1

ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

історичний факультет

Силабус навчальної дисципліни

«ІДЕЇ ТА ПОЛІТИКА: Плинність ідеологій
в контексті
історії України»
Викладач: Турченко Федір Григорович, д. і. н., професор кафедри новітньої історії України
Освітня програма: 032. Історія і археологія
Рік навчання: Рік навчання – І, семестр -1, 2020-2021 н. р.
Рівень вищої освіти магістр
Характеристика 3 кредити, 90 годин (20 год. – лекції; 14 год. - семінари,
дисципліни 60 год. самостійної роботи). 2 змістовних модулів.
підсумковий контроль - іспит
Анотація
Курс присвячений аналізу комплексу ключових дискусійних питань, пов’язаних з
етногенезом і націєтворенням українців у взаємозв’язку з історією сусідніх європейських і
азійських народів, їх взаємовідносин з Раннього Середньовіччя до наших днів, міжнародно-
політичних аспектів боротьби українського народу за національне і етнокультурне
самоствердження в загальноєвропейському контексті. Процеси української національної
трансформації та державотворення розглядаються як складова загальноєвропейського
цивілізаційного процесу. Особлива увага приділяється наявним в літературі і громадській
думці фальсифікаціям, стереотипам і міфологізації щодо цих аспектів історії України.
Прогнозовані результати навчання
Знання
 історичної термінології та наукової періодизації історії України і її європейських
сусідів;
 передумови і події, пов’язані із становленням та боротьбою за відродження власної
державності
 особливостей розвитку історичного процесу в українських землях новітньої доби в
загальноєвропейському контексті
Уміння
 пояснення та аналізу суспільних явищ, процесів і тенденцій у державі та світі
 характеризувати об’єктивно та неупереджено історичні події та постаті
 підготовки та редагування текстів професійного змісту із дотриманням професійної
культури
користування інформаційно-комунікаційними технологіями
Набуті компетентності
 здатність характеризувати та аналізувати історичні джерела
 відтворювати базові історичні знання, оцінювати нові відомості, факти, події та
інтерпретації в контексті формування цілісної історичної картини світу
 формулювати висловлення та есе на основі сучасної історичної інформації
 брати на себе відповідальність, бути активним у прийнятті рішень, суспільному житті,
урегулюванні конфліктів ненасильницьким чином, функціонуванні та розвитку
демократичних інститутів суспільства
 формувати високу історичну й громадянську свідомість, політичну культуру,
національну гідність та історичну національну пам’ять

Комунікація
 організація співпраці та ефективної роботи в команді
 керуватися у своїй діяльності сучасними принципами толерантності, діалогу і
співробітництва
Автономія та відповідальність
 Прагнення та здатність до самоосвіти та вдосконалення упродовж життя
 2

 Аналізувати суспільно-політичні події та приймати рішення на основі сформованих

ціннісних орієнтирів

Політика оцінювання
Максимальна кількість балів 100 100%
Іспит 40 40%
Робота на семінарах (доповіді та доповнення, підготовка 20 30%
презентацій, участь в дискусіях, дебати тощо)
Поточні контрольні 40 21%
Мінімальна кількість балів для допуску до іспиту (робота на 35
семінарах, поточні контрольні)

Робота на семінарах:
-Доповідь з основного питання – максимально оцінюється у 5 балів. Під час
доповіді студент може використовувати підготовлені матеріали, але доповідь не
повинна перетворюватися на зачитування тексту. Відповідь зачитана із конспекту
буде оцінена у мінімальну кількість балів. Вітається використання джерел, їх аналіз,
характеристика різних наукових поглядів на проблему, розгляд питання у
загальносвітовому контексті.

-Доповнення – активне доповнення основних доповідей додатково за семінар

оцінюється до 1 балів, проте інколи доповнення можуть якісно перевершувати саму
доповідь, тому викладач залишає за собою право такі доповнення оцінювати не
більше ніж 3 бали.

-Вітається використання інформаційних технологій, але якісно підготована

презентація повинна доповнювати доповідь, а не представляти собою текст доповіді
представлений на слайдах. Варта пам’ятати, що сучасні інформаційні технології
окрім презентації пропонують широкий вибір можливостей оригінального та
яскравого представлення матеріалу – комікси, мультиплікація, колаж, ментальні
карти, схеми. Підготовка інформаційного супроводу доповіді також додатково
оцінюється в залежності від доцільності, якості та креативності до 5 балів, а
надзвичано яскраві та цікаві роботу можуть бути оцінені вище.

-В цілому за одне семінарське заняття студент може отримати від 1 (лише

коротке доповнення) до 5 балів.
Історичні есе
1. Підсумком вивчення кожної з 10 тем курсу є історичне есе. До плану
кожного есе додається список використаних джерел і літератури
2. Історичні есе виконуються в процесі вивчення курсу і обговорення кожної з
тем на семінарських заняттях.
3. Історичні есе тематично і хронологічно пов’язані і формуються як єдиний
змістовний текст.
4. Після завершення виконання усіх есе їх об’єднують спільною назвою, яку
пропонує автор. Тексту надається вступ і висновки.
5. Готовий текст надається викладачу для його остаточної оцінки здобутих в
процесі освоєння дисципліни фахових компетентностей.

Правила курсу
1. Основною вимогою є дотримання термінів графіку навчального процесу ЗНУ
та ефективне використання аудиторного часу. Студенти мають багато
можливостей для накопичення балів в аудиторії.
 3

2. Добір балів поза аудиторною роботою передбачений для студентів, які

мають менше 35 балів. Покращити підсумок також дає можливість іспит.
Навіть, якщо студент має лише мінімальні 35 балів, за умови успішного
складання іспиту у 40 балів він може отримати у підсумку 75 балів (добре).
3. Кожен має право на власну думку та точку зору, а також повагу!
4. Пам’ятайте, що толерантність та повага у спілкуванні, налаштованість на
діалог і співробітництво забезпечують цікаву та продуктивну роботу від чого
виграють всі учасники спілкування.
5. Академічна доброчесність у виконанні завдань та контрольних робіт є
умовою для інтелектуального розвитку насамперед студента, що стане
складовою успішності у майбутньому.

ПРОГРАМА КУРСУ ЗА ТЕМАМИ І ОСНОВНИМИ ПИТАННЯМИ

Тема 1. Етногенез українців і їх сусідів
1. Прабатьківщина слов’ян. Географія їх розселення за даними археології і істориків
античності. Сусіди слов’ян.
2. Балти. Їх етногенез, географія розселення, заняття. Балти і слов’яни. Виникнення
білорусів.
3. Фінно-угорські племена. Назви етносів. Їх розселення. Заняття на початку нової ери.
Сусіди фінно-угорців. Граф Уваров і пошуки слов’ян у центрі сучасної РФ. Граф Уваров і
його дослідження. племені Мері. Формування російського етносу.
4. Головні напрямки розселення слов’ян з їх прабатьківщини. Східні готи і розкол єдиної
слов’янської спільноти. Венети , склавини і анти. Анти – праукраїнці. Чому не було
масового переселення слов’ян на територію фінно-угорців першій половині першого
тисячоліття.
5. Південні сусіди праукраїнців – трипільці, кіммерійці, скіфи. Сармати. Античні міста на
Півдні. Цивілізаційний вплив на праукраїнців трипільців і античної цивілізації.
6. Питання про слов’янське/неслов’янське походження білорусів і росіян: археологія,
мовознавство, генетика.

2. КИЇВСЬКА РУСЬ –ПРАУКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА і її сусіди

1. Питання про походження держави Київська Русь. Донормандський період Київської
Русі. Норманська теорія: аргументи її прихильників і противників. М. Грушевський
:»Звичайна схема історії східного слов’янства…»

2. На якому географічному і етнічно-племінному ядрі формувалася держава Київська

Русь. Що означає вислів : «Київ – мати городів руських». Який статус у Київській
державі мали окремі території –князівства; які відносини у них були з Великим князем
Київським.

3. Чи є підстави називати Київську Русь ранньофеодальною імперією?. Коротко

охарактеризувати напрямки і результати територіальної експансії Київської Русі на :
Північ, Південь, Схід, Захід. Чи є підстави порівнювати Київську Русь з Римом і
імперією Каролінгів? Чи її краще порівняти з Хазарським каганатом? . Грушевський
про це.

4. Формування праукраїнської народності. Географія, етнічне ядро, хронологічний

початок формування. Мова Київської Русі. Джерела, які висвітлюють цей процесс.

5. Коли і в яких умовах почалося формування праросійської народності. Географія,

етнічна база, хронологічний початок. Формування мови. Яка логічна помилка
 4

закладена у легенді про «трьох східнослов’янських братів» - «старшого» (росіяни) і

«молодших» (українці і білоруси) .

6. Як у джерелах і літературі характеризується погром Києва 1169 р. військами

Володимиро -Суздальського князя Андрія Боголюбського.

7. Які стосунки Були у Київської Русі з кочовими народами Півдня і Сходу? (Змієві вали).

3. Боротьба за Київську спадщину

1.Скільки тривала монголо-татарська влада на території Україні-Русі. Велике Князівство
Литовське (ВКЛ) і Золота Орда. Битва на Синіх Водах і її значення. Особливості влади
литовських князів в Україні. Чому ВКЛ називають ще Литовсько-Руським князівством?

2. Як довго тривала монголо-татарська влада (іго) на території північно – східних князівств,

зокрема, Володимиро-Суздальського. ОСОБЛИВОСТІ місцевої князівської влади за часів
монголо-татар на цій території.

3. Чи є підстави вважати ці землі улусом Золотої Орди? Як формувався і у чому проявлявся

симбіоз татарської і місцевої князівської еліти.

3. Претензії Москви на київську спадщину. Міф про Московську Русь як історичне

продовження Київської Русі. Теорія Погодіна-Соболевського і її оцінка Максимовичем. М.
Грушевський про історичний шлях Київської і Московськї Русі.

4. Які підстави були використані для створення міфу «Москва – Третій Рим».

5 Битва під Оршею в контексті відносин Москви і ВКЛ. Оцінка цієї битви в контекті
геополітичного становища в Центрально-Східній Європі.

6. Як утверджувався міф про Київську спадщину Москви в період Петра І і Катерини ІІ. Як
Московське царство стало Російською імперією.

4-5.Національно-визвольна війна українського народу в середині

ХУІІ ст. і її наслідки (сер ХУІІ-поч. ХУІІІ ст.).
1. Виникнення українського козацтва. Українське козацтво як фактор української і
європейської історії.
2. Причини війни в контексті польсько-українських відносин. Чому поляки
називають війну «домовою»? Чи були можливості уникнути війни?
3. Чи є підстави називати події в Україні в середині ХУІІ ст. революцією і
порівнювати визвольну війну з революціями в Західній Європі ХУІ-ХУІІ ст.? Що
пишуть про це різні історики.
4. Які факти свідчать що сформування в середині ХУІІ ст. Української держави і які
документи свідчать про її визнання на міжнародному рівні?
5. Охарактеризувати міжнародну політику Хмельницького. З якими державами
підтримував відносини Хмельницький і яку мету він переслідував.
Історіографія питання?
6. Переяславська Рада 1654 р. в українській, російській і польській історіографії.
7. Оцінка особи гетьмана Хмельницького українській, російській і польській
історіографії
 5

8. Гетьман Іван Виговський. Гадяцька унія. Конотопська битва і російсько-

українська війна.
9. «Руїна»: зміст терміну, хронологічні рамки, наслідки.
10. Мазепа і його епоха
11. ВІЧНИЙ МИР і геополітичні зміни в Центрально-Східній Європі.

7.Аналітична робота з монографією проф. Ю Осадчого «МАЗЕПА:

Истинное, надуманное, ложное», опублікованої в журналі «Сумська
старовина» в 2013-2017 рр. (Електронний варіант тексту додається)
Завдання: _
_-Дати аналіз змісту кожного зі вказаних нижче підрозділів книги (по 2,5-3,5
сторінки)
-Сформулювати в кожній з 4 відповідей свою точку зору
1. «Вместо предисловия: Мазепа – объект исследования историков» - Стор. 121-
147.
2. «Под монаршим скипетром Петра І»- Стор. 148-217.
3. «Причины измены Мазепы Петру 1» -Стор. 218-264.
4. «Формирование позитивного имиджа Мазепы: за и против»- Стр.264-295.

6. УКРАЇНА НАПРИКІНЦІ ХУІІІ- на ПОЧАТКУ ХІХ ст.

1. Обґрунтування Російською імперією ліквідації автономії України і знищення
Запорізької Січі.
2. Нова політична географія етнічних українських земель (в контексті міждержавних
відносин: Росія-Австро-Угорщина-Туреччина).
3. Опозиція російській владі в Україні - Малоросії. Початок визвольного руху. Його
мета і прояви в кінці ХУІІІ- на поч.. ХІХ ст.
4. «Історія Русів» в контексті визвольного руху .
5. Місія В. Капніста в Прусію 1791 р. Історіографія. Внутріукраїнський і міжнародний
контекст місії.

7. Українське національне відродження кінця ХУІІІ-початку ХХ століття в

контексті Європейської історії.
1. ТРОХИ ТЕОРІЇ про виникнення націй і національних рухів:
- традиційний підхід: ідеологія Просвітництва, Французької революції, романтизму.
Ідеологи;
- теорія про «державні і недержавні» («малі») нації. Ідеологи;
- модернізаційний підхід – нація відносно нова категорія, її виникнення пов’язане з
модернізаційним процесом переходу від традиційного суспільства до сучасного,
модерного (трохи конкретики). Ідеологи.
 6

2. Модернізаційна схема національних рухів залежних Європейських народів

Мирослава Гроха. 3 фази національних рухів: А.Б і С. Їх корткий зміст.
3. Як схема Гроха інтерпретувалася по відношенню до України. Автори і особливості
інтерпретацій (2 автори і їх інтерпретації)
4. Роль професійних істориків в розробці теоретичних підстав українського
національного руху. Приклади М. Костомарова («Дві руські народності..») і
Грушевського («Схема історії…»)

8.Україна в контексті міжнародних відносин в 1914-1922 рр.

1. Українське питання напередодні і в роки в роки Першої світової війни.
2.
-Як «Українське питання» розуміли політичні українці

- Як розуміли розв’язання «Українського питання» в Росії.

- Яким були плани розв’язання «Українського питання» в Австро-Угорщині і

Німеччині.
-Польський варіант розв’язання «Українського питання»
3. Українська Революція і російсько-українські війни 1918-21 рр.
-коротко причини, коли відбувалися і чим закінчилися, і чому
4. Революції в Центральній Європі та виникнення нових держав
-зосередити увагу на питанні, чому полякам, чехам, південним слов’янам, фіннам,
прибалтам удалося утворити власні держави, а українцям – ні.
країнське питання на Паризькій мирній конференції. Розчленування України.
ЧОМУ?
Україна і утворення СРСР.
- Чи зазнала поразки Українська революція. Точки зору і аргументи.
- Питання про те, як змінилася Україна і українці під час революці.

9. Україна у системі міжнародних відносин напередодні і в ході Другої

світової війни
1. «Українське питання» напередодні Другої світової війни:
-хто такий Ланселот Лоутон і чому він назвав «Українське питання» найбільшою
проблемою Європи;
-як уявлялося вирішення «Українського питання» в СРСР і у нацистській Німеччині.
- як питання про майбутнє України уявлялося у середовищі української еміграції.
2. Радянсько-німецкий пакт про ненапад як переддень Другої світової війни:
- «пакт Молотова-Ріббентропа» і Україна у контексті таємних домовленостей СРСР і
Німеччини;
-коли Україна була втягнута у Другу світову війну. Різні точки зору;
- «пакт Молотова-Ріббентропа» і сучасні польсько-російські відносини. Яка у цих питаннях
офіційна точка зору України?
 7

3. Питання радянсько-польський держаний кордон і адміністративні межі Української

РСР;
- у відносинах між СРСР, союзниками по антигітлерівській коаліції і емігрантським урядом
Польщі.
- у відносинах між українським і польським Рухами Опору.
4. Що змінилося/не змінилося у міжнародно -правовому статусі України після Другої
світової війни.

10.Сучасна Українська держава у системі міжнародних відносин

1. Проголошення незалежності України в 1991 р.: співвідношення історичної
закономірності і випадковості
- внутріполітичний аспект;
- міжнародний аспект;
- концепція «змови».
2. Геополітичне становище України .
3. Незалежна Україна контексті відносин: Росія –Захід (НАТО, ЄС, США).
4. Україна і західні сусіди (Польща, Словаччина, Чехія, Угорщина, Румунія, Туреччина)
5. Новітня російсько-українська війна:
-передумови війни;
- союзники і противники;
- війна і українське суспільство;
- прогнози на майбутнє.

ІСТОРИЧНІ ЕСЕ
Тема 1. Етногенез українців, білорусів і росіян
1.Прабатьківщина слов’ян. Географія їх розселення на початку нової ери за даними
археології і істориків античності.

2. Північні сусіди слов’ян - балти. Їх етногенез, географія розселення. Формування

білоруського етносу.

3.Північно-східні сусіди слов’ян - фінно-угорські племена. Назви етносів і територія їх

розселення. Заняття фінно-угрів початку нової ери. Граф Уваров і пошуки слов’ян у
центрі Росії.

4. Питання про слов’янське/неслов’янське походження українців, білорусів і росіян:

археологія, мовознавство, генетика.

Тема 2. Київська Русь УІІІ-ХІІ ст. – рання українська держава та її

сусіди
Проаналізувати зміст статей:
1. Ольга Шондра «Себе, тобто свій народ, називали рос… Їх король
називався хаканом». (Руське посольство 830-839 років до Візантії та імперії
франків – важлива віха міжнародного визнання Київської держави та початків
 8

формування української державності) // Княжа доба: історія і культура.

Львів: НАН України, Інститут українознавства імені І. Крип’якевича? 2018.
Вип.. 12. С. 9-22.
2.Шондра О. Епоха вікінгів // Проблеми слов'янознавства. 2017.Вип.66. С.9-
27;
.3.Шондра О. Епоха слов'ян...// Проблеми слов'янознавства. 2019. Вип.68.
С.9-28

З урахуванням змісту цих статей та інших публікацій дати ваше розуміння

таких питань:
1. Питання про походження держави Київська Русь. Норманська теорія: аргументи її
прихильників і противників. Перші слов’янські держави в Центрально-Східній Європі.
Переднорманські слов’янські державні утворення на території сучасної України. Порівняти
динаміку державотворчих процесів на території заселення германських і слов’янських
племен.

2. Чи є підстави називати Київську Русь ранньофеодальною імперією? Коротко

охарактеризувати напрямки і результати територіальної експансії Київської Русі на : Північ,
Південь, Схід, Захід.

3.Формування праукраїнської народності. Географія, етнічне ядро, хронологічний початок

формування. Мова Київської Русі. Джерела, які висвітлюють цей процес.

4.Коли і в яких умовах почалося формування проросійської народності. Географія, етнічна

база, хронологічний початок. Формування російської мови. Яка логічна помилка закладена у
легенді про «трьох східнослов’янських братів» - «старшого» (росіяни) і «молодших» (українці
і білоруси) .

Тема 3. Боротьба за київське спадщину

Проаналізувати зміст публікацій:
1. Михайло Грушевський. «Звичайна схема «русскої» історії й справа
національного укладу історії східного слов’янства. (УІЖ.2014. № 5);
2. Андреас Каппелер. Нерівні брати: українські та росіяни від середньовіччя до
сучасності. – Чернівці, 2018. (Розділ 3. - С. 45-65).

З урахуванням змісту цих публікацій і дати ваше розуміння таких питань:

1.Монголо-татарська навала. Феномен князя Данила Галицького і Олександра Невського:

порівняльна характеристика.. Боротьба Великого Князівство Литовське (ВКЛ) і Золотої Орди .
Битва на Синіх Водах і її значення для України. Особливості влади литовських князів в Україні.
Чому ВКЛ називають ще Литовсько-Руським князівством?

2. Розділ 3 монографії Андреаса Каппелера називається «Монголи і поляки – Азія і Європа:

брати мандрують різними шляхами (ХІУ-ХУІІ ст.». Охарактеризуйте зміст цього заголовку
в контексті історії України і Росії.
3. Претензії Москви на київську спадщину. Міф про Московську Русь як історичне
продовження Київської Русі. Які підстави були використані для створення міфу «Москва –
Третій Рим».. Як утверджувався міф про Київську спадщину Москви в період Петра І і
Катерини ІІ. Як Московське царство стало Російською імперією.
 9

4.Теорія Погодіна-Соболевського і розвінчання її Максимовичем. М. Грушевський про

історичний шлях Київської і Московськї Русі.

Тема 4-5. Національно-визвольна війна українського народу в середині

ХУІІ ст. «Руїна» (1649 –кінець 1686 рр. ).

1.Коли, які події світової історії і чому вважаються початком Раннього Нового часу?
Обґрунтувати, чи є підстави вважати виникнення українського козацтва як особливої
верстви населення початком Нового часу для України? Козацтво як фактор міжнародних
відносин ( до 1648 р.)
2.Чи є підстави називати повстання події в Україні в середині ХУІІ ст. революцією і
порівнювати визвольну війну з революціями в Західній Європі ХУІ-ХУІІ ст.? Що пишуть про
це різні історики.
3.Які факти свідчать що сформування в середині ХУІІ ст. Української держави і які
документи свідчать про її визнання на міжнародному рівні?
4.Переяславська Рада і Гадяцька унія: порівняльний аналіз.
5. «Руїна»: зміст терміну, хронологічні рамки, наслідки
6. Якою в результаті подій 1648-1686 рр. стала Україна (територія, економічний лад,
соціальна структура, політичний устрій, суспільно-політична свідомість)

6. Аналітична робота з монографією проф. Ю Осадчого «МАЗЕПА:

Истинное, надуманное, ложное», опублікованої в журналі «Сумська
старовина» в 2013-2017 рр. (Електронний варіант тексту додається)
Завдання: _
_-Дати аналіз змісту кожного зі вказаних нижче підрозділів книги
(по 2,5-3,5 сторінки)
-Сформулювати в кожній з 4 відповідей свою точку зору
5. «Вместо предисловия: Мазепа – объект исследования историков» - Стор.
121-147.
6. «Под монаршим скипетром Петра І» С.тор. 148-217.
7. «Причины измены Мазепы Петру 1» Стор. 218-264.
8. «Формирование позитивного имиджа Мазепы: за и против» Стр.264-295.

7. Українське національне відродження кінця ХУІІІ-початку ХХ століття в

контексті Європейської історії.
1. Обґрунтування Російською імперією ліквідації автономії України і знищення
Запорізької Січі.
2. Нова політична географія етнічних українських земель (в контексті міждержавних
відносин: Росія-Австро-Угорщина-Туреччина).
 10

3. Опозиція російській владі в Україні - Малоросії. Початок визвольного руху. Його

мета і прояви в кінці ХУІІІ- на поч.. ХІХ ст. Місія В. Капніста в Прусію 1791 р.
Історіографія. Внутріукраїнський і міжнародний контекст місії. «Історія Русів» в
контексті визвольного руху .
4. Модернізаційна схема національних рухів залежних Європейських народів Мирослава
Гроха. 3 фази національних рухів: А.Б і С. Їх корткий зміст.

9. Як схема Гроха інтерпретувалася по відношенню до України. Автори і особливості

інтерпретацій (2 автори і їх інтерпретації)
10. Роль професійних істориків в розробці теоретичних підстав українського
національного руху. Приклади М. Костомарова («Дві руські народності..») і
Грушевського («Схема історії…»)

8.Україна в контексті міжнародних відносин в 1914-1922 рр.

1.Українське питання напередодні і в роки в роки Першої світової війни.

-Як «Українське питання» розуміли політичні українці

- Як розуміли розв’язання «Українського питання» в Росії.

- Яким були плани розв’язання «Українського питання» в Австро-Угорщині і

Німеччині.
-Польський варіант розв’язання «Українського питання»
2.Українська Революція і російсько-українські війни 1918-21 рр.
-коротко причини, коли відбувалися і чим закінчилися, і чому
7. Революції в Центральній Європі та виникнення нових держав
-зосередити увагу на питанні, чому полякам, чехам, південним слов’янам, фіннам,
прибалтам удалося утворити власні держави, а українцям – ні.
країнське питання на Паризькій мирній конференції. Розчленування України.
ЧОМУ?
4. Україна і утворення СРСР.
- Чи зазнала поразки Українська революція. Точки зору і аргументи.
- Питання про те, як змінилася Україна і українці під час революці.

9. Україна у системі міжнародних відносин напередодні і в ході Другої

світової війни
1.«Українське питання» напередодні Другої світової війни:
-хто такий Ланселот Лоутон і чому він назвав «Українське питання» найбільшою
проблемою Європи;
-як уявлялося вирішення «Українського питання» в СРСР і у нацистській Німеччині.
- як питання про майбутнє України уявлялося у середовищі української еміграції.
2. Радянсько-німецкий пакт про ненапад як переддень Другої світової війни:
- «пакт Молотова-Ріббентропа» і Україна у контексті таємних домовленостей СРСР і
Німеччини;
 11

-коли Україна була втягнута у Другу світову війну. Різні точки зору;
- «пакт Молотова-Ріббентропа» і сучасні польсько-російські відносини. Яка у цих питаннях
офіційна точка зору України?
3. Питання радянсько-польський держаний кордон і адміністративні межі Української
РСР;
- у відносинах між СРСР, союзниками по антигітлерівській коаліції і емігрантським урядом
Польщі.
- у відносинах між українським і польським Рухами Опору.
4. Що змінилося/не змінилося у міжнародно -правовому статусі України після Другої
світової війни.

10.Сучасна Українська держава у системі міжнародних відносин

1. Проголошення незалежності України в 1991 р.: співвідношення історичної
закономірності і випадковості
- внутріполітичний аспект;
- міжнародний аспект;
- концепція «змови».
2.Геополітичне становище України .
3.Незалежна Україна контексті відносин: Росія –Захід (НАТО, ЄС, США).
4.Україна і західні сусіди (Польща, Словаччина, Чехія, Угорщина, Румунія, Туреччина)
5.Новітня російсько-українська війна:
-передумови війни;
- союзники і противники;
- війна і українське суспільство;
- прогнози на майбутнє.

РЕГУЛЯЦІЇ І ПОЛІТИКИ КУРСУ.

Відвідування занять. Регуляція пропусків.
Інтерактивний характер курсу передбачає обов’язкове. відвідування занять. Пропуски
можливі лише з поважної причини. Відпрацювання пропущених занять відбувається у
формі контрольної роботи з наступною бесідою по її змісту. Накопичення відпрацювань
неприпустиме! За умови систематичних пропусків може бути застосована процедура
повторного вивчення дисципліни.
Студенти. Які на момент початку екзаменаційної сесії мають 70 і більше відсотків
невідпрацьованих пропущених занять, до відпрацювання не допускаються.
Політика академічної доброчесності
Кожний студент зобов’язаний дотримуватися принципів академічної доброчесності.
Письмові завдання з використанням часткових або повнотекстових запозичень з інших
робіт без зазначення авторства – це плагіат. Використання будь-якої інформації (текст,
фото, ілюстрації тощо) мають бути правильно процитовані з посиланням на автора.
Якщо ви не впевнені, що таке плагіат, фабрикація, фальсифікація, порадьтеся з
викладачем. До студентів, у роботах яких буде виявлено списування, плагіат чи інші
прояви недоброчесної поведінки можуть бути застосовані різні дисциплінарні заходи
(див. посилання на Кодекс академічної доброчесності ЗНУ в додатку до силабусу).
Використання комп’ютерів/телефонів на занятті
Будь ласка, вимкніть на беззвучний режим свої мобільні телефони та не користуйтеся
ними під час занять. Мобільні телефони відволікають викладача та ваших колег. Під час
 12

занять заборонено надсилання текстових повідомлень, прослуховування музики,

перевірка електронної пошти, соціальних мереж тощо. Електронні пристрої можна
використовувати лише за умови виробничої необхідності в них (за погодженням з
викладачем).
Комунікація
Очікується, що студенти перевірятимуть свою електронну пошту і сторінку дисципліни в
Moodle та реагуватимуть своєчасно. Всі робочі оголошення можуть надсилатися через
старосту, на електронну на пошту та розміщуватимуться в Moodle. Будь ласка,
перевіряйте повідомлення вчасно. Ел. пошта має бути підписана справжнім ім’ям і
прізвищем. Адреси типу user123@gmail.com не приймаються!
Контакти з викладачем:
 Консультація: відповідно до розкладу консультацій викладача. кафедра новітньої
історії України (ауд.323, 5 к.)
 Платформа MOODLE – плани лекцій, семінарських занять, завдання, рекомендована
література, питання до іспиту, презентації до лекцій.
 Е-мейл: fturchenko@ukr.net
 13

МАТЕРІАЛИ ДО НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

ІДЕЇ ТА ПОЛІТИКА:
Плинність ідеологій
в контексті
історії України»

Вступ до курсу

Історія України, як й інших країн та народів, є невід’ємною частиною

загальноєвропейського процесу і в той же час являє собою цілком
унікальну та неповторну його частку, становлення якої проходило під
дією світових і європейських закономірностей, оскільки будь-який народ
розвивався в контексті світової історії.

Наша країна не виключення. Вона розвивалася як складова частина

світової європейської цивілізації і у своїй історії пройшла всі ті періоди,
які випали на долю інших великих європейських країн.

Нині Україна наблизилася до того вирішального рубежу своєї історії,

коли винятково важливої ваги набули дослідження, які покликані
осмислити сучасні глобалізаційні тенденції, зовнішньополітичний вектор
розвитку та усвідомити місце Української держави на міжнародній арені
та її історії в світовому контексті задля успішної реалізації поставлених
перед українським суспільством на сьогодні завданнь (новітня російсько-
українська війна, анексія Криму, відносини з Заходом тощо). З огляду на
це можна казати про незаперечну важливість вивчення курсу
Європейський і світовий контекст історії України.

Тривалий час українська історична наука була позбавлена можливостей

вивчення історії України в контексті загальносвітового історичного
процесу. Упродовж останніх років вивчення історії України як важливого
компонента загальносвітового історичного процесу у її розмаїтих
зв’язках із західним світом все гостріше дискутується у вітчизняних
 14

політичних колах та привертає увагу науковців. Тому на сьогодні показ

студентам історії України в світовому ключі видається актуальним та
значущим.

Зокрема, й через те, що прилучення України до світових надбань

цивілізаційного розвитку простежується ще від античних часів до
виникнення давньоруської цивілізації Київської Русі, її трансформації у
складі Литовсько-Польської держави та Речі Посполитої, створення
козацької державності за Богдана Хмельницького, функціонування
української нації у складі Російської імперії, Польщі, Австро-Угорщини,
Радянського Союзу та виникнення й розвитку сучасної Української
держави. Нинішній процес унезалежнення й суверенізації Української
держави невіддільний від загальносвітового розвитку і щоб зрозуміти
корені посталих на сьогодні світових викликів (з боку Росії зокрема) та
стратегії майбутнього вдалого вирішення цих викликів необхідно
детальніше зупинитись на вивченні цього курсу.

Маючи геополітичне розташування між Сходом і Заходом Україна

обрала західний вектор політичної і культурної орієнтації, що також
вплинуло на перегляд застарілих концепцій бачення історії відособлено
від світового процесу.
 15

Тема 1. Етногенез українців і їх сусідів

1.Прабатьківщина слов’ян. Географія їх розселення за даними

археології і істориків античності. Господарство на початку нової
ери. Сусіди слов’ян.

Слов’яни з’явилися у 8-3 тис н. е. по слідах відступу льодовика.

Опанували лісову та лісостепову зону південно-східної частини
Центральної Європи та середнє Подунав’я. Загалом же етнологи,
археологи, історики, лінгвісти одностайні в тому, що слов'янська
прабатьківщина розташовувалась на розлогому просторі між Віслою чи
навіть Одером і Дніпром, сягаючи на півночі Балтійського моря, а на
півдні — Карпатських гір. Такої позиції дотримуються польський
археолог В Гензель, російські — П. Третяков і М. Артамонов, історик та
археолог Б. Рибаков.

На початку XX ст. російський славіст О. Погодін запропонував вважати

прабатьківщиною слов'ян території Польщі, а також українських земель
Поділля і Волині, де зафіксовано безліч прадавніх слов'янських
гідронімів.

Тож територія України займає ключове місце у слов’янському етногенезі.

Вона є прабатьківщиною, так би мовити колискою слов’ян. Саме тут,
археологи виявили найдавніші слов’янські старожитності середини І тис.
н. е. Звідси бере свій початок широке розселення слов’ян на просторах
Центрально-Східної Європи VI—VIII ст.

За даними археології праслов’янські племена ідентифікують з

археологiчними культурами, які населяли територiю України. Такими є
пшеворська культура; лужицька; чорнолiська; зарубинецька,
 16

бiлогрудiвська, празько-колчацька культура, пентківська, черняхівська

культура.

Пшеворська археологічна культура — археологічна культура залізного

віку. Культура тривала приблизно 600 років з 200 р. до н.е. до 400 р. н. е.
Ареал культури — центральна і південна Польща: верхів'я ріки Одра,
горішня і середня Вісла; Східна Словаччина; горішня Тиса;
горішній Дністер.

Лужицька археологічна культура — археологічна культура бронзового

та раннього залізного віків (XII-IV століття до н. е.), поширена на
території східної Німеччини, Польщі, Чехії, Білорусії (Полісся) і західної
України (Волинь).

Ці дві археологічні культури дослідники ототожнюють з венедами.

Предками антів вважаються празько-колчацька культура (5-7 ст)
пентківська та черняхівська. Як відомо, виключної ваги антам в
етногенезі українського народу надавав М. Грушевський. В другій
половині XX ст. цю думку гаряче відстоював М. Брайчевський.

Чорноліська археологічна культура — археологічна

культура пізньобронзового — раннього залізного віку України (XII/X —
середина VIII ст. до н. е.). Основний ареал пам'яток знаходиться в
межиріччі лісостепових течій Дніпра та Дністра.

Етнічна приналежність носіїв чорноліської культури є дискусійною. Одні

вважають їх фракійцями або іллірийцями, інші - предками слов'ян.

Білогрудівська археологічна культура — культура осілого населення

пізнього бронзового віку (XI — IX ст. до н. е.), яка була поширена на
території України між Дністром і Дніпром.
Частина вчених вважає, що праслов'яни почали формуватись як окрема
гілка індоєвропейської спільноти народів у II тис. до н. е. й відносить до
них племена тшинецько-комарівської культури (XV-XI ст. до н.е.). Вони
 17

мешкали на території сучасних Східної Польщі, Прикарпаття,

Придністров'я, Південної Білорусії та Північної

Щодо писемних даних- перші фрагментарні свідчення про пращурів

слов'ян наводять грецькі античні автори. Так, свідчення Геродота, інших
грецьких та римських авторів дають змогу визначити основну територію,
яку займали скіфські племена та їхні сусіди. Вчені допускають, що власне
скіфськими були тільки племена царських скіфів, скіфів-кочівників,
калліпідів. Лісостепові племена скіфів-орачів, та, можливо, скіфів-
землеробів належать до предків сучасних слов’ян.
Починаючи з другої половини І ст. н. е. збільшується потік достовірнішої
інформації про давніх слов'ян: вона надходить від античних авторів
Плінія Старшого (23—79рр. н. е.), Публія Корнелія Тацита (бл. 55—
117рр.н. е.), Птолемея Клавдія (II ст. н. е.). Римський географ Пліній
Старший у "Природничій історії" (77р. н. е.) наводить опис "Скіфії", яка
омивалася Північним океаном, утворюючии "Скіфське узбережжя".
Повідомляючи про Сарматію, він зазначає, що "землі до річки Вістули
зайняті сарматами, венедами, скіррами та гіррами". Тацит і Птолемей, у
свою чергу, розповідаючи про Сарматію, вказували на землі, розташовані
на схід від Вісли й Одеру, на півдні — до Угорської низини й північного
узбережжя. Саме там жили племена венедів. Римський історик Корнелій
Тацит у праці "Германія" повідомляє про тісні стосунки, що склалися між
сарматами і венедами, й про рух слов'янських племен у напрямі нижньої
течії Дунаю.

Після II ст. н. е. історичні джерела протягом чотирьох століть майже не

згадують про слов'янські племена. Тільки в VI ст. н. е. висвітлення даної
тематики продовжили Псевдо-Кесарій, Іоанн Ефеський, Йордан,
Прокопій Кесарійський, Менандер та ін. Саме візантійські автори
започаткували вживання етноніма "слов'яни". Особливої уваги
заслуговують праці готського історика Йордана — "Про походження та
 18

діяння гетів", або "Гетика"(551) та "Історія війн"(550-554) візантійця

Прокопія Кесарійського.
Так, Йордан не тільки вказав на місце розселення венедських племен, а й
одним з перших назвав їх "слов'янами": "Коло лівого схилу (Альпійських
гір), які повернуті на північ, починаючи від витоків річки Вістула, на оків
річки Вістула, на безмежних просторах розташувався численний народ
венетів. Незважаючи на те, що тепер їхня назва змінюється відповідно
до різних родів і місцевостей, усе ж переважно вони називаються
слов'янами й антами". Він був переконаний, що три згадані племені є
одним народом. У свою чергу, Прокопій Кесарійський повідомляв про
"численні народи антів" і вказував на територію їхнього розселення —
"подалі краю на північ Меотидської затоки" (Азовського моря).
Таким чином, за повідомленнями цих авторів, до середини VI ст. н. е.
венеди поділились на дві групи: склавинів та антів. Склавіни, згідно з
цими джерелами, жили на території на північ від Паннонії й на захід від
Вісли до Ельби та її притоки Сали. Територія, населена антами,
охоплювала великі простори: від Причорномор'я та Приазов'я на півдні
до верхів річок Дністер, Дніпро, Сіверський Донець, Дон на півночі.
Природно-кліматичні умови сприяли формуванню розвинутого
господарства слов'ян: повноводні ріки, родючі ґрунти, густі ліси, заселені
різноманітною звіриною і птицею, помірно рівний клімат. Такі умови
відіграли помітну роль в розвитку економіки стародавніх слов'ян.
Археологічні розвідки поселень говорять про те, що основним заняттям
східних слов'ян в II-V ст. було землеробство. Вони сіяли просо, жито,
пшеницю, льон і інші культури. Для обробітку землі застосовувалось
рало, мотика, серп, коса. Пізніше з'явився плуг із залізним лемішем.
Культура землеробства знала перелогову і підсічну форми обробітку
землі. При перелоговій передбачалось використання одних і тих же
ділянок на протязі декількох років, після чого вони не оброблялись
приблизно 20-30 років до відновлення природної родючості. Ця система
 19

існувала в основному в степових і лісостепових районах. Підсічна

система застосовувалась частіше всього в північних лісових районах, де
спочатку підрубували (підсікали) дерева, а коли вони висихали, їх
спалювали.
Сусідами слов’ян в лісах, на Північ і Схід від них – були фінно-угри. На
північному заході – літи і балти. Балти — племена, які заселяли в І тис. н.
е. територію від Південно-Західної Прибалтики до Верхнього
Придніпров’я й басейн річки Оки.
На південному Сході слов’яни межували з іранськими племенами, на
півдні – з греками, на південному заході – з іллірійцями, а на заході – з
кельтськими та германськими племенами.
2. Балти. Їх етногенез, географія розселення, заняття. Балти і
слов’яни. Виникнення білорусів.

Балти — племена індоєвропейської мовної групи, які заселяли в І тис. н.

е. територію від Південно-Західної Прибалтики до Верхнього
Придніпров’я й басейн річки Оки. Нинішню назву племен, котрі жили на
прилеглих до південного узбережжя Балтійського моря територіях —
балти як науковий термін, було запропоновано в 1845 р. німецьким
мовознавцем Георгом Несельманом замість терміна «лето-литовці».

Перші письмові згадки племен, що проживали на теренах прилеглих до

південного узбережжя Венедської затоки (нині Балтійського моря),
відомі з твору «Про походження германців і місцеположення Німеччини»
римського історика Публія Корнелія Тацита (98 р.), де вони
названі естіямі. Крім того, Геродот згадує народ будинів, який мешкав у
верхів'ях р. Дону між р. Волгою і р. Дніпром. Пізніше ці племена естіев
під різними іменами описувалися в творах римсько-остготського
історика Касіодора (523 р.), готського історика Йордана (552 р.),
англосаксонського мандрівника Вульфстана (900 р.), німецького хроніста
архиєпископа Адама Бременського (1075 р.).
 20

У бронзовому столітті (початок 2-го тис. До н.е. - кінець VIII ст. До

н.е.) балти займали найбільш велику територію. Їх поселення доходили
на заході мало не до річки Одер, на сході - до верхів'їв річки Волги і її
притоки Ками. На півночі балти розселилися до Фінської затоки і
Ладозького озера, на півдні - до Середнього Подніпров'я. Предки балтів
прийшли на землі, які ще раніше освоїли племена мисливців і рибалок.
Вони мирно співіснували з балтами і в підсумку злилися з ними. У II-V
ст. балти переживали свій «золотий вік». В цей час досягли розквіту їх
ремесло і торгівля.

На землях Верхнього Подвіння і Подніпров’я розташовувалися поселення

балтських культур залізної доби: Дніпро-Двінської (VIII ст. до н.е. – V ст.
н.е.) і Банцеровсько-Тушемлинскої (VI – VIII ст. н.е.). Цьому ж ареалу
достеменно відповідає і територія раннього розселення полоцько-
смоленських кривичів. Подібні збіги не можуть бути випадковими і,
швидше за все, говорять про етнокультурну спадковість населення.
Зокрема, дані археології дозволяють говорити не тільки про значне місце
балтського субстрату у формуванні кривичів, але й про існування
невеликих власне балтських анклавів на зазначеній території аж до XII
ст.

У 1-му тисячолітті до н. е. балти розділилися на західних, східних і

дніпровських. Західні балти займали територію від Понеманья до
Нижньої Вісли. В ранньому середньовіччі серед них найбільш сильними
були пруси, ятвяги і курши.

Східні балти, або, як їх ще називають, летто-литовські племена, жили в

Прибалтиці по берегах річок Німан, Західна Двіна, Вілія. До них
відносилося і плем'я литва. Про дніпровських балтів мало що відомо. Всі
вони розчинилися серед слов'ян, які прийшли пізніше. На території
 21

Білорусі проживали литва, ятвяги і інші балтські племена. Стародавні

балти стали предками сучасних литовців і латишів.

Балти на території Білорусі жили у відкритих неукріплених селищах і

укріплених городищах.

У балтів на території Білорусі до приходу слов'ян ще не з'явилися міста.

Вони жили в наземних і напівземлянкових оселях.

Балти були землеробами і тваринниками. Римські історики відзначали,

що балти сіяли зернові і вирощували інші культури, працюючи більш
ретельно, ніж германці. Довгий час в господарстві балтів важливу роль
грали також полювання і рибальство. З давніх-давен балти сіяли
пшеницю, просо і ячмінь, вирощували льон і коноплі. На початку нашої
ери з'явилися жито і овес. Однак, тваринництво у балтів переважало над
полюванням. Балти розводили свиней, овець, коней і корів.

З кінця I тисячоліття почалися процеси слов'янізації балтів. Існують

письмові свідчення про те, що ще на початку XVI століття деякі
населення сучасної західної частини Білорусі говорило на західно-
балтійській мові.

Один із шляхів заселення території Білорусі йшов з півдня. З території

Середнього Подніпров'я слов'яни рухалися вздовж Дніпра, Прип'яті та їх
приток. Тут досить рано з'явилися слов'янські поселення.

У північну і центральну частину Білорусі слов'яни прийшли з півночі

Східної Європи, як вважають дослідники. На північ слов'яни пішли з
території навколо річки Вісли (через Польшу). При цьому слов'янські
племена змішувалися з балтами, що стало основною причиною
своєрідності слов'ян на території Білорусі.
 22

Заселення слов'янами основної частини території Білорусі, згідно з

даними дослідника В. Седова, відноситься лише до VIII—X століть. Як
аргумент на користь «балтської» концепції наводиться факт наявності в
багатьох елементах мови та культури білорусів балтських коренів

«Повість временних літ» згадує курші, лівь, голядь, литву, ятвягів та інші
балтські племена, які платили данину князям Київської Русі. У ХІІ-
XVI ст. західні балти (голядь, кріва, дзуки, ятвяги, мазури, кривичі,
дніпровські балти, погезани, помезани та інші) були
асимільовані слов'янами, східні балти (прусси)- були
асимільовані німцями у XIII–XVII ст. У ХІІІ столітті частина балтів
увійшла до Великого князівства Литовського, інша частина
підкорена Тевтонським та Лівонським орденами.

Балти взяли участь в етногенезі в'ятичів і радимичів. Про що свідчать

характерні прикраси — шийні гривні, які не належать до числа
поширених прикрас у східнослов'янському світі X-XII століть.
Поширення шийних гривень в ареалі розселення в'ятичів також
відображає взаємодію слов'ян з балтами-голяддю.

3. Фінно-угорські племена. Назви етносів. Їх розселення. Заняття

на початку нової ери. Сусіди фінно-угорців. Граф Уваров і
пошуки слов’ян у центрі сучасної РФ. Граф Уваров і його
дослідження. племені Мері.
Фіно-угорські племена— група народів, що з часів неоліту заселяли
Західний Сибір, Зауралля, північне і середнє Приуралля, територію на
північ від верхньої Волги, Волго-Окське межиріччя та
середнє Поволжя до півночі сучасної Саратовської області в Росії.

Літописець Нестор в Іпатіївському літопису вказує близько двадцяти

племен фінської мовної групи: чудь, ліви, весь, печора, ям, югра,
перм'яки, меря, мурома, черемиси, мордва.
 23

До фіно-угорських етносів відносять племена фінської групи

(фінів (суомі), естонців (чудь), сету, карелиів, лівів, саамів, мордву,
мокшу, каратаїв, марійців, удумитрів, комі і тд.), а також племена
угорської групи (угорці, яси,секеї, мадьяраби, ханти, мансі)

Угро-фіни були і є автохтонним населенням межиріччя Оки й Волги.

Грецький історик Геродот (5 ст. до н. е.) згадує про «андрофагів» (тобто
людожерів) — невідомий народ, який деякі дослідники вважають
фінським.

Багато які фінські племена — ести, весь, меря, мордва, черемиси входили
до готського королівства Германаріха в IV столітті. Літописець
Нестор в Іпатіївському літопису вказує близько двадцяти племен фінської
мовної групи: чудь, ліви, весь, печора, ям, югра, перм'яки, меря,
мурома, черемиси, мордва.

Більшість дослідників сходяться на тому, що прабатьківщина фіно-угрів

знаходилася на кордоні Європи та Азії, в районах між Волгою і Камою і в
Приуралля. Саме там в IV- III тисячоліттях до н. е. виникло
співтовариство племен, споріднених за мовою і близьких за
походженням. До I тисячоліття н. е. древні фіно-угри розселилися до
Прибалтики і Північної Скандинавії. Вони займали велику територію,
порослу лісами, - практично всю північну частину нинішньої
Європейської Росії до Ками на півдні.

Розкопки показують, що стародавні фіно-угри належали до уральської

раси: в їхньому вигляді змішані риси європеоїдні і монголо-ідние (широкі
вилиці, часто монгольський розріз Око).

Господарство фінно-угорських племен мало комплексний характер.

Землеробство було розвинене порівняно слабо; велику роль в економіці
відігравало скотарство; його супроводжували полювання, рибна ловля і
лісові промисли. Простори лісів залишалися незаселеними; вони
 24

експлуатувалися як мисливські угіддя, так само як тисячоліття тому, в

ранньому залізному віці.

Населення жило подекуди по берегах озер і по річках. Їхні поселення

були далеко один від одного. Може бути, з цієї причини вони ніде не
створили держав і стали входити до складу сусідніх організованих і
постійно розширювалися держав. Одні з перших згадок про фіно-уграх
містять хозарські документи, написані на івриті - державною мовою
Хазарського каганату.

Сусідами фіно-угорців були словяни та балти. За рівнем соціально-

економічного розвитку, способу життя і характеру культури фіно-
угорське населення значно відрізнялося як від східних балтів, так і
особливо від слов'ян. Слов'яно-фіно-угорські історичні та етнічні
відносини складалися інакше, ніж відносини слов'ян і їх старовинних
сусідів - балтів. Головним було те, що слов'яно-фіно-угорські контакти
відносяться переважно до більш пізнього часу, ніж відносини слов'ян і
дніпровських балтів.

Зовсім в інших умовах протікала колонізація угро-фінських земель.

Тільки деякі з них в південній частині басейну озер Ільмень і Чудського
були зайняті слов'янами і змішалися з ними відносно рано, в VI-VIII ст.
На інших фінно-угорських землях, зокрема в східних частинах Волго-
Окського межиріччя - на території майбутньої Ростово-Суздальської
землі, яка зіграла величезну роль в долях Древньої Русі, слов'яноруське
населення стало розселятися починаючи лише з кордону I і II тис. н. е.,
вже в умовах виникнення ранньофеодальної давньоруської державності. І
тут колонізаційний процес, звичайно, включав в себе чималий елемент
стихійності. Але в цілому колонізація угро-фінських земель протікала
інакше. Вона спиралася на укріплені міста, на збройні дружини. Феодали
переселяли селян на нові землі. Місцеве населення обкладалося при
цьому даниною, ставилося в залежне становище. Колонізація фінно-
 25

угорських земель на Півночі і в Поволжі - це явище вже не первісної, а

ранньофеодальної слов'яно-руської історії.

Історичні і археологічні дані свідчать про те, що до останньої чверті I тис.

н. е. фінно-угорські угрупування Поволжя і Півночі ще значною мірою
зберігали свої старовинні форми побуту і культури, що склалися в першій
половині I тис. н. е.

Після віднайдення в ХІХ ст. київських літописів, що нагадують

населенню Росії про племена угро-фінів, які проживали на землі
майбутньої Московії у IX–XII століттях, рухнула стара концепція
бачення історії. Як казав пан Грушевський: «…і за київським початком
сей свійський початок зовсім неясно представляється людям, що вчилися
"русскої історії"». Загалом, і російський політикум гостро сприймав будь-
який замах на «велич російської історії», тому розпочались активні
пошуки росіянами своїх коренів через звернення до археології. Так, син
міністра освіти Російської імперії, президента академії наук, графа Сергія
Уварова, Олексій Сергійович Уваров, провівши в 1851 році розкопки
7729 курганів у колишніх Московській, Володимирській, Ярославській,
Костромській, Рязанській губерніях, установив, що ті кургани належали
виключно мерянському (фінському) етносу VIII–XII століть, ніяк не
словянам. Не вдалось доказати що росіяни походять від словян. Були
розриті кургани цього ж етносу наступних віків, аж до XVI століття.
Граф О.С. Уваров, не в силах доказати походження росіян від
словянської спільноти, підсумував матеріали досліджень - у 1872 році
видав книгу «Меряни та їхній побут за курганними розкопками».
Широкоформатна книга має 215 сторінок, на 82 із яких містяться таблиці
археологічних знахідок у курганах, що підтвердили наявність в росіян
фіно-угорського субстрату.
 26

4.Напрямки розселення слов’ян з їх прабатьківщини. Східні

готи і розкол єдиної слов’янської спільноти. Венети , склавини і
анти. Анти – праукраїнці. Чому не було масового переселення
слов’ян на територію фінно-угорцівв першій половині першого
тисячоліття.

Поштовхом до Великого переселення народів був рух на південь

германських племен готів, які військовим походом пройшли через землі
слов’ян із південного узбережжя Балтики в Північне Причорномор’я. У
II—IV ст. внаслідок їх просування цілісність слов'янської території
порушилась, що сприяло виокремленню слов'ян, поділові їх на східних і
західних. Готи підкорили венетів. В III – IV ст. імперія готів включала
готів, слов’ян, фракійці, сарматів. Анти (прадавні українці) в цей же час
утворили Антське царство, готи воювали з антами. В 385 році готський
король Вінітар намагався підкорити антів, але зазнав поразки. Трохи
пізніше йому пощастило захопити в полон і стратити антського царя
Божа, його синів та 70 найбільших можновладців.
В IV – VI ст. готів в Причорномор’ї посунули гуни. Основна маса готів
рушила в V ст. на захід, спочатку до Центральної Європи, а потім аж до
Піренейського півострова. Частина з них залишилась в Криму.

На схилі V ст., у зв'язку з падінням протодержави гунів, слов'яни

спромоглися просунутись на південь, до Дунаю та Північно-Західного
Причорномор'я, а це призвело до виділення їхньої південної групи. В
кінці VI ст.зявилися авари, які на початку VIІ ст підкорили антів. Антська
держава пала. На її місці виникла ціла група племен, а потім союзів
племен.

Збройний похід готів, війни з гунами й аварами привели в рух

слов’янські племена. Склавини в цей час переселились на Дунай,
заселили Балканський півострів і заснували групу південних слов’ян
 27

(Болгарія, Сербія, Хорватія та ін.). Венети утворили групу західних

словян (Польща, Чехія, Словаччина). Анти (східні словяни) залишились
на території сучасної України. Росія ж залишилась поза прасловянською
єдністю.

Так, витіснення готів на північ і занепад Аварського каганату дали змогу

слов'янам заселити Балканський півострів і низку островів Середземного
моря, утримавши при цьому власні землі в Центральній та Східній
Європі. У 2-й пол. І тис. н. є. слов'яни заселили землі на Нижній Ельбі й
південно-західне узбережжя Балтійського моря (полабські слов'яни,
бодричі, лютичі та ін.). Не було масового переселення слов’ян на
територію фінно-угорцівв першій половині першого тисячоліття. . Це
було обумовлено тим, що ці землі не становили особливої цінності для
русинів-українців. Згадки про Суздальщину з’являються відносно пізно
— лише в ХІ ст. і спочатку стосувалися повстань волхвів на цих теренах.
Очевидно, колонізація Суздальської землі київськими князями та
слов’янським населенням викликала супротив місцевих жителів.
Керівниками повстань ставали язичницькі жерці угро-фінів, яких літопис
іменував волхвами.

Поступово у VIII—X ст. завершується формування нових племінних

об´єднань.
Літопис «Повість временних літ» дає таку картину розселення
слов´янських племен у IX ст. На півночі поблизу озера Ільмень мешкали
словени, на південь від них у верхів´ях Волги і Дніпра — кривичі. В
басейні верхньої Оки знаходилися в´ятичі, на південний захід від них,
над верхньою частиною середнього Дніпра і річки Сожа, — радимичі, на
північ від річки Прип´ять, в Поліссі, — дреговичі. Між Прип´яттю,
Дніпром і Горинню — древляни, на південь від них, понад середнім
Дніпром, — поляни. На Лівобережжі, в басейні Десни та Сейма, —
сіверяни (сіверці), між Дністром та Бугом — уличі, Дністром та Прутом
 28

— тиверці. У Прикарпатті (нинішня Галичина) і Закарпатті — хорвати,

у верхів´ях Західного Бугу (VI-VII ст.) мешкали дуліби, пізніше —
волиняни.

5. Південні сусіди праукраїнців – трипільці, кіммерійці, скіфи.

Сармати. Античні міста на Півдні. Цивілізаційний вплив на
праукраїнців трипільців і античної цивілізації.
Південними сусідами прааукраїнців деякий час були трипільці, кімерійці,
скіфи, сармати та антична цивілізація. В епоху енеоліту племена
трипільської культури (назва походить від с. Трипілля Обухівського
району Київської області, де в 1896 р. уперше були виявлені рештки цієї
культури) займали більшу частину Правобережжя сучасної України. Як
вважають дослідники, трипільське населення налічувало приблизно 1
млн. осіб.

Трипільці не були автохтонними племенами. Вони прийшли з південного

сходу — з басейнів Серету та Пруту. Перші поселення трипільців
з'явилися наприкінці V — на початку IV тис. до н. е. на Дністрі та в
Прикарпатті. Лише згодом їхня територія збільшилася в декілька разів.
Так, від середини IV тис. до н. е. внаслідок значного зростання населення
трипільці заселили лісове Надбужжя, а ще через 400—500 років —
Наддніпрянщину в межах Київ—Канів. Згодом вони освоїли невелику
частину північної Київщини і Дніпровського Лівобережжя.

На Наддніпрянщині трипільці зіткнулися з численними, переважно

мисливсько-рибальськими племенами дніпро-донецької культури, що
спричинило змішування населення і культурні взаємовпливи, які тривали
протягом усього III тис. до н. е. Ці взаємовпливи позначилися як на
трипільській, так і на дніпро-донецькій культурі в ареалі Середньої
Наддніпрянщини, хоч загалом обидві культури й далі залишалися
автономними.
 29

Основними заняттями трипільських племен були хліборобство і

присадибне тваринництво. Певне місце в господарюванні
ранньотрипільського населення займало рибальство та мисливство
(полювання на благородного оленя, косулю, кабана, ведмедя, лисицю,
бобра, зайця, білку і птахів).

Житла трипільських племен були дво- і трикімнатні, наземні, глиняні, на

дерев'яному каркасі, з глинобитною піччю. Деякі трипільські племена
будували інший тип житла — заглиблені напівземлянки. У кожному
житлі мешкало по 2—3 споріднені сім'ї.

Досить розвинутим було ткацтво. Великих успіхів трипільці досягли в

гончарному ремеслі, яким займалися професійні майстри. Саме за
досконалим і багато орнаментованим глиняним посудом археологи
пізнають трипільські поселення. Трипільці мали складні ідеологічні
уявлення хліборобського спрямування: визнавали культ родючості й
поклонялися відповідній богині, виконували релігійні обряди під час
зимово-весняних хліборобських свят, шанували богів грому, сонця, неба,
вітру тощо.

Трипільське суспільство досягло такого рівня соціально-економічного

розвитку, що майже впритул підійшло до виникнення міст і
запровадження писемності, тобто стояло на порозі цивілізації. Однак
зміна клімату (зростання його посушливості) й поширення степів
остаточно підірвали й без того неефективну економіку трипільців з її
екстенсивною перелоговою системою орного землеробства. Наприкінці
III тис. до н. е. трипільська культура зникла.

Перший дослідник трипільської культури київський археолог В. Хвойка

(1850—1914) вважав трипільців предками слов'ян. Він виходив з того, що
хліборобсько-скотарські племена заселяли споконвічно слов'янські землі
 30

між Дністром і Дніпром і в їхньому побуті, заняттях, віруваннях

спостерігається чимало рис, спільних з етнографічними ознаками пізніх
безсумнівно слов'янських племен на цих самих територіях. Ця версія
захопила багатьох сучасників В. Хвойки. Справді, якщо на Давньому
Сході в V—IV ст. до н. е. існували високорозвинуті ранні цивілізації, то
чому подібної культури не могли мати й наші далекі предки на
Наддніпрянщині в IV—Ш тис. до н. е.? Та наступне поглиблене вивчення
трипільської культури не дало підстав виводити не тільки українців, але й
узагалі ранніх слов'ян від трипільців. Антропологи, дослідивши рештки
трипільських поховань, дійшли висновку, що трипільці належали до
східно-середземноморського («вірменоїдного») антропологічного типу,
відмінного від слов'янського.

Отже, трипільці не були безпосередніми предками українців. Але

високорозвинута трипільська культура відіграла велику роль в історії
Середньої Наддніпрянщини — піднесла її господарський і культурний
рівень і заклала міцний фундамент для високого культурного розвитку
наступних етноплемінних утворень цього реґіону, зокрема й ранніх
східнослов'янських племен, серед яких були й предки українців.

Під впливом трипільців Правобережжя автохтонні племена дніпро-

донецької культури на багатому північному сході (Полісся, Лівобережжя
Дніпра й Надпоріжжя) з традиційними способами господарювання —
мисливством, рибальством і збиральництвом — у IV тис. до н. е. почали
переходити до скотарства. Вони поступово стали трансформуватися в
найдавнішу індоєвропейську спільноту — так звану середньосто-гівську
культуру між Дніпром і Доном (назва походить від острова Середній Стіг
на Дніпрі біля Запоріжжя, де вперше було знайдено рештки цієї
культури) 3.
 31

Від трипільців північно-східні скотарські племена засвоїли навички

виготовлення глиняного посуду, хліборобства, тваринництва, виплавку
міді тощо.

Початок періоду залізного віку позначився приходом на територію

України кіммерійців – іраномовного народу, ім’я якого нам відоме з
писемних джерел. У IX–VIII ст. до н. е. вони домінували в Північному
Причорномор’ї. Згадки про кіммерійців містять ассірійські клинописи,
поеми Гомера «Іліада» та «Одіссея», Біблія (Книга Буття, X, 1-3),
«Історії» Геродота (близько 490–430 рр. до н. е.) та «Географія» Страбона
(близько 63–23 рр. до н. е.). Мовознавці в середині XX ст. довели, що
іраномовні племена проникли у Північне Причорномор’я в
передскіфський період не пізніше II тис. до н. е. Відомий мовознавець Е.
Грантовський стверджував (1970), що первісний ареал східноіранських
мов (а до них входили: кіммерійська, скіфська і сарматська мови) може
відповідати східним територіям зрубної культури і західним районам
андронівської культури (Поволжя, північно-західні території сучасного
Казахстану). Кіммерійці залишили дві групи пам’яток: чорногорівську
(виділена О. І. Тереножкіним у 1976 р. після дослідження кургану біля
хутора Чорно-горівський Донецької області) і новочеркаську (виділена О.
О. Ієссеном у 1954 р. на основі скарбу бронзових предметів, що був
знайдений у м. Новочеркаськ в 1939 р.). Пам’ятки чорногорівської групи
розташовані на широкій території – від Заволжя до Нижнього Дунаю.
Основний ареал поширення пам’яток новочеркаської групи – Північний
Кавказ і лісостепове Дніпровське Правобережжя.

В першій половині 40-х років VII ст. до н. е. скіфи розбили кіммерійців.

Як свідчать грецькі автори, кіммерійці осідають в Каппадокії і на
південному узбережжі Чорного моря поблизу міста Сінопа. В кінці VII
ст. до н. е. лідійський цар Алліат остаточно розгромив кіммерійців. Вчені
вважають, що частина кіммерійців під тиском скіфів могла відкочувати
 32

на захід – на Середньодунайську низовину (в сучасній Угорщині), інша

– переселилася на лісостепові райони України. Частина кіммерійців
увійшла до складу скіфського племінного об’єднання.

Землеробські племена лісостепу в межиріччі Дніпра та Дністра у

кіммерійський час досягли значного рівня економічного і культурного
розвитку. З’являються укріплені поселення цих племен – городища. За
місцезнаходженням одного з них – в Чорному Лісі у верхів’ях р. Інгульця
(Кіровоградська область) залишена цими племенами археологічна
культура (відкрита О. Тереножкіним) дістала назву чорноліської.
Чорноліські племена більшість вчених вважають праслов’янськими
(академік Б. Рибаков наголошував на зв’язки чорнолісців з носіями
протослов’янської мови). Досліджені пам’ятки чорноліської культури
(передусім кургани) свідчать про зв’язки лісостепового населення з
кіммерійцями, а також з більш віддаленими народами. Так, у Середнє
Подніпров’я проникали вироби кавказьких майстрів, речі західного
походження. Праслов’яни запозичували у кочівників предмети озброєння
і кінського спорядження. Чорноліські племена під тиском кіммерійців
просунулися на захід, північ і схід від своєї первісної території. Окрема
група пам’яток цих племен відома в басейні р. Ворскли. Кіммерійці
влаштовували походи у Придніпровський лісостеп, вибираючи маршрути
переважно в обхід Тясминської укріпленої лінії. Проте, напевно, у VIII
ст. до н. е. кіммерійцям вдалося все ж таки прорвати оборону
чорноліських племен і проникнути вглиб лісостепу. У вогні великої
пожежі загинуло Тясминське городище, сліди руйнувань археологи
виявили на Суботівському і Чорноліському городищах. (Окремі
дослідники по-іншому трактують причини занепаду чорноліських
городищ і пов’язують це з походами скіфів).

У другій половині VII ст. до н. е. в степи Північного Причорномор’я зі

сходу прийшли кочові племена, відомі з античних джерел як скіфи або
 33

скити, які належали до іраномовної групи племен. Вони потіснили

кіммерійців, частково асимілювавши їх, та зайняли великі простори у
Північному Причорномор’ї. Згодом між Нижнім Дунаєм на південному
заході та Доном на північному сході утворилося об’єднання племен,
відоме під назвою Велика Скіфія, що проіснувало до III ст. до н. е.
Найважливішим писемним джерелом з історії скіфів є книга четверта
(«Мельпомена») «Історії» Геродота, де описано племена Скіфії та її
сусідів. Свідчення Геродота, інших грецьких та римських авторів дають
змогу визначити основну територію, яку займали скіфські племена та їхні
сусіди. Вчені дійшли висновку, що термін Скіфія, як його розумів
Геродот, обіймав не тільки власне скіфів, але і їхніх найближчих сусідів –
в т. ч. слов’янські племена. Вчені допускають, що власне скіфськими
були тільки племена царських скіфів, скіфів-кочівників, калліпідів (тобто
«прекрасно кінних»). Лісостепові племена скіфів-орачів, та, можливо,
скіфівземлеробів належать до предків сучасних слов’ян. Скіфи-орачі вели
осілий спосіб життя, їхні господарство та культура розвивалися у тісних
взаєминах з культурами сусідніх племен, зокрема, власне скіфських
племен Північного Причорномор’я. Серед городищ, що були центрами
скіфів-орачів, виділяються вченими: Мотронинське, Пастирське,
Шарпівське (Середнє Подніп- 108 ров’я), Немирівське, Северинівське
(Південне Побужжя), Вищеольчедаївське, Григорівське, Гуменецьке
(Середнє Подністров’я). Найбільше з городищ – Трахтемирівське, що
займало площу близько 500 га і було розміщене у важкодоступній
місцевості на правому березі Дніпра.

