1 слайд

Наука та освіта античного світу це дуже цікава тема для роздумів. Ця тема має
таїть в собі безліч цікавих питань для вивчення. Так як ми студенти, для нас це
буде захоплююче.

2 слайд
Система давньоримської освіти формувалася головним чином під
впливом грецьких освітніх практик. Освіта набула значення на заході
Римської республіки і на світанку Римської імперії.
Згідно давньоримської культури фізична і моральна освіта дитини
починалася під суворим наглядом і керівництвом батьків. Освітянська
система була спрямована на перетворення дитини в сильного,
здорового, релігійного і відповідального громадянина. Дитина вчилася
законам слухняності, скромності мови, знань і впевненості в своїх силах,
доброчесності і важливості освіти.
У стародавньому Римі не було громадських шкіл. Були тільки приватні
платні школи, в яких дітей могли навчати тільки багатії.
Школи стародавнього Риму були представлені у вигляді однієї кімнати,
розділеної фіранкою. Початкові школи були засновані в середині
четвертого століття до нашої ери. У цих школах дітей готували до життя в
суспільстві і навчали основним необхідним навичкам. Діти відвідували
початкову школу до 12 років. Вони навчалися там читати, писати і
основним математичним діям.
Заняття в школі починалися на світанку і тривали до сутінків з короткою
перервою на обід. Маленьким дітям книг не видавали. Вони заучували
уроки напам’ять. Основним математичним діям навчали на рахівничках.
Діти вчилися писати паличками на вощених дощечках, і після певних
успіхів їм давали папір, виготовлений за давньою єгипетською
технологією. Для письма на папері використовували перо і чорнило з
каучуку і сажі, а також чорнило восьминога.
Після закінчення початкової школи освіта дівчат завершувалася.
Подальша освіта було доступна тільки хлопчикам. Це пояснювалося тим,
що дівчаткам можна було виходили заміж після дванадцятирічного віку,
тоді як хлопчики могли одружуватися тільки з чотирнадцяти років.
Хлопчики вивчали медицину, ораторське мистецтво, читали наукові праці
Цицерона. Вони також вивчали грецьку граматику, літературу, музику й
астрономію. Стародавні римляни вчили підростаючих дітей вмінню
говорити на публіці і навичкам переконання – риториці.

3 слайд
Ідеали давньогрецької педагогіки визначалися словом «пайдейя» –
виховання ідеального громадянина полісу, який був би розвинений
розумово, морально та фізично, і прагнув би досконалості у всьому.
У V ст. до н. е. з’являються софісти, які пишуть перші підручники
риторики і починають навчати за гроші. Така освіта почала
користуватися популярністю. Сократ теж навчав хлопців-афінян.

Якщо класичний період (V-IV ст. до н.е.) виглядав доволі хаотичним:

кожен вчитель навчав тому, що сам вважав за потрібне, то
наступний, елліністичний період (4-1 ст. до н.е.) – це епоха
стандартизації і популяризації, коли альтернативна логіка стоїків (які
вважають риторику, діалектику та граматику частиною логіки) стає
більш популярна.

Хлопці були центром древнього полісу. Їхньому народженню раділи. Їх

поважали. У них бачили майбутнє.

Афіняни починали свою освіту у віці семи років. Залежно від доходу

батьків, діти навчалися індивідуально або ж у групах. Спочатку їх
навчали читати, писати і рахувати. Потів вчителі давали їм завчати
напам’ять вірші. Для багатьох освіта на цьому закінчувалася. Багатим
афінянам пропонували перевести своїх дітей на другий рівень навчання
– у «гімнасій», де їх готували фізично до військової служби.

Жінки не були громадянами полісів. Вони не мали прав. Вони жили

окремим життям, про яке історики дуже мало знають. Освіту могли
отримати лише чоловіки. Дівчата і жінки повинні були сидіти вдома і
отримувати знання, які їм могли б знадобитися у подружньому житті.

Щоправда в Академії Платона в Афінах навчалися жінки. Зокрема,

Ластенія Мантінейська та Аксіотея Фліуська. Друга, приїхавши до Афін,
повинна була одягатися у чоловічий одяг, щоб навчатися там. Та ці
жінки скоріше були виключенням, яке лише підтверджувало правило.

