи педагогіки,

99
чистописання, малювання, співи, господарство, танці. По
закінченні Ж.г. (М) видавалося свідоцтво домашньої
вчительки. Прагнення держави взяти під суворий контроль
Ж.г. (М) проявилося вже у 1866 р. у зв’язку з політичною
реакцією на революційно-демократичний рух у країні. У
1879 р. затверджено єдину для всіх Ж.г. (М) навчальну
програму, наближену до курсу Інститут шляхетних дівчат; у
1905 р. «Нормальна навчальна табель» остаточно зрівняла
навчально-виховний процес обох типів інституцій. Це
пояснювалося прагненням уряду обмежити вступ жінок до
університетів та отриманні вищої освіти. У 1911 р. існувало
35 Ж.г. (М) із загальною кількістю 16 тис. учениць.

ЗАМОЙСЬКА АКАДЕМІЯ – один із перших вищих

навчальних закладів на території сучасної України (м.
Замістя біля Володимира-Волинського, нині – територія
Люблінського воєводства Польщі). Відкрита у 1594 р. за
ініціативою польського канцлера та гетьмана Я. Замойського.
З.а. мала потрійну структуру: за організацію – орієнтувалася
на класичні університети Італії, за спрямованістю навчально-
виховного процесу – враховувала національні інтереси
українського населення, за методами та способами
викладання – реалізовувала систему єзуїтських колегій. Була
третім за значенням освітнім центром у Речі Посполитій
після Краківського університету та Віленського колегіуму
(Острозька школа, відкрита у 1576 р., будучи православним
закладом, офіційного статусу не набула). З.а. мала три
факультети – артистичний, медичний, правовий, з 1648 р. –
додано теологічний. Студенти розподілялися за націями на
5 груп. З.а. була закрита у 1784 р., після чергового розподілу
Польщі і передачі земель, де вона розташовувалася під
патрона Австрії. За час існування заклад підготував більш
ніж 500 вихованців, серед яких Касіян Сакович (ректор
Києво-братської школи), Сильвестр Косов (автор

100
“Дидаскалії” та “Екзегезісу”, перший відомий ректор Києво-
Могилянської академії), Адам Кисіль (польський хроніст та
суспільний діяч) та ін.

ЗЕМСЬКІ ШКОЛИ – початкові школи у Російській імперії

та Україні, які відкривалися земствами (органами місцевого
самоврядування) у сільській місцевості з 1864 р. На початку
1911 р. існувало 27 486 З.ш., із них три четвертих мали 3-
річний термін навчання і були однокомплектними (не більш
ніж 50 учнів з одними учителем), решта – 4-річними і
двокомплектними (більше 50 учнів з двома вчителями).
Права земств зводилися переважно до рішення фінансово-
господарських питань (наприклад, збір коштів із сільських
товариств на побудову та утримання школи); вони не мали
права втручатися в організацію навчально-виховного
процесу (визначати зміст програм, підручників, призначати
вчителів). Незважаючи на урядові обмеження, З.ш.
відрізнялися кращою постановкою навчально-виховної
роботи порівняно з міністерськими (церковно-
парафіяльними) школами. У З.ш. вивчалися не лише Закон
Божий, читання, письмо, арифметика та співи, а й
елементарні відомості з природознавства, географії, історії.
Заняття у З.ш. проводилися за кращими підручниками
(«Рідне слово» К.Д. Ушинського, «Наш друг» М.О. Корфа,
«Абетка» Л.М. Толстого та ін.); всебічно використовувалася
наочність та практична перевірка теоретичних знань;
організовувалися шкільні бібліотеки та публічні лекції. Після
1917 р. З.ш. перейшли до ведення Наркомосу, згодом
реорганізовані у школи 1-го ступеня з 5-річним
терміном навчання.

«ЗОЛОТЕ ПРАВИЛО ДИДАКТИКИ» Я.А. Коменського

– принцип наочності
(обґрунтований у працях автора «Велика дидактика» та

101
«Чуттєвий світ речей у малюнках»).

ІДЕЯ «tabula rasa» (за Дж. Локком) – одна із головних

ідей педагогіки епохи Просвітництва; системно
обґрунтована англійським ученим Дж. Локком (1632-
1704) у праці «Думки про виховання»; проголошує
пріоритетність виховання у процесі формування
особистості. На думку Дж. Локка, дитина є “табула раса”
(чиста дошка – лат.), яка сприймає світ через почуття,
внутрішній досвід, рефлексію вищезазначених явищ та
цілеспрямовані впливи вихователя.

ІЛА – об’єднання декількох агел, група спартанських дітей

віком від 7 років, первинне об’єднання спартанської молоді.

ІНІЦІАЦІЯ – система випробувань молодої людини на

фізичну та соціальну зрілість, посвячення у ранг дорослих.
Виникла у період первісного суспільства як кінцевий
результат освітньо-виховного процесу.

ІНСТИНКТИ ДИТИНИ ЗА Ф. ФРЕБЕЛЕМ – на думку

Ф. Фребеля (1882 – 1852 рр.) – німецького педагога,
засновника теорії та практики дошкільного виховання,
дитина є носієм божественної суті, яка проявляється у неї
через природні інстинкти. Завданням виховання є розкриття
цих І.д.: інстинкту діяльності; інстинкту мистецтва;
інстинкту пізнання та інстинкту релігії.

ІНСТИТУТИ ШЛЯХЕТНИХ ДІВЧАТ – середні

закриті навчально-виховні заклади Російської імперії для
доньок дворян, а згодом й інших заможних верств населення.
Перший І.ш.д. було відкрито у 1764 р. у Санкт-Петербурзі
(Смольний і.ш.д.) з ініціативи І. Бецького. Згідно із Статутом

102
у ньому перебували дівчата із 6 до 18 років, які отримували
«світське» виховання, до складу якого належали гарні
манери, французька мова, етикет та музика. У 1765 р. при
Смольному і.ш.д. було створено міщанське відділення для
не дворянок (за винятком кріпачок). Дівчат-міщан готували
до ролі гувернанток, економок, рукодільниць. В Україні
І.ш.д. було створено у Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі
(1828), Керчі (1835), Києві (1838). З 1855 р. усі І.ш.д.
керувалися єдиним статутом. При деяких І.ш.д. існували
спеціальні додаткові однорічні класи, де вихованки
отримували елементи педагогічної підготовки. У другій
половині ХІХ століття, у зв’язку із створенням жіночих
училищ, які згодом було реформовано у жіночі гімназії,
І.ш.д. поступово занепали. Під впливом подій 1905-1907 рр.
навчальні програми І.ш.д. було дещо змінені і почали
відповідати програмам Маріїнських жіночих гімназій. І.ш.д.
було ліквідовано у 1917 р.

ІНСТИТУЦІАЛІЗАЦІЯ ІСТОРИКО-ПЕДАГОГІЧНОЇ
НАУКИ – у широкому розумінні – процес визначення та
закріплення соціальних норм, правил, статусів та ролей,
зведення їх до системи, що діє у напрямку забезпечення
конкретних вимог суспільства; у вузькому – процес
поступового запровадження системного викладання
наукових знань у закладах освіти, започаткування
теоретичної та практичної підготовки фахівців у даній
галузі; адаптація та поширення наукових досягнень
конкретного знання серед широких верств населення.
Інституціалізація зарубіжної історії педагогіки пов’язується
з організацією за ініціативою І.Ф.Гербарта у 1809 р. у
Кенігсберзі педагогічної семінарії (за структурою діяльності
– університетська кафедра). В Україні процес І. і-п. науки
започатковується впродовж першої половини ХІХ ст. (1811
р. – відкриття Педагогічного інституту при Імператорському

103
Харківському інституті, 1833 – 1834 рр. – видання першого
“Педагогічного журналу” в Російській імперії (засновники –
О.Ободовський, І.Гур’єв, Є.Гугель), 1834 р. – організація
Педагогічного інституту при Імператорському університеті
Святого Володимира у Києві, 1850 р. – відкриття кафедри
педагогіки при Київському університеті).

IРЕНИ (ейренес) (від грец. eira – об’єднання громадян) –

спартанські юнаки від 20 до 30 років, що готуються стати
громадянами.

ІСТОРІОГРАФІЯ ІСТОРИКО-ПЕДАГОГІЧНА – розділ

історії педагогіки, а також сукупність досліджень,
присвячених певній темі або проблематиці (наприклад,
історіографія педагогіки Київської Русі), або сукупність
історико-педагогічних робіт, які характеризуються
внутрішньою єдністю у соціокультурному, педагогічному,
національному відношенні (наприклад, українська історико-
педагогічна історіографія); також дисципліна, яка вивчає
історію історії педагогіки. І. і-п. має наступні основні
аспекти дослідження: з’ясування соціокультурної основи
історико-педагогічного пізнання на кожному етапі його
розвитку, визначення освітніх і виховних функцій за різних
епох; вивчення методологічних принципів, властивих
кожному напряму історико-педагогічної думки; аналіз
джерелознавчої бази історико-педагогічних праць, характер
використання джерел, методик дослідження; аналіз
проблематики історико-педагогічних досліджень, її розвитку
і розширення; дослідження історико-педагогічних
концепцій, створених різними напрямами і педагогічними
школами за різних часів; вивчення організації і форм
дослідницької роботи у галузі педагогіки. Вивчення
історіографічних проблем у сучасних умовах вимагає від
дослідника високого рівня педагогічної та історичної

104
культури, високого володіння конкретним історико-
педагогічним матеріалом, уміння наукової інтерпретації
джерел. Без цього є неможливим послідовне наукове
пізнання історії педагогіки.

ІСТОРІЯ ПЕДАГОГІКИ – наука про історичний

розвиток виховання, школи та педагогічної думки в Україні
та зарубіжжі; наука, яка вивчає ретроспективне становлення
та розвиток освітньо-виховних систем від найдревніших
часів до сьогодення; галузь наукового знання, що аналізує
зміст педагогічних ідей та концепцій, які існували у різних
епохах та країнах відповідно до актуальних проблем
сучасної школи.

“ІСТОРІЯ ПЕДАГОГІКИ”, навчальний курс –

складова частина загальнопедагогічної підготовки у
педагогічних закладах освіти (університетах, інститутах,
коледжах) та класичних університетах. Мета курсу –
вивчення становлення і розвитку з позицій цілісного
концептуального підходу історико-педагогічного процесу у
межах світових цивілізацій і регіонів України: гуманістичних
особливостей систем освіти, виховання, педагогічних теорій,
концепцій, педагогічних поглядів, світоглядного плюралізму,
педагогічних явищ; з’ясування можливостей впливу
національних і світових історико-педагогічних традицій на
подальшу перспективу еволюції теорії і практики педагогіки
в умовах формування світової цивілізації ХХІ століття.

ІЯЗ – посвідчення про вчений ступінь у середньовічних

ісламських державах (отримувалося після закінчення освіти
вищого рівня – фікс та калам при мечетях).

105
КАЛАМ – 1. тростникове перо, основне знаряддя письма у
школах Стародавнього та Середньовічного Сходу; 2. система
навчальних предметів в ісламі, яка формує канон вищої
освіти.

КАЛОКАГАТІЯ – давньогрецька філософсько-педагогічна

категорія, положення про всебічний гармонійний
інтелектуальний розвиток душі та культуру тіла.

КАНДИДАТИ (грец. melleirenes, тобто майбутні eirenes) –

18 – 20-літні спартанські юнаки, що служили в
прикордонних, розвідувальних і допоміжних військах.
Вміщує три основні складові: пайдейя – морально-етичне та
інтелектуальне виховання, арете – зразкова поведінка та
виконання громадянських обов’язків та трофе – фізичне
виховання.

КАНОН ОСВІТИ СТАРОДАВНЬОГО РИМУ –

традиційна система змісту римської освіти, яка
сформувалася до V ст. н.е. У I ст. основними вважалися
дев’ять шкільних предметів – граматика, риторика,
діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика,
медицина й архітектура. До V ст. оформилася програма 7
вільних мистецтв (за рахунок виключення зі шкільного курсу
медицини й архітектури) із двускладовим розподілом на
тривіум (граматика, риторика, діалектика) і квадривіум
(арифметика, геометрія, астрономія, музика).

КАТЕХІЗИС ШКОЛИ – християнські школи

підвищеного типу. Перша К.ш. виникла в Олександрії в 179
році і призначалася для підготовки св’ященнослужбовців. У
програмі школи поєднувались елементи християнської та
античної класичної освіти.

106
КАТЕХУМЕНІВ ШКОЛИ – перші початкові школи
християн, що виникли на початку I ст. н.е. Призначалися для
тих, хто бажав стати членом християнської громади, але не
пізнав християнського навчання. Головним у К.ш. було
вивчення Біблії, викладалися основи музичної освіти. Учні
знаходилися під наглядом, регулярно вислуховуючи
моральні настанови священика.

КИЇВСЬКА БРАТСЬКА ШКОЛА – загальноосвітній

навчально-виховний заклад підвищеного типу, існував у
1615 (інша дата з 1589 р.) – 1631 рр. Першим ректором
К.б.ш. був І. Борецький. У програмі навчання провідне місце
посідали слов’янська мова та сім вільних мистецтв.
Діяльність школи визначалася особливим Статутом
національно-патріотичного та демократичного характеру, в
якому також визначалися організаційна структура, права та
обов’язки усіх її працівників та учнів. У К.б.ш.
застосовувалася класно-урочна система, варіативні
дидактичні методи (пояснення, бесіда, самостійна робота,
повторення, диспут, взаємне навчання та ін.). У 1632 р.
К.б.ш. було об’єднано зі школою при Києво-Печерській
лаврі (заснована П. Могилою у 1631 р.). Новий заклад
отримав назву Києво-братської (Києво-Могилянської)
колегії.

КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ –
перший офіційний навчальний заклад на території України,
створений у 1632 р. через об’єднання школи Київського
богоявленського братства (яка існувала з 1615 р.) та школи
Києво-Печерської лаври (яка існувала з 1631 р., створена П.
Могилою). З 1633 р. називалася колегією, з 1701 р. –
академією. До К-м.а. приймалися діти козацької
старшини, шляхти, заможних мешканців міст та
духівництва. У ХVІІ ст. К-м.а. мала 8 класів, які

107
розподілялися на молодші (4 класи), середні (2 класи) та
старші (2 класи). Термін навчання тривав 12 років.
Викладалися: слов’янська, грецька, латинська, польська
мови, сім вільних мистецтв та теологічні дисципліни. У
молодших та середніх класах слухачі називалися учнями
(спудеями), викладачі – учителями; у двох старших класах –
студентами та професорами. Викладання відбувалося
переважно латинською мовою. У ХVІІІ ст. кількість класів
було збільшено до 20, введено нові предмети – німецьку,
давньоєврейську, французьку мови, всесвітню та природну
історії, географію, архітектуру, економіку, медицину. У 1742
р. число студентів К-м.а. досягло 1234 осіб. Академія
готувала викладачів слов’яно-греко-латинських академій,
діячів у галузі духовного просвітництва, а також ректорів та
викладачів духовних семінарій. Серед вихованців та
викладачів К-м.а. – Є. Славінецький, М. Смотрицький, С.
Полоцький, Ф. Прокопович, Г. Сковорода, Л.
Баранович, І. Галятовський, І. Гізель та ін. Після заснування
Московського університету значення Академії поступово
знижувалося, а відкриття у 1804-1805 рр. класичного
університету в Харкові обумовило і реформацію К-м.а. на
вищий духовний заклад (1817 р.). Київська духовна академія
мала три відділення: богословське, церковно-історичне та
церковно-практичне з терміном навчання 4 роки. У 1920 р.
Київську духовну академію було закрито. Відтворено К-м.а.
у 1992 р.

КВАДРИВІУМ – друга частина канону середньовічної

освіти, предмети природничо-технічного циклу
(арифметика, геометрія, астрономія, музика).

КИФАРИСТИ – учителі, які навчали грі на кіфарі –

щипковому музичному інструменті, різновид арфи. У
супроводі кіфари виповнювалися пісні епічного змісту.

108
Уміння грати на кіфарі було обов’язковим для кожного, хто
вважав себе освіченою і культурною людиною.

КЛАСИЧНА ОСВІТА – тип загальної середньої

освіти, в основу якого покладено вивчення латинської,
старогрецької мов та античної літератури як пріоритетних
предметів. Ідеалом виховання у системі К.о. виступає
гармонійно розвинена, інтелектуальна особистість.
Положення К.о. були закладені у теоретичних ідеях
Конфуція (VІ ст. до н.е.), набули подальшого розвитку та
систематизації у діяльності софістів Стародавньої Греції,
римській педагогічній системі. У Європі за часів
Відродження (ХІV – ХV ст.), коли поширився інтерес до
античної спадщини, гуманісти вважали класичні мови
головним засобом вивчення науки та мистецтва минулого.
Першими навчальними закладами класичного типу можна
вважати англійські граматичні школи ХVІ ст., школи
італійських гуманістів Г. Веронезе, М. Веджо, В. да Фельтре
та ін., а також Страсбурзьку гімназію І. Штурма (1537 р.).
Методологічної та навчально-методичної досконалості К.о.
набула у працях І. Гербарта (1776 – 1841рр.). Синонімічними
до поняття К.о. є формальна освіта, дидактичний формалізм.

КЛЯТВА ЕФЕБІВ – присяга, яку давали афінські юнаки,

вступаючи у лави ефебів: «Клянуся ніколи не зганьбити
священної зброї і не залишити свого місця у бою. Клянуся
боротися за моїх богів і за своє вогнище один і разом з усіма.
Клянуся після моєї смерті залишити батьківщину більш
могутньою і міцною. Клянуся виконувати накази, що
виходять від мудрих представників держави. Клянуся
дотримувати як нині діючих, так і наступних законів
держави. Клянуся не допускати порушення і коливання цих
законів моїх пращурів, і у свідки моєї присяги закликаю
Алгавру, Еніалія, Арешту, Зевса, Фалла, Авксо і Гегемона».

109
З приводу К.е. Фюстель де Куланж помітив, що
громадянське життя в Афінах починалася не з проголошення
прав, а обов’язків.

«КНИЖНОГО ВЧЕННЯ» ШКОЛА – перша офіційно

відома школа на території Давньоруської держави, відкрита
у 989 р. у Києві при палаці князя Володимира Великого та
за його ініціативою. Школа мала елітарний характер: до
навчання приймалися діти боярської знаті та князівського
оточення. Першими вчителями були запрошені візантійські
греки. Зміст освіти складали читання, письмо, основи
арифметики та геометрії, основи християнського віровчення,
церковнослов’янська (болгарська) та грецька мови. Школа
перестала існувати у 1240 р. після навали Бату-хана.

КОЛЕГІУМ (від лат. товариство, співдружність) –

закритий середній, іноді вищий навчальний заклад у ХVІ –
ХVІІІ ст. у Західній Європі та Україні. К. відкривалися
переважно єзуїтами для представників вищих прошарків
населення. Зміст освіти у К. складали «сім вільних
мистецтв» та теологія, вивчалися також латинська та грецька
мови, література, історія, географія тощо. Перший К. на
території Речі Посполитої – Віденський (1570 р.), в України
перші К. було відкрито у Ярославі (1574 р., тут навчався Б.
Хмельницький), Львові (1608 р.), Луцьку (1614 р.), Фастові
(1625 р.), Києві (1647 р.).

КОЛЕГІЯ ПАВЛА ГАЛАГАНА – приватний середній

навчально-виховний заклад інтернативного типу для
хлопчиків, який існував у Києві у 1871 – 1920 рр. Заснований
громадським та земським діячем, меценатом Г. Галаганом,
названий на пам’ять сина Павла, який передчасно загинув.
К.П.Г. підпорядковувалася Міністерству народної освіти,
перебувала під патронатом Імператорського університету

110
святого Володимира у Києві. Завідування закладом
здійснювала Рада Колегії, до якої входили чотири професори
за обранням ради університету, два вихователі за вибором
правління, два члени від київської громадськості. Директора
призначав фундатор, пізніше – його спадкоємці,
затверджував міністр народної освіти. Кількість учнів
досягала 65-67 учнів, з них третина утримувалася на кошти
Г. Галагана. За програмою К.П.Г. відповідала чотирьом
старшим класам класичної гімназії. Вихованці проживали у
добрих умовах, влітку виїздили до батьків або на дачу
Покорищина у м. Козельці. К.П.Г. користувалася
академічною та навчально-методичною свободою. Серед
викладачів К.П.Г. – В. Григор’єв, І. Нечипоренко, А.
Степович, З. Архимович, І. Анненський, П.
Житецький, В. Науменко, М. Пимоненко, Є. Тригубов, В.
Сиповський та ін. Закінчили К.П.Г.: О. Богомолець, М.
Зеров, М. Драй-Хмара, Н. Котляревський, А. Кримський, В.
Липський, А. Лівицький, О. Малиновський, М. Максимейко,
Д. Петрушевський, Й. Петрушевський, П. Филипович,
М. Чубинський та ін. У К.П.Г. видавався часопис «Слово»,
існувало Товариство вихованців К.П.Г.. У 1915-1917 рр.
К.П.Г. була в евакуації у Кисловодську. Заклад було
ліквідовано згідно з наказом НКО УСРР у 1920 р. У класних
та житлових приміщеннях К.П.Г. розміщувалися трудова
школа, дитячий будинок, середня школа імені І. Франка.
Нині у приміщенні К.П.Г. функціонує Музей української
літератури, в якому зберігається значна частина фондів
бібліотеки навчального закладу.