В середині IV ст. до н. е. за правління царя Атея скіфська держава стає

централізованою. Вона проводила активну експансію на Дунаї і
Балканах, підкорила ряд грецьких міст в Західному Причорномор’ї,
зокрема, Каллатію, де карбувалися монети Атея, найдавніші з монет
скіфських царів. Центральне місце у скіфській державі, за даними
Геродота, займали царські скіфи, які вважали решту населення своїми
 34

рабами. Від царських скіфів у залежності були інші, як власне скіфські,

так і нескіфські племена.

У ІІІ–ІІ ст. до н. е. в Південно-Східній Європі з’являються кочові племена

сарматів. Перші вторгнення сарматів у Північне Причорномор’я
припадають ще на IV ст. до н. е. В IIІ ст. до н. е. вони витіснили скіфів, а
також зруйнували багато городищ лісостепових племен. Масове ж
переселення сарматів у Північне Причорномор’я відбувається в II ст. до
н. е. Сармати, які раніше звалися савроматами, в часи Геродота
проживали на схід від Дону. Вчені вважають, що сарматська мова була
близькою скіфській і також належала до іранської фупи. Так само, як і
«скіфи», термін «сармати» був збірним, що включав не тільки власне
сарматські, а й деякі інші. Античні автори знали такі великі племена
сарматів – аорси, сіраки, язиги, роксолани, алани. Роксолани оселяються
в Середньому Подніпров’ї та стають найближчими сусідами
зарубинецьких племен. Є. Максимов вважає, що між сарматами і
зарубинецькими племенами були ворожі стосунки. Підставами для своїх
висновків він вважає знахідки сарматських наконечників стріл у
земляних валах, що оточували майданчики городищ Бабина Гора та
Ходосівка. На городищі Ходосівка були знайдені «виразні сліди пожежі»
– перепалений до червоного шар глиняної обмазки, яка входила в
комплекс оборонних стін. У той же час М. Абрамова та О. Комар
вважають ці стосунки мирними, хоча перші контакти між роксоланами і
слов’янами носили характер збройних сутичок. У Середньому
Подніпров’ї протягом І ст. н. е. продовжують існувати старі і навіть
виникають нові поселення. Пізньозарубинецькі поселення неукріплені, а
на городищі Бабина Гора комплекси пізньозарубинецького часу
розташовуються не на вершинах пагорбів, а трохи нижче, на
майданчиках-уступах і навіть за межами укріплень. Оскільки сарматські
речі виявлені лише на таких пам’ятках, як Суботів, Жаботин, Бабина
Гора, Таценки, Пирогове, мова йде про залежність від сарматів лише
 35

невеликої локальної групи зарубинців правобережного Середнього

Подніпров’я. На думку Ю. Павленка (1994 р.), до кінця II ст. н. е. у
Подніпров’ї утворилося могутнє слов’яносарматське політичне
об’єднання Роксоланія, яке контролювало практично всю територію
Лівобережної України, а на правому березі поширювалося аж до Дунаю.
Археологи висловлюють сумніви стосовно гіпотези Ю. Павленка, адже
сарматські поховання у Середньому Подніпров’ї з’являються в першій
чверті І ст. н. е. і останні з них здійснені не пізніше кінця цього ж
століття. Характеризуючи розселення племен, яке склалося на початку II
ст. н. е. Клавдій Птолемей писав: «Сарматію займають дуже великі
племена: венеди вздовж всієї Венедської затоки; над Дакією панують
певкіни і бастарни; по всій території, що прилягає до Меотійського озера,
– язиги і роксолани; вглиб країни від них знаходяться амаксобії і алано-
скіфи». «Менш значні племена, що населяли Сарматію, наступні: біля
ріки Вістули, нижче венедів – гітони, потім фінни, далі сулони ...». У
Подністров’я він розміщує «словенів» і «ставанів», у назвах яких вчені
вбачають найдавніші етноніми слов’ян. У середині II ст. в степах України
з’явилась остання хвиля сарматських племен – алани. Саме вони знищили
городища пізніх скіфів на Нижньому Дніпрі та в Криму.

Щодо античних міст - перші давні греки з'явилися на землях Північного

Причорномор'я в другій половині VІІ ст. до н. е. Прибули вони з
іонійського міста Мілета.

Економічною основою античних міст-держав Північного Причорномор'я

були сільське господарство, різні ремесла і промисли. Важливу роль
відігравала торгівля з населенням причорноморських степів і з центрами
Середземномор'я. Основу сільського господарства становило
вирощування зернових злакових культур. Значну роль відігравало й
скотарство. Важливе місце займало виноградарство. Городництво,
садівництво, баштанництво відігравали допоміжну роль. Основні міста
 36

Північного Причорномор'я мали розвинені монетні системи. Монети

карбували Тіра, Ольвія, Пантікапей, Німфей, Феодосія, Фанагорія.

Під впливом давньогрецької культури поширилася грамотність. Значна

увага приділялася фізичній підготовці юних громадян. Для занять
спортом споруджували спеціальні будинки-гімнасії. Популярними були
спортивні змагання з п'ятиборства, бігу, стрільби з лука тощо. Про
поширення медичних знань свідчать знахідки бронзових і кістяних
медичних інструментів. В Ольвії діяла аптека.

Певного розвитку набули історія, географія, філософія. Важливе місце у

суспільному і культурному житті посідав театр. Театри діяли в Ольвії,
Херсонесі, Пантікапеї. Мистецтво античних держав Північного
Причорномор'я являє собою складне переплетення еллінської традиційної
культури і надбань місцевих племен. Для мистецтва VI-І ст. до н. е.
характерне переважання еллінських художніх традицій. У I–VI ст. н. е.
значно поширилися «варварські» елементи, водночас відчувся вплив
провінційної римської традиції. Набув поширення живопис, розвивалося
мистецтво мозаїки, вазопис, скульптура, коропластика —
виробництво теракотових статуеток. Була також розвинена різьба по
дереву та кістці.

Тисячолітня історія античної цивілізації у Північному

Причорномор'ї мала надзвичайно серйозні наслідки. По-перше, у ході
колонізації на місцевий ґрунт було
перенесено демократичний полісний устрій, що сприяло становленню
державотворчої традиції на території сучасної України. По-друге, грецькі
переселенці не тільки передали місцевому населенню прогресивні
технології землеробства та ремесла, а й активно залучили його до
товарно-грошових відносин. По-третє, виникнення античних міст-держав
зумовило розгортання процесу урбанізації Причорномор'я. По-четверте,
різнобічні контакти місцевих племен з колоністами сприяли поширенню
 37

досвіду та здобутків найпередовішої на той час античної культури. У

своїй сукупності всі ці процеси не тільки помітно прискорили темпи
історичного розвитку населення Криму, Подністров'я, Побужжя та
Подніпров'я, а й на тривалий час визначили південний вектор
цивілізаційної орієнтації, що надалі сприяло тісним контактам Київської
Русі та спадкоємиці грецької культури, колишньої еллінської колонії –
Візантії.

6. Питання про слов’янське/неслов’янське походження

українців, білорусів і росіян: археологія, мовознавство, генетика.
Схема етногенезу східних слов’ян, згідно прив’язки етнічних
спільнот до археологічних культур, запропонована й у монографії
«Історичні витоки українського народу» В. і Я. Барана. Згідно неї,
білоруси походять від колочинської культури, росіяни – від
іменьківської, поляки – від дзєдзіцької (венеди), українці – від празько-
корчацької (склавини) та пеньківської (анти)[6].
Щодо питання походження українців, білорусів та росіян досить
грунтовно на базі археології та лінгвістики дослідив Г. Півторак у своїй
монографії « Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов». Як
свідчать сучасні наукові дані, етнографічні риси українців формувалися
протягом багатьох віків на найдавніших східнослов'янських територіях
Наддніпрянщини, Полісся, Галичини та Прикарпаття серед корінного
слов'янського населення цього ареалу, історія якого відзначається
спадкоємністю, наступністю, відсутністю будь-яких глобальних
природничих чи суспільних катаклізмів, які могли б зруйнувати
безперервний історичний ланцюг етномовного і культурного розвитку
наших предків[5].
Після поділу на початку н. е. праслов'янської мовної спільності на
західну й східну діалектні зони розпочався останній,
 38

пізньопраслов'янський період. У цей час дедалі більше зростала

відмінність між відзначеними зонами на фонетичному й інших мовних
рівнях. Ця відмінність поглиблювалася з розселенням східнослов'янських
племен на широких просторах у басейнах Десни, Верхнього Дніпра й
Верхньої Оки, оскільки в цей час при переважаючих внутрішніх
тенденціях мовного розвитку вона зумовлювалася також і впливами
іншомовних (балтського та фінно-угорського) субстратів. На півдні, на
слов'янському ареалі черняхівської культури, істотно позначився
іранський субстрат.
Історики царської Росії твердили, що державу Русь заснували
росіяни. Вони нібито були найдавнішим слов'янським етносом Першою
російською державою вважав Київську Русь і відомий російський історик
М. Карамзін назвав княжий Київ «матерью городов русских», розуміючи
це як «російських»., а українці й білоруси, за цією логікою, відгалузилися
від росіян пізніше. М. Погодін стверджував, що в давньому Києві й на
Київщині в часи заснування руської державності і до монголо-татарської
навали 1240 р. жили росіяни та їхні предки. Після завоювання Київщини
монголо-татарами росіяни нібито еміґрували на Середню Оку й Верхню
Волгу, а на спустошену Київщину прийшли з Прикарпаття українці не
раніше кінця XV ст. Цю антинаукову концепцію арґументовано
спростував відразу ж після її появи український філолог, історик і
фольклорист М. Максимович[5].
Як показали дослідження, такі специфічні риси білоруської мови,
як повне (недисимілятивне) акання, яке виникло, вірогідно, у VII—VIII
ст. на землях дреговичів, радимичів і в західному ареалі кривичів та
в'ятичів, дзекання і цекання (можливо, вперше з'явилося в діалектах
радимичів ще у складі дулібського племінного союзу), а також спільний
білорусько-балтський словниковий фонд і слова зі спільними коренями —
особливо в сільськогосподарській, рибальській та бортницькій лексиці,
яка належить до сфери найдавнішої людської діяльності[5].
 39

Російська народність формувалася протягом XII— XV ст. у

стратегічно вигідному реґіоні між Середньою Окою і Верхньою Волгою
на перехресті великих торговельних шляхів. Цей реґіон у середині І тис.
н. е. заселяли корінні фінно-угорські племена — меря, весь, водь, мурома,
а в басейні Верхньої Оки і Верхнього Дону жило балтське плем'я голядь.
Слов'янське населення тут почало з'являтися не раніше VIII ст.
Територія сучасної центральної Європейської Росії в X—XIII ст.
була далекою глухою провінцією Київської імперії, відділеною від
Наддніпрянської Русі величезним масивом непрохідних хащів, від якого
ще й нині залишилися знамениті брянські ліси. Через це на
Наддніпрянщині ту далеку територію аж до XV ст. називали Заліською,
Заліссям, «Залеська земля» («земля, що міститься за лісом»). Розкидані
по лісах та болотах, заліські поселення ще довго зберігали етнографічні
особливості місцевих фінно-угорських племен, насамперед муроми, мері
і весі. У цьому ареалі й відбувалася реґіональна консолідація різних
племен. Через строкатий етнічний склад населення цей процес був
повільним і довготривалим[2].
Сучасна історична наука для визначення етногенезу того чи іншого
народу може використовувати надбання розвитку наук – генетику.
Російські генетики та антропологи провели дослідження
результатами якого стали наступні висновки: генетично росіяни не східні
слов’яни, а фіни, угри, татари, що цілком розвінчує міф про «колиску
трьох братніх народів». Білоруси генетично далекі від росіян, але близькі
до чехів і словаків. Для росіян генетично близькими є фіни, а ніж
білоруси чи українці.
У 2005—2010 роках в Інституті генетики і цитології Національної
академії наук Білорусі було проведено дослідження генофонду білорусів
за даними трьох типів генетичних маркерів — аутосомних,
мітохондріальних і Y-хромосоми. «Відмінності між білоруськими
популяціями є меншими, ніж відмінності є між українськими
 40

популяціями, і набагато менші, ніж відмінності присутні в нутрі

російських популяцій. Тобто, різні популяції білорусів генетично дуже
схожі один на одного». У той же час, щодо питання про схожість
генофонду білорусів на балтів і слов'ян визначено, що «у батьківській
лінії відмінності білорусів від балтів виражені дуже явно — у гаплогрупі
„Y“ білоруси належать до кола східних і західних слов'ян. У
материнській лінії (гаплогрупи „мтДНК“) білоруси однаково схожі на
балтів і на слов'ян — як західних, так і східних»[9]. За аналізом ДНК
(MyHeritage) найближчими до білорусів є українці, поляки, литовці й
латиші (для 87,9 % досліджених з Білорусі на генетичному рівні
характерний балтській етнос, для 86,4 % — східноєвропейський, для 56,6
% — балканський)[4].

ВИСНОВКИ
Етногенез українців, так чи інакше пов’язаний з історією східних
слов’ян, становить центральне питання в межах усієї національної
української історіографії. Не є винятком і сучасний процес
історіописання археологами, присвячений аналізу цієї проблематики.
Після зникнення панування комуністичної ідеології в науковій думці та
відродження на теренах колишнього Радянського Союзу національних
історіографічних шкіл, відбулася актуалізація питання щодо визначення
власного національного «я» й окреслення «образу Іншого» .
До висновку можна зазначити, шо про слов’ян до Х—ХІ століть
відомо дуже мало. Інформацію про слов’ян: географію їх розселення,
звичаї, вірування, господарство, торгівлю ми знаємо лише з візантійських
джерел, а пізніше з київських літописів. Осторонь уваги літописців
білими плямами залишаються питання слов’янського освоєння території
Східної Європи. У свою чергу деякі відповіді дає нам археологія, що
пов’язує антів з пеньківською культурою на території України. А
 41

розселення слов’янських племен здійснювалось переважно у

південному та західному напрямках.
Щодо етногенезу білорусів, та там присутній і балтський субстрат,
за дослідженнями В. В. Сєдова, який спробував обґрунтувати «балтську
концепцію», за якою предками білорусів виступали як слов’яни так і
балтські племена. Матеріали археології й свідчення писемних джерел
дають підстави для висновку, що асиміляція слов’янами балтів на
сучасній території Білорусі завершилася переважно до IX–X ст .
Дослідники підтверджують, що територія сучасної центральної
Європейської Росії в X—XIII ст. була далекою глухою провінцією
Київської імперії, відділеною від Наддніпрянської Русі величезним
масивом непрохідних хащів, від якого ще й нині залишилися знамениті
брянські ліси. Розкидані по лісах та болотах, заліські поселення ще довго
зберігали етнографічні особливості місцевих фінно-угорських племен,
насамперед муроми, мері і весі. У цьому ареалі й відбувалася реґіональна
консолідація різних племен. Через строкатий етнічний склад населення
цей процес був повільним і довготривалим.
А всі спірні питання щодо етногенезу сьогодні може вирішити така
наука як генетика, що вже неодноразово довела, що генетично росіяни не
східні слов’яни, а фіни, угри, татари, що цілком розвінчує міф про
«колиску трьох братніх народів». Білоруси генетично далекі від росіян,
але близькі до чехів і словаків. Для росіян генетично близькими є фіни, а
ніж білоруси чи українці.
Список використаних джерел та літератури

1. Загорульский, Э.М. Проблема датирования начала славянского

этногенеза / Э.М. Загорульский // Працы гістарычнага факультэта : навук.
зб. Вып. 1 / рэдкал. : У. К. Коршук (адк. рэд.) [і інш.]. — Мінск : БДУ,
2006. — С. 153–168.
 42

2. Залізняк Л. Л. Етногенез українців та їх сусідів з позицій сучасної

етнології. URL:
http://ekmair.ukma.edu.ua/bitstream/handle/123456789/10720/Zaliznyak_Etnohenez_ukrayintsiv_yi
khnikh.pdf ( дата звернення 19. 10.2020).
3. Івангородський К. В. Етногенез східних слов’ян у наукових концепціях
сучасних українських археологів. URL:
file:///C:/Users/crionexxx/Downloads/VchuI_2013_9_9.pdf ( дата звернення 19. 10.2020).
4. Остапенко А. Об истоках и времени формирования белорусского
этноса. URL: http://ethnic.history.univ.kiev.ua/data/2018/56/articles/3.pdf ( дата звернення
19. 10.2020).
5. Півторак Г. П. Походження українців, білорусів, росіян та їхніх мов.
URL: http://litopys.org.ua/pivtorak/pivt.htm ( дата звернення 19. 10.2020).
6. Ричка В. Київо-руська проблематика в українській історіографії
останнього десятиліття / В. Ричка // Україна – Росія: діалог історіографій
/ Редкол. : В.Ф. Верстюк та ін. – К. ; Чернігів : РВК «Деснянська правда»,
2007. – С. 22–46.
7. Чаквін І. Походження білорусів. Сучасна історіографія проблеми. URL:
http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/20384/02-Chakvin.pdf?sequence=1 ( дата
звернення 19. 10.2020).
 43

ТЕМА 2.. КИЇВСЬКА РУСЬ –ПРАУКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА

і її сусіди

На сьогоднішній день через політичні чинники стоїть досить гостро

питання української державності. Першочерговим завданням є руйнація
імперських політичних міфів та написання власної національної історії
без політичних впливів та догм. Після розпаду Радянського Союзу
ліквідовані ідеологічні обмеження, згідно яких визначальною була роль
російського народу – «старшого брата» серед інших народів СРСР – в
історії східного слов’янства. Стало можливим повернутися до
неупередженого розгляду багатьох концептуальних питань історії
Київської Русі. Серед них варто згадати декілька основних: питання
походження Київської Русі, праукраїнської та праросійської народностей.

1. Питання про походження держави Київська Русь.

Норманська теорія: аргументи її прихильників і противників. Перші
слов’янські держави в Центрально-Східній Європі. Переднорманські
слов’янські державні утворення на території сучасної України.
 44

Порівняти динаміку державотворчих процесів на території

заселення германських і слов’янських племен.
Уже тривалий час в історіографії питання про походження держави
Київська Русь є досить дискусійним, невирішеним, а місцями і
заполітизованим ( проблема витоків російської та української
державності). У цьому руслі розгорнулася тривала дискусія, яка
потягнула за собою появу багатьох теорій:
 Норманська – в основі теорії лежить буквалістична інтерпретація
літописної (у «Повісті временних літ») легенди про закликання
варязьких князів[7].
 Хозарська – за нею поляни є не слов'янами, а різновидом хазарів.
Модель влади, яка існувала в Хозарії. Там водночас правили два
царі — цар по крові (хакан каган), та його «заступник» (хакан-бек).
Тогочасні візантійські та арабські джерела згадують Аскольда з
титулом хакана[7].
 Теорія природно-історичного (автохтонного) розвитку –
прибічниками цієї теорії були і видатні українські історики В.
Антонович, М. Грушевський та інші. Стверджують, що у східних
слов'ян існували політичні та соціально-економічні передумови для
створення своєї держави: високий рівень розвитку виробничих
відносин, існувала майнова диференціація, відбувалося захоплення
старійшинами общинних земель, багато-чисельні військові походи,
результатом яких була велика кількість здобичі. Основними
джерелами є літопис «Повість врем'яних літ», який розповідає про
правління князя-слов'янина Кия (кін. V - поч. VІ ст.) та хроніка
«Бертинські аннали»[9].
На існуванні багатьох інших теорій не будемо зупинятися, а
головним чином розберемо аргументи противників та прибічників
нормандської теорії походження Київської Русі, адже саме ця теорія була
пануючою в науці на протязі багатьох років. Як ми знаємо норманська
 45

теорія була створена ще в XVIII ст. Головним аргументом на її користь

Г. Байєр, Г. Міллер, А. Шлецер вважали літописну легенду про
виникнення Давньоруської держави у результаті покликання варягів і
варязьке походження династії руських князів. Норманізм у ті часи
відповідав політичним інтересам Голштинської феодальної династії, яка,
починаючи з другої половини XVIII ст., правила в Росії під ім’ям
Романових[7].
У своїй статті О. Щодра наводить низку аргументів, що
розвінчують факт початку формування державності у слов’ян з кін. ІХ ст.
за рахунок «призвання варягів» 882 р. Відомий дослідник літописів О.
Шахматов доводив, що уривок про «призвання варягів» було додано до
тексту «Повісті» уже в пізнішій редакції, тому це зводило нанівець
головний аргумент норманістів. Більше того, літописець не пропонує
конкретної дати початку виникнення Київської Русі та події, які він
описує віддалені від нього приблизно на 300 років, тому базуючи свій
літопис на документах, спогадах, переказах та билинах автор вже не мав
цілковито точного уявлення про хронологію того часу[6].
Появу Руської держави літописець відносив до часу походу
Аскольда на Візантію, за його літочисленням це 852 рік, але у той же час
з Брюссельської хронічки ми бачимо, що ці події відносяться до 860 року.
Це дає підставу вважати, що для вивчення теорії походження Київської
Русі доцільним буде застосовувати різноманітні іноземні джерела, так як
слов’янських взагалі недостатньо. У Житії Стефана Сурозького
згадується про похід русів на Сурож (візантійська факторія) під проводом
князя Бровлина, ймовірно цей напад був спровокований візантійцями
через блокажу горила Дніпра й унеможливлювала доступ до головних
торгових шляхів. Результатом нападу став вигідний договір для русів та
повернення награбованого місту[6].
Наступна згадка про про купців ар-Рус відноситься до «Книги
шляхів і країн» Ібн Хордадбеха, написана не пізніше 840 року. На нашу
 46

думку, ще одним переконливим доказом існування Руської держави в

першій половині ІХ ст. є свідчення франкської (Бертинської) хроніки,
оригінал якої – рукопис ІХ ст. – зберігається у фондах публічної
бібліотеки французького міста Сент-Омер. Її автор – Пруденцій, єпископ
міста Труа. У хроніці повідомляється про прохання візантійського
василевса до короля франків прийняти руських послів. Це, на думку М.
С. Грушевського було беззаперечним фактом того, що Київська Русь
почала заявляти про себе на міжнародній арені уже з VIII-ІХ ст. [9].
Щодо постаті Рюрика, то тут також є безліч версій і суджень:
скандинавські джерела такої постаті не знають взагалі, гіпотеза про
співвідношення постатей Рюрика літописного і Рюрика Ютландського
також зазнала краху та критики. До того ж беремо до уваги той факт, що
навряд чи норманський князь взяв собі тюркський титул «хакан», яким
іменувалися володарі за тисячі кілометрів і зовсім не топовий титул для
вікінгів, інша справа постає, коли цей титул можуть взяти собі правителі
Середнього Подніпров’я, що межують з Хазарським каганатом. Потім
вже й літописець іменує цим титулом Володимира Великого та Ярослава
Мудрого. Все це свідчить, що Руський каганат у Середньому
Подніпров’ї, на відміну від міфічної ладозької нормансько-тюркської
химери, був цілком реальним державним утворенням.
Щодо питання переднорманських слов’янських державних
утворень на території сучасної України О. Щодра відмічає, в басейні
Західного Бугу, виникло велике політичне об’єднання дулібів-волинян,
яке арабський автор ал-Масуді називав державою Валінана. На думку П.
Толочка, на основі сучасних досліджень можна зробити висновок, що
об’єднання дулібів виникло у другій половині ІV ст. Візантійський
автор Йордан (ІV ст.) у праці «Про походження і діяльність гетів»
повідомляє також про Антський союз, утворений у ІV ст. Ймовірно, що
він, як і союз дулібів-волинян, був частиною великого політичного
об’єднання слов’ян, представленого черняхівською археологічною
 47

культурою. У зарубіжних джерелах знаходимо імена правителів ранніх

слов’янських держав: так, Йордан згадує про короля антів Божа, ал-
Масуді – про царя волинян Маджака, Феофілакт Симокатта – про вождя
слов’ян Ардагаста, Менандр Протектор – про антських вождів Давріта
(Давретія) і Мезаміра. У ІV ст. на українських передгір’ях Карпат, де
первісно розселялися сербські і хорватські племена, утворилася ще одна
слов’янська держава -Велика Хорватія. Все це свідчить про те, що
формування слов’янських держав у Центрально-Східній Європі
розпочалося задовго до епохи вікінгів. Адже найраніший артефакт
нормандського походження, що був знайдений на території України
наконечник стріли - датується кінцем Х ст., можливо належав
найманому воїнові[8, C. 18-19].
З лінгвістичної точки зору , норманісти розробили концепцію з
якою політонім «Русь» походить від фінської назви частини шведського
узбережжя «Ruotsi». Натомість історик Лідія Гротт, дослідивши історію
ландшафтів Швеції, вказала, що ІХ-ХІІ ст. шведського узбережжя
Рослаген, яке фіни, начебто, називали «Ruotsi», ще не існувало - до ХІІІ
ст. ця територія була морським дном. Скандинавські саги розповідають
нам про відомих їм на той час правителів Володимира Великого та
Ярослава Мудрого, це пояснюється тим, що скандинаво-слов’янські
зв’язки пропадають лише на Х-ХІ ст., до цього вони були
мінімальними[8].
Вважаємо за потрібне привести слова , академіка П. Толочка, який
говорить, що «практично неможливо уявити собі, як в умовах раннього
середньовіччя можна було регулярно здійснювати військові експедиції з
волховсько-ільменського регіону або з Західної Двіни на Кавказ і у
Візантію. І вже зовсім неймовірним здається той факт, що уявний
Руський каганат у басейні Волхова, який не відрізнявся войовничістю
щодо своїх сусідів і, до речі, зовсім не помічений ними, наводив жах на
народи і країни, віддалені від нього на кілька тисяч кілометрів»[4].
 48

2. Чи є підстави називати Київську Русь ранньофеодальною

імперією? Коротко охарактеризувати напрямки і результати
територіальної експансії Київської Русі на : Північ, Південь, Схід,
Захід.
Чи є підстави називати Київську Русь ранньофеодальною імперією?
М. Грушевський порівнював Русь з Римською імперією, а права Росії на
її спадщину – з правами Франції на спадщину Риму. Думку про Русь як
імперію поділяв основоположник радянської концепції історії Київської
Русі академік Борис Греков – він порівнював її з державою Меровінгів і
Каролінгів. Імперський характер Русі відзначав також радянський
академік Борис Рибаков. Вони стверджували, що формування в
середньовічній Русі, населеній багатьма племенами, єдиної етнічної
спільності, так званої давньоруської народності, є історичним міфом; що
територіальним ядром або метрополією Руської імперії було Середнє
Подніпров’я, а політично домінуючим етносом – слов’янські племена
української групи[3, C.22].
Щодо територіальної експансії слов’янських племен, то боротьбу
проти незалежності підлеглих Києву князівств почала княгиня Ольга
(945–65), продовжив цю боротьбу її син Святослав Ігорович (965–72), а
завершив – її онук Володимир Святославич (бл. 980–1015). У часи
князювання Володимира Святославича, по суті, закінчилося тривале
формування території Русі: визначилися й закріпилися її державні
рубежі, в цілому вони збігалися з етнічними межами східних слов'ян. Ці
рубежі пролягали в районі верхів'їв Волги та її притоки Оки на сході;
Сули, Дону, Росі й Пд. Бугу – на пд. сх. та пд.; Дністра, Карпат, Зх. Бугу,
Німану і Зх. Двіни – на зх.; Чудського озера, Фінської затоки
Балтійського моря, Ладозького й Онезького озер – на пн. Це була
найбільша держава Європи, площа якої сягала 1,5 млн км²[3].
 49

3.Формування праукраїнської народності. Географія, етнічне

ядро, хронологічний початок формування. Мова Київської Русі.
Джерела, які висвітлюють цей процес.
До питання формування проукраїнської народності можемо
зробити наступні висновки, що українська народність формувалася на
землях Київського, Переяславського, Чернігово-Сіверського князівств,
Буковини і Закарпаття. В XV-XVI ст. територія розселення українців
поширилася на південний схід, на Нижнє Подніпров'я, Побужжя, лівий
берег Дніпра. Термін «Україна» поширюється з Наддніпрянщини на всі
українські землі, витісняючи попередній «Русь». Ця назва фігурує в
офіційних документах, художніх творах, народних піснях. З XIV ст.
з'явилася назва «Мала Русь». Вперше її вжито в грамотах останнього
галицько-волинського князя Юрія-Болеслава II, який титулував себе -
«король всієї Малої Русі». Згодом термін «Мала Русь» здебільшого
вживався в офіційних документах. Народ же називав себе русинами -
слово, утворене від «Русь». (Так само називалися й білоруси. Росіян у ті
часи називали московитами)[2].
Формування української народності відбувалося за несприятливих
зовнішньополітичних умов. Монголо-татарська навала XIII—XІV ст.,
загарбання південноруських земель польськими, литовськими й
молдавськими феодалами в XIV—XV ст. затримали консолідацію
української народності. Одначе в боротьбі проти зовнішнього ворога, за
єднання всіх східних слов'ян населення різних українських земель
поступово згуртовувалося в єдину народність. Вона формувалася на всій
тій великій території, яку нині посідає наш народ. Серцевиною
становлення української народності була Наддніпрянщина[4].
Сьогодні ведеться активна дискусія, щодо значення мови у
формуванні й існування кожної народності. Щодо Київської Русі, то
необхідно зазначити, що на думку більшості російських істориків, для
всього населення країни сформувалася єдина давньоруська мова. Але,
 50

сьогодні, коли маємо багато відкриттів та різного роду документальні

матеріали сформувалися й інші точки зору на цю проблему. Так, академік
А. Кримський відстоював існування української мови ще у ХІ ст. Він
писав на початку ХХ ст., що «жива мова Півдня з ХІ ст. стоїть посеред
східного слов’янства цілком уже відокремлено»[ 1].
Розглядаючи мовні проблеми в Київській Русі, слід чітко
розрізняти два рівні функціонування мови в давньоруському суспільстві
— діалектний і літературний. Церковнослов'янська мова за походженням
— старослов'янська (інша назва — староболгарська, бо вона виникла на
основі одного з македонських діалектів староболгарської мови). Ця мова
прийшла до нас разом із священними книгами після прийняття
християнства і стала мовою православної церкви, освіти і культури. На
східнослов'янському ґрунті ця мова зазнала впливу місцевих народних
говорів і стала помітно відрізнятися від староболгарської мови[1].
Усі державні й світські культурні функції на всій території
Київської Русі виконувала давньокиївська (давньоруська) писемно-
літературна мова. Вона виникла на основі місцевих мовних традицій
фольклору, суспільно-політичної практики і дружинного епосу за
зразками й мовними моделями старослов'янської мови. Усі державні й
світські культурні функції на всій території Київської Русі виконувала
давньокиївська (давньоруська) писемно-літературна мова. Вона виникла
на основі місцевих мовних традицій фольклору, суспільно-політичної
практики і дружинного епосу за зразками й мовними моделями
старослов'янської мови[5].
Проте дослідник О. Шахматов висунув теорію про існування в Русі
ще до часів християнства своєрідної мови – койне. О. Пріцак у своїх
дослідженнях робить наступні твердження: «У літописах та інших творах
засвідчені такі русько-українські слова: болоньє «оболонь, заплавна
долина»; вЂверица «білка, вивірка»; ирьє «(в)ирій»; пуща, криница, рЂнь
 51

«рінь, дрібне каміння»; лимень, серенъ «наст»; ролья «рілля» та багато

ін»[5].
Таким чином, рубіж XI-XII ст. можна умовно визнати часом
завершення формування української мови і початком нового етапу її
історії, коли вона в народнорозмовному варіанті вже набула в основному
всіх притаманних їй мовних рис. Такий висновок збігається і з поглядами
українських мовознавців XIX - першої половини XX ст. на час
виникнення української мови. Наприклад, П. Житецький ще в 1876 р.
дійшов висновку, що система голосних звуків української мови
визначилася вже у XII-XIII ст. На думку О. Потебні, українська мова за
часів Київської Русі вже існувала. Всесвітньовідомий учений академік А.
Кримський, дослідивши величезний фактичний матеріал, категорично
твердив, що жива українська мова XI ст. «стоїть посеред східного
слов'янства цілком уже відокремлена»[1].
4.Коли і в яких умовах почалося формування проросійської
народності. Географія, етнічна база, хронологічний початок.
Формування російської мови. Яка логічна помилка закладена у
легенді про «трьох східнослов’янських братів» - «старшого»
(росіяни) і «молодших» (українці і білоруси) .
Ще класик російської історичної науки В. Ключевський (1841-1911)
вважав, що росіяни з'явилися на історичній арені лише після розпаду
Київської Русі, тобто не раніше другої половини XII ст. Ситуація різко
змінилася, коли 1946 р. в Ленінграді була опублікована праця В.
Мавродіна «Древняя Русь (Происхождение русского народа и
образование Киевского государства)». У ній без належної наукової
аргументації було проголошено, що «Киевская Русь — это начальный
этап в истории всех трех братских славянских народов Восточной
Европы, имеющих одного предка — русский народ киевских времен,
древнерусскую народность». Далі в цій праці підкреслюється величезна
роль, що її в історії східних слов'ян відіграв «величественный процесс
 52

объединения восточнославянских и ассимилируемых ими племен в

единую древнерусскую народность». Цю саму тезу В. Мавродін повторив
і в наступній своїй праці «Образование единого русского государства»:
«Объединение восточных славян, сложившихся в единый русский народ,
должно быть определено как народность... Таким образом, можно
считать установленным, что во времена Киевского государства
восточнославянский мир сложился в единый русский народ, или,
конкретизируя, в единую русскую народность»[4].
На нашу думку, у концепції В. Мавродіна тодішні ідеологи
знайшли чудове ідеологічне обґрунтування національної політики
радянського керівництва, яка, хоч і була прикрита демагогічною
фразеологією, по суті продовжувала великодержавницьку національну
політику царської Росії. За часів тоталітарного комуністичного режиму
особливого поширення в суспільстві набула версія про Київську Русь як
колиску трьох братніх народів — російського, українського та
білоруського. Ця версія стала частиною офіційної ідеології щодо
розуміння історичного процесу виникнення східнослов'янських
народностей та їхніх мов.
Територія сучасної центральної Європейської Росії в X-XIII ст.
була далекою глухою провінцією Київської імперії, відділеною від
Наддніпрянської Русі величезним масивом непрохідних хащів, від якого
ще й нині залишилися знамениті брянські ліси. Через це на
Наддніпрянщині ту далеку територію аж до XV ст. називали Заліською,
Заліссям, «Залеська земля» («земля, що міститься за лісом»). Розкидані
по лісах та болотах, заліські поселення ще довго зберігали етнографічні
особливості місцевих фінно-угорських племен, насамперед муроми, мері
і весі[2].
У X ст. в межиріччі Оки та Волги виникло Ростово-Суздальське
князівство. Його політичними центрами були спочатку Ростов, з початку
XII ст. — Суздаль, а з другої половини XII ст. — Володимир. Політична
 53

вага і значення Ростово-Суздальської землі різко зросла в роки

князювання Юрія Долгорукого — молодшого сина Володимира
Мономаха і засновника Москви (1147 р.).
Характерною особливістю процесу формування російської
народності було те, що в неї влився великий струмінь фінно-угорської і
частково балтійської крові. Історичну роль фінно-угорського субстрату у
формуванні антропологічного типу російського народу та деяких
особливостей його мови й етнографічних рис визнають і самі російські
дослідники (М. Покровський, В. Алексеев, Т. Алексеева, Є. Горюнова, Г.
Дебець, М. Левін, Т. Трофимова та ін.)[7].
Отже, наявний у розпорядженні вчених фактичний матеріал
доводить, що «російський брат» за віком зовсім не «старший», а
наймолодший. Та й у спільній колисці він ніколи не був, бо поки
народився, «колиска» вже розвалилася. До Київської Русі росіяни мають
ту дотичність, що їхні землі деякий час напівформально входили до
складу цієї держави, і майбутні росіяни засвоїли християнську культуру
Київської Русі з багатьма українськими впливами, оскільки творцем
Київської держави був український етнос, а також перейняли етнічну
назву — Русь. Повністю має рацію відомий український історик Л.
Залізняк, відзначивши, що «права Москви на історичну та культурну
спадщину княжого Києва не більші і не менші, ніж права Мадрида,
Лісабона, Парижа та Бухареста на історію та культуру латинського Риму.
Як романські народи успадкували певні надбання римської культури, так
і білоруси та росіяни увібрали у свій етновизначальний комплекс певні
елементи культури княжого Києва. Однак, як перші не були
безпосередніми творцями латинської культури Риму, так і другі мають
опосередковане відношення до творення культури Київської Русі. Адже
переважна більшість елементів останньої постала в межах Південної Русі,
нехай і під зовнішнім впливом культури Візантії. До того ж, сталося це
 54

значною мірою ще до появи білорусів та росіян на історичній арені

Східної Європи»[2].

Висновки
До висновку зазначимо, що на сьогоднішній день норманська
теорія втрачає своє значення, адже немає достатньо наукового підґрунтя:
 легенда «про призвання варягів» - написана уже значно пізнішій
редакції;
 чітке виокремлення русів і слов’ян від варягів, свеонів та інших
скандинавських народів у візантійських та європейських хроніках;
 «Русь» не може походити від скандинавського топоніма «Руотсі»,
бо до ХІІІ ст. даної назви ще не існувало, вона була частиною
морського дна;
 відсутність у скандинавських сагах згадок про Рюрика та інших
князів аж до часів Володимира Великого, що пояснює відсутністю
даних про землі Київської Русі;
 за археологічними даними знахідки варязького походження на
території Русі датуються лише від Х ст.;
 відсутність у варязьких джерелах до ХІ ст. географічних відомостей
про Русь, знову ж таки підтверджує недостатність інформації у
варягів про землі Русі.
Українська народність формувалася на землях Київського,
Переяславського, Чернігово-Сіверського князівств, Буковини і
Закарпаття. В XV-XVI ст. територія розселення українців поширилася
на південний схід, на Нижнє Подніпров'я, Побужжя, лівий берег
Дніпра. Термін «Україна» поширюється з Наддніпрянщини на всі
українські землі, витісняючи попередній «Русь». А рубіж XI-XII ст.
можна умовно визнати часом завершення формування української
мови і початком нового етапу її історії, коли вона в
 55

народнорозмовному варіанті вже набула в основному всіх

притаманних їй мовних рис.
За етапами формування російської народності можемо
розвінчати вислів про «трьох східнослов’янських братів», адже
російський народ є «наймолодшим» лише дотичний до історії
Київської Русі, процес формування нації та народності припав на
момент, коли розпочалося політичне дроблення Русі.

Список використаних джерел та літератури

1. В. В. Німчук. Літературні мови Київської Русі. URL:
http://litopys.org.ua/istkult/ikult02.htm (дата звернення: 11.10.2020р.)
2. Залізняк Л. Від склавинів до української нації. К: Бібліотека українця, 2004. 233
с.
3. Крип'якевич І., Дольницький М. Історія України. — Нью-Йорк, 1990. — С. 22.
4. Наконечний Є. Украдене ім'я: Чому русини стали. українцями. — Львів, 1998.
— С. 24, 31-35.
5. Мельничук А. С. Обсуждение проблемы языковой ситуации в Киевской Руси на
IX Международном съезде славистов // Известия АН СССР. — Серия лит. и яз. —
1984. — Т. 43. - № 2, с. 120-127.
6. Ольга Шондра «Себе, тобто свій народ, називали рос… Їх король називався
хаканом». (Руське посольство 830-839 років до Візантії та імперії франків –
важлива віха міжнародного визнання Київської держави та початків формування
української державності) // Княжа доба: історія і культура. Львів: НАН України,
Інститут українознавства імені І. Крип’якевича? 2018. Вип.. 12. С. 9-22.3.
7. Толочко П.П. КИЇВСЬКА РУСЬ, становлення та розвиток ядра держави. URL:
http://resource.history.org.ua/cgi-
bin/eiu/history.exe?&I21DBN=EIU&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21REF=10&S21F
MT=eiu_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=TRN=&S2
1COLORTERMS=0&S21STR=Kyivska_Rus(дата звернення: 11.10.2020р.)
8. Шондра О. Епоха вікінгів // Проблеми слов'янознавства. 2017.Вип.66. С.9-27;
9.Шондра О. Епоха слов'ян...// Проблеми слов'янознавства. 2019. Вип.68. С.9-28
 56

ТЕМА 3. Боротьба за київську спадщину

Боротьба за Київську спадщину між Україною і Росією розпочалась
багато століть тому, це пояснювалось імперським прагненням узаконити
територіальні загарбання наших територій, не гребували при цьому
жодними засобами від створення цілком абсурдних антинаукових теорій,
наданні деяким з них сакрального значення (Москва – третій Рим) до
переписування історії, фальсифікації та знищенню джерел тощо. Коли
сьогодні у ЗМІ, соціальних мережах ми чуємо такі вислови як «руский
мир», «исконно русские територии» це дає цілком вагомі підстави
стверджувати, що ідеологічна війна триває і ми в ній ще не перемогли.
Варто поетапно розібратись звідки з’явились та на якому підґрунті
становились ці теорії, концепції, озброївшись переконливими
аргументами боротись з цим перекручуванням фактів і подій, а головне –
повернути собі право на власну історію.
Працюючи над даною темою ми повинні відповісти: чи було
запустіння земель Надніпрянщини після Батиєвої навали? За що
Російська православна церква канонізувала Олександра Невського? Яка
насправді схема «русской» історії? Та як Петро І починав правити в
Московському царстві, а закінчив в Російській імперії?
1.Монголо-татарська навала. Феномен князя Данила
Галицького і Олександра Невського: порівняльна характеристика.
Боротьба Великого Князівство Литовське (ВКЛ) і Золотої Орди .
Битва на Синіх Водах і її значення для України. Особливості влади
литовських князів в Україні. Чому ВКЛ називають ще Литовсько-
Руським князівством?
ХІІІ ст. зі Сходу рухається могутня військова сила монголо-татар,
адже у 1206 р. Темучіна, який виграв війну між ханами ватажками
племен, оголосили ханом усієї Монголії і дали йому ім'я Чингізхан.
Спочатку його військо підкорило сусідні племена якутів, бурятів, ойротів
та інші народи Східного Сибіру. Після цього величезний удар обрушився
на Китай. До 1221 року була завойована Середня Азія та Хозрем, перед
монголами став відкритим шлях на Закавказзя та Причорномор’я.
ХІІІ ст. для Київської Русі – це період роздробленості та
внутрішнього сепаратизму імперії, що взяв верх над останніми спробами
до централізму. В XII ст. на політичній карті Русі з'являються 15
незалежних князівств, п'ять з яких - Київське, Переяславське,
Чернігівське, Володимир-Волинське і Галицьке - перебували в межах
сучасної території України. З часом і ці князівства продовжували
 57

дробитися. У кожного з них з'являлися свої невеликі князівства-васали.

На початок XIII ст. кількість князівств сягнула 50. Тривали процеси
послаблення влади, посилення князівських амбіцій та міжусобиць.
1221 р. монголи розбивають половців у причорноморських степах.
Залишки половецьких військ втекли за Дніпро, де розміщувались
половецькі кочів'я на чолі з ханом Котяном. Останній звернувся по
допомогу до свого зятя Галицького князя Мстислава, який закликав до
всіх руських князів виступити проти монголо-татар, проте до нього
приєдналося небагато князів, зокрема київський, волинський,
чернігівський та смоленський. Разом з ними виступили й половці.
Військо було велике, але погано організоване, не було єдності під час
командування[2].
У травні 1223 р. на березі річки Калки русини і половці зустрілися з
головними силами монголо-татарської армії. Половецькі, галицькі та
волинські полки кинулися в бій. У розпал бою половці втекли. Русичі
продовжували битися, та сили були нерівні. У 1239 р. монголо-татари
почали вторгатися в українські землі. Вони захопили Переяслав і
Чернігів, зруйнували і спалили їх. Восени 1240 р. монголо-татари
підійшли до Києва. 6 грудня 1240 р. монголо-татари повністю захопили
Київ, зруйнували його, а людей винищили. Коли зраненого воєводу
привели до Батия, кривавий хан помилував його за хоробрість[4].
Українські князівства втратили незалежність. В усі міста
завойованих князівств були направлені татарські представники - баскаки
- з озброєними загонами. Мешканців міст і сіл переписали й змусили
платити данину. Вони зобов'язані були відбувати також різні повинності.
За несплату данини баскаки продавали людей у рабство. Від сплати
данини звільняли тільки духівництво. Багатьох ремісників забирали до
Золотої Орди і змушували там працювати на ханів. Хани здійснювали
політику, спрямовану на поглиблення роздробленості, підтримували
міжусобиці.
У ході подій ХІІІ ст. доречним буде розглянути і політику Данила
Галицького та Олександра Невського в умовах монголо-татарського
панування, правителя Галицько-Волинського князівства та Володимиро-
Суздальського, Новгородського відповідно. Ці два правителі жили в одну
епоху, були пов’язані династичними зв’язками та у питаннях геополітики
вони розійшлись, можливо в цей час нашими предками був зроблений
європейський вибір?
Данило Галицький вирушив у ставку до монгольського хана, щоб
отримати ярлик, про це Іпатіївський літопис говоритьтак:
«У літо 1250 надіслав хан Могучей (монгольський. — І. С.) послів
своїх до Данила Галицького зі словами: «Дай Галич!» (столицю Данила. —
І. С.). Був Данило у скорботі великій, бо не зміцнив він землю свою
містами, і, подумавши з братом своїм, поїхав він до Батия, сказавши:
«Не дам і половини вітчизни своєї, але поїду до Батия сам».
 58

Звідти приїхав Данило до Батия на Волгу, маючи намір йому

поклонитися. Там прийшла до нього людина князя Ярослава (Олександра
Невського батька, який їздив в Орду ще в 1246 році й був там отруєний.
— І. С.) та сказала йому: «Брат твій Ярослав поклонився кущу, і тобі
треба буде поклонитися». І відповів йому Данило: «Диявол мовить
вустами твоїми. Хай перекриє Бог вуста твої, і нехай не буде чутно
слово твоє».
— Данило! Чом ти давно ще не прийшов? А що нині прийшов, то
добре є. Чи п’єш ти чорне молоко, наше питво, кобилячий кумис?
Данило відповів Батию: «Досі не пив, тепер же, якщо ти звелів,
вип’ю». Батий же сказав: «Ти вже наш, татарин. Пий наше питво».
Данило, випивши, поклонився за звичаєм їхнім, виголосив промову
свою...». А після того, як Данилу (така була «особлива милість»
завойовників!) надіслали вино («Бо не звикли ви пити молока» — сказала
велика княгиня татарська), літописець не витримує й дає такий
вражаючий коментар:
«О, зліша від усякого зла честь татарська! Данило Романович був
князем великим, що володів Руською землею, Києвом, і Володимиром
(Волинським. — І. С.), і Галичем, та іншими країнами. Нині ж він сидить
на колінах (Данило сидів з татарами за їхнім звичаєм, підібгавши під
себе ноги. — І. С.) і холопом називається, життя не відчуває, а вони
данини прагнуть, і грози приходять! О зла честь татарська! Його
батько (князь Роман Мстиславович. — І. С.) був цар у Руській землі, він
підкорив Половецьку землю, воював інші країни. якщо вже його син не
зміг прийняти честі, то хто ж інший зможе? Адже злобі татарській й
лестощам немає кінця» [6].
Отже, чи став Данило Галицький «вже татарином», вклонившись
всесильному хану? Відповісти на це питання досить легко, адже князь
розумів у якій розрусі знаходяться руські землі, потрібно було
відновлювати економічне становище, військо, активно шукати союзників
для антимонгольської коаліції. Збираючи сили потрібно було тривалий
час уникати відкритого конфлікту, і зберігати зв’язки у вигляді так
званого васалітету.
У той же час головною стратегією Батия – було сприяння
політичної роздробленості князівств, політика стримування та
унеможливлення посилення позицій жодному князеві. Так як Данило
Галицький був розумним політиком, відважним воїном, вів активні
військові дії проти боярської опозиції, отримав корону від Папи
Римського, то Орда сприяла піднесенню Володимиро-Суздальського
князівства на противагу Галицько-Волинському, щоб не допустити
створення єдиного сильного центру, який у майбутньому міг
консолідувати всі землі Русі та дати відсіч завойовникам.
Раптово, князь Данило Галицький та молодший брат Олександра
Невського, з 1250 р., згідно з монгольським ярликом, — великий князь
 59

Володимиро-Суздальський Андрій Ярославич зблизились

династичними зв’язками (одруженням Андрія Ярославича та дочки
Данила Галицького).
І що ж зробив звитяжний борець проти іноземних загарбників Русі
Олександр Ярославич Невський? У 1252 році (добровільно чи за
викликом хана — історики й досі сперечаються) він їде у ставку зі
скаргою на брата Андрія за те, що той нібито відняв у нього владу
великого князя й, гірше того, затримує виплату данини Орді. Зрештою,
Олександр Невський буквально випросив у Батиєва сина Сартака
ординську рать, аби з її допомогою зігнати брата з великокнязівського
столу. Звичайно, що головною ціллю Невського було відібрати
князівство брата не гребуючи при цьому ніякими засобами. Навіть ціною
зради своєї сім’ї та власного народу. Чи за це його згодом канонізує
Російська православна церква?[4]
Погром Володимиро-Суздальської землі лише ненабагато
поступався Батиєвому жахіттю 1238 — 1240 років. Олександр Невський
повторно повернув собі Володимиро-Суздальське велике княжіння...
Данило Галицький не міг через віддаленість швидко прибути на
допомогу своєму зятеві, але майбутні його дії повинні були бути
рішучими. Незважаючи на королівську корну, надану папою Римський,
було дуже мало надій на європейську допомогу, план створити так званих
Хрестовий похід проти монголів не вдавався. Та князь все ж відважився
вступити в боротьбу з Ордою. У 1257 році він вигнав з галицьких та
волинських міст монгольських баскаків (збирачів данини) та ординські
гарнізони. Пам’ятаючи про те, що свого часу Батий не зумів узяти ані
Кременець, ані Холм, Данило Галицький поспішав укріпити міста. У
1259 р. військо Куремси, одного з ординських князів-воєначальників,
спробувало повернути втрачене, але змушене було відступити. Проте
Орда надіслала значно потужніше військо на чолі з баскаком Бурундаєм,
який, розуміючи, що сила галичан у фортецях, зажадав, щоб Данило зніс
кріпосні стіни в усіх містах. Довелось виконати цю вимогу, бо військових
засобів для опору Бурундаю, на жаль, не було. Проте до самої смерті
(1264 р.) Данило Галицький був політичним супротивником Орди і являв
собою відчутну загрозу для неї[2].
А що ж робив у ті роки Олександр Ярославич Невський? Він «дуже
успішно» придушив повстання у Новгороді в 1257 році, викликане
намірами Орди провести в цьому великому та гордовитому місті (до речі,
так і не окупованому свого часу Батиєм) перепис населення для
правильного стягування данини. Звичайно ж, новгородці, особливо вкрай
обурилися. Коли ж прибули «окаянные татары сыроядцы Беркай и
Касачик», аби грабувати громадян, то люди повстали. І тоді Беркай та
Касачик кинулись за порятунком до князя Олександра, який був тоді саме
в Новгороді, волаючи: «Дай нам сторожу, аби не вбили нас!» Що й
зробив, без вагань, «великий захисник руської землі» (про це розповідає
1-й Новгородський літопис). Більше того, він, щойно новгородці
 60

оголосили про відмову проводити перепис, негайно зібрав суздальські

та володимирські полки, провів ординських чиновників у Новгород під
охороною свого війська, сина Василя за непокірність і підтримку
повсталих відправив у заслання, багатьох активних учасників «заколоту»
стратив[6]. Наступні коментарі тут зайві.
Зараз розглянемо дискусійні версії щодо битви на Синіх Водах
1362 р. і призвела до звільнення більшості земель України від панування
Золотої Орди. На сьогоднішній день у вітчизняній історіографії існує
чимало білих плям даної події: достеменно не встановлено час битви, її
місце і чи взагалі вона була:
 Рогозький літопис в редакції 1396 року, який чи не першим
повідомляє, що ця битва відбулася восени 1363 року. Никонівський
літопис підтверджує вказану дату. Натомість Густинський літопис
визначає дату битви літом 1362 року, а Руський літопис – восени
1362 року.
 Зазначені й інші літописи вказують місце події на р. Синій Воді або
Синюсі, притоці Південного Бугу, але безпосередню топографію її
не уточнюють. На той час (ХIV-XV ст.) у Дніпро-Дністровському
межиріччі було чимало малих і протяжних річок, які мали назви
Синюх, Синіх, Синіх Вод, Снивод тощо. Навіть ріка Дон тоді
називалася Синьою. Тому важко встановити, на якій саме річці
відбулася битва.
 На початку ХХІ ст. набула поширення версія про те, що найбільш
вірогідним місцем битви між литовсько-руськими і ординськими
військами 1362 р. було порубіжжя Поділля, Волині й Київщини, а
саме: на розлогій рівнині лівого берега р. Снивода – притоки
Південного Бугу, між селами Уланів, Воронівці, Рибчинці,
Зозулинці, нині Хмільницького району Вінницької області. Проте
переконливих речових доказів наявності побоїща поки не знайшли.
 Водночас в історіографії суцільна «біла пляма» в наших знаннях
власне про хід самої битви. Наявні літописи, хроніки, інші джерела
тільки фіксують, що така битва була, але не дають докладних
матеріалів і розповідей про її зміст, як вона стратегічно і тактично
проходила[2].
На мою думку, перш ніж приплітати дану битву до історії
необхідно знайти ґрунтовну джерелознавчу базу, а саме археологічні
джерела, які будуть підкріплені згадками з літопису, то факт існування
битви буде беззаперечним.
Перейдемо до питання політики Литовських князів на теренах
України, як відомо інкорпорація цих земель до складу ВКЛ розпочалась
на поч.XIVст. через ослаблення татаро-монгольськими нападами,
політичною роздробленістю на окремі князівства. Головним правилом,
яким керувалися князі було: «старого не рушимо, нового не вводимо».
Зміцненню позицій литовців на українських землях сприяло і боротьба
 61

проти монгол, династичні зв’язки з галицько-волинськими князями, до

того ж литовці перейняли руську мову, законодавство, релігію тощо.
Отже, можна виділити такі особливості статусу українських земель
у складі ВКЛ:
 приєднання відбувалося переважно мирним шляхом через бажання
князівств позбутися монгольського ярма;
 система управління залишалася незмінною: руські князі сплачували
щорічну данину та надавали збройну допомогу;
 руська мова стала державною;
 православна церква зберігала панівне становище;
 збереглося руське законодавство;
 литовці приєднувалися династичними шлюбами з українцями;
 панувала українська культура.
Дана політика литовців на українських землях дозволяє називати
ВКЛ Литовсько-Руським князівством, адже це було майже рівноправне
приєднання. З однієї сторони заміщалась необхідність у військовій силі
для боротьби з монголо-татарами, а з іншої було переймання мови
культури, права та релігії.
2. Претензії Москви на київську спадщину. Міф про
Московську Русь як історичне продовження Київської Русі. Які
підстави були використані для створення міфу «Москва – Третій
Рим». Як утверджувався міф про Київську спадщину Москви в
період Петра І і Катерини ІІ. Як Московське царство стало
Російською імперією.
Ми є свідками, що протягом багатьох століть існує міф «про
колиску трьох братніх народів» - Київську Русь, а росіяни у ролі
старшого брата для українців і білорусів. Навіть зараз російський
«історик» В. Путін продовжує створювати коло історичних міфів за
якими Росія повинна бути наступницею Київської Русі. Розглянемо
детальніше деякі теорії та символи за допомогою яких хочуть вкрасти за
перекрутити нашу історію:
1. Погодінська теорія про те, що після зруйнування Києва монголами і
середині ХІІІ ст. населення Русі масово переселилося на російські
території та заселило їх, а в Україні залишилися лише племена
лемків тощо. Цим хотіли пояснити відсутність слов’янських
пам’яток на теренах Росії до ХІІ-ХІІІ ст.
2. Шапка Мономаха — золотий філігранний гостроверхий головний
убір із соболиною опушкою, прикрашений дорогоцінним камінням
та увінчаний хрестом. Вінець московських великих князів та
російських царів, один із символів самодержавства в Росії. Згодом
— один із найкоштовніших експонатів Збройної палати
московського Кремля. Але й тут маємо справу з одним із
найбільших в історії політичних фальсифікатів. Костянтин, який
начебто послав Володимиру царські регалії, насправді помер 1055
р., коли тому було всього два роки. Митрополит ефеський Неофіт,
 62

котрий мав покласти на Володимира Мономаха вінець та барми,

у переліках ефеських митрополитів взагалі не значиться. Далі був
складений облудний заповіт Володимира Мономаха про передачу
«спадкоємних прав» синові Мономаха Юрію Довгорукому,
підкорювачу так званої «Залещанської» землі. Все це було
видумкою. Насправді, шапка Мономаха була золотою бухарською
тюбетейкою, яку Хан Узбек подарував Івану Калиті (1319–1340),
який приспособив цю тюбетейку-шапку для свого звеличення.
3. «Москва – третій і останній Рим» - теологічна і політична
концепція, яка стверджує, що Москва є наступницею Римської
імперії. Формальним ґрунтом для висунення цієї доктрини було
одруження другим шлюбом московського правителя великого
князя Івана ІІІ на племінниці останнього візантійського імператора
Констянтина ХІ — Софії Палеолог, яка була родичкою останньому
імператорові лише по бічній лінії династії. У майбутньому під цією
концепцією розпочнеться так зване «збирання» земель під владою
російських царів, як захисників православної віри. Теорія отримала
своє сакральне значення. Московські книжники використовували
релігійний чинник, щоби виправдати завоювання Новгорода і
Казані. Приміром, у статті за 1471 рік про завоювання Новгорода
Іваном III, яку додали до Новгородського літопису за правління
його онука Івана Грізного (т. зв. «список Дубровського»), сказано:
«князь велики Иван Васильевичь всеа Руси ходилъ ратми на
Великии Новгородъ, за ихъ неправды, за ихъ отступление къ
Латынству»[1].
Масовану державну фальсифікацію історії свого народу почав
Петро І. Він уперше в 1701 р. видав указ про вилучення в покорених
народів усіх письмових національних пам’яток: літописів, хронографів,
хронік, давніх історичних записів, церковних документів, архівів тощо.
Особливо це стосувалась України-Русі. А починаючи з ХVІІІ ст.,
системного та масового характеру набуло вивезення культурних
цінностей з України до Москви та Петербургу, де вони мали наочно
доводити «споконвічне» право Росії на володіння українськими землями.
Цю практику згодом продовжила більшовицька Росія, яка на руїнах
Російської імперії створила імперію «радянську».
У 1716 р. Петро І «знімає копію» з так званого Кенігсберзького
літопису, де було показано «об’єднання» давнього літописання
Київського і Московського князівств і обґрунтовувалась єдність
слов’янських і фінських земель. В літопис була включена знаменита
«Повість минулих літ», авторство якої приписують монаху Нестору. В
1758 році оригінал у якості військового трофея перевезли до Петербургу.
У тексті говориться про події з життя Київської Русі та в другій частині
вперше згадується про ростово-суздальську землю. Події завершуються
1206 роком[3].
 63

Аркуші книги окрім кирилиці пронумеровані ще й арабськими

числами. Такого в старій Русі бути не могло, бо арабські цифри в книгах
з'явилися лише у ХVIII столітті. Дивно, але сам рукопис уперше було
видано в 1989 році, тобто майже за 300 років після знайдення. Цікаво, що
у виданні 1989 року зовсім немає кольорових мініатюр – малюнків.
Подібний московський фокус пророблено неспроста. Саме кольорові
мініатюри є прямим свідченням фальсифікації Кенігсберзького
«літописного зводу»[3].
Катерина II своїм указом від 4 грудня 1783 р. створює «Комісію для
складання записок про древню історію переважно Росії» під
керівництвом і доглядом графа А. П. Шувалова, в складі 10 видатних
істориків. Основна задача, що була поставлена перед комісією, полягала
в тому, щоби за рахунок переробок літописів, написання нових
літописних зводів та інших фальсифікацій обґрунтувати «законність»
привласнення Московією історичної спадщини Київської Русі і створення
історичної міфології держави Російської. Комісія працювала 10 років. У
1792 р. «Катерининська історія» побачила світ. Робота комісії
проводилась в наступних напрямах:
– збір усіх письмових документів (літописів, архівів тощо). Ця
робота вже частково була зроблена Петром І.
– вивчення, фальсифікація, переписування або знищення
історичних матеріалів. Так були переписані літописи: «Слово о полку
Ігоревім», «Повість минулих літ», «Лаврентіївський літопис» та багато
інших. Деякі літописи переписувалися по декілька разів, а оригінали
знищувались або засекречувалися;
– написання нових «загальноруських зводів», які писалися у XVIII
ст., а подавалися, що вони XI, XIII, XIV ст[5].
Коли ж Московія змінила свою назву? У міжнародному договорі
між царем Петром І і Річчю Посполитою Польською та Великим
князівством Литовським від 28 червня 1703 року звично вживається
«Монарх Московскій», «война Московская» тощо. На початку 1703 р., у
Москві вийшла перша газета, яка називалася «Ведомости о военных и
иных делах, достойных знания и памяти, случившихся в Московском
государстве и в иных окрестных странах», ще називали її «Ведомости
московские».
У 1721 р. Петро І прийняв пишний титул Імператор Всеросійський,
про що було оповіщено такими словами: «В 20 день сего октября, по
совету его величества, в показание своего должного благодарения, за
высокую его милость и отечесткое попечение и старание, которое он о
благополучии государства во все время своего славнейшего
государствования и особливо во время шведской войны явить изволил, и
всероссийское государство и такое сильное и доброе состояние, и народ
свой подданой и такую славу у всего света единое токмо руковождение
привел, как то всем довольно известно, именем своего народа
 64

российского, дабы изволил принять, по примеру других, от них титло:

отца отечества, императора всероссийского, Петра Великого…»[1].
Підручний царя Петра I Меньшіков вислав до посла в Копенгаген
таку директиву: «Во всех курантах печатают государство наше
Московским, а не Российским, и того ради извольте у себя сие
престеречь, чтоб печатали Российским, о чем и к прочим ко всем
Дворам писано». Так Московське государство змінило свою природну
віковічну назву, перетворившись в Російську імперію. Назва ця
проіснувала до березня 1917 р., коли слово імперія замінено
республікою[1].
Традиційний термін «Русь» просто-на-просто замінили
елінізованою формою «Россия», яка відображала нові звичаї доби. Саме
це перейменування послужило історикові Михайлові Грушевському
підставою заявити: «ми є народ у якого вкрали назву».
Як можна говорити про якогось «старшого брата», коли цей
«старший брат» появився на світ декілька століть пізніше ніж русичі-
українці. Він не має жодного морального права називати себе «старшим
братом», диктувати людству правила існування, насаджувати свою
культуру, мову, світосприймання.
Повністю має рацію відомий український історик Л. Залізняк,
відзначивши, що «права Москви на історичну та культурну спадщину
княжого Києва не більші і не менші, ніж права Мадрида, Лісабона,
Парижа та Бухареста на історію та культуру латинського Риму. Як
романські народи успадкували певні надбання римської культури, так і
білоруси та росіяни увібрали у свій етновизначальний комплекс певні
елементи культури княжого Києва. Однак, як перші не були
безпосередніми творцями латинської культури Риму, так і другі мають
опосередковане відношення до творення культури Київської Русі.
3.Теорія Погодіна-Соболевського і розвінчання її
Максимовичем. М. Грушевський про історичний шлях Київської і
Московськї Русі.
«Погодіна — Соболевського теорія» — умовна назва за прізвищами
двох найбільш відомих авторів антинаукової теорії про російський
етнічний характер населення Наддніпрянщини (зокрема, Києва і
Київщини) за часів Київської Русі. М. Погодін доводив, що населення
Київщини і взагалі Наддніпрянщини домонгольських часів мало
російський етнічний характер, але змушене було мігрувати на Північний
Схід унаслідок монгольської навали. А теперішнє українське населення
Наддніпрянщини з’явилося тут нібито внаслідок колонізації міграції
українського етнічного елементу з ареалу Карпат у ХІІІ ст. Причиною
таких припущень стали обґрунтування претензій Росії на Київську
спадщину. Російський філолог О. Соболевський пішов далі, він намагався
теорію Погодіна обґрунтувати мовним аналізом.
Відразу ці теорії зазнали критики українських науковців, зокрема
М. Максимовича. Він, опонуючи шовіністичним концепціям Погодіна,
 65

доводив , що українці — малоросіяни — були не «приходьками» з

Карпат, а корінними жителями Києво-Руської Землі. Окрім іншого,
Максимович показував, що масштаби реального Батиєвого погрому
сильно перебільшені Погодіним і що ніякого абсолютного «запустения»
або «переселения» не було.
Михайло Грушевський у своїй статті «Звичайна схема «Русскої»
історії й справа раціонального украду історії східного слов’янства»
демонструє схему «руської історії»: починається з передісторії Східної
Європи( неслов’янська колонізація) – розселення слов’ян – сформування
Київської держави(до другої пол.. XII в.) – Велике князівство
Володимирське — XIV ст. князівство Московське – Російська Імперія, а
з історії українсько-руських і білоруських земель, що лишалися поза
границями Московської держави, часом беруться деякі епізоди, часом не
беруться зовсім.
Михайло Грушевський наполягає на тому, що провонаступницею
Київської Русі є не Московія, а Галицько-Волинське князівство. А про
Володимиро-Московську державу говорить так: «відносини до неї
Київської можна б скорше прирівняти, наприклад, до відносин Римської
держави до її Галльських провінцій»[3].