Ксенофонт Афінський, давньогрецький історик IV століття  розповідав,

що дівчина повинна вміти робити, і як чоловік може їй допомогти у разі,
якщо вона прийшла в його дім ненавчена. На жіночі плечі лягала вся
домашня робота. Звичайно, було легше, якщо сім’я могла дозволити
собі одного-двох рабів. Та одна справа, яку не можна було перекласти
на рабиню, – ткацтво. Жінка, яка тче – ідеальна жінка. Однак не варто
думати, що жінки були аж такі безправні. Так, вони не могли брати участі
ні у соціальному, ні у політичному житті полісу, але мали можливість
стати жрицею.

З часом у Афінах з’являється все більше гетер – освічених незаміжніх

жінок, які ведуть вільний спосіб життя. Серед відомих гетер можна
згадати подруг Платона – Архенассу, Аристотеля – Герпілісу, чи
відомого оратора Демосфена – Лагіску.

4 слайд
Ще не так давно інтерес до науки Стародавньої Греції та Риму проявлявся
виключно у представникiв гуманiтарних наук. Але з перебiгом часу стає
помiтним, що думки античних вчених все бiльше починають вивчатись
представниками природничих наук. Стародавня Греція створила ті теоретичні
принципи наукового мислення, якими ми керуємось і сьогодні.
Коли ми дивимось на античну науку, то пов’язуємо це поняття з грецькою
наукою перiоду VІ–І ст. до н.е. У нас є всi пiдстави стверджувати, що вона була
першою формою науки. I це не зважаючи на те, що в неї були попередники в
таких цивiлiзованих країнах, як Єгипет, Вавiлон, Iндiя, Китай.

Характерною рисою наукової діяльності цього часу було прагнення до

універсальності, енциклопедичності, оволодіння відразу кількома
науками. Багато вчених того часу могли плідно працювати одночасно у
кількох галузях знань. Навіть поети, творці витонченої літератури, як
правило, виявляли неабияку наукову ерудицію.

5 слайд
 Масштаби дiяльностi грецьких астрономiв за триста років від Фалеса
Мiлетського до Євдокса можна назвати дивовижними. Неважко помітити з
попередніх викладок, що астрономія – одна з перших наук людини – пов’язана з
математикою. Приблизно стiльки ж часу витрачено вченими Греції для
дивовижних досягнень в її розвитку. Перiод бурхливого розвитку математики
пов’язаний з трьохстолiтнiм її удосконаленням – вiд Пiфагора Самоського (580–
500 рр. до н.е.) до Євклiда (356-300 до н.е.).
Чiтке усвiдомлення самостiйностi математики як особливої науки, що
має власний предмет i метод, стало можливим лише пiсля достатньо великої
кiлькiстi накопиченого фактичного матерiалу в VІ–V ст.ст. до н.е. До вказаного
перiоду можна вважати зародження
елементарної математики. В математицi, як i в астрономiї,
постановка задачi вченими Греції визначалась не практичними потребами, а
допитливiстю, жадобою до знання, його накопичення. Для них важливо було
знайти iстину. Самоцiннiсть науки обумовлювалась власним честолюбством.
Таким чином, виходила «чиста наука». Якщо єгиптяни i вавiлоняни не вбачали
рiзницi мiж точним i приблизним розв’язанням задач, то це пояснювалось тим,
що їх задовольняло будь-яке рiшення для практично сприйнятливого
результату. Вченi Еллади прагнули до математичних розв’язків пiдiйти чисто
теоретично. Їм важливо було шляхом логiчних мiркувань отримати точний
розв’язок. Це i визначало характер самої науки, привело до математичної
дедукцiї. У Грецiї працями вченихенциклопедистiв були створені основи
математичних наук, якi подальший свiй розвиток отримали численними
роботами вчених епохи еллiнізму, зокрема Архiмедом. Його творчiсть була
доведена до основ аналiзу.
Чи є випадковим зв’язок математики і астрономії? Виявляється нi.
Математику протягом усiєї її iсторiї аж до сучасного перiоду не можна
розглядати окремо вiд астрономiї. Потреби сiльського господарства,
мореплавства вимагали вiд астрономiї i математики їх розвитку. Встановлення
зв'язкiв мiж грецькою i вавiлонською наукою iстотно вiдбилось на розвитку
обчислювальної i теоретичної.