КОМЕРЦІЙНІ УЧИЛИЩА – середні навчальні заклади

у Російській імперії та Україні, які готували учнів до
комерційної діяльності. Перше К.у. було відкрито у 1773 р.
у Москві. До 1906 р. усі К.у. перебували у віденні
Міністерства фінансів, потім – міністерства торгівлі та

111
промисловості. Згідно положення 1896 р. К.у. стали
загальноосвітніми закладами, метою яких було надавати
слухачам загальну та комерційну освіту. Плата за навчання
була високою, тому більшу частину учнів складали діти
заможних верств населення. У багатьох К.у. існувало
сумісне навчання юнаків та дівчат. К.у. мали 7-ми або 8-
мирічний термін навчання. Частина навчальних годин у
старших класах відводилася спеціальним предметам
(товарознавству з елементами технології, бухгалтерії тощо).
Випускники могли вступати у комерційні інститути або вищі
технічні навчальні заклади. К.у. мали кращу матеріально-
технічну базу порівняно з іншими середніми спеціальними
закладами. У 1913- 1914 рр. у Російські імперії
налічувалося 250 К.у., де навчалося 55 тис. учнів, у тому
числі 10,5 тис. дівчат.

КОСМЕТ – начальник училища ефебів; вважався

державним службовцем і обирався народом терміном на
один рік. Після закінчення терміну служби К. давав звіт про
свою діяльність. К. мали широкі повноваження з питань
комплектування ефебії педагогічними кадрами.

КРИПТІЯ – своєрідне право загонів спартанської молоді

вбивати кожного з ілотів (спартанське залежне населення),
які здаються підозрілими без дотримання будь-яких
правових формальностей в умовах нічних походів. К.
практикувалася як метод фізичного виховання юнаків та
спосіб практичної перевірки результатів їх виховання.

КУЛЬТУРО-ВІДПОВІДНОСТІ ПРИНЦИП Ф.А.В.

ДІСТЕРВЕГА – організація навчально-виховного процесу
на основі інтеграції зовнішньої (норми моралі, побуту),
внутрішньої (духовне життя) та суспільної (соціальні
стосунки, нація) культури. К-в.п. системно обґрунтований

112
класиком німецької педагогіки Ф.А.В. Дістервегом (1790 –
1866 рр.).

КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ПІДХІД В ІСТОРІЇ

ПЕДАГОГІКИ – методологічний підхід до вивчення
історико-педагогічних явищ. Сформульований у 1862 р. К.
Шмідтом (праця “Історія виховання у культурологічному
зв’язку”) Згідно К.п., освітньо-виховні системи є пластом
педагогічної культури, яка, в свою чергу, є складовою
загальнолюдської культури. Таким чином, ретроспективний
розгляд педагогіки має відбуватися у логічному
взаємозв’язку з історичним, соціокультурним, економічним,
ідеологічним та політичним розвитком суспільства, які й
обумовлюють змістову основу педагогічної системи.

КУРОС – статуя Гермеса або Геракла, яка встановлювалася

у давньогрецьких школах і гімнасіях. К. уособлював
втілення принципу калокагатії і був зразком ідеалу, до якого
повинні були прагнути юнаки.

ЛИЦАРСЬКЕ ВИХОВАННЯ – альтернативна модель

світського виховання у Західній Європі за часів
Середньовіччя. Зміст Л.в. складали 7 лицарських
доброчинностей – кінна їзда, плавання, володіння мечем та
списом, фехтування, мисливство, гра у шахи, вміння
складати вірші та співати. Організація виховання
структурувалася за трьома етапами: до 7 років – сімейне; 7
– 14 років – виконання обов’язків пажа при дворі дружини
свого сюзерена; 14 – 21 рік – зброєносець при сюзерені. Л.в.
отримували за правом майорату переважно старші сини.
Молодші сини переважно залишалися у будинку батьків, де
вправлялися не стільки у лицарських вміннях, скільки у
релігійних науках, згодом направлялися до єпископа та
готувалися до заняття вищих церковних посад. Елементи

113
естетичного та фізичного досвіду Л.в. використовували у
побудові власних педагогічних моделей гуманісти ХІV – ХVІ
ст.

ЛИЦАРСЬКІ АКАДЕМІЇ – станові навчальні заклади

у німецьких державах наприкінці ХVІ – ХVІІІ ст. для
підготовки синів дворян до військової та цивільної служби.
До навчального плану Л.а. входили латинська, французька,
італійська, іноді іспанська мови, математика, фізика,
генеалогія, право, історія та ін., чимала увага приділялася
танцям, етикету тощо. Популярними були Л.а. у Кольберзі
(1653 р.), Люнебурзі (1655 р.), Вольфенбюттелі (1687 р.),
Бранденбурзі (1704 р.). У ХІХ ст. Л.а. було реорганізовано у
гімназії та кадетські корпуси. Певною мірою Л.а. стали
основою для відкриття у Російській імперії та в Україні
кадетських шляхетних корпусів.

ЛІКЕЙ (грец. Lykeion) – давньогрецька

філософська вища школа, заснована Аристотелем поблизу
Афін, проіснувала близько 8 сторіч. Свою назву одержала від
храму Аполлона Лікейського (Вовчого), поблизу якого
знаходився гімнасій, де викладав Аристотель в останні роки
свого життя (335 – 323 роки до н.е.).

ЛІЦЕЙ – тип середнього (іноді вищого: наприклад,

Царськосільський (Олександрівський) Л. у Санкт-
Петербурзі, Рішелєвський Л. в Одесі) загальноосвітнього
навчально-виховного закладу для дітей дворян, який готував
чиновників для службової діяльності у різних відомствах,
головним чином, для Міністерства внутрішніх справ.

LuDI (від лат. Ludus – зв’язані з культом святкові ігри) –

приватні елементарні
школи в Стародавньому Римі з невизначеним числом років

114
навчання, у які допускалися і дівчата; нижча ступінь
римської системи навчання (зміст навчання – латинська і
грецька граматика, основи літератури та арифметики).
Термін навчання в таких школах тривав від 4 до 7 років.

ЛЬВІВСЬКА БРАТСЬКА ШКОЛА – перша офіційно

відома братська школа на території України, виникла у
Львові при братстві Успенського монастиря (1586 р.). Робота
Л.б.ш. визначалася Статутом, який унормовував організацію
навчально-виховного процесу (класно-урочна система);
зміст освіти (два рівні – початковий (читання, письмо, лічба,
церковні співи) та підвищений (сім вільних мистецтв,
грецька, латинська, польська, церковнослов’янська та рідна
(руська) мови); методи навчання, права та обов’язки
учителів, учнів та їх батьків. При цьому становище учня
залежало не від матеріального стану батьків, а від його
особистого успіху у навчанні та поведінці (практикувалося
утримання сиріт та дітей незаможних батьків за рахунок
братства). Навчання відбувалося рідною мовою, та було
безкоштовним або у формі батьківських дотацій. Л.б.ш.
очолював ректор, існували посади і двох шкільних
наглядачів (схолархів). Останні контролювали роботу
учителів та успішність учнів, вирішували питання
господарського плану. Серед вихованців та вчителів Л.б.ш.:
С. та Л. Зізаній, К. Ставровецький, І. Борецький, С. Косів, А.
Єлосанський, П. Беринда та ін.

МАТРИКУЛ – залікова книжка та зібрання правил

поведінки й обов’язків студента класичного університету
(ХІХ – початок ХХ ст.).

МАЄВТИКА (досл. повивальне мистецтво) –

діалектична дискусія, яка підводила учня до істини за
допомогою продуманих учителем питань. Основи М. були

115
розроблені Сократом і стали методологічною основою
концепції проблемного навчання.

МАСТИФАГОР (mastigophorus - биченосець) – у

Стародавній Греції охоронець суспільного порядку, помічник
шкільного вчителя з виховних питань, виконавець тілесних
покарань хлистом або різкою.

МЕДРЕСЕ – вища мусульманська конфесіональна школа.

Виникла у країнах Близького та Середнього Сходу у ІХ ст.
Рівень підготовки учнів М. розподілявся на три ступеня:
початковий (іптідаі), середній (рушді) – підготовка вчителів
мул для мектебів (початкових шкіл) та старший (ігдаді) –
підготовка каді (суддів), тлумачів законів шаріату. Термін
навчання тривав 3-5ермін – 3-5 років, вік учнів – від 15 до
30 років. Перше медресе на території України – Зінджерлі-
медресе було відкрито у 1500 р. у Бахчисараї ханом
Менглі-Гіреєм.

МЕТОД В ІСТОРИКО-ПЕДАГОГІЧНОМУ ПІЗНАННІ

(грец. methodos - буквально “шлях до будь-чого) – у
найзагальнішому значенні – спосіб досягнення мети, певним
чином впорядкована діяльність. М. як засіб пізнання є
способом відтворення у мисленні предмету, який вивчається.
Свідоме застосування науково обґрунтованих М. є істотною
умовою отримання нових знань. В основі усіх М. пізнання
перебувають об’єктивні закони дійсності. Тому М.
нерозривно пов’язаний із теорією. В історико-педагогічному
напрямі наукових знань в Україні традиційно виділяють
загальні та часткові методи. До загальних відносять –
історико-структурний (пов’язаний з особливостями
формулювання проблеми); конструктивно-генетичний
(досліджує генезис історико-педагогічного явища у
динаміці; історико-порівняльний (обумовлює зіставлення

116
етапів розвитку історико-педагогічного феномена, оцінює
його з позиції сучасності). До вторинних методів історії
педагогіки належать – аксіологічний, великих інноваційних
циклів, хвильовий, модернізаторський, персоніфіковано-
біографічний, монографічний, парадигмальний. Водночас,
історія педагогіки використовує методи, традиційні
філософським та історичним наукам, – аналіз,
систематизація, ретроспективний, типологізація,
статистичний та ін.

МЕТОДОЛОГІЯ ІСТОРІЇ ПЕДАГОГІКИ – сукупність

пізнавальних засобів, методів, прийомів, які
використовуються в історико-педагогічному напрямі
наукових знань; галузь знання, яка вивчає засоби,
передумови та принципи організації пізнавальної і
практично-перетворюючої діяльності. М. історії педагогіки
вивчає наукові знання і наукову діяльність в означеній сфері
знань. Розвиток М. – одна із сторін наукового пізнання в
цілому. Будь-яке наукове відкриття має не тільки наочну, але
й методологічну сутність, оскільки воно пов’язане з
критичним переглядом існуючого понятійного апарату,
передумов та підходів до інтерпретації історико-
педагогічного матеріалу. М. історії педагогіки є однією із
форм самопізнання та самосвідомості напряму. Знання
відображає дійсність і, разом з тим, є продуктом
конструктивної роботи мислення, яке відтворює зв’язки і
відносини об’єктів реальності. М. розкриває та аналізує
діяльність, яка відшуковує в знанні закінчені форми. М.
тісно пов’язана з гносеологією, яка, аналізує загальні
характеристики пізнавальної діяльності. Сучасна М. історії
педагогіки реалізує два типи функцій. По-перше, виявляє
сутність наукової діяльності та її взаємини з іншими сферами
антропологічних наук, тобто розглядає історію педагогіки з
позицій практики, суспільства, культури, людини. По-друге,

117
М. вирішує задачі вдосконалення, раціоналізації наукової
діяльності. Серед проблем, М. історії педагогіки,
виділяються: опис та аналіз етапів наукового становлення
напряму, виявлення сфери застосування окремих процедур
та методів, аналіз дослідницьких принципів, підходів та
концепцій, проблеми періодизації, інше.

МІСЬКІ УЧИЛИЩА – освітньо-виховні заклади

підвищеного типу для дітей міської буржуазії та службовців.
Вперше виникли у Західній Європі у ХVІІ ст. У Російській
імперії та в Україні М.у. були створені згідно Положенню
від 31.05.1872 р. на базі повітових училищ з 6-річним
терміном навчання. У М.у. могли навчатися й діти заможних
селян. Вивчали: Закон Божий, читання та письмо, російську
мову, церковнослов’янське читання, арифметику, практичну
геометрію, історію, географію, природознавство, фізику,
креслення, малювання, гімнастику, а також деякі прикладні
знання та ремесла. Навчання у М.у. було платним, розмір
оплати встановлювався інспектором народних училищ
відповідно до місцевих умов та затверджувався опікуном
навчального округу. Права випускників М.у. на подальшу
освіту були обмеженими. Вони могли вступити лише до
нижчих професійних шкіл та на 1-2-річні педагогічні курси,
які існували при деяких М.у. Курси надавали можливість
викладати у початкових училищах та вступати до
учительських інститутів. З 1912 р. М.у. було реорганізовано
у вищі початкові училища.

МОНАСТИРСЬКІ ШКОЛИ – тип початкової

загальноосвітньої школи. М.ш. виникли у середині І тис. в
Індії при буддійських монастирях; з появою християнства у
VІ – VІІІ ст. поширилися у Західній Європі при чоловічих
монастирях. Існувало два типи М.ш.: пастирсько-
монашеські (готували духівництво для

118
церковнопарафіяльного служіння), школи-гуртожитки при
монастирях (готували хлопчиків до монашеського
служіння), школи навчання грамоті та церковному письму в
спеціально організованих приміщеннях для прихожан.
Навчання у М.ш. мало богословський характер з деякими
елементами світської освіти. У Давньоруській державі М.ш.
переважно готували кліриків для служби у церквах та
монастирях; при жіночих монастирях у ХІІ ст. виникли
школи для дівчат, однак широкого розповсюдження не
отримали. Із ХVІІ ст. у М.ш. поруч із богослов’ям
викладалися слов’янська граматика, основи давньогрецької
та латинської мов. У ХVІІІ ст. на основі М.ш. почали
створюватися духовні семінарії, чоловічі та жіночі духовні
училища, церковнопарафіяльні школи.

МУСИЧНА ШКОЛА – школа для хлопчиків 7 – 16 років у

Стародавній Греції. Завдання школи – дати учням основи
літературної і музичної освіти, познайомити їх з елементами
мистецтв без будь-якої професіоналізації.

НАРОДНОСТІ ПРИНЦИП К.Д. УШИНСЬКОГО –

методологічне положення, сформульоване К.Д. Ушинським
у праці «Про народність у громадському вихованні»:
своєрідність кожного народу, яка зумовлена його історичним
розвитком та географічним локусом проживання.
Найяскравіше вираження Н.п. має у системі виховання та
виховному ідеалі, які бувають лише національними.
Практичними шляхами реалізації Н.п. в педагогіці К.Д.
Ушинський вважав: відкриття народних шкіл, які б
відповідали інтересам народу (народ висуває вимоги до
школи, а міністерства їх унормовують); викладання
предметів рідною мовою; формування народознавчого блоку
дисциплін (мова, література, природознавство з історією);
розвиток жіночої освіти (зокрема, педагогічної), поширення

119
педагогічних знань у суспільстві.

НАВЧАЛЬНИЙ ОКРУГ – адміністративний район у

Російській імперії та в Україні протягом ХІХ – початку ХХ
ст. Розподіл на Н.о. було введено з 1803 р. з метою
унормування управління навчальними закладами
Міністерства народної освіти. Спочатку було створено шість
Н.о. – Московський, Санкт-Петербурзький, Казанський,
Харківський, Віленський та Дерптський. Центрами Н.о. були
університети, при яких для управління школами різного
рівня організовувалися училищні комітети. На чолі Н.о. був
опікун (попечитель), який призначався з членів Головного
управління училищ. З 1835 р. управління школами округу та
нагляд за їх діяльністю був безпосередньо у веденні опікуна
навчального округу та опікунської ради при ньому. На
початку ХХ ст. існувало дванадцять Н.о.: Московський (11
губерній), Варшавський (10 губерній), Санкт-Петербурзький
та Кавказький (по 7 губерній), Казанський та Віленський (по
6 губерній), Київський та Харківський (по 5 губерній),
Одеський (4 губернії), Оренбурзький та Ризький (по 3
губернії), Західно-Сибирський (2 губернії). Навчальні
заклади Іркутської та Єнісейської губерній, Якутської
області були у віданні Головного управління
громадянськими навчальними закладами Іркутського
генерал-губернаторства, у Туркменському краї – під
патронатом Управління навчальною частиною при
Туркестанському генерал-губернаторстві. Н.о. було
ліквідовано у 1918 р.

НАРКОМОС УРСР – Народний комісаріат освіти (1917 –

1946 рр.) – державний орган управління освітою в Україні,
започаткований на першому Всеукраїнському з’їзді Рад у
Харкові (1917 р.), де було створено Народний секретаріат
(виконавчий орган Тимчасового ЦВК рад України) як

120
український радянський уряд і обрано перших народних
секретарів, зокрема освіти – В. Затонського. На початковому
етапі діяльності НКО УСРР мав здійснювати шкільну
реформу за зразком РСФРР і втілювати російські освітні
документи. Однак на початку 20-х рр. ХХ ст. він обрав
альтернативний шлях і розробив власну модель системи
освіти, яка відповідала реаліям життя в УСРР. Ідеологом
нової системи освіти був народний комісар Г. Гринько (1920-
1923 рр.). На відміну від освітньої політики РСФРР, основою
якої була ідея про єдину трудову школу, в українській моделі
НКО пріоритетним гаслом проголошувалося «охорона
дитинства» (навчання, виховання та матеріальне
забезпечення). Відповідно до цього передбачалися наступні
заходи: організація дитячих будинків, садків, захистків,
постійних трудових колоній; поєднання в єдину систему
шкільної та позашкільної роботи з дітьми (школа плюс клуб,
студія, колонія, майдан); забезпечення всіх дітей до 15 років
соціально-педагогічним впливом. Кодекс законів УСРР про
народну освіту узаконив систему освіти: дитячий садок,
заклади соціального виховання та професійні школи,
технікуми та інститути. Одним із напрямів діяльності НКО
стала українізація освіти і забезпечення розвитку
шкільництва мовами національних меншин. Розроблена
система освіти діяла до 1931-1932 рр. На початку 30-х рр.
ХХ ст. посилюється бюрократичний централізм, уніфікація
освітніх систем, чергова реорганізація НКО; у 1946 р.
Раднарком УРСР перейменовується на Раду Міністрів УРСР,
а НКО – на міністерство освіти. У різні роки НКО УРСР
очолювали О. Шумський, М. Скрипник, В. Затонський, Ф.
Редько, С. Бухало, П. Тичина.

НАРОДНА ШКОЛА – найпоширеніший тип вітчизняної

початкової школи, який створювався та утримувався на
народні кошти (Х – ХХ ст.). За період Х – ХVІІІ ст. до Н.ш.

121
належали: школи грамоти, парафіяльні (церковні) школи,
школи мандрівних дяків тощо. Термін навчання тривав 1-2
роки. Зміст освіти переважно обмежувався читанням,
письмом, лічбою та церковними співами. З середини ХІХ ст.
до Н.ш. належали: міністерські училища (міські училища та
початкові школи); навчальні заклади Синоду (церковно-
парафіяльні, школи грамоти); земські школи, школи
дорослих (недільні, вечірні). Концепцію Н.ш. розробляли,
обстоювали та пропагували К.Д. Ушинський, М.О. Корф,
Б.Д. Грінченко, С.Ф. Русова та ін.

«НАРЦИС» Г. СКОВОРОДИ – людина, що прагне

самопізнання. У Г. Сковороди Н. – це переосмислений
античний образ юнака, що закохався у власну вроду, коли
спостерігав за своїм відображенням у струмку. В суспільній
свідомості Н. є негативним персонажем, що асоціюється із
самозакоханістю, гордощами й зверхністю. Сковорода ж
говорить про необхідність для кожної людини знайти
своєрідне «джерело», в якому можна побачити свою
внутрішню суть. Ймовірно, філософ таким джерелом вважав
знання.