ВИСНОВКИ
Після Батиєвої навали на Русь, майже вся територія знаходилась в
економічній розрусі, спустошена, обтяжена даниною. На цьому тлі
досить яскраво формуються дві історичні фігури Данило Галицький та
Олександр Невський, перший коронований папою Римським, а інший
канонізований Російською православною церквою. Але що ж було
насправді – Данило Галицький поїхав у ставку хана, прийняв від нього
ярлик з єдиною метою залишитись деякий час у васальній залежності від
хана допоки не відновить зруйновані міста і села, допоки не збере сили
для анти монгольської коаліції. У той же час Олександр Невський
використовує військо монголо-татар заради власної вигоди та проти
власного народу, зокрема приводить наклеп на свого брата Андрія –
князя Володимиро-Суздальської землі та нещадно розправляється з
власним народом, коли новгородці відмовлялись платити данину хану.
Битва при Синіх Водах і досі дискусійне питання, не вистачає
джерел, щоб точно локалізувати битву та знати хід її подій, археологія
поки підказок щодо цього не надала. Про інкорпорацію українських
земель до Великого князівства Литовського можна пояснити одним
висловлюванням « старого не рушимо, нового не впроваджуємо», від Русі
Литва перейняла мову, законодавство, правову систему та навіть релігію.
Під час боротьби за Київську спадщину росіяни вдавались до
багатьох фальсифікацій, викривлень історичних фактів, знищення
достовірних історичних джерел. Так з’явилась теорія «Погодіна-
Соболевського», шапка Мономаха, «Москва – третій Рим», а традиційний
термін «Русь» просто-на-просто замінили елінізованою формою
 66

«Россия», яка відображала нові звичаї доби. Саме це перейменування

послужило історикові Михайлові Грушевському підставою заявити: «ми
є народ у якого вкрали назву».
Спадщина Київської Русі – ключове питання історії Східної
Європи, ідейне підґрунтя експансії Російської імперії на захід. Без
об’єктивного визначення дійсного історичного спадкоємця княжого
Києва претензії Москви на його історичний спадок були і будуть
небезпечним, дестабілізуючим фактором у Східній Європі, джерелом
постійної загрози незалежності України.

Список використаних джерел і літератури

1. Андрусяк М. Терміни “Руський”, “Роський”, “Російський” і
“Білоруський” в публікаціях XVI–XIX століть // Збірник на пошану Івана
Мірчука.— Мюнхен; Нью-Йорк; Париж; Вінніпег, 1974.— С. 12.
2. Баженов Л. В. Синьоводська битва 1362 року: дискусійні версії. URL:
file:///C:/Users/root/Downloads/68556-142036-1-SM.pdf (дата звернення:
11.11.2020).
3. Грушевський М. С. «Звичайна схема «русскої» історії й справа
національного укладу історії східного слов’янства. (УІЖ.2014. № 5).
4. Моця О. П.. Синьоводська битва та її наслідки в контексті історії
Середньовічної Європи. «Український історичний журнал», 2012, № 2
(503), с.4-10.
5. Наконечний Є. Московія міняє свою назву. URL:
http://exlibris.org.ua/nakonechny/r14.html (дата звернення: 11.11.2020).
6. Сюндюков І. Данило Галицький та Олександр Невський: політика в
умовах монгольського панування URL:
https://www.religion.in.ua/zmi/ukrainian_zmi/14531-danilo-galickij-ta-
oleksandr-nevskij-politika-v-umovax-mongolskogo-panuvannya.html (дата
звернення: 11.11.2020).
 67

ТЕМА 4. «Українське козацтво як фактор української і

європейської історії»

1. Коли, які події світової історії і чому вважаються початком

Раннього Нового часу? У якому стані тоді перебувала Україна?
Обґрунтувати, чи є підстави вважати виникнення українського
козацтва як особливої верстви населення початком Нового
часу для України?
Початок раннього нового часу прив’язують до другої половини ХV ст.
Саме тоді в Європі зароджуються принципово нові явища, які стануть в
подальшому визначати епоху. Характерними особливостями періоду є
зростання політичної ваги Європи та Московії, поступовий занепад
традиційних цивілізацій Сходу, розвиток європейської вогнепальної
зброї, суднобудування, друкарства, інквізиції, поява європейського
колоніалізму, абсолютистських монархій та перших національних
держав.

Хоча хронологічні рамки періоду відкриті для дискусій, термін охоплює

період кінця пізньої частини Середньовіччя (бл. 1500) і початок Епохи
революцій (бл. 1800), історики традиційно розмежовують його
починаючи від завоювання Константинополя Османською імперією в
1453 році нашої ери (тобто найбільш ранньою датою) і
закінчуючи Великою французькою революцією в 1789 році.

Також існує інші точки зору, які привязують верхню хронологічну межу
до 1492 року (експедиції Колумба). Серед інших точок хору на вихідну
дату раннього нового часу приймаються події, пов'язані з Реформацією
(1517), відкриття іспанцями в 1492 році Нового Світу. В радянській
історіографії початок періоду пов'язували з англійської революцією
середини XVII століття, що почалася в 1640 році. Для виділення тих чи
інших крайніх точок в хронології найчасітіше використовуються
політичні, культурні чи цивілізаційні чинники.
 68

В цей час територія України перебувала у складі Великого князівства

Литовського та Польщі. Після укладання Кревської унії 1385 року на
руських землях ропочалось покатоличення, а після укладання
Люблінської унії (1569) більшість українських земель відійшла Польщі.
Україна була розірвана: до Польщі відійшла Галичина, Холмщина,
Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина, Підляшшя. За Великим
Князівством Литовським залишилися все Берестейське воевідство та
Пинщина. Буковина з середини ХІV ст. перебувала в складі Молдавії, а
коли Молдавія 1564 р. визнала протекторат Туреччини, з нею перейшла
під турецьку зверхність і Буковина. Закарпаття, після недовrоrо правління
Коріятовичів, дісталося під владу Уrорщини. Після поразки Уrорщини в
1526 р. і поділу між Туреччиною, Австріею та Семигородом, Закарпаття
теж поділено: Пряшівщина та Ужrород опинилися під Австріею, а східня
частина під Семигородом.

Значна частина України опинилася під владою Москви: все сточище

Десни і Сейму по Остер і Гомель над Сожею, навіть верхів'я Псла,
Ворскли і Дінця. В 1513 році московське військо здобуло Смоленськ, в
1563 році - Полоцьк. [1]

Українське національне життя і національні традиції зазнали тяжких

ударів. Польська шляхта зневажливо стaвилася до всьоrо чужого, і перед
українцями постала дилема: або зректися політичноrо життя, або
польонізуватися. Поволі польське право, мова, католицизм ширилися так,
як то було в Галичині.

Король дістав необмежене право роздавати землі, і цим широко

користалися поляки.

Починаеться широка роздача українських земель польським панам на

Київщині, Брацлавщині, на Задніпров'ї, що славилися родючим
чорноземом. В Україні з'являються величезні лятифундії «королев'ят» -
польських магнатів: Замойські володіли землями від Тернополя до
 69

Паволочі, Тарновські Уманщиною, Конецпольські мали староства

Барське, Плоскіровське, Чиrиринське, Корсунське, Переяславське,
Гадяцьке, Миргородське. Найбільше одержали Вишневецькі: в 1590 р.
все Посулля, що наприкінці ХІХ ст. охоплювало Полтавську та частину
Черніrівської rуберній. Так розпочалась численна польська колонізація.

В друrій половині XV ст. заникають вже й рештки pycькoгo устрою.

Переважна частина руського боярства потопае в польській стихії.
Руський характер зберіrають лише селяни, духовенство та дрібне
міщанство. [1]

В XVІ ст. поширюється кріпацтво. «Устава на волоки» 1557 року

посилила закріпачення селянства, надаючи право державі або окремим
феодалам захоплювати селянські землі разом з їх майном. Основною
повинністю стала панщина. А пілся Люблинської уніїї українське
селянство було остаточно закріпачено. Таке положення законодавчо
закріплюється в Литовських статутах.

В цей же час в духовній сфері остаточно оформлюється поділ

православної Русі на дві митрополії.

Одна з яких (Московська) в подвальшому посилюється, а друга

(Київська) починає втрачати церковну ієрархію та зазнає репресій. [2]

Є всі підстави вважати виникнення українського козацтва як

особливої верстви населення початком Нового часу для України. Їз
виникненням козацтва майбутнє життя українців буде нерозривно
пов’язане з ним. Неможливо знайти в історії України якесь інше явище,
яке б так глибоко вплинуло на історичну долю українського народу.
Завдяки виникненню козацтва, продовжився розвиток і накопичення
культурного спадку українським народом та розбудова його державності.
Була побудована на уламках України-Русі Українська держава
Хмельницьким, яка стала її продовженням. Таким чином, виникнення
 70

козацтва було тим феноменом, який дозволив розбудувати національну

державу, що в свою чергу відповідало тогочасним європейським реаліям
постання національних держав і їх кордонів (в 16-17 ст.).

Символічно, що поява козацтва співпала з початком

Ранньомодерного періоду всесвітньої історії. Саме 1492 р., коли
з’явилася перша письмова згадка про українських козаків, європейцями
була відкрита Америка, названа Новим Світом. Це була одна з тих
подій, від яких йде відлік початку Нової (Модерної) історії, характерною
особливістю якої було прагненням людини до економічної, політичної і
духовної свободи. Козацтво відповідало духу епохи, адже було знане
своєю відразою до рабства і прагненням до вільного життя. Ця ідея
укорінилась в свідомості українців, вкарбовувалося в історичну пам’ять
на цілі віка. Ще як слід не сформувавшись, воно стало на захист свого
народу проти татарсько-турецької небезпеки, яка загрожувала самому
його існуванню ще з Київських часів.

Сформувавшись в переломний момент історії України, коли

встало питання - бути, чи не бути українському народу, козацтво дало
ствердну відповідь на це питання: бути!

Використана література:

1) Полонська-Василенко Н. Історія України – Т.І – Мюнхен, 1972.

2) Плохій C. Походження слов’янських націй Домодерні ідентичності
в Україні, Росії та Білорусі. К, 2015, 429 с

3) Ясь О. В. Нова історія. Електронний ресурс:

http://resource.history.org.ua/cgi-
bin/eiu/history.exe?&I21DBN=EIU&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21REF=1
0&S21FMT=eiu_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S2
1P03=TRN=&S21COLORTERMS=0&S21STR=Nova_istoriia
 71

2. Коротко про причини утворення Речі Посполитої і роль у

цьому процесі української (волинської і подільської шляхти)
.Яким був громадсько-політичний статус українців (русинів) в
Великому Князівстві Литовському і Речі Посполитій?

Справа утворення Речі Посполитої— се головне питання в політичних

обставинах українсько-руських земель протягом всього XV і XVI
століття, адже воно визначило подальшу долю українського народу та
його державності. З огляду на це, необхідно вияснити причини створення
Речі Посполитої. Утворилася вона в 1569 році внаслідок Люблінської
унії, що об'єднала Королівство Польське та Велике князівство Литовське,
Руське і Жемайтійське у Республіку Обидвох Націй. Шлях до об'єднання
Великого князівства Литовського з Польщею започаткувала
династична Кревська унія 1385 року, яка розпочала тривалий досвід
Литовсько-Польських союзів XIV—XV ст. Наприкінці XIV ст. Литва та
Польща опинились під загрозою з боку Тевтонського ордену й шукали
взаємоприйнятних форм боротьби з ним. В обох країнах точилась
боротьба між різними групами: у Литві — між братами та родичами
князя Ягайла; в Польщі — між мало - та велико-польськими феодалами.
Внаслідок компромісів у 1385 р. у м. Крево була укладена персональна
унія між Ягайлом і польською верхівкою, згідно з якою він обирався
польським королем, одружувався з королевою Ядвігою. Ягайло
зобов'язувався організувати боротьбу за повернення загарбаних німцями
земель, інкорпорувати Литву та Русь до Польщі, запровадити на цих
землях католицизм.

Іншою причиною утворення є династичні звязки. Король польський і

водночас великий князь литовський Сигізмунд II Август (1520—1572) не
мав синів — спадкоємців престолу. Розуміючи, що політично
недалекоглядно покладатись на думку сеймів у визначенні нового
 72

правителя, спираючись на власний авторитет, він рішуче підтримав

ідею нової унії.

З другої половини XV століття став набирати сили новий суперник

Литви — Московське князівство, яке почало претендувати на українські
та білоруські землі. На початку XVI століття Литва у війнах з Московією
втратила майже третину своєї території, зокрема Чернігово-
Сіверщину і Смоленськ.

Ситуація загострилась в середині XVI століття, коли почалась Лівонська

війна. Литва, що підтримувала лівонців, опинилася на межі катастрофи.
Щоб уникнути завоювання, вона мусила знайти надійного союзника. З
Польським королівством вісім разів обговорювалось й укладалось
різноманітні угоди-унії пов'язані особою спільного монарха — великого
князя литовського, що обіймав на той час посаду й польського короля.

У ХVІ ст. приходить до rолосу новий чинник - шляхта. Спочатку вона

здобула право постійної участи в соймах, і поволі звільнилася з-під
впливу Ради-Панів. Інтересам ціеї численної rрупи українського нa-
селення відповідала інкорпорація, бо вона позбавляла впливу Maгнатів і
розширяла права шляхетства поза обсяг Польщі на литовські уряди і
маєтності. [1]

Так у створенні Речі Посполитої вони бачили реалізацію своїх прагнень

здобути права, якими користувались польські шляхтичі (приміром, не
сплачувати деякі податки). Крім того, українська шляхта сподівалась
отримати допомогу в охороні своїх земель від набігів кримських татар.
Польща, що перебувала на вершині економічної та політичної
могутності, видавалась їм найкращим союзником. Тому вони в
односторонньому порядку проголосували за вихід українських земель зі
складу Великого князівства Литовського і включення їх до Польського
Королівства.
 73

Реалізовані були прагнення української шляхти на Люблінському

спільному сеймі, під час якого король видав привілеї для української
православної шляхти Волині, Київщини, Поділля, заохочуючи її
голосувати за об'єднання. Це шляхта і зробила, зігравши головну роль в
створенні Речі Посполитої.

Цей вагомий чинник утворення нової держави можна доповнити і

прагненнями польської шляхти інкорпорувати ВКЛ в якості богатого
придатку Польщі і отримати для себе нові землі та посади.

В єдиній Речі Посполитій бачила реалізацію своїх задумів католицька

церква. Через католицтво польські церковні діячі намагались поширити
свій вплив на українські землі.

У січні 1569 року в Люблині скликано польсько-литовський спільний

сойм, якоrо завданням було розв'язати справу унії Литви з Польщею.
Литовські пани подали такий проект унії: 1) спільні вибори Великоrо
князя, але з обов'язковим затвердженням йоrо у Вільні; 2) спільні сойми
тільки в справах зовнішньої політики та оборони; 3) кожна держава мае
свої власні сойми; 4) уряди дістають тільки «прирожденні обивателі»; 5)
монета мае бути осібна в кожній державі; 6) справи кордонів нормують
особливі суди.

Цей проект поляки не підтримували. Вони вирішили прийняти позаочну

ухвалу: скасувати всі противні унії привілеї, приеднати Волинь та
Підляшшя і готуватися до війни з Литвою, закликавши на допомоrу
татар. Після тoro Волинь та Підляшшя без протестів приєдналися до
Польщі. За ними прилучилася Київщина й Брацлавщина. Тут, можливо,
діяло також окрім інтересів шляхти, бажання не розділятися з іншими
українськими землями державними кордонами.
 74

1 липня 1569 року було укладено акт унії, зrідно з яким Koрона й
Велике Князівство Литовське творили одну Річ Посполиту. Вони обирали
спільно короля, мали спільні сойми, монету. Польська та литовська
шляхта мали право володіти землями в обох частинах дepжави.
Окремими залишалися: печатка, rерб, фінанси, адміністрація та військо.
У Великому Князівстві Литовському залишалися руська мова, як
урядова, та Литовський Статут, як діюче право.

У Великому князівстві Литовському землі й далі зберігали свої права,

автономію, а боярство широку монополію в управлінні. Ці права
підтверджувалося «земськими привілеями».

На початку ХVІ ст. землю репрезентували «князі, бояри, міщани і вся

земля». Стани брали участь в суді намісника, вели зносини з німецькими
містами, а головне мали право вимагати зміни «He любого» намісника.
Скрізь пани шляхта мала право брати участь в управлінні, на з'їздах,
вирішувати земські справи, висилати своїх делеrатів до соймів.

Інші обставини склалися на землях, що перейшли під владу Польщі - в

Галичині, на Поділлі, Холмщині, Белзщині, Підляшші. На відміну від
литовськоrо уряду, який визнавав вищість укpaїнської культури,
польський дивився на неї зrірдливо. Українська шляхта, яка одна могла
захищати українські інтереси, втратила права самоврядування і була
зв'язана різними обмеженнями, яких не знала польська шляхта. Під
тиском тих обмежень вона втратила свое значення і з ходом років злилася
з польською шляхтою.

В друrій половині XV ст. заникають вже й рештки pycькoгo устрою.

Переважна частина значнішоrо боярства потопає в польській стихії.
Руський характер зберігають лише селяни, духовенство, дрібне
міщанство.
 75

Люблинська унія 1569 р. відкрила шлях спольонізованій шляхті на

Київщину та Волинь.

Використана література:

1) Грушевський М.С. Iсторiя України-Русi. – Т.VII. – К., 1995.

2) Полонська-Василенко Н. Історія України – Т.І – Мюнхен, 1972.

3. Хортиця в ранній історії козацтва.

В 1520–30-х рр. - виникла ідея створення козацької твердині на
українському південному порубіжжі. Її підтримали місцеві урядовці, до
чиїх обов'язків входила оборона краю від набігів кримських татар.
Реалізувати цей задум вдалося черкаському і канівському старості
(див. Староство) князю Дмитру Вишневецькому. В 1555 році
за дніпровськими порогами в районі о-ва Хортиця під його патронатом
було розпочато зведення замку. Фортеця мала стати форпостом у
боротьбі проти татарської агресії.

Місце фортеці було обране не випадково. Воно мало стратегічний

характер. Поряд були дві переправи, де татари переправлялися на правий
берег Дніпра. Поставивши Січ у цій зоні, Дм. Вишневецький закрив
татарам вихід на оперативний простір Правобережжя – основний
напрямок їх грабіжницьких походів в Україну. Одночасно він
контролював дніпровську водну артерію і величезну територію Великого
Лугу Запорозького – традиційні місця козацьких промислів.

Хортицька фортеця (місцезнаходження її досі є дискусійним; за

результатами археологічних та гідро-археологічних досліджень 1990-
2000-х рр. ототожнюється з островом Байда) зовні, очевидно,
відрізнялася від відомих пізніше козацьких твердинь на Дніпрі.

Незважаючи на досить короткий час існування (восени 1557 фортеця

була зруйнована військами крим. хана Девлет-Гірея I), хортицький
 76

гарнізон справив помітний вплив на еволюцію січової громади. Саме

Хортицька фортеця як військовий осередок була своєрідним прототипом
подальших козацьких укріплень і організації козацького товариства, що
склалися в 1570-х рр. на о-ві Томаківка.

Таким чином, Хортиця відіграла велике значення в історії козацтва.

Завдяки своєму вдалому географічному положенню, тут була створена
перша січ – осередок козацтва, де воно оформилось і зорганізувалось як
військово-політична сила.

У 1580-тих роках вживається вже термін «січові» козаки, а саме козацтво

вважає себе самостійною військово-політичною силою і веде незалежну
від Польщі політику.

Використана література:

1) Грушевський М.С. Iсторiя України-Русi. – Т.VII. – К., 1995.

2) Щербак В. О. Запорізька Січ. Електроний ресурс:
http://resource.history.org.ua/cgi-
bin/eiu/history.exe?&I21DBN=EIU&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21
REF=10&S21FMT=eiu_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S
21P02=0&S21P03=TRN=&S21COLORTERMS=0&S21STR=Zaporoz
ka_sich

4. Охарактеризувати козацтво як фактор міжнародних відносин (

до 1648 р.)
З середини XV ст. осередком постійної небезпеки для Королівства
Польського, Великого князівства Литовського та Московського царства
стає Кримське ханство. У 1449 р. воно виокремилося зі складу Золотої
Орди, а в 1479 р. визнало васальну залежність турецького султана.
Спираючись на підтримку Стамбула, кримські татари стали регулярно
нападати на територію сусідніх держав.
 77

Литва вирішила використати численні розрізнені загони козаків для

охорони південних рубежів своєї держави. Так, на початку XVI ст. діяли
відомі черкаські козаки, які вже становили нерегуярне військо Литовської
держави. Очолювані такими видатними полководцями свого часу, як
український князь Костянтин Острозький, кам’янецький староста
Предслав Лянцкоронський, черкаський староста Остафій Дашкевич, вони
громили татарські орди, що грабували прикордонні області
Литовсько-Руської держави, та здійснювали превентивні напади на
татарські улуси чи турецькі фортеці у Північному Причорномор’ї.
Наприклад, у 1528 р. козаки під керівництвом Предслава
Лянцкоронського та Остафія Дашкевича здійснили похід на турецьке
місто Очаків, де тричі розбили військо татар, захопили 500 коней і понад
30 тис. голів худоби.

У 1532 р. Остафій Дашкевич представив у саймі особливий проект

захисту кордонів Литовського князівства від татарських вторгнень. У
цьому проекті він висловлював необхідність будівництва поблизу
татарських поселень, на одному з малодоступних островів Дніпра,
фортеці й утримання у ній постійної сторожі з кількох тисяч козаків, які
перешкоджали б татарам переправлятися через Дніпро. Пропозиція
Дашкевича сподобалася усім учасникам сайму, але з невідомих причин
не була здійснена. Через чверть століття ідея Дашкевича про створення
на рубежі із мусульманським світом захисної фортеці була втілена у
життя українським князем Дмитром Вишневецьким. [2]

Звідси козаки і здійснювали безперервні напади на Крим. Про свої

виступи проти татар і турків Вишневецький постійно сповіщав
польського короля та російського царя, запевняючи їх, що доки він буде
на Хортиці, кримчаки нікуди не підуть війною. Король Сигізмунд
Август, похваляючи Вишневецького за службу, стійкість і мужність його
 78

людей, обіцяв не забувати його подвигів, а російський цар Іван Грозний

передав на Січ грошову винагороду.

Походи запорожців на турецькі й татарські фортеці Причорномор’я не

припиняються.

Особливого розголосу набув похід запорозького гетьмана Івана Підкови в

1577 р. на Молдавію. Він розгромив війська турецького ставленика
господаря Петра Мірчі, здобув Ясси і став господарем Молдавії. Москва і
далі вбачала в козацтві союзника у боротьбі з Кримом. Після зруйнування
татарами першої Запорозької Січі Іван Грозний хотів навіть будувати
нове укріплення «між Хортицею і Черкасами», яке б замінило «город»
Вишневецького.

Що стосується Корони Польської, то після об’єднання її з Литвою в

єдину державу Річ Посполиту ставлення до низового козацтва різко
змінилося. Керівництво нової держави було переконане, що Запоріжжя
стало центром свавілля, притулком для селян-втікачів, порушників
закону та різних декласованих елементів. Незважаючи на таке ставлення,
у 1572 р. уряд Речі Посполитої, керуючись гострою необхідністю
посилити безпеку своїх кордонів, змушений був прийняти на королівську
службу 300 козаків. Оскільки вони були занесені до спеціального списку
— реєстру, то з цього часу стали називатися реєстровим козацьким
військом. Воювали реєстровці у складі польського війська під
керівництвом коронних гетьманів. Час від часу залежно від ступеня
ймовірної загрози, кількість реєстру збільшувалася.

На межі XVI–XVII ст. українське козацтво дедалі більше заявляє про себе
як про впливову силу не тільки в Речі Посполитій, а й на міжнародній
арені.

Значення козаків добре виявляє звернення до них цісаря Рудольфа ІІ в

1594 році та папи Климента VІІІ, які закликали козаків укласти з
 79

Німеччиною союз для боротьби з Туреччиною. Посол цiсаря Ерих

Лясота прибув на острів Базавлук, на Запорізьку Січ, і вів переговори з
старшиною, як поручником незалежної держави. У зв'язку з цим
доrовором Северин Наливайко, шляхтич на службі Костянтина
Острозького, покинув князя і з власними козаками ходив проти турків на
Молдавію.

Під проводом Сагайдачного розпочинаються знамениті козацькі походи

на турків «землею і водою». Головною метою цих походів було підірвати
могутність Османської імперії. В 1607 р. впали під тиском козаків Очаків
і Перекоп, у 1609 — запалали передмістя Стамбула. В 1612 р. козаки
розгромили татарську орду під Білою Церквою, звільнивши 5 тисяч
бранців. У 1613 р. козацькі чайки здобули блискучу перемогу на Самарі,
розбивши турецький флот, в 1614 р. зухвалий напад козаків на Синоп і
звільнення тисяч обранців, в 1615 — знову палав Стамбул, а в 1616 —
козаки взяли найміцнішу турецьку фортецю Кафу.

В Європі міцніло переконання, що лише українське козацтво зможе

подолати Османську Порту. До Сагайдачного прибувають посланці
Іспанії, Італії, Франції, Мальтійського ордену. У 1618 р. гетьман разом з
усім Військом Запорозьким вступає до міжнародної організації «Ліги
християнської міліції» — що ставила за мету подолання турецьких
загарбників силами європейських країн.

Назрівала польсько-турецька війна 1621 р. Польща після поразки

турецьких військ під Цецорою шукала підтримки козаків. Сагайдачний
погодився на союз.]

40-тисячне козацьке військо вирушило під Хотин назустріч 400-тисячній

армії султана. В кривавій битві турецьке військо зазнало нищівної
поразки. Очевидець писав: «Якби не козаки, польське військо було б
розбите за 3–4 дні. Перемога сталася лише завдяки Богу та козакам».
 80

Битва під Хотином вивела з ладу військову машину Османської Порти,

що загрожувала народам Європи і світу.

Таким чином, у XVI — першій половині XVII ст. українське козацтво

стало впливовим чинником міжнародного життя. Військо козаків не
тільки захищало українські землі та південні кордони Східної Європи від
турецько-татарської загрози, а й своїми походами суттєво ослаблювало
Турецьку імперію та Кримське ханство.

Використана література:

1) Полонська-Василенко Н. Історія України – Т.І – Мюнхен, 1972.

2) Степанчук Ю. Українське козацтво у системі міжнародних
відносин Східної Європи у ХVІ – першій половині ХVІІ ст. Наукові
записки ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України. Вип. 39.
http://ipiend.gov.ua/wp-
content/uploads/2018/07/stepanchuk_ukrainske.pdf

5. Яку модель суспільного устрою України започаткували козаки

(економічний і суспільно – політичний лад). Чи є підстави
вважати українців «козацькою нацією»?
Козаки створили в ХVІ ст. на Запоріжжі суспільно-політичний устрій,
який з невеликими змінами існував до ХVІІІ ст. Тут були люди всіх
станів, різних націй, але всі були рівні і брали участь в Раді, яка
вирішувала актуальні питання, обирала старшину, гетьмана , осаулів,
суддів, обозноrо, писаря.

Вищим органом влади на Січі була козацька рада, право участі в якій
мали всі без винятку козаки. Зібрання козаків за їх власної ініціативи
називалося чернецькою радою (від слова "чернь"; див. Чернь; ін. назва –
"чорна рада"). До компетенції ради входили всі найважливіші справи
життя козац. товариства: обрання старшини, вирішення питань війни та
 81

миру, ведення переговорів із представниками інших країн. За традицією

ради збиралися періодично: на початку року в січні, на Великдень
(навесні) та на свято Покрови Пресвятої Богородиці (1 жовт. за ст. ст.), а
за потреби вирішення поточних питань життя громади – у будь-який час.
Головним місцем проведення козацької ради була Січ. Проте, оскільки
рада являла собою орган військової влади, то вона могла проводитися в
будь-якому місці, де була переважна більшість війська. Крім загальних
рад, проводилися старшинські сходки. Як правило, вони відбувалися біля
помешкання кошового отамана, куди запрошували військ. старшину,
стариків і курінних отаманів. На сходках здебільшого йшлося про
порубіжні роз'їзди, незначні походи, різного роду таємні та термінові
справи.

Виконавча влада з 1620-х рр. належала кошовому отаману, вибори якого

відбувалися на щорічній січневій козац. раді, на якій обиралася й
запорозька старшина. Від рішень отамана значною мірою залежало
повсякденне життя на Січі протягом цілого року. Кошовий отаман відав
військ. скарбом, репрезентував запорожців у зносинах із зовн. світом,
призначав наказну й паланкову (див. Паланка) старшину, затверджував
суд. вироки. Помічниками кошового отамана були суддя, осавул, писар.
Вони також обиралися на заг. раді з-поміж досвідчених й авторитетних
запорожців. До нижчої групи старшини належали: довбуш, гармаш,
товмач, кантаржей, шафар. Демократ. засади управління січової громади
дали підставу дослідникам охарактеризувати З.С. як козац. республіку.

На Січі існував військовий суд, який у своїй діяльності

керувався козацьким звичаєвим правом, що склалося на основі
тогочасного звичаєвого права, пристосованого до умов життя січової
громади. Писаних правових норм не існувало. Їхній зміст розкривався
через наведення відповідних прикладів-аналогій у процесі самого
судочинства. Найтяжчими серед злочинів вважалися зрада, порушення
 82

військ. дисципліни, вбивство товариша (козака, внесеного до курінного

компуту) й посягання на січове майно. Тих, хто вчинив ці злочини,
карали або розстрілом, або закопуванням живцем у землю, або
повішенням на гаку тощо.

На рішення про прийом до січового товариства жодним чином не

впливали ні соціальне походження, ні національність, ні віросповідання
прибулого. Водночас останній мав добровільно прийняти правосл. віру.
Крім того, він повинен був пройти певне військ. навчання й засвідчити на
ділі свою мужність, витривалість та сміливість. Здоров'я, силу та бойову
майстерність запорожці загартовували не лише в походах, а й в іграх та
змаганнях. Лише в разі успішного проходження молодим козаком
(див. Молодики) обов'язкового випробувального терміну його під новим
прізвищем (прізвиськом) вписували до обраного ним куреня.

Отже, ми маємо своєрідну оригінальну форму державності, суть якої

фахівці вбачають у самоврядній структурі народної самооборони і
господарській формі самовиживання за вакууму державної влади та
постійної воєнної небезпеки. М. Костомаров назвав Січ «християнською
козацькою республікою», і це визначення стало класичним, адже Війську
Запорозькому Низовому справді були притаманні певні риси
демократичної республіки. Тут не існувало ні феодальної власності на
землю, ні кріпацтва; панувала формальна рівність між усіма козаками
(права користування землею та іншими угіддями, брати участь у радах та
ін.

Громадотворчі здобутки січовиків виявилися життєздатними й мали

значний потенціал для творення засад нової Української держави.

Козацька форма державності мала свої особливості. По-перше, вона

виникла не на етнічній, а на морально-психологічній основі. Людей
об'єднала не сила державної влади, а духовна спорідненість. По-друге,
Запорозька Січ була деформованим варіантом державності: інтенсивний
 83

розвиток військової сфери — могутнє військо та озброєння і

примітивний економічний сектор (відсутність власної фінансової
системи, грошей, міст, розвинутої інфраструктури). На першому етапі
свого становлення козацтво займалося головним чином мисливством,
рибальством, ловами, бортництвом. З часом почалося розведення коней,
овець, великої рогатої худоби, волів і, епізодично, землеробством,
зокрема, хліборобством.

Є всі підстави вважати українців «козацькою нацією». В умовах

польсько-литовського панування українці втратили свою соціальну
верхівку, якою були великі і середні землевласники, духовенство,
верхівка міщанства. Ця верхівка, в своїй більшості, денаціоналізувалася,
окатоличувалася і втрачала зв’язок з власним народом. Створювалися
умови, в яких українці були приречені на поступове зникнення. Але
цього не сталося. На зміну старій родовій знаті, яка вела своє походження
з України-Русі, прийшло козацтво – нова українська еліта, яка взяла на
себе відповідальність за майбутнє народу. В новий суспільний стан ця
соціальна сила формувалася в екстремальних умовах українсько-
татарського пограниччя, в боротьбі з польською владою і католицькою
церквою. Устремління і прагнення козацтва відповідали ідеалам Нової
історичної епохи. Більше всього воно цінувало свободу і відкидало
підневільну працю, безправ’я і насилля.

В складних і драматичних умовах, в яких перебувало українське

суспільство в ХУІ – першій половині ХVІІ ст., козацтво висунуло зі свого
середовища видатних організаторів і воєначальників - Петра
Сагайдачного, Северина Наливайка, Самійла Кішку, Дмитра
Вишневецького, Кшиштофа Косинського, Івана Підкову, Михайла
Дорошенка і багатьох інших. Вони підняли українське військове
мистецтво, з тільки йому притаманною стратегією і тактикою бою,
плетивом дипломатичних відносин з близькими і далекими сусідами, на
 84

рівень найвищих світових зразків.

З часом сфера інтересів козацтва розширюється, виходить за межі

військових походів і боротьби за збереження і розширення своїх прав.
Кращі його представники піднімаються на рівень усвідомлення
історичних завдань українського народу. Величезною заслугою козацтва
було те, що воно взяло під свій захист православну церкву України, яка
після Берестейської унії 1596 р. перебувала у стані занепаду. Видатний
воєначальник і політик Петро Сагайдачний допоміг 1620 р. відновити
православну ієрархію, чим врятував православ’я в Україні від
знищення, а українському народу зберіг його духовну опору. Козацтво
підтримало також українську культуру, мистецтво, писемність, школу,
які формували нову інтелігенцію – вчителів, письменників, поетів,
політиків, військових, православних священиків, вчителів, ідеологів
державотворення. Петро Сагайдачний «з усім Військом Низовим
Запорозьким» записався до Київського братства. Сформувався
своєрідний союз козацтва і освіченої частини українського суспільства.
Православна церква стає прапором національного відродження.

Що ж стосується селянства, яке становило переважну більшість

населення України, то для нього вільне козацтво було соціальним і
моральним ідеалом, до якого вони всіляко прагнули.

Використана література:

1) Полонська-Василенко Н. Історія України – Т.І – Мюнхен, 1972

2) Щербак В. О. Запорізька Січ. Електроний ресурс:
http://resource.history.org.ua/cgi-
bin/eiu/history.exe?&I21DBN=EIU&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21
REF=10&S21FMT=eiu_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S
 85

21P02=0&S21P03=TRN=&S21COLORTERMS=0&S21STR=Zaporo
zka_sich

ТЕМА 5. Національно-визвольна війна українського народу

в середині ХУІІ с.: Міжнародний аспект (1649 –кінець 1652
рр. До Переяслава).

12.Причини війни в контексті польсько-українських відносин.

Чому поляки називають війну «домовою»? Чи були можливості
уникнути війни?
Визвольна війна українського народу середини XVII ст. стала однією з
найвизначніших подій, як у світовій, так і у вітчизняній історії. Саме вона
призвела до геополітичних змін на сході Європи.

На середину XVII ст. у різних сферах розвитку українського суспільства

визріли гострі суперечності існуючого статусу України в складі Речі
Посполитої, польською політикою в українському питанні, з усталеним в
Речі Посполитій суспільно-політичним ладом і системою соціально-
економічних відносин.

У політичній сфері: Напередодні національно-визвольної війни в

Україні не було своєї держави. Більша частина українських земель
входила до складу Речі Посполитої.

Організувавши в ході укладення Люблінської унії 1569 р. інкорпорацію

українських земель, польська еліта сформулювала імперську доктрину, за
якою вони проголошувалися такими, що раніше належали Польщі, були
від неї відірвані, а тепер законно поверталися до її складу. Таким чином,
український народ не лише позбавлявся історії незалежного державного
 86

розвитку, але й перспектив у майбутньому, бо терени його проживання

проголошувалися споконвічними польськими землями. На середину XVII
ст. польська політика привела до денаціоналізації української еліти
(князів, магнатів, шляхти), що консолідувалася з польською на платформі
польської державної ідеї. Масове ополячення української еліти,
відсутність власної держави, перервана державотворча традиція були
причинами катастрофи, що насувалася. Прогресуюча асиміляція
українського народу поступово доходила до тієї межі, за якої він повинен
зійти з історичної сцени як самостійний суб'єкт. Польська влада
намагалась прискорити хід цього процесу. [1]

Із перебранням козацтвом на себе функції виразника національних

інтересів, воно починає, особливо в 20—30-х рр., набувати функції "носія
української державності". Тому не випадково відіграє провідну роль у
формуванні в козацькому регіоні зародків українських державних
інституцій, які прагнула ліквідувати Польща. Виступаючи новою елітою
("політичним народом"), воно все наполегливіше виступає у захист "прав
і вольностей руського народу" й започатковує розвиток державної ідеї у
формі надання певного політичного статусу Південному регіону.
Інтереси політичного розвитку України приходили у непримиренну
суперечність з інтересами Речі Посполитої. Визріває конфлікт між
самоврядним демократичним укладом господарського, громадського,
релігійного життя, витворений козацтвом, і аристократичним
ієрархізованим дискримінаційним режимом Речі Посполитої.

У соціально-економічній сфері: Хоча за рівнем розвитку промисловості

й торгівлі Україна відставала від Німеччини, Англії та Нідерландів, все ж
на цей час вже окреслився процес розкладу цехового ремесла і в багатьох
промислах відбувалося зародження початкових форм мануфактурного
виробництва. Особливо виразно подих нової цивілізації проявлявся, на
відміну від Нідерландів і Німеччини, не в промисловості й торгівлі, а в
 87

сільськогосподарському виробництві Півдня України. Адже

становлення козацького стану супроводжувалося розвитком якісно
нового типу господарства — за суттю фермерського. І протиріччя між
ним і наступаючим фільварково-панщинним господарством Речі
Посполитої, яке грунтувалося на праці закріпаченого селянина, стає
одним із головних причин вибуху 1648 р. По-друге, козацтво виробило
такі принципи соціальної організації, які докорінно різнилися від
існуючих середньовічних суспільних відносин й вступили в
антагоністичну суперечність з ними. Курс польського уряду на
ліквідацію козацтва як стану не міг не викликати його збройного
спротиву.

Запорозьке козацтво не визнавалося польською владою і було поза

законом. Задля попередження втеч до Запорізької Січі було збудовано
фортецю Кодак.

Незадоволене своїм становищем було реєстрове козацтво. Після

придушення повстання 1637-1638 рр. і підписання “Ординації Війська
Запорізького реєстрового” його кількість було скорочено до 6 тисяч осіб,
всі виключені з реєстру автоматично ставали кріпаками. Також
обмежувалося самоврядування, зокрема, скасовувалася виборність
старшини, ліквідувався козацький суд. Тепер замість гетьмана було
призначено польського комісара, а усі посади козацької старшини
зайняла польська шляхта. Козакам своєчасно не сплачували зарплатню,
відбирали землю, а також їх почала експлуатувати польська
адміністрація. [2]

По-третє, відбувалися надзвичайно швидкі темпи як зростання соціально-

економічного визиску селян і міщан, так і закріпачення ще відносно
вільного населення Південного й Східного регіонів.

З оформленням фільваркового господарства зміцнюється феодальна

власність на землю та посилюється закріпачення селянства. Ще
 88

донедавна вільних селян Південного і Східного регіонів України

змушували відробляти на панщині по три-чотири, а у Східній Галичині та
на Волині панщина сягала п’ять-шість днів на тиждень. Додатково селяни
виконували на користь феодалів різноманітні повинності. Зростання
панщини (5-6 днів на тиждень), натуральної та грошової ренти;
збільшення податків і відпрацювань селян на користь держави;
посилення особистої залежності селянина від польської шляхти та
магнатів сприяло соціальній напрузі в середовищі селян.

Ситуація ускладнювалася ще тим, що магнати та шляхта здавали свої

володіння в оренду. Орендарі, прагнучи повернути з прибутком вкладені
гроші у найкоротший термін, нещадно експлуатували селянство,
виснажуючи землі та не дбаючи про майбутні наслідки.

Опинилося у складній ситуації і міське населення, особливо у тих містах,

які перебували у приватній власності феодалів. Міщанство виконувало
обтяжливі повинності на користь власників міст та сплачувало податки -
чинш, церковну десятину та ін. На початку XVII ст. більшість міст
України користувались Магдебурзьким правом, але самоврядування
постійно обмежувалось. Зокрема, все частіше війтів не обирали, а
призначав польський уряд. Окрім цього, магнати та шляхта успішно
конкурували з міщанством у торгівельно-промисловій сфері. Це
пояснювалося тим, що польський уряд дарував магнатам і шляхті право
на безмитну торгівлю і монополію на виробництво та переробку різної
продукції. Таким чином, не витримуючи конкуренції, міщани розорялися.
[1]

Об`єктом утисків і експропріації з боку магнатів ставала навіть шляхта,

переважна частина якої все ще була православною.

Таким чином, усі верстви були невдоволені існуючим становищем і

готові до боротьби.
 89

У національно-релігійній сфері: Після Берестейської церковної унії

1596 р. польська шляхта планомірно і цілеспрямовано запроваджувала
серед українського населення католицизм, забороняла вживати
українську мову в установах та навчальних закладах; стрімко зростав
наступ католицизму й уніатства на права та свободи Української
православної церкви.

На середину XVII ст. колоніальна політика національно-релігійного гніту

православних українців (абсолютної більшості населення) окреслилася
(особливо в Західному регіоні) досить виразно. По-перше, послідовно
проводився курс на їх усунення від участі в міському самоуправлінні, яке
в найбільших містах починає зосереджуватися в руках поляків;
православним єпископам заборонялося засідати в сенаті.

По-друге, православному населенню чинилися перешкоди при вступі до

цехів, у заняттях ремеслами, промислами, торгівлею, внаслідок чого в
економічному житті великих міст провідну роль починають відігравати
поляки й представники інших національностей. Ця політика таїла загрозу
усунення українців від магістрального поступу нової цивілізації (в якій
провідну роль відігравало місто) та їх замкнення у сфері середньовічного
села, а відтак перетворення у "селянську націю".

По-третє, проводилася політика на ліквідацію православної віри й

впровадження католицизму та уніатства (закриття православних храмів і
монастирів, масове спорудження костьолів і кляшторів, знущання над
релігійними почуттями православних, насильницьке обернення в
католицтво чи уніатство тощо). [1]

По-четверте, дискримінація у сфері мови та освіти. По-п'яте, в умовах

загострення національно-визвольної боротьби каральні органи вдавалися
до елементів етнічних чисток (винищення українців тому, що вони були
українцями). Вважаємо слушним міркування канадського вченого
Ф.Сисина, що якби "не повстання Хмельницького, то окрема руська
 90

ідентичність та культура були б приречені на повільну, але неминучу

ерозію і дезінтеграцію в Польському королівстві". В умовах швидкого
розвитку національної свідомості викристалізовуються національні
інтереси. Утверджується переконання, що поляки прагнуть "руський
бідний народ унівець повернути і зовсім викорінити", а відтак
зміцнюється рішучість знищити "панування ляхів".

У психологічній сфері: Відомий соціолог П.Сорокін встановив:

придушення базових інстинктів породжує "революційні відхилення у
поведінці людей". До них належать голод і травний інстинкт; інстинкти
власності, самозбереження, свободи, успадкованих здібностей тощо.
Протягом 1647—1648 рр. голод охоплював великі райони країни;
протягом 20—40-х рр. відбувався процес втрати селянами, козаками,
міщанами, дрібною шляхтою власності; постійні напади татар і репресії з
боку державних структур придушували інстинкти як індивідуального, так
і групового самозбереження, самовираження успадкованих здібностей, а
закріпачення вело до втрати свободи. [1]

В свою чергу козацько-селянські повстання кінця ХVІ – першої половини

ХVІІ ст. сприяли накопиченню досвіду ведення боротьби, зростанню
національної самосвідомості, посиленню єдності козаків та селян у
боротьбі.

Відтак із посиленням політичного, соціально-економічного та

національно-релігійного гніту в українському суспільстві зростала
готовність і здатність боротися проти цього. А поява на історичній арені
такої особистості, як Б. Хмельницький, зробила можливим початок
козацького повстання, яке переросло у національно-визвольну війну.

Як відомо, спонукальною причиною підняття повстання була й особиста

кривда, завдана Богдану польським шляхтичем Д. Чаплинським.
Останній пограбував родинний хутір Хмельницького Суботів, забив до
смерті малолітнього сина та захопив дружину. Хмельницький звертався
 91

до польського суду, однак правди так і не знайшов. Як наслідок Богдан

готує повстання, однак про його наміри дізнаються поляки. Рятуючись
від них, Хмельницький із прихильниками у січні 1648 року втікає на
Запорозьку Січ. За короткий час він здобуває підтримку запорожців й
обирається гетьманом Війська Запорозького. А у лютому 1648 р.
розпочинається національно-визвольна війна.

Отже, на 1648 р. в Україні зав'язався складний вузол різних

суперечностей, що міцно перепліталися і розв'язати який правлячі кола
Польщі виявилися неспроможними. Тож, уникнути війни було
неможливо, зокрема з огляду на необхідність збереження української
політичної традиції та існування української нації.

В польській історіографії утвердилась назва Національно-визвольної

війни «домовою» війною, тобто громадянською. За цією думкою в межах
Речі Посполитої відбувалась військова боротьба за владу між
громадянами одного єдиного польського суспільства. Така традиція в
історіографії утверджується завяки необхідності ідеологічного
обгрунтування інкорпорації українських земель за Люблінською унією
1569 р.. Згідно з цією полською доктриною українські землі
проголошувалися такими, що раніше належали Польщі, але були від неї
відірвані, а тепер законно поверталися до її складу. Таким чином,
ігнорувався національний фактор і взагалі існування українського народу
як такого. Поняття «домової війни» в історіографічній орбіті неминуче
тягне за собою формат громадянської війни, а не українсько-польського
конфлікт.

Використана література

1) Історія України / Під ред. В.А.Смолія. – К.,1997.

2) Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна
революція XVII ст. / Серія “Україна крізь віки”. – Т.7. –
К.,1999.
 92

13. Охарактеризувати одну з битв цієї війни, перемога козаків у

якій мала міжнародний розголос.
Після перемоги в Жовтоводській битві 1648 військо
гетьмана Б.Хмельницького (бл. 14–15 тис. осіб) разом з татарами Тугай-
бея (бл. 6 тис. осіб) вирушило проти війська гетьмана великого
коронного М.Потоцького (12–14 тис. осіб разом зі слугами при 12
гарматах), що 22 (12) травня зупинилося неподалік Корсуня (нині
м. Корсунь-Шевченківський) на березі річки Рось, очікуючи на можливий
підхід надвірного війська кн. Я.Вишневецького.

Протягом 14–15 травня 1648 р. до Корсуня (нині – Корсунь-

Шевченківський Черкаської обл.) підійшли повстанські полки, якими
командували М. Кривоніс, І. Богун, Мартин Пушкар, Матвій Гладкий, а
також загін Тугайбея. Потоцький і військова рада визнали свої позиції
незручними для захисту й вирішили перейти до Богуслава та Паволочі.
Реєстровий козак Микита Галаган (за іншими джерелами – Самійло
Зарудний), який повинен був виступати в ролі провідника польського
війська, сповістив Б. Хмельницького про плани поляків. [3]

25 (15) травня вони почали переправу через р. Рось. Тоді

М.Потоцький наказав спалити Корсунь і посилив оборону табору. Щоб
спонукати поляків до відступу й атакувати їх на марші, Б.Хмельницький
дезінформував польське командування про чисельність українських і
татарських вояків і почав удавати, що готується до генерального штурму.
Водночас він наказав перекопати за 8 км від Корсуня тракт на
м. Богуслав, а також обхідну дорогу до Богуслава через м-ко Стеблів у
балці Горохова Діброва. Козаки викопали на шляху рови, зробили шанці
для своєї піхоти, а в лісі поставили артилерію. Керував цією підготовкою
М. Кривоніс.

Польське військо, котре на світанку 16 травня 1648 р. вирушило з

 93

Корсуня по Богуславському шляху, використало козацький прийом:

воно йшло прямокутним «табором» – 8 рядів возів прикривали військо
всередині прямокутника, з усіх боків – гармати. Однак це запозичення не
принесло успіху. Першими з флангів поляків почали обстрілювати
татари. Проте польське військо просувалося вперед і дісталося
заболоченого урочища Горохова Діброва. Коли його табір спускався по
схилу перекопаної Горохової Діброви, вояки М.Кривоноса із засідки
відкрили по ньому гарматний і рушничний вогонь. Водночас ззаду і з
боків напали підрозділи гетьмана Б.Хмельницького та Тугай-бея. Табір
був розірваний у 3-х місцях і кожна частина знищена окремо. Польська
армія перестала існувати. У жорстокому бою більшість жовнірів або
полягли, або потрапили до полону. Серед бранців опинилися і
М.Потоцький, і гетьман польний коронний М.Калиновський. Їх було
передано татарам, і разом з іншими полоненими поляками проведено
вулицями Бахчисарая, столиці Кримського ханства. Татарські діти
кричали їм услід ламаною українською мовою: «Потоцька дурна!
Калиновська дурна! А Хмельницький і Тугай-бей мудра!».

Про цю битву видатний польський поет і хроніст Веспазіян

Коховський склав спеціальний вірш («Корсунська поразка»), де
оплакував гірку долю польського війська і коронних гетьманів, яких
везуть у Крим «не для відпочинку» і «не на паланкині», «а обох везуть на
поганому возі». [2]

Корсунська битва глибоко вразила й деморалізувала польських

шляхтичів, свідченням чого є їхні розпачливі листи і сумні нотатки
хроністів. Саме ця битва навела страх на поляків, приголомшила правлячі
кола Речі Посполитої та викликала подив урядів європейських держав.
Польський мемуарист Микола Ємьоловський занотував: «Важко
вимовити, який велилкий страх і тривога опанували на той час всю
Польщу».
 94

Однак навіть вороги віддавали належне силі української зброї і

таланту Богдана Хмельницького як полководця, і не випадково
порівнювали Корсунську битву з перемогою карфагенського полководця
Ганнібала над римлянами під Каннами у 216 р. до н. е., що є
хрестоматійною в історії воєнного мистецтва.

В кінці 1648 року англійська газета “Merkure Anglos” описавши

Корсунську та Жовтоводську битву констатувала: «Польща в пилу та
крові впала під ноги козаків». [1]

Міжнародний резонанс битва справила й завдяки тому, що боротьба

українського народу вийшла за межі внутрішніх справ Речі Посполитої
(союз з Кримським ханством та відносини з іншими державами).

Переможні Жовтоводська й Корсунська битви мали своїм наслідком не

лише абсолютний розгром польських військ, міжнародний резонанс,
підняття бойового духу Війська Запорозького і впевненість у можливості
перемоги, а й сприяли розгортанню визвольного руху по всій Україні.

Використана література

1) Історія України / Під ред. В.А.Смолія. – К.,1997.

2) Мицик Ю.А. Корсунь Козацький. http://maxima-
library.org/new-books-2/b/454546?format=read
3) Степанков В.С. Корсунська битва 1648 р. Енциклопедія
історії України.

14.Як змінилася соціальна структура, соціально-економічні і

політичні відносини в Україні під час війни.
Війна призвела до досить глибоких змін в розвитку українських земель:
утворилася Українська держава і встановлювалася нова модель
соціально-економічних відносин. Були визначені територія держави, її
кордони. Згідно з умовами Зборівського договору 1649 р., у межах Речі
 95

Посполитої утворювалася автономна область із земель Київського,

Брацлавського й Чернігівського воєводств, на яку поширювалася
виключно влада гетьмана.

Польський адміністративно-територіальний поділ був скасований.

У 1649–1650 рр. Б. Хмельницький зміцнює козацьку адміністрацію,
проводить адміністративно-територіальний поділ підвладної території на
полки й сотні. У 1649 р. налічувалося 16 полків (їх кількість в умовах
війни не була стабільною). Полки поділялися на 10–20 сотень, центрами
яких були містечка. У межах полку чи сотні вся адміністративна,
військова й судова влада належала полковникам і сотникам, а в окремих
населених пунктах отаманам. [1]

Формується апарат управління. За зразок було взято організаційний

устрій Запорозької Січі та реєстрового козацтва. Вищим органом влади
стала козацька військова рада, яка вирішувала найважливіші військові та
політичні питання (вибори гетьмана та інш.). Зростає значення
старшинської ради, до якої по суті переходять всі функції загальної ради.
На чолі виконавчої влади був гетьман, в руках якого зосереджувалися
найважливіші владні функції: він скликав ради, видавав закони
(універсали та інш.), роздавав землі, затверджував старшину, очолював
апарат управління, відав фінансами, мав право помилування, очолював
збройні сили, керував зовнішньою політикою та інш.

Апарат управління був кількох рівнів. Центральний апарат

представляли гетьман та генеральна старшина, які становили
гетьманський уряд (обозний, суддя, підскарбій, писар, осавули,
хорунжий, бунчужний). Державною казною відав підскарбій. У полках
фінансову справу організовували полковники: збирали податки,
віддавали в оренду підприємства та брали орендну плату, ярмаркове,
мито тощо. Повноваження полковників у земельних та фінансових
справах поширювалися і на міських жителів та їхнє господарство. [2]
 96

При гетьмані знаходилися Генеральна військова канцелярія –

центральна адміністративна установа. Вищим судовим органом був
Генеральний військовий суд. Він розглядав апеляції або виступав
першою інстанцією у справах найважливіших. На початку існування
держави діяли козацькі суди. Вони розглядали всі справи усього
населення. Судовий процес здійснювався на підставі норм звичаєвого
права. Допускалося оскарження рішень чи вироків у судах вищої
інстанції. Вироки за злочини під час воєнних дій не підлягали
оскарженню й виконувалися негайно. У містах діяли суди – магістратські
та ратушні, які під час війни розширили свою компетенцію на майнові
справи навіть козаків, бо такі справи вимагали нотаріальних записів, а
козаки у своїх судах ніякої документації не вели.

Полковий рівень становили полковник і полкова старшина

(обозний, суддя, писар, осавул, хорунжий). Сотенний рівень становили
сотник і сотенна старшина (осавул, писар, хорунжий).

За службу кожна посадова особа отримувала платню тільки

землею, даною на ранг (на посаду). Так виникло рангове землеволодіння,
яке старшинські родини згодом намагалися закріпити за собою назавжди
царськими грамотами і гетьманськими універсалами.

За типом правління Гетьманщина була поєднанням

республіканського і авторитарного ладу. Правовою основою держави
було звичаєве право (в сільських громадах), козацьке право і звичаї
Запорозької Січі, магдебурзьке право (у містах), а також норми
Литовського статуту, які не суперечили новим реаліям життя. Ними були:
знищення на визволеній від іноземного панування території кріпосного
права, ліквідація магнатсько-шляхетського землеволодіння, перехід всієї
землі у власність держави, набуття землі будь-якою людиною шляхом
займанщини (першості в обробітку вільних земель), незамкненість
суспільних станів (селянства, міщанства, козацтва, козацької старшини,
 97

духовенства). [1]

У фінансовій справі Б. Хмельницький опирався на козацьку

старшину, яка мала велику земельну власність, і велике купецтво – він
використовував кошти міщан для потреб державної казни. Джерелами
поповнення державної казни були: земельний фонд, податки, мита від
занять промислами і торгівлею. Податки платили селяни, міщани, у
деяких випадках і козаки. А витрачалися доходи казни в основному на
військові потреби, на прийом послів та спорядження посольств в інші
країни. Державна казна не була значною, якщо не враховувати багато
вільних земель, що залишилися від вигнаних панів. Молода держава
користувалася різними грошовими одиницями: польськими (золоті,
таляри, червоні золоті), російськими (рублі, єфимки), турецькими (леви,
левки).

Окрім цього глибокі зміни відбулися в соціально-економічній сфері, де

встановлювалася нова модель соціально-економічних відносин. Так, було
ліквідоване магнатсько-шляхетське землеволодіння, особливо велике та
середнє. Знищені фільварково-панщинна система господарювання і
кріпацтво. Більшість земель перейшла у власність держави – Війська
Запорізького. Затверджується козацька земельна власність, за природою -
фермерського типу. Селяни, становище яких різко покращилося, дістають
(обмежені) права власності на землю. Будь-яка людина мала вільне право
займати стільки землі, скільки могла обробити. Це було давнє звичаєве
право людини на обробіток вільної землі, на яку інший вже не міг
претендувати, так звана «займанщина». Так замість крупного
феодального землеволодіння виникло дрібне землеволодіння вільних
селян, міщан, козаків.

Сільське населення, що складалося з селян та козаків, ставши дрібними

власниками, в основному, жили власною працею, продукцію свого
господарства самі споживали, лише частково вона йшла на продаж.
 98

Разом з тим збереглася база для відродження феодальних відносин.

Зростало землеволодіння православних монастирів та церкви, частково
збереглося землеволодіння шляхти, починає складатися гетьманське та
старшинське землеволодіння. [1]

Монастирі володіли кращими землями і угіддями, озерами для

рибальства, млинами на річках. Тому селяни і козаки й намагалися їх
захопити на користь всіх жителів даної місцевості.

В ході визвольної війни і творення козацької держави кардинальних

змін зазнала структура українського суспільства.

По-перше, клас феодалів (світських землевласників – магнатів та

шляхти) в Україні фактично було ліквідовано, адже в ході Визвольної
війни більшість з них опинились на боці противника.

Дрібна шляхта залишилася, але її кількість різко зменшилася.

Українська православна шляхта переважно покозачувалася і в
козацькому середовищі зайняла верхній щабель уже в якості козацької
старшини, підпорядковуючись козацькому праву. Відтак, вона мала
одинакове право з рядовими козаками, селянами, міщанами на придбання
землі шляхом «займанщини».

Провідна роль у суспільстві перейшла до козацтва, особливо до

козацької старшини, з якої формується нова політична еліта, новий
панівний стан.

Становище селян істотно поліпшилося, вони стали особисто

вільними, дістали право вступу до козацького стану, а також право
власності на землю. Як козаки, вони стали впливати на політичні
процеси, на вибори козацької старшини, особливо «низової».

Рядові козаки (реєстрові і ті, хто не потрапив до реєстру) поза

військовою службою займалися різною господарською діяльністю, в
тому числі ремеслом, промислами і торгівлею.
 99

Зміцнився статус православного духовенства – із гонимого і

переслідуваного, перетворилося в захищений стан, зберегло маєтності з
підданими селянами і міщанами, розширювало їх, отримуючи
гетьманські універсали, та ще й брало активну участь у політичному
житті.

В містах провідна роль перейшла до українського міщанства. [1]

В ході війни в Україні зменшилася чисельність населення. Частина

козаків і селян-повстанців загинула в кровопролитних битвах. Ще
більших втрат зазнало цивільне населення, особливо, селянство. Це було
результатом татарських набігів, особливо після Переяславської Ради,
коли союз з Кримом був розірваний, а також каральних походів шляхти.
Ніхто тепер точно не може підраховував загальні втрати, але за
орієнтовними даними істориків внаслідок воєнних дій, голоду, епідемій,
захоплення в татарськи полон, переселення в сусідні країни населення
України зменшилося на 50-70 %.

Цей порядок, який згодом зазнав значних змін, у загальних рисах

існував, поки існувала Українська Держава.

Використана література

1) Історія України / Під ред. В.А.Смолія. – К.,1997.

2) Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна
революція XVII ст. / Серія “Україна крізь віки”. – Т.7. –
К.,1999.

15.Чи є підстави називати події в Україні в середині ХУІІ ст.

революцією і порівнювати визвольну війну з революціями в
Західній Європі ХУІ-ХУІІ ст.? Що пишуть про це різні
історики.
 100

В історичній науці залишаються відкритими питання типології

Національно-визвольної боротьби, що розпочалася в 1648 р. Набрали
поширення такі її терміни як "повстання" (козацьке, народне, українське,
селянське та ін.), "війна" (козацька, селянська, громадянська, польсько-
козацька, визвольна, національно-визвольна, та ін), "революція"
(козацька, буржуазна, національна, національно-визвольна, українська та
інш.). Зрозуміло кожне з названих понять розкриває зміст
соціальнополітичних подій, які мають спільні риси, а за певних обставин
можуть розвиватися з однієї в іншу. І все ж, такі події як "повстання",
"війна" і "революція" різняться між собою.

Так, відомі історики Степанков і Смолій вважають, що за своїми

масштабами, змістом, формами, характером і метою боротьби, якісними
змінами, що відбувалися у політичному, соціально-економічному і
духовному житті суспільства подія, що розпочалася у 1648 р, становила
собою не "повстання" чи "війну", а "Українську національну революцію"
близьку до Нідерландської революції 1566— 1609 рр. Науковці вважають
помилковим вживання термінів "козацьке повстання", "козацька війна" та
інш., бо вони ігнорують національно-визвольну боротьбу української
нації за створення незалежної держави й зводять зміст події до
внутрішнього соціального конфлікту у Польщі (таку оцінку їй давали
польські історики другої половини XVII ст , називаючи війну 1648 року
«домовою»). [1]

Д.Левицький назвав національний рух очолюваний Б.Хмельницьким

«українська революція». М.Грушевський підходить до визначення цих
понять діалектично. Називає війну «Великою національною війною 1648
p.». Він розглядає її з одного боку як визвольну, з іншого боку, як процес
революційних перетворень та вживає поняття «найвеличніший народний
рух в Україні, який здійснив перетворення в її житті і в політичних
відносинах всієї Східної Європи».
 101

І. Лисяк-Рудницький вважає що ця боротьба не була лише

«антифеодальним» і «селянським бунтом», скоріше війною за
національне визволення і називав «Революцію Хмельницького»
переворотом.

Війна призвела до досить глибоких змін в розвитку українських земель:

утворилася Українська держава і встановлювалася нова модель
соціально-економічних відносин.

Це досить серйозні зміни, тому частина сучасних українських істориків,

виходячи з того, що до корінних змін призводять революції, вважають
події середини XVII ст. в Україні національною революцією. [2]

За своїм змістом, це були революційні завдання. По-перше, радикально

змінювалося політичне становище України - з цілком залежної частини
Речі Посполитої вона в результаті жорстокої збройної боротьби
перетворювалася в політично незалежну країну з широким внутрішнім
самоврядуванням. По-друге, відбувалася корінна ломка соціально-
економічного ладу - замість великого феодального господарства, яке
грунтувалося на праці закріпачених селян, створювалося дрібне
фермерське господарство, яке використовувало вільнонайману працю і
було зорієнтоване на внутрішнє споживання і ринок.

Революцією прийнято називати такий суспільний процес, коли за

порівняно короткий час з використанням насильства відбуваються
корінні зміни прогресивного характеру.

Цю революцію дійсно можна порівнювати з революціями в Західній

Європі ХVІ-ХVІІ ст.

У 1640 р. розпочалася буржуазна революція в Англії, що тривала до 1660

р. і супроводжувалась антикатолицьким змістом (як і в Україні); в цьому
ж році спалахнуло повстання португальців проти іспанських
поневолювачів і „війна женців" в Каталонії за збереження автономії. В
 102

1647 р. розгорнулася антиіспанська боротьба у Південній Італії та

Сіцілії; в наступному році розпочалися Фронда (антиабсолютиський рух)
у Франції, повстання міщан і селян у Московії, Австрії, Білорусії. Ці та
інші події засвідчували посилення кризи середньовічної цивілізації в
Європі, що супроводжувалася зародженням і розвитком нового ладу.
Тому не випадково Українська революція мала чимало спільного з
Німецькою, Нідерландською та Англійською революціями XVI—XVII ст.
Типологічно найближче вона стояла до Нідерландської революції
(1566—1609 рр.), що розв'язувала завдання виборення національної
незалежності й встановлення буржуазних відносин. В їх розвитку можна
виділити такі спільні риси:

— довготривалість боротьби за незалежність, нерівномірність розвитку,

імпульсивність, чергування злетів і спадів;

— складність і суперечливість боротьби, під час якої, в силу багатьох

обставин, народні маси нерідко потрапляли по різні боки барикад;

— переплетення національно-визвольної, релігійної та соціальної

боротьби;

— велика різноманітність форм боротьби: від найпасивніших до

найактивніших, включаючи воєнні дії силами армій, політичну і
дипломатичну боротьбу; прояви протиборствуючими сторонами
нетерпимості, жорстокості й терору;

— Українська й Нідерландська держави утворились не в межах етнічних

територій, а лише в окремих їхніх частинах, внаслідок чого кордони
проходили не за національно-мовними, а за географічними рубежами;

— важлива роль релігійного фактору; при чому в обох країнах боротьба

велася проти католицизму;

— відсутність єдності серед політичної еліти, що негативно позначилося

на ході й результатах боротьби;
 103

— негативна роль геополітичного фактору. [1]

Вивчення змісту й мети боротьби українських селян і феодально

залежних мешканців міст і містечок дозволяє стверджувати, що вона
нічим не відрізнялася від боротьби селян під час європейських революцій
XVI—XVII ст.: спрямовувалася на ліквідацію всіх різновидностей
особистої залежності й існуючих форм експлуатації, у виборенні
особистої свободи і вільної власності на землю.