6 слайд
До Афінського періоду відноситься діяльність медичної школи відомого
лікаря і вченого Давьньої Греції Гіппократа (460-377 рр. до н.е.), що
функціонувала на острові Кос. Він і його учні добре знали систему органів руху
людини. Вони лікували переломи, розтягнення, вивихи, оброляли і заживляли
рани. Гіппократ вважав, що за психічну діяльність людини відповідає такий її
орган, як мозок. Відомо його вчення про чотири рідини тіла людини – кров,
слиз, жовту і чорну жовч, кількісне і якісне співвідношення яких визначає усі
нормальні й психологічні процеси організму. Умовою успішної діяльності
лікаря, на думку Гіппократа, має бути володіння необхідними засобами і
знаннями. Медичні знання вченого були обмеженими.Можливо тому він
остерігався втручатись у «природний», як він вважав, хід патологічних
процесів. Звідкіль і виходить одне з його гасел лікування: «Не нашкодь». «Звід
Гіппократа» дає певні уявлення про характер і рівень медицини Греції ІV ст. до
н.е. Більшість з трактатів цієї праці написана учнями Гіппократа.
Проте в елліністичний період визнання отримала александрійська
медицина. У цій галузі досягнення еллінів були більш вагомими, ніж в
астрономії. Багато в чому цьому сприяв староєгипетський звичай
бальзамування, дозвіл правителів анатоміювати померлих і проводити
живосічіння тих, хто засуджений до страти. Першим греком, який розтинав
трупи, був Герофіл. Він є засновником описової анатомії у Александрійській
школі.

7 слайд
Традиційна версія античної астрономії робить основний акцент на
пояснення іррегулярності планетних рухів в рамках геоцентричної
системи світу. Вважається, що велику роль у розвитку астрономії
зіграли досократики, які сформулювали уявлення про природу як про
самостійне буття і тим самим дали філософське обґрунтування пошуків
внутрішніх закономірностей життя природи. Однак ключовою фігурою при
цьому виявляється Платон, який поставив перед математиками завдання
висловити видимі складні рухи планет як результат накладання декількох
простих рухів, якими були рівномірні рухи по колу. В обґрунтуванні цієї
програми велику роль зіграло вчення Аристотеля. Першою спробою
вирішити «завдання Платона» стала теорія гомоцентричних
сфер Евдокса, за якою послідувала теорія епіциклів Аполлонія
Пергського. При цьому вчені не стільки прагнули пояснювати небесні
явища, скільки розглядали їх як привід для абстрактних геометричних
задач і філософських спекуляцій. Відповідно, астрономи практично не
займалися розвитком методики спостережень і створенням теорій,
здатних передбачати ті чи інші небесні явища. У цьому, як вважають,
греки сильно поступалися вавилонянам, які здавна вивчали
закономірності руху небесних тіл. Відповідно до цієї точки зору, рішучий
перелом в античній астрономії стався лише після того, як в їх руки
потрапили результати спостережень вавилонських астрономів. Тільки
тоді греки відчули смак до пильного спостереження зоряного неба і
застосування геометрії до обчислення положень світил. Першим на цей
шлях, як вважається, вступив Гіппарх, який побудував перші моделі руху
Сонця і Місяця, які не тільки задовольняють вимогам філософів, але й
пояснюють дані спостережень. З цією метою він розробив новий
математичний апарат — тригонометрію. Кульмінацією античної
астрономії стало створення птолемеєвої теорії руху планет.