НАЦІЯ – назва структурних підрозділів у середньовічних

університетах, коли студенти згруповувалися не за профілем
навчання, а за регіонально-національним та територіальним
принципом. Вперше Н. паралельно із факультетами виникли
у Сорбонському університеті у 1215 р., у Болонському
університеті (1158 р.) існували своєрідні докторські колегії.
Н. розподілялись на так звані провінції. Наприклад, у
Паризькому університеті налічувалось чотири нації з
продеканами (прокураторами) на чолі (галльська, англійська,
пікардійська та норманська) та чотири факультети
(богословський, медичний, юридичний та підготовчий –
артистичний). Наприкінці ХІІІ ст. Н. були замінено на

122
факультети.

НЕДІЛЬНІ ШКОЛИ – загальноосвітні школи

для дорослих в Україні та Російській імперії, заняття у яких
відбувалося у вихідні та святкові дні. Виникли у другій
половині ХІХ ст. за ініціативи прогресивної інтелігенції,
головним чином, студентства. Одна з перших Н.ш. була
відкрита у Полтаві (1858 р.) гуртком учителів гімназії,
кадетського корпусу, жіночого інституту та ін. У 1859 р. у
Києві група студентів та професорів Імператорського
університету святого Володимира з дозволу опікуна
навчального округу М.І. Пирогова організувала Н.ш.
Протягом наступних 2-3 років на території України та
Російської імперії було відкрито близько 300 Н.ш.
Поширення знань серед населення, у тому числі ліберально-
демократичних та революційних ідей, привернуло увагу
уряду до діяльності Н.ш. З 1860 р. над Н.ш. встановлено
різні обмежувальні правила, а 12.06.1862 р. – мережу
закладів було закрито. За «Положенням про навчальні
заклади» 1864 р. усі Н.ш. було відтворено як початкові
інституції під суворим наглядом інспекції народних училищ.
У 1870 р. у Харкові Х.Д. Алчевською було відкрито
безкоштовну жіночу школу, яка проіснувала 50 років. У
деяких Н.ш. навчання відбувалося не лише у вихідні та
святкові дні, а й увечері та робочі дні. У 1905-1907 рр.
існувало 782 Н.ш.

ОЛЕКСАНДРІЙСЬКИЙ МУСЕЙОН (грец. Museion –

святилище муз) – один з головних наукових і культурних
центрів стародавнього світу. Заснований в Олександрії на
початку ІІІ ст. до н.е. за часів перших Птоломеїв з ініціативи
учня Аристотеля Деметрія Фалерського. В О.м. жили і
працювали вчені багатьох галузей знання, запрошені з різних
країн Середземномор’я. Очолював О.м. жрець вищого рангу,

123
який призначався Птолемеями, потім римським
імператором. Розквіт О.м. відноситься до ІІІ ст. до н.е., а за
окремими науками до ІІІ–ІІ ст. до н.е. Великі успіхи були
досягнуті в математиці, астрономії, природознавстві,
географії, медицині, а також філології і граматиці
(наприклад, проводився критичний розбір тексту
гомерівських поем). В О.м. працювали: математики -
Архімед, Евклід, Ератосфен; астрономи – Аристарх
Самоський, К.Птолемей, філософи Філон і Плотін, поети
Каллімах і Феокрит. При О.м. знаходилася Олександрійська
бібліотека (до 70 000 томів). У римський період (після 30
року до н.е.) О.м. поступово втрачає своє значення. У 272-
273 роках при імператорі Авреліані О.м. був зруйнований.

ОРХЕСТРИКА – мистецтво танцю. Навчання О. було

викликано прагненням реалізації двох завдань: передати всю
гаму людських почуттів та створити органічний зв’язок між
музикою і гімнастикою.

ОСВІТА В ГРЕЦЬКИХ МІСТАХ-ДЕРЖАВАХ

ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я – система освіти і
виховання, що сформувалося на основі афінської моделі в
античних полісах Північного Причорномор’я і Криму в VII
– V століттях до н.е.(Борисфеніда, Ольвія, Тіра, Херсонес,
Феодосія, Пантікапей, Фанагорія, Діоскуріади та інші). Про
широке поширення освіти у полісах П.П. свідчать: велика
кількість знайдених при розкопках стилів, стригилів,
куросів, епіграфічних написів, декретів на честь
гімнасиархів; руїни гімнасіїв у Фанагорії, Ольвії, Пантікапеї;
античний театр у Херсонесі; надгробок вчителів (Кітей,
Херсонес) і інше. Характерними рисами О. у полісах П.П. є
наявність жіночих шкіл у Херсонесі, поглиблена програма
виховання в палестрі (кінні змагання), поєднання античних
і варварських (скіфських) педагогічних традицій у практиці

124
шкільного навчання.

ОСТРОЗЬКА СЛОВ’ЯНО-ГРЕКО-ЛАТИНСЬКА
АКАДЕМІЯ (ОСТРОЗЬКА АКАДЕМІЯ) – одна із
перших вищих шкіл в Україні. Відкрита у 1569 р. (інші дані
– 1576 р.) українським магнатом, князем К. Острозьким
у власній резиденції (м. Острог). До програми навчання в
О.а. входили слов’янська, грецька, польська, латинська мови,
«сім вільних мистецтв», теологія. Першим ректором О.а. був
Герасим Смотрицький. Серед вихованців О.а. Г. Дорофеєвич
(поет та перекладач), А. Рамша (білоруський поет), П.
Конашевич-Сагайдачний, І. Борецький (перший ректор
Київської братської школи), К. Острозький (письменник-
публіцист). У 1576 р. при О.а. почала функціонувати
друкарня, де були видані Острозька Біблія (1581 р.),
«Азбука» І. Федорова, «Ключі царства небесного» Г.
Смотрицького (усього близько 30 видань). О.а. стала
організаційним центром діяльності науково-просвітницьких
та педагогічних кадрів Західної України. У 1624 р. О.а. була
передана єзуїтському ордену і реорганізована у колегіум,
втративши православно-національну спрямованість.

ПАЙДЕЙЯ – морально-етичне виховання афінських

хлопчиків на героїчних прикладах поем і гімнів Гомера
(протиставлялося поняттю «трофе» – винятково фізичне
виховання). Примітка: «Гомер виховав Елладу» (Платон).

ПАЛЕСТРА (від грец. Pale – гімнастична боротьба) –

спортивна школа в Стародавній Греції. Часто палестрою
називалася сама спортивна будівля.

ПАНСОФІЯ – філософсько-педагогічне положення про

енциклопедичність знань, обізнаність з усіх наук. Ідея
пансофії отримала значне поширення в епоху європейського

125
Гуманізму та Відродження. У працях Я.А. Коменського
набуває теоретико-практичного змісту (пансофічна школа –
школа, яка навчає усіх усьому (тобто, загальноосвітня) та
переслідує потрійний зміст освіти – пізнати Бога, пізнати
природу та пізнати людину).

ПАРАЛЕЛЬНА ПЕДАГОГІЧНА ДІЯ – метод

виховання, сутність якого полягає у непрямому
опосередкованому впливі вихователя на вихованця через
«паралельні лінії»: актив та колектив. Запропонований у
педагогіці та обґрунтований А.С. Макаренком. Приклад
застосування П.п.д.: «Петренко запізнився до заводу. Ввечері
А.С. Макаренко отримує про це рапорт, викликає командира
того загону, в якому перебуває Петренко, каже:
-В тебе запізнення на заводі.
-Так. Петренко запізнився.
-Щоб більше цього не було.
-Так, більше не буду.
У другий раз Петренко знову запізнюється. А. С.
Макаренко викликає загін:
-У вас Петренко запізнюється другий раз на завод.
Вихователь висловлює зауваження всьому загонові.
Вони кажуть, цього не буде.
-Можете йти.
Потім А.С. Макаренко слідкує, що робиться. Загін сам
буде виховувати Петренка та говорити йому:
-Ти запізнився до заводу, це означає, що наш загін
запізнюється!
Загін буде висувати великі вимоги до Петренка як до
члена свого загону, як до члена всього колективу».

ПЕДАГОГ (букв. дітоводій) – особливий домашній раб

у греків, до функцій якого належав догляд за синами хазяїна
(у тому числі, супроводження хлопчика до школу і додому).

126
ПЕДОНОМ (грец. букв. «вихователь молоді») – вихователь
у Спартанських агелах.

ПЕДОТРИБ – учитель гімнастики у палестрі та ефебії, який

керував власне гімнастичними вправами і стежив за
фізичним розвитком учнів.

ПЕНТАТЛОН (пентатхлон) – система фізичного виховання

в палестрі, що вміщувала п’ять видів вправ – біг, боротьба,
стрибки, метання диску, метання спису.

ПЕРЕЯСЛАВСЬКИЙ КОЛЕГІУМ – середній

підвищений навчальний заклад у ХVІІІ-ХІХ ст. в Україні.
Відкритий у 1738 р. завдяки ініціативі єпископа А. Берло за
моделлю Києво-Могилянської академії. У П.к. існувало
шість класів: фара, інфіма, граматика, синтаксима, поетика
та риторика. Курс навчання тривав шість років. До складу
класів входили діти духовенства та інших привілейованих
прошарків. Зміст освіти складали: слов’янська, грецька,
латинська, українська книжна та польська мови, арифметика,
геометрія, музика, катехізис, антична література, поетика,
риторика, основи медицини. З 1773 р. було відкрито клас
філософії; з 1781 р. – богослов’я. Серед викладачів П.к. – І.
Козлович, І. Кондратовський, В. Шишацький, А.
Романенко-Братановський, І. Леванда та ін., певний
час у П.к. викладав Г.С. Сковорода. Випускники П.к.
працювали священиками, козацькими канцеляристами,
учителями. Вихованцями П.к. були – М. Херасков (поет,
ректор Московського університету), І. Тимківський
(письменник, літератор, професор Московського
університету, учитель К.Д. Ушинського), Х. Тихорський
(лікар, викладач Санкт-Петербурзького університету), Й.
Бодянський (історик, філолог, професор Московського

127
університету), П. Житецький (літератор, етнограф, викладач
Санкт-Петербурзького університету) та ін. У 1785 р.
внаслідок розподілу класів П.к. втратив характер
самостійного середньо-вищого навчального закладу, став
училищем, приписаним до Києво-Могилянської академії.
Після структурних змін 1799-1807 рр. на базі молодших
класів П.к. створено духовне училище. У 1862 р. П.к.
переведено до Полтави.

ПЕРІОДИЗАЦІЯ ІСТОРИКО-ПЕДАГОГІЧНОГО
ПРОЦЕСУ – логічне розмежування історії педагогіки
відповідно до якісної характеристики окремих етапів
розвитку освіти і виховання. Має загальносвітовий та
державний (регіональний) варіанти розгляду. Структуризація
етапів повинна відображати загальні та специфічні
закономірності розвитку історико-педагогічного напряму
науки за змістом, а також істотні тенденції основних методів
і форм ґенези проблем освіти, виховання, наукової думки
тощо. Перші спроби П. історії педагогіки в Україні розпочато
у середині ХІХ ст. На той час існувало декілька підходів до
вирішення даної проблеми: тематико-хронологічний, що
співвідносився з відповідними етапами загальної історії
(М.Демков, Г.Попов, О.Белявський); синхронний розгляд
світового та вітчизняного історико-педагогічного процесу
(при такому підході характеристика етапів розвитку
вітчизняної педагогіки інтегрувалась в тематику, присвячену
історії світової педагогіки, з дотриманням за звичай
хронологічного принципу – О.Селіханович); проблемно-
хронологічний (допускав групування історико-педагогічних
проблем, явищ навколо важливіших проблемних блоків
(наприклад, історія знання про природовідповідність
виховання та його співвідношення із психолого-віковими
особливостями дитини, історичний аналіз виховного ідеалу
у різних народів тощо). У 2002 р. в Україні

128
загальноприйнятою стала нова П. історії педагогіки України,
яка враховує надбання С. Сірополка та М.Грушевського: ІХ
– ХVІ ст. – педагогіка княжої доби; 1569 р. – середина ХVІІ
ст. – педагогічна думка у контексті слов’янського
відродження; друга половина ХVІІ – ХVІІІ ст. – козацька
педагогіка (українське педагогічне барокко); ХІХ ст. – 1905
р. – педагогічне просвітництво в Україні (педагогіка
модерну); 1905 – 1920 рр. – освіта, виховання і педагогічна
думка за часів визвольних змагань українського народу; 1920
– 1991 рр. – педагогіка радянської епохи; з 1991 р. – освіта,
виховання і педагогічна думка за часів незалежної України.
П. зарубіжної історії педагогіки традиційно подається через
історико-персоніфікований підхід.

ПЕРИПОЛОЇ (грец. букв. «ті, що гуляють») –

ефеби другого року служби, які складали гарнізони фортець,
обходили кордони з метою їхньої охорони, виступали в
походи для практичного ознайомлення з польовою службою.

ПЕРСОНІФІКОВАНИЙ ТЕОЦЕНТРИЗМ В
ПЕДАГОГІЦІ –концептуальне положення середньовічної
педагогіки; ідея особистісно-орієнтованого виховання і
навчання, яке можливе лише через осягнення ідеї Бога й
очищення душі. Йдеться про постулат: особистість існує не
для себе, а для служіння Богу та церкві. Діаметрально
протилежне поняттю антропоцентризм.

ПЕСТАЛОЦЦІЄВА КАЛОКАГАТІЯ – система початкової

освіти, розроблена класиком швейцарської педагогіки І.Г.
Песталоцці; вміщує розвиток розуму (інтелектуальне
виховання), серця (моральне) та вмінь (фізичне).

ПІФАГОРІЙСЬКИЙ СОЮЗ – гурток учених,

послідовників давньогрецького філософа, математика

129
Піфагора Самоського (VI в. до н.е.), які розробили кодекс
правил моральної поведінки (акусмата). П.с. якийсь час був
своєрідною вищою школою Еллади, у якій вивчалися
останні досягнення науки і проводилися самостійні
дослідження. У сократівську епоху окремі групи
піфагорійців відмовилися від ідеалу універсального знання
і розробляли окремі дисципліни – математику, астрономію,
медицину, зберігаючи в той же час духовну єдність між
собою. Підготовка майбутніх членів П.с. проводилася на
основі особливої розробленої системи. У центрі цієї системи
був закладений принцип безумовної покори, у силу якого,
наприклад, нові члени П.с. повинні були протягом
багаторічного періоду зберігати мовчання. Піфагорійці
вважали, що батьківські турботи про дітей повинні
починатися ще до народження останніх. Відносини між
батьками і дітьми повинні будуватися на принципах любові
і дружби. Визначаючи задачі виховання в дитинстві, отроцтві
і юнацтві, члени П.с. підкреслювали особливе значення
виховання з раннього дитинства, коли закладається початок
усім подальшим особливостям характеру і всіх наступних
знань людини. Прямий шлях до досягнення ідеалу виховання
піфагорійці бачили в дотриманні найбільшої стриманості, за
умови строгого порядку на всіх ступенях життя. Тому
виняткове значення філософи П.с. надавали вивченню
музики – тієї дисципліни, що вносить єдність у світ наук,
подібно тому як музика сфер є прямим вираженням єдності
прекрасного космосу. Свою повагу до могутності знання
піфагорійці виражали у вимозі не обмежувати час навчання
роками росту, але присвятити йому все життя. Згідно цьому
у П.с. надавали великого значення питанню розвитку і
зміцнення пам’яті. При цьому проводили межу між
активним і пасивним засвоєнням матеріалу. Після I століття
до н.е., так зване, новопіфагорійство відмовляється від усякої
волі думки, застигаючи у формах визнання абсолютного

130
божественного знання, провісником якого визнається
особистість Піфагора.

ПОВНОЛІТТЯ В АФІНАХ – 18 років.

ПОВНОЛІТТЯ В СТАРОДАВНЬОМУ РИМІ – 16 років.

ПОВНОЛІТТЯ В СПАРТІ – 30 років.

ПРЕДМЕТ ІСТОРІЇ ПЕДАГОГІКИ – процес

виникнення, становлення і розвитку педагогічних категорій,
систем, концепцій, унікального досвіду освітньої та виховної
практики. Інтеграція досягнень історії та педагогіки,
історичний розвиток теорії та практики освіти і виховання у
зв’язку з актуальними проблемами педагогіки, школи,
іншими антропологічним дисциплінами; процес
трансформації педагогіки із суми емпіричних положень у
науковий напрямок.

ПРИВІЛЕЇ УНІВЕРСИТЕТСЬКІ – особливі

документи, підписані папським канцлером або світським
монархом, які фіксували академічні свободи середньовічних
університетів (зокрема, наявність власного суду, права на
присудження вчених ступенів, звільнення студентів від
податків та військової служби, створення педагогічних
статутів та ін.). Вперше П.у. були прийняті у Болонському
університеті (1158 р.).

ПРИНЦИП «ВОЛІ ВИЗНАННЯ» ПЛАТОНА –

диференціація освіти згідно покликанню людини і
громадянським вимогам.

ПРИНЦИПИ ІСТОРІЇ ПЕДАГОГІКИ (лат. Principium –

основа, першооснова) – першооснова, керівна ідея,

131
визначальне правило поведінки, вираз необхідності або
закону явищ. У логічному розумінні П. є центральним
поняттям, підставою системи, яке є узагальненням і
розповсюдженням будь-якого положення на всі явища тієї
галузі, з якої даний П. є абстрагованим. До провідних П.
історії педагогіки належать принципи: історизму; логічного
взаємозв’язку; об’єктивності; компаративістики.

ПРИРОДНИХ НАСЛІДКІВ МЕТОД – метод виховання,

вперше комплексно обґрунтований Ж.-Ж. Руссо у праці
«Еміль, або Про виховання» (1762 р.), полягає у тому, що
дитина повинна сама відчувати результат своїх
неправильних дій, який виникає після цього і має неприємні
для неї наслідки. Це формує у дитини поняття
«необхідність» та «обов’язок», а також сприяє вияву
активності та самодіяльності. (Наприклад, дитина зламала
іграшку – декілька днів нової не давати; зламала стілець –
декілька днів сидить на зламаному стільці; заблукала у лісі
– нехай блукає декілька годин: буде краще вивчати географію
та правила орієнтування на місцевості та ін.).

ПРОГІМНАЗІЯ – 4-х класний освітньо-виховний заклад,

який відповідав чотирьом молодшим класам гімназії.
Запроваджений у 1864 р., з 1866 р. отримав право приймати
екзамени на звання приходського учителя і на перший
класний ступінь. На початку ХХ століття в Російській
імперії, у тому числі і в Україні, налічувалося більш ніж 200
чоловічих, жіночих та військових П.

ПСИХОЛОГІЧНА ТЕОРІЯ ВИНИКНЕННЯ

ВИХОВАННЯ – наукова ідея, що частково пояснює появу
виховання як соціокультурного феномена. Сформульована у
працях П.Монро наприкінці ХІХ ст. Згідно П.т., в основі
появи виховання як особливого виду людської діяльності

132
перебуває наслідування дітьми поведінки дорослих,
засобами якого діти і привласнюють досвід поведінки від
батьків та оточуючих.

ПУРИТАНСЬКЕ ВИХОВАННЯ – варіативна

модель англо-американського виховання та освіти,
розроблена пуританами (англійським протестантами-
кальвіністами) у другій половник ХVІ – першій половині
ХVІІ ст. П.в. характеризувалося суворістю, чіткою
дисципліною, підкоренням волі дитини вимогам та
авторитету батьків, учителів, дорослим членам релігійної
громади, догматизмом. Метою виховання визначалося
перетворення природно даного людині інтелекту на
дисципліноване, покірне мислення, яке підіймається до
усвідомлення божественної ідеї. Шкільна освіта та
утримання дітей у школах здійснювалися за рахунок
громади. Зміст освіту мав виключно релігійну
спрямованість, вміщуючи Закон Божий, діалектику (логіку),
риторику та граматику. Водночас, у навчальному плані були
й світські предмети – філософія, математика, фізика тощо.
Особливе місце у навчальному процесі посідали практичні
знання з промисловості, сільського господарства, торгівлі.
Поширення книжкової культури (хоча й виключно на
релігійному ґрунті), високий статус освіченості, прагнення
застосувати наукові знання у практичній діяльності,
швидкий розвиток виробничих відносин, які зумовлювали
«моду» в інтелектуальній та духовній сферах як ознаки П.в.
підготували фундамент для педагогіки Просвітництва ХVІІІ
ст. Теоретики та реформатори П.в. – У. Тіндель, У. Пенн, Р.
Мезер, Дж. Коттон, Р. Уільямс, Т. Хукер, Дж. Уайз, Дж.
Мейхью, П. де ла Раме (Рамус) та ін.