Сучасники порівнювали також Англійську революцію 1640-1660

рр. з Визвольною боротьбою українського народу, а вождя англійських
революціонерів Олівера Кромвеля з Богданом Хмельницьким. Так,
француз П’єр Шевальє писав, що Хмельницький був «не менш
честолюбивий, хоробрий і спритний, ніж Кромвель в Англії». Кромвель
відчував релігійну спорідненість визвольної боротьби в Англії і Україні і,
за свідченням істориків, навіть звернувся з листом до Хмельницького, у
якому називав гетьмана «викорінителем римського духівництва»,
«грозою і викорінителем польського шляхетства».

Аналіз політичного розвитку України та Англії під час революції

дозволяє виявити однотипну тенденцію — зміцнення особистої влади їх
керівників (відповідно Б.Хмельницького та О.Кромвеля) й еволюцію
республіканської форми правління в монархічну (в Україні в 1657 р.
запроваджується спадкове гетьманство, а в Англії в 1653 р. —
протекторат Кромвеля). І хоча в Україні після приходу до влади
І.Виговського утверджується республіка (в Англії в 1660 р. цей процес
завершився реставрацією монархії), все ж пізніше і він, і майже всі
наступні гетьмани рано чи пізно приходили до висновку про необхідність
зміцнення гетьманської влади, надання рис самодержавності,
запровадження її спадковості. Навіть П.Дорошенко, котрого відомий
історик Д.Дорошенко назвав „найбільш конституційним гетьманом, який
додержувався старих козацьких традицій", не лише прагнув „вічного
 104

гетьманства" й передачі влади після його смерті „синові й онукові його

неодмінно", а й виношував плани „стати удільним князем", „володарем
всієї України". [2]

Але, якщо в в цілком незалежній Англії, відгородженій від

сусідніх країн морем, розгорнувся внутрішній конфлікт між різними
силами суспільства за вибір шляху дальшого розвитку країни , то в
Україні йшла боротьба з зовнішніми силами за здобуття права на
незалежне ісування і на зміну соціального ладу.

Таким чином, Українська революція 1648—1676 рр. типологічно

належить до одного ряду з європейськими революціями XVI—XVII ст.
Вона становила важливу складову ланку процесу зародження й
утвердження на континенті нових суспільних відносин. На відміну від
Англійської та Нідерландської революцій, що завершилися перемогою,
вона зазнала поразки, як, до речі, і Німецька. Все ж в
зовнішньополітичному аспекті революція викликала серйозну зміну
співвідношення сил у Східній, Південно-Східній і Центральній Європі
(яка, на жаль, також виявилася несприятливою для України).

Щодо особливостей Української національно-визвольної революції, то

можна зазначити наступне:

— боротьба точилася не лише проти Речі Посполитої (як це традиційно

зображується в історичній літературі), але й інших ворогів української
незалежності — Московії, Криму й Порти;

— тісний взаємозв'язок і взаємовплив національно-визвольної, релігійної

й соціальної боротьби;

— переростання соціальної боротьби в Селянську війну 1648—165 2 рр.,

що завершилася утвердженням у козацькій Україні нової моделі
соціально-економічних відносин;
 105

— відхід з 1649 р. від боротьби мешканців Західного регіону, котрі в

жорстоких реаліях боротьби часто ставали заложниками і жертвами у
воєнних діях української, польської, кримської, московської та турецької
армій;

— провідна роль у розвитку революції козацтва - стану дрібних

землевласників фермерського типу;

— зрада національним інтересам з боку частини панівного стану

українського суспільства - князів і шляхти, котрі разом з поляками й
литовцями придушували визвольну боротьбу України за незалежність і
соборність;

— домінування збройних форм боротьби, яка час від часу набирала

надзвичайно жорстокого характеру й супроводжувалася проявами
етнічних чисток;

— вкрай негативна роль геополітичного фактору, оскільки уряди

найбільших сусідніх держав всіляко протидіяли виборенню Українською
державою незалежності. [1]

На цій підставі можна погодитися з тими українськими істориками,

що розглядають Визвольну війну, яка розпочалася 1648 р., як
національну революцію. У цьому відношенні Україна йшла
загальноєвропейським шляхом оновлення, - шляхом, яким йшли інші
передові країни континенту.

16.Які факти свідчать що сформування в середині ХУІІ ст.

Української держави і які документи свідчать про її визнання
на міжнародному рівні?
Ознаками державності є окремішня територія з населенням, кордони, які
охороняє військо, наявність органів влади та управління, фінансів та
суду, правових норм, якими керується суспільство у повсякденному
 106

житті, свобода зовнішніх зносин, назва держави та її символіка (герб,

прапор). Усі ці елементи властиві були Українській козацькій державі.
Вона мала чітко визначені кордони («козацьку лінію»), укріплені
військовими заставами. Оскільки війна тривала, кордони змінювалися в
міру визволення земель від польсько-шляхетського панування. Згідно з
умовами Зборівського договору 1649 р., у межах Речі Посполитої
утворювалася автономна область із земель Київського, Брацлавського й
Чернігівського воєводств, на яку поширювалася виключно влада
гетьмана. Договір означав фактичне визнання на міжнародному рівні
статусу України як держави.

Утворена Українська держава розглядалася як спадкоємниця Київської

Русі. Для означення нової держави вживалася давня назва – «Русь», або
«Руська земля». Інколи вживалися назви «Запорожжя», «Військо
Запорозьке». Проте поступово утверджувалася народна назва –
«Україна». Після Переяславської ради московський уряд називав Україну
«Малою Руссю», або «Малоросією», включаючи її до свого царського
титулу. Неофіційною назвою держави був термін «Гетьманщина».

Окреслюється процес відродження ідеї українського монархізму,

становлення монархічної форми правління. Б.Хмельницький вперше
прямо чи опосередковано починає висловлювати думку про свою владу
не як владу виборного гетьмана, а самодержавну владу володаря України.
22 лютого він заявив польським послам: "Правда то єсть: жем лихий і
малий чоловік, але мі то Бог дав, жем єсть єдиновладцем і
самодержавцем руським". Відомо, що єрусалимський патріарх Паїсій
надав йому титул "князя Русі і прирівняв його до Костянтина Великого"
(тобто римського імператора Костянтина І Великого). Польський
анонімний автор праці про королювання Яна Казиміра (кінець XVII ст.)
наводить дані, що під час переговорів з трансільванським посольством,
Б.Хмельницький обіцяв князеві допомогти захопити польську корону за
 107

умови визнання його, гетьмана, незалежним "князем всієї Руської

землі" з столицею в Києві. У листі до короля від 8 березня члени
польського посольства підкреслювали: "йому (Б.Хмельницькому — Авт.)
вже не про козацтво (йдеться), тільки про володаря й князя Руських
провінцій, як він наказав звертатися до нього, хоч і скритно". [1]

Державною емблемою України був герб Війська Запорозького – козак із

шаблею при боці й рушницею на лівому плечі. На той час остаточно ще
не утвердився державний прапор, а існуючі свідчення стосуються лише
прапорів окремих військових підрозділів і міст.

Польський адміністративно-територіальний поділ був скасований.

Гетьманська Україна поділялася на полки й сотні. У 1649 р. налічувалося
16 полків (їх кількість в умовах війни не була стабільною). Полки
поділялися на 10–20 сотень, центрами яких були містечка. У межах полку
чи сотні вся адміністративна, військова й судова влада належала
полковникам і сотникам, а в окремих населених пунктах отаманам. [1]

За типом правління Гетьманщина була поєднанням

республіканського і авторитарного ладу. Правовою основою держави
було звичаєве право (в сільських громадах), козацьке право і звичаї
Запорозької Січі, магдебурзьке право (у містах), а також норми
Литовського статуту, які не суперечили новим реаліям життя.

Головним органом влади в новій державі була Генеральна

(загальна) рада козаків, яка вирішувала найважливіші військові та
політичні справи. Однак дуже швидко зростало значення старшинської
ради як органу більш оперативного управління. На чолі всього
державного апарату стояв гетьман. Генеральна рада могла
відсторонити гетьмана від влади. Гетьманська влада здійснювалася з
допомогою законодавчих актів, які називалися універсалами.
 108

Держава проводила самостійну міжнародну політику (вела

дипломатичні зносини з Молдавією, Валахією, Польщею, Московією,
Портою, Кримом, Швецією і тд.) [3]

Державна казна не була значною, якщо не враховувати багато

вільних земель, що залишилися від вигнаних панів. Молода держава
користувалася різними грошовими одиницями: польськими (золоті,
таляри, червоні золоті), російськими (рублі, єфимки), турецькими (леви,
левки).

Державною казною відав підскарбій. У полках фінансову справу

організовували полковники: збирали податки, віддавали в оренду
підприємства та брали орендну плату, ярмаркове, мито тощо.
Повноваження полковників у земельних та фінансових справах
поширювалися і на міських жителів та їхнє господарство.

Найвищим судом був суд при гетьмані, до якого входило два

генеральних судді та писар. Цей Генеральний суд розглядав апеляції або
виступав першою інстанцією у справах найважливіших. На початку
існування держави діяли козацькі суди. Вони розглядали всі справи
усього населення. Судовий процес здійснювався на підставі норм
звичаєвого права. У містах діяли суди – магістратські та ратушні, які під
час війни розширили свою компетенцію на майнові справи навіть козаків,
бо такі справи вимагали нотаріальних записів, а козаки у своїх судах
ніякої документації не вели.

Ще однією умовою існування держави – це народ, який усвідомлює

свою спорідненість з нею. Протягом XVII ст серед українців формується
погляд на себе як на народ, що має виняткове право на самостійний
розвиток у територіальних межах свого проживання. Так, польський
історик другої половини XVII ст. В.Коховський засвідчує, що під час
переговорів в Переяславі полковник Ф.Джеджалій заявив польським
послам: "Майте для себе Польщу, а Україна нам, козакам, належить". За
 109

визнанням польських посланців, котрі в травні побували в козацькій

Україні, там "немає короля і не чути про іншу владу, окрім гетьмана з
Військом Запорозьким".

Отже, маючи всі елементи державності Гетьманщина була визнана й на

міжнародному рівні. Вище заначалось вже, що Зборівським договіром
Польща визнавала існування Української держави. Щодо європейського
загалу, то він теж визнавав існування України. Так, згодом після
підписання Переяславського договору, 1657 року посол австрійського
цісаря, архиєпископ барон Парцевич, вітав Богдана Хмельницького та
його «вельможних і славних радників, що становлять цю славну й
войовничу республіку». Дійсно, бачимо низку договорів різних держав з
Україною, як повноправною, незалежною державою. [2]

Року 1656 польські дипломати переконували Семигородського князя, що

Богдан Хмельницький, «маючи владу над усіма руськими землями, стане
монархом, що матиме 100-тисячну армію».

Шведський король Карл-Ґустав IV писав Хмельницькому в 1656 році:

«Ми знали, що між Великим князем Московським і народом Запорізьким
зайшов певний договір».

Для Західньої Европи, після Переяславської угоди, Україна залишалася

державою.

Використана література

1) Історія України / Під ред. В.А.Смолія. – К.,1997.

2) Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна
революція XVII ст. / Серія “Україна крізь віки”. – Т.7. –
К.,1999.
3) Чабан А. Ю., Харсун О. В. Українська козацька держава часів
Богдана Хмельницького як субєкт європейських міжнародних
 110

відносин / Вісник Черкаського університету. 2017. № 1. С.

118-126

17.Охарактеризувати міжнародну політику Хмельницького. З

якими державами підтримував відносини Хмельницький і яку
мету він переслідував. Історіографія питання?
Українська козацька держава, яка виникла у середині XVII століття,
займала особливе геополітичне становище на політичній карті тогочасної
Європи. У цьому регіоні домінували великі держави: Річ Посполита,
Московська держава, Османська імперія. Безумовно, що всі вони не були
зацікавлені в існуванні самостійної й міцної Української держави, адже
це суперечило їхнім політичним намірам щодо українських земель.

Водночас із кінця XVI століття козацтво та Запорозька Січ стають

важливим фактором європейських міжнародних відносин.

Питання зовнішньої політики Української держави є дослідженим

багатьма істориками. Так проблематику українсько-польських
дипломатичних відносин досліджував Я.Кочмарчик, З.Вуйцик, Ф.Сисин,
українсько-османських - О.Пріцак, В.Остапчук, Я.Федорук та ін.,
українсько-кримських відносин досліджував Г.Санін. Окремі сторінки
праць Д.Бантиша-Каменського, М.Маркевича, В.Антоновича,
М.Костомарова, М.Грушевського, ВЛипинського, Л.Окиншевича,
М.Петровського, І.Крип'якевича, В.Герасимчука, М.Марченка, Е.Юркова,
ОАпановича, Я.Дашкевича, Н.Яковенко, В.Брехуненко, В.Смолія,
В.Степанкова, Н.Герасименка, Ю.Мицика, В.Горобця, Т.Чухліба,
О.Крижанівського та С.Плохія – також присвячені міжнародній політиці
Хмельницького.

Виникнення Української держави порушило рівновагу сил у Центрально-

Східній Європі. Щоб зберегти себе як незалежну державу, Україні
 111

доводилося проводити гнучку зовнішню політику і шукати союзників

серед сусідніх та віддалених країн.

Пошуки союзників в період з 1649 по 1657 р. відзначався активними

зусиллями молодої держави щодо утвердження власного місця на
міжнародній арені. Від початку козацьке керівництво виявилося у
надзвичайно невигідній геополітичній ситуації, країна знаходилася «між
чотирьох вогнів» потужних та активних противників нової держави: Речі
Посполитої, Кримського ханства, Османської імперії та Московії. За
таких обставин основною зовнішньополітичною стратегією була обрана
багатовекторність, тобто лавірування між основними супротивниками та
формування союзів з іншими державами. Можна стверджувати, що у
протиборстві різних держав та політичних сил у Східній та Південно-
Східній Європі Б. Хмельницькому вдавалося знаходити оптимальні
рішення, укладати союзи, нейтралізувати ворогів. Завдячуючи цьому, він
домігся визнання України урядами Кримського ханства, Англії, Венеції,
Речі Посполитої, Трансільванії, Австрії, Швеції та інших країн.

Стратегію зовнішньої політики держави визначав гетьман Б.

Хмельницький, який був досвідченим політиком і дипломатом. Створена
ним дипломатична служба стала важливим інструментом
зовнішньополітичної діяльності Української держави. Функції
дипломатичної служби держави виконувала Генеральна військова
канцелярія. Вона визначала склад українських дипломатичних посольств,
приймала і відправляла чужоземні посольства, аналізувала розвідувальну
інформацію, готувала дипломатичні документи. Виняткові дипломатичні
здібності виявляв і сам Богдан Хмельницький. Він зумів у важких умовах
практично нескінченних бойових дій налагодити дипломатичну службу,
яка стежила за подіями Східної, Південно-Східної та Центральної
Європи. Гетьман, в залежності від потреб, визначав країну, склад
 112

посольства, розмір матеріального забезпечення, кількість та характер

подарунків.

Гетьман особисто приймав та проводжав іноземних послів. Починаючи з

Б. Хмельницького, всі гетьмани здійснювали регулярне дипломатичне
листування з іноземними государями.

Військова канцелярія за дорученням гетьмана і під керівництвом писаря

здійснювала закордонне листування і виконувала роль дипломатичного
архіву, а також складала інструкції для посольств. Керівник канцелярії
виконував важливу протокольну функцію, зустрічаючи послів та
проводжаючи їх до гетьмана. До Чигирина прибували посольства з Росії,
Криму, Польщі, Туреччини, Молдавії, Валахії, Трансільванії, Швеції,
Австрії, країн Європи. У роки визвольної боротьби Б. Хмельницькому за
допомогою своєї дипломатії вдалося зробити дуже важливу справу –
паралізувати дії польського уряду, спрямовані на створення
антиукраїнської коаліції

Загалом зовнішня політика Б. Хмельницького була спрямована на

отримання допомоги у війні з Річчю Посполитою та утвердження
української державності європейського зразка.

Першою його дипломатичною акцією у квітні 1648 р. був союз із Кримом

і Туреччиною. [2]

Хоча Кримське ханство своїми нападами завдавало багато лиха

українському населенню, гетьман вважав першочерговим завданням
укласти союз із татарами. Татари не були надійними союзниками, бо не
були зацікавлені в посиленні України і в будь-який момент могли
перейти на бік Речі Посполитої. Але значення мало не стільки
використання татар як допоміжного війська, скільки забезпечення
повстанцям спокійного тилу.

Для Б. Хмельницького союз із Кримом давав можливість

 113

використати татарську кінноту як допоміжне військо, оскільки вони

були майстрами несподіваного нападу, знищення обозів, оточення
невеликих загонів. Це був рівноправний українсько-кримський союз,
хоча поляки розцінювали його як підданство Б. Хмельницького Криму.

Козацька старшина погодилася платити татарам за службу (як

іноземним найманцям) або грішми, або частиною здобичі та полоненими.
Брати ясир з людей православної віри заборонялося. Хоча насправді
татари не дотримувалися цих умов.

Унаслідок татарських грабежів українського населення та зради

хана під Зборовом і Берестечком відносини з Кримом ускладнювалися.
Однак Б. Хмельницький не розривав з ним дипломатичних зв’язків.

Хмельницький установив дипломатичні зв'язки з Портою, щоб

забезпечити собі допомогу її васала – Криму. Потім ініціатива перейшла
до султана, який хотів добитися підданства йому гетьмана
Хмельницького. Коли у відповідь на місію турецького посла Османа
влітку 1651 р. гетьман послав у Стамбул посольство на чолі з київським
полковником Антоном Ждановичем і своїм родичем Павлом Ясенком -
Хмельницьким, султанський двір прийняв їх з великою повагою і султан
обдарував їх коштовними дарунками. Оскільки в Стамбулі було багато
іноземних послів, поширилися чутки про можливе підданство
Хмельницького Оттоманській Порті.

Молдавія перебувала у васальній залежності від Оттоманської

Порти, але й прагнула до дружніх відносин із Річчю Посполитою. 1648 р.
у Молдавію прибули посли Б. Хмельницького і зажадали не пропускати
шляхтичів і купців, які тікали з України. Молдавський володар В. Лупул
вів подвійну гру. Тому у вересні 1650 р. Б. Хмельницький здійснив
блискавичний похід у Молдавію і змусив В. Лупула погодитися на шлюб
його дочки Розанди і Тимоша, що не лише скріплювало українсько-
молдавський союз, але й піднімало авторитет Б. Хмельницького. Після
 114

поранення при облозі Сучави Тимоша Хмельницького, династичні

наміри гетьмана відпали, але він не залишив Молдавію поза увагою.
Коли молдавським воєводою став Стефан Георгіца, між Молдавією та
Україною було укладено мирний договір. [2]

Добрі відносини слалися між Українською державою і Валахією.

Валаський воєвода Матвій Басараб у 1651 р. першим запропонував
гетьманові військову допомогу. У васальній залежності від Оттоманської
Порти знаходилося Семиграддя (Трансільванія). Його князь Бетлен Габор
ще раніше мав дипломатичні контакти з Військом Запорозьким. Коли
почалася національно-визвольна війна українського народу,
семиградський князь Юрій Ракоцій І через українського шляхтича Юрія
Немирича встановив зв'язки з Хмельницьким. Перше посольство до
Трансільванії очолив військовий писар Іван Виговський. [1]

Починаючи з 1648 р. Б. Хмельницький неодноразово звертався до

Москви з проханням допомогти в антипольській боротьбі. Навіть
загрожував війною, якщо не буде надано цієї допомоги. Проте Москва не
хотіла розривати миру з Польщею і зайняла вичікувальну позицію.

Наприкінці 1653 р. Українська гетьманська держава перебувала у

складному становищі. Головним завданням міжнародної політики
молодої Української держави було успішне завершення війни з Річчю
Посполитою та об’єднання всіх українських земель. Але далі події
розвиваються трагічно для України: у 1653 р. під час молдавського
походу гине його син Тиміш, Валахія й Трансільванія переходять на
польський бік, у битві під Жванцем татари знову зраджують та укладають
сепаратний мир з поляками. У контексті розвитку геополітичних процесів
перед Б. Хмельницьким поставала дилема: залишитися наодинці з Річчю
Посполитою і, можливо, цілком втратити основні завоювання, чи заради
їх збереження прийняти протекторат однієї із сильних держав.Тому Б.
Хмельницький змушений був шукати надійну та міцну державу
 115

покровителя. Найбільш реальними кандидатурами були Росія та

Туреччина, але оскільки Москва посіла вичікувальну позицію, гетьман
зробив ставку на Османську імперію. Ще в другій половині 1650 р. було
укладено угоду зі Стамбулом про надання українським купцям права
вільно перетинати Чорне море, торгувати без мита в турецьких
володіннях. Польсько-кримський Кам’янецький договір 1653 р., який не
передбачав навіть збереження за козацькою Україною статусу державної
автономії у складі Речі Посполитої, ставив її перед фактом існування
політичного порозуміння Речі Посполитої і Кримського ханства та
формальна підтримка Оттоманської Порти підштовхнули гетьмана до
відмови від протурецької орієнтації та союзницьких відносин з Кримом і
визначили проросійський вектор зовнішньої політики Війська
Запорозького.

Тим часом Москва змінює свою політику щодо України й погоджується

надати Україні військову допомогу. Це було зумовлене рядом причин: а)
бажанням розширити сферу свого впливу; б) використати Україну як
буфер проти Туреччини; в) залучити українські козацькі збройні
формування, щоб відвоювати у Речі Посполитої втрачені Москвою
території. Російський цар після деяких вагань «в ім’я спасіння віри
православної» погодився взяти Військо Запорозьке під свою опіку.

У подальшому, незважаючи на принципові розбіжності в оцінках

сторонами засад двосторонніх відносин, Б. Хмельницький провадить
гнучку політику щодо Москви, прагнучи зберегти воєнний союз із царем,
наповнити його новим змістом і водночас доповнити домовленостями з
іншими державами, зацікавленими у створенні антипольської коаліції. Не
пориваючи з Москвою, наприкінці 1656 – початку 1657 pp. Б.
Хмельницький як один із пріоритетних напрямів української зовнішньої
політики розглядає курс на військову співпрацю зі Швецією.
 116

Швеція, яка була зацікавлена в ослабленні Польщі з метою

приєднання до своїх володінь її земель, підтримувала створення
Української держави. Внаслідок перемоги у Тридцятилітній війні Швеція
перетворилася у могутню європейську державу, котра панувала на
Балтійському морі, тримала під своїм впливом Німеччину, загрожувала
Московії та Польщі. Для України це був особливий союзник у створенні
антипольської коаліції держав. Варто зазначити, що найбільш
інтенсивними українсько-шведські відносини стали тільки у 1655–1657
pp. [2]

Шведський фактор змусив Україну піти на відновлення союзних

відносин з Кримом. Уклавши угоду з ханом, Б. Хмельницький робить
спробу впровадити в життя біполярну модель зовнішньополітичної
орієнтації України, а саме: налагодження союзницьких стосунків з
Кримом при збереженні протекції московського царя.

Венеційська республіка, не дивлячись на те, що була католицькою

державою і розташована поряд із серцем католицької церкви – Римом,
підтримувала Україну в її боротьбі проти Польщі, оскільки вбачала в
українському козацтві свого союзника у війні проти Туреччини і
знаходилася в стані постійної конкуренції з Османською імперією за
вплив на Балканському півострові. У 1650 р. в Україну навіть прибуло
посольство Альберто Віміни з метою укладення угоди про антитурецький
союз Венеції та України. І хоча згоди досягнуто не було, адже Україна не
могла вести війну і проти Польщі, і проти Туреччини одночасно, дружні
відносини між державами не припинялися.

Географічно найвіддаленішою від України була Англія, яку на той час

охопила буржуазна революція з її антикатолицькими гаслами. Звідси
боротьба українського народу проти Речі Посполитої і католицизму
сприймалася як боротьба проти спільного ворога. Олівер Кромвель
написав послання Б.Хмельницькому, називаючи його «генералісимусом
 117

військ і стародавньої грецької релігії та церкви», «володарем усіх

запорозьких козаків», «викорінювачем римських священиків». У 1656 р.
Кромвель відправив до Бранденбургу генерала Джефсона, щоб через
нього налагодити зв’язки з Хмельницьким.

Використана література

1) Дипломатична служба Богдана Хмельницького // Енциклопедія

історії України. – Київ, 2004. – Т. 2. – С. 387.
2) Чабан А. Ю., Харсун О. В. Українська козацька держава часів
Богдана Хмельницького як субєкт європейських міжнародних
відносин / Вісник Черкаського університету. 2017. № 1. С. 118-126

Тема 6.. Завершення національно-визвольної війни

українського народу в середині ХУІІ ст. «Руїна»:
Міжнародні аспекти (1652 -1686 рр.).

1. Переяславська Рада 1654 р. в українській, російській і

польській історіографії.
Переяславська угода 1654 року не знайшла собі одностайної оцінки в
історичній літературі. Науковці по-різному дивляться на правну
дефініцію Переяславської угоди. Тут думка дослідників вагається поміж
концепцію цілковитої інкорпорації України Московщиною за
Переяславською угодою й концепцією звичайного мілітарного союзу
двох самостійних і незалежних держав. Перша репрезентована
 118

здебільшого російськими дослідниками, які твердять про з’єднання

або більш-менш тісний зв'язок двох нерівноправних країн. Друга
концепція репрезентована переважно українськими вченими, обстоює
договірні відносини двох більш-менш самостійних і незалежних держав.
В польській же історіографії ці події розглядаються опосередковано.

До першої групи належать концепції інкорпорації України Росією, повної

(Д. Одинець, В. Мякотін у пізніших працях) або неповної (І. Розенфельд),
автономії України у складі Московського царства, а згодом Російської
імперії (Б. Нольде та інші). [1]

До другої групи належать концепції реальної унії двох держав –

України і Московщини (М. Дьяконов, О. Попов), персональної унії їх в
особі московського царя (в. Сергеєвич, Р. Лященко та інші), васалітету
(Коркунов, Сокольський, Покровський, почасти Грушевський, почасти
Крип’якевич, почасти Д. Дорошенко, Б. Крупницький, В. Липинський),
псевдопротекторату (Б. Галайчук), мілітарного союзу двох держав –
України та Московщини, скріпленого протекцією московського царя (В.
Липинський, І. Борщак, О. Оглоблін, С. Іваницький та інші); «нетипову»
персональну унію мж двома юридично рівноправними державами (Р.
Лащенко). [3]

В сучасній українській історіографії найбільш поширені концепції

васалітету-протекторату й мілітарного союзу. Так, аналізуючи цілий
комплекс українсько-польських і українсько-московських відносин за
Хмельниччини, В. Липинський прийшов до висновку, що «його (Б.
Хмельницького) умова з Москвою в p. 1654-м була таким самим
випадковим союзом, зверненим проти Польщі й заключеним для
визволення України з під Польщі…». Тому Липинський вважає
Переяславську угоду 1654 року за «мілітарний союз проти Польщі й
татар, забезпечений формою протекторату...». Проф. Яковлів також
визнає, що «Б. Хмельницький дивився на цей договір, як на звичайний,
 119

йому знайомий, договір протекції, які він нераз уже складав», але
«через те, що Україна, коли укладався договір 1654 p., була далеко
слабша, ніж Москва, цей військовий союз набрав ознак васалітету-
протекції», хоч «фактично ця залежність... виявлялась дуже рідко, і то
скорше у вимогах Москви, ніж у добровільних актах Б. Хмельницького»,
а „в дальші після складання договору роки, надто в останній рік життя Б.
Хмельницького (1657), в міру посилення державної могутности України,
ця залежність стала чисто номінальною..». [3]

В сучасній історичній науці два основні погляди на Переяславську

угоду — український і російський — залишаються й надалі. B основі їх
лежить глибока відміна національно-державних інтересів України й
Московщини під час укладення угоди й розбіжність їх політичних цілей
після того. Саме в цій розбіжності поглядів на Переяславську умову, як
на форму тимчасову, яку можна потім змодифікувати й змінити на своє,
полягають труднощі правно-державної кваліфікації нових
взаємовідносин.

Ha думку проф. Яковлева, у російських владних колах поступово

«почала виявлятися нова ідея, нова концепція в зв’язку з договором 1654
року... ідея повороту до московського царя «прародительской
отторгнутой отчины, Кіева», з чим пов’язана поява в титулі царя додатку
«великій князь Кіевскій, Черниговскій». Це, справді, так, але ідея
„Київської спадщини” було зовсім не нова в московській династичній і
державній політиці. Переяславська угода відкривала перед московською
політикою нові й далекосяглі перспективи.

В. Прокопович у своїй незакінченій і досі ще неопублікованій праці

„Печать Малороссійская” звернув увагу, що цар Олексій Михайлович
вживає нового — українського — титулу, починаючи з 9. II. 1654 p.,
лише в своїх українських актах. B актах урядових для Московської
держави і в наказах «всякихъ чиновъ людямъ Московского государства»
 120

цар «тримається старої, віками виробленої титулятури „Всея Руси

самодержец». «Спеціяльна печать московських царів, яку вживано лише
при зносинах Москви з Україною — пише Прокопович -свідчить про
ставлення Москви до Війська Запорозького, як до окремого від
Московського царства організму державного, й про певний зв’язок
України з Москвою, так само, як окремі печаті імператорів Священної
Римської Імперії для королів Угорського та Богемського свідчать про
самостійне існування цих королівств у складі імперії». [3]

Досить правдиво зрозуміли характер і значення Переяславської угоди

закордоном. Проф. Яковлів каже, що, чужоземні держави та монархи
трактували Україну, як вільну, самостійну, окрему від Москви державу, а
договір 1654 p. вважали тільки за договір союзу або протекції в
тодішньому розумінні чисто номінальної, що не перешкоджала вести з
Україною дипломатичні зносини, як з повноправним суб’єктом
міжнароднього права.

M. Грушєвський в IX томі «Історії України-Руси», не залишає жoдного

сумніву щодо повної незалежности міжнародної политики Української
держави після 1654 року. Зріст Української держави, зміцнення
гетьманської влади й піднесення авторитету Богдана Хмельницького
давали чужоземним урядовим колам і громадській опінії досить підстав
для правдивої оцінки Переяславської угоди 1654 року.

За дослідами проф. Борщака, знаємо, що французькі урядові кола

оцінювали Переяславський договір, як мілітарний союз між Україною й
Московщиною, й добре розуміли, що він був потрібний Хмельницькому
лише як тимчасова передишка в змаганнях з Польщею. Добре
поінформований «Theatrum Europa» сповіщав про те, що головна мета
Хмельницького бути самому володарем України і в ній панувати. [3]

Отже, Переяславська угода 1654 року була договором мілітарного

союзу двох самостійних держав — України й Московщини,
 121

гарантованого протекцією московського царя над Україною й

оформленого новим — українським — титулом царя.

У польській історіографії XIX й першої половини XX ст., у зв’язку з

великою зацікавленістю так званим козацьким питанням та кризою Речі
Посполитої в середині XVII ст., з’явилися численні наукові праці, які до
сьогодні формують польський погляд на цю тему: це дослідження
Олександра Яблоновського, Людвіка Кубалі, Владислава Томкевича,
синтеза польської історії Йоахима Лелевеля, Анджея Морачевського,
Михала Бобжиньського, Владислава Смоленьського, Юзефа Шуйського,
Августа Соколовського, Владислава Конопчиньського, які неодноразово
перевидано, а також праці істориків-аматорів Францішека Равіти
Гавроньського й Антонія Роллє. Завдяки працям цих дослідників генеза й
перебіг Переяславської ради, а також зміст «статтей Богдана
Хмельницького» та привілеїв Війська Запорізького, гарантованих царем
Олексієм 1654 р., були добре знані. Автори згаданих праць
користувалися головно висновками Л. Кубалі, лише по-своєму
розставляючи акценти. [2]

Для польської школи авторитетною є думка В. Конопчинського, для

якого, як і для багатьох його попередників, Польща була рубежем
європейської цивілізації. Він розглядав умови, що супроводжували
Переяславську раду, в контексті відносин із Москвою, у яких «жадоба
помститися за Клушин і Смоленськ тривожила російські серця вже
доволі давно».

Довоєнні польські історики відзначали, що спонукою до рішень,

прийнятих Переяславською радою, стала неможливість дійти згоди з
Річчю Посполитою. Вони підкреслювали обопільну ненависть, яка
«вп’ялася в серця й отруїла братську кров» (Г. Сенкевич).

Так, Й. Лелевель у своїй "Історії Польщі" підданство Хмельницького

Москві інтегрально пов'язував з вибухом польсько-московської війни,
 122

наголошуючи на тому, що головною причиною такого рішення був

брак порозуміння козаків з владою Речі Посполитої.

Зі свого боку, Теодор Моравський підкреслював, що у відносинах між

козаччиною та Річчю Посполитою у 1654 р. обидві сторони не могли
довіряти одна одній, а Хмельницький, зазнавши татарської зради й
спустошення руських земель загонами орди, схилився до підданства
Москві. Як писав Моравський, "замість несправедливих опікунів
(Польщі й Криму. - М. Я.) оборонець народної свободи приймав
суворого пана; через тимчасові й суб'єктивні міркування він втрачав
плоди довгої і кривавої боротьби".

Інший дослідник - Михайло Бобжинський також покладає

відповідальність за підданство Хмельницького Москві на поляків, які не
зуміли домовитися із запорозьким гетьманом, а навпаки, підбурюючи
Іслам Ґірея III проти козаків, понад усе прагнули розірвати козацько-
татарський мир. Тому «козацький гетьман, який досі щодо своїх мас
сповідував ідею порядку й згоди з Польщею, не зміг нічого з ними вдіяти
і, щораз більше втрачаючи авторитет…зрозумів, що не може спертися на
Польщу».

Польські дослідники цього часу намагаються також дати правову оцінку

договору. Так, за Корзоном, козацька рада в Переяславі була дещо
схожою на елекційні ради в Речі Посполитій, починаючи від 1573 p., коли
чернь своїми вигуками вибирала володаря, якому обіцяла підданство й
складала присягу на вірність.

Олександр Яблоновський ствердив, що Олексій Михайлович брав

Україну під свою протекцію. "Москва, - пише історик, - поважно
сприйняла заяву [гетьмана] про підданство і, раз наважившись, одразу
почала рішучі дії». Автор вважав, що Переяславська угода була великим
розчаруванням Б. Хмельницького щодо царя, й у подальшій діяльності
 123

гетьман прагнув скинути опіку царських воєвод, "шукаючи нових

союзників для звільнення від Москви й захисту від Речі Посполитої". [4]

У польській історіографії повоєнного періоду (після 1945 р.) стосовно

переяславської проблематики зокрема й козацької взагалі можна
виокремити три головних напрями. Перший пов’язаний із версією,
накинутою польським історикам офіційною радянською й тогочасною
українською історіографією у зв’язку з підготовкою до урочистостей на
честь 300-річчя Переяславської ради. Праці, що належать до цього
напряму, були нечисленні і з’являлись аж до 70-х рр. ХХ ст. Так,
спираючись на концепції офіційних урочистостей у Києві, а також на
наведені вище партійні тези, історії українських повстань присвятили
свої статті Зоф’я Лібішовська та Богдан Барановський. Автори вважали,
що рішення, прийняті Переяславсь кою радою 8(18) січня 1654 р., були
першим актом у масштабному процесі об’єднання України з Росією. Ці
рішення та включення України до складу Російської держави сприяли
зростанню й зміцненню Росії та водночас істотно вплинули на
подальший історичний розвиток українського народу.

Історик Ольґерд Ґурка підтримував погляд, висловлений видавцями

тритомного видання "Воссоединение Украины с Россией", про те, що
Переяславська угода постала з одностайного прагнення тодішніх
селянських мас України, яких польська наука називала "черню".

На тлі подібних розробок позитивно вирізняється згадана праця

Збігнева Вуйцика, найвидатнішого, поряд із В. Сєрчиком, знавця
козацької проблематики в Польщі за останні півсторіччя. Основна теза
статті З. Вуйцика полягала в тому, що рішення Переяславської ради
перекреслили шанси перемогти повстанців, і на Річ Посполиту очікував
неминучий удар у відповідь з боку об’єднаних російсько-українських
сил.
 124

З. Вуйцик вперше обґрунтував тезу, що Переяславська рада

призвела до кардинальної зміни розподілу сил у Східній Європі.
Кримське ханство, маючи підтримку Туреччини, опинилося в позиції
арбітра, який уможливлював утримання рівноваги між його північними
сусідами.

Дослідник також слушно зауважив, що ця угода давала Б.

Хмельницькому безпеку перед загрозою повернення шляхти до
покинутих маєтків та перед загонами орди. Так само, як і інші історики
його епохи, автор позитивно оцінив рішення Б. Хмельницького, оскільки
"в геополітичному становищі України тільки й тільки Росія в конкретній
ситуації і в конкретний час могла дати Україні гарантію оборони». [4]

Другий напрям містить дослідження, що з’явилися після 1957 р., тобто

після так званої польської «відлиги». Такими є дослідження К.
Піварського. Він підкреслив, що Переяславську раду було скликано за
досить незручної для Хмельницького міжнародної ситуації, яка склалася
після козацького походу в Молдавію та ускладнень на Балканському
півострові. За висновками науковця: «у грудні 1654 р. козацька рада
одностайно вирішила об’єднати Україну з Російською державою». К.
Піварський лише кількома словами констатував, що «в тій ситуації
Україна не могла розраховувати на цілковиту незалежність, оскільки її не
бажали визнати ані Річ Посполита, ані Москва, і до того ж щодо України
виникла загроза з боку Туреччини». К. Піварський ужив польський
еквівалент російського слова «воссоединение», твердячи про «об’єднання
України з Росією», в іншому місці він наполягав на «приєднанні України
до Росії», яке було «здійснено лише частково», та водночас давав
зрозуміти, що саме Росія почала боротьбу за об’єднання України й
Білорусії (визнавши пасивну функцію обох). [2]
 125

Найзначнішим досягненням польської історіографії цього періоду

стала «Історія України» Владислава Сєрчика. У праці дослідник називає
рішення, прийняті 8(18) січня 1654 р. «Переяславською унією».

Аналізуючи досягнення польської історіографії до 1980 р. стосовно

проблеми Переяславської ради, переконуємося, що польські історики
прагнули, попри існуючі цензурні обмеження, подати власне польську
точку зору щодо цього питання. Обставини, що передували скликанню
ради, вони розглядали насамперед у контексті агресивних дій Москви, де
Україна як слабша сторона була радше об’єктом, ніж суб’єктом
міжнародної політики, хоча й підкреслювався також талант і досягнення
Богдана Хмельницького. Речі Посполитій, яка зі своєї провини проґавила
історичний шанс на досягнення згоди, приписувалася лише роль
статиста.

Появу третього напряму можна датувати 1980 р., коли польська наука
звільнилася з-під ярма цензури й завдяки цьому могли з’явитися наукові
розробки Януша Качмарчика. Він зазначав, що плани козацтва, пов’язані
з Переяславською радою, виявилися хибними, оскільки переяславські
домовленості «не завершили, а, навпаки, розпочали найкривавіший етап
боротьби». [2]

Генріх Віснер у популярній монографії аналізує польсько-російські

взаємини у XVI—XVII ст. і розглядає проблематику Переяславської ради
в контексті формування самостійної держави на польсько-московських
кордонах. Автор, слідом за В. Сєрчиком, пише про Переяславську унію,
скорочено викладаючи її генезу й перебіг, а також схиляється до думки,
що об’єднання України з Москвою і гетьман, і козацтво сприймали
зовсім інакше, ніж цар та бояри. Для Богдана Хмельницького це був союз
з потужним зверхником, здатним захистити Українську державу, що
народжувалася. Про те, що це було менше зло (після сумнівних об’єднань
з Туреччиною і татарами й після невдалих угод з Польщею Москва була
 126

останнім з великих сусідів), свідчила готовність, із якою гетьман

налагоджував контакти зі шведами. Для Московської держави підкорення
України було, як твердили в Москві, виконанням заповіту Івана Калити.

Починаючи з 1990 р. серед польських істориків поглиблюється

зацікавленість польсько-українськими відносинами. Варто згадати ще два
нових синтетичних підходи, подані у працях Генріха Литвина й Терези
Хинчевської-Геннель.

Г. Литвин вказує на формальний характер Переяславської ради,

принципове ж значення, на його думку, мали «статті Богдана
Хмельницького», надалі підтверджені царем Олексієм. Вони гарантували
козакам чималу свободу, але забороняли проводити незалежну
закордонну політику й передбачали перебування в Україні московської
адміністрації та армії. Постанови Переяславської ради були потужним
ударом по Речі Посполитій, яка відтепер втрачала величезні території.

Коротка доповідь Терези Хинчевської-Геннель, оприлюднена 2003 р., у

своїх основних положеннях співзвучна розвідці Г. Литвина 48. Новим тут
є дещо інше висвітлення мотивів, якими керувалася Москва у своєму
прагненні «взяти під опіку» Україну, до яких авторка долучила
досягнення Хмельницького й послаблення суспільного радикалізму
козацького повстання. Аналізуючи наслідки Переяславської угоди, автор
підкреслює, що її результатом стало виникнення Малої Русі, до складу
якої увійшли території Київського і Чернігівського воєводств і яка мала у
межах Росії автономію під безпосередньою зверхністю царя.

Після того як Україна виборола незалежність, польські історики доволі

рідко стали зверталися до проблематики Переяславської ради, але все-
таки такі поодинокі праці продовжують зявлятись. Так, А. Юзвенко у
своєму дослідженні казав, що Переяславська рада було дуже серйозною,
якщо не фатальною помилкою, якої припустилися українські еліти.
 127

Е. Прус стверджує, що «руська людність» (це визначення він цитує

за Є. Гертихом) могла добре існувати лише в межах Речі Посполитої. А
тому рішення, прийняті Переяславською радою, автор вважає зрадою,
якої Хмельницький домігся шляхом маніпуляцій, завдяки яким «руська
людність» повірила у те, що під царським скіпетром її очікує досі не
знане щастя. А тим часом Москва до всієї «Хмельниччини» ставилася
інструментально й тому безжально скористалася невіглаством руського
селянства, дурячи його облудним гаслом «захисту прадавньої грецької
віри». [2]

Отже, попри велику численність досліджень Переяславської ради

та її вивченість, дискусії щодо її правового змісту тривають. B основі цих
дискусій лежить глибока відміна національно-державних інтересів і
політичних цілей держав, яких зачепила своїми наслідками
Переяславська угода.

Використана література

1) Магочій Р.П. Україна. Історія її земель та народів. – Ужгород,

2012. – С. 208
2) Кшиштоф Петкевич (Познань) Переяславська рада 1654 р. в
найновішій польській історіографії. Схід / Захід. Випуск 9–
10. Спеціальне видання. 2010.
3) Оглоблін О. Українсько-московська угода 1654. 1954 р.
Торонто
4) Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження).
– К., 2003.

2. Оцінка особи гетьмана Хмельницького українській,

російській і польській історіографії
Особа Богдана (Зіновія) Хмельницького уже понад три століття викликає
жваві дискусії в науковому середовищі та серед пересічного загалу.
 128

Відомо, що український гетьман залишив по собі цілу низку таємниць

стосовно власної біографії, а його вчинки не завжди піддаються
однозначним трактуванням.

У вітчизняній історіографії осмислення ролі Богдана Хмельницького

як вождя українського народу в боротьбі за створення самостійної
держави започаткував на рубежі XVIII—XIX ст. анонімний автор
«Історії Русів». На його думку, заслуги гетьмана в успішному
розвитку національно-визвольних змагань середини XVII ст. були
винятково важливими: «Таких людей Провидіння Боже віками тільки
породжує в людстві для особливих його намірів і призначень. Він,
мавши незвичайний розум, був вельми добродушний і справедливий, у
справах національних—досконалий політик, а на війні — безстрашний
і заповзятливий вождь... Отчизну свою і народ так любив, що
спокоєм своїм, здоров’ям і самим життям завше йому жертвував без
найменшого нарікання. Словом сказати, був найліпший у народі
верховний начальник, а у війську безприкладний вождь». [1]

Погляди цього автора справили помітний вплив на оцінку

Б,Хмельчицького Д.Бантиш-Каменським та М Маркевичем. Так, перший
із них намагався показати гетьмана не лише хоробрим полководцем,
мудрим політиком, зле й «великим мужем», ім’я якого обезсмертнено
діяннями на благо Вітчизни. М.Маркевич основну увагу приділив
описові ратних справ Б.Хмєльницького.

Із середини XIX ст. в історіографії усталився народницький напрям, для

представників якого єдиним критерієм при оцінці історичних явищ були
народна воля і народний добробут. Такий підхід не міг не позначитися
на характері висвітлення ролі Б.Хмєльницького в українській історії.
Один з основоположників цього напряму М.Максимович з’ясував дату
народження гетьмана, довів вирішальний вплив козацьких звичаїв і
традицій на формування його особистості, спростував поширену думку,
 129

нібито він розпочав Визвольну вїйну у відповідь на особисті образи з

боку польського панства. Але висловив при цьому міркування, що
починаючи з 1648 р. Богдан вів послідовну боротьбу за «возз’єднання»
Русі, успішно завершену Переяславською радою 1654 р.

Найвизначнішими представниками народницького напряму були

М.Костомаров та В.Антонович. М.Костомаров першим в українській
історичній науці присвятив спеціальну працю (у трьох томах) життю і
діяльності великого гетьмана, яка й донині залишається одним із
найцінніших досліджень з даної тематики. Безперечними досягненнями
автора є висвітлення ролі Б.Хмельницького як керівника (переважно
полководця й дипломата) всенародної визвольної боротьби,
започаткування вивчення суспільно-політичних поглядів гетьмана,
соціально-політичної політики очолюваного ним уряду, впливу
геополітичного фактору на прийняття ним тих чи інших рішень. Разом із
тим, відзначаючи суперечливість і непослідовність у діях свого героя,
М.Костомаров часто обумовлював це лише його особистими почуттями
й намірами, а не об’єктивними реаліями. Виходило, наприклад, що до
Визвольної війни спричинилося бажання гетьмана помститися своїм
кривдникам, і саме в особі Мотрони Чаплинської нібито слід шукати
зав’язку «всієї драми, яка називається в народному переказі
Хмельниччиною». [1]

Інший представник цього напряму - Володимир Антонович зазначав, що

Хмельницький «був сином свого часу і свого народу, а народ
український, хоч мав змогу скинути з себе пута, але не знав, що робити
далі», і визнавав за ним великі заслуги: «треба віддати честь великому
діячеві нашого краю, що в своїй особі скупчив громадські змагання
мільйонної маси й зробив на її користь усе, що в умовах його часу і
культури могла зробити людина талановита, щиро віддана інтересам
народу, з крайнім напруженням духовних і інтелектуальних сил, що
 130

довело його до перевтоми і прискорило кінець великого патріота».

Одночасно він суперечливо оцінював постать самого гетьмана.
Показуючи його, з одного боку, послідовним виразником
загальнонародних інтересів, з іншого —він закидав йому «повну
недотепність» у політичних справах, відсутність планів державного
будівництва, захист вузькостанових (козацьких) інтересів тощо.
М.Грушевський у своїй праці "Історія України-Русі" дав ревізію не тільки
взагалі дотеперешніх оцінок Хмельницького, але й власних на нього
поглядів. Дослідивши діяльність гетьмана так докладно, вчений прийшов
до висновку, що Хмельницький був «великим діячем, людиною дійсно
великою своїми індивідуальними здібностями і можливостями. Але цих
здібностей не вистачило йому для розв'язання історичного вузла
українського життя. Як провідник, двигач і насильник мас він показав
себе дуже яскраво, але політиком був невеликим і, поскільки керував
політикою своєї козацької держави, виходила вона не дуже мудро».
Грушевський закидає Хмельницькому вперте дотримання союзу. Цей
союз, із його страшними наслідками для українського народу, вважає
Грушевський за найганебнішу сторону Хмельниччини. Взагалі, в
діяльності Хмельницького не було, на думку Грушевського, якогось
політичного плану, державної ідеї: «різні настрої і орієнтації зустрічались
в ній і перехрещувались, боролись і взаємно нейтралізовувались».
Підкреслюючи вади діяльності Хмельницького, Грушевський хоче цим
запобігти «нездоровій ідеалізації доби й індивідуальності
Хмельницького». Але він кінець-кінцем вважав добу Хмельницького
«великим етапом у поході українського народу до своїх соціальних,
політичних, культурних і національних ідеалів... Від Хмельниччини веде
свій початок нове українське життя, і Хмельницький, як головний
потрясатель, залишиться героєм української історії».
Вячеслав Липинський у вчинках гетьмана та його планах угледів не
вагання між різними політичними орієнтаціями, а свідоме намагання
 131

відновити українську державність в усій її широті. Дослідник

переконливо довів винятково важливе значення Б.Хмельницького в
піднесенні національної революції, утворенні держави, процесі
формування державної аристократії та розвитку національної ідеї;
звернув увагу на його прагнення запровадити спадкоємний гетьманат.
На його думку, гетьман був єдиним, кому після занепаду Київської Русі
вдалося розв’язати «страшний вузел соціяльних, економічних,
культурних і політичних супротилежностей, що мав перед собою на
Україні творець Української держави». [1]
Визначилася в історіографії й течія, представники якої різко негативно
оцінювали діяльність Б.Хмельницького. Студіюючи праці П.Куліша
(зокрема, «Историю воссоединения Руси», «Отпадение Малороссии от
Польши (1340—1654)»), бачимо погляд автора на Національно-визвольну
війну як на «величезну катастрофу», що в ній «спустошуюча сила»,
«варварство» виступили супроти «продуктивної сили», «цивілізації».
П.Куліш не шкодував чорної фарби при характеристиці Богдана:
«нікчемна особа», «зрадник», «розбійник», «лютий ворог Росії», один із
найжорстокіших «бичів Божих, якими доля карає народи за їхню
нерозважливість» тощо. Пантелеймон Куліш, однобічно розуміючи,
писав про Хмельницького, що він "наш квітучий край обернув в пустиню,
засипану попелом і засіяну кістками наших предків. Він надовго зупинив
успіхи культури...» Подібним чином висвітлював постать гетьмана у
своїй праці й П.Буцінський.
В.Герасимчук докоряв йому за відсутність державної ідеї й національних
ідеалів, неспроможність домогтися навіть автономії для України,
змарнування «грандіозних поривів» народу.
І.Каманін високо оцінював його як політика й полководця, показав
складність його становища в битві під Берестечком. О.Єфименко
зобразила Б.Хмельницького видатним політиком, що послідовно боровся
за «політичну цілісність і самобутність України». На думку
 132

Д.Яворницького, Б.Хмельницький, змагаючись протягом восьми років

«за свободу і самостійність своєї Вітчизни» і переконавшись, що
власними силами Україні не обстояти незалежності, пішов на прийняття
протекції «східного православного монарха».
Проти приниження ролі гетьмана в політичному житті України рішуче
виступав Г.Хоткевич. Називаючи події середини XVII ст. «великою
епохою нашої історії», він славив Богдана як великого стратега й
організатора в боротьбі за «вільну і самостійну Україну», творця ідеї
єдності «українського народу в його етнографічних межах».
Від початку XX ст. продовжувалося становлення державницького
напряму в історіографії. С.Томашівський першим проаналізував політику
Б.Хмельницького восени 1648 р. під кутом зору державних інтересів
України. [1]
Л.Окиншевич та М.Слабченко у своїх студіях підкреслювали визначну
роль Б.Хмельницького у формуванні центральних органів влади,
державної еліти, функціонуванні генеральної ради, становленні
адміністративно-територіального устрою держави, розробці підвалин
внутрішньої політики тощо. Д.Дорошенко показав еволюцію суспільно-
політичних поглядів Б.Хмельницького на тлі розвитку «великої
революції», що стана переломним моментом в українській історії.

У працях останніх років з’ясована винятково важлива роль

Б.Хмельницького у розбудові держави, організації боротьби за
незалежність і соборність, у розвитку української державної ідеї
(О.Апанович, І.Верба, О.Гуржій, В.Задорожний, В.Смолій, В.Степанков,
С.Федака, В.Шевчук).

Як будівничого держави розглядала гетьмана Н.Полонська-Василенко,

наголошуючи на тому, що «своїм виключним адміністраційним
талантом він зумів розбурхане повстанням море, під час постійної
війни, перетворити в міцну державу, зі стрункою системою
 133

адміністрації, з новими законами, новим соціальним ладом; зумів

дипломатичним хистом лавірувати між ворожими сусідами і вивести
Україну з того ярма, яке намагалася накласти Москва».

Далекими від об’єктивної оцінки ролі Б.Хмельницького в українській

історії виявилися також російські й польські дослідники другої половини
XIX ст.

Російська історіографія трактує особистість Б. Хмельницького як

поборника підпорядкування українського народу московській владі. Так,
росіяни Г.Карпов, М.Коялович, В.Ключевський, М.Павліщев,
С.Соловйов, В.Яковенко та інші розглядали події середини XVII ст. лише
під кутом зору боротьби проти польського гноблення, за «возз’єднання
Русі», по-різному характеризуючи при цьому внесок у її розвиток особи
Б.Хмельницького. Якщо Г.Карпов вбачав у ньому визначного політика й
полководця, то В.Ключевський зобразив його безпринципним діячем із
«пересічним політичним розумом», а В.Яковенко — «хитрим і
підступним козаком», котрий «присягав, зраджував, знову присягав і так
без кінця». Явно недооцінював військово-політичні здібності
Б.Хмельницького і С.Соловйов. [1]

Від середини 20-х років поширюється концепція М.Покровського, що

характеризував Визвольну війну як козацьку революцію. Він явно
недооцінював роль Б.Хмельницького в організації й керівництві
національно-визвольною боротьбою. Негативно трактували діяльність
гетьмана автори виданого в 1932 р. посібника «Історія України:
Передкапіталістична доба». На їхню думку, Б.Хмельницький виступав
виразником волі лише українських феодалів; пішов на союз із татарами з
метою гарантувати інтереси старшини й вичікував лише слушного часу,
аби пригасити народну боротьбу; зрадив інтереси селянства під
Зборовом; утік з поля бою під Берестечком тощо.
 134

Наступного року вийшла друком монографія М.Петровського

«Визвольна війна українського народу проти гніту шляхетської Польщі і
приєднання України до Росії (1648—1654)», в якій переконливо
доводилося: Б.Хмельницький був найвидатнішим діячем української
історії XVII ст., талановитим організатором всенародної боротьби,
визначним стратегом і тактиком на полі бою, надзвичайно розумним і
разом із тим —обережним, не схильним до авантюр політиком, гнучким
дипломатом, творцем державно-адміністративної системи України. На
думку автора, гетьман відрізнявся запальним норовом, незламністю волі,
владністю, нещадністю в боротьбі з опозицією, скромністю в побуті,
однак виявляв непотизм, зловживав спиртними напоями.

Істотного перекручення зазнала характеристика гетьмана, про якого

створювався міф як про палкого поборника «возз’єднання братніх
народів», і воднораз замовчувалася його державотворча діяльність.

Із-поміж монографій 50—-60-х років виділяються дослідження

Ф.Шевченка й В.Голобуцького. Так, у праці «Політичні та економічні
зв’язки України з Росією в середині XVII ст.» Ф.Шевченко чи не вперше
в радянській історіографії зробив спробу розглянути політику гетьмана
як таку, внутрішня логіка якої зумовлювалася конкретно-історичною
обстановкою, способом мислення та світоглядом її творця — людини
свого часу і свого соціального середовища. [1]

Неоднозначно сприймали і сприймають його діяльність поляки. Зокрема,

Ф. Равіта Гавронський та Л. Кубаля не шкодували «чорної фарби»
описуючи цю контроверсійну особистість.

У другій половині ХІХ століття молода польська історіографія досить

жваво цікавилася постаттю цього видатного українського гетьмана, адже
багато дослідників із його особистістю, а точніше керованою ним
національно-визвольною війною (чи, як визначали деякі з них,
 135

повстанням, бунтом) пов’язували початок занепаду першої Речі

Посполитої. Зокрема цю позицію поділяли представники краківської
історичної школи.

Із другої половини ХІХ до початку ХХІ століття в оцінках дій та самої

особистості Б. Хмельницького дослідники пройшли шлях від різко
негативних і, навіть, брутальнообразливих висловлювань Францішка
Равіти Гавронського, до критичних і разом із тим поміркованих і
зважених Януша Качмарчика. [2]

Польські історики М.Бобржинський, К.Гурський, В.Дароіський,

М.Дубецький, Л.Повідай, К.Шайноха та інші прагнули підкреслити
«цивілізаторську місію» польського меча, плуга й хреста (ідея
«антемурале» — «передмур’я», оплоту християнства проти
антихристиянства, варварства). Тому Визвольна війна українського
народу розглядалася як виключно внутрішньопольський соціальний
конфлікт («домова війна») руйнівного характеру. Тож у висвітленні
згаданих авторів Б. Хмельницький виступав не виразником
національних інтересів свого народу, а «руйнівником Вітчизни», тобто
Польщі. Правда, М.Бобржинський звернув увагу на мрії гетьмана про
створення «окремої держави» за рахунок земель Речі Посполитої.
Слід визнати також позитивне значення робіт К.Гур-ського,
Е.Колтубая, Л.Кубалі та К.Шайнохи для вивчення окремих аспектів
військового мистецтва Б.Хмельницького, його дипломатичних
відносин із Польщею й Литвою, української політики правлячих кіл
Речі Посполитої протягом 1648— 1651 рр.

У своєму ентузіазмі, він сходився з думкою польського історика Людвика

Кубалі, котрий, прийшов до переконання, що в особі українського
гетьмана стара Річ Посполита мала противника геніального. «Чужинці,
писав Кубаля, порівнювали Хмельницького з Кромвелем, - порівняння
 136

само насувалося, особливо в той час, коли вони обидва звертали на

себе увагу сходу й заходу Європи... Але треба сказати, що Хмельницький
мав при тому набагато важчі завдання: його край мав майже звідусіль
відкриті кордони. Він не мав, як Кромвель, вишколеної інтелігенції й
засобів старої, сильної держави. Військо, фінанси, державне
господарство, адміністрація, зносини з сусідніми державами - все це
треба було створити, все це лежало на ньому...». На думку дослідника,
український гетьман був надзвичайною людиною, — незрівнянний
організатор і політик, він «народився володарем, умів приховувати
свої наміри, у вирішальні моменти не вагався — всюди сильна воля й
залізна рука». [2]

В 50-80-тих рр. польські історики вже визнавали негативні наслідки

для українців політики польського уряду, почали вживати поняття
«визвольна війна українського народу», відзначали її серйозний
вплив на розгортання соціальної боротьби польського селянства,
високо оцінювали діяльність Б.Хмельницького як борця за
незалежність України (Б.Барановський, Я.Віммер, З.Вуйцик, О.Гурка,
А.Керстен, С.Лібішовська, К Пі-варський, Л.Подгородецький,
С.Среньовський, В.Чаплінський, С.Щотка). Високо оцінював особу
Б.Хмельницького З.Вуйцик. На його думку, «вождь найбільшої битви
українців за свободу» мав ясну «програму свободи для своєї
Вітчизни». Автор характеризував його як одного з найвизначніших
діячів XVII ст., великого полководця й політика, ставив в один ряд
із найвідомішими дипломатами світової історії, державними діячами
масштабу Олівера Кромвеля та кардинала Джуліо Мазаріні.

У цілому позитивно оцінювали постать Б.Хмельницького О.Гурка та

В.Томкевич, у працях яких є чимало цінного матеріалу для
розуміння механізму розробки й реалізації гетьманом воєнно-
стратегічних задумів, характеру його відносин з урядом Речі
 137

Посполитої. Зокрема, О.Гурка у праці «Богдан Хмельницький: його

історики, постать і справа» підкреслював видатні політичні, військові
й дипломатичні здібності гетьмана, його здатність безпомилково
зважувати свої на ворожі сили.
У польській історичній науці попри вищезазначене продовжували
розвиватися ідеї концепції «домової війни». Тому зовсім не випадкові
негативні оцінки діяльності Богдана, в котрому вбачали лише
«зрадника», «лиходія», позбавлену високих ідей, честолюбну, хитру,
надзвичайно віроломну й злостиву людину (Ф.Равіта-Гавронський,
А.Чоловський, О.Яблоновський та інші).
Демократизація польського суспільства після 1989 року, покращення
відносин між польською більшістю та українською меншиною в
Республіці Польща, дружні українськопольські відносини на
міждержавному рівні – все це у комплексі, обумовило зміну тональності
в оцінках польськими істориками постаті Богдана Хмельницького . [2]

Отже, з огляду на великий масив історичних праць, які висвітлюють

особу Хмельницького та його діяльність, можна побачити розбіжність у
його оцінці. Це зокрема, зумовлено впливом політичних інтересів
держав, панівних ідеологій та національних історіографій.

Використана література

1) Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький (Соціально-

політичний портрет). — 2-ге вид., доп., перероб. —К.: Либідь,
1995. —624С.
2) Ткачук А. І. Особливості висвілення постаті Богдана
Хмельницького у сучасній польській та українській історіографії.
Історичний архів. Вип 14. С. 200-209.
 138

3. Гетьман Іван Виговський. Гадяцька унія. Конотопська

битва і російсько-українська війна.
Іван Виговський походив зі старовинного роду української православної
шляхти (відгалуження Лучичів), котрий осів у с.Вигове Овруцького
повіту Київського воєводства. Батько його Остап був намісником
Київського замку у воєводи Киселя і членом Київського братетва. Іван
Виговський вчився Києво-Могилянській Академії, вільно володів
польською і латинською мовами. Був одружений з княжною
Солемирецькою. [1]

У 30-х рр. обіймав посади в київському і луцькому гродських судах,

був намісником луцького старости. Пішовши на військову службу,
дослужився до посади писаря при комісарові Речі Посполитої над
Військом Запорозьким. У другій половині 40-х рр. служив ротмістром під
проводом полковника Єжи Голуба й зав’язав приятельські відносини з
Б.Хмельницьким. Тому, коли в битві на Жовтих Водах потрапив до
татарського полону, гетьман Війська Запорозького викупив його й
запропонував перей ти на бік повсталого козацтва. Погодившись,
І.Виговський, завдяки здібно- стям талановитого адміністратора,
організатора й дипломата, зробив блискучу кар’єру — став у 1650 р.
генеральним писарем. Будучи на цій посаді він брав участь в багатьох
посольствах і виявив себе блискучим дипломатом. Брав участь у
розробленні й ухваленні всіх важливих рішень, що торкалися
внутрішньої та зовнішньої політики уряду. Вчені І.Крип’якевич і
Ю.Мицик встановили, що генеральний писар інколи виступав
співавтором гетьманських листів та універсалів. [2]

На відміну від представників радикального угруповання старшини

(М.Кривоніс, Д.Нечай, М.Гладкий, Л.Мозиря та інші), він ніколи не
виступав з відвертою критикою засад політики Б.Хмельницького, хоча з
окремих питань вступав у дискусії. Брак відкритих проявів принципових
 139

розходжень (а вони існували) створював видимість тотожності їхніх

політичних програм.

Віднайдені Ю.Мициком джерела дозволяють висловити припущення, що

невдовзі після смерті Хмельницького в Суботові відбулася таємна рада
частини полковників, яка вирішила, щоб генеральний писар до
повноліття Юрія виконував гетьманські повноваження. У зв’язку з цим
Виговський мав титулуватися "чигиринським гетьманом".

Року 1657 оформлено договір зі Швецією, яка визнала незалежність

України і її кордони до Висли. Від Литви приєднано воєводства
Берестейське та Новгородське. Поновлено союз з Кримом та
Туреччиною. Польща домагалася повернення України, обіцяючи їй
широку автономію. При цьому, гетьман не хотів розривати й союзу з
Московською державою, але вважав, що він повинен бути рівноправним.