8 слайд
Пісня з'явилася в XIII або XIV столітті або в Гайдельберзькому, або в
Паризькому університеті (Сорбонні). (Себастьян Брант згадує
гімн 1267 року за назвою «Gaudeamus igitur»).
«Гаудеамус» належить до жанру застільних пісень вагантів —
середньовічних мандрівних поетів і співаків, серед яких були і студенти.
Протягом кількох століть пісня передавалася усно і тому має багато
варіантів. Друком текст «Гаудеамуса» вперше з'явився в 1776 році, а
в 1781 мандрівний письменник К.В. Кіндлебен (Christian Wilhelm
Kindleben) надав йому форми, що збереглася дотепер.
Відомий мотив пісні затвердив, імовірно, композитор XV
століття Йоганнес Окегем. Петро Чайковський переклав мелодію для
чотириголосого чоловічого хору з фортеп'яно. «Гаудеамус»
використовували Ференц Ліст, Йоганнес Брамс, Анатолій Кос-
Анатольський. Енгельберт Гумпердінк створив оперу «Гаудеамус» із
життя німецького студентства. Середньовічний «Гаудеамус» складався із
7 частин.
Цю пісню тепер співають на святах і зустрічах студенти усього світу. Це
своєрідний символ студентства, молодості. Сліва від нас Поштова
листівка з символами традиційної студентського життя в Німеччині.

9 слайд
В Античній Греції процвітали натурфілософські учення (які прийшли на
зміну космогонічним уявленням попереднього періоду). Замість міфів про
всемогутніх богів, процеси у природі натурфілософи пояснювали
взаємодією природних тіл.
Географія, як і всі інші науки стародавнього світу, розвивалася спочатку
усередині натурфілософії, як цілісної системи мислення (без поділу на
окремі науки). Натурфілософи античності розглядували світ як природну
єдність. Людина об'єднувалася з природою, включалася в неї.
Географічні ідеї були пов'язані з неподільною на частини географією, що
вивчає простір за допомогою описового методу.

На початку античного періоду в Греції панували погляди на Землю, як

диск; про висихання моря й зростання площі суходолу; про відому грекам
і освоєну ними частину Землі – Ойкумену. Поступово межі Ойкумени
розширялися (внаслідок завоювань, торгівлі, мандрівок). Розвиток
мореплавання і торгівлі призвів до появи перших географічних описів –
периплів і периєгезів. Перипли описували береги і були прообразом
сучасних лоцій. Периєгези – це опис ділянок суходолу. Авторів таких
описів називали логографами. Відомим логографом був Гекатей із
Мілета (546-480 р. до н.е.), який узагальнив перипли і периєгези і склав
опис усіх відомих країн.

Найбільшим центром наукової думки був Мілет (іонічне місто-колонія

Древньої Греції в Малій Азії), де виникли перші натурфілософські школи.
Проте тлумачення природних явищ іонійськими натурфілософами було
умоглядним.

Школа очолювана Фалесом Мілетським за першооснову світу

вважав воду. Фалес у своїх судженнях наблизився до ідеї про кругообіг
води.

Учень Фалеса – Анаксимандр (610-546 рр. до н.е.) в якості першооснови

усього на Землі вважав „апейрон” (невизначену вічну й безмежну
матеріальну субстанцію, що містить невичерпну творчу енергію, яка існує
у русі, переходячи від одного стану речовини в інший). Всесвіт
Анаксимандр розумів як сукупність світів, одним з яких є Земля. Він склав
першу карту Ойкумени.

Одним із учнів Анаксимандра був Анаксимен. Першоосновою всього

сущого він вважав повітря.

Один із античних мислителів – Емпедокл, – першопричиною світу вважав

чотири стихії: землю, воду, повітря і вогонь.

Видатний учений античності Гіппократ бачив людину в космічній гармонії.

Людина – це мікрокосмос. Він – частка мезокосмосу (географічної
дійсності) і макрокосмосу. Ідеальний лише макрокосмос, тоді як
мезокосмос (середовище) може бути кращим, різноманітнішим і
помірнішим, або ж гіршим, жаркішим або холоднішим. Дисгармонія
людини з середовищем (довкіллям) зумовлює хвороби. Чи не правда, ці
ідеї є ще актуальнішими для сучасності?

У VI столітті до н.е. у грецькій колонії на півдні Італії виникла

Піфагорійська школа, засновником якої був філософ і видатний
математик Піфагор (біля 580–500 р. до н.е.). Піфагорійці вчили, що
першоосновою всього та мірою всіх речей є числа. Саме цю “гармонію
чисел” вони і намагалися відшукати у природі. Піфагор розробив так
звану музично-числову модель Всесвіту. Суть цієї моделі полягає в тому,
що в центрі Всесвіту перебуває „вічний вогонь” навколо якого по орбітах
обертаються космічні тіла (Місяць, Сонце і п’ять відомих на той час
планет).