133
П’ЯТЬ ІДЕЙ МОРАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ І.
ГЕРБАРТА – система морального виховання І. Гербарта
(1776 – 1841 рр.), яка відповідала авторській головній меті
виховання – виховати людину, яка з повагою ставиться до
встановленого у державі правопорядку. П.і.м.в. вміщують
ідеї: внутрішньої волі (цілісності душі); вдосконалення
(поєднання сили та енергії душі); прихильності
(погодженості волі людини з іншими людьми); права
(розв’язання конфліктів між волею людей); справедливості
(по відношенню до тих, хто порушив закон). Засобами ідей
морального виховання І. Гербарт визначив наступні:
підтримка вихованця (встановлення правил);
самовизначення (створити умови, коли дитина сама зрозуміє,
що “неслухняність веде до переживань”); чіткі правила
поведінки; “спокій і ясність” душі вихованця (не давати
сумнівів вихованцю в істині); “хвилювання” думки дитини
(схвалення або засудження); “умовляти” вихованця,
вказуючи на його помилки, виправляти їх.

РЕАЛЬНА ГІМНАЗІЯ – тип середнього

загальноосвітнього закладу, у навчальному плані якого
провідне місце посідали предмети природничо-
математичного циклу та замість класичних мов вивчалися
живі іноземні мови. Р.г. сформувалися у середині ХІХ ст. У
Російській імперії та в Україні Р.г. запроваджена Статутом
1864 р. поруч із класичними гімназіями. Випускники Р.г.
допускалися до конкурсних іспитів у вищі технічні навчальні
заклади, проте до університетів не приймалися. У 1872 р.
замість Р.г. було створено реальні училища.

РЕЛІГІЙНА ТЕОРІЯ ВИНИКНЕННЯ ВИХОВАННЯ –

ідеалістична концепція К. Шмідта (1862 р.). Згідно Р.т.,
виховання є вищим дарунком, яким Бог через Святого Духа
наділяє людей у момент вигнання з Едему. Таким чином, у

134
вихованні виявляється творча сила Духа Всемогутнього. При
цьому, виховання подається як найвище професійне
мистецтво.

РЕМІСНИЧІ УЧИЛИЩА – навчальні заклади

системи професійно-технічної освіти, створені на основі
указу Президії Верховної Ради СРСР від 02.10.1940 р. «Про
державні трудові резерви» для підготовки кваліфікованих
робітників різного профілю (металісти, металурги, хіміки,
нафтовики) та ін. складних професій, а також кваліфікованих
робітників для морського та річкового транспорту,
підприємств зв’язку. Термін навчання у Р.у. тривав 2-3 роки,
приймали юнаків 14-17 років та дівчат 15-17 років, що мали
освіту, як правило, не нижче 7 класів.. Навчання було
безкоштовним. Учні перебували на державному утриманні
(забезпечувалися харчуванням, одягом, гуртожитком). Крім
того, виплачувалася заробітна плата за роботу, виконану під
час виробничої практики. Навчальний план вміщував
переважно дисципліни професійної підготовки із
відповідною практикою. Після закінчення Р.у. учні складали
випускні іспити, одержували атестат із визначенням професії
та кваліфікації, направлялися до відповідних підприємств. У
1958 р. разом з іншими закладами системи трудових резервів
Р.у. було реорганізовано у міські та сільські ПТУ.

РОБІТНИЧІ ФАКУЛЬТЕТИ (РОБФАКИ) –

загальноосвітні навчальні заклади (або підрозділи
навчальних закладів), що здійснювали протягом 1920 - 1930-
х рр. в СРСР підготовку молоді, яка не отримала своєчасно
середньої освіти до вступу у ВНЗ. Перші Р.ф. виникли на
базі подібних курсів у 1919 р. при колишньому
Комерційному інституті у Москві. У вересні 1919 р.
Наркомос РРФСР прийняв постанову про відкриття Р.ф. при
університетах як автономних навчально-допоміжних

135
одиниць для підготовки у короткі терміни робітників і селян
до вступу у вищу школу. На Р.ф. приймалися робітники та
селяни віком від 16 років, зайняті фізичною працею, за
відрядженнями підприємств, профспілок, партійних органів
тощо. Навчання на Р.ф. прирівнювалося до праці на
виробництві; слухачі отримували державні стипендії. У 1921
– 1922 рр. на денних Р.ф. було встановлено 3-річний термін
навчання, на вечірніх Р.ф. – 4-річний термін. Р.ф.
створювалися при галузевих ВНЗ, що надавало можливості
використовувати у навчальному процесі обладнання,
лабораторії та кабінети та зміцнювало зв’язок Р.ф. із вищою
школою. У другій половині 30-х рр., у зв’язку із розвитком
загальної та спеціальної середньої освіти Р.ф. стали втрачати
своє значення та були ліквідовані. Робфаки частково стали
основою підготовчих курсів при ВНЗ.

РИТОРИЧНІ ШКОЛИ – школи в Стародавньому

Римі. Термін навчання тривав від 3 до 4 років. Зміст освіти
у Р.ш. зводився до вивчення теорії красномовства, римської
і грецької літератури, філософії, основ права, математики,
астрономії, музики. Активно застосовувались практичні
вправи, диспути, дискусії. Вперше з’явилися в Римі в II ст.
до н.е.

«СВІТЛО» – єдиний український педагогічний журнал у

Російській імперії. Виходив у Києві протягом 1910 – 1914 рр.
Засновник і перший редактор часопису Г. Шерстюк.
Безпосередню участь у виданні часопису брали також П.
Прокопович, С. Русова, Я. Чепіга (Зеленкевич), С.
Черкасенко та ін. У 1917 р. спадкоємцем «С» став журнал
«Вільна українська школа».

СОЦІОКУЛЬТУРНА ТЕОРІЯ ВИНИКНЕННЯ

ВИХОВАННЯ – сучасний погляд на появу виховання як

136
особливого виду людської діяльності. Згідно С. к. т.,
виховання є результатом накопичення досвіду не лише
трудової та економічної, а й соціальної, мистецької,
релігійної та професійної культури. При цьому, головним
завданням виховання є інтеріоризація даних надбань
особистістю для забезпечення її оптимальної соціалізації у
суспільстві.

СТИЛЬ, СТИЛОС – приналежність для письма в античній

школі – загострена металева чи кістяна паличка, кінцем якої
писали текст на вощених табличках. У випадку помилки при
написанні, написане слово чи текст легко стиралися іншим,
сплощеним, кінцем стилю.

СОКРАТІВСЬКИЙ МЕТОД – метод навчання,

приписуваний Сократу, який навчав мислити, залучаючи
учнів до евристичної бесіди. У процесі реалізації С.м. перед
співрозмовником формулювалися питання, які вимагали
міркувань, доказів думки, відходу від скомпрометованих
тверджень, і пошуку істини. С.м. сприяв виявленню лакун
(недоліків) у знаннях, підвищував інтерес до досліджуваної
дисципліни, формував навички самостійної роботи, розвивав
критичне мислення, озброював способами і прийомами
ведення полеміки.

СОФІСТИ (букв. «мудреці») – давньогрецькі філософи-

діалектики, які займалися дослідженнями навколишнього
реального життя. С. у своїй переважній більшості були
мандрівними професійними учителями, які пропонували
знання за певну плату. Діяльність С. у цілому створила
своєрідну «вищу школу», побудовану над традиційними
освітніми формами: мусичною школою, палестрою і
гімнасієм. С. розширили програму освіти за рахунок
вивчення граматики, діалектики, еристики. Надалі до цих

137
предметів були додані арифметика, геометрія, астрономія і
музика, що в сукупності виявилося передумовою програми
«семи вільних мистецтв» (грец. «ен-кіклос-пайдейя» –
енциклопедія). Основою викладацької діяльності С.
залишалося навчання риториці – мистецтву красномовства.
На їхню думку, знаючи риторику, людина здобувала
здатність усвідомлювати зміст загального блага ( тобто
завойовувати на свою сторону думку більшості). Діяльність
С. припадає на V – III ст. до н.е. Серед видатних
представників софістики – Сократ, Горгий, Протагор,
Продик, Гіппій та ін.

СОФРОНІСТИ – члени колегії з нагляду за моральністю і

поведінкою ефебів в їх навчанні гімнастиці та військовим
мистецтвам. Колегія складалася з десяти чоловік, обраних
народом по одному від кожної філи з числа тридцяти
намічених батьками майбутніх ефебів, не молодше сорока
років. За виконання своїх обов’язків софроністи одержували
платню.

«СРОДНА ПРАЦЯ» («ЖИТТЯ ЗА НАТУРОЮ»,

«ТРИСОНЯЧНЕ ЄСТВО») ЗА Г. СКОВОРОДОЮ –
центральне поняття у педагогічному вченні Григорія
Сковороди. За ним людина, що займається будь-якою
діяльністю, мусить враховувати власну природу – тобто
вроджені задатки. Якості, закладені природою, можна
розвинути до рівня талантів. Але якщо займатися «чужою»
справою, можна зіпсувати собі усе життя. Тому обираючи
собі рід діяльності, людина має враховувати своє
походження, оточення, здібності. Григорій Сковорода навіть
охарактеризував умови, які ведуть до порушення принципу
природовідповідності в житті людини: це неправильно
вибрана посада, навчання тому, що суперечить задаткам від
народження і дружба з тими, хто належить до іншого

138
соціального прошарку. Основним критерієм для вибору
професії має бути відповідність природі, а не «мода та
прибутковість». Григорій Сковорода виділив три типи
«С.П.»: сродність до хліборобства, сродність до воєнної
справи та сродність до богослов’я. Сковорода стверджує, що
природа людини проявляється вже з раннього дитинства в
іграх. Таким чином, хлопчик, що самотужки зробив
іграшкове ярмо – природжений хлібороб; якщо дитина
вирізає з дерева шаблю – це майбутній воїн; якщо хлопчик
любить співати псалми та роздивлятися книжки – це
священнослужитель. Батьки мусять сприяти цим потягам, а
не обмежувати їх.

СТРИГІЛЬ (лат. striglis) – спеціальний шкребок, за

допомогою якого борці після змагань зчищали із себе олію,
пісок і піт.

ТЕОСЬКИЙ НАПИС (III ст. до н.е.) – історико-

педагогічне значення цього епіграфічного пам’ятника
полягає в тому, що він свідчить про наявність у цей період
учителів, що одержували державну платню. ...Хтось за
іменем Політрой приніс у дарунок своїм співгромадянам 34
000 драхм на витрати з навчання всіх дітей громадян,
хлопчиків і дівчат. Доход з цієї суми йшов на утримання
трьох учителів граматистів, призначуваних щорічно
народними зборами. Перший з них, вищого класу, одержував
600 драхм, другого класу – 550, третього – 500. Потім йшли
два вчителі гімнастики з платнею по 500 драхм, один учитель
музики з платнею в 700 драхм і, нарешті, один учитель
фехтування й один зі стрільби з лука і метанню спису з
утриманням у 300 і 250 драхм відповідно. Напис не
повідомляє, чи мали вчителя, крім платні, брати плату за
навчання зі своїх учнів. Останні поділялися на три вікові
групи. (Діттенберг. Тлумачення грецьких написів; Жирар.

139
Афінське виховання).

ТОКСОТ – учитель стрільби з луку в давньогрецькій ефебії.

ТОПОЛОГІЧНИЙ МЕТОД КВІНТІЛІАНА –

мнемотичний прийом навчання, розроблений Квінтіліаном.
Згідно Т.м. реальне чи уявлюване приміщення розділялося
на 50 – 100 «місць запам’ятовування» і з кожним таким
«місцем» зв’язувався один з підлягаючих запам’ятовуванню
об’єктів.

ТРАКТАТ – у середньовічних університетах Європи

письмове наукове дослідження студента, яке виноситься на
прилюдний захист (середн. сучасний диплом, магістерська
робота, дисертація).

ТРИВАЛІСТЬ НАВЧАЛЬНОГО РОКУ В

СТАРОДАВНЬОМУ РИМІ 15 жовтня – 15 травня (8
місяців), відповідно – шкільні канікули тривали 4 місяці.

ТРИВІУМ – перша частина канону середньовічної освіти,

предмети гуманітарного циклу (граматика, діалектика,
риторика).

ТРИ ДАРУНКИ ВИХОВАННЯ ЗА ДЕМОКРИТОМ –

добре мислити, добре говорити, добре робити.

«ТРИ СВІТИ» Г. СКОВОРОДИ – специфічна

система світобудови в уявленнях Григорія Сковороди.
«Перший світ» («великий світ») це Космос. Тут існують усі
живі істоти. «Другий світ»(мікрокосм) – це людина.
«Третій світ» («символічний») – це світ Біблії, як
унікального джерела «земних, небесних та підземних істот».

140
ТРУДОВА ТЕОРІЯ ВИНИКНЕННЯ ВИХОВАННЯ –
наукова матеріалістична ідея, сформульована у дослідженнях
К. Маркса та Ф. Енгельса. Причиною виникнення
виховання, згідно Т.т., є трудова діяльність первісних людей,
розвиток мовлення та удосконалення трудових процесів, що
викликало необхідність, з одного боку, вміння працювати з
удосконаленими знаряддями праці, з іншого, передавати
соціально значимий, необхідний для існування у первісному
світі, практичний досвід від покоління до покоління. Таким
чином, лише завдяки праці біологічні передумови людини
були здатні трансформуватися у людські на соціальному
рівні.

ТРУДОВА ШКОЛА – течія у реформаторській педагогіці,

представники якої виступали за створення школи, яка б
інтегрувала у собі освіту, моральне, естетичне та фізичне
виховання з формуванням у дітей трудових навичок,
професійної орієнтації. Вперше ідея Т.ш. була висунута
представниками гуманістичної педагогіки епохи
середньовіччя (Т. Мор, Ф. Рабле, Т. Кампанелла), які у
власних проектах організації суспільного майбутнього
передбачали участь усіх його членів у виробничій праці.
Пізніше положення Т.ш. розробляли Я.А. Коменський, Дж.
Беллерс, Ж.-Ж. Руссо, І. Песталоцці, Р. Оуен. У теорії Т.ш.
наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. можна виділити три
спрямування: 1. Сутність Т.ш. вбачалася у тому, що до
навчального плану водилася ручна праця як особливий
предмет навчання, а трудові вміння та навички, які
набувалися учнями на уроках з цього предмету, сприяли
вивченню інших навчальних дисциплін. Таким чином, ручна
праця була і предметом, і принципом усього процесу
навчання. Прихильників цього напряму називали –
мануалісти; 2. Праця розглядалася у початковій народній
школі теж як предмет і принцип навчання. Однак головна її

141
мета у формуванні у дітей старанності, гідності,
відповідальності. Т.ш. подібного типу розглядалася як
важливий суб’єкт громадянського виховання; 3. (педагогіка
особистості, індивідуальна педагогіка, педагогіка дії) –
сутність Т.ш. вбачалася у різнобічній самостійній
пізнавальній та художній діяльності учнів. Усі три
спрямування характеризували Т.ш. як початкову. У середній
школі трудовий принцип трактувався як стимулювання
розумової самостійності учнів, а власне праця, якщо вона і
вводилася до навчального плану, використовувалася як засіб
фізичного виховання. У 20-ті роки ХХ ст. ідея Т.ш.
трансформувалася у концепцію політехнічної освіти.

УЧИТЕЛЬСЬКІ ІНСТИТУТИ – навчальні заклади для

підготовки учителів середніх класів загальноосвітніх шкіл.
У Російські імперії та в Україні УІ з’явилися з 1817 р.
Студентами УІ були переважно діти учителів та духівництва.
З 1872 р. було відкрито УІ закритого типу для підготовки
учителів міських училищ (Глухів, Феодосія та ін.). Після
1905-1907 рр. УІ стали відкритими навчальними закладами,
куди приймалися особи чоловічої статі усіх звань та
соціальних верств населення. Серед вихованців з’явилися
народні вчителі, випускники міських та вищих початкових
училищ. Термін навчання тривав 3 роки. УІ надавали високу
педагогічну підготовку: вивчалися педагогіка, історія
педагогіки, психологія, методика навчальних предметів,
значна увага приділялася педагогічній практиці. Випускники
УІ викладали у міських та вищих початкових училищах.
Після 1917 р. ці інститути було реорганізовано у педагогічні
інститути та інститути народної освіти з 2-річним терміном
навчання та підготовкою вчителів 5-7 класів. До складу УІ
входили відділення: фізико-математичне, природничо-
географічне, історичне, мови та літератури, іноді – фізичного
виховання. До інститутів приймалися особи із загальною

142
середньою або педагогічною освітою. У 50-х роках ХХ ст.
УІ було реорганізовано у педагогічні інститути, частину – у
педагогічні училища.

УЧИТЕЛЬСЬКІ СЕМІНАРІЇ – педагогічні

навчальні заклади для підготовки учителів початкової школи.
Перші навчальні заклади типу УС з’явилися у Німеччині у
ХVІІІ ст. Значне поширення в Росії та Україні отримали УС,
які відкривалися земствами з 60-х років ХІХ ст. Свою
діяльність такі УС будували за «Проектом учительської
семінарії» К.Д. Ушинського. Уряд намагався затримати
їх відкриття. У 1870 р. було видано «Положення про
учительські семінарії», яке передбачало створення урядових
учительських семінарій, у 1875 р. – «Інструкцію для
учительських семінарій Міністерства народної освіти», яка
діяла до 1917 р. В УС приймали з 16 років православних осіб
усіх соціальних верств населення, які надали відзив про
«благочинну поведінку» та склали вступні іспити в обсязі
програми 2-класних початкових училищ Міністерства
народної освіти з 5-6-річним терміном навчання. Деяким
вихованцям надавалися державні стипендії, водночас, по
закінченні УС такі студенти мали відпрацювати учителями
початкових шкіл не менше 4 років. Вихованці УС жили в
інтернаті, серед них більше було дітей селян. Термін
навчання тривав від 3 до 5 років. Викладалися: Закон Божий,
російська та церковнослов’янська мови, арифметика,
геометрія, російська та світова історія, географія,
природознавство, письмо, малювання, основи педагогіки,
гімнастика, співи. Добре була організована педагогічна
практика у дослідних школах при УС, а потім і у масовій
школі. Школи УС були методичними центрами для учителів
свого району. У 1917 р. в Російській імперії та Україні було
171 чоловічих та жіночих УС (близько 20 тис. учнів). Після
1917 р. УС було реорганізовано у 3-річні педагогічні курси,

143
потім – у педагогічні технікуми.

ФАБРИЧНО-ЗАВОДСЬКА СЕМИРІЧКА –
загальноосвітня школа, яка існувала у 1926 – 1934 рр. Метою
Ф-З.с. було надання учням, окрім загальної освіти, основ
трудових прийомів та процесів. Ф-з.с. складалася з двох
концентрів: перший – початкова школа (чотири роки),
другий – загальна (3 роки). Випускники Ф-з.с. мали право
вступати до 8-го класу середньої школи або до середнього
професійно-технічного закладу. Особливу увагу Ф-з.с. (у
сільських місцевостях - школам селянської молоді) було
надано після прийняття постанови ЦВК та РНК СРСР «Про
обов’язкову загальну початкову освіту» (14.08.1934 р.), за
якої у промислових містах вводилася загальна семирічна
освіта. У зв’язку з підвищенням вимог до загальноосвітньої
підготовки учнів (постанова «Про початкову та середню
школи» від 5.09. 1931 р.) виникла необхідність уніфікації
міських та сільських шкіл. Постановою «Про структуру
початкової та середньої школи в СРСР» (15.05.1934 р.) було
запроваджено загальні державні типи шкіл: початкова,
неповна середня (семирічка) та середня. Ф-з.с. було
реформовано у неповні середні школи.

ФРЕБЕЛІВСЬКЕ ТОВАРИСТВО У КИЄВІ –

суспільно-педагогічна організація, заснована у Києві
26.10.1908 р. за ініціативи проф. І. Сікорського з
метою сприяння розвитку та удосконаленню виховної
справи; розробці нових психолого-педагогічних ідей та
освітньо-виховної практики і технології. Діяльність Ф.т.
передбачала організацію Фребелівського педагогічного
інституту зі зразковими дитячими садками, школою для
підготовки вихователів та керівників дошкільних закладів
(було відкрито у тому ж році); відкриття дитячих притулків;
влаштування публічних лекцій, читань та вищих

144
педагогічних курсів; ведення видавничої справи. Останні
відомості про Ф.т. датуються кінцем 1917 р. Фребелівський
педагогічний інститут (в якому працювали С. Русова, П.
Петровський, І. Стешенко, О. Іконнікова, Е. Толмачевська,
П. Холодний) у 1920 р. увійшов до складу Вищого інституту
народної освіти (ВІНО) – нині Національний педагогічний
університет імені М.П. Драгоманова.