Період правління І. Виговського був дуже складним: погіршилося

міжнародне й внутрішнє становище України. В Україні посилювалась
боротьба різних груп населення: старшина, яку лякав царський
абсолютизм, щораз більше схилялася до Польщі, міщани й селяни —
навпаки — були ворожо наставлені до союзу з Польщею: їх лякали
панщина, панський гніт, релігійні утиски. [2]

Не зважаючи на блискучу зовнішню політику, в Україні ввесь час ішла

боротьба. Насамперед опозицію виявили запорожці, ображені, що їх не
запросили на вибори гетьмана. До Москви посипалися доноси кошового
отамана Якова Барабаша та Полтавського полковника Мартина Пушкаря,
які обвинувачували Виговського в польських симпатіях, в намірі
«продати» Україну Польщі. На вимогу Москви скликано нову
Генеральну Раду в Переяславі, в надії, що вона провалить Виговського.
На Раді присутній був боярин Хітрово. Та не зважаючи на всі заходи
Москви, Виговського обрано одноголосно. Як компенсацію Москва
дістала згоду на збільшення числа воєвідств — у Ніжені, Чернігові та
 140

Переяславі. Після того Хітрово поїхав до Полтави намовляти Пушкаря

підняти проти Виговського повстання.

І. Виговський виступав проти втручання царського уряду у

внутрішні справи України, зокрема, військові і фінансові. Це втручання
стало набувати все більших масштабів. Царські воєводи в українських
містах стали перебирали на себе функції цивільної влади. Він вимагав,
щоб царський уряд не вів закулісні переговори з окремими групами
старшини, духовенством та запорожцями.

В цих умовах запорожці на чолі з Яковом Барабашем і полтавським

полковником Мартином Пушкарем, перейшли до активних дій. Навесні
1658 р. вони підняли повстання проти І. Виговського. Це був початок
громадянської війни. Головні воєнні дії відбувалися на Полтавщині.
Опозиція вміло використала невдоволення народних мас. Як не
намагався І. Виговський умовити керівників повстання припинити воєнні
дії, однак ті були налаштовані на рішучу боротьбу. Та все ж І.
Виговському вдалося придушити заколотників. М. Пушкар довго
оборонявся в Полтаві, поки його не вбили в бою. Я. Барабаш утік під
захист царських військ, але незабаром потрапив у полон і був страчений
гетьманом. [2]

Узявши Полтаву, гетьман спустошив місто. У цій кривавій

громадянській бойні обидві сторони втратили майже 50 тис. чоловік.

Але опозиція не припинила боротьби, вона діяла по «приказу

царскому», як наголошували її керівники у своїх відозвах.

В період Полтавської битви йдуть переговори України з Польщею

про союз. З боку України представниками були Юрій Немирич, видатний
правник та дипломат, і полковник Тетеря. Українська сторона висунула
програму з 22 пунктів, що передбачала створення в межах Речі
Посполитої окремілшього "абсолютно Руського князівства" з Белзького,
 141

Брацлавського, Волинського, Київського, Тена Руського і

Чернігівського воєводств, Пінського й Метиславського повітів Великого
князівства Литовського; скасування унії, повернення православній Церкві
відібраних у неї церков, монастирів, майна, володінь та ін. Польська
сторона, однак, погоджувалася на існування Руського князівства тільки в
межах Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств. Дискусія
зайшла в глухий кут, із якого начебто вивело, вчасно висловлене
зауваження П. Тетері: "Погодимося молодці з ляхами, будемо більше
мати, бо покірне теля дві корови єсе". Після цього козакн поступилися й
пристали на польську пропозицію. Тож 16 вересня 1658 року було
розірвано Переяславсько- Московський договір й укладено Гадяцький
союзний договір з Польщею. За цим договором, три держави — Польща,
Литва та Україна — творять федерацію рівноправних держав, до якої
може приєднатися Москва. До України з назвою «Велике Князівство
Руське» входять восвідства: Чернігівське, Київське та Брацлавське.
Законодавча влада належить Національним Зборам, а виконавча —
гетьманові, якого українське населення обирає «доживотно», а
затверджує король. Князівство Руське має власну судову систему з
українською мовою в діловодстві, казну й монету, військо (30 тис.
козаків і 10 тис. найманців).

Польські війська не мають права переходити український кордон, а

якщо переходять, то вступають під команду гетьмана. Релігії — римо-
католицька та православна — визнаються рівноправними. Засновується
два університети, колегії, школи, друкарні. [2]

Такий зміст видатного твору, автором якого був головним чином

Юрій Немирич. Гадяцький договір не був реалізований, проте він має
величезне значення, як пам’ятник державницької думки України. О.
Левицький слушно називав Гадяцький договір українською
національною програмою. Але той договір стояв вище від рівня понять
 142

тогочасного суспільства, навіть його еліти, старшини. Це був дійсно

величний пам’ятник Козаччини.

Однак, хоч і не реалізований, він викликав 1659 року війну з

Москвою. Виговський звернувся до європейських дворів з маніфестом, в
якому обвинувачував Москву в порушенні Переяславського договору: в
захопленні Литви, завойованої українськими силами, у Віденському
договорі з Польщею, в підтримці повстання проти гетьмана тощо.

Протягом липня-серпня відбувалося, неухильне погірінення

українсько-російських відносин, чому сприяли політика російського
уряду, втручання воєвод у внутрішньополітичне життя козацької
України, їхнє прагнення контролювати дії гетьмана, а також брутальне
ставлення до місцевого населення.

Насторожений прибуттям на допомогу гетьманові татар, російский

уряд 16 червня відрядив в Україну військо під командою князя
Трубецького та Ромодановського. У листах до царя та В. Шереметьсва
гетьман вимагав припинення підтримки Я.Барабаша та його видачі й
виведення російського війська. Російський уряд також занепокоївся й 23
липня та 12 серпня направив Г.Ромодановському накази негайно
повернутися до Белгорода й відіслати Я. Барабаша до Києва на
військовий суд. Хоча накази були із запізненням виконані, але вже не
могли поправити ситуації.

21 серпня, наказавши взяти російського посланця Якова Портомоїна

під варту, Виговський із своїми полками й татарами Карач-бея виступив
у похід. Частина війська під проводом наказного гетьмана Д.Виговського
попрямувала до Києва, щоб примусити В.Шереметьєва залишити
столицю України. Замість облоги, всупереч наказу Виговського, без
належної підготовки 2 вересня розпочався наступ на Київ, який
завершився провалом. Українські полки ганебно відступили. Невдовзі
російські підрозділи спалили Гоголів, Бровари, Баришпіль і Світильно, У
 143

другій половині вересня під Васильковом відбувся новий бій, в якому

українці також зазнали поразки, а полковники Г.Сербин та Д.Виговський
потрапили до полону.

11 вересня гетьман прийняв російського посла, якому в гострій формі

висловив невдоволення діями Г.Ромодановського та В. Шереметьєва й
заявив, що за вчинені ними кривди Малій Росії «ми будемо мстити і
управлятися, поки нас стане! Так ми і за королів польських за права свої
стояли і билися!» [2]

13 вересня до табору привезли відбитого в росіян у Гоголеві Я.Барабаша,

якого Г.Ромодановський відправив під охороною до Києва. Під
тортурами той визнав, що назвався гетьманом сам. Пізніше гетьмана-
самозванця стратили.

Уклавши 16 вересня договір із Річчю Посполитою, гетьман повідомив

російську сторону, що дає чотири тижні часу на те, щоб цар ужив
відповідних заходів для виправлення заподіяних кривд, а якщо цього не
станеться, «будемо битися з кн.Ромодановським ї з зрадниками нашими
черкасами, шо оселилися в нових городах».

Відмовившись від проведення наступальних дій, І. Виговський на

початку другої декади жовтня розпустив військо через те, що частина
полковників і сотників відкрито виступила за припинення воєнної
кампанії, оскільки ворога немає, а татари грабують населення.
Призначивиии наказним гетьманом Гуляницького, гетьман подався на
Правобережжя. Не залишивши на українсько-російському кордоні
сильних військових підрозділів, І.Виговський припустився серйозного
прорахунку, оскільки російський уряд готував армію до наступу.

В кінці жовтня вона під проводом Г.Ромодановського вдерлася в Україну.

Були захоплені й спалені Говтва, Миргород, Лубни та інші міста,
 144

пограбовано Лубенський Мкгарський монастир. Так розпочалася

українсько-російська війна.

На бік росіян перейшли зі своїми загонами противники гетьмана -

полковники Кирик Пушкар, (син М. Пушкаря), Іван Донець та Степан
Довгаль.

Наприкінці 1658 р. І. Виговський зібрав козацьку раду й узгодив з

нею план розгрому опозиції та царських військ. Він закликав також на
допомогу кримського хана Магомет-Гірея IV. Бойові дії розпочалися на
різних фронтах у грудні того самого року.

У травні 1659 р. величезна московська армія взяла в облогу місто

Конотоп, де зосередилося 4–5 тис. гетьманців. Понад два місяці тривала
облога Конотопа. Тим часом І. Виговський зібрав козацьке військо й
наймані загони (60 тис.), а також татарське 60-тисячне військо на чолі з
ханом. Вони й рушили на допомогу обложеним у Конотопі. Неподалік
міста, біля р. Соснівки, 24–28 червня 1659 р. відбулася грандіозна битва,
у якій Виговський розбив московське військо. Загинуло 40 тис. і
потрапило в полон 15 тис. воїнів московської армії. Князя Пожарського
татари взяли в полон і стратили. [2]

І. Виговський втратив 4 тис. козаків, а хан – 6 тис. ординців. О.

Трубецькой із залишками війська втік до Путивля. У Московії почався
переполох – боялися наступу гетьмана.

Але Виговський не міг продовжувати війни, бо в запіллі у нього почалося

повстання: Ромен, Гадяч, Лохвиця підтримували Москву.

Новий запорізький кошовий Сірко громив татар. Ніженський протопоп,

Максим Филомонович, та Ічнівський, Семен Адамович, вислали
Трубецькому донос про «зраду» Виговського. Проти гетьмана виступили
старі полковники: Ціцюра, Золотаренко, Сомко та інші.
 145

Під час повстання забито коло 3.000 українців. Виговський скликав у

Германівці Генеральну Раду і склав перед нею булаву. На гетьмана
обрано знову Юрія Хмельницького. Виговський подався до Польщі і
дістав воєвідство Київське. Року 1664 він був страчений поляками на
донос полковника Тетері.

Використана література

1) Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. Мюнхен, 1972—

1976
2) Смолій, Степанков. Українська національна революція. (1648-
1676). Т7. К. 1999

4. «Руїна»: зміст терміну, хронологічні рамки, наслідки

Період після смерті Б. Хмельницького позначився різким загостренням
соціально-політичної боротьби й посиленням втручання сусідніх держав
у внутрішні справи України.

Руїна - період історії України кінця XVII ст., що характеризується

розпадом української державності і загальним занепадом.

В питанні про хронологічні межі Руїни не існує єдності думок.

Традиційно її початком вважають обрання Я. Сомка гетьманом і
розчленування України. Щодо хронології цього періоду, то деякі
історики (наприклад, М. Костомаров) пов'язують її з правлінням трьох
гетьманів - ставлеників Москви (І. Брюховецького, Д. Многогрішного та
І. Самойловича) й обмежують хронологічно 1663- 1687 та територіально-
Лівобережною Україною. Інші історики (наприклад, Б. Крупницький)
вважали, що Руїна відносилась як до Лівобережжя, так і до
Правобережжя, і тривала від смерті Б. Хмельницького до початку
правління І. Мазепи - 1658- 1687. [1]
 146

Крипякевич вважав, що Руїна почалася в перше гетьманство Ю.

Хмельницького. До цього схилявся і польський історик В. Квятковський.
М. Петровьский вважав, що початок Руїни припадє на гетьманство
Виговського. цієї ж думки дотримується О. Субтельний.

Термін Руїна історики взяли із численних народних переказів та дум, у

яких ідеться про те, що Україна доборолася до краю, "до Руїни". Ось що
пише про ці роки історик Олександра Єфименко: "Через якісь чверть
віку, які минули з дня смерті Богдана, "руїна" Правобережної України
досягла свого апогею. Подільська, Брацлавська й більша частина
Київського воєводства-ці перлини польської корони - перетворилися на
пустелю... Далі в глибину краю пустеля робилась зовсім безлюдною.
Розкішні ниви заростали бур'яном: ніде житла людського, ні ознаки стад,
якими ще так недавно славилася Україна; здичавілі собаки вели жорстоку
боротьбу за виживання з вовками... Припинився торговельний рух,
заросли дороги..." В українській історії то був один із найчорніших і
найстрашніших періодів. [2]

Таким чином, протягом надзвичайно важкого для України періоду - Руїни

здобутки часів Хмельниччини були в значній мірі втрачені. Наслідки
Руїни для України були жахливими:

 Під час Руїни Україна була поділена по Дніпру на Лівобережну та

Правобережну, і ці дві половини ворогували між собою.
 Лише на Лівобережній Україні зберігся значно обмежений
царизмом автономний устрій. Вона втратила територіальну
цілісність і державну незалежність.
 Національно-державна ідея поступилися регіональним інтересам.
 Назва держави Військо Запорозьке почало розмиватися і дедалі
активніше замінюватися на Малоросію на Лівобережжі та Україну
на Правобережжі.
 147

 Внаслідок кровопролитної громадянської війни та іноземної

агресії українські землі зазнали страшних матеріальних втрат,
масового знищення культурних пам'яток і саме найстрашніше -
значних людських жертв.
 У міжусобній боротьбі загинуло багато представників укр. еліти,
старшини й козацтва;
 духовна руїна, яка виявилася в деградації особистості, закріпленні в
національному менталітеті ідеології провінційності та
маловартості, що негативно вплинуло на подальший перебіг подій
української історії.
 Українську Православну Церкву в 1686 було підпорядковано
Московському Патріархатові.
 Українські лідери цього періоду були, в основному, людьми
вузьких поглядів, котрі не могли здобути широкої народної
підтримки своїй політиці (І. Брюховецький, М. Ханенко, Ю.
Хмельницький, Д. Многогрішний, С. Опара, І. Сірко, Я. Сомко. П.
Суховій, П. Тетеря).
 почалася суспільна криза Речі Посполитої, яка у 18ст.призведе до
загибелі Польщі;
 Росія вийшла з подій Руїни ослабленою, її внутрішнє становище
вимагало докорінних перетворень. [2]

Причини цієї трагедії були як зовнішні, так і внутрішні. До зовнішніх

слід віднести те, що українська земля на той час стала ареною боротьби
геополітичних інтересів Російської держави, Турецької імперії і Речі
Посполитої. Внутрішніми причинами були: розкол серед старшини -
правлячої верстви українського суспільства, посилення антагонізму між
різними станами українського населення, слабкість гетьманської влади,
не здатної консолідувати народ на основі розбудови української
державності.
 148

Використана література

1) ЯковлеваТ. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII

століття : причини і початок Руїни : [монографія] / Т.
Яковлева. – Київ: Основи, 1998. – 447 с.
2) Левицька, Надія Миколаївна. Історія України. Україна в світі:
історія і сучасність [Текст] : навч. посіб. [для студ. вищ. навч.
закл.] / К. : Кондор, 2010. - 416 с.
5. ВІЧНИЙ МИР і геополітичні зміни в Центрально-Східній
Європі.
Туреччина, яка довгий час була небезпечним ворогом для Центрально-
Східної Європи, вже пережила пік своєї могутності. У 1683 р. під час
Віденської битви об’єднані війська Австрії, Німеччини, Польщі та інших
країн ущент розгромили турецькі війська. У цій битві взяли участь також
українські козаки на чолі із полковником Семеном Палієм. Ослабленням
могутності Османської імперії скористалася Польща, яка прагнула
витіснити турків із Поділля. Її уряд розпочав переговори з Московією про
укладення антитурецького договору, яким і став Вічний мир.

«Вічний мир» 1686 року – це договір між Російською державою та Річчю

Посполитою, підписаний 6 травня у Москві. Договір був укладений в
результаті складних польсько-російських переговорів, які розпочалися в
лютому 1686 року. Його текст складався із 33 статей і підтверджував
домовленості Андрусівського договору (перемир'я) 1667 про розподіл
сфер впливу над Україною. Згідно з договором:

 уся територія Лівобережної України мала залишатися під

зверхністю російського царя.

 Річ Посполита остаточно відмовлялася від Києва з навколишніми

землями і отримувала 146 тис. рублів компенсації за відмову від
претензій на Київ
 149

 Південна Київщина й Брацлавщина від містечка Стайок по

річці Тясмин, де
лежали міста Ржищів, Трахтемирів, Канів, Черкаси, Чигирин та
інші, дуже спустошена османсько-татарськими і московськими
нападами, мала стати «пусткою», нейтральною територією між
Московією і Річчю Посполитою.
 Над більшістю земель Правобереж. України (Київщина, Волинь,
0Сх. Поділля) закріплювалася зверхність польс. короля.

 Статтями гарантувалось вільне

віросповідування православ'я українцям і білорусам, які
проживали в Польщі.

 Польща і Московія зобов'язувалися не укладати сепаратного миру

з Османською імперією.

 Підписавши "Вічний мир", Московія стала членом антитурецької

"Священної ліги", куди, крім Польщі, входили Австрія, Венеція і
Папська церковна область. [1]

Цей договір став актом остаточного міжнародно-правового закріплення

поділу Української держави на дві частини (Правобережжя залишалося
під владою польс. короля, Лівобережжя – рос. царя). Тим самим
московський уряд остаточно відхилився від зобов'язань 1654 р. щодо
України.

Разом з тим козац. військ. полки стали головною силою українсько-

московських походів на Крим в останніх десятиліттях 17 ст., що було
узгоджено з урядами країн "Священної ліги". Договір відіграв значну
роль у боротьбі з турецькою агресією у Східній та Південно-Східній
Європі.

У відповідності з умовами Вічного миру, у 1687 р. 100-тисячне

московське військо боярина В. Голіцина і 50-тисячне – гетьмана І.
 150

Самойловича вирушили у Крим. Небувала спека, нестача води,

продовольства й фуражу та підпалений татарами за р. Самарою степ
змусили головнокомандувача цього походу В. Голіцина повернутись.
Звинувативши у провалі походу І. Самойловича, змовники, які за його
спиною багато років плели інтриги, позбавили гетьманства.
Звинувачення полягало у тому, що гетьман нібито замислив позбутися
московської протекції й створити незалежну державу.

Навесні 1689 р. почався Другий кримський похід московсько-українських

військ. Цього разу вдалося дійти до Перекопа, але сил для його взяття
вже не вистачило. Військо знову відступило.

«Вічний мир» між Московією і Польщею (1686) поклав край Руїні на

спустошеній Правобережній Україні.

Використана література

Т. В. Чухліб. «Вічний мир» 1686 р. // Енциклопедія історії України :

у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України
НАН України. — К. : Наук. думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 584. —
688 с.

6. Якою в результаті подій 1648-1686 рр. стала Україна

(територія, економічний лад, соціальна структура, політичний
устрій, суспільно-політична свідомість)
За період від початку Національно-визвольної війни до Вічного миру
відбулись територіальні зміни.

Згідно з умовами Зборівського договору 1649 р., у межах Речі Посполитої

утворювалася автономна область із земель Київського, Брацлавського й
Чернігівського воєводств, на яку поширювалася виключно влада
гетьмана.

За умовами Вічного миру 1686 року Українська держава була поділена на

дві частини Правобережжя залишалося під владою польського короля,
 151

Лівобережжя – російського царя із зберіганням автономії. Частина

Української держави під порядкуванням російського уряду на правах
автономії проіснувала до початку 80-х рр. XVIII ст. [2]

Відбулися зміни і в політичному ладі: від позиціонування себе як

незалежної держави за Хмельницького до ідей автономії після його
смерті.

За типом правління Гетьманщина була поєднанням республіканського і

авторитарного ладу. Правовою основою держави протягом цього часу
залишалось звичаєве право (в сільських громадах), козацьке право і
звичаї Запорозької Січі, магдебурзьке право (у містах), а також норми
Литовського статуту, які не суперечили новим реаліям життя. [1]

Головним органом влади в новій державі була Генеральна (загальна) рада

козаків, яка вирішувала найважливіші військові та політичні справи.
Однак дуже швидко зростало значення старшинської ради як органу
більш оперативного управління. На чолі всього державного апарату стояв
гетьман, влада якого все більше ставала номінальною та нестійкою.

В економічному ладі зміни теж відбулись. Протягом тривалого часу

козаки, селяни й міщани продовжували користуватися плодами
соціально-економічних завоювань в роки революції. Довгий час,
особливо на Лівобережжі не існувало кріпосного права в такій формі, в
якій воно було на інших імперських землях. Зростанню старшинського
землеволодіння сприяв царський уряд, підтверджуючи надання
гетьманами земель старшині, а також і сам безпосередньо видаючи
грамоти старшині на володіння землями, при

чому селяни зобов’язані були віддавати землевласникові частину врожаю

або платити чинш, возити дрова, косити сіно, працювати на його користь
не менше як два дні на тиждень.
 152

Старшина дедалі отримувала згодом такі права, якими користувалось

дворянство.

Становище селян стало ще гіршим у XVIII ст., коли зросла залежність від
панів, коли збільшилися повинності державі. Утримання російських
військ під час війни, постачання волів, коней, збіжжя, фуражу,
мобілізація селян, як погоничів, до армії, на фортифікаційні роботи, про
що була мова вже вище — все це руйнувало селянство.

З кінця XVII ст. час від часу вибухали повстання, які захоплювали іноді
широкі райони. Найбільше було їх у південних полках, де населення
завжди відчувало підтримку збоку запорожців. Перше повстання
ширшого характеру почалося 1687 року в Гадяцькому полку й охопило
Переяславський, почасти Прилуцький, Лубенський та Миргородський
полки. Найбільші розрухи були в Переяславському полку, де забито
полкового суддю, війта, спалено старшинські маєтки та пограбовано
худобу. [1]

Не зважаючи на тяжкі руйнації і війни, Україна кінця XVII ст. втягується

в широкий торговельний рух, і в значній мірі продаслово- торговельні
інтереси керують сільським господарством етаршини.

Почала набувати дедалі більшого розмаху торгівля з Московщиною, а

також зі Сходом — Персією, Кавказом. У вСі щ країни гнали худобу,
везли шкіри, віск, тютюн, салітру з України. Україна починає
становитись сировинним придатком інших держав.

В період існування Української держави відбувається формування і

кристалізація національної державної ідеї, що стала для наступних
поколінь українців неписаним заповітом у боротьбі за незалежність.

Використана література

1) Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. Мюнхен, 1972—

1976
 153

2) Смолій, Степанков. Українська національна революція. (1648-

1676). Т7. К. 1999

ТЕМА 7. Аналітична робота з монографією проф. Ю

Осадчого «МАЗЕПА: Истинное, надуманное, ложное»,
опублікованої в журналі «Сумська старовина» в 2013-
2017 рр. (Електронний варіант тексту в Інтернеті)

11.«Вместо предисловия: Мазепа – объект исследования

историков» - Стор. 121-147.

В даному підрозділі автор розглядає образ Мазепи в історіографії.

Тут він надає цінну інформацію про специфіку історичної літератури з
даної теми, без якої неможливе подальше розуміння постаті легендарного
гетьмана. Адже постать Івана Мазепи - одна з найбільш спірних,
загадкових і неоднозначних в історії України. Діапазон суджень про
нього надзвичайно широкий: від захоплень до крайнього неприйняття.
Надзвичайно протилежні й оцінки особистості і діянь Мазепи.

Не можна не погодитись з автором щодо існування діаметрально

протилежних суджень в оцінці гетьмана, які впливають на формування
образу Мазепи в сучасній українській національній та російській
історіографії. Такий контраст перш за все залежить від такого моменту,
як невдала спроба Мазепи вивести Україну з-під опіки Росії. Цю подію
імперська, радянська, а зараз і російська історична наука розглядають як
зраду.
 154

Одразу після переходу Мазепи на бік шведів, відбулось тотальне

ідеологічне протистояння царизму, спрямоване на викорінення в Україні
настроїв "мазепенства". Завдяки Петру І, в надрах його канцелярії, була
сформульована точка зору про Мазепу як зрадника і злодія.

Дослідник перелічує числений науковий доробок істориків з даної

теми і аналізує її, зазначаючи головну вади істориків – опис постаті
виключно або в чорних або білих фарбах, що ніяк не відповідає
об’єктивному баченню; та спирання більшості досліджень на російські
архіви.

Досить довгий час гетьман оцінювався у виключно негативних

тонах як «гетьман-злодій». Такими були навіть праці видатних
українських діячів як Костомарова.

Після того, як Україна стала незалежною державою, оцінки

діяльності Мазепи стали змінюватися. Велику роль в цьому зіграли
роботи істориків української діаспори ХХ століття, зокрема праця
Олександра Оглобліна "Гетьман Іван Мазепа та його доба", дослідження
Ілька Борщака і Бориса Крупницького.

Інформативними та вагомими є дослідження Теодора Мацьківа

«Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах. 1687-1709»,
Тараса Чухліба и Сергія Павленко.

Великий резонанс мав вихід в 2007 році книги "Мазепа", написаної

професором Санкт-Петербурзького університету, доктором історичних
наук Тетяною Таіровою- Яковлєвою.

До Мазепи можна ставитися по-різному. Але безперечно одне - він

був непересічною особистістю для свого часу і ігнорувати цього не
можна.
 155

Існує багато білих плям в біографії Мазепи, щодо яких точаться

дискусії й по сьогодення. Такими автор праці називає дату народження
гетьмана, яка варіюється від 1629 до 1644 рр.; конфесійна приналежність
(деякі історики допускають, що Іван Мазепа був католиком, адже
навчався в єзуїтській колегії; деякі вважають його православним через
навчання в Києво-Могилянській колегії); причини закінчення служби у
Варшаві тощо.

При описі біографії Мазепи, дослідник подає дві позиції щодо

діяльності гетьмана – негативну та позитивну. Так, через діалог
антимазепинців та прибічників Івана Мазепи формується більш
об’єктивний образ. Як то кажуть: у спорі народжується істина.

Головна позиція антимазепинців побудована в монографії через

концепцію зради, інтриг та хабарництва, які нібито супроводжували все
життя Мазепи від служби в Варшаві до смерті. Через позицію
прибічників проходить наскрізною лінією ідея про Мазепу як людину
свого часу, яка діяла в тих складних умовах.

Я підтримую позицію останніх, адже в тих умовах Мазепа не міг

поступати інакше. Щоб зробити блискучу кар’єру, політик повинен був
вміти лавіювати між могутніми силами, могутніми державами та своїм
народом. Втриматись у влади в Гетьманщині в умовах «Руїни», при
доносах старшини та складних соціально-економічних напруженнях; не
втратити свої позиції при державному перевороті в Російській імперії
вмів не кожен. Маючи макіавелістський талант, красномовність і
європейські манери, Мазепа просто умів вийти сухим з води, навіть у
безвихідних ситуаціях.

12. «Под монаршим скипетром Петра І» С.тор. 148-217.

 156

Політика гетьмана «під монаршим скіпетром Петра І» як і вся

біографія Мазепи була насичена своїми суперечностями, плюсами і
мінусами. В монографії вони теж представлені через дискусію істориків-
мазепинців та антимазепинців.

По-перше, для зміцнення своєї влади Мазепа прагнув заручитися

підтримкою козацької старшини, якій не тільки роздавав землі, а й
передавав у власність тисячі селян вільних військових сіл. Тим самим
підвищувалася зацікавленість козацької старшини в збереженні влади
Мазепи, який стояв на сторожі їх майнових і фінансових інтересів.
Укріпляючи свою владу, роблячи ставку на старшину, тим самим Мазепа
не враховував інтереси потенційної соціальної бази – селян та рядових
козаків, які в той же час опинялись у скрутному становищі. Опора
Мазепи на козацьку еліту свідчила про його намір створити в Україні
національну аристократію. В цілому ж він був прихильником сильної
гетьманської влади з елементами абсолютизму, незалежної від
старшинських угруповань.

Уявлення про Мазепу як про гетьмана, при якому почалася жорстока

експлуатація селянства не відповідає дійсності. Процес перетворення
козацької старшини в реальних власників своїх володінь, з усіма
наслідками, що випливають звідси, почався ще за Богдана
Хмельницького. Але вихід Гетьманщини з довголітнього стану
економічної Руїни дійсно супроводжувався зміцненням особистої влади
Мазепи. Навпаки, гетьман намагався обмежити цю експлуатацію. Так,
згідно з його універсалом від 1701 року, селяни повинні були два дні на
тиждень відпрацювати на користь козацьких старшин - поміщиків.

Не згодна з позицією антимазепинців, що саме при Мазепі пішли в

минуле демократичні козацькі традиції виборності старшини всіх рівнів і
рангів. Вся влада зосереджувалася в руках вузької, незмінюваній
старшинської верхівки на чолі з самим гетьманом. насправді, таке явище
 157

почало зароджуватись ще з підписання Переяславських статей Юрієм

Хмельницьким, які забороняли звільняти гетьмана без згоди на то царя.

Позитивною стороною політики гетьмана можна назвати й добрі зносини

гетьмана з царем, адже попри намагання імперської влади централізувати
Російську імперію, тим самим виношуючи плани інкорпорації України у
її склад, царський режим не втручався у внутрішні українські справи, не
збирав податків. Завдяки довірі царя, від Мазепи вимагалось тільки одне -
посилати українські козачі полки для підтримки імперського війська у
кампаніях Росії проти турків і татар. Таким чином, завдяки Мазепі все ще
трималась автономія Гетьманщини.

В цілому благовоління царя до Мазепи сприяло зміцненню гетьманської

влади. Більш того, її прерогативи навіть розширилися в порівнянні з
закріпленими в Коломацькому договорі повноваженнями. Мазепі,
зокрема, вдалося реанімувати деякі зовнішньополітичні функції гетьмана:
він встановив постійні дипломатичні контакти з польським двором,
молдавським господарем, ватажками татарських орд.

Право зноситися з сусідніми державами Мазепі було надане самим

Петром І. Раніше Москва цього не допускала. Молодому царю, очевидно,
імпонувала освіченість гетьмана. Цар запрошував Мазепу на державні
наради і прислухався до його порад, які, як правило, були слушними.

Ще один позитивний фактор його діяльності - увага розвитку культури і

освіти українського народу. Діяння гетьмана в цій сфері були
принциповим національним курсом, який заклав феномен відомий
сьогодні як "мазепинського бароко".

До початку 1700 року Мазепа зумів домогтися і довгоочікуваного

економічного зростання в Гетьманщині. але саме в 1700 році почалася
Північна війна - війна Росії зі Швецією за вихід до Балтійського моря.
 158

Вона стала доленосною як для Мазепи, так і України. Україна змушена

була взяти участь в Північній війні.

В цьому розділі висвітлюються також різні позиції щодо згоди між

Мазепою та Лещинським 1708 року. Деякими істориками вона
розглядалась як зрада Україні, яку гетьман віддавав ляхам. Я схиляюсь
більше до думки, що Мазепа підписав з польським королем Лещинським
не договір, а своєрідну декларацію про наміри. Гетьман не збирався
віддавати Україну Польщі. Це був важливий тактичний маневр. Це угода
виводила Україну з антишведської коаліції і хоча б формально захищала
її від військової руїни.

Прорахувався гетьман лише в одному – в думці, що шведи не прийдуть

так рано в Україну. Ні політично, ні мілітарно, ні дипломатично Україна
ще не була готова до війни з Московщиною. Провідні українські кола
переживали важку кризу, що її викликала справа Кочубея та Іскри.
Загострення соціальної боротьби паралізувало політичну активність
старшини. Широкі верстви населення перебували в стані невпевненості,
остраху перед воєнною руїною й загальної депресії. Відносини
Гетьманщини й Запоріжжя не були унормовані. Процес консолідації
правобережної та лівобережної частини Української козацької держави
відбувався теж досить повільно. В таких умовах, я вважаю, гарному
стратегу не важко було б передбачити невигідність союзу з Швецією. Але
ж якими позиціями керувався Мазепа, роблячи це? Єдине, що хоч якось
може оправдати цей союз – це вільна Україна, яку б шведи не змогли
контролювати з далечі у разі перемоги.

Стратегічних прорахунків в цьому союзі автор монографії наводить

чимало. Зокрема, це і запізнене оголошення козацькій старшині про союз
з Швецією, недієва та нетривка агітація серед населення цього вибору,
перехват агітаційної ініціативи Петром І.
 159

Так чи інакше, в цій проблематиці залишається ще багато дискусій,

зокрема щодо чисельності козаків, яких вдалось завербувати на сторону
Шведів; щодо причин смерті Мазепи та інш.

13.«Причины измены Мазепы Петру 1» Стор. 218-264.

В розділі автор монографії наводить цитату з мемуарів Орлика, де,

зокрема, передані слова Мазепи такого змісту: «Без крайней, последней
нужды я не переменю моей верности к царскому величеству». «Пока не
увижу, что царское величество не в силах будет защищать не только
Украины, но и всего своего государства от шведской потенции». Тобто
Мазепа пішов на крайню міру? Невже Російська імперія не могла
захистити Україну від зовнішньої загрози? Або, можливо, тут є інші
більш суттєві причини цієї «зради»? Дослідник дає нам відповіді на ці
питання.

Основною причиною переходу Мазепи на бік Карла ХІІ, а точніше

кажучи під протекторат Швеції, автор монографії називає загрозу для
автономії України з боку Петра І. Прихований, а то і явний диктат Росії
по відношенню до гетьманського уряду проявлявся в самих різних
формах. Він був наслідком укладеного в 1687 році під час обрання
Мазепи гетьманом Коломацького договору.

Старшинська верхівка болісно реагувала на утиск автономії

Гетьманщини, нагадуючи, що Україна приєдналася до Росії добровільно -
"Москва нас не мечем взяла, а договором". Наступ на автономію України
особливо активізувалося після приходу до влади Петра І. При ньому
процеси державно-політичної централізації різко посилилися.
Планувалося скасування не тільки гетманської посади, але й посад
генеральних старшин.

Для підриву автономії України Петро І мав намір перетворити українські

козацькі полки в регулярні частини російської армії, що загрожувало
 160

традиційним формам військово -Організаційні устрою України.

Швидше за все, рішення про уніфікацію армії було оголошено Мазепі в
кінці квітня 1707 року на військовому нараді в Жовкві

Інші причини, які виділяються в книзі наступні:

 свавілля росіян щодо українського населення, зокрема козаків у

ході Північної війни. Так, у 1704 році за наказом Петра І козаків
послали у Польщу. На протязі 1705 року у Західній Белорусії
знаходилися Київський і Прилуцькі полки на чолі з наказним
гетьманом Горленком, які разом із руською армією проводили там
військові операції. У своєму лісті до Мазепи Горленко скаржився
на "численні образи, поношення, приниження, досади, грабунок
коней і смертні побої козакам від великоросійських начальних і
підначальних". на вимоги царського уряду українські козаки брали
участь у численних боях проти турок и татар, а селяни й міщани
мусили постачати російські війська, які проходили через українські
міста й села, квартирами для постоїв, підводами, провіантом,
фуражем. Російські воєначальники притіняли місцеве населення, а
то й просто знущалися над ним. Таким чином, цар втратив міру в
використанні українських військових сил для розширення
территорії Росії.
 Відхід Мазепи від Петра І в чималому був спровокований і тим, що
останній відмовився забезпечити надійну оборону України від
можливого вторгнення шведської армії. Так, під час військової
ради в Жовкві в квітні 1707 року гетьман попросив царя надати
йому для оборони кордонів України 10 тисяч російських солдатів.
На це Петро І відповів, що не дасть і десятка людей і порадив
оборонятися самим. Після цього гетман мав усі підстави вважати
себе вільним від старих забов'язань.
 161

 Однією з причин, що спонукали Мазепу відійти від Москви

стало небажання царського уряду вирішувати проблему об'єднання
Лівобережної і Правобережної України. Сам же Мазепа, ставши
гетьманом Лівобережжя, був націлений на збирання українських
земель в єдину державу європейського типу зі збереженням
традиційної козацької структури. У другій половині 1692 Мазепа і
фастівський полковника Палій безуспішно намагалися схилити
Москву до відкритого протистояння з Річчю Посполитою. Після ж
початку Північної війни Мазепа вважав можливим поширення своєї
влади на Правобережну Україну за допомогою військової сили і
всіляко підштовхував до цього московське уряд. Однак Росія не
стала порушувати умови "Вічного миру" з Річчю Посполитою
цілком грунтовно назвав своїми співавторами
 Суперечність демократичного ладу Гетьманщини з
абсолютистською владою Російської імперії
 використання Гетьманщини як сировинний придаток.
 європейські перспективи
 централізаторська політика імперського уряду, яка намагалась
уніфікувати козаків в російську армію, а Українську державу у
склад своєї імперії.
 тактика «випаленої землі» яку використовував Петро І в Білорусії,
та міг використати на Україні.
 протекторат Швеції над Гетьманщиною носив би умовний
символічний характер.
Тож недивно, що Мазепа намагався змінити покровителя-протектора
Гетьманщини.

Юрій Осадчий, до речі, в своїй монографії розглядає союз зі Швецією, як

і союз з Російською імперією, через систему сюзеренітету-васалітету, за
яким у разі невиконання обов’язків сюзереном, васал може звільнитись
 162

від виконання своїх. Таким чином, йому вдається розкрити справжні

мотиви Мазепи та надати контраргументи проти концепції «зради».

Цікавим в книзі є розгляд факту існування союзу, адже деякі історики

вважать, що договору зі Швецією просто-на просто не було. Оригінал не
був знайдений, а переданий зміст іншими джерелами є одностороннім і
сумнівним.

14. «Формирование позитивного имиджа Мазепы: за и против»

Стр.264-295.

Мазепа досить довгий час був чорною фігурою в історіографії,

типовим злодієм і зрадником, що зумовило тенденційність при вивченні
його постаті. Однак зараз в ході розбудови Української держави,
науковці намагаються звільнитись від закоренілих стереотипів,
політизації та міфологізації в дослідженні даної тематики.

Нині, як каже автор, постать Мазепи вимальовується в

об'єктивному світлі. Насамперед завдяки тому, що припинено потік
фальсифікацій про діяльність Мазепи і відкрито шлях для перевидання
багатьох цінних наукових праць, присвячених великому гетьманові.
Однак, тут Осадчий застерігає від однобокості висвітлення. Формуючи
лише позитивний образ, образ куміра, науковці найчастіше змальовують
його як далекого від реальності. В світлі же показу недоліків та переваг
Мазепи, можна сформувати постать людини свого часу, яка діяла в
надскладних умовах і намагалась виправити існуюче політичне
становище своєї держави.

Як цікава особистість, Мазепа став об’єктом натхнення для поетів,

художників, музикантів, архітекторів. Однак, тут теж є деякі
застереження для архітекторів та художників, адже імперський уряд
постарався на славу, щоб не залишилось жодного достовірного портрету
Мазепи. До нас дійшло 16 варіантів портретів, і жодного достеменного.
 163

На мою думку, завдяки виявленню нових джерел з даної

проблематики, приміняючи до досліджень з даної теми комплексний
підхід, вдасться віднайти дійсний образ гетьмана з його вадами та
перевагами, з його тактовністю та розумом, дипломатичним хистом та
прорахунками в політиці.

Зокрема, саме в такому руслі намагався нам показати постать

Мазепи Юрій Осадчий. Завдяки висвітленню Мазепи через дискусії стало
можливим відділити правду від видумки.

ТЕМА 8. Українське національне відродження кінця

ХУІІІ-початку ХХ століття в контексті Європейської
історії.

5. ТРОХИ ТЕОРІЇ про виникнення націй і національних рухів:

 164

- традиційний підхід: ідеологія Просвітництва, Французької

революції, романтизму. Ідеологи;
Епоха Просвітництва, яка безпосередньо передувала приходові
націоналізму, була ерою космополітизму. Наочним свідченням
зародження й поширення націоналістичного (національного) сентименту
серед частини інтелектуальної еліти було остаточне оформлення й
культивування міфу про національний характер та уявлень про
національні відмінності і, зрештою, про націю (народ) як «колективну
особистість». Саме в єпоху просвітництва вони стали об’єктом особливої
уваги мислителів, ідеологів, публіцистів, учених, вийшли з рівня
повсякденного на рівень теоретичного осмислення.

Узагальнюючи поширені уявлення про відмінності між народами,

Дені Дідро писав у своїй «Енциклопедії»: «Кожна нація має свій
особливий характер... Недарма кажуть: легковажний як француз,
ревнивий як італієць, серйозний як іспанець, розпусний як англієць,
гордий як шотландець, п’яний як німець, ледачий як ірландець,
брехливий як грек тощо...» В універсальному лексиконі Цедлера (1740)
була вміщена велика стаття, присвячена природі народів (Naturell der
Volker). Відмінності в характері різних народів пояснювались
кліматичними умовами та моральними традиціями. У 1785 р. І. Кант
присвятив окрему працю дослідженню національних характерів, а через
десять років Вільгельм фон Ґумбольдт опублікував працю, присвячену
антропологічним відмінностям між народами. [1]

Найпопулярнішою і найвідомішою працею на цю тему була книга

Монтеск’є «Дух законів» («De I’esprit des lois», 1748), в якій ішлося про
те, що закони різних народів відображають «дух», або ж характер,
останніх. Відмінності між народами, вважав Монтеск’є, визначаються
комплексом чинників: географічних, кліматичних, навіть біологічних.
Величезне значення має також форма правління. Народи, які знали
 165

демократію чи велику монархію, характеризувалися високою

самооцінкою і видатними якостями, тоді як суб’єкти деспотизму були
ледарями та боягузами.

Наприкінці XVIII ст. видатний німецький просвітитель Й.-Г.

Гердер (1744—1803) сформулював ідеї, які значно поглибили розуміння
відмінностей між народами й фактично стали одним із джерел так
званого «культурницького» націоналізму. У «Філософії історії людства»
та інших своїх працях Гердер стверджував, що відмінності між народами
визначаються не лише кліматом, географією чи формою правління.
Культура народу виражена передусім у його мові — ось головний
чинник, який визначає і відображає особливості національного характеру
народу.

На відміну від більшості мислителів Просвітництва, Гердер убачав

перспективу не в універсалізації людської цивілізації за рахунок
поглинення «вищими» культурами «нижчих», а в розвиткові різних
культур і народів, кожна з яких має самодостатню цінність. Культури й
народи розвиваються шляхом взаємного збагачення, взаємних впливів і
запозичень. Це також свідчить про те, що не існує «другорядних»
культур, вважав Гердер. Культурний націоналізм Гердера відкидав ідею
самодостатності і культурної автаркії нації. Фактично Гердер став
засновником культурницької концепції нації й відповідного типу
націоналізму.[1]

Ж.-Ж Руссо вважають засновником модерного націоналізму.

Виходячи із суто раціоналістичних мотивів, зокрема ідеї про
самоцінність людської індивідуальності, Руссо наголошував на
необхідності культивування індивідуальності націй. В основу побудови
націй мав бути покладений принцип національного характеру. Якщо його
немає, писав Руссо у 1765 p., ми повинні створити його. В «Роздумах про
урядування Польщі» (1772) він радив правителеві цієї країни
 166

використовувати національні інституції для виховання лояльних

громадян, фактично, для творення свого національного характеру.

Інший видатний мислитель XVIII ст., англієць Едмунд Берк

вважається представником «традиціоналістського» (визначення К. Дж.
Гейза), або консервативного, націоналізму. На відміну від Гердера,
Берк вважав основною суттєвою характеристикою нації наявність законів
та суспільних інститутів і, відповідно, вважав ці ознаки показником
зрілості нації. Нації, які мали власні усталені закони й політичні
інститути, були автентичними, історично зрілими спільнотами.
Англійська революція 1688 p., боротьба поляків за відновлення
державності, індійців проти британської експансії, корсиканців проти
Франції — усе це були приклади боротьби історично зрілих націй проти
поневолення і грубої сили. Важливим елементом був також
революційний підтекст міркувань Берка. Слідом за Руссо Берк вважав,
що нації мають право позбавлятися правителів, які не дбають про них.

Фрідріх Шлеґель— представник німецького варіанта «традиційного

націоналізму» — акцентував увагу на важливості національної культури
(історії, звичаях, мистецтві, мові й літературі). Шлеґель вважав
традиційні форми правління найкращими для нації (для німців —
монархія). Зрозуміло, що нації в його ідеологемах були спільнотами
легітимність яких ґрунтувалась на історичному праві.

Ще один вчений Імануїл Кант вважав, що не тільки особистість

може бути автономною, нація (колективна особистість) також має права
на автономність.

Узагальнюючи основні риси «органічної» версії націоналізму, Е.

Сміт наголошує, що в її основу було покладено принцип, згідно з яким
нації здатні самостійно, керуючись своєю національною волею, духом,
визначати власну долю. Цей принцип базувався на трьох головних
засадах:
 167

1) світ природно поділений на унікальні органічні нації, або культурні

(мовні) групи;

2) національна самореалізація можлива шляхом політичної боротьби;

3) воля особистості має підпорядковуватись інтересам органічної

держави.

Німецька «органічна» версія націоналізму стала надзвичайно впливовою

не лише в самій Німеччині XIX ст., а й серед націй Центральної і Східної
Європи та Близького Сходу в епоху їхнього «пробудження». Проте вона
була не єдиною. Іншим «первісним» варіантом націоналістичної ідеології
були ідеї Руссо та інших просвітителів (не лише французьких),
трансформовані у практиці Французької революції та боротьби за
незалежність в Америці, про що йтиметься далі. [1]

Безперечно, центральною подією в політичній еволюції

націоналізму була Французька революція. В ході революції був
створений історичний зразок національної держави, який, певною мірою,
став зразком для наслідування. В останній чверті XVIII ст. слово «нація»
у французькій мові фактично стало еквівалентом слова «народ» (peuple) і
вживалося як його відповідник. Д. Дідро у своїй знаменитій
«Енциклопедії» визначав «націю» як значну кількість людей, що живуть
на певній території й управляються одним урядом. Абат Ватель у 1758 р.
ототожнював «націю» з державою. Це значення терміна «нація» набувало
дедалі більшої популярності в мовах тих народів, де процес
націотворення відбувався паралельно з процесом формування
централізованої держави, політична еліта якої була відносно культурно
однорідною.

З часом, особливо після Французької революції, це значення набуло

дальшого поширення. Набули популярності й нові його формальні
компоненти. Зокрема, в XIX ст. поняття «нація» дедалі частіше
 168

(наприклад у Франції, США та Англії) стало ототожнюватися з

поняттям «держава». Тривала, так би мовити, подальша семантична
«етатизація» слова, розпочата в попередні часи. Унаслідок цього,
зокрема, слово «нація» (nation) в англійській і французькій мовах часто є
відповідником слова «країна», або «держава» (слово «держава» увійшло
до політичного словника Європи і стало загальновживаним лише у XVIII
ст.) . Таким чином, Французська революція започаткувала
етатистську модель нації.

Етатистське визначення нації основане на досить простому принципі:

ототожнення нації з державою, тобто з територіально-політичною
одиницею. Нація існує лише в державі і як держава. Дане визначення
стосується, насамперед, випадків, коли йдеться про формування
постколоніальних націй. Корені цього підходу сягають часів Французької
революції, тобто епохи, що пов’язана з дебютом націоналізму на
історичній арені. Відомий вислів: «Держава — це я» був замінений на
інший: «Держава — це народ (і, відповідно, — нація)», бо нація в даному
випадку формувалася за принципом громадянства. В науковій і
політичній термінології навіть виникло поняття «національна держава».
Загалом, ототожнення держави з нацією, громадянства з етнічністю
виникло внаслідок специфіки формування Англії і Франції як
національних держав. [1]

Альтернативою етатистській концепції нації, ототожненню нації з

державою можна вважати етнологічний (в деяких українських працях
його називають також етніцистським) підхід, початки якого
простежуються ще в класичних доктринах німецького
«культурницького» націоналізму XVIII—XIX ст. У найзагальнішому
вигляді етнологічна версія подає націю як велику, політизовану етнічну
групу зі спільною культурою та історичною спадщиною.
 169

Завдяки впливам Французької революції поширюється

романтичний націоналізм (органічний націоналізм, ідентичний
націоналізм) — форма націоналізму, в якому держава отримує свою
політичну легітимність, як наслідок органічної єдності тих, хто нею
керує. Це включає, залежно від конкретного способу, мови, раси,
культури, релігії і звичаї націй до їхніх первинних почуттів, тих, хто
«народився» в рамках своєї культури. Ця форма націоналізму виникла як
реакція на династичну або імперську гегемонію, що оцінювала
легітимність держави «згори донизу», починаючи з монарха або іншого
органа, який виправдовував своє існування. Подібна концепція в
кінцевому рахунку, з точку зору тієї еліти, є похідною від Бога або богів.

Серед ключових тем романтизму і його спадщини культурне

затвердження романтичного націоналізму також займає центральне місце
в постпросвітництві мистецтва і політичній філософії. З найперших
моментів хвилювання, з акцентом на розвиток національних мов і
фольклору, духовна цінність місцевих звичаїв і традицій, рухів, які б
перекроїли мапу Європи і привели до
закликів «самовизначення» національностей, націоналізм був одним з
ключових питань у романтизмі, у визначення його ролі, виразів і значень.

Використана література

1) Касьянов Георгій Володимирович Теорії нації та націоналізму:

Монографія. — К.: Либідь, 1999. 352 с.

- теорія про «державні і недержавні» («малі») нації. Ідеологи;

Поштовхом до творення теорії про держвні і недержвні нації можна

вважати дихотомію Геґеля, який поділяв нації на «історичні» і
«неісторичні».
 170

Очевидним відлунням бінарної геґелівської класифікації став також

поділ націй на «вчасні», і «ті, що спізнилися», «розбудовані» і
«недобудовані», «передові» і «відсталі», «державні і недержавні».

Видатний німецький історик Фрідріх Майнеке (1862—1954)

запропонував поділ націй на «культурні» (недердавні) і «політичні», чи
державницькі (Staatnation). В основі політичної нації — ідея
самовизначення індивіда (особистості) чи колективу (спільноти).
Особистість чи особистості стають спільнотою під назвою «нація»
шляхом вільного суб’єктивного вибору, вони самі визначають свою
лояльність цій спільноті. Існування нації залежить від волі й вибору
особистостей, громадянство ототожнюється з національною належністю.
Конкретні історичні приклади «політичних» націй можна знайти у
Франції, Англії, США. В усіх цих країнах внутрішній політичний
розвиток привів до формування «нації» як спільноти політично свідомих
громадян, рівних перед законом, незалежно від їхнього соціального й
економічного статусу, етнічного походження й віросповідання. [1]

В «культурній» нації (і відповідних концепціях націй) домінують

«об’єктивні» чинники і критерії — спільна історична спадщина й мова,
територія, релігія, звичаї тощо. «Культурна» нація може існувати й без
наявності держави та політичних інститутів, останні не обов’язково
потрібні для підтримки почуття належності до нації. Особистість у
такому випадку не вільна визначати власну національну належність — це
її «природна» риса, така ж, як і здатність дихати. Наочні приклади
«культурної» нації — поляки після втрати державності, німці та італійці
до об’єднання у другій половині XIX ст., центрально- та
східноєвропейські нації.

Поділ націй на «політичні» і «культурні» загалом збігається також з

поділом на «політичні» й «етнічні», «державні» й «недержавні», оскільки
«політична» нація Майнеке є, передусім, державною (Staatnation). У
 171

цьому пункті коло замикається — ми повертаємося до геґелівської

дихотомії, в якій «неісторичні» нації належали саме до категорії
«недержавних». Цікаво й те, як згодом класифікація Майнеке вплинула
на інші типології. [1]

Сучасні дослідники Я. Крейчі (Англія) та В.Велімськи (Бельгія)

дещо доповнюють класифікацію Майнеке. Вони пропонують поділ націй
на повномасштабні, які можна ідентифікувати як за мовною, так і за
державницькою ознакою (тобто вони є одночасно і «політичними», й
«етнічними»), етнічні в термінології Майнеке — «культурні» (англійці,
французи, італійці, голландці та ін. Цікаво, що українці потрапили до
складу повномасштабних націй у 1981 p., коли була сформульована ця
типологія). Далі йдуть політичні нації, які мають власну державу, але не
мають окремої власної мови як чинника самоідентифікації (бельгійці,
австрійці, швейцарці, населення «мікродержав» Монако, Андорри,
Ліхтенштейну). Третя група націй — етнічні, тобто ті, що мають власну
літературну (стандартизовану) мову, але не мають держави чи
федерального статусу в рамках іншої держави (валлійці, бретонці,
каталонці, баски, галісійці, лапландці, сардинці та ін. — подекуди явне
ототожнення етнічних груп з «нацією»). Зрештою, Велімськи і Крейчі
виділяють ще один тип, з ознаками перехідного — окрему етнічну групу.
Вона не має ані власної літературної мови, ані держави чи федерального
статусу, проте характеризується досить чітко визначеною етнічною
самосвідомістю. [1]

Визнання цього факту веде до цікавого і досить парадоксального

висновку, що творення “неісторичних” націй було одним з аспектів
перетворення чи руйнування інших, “історичних” націй. Як твердить
Роман Шпорлюк, “кожне національне творення є міжнаціональним
процесом, як процес перетворення старої (“великої”) нації в дві або й
більше націй, включно зі старою, яка зберігаючи старе ім’я, насправді
 172

стає новою спільнотою. З цієї точки зору, історія творення України,

Словаччини чи Чехії є аспектом історії перетворення відповідно Польщі і
Росії, Угорщини, Австрії/Німеччини»

Використана література

1) Касьянов Георгій Володимирович Теорії нації та націоналізму:

Монографія. — К.: Либідь, 1999. 352 с.

- модернізаційний підхід – нація відносно нова категорія, її

виникнення пов’язане з модернізаційним процесом переходу
від традиційного суспільства до сучасного, модерного (трохи
конкретики). Ідеологи.
Більшість теорій нації можна віднести до так званої
«модерністської» школи у питаннях націогенези. На питання «коли
з’явилась нація?» модерністи відповідають одностайно — в модерну
епоху (хронологічні рамки якої також є доволі відносними).
«Модерністська» школа об’єднує різні методологічні підходи.
Модерністами, зокрема, можна вважати марксистів усіх відтінків, для
яких постання нації безпосередньо пов’язане або з народженням певних
суспільних класів чи соціальних груп, або з переходом від феодалізму до
капіталізму.

Модерністів представляють такі визнані наукові авторитети в галузі

теорії націй і націоналізму, як Г. Кон, Б. Андерсон, Е. Ґелнер, Е.
Гобсбаум та ін.

У найзагальнішому вигляді модерністський підхід до проблем

націогенези можна звести до таких основних постулатів:

1. Нація є продуктом модерної епохи, наслідком виникнення, розвитку та

дії таких модерних явищ, як капіталізм, Промислова революція,
бюрократична держава, секуляризація суспільної свідомості тощо.
 173

Модерна епоха — це епоха націоналізму. Домодерні цивілізації не

знали організації людських спільнот за національним принципом.
Наявність нації свідчить про модерність відповідної спільноти.

2. Ідея націоналістичних мислителів про «природність» та органічну

історичну зумовленість націй здебільшого відкидається. Виникнення
націй і націоналізму — не фатальна закономірність (як стверджують
націоналістичні мислителі), а, значною мірою, випадковість, наслідок
збігу цілої низки суб’єктивних та об’єктивних чинників, причому
суб’єктивні чинники переважають.

3. Початковий період виникнення націй та націоналізму припадає на

другу половину XVIII ст. Хронологічні рамки можуть змінюватися
залежно від конкретно-історичних обставин, проте основна ідея
зрозуміла — йдеться передусім про модерну добу, обличчя якої
визначили Промислова і Французька революції. Усе, що нагадує нації й
націоналізм модерної доби й виникло у попередні часи, належить до
сфери формальних аналогій, випадковостей або ж винятків (останні, як
відомо, лише підтверджують загальне правило).

4. Всі модерністські версії мають євроцентристську спрямованість.

Модернізаційні процеси та еволюція націй і націоналізму починалися в
Європі і поширилися в усьому світі. Європейська модель нації стала
взірцем для наслідування й відтворювалась і відтворюється в різних
варіантах в усьому світі. [1]

Модерністів умовно можна поділити на дві «інтелектуальні

школи». Перша робить наголос на економічних передумовах виникнення
націй. На думку її представників, уже в XVI ст. деякі «донаціональні»
держави (Англія, Франція, Іспанія й Голландія) користувалися
можливостями раннього ринкового капіталізму та перевагами добре
організованого адміністративного апарату для економічної експлуатації
периферійних і напівпериферійних територій (Східна Європа,
 174

Центральна й Латинська Америка, Азія й Африка). Внаслідок

«нерівномірного» розвитку і поділу країн на передові й відсталі виникає
опір останніх першим. Периферійні еліти прагнуть «наздогнати» передові
країни і з цією метою вдаються до політики мобілізації мас. У модерних
умовах ця проблема вирішується за західним зразком — маси
об’єднуються в «націю».

«Периферійні» території не обов’язково належать до категорії

класичних колоніальних володінь. Можна згадати шотландців і валлійців,
фламандців та бретонців, корсиканців, басків і каталонців як периферійні
спільноти, які експлуатувалися «власними» державами й виступали за
збереження своєї національної ідентичності, причому ця боротьба
загострилася саме в період капіталістичної індустріалізації, яка
супроводжувалася економічним і культурним тиском.

Представники іншої школи модерністів більше уваги приділяють

політичним та ідеологічним аспектам націогенези. Теоретичні
конструкції представників цього спрямування здебільшого пов’язані з
«теорією еліт» й «етнологічними» підходами. Крім того, вони мають всі
ознаки «інструменталістських» теорій.

Наведемо приклад однієї з таких версій. Етнічні та національні

спільноти є найкращими і найзручнішими одиницями, в рамках яких
еліти здобувають масову підтримку в постійній боротьбі за владу,
багатство та престиж. [1]

Отже, нації — це продукт свідомих дій еліт, наслідок

цілеспрямованої трансформації культурно-етнічних спільнот у політичні.
«Нація — це особливий вид етнічної спільноти, чи, скоріше, політизована
етнічна спільнота, з політичною системою, яка визнає її групові права».

Нації створюються шляхом трансформації етнічної групи у складі

багатоетнічної держави в самосвідому політичну спільноту або ж злиттям
 175

різних груп і формуванням поліетнічної чи однорідної культури, якою

опікується модерна держава.

Використана література

1) Касьянов Георгій Володимирович Теорії нації та націоналізму:

Монографія. — К.: Либідь, 1999. 352 с.

6. Модернізаційна схема національних рухів залежних

Європейських народів Мирослава Гроха. 3 фази національних
рухів: А.Б і С. Їх корткий зміст.
Чеський історик Мирослав Грох запропонував узагальнену схему
розвитку національних рухів серед «малих» європейських націй. У його
книзі «Соціальні передумови національного відродження в Європі»
процес націотворення та еволюції націоналізму розглядався в контексті
марксистської методології — він безпосередньо пов’язувався з
виникненням і діяльністю певних суспільних класів та зміною суспільно-
економічних формацій. Просування до буржуазного суспільства, писав
М. Грох, означало просування до національного існування.

В період переходу від феодального до буржуазного суспільства,

стверджував учений, виникає дві ситуації, які визначають характер
формування модерної нації і відповідного національного руху. Перша,
коли «новий клас» — буржуазія — виступає проти старого феодального
класу і проголошує себе репрезентантом усієї нації (можливі варіанти,
коли старий правлячий клас трансформується в новий, стає
«буржуазним»). Така ситуація, наприклад, склалася свого часу у Франції,
Іспанії, Англії, Німеччині, Данії та інших країнах. В іншій ситуації
опинилися народи (за Грохом, це «малі» європейські народи), які на
момент своєї трансформації в модерну націю:
 176

а) мали «розбалансовану, неповну соціальну структуру», їхні провідні

класи були абсорбовані, асимільовані етнічно чужими панівними
класами;

б) існували як етнічна чи навіть історична спільнота, але ніколи не були

самостійними політично;

в) не мали тривалої культурної традиції, передусім, власної літературної

мови (або вона була втрачена чи архаїзована). [1]

Перехід до капіталізму і відповідні зрушення в соціально-економічних

сферах (а ці зрушення, за Грохом, неухильно ведуть до національного
існування) провокують національне відродження цих «малих»
європейських народів. Цей процес умовно поділяється автором на три
фази:

1) фаза «А» — період «наукового зацікавлення». На цьому етапі

«національна» інтелігенція формує лінгвістичне, історичне, соціально-
психологічне підґрунтя національного відродження: розгортаються
дослідження у сфері етнографії, філології, літератури, історії, які
формують образ нації, що «відроджується»;

2) фаза «В» — період «патріотичної агітації». Наукові дослідження

трансформуються в ідеологічні конструкції, що поширюються серед
освічених верств і сприяють їхній «націоналізації». Це період
формування «національної свідомості»;

3) фаза «С» — на цьому етапі внаслідок «патріотичної агітації» виникає

масовий національний рух який, у свою чергу, має привести до
незалежності нації .

«Національне відродження», зауважує Грох, не обов’язково

переходить із другої у третю фазу. Крім того, важливим, навіть
вирішальним аспектом нього відродження є формування збалансованої,
або, за Грохом, «повної» соціальної структури цієї нації (йдеться,
 177

передусім, про те, щоб соціальна структура «відродженої» нації мала

всі необхідні компоненти, що характеризують «буржуазну» націю).
Досягнення політичної незалежності не означає, що «мала» нація вже має
«повну» соціальну структуру. Водночас наявність «збалансованої»
соціальної структури нації не є ознакою того, що вона вже стала
незалежною. [2]

Загалом Грох цілком слушно відокремив певні стадії формування

національних рухів (слова «націоналізм» він уникав). Його схема активно
використовувалась дослідниками націоналізму східноєвропейських
націй. Зауважимо лише, що її можна застосовувати й щодо «класичних»
націоналізмів «великих» націй: кожна з них мала свій період «наукового
зацікавлення», «патріотичної агітації» тощо. Періодизація Гроха відбиває
також загальну закономірність виникнення й розвитку націоналізму, його
еволюції від соціально-психологічних форм до ідеологічних та
політичних.

Використана література

1) Касьянов Георгій Володимирович Теорії нації та націоналізму:

Монографія. — К.: Либідь, 1999. 352 с.
2) Ярослав Грицак Нариси з історії України: формування української
модерної нації. К, 1996. 360 с.

7. Як схема Гроха інтерпретувалася по відношенню до України.

Автори і особливості інтерпретацій (2 автори і їх інтерпретації)
Схема Гроха справила значний вплив на наукову громадськість.

Спробу застосувати періодизацію М. Гроха до української історії

зробив Роман Шпорлюк – американський вчений українського
походження. Він використав схему Гроха коли в огляді українського
 178

національного відродження XIX ст. говорив про наукову, культурну та

політичну фази, які відповідають трьом фазам Гроха.

На думку Шпорлюка, у підросійській Україні культурна фаза почалася у

1905 р. і не завершилася навіть у 1917 р. Одночасно почалася політична
фаза, яка прискорилася в революційних обставинах 1917-1920 рр. Однак
ця стадія була перервана. [2]

У 1991 р. в «Українському історичному журналі» була опублікована

стаття канадського історика П. Магочия «Українське національне
відродження. Нова аналітична структура», в якій автор визначив етапи та
хронологічні межі національного відродження окремо для українських
земель у складі Російської імперії і окремо – у складі Австрійської.

Дослідник виділяв три стадії:

(1) стадія збирання спадщини (або як це було у Гроха – період наукового

зацікавлення), коли окремі вчені або, частіше, непідготовлені ентузіасти
збирають мовні, фольклорні, літе ратурні та історичні залишки даного
народу;

(2) організаційна стадія (фаза В в Гроха), коли закладаються культурні

організації (читальні, театри, біб ліотеки, музеї, національні доми тощ о),
школи й видання для поши рення знання про національну спадщину, яку
вже зібрано або яка далі збирається;

(3) політична стадія (фаза С), коли закладаються партії та інші

організації, які уможливлюють участь у політичному процесі. [1]

Як і в усіх таких схематичних історичних структурах, жодна з цих

стадій не починається і не кінчається раптово, і часто вони частково
покриваються.

Дискутуючи щодо схеми Гроха Павло Магочій, зауважував,

посилаючись на приклад Галичини, що порядок фаз може бути не
 179

обов’язково таким, як його подає Грох, — «відродження» може

починатися і з «патріотичної агітації». Р. Шпорлюк вважає, що всі види
діяльності, відокремлені Грохом в особливі стадії, фактично діяли
протягом усього періоду формування нації і державотворення. І справді,
хіба період «наукових зацікавлень» припиняється за часів «патріотичної
агітації» чи масового політичного руху? [3]

Щодо хронологічних рамок - в межах Російської імперії Магочій

виділяє три етапи «натхненного інтелігенцією національного руху»: (1)
1780–1840 рр. – етап збирання спадщини; (2) 1840–1900 рр. –
організаційний етап; (3) 1900–1917 рр. – політичний етап [11, c. 103]. А
що стосується Західної України, яка перебувала у складі Австрійської
імперії, то, на думку П. Магочия, кожен з визначених етапів (збирання
спадщини, організаційний і політичний) був розвинений повніше і мав
інші хронологічні рамки: 1816–1847; 1848–1860; 1861–1918 рр. –
відповідно.