Евдокс Кнідський (біля 480-355 до н.е.) обґрунтував ідею про кліматичні

пояси, поклавши в основу їх виділення різницю в нахилі сонячних
променів на земну поверхню у міру зростання широти (звідси з грецького
«клімат» означає «нахил»). Він вперше застосував гномон для
визначення широтного положення географічних об'єктів.

Виходячи з логічних міркувань, у класичний період Стародавньої Греції

(V ст. до н.е.) сформувалася ідея про Землю, як кулю (оскільки куля –
найбільш досконала геометрична фігура). Авторами цієї ідеї називають
Парменіда, Піфагора або Евдокса. Але тільки видатний філософ
античності Аристотель (384–322 рр. до н.е.) довів кулеподібність фігури
Землі (його докази: розширення горизонту при піднятті по схилу гори,
поступове зникнення корабля за лінією горизонту, кругла тінь від Землі
на Місяці під час його затемнення). На жаль Аристотель сформував
хибну геоцентричну модель Всесвіту (яка пізніше увійшла в священні
книги християнства й стала канонічною, надовго затримала розвиток
уявлень про Всесвіт – аж до пізнього середньовіччя, тобто була панівною
2 тисячі років). Геоцентрична модель Всесвіту удосконалювалася пізніше
Гіппархом і Клавдієм Птоломеєм.

Майже одночасно з ідеями геоцентризму виникли й ідеї геліоцентризму –

обертання Землі навколо Сонця (Гераклід Понтійський, Аристарх
Самоський), які втім не отримали достатнього розвитку. Аристарх
Самоський (ІІІ ст. до н.е.) приблизно визначив відстань від Землі до
Сонця.
Аристотель є основоположником загального землезнавства й
компонентної фізичної географії (зокрема, науки про явища в атмосфері
– у своїй знаменитій праці «Метеорологіка»). Отже, від Аристотеля
починається розділення єдиної, нерозчленованої натурфілософії на
окремі науки, серед котрих відособилася і географія.

Він висунув ідеї, близькі до географічного детермінізму (про

безпосередній вплив географічних чинників на життя, господарську
діяльність та історію народів). Ці ідеї використовували і в політичних
цілях, пояснюючи право греків управляти іншими народами розквітом
грецької культури і сприятливими природними умовами.

Основоположником іншого – країнознавчого напрямку є Геродот (484 –

428 рр. до н.е.), якого також називають „батьком історії”.Геродот у своїй
«Історії» в дев'яти книгах дає повний опис світу, відомого грекам. У IV
книзі «Мельпомена» містяться відомості про географію Скіфії (південної
частини сучасної України). Країнознавчий (регіональний) напрям у
розвитку географії розвивався за допомогою описового методу.

Серед учених елліністичного часу слід відзначити внесок Ератосфена із

Кірени (276-194 рр. до н.е.), якого називають „батьком географії”. Йому
належить сам термін „географія”, авторство у визначенні довжини
меридіану Землі (40 тис. км) та складання першого глобуса, виділення на
ньому „кліматів” – широтних смуг із різною тривалістю дня та певними
особливостями природи, спроба першого фізико-географічного
районування Землі. У своїх працях він об’єднав усі три напрями античної
географії: математичний, землезнавчий і країнознавчий.

Ідею широтної зональності не тільки клімату, а й усієї природи розвинув

Посідоній (ІІ – І ст. до н.е.). Зокрема, ним виділено 13 поясів (їх кількість
відповідає кількості географічних поясів, що виділяють і зараз)

10 слайд
Як висновок, можно сказати, що за часів античності наука та

освіта не були вже на дуже висоском рівні. Проти в цей час всерівно було дуже
багато цікавих моментів в розвитие цієї сфери. Ця тема дуже цікава, особливо
для нас, студентів. Основою всього була Філософія, до неї зверталися, з неї
виходили і на неї спиралися всі науки античності.