ФУНКЦІЇ ІСТОРІЇ ПЕДАГОГІКИ (лат. functio –

виконання, здійснення) – функція – зовнішній прояв ознак
будь-якого об’єкту у визначеній системі відносин, у даному
випадку, функції напряму наукових знань. Протягом ХІХ ст.
у визначенні Ф. і. п. превалював конкретно-історичний
підхід. М. Демков, П. Каптєрєв, В. Родніков та ін. серед
Ф. і. п. називали: достеменне встановлення всіх відомостей
про життя та науково-педагогічну діяльність педагогів;
відтворення залежності їх вчень від попередніх концепцій,
загальнокультурних особливостей доби та індивідуальних
характеристик; формулювання значення педагогічних ідей в
історичному розвитку педагогіки. До основних
функціональних принципів історії педагогіки ХІХ - ХХ ст.ст.
належали: конкретність, коректність, запобігання
проектування історичного минулого на сучасність.
Наприкінці ХХ ст. серед Ф. і. п. виокремилась
модернізаційна функція, з активним залученням
неантропологічного та неоаксіологічного підходів, яка
полягає у запровадженні найбільш придатних історико-
педагогічних технологій у сучасну практику освіти і
виховання. Разом з тим, головною Ф. і. п. залишається
наукове, коректне, об’єктивне збереження та творче
використання історичного матеріалу в унікальній справі
виховання людства. Останнє означає, що науковий
плюралізм не повинен руйнувати основи, які пов’язані з
поступовістю, чітким понятійно-категоріальним

145
інструментарієм напряму; компаративістика має
характеризуватися коректністю, адже історію народів та
етносів неможливо подати через уніфіковану класифікацію
та систематизацію.

ХАРКІВСЬКИЙ КОЛЕГІУМ – підвищений середній

навчальний заклад в Україні у ХVІІІ-ХІХ ст. Заснований як
слов’яно-латинська школа єпископом Є.Тихорським у
Бєлгороді у 1722 р., у 1726 р. переведений до Харкова. У
1731 р. отримав статус колегіуму. Створений за моделлю
Києво-Могилянської академії. До навчання приймалися діти
усіх соціальних станів – козацтва, духовенства, городян
(кількість учнів коливалася від 400 у середині ХVІІІ ст. до
800 на початку ХІХ ст.). З 1740 р. за Х.к. закріпилася
неофіційна назва «академія». У Х.к. вивчали слов’яно-
руську, церковнослов’янську, латинську, грецьку,
староєврейську мови, сім вільних мистецтв, історію,
географію, катехізис, піїтику, богослів’я та ін. У 1768 р. при
Х.к. почали діяти додаткові класи, освітня програма яких
орієнтувалася на світські потреби (викладалися німецька та
французька мови, інженерна справа, математика, живопис,
музика, архітектура). Після відкриття Харківського
університету (1805 р.) у Х.к. було введено курс природничих
наук (ботаніка та фізика). Серед викладачів Х.к. – Г.С.
Сковорода, І. Двігубський, С. Вітинський, Л. Кордет,
А. Ведель, П. Ярославський, Л. Калиновський та ін. Х.к.
закінчили В. Петров (фізик), М. Гнедич (поет та перекладач),
Г. Базилевич (лікар), Є. Мухін (лікар), П. Кореницький
(письменник), С. Писаревський (письменник), С. та О.
Олександрови (письменники та літературознавці). У 1841 р.
Х.к. було реорганізовано у духовну семінарію.

ХРИСТИЯНСЬКЕ ВИХОВАННЯ – система

виховання, що виникла в першій половині I століття н.е. у

146
противагу античному. Для Х.в. були характерні пріоритет
віри над знанням і наукою, зв’язок навчання з моральним і
релігійним вихованням, твердження високого значення
трудового виховання, орієнтація на 10 заповідей. Особливу
роль Х.в. надавало сімейному вихованню. Якщо однією з
ідей античності було твердження: “Що корисно для людини,
то має бути зроблене”, то християнське навчання виходило з
їхнього імперативу: “Що справедливо, те має бути зроблене”.
Таким чином, античність ставила в центр земне існування, а
християнство – вічні загальнолюдські цінності. На противагу
античній агоністиці, Х.в. проповідувало ідеали
взаємодопомоги, духовної незалежності, смиренності,
аскетизму, вважало естетичне виховання за гріх. За словами
П. Юркевича, Х.в. звільнило особистість від повної
державної залежності, зробило її самоцінною.

ЦЕРКОВНО-ПАРАФІЯЛЬНІ ШКОЛИ – початкові

школи в Російській імперії та Україні, які існували при
церковних приходах. Переслідували переважно церковні
цілі, вправляючи юнаків у релігії та вірі. Після реформи 1804
р. почали відкриватися парафіяльні училища під патронатом
Синоду (до середини 60-х років ХІХ ст. існувало 21420 Ц-
п.ш. з 412 тис. учнів). Після земської реформи 1864 р.
прийнято «Правила про Ц-п.ш.», згідно з якими
створювалися однокласні (2-річні) та двокласні (4-річні) Ц-
п.ш. На початку ХХ ст. такі школи стали відповідно 3 та
5-річними. В однокласних Ц-п.ш. викладали Закон Божий,
церковні співи, читання, письмо, арифметику; у двокласних,
крім того, відомості з історії. Керувала Ц-п.ш. училищна
рада Синоду через єпархіальні училищні ради. Навчання
проводили священослужбовці, дяки та дячки, учителі та
учительниці після закінчення церковно-учильських шкіл та
єпархіальних училищ. У 1915 р. існувало 40530 Ц-п.ш.
(32,8% від усіх навчально-виховних закладів).

147
ЦЕРКОВНО-УЧИТЕЛЬСЬКІ ШКОЛИ –
педагогічні навчальні заклади (чоловічі та жіночі) у
Російській імперії та Україні для підготовки учителів
церковно-парафіяльних шкіл. Існували у другій половині
ХІХ ст. під керівництвом Синоду. Мали 3-річний термін
навчання, фактично надавали підвищену початкову освіту. З
кінця ХІХ ст. до Ц-у.ш. приймалися особи після закінчення
двокласних учительських шкіл. У Ц-у.ш. вивчали Закон
Божий, церковні історію, співи та музику,
церковнослов’янську мову, російську мову, літературу,
арифметику з основами геометрії та землемірної справи,
географію, креслення і малювання, рукоділля (у жіночих
школах), педагогіку. Педагогічна практика відбувалася у
двокласних церковно-парафіяльних школах при Ц-у.ш.

ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ ПІДХІД В ІСТОРІЇ ПЕДАГОГІКИ

– ідеалістичний методологічний підхід до вивчення історико-
педагогічного процесу, сформульований А. Тойнбі (праця
«Дослідження історії» 1934 – 1961 рр.). Згідно головної ідеї
Ц.п., про круговорот локальних цивілізацій, дослідження
педагогічних явищ доцільно проводити не тільки в контексті
соціально-економічних формацій, але і в умовах окремих
цивілізацій та їх стадій. На думку А. Тойнбі, загальна логіка
саморозвитку надає можливість змістовно і різноманітно
повторювати у всіх цивілізаціях (у А. Тойнбі таких
цивілізацій - 13) ідентичний шлях розвитку, у тому числі й
освітньо-виховного. Застосування Ц.п. у історико-
педагогічних дослідженнях сприяє всебічному аналізу
конкретного феномена, акцентує увагу на ролі в розвитку
педагогіки «творчої меншості » – носія особливого
«життєвого пориву» (персоналії педагога) і підкреслює
практичне значення методів історико-педагогічної

148
компаративістики та екстраполяції.

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ КОЛЕГІУМ – середній навчальний

заклад підвищеного типу в Україні. Заснований у 1700 р. за
сприяння єпископа І. Максимовича внаслідок реорганізації
братської школи Л. Барановича (чернігівського єпископа у
1648-1650 рр., ректора Києво-Могилянської академії). До
Ч.к. приймалися діти усіх верств населення, фінансування
навчання відбувалося за рахунок самих студентів та за
державні кошти. Повний курс навчання становив 5 років,
навчальні програми наближалися до типових програм
Києво-Могилянської академії. Серед вихованців Ч.к.: Г.
Самарський-Биховець (викладач Чернігівського головного
народного училища), П. Левицький (викладач Новгород-
Сіверського головного народного училища), А. Плиський
(викладач Ніжинського головного народного училища), А.
Кучеровський (викладач Стародубського головного
народного училища), Г. Мокриця (хірург Московського
шпиталю) та ін. Ч.к. було реорганізовано у 1786 р. на
духовну семінарію.

ШІСТЬ ВИДІВ ІНТЕРЕСУ УЧНІВ ЗА І. ГЕРБАРТОМ –

відповідно до теорії виховуючого навчання, І. Гербарт
визначив 6 видів інтересу, які слід розвивати у дітей:
емпіричний (до світу); екскулятивний (до речей і явищ);
естетичний (до прекрасного); симпатичний (до близьких);
соціальний (до всіх людей); релігійний (до вищого). Перші
три види інтересу складали зміст математичної і частково
природничої освіти, наступні три види охоплювали цикл
гуманітарних наук.

ШКОЛА КОЛГОСПНОЇ МОЛОДІ – тип сільської

загальноосвітньої школи у СРСР та Україні, яка
функціонувала на базі початкової освіти та надавала

149
підготовку в обсязі 7 класів. Створена у 1923 р., як школа
селянської молоді, у 1930 р. перейменована у ШКМ (термін
навчання 3 роки). Поруч із загальною освітою давала основи
агрономічної підготовки та організації сільського
виробництво відносно умов конкретних регіонів. З 1928 р.
відкривалися також вечірні ШКМ, з 1930 р. – ШКМ з
прискореним терміном навчання. У 1934 р. ШКМ
реорганізована у неповну середню школи (семирічку).

ШКОЛА-КОМУНА – навчально-виховний заклад в СРСР

для бездоглядних дітей і підлітків, сиріт та неповнолітніх
правопорушників (часто інтернативного типу). Був
створений у 1920 р., проіснував до початку 30-х років ХХ ст.
Вихованці Ш-к. навчалися в загальноосвітній школі та
працювали у майстернях, на виробництві та в сільському
господарстві. Значна увага приділялася продуктивній праці,
самообслуговуванню та самоврядуванню, розвитку творчої
ініціативи. У 1923 р. в Україні було 24 дитячих містечка та
комун, де виховувалося 7134 дитини і працювали 570
вихователів. Найбільшими і найкраще організованими були
дитячі Ш-к. в Одесі, дитяче містечко Ленінське у Києві,
Чернігів-городок тощо. З 1934 р. значної популярності
досягла Ш-к. імені Ф.Е. Дзержинського, якою керував А.С.
Макаренко.

ШКОЛА (СХОЛЕ) – спочатку означало «спокій»,

«відпочинок». «дозвілля», а також дія, що виконується
впродовж відпочинку. Пізніше термін стали застосовувати:
навчально-виховний заклад для освіти і виховання дітей,
молоді та дорослих; одна із ланок системи освіти; набування
знань, навичок, досвіду; напрям у науці, суспільно-
політичній думці, для якого притаманні спільність поглядів,
принципів, методів, традицій; приміщення для організації
навчально-виховного процесу. Перші школи виникли у

150
середині V тис. до н.е. у Шумері (едубба), у Давньоруській
державі – Х – ХІ ст. (Ш. дяків, грамоти, книжного вчення).

ШКОЛА РОБІТНИЧОЇ МОЛОДІ – загальноосвітній

заклад в СРСР та Україні для навчання без відриву від
виробництва. Створена у 1943 р. як школа підлітків, які
працювали на підприємствах; у 1944 р. перейменована у
ШРМ. Надавала загальноосвітню підготовку в обсязі 7-
річної та середньої школи, працювала у складі 5-7-х та 5-10-х
класів. У 1958 р. перейменована у вечірню (змінну) школу.

ШКОЛА СЕЛЯНСЬКОЇ МОЛОДІ – тип сільської

загальноосвітньої школи в СРСР та Україні у 1923 – 1930 рр.
у складі 5 – 7 класів (денна та вечірня). Надавала загальну
освіту та основи агрономічних знань, проводила виробниче
навчання на базі сільськогосподарських підприємств. У 1930
р. ШСМ перейменована у школу колгоспної молоді.

ШКОЛА СІЛЬСЬКОЇ МОЛОДІ – тип сільської

загальноосвітньої школи в СРСР та Україні для навчання без
відриву від сільськогосподарського виробництва. Створена
у 1944 р., надавала підготовку в обсязі початкової та
семирічної школи. Відкривалася у великих селах, колгоспах
радгоспах та МТС у складі 1-4-х та 1-7-х класів. Із 1956 р.
стали функціонувати також середні школи сільської молоді
у складі 5-10-х та 8-10-х класів. Із 1958 р. ШСМ
перейменована у вечірню (змінну) школу.

ШКОЛА ФАБРИЧНО-ЗАВОДСЬКОГО НАВЧАННЯ –

початковий тип професійно-технічної школи, який існував у
1940 – 1963 рр. на базі промислових підприємств та
будівництв у системі Державних трудових резервів СРСР.
Готувала робітників масових професій для будівництва,
вугільної, гірської, металургійної, нафтової та інших галузей

151
промисловості. Термін навчання у ФЗН тривав 6 місяців. До
школи приймали молодь 16-18 років із загальноосвітньою
підготовкою (з 1955 р. – з початковою освітою та вище). Для
підготовки за професіями, пов’язаними із підземною
працею, у гарячих цехах, на будівництві – пиймалися лише
юнаки з 18 років. Учні перебували на повному державному
утриманні. У 1949 р. ФЗН для вугільної та гірськорудної
промисловості були реорганізовані у гірськопромислові
школи з тим же 10-місячним терміном навчання, у 1955 р.
школи ФЗН для будівництва – у 10-тимісячні будівельні
школи (з 1957 р. – 2-річні будівельні училища). У 1959-1963
рр. усі школи ФЗН, гірськопромислові та будівельні школи
було реорганізовано у ПТУ (професійно-технічні училища).
За час існування школи ФЗН підготували близько 6 млн.
робітників.

ШКОЛА ФАБРИЧНО-ЗАВОДСЬКОГО УЧНІВСТВА –

основний тип радянської професійно-технічної школи у
1920-1940 рр. Відкривалася при великих підприємствах для
підготовки кваліфікованих працівників із числа молоді віком
14-18 років, які мали початкову освіту. Термін навчання – 3-
4 роки. Поруч із професійним навчання у ФЗУ надавалася і
загальноосвітня підготовка. У 1930-1939 рр. навчання у
школі ФЗУ відбувалося переважно на базі 7-річної школи,
термін навчання зменшився до 1,5 – 2 років за рахунок
скорочення годин на загальноосвітні предмети. До 1940 р.
школи ФЗУ підготували 2,5 млн. кваліфікованих
працівників. З 1940 р. школа ФЗУ збереглася переважно у
легкій та харчовій промисловості. У 1959 – 1963 рр., разом
із всіма професійно-технічними навчальними закладами
системи Державних трудових резервів СРСР школи ФЗУ
було реорганізовано у професійно-технічні училища (ПТУ)
з різними термінами навчання.

152
ЮЛІАНА ДЕКРЕТ, 362 – урядовий указ, проти поширення
християнського віровчення у школах і спрямований на
подальше «одержавлення» давньоримських навчальних
закладів. Декретом заборонялося християнам вести навчання
в давньоримських школах і встановлювався контроль над
діяльністю в школах християнофільскі налаштованих
міських громад. Крім того, декрет затверджував принципове
право імператора втручатися у постанову декуріонів із
шкільних питань.

ІV
ДАТИ З ІСТОРІЇ СВІТОВОЇ ПЕДАГОГІКИ
40–35 тис. р.т. – приблизна поява виховання як особливого
виду людської діяльності.
ІV–ІІІ тис. до н.е. – виникнення перших шкіл (едубба у
Шумері).
VІ–V ст. до н.е. – формування афінської, спартанської,
беотійської систем виховання.
VІ–ІV ст. до н.е. – існування варіанту афінської педагогічної
моделі у грецьких колоніях Північного Причорномор’я
(Ольвія, Херсонес, Тірас, Пантікапей, Танаїс).
596–594 рр. – перші записані шкільні закони в Європі
(закони Солона).
551– 479 рр. – Конфуцій – “вчитель Китаю”.
470/469–399 рр. – Сократ – фундатор концепції проблемного
навчання.
460–370 рр. – Демокрит – засновник принципу природо
відповідності у вихованні.
449 р. до н.е. – перші публічні школи у Стародавньому Римі.
427–347 рр. – Платон – автор першої “педагогічної утопії”
та “ідеальної” античної державної освітньо-виховної
системи.
384–322 рр. – Аристотель – автор першої в історії вікової
періодизації розвитку дитини.

153
341–272 рр. – Епікур – засновник гедоністичного підходу в
педагогіці.
Початок ІІІ ст. до н.е. - відкриття Олександрійського
мусейону (грец. Museion – святилище муз) – одного з
головних наукових і культурних центрів стародавнього світу
(за ініціативи учня Аристотеля Деметрія Фалерского).
106 – 43 рр. – Марк Тулій Цицерон – автор римської
концепції гуманітарної білінгвістичної освіти.
4 р. до н. е.– 65 р. н. е. – Луцій Антей Сенека – засновник
морально-етичного напряму в римській педагогіці.
42–118 рр. – Марк Фабій Квінтіліан – перший учитель на
державному утриманні (праця “Про виховання оратора”).
І ст. н. е. – ранньохристиянські школи катехуменів.
ІІ–ІІІ ст. – поява кафедральних та єпископальних шкіл у
Європі.
362 р. – декрет імператора Юліана проти поширення
християнського віровчення у школах, спрямований на
подальше «одержавлення» давньоримських навчальних
закладів.
375–383 рр. – наказ Граціана про стабілізацію положення
вищих шкіл у Стародавньому Римі.
425 р. – постанова імператорів Валентіана III і Феодосія II
про подальше посилення імператорського контролю за
загальносвітними школами Стародавнього Риму.
425 р. – відкриття вищої школи Аудиторіум у Візантії (з ІХ
ст. – Магнавра (Золота палата)).
787, 789 рр. – публікування капітулів Карла Великого (перша
спроба запровадження у Європі всезагальної обов’язкової
безкоштовної початкової освіти на державному рівні);
Аахенська академія.
989 р. – відкриття у Києві “школи книжного вчення”
Володимиром Великим.
1037 р. – відкриття Ярославом Мудрим бібліотеки при
Софійському соборі у Києві.

154
1055 р. – відкриття першого медресе у Багдаді.
1096 р. – “Повчання дітям” Володимира Мономаха.
1150 р. (1157 р.) – заснування Болонського університету.
1200 р. (1215 р.) – заснування Паризького (Сорбонського)
університету.
ХІІ–ХІІІ ст. – організація перших європейських світських
шкіл (міських) у Лондоні, Парижі, Мілані, Флоренції,
Любеці, Гамбурзі. ХІІІ–ХІV ст. – відкриття перших цехових
шкіл у Європі.
1206 р. – заснування Оксфордського університету.
1224 р. – заснування Неапольського університету.
1231 р. – заснування Кембріджського університету.
1290 р. – заснування Лісабонського університету.
1348 р. – заснування Карлівського університету у Празі.
1378–1446 рр. – Вітторіо да Фельтре (засновник
гуманістичної школи “Будинок радощів” у Мантуї).
1449 р. – заснування першого українського братства у
Львові.
1450–1494 рр. – Юрій Дрогобич (Юрій Котермак, Георгій із
Русі – ректор Болонського університету – українець.
1470–1517 рр. – Павло Русин з Кросна (Польща) – автор
кириличних матриць літер для друкованих підручників
братських шкіл України.
1492–1540 рр. – Хуан Ліс Вівес – іспанський гуманіст,
вихователь англійської королеви Марії Тюдор, ініціатор
психологізації педагогіки.
1513–1566 рр. – Станіслав Оріховський Роксолан –
український гуманіст, автор проекту організації народної
освіти для України.
1537 р. – відкриття Й.Штурмом у Страсбурзі першої в
Європі класичної гімназії.
1570 р. – відкриття єзуїтського колегіуму у Відні.
1574 р. – відкриття єзуїтського колегіуму у Ярославську (тут
навчався Б. Хмельницький).