Використана література

1) Ігор Панафідін КОНЦЕПТ «УКРАЇНСЬКЕ НАЦІОНАЛЬНЕ

ВІДРОДЖЕННЯ» У ДОСЛІДЖЕННЯХ ВІТЧИЗНЯНИХ
ІСТОРИКІВ 90-Х РР. ХХ СТ. Наукові записки: Серія «Історія».
2) Шпорлюк Р. Імперія та нації / Пер. з англ. — К.: Дух і Літера, 2000.
— 354 с.
3) Ярослав Грицак Нариси з історії України: формування української
модерної нації. К, 1996. 360 с.

8. Роль професійних істориків в розробці теоретичних підстав

українського національного руху. Приклади М. Костомарова
(«Дві руські народності..») і Грушевського («Схема історії…»)
 180

Велику роль в розробці теоретичних підстав українського

національного руху зіграли професійні історики.

Так, у своїй статті «Звичайна схема "русскої" історії» М. Грушевський

розвинув цілу концепцію самобутності історичного розвитку
українського народу.

У праці «Звичайна схема „русскої“ історії і справа раціонального

укладу історії східного слов'янства» (1904) М.Грушевський рішуче
виступив з науковою критикою російської схеми історії
східноєвропейських народів (історії Східної Європи, тобто Росії,
України, Білорусі), яка обстоювала концепцію «общерусскої» народності,
її історії та культури, водночас нехтуючи історичним розвитком
українського і білоруського народів, що, власне, було виявом російського
історіографічного шовінізму.

«Руська історія» здавалась українському історику «…пережитком

старомосковської історіографічної схеми — пережитком, дещо
приладженим до новіших історіографічних вимог, але в основі своїй
нераціональним». Квінтесенцією авторських роздумів є саме думка про
те, що «общерусскої» історії не було й не може бути, як немає
«общерусскої» народності. Може бути історія всіх «руських народностей,
кому охота їх так називати», або ж історія східного слов'янства. Вона й
повинна стати, як вважав учений, на місце теперішньої «руської історії».
[2]

М. Грушевський обґрунтував думку про необхідність вивчення

різних гілок східного слов'янства, створив власну, а не підпорядковану
російській, схему історії українського народу. Вчений довів, що спроби
пов'язувати Київську державу з її суспільно-політичним укладом і
культурою з Володимиро-Московським князівством ХІІІ — ХІV ст. не
мають під собою підстав. Вчений довів тяглість історії українського
 181

народу від Київської Русі до Галицько-Волинського князівства, яке

згодом увійшло у склад ВКЛ і потім до складу Речі Посполитої

Дослідник також оприлюднив свою хронологічну схему

українського відродження кінця ХVІІІ - початку XX ст.

Узявши за критерій розвиток "ідей націоналізму", він поділив

"українське ХІХ століття" на три стадії: першу доводив до кінця 40-х рр.,
другу - до 70-х, а третю вважав ще не завершеною 1907 р., коли побачила
світ названа вище його публікація.

У своїх узагальнюючих однотомних працях з історії України М.

Грушевський виклав і результати свого теоретичного осмислення ролі
окремих регіонів щодо національного відродження. За його
переконанням, цей процес започаткувала Слобожанщина з її першим у
Східній Україні Харківським університетом, заснованим 1805 р.
Наступний (від 40-х рр. XIX ст.) етап розвитку українського руху вчений
пов'язував з Наддніпрянщиною, ще вужче - з Києвом, який з 1834 р.
також став університетським центром. А далі, з кінця 50-х і початку 60-х
рр. XIX ст., центром українського руху, який виявляє свою близькість і
солідарність із загальноросійським визвольним рухом, стає Петербург.

Всі ці регіональні спостереження корифея української історіографії

не втратили актуальності до нашого часу, коли серед істориків оновився
інтерес до визначення ролі і місця окремих регіонів у розвитку
українського національного відродження кінця XVIII - початку XX ст.

Так, схема Грушевського, яка доводила окремішність і в той же час

тяглість української історії і яка стала каноном для української
історіографії, зводила українську історію XIX ст. до
культурнонаціональних процесів серед українців у складі Російської й
Австрійської імперії [1]
 182

Стаття М. Костомарова «Дві руські народности» була

надрукована вперше в українському місячнику «Основа», у третій книзі
за 1861. р. Костомаров дає в ній аналіз історичних умов, які витворили з
близьких колись до себе племен східнослав'янської («руської») ґрупи дві
цілком окремих і відмінних народности; ці народності уявляють тепер із
себе два цілком окремих національних типи, з різною вдачею, ріжною
психолоґією, різним світоглядом і громадським ідеалом.

У праці "Дві руські народності" вчений здійснив спробу не тільки

етнокультурно віддиференціювати Україну від Великоросії, але й
окреслити основні риси національного характеру українців. Ідея про "дві
руські народності" була не лише ідеєю про різну історичну долю двох
народів, а про два різні народи, один з яких є спадкоємцем київської
традиції свободи й індивідуалізму, другий – московської традиції
авторитаризму й підкорення особи общиною. Отже, автор протиставляє
російську общинність, яка знищує особистість, українській
персоналістичності. Адже українська громада – це "добровільне
товариство людей; хто хоче – належить до громади, а не хоче – виходить
з неї", оскільки кожний є незалежною особою. [3]

Вчений підкреслював, що у росіян панує практичний розум, а в

українців "вільна стихія", яка часто "призводила або до розладу
суспільних зв'язків, або до водоверті думок, що спонукали народне
історичне життя". Дослідження М. Костомаровим специфіки
національних характерів українців і росіян базувалося на порівняльному
принципі і мало не тільки описовий характер. Автор зробив спробу
пояснення психологічних особливостей народного духу, віддаючи
перевагу географічним та історичним чинникам. Саме такими причинами
М. Костомаров пояснює самозаглибленість у свій внутрішній світ і дух
терпимості українців, а також відсутність у них національної пихатості.
 183

М. Костомаров підкреслює, що в українців переважає поезія,

ідеалізм і м'якість, а у росіян – проза, матеріалізм і твердість. Росіян, на
відміну від українців, більше визначає нахил "поширити свій край,
зростати на чужий кошт, проковтнути сусідів", через це Росію тягне до
хитрої політики, до завоювань. Надзвичайно важливою складовою життя
націй є національна література, яка, на думку М. Костомарова,
відображає не тільки душу народу, але й є засобом національного
самоусвідомлення. Вчений вважає, що росіяни є більш практичними, і до
поезії вони звертаються лише тоді, коли абстрагуються від повсякденного
життя. Тому російська поезія часто намагається відобразити неосяжне,
таке, що виходить поза межі природних можливостей і разом з тим часто
відображає прості забави і розваги. Українській поезії, на думку М.
Костомарова, властива глибока екофільність, а українську пісню
пронизує дух ліричності й ніжності, вона відзначається великою силою
чудової поезії. Відмінності між українцями та росіянами доволі чітко
простежуються і у ставленні до природи, стверджує вчений. Росіянин
"мало любить природу; в селянина рідко можна зустріти в городі квіти,
які в Україні є в кожному дворі", "у Великоросії багато садів, але це все
майже садовина, їх розводять з комерційною метою". У росіян та
українців різне ставлення й до жінки: більш матеріалістичне у росіян, і
більш духовне в українців. У українців домінує мала родина, стверджує
М. Костомаров, адже після одруження дітей батьки намагаються
відділити їх. Діти, отримавши своє житло, самостійно ведуть
господарство, а їхній зв'язок з батьками має винятково "почуттєвий
характер". У росіян же домінує велика родина. Після одруження діти
живуть з батьками, майно не ділиться, і почуття приватної власності є
незначним і т.д

М. Костомаров порівнює українців не тільки з росіянами, а й з

білорусами та поляками. На його думку, українці більш схожі з давніми
новгородцями, а білоруси – з росіянами. Хоча українська мова є доволі
 184

подібною до російської, але українці, на думку вченого, за своїми

властивостями і характером є духовно ближчими до поляків (правда
польський народ є більш аристократичним, а український – більш
демократичним). [3]

М. Костомаров виокремлює поняття "духовний народний склад", до

якого він зараховує розум, почуття, волю, духовне й суспільне життя,
звичаї, характер народу, підкреслюючи, що всі ці ознаки можуть існувати
тільки разом, взаємно підтримуючи і доповнюючи одна одну. Фактично
тут йдеться про сучасну наукову категорію "психічний склад нації", яку в
науці вперше охарактеризував і визначив М. Костомаров. [3]

Таким чином, деякі ідеї М. Костомарова мають значний

евристичний потенціал для сучасного українознавства. По-перше, це ідея
про самобутність і суб'єктність українського народу. По-друге, це
визначення поняття "психічний склад нації". По-третє, це постановка
питання про національну самосвідомість, що було логічним завершенням
досліджень українського національного характеру.

Отже, М. Костомаров обстоював у своїх працях самобутність

української нації та окремішність українського історичного процесу,
який, на його думку, є втіленням вільнолюбного демократичного руху
українського народу. Через розкриття українського національного
характеру М. Костомаров прагнув увести в національну свідомість
українців ідею власної осібності, самодостатності і самоцінності. Через
співставлення характерів росіян і українців він показує їхнє розходження,
яке, на його думку, має давні витоки, що сягають ХІІ ст.

Використана література

1) Ярослав Грицак. Нариси з історії України: формування української

модерної нації. К, 1996. 360 с.
 185

2) Грушевський М. Звичайна схема руської історії.

http://litopys.org.ua/hrs/hrs02.htm
3) Федорченко І. Проблема українського національного характеру в
науковій спадщині Костомарова. - Вісник Київського
національного університету імені Тараса Шевченка, 2008. С. 21-24

ТЕМА 10. Україна в контексті міжнародних відносин в 1914-

1922 рр.
 186

8. Українське питання напередодні і в роки в роки Першої

світової війни.
-Як «Українське питання» розуміли політичні українці

Напередодні Першої світової війни Україна входила до складу двох

сусідніх імперій – Російської і Австро-Угорської. Державний кордон між
цими імперіями унеможливлював нормальні зв’язки між населенням
Наддніпрянської (підросійської) і Західної України, яка входила до складу
Австро-Угорщини (підавстрійської).

Територіальна розчленованість України створювала реальну загрозу

існуванню українців, як окремого етносу. З одного боку, виникали
сприятливі умови для прискореної асиміляції українців у середовищі
сусідів – освіченіших і організованіших, а інколи й переважаючих
чисельно. З іншого боку, накопичувалися місцеві мовні та інші
етнокультурні відмінності, які «віддаляли» розселені в різних
адміністративних одиницях двох імперій групи українців. Приклади, коли
на базі одного етносу формувалися дві нації, історія знає. Щоб уникнути
такої гіркої долі національна політична еліта спрямовувала свої зусилля
на те, щоб переконати українців у тому, що і Наддніпрянщина, і Східна
Галичина, і Північна Буковина, і Закарпаття заселені їх співвітчизниками.
Це усвідомлення означало сприйняття ідеї єдності, соборності України.
Особливого значення від початку XIX ст. став набувати фактор мовної
єдності. Українська інтелігенція енергійно працювала над створенням
єдиної літературної мови, щоб забезпечити подолання відмінностей
регіональних діалектів. Західні українці брали за зразок мову, якою
користувалися східноукраїнські автори.

Українська інтелігенція в обох імперіях, визначившись як єдине

національне ціле, почала користуватися спільною мовою, що стало
 187

важливим кроком до перетворення українців в одну націю на

практиці. Одночасно формувався спільний погляд на минуле українського
народу, вироблялися спільна політична стратегія, бачення майбутнього
єдиної нації, а не лише окремих її частин. Коли почали розгортати свою
діяльність українські національні партії, то в своїх програмах вони
поставили вимогу створити суверенну і соборну українську державу.
Оскільки австрійська Україна була набагато меншою, ніж російська, то
протягом XIX ст. поступово утвердилась ідея об’єднання навколо
Наддніпрянщини, яку називали Великою Україною. І це остаточно
зробило прагнення до соборності повномасштабними і незворотними.
Жодна з українських національних партій не планувала будувати
майбутню українську державу на частині етнічної української території.
Всі вони бачили Україну в єдності всіх її територій, незалежно від того, до
складу якої держави і адміністративно-територіальної одиниці Російської
чи Австро-Угорської імперії вони входили. Ця думка стала поступово
проникати в маси, перетворюючись у невід’ємну складову українського
бачення майбутнього (українського проекту). Ідея української соборності
була адекватною (такою, що цілком відповідає ситуації) відповіддю
територіально розчленованого українства на виклик історії.

Таким чином, формування модерної української нації і відродження

української державності стали двома найважливішими складовими
«українського проекту».

Спалах національних почуттів українців відбувся в умовах, коли в Європі

відчувалося наближення широкомасштабного конфлікту між великими
воєнними блоками: Антантою (Великою Британією, Францією, Росією) і
Троїстим союзом (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Італією). Українським
політикам було очевидно, що їхній народ у цьому конфлікті змушений
воювати у складі обох блоків.
 188

Серед населення і політиків України не зникло бажання створити

власну національну державу, об’єднати в межах цієї держави Схід і Захід.
Але ці прагнення суперечили інтересам європейських держав, які бачили
Україну у своєму складі. Таким чином, навколо України накопичилося
багато міжнародних суперечностей, які в комплексі з нерозв’язаними
проблемами українського суспільства становили «українське питання».

Загалом, суть «українського питання» полягала у відсутності незалежної

української держави, незадовільному матеріальному і національно-
культурному становищі її населення, територіальній розчленованості
українських земель, прагненні української еліти до національно-
державного відродження.

Зазнавши впливу модернізації, залежні від Австро-Угорщини і Російської

імперії народи прагнули відновлення свого суверенітету. Надії
українського народу на краще посилювалися тими великими жертвами,
яких він зазнав з перших днів війни. До російської, австрійської та
угорської армій мобілізували мільйони українців

У цій ситуації перед представниками українських національних партій

постало питання: яку позицію зайняти щодо війни? Єдиної лінії в цьому
питанні українці виробити не зуміли. Однак було спільне, що об’єднувало
політично активні верстви населення Наддніпрянської і Західної України:
прагнення використати війну для поліпшення національно-культурного
становища України, а якщо виникне можливість – відродження її
державності.

Використана література

1) Ярослав Грицак. Нариси історії України: формування модерної

української нації XIX-XX ст. [Навч. посібник]. - Київ: Генеза, 1996. -
360 с
 189

- Як розуміли розв’язання «Українського питання» в Росії.

Імперська еліта вважала українців гілкою російського народу, що під

впливом історичних обставин «ополячилася». Царський уряд вважав
своєю метою ліквідувати сліди «ополячення», асимілювати українців. Це
було частиною стратегічного задуму російських політиків щодо України,
який в науці одержав назву «російський імперський проект». Не
випадково в лексиконі російських чиновників термін «Україна» на
початок ХХ ст. не вживався. В усіх офіційних документах для позначення
Наддніпрянської України використовували терміни: «Південно-Захід на
Росія» (іноді – «Малоросія») і «Новоросія» (територія Катеринославської,
Херсонської і Таврійської губерній).

Національному питанню в загальноросійських партіях особливої уваги не

приділяли. І ліберали, і соціалісти, і консерватори стояли на позиціях
збереження єдиної Російської держави. Україну вони вважали
невід’ємною частиною Росії. Правда, соціал-демократи формально
визнавали «право націй на самовизначення», хоча революційно
доцільним вони вважали унітарну державу.

Доки у складі Російської імперії перебувала Наддніпрянська Україна,

царський уряд прагнув захопити й Західну Україну.

У контексті стратегічної мети – розгрому Німеччини та її союзників,

панування над протоками Босфор і Дарданелли – першим своїм
завданням у війні Росія ставила встановлення контролю над Східною
Галичиною, Північною Буковиною і Закарпаттям, заселеними українцями.
Грабіжницький характер своїх намірів російська пропаганда прикривала
заявами про прагнення зібрати воєдино всі «ісконно» російські землі,
 190

якими вона традиційно вважала українські етнічні території. Це був

суто імперський проект розв’язання «українського питання».

Такий підхід дозволив розв’язати два завдання, які здавна ставила перед
собою Російська імперія: по-перше, розширити свої кордони,
послабивши або знищивши своїх противників; по-друге, ліквідувати
організаційні центри визвольного руху в Галичині. У Росії добре знали про
політично активних українців Наддніпрянщини, які називали Галичину
«українським П’ємонтом», що стала центром боротьби за об’єднання і
звільнення України з-під іноземного гніту. Знищивши «український
П’ємонт», можна було сподіватися на швидку реалізацію «російського
проекту» – злиття в «російському морі всіх слов’янських рік». Разом з тим
зникало надокучливе «українське питання» – головний біль російської
політики. До цього прагнули як російські урядовці, так і діячі неурядових
політичних партій. Коли виникало питання про майбутнє України, усі вони
говорили однією мовою – мовою великодержавного шовінізму. «Ця
акція, – писав про майбутнє захоплення Західної України відомий
російський політичний діяч ліберального спрямування П. Струве, –
необхідна для оздоровлення Росії, бо існування малоросійської гілки в
Австрії спричинить відродження “українсь кого питання».

Використана література

1) Ярослав Грицак. Нариси історії України: формування модерної

української нації XIX-XX ст. [Навч. посібник]. - Київ: Генеза, 1996. -
360 с
2) Турченко Г. Ф. Південноукраїнський фактор в геополітичних
реаліях Першої світової війни / Г. Ф. Турченко // Науковий вісник
Дипломатичної академії України. - 2003. - Вип. 9. - С. 372-384
 191

- Яким були плани розв’язання «Українського питання» в Австро-

Угорщині і Німеччині.

Австро-Угорська імперія прагнула в ході війни зміцнити свої позиції в

Західній Україні і приєднати до своїх володінь інші населені українцями
території, у першу чергу Волинь і Поділля. Це дозволило б їй посилити
вплив на інші слов’янські народи імперії (поляків, чехів, словаків, хорватів
та ін.), позбавити претензій на керівну роль у слов’янському світі Росії.
Разом з тим Австро-Угорщина обіцяла підтримувати визвольну боротьбу
українського народу за створення самостійної України на відірваних від
Росії територіях.

Зі свого боку, Німецька імперія домагалася розширення своїх територій

за рахунок українських земель Сходу і Півдня – економічно
найрозвинутіших. Загарбання України серед німецьких політиків
вважалося найважливішим кроком для розгрому Російської імперії. «Хто
володіє Києвом, той має ключ від Росії», – писав ще в 1897 р. німецький
публіцист Пауль Рорбах. Крім того, Південний Схід України розглядався як
зручний плацдарм для подальшого наступу на Схід, аж до Індійського
океану. У Німеччині не виключали створення на відвойованих у Росії
територіях формально самостійної, а по суті маріонеткової Української
держави.

Зокрема, восени 1915 р. німецький канцлер заявив у рейхстазі, що

«німецький імперський уряд ставиться прихильно до можливого
створення самостійної Української держави».

Восени 1916 р. надії Головної Української Ради і всіх інших лояльних до

Австро-Угорщини політичних сил Західної України на одержання
автономії української частини Галичини й Буковини стали розвіюватися.
23 жовтня (4 листопада за н. ст.) 1916 р. уряд Німеччини проголосив
 192

утворення «самостійного» Польського Королівства з 10 губерній

Польщі, які до 1914 р. належали Російській імперії, а в ході воєнних дій
були захоплені німецькими військами. Одночасно імператор Австро-
Угорщини Франц Йосиф І проголосив автономію Галичини без розподілу
краю на східну та західну частини.

Для Німеччини й Австро-Угорщини значно важливішим було мати в

Європі союзних з ними поляків, ніж вирішувати «українське питання» в
умовах, коли більша частина України перебувала під російським
контролем. Життя підказувало українцям, як західним, так і
наддніпрянським, що їхнє визволення залежить передусім від них самих.

Використана література

1) Ярослав Грицак. Нариси історії України: формування модерної

української нації XIX-XX ст. [Навч. посібник]. - Київ: Генеза, 1996. -
360 с
2) Турченко Г. Ф. Південноукраїнський фактор в геополітичних
реаліях Першої світової війни / Г. Ф. Турченко // Науковий вісник
Дипломатичної академії України. - 2003. - Вип. 9. - С. 372-384
3) Турченко Ф.Г. Україна в першій світовій війні. Пам'ятки України:
історія та культура. — К., 2015. — № 3/4. — С. 12–19

-Польський варіант розв’язання «Українського питання»

Поляки не мали власної держави, а територія Польщі була

розчленованою між Російською, Австро-Угорською і Німецькою
імперіями. Палким бажанням поляків було відродження незалежності,
причому більшість польських політиків схилялася до ідеї історичної
Польщі, тобто в кордонах до 1772 року, що зводило розвязання
«українського питання» нанівець.
 193

Кожну, навіть найменшу, поступку українцям доводилося буквально

«виривати» у гострому протистоянні з чиновниками і польськими
політичними партіями. Але протистояння було безперспективне – воно
вело українсько-польські відносини в глухий кут. Серед політиків обох
народів посилювалися настрої на користь примирення. Підстав для цього
було достатньо. Адже українсько-польські відносини не обмежувалися
конфліктами і протистоянням. Обидва народи сотні років жили поруч і
використовували взаємне сусідство. Зокрема, контакти з польською
культурою сприяли засвоєнню українцями європейських ідей. Нарешті,
тісними були особисті стосунки між українцями і поляками: досить
поширеними були змішані українсько-польські шлюби. У лютому 1914 р.
було укладено польсько-українську компромісну угоду. Українці повинні
були одержати третину місць у Галицькому сеймі і повноважне
представництво в різних сеймових комісіях. Поляки зобов’язувалися не
чинити перешкод заснуванню українського університету у Львові.
Укладення угоди могло послужити поворотним пунктом у польсько-
українських відносинах, сприяти їх нормалізації. Однак її так і не було
втілено в життя, оскільки через декілька місяців розпочалася Перша
світова війна.

Використана література

1) Ярослав Грицак. Нариси історії України: формування модерної

української нації XIX-XX ст. [Навч. посібник]. - Київ: Генеза, 1996. -
360 с

9. Українська Революція і російсько-українські війни 1918-21 рр.

-коротко причини, коли відбувалися і чим закінчилися, і чому

Причини Української революції (1917 -21) :

 194

- Антиукраїнська політика царського уряду, особливо яскраво

продемонстрована під час російської окупації Галичини, сприяла
наростанню антиросійських настроїв у Наддніпрян щині. Наприкінці
вересня 1914 р. Рада ТУПу зібралася на засідання, на якому рішуче
заявила про відмову від підтримки уряду і про нейтральну позицію
організації у війні. Незгода з офіційною оцінкою війни як
«народної», «визвольної» назрівала і в організаціях кадетської
партії, які діяли в українських губерніях. Місцеві кадети мусили
зважати на настрої українського населення. На з’їзді партії в лютому
1916 р. з критикою центрального комітету виступив делегат від м.
Лубни Д.М. Дяченко. «Щоб війна проводилась заради малих
народностей – це неправда!», – заявив делегат.У 1915–1916 рр. на
адресу вищих російських урядовців і депутатів Державної думи
було надіслано петиції відомих письменників і громадських діячів з
вимогами надати свободу українському слову і друку, повернути із
заслання всіх українців, засуджених за політичними справами,
погодитися на надання Україні автономії. З вимогою надати Україні
національно-культурні права, у т. ч. права автономії, у грудні 1916
р. знову виступило Товариство українських поступовців. При цьому
вкотре було оголошено про нейтралітет українців у світовій війні.
- зростання національної свідомості
- можливості для реалізації українського питання: лютого 1917 р. в
Росії перемогла демократична революція. Монархію було повалено
- рухнула «тюрма народів»
- розгорнулася легальна політична діяльність українських
національних партій, яких було три групи, – соціалістичні,
ліберальні й консервативні.
 195

- масові маніфестації в Україні 1917 р (19 березня в Києві, такі ж в

інших містах – Одесі, Харкові, Катеринославі і тд)
- прагнення українського народу до свободи, національного
визволення
І радянсько-українська війна - збройний конфлікт між Радянською
Росією і Українською Народною Республікою у період від 21
грудня 1917 року до 12 червня 1918 року. Війна відбувалася за контроль
над територіями колишньої Російської імперії землі яких населяли
переважно українці.

Передумови:

Після подій лютневої революції у Петрограді 8—15 березня 1917 року

починається розпад Російської імперії. До влади на території імперії
приходить Тимчасовий уряд Росії.

17 березня 1917 року в Києві українськими партіями

створюється Українська Центральна Рада, що стала головним органом
влади на території України. 19 березня 1917 року в Києві зібралася 100-
тисячна маніфестація, на якій було висловлено ідеї про відновлення
української державності та національної самовизначеності.

7 листопада у Росії внаслідок перевороту до влади приходять більшовики

і створюють Радянську Республіку Росію, в Україні — Центральна рада,
яка 20 листопада 1917 року проголосила ІІІ універсалом створення
автономної Української Народної Республіки зі столицею в Києві.

УНР наполягала на утворенні федеративного уряду в Росії з представників

усіх територій, що самовизначилися. Невдала
спроба більшовиків змінити владу в Україні шляхом переобрання
Української Центральної Ради викликала роздратування російського
 196

уряду — більшовицької Ради народних комісарів, тому вона вирішила

захопити владу в Україні шляхом збройного повстання в Києві.

Проте, в ніч з 29 листопада (11 грудня) на 30 листопада (12

грудня) 1917 року українські війська, лояльні до Центральної Ради,
придушили повстання, а заколотників вислали ешелонами за межі
України. Більшовицькі відділи 2-го гвардійського корпусу під
проводом Євгенії Бош, що їхали з фронту на захоплення Києва, були
роззброєні 1-м українським корпусомПавла
Скоропадського біля Жмеринки і відправлені до Росії. 30 листопада (12
грудня) 1917 року спалахнуло більшовицьке повстання в Одесі, яке так
само закінчилося поразкою більшовиків.

4 грудня (17 грудня) 1917 року з ініціативи районного

комітету більшовиків у Микитівці відбувся з'їзд підконтрольних
більшовикам ревкомів Донецького басейну. На ньому було
обрано Центральне бюро Військово-революційних комітетів Донбасу,
формально частина Донбасу першою вийшла із-під контролю УНР.

Результат:

9 лютого 1918 р. між Українською Народною Республікою, з одного боку,

і Німеччиною та її союзниками – з другого, було підписано мирний
договір.
Стан війни між державами німецько-австрійського блоку і Україною
припинився. Німеччина й Австро-Угорщина перетворилися на союзниць
УНР і зобов’язалися допомогти їй відновити контроль над усією
територією
держави в обмін на продовольство.
 197

Війна закінчилася перемогою Української держави за допомогою

Австро-німецьких союзників, а також зміною влади та державного
устрою в країні.

ІІ російсько-українська війна (листопад 1918 – листопад 1919)

Революція в Німеччині позбавила Україну підтримки та поставила її один

на один з більшовицькою Росією. 13 листопада Росія анулювала
Брестський
мир, зокрема в тих пунктах, що стосувалися визнання більшовиками
незалежності Української Народної Республіки. У Москві ухвалили наступ
російських військ в Україну з метою встановлення над нею
більшовицького
контролю. Наприкінці листопада 1918 р. у Росії сформовано Тимчасовий
робітничо-селянський уряд України, який розглядався не як орган влади
незалежної держави, а як «обласна» адміністрація, керована
більшовиками.
Таким чином, в Україні ще не закінчилася боротьба за владу між
гетьманом і
Директорією, а з північно-східної Росії вже розпочався наступ
більшовицьких військ.

31 грудня 1918 р. Директорія запропонувала уряду Росії переговори про

мир. Російська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної
війни, лицемірно заявивши, що регулярних російських військ в Україні
немає, а з буржуазною Директорією УНР воюють українські радянські
війська, очолювані

Всю Наддніпрянщину згодом зайняли більшовики. Проте їх становище в

Україні було дуже непевним. Озброєні селянські маси, яким більшовики
не дозволили ділити панські землі, не хотіли задарма давати хліб для
 198

вивезення в Росію. Навесні 1919 р. в Україні почалися масові повстання

(з 1 квітня по 19 червня 1919 р. — 338 повстань), в основному селянські.

Підтримана повстанським рухом українська армія в сер. 1919 р.

перейшла в контрнаступ проти російської Червоної армії. Цьому сприяв
той факт, що внаслідок поразки у війні з Польщею збройні сили
Західноукраїнської Народної Республіки — Українська галицька армія—
16—18 липня 1919 р. відступили за Збруч і посилили український проти
більшовицький фронт. Спільними силами, чисельність яких становила
приблизно 80 тис. вояків, вдалося вибити російську Червону армію з
більшої частини Правобережжя. 31 серпня 1919р. об'єднані українські
частини вступили в Київ. Одночасно в столицю увійшла з південного
сходу російська Добровольча армія на чолі з генералом А.Денікіним.

Отже, наприкін. листопада 1919 р. армія й уряд УНР опинилися в оточенні

більшовиків, поляків і денікінців. На нараді в Чорториї 4 грудня 1919 р.
було вирішено припинити війну регулярною армією і вдатися до тактики
партизанської боротьби. Із 6 грудня 1919 р. по 6 травня 1920 р.
Наддніпрянська армія здійснила перший Зимовий похід — по тилах
спочатку А. Денікіна, потім більшовиків. Воїни-наддніпрянці пройшли з
боями Правобережну Україну, поширивши бойові дії і на Лівобережжя.
Вони завдали кілька поразок білогвардійським військам, зруйнували їх
комунікації. У кінці березня 1920 р. армія УНР отримала наказ рухатися до
польського фронту.

Удари армії УНР, завдані білогвардійцям, полегшили більшовикам

остаточний розгром денікінців. Денікінці залишили Україну і вирушили до
Ростова-на-Дону.

7 листопада 1919 р. почався наступ більшовиків на Україну. 16 грудня

1919 р. вони втретє зайняли Київ і до сер. лютого 1920р., витіснивши
 199

війська А. Денікіна, оволоділи Україною. Частини УГА знову

опинившись у безвихідній ситуації — Денікіна було розбито, зворотна
дорога до Петлюри закрита, а Румунія відмовила їм у притулку — у
лютому 1920 р. перейшли на бік більшовиків і отримали назву Червоної
УГА (ЧУ ГА).

Тим часом українська дипломатична місія у Варшаві (А. Лівиць-кий і

С.Петлюра) продовжувала переговори з поляками. 22 квітня 1920 р. було
підписано т. зв. Варшавський договір, який передбачав: 1) визнання
польським урядом незалежності Української Народної Республіки та
Директорії УНР на чолі з Головним отаманом С. Петлюрою як верховної
влади в державі; 2) встановлення українсько-польського кордону, за
яким Польща отримувала Галичину, Західну Волинь, частину Полісся,
Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщини; 3) зобов'язання Польщі не
укладати міжнародних угод, спрямованих проти України; 4) гарантування
національно-культурних прав українського населення в Польщі і
польського — в Україні.

Складовою Варшавського договору була українсько-польська військова

конвенція, яка передбачала початок спільних військових дій проти
більшовиків на території України. У результаті почався польсько-
український наступ па більшовиків. Поруч із польською армією діяли дві
українські дивізії і армія, яка повернулася із Зимового походу. Вже 7
травня 1920р. дивізія М. Безручка разом з польськими частинами увійшла
до Києва. Однак ці початкові успіхи перекреслив контрнаступ
більшовицької армії С.Бульонного, яка протягом червня — серпня
здобула територію до Збруча, після чого зайняла велику частину
Галичини й Волині та через Замости розпочала наступ на Варшаву. Після
 200

розгрому більшовиків під Варшавою (15 вересня 1920 р.) почався

черговий наступ польсько-українських армій, які, відтіснивши
більшовицькі загони, дійшли на Поділлі до лінії Яруга над Дністром —
Шаргород — Бар — Літин. Ці операції були припинені після підписання 18
жовтня 1920 р. польсько-радянського перемир'я. Армія УНР — 23 тис.
бійців — сама продовжувала боротьбу до 21 жовтня 1920р., коли
підтиском переважаючих більшовицьких військ мусила перейти за Збруч
на територію Польської держави, де була інтернована. Перестала
існувати й УГА, яка наприкін. квітня 1920 p., скориставшись наступом
українсько-польського війська проти більшовиків, покинула останніх у
надії пристати до українського війська і боротися за українську
самостійність.

Однак збройна боротьба проти радянської влади в Україні не

припинялась. Український повстанський рух у жовтні 1920 р. охоплював
бл. 40 тис. чол. і завдавав відчутної шкоди більшовицькому режимові.
Але страшна посуха 1921 р. та її наслідок — голод — підірвали спротив
українського народу.

Для його підтримки з числа добровольців армії УНР, інтернованих у

Польщі, було організовано партизанський рейд за участю 1500 вояків —
відомий в історії як другий Зимовий похід. Він почався в ніч з 3 на 4
листопада 1921р. Було створено три повстанські групи: Волинську, яку
очолював Ю.Тютюнник, Подільську (М. Палій) і Бессарабську (А.Гуляй-
Гуленко). Остання через різні перешкоди не змогла прорватися з Румунії
в Україну. Група Палія пройшла з боями Проскурівський та Летичівський
повіти, дійшла до Малина й Бородянки, згодом вирушила на схід від
Радомишля, пробралася через любарські та заславські ліси і 29 листопада
1921 p., перейшовши польський кордон, повернулася назад. Група
Ю.Тютюнника попрямувала на Коростень, який захопила з великими
 201

трофеями. Та 14 листопада 1921 р. повстанців оточила і розбила

червона кавалерія. Частина вояків повернулася до Польщі. А 359 бійців
більшовики розстріляли 21 листопада 1921 р. ум. Базар після того, як
жоден не захотів "каятися".

Використана література

4) Бойко О. Д. Перша війна Радянської Росії проти УНР 1917—

1918 // Енциклопедія історії України у 10 т. — К. : Наук. думка,
2011. — Т. 8 : Па — Прик. — С. 161. — 520 с.
5) Ярослав Грицак. Нариси історії України: формування модерної
української нації XIX-XX ст. [Навч. посібник]. - Київ: Генеза, 1996. -
360 с
6) М.В.Лазарович Iсторiя України. Навчальний посiбник.– Тернопiль,
1999. – 147 С.
10.Революції в Центральній Європі та виникнення нових держав
-зосередити увагу на питанні, чому полякам, чехам, південним
слов’янам, фіннам, прибалтам удалося утворити власні держави, а
українцям – ні.

15 листопада 1917 р. РНК ухвалила Декларацію прав народів Росії.

Документ проголошував рівність і суверенність народів, що проживали на
території Росії, їхнє право на самовизначення та утворення незалежних
держав. Утім робилося це виключно з метою залучити пригноблені
народи на свій бік. Політично доцільним більшовики вважали створення
унітарної соціалістичної республіки, яка після перемоги в інших країнах
Заходу увійшла б до Європейської соціалістичної федерації. Розпад
імперії почався з відокремленням Фінляндії. 6 грудня 191 7 р. парламент
Фінляндії прийняв Маніфест «До народу Фінляндії», яким проголосив
незалежність країни. 31 грудня незалежність Фінляндії визнала радянська
 202

Росія. Але разом з тим місцеві більшовики з допомогою більшовицької

Росії у січні 1918 р. проголосили Фінляндію Соціалістичною робітничою
республікою. Почалася громадянська війна, яка закінчилася поразкою
місцевих червоних. Фінськими військами, яким активно допомагала
Німеччина, командував колишній царський генерал Маннергейм.

У 1919 р. більшовицька Росія остаточно визнала незалежність Фінляндії.

Територія Польщі до Першої світової війни входила до складу Росії,
Австрії та Німеччини, які поділили її між собою ще в другій половині ХVІІІ
ст.

Коли більшовики у листопаді 1917 р. прийшли до влади, вся Польща (у

тому числі й підросійська її частина) ще перебувала під окупацією
Німеччини. За цих умов у грудні 1917 р. вони зробили дипломатичний
крок – задекларували право поляків на створення власної держави, а 29
серпня 1918 р. анулювали договори царської Росії про поділи Польщі.
Однак на поляків цей жест не справив враження. Вони орієнтувалися на
Антанту, яка вже визначила майбутнє Польщі як незалежної держави. 11
листопада 1918 р. Польща проголосила незалежність. Деякий час
полякам доводилося долати прагнення радянської Росії нав’язати їй
більшовицькі порядки, перш ніж на початку 1920-х років було остаточно
визнано незалежність Польщі, її кордони та встановлено дипломатичні
відносини.

До лютого 1918 р. незалежність від Росії проголосили Україна, Литва,

Естонія, у березні – Білорусія, а в квітні – країни Закавказзя. Це стало
можливим завдяки підписанню Брестського миру, у результаті чого
території цих країн попали під контроль Німеччини і дії більшовиків були
нейтралізовані.
 203

В Австро-Угорщині антивоєнні виступи поєднувалися з вимогами

соціально-економічних реформ і надання народам імперії права на
незалежність. За прикладом Росії почали створюватися ради. У жовтні
1918 р. почався розпад імперії. Чехи, південнослов’янські народи та
поляки заявили про розрив з імперією і розпочали створення власних
держав.

Революція в Австрії справила сильний вплив на Угорщину. У ніч з 30 на

31 жовтня 1918 р. озброєні жителі столиці та солдати зайняли стратегічні
пункти Будапешта. Було проголошено про перехід влади до рук
Національної
ради на чолі з лідером партії незалежності графом М. Карої. 16 листопада
Угорщину проголошено республікою.

На початку 1918 р. чеські депутати австрійського парламенту виступили з

вимогою створення незалежної держави. Створений Національний
комітет об’єднав усі політичні партії і налагодив зв’язок з еміграцією.
Загальновизнаний лідер національного руху Томаш Масарик з-за
кордону керував діяльністю своїх прибічників. 28 жовтня 1918 р.
Національний комітет оголосив про створення Чехо-Словацької держави.
30 жовтня Словацька національна рада проголосила про відокремлення
від Угорщини і приєднання до чеських земель. 14 листопада 1918 р.
Національні збори проголосили Чехо-Словаччину республікою і вибрали
президентом Масарика.

У 1920-ті роки Чехословаччина перетворилася на високо розвинену

демократичну європейську державу.

Південослов’янські народи також скористалися поразкою Австро-

Угорщини для утвердження своєї державності. 5 жовтня 1918 р. у Загребі,
столиці Хорватії, було створене Народне віче словенців, хорватів і сербів,
 204

яке 25 жовтня оголосило про утворення незалежної Держави

словенців, хорватів і сербів.

Російські ж політики погоджувалися на самовизначення Фінляндії і

Польщі, але відмовляли в цьому Україні. Українцям не вдалося втримати
власну державу через те, що Україна становила важливий сировинний
ресурс для Росії, з її амбіціями рахувався європейський загал. Відмова
європейського загалу у самовизначенні української нації ж була
обумовлена необхідністю мати сильну Російську державу на міжнародній
арені. До того, ж Україна зробила ставку не на ту європейську силу
(Німеччину, яка опинилась на лаві переможених).

Використана література

1) Ярослав Грицак. Нариси історії України: формування модерної

української нації XIX-XX ст. [Навч. посібник]. - Київ: Генеза, 1996. -
360 с
2) Історія: Україна і світ (інтегрований курс) «Історія: Україна і світ
(інтегрований курс, рівень стандарту)» підручник для 10 класу
закладів загальної середньої освіти.

11.Українське питання на Паризькій мирній конференції.

Розчленування України. ЧОМУ?
З 18 січня 1919 р. по 21 січня 1920 р. (з перервами) проходила Паризька
мирна конференція, завданням якої було закріпити підсумки Першої
світової
війни. На конференцію прибули делегати 32 країн, але серед них не було
представників переможених держав і радянської Росії.

Паризька мирна конференція працювала в період, коли Українська

Народна Республіка боролася зі збройною агресією більшовицької Росії,
 205

а
Західноукраїнська Народна Республіка була в стані війни за незалежність
з
Польщею. У зверненні Трудового конгресу України «До народів усього
світу» від 28 січня 1919 р. наголошувалося, що український народ прагне
ввійти в сім’ю вільних народів світу, а тому заявляє про право на участь у
мирній конференції. У Париж приїхали делегації від УНР і ЗУНР. Вони
хотіли домогтися міжнародно-правового визнання УНР, відстоювати
територіальну цілісність України й заручитися підтримкою Антанти для
боротьби проти російської агресії. У першій ноті до конференції від 10
лютого 1919 р. висловлювалося прохання українського уряду визнати
УНР і допустити її делегатів на міжнародні переговори. Однак,
незважаючи на всі зусилля, досягнути цього їм не вдалося.

Питання про українські землі виникало тоді, коли мова йшла про Росію,
Польщу, Румунію і Чехо-Словаччину. Наддніпрянщину розглядали як
одну з
територій колишньої Російської імперії, її майбутнє вважалося частиною
російського питання. 26 травня 1919 р. Рада Паризької конференції
визнала
адмірала О. Колчака «верховним правителем і вождем усіх
антибільшовицьких сил Росії», проігнорувавши УНР та інші національні
держави, що виникли на теренах колишньої імперії (за винятком Польщі
та
Фінляндії).

Майбутнє західноукраїнських земель розглядалося в контексті планів

утворення «санітарного кордону» проти більшовизму, який формувався з
новостворених держав, зокрема, Польщі, Чехо-Словаччини й Румунії. Це
збігалося з намаганням польської, чехо-словацької та румунської
делегацій
 206

включити до складу своїх країн якнайбільше територій. Румунія

окупувала Буковину ще до початку Паризької конференції й прагнула це
узаконити. За Сен-Жерменським мирним договором Буковина
залишалась у складі Румунії за умови надання прав національним
меншинам. Румуни прагнули створити моноетнічну державу,
асимілювавши нацменшини, а тому не сприймали українців як окрему
націю й ставилися до них, як до «румун, що забули свою мову».

За Сен-Жерменським мирним договором Закарпатську Україну (як

Підкарпатську Русь) було передано Чехо-Словаччині. У статті 10
договору
зазначалося: «Чехо-Словаччина зобов’язується уконституювати
Підкарпатську Русь як автономну одиницю в рамках Чехо-Словаччини з
найвищим ступенем самоврядування, який тільки можливий для
збереження
єдності Чехо-Словацької держави». Чехо-Словаччина погодилася надати
українцям Закарпаття автономію, але цього не зробила. Перехід
Закарпатської України до складу Чехо-Словаччини було зафіксовано й у
Тріанонському мирному договорі з Угорщиною.

Незалежна Польща в планах Антанти, особливо Франції, займала

особливе місце. Після перемоги революції в Росії її розглядали як
основну
ланку на кордоні між російським більшовизмом і Західною Європою.
Тому під час українсько-польської війн 1919 р. Франція відкрито стала на
бік Польщі, всіляко їй допомагаючи. Сформовану з поляків армію
генерала Галлера було перекинуто з Франції в Східну Галичину. Це
забезпечило перемогу Польщі у війні з ЗУНР. У 1921 р. входження
Західної України до складу Польщі було закріплено Ризьким миром між
Радянською Росією та Польщею. За цим актом Росія визнала право
Польщі на Західну Україну, а Польща – право Росії на контроль над
 207

Наддніпрянщиною.
У справі контролю над Західною Україною Польща також потребувала
підтримки Антанти. Для досягнення цього Польща була змушена
гарантувати виконання положення Ліги Націй про захист національних
меншин і 1921 р. внесла до своєї конституції відповідні статті.
Конституція передбачала рівноправність націй, вільний розвиток їхніх
культур і свободу
віросповідання. 1922 р. польський Сейм прийняв відповідні закони, що
зняло
останні застереження з боку Антанти. 14 березня 1923 р. включення
Східної
Галичини до Польщі було остаточно визнано рішенням Ради послів
Антанти.

Використана література

1) Ярослав Грицак. Нариси історії України: формування модерної

української нації XIX-XX ст. [Навч. посібник]. - Київ: Генеза, 1996. -
360 с
2) Ігор Дацків Українське питання на Паризькій мирній конференції. -
Наукові записки: Серія “Історія”

12.Україна і утворення СРСР.

- Чи зазнала поразки Українська революція. Точки зору і
аргументи.
Було б помилкою говорити про повну поразку Української революції.
Вона не досягла остаточної мети, але вона внутрішньо переродила
суспільство України. Програвши боротьбу за власну державність, за її
незалежне існування, українська революція створила Україну як модерну
політичну націю.
 208

Зростає рівень національної свідомості. На цьому фундаменті з того

часу розвивається все дальше українське життя.

Досвід владсного державотворення, хоча і недовоготривалий,

закарбувався в памяті суспільства, що дало підгрунтя створити згодом
власну незалежну державу в 1991 році.

Після Української революції факт існування української нації та України

визнали навіть більшовики. Про це свідчить створення УРСР, визнання
української мови. Було визнано навіть давність історії української нації.
Звісно, ми знаємо, що це був елемент пропаганди і що УРСР не мала
незалежності чи автономії будучи під контролем більшовиків, але все
одно зміни в ставленні росіян до українського народу, його культури
відбулись. Росіяни відмовились від закидів, що ніякої української мови
не було, нема і не може бути.

Завдяки Українській революції Європа звернула увагу на українське

питання, що в подальшому допоможе в боротьбі за незалежність
Української держави.

- Утворення Української РСР для українців: перемога, поразка чи

компроміс
Утворення УРСР є своєрідним компромісом. Адже, створивши нібито
суверенні національні радянські республіки, керівники
більшовицької партії насправді побудували централізовану унітарну
державу. Всі новостворені республіки керувались з Росії.

Вибух національних революцій у 1917-1920 роках змусив Леніна сильно

видозмінити свої плани. Розмах українського руху у 1917 р., невдача зі
встановленням радянської влади у 1918 р. та хвиля антибільшовицьких
селянських повстань в Україні у 1919-1921 рр. привели його до розуміння
 209

необхідності укладання компромісу з українським національним

рухом та обережності у поведінці з українським селянством. Українську
УРСР створили лише тому, що з огляду на революцію, її масштаби, з
такою потужною силою не можна було не рахуватись. В противному
випадку на більшовиків чекали б масові повстання і повалення їх влади
на Україні.

Ще перед революцією і під час її початкових стадій більшовики надавали

перевагу великій централізованій державі. Ленін та інші більшовицькі
лідери пережили довгу й болючу для них еволюцію, перш ніж згодитися
прийняти ідеї федеративної держави як можливе вирішення
революційного конфлікту.

Вони прийшли до такого рішення не з власної волі, а під впливом

національних рухів на окраїнах Російської імперії, і Лєніна і його колег
найбільше вразив якраз динамічний розвиток українського руху.
До 1917 року більшість російських політиків та інтелектуалів
заперечували саму думку про існування українців як окремої нації,
вважаючи
її за частину російської нації. Після української революції українську націю
та Українську державу довелось визнати.

- Питання про те, як змінилася Україна і українці під час

революції.

Революція створила Україну як модерну політичну націю. Націлональна

свідомість українців піднялась на якісно новий рівень. Мільйони селян та
вихідців з інших соціальних груп населення вперше відчули себе
українцями і цілком свідомо підтримували українське державотворення.
 210

На цьому фундаменті з того часу розвивається все дальше українське

життя.

Українці отримали досвід державотворення, який міцно вкарбувався в

їхню історичну пам'ять, став потужним чинником націотворення. Це стало
головною запорукою майбутнього відродження Української держави.

Революція відкрила нову сторінку в розвитку української культури

ТЕМА 11. Україна у системі міжнародних відносин

напередодні і в ході Другої світової війни

2. «Українське питання» напередодні Другої світової війни:

 211

-хто такий Ланселот Лоутон і чому він назвав «Українське

питання» найбільшою проблемою Європи;

Як і напередодні Першої світової війни, навколо України існував тугий

вузол нерозв’язаних суперечностей. Це відчували у світі. «Україна:
найбільша проблема Європи», – так назвав свою

доповідь, виголошену 1 лютого 1939 р., відомий британський журналіст-

міжнародник Ланселот Лавтон. Розв’язання цієї проблеми політик вбачав
в об’єднанні українських земель, розділених між чотирма державами
(СРСР, Польщею, Чехословаччиною і Румунією), і створенні такого
європейського порядку, коли «малі нації могли жити як незалежні побіч
старих і сильних націй».

У доповiдi Лоутона вказується на несправедливий щодо українцiв

характер Версальської системи мирних договорiв, якi закрiпили
розчленування України пiсля Першої свiтової вiйни.

На його думку, для британської полiтики на Сходi вкрай необхiдно було

включити Україну в систему Захiдної Європи. "Незалежна i автономна
Україна, - писав вiн, - необхiдна для європейського економiчного
прогресу i свiтового миру".

Ця держава завжди боролась за свою свободу. Все своє існування по суті

вона тільки і робить, що збирає всі свої землі по шматкам. Багато хто з
Європейських країн просто не чув про Україну і виною в цьому саме
антиукраїнська політика урядів, що добре постарались « у стерті
пам’яті». При цьому наголошувалось, що такої держави, як Україна та
української мови не існувало. Щоб все це реалізувати впроваджувалось
багато методів. Найбільш жорстокі з них - це привласнення української
історії собі (як це було з Київською Руссю), поширення теорії про
давньоруську народність, надання нової принизливої назви – Малоросія,
навмисне гальмування її розвитку (в культурному плані, в економічному
 212

та політичному), фізичне знищення (особливо в часи існування УРСР).

Знищувались свідомі елементи. Однак, тут потрібно наголосити на одній
цікавій речі, яку наводить у своїй статті Ланселот Лоутон: скільки б не
використовували тактику стертя пам’яті, скільки б не знищували свідомі
елементи – все одно «українськість» пробуджувалась кожного разу. Це
видно навіть в ставлениках радянської Росії на великі урядові посади
УРСР, які побувши тут розпочинали вимагати українізації. Що ж, попри
такі жахливі дії плани держав-загарбників були зламані. Маючи тверду
волю та наполегливість Україна знову постала незалежною і вийшла на
міжнародну арену.

Однак, чому є настільки важливою ця територія, чому саме Україна

потерпає від загарбницьких дій своїх сусідів? Да тому, що тут є природні
багатства та вихід до Чорного моря, до чого завжди прагнула Росія.
Україна є тією територією, де закінчується Західна Європа і починається
Азія. Тож саме увага до неї з боку інших західноєвропейських держав
може врятувати у майбутньому їх від неконтрольованих дій «азіатських
країн».

Україна завжди виступала в ролі буферної зони. Заполучивши Україну,

Росія може почати зазиратись на Польщу та інші європейські країни.

Використана література

1) Лоутон Л. Україна: найбільша проблема Європи. Виступ у Лондоні

1939 року.
Ресурс:https://www.istpravda.com.ua/articles/2011/04/7/34771/

-як уявлялося вирішення «Українського питання» в СРСР і у

нацистській Німеччині.
 213

Українське питання напередодні Другої світової війни було ще більш

заплутаним, ніж у 1914 році. Його вирішення впливало на долю
щонайменше чотирьох держав, до складу яких входили українські етнічні
землі у міжвоєнний період.

Роз’єднаність українських земель, що знаходились на перехресті

геополітичних інтересів провідних держав - учасниць Другої світової
війни, робила Україну досить вразливою для зовнішньої агресії. СРСР,
Польща, Румунія, Чехословаччина намагалися втримати підпорядковані
їм українські землі, та, по можливості , приєднати нові.

Німеччина, яка оголосила боротьбу за життєвий простір, не приховувала

своїх претензій на українські землі як одного з важливих чинників
реалізації своїх економічних, геополітичних інтересів.

Ще в червні 1933 р. на міжнародній економічній конференції в Лондоні

Німеччина виступила з вимогою передати їй українські землі для
«раціонального їх використання». У промові на велетенському
щорічному партійному зібранні нацистів у Нюрнберзі у вересні 1936 р.,
Гітлер вигукував: «Якби ми мали в нашому розпорядженні незліченні
сировинні багатства Уралу, ліси Сибіру, і якби безкраї родючі рівнини
України були в межах Німеччини — ми б мали все». [1]

Готуючись до Мюнхенської конференції і під час її проведення (вересень

1938 р.) Гітлер представив пакет територіальних претензій до
Чехословаччини з боку Угорщини, Польщі, Румунії на території,
де проживало українське населення. Після окупації частини
чехословацької території та утворення автономії Карпато-України,
Німеччина вирішила розіграти «українську карту» за прикладом
Судетської області, імітуючи підтримку вимог ОУН щодо соборної
України. Французький посол в Німеччині з цього приводу писав міністру
закордонних справ Франції 15 грудня 1938 р.: «Що стосується
 214

України, то, здається, шляхи і засоби ще не розроблені, але мета вже

визначена - створити велику Україну, яка стала б житницею Німеччини.
Для цього треба зламати Румунію, переконати Польщу, відняти частину
території СРСР. У військових колах вже йдеться про похід на Кавказ і
Баку... В оточенні Гітлера подумують про таку операцію, яка б у ширших
масштабах повторювала операцію в Судетах: проведення в Польщі,
Румунії, СРСР пропаганди за надання незалежності Україні, у
відповідний момент дипломатична підтримка та акції з боку місцевих
добровольчих загонів. І центром руху стане Закарпатська Україна». [2]
Демонструючи всесильність у питаннях встановлення кордонів і долі
народів, нацисти 2 листопада 1938 р. під час засідання так званого
Віденського арбітражу частково задовольнили претензії Будапешта,
передавши Угорщині південні реґіони Закарпаття із найбільшими
містами Ужгородом, Мукачевим, Береговим і стратегічною залізницею.

Однак події набирали нового несподіваного розвитку: наприкінці грудня

1938 року радник німецького посольства у Варшаві заявив, що Німеччина
не має наміру перетворювати Карпатську Україну на зародок майбутньої
української державності, а вже 5 січня 1939-го Гітлер, приймаючи у своїй
резиденції Берхтесгаден міністра закордонних справ Польщі Ю.Бека,
заявив, що Німеччина втратила інтерес до українського питання.
Наступного ж дня німецький колега Бека чітко заявив — Німеччина
вважає "українську проблему" внутрішньою справою Польщі. [1]

6 січня 1939 р. Гітлер у розмові з міністром закордонних справ Польщі

Ю. Беком, а через кілька тижнів міністр закордонних справ Німеччини Й.
Ріббентроп наполягали на розгляді питання про Данциг і коридор між
Німеччиною та Пруссією, акцентуючи одночасно на вирішенні
української проблеми. Польський міністр не приховував, що його
держава теж претендує на Радянську Україну і на вихід до Чорного моря.
 215

Надалі, у зв’язку з незговірливістю і непоступливістю польського

керівництва, Гітлер 3 квітня 1939 р. підписує директиву про підготовку
нападу на Польщу, а 11 квітня - «План Вайс» (план військового розгрому
Польщі). 28 квітня Німеччина розірвала польсько-німецьку декларацію
про ненапад.
Після цього ідеологічний апарат фашистської Німеччини та спецслужби
звернули свій погляд на Галичину та деякі інші українські території, що
знаходилися під контролем Польщі. [2]
Паралельно із розігруванням "української карти" німецькі дипломати
гарячково шукали шляхів до порозуміння із радянським диктатором.

26 липня 1939 року співробітники німецького МЗС вперше натякнули

радянському представникові в Берліні Г.Астахову про потребу відновити
взаємовигідні стосунки, на перепоні яким не стане ані проблема
Прибалтики, ані "українське питання".

2 серпня глава МЗС Третього Райху Й.Ріббентроп особисто спілкувався з

радянським представником і запевнив, що Німеччина "прихильно
ставиться до Москви". У випадку прихильності до Німеччини Ріббентроп
обіцяв, що всі проблеми між Балтійським та Чорним морем будуть
вирішуватися Берліном спільно з Москвою. Стосовно Польщі —
натякнув на можливість спільного вирішення долі цієї країни і
запропонував радянському представникові подумати над можливістю
того, аби СРСР отримав у підпорядкування східну частину польської
держави, тобто території Західної України та Західної Білорусі. [1]

21 липня 1940 р., вперше повідомляючи військове командування про свій

намір якнайшвидше напасти на СРСР, Гітлер побіжно кинув: «Політичні
цілі: Українська держава, Федерація Прибалтійських держав,
Білорусія...» Через десять днів перед тією ж аудиторією він казав зовсім
інше: «Остаточно: Україна, Білорусія, Балтійські держави — нам».
Перше висловлювання повторювало поширену тезу німецьких
 216

геополітиків, які вважали, що для послаблення Росії від неї треба

відірвати Україну, яка стане самостійною державою, орієнтованою на
Німеччину, і завжди служитиме противагою Росії. Друге — відображало
концепцію здобуття «життєвого простору» на Сході.

Цю плутанину було повторено на початку березня 1941 р., коли

підготовка німецького нападу на СРСР набула максимальної
інтенсивності.

Використана література

1) Українська державність у XX столітті. (Історико-політологічний

аналіз) КИЇВ,-ПОЛІТИЧНА ДУМКА, 1996
2) Патриляк І. "Українське питання" напередодні Другої світової
війни / Історична правда. Ресурс:
https://www.istpravda.com.ua/articles/2013/08/28/135252/

- як питання про майбутнє України уявлялося у середовищі

української еміграції.

У міжвоєнний час Україна була чимось на зразок сучасного Курдистану –

найбільшою нацією, розділеною кордонами інших держав, зі свіжим
досвідом збройної боротьби за свободу і незадоволеним попитом на
незалежність. Журналіст Ланселот Лоутон у доповідях в британському
парламенті (1935-й і 1939 рр.) називав Україну головною проблемою
Європи. Доки українське питання не знайде належного розв’язання, про
мир і стабільність на континенті можна забути. У своїх висновках Лоутон
був не одиноким.

Українська еміграція поділяла його думки і сподівалась на певний

реванш у боротьбі за незалежність України.
 217

1930 зусиллями прихильників П.Скоропадського у Великій Британії

В.Коростовця, Л.Тафнелла і М.Грегорі постав Англо-український комітет
(Anglo-Ukrainian Committee) з метою збору коштів для підтримки
гетьмана та ведення української монархістської пропаганди.

У лют. 1935 група британських політиків і громадських діячів (С.

Мелоун, Е. Лінкольн, Р. Сітон-Вотсон) створила новий Англо-
український комітет, який орієнтувався на демократичний табір в
українському русі. До нього увійшли вчені-історики (Дж.Гуч,
К.Макартні, В.Нейпір), депутати палати громад (Дж. Гілз, Дж. Мандер,
Дж. Веджвуд), громадські активісти (М.Шіпшенкс). Від поч. існування
Комітету його діяльність спрямовувалася на проведення гучних
політичних акцій, серед них: виступи в пресі на захист українського
населення, подання петицій до уряду і парламенту, публікація політичних
памфлетів, організація зустрічей з відомими українцями. У практичній
роботі Комітет тісно взаємодіяв з Українським бюро у Лондоні, яке
очолював В.Кисі-левський (1932–39). [1]

29 травня 1935 р. в примiщеннi Палати Громад парламенту Великої

Британiї за iнiцiативою Англо-українського комiтету (громадська
організація, в яку входили члени парламенту, вiйськовi, вiдомi вченi та
журналiсти Британії - ІП) вiдбулися публiчнi слухання, присвяченi
ситуацiї навколо України.

Ланселот Лоутон виступив iз доповiддю, яка мала промовисту назву

"Українське питання" i згодом була опублiкована вiд iменi комiтету.

Чимало оцiнок та висновкiв Лоутона є надзвичайно важливими. Їх

поділяло українське середовище в еміграції.

Парадоксально, але для "стороннього" погляду Ланселота Лоутона

абсолютно ясними були такi складнi та дражливi питання, як питання
власної нацiональної iдентичностi українського народу та його глибоких
 218

iсторичних коренiв, своєрiдної ментальностi, традицiй i культури,

поворотних моментiв iсторiї, моментів польсько-українського
протистояння та репресiй бiльшовицької диктатури проти українського
нацiонального руху на територiї СРСР. [2]

Наприкiнцi 30-х рокiв ХХ ст. грозовi хмари над Європою досягли

критичної межi. Для багатьох полiтикiв та аналiтикiв стало очевидним,
що в Європi наближається новий великий перерозподiл сфер впливу та
нова вiйна. Тож українська еміграція готувалась скористатись з цього у
боротьбі за незалежність України.

Використана література

1) Сирота Р.Б. АНГЛО-УКРАЇНСЬКІ КОМІТЕТИ [Електронний

ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 1: А-В / Редкол.: В. А.
Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.:
В-во "Наукова думка", 2003. - 688 с.
2) Лоутон Л. Україна: найбільша проблема Європи. Виступ у Лондоні
1939 року. Ресурс:
https://www.istpravda.com.ua/articles/2011/04/7/34771/

2. Радянсько-німецкий пакт про ненапад як переддень Другої

світової війни:

- «пакт Молотова-Ріббентропа» і Україна у контексті таємних

домовленостей СРСР і Німеччини;

Друга половина 30-х рр. була відзначена загостренням міжнародних

відносин і наростаннням загрози нової війни.
У березні 1938 р. нацистська Німеччина захопила Австрію, а через рік –
розчленувала Чехословаччину. Весною 1939 р. Німеччина анулювала
 219

німецько-польський пакт про мирне вирішення всіх спірних питать. Це

відкрило шлях до війни з Польщею.
Наростаюча агресивність Німеччини викликала тривогу в Європі. В
березні 1939 р. правлячі кола Англії і Франції почали переговори з СРСР
з метою укладенная договору про взаємодопомогу. Але англо-франко-
радянські переговори не дали позитивних наслідків. Відтак, ніякого
спільного рішення про стримування нацистської агресії принято не було.
Від березня 1939 р. в Москві тривали переговори з представниками
Великої Британії і Франції про створення системи колективної безпеки
проти країни-агресора. Однак керівники демократичних країни
побоювалися, що радянська сторона не виконає взятих на себе
зобов’язань. Зі свого боку, Сталін відчував себе в ізоляції після Мюнхена.
У промові на XVIII з’їзді ВКП(б) 10 березня 1939 р. він зробив заяву, що
була справедливо інтерпретована політиками та пресою Великої Британії
і Франції як відмова Радянського Союзу тягати каштани з вогню для цих
країн. Сам Сталін так сформулював завдання партії в галузі зовнішньої
політики: «Соблюдать осторожность и не давать втянуть в конфликты
нашу страну провокаторам войны, привыкшим загребать жар чужими
руками». «Каштанова» промова привернула увагу в Берліні, як і відставка
прибічника зміцнення контактів з Великою Британією та Францією М.
Литвинова з посади наркома закордонних справ. Цю посаду зайняв
голова Раднаркому В. Молотов.
Гітлер мусив потурбуватися про надійний тил на Сході, тим більше, що
окупація Польщі означала появу спільного кордону між Третім рейхом і
СРСР. Не дивно, що він побажав використати для цього прагнення
Сталіна «примножити, — як висловлювався Л. Мехліс, — число
радянських республік в усьому світі».
З ініціативи німецьких дипломатів Німеччина і СРСР почали переговори
про активізацію економічних зв’язків. 20 травня 1939 р. новий
наркомзаксправ Молотов у бесіді з послом Німеччини в Москві
 220

Фрідріхом фон дер Шуленбургом зауважив, що для успіху

економічних переговорів треба створити політичну базу. Німці зайняли
вичікувальну позицію, побоюючись, що радянська сторона прагне
використати їхню готовність до порозуміння тільки з метою шантажу
представників Великої Британії і Франції, які провадили переговори в
Москві. 5 червня Шуленбург доповів у Берлін, що Молотов запропонував
розпочати політичний діалог. 29 липня статс-секретар МЗС Німеччини Е.
Вайцзеккер доручив Шуленбургові передати Молотову таке: «За будь-
якого розвитку польського питання, чи мирним шляхом, як ми цього
хочемо, чи будь-яким іншим шляхом, тобто із застосуванням нами сили,
ми готові гарантувати всі радянські інтереси і досягти порозуміння з
московським урядом».
1 серпня в МЗС Німеччини надійшло повідомлення про прихильне
ставлення Кремля до такої угоди. Глава зовнішньополітичного відомства
Й. фон Ріббентроп зустрівся в Берліні з повіреним у справах СРСР Г.
Астаховим і заявив: «З усіх проблем, які стосуються території від
Чорного до Балтійського моря, ми могли б домовитися без будь-яких
утруднень».
23 серпня 1939 р. Ріббентроп з’явився в Москві. Рано-вранці, німецько-
радянський договір про ненапад, розрахований на десять років, був
підписаний і негайно опублікований. До нього прикладався секретний
додатковий протокол, у якому розмежовувалася сфера «обопільних
інтересів» — пакт Ріббентропа-Молотова (за прізвищами очільників
зовнішньополітичних ведомств СРСР і Німеччини).
Цей пакт мав пряме відношення до майбутнього України. Додатково до
цього договору було підписано таємний протокол, яким
«розмежовувалися сфери інтересів» сторін. Це «розмежування» разом із
підписаним 28 вересня 1939 р. «Договором про дружбу та державний
кордон» означало згоду уряду Німеччини на приєднання до Радянського
Союзу польської частини Західної України, Західної Білорусії, Литви,
 221

Латвії і Естонії. Зі свого боку, Німеччина дістала повну свободу дій в

Європі, забезпечила собі постачання з Радянського Союзу воєнно-
стратегічних матеріалів (у тому числі дефіцитних в Німеччині) і
продовольства.
Таємна угода між Німеччиною і Радянським Союзом проілюструвала
імперську суть обох держав, цинічне ігнорування їхнім керівництвом
загальноприйнятих у цивілізованому світі принципів міжнародних
відносин.
Радянсько-німецький договір розв’язав А. Гітлеру руки для агресії в
Європі. 1 вересня 1939 р. нацистські війська вторглися в межі Польщі

Почалася німецько-польська війна. У свою чергу Англія і Франція,

пов’язані з Польщею союзними договорами, оголосили Німеччині війну.
Ці події поклали початок Другій світовій війні.