155
1576–1624 рр. – існування Острозької Академії.
1586 р. – затвердження Статуту Львівського братства,
відкриття Львівської братської школи.
1589 р. – відкриття Чернігівського колегіуму (фундатор –
Іоанн Максимович).
1592–1670 рр. – Ян Амос Коменський – автор першої
наукової дидактичної концепції.
1595 р. – відкриття Замостської Академії.
1608 р. – відкриття єзуїтського колегіуму у Львові.
1614 р. – відкриття єзуїтського колегіуму у Луцьку.
1615 р. – заснування Київського братства та школи.
1625 р. – відкриття єзуїтського колегіуму у Фастові.
1627 р. – “Лексикон словено-росскій” Памви Беринди.
1631 р. – заснування Лаврської братської школи П.Могили.
1632 р. – злиття Київської братської школи (Богоявленського
братства) та Лаврської Києво-Печерської школи у Києво-
Могилянський колегіум.
1632–1704 р. – Джон Локк – автор концепції „виховання
джентлмена”, популяризатор ідеї „tabula rasa” в педагогіці.
1632 р. – “Велика дидактика” Я. А. Коменського.
1647 р. – відкриття єзуїтського колегіуму у Києві.
1661 р. – заснування єзуїтського колегіуму у Львові.
1666 р. – відкриття Львівського університету.
1675 р. – заснування Л. Барановичем друкарні у Новгород-
Сіверському (1679 р. – переведена до Чернігова).
1687 р. – відкриття Московської слов’яно-греко-латинської
академії.
1693 р. – “Думки про виховання” Дж. Локка.
1700 р. – заснування Чернігівської колегії.
1701 р. – організація Києво-Могилянської академії.
1704 –1795 рр. – Бецькой Іван Іванович – російський
просвітник, організатор народної освіти.
1711–1765 рр. – Ломоносов Михайло Васильович – фундатор
Московського університету.

156
1712–1778 рр. – Жан–Жак Руссо – творець теорії „вільного
виховання”.
1722–1794 рр. – Григорій Савович Сковорода – фундатор
національної системи освіти та виховання на засадах
„сродної праці” та народності.
1727 р. – відкриття Харківського колегіуму.
1737 р. – заснування козацької музичної школи у Глухові.
1738 р. – заснування Переяславського колегіуму.
1741–1814 рр. – Янкович де Мірієво – російський
просвітник.
1746–1827 рр. – Іоган Генріх Песталоцці – класик
швейцарської педагогіки, автор ідеї розвиваючого навчання
та моделі сучасної початкової освіти.
1754 р. – відкриття Головної січової школи.
1755 р. – відкриття Московського університету і гімназії.
1762 р. – “Еміль або Про Виховання” Ж.-Ж. Руссо.
1764 р. – проект Батуринського університету К.
Розумовського.
1769–1780 рр. – Нейгофський експеримент І. Песталоцці.
1776–1841 рр. – Іоган Фрідріх Гербарт – класик німецької
педагогіки, творець системи пояснювально-ілюстративного
навчання.
1781–1787 рр. – “Лінгард і Гертруда” І.Песталоцці.
1782–1852 рр. – Фрідріх Вільгельм Август Фребель – класик
німецької педагогіки, організатор першого в європі дитячого
садка.
1790–1866 рр. – Фрідріх Вільгельм Адольф Дістервег –
класик німецької педагогіки, автор принципу
культуровідповідності в освіті і вихованні.
1800–1826 рр. – керівництво І. Песталоцці Бургдорфським
та Івердонським інститутами.
1801 р. – “Як Гертруда навчає своїх дітей” І. Песталоцці.
1802 р. – створення Міністерства народної освіти Російської
імперії.

157
1803–1865 рр. – Олександр Васильович Духнович –
закарпатський педагог, популяризатор ідей української
етнопедагогіки, автор першого на Закарпатті підручника з
педагогіки для вчителів середніх шкіл.
1804 р. – публікація “Статуту університетів Російської
імперії” та “Статуту навчальних закладів, підвідомчих
університетам”.
1804 р. – організація класичних та реальних гімназій (перша
– Новгород–Сіверська).
1804 р. – відкриття Імператорського Харківського
університету.
1806 р. – “Загальна педагогіка, виведена із цілей виховання”
І. Гербарта.
1811 р. – заснування Педагогічного інституту при
Імператорському Харківському університеті.
1811-1884 рр. – історія Царкосільського ліцею.
1812 р. – відкриття Київської та Сімферопольської гімназій.
1814–1861 рр. – Тарас Григорович Шевченко – представник
українського демократичного національно-орієнтованого
педагогічного руху.
1817 р. – реорганізація Києво-Могилянської академії у
Київську духовну академію.
1818 р. – заснування Рішельєвського ліцею в Одесі.
1820–1903 рр. – Гербарт Спенсер – класик англійської
педагогіки, теоретик дидактичного матеріалізму (концепції
реальної освіти).
1820 р. – заснування Ніжинського ліцею (фундатори – князі
О. О. та І. О. Безбородько, опікуни – Мусіни–Пушкіни).
1824–1870 рр. – Костянтин Дмитрович Ушинський –
засновник вітчизняної педагогічної науки.
1828–1910 рр. – Лев Миколайович Толстой – письменник,
педагог, популяризатор теорії „вільного виховання” в Росії..
1834 р. – відкриття Імператорського університету святого
Володимира у Києві; заснування Педагогічного інституту

158
при Київському університеті.
1834–1883 рр. – Микола Олександрович Корф – організатор
системи земських шкіл на Півдні України.
1837 р. – відкриття першого в Європі дошкільного
навчально-виховного закладу Ф. Фребелем (Тюрінгія,
Бланнкебург).
1841–1895 рр. – Михайло Петрович Драгоманов –
представник демократичного, національно-орієнтованого
напряму в українській педагогіці.
1850 р. – відкриття кафедри педагогіки при Імператорському
університеті святого Володимира у Києві (завідувач – С. С.
Гогоцький).
1854–1932 рр. – Георг Кершенштейнер – фундатор
педагогіки “громадянського виховання” та “трудової школи”.
1856–1940 рр. – Софія Федорівна Русова – автор методики
українського дошкільного виховання, організатор першого в
Україні дитячого садка, історик педагогіки.
1859–1876 рр. – Яснополянський педагогічний експеримент
Л. М. Толстого.
1859–1952 рр. – Джон Дьюї – засновник педагогіки
прагматизму.
60-ті рр. ХІХ ст. – організація жіночих гімназій
(недержавних).
1861 р. – “Буквар Южнорусскій” Т.Г.Шевченка.
1862–1915 рр. – Ернест Мейман.
1862–1926 рр. – Вільгельм Август Лай – засновник “школи
дії”.
1864 р. – шкільна реформа в Росії.
1864 р. – організація учительських семінарій.
1864 р. – перше видання “Рідного слова” К. Д. Ушинського.
1865 р. – відкриття Імператорського Новоросійського
університету в Одесі.
1868–1869 р. – перше видання “Спроби педагогічної
антропології” К. Д. Ушинського (Т. 1–2).

159
1868–1939 рр. – діяльність товариства “Просвіта” у Львові.
1870 р. – заснування Колегій Павла Галагана у Києві.
1872 р. – організація учительських інститутів в Росії (1874
р. – у Глухові).
1872–1959 рр. – Степан Сірополко – історик педагогіки,
автор першої систематизованої праці з історії української
школи та виховання (1937 р.).
1874–1949 рр. – Едуард Лі Торндайк.
1875 р. – відкриття Чернівецького університету.
1875 р. – відкриття Ніжинського історико-філологічного
інституту.
1877 р. – відкриття Вищих жіночих курсів у Києві.
1878 –1967 рр. – Григорій Григорович Ващенко.
1878 –1934 рр. – Станіслав Теофілович Шацький.
1882–1972 рр. - Іван Іванович Огієнко.
1885 р. – заснування Харківського технологічного інституту.
1888 –1939 рр. – Антон Семенович Макаренко – засновник
радянської концепції виховання у колективі.
1892 р. – реорганізація літературного товариства імені Т.
Г. Шевченка у Львові у Наукове товариство імені Т. Г.
Шевченка (до 1918 р. – фактично єдина новітня Академія
наук українського народу).
1897–1914 рр. – боротьба за відкриття українського
університету у Львові.
1898 р. – заснування Київського політехнічного інституту.
1905–1908 рр. – діяльність Шацького С. Т. у культурно-
просвітницькому товаристві “Сетлмент”.
1906 р. – заснування Всеукраїнської Учительської спілки.
1907 р. – мадяризація українських шкіл на Закарпатті на
основі закону М. Апоньї.
1907–1909 рр. – “Словник української мови” Б. Д. Грінченка.
1909–1917 рр. – створення і діяльність товариства “Дитяча
праця та відпочинок” та колонії “Бодре життя” (Калузька
губернія) під керівництвом Шацького С. Т.

160
1910–1914 рр. – перший на Наддніпрянщині педагогічний
журнал “Світло” (видавець – С.Ф.Русова).
1911 р. – створення на західноукраїнських землях
молодіжної організації “Пласт”.
1918 р., 1.07. – заснування Кам’янець-Подільського
державного університету.
1918 р. , 17.09. – реорганізація Українського Народного
університету у Київський державний український
університет.
1918 р. – “Положення про єдину трудову школу” та “Основні
принципи єдиної трудової школи” (прийнято на І
Всеросійському з’їзді з народної освіти).
1918–1970 рр. – Василь Олександрович Сухомлинський.
1918 р. – створення Української Академії наук (УАН).
1919 р. – “Положення про єдину трудову школу УРСР”.
1919 р. – заснування шкіл з ліквідації неписемності в Україні
і Росії.
1919 р. – заснування Української академії наук (УАН),
перший президент – В. І. Вернадський (1919 – 1928 рр.).
1919 р. – відкриття перших робітничих факультетів
(робфаків) в Україні і Росії.
1920 р. – запровадження Г.Гриньком нової системи освіти в
Україні (діяла до 1930 р.).
1920 р. – ліквідація університетів в Україні, відкриття
Інститутів народної освіти.
1920 р. – організація шкіл фабрично-заводського учнівства
(ФЗУ) у Радянському Союзі.
1920–1928 рр. – діяльність А. С. Макаренка у колонії ім.
М. Горького.
1923 р., 17–25. 04. – 1927 р., 20–29. 11 – українізація освіти.
1928–1935 рр. – діяльність А. С. Макаренка у комуні ім.
Ф. Дзержинського.
1923–1934 рр. – існування шкіл селянської молоді (ШСМ) в
Радянському Союзі.

161
1925–1934 рр. – існування фабрично-заводських семирічок
(ФЗС) у Радянському Союзі.
1930 р. – зпровадження у Радянському Союзі всезагальної
обов’язкової початкової освіти.
1930 р. – реорганізація Київського інституту народної освіти
у Інститут соціального виховання.
1933 р., 10.03 – постанова уряду УРСР про організацію в
Україні державних університетів замість інститутів народної
освіти; створення Київського державного педагогічного
інституту (з 1936 р. - імені М.Горького).
1933–1935 рр. – “Педагогічна поема” А. С. Макаренка.
1936 р., 4.07. – постанова ЦК ВКП (б) СРСР “Про
педологічні перекручення в системі наркомосів”
1937 р. - “Історія освіти в Україні” С.Сірополка.
1938 р., 24.4. – запровадження російської мови як
обов’язкової у всіх школах України.
1943 р. – відкриття змінних та вечірніх шкіл для робітничої
та сільської молоді в Україні.
1943–1954 рр. – здійснення роздільного навчання дівчат та
хлопчиків по великих містах Радянського Союзу.
1944 р. – введення цифрової (5-бальної) системи оцінювання
в Україні; випускні іспити за 4, 7 класи; екзамену на атестат
зрілості; золотих та срібних медалей.
1945 р. – відкриття Ужгородського університету.
1947–1970 рр. – В.О. Сухомлинський – директор Павлиської
середньої школи.
1949 р. – запровадження всезагальної обов’язкової
семирічної освіти в Радянському Союзі.
1956 р. – організація інтернатів у Радянському Союзі.
1958 р. – закон “Про зміцнення зв’язку з життям і про
подальший розвиток системи народної освіти в СРСР”.
1969 р. – “Серце віддаю дітям” В.О. Сухомлинського.
1974 р. – запровадження всезагальної середньої освіти в
СРСР.

162
1984 р. – реформування загальноосвітньої та професійної
школи СРСР; введення одинадцятирічного терміну навчання
у середній школі.
1991 р., 25.06 – прийняття закону “Про освіту”.
1992 р., 4.03. – створення Академії педагогічних наук
України.
1994 р. – прийняття державної національної програми
“Освіта. Україна ХХІ століття”.
1996 р. – прийняття чинного закону незалежної Україи “Про
освіту”.
1997 р. – входження України до Болонського процесу.
2001 р., липень – прийняття Національної доктрини розвитку
освіти України у ХХІ столітті.
2002 р., 17.01. – прийняття закону “Про вищу освіту”.

ОРІЄНТОВНІ УЗАГАЛЬНЮЮЧІ ТЕСТИ

1. Історію педагогіки слід розглядати:
а). у системі педагогічних наук;
б). у системі соціологічних наук;
в). у системі суспільно-гуманітарних наук;
г). у системі історичних наук.
2. Предметом історії педагогіки є:
а). розвиток освіти, виховання, педагогічної думки та моралі
від найдавніших часів до сьогодення у зв’язку з
актуальними проблемами сучасної школи та педагогічної
науки;
б). систематизація та узагальнення історичного досвіду
освіти, виховання, педагогічної думки;
в). розвиток шкільної освіти та виховання у країнах світу в
історичній ретроспективі.
3. Вказати на напрями знань, дотичних до історії
педагогіки:
а). філософія освіти;
б). кінологія;

163
в). логістика;
г). біоніка;
д). релігієзнавство;
е). аксіологія.
4. Вирізнити принципи наукового дослідження
історико-педагогічної проблематики:
а). природовідповідності;
б). компаративістики;
в). наочності;
г). активності та послідовності;
д). історизму;
е). об’єктивності.
5. Пріоритетними методами історико-педагогічних
досліджень є:
а). статистичний;
б). ретроспективний;
в). порівняльний;
г). експериментальний;
д). конкретно-історичний;
е). математичного моделювання.
6. Виділити групи історико-педагогічних джерел:
а). речові;
б). етнопедагогічні;
в). статистичні;
г). письмові;
д). кіно-фото-фоно документи;
е). архівні.
7. Автор першої наукової періодизації історії освіти та
педагогічної думки в Україні:
а). М. Грушевський;
б). М. Драгоманов;
в). С. Сірополко.
8. Перший в Україні педагогічний інститут при
класичному університеті був відкритий у :

164
а). Харкові;
б). Одесі;
в). Києві;
г). Львові;
д). Чернівцях.
9. Засновник культурологічного підходу до вивчення
історико–педагогічної проблематики:
а). К. Шмідт;
б). А. Тойнбі;
в). М. Драгоманов;
г). Т. Карлейль.
10. Теорія походження виховання, яка стверджує, що
воно виникло на основі несвідомого інстинктивного
прагнення дітей активно наслідувати дії дорослих:
а). трудова;
б). біологічна;
в). психологічна.

11. Вікова ініціація, що існувала у первісних людей,

становила:
а). систему різних випробувань на право стати на чолі
родової общини;
б). систему випробувань молодих людей на фізичну та
соціальну зрілість та церемонію посвяти у повноправні
члени колективу;
в). систему суспільних норм та правил, засвоєння яких
дозволяє підліткам брати участь у обговоренні колективних
справ разом із дорослими.
12. Приблизна дата виникнення виховання як
особливого виду людської діяльності:
а). близько 40 тис. років тому;
б). приблизно 100 тис. років тому;
в). середина І тис. до н.е.
13. Виникнення перших навчальних закладів у Шумері

165
спричинювалося:
а). нагромадженням людьми зачатків наукових знань і
появою охочих зробити навчання сферою професійної
діяльності;
б). класове розшарування суспільства та поява людей, для
яких виховання стає сферою їхньої професійної діяльності;
в). створення людьми різних систем письма та
нагромадження у своєму досвіді зачатків наукових знань;
г). класове розшарування суспільства та створення людьми
різних систем письма.
14. У Стародавній Спарті навчально-виховні заклади
мали назву:
а). агели;
б). будинки молоді;
в). спартанські школи;
г). агони.
15. Яким терміном позначалася загальна мета виховання
у Стародавніх Афінах?
а). калокагатія;
б). пайдейя;
в). трофе;
г). арете.
16. Філософ, який першим в історії педагогіки висунув
вимогу про природовідповідність виховання та значення
праці у процесі формування особистості:
а). Аристотель;
б). Демокрит;
в). Сократ.
17. Стародавній автор, що написав перший в історії
науково-педагогічний твір:
а). Сенека;
б). Квінтіліан;
в). Піфагор.
18. Метою виховання у Стародавньому Римі було:

166
а). підготовка мужніх, фізично розвинутих, здорових,
витривалих і загартованих воїнів-захисників;
б). виховання відданих і корисних для держави громадян;
в). гармонійний розвиток тіла і душі, внутрішня і зовнішня
досконалість.
19. Головний у середньовічних школах Європи метод
засвоєння нових знань, за яким учні одержували готові
відповіді на запитання і заучували їх напам’ять без будь-
якого розуміння, має назву:
а). катехізисний;
б). механічний;
в). зазубрювання.
20. Завданням середньовічної схоластики було:
а). подати у вигляді наукоподібної системи релігійне вчення
і обґрунтувати його посиланням на Святе Письмо;
б). вивчати досвід античності, зокрема, античну філософську
думку;
в). розвивати філософську думку, незалежну від церкви.
21. Мистецтво, яке не входило до системи семи
лицарських доброчинностей:
а). уміння читати;
б). плавання;
в). фехтування;
г). вміння співати та складати вірші.
22. Середньовічні університети мали такі факультети:
а). природничий;
б). теологічний (філософський);
в). музичний;
г). юридичний;
д). медичний;
е). математичний;
ж). військовий.
23. До квадривіуму входили науки:
а). арифметика;

167
б). геометрія;
в). астрономія;
г). музика;
д). граматика;
е). риторика; є).діалектика.
24. Перші університети у середньовічній Європі були:
а). автономними стосовно церкви та магістратів;
б). пов’язані лише з церквою, оскільки саме вона давала
дозвіл на їх відкриття;
в). залежні від магістратів, позаяк фінансувалися з міського
бюджету;
г). залежні від церкви або світського опікуна, оскільки
існували на їх кошти.
25. В основу виникнення середньовічної науки
схоластики покладено:
а). необхідність вивчення досвіду античної культури, що була
раніше заборонена;
б). поширення єресей, коли релігійні постулати піддавали
сумніву і вимагали їх пояснення;
в). прагнення волелюбних вчених здійснювати наукові
пошуки незалежно від церкви.
26. Чи існували школи для дівчат у Європі в епоху
Середньовіччя:
а). впродовж всього Середньовіччя, аж до нових часів школи
для дівчат не існували;
б). школи для дівчат виникають лише в епоху Відродження;
в). жіночі школи у Західній Європі були поширені впродовж
всього Середньовіччя і перебували під опікою церкви.
27. Особливість навчання дітей, що була притаманна
протестантським школам Середньовіччя:
а). вивчення античної філософії;
б). навчання рідною мовою;
в). система єзуїтського виховання.
28. Укажіть три основні особливості гуманістичної

168
педагогіки епохи Відродження:
а). світський характер виховання;
б). професійна спрямованість;
в). особливе значення природи як чинника виховання;
г). класичний характер змісту виховання та освіти;
д). орієнтація на когнітивну спрямованість освіти.
29. Вкажіть дату виникнення у Київській Русі першої
офіційно відомої школи:
а). 988 р.;
б). 989 р.;
в). 860 р.
30. У Київській Русі склалася така система шкіл і
виховання:
а). монастирські школи, школи “книжного навчання”,
повітові школи, гімназії, кормильство;
б). школи “книжного навчання”, монастирські школи, жіночі
школи, школи грамоти, реальні школи, кормильство;
в). школи “книжного навчання”, монастирські школи, школи
грамоти, жіночі школи, кормильство.
31. Перший вітчизняний твір педагогічного
спрямування:
а). „Слово про закон та благодать” Іларіона;
б). „Повчання дітям” В. Мономаха;
в). „Ізборник” І. Грішного.
32. У ХVІ ст. в Україні братські школи
запроваджувалися:
а). представниками православної церкви для боротьби проти
ополячення та окатоличення;
б). представниками уніатської церкви як супротив
ополячення та окатоличення;
в). представниками православної церкви як засіб проти
засилля в Україні західноєвропейської латинської
освіченості.
33. Братські школи України в середині ХVІІІ ст.