Використана література

1) Кульчицький С. Червоний виклик. Історія комунізму в Україні від

його народження до загибелі. – Кн. 3. – К.: Темпора, 2013. – 388 с.

-коли Україна була втягнута у Другу світову війну. Різні точки

зору;

Аналізуючи суть другої світової війни в історії нашого народу, мусимо

насамперед відповісти коли розпочалася ця війна для нашого народу?
Відомо, що жителі Волині і Галичини могли двічі вступати в боротьбу
проти німецьких військ у складі інших окупаційних армій: у вересні 1939
– на боці Польщі, а в 1941-1945 – на боці Росії.

Звичайно для українського народу початок і кінець війни не збігається з

загально прийнятими датами. Українці були втягнені у вир Другої
 222

світової війни ще в березні 1939 року, про що засвідчила битва на

Червоному полі під Хустом.

Участь українців у Другій світовій війні не обмежувалася періодом

протистояння між СРСР і Німеччиною в 1941—1945 років. Друга світова
війна від самого початку відбувалася на території України. У складі
польської армії українці воювали проти Німеччини з перших годин війни
1 вересня 1939 року. Від 17 вересня українці також воювали на боці
СРСР проти поляків, а перетин Червоною армією державного кордону
Польщі означав фактичний вступ Радянського Союзу у Другу світову
війну на боці нацистської Німеччини вже у вересні 1939 року.

Ще до початку Другої світової війни, 14—18 березня 1939 року, українці

Карпатської України воювали за власну свободу з Угорщиною, яку
підтримувала гітлерівська Німеччина. Коротка боротьба Карпатської
України коштувала, за різними даними, від 2 до 6,5 тисяч життів її
захисників.

Українці у складі армії Польської держави почали воювати з Німеччиною

з 1 вересня 1939 року.

Уже у перший день війни німецька авіація бомбила Львів, упродовж

першої половини вересня — Луцьк, Станіславів (Івано-Франківськ),
Тернопіль, Дрогобич, Сарни, Яворів, Стрий та інші міста.

Серед мільйона польських військових, 106-112 тисяч (за деякими

оцінками, до 120 тисяч) були українцями. У боях у вересні 1939 року
загинуло близько 8 тисяч українців-громадян Польщі.

Від 17 вересня 1939 року у конфлікт вступила Червона армія. Після

вторгнення радянських військ на територію Польщі українці брали
участь у бойових діях і на боці Польщі, і на боці СРСР.

Пізніше українців-громадян Румунії, Словаччини та

Угорщини мобілізували до армій цих країн.
 223

Трагедією українського народу була відсутність власної держави, а

отже, його розподіл між усіма воюючими сторонами у цьому конфлікті.
На момент початку німецької агресії проти СРСР українці вже більше
двох років перебували у вирі великої війни.

Використана література

1) Проект “Війна і міф: невідома Друга світова”

https://www.ww2.memory.gov.ua/mif-4-vijna-dlya-ukrayiny-
pochalasya-22-chervnya-1941-roku/#

- «пакт Молотова-Ріббентропа» і сучасні польсько-російські

відносини. Яка у цих питаннях офіційна точка зору України?

Пакт Молотова від 23 серпня 1939 р., в результаті якого оформився союз
СРСР з Третім Рейхом для поляків означав вторгнення Червоної армії 17
вересня 1939 р. та «четвертий розділ» польських територій, залишаючи
Польський Схід під радянським контролем.

У той час як Польща не заперечує внеску СРСР у перемогу над Третім

Рейхом, інтерпретація витоків світового конфлікту, особливо питання
сучасного російського погляду на пакт Молотова-Ріббентропа, зтикається
із суперечками та іноді твердою опозицією.

У березні 2015 року польські історики рішуче розкритикували

формулювання спільного німецько-російського підручника історії про
ХХІ століття, який підтвердив колишню радянську тезу про пакт
Молотова-Ріббентропа, заявивши, що у 1939 році Сталін «не мав вибору і
був змушений укласти пакт з Гітлером». Критичну думку щодо
російської позиції щодо цього висловив з польського боку Лукаш
Каміньський, президент Інституту національної пам’яті, заявивши для
 224

порталу Interia.pl, що: «спроби фальсифікувати подібні факти дуже

хвилюють». У цьому контексті видається важливим цитувати Тимоті
Снайдера, який стверджував, що «історична політика Росії»
безпосередньо пов’язана з її зовнішньою політикою, спрямованою на
дестабілізацію міжнародного порядку. [1]

Інший прецендент відзначився в грудні 2019 року. Президент Росії

Володимир Путін спочатку на великій прес-конференції, а потім у
виступі на неформальному саміті СНД у Петербурзі постарався
виправдати пакт Молотов - Ріббентропа і зробити Польщу одним із
головних винуватців Другої світової війни. У північній столиці він ще раз
обрушився на резолюцію Європарламенту, що поклала на Гітлера і
Сталіна відповідальність за виникнення Другої світової війни. Далі Путін
акцентує увагу на ряді угод 30тих рр., що було укладено за участю
Німеччини. Тут і пакт про ненапад між Польщею і Німеччиною 1934
року (Путін називає його пактом Пілсудський - Гітлер).

Президент Росії стверджував, що «Польська влада готувала і засилала

бойовиків на чехословацьку територію для здійснення диверсій і
терактів, вела активну підготовку до розділу і окупації Чехословаччини».
За словами Путіна, «Польща зробила все, щоб не дозволити Радянському
Союзу виконати свої зобов'язання - надати допомогу Чехословаччині».
Насправді відомі сьогодні радянські документи доводять, що СРСР в
1938 році не збирався надавати військову допомогу Чехословаччині і
ніяких приготувань до цього не робив.

Президент Росії стверджує, що «саме Мюнхенська змова послужила

поворотним моментом в історії, після якого Друга світова війна стала
неминучою». Але тоді виникає питання: чому ж Гітлер, для того щоб її
розв'язати, змушений був ще до початку війни підписати пакт про
ненапад із СРСР, у секретному додатку до якого два диктатори по-
братськи розділили між собою Східну Європу.
 225

При цьому радянську агресію проти Польщі 17 вересня 1939 року

Путін взагалі заперечує, представляючи її як якусь рятувальну операцію:
«Якщо на заході, в районі Львова, дійсно ще польський гарнізон чинив
опір, це правда, коли підійшла Червона армія, потім склав зброю перед
Червоною армією. До речі, саме те, що туди зайшли частини Червоної
армії, значною мірою врятувало життя багатьох з числа місцевого
населення, перш за все того ж єврейського населення. Тому що, всі
присутні тут знають, процентне співвідношення єврейського населення в
цих районах було дуже великим. Нацисти зайшли б - усіх би вирізали і в
печі б відправили. А що стосується, скажімо, Бреста, то Червона армія
зайшла туди тільки після того, як ці території були зайняті німецькими
військами. Там взагалі Червона армія не воювала ні з ким, з поляками не
воювали. Більше того, в цей час польський уряд втратив контроль за
країною, за управлінням збройними силами і перебував десь у районі
румунського кордону. Ні з ким було навіть вести переговори жодні».

Слова ж Путіна: «І нічого у Польщі Радянський Союз не відбирав

насправді» - звучать знущанням. Спочатку СРСР окупував та анексував
Східну Польщу. А в 1945 році забрав у решти Польщі та у поляків
свободу і незалежність, перетворивши на маріонеткову комуністичну
державу.

Цілком природно, що таке відверте спотворення загальновідомих

історичних фактів не могло не викликати різкої реакції з боку МЗС
Польщі, яке в своїй заяві висловило «стурбованість і недовіру до заяв
представників російської влади, зокрема президента Володимира Путіна,
про причини і перебіг Другої світової війни». На думку Варшави, «вони
нагадують пропагандистські послання часів сталінського тоталітаризму,
які були засуджені навіть радянським лідером Микитою Хрущовим».
Польська сторона нагадала не тільки про порушення Радянським Союзом
низки міжнародних угод, зокрема пакту про ненапад із Польщею, і про
 226

численні радянські злочини, не лише про розстріляних у Катині та

інших місцях у 1940 році щонайменше 22 тис. поляків, але і про
винищення 111 тисяч поляків у межах «польської операції НКВС» у
1937-1938 роках, про депортацію 380 тис. поляків і арешт 107 тис. у 1944-
1945 роках і про репресування від 85 до 100 тис. поляків у 1944-1945
роках на «звільненій» польській території. У заяві МЗС Польщі
підкреслено, що радянське вторгнення в Польщу 17 вересня 1939 року,
відповідно до пакту Молотова - Ріббентропа, «порушувало міжнародне
право і звичаї». Як справедливо вважає польська сторона, «президент
Російської Федерації знищив спільні зусилля польських і російських
експертів, а також спадщину його попередників Михайла Горбачова і
Бориса Єльцина, які - попри всі труднощі - щосили намагалися знайти
шлях істини і примирення в польсько-російських відносинах. Надійний і
критичний погляд на історію, а не пропаганда дозволив би віддати
належне мільйонам жертв сталінських репресій, зокрема і з російського
боку». [2]

На цю заяву надійшла чергова відповідь представника російського МЗС

Марії Захарової, побудована за принципом «сам дурень»: мовляв, поляки
самі підривають двосторонні відносини і спільну роботу експертів тим,
що зносять пам'ятники солдатам Червоної армії.

У цьому новому загостренні російсько-польського конфлікту в галузі

історії показово те, що у сторін, принаймні на рівні офіційної російської
історичної пропаганди, якій тією чи іншою мірою змушені слідувати
пов'язані з державними структурами російські історики, стосовно пам'яті
про Другу світову війну практично не залишається точок дотику. Тому
можна припустити, що в зв'язку з прийдешнім 80-річчям Перемоги
російсько-польська війна історичної пам'яті про Другу світову війну буде
тільки загострюватися.

Використана література
 227

1) Черняк О., Черняк П. Відносини Росія-Польща: від історії

до сьогодення / Науковий часопис Інституту Польщі
Східноєвропейського національного університету імені Лесі
Українки. 2019.
2) Соколов Б. Росія і Польща: війна історій
https://day.kyiv.ua/uk/blog/polityka/rosiya-i-polshcha-viyna-istoriy-0

3. Питання радянсько-польський держаний кордон і

адміністративні межі Української РСР;

- у відносинах між СРСР, союзниками по антигітлерівській

коаліції і емігрантським урядом Польщі.

Польський уряд у Лондоні з 1939 р. відстоював кордони Другої

Річпосполитої. Однак позиція Великої Британії і США залишалася
безкомпромісною. Пояснюючи своє ставлення до територіального
питання, В. Черчилль через багато років указував, що воно мусило
врегулюватися так, аби «не була порушена єдність англо-російського
воєнного союзу».

Друга світова війна почалася внаслідок знищення Польської держави, і

вони сподівалися, що перемога в ній відродить їхню батьківщину в
попередніх кордонах. Але Черчилль і Рузвельт готові були розглянути
територіальні домагання Сталіна.

Щоб добитися визнання кордону 1939 р. своїм англійським

союзником, радянська дипломатія вирішила скористатися історичним
прецедентом. Як уже згадувалося, коли війська М. Тухачевського у 1920
р. почали наступати, польське керівництво кинулося в бельгійське
курортне містечко Спа, де відбувалася конференція країн Антанти.
 228

Велика Британія і Франція погодилися допомогти, але на певних

умовах. Поляки повинні були прийняти будь-яке рішення Верховної ради
Антанти щодо майбутнього статусу Східної Галичини і погодитися з
«Декларацією Верховної ради союзних і об’єднаних держав з приводу
тимчасового східного кордону» від 8 грудня 1919 р. За цим документом
лінія кордону накреслювалася від Гродно на Ялівку, Немирів, Брест-
Литовськ, Дорогуськ, Устилуг, на схід від Грубешува через Крилів і далі
західніше від Рави-Руської, східніше Перемишля до Карпат. Ця лінія в
основному обмежувала територію відроджуваної держави польськими
етнографічними землями. Однак у межах Польщі залишалися помітно
полонізовані українські землі — Холмщина, Посяння, Підляшшя,
Лемківщина. Польське керівництво погодилося з цими умовами, й 11
липня 1920 р. британський міністр закордонних справ лорд Дж. Керзон
звернувся з нотою до Раднаркому. В ній пропонувалося, щоб Червона
армія зупинилася за 50 км від лінії, яку Антанта визнала 8 грудня 1919 р.
тимчасовим східним кордоном Польщі. Так лінія Верховної ради
Антанти здобула назву — лінія Керзона.
Територіальна проблема постала під час радянсько-польських
переговорів у Москві в грудні 1941 р. Польська сторона порушила
питання про звільнення з таборів і призов до Війська Польського, що
формувалося в СРСР, колишніх мешканців Західної України української
та єврейської національностей. Радянська сторона, однак, визнавала
польськими громадянами лише етнічних поляків, а українських і
єврейських мешканців східних польських воєводств розглядала як
радянських громадян. Після звільнення з таборів вони мали бути
мобілізовані до Червоної армії. Під час прийому в Кремлі на честь В.
Сікорського генерал В. Андерс у розмові зі Сталіним знову порушив
тему визнання українців та євреїв Західної України польськими
громадянами.
 229

У квітні 1943 р. набула розголосу «катинська справа», що

призвело до припинення дипломатичних відносин між радянським і
польським урядами. У липні загинув генерал Сікорський, і на чолі
лондонського еміграційного уряду став С. Миколайчик. Його позиція з
територіального питання не відрізнялася від позиції В. Сікорського.
Курська битва у липні 1943 р. та її безпосередній результат —
звільнення Лівобережної України — цілком змінили розстановку сил у
війні. Виникла потреба в координації стратегічних дій СРСР, США і
Великої Британії на рівні глав держав. 28 листопада — 1 грудня 1943 р. в
Тегерані відбулася зустріч Ф. Д. Рузвельта, В. Черчилля і Й. Сталіна.
Розуміючи, що після поразки Третього рейху першою на
територію Польщі ступить Червона армія, В. Черчилль визнав за потрібне
своєчасно розв’язати вузли польського питання. У неофіційній (після
обіду у Сталіна) зустрічі з керівником Радянського Союзу 29 листопада
він зазначив, що Польща багато важить для Великої Британії, яка через
неї почала війну з Німеччиною. Разом з тим, підкреслив далі прем’єр-
міністр, для нього нема нічого важливішого, ніж безпека західного
кордону Росії.
Офіційне засідання за круглим столом, на якому розглядалося польське
питання, почалося в другій половині дня. Рузвельт розпочав з тези про
необхідність відновити радянсько-польські дипломатичні взаємини.

Черчилль відповів дипломатично: «Було б добре тут, за круглим столом,

ознайомитися з думками росіян відносно кордонів Польщі». І додав: «Ми
вважаємо, що Польщу слід задовольнити за рахунок Німеччини. Ми були
б готові сказати полякам, що це добрий план і що кращого плану вони не
можуть чекати». Сталін відповів на ремарку Черчилля відверто: «Мова
йде про те, що українські землі повинні відійти до України, а білоруські
— до Білорусії, тобто між нами і Польщею повинен існувати кордон 1939
року, встановлений радянською конституцією»
 230

Черчиль запропонував цілком точну формулу такого змісту: «В

принципі було прийнято, що осердя польської держави і народу повинне
бути розташоване між так званою лінією Керзона і лінією ріки Одер, зі
включенням до складу Польщі Східної Пруссії і Оппельнської провінції.
Але остаточне проведення кордону вимагає ретельного вивчення і
можливого розселення населення в деяких пунктах».

Отже, ще наприкінці листопада – на початку грудня 1943 р. на

Тегеранській конференції керівників країн антигітлерівської коаліції –
Сталіна (СРСР), Рузвельта (США) і Черчілля (Велика Британія) таємно
від тодішніх емігрантських польських керівників було вирішено визнати
майбутнім кордоном між Польщею і СРСР «лінію Керзона».

Після Тегеранської конференції уряди СРСР і Великої Британії почали

тиснути на еміграційний уряд у Лондоні, щоб змусити його визнати
східний кордон Польщі 1939 р. Зокрема, 13 січня 1944 р. центральні
радянські газети опублікували довідку ТАРС «Лінія Керзона» з
географічною картою Західної України та Західної Білорусії та прилеглих
районів Польщі. У ній містилися історія виникнення і докладні
характеристики лінії Керзона. 22 лютого під час обговорення рішень
Тегеранської конференції в парламенті В. Черчилль так роз’яснив свою
позицію: «Уряд його величності ніколи не надавав Польщі гарантії щодо
будь-якої прикордонної лінії. Ми не схвалювали захоплення Вільна
Польщею в 1920 р. Англійська позиція знайшла свій вираз у так званій
лінії Керзона, яка хоча б частково намагалася вирішити проблему... Я
можу визнати, що російські вимоги у питанні забезпечення безпеки
західних кордонів не виходять за межі розумного або законності. Маршал
Сталін і я обговорювали ці питання і дійшли спільного висновку, що
Польща повинна одержати компенсацію як на півночі, так і на заході за
рахунок Німеччини».
 231

У червні 1944 р. С. Миколайчик зустрівся з Рузвельтом у Вашингтоні.

Останній указав, що вважає територіальні поступки невідворотними, але
обіцяв переконати Сталіна залишити за Польщею Львів і нафтові
родовища Дрогобицького району. Водночас президент повідомив, що
Польща одержить Східну Пруссію, за винятком району Кенігсберга, і на
захід від неї — все узбережжя Балтики до Одера включно зі Штеттіном
(Щецином).

На Ялтинській (лютий 1945 р.) і Потсдамській (липень – початок серпня

1945 р.) конференціях «Великої трійки» це рішення було підтверджено і
озвучено на весь світ. Це означало, що Західна Україна, приєднана до
СРСР в 1939 р., на міжнародному рівні визнавалася у складі Української
РСР частиною Радянського Союзу.

Використана література

1) Кульчицький С. Червоний виклик. Історія комунізму в Україні від

його народження до загибелі. – Кн. 3. – К.: Темпора, 2013. – 388 с.

- у відносинах між українським і польським Рухами Опору.

Трагічно склалися відносини УПА з польськими озброєними загонами

різних політичних спрямувань, що діяли в Західній Україні. Українці
звинувачували в провалі конструктивного діалогу поляків, котрі
прагнули відновлення Польщі в довоєнних кордонах, поляки ж причиною
ворожнечі вважали непоступливість українців. А жертвами цього
політичного антагонізму було в основному мирне населення.
Одночасно емігрантський польський уряд почав розбудовувати в
Західній Україні і Західній Білорусії збройні структури, щоб після
поразки Німеччини самостійно відновити територіальну цілісність
довоєнної Польщі. [1]
 232

Після німецько-радянської окупації Польщі в 1939 р. і німецької

окупації в 1941 р. українсько-польське протистояння набуло більш
гострих форм, тому що окупаційні влади використовували його в своїх
інтересах.

Спорадичні контакти діячів українського націоналістичного підпілля з

поляками у 1941–1944 рр. не дали жодного результату. Обидві сторони
представляли цілком протилежні позиції. Усе це призвело до кривавого
українсько-польського конфлікту, що й до сьогодні отруює взаємини між
двома народами. Розглядаючи причини українсько-польського
протистояння Ярослав Пеленський, між іншим, зазначав: «Існують
переконливі докази про те, що українське націоналістичне підпілля мало
намір «деполонізувати» західноукраїнські території, зокрема, через
примусове виселення польського населення та селективні винищувальні
акції... З другого боку, польський уряд і його збройні сили, себто АК
(Армія Крайова — Авт.), намагалися зробити все можливе, щоб утримати
так званий «стан польського посідання» (присутності) на українських
землях, і вдавалися до терористичних та військово-винищувальних
методів для здійснення цього плану». Жертвами кривавого терору стали
десятки тисяч мирних жителів з обох сторін. [2]

У липні 1943 р. у відозвах ОУН(б) до польського населення перед

кожним польським селом була поставлена вимога, щоб його мешканці
«за 48 годин вибралися за Буг або Сян — інакше смерть!». Польське
підпілля видало наказ: «Сидіти на місці, бо Польща втратить Волинь». 11
липня відбулися скоординовані напади загонів ОУН(б) одночасно на 167
польських поселень. Спричинена війною бруталізація поведінки
населення накладалася на побутову ворожість, на одвічні суперечки
сусідів за межу. Криваве протистояння було детерміноване обопільним
екстремізмом, що знецінював людське життя, виправдовуючи масові
вбивства патріотичними гаслами.
 233

Східний польський кордон одночасно являв собою західний

український. Отже, проблема кордону як для української так і для
польсьої сторони перевтілювалася в проблему соборності.
Використана література

1) Кульчицький С. Червоний виклик. Історія комунізму в Україні від

його народження до загибелі. – Кн. 3. – К.: Темпора, 2013. – 388 с.
2) Українська державність у XX столітті. (Історико-політологічний
аналіз) КИЇВ,-ПОЛІТИЧНА ДУМКА, 1996

4. Що змінилося/не змінилося у міжнародно -правовому статусі

України після Другої світової війни.

Сталінський режим, вимагаючи від українців жертв і, мобілізувавши до

Червоної армії мільйони їхніх представників, змушений був звертатися
до національних почуттів цього народу. Він закликав їх боротися проти
Гітлера, щоб відстояти свою рідну українську культуру, мову, українську
державність, свою національну честь і гідність. На певний час було
забуто абстрактне гасло захисту соціалістичної Батьківщини.

28 січня 1944 р. газета «Правда» опублікувала інформаційне

повідомлення про черговий пленум ЦК ВКП(б) з порядком денним «Про
розширення прав союзних республік у галузі оборони та зовнішніх
зносин».

30 січня Верховна Рада СРСР ухвалила два закони

конституційного значення: «Про утворення військових формувань
союзних республік та про перетворення у зв’язку із цим Народного
комісаріату оборони із загальносоюзного у союзно-республіканський» і
«Про надання союзним республікам повноважень у галузі зовнішніх
зносин та про перетворення у зв’язку з цим Народного комісаріату
 234

закордонних справ із загальносоюзного на союзно-республіканський

народний комісаріат». Перший закон, як вказували законодавці, мусив
посилити оборонну могутність СРСР, а другий задовольняв «зрослу
потребу союзних республік у встановленні безпосередніх стосунків з
іноземними державами».
Верховна Рада внесла дві додаткові статті в Конституцію СРСР. У статті
18-а проголошувалося: «Кожна союзна республіка має право вступати у
прямі зносини з іноземними державами, укладати з ними угоди та
обмінюватися дипломатичними і консульськими представництвами».
Стаття 18-б стверджувала: «Кожна союзна республіка має свої збройні
формування».

Таким чином, Українська РСР отримала можливість провадити

зовнішню олітику, хоч і формально. До війни Українська РСР в
міжнародних переговорах участі не брала: вона не вела самостійної
зовнішньої політики і її доля залежала від політичної лінії сталінського
керівництва СРСР.
У серпні 1944 р. в передмісті Вашингтона Думбартон-Окс
відбулася конференція, на якій розглядалося питання про склад членів-
засновників ООН. Голова радянської делегації А. Громико поставив
вимогу включити до числа членів усі 16 республік СРСР. Ф. Д. Рузвельт
запропонував відкласти питання про представництво СРСР в ООН до
остаточного заснування цієї організації. Однак Сталін у відповіді
президенту підтримав вимогу Громика і підкреслив: «Заяві радянської
делегації з цього питання я надаю виключно важливого значення. Після
відомих конституційних перетворень у нашій країні на початку року
уряди союзних республік насторожено стежать за тим, як поставляться
союзні держави до гарантованого в радянській Конституції розширення
їхніх прав у сфері міжнародних відносин». Будучи реалістом, Сталін у
цьому ж листі виділив серед інших союзних республік тільки дві —
Україну і Білорусію.
 235

Зацікавленість Сталіна у максимальній кількості голосів в ООН

(цим, власне, й пояснювався зовнішній радикалізм конституційної
реформи) зникла після того, як на Кримській конференції в лютому 1945
р. була досягнута домовленість про право вето при голосуванні у
виконавчому комітеті ООН, який став називатися Радою Безпеки. Однак
пропозиція, що торкалася України і Білорусії, залишалася в силі, являючи
собою істотну поступку порівняно з первинною пропозицією А. Громика.
Тому 26 червня 1945 р. СРСР, УРСР і БРСР були запрошені до
підписання Статуту ООН.
Нарком закордонних справ УРСР О. Корнійчук сприйняв своє
призначення з відповідальністю. Він звернувся до М. Хрущова з
доповідною запискою, в якій пропонував встановити дипломатичні
відносини з США, Великою Британією і сусідніми з Україною
державами. Проте з верхів не пролунав сигнал до дії, а в липні 1944 р.
Корнійчука замінив на цій посаді давно перевірений Сталіним Д.
Мануїльський. Перебуваючи в травні 1945 р. на установчій конференції
ООН у Сан-Франциско як голова делегації УРСР, Мануїльський заявив,
що його країна готова обмінятися дипломатичними і консульськими
представництвами з будь-якою державою, але не зробив у цьому напрямі
жодного практичного кроку.
Сталін сприяв включенню України в коло засновників Організації
Об’єднаних Націй, дозволивши ще в ході війни створення Народного
комісаріату закордонних справ, яке очолив письменник-драматург
Олександр Корнійчук (його замінив кадровий партпрацівник Д.
Мануїльський), і Народного комісаріату оборони на чолі з генерал-
лейтенантом В. Герасименком – одним з небагатьох радянських
генералів, що спілкувався українською мовою.

Позитивним наслідком перемоги було закріплення об’єднання усіх

українських земель у рамках єдиного адміністративно-територіального
 236

утворення – Української РСР. Ще наприкінці листопада – на початку

грудня 1943 р. на Тегеранській конференції керівників країн
антигітлерівської коаліції – Сталіна (СРСР), Рузвельта (США) і Черчілля
(Велика Британія) таємно від тодішніх емігрантських польських
керівників було вирішено визнати майбутнім кордоном між Польщею і
СРСР «лінію Керзона». На Ялтинській (лютий 1945 р.) і Потсдамській
(липень – початок серпня 1945 р.) конференціях «Великої трійки» це
рішення було підтверджено і озвучено на весь світ. Це означало, що
Західна Україна, приєднана до СРСР в 1939 р., на міжнародному рівні
визнавалася у складі Української РСР частиною Радянського Союзу.

Усе це відбувалося в умовах, коли в західних областях України

палахкотіло полум’я національно-визвольної війни.

Використана література

1) Кульчицький С. Червоний виклик. Історія комунізму в Україні від

його народження до загибелі. – Кн. 3. – К.: Темпора, 2013. – 388 с.

ТЕМА12.: Сучасна Українська держава у системі

міжнародних відносин

6. Проголошення незалежності України в 1991 р.: співвідношення

історичної закономіності і випадковості
- внутріполітичний аспект;
У пpoцeci здійснення «перебудови» дедалі більше виявлялася
недосконалість державного устрою СРСР. Формально він
проголошувався як союз рівноправних республік, а фактично - був
імперською тоталитарною державою, яка управлялась з єдиного центру -
 237

Москви. Цементуючою силою Союзу Радянських Соціалістичних

Республік була Комуністична партія - жорстко централіована організація,
що керувалась з політбюро ЦК КПРС i в повному обсязі контролювала
вci сфери життя союзних республік. У вересні 1989 р. керівництво КПРС
висунуло ідею «оновлення» радянської федерації. I чим безпораднішою
ставала политика центру щодо Украши, тим глибше в номенклатурне
середовище проникала ідея республіканського суверенітету.

Складалися умови, за яких зближувались інтереси різних соціальних груп

українського населения, i на перший план виступало прагнення до
суверенітету республіки. Виходячи з цього, уже з кінця 80-х років
поступово розвивається процес суверенізації, закономірним результатом
якого стало здобуття Україною незалежності.

Під впливом багатьох факторів відбувається швидка політизація

суспільної свідомості. Виникають незалежні від владних структур i КПРС
так звані неформальні громадські об’єднання, які відображали настрої й
інтереси різних соціальних верств.

Після вересневого пленуму ЦК КП України (1989) i звільнення від

обов’язків першого секретаря В. Щербицького, ще до виключення з
Конституції СРСР статті 6, розгорнулося формування в республіці
багатопартійної системи. За короткий час з’явилися piзнi, а почасти й
протилежні за своїми ідеологічними засадами i програмними цілями
партії, організації та рухи: від таких, що мали на меті докорінне,
радикальне перетворення економічних відносин, суспільного життя та
вихід України зі складу Радянського Союзу, до орієнтованих на часткове
оновлення або на повну консервацію існуючого стану суспільства.

Виявом полігичної активності населения та, розгортанням національно-

визвольного руху українського народу були численні мітинги та iнші
масові акції. Після тривалого часу тотального контролю та демонстрацій
трудящих виключно з нагоди революційних свят вони стали
 238

каталізатором руйнування радянської системи, важливою ланкою

формування громадянської i нацюнальної свідомості широких верств
населения. Лише наприкінці 1988 - на початку 1989 р. неформальними
об’єднаннями було проведено 1200 мітингів, у яких взяло участь понад
13 млн oci6. «Мітингова демократія» стала реальною силою, дієвим
механізмом, що впливав на зміни в суспільстві та на оцінки його
становища. Україна вставала з колін.

У лютому 1989 р. в Києві відбулась установча конференція Товариства

української мови ім. Т. Шевченка. Одним зi cвoїx головних завдань
новостворене товариство визначало позитивне розв’язання питания щодо
надання українській мові статусу державної. Під тиском громадської
думки Верховна Рада УРСР у жовтні 1989 р. прийняла Закон «Про мови в
Українській РСР». Цим документом закріплювався державний статус
української мови та гарантувалась рівноправність мов ycix народів, що
проживали на теренах України. Відповідно до Закону впродовж
наступних п’яти ροκів українська мова повинна була змінити російську в
діяльності державних установ. Та реального механізму цього процесу
вироблено не було, а глибина русифікації виявилась значно більшою,
аніж передбачалось.

Історичну роль у досягненні суверенітету України відіграв новий склад

Верховної Ради України, обраний в умовах «перебудови». У березні 1990
р. після напруженої передвиборної кампаннії відбулися два тури виборів
до Верховної Ради i місцевих рад УРСР. Опозиційні консервативним
колам апарату сили - Рух, УГС, «Меморіал», Товариство української
мови ім. Т. Шевченка i багато інших організацій - для координації дій на
виборах утворили Демократичний блок. Декларація блоку містила
вимоги щодо реального політичного i економічного суверенітету
України, полггичного плюралізму, багатопартійної системи, скасування
ст. 6 Конституції УРСР, яка забезпечувала привілейоване становище
 239

Компартії; розбудову економічної системи України на засадах

різноманітносі й piвноправності ycix форм власності; прийняття нової
Конституції України; національне відродження украінського народу,
вільний розвиток культури i мов національних меншин України; реальна
свобода віросповщання, легалізація заборонених українських церков.

У ciчні 1990 р., у розпал передвиборної кампанії, Демократичні сили

закликали відзначити День соборності України - 71-шу річницю від дня
проголошення 22 січня 1919 р. акта з’єднання (злуки) УНР i ЗУНР. 21
січня 1990 р. між Києвом i Львовом був утворений «живий ланцюг» -
«Українська хвиля». Ця подія мала резонанс в ycix областях України.
Вона закріплювала у свідомості громадян республіки ідею непорушної
єдності українських земель, відновила в пам’яті народу національну
символіку.

Преса, радіо, телебачення перебували під повним контролем КПУ, однак

представникам Демблоку вдалося завоювати майже третину місць у
Верховній Раді УРСР. Опозиційні сили в парламенті очолив академік I.
Юхновський.

Над багатьма містами й селами України замайоріли блакитно-жовті

національні прапори.

3 15 травня 1990 р., коли в Киеві розпочала роботу Верховна Рада УРСР
нового скликання, ідея незалежності України, яка нещодавно вважалась
«антинародною», «націоналістичною», а значить i злочинною, на повний
голос зазвучала в стінах парламенту.

Саме в цей час у Mocквi відкрився XXVIII з’їзд КПРС. 63 народних

депутати України були обрані його делегатами. 5 липня 1990 р. від імені
парламентської опозиції В. Чорновіл запропонував їм повернутись до
Києва i взяти участь в ρο6οті вищого законодавчого органу України, який
у цей час обговорював питания державного суверенітету. Цю пропозицію
 240

підтримала більшість депутатів Верховної Ради України РСР. Основна

частина делегатів XXVІII з’їзду КПРС виконали вимогу Верховної Ради i
повернулась до Києва.

9 липня, у зв’язку з майбутнім призначенням на посаду заступника

генерального секретаря ЦК КПРС, подав у відставку Голова Верховної
Ради України В.Івашко. Унаслідок відставки В. Івашка прокомуністична
більшість парламенту залишилась без керівництва, що створило умови
для переходу опозиції в наступ i активної роботи щодо прийняття
документа про державний суверенітет республіки.

16 липня 1990 р. поіменним голосуванням Верховна Рада Української

РСР прийняла історичного значення документ - Декларацію про
державний суверенітет України. Цьому сприяли перш за все настрої
широких мас, а також великодержавна політика імперського центру, що
грубо ігнорувала інтереси союзних республік i своїми діями сприяла
подальшому поглибленню економічної кризи.

Важливе значення мав приклад Російської Федерації, народ і депутати

якої, всупереч сподіванням «інтернаціоналістів», пішли на проголошення
державного суверенітету РФСР.

Державний суверенітет України, Декларація характеризувала як

«верховенство, самостійність, повноту i непорушність влади республіки в
межах її території та незалежність i рівноправність у зовнішніх
зносинах». Це найголовнішe положення Декларації започаткувало
рішучий злам системи усталених відносин між Україною i союзним
центром. Вона формувалася десятиріччями i передбачала верховенство
законів СРСР над законами ycix союзних республік, у тому числі УРСР,
підпорядкованість ycix законодавчих i виконавчих органів України
союзним структурам. «Українська РСР самостійна у вирішенні будь-яких
питань свого державного життя» - так сформульовано в Декларації
основний принцип державотворення в республіці. Розділ «Економічна
 241

самостійність» відкривав перспективи повернення українському

народові його багатств: заводів, фабрик, копалень, електростанцій тощо.

Декларації про державний суверенітет України не було надано статусу

конституційного акта. Численні звернення опозиції до Верховної Ради
УРСР з вимогою зважитися на такий крок відкидалися більшістю
депутаів. Це означало, що Декларація залишалася стратегією на
майбутнє. У цьому проявлялася нерішучість парламентської більшості,
котра не хотіла йти на повний розрив із центром. Але та ж білішість
погодилася на внесения до Конституції УРСР статті, яка проголошувала
верховенство законів Української РСР на території над союзними
законами. Інше важливе pішення - прийняття 3 серпня 1990 р. Закону
УРСР про економічну самостійність України.

Після прийняття Декларації відбулися вибори нового Голови Верховної

Ради. Перемогу здобув 56-річний працівник ЦК Компартії України
Леонід Кравчук.

Наприкінці 1990 - на початку 1991 р. внутрішньополітична обстановка в

Радянському Союзі ще більше загострилася. На грудневому (1990)
пленумі ЦК КПРС більшість учасників закликала до рішучої боротьби з
«деструктивними силами», «сепаратистами», «націоналістами». Тодішній
перший секретар ЦК КП України Станіслав Гуренко у виступі на пленумі
заявив: «Демократія, гласність, плюралізм, не покращуючи реального
стану речей, стають засобом перетворення країни на “театр абсурду”». У
цей час основні політичні пристрасті точилися довкола доцільності
підписання нового союзного договору та розбудови СРСР як реальної
«федерації рівноправних республік». Саме на цьому наполягали союзні
структури. В Україні ідею підиисання нового союзного договору
прийняли неоднозначно. Багато положень його проекту, запропонованих
на обговорення у листопаді 1990 р., суперечили Декларації про
державний суверенітет України.
 242

Biн суттєво обмежував права республіки та знову передбачав

формування союзних органів влади з великими повноваженнями у сфері
міжнародних зносин, фінансової політики, передбачав повернення до
норми щодо верховенства союзних законів над республіканськими.
Оскільки особливого захоплення в Україні, як i в інших союзних
республіках, проект нового союзного договору не викликав, тому
консервативні сили закликали М. Горбачова як президента винести
питання щодо майбутньої долі країн на Всесоюзний референдум.
Референдум відбувся 17 березня 1991 р. До бюлетеня вносилося
запитання: «Чи вважаєте ви необхідним збереження Союзу Радянських
Соціалістичних Республик як оновленої федерації рівноправних
суверенних республік, у якій повною мірою гарантуватимуться права i
свободи будь-якої нацюнальності?». Референдум викликав подальше
загострення полігичної обстановки в СРСР. Більшість союзних республік
відмовилися від його проведення. Представники комуністичної більшості
Верховної Ради УРСР підтримали проведения референдуму. Але частина
депутатів-комуністів критикувала ідею референдуму. Голова Верховної
Ради України Л. Кравчук назвав його «надуманим».

Результати референдуму i всенародного опитування засвідчили

прагнення народу України до створення суверенної держави, яка б мала
piвнoправні відносини з іншими країнами i посідала належне місце у
світовій співдружності. За Україну у складі Союзу Радянських
Суверенних Держав на засадах Декларації про державний суверенітет
України проголосувало 80,2 % ociб, які брали участь в опитуваннні. За
СРСР як оновлену федерацію суверенних республік висловилося 70,5 %
виборщв. Таким чином, більшість виборщв в обох випадках висловилися
«за», не розуміючи, що голосують за piзні форми нацюнально-
державного устрою. Що ж стосується західних областей республіки, де
вплив Компартії був нейтралізований, за «незалежну державу, яка
 243

самостійно вирішує вci питания внутрішньої i зовнішньої політики»,

висловилося 88 % тих хто прийшов на виборчі дільниці.

19 серпня 1991 р. в СРСР було оголошено надзвичайний стан. За спинами

заколотників стояли могутні сили КДБ, армії, центральних державних i
господарських органів. В державному перевороті активну роль відіграли
реакційні сили в керівництві КПРС, які створили Державний комітет з
надзвичайного стану (ДКНС) (рос. мовою: Государственный комитет по
чрезвычайному положению (ГКЧП).

Провал перевороту став поразкою реакційних сил. Перш за все він

означав крах ycix союзних унітарних структур, злам тоталітаризму.
Республіки були фактично полишені caмi на себе i почали брати усю
повноту влади у свої руки. Позачергова ceciя Верховної Ради УРСР 24
серпня 1991 р. прийняла історичний документ - Акт проголошення
незалежності України: «Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла
була над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня
1991 р.,

- продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,

- виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та

іншими міжнародно-правовими документами,

- здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна

Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто
проголошує незалежність України та створення самостійної украінської
держави - України. Територія України є неподільною i недоторканною.
Віднині на території України мають чинність виключно Конституція i
закони України».

Отже, 24 серпня 1991 р. перестала існувати Українська Радянська

Соціалістична Республіка. На політичній карті світу з’явилася нова
незалежна держава - Україна.
 244

У постанові Верховної Ради «Про проголошення незалежності

України» було вирішено 1 грудня 1991 р. провести республіканський
референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності.

Президія Верховної Ради України 31 серпня прийняла Указ, аналогічний

прийнятому в Pociї, - «Про тимчасове припинення діяльності Компартії
України». Передбачалося, що Указ діятиме «до остаточного
розслідування обставин» участі КПУ у змові. Однак уже перші
результати роботи тимчасової комісії Верховної Ради з перевірки
діяльності посадових oci6, органів влади, управлінння, об’єднань i
організації у зв’язку із заколотом дали таку кількість незаперечних фактів
підтримки КП України заколоту, що діяльність іще донедавна правлячої в
республіці партії довелося заборонити взагалі.

Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р. став вирішальною подією

на шляху до повної ліквідації радянських владних структур.

Після 24 серпня 1991 р. набуває поширення ідея щодо приєднання

Кримського півострова до Pociї. Цей рух активно підтримувала в Криму
заборонена Компартія України.

- міжнародний аспект;
У 1988-1990 pp. декларації про державний суверенітет прийняли Естонія,
Латвія та Литва. 12 червня 1990 р., з ініціативи голови Верховної Ради
РРФСР Бориса Єльцина, Декларацію про державний суверенітет
прийняла Верховна Рада Російської Федерації. Це була відповідь на
прагнення М. Горбачова реанімувати вплив союзних органів влади.

В цей же час в міжнародній обстановці відбувся ряд кардинальних змін,

які справили вплив i на Україну. Розпався соціалістичний тaбip. Почалося
з того, що Радянський Союз запропонував країнам Рад економічної
взаємодопомоги перейти на торгівлю (у т.ч. нафтою i газом) за світовими
цінами i розрахунки вести в конвертованій валюті. Погіршення
 245

економічного становища i приклад перебудови в СРСР викликав у

країнах соцтабору спалах антикомуністичних настроїв, які в 1989-1990
pp. переросли в революції, у ході яких компартії були усунуті від влади.
Радянські війська були виведені з країн Варшавського договору. 25
лютого 1991 р. був денонсований Варшавський договір i перестала
існувати військова Організація Варшавського договору (ОВД). Було
розпущено також Раду економічної взаємодопомоги (РЕВ). Радянський
Союз дав згоду на об’єднання Німеччини. Інформація про ці події
швидко поширювалася в Україні, сприяючи радикалізації настроїв
населения. У лютому 1989 р. завершився вивід радянських військ з
Афганістану.

Країни Заходу підтримували антикомуністичні революції в зоні впливу

СРСР i вітали об’єднання Німеччини. Але ставлення до перспективи
розпаду Радянського Союзу i проголошення союзними республіками
незалежності у них було обережне: боялися неконтрольованих процесів i
«розповзання» ядерної зброї. Це проявилося пiд час візиту Президента
США Джорджа Буша в СРСР у 1991 р. Відвідавши 1 серпня 1991 р.
столицю України Київ, Дж. Буш застеріг українців від боротьби за
досягнення незалежності.

Використана література

1) Касьянов Г. Украина 1991—2007. Очерки новейшей истории. 2008.

2) Даниленко В.М. Україна в 1985-1991 рр: остання глава радянської

історії. – К., 2018 – 278 с.

7. Геополітичне становище України .

В контексті глобального рівня географічного положення територія

України завжди перебувала в центрі подій на Європейському континенті.
 246

Тут перетиналися історичні шляхи й основні геополітичні осі Євразії,

що давало широку можливість контактів як із Західною та Північною
Європою, так і з країнами Близького та Середнього Сходу і Центральної
Азії. Шлях із "варяг у греки" через Волхов, Двіну або Віслу виходив на
Дніпро й далі прямував на Босфор, а "Шовковий шлях" однією з гілок
виходив до узбережжя Азовського, Чорного морів та причорноморських
степів.
На початку XXIст. глобальне геополітичне положення України
вирізняється такими рисами. По-перше, вона, як і багато інших держав,
розташована в глобальному геополітичному "кільці" Північної півкулі,
утвореному територіями країн "тріади" та комунікаціями між ними. При
цьому на заході територія України безпосередньо прилягає до
європейських держав, які після розширення ЄС входять у найпотужніше
інтеграційне угрупування світу. Значною мірою від самої України
залежить, щоб її кордони (особливо західні) виконували контактну, а не
бар’єрну функцію.
По-друге, користуючись можливостями міжнародного співробітництва,
суверенній Україні, з одного боку, зручно активізувати взаємодію з
євроатлантичними структурами, сподіваючись на залучення технологій
та капіталу країн Європи, США та Японії; з іншого – зберігати
добросусідські стосунки з країнами євразійських структур, які
залишаються важливими ринками сировини (особливо енергоносіїв, лісу,
кольорових металів, тощо) і не менш важливими ринками збуту.
Нарешті, за межами "кільця" Україна має широкі перспетиви контактів на
південному та південно-східному напрямках – морський шлях веде у
бассейн Середземномор'я та Атлантичний та індійський океани, розвиток
суходільних шляхів (через Закавказзя – Центральну Азію або Росію –
Казахстан) фахівці пов’язуть із відродженням історичного "Шовкового
шляху".
 247

Регіональне ГПП України має риси як континентальної, так і

приморської країни. Україна розташована в Центральній частині Європи
(географічний центр Європи знаходиться на території Україні – на
Закарпатті, під Раховом) і завжди перебувала, якщо не в центрі
європейських історичних подій, то під їх постійним безпосереднім
впливом. Аналіз транспортно-географічнорго положення дає підстави для
висновків про стратегічно важливе геопросторове положення території
України в регіоні, оскільки вона має потенційно високий рівень
транзитності в центральній частині Євразії.
1. Найважливіша геополітична вісь Євразії пролягає по лінії Росія –
Чорне море – Туреччина; саме через ці території проходить між Європою
і Азією. Для України – це кордон по Азовському та Чорному морях та
Керченській протоці.
2. Інша важлива геополітична вісь проходить по лінії Польща – Україна –
Туреччина. Це так звана Балто-Понтійська вісь, яку неодмінно має
перетинати левова частка транспортних коридорів, що зв’язую Північну
та Центральну Азію і Західну Європу.
Найвужче місце між узбережжями Чорного та Балтійського морів –
пряма між гирлами Неману та Дунаю. Ця меридіональна геополітична
вісь була історичним напрямом "із варягу у греки", який шов до Чорного
моря Дніпром, а вище Києва мав виходи на Віслу, Неман, Дуагаву або
Волхов. Комунікації цим шляхом свого часу відіграли надзвичайну
важливу роль у становленні культури та господарства України – Русі.
3. Основні вектори сучасних геопросторових зв’язків України мають
гексагональний рисунок. Найважливіші напрями: а) Польща – країни ЄС
Середньої Європи; б) Білорусь – країни Балтії; в) Росія – країни
Центральної Азії та Далекого Сходу; г) Грузія – інші країни Центральної
Азії та Закавказзя; д) Туреччина – країни східного Середземномор'я; е)
балканські країни.
 248

4. Україна має один із найвищих у Євразії показників центральності –

якщо взяти всю множину країн регіону, то тільки Росія та Китай мають
більше сусідів. За кількістю сусідів 1 порядку (якщо враховувати
сусідство з Туреччиною, Грузією та Болгарією через Чорне море) вона в
одному ряду з ФРН, Туреччиною та Саудівською Аравією. Особливо
цінні та бажані для держави добросусідські відносини з Польщею (вихід
до ЄС), Росією (шляхи в Азію, важливі ринки сировини та збуту)
та Туреччиною (вихід через Босфор і Дарданелли у Світовий океан).
Використана література
Дорошко, М. С. Геополітичне середовище та геополітична орієнтація
країн СНД : навчальний посібник для вузів / М. С. Дорошко, Н. В.
Шпакова. - К. : Центр учбової літератури, 2011. - 204 с.

8. Незалежна Україна контексті відносин: Росія –Захід (НАТО,

ЄС, США).

5 грудня 1991 року незалежність України визнала Росія.

Проголошення незалежності України призвело до загострения відносин

між республікою i деякими політичними колами Pociї та залишками
кepiвних структур колишнього центру. Урядовці РРФСР почали робити
заяви про можливість перегляду кордонів з Україною. У центральних
виданнях, на радіо й телебаченні розгорнулася антиукраїнська кампанія.
Це викликало обурення більшості населения України і стимулювало
сепаратистські тенденції в Криму, деяких південних та східних областях
України.

Підписання 8 грудня 1991 р. угоди про створення співдружності

Незалежних Держав (СНД) констатувало факт розпаду СРСР як суб’єкта
міжнародного права i перехід зовнішньополітичних питань виключно до
юрисдикцій колишніх союзних республік.
 249

Однак вже у 1992 р. з ініціативи Pociї з’явилися тенденції до

перетворення СНД у воєнно-політичний блок, наддержавну структуру чи
навіть нову державу. Спробним каменем стала ідея про створення
об’єднаних збройних сил, від якої Україна рішуче відмовилася,
сконцентрувавши головну увагу на створенні власної армії.
«Інтеграційний» тиск почав посилюватися у зв’язку з підготовкою до
підписання Статуту СНД, який передбачав обмеження суверенітету країн
Cпівдружності i початок відродження наднаціонального центру. Від
підписання Статуту Україна відмовилася. У 1992-1993 pp. надії на краще,
пов’язані зi Співдружністю, почали остаточно розвіюватися. Негативну
роль у цьому відіграла позиція Pociї щодо енергоносіїв (нафти, газу
тощо) та її ставлення до майбутнього Криму i проблеми Чорноморського
флоту. Питания про Крим стало одією з причин загострення відносин між
Україною та Pociєю. У травні 1992 р. Верховна Рада Російської Федерації
заявила, що акти про передачу Криму Україні не мають юридичної сили з
моменту їх ухвалення. Українське керівництво відмовилося розглядати
Крим як предмет українсько-російських відносин i вважало проблеми
півострова внутрішнььою справою України. Ситуащя стала
вибухонебезпечною у липні 1993 р. у зв’язку з постановою i заявою
Верховної Ради Російської Федерації, що фактично проголошувала
відторгнення Севастополя від України i надавала йому статус міста РФ.
Лише виважена позиція керівництва України забезпечила вихід з гострої
політичної кризи. Істотну роль відіграла й підтримка України з боку ООН
, західних держав. Юридичну безпідставність рішення російського
парламенту визнав i Президент Pociї Б. Єльцин. Але залишалася
проблема Чорноморського флоту, яка була одією з найгостріших у
відносинах між Україною i Pociєю. Оголосивши себе повним i єдиним
власником ycix флотів колишнього СРСР, Pocія прагнула зберегти за
собою Чорноморський флот з yciєю системою його базування в Криму.
Позиція України в цій ситуації полягала в тому, щоб, пο-перше, мати в
 250

басейні Чорного моря власні військово-морські сили, здатні

забезпечити безпеку морських комунікацій, а по-друге, нейтралізувати дії
кримських сепаратистів, які вели до порушення територіальною
цілісності держави. Діяльність ocтанніх особливо активізувалася в 1993 р.
після обрання президентом Криму проросійським налаштованого Ю.
Мешкова. У червні i cepпні 1992 р. Л. Кравчук i Б. Єльцин на зустрічах в
Криму досягли домовленосгі про встановлення подвійного контролю над
Чорноморським флотом на п’ятирічиий пepioд. Фактично, флот
залишався під Російським командуванням. У 1992-1994 pp. проблему
Чорноморського Флоту так i не було вирішено.

Відносини між Україною i Російською Федерацією в першій половині 90-

х років до кінця так i не були врегульовані. Разом з тим нагальну
необхідність їх нормалізації відчували обидві сторони. Позиція України
на міжнародній арені зміцнювалися, i на це не могло не зважати
російське керівництво. 3i свого боку, українська влада погоджувалася на
компроміси, зокрема в питанні про майбутнє Чорноморського флоту.
Переговори, які з 1992 р. проходили почергово в Одесі, Ялті, Масандрі i
Москві , були довгі та виснажливі, але остаточного рішення не принесли.
Росія робила спроби «тиснути» на Україну, зокрема скорочуючи
постачання газу або загрожуючи взагалі «закрити вентиль». Нарешті , 9
червня 1995 р. в Coчі Президенти Л. Кучма i Б. Єльцин підписали угоду,
за якою флот було вирішено поділити в пропорцй 81,7 % Pocii i 18,3 % -
Україні. Напружешсть не спадала. У цих умовах Держдума Pociї в
листопаді 1996 р. знову заявила претензії на Севастополь. I лише 29
травня 1997 р. на pівні прем’єр-міністрів було підписано статус i умови
перебування Чорноморського флоту на території України. Російський
Чорноморський флот залишався в Севастополі. У цьому ж місті, але в
інших бухтах базувалася українська частина флоту. Оренда була
розрахована на 20 років. Урегулювання проблеми флоту відкрило шлях
до підписання широкомасштабного міждержавного документа. 31 травня
 251

1997 р. у Киеві Президент Pociї Б. Єльцин та Президент України Л.

Кучма підписали «Договір про дружбу, співробітництво i партнерство»
між Україною i Російською Федераціею. Передбачалося, що сторони
будуватимуть відносини одна з одною на ocнові принципів взаємної
поваги та суверенної pівності, територіальної цілосності, непорушності
кордонів та інших загальноприйнятих принципів міжнародного життя.
Договір було укладено на 10 ροків. Питания про державні кордони між
Україною i Poсією в Договорі розв’язувалися у загальному вигляді.

Восени 2003 р., у зв’язку зі спробою російської сторони побудувати

дамбу в Керченській протоці від Таманського півострова (РФ) до острова
Коса Тузла (Україна), спалахнув конфлікт, який міг призвести до
збройного протистояння. Представник прикордонної служби РФ
виступив із заявою про намір встановити на Koci прикордонну заставу.
Принципова позиція української сторони не дозволила політичним
авантюристам порушити територіальну щільність Україну - на острів
прибув Президент Л. Кучма, який перервав державний візит в Латинську
Америку. За декілька днів на Тузлі було зведено заставу прикордонних
військ України. Будівництво зупинилося за 100 м від державного кордону
з Україною.

Нарешті, 17 травня 2010 р. під час візиту Президента Російської

Федерації Д. Медведева у Київ на pівні міністрів закордонних справ
України i РФ було підписано угоду про демаркацію
українськоросшського державного кордону. 8 липня ця угода була
ратифікована Верховною Радою України. Що ж до питань Керченської
протоки i острова Коса Тузла, то їх статус доручено визначити спільною
украшсько-російській комісії. За місяць перед цим, 21 квітня 2010 р.
Президент України В. Янукович i Президент Pociї Д. Медведев на
зустрічі в Харкові підписали угоду, яка була ратифікована парламентами,
про продовження терміну перебування Чорноморського флоту Російської
 252

Федерації в Севастополі ще на 25 ροκів. У контексті корекції

ставлення України до перспективи вступу в НАТО це означає істотну
зміну ії зовшшньої політики.

Участь в загальноєвропейському процесі Україна почала вже з перших

років незалежності. На початковому етапі нагальною необхідністю
української зовшшньої політики було набуття членства у провідних
европейських організаціях.

У 1992 р., у ході візиту до Гельсінкі, Президент України Л. Кравчук

підписав Гельсінський Заключний акт. А це означало, що європейська
спільнота визнала нашу державу, а Україна заявила про свою готовність
дотримуватись визначених у Європі зовнішньополітичних правил, дала
згоду на активну участь у міждержавній співпраці як повноправний член
НБСЄ (тепер -Організація безпеки та співробітництва в Європі: ОБСЄ ).

На початку грудня 1994 р. на зустрічі глав держав i урядів країн –

учасниць Наради з безпеки та співробітництва в Європі в Будапешті
лідери чотирьох держав - України, США , Великої Британії та Pociї -
підписали Меморандум про гарантії безпеки України. В ньому три ядерні
країни підтвердили свої зобов’язання поважати незалежність, суверенітет
та територіальну цілісність держави, утримуватися від загрози чи
використання сили проти України.

10 березня 1992 р. Україна приєдналася до Ради північноатлантичної

співпраці - РПАС (тепер - Рада євроатлантичного партнерства - РСАП ).
Ця організація була створена НАТО i об’єднувала його членів, а також
колишніх членів Організації Варшавського договору (ОВД) та нових
незалежних держав, що виникли після розпаду СРСР. Ϊϊ метою були
регулярні консультації членів НАТО i країн-партнерів з питань безпеки,
конверсій військового виробництва, військових бюджетів, миротворчих
операцій тощо.
 253

Важливе місце у зовнішньополітичній діяльності республіки

посідають проблеми співробробітництва з європейським союзом (ЄС ) -
впливовою організацією інтеграції розвинених европейських країн. У
вepecнi 1992 р. відбувся візит Президента України Л. Кравчука в
Брюссель, де пройшла його зустріч з головою європейської комісії (по
cyті, урядом) ЄЕС Жаком Делором. У ході зустрічі були вироблені умови
співробітництва в галузі енергетики, науки i техніки, сільського
господарства. Саме тоді в Західній Європі відбувалися останні
приготування до створення ЄС . Але про вступ Украіни до цієї організації
в Брюсселі не говорили: для цього Україна не мала відповідних
передумов, головною з яких є конкурентоздатне ринкове господарство i
демократична політична система. У 1995 р. Україна підписала тимчасову
угоду з ЄС про режим торгівлі що частково відкрило їй европейські
ринки. До кінця 90-х років частка експорту до країн ЄС сягнула 35 %
загального обсягу експортних операцій України. Євросоюз став одним з
головних фінансових донорів молодої держави. У 1991-2006 pp. обсяг
допомоги Україні становив 1 млрд 300 млн євро. У грудні 1996 р. ЄС
прийняв План дій щодо України. 3 1997 р. проводиться регулярні саміти
«Украша - ЄС». 1998 р. Президент Л. Кучма ухвалив указ про
європейську інтеграції України, в якій членство в ЄС визначалося як
довготривала стратегічна мета. План передбачав поглиблення співпраці в
енергетиці, транспорті, науці, освоенні космосу, торгівлі та інвестиціях.
Фактично це була розгорнута програма входження до європейського
простору.

Але спроби прискорити входження в ЄС не увінчалися ycпixoм. Європа

дала зрозуміти керівництву України, що країна з відносно низьким (за
стандартами Захщної Європи) рівнем економічного розвитку,
соціального забезпечення, проблемами з дотриманням прав людини не
може найближчим часом розраховувати на членство в ЄС. Інтеграція
 254

України до Європейського Союзу нині залишається одним із

стратегічних зовнішньополітичних завдань нашої держави.

Великі надії Україна покладала на Європейський банк реконструкцй i

розвитку (ЄБРР ) i Міжнародний валютний фонд, членом яких вона стала
1992 р. Вважалося, що співробітництво з цими міжнародними
структурами має сприяти залученню інвестицій в економіку України.
Проте на початку 90-х років розміри захісних інвестицій в економіку
України були мізерними.

14 Січня 1995 p. у Москві було підписано тристоронній - Україна, Росія,

США - договір про ліквідацію ядерної зброї в України. Одностороннє
ядерне роззброення i Меморандум чотирьох держав підняло авторитет
України i довіру до неї міжнародного співтовариства. Українські
керівники розуміли обмеженість Меморандуму, але вони ішли назустріч
великим державам, сподіваючись на їхню добру волю.

Ядерне роззброєння сприяло покращенню позиції України в Європі. 9

листопада 1995 р. Україна - першою з держав СНД - офіційно вступила
до Ради Європи. Це дало можливість брати участь у виробленні спільної
політики європейських держав. При цьому, Україна взяла на себе ряд
зобов’язань, які стосувались насамперед приведения її правової та
поліичної системи у відповідність до загальноєвропейських вимог.

Нове керівництво США на чолі з Б. Клінтоном шукало на

пострадянському просторі нових партнерів. У вересні 1996 р. сенат США
затвердив створення українсько-американської постійно діючої комiciї на
найвищому pівні для обміну думками зі стратегічно важливих питань
(комісія «Кучма-Гор»), збільшилася американська фінансова допомога.
До 1999 р. загальний її обсяг становив 1,7 млрд доларів. Більше на той
час одержували лише Ізраїль i Єгипет. Президент Л. Кучма вважав
стратегічне партнерство з США одним з ключових зовнішньополітичних
напрямів України. Визнанням авторитету України як члена ООН стало й
 255

те, що в 1997— 1998 pp. Головою її 52-ϊ ceciї став міністр закордонних
справ України Г. Удовенко. У 2000-2001 pp. Україна була включена як
непостійний член до Ради Безпеки ООН i протягом місяця головувала на
її засіданнях.

У травні 2002 р. Президент Л. Кучма заявив, що метою України е

членство в НАТО. У квітні 2008 р. під час Бухарестського самету
керівництво Альянсу погоджуеться на те, що Україна «в м айбутньому
може стати » членом НАТО.

За зближенням України з НАТО уважно слідкувала Росія. Вона змушена

була погодитися на включения до цієї організації колишніх соцкраїн
Європи i пострадянських держав Балтії, а щодо України зайняла тверду
негативну позиції. Членство України в НАТО з його системою
колективної безпеки означало її остаточний вихід з геополітичного
впливу Pocії. У самій Україні курс на зближення з НАТО викликав
суперечливу реакщю. Більшість громадян не мало про цю організацію
об’єктивної інформації: їхні уявлення про НАТО сформовано радянською
пропагандою, яку підживлювали антинатовські політичні сили i
проросійські 3MI. Негативний вплив на імідж НАТО в очах багатьох
українців справила участь цієї організації у війні в Югославії.

Що ж до вищого державного керівництва України, то у нього свого часу

не вистачило рішучості й послідовності у проведенні курсу на інтеграцію
з НАТО. Врешті Закон «Про засади внутршньої i зовшшньої політики»,
прийнятий Верховною Радою 1 липня 2010 р., передбачає дотримання
Україною політики позаблоковостті що означав неучасть України у
військово- політичних союзах, пріорітетність учасі у вдосконаленні та
розвитку європейської системи колективної безпеки, продовження
конструктивного партнерства з Організацією Північноатлантичного
договору та іншими військово-політичними блоками з ycix питань, що
становлять взаємний інтерес. Президент України В. Янукович заявив, що
 256

Україна буде співпрацювати з НАТО, але без зміни свого статусу -

позаблокової країни. Не маючи твердих гарантій міжнародної безпеки,
перебуваючи між НАТО i Pociєю з її союзниками по Ташкентському
договору, Україна опинилася у «cіpій зоні» - досить небезпечному
міжнародному становищі.

Використана література

Україна в Європі і світі: Навч. посіб. / Володимир Галик; [відп. за випуск

Л. В. Тимошенко]. — К.: Знання, 2013. — 364 с.

9. Україна і західні сусіди (Польща, Словаччина, Чехія, Угорщина,

Румунія, Туреччина)
Першим кроком на шляху до повноправного членства у світовому
співтоваристві стало визнання України зарубіжними державами. Вже 2
грудня 1991 р. незалежну Україну визнала Польша, 3 грудня - Угорщина i
Франція, 4 грудня - Литва i Латвія, 5 грудня - зразу п’ять держав, серед
яких Росія. Останнє особливо важливе: цей акт світове співтовариство
зрозуміло як визнання того факту, що вороття до Союзу більше не буде.

Серед цих документів особливо важливе значения мали договори з

сусідніми країнами, в яких фіксувалися дружні, добросусідські
відносини, непорушність кордонів i відсутність територіальних притензій
один до одного. Taкi договори 1991-1993 pp. були підписані з Польшею,
Словаччиною i Угорщиною.

Що ж до Румунії, то відносини з нею на початку 1990-х ροκів перебували

у стані невизначеності. І хоча Румунія визнала Україну встановила з нею
1 лютого 1992 р. дипломатичні відносини, офіційні румунські кола
ухилялися від визнання існуючих кордонів i підписання
широкомасштабного договору з Україною.
 257

На середину 90-х ροків Румунія була єдиною із західних сусідів

України, з якою не були урегульовані питания про кордон.

3 Польщею, Словаччиною i Угорщиною відповідні договори, які

фіксували непорушність кордонів i відсутність взаємних територіальних
претензій, були підписані ще в 1991-1993 pp. Починаючи з 1991 р., деякі
румунські політики майже відкрито виступали з територіальними
претензіями до України. Підставою для цього, на їх думку, був
несправедливий характер Пакту Молотова-Ріббентропа 1939 р.,
безпосереднім наслідком якого було приєднання до СРСР Північної
Буковини, Хотинщини й Придунайського краю - територій, які до 1940 р.
належали Румунії. Однак украшські дипломати довели безпідставність
таких аргументів. Передача зазначених територій, населених переважно
українцями, була узаконена Паризьким мирним договором, який Румунія
як союзниця Німеччини в Другій світовій війні підписала в лютому 1947
р. Усе це, а також непохитність керівництва України в питанні щодо
державного кордону, змусило Румунію визнати існуючу реальність. 2
червня 1997 р. в румунському місті Констанца президент України Л.
Кучма i президент Румунії Е. Константинеску підписали Договір про
дружбу, співпрацю та добросусідство. У документі зазначалося, що
сторони не мають територіальних претензій одна до одної,
зобов’язуються розвивати добросусідські економічні та культурні
зв’язки, сприятимуть розвиткові нацюнальних меншин - українців у
Румунії, румунів - в Україні. У контексті підписання українсько-
румунського договору 2 червня 1997 р. вирішувалася i доля острова
Зміїний на Чорному мopi. Підписавши договір, румунська сторона
визнала його українським. Але в 2004 р. Румунія подала в Міжнародний
суд в Гаазі позов з приводу питання, чи вважати Зміїний островом чи
морською скелею. Від цього залежало, яка площа багатого на нафту i газ
континентального шельфу відійде як економічна зона до Румунії, а яка -
до України. Остаточне вирішення суд прийняв тільки в лютому 2009 р.
 258

Зміїний було визнано островом з територіальним шельфом у 12

морських миль навколо нього, а розмежування економічних зон стало
компромісом між українською i румунською позиціями.

Туреччина. Кардинальна зміна геополітичної ситуації у регіоні у 2014

році призвела до перегляду політики щодо Туреччини з боку України.
Туреччина почала займати одну з перших сходинок у
зовнішньополітичних пріоритетах України у зв’язку з анексією Криму
та конфліктом на Сході країни, а також загостренням безпекової ситуації
в Чорноморському регіоні в цілому.