169
здебільшого були:
а). середніми закладами підвищеного типу, де вивчалися “сім
вільних мистецтв”;
б). початковими школами, що надавали елементарну освіту;
в). закладами підвищеного типу, де, крім “семи вільних
мистецтв”, вивчали філософію та богослов’я.
34. Дата створення Києво-Могилянській академії:
а). 1615 р.;
б). 1632 р.;
в). 1701 р.
35. Києво-Могилянська академія за своєю організацією
та структурою:
а). відповідала класичним університетам;
б). орієнтуючись на традиції братських шкіл, поділялась на
класи;
в). нагадувала класичні західноєвропейські університети, тут
існували факультети, за виключенням теологічного;
г). ураховувала традиції братських шкіл, але поділялася на
факультети, вищими з яких були теологічний та
філософський.
36. Назвіть принципи визначення змісту освіти,
запропоновані Я.А. Коменським:
а). доцільність;
б). енциклопедичність;
в). доступність;
г). концентричність;
д). наочність;
е). природовідповідність.
37. Я. А. Коменський запропонував новий підхід до
вивчення мов (одночасно з ознайомленням дитини з
доступними їй знаннями з різних галузей науки) у творі:
а). “Велика дидактика”;
б). “Материнська школа”;
в). “Відкриті двері до мов усіх наук”;

170
г). “Видимий світ речей у малюнках”;
д). “Новітній метод мов”.
38. Принцип природовідповідності виховання за Я. А.
Коменським:
а). людина – це частина природи і має природне право на
свободу, тому виховання повинно йти за природою,
допомагати вільному розвитку дитини, узгоджувати свої
впливи з цим розвитком;
б). людина – це частина природи і розвивається вона згідно
законів природи, тому виховання повинно забезпечити
дитині вільний розвиток, аби не йти проти цих законів;
в). людина – це частина природи і розвивається вона за
спільними з природою законами, тому навчання і виховання
дітей потрібно здійснювати відповідно до цих законів.
39. Дж. Локк був прихильником:
а). шкільної освіти і виступав проти домашнього виховання,
що не сприяє підготовці активного державного діяча;
б). домашнього індивідуального виховання дітей і виступав
проти шкільної освіти, яка є відбитком суспільства;
в). навчання і виховання дітей у закладах інтернатного типу,
що уберігають дітей від негативних впливів суспільства.
40. Основою формування характеру джентльмена Дж.
Локк вважав:
а). честь;
б). справедливість;
в). вихованість.
41. Ж.-Ж. Руссо, визначаючи зміст освіти:
а). навчальні предмети поділяв на чотири цикли і пропонував
виділяти у кожному році навчання головний предмет, який
становив основний цикл (наприклад, перший клас –
математика, другий клас – механіка);
б). поділяв навчання на чотири цикли, керуючись критеріями
корисності та реальної спрямованості. Зокрема, виступав за
більш раннє вивчення мов і відносив їх до першого циклу;

171
в). при виборі наук для навчання радив керуватися
критеріями корисності і спрямованості на природничі науки,
але це вільна робити сама дитина за допомогою наставника:
того, що її не цікавить, у корисності чого вона не впевнена,
дитина не вивчає.

42. Який виховний принцип Г. Сковорода визначає як

“сродна праця”:
а). народності;
б). науковості;
в). природовідповідності;
г). систематичності.
43. Перший вищий навчальний заклад на європейській
території колишнього Радянського Союзу:
а). Московська слов’яно-греко-латинська академія;
б). Києво-Могилянська академія;
в). Острозький колегіум;
г). Спаська школа (Москва);
д). Друкарське училище (Москва).
44. Визначте головну сутність педагогічного
експерименту Й. Песталоцці:
а). спроба організувати перший в Європі державний
дошкільний заклад для дітей-сиріт;
б). спроба організувати першу школу “взаємного навчання”,
тип якої згодом став поширеним у Європі;
в). спроба організувати першу промислово-виробничу
школу, що поєднувала навчання дітей та їх продуктивну
працю.
45. Позицією А. Дістервега щодо співвідношення
національного і загальнолюдського у вихованні є:
а). поєднання загальнолюдського і національного, але
основою повинно стати національне виховання, яке є
172
обов’язковим для всіх дітей одної нації;
б). поєднання загальнолюдського і національного, але
основою має стати загальнолюдське виховання, яке є
загальним для всіх дітей земної кулі;
в). основою німецького виховання повинна стати
національна ідея, яка обов’язкова для всіх дітей нації, а
загальнолюдське – це другий критерій в оцінці розвитку
людини.
46. Мета виховання за Й. Гербартом:
а). розвиток усіх можливих задатків людини для “служіння
істині, красі та добру”;
б). формування “доброчесної людини” у відповідності з
вічними морально-етичними ідеями та встановленим
державним устроєм;
в). виховання “міцної людини”, яка може взяти від життя, що
їй потрібно.
47. Мета виховання за Г. Спенсером:
а). розвиток всіх можливих задатків людини для служіння
“істині, красі та добру”;
б). формування “доброчесної людини” згідно з вічними
морально-етичними ідеями та встановленим державним
устроєм;
в). виховання “міцної людини”, яка може взяти від життя, що
їй потрібно.
48. Відомий представник зарубіжної педагогіки, який
запровадив назву “дитячий садок” для дошкільних
виховних закладів:
а). Ф. Фребель;
б). Й. Гербарт;
в). Ф. А. В. Дістервег.
49. Російський педагог, організатор народної школи, що
базувалася на ідеях теорії вільного виховання:
а). І. Тургенєв;
б). Л. Модзалевський;

173
в). Л. Толстой;
г). В. Остроградський;
д). В. Стоюнін.

50. Яка із запропонованих педагогічних концепцій другої

половини ХІХ – початку ХХ ст. виступає як
традиціоналістська:
а). гербарторіанство;
б). прагматизм;
в). “вільне виховання”;
г). експериментальна педагогіка.
51. Тенденція, що мала місце у розвитку освіти
зарубіжних країн наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.:
а). збільшення кількості державних безкоштовних шкіл,
народна освіта стає справою державної влади;
б). різке збільшення кількості приватних шкіл, держава в
силу низки суспільно-економічних причин відмежовується
від справи освіти та виховання;
в). поступове перетворення школи із загальноосвітньої у
професійну, що диктується потребою підготовки
висококваліфікованих працівників для стандартного
виробництва.
52. Право на вступ до університету в ХІХ ст. надавали:
а). жіночі та чоловічі класичні гімназії;
б). чоловічі класичні та реальні гімназії;
в). чоловічі класичні гімназії.
53. Назва групи українських діячів, які підготували та
випустили першу на Західній Україні книжку,
надруковану українським алфавітом:
а). „Руська Трійця”;
б). „Українське народне товариство”;
в). Кирило–Мефодієвське товариство.
54. Місто, у якому у 60-х роках ХІХ ст. діяла єдина на той
час на західноукраїнських землях українська гімназія:

174
а). Львів;
б). Тернопіль;
в). Чернівці.
55. Педагогічний символізм Т.Г. Шевченка в оформленні
„Букваря южнороссійського”: що намальовано на
титульній та останній сторінках посібника:
а). хрест та сова;
б). закрита та відкрита книга;
в). місяць та сонце;
г). немовля та доросла дитина.
56. Яке відношення мав Т.Г. Шевченко до недільних
шкіл:
а). керував відкриттям першої такої школи у Києві;
б). стояв на чолі прогресивних діячів, які боролися за
відкриття таких шкіл;
в). після їх відкриття підтримував школи як матеріально, так
і духовно;
г). працював певний час у недільній школі.
57. Предметом педагогіки К. Ушинський називав:
а). педагогічний процес;
б). виховну діяльність;
в). людину;
г). дослідження закономірностей педагогічних явищ.
58. Позиція К.Д. Ушинського щодо запозичення виховних
систем інших народів:
а). запозичення одним народом у іншого виховної системи,
однаково як і окремих її елементів, є неможливим;
б). недопустимо переносити виховні системи з однієї країни
до іншої, але доцільно творчо використовувати кращі
елементи виховного досвіду інших народів;
в). недопустимо цілісно переносити виховні системи з однієї
країни до іншої, але є можливим побудувати громадське
виховання у своїй країні повністю на кращих елементах
різних зарубіжних систем;

175
г). з метою використання кращих зразків зарубіжного
педагогічного досвіду доцільно і навіть корисно
запозичувати одним народом у іншого найпридатніші
виховні системи.
59. Головним джерелом педагогіки К. Ушинський
називав науку:
а). психологію;
б). етику;
в). філософію;
г). антропологію.
60. Своєрідність народу, що зумовлена його історичним
розвитком та локусом географічного проживання
К. Ушинський визначає терміном:
а). народність;
б). ментальність;
в). культуровідповідність;
г). етнічність.
61. Для підготовки викладачів педагогіки та вчителів
середніх шкіл К. Ушинський пропонував створювати:
а). педагогічні класи при університетах;
б). педагогічні семінарії;
в). педагогічні факультети при університетах.
62. К. Ушинський у питанні співвідношення функцій
виховання та навчання був прихильником ідеї:
а). розподілу функцій виховання і навчання між вихователем
та вчителем з погляду значимості та самостійності цих двох
галузей;
б). поєднання в одній особі учителя та вихователя, оскільки
добрий викладач повинен уміти виховувати учнів своїм
предметом;
в). поєднання в одній особі учителя і вихователя у народних
школах, а у гімназіях їх функції повинні бути розмежовані з
погляду специфічності галузей виховання та навчання;
г). підготовки окремо добрих вихователів та добрих

176
викладачів з погляду специфічності галузей виховання та
навчання.
63. Початкові народні школи у підросійській Україні, що
відкривалися місцевими органами самоврядування
згідно з реформою 1864 р.:
а). земські;
б). недільні;
в). церковно – приходські.
64. Тип школи, якою керувала Х. Алчевська:
а). церковно-парафіяльна;
б). школа для дорослих жінок;
в). приватна гімназія;
г). школа гувернанток;
д). фребелівські курси.
65. Автор першого в Україні підручника з народної
педагогіки:
а). Г.Сковорода;
б). К.Ушинський;
в). С.Русова;
г). О.Духнович.
66. Автор першої в Росії та Україні книжки зі
школознавства:
а). М. Корф;
б). К. Ушинський;
в). М. Пирогов.
67. Керівник Київського навчального округу за часів
існування недільних шкіл (1859 р.):
а). К. Ушинський;
б). В. Бібіков;
в). М. Пирогов;
г). В. Іконніков.
68. Яка педагогічна ідея М. Пирогова стала головним
приводом для початку широкого громадсько-
педагогічного руху в Росії у середині ХІХ ст.:

177
а). заборона тілесних покарань учнів та студентів;
б). загальнодоступне навчання у вищий школі;
в). загальнолюдське виховання;
г). запровадження трудового виховання у школах;
д). рівноправність в отриманні освіти чоловіків та жінок.
69. Перший завідувач кафедрою педагогіки в Україні
(Імператорський університет святого Володимира у
Києві, 1850 р.):
а). Д. Багалій;
б). М. Максимович;
в). В. Антонович;
г). О. Новицький;
д). С. Гогоцький.
70. Закінчити думку М. Драгоманова: „Питання
розбудови української системи освіти та виховання для
ХІХ ст. слід та доцільно вирішувати на ...”
а). національних засадах;
б). загальнолюдських засадах;
в). педагогічних засадах;
г). наукових засадах.
71. Один із перших дослідників історії вищої школи
України та Росії:
а). І. Франко;
б). П. Грабовський;
в). Т. Лубенець;
г). М. Корф.
72. За якої умови, на думку І. Франка, можливе
забезпечення найбільш ефективного шкільного
навчання і виховання учнів:
а). якщо учні будуть вивчати тільки те, що їх цікавить,
захоплює;
б). якщо навчання органічно пов’язуватиметься з
продуктивною працею;
в). якщо навчання ґрунтуватимется на новітніх методиках та

178
педагогічних досягненнях;
г). якщо навчання проводитеметься рідною мовою.
73. Кому, на думку І. Франка, належить визначальна
роль у сімейному вихованні:
а). матері;
б). батькові;
в). старшому поколінню в родині – бабусям та дідусям;
г). авункулат – братам батька;
д). дитячому оточенню – старшим братам, сестрам.
74. Ідеалом освіченої жінки Л. Українка вважала:
а). берегиню домашнього вогнища;
б). активну учасницю суспільного життя, вірну власним
принципам та громадянським переконанням;
в). вірну дружину свого чоловіка, добру матір для дітей.
75. Фундатор вітчизняної теорії та методики дошкільної
освіти, організатор першого державного дитячого садка
у Києві:
а). С. Русова;
б). О. Духнович;
в). І. Огієнко;
г). Г. Ващенко.
76. Вихідні положення дошкільної освіти та виховання за
С. Русовою:
а). індивідуальний підхід;
б). природовідповідність;
в). національний характер;
г). позаполітична спрямованість;
д). професійна спрямованість;
е). колективізм;
ж). керівна роль учителя–вихователя.
77. Перший у Наддніпрянській Україні педагогічний
журнал, у редакції якого працювала С. Русова:
а). „Світло”;
б). „Школа життя”;

179
в). „Вільна українська школа”.
78. Перший в історії міністр народної освіти України:
а). І. Стешенко;
б). С. Русова;
в). І. Огієнко;
г). М. Скрипник.
79. За часів Центральної Ради українізація народної
школи здійснювалася:
а). шляхом створення за державні кошти нових національних
закладів, не зачіпаючи інтересів існуючих до цього часу
шкіл;
б). шляхом відкриття нових українських шкіл та
реорганізації існуючих російських шкіл в українські;
в). лише шляхом реорганізації існуючих російських шкіл,
оскільки на відкриття нових українських навчальних
закладів не вистачало коштів.
80. За підготовленим проектом Директорії від 1919 р.
щодо єдиної школи в Україні передбачалася така система
шкіл:
а). молодша школа (4 роки), старша школа (4 роки), колегія
(4 роки);
б). дошкільні заклади соціального виховання (4–8 років),
єдина трудова школа (8–15 років), професійна школа (15–18
років);
в). переддошкільне та дошкільне виховання (до 6 років),
початкова школа (6–14 років), середня школа (14–18 років).
81. Вітчизняний представник теорії вільного виховання,
організатор „Будинку дитини” та автор першої в історії
України та Росії „Декларацій прав дитини” (1917 р.):
а). С. Блонський;
б). Т. Шацький;
в). К. Вентцель;
г). О. Залужний.
82. Трудовий принцип, за яким будувалася освітня

180
система Радянської України у 20-х роках ХХ ст. полягав
у:
а). у школі вводилася продуктивна праця, на основі якої
здійснювалась загальноосвітня політехнічна підготовка
учнів;
б). у школі вводилася продуктивна праця для виявлення
професійних нахилів дітей і з подальшим одержанням
учнями у рамках шкільної системи певної професії;
в). учні шкіл залучалися до різних видів продуктивної
виробничої праці з метою надання посильної допомоги
народному господарству країни.
83. Тип навчальних закладів, що не входив до освітньої
системи Радянської України впродовж 20-х років ХХ ст.:
а). дитячий будинок;
б). технікум;
в). інститут;
г). університет.
84. Перехід до обов’язкової семирічної освіти в
Радянській Україні було здійснено:
а). у березні 1920 р. згідно із затвердженою новою системою
освіти, розробленою Г. Гриньком;
б). у Радянській Україні не здійснювався такий перехід у
зв’язку із зміною структури основних типів шкіл 1958 р.,
коли неповна середня школа стала восьмирічною;
в). у травні 1934 р. – партійна постанова “Про структуру
початкової та середньої школи в СРСР”;
г). у 1949 р. у зв’язку з відповідною урядовою постановою.
85. Укажіть варіанти, де правильно відображено зміни у
системі освіти України за постановами партії початку 30-
х років ХХ ст.:
а). скасовувався індивідуальний облік знань і
запроваджувався бригадний;
б). запроваджувався індивідуальний облік знань учнів;
в). скасовувалися іспити у школах;

181
г). запроваджувалися іспити у школах;
д). запроваджувались колективні форми обліку знань і
скасовувалася 5-бальна система оцінювання;
е). запроваджувалися єдині норми обліку знань і 5-бальна
система оцінки знань учнів.
86. Головним критерієм у визначенні стадії розвитку
дитячого колективу за А. Макаренком є:
а). участь членів колективу в органах самоврядування;
б). стосунки між вихованцями;
в). характер висунутих вимог до вихованців з боку керівника.
87. Складена А. Макаренком для конкретизації цілей
виховання програма людської особи передбачала:
а). єдність трьох елементів: навчання, виховання та життя
дітей;
б). поєднання навчання основам наук у загальноосвітній
школі з продуктивною промисловою працею дітей;
в). єдність двох елементів: загальну стандартну частину та
індивідуальний коректив до неї;
г). діалектичну єдність виховання та навчання дітей.
88. Дисципліну, яка супроводжується цілковитим
розумінням того, що таке дисципліна та для чого вона
потрібна, А. Макаренко називав:
а). свідома;
б). організована;
в). мажорна;
г). педагогічна.
89. У переліку педагогічних понять укажіть ті, що
належать А. Макаренку:
а). теорія перспектив;
б). теорія розвиваючого навчання;
в). програма людської особистості;
г). паралельна педагогічна дія;
д). вчення про ступені навчання;
є). проблема диференційованого навчання.

182
ж). методика „вибуху”.
90. Сутність методики “паралельної педагогічної дії”
полягає:
а). у наявності кількох паралельних колективних цілей,
досягнення яких здійснюється одночасно;
б). у непрямому впливові вихователя на особистість дитини,
коли педагогічна вимога до вихованця задається через
колектив;
в). у наявності кількох альтернативних програм досягнення
загальної колективної мети, що виконуються окремим
паралельними загонами.
91. Згідно з А. Макаренком, праця стає нейтральним
процесом у вихованні, якщо:
а). має примусовий характер;
б). не передбачає створення певних цінностей;
в). не поєднується з навчанням дитини.

92. Перехід до обов’язкової загальної середньої освіти в

Радянській Україні був законодавчо проголошений у:
а). грудні 1958 р.;
б). січні 1974 р.;
в). 1984 р.
93. Хто організовував “народні школи” на території
України під час ІІ Світової війни:
а). радянські партизани з метою збереження вітчизняної
освіти на загарбаних фашистами територіях;
б). німецькі окупанти з метою реалізації в Україні власних
освітніх планів.
94. Серед зазначених педагогічних концепцій ХХ ст.
визначте ті, в яких інтегративною основою виступає
авторитарна модель:
а). суворе виховання Алена (Е. Шарт’є);
б). марксистська педагогіка;
в). екзистенціальна педагогіка;

183
г). фашистська педагогіка;
д). педагогіка неотомізму;
е). прагматична педагогіка.
95. Принципи побудови українського виховання за
Г. Ващенком:
а). матеріалістичний світогляд;
б). християнська мораль;
в). належний рівень психолого–педагогічної підготовки;
г). національний характер;
д). раціональна поведінка;
е). свідома дисципліна;
ж). політехнічність, професійна спеціалізація.
96. Моральна мета вихованого українця за Г. Ващенком:
а). служіння Богові та українській нації;
б). служіння державним інтересам;
в). самореалізація особистості у контексті акмеологічного
світогляду;
г). служіння українській нації та людству як інтеграція
національного та полікультурного чинників.
97. Педагогічний традиціоналізм другої половини ХХ ст.
характеризується:
а). розумінням освіти як ретранслятора культури, метою якої
є передача дітям універсальних елементів знань минулого;
б). відтворенням ідеї систематичної академічної освіти;
в). актуалізацією проблеми засвоєння знань та практичною
адаптацією молоді через освіту до існуючого суспільства;
г). ідеєю персонального навчання.
98. Представниками гуманістичної педагогіки другої
половини ХХ ст. є:
а). А. Комбс;
б). А. Маслоу;
в). К. Роджерс;
г). Б. Скіннер;
д). Г. Кевелті.

184
99. Визначте, що вкладав у зміст принципу педагогічного
гуманізму В. Сухомлинський:
а). гуманізм – це творіння добра, відмова від будь-якого
насильства над дитиною;
б). якомога більше поваги до особистості і якомога більше
вимогливості до неї;
в). опора на позитивне в особистості;
г). надання дитині можливості вибору діяльності, поведінки,
розвиток її індивідуальних здібностей;
д). проектування „завтрашньої радості” для колективу і
особистості;
е). відмова від застосування дитячого колективу як знаряддя
дисциплінарного впливу.
100. Загальновідомий критик педагогічних ідей
В.Сухомлинського, відомий публікацією «Потрібна
боротьба, а не проповідь» // Учительська газета. – 1967.
– 18 травня:
а). Ш. Амонашвілі;
б). Б. Ліхачьов;
в). С. Лисенкова;
г). Ю.Азаров;
д). В. Соловейчик.
101. Два джерела виховання у дитинстві та отроцтві, за
В.О. ухомлинським:
а). зовнішня виховна робота учителя;
б). власний приклад батьків;
в). самовиховання;
д). відносини, що оточують дитину;
е). бесіди етико-морального характеру та участь у гуртковій
роботі;
ж). громадські доручення.
102. Педагогічні інновації В.О. Сухомлинського:
а). організація «Школи для батьків»;
б). новаторське використання принципу паралельної дії у

185
молодший школі;
в). запровадження навчання 6-річних дошколят на
відкритому повітрі;
г). метод «казки»;
д). поєднання навчання з продуктивною трудовою
діяльністю виробничого характеру;
е). роздільне навчання хлопчиків та дівчат у молодший
школі;
ж). методика «вибуху» як засіб громадянського виховання.

103. Учителі-новатори 80-х років ХХ ст. – послідовники

ідей В.О. Сухомлинського:
а). Ш. Амонашвілі;
б). В. Іль’їн;
в). А. Макаренко;
г). Т. Шацький;
д). В. Шаталов.
104. Головними тенденціями розвитку педагогічної
освіти наприкінці ХХ ст. були:
а). орієнтація на вищу освіту як умову набуття професії
учителя;
б). поглиблення психолого-педагогічної підготовки;
в). варіативність спеціалізацій у програмах навчання;
г). удосконалення системи підвищення кваліфікації
педагогічних кадрів;
д). одночасна підготовка у різних навчальних закладах.
105. Інтегративними проблемами педагогічної науки
наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. є:
а). виховання та політика;
б). співвідношення національного та полікультурного
виховання;
в). демократизація освіти;
г). забезпечення гарантії права на освіту;
д). межі безкоштовності освіти;

186
е). критерії якості освіти.

КЛЮЧ ДО ТЕСТІВ
№ літера № літера 1 а 53 а 2 а 54 б 3 а, д, е 55 а 4 б, д, е
56 в 5 б, в, д 57 в 6 а, б, г, д 58 б 7 в 59 г 8 а 60 а 9 а 61 в
10 в 62 в 11 б 63 а 12 а 64 б 13 в 65 г 14 а 66 а 15 а 67 в
16 б 68 д 17 б 69 д 18 б 70 в 19 а 71 а 20 а 72 г 21 а 73 а
22 б, г, д 74 б 23 а, б, в, г 75 а 24 а 76 а, б, в 25 б 77 а 26 б
78 а 27 б 79 в 28 а, в, г 80 а 29 б 81 в 30 в 82 в 31 а 83 г
32 а 84 г 33 а 85 б, г, е 34 в 86 в 35 б 87 в 36 а, б, в, г 88 а
37 в 89 а, в, г, ж 38 в 90 б 39 б 91 б 40 в 92 а 41 в 93 б 42
в 94 а, б, г 43 в 95 б, в, г 44 в 96 а 45 б 97 в 46 б 98 а, б, в
47 в 99 г 48 а 100 б 49 в 101 в, д 50 а 102 а, в, г 51 в 103
а, б, д 52 в 104; 105 б, в; е

ЛІТЕРАТУРА
Алексюк А.М. Педагогіка вищої освіти України: істор.,
теорія / А.М. Алексюк. – К.: Либідь, 1998. – 557 с.
Андреева И.Н. Философия и история образования: учеб.
пособие / И.Н. Андреева. - М.: Моск. гор . пед. об-во,
1999. – 191 с.
Андрущенко В.П. Історія соціальної філософії:
(західноєвропей. контекст): підруч. для студ. вищ. навч.
закладів / В.П. Андрущенко. - К.: Тандем, 2000. - 416 с.
Антология педагогической мысли Украинской ССР / под ред.
Н.П. Каленіченко. - М.: Педагогика, 1988. - 640 с.
Бабишин С.Д. Школа та освіта Давньої Русі (ІХ- перша
половина ХІІІ ст.) / Бабишин С.Д. - К.: Вища школа, 1973. –
88 с.
Балух В.О. Історичні портрети античності та середньовіччя:
підручник / В.О. Балух, І.П. Возний, В.П. Коцур. — Чернівці:
Книга - XXI, 2007. — 502 с.

187
 Балух В.О. Історія стародавнього Риму: навч. посіб. для
студ. вищ. навч. закл. / В.О. Балух, В.П. Коцур. — Чернівці:
Книга - ХХІ, 2005. — 680 с.: іл.
Барвінський О. Спомини з мого життя; Образки з
громадянського і письменського розвитку русинів: (ч. 1,2) /
О. Барвінський. - Львів, 1913. – 370 + 406 с.
Барг М.А. Категории и методы исторической науки /
Барг М.А. - М.: Наука, 1984. - 344 с.
Бим-Бад Б.М. Педагогическая антропология / Бим-Бад Б.М. -
М.: УРАО, 1998. – 576 с.
Богомолов А.С. Основы теории историко-философского
процесса / Богомолов А.С., Ойзерман Т.И. - М.: Наука, 1983.
– 285 с.
Бурлака Я.И. З історії вітчизняної педагогіки: завдання,
пошуки, проблеми / Бурлака Я.И., Руденко Ю.Д. // Рідна
школа. - 1992. - № 1. - С. 7 - 13.
Вахтомин Н.К. Генезис научного знания: факт, идея, теория
/ Н.К. Вахтомин. - М.: Наука, 1973. – 286 с.
Ващенко Г. Виховний ідеал / Г. Ващенко. - Полтава: Полтав.
вісник, 1994. – 191 с.
Вернадский В.И. Научная мысль как планетное явление /
Вернадский В.И.; отв. ред. Яншин А.Л. - М.: Наука,
1991. – 270 с.
Вовк Л.П. Проблеми актуалізації курсу історії педагогіки:
(консп. лекцій) / Л.П. Вовк. - К.: КДПУ, 1992. – 48 с.
Вовк Л.П. Коменський Я.А. Демократизація освіти і
суспільства: (до 400-річчя від дня народж. Я.А. Коменського)
/ Л.П. Вовк. - К.: Тип. НПУ, 1992.
Вовк Л.П. Сторінки історії української педагогічної традиції
/ Л.П. Вовк // Педагогіка і психологія. - 1994. - № 4. - С.
129-140.
Вовк Л.П. Історія освіти дорослих в Україні: нариси / Л.П.
Вовк. - К.: Тип. НПУ, 1996. – 276 с.
Вовк Л.П. Громадсько-педагогічне сподвижництво в Україні:

188
(етапи і особливості) / Л.П. Вовк. - К.: Просвіта,
1998. – 179 с.
Гершунский Б.С. Философия образования для XXI века /
Б.С. Гершунский. - М.: Совершенство, 1997. - 697 с.
Гольдин Ф.Л. Прогрессивная педагогическая мысль юга
Украины второй половины ХІХ - начала ХХ вв. / Гольдин
Ф.Л. - Одесса: Изд.ОГУ, 1965. - 78 с.
Гончаренко С.У. Український педагогічний словник /
Гончаренко С.У. - К.: Либідь, 1997. – 376 с.
Горський В.С. Історіографія історії філософії: курс лекцій /
Горський В.С. - К.: Наукова думка, 1996. – 286 с.
Грінченко Б. Братства і просвіта в Україні / Грінченко Б. //
Між двох вогнів.- К.: Україна, 1996. - С. 242-265.
Грищенко М.М. Нариси з історії школи в Українській РСР /
М.М Грищенко. - К.: Радянська школа, 1966. – 260 с.
Демков М.И. История русской педагогии / М.И. Демков. -
М.: Изд Лисснера и Совко, 1910. – Ч.1–2. - 627 с.
Демков М.И. История западноевропейской педагогики /
М.И. Демков. - М., 1912. – 500 с.
Дем’яненко Н.М. Загальнопедагогічна підготовка вчителя в
Україні (XIX – перша третина ХХ ст.): монографія / Н.М.
Дем’яненко. – К.: ІЗМН, 1998.
Державна національна програма «Освіта, Україна ХХІ ст.» -
К.: Райдуга, 1994.- 61 с.
Державна програма «Вчитель»: постанова від 29 берез.
2002 р. № 379 / Каб.Мін-в України. // Офіц. вісн. України. -
2002. - № 13.- С. 109-130.
Джуринский А.Н. История педагогики: учеб. пособ. для студ.
пед. вузов / Джуринский А.Н. – М.: Гуманит. изд. центр
ВЛАДОС, 2000. – 432 с.
Днепров Э.Д. Становление и развитие отечественной
истории педагогики: основные этапы и тенденции / Днепров
Э.Д. // Историографические и методологические проблемы
изучения отечественной школы и педагогики: сб. науч. труд.

189
/ под ред. Днепрова Э.Д., Кошелевой О.Е. - М., 1989. -
С. 4-22.
Додонов В.И. Теоретико-методологические основы духовно-
нравственного развития личности в наследии русских
философов конца ХІХ – начала ХХ веков / В.И. Додонов. -
М.: ИТПИМИО, 1994. – 140 с.
Драгоманов М.П. Літературно-публіцистичні праці: у 2 т. /
М.П. Драгоманов. - К.: Наукова думка, 1970.
Драгоманов М.П. Вибране / М.П. Драгоманов. - К.: Либідь,
1991. - 682с.
Егоров С.Ф. Дидактика в России начала ХХ в. как предмет
историко-педагогического исследования / Егоров С.Ф. //
Советская педагогика.-1982. - № 6. – С. 90-96.
Енциклопедія освіти / Акад. пед. наук України; гол. ред. В.Г.
Кремень. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – 1040 с.
Жураковский Г.Е. О развитии истории педагогики как науки
и учебного предмета / Жураковский Г.Е. // Советская
педагогика. - 1948. - № 5. - С. 19-34.
Жураковский Г.Е. Очерки по истории античной педагогики
/ Г.Е. Жураковский. - М.: Изд. АПН РСФСР, 1963. - 511 с.
Зеньковский В.В. Проблемы воспитания в свете
христианской антропологии / Зеньковский В.В. - М.: Изд-во
Свято-Владимирского братства, 1993. – 222 с.
История педагогики как учебный предмет: учеб. пособ. / под
ред. К.И. Салимовой.- М.: Роспедагенство, 1996.- 230 с.
История педагогики. От зарождения воспитания в
первобытном обществе до середины ХХ в. / под ред. акад.
РАО А.И. Пискунова.- М.: Сфера, 1998. - Ч. 1. - 192 с.; Ч. 2.
- 304 с.
Історія української культури / за заг.ред. І. Крип’якевича. –
4-те вид., стереотип. - К.: Либідь, 2002. – 656 с.
Історія педагогіки / за ред. М.С. Гриценка. - К.: Вища школа,
1973. – 445 с.
Калениченко Н.П. Развитие историко-педагогической науки

190
в УССР / Калениченко Н.П. // Советская педагогика. - 1987.
- № 9. - С. 55-63.
Кантор И.М. Понятийно-терминологическая система
педагогики / И.М. Кантор. - М.: Педагогика, 1980. - 156 с.
Каптерев П.Ф. История русской педагогики / Каптерев П.Ф.
- Петроград: Земля, 1915. – 746 с.
Київський університет ім. Т. Шевченка: сторінки історії і
сьогодення / за ред. Скопенка В.В. - К.: Київський
університет, 1994. – 285 с.
Коновець А.Ф. Просвітницький рух в Україні (ХІХ- перша
третина ХХ ст.) / Коновець А.Ф. - К.: Хрещатик, 1992. - 119
с.
Корнетов Г.Б. Развитие историко-педагогического процесса
в контексте цивилизованного подхода: дис… д-ра пед. наук:
13.00.01 / Корнетов Г.Б. - М., 1994. – 64 с.
Костомаров Н.И. Собрание сочинений: в 8 кн. / Костомаров
Н.И. - СПб.: Тип. М.М. Стасюлевича, 1903-1905. - Кн. 5, т.
12-14. – 827 с.; Кн. 6, т. 15-16. – 815 с.; Кн.7, т. 17-18. – 714
с.
Лордкипанидзе Д.О. Ян Амос Коменский / Лордкипанидзе
Д.О.; науч. ред. А.И. Пискунов.- М.: Педагогика, 1970. – 440
с.
Латышина Д.И. История педагогики: (истор. образования и
пед. мысли): учеб. пособ. / Латышина Д.И. - М.: Гардарика,
2002. - 603 с.
Луговий В.І. Педагогічна освіта в Україні: структура,
функціонування, тенденції розвитку / Луговий В.І.; за ред.
О.Г. Мороза. - К.: МАУП, 1994. – 169 с.
Любар О.О. Історія української школи та педагогіки: навч.
посіб./О.О. Любар, М.Г. Стельмахович, Д.Т. Федоренко. - К.:
Знання, 2006. - 447с.
Макаренко А.С. Собрание сочинений: в 4 т. / Макаренко А.С.
- М.: Правда, 1987. - Т. 2-3.
Маккавейский Н.К. Религия и народность как основы

191
воспитания / Н.К. Маккавейский // ТКДА. - 1895. - № 11. -
С. 428-472.
Маккавейский Н.К. Пастырское богословие и педагогика в
курсе наук духовных академий / Н.К. Маккавейский //
ТКДА.- 1898. - № 2. - С. 202-224.
Маккавейский Н.К. Педагогические воззрения графа Л.Н.
Толстого / Н.К. Маккавейский // ТКДА. - 1902. - № 5-6. –
С. 3-63.
Маккавейский Н.К. Вольфганг Ратке как реформатор
дидактики / Н.К. Маккавейский // ТКДА. - 1893. - № 11. -
С. 405-432.
Маккавейский Н.К. Кафедра педагогики в духовной
академии. К вопросу о подготовке к учебно-
воспитательному делу в духовной школе / Н.К.
Маккавейский // Церковный вестник. - 1906. - № 8.- С. 235-
239.
Маккавейский Н.К. Английская школа. По поводу издания
К.П. Победоносцева “Новая школа” / Н.К. Маккавейский. -
К., 1899. – 33 с.
Національна доктрина розвитку освіти // Освіта України. -
2002. - 23 квітня (№33). - С. 4-5.
Нариси історії українського шкільництва (1905 – 1933): навч.
посібн. / за ред. О.В. Сухомлинської. - К.: Заповіт, 1996. - 304
с.
Огієнко І.І. Історія українського друкарства / Огієнко І.І. - К.:
Либідь, 1994. – 448 с.
Онопрієнко В.І. Історія української науки ХІХ – ХХ ст.: навч.
посібн. / Онопрієнко В.І. - К.: Либідь, 1998. – 302 с.
Основные направления и тенденции развития
педагогической науки в конце ХІХ – начале ХХ вв. / под ред.
К.И. Салимовой. - М.: НИИОП, 1980. – 164 с.
Очерки по истории школы и педагогической мысли народов
СССР (конец ХІХ – начало ХХ вв.) / под ред. Э.Д. Днепрова.-
М.: Педагогика, 1991. - 445 с.

192
Пам’ятки братських шкіл на Україні / ред. В.І. Шинкарчук.
- К.: Наукова думка, 1988. – 568 с.
Паначин Ф.Г. Педагогическое образование в России:
историко-пед. очерки / Паначин Ф.Г. - М.: Педагогика, 1979.
– 215 с.
Педагогическое наследие прошлого: (мат. к изучению курса
«История образования и пед. мысли»): учеб. пособ. / под.
ред. Г.Б. Корнетова. М.: АСОУ, 2010. - 252 с.
Петрушевич П. Строй и задачи народного образования у
православных народов на Балканском полуострове: вып. 1,2
/ П. Петрушевич. - К.: Тип. С.В. Кульженко, 1901. - 113 с.
Пряникова В.Г. История образования и педагогической
мысли: учебн.-справочник / Пряникова В.Г., Равкин З.И. -
М.: Новая школа, 1994.- 396 с.
Равкин З.И. Вопросы изучения всемирного историко-
педагогического процесса / Равкин З.И. // Советская
педагогика.- 1986. - № 5. - С. 53-59.
Равкин З.И. Методологическая функция историко-
педагогических исследований / Равкин З.И. // Советская
педагогика.- 1984. - № 12. - С. 50-56.
Редкин П.Г. Избранные педагогические сочинения / Редкин
П.Г.; сост. В.Я. Струминский. - М.: МПРСФСР, 1958. – 313
с.
Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні:
(нариси): Х – початок ХХ ст. / під ред. Ярмаченко М.Д. - К.:
Радянська школа, 1991. – 384 с.
Русова С.Ф. Вибрані педагогічні твори / Русова С.Ф. - К.:
Освіта, 1996. – 304 с.
Салимова К.И. Некоторые общетеоретические подходы к
определению предмета и содержания истории педагогики /
К.И. Салимова // Теоретико-методологические вопросы
истории педагогики: сб. науч. труд. – М., 1986. - С. 5-17.
Сенченко Н.И. Киево-Могилянская Академия. История
Киевской братской школы / Сенченко Н.И., Тер-Григорян-

193
Демьяненко Н.Э. - К.: Серж, 1998. - 175 с.
Сковорода Г.С. Твори: у 2 т. / Сковорода Г.С. - К.: Обереги,
1994. - Т.1. - 527 с.
Смаль В.З. Іван Франко як історик освіти / Смаль В.З. //
Наукові записки НДІП УРСР. - К., 1962. - Т. 20. - С. 66-101.
Струманський В.П. Методологія і методика історико-
педагогічного дослідження / Струманський В.П. //
Педагогіка і психологія. - 1996. - № 2. - С. 141-146.
Сухомлинська О.В. Історія педагогіки як наука і як
навчальний предмет: актуальні проблеми / Сухомлинська
О.В. // Історія педагогіки у структурі професійної підготовки
вчителя: зб. наук. пр. Кам’янець-Подільського держ. пед. ун-
ту. - Кам’янець-Подільський, 2002. - Вип.3, т.1. - С. 7-15.
Сухомлинський В.О. Вибрані твори: в 5 т. / Сухомлинський
В.О. - К.: Радянська школа, 1976–1977.
Ушинський К.Д. Людина як предмет виховання. Спроба
педагогічної антропології // Вибр. пед. твори: в 2 т. /
Ушинський К.Д. - К., 1983. – Т. 1. – С. 192-471.
Ушинський К.Д. Проект учительської семінарії // Вибр. пед.
твори: в 2 т. / Ушинський К.Д. - К., 1983. – Т. 2. – С. 31-55.
Ушинський К.Д. Про народність у громадському вихованні
// Вибр. пед. твори: в 2 т. / Ушинський К.Д. - К., 1983. – Т. 1.
– С. 43-103.
Ушинський К.Д. Про користь педагогічної літератури //
Вибр. пед. твори: в 2 т. / Ушинський К.Д. - К., 1983. – Т. 1. –
С. 9-25.
Ушинський К.Д. Питання про народні школи // Вибр. пед.
твори: в 2 т. / Ушинський К.Д. - К., 1983. – Т. 2. – С. 56-63.
Філософія: навч. посібн. / В.П. Андрущенко, І.В. Бойченко,
В.А. Буслинський. - К.: Вікар, 2000. - 622 с.
Философский энциклопедический словарь / ред. кол.:
С.С. Аверинцев [и др.]. - М.: Советская энциклопедия,
1989. - С. 185–186.
Юрас І. Педагогічна концепція П.Д. Юркевича (1826-1874) /

194
Юрас І. - К.: Правда Ярославичів, 1998. – 64 с.
Юркевич П.Д. Идеи и факты из истории педагогики /
Юркевич П.Д. // ЖМНП. - 1870. - № 9. - С. 2-165.
Хрестоматія з історії української школи та педагогіки / за
ред. О. Любара, Д. Федоренка, М. Стельмаховича. – К., 2004.
Шуба О.В. Релігія в етнонаціональному розвитку України:
(політолог. аналіз) / Шуба О.В. - К.: Криниця, 1999. – 324 с.
Ярмаченко М.Д. Питання освіти та виховання у творчій
спадщині Г. Сковороди / Ярмаченко М.Д.,
Калениченко Н.П. // Початкова школа. - 1995. - № 12. –
С .4-6.

195