Зі свого боку Туреччина, у зв’язку з кризою у відносинах із Росією,

включила до діалогу з Україною теми, які донедавна вважалися занадто
чутливими, як-от енергетика та військово-технічна співпраця.
Інтенсифікувався політичний діалог з актуальних безпекових та
економічних питань, відбулася низка зустрічей на вищому рівні,
поновилися переговори щодо підписання ЗВТ тощо.

Таким чином, сьогодні є підстави говорити про певне "вікно

можливостей", яке за умови ефективної української дипломатії може
піднести українсько-турецькі відносини на якісно новий рівень.

З одного боку, Анкара висловила підтримку Україні. Туреччина

підтримала українську позицію в рамках ООН, надіслала своїх
представників до Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ. Однак
формально підтримуючи територіальну цілісність України, дотримання
норм міжнародного права, подолання сепаратистських тенденцій у
Криму шляхом діалогу та консенсусу, Туреччина водночас не
солідаризувалася з Україною та Заходом стосовно санкцій проти
російського уряду.

3 лютого 2020 року Реджеп Ердоган відвідав Україну та зустрівся з

президентом Зеленським. Для України одним з досягнень візиту було
підписання угоди про військово-фінансову співпрацю. Нею
 259

передбачалось виділення турецькою стороною для потреб Збройних

сил України близько 36 мільйонів доларів для придбання турецьких
товарів військового та подвійного призначення.

Польща 2 грудня 1991 року Республіка Польща першою серед

зарубіжних країн визнала державну незалежність України. 8 січня 1992
року між двома країнами встановлено дипломатичні відносини. 18 травня
1992 р. підписано міждержавний українсько-польський Договір про
добросусідство, дружні відносини і співробітництво.

24-25 травня 1993 року відбувся офіційний візит в Україну Президента

Польщі Л. Валенси, одним з головних результатів якого стало створення
Консультаційного Комітету Президентів України і Республіки Польща. У
лютому того ж року було підписано угоду між Міністерством оборони
України та Міністерством національної оборони Польщі про військове
співробітництво, яка в наступні роки була доповнена рядом протоколів.

У березні 1994 р. було підписано Декларацію міністрів закордонних

справ України та Польщі про принципи формування українсько-
польського партнерства, у якій міністри закордонних справ вперше на
міждержавному рівні оголосили про стратегічне значення українсько-
польських відносин та зобов'язались розвивати їх в майбутньому.

Польща погодилася допомагати Україні інтегруватися в

західноєвропейські організації, насамперед НАТО і ЄС.

Після візитів Л. Кучми до Варшави 25-27 червня 1996 р. і новообраного

Президента Польщі О. Кваснєвського до Києва 20-22 травня 1997 р.
українсько-польські відносини вийшли на рівень стратегічного
партнерства. 21 травня голови обох держав підписали спільну
неформальну Декларацію до злагоди і єднання.

Під час офіційного візиту міністра закордонних справ Бронислава

Геремека до України 15-16 вересня 1998 р. сторонами було досягнуто
 260

домовленості щодо інтенсифікації спільних дій з метою уникнення

можливих негативних наслідків розширення ЄС.

Наприкінці березня 1999 р. у Варшаві відбулося перше засідання

українсько-польської конференції з питань європейської інтеграції.

2005 рік був проголошений Роком України в Республіці Польща і

урочисто відкритий у Варшаві в квітні 2005 р. за участі президента
України В. Ющенка. Україна і Польща підписали угоди про академічне
визнання документів про освіту і наукові ступені та про співробітництво
у сфері інформатизації. Розширилися торговельно-економічні та науково-
технічні зв’язки між Україною та Польщею. Республіка Польща стала
найважливішим економічним партнером України у Центральній Європі.
Україна — друга за величиною країна, куди спрямовувався польський
експорт. Спільна українсько-польська програма співробітництва у галузі
науки і технологій станом на 2008 рік налічувала понад 150 спільних
науково-дослідних проектів.

Розвивалося транскордонне співробітництво у рамках створених у

середині 1990-х років єврорегіонів «Карпати» і «Буг».

У 2009-2010 рр. найбільші закордонні інвестиції Польща має саме в

Україні — 730 млн доларів.

Україна залишається пріоритетною країною, якій з боку Польської

держави надається допомога на розвиток. У період 2014-2019 рр. Уряд
РП, використовуючи свої багатосторонні і двосторонні інструменти
допомоги, надав Україні гуманітарну допомогу на загальну суму ~8,4
млн. дол. США. У рамках Програми співпраці на цілі розвитку
Республіки Польща на 2016-2020 р. реалізовано 36 проєктів на загальну
суму ~5,4 млн.дол.США.

Активно розвивається міжрегіональне співробітництво, а також

співпраця у сфері освіти, науки, культури, молодіжних обмінів.
 261

Між Україною і Польщею функціонують понад десятка

важливих двосторонніх інституційних механізмів

Словаччина. Президент Словацької Республіки Михайло Ковач 29-30

червня 1993 р. перебував з офіційним візитом в Україні, під час якого
підписано Договір про добросусідство, дружні відносини та
співробітництво між Україною та СР. У початковий період розвитку
українсько-словацьких відносин їм не вистачало належної динамічності
та цілеспрямованості. На певних етапах позначалися проблеми
внутрішньої трансформації, зовнішні чинники, відсутність чіткої
стратегії двосторонніх відносин та координації у реалізації стратегічних
зовнішньополітичних пріоритетів. Подоланню наслідків цього етапу у
двосторонніх відносинах сприяли офіційні візити до СР Прем'єр-міністра
України (грудень 2000 р.), міністра закордонних справ (квітень 2001 р.),
Президента України (червень 2001 р.), а також офіційний візит до
України Президента СР (грудень 2002 р.).

Нового імпульсу двостороннім відносинам надав перший офіційний візит

до Словацької Республіки Голови Верховної Ради України В. Литвина (м.
Братислава, 7-8 жовтня 2003 р.). Під час зустрічей та переговорів на
високому рівні були визначені шляхи активізації міжпарламентського
співробітництва, насамперед між Комітетами з питань зовнішньої
політики та європейської інтеграції, широкий спектр питань
двостороннього співробітництва та міжнародної політики. Візит
засвідчив усебічну підтримку Словаччиною євроінтеграційних прагнень
України, її готовність поділитися набутим досвідом на шляху приєднання
до ЄС та НАТО.

У 2006 р. 17 березня відбувся офіційний візит до СР міністра

закордонних справ України Б. Тарасюка, що посприяв закріпленню
позитивних тенденцій розвитку українсько-словацьких відносин, а також
конкретизації перспективних напрямів двостороннього співробітництва у
 262

політичній, економічній, енергетичній, гуманітарній та інших сферах.

Важливим практичним здобутком візиту стало підписання міністрами
закордонних справ України і СР двостороннього документа "Українсько-
словацьке співробітництво в 2006 році з виконання Плану дій
«Україна — ЄС», що дає змогу ефективно використовувати набутий
Словаччиною євроінтеграційний досвід у процесі імплементації курсу
України на європейську інтеграцію.

Після формувань нових Урядів в Україні та Словаччині (4 серпня та 4

липня відповідно) 18-19 серпня 2006 р. відбувся робочий візит міністра
закордонних справ СР Я. Кубіша до України. Під час робочої зустрічі
міністри закордонних справ України та Словаччини висловили
зацікавленість у подальшому розвитку українсько-словацьких відносин.

Голова Національної Ради СР П. Пашка 15-16 листопада 2006 р. відвідав

з офіційним візитом Україну. Сторони підтвердили, що розвиток
двосторонніх відносин належить до пріоритетних напрямів зовнішньої
політики України та Словаччини. Всебічно обговорювались шляхи
поглиблення двостороннього міжпарламентського співробітництва,
зіставлялись позиції сторін у питанні європейської та євроатлантичної
інтеграції України, розглядались актуальні завдання розвитку взаємодії у
торговельно-економічній, соціальній та гуманітарній сферах.

У 2007 р. 26 лютого відбувся офіційний візит Прем'єр-міністра СР Р.

Фіцо до України, під час якого сторони підтвердили високу
зацікавленість у подальшій активізації двостороннього діалогу,
наголосили на важливості поглиблення українсько-словацького
транскордонного співробітництва, що уможливить істотне збільшення
регіональної складової двостороннього товарообігу, залучення інвестиції
з допомогою спеціальних європейських фондів. Словацька сторона
висловила зацікавленість у поглибленні співпраці в енергетичній сфері,
зокрема у постачанні української електроенергії до СР.
 263

Президент України В. Ющенко 11-12 жовтня того ж року відвідав

Словацьку Республіку з офіційним візитом. Відбулися його переговори з
Президентом СР І. Гашпаровичем, а також зустрічі з Головою
Національної Ради СР П. Пашкою та Прем'єр-міністром СР Р. Фіцом, у
процесі котрих обговорено весь спектр питань розбудови двостороннього
політичного, економічного та гуманітарного співробітництва, позитивно
оцінені інтенсивність і динаміка розвитку політичного діалогу.

Характеризуючи договірно-правову базу українсько-словацьких відносин

за останні роки звернемо увагу на те, що упродовж 2009–2011 рр.
підписано: Протокол про співробітництво при підготовці нормативно-
правових актів у сфері державної служби між Головним управлінням
державної служби України та Міністерством праці, соціальних справ та
сім'ї Словацької Республіки (підписано з набуттям чинності 8 жовтня
2009 р.); Протокол про співробітництво між Міністерством закордонних
справ України та Міністерством закордонних справ СР, а також План
українсько-словацьких консультацій між МЗС України та МЗС СР на
2010 р. та Протокол між Адміністрацією Державної прикордонної
служби України та Міністерством внутрішніх справ СР про обмін
інформацією (підписано з набуттям чинності 15 квітня 2010 р.); Угоду
між Урядом України та Урядом Словацької Республіки про скасування
консульських зборів (підписана 6 жовтня 2010 р. і чинна з 23 березня
2011 р.

У 2014–2015 роках основним питанням українсько-словацьких відносин

стала організація реверсних постачань газу.

Чехія. Колишня Чехословаччина офіційно визнала незалежність України

8 грудня 1991 року.

Дипломатичні відносини були встановлені з утворенням нової

держави Чехія 3 січня 1993 р.
 264

З кінця 2010 року спостерігалося певне похолодання в українсько-

чеських відносинах. Це значною мірою було пов'язане з наданням
Чеською Республікою політичного притулку колишньому міністру уряду
Ю. Тимошенко Богдану Данилишину. Україна навесні 2011 року вислала
двох чеських дипломатів за діяльність несумісну з дипломатичним
статусом. Природно, що Чеська Республіка оголосила двох працівників
українського посольства в Празі персонами нон грата. Довгий час
Україна не давала позитивної відповіді на запит агремана (попередня
згода держави на прийняття певної особи як глави дипломатичного
представництва іншої держави) і Чехія більше року не мала в Україні
посла, так само була затримка у видачі екзекватури (дозвіл держави
перебування на виконання консульських функцій даною особою в даному
консульському окрузі) новому Генеральному консулу в Донецьку.

16 січня 2013 року Надзвичайний і Повноважний Посол України в

Чеській Республіці Борис Зайчук вручив вірчі грамоти Президенту
Чеської Республіки Вацлаву Клаусу.

У ході протокольної зустрічі з Президентом Чехії було обговорено

комплекс питань українсько-чеських відносин. Особливий акцент було
зроблено на можливих шляхах поглиблення економічного
співробітництва між двома країнами.

Нині розвивається співпраця у сфері освіти, науки, культури, молодіжних

обмінів.

Угорщина. На початку грудня 1991 р. відбулася подія, яка також стала

визначальною у становленні молодої української дипломатії. Одразу
після оголошення результатів Всенародного референдуму Будапешт
встановлює дипломатичні відносини з Україною, а 6 грудня Київ
відвідала делегація Угорської Республіки на чолі з прем’єр-міністром Й.
Анталлом. В урочистій обстановці в Маріїнському палаці було підписано
Договір про основи добросусідства та співробітництва.
 265

24 березня 1992 р. урочисто було відкрите посольство України в

Угорщині, яке стало першим дипломатичним представництвом України
за кордоном.

У лютому 1993 р. відбувся офіційний візит президента України Л.М.

Кравчука до Угорщини, під час якого було підписано новий пакет угод,
що визначили пріоритетні напрями подальшого розвитку співробітництва
двох держав. Серед них: угоди про економічне, науково-технічне та
виробниче співробітництво, про передачу-прийом осіб через державний
кордон, про пункти пропуску через державний кордон, про спрощений
порядок перетинання державного кордону громадянами, якi проживають
у прикордонних областях.

У 1999 р. українсько-угорськi відносини в політичній сфері порівняно з

попередніми роками розвивалися дещо уповільнено.

25–26 лютого 2000 р. відбувся офіційний візит в Україну прем’єрміністра

Угорської Республіки В. Орбана, якого прийняв президент України Л.Д.
Кучма. Пiд час переговорів із прем’єр-міністром України В.А. Ющенком
йшлося про розширення торговельно-економічного співробітництва між
двома країнами. Були досягнутi домовленості щодо активізації роботи
українсько-угорської Комісії з питань торговельноекономічного та
науково-технічного співробітництва, проведення зустрічей ділових кіл,
бiзнес-форумiв.

17–18 квітня 2001 р. відбувся офіційний візит в Україну міністра

закордонних справ Угорської Республіки Я. Мартонi, за результатами
якого було підписано Протокол про співробітництво між міністерствами
закордонних справ України та Угорщини.

10 лютого 2005 р. відбувся робочий візит прем’єр-міністра УР Ференца

Дюрчаня в Україну, під час якого угорська сторона підтвердила свою
готовність надавати всебічну підтримку Україні на шляху європейської
та євроатлантичної інтеграції.
 266

10–11 липня 2007 р. відбувся державний візит президента України

В.А. Ющенка в УР, під час якого було приділено окрему увагу питанням
активізації українсько-угорського політичного, гуманітарного,
економічного, енергетичного, транспортного співробітництва, розвитку
інфраструктури на спільному кордоні, сприяння з боку Будапешта
реалізації стратегічного курсу України на європейську та євроатлантичну
інтеграцію, а також підтримки українських ініціатив у міжнародних
організаціях.

28–29 квітня 2009 р. відбувся офіційний візит президента України В.А.

Ющенка в Угорщину, у ході якого глави двох держав обговорили
найбільш актуальні питання двостороннього співробітництва, зокрема у
сфері енергетики, охорони навколишнього середовища, захисту довкілля
Карпат та 15 прав національних меншин, а також підтримки європейської
та євроатлантичної інтеграції України.

29 травня 2015 року оператори газотранспортних систем України та

Угорщини підписали договір про інтерконнектори, який передбачає
обмін даними про роботу транскордонних газопроводів, що повністю
відповідає енергетичному законодавству ЄС.

26 вересня 2017 року МЗС Угорщини заявило що у відповідь на

Прийняття Києвом закону «Про освіту» Угорщина блокуватиме
подальший рух України до ЄС. Закон, який мається на увазі, передбачає,
що діти, які підуть у школи з 1 вересня 2018 року, матимуть можливість
навчатися рідною мовою тільки в початковій школі — перші чотири
роки. З п'ятого класу всі предмети повинні викладатися українською
мовою.

На початку 2018-го були вчинені перші попередження, окремими

джерелами трактовані як теракти, щодо недружньо налаштованих мадяр.

У серпні 2018 року в уряді Угорщини заснували посаду міністра, який

буде відповідати за розвиток Закарпатської області України, що
 267

викликало хвилю обурення. У жовтні 2018 Угорщина змінила

скандальну назву посади, урядового «уповноваженого по Закарпаттю» —
у новій назві посади йдеться не про розвиток однієї області, а про
співпрацю двох сусідніх прикордонних регіонів.

Товарообіг за 2019 рік між Україною та Угорщиною склав 2.8 млрд. дол.
США.

Використана література

Україна в Європі і світі: Навч. посіб. / Володимир Галик; [відп. за випуск

Л. В. Тимошенко]. — К. : Знання, 2013. — 364 с.

10.Новітня російсько-українська війна:

-передумови війни;

Ще напередодні розпаду СРСР і проголошення незалежності України

частина радянсько-компартійної і господарської еліти Півдня і Сходу,
не зацікавленої в демократичних перетвореннях і суверенізації
України, взяла курс на її розкол. Спекулюючи на місцевих
особливостях і територіальних відмінностях, ці не обтяжені
політичною відповідальністю і сумлінням політики стали закликати
населення окремих регіонів до "самовизначення", а по суті, до
виділення зі складу України і приєднання до Росії. При цьому широко
використовувалися наслідки тривалої русифікації регіону, а у Криму –
і татарофобію, спричинену страхом перед поверненням на батьківщину
депортованих ще 1944 р. кримських татар, та інші "надбання"
радянської гуманітарної політики.

Так, у Криму наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. ХХ ст. місцеві

сепаратисти за підтримки російського політикуму розгорнули
кампанію за вихід півострова зі складу України і приєднання до
Російської Федерації. Одним із найголовніших аргументів для
 268

обґрунтування цього наміру була ідея про віковічні зв’язки Криму з

Росією і про начебто відсутність таких зв’язків з Україною.

У жовтні 1990 р. в Одесі було оголошено про створення партії

"новоросів" ("югоросів"), представники якої стверджували, що в
Одеській, Миколаївській і Херсонській областях немає ні українців, ні
росіян, а живе новий народ – "новороси", який має право на державне
самовизначення і приєднання до Росії.

Ідея створення місцевої автономії як засобу протистояти так званій

"жовто-блакитній експансії" із Західної України стала поширюватися в
1990 – 1991 рр. у середовищі місцевої компартійної бюрократії та
директорів великих підприємств (так званих "червоних директорів") у
Донбасі, на Харківщині, Дніпропетровщині й Запоріжжі.

Але сепаратистські настрої тоді не одержали підтримки серед

населення регіону. Переважна більшість жителів Південної і Східної
України на референдумі 1 грудня 1991 р. проголосували за
незалежність України, яка сприймалася як унітарна демократична
республіка. Навіть у Севастополі, який інакше як "городом русской
славы" не називали, "Так" на питання "Чи підтримуєте Ви Акт
проголошення незалежності України" відповіли більше половини
жителів – 54,1%.

У Запоріжжі в 1999 р. П. Баулін (депутат Верховної Ради України від

Прогресивно-соціалістичної партії Наталії Вітренко) запропонував
створити на території переважно російськомовних південних і східних
областей України автономне державне утворення – "Південно-Східну
республіку" зі своєю армією, власним митним режимом і валютою, яке
перебуватиме в найтісніших зв'язках з Росією, аж до повного злиття з
нею. Створити його потрібно було, щоб ізолюватися від галичан.

На протиставленні Сходу і Заходу України була побудована у 2004 р.

виборча кампанія кандидата в Президенти України В. Януковича. Та
 269

широкомасштабна фальсифікація результатів виборів викликала

масові протести, які переросли в Помаранчеву революцію. Засобом
боротьби з народним рухом знову був використаний сепаратизм.

На так званому "З’їзді Рад усіх рівнів" у Сєвєродонецьку із закликом до

створення Південно-Східної Української автономної республіки
виступили керівники тих областей Півдня і Сходу – Харківської,
Донецької, Луганської і Запорізької, де під час президентських виборів
відбувалися наймасштабніші фальсифікації волевиявлення громадян.
Щось подібне відбувалося і в Одесі. З намірами перетворити Одесу й
усю Одеську область у "вільну самоврядну територію, на якій будуть
діяти розпорядження місцевої влади" у разі, якщо на решті території
України переможуть прихильники В. Ющенка, виступив в грудні
2004 р. міський голова Одеси. Але, як і у 90-і рр. ХХ ст., заклики
сепаратистів не були підтримані населенням.

Помаранчева революція викликала паніку в кремлівських кабінетах.

Стали шукати нові способи утримати Україну під впливом Росії. В
2007 р. в інформаційне середовище було вкинуте поняття "Русский мир".
Його використав у виступі перед творчою інтелігенцією Санкт-
Петербурга напередодні 2007 р. Президент РФ В. Путін: «Русский мир
может и должен объединить всех, кому дорого русское слово и русская
культура, где бы они ни жили, в России или за её пределами. Почаще
употребляйте это словосочетание – "Русский мир"». Президент РФ
говорив про російську мову і російську культуру, як об’єднуюче начало,
яке творить "Русский мир". Але його тлумачі були відвертіші.
В пропаганду "Русского мира", окрім інших, активно включився
Московський патріарх Кірілл (Гундяєв), який особливо наголошував на
"духовній єдності" православних. Глава УПЦ КП Філарет з цього
приводу заявив: "Під цією благозвучною вивіскою приховується ідея
позбавлення України її державності і незалежності".
 270

Але, з іншого боку, концепція "Русского мира" надала нового

імпульсу сепаратистським настроям в Україні, які підтримувалися
проросійським режимом В. Януковича. У цьому контексті можна
розглядати книгу В. Корнілова "Донецко-Криворожская Республика:
расстрелянная мечта" (Харьков: Фолио, 2011). Книгу широко
популяризували у східних і південних областях України.
Заідеологізований, упереджений виклад подій В. Корніловим став
спробою обґрунтування ідеї відокремлення від сучасної України її
південних і східних областей. Науковою альтернативою цього видання
може служити монографія О. Поплавського, опублікована наприкінці
2014 р.

У 2014 р. план відокремлення південних і східних областей від

України, як проросійська сепаратистська реакція на масовий народний
рух, який називають Революцією гідності, перейшов у стадію
реалізації.

У квітні 2014 р. у мережі Інтернет з’явилася карта з офісу КПУ у

Києві, де було вказано можливий поділ України на 5 частин
(Республіка Крим, Донбаська республіка, Дніпровсько-Слобожанська
республіка, Республіка Новоросія та Україна).

Комуністи назвали цю подію провокацією, але подальші події дають

привід для сумнівів. Отже, нафталіновий політичний проект
"Новоросія", нашпигований ін’єкціями "Русского мира", знову був
витягнутий з історичної комори.

Спочатку в результаті узгоджених дій російських спецпризначенців і

місцевої "п’ятої колони" Росією було окуповано Крим. Ця акція була
сприйнята як перший крок до відокремлення від України материкових
території Півдня і Сходу.

У квітні 2014 р. з’явилася інформація про те, що в Одесі створена

"Народна республіка Новоросія". Було оголошено, що майбутнього з
 271

Україною у Новоросії немає, а Одеська Народна Республіка у складі

Новоросії стане повноправним територіальним суб’єктом нової
федеративної держави, "абсолютно дружньої" Росії.

У травні 2014 р. один з лідерів донецьких сепаратистів заявив про

створення партії "Новоросія" з головним офісом у Донецьку та
розповів про плани провести установчий з’їзд партії.

Колишній заступник голови фракції Партії регіонів у Верховній Раді

О. Царьов (позбавлений депутатської недоторканності на початку
червня 2014 р.), повідомив про плани за допомогою місцевих
референдумів створити "нову федеративну республіку Новоросія" на
території 8 областей України – Харківської, Луганської, Донецької,
Дніпропетровської, Запорізької, Миколаївської, Херсонської та
Одеської. В руслі цієї "політичної географії" висловлювався і
Президент Росії В. Путін. Його слова "Харків, Луганськ, Донецьк,
Херсон, Миколаїв, Одеса не входили до складу України в царські часи.
Це все території, передані у 1920-ті роки радянським урядом, а
[російський] народ же там залишився" – це програма агресії проти
Росії.

Уряд РФ став надавати щедру військову і політичну підтримку

сепаратистам. На території України з’явилися найманці і військові
з’єднання з Росії, з території РФ вівся обстріл України, звідти ж
переправлялося озброєння, яке використовувалося проти українських
військових.

У травні 2014 р. в Донецьку представники самопроголошених

Донецької та Луганської народної республік за участі представників
Миколаєва, Одеси, Херсона, Дніпропетровська та Запоріжжя підписали
документ про об’єднання цих республік у складі "єдиної держави під
назвою "Новоросія". Передбачалося, що проходитиме це за тим самим
сценарієм, що в Донецькій і Луганській областях – через референдуми.
 272

Європейський вибір України суперечив планам Москви та її "п'ятої

колони". Ще з 1991 р. в Росії всерйоз не сприймали українську
незалежність і робили все можливе для відновлення у тій чи іншій формі
Російської імперії. Але епоха імперій закінчилася в ХХ ст. Прямий заклик
до їх відновлення, з огляду на неминучість кривавого сценарію,
ентузіазму не викликав. Тому повернення до "нового видання" Російської
імперії / Радянського Союзу необхідно було представити як об’єктивний
історичний процес, і навіть новий виток розвитку. Шукали ідею, яка б
"надихнула" росіян в межах РФ і за її рубежами на боротьбу за
відновлення минулого.

Помаранчева революція стимулювала пошуки в сфері "теорії

імперіотворчості". Наприкінці 2006 р. з вуст Президента РФ прозвучали
слова про "Русский мир". Негайно почали на карті окреслювати його
межі. Як і очікували, вони виявилися далеко ширшими, ніж сучасна
Російська Федерація.

Зусиллями "п’ятої колони" багато років поспіль здійснювалася тотальна

психологічна "обробка" населення в дусі "слов'янської єдності" і
"Русского мира", необхідності інтегруватися з "братньою Росією". По-
суті, готувалися ідеологічні передумови для відторгнення цих областей
від України і приєднання їх до сусідньої держави. На це не шкодували ні
коштів, ні зусиль.

Перший – резонансна міжнародна акція під амбітною назвою – "Собор

народів Білорусії, Росії та України", що відбувся 17–19 травня 2004 р. в
Запоріжжі і була присвячена 350-річчю Переяславської Ради. Гостей було
багато – з Росії, Білорусії, Автономної республіки Крим, з сусідніх
східних і південних областей України, з Києва. На Соборі лунали заклики
до "нового Переяслава", а його гаслом було – "Три країни – один народ".
Гасло – відверто провокаційне.
 273

Але ні "Собор народів Білорусії, Росії та України" в Запоріжжі,

ні подібні проросійські витівки в інших українських областях Півдня і
Сходу не зупинили наступ демократичних сил.

За десять років після запорізького "Собору народів Білорусії, Росії

та України" 2004 р. Запоріжжя густо "обросло" проросійськими
структурами. Називаємо основні з тих, що діяли в регіоні: "Русское
движение Украины", політична партія "За Русь единую", перейменована
в партію "Русский Блок" (заборонена у травні 2014 р. в судовому порядку
за сепаратистську діяльність), регіональна організація "Собора народов
Белоруссии, России и Украины", "Русский культурный центр", Центр
"Соотечественник" – філія "Совета российских соотечественников" з
центром в Москві, місцеве правління Міжнародної асоціації молодіжних
организацій російських співвітчизників (керівництво в Москві),
відділення Всеукраїнської организації "Русское содружество" (центр в
Сімферополі). Більшість етнічних росіян і російськомовних жителів
регіону – громадян України, до цих організацій не мають ні найменшого
відношення і навіть не знають про їх існування.

Як своєрідні вартові "Русского мира" в кожному населеному пункті

східних і південних областей України стояли пам’ятники тототалітарного
минулого. В Запоріжжі на початку і в кінці центральної вулиці
Запоріжжя – проспекту Леніна, височили монументи Дзержинському і
Леніну. Заклики ліквідувати символи тоталітаризму і повернути історичні
назви в регіоні відкидалися з порогу. Навпаки, були спроби повернути
"колесо історії" назад. Як політичну провокацію зустріли в Україні та за її
кордонами встановлення в Запоріжжі у 2010 р. пам’ятника Й. Сталіну –
одному з найжорстокіших тиранів в історії людства, жертвами політики
якого стали мільйони українців і представників інших національностей
СРСР. Ніякого офіційного дозволу на встановлення не було. 31 грудня
2010 р. пам’ятник було підірвано невідомими. Але наступного дня
 274

перший секретар обкому КПУ О. Бабурін заявив, що бюст Сталіна

буде відновлено. При цьому він заявив, що "Сталин жил, Сталин жив,
Сталин будет жить, у том числе в форме памятника". Почалися арешти
підозрюваних, відбувся суд. 7 листопада 2011 р. був відкритий новий
пам’ятник Сталіну. Все це відбувалося при мовчазному сприянні місцевої
влади.

- союзники і противники;

Світове співтовариство продемонструвало солідарність з Україною,

активну політико-дипломатичну підтримку її територіальної цілісності,
незалежності та суверенітету. Країни Європи, США, Канада, Японія,
Австралія, Туреччина та інші країни світу, а також міжнародні організації
(ООН, ЄС, ОБСЄ, ПАРЄ, НАТО): (а) не визнали анексію Криму,
засудили російську інтервенцію на Донбасі; (б) надали політичну,
фінансово-економічну, матеріально-технічну допомогу Україні; (в)
запровадили стосовно Росії різноманітні стримуючі політичні, економічні
санкції; (г) ініціювали багатосторонній переговорний процес для
зупинення війни на Сході України.

Декілька країн підтримало Росію в анексії Криму – Афганістан, Куба,

Північна Корея, Сирія, Венесуела.

- війна і українське суспільство;

В 2014 році Олександр Турчинов зазначив, що кров, яка пролилась у

містах Східної України, зокрема у Слов'янську під час АТО «пролилася
на війні, яку проти України веде Російська Федерація».

За словами в.о. міністра МВС України Арсена Авакова, захоплення міст

на Донбасі 12 квітня 2014 року розглядаються владою України як прояв
зовнішньої агресії з боку РФ, щодо якого МВС і МО України мають план
реагування.
 275

В.о. президента Олександр Турчинов 12 квітня о 21:00 скликав

засідання РНБО через загострення політичної ситуація на сході України.
Під час засідання він звільнив Валерія Іванова з посади начальника УСБУ
в Донецькій області.

Зважаючи на бездіяльність української влади Автомайдан та Автодозор

пікетують засідання РНБО з вимогою зупинити агресію Росії на сході
України

10 жовтня 2015 р. Президент України Петро Порошенко в ході

Всеукраїнського форуму учасників АТО назвав події на Донбасі
Вітчизняною війною за незалежність України, яка почалася у 2014 році.
«Війна — виснажлива, важка, вітчизняна війна за незалежність України,
яка почалася у 2014 році, ще продовжується», — зазначив він.

27 жовтня 2016 р., Президент України Петро Порошенко заявив, що

українські дипломати працюватимуть над тим, щоб іноземні держави
використовували термін «російська агресія» в своїх офіційних
документах. «Я хотів би чітко підкреслити, що у нас немає ніякої АТО. У
нас є агресія РФ проти незалежної, суверенної нашої держави», — сказав
він.

Новоутворені квазідержави Російської Федерації ДНР та ЛНР були

іронічно сприйняті населенням України й сатирично названі «Луганда»
та «Донбабве», а їх союз «ЛуганДон».

Українці також ініціювали низку кампаній зі збору петицій до

Адміністрації Президента США Барака Обами, які набрали необхідну
кількість підписів для їх обов'язкового розгляду, зокрема, про визнання
Росії «державою-спонсором тероризму».

Активісти в різних куточках України розфарбовували стели з назвами

населених пунктів при в'їзді до них синьо-жовтих кольорами
українського прапора, зокрема, у Мукачево, Чинадієві на Закарпатті.
 276

Ультрас харківського «Металіста» заспівали пісню «Путін — х*йло»,

яка набула великої популярності в інтернеті, і за її мотивами було
створено низку роликів та пародій. Пізніше, 6 квітня 2014 року під час
матчу з київським «Динамо» вони виконали її в театралізованій формі.
Також цю пісню виконували під час матчу «Динамо» — «Шахтар». А вже
17 квітня 2014 року ультрас харківського «Металіста» під час матчу з
луганською «Зорею» заспівали нову пісню, присвячену Володимиру
Путіну, з нецензурним змістом.

У Харкові активісти провели низку флеш-мобів у травні 2014 року з

прикрашання міста українською символікою та прапорами України,
зокрема, мосту поблизу залізничного вокзалу «Харків-Пасажирський»,
проспекту 50-річчя СРСР, а у середині травня у Харкові з'явились
патріотичні білборди та були вивішені прапори на низці новобудов.

10 травня 2014 року з донецького СІЗО в'язні вивісили Державний прапор

України

З початком війни проявилося погане забезпечення української армії, якій

не вистачало навіть їжі та обмундирування. У зв'язку з цим в Україні
виник потужний волонтерський рух, що став надавати військовим
різноманітну допомогу — від продуктів і ліків до дорогої техніки
(тепловізори, приціли, безпілотні літальні апарати, протикумулятивні
екрани тощо). Інші волонтери займаються медичною допомогою
потерпілим, підтримкою переселенців, пошуком зниклих безвісти та
роботою зі звільнення полонених. Зазвичай великі волонтерські групи
працюють на основі краудфандингу, і деякі з них досягли стандартів
прозорості, що значно перевищили державні. Волонтерські організації
діють у всіх підконтрольних Україні великих містах та багатьох інших
населених пунктах; значну підтримку надає й українська діаспора

- прогнози на майбутнє.
 277

Нині ситуація на Сході України перебуває у стадії “тліючого

конфлікту” – тривають бойові дії низької інтенсивності, здійснюється
перегрупування сил з обох сторін лінії зіткнення, переговорний процес
фактично заморожений. Така невизначеність пояснюється багатьма
зовнішніми і внутрішніми факторами, зокрема – тривалим виборчим
циклом в Україні. Конфлікт на Донбасі містить чимало загроз і викликів,
залежно від того, як надалі розвиватимуться події.

Формування сценаріїв розв’язання російськоукраїнського збройного

конфлікту загалом і ситуації на Донбасі зокрема обумовлюється
інтересами і цілями головних гравців, впливом складних суперечливих
процесів на глобальному, регіональному та національному рівнях. Велике
різноманіття чинників зумовлює високий рівень невизначеності і
значною мірою ускладнює прогнозування. З іншого боку, комплексна
оцінка ситуації та формування прогнозних сценаріїв потрібні для
побудови власної стратегії дій як на російському напрямі, так і стосовно
врегулювання конфлікту на Сході України. У максимально
узагальненому вигляді цілі головних суб’єктів, залучених до розв’язання
“проблеми Донбасу”, можна охарактеризувати наступним чином.

Цілі України. Відновлення суверенітету та територіальної цілісності;

реінтеграція окупованих територій на засадах українського
законодавства; відшкодування збитків, завданих окупацією.

Цілі Заходу. Відновлення міжнародного порядку, порушеного Росією,

уникаючи масштабної конфронтації з Кремлем; врегулювання конфлікту
на Донбасі на засадах міжнародного права; усунення можливості
поширення та ескалації конфлікту.

Цілі Росії. Імплантація “ДНР-ЛНР” – з усіма інститутами і структурами,

створеними там РФ, до складу України. Якщо цього зробити не вдасться
– утримувати окуповані території як плацдарм впливу та дезінтеграції
України зсередини, посилюючи воєнну напруженість на лінії зіткнення.
 278

Світовий досвід надає ряд прикладів розв’язання конфліктів, більш-

менш схожих за умовами та динамікою на збройний російсько-
український конфлікт на Донбасі. Але очевидно й інше – ситуація на
Сході України має свою суттєву відмінність: інспірувала та підтримує
цей конфлікт потужна ядерна держава, яка має право вето в РБ ООН і не
вважає себе причетною до цих подій. З огляду на наведене вище, можна
окреслити наступні узагальнені сценарії розвитку подій і врегулювання
конфлікту з певними варіаціями1 .

1. Оптимістичний сценарій. Росію вдається примусити припинити

підтримку сепаратистських утворень і вивести з окупованих територій
регулярні війська та найманців; встановлюється повноцінний контроль
України над кордоном; на звільненій від окупантів території
відновлюється юрисдикція України; вживаються заходи з очищення
територій від залишків війни, здійснюється амністія згідно з
законодавством України; забезпечується повернення ВПО і біженців,
відновлення їх прав, у т.ч. майнових; згідно з законами України
створюються територіальні громади, проводяться прозорі та чесні вибори
до органів місцевого самоврядування, місцевих рад і Верховної Ради
України; вживаються заходи з відновлення нормальної економічної
діяльності; для Росії поступово скасовується частина санкцій, пов’язаних
з виконанням Мінських домовленостей. Імовірність успішної реалізації
такого сценарію є дуже невеликою з кількох причин. По-перше,
домогтися добровільного згортання Росією проекту “ДНРЛНР”
найближчим часом навряд чи вдасться, принаймні за умов збереження в
Росії путінського режиму. Більш того, у 2020рр. Захід відчуватиме
накопичення внутрішніх більш важливих проблем, а запас міцності Росії
ще не вичерпаний. По-друге, через економічну та інституційну слабкість,
обмеженість внутрішніх ресурсів Україна не здатна в найкоротший час
самотужки впоратися із завданнями реінтеграції деокупованих територій
(про що свідчить стан справ на підконтрольних територіях). З огляду на
 279

це виникає потреба в повномасштабній миротворчій операції із

запровадженням Тимчасової міжнародної адміністрації, мандат якої
поширюється на всю окуповану територію Донбасу2 . Однією з головних
передумов реалізації такого варіанту є згода Росії, необхідність якої
доводиться брати до уваги з двох причин. По-перше, попри наявність
достатніх прямих та опосередкованих аргументів для застосування до
Росії п.3 ст.27 Статуту ООН (“…сторона, що бере участь у спорі, повинна
утриматися від голосування під час прийняття рішення…”), з огляду на
визнання агресії Росії проти України в резолюціях ГА ООН, проміжних
рішеннях Міжнародного суду, документах ПАРЄ, ЄС і ОБСЄ, Росія досі
не позбавлена права вето в РБ ООН з питань врегулювання російсько-
українського збройного конфлікту. По-друге, навіть за умов відповідного
рішення РБ ООН російське керівництво не відмовиться від дестабілізації
України і має достатньо можливостей для створення непереборних
перешкод діяльності миротворчої місії. Домогтися згоди Кремля
можливо за умов якісного збільшення політичної та економічної ціни за
агресію, зокрема, виникнення всередині Росії ситуації, коли режим відчує
реальну загрозу своєму існуванню.

2. Песимістичний сценарій може бути реалізований за двома

варіантами: (а) Росії вдається досягти мети дистанціювання України від
Заходу та залишення її у сфері власного впливу невійськовими засобами:
перемога проросійських сил на президентських та/або парламентських
виборах (Росію влаштує склад Парламенту, що перешкоджатиме
створенню сильної, незалежної влади, блокуватиме курс на європейську
та євроатлантичну інтеграцію); жорстку прив’язку України (через
політичні, економічні, енергетичні, гуманітарні інструменти впливу) до
політичного курсу Росії; повернення законодавчого закріплення
позаблокового статусу України; вступ України до ЄАЕС та ОДКБ;
скасування західних санкцій; (б) якщо досягти потрібної розстановки
політичних сил в Україні на виборах не вдається, Росія застосовуватиме
 280

силові засоби: завдає масованого комплексного удару по Україні

одночасно з кількох напрямів (Донбас, Крим, Чорноморське узбережжя,
Придністров’я, Білорусь) із застосуванням регулярних військ (авіація,
ракетно-артилерійські війська, загальновійськові та танкові дивізії,
повітрянодесантні війська), парамілітарні збройні угруповання, за
підтримки диверсійних груп та антиурядових сил на території України з
метою утворення підконтрольній Росії дуги, що з’єднує Придністров’я і
Крим з територією Росії. Від такого сценарію Росію може утримати
усвідомлення загрози критичного розриву відносин із Заходом,
запровадження проти неї пакета жорстких санкцій, здатних суттєво
підірвати економічні та соціально-політичні підвалини режиму.
Стримувальними чинниками могли б бути намір США надати Україні
статус “особливого поза-НАТО партнера” або згода НАТО на
запровадження до України спрощеної процедури надання їй членства в
Альянсі. Але про це наразі можна говорити лише гіпотетично.

3. Ситуативна динаміка конфлікту (“Збереження status quo”). Сторонам

не вдається досягти явної перемоги; у відносинах України з Росією і
невизнаними сепаратистськими утвореннями зберігається ситуація status
quo; продовжуються епізодичні збройні зіткнення; на територіях “ДНР-
ЛНР” зберігається плацдарм для дестабілізації ситуації в Україні та
європейському регіоні загалом; Захід продовжує наявну санкційну
політику проти Росії, запроваджує деякі додаткові обмежувальні заходи,
очікуючи їх кумулятивного впливу на ситуацію усередині країни та
відповідно на зовнішню політику Кремля.

Сценарій може розвиватися за варіантами: (а) зберігається “тліючий”

конфлікт; продовжуються “гібридні” спроби Росії з дестабілізації
ситуації в Україні із загрозою реалізації силового сценарію; (б) сторони
погоджуються на проміжний варіант запровадження обмеженої
миротворчої операції (наприклад, із забезпечення безпеки Спеціальної
 281

моніторингової місії ОБСЄ або зі створення зон безпеки вздовж лінії

зіткнення), результати якої можуть сприяти “заморожуванню” конфлікту,
але не його врегулюванню; (в) не можна виключати й “абхазько-
осетинський” сценарій. Йдеться про визнання Росією “незалежності”
“ДНР-ЛНР” і укладення з ними відповідних договорів про дружбу,
співробітництво і взаємну допомогу, які передбачатимуть присутність
російського воєнного контингенту на цих територіях; (г) Росія
погоджується на реалізацію комплексного плану за Мінськими
домовленостями: припиняє збройні зіткнення, погоджується на створення
зон безпеки та обмін полоненими; погоджується на моніторинг ОБСЄ на
всій окупованій території; відводить війська та озброєння на визначені
відстані, залишаючи або навіть приховано посилюючи збройні
сепаратистські групи на решті окупованої території (моніторинг ОБСЄ
яких буде штучно обмежуватися); сприяє проведенню підконтрольних
владі “ДНР-ЛНР” (тобто Росії) місцевих виборів; домагається
пом’якшення (або навіть скасування) санкцій. Водночас, до моменту
відновлення контролю України над кордоном, користуючись, наприклад,
випадками порушення умов амністії, обмеження прав виборців тощо (або
провокуючи подібні випадки), Росія домагається звернення до неї
новообраних органів влади з проханням надання військової допомоги та
на цій підставі вводить на територію ОРДЛО регулярні війська і створює
там військові бази (на зразок Абхазії і Південної Осетії). Після цього
конфлікт “консервується” на невизначений час.

Найбільш реальним розвитком подій у 2020р. є один із варіантів у рамках

сценарію “Збереження status quo”. З огляду на сучасні геополітичні
реалії, усталену тактику, стратегічні цілі російської сторони і тривалу
виборчу кампанію в Україні, з якою Кремль пов’язує певні надії, є
підстави прогнозувати ймовірність того, що російська сторона у ближчий
перспективі утримуватиме ситуацію на Сході України в режимі
“тліючого” збройного конфлікту низької інтенсивності, залишаючи
 282

імовірною загрозу масштабної ескалації бойових дій. При цьому,

говорячи про збереження status quo конфлікту, не можна погодитися з
твердженнями окремих політичних діячів та експертів про те, що “час
грає на боці України”. Час грає проти України насамперед з огляду на те,
що окупаційний режим і “русский мир” багато років поспіль дедалі
глибше та надійніше вкорінюються на Донбасі, а паралельно
накопичуються та даються взнаки суперечності всередині євро-
атлантичної спільноти, спрацьовує ефект “звикання до конфлікту” та
“втома від України”.

Використана література

1) Турченко Федір, Турченко Галина. Проект «Новоросія» і новітня

російсько-українська війна. — К.: Інститут історії України НАН
України, 2015. — 181 с.
2) М. Пашков, К. Машовець“Війна на Донбасі: реалії і перспективи
врегулювання” , 2019.
http://razumkov.org.ua/uploads/article/2019_Donbas.pdf

Висновки

Впродовж століть народи, які населяли терени сучасної України ніколи

не стояли осторонь світових історичних процесів, тому хибним є розгляд
історії України відособлено від світового контексту. Завдяки курсу до
мене дійшло розуміння історії України та її особливих рис, що, зокрема,
й дало мені привід пишатись своїм минулим. Так ще в стародавні часи,
коли існували перші цивілізації Месопотамії та Єгипту, Трипільська
цивілізація явила світу дивовижні досягнення землеробської культури. В
часи кіммерійців, скіфів, сарматів в у північному Причорномор’ї існувала
високорозвинена антична цивілізація, завдяки яким місцеві жителі цього
 283

регіону сучасної України знайомилися з передовими для тих часів

грецьким та римським культурними надбаннями, що в свою чергу
привело не тільки до виникнення тут своєрідного варіанта культури, а й
сприяло подальшому розквіту власних стародавніх народів Північного
Причорномор’я. Греки і римляни принесли сюди свої технічні
досягнення.

Величезна роль нинішніх українських земель в часи Великого

переселення народів, розселення слов’ян в місцях їхнього сучасного
проживання

Визначною подією стало заснування найбільшої на той час в Європі

держави Київської Русі, яка відіграла величезну роль як в історії України,
так і у світовій. Вона започаткувала державність, традиції якої стали
взірцем для багатьох поколінь українського народу в боротьбі за
незалежність. З часів становлення Давньоруської держави із центром у
Києві, вона не перебувала в ізоляції від оточуючих її та більш віддалених
народів. Про неї так чи інакше знали і чули майже в усіх куточках світу, а
за правління Ярослава Мудрого Русь утвердилась як справжня
європейська країна, стає “ведома и слышима”. Київська держава на сході
Європейського континенту відіграла ту саму роль, що її в Західній Європі
відіграла імперія Карла Великого.

У середині ХVІ ст. Україна явила світові нову військову організацію, щоб
захищати себе від зовнішніх поневолювачів. Так виникає Запорозька Січ
– одна із перших республік у Європі, заснована на острові Мала Хортиця
Дмитром (Байдою) Вишневецьким у 1553– 1554 рр. На всіх етапах
історичного розвитку Україна переважно у багатьох напрямках
соціального становлення йшла одним шляхом з країнами Центральної і
Західної Європи. Разом з тим, український народ вносив свої оригінальні
форми соціального існування, які були іманентним проявом його власної
творчості й стали надбанням світової історії. Саме козацтво
 284

репрезентувало український національний тип в очах всієї Європи.

Запозичивши немало від ворожого йому мусульманського світу,
козацтво, однак, залишилось типовим європейським соціумом, що
відіграв важливу роль у формуванні нових буржуазних відносин в
Україні. Пошуки шляхів ліквідації національного і соціально-
економічного поневолення України, які демонструвало козацтво та інші
стани тодішнього вітчизняного суспільства, мали багато спільного із
загальнонаціональними прагненнями та демократичними рухами у
Західній Європі, що, зрештою, знайшло свій вияв у майже одночасному
вибуху визвольної війни 1648–1657 рр. в Україні і революцій у
Нідерландах та Англії. Прикметним є той факт, що Запорозька Січ
важливу роль відігравала і в міжнародних відносинах на континенті. За
надскладних світових подій другої половини ХVІІ–ХVІІІ ст. козацькі
дипломати зуміли знайти своє місце у системі зовнішньополітичних
відносин і справляли значний вплив на розв’язання багатьох життєво
важливих питань у Європі. У складному переплетенні різноманітних
подій на континенті український компонент виступав як самостійний
суб’єкт міжнародних взаємин. Зважаючи на це, уряди Росії, Туреччини,
Венеції, Австрії, Кримського ханства, Франції налагоджували із
Запорозькою Січчю активні дипломатичні відносини, особливо за часів
видатного державного діяча, воєначальника і дипломата Богдана
Хмельницького.

Українське козацтво взяло участь у першій загальноєвропейській війні–

Тридцятилітній війні 1618–1648 рр., яку вели між собою Габсбурзька та
та Антигабсбурзька коаліції за домінування на європейському
континенті. Боротьба Запорозької Січі з Туреччиною та Кримом мала
загальноєвропейське значення, оскільки суттєво вплинула на
стримування османської експансії на Захід.
 285

ХІХ ст. означене для земель сучасної України перебуванням у складі

Російської та Габсбурзької імперій та становленням українського
національного руху, яке йшло в ряді інших національних рухів залежних
Європейських народів. Участь у декабристському русі, проникнення
масонства, феномен Кирило-Мефодіївського товариства (1845) й
вироблення першої по суті політичної програми українства, геній Тарас
Шевченко (1814–1861), котрий підніс на світовий рівень українську
літературу, діяльність цілої плеяди українських митців, інтелектуалів,
“Руська трійця” (1833–1838) та їх альманах “Русалка Дністрова” (1836),
заснування «Просвіти» (1868), «Товариства імені Шевченка» (1873) і т.д.
стали прикметними. Відбувається поступова трансформація від
культурницького напряму і вимог задоволення національно-духовних
потреб українців – до здобуття державного самовизначення.

ХХ ст. пронеслося на українських землях новими втраченими та

використаними можливостями, трагедіями і тріумфами, спадами і
відродженням; в державотворчому процесі– це потенціал української
революції, перехід від “перебудови” до проголошення незалежності
України. І тут в 1917-1921 рр. українці не були відсталими від світових
тенденцій. Саме в цей ж час відбуваються революції інших народів ЦСЄ
(чехів, фінів, угорців і т.д)

На Україну почав звертати увагу європейський загал, що дало в

подальшому гарне підґрунтя для самостійної розбудови держави в 1991
році.

Отож, курс дав мені можливість усвідомити місце історії України в світі,
її непересічної важливості та невідривності від європейського контексту
подій.
 286

Під тягярем власних міфів

 287

Матеріал
друкованого
видання
Історія ставить перед сучасною
Росією нові ідеологічні виклики
№ 44 (105)
від 30
жовтня,
2009

Графіка: ТЕРИТОРІАЛЬНІ ЗАВОЮВАННЯ ІМПЕРСЬКОЇ РОСІЇ:

"Карта завлювань Росії показує: європейські надбання були
пізніми, що спростовує міф про спільну українсько-російську
історію"

Володіння чужими землями робило росіян постраховиськом усього

континенту і не давало їм стати національною державою,
подібною до інших. Розпад імперії є не втратою, а величезним
шансом, першим, за багато століть в історії цього народу

(Єжи Помяновський, «Дві Росії» // Kultura. – 1997. – № 1)

Після розпаду СРСР, який росіяни переживають як величезну

морально-психологічну травму, перед ними вкрай гостро постало
питання національної самоідентифікації, тобто самоототожнення
себе з певною державою, історією, геополітикою.

ФОТО: Тарас Шумейко

 288

Міфи Росії

Росіянам доводилося нести величезний тягар не

лише чужих територій, а й чужої історії, про що
писали поважні російські історики, такі як
Алєксандр Прєсняков, Матвєй Любавскій, Міхаїл
Покровскій. Виводячи своє походження з
українського Києва, росіяни занедбали основи
власної етнічної історії, що вкорінені в землях
Володимиро-Суздальщини, Рязані й Твері. Сьогодні
спостерігається цікаве прагнення політичної
верхівки Російської Федерації переглянути історію
Давньої Русі, відсунувши Київ на узбіччя, а пальму
першості передати Новгороду і контрольованому
ним давньому поселенню Старій Ладозі. Пікантність
ситуації полягає в тому, що одну не свою історію
міняють на іншу не свою, бо Давній Новгород разом
із Псковом насправді мав свій самобутній етнос, не
тотожний московському, власний, глибоко чужий
Москві менталітет (як зазначав один російський
дослідник, у новгородських літописах відчувається
дух свободи), зовсім інші, європейські, геополітичні
орієнтації: Новгород разом зі Стокгольмом,
Копенгагеном, Гамбургом, Любеком входив до складу Ганзейського
союзу.

А згодом у результаті кількох каральних походів московських

володарів Івана ІІІ та Івана Грозного новгородці й псковичі були геть
знищені або депортовані до Московії. Тому було доволі кумедно
спостерігати російського президента Дмітрія Мєдвєдєва, який
керував у Новгороді засіданням державних культурницьких структур
і багато разів звертався до так званої новгородської спадщини й
начебто новгородських витоків російської культури та державності,
якій він нарахував 1150 років. Природно, що про Київ у контексті
Давньої Русі не було жодної згадки. Це дуже нагадувало анекдотичну
ситуацію в комуністичному Політбюро, де після смерті Лєніна Сталін
сказав Надєжді Крупскій, мовляв, якщо вона неправильно
поводитиметься, то ЦК знайде Іллічеві іншу вдову. Йдеться про
прагнення створити систему нових чи оновлених історичних міфів,
що мали б стати духовною основою нової російської
великодержавності.
 289

Тривалий час ця великодержавність легітимізувалася на сході

Європи міфом про «слов’янство» росіян. Із цього міфу випливали
претензії на особливу роль об’єднувача слов’янських народів з усіма
правами і привілеями. Політичну сутність слов’янського міфу
розкрив Фьодор Тютчев:

И своды древние Софии

В возобновленной Византии
Вновь осенят Христов алтарь
Пади ж пред ним, о царь России,
И встань как всеславянский царь.

Проте чимало російських істориків та етнографів дуже сумнівалися у

слов’янському походженні росіян. Зокрема, Васілій Ключєвскій
вважав російський етнос продуктом метисації слов’янських і фіно-
угорських елементів. Ніколай Трубєцкой наголошував на тому, що
росіяни дуже суттєво відрізняються від решти слов’янських народів і
лише російська мова є однозначно слов’янською, а академік
Покровскій стверджував, що в жилах сучасних росіян тече на 80%
неслов’янська кров, тобто кров інородців. Академік висловився так:
«Великоросія побудована на костях «інородців», і навряд чи останні
дуже втішені тим, що в жилах великоросів тече 80% їхньої крові».

Про фіно-угорську «таємницю» російського етногенезу писав і

знаний мислитель Константін Кавєлін: «В утворенні
великоросійської гілки, її розселенні й обрусінні фінів полягає
інтимна, внутрішня історія російського народу, яка досі залишається
якось в тіні, майже забута, а проте саме в ній і лежить ключ до всього
ходу російської історії». Кавєлін був у російській історіографії явним
ідеологічним «диверсантом», бо дозволяв собі заявляти таке:
«Почнемо з того, що ми прожили не тисячу років, а набагато менше.
Розкриймо перший наш літопис, написаний у будь-якому разі не
пізніше ХІ століття. Укладач його знає малоросіян і перечислює різні
розгалуження цієї гілки руського племені: називає північно-західні
гілки того самого племені: кривичів (білорусів) і слов’ян, згадує ще
радимичів і в’ятичів, які походять від ляхів; але навдивовижу
великорусів він зовсім не знав. На схід від західних руських племен,
де тепер живуть великоруси, мешкають за літописом фінські
племена, частково існуючи і зараз, частково вже зниклі. Де ж були
тоді великоруси?»
 290

І тут слід було б навести цікаві факти, що висвітлюють таку собі

«матрицю» російського етногенезу. На прикладі слов’янізації
фінських народів водь та іжора, що відбувалася за історичними
мірками доволі пізно, а тому фіксувалася науковцями, можна
зрозуміти, як у древності з фінських етносів мєря, мурома, мещера,
чудь, весь, ерзя, мокша та інших формувався російський народ. Ці
факти викладені в академічному виданні «Народы европейской
части СССР». Ось цікавий фрагмент: «Таким чином, чисельність воді,
повільніше іжори протягом століття систематично скорочувалась. Ці
групи були православними, що дозволяло їм укладати шлюби між
собою і росіянами й сприяло обрусінню (вони вже давно самі
вважали себе росіянами). З плином часу зближувалися і культури: як
обряди, звичаї і фольклор, так і матеріальна культура. Це давало воді
й іжорі справжню підставу говорити, що вони «росіяни, тільки мова
інша». До речі, фінські мови не мають нічого спільного зі
слов’янськими, бо належать до різних мовних навіть не груп, а
сімей… Цей процес фахівці мали можливість спостерігати в динаміці,
протягом двох століть: «Є дані, що в першій половині минулого
століття (ХІХ. – Авт.) водь не знала російської мови… Ще на початку
нашого століття (ХХ. – Авт.) в деяких водських селах російську мову
розуміли вже всі, але поміж собою розмовляли тільки по-водськи».

А ось уже сучасна ситуація: «В колишніх (!!! – Авт.) водських селах є

старі, що ще пам’ятають мову, але ані середнє покоління, ані тим
більше молодь її не пам’ятають… І водь, і іжора вважають себе
росіянами». Отже, практично в природних умовах фахівці
спостерігали етногенез російського народу. А Васілій Ключєвскій,
сам, до речі, представник народу комі, спостерігав аналогічні процеси
перетворення мордвинів на росіян. Кілька років тому в російській
пресі опублікували матеріали про дослідження генотипу росіян.
Виявилося, що генетично найближчими до них є зовсім не «брати-
слов’яни», а саме мордва…

Російський професор Андрєй Буровскій у книжці «Отец городов

русских: настоящая столица Древней Руси» наводить цікавий
факт: «Є, втім, ще одна концепція – вчений із Плеса Микола
Михайлович Травкін дійшов невірогідного висновку: на його думку,
у Великоросії змінилося не населення, а культура.

Ось шар фінського поселення XIV століття… Ось його заступає

шар Русі XV століття… Але немає жодних слідів переселення
слов’ян! Тож виходить, Русь – це слов’янізовані фіни?
 291

А що я можу зробити? Ось один шар, ось другий…»

Тож мав підстави Алєксандр Блок виголошувати:

Утопая в глубоком сугробе,

Я на утлые санки сажусь,
Не в богатом покоишься гробе
Ты, убогая финская Русь!

Але слов’янофільські спекуляції і досі залишаються улюбленим

ідеологічним репертуаром у Росії, який вона охоче постачає Україні
та Білорусі.

Нащадки Чингіза

Другий потужний міф, що сьогодні переживає

певні косметичні видозміни (не Київ, а Новгород,
не Київська Русь, а Давня і под.), пов’язаний із
легендами про київську спадщину російської
історії. Росію важко назвати наступницею Київської
держави, адже Московія базувалася на зовсім
інших засадах державності й ідеології, ніж Київська
Русь.

Є багато наукових розвідок російських авторів – від

вельми поважних, як Ґєоргій Вєрнадскій, до цілком
екстравагантних, як Всєволод Іванов, який написав
у Харбіні скандально відому працю «Мы.
Культурно-исторические основы русской
государственности», де детально простежуються
глибинні впливи на російську державність, куль-
 292

туру і менталітет азіатських форм організації буття. Чимало

російських дослідників писали про монгольське підґрунтя
формування імперських державницьких ідеалів Росії.

Ідеал сильної, жорстокої, гранично централізованої держави-імперії

був тим спадком, який Росія отримала від нащадків Чингіза.
Упродовж століть їздили російські князі до столиці Джучиєва улусу –
Сарая, щоб отримати ярлик на князювання. Саме тоді політичні
традиції та звичаї найпотужнішої свого часу імперії стали зразком
для наслідування майбутніми будівничими Російської імперії.
Російські землі були частиною імперсько-ординського організму: від
соціальних норм до організації економіки. Про інтегрованість
російської економіки у монгольську свідчить російська фінансова
термінологія, значною мірою монгольсько-тюркського походження:
деньги, казна, казначей, таможня, пай, алтин і под.

Російська аристократія активно засвоювала ординські звичаї: великі

князі, як-от московський Василій ІІ, не тільки в державному вжитку,
а й у побуті залюбки користувався татарською мовою (тоді вона була
в цьому середовищі такою модною, як згодом стане французька),
чимало аристократів навернулися до ісламу. На перших монетах, що
карбувалися в Москві, Нижньому Новгороді та інших російських
містах, є написи татарською. В мистецтві з’явилися сталі східні
мотиви: у танцях – відсутність жіночо-чоловічих пар, характерний
жіночий танок із нерухомою головою і непомітними рухами ніг
(«лєбьодушка поплила»), п’ятитонова гама російських народних
пісень, так звана індокитайська, якої немає в жодного слов’янського
народу. Про цю гаму писав російський професор і князь Ніколай
Трубєцкой: «Значна частина великоросійських народних пісень,
зокрема обрядових і весільних, складена в так званій п’ятитоновій,
або індокитайській, гамі…

Ця гама існує, причому як єдина у тюркських племен басейну Волги і

Ками, далі в башкирів, у сибірських татар, у тюрків російського і
китайського Туркестану, в усіх монголів… Таким чином, у цьому
випадку маємо безперервну лінію, що йде зі Сходу. На великоросах
ця лінія уривається. У малоросів п’ятитонна гама трапляється вкрай
рідко… в інших слов’ян помічені одиничні випадки її використання».
Росіяни охоче сприймають тюркську моду: сарафани, кокошники,
азіатські капелюхи.
 293

Історія на прив’язі

Ці впливи тюркського світу простежувалися скрізь, в усіх сферах

російського життя, зокрема й після політичної емансипації від Орди.
За багато років після розпаду Орди суто ординські звичаї російської
політичної еліти фіксують іноземні спостерігачі в Москві Джайлс
Флетчер, Сигізмунд Герберштейн, Павло Алепський. Відлуння цього
відчував навіть у ХІХ столітті маркіз де Кюстін. Татаро-монгольські,
ординські впливи мали для Росії державотворчий характер, що
позначилося на особливостях російської державності, в якій дуже
важко, якщо взагалі можливо, простежити якусь наступність із
Київською державою насамперед у сфері правових інституцій, які й
визначають передусім наступність у державному розвитку. «Правда
Ярославичів» мала продовження тільки в Русько-Литовській державі,
де ми й знаходимо традиційні київські державно-правові інститути.
Шукати їх у Московській державі – марна справа.

Про цю цивілізаційну прірву між Київською Руссю і Московією

чимало написали й самі російські дослідники. Зокрема, Ґєоргій
Вєрнадскій: «Самі основи московського суспільства були відмінні від
того, що було в київську добу... Нове царство, утворене в складних
процесах емансипації (від татар), базувалося на засадах, чужих
Київській Русі. Про це писав й історик російського права професор
Владімірскій-Буданов: «Русь часів Олега й Ігоря зовсім не подібна до
Русі Івана ІІІ». Про виразні азіатські риси в історичному розвитку
Росії згадували Ґєоргій Плєханов, історик І. Бунаков. А відомий
борець проти української культури Пьотр Струве висловився так:
«Головним чинником утворення великоросійської нації були
Московська держава і монгольсько-татарські впливи».

Та усупереч величезним масивам інформації, в сучасній російській

історіографії, розрахованій на широкий загал, нічого викладеного тут
немає. Адже в російській традиції правдива історія існувала лише для
вузького кола втаємничених. Маси до неї не допускалися й досі не
допускаються.
 294

Однак втрата європейських територій, перш за все України,

ставить офіційну російську історіографію перед необхідністю певної
корекції століттями створюваних міфів, а російську державу –
пошуку нового, модифікованого імперського шляху.

Про можливі нові пріоритети політики Росії, які відповідали б її

інтересам та природі російської державності, читайте у наступному
номері.
[1604]

Етапи становлення російської державності

1157 рік
Заснування Андрієм Боголюбським Володимиро-Суздальського
князівства

XIII–XV ст.
Вплив Золотої Орди на формування державної системи. Кожен із
князів, включаючи правління Івана Калити, їздив по ярлик (дозвіл на
правління) до Орди. Система державного управління скалькована з
ординської

1328 рік
Перенесення Іваном Калитою столиці Володимиро-Суздальського
князівства до Москви

1478 рік
Завоювання Москвою (Іваном ІІІ) Великого Новгорода. Поява назви
«Росія»

1533–1584 роки
 295

Початок правління Івана IV Грозного (вінчання на царство – 1547-

й). В історію ввійшов як цар, що уособлював деспотизм і тиранію
російського самодержавства

1612–1613 роки
Внаслідок московсько-польської війни до влади прийшла династія
Романових

1654 рік
До зони впливу московських царів уперше потрапила частина
Лівобережної України – Гетьманщина, що зберігала ознаки
автономного державного утворення

з 1709 року
Після невдачі у виступі Івана Мазепи Росія встановила цілковитий
контроль над Гетьманщиною

1712 рік
Перенесення столиці до Санкт-Петербурга

1721 рік
Перемога Петра І у Північній війні. Перетворення держави на
Російську імперію, яка у зовнішній та внутрішній політиці
залишилася спадкоємцем Московської держави Івана Грозного

1762–1796 роки
Правління Катерини ІІ. Приєднання до Росії Криму та Грузії.
Ліквідація Гетьманщини. Внаслідок поділів Польщі Росії вдається
включити до свого складу більшість земель Правобережної України

1917 рік
Падіння монархії, прихід до влади більшовиків

1918–1922 роки
 296

Завоювання нових національних держав. Відновлення імперії у

вигляді СРСР

1922–1953 роки
Роки правління Сталіна. За рахунок внутрішнього терору та нещадної
експлуатації людських ресурсів Росія претендувала на світове
панування. Безпосередній контроль над Східною Європою внаслідок
Другої світової війни

1991 рік
Розпад СРСР. Москва втратила значні території в Європі та Азії

1991–1998 роки
Єльцинська епоха. Невдала спроба побудувати демократію західного
зразка в Росії

з 1999 року
Прихід до влади Владіміра Путіна. Повернення до традиційної
автократичної російської державної моделі. Проведення імперської
політики. Нарощування впливу в Європі та світі. Спроба контролю
над Україною